загрузка...

1038

Юридична деонтологія як правознавча наука та навчальна дисципліна

Контрольная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Виникнення деонтології як науки. Становлення та розвиток юридичної деонтології. Загальна характеристика юридичної діяльності. Політична культура юриста. Навчальний процес у вищих закладах юридичної освіти. Юридична практична діяльність. Основні юридичні спеціальності. Професійно-особистісні якості юриста.

Украинкский

2013-01-06

506.5 KB

158 чел.

Новомосковський кооперативний коледж економіки та права

ім. С.В. Литвиненка

Самостiйнi роботи з дисциплiни юридична деонтологія

Юридична деонтологія як правознавча наука та навчальна дисципліна

Спеціальність: 5.03040101 Правознавство

Викладач: О.М. Шиян

Викладач семiнарських занять: Н.Л. Шевченко

Здав студент групи Ю-22

Воловод Iван Володимирович

м. Новомосковськ

2011

Пояснювальна записка

Самостійна робота студентів на сьогоднішній день  - основна форма роботи з правознавчих дисциплін.

Методичні рекомендації з конспективним викладом матеріалу складено відповідно до навчальної програми дисципліни "Юридична деонтологія", затвердженої Укоопспілкою.

Використання цих рекомендацій значно полегшить студентам вивчення матеріалу із дисципліни, що відведений на самостійне вивчення.

Тематичний план самостійної роботи

  1.  Вступ до навчального курсу

Самостійна робота

Виникнення деонтології як науки. Становлення та розвиток юридичної деонтології.

Тема 1.2. Загальна характеристика юридичної

діяльності

Самостійна робота

Внесок римських юристів у світову юридичну теорію та юридичну практику. Тенденції розвитку юридичної діяльності.

Тема 1.3. Навчальний процес у вищих закладах юридичної освіти

Самостійна робота

Форми навчання у вищих закладах юридичної освіти. Основні види навчальних занять з теоретичної підготовки. Види самостійної роботи студента.

Тема 1.4. Юридична практична діяльність

Самостійна робота

Процедури, умови, прийоми та засоби здійснення юридичної практичної діяльності.

Координація та взаємодія в юридичній практичній діяльності. Гарантії юридичної практичної діяльності.

Соціальні конфлікти та їх прояв у сфері юридичної діяльності.

Тема 1.5. Система юридичної діяльності

Самостійна робота

Форма юридичної діяльності.

Тема 1.6. Основні юридичні спеціальності

Самостійна робота

Вивчення змісту й форми роботи слідчого, інспектора карного розшуку, інспектора з боротьби з економічними злочинами, судді, прокурора, нотаріуса, адвоката, юрисконсульта.

Тема 1.7. Професійно-особистісні якості юриста

Самостійна робота

Професіограми слідчого, судді, адвоката.

Тема 2.1. Політична культура юриста

Самостійна робота

Знання юристом основних складових політики. Врахування юристом у своїй діяльності політики.

Тема 2.2. Правова культура юриста

Самостійна робота

Навички юриста щодо реалізації законодавства. Особливості правосвідомості юриста.

Тема 2.3. Психологічна культура юриста

Самостійна робота

Основні види психологічної культури юриста.

Психологічна культура судді, слідчого, адвоката, прокурора, працівника міліції.

Психологічна культура юриста-сангвініка, юриста-холерика, юриста-флегматика, юриста-меланхоліка.   

Прояви психологічної культури юриста.

Тема 2.4. Інформаційна культура юриста

Самостійна робота

Способи й форми застосування юридичної інформації. Практично-прикладні функції юридичної інформації.

Значення володіння загальною та юридичною інформацією для юриста-практика.

Тема 2.5. Економічна та екологічна

культура юриста

Самостійна робота

Головні ознаки економічної правової культури юриста. Основні функції економічної культури юриста. Встановлення причинно-наслідкових зв'язків між економічними та правовими явищами.

Тема 2.6. Етична культура юриста

Самостійна робота

Основні принципи етичної культури юриста.

Тема 2.7. Естетична культура юриста

Самостійна робота

Функції естетичної культури юриста. Формування раціональної концепції юридичної діяльності. Подолання стандартного юридичного мислення.

Систематизація юридичного досвіду юриста.

1.1. Вступ до навчального курсу

Самостійна робота

Виникнення деонтології як науки. Становлення та розвиток юридичної деонтології.

Термін "деонтологія" грецького походження, в перекладі означає науку про належне. Цим терміном інколи позначають розділ етики, в якому вивчають проблеми обов'язку людини, сферу належного (того, що повинно бути), усі форми моральних вимог до життєдіяльності людини та відношення між ними1. "Деонтологія" як науковий термін у системі етичних знань вжито англійським філософом і правознавцем Ієремією Бентамом (1748—1832), працю якого "Деонтологія, або Наука про мораль" опубліковано в 1834 р. Автор обстоював своє бачення моралі та обов'язку. Мораль, на думку І. Бентама, можна математично обрахувати ("моральна арифметика"), а задоволення індивідуального інтересу слід розглядати як засіб забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей"1. Це положення має певну актуальність і сьогодні у розумінні питань законності, правопорядку. Тільки шляхом забезпечення суб'єктивних прав кожного громадянина можна втілити загальну ідею справедливості у функціонування громадянського суспільства та правової держави.

Якщо І. Бентам застосував термін "деонтологія" для позначення вчення про мораль у цілому, то надалі деонтологію почали відрізняти від моральних цінностей взагалі. Деонтологія формувалась як специфічна система знань про належне, виходячи з вимог суспільної моралі. Проблематика належного, повинного (того, що має бути здійснено або зроблено) набуває різних форм прояву, формує основу предмета цієї науки та вивчається відповідно до окремої особи, групи осіб, суспільства в цілому на рівні конкретних норм, принципів поведінки, моральних або суспільних ідеалів. До останнього у вузькому розумінні деонтологією називали професійну етику медиків — як систему етичних норм виконання медичними працівниками своїх службових обов'язків. У складі медицини було сформовано особливе вчення — медичну деонтологію. Більш детальне знайомство з цим аспектом розгалуження деон-тологічних знань заслуговує на увагу, оскільки в ході порівняльного аналізу надається можливість повнішого розуміння юридизації деонтології.

Формування системи деонтологічних знань у межах медицини відбулося не випадково, а тому що медицина є найгуманнішою галуззю людської діяльності. Процес лікування людини, збереження її як соціальної цінності, як частини живої природи є проявом високої моралі, доброти, гуманізму. Тому система моральних вимог до професійної діяльності медика формувалася постійно, скільки існував цей вид соціальної діяльності. Протягом тривалого часу свого існування медична деонтологія зазнавала впливу з боку релігії, політики тощо. Зважаючи на формалізацію, офіційне закріплення цих вимог, слід зазначити, що на сьогодні збереглася велика кількість історичних пам'яток, які свідчать про розвинутість медичної деонтології. Так, в античний період Гіппократ сформулював цілу низку деонтологічних норм, за допомогою яких народжувався ідеал лікаря-мудреця: "...Все, що шукається в мудрості, все це є й у медицині, а саме: зневага до грошей, сумління, скромність, простота в одязі, повага, судження, рішучість...".

У середні віки норми медичної етики зазнали негативного впливу релігійно-церковної філософії, але збереглися такі відомі пам'ятки деонтологічного характеру, як "Салернський кодекс здоров'я", "Етика", "Канон лікарської науки" Ібн-Сіни та ін. В епоху Відродження відомий лікар та хімік Т. Парацельс писав, що сила лікаря в його серці, що найважливіша основа ліків — любов. Є й інші приклади. Інтенсивного розвитку медична деонтологія набула завдяки внеску радянських учених. З проблеми медичної деонтології є значна кількість літератури, проводяться науково-практичні конференції, семінари.

З початку 60-х років у медичних навчальних закладах викладають спеціальний курс. Значною подією стало прийняття у 1949 р. на Міжнародному конгресі Лікарської спілки в Женеві Міжнародного кодексу медичної деонтології.

Система юридичних знань склалася значно пізніше, ніж у медицині, а наука "Юридична деонтологія" виникла зовсім недавно.

У 70-ті роки в юридичних навчальних закладах викладався спеціальний курс "Вступ в юридичну спеціальність", мета якого полягала у підготовці студентів до включення їх у процес навчання та інформуванні про майбутню професійну діяльність. Пізніше було видано відомий широкому колу спеціалістів підручник С.С. Алексеева (1976 p.). Це був перший крок на шляху до створення нової юридичної науки, хоч у той час термін "юридична деонтологія" ще не вживали. Автор підручника дослідив та виклав важливі аспекти проблеми, які допомагають осмислити юридичну науку та юридичну практику, наблизитися до розуміння професійної юридичної діяльності. С.С. Алексеев довів необхідність етики юриста:

Право, законність — це інститути соціального життя, тісно пов'язані з суспільною мораллю, вони втілюють її ідеали та принципи. Здійснення правових норм багато в чому залежить від моральної озброєності суддів, прокурорів, працівників міліції, від дотримання ними вимог професійної етики.

Специфіка юридичної роботи містить потенційну небезпеку професійної деградації особи, що виявляється в актах бюрократизму, формалізму, втрати самоконтролю, відповідального ставлення до справи, у прояві грубості, не людяності тощо.

Робота юриста безпосередньо впливає на долі людей, їх взаємовідносини, що споріднює професію юриста з професією лікаря. Тому питання про етику цих професій виникає з об'єктивною закономірністю. Таким чином, діяльність юриста за своєю специфікою глибоко вторгається у сферу моралі, і тому, як підкреслює С.С. Алексеев, повинна співвідноситися з моральними вимогами, враховувати особливості юридичної діяльності. Етика юриста, на думку вченого, охоплює одночасно загальні моральні принципи, особливі вимоги, виходячи з окремих видів юридичної роботи, та включає своєрідний етикет — правила ввічливості, такту, культуру поведінки.

Слід згадати також ім'я професора В.М. Горшенєва, якого справедливо вважають засновником науки юридична деонтологія. У 1988 р. авторським колективом за його участю було опубліковано навчальний посібник, де послідовно викладено предмет, функції нової науки, принципи та її роль у системі юридичних знань. В.М. Горшенєв зробив спробу узагальнити всю інформацію про кваліфікаційну характеристику юриста, розглянути професію юриста в кількох аспектах: а) юрист як особа; б) юрист як політичний діяч; в)юрист як спеціаліст; г) юрист як носій високих моральних якостей; д) естетична культура юриста. Теоретичні положення та висновки В.М. Горшенєва заклали підвалини подальшого розвитку системи філософсько-етичних знань у професійній діяльності юристів. Деякі з них буде викладено окремо.

Питання співвідношення права і моралі, етики юристів за останні десятиліття так чи інакше перебувало в полі зору багатьох учених (Ю.О. Агєшин, С.С. Сливка, Л.К. Суворов, В.В. Бородін, О.О. Лукашова, B.C. Нерсесянц та ін.). Правовій свідомості та правовій культурі служителів Феміди було присвячено значну кількість наукових досліджень, що становить міцну базу для поширення наукових деонтологічних знань. Виходячи з викладеного вище, можна зробити висновок, що юридична деонтологія виникла не на пустому місці й розвивається цілком природно та закономірно. У галузі правових знань також робилися спроби формулювання на офіційному рівні моральних якостей працівників юридичної сфери. У 20-х роках Народний комісаріат юстиції УСРР затвердив певний порядок атестування працівників суду, згідно з яким передбачалося здійснювати професійний добір кадрів на посаду судді лише з урахуванням визначеного переліку їхніх якостей2. У 1982 р. Міністерством вищої освіти СРСР було затверджено новий документ — Кваліфікаційну характеристику юриста, де визначалася система вимог до знань та вмінь юриста3. Деонтологічні питання не залишалися поза увагою й міжнародного співтовариства. Так, у 1979 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (резолюція № 34/169)1. Є також інші міжнародні документи, які відображають окремі сторони професійної етики юристів.

Юридична діяльність значною мірою пов'язана з політикою і політичною діяльністю. Цим можна пояснити той інтерес, який періодично виявляло до юриспруденції політичне керівництво країни. Особливо це було помітно за часів керівної ролі КПРС — у період зрощення апаратів партії та держави. У партійних документах, які використовувались на рівні законів, йшлося про відданість комуністичній ідеї, про знання основ марксизму, радянського ладу та партійної програми, що становило основу моральних та професійних якостей юриста. Така політизація суспільних відносин, політизація юридичної науки негативно впливала на її стан, на хід наукових досліджень, на суспільство в цілому. Зараз ситуація дещо змінилася, але в системі деонтологічних знань ще є недоліки, які в основному мають науково-методологічний характер. Наприклад, досі нечітко визначено межі предмета цієї науки, недосконалою залишається й структурна композиція навчальних програм з юридичної деонтології, не вистачає комплексних наукових досліджень. Слід згадати про проблеми кадрового, методичного забезпечення, які є в системі юридичної освіти. Порівняно з медичною деонтологією простежується відставання у формуванні чіткої, узгодженої системи знань.

Позитивним моментом останнього етапу розвитку правової доктрини в Україні після розпаду СРСР стали департизація правоохоронних органів та деідеологізація сфери наукових досліджень. Зняття ідеологічного контролю значно вплинуло не лише на деонтологічні уявлення щодо особистих та професійних якостей юристів, але й на саму правову практику, яку здійснюють не тільки юристи-професіонали.

На перший план у системі професійних вимог ставлять не ідейно-політичні, а морально-ділові якості. Головним призначенням юристів тепер можна назвати не служіння ідеям партії або державним інтересам, а служіння закону, праву, ідеалам суспільної моралі. Це не означає повної безідейності та безпринциповості, а йдеться лише про те, що в умовах багатопартійної системи захисники свободи та справедливості не можуть бути підконтрольні тій чи іншій партії або відчувати ідеологічний тиск. їх головний контроль — закон та совість. При цьому можна вірити, ідейно підтримувати певні програмні положення, співчувати політичним домаганням окремих лідерів.

Така ідейно-політична переорієнтація суспільства висвітлила низку недоліків у системі деонтологічних знань щодо особи працівника правової сфери. Це можна пояснити так. Деонтологічний аспект професіограми юриста — це в основному моральний аспект, хоча професійність також має велике значення для характеристики особи. Та, на жаль, мораль — це нормативний регулятор, який не змінюється швидко зі зміною політичних та економічних відносин. І ті глобальні перебудови, що відбулися в нашому суспільстві за короткий час, не потягнули за собою формування нових моральних норм та вимог, у тому числі до професії юриста. Не відбулося належного переосмислення суспільством цінності права, правової роботи, ролі юридичної професії в системі соціальних зв'язків. І це ставить проблему переосмислення особи юриста з погляду його внутрішнього світу, зовнішніх зв'язків та ефективності функціонування у різних сферах суспільного життя з урахуванням ускладненої структури соціального середовища.

Розшарування суспільства вимагає урахування специфічних особливостей спілкування з його представниками. Крім того, до середовища юридичної еліти також входять представники різних соціальних станів. Однак їхній інтерес, рівень забезпеченості, звички, традиції не повинні впливати на розуміння права, правової роботи, суспільної моралі, справедливості. Перед приписами права у формальному розумінні рівні всі, навіть ті, хто його застосовує. З цього приводу можна назвати ще одну причину, що розкриває роль юридичних деонтологічних знань у формуванні юриста-професіонала та вказує на досить широку перспективу їх подальшого розвитку.

Запитання для закріплення матеріалу

1. Хто вперше вжив термін «деонтологія» і що він означає в перекладі;

2. Як відбувалося становлення науки та дисципліни «Юридична деонтологія»

Тема 1.2. Загальна характеристика юридичної

діяльності

Самостійна робота

Внесок римських юристів у світову юридичну теорію та юридичну практику. Тенденції розвитку юридичної діяльності.

Особливу роль римські юристи стали відігравати після того, як Рим почав втягуватися в систему міжнародних відносин, у міжнародний торговий обмін, що ще задовго до Риму було характерно для держав, розташованих на узбережжі Середземного моря (Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген).

Поширення ділових зв'язків з іншими країнами передбачало створення таких умов, в яких би могли однаково перебувати торгівці різних національностей. На цій підставі перед римськими магістрами постала нова проблема — вирішувати спори, що випливають з нових відносин, та створювати норми, які б регулювали порядок вирішення спорів.

Давнє римське національне право не відповідало новому стану розвитку суспільства, оскільки базувалося лише на місцевих звичаях та національних особливостях. Виняткова роль римських юристів на цьому етапі розвитку юриспруденції виявляється у створенні універсального, світового права, яке увібрало звичаї міжнародного походження, що складалися століттями та були перевірені практикою життя. Таким чином, римські юристи створили право, яке стало загальним правом для всього античного світу. Хоча визнається, що творцем цього права був увесь світ, однак саме в цьому і полягає роль римських знавців права, які зуміли переробити звичаї, злили їх у єдину чітку систему, яка стала зразком юриспруденції класичного періоду, основою для свого подальшого розвитку у видатному Зводі Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана.

Говорячи про розвиток юридичної теорії взагалі, ми не випадково звертаємося до історії саме римського права. Воно здійснювало вплив на юридичну практику і теорію багатьох країн Європи та Азії, що простежується у ході вивчення правової спадщини (правових пам'яток, джерел) Англії, Франції, Німеччини, слов'янських держав, країн Далекого Сходу.

Завдяки постійному вивченню римського права в цих країнах склалися єдине юридичне мислення та типова юридична практика, що також стало об'єднавчим фактором для багатьох народів, фактором спільності їх матеріального та духовного життя.

Першоосновою формування римського права було право загально латинське. На початковому етапі розвитку його єдиним джерелом був звичай. Однак, як зазначає І.А. Покровський, римляни досить рано почали відрізняти світське право — jus — від правил релігії — fas.

Це був початок творчості знавців права, визнання результатів свідомої, вольової діяльності поряд з існуванням божественного закону.

Це не тільки викликало до життя власне римське право, яке мало світський характер, а й дало можливість сформувати у майбутньому світську юриспруденцію. Відхід від божественних начал у праві знизив роль понтифіків як єдиних знавців права та підвищив значення світських юристів, які намагалися на відміну від понтифіків давати поради всім бажаючим, робити юридичні знання надбанням широкого кола осіб. Після цього юридична діяльність починає швидко розвиватись.

У другій половині республіканського періоду з'являється досить значний клас юристів, чия діяльність здійснювалася, за словами Цицерона, у трьох формах:

а)cavere - вироблення найкращих формул для різних юридичних актів
(договори, заповіти тощо), тобто допомога приватним особам у здійсненні
договорів;

б)respondere - відповіді на запитання приватних осіб з приводу різних
юридичних сумнівів;

в)agere — надання порад щодо подання позовів та процесуального ведення справи.

Але не тільки практична діяльність римських юристів склалась як форма юридичної діяльності. Одночасно з розвитком практики починає розвиватися римська юридична освіта, основним методом якої стало практичне навчання шляхом участі в юридичних процесах. Учням необхідно було давати роз'яснення того, що відбувалося в судовому засіданні. З ускладненням законодавств виділяється окремий напрям юридичної роботи — консультування (200 р. до н. є.)

Наприклад, збереглися відомості про книгу під назвою Tripertita, що складалася з трьох частин: а) Закони XII таблиць; б) коментар до них; в) позовні формули — legis actiones. Це свідчить про те, що римські юристи починають на теоретичному рівні осмислювати питання юридичної практики, розвивати юридичну освіту, закладати основи науково-теоретичного мислення.

Слід зазначити, що юриспруденція наприкінці доби республіки не обмежувалася суто практичною діяльністю й створила досить значну юридичну літературу. Юридична освіта розвивалася настільки активно, що з'являлися навіть спеціальні заклади юридичної освіти, для яких навіть відводилися окремі приміщення за рахунок держави. Складалися навіть юридичні школи, що набували великого поширення, відомості, розповсюджувалась юридична література у формі підручників, коментарів, творів, збірників рішень в окремих справах, аналітичних роз'яснень певних юридичних питань.

Таким чином, розвиток римської юриспруденції вже в період II—І ст. до н. є. свідчить про об'єктивне розмежування трьох основних форм юридичної діяльності — наукової, навчальної та практичної.

Завершальним етапом формування класичного римського права були кодифікації Юстиніана. Рівень розвинутості цього права був дуже високим і, здавалося, що воно в такому стані переживе державу, яка створила його. Це стало підставою набуття римським правом та професіоналізмом римських юристів величезного авторитету, а також причиною використання готових юридичних конструкцій в інших правових системах, тобто безпосереднього впливу на юридичну практику багатьох країн світу.

Вплив римського права та його подальший розвиток відбувалися у двох напрямах — східному та західному. Східний напрям на перших етапах сприяє активізації правового життя країн, однак потім поступово завмирає аж до зникнення. Розвиток у західному напрямі виявив протилежні тенденції та результати.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Який внесок римських юристів у юридичну практику;
  2.  Які основні тенденції розвитку юридичної діяльності;

Тема 1.3. Навчальний процес у вищих закладах юридичної освіти

Самостійна робота

Форми навчання у вищих закладах юридичної освіти. Основні види навчальних занять з теоретичної підготовки. Види самостійної роботи студента.

Навчальний процес у вищих закладах юридичної освіти здійснюється у таких формах: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, самостійна робота студентів, практична підготовка, контрольні заходи.

До основних видів навчальних занять у вищих закладах юридичної освіти належать:

лекція;

лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття;

консультація.

Інші види навчальних занять визначають у порядку, встановленому вищим закладом юридичної освіти.

Лекція — основна форма проведення навчальних занять у вищих закладах юридичної освіти, є елементом курсу лекцій, який охоплює основний теоретичний матеріал окремої або кількох тем навчальної дисципліни. Тематика курсу лекцій визначається робочою навчальною програмою.

Лекції проводяться лекторами — професорами і доцентами (викладачами), а також провідними науковцями або спеціалістами, запрошеними для читання лекцій.

Лектор, якому доручено читати курс лекцій, до початку відповідного семестру повинен подати на кафедру (предметну або циклову комісію) складений ним конспект лекцій (авторський підручник, навчальний посібник), контрольні завдання для проведення підсумкового контролю, передбаченого навчальним планом і програмою для цієї навчальної дисципліни.

Лектор зобов'язаний дотримуватися навчальної програми щодо тем лекційних занять, але не обмежується в питаннях трактування навчального матеріалу, формах і засобах доведення його до студентів.

Лабораторне заняття — форма навчального заняття, за якого студент під керівництвом викладача особисто проводить натурні або імітаційні експерименти чи досліди з метою практичного підтвердження окремих теоретичних положень навчальної дисципліни, набуває практичних навичок роботи з лабораторним устаткуванням, обладнанням, обчислювальною технікою, вимірювальною апаратурою, методикою експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі. Лабораторні заняття проводять у спеціально обладнаних навчальних лабораторіях з використанням устаткування, пристосованого до умов навчального процесу (лабораторні макети, установки тощо). В окремих випадках лабораторні заняття можуть проводитися в умовах реального професійного середовища. Лабораторне заняття проводять зі студентами, кількість яких не перевищує половини академічної групи.

Перелік тем лабораторних занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни. Лабораторне заняття включає проведення поточного контролю підготовленості студентів до виконання конкретної лабораторної роботи, виконання завдань теми заняття, оформлення індивідуального звіту з виконаної роботи та його захист перед викладачем.

Практичне заняття — форма навчального заняття, за якої викладач організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння і навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентом відповідно сформульованих завдань. Практичні заняття проводять в аудиторіях або в навчальних лабораторіях, оснащених необхідними технічними засобами навчання, об числювальною технікою. Практичне заняття проводять зі студентами, кількість яких не перевищує половини академічної групи.

Перелік тем практичних занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни. Проведення практичного заняття ґрунтується на попередньо підготовленому методичному матеріалі — тестах для виявлення ступеня оволодіння студентами необхідними теоретичними положеннями, наборі завдань різної складності для розв'язування їх студентами на занятті.

Практичне заняття включає проведення попереднього контролю знань, умінь і навичок студентів, постановку загальної проблеми викладачем та її обговорення за участю студентів, розв'язування завдань з їх обговоренням, розв'язування контрольних завдань, їх перевірку, оцінювання.

Семінарське заняття — форма навчального заняття, за якої викладач організує дискусію щодо попередньо визначених тем, до котрих студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань (рефератів). Семінарські заняття проводять в аудиторіях або в навчальних кабінетах з однією академічною групою. Перелік тем семінарських занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни.

На кожному семінарському занятті викладач оцінює підготовлені студентами реферати, їх виступи, активність у дискусії, уміння формулювати й обстоювати свою позицію тощо.

Індивідуальне навчальне заняття проводять з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей.

Індивідуальні навчальні заняття організуються за окремим графіком з урахуванням індивідуального навчального плану студента й можуть охоплювати частину або повний обсяг занять з однієї або кількох навчальних дисциплін, а в окремих випадках — повний обсяг навчальних занять для конкретного освітнього або кваліфікаційного рівня.

Види індивідуальних навчальних занять, їх обсяг, форми та методи проведення, форми та методи поточного і підсумкового контролю (крім державної атестації) визначаються індивідуальним навчальним планом студента.

Консультація — форма навчального заняття, за якої студент отримує відповіді від викладача на конкретні запитання або пояснення певних теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування. Консультація може бути індивідуальною або проводитися для групи студентів залежно від того, чи викладач консультує студентів з питань, пов'язаних із виконанням індивідуальних завдань, чи з теоретичних питань навчальної дисципліни.

Обсяг часу, відведений викладачу для проведення консультацій з конкретної дисципліни, визначається навчальним планом.

Індивідуальні завдання з окремих дисциплін (реферати, розрахункові, графічні, курсові, дипломні проекти або роботи тощо) видають студентам у терміни, передбачені вищим навчальним закладом. Індивідуальні завдання студент виконує самостійно при консультуванні викладачем.

Курсові проекти (роботи) виконують з метою закріплення, поглиблення й узагальнення знань, набутих студентами за час навчання та їх застосування до комплексного вирішення конкретного фахового завдання. Тематика курсових проектів (робіт) має відповідати завданням навчальної дисципліни і бути тісно пов'язана з практичними потребами конкретного фаху. Порядок затвердження тематики курсових проектів (робіт) і їх виконання визначається вищим навчальним закладом.

Керівництво курсовими проектами (роботами) здійснюють, як правило, найбільш кваліфіковані викладачі.

Захист курсового проекту (роботи) проводиться перед комісією у складі двох-трьох викладачів кафедри (предметної або циклової комісії) за участю керівника курсового проекту (роботи).

Дипломні (кваліфікаційні) проекти (роботи) виконуються на завершальному етапі навчання студентів у вищому навчальному закладі і передбачають систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань зі спеціальності та застосування їх при вирішенні конкретних наукових, професійних та інших завдань, а також розвиток навичок самостійної роботи й оволодіння методикою дослідження та експерименту, пов'язаних з темою проекту (роботи).

Студенту надається право обрати тему дипломного проекту (роботи), визначену випускаючими кафедрами (предметними або цикловими комісіями), або запропонувати свою з обґрунтуванням доцільності її розробки. Керівниками дипломних проектів (робіт) призначають професорів і доцентів (викладачів) вищого навчального закладу, висококваліфікованих спеціалістів виробництва.

Самостійна робота студента є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов'язкових навчальних занять. Навчальний час, відведений для самостійної роботи студента, регламентується робочим навчальним планом і має становити не менш як 1/3 та не більш як 2/3 загального обсягу навчального часу студента, відведеного для вивчення конкретної дисципліни.

Зміст самостійної роботи студента над конкретною дисципліною визначається навчальною програмою дисципліни, методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача. Самостійна робота студента забезпечується системою навчально-методичних засобів, передбачених для вивчення конкретної навчальної дисципліни (підручник, навчальні та методичні посібники, конспект лекцій викладача, практикум тощо). Методичні матеріали для самостійної роботи студентів мають передбачати можливість самоконтролю з боку студента. Для самостійної роботи студенту також рекомендується відповідна наукова та фахова монографічна і періодична література.

Самостійна робота студента над засвоєнням навчального матеріалу з конкретної дисципліни може виконуватися у бібліотеці вищого навчального закладу, навчальних кабінетах, комп'ютерних класах (лабораторіях), а також у домашніх умовах.

Навчальний матеріал навчальної дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння студентом у процесі самостійної роботи, виноситься на підсумковий контроль поряд з навчальним матеріалом, який опрацьовувався при проведенні навчальних занять.

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами — денна (стаціонарна), вечірня, заочна (дистанційна), екстернат.

Денна (стаціонарна) форма навчання є основною формою здобуття певного рівня освіти або кваліфікації з відривом від виробництва.

Вечірня і заочна (дистанційна) форми навчання є формами здобуття певного рівня освіти або кваліфікації без відриву від виробництва.

Екстернат є особливою формою навчання осіб (екстернів), які мають відповідний освітній, освітньо-кваліфікаційний рівень, для здобуття ними певного рівня вищої освіти шляхом самостійного вивчення навчальних дисциплін і складання у вищому навчальному закладі заліків, екзаменів та проходження інших форм підсумкового контролю, передбачених навчальним планом.

Екстернат:

організовується у вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації і може застосовуватися на різних рівнях вищої освіти з усіх напрямів підготовки і спеціальностей;

тривалість екстернату для здобуття певного освітньо-кваліфікаційного рівня не регламентується нормативною тривалістю навчання, визначеною навчальним планом;

обсяг, структура і якість знань, умінь та навичок екстерна мають відповідати вимогам державного стандарту освіти, встановленого для відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня.

лекційні, практичні, семінарські та лабораторні заняття в екстернаті не застосовують, але екстернам може бути надана можливість відвідувати заняття та виконувати інші види навчальної роботи під керівництвом викладачів на умовах, визначених вищим навчальним закладом;

екстерну, який виконав усі вимоги навчального плану, захистив дипломну роботу, склав державні екзамени, присвоюється відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень та видається державний документ про освіту;

навчання в екстернаті здійснюється на основі договорів між вищим навчальним закладом та підприємствами, установами, організаціями, громадянами.

Екстернат відкривається за дозволом Міністерства освіти і науки України в акредитованих вищих навчальних закладах, які здійснюють підготовку фахівців за денною формою навчання з відповідного напряму підготовки "Право" чи спеціальності "Правознавство".

До екстернату зараховують громадян України, які мають повну або неповну (для вищих навчальних закладів першого та другого рівнів акредитації) загальну середню освіту, середню професійну освіту, а також особи з незакінченою або закінченою вищою освітою без обмеження віку. Зарахування до екстернату проводить приймальна комісія у терміни та за порядком відбору екстернів, що визначені Правилами прийому до вищого навчального закладу.

Навчання екстерна здійснюється за індивідуальним навчальним планом, складеним на основі навчального плану з дотриманням наступності та структурно-логічної послідовності вивчення навчальних дисциплін, що визначають зміст освіти відповідного напряму підготовки "Право" чи спеціальності "Правознавство". Індивідуальний навчальний план екстерна складається на кожний навчальний рік протягом першого місяця навчального року і погоджується з відповідними кафедрами (предметними або цикловими комісіями), затверджується деканом факультету (завідувачем відділення).

Екстерн має право користуватися бібліотечними фондами, навчальними програмами та методичними матеріалами вищого навчального закладу, навчально-лабораторним обладнанням, технічними засобами, отримувати консультації на умовах, визначених вищим навчальним закладом.

Атестація екстернів включає заліки, екзамени та інші форми семестрового контролю з навчальних дисциплін в обсязі навчальних програм, затверджених для певного напряму підготовки відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, а також державну атестацію. Заліки й екзамени екстерни складають, як правило, в період екзаменаційної сесії комісії у складі трьох осіб, призначеній завідувачем відповідної кафедри (головою предметної або циклової комісії). За умови успішного виконання індивідуального навчального плану екстерн може бути переведений у групу студентів, які навчаються на загальних підставах.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Назвіть форми навчання у вищих закладах юридичної освіти;
  2.  Вкажіть основні види навчальних занять з теоретичної підготовки та охарактеризуйте їх;
  3.  Дайте характеристику видам самостійної роботи студентів;

Тема 1.4. Юридична практична діяльність

Самостійна робота

Процедури, умови, прийоми та засоби здійснення юридичної практичної діяльності.

Координація та взаємодія в юридичній практичній діяльності. Гарантії юридичної практичної діяльності.

Соціальні конфлікти та їх прояв у сфері юридичної діяльності.

Основними функціональними елементами змісту юридичної практичної діяльності є процедури, умови, прийоми та засоби її здійснення. Особливі вимоги до їх застосування та необхідність здійснення зовнішнього контролю зумовлюють їх визначеність, регламентованість нормативно-правовими та іншими правовими документами, професійними нормами тощо.

Процедури юридичної практичної діяльності оптимізують її, підвищують надійність і якість її результатів, забезпечують безпеку юристів. Вони описуються як нормативно-правовими актами, так і відповідними методичними рекомендаціями, дають можливість всім її суб'єктам ефективно використовувати наявний передовий юридичний досвід, попереджати виникнення можливих конфліктів або порушень, визначають форми, зміст, порядок і засоби юридичної практичної діяльності. Зокрема процедури передбачають:

підстави або умови вчинення тих або інших юридичних дій;

перелік необхідних етапів, дій, операцій, а також послідовність їх вчинення;

порядок фіксації обставин вчинення дій та їхніх результатів;

допустимі наслідки юридичних дій тощо.

Процедури юридичної практичної діяльності конкретизують відповідно до умов, форм, засобів, предметів та інших особливостей юридичних спеціальностей та окремих юридичних дій. Наприклад, процедури вчинення нотаріальних дій визначають3: місце вчинення нотаріальних дій, суб'єктів, які мають повноваження вчиняти нотаріальні дії, строки вчинення нотаріальних дій, підстави відкладення, зупинення нотаріальних дій або відмови у вчиненні нотаріальних дій, заходи, що вживаються нотаріусами та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, при виявленні порушення закону. Крім того, законом конкретизуються правила або порядок:

встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, та перевірки дієздатності громадян і правоздатності юридичних осіб, які беруть участь в угодах;

підписання нотаріально посвідчуваних угод, заяв та інших документів;

вчинення посвідчувальних написів і видачі свідоцтв;

реєстрації нотаріальних дій;

видачі дубліката нотаріально посвідченого документа;

охорони спадкового майна (опису спадкового майна і передачі його на зберігання, повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини, видачі грошових сум зі спадкового майна, припинення охорони спадкового майна);

прийняття в депозит грошових сум і цінних паперів та їх повернення;

вчинення виконавчих написів;

вчинення протестів векселів, пред'явлення чеків до платежу і посвідчення несплати чеків;

вчинення морських протестів;

виключення із загальних правил, а також інші умови, правила, підстави вчинення нотаріальних дій.

Умови юридичної практичної діяльності можна поділити на такі:

1) загальні (природні):

тимчасові умови, що відбивають об'єктивно різноманітні можливості планування і здійснення юридичних дій у часі доби, залежать від їх особливостей, характеризуються терміновістю, швидкістю, оперативністю, інтенсивністю і напруженістю;

умови місця вчинення юридичний дій можуть бути різними, що залежить від особливостей видів діяльності або завдань, що вирішуються (службові приміщення, приміщення судових засідань, житло громадян, а при огляді місця скоєння злочину — шосе, поле, ліс, будівля і т. ін.);

2) спеціальні:

комунікативні, які зумовлені професійним спілкуванням з колом осіб, значним за чисельністю і невизначеним за складом (віком, професії, рівнем культури тощо);

психологічні, зокрема такі як психологічна напруженість, емоційна насиченість, конфліктність спілкування тощо;

інтелектуальні, що пов'язані з обробкою великих обсягів інформації, прийняттям рішень у суперечливих і невизначених ситуаціях, варіативність і альтернативність можливих рішень і дій;

3) що забезпечують нормальні умови праці — будинки і приміщення, меблі
та спеціальне обладнання, загальне обладнання будинків та приміщень.

Прийоми і засоби, що використовуються в юридичній практичній діяльності, об'єднуються поняттям професійної юридичної техніки, яка охоплює:

прийоми і засоби інтелектуальної діяльності — прийоми професійного мислення, понятійний апарат, засоби аналізу й обробки інформації;

прийоми і засоби предметної діяльності — технічні засоби пошуку, обробки і зберігання інформації, засоби зв'язку (наприклад, документи, речові докази, інформаційно-пошукові системи і т. ін.), правила і прийоми їх використання.

Різноманітні прийоми і засоби юридичної практичної діяльності можна об'єднати в такі групи:

процедурні — методики, рекомендації, програми, нормативно-правові акти і т. ін., що включають найбільш оптимальні алгоритми здійснення юридичної практичної діяльності, її видів та окремих юридичних дій;

пізнавальні — наукові (теорії, гіпотези, концепції), нормативні (правові принципи, презумпції, визначення та обмеження, що містяться в законі) або прагматичні конструкції (тактичні або інші рекомендації) — системи відповідних юридичних знань або логічно пов'язаних блоків інформації;

вербальні — понятійний апарат юриста, поширені та визнані мовні обороти і стилістичні прийоми, засоби аргументації і формулювання думки юриста, результатів діяльності;

регулятивні — правові приписи, в тому числі обмеження, стимули, їх юридична сила (обов'язковість) і офіційність2;

інформаційно-технічні — комп'ютерна техніка, інформаційно-пошукові системи, програмні засоби і т. ін.;

організаційно-технічні — копіювачі, засоби зв'язку і передачі інформації і т. ін.

Використання пізнавальних, вербальних та інших прийомів і засобів професійної юридичної техніки забезпечує:

синтез широти і варіативності мислення з конкретністю і визначеністю викладення і формулювання висловлювань (усних і письмових);

повноту осмислення проблеми, аналіз альтернативних, у тому числі протилежних, варіантів її вирішення, несуперечливість, безпрогальність, обґрунтованість та аргументованість висновків, логічну послідовність викладення, зв'язок між положеннями висловлювань;

стислість, зрозумілість і компактність висновків та суджень, ясність, простота, доступність і, разом з тим, образність мови їх викладення.

Визначальне та загальне значення серед усіх прийомів і засобів інтелектуальної діяльності має правильне використання юридичних термінів як словесних позначень певних правових та інших понять.

Юридичні терміни (наукові, нормативні, практично-професійні) є основою, засобами, елементами і формами як мислення, так і формулювання приписів у нормативно-правових, індивідуально-правових актах і договорах, змісту правових документів, усних висловлювань юристів. Невдалі формулювання, неточне вживання термінів, неправильні посилання та інші термінологічні помилки породжують додаткові запити, суперечки, необхідність додаткового тлумачення і роз'яснення.

Від загальновживаних (буденних), загально наукових, спеціально-наукових або професійних термінів юридичні терміни відрізняються офіційністю, формальною визначеністю, обов'язковістю використання, закріпленням у законах та інших нормативно-правових актах та правових документах.

Юридичні терміни мають особливий сенс, зміст і обсяг, тому що позначають юридичні поняття, які, у свою чергу, виражають природу, структуру і зміст права, правових норм, юридичних конструкцій і т. ін.

Правильне використання юридичної термінології передбачає необхідність для позначення одних і тих же правових понять використовувати тривалий час єдині терміни, що набули визнання в юридичній науці, юридичній практиці, закріплення в нормативно-правових актах.

Предметом, засобом і формою закріплення результатів юридичної практичної діяльності є правові документи (нормативні й індивідуальні акти, договори, заяви, скарги, протоколи, довідки тощо), а також усні висловлювання юристів та інших суб'єктів (консультації, ради, виступи в судах та інших організаціях, опитування свідків, допит правопорушника і т. ін.), що зумовлює особливі вимоги до професійної мови юриста, її стилю, використання мовних1 засобів і дотримання правил їх вживання, а також знання загального документознавства та особливостей юридичних документів.

До особливостей юридичної мови належать: її офіційний характер, логічність, завершеність і послідовність викладення; навмисна стриманість; відсутність емоційної забарвленості; максимальна точність викладення; формалізація мови; ясність та простота формулювання юридичного припису або судження, висновку; економність, лаконічність висловлення думки; відсутність різко вираженої індивідуалізації стиля. Мовні засоби використовуються юристом при виконанні ним професійних функцій: при складанні різноманітних постанов та обвинувальних висновків, договорів й угод, при схваленні рішень і вироків.

Основними функціями мови є конструктивна (формулювання думок), комунікативна (функція спілкування, повідомлення), емотивна (вираження ставлення до предмету промови і безпосередня емоційна реакція на ситуацію), а також функція впливу на адресата, реалізовані через мовлення як зовнішній прояв мови, послідовність одиниць мови, що організується за її законами і відповідно до потреби інформації, що висловлюється, конкретне говоріння або конкретний письмовий текст. Це потребує певних знань і вмінь використання всіх можливостей професійної юридичної мови. Культура мовлення юриста передбачає правильність мови або вміння точно, без помилок передавати іншим думки в усній та письмовій формі, а також багатство мови або різноманітність словника і граматичних конструкцій, виразність, доступність і логічність мовлення, володіння офіційно-діловим стилем і т. ін.

Особливе значення має культура мови при складанні текстів правових документів як зовнішньої форми вираження правової і професійної інформації, що забезпечує її тривале існування у часі, можливість використання широким колом осіб.

Текст правового документа має певні реквізити, структуру побудови інформації, стиль її викладення.

Реквізити — відомості, які містить правовий документ (нормативно-правовий акт, індивідуальний договір, протокол, постанова і т. ін.), необхідні для визнання його дійсним: найменування акта (документа), час і місце його прийняття, найменування суб'єкта, який склав акт або документ, зміст питань, що розв'язуються, підписи тощо. З цим пов'язане, зокрема, застосування типових форм правових документів, які виражаються у формулярах або зразках актів-документів, що створюються практикою і наукою, інколи закріплюються в нормативних актах у вигляді типових бланків, таблиць, схем і т. ін.

Заголовок правового документа як його зовнішній формальний реквізит є первинною одиницею його змісту, складником пошукового образу документа, слугує основним засобом правильного вибору стилю викладення, початковим етапом ознайомлення зі змістом документа, важливим інструментом їх обліку і систематизації.

Вступ (преамбула) — самостійна органічна частина правового документа, що є важливим доповненням до його основної частини. Він відображає мету і завдання правового документа, соціально-політичну обстановку, що примусила його підготувати або видати, є зв'язком для всіх структурних елементів документа.

Якщо правовий документ є об'ємним і складним за побудовою, то його звичайно розбивають на блоки інформації із загальним смислом і змістом — частини, розділи, глави та ін., які мають об'єктивну основу і зумовлені характером, змістом і структурою ситуації, що розв'язується та описується. Структура правового документа є джерелом інформації про його зміст, сприяє повному і точному його виявленню, спрощує користування їм, його систематизацію, проведення посилань, допомагає швидко орієнтуватися у змісті викладеного матеріалу1.

В юридичній практиці навіть невеликі за обсягом правові документи, як правило, не містять суцільного тексту, а поділяють на пункти, статті, абзаци та інші елементи, що характеризуються єдністю і відносною завершеністю змісту, становлять його основні осередки, клітини.

Основною клітиною нормативно-правового або індивідуально-правового акта є правовий припис, що містить загальне або індивідуальне правило поведінки будь-яких суб'єктів.

У юридичній практичній діяльності як офіційні не використовуються правові документи, текст яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, які написані олівцем або мають підчищення чи дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення. Навпаки, вони повинні бути написані або надруковані ясно і чітко, числа і рядки мають бути позначені словами, назви юридичних осіб, нормативно-правових актів тощо вживаються без скорочень і з зазначенням їх реквізитів; прізвища, імена та по батькові громадян повинні бути написані повністю, із зазначенням місць їх проживання тощо.

Як правило, юридична практична діяльність за своєю структурою є спільною діяльністю різних суб'єктів чи складовою інших видів соціальної діяльності. Зокрема, судочинство (ведення, розгляд справ у судах) складається з діяльності судді, адвоката, прокурора, експертів та ін., які взаємодіють один з одним, їх діяльність координується певним чином, є взаємозалежною. Так, адвокати у судочинстві в цивільних і кримінальних справах надають юридичну допомогу громадянам і організаціям1, а прокурор є учасником судового розгляду і користується рівними з іншими учасниками правами, бере участь у розгляді справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі2. Крім того, у судочинстві в цивільних і кримінальних справах у порядку, встановленому законодавством України, допускається участь народних засідателів та присяжних.

Кожний суб'єкт виконує у спільній юридичній діяльності кілька функцій. Наприклад, прокурор:

• бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння. Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду своє міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому прокурор керується вимогами закону та об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів.

має право, в межах компетенції, внесення касаційного і окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів1, своєю компетенцією витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, у яких вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор вносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду2;

може доповнити або змінити внесені протест, касаційне й окреме подання на вирок, рішення, ухвалу і постанову суду3, чи за наявності достатніх підстав, що свідчать про порушення закону, одночасно з витребуванням кримінальної справи, справи про адміністративне правопорушення або розглянутої арбітражним судом справи зупинити на певний строк виконання вироку, ухвали і постанови суду до їх опротестування тощо.

Суб'єкти юридичної практичної діяльності, а також суб'єкти, які здійснюють її організаційне, фінансове та матеріально-технічне, інформаційне та інше забезпечення взаємодіють з іншими суб'єктами з метою реалізації поставлених завдань.

1. Взаємодія адвокатури з Міністерством юстиції України, місцевими органами державного управління, виявляється в тому, що:

а) Міністерство юстиції України:

• забезпечує необхідне фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги;

узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність;

сприяє проведенню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів;

б) місцеві органи державного управління у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об'єднанням у вирішенні соціальних питань, надають їм в оренду придатні для роботи приміщення, встановлюють пільги щодо орендної плати за використання приміщень тощо.

  1.  Господарські суди на підставі угод і договорів взаємодіють з органами, що вирішують господарські спори в інших державах, а також із засобами масової інформації та громадськими організаціями у роботі з попередження порушень законності, а також координують свою діяльність із правоохоронними органами України та інших держав щодо запобігання порушенням законодавства у сфері господарських відносин. Вищий арбітражний суд України розробляє пропозиції щодо організації і діяльності третейських судів на території України.
  2.  Керівники спеціалізованих установ та відомчих служб, що проводять судові експертизи, у необхідних випадках мають право за згодою органу або особи, якій призначили судову експертизу, включати до складу експертних комісій провідних фахівців інших держав. Такі спільні експертні комісії здійснюють судові експертизи за нормами процесуального законодавства України. Крім того, спеціалізовані установи та відомчі служби, що виконують судові експертизи, користуються правом встановлювати міжнародні наукові зв'язки з установами судових експертиз, криміналістики тощо інших держав, проводити спільні наукові конференції, симпозіуми, семінари, обмінюватися стажистами, науковою інформацією і друкованими виданнями та здійснювати спільні видання в галузі судової експертизи і криміналістики2.
  3.  Міліція має право для виконання покладених на неї завдань залучати громадян за їх згодою до співробітництва у порядку, встановленому законами, що регулюють профілактичну та оперативно-розшукову діяльність, а державні органи, громадські об'єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю.
  4.  Служба безпеки України:

• взаємодіє з державними органами, підприємствами .установами, організаціями та посадовими особами, які сприяють виконанню покладених на неї завдань. Громадяни України та їх об'єднання, інші особи сприяють законній діяльності Служби безпеки України на добровільних засадах1;

може встановлювати контакти з органами безпеки іноземних держав і взаємодіяти з ними на підставі норм міжнародного права, відповідних договорів та угод2;

взаємодіє з Управлінням охорони вищих посадових осіб України, правоохоронними та митними органами України у порядку і на засадах, визначених законами, указами Президента України та прийнятими на їх основі актами Служби безпеки України і відповідного відомства.

Гарантії юридичної практичної діяльності — це будь-які зовнішні умови або внутрішні чинники, що тільки позитивно впливають на неї, забезпечують безумовне (точне, повне, правомірне) її здійснення відповідно до професійних вимог та стандартів.

Гарантії юридичної практичної діяльності поділяють:

на правові (нормативно визначені чи правового характеру) та позапра-вові (власне економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні);

внутрішні, які є її складовими (професійні знання юристів, юридична техніка діяльності, професійне мислення, професійна мова) та зовнішні, що належать до її середовища (нормативно-правові акти та професійні норми, що її регулюють, фінансове та матеріально-технічне забезпечення);

стимулюючі, що укріплюють, розвивають позитивні чинники та умови її здійснення, та захисні, спрямовані на попередження та припинення їх негативного впливу;

загальні, що стосуються будь-якого виду юридичної діяльності або юридичної спеціальності, особливі та спеціальні, що забезпечують здійснення певних видів юридичної діяльності чи окремих її дій.

Найбільш поширеною є класифікація гарантій за їх відношенням до юридичної практичної діяльності та права. До загальноправових гарантій будь-якого виду юридичної практичної діяльності належать такі:

1) визначені у нормативно-правових актах:

а) безпосередньо стосуються здійснення юридичної практичної діяльності
й передбачають:

особливий порядок набуття та позбавлення права на здійснення юридичної практичної діяльності (обрання чи призначення на посади юристів — посадових осіб та звільнення з них або видачі, зупинення дії та анулювання ліцензії на здійснення юридичної практики), а також притягнення до юридичної відповідальності;

процедури здійснення юридичної практичної діяльності (правосуддя, виконавчого провадження, нотаріального посвідчення, судових експертиз тощо);

конфіденційність окремих видів професійної інформації;

заборону незаконного втручання у здійснення юридичної практичної діяльності (правосуддя, ведення юридичних справ, проведення судових експертиз);

обов'язковість виконання правомірних вимог юристів, що висуваються ними при здійсненні професійних функцій;

б) які впливають на здійснення юридичної практичної діяльності опосередковано, тобто через дію проміжних чинників, і містять:

організаційні та інформаційні заходи;

матеріально-технічні умови;

фінансове забезпечення;

заходи соціального захисту;

системи самоврядування юридичних об'єднань чи професійних спілок юристів;

2) які мають правовий характер та створюють, так би мовити, "фон"
(підґрунтя), на тлі якого й у зв'язку з яким існує та здійснюється юридична
практична діяльність (низький стан злочинності, високий рівень правової
культури населення, розвинутість системи правової освіти, досконалість законодавства тощо).

До загальнопозаправових гарантій належать умови, що не визначені у нормативно-правових актах та не стосуються до права (правової системи), але так або інакше впливають на здійснення юридичної практичної діяльності. Позаправові гарантії поділяють, у свою чергу, на економічні (стан економічної ситуації в країні, матеріальної забезпеченості членів суспільства), політичні (домінування певної партії або блоку партій, відповідної політичної ідеології, розстановка політичних сил), соціальні (безробіття) та духовно-культурні (рівень загальної культури населення, стан дотримання моральних принципів, традицій та звичаїв).

Необхідність особливих та спеціальних гарантій зумовлена особливостями, притаманними певним видам юридичної практичної діяльності чи окремим її складовим (діянням), зокрема своєрідністю. Особливі та спеціальні гарантії, як правило, є нормативно визначеними чи щонайменше мають правовий характер. Якщо особливі гарантії пов'язані з загальними гарантіями, відображають своєрідність їх прояву залежно від характеристик певних сукупностей видів чи дій юридичної практичної діяльності (наприклад, особливі гарантії, які забезпечують незалежність або конфіденційність здійснення правосуддя, прокурорського нагляду тощо), то спеціальні гарантії забезпечують ті їх властивості, які притаманні тільки окремому виду чи дії юридичної практичної діяльності (наприклад, недоторканність суддів чи кримінальна відповідальність судового експерта за надання свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків1). Зокрема, однією з особливих гарантій здійснення правосуддя, адвокатської діяльності та деяких інших видів юридичної практичної діяльності є їх незалежність, але умови, що її забезпечують, різні.

1. Незалежність суддів та суддівської діяльності забезпечується:

встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень та звільнення з посади;

особливим порядком присвоєння військових звань суддям військових судів;

передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;

таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;

забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя;

відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

обов'язком всіх інших суб'єктів права поважати незалежність судових органів і не посягати на неї;

правом судді на відставку;

створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;

особливим порядком фінансування судів;

системою органів судового самоврядування.

2. Незалежність адвокатів та адвокатської діяльності забезпечується:

охороною законом професійних прав, честі та гідності адвоката;

забороною будь-якого втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката та його помічників відомостей, що становлять адвокатську таємницю;

неможливістю їх допиту як свідків з цих питань;

недопустимістю незаконного прослуховування телефонних розмов адвоката, огляду, розголошення чи вилучення без його згоди документів, що пов'язані з виконанням адвокатом професійних функцій;

захистом правової позиції адвоката у справі;

забезпеченням рівності прав адвоката з іншими учасниками процесу;

порушенням кримінальної справи проти адвоката тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами обласного рівня;

забороною притягнення адвоката до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погроз її застосування у зв'язку з наданням ними юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно із законом.

3. Незалежність судового експерта забезпечується:

процесуальним порядком призначення судового експерта;

забороною під загрозою передбаченої законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи;

існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання та попереднього слідства;

створенням необхідних умов для діяльності судового експерта;

його матеріальним і соціальним забезпеченням тощо.

Спеціальною гарантією здійснення правосуддя є недоторканність суддів1, яка поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне майно і документи, та передбачає таке:

суддя не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності та взятий під варту без згоди Верховної Ради України, або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без згоди органу, який обрав суддю на посаду;

суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення, а у випадку затримання за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи;

проникнення в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки із санкції Генерального прокурора України за наявності порушеної кримінальної справи;

кримінальна справа щодо судді Конституційного Суду України та будь-якого загального чи арбітражного суду розглядається у першій інстанції судами обласного рівня, причому підсудність справи визначається Головою Верховного Суду України або його заступником;

судді, їх сім'ї та майно перебувають під особливим захистом держави (органи внутрішніх справ за відповідною заявою судді зобов'язані забезпечити безпеку його, членів його сім'ї, збереження їх майна; вчинені у зв'язку зі службовою діяльністю судді посягання на його життя і здоров'я, його близьких родичів (батьків, дружини/чоловіка, дітей), знищення чи пошкодження його майна, погроза вбивством, насильством тощо тягнуть за собою відповідальність згідно із законодавством; суддя має право на забезпечення засобами захисту, які йому надаються органами внутрішніх справ.

Спеціальна гарантія проведення судових експертиз — кримінальна відповідальність судового експерта за дачу свідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Система гарантій організаційного, фінансового та матеріально-технічного, наукового та інформаційного забезпечення юридичної практичної діяльності включає такі складові.

1. Ця система складається з організаційного забезпечення державних
форм юридичної практичної діяльності, яке здійснюється при суворому до
держанні принципу її незалежності та підкорення лише законові відповід
ними державними інститутами (центральними та місцевими), наприклад:

а) загальне організаційне забезпечення діяльності судів здійснюється
Міністерством юстиції України та управліннями юстиції міських державних
адміністрацій шляхом організації:

розробки і внесення до відповідних державних органів пропозицій з питань організації діяльності судів, змін у мережі судів та їх штату;

роботи з кадрами судів з підвищення їх кваліфікації і перепідготовки, здійснення добору кандидатур для обрання суддями;

ведення судової статистики та аналізу статистичних даних;

матеріально-технічного забезпечення судів, створення належних умов для здійснення правосуддя;

забезпечення виконання рішень, ухвал і постанов судів у цивільних справах, постанов у справах про адміністративні правопорушення та вироків, ухвал і постанов судів у кримінальних справах щодо майнових стягнень;

б) безпосереднє забезпечення здійснення правосуддя судами, узагальнення судової практики тощо покладено на апарати судів, які складаються з
відділів та інших структурних підрозділів
1;

в) вираження інтересів суддів як носіїв судової влади здійснюється органами суддівського самоврядування (конференції суддів загальних, арбітраж
них та військових судів, збори суддів Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України і з'їзд суддів України).

2. Якщо фінансування і матеріально-технічне забезпечення недержавних
форм юридичної практичної діяльності здійснюється власним коштом, то
державних — за рахунок коштів державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також за рахунок коштів, які надходять на підставі договорів від міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій і громадян (замовників). Зокрема:

розміри асигнувань на їх утримання затверджує Верховна Рада України за поданнями відповідних керівників центральних органів (Генерального прокурора України, Голови Верховного Суду України, Голови Служби безпеки України та ін.);

кошторис витрат на утримання визначається керівниками центральних органів, у межах виділених асигнувань вони мають право вносити до нього зміни;

порядок і умови оплати праці юристів — державних посадових осіб встановлюються Верховною Радою України, або Президентом України, або Кабінетом Міністрів України;

службовими приміщеннями правоохоронні та інші державні органи юридичного спрямування забезпечуються безоплатно місцевими органами самоврядування, а транспортними і матеріально-технічними засобами за рахунок коштів державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також за рахунок коштів, які надходять на підставі договорів від міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій;

додаткові пільги в питаннях соціально-побутового та фінансового забезпечення встановлюються у визначеному законодавством порядку1.

3. Наукове забезпечення юридичної практичної діяльності охоплює:

• проведення відповідних науково-теоретичних і прикладних досліджень;

видання фундаментальних, науково-довідкових, навчально-методичних, навчальних, інших праць та матеріалів;

підготовку наукових кадрів у галузі юриспруденції;

проведення науково-практичних, науково-методичних конференцій, семінарів тощо;

створення відомчих науково-навчальних закладів для проведення наукових досліджень, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників;

створення науково-методичних або координаційних рад, що призначені для організації та координації наукової, методичної, освітянської діяльності відомчих наукових та навчальних закладів, а також наукових установ НАН України та ін.;

заснування відомчих видавництв та видання спеціальної юридичної літератури тощо.

4. Підвищення ефективності юридичної практичної діяльності залежить від застосування нових інформаційних технологій, якісно нового рівня її інформаційного забезпечення, яке спрямовується:

на створення відповідних інформаційних систем;

визначення та задоволення потреб юристів у нових інформаційних технологіях та базах даних;

розробку типових проектів та стандартів інформатизації;

організацію міжнародного співробітництва у галузі обміну юридично значущою інформацією;

здійснення безпаперового документообігу;

удосконалення відповідної статистичної звітності;

розробку нормативно-правових актів з питань інформатизації, у тому числі щодо її захисту.

Зокрема, інформатизація юридичної практичної діяльності передбачає побудову на єдиній методологічній і програмній основі інформаційно-аналітичних систем "Законодавство" та "Юридична практика", потребує сучасного технічного, технологічного, програмного та фінансового забезпечення, нових комунікаційних ліній, відповідної підготовки юристів до роботи в умовах глобальної інформатизації.

Особливості інформаційного забезпечення окремих видів юридичної практичної діяльності нормативно визначені й передбачають додатково:

зобов'язання надавати спеціалізованим установам та відомчим службам, що проводять судові експертизи, за їх запитом натурні зразки або каталоги своєї продукції, технічну документацію та іншу інформацію, необхідну для створення й оновлення методичної та нормативної бази судової експертизи або їх право одержувати від судів, органів дізнання і попереднього слідства знаряддя злочину та інші речові докази, щодо яких закінчено провадження у справах, для використання в експертній і науковій діяльності1;

право створювати періодичні видання юридичних об'єднань та установ, публікувати матеріали в державних офіційних виданнях (наприклад, Бюлетені Верховного Суду України, газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр").

Характерною рисою суспільного буття сучасного суспільства є наявність численних і різноманітних конфліктів. Суперечності, протиборство, а нерідко і воєнні сутички між індивідами, релігійними та іншими об'єднаннями, соціальними спільнотами, державами стали суворими реаліями повсякденного життя. Тому вивчення природи, причин, механізмів конфліктів у суспільстві, а також розробка шляхів запобігання їм і розв'язання становлять проблему великого теоретичного і практичного значення. її дослідженням покликана займатися наука конфліктологія. Конфліктологія як специфічна галузь наукового знання органічно пов'язана із суміжними науками, насамперед, із соціологією і соціальною психологією, з якими вона має багато спільного, оскільки, подібно до названих наук досліджує відносини між людьми. Чимало інформації для конфліктології дають політологія, економіка, етнологія та інші суспільні науки, що конкретизують характер, механізми розвитку і наслідки різноманітних конфліктів. Важливим аспектом взаємозв'язків з іншими науками є інтеграція конфліктології з правознавством і державознавством, які вивчають юридичні форми взаємодії людей, а саме: мирне співробітництво, співіснування, протидія або боротьба.

У науковій літературі є різні підходи до розуміння терміна "конфлікт". Найбільш поширене його розуміння крізь призму суперечності як більш загального поняття, і насамперед через соціальну суперечність.

Конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів; крайнє загострення суперечностей, яке призводить до ускладнень або гострої боротьби. В історії соціології природа та сутність конфлікту визначалися по-різному:

Г. Спенсер розглядав конфлікт як необхідне явище в історії розвитку людства, стимул соціального розвитку;

М. Вебер позначав його як боротьбу;

Гумплович, Т. Веблен, К. Левін, Г. Зіммель та ін. визначали його як спір та форму соціалізації індивіда;

Парк включав конфлікт до числа чотирьох основних видів соціальної взаємодії, поряд зі змаганням, пристосуванням та асиміляцією;

американський соціолог Л. Козер розглядав конфлікт як ідеологічне явище, яке відбиває спрямованість та почуття соціальних груп або індивідів у боротьбі за об'єктивні цілі — владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей тощо. Він вважав конфлікт важливим елементом соціальної взаємодії, який сприяє припиненню або укріпленню соціальних зв'язків;

Р. Дарендорф власну соціологічну концепцію назвав "теорією конфліктів".

Більшість соціологів розглядають конфлікт1 як неантагоністичну суперечність, яку можна врегулювати. Парними категоріями конфлікту є згода, стабільність, порядок, спокій. При цьому спокій є постійним станом суспільства або взаємодії, а конфлікт — тимчасовим.

Таким чином, конфлікт — це випадок загострення соціальних суперечностей, який виражається у зіткненні соціальних спільнот — класів, націй, держав, соціальних груп, соціальних інститутів та ін., що зумовлено протилежністю або суттєвими відмінностями їх інтересів, мети, тенденцій розвитку.

Виходячи з того, що найбільш поширеним підходом є визначення конфлікту через соціальні суперечності, в науковій літературі склалося також поняття соціального конфлікту. Соціальний конфлікт — це така суперечність, в якій два або більше суб'єктів активно шукають можливість завадити один одному в досягненні певної мети, намагаються запобігти задоволенню інтересів суперника, змінити його погляди або соціальні позиції. Під соціальним конфліктом звичайно мають на увазі той вид протистояння, в якому сторони намагаються захопити територію або ресурси, погрожують іншім суб'єктам посягати на їхні інтереси таким чином, що боротьба набуває форми нападу або оборони. Поняття соціального конфлікту включає активність протилежних сторін, суперечки, дебати, торги, суперництво, воєнні сутички, пряме і непряме насилля. Конфліктам, як правило, властиве сильне напруження, взаємне виключення інтересів. Слід розрізняти конфлікти і явища, що за зовнішніми ознаками наближаються до конфліктів, — змагання, конкуренцію, випробування. У подібних випадках також можна спостерігати протиборство сторін, але воно за своїм характером має зовсім іншу природу і необов'язково переходить у ворожнечу.

Щодо класифікації конфліктів за різними підставами, виходячи з наявних поглядів, слід визначити такі види.

  1.  Системний. Такий конфлікт відбувається в результаті загострення внутрішніх суперечностей, характерних для будь-якої соціальної системи. Серед них слід назвати: компонент і систему, частину і ціле, тривале та короткострокове, внутрішнє і зовнішнє, різноманітність і одноманітність, організацію і дезорганізацію та ін. Головним є те, що починають руйнуватися внутрішньо системні або функціональні зв'язки між компонентами системи, в результаті чого ці компоненти вступають у суперечність із системою або один з одним.
  2.  За сферами прояву. Цей підхід базується на виділенні суб'єктів конфліктів і сфер життєдіяльності суспільства, де можуть виявлятися конфлікти. За цими ознаками конфлікти поділяють на економічні, політичні, міжнаціональні, культурні, соціальні тощо.
  3.  За ступенем гостроти. На цій підставі виділяють агоністичні (примиримі) та антагоністичні (непримиримі) конфлікти. Упущені можливості розв'язання агоністичних конфліктів часом зумовлюють їх перехід у хронічну форму і навіть переростання в антагоністичні.
  4.  За іншими ознаками виділяють юридичні, побутові, матеріальні, духовні та ін., коли в основі класифікації можуть лежати кількість учасників, мотивація вчинків, ступінь урегульованості відносин, ресурси тощо. Слід окремо назвати конфлікти "некерованих емоцій" — бунти, погроми, масове безладдя та ін. Окрему групу також утворюють конфлікти інтересів, конфлікти поглядів (когнітивні).

Крім іншого, слід зазначити, що конфлікти розрізняють також за способом свого зовнішнього виявлення. На підставі цього критерію вони можуть бути явними (коли конфліктуючі сторони відверто виявляють одна до одної неприязнь, ворожі почуття) або прихованими, коли за зовні стриманими стосунками криється наполеглива боротьба інтересів. Наприклад, трапляється, коли в трудовому колективі розгортається широка дискусія навколо проблеми прибутковості виробництва, можливості забезпечення належного рівня управління виробничим процесом, а насправді відбувається боротьба за зайняття керівної посади. Може статися, що причини конфлікту фактично немає. Вона існує лише в уяві конфліктуючої сторони, яка помилково вважає, що інша сторона має намір вчинити агресивні, неправомірні чи інші небажані дії. Помилка в оцінці ситуації, однак, не усуває автоматично мотивів конфлікту і не зменшує його гостроти. Такий помилковий конфлікт найбільш доцільно гасити за сприяння спеціалістів, юристів, які можуть дати кваліфіковані поради і тим самим усунути підставу для конфлікту, надати йому характер непорозуміння.

Юридична конфліктологія — це складова загальної соціальної конфліктології. її завданням є вивчення конфліктів, які виникають, розвиваються вирішуються в рамках внутрішнього (національного) або міжнародного права. Іншими словами, юридична конфліктологія узагальнює і вивчає особливості, які характеризують конфлікт з позиції права.

Одна з основних властивостей юридичного конфлікту полягає в тому, що в якій би сфері він не відбувався, він пов'язаний з виконанням (реалізацією) або порушенням тих чи інших норм права, а також з виникненням, змінами або припиненням правових відносин між фізичними чи юридичними особами. Юридична конфліктологія вивчає не тільки природу, причини і динаміку розвитку юридичних конфліктів, а й правові механізми попередження і розв'язання їх. Звідси і практична цінність такого підходу: встановити, чи можуть норми права взагалі і якою мірою вплинути на зародження, розвиток і вирішення конфлікту, і якщо можуть, то як підвищити ефективність цього впливу.

За природою юридичні конфлікти дуже різноманітні. Найбільш повно правовий аспект виявляється у тих, які виникають і розвиваються у зв'язку з об'єктивно існуючими суперечностями між двома або кількома правовими нормами, що стосуються одного предмета. У цьому випадку інтереси конфліктуючих сторін і мотиви їх поведінки визначаються змістом і значенням правових норм, від чого прямо залежать дії учасників. Такий конфлікт і починається, і закінчується з використанням юридичних засобів і процедур. Істотною мірою він має когнітивний характер, оскільки суперечка йде про розуміння права, але за цим часто криються інші, цілком прагматичні, інтереси сторін.

Як свідчить практика, більшість конфліктів виникають поза юридичною сферою і лише згодом, у процесі розвитку, набувають юридичних ознак, а відтак виявляються у перехідному або змішаному варіанті. Мотивація таких конфліктів спочатку не пов'язана з юриспруденцією і стосується економічних, національних, соціальних, особистих або суспільних інтересів, але згодом, у міру розвитку подій, вони трансформуються в явища юридичного порядку.

Правовий компонент у конфлікті залежно від обставин виявляється з різним ступенем інтенсивності. Наприклад, у міжособистісному конфлікті на ґрунті неприязних відносин у побуті юридичну роль можуть відігравати неясні побоювання того чи іншого учасника конфлікту, що занадто енергійні дії можуть потягти кримінальну відповідальність, а тому слід уникати крайнього загострення ситуації. Зовсім інше значення юридичний елемент має у спорах про спадщину, про право власності, коли конфліктуючі сторони відстоюють свої дійсні чи уявні права, будучи твердо переконані в тому, що закон саме на їх боці. Це надає їм активності, що зовсім відрізняється від попереднього прикладу, де уявлення про правові межі примушує суб'єкта стримуватися. Слід зазначити, що є й інші варіанти з різним ступенем вияву інтенсивності правового елемента.

На підставі викладеного можна сформулювати в загальному вигляді поняття юридичного конфлікту. Юридичним конфліктом є будь-який конфлікт, в якому спір так чи інакше пов'язаний з правовими відносинами сторін (їхніми юридично значущими діями або станами), суб'єкти, мотивація їхньої поведінки, об'єкт конфлікту мають правові ознаки, а сам конфлікт тягне правові наслідки.

До юридичних належать будь-які міждержавні конфлікти, всі трудові, у багатьох випадках сімейні, виробничі, побутові та міжнаціональні конфлікти, угоди між регіонами чи гілками влади, суперечки з приводу визначення статусу нації та ін. Чимало конфліктів мають змішаний характер і містять як правові, так і неправові елементи (наприклад, конфлікти на релігійному або етнічному ґрунті).

В аспекті шляхів і засобів попередження, припинення і розв'язання конфліктів є вагомі підстави вважати, що майже кожний з конфліктів можна віднести до категорії юридичних. Адже відомо з практики, що за допомогою юридичних норм та інститутів можна врегулювати, як правило, будь-який конфлікт.

В юридичному конфлікті виділяють дві групи суб'єктів: фізичні і юридичні особи. Якщо виникає протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов'язково набуває юридичного характеру, оскільки між цими суб'єктами складаються (або вже існують) правові відносини, і найбільш доцільно вирішити такий конфлікт саме юридичним шляхом.

Оскільки юридичний конфлікт — це своєрідний різновид соціального конфлікту, то його предмет та об'єкт можна визначити лише з урахуванням сутності явища більш широкого за змістом, яким і є конфлікт соціальний.

Отже, під предметом юридичного конфлікту слід розуміти об'єктивно існуючу чи уявну проблему юридичного характеру, яка пов'язана з визначенням прав та обов'язків сторін і має вирішуватися за допомогою юридичних засобів.

Об'єкти юридичних конфліктів — це матеріальні (власність, територія тощо) і нематеріальні (честь, гідність, здоров'я) елементи реального світу, які лежать на перехрещенні інтересів різних суб’єктів права, якщо врегулювання суперечок з цього приводу здійснюються за допомогою правових засобів.

Типологія юридичних конфліктів, як і інших, досить різноманітна. їх поділяють на глобальні та регіональні, групові й міжособистісні, ситуаційні й позиційні, конфлікти інтересів і когнітивні, гострі й мляві, такі, що поновлюються, та ін.

Специфіка юридичного конфлікту визначається юридичними характеристиками, які включають відповідно галузь права, структуру правової норми, різновид юридичної установи, що має відношення до цього конфлікту.

Практично юридичні конфлікти можуть виявлятися у сфері будь-якої галузі права. Найбільш типові конфлікти пов'язані з питаннями цивільного, трудового, сімейного, фінансового права. Чимало екологічних, господарських конфліктів підпадають під дію норм адміністративного права. Значну групу утворюють конфлікти, що тягнуть застосування норм кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового права.

Особливу категорію становлять міжнародні я міжнаціональні конфлікти, що регулюються нормами міжнародного права, договорами та угодами держав, а також внутрішнім законодавством. У низці випадків конфлікти виявляються у змішаних варіантах. Наприклад, конфлікт між політичними партіями і державною структурою (парламентом, міністерством юстиції) з приводу різних підходів до політичного життя може спочатку не мати юридичного характеру, але з часом перерости в значну державно-правову проблему.

Змішані типи юридичних конфліктів нерідко трапляються й у взаєминах громадян під час довготривалих чвар за місцем роботи чи проживання, коли звичайні суперечки переходять в адміністративні правопорушення і навіть злочини. Часом трудові конфлікти (з приводу затримки заробітної плати, призначення керівника) можуть трансформуватись із трудових правовідносин у політичні або адміністративно-правові. Багатогалузевий характер можуть мати конфлікти на ґрунті міжнаціональних сварок, коли застосовуються норми конституційного, кримінального, цивільного, адміністративного і, навіть, міжнародного права.

Залежно від змісту норм права юридичні конфлікти поділяють на такі, що пов'язані з реалізацією уповноважуючих, зобов'язуючих або заборонних нормативно-правових приписів.

Певну специфіку мають конфлікти у нормативно-правовій сфері, які відрізняються від інших юридичних конфліктів тим, що ідеться про власне юридичні суперечності. Вони виникають не тільки у процесі правотворчості, а й у ході правозастосування. Головним об'єктом таких конфліктів є суперечності правових актів і норм (колізії законодавства). У вирішенні їх, як правило, активна роль належить юристам. Відмітною рисою цієї категорії конфліктів є їх предметність, яка визначається характером того чи іншого акта або окремої правової норми. Нерідко суперечності загострюються у зв'язку з не одна новим ставленням до норми права з боку тих чи інших посадових осіб, державних органів, громадських організацій і громадян, різним тлумаченням ними суті норми, обсягу, меж дії, кола осіб, на які норма поширюється.

Нормативно-юридичний конфлікт може мати двоїстий характер. По-перше, такий конфлікт може виникати у власне нормативно-юридичній сфері, коли у фокусі його опиняються державно-правові явища (конфронтація між різними гілками державної влади, порушення конституційних норм, вади виборчої системи тощо). По-друге, нормативно-юридичний конфлікт може бути складовою, а також фігурувати як елемент більш загальної конфліктної ситуації. Нормативно-юридичний конфлікт — складне явище зі своїми динамічними елементами, якими, зокрема, є: розбіжності в праворозумінні, що мають вирішальне значення для формування масової правової свідомості, різні правові погляди, що відображають неоднаковий рівень правосвідомості й правової культури. До таких факторів належить правовий нігілізм, перекручення суті норм, віддання переваги доцільності над законністю тощо.

Виникнення і розвиток юридичних конфліктів характеризуються певними особливостями. Зокрема, значна частина таких конфліктів із самого початку мають юридичну основу. Це відбувається тоді, коли сторони пов'язані правовими відносинами і саме характер відносин надає конфлікту юридичного забарвлення.

Однак найчастіше юридичної форми конфлікт набуває не відразу, а згодом, у міру його розвитку. Так, у багатьох випадках конфлікти на сімейному ґрунті починаються з епізодів, які аж ніяк не потребують правових засобів урегулювання. Наприклад, виникнення суперечки між подружжям щодо методів виховання дітей. Проте з'ясування такої сімейної проблеми іноді переходить у конфлікт із застосуванням фізичної сили. І тут вже з'являються юридичні елементи, які за певних обставин приводять до правових наслідків.

У динаміці юридичного конфлікту помітну роль відіграє втручання третьої сторони — державного правозастосовного органу (суд, прокуратура, міліція), яка приймає остаточне рішення у справі. У своєму розвитку юридичний конфлікт, як правило, проходить такі стадії:

  1.  виникнення в однієї чи обох сторін мотивів до розладу;
  2.  виникнення правових відносин між конфліктуючими сторонами;
  3.  розвиток (зміна, припинення) правових відносин у зв'язку з розглядом справи в юридичній установі;
  4.  видання правового (правозастосовного) акта, що завершує конфлікт (рішення суду, постанова органу виконавчої влади). Може бути прийнято декілька рішень.

Разом із тям не виключена й інша динаміка конфлікту. Послідовність стадій може не збігатися із зазначеною вище, а деяких стадій може не бути взагалі.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Назвіть основні функціональні елементи змісту юридичної практичної діяльності;
  2.  Наведіть приклади координації та взаємодії під час здійснення юридичної діяльності;
  3.  Що ви розумієте під гарантіями здійснення професійних обов’язків суб’єктами юридичної практичної діяльності;
  4.  Охарактеризуйте поняття конфлікту. Які ви знаєте види соціального конфлікту?
  5.  Які види юридичних конфліктів ви знаєте? Наведіть приклади з реального життя;

Тема 1.5. Система юридичної діяльності

Самостійна робота

Форма юридичної діяльності.

Визначення видів юридичної діяльності залежить повною мірою від того, який критерій взяти за основу класифікації. Вище вже було визначено три види юридичної діяльності за основними формами її здійснення — практична, наукова, освітня, що дуже важливо для її загальної характеристики. Однак є й інші критерії, використання яких надає змогу охарактеризувати юридичну діяльність в іншій площині або іншому аспекті крізь призму науково-дослідницького інтересу. Так, виділяють:

за змістом: консультування, тлумачення, виступи в юридичних установах, ведення юридичної справи тощо;

за професійною спеціалізацією або за суб'єктами здійснення: адвокатська, слідча, прокурорська, судова, консультативна, виконавча, нотаріальна;

за соціальними сферами: юридична діяльність у сфері економіки, політики, в духовній сфері;

за кількістю уповноважених осіб, що здійснюють розгляд юридичної справи: індивідуальна (одноособова), колегіальна (колективна);

за змістом інтелектуальної роботи: пізнавально-пошукова, організаційна, реконструктивна, реєстраційна, комунікативна.

Найбільше практичне значення має класифікація видів юридичної діяльності за спеціальностями, які історично склалися в межах юридичної професії та істотною мірою відображають зміст окремих професійних напрямів юридичної роботи. їх характеристиці присвячено окремий розділ посібника, в якому буде визначено особливості кожної юридичної спеціальності, її роль у процедурі розгляду та вирішення юридичної справи, риси схожості та відмінностей щодо інших спеціальностей.

Нами вже було зазначено, що у сфері юридичної, а також і неюридичної, діяльності використовують одночасно правові та неправові засоби, що є природною потребою здійснення будь-якої діяльності. На цій підставі окремі операції з правовими засобами називають правовими діями або правовою діяльністю, що ставить деякі проблеми термінологічного характеру. Використовують дуже схожі за змістом юридичні терміни. Отже, і юристи, і не-юристи можуть вчиняти правові дії, використовуючи правові засоби, викликати правові наслідки. Наприклад, право посвідчувати документи, факти, копії документів надається нотаріусу1, але відповідні дії в обмеженому обсязі здійснюють і відділи кадрів, адміністрація підприємств. Це випадки, коли необхідно офіційно підтвердити оригінал підпису, посвідчити дійсність факту перебування особи в певному місці у певний час згідно з планом відрядження, підтвердити дійсність правових відносин, що виходять з трудового договору або договору купівлі-продажу. Інший приклад — у системі МВС є спеціальні органи, які здійснюють досудову підготовку матеріалів у формі дізнання та слідства. Однак право на дізнання мають й інші органи, які не є юридичними установами2.

У чому ж полягає відмінність, якщо правовими засобами користується таке широке коло суб'єктів, і в чому тоді полягає юридизм правових форм діяльності?

У результаті аналізу використання правових форм в юридичній та неюридичній сферах можна зробити певні висновки:

  1.  У неюридичній сфері діяльності правові засоби та процедури використовують як допоміжні для забезпечення інших завдань і функцій (виховної, виробничої, культурно-освітньої, організаційної, політичної тощо). У межах юридичної діяльності здійснення правових дій — є основне завдання і функція органу або установи, які повинні здійснюватись особливо професійно на високому якісному рівні. При цьому інформаційні, виховні та інші засоби є допоміжними щодо правових дій.

У неюридичній сфері головною метою здійснення правових дій є вплив на поведінку або свідомість людей, створення належних умов для забезпечення інтересів індивіда, колективу або організації. У більшості випадків це виявляється в актах фіксації владних розпоряджень або формальному закріпленні стану учасників правовідносин (створення нормативних актів, видання актів індивідуально-владного характеру, винесення рішення контрольно-ревізійної комісії, підписання договору, видача свідоцтва про шлюб або диплома про освіту тощо). У сфері юридичної діяльності головна мета здійснення правових дій — забезпечення відповідності стану суспільних відносин вимогам права, охорона відносин від протиправних посягань і їх відновлення в разі порушення. Так, індивідуально-владні приписи рішень суду забезпечують відновлення порушеного права, відшкодування збитків, притягнення до відповідальності винних осіб, подолання перепон на шляху реалізації права або законного інтересу. В іншому разі, наприклад, якщо у ході підписання трудового договору адміністрація або власник підприємства мають на меті забезпечення робочою силою процесу виробництва, то головне завдання юрисконсульта — це забезпечення законності цієї процедури та взаємних прав і обов'язків сторін.

  1.  Юридизм правових форм виявляється також у тому, що у сфері юридичної діяльності вони здійснюються на кваліфікованому рівні, набагато ефективніше, з використанням спеціальних знань та вмінь, зі знанням усіх тонкощів юридичної процедури та правових механізмів. Таким чином, передбачається, що в юридичній діяльності правові засоби використовують на професійній основі. У межах неюридичної діяльності правові дії вчиняються або взагалі далекими від цієї справи людьми, або тими, хто має первинну правову підготовку як необхідний кваліфікаційний мінімум відповідно до посадових обов'язків.
  2.  Якщо порівняти юридичну та неюридичну діяльність за кількістю правових форм, які використовують у ході їх здійснення, то виявиться, що у сфері юридичної діяльності таких форм набагато більше як офіційно визнаних форм здійснення юристами своїх повноважень. Наприклад, давати роз'яснення окремих положень закону може й робітник підприємства, але лише для юридичної діяльності консультування з правових питань є офіційною формою виконання професійного обов'язку. Те саме стосується правової допомоги у захисті законного інтересу громадян, складанні документів, виступів у суді, розслідування в суді, розслідування правопорушень, а також виконанні значного переліку юридично значущих дій суддями, прокурорами, нотаріусами та іншими юристами-фахівцями.

Форми здійснення юридичної діяльності — освітня, наукова, практична; усна (вербальна), письмова, конклюдентна; виділяють також установчу, правотворчу, правоохоронну, правозастосовну, профілактичну1. Слід водночас зазначити, що юридична діяльність може відображатись як у правових, так і в неправових формах — інформування, виховання, фінансування, організація співробітництва та взаємодії тощо.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Назвіть форми здійснення юридичної діяльності;
  2.  Вкажіть види юридичної діяльності;
  3.  Якими рисами характеризується юридична професія;

Тема 1.6. Основні юридичні спеціальності

Самостійна робота

Вивчення змісту й форми роботи слідчого, інспектора карного розшуку, інспектора з боротьби з економічними злочинами, судді, прокурора, нотаріуса, адвоката, юрисконсульта.

У суспільстві існує ряд юридичних спеціальностей, які традиційно належать до 1 числа провідних і мають особливе значення у справі забезпечення правопорядку і законності. Це суддя, прокурор, слідчий, інспектор карного розшуку, адвокат, юрисконсульт, нотаріус.

Суддя — це посадова особа, виключно якій надано право від імені держави здійснювати правосуддя шляхом розгляду у судовому засіданні кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення і виносити відповідне судове рішення. Органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України /ст.6 Конституції України/.

Крім, судів загальної компетенції в Україні створений і діє Конституційний Суд,

Який є єдиним органом конституційної юрисдикції, призначений вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і давати офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Робота судді надзвичайно складна, багатогранна і відповідальна. Високий рівень судової діяльності, винесення компетентного і справедливого рішення судом є однією з найважливіших гарантій надійного забезпечення прав і законних інтересів громадян. Відправлення правосуддя завершальна і вирішальна ланка ланцюга проходження юридичної справи від початку до кінця. Від рішення суду залежить її кінцевий результат, а то і доля людини. Соціальна значимість діяльності суду виявляється також і у її впливі на активізацію профілактики правопорушень. Все це зобов'язує суддю до об'єктивної оцінки своїх професійних якостей і культивує такі риси характеру, які специфічні і необхідні саме для такого роду діяльності. Особливостями мислення судді є незалежність від будь-яких впливів зовні, об'єктивність у підході до оцінки суті справи і прийняття рішення, глибокий і всебічний аналіз усіх її обставин, вміння бачити за чисто зовнішніми деталями справжні мотиви поведінки людей, дійсні причини виникнення подій і явищ, інтелект судді найбільш виявляється у встановленні, визнанні істотних для справи фактів і відокремлення їх від недостовірних, сумнівних даних.

Організаційні здібності судді — неодмінна властивість його особистості, як керівника судового процесу. Його воля, висока дисциплінованість, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість у встановленні істини в поєднанні з правовою культурою у вирішальній мірі визначають належну поведінку учасників процесу, високий рівень організації відправлення правосуддя. Комунікабельність, тобто вміння спілкуватися — риса, без якої немислиме повноцінне виконання суддею своїх функцій. Характер його роботи зумовлює повсякденні відносини з багатьма людьми різного рівня освіти, складу розуму, віку, способу життя, характеру тощо. І до кожного з них потрібний відповідний підхід, розуміння. Тут особливо важливі такі якості судді, як чуйність, врівноваженість, такт, вміння вислухати і у той же час допомогти людині зрозуміти сутність питання, чесно і правдиво висловитися по справі.

Професіограма судді була би неповною, якщо б не зазначити засвідчувальну сторону його діяльності, яка виявляється у відповідному оформленні усієї здобутої в ході процесу інформації: складанні І відпрацюванні судових документів -протоколів, вироків, ухвал тощо. Виконання цієї роботи потребує від судді високої загальної і правової культури, досконалого володіння державною мовою, наявності необхідних професійних навичок документоведення.

Прокурор — державна посадова особа, яка покликана здійснювати вищий нагляд за дотриманням і вірним застосуванням законів органами держави, посадовими особами, громадськими організаціями і громадянами. Відповідно до ст. 121 Конституції України, на прокуратуру покладено:

  1.  Підтримання державного обвинувачення в суді.
  2.  Представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

  1.  Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.
  2.  Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженнями особистої свободи громадян.

З метою забезпечення реальних можливостей при здійсненні своїх функцій прокуророві законом надані певні права:

1. Безперешкодно входити у державні або громадські установи, підприємства, відомства і мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки.

2.Вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи її забезпечення.

3.Вимагати від керівників, інших посадових осіб державних органів проведення перевірок, ревізій підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для проведення перевірок, ревізій.

  1.  Викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону.
  2.  Давати вказівки працівникам слідчих органів з питань розслідування конкретних кримінальних справ, виконання яких обов'язкове.

6. Давати санкції на арешт, проведення обшуків, застосування певних заходів
у здійсненні оперативно-розшукової роботи, затверджувати обвинувальні акти з
кримінальних справ, що направляються до суду.

З метою припинення, усунення правопорушень, відновлення порушених прав і свобод громадян прокурор при наявності відповідних підстав правомочний винести протест або подання на незаконний акт, порушити кримінальну справу, дисциплінарне переслідування, притягти винних до адміністративної відповідальності, пред'явити у суді позов на користь потерпілих від порушень закону. Разом з тим, прокурор не має права втручатися у господарську діяльність та підміняти органи відомчого управління і контролю. Поряд з якостями, які мають загальне значення для юристів будь-якої спеціальності, робота прокурора передбачає наявність у нього специфічних властивостей характеру. Це, насамперед, глибока і тверда переконаність у справедливості і великій соціальній значимості справи, якій він себе присвятив, відповідна націленість на досягнення поставленої мети, підкріплена активною і послідовною діяльністю, високі вольові якості. У той же час, враховуючи великий обсяг владних повноважень, якими наділений прокурор, його обов'язок - ефективно і виключно обачливо користуватися ними, скрупульозно аналізувати всі обставини справи, ретельно зважувати всі "за" і "проти", бути об'єктивним, не піддаватися обвинувальному ухилу, спокусі захисту "честі мундиру", проникати у сутність правових, соціальних явищ, мати мужність визнати свої помилки і виправити їх.

Особливості прокурорської діяльності часто вимагають від працівника цієї системи виявляти мобільність, швидкість і гнучкість мислення, здібність конструктивно думати і приймати рішення у незвичайних, екстремальних умовах без сторонньої допомоги, осмислено діяти і вирішувати задачі у мінімальний час. Прокурор повинен оцінювати явища з урахуванням усіх деталей, прораховувати найближчі і віддалені, прямі і побічні результати. Прокурор, за висловом славнозвісного юриста А.Ф.Коні, — "промовляючий суддя". У цьому контексті

прокурор поста, як викривач суспільних пороків, антигромадських проявів, злочинності, свавілля. Але тут йдеться і про значення його ораторських здібностей, культуру володіння письмовою мовою для передачі широкому загалу у яскравій, переконливій і зрозумілій формі його думок і почуттів.

Слідчий — спеціаліст-юрист, призначення якого розслідувати скоєні злочини і, у разі доведення вини обвинуваченого, підготувати матеріали кримінальної справи для віддання його до суду. У даний час посади слідчих є у штатах органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України...

Проведення слідства різними відомствами визначено нормативними актами в залежності від тієї чи іншої категорії справ. Діяльність слідчого полягає у встановленні фактичних обставин справи, їх оцінці, визначенні ступеня вини обвинуваченого в залежності від зібраних доказів і пред'явленні йому обвинувачення, виявленні причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів і відповідному реагуванні на них. Визначальним фактором професійної діяльності слідчого є її творчий пошуковий характер. Звичайно, це положення стосується усіх видів професійної діяльності юристів. Однак, саме слідчі в основному спрямовують свою роботу на встановлення прихованої істини. Тут особливого значення набуває талант, наполегливість, творчий підхід до вирішення проблем, що виникають у процесі слідства. Виконання слідчої роботи вимагає високої позитивної мотивації, готовності до напруженої праці, принциповості. Слідчому також треба мати хист до організаційної діяльності у справі розкриття злочину: розподіл виконання необхідних доручень працівникам карного розшуку, залучення спеціалістів, експертів, виявлення речових доказів, встановлення свідків тощо. Нарешті, ефективність роботи слідчого у певній мірі залежить від його комунікабельності у спілкуванні з іншими учасниками і суб’єктами попереднього розслідування.

Інспектор кримінального розшуку, інспектор по боротьбі з економічними злочинами — спеціалісти-юристи, працівники внутрішніх справ. Вони призначені розкривати найнебезпечніші злочини, провадити дізнання, що включає в себе здійснення первинних невідкладних заходів оперативно-пошукового характеру, затримання злочинця після скоєння злочину (затримання "по гарячих слідах"). Працюючи по розкриттю злочинів, інспектор органів внутрішніх справ обов'язково повинен думати про перспективу даної кримінальної справи, про те, яким кінцевим результатом може обернутися її подальше попереднє і судове слідство. Для цього потрібна часто величезна і ретельна робота на етапі дізнання по виявленню і закріпленню доказів. Оперативні працівники діють, як правило, у дискомфортных умовах, більша частина їх часу використовується на виконання роботи поза стінами службових кабінетів. Службові завдання нерідко треба вирішувати в умовах невизначеності. Часом виникає необхідність діяти негайно у відповідності з обставинами, що складаються, коли не зрозумілі її параметри, коли виникають раптово ситуації, не передбачені ніякими нормативними актами, інструкціями.

Юридична діяльність оперативних працівників за своєю суттю пов'язана з конфліктними ситуаціями, а тому вони часто піддаються високим психічним і фізичним перенавантаженням. Гідно переносити їх спроможні лише справжні, належним чином підготовлені професіонали. Діяльність оперативних працівників вимагає від них високої фізичної підготовки, великої особистої сміливості, здібності миттєво реагувати на події, що виникають під час проведення оперативно-розшукових заходів. Необхідними умовами успішної роботи інспекторів ОВС по розкриттю злочинів є їх професійна спостережливість, аналітичний розум, вміння відновити картину злочину. Ознакою високого класу оперативного працівника є його організаторські здібності, вміння спілкуватися з людьми, схиляти їх до щирої і відвертої розмови, викликати у них бажання сприяти роботі ОВС. Значною підмогою у діяльності інспектора ОВС є знання особливостей криміногенного

контингенту, їхніх звичаїв, лексикону. Його зусилля мають бути спрямовані на запобігання злочину, створення таких умов, які б перешкоджали здійсненню злочинних намірів.

Адвокат — професіональний юрист, який покликаний своєю діяльністю, відповідно до Конституції та законів України, сприяти захисту прав і свобод, представляти інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу. Адвокат діє у складі адвокатури України, яка, згідно Закону України "Про адвокатуру" від 9 грудня 1992 року, є добровільним професійним об'єднанням. Вона функціонує на підставі верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденціальності. Адвокат не може суміщати свою діяльність з роботою в органах прокуратури, внутрішніх справ, службі безпеки, державному нотаріаті, системі державного управління. Законом також передбачено право адвоката здійснювати адвокатську діяльність індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами у колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання. Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. У межах своєї компетенції адвокати дають консультації та роз'яснення, довідки щодо законодавства, складають заяви, скарги та інші документи правового характеру, здійснюють представництво у суді та в інших державних органах в інтересах громадян і юридичних осіб, надають юридичну допомогу суб'єктам права, сприяють правовими засобами здійсненню підприємницької діяльності. Для забезпечення реальних можливостей щодо виконання адвокатами своїх функцій вони наділені відповідними правами:

збирати дані про факти, які мають істотне значення по судових справах, зокрема, запитувати і отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, а від громадян за їх згодою;

знайомитися на підприємствах, в установах і. організаціях з необхідними документами, за винятком таємних;

— отримувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають
спеціальних знань;

доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб і, відповідно до закону, одержувати від них мотивовані відповіді;

бути присутніми під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо їх сутності;

— виконувати інші дії, передбачені законодавством.(21) Разом з тим, адвокати мають суворо дотримуватись і певних обов'язків, покладених Законом "Про адвокатуру". Під час здійснення своїх професійних обов'язків адвокат зобов’язаний неухильно виконувати вимоги діючого законодавства, використовувати усі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та
юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, а також відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Адвокат не має права приймати доручення про надання юридичної допомоги у випадках, якщо він по даній справі надавав раніше або надає зараз юридичну допомогу особам, інтереси яких протирічать інтересам того, хто звернувся з проханням про ведення його справи, або брав участь, як слідчий, дізнавач, прокурор, суддя, цивільний позивач тощо. Крім високої кваліфікації, адвокат має володіти глибокими знаннями не тільки у галузі юриспруденції, а і в інших сферах науки, бути тонким психологом, вміти робити необхідні висновки. Для нього дуже важливо бути добрим промовцем, мати змогу майстерно складати документи. Неодмінна вимога до
адвоката - скрупульозне дотримання свого призначення.— захищати не злочин, а людину, мати високі моральні якості, неухильно додержуватися адвокатської етики.

Нотаріус — юрист, в обов'язки якого входить посвідчення безперечних прав і

фактів, засвідчування документів та виконання інших нотаріальних дій, спрямованих на юридичне закріплення цивільних прав і попередження їх можливого порушення надалі. Робота нотаріусів базується на певних принципах, до яких належать: законність, дотримання таємниці нотаріальних дій, що вчиняються, принцип об'єктивної істини, сприяння громадянам і організаціям у здійсненні їх прав і захисті законних інтересів, принцип державної мови нотаріального провадження. Закон допускає поряд з державними нотаріусами діяльність приватних нотаріусів. У населених пунктах, де немає нотаріальних контор, ряд нотаріальних дій виконують виконавчі комітети сільских, селищних і міських Рад. У відповідності із Законом України "Про державний нотаріат" від 2 вересня 1993 року, до компетенції нотаріусів входить вчинення таких дій :

посвідчення угод (договорів, заповітів, доручень тощо);

вжиття заходів до охорони спадкового майна;

видача свідоцтв на право спадщини;

видача свідоцтв про право власності на долю у спільному майні подружжя;

засвідчення вірності, дійсності підписів, документів, фактів тощо;

прийняття у депозит грошових сум і цінних паперів;

вчинення виконавчих надписів;

прийняття на зберігання документів та інше.

Притаманні нотаріусу якості виявляються у професійній роботі з юридичними документами, їх ретельному дослідженні, комунікативності, вмінні встановлювати психологічний контакт з клієнтами і разом з тим пильності. Характер роботи нотаріуса потребує від нього глибоких знань не тільки суто нотаріального законодавства, а і інших галузей законодавства — цивільного, цивільно-процесуального, шлюбно-сімейного, аграрного, земельного, трудового, проявляти високу правову культуру.

Юрисконсульт — спеціаліст, який здійснює правову роботу у державній або недержавній установі, організації, на підприємстві, у комерційних структурах і т.п. Це одна з найпоширеніших юридичних спеціальностей: за своїм характером вона близька до адвокатської діяльності. Разом з тим, вона має свою специфіку, яка, зокрема, виявляється не тільки у захисті інтересів даної організації, відстоюванні їх інтересів при розгляді господарських спорів у арбітражі, судах та інших державних органах, а і в юридичному забезпеченні ефективності роботи його підприємства, установи, організації. Необхідні якості юрисконсульта — вміння здобути авторитет у колективі, порядність, чіткість і оперативність у роботі, принциповість, здатність відстояти свою точку зору, вимоги закону.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Які завдання вирішуються слідчими підрозділами в процесі розкриття злочинів;
  2.  Що означає здійснювати правосуддя;
  3.  Назвіть основні напрями та принципи здійснення прокурорського нагляду;
  4.  На вчинення яких дій уповноваженні приватні нотаріуси;
  5.  Назвіть види правових послуг, які можуть надавати адвокатські об’єднання;
  6.  У чому полягають особливості характеристики правових знань юридичних консультантів;

Тема 1.7. Професійно-особистісні якості юриста

Самостійна робота

Професіограми слідчого, судді, адвоката.

Слідчий – посадова особа, яка здійснює в установленому законом порядку розслідування дій, що містять ознаки злочину.

Для професіограми слідчого основними аспектами є соціальний та пошуковий.

Соціальний аспект діяльності слідчого розкривається в тому, що він:

  1.  Притягує до відповідальності осіб, які здійснили суспільно небезпечні діяння;
  2.  Проводить профілактику правопорушень, з’ясовує причини і умови злочинності;
  3.  Сприяє поновленню порушених прав і охоронювальних законом свобод і інтересів фізичних і юридичних осіб.

Пошуковий аспект діяльності слідчого розкривається в установлені фактів, які мають значення для всебічного повного і об’єктивного розгляду і вирішенню кримінальних справ:

  1.  Відшукує і фіксує сліди скоєного злочину;
  2.  Проводить розшук з ціллю виявлення предметів злочину, речей і цінностей, добутих злочинним шляхом, а також інших предметів і документів, які мають значення по справі, при наявності достатніх даних про місце або конкретну особу, яка вчинила злочин;
  3.  Вилучає труп з місця захоронення для судово-медичного аналізу з метою уточнення деяких даних (ексгумація трупа);
  4.  Проводить виїмку предметів і документів, які мають значення по справі, при наявності точних даних про особу або місце її знаходження;
  5.  Затребує джерела доказів: направляє запроси особі або організації; відображає факти доставки цього об’єкта і індивідуальні ознаки об’єкта матеріалах справи; залучає об’єкт до справи та ін.

  Суддя – посадова особа судової влади, яка наділена владними повноваженнями по здійсненню правосуддю і виконанню своїх обов’язків на професіональній основі.

Для професіограми судді основними аспектами є соціальний та реконструктивний.

Соціальний аспект діяльності судді відображується в:

  1.  Мотивованій постанові судді або ухвалі суду про арешт підозрюваного або обвинуваченого або застосуванні попереджувальної міри у вигляді взяття під варту;
  2.  Винесення справедливого вироку, який повинний стати початком вирішення конфлікту особи і суспільства;
  3.  Відповідальність перед суспільством за соціальний прогноз розвитку особистості підсудного;
  4.  Використання судових процесів для запобігання і попередження правопорушень (відкритість судових процесів).

Реконструктивний аспект діяльності складається з наступного:

  1.  Аналізу всієї зібраної по справі інформації, її перевірка, аналіз, співпадання, формування своєї  версії;
  2.  Заслуховування сторін та їх представників, приведення потоку інформації до логічної системи, відтворення події правопорушення;
  3.  Підготовка проекту і винесення рішення (вироку), який відповідає діючому законодавству: він повинен бути законним, обґрунтованим, мотивованим; основуватися на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні.

Адвокат – це юрист, яких надає допомогу громадянам і організаціям і відстоює їх інтереси шляхом консультацій, судового захисту і представництва.

Для професіограми адвоката основними аспектами є соціальний та комунікативний.

Соціальний аспект діяльності адвоката визначається гуманним призначенням, яке покладає на нього суспільство:

  1.  Здійснює судовий захист обвинуваченого з метою досягнення справедливого вирішення конфлікту між особою і суспільством, керуючись принципом презумпції невинуватості;
  2.  Проводить консультації, що означає, вести прийом громадян і бути компетентним в питаннях, які їх цікавлять.

Комунікативний аспект діяльності складається з:

  1.  Морально-психологічного зв’язку з підзахисним до захисту, в вмінні дати пораду, рекомендацію, пояснити правовий статус, перспективи судового вирішення справи;
  2.  Морально-психологічного зв’язку з складом суду та іншими учасниками судового процесу;
  3.  Збереження таємниці, встановленої законом для нормального здійснення правосуддя і обмеження довіреності відносин між адвокатом і його клієнтом.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Назвіть основні аспекти професіограм слідчого, судді та адвоката;
  2.  Назвіть відмінності в вищенаведених професіограмах;

Тема 2.1. Політична культура юриста

Самостійна робота

Знання юристом основних складових політики. Врахування юристом у своїй діяльності політики.

Професія юриста зобов'язує його вникати в усі сфери суспільного життя, де він відчуває, що саме через відсутність досвіду самостійного політичного життя нашого народу появляється незрілість української національної свідомості, яка властива і правникам. Багатовікова атмосфера закритості суспільства звичайно позначилась і на його політичній культурі. Тому має місце певна політична невпевненість, розгубленість юристів, дефіцит їх політичних переконань. Це нерідко позбавляє юристів виваженої політичної стратегії у правоохоронній діяльності.

Як відомо, Закон забороняє юристам вступати у будь-які політичні партії. Але позапартійність не означає де-політизованість, оскільки юрист має власні політичні погляди, хоча вони не повинні безпосередньо впливати на юридичну діяльність.

На думку деяких дослідників термін «політична культура» появився у 50-х роках XX ст. Існують різні підходи щодо змісту даного поняття, що виявляється в численних дефініціях.

Зрозуміло, що політична культура є складовою духовної культури й утворюється багатьма видами культур (субкультурами). Так, одна із видів культур - політична культура юриста - увібрала в себе ті структурні елементи усіх видів політичних субкультур, які необхідні у правоохоронній діяльності. Тому політична культура тісно пов'язана з політичною культурою суспільства, політичною культурою соціальних груп та політичною культурою окремих осіб.

У наукових дослідженнях С. Рутара окреслюються наступні підходи до розуміння політичної культури. Наприклад, політична культура, це: 1) ментальний епітет політичної системи (свідомість суб'єктів політичного процесу; 2) якісний стан функціонування інститутів політичної системи; 3) якісна сукупність політичних цінностей інформації (174, 29). На нашу думку, найоптимальніший третій аспект, оскільки політична культура розглядається у контексті розвитку мислення юриста. Тут політичне мислення є засобом інформації оцінки політичних подій, поведінки окремих людей у політичних структурах, що важливе для розгляду юридичної справи. „--- Політична культура юриста - це рівень реальної оцінки ним політичної ситуації, яка має безпосереднє відношення до правових явищ, вироблення власних політико-національних переконань з метою політичного прогнозування ефективності національного права.

Розглянемо групи компонентів, які визначають політичну культуру юриста.

Розвиток політичної культури юриста полягає у свідомому засвоєнні і критичному осмисленні ним історичних та політичних знань. Це означає, що політична культура як суспільний феномен у першу чергу потребує інтелектуального осмислення історичного досвіду українського народу. Юрист має зрозуміти, що всі політичні невдачі українців пов'язані з великим прагненням до незалежності, свободи. Історичні умови сприяли розвиткові української національно-правової теорії. Звідси постає висновок, що інформаційний фонд щодо історії України становить основу політичної культури працівників правоохоронних органів. Лише теоретично осмисливши минуле, можна здійснити багатоаспектний культурологічний вимір політичної історії України, її політико-культурних елементів. Отже, соціальна пам'ять у питаннях політики, ставлення до власної історії, практики, політичної боротьби спричиняє активні впливи на формування політичної культури юриста, оскільки засвоюються політичні уроки, глибоко усвідомлюється національно-політична ідея.

Сформовані таким чином політичні погляди і знання юриста дозволяють більш ефективно здійснювати аналіз і оцінювати явища суспільного життя. Справа в тому, що так чи інакше юрист при виконанні службових обов'язків вступає у політичні відносини, політичні діалоги з колегами та громадянами. Тому важливо формувати високий рівень політичної культури юриста, здатність чітко зорієнтуватися у політичних ситуаціях, роз'яснювати мету і смисл політичних подій громадянам. Проте, незалежно від політичних уподобань, головним у діяльності юриста є Закон. Тобто передусім юрист повинен формувати у собі політичну неупередженість.

Не менш важливою є здатність кожного юриста виробити політичний імунітет проти деформації почуттів та переконань, які стають причиною неправильного, а то й фальшивого тлумачення політичного становища в Україні. Тому потрібно розвивати у собі навички політичного регулювання й управління, політико-правові здібності.

Зміст політичної культури юриста вміщує також переконання та усвідомлення політичних цінностей. Тобто цінність політичної культури правника полягає у тому, що вона сприяє піднесенню і культури правоохоронної діяльності, вдумливому, свідомому ставленню кожного до виконання своїх службових обов'язків. Вона передусім постає для юриста засобом утвердження загальнолюдських цінностей, передбачення перспективи подальшого розвитку українського суспільства, застерігає від сліпого наслідування чиєїсь (часом ворожої) думки.

Йдеться про уміння юриста осмислювати своє ставлення до правової дійсності з політичних позицій. У даному випадку домінує здатність політичної оцінки національної ідеї, яка є теоретичним підґрунтям політичної культури. У свою чергу, усвідомлення національної ідеї сприяє формуванню глибоких патріотичних почуттів юристів, адекватному розумінню тимчасових політичних, ідеологічних й економічних труднощів нашої держави. У противному разі політико-правова невизначеність юриста негативно впливатиме на виконання професійного обов'язку. Це означає, що політична культура юриста органічно поєднана з виконанням внутрішнього імперативу службового обов'язку.

Для глибокого розуміння такого компонента політичної культури юриста як здатність передбачати політичні наслідки власної правоохоронної діяльності, необхідно звернутися до політичної думки України. її суть полягає у поясненні закономірностей, основних напрямів суспільного процесу в Україні. Адже юрист не повинен бути пасивним суб'єктом політичного життя українського народу. Опановуючи політичну науку, він усвідомлює мету розвитку українського суспільства, знаходячи ефективні правові методи розуміння цього процесу.

Так, одним із методів демократизації, правового розвитку України є найповніше врегулювання суспільних відносин правовими нормами. Тому саме політична ефективність юридичної діяльності дозволяє визначити відповідні шляхи утвердження цивілізованого правопорядку. Справа у тому, що розв'язати правові проблеми неправовими та силовими методами неможливо. А політична культура дає можливість юристові зрозуміти, що правовим та й економічним реформам обов'язково передують політичні. Це особливо стосується України, де політичні надії й сподівання століттями поступово переходили у політичні орієнтації. Відтак методологічного значення у діяльності юриста набуває українська політична етика, поєднання національних та загальнолюдських цінностей.

У процесі виконання службового обов'язку такі цінності становлять підґрунтя можливих політичних наслідків. Наприклад, у виборі методів стабілізації криміногенної обстановки юристу доцільно виходити із пріоритету національно-державницьких політичних цінностей. Незважаючи на існування численних політичних течій в Україні (прихильність до однієї з них безпосередньо впливає на власну юридичну діяльність), юрист має керуватися державницькими цілями, закріпленими у Конституції України. Тільки з позиції конституційної культури та інтересів держави юрист спроможний справедливо регулювати політичні інциденти у правоохоронній діяльності. Політичні права людини, закріплені в Конституції України, юрист зобов'язаний охороняти, оскільки у противному випадку можуть виникнути правові наслідки.

У цілому можна сказати, що політична культура юриста є основою розв'язання правових проблем при виконанні службового обов'язку. Специфіку політичної культури нації зумовлює своєрідність національної культури в цілому, оскільки першовитоком є духовно-ментальні алгоритми етносу. Різні форми культури по-різному пов'язані з «душею народу».

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Що означає термін «політична культура»;
  2.  Які компоненти визначають політичну культуру юриста;

Тема 2.2. Правова культура юриста

Самостійна робота

Навички юриста щодо реалізації законодавства. Особливості правосвідомості юриста.

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово еволюціонізує в духовне, моральне, набуває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право - це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і випадкові, тимчасові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відображає складну динаміку суспільного розвитку. Проблеми синергетики знаходять своє відображення в дослідженнях зарубіжних і українських вчених.

Упродовж віків право намагались зробити продуктом та інструментом держави, гіперболізували примусовий, насильницький, навіть каральний характер права. Однак рідко (маємо на увазі здобутки людської мудрості - римське приватне право, звичаєве право Київської Русі, мусульманське право, прецедентне право Англії тощо) право було на стороні рядової людини.

Таким чином, правове поле переважно було однополюсним, що вказує на порушенням гармонії. З метою встановлення необхідного природного балансу правового поля, вдавались до підсилення насильницької ролі права. Ці дії «законодавців» були (і є в даний час) штучними, вимушеними, підпорядковані захисту власних інтересів. Проте, призначення позитивного права полягає в іншому.

Як відомо людина від природи вільна, наділена певними природними правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правове поле було врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки життєдіяльності, і, передовсім, від держави, від свавілля її неправових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж криється суперечливість підготовки законів?

На нашу думку, створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і свобод громадян шляхом використання здобутків всіх видів культури даного суспільства. Наприклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправданих, кабальних податків? Чи враховані при цьому національні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим шкідництвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

Крім того, у процесі прийняття законів не враховуються, як правило, потреби духу та душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності, зокрема, Ю. В. Тихонравов зауважує, що релігія вчить людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уявлення, мислення та внутрішні імперативи) є рушійна сила будь-якої людської активності. Це означає, що закони позбавлені духовних ознак, приречені на знецінення, недієвість. Тому доцільно, розглядати норми у такому порядку: духовні, моральні та позитивні. Причому позитивні (матеріальні й процесуальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсолютно моральним.

Обґрунтуванням створення найбільш цінних правових норм (позитивного права) займається філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. І якщо особа знайшла закон (норму, принцип поведінки) для своєї практичної діяльності в собі самій, то вона, керуючись своїм, а не чужим законом, є самостійним і вільним творцем справжнього права. Тобто філософія твердить, що право похідне від індивіда. Люди ніколи не знайдуть справжнього джерела (сутності) права, якщо будуть шукати його поза собою. Великою помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді філософське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети коли тісно взаємопов'язаним є духовне й світське.

Д. А. Керимов вважає, що правове регулювання суспільних відносин є тим ефективніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства. Тобто йдеться про соціологію права. Соціологія права досліджує соціальні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізми закономірності такої взаємодії і фактичні відносини людей.» Відстежуючи факти, групуючи і організуючи первинну інформацію про них, соціологія допомагає кожній соціальній галузі більш чітко визначити предмет її власного аналізу, застерігаючи фахівців від зловживань логікою власної галузі знання, від захоплення категоріальною стороною спеціального аналізу. Соціологічний підхід спеціалісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на його основі факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й конструкції. Проте соціологічний підхід необхідний і має практичну цінність.

Зауважимо, що проблеми філософії права і соціології права за радянських часів мали другорядний характер, вважалось, що вони не пов'язані з юридичною практикою. Тому домінувала юридико-позитивістська концепція, зорієнтована на вирішення проблем правозастосовчої практики. У центрі уваги такої концепції була не людина з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності від всесилля державної влади, а система юридичних норм, встановлених державою .

Вважаємо, що філософський аналіз сутності права вміщує й соціологічні методи, які відображають елементи політології, економіки та культурології права. Інакше кажучи, соціологія права, де право виступає об'єктом впливу різних соціальних факторів. А це в свою чергу, скеровує особу на врегулювання життєвих фактів. Передусім цього вимагає політичний і економічний стан суспільства, які є основою державної політики. Зрозуміти сутність політики й економіки дозволяє філософія, а також культурологія. Але політологія, економіка, культурологія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозумівши суть явища, треба переходити до збереження цілісності його врегулювання. В цьому головний зміст здобутків людини у процесі опанування права. Такі здобутки людини назвемо її правовою культурою.

На сьогодні існують численні визначення правової культури. Правова культура характеризує рівень правосвідомості, включає ступінь знання права, інтенсивність переконань щодо цінності права. Правова культура суспільства вміщує саме право (об'єктивне і суб'єктивне), правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, законотворчу і правозастосовчу, а також, іншу правову діяльність і критерії політичної оцінки юридичної дійсності.

Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати окремо - для суспільства, профе сійної групи, індивіда, між якими існує тісний зв'язок. Причому наголошується на суттєвій відмінності між поняттями «юридична культура» та «правова культура». Так, на думку С. С. Алексеева, юридична культура - це стан права та законності у суспільстві, ставлення суспільства і кожного його члена до питань права і законності, засвоєння людьми юридичних цінностей, готовності та бажання добиватися суворої законності, точного, бездоганного виконання юридичних норм. А правова культура - це середовище, рівень якого чималою мірою визначає дійовість права, його ефективність, стан законності.

Доцільно в першу чергу розглянути правову культуру юриста як суб'єкта права. Зрозуміло, що правову культуру юриста можна розглядати у двох полях: вищому й елементарному. Зауважимо, що вище правове поле - суто індивідуальне для кожного юриста. Воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елементарному полі, де діють норми позитивного права. Причому нехтування вищим правовим полем веде до неправильного формування правової культури у сфері позитивного права. Саме тому найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній практиці.

Завдання права полягає у тому, щоб забезпечити розумну впорядкованість соціального життя, оптимальний баланс інтересів і прагнень людей. Але правову культуру юрист не має використовувати як інструмент маневрування чи маніпулювання правовими нормами. Це може завдати шкоди розвитку державної системи. У правовій культурі юриста виявляються як духовні, так і «матеріальні» засади права - юридичні установи, організація, відношення, їх функції у суспільстві, стиль і культура праці, ставлення до громадян, захист їх законних інтересів, співвідношення з іншими видами культури тощо. Тобто, правова культура юриста діє сукупно, синергетично, відображаючи рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку цивілізації людства. При цьому сліпе імпортування чужої культури недопустиме.

Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною загальнолюдської культури, правова культура становить цілісний правовий космос, що охоплює усі правові сфери суспільного життя. Суть культури саме у сприянні впорядкованості суспільного розвитку.

Виходячи з цього, В. С. Нерсесянц, наприклад, вважає, що правову культуру можна умовно назвати «другою природою» («другою натурою»), причому ця «друга природа» - не механічна добудова до базової, «першої природи», а є культурною трансформацією, культуризацією і культивацією всієї (єдиної) природи окремих людей і народів. Отже, право, за висловом вченого,- не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева.

Правова культура юриста - це ступінь духовно-філософського осмислення змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел у співвідношенні частки й цілого, раціональної власної професійної діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому полі.

Правова культура юриста вміщує компоненти: правову коеволюцію, знання джерел позитивного права і правової культури, категорії частина і ціле? почуттєве і раціональне, гармонійність юридичної практики.

Онтологію, як вчення про буття, вирізняє передусім коеволюція, адже без зв'язку з природою, космосом, Всесвітом існування людини практично неможливе. По суті, людина - лише мікрочастка природи (а не володар природи).

Тому для юриста важливо правильно налагодити свій коеволюційний зв'язок, уміти бачити правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Професія юриста своєрідно виявляє погляд на світ через призму права. Це породжує так звану правову коеволюцію, яка суттєво впливає на формування правової свідомості.

Однак згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні зусилля, напрацювання та здобутки в організації професійного буття. Тобто, закономірно актуалізується культура правової коеволюції юриста.

Заглиблюючись у суть правової коеволюції, ми маємо можливість все більше відчути логічну природу права. Хоча синергетика доводить, що категорія хаосу у суспільних відносинах є закономірною і необхідною. Це своєрідний вияв принципу плюралізму чи діалогу у суспільному розвитку. І якщо насильно втручатись у цей «впорядкований хаос», то позитивного результату не буде. Тому намагання держави створити досконале позитивне право - це проблема (perpetum mobille) перcпективна. Дослідники права вважають, що існуюче природне право само потребує адекватного державного узаконення.

Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі правової коеволюції, розуміння духовності права. Така правова культура характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє вищу цінність професійної діяльності юриста.

Складовим елементом культури юриста - є знання джерел позитивного права і правової культури, що пояснюється онтологією права, як вважає В. С. Нерсесянц, право існує не тільки у трьох формах (правова норма, правові відносини, правосвідомість), а повсюдно, у всіх тих випадках і формах, де зберігається й застосовується принцип формальної рівності, тобто коли йдеться про належне у суспільстві.

Розглянемо джерело позитивного права і правової культури з іншої сторони. Припустимо, що це джерело своєрідне «місце зустрічі» духовності і моралі. Іншими словами, правова культура юриста своєрідно вміщує почуття інших осіб, які формують право. Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист сприймає позитивне право як догму, висловлену групою людей. Розв'язання даної проблеми вбачаємо у розумінні (осмисленні) духу права, а не його букви.

Відтак, є підстави стверджувати, що джерелом позитивного права і правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке в ході історії частково має письмове закріплення. Адже повністю дух права перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не відображає цілісності духу права. Головне в даному випадку полягає у морально-правовій реальності, похідної від людини, її духовного творчого потенціалу. Тобто право, правова культура юриста залежить від тих, хто творить право. Тому розв'язання проблеми пов'язується все-таки з природним (духовним) правом, з тим, що становить собою дух права. Адже лише духовне право здатне формувати правову культуру як реальну свободу, об'єктивну справедливість, формальну рівність.

Хоча правова культура юриста безпосередньо зумовлена позитивним правом, однак її джерелом є духовні норми, вимоги соціології права. Кожен юрист може обирати для себе джерело власної правової культури, що відповідно спричиняє вплив на якість, ступінь правової культури. Проте, недоцільно вважати єдиним джерелом правової культури юриста правову догму. Оскільки, у противному випадку матимемо юридичний позитивізм правової культури, який не завжди дає ефективні результати.

Для духовно-філософського осмислення змісту позитивного права необхідне й розуміння юристом таких філософських категорій як частина і ціле у правовій культурі.

Зауважимо, що правова культура юриста виявляється як частина щодо правової культури суспільства (як цілого). Проте це зовсім не означає, що правова культура суспільства складається із суми правових культур всіх членів суспільства. Провідним тут є дух правової культури, джерело яких становлять духовні норми.

Якщо виходити з того, що правова культура юриста є смислова цілісність, тоді частинами виступатимуть окремі дії юриста та невикористаний його потенціал. Це означає, що юристу важливо усвідомити власні вияви частин правової культури, зрозуміти, що осягнути правове буття можна за умови усвідомлення цілісності правової культури. Але таке усвідомлення передбачає правильність вибору методів правового пізнання. Одним із таких методів є самоорганізація юриста.

Зазначимо, що частина у правовій культурі може характеризуватися однією або декількома культурами. Юрист може вважати цю частину другорядною, малозначущою. Проте з філософського погляду, частини у цілому однаково важливі. У випадку, коли не повністю використовуються здобутки інших культур, деформується власне правова культура як ціле. Такий синергетичний різновид правової культури вимагає збереження цілого, його стабілізації, спрямованості у русло природно-духовного права.

Таким чином, правова культура, її ідеї, духовні цінності стають для юриста відправною точкою вдосконалення його професійної діяльності (за умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової діяльності (коли порушується взаємозв'язок цілого і частини, ігнорується значення частини).

Правова культура функціонує як єдність почуттєвого і раціонального у професійній діяльності юриста. Тобто почуттєве і раціональне визначає зміст і рівень правової культури юриста. Так, правове почуття є результатом правової свідомості або її дією, зовнішньою оболонкою. Адекватну правову орієнтацію юриста відмічає взаємозумовленість почуттєвого та раціонального.

Раціональність права - це критерій, який дозволяє сформувати такі системи права (правову культуру), які були б у відомому змісті самодостатніми і забезпечували б функціонування суспільства на засадах законності та правопорядку. Тому питання раціональності права, пов'язані з проблемою реалізації права, а також із застосуванням правових норм у конкретних явищах. Так чи інакше, раціональність залежить від правової культури.

Чи виявляється взаємодія почуттєвого і раціонального у правовій культурі юриста? Це пов’язане із формуванням поваги до права (позитивного), духовності і моральної відповідальності.

По-перше, у юриста повага до права виявляється тоді, коли він усвідомлює його цінність. А перетворити позитивне право у цінність вдається не кожному законодавцю. Тому юристові доводиться зорієнтувати свій дух права на справедливе вирішення практичної правової проблеми, обрати раціональне рішення.

По-друге, повага до права ще не означає пріоритет раціональності над почуттєвим у діяльності юриста. Тут совість юриста, його важливу функцію виконують особистісні духовно-моральні якості.

Важливим критерієм поваги до права виступає поняття духовної відповідальності. Зауважимо, що ця відповідальність у першу чергу духовна, а не правова чи навіть моральна. Бувають випадки, коли юрист намагається всіляко уникнути правової і моральної відповідальності. Проте духовна відповідальність рано чи пізно настає, навіть у формі каяття за скоєне зло.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Розкрийте роль права діяльності юриста;
  2.  Дайте визначення правової культури юриста;
  3.  Вкажіть компоненти, які вміщує в себе правова культура юриста;

Тема 2.3. Психологічна культура юриста

Самостійна робота

Основні види психологічної культури юриста.

Психологічна культура судді, слідчого, адвоката, прокурора, працівника міліції.

Психологічна культура юриста-сангвініка, юриста-холерика, юриста-флегматика, юриста-меланхоліка.   

Прояви психологічної культури юриста.

Психологічна культура юриста це органічна єдність психологічної освіченості (знань, навичок, прийомів, аутотренінгу, саморегуляції тощо) волі, відповідних професійно-психологічних якостей, які спричиняють ефективний вплив на регулювання правовідносин у суспільстві.

Говорячи про основи психологічної культури, якими має володіти юрист, підкреслимо, що це передбачає розвиток високих особистісних душевних якостей. Юристу необхідно постійно удосконалювати свої знання психології, формувати відповідні психічні процеси, власний душевний стан, що звичайно впливає на зміст життєдіяльності. Проте, цього недостатньо. Адже юрист як особа може характеризуватися високими душевними якостями, але не вміти втілювати їх у практичну діяльність. У результаті відсутність ефективного психологічного впливу на громадян, у свою чергу, негативно відіб'ється на правоохоронній діяльності. Коли йдеться про психологічну культуру, важливо поєднувати теорію і практику.

Зрозуміло, що психологічна культура юриста не існує абстрактно. Вона виявляється у сукупності видів. Так, при класифікації психологічної культури за юридичними

спеціальностями, відповідно виділяють: психологічну культуру судді. Психологічну культуру слідчого, психологічну культуру адвокатам психологічну культуру прокурора психологічну культуру працівника міліції тощо. Ці види психологічної культури за своїм змістом мають багато спільних ознак, проте існують істотні відмінності, які пояснюються специфікою обов'язків.

Доцільно розглянути особливості видів психологічної культури юриста за такою ознакою як темперамент особистості, оскільки, це характеризує його відносно стабільно з погляду динамічності, тонусу, врівноваженості психічної діяльності. Маємо на увазі відомі типи темпераментів (типи нервових систем): сангвіністичний, холеристичний, флегматичний, меланхолічний. У зв'язку з цим можна говорити про психологічну культуру юриста-сангвініка, психологічну культуру юриста-холерика, психологічну культуру юриста-флегматика, психологічну культуру юриста-меланхоліка.

Так, сутність психологічної культури юриста сангвіністичного темпераменту полягає у тому, що його ступінь освоєння психологічними прийомами впливу на людей характеризує велика рухливість, активність, але домінує врівноваженість, планомірність. Такий юрист швидко входить у контакт зі співбесідниками, швидко знайомиться, активно пропонує свої послуги, розв'язує проблеми. Набуття відповідних психологічних навиків у нього відбувається без особливих зусиль. У цілому юрист-сангвінік швидко й правильно реалізує правові норми, уміло керує юридичними справами, не створює конфліктних ситуацій тощо.

Психологічна культура юриста-холерика потребує постійного вдосконалення і конкретних меж. Справа в тому, що такий психологічний тип характеризує неврівноваженість, гарячкуватість, роздратованість, збудженість і врешті-решт - непередбачуваність. Як і сангвінік, холерик має міцну нервову систему. Він може виконувати завдання підвищеної складності, працювати у неординарній оперативній обстановці тощо. Але юрист-холерик потребує постійного контролю. Причому контролю, який супроводжується вимогливістю, як правило - безальтернативністю. Небезпечним є те, що юрист з такою психологічною культурою може зопалу прийняти неправомірне правове рішення, хоча завжди знайде вихід зі складної ситуації. Як швидко він запалюється, так швидко і згасає, заспокоюється і, основне, ненадовго ображається, швидко забуває неприємності.

Стосовно юриста-флегматика, відзначимо стабільний рівень його психологічної культури. Підвищення рівня культури потребує значного проміжку часу, проте це буде надійно і надовго. Стриману манеру поведінки юриста-флегматика вирізняє упевненість у прийнятті виважених юридичних рішень, як правило, безпомилкових. Він, звичайно, враховує всі альтернативні варіанти, обирає найоптимальніші. Юриста-флегматика нелегко вивести з психологічного стану, рівноваги, він не піддається умовлянням, діє на свій розсуд. Це, безумовно, міцний тип нервової системи, надійний працівник юридичної служби, на якого можна покластися, який не підведе. Недоліком, можливо, є те, що флегматик повільно приймає рішення, не спішить із пропозиціями.

На особливу увагу заслуговує характеристика психологічної культури юриста-меланхоліка, оскільки це -слабкий, неврівноважений, інертний тип нервової системи. З такими юристами (як і з холериками) керівникам юридичних установ працювати досить складно. Юристи-меланхоліки дуже вразливі, з підвищеною емоційністю, в результаті чого вони легко впадають у відчай і розпач, вдаються до сліз, відчувають безпорадність. Зауваження і пропозиції сприймають неадекватно, насторожено. Більше того, вони потребують особливого підходу, тактовної бесіди тощо. Меланхоліків може вразити навіть погляд людини, вони надзвичайно чутливо вловлюють оцінки, думки про свою особистість. Зрозуміло, що таким юристам притаманні надзвичайно тонкі внутрішні переконання, а їх юридичне рішення може бути незрозумілим навіть для колег.

Отже, предметом дослідження психологічної культури юриста є його психіка, душа, а також ефективність впливу її на' учасників юридичної справи. Існує закономірність: чим більше вивчати психіку людини, тим більше можна знайти в ній невідомого, незрозумілого.

Щодо визначення норм психологічної культури юриста, то звичайно, такі норми юрист може установити особисто для себе. Тут доцільно орієнтуватись на професійно-етичний кодекс юриста, необхідну допомогу, яку може надати і морально-психологічна служба. В цілому за норми психологічної культури можна взяти систему загальнолюдських цінностей та вимоги юридичної етики.

Важливо дослідити механізм дії психологічної культури юриста.3 Тобто потрібно знайти важелі, за допомогою яких психологічна культура втілюється у практичну діяльність юриста. На нашу думку, до такого механізму слід віднести перш за все мислення і мову, тобто думку і слово.

Мислення юриста - спрямоване на усвідомлення права і реалізації його норм. У психологічній літературі, мислення поділяють на теоретичне і практичне (151, 233). Юристу важливо розвивати усі ці види мислення, що активізує творчий пошук, оригінальність, професійні дії. Але перешкодою творчої діяльності юриста може бути осуд керівників, невпевненість за результати тієї чи іншої справи (наприклад, рішення суду по справі, яку розслідував слідчий тощо). У таких випадках механізм мислення у психологічній культурі юриста буде «деформований», оскільки думка правника залишиться не висловленою.

Думки виражаються за допомогою мови, яка буває, як відомо, внутрішньою і зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішня мова людини передує зовнішній, тобто слову. Проте, юрист працює в таких умовах, коли зовнішня мова не завжди повинна виражати думку чи внутрішню мову. Це позитивний результат його психологічної культури, хоча зміст вираженої думки характеризує ступінь розвитку загальної культури людини.

Зауважимо, що мова для юриста не завжди адекватна його психологічної культури. Справа в тому, що не кожен юрист уміє використовувати слово як засіб юридичної праці. Бувають випадки, коли юристові важко висловитись усно, а легше письмово висловити свої думки тощо. Цей та інший випадок буде характеризувати прогалину у його психологічній культурі.

Стосовно роботи з людьми, психологічна культура юриста виявляється на певних рівнях, зокрема, стадія експектації та емпатії.

""Суть психологічної культури на рівні експектації (соціального очікування) полягає, на думку Р. С. Немова, в оцінці здатностей юриста, які він виявляє, у певній ситуації (151, 569). Тобто на цьому рівні можна оцінити соціальну роль юриста, визначити його можливості у юридичній діяльності, виявити, як саме він хоче діяти. Зрозуміло, що очікування можна майже безпомилково визначити тоді, коли людину тривалий час знають і спостерігають за нею. Психологічна культура на рівні «експектації» дає змогу зробити висновок про судження; дії та вчинки юриста.

Другий рівень психологічної культури - емпатія - визначає здатність юриста розуміти інших людей, їхній внутрішній стан, переживання, хвилювання тощо (151, 573). Тут у юриста проявляється уміння виявляти скриті (особливо злочинні) наміри людей, відчути, як вони сприймають суспільні явища, проявляють щирість або нещирість у взаємостосунках. Тобто рівень психологічної культури на цьому рівні повинен сприяти юристові пристосуватися до умов співбесідника, внаслідок чого виявити психічний стан і емоції людини з метою ефективного психологічного впливу на неї.

Існують певні перешкоди для психологічної культури на рівні емпатії. У спеціальній літературі вказуються різні джерела таких перешкод. До них можна віднести такі: стандартні образи (стереотипи); враження (думки) інших осіб; психічний стан юриста; тверда націленість юриста на одну із кількох позицій; неадекватне розуміння реальності; спрощене бачення ситуації та ін. Тому високий рівень психологічної культури допоможе подолати ці психологічні бар'єри. Для цього потрібно пам'ятати про їх існування і відповідно реагувати.

Психологічна культура юриста виявляється через певні сфери (психічні стани): несвідоме, передсвідоме, свідоме, підсвідоме і надсвідоме.

Так, сфера несвідомого характеризується тим, що юрист не здогадується про усвідомлення якоїсь події, явища тощо. Тобто він розуміє, що усвідомити в повному об'ємі всі явища неможливо. В результаті юрист не-усвідомлено, не думаючи, «викидає» зі своєї пам'яті непотрібні відомості.

"Сфера передсвідомого визначає той стан юриста, коли він ще не зорієнтувався: усвідомлювати інформацію чи ні. Насправді, це початкова стадія формування свідомості, хоча вибір рішення юристом зовсім не означає зникнення слідів у його мозку надалі. Тут психологічна культура повинна бути спрямована на психологічне орієнтування в ситуації так, щоб не завдати шкоди розглядуваній справі. Важлива роль відводиться в даному випадку пам'яті. Це означає, що коли у юриста добре розвинута пам'ять, то проблем з усвідомленням не існує.

Легше зрозуміти сферу свідомого, коли юрист усвідомлює свою діяльність, може прозвітувати про свої вчинки, а його психологічна культура характеризується стабільністю.

Цікаві процеси з психологічною культурою відбуваються у сфері підсвідомого, де вона нібито виходить з-під контролю юриста, і певним чином впливає на свідоме. Це явище виявляється у випадках, коли психологічна культура юриста спонукає: 1) позитивну дію; 2) негативну дію; 3) нейтральну дію. Тобто підсвідоме є досить небезпечна сфера, яка може суттєво змінити сенс життєдіяльності людини.

Перший випадок виявляється тоді, коли у підсвідомому, де перебуває завжди як позитивна, так і негативна інформація, психологічна культура відіграє роль «гасіння» негативних внутрішніх процесів. Тобто високий рівень психологічної культури юриста допомагає його свідомому мисленню отримувати тільки позитивні імпульси, в результаті чого професійні дії юриста у правовому полі є правомірними, вони не залежать від негативних факторів.

Звичайно, психологічна культура юриста спонукає негативну дію у підсвідомому, домінує негативна інформація. Тоді у свідоме потрапляють негативні імпульси, які спонукають юриста до неправомірних дій, прояву неповаги до людини та ін. Таке явище пояснюється низькою психологічною культурою юриста.

Нейтральна дія психологічної культури у сфері підсвідомого також не бажана. Адже в такому випадку негативні імпульси іноді пасивно можуть впливати на свідоме.

Таким чином, підсвідоме може керувати свідомим, якщо відсутній достатній рівень психологічної культури особи. Підсвідомі негативні імпульси блокують різні фізичні недуги, хвороби самої особи. Тобто, можна сказати, що хвороба є певною мірою ліками від негативних процесів, які відбуваються у підсвідомому. Взагалі, етично освічений юрист не допустить негативних почуттів у підсвідомість.

Певний інтерес становить визначення меж впливу психологічної культури юриста на громадян, на правовиховну роботу з ними. Тобто потрібно показати ті граничні точки, після яких психологічна культура юриста може не діяти або змінити межу дії. Найкраще це показати на прикладі своєрідної тактики дії психологічної культури.

Юрист у правоохоронній роботі з громадянами має дотримуватись такої послідовності: зняття психологічного бар'єру між собою і співбесідником; оволодіння ситуацією; психологічне вивчення співбесідника; здійснення певної психологічної установки.

Так, початок розмови юриста з правопорушником, свідком, потерпілими чи іншими учасниками справи пов'язаний з певною психологічною незручністю, яка виникає з різних об'єктивних та суб'єктивних причин. Високий рівень психологічної культури допомагає юристові використати цю ситуацію для нібито невимушеного знайомства, не проявляючи при цьому свого надмірного зацікавлення. Тобто йдеться спочатку про загальні життєві справи, дати можливість співбесіднику виявити свою ініціативу.

У свою чергу, юрист повинен відчути, коли ініціатива непомітно переходить до нього. Причому, варто звернути увагу на темпи такого переходу, їх виваженість. Впевнившись у надійності оволодіння ситуацією, юрист підходить до психологічного вивчення співбесідника.

Суть психологічного вивчення полягає у виявленні психічних особливостей громадянина, хоча таке вивчення стихійно починається з першого погляду. Тому йдеться про активне вивчення, в результаті чого з'ясовується тип нервової системи, національні традиції, рівень мислення тощо. Це допоможе поступово готувати співбесідника до запланованої розмови шляхом постановки навідних питань та очікуваної вичерпної відповіді.

Звичайно, перейшовши до психологічного «тиску» («атаки»), юрист використовує заплутану систему запитань. Тобто час від часу слід вертатися до попередньої теми, але запитання повинно бути поставлене в іншому варіанті, з оперуванням конкретними фактами. Однак цей етап психологічної тактики не слід використовувати з метою «загнати» співбесідника у «глухий» кут. Це повинно бути ефективним методом одержання достовірної інформації, без порушення законності та норм юридичної етики з метою прийняття правильного рішення.

У чому полягає мета психологічної культури юриста? Йдеться про вміння юриста працювати з людьми, зберегти себе як моральну особистість. Тому, метою психологічної культури юриста є встановлення психологічного контакту з громадянами, виробленню симпатії громадян до юриста. Зокрема, як зазначає Ю. В. Чуфаровський, симпатія (тяжіння) виникає на основі дії закону реципроксності: дія однієї людини породжує відповідну реакцію іншої, де відповідна реакція виступає у вигляді складного, психологічного утворення. Інтенсивність цієї реакції залежить від самого юриста (223, 50).

Зрозуміло, що основний напрям впливу психологічної культури юриста є вплив на людину через дух і душу. На це скеровуються всі можливі засоби, які є в арсеналі правоохоронних органів. Це надійний, ефективний, хоча довгий шлях впливу на людину.

Психологічна культура юриста ґрунтується на відповідних принципах та виконує певні функції у юридичній практиці. Так, основними принципами є: родова комплексність і професійна необхідність, а провідними функціями - своєчасне вироблення психічної адаптації, формування професійно-правового мислення юриста.

Родова комплексність як принцип означає, що всі культури психологічного спрямування: інтелектуальну, внутрішню, емоційну об'єднує психологічна культура. Тобто інтелектуальна, внутрішня, емоційна є субкультурами до психологічної культури юриста, вони співвідносяться як частки до цілого. Тому всі принципи та функції цих субкультур є одночасно принципами і функціями психологічної культури особи.

Принцип професійної необхідності застерігає юристів від зловживань ^психічними прийомами у процесі службової діяльності. Йдеться про недопущення знущання з громадян, насміхання, приниження честі та гідності, різного роду обману чи корисливості. Використання досягнень психологічної науки повинні грунтуватися на справедливості, законності, чесності і головне - доцільності. Тобто юрист має бути впевненим у професійній необхідності психічного впливу на громадян, не зловживаючи ніякими методами.

Психологічна культура виконує таку важливу функцію як своєчасне вироблення психічної адаптації юриста до різних несподіванок. Тобто правник повинен бути готовим до різних вказівок, умов праці, не вдаючись при цьому до паніки, гарячкуватості, що може завершитись небажаними стресами чи іншими недугами. Причому йдеться не про будь-яку адаптацією саме своєчасну, з проявами швидкого реагування, приведення себе у необхідний стан професійної готовності. Психологічна культура передбачає також уміння юриста виробляти необхідну адаптацію у громадян. Наприклад, коли є необхідність повідомити сумну звістку про близьку людину чи певні службові факти про учасника юридичної справи тощо. Фактично уміння підготувати людину до подальшої співпраці - це результат психічної адаптації і вияв психологічної культури юриста взагалі.

Не викликає сумніву те, що висока психологічна культура формує справжній, професійно-правовий характер юриста. Адже юриста з великим стажем важко чимось здивувати у питаннях вчинення правопорушення. Професійна холоднокровність допомагає юристові не втрачати дорогоцінний час (іноді й секунди) на прояв емоцій чи різного роду розмірковування. Саме правовий характер спрямовується на пошуки встановлення істини, на оперативність професійних дій, на логіку обґрунтування різних аспектів правового явища. Тобто, психологічна культура впливає на юриста так, як вимагає правова ситуація чи суспільство в цілому.

Отже, психологічна культура для юриста має велике практичне значення. Передусім вона впорядковує його мислення та ділове мовлення, що дає можливість зрозуміти своє місце в суспільстві та серед колег, де можливі вияви зверхності, формального ставлення до справи. Крім того, психологічна культура, активізує свідомість, розвиває почуття, забезпечує юристові розумну (обґрунтовану, виважену) дію його волі. Адже можливі негативні спрямування волі, а високий рівень психологічної культури дозволяє запобігти цьому. Психологічна культура сприяє піднесенню настрою, створенню позитивної імпульсивності, наприклад, сором'язливості). Загалом, психологічна культура юриста є виявом його суб'єктивності, що у свою чергу підвищує ефективність виконання службових обов'язків.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Назвіть види психологічної культури юриста;
  2.  Вкажіть відмінності психологічної культури в залежності від юридичної спеціальності;
  3.  Яке практичне значення має психологічна культура для юриста;

Тема 2.4. Інформаційна культура юриста

Самостійна робота

Способи й форми застосування юридичної інформації. Практично-прикладні функції юридичної інформації.

Значення володіння загальною та юридичною інформацією для юриста-практика.

Інформація - ефективний засіб регулювання суспільних процесів. По суті, як зазначає Г. Г. Воробйов, інформація - філософське поняття, яке істотно відрізняється від понять «відомості», «повідомлення», «дані», «новини» тощо (58, 13). Функціональність інформації передбачає її одержання, використання, поширення, зберігання, що становить зміст інформатики як науки.

У Законі України «Про інформацію» вказується, що інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Звідси викреслюються певні властивості інформації: корисність, повнота, достовірність, новизна, цінність, що підкреслює особливе ставлення до будь-яких відомостей чи повідомлень. Особливо слід пам'ятати про те, що із достовірності впливає дезінформація (викривлення фактів та їх значення) і реінформація (відновлення природної достовірності).

Функціонування інформації пов'язано з такими основними поняттями: інформаційна діяльність, інформаційний запит, документ в інформаційних відносинах, інформаційна продукція, інформаційна послуга, інформаційні потоки, інформаційні бар'єри, інформаційний потенціал, інформаційний режим, інформаційні системи, інформаційні процеси, інформаційний фонд.

У Законі України «Про інформацію» вказано, що інформаційну діяльність слід розуміти як сукупність дій спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Під інформаційним запитом розуміється звернення, вимога про надання можливості ознайомлення з офіційними документами. Документи в офіційних відносинах - це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання й поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві. До інформаційної продукції належать матеріалізовані результати інформаційної діяльності, призначені для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ, організацій. Ін Формаційна послуга це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до споживачів, щоб задовольнити їх інформаційні потреби (статті: 12, 27, 32,40, 41).

Зрозуміло, що інформація має різні види: статистична інформація, масова інформація, інформація про особу, правова інформація та ін. (ст.18).

Правова інформація - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення, боротьбу з ними та їх профілактику (ст. 22). Отже, правова інформація має надзвичайно широкий зміст, що пояснюється чисельністю об'єктів і джерел інформації. Розглянемо окремі види правової інформації. Уся правова інформація, як зазначається у Законі «Про інформацію», за характером її джерел, поділяється на дві основні групи офіційну й неофіційну. Офіційна правова інформація міститься в документах трьох видів: нормативних, право-застосовних і статистичних, але спільним є те, що джерелом цієї інформації є державні органи й посадові особи. Така інформація має велике значення у державотворенні. Наприклад, на сучасному етапі враховується вікова практика, яка відображає об'єктивні умови розвитку українського народу. Неофіційна правова інформація міститься у матеріалах наукових досліджень, лекціях, доповідях із правової тематики.

Зауважимо, що. офіційна та неофіційна правова інформація різняться метою та властивостями. Якщо для першої обов'язкова повнота інформації, то для другої ця властивість не є обов'язковою.

Інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом. Обмеження права на одержання відкритої інформації не допускається законом.

Для здійснення окремих форм державної діяльності відкритої інформації недостатньо. Необхідною виявляється інформація з обмеженим доступом, яка поділяється на конфіденційну й таємну. Вважається, що конфіденційна інформація - це відомості, якими володіють, користуються й розпоряджаються фізичні чи юридичні особи, котрі поширюють їх на власний розсуд відповідно до умов, здебільшого передбачених законом. Проте до таємної належить інформація, що містить відомості, які мають передбачену законом таємницю, розголошення якої забороняється, оскільки це може завдати значної шкоди суспільству, державі, особі.

Таким чином, процес одержання, використання, поширення й зберігання інформації регулюється певними вимогами, які забезпечують функціонування інформації. Отже, юрист має володіти певною інформаційною культурою, що спричиняє вплив на його професійну діяльність.

Інформаційна культура юриста - це ступінь володіння ним належним обсягом інформації для забезпечення прав і свобод громадян, вміння одержувати й ефективно реалізовувати її у правоохоронній діяльності згідно із Законом України «Про інформацію».

Інформаційна культура юриста певною мірою пов'язана з іншими видами культур - правовою, національною, духовною, політичною, моральною, інтелектуальною, психологічною, педагогічною, естетичною, логічною, технічною тощо.

Функціонування інформаційної культури юриста доцільно розглянути за основними видами інформаційної діяльності: одержання, використання, поширення та зберігання.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Дайте визначення поняття «інформація». Назвіть її види;
  2.  Назвіть види інформаційної діяльності;
  3.  Охарактеризуйте функції інформаційної культури;
  4.  Розкрийте значення володіння інформацією для юриста-практика;

Тема 2.5. Економічна та екологічна

культура юриста

Самостійна робота

Головні ознаки економічної правової культури юриста. Основні функції економічної культури юриста. Встановлення причинно-наслідкових зв'язків між економічними та правовими явищами.

Ефективність професійної діяльності юриста закономірно пов'язана з його економічною культурою. Відомо, що економіка - це певна система цінностей, яку здобула держава та її народ. Економіка похідна від політики, вона залежить від неї, тобто стабільність економіки визначає державна політика.

В Україні, як і в інших республіках колишнього «союзу» далися взнаки державоруйнівні процеси.

Безумовно, потреба переходу до ринкових відносин назрівала ще до проголошення незалежності України. Перехід України до ринкових відносин, до інтеграції у світове господарство вимагає економічних реформ, які мають отримати правове забезпечення. За роки незалежності прийнято значну кількість законодавчих актів, які регулюють підприємницьку і комерційну діяльність, визначають правовий статус підприємств та господарських товариств, правові форми майна державних підприємств, приватизації тощо, актуалізується необхідність правового регулювання економічних відносин.

Зрозуміло, виконувати службові обов'язки у такій складній економічній ситуації юристові досить складно. Звідси постає потреба передусім глибокого вивчення нормативних документів. Службове становище зобов'язує юриста також по-новому пропагувати основні вимоги державно-економічних законів, правильно застосувати їх у практичній діяльності, запобігати правопорушенням у сфері економіки, не допускати зловживань службовими особами та ін. Крім того, особливі вимоги ставляться до юриста щодо економічної* діяльності. Тобто, йдеться про своєрідну економічну культуру службової діяльності, як важливу складову професійної культури загалом, незалежно від спеціалізації правника.

У науковій літературі є спроби визначення економічної культури. Так, деякі автори, під економічною культурою особистості розуміють активну і громадську діяльність, спрямовану на використання у практиці економічних знань, переконань, навичок (162, ПІ). Проте, зміст економічно? культури юриста більш багатогранний, оскільки включає відповідальність, професіоналізм. Тому доцільно говорити про вироблення певної моделі економічної культури юриста у сучасних економічних перетвореннях.

Виходячи з цього; економічна культура юриста - це рівень економіко-правового регулювання суспільних відносин «а основі високої економічної обґрунтованості професійних дій з метою розвитку економічної незалежності України.

Отже, економічна культура юриста передусім передбачає ґрунтовне знання чинного законодавства у галузі економіки для ефективного здійснення економіко-правового регулювання. З цим пов'язані уміння орієнтуватися в потоці економічної інформації, розуміння причин виникнення певного дисбалансу в економіці, знання принципів перехідних економічних форм, економічної політики держави, визначення економічних та культурних прав громадян тощо. Економіка, як відомо, часто може перебувати в тіньовому секторі, що є однією із причин циклічного коливання виробництва." Тому на кожне таке «коливання», як правило, з'являються нові нормативно-правові акти. Тільки високий рівень економічної культури дозволить усвідомити вимушений (хоча й невиправданий) і, головне, тимчасовий характер таких правових норм. У процесі реалізації важливо не знищити справді підприємницької, комерційної діяльності грома-дялледіринизити їх гідності.

Економічна культура юриста передбачає глибоке знання природних економічних (або духовно-економічних) законів, які повинні стати моделлю економічних законів, що приймаються державою. Разом з тим, економічна культура юриста є певним відображенням економічної культури суспільства, недотримання духовно-економічних законів призводить до непередбачуваних наслідків, катастроф, катаклізмів. Аналогічні мікроекономічні явища часто стають причиною правових явищ, де в основному і реалізується службовий обов'язок юриста. Тобто, так чи інакше стихійний чи активний економічний розвиток суспільства включений у правовий простір.

Економіко-правове регулювання суспільних відносин вміщує фактори правового впливу на виробничий процес. Зрозуміло, що основним тут є сучасне законодавство, яким керуються юристи державних, фінансових, контролюючих органів, відповідних адміністрацій, інспекцій та ін. Однак навіть значне посилення регулятивних функцій цих та інших державних юридичних органів у галузі економіки не призводить до особливого ефекту. Економіко-правове регулювання починається з розуміння юристом економічного життя громадян, їхнього становища, врахування економічних інтересів людей і підприємств, оскільки суперечливість економічної ситуації часто призводить до правопорушень.

Сьогодні досить поширені факти, коли приватний капітал, який вкладається у підприємництво, має кримінальний характер. Існують і численні приклади того, що юристи здійснюють «правове» регулювання незначними правопорушеннями в економічній сфері, що породжує соціальну несправедливість у суспільстві.

З філософського погляду економіка - важливий чинник гуманізації суспільства. Тому одним із складових елементів економічної культури юриста є організація економіко-правового виховання населення. Адже в політиці, як і в економіці, необхідний плюралізм думок, можливість діалогу, тому закономірно зростає попит на юридичні консультації у галузі економіки, що свідчить про необхідність впровадження юридично-економічного маркетингу.

Важливою ознакою правової культури юриста є економічна обґрунтованість його професійних дій. Йдеться про особистий професіоналізм, використання економічних знань у правовій практиці. Вимогою часу є поява менеджера в юриспруденції, оскільки юрист здійснює управління в економіко-правових питаннях. Менеджерська діяльність правника немислима без уміння здійснювати своєрідний економічний розрахунок професійної стратегії. Звичайно, юридичне менеджерство здійснюється на основі умілого планування всього правового процесу, продуктивності та створення умов для рентабельності юридичної і загалом творчої діяльності, вияв власної економічної ініціативи.

Не менш важлива в економічній оцінці юридичної діяльності є належна наукова економічна свідомість правника. Вона ґрунтується на його духовних та моральних якостях. Тим самим висока економічна культура юриста запобігає споживацькому ставленню до суспільства, природи, громадянина. Здійснюючи ефективні економічні зв'язки з різними відомствами, організаціями та безпосередньо з громадянами, юрист сприяє зміцненню національної безпеки держави. Функціями економічної культури юриста є сприяння дотриманню фінансової дисципліни службовими особами і громадянами ліквідація проблем неплатежів у державі ^пропаганда фінансово-податкового законодавства посилення відповідальності суб’єкти права за невиконання договірних зобов’язань та ін.

Службовим обов'язком юриста є впровадження нетрадиційних (але законних) заходів підвищення податкової дисципліни, встановлення причин заборгованості перед бюджетом і Пенсійним фондом України. Часто податкова заборгованість підприємств нічим не обґрунтована (через приховування доходів від оподаткування), а податкова застава на майно має фіктивний характер. Тому економічна культура юриста є формою утвердження національних інтересів.

З діяльністю юристів, по недопущенню фінансово-господарських зловживань у державі, суттєво пов'язане забезпечення максимальної стабільності у економіці. Насамперед, це юридичне обґрунтування доцільності утворення різних економічних структур. Сьогодні все частішими є випадки створення псевдопідприємєтв або застосування фіктивного чи навмисного банкрутства з метою «відмивання» та використання коштів не за призначенням. Така «комерційна» модель економічної поведінки у більшості випадків розрахована на особистісне збагачення, ігнорування інтересів держави.

Нелегальний злочинний бізнес уміло використовує як незаконні банківські послуги (у тому числі й грошову реформу), так і різні державні приватизаційні маневри^ цінні папери, інвестиції, бартерні операції, фіктивні ліцензії на вивіз товарів за кордон, свавілля у встановленні цін на продукцію та послуги тощо, це призводить до пограбування результатів праці громадян, підриву національної безпеки держави. Взагалі, фінансово-господарські зловживання можна виявити на кожному кроці. Тепер настав такий час, коли визначилася велика кількість людей, які займаються так званим «бізнесом», переважно не розуміючи дійсного значення, часом не розуміючи цього поняття, не знаючи про юридичну відповідальність за ті чи інші дії. Розширення економічної свободи, свободи торгівлі диктують необхідність виробити адекватне правове регулювання економічної діяльності.

Важливу функцію економічної культури юриста становить всебічне сприяння перетворенню тіньової економіки у державну. Це складне завдання для України, оскільки пануючий кримінальний бізнес заснований часто на підривній діяльності комерційних банків, на випуску необлікованої продукції чи продажу товарів, прихованих від митного контролю.f3 економічною культурою юристів пов'язується захист національної валюти, стабілізація внутрішнього грошового обігу, що сприятиме конвертованості валюти, а відтак економічному розвитку держави. Адже, маніпулювання валютним курсом, непланове використання валютних коштів, які надходять, зміцнює «тіньову» економіку, поширює організовану злочинність.

Сучасний період характеризується значними міграційними процесами. Тому така функція економічної культури юриста, як запобігання негативним етнонаціональним наслідкам міграційних процесів покликана певним чином стабілізувати економіку України. Йдеться не стільки про українських громадян, які виїжджають за кордон на заробітки а й про іноземних мігрантів, запрошення фахівців із-за кордону.)Як правило, таке запрошення є наслідком або причиною особистої вигоди підприємця, а неконтрольоване тривале перебування іммігрантів може негативно впливати не тільки на соціальну, економічну, а й криміногенну ситуацію в Україні. Крім того, тут чітко простежуються негативні етнонаціональні наслідки: суцільне безробіття, негативний психологічний стан безробітних, загрозливий фінансовий стан більшості сімей тощо.

Небезпеку для економічного розвитку України становить приховане безробіття. Високий рівень безробіття означає недовикористання ресурсів і низькі доходи населення. Неоплачувані довготривалі так звані відпустки, неповний робочий день чи тиждень тощо, є грубими по рушеннями трудового законодавства, що зумовлює значні соціально-економічні втрати. Зокрема, це стосується вимушеної перекваліфікації деяких спеціалістів, вимушеного формування оновленого ринку робочої сили, що вимагає посиленого правового контролю за біржею праці і взаємодії з нею.

Високий рівень економічної культури дозволяє юристові здійснювати таку функцію як встановлення при-чинно-наслідкових зв’язків між економічними та правовими явищами. Адже обвальне падіння товарного виробництва стає причиною розкрадання не тільки збіднілих державних ресурсів, а й власного майна громадян, і економічна «активність» населення спрямовується у зворотний бік, що обумовлює нову економічну реальність.

Переваги ринкової економіки над плановою очевидні, але Україна до неї лише наближається шляхом проб і помилок, у результаті чого стихійно створились певні, так звані, недоторкані структури. Особливо це стосується спільних підприємств з іноземними, де не завжди враховуються потреби держави та громадян. Тому юристам у даному випадку потрібно докладати значних зусиль, щоб правовими засобами впливати на економічні процеси.

Формування нового економічного мислення та свідомості є функція однаково важлива для різних суб'єктів права, у тому числі юристів. Знання законів ринку потрібні для здобуття засобів професійної діяльності правника, свідомого використання економічних законів на практиці, розуміння економічних інтересів держави і громадян. Це сприяє формуванню у юриста економічних навичок та уміння творчої економічної діяльності.

Нове економічне мислення юриста формує й відповідну економічну свідомість, підґрунтя якої становить правосвідомість. Економічне мислення спрямовано передусім на виховання у юриста непохитної віри у свою державу, оскільки перехід від адміністративно-командної системи до ринкової економіки - надзвичайно складний і болісний процес, який не має аналогів у практиці світового бізнесу.

Отже, економічна культура юриста допомагає йому глибше зрозуміти суть економічних реформ ринкового типу, ознайомитись із основними методами саморегулювання господарства й особливостями розвитку нових форм господарювання, що зміцнює економічний і науковий потенціал нашої держави. Економічна культура підвищує ефективність професійної діяльності юриста, ознаками якої с проведення економічного аналізу протиправних дій, логіка економічних узагальнень, захист економічних прав вітчизняного виробника. У свою чергу це допоможе реально вивести країну з економічної кризи.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Назвіть ознаки економічної правової культури юриста;
  2.  Охарактеризуйте функції економічної культури юриста;
  3.  Для чого потрібно знати причинно-наслідкові зв’язки між економічними та правовими явищами;

Тема 2.6. Етична культура юриста

Самостійна робота

Основні принципи етичної культури юриста.

Інтерес суспільства до особливостей професії правознавця залишається постійним, незалежно від місця, яке займає юрист за родом своєї діяльності, оскільки з правосуддям суспільство співвідносить свої моральні критерії та ідеали. У зв'язку з цим крім професійних знань юрист має володіти високою культурою поведінки та ведення діалогу, мати глибокі навички аналітичного стилю мислення та інші важливі якості, про що вже йшлося у попередніх розділах.

Слід вирізняти в особі юриста соціальне, професійне та індивідуальне, але саме в єдності цих аспектів виявляється ідеальний образ, який шанується всім суспільством. При цьому особливу увагу привертає етична сторона діяльності юриста, що визначається як нормами права, так і нормами суспільної моралі. Сприйняття цих нормативів, використання у повсякденній роботі, у спілкуванні з оточенням називають виявом етичної культури юриста. В сучасному науковому уявленні, виходячи з ролі та соціального значення юридичної професії, видається можливим сформулювати основні положення правил етикету, які становлять зміст етичної культури юриста:

служіння суспільним інтересам шляхом зміцнення законності та правопорядку;

безумовне виконання вимог закону та процесуальної норми в юридичній практиці;

досягнення об'єктивної істини та справедливого рішення в юридичному спорі;

співвідношення мети юридичної діяльності з моральними засобами її досягнення;

пріоритет гуманістичної націленості в діяльності юриста, визнання людини найвищою соціальною цінністю;

самокритичність, готовність до конструктивного діалогу з опонентом;

самостійність мислення, розумний скептицизм та конструктивний критицизм у спілкуванні;

коректність та шанобливе ставлення до співрозмовників.

Як зазначено вище, юридична професія містить рису конфліктності, що передбачає дотримання цілого комплексу етичних вимог для досягнення найбільшої ефективності в роботі та збереження іміджу служителя Феміди. Але конфліктність виявляється по-різному, з різним ступенем гостроти, що передбачає використання різних форм та методів етичного спілкування.

Скажімо, в безконфліктній ситуації або в режимі слабкого конфлікту ведення дискусії з правових питань пріоритетним критерієм моральної оцінки спілкування є його логічність або алогічність, доказова аргументація або софістична спекуляція. Коли ж йдеться про юридичну полеміку в умовах загостреної конфліктності, наприклад, під час допиту в ході попереднього слідства, тоді суто логічних критеріїв моральної оцінки юридичного діалогу недостатньо.

Позитивне вирішення спірного питання у більшості випадків у діяльності юристів залежить від тактичної, коректної поведінки учасників процесу. Всім відомо, що безтактний опонент у спорі, як правило, буває агресивним, безцеремонним, намагається нав'язати особисту думку, свою волю іншим учасникам діалогу, ігноруючи думку співрозмовників. Вияв безтактності в розмові може порушити нормальний хід вирішення проблеми, призвести до деструктивності.

Наприклад, дуже важливим в юридичній практиці є дотримання такту ведення судового спору, що значною мірою впливає на рішення суду. Некоректна поведінка однієї зі сторін може спрацювати не на користь порушника судового етикету. Законодавець передбачив навіть застосування низки санкцій за неповагу до суду або судової процедури. Або, наприклад, у процесі юридичного консультування, якщо юрисконсульт виявив елемент без тактності, то це може викликати у клієнта почуття недовіри та стриманості, що ускладнює ефективність обговорення проблеми.

Такт ведення спору — це міра поведінки, яка може виявлятися в умовах конфлікту та безконфліктної ситуації. Людина, яка добре поводиться у звичайних обставинах, буває не в змозі витримати інтелектуальне та емоційне навантаження у ході боротьби думок. Говорячи про тактичність та коректність поведінки в спорі, необхідно перш за все згадати поважне ставлення кожного учасника до особи опонента, арбітра, аудиторії слухачів. Марно спорити з опонентом, якого не поважаєш, також немає сенсу спорити з аудиторією слухачів, думкою яких нехтуєш, безглуздо апелювати до суду, до якого не маєш довіри.

Вступаючи в спір, слід відкинути будь-які особисті почуття неприязні, щоб не перетворити обговорення головного питання у взаємний обмін грубощами. Тільки коректність, витримка та спокійний тон можуть підсилити позиції, які треба відстояти. Тільки довіра та взаємна ввічливість благодійно впливають на хід дискусії. Повага до учасників спору виявляється також в умінні слухати співрозмовника, аналізувати його доводи, що має надзвичайний прагматичний ефект у знаходженні контакту в процесі спілкування з опонентом. Особливого значення ці правила набувають у ході ведення допиту, ділової розмови, переговорів або звичайної юридичної консультації. Необхідно також зауважити, що вміння вислухати опонента, взяти до уваги його аргументацію є моральним обов'язком кожного учасника дискусії. Ступінь тактичності та коректності поведінки в процесі юридичного спілкування виявляється у формі ставлення учасників обговорення до думки та аргументації опонента. Головна умова чесного спору — повага до переконань та вірувань опонента. Не можна в опоненті бачити ворога, навіть якщо зіткнення думок має конфліктний характер, бо його позиція може бути помилковою. І, врешті-решт, треба пам'ятати, що вияв поваги до думки інших закріплює право на повагу до власних переконань.

Під час ведення спору велике значення має самокритичне ставлення до себе, до власної позиції та аргументації. Почуття самокритичності дає змогу признавати свої помилки та знаходити можливості для припинення дискусії чи відкладення її доти, доки не буде знайдено більш ґрунтовних доводів. У юридичній, особливо у судовій практиці кримінального процесу, позиція самокритичності також сприяє ефективному провадженню справи. Наприклад, якщо зі сторони державного обвинувачення не знайдено достатньої кількості доказів вини підсудного, то буде коректним відкрито заявити про це суду та зняти обвинувачення. У політичній дискусії або парламентських дебатах самокритичність опонуючих сторін є моральним гарантом плодотворного вирішення проблем.

У такті юридичного спілкування значну роль відіграє культура мови. У разі виникнення спору важливим є як зміст слова, так і форма його вираження. Вміло знайдений тон, правильне акцентування, виразна дикція — все це благодійно відображається на прагматиці процесу обговорення правових питань, на психологічному стані учасників співбесіди (спору), сприяє налагодженню емоційного напруження1. Від умілого використання лексичних можливостей мови, її виразності залежать ясність вираження думок, їх правильне сприйняття. Словесна неохайність чи обмеженість мовних засобів можуть зіпсувати не тільки авторитет виступаючого, а й престиж самої позиції, яку він представляє.

Діяльність суду, органів прокуратури, попереднього слідства, дізнання, адвокатури базується на законі. Це — правова діяльність, пов'язана з творчим застосуванням юридичних норм, але норми права завжди мають моральну основу, тобто завжди можна простежити взаємозв'язок правових та етичних норм. На цій підставі юристи у своїй діяльності повинні керуватися не тільки правовим законом, а й дотримуватися принципів моралі, які цілком узгоджуються з принципами права та принципами правового регулювання.

Проблема моральних цінностей, їх збереження та розвитку — одна з головних проблем судової етики. Етична культура судового процесу виконує також виховні завданні з формування у громадян моральних якостей. Висока культура судового процесу — це також підвищення вимог до якості роботи суддів, прокурорів, адвокатів. На цій підставі домінуючою вважається думка, що етична сторона роботи юристів найбільше виявляється у судовому засіданні, де необхідно висловити особисту думку, враховуючи наявність суперечності думок та принцип змагальності процесу.

Таким чином, характеристику особистої культури юриста можна розкласти на окремі елементи, де обов'язковими частинами є моральність та етикет поведінки. Це випливає з об'єктивної взаємодії норм права та норм моралі, які формувалися паралельно, виходячи з уявлень суспільства про добро, зло, справедливість. І виконання одних приписів передбачає відповідно дотримання інших, які з різних обставин не набули чіткого формалізованого вираження. Тому у підготовці фахівців права слід враховувати обов'язкове знання ними не тільки норм, що видаються від імені держави, а й тих нормативів, що складалися історично протягом усього періоду розвитку суспільства.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Що становить зміст етичної культури юриста;
  2.  Наведіть приклади етичної сторони діяльності юриста;
  3.  Які ви знаєте моральні цінності;
  4.  Яку роль відіграє тактика ведення спору та культура мови діяльності юриста;

Тема 2.7. Естетична культура юриста

Самостійна робота

Функції естетичної культури юриста. Формування раціональної концепції юридичної діяльності. Подолання стандартного юридичного мислення.

Систематизація юридичного досвіду юриста.

Багатогранний зміст естетичної культури юриста виявляється в її функціях. Основними функціями виступають: формування раціональної концепції юридичної діяльності, піднесення рівня правового почуття юриста, подолання стандартного юридичного мислення, інтеграція навчальних і розважальних процесів, розвиток ритуально-обрядової культури у юридичній практиці, доповнення і систематизація юридичного досвіду.

Розглядаючи функцію формування раціональної концепції юридичної діяльності, наголосимо, що йдеться про конструктивне розв'язання актуальних правових проблем. Справа у тому, що заглиблюючись в естетику професійної діяльності, ми знаходимо необхідні відповіді на те, як розуміти службовий обов'язок. Зауважимо, що цінним є естетичне освоєння службового обов'язку. Тобто насолода від виконаної юридичної дії, від справедливого вирішення долі особи, від кваліфікованої і реально наданої юридичної послуги та ін. Торжество справедливості, її відновлення сприяє створенню природного балансу в суспільних відносинах, повертає попередню красу взаємовідносин.

Дана функція спрямована на розв'язання естетичних суперечностей у юридичній діяльності. Річ у тому, що деколи романтичні уявлення про професію юриста, уявлення його дій в яскравих фарбах згодом можуть призвести до розчарування. А естетична культура допомагає початківцю - юристу відновити попередню уявну красу професійної діяльності, але на раціональній і почуттєвій основі з обґрунтуванням естетичних форм юридичних дій.

Естетична концепція юридичної діяльності сприяє виробленню у правника вміння описати правове явище, використовуючи почуттєвість, зокрема колір, запах, смак. Це має важливе значення для прийняття правильного судового рішення. Крім того, у юриста формується певне естетичне сприйняття, що активізує аналіз скоєного правопорушення.

Функція піднесення рівня правового почуття юриста пов'язана із професійною майстерністю. Адже естетична культура викликає настільки глибокі почуття до права, обов'язку, справедливої рівноваги, що це примушує юриста знаходити законний вихід із конкретної ситуації, оскільки естетична культура формує такий душевний стан, який дозволяє уникати несправедливих правових дій.

Безумовно, правове почуття юриста суттєво зумовлюється філософським осмисленням сенсу земного життя, духовних законів розвитку суспільства Естетична культура підносить правове почуття до розуміння вічної таємниці краси, тобто таємниці самого життя.

Запобігання стандартному юридичному мисленню, як функція естетичної культури, є значною мірою наслідком естетизації юридичної діяльності засобами мистецтва. Наприклад, такий вид мистецтва, лк телебачення, таїть у собі загрозу стандартизації мислення. Проте, під дією інших видів і жанрів мистецтва у юриста формується естетичне сприйняття дійсності. Естетична культура несумісна з одноманітністю, навпаки, вона стимулює бажання досягати майстерності у професійній діяльності.

Особливий інтерес становить функція інтеграції навчальних і розважальних процесів. Таке спрямування здавна відоме у педагогіці, й успішно використовується, особливо у роботі з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку. Однак для юриста важливо те, що через естетичний вплив і насолоду активізується виховний вплив, інформація, пізнання, передача досвіду, аналіз стану світу, тощо (48, 128). Це надзвичайно важливий момент у пізнанні. Адже, саме мистецтво розширює наші уявлення про Всесвіт, і в свою чергу облагороджує професію юриста.

Юридична діяльність містить обов'язкові певні ритуали, обряди, церемонії. Важливо, щоб вона здійснювалась за законами естетики, формувала відповідну ритуально-обрядову культуру, що певною мірою регулюється нормативно-правовими актами. Дана функція естетичної культури активізує почуття відповідальності юриста перед державою і народом, почуття внутрішнього імперативу службового обов'язку. Естетично-емоційне сприйняття ритуалу через сферу підсвідомого позитивно впливає на свідоме, формуючи високий рівень правосвідомості.

Нарешті, естетична культура доповнює і систематизує юридичний досвід правника. Ця функція ніби доповнює естетичними почуттями професійні якості, і в такий спосіб сприяє розвитку аналітичного мислення, здатності використовувати набутий почуттєво-емоційний потенціал з метою оптимального врегулювання правових відносин у суспільстві.

Зауважимо, що сутність естетичної культури найповніше визначив Сократ: красиво те, що найкраще відповідає своєму призначенню. Отже, естетична культура юриста має відповідати законам краси, гармонійності, згідно з якими відбуваються позитивні зміни внутрішнього світу людини, в тому числі й правопорушника. Естетичне світосприймання, здатність освоєння здобутків естетичної культури, взаємодія почуттєвого і раціонального у діяльності юриста є чинниками ефективного регулювання правовідносинами в Україні.

Запитання для закріплення матеріалу

  1.  Назвіть основні естетичні категорії;
  2.  Охарактеризуйте функції естетичної культури юриста;
  3.  Яким чином естетична культура синтезує психолого-педагогічну свідомість та почуття юриста;
  4.  Які основні вимоги законів краси ви можете назвати в діяльності юриста;

Список рекомендованої літератури

1. Конституція України.

2. Закони України:

  1.  "Про державну службу" від 16.12.93.
  2.  "Про Конституційний Суд України" від 16.10.96.

2.3. "Про  Уповноваженого  Верховної Ради України  з

прав людини" від 23.12.97.

2.4. "Про судоустрій України" від 07.02.02.

2.5. "Про державну податкову службу в Україні" від

24.12.93.

2.6. "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у

кримінальному судочинстві" від 23.12.93.

  1.  "Про Службу безпеки України" від 25.03.92.
  2.  "Про попереднє ув'язнення" від 30.06.93.
  3.  "Про міліцію" від 20.12.90.
  4.  "Про прокуратуру" рід 05.11.91.
  5.  "Про адвокатуру" від 19.12.92.
  6.  "Про нотаріат" від 02.09.03.
  7.  "Про державну виконавчу службу" від 24.03.98.

3. Біленчук П.Д., Сливка С.С Правова деонтологія. - К., 1999.

  1.        Бризгалов І.В. Юридична деонтологія. - К., 2000.
  2.  Гусарев С.Д., Тихомиров ОД. Юридична деонтологія.-К., 1999.
  3.  Сливка С.С. Правнича деонтологія. - К., 1999.


Данной работой Вы можете всегда поделиться с другими людьми, они вам буду только благодарны!!!
Кнопки "поделиться работой":

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

31096. Основы теории управления 103.5 KB
  Основы теории управления 16. Сущность и природа управления Вся жизнь человека – это бесконечная цепочка его деятельности которая разнообразна и многообразна. Сущность управления состоит в том что это специфический вид деятельности человека который возник как потребность и необходимое условие достижения результата в индивидуальной или совместной деятельности. Содержание управления отражает его функции во всей своей совокупности.
31097. Модели, методология и организация процесса принятия управленческих решений 91 KB
  Модели методология и организация процесса принятия управленческих решений Для изучения и освоения категории менеджмента управленческое решение рассмотрим следующие вопросы: что понимают под управленческим решением; почему решение называют управленческим и бывают ли решения неуправленческие; может ли решение приниматься вне целесообразной деятельности человека; можно ли принять управленческое решение без логической цепочки: цель  ситуация  проблема Ц  С  П; кто может быть лицом принимающим решение ЛПР. Управленческое...
31098. Экономические ресурсы предприятия 71 KB
  Фискальная политика государства. Таким образом экономическая политика государства сталкивается с известной дилеммой: длительный спад и безработица или рост цен при сохранении уровня занятости и выпуска. Содержание монетарной политики сводится к воздействию государства на экономическую конъюнктуру посредством изменения количества денег в обращении. Монетарная политика является важным элементом стабилизационной политики государства и сглаживания экономических колебаний циклов.
31099. Методы и модели разработки УР 68.97 KB
  Обобщенная классификация методов принятия управленческих решений В теории принятия управленческих решений используются разнообразные методы среди которых выделяют аналитические статистические математического программирования эвристические экспертные ситуационные и ряд других. В процессе принятия управленческих решений лицо принимающее решение может применять различные методы которые прямо или косвенно способствуют принятию оптимальных по различным критериям решений. Все методы принятия решений можно разделить на две группы:...
31100. Понятие и сущность управленческого решения Сущность, назначение и содержание управленческого решения 57.25 KB
  Решения принимаются человеком в разных сферах деятельности технической биологической социальной экономической политической и являются основным продуктом деятельности организуемых в этих сферах систем управления. Для сферы социальной общественной экономической и политической деятельности людей где в качестве основного объекта управления выступает личность человека с его высокой степенью непредсказуемости в поступках реакциях разработана совокупность социальнопсихологических методов управления которые совместно с...
31101. Денежно-кредитная система 189.34 KB
  Изменение количества денег в обращении способно существенным образом повлиять на уровень доходов цен на выпуск продукции. Происхождение денег. Золото в роли денег В экономической теории существуют две точки зрения на происхождение денег: рационалистическая и эволюционная. История происхождения денег подтверждает эту теорию.
31102. Экономическая теория и экономическая практика 74.5 KB
  Глава школы Франсуа Кенэ 16941774 заложил основы теории воспроизводства общественного капитала создав первую макроэкономическую модель в виде экономических таблиц. После экономических кризисов 2030х гг. Своим разнообразием точек зрения на проблемы общества экономика позволяет выявить исторические особенности экономических систем и понять закономерности развития мировой цивилизации. Микроэкономика связана с исследованием деятельности отдельных экономических субъектов.
31103. Собственность, выбор, конкуренция 97.5 KB
  Собственность и хозяйствование Собственность – это общественная форма присвоения факторов и результатов производства. Основополагающую роль играют отношения собственности на факторы производства. Экономическое содержание собственности на факторы производства – это способ их соединения который может быть прямым или опосредованным отношениями найма. Особая важность экономической категории собственности определяется тем что: собственность является основой всей системы экономических отношений; от отношений собственности зависит положение...
31104. Товар и деньги 32 KB
  Сущность денег Существует две теории возникновения денег: рационалистическая и эволюционная. Классическая теория денег рассматривает деньги как законченную форму всеобщего эквивалента в качестве которого выступают драгоценные металлы: золото и серебро. В соответствии с классической теорией денег они выполняют функции меры стоимости средства обращения средства накопления средства платежа мировых денег. Современная денежная система характеризуется господством бумажнокредитных денег.