1039

Практичні питання філософії

Шпаргалка

Логика и философия

Кантівська критика метафізики. Поняття буття і предметне самовизначення філософії. Аргумент реторсії у метафізиці. Предметно-чуттєвий та трансцендентальний досвід. Універсалізм і релятивізм у розумінні природи знання. Фундаменталізм і антифундаменталізм у розв’язанні проблеми обгрунтування знання. Приклади теорій пізнання, побудованих на засадах фундаменталізму та антифундаменталізму. Структуралістська версія філософської антропології. Етапи розвитку і основні ідеї середньовічної філософії.

Украинкский

2013-01-06

489.5 KB

24 чел.

№ 1 Кантівська критика метафізики.

Кант піддає нищівній критиці метафізику, так само як і діалектику, за її догматизм, вказує на те, що всі спроби побудувати систему такої науки зазнали поразки. Вони руйнувалися власними суперечностями, а філософи, які створювали ці системи, навіть не замислювалися над їхніми причинами, не спробували з’ясувати пізнавальні можливості розуму у досягненні метафізичного знання. Метафізика лише продукує іллюзорне знання. Про це і свідчать суперечності, які необхідно виникають у розумі, коли він виходить за межі досвіду. Тож метафізика як наука неможлива.

У „Пролегоменах” Канта гносеологічна концепція зводиться до вияснення причин невдач попередньої метафізики та спроби знайти спосіб перетворення метафізики у справжню науку. Кант намагається вияснити умови того, як можливі людські форми наукового знання. Ці намагання конкретизуються у трьох запитаннях: Як можлива чиста математика? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафізика? Кант визнає науковий статус математики та природознавства. А третє питання точніше треба було сформулювати наступним чином: Чи можлива метафізика як наука і якщо так, то як вона може стати наукою? Наукове знання є достовірним знанням, тобто об’єктивним. Об’єктивність ототожнюється із всезагальністю та необхідністю (для того, щоб знання носило достовірний характер, воно повинно мати риси всезагальності та необхідності). Основа наукового знання не споглядання розумово осяжної сутності, а діяльність по його конструюванню, що породжує ідеальні об’єкти. Основа наукових істин апріорна.

Але, не дивлячись на це, Кант сам вважав свою критику лише вступом до майбутньої метафізики. Річ у тім, що вона виростає із потреб самого розуму, вкорінена в ньому. Тільки треба усвідомити її реальне значення й можливості. Тобто можна сказати, що Кант виступав не просто критиком попередньої метафізики (Вольфівської метафізики), а скоріше реінтерпритатором її.

№2 Критика метафізики з боку позитивізму і аналітичної філософії

Позитивізм ставить перед собою завдання – реформа філософії. Філософія повинна спиратися на такі дані, які не можна ніяк заперечити, на зразок будь-якої природничої науки. Для цього вона повинна звільнитися від всякої метафізичної проблематики.

Аналітична філософія:все перевіряється через очевидність емпіричних данних; судження мають стосуватися фактів та законів мислення.

Позитивізм: І – ший Конт, Спенсер, Міль; ІІ – гий(емпіріокритицизм) Манн і т.д.

Мета: показати, що світ від нас не залежить, природа не має крім теперішнього, іншого часу.  Загальне не рефлектується.

 Позитивізм – кинув реальний виклик  метафізичній традиції і проголосив настання  епохи справді  наукового знання.

  •   Наука не потребує спекулятивного обгрунтування (вона  сама здійснює будь-які  грандіозні  синтези знань).
  •  Філософія виправдовується тільки тією мірою, якою вона пояснює щось, що не було зрозумілим до її втручання.

Аргументи проти метафізики  

  1.  апеляція до особистого буття – але річ змінюється, а ми її представляємо незмінною;
  2.  вся дійсність речово-предметна – але далеко не все із нашого знання можна пояснити як поняття  __тоді наш досвід доводиться переглядати.

-  позитивістське обгрунтування  метафізики буття  не має тільки  аргументи проти неї. І позитивізм і не позитивізм (аналітична філософія):

- критикуючи метафізику відкидають поняття субстанції як предмет буденської свідомості і хибного подвоєння світу.

+ вводиться аргумент риторсії – Віденський кружок – 30-ті роки 20 століття –спростування метафізики --- логічний позитивізм  робить логічний аналіз мови науки.

Для позитивістів 2 типи суджень,  які мають наукове значення: 1) ті, які виражають факти – протокольні, без інтерпритації; 2) правила самого мислення – але нічого не говорять про дійсність – принцип варифікації – те судженння ідеї, яке можна співставити  зфактами.

№ 3 Поняття буття і предметне самовизначення філософії

Буття – найзагальніша визначеність речей з якої починається процес пізнання; як об”єктивне існування напротивагу фактичному, ілюзорному.

Періоди: 1. міфологічне тлумачення буття; 2. розгляд буття “саме по собі” (натуралістична онтологія); 3. філософія Канта.

Буття розглядається як дещо пов”язане з практичною і пізнавальною діяльностю людини. Для грецьких Богів не має ні минулого, ні майбутнього. За Арістотелем: буття – це всезагальний предикат який відноситься до всіх категорій. Пояснив взаємозвязок у бутті загального і одиничного – те що існує тільки і “где либо и теперь”,  можна чуттєво сприйняти. Загальне – те що існує в будь-якому місці і в будь-який час (“повсюду и всегда”), проявляючись при певних умовах в одиничному через яке воно пізнається. Загальне складає предмет науки і “постигається умам”. В матерії бачив пасивне начало, а суті буття приписав вічність і незмінність.

Християнство – проводить різницю між божим і створеним буттям.

Епоха відродження – буття розглядається як реальність яка протистоїть людині і освоюється нею в її діяльності. Кант не заперечуючи існування речей самі по собі, - буття – не як якість речей а як зв’язка суджень. Добавляючи до поняття характеристики буття ми не добавляємо нічого нового до його змісту. Для Гегеля буття співпадає з абсолютним духом, є не реальність, а об”єкт діяльності повний руху і фіксований у формі суб’єкта, тобто діяльність.

Питання що вивчає філософіє є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки проблематика її історично змінювалася. У різні епохи у філософії домінували то бачення про буття, то – пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в істор. науки.  Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення розумом всезагального. Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття, простір – час і т.д.) з яких конструюється світ і є предметом філософії. При цьому філософія намагалася звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу – Бога, мсатерії тощо.

 .       у Гегеля- чисте буття

- буття-            1) синонім існування – (“є”).- воно універсальне   -  стосується всього;

2) ось “це” – існуюче тут і тепер – Гегель позначав конкретні явища і речі;

3) безпосередня дійсність – ще  не роздвоєна на явище і сутність – з неї        починається пізнання (у Гегеля – основні атрибути – якість, кількість. міра ).

4) протилежність свідомості – одна із частин  опозиційної пари “буття і свідомість”  --- це співвідношення становить  основне питання і принцип філософії.

-  буття -  вічне і досконале; в буття все входить (на противагу сущому – змінне,

- буття -  єдино існуюча реальність, яка  дана нам в множині і досконале) в розумі , а не  в чуттях; - небуття (Парменід).

Метафізика як наука – про всезагальне – її предмет позаімпіричний.

Х. Вольф розділяє: Метафізику генералізму і метафізику спеціалізму: 1) метафізика про душу (res cogitans) – вчення про душу; 2) вчення про річ протяжну (res exstensa) – космогонія; 3)вчення про Бога (філософська теологія)------  цьому всьому має   передувати  буття (онтологія) – метафізичний генералізм.

 № 5 Субстанція і сутність. Модус, атрибуція, акциденція

За Спінозою Субстанцією Спіноза називає те, що існує саме по собі і представляється саме через себе, тобто те, представлення чого не потебує в представленні іншої речі, з якого воно повинно було б утворюватися. Бог- це субстанція, яка складається з нескінченої кількості атрибутів, з яких кожний виражає вічну і нескінчену сутність. Субстанція за своєю природою перша за свої стани. Дві субстанції, які мають різні атрибути, не мають між собою нічого спільного (атрибут – це те, що розум представляє у субстанції як те, що складає її сутність). У природі речей не може бути двох або більше субстанцій однієї і тієї ж самої природи. Одна субстанція не може створюватися іншою. Природі субстанцій присущє існування, оскільки вона є причиною самої себе і її сутність заключає існування. Будь яка субстанція є нескінченою з необхідністю, оскільки в протилежному випадку вона обмежувалася б іншою субстанцією. Окрім Бога, жодна субстанція не може ні існувати, ні бути представлена, оскільки вона повинна була б виражатися якимось атрибутом Бога і було б дві субстанції з однаковими атрибутами, а це неможливо. Все, що існує – існує в Бозі, і без Бога нічого не може ні існувати, ні бути представленим. Існування і сутність Бога – це одне й теж саме. Сутність речей, які вироблені Богом, не заключує у собі існування. Причиною вироблення існування речей та їх сутності є Бог. Могутність Бога і є його сутність. Із його сутності слідує, що він складає причину самого себе і всіх речей. Сутність – це те, через що річ із необхідністю полагається,те без чого річ, і навпаки, те, що без речі не може ні існувати, ні бути представлене. Ідея сутності бога і всього сущого із необхідністю існує у Бозі. Сутність людини не присуща субстанції. Субстанція не складає форму людини.

Модус – якість предмета, яка притаманна йому лише в деяких станах навідміну від атрибутів, як невідємної необхідної властивості предмета.(дещо одиничне)

Атрибут – невідємна, необхідна, істотна властивість предмета або явища без якої вони не можуть бути самими собою.(Спіноза).

Акциденція – неістотне, випадкова зміна, властивість предмета – їй протистоїть субстанційне або істотне( вперше вживалося Арістотелем). Субстанційне існує само по собі( Спіноза). Акциденція – існує при чомусь ( колір – сам по собі не існує); все існуюче – модуси субстанції (дещо одиничне не існує самостійно).

(Декарт, Спіноза, Ляйбніц, Гегель, Кант).

№ 6 Аргумент реторсії у метафізиці

Тема реторсії виникає коли мова йде про обґрунтування метафізики. Таке обґрунтування не є позитивним, воно існує в якості аргументів проти неї. Здатність формулювати безумовно істині висловлювання про позаемпіричну реальність радикально заперечується всіма опонентами метафізики. Існує твердження що ніхто не може мати безумовне знання того про що можуть бути істині висловлюванні про що не можуть, бо таке знання явно поза емпіричного походження. Реторсія полягає в тому, що щоб свідомо щось відкидати, я маю виходити з свідомого переконання в тому що я щось відкидаю. (Думати про те ким я буду після смерті). Аргумент реторсії показує що кожне заперечення можливості істинного вис-ня про неемпіричне реальне містить в собі знання про неемпіричне. Подальшою рефлексією з’ясовано, що таке знання міститься в кожному свідомому акті – це знання про власне буття і через нього про буття взагалі. Лог позитивізм формувався для вигнання метафізики з науки. Осмисленими змістовними вважались лише ті судження які спирались на факт і правила мислення (математики і логіки) – це ґрунтувалось на пр-пі верифікації, але на чому оснований сам цей принцип вони не пояснили. З досвіду він не виводим, тому це метафізика.

№ 7 Аналогія сущого

Аналогія буття – поняття в філософії і богослів’ї, що означає особливий тип співвідношень між об’єктами чи особливий тип предикації при якому базою співвідношення предметів є не принципи тотожності чи розрізнення, а принцип їх подібності своєму іноприродньому джерелу. Філософський сенс поняттю аналогія надає Платон. В діалозі “Тімей” він робить пропозицію принципам космічної гармонії, а в Діалозі “Держава”- соціальний. З його точки зору аналогія з її принципом “кожному своє” є теж “справедливістю Зевса” на відміну від несправедливого урівнюючого розподілення. В метафізиці, етиці та біології Арістотеля аналогія також грає суттєву роль як форма прояву єдиного начала в одинчних сутностях. Особливе значення аналогія набуває в Середньовічній християнській філософії, починаючи з міркувань Августина про одночасну схожість та несхожість Бога та його творіння, а також про неспроможність нашої мови виразити досконалість Творця. Проблема стосувалася того, що проста схожість Творця і тварності стирає межі між Богом і світом, просте розрізнення – розриває їх зв’язки. Тома Аквінський розвивав спеціальну теорію (аналогії сущого), згідно з якою, досконалість буття неоднаково розподілені в універсумі і неоднаково виражаються в кожному окремому випадку: Бог володіє всією повнотою буття тоді як всі інші сутності володіють ним “по аналогії”, в певній співмірності. Але буття при цьому залишається тим самим. Протилежну позицію займав Іоанн Дунс Скотт, що стверджує, що буття завжди має однозначний сенс в усіх співвідношень. Томістська традиція (Капреол, Каетон, Суарес) розвернула концепцію Ф.Аквінського в систематичну доктрину. Каетон деталізує вчення Фоми, виокремлюючи три типи аналогії: 1) аналогія нерівності, коли різні предмети мають одне ім’я і одне поняття, але належать до різних рівнів (тіло небесне – тіло земне); 2) аналогію атрибуції, коли предмети мають одне й те саме ім’я і поняття по відношенню до об’єкту, але по-різному приписуються об’єкту (здоровий спосіб життя – здоровий організм); 3) аналогію пропорційності, коли імені і поняття об’єктів тотожні до певної міри (зір фізичний – зір інтеллігібельний). Таким чином, томізм пропонує третій шлях – по відношенню до позитивного та негативного богослів’я, - який зберігає ідею невиразності Божественної сутності та ідею схожості Творця та творіння. Друге народження теорії “аналогії сущого” відбувається в неотомізмі для якого в  новому культурно-історичному   контексті постала стала задача зробити абсолютно легітимним предметом теоретичне мислення, при цьому уникнувши з, одного боку, анторопоморфічності, суб’єктивістського перенесення на абсолют властивостей емпіричного світу, з другої – позитивістської самоізоляції розуму в світі явищ. Принцип “аналогії сущого ”активно використовується в аналітиці неотомістаБ. Лакебрінка, полемічно спрямовані проти “негативізму”, властивого, на його думку гегелівській діалектиці. Протестанське богослів’я звернуло увагу на “аналогію сущого” лише в ХХ столітті (Барт, Тілліх, Бультман) певну зацікавленість метод “аналогії сущого” викликає у представників аналітичної філософії.

№8 Поняття досвіду. Предметно-чуттєвий та трансцендентальний досвід.

Досвід - 1) філософска категорія, яка фіксує цілісність та універсальність людської діяльності як єдність знання, навичок, чуття, волі. Характеризує механізм соціального, історичного, культурного наслідування;

2) гносеологічна категорія, що фіксує єдність чуттєво-емпіричної діяльності. Поняття досвіду активно развивалося у протистоянні емпіризму та раціоналізму, що по різному оцінювали статус досвіду у структурі пізнавального процесу: від трактування його у якості єдиного джерела достовірного знання (емпіризм та сенсуалізм) до повного неприйняття (крайні форми раціоналізму). В історії філософії феномен досвіду інтерпретувався як основа синтезу чуттєвої та розумової пізнавальної діяльности (Кант), як завершення саморуху та самопізнання свідомості (Гегель), як фрагмент діяльності суб’єкта пізнання, в якому ідеальне та матеріальне "знімають" один одного (другий позитивізм), як результат практичної та пізнавальної діяльності (діалектичний матеріалізм), як зміст внутрішнього світу світу суб’єкта (екзистенціалізм). Предметно-чуттєвий досвід пов’язаний з концепцією емпіричної методології в історії філософії (Бекон, Локк, Юм). Досвід - головна категорія у філософії емпіристів, оскільки з нього починається і до нього приходить пізнання, саме в досвіді перевіряється достовірність знання, саме він дає їжу розуму. Без чуттєвого освоєння дійсності розум є мертвим, оскільки предмет думки завжди черпується з досвіду (Бекон).Душа отримує зміст своїх міркувань і знань саме з досвіду. Відчуттєвий досвід є всім, що впливає на свідомість людини й засвоюється нею протягом життя. Ідеї виникають у людини разом із відчуттями.Отже чуттєвий досвід, що виникає через контакт людської душі з матеріальним світом, є основою людського пізнання (Локк). У трансцендентальній філософії Канта, досвід – є синтетичною єдністю суджень сприйняття, які перетворюються, за допомогою підведення їх під категорії, у судження досвіду. Саме у судженнях досвіду відбувається конструювання емпіричного матеріалу, тобто відчуттів, у предмети, або об’єкти емпіричного світу. Кант говорить, що в чуттєвому досвіді нам даються не речі самі по собі, а лише явища цих речей, феномени, тобто досвід має справу лише з феноменальним боком світу. Простір і час є неодмінними умовами будь-якого чуттєвого досвіду. У трансценденталізмі Канта досвід стає основою синтезу чуттєвої та розумової пізнавальної діяльности. Кантівська теорія досвіду стає ніби компромісом між такими течіями у філософії як емпіризм та раціоналізм.

№9 Основні етапи розвитку теорії пізнання від Декарта до Канта: раціоналізм, емпіризм, трансценденталізм.

Великий крок в розвитку терії пізнання був зроблений європ. Філософією 17-18 ст., головними для якоїстали проблеми зв’язку „Я” і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. В цей час проблематика теорії пізнання зайняла центральне місцев філософії. Ставилась задача віднайти абсолютно достовірне знання, яке було б вихідним пунктом, основою всієї решти сукупності знання. Вибір різних шляхів розв’язання цієї задачи обумовив появу раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм – вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум. Відриває розум від чуттєвого досвіду, відчуття і абсолютизує поняття, мислення. Положення науки повинні узгоджуватися з принципами розуму. Тому вважається, що істини розуму відрізняються від неповноцінних і невірогідних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання. Основа істинного знання – його ясність, чіткість, інтуітивно-усвідомлювана самоочевидність, що виключає будь-який сумнів. Самоочевидність істин розуму раціоналісти пояснювали їхньою природженістю, апріорністю. Обстоювалося положення про єдність законів мислення та буття. Емпіризм – джерело достовірного знання – чуттєвий досвід. Розум не є самостійним джерелом істини, він позбавлений власного змісту й не виходить у своїх діях за межі чуттєвих даних. Апелює до здорового глузду й закликає спиратися на емпіричні факти. Дж. Локк – ідеї, що створюються нашим розумом на грунті чуттєвого досвіду є тими О-ми, на які спрямована пізнавальна діяльність людини. Усяке достовірне знання досягається за допомогою інтуіції й доказу, все інше – лише віра або гадка. Д. Юм – джерелом всіх знань і всієї діяльності розуму є враження людини. Трансценденталізм – Р. Рорті „Философія как зеркало природі” – Кант зробив 3 речі, які допомогли філософії як епістемології становленню самосвідомості: 1) він зробив можливим розгляд нових епістемологічних проблем як продовження проблем розуму і універсалій, які хвилювали Середньовічних та античних філософів; 2) відновив поняття повної філософської системи – дозволив епістемології вступити в роль гаранта моральних передумов, яка раніше відводилась метафізиці; 3) зробив можливим розгляд епістемології як основоположної дисципліни. Кант постулював залежність реальності від самого пізнання: О-т існує як такий лише у формах діяльності S-та. Кант твердить, що всяке наше пізнання починається з досвіду однак це не означає, що воно повністю походить від досвіду. Будемо називати апріорним знання, яке безумовно незалежне від всякого досвіду і емпіричне знання – що можливе апостеріорі – посередництвом досвіду. Розум – це здатність, що дає нам принципи апріорного знання. Тому чистим ми називаємо розум, що вміщує принципи безумовно апріорного знання. Трансцендентальним називається всяке пізнання, що займається не стільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання має бути можливим апріорі. Трансцендентальний – той, що зумовлює можливість пізнання, трансцендентальний – той, що лежить поза межами свідомості і пізнання. Пов’язаний з 2-ма межами у пізнанні: перша – між формами споглядання і мислення та досвідом. Форми споглядання і мислення разом із свідомістю є умовами досвіду взагалі. Друга – між явищами і речами в собі, що непізнавані. Ці речі Кант називав – трансцендентальними.

№10 Діяльнісний підхід до роззв”язання проблем теорії пізнання (марксизм)

 Вихідною засадою марксистської соціально-філоської концепції є визначення реального  існування людей, їх діяльності та взаємодії, дійсного життєвого процесу та його відголосу як розвитку ідеологічного відображення. Діяльнісний спосіб буття людей марксизм розглядає не лише з т.зв. його ролі  у відтворенні їх фізичного існування, а насамперед як певний різновид життєдіяльності, певний спосіб життя.

Те, що індивіди собою являють збігається з тим,  що вони виробляють і як вони виробляють. Сутність суспільних відносин між людьми відносинами власності, що відповідають певному півню розвитку виробництва та його продуктивних сил. Протиріччя власності породжують відчуження людини від продуктів своєї праці та  родової сутності, розмежовують людей на різні соц.групи, класи й зумовлюють їх боротьбу між собою. Класова боротьба пронизує історію цивілізації з моменту появи приватної власності. 2 класи – буржуазія і пролетаріат. Головними цілями класової боротьби пролетаріату в економічній сфері є ліквідація приватної та створення суспільної власності, в політичній – злам буржуазної державної машини, встановлення диктатури пролетаріату та побудова соціально-справедливого суспільства. Засобом їх досягн. є соц.револ.

Історичний матеріалізм виступає як науково-філософська теорія, яка дає можливість передбачити майбутнє через дослідження теперішнього і тенденцій його розвитку. Вони прийшли до висновку про неминучість ліквідації приватної власності.

Ми не сприймаємо пасивно предмет нашого пізнання, а предмет пізнання є продуктом діяльності нашої свідомості. Предмет пізнання – це результат діяльності нашої свідомості.

№11 Різновиди й зміст гносеологічних теорій істини.

Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Арістотель(кореспондентська теорія істини), визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи. Це визначення істини визнавали такі мислителі, як Аквінський, Гольбах, Гегель, Фейєрбах, а також Маркс.

Аквінський: розрізняв істини розуму і одкровення. Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-1, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-2, пізнання та його результат – істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання. Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: об’єктивна істина, абсолютна істина, відносна істина, конкретність істини, заблудження.

Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб’єкта саме змісту істини.

Істина – це теоретична форма розв’язання суперечності між суб’єктом та об’єктом у процесі пізнання.

Відносна істина – це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.

Абсолютна істина – це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов’язана з її об’єктивністю. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах.

Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина – об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж.

Конкретність істини передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об’єктивною істинністю. Вимога конкретності істини означає, що об’єкт слід розглядати втих умовах місця і часу, в тих зв’язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається.

№ 12 Основні типи теоретико-пізнавальних учень про зв’язок факту і теорії.

Емпіризм, як методологія індуктивізму. (1-й позитивізм – Конт, Спенсер, Міль; 2-й позитивізм або емпіріокритицизм – Мах, Авенаріус; 3-й неопозитивізм; 4-й АФ або філософія аналізу). Базовими принципами, які об’єднують усі 4 типи індуктивізму є визнання науковими положеннями, які підтверджуються фактами чи витікають із них та узагальнюючі положення (закони, концепції, теорії, які підтверджуються фактами – верифікація. визнання ненауковими положень, які не мають емпіричного відповідника, такі знання називають метафізичними.

Конвеціоналізм. знання має 2 види: емпіричне і теоретичне. Конвеціоналізм склався як філософія науки, що визнає довільність вибору вихідних понять і аксіом. У науковому відношенні конвенціоналісти намагались спертись на такий факт, як можливість існування незалежного ланцюга понять і законів, що введені в будь-яку науку із-зовні і необхідні для неї та незалежні від змісту самої цієї науки. Пуанкаре обгрунтував ідею рекурентних міркувань. рекурентності дозволяють будувати множину систем знання, в яких виникають такі, що взаємозаперечують одна одну, але усі відповідають емпіричній базі данних. таким чином можна будувати істинні наукові теорії, які заперечують одна одну. Теза Дюгейма-Куайна як обзрунтування необхідності співставлення системи знання з реальністю (з фактами), а не складовими системами. значення понять в теорії залежить від зв’язку з іншими поняттями. зміст понять в теорії не визначається їх верифікацією. з реальністю з фаткми співставляється система знань як цілісність, синтетична конструкція, а не аналітична.

Методологічний фальсифікаціонізм. Фальсифікація – таке відношення між теоріями, коли теорія 1 (Т 1) заперечується теорією 2 (Т 2), будучи похідною від теорії 1. Тобто теоря 2 розповідає про реальність, яка стала предметом міркування як теорія 1 одночасно приписуючи цій реальності властивості, які згідно з першою теорією там не повинні бути. Принцип фальсифікації дозволив Попперу побудувати модель зростання знання. Предметом дослідження стають не структура системи знання, а зміна структур – історична еволюція. Фальсифікаціонізм вводить новий критерій деморкації: наукового та ненаукового. Критеріями науковості визнаються: система знання, яка не тільки узагальнює емпіричні дані, а й передбачає емпіричну ситуацію, що не здатні передбачити інші системи. .

Методологія історизму. Основоположення: 1) Факти завжди навантажені змістом, який несе торетична система вцілому. 2) Теорію не можна розглядати як гіпотетичне пояснення скритої від безпосереднього спостерігача реальності, яка опосередковано виявила себе в експериментальних даних. Такі пояснення складають основу метафізики чи натурфілософії, від яких об’єктивна наука повинна звільнитися у своїй історичній еволюції. 3) Теоретична наука лише як описування має право на повагу, еволюцію; це самостійно існуючий організм. 4) Жодна теорія ніколи не узгоджується зі всіма відомими у своїй галузі фактами. Факти формуються попередньою як можливі передбачення теорії, а зіткнення теорії з фактами може бути показником прогресу і першою спробою виявити принципи, що неявно містились в звичних поняттях спостереження.

№ 13 Універсалізм і релятивізм у розумінні природи знання.

Принципи універсалізму: об’єктивність наукового знання і відносна автономія науки.

В даний час вони піддаються критиці. Стверджується теза релятивізму.

Р. має два виміри: синхронний і діахронний. Суть синхронної складової — в запереченні точки зору “Абсолютного Спостерігача” в науковому пізнанні.( Істина завжди релятивна до думки т чи ін. наукової школи, групи, не існує єдиної правильної концепції, кожна з концепцій має право на існування.) Синхронний релятивізм пов'язаний з об’єктив-ністю наук. знання. І назив-ся когнітивним. Не існує т. зору абсолютного спостерігача, а існує плюралізм думок.[Рорті, Моісєєв, Патнем]

В діахронному вимірі релятивізм означає заперечення автономії наукового знання.(заперечення самої можливості власної історії наукового пізнання, незалежної від історії іі культурного оточення.)

Діахронний вимір назив-ся культурним релятивізмом. В філософії природничих наук КР базується на концепції /несоизмеримости/.Автор-Н.Р.Хансон. він виділяє 3 види несоизмеримости:

1)несоизмеримость проблем.(кожна нова теорія вивчаючи ті ж фактори, що й стара, використовує нові поняття, підходи, що є відмінними від традиційних).

2)разобщение( великий проміжок часу і вагомі зрушення в теорії можуть робити ранні роботи незрозумілими для сучасності)

3)несоизмеримость значений терминов( терміни можуть змінювати своє значення при перегляді, зміні загальної теорії, в рамках якої вони функціонують.)

№ 14 Фундаменталізм і антифундаменталізм у розв’язанні проблеми обгрунтування знання. Приклади теорій пізнання, побудованих на засадах фундаменталізму та антифундаменталізму.

Фундаменталізм – уявлення про те, що всяке знання залежить від існування деякого епістемологічного фундаменту, на якому воно має бути побудоване. Починається від античності і триває до Канта. У Декарта, наприклад,  принцип – абсолютна істина -  є фактом самої свідомості. Цей першопринцип не піддається сумніву. На відміну від Декарта емпірики таким першопринципом вважали найелементарніший факт – сприйняття. Перцепція – елементарна складова знання. Потім треба узагальнювати перцепції в поняттях. Узагальнення можуть бути хибними, а фундамент є істинним сам по собі. Кант не пропонує виведення усього знання, а лише фундамент принципу, яким є судження a priori. Воно накопичує знання. Кант не дає системи цих суджень. Він не вказує як необхідно співвідносяться фундаментальні вихідні судження без якого не може бути знання. Однак наголошує, що філософія має бути систематизованою наукою.

Фіхте піддав критиці фундаменталізм, зробив перший крок на шляху обгрунтування можливості знання, що не має епістемологічного фундаменту. В основі його критики лежить аргумент: істинність першого принципу в ланцюгу міркувань не може бути встановлена в силу того, що цей принцип має бути першим. Отже, якщо деякий принцип є першим, то він не може бути визначений через обмеження і неможливо говорити про його істинність. Він заперечує ідею лінійності епістемології, втілену в квазіраціоналістичній спробі вивести систему вихідного принципу, чия істина може бути доведена. Заслугою Фіхте було усвідомлення того, що всяка епістемологія з необхідністю є циркулярною.

Гегель, „Работа о различии”, „Энциклопедия философских наук” – доказує, що вихідного твердження, яке він називає принципом філософії у формі абсолютного основоположення не існує. Смисл цього в тому, що істинність основного принципу не можна встановлювати, бо ця спроба веде до безкінечного регресу. Адже всякий принцип має спиратися на попередній, а той в свою чергу, ще на попередній, а  той в свою чергу ще на попередній і т.д. Виникає те, що Гегель називав дурною безкінечністю. Гегель доповнює критику ідеї основного принципу позитивною частиною – вченням про циркулярність. Знання не потребує фундаменту, поскільки початковий пункт співвідноситься із закінченою теорією, як центр з окружністю. Адже тільки тоді коли лінія замикається в окружність, можна говорити про її центр. Істинність (хибність) теорії в цілому є  критерієм істинності (хибності) вихідного принципу, а не навпаки. У Гегеля кінець виправдовує початок. Гегель „Теорія в цілому так само мало потребує фундаменту, як Земля держаку, за яку трималась би сила, що повертає її довкола Сонця”.

№15 Роль цінностей в люд. життєдіяльності.

Цінності в житті сусп. виступають соц. значимими орієнтирами діяльн. суб’єктів, одним із факторів розгортання політ. історії. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючи, комунікат.засад у житті сусп. Ц. забезпечують духовно-вольову єдність сусп., високий рівень самосвідомості його членів. Сусп. цінності формуються поступово, , через відбір певних видів поведінки, потім традиції, обряди, звичаї, ритуали. Потім збігаються і передаються через соц. інститути.

Підсумок -формув. люд. психології, ментальності, способу життя. Ціннісна свідомість творить власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі люд. не О-тивує зовн. дійсність, а суб’єктивує, привласнюючи її, наділяючи люд. смислами , стверджуючи тотожність з собою. Тому Ц. є те, що усвідомлюється, переживається як Ц. Свій ціннісний світ люд. вибудовує в процесі предметно -прир. дійсності. Об’єднані в єдиний комплекс потреб. інтереси й емоційні переживання утв. єдиний феномен цінності. Ц. конституюються для свідомості індивіда в акті оцінки, є підсумком оцінювання, встановлення значимості явища. Ц. і оцінки становлять єдиний комплекс: Ц. –це хар-ка оцінюваного, а оцінка –процес встановлення наявності чи відсутності цінності. Перетворюючи дійсність, людина надає їй ціннісну ф-цію. Будь-який витвір люд. діяль-сті реалізує в собі ціннісний проект, але ціннісним він стає лише тоді, коли задовольняє певну потребу. Прядиво, з якого ще нічого не виткано ще не є цінністю.Осн. форма, в якій функціонують цінності –ідеал.

Ціннісні орієнтації можуть формуватись у будь-якій сфері життєдіяльності. Філ-я розг. лише ті орієнтації, що виражають сутність людини універсальним чином. Ці універс. Ц. є заг. людським властив. Людини у її відношенні до світу. До таких Ц. належать: Ц. добра (блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Що для люд. найважливіше, вона з’ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Старод. ф-фи –вища Ц. життя –природа як споконвічний закон буття (Логос, Дао, Анейрон), Сократ- не світ. закон визначив спосіб життя індивіда, а особистість мусила вибирати і протиставити прир. хаосу свій мор. закон. Христ. релігія знімала з людини мор. тягар займатися самопізнанням: тепер душею люд. володів Бог. Новий час – розум мав сам санкціонувати свою діяльність, бути критерієм самого себе. Люд. мусить шукати в самій прир. засобів задоволення своїх потреб, ліків від страждань і шляхів до щастя (Гольбах). Кант-обовязкова концепція мор. імперативу. В 19 ст. –всі сподівання на науку. Успіхи природознавства, швидкий прогрес технології породжували ілюзії технократизму. 20 ст. Поклало край цим ілюзіям - відкриття квантової і релятивіської фізики показали, що світ не такий простий і довершений, як це видавалося творцям класичної механіки. Еколог. криза з усією наочністю довела, що технолог. розум веде людство до загибелі.

Знову постала проблема ціннісних орієнтацій людства.

№ 16 Соціальні напруження і конфлікти (К.Маркс, Г.Зіммель).

На думку Маркса, суть різноманітних суспільних відносин між людьми зумовлена відносинами власності, що відповідають певному рівню розвитку виробництва та його продуктивних сил. Суперечності власності позначаються на ставленні людини до суспільства, інших людей і до самої себе. Приватновласницькі відносини породжують відчуження людини від продуктів своєї праці і родової сутності, розмежовують людей на різні соціальні групи, класи й зумовлюють їхню боротьбу між собою. Класова боротьба пронизує історію цивілізації з моменту появи приватної власності, буржуазії та пролетаріату. Останній, як клас пригноблений та експлуатований, самими умовами виробництва поставлений і ситуацію, що сприяє його зростанню та консолідації, розпочинає активну боротьбу, яка, зрештою виливається в боротьбу за владу. Без оволодіння владою шляхом насильства пролетаріат не може звільнитися від експлуатації, створити людські умови праці та життя, здобути волю.

Джерело революції криється в матеріальній (економічній) основі суспільства. Це конфлікт між постійно зростаючими продуктивними силами й консервативними виробничими відносинами. Революція постає як засіб розв’язання цього конфлікту. Разом з тим вона вносить радикальні зміни в систему суспільних відносин, є головним механізмом розвитку суспільства, ”локомотивом історії”.

Зіммель не вважав основним фактором соціології солідарність. Він віднаходить спільність там, де, здавалось, є лише протилежність: в суперечці, ворожнечі, конкуренції. Боротьба має не лише суспільне значення, вона сама є необхідним усуспільненням, хоча і не може існувати безвідносно до інших форм. Антагонізм так чи інакше присутній в соціальних формах. Інколи він виступає в чистому вигляді (бортьба мотивована однією лише жадобою боротьби).

Особливий тип конфлікту – конкуренція. Конфлікт – це форма суспільного поєднання, який здійснює стабілізуючі та інтегруючі функції.(“добра боротьба”).

“Конфлікт сучасної культури”  Протирічча життя та культури не може бути примиреним: життя не здатне виразити себе поза культурою, а культура не здатна дати життю його адекватне вираження. Характерною рисою сучасної культури Зіммель вважав боротьбу життя проти принципу форми взагалі, тобто проти культури як такої: чим більше формалізуються соціальні та культурні утворення, тим більш відчуженим від них виявляєтья індивід як такий.

17. Філософія техніки (М.Гайдеггер, К.Ясперс, М.Мемфорд, О.Тоффлер)

Особливий інтерес представляє для нас інтерпретація техніки в XX столітті - адже тільки в той час філософія техніки стала самостійною філософською дисципліною.

ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ  - сукупність різних течій, шкіл і концепцій, що розглядають гносеологічні і світоглядні проблеми розвитку техніки і науково-технічний прогрес. Що таке техніка, які соціальні наслідки цього феномена, як складаються відносини між людиною і машиною — таке коло проблем філ. техн. Народження Ф. т. на Заході пов'язують з появою книги И. Бекмана „руководство по технологии, или познание   ремесел фабрик и мануфактур”. В умовах індустріально розвиваючогося капіталізму виникла потреба в ідеологічному осмисленні феномена техніки, її впливу на життя суспільства. На Ф. т. вплинули роботи Хайдеггера 50-60-х рр. З його т. зр., істотне в техніці  не маніпулювання, а виявлення. Техніка - це найважливіший спосіб виявлення глибинних властивостей буття. За допомогою її людин говорить з буттям, чує його заклик. Але імпульс може бути вгаданий невірно, тому що техніка провокує людину на помилкове саморозкриття. Як принципово новий фактор світової історії розглядав техніку Ясперс. Послідовники Хайдеггера і Ясперса - Э. Агасси, Л. Мэмфорд, Ж. Еллюль -додали терміну „техніка" широкий світоглядний зміст. Вона стала трактуватися як сукупність методів, раціонально оброблених і маючих абсолютну ефективність у всіх областях людської діяльності.

Отже, і Ортега-и-Гассет і Ясперс вважають, що зміст техніці надає сама людина. Питання в тім, яке саме зміст людин надає техніці,  чи не готовить він сам собі катастрофу?

Лідер феноменологів Гуссерль уважав, що людина надає техніці негативний зміст. Відбувається це в такий спосіб: багатий життєвий світ людини переводиться в наукові поняття, потім на основі цих понять створюють техніку. У підсумку забувають про життєвий світ людини. Так розвивається криза людини і його науки, і його техніки. Лідер герменевтиків Хайдеггер не менше Гуссерля незадоволений сучасним станом техніки. Він вважав, що людина, створивши техніку, поставивши її перед собою, не удосужился продумати питання про її природу. Тим часом "сутність техніки зовсім не є щось технічне...". Хайдеггер пропонує знову й знову вертатися до поглибленого аналізу природи техніки.

Аналітики звичайно розглядають техніку не саму по собі. Це означає, що техніка розглядається як пряме продовження тієї раціональності, що укладена в науці, логіку, мові. Сама ця раціональність розуміється в руслі інформаційних наук. Філософи-аналітики дивляться на майбутнє техніки набагато більш оптимістично, ніж феноменологи й герменевты.

18. Концепції “постіндустріального” суспільства в сучасній соціальній теорії

Концепція постіндустріального суспільства в соціальній філософії.

О. Тофлер. р.”Третя хвиля

1.доіндустріальна, 2.індустріальна, 3.постіндустріальна[компютерно-інформаційна].Для неї характерними є:

- інформаційні технології,що призводять до перетворення інфраструктури суспільства і способу життя людей.

- демасофіковане сусп-во, у якому класи втрачають своє значення.

- транснаціональні інститути,що вирішують глобальні питання.

- відхід від національно-державної закритості до загальних ринків з вільним переміщенням товарів,людей,культури.

 Постіндустріальне с-во- стратегічне пристосування до нової постмодерністської культури та цивілізації, що формуються в результаті глибокої трансформації соц. світу.

Д. Белл. Визначальними факторами постінд. с-ва називає-

1)не капітал. а теоретичне знання є головним.

2) соціальна система є нервовим вузлом суспільства.

3)кібернетична революція зумовлює технологічні зрушення у виробництві товарів.

В 70-х годах рядом зарубежных социологов начала развиваться точка зрения, согласно которой научно-технический прогресс приводит к трансформации прежнего "индустриального" общества в некоторое качественно иное "постиндустриальное" общество.

Одним из первых обратил внимание на эту тенденцию исторического развития цивилизации американский экономист, социолог и политический деятель 3. Бжезинский. В работе "Между двумя эпохами. Роль Америки в технотронную эру" (1970 г.) он определил новое "постиндустриальное общество" как общество "технотронное". Это иное общество, чем общество "индустриальное", базирующееся на старой машинной технике и господстве механики. Новейшая (прежде всего, кибернетическая) техника, достижения радиоэлектроники, прогресс в средствах коммуникации оказывают, по мнению Бжезинского, определяющее влияние на все стороны социальной жизни.

Бжезинский формулирует ряд качественных особенностей, отличающих формирующееся "технотронное" общество от общества "индустриального". Для последнего, например, характерна замена мускульной энергии животных и людей машинами. В "технотронном" обществе автоматизация, новая кибернетическая техника заменяют операции человека с машинами. В "технотронном" обществе будут доминировать проблемы участия в прибыли. В результате произойдет перемещение центра тяжести от проблем материального благосостояния (ибо они будут решены) к проблемам духовным. В "индустриальном" обществе массы в основном пассивны. Активность их возрастает лишь в особо конфликтных ситуациях.

№ 19 Поняття ідеології. Ідеологія та утопія.

Ідеологія - сукупність взаємоповязаних ідей, уявлень та переконань призначених обєднувати людей заради спільного життя та спільних дій. Як свідчать істор. дос-ня ніколи не існувало сус-в без наявності в них певних світорозумінь і норм поведінки, т.е. ідеологій-світоглядів. Слово «ідеологія» у ХVIII ст ввів у мову ф-ї франц.ф-ф Дестют де Трасі: наука про ідеї.Така наука повинна була дос-ти виникнення ідей, щоб відділити різного роду упередження та забобони від науково обгрунтованих уявлень. У розробці пон.”і” важливе місце посідають Маркс і Енгельс. У р.”Німецька і.”і.-сукупність ідей що виражають інтереси упередження та ілюзії певної соц.верстви(класу).Розуміння світу та сус-ва є неминуче хибним ілюзорним(цю ілюзорну свідомість вони наз.і.).Для успішного захисту егоїстичних класових інтересів ідеологи панівного класу прагнуть подавати їх під виглядом загальнолюд., тому і.завжди є оманою Заслуга М.і Е.-звернули увагу на соц.зумовленість ідей і світоглядів. У цьому вони продовжили зведення релігії до земної основи(Фойєрбах), цей напрям був пізніше розвинений у комунікат ф-ї Апеля і Габермаса, критичній ф-ї Франкфуртської школи. У суч.сус-вах різні люди мають неоднакові ціннісні пріоритети та ієрархію цінностей(ситуація ідеологічного плюралізму). Однак все ж потрібні сутнісні цінності і норми, такі як аксіоми етики спілкування, які забезп. можливість цивілізованого дискурсу.

Утопія - від гр.місце якого немає, модель вигаданого сус-ва як втілення сусп.ідеалу, світоглядна форма освоєння майб. У. отримує свою назву з однойменного твору Т.Мора. У.також наз. ранні твори, н-д “Держава”Платона.

Часто опис до якого неможливо вжити термін реальність хар-ють пон.у. Різні соц.політ.правові теорії знаходили в ній форму для викладення програм майб. Утопію розглядали у співвіднесенні з наукою(Енгельс), ідеологіює(Маннгейм), міфом (Сорель),релігією(Бердяєв,Булгаков,Франк). У. може проявити себе у вигляді мрії, екстраполяції, альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майб. Вона виступає у позит.(еутопія), так і негат. (антиутопія). Істор.реалії ХХст., що призвели до кризи оптимістичної віри в люд. і її можливість прояснюють той факт що відродження утопічної традиції у ХХст. пов'язане з літерат.жанром антиутопії. Утопічне мислення ХХст.представлене серією негат.утопій: “1984”Оруела,”О дивний новий світ”Гакслі і т.д.

№20 Етнос та нація.

Етнос, етнічність – спільнота, в якій люди об’єднані вірою у спільне походження та наявністю культурної єдності – мови, звичаїв, міфів, епосу і т.п. Підставою віри у спільне походження можуть бути як деякі реальні, так і уявні обставини: найчастіше ця віра ґрунтується на уявних обставинах, тобто на міфі про спільне походження. Поняття етнос поєднує в собі об’єктивний складник – культурну спільність із суб’єктивним – етнічною самосвідомістю. Етнічна самосвідомість – це усвідомлення індивідом своєї належності до даної спільності як чогось відмінного від інших спільнот. Ознаки, які спільнота використовує для того, щоб відрізнити  себе від інших, можуть бути різної природи – антропологічні (фізичні), ознаки побуту чи поведінки, мова, вірування, звичаї тощо. Слово “етнос” грецьк. походження – у найдавніших своїх застосуваннях (напр.. у Гомера) цим словом позначали не тільки окремі групи людей, а й деякі скупчення тварин. З певного часу словом “етнос” греки стали називати негрецькі племена. Цю традицію запозичили римляни, які також вживали це слово на означення культурно віддалених племен, зокрема варварів. Із прийняттям християнства словом “етнос” стали називати нехристиян, язичників. Під час та після виникнення європейських націй в Європі стали застосовувати слова, похідні від лат. Популюс (народ), або ж слово нація. Оскільки слово етнос несло в собі занижені смислові відтінки, то на Заході його стали вживати тільки щодо етнічних груп. Суч. англ.. дослідник Е. Сміт виокремлює такі ознаки етнічної ідентичності: 1) групова власна назва; 2) міф про спільних предків; 3) спільна історична пам’ять; 4) один або більше диференційованих елементів спільної культури; 5) зв’язок із конкретним “рідним краєм”; 6) почуття солідарності у значної частини населення. Чим більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути, тим більше воно відповідає ідеальному типу етнічної спільноти. Етнічні нації – особливе етнічне утворення: в його виникненні етнічний чинник відіграє дуже важливу роль, але доконче у сполученні з іншими чинниками, як-от: професійна культура, ідеологія, політика та право.

Нація – спільнота людей, об’єднаних низкою чинників, серед яких найважливішим є етнокультурні та політико-правові. У відповідності з визначенням Сміта, нація – це колектив людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів. Що стотується європейських Н., то із чинників, які відіграли найважливішу роль у становлення Н., та відіграють найважливішу роль в об’єднанні індивідів в Н., до цих чинників слід віднести спільну територію, етнічний та політико-правовий чинники. З ними так чи інакше пов’язаний суб’єктивний чинник – національна самосвідомість. У даному випадку йдеться не про роль тих чи тих чинників у виникненні Н., а про те, що об’єднує людей у Н. За умови, коли, за винятком хіба що компактного проживання на певній території, не існує ніякий спостережуваних особливостей (релігії, мови, політичних установ, які були б наслідком власної політичної традиції тощо), але існує сильно виражене усвідомлення своєї громадянської згуртованості та окремішності, можна твердити про існування політичної Н. Але це крайній випадок: переважно національна свідомість тримається завдяки наявності деяких спільних і бажано унікальних (для даного колективу людей) особливостей (або принаймні деякого унікального поєднання об’єктивних ознак, кожна із яких, взята окремо, може бути спільною в даної Н. З іншими Н.)

№21 Поняття екологічного імперативу в сучасній філософії

Етика відповідальності Йонаса – онтологічно-метафізична. Йонас не прагне реформувати і трансформувати трансцендентальну філософію розуму Канта, щоб отримати важливе підґрунтя етики відповідальності. Замість цього Йонас вдається до онтологічної метафізики еволюції природи, або отримати із “самоствердження буття” телеологічний принцип, з якого випливає безумовна вимога, що людство повинно існувати, щоб зберегти його фізичне буття і образ його гідності. У Йонаса парадигма очевидності відповідальності обґрунтовується не трансцендентально-рефлексивно в універсальній обопільності прав та обов’язків ідеальної комунікативної спільноти, а онтологічно, у владній перевазі, в якій буття вручається іншому буттю. Так буття природи на сучасному щаблі еволюції, передається науково технічній владі людини. Онтологічно-феноменологічне обґрунтування належного засобами звернення до еволюції (зокрема, приклади відповідальності батьків за немовля і державних мужів за ввірених їхній владі людей) орієнтується в етиці відповідальності Йонаса на близький до інстинктів, конвенціональний щабель розвитку моралі. Позиція Йонаса може обґрунтувати імператив збереження і продовження людського життя взагалі, якщо визнаються онтологічно-метафізичні передумови. Однак ця позиція не в змозі обґрунтувати принципову рівноправність та спів відповідальність усіх людей щодо нагальних сьогодні заходів подолання кризи. Категоричний імператив Йонаса: “Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися із продовженням справжнього життя на Землі”. Але ця версія імперативу легко може бути використана расистською етикою генної чистки, що обґрунтовується соціобіологічно. Лише етика, яка обґрунтовується принаймні також трансцендентально-прагматичною рефлексією на основі прав і обов’язків усіх членів ідеальної комунікативної спільноти, в змозі обґрунтувати солідарність через рівноправність і співвідповідальність усіх членів ідеальної комунікативної спільноти людства.

22. Філософія історії, предмет, метод, функції

Підгрунтям ф.і.стала істор.самосвідомість.Бердяєв: істор.самосв.-досвід осмислення істор.буття. Істор.самосв. явище пізнє. Її джерела: 1) грецька історіографія розгл. пит. природи істор.знання, ставлення історика до свідчень(Фукідіт). Це є методологічно-світоглядне ядро. Полібій одним із перших поставив пит.єдності, взаємообумовленості історії різних народів. 2)хритс.теологія засобами релігії сформ. образ всесв.іст.що має свій початок і кінець, хар-р істор.часу, проблема есхатології. Предмет ф.і. – філос. осмислення досвіду істор.буття. Гегель систематизував попередній досвід філос.знання (предмет ф.і. - дос-ня логіки істор.процесу, задум Духу що подорожує по періодам іст.від східної деспотії до свободи всіх у пруській монархії). З др.пол.ХІХст. відб.зміни у предметі ф.і.-це варіант критичної ф.і.(до цього онтологія істор.буття у її сутнісних визначеннях). Крит.ф-я досл. саму здатність люд.пізнавати істор.змінюваність т.е.істор.самосвідомість. Предмет ф.і. –не сума істор.подій, а осмислення і формування в ролі теорет.світогляду внутрішньої логіки історичного. Ф.і. починає з визначення самого історичного (сутнісна основа, внутр.логіка).  Метод ф.і.: субстанціалістська ф.і.- метод історицизму( розгл.явище істор.буття у його становленні разом з істор.обставиною). Критична ф.і. (Дільтей, неокантіанці)- метод історизму (розгл.істор.свідомість як явище що розвивається. Хар-не застосування герменевт.методу (осягнути,зрозуміти істор.процес). Функції ф.і.: 1)світоглядна (цілісний образ іст.сус-ву щоб віднайти в іст.своє місце)2) методологічна(ф.і. як метатеорія істор.науки, що розробляє понятійний апарат 3)створює ідеал, моралізує утопії.      

№ 23 Проблема спрямованості історичного процесу. Ідея „кінця історії” у новітній філософії історії.

Логіка всесвітньої історії виражена в зміні суспільно-економічних формацій, в загальній спрямованості всесвітнього історичного процесу. Вона відображує єдність, цілісність історичного процесу, фіксує певну тотожність порядків, доль різних народів і країн. Історія в своїй конкретності є сукупністю безкінечно різних і неповторних історичних біографій окремих країн, народів, культур. Однак протиріччя всезагальної логіки історії і особливості конкретних історій країн і народів не означає розриву їх єдності. Навпаки саме це протиріччя є ні чим іншим, як своєрідним вираженням глибокої єдності всесвітньо-історичного процесу.

Історичний процес вважаємо однонаправленим, якщо мова йде про загальний історичний процес і багатоваріантний, якщо мова йде про конкретну історію.

За Ясперсом історія починається з своєрідного осьового часу – з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили їй духовну самостійність. Тойнбі розуміє історичний процес як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падіння однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі.

„Кінець історії” – Ф. Фукуяма вбачає у тому, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, яке знайшло своє втілення у розвинутих країнах світу. У теоретичному плані людству немає чого шукати. Кінцеву раціональну форму суспільства пропонує раціоналізм. Ідею кінця історії він запозичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те, що в певний момент історія досягає кульмінації, знаходить кінцеву форму розумної організації. Другим своїм попередником Фукуяма вважає Кожева, третім – Вебера. Саме ці теоретики узагальнили еволюцію ліберальних пошуків і запропонували людству програму подолання соціальних конфліктів, суперечностей та створення соціально упорядкованого суспільства, найвищою цінністю якого є особистість.

Ідеї лібералізму з якими Фукуяма пов’язує  кінець історії: вільні вибори всіх інститутів влади, створення системи стримування і противаг, правова держава, рівність громадян перед законом, вільний ринок і конкуренція, що дозволять людині реалізувати свою ініціативу і самостійність не лише в економічному житті, а й в усіх сферах його суспільних відносин, рівність можливостей кожного члена суспільства. Головним є самоцінність індивіда.

Обстоюючи лібералізм як ідеологію оптимальної визначеності форм суспільства і держави, Фукуяма висловлює не захоплення теоретичною знахідкою, а розчарування плином соціального процесу постісторичного буття людства. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, що старанно оберігається. Все це наводить людей на песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й примусять історію взяти ще один старт, так завершує свою статтю Фукуяма.

№ 24 Проблема спрямованості історичного процесу. Ідея поступу у філософії історії. Еволюціонізм і неоеволюціонізм.

Відповідь на пит.про рух істор.процесу дає ф.і. яка і виробила відповідний апарат теоретичний.Проблема спрямування іст.супроводжує весь період виникнення іст.св.Ідея певних висхідних змін що мають хар-р вдосконалення форм присутній вже в ант.ф-ї.В систематизованому вигляді ідея поступу з'явл.в новоєвроп. ф-ї .Вперше ясно сформ.абатом Сен П'єром.В цей час висувається ідея про можливість руху шляхом поширення просвіти знання.Минуле перестає бути точкою відліку, як орієнтир –майб., сучасне розгл.у перспективі з майб. Гесіод: іст.- циклічний процес від позитивного до негат. Лінійна модель –напрямок вектору висхідний,вводить пон. незворотнього часу( христ.теологія-Августин,Фома Акв.,просвітники-ідея поступу Кондорсе пов'язана з  розвитком і витісненням реліг.форм,Тюрго,Руссо.Кондорсе: 10 стадій, як критерій –міра розвитку науки,вир-ва,к-ри. Циклічна модель- час є буттям кожної к-ри, час має своє завершення, має хар-р кола (Гесіод, Полібій, Віко, Дан, Шпенг,Тойнбі). Циклічна модель виник.на етапі розвитку к-р і є спробою закріпити іст.уявлень про те, що немає нічого нового все повторюється.Іст.-стадійний процес.Істор.час буття сисмтеми розгл.як такий що набуває коловороту. Ідея поступу є наріжною у ф-ї Просвітн.яка спиралась на ідею розу- му. Віко:модель спіралевидна(поєднання коловороту з висхідним моментом)-цикли є не лише повторенням а й появою нових хар-к завдяки досвіду. Руссо: вдосконалення науки,мис-ва не обов'язково є прогрес моральності(туга за прир.станом). Гердер: рух людства до гуманності. Гегель: лінійна стадійна модель(рух до свободи всіх у пруській монархії від східної деспотії). Марксизм: поступ.рух пов'яз.із виробництвом, рушійна сила класова боротьба, критерій прогресу-міра володіння людством прир.силами, що визнач.тип виробничих відносин.Іст.-це рух від класового через класове і до некласового.Рушій іст.-діалектика, суперечність між продукт.силами і способом вир-ва.Поступальний розвиток є справа рук людських і ця діяльність об'єктивно підпорядкована законам самої цієї діяльності.Гегель,Маркс,Просвітництво-ідеї поступу. Еволюціонізм: висхідні зміни пов'яз.з розвитком еволюції(пристосування люд.до умов існування).Сус-во ототожнене з біолог.організмом розгл. як цілісна система що росте. Неоеволюціонізм: ев.через аналіз етапів технічного поступу. Постіндустріальне сус-во: фундаментальне наукове знання є рушієм іст.Д.Белл:постіндустр.сус-во спирається на рівень розвитку науки, к-ри які будуть формувати нову люд.,новий етос, при цьому техн.цінності не є достатніми. Постінд.кон-ї ставлять філос.питання, покликані осмислити зміни в сус-ві, виник.пит.смерті людства. Ф.Фукуяма: в умовах індустр.сус-ва за умов панування лібер.і демокр. Немає стимулу до змін. Ці тоталітар.сус-ва дійшли до краху.Як деякий образ цілісного системного процесу іст.себе вичерпала-потрібні нові уявлення і новий статус історіографії. Ідея іст.як кінця багатоманітності іст.та уніфікація світу на засадах ліберально-демократичного зразка.

№25 Людина та історія. Проблема суб'єкта історичного процесу.

Формування ставлення до проблеми “л.-іст.”пов'язане з двома позиціями: 1)домінування панування загально-істор.чинників над індивідуальними (індивід – засіб реалізації заг.змісту; масштаб істор.особи визнач.мірою продуктивності люд.у реалізації цих змістів) 2)окремий індивід – активнодіюча сила іст., що сама конституює своє істор.існування, реалізує свої замисли. Тут індивід –творча діюча сила, що опредметнює смисли, індивід сам задає цей смисл, і сам творить його. Є різні підходи до пит.творця іст.:1) звичайні люди з їх повсякденною діяльністю (концепції, які в основу істор.процесу беруть матер.д-сть – економісти кінця XVIIIст.Адам Сміт: сус-во є трудовий і обмінний союз; школа аналів Фернан Бродель:іст. це функціонування структур повсякденності). 2)іст.зводиться до пошуку виняткових людей, які завдяки своїм особистим якостям діють в ім'я інших або маніпулюють ( ця т.з.особливо популярна в Новий час – Томас Карлейльр.”Герои.Почитание в истории”: видатні люди-источник жизненого света, природной мужественности.Т.К.дає класифікацію різних типів героїв: герой як божество, г.як пророк, г.як поет, г.як пастер,г.як письменник, г.як вождь ). 3) істор.особа це індивід.,що займає певну позицію т.е. має певні повноваження. Роль таких людей-зміни на вирішення долі інших. М.Вебер виділяє: -традиційну владу(успа дкування влади в монархії, індивід має можливість впливати на перебіг подій) –харизматична вл.(харизма-особлива здатність надприр.походження) –формальна вл.(індивід набуває владу завдяки форм.нормам, чіт-кій системі, така особа обмежена у часі і можливостях). Є концепції, які вваж.спільноту рушієм історії. Це кон-ї епохи Просвітництва, Нового часу( народ є дійсна реальна сила, що здатна творити іст.) Народ не є масою, а громадяни, самодостатні суб'єкти, що об'єднані з метою реалізації своїх прав. Народ – моральна сила, що усвідомлює заг.благо від імені якого діє держ.влада.

Тут була закладена і велика небезпека, де від імені всього народу виступає група і визначає, що є для всіх благом. (Якобінський терор). Марксизм конкретизує пон.народ у класах, творчий момент в іст.пов'яз. з частиною сус-ва. Ортега-і-Гасет р.”Повстання мас”: повстання мас як проблема іст.ХХст., маси становлять негативну роль. На арену виходить людина-маса, на відміну від людини творчої. Індустріалізація і урбанізація виривають люд.зі свого становища і вона втрачає орієнтири. Їй притаманне легке життя без перепон, відчуття спонукають її досамоутвердження, невизнання зовн.авторитетів, критики.Ця люд.лізе у все не рахуючись ні з ким, нав'язуючи свої переконання. Вона не здатна до інновацій, лише споживає. Віддає перевагу абсолютній владі, позитивний ідеал аристократії залиш. позаду.  Фр.дослідники (Тард, Лебон): поставили пит.виникнення натовпу. Натовп-певна кількість людей, об'єднаних спільними психол.характеристиками. Це сліпе знаряддя у руках сусп.сил, за якого знижуються індивід.здібності. Серж Московичі натовп тримається на деперсоналізації, емоційних чинниках. На відміну від Ортеги вваж.др.пол.ХХст.періодом виходу лідерів яких використовують маси для досягнення своїх цілей. Коли ми говоримо про межі впливу люд.на іст. маємо врах.що цей вплив не може бути 100% раціональним. Відповідь на пит.про можливість колективної дії набувати рац.хар-ру дала комунікативна ф-я. Габермас критикує ідею можливості повстання істор.суб'єкта. Він вв.що люд.дія може набувати раціон.хар-ру. Комунік.дискурс-прояснення смислів у мові для кожного індивіда, що бере участь у дискурсі. Ця кон-я дає варіант пошуку засобів дії що може набувати колект.хар-ру і може прямуватти до спільної мети. Через такі засоби поєднуються раціональністьі дія.

№26 Смисл і мета історії як філософська проблема.

У житті будь-якого історичного індивіда – окремої людини, культури, цивілізації, суспільства народу, формації чи людства в цілому – проблема сенсу його буття набуває гостроти в переломних, кризових, пограничних ситуаціях. Осмислення та вирішення цієї проблеми зумовлюється при цьому особливостями і ситуації, і внутрішнього, духовного світу людей, що прагнуть отримати відповідь на свої смисложиттєві питання.

Проблема сенсу історії має чимало зрізів.

В античності вона розглядається через призму протиставлення невблаганного ходу “кроносу” як уособлення добрих часів; у середньовіччя, через протиставлення священної історії світській, ключем до осягнення сенсу якої постає явлення Христа. Для мислителів Нового часу сенс історії полягав в утвердженні та повсюдному здійсненні розумного, духовного начала як субстанції та рушія історичної проблеми; для представників німецької класичної філософії – у прогресі усвідомлення свободи та його реалізації з часом як атрибутивної ознаки кожної людини.

У системі Марксового трактування історії, яке, з одного боку, завершує класичну філософію історії, з іншого ж  - є одним із перших обрисів філософії історії некласичного зразка, проблема сенсу історії пов’язується вже не тільки, й не стільки з пізнанням, скільки з практичним перетворенням історичної реальності.

У контексті некласичної парадигми всі можливі інтерпретації проблеми сенсу історії розглядаються як однаково прийнятні й водночас – однаково абстрактні, однобічні. Тобто такі, що лише у своїй сукупності та взяті в розвитку можуть дати вичерпне вирішення цієї проблеми.

Серед трактувань сенсу історії, що співіснують нині у значенні основних, можна виокремити: агностичне (К.Ясперс), віталістське (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт), антиісторицистське (К.Поппер, А.Данто), екуменічне (А.Дж.Тойнбі), екзистенціалістське (М.Гайдегер, Ж.П.Сартр, А.Камю), герменевтичне (М.Гайдегер, Х.-Г.Гадамер, П.Рікьор), анти раціоналістичне (Т.В.Адорно, М.Хоркхаймер, П.Фейєрабенд), телеологічне (М.Бердяєв, Ж.Мартен), комунікативне (Ю.Габермас, К.Ясперс, К.О.Апель).

Спочатку проблема сенсу історії ставиться переважно як питання про сенс історії людства загалом. Потім здійснюється переглпостановки даної проблеми з акцентом на відповідне суспільство, культуру та людину цього суспільства чи культури.

Сенс історії не зводиться лише до розвитку суб’єкта історичної життєдіяльності. Він має охоплювати, як мінімум чотири параметри цієї життєдіяльності: по-перше, самопізнання чи само ідентифікацію суб’єкта історії, спрямовану на формування його автентичного самоусвідомлення своєї неповторності; по-друге, розвиток тих своїх сильних сутнісних сил, що зумовлюють не тільки соціальну типовість суб’єкта, а й його нетиповість, унікальність; по-третє, пошук і вибір саме свого осередку в структурі масштабної цілісної історичної системи, який. З одного боку, робить можливою ефективну реалізацію суб’єктом саме його здатностей, з іншого – якомога повніше відповідає запитам означеної системи щодо даного суб’єкта; по-четверте, сенс історії має охоплювати автентичну та повноцінну самореалізацію суб’єкта і історичному процесі.

Усі існуючі точки зору з  проблеми сенсу історії є не що інше, як вираження та відображення тих чи інших реальних граней цієї проблеми у масштабі того чи іншого індивіда історії на певному етапі його розвитку. Тому кожна з цих точок зору отримує право на існування як один із відтінків, чи аспектів осмислення цієї проблеми.

№ 27 Поняття життєвого світу. Життєвий світ і горизонт.

В історії філософської антропології існує 3 традиції вживання поняття „світ”: - Кантіанська (світ як середовище; фізичний світ – світ, що діє на людські прояви в царині явищ);  - Гегельяно-Марксиська (розглядає людину, її дійсність як предметну; світ є опредметненим світом людської діяльності; людина є носієм субстанційної історичної людської діяльності);   - Феноменологічна.

Саме від феноменологічної і пішло поняття життєвого світу, яке розкривається завдяки поняттю про горизонт. У феноменології фігурують два поняття про горизонт: 1) внутрішній горизонт – горизонт завжди буде означати наявність умов, за яких річ буде мати значення в сприйманні та розумінні. Гусерль: сприймання речей обставлене наявними умовами, при яких ми ці речі сприймаємо. Ми сприймаємо речі та іменуємо їх. Це означає, що ми вже при цьому сприймаємо те, що на основі часткової інформації дає можливість говорити про ціле. Хайдегер: „на основі часткового ми говоримо про ціле; ціле виступає у вигляді горизонту. Яким ми керуємо у сприйнятті”. При сприйманні речей ми втягуємося в горизонт сприймання. Чим більше ми річчю захоплюємося, тим більше ми йдемо за горизонтом. Горизонт буде весь час розкриватися. Ми сприймаємо не просто речі, а речі, що викривають себе в межах горизонту. Цей внутрішній горизонт і складає попереднє знання. Річ, яку ми сприймаємо вимагає від суб’єкта певної (релевантної) поведінки. Тому завжди речі сприймаються у горизонті. Горизонт завжди є відкритим. Отже сприймаються не просто речі, а з горизонтом значень. І ці горизонти значень набувають характеру обставин. 2) зовнішній горизонт- завжди означає обставленість сприймання речей іншими речами як обставинами справи. Суть речі завжди обставлена обставинами і тому кожна річ є доцільною сукупністю певних речей.

Горизонт як посередник між мною і предметами (в цьому особливість нявного знання). Світ як медіум (сводник) між світом як сущим і мною як суб’єктом. Світ завжди є зв’язок внутрішнього і зовнішнього горизонтів, тому життєвий світ є своєрідним метагоризонтом, в межах якого пов’язані сприймання та розуміння предмету, це є когерентний досвід. Світ є тим метагоризонтом, що забезпечує зв’язність свідомості, дає смисл як ціле. Тому кожна річ відкривається в горизонті як в чомусь універсальному. Те, щоскладає горизонт або світ є неявним, ми не бачимо світу. Завдки світу суще виявляє себе як об’єкт, постає як предмет. З іншого боку для людини це обертається конституюванням себе як суб’єкту сприймання (це є релевантна поведінка). Завдяки світу суще постає як О-т, а „Я” як спрямоване на горизонт, охоплене ним. Світ є сукупність припущень, де для мене може виявитися предмет. Тому світ – це не те, що протистоїть, а те, в чому я є. Хайдегер: життєвий світ завжди тримає нас у напрузі. Вміти жити – це вміти робити самонастройку розсудку, тобто вміти займати позицію.

№28 Поняття комунікативної діяльності та інструментальної дії

Вперше в натропології ця тема розгл.у Ханни Арендт в р.»Vita activa” (дія по суті є комунікація).Всяка комунік.дія є дією багатьох суб'єктів, т.е. взаємодія( “інтеракція”Мід)..Арендт: “З усіх видів діяльності лише двом судилося бути політичними і встановлювати bios politicos –окрема дія (praxis) і мовлення (lexis), з яких народжується царина люд.стосунків.Політика-царина реалізації комунікат.діяльності, праця –реалізація інструментальної д-сті. Бути політичним т.е.жити у полісі озн.що все вирішують слова і переконання, а не сила і насильство. У полісі лише мовлення має сенс і в якому центр.потреба всіх громадян –розмовляти один з одним.”Люд.діє не в якості суб'єкта, бо суб'єкт себе опредмечує. Відношення авторів, а не суб'єатк до об'єкта, є на основі розуміння інтересів ,цілей,мотивів іншого. Відносини комунік.д-сті розгортаються завдяки інституціям або мають безпосередньо прямий хар-р. У ком-ції важлива нормативність, при чому норми складаються спонтанно. Мова є форма реалізації комунік.д-сті. Габермас р.”Моральное сознание и комун.действие”: “Брати участь в комунікації озн.розуміння того що говориться. Комун.дію розуміють як круговий процес, у якому положення актора є двояким –він ініціатор дії і в той же час продукт традиції.В процесі ком-ції згоди Інший може поєднати свої дії з діями Я.Мовленєвий акт не може бути нав'язаний ззовні.Г.постулює відмінність комун.дії від стратегічної, вони різняться тим що у комун.дії координація діяльності спирається не на цілераціональність певних планів діяльності, а на раціонально обгрунтовану силу результатів порозуміння.Комун.дія-дія що спрямована на порозуміння, стратегічна-на мету. Комун.дія –завжди взаємодія, а не дія окремого суб'єкта. У стратег.дії мета визначається незалежно від засобів, як становище в об'єктивному світі.Комун.дії не можуть бути визначені незалежно від засобів, щоб досягти згоди потрібно підібрати адекватні до ситуації способи спілкування.Взаєморозуміння не є наслідок каузального впливу бо його можна досягти тільки спільно через невимушене визнання другою особою домагань значущості першої особи. Комун.дія-інтеракція.Комун.дія і стратег.в інтеракції співіснують. Мова –комунік.дія має відповідати чітким умовам: суб'єкти д-сті намаг.спільно узгодити один з одним свої плани на

основі спільного горизонту життєвого світу та основі спільного тлумачення ситуації. Т.е.вони досягають мети через процес взаєморозуміння. Процес взаєморозуміння досягається за умови що учасниками інтеракції досягається згода щодо значущості їхніх мовленнєвих дій. Комун.д-сть хар-ся : рефлексивністю, хар-ром наслідку, цілераціональністю.

Тема інструментальної дії була постьавлена Хайдегером і Адорно. Вважають, що людство страждаю від розповсюдження інструментальної діяльності, це самоспустошення людського розуму. За Адорно інстрементальна діяльність розробляє знаряддя праці. Інстум. діяльн. та інстр. розум – це діяльність по оволодінню дійсності, перетворення дійсності в предмет. В межах інстр. діяльн.  людина прагне володарювати над об”єктом. Інструментальний інтерес охоплює не лише матеріальне, + фактуальне (наукова сфера управління). Царина інструментальної діяльності – це праця (Хабермас)

№ 29 Інстинкт і розум: філософсько-антропологічний аспект проблеми.

Інстинкт завжди є не контрольованим, це дещо тваринне в людині. За Кантом розум піднімається над інстинктом.

Інстинкти завжди пов’язані з потягами, за Фрейдом це постійна війна інстинктів з розумом.

Шеллер: розум підлягає дії духу (дух основне в людській персоні). дух основний носій людської персони.

До цієї теми звертались також в суч. М.Фуко та брати Бьоме (німці). Брати Бьоме вважали, що потяги це не щось чуже розуму, а щось інше розуму. Ніцше вважав, що розум не вищий інстинктів і не є чимось поза інстинктивним, це щось в межах інстинктів.

В інстинкт гри потрапляють ідеальні об’єкти, ідеальні елементи пошукової активності. Інстинкт діє по принципу надлишковості.

№ 30 Роль інститутів у життєдіяльності людини.

У філософській антропології цю тему підняв Гелен, який вважав І. дуже важливим явищем. Всяка стабільність і тривалість у поступу людини залежить від І. Людина сама утворює певні соціальні порядки. Щоб забезпечити усталену пов’язаність людей в межах соціуму. Людина піддається стресу: для того, щоб зняти стресову напруженість спілкування необхідні інститути. Інститут – це усталений, внутрішньо-ієрархізований порядок у сусп-ві. Кожен інститут виникає перш за все через розуміння цінностей, що розподіляються учасниками дії. Інститут виникає через те, що є очевидним: він вимагає певного досвіду, де в процесі взаєморозуміння стає очевидним порядок саме таких відносин, які оформлюються в інститут. Інститут держави виникає тому (за Клаусом Ебером), що суспільство проходить і здобуває певні моральні уроки, тобто сусп-во вже не користується принципом – „Око за око”.. Люди розуміють, що має бути мораль, де кожен розуміє, що норма, якої він дотримується є загальнозначимою. Інститут виконує легітимні дії, але ці дії вже набувають характеру алгоритму. Дія інституту є формально-раціональною. Всякий, виникаючий внаслідок навчання в межах життєвого світу, інститут звільняє індивіда від тягаря невизначеності, забезпечує стабільну, усталену основу протікання діяльності із звільненням від витрат на зміни.Хар-ки інституту: 1) несе у собі певну установку (тобто спрямовує поведінку); 2) економить зусилля; 3) стабілізує поведінку і соціум взагалі.. Інститути – це не просто заклади, бо це і мораль, і традиція, це те, що спрацьовує в нас самих, для інститутів важлива унормованість. Формально-раціональна дія інститутів у вигляді норм, надаї інституту значення обставин. Інститут – це те, що діє як квазівнстинкт (внутрішній). Інститутами ми користуємося у власній діяльності. Інститути є завжди об’єктивовані і вони постають як певні установи. Всякий інститут відтворює себе контролюючи індивідів, без контролю інститут втрачає свій сенс.

№ 31 Природа самосвідомості. Самосвідомість та рефлексія.

В європейській філософії є 2 традиції самосвідомості: 1) Фіхте, що виходив з теми самовідношення (людське „Я” не байдуже до власної самості. Звідси випливає ідея, що в людині існує 2 „Я”, але вони не тотожні, а це є „Я” і самість.) „Я” – це наше уявлення, теоретичний образ самого себе. Самість характеризує ставлення до себе, але вже у практичному досвіді (Шеллінг, Гегель,Ніцше, Дільтей). 2) пояснення самосвідомості як образу людини про себе, що склався завдяки відношенню інших людей. Для Маркса та Гегеля таке відношення виражалося у визнанні (рівність серед інших).

Самосвідомість є феноменом свідомої поведінки індивіда, бо у самосвідомості є інстанція регуляції поведінки індивіда. Самосвідомість є відношенням, яке опосередковане відношенням іншого, тобто відношенням спонтанності. Самосвідомість дає людині можливість відбутися як самості. Інший з’являється в самосвідомості як об’єкт мого спостереження. В самосвідомості поєднуються 2 бачення, бо людина як О-т самосвідомості – це людина, як вона себе спостерігає, відчуває, а з іншого боку вона це співставляє з тим, як вона мислиться, з її точкою зору іншими. Самосвідомість завжди опосередкована реальними відношеннями. За Сартром, баченням інших є перш за все Бог. Самосвідомість не обмежується відношенням присутності іншого. Вона пов’язана з тим, що для нас є важливим не просто як погляд іншого, а як визнаність наших дій і вчинків. Тому самосвідомість формується в інтерперсональних відносинах „Я-Ти”. Самосвідомість усвідомлює власні дії, оцінює їх. Тому самість особистості невіддільна від самосвідомості. Самосвідомість є багатошаровою,тобто включає в себе декілька елементів, бо людина співставляє в своєму уявленні своє призначення з тим, що роблять відповідні групи людей, тобто ідентифікує свою поведінку з поведінкою інших. Рефлексія є самокритичне бачення, самокритичний аналіз і оцінка власних вчинків, понять, уявлень, це є самооцінка власних оцінок. Рефлексія можлива завдяки самосвідомості, бо ми дивимось на те, що ми робимо очима іншої людини. Але ці здатність так дивитися означаєне підганяння себе під норми, якими керуються всі інші, а означає критичну переоцінку понять, якими керуємося ми, бо ми оцінюємо критерії оцінки. Рефлексія перш за все є над нормами, поняттями, уявленнями. Саморефлексія обертається своєрідною зовнішньою рефлексією. Коли ми ставимо підсумнів поняття, якими керуємось, то рефлексія постає як саморефлексія.Ця ситуація у мисленні виглядаєяк „два в одному” (Г. Аренд). Це діалог з іншими у межах понять. Саморефлексія – це взаємовідображення понять.

Отже, самосвідомість є передумовою рефлексії. Рефлексія конституюється у межах самосвідомості, але з іншого боку саморефлексія є формою існування самосвідомості. Тобто наша самосвідомість може змінюватися, а рефлексія вносить теорію начала.

№ 32 Мова як феномен людського буття та культури.

1.  Що ми розуміємо під мовою культури?  Мовою культури в широкому сенсі цього поняття ми називаємо ті засоби, знаки, форми, символи, тексти, що дозволяють людям вступати в комунікативні зв'язки один з одним, орієнтуватися в просторі культури. Мова культури - це універсальна форма осмислення реальності, у яку "організуються всі знову виникаючі чи вже існуючі сприйняття, поняття, образи й інші подібного роду значеннєві конструкції (носії змісту)".

2. Чому ми думаємо, що проблема мови культури - одна із самих актуальних як у науці, так і в житті?  Глибинні зміни, що відбуваються в суспільстві, загострення геополітичної і суспільно-політичної ситуації, протиріччя, що пронизують нашу епоху, ведуть, по суті, до зміни типу культури. У періоди, коли "розпадається зв'язок часів", завжди актуалізується проблема розуміння. Як відзначав Г-Г. Гадамер, "вона постає кожний раз, коли терплять крах спроби встановити взаєморозуміння між регіонами, націями, блоками і поколіннями, коли виявляється відсутність загальної мови і ключові поняття, що ввійшли в звичку, починають діяти як подразники, що лише зміцнюють і підсилюють протилежності. Прискорення історії до кінця XX століття, а отже, і більш швидке відновлення мови також вносять перешкоди у взаєморозуміння поколінь.

Термін "розуміння" використовується в двох змістах: як фактор інтелектуальний, пізнавальний, але і як співпереживання. Складність розуміння обумовлена тим, що сприйняття і поводження детерміновані стереотипами - ідеологічними, національними, становими, сформованими в людини з дитинства. Розуміння апперцептивного, тобто нова інформація асимілюється шляхом співвіднесення з тим, що уже відомо, нове знання і новий досвід включаються в систему знання, уже наявного, на цій основі відбувається добір, збагачення і класифікація матеріалу.Отже, проблема мови культури -це проблема розуміння.

№ 33 Культура як предмет філософського осмислення:

Вперше поняття К. ввів Цицерон для визначення Ф. як К. розуму. К. як феномен сусп. життя є результатом сусп.діяльн, засобами якої люд. практично і духовно перетворює дійсність і саму себе, стоврюючи свій власний, відмінний від природи духовно-практич.світ і розгортає в ньому всі свої життєтворчі процеси.К. з одного боку є діяльність по перетворен. прир. на благо люд., а з др.- засіб удосконалення духов.сил людини, її розуму (Ф.) Це сукупність мат. та дух. цінностей, створених і створююмих людством в процесі громадс.-історич. практики і характеризуючи історично досягнуту ступінь в розвитку суспільства. В більш вузьк. змісті принято гов. про мат.(техніку, виробн. Досвід, мат.цінності що створ. В процесі виробниц.) і духовн.К.(вир-во, розподіл і спожив.духовн цінностей в обл. науки, мистец, літерат,Ф.) К.- це явище історичне, що розвив.в залежн.від зміни соц.-екон. формацій (за марксизмом). Оск. К. в людськ.діяльності є те, що відрізняє свідому і самосвідому доцільну діяльність люд. Від життєдіяльн. Тварини, К. можна визнач. як поле людських смислів і значень, як загальну сенсову хар-ку людс. буття, його смислотворне начало.К. є універсальним способом вияву, здійснення і творення смислів. Цю роль викон.б.-які витвори К.: від міфів, первин. моральнісних табу і ритуалів до морал. доктрин, творів мистецтва і науков. теорій.  Каркас змісту К. становлять цінності, які є основою вибору людиною інтересів, цілей, засобів та умов діяльності, способів її реалізації та сенсу.

№ 34 Проблема Культури як діалогу культур:

Розмаїття К-р є характерною особливістю розвитку сучас.цивіліз.Саме мова є основою загальнолюдського у розмаїтті К-р і саме вона є мова певн.народу,що закладає основи різноманітності К-р. Мова це форма нашого життя, це буття К,що твориться кожн. нацією.  Взаємодія між К-ми є способом збереження цілісності цивіліз, як унікального витвору історії.Взаємообмін культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом їх розвитку, інтеграції світової цілісності і свтов.динаміки. Активізація цих процесів стикається з активіз.розвит.націонал.свідом, що породжують суперечності.Напр: якщо К. ще не настільки сильна щоби на рівних взаємодіяти з ін.  К-ми, то можливий той факт, що 1а К. поглине ін, або не дасть розвиватися їй. Або чим більше буде штучне намагання зблизити різні К., то тим більше опору вони будуть чинити, аби не зближу-ватися. Тому необхідний діалог К, де б кожна К. мала своє визначене місце. І щоб народ який нещодавно отримав незалежність і ще не в змозі добре розвивати свої традиції, свою К.  мав змогу розвиватися, а не поглинатися ін.більш міцними К-ми.

№ 35 Символізм культури. Сутність символу.

Культура – сукупність матеріальних і духовних надбань людства, “друга природа” (тобто та природа, яка зазнала антропогенного впливу). По суті культура є сукупністю символів, бо навіть матеріальні її досягнення несуть в собі символічне навантаження.

Структура культурних символів визначає парадигму мислення людини, яка в ній (структурі) знаходиться. Дослідники проблеми: Кассірер, Уайтхед, Лосєв, Фромм, Леві-Стросс.

Символ визначається через поняття образу і знаку.

Предметний образ та глибинний сенс – ось два “полюси” символу, що його утворюють. Символ завжди многорівневий, багатозначний, однак “простий” (наприклад –хрест).

Фромм каже, що умовою утворення універсальних символів є зрозумілість всім через тілесну схожість (гострі кути та зламані ніліні на картинах – ознака болю і тривоги, ліловий колір асоціюється із тянучим болем, тощо).

По суті вся культура  у широкому її розумінні схоплюється через символи.

№ 36 Культура та цивілізація. Співвідношення понять і феноменів

Поняття "цивілізація" (від латинського civilis — громадський, державний) з'явилося в середині XVIII ст. і часто вживалося з поняттям "культура" як його синонім для позначення сукупності якісно визначених (специфічних), локалізованих в історичному просторі й часі матеріальних та духовних надбань тих чи інших народів. Учені-історики, наприклад, розглядають як якісно специфічні такі соціально-культурні утворення: антична цивілізація, елліністична цивілізація, цивілізація майя та ін. У даному випадку поняття "культура" і поняття "цивілізація" вживаються як тотожні

Поняттям "цивілізація" активно користувались французькі просвітителі, називаючи цивілізованим суспільство», яке ґрунтується на засадах розуму, гуманізму і справедливості. Згодом цим терміном стали позначати високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури західноєвропейті ських народів.

К. Маркс та Ф. Енгельс пов'язували з поняттям "цивілізація" техніко-технологічні та організаційні завоювання суспільства для позначення вищої після дикості і варварства* історичної епохи, пов'язуючи її формування з поглиблення», суспільного поділу праці, появою класів та держави.

Наприкінці XIX — у XX ст. поняття цивілізації з ініціативи німецького філософа Освальда Шпенглера вживається для позначення етапу занепаду культури. Історія людства розглядається ним як співіснування відокремлених культур-організмів, кожен з яких має свої "душу" і "долю", проходить у своєму розвитку певні стадії: самозародження, зростання, старіння та смерті. Кожен культурний організм проходить аналогічні стадії: міфологічну ранню культуру (зародження), метафізично-релігійну високу культуру (зростання) та пізню закостенілу культуру (старіння), яка переходить у цивілізацію.

Старіючи і помираючи, культура вироджується у цивілізацію, яка має одні й ті самі ознаки: знеособлення життя, його інтелектуалізація, перехід від творчості до спорту, від літератури до вар'єте, від героїв до інженерів, від поезії до механіки, від героїчних діянь до механічної роботи, від становлення до окостеніння, перетворення народів на безликі "маси", перехід від продуктивної творчості до безплідності. На противагу цілісності й органічності культури цивілізація характеризується розвитком індустрії і техніки. Культура має душу, а цивілізація — методи та знаряддя.

Подібне тлумачення цивілізації дав також відомий англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі “Зіткнення цивілізації”. Він обґрунтував концепцію коловороту локальних цивілізацій, які проходять у своєму розвитку і падінні однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація має неповторну систему цінностей, норм, правил суспільного та індустріального життя.

Засобами охорони цивілізації від руйнування А.Дж. Тойнбі вважав духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств. Можна затримати занепад або навіть уникнути його шляхом залучення людей до всесвітньої релігії, утвореної на засадах об'єднання усіх релігійних культів для досягнення єдності духу народу. Саме релігія, на думку А.Дж. Тойнбі, дає людству той спектр цінностей, норм і символів, що забезпечує любов і милосердя, єдність і взаємодопомогу, глибоку духовність і моральність.

З критикою теорій локальних культурних циклів та коловороту локальних цивілізацій О. Шпенглера і А.Дж.Тойнбі виступив відомий німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс. Стрижневою в його філософських роздумах стала проблема людини та історії через осмислення сутності культури і цивілізації як вихідних засад їхнього розвитку.

Суспільство й історія, вважав К. Ясперс, розпочинаються з людини, яка поступово усвідомлює себе як особливу істоту й намагається виразити цю особливість у різноманітних формоутвореннях культури. Історія людства має єдину основу — духовну, яка ґрунтується на вірі і реалізується в культурі. Віру К. Ясперс трактував не лише в релігійному, а й у широкому філософському розумінні — як здатність ставити, осмислювати і вирішувати найбільш загальні світоглядні питання.

Історія, за К. Ясперсом, починається зі своєрідного осьового часу — з моменту формування світових релігій і філософій, які піднесли дух людини до осмислення всезагально-го, забезпечили їхню духовну самостійність. Пробудження духу, формування філософської віри знаменують початок загальної історії людства, яка до того була поділена на локальні, не пов'язані між собою культури.

Отже, К. Ясперс обґрунтовує ідею духовної єдності людства як головного фактора, що спрямовує історичний поступ до свободи, і наголошує на необхідності усвідомлення її як " головної умови подальшого існування й розвитку культури та цивілізації.

У XX ст. поширеним стає розуміння цивілізації як сукупності матеріальних і техніко-технологічних цінностей та благ. Що стосується духовних цінностей та надбань, то їх відбиває поняття культури. Культура, на думку прибічників цієї точки зору, є духовною і символічною, а цивілізація матеріальною; культура має творчу душу і формує духовність, а цивілізація — методи і знаряддя; культура передбачає високу якість особистості творця, а цивілізація орієнтується на масу та рівність тощо.

Суперечлива єдність зазначених підходів дає змогу виділити ще один аспект змісту поняття цивілізації, пов'язаний з характеристикою відповідності того чи іншого предмета (ідеї, процесу, суспільства в цілому) найбільш прогресивним, викристалізованим на основі загальнокультурних надбань людства уявленням про нього. У цьому аспекті поняття цивілізації зіставляється з поняттями "сучасне", "передове", "прогресивне", "нове" як у певних сферах суспільного життя (праця, побут, політика), так і в суспільстві цілому.

№ 37 Модерн і постмодерн як культурні епохи

Класична модель культури, що завершилась в ХІХст в основі тримала принципи гуманізму, раціоналізму і історизму (поступовий розвиток). Але в ХХ ст. зростає ірраціоналістична тенденція в філ-ї, стають недоказовими претензії на строгу наукову об’єктивність, руйнується ідея європоцентризму, де неєвропейські ф-ми культури сприймались як недорозвинені. Розширення контактів з ними довело їх рівноцінність. Зростають уявлення про діалог культур, про неможливість зрозуміти природу культури без її співставлення з іншими. З`являється некласична Модерністка модель, що орієнтується на повсякденне життя. Культура особистості, соціуму розглядається як ел-ти культурної реальності, що сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення. Характерними стають песимізм, ідея абсурдності, пріоритет особистого над соціальним.  Постмодерн вважає, що світ пручається впливу людини, а порядок речей заперечує можливість переведення к-ри з нерозумного стану в розумний. За Бодріяром світ не вкладається ні в які теоретичні схеми. Тому постмодерна к-ра відмовляється ввід зведення проявів культури до першооснови і розглядає всі прояви як самодостатні.  

В зв’язку з підсиленням інтересу до механізмів обміну інформацією в др. пол. ХХст (пов’язано з формуванням постіндустріального сус-ва, де головну роль грає не матеріальне виробництво, а обробка інформації) формується Інформаційна культура. Поряд з бурхливим розвитком засобів передачі інформації на неї вплинули семіотичні і семантичні дослідження, спрямовані на виявлення об’єктивного змісту знакових порядків, специфіка між індивідуального спілкування. Виявлення ряду суттєвих характеристик інформації (орієнтація на зниження непевності, незалежність від конкретно-знакової форми і прямування до уніфікації) дозволило окреслити І.к. як елемент субкультури і панкультури, що дає змогу говорити про деяку єдність людства.

№ 38 Структуралістська версія філософської антропології.

Ф.де Сосюр – засновник структ.

Структуралізм як особливий напрямок філософського дослідження виник в XX ст., проте використання структурних методів можна помітити значно раніше. Розглядаючи історію виникнення структуралізму, можна простежити глибокі корені лінгвістичного структуралізму, які сягають IV ст. до н.е., а також зв’язок структуралізму з ідеями Лейбніца, Галілея, Декарта, Віко та Канта. Структуралізм має досить широке розповсюдження майже у всіх галузях науки: у фізиці, психології, лінгвістиці, математиці, біології і т.д.

Структуралізм – комплекс ідей і підходів, що виник з застосування методів структурної лінгвістики до інших галузей реальності.

Чітко можна виділити основні етапи розвитку структуралізму: російська формальна школа (20-30рр.Г.Шпет, П.Богатирьов, Р.Якобсон, Ю.Тинянов, Б.Томашевський, В.Виноградов, В.Жимунський, В.Пропп, Г.Вінокур, А.Веселовский), Празький лінгвістичний гурток (40-50рр. В.Матезіуса, Р.Якобсона Ян Мукаржовський, Б. Гавранек,), французький  структуралізм 60-70рр. та постструктуралізм. 

   Культуру структуралісти розглядають як сукупність знакових систем, до яких належать мова (найважливіша), а також наука, мистецтво, міфологія, релігія, звичаї, мода, реклама, тощо.

Якщо говорити про структуралістську версію філософської антропології неможна не згадати про К. Леві-Стросса (та його роботи “Сумні тропіки”, “Сире та варене.”) К. Леві-Стросс здійснив прорив структуралізму за межі лінгвістики, він використав для своїх антропологічних спостережень концепцію Ф. де Сосюра про відсутність обов'язкового звязку між означником та означуваним, а також його твердження про системний характер значення. Концепція К.Леві-Стросса засновується на специфічному “екзотичному” матеріалі, структурах матеріального та духовного життя первісних суспільств, які здаються позачасовими. Він підходить до проблеми логічної та історичної генези соціально-культурних структур, що виникають в результаті опосередкування антиномії природного та культурного. Структурну антропологію Леві-Стросс розглядає, як загальну гносеологію, яка заснована на тому, що існує безсвідома структура. 

Структуралізм невіддільний від методів структуралістської лінгвістики так як він з неї породжується.

Структуралісти зазначають, що: людина не стільки істота що творить, скільки істота яку творять. Через суб’єкт говорять структури. Структуралізм говорить про знищення культу людини. Ідея структуралістів спрямована проти культу героїв.

На підставі висновків структуралістів: суб’єкт виявляється вписаним в структуру. Структуралізм не заперечує індивіда мислячого, пишучого, він заперечує надструктурний суб’єкт. Структуралізм пропонує звільнитися від свого надто свого (індивідуального).

39. Феномелогічна концепція у філософії: основні засади.

Ф., (від грецького той, що з’являється, слово, вчення). В широкому розумінні термін ідеалістичної філософії, яким позначають учення про феномени свідомості. Нап., у Феноменології духу Гегеля це та її частина, де досліджуються конкретні форми прояву абсолютного духу, що послідовно змінюють одна одну в процесі історичного розвитку. У вужчому розумінні Ф., це суб’єктивно-ідеалістичний напрям у філософії. Осн., положення Ф., сформулював Гуссерль. Предметом Ф., є опис актів свідомості в їхньому відношенні до об’єктів. Центральним поняттям Ф., є інтенційність (Хайдагер, Мерло-Понті, Сартер) , тобто спрямованість свідомості на об’єкт. Проте під свідомістю Ф., розуміє чисту, трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища. За допомогою інтенційності Ф., намагається подолати традиційне ідеалістичне протиставлення S і О. Однак інтенційні предмети, про які йдеться у Ф., не мають нічого спільного з реальними, бо реальні виключено з огляду. Філософію як науку про чисті сутності, феноменологі протиставляють пізнанню реальних фактів. Оскільки Ф., за задумом Гуссерля, досліджує констиювання свідомістю сущого, то вона виступає передумовою антології. Внаслідок цього Ф., стала методологічною основою критичної онтології Гартмана, філософської антропології та аксіології. Поряд з філософією життя Ф., є одним із теоретичних джерел екзистенціалізму.

40. Політична філософія в системі філософського знання.

Політична філософія – нормативна дисципліна, що порушує 3 питання: який устрій має бути встановленим у суспільстві? За якими критеріями слід оцінювати суспільні інституції? Як ці критерії сприяють виборові та утвердженню суспільного устрою?

Всі суспільні інституції підтримують державу, спираючись на силу примусу, який завжди потребує виправдання. Тому проблема: яким має бути суспільний устрій або коли можна говорити, що певний суспільний устрій заслужив добровільне визнання.

Політична філософія є складовою філософії моралі і її завдання – пошук принципів справедливості і доброчинності. Ці принципи політичної філософії застосовуються не до окремої особистості а до знеособлених інституцій, до силоміць накинутих норм і правил.

Платон і Аристотель, Гобі і Спіноза, Локк і Руссо, Кант і Гегель, Маркс і Міл (після Міла нічого нового в політичній філософії не зявилося). Перші десятиріччя ХХ ст.. – зростання впливу логічного позитивізму призвело до відмирання політичної філософії, яка розглядається лише як вправи з нормативного теоретизування.

Основою політичної філософії від Гобса і Локка до Міла був просвітницький лібералізм. Катаклізми після 1 св. війни зародили критику щодо ліберальної демократії і сумніви в її здатності вижити.

Самі ж прихильники політичної теорії своїм завданням вважали захист ліберальної традиції і викриття джерел тоталітарного мислення у тому що видавалося їм патологічним відгалуженням самої цієї традиції.

Фрідріх Гаєк, Ісак Берлін. Нове піднесення політичної філософії в 70-х рр.. пов’язано з тв. Дж.Роулза “Теорія справедливості”

Політична філософія оцінює політичну дію і структурує:

  1.  Античний проект: для чого утворюється політична спільнота, що є її метою, оцінка дії, уявлення про благо політичної спільноти.
  2.  Проект нового часу Макіавеллі вводить в політичну філософію необхідність співвідношення різних історичних політичних спільнот. Головна мета – політична стабільність.В лібералізмі (Сміт, Мілл) політичний утилітаризм (19 ст.), де політична дія оцінюється з точки зору корисності більшості членів політичної спільноти.
  3.  Проект Ніцше – заперечує раціональні підстави політичної спільноти
  4.  Дж. Роулз 1971 (але це ще не постмодерний проект)

№ 41   Громадянське суспільство та держава.

Гром. сусп.- це сфера з розвинутим економ, культ., правовими і політ. відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею утворення, об’єднання громадян з високим соц., економ., політ., культ., і мор. статусом, яке утв. разом з державою розвинуті правові відносини. Першим підійшов до ідеї гром. сусп. Платон в „Державі”. Ним обґрунтована думка, що найкраще задовол. люд. потреб вимагає розділу праці між членами політ. організованої співдружності. Саме пон. „гром. сусп.” з’явилося в17 ст. У Гоббса гром. сусп. розуміється як сусп. цивілізованих громадян. Перехід людства до стану цивілізованості вирішується у Г. в дусі Нового часу-як пробл. сусп. розв., який корегується державою, під якою розуміється гром. сусп., наповнене політ. суттю. Чітко проводить різницю між держ. і гром. сусп. В. Фон Гумбольдт. В пр. „Досвід встановлення меж держави”- три відмінності між держ. і гром. сусп.: 1) сист. націон., сусп. установ, які формуються  знизу самими індивідами і сист. держ.інститутів; 2) природ. і заг. Право і позитивне право держави;3) Людина і громадянин. Вважав, що сама держ. діяльність повинна бути підкорена задоволенню інтересів і потреб людини. Гром. сусп.- амер. Томас Пейн „Права людини”- сусп. створюється нашими потребами, уряд-недоліками. Сусп. в будь-якому становищі-благо, уряд-необхідне зло. Відстоював право народу на знищення політ. ладу. Ідея націон. суверенної держ.- всезаг. мир, цивілізація і торгівля. Тема більш жорсткого держ. регулювання проти громад. сусп. у І. Бентама, Ж.Сісманді, Штейна. По Канту гром. сусп. базується на таких апріорних принципах: 1)свободі кожного члена сусп. як людини; 2)рівності його з кожним іншим як підданого; 3) самостійності кожного члена спільноти як громадянина. За цих умов принципи гром. сусп. дають спрямованість правовій базі держави. Гром. сусп., підкреслює Гегель, виступає не як атомістичне розпорошене на одиничних осіб і зібране на миттєвість лише для одиничного акту без подальшого зв’язку , а як розчленоване на вже раніше конституційовані товариства, общини і корпорації, які т.ч. одержують політ. зв’язок. Гегель був одним з перших мислителів, які розгл. гром. сусп. як самостійне, окреме від держави утворення, однак все ж вваж., що грань, що розділяє їх умовна і відносна.

Суч. досл. пробл. гром. сусп.(Шапіро, Геллнер, Ловелл, чол.-Боднар,) – його суті, місця та ролі в історії сходяться на ідеї, що гром. сусп. є дуже позитивним надбанням люд. історії, заг. люд. цінністю.На ньому лежить ф-ція забезпечення і захисту прав людини, гаранта політико-економ. стабільності сусп., засобу здійснення демократичних засад життя.

Сьогодні в стосунках держави-гром. сусп. все більше стверджуються такі принципи як демократизм, гуманізм, справедливість, взаємна відповідальність, рівноправність, всебічне забезпечення прав і свобод людини і т. д.

Гром. сусп. та держ. як зорганізовані утворення, задля О-та заради якого вони творяться-людини, повинні не лише співіснувати, але і плідно взаємодіяти. Побудова правової держ. на осн. гром. сусп. спроба вирішити одну з найважливіших проблем людства – співіснування людей у індивідуальній та колективній формах.

42. Сучасний комунітаризм (загальний огляд)

Комунітаризм (від англ. – спільнота, громада, община) – Напрям соціальної філософії і політичної ідеології: виникла як реакція на занепад реального соціалізму, системи “світового соціалізму” та дійсними та уявними небезпеками з боку різних течій лібералізму, лібертаризму...Критик. лібертарис. за недооцінку притаманні людським потребам ідентифікацію себе із прихильним соціальним оточенням, спілкуванням , взаємності. Реалізація лібертаристичних установок може призвести до фрагментації суспільства. Комунітаристи критикують індивідуалістичну ліберальну антропологію, яка не враховує того, що соц. спільнота умовою і запорукою реалізації соціальної свободи. Критикують соціалістів за те, що вони вірять у спроможність держави захистити комунітарну соціальність від розпаду. Ідеал комунітаристів – асоціативна мікро спільнота общинного типу, яку держава не повинна ні опікувати ні контролювати, яка існує як самодостатня спільнота індивідів.(не просто сума індивідів), комунітарна солідарність як добровільний колективізм. Комунітаристів критикують за їхню “утопічну антропологію”:

43. Політична філософія лібералізму

Лібералізм ( лат. Вільний ) – 1)Світогляд орієнтований спосіб мислення, який характеризується зосередженням на проблемах емансипації, розширення меж та форм свободи (особистості); 2) Сукупність ідейно-політичних течій, доктрин, концепцій, які ставили собі за мету ліквідація (пом`якшення) різних форм гноблення, примусу та ін.; 3) Політична ідеологія. Становлення її припадає на 17-18 ст. Локк, Сміт, Вольтер, Монтеск`є (вчення про суспільний договір, про природні права людини). Далі Токвіль, Бентам, Міль – набув поширення в 19 ст. – головна риса : невтручання держави в економіку. Світоглядний осередок лібералізму – індивідуалізм, гуманізм, толерантність, соц. оптимізм, самоцінність особистості, лібералізм як протиставлення звичаям, традиціям, він виступає за соціальний розвиток. Лібералізм – 1) сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої стверджують, що держава повинна обмежуватися захистом прав індивідів; радикальний лібералізм – людина не повинна підкорятися інститутам і владі, яким вона не довіряє. Піклування про суспільну мораль не є обов`язковим для держави, тобто це сфера де людина визначає як їй реалізувати свої права. Критичне сприйняття будь-яких інституцій( Рятбард, Рейд). Лібералізм виступає запереченням детермінізму. Це стосується природної людської діяльності (розглядання її як неупереджену активність моральну відповідальність агентів, які можуть вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовитися від неї.

44. Контрактова традиція в політичній філософії.
Акт надання обіцянки є достатнім для того щоб вимагати дотримання її. Не потрібно відшукувати додаткових залежних від змісту підстав. Угоди контрактових традицій не є ані самодостатніми ані незалежними, такі угоди є чинними, якщо вони вписані в певні моральні рамки. Ці моральні рамки (умови) угоди стосуються того, чи можуть існувати моральні заперечення проти угоди, т.б. того як угоди можуть бути виправдані: 1) 1-ша моральна умова добровільності (стосується систематизації укладання угоди); 2) 2-га достатньої симеричності партнерів, тобто в якому статусі і стані знаходяться партнери. В сучасній теорії це називається умовою чесності (про правильність процедур 1особа – 1голос). Елемент моральності передує елементу нормативності і забезпечує нормативність. Угоди потребують зовнішньої підтримки, тобто умов, які від самої угоди не залежать, але впливають на неї. Угода є соціальним та історичним проявом соціальної позиції учасників.  Наскільки таке  покращення відбувається настільки  угоди є раціональними. Гобс – бажання самозбереження. При відсутності громадянського стану завжди існує війна всіх проти всіх. Умовою такої війни є постійний страх та небезпека. Лок – заради того щоб уникнути затяжних зіткнень, люди уклали між собою суспільний договір. Руссо – від природи люди не є ворогами. Головна задача договору : знайти таку форму асоціації , яка захищає і обмежує всією загальною силою особу і майно кожного із членів асоціації, і , дякуючи якій, з`єднуючись зі всіма отримує більше сили для збереження того, що має.

№45  практична філософія: основні течії і напрямки.

Кант ввів  в науковий вжиток поняття практичної філософії. За ним практичне є все те, що можливе завдяки свободі. Свобода в її ставленні до закону обертається необхідністю поважати чужу та власну гідність. У Гегеля практика перетворюється в явище функціональне для певної системи духу, сусп. розвитку та ін. Марксизм наголошуючи на першочерговості ролі практики як практично-матеріального і суспільно-революційного перетворення світу, був схильним вбачати у всеохоплюючій і мінливій практиці, здійснення історичної необхідності, де свобода має з’явитися  в системі майбутнього. Залишається поза увагою внутрішня сторона ставлення суб’єктів практики до тонкої матерії цінностей, які пов’язані із свободою, вірою, святістю тощо.

Проблема розробки етичних норм та цінностей у їх взаємозв’язку із соціальним світом людини є особливо нагальною сьогодні, коли розвиток науково-технічної цивілізації, загрожуючи існуванню самого життя на землі, потребує внесення коректив у сферу ціннісних орієнтацій суспільства, в мотиваційну сферу особистості, у способи регулювання соціальних конфліктів. Необхідність пошуків нових морально-ціннісних орієнтацій та форм соціальної інтеграції зумовлена також руйнацією усталених етичних систем, які грунтуються на релігійних світоглядах, звичаях та традиціях, кризою раціоналістичних світоглядних систем.

Вже на початку 70-х років виразно активізуються пошуки інших можливостей і підходів до ціннісної проблематики, що позначилося на зміні парадигм або повороті тенденцій у розвитку суспільних наук.

Етапним було видання у 1972 року збірника в двох томах за редакцією Ріделя „Реабілітація практичної філософії”. Автори висували завдання відновлення тієї єдності економіки, політики та етики, яку було закладено ще в практичній філософії Арістотеля і втрачено за доби модерну. Усвідомлення необхідності моральнісно-ціннісної переорієнтації суспільства.

У 80-90-ті роки особливо посилюється тенденція до аксіологізації, етизації і рекультивації економічної теорії, соціології і філософії. Етика переважає у мислителів Німеччини (Е.Голенштайн), у працях більшості представників постмодерну (Ліотара, Дерріди, Козловського), ціннісного консерватизму (Кальтенбруннер, Клюксен, люббе), американського комунітаризму (Барбер Белл), теологічної філософії Кюнга та Шпаєманна, в теорії науки Швеммера. Прблематика практичної філософії перебуває на межі багатьох дисциплін – теорії дії і теорії рішень, лінгвістики і філософії мовлення, економічної теорії і філософії права, політології і соціології, культурології та екології. Проте практична філософія об’єднує їх усіх саме морально-етичною проблематикою. Напрямком практичної філософії є комунікативна філософія, представлена працями Апеля, Габермаса, Кульмана, Ульріха, Гьосле. Кумунікативна чи дискурсивна етика репрезентує собою метологічний поворот від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної прадигми філософії комунікації, відкриваючи шлях подолання „методичного соліпсизму” в обґрунтуванні етичних норм на основі принципу справедливості та досягнення взаєморозуміння.

У філософських дослідженнях останнього десятиліття особливе місце посідає розкриття ролі практичної філософії як прикладної етики, тематичне поле дослідження якої спрямоване вже не так на розв’язання проблеми обгрунтування моральних принципів, як на її функціонування в конкретних формах людського буття – політики, економіки, техніки, екології і т.д. Необхідність переорієнтації суспільного розвитку потребує пошуків нових підходів до прикладної етики, норми якої могли б впливати на діяльність політика, підприємця, вченого, сприяти усуненню соціальних конфліктів, врегульовувати людські взаємини в різноманітних соціальних сферах.

46. Вчення Платона про ідеї

Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", – фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоПлатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання – це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона".

№47 Арістотель і антична філософія

Рання класика: Мілетці (6ст до н.е) Фалес (вода), Анаксімен (повітря), Геракліт (вогонь), Ксенофан (земля) - натурфілософи, але ділились на матеріалістів і ідеалістів. У Фалеса душа щось окреме від тіла, у піфагорійців вона бесмертна (хоча є частиною ефіру), тіло є для неї випадковим. Левкіп і Демокріт з концепцією атомів суперечать Парменіду (Елеати) у якого буття єдине: мислити і бути одне і теж. За Демокрітом буття є а небуття нема.

 Середня класика: Розвиток полісу, судів, зібрань в Афінах. Протагор, Горгій, Гіппій - софістами. Вчили доказу і спростуванню гіпотез. Якщо елеати говорили про буття в собі, то софісти про буття для себе, яке розгорнулось в цьому світі і виявило себе в люд свідомості. Вперше вивели свідомість на рівень самосвідомості. Здійснили антропол. поворот, бо першими поставили питання про людину як міру речей (Протагор)  Людина не просто частина космосу, а щось особливе, вона не тільки відчуває а й усвідомлює себе у відчутті. Найголовнішим вважали навчання чеснотам (Сократ вважав це неможливим) Абсолютизація відносності і суб’єктивності моральних цінностей призвела до втрати заг критеріїв моралі і морального свавілля. Проти цього виступив Сократ (469-399) бо вважав, що без єдиної сис-ми моральних принципів людство опиняється в небезпеці. Погодився з софістам, що людина сама має здобути розуміння Д і З, а не підкорюватися нав’язаним вимогам. Суттю чеснот вважав знання.

Висока класика: У Платона в центрі Бож Тріада: Першопринципом є Єдине (благо), яке з себе виводить матерію і ідею  іманентну буттю і знанню. Воно абсолютне і не має частин чи кордонів. В першому визначенні єдине постає як Ідея, яка через принцип Єдності і силу Душі розгортається в матеріальному втіленні Космосу і в кожній речі. Ідея є реальною як горизонт предмету, Ейдос – вираження ідеї в голові людини. Чуттєві речі мінливі, ідея незмінна, рівна собі, не сприймається чуттєво, існує у наднебессі, а помилкове уявлення про її чуттєву осяжність нам дає матерія.  Ідеї Платона стають у Арістотеля вічними “формами” речей, не виносяться поза чуттєвий світ і не мисляться окремо від речей.

 Доба еллінізмуСтоїцизм зміщує увагу на проблему людини в світі. Сенека проповідував бідність, але жив в достатку при Калігулі, Нероні. “Листи до Лукреція”, “Про блаженне життя” Марк Аврелій “Наодинці з собою” про божественний зв’язок та благочестя. Ант. скептицизм критикує здатність розуму все обґрунтувати. Вв що буття не є абсолютним, змінення є небуттям. Піррон (не має істинного способу пізнання, бо на кожен аргумент є контраргумент), Секст Емпірик вв , що скептицизм утримується від виявлення сутності, тому не визнає істинність об’єктивного буття і дає людині свободу думки від усталених суджень.

Арістотель

Одна з головних ідей – критика теорії ідей Платона в 4, 5 гл 13 кн. Він висуває 4 заперечення: 1) Вважає ідеї Платона копіями речей, бо для пояснення знання вони не придатні. Єдине, яке наявне в ідеях є і в чуттєвих речах, тому в ідеях нового змісту не має. (Напр, ідея людини, т.є. людина в своїй суті не відрізняється від суми ознак, які є в кожній конкретній людині) 2) Область ідей не потрібна для людського існування, бо є відокремленою від нього. 3) У Платона є відношення загальних ідей до часткових, де загальне –суть часткового, а Ар-ль вв, що одна і та ж ідея постає як субстанція (бо відображається як сутність часткового) і не субстанція (по відношенню до більш загальної ідеї). У Платона часткові речі мають в собі ел-т загального, але загальне не може бути просто складовою окремих речей, тому існують окремо світи ідей і чуттєвих речей, але спільне між ними має бути і Ар-ль вважає, що тоді над цим спільним теж має бути світ ідей, як щось загальне, над ним ще один – це ідея “третьої людини” Ар-ля. 4) Т-я ідей не пояснює рух і становлення речей чуттєвого світу, бо ідеї є замкненим світом.

Друга ідея: про предмет першої філософії (теології). Ідеї Платона стають у Ар-ля “формами” речей, які є вічними. Але на відміну від Пл вони не виносяться поза чуттєвий світ і не мисляться окремо від речей. За винятком Бога, який є безтілесна форма, що наявна поза світом і є нерухомим першодвигуном, мисленням, що спрямоване на власну діяльність. Бог – це Космічний розум, якому не потрібна матерія. А в кожній з речей є Матерія ( т.є можливість стати формою), що поєднується з формою. Т.ч. Ар-ль будує ієрархію природи як градацію одиничних речей або субстанцій, де верхній кордон - Бог, нижній – невизначена речовина, здатна поєднатись з будь-якою формою.

48. Неоплатонізм

Н- ідеалістичний напрям в філософії, що виник у період занепаду римської імперії (3-6 ст). Представники: Плотін, Порфирій, Прокл. Це була остання спроба поєднати на основі платонізму різні системи античної філософії, особливо стоїцизм, скептицизм, піфагореїзм, арістотелізм. Згідно з Н., творцем світу є надчуттєве абстрактне єдине. Єдине шляхом еманації (витікання) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову душу, природу (чуттєвий матеріальний світ). Метою людини за Н., є звільнення від усього тілесного, досягнення блага шляхом екстазу. Н., мав вплив на християнство та середньовічну і почасти на містичну філософію нового часу, зокрема на неотомізм, ірраціоналізм. В часи відродження Н., перетворився на один з найвпливовіших філософських напрямів. Пантеїстичні та раціоналістичні ідеї Н., реалізувалися в творах таких представників філософії відродження, як М. Кузанський і Плафон.

49. Етапи розвитку і основні ідеї середньовічної філософії

Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичниством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.

Погляди на історію він викладає у книзі "Про град божий". Вся історія для Августина – це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему – верховенство церковної влади над світською. Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них ґрунтується, проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя – гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.

Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810–877 рр.).

Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": І – природа не створена, але здатна сама творити – Бог; ІІ – природа створена і сама здатна творити – сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; ІІІ – природа створена і не здатна творити – світ чуттєвих речей, ІV – Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок – першопричину, а цілеспрямованість у світі – мету. Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом.

№ 50 Загальна характеристика філософії відродження

15-16ст. наз. Епохою відродження, ренесансу.  Період Відр. на перше місце ставить Платона. Вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини.

В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина. Характерна риса світогляду епохи Відр-я: орієнтація на мистецтво. Відр.-епоха художньо-естетична. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відр. усвідомлюється такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійно. Особистістю, що представляє саму себе. Формується нова  самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється відчуття особистої сили та таланту.

Ідеалом людини епохи Відр. є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відр. є також її гуманізм. Світоглядною спрямованістю Відр. було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил--ні природи, ні Бога.

Мислителі Відр.: Піко делла Мірандола саме так розумів людину: Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність.

№51 Б. Спіноза “Етика”

3 окремі питання:

1- починається з метафізики;  2- психологія афектів і воля; 3- етика, яка заснована на метафізиці і психології;

     Мислення і простір- атрибути Бога.(У Декарта всі вони- незалежні субстанції; але Бог більше субстанціальний, бо міг при бажанні все це знищити).

Бог має бути нескінченним; індивідуальні душі і частини матерії є аспектами божого існування. Безсмертя-єдність з Богом.

(Може бути тільки одна істота, абсолютно позитивна і вона має бути абсолютно безмежна. Спіноза приходить до безмежного пантеїзму).

Все у світі управляється абсолютною логічною необхідністю: немає свободи волі в духовній сфері чи випадковості в світі фізичному. Все що трапляється, є проявом неосяжної природи Бога.

Негативне існує тільки по відношенню до кінцевих створінь. Гріхи не існують, коли їх розглядати як частину цілого, єдиного і повністю реального Бога.

      Головну задачу своєї філософії Спіноза бачив в розробці етичної теорії, що заснована на вченні про вічну і нескінченну природу, або субстанцію, котра діє відповідно до власних вічних необхідних законів, і модусах, котрими є всі речі матеріального світу і всі душі людей. В людині тіло і мисляча душа- одна і та ж сутність.

Умовою розробки етики Спіноза визначав попереднє пізнання тілесних процесів і зв”язків людини. Уся складність і багатоманітність психічного життя зводиться до двох простих начал: розум, який він ототожнює з волею і пристрастями( афектами)

Всі первинні афекти бувають трьох різновидів:

1-радість; 2-смуток; 3-“вожделение”

Людина керується прагненням до самозбереження і власної вигоди, котрі тількі і визначають доброчинність, яка виступає як людська міць.

Людську природу він ставить в залежність від афектів.

„Вещь, существующая необходимо, может в то же время быть свободной, если она существует по необходимости одной лишь собственной природы»

Свобода, за Спінозою, і є пізнання необхідності, чітке уявлення про те, що необхідно.

Для різних людей існують різні ступені свободи. Хоча пізнання, як таке, безсиле перед афектом, воно саме може стати афектом ( любов до пізнання). Радість пізнання може подавити усі інші афекти і таким чином привести людину до найбільшої свободи.

Спіноза вичерпує свободу пізнанням необхідності і добровільною згодою з необхідністю; він не пов”язує матеріальну практику зі здійсненням свободи.

Свобода для Спінози – господарювання розуму над почуттями, подолання чуттєвих афектів пристрастю до пізнання.

Коло суб”єктів свободи у нього доволі обмежене- це відчуджені від життєвої практики мудреці, змістом життя яких є „інтелектуальна любов до Бога”, іншими словами- пристрасть до пізнання. 

52. Витоки європейського раціоналізму (Декарт і Ляйбніц)

РАЦИОНАЛИЗМ (лат. ratio — разум) — 1) в широком смысле слова — определенная общая ориентация и стилистика мышления, а также доминирующая линия философского развития, идущая от Платона вплоть до первой трети — середины 19 в. со свойственными ей установками на разумность и естественную упорядоченность мира, наличие в нем внутренней логики и гармонии, а также убеждением в способностях разума постичь этот мир и устроить его на разумных началах. Целостная гносеологическая концепция, противостоящая эмпиризму и сенсуализму, провозглашающая разум в качестве главной формы и источника познания. В таком виде Р. формируется в философии Нового времени — Декарт, Спиноза, Лейбниц и др., главным образом под влиянием развития математики и естествознания, хотя его истоки можно обнаружить уже в работах Сократа, Платона и Аристотеля. Характерной чертой Р. этой эпохи было резкое противопоставление разума опыту и чувствам и следующий за этим отказ последним в возможности получения безусловно достоверного (т.е. объективного, всеобщего и необходимого) знания. Не отвергая в принципе роли опыта и чувственного познания в качестве механизмов связи разума с миром, сторонники Р. в то же самое время были убеждены, что только разум является источником научного знания, выступая одновременно и критерием его истинности.

ДЕКАРТ — один из основоположников "новой философии" и новой науки, "архитектор" интеллектуальной революции 17 в., расшатавшей традиционные доктрины схоластики и заложившей философские основы мировоззрения, приведшего к прогрессирующему развитию научного познания. Не только конкретные положения декартовской метафизики и научные открытия Д. оказали влияние на развитие философии и науки: сам освобождающий дух декартовской философии с ее опорой на собственный разум, требованием очевидности и достоверности, стремлением к истине и призывом брать за нее ответственность на себя был воспринят философами и учеными разных стран и поколений. Стремясь к созданию единого корпуса универсального знания, основанием которого была бы метафизика, не находя прочного фундамента и системности в современном ему философском и научном знании, где, по мнению Д., истины достигались скорее случайно, нежели на основе достоверного метода, Д. решает поставить под вопрос всю прежнюю традицию и начать все с самого начала: "не искать иной науки, кроме той, какую можно найти в себе самом или в великой книге мира". Обращаясь к изучению самого себя, к собственному разуму, Д. ставит перед собой задачу отыскать надежный путь, которым следует руководствоваться для достижения истины. Придавая большое значение опыту, Д. понимает его шире, чем опыт внешнего мира или опыт-эксперимент. Важнейшие свойства и истины, принадлежащие нашему сознательному существованию (напр., свободу воли), мы, по Д., постигаем именно "на опыте". Как раз на такого рода опыт, который каждый может испытать на себе.

Готфрид Вильгельм Лейбниц выдвинул учение о монадах (субстанциальных единицах). Последние – духовные сущности, которые не имеют частей и существуют независимо друг от друга. На Земле огромное число людей и душа каждого – уникальная монада. Монадология Лейбница — своеобразная теория идеалистического плюрализма. Главное его сочинение – «Новый опыт о человеческом разуме». В этом сочинении он спорит с Джоном Локком, в частности, выступил против учения Локка о душе как «чистой доске». Лейбниц считал, что изначально у человека есть предрасположенность к тому или иному мышлению – естественная логика, которая действует даже на бессознательном уровне. Эта естественная логика мышления позволяет упорядочивать опыт.

Лейбниц подчеркивал неповторимость каждого явления природы, каждой монады. Он выдвинул теорию об изначальном различии вещей, о том, что нет абсолютных копий, нет абсолютных тождеств и повторений.

Лейбниц — автор четвертого закона логики (достаточного основания). Это важный закон мышления, направленный против поклонения авторитетам и слепой веры. Он выдвинул также учение о предустановленной гармонии.

№ 53 Поняття духу у філософії (Гегель, шеллер, Бердяєв).

„Дух” – це є центральне поняття у філософії Гегеля. Дух – це є найбільш загальне поняття для всіх нематеріальних форм. Нематеріальних форм багато: свідомість, самосвідомість, безсвідомість, підсвідомість. Але дух не можна зводити до свідомості, бо це є одна із форм духовного життя. Свідомість – це є відношення „Я” до предмету. Але вихідною формою духовного життя є душа, що є досвідомою духовною формою життя людини. Душа – це така сходинка у розвитку духа, коли дух уже є, а свідомості іще немає. І індивід у власному духовному розвитку відтворює сходинки розвитку духу людства, а вони є такими: свідомість, самосвідомість, розум, власне дух. Розрізнення цих сходинок у взаємовідношенні предмету та знання. 1.Свідомість: світ для неї є чимось чужим. 2.Самосвідомість: якщо предметом знання стає свідомість, то це вже є  самосвідомість. Тут дух проявляється в соціальному та індивідуальному. Самосвідомість – це свідомість, предметом якої є сама свідомість. Цієї сходинки досягає не кожна людина. 3.Свідомість впевнена у тому, що вся реальність є знання. 4. На сходинці власне духу знання стає тотожним предмету. Тобто об’єкти свідомості на цих сходинках різноманітні, а тому неоднаковим є характер самої свідомості. У „Ф.д.” Г. помітною є думка, що свідомість є духом, який пізнає і звернений на певний об’єкт. І взагалі, сутністю духа є пізнання, а сутністю людини є дух. Дух – це поняття, для позначення усіх форм, що протиставляються матерії. Філософія духу включає в себе вчення про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об’єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. В основі історії лежить світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель наз. Хитрістю розуму (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Поняття духу у філософсько-антропологічній концепції М. Шеллера. „Положення людини в космосі”. Те, що робить людину людиною лежить поза тим, що можна називати життям. Це принцип протилежний всьому життю взагалі. Греки називали його розумом. А Шеллер називає його духом, який включає всебе не лише розум, але й доброту, любов, шану і т.д. Головним в понятті духу є спецефічний рід знання. у визначення духовної істоти входить екзистенціальна незв’язність, свобода. Духовна істота не прив’язана до оточуючого світу, вона вільна від світу, від органічного, від життя, у такої істоти є світ. У тварини немає ніяких предметів, вона лише екстатично вживається у свій оточуючий світ. Вона не може дистанціюватися від оточуючого світу, а лише це і перетворює оточуюче у світ. Людина навчається обходитись з самою собою і зі всім своїм фізичним і психологічним аппаратом як з чужою річчю, що знаходиться в казуальному зв’язку з іншими речами і цим самим отримувати образ світу, предмети якого абсолютно незалежні від їх психофізичних орієнтацій, від їх зацікавленості в речах. „Лише людина, оскільки вона особистість, може піднятися над собою як живою істотою і зробити предметом свого пізнання все, в тому числіі самого себе”. Спецефічним духовним актом є акт ідеації. Ідеація- це вікно в абсолютне, що дозволяє людині вириватися з кайданів просторово-часового світу і вникати в сутнісний смисл буття. Акт ідеації базується на феноменологічній редукції, через яку відбувається дереалізація дійсності – все виноситься за дужки (реальні речі, організми, залежності і зв’язки), а те, що залишається – це чисті сутності. Щоб здійснити акт феноменологічної редукції особистістьмає стати сповнена духовно-моральним настроєм. Якщо ж людину відрізняє від тврини дух, то найсокровеннішу частину духу, центр особистості складає порядок любові – це апріорний закон, якомумає підкорятися людина.В акті любові відбувається саморозкриття предмету.

54. Місце і роль класичної німецької філософії у світовій філософській думці.

Родоначальником класичної німецької філософії є Кант (1724-1804). Філософська творчість Канта ділиться на два періоди: докритичний (до початку 70-х років) і критичний. У перший період своєї діяльності філософ займався дослідженням питань природознавства й намагався дати їхнє рішення з матеріалістичної позиції. Особливо велике  значення для науки й філософії мала гіпотеза Канта про виникнення Сонячної системи з гігантської газової туманності. У ній він висловив у самому загальному виді діалектичну думку про історичне виникнення й розвиток Сонячної системи.

З 70-х років починається критичний період діяльності Канта. Він переходить на позиції філософського дуалізму й на основі критичного аналізу пізнавальних здатностей людини розробляє нове коло проблем. Єдність системи поглядів Канта в цей період визначається тим зв'язком, що він надає постановці й рішенню наступних питань: Що я можу знати? Що я можу робити? На що я можу сподіватися? Що є людина?  Відповідь на перше питання веде до рішення проблеми границь пізнавальних можливостей людини.

І. Кант розробив складну гносеологічну конструкцію, включив у процес пізнання три етапи, три щаблі. Першим іде етап чуттєвого пізнання. Другий щабель - це область розуму. Розум виконує функцію підведення різноманіття почуттєвого матеріалу під єдність поняття. Третій щабель - розум, що володіє, на думку  Канта, здатністю керувати діяльністю розуму, ставлячи перед ним певні цілі.

Заслугою И. Канта є те, що він першим у філософії Нового часу показав складність і суперечливість процесу пізнання. Ці його ідеї знайшли продовження й більше глибоку розробку у філософії Г.В.Ф. Гегеля. Німецька класична філософія після Канта розроблялася такими видатними філософами, як І.Г. Фіхте (1762-1814) і Ф. Шеллінг (1775-1854). Фіхте вніс значний вклад у розробку діа-лектичного методу й проблеми взаємозв'язку теорії й практики.Активний діяльний характер людської свідомості й пізнання він обґрунтовує з позиції ідеалізму, допускаючи при цьому абсолютизацію людської волі в практиці духовного освоєння світу.

Найбільш повне завершення німецький класичний ідеалізм получив у філософській системі Г.В.Ф. Гегеля (1770-1831).

 Абсолютна ідея проходить у своєму розвитку 3 етапи.

1. Розвиток ідеї в її власному лоні, в "стихії чистого мислення". Ідея розкриває свій зміст у системі зв'язаних і переходящих друг у друга логічних категорій; 2. Розвиток ідеї у формі як акт відчуження. Це означає породження природи. Природа не розвивається, а служить лише зовнішнім проявом саморозвитку логічних категорій, що становлять її духовну сутність.; 3. Перехід від далекої для ідеї з в область розвитку духу, розвиток ідеї в мисленні й історії. На цьому етапі абсолютна ідея як би пробуджується й знаходить своє вираження в абсолютному дусі й осягає свій зміст у різних видах людської свідомості й діяльності, у різних формах відносин людей. З досягненням цієї стадії розвиток припиняється.

Класична німецька філософія знаходить своє завершення в матеріалізмі Л. Фейєрбаха (1804-1872). Він рішуче повстав проти ідеалізму Гегеля, показав, що гегелівська абсолютна ідея представляє не що інше, як людський розум, відірваний від його носія. Ту роль, що виконує в гегелівській філософії абсолютна ідея, відзначає Фейєрбах, у теології виконує Бог. Тому абсолютна ідея нічим не відрізняється від Бога, а гегелівська філософія є лише різновидом теології.

Відповідно до Фейєрбаха, мислення не може існувати поза людиною й незалежно від нього, тому що воно є властивістю мозку людини, його діяльністю.

№ 55 Філософія Г. Сковороди: осн. ідеї.

Сковорода - праці „Сад божеств. пісень”, „Нарцис”, „Алфавіт світу”, „Жона Лотова”, „Благородний Еродій”, „Потоп зміїний”, переклади Плутарха, Цицерона.

С. розуміє акт самопізнання не як гносеолог., а як онколог. процес реального наближення люд. до бога шляхом заглиблення у себе. У самопізнанні-сенс люд. життя. Серце-осереддя людського у людині, органон самопізнання. Осн. є вчення про 2 натури 3 світи. Світ з 2х натур(„Нарцис”)- видима (тварь)і невидима (Бог). Бог- безсвідоме начало світу, розмитий в універсамі дух, космічний розум, добро й краса. Твар-минуща, тому неістина, це „лжа”. Невидима визначає сутність всього сущого і існ. лише у видимій (зв’язок). С. наз. Бога природою, переносить його з неба у світ речей. Бог іманентний природі, речам і разом з тим не переходить в них. Світи: великий (макрокосмос),малий (мікро-), символічний (Біблія).- („Потоп зміїний”).

Вел. світ-це весь світ речей, Всесвіт. Він нескінченний, безмежний, складається з вел. кільк. Світів(вінок з віночків, машина з машинок). Субстрат тілесного світу утв.- вогонь, повітря, вода і земля. Макрокосмос склад. з 2х світів - старого і нового. Макрокосмос- істину людину утв. невидиме, дух, її начало. Вн. дух світ залиш. навіки. Люд. – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосм. і Біблії.

Світ символів-самост. Реальність, що забезпечує люд. можлив. осягнення Бога. Через цей світ Бог являється Людині. Осн. символом в Бібл.- Сонце, що символізує вічну натуру. Віце фігури-це ті, що заступають головну-темниця і Йосиф, коробочка і Мойсей, рів і Даніїл. Символом, що зображує начало є кільце або змій(символ Біблії).

 Гармонія люд. буття залежить від додержання кожним принципу сродної праці. У кожної люд. є нахил до сродної собі справи. Ця сродність і є виявом в люд. вічного, „іскри Божої”. Причина всього нерозумного, спотвореного в світі-процес без покликання. Треба пізнати в собі справжню людину, тому С. наголошував самопізнання як універс. спосіб перебудови світу. Не заперечував ролі наук. і техн. прогресу, однак для люд. щастя недостатньо. Самопізнання звернене всередину самої людини й прямує до осягнення Бога в ній. Діалог „Разговор пяти путников о истинном счастье в жизни”. Щастя – це веселість, яка є виявом „здоров’я гармонійної душі”. Справжнє щастя –незалежне від зовн. факторів буття і тому може стати надбанням кожної людини. Досягнути щастя – досягти душевного миру.

56. Філософія марксизму, її місце в історії світової філософської думки

Марксистська філософія виникла в 40-х роках XІХ ст.

У політичній сфері чітко позначилося виділення пролетарського руху як самостійного загону працюючі   права, що відстоюють свої. Завершилося формування ряду авторитетних політичних і професійних організацій пролетаріату. Після перемоги буржуазних революцій пролетаріат і буржуазія перетворилися у відкритих класових ворогів, протиборство між якими виступило на перший план у конфліктах, що розбурхував найбільш розвинені країни Європи. Класова боротьба пролетарів стала приймати усе більше розвинені форми.

У цих умовах виявилася об'єктивна необхідність створення наукової ідеології робітничого класу, вироблення принципово нових філософських поглядів. Це завдання було вирішено Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Энгельсом (1820-1895).

В "Экономическо-философских рукописах" Маркс досліджував проблему відчуження праці, проаналізував минуле, сьогодення й майбутнє приватної власності на землю, висунувши тезу про її знищення в результаті дії конкретних економічних законів (одне із самих спірних у нинішніх умовах положень марксизму). Він почав критику зрівняльного комунізму, дав матеріалістичне трактування природи й людини.

Спільна робота Маркса й Энгельса "Маніфест комуністичної партії" і твір Маркса "Убогість філософії", створені в 1847 р., завершили процес формування марксизму. У них уперше викладені ідеї діалектико-матеріалістичного світогляду. Обґрунтована ними концепція матеріалістичного розуміння історії має загальфілософський характер, виступаючи по суті своєї концеп-цией загальсвітоглядної й загальметодологічної.

У марксистській філософії представлена оригінальна концепція людини. По Марксові, людина не просто живе, почуває, переживає, існує, але, насамперед , реалізує свої сили й здатності в специфічному для неї бутті - у виробничій діяльності, у праці. Він такий, яке суспільство, що дозволяє йому певним чином трудитися, вести виробничу діяльність. Людини відрізняє його соціальная сутність.

Поряд із принципом розвитку, у марксистській матеріалістичній діалектиці фундаментальне значення має також принцип загального взаємозв'язку. З погляду  основоположників марксизму, останній вы-ражает атрибутивна властивість матерії, що полягає в тім, що всі предмети і явища перебувають у нескінченно різноманітних залежностях, у різних відносинах друг до друга, у взаємозумовленості свого існування й розвитку.

Створена Марксом і Энгельсом матеріалістична діалектика виступила в якості нової історичної форми діалектики. Осуществ-ление в її рамках синтезу матеріалізму й діалектики сприяло їхньому взаємному збагаченню. З одного боку, ідея розвитку зіграла важней-шую роль у поглибленні подань про сутності матерії й материаль-ного єдності миру. Поряд із цим розробка вчення про розвиток на после-довательно матеріалістичній основі дозволила діалектиці обпертися на винятково широку фактологическую базу й повніше виявити свої эв-ристические (использующие продуктивне творче мислення) возмож-ности як  метод наукового пізнання.

№ 57 Філософія неокантіанства: основні течії.

Фізіологічний напрям: Ланге, Гельмгольц

Психологічний напрям: Фріз, Нельсон

Реалістичний напрям: Ріль, Кюльпе, Бехер.

Марбурзька школа (трансцендентельно-логічний напр.): Коген, Наторп, Кассірер. Предмет пізнання ототож. з поняттям про цей предмет, буття є чиста сукупність відношень між поняттями. Предмет пізнання – не субстанція, що лежить по той бік будь-якого пізнання, а обєкт, що формується в прогресуючому досвіді. Отож, філософія має за ціль виключно творчу роботу створення обєктів всякого роду, та пізнає цю роботу в її чистій законній основі і цим пізнання обгрунтовує (Наторп). Оскільки ці обєкти є обтами культури в цілому, мислення, дане у формі науки та орієнтоване на неї, постає законоутворюючим творцем культури. Відмовляються від речі-в-собі як джерела чуттєвого знання, і щоб не впасти в субєктивізм, вводять обєктивно-ідеалістичні начала: бога (Коген) та логос (Наторп)

Баденська школа (трансцендентально-психологічний): Віндельбандт, Ріккерт, Ласк. Екстенсивна та інтенсивна багатоманітність досвіду – джерело пізнання як психічного процесу, результатом його є трансцендентальне знання (всезагальне та необхідне). Останнє стає можливим, якщо визнати його предметом цінності, з якими воно повинне узгоджуватися, щоб досягти своєї цілі – істини. Таким чином філософія виявляється наукою про цінності. Останні тут мають об’єктивний характер – не існують “реально”, а є значимими.(см. Марбурзька школа – спосіб відходу від суб’єктивізму при відмові від об’єктивності речі-в-собі).

Загальні основи: Лозунг “Назад, до Канта”. Спільна кантіанська ідея: форми споглядання (простір і час), та рассудку (категорії) – функції суб’єкта пізнання. Мабрург: річ-в-собі не дана, а задана, як можна задати формулою якусь криву на площині. Баден: річ-в-собі взагалі втрачає сенс, бо “буття всякої дійсності повинне розглядатися як буття в свідомості”(Ріккерт, “Введення в трансцендентальну філософію”).

В цілому неокантіанство – “критика Канта з правого боку” – з позицій послідовного ідеалізму.

58.М. Вебер „Протестантська етика і дух капіталізму"

Аналіз впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин

розглянуто питання про співвідношення між віросповіданням і соціальним розшарува шям

проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утверди ;нню ринкових відносин в економіці

Значну увагу приділено вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютеранської концепції професійного покликання як фактору, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу „Протестантська етика" і „дух капіталізму" і сам капіталізм як економічна система витупають, за Вебером, як явища вибірково-споріднепі. Кожне з цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку. Мета автора- пояснення механізму впливу релігійних мотивацій особистості на її екс юмічну поведінку. Вироблені ідеологами реформації нові цінності сприяли „прориву" системи традиі оналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це зі свого боку сприяло утвердженню у масовій свідомої і нових, відмінних від традиційних понять про професію, працю, дисципліну і т. д.

Людина розглядається як об'єкт особливої божої ласки, здатний зрівнятися з самим ті зрцем

59.Філософія життя.

ФЖ- суб’єктивно-ідеалістичний напрям у  філософії, який розглядає все існуюче як форми прояву життя. Виникла в 70-х рр. 19 ст. як відображення в свідомості ірраціональних основ. Гол. представники: Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер. ФЖ- була реакцією на механістичний характер природознавства 19 ст. Прихильники ФЖ- відстоювали погляд на світ як на цілісний організм. Вони виступали проти панування методологізму й гносеологізму в філософії 2-ї пол. 19 ст., за відновлення філософії як світогляду. В ФЖ. виділилося кілька напрямів, які різняться інтерпретацією вихідного поняття життя. Перший напрям, представник Ніцше, виходить із суто біологічного розуміння життя, пропагує примітивізм і культ сил Другий нап. (Дільтей, Зіммель, Шпенглер) розглядав світоглядні проблеми й історичні форми розвитку духу, розробляв спеціальні методи історичного пізнання. Спільним для всіх різновидів ФЖ  є ірраціоналізм, заперечення ролі науки, намагання довести що вона має суто утилітарне значення. Традиційний розрив між S і О представники ФЖ намагаються подолати за допомогою ідеалістичної інтерпретації інстинкту і інтуїції.

Саме життя осмислюється як буття, становлення й пульсація. Творчість розглядається як внутрішньо притаманна життю. Ідеї ФЖ на сучасному етапі пропагують неофрейдизм, екзистенціалізм, персоналізм.

60. Філософія фрейдизму та неофрейдизму

Определяющее влияние на разработку этой проблемы оказал австрийский невропатолог, психиатр и психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939). Он открыл целое направление в философской антропологии и медицине, согласно которому бессознательное является и важнейшим фактором человеческого существования, и глубинной причиной ряда психических заболеваний. Возникающие у человека под влиянием различных обстоятельств его жизни «комплексы» («комплекс Эдипа», «комплекс вины» и др.) вытесняются из сознания в область бессознательного и могут затем повлечь за собой душевную болезнь.

В этом методе, получившим название психоаналитического, приоритет отдавался сексуальному в сфере бессознательного, которое является, по мнению Фрейда, источником мотивационного поведения личности, неким организующим центром для всех других составляющих человеческой психики. Психосексуальная энергия («либидо») питает «инстинкт жизни» (Эрос). Между ним и «инстинктом смерти» (Танатосом) происходит борьба, в которой проявляется драматизм человеческого существования.

Рассматривая бессознательное как могучую силу, Фрейд сформулировал свое понимание человеческой психики. Последнее основывается на выделении в психической сфере человека трех структурных уровней (пластов), обладающих своей собственной спецификой и находящихся в определенном соподчинении друг с другом. Самый низший, глубинный уровень составляет «Оно» - сфера бессознательного, в которой сосредоточены различные биологические влечения (прежде всего, сексуального характера) и вытесненные из сознания идеи. В этом наиболее мощном, объемистом уровне человеческой психики, сравнимом как бы с подводной частью айсберга, главенствует принцип наслаждения (удовольствия). Над ним надстраивается сравнительно небольшой уровень сознательного («Я») – как своеобразный посредник между бессознательными влечениями человека и внешней реальностью, включающей природное и социальное окружение. Уровень «Я» стремится заменить принцип наслаждения(удовольствия), который господствует в «Оно», принципом реальности, хотя это и не всегда ему удается. Заметим, что Фрейд все время преувеличивал роль бессознательного начала, т.е. приписывал главное значение «Оно» по отношению «Я». Наконец, по Фрейду, существует еще и самый верхний уровень человеческой психики – « Сверх -Я», являющийся особой морально-критической инстанцией, которая опирается на существующие общественные идеалы, нормы, ценности. Это – сфера долженствования и моральной цензуры.

НЕОФРЕЙДИЗМ Одним из его представителей стал швейцарский психолог и психиатр Карл Густав Юнг, который несмотря на общемировоззренческую солидарность с З.Фрейдом, пересмотрел некоторые постулаты учения последнего. В сфере бессознательного Юнг выделил так называемые «архетипы». Если «комплексы» переживаний, вытесняемые из сознания в бессознательное, являются у Фрейда результатом индивидуальной жизни человека, то «архетипы» Юнга связаны с коллективной жизнью людей и закрепляются в психике человека исторически, передаваясь по наследству из поколения в поколение.

Эрих Фромм пришел к выводу о неспособности ортодоксального фрейдовского психоанализа решить проблему взаимодействия личности и общества. Отвергнув биологизм Фрейда, он попытался увязать психологические факторы с социальным процессом. Фромм вывел понятие «социального характера», подразумевая под этим нечто общее, что присуще людям в любом обществе, и что позволяет им наиболее эффективно приспособиться к требованиям этого общества. По мнению Фромма, личностный и общественный процессы идут по пути конкуренции и конфронтации двух ориентаций социального характера – рыночного и продуктивного, которые выражают два способа человеческого существования обладания и бытия.

По мнению Фромма, альтернативой обществу «обладания», порождающего людей с «рыночным характером», должно быть общество, в котором на первое место ставится бытие самого человека.

61. Екзистенціалізм (загальна характеристика)

Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.

Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора (1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як «неуважність».  Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше (1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. .

Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем. Натомість його методологія, забезпечена феноменологією, що її найкраще сформулював Едмунд Гуссерль (1859–1938), є гранично новою.

Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер (1889–1976) і Жан-Поль Сартр (1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць «Буття і час» (1927) та «Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність.

Найвищим досягненням екзистенціалізму стало змалювання болісної ендемії людського існування. Тут доведеться дещо повагатися з приводу прийнятого нами припущення, оскільки більшість громадян індустріального суспільства в звичайних обставинах усе ж таки стикаються віч-на-віч не лише з одними жахами і болем, так яскраво змальованими в славетних літературних творах, які беруть початок з екзистенціалізму. Більшість людей знаходять досить багато смислу в своєму житті і зазвичай не відчувають, що вони живуть у вакуумі. Можливо, екзистенціалізм розповідає нам переважно про відчуження в сучасних умовах інтелектуалів, а не звичайних людей. Ця точка зору підтверджується згадкою про те, що найбільшої популярності ця філософія набула після поразки в війні, тобто в часи, коли всі були охоплені почуттям відчаю.
   У філософському плані екзистенціалізм має два значних недоліки. По-перше, його філософія свідомості поверхова і показна. Доказом того, що ми вільні, може бути просто те, що ми відчуваємо себе вільними. Особисто я не відчуваю такої свободи, і це все, що має бути сказане, як це доводив Ноам Хомські стосовно спроб пояснити поведінку людини за допомогою засобів, які йдуть повз її свідомість. Друга точка зору дуже близька до першої. Екзистенціалізм ніколи не обтяжував себе проблемами сучасної науки, хіба що перекреслюючи її значення. Цього не можна робити. Наука трансформувала сучасну політику, забезпечивши заможність, але ж, як доводив Макс Вебер, усьому цьому є людська ціна. Наукова точка зору намагається знищити набуті навички і знання. Ми не в змозі більше довіряти нашому Lebenswelt (життєвому простору), отже, маємо нині можливість пояснити наші власні дії з наукової точки зору.

№ 62 філософська герменевтика. Розуміння та інтерпритація в  гуманітарних науках

 Герменевтика-(гр.— роз'ясняю, тлумачю), мистецтво і теорія тлумачення текстів. В давньогрецькій.-греч. філософії це розуміння, тлумачення (іносказань, багатозначних символів і т.д.); у неоплатоніків — інтерпретація творів древніх поетів, насамперед Гомера. У христ. письменників —  тлумачення Біблії. Особливе значення отримала в протестантських теологів (інтерпретації священних текстів).

Загальнофілософська. проблема Г. була поставлена в ранньому нім. романтизмі Ф. Шлегелем і розроблена Шлейермахером, котрий був протестантським теологом і філологом-класиком одночасно.

Як метод власне историчної. інтерпретації Г. розроблялась далі в т.зв. историчній. школі (Л. Ранке, И.Г.Дройзен, особливо В. Дильтей). Дильтей визначає Г. як «мистецтво розуміння письмово фіксованих життєвих проявів» Основою Г. Дильтей вважає розуміючу психологію — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Однак при психологич. підході до реальності щиросердечного життя індивідуальності з'являються як ізольовані світи, і взаємопроникнення їх неможливе. У цьому зв'язку осн. проблема Г. формулюється Дильтеем так: «Як може індивідуальність зробити предметом загальнозначущого об'єктивного пізнання чуттєво дане виявлення  чужого індивідуального життя?»  Необхідність загальзначимості пізнання вимагає виходу за межі психологич. трактування індивідуальності, і п цим  шляхом пішла феноменологія.

Аналізуючи «чисту свідомість», Гуссерль виділив у ньому неусвідомлюваний фон   актів свідомості, той «нетематичий горизонт», який дає  певне «попереднє, знання» про предмет.  Горизонти окремих предметів зливаються в єдиний тотальний горизонт, к-рый Гуссерль згодом назвав «життєвим світом» і  котрий дає можливість  взаєморозуміння індивідів; при будь-якому дослідженні далекої від нас культури необхідно насамперед реконструювати «горизонт», «життєвий світ» цієї культури, у співвіднесенні з яким ми тільки і можемо зрозуміти зміст окремих її пам'ятників.

Хайдеггер тлумачив реальність «життєвого світу» як мовну реальність за перевагами. У своїх пізніх роботах, багато в чому що визначили наступне розвиток Г. (особливо у ФРН), Хайдеггер спробував звільнитися від психологізму і суб'єктивізму в розумінні сутності мови. Мова як историч. обрій розуміння визначає долю буття; не ми говоримо мовою, а скоріше мова «говорить нами».

Розробка филос. Герм. як напрямку суч. філософії була почата італ. істориком права Е.Бетті і нім. філософом Гадамером.

У 1960—70-х рр. проблеми герм. розроблялися П. Рикером у Франції, Г. Кунем, А. Аппелем у ФРН, Э. Коретом,  При всіх розходженнях варіантів филос.герм загальними її рисами є недовіра до безпосередніх. свідчень свідомості, до проголошеного Декартом принципу  безпосередньї ймовірності  самосвідомості і звернення до «непрямих» свідченнь про життя свідомості, які втілюються не стільки в логіці, скільки в мові.

№ 63 Російська релігійна філософія. Принцип всеєдності (В.Соловйов та його послідовники)

Рос. рел. Філ. - філософське вчення (ідея, принцип), що розкриває внутрішню органічну єдність буття як универсуму у формі взаємопроникнення й розподіленості складових його елементів, їхньої тотожності один одному й цілому при збереженні їх якості й специфічності. Починаючи з неоплатонізму. Найбільш яскраве вираження проблема  знайшла в російської філософії, де, починаючи з B.C. Соловйова, склався самобутній напрямок - філософія рел., до якої можуть бути віднесені системи Флоренського, Булгакова, Карсавина, Франка, Н. О. Лосского, а також,  погляди С. Н. Трубецького, Е. Н. Трубецького, Лосєва й ін. У російської філософії можна виділити чотири системи.: 1)софиологічна, 2)монодуалістична (панентеістична), 3)моноплюралістична, 4)символічна. 

В.Соловйов (1853-1990) свою етику засновує на релігії: людина є моральною, якщо вона вільно підкорює свою волю богу і прямує до абсолютного добра та устрою Боголюдського царства. Соловйов виступив з “філософією всеєдності”, яка не співпадає з жодною кантівських здатностей душі (пізнання, бажання, почуття задоволення). Цей стан він називає Любов`ю (серцем). Любов і співпереживання носять не чуттєвий, а духовний характер. В роботі “Смисл любви” цей смисл автор визначає в спасінні в людині людського “через жертовність егоїзму”. Людина в коханні долає егоїзм і при цьому не втрачає свою особистість, не розчиняє її в іншій людині, а звеличує її. Егоїзм людини – це зло і самознищення, бо стверджуючи себе поза іншою людиною, вона тим самим втрачає сенс власного існування і перетворює всою індивідуальність в просту форму. Подолати егоїзм може лише статева любов, бо в центрі дружби, патріотизму, материнської любові стоїть власне я. Але завдання кохання – це не поєднання людей лише заради самого кохання, чи задля народження дитини, його смисл – поєднати двох обмежених істот, щоб утворити істоту ідеальну.  Соловйов вважає, що морально-нормативною діяльністю людства має бути така діяльність, яка ставить собі за мету здійснення всеєдиного боголюдского суспільства. Людина має прагнути до абсолютного добра не для окремого індивіда, а для всього людства. Моральний сенс життя людини -  служіння Добру. Удосконалення суспільства веде до створення на землі „Царства Божого”. На шляху до цього царства люди мають діяти спільно, утворюючи суспільство, що побудоване на принципах справедливості. У цьому суспільстві будуть вирішені усі соціальні протиріччя, встановлений істиний християнський мир, всезагальна справедливість, істина свобода. Таке суспільство є добровільний духовний союз людей, церква. На даний час у людині та в суспільстві має місце неправильне співвідношення матеріального та духовного

Найбільш розвинену форму дана концепція отримала у філософії Лоского, вихідним принципом міркувань якого є ідея "іманентності всього всьому". Інша спроба інтерпретації проблеми.здійснюється  на основі синтезу християнської онтології й символістської картини реальності була почата пізнім Флоренським ("Імена", "Іконостас" і ін.) і раннім Лосєвим ("Філософія імені", "Діалектика міфу" і ін.). Вся реальність, згідно Флоренскому й Лосєву, перейнята значеннєвими відносинами, являючи собою сукупність символів цих змістів. На вершині й у підставі реальності перебуває Бог, сам символом не є, але що породжує й уміщає в себе значеннєву сторону всіх символів. Єдність усього сущого вбачається в його натхненності, свідомості, энергийной, а не субстанціальної причетності всього Богу

№64 Філософські форми усвідомлення  Бога (теїзм, політеїзм, деїзм)

ТЕЇЗМ (греч. theos - бог) - релігійно-філософське вчення, яке визнає існування особистого бога як надприродної істоти, що володіє розумом і волею і таємничим образом впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Все що відбувається в світі теїзм розглядає як здійснення божественного промислу. Природна закономірність у Т. стає  у  залежність від божественного провидіння. Навідміну  від деїзму, Т. затверджує безпосередню участь бога у всіх світових подіях, а на відміну від пантеїзму, відстоює існування бога поза світом і над ним. Т — ідеологічна основа клерикалізму, теології і фідеїзму. Т. ворожий науці і науковому світогляду.

ПОЛІТЕЇЗМ І МОНОТЕЇЗМ (греч. poly - багато, monos - один і theos -бог) - багатобожжя і єдинобожжя;  поклоніння декільком чи одному богу. П. виникає з тотемізму, фетишизму, анімізму на стадії розкладання первісної ладу. Віру в безліч рівноправних фетишів, духів змінює віра в богів, що отримали конкретний вигляд, ім'я, культ. В ієрархії богів знайшли віддалене відображення суспільний поділ праці, земні відносини панування і підпорядкування. Подальше зміцнення рабовласницького ладу, створення монархій призвело спочатку до єдинопоклоніння, культу одного бога, причому визнавалося існування ін. богів. Потім з пантеону богів виділяється єдиний усемогутній бог - копія земного царя; затверджується монотеїзм. Але чистого монот. не існує. Навіть у таких монотеїстичних релігіях, як іслам і іудаїзм, помітні сліди політеїзму, не говорячи вже про християнство з його трійцею, богородицею і масою святих.

ДЕЇЗМ (лат. deus - бог) - вчення, яке визнає існування бога як безособову першопричину світу, що розвивається потім по своїх власних законах. Родоначальник деїзму -англ. філософ 17 століття. Г. Чербері. деїзм відмінний від теїзму тим. що визнає зв'язок бога зі світом і людиною, пантеїзму тим, що розчиняє бога в природі, і атеїзму що заперечує саме існування бога. В умовах панування феодально-церковного світогляду деїзм був нерідко прихованою формою атеїзму, зручним для матеріалістів способом відокремитись від релігії. Представниками деїзму у Франції були Вольтер, Руссо, в Англії - Локк, Ньютон, Толанд, Шефтсбери, у Росії - Радіщев, И. П. Пнін, И. Д. Ертов і ін. Під прапором деїзму виступали також ідеалісти (Лейбніц, Юм) і дуалісти. У сучачних умовах під деїзмом найчастіше ховається прагнення виправдати релігію.

№ 65 Мистецтво як явище духовного життя суспільства

Мистецтво – форма естетичного освоєння світу людиною, що виникає в процесі художньої творчості – особливого виду людської діяльності і конкретно-чуттєвого, образного відображення дійсності з позиції певних естетичних ідеалів, одна з форм суспільної свідомості. Естетичне освоєння світу здійснюється в мистецтві різними художніми засобами залежно від видів і жанрів. Мистецтво є, насамперед, естетично-пізнавальною діяльністю, відображення певних для людини явищ життя. Спільним для всіх видів мистецтва засобом цього відображення є художній образ, значення якого полягає у неповторності здатності відображати  загальне й істотне через конкретне у формі, доступній безпосередньо емоційному сприйняттю. Різноманітні явища життя відображаються в усіх видах мистецтва як прекрасне й потворне, піднесене й низьке, трагічне й комічне тощо,  виявляючи через естетичну оцінку їхню суспільну сутність.

Роль передового мистецтва в суспільному житті полягає в утвердженні справді прекрасного, піднесеного, героїчного в житті, в морально-естетичному осуді потворного, низького, ганебного.

Оскільки людина живе в суспільстві, з іншими людьми, вона осмислює дійсність не індивідуально, а колективно, свідомість має суспільний характер. Формами сусп.  свідомості  є мораль і релігія, наука і філософія, політика і право. Однією із форм сусп. свідомості  є мистецтво. Предметом мистецтва є людина. Щоб показати людину автор відтворює час, коли живуть їх герої, особл. соц. середовища, індивідуальні їхні відмінності і т.д. Так, окрім предмета в мистецтві є й його особлива форма. Формою в якій мистецтво відображає дійсність є художній образ.  

№ 66 Конценція масової культури в сучасній естетиці

“Масову культуру” називають типовим продуктом масового суспільства. Вона характеризується організованою індустрією споживання. “Масове мистецтво” продукт “індустрії розваг” у сучасному суспільстві, твори придатні для тиражування каналами масової комуніцкації, розрахвані на найширший збут. У системі “масової культури” художній твір стає стандартизованим товарним продуктом, орієнтований на низький культурний рівень споживача. Розважальність витісняє пізнавальну роль мистецтва, естетичне переживання замінюється пасивним споживацьким ставленням до готового товарного об”єкта. Звідси швидке моральне старіння  продуктів масової культури, постійне звертання митця до до все гостріших подразників (насилля, секс тощо)

В продуктах масової культури виявляється  знеосібненість масової свідомості, в них відсутня моральна відповідальність  художника за свою творчість

67. Українська філософія у світовому філософському контексті.

Укр., філ на тер. сучас. України бере початок від спільного з рос. і білорус, народами джерела — культури Киїнської Русі.

В епоху феодалізму панівною на Україні була реліг. ідеологія. Протест нар. мас. проти соціального гніту феодалів та їх ідеології, відобразився в реліг. єресях, що поширилися тут у 15—16 ст. В цей час на Україні виникли гуманістичні ідеї (Станіслав Оріховський, Павло Русин, , Юрій Дрогобич.), що також протидіяли середньовіч. теологічному світоглядові.

Розвиток філософ. і сусп.-політ, думки на Україні значно пожвавився в 17 ст.— в період боротьби нар. мас за воз'єднання з Росією. В цей час активізують свою діяльність братства, виникла плеяда письменників-полемістів, які присвятили свою творчість боротьбі проти католицизму й унії (С. Зизаній, X. Філалет, М. Смотрицький, І. Вишенський, Л. Баранович.).

Українська філософія найповніше відобразилася в творчості видатного укр. філософа 18 ст., просвітителя, гуманіста, демократа Г. С. Сковороди. Залишаючись у цілому на об'єктивно-ідеалістичних позиціях, Сковорода разом з тим висунув матеріалістичну тезу про вічність і нестворюваність матерії.

Піднесення суспільно-політичної й філософ, думки на Україні в 1-й пол. 19 ст. було пов'язане з розвитком капіталістич. відносин, з активізацією антикріпосницького руху й пожвавленням на цій основі суспільного життя. Прогрес, вчені В. Н. Каразін, І. С. Ризький, П. Д. Лодій, Т. Ф. Осиповський, В. І. Лапшин, М. О. Максимович, О. І. Стойкович, О. М. Шумлянський та ін. виступили з пропагандою елементів матеріалізму в науці, з критикою ідеалістичних систем, зокрема І. Канта й Ф.-В. Шеллінга.

В 40-х pp. 19 ст. на Україні в тісному взаємозв'язку з рос. революційним демократизмом виник революційно-демократичний рух. Родоначальником його був геніальний революціоніст поет і мислитель Т. Г. Шевченко.

Філософією, тією чи іншою мірою пов’язаний з неокантіанством, неогегельянством і позитивізмом, представниками яких на Україні були Гогоцький, Юркевич, Лесевич. Велику роль у розвитку Ф. на Україні в цей період відіграло поширення марксизму.

Українська філософія в світовому філософському контексті. Західно європейський романтизм сприяв формуванню філософської думки в Україні, вплив Канта, Фіхте, Шеленга, Гегеля. Через навчання української молоді в німецьких університетах і читання лекцій Європейських професорів в Україні, 1803 р. Рубан видає перший переклад російською Канта “основоположенія метафізікі нравов”. Ідеї Фіхте приніс до Харкова перший професор філософії в Харкові ШАД  він переклав Фіхте “ Яснейшее изложение в чем состоит существеная сила новейшей философии».

Орест Новицький – вплив Гегеля ідея історизму, суперечності іб-ба ідей є сутністю самої свідомості, кожна система осмислюється тільки в своєму розвитку і в контексті цілого. Історія – це не витвір людей а вплив абстрактного духу який розвиваєть за незмінними законами.

Сельвестр Гагоцький – професор філософії університету св. Володимира. Філ. 19 ст. необмежується єдиними визначеннями буття. Всі свої дослідження вона спрямовує до того щоб пояснити саму послідовність як в розвитку пізнання, пізнання дійсності, так і самого життя ( внутрішнє і зовнішнє). Саме в цьому вбачає заслугу німецького ідеалізму (зокрема Суб’єктивного ідеалізму Фіхте), який  виступав проти розриву теоретичного і практичного в поглядах Канта.

68. Маси і тоталітаризм . „Повстання мас” як проблема історії ХХ ст.. (Х. Ортега-і-Гассет)

Цивілізація ХІХ ст. створила масову людину. Дві основні характеристики цієї цивілізації, що створили нову соціальну реальність – ліберальна демократія та техніка. Саме вони покликали до життя масу в кількісному сенсі.

Масове суспільство: - розподіл суспільства на еліту і натовп; - перетворення переважноїсукупності суспільства на мехахічну сукупність індивідів що підпорядковує систему примусових норм; - відсутність внутрішньої цілостності особистості; - конформізм – висока емоційність низький інтелектуальний рівень, схильність до навіювання, до рівності.

Повстання мас – як двояке явище (позитив/негатив). Повстання мас в кінцевому рахунку може відкрити шлях до нової, раніше не відомої, організації людства, але може призвести і до катастрофи.

Не має потреби заперечувати досягне ний прогрес, але можна посперечатися з приводу його надійності.

Масова людина втратила мораль.

Маси і тоталітаризм. Робота Х. Ортеги-и- Гасета “ Повстання мас” – в якій так іменується криза європейських народів і культур. Поєднання ліберальної демократії(“найвищої з відомих форм суспільного життя”) і технічного прогресу 20 ст.  забезпечіло високий рівень Європейського життя. В цих умовах життя окремої людини , перш за все представника середнього класу, перестала бути постійним подоланням труднощів і перешкод, стало комфортним, захищеним, а багато в чому і гарантованим. В резульраті чого різко збільшилось народонаселення Європи, на арену історії вийшли маси людей, яких навчили користуватись сучасною технікою, але не розтлумачили розуміння історичних задач і принципів цивілізації. Для  Ортегі будь-яке суспільство поділяється на дві частини: “вибрана меншість” – ті, хто орієнтує своє життя на служіння високим етичним цінностям, кого вирізняє вимогливість, постійне самовдосконалення,  хто підкоряє своє життя нормам, що лежать в основі культури; і керована цією меншісттю маса.  Однак в нових умовах виникає особливий представник маси, котрого Ортега називає “людиною-масой”. Засвоївши, як користуватись останніми новинками техніки, і вважаючи технічний прогрес гарантованим, ця масова людина не хоче знати принципів , на яких будується цивілізація, її відрізняє почуття вседозволеності і визнання лише власного авторитету, самозадоволеність і непокірність.  Представника такої людини він знаходить серед технічних спеціалістів, вченних-експеорементаторів – цих аристократів часів буржуазії. Розвиток науки потребує експеремента і все більшої спеціалізації, в результаті чого технічний спеціаліст втрачає здатність до інтерпретації буття як цілого. Образ такого інтелегента і є для Ортеги символом людини-маси. Людина- маса хоче, щоб держава гарантувала їй життя і охороняла її спокій, при будь яких соціальних конфліктах вона вимагає від держави їх вирішення. В результаті чого держава починає втручатись в такі сфери життя суспільства, куди раніше не втручалась. Ортега предбачає, що результатом цього може стати ситуація, коли суспільство вимушене буде жити задля держави, людина для державної машини, що може призвести до до мілітарізаціїсуспільства, звідки дорога до фашизму, який Ортега називає типовою доктриною масової людини. Тому він наголошує на необхідності розвести повноваження держави і суспільства.

Маса розчавлює під собою все, що відмінне, індивідуальне, кваліфіковане й добірне. Чому високий рівень життя не робить людину щасливою – в цьому полягає феномен масової свідомості, орієнтованої не на пошук творчих можливостей, а на консервацію і відтворення досягнутого порядку життя на консолідацію людської маси з метою її тоталізації.

Гасет “Втеча від себе”, супроводжується поширенням міфологічного “героя” готового прийняти на себе відповідальність за долю свого народу й повести його у світле майбутнє. Такі герої (вождь, фюрер) справді зявляються і тоді маса упорядковується тоталітарну суспільну систему.

Московічі – навіювання: навіювання сприймається як єдиний спосіб організації громадської думки і маніпулювання свідомістю мас – пряме вторгнення в психологічне життя; - навіювання підвищує ефективність комунікації коли потрібно подолати опір через винекнення недовіри – через нечітке уявлення людиною своїх інтересів. Навіювання – це впевненість без логічних доказів( на підставі престижу джерела).

Канетті – “маса і влада” – авторитет того хто виголошує; - людина захищає ту чи іншу ідею; через просте лаконічне ствердження, постійне повторення, заразливість ,привабливість ідеї що виключає логічне мислення. Масу утворює розрядка коли всі в ній звільняються від відмінностей, плюс ідеал спільного ворога.

Фромм – психоаналіз зясовує який тип людини потрібен сучасному суспільству, поняття соціального характеру – дещо спільне для представників однієї  культури – визначає соціальний взірець поведінки; - авторитаризм – тенденція до відмови від власної особи.

Арент – “Походження тоталітаризму” ; - насилля губить владу; - комбінація сили і безвладдя - насилля;особливість становища сучасної людини – взаємозвязок її публічного і приватного життя звідси руйнування приватного життя призводить до всеохоплюючого панування тоталітарних режимів.

№ 69 Принцип історизму в європейській філософський традиції.

Сьогоднішню європейську філософію хар-є одна риса-її гуманітарний інтерес, направленість на гуманітарну науку. На першому плані фігурують комунікат дія у взаємовідношеннях, мова, психогенезиз особистості, “життєвий світ”.  Історизм завжди маніфестував себе як антитези апріорізму. Він аргументував знанням фактів, які вказують на “фактори”, що обумовили саме такі дії, наслідки.  Немає нічого в наслідку, чого б не було в причині у виді посилань – тезиз історизму, що спирається на детермінізм. З цієї сторони істина фактів набуває сенсу в контексті застосування детерміністських пояснювальних схем. Виходячи з цього принципу, філософія бачила факти в їх гносеологічному вимірі.

Класичний історизм в своєму філософському баченні світу орієнтувався на фізікалістську модель, коли говорилось про “природньо-історичний процес”(Маркс), про “соціальну статику чи “динаміку”(Конт). Тут історія є сукупне ціле законів, тенденцій. Але історія є саме історією, оскільки те, що в ній збулося, не просто відійшло в минуле, а має певний смисл для склеювання тих реалій, які кожен раз (тепер) “є” в стані буття і якимось чином здійснюються зараз. Буттєвий вимір історії лежить не лише у великих грандіозних масштабах історичних подій, але і в долі кожної особистості.  Природа пам’яті людини різниться від мнемонічних здібностей психіки тварин. Людина не просто пам’ятає яку-небудь подію. Пам’ять свідомості дає більше: вона направлена на сенс того, яке враження зробило явище, що припоминається. Історизація реалій життєвого світу стає онтологічним фактом цього світу, стає “апріорною” та наявною обставиною розуміння норм, правил, традицій, тобто історично свідомого буття певних людських спільностей.

Свідомість людей історична тим, що і яким чином здійснилось для неї, стала онтологічним моментом її смислової зв’язності зі світом співіснуючих людей.

№ 70 Праця і техніка як чинники господарства.

Техніка:

  •  штучне  утворення, але функціонує за законами природи – артифакт(виготовлене людиною).
  •  Функціонує як інструмент, складає певну систему(технічні вироби формуються людиною поступово)
  •  Специфічно інженерний спосіб використання природи – набуває характеру 2 природи.
  •  Невіддільна від технології – сукупність принципів, що складають систему.

4 способи створ техніки:

  1.  досвідна техніка(17-18ст.) – технічний досвід через масове використання заліза(млини)
  2.  Інженерія – Новий час (індустріальне суспільство) – дослідж певних процесів – механіка+математика певні розрахунки – перехід до розшириного товарного виробництва(шлюзи гідротехнічні споруди) – перехід до фабрики
  3.  Проектування – кінець 19- початок 20ст. – складні технічні вироби і споруди – на перший план виходить технологія( технічні науки)
  4.  Технологія Д. Белл – використання постіндустріальних досягнень – інтелект.

Праця – доцільна діяльність людей з метою перетворення і освоєння природних і суспільних сил для задоволення людських потреб. “ … Праця – за К. Марксом, - є незалежна від усяких суспільних форм умова існування суспільних форм умова існування людей, вічна природна необхідність: без неї не був би можливий обмін речовин між людиною і природою, тобто не було б можливе саме людське життя.

Праця – періоди як розумілась:

  1.  Арістотель праця непродуктивна – це не заняття для людини (для рабів, ремісників); мистецтво, політика – вільна діяльність. Праця має мету поза собою – напрямлена на нужденне – продукти праці зневажаються.
  2.  Середньовіччя: праця не постає як цінність; активне життя нижче за пізнання та занурення в Бога; - життя споглядальне, наближення до святості; В монастирях – праця необхідний елемент виховання людини;
  3.  Реформація: “Протестантська етика і дух капіталізму” Вебера. Праця виступає як земне призначення людини, перемога духу капіталізму, нове уявл. Про шлях спасіння – обмеженне споживання для накопичення і розвитку виробництва, людина оцінюється за своєю трудовою діяльністб – праця як цінність людського життя.

№71 Координація економіки, етики і релігії в сучасній філософії господарства (П. Козловські).

Вільне ринкове суспільство договірна угода, але благо -побічний наслідок того, хто зовсім не бажає добра  і має егоістичну мотивацію; - “Принципи етичного мислення” .- система ринку може існувати безетики а покладатись на невидиму руку коли: - коли є достатьньо великий масив інтересів; - коли забовязання данні в угоді можуть бути виконані без відхилень, проблема співвідношення етичних норм і приватного інтересу вимагає дотримання економічної етики – економіка виявляється сама неспроможньою вирішити свої проблеми, якщо не спирається на економічну етику. – етика корегує економіку, а кінцевий результат добробут суспільства; - економічні процеси(вільна конкуренція і економіка) плюс економічна етика дозволяють знижувати ризики в сфері господарської діяльності.

Релігія – в умовах ринкової економіки, полікультури суспільства що включає різні традиції, спільна релігія покликана стримувати; - інтегрує нормативні цінності; - створює систему внутрішніх мотивацій;  - релігійна віра закладена в основу культури а це сприяє успішній господарській діяльності.

Економіка , етика і релігія створюють зв'язок інтересів із загальним благом. Етика – корегує неспроможності ринку а релігія – корегування неспроможності етики. Протестантська етика – етика сумління, трудова етика.

72. Приватний інтерес і суспільне благо в традиції меркантилізму і утилітаризму
Меркантилізм  - категорія , витіснення натурального господарства ринковими відносинами. Багатство держави виражає себе в наявних накопичених грошах. Це власне право кожного.
Утилітаризм (лат. – користь, вигода) – 1) принцип оцінки всіх явищ з точки зору їх корисності, можливості слугувати засобом для досягнення конкретної цілі. 2) Напрямок в етиці, який вважає користь основою моральності і критерієм людських вчинків. Суспільство повинно бути побудоване так, що всі її представники досягали найбільшого балансу задоволення, але певна селекція потрібна і бажана. Жодна проблема не може бути оголошеною негідною. Всі індивіди повинні піклуватися один про одного. Якщо суспільство вирішило відмовитися від задоволення бажань, то не тому, що воно є хибним а тому, що його задоволення є деструктивним і негативно впливатиме на баланс задоволення. Значущість певного закону, проявляється в термінах індивідуальної корисності – дилема ув`язнених . Основа моралі – корисливість, яку Бентам (засновник течії) ототожнював з на солодою. Виходячи із натуралістичного і поза історичного розуміння природи людини, кінечне призначення моралі в тому, сприяти природному прагненню людей переживати насолоду і уникати страждань.

№ 73 Праця, виробництво і дія у філософії Г. Арент “становище людини”

  •  Праця ніколи не позначає закінчений продукт; зневага до примусової праці( це праця рабів, ремісників);, їх зусилля незалешають нічого після себе – задоволення потреб. За Арістотелем саме у праці вироджується наше тіло; В Античності праця нашого тіла – рабська -  піддтримка  життя. Інституція рабства в античності спроба і спосіб вилучити з життя людини працю, тому що все що наближенне до тваринного є поганим не людським.Ознака процесів праці – вони не залишають нічого за собою, а результат їх зусиль споживається швидше, ніж ці зусилля затрачаються – засіб репродукції.
  •  Робота – засіб винаходу нових об’єктів. Знаряддя та інструменти, що можуть полегшувати зусилля праці – продукти роботи; продукти роботи неналежать до процесу споживання; основна мета відкриття знарядь та інструментів; спеціалізація роботи супроводжується завершеним продуктом
  •  Дія: умова дії – людська множинність – унікальних істот;  мовлення і дія – спосіб появи людей один перед одним; життя без мовлення і дії – буквально мертве життя, бо відбувається не серед людей; саме зі словом та ділом ми входимо в людський світ і це подібно до другого народження; тобто дія початок не чогось, а когось – людини; мовлення робить людину унікальною серед рівних. В сфері дії виявляється сфера належного – тут сфера свободи – і це може бути лише в людській згуртованості; у дії людина вільна і вона стверджує себе як людину; утримування від дії утримування від усієї сфери людських стосунків. Дія проявляється у сфері свободи.

№74 Засадничі ідеї теорії справедливості Дж. Ролза, концепція моральної особи і ідеї добре організованого суспільства.

“ Теорія справедливості” 1971, справедливість як честність. Витоки – теорії суспільного договору; природний стан за завісою незнання; виводить два принципи справедливості які відповідають данному суспільству.

Засадничі ідеї справедливості Ролза: - концепція моральної особистості:

1) людина є моральною особистістю від народження; 2) вона поміркована – діє виходячи із громадської концепції справедливості – діє відносно інших на тих підставах, які інші можуть схвалити; 3) коли особа бачить, що соціальні інститути діють згідно з принципами справедливості – вона і сама робить свою частину спільної справи; 4) особа є раціональною – здатність на особисту концепцію блага(її реформувати і реалізувати).

   3 типи акторів: 1) сторони в первинній позиції; 2) громадяни у добреорганізованому суспільстві; 3) емпіричні індивіди – ті, хто здатні обговорювати теорію справедливості, як політичну концепцію.

Добреорганізоване суспільство: - суспільство система довготривалої співпраці; -співпраця спрямовується визначеними громадськістю правилами( пр. оподаткування); - є скоординовані умови співпраці – учасник їх приймає якщо і інші приймають; - ідея взаємності осіб, які зайняті в співпраці; - кожен сам визначає благо якого він бажає досягти в співпраці; -суспільство є закритим у нього входять з народження і виходять зі смертю; - тут забезпечуються першість основних свобод і можливостей.  З цього: 1) всі приймають однакові принципи справедливості і знають, і знають що їх приймають всі; 2) базова структкра суспільства відома громадськості – задовільняє цим принципам; 3) громадяни мають дієве почуття справедливості і тому коряться соціальним інститутам.

2 принципи справедливості:

1) кожен індивід володіє рівним правом щодо загальної системи основних свобод і вони мають бути сумісними з подібними системами основних свобод кожної людини;

2) соц. і економ. нерівності мають бути так організовані: - щоб вони вели до максимальної вигоди мінімально захищених; - відкривати для всіх посади в умовах чесної оівності можливостей;

В теорії справедливості Ролза діє два правила пріорітету: - свободи і справедливості ( перед ефективністю)

№ 75 Теорія справедливості Джона Ролза.

Політична концепція – викладення цінностей, ідеалів і норм на основі яких існують політичні інституції які коорденують існування спільноти і громадян в середині суспільства.

Витоки концепції: - теорія суспільног договору; - моральна практична філософія канта; - утилітарна моральна концепція; - ідея соціальної співпраці; концепція добре організованого суспільства; принципи справедливості; моральний суб’єкт;принцип максимум і мінімум.

Сам Ролз говорить, що мета написання “Теорії справедливості” полягає “в представленні концепції справедливості, яка узагальнює до більш високого рівня абстракції знайому теорію суспільного договору”. Основна ідея тут в тому, що принципи справедливості для основної структури суспільства є об'єктами вихідної угоди. Це такі принципи, які вільні і раціональні індивіди, що переслідують свої інтереси у вихідному положенні рівності приймуть  як визначальні фундаментальної угоди з приводу свого об'єднання. Це ті принципи, що повинні регулювати всі інші угоди; вони специфікують види соціальної кооперації, що можуть виникнути, і форми правління, що можуть бути встановлені. І цей спосіб розгляду принципів справедливості Ролз називає справедливість як чесність.

Відповідно до цієї ідеї, ті, хто зайняті у соціальній кооперації, разом вибирають в одній спільній дії принципи, що розписують основні права й обов'язки і визначають поділ соціальних переваг.

У справедливості як чесності вихідне положення рівності відповідає природному станові в традиційній теорії суспільного договору. Однієї з істотних особливостей цієї ситуації бачиться Ролзом та, що ніхто не знає свого місця, а також того, що призначено йому при розподілі природних дарувань, розумових здібностей тощо. Тобто, за словами Ролза, “принципи справедливості вибираються за запоною незнання”.

“...вихідне положення, можна сказати, – це підходящий вихідний статус-кво, і, отже, фундаментальні угоди, що досягаються в ньому, справедливі. Цим пояснюється доречність імені “справедливість як чесність”: воно передає ідею, що принципи справедливості прийняті у вихідній ситуації, що є чесною”.

про цих рівних і вільних індивідів, що знаходяться у вихідній позиції варто мислити не як про одиничних осіб, а як про “голів родин”, або представників родин. З погляду Ролза це повинне гарантувати турботу представників сторін у вихідній позиції про статок якихось осіб у наступних поколіннях.

Людська дія є культурною настільки, наскільки смисли і наміри дії виражаються в термінах символічних систем, що пов’язані з мовою. Системи дії: організм, особистість, соціальна система і Два принципи справедливості, що їх Ролз захищає в першій частині: принцип рівної основоположної свободи й принцип різниці, поєднані з вимогою чесної рівності можливостей, -- він мав намір застосувати до базової структури суспільства. Вони покликані керувати наданням прав і обов'язків і регулювати розподіл соціальних та економічних благ. Як тільки в цих основних інституціях трапляються розбіжності у владі, відповідальності, у розподілі таких ресурсів, як багатство чи дозвілля, ці розбіжності повинні, по-перше, бути якнайсприятливішими для найбільш знедолених і, по-друге, бути пов'язаними зі становищем, яке приступне для всіх за умов чесної рівності можливостей.

Центральний догмат цієї теорії – положення про те, що справедливість характеризує інституції, члени яких могли б гіпотетично погодитися з їхньою структурою та правилами, виходячи з такої позиції, де б вони й не знали, яке місце їм належить посісти в тій структурі.

У своєму есе “Ідея блага і пріоритет права” Ролз говорить, що ідея пріоритету права входить необхідною складовою частиною в те, що він назвав політичним лібералізмом, і відіграє центральну роль у теорії справедливості як чесності, що є одним з виражень політичного лібералізму. Ролз пропонує на розгляд п'ять ідей блага: 1) ідею добра як раціональності; 2) ідею первинних благ; 3) ідею припустимих усеосяжних концепцій блага; 4) ідею політичних чеснот; 5) ідею блага добре впорядкованого (політичного) суспільства.

Політичний лібералізм є концепція політики, а не життя в цілому. Ролз пропонує ввести обмеження для політичного лібералізма, щоб він залишався винятково політичною теорією. Ці обмеження такі: 1) цих ідей дотримують або можуть дотримувати вільні і рівноправні громадяни і 2) ці ідеї не припускають ніякої конкретної  (повною мірою або частково) всеосяжної доктрини. Під всеосяжною доктриною Ролз розуміє таку, що охоплює усі відомі цінності і чесноти в рамках однієї доволі строго сформульованої системи.

№ 76 Додатковість контрактового аргументу і теорія когеренції в теорії справедливості Дж. Ролза

Теорія справедливості Ролза приклад несамодоскональної і несамодостатньої контрактової аргументації;  контрактова аргументація має форму логічного силогізму; конструктивізм ролза: первісна позиція – умова існування суспільства; якщо б ці позиції були іншими у нас були б інші принципи справедливості. Саме з процедури первісної позиції випливають принципи справедливості. Стуктура первісної позиції ніби виникає з нікуди( певна інтерпретація початкового стану) – з добре обміркованих суджень про справедливість, які визначають етично значущі ознаки справедливості і початкової ситуації. Умові ухвалення рішення в первісній позиції передує умова позаконтрактова

Обгрунтування Ролз будує в межах теорії когеренції( внутрішньо притаманний суттєвий зв’язок – істиність визначається виключно внутрішньою узгодженністю речень у певній системі. За цією теорією речення є істиним, якщо воно є елементом несуперечливої системи, будь яке нове речення є істиним якщо його включення в наукову теорію не робить цю теорію суперечливою.) Принципи справедливості чинні для тих, хто приймає умову(моральні переконання), теорія справедливості нездатна переконати в цій умові якщо її не сприймають.

77. Концепція дискурсивно-етичної легітимації політичного ладу в сучасній комунікативній філософії (Апель, Габермас)

Дискурс – особливий вид комунікації; Соц інститути виникають самі собою, але в процесі існування вони потребують критичного обгрунтування, критичної рефлексії(справа широкого кола громадян),. Габермас – мова завжди при будь якій людській дії є надбання спільноти; зосередження на мові як на засобі комунікації – норми потребують обгрунтування в особливий спосіб – дискурс.

Карл отто Апель: - пізнавати себе через дискурс, - пізнавати себе неможливо без цілеспрямованої дії і мовленєвого порозуміння, - кожне висловлювання  розглядається як мовленєва дія: включає 3 виміри претензій на значучість:1) на істиність; 2) правильність; 3)  правдивість; Ці претензії є умовами комунікації.

Щоб легітимувати існуючі норми необхідно створити ідеальну комунікативну спільноту – умова можливості будь якої раціональної комунікації. Всі визнають норму лише тоді коли всі згодні з усіма її параметрами(зміст термін дії)

Дискурс – раціональна комунікативна дія, така форма комунікації, яка спрямована на те, щоб шляхом раціонального обгрунтування, відновити згоду, яка стала проблематичною черес відсутність спільних очевидностей. Ідеальна комунікація – людина є не просто складовою системи комунікації, не просто її використовує а у цьому використанні людина самоконструюється, визначається щодо цих систем, щодо самої себе і щодо взаємин з іншими.

Щоб комунікація відбулась: - розглядати учасників як вільних, гідних, рівних, гідних поваги. – визнавати за ними право мати своє бачення ситуації. – визнавати за собою і партнерами прагнення досягти згоди і кращого розуміння ситуації.

Норма в комунікації є обгрунтованою: - коли визнається всіма кого стосується; - запроваджується на основі загальносхвалених процедур.

Від політиків вимагається: - розширення доступу до будь-якої соц. Інформації; - правове забезпечення комунікативного процесу; - виховання комунікативної компетентності – знання норм комунікативної етики.

Дискурсивно-етична легітимація політичного ладу

Ідеальний дискурс має статус нормативної передумови, котра реалізується засобами комунікативної діяльності.

Дискурс як ідеальна інстанція щодо легітимації соціальних норм

Комунікативна етика відповідальності (ідеальна та реальна комунікативна спільноти)

Застосування етики до політичної діяльності, передусім до розв’язання політичних конфліктів

  •  легітимацій ний аспект моралі щодо політичної системи
  •  регулятивна функція моралі

78. Сучасний комунітаризм (загальний огляд)

Комунітаризм (від англ. – спільнота, громада, община) – Напрям соціальної філософії і політичної ідеології: виникла як реакція на занепад реального соціалізму, системи “світового соціалізму” та дійсними та уявними небезпеками з боку різних течій лібералізму, лібертаризму...Критик. лібертарис. за недооцінку притаманні людським потребам ідентифікацію себе із прихильним соціальним оточенням, спілкуванням , взаємності. Реалізація лібертаристичних установок може призвести до фрагментації суспільства. Комунітаристи критикують індивідуалістичну ліберальну антропологію, яка не враховує того, що соц. спільнота умовою і запорукою реалізації соціальної свободи. Критикують соціалістів за те, що вони вірять у спроможність держави захистити комунітарну соціальність від розпаду. Ідеал комунітаристів – асоціативна мікро спільнота общинного типу, яку держава не повинна ні опікувати ні контролювати, яка існує як самодостатня спільнота індивідів.(не просто сума індивідів), комунітарна солідарність як добровільний колективізм. Комунітаристів критикують за їхню “утопічну антропологію”:

№ 79 Основні принципи правового позитивізму.

Позитивізм – філософський напрям, який єдиним джерелом істиного знання проголошує емпіричний досвід, заперечеєчи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Позитивізм  - є філософією розчарування, яка після провалу метафізичних зусиль, що їй передували, прагнула відстояти як єдино можливий предмет пізнання спостережуванну дійсність і відповідний їй поняттєвій стрій. Йдучи у цьому напрямку, О. Конт поставив філософії завдання упорядкувати спомтережуванні факти на підставі їхньої взаємної подоби ти причинних зв’язківю Згідно з цією науковою програмро, права, як соціальне явище також мало стати “описом фактів”. З цього можна зробити висновок, що паравом вважались певні правила людських взаємовідносин, які мали місце у дійсності.  (Правові норми можуть бути визначенні лише через певний спосіб дій державних органів у певних ситуаціях).  Якщо ми абстрагуємось від цих фактичних дій державних органів… то поняття право порядку та правових норм стануть просто порожніми словами. Програму філософського позитивізму не можна плутати із законодавчим позитивізмом або легалізмом, який за право визнає лише видані державою – і в цьому сенсі “позитивні” – норми. Законодавчий позитивізм дотичний до філософсьеого позитивізму, що грунтується на фактах, лише в одному пункті: “фактичний момент” є для нього відправним чинником виникнення права. Право розглядається, як структура приписів, яка фактично зводиться до оформлення та вираження волі тих, кому належить державна влада. Право постає, як сукупність санкціонованих приписів загального характеру, що засадово виказують приписи володарів вищої влади. Водночас, як простий “факт” розглядається лише походження законів.

№ 80 Проект чистого правознавства Г. Кельзена.

За вихідний пункт бере коло думок неокантіанства: обов’язок та буття постають тут як кінцеві категорії, що не виводяться. Правознавство має справу з нормами, з обов’зками але не з буттям. Те, що повинно бути можна обгрунтувати лише належним. Але регрес до вищої норми не може йти до безкінечності. Він мусить закінчуватись на останній, вищій нормі, яка в сою чергу не встановлена нами, а може лише передувати нам. Приклад Кельзена: (батько наказує своїй дитині йти до школи, на запитання дитини чому? Може прозвучати відповідь: тому, що батько тобі наказує!, а дитина повинна слухатись наказів батьків. Якщо дитина далі питає чому я маю слухатись наказів батьків?, відповідь: тому, що Бог велів слухатись батьків, а накази Бога слід виконувати. Якщо дитина запитає чому накази Бога слід слухатись, тоді йде відповідь, що цю норму якраз не ставлять під питання, це означає, що неслід шукати підстав її значення, що ця норма може лише передувати всім підставам). Правовий порядок також має структуру ієрархії норм, в якій нижчі отримують підставу свого значення від вищих норм. Найвищу передбачувану норму правопорядку Кельзен позначає, як основну норму. Вона також конституює єдність правового порядку. “Всі норми, значення, яких виводиться з однієї і тієї самої основної норми, утворює систему норм, певний нормативний порядок”. Тому, у “чисте” правове вчення Кельзена вводиться дієвість: “Дієвість постає для базової норми умовою її значення”. Отже, ця основна норма набуває такого змісту: люди повинні підпорядковувати себе тому правовому та державному конституційному порядкові, який вони загалом приймають та якого дотримуються. Чинний нормативной порядок існує в єдності норм та їх дотримання. В одночас необхідно взяти до уваги й те, що обгрунтування таких “ефективних норм” не може зводитись до самої ідеї ефективності: обгрунтування надається або вищою нормою, або загальною ідеєю легітимності.

№ 81 Доктрина природного права: традиції і сучасність

Спроби з’сувати правових принципів, які могли б слугувати зразком та критерієм для позитивного проава, часто здійснювалься під егідою “природного права”. Водночас до сьогодні не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права. У широкому розумінні воно означає такі принципи обов’язкового порядку, які мають значення незалежно від людської згоди та установлень, отже, незалежно від позитивного права. В широкому значенні поняття природного права не обмежується лише тими принципами справедливості, які повинні бути дійсноми для “всіх часів та народів”. Цим поняттям необхідно також позначити й принципи справедливості, що змінюються. Більш широкі поняттєві можливості має вузьке розуміння природного права, яке наближається до його буквального розуміння. Воно позначає ті принципи справедливості, які начебто випливають із існуючого смвітового порядку, з природи речей, або з природи самої людини. У цьому вузькому розумінні поняття природного права ми застосовуємо тому, що воно простосоване для того, щоб дати специфічне формулювання проблемі справедливості: чи у сущому (у природі) як такому закладені критерії правельного, міра повинності (того, що повинно бути). Ідея розумного світового порядку була висунута ще за доби античності; в християнському природному праві вона була теологічно трасфармована. Залишками такого метафізичного мислення згідно з яким у природному світовому порядку водночас мають місце й етичні критерії, є теорії, які прагнуть вивести підгруння і міру права з окремих заданих праву обставин, або антропологічною – з людської природи. (“природний закон визнає достатнью підставою саму сутність та природу людини і речей”). Таким чином, тут йдеться про теорії, які виводять правовий порядок з буття. Згідно кодексу Юстініана – “природнє право є таким, якого природа навчає всіх живих істот, адже право це є властивим не лише людському роду, а всім живим істотам… є загальновизнаним”.

№ 82 Розведення морального і легального за Кантом. Кантове вчення про право.

За способом, яким реалізуються вимоги, відрізняють “значення”, яке має норма, - моральне чи специфічно-правове: чи вона сама пособі через совість особи діє, як рушійна сила; чи вона схвалюється переважною частитною суспільства і з огляду на суспільні санкції супроти тих, хто чинить опір цій нормі. Значення норми може означати, що сама пособі норма в совісті індивіда діє, як спонукальний, мотивуючий чинник його вчинків (приклад із знайденим гаманцем). Про це значення норми йдеться тоді, коли вона сома собою санкціонується совістю індивіда і діє, як мотив його поведінки, отдже, перебуває в центрі уваги не лише чарез загрозу покарання, коли діють “з обов’язку”, а не зі страху зовнішнього примусу. Тут індивід сам підносить норму до закону своєї дії. Якщо норма яка виходить з інстанції моральної автономії, стає рушійним чинником дій, то тут йдеться про моральні норми. Забов’язуючий зміст  моральне рішення може запозичувати також з наявних норм, наприклад з права чи пануючої соціальної моралі. У зв’язку з цим правові норми, наприклад, можуть набувати поряд з правовими значеннями  також морального значення, - у тому випадку, коли вони одержать схвалення і якщо їх дотримуються виходячи з переконань совісті; отже, тоді,”коли рушійна сила, яка поєднувала юредичне законодавство з обовязком, а саме – зовнішній присум, втрачає своє значення, а як рушійної сили достатньо відтепер однієї лише ідеї обов’язку”

Ця відмінність між мораллю і просто законністю буде викревлена, коли всю внутрішню поведінку відноситимуть до моралі, а зовнішню – до законності.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

34888. Теорія „порівняльних витрат”-основа міжнародної торгівлі 21.5 KB
  Теорія порівняльних витратâ€основа міжнародної торгівлі Міжнародна торгівля це обмін товарами і послугами між державнонаціональними господарствами. Передумовами світової торгівлі виступають міжнародний поділ праці спеціалізація різних країн на виробництві окремих видів товарів і послуг відповідно до технікоекономічного рівня розвитку їх природногсографічних умов.У основі об'єктивної необхідності міжнародної торгівлі лежить концепція порівняльних витрат створена Д. Якщо є незаперечні природні сировинні кліматичні переваги однієї...
34890. Перешкоди на шляху розвитку міжнародної торгівлі 20 KB
  Пошліниємитний збір –це з ціллю : а протекціонізниєзахист вітчизняного споживача; б фіскальні пошліни налогові.Квотавводиться обмеження на кількість ввезення продукта з ціллю підтримки вітчизняного виробника.
34891. Сутність поняття роздержавлення та приватизація 23.5 KB
  Сутність поняття роздержавлення та приватизація. Термін роздержавлення на Заході відомий давно і вживається він однозначно за змістом – як передача власності з державного сектора в приватний. У нас враховуючи суцільний тобто в усіх сферах монополізм зумовлений пануванням державної власності в поняття роздержавлення вкладається дещо інший зміст. А це означає що однією з суттєвих сторін роздержавлення є перетворення самої держави.
34892. Предмет та функціі економічноі теоріі 24.5 KB
  Пізнавальна функція формування ринкового світогляду. Практична функція розробка економічної політики держави на мові об'єктивних економічних закономірностей. Методологічна функція розробка методів засобів наукового і грументарію необхідних для глибокого об'єктивного дослідження ономічної дійсності.
34893. Поняття людських потреб 28 KB
  Матеріальні потреби це бажання споживачів отримати товари та послуги що приносять їм задоволення. Індивідуальні потреби людини споживчі товари і послуги: а первинні задовольняють життєво необхідні потреби людини фізіологічні об'єкт потреб: предмети першої необхідності; б вторинні задовольняють естетичні та культурні потреби кіно театр спорт книги тощо об'єкти потреб: предмети розкоші. Суспільні потреби потреби урядових установих і громадських організацій фірм що...
34894. Методи економічноі теоріі 32 KB
  Факти описова або емпірична теорія займається збором фактів що відносяться до визначеної проблеми в економіці і співставляє гіпотезу з фактами для підтвердження цієї теорії. Індуктивний метод дослідження це виведення економічних принципів тобто створення теорії на основі добору накопичення систематизації й аналізу конкретних фактів господарського життя. Процес пізнання йде від часткового до загального від фактів до теорії. Дедуктивний метод створення економічної теорії з подальшим...
34895. Ресурси і фактори виробництва 27 KB
  Але задовольнити усі свої потреби одна люди самостійно не може тобто процес виробництва здійснюється не ізольованії: А суб'єктами господарювання а в системі суспільного поділу праці. Процес виробництва носить суспільний характер і в економічі теорії розглядається з двох сторін: 1. ВИРОБНИЦТВО і ресурси фактори виробництва результати функціонуючі...
34896. Процес виробництва,типи відтворення 26.5 KB
  Але задовольнити усі свої потреби одна люди самостійно не може тобто процес виробництва здійснюється не ізольованії: А суб'єктами господарювання а в системі суспільного поділу праці. Процес виробництва носить суспільний характер і в економічі теорії розглядається з двох сторін: 1. Результатом виробництва є підсумок людської діяльності тобто і иорення суспільного багатства .