10132

Образ науки в философии И.Канта

Доклад

Логика и философия

Образ науки в философии И.Канта. И. Кант поставил проблему общей природы научного знания. Наука рассматривается изнутри с точки зрения логики развертывания мысли и сформулирована фундаментальная проблема: научное знание обладает всеобщностью и необходимостью эт

Русский

2013-03-21

33.5 KB

16 чел.

Образ науки в философии И.Канта.

И. Кант поставил проблему общей природы научного знания. Наука рассматривается «изнутри», с точки зрения логики развертывания мысли, и сформулирована фундаментальная проблема: научное знание обладает всеобщностью и необходимостью (это и есть первые и главные черты его образа науки), но основания этих качеств неясны, более того, в явном движении научного познания таких оснований нет. 

Кант здесь говорит, конечно, о скачке индукции, но не только: это вообще скачок синтеза, переход к новому знанию, не до конца обеспеченному старым знанием. Кант пишет, поясняя вопрос «Как возможны синтетические положения a priori?» - «… Как могу я, если мне дано известное понятие, выйти за его пределы и связать с ним другое, в нем нисколько не заключавшееся, и при том так, как будто бы оно необходимо к нему принадлежало?» Кант объясняет возможность такого перехода через наличие априорных категорий рассудка – некоторых важных понятий, организовывающих наше познание, которые не происходят из опыта, а присущи нам изначально и являются основанием приобретения и интерпретации опыта. Например: причина и следствие. Именно такие понятия вносят в знание всеобщность и необходимость.

Кант выявил особенность всякого познания, которая особо значима и особо развита (в этом тоже специфика) в науке: познание не только воспроизведение реальности, это ее создание новой реальности.

Ни одна наука не изучает непосредственно действительный мир; все начинают с конструирования мира абстракций определенного плана и работают в нем. Именно это выражают понятия типа «физическая реальность». Предшественников Канта указать можно (например, Декарт в «Трактате о свете»: «Я не намерен подробно объяснять вещи, имеющиеся в настоящем мире, а просто хочу придумать такой, в котором все было бы понятно самым грубым умам». Но Кант придал этому принципу вид всеобщего правила и существенной черты образа науки.

Кант разграничил типы наук (до него – только типы знания, наука рассматривалась в целом): математика и естествознание строятся разными способами.

Наконец, Кант поставил проблему границ науки. Душа, космос и Бог недоступны для синтеза априорных оснований с данными опыта и, следовательно, рациональному познанию.

Вывод Канта: не все может и должно изучаться научно.

Факт, что  наука  есть  разрушительница фиктивного всезнания (что научное знание одновременно является  безжалостным  осознанием  границ познавательных   достоверностей)   и   что  условием  сохранения  этой интеллектуальной  честности  является  нравственная  самостоятельность людей,  к  которым  наука  обращена,  был  глубоко  понят  в философии Иммануила  Канта.  Кант   как-то   назвал   свое   учение   «подлинным просвещением». Его суть (в отличие от «просвещения наивного») он видел в том,  чтобы не только вырвать человека  из-под  власти  традиционных суеверных надежд на силу теоретического разума, от веры в разрешимость рассудком любой проблемы,  вырастающей из  обстоятельств  человеческой жизни.  И  прежде  всего  Кант  требовал,  чтобы «теоретический разум» (разум,  каким он реализуется в науке) сам не давал  повода  для  этих надежд и этой веры.

Кантовское учение о границах теоретического разума (в отличие  от скептического   агностицизма   Д.Юма)   было   направлено   не  против исследовательской  дерзости  ученого,  а  против  его   необоснованных претензий на пророчества и руководство личными решениями людей. Вопрос о   границах   достоверного   знания   был   для   Канта   не   только методологической,  но  и  этической  проблемой  (проблемой «дисциплины разума»,  которая удерживала  бы  науку  и  ученых  от  сциентистского самомнения).  «Что  темперамент,  а  также  талант...-  писал  Кант  в «Критике  чистого  разума»,-  нуждаются  в  некоторых   отношениях   в дисциплине,  с  этим  всякий легко согласится.  Но мысль ,  что разум, который,  собственно,  обязан  предписывать  свою  дисциплину,  может, конечно  показаться  странной;  и  в  самом деле он до сих пор избегал такого унижения именно потому,  что,  видя торжественность и серьезную осанку,   с   какой   он   выступает,  никто  не  подозревал,  что  он легкомысленно играет порождениями воображения вместо понятий и словами вместо вещей». (*)

Сам Кант,  однако,   формулировал   основное   содержание   своей философии несколько иначе. «Я должен был устранить знание, - писал он, - чтобы получить место для веры».

Иммануил Кант является основателем философского критицизма, представляющего главную поворотную точку в истории человеческой мысли, по отношению к которой (по мнению В.С. Соловьёва [1]): “все развитие философии если не по содержанию, то по отношению мысли к этому содержанию, должно быть разделено на два периода: докритический (докантовский) и послекритический (послекантовский). Согласно его собственному сравнению (с Коперником) [2], Кант не открыл для ума новых миров, но поставил самый ум на такую точку зрения, с которой все прежнее представилось ему в ином и более истинном виде.

Настоящим философским открытием учёного принято считать по тем временам абсолютно оригинальную постановку основного вопроса философии - о том, каким образом мы можем познавать находящиеся вне нас и независимые от нас явления или вещи. Именно, согласно Канту, наш ум может познавать предметы потому, что всё познаваемое в них создаётся самим умом, по присущим ему правилам или законам; другими словами, познание возможно потому, что мы познаём не вещи сами по себе, а их отображение в нашем сознании, обусловленные не чем-либо внешним, а формами и категориями нашей собственной умственной деятельности.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

25219. Типологія знання. Особливості наукового пізнання 25 KB
  Особливості наукового пізнання. Знання форма духовного засвоєння результатів пізнання процесу відображення дійсності що характеризується усвідомленням їх істинності. Рефлексія відображення термін для позначення такої риси людського пізнання як дослідження самого пізнавального акту діяльності самопізнання що дає змогу розкрити специфіку духовного світу людини. пізнання наук.
25220. Поняття розсудку та розуму в філософії Канта 27.5 KB
  Поняття розсудку та розуму в філософії Канта Вчення про розсудок і розсум Кант викладає в €œКритиці чистого розуму € в частині €œтрансцендентальна логіка€. Проблема розсуду розглядається Кантом в розділі трансцендентальна аналітика а розуму в трансцендентальній діалектиці. Хоча чуттєвість і мислення зовсім різні пізнавальні здібності проте знання може виникнути тільки завдяки поєднанню чуттєвості і розуму. Поняття розуму трансцендентальні ідеї.
25221. САМОСВІДОМІСТЬ 37.5 KB
  Відокремлюючи сутності від даностей за допомогою мислення у східній традиції відстороняючись від миру Я у розумінні простраивает суб'єктивне відношення до предмета іншому й собі як рефлексирование переінтерпретацію й реорганізацію значеннєвих структур свого буття у східній традиції знімаючи суб'єктивне й інші прив'язки до зовнішнього миру а тим самим і самою можливістю Я . до явного але не через роботу із предметними втримуваннями неясними або навпаки самоочевидними що є проблема й завдання когнітивних практик стратегій...
25222. Самосвідомість в житті людини та суспільства 29.5 KB
  Самосвідомість в житті людини та суспільства Самосвідомість це пізнання і оцінкам людини самої себе як мислячого і діяльнісного субкту. Самосвідомість невіємна с торона свідомості виражає данність субєктивної реальності свідомості самому субєкту. Самосвідомість передбачає емоційноціннісне і діяльніснорегулятивне відношення до себе. Самосвідомість проходить ряд етапів у своєму розвитку: 1 домовленневий рівень усвідомлення своєї фізичної самототожності меж свого тіла; 2 усвідомлення себе як субєкта дії ус відомлення своїх...
25223. Платон. «Парменід»: основні ідеї 22 KB
  Парменід: основні ідеї Головне питання твору: що є Єдине Це питання тісно повязане з розумінням Платона буття та світу ідей. Буття для Платона вічне незмінне недоступне чуттєвому сприйняттю і відкривається лише розумовому пізнанню. Буття множинне. Це можливе завдяки Єдинему яке за Платоном не співпадає з розумінням буття.
25224. Розвиток уявлень про природу категорій в історії філософії 29 KB
  Розвиток уявлень про природу категорій в історії філософії Категорії форма узагальнення понять фундаментальні поняття що формують умови можливості досвідного знання і мають апріорний характер універсальні форми синтезу знання Аристотель 10 категорій опис та визначення: субстанція кількість якість відношення місце час положення стан дія страждання схеми висловлювань про суще Метафізичні категорії онтологічна характеристика буття Метафізика€ Арістотеля Стоїки звуження вчення про категорії Аристотеля до вчення про роди...
25225. Поняття духу в філософії (Гегель, Шелер, Бердяєв). Цілераціональна і цінніснораціональна дія 30.5 KB
  Поняття духу в філософії Гегель Шелер Бердяєв. Цілераціональна і цінніснораціональна дія Поняття духу є центральним у філософії Гегеля. Сутність духу в самосвідомості самопізнання. Першопричина Абсолютний Дух Абсолютна ідея діяльність абсолютної ідеї мислення ціль самопізнання Протиставлення: Душа Дух звязок через мислення Душа має здатність сходження на рівень Духу 3 стадії розвитку Духу: субєктивний індивід дух замкнений в собі відособлений від зовнішнього світу антропологія феноменологія психологія практичний...
25226. Субстанціальстська інтерпретація природи людини 21.5 KB
  Спіноза визначав протяжність і мислення атрибутами єдиної С. найважливішою логік категорією апріорною формою мислення яка здійснює синтез явищ даних у досвіді. як істотний ступінь у розвитку ідеї основа всякого справжнього розвитку начало наук мислення що повинне виявляти диференціацію єдиного у багатоманітне.
25227. Поняття волі у філософії Шопенгауера та Нацше 23 KB
  Воля є центром мотивації свідомості внутрішньою сутністю людини. Саме воля спонукає нас до дії і весь світ у рух. Воля не має основи не підкоряється закону достатньої підстави а існує сама собою і для себе. Воля проявляється як обєктивна як природа включаючи і людське тіло так і субєктивно як свідома воля.