1057

Життя і творчість В.Ф. Войно-Ясенецького

Дипломная

Исторические личности и представители мировой культуры

Вихідною методологічною установкою даного дослідження є метод цілісного філософського аналізу творчості та світогляду мислителя, оскільки спосіб мислення і спосіб життя В.Ф. Войно-Ясенецького, постають в органічній єдності. Такий підхід дає можливість аналізу етичних поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького як систематичного, цілісного релігійно-морального світогляду

Украинкский

2014-11-13

128.09 KB

127 чел.

Життя і творчість В.Ф. Войно-Ясенецького

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ 1 ЖИТТЯ ТА ДЯЛЬНІСТЬ В.Ф. ВОЙНО-ЯСЕНЕЦЬКОГО:

                 АРХІЄПИСКОПА ТА ПРОФЕСОРА МЕДИЦИНИ ……………..... 9

1.1 Світське життя В.Ф. Войно-Ясенецького – видатного лікаря-

      хірурга ……………………………………………………….……………. 9

1.2 В.Ф. Войно-Ясенецький – архієпископ Лука ………………..……..…. 15

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ АРХІЄПИСКОПА ЛУКИ В ДУХОВНОМУ

                  ВІДРОДЖЕННІ РАДЯНСЬКОГО ТА ПІСЛЯРАДЯНСЬКОГО

                 СУСПІЛЬСТВА. ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ …………….…………….….. 44

2.1 Етичні погляди В.Ф. Войно-Ясенецького та їх значення

     для духовного відродження суспільства ………………….…………… 44

2.2. Увічнення пам'яті видатного хірурга та святого ……………..………. 51

ВИСНОВКИ ……………………………………………………...……………….. 55

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ……….…………... 59

ДОДАТКИ ……………………………………………………………………….…63


ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Актуальність дослідження визначається духовно-моральною нестабільністю сучасного суспільства, що супроводжується ослабленням моральних пріоритетів, ідеалів і ціннісних установок. Сформована ситуація викликає гостру необхідність у вирішенні питань духовно-морального оздоровлення суспільства, що робить необхідним звернення до творчості і світогляду мислителів, які внесли істотний внесок у розвиток етичної думки.

Сучасне суспільство в пошуках моральних, ціннісних початків все частіше звертається до філософської думки своїх попередників. До початку XX століття етико-філософська думка, в основному, будувалася на релігійних уявленнях, в центрі яких знаходиться Бог як Абсолют і моральний Ідеал. На сучасному етапі знову проявляється інтерес до релігійного вчення про моральність, зокрема, до Православної етики. Великий інтерес в даний час викликає моральне вчення Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького, що сформувалося на основі християнських (православних) уявлень. Дане дослідження фокусується на етичних поглядах В.Ф. Войно-Ясенецького.

На рівні буденної свідомості життя В.Ф. Войно-Ясенецького сповнене парадоксів: талановитий учень художнього училища і водночас "мужицький лікар"; видатний вчений медик і правлячий архієрей (також відомий як архієпископ Лука, канонізований у 1999 р. Православною Церквою святитель); блискучий хірург і водночас проповідник; автор медичних монографій і творець богословських, релігійно-філософських трактатів. У своєму житті В.Ф. Войно-Ясенецький синтезував образ вченого і богослова. Звернення до ідейної спадщини В.Ф. Войно-Ясенецького актуально тому, що мислитель вніс великий і, на жаль, досі ще не цілком оцінений внесок у постановку і вирішення багатьох актуальних для світової громадськості гуманітарних проблем: питання етики, антропології, гносеології, деонтології, сотеріології, філософії смерті і безсмертя, питання про взаємовідносини віри і знання. В.Ф. Войно-Ясенецький своїм життям і в своїй творчості передав наступному поколінню величезний моральний, релігійний та науковий досвід, який дозволяє по-новому оцінити багато сучасних проблем морального розвитку суспільства в контексті традиційного етичного підходу.

Безумовно, не можна В.Ф. Войно-Ясенецького віднести до типу філософів-моралістів, або назвати етикою в строго академічному сенсі цього визначення. Однак його етичні погляди становлять безсумнівний інтерес в якості оригінальної спроби постановки і осмислення насущних моральних питань в гранично широкому контексті соціально-філософських і теологічних роздумів. У цьому сенсі В.Ф. Войно-Ясенецький являє собою абсолютно особливе явище в історії вітчизняної духовної і моральної культури. Як теоретик і практик в лікарській сфері, В.Ф. Войно-Ясенецький приділяє велику увагу моральній поведінці медичного працівника, в основі якої, на його переконання, має бути закладено почуття любові і співчуття до пацієнта, почуття обов'язку і відповідальності за кожну дію. Таким чином, В.Ф. Войно-Ясенецький визначає сукупність етичних якостей, необхідних у професійній діяльності лікаря: милосердя, співчуття, турботу, борг, любов. Тому система етичних поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького може розглядатися як можливий підхід до побудови як теоретичних підстав, так і самої практики медичної етики, що набуває не тільки безперечну теоретичну значимість у контексті дослідження вітчизняної етичної традиції, а й особливої актуальності в умовах сучасного суспільства, яке гостро потребує набуття та обґрунтування стратегічних духовно-моральних орієнтирів свого розвитку. Все це свідчить про те, що звернення до етичної спадщини В.Ф. Войно-Ясенецького є на сьогоднішній день по-справжньому своєчасним дослідницьким завданням, реалізація якого може стати важливим кроком на шляху формування фундаментальних парадигм морального самосвідомості сучасної України.

Стан наукової розробки теми та джерельна база. Найважливішим джерелознавчим матеріалом даної дипломної роботи виступили богословські, філософські, автобіографічні, медичні твори В.Ф. Войно-Ясенецького: "Наука і релігія", "Дух, душа і тіло", "Я полюбив страждання", "Нариси гнійної хірургії", проповіді та духовні бесіди.

Існуюча на сьогоднішній день література, присвячена аналізу праць В.Ф. Войно-Ясенецького і вираженої в них ідейної спадщини мислителя, надзвичайно невелика за своїм загальним обсягом.

Сучасний стан досліджень творчої спадщини В.Ф. Войно-Ясенецького відображають роботи біографічного характеру. Існує велика кількість літератури, присвяченої дослідженню особистості В.Ф. Войно-Ясенецького. Такі автори як: В. Варшавський, В. Глущенков, С. Воробйов, Т. Грекова, І. Змойро, І. Кассирський, В. Кованов, В. Котельников, протодиякон В. Марущак, протоієрей М. Поповський, Н. Панов, В. Поляков у своїх роботах відобразили персоналистский підхід, осмислюючи життя В.Ф. Войно-Ясенецького, з одного боку, як релігійного діяча (святого), з іншого як професора хірургії, видатного вченого XX століття. Унікальна і значима за своїм змістом книга В.А. Лисичкіна "Хресний шлях святителя Луки", в якій автор досліджує життя мислителя на основі рідкісних архівних документів, а саме копій документів з архівів КДБ і копій особистих листів В.Ф. Войно-Ясенецького, тим самим детально, і в той же час, максимально повно розкриває життя мислителя в радянський період, в роки гонінь на  Православну Церкву.

Однак, незважаючи на значний пласт біографічної літератури про В.Ф. Войно-Ясенецького, в науці його творчість досліджено в малому ступені; тим більше етичні погляди знаменитого російського лікаря і мислителя не були предметом спеціального аналізу, складаючи, в більшості випадків, супутню провідним напрямкам аналізу периферійну проблематику. Узагальнюючі роботи з досліджуваної проблеми практично відсутні.

В даний час існує тільки одна дисертаційна робота Н. Мостицької, присвячена культурологічному аналізу творчості В.Ф. Войно-Ясенецького. Н. Мостицька ставить своїм завданням дослідити життєвий шлях В.Ф. Войно-Ясенецького в єдності його духовної, наукової та практичної діяльності. Автор підкреслює можливість доповнення наукової картини світу хрістоцентричною моделлю, що дозволяє людині самореалізуватися, стати творчо розвиненою особистістю. Н. Мостицька вважає, що хрістоцентрична модель творчого розвитку особистості, згідно з якою інструментом вищого пізнання і центром духовного життя є "серце", може мати велике значення в сучасній культурній ситуації кризи духовно-моральних цінностей. Однак, в даній роботі звернення до осмислення моральних аспектів ідейної спадщини В.Ф. Войно-Ясенецького фрагментарно.

Неабияке значення мають праці самого В.Ф. Войно-Ясенецького, його автобіографічні роботи, такі як "Я полюбил страдание", "Наука и религия. Дух, душа и тело", а також "Очерки гнойной хирургии", проповіді та ін.

Отже, робіт, спрямованих на системний аналіз життєвого шляху та етичних поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького досі в науці не представлено. Таким чином, виникає проблемна ситуація , вирішення якої і стало підставою до написання дипломної роботи.

Теоретична основа дослідження спирається на корпус творів В.Ф. Войно-Ясенецького, вітчизняні та зарубіжні дослідження з теорії етики і медичної етики як прикладної галузі знання, а також наукова критична література. В якості додаткового емпіричного матеріалу використовувалися різні публікації з даної тематики у наукових виданнях, матеріали науково-практичних конференцій.

Об'єктом дослідження є життя і творчість В.Ф. Войно-Ясенецького.

Предметом дослідження є внесок В.Ф. Войно-Ясенецького в розвиток медицини та сукупність його етичних поглядів.

Мета дипломного дослідження – дослідити життєвий та творчий шлях В.Ф. Войно-Ясенецького, розкрити особливості етичного світогляду вченого та церковного діяча.

Відповідно до мети поставлено такі завдання:

1. Дослідити життєвий та творчий шлях В.Ф. Войно-Ясенецького.

2. Розкрити особливості і проаналізувати теоретичні підстави етичних поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького.

3. Виділити і проаналізувати ключові етичні категорії у творчості В.Ф. Войно-Ясенецького.

4. Дослідити роль архієпископа Луки в духовному відродженні радянського та сучасного суспільства.

Методологічні принципи дослідження. Вихідною методологічною установкою даного дослідження є метод цілісного філософського аналізу творчості та світогляду мислителя, оскільки спосіб мислення і спосіб життя В.Ф. Войно-Ясенецького, постають в органічній єдності. Такий підхід дає можливість аналізу етичних поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького як систематичного, цілісного релігійно-морального світогляду, в якому етичний і гуманістичний сенс діяльності особистості по відношенню до іншої особистості і суспільства в цілому набуває переважаюче значення.

Застосування діалектичного методу допомогло автору розкрити еволюцію морально-релігійного світогляду В.Ф. Войно-Ясенецького.Так як, дипломна робота має міждисциплінарний характер, знаходиться на стику різних наук: етики, медичної етики, релігійної філософії, психології, антропології, автором використовується системний метод.

Наукова новизна дослідження полягає в наступному:

- досліджений життєвий та творчий шлях В.Ф. Войно-Ясенецького;

здійснено цілісний етичний аналіз світогляду та огляд життєдіяльності вченого, лікаря, священнослужителя В.Ф. Войно-Ясенецького;

- виявлено особливості етичного світогляду В.Ф. Войно-Ясенецького, побудованого на релігійно-антропологічних підставах;

- розглянута ідея людинолюбства, виступаюча структуростворюючим компонентом у світогляді В.Ф. Войно-Ясенецького і основним принципом моральної діяльності.

Теоретична значимість дослідження. Аналіз поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького має певне наукове значення, оскільки дозволяє по-новому поглянути на становлення і розвиток вітчизняної релігійної етичної думки, а також лікарської етики; дозволяє дати більш повне уявлення про духовні шукання мислителів в радянський період історії; проаналізувати актуальну проблему співвідношення науки, релігії і моральності в контексті сучасних духовних запитів суспільства.

Практична значущість дослідження. Результати дослідження можна використовувати при складанні і розробці навчальних програм з курсів релігійної філософії, етики, історії філософії, філософської антропології, медичної етики, теології, історії України.

Структура дипломної роботи відбиває логіку, зміст і результати дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та додатків.


РОЗДІЛ 1

ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ В.Ф. ВОЙНО-ЯСЕНЕЦЬКОГО:

АРХИЄПИСКОПА ТА ПРОФЕСОРА МЕДИЦИНИ

1.1 Світське життя В.Ф. Войно-Ясенецького – видатного лікаря-

хірурга

Валентин Феліксович Войно-Ясенецький Народився 27 квітня 1877 р. в Керчі в родині провізора. Рід Войно-Ясенецького, досить старий, відомий з VI століття, і його представники служили при дворі польських і литовських королів. Але поступово рід збіднів, і вже дід Валентина Феліксовича жив у Могилевської губернії в курній хаті, ходив у постолах, правда, мав млин. Син його, Фелікс Станіславович, вирішивши вибратися з сільській глушині, отримав освіту і став провізором. Але аптека, власником якої Фелікс Станіславович був протягом двох років, великих доходів не приносила. Він перейшов на державну службу і до самої смерті залишався службовцям. Наприкінці вісімдесятих років родина Войно-Ясенецького переїхала в Київ і влаштувалася в центрі міста, на Хрещатику [8, с. 60].

Сім'я складалася з семи осіб: батько, мати, дві доньки і троє синів. Релігійна атмосфера в сім'ї була своєрідною. Фелікс Станіславович, ревний католик, був людиною тихою і своїх поглядів дітям не нав'язував. Сімейні стосунки в будинку визначала мати, Марія Дмитрівна (до заміжжя Кудріна). Вона виховувалася в православних традиціях, і віра її виражалася в добрих справах, які вона творила на славу Божу. Марія Дмитрівна регулярно передавала домашню здобу для заарештованих у в'язницю, влаштовувала можливість заробити арештантам, посилаючи їм, наприклад, для перетяжки матраци.

Коли почалася перша світова війна, в будинку постійно кип'ятили молоко, яке відправлялося пораненим воїнам. Але живе релігійне почуття Марії Дмитрівни було жорстоко травмовано одним неприємним випадком. Справляючи поминки по померлій дочці, вона принесла в храм блюдо з кутею і після панахиди випадково виявилася свідком поділу її принесення. Після цього вона більш ніколи не переступала порога церкви. "Релігійного виховання я не отримав, і якщо можна говорити про спадкову релігійність, то, ймовірно, я успадкував її головним чином від дуже благочестивого батька", – писав у мемуарах, вже на схилі літ, архієпископ Лука. На формування його віри вплинула, безсумнівно, близькість такого унікального центру православ'я, як Києво-Печерська Лавра. Церковне життя, било тут ключем, велика кількість прочан, вервечкою йшли на поклоніння київським святиням, – все це давало багату поживу для роздумів юнака. Про те, що його духовний світ будувався, як на міцному камені, на святому православ'ї, говорить такий факт. Деякий час Войно-Ясенецький захоплювався ідеями толстовства. Він навіть написав 30 жовтня 1897 лист Л.М. Толстому з проханням вплинути на свою сувору матір, яка опиралася його прагненню стати толстовцем. Валентин просив дозволу у графа приїхати в Ясну Поляну і жити під його наглядом. Але на щастя, в руки юнака потрапила книжка Л. Толстого "У чому моя віра?". Він уважно вивчив її і зрозумів, що толстовство є не що інше, як знущання над православ'ям, а Толстой – єретик, безмірно далекий від істини. Істинне поняття про християнську віру Валентин Войно-Ясенецький отримав, прочитавши Новий Завіт, подарований йому директором гімназії при отриманні атестата зрілості. Багато місць цієї святої книги справили незабутнє враження на юнака [12, с. 105].

З дитячих років у Валентина виявилися здібності до малювання. Паралельно з гімназією він закінчує Київське художнє училище. Про складні роздуми, метання у виборі життєвого шляху писав сам святитель Лука: "Потяг до живопису був у мене настільки сильним, що після закінчення гімназії я вирішив вступити в Петербурзьку Академію мистецтв. Але під час вступного іспиту важко задумався про те, чи правильний життєвий шлях обираю. Недовгі коливання скінчилися тим, що я визнав себе не маючим права займатися тим, що мені подобається, і зобов'язаний зайнятися тим, що корисно для страждаючих людей. З Академії я послав матері телеграму про бажання вступити на медичний факультет, але всі вакансії були вже зайняті, і мені запропонували вступити на природничий факультет з тим, щоб пізніше перейти на медичний. Від цього я відмовився, так як у мене була велика нелюбов до природничих наук і яскраво виражений інтерес до наук гуманітарних, особливо до богослов'я, філософії, історії. Тому я волів вступити на юридичний факультет і протягом року з цікавістю вивчав історію та філософію права, політичну економію і римське право" [16].

Любов до живопису привела його в приватну школу професора Книрра в Мюнхені. Провчившись там короткий час, він повернувся до Києва. "Можна було вступити на медичний факультет, – пише Владика у мемуарах, – але знову мене взяло роздум народницького порядку, і по юнацькій гарячності я вирішив, що потрібно якомога швидше взятися за практично корисну для простого народу роботу. Бродили думки про те, щоб стати фельдшером або сільським учителем, і в цьому настрої я відправився до директора народних училищ Київського навчального округу з проханням влаштувати мене в одну зі шкіл. Директор виявився розумною і проникливою людиною; він високо оцінив мої народницькі прагнення, але дуже енергійно відмовляв від того, що я затівав, і переконав вступити на медичний факультет. Це відповідало моєму прагненню бути корисним для селян, так погано забезпечених медичною допомогою, але поперек дороги стояла моє майже огида до природничих наук. Я все-таки подолав цю відразу і вступив до медичного факультету Київського університету" .Отже, в 1898 р. Валентин Войно-Ясенецький став студентом Київського університету імені святого князя Володимира. Скоро його обрали старостою курсу, що було виразом особливої довіри з боку однокурсників. Одного разу в групі стався інцидент – в запалі сварки один студент вдарив іншого по щоці. Войно-Ясенецький заступився за ображеного однокурсника. Завжди чуйний до чужого страждання і болю, він вставав на бік слабкого, протестуючи проти насильства і несправедливості. Навчався юнак в університеті добре і несподівано для самого себе захопився анатомією. Те, що багатьох від медицини відлякувало, привернуло його найбільше. " Уміння дуже тонко малювати і моя любов до форми перейшли в любов до анатомії... З невдалого художника я став художником в анатомії і хірургії".

Закінчуючи університет восени 1903 р., він заявив про те, що хоче бути все життя дільничним земським лікарем. "Я вивчав медицину з винятковою метою: бути все життя сільським, мужицьким лікарем, допомагати бідним людям", – писав він потім у своїх мемуарах. Але грянула російсько-японська війна. У складі медичного загону Червоного Хреста Войно-Ясенецький виїхав 30 березня 1904 р. на Далекий Схід. Загін розташувався в Читі. Тут-то і почалася практика хірурга-лікаря. Головний лікар доручив молодому випускникові завідувати хірургічним відділенням і не помилився: операції, що проводить Валентин Феліксович, були складними і проходили бездоганно, невдач не було. Він відразу ж став оперувати на кістках, суглобах і черепі.

Позначався його пильний інтерес до топографічної анатомії. Тут же, в Читі, відбулася ще одна важлива подія в житті Войно-Ясенецького: його одруження на Ганні Василівні Ланській, дочці керуючого маєтком на Україні. Анна приїхала в Читу з тим же загоном Червоного Хреста, будучи сестрою милосердя. У госпіталі її називали "святий сестрою". Два лікаря просили її руки, але вона відмовила, бо дала обітницю безшлюбності. Вирішивши вийти заміж за Войно-Ясенецького, вона порушила цю обітницю." У ніч перед вінчанням у церкві, збудованій декабристами, вона молилася перед іконою Спасителя. Раптом їй здалося, що Христос відвернув Своє лице і образ Його зник з кіота. Це було, мабуть, нагадуванням про її обітницю" [13, с. 42].

Незабаром після весілля молоді переїхали в невелике повітове містечко Ардатов Симбірської губернії, де Валентину Феліксовичу доручили завідувати лікарнею. Роботи було багато, і молодий хірург відчув, що вибивається з сил; сім'я перебралася в село Верхній Любаж Фатезького повіту Курської губернії. Але слава про чудового хірурга вже поширилася так далеко, що біля порога невеликої сільської лікарні шикувалися відвідувачі не тільки з довколишніх місць, але навіть із сусідньої губернії.

Особливо запам'ятався йому зворушливий випадок з одним молодим жебраком, сліпим, якому доктор повернув зір в результаті чудово проведеної операції. Прозрілий зібрав сліпців з усієї округи, і вони довгою вервечкою вишикувалися перед лікарнею в очікуванні лікарської допомоги. Міська управа перевела Войно-Ясенецького в повітове містечко Фатеж, але і звідти незабаром довелося виїхати, так як Валентин Феліксович одного разу відмовився припинити прийом хворих, що знаходяться біля дверей його кабінету, щоб терміново з'явитися на виклик справника. Звичайно ж, голова управи домігся звільнення незалежного доктора. Але проте протягом усього життя для нього всі пацієнти були рівні, і саме високе положення в суспільстві не давало будь-яких переваг у лікуванні. Він однаково доброзичливо і уважно оглядав і лікував і простого мужика з глухого сибірського села, і видного чиновника. Незмінно строго ставився доктор лише до войовничих безбожників, хвороби яких він вважав карою Божою за їхні гріхи спротиву [24, с. 82].

З Фатежу Войно-Ясенецький попрямував до Москви для роботи над дисертацією. У земських лікарнях хірургу доводилося стикатися з проблемами знеболювання при операціях. Бували випадки тяжких ускладнень після застосування загального наркозу, і молодий лікар став шукати нові шляхи в анестезії. Книга німецького хірурга Генріха Брауна "Місцева анестезія, її наукове обґрунтування і практичні застосування" стала для нього джерелом натхнення і поштовхом до власних розробок. "Я з жадібністю прочитав її, і з неї вперше дізнався про реґіонарну анестезію, небагато методів якої вельми недавно були опубліковані... У мене виник живий інтерес до реґіонарної анестезії, я поставив собі завданням зайнятися розробкою нових методів" [24, с. 83].

      Отже, з'явившись в Москві до Петра Івановича Діаконова, крупного вченого, засновника журналу "Хірургія", Войно-Ясенецький висловив бажання працювати в його клініці для збору матеріалу за темою "Реґіонарна анестезія". Отримавши дозвіл, Валентин Феліксович напружено і плідно трудився – кілька місяців він препарував трупи в Інституті топографічної анатомії, відточуючи методи і техніку реґіонарної анестезії. При вивченні варіантів знеболювання трійчастого нерва довелося досліджувати триста черепів. Ось що він пише в листі додому: "З Москви не хочу їхати, перш чим не візьму від неї того, що потрібно мені: знань і вміння науково працювати. Я за звичаєм не знаю заходи в роботі і вже сил перевтомився. А робота чекає велика: для дисертації треба вивчити французьку мову і прочитати близько п'ятисот робіт на французькій і німецькій мовах. Крім того, багато працювати доведеться над докторськими іспитами".

У 1915 р. в Петрограді вийшла книга Войно-Ясенецького "Реґіонарна анестезія", блискуче ілюстрована самим автором, в якій він узагальнив і результати досліджень, і свій багатющий хірургічний досвід, не помилюся, якщо назву реґіонарну анестезію досконалим методом місцевої анестезії. На зміну колишнім незграбним і примітивним способам шарового просочування анестезуючим розчином всього, що треба різати, прийшла нова, витончена і приваблива методика місцевої анестезії, в основу якої лягла глибоко раціональна ідея перервати провідність нервів, по яких передається больова чутливість з області, що підлягає операції". За цю роботу Варшавський університет присудив Валентину Феліксовичу Войно-Ясенецькому премію імені Хойнацького. Цю нагороду отримували автори кращих творів, які прокладають нові шляхи в медицині. На жаль, грошей (900 рублів золотом) автор не отримав, бо не зміг представити у Варшаву певну кількість примірників книги: маленький тираж був розкуплений миттєво.

У 1916 р. В.Ф. Войно-Ясенецький захистив свою монографію "Реґіонарна анестезія" як дисертацію і отримав ступінь доктора медицини.

Професор Мартинов так охарактеризував цю роботу: "Ми звикли до того, що докторські дисертації пишуться зазвичай на задану тему, з метою отримання вищих призначень по службі, і наукова цінність їх невелика. Але коли я читав Вашу книгу, то отримав враження співу птиці, яка не може не співати, і високо оцінив її". Наукова робота в Москві настільки сильно захопила Валентина Феліксовича, що він не помітив, як поступово опинився в лещатах безгрошів'я. Щоб утримувати родину, він повернувся до практичної хірургії і трудився спочатку в селі Романівка Саратовської губернії, а потім в Переслав'ї-Заліському. Тут він одним з перших у Росії робив складні операції не тільки на жовчних шляхах, нирках, шлунку, кишечнику, але навіть на серці і мозку. Прекрасно володіючи технікою очних операцій, він багатьом сліпим повертав зір. І хоча у земського лікаря недільні та святкові дні особливо завантажені, він все частіше став відвідувати місцеву церкву, де у нього було навіть своє місце. Тут же, в Переславлі, В.Ф. Войно-Ясенецький задумав викласти свій досвід роботи в книзі, яку він вирішив озаглавити "Нариси гнійної хірургії". Був складений план, написано передмову, і раптом йому явилася "вкрай дивна, настирлива думка: коли ця книга буде написана, на ній буде стояти ім'я єпископа" [24, с. 87].

1.2 В.Ф. Войно-Ясенецький – архієпископ Лука

Професор Ташкентського медичного інституту і ... архієпископ; один з небагатьох, чий бронзовий бюст був прижиттєво встановлений в галереї видатних хірургів країни в Інституті невідкладної допомоги ім. Скліфосовського в Москві, і ... видний церковний діяч, занесений в списки вищого духовенства російської православної церкви; автор "Нарисів гнійної хірургії", удостоєних першої повоєнної Державної премії СРСР в 1946 р., і ... релігійного трактату "Дух пророка Самуїла"; лікар, що блискуче знає анатомію людського тіла, і священнослужитель, який вірить, що в серці поміщається душа, – досить багато неординарного і суперечливого співіснувало у світогляді та життєдіяльності Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького.

Як в цій людині могло поєднуватися здавалося б несумісне? У перших числах квітня 1917 р. в Ташкент з Росії разом з родиною прибув доктор медицини В.Ф. Войно-Ясенецький, запрошений на посаду головного лікаря та завідувача хірургічним відділенням міської лікарні. Після неяскравої природи середньої смуги Росії Ташкент вражав великою кількістю соковитих фарб у квітниках, садах і на вулицях. Дружина Валентина Феліксовича –Анна Василівна, яка страждає на туберкульоз легень, якось відразу повеселішала – від свіжого весняного повітря стало легше дихати, і з'явилася надія на поліпшення здоров'я .

Лікарняний персонал привітно зустрів Войно-Ясенецького. Влаштувалися у великому шестикімнатному будинку на території лікарні, спеціально призначеному для головного лікаря. Після відпочинку, до вечора, Войно-Ясенецькі вирішили подивитися місто і, в першу чергу, східний базар. Поруч з базаром шуміли жваві вулиці, по яких безперервно снували люди – чоловіки в халатах, чалмах, тюбетейках, лисячих малахаях, жінки в чорно-сірому вбранні, і такого ж кольору покривала на обличчях, багато з ношею на голові; тужливо скрипіли гарби з величезними колесами, важливо крокували каравани верблюдів... Далі починалися торговельні ряди величезного базару. Войно-Ясенецькі були вражені великою кількістю і строкатістю фарб. Дивували дари узбецької землі, що збереглися від урожаю минулого року: яскраві соковито-червоні зерна гранатів, ніби тільки зараз зірвані з дерев яблука, підвішені до стелі лавок коричнево-зеленуваті, з густою мережею сірих прожилок дині з неповторним ароматом.

Раптом пролунав гучний неповний голос з боку мечеті, і, немов за помахом чарівної палички, настала тиша. Всі чоловіки від мала до велика, підстеливши невеликі килимки, стали на коліна. Почалася молитва... Релігійність місцевого населення справила велике враження на Валентина Феліксовича, сподобалося йому і відразу кинулося в очі шанобливе ставлення місцевих жителів один до одного, особливо дітлахів до старших, коли вони обов'язковим "Салам алейкум" вітали кожного, навіть незнайому людину, що з'явилася на вулиці... На другий день Валентин Феліксович прокинувся рано... У відкрите вікно вривалися п'янкі запахи раннього весняного ранку і неголосне воркування горлянок. Ганна Василівна ще спала. У цю першу ташкентську ніч вперше за багато днів снодійне не знадобилося. Щоб не перервати неспокійний сон дружини, він обережно встав, перекусив залишком вчорашньої вечері і вийшов у двір. Незважаючи на ранній ранок, було тепло, у високому прозорому небі повільно пливли хмари, легко дихалося повітрям, насиченим ароматом квітучих рослин, тихо дзюрчала вода в арик. Войно-Ясенецький став з інтересом спостерігати, як садівник-узбек акуратно і неквапливо підстригав в дуже рівну лінію верхівки якихось чагарників. "У Переяславі в цей час ще холодно, сиро, дощить", – промайнуло в голові. Подивився на годинник – настав час обходу – першого обходу лікарні. Терапевтичним відділенням завідував молодий, популярний вже в ті роки терапевт Мойсей Ілліч Слонім – майбутній професор Ташкентського медичного інституту. У відділенні переважали хворі малярією, спру, колітом, різними захворюваннями печінки, лейшманиозом – специфічними хворобами Середньої Азії. У хірургічному відділенні новий головний лікар також звернув увагу на хвороби, з якими у своїй практиці ще не зустрічався. Його зацікавили хворі номою, або "водяним раком" особи, риштою, пендинською виразкою. Багато було хворих з величезними зобами і дітей з опіками. На питання, чому так багато дітей з опіками, доктор Ротенберг відповів, що в зимову пору для опалення приміщення корінні жителі користуються сандалом, інакше кажучи, горщиком з палаючими вугіллями, який поміщається в поглибленні під столом на низьких ніжках; навколо розташовується сім'я. Взуття зазвичай знімається, а нижня частина тіла покривається невеликим стегнами ковдрою – курпачі; ноги поміщаються ближче до сандалу. Нерідко при необережному русі діти, а іноді й дорослі отримують серйозні опіки [15, с. 235].

Багато було хворих з різними гнійними захворюваннями. "Багатий матеріал для продовження досліджень з гнійної хірургії", – відзначив про себе Валентин Феліксович. До кінця обходу головному лікарю доповіли, що доставлений хворий з защемленою грижею. Войно-Ясенецький вирішив оперувати сам за своїм методом, що помітно знижує ймовірність виникнення важкого, часто смертельного, післяопераційного ускладнення – запалення очеревини. Суть методу полягала в тому, що в першу чергу відновлюється прохідність кишечника, а потім видаляється защемлена його ділянку. Багатьом хворим, оперованих Валентином Феліксович в земських лікарнях Ардатова, Романова, Переяславль-Залеського, подібна операція рятувала життя.

Перш ніж почати операцію, Войно-Ясенецький зазвичай хрестився, хрестив асистента, операційну сестру і хворого. Останнім часом він це робив завжди, незалежно від національності та віросповідання пацієнта. Одного разу після хресного знамення хворий – за національністю татарин – сказав хірургові: "Я мусульманин. Навіщо ж Ви мене хрестите?" Була відповідь: "Хоч релігії різні, а Бог один. Під Богом усі єдині". Всі присутні в операційній із захопленням і подивом стежили за швидкими і спритними рухами великих рук оператора. Відчувалася впевненість у всій його роботі, від розрізу шкіри до накладення останніх швів.

Увечері того ж дня Валентин Феліксович разом з дружиною відвідали кафедральний собор і познайомилися з його настоятелем. З цього дня у них були постійні місця в храмі.

Співробітники хірургічного відділення з опублікованих робіт знали, що їх новий завідувач не тільки переконаний прихильник реґіонарної (провідникової ) анестезії, а й автор ряду оригінальних її методик, зокрема – запровадження знеболюючих лікарських препаратів безпосередньо в нерви для прориву провідності больових сигналів із зони операції. Просили монографію ... але у нього залишився всього один екземпляр "Реґіонарної анестезії", виданий в 1915 р. Через дуже малий тираж не вистачило потрібної кількості книг навіть для посилки у Варшавський університет, щоб отримати присуджену Войно-Ясенецькому за цю роботу премію ім. Хайнацкого. Валентин Феліксович, вкрай потребував в той час в грошах, через це так і не отримав премію, а вона була досить вагомою – 900 рублів золотом. Читали монографію по черзі ... Колеги були приємно здивовані, коли випадково з'ясувалося, що всі малюнки в книзі виконані самим автором; Валентин Феліксович, виявляється, одночасно з гімназією закінчив у Києві художнє училище.

Незабаром Валентин Феліксович продемонстрував реґіонарну анестезію під час ампутації руки. Знеболювання вийшло відмінним – хворий під час операції і деякий час після неї абсолютно не відчував болю. Новий метод знеболення відразу ж придбав багатьох прихильників. Це і зрозуміло. Адже масковий наркоз з моменту його появи в 40-ті роки XIX століття до цього часу не зазнав ніяких принципових змін. Загальний наркоз, що зробив революцію в хірургії та дозволив виконувати великі і травматичні операції, сам по собі був далеко небезпечним. Техніка дачі наркозу була примітивною – на рот і ніс хворого накладалася маска з декількох шарів марлі, і пари хлороформу або ефіру потрапляли в операційну. Особливо багато випарів з маски діставалося наркотизатору. У ті роки часто жартували: "наркотизатор вже заснув, а хворий ще спить" [19, с. 154].

Тільки в середині XX століття англієць Макінтош запропонував сучасний ендотрахеальний наркоз з керованим диханням, який зробив революцію в анестезіології та відкрив перед хірургією нові великі можливості. Валентин Феліксович швидко отримав визнання як високоерудований лікар і блискучий хірург не тільки медичної громадськості міста, а й населення. До нього потягнулися натовпи хворих з Ташкента, навколишніх селищ і міст величезного Туркестанського краю. У наданні медичної допомоги він нікому і ніколи не відмовляв. Немає органу в людському тілі, до якого не торкався б цілющий скальпель Войно-Ясенецького. Він був окулістом і ларингологом, гінекологом і урологом, стоматологом і нейрохірургом, ортопедом і онкологом, і в кожній галузі медицини досяг хірургічного досконалості, крім усього іншого проводив викладацьку діяльність, навчаючи студентів і ділячись своїм багажем знань та навичками. На жаль, сьогодні не всі вузькі спеціалісти, працюючи в незрівнянно кращих умовах, виконують у своїй галузі ті оперативні втручання, якими володів цей земський лікар.

Відомий вислів Амбруаза Паре, визначає обов'язки лікаря: "Іноді – вилікувати, часто – полегшити, завжди – заспокоювати", яке Войно-Ясенецький своєю діяльністю дещо змінив: "Завжди намагатися вилікувати", став основним у роботі хірурга і він небезуспішно брався за самі складні операції у, здавалося б, безнадійних хворих. Але не завжди це можливо ... Не завжди вдається правильно передбачити результат хвороби, а тим більше операції, особливо, коли смерть настає на операційному столі. Важко передати, що відчуває лікар, коли він повинен повідомити родичів про трагедію, що розігралася в операційній. Немає, мабуть, хірурга , який хоч раз у житті не випробував би на собі тягар такого раптового, але дуже сильного удару.

Незабаром після приїзду в Ташкент така трагедія сталася і у Валентина Феліксовича. Хворій було зроблено операцію з приводу раку молочної залози. Як звичайно, він пояснював присутнім лікарям і студентам хід операції і показував її анатомічні особливості аж до дрібниць: скільки венозних гілочок і яких вен пересічено, незвичайне розташування судин і т.д. Професор, бажаючи продемонструвати лікарям, що повністю вилучені всі лімфатичні залози над ключицею, провів над нею пальцем. Раптово почувся свист, і хвора миттєво померла. Свист – звук повітря, що швидко всмоктувалась у велику вену, де завжди є негативний тиск по відношенню до атмосферного. Смерть настала від закупорки порожнин серця повітрям – повітряної емболії. Мабуть, невелике непомічене пошкодження вени було прикрите жиром або згустком крові до випадкового і фатального оголення дефекту пальцем.

Войно-Ясенецький дуже важко переживав цю несподівану смерть. Здавалося б, йому, глибоко релігійній людині, найлегше було б послатися на волю божу, коли результат операції був зумовлений понад, і цим заспокоїти себе. Але моральні позиції Валентина Феліксовича виступали проти цього: у всіх наукових працях він підкреслює, що результат хвороби у величезній мірі залежить від знань і мистецтва лікаря. Тому з усіма своїми невдачами, трагічними випадками, несподіваними труднощами, що зустрілися під час операції, він намагався ознайомити лікарів, щоб таких ситуацій було якомога менше.

Зміна клімату, гарне харчування, велика кількість овочів і фруктів, особливо виноградолікування, рекомендоване доктором М.І. Слонімим, тимчасово поліпшили стан здоров'я Анни Василівни. Це дозволило Валентину Феліксовичу віддатися цілком улюбленій справі. Крім турбот головного лікаря, інтенсивної хірургічної діяльності, він багато працював в морзі, вивчаючи шляхи розповсюдження гнійних процесів, а на церкву вже не залишалося часу, і відвідування її в 1917-1918 рр. були рідкісними.

Після жовтневих боїв в 1917 р. на вулицях Ташкента в хірургічне відділення міської лікарні надійшло багато поранених. Оперувати довелося і вдень і вночі. Радянську владу Войно-Ясенецький сприйняв як відповідальну народним інтересам; декрет про світ викликав повне його схвалення [22].

У березні 1917 р. сім'я переїхала до Ташкенту, де Валентину Феліксовичу запропонували посаду головного лікаря міської лікарні. Влаштувавшись з родиною в просторому будинку, спеціально побудованому для головлікаря, він цілком поринув у роботу. У лікарні їм було організовано хірургічне відділення. Нестачі в хворих не було. Йшла громадянська війна. У лікарню доставляли важко хворих, поранених, і головлікаря неодноразово вночі піднімали з ліжка на операцію. І ніколи, за свідченнями колег, він не обурювався, ніколи не відмовляв у допомозі. Але вдома у доктора оселилася біда. Повільно згасала дружина. Тяжка недуга відбирала останні сили. Остаточно розтрощила її звістка про арешт чоловіка.

За наклепницьким доносом якогось Андрія, працівника моргу, Войно-Ясенецького заарештували. Підґрунтя цієї справи було таким: Валентин Феліксович неодноразово попереджав свого недбайливого підлеглого, що вижене його з роботи за крадіжку, пияцтво і неробство. Але тут в місті почалися арешти супротивників нового режиму, і Андрій вирішив звести рахунки зі своїм начальником, пустивши в хід, явну наклеп. Войно-Ясенецького та його колегу, молодого хірурга, привели в залізничні майстерні, де швидкий суд вершила "надзвичайна трійка". На розбір кожної справи "судді" витрачали не більше трьох хвилин, вирок зазвичай був один – розстріл. Засуджених виводили через інші двері і відразу ж розстрілювали. Два лікаря просиділи перед дверима цього судилища більш півдоби. Можна уявити собі жах молодого хірурга Ротенберга, що постійно запитував вчителя: "Чому нас не викликають? Що це може означати?" На що Валентин Феліксович незворушно відповідав: "Викличуть, коли прийде час, сидите спокійно". Пізно ввечері в цьому "залі смерті" з'явився видатний партієць, який знав головного лікаря в обличчя. Він здивувався, побачивши тут знаменитого хірурга, розпитав, що сталося, і незабаром вручив двом лікарям пропуску на вихід, давши в супровід охорону. Повернувшись у відділення, доктор розпорядився підготувати хворих до операцій, які були заплановані і мало не зірвалися через несподіваний арешт. Хірург став до операційного столу й почав операцію, як ніби нічого не сталося.

Милістю Божою доктор уникнув неминучої смерті, але цей випадок підкосив Ганну Василівну, і до самої смерті вона вже не вставала з ліжка. "Вона горіла у лихоманці, зовсім втратила сон і дуже мучилася, – пише про ці дні святитель Лука. Останні тринадцять ночей я сидів біля її смертного одра, а вдень працював в лікарні... Настала остання страшна ніч. Щоб полегшити страждання вмираючої, я впорснув їй шприц морфію, і вона помітно заспокоїлася. Хвилин через двадцять чую: "зробіть вприскування ще". Через півгодини це повторилося знову, і протягом двох-трьох годин я впорснув їй багато шприців морфію, далеко перевищивши допустиму дозу. Але отруйної дії не бачив. Раптом Аня швидко підвелася і сіла і досить голосно сказала: "Поклич дітей". Прийшли діти, і всіх вона перехрестила, але не цілувала, ймовірно, боялася заразити. Попрощавшись з дітьми, вона знову лягла, спокійно лежала з закритими очима, і дихання її ставало все рідше і рідше... Настав і останній подих... Аня померла тридцяти восьми років… Дві ночі я сам читав над труною Псалтир, стоячи біля ніг покійної в повній самоті. Години в три другої ночі я читав 112-й псалом, початок якого співається при зустрічі архієрея в храмі... і останні слова псалма вразили і потрясли мене, бо я з досконалою ясністю і переконливістю сприйняв їх як слова Самого Бога, звернені до мене: "І неплідну в будинок матір'ю, радующеюся про дітях. Господу Богу було відомо, який важкий і тернистий шлях чекає мене, і негайно після смерті матері моїх дітей Він Сам подбав про них і моє важке положення полегшив" [25, с. 47].

Турботу про дітей Войно-Ясенецького взяла на себе його операційна сестра Софія Сергіївна Велецька, теж недавно повдовіла, яку він поселив у окремій кімнаті свого будинку. Він виріс в релігійній сім'ї київського аптекаря, де основними моральними критеріями були людинолюбство, милосердя, подвижництво, постійно шукає своє місце в житті, Валентин Феліксович ще в молодості метався між юриспруденцією, живописом, а в зрілі роки – медициною і релігією, нерідко потрапляючи через цього в складні життєві ситуації. Як образно і влучно зазначила письменниця І. Грекова: "Лінія релігійна у Войно-Ясенецького тяглася все життя, зародившись ще в юнацтві, тяглася, не перериваючись, а лише стоншена і йдучи на довгі роки в глибину душі".

У середині 1919 р. банди отамана Дутова під Оренбургом були розгромлені, блокада Туркестанської республіки розірвана, і відразу покращилося продовольче становище в Ташкенті. 15 серпня 1919 р. нарешті відкривається Вища крайова медична школа, в якій почав викладати анатомію доктор медицини Войно-Ясенецький. Символічно, що під школу було відведено приміщення кафешантану "Буф".

В організованому за декретом В.І. Леніна в травні 1920 р. Туркестанському Державному університеті відкривається медичний факультет на базі Вищої медичної школи. Очолила медичний факультет велика група професорів і викладачів з Москви і Петрограда, спрямована в Ташкент і прибула туди спеціальним поїздом 19 лютого 1919 р. Співробітниками факультету стали і викладачі медичної школи. Доктор медицини Войно-Ясенецький був затверджений завідуючим кафедрою топографічної анатомії та оперативної хірургії. Навантаження помітно додалася. Валентин Феліксович із захопленням читав лекції, вів практичні заняття.

Всі дні тижня були завантажені до межі, але в неділю він залишався один на один із самим собою, зі своїми невеселими думками про рано втрачену кохану дружину, і його тягнуло до церкви, до якої він все більше і більше прив'язувався. Цьому сприяло й інше... Він ніяк не міг зрозуміти, чому нова влада багато робить для простих людей – розвиває охорону здоров'я, піклується про освіту, допомагає бідним, і в той же час... виступає проти релігії, в основі якої закладена соціальна діяльність: милосердя, допомога стражденним і незаможним. Для нього було незбагненно, чому колишні вірні парафіяни грабують, а часом і руйнують храми. Про офіційне ставлення нової влади до релігійних культів красномовно свідчили і гасла, на кшталт "Поп, поміщик і білий генерал – найлютіші вороги Радянської влади", карикатура у пресі, антирелігійні мітинги і маніфестації.

А Войно-Ясенецький все частіше відвідує церкву, бере участь у релігійних диспутах, поєднуючи це з інтенсивною організаційною, лікувальною та викладацькою роботою [27, с. 215].

У січні 1920 р. він присутній на єпархіальному з'їзді духовенства, куди його запросили як діяльного прихожанина і шанованого в місті людину. Валентин Феліксович виголосив на цьому з'їзді промову, після якої єпископ Туркестанський і Ташкентський Інокентій запропонував йому стати священиком. І... лікар Войно-Ясенецький погодився. У цьому вчинку він бачив протест проти переслідування релігії. У написаних на схилі літ мемуарах він зазначає: "Це незвичайна подія посвячення в диякони справила величезну сенсацію в Ташкенті, і до мене прийшли великою групою, на чолі з одним професором, студенти медичного факультету. Звичайно, вони не могли зрозуміти і оцінити мого вчинку, бо самі були далекі від релігії. Що зрозуміли б вони, якби я сказав їм, що побачивши карнавалів, які знущались над Господом нашим Ісусом Христом, моє серце голосно кричало: "Не можу мовчати". Я відчував, що мій обов'язок – захистити проповіддю ображеного Спасителя нашого!" На початку лютого 1920 р. Валентин Феліксович з'явився в лікарні в рясі з наперсним хрестом на грудях. Не звертаючи уваги на здивовані погляди співробітників, він спокійно пройшов по коридору, увійшов до кабінету, зняв рясу, надів білий халат і приступив до звичайної роботи. Не реагуючи на протести і обурення деяких співробітників і студентів, він продовжував свою лікувальну та педагогічну діяльність і одночасно регулярно служив і виступав з проповідями в церкві.

Парадоксально, але саме тепер, після тривалої перерви він починає знову займатися науковою діяльністю. Але, якщо розсунути історичні рамки, то легко побачити, що Войно-Ясенецький не самотній. Такі всесвітньо відомі медики-науковці та громадські діячі, як лауреат Нобелівської премії академік І. Павлов , А. Швейцер, Дж. Екклс, лауреат Державної премії СРСР академік С. Філатов, були глибоко релігійними людьми, хоча офіційно ніяких церковних посад не займали.

Після шестирічної перерви, в 1921 р. Валентин Феліксович робить повідомлення на засіданні Ташкентського медичного товариства про свій спосіб операції при абсцесах печінки. Намагаючись вивчити механізм виникнення гнійних процесів в реберних хрящах після висипного тифу, Войно-Ясенецький спільно з лікарем-бактеріологом Гусельниковим проводить дослідження, які дозволили йому з трибуни I з'їзду лікарів Туркестанської республіки в жовтні 1922 р. пророчо передбачити, що "в майбутньому бактеріологія зробить непотрібними дуже багато відділів оперативної хірургії". На цьому з'їзді Войно-Ясенецький представляє чотири доповіді, в яких обговорюються власні спостереження і висновки про хірургічне лікування туберкульозу, гнійних запальних процесів колінного суглоба, сухожиль рук, реберних хрящів. Нестандартні рішення викликали в дебатах бурхливі суперечки.

Вперше в республіці Войно-Ясенецький повідомляє про вражаючі результати лікування кісткового туберкульозу, досягнутих сонцелікуванням у високих горах, і вважає, "що в настільки близьких від Ташкента Чімганських горах умови для сонцелікування анітрохи не гірші, ніж у Швейцарії. Повинні бути використані і могутні по дії грязі в Молла-Кора і Яни-Кургані і купання на Аральському морі" [29].

Блискучий майстер хірургічних операцій на органах зору, що запропонував свою оригінальну методику видалення слізного мішка, він звертається до делегатів з'їзду з палким закликом, спрямованим на дієву боротьбу з поширеною серед місцевого населення трахомою – основною причиною сліпоти: "Було б справою величезної важливості організувати дуже короткочасні курси для лікарів, на яких вони познайомилися б з виробництвом розрізу рогівки... випущеному слізного мішка і пересадкою слизової на повіку. Ці три операції цілком доступні кожному практичному лікарю в найглухіших кутках".

Обидві пропозиції професора Войно-Ясенецького знайшли своє відображення в резолюції I наукового з'їзду лікарів Туркестану, професорам Турбіну і Войно-Ясенецькому було доручено скласти коротке практичне керівництво для лікарів з очних хвороб.

Швидко пролетів тиждень цікавих зустрічей, обміну думками, гарячих суперечок. І знову суворі будні 20-х рр., коли продовжував руйнуватися старий і в нелегкій боротьбі створювався новий суспільний лад. У цей бурхливий і складний час багато керівників наївно вважали, що атеїстична пропаганда, осміювання церкви у поєднанні з адміністративними заходами примусу швидко зроблять більшість віруючих атеїстами. Виявилося навпаки. Закриття церков, скидання дзвонів, руйнування храмів тільки робить жорстокими серця віруючих, бо каральні акції були надмірними, грубими і нерідко необґрунтованими.

Ці помилки і прорахунки щодо релігії негайно ж використовувалися контрреволюційними елементами, в тому числі і деякими служителями церкви, які потай і відкрито виступали з антирадянськими проповідями, надавали допомогу ворогам Радянської влади. Конфлікт між новим суспільним ладом і православною церквою розростався. У 1923 р. різко посилилися гоніння на церкву: заарештований патріарх Тихон, що проголосив з амвона анафему Радянській владі, через розбіжності в правлячих церковних колах покинув Ташкент єпископ Інокентій. Тоді ж засланий до Середньої Азії єпископ Андрій (Князь Ухтомський) запропонував В.Ф. Войно-Ясенецькому очолити в Туркестанському краї російську православну церкву. Цей вибір був зроблений не випадково. Валентин Феліксович був не тільки релігійний до фанатизму священнослужитель, який прекрасно знає Святе Письмо і кристально чесна людина, але і чудовий хірург-безсрібник, що має величезний авторитет не тільки у населення, а й у влади.

Войно-Ясенецький був пострижений у ченці під ім'ям Луки, так як, за переказами, євангеліст і апостол Лука був іконописцем і лікарем. Незабаром, 31 травня 1923 р., в Пенджікенте (Таджикистан) В.Ф. Войно-Ясенецький після посвяти став єпископом Ташкентським і Туркестанським [30, с. 84].

Але висока церковна посада не відірвала Валентина Феліксовича від медицини. Він продовжував працювати головним лікарем лікарні, багато оперував, керував кафедрою в медичному інституті і ще викроював час для своїх наукових досліджень. Для релігійних справ залишалися вечора і неділі.

В одному з листів Войно-Ясенецький писав: "Не пробуйте розділити хірурга і єпископа. Образ, розділений надвоє, неминуче виявиться помилковим". Але життя вносило свої корективи. Незабаром це хитку рівновагу між медициною і релігією було порушено. Відвідавши хірургічне відділення міської лікарні тодішній комісар охорони здоров'я Л.І. Гельфгот звернув увагу на невелику ікону-образок, що весіла в операційній, і наказав її зняти, що було негайно зроблено.

Про цей епізод розповідає очевидець, 94-річний доцент М.В. Парадоксов – колишній завідувач кафедри стоматології ТашМІ: "В актовому залі ось-ось мало розпочатися засідання наукового товариства лікарів міста. Зал був повний, були вже зайняті місця в президії, і в цей час на вільну ще кафедру піднявся Войно-Ясенецький. Величезного росту, підтягнутий, розкішні борода і волосся, у шовковій рясі, на грудях панагія (образок) – атрибут єпископ , зняв окуляри – очі горять. Звертаючись до залу, він гучним, кілька схвильованим голосом сказав: "У Гельфгота вселився біс. Він зняв ікону в операційній і цим позбавив мене можливості працювати". Незабаром ікона була оселена на колишнє місце. Говорили, що цьому сприяла необхідність прооперувати дружину якогось начальника, коли терміново знадобився Войно-Ясенецький. Але працювати йому довелося недовго. Одночасно бути активним хірургом і активним церковним діячем ставало все більш і більш важко. Почалися гоніння. Газета "Туркестанська Правда" від 3 серпня 1923 р. піддає Войно-Ясенецького справжньому цькуванню. Незабаром він був заарештований за незаслуженим звинуваченням в антирадянській діяльності і засланий до Сибіру.

Своє ставлення до Радянської влади Валентин Феліксович висловив в одному з листів: "На допиті чекіст питав мене про мої політичні погляди і про моє ставлення до Радянської влади. Почувши, що я завжди був демократом, він поставив питання руба: "Так хто Ви – друг чи ворог наш?" Я відповів: "І друг і ворог. Якби я не був християнином, то, ймовірно, став би комуністом. Але Ви очолили гоніння на християнство, і тому, звичайно, я не друг Ваш".

Засланий в Єнісейськ, Войно-Ясенецький продовжує займатися церковною діяльністю і багато оперує, наполегливо продовжує збирати матеріал для давно задуманих "Нарисів гнійної хірургії". Йому була надана можливість виписувати і отримувати медичні газети і журнали.

Вимагали узагальнення і численні цікаві спостереження, зібрані в земських лікарнях і Ташкенті, які він привіз із собою. Працював над книгою Валентин Феліксович зазвичай вночі, коли йому ніхто не заважав, – іншого часу не було. Привезений матеріал був зібраний з великою ретельністю і скрупульозністю. Здавалося б незначні, але важливі деталі не вислизали від уваги копіткої вченого.

Дізнавшись про 75-річний ювілей великого фізіолога , академіка І.П. Павлова, засланий професор посилає йому вітальну телеграму. Зберігся повний текст відповідної телеграми І.П. Павлова В.Ф. Войно-Ясенецькому: "Ваше преосвященство і дорогий товаришу! Глибоко зворушений Вашим теплим привітанням і приношу за нього сердечну подяку. У тяжкий час, повний невідступної скорботи, залишається одна опора – виконання по мірі сил прийнятого на себе обов'язку. Всією душею співчуваю Вам у Вашому мучеництві. Щиро відданий Вам Іван Павлов" [28, с. 12].

Так склалася незвичайна і до гіркоти образлива ситуація: архієпископ Лука перебуває на засланні в Красноярському краї, а ідеї професора-хірурга В.Ф. Войно-Ясенецького поширюються не тільки в Радянському Союзі, а й за кордоном. У 1923 р. в німецькому медичному журналі "Deutsch Zeitschrift" опубліковується його стаття про новий метод перев'язки артерії при видаленні селезінки, а в 1924 р. в "Віснику хірургії" – повідомлення про хороші результати раннього хірургічного лікування гнійних процесів великих суглобів.

Три роки по необґрунтованому звинуваченню в антирадянській діяльності В.Ф. Войно-Ясенецький перебував на засланні. Нарешті він був реабілітований і повернувся в Ташкент. Дітей застав здоровими, всі вчилися. Від багатьох негараздів, пов'язаних з посиланням батька, їх постійно виручали доктор Слонім і доктор Рогоза. Але не від усіх: після арешту Войно-Ясенецького квартиру забрали, і діти разом з Софією Велецькою оселилися в крихітній кімнатці, де довелося спорудити двоповерхові нари. Здається парадоксальним, але релігійний до фанатизму батько не робив жодних спроб долучити до церкви дітей, вважаючи, що ставлення до релігії – суто особиста справа кожної людини. Цікаво, що всі діти пішли по його стопах і стали медиками: Михайло та Валентин стали докторами медичних, а Олексій – біологічних наук; єдина дочка Олена – лікарем-епідеміологом. Онуки і правнуки знаменитого хірурга пішли по тому ж шляху. В.Ф. Войно-Ясенецькому було заборонено виконувати обов'язки єпископа, а також викладати в медичному інституті. Кафедральний собор був зруйнований. Валентин Феліксович став служити простим священиком у церкві преподобного Сергія Радонезького, розташованій недалеко від будинку по Учительській вулиці, в якому він жив і вів прийом численних хворих. Вірний своїм принципам, за лікування і раніше грошей не брав і жив дуже скромно, навіть бідно. Пізніше він став знову працювати в міській лікарні.

У будь-яких життєвих ситуаціях Войно-Ясенецький завжди залишався лікарем, готовим надати максимально можливу медичну допомогу, виявляючи при цьому неабияку сміливість і неабияку винахідливість. Одного разу в селищі Романово він на дому розкрив у важко хворої жінки заочеревинний гнійник, а на пересильному пункті в одному з сіл по дорозі в Єнісейськ слюсарними щипцями у молодого селянина витягує з гною рани шматок плечової кістки, ураженої остеомієлітом. Таких незвичайних випадків в його багатій лікарській практиці було багато. Всіх не перелічити, але хочеться розповісти ще про одне – з дотепним і оригінальним рішенням. Під час літнього відпочинку в одному з передгірних селищ Валентин Феліксович був терміново запрошений до молодої жінки, що раптово втратила свідомість. Пульс не прощупується – різко впав кров'яний тиск – колапс. Що робити? Професор рушниками швидко і туго бинтує руки і ноги і надає їм вертикальне положення, що різко зменшує в них циркуляцію крові і швидко підвищує її обсяг у судинах головного мозку та внутрішніх органів. Через деякий час з'явився пульс. Хвора прийшла до тями і благополучно транспортована в Ташкент [22, с. 57].

Митрополит Сергій пропонував єпископу Луці високі церковні посади в багатьох містах країни, від яких він категорично відмовився і подав прощення про звільнення на спокій. Відставка була прийнята, і професор Войно-Ясенецький присвятив себе цілком медичної діяльності. Вона була перервана пострілом, яким був убитий у власному будинку професор Михайлівський... Завідувач кафедри фізіології Ташкентського медичного інституту професор Михайлівський багато років займався проблемою оживлення організму. Близько двох років він тримав у себе на кафедрі у ванні в спеціальному розчині труп сина, сподіваючись його оживити. Природно, багато хто вважав вченого-матеріаліста психічно неповноцінним. Водночас ним був опублікований ряд цікавих робіт з питань фізіології. Слідчі органи довго розбиралися в цій заплутаній справі. Первісна версія – самогубство. Надалі за підозрою у вбивстві була заарештована дружина покійного Гайдабурова, у якої при обшуку виявлена записка, підписана доктором медицини, єпископом Лукою та скріплена особистої його печаткою: "Засвідчую, що особисто мені відомий професор Михайлівський протягом двох останніх років психічно ненормальний". На допиті Валентин Феліксович пояснив цей документ: "За багатьма життєвими вчинками я вважав і вважаю, що проф. Михайлівський був психічно ненормальною людиною, хоча як до лікаря він до мене ніколи не звертався. Довідку я видав з милосердя, щоб допомогти вдові спростити процедуру церковного похорону, які без встановлення порушення психіки у самогубці були неможливі".

Ця записка зв'язала Войно-Ясенецького з судовою справою, якій надалі була віддане політичне забарвлення – про участь церковників у вбивстві професора-матеріаліста.

Цей кримінальний процес збігся з новою хвилею гонінь на церкву. Ставлення до релігійних діячів визначалося тією ж сталінською тезою про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва. І церква як інститут, який не можна відокремити від суспільства, разом з усім суспільством пережила страшні наслідки застосування сталінської теорії на практиці.

6 травня 1930 р. В.Ф. Войно-Ясенецького заарештували, і тільки через рік – 15 травня 1931 р. – рішенням надзвичайної трійки ОГПУ він був засуджений до заслання на три роки з обчисленням строку з дня арешту. Войно-Ясенецькому ставилося в провину підбурювання до самогубства професора Михайлівського. В Архангельську йому була дозволена медична практика без хірургії, від чого він дуже страждав. "Хірургія – це та пісня, якої я не можу не співати", – писав Валентин Феліксович додому. У листопаді 1933 р. архангельське заключення скінчилося. Короткий період він жив і працював у Москві, Феодосії, знову в Архангельську, потім в Андижані. І, нарешті, повернувся в Ташкент, де разом з родиною оселився в невеликому будиночку на березі Салар, недалеко від польського костелу. Валентин Феліксович – одночасно єпископ Сергіївської церкви, розташованої на розі Асакінської та Пушкінської вулиць, і завідувач недавно відкритим відділенням гнійної хірургії в Інституті невідкладної допомоги. У відділенні під його керівництвом працювали хірурги М. Ротенберг, Г. Ільїн, С. Масума, Р. Федермессер, А. Беньямінович та ін. – майбутні професори і доценти хірургічних клінік. У 1935 р. професор В.Ф. Войно-Ясенецький запрошується на керівництво кафедрою хірургії Інституту удосконалення лікарів, а в грудні цього ж року Наркомздрав УзРСР присуджує йому вчений ступінь доктора наук без захисту дисертації. Ніби всі примирилися з "подвійною" діяльністю Валентина Феліксовича. У його робочому кабінеті цілий кут займали ікони, серед яких було багато цінних, а в будинку – ніякої розкоші, тільки все найнеобхідніше. Продовжувалася дружба з професором М.І. Слонімом. Діти професора Юдіфа Мойсеївна і Овсій Мойсейович Слоніми добре пам'ятають той період: "Професор Войно-Ясенецький часто бував у нас в будинку і подовгу розмовляв в кабінеті з батьком. Приходив завжди один, був небагатослівний. Коли в будинку (а це було досить часто) збиралися гості, найчастіше лікарі, Валентина Феліксовича не було. Войно-Ясенецькому не вдалося умовити Мойсея Ілліча прийняти християнську віру, а невіруючому батькові – зробити Валентина Феліксовича прихильником іудаїзму, що вони часто жартома пропонували один одному. Батько високо цінував хірургічну майстерність і діагностичні здібності Войно-Ясенецького. Він часто в розмові підкреслював і його душевні якості – любов до людей, людяність, безкорисливість. Коли наша мати захворіла гострим апендицитом, її оперував Валентин Феліксович. Батько віддав перевагу йому, хоча мав можливість запросити будь-якого хірурга в Ташкенті. У різдвяні свята в його будинку завжди була велика ялинка, на яку запрошувалося багато дітей різних національностей, їх щедро обдаровували подарунками" [24, с. 92].

Після довгих клопотів і труднощів, нарешті, в 1934 р. здійснилася багаторічна мрія професора – були видані "Нариси гнійної хірургії", в яких узагальнено величезний досвід автора. У вступі він пише: "Надзвичайно важкий шлях сільського хірурга-самоучки, який мені довелося пройти, навчив мене вельми багато чому, ніж хотілося б тепер, на схилі моєї хірургічної діяльності поділитися з молодими лікарями". Подібних публікацій раніше не було. У передмові до книги професор В.С. Левіт підкреслив, що, "володіючи гарною мовою і легким стилем, автор у такій формі викладає історії хвороби, що створюється враження, ніби хворий тут же присутній, тут же обстежується і демонструється перед слухачами". Не дивно, що книга, що охоплює основні розділи гнійної хірургії, незважаючи на великий по тому часу тираж ( 10200 примірників), швидко перетворилася на бібліографічну рідкість. Гаряче прийнята практичними лікарями і науковим світом, вона стала настільною книгою лікарів багатьох спеціальностей. Захоплений відгук про книгу дав видатний хірург І.І. Греков. Окрилений Валентин Феліксович, вважаючи, що зроблено ще дуже мало, наполегливо продовжує збирати матеріал для наступного – другого видання. Гнійне хірургічне відділення надавало для цієї мети необмежені можливості. Войно-Ясенецький працював з колосальним навантаженням. Рано вранці – богослужіння в церкві, вдень – лекції, операції, обходи хворих, ввечері – знову церкву. Їй цілком присвячувалася і неділя, але, якщо його викликали в клініку, подальше ведення богослужіння передавалося іншому священикові. Єпископ Лука миттєво "перевтілювався" в професора Войно-Ясенецького...

Спокійне життя тривала всього три роки. Настав страшний для країни 1937... Він не оминув і духовенство. 13 грудня, на наступний день після перших виборів до Верховної Ради СРСР за новою Конституцією, Войно-Ясенецький був знову заарештований, за стандартним тоді звинуваченням у шпигунстві... на користь Ватикану! У неймовірно важких умовах в'язниці, піддаючись безперервним допитам вдень і вночі, позбавлений сну, з розпухлими від довгого стояння ногами, Валентин Феліксович оголосив голодування. Але допити тривали, і він падав від виснаження. Адже Войно-Ясенецькому було вже 60 років. У стані крайнього виснаження Валентин Феліксович був поміщений в тюремну лікарню. Однак і там, незважаючи на свій важкий стан, він з обов'язку лікаря і священика намагався надавати іншим ув'язненим посильну допомогу. Два роки сім'я нічого не знала про долю професора. А здоров'я його катастрофічно погіршувалося – посилилися набряки ніг, з'явилася задишка. Так по тюремним камерам і лікарням провів він близько чотирьох років, не визнаючи висунуті проти нього нічим не обґрунтовані звинувачення. Тюремне ув'язнення закінчилося висилкою в Сибір.

Репресованого професора з моменту арешту відразу викреслили з офіційної медицини. "Нариси гнійної хірургії" були вилучені з бібліотек. У ювілейному збірнику "XX роки Ташкентського медичного інституту", виданому в 1939р., ім'я Войно-Ясенецького жодного разу не згадується, немає його прізвища і в переліку робіт, опублікованих лікарями Ташкента за ці роки. Та не тільки його. Не згадуються дерматолог А. Аковбян, хірург С.А. Масума і багато інших лікарів – жертв 1937 р. Але ім'я професора Войно-Ясенецького продовжувало наполегливо жити. Лікарі постійно користувалися його прекрасною книгою, робили операції за його методиками, а сотні вилікуваних хворих, їхні родичі та друзі вдячно згадували Валентина Феліксовича; залишався єпископ Лука і в пам'яті віруючих як добра, з відкритим серцем людина, завжди готова допомогти ближньому.

У місце заслання – село Велика Мурта, розташоване в 110 км від Красноярська, Войно-Ясенецький потрапив в березні 1940 р. і був призначений хірургом до районної лікарні. Це була вже третя ссилка... Жив у невеличкій комірчині, харчувався впроголодь. Особливо гнітило відсутність церкви в цьому селі. До цих пір в Красноярську проживає лікар, Б.І. Ханенко, який пам'ятає Валентина Феліксовича по Великій Мурті: "Всі його звали "батько Лука". Зовні суворий, строгий, він був справедливим і людяним. Вставав о 5 ранку, молився перед іконою. Перед операцією хрестився, хрестив хворого і примовляв: "Все , що від мене залежить, обіцяю зробити, інше – від бога" [13, с. 111].

      Одного разу тяжко захворів професор Томського медичного інституту Федоров. Діагноз – тромбофлебіт вен нижніх кінцівок ніг. Лікарі, що лікували його, бачили тільки один вихід – ампутацію. Слава засланця професора вже вийшла за межі Красноярського краю і дійшла до Томська. Войно-Ясенецького запросили до хворого, і місцева влада дала дозвіл на цю поїздку. У клініці пройшов слух – приїхав поп з Великої Мурти лікувати Федорова. Валентин Феліксович, оглянувши хворого, сказав: "Ампутацію призвести ніколи не пізно". І призначив лікування. Чим і як лікував він професора Федорова, я не пам'ятаю, але знаю, що хворий одужав і ще довго працював".

З перших днів Великої Вітчизняної війни Войно-Ясенецький буквально "бомбардує" начальство всіх рангів з вимогою надати йому можливість лікувати поранених. За спогадами І.М. Назарова, колишнього начальника Єнісейського пароплавства, він відправив Калініну телеграму такого змісту: "Я єпископ Лука, професор Войно-Ясенецький, відбуваю заслання в селищі Велика Мурта Красноярського краю. Є фахівцем з гнійної хірургії, можу надати допомогу воїнам в умовах фронту і тилу, де мені буде довірено. Прошу посилання мою перервати і направити в госпіталь. По закінченні війни готовий повернутися на заслання. Єпископ Лука " .Нарешті дозвіл було отримано. 30 вересня 1941 р. засланець професор Войно-Ясенецький переводиться в Красноярськ для роботи консультантом в численних госпіталях, що мали більше 10000 ліжок. Начальство поставилося до Валентину Феліксовичу насторожено – все-таки засланець поп. А в комірчині, в якій його поселили, ікони на стіні, а на столі – портрет Леніна. Це незвичайне поєднання цілком пояснювалося його поглядами, про які повідала лікар-хірург Валентина Миколаївна Зінов'єва: "Він часто говорив, що й у Леніна і в релігії є щось спільне в морально-естетичному питанні". З перших же днів роботи в Красноярські госпіталях він трудився самовіддано. Багато оперував, всі свої сили і знання віддавав навчанню молодих хірургів і, як завжди, важко переживав кожну смерть. Харчувався погано, часто не встигав навіть отримувати продовольство за своїми картками.

Всі труднощі і несправедливості останніх років, що обрушилися на нього, не вбили в професорі допитливого дослідника. Войно-Ясенецький один з перших у Велику Вітчизняну війну вказує на необхідність раннього та радикального лікування остеомієлітів, що ускладнюють поранення кісток. "Лікування важких ускладнень гнійною інфекцією ран суглобів є одним з найважливіших завдань тилових госпіталів", – пише він у короткому вступі до своєї нової книги "Пізні резекції при інфікованих вогнепальних пораненнях суглобів", виданої в 1944 р. Ця книга стає незамінним посібником для хірургів країни. Завдяки Войно-Ясенецькому тисячам і тисячам поранених не тільки було врятоване життя, а й повернута ні з чим незрівнянна радість самостійного пересування. Часто в палатах видужуючі зустрічали старого професора незвичайним, але виразним привітанням – піднімаючи раніше покалічені і нерухомі кінцівки. Нарешті була закінчена переробка "Нарисів гнійної хірургії", обсяг яких збільшився більш ніж у півтора рази. Книга була завершена в 1943 р. але видати її вдалося тільки в 1946 р.

Перші роки Великої Вітчизняної війни переконливо показали, що релігійність цілком поєднується з патріотизмом і громадянською мужністю. Вже 22 червня 1941 р. митрополит Московський і Коломенський Сергій звернувся з проникливою відозвою до віруючих, в якій, зокрема, сказав: "Вітчизна захищається зброєю і загальним народним подвигом... тут є справа робочим, селянам, вченим, жінкам і чоловікам, юнакам і старим. Всякий може і повинен внести в загальний подвиг свою частку праці... Православна Церква завжди розділяла долю народу... не залишить вона свій народ і тепер... благословляє вона православних на захист священних кордонів нашої Батьківщини..." Ця відозва зачитувалися у всіх храмах. На кошти церкви були створені ескадрилья літаків імені Олександра Невського і танкова колона імені Дмитра Донського. До кінця 1944 р. сума внесків від Російської православної церкви на оборону становила 150 мільйонів рублів.

Патріотизм віруючих і вся сувора дійсність воєнних років змусили Сталіна і уряд змінити ставлення до релігійних культів і, в першу чергу, до Російської православної церкви. Це відразу ж позначилося на становищі Войно-Ясенецького – його переселили в кращу квартиру, забезпечили хорошою одягом і харчуванням. У березні 1943 р. була відкрита перша маленька церква в Миколаївці (передмістя Красноярська), і засланець єпископ Лука був призначений красноярським єпископом. Войно-Ясенецький бере участь у соборі єпископів Російської православної церкви, скликаному 8 вересня 1943 р., і обирається постійним членом священного синоду. Священний синод зводить його в ранг архієпископа, прирівнявши лікування поранених "до доблесному архієрейського служіння" [10, с. 107].

На початку 1944 р. частина евакогоспіталів була перекинута з Красноярська в Тамбов. Разом з ними переїхав в Тамбов і Войно-Ясенецький, який одержав одночасно перевід і по церковній лінії, очоливши тамбовську єпархію.

З перших днів роботи в евакогоспіталях Войно-Ясенецький – активний учасник численних нарад і конференцій лікарів евакогоспіталів, на яких він наполегливо пропагує можливість раннього радикального оперативного лікування ранових остеомієлітів.

Ось яким запам'ятався знаменитий професор кандидату медичних наук В.А. Полякову на одній з нарад: "Зібралося багато народу. Всі розсілися по своїх місцях, а за столом президії вже піднявся головуючий, щоб оголосити назву доповіді. Але раптом широко відкрилися обидві стулки дверей, і до зали увійшла людина величезного зросту, в окулярах. Його сиве волосся спадало до плечей. Легка, прозора, біла мереживна борода спочивала на грудях. Губи під вусами були міцно стиснуті. Великі білі руки перебирали чорні матові чотки. Людина повільно увійшла до зали і сіла у першому ряду. Головуючий звернувся до нього з проханням зайняти місце в президії. Він піднявся, пройшов на підмостки і сів в запропоноване йому крісло. Це був професор Валентин Феліксович Войно-Ясенецький". Незважаючи на вік і погіршання здоров'я, особливо зору, Валентин Феліксович продовжував активно працювати як в медицині, так і на релігійному поприщі. У 1943-45 рр. в "Журналі Московської Патріархії" він публікує кілька статей і проповідей, в яких пекучими і натхненними словами закликає віруючих боротися з гітлерівськими загарбниками [14, с. 17].

У листопаді 1945 р. Войно-Ясенецький вирушає до Москви. Дорога з Тамбова до столиці, незважаючи на невелику відстань, була довгою. Потяги рухалися повільно, з частими зупинками. Уздовж залізничного полотна то й справа виднілися покручені залізничні вагони і паровози, зруйновані водокачки і станційні будівлі – сліди бомбардувань. Зношені вагони були переповнені пасажирами; переважали військові, демобілізовані, виписані зі шпиталів поранені. З болем у серці дивився Валентин Феліксович на миготілу перед вікнами поранену країну, особливо впадали в очі каліки – без рук, без ніг, сліпі... і діти-сироти. На них не міг він спокійно дивитися.

Дивлячись на наслідки війни, Войно-Ясенецький не уявляв собі, як можуть священнослужителі Ватикану просити про помилування головних фашистських військових злочинців, засуджених до страти на Нюрнберзькому процесі. Повідомлення про це з'явилися в останніх номерах газет. Так зародилася і була швидко написана стаття "Відплата відбулась", в якій він у різких тонах критикує папу римського Пія XII за його звернення до міжнародного трибуналу з проханням про помилування. "Страшні люди, які поставили собі за мету винищити євреїв, заморити голодом, задушити в "душогубках"мільйони поляків, українців, білорусів, а всіх інших звернути в рабство, невже навчаться правді, якщо будуть помилувані?" – запитує він. Одного разу в Москві Войно-Ясенецький відвідує видатного радянського хірурга Сергія Сергійовича Юдіна, з яким його пов'язувала дружба, що зав'язалася в воєнні роки під час нетривалих зустрічей на конференціях і нарадах. Валентин Феліксович знайомиться з роботою Інституту швидкої допомоги ім. Скліфосовського, присутній на операціях Сергія Сергійовича і в останній день останнього військового року, 31 грудня, залишає в альбомі почесних відвідувачів наступний запис: "Хірург в минулому блискучому хірургу сьогодення і майбутнього професору С.С. Юдіну. Свідчу своє захоплення його блискучою технікою і невичерпною енергією у будівництві нової хірургії нашої великої Батьківщини".

Войно-Ясенецький і не припускав, що через два роки повернеться до цього інституту навчань в бронзі. Його бюст буде встановлений в галереї знаменитих хірургів. 1946 р. був знаменним в житті Войно-Ясенецького. Представлені Наркоматом охорони здоров'я його фундаментальні роботи "Нариси гнійної хірургії" і "Пізні резекції при інфікованих пораненнях суглобів" були удостоєні Державної (тоді Сталінської ) премії 1 ступеня в 200 тисяч рублів. Гордий і незалежний Валентин Феліксович не встояв проти посилки Сталіну вдячної телеграми з приводу високої нагороди, написаної у невластивому йому пишномовному стилі того часу: "Москва. генералісимусу Й.В. Сталіну. Прошу Вас, вельмишановний Йосип Віссаріонович, прийняти від мене 130.000 рублів, частина премії Вашого славного імені, на допомогу сиротам, жертвам фашистських нелюдів. Тамбовський архієпископ Лука Войно-Ясенецький, професор хірургії." Незабаром була отримана відповідь-телеграма: "Тамбов. Тамбовському архієпископу Луці Войно-Ясенецькому професору хірургії. Прийміть моє вітання і подяку уряду Союзу РСР за Вашу турботу про сиріт, жертв фашистських ізвергів. Сталін." Публікація цих телеграм у пресі дала привід для чуток, нібито Войно-Ясенецький зустрічався і розмовляв зі Сталіним, який в одній із зустрічей задав йому "каверзне" питання: – Професор! Під час операції адже вам не доводилося зустрічатися з людською душею? – З совістю мені теж не доводилося зустрічатися, але вона проте існує, – нібито відповів Валентин Феліксович. Насправді Войно-Ясенецький зі Сталіним ніколи не зустрічався. Однак цей міфічний діалог досить красномовно свідчить про світосприйняття лікаря і священика. Відмічаючи заслуги радянських медиків – перших повоєнних лауреатів Сталінської премії, Нарком охорони здоров'я СРСР 40-50-х рр. Г.А. Мітерев у своїх мемуарах "У дні миру і війни" писав: "В.Ф. Войно-Ясенецькому, його дослідженням зобов'язані життям багато сотень поранених, що ставить цього хірурга в один ряд з найвидатнішими лікарями нашого часу".

Друге видання "Нарисів" було захоплено зустрінуте як маститими вченими, так і молодими лікарями. У них був закладений багаторічний досвід доброзичливого наставника. Монографія написана з великим літературним майстерністю, тонким знанням справи і величезною любов'ю до хворих. У численних рецензіях її ставили в один ряд з працями таких видатних хірургів, як С.С. Юдіна, Г. Мондор, Ф. Лежар.У передмові до третього видання, що вийшло в 1956 р., проф. А.Н. Бакулев і проф. П.А. Купріянов писали: "До виходу в світ праці В.Ф. Войно-Ясенецького, мабуть, нікому не вдалося провести з такою послідовністю анатомо-топографічний принцип у вивченні гнійних процесів, тобто той принцип, який був вперше висунутий великим М.І. Пироговим" [17, с. 80].

У Тамбові до кінця війни розташовувалося близько 150 госпіталів по 500-600 ліжок у кожному. Поле діяльності для професора-хірурга була достатня. Однак здоров'я його все більше і більше погіршується, слабшає зір. Він вже не в змозі виконувати складні і тривалі операції. Ще в 1946 р. в листі до Красноярська Валентині Миколаївні Зинов'євій Войно-Ясенецький писав: "Моє серце погано, і всі лікарі і професори вважають абсолютно необхідним для мене залишити активну хірургію. І ще одне велике горе. На єдиному моєму зрячому оці утворюється катаракта, і належить сліпота. Втім, можливо, не доживу до неї, тому що мені вже 69 рр. Мене пропагують оперуватися за кордоном. Приїжджав відряджений з Москви фоторепортер ТАСС зробити знімки з мене для закордонних журналів, а приїхав недавно з Нью-Йорка архієпископ Ярославський вже читав в тамтешніх газетах повідомлення про архієпископа-лауреата Сталінської премії. Скоро приїде скульптор з Москви, щоб зробити мій бронзовий бюст для затіяної Юдіним галереї найбільших хірургів. На мені справдилися Божі слова "прославляючого ма прославлю". А адже я зовсім не шукав слави і ніколи не подумую про неї. Вона сама прийшла. До неї я байдужий". Наприкінці листа він повідомляє , що "клопотання пастви та духовенства про залишення мене в Тамбові не пошановані патріархом, і скоро доведеться їхати в Крим".

У травні 1946 р. архієпископ Сімферопольський і Кримський Войно-Ясенецький переїжджає в сильно зруйнований війною Сімферополь. Незважаючи на зайнятість, він продовжує займатися науковою роботою, намагається зберегти сформований в останні роки життєвий режим: безкоштовний прийом хворих вдома, консультації в госпіталях, проведення богослужінь, керівництво єпархією. Високого на ті часи окладу – 10000 рублів на місяць – вистачає тільки на скромне життя. Адже за обідній стіл сідали зазвичай 18-20 чоловік – служителі церкви, численна рідня, гості... Відповідно до невибагливому смаку і можливостей господаря готувалася проста їжа – найчастіше, юшка. Живучи в Сімферополі, він підтримує зв'язок з Ташкентом. Листується з деякими ташкентським хірургами, зокрема, професором Масумовим. Архієпископ Лука продовжує брати участь у суспільному житті і, в першу чергу, в боротьбі за мир. У відозві "Захистимо світ служінням добру!" Він проголошує: "Протидіяти злу війни і всякому соціальному злу церква може тільки служінням добру, бо зло перемагається тільки добром".

Професор П.П. Царенко, свого часу слухав лекції В.Ф. Войно-Ясенецького в Ташкентському університеті і який намагався вигнати "попа" з аудиторії, виправив свою невдачу тим, що знову став ініціатором гоніння на Владику, але вже в Сімферополі. За його наполяганням керівництво Кримського медінституту не дало можливості викладати знаменитому професору. Зберігся лист, в якому Владика Лука відповідає на запитання студентів медінституту, викладені професором П.П. Царенко: "Вельмишановний Петро Петрович! У відповідь на здивування ваших студентів з приводу мого архієрейського служіння їм слід було б сказати, що дуже дивно заперечувати те, чого не знають і не розуміють, і судити про релігію тільки по антирелігійній пропаганді. Бо, звичайно, серед них навряд чи знайдеться хтось, що знає і читає Святе Письмо.

У 1956 р. Войно-Ясенецький повністю осліп. Втрата зору остаточно відірвала його від медицини і повністю віддала у владу релігії. Багато життєвих епізодів і ситуацій минулого стали переломлюватися в далеких від дійсності "видіннях". У записаних в ці роки зі слів архієпископа Луки мемуарах наполегливо і безперервно проходить думка, що все, що відбувалося в його житті було "визначено згори". Закони життя невблаганні. 11 липня 1961 р. в 84-річному віці Валентин Феліксович закінчив складний і важкий, але завжди чесний і відданий людству життєвий шлях… [21, с. 380]

Ховали архієпископа Луку з усіма релігійними і світськими почестями. Величезна кількість людей проводжала в останню путь доктора медицини, професора Войно-Ясенецького – блискучого хірурга, відомого лікаря та вченого, чудову душевну людину, вірного сина своєї Батьківщини.

Цікаво, що всі діти пішли по його стопах і стали медиками: Михайло та Валентин стали докторами медичних наук; Олексій – доктор біологічних наук; Олена – лікарем-епідеміологом. Онуки і правнуки знаменитого хірурга пішли по тому ж шляху."Відразу стати земським лікарем мені не довелося, тому що я закінчив університет восени 1903 р., перед самим початком війни з Японією; і початком моєї медичної роботи була військово-польова хірургія в госпіталі Київського Червоного Хреста біля міста Чити". Так починається одна їх глав автобіографії Св. Луки Войно-Ясенецького – одного з найдивовижніших людей як двадцятого століття, так і всієї світової історії. Блискучий хірург, дослідник, він здійснив справжній прорив у медицині. За книгу "Нариси гнійної хірургії" він, єпископ, був нагороджений Сталінською премією. На архієрейському престолі і в засланнях, він завжди дбав про людей, будучи лікарем і душ, і тіл.

Символічним є те, що свій неоціненний внесок професор Войно-Ясенецький вніс у викладацьку наукову діяльність! В його працях досі черпають знання, його досвід переймають і ще багато років до них звертатимуться: викладачі інститутів, студенти, медики і просто православні християни, що пізнають основи і суть християнської релігії. Можна з повною впевненістю сказати, що Валентин Феліксович явив собою один з яскравих прикладів соціальної педагогіки та соціальної діяльності у суспільстві.


РОЗДІЛ 2

РОЛЬ АРХІЄПИСКОПА ЛУКИ В ДУХОВНОМУ

ВІДРОДЖЕННІ РАДЯНСЬКОГО ТА ПІСЛЯРАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА. ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ

2.1 Етичні погляди В.Ф. Войно-Ясенецького та їх значення

для духовного відродження суспільства

У творчості  В.Ф. Войно-Ясенецького гармонійно поєднуються наукова та богословська складові. Проповіді В.Ф. Войно-Ясенецького можна розділити на групи: моральні, релігійно-богословські, проповіді на слова Святого Письма, житійні, апологетичні. У проповідях В.Ф. Войно-Ясенецького розкриваються етичні погляди мислителя на поведінку людини. Людина, щоб бути моральним, повинен володіти необхідними чеснотами (любов, смиренність, лагідність тощо), які виховуються у нього з раннього дитинства. Велику роль у вихованні та освіті відіграють батьки. Доброчесність смирення – результат істинного гідності людини. Чесноти любов і смирення , згідно з поглядами В.Ф. Войно-Ясенецького, невіддільне пов'язані між собою. Духовний світ, по Войно-Ясенецький, полярен, тому перед людиною завжди стоїть вибір – або добро, або зло. Душа людини, морального чи аморального, згідно з поглядами В.Ф. Войно-Ясенецького, має властивість випромінювати світло. Людині необхідно постійно вдосконалюватися в добрі. В етичному світогляді В.Ф. Войно-Ясенецького важливе місце займає проблема моральної поведінки лікаря. Лікар, по В.Ф. Войно-Ясенецький, повинен мати розвиненими необхідними якостями: милосердя, борг, співчуття, турбота , любов. Доброзичливе ставлення лікаря до пацієнта часто призводить до одужання останнього. Тому психотерапія, що складається в духовному впливі лікаря на пацієнта є важливою функцією професійної діяльності лікар. У центрі етичних поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького – ідея людинолюбства, що базується на християнських (євангельських ) підставах. Любов до людини ("ближньому своєму" згідно зі Священним Писанням) – необхідна якість будь моральної особистості, у тому числі і лікаря [24, с. 137].

Коли ж 11 червня 1961 р. архієпископ відійшов до Господа, то проводжати його в останню путь практично все місто: були забиті всі вулиці, зайняті всі балкони і дахи будинків, рух автомобілів у місті довелося зупинити. Міська влада, що намагалися не допустити, щоб похорони подвижника не були помітні, виявилися безсилі перед народом. Як і в Енисейске, Туруханска, Красноярську, Тамбові та інших містах, владика і в Сімферополі зміг змінити ставлення людей до Православ'я, зміг змінити його духовне обличчя. Похований він був на маленькому церковному цвинтарі при Всіхсвятському храмі Сімферополя. Пізніше, до нього на могилку приїжджали численні паломники: віруючі, шукаючі віри, все зі своїми проблемами, тривогами, сподіваннями. З'явилися перші свідчення чудесних зцілень за молитвами архієпископа.

Однак, прославляння святителя затягнулося на довгі 35 рр. Лише зовсім недавно, поступово, почався процес визнання його заслуг , прославляння архієпископа Луки. Лише тільки 22 листопада 1995 р. архієпископ Лука був зарахований до лику місцево шанованих святих Криму. 17-20 березня 1996 р. в кафедральний Свято-Троїцький собор Сімферополя були перенесені його мощі. Вже 24-25 травня 1996 р., відбулося прославлення святителя в тій же Сімферопольської і Кримської єпархії. На Ювілейному Архієрейському Соборі в 2000 р; святитель Лука, нарешті був прославлений у лику святих новомучеників і сповідників Російських для загально церковного шанування. Його пам'ять відбувається 11 червня і 25 січня, а також 15 грудня –  збір всіх Кримських святих. У самому Сімферополі, міський парк носить його ім'я ( святителя Луки), також там встановлено пам'ятник святому. У його будинку знаходиться каплиця, а віруючі греки на свої пожертви, піднесли 300 кілограмів срібла на виготовлення раки для мощей святого.

Визнання архієпископа спостерігається в багатьох містах, де святитель колись жив. Наприклад, в Саратові, за сприяння Саратовського державного медичного університету та медичного персоналу 3-ї міської клінічної лікарні, в 2007 р. розпочато будівництво храму в ім'я святителя Луки. Будівництво йшло споро, і вже 10 червня 2009 р., в день свята 100-річчя університету і напередодні дня пам'яті святителя Луки, було скоєно таїнство освячення храму і перше Літургія в ньому. Місто Красноярськ – знаковий для архієпископа Луки, місто, де змінилася його доля, де він з засланця став шанованим вченим, нагородженим владою, визнаний народом. Місто, де воістину пробив його зоряний час і як видатного хірурга – вченого і поборника за Віру, проповідника. У Красноярську визнання заслуг архієпископа складалося дуже непросто. Як і в інших містах, визнання святителя затягнулося на багато десятиліть. Лише з припиненням ідеологічного гніту, історична правда стала набувати своє законне місце. Пам'ять, яку залишив по собі в Красноярську владика, дуже глибока.

Навіть по закінченні майже півстоліття з часу його життя в місті, багато хто пам'ятає про нього. Чимало людей звернулися до Бога, завдяки його діяльності. Наприклад, почесний громадянин Красноярська Анатолій Чмихало, завдяки одній тільки зустрічі з владикою, з завзятого безбожника став глибоко віруючою людиною: "Я відрив очі, коли відчув якесь ворушіння навколо. Переді собою побачив двох ченців у високих клобуках. Один був високим і великим, в окулярах, з бородою (сам Войно-Ясенецький )... Я не знав тоді, з ким зустрівся... Я побачив очі цієї людини. До цих пір пам'ятаю, скільки в них було доброти. Його слова можу повторити дослівно: "Ідіть, хлопчики, воювати за Росію. Нехай Господь дасть вам Бог перемогу. Так вистоїте ви в цій важкій боротьбі". Потім він підняв руку і повільно перехрестив одну й іншу сторону по коридору... Більше цієї людини я ніколи не бачив... У школі мене вчили, як йти в Церкву, кричати, лаяти Бога, скидати ікони. Тоді я не усвідомлював всю ціну хвилинного спілкування з цією людиною, але потім зустріч з ним змінила все моє життя  Через три-чотири місяці ми потрапили на фронт... Досі мені сняться ці бої, в яких я сам міг загинути не раз. Я був контужений, поранений, у мене починалася гангрена, лікарі збиралися відрубати мені руку. Але поруч зі мною наче був пророк, як Бог, Войно-Ясенецький. Я згадував його благословення кожен день, для нього воно, може, нічого не значило, а мене – я вірив – зберігало.... Коли я прийшов з війни, то перший твір, який написав, назвав "Національна сутність православ'я".  Його високо оцінили в нашій єпархії. З Войно-Ясенецьким я більше ніколи не зустрічався, але зібрав про нього багато цікавого історичного матеріалу. Я хочу на основі зібраного написати роман про нього" [1]. Це воістину дивовижний випадок, коли людина таким несподіваним чином приходить до Бога. І таких випадків воцерковлення людей, після спілкування з владикою Лукою немало, нема про всіх ще ми знаємо. Хтось не став говорити про це в те, зовсім безпечний час, хтось вже ніколи не розповість... Але навіть те, що нам відомо, дозволяє усвідомити наскільки необхідно було присутність на Красноярської землі цього подвижника, скільком людям він відкрив світло Божественної істини.

Разом з допомогою духовною, владика незмінно надавав і допомогу лікарську, дві іпостасі, зливаючись воєдино в цій людині, робили його дуже дивним, незрозумілим, унікальним для оточуючих його, і в той же час дуже необхідним для них. З усіх випадків, особливо виділяється його допомога одному підлітку. "Перед війною Васі Барудкіну йшов 15-й рік. Був він завзятий футболіст, грав у команді "Локомотив". Якось під час чергової гри водяна мозоль на п'яті лопнула, але хлопчина не звернув на це уваги. Тільки коли біль у нозі стала нестерпною, він поскаржився матері. І почалися його митарства. Довгий час він лежав у лікарні. Лікування не допомагало... І тоді мати Васі, Сусанна Степанівна, дитячий лікар, домоглася консультації Войно-Ясенецького. Той приїхав і в теперішній лікарні водників (вул. Паризької Комуни, 22) відбулася перша зустріч хлопчика з його майбутнім рятівником. Василь Михайлович Барудкін пам'ятає, як з надією і благанням дивився на доктора – "як на Бога", який може принести позбавлення від страждань. Операція принесла Васі полегшення вже на наступний день. Валентин Феліксович, навідавши  хлопчика, побачив, що небезпека минула. Днів через десять Васю виписали додому. Жив він у той час на вулиці Вейнбаум, 21. Ось в цьому будинку Войно-Ясенецький і зупинявся в усі свої подальші приїзди в Красноярськ. А потім, вже живучи в Красноярську, часто відвідував родину врятованого ним хлопчика, де йому були завжди раді і завжди чекали" [8, с. 60]. Це випадок дуже яскраво говорить про те, що святитель ніколи не ставився до хворих як "до простої роботи", він вважав, що з рятуванням людини від фізичної недуги його обов'язки зовсім не закінчуються. Багатьма його колишніми пацієнтами, владика згодом духовно опікувався і підтримував зв'язок протягом довгого часу.

Наведемо ще один характерний спогад про архієпископа: "Валентина Олександрівна Суходомська, що працювала з Войно-Ясенецьким, згадує: "Валентин Феліксович консультував поранених у всіх госпіталях міста. Він був найбільшим фахівцем в гнійної хірургії не тільки у нас, а й за кордоном. Після консультацій, оглядів, він забирав до себе в госпіталь майже безнадійних хворих, де і оперував. Операції починав зі словом "сітдео", що означає по латині "З Богом", перехрестивши стіл і хворого. Пам'ятаю, як один молодий красноярець, видно, комсомолець, ніяк не хотів, щоб його перед операцією перехрестили, відмовлявся від операції, але Валентин Феліксович був непохитний, і червоноармійцеві довелося поступитися, жити-то хотілося". У Красноярську, пам'ять про архієпископа була жива, глибока, дуже багато хто був йому вдячні за ту допомогу, яку від нього отримали, знання, які придбали.

Настала черга і самого головного – визнання архієпископа, визнання його заслуг, відплата належного його пам'яті. Спогади, звичайно, роблять честь, але це спогади окремих людей. Але визнання офіційних властей, видатних діячів культури і мистецтва, творчої інтелігенції, письменників, лікарів, представників духовенства, – визнання це розтягнулося на досить тривалий термін, і почалося воно з того, що влітку 1990 р. на красноярську архієрейську кафедру був призначений Високопреосвященніший Архієпископ Антоній (Черемисов).

Положення Російської Православної Церкви на той момент було дуже важким. "У момент Другого відкриття Красноярської єпархії, в неї входила Кемеровська область, що налічувала 19 парафій, і Хакаська АТ (нині Республіка Хакасія), в якій парафій було всього 4. У першому річному звіті після відкриття Красноярської єпархії замість 32 храмів вже фігурує цифра 68 (при обслуговуваних 45 і 23-х вакантних). Зусилля Владики Антонія при частих виїздах в Кемерово для обговорення з Адміністрацією проблем будівництва Знам'янського собору слідом за вже освяченим їм новим храмом Св. Великомученика і Побідоносця Георгія, а також безлічі інших поза Кемерова, дали блискучі результати і дозволили Кемеровську область, що мала до кінця I992 р. вже більше 50 парафій і жіночий монастир у Кольчугіно, виділити в самостійну єпархію, що й було вироблено рішенням Святійшого Патріарха і Священного Синоду 11 червня 1993 р. Із збільшенням парафій в Хакасії і вона стала самостійною єпархією 18 липня 1995 р.".

Таке швидке будівництво храмів і церков по всій Красноярській єпархії обумовлено тим, що весь цей час, в народі жевріла віра в Бога, вогнище якої знову розпалив архієпископ Лука. Завдяки зусиллям святителя був відкрита цвинтарна церква Св. Миколи Чудотворця ще в 1943 р.; створена міцна громада в парафії. Архієпископ Лука зміг знайти тих людей, які володіли відповідальністю, рішучістю, безкорисливістю. За той недовгий час, що він провів у Красноярську, владика зумів їх підготувати до самостійного служіння. Це церковний староста Микола Попов та протоієрей Петро Ушаков. Після від'їзду святителя в Тамбов вони діяли вже самостійно.

Починаючи з 1944 р. відкриття церков у Красноярському краї йшло посиленими темпами. 16 листопада та 1 грудня 1943 р. в виконком Красноярського міськради були направлені клопотання за підписом настоятеля Микільської цвинтарної каплиці Миколи Васильовича Попова про відкриття Покровської церкви, зайнятої військовою частиною. У клопотаннях йшлося про необхідність поінформувати, про вирішення питання архієпископа Луку перед його поїздкою до Москви. 9 лютого 1944 р. датується заява на ім'я Карпова від церковної ради Миколаївської цвинтарної церкви, підписаної головою церковної ради, новопризначеним настоятелем церкви протоієреєм Петром Ушаковим, і членами ради: "... Цвинтарна каплиця дуже мала і тісна, вміщає не більше 200 осіб, тоді як віруючих збирається в неділю до 1000 чоловік, а у великі свята і більше... Потреба ж у релігійній задоволеності в даний час велика, так як в кожній родині є не один, а два і більше членів сім'ї, що пішли в Червону армію, про здоров'я й порятунок яких  віруючі члени сім'ї дуже хотіли б помолитися"[3, с. 151].

Через два з половиною місяці після від'їзду святителя Луки з Красноярська в Тамбовську єпархію, на ім'я голови Ради у справах РПЦ при РНК СРСР т. Карпова направляється ставлення голови виконкому Красноярської крайради В. Колушінского з приводу можливої передачі віруючим будівлі Покровської церкви: "... 1. Будівля колишньої Покровської церкви зайнята в даний час майстерньою і складом в/ч № 34110. Проведено перепланування внутрішніх перегородок церкви відповідно до вимог в/ч. Стіни і стеля як усередині, так і зовні вимагають штукатурки і побілки, при знятті дзвонів прорізи дзвіниці були розламані, дерев'яних сходів немає. Необхідно скління у всіх верхніх рамах. Будівля в/ч може бути звільнена через 1-2 місяці". І вже в перших числах травня 1944 р. товаришеві М. Лаксенко повідомляється, що Радою прийнято позитивне рішення "за заявою віруючих про передачу в їх користування колишньої Покровської церкви в м. Красноярську замість нині ними займаної Миколаївської цвинтарної каплиці і всі необхідні предмети культу для обладнання Покровської церкви". Все літо і більшу частину осені 1944 р. майбутня громада Покровської церкви займалася ремонтом храму і відновленням внутрішнього оздоблення: фресок, іконостасу, знівеченого тимчасовими мешканцями. Офіційний договір з міськвиконкомом про прийняття громадою будівлі Покровської церкви був підписаний 8 травня 1945 р. Відкриття Покровського собору, досить швидко і повсюдне відкриття православних храмів яскраво свідчило про те, що народ потягнувся до Віри, змінив своє недовірливе, скептичне ставлення до неї. Під час хрущовських гонінь і брежнєвського застою положення Церкви знову погіршилось – скоротилося число відкритих храмів, місіонерська діяльність Церкви було під забороною. Але це вже не могло зупинити воцерковлення народу. Швидке відновлення, як храмів, так і православних громад це лише підтверджувало.

2.2. Увічнення пам'яті видатного хірурга та святого

Нарешті, настала черга прославлення святого. Вже в 1997 р. була встановлена пам'ятна табличка на Миколаївській церкві, в якій служив архієпископ Лука. Треба віддати належне: жителі Красноярська з великим трепетом поставилися до справи відродження пам'яті Св. Луки. "У підсумку визначилося коло людей, зацікавлених в пам'яті В.Ф. Войно-Ясенецького, які в день 120-річчя з дня народження, у квітні 1997 р., прийшли в крайову бібліотеку і поділилися спогадами. Там збиралися В.А. Анішин – головний хірург ГУУЗ, М.І. Гульман – хірург, професор академії, отець Віктор, діячі культури та охорони здоров'я. Присутнім було представлено виставку з фотографіями і документами робіт В.Ф. Войно-Ясенецького. Тоді В.А. Анішин зауважив, що в м. Красноярську немає ніякого пам'ятного знаку на честь В.Ф. Войно-Ясенецького, і запропонував створити і відкрити на школі № 10 по вул. Леніна в м. Красноярську меморіальну дошку в пам'ять видатного хірурга, архієпископа Луки В.Ф. Войно-Ясенецького, який тут жив і працював у 1941–1943 роках. У 1998 р., 14 червня на будівлі школи № 10 була відкрита меморіальна дошка: "Тут в 1941–1943 рр. жив і працював видатний хірург, архієпископ Лука В.Ф. Войно-Ясенецький".

Приблизно в цей же час виникла ідея створення пам'ятника молитовному заступнику красноярської землі. Влітку 1999 р., такі люди як архієпископ Красноярський і Єнісейський Антоній, письменник В.П. Астаф'єв, голова комітету у справах культури і мистецтва адміністрації Красноярського краю В.С. Кузнєцов; президент красноярської крайової організації лікарів – хірургів А.Г. Швецкий; головний лікар Красноярської крайової клінічної лікарні № 1 Б.П. Маштаков, а також головний лікар Красноярського онкологічного центру А.І. Крижанівський увійшли до складу опікунської ради, створеної благодійного фонду "Увічнення пам'яті видатних діячів". "Архієпископ Антоній: "Дорогі друзі, ми приступаємо до дуже важливої і святої справи – справи відродження нашої духовності. Я від усього серця прошу вас у цій важливій справі – увічнення пам'яті чудової людини, ревного ієрарха Руської Православної Церкви і вірного сина своєї Вітчизни, видатного хірурга, що попрацював у нашому краї при свою непросту долю – загальновизнаного по всій Росії архієпископа Луки Войно-Ясенецького. Це благословення Боже нам. Це одночасно піклування про майбутні покоління. Будемо дітям прищеплювати любов до чудових святих людей нашого краю – як минулих часів, так і сьогоднішніх. Сподіваюся на вашу підтримку". Незважаючи на численні труднощі: проблеми з фінансуванням пам'ятника, бюрократичні зволікання, пам'ятник архієпископу Луці все ж був відкритий 15 листопада 2002 р., на розі вулиць Миру і Горького, у дворі храму в ім'я Іоанна Предтечі. Пам'ятник є символом визнання і поваги Красноярська і його жителів перед працями владики. У наступному, 2003 р., лікарям-хірургам, які зробили істотний внесок у розвиток хірургії стали присуджувати "Почесний знак ім. В.Ф. Войно-Ясенецького", який був заснований за підтримки Красноярського крайового регіонального біоетичного комітету [24, с. 127].

На цьому данина визнання не зупинилася і 4 травня 2005 р., все в тій же середній школі № 10 відбулося урочисте відкриття музею Святителя Луки, який освятив сам архієпископ Антоній. "Пошукова робота велася довгі роки, матеріали все накопичувалися і накопичувалися, і, нарешті, 11 червня 2004 р. в школі відкрилася перша виставка, присвячена Святителю Луці. Саме тоді, на виставці, голова ради православних громадян міста Олег Володимирович Боголюбов і запропонував створити музей Войно-Ясенецького саме тут, на території навчального закладу, де і трудився в роки війни Валентин Феліксович. Музей має багатий матеріал, який розташований в хронологічному порядку. Охоплені всі періоди його життя. Тут представлені рідкісні фотознімки, які відобразили владику під час двох сибірських посилань. Багато експонатів унікальні. Безліч копій архівних матеріалів. У музей приходить велика кількість красноярців, їх інтерес до історії свого краю, до життя святого дуже високий. У 2006 р. відбулася нова знаменна подія: при Красноярській Державній Медичній Академії було відкрито храм Луки Войно-Ясенецького. Це, мабуть, найбільш важливий і необхідний крок у справі визнання заслуг архієпископа. У тому ж, 2006 р., стало відомо, що "Вчена рада медичної академії звернулася до Міністерства охорони здоров'я з проханням присвоїти академії ім'я великого хірурга, святого Луки Войно-Ясенецького. У 2007 р. ВНЗ прийняв приставку "імені Войно-Ясенецького". У 2008 р., за результатами переатестації ВНЗ став іменуватися "Красноярський державний медичний університет імені Войно-Ясенецького".

Таким чином, у світлі всіх цих подій, можна говорити про те, що країна визнала і прийняла свого святителя. Незважаючи на труднощі, гоніння і боротьбу з Вірою, фізичне знищення віруючих і духовенства, поява безлічі єресей і розколів, все завершилося торжеством Православ'я. Як Великий Заповіт нащадкам можна сприймати нині слова Валентина Феліксовича Войно-Ясенецького, архієпископа Луки: "Свята Церква торжествує твердженням і зміцненням православної віри, перемогою над численними єретиками, засудженими сім'ю Вселенськими соборами. Треба вам знати, що ще за часів апостольські з'явилося багато лжевчителів, і число їх множилося і множилося з плином століть... Церкву терзають єретики і лжевчителі. Знайшлося в нашому народі чимало таких, які залишили свою віру батьків і пішли за протестантськими сектантами... Засновники російських сект майже всі суцільно були людьми абсолютно неосвіченими – це були селяни, ремісники, двірники. І не маючи ніякої освіти, своїм темним розумом вони складали нові навчання, піддавали критиці все те, чому вчить Церква православна, спокушали в свої секти багатьох і багатьох православних людей... На сором народу, знайшлися в ньому люди, які, забувши свою рідну старовину, всі вікові підвалини своєї національності, свою православну віру, стали сповідувати іншу віру, бо є цілий ряд сект... Ось до яких безглуздих форм доходять деякі сектанти! Немає більш тяжкого гріха, ніж розколи і розділення Церкви Христової. Так говорили всі великі святителі, так говорив Іоанн Златоуст, Василь Великий... Бійтеся як вогню спілкування з єретиками, спілкування з сектантами. Тримайтеся тієї віри, якої навчає нас Св. Церква, – віри Євангельської, віри Христової, віри апостольської. І врятує вас Господь Ісус Христос. Амінь. 25 березня 1945 р."


ВИСНОВКИ

Аналіз життя та творчості В.Ф. Войно-Ясенецького дозволив прийти до наступних висновків. Життя і творчість В.Ф. Войно-Ясенецького можна розділити на три основних періоди, під час яких відбувалося формування етичних поглядів мислителя.

Перший етап (1877-1904 рр.) – це час духовних і моральних пошуків В.Ф. Войно-Ясенецького. У цей період на становлення етичних поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького вплинули наступні умови: моральне життя батьків (головним чином – "чиста душа" батька); народницький дух і власні духовні та моральні пошуки мислителя; наявність православного центру – Києво-Печерської Лаври в Києві, де жила сім'я Войно-Ясенецького; моральний зміст Євангелія, на сторінках якого, В.Ф. Войно-Ясенецький знаходить відповіді на питання моральної поведінки людини та її самовдосконалення.

Другий етап (1905-1921 рр. ) – період практичної реалізації етичного принципу – "служіння людям", втілене їм в хірургічній діяльності. Духовні і моральні пошуки, народницькі прагнення В.Ф. Войно-Ясенецького привели мислителя до ідеї "служіння людям", яка згодом реалізувалася в лікарській діяльності хірурга.

Третій етап (1921-1961 рр.) розкриває моральний досвід життя архієрея і вченого. Життя і діяльність В.Ф. Войно-Ясенецького з'явилися втіленням його етичного світогляду, який розкривається у творчості мислителя.  Творчість В.Ф. Войно-Ясенецького містить різні ідеї мислителя, а саме: питання співвідношення віри і розуму, науки і релігії, питання моральності, антропології, гносеології. Розкриваючи питання про співвідношення віри і знання, науки і релігії,  В.Ф. Войно-Ясенецький стверджує, що для пізнання буття людина повинна синтезувати наукові та релігійні знання. Синтезом набувається "незбиране" знання, осягається світ матеріальний і метафізичний.

Гасло В.Ф. Войно-Ясенецького – релігія рухає науку. Світ духовний пізнається серцем, так як серце має здатність відчувати Бога; світ матеріальний можна пізнати раціонально. Антропологічні погляди В.Ф. Войно-Ясенецького мають свої особливості. В.Ф. Войно-Ясенецький вважає, що дух "не безумовно пов'язаний з душею і тілом", а може мати існування окремо від душі і тіла і здатний матеріалізуватися в різних станах. В.Ф. Войно-Ясенецький  розробив вчення про "духовну енергію", яка являє собою першооснову світу, спочатку існує тільки енергія, в різних її проявах. В.Ф. Войно-Ясенецький вважає, що в людині дух і форми з'єднані, в матеріальних формах відбивається дух, притаманний цій матерії. Розкриваючи сутність людської свідомості, В.Ф. Войно-Ясенецький розділяє свідомість на акти, стан і об'єм. Етичні погляди В.Ф. Войно-Ясенецького включають розгляд проблеми моральної поведінки людини. У моральному житті людини важливу роль відіграють чесноти. Діяльність людини, постійно супроводжується доброчесними вчинками, робить його моральним. Вчення В.Ф. Войно-Ясенецького про чесноти і моральну поведінку особистості розкриваються в його проповідях. Велика увага приділяється В.Ф. Войно-Ясенецьким професійної діяльності лікаря. Моральна культура лікаря є важливою складовою його професіоналізму. До базових моральних регуляторів лікаря, що виступають як імперативів лікарської діяльності, згідно етичних поглядів В.Ф. Войно-Ясенецького, відносяться совість, обов'язок, милосердя, співчуття, турбота. Усвідомлення боргу має стати для лікаря внутрішнім – переконанням, велінням серця, щоб допомогти йому налагодити контакт з хворим, зрозуміти його стан. Психотерапія, що складається в словесному, вірніше, духовному впливі лікаря на хворого – загальновизнаний, як вважає В.Ф. Войно-Ясенецький, часто дає прекрасні результати метод лікування багатьох хвороб. В.Ф. Войно-Ясенецький вважає, що це психотерапевтичне завдання – функція лікаря, томy, що професія лікаря – це особлива професія – вона моральна за своєю основою. В основі етики боргу, за поглядами В.Ф. Войно-Ясенецького, лежить релігійний мотив, і в першу чергу – борг перед Божественним Початком і Абсолютом і перед власною совістю – на цьому ґрунтується  борг до людини, до хворого. Співчуття, милосердя і турбота – постійні супутниці морального обов'язку лікаря. Співчуття можна визначити, як уміння лікаря співчувати і співпереживати хворому, тому співчуття має бути невід'ємною якістю лікаря. В основі співчуття лежить високорозвинена емоційно-почуттєва сторона морального обличчя лікаря. "Практичними" формами співчуття до хворого виступають милосердя і турбота лікаря. Таким чином, цілісне етичне вчення, що міститься у творчості В.Ф. Войно-Ясенецького, може розглядатися як теоретична підстава для побудови сучасної медичної етики.

Провідним принципом етичного світогляду В.Ф. Войно-Ясенецького виступає людинолюбство. Ідея людинолюбства у В.Ф. Войно-Ясенецького базується на центральних підставах християнської (євангельської) моралі. Християнська релігія, згідно з поглядами В.Ф.  Войно-Ясенецького, являє втілення щирого людинолюбства і гуманності. Доброчесність любові, згідно думки В.Ф. Войно-Ясенецького, є сполучною ланкою в ланцюзі чеснот, і саме вона робить людину людяною. Людяність, заснована на любові і співчутті до хворого – основа діяльності лікаря . Без "людяності" медицина втрачає право на існування, так як без цієї особистісної якості вона втрачає свою головну функцію – допомагати і служити людині. Людяність, заснована на любові і співчутті до хворого – основа діяльності лікаря. Без "людяності" медицина втрачає право на існування, так як без цього особистісного якості вона втрачає свою головну функцію – допомагати "страждає" і служити людині. В.Ф. Войно-Ясенецький у своїх творах розвиває ідею християнського гуманізму, який, за його думкою, базується саме на людяності, гуманності і передбачає справжнє благо для людини, утвердження людської гідності, розвиток моральних якостей в особистих і суспільних відносинах.

Таким чином, людинолюбство, що розуміється в контексті християнського вчення, є структуроутворюючим компонентом етичного світогляду В.Ф. Войно-Ясенецького. Заслуга архієпископа в тому, що він, живучи як християнин, все своє вміння приносив на служіння Господу.  Силою свого слова і характеру він зміг усунути діяльність єретиків в Мінусинську, Туруханську, Красноярську, Ачинську. Завдяки своєму хірургічного таланту, сприяв воцерковленню представників наукової та культурної інтелігенції. Атеїстична частина народу вимре як тупикова гілка розвитку, оскільки вони, відійшовши від своїх витоків, виявилися нежиттєздатними. Але, завдяки діяльності архієпископа з відродженням самосвідомості, через відновлення Церкви, народ не втратив своїх коренів, і зараз ми маємо можливість знову бути численним, духоносним народом.

Архієпископ Лука – один з тих людей, яких давав Господь нашому народу під час його крайньої слабкості, в найнебезпечніших моментах існування. Такі були при монгольській навалі і звільненні від монгольського ярма, під час Смути, духовного розколу, численних навалах чужинців, духовного збідніння народу в XIX–XX століттях. Уважно вивчивши свій історичний шлях, не можна не виявити, що завжди була така людина, яка силою свого слова і своїм особистим прикладом вселяла в людей впевненість, відроджувала в них Віру, змушувала їх підніматися з колін. Саме таким духовним стовпом нашого народу в XX столітті і був архієпископ Лука Войно-Ясенецький.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела:

  1. Архиепископ Лука (Войно-Ясенецкий). Сила моя в немощи совершается. – М.: Отдых христианина, 2001. – 416 с.
  2. Войно-Ясенецкий В.Ф. (Архиепископ Лука) Очерки гнойной хирургии. – М.-Симферополь: Бином, 2006. – 704 с.
  3. Войно-Ясенецкий В.Ф. Наука и религия. Дух, душа и тело. – М.: Дар, 2006. – 320 с.
  4. Войно-Ясенецкий В.Ф. Проповеди в 3 томах / В.Ф. Войно-Ясенецкий // Эл. версия: http://www.pravoslavie.ru/index.php?option=comcontent &task=view&id=19071temid=41
  5. Святитель Лука (Войно-Ясенецкий). Проповеди годового круга. – М.: Артос-медиа, 2009. – 620 с.
  6. Святитель Лука. Избранные творения. – М.: Сибирская благозвонница, 2010. – 768 с.
  7. Святитель Лука Крымский (Войно-Ясенецкий). Я полюбил страдание. – М.: Приход храма Святаго Духа сошествия, 2005 – 208 с.

Література:

  1. Арсюшин В. Молитва и скальпель (о враче и священнике В.Ф. Войно-Ясенецком) / В. Арсюшин // Природа и человек. – 1990. – № 9. – С. 60-61.
  2. Бердяев Н.А. Философия свободного духа / Н.А. Бердяев. – М.: Республика, 1994. – 480 с. – (Мыслители XX века).
  3. Варшавский С.Т. Войно-Ясенецкий: две грани одной судьбы / С.Т. Варшавский, И.Д. Знойро // Звезда Востока. – 1989. – № 4. – С. 102-111.
  4. Виноградов Н.А. Мораль советского врача. / Н.А. Виноградов. –М.: Медгиз, 1955. – 68 с.
  5. Воробьев С.Л. Валентин Феликсович Войно-Ясенецкий врач телесный и духовный / С.Л. Воробьев // Человек. – № 6. – 1991. – С. 104-106.
  6. Глущенков В. Панагия и белая мантия. Святитель Лука взгляд в будущее / В. Глущенков. – М.: Издательство Московской патриархии, 2001. – 224 с.
  7. Грекова Т. Два служения доктора Войно-Ясенецкого. О жизни и деятельности хирурга архиепископа В.Ф. Войно-Ясенецкого / Т. Грекова // Наука и религия. – 1986. – № 8. – С. 12-19.
  8. Журинская М. Вера и наука: так ли они различны? / М. Журинская, М. Синев // Альфа и Омега. – № 1 (48). – М., 2007. – С. 229-244.
  9. Каган А. Душа и совесть: Памяти ученого в области гнойной хирургии и архиепископа Симферопольского и Крымского Валентина Феликсовича Войно-Ясенецкого /А. Каган //Медицинская газета. – 1988. – 8 июля.
  10. Кассирский И. Воспоминания о профессоре В.Ф. Войно-Ясенецком / И. Кассирский, Р. Воробьев // Наука и жизнь. –1989. – № 5. – С. 76-89.
  11. Кованов В.В. Врач для народа: О хирурге В.Ф. Войно-Ясенецком. Беседа с членами международного общества хирургов акад. АМН СССР В. Ковановым / В. Кованов; записала Н. Софронова // Медицинская газета. – 1990. – 18 марта.
  12. Котельников В.П. Валентин Феликсович Войно-Ясенецкий –выдающийся хирург нашего времени / В.П. Котельников // Клиническая медицина. – 1987. – Т. 65, № 10. – С. 152-155.
  13. Курабцев B.JI. Человек и проблемы добра и зла в ранних диалогах Платона / В.Л. Курабцев // Церковь и время. № 4 (45). – 2008. – С. 123 –161.
  14. Лисичкин В.А. Крестный путь святителя Луки. Подлинные документы из архивов КГБ / В.А. Лисичкин. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. – 448 с.
  15. Магазаник Н.А. Искусство общения с больным Текст. / Н.А. Магазаник. – М.: Медицина, 1991. – 110 с.
  16. Марущак В. Жизнеописание святого исповедника, архиепископа Симферопольского и Крымского Луки (Войно-Ясенецкого) /В. Марущак. – Симферополь: Издание Симферопольской и Крымской епархии, 2004. – 272 с.
  17. Марущак В. Святитель-хирург: Житие архиепископа Луки (Войно-Ясенецкого) / В. Марущак. – М.: Даниловский благовестник, 1997. – 160 с.
  18. Никитин В. Несгибаемый страстотерпец: О личности и судьбе архиепископа Луки / В. Никитин // Слово. – 1990. – № 5. – С. 45-48.
  19. Никитина Ю.Я. Главный врач и хирург Переславской земской больницы В.Ф. Войно-Ясенецкий [Электронный ресурс] // Медицинская психология в России: электрон. науч. журн. – 2013. – № 5 (22). – URL: http://mprj.ru
  20. Панов Н.В. Наука и религия. Архиепископ Лука (В.Ф. Войно-Ясенецкий) / Н.В. Панов // РАН Годичная научная конференция 2004 г. – М.: Диполь-Т, 2004. – С. 214-217.
  21. Хирург в сане архиепископа. О В.Ф. Войно-Ясенецком /Материалы подготовил А. Папырин // Медицинская газета. – 1998. – 12 августа. – С. 12.
  22. Чучалин А.Г. Надо подражать нашим великим врачам, таким как святитель Лука (Войно-Ясенецкий) / А.Г. Чулачин // Эл. версия: http://www.pravoslavie.ru/guest/32598.htm.
  23. Шевченко Ю.Л. Приветствует вас святитель Лука, врач возлюбленный / Ю.Л. Шевченко. – СПБ.: Наука, 2007. – 220 с.
  24.  Життя і творчість В.Ф. Войно-Ясенецького


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

41926. Дослідження біполярного транзистора (БТ) 714.61 KB
  Визначаємо Іб для визначених значень Uбэ Uкэ які ми виставляємо за допомогою джерел енергії. Результати заносимо до таблиці 2.3. За даними таблиці будуємо графік Іб(Uбэ). Оскільки при зміні Uкэ значення Iб не змінюється при незмінному Uбє будемо мати один графік.
41927. Дослідження схем включення біполярних транзисторів (БТ) в посилювальних каскадах 1.04 MB
  Мета роботи: Дослідження посилю вальних каскадів на БТ. Результаты экспериментов Эксперимент 1. Исследовать схему включения транзистора с ОЭ.Схема експерименту Осцилограма вхідного і вихдного сигнала зображена на рис.1
41929. Створення малюнків за допомогою геометричних фігур 93.51 KB
  Актуалізація опорних знань Види геометричних фігур. Створення малюнків за допомогою геометричних фігур. Назвіть відомі вам геометричні фігури.
41931. Принцип дії та будова мікропроцесора 365.03 KB
  strtup Запуск програми mov BX vr1 – команда копіювання vr1 в BX mov DL vr2 – команда копіювання vr2 DL mov DH 0 – команда копіювання 0 в DH mov X 0 – команда копіювання 0 в X dd X BX – команда додавання DX до X dd X DX – команда додавання DX до X mov result X команда копіювання АХ в result . mov BX vr1 – команда копіювання vr1 в BX mov DL vr2 – команда копіювання vr2 DL mov DH 0 – команда копіювання 0 в DH mov X 0 – команда...
41932. Нахождение корней уравнения в MathCad на интервале [-2.5;2.5] 146.34 KB
  Тема: Нахождение корней уравнения в MthCd: на интервале Цель работы: нахождение корней уравнения в программе MthCd с использованием встроенных функций root polyroots символьного решения. Задание: 1 Нахождение корней уравнения в программе MthCd с использованием встроенной функции root.
41933. Выполнение действий с матрицами в программе MathCad 69.08 KB
  Задание: 1 Создать матрицы. 3 Найти ранг матрицы А ранг матрицы наибольший порядок минора этой матрицы который отличный от нуля: rnk. 4 В символьном виде выполнить транспонирование матрицы В т. заменить местами строки и столбцы матрицы В.
41934. Нахождение решений системы линейных уравнений в MathCad 60.43 KB
  Тема: Нахождение решений системы линейных уравнений в MthCd. Цель работы: нахождение решений системы линейных уравнений в программе MthCd. Коэффициенты при неизвестных Свободные члены...