1045

Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція

Дипломная

Мировая экономика и международное право

Історичні передумови створення та функціонування постійно діючої інституції у сфері міжнародного кримінального судочинства. Зародження ідеї та перші спроби створення постійно діючої інституції у сфері міжнародної кримінальної юстиції. Створення військових трибуналів ad hoc як основний етап становлення міжнародної кримінальної юстиції.

Украинкский

2013-01-06

458.5 KB

43 чел.

Міністерство фінансів України

Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі

Кафедра міжнародного права

ДИПЛОМНА робота

на тему: 

"Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція"

за спеціальністю 8.030402 "Міжнародне право"

Виконав _____________слухач денної форми навчання Меренков Т.Ю.

                    (підпис)

Науковий керівник _______________к.ю.н., доцент Київець О.В.

                                         (підпис)

Зав. кафедрою ___________________к.ю.н., професор Анцелевич Г.О.

                                                    (підпис)

Київ – 2008

РЕФЕРАТ

бакалаврської роботи

слухача Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі

Меренкова Тараса Юрійовича

Тема бакалаврської роботи: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція

Загальний обсяг роботи складає 89 сторінок. Містить 40 літературних джерел, один додаток.

Актуальність дослідженої проблеми зумовлена тим, що створення Міжнародного кримінального суду спричинило значні дискусії на міждержавному рівні з приводу компетенції та доцільності існування такого органу.

Робота мала за мету провести комплексний аналіз Статуту МКС 1998 року як основного джерела, що визначає підстави і види міжнародної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини, а також стадії і процедуру міжнародного кримінального судочинства.

Робота містить в собі наступні напрямки дослідження: з’ясування історичних передумов створення Міжнародного кримінального суду; розгляд структури Суду та компетенції його органів для того, щоб визначити порядок прийняття та виконання ним рішень; аналіз Римського статуту як основного документу Суду та встановлення напрямків співробітництва МКС з державами світу у сфері міжнародного кримінального судочинства, у тому числі і з Україною.

У першому розділі йдеться про історичні передумови виникнення перманентного органу у сфері міжнародного кримінального судочинства, також висвітлюється діяльність військових трибуналів ad hoc та проводиться порівняльний аналіз діяльності цих трибуналів та Міжнародного кримінального суду.

Другий розділ присвячений визначенню структури МКС, компетенції його органів та порядку прийняття і виконання ним рішень.

 

У третій розділ увійшли питання, що стосуються співробітництва МКС з державами у сфері міжнародної кримінальної юстиції, а також висвітлені проблеми, які виникли під час ратифікаційної кампанії Римського договору – основоположного документу Суду.

Слухач:           Меренков Т. Ю.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Історичні передумови створення та функціонування постійно діючої інституції у сфері міжнародного кримінального судочинства

1.1. Зародження ідеї та перші спроби створення постійно діючої інституції у сфері міжнародної кримінальної юстиції

1.2. Створення військових трибуналів ad hoc як основний етап становлення міжнародної кримінальної юстиції

РОЗДІЛ  2

СТРУКТУРА ТА КОМПЕТЕНЦІЯ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ, ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ТА ВИКОНАННЯ ЙОГО РІШЕНЬ

2.1. Структура Міжнародного кримінального суду

2.2. Компетенція Міжнародного кримінального суду

2.3. Порядок прийняття та виконання рішень Міжнародним кримінальним судом

РОЗДІЛ 3. СПІВРОБІТНИЦТВО ДЕРЖАВ ТА МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ

3.1. Міжнародний кримінальний суд та держави-учасниці Римського статуту

3.2. Міжнародний кримінальний суд та США

3.3. Міжнародний кримінальний суд та Україна

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК 1


ВСТУП

Актуальність теми. Важливим засобом забезпечення стабільності міжнародно-правових відносин є формування у системі міжнародного права інституту міжнародної кримінальної юстиції. Її поява зумовлена передусім необхідністю утворення дієвого механізму захисту міжнародного правопорядку, що все частіше потерпає в результаті міжнародних конфліктів, які неминуче призводять до порушення основних міжнародно-правових принципів та ведуть до скоєння міжнародних злочинів, загострення проблеми міжнародного тероризму, а також потреби встановити чіткі межі міжнародної кримінальної відповідальності держав та індивідів.

Зміни, що відбуваються останнім часом у сфері міжнародного правопорядку об’єктивно потребують адекватної реакції міжнародного права для запобігання порушень невід’ємних прав людини та нації, швидкої і постійної реакції на скоєння міжнародних злочинів.

Попри всі наміри міжнародного співтовариства запобігти збройним конфліктам, масовим порушенням невід’ємних прав людини та нації, значного поширення набуло вчинення міжнародних злочинів, які лише у XX столітті спричинили мільйони невинних смертей та призвели до винищення цілих народів та націй. Тому однією з найактуальніших проблем міжнародно-правових відносин сучасності є проблема ефективного реагування та запобігання найбільш жорстоким злочинам глобальних масштабів.

Усі ці та інші проблеми, пов’язані із захистом міжнародного гуманітарного права, зумовили необхідність утворення Міжнародного кримінального суду, який повинен стати інструментом міжнародної кримінальної юстиції. Його завдання і функції визначені Римським статутом 1998 року. Цей документ передбачає процедуру притягнення до відповідальності осіб, що скоїли міжнародні злочини, містить перелік таких злочинів, визначає підстави міжнародної кримінальної відповідальності та принципи співробітництва держав у міжнародному кримінальному судочинстві.

Починаючи з 40-х років 20 ст. вченими-юристами у вітчизняній та зарубіжній літературі досить активно дискутувались декілька концепцій міжнародного кримінального права. Вітчизняна доктрина й дотепер негативно ставиться до ідеї існування міжнародного кримінального права як однієї з галузей міжнародного публічного права. Однак існування такої галузі міжнародного публічного права відображає об’єктивний процес інтернаціоналізації кримінального права. По суті, в Україні відсутні наукові роботи, присвячені комплексному дослідженню питань співробітництва держав у сфері протидії злочинності та власне процедурі співробітництва у сфері кримінального судочинства. Це стає надзвичайно актуальним у зв’язку з початком функціонування Міжнародного кримінального суду як першого постійно діючого міжнародного судового органу у цій сфері. Постає питання не лише про матеріальну частину кримінального права, але й про порядок реалізації цієї галузі права міжнародного кримінального процесуального права [3, с.47].

На сьогодні питанням міжнародного кримінального права займаються такі видатні вчені (серед яких є й автори проекту Римського договору МКС)  М. Шеріф Бассіоні, А. Ціммерман, О. Тріфтерер, В. Шабас, Ф. Кірш та інші. Серед вітчизняних юристів-міжнародників, які у свій час досліджували це питання, були Г.І. Тункін, А.Н. Трайнін, Н.Н. Полянський, В. Грабар, М.Ю. Рагінський, С.Я. Розенбліт, В. Пелла, В.А.Василенко, І.І. Лукашук, Е.А. Пушкін, А.В. Наумов.

Актуальність дипломної роботи зумовлена ще й тим, що такі проблеми, як: відповідальність індивідів за скоєні міжнародні злочини; при розслідуванні мінародних злочинів невизнання Судом імунітетів посадових осіб держави, що скоїли такі злочини; відмінність понять «екстрадиція» та «передача» злочинців та інші не були предметом дискусій на достатньо високому рівні в Україні. Саме тому, на мою думку, Конституційний Суд України не був спроможним об’єктивно розтлумачити положення Римського договору і винести «справедливий» висновок щодо відповідності цього документу Конституції України.  

Всі ці обставини зумовлюють актуальність проблеми існування міжнародної кримінальної відповідальності та Міжнародного кримінального суду і вимагають впровадження результатів конференції держав-учасниць Римського договору 1998 року у практику міжнародного права.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є всебічний, комплексний правовий аналіз Статуту МКС 1998 року як основного джерела, що визначає підстави і види міжнародної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини, а також стадії і процедуру міжнародного кримінального судочинства.

Задачі дослідження зумовлені поставленою метою і полягають у тому, щоб:

  •  визначити об’єктивні передумови створення Міжнародного кримінального суду, попередником якого були міжнародні трибунали та показати переваги МКС як постійно діючого органу;
  •  з’ясувати юридичну природу міжнародної кримінальної відповідальності, її підставу та сутність;
  •  встановити взаємозв’язок структурних органів МКС між собою, визначивши їхню компетенцію;
  •  охарактеризувати види міжнародних злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС;
  •  проаналізувати стадії та процедуру здійснення міжнародного кримінального судочинства за Статутом МКС; а також
  •  з’ясувати об’єктивні та суб’єктивні чинники, які зумовлюють ратифікацію Римського договору 1998 року нашою державою.

Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, норми сучасного міжнародного права, що передбачають міжнародну кримінальну відповідальність і містяться у Римському статуті 1998 року та в актах міжнародного гуманітарного права, практика застосування цих норм міжнародними трибуналами, доктринальні положення, які стосуються проблеми відповідальності індивідів у міжнародному праві. Усі ці нормативні, теоретичні та прикладні положення досліджуються з огляду на невідворотність утворення Міжнародного кримінального суду в рамках Римського договору 1998 року.

Предметом дослідження дипломної роботи є структура Міжнародного кримінального суду та компетенція його структурних органів, що зумовлюють функціонування Суду як постійно діючого органу у сфері міжнародної кримінальної юстиції. 

Структура дипломної роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (40 найменувань), а також одного додатку. Повний обсяг роботи становить 89 сторінок, включаючи 3 сторінки списку використаних джерел.

РОЗДІЛ  1

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОСТІЙНО ДІЮЧОЇ ІНСТИТУЦІЇ У СФЕРІ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

1.1. Зародження ідеї та перші спроби створення постійно діючої інституції у сфері міжнародної кримінальної юстиції

Міжнародна кримінальна юстиція формувалась поступово, впродовж більшої половини ХХ століття. Проте, за весь цей період вона існувала лише ad hoc – тобто, для певного випадку. Відсутність постійно діючого кримінального суду та недосконалість юстиції ad hoc не могли вплинути на численні військові конфлікти. Людство стикалося з фактом `міжнародних злочинів лише тоді, коли такі злочини вже було скоєно. Міжнародна кримінальна юстиція вступала в дію лише за певних обставин, а не існувала незалежно від них. Такими обставинами, як правило, були війни, які призводили до серйозних порушень міжнародного права і несли в собі велику суспільну небезпеку.

Науковці по різному ставляться до часу виникнення міжнародного кримінального правосуддя. Так, Крістофер Кейтл Холл – юридичний радник Емнесті Інтернешнл у Міжнародногму секретаріаті цієї організації в Лондоні відзначає, що в історії до ХХ століття майже всі судові процеси щодо порушення законів війни проводились спеціально створюваними одною із сторін (державою-переможницею, як правило) для таких випадків трибуналами, а не звичайними судами чи міжнародним кримінальним судом [4, с.70]. Першим спеціально створеним міжнародним кримінальним судом, на його думку, можна вважати збори суддів із міст Ельзаса, Австрії, Німеччини та Швейцарії, засновані 1474 року для судового процесу над де Хагенбахом за злочини проти “законів Господа і людини”, вчинені ним під час окупації міста Брайзаха. До речі, вже тоді – як і під час Нюрнберського Трибуналу, так і після нього – покарання обвинувачених пов’язувалось із вирішенням питання виконання наказів командирів. Проте, як відзначає Д. Шварценбегер, відтоді людству знадобилось понад чотири століття, щоб серйозно замислитись над ідеєю формування міжнародної кримінальної юстиції.

На противагу вказаним науковцям радянські вчені М.Ю. Рагінський та С.Я. Розенбліт вважали, що до Першої світової війни не було жодної спроби створення міжнародного кримінального суду над винуватцями агресивних війн [5, с.10]. Як доказ, вони наводили той факт, що Наполеон І, звинувачуваний у розв’язанні агресивних війн початку ХІХ століття, не був засуджений міжнародним судом, але покараний міжнародним політичним актом держав-переможниць. Відповідно до договору між Росією, Прусією, Великою Британією та Австрією його було оголошено злочинцем та заслано на острів св. Єлени. Можна погодитись і з Ш.Бассіоні, який відзначає, що традиційна система попередження порушень права війни була внутрішньодержавною, а не міжнародною. Порушення, що вчинялись під час війни, залишались безкарними, оскільки не було визнано того факту, що держави несуть відповідальність за військові злочини чи інші порушення міжнародного права, так само як й індивіди в окремих випадках відповідають за міжнародним правом. Єдине, що стримувало воюючі держави від порушення правил і звичаїв війни, була їх добра воля.

Масштаби Першої світової війни та велика кількість жертв мирного населення вимагали від міжнародного співтовариства адекватної реакції [5, с.11]. Тому автори Версальського мирного договору і помістили в ньому спеціальний розділ “Санкції”, який прямо передбачав відповідальність військових злочинців. До Версальського мирного договору всі міжнародні договори, якщо і згадували про правопорушення, пов’язані з війною, то лише в так званій “Кляузулі про амністію, що амністувала всі порушення прав, пов’язаних з війною” [6, с.34].

Саме у згаданому розділі Вільгельму ІІ – колишньому німецькому імператору – державами-переможницями офіційно висувалося звинувачення у “порушенні священної сили договорів” та передбачалася можливість створення спеціального суду для здійснення правосуддя над екс-кайзером, а також участь у ньому держав-переможниць – США, Великої Британії, Франції, Італії та Японії [5, с.12]. Йшлося про створення міжнародного суду, який би мав юрисдикцію щодо фізичної особи за скоєні нею військові злочини. Фактично договірні держави вперше передбачали створення міжнародного кримінального суду, який переслідував спеціальну мету – здійснення правосуддя над німецьким імператором. Разом з цим комісія запропонувала віддати до суду керівників Туреччини, що виступала в союзі з Німеччиною під час війни, за злочини проти людяності – геноцид вірмен у 1915 році. Ці рекомендації не були виконані: союзники не хотіли ще більше принижувати Німеччину і побоювалися політичної нестабільності у Туреччині. В результаті пропозиція про створення Міжнародного кримінального суду не була підтримана. У 1923 р. з підписанням Лозанського договору Перша світова війна між Туреччиною та її супротивниками формально завершилася. В ході цього процесу винуватці геноциду вірмен були амністовані.

В розділі “Санкції” також містились і положення щодо покарання інших військових злочинців (такий термін вживався вперше) Першої світової війни національними судами держав-учасниць Договору. Розмежування на “головних” і “інших” військових злочинців означало визначення меж юрисдикції міжнародного кримінального правосуддя за колом осіб та стало своєрідним прецедентом для майбутніх військових трибуналів, юрисдикція яких поширювалася лише на головних військових злочинців – осіб, неправомірні дії яких безпосередньо призвели до розв’язання агресивної війни [7, с.10].

І хоча через недосконалість норм, які передбачали створення такого суду, а також за відсутності відповідної нормативної бази, яка б регулювала порядок його утворення та діяльності, процедура ведення судового процесу міжнародного кримінального суду так і не була утворена, все ж Версальський мирний договір можна вважати своєрідним прецедентом для міжнародного кримінального правосуддя [7, с.10]. Кримінальна юрисдикція держави поширюється в межах всієї її території. Під неї підпадають усі громадяни цієї держави, а також і громадяни інших держав, що скоїли злочин на її території. Правовий зв’язок держави з її громадянином передбачає наявність у них певного взаємопов’язаного комплексу прав і обов’язків. Тому вчинення громадянином протиправних діянь, які держава визнає злочинними, автоматично дає їй право розпочати судове переслідування такої особи. Правовими підставами для такого переслідування є наявність саме кримінального законодавства, що прямо передбачає, які протиправні діяння є злочинними і яка відповідальність передбачена за їх скоєння.

Німеччина була безсилою, щоб покарати свого колишнього Кайзера за розв’язання Першої світової війни та за її численні жертви саме через відсутність правових підстав для цього. Внутрішньодержавне кримінальне законодавство не могло передбачати відповідальності за розв’язання агресивної війни та пов’язані з цим злочинні діяння, так як злочином може визнаватись лише таке діяння, що посягає на суспільно-політичний лад держави, її економічну систему, права та свободи її громадян. Іншими словами, держава здійснює кримінально-правову охорону лише в межах своєї території.

Поширення дії кримінального закону в просторі за межі суверенної території однієї держави фактично означало б порушення суверенітету іншої держави. Більш того, діяння екс-Кайзера не могли бути передбачені як злочинні внаслідок специфічного об’єкту їх посягання, який не охоплювався внутрішньодержавним кримінальним законом. Звідси закономірно випливає висновок про необхідність наддержавного регулювання цієї проблеми і про правомірність застосування кримінального правосуддя щодо суб’єктів міжнародних злочинів – фізичних осіб, винних у їх вчиненні.

Спеціальною нормою Версальський мирний договір вперше в історії міжнародного права фактично передбачив можливість вилучення фізичної особи – громадянина – з-під юрисдикції певної держави незалежно від її волі. Як відомо, принцип державного суверенітету передбачає, що держава самостійно здійснює будь-які суспільно-політичні, правові та економічні функції на своїй території. Ніхто не має права втручатись ззовні у внутрішньодержавні справи. Порушення такого принципу міжнародного права фактично призводить до посягання на державний суверенітет. Держава, як суверен, виступає гарантом безпеки своїх громадян та забезпечує їх захист.

Цей перший етап становлення міжнародної кримінальної юстиції став втіленням ідеї невідворотності кримінального покарання за злочини проти міжнародного права. Було визнано, що вищі посадові особи держави є відповідальними за агресивні війни та інші злочинні порушення міжнародного права і підлягають кримінальній відповідальності. Також міжнародне співтовариство активно шукало шляхи до створення і міжнародного судового органу, який би здійснював кримінальне правосуддя над винними особами.

Проте, ще задовго до 1918 року один із засновників Міжнародного Комітету Червоного Хреста – Густав Муаньє виступив на зборах цієї організації із проектом затвердження на міжнародній основі Міжнародного кримінального суду. У 1870 році він відзначав, що “єдиною розумною гарантією від агресивних війн буде створення міжнародного судового органу”.

Важко прослідкувати безпосередній вплив цього проекту на подальший хід історичних подій. Ідея створення Міжнародного кримінального трибуналу для боротьби з порушеннями законів війни обговорювалася на зустрічі членів Інституту міжнародного права у Кембріджі у 1895 році, проте проект не отримав подальшого розвитку. Загалом, як відзначає Крістофер Кейтл Холл, проект Муаньє був забутий і деякі відомі пропогандисти ідеї створення міжнародного кримінального суду, які з’явились після Г. Муаньє, навіть про нього не згадували [4, с.78]. Хоча, на думку того ж Холла, якби проект Муаньє був прийнятий, держави однозначно б домовились на Гаагзьких мирних конференціях 1899 та 1907 років про включення до юрисдикції цього суду порушення Гаагзьких Конвенцій [4, с.86].

У 1919 році на Паризькій конференції було прийнято рішення про організацію Постійної палати міжнародного правосуддя (арбітражний суд) [5, с.17]. За задумом авторів, до складу такого суду повинен був обиратись один представник від кожної держави, яка входила до складу арбітражного суду. Передбачалось, що “Вищий суд” розробить власну судову процедуру і буде розглядати справи про злочини проти “публічного міжнародного порядку і світового міжнародного права”.

Така пропозиція була прийнята Радою Ліги Націй для обговорення, проте до будь-яких практичних результатів не призвела. Задум кілька років обговорювався на міжнародних юридичних конференціях, було розроблено чимало проектів, та міжнародний кримінальний суд не було створено.

У вересні 1928 року Міжнародна Асоціація кримінального права подала до Ліги Націй проект власного статуту міжнародного кримінального суду [5, с.17]. Згідно з цим статутом до компетенції такого суду входило “обговорення скарг по обвинуваченню держав у “несправедливій агресії” або інших порушень міжнародного права, а також розгляд справ про злочини окремих осіб, що обвинувачувались в агресії чи в інших злочинах які б трактувались, як міжнародні, оскільки вони містять загрозу мирному співіснуванню держав”. Цей проект також не був прийнятий Лігою Націй.

Радянські науковці виділяли ще один період становлення міжнародного кримінального правосуддя у міжвоєнний період [5, с.18]. Так, вбивство югославського короля Олександра та французького міністра закордонних справ Барту у 1934 році змусило Лігу Націй повернутись до питання міжнародного кримінального суду. Радою цієї організації був створений комітет, що складався з представників одинадцяти держав, для розробки міжнародної конвенції про боротьбу з тероризмом. Комітет, окрім запропонованої конвенції, розробив і конвенцію про міжнародний кримінальний суд. Обидва проекти довгий час розглядались в багатьох комітетах, поки, нарешті, в листопаді 1937 року на конференції дипломатичних представників у Женеві не приступили до їх підписання. І якщо першу конвенцію “Про попередження тероризму ” підписало 24 держави (в тому числі й СРСР), то конвенцію “Про Міжнародний кримінальний суд” – всього 13. Радянський Союз цю конвенцію не підписував [5c.18].

Принциповими були і положення Третьої Женевської конвенції 1929 року, які свідчать, що закони і звичаї війни відносяться не тільки до громадян країн, які її ратифікували, але й до всіх людей, незалежно від їх громадянства.

Навіть, якщо держава не вважає для себе обов’язковим дотримання конвенції, її громадяни не звільняються від відповідальності за військові злочини.

Таким чином, до моменту початку Другої світової війни міжнародне право мало у своєму розпорядженні кодекс поведінки у збройних конфліктах, але загальної процедури притягнення до відповідальності не існувало, хоча і робилися певні зусилля на міжнародному рівні: від включення окремих статей у міжнародний договір до укладення спеціальних угод. До того ж питання створення Міжнародного кримінального суду детально обговорювалося в Лізі Націй в 1920 і 1935-1937 роках. Поняття «злочин проти людяності», як було зазначено вище, було до цього використано лише один раз у Декларації урядів Великобританії, Росії та Франції, які засудили геноцид вірмен у Туреччині у 1915 р., але найбільші зміни, що стосуються цього поняття, відбулися після Другої світової війни [32, с.58].

Отже, не зважаючи на всі спроби міжнародного співтовариства, жодного міжнародного судового органу, як практичного інструменту міжнародної кримінальної юстиції, до початку Другої світової війни утворено не було.

1.2. Створення військових трибуналів ad hoc як основний етап становлення міжнародної кримінальної юстиції

Нюрнберг. Злочинні дії нацистської Німеччини під час Другої світової війни спричинили обурення міжнародної спільноти. Під час війни ряд союзних держав виступили із заявами (деклараціями), в яких висловлювалися бажання провести відповідне розслідування, засудити й покарати не лише військових злочинців, а й тих, хто несе відповідальність за злочини, вчинені на території держав «вісі Берлін-Рим» проти громадян несоюзних держав.

Серед таких декларацій можна виділити Заяву уряду Радянського Союзу від 14 жовтня 1942 року “Про відповідальність гітлерівців та їх спільників за злочини в окупованих країнах Європи”, де, зокрема, відзначалось: “Радянський уряд вважає за необхідне піддати суду спеціального міжнародного трибуналу і покарати згідно з кримінальним законом головних німецьких злочинців” [5, с.21]. Також важливе значення має і Московська Декларація 1943 року, підписана главами урядів СРСР, США та Великої Британії про відповідальність гітлерівців за скоєні звірства [8, с.30]. Декларація стосувалась німецьких офіцерів і солдат, котрі були відповідальними за вбивства та інші злочини проти мирного населення. Вона передбачала майбутню екстрадицію таких військових злочинців у країни, де вони скоїли свої злочини. У ній особливо підкреслювалось, що питання про покарання головних воєнних злочинців буде вирішуватись в особливому порядку: “Ця Декларація не торкається питання головних військових злочинців, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем і які будуть покарані спільним рішенням урядів союзників” [8, с.30].

Таким чином, Московська Декларація 1943 року встановила принципи відповідальності та підсудності німецьких злочинців. Гітлерівські злочинці відсилаються в ті країни, де вони скоювали свої злочини та засуджуються за законами цих держав, а правосуддя над головними військових злочинцями, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем, буде здійснюватися на міждержавному рівні.

На Берлінській конференції трьох держав, що проходила з 17 по 25 липня 1945 року, було визнано за необхідність покарати “головних гітлерівських злочинців, злочини яких не пов’язані з певним географічним місцем” за спеціальним судовим порядком [9, с.48]. Вже в серпні цього ж року у Лондоні представниками СРСР, США, Великої Британії та Франції була підписана домовленість про створення Міжнародного воєнного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн та ухвалений Статут, яким визначався порядок організації Трибуналу та процедура його роботи [10, т.1, с.66-74].

Статут Міжнародного військового трибуналу містив сім розділів, у яких визначалися порядок його організації, юрисдикція та принципи діяльності, а також гарантії підсудних, права трибуналу та порядок ухвалення рішення [10, т.1, с.66-74].

У Статуті, зокрема, зазначалось, що:

  •  трибунал створено для швидкого і справедливого суду над головними воєнними злочинцями;
  •  він складається з чотирьох членів та їх заступників, по одному від кожної держави-учасниці;
  •  трибунал самостійно розробляє та приймає регламент своєї роботи;
  •  для розслідування справ кожна зі сторін призначає по одному головному обвинувачу;
  •  жодне посадове становище підсудних не може розглядатись як підстава для звільнення від покарання; підсудний має право захищати свої інтереси особисто або через адвоката;
  •  трибунал не зв’язаний формальностями у використанні доказів і може встановлювати та застосовувати будь-яку процедуру доказування для швидкого розгляду справ;
  •  місцезнаходження трибуналу – Берлін, перший процес відбудеться у Нюрнберзі;
  •  вирок трибуналу повинен бути мотивованим; він є остаточним та перегляду не підлягає.

20 листопада 1945 року у Нюрнберзі відбулось перше засідання Міжнародного військовго трибуналу, а вже 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вмотивований вирок, яким були засуджені 19 головних військових злочинців [10, т.7, с.150].

Значення Нюрнбергського процесу виходить далеко за межі простого покарання злочинців Другої світової війни. Він уперше в історії піддав суду та виніс покарання винуватцям агресії. Як справедливо відзначав Н.Н. Полторак: “Нюрнберзький вирок означав встановлення прецеденту кримінальної відповідальності державних діячів за агресію” [8, с.4]. Вже сам зміст Статуту Нюрнбергського трибуналу є свідченням поступу в розвитку міжнародної кримінальної юстиції, її подальшого розвитку та прогресу. Саме ним було визначене коло суспільно-небезпечних діянь, які визнавались міжнародними злочинами – це злочини проти миру, військові злочини та злочини проти людства. Вирок Міжнародного військового трибуналу також містив і вказівку на порушення норм міжнародного права (Версальського договору, Гаазьких конвенцій та Пакту Бріана-Келлога).

Аналіз вироку трибуналу також дозволяє відслідкувати і правове обґрунтування індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини. У ньому, зокрема, сказано, що “міжнародне право покладає обов’язки не лише на держави, а й на окремих осіб... а злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями, і тільки через покарання окремих осіб, що вчиняють такі злочини можуть бути дотримані норми міжнародного права...” [10, т.7 с.368]. Отже, цим лише підтверджуються положення Версальського договору, що згадувались вище. Принцип недоторканості вищих посадових осіб, який за певних обставин захищає представників держави, не може стосуватися діянь, які визнаються злочинами за нормами міжнародного права. Особи, що вчинили такі діяння, не можуть використовувати своє посадове становище з метою ухилення від покарання.

При обґрунтуванні індивідуалізації кримінального покарання вирок Міжнародного військового трибуналу посилається на Статут МВТ. Сама сутність Статуту, як зазначається у вироку, “полягає у тому, що окремі особи мають міжнародні обов’язки, які перевищують національний обов’язок повинування, визначений окремою державою” [10, т.7, с.369]. Відповідно, жодне посадове становище підсудних не може бути підставою звільнення від відповідальності за міжнародні злочини.

Варто відзначити, що порядок засідань і судового розгляду також був зафіксований в Статуті та регламенті. В якості санкцій до звинувачених передбачалася смертна кара й інші покарання. Вирок трибуналу вважався остаточним, не підлягав перегляду і виконувався відповідно до наказу Контрольної ради у Німеччині – єдиного органу, що міг змінити вирок і розглядати клопотання засуджених про помилування. Вирок щодо засуджених до смертної кари після відхилення клопотання про помилування було виконано в ніч на 16 жовтня 1946 р.

Принциповим кроком в історії становлення міжнародного кримінального судочинства став той факт, що висуваючи звинувачення, Нюрнберзький трибунал послався на розглянуті вище міжнародні угоди – правову основу міжнародного права того часу – Гаазькі конвенції 1907 року і Женевську конвенцію  1929 р. «Про поводження з військовополоненими».

Токіо. Нюрнбергський трибунал згідно з положеннями свого Статуту поширював свою дію у просторі лише на головних європейських злочинців, хоч відомо, що до участі у Другій світовій війні були залучені також і держави Далекого Сходу. Тому цілком закономірно, що у 1946 році було утворено Міжнародний суд для звершення правосуддя над японськими військовими злочинцями, які активно виступали на боці німецьких фашистів. Закономірним було і те, що організація такого суду як і сам суд над японськими злочинцями проходили за Нюрнберзькою схемою. Але важливо відзначити, що міжнародна кримінальна юстиція у цьому випадку відзначалася певними специфічними особливостями.

На дипломатичних переговорах між зацікавленими державами (СРСР, США, Великою Британією, Францією, Голландією, Новою Зеландією, Австралією, Китаєм та Канадою) було вирішено, що головних японських військових злочинців буде судити Міжнародний військовий трибунал, до складу якого входитимуть представники цих 9-ти держав. Пізніше до цієї домовленості приєднались Філіппіни та Індія.

Відповідальність за реалізацію цієї домовленості на практиці покладалась на головнокомандуючого союзницьких держав – генерала армії США Дугласа Макартура. На підставі виданої ним прокламації була юридично оформлена організація Міжнародного військовиого трибуналу у Токіо для суду над військовими злочинцями Японії та затверджено Статут такого Трибуналу. На відміну від Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі, котрий, як зазначалось, був створений домовленістю представників чотирьох країн, заснування Токійського трибуналу було оформлено одноособовим наказом головнокомандуючого на Далекому Сході на підставі доручення одинадцяти держав. Така обставина свідчить про відмінність в організації кримінального правосуддя над військовими злочинцями Японії.

Статут Далекосхідного трибуналу визначав його завдання, організаційну структуру та компетенцію, порядок судової процедури. Поряд з процесуальними положеннями він містив також і норми матеріального права, які визначали склади злочинів, підсудних Міжнародному війсковому трибуналу [5, с.19]. Цей Статут було поділено на п’ять розділів, що містили 17 статей, тоді як Статут міжнародного війскового трибуналу в Нюрнберзі містив сім розділів, що включали 30 статей.

Статут Міжнародного війскового трибуналу для Далекого Сходу передбачав, що його створено для “справедливого і швидкого суду та покарання головних війскових злочинців на Далекому Сході” (ст. 1). “Він має право судити та карати війскових злочинців на Далекому Сході, які обвинувачуються особисто або як члени організацій у злочинах:

а) проти миру, а саме: планування, підготовка чи ведення агресивної війни, чи війни в порушення міжнародного права.

б) воєнних злочинах, передбачених конвенціями, а саме: злочини проти законів і звичаїв війни.

в) проти людства, а саме: вбивство, насильницьке переміщення в інші місцевості, інші нелюдяні діяння, переслідування за расовими чи політичними мотивами, тощо” (ст. 5).

Суд повинен обмежувати судовий процес швидким розглядом питань та застосовувати жорсткі міри для попередження дій, що можуть затягувати ведення процесу (ст. 12).

Суд не зв’язаний технічними правилами у використанні доказів і може застосовувати більш швидку та необтяжену формальностями процедуру (ст. 13).

Суд має право застосовувати смертну кару до винних осіб, а також виносити інші покарання (ст. 16).

Обвинувальний вирок приводиться до виконання згідно з наказом головнокомандуючого союзних держав, який має право пом’якшити вирок чи якимось чином його змінити, але не в праві посилити покарання (ст. 17).

Інші статті Трибуналу передбачали правила судового процесу, який повинен був проводитись згідно з англо-саксонським правом.

Порівнюючи Статути Міжнародних військових трибуналів для суду над головними війсковими злочинцями Другої світової війни, варто відзначити спільні та відмінні риси їх організації. Трибунал для суду над головними німецькими злочинцями був утворений на підставі міжнародної домовленості чотирьох держав і передбачав проведення судового процесу на паритетних засадах. Статут Міжнародного війскового трибуналу для суду над головними війсковими злочинцями Японії визначав не обрання, а призначення головуючого за наказом головнокомандуючого армії союзників (п. “а” ст. 3 Статуту). Для розслідування справи та підтримання обвинувачення головнокомандувачем призначався єдиний головний обвинувач (п. “а” ст. 8 Статуту).

Особливість Токійського судового процесу виявилась і в тому, що головуючим суддею був призначений австралієць, а головним обвинувачем – американець, тоді як на війсковому трибуналі у Нюрнберзі суддями та обвинувачами були представники всіх держав-учасниць домовленості.

Підсумовуючи характеристику Трибуналів, що відбулися у Нюрнбергу та Токіо, варто відзначити, що вони стали важливою віхою на шляху до створення єдиного міжнародного кримінального судового органу. Як зазначає Поль Таверньє, директор науково-дослідного центру прав людини і гуманітарного права, “на них сильно вплинули історичні умови і вони (Трибунали) переважно виражали права держав-переможниць, аніж світового співтовариства загалом” [11, с.669].

Але найголовніше те, що отримали світове визнання такі поняття, як “злочини проти миру”, “воєнні злочини”, та “злочини проти людяності”. Агресивна війна, воєнні злочини та злочини проти людства були визнані найтяжчими міжнародними злочинами. Як вірно зазначив Томас Градіцкій, “було оголошено всьому світові про існування індивідуальної кримінальної відповідальності за певні діяння, що суперечать нормам міжнародного права” [12, с.35].

Досвід судової практики Нюрнберга і Токіо відкрив шлях для процесу формулювання та закріплення принципів і норм, в ході якого багато держав виступило з ініціативою закріплення таких принципів на договірному рівні [13, с.212]. Принципи міжнародного кримінального правосуддя, вироблені під час діяльності Міжнародних військових трибуналів для суду над головними злочинцями Другої світової війни знайшли своє закріплення і визнання у резолюції Генеральної асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року під назвою “Підтвердження принципів міжнародного права, виначених Статутом Нюрнберзького трибуналу” [8]. На думку Д. Шіндлера, якщо взяти до уваги Лондонську угоду від 8 серпня 1945 року та доданий до неї Статут (а також і аналогічні документи Токійського трибуналу), то Генеральна Асамблея зробила два важливих кроки. Перший полягав у тому, що було підтверджено принципи міжнародного права, закріплені як у Статуті, так і у Вироці Нюрнберзького трибуналу. А другий крок виражався у готовності доручити Комісії з Міжнародного права кодифікацію цих принципів. Більше того вказана Резолюція визнала звичаєвий характер положень Лондонської угоди.

У 1950 році Комісія міжнародного права затвердила звіт щодо “Принципів міжнародного права, визнаних Статутом Нюрнберзького трибуналу”, які знайшли своє застосування у вироці цього трибуналу”. У цьому звіті не ставилось питання про те, чи є ці принципи частиною позитивного міжнародного права, адже Генеральна Асамблея вже пітвердила це положення. Комісія обмежилась лише розробкою змісту цих принципів.

У першому Принципі проголошувалося, що “будь-яка особа, яка скоїла діяння, що згідно з міжнародним правом визнається злочином, відповідає за нього та підлягає покаранню”. Принцип містить формальне визнання того факту, що індивідум – у широкому розумінні “будь-яка особа” – може бути притягнутий до відповідальності за вчинення злочину. І це може бути справедливим навіть тоді, коли вчинене діяння не є злочином згідно з національним законодавством. Наступні три Принципи визначають, що обставини, коли особа діє як голова держави чи інший член уряду або виконує наказ свого уряду чи начальника, її не звільняють від відповідальності. Ці принципи повністю підтверджують положення статтей 7 та 8 Статуту Нюрнберзького трибуналу.

Шостий Принцип кодифікує три види злочинів, встановлених статтею 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу. Відтепер те, що Лондонською угодою визначалось як “злочин, підсудний юрисдикції Трибуналу”, отримало формулювання “міжнародно-правовий злочин”. Як справедливо відзначає Е. Греппі, підтвердження Нюрнберзьких принципів у Резолюції Генеральної Асамблеї 1946 р. та їх подальше формулювання Комісією міжнародного права стали важливими кроками у поступі міжнародного права [13, с.214].

Впродовж 45 років міжнародне співтовариство докладало зусиль аби досвід Нюрнберга втілити у постійно діючий орган міжнародного правосуддя. Проте всі ці спроби виявилися марними, а дискусії, що мали місце на засіданнях Комісії міжнародного права, якій було доручено розробку проекту Кодексу злочинів проти миру та міжнародної безпеки, а також Статуту міжнародного кримінального суду, затяглися та виявились зрештою безрезультатними [11, с.700]. За словами Мохамеда Беннуни, експерти і політики жваво ведуть між собою розмову глухих, при чому перших приваблює перечислення наявних юридичних методів, а другі – не виявляють ні готовності, ні рішучості зробити вирішальний вибір”. Врешті-решт він приходить до невтішного висновку: “Створення Міжнародного кримінального суду наразі є вправлянням у побудові теорій”.

Югославія. Лише тоді, коли світ шокували трагічні події, пов”язані з розпадом колишньої Югославії, міжнародне співтовариство, за словами Поля Таверньє, “перестало закривати очі” на скоєні злочини та погодилось заснувати Міжнародний трибунал для покарання осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Югославської федерації. Він був створений на основі резолюцій 808 та 827 Ради Безпеки ООН від 22 лютого та 25 травня 1993 року [11, с.700]. Вперше, за майже півстоліття, серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в рамках конкретного збройного конфлікту стали не просто об’єктом зацікавленості міжнародного співтовариства, а й предметом судового розгляду. Антоніо Кассезе, Голова Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії відзначає, що “створення такого трибуналу – єдина адекватна відповідь масовим вбивствам, “етнічним чисткам”, звірствам, що мали місце на території колишньої Югославії, кількість і масштаби яких були невідомі Європі з кінця ІІ Світової війни” [14, с.695].

Варто наголосити, що свого часу пропонувалось створити міжнародний кримінальний суд для того, щоб судити за воєнні злочини США, вчинені ними у В’єтнамі, чи передати до такого суду Саддама Хусейна, винуватця іракської агресії проти Ірану. Але такі пропозиції різко критикувалися, оскільки вважали, що такі суди можуть стати прикриттям для великих держав чи приводом для того, щоб відкласти створення постійно діючого Міжнародного кримінального суду на невизначений строк.

Слід сказати, що утворенню Міжнародного трибуналу передували численні Резолюції Ради Безпеки ООН, що засуджували звірства, які вчинялись на території колишньої Югославії та утворювали спеціальні комісії з розслідування фактів цих звірств та масових вбивств мирного населення. Як зазначає І.В. Фісенко, чималу роль у створенні Трибуналу відіграли і засоби масової інформації, які донесли до суспільства жахливу картину людських страждань [15, с.110].

Правову основу міжнародного трибуналу складали Резолюції Ради Безпеки 771 та 780, в яких порушенням міжнародного гуманітарного права визнавалися дії, що посягають на міжнародний мир та безпеку. На підставі цього Рада Безпеки застосувала розділ VII Статуту ООН і Міжнародний трибунал був створений в рамках повноважень, які регламентувались вказаним розділом та стосувались вжиття заходів по відновленню міжнародного миру та безпеки.

Сам Статут Міжнародного трибуналу по колишній Югославії суттєво відрізнявся від попередніх установчих документів аналогічних трибуналів, але містив всі основні принципи міжнародного кримінального правосуддя, що були визначені Нюрнбергським міжнародним трибуналом і закріплені у Резолюції ООН 1946 року.

Цей Статут містив 34 статті, що визначали компетенцію трибуналу та основні види злочинів. Більше того, п. “і” ст. 5 Статуту вказував на невизначене коло злочинних діянь – “інші негуманні діяння”, що давало суддям певну свободу дій при кваліфікації будь-якої поведінки, як негуманної. Статут визначав територіальну та часову юрисдикцію, індивідуалізацію відповідальності, склад Трибуналу, права обвинувачених, порядок винесення рішення та інші положення [16]. На відміну від Нюрнберзького трибуналу, у Статуті Югославського трибуналу уже не передбачалось заочного розгляду справ. Стаття 9-та Статуту встановлювала, що Міжнародний трибунал володіє паралельною юрисдикцією стосовно національних судів, при чому його юрисдикція має пріоритет. Це означає, що на будь-якому етапі судового розгляду Трибунал може офіційно просити національні суди про передачу справи до його відання.

До юрисдикції Міжнародного трибуналу були віднесені наступні злочини:

1. Серйозні порушення Женевських Конвенцій 1949 року;

2. Порушення законів та звичаїв війни;

3. Геноцид;

4. Злочини проти людяності [16].

Важливе значення має той факт, що Статут Міжнародного трибуналу не був єдиним нормативним документом, яким повинен був керуватись Трибунал та учасники процесу. Так, використовуючи ст. 15 Статуту, яка передбачала властивість нормотворчості, Трибунал прийняв Правила процедури і доказування, Правила тримання під вартою, а також Кодекс професійної поведінки захисника у відносинах з Трибуналом. Такі допоміжні документи свідчили про вдосконалення правосуддя у справах про міжнародні злочини та вироблення певної концепції організації міжнародної кримінальної юстиції. Варто відзначити, що велику роль у виробленні таких допоміжних документів відіграли власне судді цього Трибуналу. І як пише Поль Таверньє: “Правила процедури і доказування, розроблені ними, можна вважати Міжнародним кодексом кримінального процесу” [11, с.704].

Міжнародний трибунал по колишній Югославії був організований таким чином, щоб повністю усунути упередженість суддів та обвинувачів і звести до мінімуму необ’єктивність судового розгляду.

На користь наведеного можна привести той факт, що у ст. 11 Статуту визначались органи, з яких складається Трибунал [16]. Це Судова палата, куди входять Судова та Апеляційна колегія, Прокурор та Секретаріат, як допоміжний орган. Судді обираються Генеральною Асамблеєю ООН за поданням Ради Безпеки, Прокурор призначається Радою Безпеки за поданням Генерального Секретаря ООН. Він же має право призначати і апарат Секретаріату (ст. 17 Статуту).

Статут Міжнародного трибуналу передбачав лише одне основне покарання – ув’язнення, визначаючи його верхню та нижню межу відповідно до кримінального закону колишньої Югославії. На додаток до покарання передбачалось вилучення майна, набутого злочинним шляхом, і повернення його законним володарям (ст. 24). Смертна кара, як вид покарання, у Статуті трибуналу відсутня.

Детально регламентується механізм виконання вироку Міжнародного трибуналу [16]. Так, ув’язнення відбувається за межами колишньої Югославії в державах, які висловили бажання прийняти засуджених. Це в певній мірі говорить про те, що на даному етапі боротьба із міжнародними злочинами не є справою держави чи окремо взятої організації, а колективним зусиллям всієї с світової спільноти.

Створений у 1993 році Міжнародний трибунал поширював свою юрисдикцію і на діяння, вчинені до його утворення, та діяв безстроково (ст.ст. 8, 9 Статуту). За період його роботи було винесено два десятка публічно підтверджених обвинувачувальних висновків, проведено майже 10 справ, порушених відповідно до ст. 61 Правил процедури і доказування [14, с.695]. Саме тепер перед Міжнародним трибуналом постав колишній югославський політичний діяч Слободан Мілошевич, а перед тим Трибунал розглядав справу Караджича – ще одного югослава, який звинувачувався у геноциді проти етнічних албанців. Ці факти яскраво ілюструють дієвість міжнародного кримінального правосуддя.

Міжнародний трибунал по колишній Югославії, як і попередні Міжнародні кримінальні суди є лише судом ad hoc. У Преамбулі до Статуту та ст. 8 “Територіальна юрисдикція” визначено, що Трибунал поширює свою юрисдикцію лише на території колишньої СФРЮ, та створений винятково для покарання осіб, відповідальних за міжнародні злочини, скоєні на цій території [16]. Отже, Трибунал перестане в майбутньому існувати як міжнародний судовий орган, досягнувши своєї мети та виконавши поставлені перед ним завдання. Як виняток, пропонувалось розширити юрисдикцію трибуналу на злочини, вчинені за межами юрисдикції якої-небудь держави громадянами держав – правонаступників колишньої Югославії, проте ця пропозиція була відхилена [16, с.39].

Руанда. За створенням Югославського трибуналу слідувало створення аналогічного міжнародного органу у зв’язку із збройним конфліктом в Руанді.

Весною 1994 року більш ніж півмільйона людей було вбито у африканській Руанді. Кріс Майна Пітер – захисник обвинувачених у Міжнародному кримінальному трибуналі по Руанді назвав такі вбивства “одним з найбезжалісніших випадків геноциду за всю історію людства” [17, с.805]. Аналіз подій того часу дає підстави вважати, що геноцид був попередньо спланованою акцією – засоби масової інформації щоденно пропагували расизм, складались списки майбутніх жертв. Етнічна належність в Руанді стала або смертним вироком або гарантією виживання.

У відповідь на злочини, скоєні у Руанді протягом першої половини 1994 року, міжнародне співтовариство поставило собі за мету забезпечити дотримання міжнародного гуманітарного права і покарати винних у його порушенні [18, с.793]. 30 квітня 1994 року Голова Ради Безпеки ООН у своїй заяві засудив порушення міжнародного гуманітарного права в Руанді і поставив питання про проведення розслідування. На підставі численних резолюцій Ради Безпеки спочатку була утворена Комісія експертів для розслідування таких порушень, а в листопаді 1994 року, на прохання руандійського уряду, Радою Безпеки створений Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинених на території Руанди.

Не можна не відмітити той факт, що, незважаючи на ініціативу Руандійського керівництва щодо створення спеціального міжнародного судового органу, під час голосування по резолюції 955 щодо створення Трибуналу представник Руанди голосував “проти”, пояснюючи таку позицію певними причинами [19, с.832].

По-перше, Руанда відмовилась прийняти обмеження юрисдикції ratione temporis Трибуналу щодо діянь, що були вчинені у 1994 році. Вона справедливо підкреслювала, що скоєні у 1994 році злочини не були спонтанними діями, а їм передував значний період підготовки.

По-друге, Руанда наголошувала, що структура Трибуналу не відповідає покладеним на нього завданням. Та обставина, що апеляційна палата і Прокурор є спільними для Трибуналів по Руанді і колишній Югославії, може негативно вплинути на єфективність Трибуналу.

По-третє, уряд Руанди твердо заявив свій протест у зв’язку з відсутністю смертної кари у переліку покарань Трибуналу, оскільки законами Руанди таке покарання передбачене. Окрім того, Руанда не погоджувалася з тим, що особи, засуджені Трибуналом, повинні відбувати покарання у третіх країнах, а не в самій Руанді. Зрештою, не дивлячись на те, що Руанда голосувала проти створення Трибуналу, вона завжди підтверджувала свою готовність співпрацювати з ним.

Фактично Статут Руандійського трибуналу дублює аналогічний документ трибуналу по колишній Югославії, за винятком деяких положень. Дехто навіть вважає його “відділенням” Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії. Зокрема, у цих трибуналів спільні служби, деякі відповідальні особи задіяні в обох Трибуналах: у них один спільний Головний обвинувач та склади Апеляційних палат [20, с.167].

Відповідно до ст. 1-4 Статуту Трибунал по Руанді компетентний розглядати справи про вчинення геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Стаття 3, яка стосується злочинів проти людяності, виходить із загальновизнаного розуміння цих злочинів – у ній відсутній в якості умови зв’язок злочину зі збройним конфліктом, а також міститься важлива кваліфікаційна ознака широкомасштабного та систематичного характеру порушень [21, с.820].

Відповідно до ст.4 юрисдикція Трибуналу базується на ст.3, загальній для Женевських конвенцій та Другого Додаткового протоколу. Саме ця стаття підтверджує принцип індивідуальної кримінальної відповідальності за серйозні порушення положень Женевських конвенцій. Це, на думку членів Ради Безпеки ООН, дає додаткові аргументи для усунення будь-яких сумнівів, пов’язаних із тлумаченням компетенції Трибуналу по колишній Югославії [20, с.181].

Територіальна юрисдикція Руандійського трибуналу не обмежується територією Руанди, а поширюється і на територію сусідніх держав по відношенню до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, вчинених громадянами Руанди (ст. 7 Статуту). Територіальна юрисдикція в даному випадку розширена за рахунок застосування принципу персональної юрисдикції, що на думку І.В. Фісенка є повністю виправданим [15, с.129].

Ще однією особливістю є наявність у Руандійського трибуналу трьох Судових палат. Рішення про утворення третьої Судової палати було прийняте радою Безпеки ООН через внесення відповідних поправок до Статуту резолюцією 1165 від 30 квітня 1998 р. з метою прискорення розгляду справ через велику кількість обвинувачених, які очікували суду місяцями.

Виконання вироку передбачається або в Руанді, або в іншій державі, яка увійшла до числа країн, що висловили готовність прийняти засуджених.

Окрім позитивних чинників, діяльність Руандійського трибуналу не позбавлена певних проблем. Це, зокрема, неефективне співробітництво Руандійської влади з Трибуналом, адже окремі особи, які підозрюються в геноциді, зараз займають керівні пости в державі. Великою проблемою є також і те, що одночасно дії по затриманню та засудженню підозрюваних осіб вчиняють і Руандійські судові органи. При цьому Міжнародний трибунал хоч і розглядає більш серйозні справи, національні суди, однак, виносять значно суворіші вироки. На відміну від післявоєнних Нюрнберга і Токіо, Руандійський трибунал працює в умовах нестабільності та напруженості, яка продовжує залишатися у регіоні [19, с.831].

Великій критиці було піддано і той факт, що у Руандійського трибуналу відсутній власний Головний обвинувач [19, с.848]. Це, на думку багатьох вчених та політиків, спричинило повільність дій цього судового органу.

Значення Руандійського трибуналу так само, як і Югославського не можна недооцінювати. Їх Статути, правила процедури і доказування, практика їхньої роботи стали значним поштовхом для розвитку міжнародного права.

Завершуючи характеристику Міжнародних трибуналів по колишній Югославії та Руанді, доцільним буде зазначити думку стосовно цих міжнародних органів, висловлену людиною, яка має до них безпосереднє відношення. Лаіті Кама – Голова Міжнародного трибуналу по Руанді – досить влучно окреслив той внесок, який зробили для міжнародної кримінальної юстиції ці суди. По-перше, рішення, які ухвалювали трибунали, сприятимуть розвитку судової практики, що стосується міжнародних злочинів, особливо геноциду. По-друге, із створенням цих трибуналів було встановлено принцип прямої індивідуальної кримінальної відповідальності у міжнародному праві. А це дає можливість майбутньому міжнародному кримінальному суду здійснювати судове переслідування приватних осіб за порушення міжнародного права, навіть якщо такі порушення мали місце в межах однієї держави. По-третє, створення спеціальних трибуналів є великим поштовхом до створення постійного міжнародного кримінального суду. Адже “тільки суд, який володітиме загальною міжнародною юрисдикцією та механізмом прийняття справ до свого провадження зможе реально впливати на сучасні міжнародні відносини” [22, с.697].

Міжнародні трибунали по злочинах у Руанді та колишній Югославії за своєю правовою природою не можна вважати універсальними органами кримінального правосуддя, які поширюють свою юрисдикцію в часі і в просторі на всіх осіб, що скоїли діяння, які визнаються злочинними згідно з нормами міжнародного права. Ці трибунали у своїй діяльності “прив’язані” як до кола осіб, так і до території.

Наведені факти засвідчують необхідність універсалізації міжнародного кримінального правосуддя. Цей принцип міжнародної кримінальної юстиції, поряд з принципами Нюрнбергського трибуналу, визнаними міжнародним правом, мав би стати визначальним для її повноцінного існування як важливої міжнародної інституції. Він передбачає:

а) універсальність юрисдикції міжнародного кримінального правосуддя в часі, просторі та по колу суб’єктів (фізичних осіб) за скоєння міжнародних злочинів;

б) необхідність існування постійно діючого судового органу – міжнародного кримінального суду.

Принципи міжнародної кримінальної юстиції, що історично склалися в процесі її становлення визначають притаманні саме їй особливості. Це універсальність кримінального правосуддя, індивідуалізація кримінальної відповідальності, специфіка злочинів проти людства та міжнародних злочинів, особливий порядок організації судового процесу. Лише всі ці ознаки в сукупності можуть зробити міжнародну кримінальну юстицію дієвим інструментом на шляху до міжнародного миру та безпеки.

Узагальнюючи діяльність чотирьох військових трибуналів, слід сказати, що хоч вони й досягали своєї головної мети – покарання порушників міжнародного гуманітарного права, та все ж не були досконалими, оскільки не могли запобігти будь-якому іншому міжнародному злочинові, скоєному після їх створення. Внаслідок постійної неконтрольованості міжнародних військових конфліктів та тяжкими злочинами під час них з’явилася необхідність у постійно діючому міжнародному судовому органі, який би безпосередньо займався певним колом суспільно небезпечних діянь та закрив би собою існуючу в міжнародному праві прогалину. Таким закономірним етапом повинно було завершитися становлення міжнародного кримінального правосуддя, що і було зроблено в Римі 1998 року.

РОЗДІЛ  2

СТРУКТУРА ТА КОМПЕТЕНЦІЯ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ,

ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ТА ВИКОНАННЯ ЙОГО РІШЕНЬ

2.1. Структура Міжнародного кримінального суду

Згідно з Римським статутом (ст.3) місцем перебування Міжнародного кримінального суду є Гаага, Нідерланди («держава перебування»), але поки що тимчасово Суд знаходиться у передмісті Гааги у приміщенні «De Arc» з наступним переміщенням у 2007-2009 р. у постійне приміщення в «Alexanderkazere».

У лютому 2003 року було формально обрано на 9-річний строк перші 18 суддів МКС. Обрані судді є незамінними впродовж найближчих 9 років, окрім як за власним бажанням або за станом здоров’я. У процесі обрання перших 18 суддів брали участь кандидати, серед яких були й колишні судді міжнародних військових трибуналів ad hoc, колишні голови верховних національних судів, генеральні прокурори та міністри юстиції. Судді збираються на пленарні засідання якнайменше 1 раз на рік для виконання своїх функцій відповідно до Статуту, Правил процедури доведення та Регламенту Суду [23].

Отже, згідно зі статтею 34 Статуту Суд складається з наступних органів:

  1.  Президія;
  2.  Апеляційна палата, Судова палата і Палата попереднього провадження;
  3.  Канцелярія прокурора;
  4.  Секретаріат.

Як бачимо, Міжнародний кримінальний суд є органом, де зосереджені майже всі стадії кримінального процесу, тобто органи попереднього розслідування та досудової підготовки, власне суд, що розглядає справу по суті, апеляційна інстанція, а також координуючі та допоміжні органи.

Та перш, ніж безпосередньо перейти до характеристики органів Суду, варто згадати і про інший орган, який, хоч і не входить до його складу, проте є не менш важливим, оскільки забезпечує формування суду. Йдеться про Асамблею держав-учасниць Римського договору (надалі – Асамблея).

Кожна з держав-учасниць Римського договору представлена в Асамблеї одним представником. Держави, які лише підписали Договір про створення Суду можуть бути присутніми у цій Асамблеї на правах спостерігачів [1].

Відповідно до Статуту (ст. 112) Асамблея обирає на своїх засіданнях суддів, прокурора та його помічників і, як випливає зі змісту п. 5 цієї статті, може за певних умов контролювати діяльність Суду.

Згідно з п. 6 ст. 36 Статуту судді Міжнародного кримінального суду обираються шляхом таємного голосування на засіданні Асамблеї. На противагу цьому положенню Статуту суддів Югославського та Руандійського Трибуналів обирала Генеральна Асамблея ООН [24, с.568]. Обраним до складу Суду вважається той кандидат, за якого проголосувало більше 2/3 держав-учасниць Асамблеї, що присутні на засіданні та беруть участь у голосуванні. Зокрема, до складу суду можуть входити лише 18 осіб, тому обраними вважаються ті 18 кандидатів, які набрали найбільше голосів. Статут також передбачає і довибори суддів у разі, якщо загальну кількість суддів (18 осіб) не було обрано на першому засіданні [1].

До кандидатів на посаду судді Міжнародного кримінального суду застосовуються загальні та спеціальні вимоги. До загальних належать:

1) високі моральні якості;

2) незалежність та неупередженість;

3) знання хоча б однієї з робочих мов Суду (російської, англійської, арабської, іспанської, французької чи китайської);

4) наявність громадянства держави-учасниці.

Серед спеціальних (професійних) вимог до кандидатів на посаду судді можна відзначити володіння визнаною компетенцією:

а) у сфері кримінального та процесуального права та досвідом роботи в якості судді, прокурора, адвоката чи на іншій посаді у сфері кримінального судочинства;

б) у відповідних сферах міжнародного права – міжнародному гуманітарному праві, правах людини та з досвідом професійної юридичної діяльності, яка має відношення до предмету судової діяльності Суду.

Крім цих спеціальних вимог, кандидат повинен відповідати також вимогам, що ставляться державами-учасниками до осіб, які претендують на вищі судові посади.

Кандидатури на посаду суддів можуть висуватись кожною державою-учасницею шляхом подання до Асамблеї відповідної заяви. Передбачається, що кандидат, якого висунула на обрання держава-учасниця не обов’язково повинен бути її громадянином, а може мати громадянство іншої держави-учасниці Римського договору.

Для проведення виборів формуються два списки кандидатів (п. 5 ст. 36 Статуту). До першого списку (список А) вносяться кандидатури тих осіб, що мають достатню кваліфікацію у кримінальному праві та процесі, а до другого (список В) – особи, які є визнаними фахівцями у міжнародному праві.

За першим разом до складу суду обирається не менше 9 кандидатів зі списку А та не менше 5 кандидатів зі списку В з наступним заповненням решти вакансій при збереженні пропорцій кандидатів котрі проходять за списками А і В. Тобто перевага надається юристам, що спеціалізуються у кримінальному праві, що засвідчує кримінально-правову сутність Суду [25, с.37].

При обранні суддів держави-учасниці повинні також враховувати дотримання в складі суду наступних критеріїв:

  •  представництва основних правових систем світу;
  •  справедливого географічного представництва;
  •  справедливого представництва суддів жіночої та чоловічої статей;
  •  осіб, що мають досвід юридичної діяльності в спеціальних сферах.

18 обраних суддів повинні представляти 18 держав-учасниць. Варто також відзначити, що кількість суддів може бути збільшена у разі необхідності. Пропозиція про проведення такої зміни вноситься Президією Суду на розгляд Асамблеї, котра має право прийняти чи відхилити таку пропозицію (п. 2 ст. 36 Статуту).

Судді Міжнародного кримінального суду обираються терміном на 9 років без права переобрання. Це правило не поширюється на перші вибори суддів, коли одна третина суддів, відібрана жеребкуванням, залишається на посаді протягом трьох років, друга третина – протягом шести років, а решта – на повний термін [1].

Стаття 36 (п. 10) Статуту містить застереження про те, що суддя, призначений до Судової чи Апеляційної палати, незалежно від спливу три- чи шестирічного терміну продовжує залишатись на посаді до закінчення відповідного провадження. Цю норму Статуту цілком справедливо можна розглядати як забезпечення одного з важливих принципів кримінального процесу – про незмінність складу суду.

Судді, які обрані на засіданні Асамблеї до складу суду виконують свої функції на постійній основі та перебувають у розпорядженні Суду. Після їх обрання вони самостійно формують Президію та відповідні відділення і Палати.

Президія Суду формується у складі голови та першого і другого віце-голови, що обираються суддями абсолютною більшістю голосів. Як зазначено у п. 3 ст. 38 Статуту, Президія відповідає за: а) належне управління справами Суду, крім канцелярії Прокурора, та б) інші функції, віднесені до його компетенції Статутом, що безпосередньо не пов’язані з судочинством (внесення пропозиції про збільшення кількості суддів, тощо).

Отже, Президія – це незалежний орган в системі Міжнародного кримінального суду, безпосередньо не пов’язаний із здійсненням правосуддя та відповідальний за належне управління справами, що віднесені до його компетенції. 

Після утворення Президії судді формують відділення Суду. Таких відділень Статутом передбачено три: відділення попереднього судочинства, судове відділення та апеляційне відділення [1].

Відповідно до п. 1 ст. 39 Статуту відділення попереднього судочинства формується не менш як з 6 суддів. Цей орган відповідальний за забезпечення передбаченого Статутом комплексу заходів при проведенні попереднього (досудового) слідства. До безпосередньої участі у судовому розгляді це відділення не залучається.

Така функція Статутом передбачена у повноваженнях Судового відділення, яке, як і відділення попереднього судочинства, повинно мати у своєму складі не менш як 6 суддів.

Третім відділенням є найменше за чисельністю (Голова та чотири судді) апеляційне відділення, до компетенції якого входить перегляд вироку та апеляційне провадження.

З наведеної характеристики можна зробити висновок, що всі три судові відділення МКС разом складають власне Суд як орган, що безпосередньо розглядає кримінальні справи у злочинах, віднесених до юрисдикції МКС згідно зі Статутом та у відповідності до його процесуальних правил шляхом здійснення правосуддя.

Створення “трьохрівневого” судового органу є нововведенням у порівнянні з Міжнародними кримінальними трибуналами, що існували ad hoc. Так, Трибунали по колишній Югославії і Руанді складались із двох палат – Судової та Апеляційної, а Статут Нюрнбергзького воєнного трибуналу взагалі не передбачав жодної апеляції.

Наступним органом Суду відповідно до ст. 34 Статуту є Канцелярія прокурора [1]. У п. 1 ст. 42 Статуту зазначено, що “Канцелярія прокурора діє незалежно як окремий орган суду”. Вона відповідає за отримання будь-якої обґрунтованої інформації про злочини, що підпадають під юрисдикцію Суду та здійснення розслідування і підтримання обвинувачення під час судового процесу.

До складу Канцелярії прокурора входять:

  1.  прокурор;
  2.  один чи декілька заступників;
  3.  кваліфікований персонал (слідчі); та
  4.  консультанти прокурора зі спеціальних питань.

Інакше кажучи, Канцелярія прокурора це незалежний орган у складі Суду, який безпосередньо відповідає за весь комплекс заходів, пов’язаних з попереднім розслідуванням кримінальних справ.

Канцелярію очолює прокурор, який обирається шляхом таємного голосування на асамблеї держав-учасниць. Нею ж обираються і заступники прокурора. До кандидатів на посаду Прокурора та заступників прокурора висуваються такі вимоги: високі моральні якості, висока кваліфікація, досвід в галузі кримінального переслідування чи ведення кримінальних справ, знання і володіння як мінімум однієї робочої мови Суду. Прокурор та його заступники повинні представляти різні держави.

Допоміжним несудовим органом Міжнародного кримінального суду, який відповідає за несудові аспекти управління справами та відає обслуговуванням інших органів є Секретаріат (п. 1 ст. 43 Статуту) [1].

Секретаріат очолює Секретар, що є головною адміністративною посадовою особою Суду. Він здійснює свої функції під керівництвом Голови суду.

Секретар обирається суддями шляхом таємного голосування на 5 років. Він повинен володіти високими моральними якостями, мати достатню кваліфікацію та досконало знати принаймні одну робочу мову Суду і розмовляти нею. Будь-яких особливих професійних вимог (стаж роботи в певній сфері діяльності тощо) Статутом для Секретаря не передбачено.

Але крім зазначених органів МКС, організована Група з надання допомоги потерпілим та свідкам (п.6 ст.43 Статуту), до компетенції якої належить:

  •  інформувати про відповідні права та можливості щодо Статуту та Правил;
  •  забезпечувати своєчасне ознайомлення з відповідними рішеннями МКС з дотриманням положень, що стосуються конфіденційності;
  •  узгоджувати з державами питання, що стосуються переселення або надання допоміжних послуг по відношенню до травмованих або зазнавши погроз потерпілих, свідків та інших осіб, яким загрожує небезпека через їх показання;
  •  надавати адміністративну та технічну допомогу свідкам, потерпілим, що виступають у Суді, та іншим особам, яким загрожує небезпека через їх показання на всіх етапах судового провадження;
  •  проводити інструктаж свого персоналу щодо безпеки, фізичної недоторканності та захисту гідності потерпілих та свідків, включаючи також питання, що стосуються гендерної та культурної специфіки.

Загалом за перші 12 місяців з початку роботи Суду кількість його персоналу зросла з 7 до 55 осіб. Співробітники Суду є міжнародними цивільними службовцями. Вони мають не національні, а виключно міжнародні зобов’язання та повинні дотримуватися основні цінності діяльності Суду, як-от: незалежність від національної приналежності, відданість Суду та високий рівень сумлінності. Вони повинні підтримувати та керуватися принципами, викладеними у Статуті, включаючи віру у права людини, гідність та цінність людської особистості, а також рівноправність чоловіків та жінок. Саме тому співробітники повинні проявляти повагу до усіх культур, не допускаючи дискримінації щодо якої-небудь особи або групи осіб або будь-яких чином зловживати своїми владою та повноваженнями, якими вони наділені. Співробітники також не повинні використовувати своє службове положення або інформацію, що стала їм відома при здійсненні службових функцій, задля фінансової або іншої особистої вигоди або задля вигоди 3-ьої сторони, включаючи сім’ю, друзів та ін. Співробітники не мають права отримувати від будь-якого уряду або від неурядового джерела ніяких почесних звань, нагород, послуг, подарунків або винагород без попередньої згоди Секретаря або Прокурора. Співробітники не наділені правом активно брати участь в управлінні або мати фінансову зацікавленість у діяльності будь-яких прибуткових комерційних підприємств, якщо така участь дозволяє співробітнику або підприємству вилучати вигоду щодо службового положення співробітника.

МКС повинен позбавити імунітету будь-яку свою посадову особу, щодо якого було порушено кримінальну справу будь-яким національним судом.

Судді, Прокурор, його заступники та секретар користуються тими ж привілеями та імунітетами, що й голови дипломатичних представництв. Судово-процесуальний імунітет по відношенню до усього сказаного або написаного ними, включаючи їхні офіційні дії, буде й надалі надаватися їм навіть після завершення строку їх повноважень (ст.48 Статуту).

Матеріальна база МКС формується за рахунок обов’язкових членських внесків держав-учасниць, добровільних внесків міжнародних організацій, урядів, юридичних та фізичних осіб, а також за рахунок коштів, наданих ООН, зокрема таких, що пов’язані із передачею ситуації Радою безпеки. Порядок сплати членських внесків а також спосіб їх нарахування встановлюється у відповідності із спеціальною шкалою, яка є аналогічною до шкали ООН, прийнятою для формування її власного бюджету.

Щодо витрат, які нестимуть держави у зв’язку із співпрацею із Судом, то такі покриваються ними особисто, за певними винятками. Так, Суд повністю відшкодовує державі витрати, пов’язані із поїздками та забезпеченням безпеки свідків і експертів, а також передачею арештованих осіб, витрати, пов’язані з перекладами та кошти на проведення експертиз.

Отже, Міжнародний кримінальний суд, як будь-який інший міжнародний орган, має достатньо розгалужену внутрішню структуру (див. Додаток 1).

2.2. Компетенція Міжнародного кримінального суду

Як було зазначено вище, Суд має чітко визначену Римським статутом структуру (ст.34). Кожний орган має певну специфіку роботи, тому буде доречно розглянути компетенцію кожного органу окремо.   

Президія. Судді, що входять до складу Президії, виконують свої функції на постійній основі з моменту свого обрання. Голова та перший та другий заступники Голови обираються абсолютною більшістю голосів суддів. Вони виконують свої функції протягом 3-річного строку або до завершення строку їх повноважень як суддів, в залежності від того, який з цих термінів збігає раніше. Вони можуть бути переобрані лише один раз.

Перший заступник Голови виконує повноваження Голови у випадку, якщо Голова відсутній або відведений. Другий заступник здійснює функції Голови у випадку, якщо Голова або перший заступник Голови відсутні або відведені. Голова зі своїми заступниками утворюють Президію, яка несе відповідальність за:

  •  сумлінне ведення справ Суду, за винятком Канцелярії Прокурора;
  •  інші функції, що покладені на нього.

При виконанні своїх обов’язків, зазначених вище, Президія координує діяльність Суду разом з Прокурором та отримує згоду останнього з усіх питань, що мають спільний інтерес.

До компетенції Президії МКС належить:

  •  назначати державу відбування покарання щодо особи засудженої до позбавлення волі (далі – держава виконання вироку);
  •  вирішувати питання про виключення тієї чи іншої держави зі списку держав, які повідомили про готовність приймати засуджених на своїй території, якщо вона (Президія) не погоджується з висунутими вимогами такої держави. З приводу цього Президія має право робити запит щодо додаткової інформації від цієї держави до прийняття відповідного рішення;
  •  затверджувати будь-які поправки або додатки до вимог держав щодо питань, зазначених вище;
  •  розглядати питання щодо клопотання засуджених осіб або Прокурора про призначення або зміну держави виконання вироку. Має право зробити запит до держави виконання вироку, щоб та розглянула усне або письмове клопотання засудженої особи;
  •  визначаючи межі необхідності, надає дозвіл на отримання засудженою особою будь-якої допомоги, включаючи надання кваліфікованого усного перекладача;
  •  виконує нагляд за виконанням рішень Суду;
  •  делегує суддю Суду або його співробітника Суду, якому доручається – після повідомлення держави виконання вироку – зустрітися з осудженою особою та заслухати його думки без присутності національних представників влади;
  •  приймати рішення щодо дозволу тимчасової видачі засудженого до 3-ьої держави для здійснення переслідування лише при умові достатніх гарантій, що засуджений буде перебувати під вартою у цій державі та його буде повернуто до держави виконання вироку після здійснення переслідування;
  •  після проведення консультацій з Прокурором, засудженою особою, потерпілими або їх представниками приймає рішення щодо розпорядження майном чи активами або їхнього розподілу, що здійснюється під час впродовж виконання вироку Суду;
  •  встановлювати строки, в межах яких засуджені особи можуть можуть звертатися за наданням допомоги або оскаржувати рішення Суду.

Президія має коло повноважень щодо розпорядження бюджетними коштами Суду.

Судові палати. Саме ці органи покликані забезпечити виконання головної мети створення Міжнародного кримінального суду – це притягнення до відповідальності осіб винних у скоєнні міжнародних злочинів. Як зазначалося раніше до складу МКС входить 3 судові палати: Палата попереднього провадження, Судова палата та Апеляційна палата.

Палата попереднього провадження (далі – ППП) розпочинає свою діяльність фактично після звернення Прокурора щодо необхідності отримання інформації або заяв свідків, вивчення, збору та перевірки доказів, що можуть стати недоступними під час судового провадження (п.1(а) ст.56 Статуту). За проханням Прокурора ППП також може вдаватися до заходів, що можуть бути необхідними для забезпечення ефективності та послідовності судового переслідування та для забезпечення прав захисту:

  •  дача рекомендацій або розпоряджень щодо процедур, яких варто дотримуватися;
  •  дача вказівок щодо ведення протоколів провадження у справі;
  •  призначення експерту для надання допомоги;
  •  видавати дозвіл захиснику особи, що була арештована, брати участь у розгляді справи, або, якщо арешту не було чи викликана особа не зявилася, чи не було визначено захисника, призначає іншого захисника для участі у справі та представництва інтересів захисту;
  •  видавати розпорядження одному зі своїх членів, у разі необхідності, здійснювати нагляд та давати рекомендації або розпорядження щодо збору та зберігання доказів і допиту осіб;

Якщо Прокурор не вважає за потрібне застосування таких заходів, ППП консультується з Прокурором та зясовує чи є його небажання не застосовувати такі заходи ґрунтовним. Якщо воно є неґрунтовним, то ППП має право вдаватися до вище зазначених заходів за власною ініціативою. 

Разом з попередніми функціями ППП також може за проханням Прокурора видавати такі ордери та розпорядження, що можуть бути необхідними для цілей проведення розслідування. За проханням особи, що була арештована або зявилася за наказом, може видавати розпорядження, необхідне для надання допомоги такій особі або для підготовки його захисту. На ППП покладаються функції щодо забезпечення захисту та недоторканності приватного життя потерпілих та свідків, зберігання доказів та захисту інформації, що стосується національної безпеки, а також щодо видачі Прокуророві дозволу на застосування спеціальних заходів для проведення розслідування у межах території держави-учасника, якщо така держава не надала своєї згоди через відсутність у неї органу або елементу судової системи, що унеможливлює співробітництво з Судом (п.3(d) ст.57 Статуту).

Стаття 61 (п.11) говорить: «Після затвердження обвинувачень відповідно до даної статті Президія створює Судову палату, що відповідає за проведення подальшого розгляду справи та може виконувати будь-яку функцію Палата попереднього провадження, що має відношення до такого розгляду». Визначивши момент початку відправлення функцій Судовою палатою, можна безпосередньо перейти до характеристики  його компетенції.

Судова палата забезпечує справедливість та швидкість судового розгляду при повному дотриманні прав обвинувачуваного та з урахуванням захисту потерпілих та свідків. Коли справа направлена на розгляд, Судова палата може:

  •  радитися зі сторонами та встановлювати такі процедури, які б забезпечували справедливість та прискорювали б розгляд справи;
  •  визначати мову або мови, що будуть використовуватися під час розгляду справи;
  •  звертатися з попередніми питаннями до Палати попереднього провадження;
  •  повідомив сторони, може розпорядитися про об’єднання або розподіл обвинувачень проти більш ніж одного обвинувачуваного;
  •  вимагати явку свідків, дачу ними свідчень, а також пред’явлення документальних доказів;
  •  забезпечувати нерозповсюдження конфіденційної інформації;
  •  приймати рішення щодо інших питань, що мають відношення до справи;
  •  забезпечувати захист обвинувачуваного, свідків та потерпілих;
  •  встановлювати, що за певних обставин, розгляд справи буде закритим;
  •  зачитувати обвинувачуваному звинувачення після чого намагається встановити, чи розуміє обвинувачуваний зміст звинувачень. Дає можливість обвинувачуваному визнати свою вину або заявити про свою невинуватість;
  •  приймати рішення щодо допустимості або відносності доказів;
  •  застосовувати необхідні заходи для підтримання порядку під час розгляду;
  •  складати повний протокол судового розгляду, що точно відображає послідовність процесу.

Судова палата розглядає справу по суті та приймає заключне рішення, що не повинно виходити за рамки фактів та обставин, викладених у звинуваченні. Для цієї Палати встановлюється також обов’язок обґрунтувати таке рішення з посиланням виключно на докази, представленні у Суді та використані ним під час судового розгляду. У випадку встановлення вини особи, звинуваченої у скоєнні злочину, Суд приймає рішення про призначення покарання. При цьому Судова палата може провести додаткове судове засідання для визначення конкретної міри покарання.

Апеляційна палата є органом нетиповим для міжнародних судових установ. Сторони процесу можуть звертатися до нього у випадку оскарження рішень двох інших судових палат. При розгляді справи вона користується тими ж повноваженнями, що й Судова палата, проте його рішення є остаточними та оскарження не підлягають.

Якщо Апеляційна палата приходить до висновку, що оскаржений судовий розгляд був несправедливим і це ставить під сумнів довіру до рішень або вироків Суду, або що при винесенні вироку були зроблені суттєві помилки щодо факту або права, або відбулося процесуальне порушення, воно має право:

а) відмінити або внести зміни до рішення чи вироку;

b) розпорядитися про проведення нового судового розгляду, але вже іншою судовою палатою.

Канцелярія прокурора діє незалежно як окремий орган Суду. Вона відповідає за отримання будь-якої інформації про злочини. Канцелярія очолюється Прокурором, який має усі повноваження щодо керівництва Канцелярією, включаючи персонал, приміщення та інші ресурсі. Прокурор розпочинає розгляд справи на підставі інформації про злочини, що належать до юрисдикції Суду. Він перевіряє серйозність отриманої інформації, а потім, якщо робить висновок про наявність достатніх підстав для порушення справи, звертається до Палата попереднього провадження з проханням видати санкцію на проведення розслідування.

Прокурор обирається шляхом таємного голосування більшістю голосів членів Асамблеї держав-учасниць. Цю посаду, а також посаду заступника Прокурора може зайняти особа, якій властиві високі моральні якості, висока кваліфікація та великий досвід у переслідуванні або веденні кримінальних справ. Вони мають досконало знати хоча б одну з робочих мов Суду та вільно говорити ним.

До повноважень Прокурора відносять призначення консультантів з досвідом юридичної діяльності щодо спеціальних питань, які стосуються ґвалтування, гендерного насилля та насилля по відношенню до дітей, але не обмежуючись лише цими питаннями. Держави, що ратифікували Римський статут, а також Рада Безпеки ООН може звертатися до Прокурора з проханням розслідувати один або декілька злочинів, якщо вони належать до юрисдикції Суду (ст.42 Статуту).

Секретаріат відповідає за несудові аспекти управління справами та обслуговування Суду без нанесення шкоди для функцій та повноважень Прокурора відповідно до ст.42 Статуту. Секретаріат очолюється Секретарем, який є головною адміністративною посадовою особою Суду. Він виконує свої функції під керівництвом Голови Суду. Саме Секретар створює у структурі Секретаріату Групу з надання допомоги потерпілим та свідкам. Секретар за згодою Президії та Прокурора пропонує Положення про персонал, що містить умови, за яких персонал Суду призначається, отримує винагороди та звільнюється. Секретар бере участь у розробці Регламенту Суду та будь-яких додатків до нього шляхом проведення консультацій разом з Прокурором (п.2 ст.52). У Секретаря зберігається точний протокол з кожної справі, укладений Судовою палатою, а також перелік держав-учасниць, що готові надати свою територію для відбування покарання засуджених осіб.

До функцій Секретаря Суду віднесені повноваження отримувати, відшукувати та представляти інформацію, встановлювати канали зв’язку з такими цілями, регулярно вести архіви Суду та бази даних, у яких містяться конкретні відомості щодо кожної справи. Секретар відповідає за підтримання внутрішньої безпеки Суду у консультаціях з Президією, Прокурором та приймаючою державою. Секретар зобов’язаний передавати адвокатам інформацію та інші дані про прецедентне право МКС, а також співробітничати з національними асоціаціями юристів та адвокатів для сприяння їх спеціалізації та навчанню щодо правових норм, встановлених Римським статутом та Правилами процедури та доведення.

Юрисдикція. Вище неодноразово зявлялося поняття «юрисдикції» Міжнародного кримінального суду. Розкрити його виявилося необхідним, адже жодна справа не порушується Судом, якщо діяння, яке засуджується, не входить до юрисдикції МКС.

Юрисдикція МКС є лише доповненням до національної юрисдикції та виступає як самостійна лише у випадку, коли національні системи правосуддя не діють. МКС діє лише у тих випадках, коли національні правоохоронні структури не здатні або навіть не намагаються боротися з підсудними їм злочинами проти миру та безпеки людства, наприклад, коли держава не зацікавлена у переслідуванні своїх громадян, особливо якщо вони займають «високі» посади, або коли правова система держави не функціонує внаслідок внутрішнього конфлікту, внутрішній суд відсутній, а суди іноземних держав не мають права розповсюджувати свою юрисдикцію. Окрім цього, повноваження МКС обмежені у часі та просторі. По-перше, Суд уповноважений розглядати лише ті злочини, що були скоєні після 1-го липня 2002 р. Усі злочини, скоєні до моменту вступу у силу Римського статуту, випадають з юрисдикції цього Суду (ст.11, 12 Статуту). До того ж, по відношенню до злочинів, що підпадають під юрисдикцію Суду, Статут не встановлює строку давності (ст.29), що відповідає духу Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів або злочинів проти людства, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1968 р. По-друге, до Суду притягаються лише ті злочинці, що є громадянами держав, які ратифікували Статут, або ж ті, що скоїли злочини на території таких держав. По-третє, Суд має юрисдикцію щодо злочинів, які викликають обурення усього світового співтовариства [28]. Останні викладені у ст.5 Статуту:

  1.  злочини геноциду;
  2.  злочини проти людяності;
  3.  військові злочини;
  4.  злочини агресії.

Геноцид підпадає під юрисдикцію Суду відповідно до положення ст.2 Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. Геноцид – це дії, спрямовані на знищення частини або цілої групи людей. Наявність свідомого плану досягнення цієї мети відрізняє геноцид від інших злочинів проти людства.

Наступні 5 діянь, якщо вони здійснені з наміром винищити повністю або частково групу людей певної національності, етнічної, расової або релігійної приналежності, можуть бути віднесені до геноциду:

  1.  вбивство членів такої групи;
  2.  нанесення серйозного фізичної або духовної шкоди членам групу;
  3.  навмисне фізичне винищення групи через вплив на її умови життя;
  4.  створення умов, що мають за мету припинення народжуваності у середині групи;
  5.  насильне переселення дітей з одної групи до іншої.

Слід зазначити, що культурний геноцид, тобто навмисні дії, що перешкоджають члену групи розмовляти власної мовою, дотримуватися власної релігії або слідувати своїм культурним традиціям, не підпадає під юрисдикцію Суду згідно зі Статутом, окрім випадків, коли це супроводжується одним з п’яти зазначених вище діянь. Те ж саме стосується екоциду (навмисні дії спрямовані на підрив або винищення екосистеми певної території).

Відповідно до п.3 ст.25 Статуту той, хто наказує, закликає або змушує будь-кого до здійснення геноциду, або той, хто допомагає, заохочує чи інакше підтримує здійснення геноциду, винний у геноциді. Проте, на відміну від ст.3 Конвенції про геноцид 1948 р., змова з метою його здійснення окремо у Римському статуті не згадується. Однак за змістом п.3(d) ст.25 йдеться майже саме про такі дії. Для віднесення злочину до геноциду зовсім не обов’язково, щоб була зроблена спроба або дійсно винищена ціла група людей або значна її частина. Достатньо звинувачення про намір та злочинну ціль знищити велику кількість членів групи певної спільноти. У геноциді може бути звинувачений не лише голова держави або урядовий міністр, що планує та віддає наказ здійснити такі дії, але й той, хто безпосередньо ці дії скоює.

Перелік злочинів проти людяності закріплений у п.1ст.7 Статуту (в цілому 11 видів діянь), а у п.2 надаються визначення цих злочинів та складових їх термінів (наприклад, «винищення», «тортури», «переслідування»). При цьому Суд відрізняє злочини проти людяності, що входять до його юрисдикції від звичайних злочинів за 3-ьома ознаками:

  1.  діяння має бути здійснено «як складова частина широко використовуваних та методичних атак», як це пояснюється в Елементах злочинів. Термін «Атака» означає не лише військові дії, але й може включати такі заходи, як депортація або насильне переселення;
  2.   діяння має бути спрямовано проти цивільного населення. Якщо серед цивільного населення є солдати, воно не втрачає статусу цивільного;
  3.  діяння повинно бути скоєно відповідно до політики держави або організації. Несистематичні та випадкові дії, що не відповідають рівню злочинів проти людяності, Судом не переслідуються.

Усі військові злочини поділяються на дві групи. Першу складають злочини, зазначені у Женевських конвенціях 1949 р. за умови, що вони здійснені відносно тих, хто знаходиться під захистом цих конвенцій, включаючи поранених солдатів, потерпілих від аварій на суднах, військовополонених, цивільне населення на окупованих територіях. Другу групу складають порушення міжнародних правових норм (Гаазькі конвенції, І протокол до Женевських конвенцій).

Окремо слід виділити злочини агресії, оскільки до тепер не було розроблено прийнятних для всіх держав визначення цього злочину. Було прийнято рішення розглядати це питання на спеціальній сесії Асамблеї держав-учасниць Статуту через 7 років після його вступу у силу, тобто у 2009 р. У Заключному акті Римської конференції було рекомендовано також переглянути питання щодо включення міжнародного тероризму та міжнародної торгівлі наркотиками у перелік злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС [29].

Окрім цих 4-х «основних категорій злочинів» МКС має право приймати санкції відносно цілого ряду «додаткових» злочинів та порушень, що здійснюються під час розслідування або судового процесу. МКС має юрисдикцію щодо наступних навмисно скоєних злочинів проти здійснення правосуддя:

  1.  дача неправдивих свідчень після прийняття зобов’язання давати правдиві свідчення;
  2.  пред’явлення завідомо неправдивих або сфальсифікованих доказів;
  3.  протиправне здійснення впливу на свідка, створення перешкод присутності свідка або дачі ним свідчень, знищення доказів або перешкоджання їх збору;
  4.  залякування або протиправний вплив на посадову особу з метою примусу або переконання його не виконувати свої обов’язки;
  5.  вимагання або отримання хабара посадовою особою у зв’язку зі своїми офіційними зобов’язаннями (ст. 70).

Міри покарання за такі злочини в Статуті не вказані, але вони включені в проект Правил процедури та доведення. В основному це штраф, і лише у випадку відмови сплачувати штраф може застосовуватися позбавлення волі.

Отже, розглядаючи компетенцію органів МКС, можна дійти висновку, що чіткий розподіл функцій та повноважень між ними не є випадковим, а є результатом професійно спланованих організаційних засад діяльності Суду його засновниками. Специфіка компетенції Суду полягає у тому, щоб найбільш мобільно та ефективно провести розслідування міжнародних злочинів, що підпадають під його юрисдикцію, та встановити справедливість, покаравши тих, чию вину доведено у скоєнні таких злочинів.

2.3. Порядок прийняття та виконання рішень Міжнародним кримінальним судом

Відповідно до Статуту Суд є постійно діючим органом, юрисдикція якого поширюється на фізичних осіб, відповідальних за “найбільш серйозні злочини, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства і які визначені цим статутом” (стаття 1 Статуту МКС). Інакше кажучи, Статут визначає найбільш серйозні злочини, за вчинення яких може наступити міжнародна кримінальна відповідальність. Звідси випливає, що за інші злочини, не вказані в Cтатуті, така відповідальність не застосовується, тобто ці інші, злочини або не є серйозними, або вони не становлять загрози світовій спільноті. До таких злочинів, зокрема, відноситься міжнародний тероризм.

МКС наділений міжнародною правосуб’єктністю. Він має весь комплекс прав та обов’язків, що передбачені для суб’єктів міжнародного права. Більш того, правоздатність МКС є універсальною бо, як визначає ст. 4 Статуту “Суд має таку правоздатність, яка може бути необхідною для виконання ним своїх функцій” [1].

Статут визначає загальні принципи кримінального права, якими повинен керуватись МКС під час здійснення своїх повноважень. Такі принципи, в залежності від їх походження можна поділити на дві групи: 1) загальновизнані принципи внутрідержавного кримінального права, що знайшли своє відображення в Статуті, та 2) принципи міжнародно-правового характеру.

До перших належать такі основні засади здійснення кримінального правосуддя, як принцип nulum crimen sine lege “немає злочину без закону” (ст. 22 Статуту), відсутність зворотної дії положень Статуту (ст. 24) принцип nulum poena sine lege “немає відповідальності без закону” (ст. 23 вказує, що особа визнана винною у тому чи іншому злочині може бути покарана лише у відповідності до положень Статуту) [1].

Не підпадають під юрисдикцію МКС, а, отже і не можуть бути визнані винними та піддані покаранню особи, котрі не досягли на момент скоєння злочину 18 років. Такий, відносно високий віковий ценз можна списати на особливий характер суспільно-небезпечних діянь, визначених Статутом. Ст. 29 Статуту також не передбачає строку давності для будь-якого із злочинів, на які поширюється юрисдикція МКС.

Щодо принципів міжнародно-правового характеру то сюди можна передусім віднести невизнання судом будь-яких імунітетів (національних або міжнародних) чи інших спеціальних норм, які можуть бути пов’язані із посадовим становищем особи та захищати її в певних випадках від кримінального переслідування і ставити поза межами юрисдикції національного (внутрідержавного) правосуддя (п. 2 ст. 27 Статуту).

Заслуговує на увагу також і принцип про відсутність строків давності, що в категоричній формі визначає незастосування будь-яких строків давності до підсудних суду міжнародних злочинів. Слід відзначити, що незастосування строків давності до таких діянь, як воєнні злочини та злочини проти людяності було сформульовано ще у 1945 році – у статті 2, пункт 5, Закону №10 Контрольноі Ради союзників у Німеччині [24, с.584]. Пізніше цей прнинцип було відтворено у статті ІV Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року про незастосування строку давності до воєнних злочинів та злочинів проти людяності, а також в статті 1 Конвенції Ради Європи від 25 серпня 1974 року про незастосування строків давності до воєнних злочинів та злочинів проти людяності.

Незастосування строків давності передбачене Законом №10 поширювалось лише на злочини, скоєні нацистами до і після Другої світової війни, але це обмеження вже не фігурувало у Конвенціях 1968 та 1974 років. На противагу цим Конвенціям Статут МКС поширив вказаний принцип і на інші злочини, зокрема геноцид та злочин агресії.

Третім і чи не найголовнішим серед таких принципів є принцип індивідуальної кримінальної відповідальності. Ним акцентується увага на тому, що МКС наділений юрисдикцією лише стосовно фізичних осіб [25, с.26].

Особа підлягає кримінальній відповідальності за злочини, передбачені цим Статутом у випадках:

- вчинення такого злочину індивідуально або;

- у співучасті з іншою(ми) особою(ами).

Особа несе індивідуальну кримінальну відповідальність і у випадку замаху на злочин, що також передбачено Статутом (п. f. ст. 25).

Статут МКС містить і спеціальне застереження, згідно з яким індивідуальна кримінальна відповідальність жодною мірою не впливає на відповідальність держав за міжнародним правом. Це застереження – своєрідний доказ в користь твердження про вчинення злочину “не абстрактними категоріями, а людьми”. І тому держава не повинна і не може нести кримінальної відповідальності, так як вона виступає лише засобом чи прикриттям злочинної діяльності людини.

Отже, порушення та провадження кожної справи складається з етапів, послідовність яких визначається Римським статутом.

Порушення розслідування. Прокурор, оцінивши представлену йому інформацію, починає розслідування, якщо тільки він не визначає, що немає розумних підстав для прийняття дій відповідно до даного Статуту. Після проведення розслідування Прокурор приходить до висновку про відсутність достатніх підстав для початку кримінального переслідування, якщо:

а) немає достатніх підстав або фактичних підстав для запиту ордера або наказу згідно зі ст.58 Статуту;

b) справа є неприпустимою на підставі ст.17;

с) кримінальне переслідування не відповідає інтересам правосуддя з урахуванням усіх обставин, включаючи ступінь тяжкості злочину, інтереси потерпілих та вік або немічність передбачуваного злочинця, а також його роль у передбачуваному злочині.

Прокурор повідомляє Палату попереднього провадження та державу, яка передає ситуацію відповідно до ст.14, або Раду Безпеки у випадку, що підпадає під положення пункту «b» ст.13, про свій висновок і підстави для такого висновку. Прокурор у будь-який час може переглянути рішення про початок розслідування або кримінального переслідування на підставах нових фактів або інформації.

Отже, порушення розслідування Міжнародним кримінальним судом здійснюється згідно з вимогами Статуту та за наявності для цього вамогих підстав, що встановлюються Прокурором та його Канцелярією.

Розслідування. Відповідно до ст.54 Статуту Прокурор: для встановлення істини проводить розслідування з тим, щоб охопити факти і докази, що відносяться до оцінки того, чи наступає кримінальна відповідальність згідно з даним Статутом, і при цьому в рівному обсязі розслідує обставини, що свідчать як про винність, так і не про невинність особи. Потім вживає необхідні заходи для забезпечення проведення ефективного розслідування та кримінального переслідування, дотримуючись при цьому інтересів потерпілих та свідків, зокрема вік, гендерний чинник, стан здоров’я, а також враховує характер злочинів. Прокурор має право проводити розслідування на території будь-якої держави (частина 9 Статуту), або з дозволу виданого Палатою попереднього провадження. Прокурор може:

  •  збирати та вивчати докази;
  •  вимагати явки та допитувати осіб, що перебувають під слідством, потерпілих та свідків;
  •  укладати такі угоди або домовленості, що не суперечать даному Статуту, необхідні для співробітництва з державами та міжнародними організаціями;
  •  гарантувати конфіденційність наданої йому інформації.

Відносно розслідування, що проводиться відповідно до ст.55 Статут, особа: не повинна примушуватися свідчити проти самої себе або визнавати свою провину, та не повинна піддаватися примусу, тиску або загрозам у будь-якій формі, тортурам або іншим жорстоким, принижуючим гідність видам знущання та покарання. Під час розслідування підозрювані особи не повинні піддаватися довільному арешту або затриманню. Допомога безкоштовного кваліфікованого перекладача також гарантується, якщо допит проводиться на мові, яку підозрюваний не розуміє.

Допустимість доказів, зібраних під час судового розгляду, або протоколів визначається в ході судового розгляду, і вони мають таку доказову цінність, яка буде визначена Судовою палатою.

Таким чином, розслідування проводяться Прокурором з дозволу Палати попереднього провадження.

Попереднє судове провадження. Після передачі особи Суду або після добровільної явки, або на підставі наказу про явку Палата попереднього провадження упевняється у тому, що цю особу було інформовано про злочини, які вона ймовірно вчинила, і про її права за даним Статутом, включаючи право клопотати про тимчасове звільнення з-під варти до початку судового розгляду (ст.60). Особа, щодо якої видано ордер на арешт, може клопотати про тимчасове звільнення з-під варти до початку судового розгляду. Якщо Палата попереднього провадження впевнилася у тому, що є підґрунтя вважати, що така особа скоїла злочин, який підпадає під юрисдикцію Суду, та якщо така особа може перешкоджати або загрожувати розслідуванню, то їй буде відмовлено у такому звільненні.

Протягом розумного періоду часу після передачі особи Суду або після її добровільної явки в Суд Палата попереднього провадження проводить слухання з питання про затвердження звинувачень, на підставі яких Прокурор має намір добиватися проведення судового розгляду. Слухання проводиться у присутності Прокурора, обвинувачуваного та його захисника (ст.61). У розумний термін до початку слухання обвинувачувана особа повинна отримати копію документа, у якій містяться звинувачення, а також інформується про докази, які будуть використовуватися Прокурором під час слухання. Палата попереднього провадження може видавати розпорядження щодо розкриття інформації для цілей слухання. У разі зняття звинувачень Прокурор повідомляє Палату попереднього провадження про причини такого зняття. Палата попереднього провадження узагальнюючи увесь процес слухання, робить висновок щодо ґрунтовності підстав вважати, чи скоїла особа злочин чи ні.

Під час слухання особа може:

  •  представляти заперечення проти звинувачення;
  •  оспарювати докази, що представляються прокурором;
  •  представляти докази.

Палата попереднього провадження на основі слухання визначає, чи є достатніми докази для встановлення суттєвих підстав вважати, що така особа скоїла кожен злочин, в яких вона звинувачується. Ґрунтуючись на цьому визначенні Палата попереднього провадження затверджує звинувачення і передає особу іншій судовій палаті для проведення судового розгляду, або не затверджує звинувачення через недостатність доказів, або ж відкликає слухання для надання додаткових доказів, проведення подальшого розслідування чи для зміни звинувачень, оскільки нові докази встановлюють факт здійснення іншого злочину.

Після затвердження звинувачень і до початку судового розгляду Прокурор може, з дозволу Палати попереднього провадження і після повідомлення обвинуваченому, змінити звинувачення. Якщо Прокурор має намір висунути додаткові звинувачення або змінити звинувачення серйознішими звинуваченнями, то повинно бути проведено слухання для затвердження цих звинувачень. Після початку судового розгляду Прокурор може з дозволу Судової палати зняти звинувачення.

Після затвердження звинувачень Президія створює Судову палату, яка відповідає за проведення подальшого розгляду і може здійснювати будь-яку функцію Палати попереднього провадження.

Місцем судового розгляду є місце перебування Суду.

Судова палата забезпечує, щоб розгляд справи був справедливим та швидким і проводився з дотриманням прав обвинувачуваного. Судовий розгляд є відкритим, але за деяких обставин (ст.68 Статуту) Судова палата може встановити, що засідання буде закритим.

Після того, як справа призначена до слухання, Судова палата:

1) радиться зі сторонами і приймає такі процедури, які необхідні для сприяння справедлому та швидкому розгляду;

2) визначає мову або мови, які використовуватимуться у ході судового розгляду;

3) передбачає розкриття, завчасно до початку судового розгляду, документів та інформації, які до цього не були розкриті, щоб належним чином підготуватися до судового розгляду.

Направивши повідомлення сторонам, Судова палата може, у певних випадках, розпорядитися про об’єднання або розділення звинувачень проти більш ніж одного обвинувачуваного. До початку судового розгляду Судова палата вимагає явки свідків і дачі ними свідчень, а також забезпечує нерозголошення конфіденційної інформації.

На початку розгляду справи Судова палата зачитує обвинуваченому звинувачення, раніше затвердженні Палатою попереднього провадження. Судова палта впевнюється у тому, що обвинувачений розуміє зміст звинувачень. Вона дає йому можливість визнати свою провину або заявити про свою невинність.

З дотриманням вказівок головуючого судді сторони можуть представляти докази. Судовою палатою складається докладний протокол судового розгляду. Коли обвинувачений визнає свою провину, і при цьому Судова палата встановлює, що обвинувачений усвідомлює характер і наслідки визнання себе винним та що він до такого рішення прийшов добровільно після достатніх консультацій з захисником, то вона засуджує обвинуваченого за здійснення такого злочину. Якщо вона цього не встановлює, то дає розпорядження продовжувати судовий розгляд відповідно до звичайних процедур розгляду справи. Функція доведення провини обвинуваченого належить Прокуророві.

Коли розкриття доказів може спричинити серйозну загрозу свідкам або членам їхнії сімей, Прокурор має право не розкривати такі докази та інформацію та представляє лише їх резюме.

Рішення Судової палати ухвалюється на основі оцінки нею доказів і всього провадження по справі. Рішення не повинно виходити за рамки фактів і обставин, викладених у документі, що містить звинувачення. Судді прагнуть досягти одностайності у своєму рішенні, при відсутності якої рішення ухвалюється більшістю суддів. Ухвала виноситься письмово. Рішення або його резюме оповіщається на відкритому засіданні. Якщо провина обвинувачуваного встановлена, Судова палата розглядає питання про призначення відповідного покарання, враховуючи усі представлені докази. Вирок має бути зачитаний публічно.

Організацією основних елементів судового розгляду займається Судова палата.

Апеляційне провадження. Рішення, прийняте згідно зі ст.74 Статуту, може бути оскаржено відповідно до Правил процедури і доведення. Прокурор або особа, визнана винною, може подати апеляцію на підставі процесуальної помилки або помилок у праві чи факті. Стаття 82 Статуту визначає перелік питань, з приводу яких рішення може бути оскаржене:

  •  відносно юрисдикції або допустимості;
  •  рішення Палати попереднього провадження діяти за власною ініціативою. Таке рішення може бути оскаржене зацікавленою державою або Прокурором. Така апеляція підлягає невідкладному розгляду.

Якщо Апеляційна палата приходить до висновку, що вирок, який оскаржується, був несправедливим або що при ухваленні вироку були допущені суттєві помилки, то вона може змінити, відмінити вирок чи розпорядитися про проведення нового судового розгляду іншою судовою палатою. Рішення Апеляційної палати ухвалюються більшістю голосів суддів та оповіщається публічно. Апеляційна палата відхиляє клопотання, якщо вважає його необґрунтованим.

Виконання вироку. Покарання у вигляді позбавлення волі відбувається у державі, визначеній Судом з переліку держав, що повідомили Суд про свою готовність прийняти засуджених осіб. Держава, призначена для відбуття покарання у вигляді позбавлення волі з конкретної справи, негайно інформує Суд про те, чи погоджується вона з проведеним Судом призначенням. Держава виконання вироку повідомляє Суд про будь-які умови обставини, включаючи виконання таких будь-яких умов, які можуть фізично вплинути на умови і тривалість позбавлення волі.

При здійсненні своїх повноважень за призначенням держави виконання вироку Суд бере до уваги наступне:

  •  принцип справедливого розподілу між державами відповідальності за виконання покарань, як це передбачено у Правилах процедури та доведення;
  •   застосування широко визнаних міжнародних договірних стандартів поводження з ув’язненими;
  •  думка особи, якій винесено вирок;
  •  громадянство особи, якій винесено вирок.

Якщо жодна з держав не призначена, покарання у вигляді позбавлення волі відбувається у тюремній установі, що надається державою перебування. У такому випадку витрати, пов’язані з виконанням покарання, несе Суд. Суд також у будь-який час може винести рішення про переведення особи, яка відбуває покарання, у в’язницю іншої держави (ст.104).

Особа, якій винесено вирок, може у будь-який час звернутися до Суду з клопотанням про переведення її до в’язниці іншої держави (ст.104 Статуту). Витрати, пов’язані з виконанням покарання, несе держава виконання вироку. Умови позбавлення регулюються законодавством держави виконання вироку і повинні відповідати широко визнаним міжнародним договірним стандартам поводження з ув’язненими. Листування між особою, якій винесено вирок, і Судом є безперешкодним та конфіденційним.

Держави-учасники забезпечують виконання рішень про штрафи і конфіскаційні заходи, винесені Судом, без шкоди для прав bona fide третіх сторін і відповідно до процедури, передбаченої їх національним законодавством (ст.109). Якщо держава-учасник не може забезпечити рішення про конфіскацію, вона вживає заходи до стягнення доходів, майна або активів, що підлягають конфіскації за рішенням Суду, без шкоди для прав третіх сторін. Майно або доходи від продажу нерухомого чи іншого майна передаються Суду.

Коли особа відбула 2/3 терміну покарання або 25 років у разі довічного ув’язнення, Суд здійснює огляд вироку з тим, щоб визначити чи можна зменшити призначений термін покарання через готовність цієї особи співробітничати з Судом у розслідуваннях та кримінальному переслідуванні, а також добровільну допомогу з її боку у забезпеченні виконання рішень та наказів Суду. Якщо при первинному огляді Суд приходить до висновку про недоцільність зменшення терміну покарання, то питання про зменшення терміну покарання буде розглядатися згодом через такі ж проміжки часу.

Якщо особа, визнана винною, здійснює втечу з-під варти і покидає державу виконання вироку, то ця держава може після консультації з Судом звернутися з проханням про передачу особи до держави, на території якої ця особа перебуває, відповідно до двох- або багатосторонніх домовленостей або може може звернутися до Суду з клопотанням про передачу особи.

Отож-бо, покарання у вигляді позбавлення волі відбувається в державі, обраної Судом з переліку держав, що повідомили Суд про готовність прийняти осіб, яким винесено вироки.

Після детального розгляду порядків прийняття та виконання рішень у Міжнародному кримінальному суді виникає логічне питання: «Чи були вони застосовані на практиці?».

У своєму інтерв’ю на радіо «Ехо Москви» Голова Міжнародного кримінального суду Філіп Кірш зазначив: «Міжнародний кримінальний суд здійснює свою юрисдикцію лише у тих ситуаціях, коли держава не здатна здійснити це самостійно. Наприклад, зараз дві справи знаходяться на розгляді у Суді. Одна з них стосується Уганди, де близько 20 000 дітей було викрадено та призвано до військової служби, тобто вони стали солдатами. Друга – це ситуація, що сталася у провінції Ітурі в Конго, де відбулися масові вбивства та ґвалтування» [30].

Ситуація у Конго. Наприкінці червня 2004 р. Прокурор МКС Луіс Морено Окампо оголосив у Гаазі про початок першого в історії цього органу розслідування, що стосується злочинів, скоєних на території Демократичної Республіки Конго (ДРК) з 1 червня 2002 року. З того часу до МКС надходила інформація про тисячі людей, які загинули у Конго в результаті масових вбивств. Прокурор МКС також заявив, що Римський статут розрізняє поняття попереднього аналізу ситуації та розслідування злочинів. Канцелярія Прокурора впродовж 2003 року проводила досконалий аналіз ситуації у ДРК, першочергово зосередив свою увагу на злочинах, що мали місце в Ітурі. У вересні цього ж року Прокурор інформував держави, що ратифікували Статут, про готовність просити дозволу Палати попереднього провадження МКС розпочати розслідування. У листопаді 2003 року у направленому до МКС листі уряд ДРК висловило свою згоду на наміри МКС розпочати розслідування, а у березні 2004р. ДРК офіційно заявила про передачу цієї справи під юрисдикцію Суду.

45-річний Томас Лубанга Д’їло – засновник та лідер Союзу конголезьких патріотів та його воєнізованого крила «Патріотичні сили визволення Конго» - став «відомим» для МКС ще у 2002 р., коли з проханням розслідувати військові злочини у ДРК до Суду звернувся президент держави Жозеф Кабіла. У лютому 2004 р. МКС видав ордер на арешт Лубанги, який вже на той час перебував близько року у в’язниці Кіншаси, а через місяць він був направлений у в’язницю під Гаагу. За словами свідків, на трап французького літака він піднімався у розпачі, вочевидь не сподіваючись вже коли-небудь повернутися на батьківщину. Томаса Лубангу звинувачують у насильному вербуванні дітей менших 15-річного віку для участі у військових діях проти плем’я Ленду у роки військового конфлікту у північно-східній провінції Ітурі. Боротьба за контроль над регіоном, багатим запасами золота, тривала з 1999 до 2003 рр. та позбавила життя близько 60 000 людей та змусила переселитися близько 600 000 людей. За даними звинувачення, під час конфлікту Лубанга та його люди викрадали дітей та готували їх до участі у боях. Фактично їх використовували як живий щит. Сам Лубанга усі звинувачення відкидав, називаючи їх політичним переслідуванням за його відмову дозволити іноземним компаніям видобуток природних ресурсів на території Ітурі.

Не дивлячись на явний прогрес діяльності Суду, знайшлися й обурені тим, як МКС веде справу щодо Лубанги. Як заявив лідер правозахисної організації Human Rights Watch, звинувачення були пред’явлені лише лідеру Союза конголезьких патріотів, хоча участь у кровопролитних війнах брали ще 5 військових угруповань. До того ж, Лубангу звинувачують у насильному вербуванні дітей, тоді як на його совісті ще масові тортури, розстріли та вбивство 9 оонівських миротворців з Бангладеш.

Ситуація в Уганді. У січні 2004 р. Президент Уганди Йовері Мусевені звернувся до Міжнародного кримінального суду з проханням розпочати розслідування щодо відомої своєю жорстокістю повстанської групи «Господня армія опору», що займалася  викраденням дітей задля наступного їх використання як бойовиків або сексуальних рабів. Очолює групу Джозеф Коуні, відомий темними справами, фанатичний до релігії, а також приписує собі магічний дар. 29 липня МКС заявив про початок розгляду справи проти «Армії опору». Прокурор Суду зазначав, що позов Мусевені має стати важливою подією, що зможе відзначити легітимність трибуналу. Проте правозахисні організації заявили, що Мусевені, який захопив владу у 1986 р., також міг би стати об’єктом розгляду справи за численні злочини та насильні діяння угандських військових. Правозахисники розкритикували Прокурора МКС Луіса Морено Окампо за те, що коли він з’явився у супроводі Президента Мусевені, щоб публічно оголосити про початок розслідування злочинів, які скоїли заколотники, він жодного слова не сказав про той безлад, який чинили військовослужбовці армії Уганди під керівництвом теперішнього президента. Нездатність розслідувати обидві сторони конфлікту могло породити подвійний стандарт.

Міхаїл Владімірофф, голландський адвокат, який захищав першого підозрюваного у трибуналі по Югославії, вважає, що МКС повинен уникати «злиття» з політикою. «Вони не можуть уникнути контакту з урядами під час переговорів, проте Прокуророві міг себе проявити як більш майстерний тактик, ніж він себе продемонстрував. Йому варто було б уникати «панібратських» стосунків з можливим підозрюваним».

8 липня 2005 р. МКС видає ордери на арешт 5 лідерів «Армії опору»: Джозефа Коуні, Вінсента Отті, Раски Луквії, Окота Одхаямбо та Домініка Онгвена. У серпні 2006 року стало відомо, що під час військової операції було вбито Раску Луквію, тому судовий розгляд було впроваджено проти інших 4 членів ГАО. Та лише 8 листопада 2007 р. було прийнято остаточне рішення щодо визнання їх винними. За вироком Суду усі 4 лідери угандського угруповання засуджувалися до довічного позбавлення волі.

Після розгляду цих 2-х справ МКС став функціонувати фактично, оскільки протягом більш ніж 4 років з моменту його створення він існував лише на папері. Ці справи продемонстрували руйнівну практику залучення дітей до дорослих війн та досить жорсткі покарання за скоєння таких злочинів.

РОЗДІЛ  3

СПІВРОБІТНИЦТВО ДЕРЖАВ ТА МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ

3.1. Міжнародний кримінальний суд та держави-учасниці Римського статуту

Відповідно до положень Статуту держави-учасниці Римського договору беруть на себе цілий комплекс зобов'язань, пов'язаних із наданням МКС допомоги при здійсненні ним своїх функцій. Така допомога передбачає співробітництво із МКС у розслідуванні злочинів, щодо яких він наділений юрисдикцією, у кримінальному переслідуванні за такі злочини, а також під час відбуття засудженими призначеного покарання [1].

Загалом співробітництво під час розслідування справи здійснюється впродовж усієї стадії попереднього провадження і передбачає проведення державами певних процесуальних дій з метою його оптимізації.

Характерною рисою такої кримінально-правової допомоги є те, що вона надається на підставі виконання норм міжнародного договору – яким є Статут МКС та в процесуальному порядку, що передбачений внутрішнім законодавством відповідної держави. Статут наділяє МКС правом звертатись до держав-учасниць з проханням про співробітництво. Таке прохання має відповідати певним вимогам.

Зокрема, воно повинне бути виражене однією з офіційних мов МКС або мовою, що є офіційною у державі, до якої воно звернено. Передача прохання відбувається через дипломатичні відомства держави або через міжнародну організацію ІНТЕРПОЛу. Статут передбачає, що до таких вимог застосовується режим секретності з метою їх реального виконання. Крім того, вимоги обов'язково повинні бути аргументованими та супроводжуватись відповідними документами [1].

Статут не передбачає будь-яких прямих санкцій за невиконання прохання про співробітництво, але МКС в такому разі має право за встановленими правилами звернутись з офіційним поданням про відмову від допомоги до Асамблеї держав-учасниць або до Ради Безпеки ООН. Тому, можна вважати, що до держави, яка відмовила у співробітництві теоретично можуть бути застосовані санкції, передбачені міжнародним правом за невиконання міжнародних зобов'язань.

Обов'язок співпрацювати із МКС зумовлений для одних держав тим, що вони є учасниками Римського договору і мають перед Судом певні зобов'язання, а для держав, що не підписали цього договору і не є його учасниками, де-юре такі обов'язки відсутні. Такий же обов’язковий характер співробітництва обумовлювався і у Статутах Югославського та Руандійського трибуналів (статті 28 та 29) [16]. Поль Таверньє з цього приводу наголошує, оскільки тексти Статутів цих трибуналів затверджені Радою Безпеки ООН, то вони тим самим наділені однаковою юридичною силою для держав-членів ООН [11, с.705]. Тобто, можна припустити, що МКС міг би звернутись по допомогу до держав, що не є учасниками Римського договору, з тією різницею, що виконувати вимоги суду буде не обов'язком такої держави, а її правом.

Однак, Статут чітко обумовлює, що відносини із іншими державами з надання допомоги МКС повинні бути юридично оформлені та базуватись на спеціальному договорі, яким визначаються не лише права, а й обов’язки сторін. І якщо держава, з якою була підписана спеціальна угода про співробітництво, відмовляється від її виконання, МКС, як і у випадку з державою-учасницею, може шукати підтримки у Ради Безпеки ООН. Така позиція МКС щодо держав є цілком виправданою і обгрунтованою. Враховуючи велику суспільну небезпеку міжнародних злочинів, процес їх розслідування та притягнення винних осіб до відповідальності повинен проводитись оперативно і безперешкодно для виявлення і збереження всіх можливих доказів. І такий впливовий орган як Рада Безпеки ООН є цілком доречним «наглядачем» за виконанням державами своїх міжнародних зобов'язань.

Відносини між МКС і Радою Безпеки ООН щодо сприяння останньої у виконанні Римського договору є цілком легітимними. Більше того, з метою забезпеченя співробітництва МКС може звертатись із проханням і до міжнародних організацій.

Що ж до самого співробітництва, то воно може відбуватися у формі передачі осіб до МКС, а також проведення їх арешту.

Ці дві форми є найбільш важливими для повноцінного проведення розслідування у рамках суду. Від виконання державами клопотань МКС про передачу чи арешт осіб, щодо яких ведеться розслідування, залежить ефективність попереднього провадження.

У відповідності до ст. 89 Статуту Суд має право звернутись із проханням про передачу особи, щодо якої Прокурором проводиться розслідування [1].

Таке прохання може бути звернене до будь-якої держави, на території якої перебуває чи може перебувати така особа. Якщо це прохання звернене до держави-учасниці Римського договору, то остання зобов'язана виконати його згідно з Статутом МКС та процедурою, що передбачена її національним законодавством.

Відносини щодо передачі осіб із державами, які не підписали Римський договір, регулюються, як вже зазначалось, окремими договорами. Такі держави повинні мати гарантії для здійснення усіх передбачених внутрішнім законодавством процедур, необхідних для такої передачі.

Необхідною передумовою для передачі Статут визначає винесення Палатою попереднього провадження ордеру на арешт такої особи відповідно до ст. 58 Статуту. Таким чином, Римський договір передбачає передачу лише заарештованої особи.

Клопотання про арешт надсилається разом із письмовим проханням про передачу і супроводжується документами, що містять інформацію про розшукувану особу та про її ймовірне місцезнаходження.

Також до цих прохань в обов'язковому порядку повинна бути додана копія ордеру на арешт та інші документи, необхідні для виконання такої процедури згідно з національним законодавством.

Сама передача може здійснюватись будь-яким способом. За умови транзиту арештованої особи через територію іншої держави Статут зобов'язує МКС звернутись із окремим проханням до такої держави з метою врегулювання всіх небажаних неузгодженостей.

Існує ймовірність, що з проханням про передачу особи, щодо якої Прокурор проводить розслідування, може звернутись не лише МКС, а й інші держави. При чому метою такої вимоги може бути необхідність проведення розслідування чи певних кримінально-процесуальних дій, пов'язаних із вчиненням відповідною особою тотожних злочинів, або інших суспільно-небезпечних діянь, що не підсудні МКС. Такий можливий конфлікт інтересів детально врегульований Статутом.

Коли держава-учасниця, отримавши від МКС прохання про передачу особи, отримує таке ж прохання про видачу від іншої держави, вона відразу ж зобов'язана повідомити про таку обставину МКС. Якщо останній прийняв справу до свого провадження і проводить розслідування, то, навіть коли держава, що звернулась із проханням про екстрадицію, є учасницею Римського договору, перевага віддається проханню МКС.

Аналогічно вирішується питання і тоді, коли держава, яка звернулась із запитом про видачу, не є державою-учасником Римського договору. Аргументом такої відмови Статут визначає відсутність між цими державами міжнародного договору про видачу осіб [1].

У тих випадках, коли держави пов’язані між собою певними зобов'язаннями, що стосуються допомоги у кримінальних справах та, зокрема, видачі осіб, Статут надає державі, до якої поступили відповідні вимоги, право вибору.

Враховуючи диспозитивність вибору між передачею та видачею, держава повинна зважати на певні фактори при прийнятті кінцевого вибору. До таких факторів належать черговість отримання прохань, інтереси держави, що виявила бажання отримати підозрювану особу, громадянство особи, стосовно якої виник конфлікт інтересів, та інші обставини. Також, на мою думку, повинна бути врахована можливість подальшої передачі такої особи зацікавленою державою до Суду.

Можливість вибору залишається за державою і у випадку, якщо вона пов’язана міжнародним договором з іншою державою, що висловила прохання видати особу за діяння, стосовно яких МКС не наділений юрисдикцією. Статут особливо застерігає у такому випадку враховувати характер та тяжкість вчиненого діяння.

Іншими формами співробітництва, окрім передачі та арешту, є допомога у виконанні доручень державами шляхом проведення передбачених їхнім кримінально-процесуальним законодавством окремих слідчих дій.

Такі слідчі дії, зокрема, можуть полягати у проведенні допитів, обшуків, встановленні місцезнаходження осіб та предметів. Співробітництвом також передбачені захист потерпілих та свідків, збереження доказів, проведення збору доказів, включаючи свідчення під присягою, висновки експертів тощо.

Статут не обмежує видів співробітництва, розширюючи їх будь-якими діями, що дозволяються внутрішнім законодавством держави-учасниці.

Всі ці названі види процесуальної допомоги повинні надаватись з метою сприяння проведення розслідування та кримінального переслідування за міжнародні злочини, які підпадають під юрисдикцію МКС. Тому, коли будь-який із таких видів допомоги заборонено у державі, що зобов'язана її надати з метою повноцінного проведення розслідування, МКС на основі консультацій із такою державою може змінити формулювання свого прохання.

До прохання про сприяння у проведенні кримінального переслідування застосовуються певні вимоги, передбачені ст. 96 Статуту. Так, воно повинно бути виражене у письмовій формі, містити мету звернення, а також правову основу. Зміст прохання містить всю інформацію, необхідну для його реального виконання [1]. У разі, якщо прохання не відповідає вимогам національного законодавства, МКС на підставі відповідного повідомлення держави зобов'язаний відкорегувати запити у відповідності до таких вимог.

Держава не може відмовити у виконанні прохання на тій підставі, що його форма не відповідає передбаченим внутрішнім законодавством вимогам. Єдиною підставою відмови повністю або частково від виконання поданого МКС звернення про допомогу Статут називає захист національної безпеки такої держави.

В рамках співробітництва МКС може просити державу про тимчасову передачу особи, що перебуває під вартою для впізнання чи дачі свідчень. В даному випадку, така передача можлива лише за наявності згоди з боку як самої особи, так і держави.

Виконання прохань про співробітництво не позбавляє державу права відстрочити таке виконання за наявності певних підстав. Такими підставами є здійснення власного розслідування і опротестування юрисдикції МКС.

За умовою, що держава, яка отримала прохання МКС про співробітництво в межах Статуту, проводить власне розслідування по справі, відмінній від тієї, про яку йдеться у проханні, на вимогу такої держави виконання прохання може бути відстрочено на певний строк. У будь-якому випадку такий строк не може перевищувати термінів проведення розслідування передбачених національним законодавством відповідної держави.

У випадку, коли МКС розглядає протест щодо своєї юрисдикції стосовно певної справи, держава зобов’язана також відстрочити виконання прохання до винесення судом рішення за протестом.

Широкі права МКС при зверненні до держав із проханням про співробітництво, не позбавляють самих держав-учасниць права звернення до цього міжнародного органу з аналогічним проханням.

В такому випадку співробітництво є правом Суду і передбачає надання допомоги у розслідуванні справ щодо злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС та передбачені Статутом, а також при розслідуванні інших злочинів, передбачених кримінальними законами такої держави.

Серед видів такої допомоги варто виділити передусім передачу заяв, документів, інших доказів, що отримані МКС під час судового розгляду та проведення допитів з особами, що затримані згідно з розпорядженням Суду [1].

Наведена характеристика співпраці держав та МКС стосується лише спільної діяльності цих суб'єктів міжнародного права під час проведення судом розслідування. Тобто таке співробітництво тісно пов'язане із здійсненням міжнародного кримінального процесу.

Статутом передбачено ще один вид співпраці, який на перший погляд не пов'язаний з процесом, проте прямо залежить від його ефективності та завершеності. Йдеться про допомогу держав під час виконання покарання.

Покарання, а ним може бути лише позбавлення волі, відбувається у державі, обраній Судом із переліку держав, що виявили готовність прийняти засуджених. Створений для притягнення винних у вчиненні міжнародних злочинів до відповідальності, Суд лише займається «оформленням» засудження, залишаючи його виконання національним пленітенціарним органам.

Суд обирає національну пленітенціарну систему тих держав, що згодились прийняти засуджену особу. При виборі він обов'язково враховує певні обставини. Так, Суд бере до уваги принцип, згідно з яким держави-учасниці розподіляють відповідальність за виконання покарання у вигляді позбавлення волі відповідно до принципів справедливого розподілу.

Суд також враховує застосування у такій державі визнаних міжнародних стандартів поводження із засудженими. Такі Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими були прийняті на першому Конгресі ООН з попередження злочинності і поводження із злочинцями, що відбувся у 1955 р. у Женеві [38, с.89].

Основним і найважливішим елементом співробітництва все ж є процес передачі осіб, підозрюваних у скоєнні міжнародних злочинів до МКС. Такий процес відбуватиметься в рамках Статуту і саме від його забезпечення певною мірою залежатиме ефективність цього судового органу.

Як зазначається у ст. 102 Статуту “передача” означає доставку особи державою до Суду [1]. Дотепер стосовно цього визначення існує певна дискусія. Суть її полягає у тому, що деякі держави не бажають розрізняти терміни “передача” та “видача”, свідомо їх ототожнюючи та посилаючись на те, що за їх внутрішнім законодавством видача власних громадян заборонена.

Як відомо, видача або екстрадиція – це врегульований міжнародно-правовим актом процес передачі злочинця згідно з нормами міжнародного права однією державою іншій задля застосування до нього кримінального покарання. Європейська конвенція про екстрадицію від 1957 р., яка діє в рамках Ради Європи, називає екстрадицією “взаємну видачу усіх осіб, притягнених до відповідальності за здійснення злочину або розшукуваних для виконання вироку чи відповідних заходів, а також засуджених відповідними органами держави-позивача”. Міжнародно-правові акти містять спеціальні застереження щодо видачі злочинців. По-перше, вчинені злочини повинні бути екстрадиційними, тобто бути передбачені у договорі про екстрадицію. По-друге, повинен застосовуватись принцип так званої “подвійної злочинності”, в силу якого особа підлягає видачі лише у випадку, коли вчинене нею діяння кваліфікується як злочин за законодавством обох держав, стосовно яких відбувається видача.

Звісно, проблема видачі злочинців ускладнюється тим, що у даному випадку вона стосується суверенітету держави. Адже при здійсненні процедури екстрадиції держава втрачає контроль над своїм громадянином. Зв’язок “особа-держава” розривається. Тому законодавством багатьох країн екстрадиція або видача своїх громадян заборонена взагалі [2].

Стаття 102 Статуту МКС вказує, що “видача” (екстрадиція) – це доставка особи однією державою до іншої відповідно до положеннь міжнародного договору чи національного законодавства. Тут міститься і досить серйозне застереження щодо понять “передачі” та “видачі”. Вони можуть застосовуватись у такому контексті лише для цілей даного Статуту. З огляду на це можна провести доволі чітке розмежування між цими поняттями [32, с.112].

“Видача” чи екстрадиція (в англійській варіанті Статуту “extradition”) здійснюється лише на підставі міжнародного договору чи національного законодавства. Тобто екстрадиція не може здійснюватись на підставі Статуту МКС, оскільки сам Статут, який є міжнародним договором, такої процедури не передбачає. У такому випадку для видачі взагалі відсутнє правове поле.

Крім того, видача здійснюється лише щодо злочинців, які скоїли певні злочини та намагаються уникнути відповідальності чи покарання.

При екстрадиції злочинця держава, що його видає втрачає з ним будь-який взаємозв’язок, відновлення якого можливе лише після відбуття покарання такою особою у державі, яка вимагає його видачі. Тим самим держава, яка отримує злочинця, встановлює над ним свій контроль, який застосовується як при засудженні такої особи (якщо це необхідно), так і при застосуванні до неї пленітенціарних заходів.

Передача особи (в англійській версії Статуту - “surrender”) не має на меті встановлення абсолютної юрисдикції над особою, як відбувається у випадку екстрадиції. МКС не є державою і не має державного суверенітету. Суд не встановлює власних законів і норм, дотримання яких було б обов’язковим для особи, яку видали іншій державі.

За своєю правовою природою МКС є судовим органом, що уповноважений проводити розслідування стосовно осіб, підозрюваних у вчиненні міжнародних злочинів, та при визнанні їх винними – засуджувати за скоєні ними діяння. Цим він вичерпує свій правовий вплив на особу. Більш того, під час проведення розслідування чи судового розгляду правовий взаємозв’язок особи та МКС обмежений лише положеннями Статуту. У даному випадку можна проводити паралель між міжнародним кримінальним процесом та процесом національним, в якому особа, стосовно якої ведеться такий процес, теж знаходиться у певному правовому зв’язку з правоохоронними органами. Адже це все необхідно для повного та об’єктивного проведення розслідування.

Проведення паралелі є цілком доречним ще й тому, що Суд доповнює органи національної кримінальної юстиції. Передача особи до МКС має такі ж правові наслідки, як і аналогічна передача її до національного суду.

Ще однією відмінністю “передачі” від “видачі” є процедура відбуття покарання. При видачі особа відбуває покарання за законодавством держави, яка її отримала. Однак положення Статуту передбачають направлення особи до пленітенціарних закладів будь-якої держави з урахуванням багатьох важливих чинників.

Статут не містить положень, які б забороняли прийняти засудженого також тією державою, яка передала його Суду. Більш того, засуджений може висловлювати власні побажання при призначенні держави відбуття покарання. Погодимось, що у випадку екстрадиції все це було б не можливим.

Деякі науковці, аналізуючи поняття передачі та видачі, викладених в Статуті не проводять глибокого аналізу цих категорій, що й дозволяє їм їх ототожнювати.

З позицій польського науковця К. Карскі, автори Римського договору хотіли вирішити проблему, пов’язану із принципом невидання власних громадян шляхом підміни понять. Вони, як стверджує К. Карскі, створили “нову” англійську назву екстрадиції – “surrender”.

Інший польський науковець – М. Плахта – пише, що “зміну термінології здійснено свідомо і цілеспрямовано. Адже йдеться про досягнення двох результатів і полегшення правових санкцій та процедури екстрадиції щодо цієї форми співпраці, а також жорсткого обмеження підстав відмови у наданні допомоги”.

Основною ж ідеєю тотожності понять противників передачі осіб Суду є те, що при різних назвах і поняття “передача” і поняття “видача” мають одинаковий зміст.

З огляду на наведений вище аналіз вказаних термінів з думкою зазначених вчених можна не погодитись. Основну увагу потрібно акцентувати на правових наслідках, що породжують ці дві самостійні дії, а не на тому, що вони є словами-синонімами в англійській мові.

З цього приводу, якщо звернутися до історії відносин держав із Міжнародними трибуналами, то можна відзначити, що автентичний англомовний текст Версальського мирного договору для процедури доставки Вільгельма ІІ до Міжнародного трибуналу вживає саме поняття “surrender”, тобто “передача”. Стосовно ж інших воєнних злочинців ст. 228-230 Версальського договору передбачали їх видачу державам для здійснення правосуддя національними судами.

Зрештою й нині діючий югославський Трибунал у своєму Статуті містить положення про передачу йому осіб, підозрюваних у вчиненні серйозних порушень гуманітарного права на території колишньої Югославії. Крім того, за своєю правовою природою Трибунал лише забезпечує розслідування та засудження таких осіб, а вже потім передає їх для відбуття покарання до держави.

За будь-яких умов, повноцінне співробітництво із МКС можливе лише стосовно тих держав, що ратифікували його Статут і тим самим приєднались до Римського договору.

3.2. Міжнародний кримінальний суд та США

Позиція США щодо існування такого органу як МКС потребує особливої уваги. Сполучені Штати намагаються відігравати активну роль у залагоджені конфліктів по всій планеті. Проте, з наближенням початку діяльності Суду, США активізувала свою протидію Римському статуту. США підписали Римський статут 31 грудня 2000 року, проте тодішній президент США Білл Клінтон заявив, що Статут має значні недоліки. 6 травня 2002 року Сполучені Штати офіційно повідомили Організацію Об’єднаних Націй, що вони не мають наміру ставати державою-учасницею Статуту.

Коли набрання чинності Римським статутом ставало невідворотним, Конгрес США в червні 2002 року схвалив пропозицію під назвою "American Servicemembers’ Protection", що передбачає можливість застосування навіть сили для протидії арешту громадян США та їх утриманню під вартою за санкцією МКС. Журналісти назвали таке рішення "Законом про напад на Нідерланди", адже, як говорилися раніше, місцем перебування Суду є Гаага (Нідерланди) [26].

На фоні активної масштабної антитерористичної кампанії, що США проводить по всьому світу у «мирних» цілях, досить дивними виглядають їх дії, спрямовані на зменшення ефективності Міжнародного кримінального суду. Однак не в глобальному розумінні, а лише відносно громадян США та їх союзників.

Тоді США поставили питання перед Радою Безпеки ООН про незастосування Статуту МКС щодо дій миротворців без згоди на це Ради Безпеки. В результаті цього з’являється Резолюція Ради Безпеки №1422 (2002 р.), в якій Рада Безпеки «просить» Суд не розпочинати та не продовжувати розслідування щодо осіб, зайнятих в операціях ООН. Безумовно, можливість прийняття такої резолюції передбачена Римським статутом, але у даному випадку занадто яскраво простежується подвійний підхід до держав.

Але й цього імунітету для американців виявилося недостатньо і адміністрація Джорджа Буша провела активну кампанію з укладення міжнародних договорів про взаємну невидачу громадян Міжнародному кримінальному суду. Такі договори були укладені з Ізраїлем, Таджикістаном, Румунією, Нижнім Тімором та іншими.

Взагалі, питання про можливість притягнення до відповідальності за скоєння військових злочинів осіб, метою діяльності яких є встановлення миру, викликало багато дискусій. Неурядові організації з прав людини категорично заперечують проти таких виключень, адже, це ще більше зменшить і без того досить вузьку сферу діяльності Суду, а також поставить під удар його авторитет як незалежного, неупередженого судового органу [26].

Тому Радою Безпеки були проведені відкриті публічні дебати з приводу негативного ставлення США до створення під егідою ООН Міжнародного кримінального суду. Головний тезис американського керівництва: «Американські військові, що скоїли злочини або під час миротворчих дій, або під час виконання інших місій поза межами США, підпадають під юрисдикцію виключно американських судів». Відстоюючи таку точку зору, представник Сполучених Штатів застосував право вето при голосуванні у Раді Безпеки ООН щодо продовження на півроку мандату миротворчих сил у Боснії та Герцеговині.

Проведення дебатів було ініційовано Канадою. Її представник, Пол Хейнбекер, у своєму листі до Ради Безпеки підкреслив, що дебати будуть мати досить критичний зміст, оскільки позиція США не лише піддає сумніву рішення ООН щодо початку роботи Суду, як постійно діючого органу, а також  ставить під загрозу усю систему міжнародного правосуддя.

США ставлять під сумнів процедуру, за якою прокурор може проводити розслідування справи за власною ініціативою, за згодою двох із трьох суддів. Сполучені Штати вважають, що прокурор має бути підзвітним виборному органу ООН, або Раді Безпеки ООН. Проте, в такому випадку більшість злочинів залишиться поза сферою діяльності Міжнародного кримінального суду, адже з політичних мотивів та чи інша країна, що є постійним членом Ради Безпеки ООН, може скористатися правом вето і фактично заблокувати роботу Суду. Сполучені Штати Америки також ставлять під сумнів універсальну юрисдикцію Суду і вважають, що в разі виникнення нових небезпечних конфліктів, ООН може ініціювати створення окремих судових органів, обмежених в дії часом і територією.  

 Вище згадана Резолюція Ради Безпеки ООН, яка фактично гарантувала американським військовим непідсудність Міжнародному кримінальному суду, була прийнята у 2002 році. Тоді американські дипломати вдалися до відвертого шантажу, погрожуючи тим, що Америка накладе вето на усі миротворчі операції, а також відмовить ООН у фінансуванні її проектів, якщо організація Кофі Анана не зробить для американських військових виключення. У 2003 під тиском Вашингтону Рада Безпеки знову надали службовцям Пентагону імунітети, і дія Резолюції була продовжена ще на 1 рік.

Термін дії Резолюції закінчився у 12 липня 2004 р. США сподівалися втретє затвердити Резолюцію, але вони виявилися марними, оскільки відкрито на підтримку Сполучених Штатів виступила лише Велика Британія, а для продовження імунітету необхідно було якнайменше 9 голосів із 15 можливих. До того ж, позбавити США імунітету від Міжнародного кримінального суду запропонував Генеральний секретар ООН Кофі Анан. На його думку, Америка дискредитувала себе жорстоким поводженням з ув’язненими в Іраці та утриманням під вартою талібів на Гуантанамо. З приводу останнього Сполучені Штати відмовлялися визнати їх військовополоненими і поширити на них дію Женевських конвенцій. Генсек вважав, що, якщо ситуацію негайно не змінити, то постраждав би престиж усієї ООН.

Нарешті США усвідомили, що голосування могло б закінчитися ганебним блокуванням Резолюції, та вирішили не ризикувати. Представник США Джон Кеннінгем заявив, що Америка відкликає Резолюцію і, відповідно, відмовляються від оонівських привілеїв щодо захисту американців засудження за військові злочини. За словами Кеннінгема, Вашингтон прийняв таке рішення, аби уникнути розколу у середені Ради Безпеки. Отже, голосування у Раді Безпеки було суто формальним і після відкликання Резолюції американські військові стали підсудними МКС.

Це означає, що відтепер їх можна буде переслідувати у кримінальному порядку за злочини, скоєні під час зарубіжних військових кампаній, але не всіх. Експерти, наприклад, невпевнені, що військовослужбовці армії США будуть відповідальними за злочини в Іраці. Річ в тім, що Ірак і США не підписали договір про визнання рішень Міжнародного кримінального суду. Це означає, що такі злочини, як, наприклад, тортури іракців у в’язниці «Абу Граїб», залишатимуться безкарними. З «афганськими» злочинами ситуація дещо складніша.

Протягом останніх декількох років США підписали 90 двосторонніх угод з різними державами, які гарантують судову недоторканість американських солдат. Держави, які відмовлялися гарантувати імунітет від переслідування, Сполучені Штати «били» доларом. Конгрес США прийняв навіть спеціальний закон, що позбавляв такі держави військової допомоги. Афганістан - серед країн, що відмовилися від судових переслідувань американських військовослужбовців. А відтак шансів притягнути до відповідальності американських солдат за безконтрольне винищення талібів та бойовиків «Аль-Каїди» немає.

3.3. Міжнародний кримінальний суд та Україна

Україна підписала Римський Договір про створення МКС 20 січня 2000 р. Справа залишається лише за ратифікацією останнього. З огляду на співвідношення положень Статуту та національного законодавства, зокрема, Конституції України ратифікації цього важливого міжнародного договору передуватиме внесення змін до основного закону.

Зміст Статуту МКС та його відповідність Конституції України стали предметом дискусії на найвищих рівнях влади. Так, суб’єкт права на конституційне подання – Президент України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням надати висновок щодо відповідності Статуту МКС Конституції України.

При вирішенні цього питання Конституційний Суд України дійшов висновку, що Римський Статут МКС не відповідає Конституції України в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та ст. 1 Статуту, за якими “Міжнародний кримінальний суд доповнює національні органи юстиції”.

Мотивація Конституційного Суду виглядає наступним чином. Конституція України (ст. 124) проголошує, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Систему судів загальної юрисдикції в Україні складають: Верховний суд України, вищі спеціалізовані суди, апеляційні та місцеві суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Крім судів загальної юрисдикції, правосуддя може здійснюватись і Конституційним судом.

Натомість Статут МКС, як зазначається у висновку КСУ, містить положення, які прямо вказують, що МКС доповнює національні органи кримінальної юстиції. Це стосується преамбули, а також статей 1, 4 (п. 2) та 17 (п. 1) Статуту [1]. Це істотно відрізняє МКС від інших міжнародних судових органів. Як приклад наводиться Європейський суд з прав людини, право звернення до якого закріплено в ст. 55 Конституції України. Тому, на відміну від міжнародних судових органів, передбачених Конституцією України, які за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, МКС доповнює систему національної юрисдикції.

Не зменшуючи загалом авторитету Конституційного Суду України та його висновку, все ж варто дещо розтлумачити. 

МКС не доповнює систему судів національної юрисдикції, адже юрисдикція МКС, як це зазначено у ст. 7 Статуту, поширюється на найбільш серйозні злочини, що викликають стурбованість всього людства (геноцид, агресія, злочини проти людяності, військові злочини). Вказані правопорушення стосуються міжнародного гуманітарного права і за своєю значимістю можуть бути врегульовані лише на міжнародному рівні. Суди України, не мають юрисдикцію щодо міжнародних злочинів. Це доволі чітко прослідковується з огляду на створені у ХХ ст. міжнародні трибунали. Можна вважати, що юрисдикція МКС не є доповнюючою, а існує паралельно національній судовій юрисдикції. МКС як судовий орган жодною мірою не доповнює систему національних судів.

Якщо враховувати те, що національні суди можуть здійснювати правосуддя у міжнародних відносинах, вони не наділені юрисдикцією МКС. Тобто при здійсненні правосуддя вони не посягатимуть на компетенцію МКС. А останній при виконанні своїх функцій не втручається у юрисдикцію національних судів. Більше того, МКС здійснюватиме правосуддя не в Україні, як це випливає із Конституції нашої держави. Він володіє міжнародною правосуб’єктністю, а отже здійснює свої функції поза межами території окремої держави.

Таким чином, існують достатні підстави вважати, що ст. 1 Статуту не суперечить ст. 124 Конституції України. 

Запрошений на засідання Конституційного Суду України представник Міністерства Закордонних Справ України наголосив, що положення Статуту не суперечать Конституції України, а тому його можна ратифікувати.

Аналізуючи Римський договір щодо його відповідності Конституції України, варто виділити ще декілька його положень, стосовно яких в Конституційному Суді точилась дискусія.

Відомо, що Конституція України гарантує недоторканість Президенту України, народним депутатам та суддям на час виконання ними своїх повноважень. Тому Конституційний Суд вирішив, що стаття 27 Статуту суперечить Конституції України [2].

Але це нонсенс, оскільки Римський договір ні в якому разі не скасовує такі імунітети та привілеї, а передбачає застосування його положень однаково до всіх осіб, незалежно від їх посадового становища. Тобто, посадове становище глави держави або уряду, члена уряду чи парламенту, а також вибраного представника чи посадової особи уряду не звільняє особу від кримінальної відповідальності згідно зі Статутом [1]. Крім того, таке посадове становище не може бути і підставою для пом’якшення вироку. Будь-які імунітети чи спеціальні норми, які можуть бути пов’язані з посадовим становищем особи відповідно до національного законодавства чи міжнародного права, не повинні перешкоджати здійсненню Судом його юрисдикції щодо такої особи.

З цього приводу можна відзначити, що відповідно до статті 18 Конституції України зовнішньоекономічна діяльність України ґрунтується на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. А одним із таких принципів вважається принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань “pacta sunt servanda”. Цей принцип, виникнення якого пов’язане із ранніми стадіями розвитку державності, тепер закріплений у багатьох міжнародних угодах [27].

Як правильно зазначає Конституційний Суд, встановлення відповідальності за вчинення переважної більшості злочинів, передбачених Римським договором, є міжнародно-правовим зобов’язанням України відповідно до інших міжнародно-правових документів, які набули чинності для нашої держави задовго до прийняття Конституції України. Це стосується Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р., міжнародної Конвенції про попередження злочинові апартеіду та покарання за нього від 30 листопада 1957 р. та багатьох інших міжнародних договорів.

Крім того, Конституційний Суд визнав, що положення Статуту, які забороняють злочини геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії сьогодні розглядаються як звичаєва норма міжнародного права.

Положення Статуту не забороняють і не скасовують норм Конституції, які визначають недоторканість Президента України, народних депутатів та суддів. Вони виходять з того, що така недоторканість стосується лише національної юрисдикції і не може бути перешкодою для здійснення юрисдикції МКС.

Недоторканість певної категорії осіб відповідно до Конституції України не може розглядатись як гарантія їх безкарності за вчинення міжнародних злочинів. Це і є об’єктивне тлумачення положень Статуту, а те, що за діяння, які є злочинами, відповідальність встановлюється виключно законами України (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України), не може трактуватися як невідповідність статті 5 Статуту.

Ще одним посиланням тут може бути стаття 9 Конституції України, за якою міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Така згода оформляється у вигляді закону, який за своєю правовою природою не відрізняється від інших законів України [2]. Тому приєднання нашої держави до Статуту не суперечитиме положенням Основного Закону, а зміни у зв’язку із таким приєднанням можливі лише до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України.

Згідно з підпунктом “а” пункту 1 статті 103 Статуту покарання у вигляді позбавлення волі відбувається у державі, що визначається Судом із переліку держав, які повідомили МКС про готовність прийняти осіб, щодо яких винесено вирок.

Президент України вважав, що ці положення Римського договору суперечать частині 3 статті 63 Конституції України, відповідно до якої “засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”, та ч. 1 ст. 64 Конституції України, за якою “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”.

Однак обмеження прав і свобод громадян України у зв’язку із відбуванням покарання в іншому, відмінному від встановленого Законами України порядку, може бути вирішено на основі заяви України про готовність прийняти своїх громадян, щодо яких МКС виніс вирок для відбуття покарання у своїй країні. Такі заяви допускаються на підставі статей 103 та 124 Статуту МКС [1].

У висновку Конституційного Суду щодо цього зазначається, що під час обрання держави, у якій засуджений буде відбувати покарання, МКС враховує з-поміж іншого думку самого засудженого, його громадянство та визнані міжнародні стандарти поводження із засудженими, а тому з урахуванням міжнародних зобов’язань України існують підстави вважати, що названі положення Статуту МКС не суперечать Основному Закону України.

Чи не найбільш дискусійною проблемою поряд із питанням про можливість доповнення МКС органів національної юстиції, виявилась проблема, пов'язана із забороною екстрадиції громадян України.

Згідно з частиною другою статті 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі [2]. Пункт 1 статті 89 Статуту, як вже відзначалося, передбачає, що МКС може направити прохання про арешт та передачу особи будь-якій державі, на території якої перебуває ця особа. Держави-учасниці, відповідно до процедури, передбаченої їх законодавством зобов’язані виконувати таке клопотання [1].

Вирішуючи цю проблему Конституційний Суд України керувався розмежуванням понять “передача” та “видача”. Аналізуючи положення Статуту та інші пов’язані з ним матеріали, КСУ цілком логічно констатував, що передача особи від однієї держави до іншої суттєво відрізняється від процесу доставлення її до Суду, створеного відповідно до норм міжнародного права.

Конституційний Суд відзначив, що заборона видачі (екстрадиції) громадян України іншій державі, яка закріплена в частині 2 статті 25 Конституції України, стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Вона має на меті гарантувати неупередженість судового розгляду та законність покарань для своїх громадян. Дивно, що Н.І. Косенко, при аналізі Статуту МКС на відповідність його Конституції РФ чомусь не враховує різницю між цими двома поняттями [25, с.158-159].

Ухвалюючи висновок про відповідність статтей 89 та 107 Статуту Конституції України, Конституційний Суд виходив з того, що МКС не може прирівнюватися до будь-якого іноземного суду, оскільки створюється на основі міжнародного, а не національного права. Тому конституційні положення щодо заборони видачі громадян України не можна розглядати окремо від міжнародно-правових зобов’язань нашої держави.

Визнавши за МКС міжнародну юрисдикцію, яка за своїм змістом є відмінною від національної, Конституційний Суд все ж дійшов до висновку, що така юрисдикція може доповнювати національну, і це дало йому підстави для визнання невідповідності Римського договору Конституції України у частині положень Статуту про доповнення МКС органів національної приймальної юстиції.

Таким чином, ратифікація Римського договору Україною, та її майбутнє співробітництво із МКС можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону. Враховуючи те, що на сьогоднішній день до Конституції України ще не було внесено жодної зміни чи доповнення, ратифікацію Статуту МКС доведеться відкласти на невизначений строк.

ВИСНОВКИ

Після створення Міжнародного кримінального суду виявилося, що не всі впевнені у доцільності існування такої інституції. Дехто вважає, що Суд – це свідчення розвитку та прогресу міжнародних публічних відносин, інші – що створення такої інституції є передчасним, оскільки світ ще не готовий, щоб без міжнародного консенсусу примусом забезпечити дотримання прав людини. Думки щодо неефективності діяльності Суду аргументують ще тим, що, по-перше, Суд має вузькі повноваження, оскільки його юрисдикція обмежена лише злочинами проти людяності, військовими злочинами, злочинами агресії та геноциду; по-друге, якщо Суд діє об’єктивно, без подвійних стандартів, то деякі рішення буде важко виконати, коли вони стосуватимуться провідних держав світу (наприклад, Росії, США, Китаю). Проте перші справи вже були розглянуті у Суді, і, на мою думку, Суд виявив себе як компетентна інституція у сфері міжнародного кримінального судочинства.

Досліджуючи історичні передумови виникнення Суду, можна побачити, що перша «реальна» спроба забезпечити невідворотність кримінальної відповідальності за міжнародні злочини як індивідів, так і держав була зроблена ще у 1918 році, коли були прийнятий Версальський мирний договір. І хоча через відсутність на той час дієвого механізму притягнення міжнародних злочинців до відповідальності цим актом не було створено постійно діючого органу у сфері міжнародної кримінальної юстиції, все ж він став значним кроком до становлення міжнародного кримінального правосуддя. 

Більш сильним поштовхом для формування міжнародної кримінальної юстиції як повноцінної інституції сучасного міжнародного права став Нюрнберзький міжнародний воєнний трибунал. Принципи міжнародного кримінального судочинства, вироблені ним впродовж свого нетривалого існування, є на сьогоднішній день загальновизнаними у міжнародному праві. Вони стали основою для майбутніх міжнародних трибуналів і знайшли своє відображення у Римському статуті 1998 року. Отож-бо, як висновок, слід зазначити, що створення Міжнародного кримінального суду – явище не лише закономірне, а й невідворотнє в еволюції міжнародних відносин.

Також важливе значення для розвитку міжнародної кримінальної юстиції мав принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, схвалений Нюрнберзьким міжнародним трибуналом, що пізніше отримав своє легальне закріплення у документах ООН, зокрема у резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 11.12.46 р. під назвою “Підтвердження принципів міжнародного права, визнаних Статутом Нюрнберзького трибуналу”. Міжнародні злочини були визнані такими, що вчиняються індивідами, а не абстрактними категоріями, і саме через покарання таких індивідів можна забезпечити дотримання норм міжнародного права.

Заслуговує на увагу і те, що Міжнародний кримінальний суд не визнає будь-яких імунітетів (національних або міжнародних) чи інших спеціальних норм, які можуть бути пов’язані із посадовим становищем особи та захищати її від кримінального переслідування, а також не застосовує строків давності до злочинів, на які розповсюджується його юрисдикція. Якщо враховувати надзвичайну суспільну небезпечність таких злочинів, то встановлення вище зазначених принципів, на мою думку, є цілком справедливим та виправданим.  

Якщо ж порівнювати МКС та міжнародні військові трибунали ad hoc, то слід зауважити, що Статут Суду визначає доволі широкий спектр гарантій, що надаються засудженій особі, на відміну від трибуналів. Зокрема, особа, що засуджена Судом до покарання, має право на апеляцію та на перегляд вироку за нововиявленими обставинами, який допускається навіть після смерті засудженого. Все це свідчить про гуманізацію міжнародного кримінального правосуддя та його спрямованість на встановлення об’єктивної істини.

Відсутність у Статуті МКС екстрадиційних норм дає підстави стверджувати про те, що цей судовий орган доповнює національні системи кримінального правосуддя, жодним чином не втручаючись у їх юрисдикцію. Процес передачі винних осіб до МКС для здійснення справедливого судового розгляду та винесення вироку, закріплений у Статуті, відповідає меті створення такого судового органу, визначеній у Преамбулі Римського договору, і чітко окреслює його доповнюючий характер.

Отже, з огляду на мету та об’єкт моєї дипломної роботи детальний аналіз Римського статуту привів мене до найголовнішого висновку мого дослідження: Міжнародний кримінальний суд має достатню компетенцію для того, щоб попередити вчинення злочинів, що входять до його юрисдикції, а також притягнути до відповідальності винних осіб та винести справедливі вироки. А кількість та склад його основних органів цілком достатній для ефективного відправлення своїх функцій у сфері міжнародного кримінального судочинства.

Щодо співробітництва України з Міжнародним кримінальним судом слід зазначити, що Конституційний Суд України визнав невідповідність Римського договору Конституції України. Таким чином, ратифікація цього документа Україною, а відтак і співробітництво з Судом можливі лише після внесення відповідних змін до Основного Закону. Враховуючи те, що на сьогоднішній день до Конституції України не було внесено жодної зміни чи доповнення, ратифікацію Статуту МКС нашою державою відкладено на невизначений строк.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1.  Устав Международного уголовного суда. – М.: Издательство ПРИОР, 2002 – 263 с.

2. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. К.: Преса України, 1997. 80 с.

3. Київець О.В. Ще раз до питання діяльності Міжнародного кримінального суду та розвитку міжнародного процесуального права // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – Вип. 7. Київ, 2007. с. 47-54.

4. Кристофер Кейтл Холл Первый проект постоянного международного суда // Международный журнал Красного Креста. – 1998. - №20. – С. 70-79.

5. Рагинский М.Ю. Розенблит С.Я. Международный процесс главных японских военных преступников. – М.: Изд-во АН СССР, 1950. – 264 с.

6. Полянский Н.Н. Международное правосудие и преступники войны. – М.-Л., 1945. – 541 с.

7. Хосе Луис Фернандес Флорес Пресечение нарушений права войны, совершаемых отдельными лицами. Пресечение нарушений международного гуманитарного права, сборник статей. – М., 1998. – С. 5-19.

8. Полторак А.И. Нюрнбергский процесс. Основные правовые проблемы. – М., 1966. – 351 с.

9. Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций. - Вып. ХІ. – М., 1955. – 200 с.

10. Нюрнбергский процесс. Сборник материалов в семи томах. – М., 1957. – 800 с.

11. Тавернье Поль Опыт Международных военных трибуналов по бывшей Югославии и Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. – №19. – С. 699-719.

12. Градицкий Томас Личная уголовная ответственность за нарушение международного гуманитарного права, применяемого в ситуации немеждународного вооруженного конфликта // Международный журнал Красного Креста. – 1998. - №20. – С. 35-69.

13. Греппи Эдуардо Личная уголовная ответственность в международном праве: эволюция понятия // Международный журнал Красного Креста. – 1999. - №835. – С. 203-233.

14. Антонио Кассезе Предисловие бывшего председателя Международного уголовного трибунала по бывшей Югославии // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 695-696.

15. Фисенко И.В. Борьба с международными преступлениями в международному головном праве. – Минск, 2000. – 215 с.

16. Документы ООН. Сборник S/25300. // Организация Объединенных Наций: Сборник документов. – М., 1981. – 647 с.

17. Крис Майна Питер Международный уголовный трибунал по Руанде: призвать убийц к ответу // Международный журнал красного Креста, 1997. - №19. – С. 805-817.

18. Дзиена Вембу Международный уголовный трибунал по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 793-805.

19. Дюбуа Оливье Национальные уголовные суды Руанды и Международный трибунал // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 831-851.

20. Mutua Makau Never again: Questioning Yugoslav and Rwanda Tribunals // Temple International and Comparative Law Journal. - vol.11. - #1. - 1997. – С. 139-198.

21. Герард Эразмус, Надин Фури Международный уголовный трибунал по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 817-830.

22. Лаити Кама Предисловие Председателя Международного уголовного трибунала по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 697-699.

23. Трикоз Е.Н. Начало деятельности Международного уголовного суда: состояние и перспективы // Журнал российского права. – 2005. – №3.

24. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов. – М., 2000. – 718 с.

25. Костенко Н.И. Международный уголовный суд. – М., 2002. – 167 с.

26. Романов Р. Міжнародний кримінальний суд: проект, що готувався більше 80 років, починає діяти // Критика-Коментарі. 2002. 31 липня.

27. Устав Организации Объединённых Наций 1945 года // Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М: Норма, 2000 – 729 с.

28. Костенко Н.И. Роль государств в исполнении наказания по приговору Международного уголовного суда // журнал «Право и политика». – 2001. – №6.

29. Стойко Е.Н. Профилактический суд для тиранов // Мировые дискуссии. – 2002.

30. Выступление Филипа Кирша на радиостанции «Эхо Москвы» 4 февраля 2003 года.

31. Наумов А.В., Лукашук И.И. Международное уголовное право. М., 1999. 287 с.

32. Наумов А.В., Лукашук И.И. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве. М., 2000. 160 с.

33. Лукашук И.И. Право международной ответственности. М., 2000. 432 с.

34. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть Учебник. М., 2003. 544 с.

35. Игнатенко Г.В. Практикум по международному праву. М.: Инфра-М, 2002. 304 с.

36. Тиунов О.И., Игнатенко Г.В. Международное право. Ученик для вузов. М.: Норма, 1999. 584 с.

37. Муравйов В.І., Дмітрієв А.І. Міжнародне публічне право.- К., 2000.- 560 c.

38. Сироїд Т.Л. Захист жертв злочинів у міжнародному праві: Автореф. дис. … к-да юр. наук. – Х., 2000. – 162 с.

39. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне публічне право: Підручник / Під редакцією Г.О. Анцелевича. – К.: Алеута, 2005. – 424 с.

40. Блищенко И.П., История создания Международного уголовного суда и проект его устава. – М.: Норма, 2002. – 542 с.

Додаток 1

Структура Міжнародного кримінального суду


Міжнародний кримінальний суд

(International Criminal Court)

резидія

(Presidency)

Судові палати

(18 суддів)

Канцелярія Прокурора

(Office of the Prosecutor)

Секретаріат

(Registry)

Палата попереднього провадження

(Pre-Trial Chamber)

Судова палата

(Trial Chamber)

Апеляційна палата

(Appeals Chamber)


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73347. Урок на тему: «Food» 356.14 KB
  The trin crries Food. nd tody we’ll Lerner’s outcomes revise the Food nmes red trnslte prctice nd differentite them mke up sentences nd guess the riddles So let’s strt our journey Wrming up T: Imgine you re in the foodtrin. t the blckbord you cn see some food nmes.
73350. Звук ч, позначення його буквою Ч ч 138.84 KB
  Голосні та приголосні звуки Чим відрізняються приголосні звуки від голосних Як звуки позначаються на письмі Навіщо потрібно вивчати літери Щоб вміти читати слова речення тексти. Який спільний звук мають ці слова Спробуємо визначити який звук ч за звучанням. Які слова із звуком ч ви запам’ятали Які з них вказують на дію предмета Які називають один предмет а які багато предметів
73351. Позакласне читання. Олена Пчілка. «Сосонка» 74.1 KB
  Головний герой твору Івась переживає радість і захоплення. А коли він покинув рідний дім то охопили його і смуток і страх і розпач: Був він Івась а то став уже Ванька. Не витримав Івась чужої хати. Головні герої: Івась Сосонка.
73352. Урок: Дім, милий дім 557.63 KB
  The topic of our lesson is “My house”. Today we’re going to revise the words on topic “House”, we’ll listen to the text and try to represent it in a picture, we’ll revise the usage of the structures THERE IS/ARE and the prepositions of place. And by the end of the lesson we’ll make up the project “My house”.
73353. Продукти харчування та Домогосподарство 849.52 KB
  Повторити й активізувати ЛО теми. Систематизувати вживання слів some any у питальних та заперечних реченнях. Розвивати здібності учнів до планування свого висловлювання. Виховувати повагу до смаків та вподобань людей країни мова, якої вивчається.