10721

Прозові тексти (оповідання) для аналітичної рецепції в курсі Теорія літератури

Книга

Литература и библиотековедение

Прозові тексти оповідання для аналітичної рецепції в курсі Теорія літератури Укладач Б.І.Ніколаєв ЗМІСТ 1.Джойс Керол Оутс ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ 2. Джон Чівер АНГЕЛ НА МОСТУ 3. Трумен Капоте ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ 4. БОРИС ВІАН СТАТИСТ 5. ВОЛОДИМИР ДАНИЛЕНК...

Украинкский

2013-03-31

652.5 KB

35 чел.

Прозові тексти (оповідання) для аналітичної рецепції в курсі «Теорія літератури»

Укладач Б.І.Ніколаєв

ЗМІСТ

1.Джойс Керол Оутс

ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ

2. Джон Чівер

АНГЕЛ НА МОСТУ

3. Трумен Капоте

ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

4. БОРИС ВІАН

СТАТИСТ

5. ВОЛОДИМИР ДАНИЛЕНКО

5.1. кієвскій мальчик

5.2. ЗАЧАРОВАНІ ХОДОЮ

6. ВІКТОР ПЄЛЄВІН (ВИКТОР ПЕЛЕВИН)

Хрустальный мир

7. ВЛАДИМИР СОРОКИН

СЕРГЕЙ АНДРЕЕВИЧ

ТЕКСТИ

Джойс Керол Оутс

ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ

Американська новела /

пер. з англ. – К.: Дніпро, 1976. –

С. 405-421

Переклала Ольга Лєнік.

1

Був чоловік, якого вона любила непогамовною любов'ю, і дні її минали в роздумах про його дружину.

Зовсім не соромлячись і не криючись, вона стежила за нею. Вона з'являлася слідом за нею біля жалюгідного магазинчика «Пібоді маркет», в якому було повно людей, і зосереджено чекала — та жінка виходила, сідала в свій пікап і від'їжджала. А дівчина на ім'я Дорі стояла на тротуарі, паралізована єдиною думкою; здавалося, ця думка паралізувала навіть її гарне ясне волосся — серце в неї билось, билось, наче й воно обмірковувало цю думку, складало плани, та раптом, як на уроці сучасних танців, вона рвучко поверталася й бігла геть від «Пібоді» до зупинки біля Елкс-Клаб і далі до університетського містечка, куди пряму вав пікап.

Як тільки машина в'їжджала в браму, прибігала Дорі, відставши від неї на кілька будинків, і спостерігала, як та жінка виходить — на мить у неї оголялося стегно, зів'яле біле тіло, що його аж ніяк не слід було виставляти напоказ, потім вона оберталась і нахилялася, може, й покректуючи при цьому, щоб дістати з заднього сидіння сумки. Назустріч вибігали двоє її синів без пальт, без курток. Нервові, поривчасті, вони викликали в Дорі жалість. Вийшовши з машини, їхня мати випростувалась повна жінка в приношеному пальті, — і, тримаючи в обох руках по важкій сумці, сварячи або піддражнюючи дітей, заходила з ними в будинок. І Дорі вже не було на що дивитись, хіба тільки на пікап, який побував у бувальцях, на заметений снігом дворик перед будинком Арберів та на їхній будинок. Це був великий, потворний, облуплений вікторіанський будинок, такі ж будинки в їхньому кварталі орендували багато факультетських викладачів. Дорі, яка успадкувала від матері здатність підмічати найменші несправності в речах, здавалося, що будинок можна відремонтувати й надати йому пристойного вигляду; але поки ВІН залишатиметься чоловіком ЦІЄЇ ЖІНКИ, будинок буде неохайним, облупленим і потворним.

Вона любила чоловіка цієї жінки шаленою любов'ю, і в самій її любові було щось потворне. Цю скритну дівчину вважали просто тихонею, однак вона ввійшла в його життя зовсім не випадково — не випадково з'явилася в його класі, — навпаки, кожний її крок до поставленої мети, як і кожний предмет туалету та mi pad обличчя, був заздалегідь продуманий, точно розрахований і витончений. До двадцяти років вона майже не задумувалась про себе, тепер вона була захоплена собою завжди. Вона була довгонога, довгорука, струнка і з виду дуже сором'язлива, проте ця позірна сором'язливість була тепер стилізована й стала привабливою.

Вона покинула вживати косметику, і на її юному обличчі, мов зірочки, сяяли здоров'ям веснянки. Тепер вона скидалася на дівчину з реклами тенісних кортів — вона справді грала в теніс, хоч і досить посередньо. В теніс вона грала з НИМ. І любов так затьмарила їй голову, що теніс — ці ритмічні, безжальні удари по м'ячу — здавався їй тільки приводом, так само, як усе в поезії і взагалі в літературі, лише прийом, який приховує щось зовсім інше. Любов? Він повинен би вже знати, а може, він не знав?

Невже він не здогадувався? Щоправда, він грав у теніс з дуже багатьма дівчатами, тому в цій грі для нього не було нічого незвичайного... Думка її працювала далі, і, замість того, щоб спати, вона будувала відчайдушні, хитромудрі плани, обмірковуючи з цілеспрямованістю, притаманною сучасній молоді, як його запопасти, бо їй здавалося, що вона ніколи не зможе відмовитись від цього чоловіка.

Дружина вселяла в неї не менший страх, аніж чоловік. Вона публікувала тонкі книжки віршів,   недоступних   для   розуміння Дорі, а він, знаменитий чоловік, писав романи й критичні статті. Дружина була велика, енергійна, яскрава жінка.  Чоловік, Марк Арбер, був майже такий самий великий, хоч і не такий яскравий, обличчя мав досить меланхолійне, з сіруватим відтінком замазки. Дорі думала про них постійно — наяву і  вві   сні,   і часом   вона відчувала струмування своєї крові, нестримне бажання,  об'єктом якого був не тільки цей чоловік,  а чомусь і його дружина — це було бажання забрати її здібності, її славу, її дітей, її потворний будинок, її потворне тіло, саме її життя. У цієї жінки були ясні, щирі блакитні очі, ходили чутки, що вона п'є; Дорі ніколи не говорила про неї.

Коледж був жіночий, елітарний і. дорогий, досить було дівчині пробути в ньому понад рік,  як  вона починала   відчувати   дивну спорідненість із ним. їй здавалося, що тут завжди була вона й інші дівчата, такі схожі одна на    одну — сонні,  з ненафарбованими обличчями, з лижами взимку й велосипедами в теплі дні, — ніби тут завжди були ці  першокласні професори та й коледж завжди був такий  першокласний, — все,  все було  таке  завжди, існувало тут   споконвіку.   В   кашемірових   блузках,   із   засмальцьованими комірами,    повсякчас    забруднені    пастою    з    кулькових    ручок, дівчата  мали стильний і демократичний вигляд. Як   і всі,   Дорі розуміла, що більшій частині людства просто не пощастило, що ніхто з цих знедолених ніколи не переступить   порога   коледжу, ніколи — їх не пустять сюди армії в касках, які стережуть його. Вона ж, Дорі Вайнгаймер,   не   належала  до   числа   знедолених, навпаки, їй напрочуд пощастило, і вона завжди повинна дякувати долі, бо в неї було анітрохи не більше прав на життя, ніж у безлічі бідняків, які живуть у цьому світі. І в її уяві виникали нечіткі фотографії темнолицих голодних натовпів, чи виснажені обличчя із давніх знімків Освенціму, або ще щось моторошне з «Нью-Йорк таймс», який кожного разу вважав своїм обов'язком повідомити щось таке саме напередодні різдва. їй був властивий по-дівочому м'який і стійкий ідеалізм, який під впливом її університетських наставників перетворився в прагматизм. Усі вони, студенти Гарварда і Йєля, були ідеалістами. Але їм уже сповнилося сорок, і тепер вони стали так само нетерпимі до загальновизнаних цінностей, як і до поширеної серед їхніх студентів моди носити хрести.  Марк Арбер був  найбільше   зневірений   і красномовний випускник Гарварда.

На семінарі він сидів уже «на чолі» столу, відкинувшись на шкіряну спинку крісла. Він був досить дебелий. Колись у минулому, яке Дорі, незважаючи на всі свої зусилля, уявляла дуже невиразно, він грав у футбол і брав участь у війні — в одній із війн: мабуть, думала Дорі, це була друга світова війна. У нього було негарне пихате обличчя і потемнілі зуби. Вірші він читав різким, свистячим, сердитим голосом. «Як і Маркс, я вважаю, що поезія сита донесхочу любов'ю, хай їй біс. Сьогодні поезія повинна культивувати батіг», — часто заявляв він похмуро, а Дорі, яка не зводила з нього очей, намагалася зрозуміти, чи це серйозно кажеться. В їхньому семінарі навчалися чотири дівчини зі старших курсів, іноді вони ставили йому запитання або висловлювали власну думку, проте важко було вгадати, яку реакцію викличуть їхні слова. Часом здавалося, що він їх не чує, іноді він з байдужою готовністю кивав головою, або, втупившись у своїх студенток невидющим поглядом, промовляв: «Таке зауваження досить характерне». Отак сиділа вона, невідривно дивлячись на нього, і серце її ладне було перетворитися на камінь, охоплене бажанням, ненавистю і заздрістю до його дружини; й істота, яка протягом двадцяти одного року була Дорі Вайнгаймер, на кінець зими поступово переродилася, переповнилась ревнощами. Вона й сама не знала, чого прагнула сильніше — цього чоловіка  чи перемоги  над його дружиною.

Вона завжди приносила до нього в кабінет вірші. І часто брала в нього книги, де кожна його позначка була для неї головоломкою. Розмовляючи з нею, він звичайно розглядав свої нігті, відкидався на спинку крісла і говорив у своїй напористій, роздратованій і зневажливій манері, немов Дорі взагалі не існувало, ніби перед ним натовп або його друзі — однаково хто, — він обрушувався на самозванців у сучасній поезії, додаючи до кожного імені «цей кретин з його сонетами», «ця корова з її дочірнім комплексом», так розпалюючись, що Дорі хотілося запротестувати: «Будь ласка, не сердьтесь! Будьте поблажливі. Любіть мене і будьте поблажливі».

Цієї зими він шість чи сім разів пропустив заняття, і всі дівчата виявили такт. «Як ти вважаєш, він справді геній?» — запитували вони одна одну. Його розтлінна, руйнівна зневага до геть усього, його лиснючі костюми й визивні черевики волоцюги, блиск його тирад так разюче відрізняли його від їхніх власних батьків, що цілком можливо — він був геній; це були дівчата, які серйозно вірили в існування геніїв. їхні високооплачувані велемовні професори вселили в них неясний сором за себе, навчили мовчати про свої таланти, почувати себе невпевнено в стінах коледжу і бути впевненими у власних силах за його порогом. І Дорі, в якої не було ніякого таланту, а показник інтелекту був відповідно низький, ніколи багато не розповідала про себе. А втім, може, її талант полягав у її відданості своїй пристрасті, в її підступному терпінні, в усмішці, що відкривала ще дитячі, але дуже гострі зуби..:

Одного разу Дорі понад годину чекала на доктора Арбера, вона принесла йому нові вірші. Він спізнився, однак до кабінету ввійшов стрімко, наче всю дорогу поспішав, важко сів у крісло, що заскрипіло під ним, і насилу віддихався; вигляд він мав досить дивний. Його критичні статті часто з'являлися в нью-йоркських газетах і журналах, а головне — його знали як автора трьох невеликих романів жахів. Тепер його погляд був наче випалений, знебарвлений. Навіть коли б один із професорів надумав сам себе спалити на очах у Дорі, вона, як і кожна студентка цього коледжу, ввічливо сиділа б на своєму місці; не звернувши уваги на його дивний погляд, вона почала свою відрепетирувану промову про... Та хіба, зрештою, не однаково про що? Чи то були вірші Емілі Дікінсон, чи несамовита туга Шеллі, чи її власна шалена пристрасть — хіба не однаково?

Ненароком його рука лягла на її руку. Вона вражено глянула на цю руку, схожу на шматок м'яса, потім на нього — і не ворухнулась. Вона сиділа перед ним на стільці, зухвала й довговолоса, безвісна студентка перед чоловіком другорядної слави, і при світлі зимового сонця вона бачила кожну зморщечку на його вже немолодому, дуже нетерпеливому цієї хвилини обличчі, кожний червоний прожилок в його очах; і спокійно та ввічливо промовила:

—   Мабуть, я повинна сказати вам, докторе Арбер, що закохана в вас. Це сталося зі мною не дуже давно.

—   Що, що? — перепитав він і стис її слабку руку, наче вітаючись. — Що ви сказали? — В його голосі чулося здивування г ледь роздратована настійливість; з цього все почалося.

2

Його дружина друкувала вірші під своїм колишнім прізвищем — Барбара Скотт. Багато років тому, ще дівчиною, вона мала й третє ім'я — Барбара Камерон, але воно належало до другої епохи, про яку вона згадувала тільки на сеансах у психоаналітнка. На захаращеному горищі вона розчистила собі місце і там, віддалік від дітей, любила сидіти одна й думати, втупившись у маленький восьмикутник    вікна.    Перехожі    здавалися    їй нікчемними й безпомічними. Сама вона була  огрядна, пітлива  жінка, всі   її сукні, особливо дорогі, мали під пахвами великі півмісяці лимонного кольору, які не вибавляла суха чистка. Може, тому, що сама була така велика, вона швидко підмічала чужі   недоліки,  мовби розглядала людей у збільшувальне скло. Кожного ранку мимо її вікна хиткою ходою шкандибала баба, проходила величезна негритянка, певно, чиясь наймичка,  постукувала  алюмінієвими милицями дівчина з коледжу — нещасне, відважне створіння, за нею з'являвся хлопчик із лляним  чубом,  який  жив на другому кінці вулиці, — у його не по-дитячому серйозному обличчі  було щось демонічне. її власні діти теж були розвинені не по літах і майже не завдавали їй клопоту. Тепер двоє з них благополучно перебували в школі, а молодший, трирічний, спав десь унизу.

Нещодавно Барбара Скотт одержала Пулітцерівську премію за складний цикл сонетів «Голоси різних людей»; її енергійну, стриману манеру часто наслідували. Цього ранку вона почала писати вірш, що його після смерті авторки її агент продав у «Нью-Йоркер» («О дикий гнів, о страхітлива зрада і стук алюмінієвих милиць, приглушений гумою»). Талант у неї був настільки природний, що вона дозволяла словам нести себе, куди заманеться. Десять років вона ходила до психоаналітика й навчилася нічого не приховувати в собі, і навіть коли їй нічого було сказати, її виручала чудова техніка. Так вона сиділа й цього ранку за своїм великим, порізаним столом — діти роками дряпали його іграшками — і, дивлячись у вікно, чекала, поки прийде натхнення. Найдужче зворушували її люди з будь-якими фізичними вадами, може, вона навіть шукала нагоди побачити їх, щоб якомога сильніше роз'ятрити душу. Однак цього ранку, крім дівчини з милицями, на очі їй не потрапило нічого такого, що схвилювало б її. Через кілька годин вона раптом збагнула, що чоловіка все ще немає вдома, а навчання в школі скінчилось: її сини бігли через газон додому.

Зійшовши сходами в кухню, вона побачила, що трирічний Джефрі відкрив білий пластмасовий бутель із нашатирним спиртом і виливає його на підлогу й на себе; в кухні стояв страшенний сморід. Два старші хлопчики, про щось сперечаючись, вбігли в дім чорним ходом, і Барбара з криком накинулась на них. Нашатир попав їй на штани. Хлопчики вибігли у вітальню, а вона все кричала на них із кухні. Потім важко сіла на табурет. Через півгодини отямилась і спробувала розібратися у своїх почуттях: кого вона ненавидить — дітей чи себе? Може, вона ненавидить Марка? її істерика була виявом любові чи водночас і ненависті? Вона прибрала нашатир і налила собі віскі.

Ввійшовши до вітальні, Барбара побачила, що хлопчики захопилися механічним конструктором і забули  про неї.    Це   добре.

Самостійні, легкі, здібні діти. Всі троє були темноволосі, як Марк, і на вигляд старші свого  віку, немов  під   тягарем   незвичайних здібностей вони рано    подорослішали.    Все ж клопоту із  ними вистачало:  вони повсякчас  щось забували,  губили,  ламали речі, обдурювали,     передражнювали     вчителів,    шкільних    товаришів і батьків, билися між собою і з іншими дітьми й часто ні з сього ні з того вибухали плачем. Та коли Барбара карала їх, вони, немов навмисне, не плакали. Вона не  завжди могла впевнено сказати, кому дала життя, — вони були такі незрозумілі, що, навіть коли бились або грубіянили їй, здавались нереальними, наче вона їх просто вигадала. Вигадала саме вона, а не Марк. їхньому батькові було  ніколи. Він  завжди поспішав. У його кабінеті стояли   три старі друкарські машинки, в кожній з них було закладено папір — стаття, рецензія чи навіть роман, він писав їх одночасно, і в нього не вистачало часу для  дітей,  він лише   похмуро кивав   їм    або спиняв їх.   Він, Марк Арбер, був такий   скороспілий,   що після першого роману, написаного в двадцять чотири роки, який набув великого розголосу, йому доводилось бігати з місця на місце, від однієї машинки до другої, нестямно прагнучи не відстати від самого себе — він називав це «встигати за своїм другим я», «істинним я». Цей уявний Марк Арбер на відміну від реального весь час щось друкував на машинці й творив. Реальному Маркові Арберу було вже за сорок п'ять, і він,   як   і   більшість   відомих критиків середнього віку, здійснив перехід із «перспективних» у «визнані», уникнувши проміжної стадії.

П'ятирічний Строчі спорудив невелику машину. Машина була людиною і автомобілем воднораз, нею керував моторчик, що входив до комплекту конструктора. «Це сучасний кентавр», — мудро зауважив хлопчик, і Барбара запам'ятала його слова, вважаючи, що думка може придатися їй у вірші для популярного ілюстрованого журналу...

Мов непрошена гостя, вона сиділа, спостерігала, як зосереджено возяться її сини з металевими пластинками, гайками, болтами, і тупо думала, що їй треба приготувати вечерю і подзвонити Маркові в коледж, дізнатися, що сталось...

Уранці він пішов з дому розгніваний, і коли вона, похмура й насуплена, зайшла до його кабінету, то побачила там у кошику для паперів чотири чи п'ять   зіжмаканих   аркушів — весь   його доробок за тиждень.

Марк ніколи не одержував Пулітцерівської премії. Знайомі говорили про його творчу кризу із звичним співчуттям; якщо їм не подобався Марк — вони вихваляли Барбару; якщо не подобалась Барбара — вони захоплювалися Марком. Обоє були «визнаними», але це мало що міняло в їхньому житті. Весь час відкривали якихось молодих письменників, котрі народилися в середині чи в кінці сорокових років, неймовірно, страхітливо молодих; вони відштовхували, відтісняли людей такого віку, як Арбери... Визнання   повинно було   давати їм   задоволення, а замість   цього воно змушувало їх відвідувати довгі, проникнуті незмінною ворожнечею прийоми з частуванням, що часто відбувалися протягом безкінечної в Новій Англії зими.

Вона налила собі ще віскі й заснула в кріслі. Невдовзі її розбудив гамір — билися діти. Вона сказала: «Припиніть», — і вони відразу послухались. У вітальні стало темніше, хлопчики бавились у глибині її, біля великого, викладеного цеглою каміна, яким ніколи не користувалися. У Барбари боліла голова. Вона підвелася і вийшла палити собі ще віскі.

Близько першої години ночі Марк ввійшов до будинку з чорного  ходу. Він спіткнувся в темряві і ввімкнув світло.  Барбара в картатому купальному халаті сиділа в кухні біля стола. У неї було гладке, лиснюче, тупе, обважніле від утоми обличчя. «Якого біса ти сидиш тут?» — спитав Марк.  Вона спробувала здвигнути плечима, він подивився їй просто у вічі. «Я привів тобі економку. У тебе немає часу для себе,  для своєї роботи. — Вимовляючи  ці слова, він, посміхнувшись, скривив губи, щоб у неї не лишилося сумнівів щодо його ставлення   до   цієї роботи. — Ти   не повинна занедбувати поезії, тому ми беремо в дім економку не для важкої роботи, а для нагляду за  господарством — іншими словами, в  її обов'язки входитиме, так би мовити, осмислення щоденних потреб. Тобі не доведеться думати про дрібниці».

Він не був п'яний, хміль пройшов кілька годин тому, і тепер він говорив плутано і пишномовно, як говорять удосвіта. Він був у потертому твидовому пальті — в тому самому, яке він носив, коли вони одружились, — без краватки, мабуть, кудись її запхнув; його одутле, червоне обличчя було огидне. Барбара подумала, що реальність надто жорстока для поезії і що поезія й сама мова знічуються перед живою людиною та її потребами.

—   Економка тут, за дверима, — мовив Марк, — зараз я її приведу.

Він повернувся зі студенткою, яка з вигляду була така, як і сотні інших студенток.

—   Познайомтесь, це Дорі, а це моя дружина Барбара. Певно, ви вже зустрічались на якому-небудь вечорі в коледжі, — сказав Марк. У руці він тримав валізу, що, мабуть, належала дівчині.— Дорі висловила бажання жити й столуватись у сім'ї викладачів факультету. Декан їхнього відділення направив її до нас. Дорі наглядатиме за дітьми, допомагатиме тобі. Ми можемо влаштувати її у вільній кімнаті. Давай проведемо її нагору.

Барбара сиділа непорушно. Дівчина була бліда й розгублена, на вид їй років шістнадцять, не більше. Волосся в неї не причесане, вона дивилась на Барбару широко розплющеними очима і, здавалося, хотіла щось сказати.

— Треба ж відвести її нагору, ти що, збираєшся сидіти тут усю ніч? — розізлився Марк.

Барбара показала жестом, щоб вони йшли без неї. Важко дихаючи,   Марк сердито   затупотів  по сходах,  і дівчина   відразу пішла слідом. І ось уже нічого в домі не вказувало на її присутність: кроки її були легкі й безшумні, вона нічого не сказала, і тільки ледь чутний незнайомий запах, який лишився в кухні, нагадував про те, що тут відбулося, — запах духів, чисто вимитого волосся, запах паніки. Барбара сиділа, прислухаючись до важких ударів серця в грудях, і згадувала, як одного разу Марк пішов від неї і опинився у квартирі їхнього чікагського знайомого — попав у якийсь вуличний інцидент, його потовкли, — як він набив їй під оком синець під час суперечки про достоїнства Самуелія Річардсона, і як... Гірких спогадів було багато. Згадала вона, звісно, й Маркових коханок, про одних вона домислювалась, інших знала, та ось тепер...

Так вона сиділа, посміхаючись, обдумуючи, як їй доведеться повідомляти про це спільним знайомим: «Знаєш, Марк зовсім зав'язнув зі своїм жахливим романом, майже рік ані руш, і тому...» Якийсь час вона просиділа, перебираючи в думці фрази й пояснення, а коли зійшла нагору, в спальню, з похмурим здивуванням побачила, що він спить там, хрипко, втомлено дихаючи. У віддаленому крилі будинку в незручній кімнаті для наймички спала дівчина. У великій спальні спали троє їхніх синів, а може, вони тільки вдавали, що сплять, і лише вона, Барбара, стояла в темряві й споглядала безформну масу свого тіла, намагаючись знайти вихід і усвідомлюючи своє безсилля. Хід подій був підвладний їй не більше, ніж її власне важке тіло. Від того, що зробили з нею роки, порятунку не було.

3

І з цього дня вони стали жити однією сім'єю, або, як казав Марк: «Це так, ніби ми взяли в дім няню: адже Лант могла жити в нас постійно, а тепер вона зовсім не буде потрібна». Барбара готувала для всіх сніданок, а потім Марк і Дорі їхали в коледж і поверталися пізно, між шостою і шостою тридцять. Вечорами Марк багато працював, пересідаючи від однієї друкарської машинки до другої, до третьої, а дівчина Дорі допомагала Барбарі мити посуд і виконувати іншу домашню роботу, потім вона йшла до себе в кімнату і вчилась... чи щось робила, напевне, вона там щось робила.

Про ті довгі години вдень, коли вони з Дорі були відсутні, Марк не розповідав нічого. Він був жвавий, помолоділий. Дорі він делікатно дав зрозуміти, що коли його і місіс Арбер запрошують куди-небудь, вона повинна залишатися вдома й наглядати за дітьми, що ці запрошення її не стосуються, і дівчина охоче погодилась. їй так подобалось вести господарство! У ній виховали любов до порядку, і розгардіяш у домі Арберів засмучував її. Годинами вона трудилась, складаючи розкидані речі, чистила почорнілий посуд — сама Барбара давно забула, що це срібло, — мила, розставляла, лагодила. Щойно зійшов сніг, сусіди бачили її у дворі перед будинком, вона скромно згрібала торішнє листя з квіткових грядок. Що можна було їм сказати про неї? Барбара не казала нічого.

«От уже не думала, що ми живемо в такому хаосі. Я й не здогадувалась, що в нас таке страшенне безладдя», — говорила Барбара тихим ображеним голосом, а Марк, поплескавши її по руці, заспокоював: «Який же в нас хаос, просто вона схиблена на чистоті. Я не вважаю, що в нас безладдя».

Життя поруч з такою істотою мало свою  принаду. Молодість Барбари не була схожа на молодість Дорі.  Під час сніданку всі тіснилися за спільним столом — тут не було місця секретам, ніхто не міг дозволити собі не почистити зуби чи виявити свій поганий настрій. Зморщечки на обличчі в Барбари, її смуток не могли бути не помічені, як не можна було приховати винуватого збудження Марка, його манеру казати:  «Ми повинні поїхати...»,  «Ми запрошені». Це «ми» означало його і Барбару, чи його і Дорі й ніколи — всіх трьох разом. Він став іншою людиною. А Дорі була чарівна. Вона прокидалась назустріч повільним сірим весняним дням, і в неї захоплювало дух від радісного чекання. її волосся блищало, і кожна веснянка була наче вималювана художником на її юній шкірі, що примушувала Барбарине серце боляче стискатися. Зуби в неї були дуже, дуже білі й рівні, а її задерикуватий, маленький ненафарбований рот — несподівано хтивий... Так, усе це примушувало серце боляче стискатися. Переодягалася вона принаймні двічі на день, а Барбара  тижнями ходила в тих самих бахматих брюках і чорному светрі.

Дорі з'являлася внизу в кашемірових костюмах вишуканих пастельних кольорів, у нарядних білих блузках, в яких вихованки аристократичних пансіонів грають у трав'яний хокей, і грубих рожевих светрах, довгих, наче жакети. Дома вона ходила в еластичних брюках, акуратно натягнутих донизу штрипками, які обхоплювали її довгі, вузькі білі ступні. Очі в неї були карі, порожні й довірливі, ніби виставлені на загальний огляд. її пристрасне бажання допомагати пригнічувало Барбару.

«Не треба, вісім років я сама встигала готувати сніданок», — казала вона  роздратовано, і Дорі,  мов   дитина,   яку   покартали, обводила поглядом усіх присутніх за столом, шукаючи співчуття не лише в Марка, але і в дітей. У кухні висіла дошка, щоб під час сніданку Марк міг перевіряти,  як сини вивчають    мови.    Його запитання і накази французькою, грецькою і латинською мовами обрушувались на хлопчиків,   ніби   гавкіт, — і   вони   відповідали з нервовим збудженням, стукаючи крейдою по дошці, хизуючись перед дівчиною,  яка  спостерігала  їх  з  захопленням та любов'ю і, здавалося, не знала, чи правильні були їхні відповіді. — Які вони розумні, як усе чудово, — зітхала Дорі. Марк часто їздив у Бостон, йому весь час доводилося поновлювати рецепти на транквілізатори. І хоч Барбара завжди з нетерпінням чекала на ці короткі поїздки,  Марк тепер рідко  брав її з собою. Він їздив звичайно з Дорі, своїм «секретарем», вона завжди мала блокнот з емблемою коледжу, куди записувала його враження. Марк ніколи не попереджав дружину про ці поїздки, тому вона не могла встигнути зібратись. І це був такий очевидний, такий примітивно жорстокий трюк, що після їхнього від'їзду Барбара плакала, стоячи в кухні... Вона дзвонила друзям у Нью-Йорк, але ніколи не розповідала про те, що в них з Марком діється. Це було так безглуздо. Вона опинилася в дурному становищі. Навпаки, по телефону вона жваво щебетала і сміялась, її розмови з друзями були завжди такі дотепні, що все, все здавалося зовсім нереальним до того часу, поки не клала трубку і знову не ставала сама собою, немов повертаючись у Нову Англію, в будинок з протягами, що його вони орендували в коледжу, де Барбара знову залишалася на самоті зі своїм потворним тілом.

Годинами вона просиджувала біля горищного вікна без жодної думки в голові, в стані повної прострації. Унизу діти билися, мирно бавились або гасали в батьковому кабінеті, що їм заборонили, і через якийсь час щось піднімало Барбару на нош, вона повільно, важко спускалася вниз, наче повертаючись у світ реальності, де була можлива будь-яка потворність. Коли вона шльопала хлопчиків, ті приймали покарання із спокійною зневагою і не плакали. «Що з тобою, мамо? — питали вони. — Ти сама не своя». — «Це ваш батько з'їхав з глузду!» — кричала вона.

їй здавалося, що всі говорять про них. Нікому не відомі, нікчемні люди, які не опублікували жодного рядка, зловтішалися її горем. Активістки жіночого комітету в коледжі і ті були в кращому становищі, ніж вона, Барбара Скотт, яка забула про власну гідність. Дорі, що подорожувала з Марком Арбером у бостонському експресі, була принаймні молода;  і   хоч   дурна   й невідома,   та, може, і в неї набрався б томик віршів, і коли б Маркові вдалося їх опублікувати...  то хто зна, чим би це могло  скінчитися... хто зміг би  передбачити. Дорі  Вайнгаймер була одна з п'ятисот чи п'яти тисяч безликих студенток, і все ж Марк Арбер чомусь закохався саме в неї, може, й хтось інший на його місці теж закохався б? І Барбара в паніці уявляла собі вечоринки, про які вона нічого не знала і на які запрошували Марка з його новою коханкою, Марка, схожого в неохайних твидових костюмах на свого батька в тридцяті роки, і Дорі, вишукану, як модель із «Вога» — невагомі кістки й безвиразне обличчя.

—   Дорі довго житиме  в нас? — часто   запитували хлопчики.

—   А що, вона вам не подобається?

—   Вона така гарна,  від  неї так  приємно пахне.  Вона довго

житиме з нами?

—   Запитайте про це вашого батька, — гнівно кидала Барбара. Перебування дівчини у них дома справді було оформлено за всіма правилами. Щороку деякі сім'ї викладачів факультету, не маючи засобів для утримання наймички, брали до себе в дім одну чи двох студенток, іноді це мало форму опікування чи благодійності, і самі Арбери завжди з презирством ставились до такого відвертого лібералізму. Але тепер у них була Дорі — і Барбарі доводилось бігати зі своєю сумкою на коліщатках між прилавками в «Пібоді маркет», уникаючи зустрічей з іншими професорськими дружинами, які неодмінно спитали б про їхню компаньйонку. Вона була змушена купувати для дівчини окремі продукти — шпінат, овочі, артишоки, — тоді, як вони з Марком любили жирне, солодке, борошняне, їжу, від якої розвивався склероз судин, руйнувалося серце і здувався живіт. Поки Барбара жадібно їла й пила, Дорі відчужено підчіплювала на виделку малесенькі шматочки. Барбара могла з'їсти втричі більше за Дорі. її апетит страшенно зростав від самої лише присутності дівчини. (Дорі звичайно сумирно питала: «Це хлопчики так забруднили ванну?» або «Можна я відвезу пилосос у майстерню?» Ці невинні запитання і збуджували в Барбари просто звірячий апетит.

У квітні, через три з половиною місяці після появи Дорі в їхньому домі, Барбара сиділа нагорі за своїм столом, коли почувся тихий стукіт у дерев'яні двері. Барбара не звикла до відвідин, незграбно обернулася й поглянула на Марка поверх окулярів.

—   Можна мені ввійти? — спитав він. — Над чим ти працюєш?

У її машинці не було паперу.

—   Ні над чим.

—   Останнім часом ти не показувала мені нових віршів, що сталося?

Він сів на підвіконня і закурив. Барбара відчула фізичну насолоду, побачивши, як він постарів. У неї, як у кожної повної жінки, шкіра була гладенька, і зморшки на обличчі були непомітні. У нього ж, як у всіх гладких чоловіків, при кожному русі тряслись в'ялі складки жиру. Чудово, в нього навіть пальці тремтіли, коли він закурював сигарету.

—   Це найкраще місце в будинку, — сказав він.

—   Ти хочеш, щоб я поступилася ним Дорі? Він здивовано подивився на неї:

—   Поступилася? Навіщо? Звичайно, ні.

—   Я подумала, може, тобі хочеться випробувати мою великодушність.

Він спантеличено похитав головою. Барбара намагалася розібратись, ненавидить вона цього чоловіка чи відчуває до нього письменницьку цікавість. Може, він схибнувся, а може, знову почав пити? Він не пішов на лекції, і вона чула, як вранці він сперечався з Дорі.

—   Барбаро, скільки тобі років? — спитав він.

—   Сорок три, як тобі відомо.

Він дивився вбік, на ящики й інший мотлох, ніби приймаючи серйозне рішення,

—   У нас, знаєш, виникли невеликі труднощі.

Барбара   зосереджено   розглядала свої   тупі   нігті   й   мовчала.

—   Вона завагітніла. Мабуть, з наміром.

—   Що?

.— Ну, — неохоче повторив Марк, — вона зробила  це умисне. Вони помовчали.  Потім Марк сказав уже іншим тоном:

—   Вона каже, що любить дітей. Вона любить наших дітей і хоче мати своїх. Це поважний аргумент, я не можу позбавити її цього права... Я розповідаю тобі все це, може, ти погодишся допомогти...

—   Що ти маєш на увазі?

—   Я домовився про дещо в Бостоні, — відповів він, відводячи очі. — І Дорі згодилась... хоч і неохоче... але, на жаль, боюсь, я не зможу відвезти її... Ти ж знаєш, мені треба їхати в Чікаго...

Барбара не дивилась на нього.

—   Я ж повинен виступати в Чікагському університеті разом із Джоном Чіарді. Як тобі відомо, це було вирішено ще рік тому — мова йтиме про стан сучасної поезії. Адже ти знаєш... І тепер я ніяк не можу відмовитись.

—   То й що?

—   Ти не могла б відвезти Дорі...

—   Чи не могла б я відвезти її...

—   По-моєму,   у нас   немає   іншого    виходу, — промовив   він

повільно.

—   Тобі потрібне розлучення, щоб одружитися а нею?

—   Я ніколи цього не казав.

—   Та все ж таки?

—   Не знаю.

—   Подивись на мене. Ти хочеш одружитися з нею?

У  нього засіпалась повіка.  Тик мучив Марка   вже   двадцять

років.

—   Ні,   не думаю.   Не   знаю,   тобі  ж  відомо, яка мені огидна

сама ідея розриву.

—   Невже в тебе немає ані краплі сміливості?

—   Сміливості?

—   Коли ти хочеш одружитися з нею, одружуйся, я не заважатиму тобі.

—   А ти сама хочеш розлучитись?

—   Я тебе запитую. Вирішувати повинен ти. Дорі змогла б мати власну дитину і здійснити свою мрію. Вона може пред'явити свої права, права жінки на двадцять років молодшої за мене, — з убивчою посмішкою сказала Барбара. — Вона змогла б стати третьою місіс Арбер і завдяки цьому — об'єктом заздрощів. Невже в тебе не вистачить для цього сміливості?

—   Я гадав, — з гідністю промовив Марк, — що ми обоє вважаємо наш шлюб щасливим. Він був не такий, як шлюби наших знайомих — почасти, звісно, тому, що ми працюємо в різних жанрах, але найістотніше те, що ми завжди розуміли одне одного. Останні три місяці ти виявила надзвичайне благородство Барбаро, і я ціную це, — сказав він повільно, схиливши голову, — ціную і не можу не спитати себе: чи зміг би я... чи вистачило б у мене, на твоєму місці, сил зробити те, що змогла зробити ти? Я хочу сказати, якби ти привела в...

—   Я знаю, що ти хочеш сказати.

—   Це був рідкісний шлюб. І я не можу допустити, щоб він розпався під впливом пориву, емоцій, необдумано... — туманно закінчив він.

Він трохи звихнувся, вирішила Барбара. Вуха в нього пашіли. Вперше їй стало шкода дівчинку, яка, по суті, була ніким, просто безликою істотою, і тепер чекала вирішення своєї долі в потворній кімнатці для наймички.

Гаразд, я відвезу її в Бостон, — сказала Барбара.

4

Наступного ранку Марк повинен був їхати в Чїкаго. Він сказав, що його не буде майже тиждень — крім доповіді, мав там ще справи. Напередодні вони втрьох влаштували щось схоже на прощальну вечерю. Дорі сиділа, поклавши тонку руку на свій плаский дитячий живіт, і байдуже пила, поки Барбара й Марк сперечалися, порівнюючи достоїнства двох англійських романістів; їхні літературні суперечки завжди бували дуже дотепні, поверхові, запальні й захоплюючі. О другій годині ночі Марк розбудив Дорі, щоб попрощатися з нею, і Барбара, пишаючись своєю тактовністю, пішла нагору одна.

Другого дня вона повезла Дорі в Бостон. Дорі була маминою донечкою, такими завжди втішаються мами, чистенькою, розумненькою, слухняною — їй не личило так боятись.

І Барбара сказала різко:

—   Я знаю дуже багатьох жінок, які робили аборти, вони залишились живі.

—   А ви самі робили?

—   Ні

Дорі відвернулась.

—   У мене діти, і, може, це важче; вважають, що це важче, — відповіла Барбара на її німий докір, немов пропонуючи Дорі щось натомість.

—   Я дуже хотіла б мати    дітей.    Трьох, приміром. — сказала Дорі.

—   Три — гарне число.

—   Але мені страшно... Я не знаю, що робити... Я не знаю, що тепер робити...

Вона ж сама ще дитина, із співчуттям подумала Барбара; з нас трьох Дорі опинилась у найскрутнішому становищі. Дівчина сиділа, відвернувшись до вікна, її розпущене волосся прикривав шарф; як усі студентки, вона носила пальто з верблюжої вовни, нігті в неї були ненафарбовані й нерівні, — наче вона їх гризла.

—   Облиште думати про це. Заспокойтеся.

—   Так-так, — байдуже озвалася дівчина.

На серці в Барбари ставало все тяжче — ніби тіло її старіло з кожною хвилиною. їй ніколи не подобалось її власне тіло. У Дорі було незрівнянно  граціозніше, пропорційніше і модніше тіло,  її ж власне тіло дісталося їй від другого віку, повнокровного дев'ятнадцятого століття, коли пишну плоть вважали достоїнством. Барбара думала про свої вірші, такі легкі й іноді дуже витончені, вірші дівчини, в яких мерехтять неясні образи і  далекою луною перегукуються дивні рими, — адже, по суті, ці вірші повинні належати не їй, а Дорі. Вона не відповідала власним поезіям. І на наступному відрізку шосе, їдучи назустріч сумнівній меті, вона раптом з жахом збагнула, що слова не мають ніякого значення, нічого не має значення, крім тіла — людського тіла і тіл інших створінь та предметів. Що ще існувало?

Лише її власне тіло було достовірною реальністю її життя. В реальності існування Дорі, яка зіщулилась у кутку, теж не доводилося сумніватись, адже вони їхали, аби щось зробити з цим, зруйнувати цю реальність. Вона уявляла собі Марка, котрий у цей час був уже в Чікаго, на коктейлі; слова, мов бур'ян, проростають у нього в голові, а його дотепи так швидко проникають у свідомість інших людей, що в самій цій швидкості криється обман. їй здалося дивним, що вони з Марком об'єдналися проти Дорі, яка страждала тому, що була абсолютно реальна й беззахисна і ніколи не розтрачувала себе в словах.

Вони приїхали в Бостон і почали шукати потрібну вулицю. Барбара відчувала гнітючу незручність і намагалася не дивитись на дівчину. Вона голосно бурчала, поки вони кружляли по місту. Нарешті, згаявши на пошуки півгодини, вони знайшли те, що шукали. Це була невелика приватна клініка — похмура, сіра будівля. Барбара проїхала мимо, об'їхала квартал і вернулась.

—   Ану, тримайте себе в руках, — сказала вона, звертаючись до непорушного профілю Дорі. — Для мене це теж не пікнік.

Вона зупинила машину, і вони з Дорі попрямували до лікарні, яка, здавалось, була порожня та й весь квартал був порожній... Відчуваючи незрозумілий тягар на серці, Барбара запропонувала:

—   Давайте спочатку влаштуємося в готелі, щоб потім про це не думати.

Вона відвезла мовчазну дівчину в готель на бульварі й звеліла їй зачекати в номері, сказавши, що швидко   повернеться.   Дорі, немов під впливом наркотиків, втупилася в Барбару, яка годилась їй у матері — на мить ніж ними спалахнуло почуття товариськості, яке буває лише в матері з дочкою, — потім Барбара  вийшла з кімнати. Дорі залишилась сидіти на дуже легкому стільці — імітація під дерево й шкіру. її погляд втупився в бюро. Час від часу вона переводила очі на картину в рамі, що висіла над ліжком, — жінка в червоній вечірній сукні й чоловік у смокінгу милувались при місяці водоспадом. Так, не скидаючи пальта, дівчина просиділа досить довго. Вона відчувала, як у неї в стегні пульсує кров. Пульсуюче посіпування було таке сильне, що все її тіло ніби танцювало. Та вона не звертала на це уваги. Вона не знала, скільки пробула в цій кімнаті, — її розбудило ранкове світло. Кілька хвилин Дорі в паніці пригадувала, де вона і хто її сюди привіз. І відразу ж у неї виникла впевненість, — усе, якщо настав ранок, усе і мине. Значить, хтось потурбувався про неї, придумав, як улаштувати для неї все якнайкраще, і влаштував усе саме так.

І от вона стала третьою місіс Арбер, через місяць після смерті другої. Барбару знайшли на другому кінці міста в елегантному мотелі «Рай». На думку Марка, це був сміливий, цинічний жарт. Смерть Барбари сповнила його меланхолією, він почав пити і виливав свої почуття в слізній риториці, яка лякала й дратувала Дорі. Просторікування про «безмірну сміливість» Барбари нервували її. Друга місіс Арбер прийняла велику дозу снотворного і вмерла легко — у її серця просто не вистачило сили для її тіла. От і все. Однак це було ще не все, бо Марк і далі говорив про це.

— Вона зробила це заради дитини, щоб зберегти їй життя. Неймовірно, зовсім як у романах. — Тон він мав винуватий.

Вона вийшла за нього заміж і, на загальний подив, стала місіс Арбер. Навіть Марк був здивований. Сама Дорі не дуже здивувалася, бо мрійники готові до багато чого, в загальних рисах вона продумала й це, хоч і не вгадала, як усе відбудеться. Звісно ж, вона відрепетирувала самогубство другої місіс Арбер і її похорон уже рік тому, коли ще не могла нічого знати чи навіть передбачати, і тепер не дуже здивувалась. Життя, втягаючи її у свій круговорот, набуло рівних обрисів, стало безжальне, тьмяне, буденне. Вона залишилась мрійницею, хоч була тепер місіс Арбер. Зіпершись на кістляві лікті і нахилившись уперед, до вікна, вона сиділа на горищі за старим столом і дивилася на похмурий двір перед будинком та на людей, що проходили мимо. Дехто з них, думала вона, поглядає на будинок з насмішкуватим презирством.

У неї народилась дівчинка, Кароліна. Дорі весь час вовтузилася з нею, вона піклувалась і про хлопчиків; коледжу вона не змогла закінчити. Вечорами, коли всі діти врешті засинали, Марк іноді виходив з кабінету й читав їй уривки зі свого нового роману чи вірші покійної дружини. Дорі дивилась на нього невідривно, намагаючись вникнути в зміст. Любов прикувала її до Марка, та все ж вона не могла пов'язати свою любов саме з цим чоловіком, не могла осягнути її розумом.

Цієї весни Марка запрошували всюди. Він літав у Каліфорнію, де брав участь у розрекламованому симпозіумі разом із Джорджем Стейнером і Джеймсом Болдуїном, а Дорі залишалася вдома. Джефрі   лікувався у психіатра,  і  Дорі   доводилось   через    день возити його в Бостон. А до того ще й своя дитина і численні Маркові гості, які часто-густо приїздили без попередження і залишалися в них на тиждень. Вони пізно лягали, пізно вставали, пили, їли, сперечалися — це було саме те життя, яке мало стати і її життям, однак вона не могла пристосуватись до нього. їй здавалося, що її власна дитина була якимось чином пов'язана з колишньою Марковою дружиною, наче це була дитина тієї жінки, тільки залишена їй, Дорі, під опікування. Вона була вдячна долі за те, що народила дівчинку: адже жінки завжди були спільницями і розуміли одна одну.

В червні до них приїхали на тиждень двоє знайомих, і Дорі довелося для них готувати їжу. Це були довгі, худючі, сиві, дивакуваті молоді люди. Вони зненацька ставали нестерпно метушливими, або зухвалими й істерично дотепними, в їхній невимушеній поведінці було щось невловимо образливе, хоча Дорі ніяк не могла зрозуміти, що саме. Вони обидва були вегетаріанці й не терпіли, щоб хто-небудь їв у їхній присутності м'ясо. Якось під час пізнього обіду Дорі розплакалась, і їй довелося вийти з кімнати. Обидва гості, Марк і навіть діти були дуже незадоволені нею. Вона зійшла на горище й машинально сіла за стіл. Читати вірші Барбари Скотт була марна річ — вона їх не розуміла. Тепер вона була здатна тільки доглядати дочку й хлопчиків, готувати їжу, прибирати, роботи покупки і без кінця ставити машину в гараж... у неї не залишалося часу ходити, як інші, на тенісний корт чи їздити з Марком у Нью-Йорк... А її оточували люди, життя котрих заповняли слова, — і вона перестала розуміти їх. У неї появилося дивне відчуття, що її обдурили, вбили в ній щось, наче того дня їй все-таки зробили аборт і щось-знищили в ній назавжди.

Через якийсь час Марк зійшов до неї. Вона чула, як він піднімався сходами, чула його тяжке дихання.

—   Ось де ти! — сказав він, і його великі м'ясисті руки обхопили її, він видихнув їй в обличчя свою підігріту вином любов. — Моя люба, моя красуня, — повторював він.

Зрештою, він таки любив її, любов була справжня, і його руки були справжні, та й вона все ще любила його, хоч і забула значення цього слова.

—   Адже ти спустишся зараз униз і вибачишся? — м'яко промовив він. — Ти прикро вразила їх, і я не можу цього так залишити. Ти ж знаєш, як мені ненависна сама ідея розриву.

Вона знову безпомічно заплакала, подумавши про те, що вона комусь завдала прикрощів, саме вона, та дівчина, яка сидить тепер за старим столом на чужому горищі, вона, а не інша жінка, яка змогла б віднести до себе слова цього чоловіка. Дорі залишилася така, як і раніше, — це була правда її життя, кінцева істина, незаперечна для неї назавжди.

Джон Чівер

АНГЕЛ НА МОСТУ

Американська новела /

пер. з англ. – К.: Дніпро, 1976. –

С. 422-430.

Переклав Іван Лещенко.

Ви, напевне, бачили мою матінку на ковзанці в Рокфеллер-центрі, де вона весело кружляє на льоду, незважаючи на свої сімдесят вісім років. Вона ще на диво моторна, як на свій вік. З червоною стрічкою в сивому волоссі, в коротенькій оксамитовій спідничці — теж яскраво червоній, в окулярах і в штанцях кольору тіла вона хвацько витанцьовує з тренером ковзанки. А я ніяк не можу змиритися! Взимку намагаюся бути щонайдалі від Рокфеллер-центру, й ніхто не затягне мене до ресторації, що дивиться вікнами на ту ковзанку. Якось, коли я проходив мимо, один тип ухопив мене за руку й, показуючи пальцем на мою матінку, зареготав: «А погляньте лишень на ту божевільну стару!» Мені стало чомусь її дуже шкода. Хоч і варт було радіти та дякувати богу, що матінка сяк-так розважається й не вимагає від мене ніяких турбот. І все ж як мені хотілося, щоб вона вигадала собі іншу, не таку сумнівну розвагу! Тому, коли бачу статечну матрону, що граційно нахиляється над вазою з хризантемами або розливає чай у вітальні, у мене перед очима відразу постає матінка. Вирядившись, як гардеробниця в нічному клубі, вона кружляє по кризі в обіймах платного партнера — і це в самому центрі велетенського міста, третього в світі!

Фігурному катанню матінка навчилася ще в Сент-Ботольфсі, невеличкому містечку Нової Англії, звідки ми родом. Отож, мабуть, ця її Пристрасть — всього-на-всього ознака прихильності до минулого. Адже з кожним роком вона все дужче сумує за далеким світом своєї юності. Здоров'я у неї просто залізне, проте будь-які новації вона тепер ледве терпить. Якось я повіз її в гості до родичів у Толедо. Приїхали ми на нью-йоркський аеропорт. Зал для пасажирів під велетенським склепінням, світло реклам, оглушлива музика, що гамувала сльози й зойки прощання, — все те справило на мою матінку вельми гнітюче враження, а сам аеропорт, так не схожий на залізничну станцію в Сент-Ботольфсі, видався їй непоказним і зовсім не цікавим.

Політ відклали, і нам довелося просидіти ще цілу годину. Я глянув на матінку: вона раптом спала з лиця і постаріла. Через півгодини їй стало важко дихати. Приклавши до грудей руку з розчепіреними пальцями, вона час від часу поривчасто хапала повітря, ніби їй було дуже боляче. Обличчя в неї почервоніло і взялося плямами. Я вдав, що нічого не бачу. Але ось оголосили посадку, й матінка загукала: «Вези мене додому! Як помирати, то на. землі!» Я здав квитка й повіз матінку додому, в її мешкання, а про той напад нікому не сказав. Проте примхливий, чи, скоріше, неврастенічний, страх перед катастрофою, що пойняв мою матінку, з ясував мені дуже багато: я побачив, як з кожним роком збільшується кількість небезпек, що чигають на неї: скільки їх з'явилося, отих підводних рифів, отих хижих звірів, що тільки її підстерігають її в засідці! Які несподівані ті шляхи, що їй доводиться обирати тепер, коли світ розгортається дедалі ширше й стає все складніший та незбагненніший для неї!

Мені тоді  часто   доводилося  літати.   Справи    вимагали   моєї присутності то в Римі, то в Нью-Йорку, то в Сан-Франціско,   то в Лос-Анжелесі, і я  чи не щомісяця   перелітав   з одного   міста в інше. Літати мені подобалось. Я любив милуватися феєричним світінням у високості. Любив мчати  з заходу на схід і стежити з вікна, як ніч простує континентом. Уявляю собі, як після вечері миють посуд нью-йоркські господарки, коли мій годинник показує четверту  за каліфорнійським часом,  а наша стюардеса   ось   уже вдруге пропонує охочим джин, коктейль   або віскі.   Під   кінець польоту стає душно. Всі стомилися. Золота нитка в оббивці крісла раптом починає муляти, і вам здається, що про вас забули, отож ви ридаєте,   наче дитя:  вам все осоружне, все  чуже.   Звичайно, з деким із пасажирів ви познайомилися, серед них є  й приємні співрозмовники,  і   набридливі  балакуни.     Одначе    які   нікчемні й непотрібні справи, що примушують нас ширяти над землею! Он та стара мчить через Північний полюс до Парижа, щоб подарувати своїй сестрі миску телячого холодцю. А її сусід, комівояжер, рекламує синтетичні устілки.

Одного разу, коли я летів на захід (Скелясті гори вже лишилися позаду, але до Лос-Анжелеса ще була ціла година, ми зависли  в такій високості, що втратили вже навіть    уяву    про рідну землю), я раптом побачив    унизу    слабеньке   мерехтіння,   разок вогнів,   схожих на прибережні ліхтарі. У тих широтах жодного берега й близько не було, і я розумів, що ніколи й не дізнаюся, що означала ота примара вогнів — чи то межу  пустелі, чи звивистий шлях у горах... Але з такої височини й на такій скаженій швидкості те мерехтіння, здавалося, свідчило про мою приналежність до світу мертвого, підкреслювало мій вік,  мою неспроможність зрозуміти те, що відбувається в мене перед очима. Я ніби опинився зненацька десь посеред потоку, до далеких берегів якого, може, колись  дістануться лише мої діти, — і мені було  чомусь навіть приємно від того.

Отож я любив літати, й тривога, що пойняла тоді мою матінку, була дивною для мене. Це ж бо моєму старшому братові, її первістку й улюбленцеві, перейде в спадок її настирність, її столове срібло і впертість, а також — до певної міри — її ексцентрична вдача. Одного вечора мій брат — а ми вже майже рік з ним не бачились — зателефонував мені й напросився на вечерю. Я охоче погодився. О пів на восьму він подзвонив знов: мовляв, жде внизу (а ми живемо на одинадцятому поверсі) й просить мене спуститися. Я думав, брат хоче повідомити мені щось особливе, та, щойно ми зустрілися, він попрямував до ліфта. Коли за ним клацнули дверцята, я помітив ті самі напади жаху, що і в матінки в аеропорту. Лоб йому зросив холодний піт, він важко дихав, ніби після довгого бігу.

—   Тобі погано? — запитав я.

—   Боюся ліфта, — похмуро признався він.

—   Чого це?

—   Аби часом будинок не впав.

Я засміявся, і це, мабуть, було жорстоко з мого боку. Та вже надто смішною здалася мені картина, що несподівано постала перед очима: нью-йоркські хмарочоси, мов кеглі, з гуркотом валяться один на одного! Справа в тому, що взаємна заздрість давно псувала наші стосунки, бо я чомусь вважав, що брат і заробляє більше, й живе краще. І хоч як боляче було бачити його в такому стані — пригніченого, нещасного, приємне почуття зверхності залоскотало мені серце. Здавалось, у таємному змаганні, що виявляло сутність наших взаємин, я раптом обійшов його. Він — старший, материн любимчик, та, бачачи, як він задихається в ліфті, я думав про нього лиш одне: «Адже це мій нещасний братик, геть змучений турботами й тривогами». Перше ніж зайти до кімнати, він зупинився перевести дух. Цей жах, як виявилося, переслідував його вже понад рік. Брат ходив до психіатра. Та ніякої користі це не дало. Щойно вийшов з ліфта, як усе наче рукою зняло, хоч я й помітив, що він намагається триматись подалі від вікна. А коли брат уже зібрався додому, я з цікавості провів його до сходів. Ліфт спинився на нашому поверсі,  а він обернувся до  мене й сказав:

—   Мабуть, доведеться спускатися пішки...

Ми полічили з ним усі одинадцять поверхів. Брат не відривав руки від поручнів. Попрощавшись з ним унизу, я злетів нагору ліфтом і розповів дружині про братів «коник».

—   Йому здається, що будинок може впасти.

Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам оте боягузтво здавалося смішним.

Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, де він служив, бо вона переїхала в нове приміщення — на п'ятдесят другий поверх. Як він пояснив те, мені не відомо. Ходив без роботи цілих півроку, поки вдалося підшукати місце в конторі, що містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив його на перехресті Медісон-авеню й П'ятдесят дев'ятої вулиці. Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом, поки спалахне зелене світло. А я подумав: «Скільки їх тут, отих диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, яку треба перейти, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом таксі, — ангелом смерті!» На землі брат почував себе цілком спокійно. Якось ми всією родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть веселий, і я його ні про що не розпитував. В неділю по обіді ми повернулися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа Вашінгтона, я раптом побачив над містом чорну грозову хмару. Коли виїхав на міст, дужий порив вітру кинув машину вбік, і я ледве втримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами. А на середині я зненацька відчув, що він повільно осідає. Я не міг сумніватися в міцності мосту й водночас боявся, що за якусь мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю недільну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку. Ноги похололи, і я, певно, не загальмував би в потрібну мить. Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І в мене, як ото буває при підвищенні тиску, потемніло в очах.

Страх має великі очі, й, коли він сягає апогею, десь глибоко в душі чи в тілі— не знаю напевно — у нас раптом відкривається приховане джерело, що з нього ми п'ємо снагу для опору. Так само й тепер, коли ми подолали середину мосту, страх мій почав гамуватися. Дружина та діти милувалися грозою і, очевидно, нічого не помітили. А я навіть не знав, чого злякався дужче, — чи того, що міст западеться, чи щоб вони не помітили, як мені лячно.

Я почав пригадувати всі події минулої доби: може, якийсь випадок, розмова чи сутичка дали поштовх моєму страхові, навіяли похмуру думку, ніби порив вітру здатен перекинути або зруйнувати міст? Ба ні, ми чудово погуляли, й моя напружена пам'ять не могла відшукати чогось такого, що дало б привід для цієї хворобливої тривоги.

На тому самому тижні мені треба було їхати в Олбані. Видався ясний тихий день. Та згадка про недавній страх була ще надто свіжа, і я поїхав манівцями, аби тільки не попасти на міст. Проте біля Трої таки трапився невеличкий місток, і я перескочив його без хвилювання. Мені довелося плутати миль п'ятнадцять, щоб уникнути наступної перепони!

Повертався я також манівцями, а наступного ранку пішов до лікаря й сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:

—   Боїтеся мостів! Та візьміть себе в руки!

—   Мабуть, це у нас спадкове,— пояснив я. — Моя мати, приміром, боїться літаків, а брат — ліфтів.

—   Вашій матінці понад сімдесят, — відповів лікар. — Це одна з небагатьох цікавих жінок, що їх мені випадало зустрічати. Не спихайте свої гріхи на неї. Будьте чоловіком, от і все.

Отож нічого порадити він не міг, і я попросив у нього адресу лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що я лише згайную час, хоч і дав мені одну адресу. Але й той лікар заявив, що мій страх — усього-на-всього свідчення якоїсь непевної тривоги і для з'ясування її треба пройти весь курс психоаналізу. Однак у мене не було ні часу, ні грошей, а головне — віри в ту шарлатанську науку. І я відповів, що вже якось сам подолаю свій страх.

Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою. Проте, як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всяке траплялося: й гіркі знегоди, й напади безмежного щастя. Та невже отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства?

Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили керують моєю долею, й вирішив прислухатись до поради лікаря та взяти себе в руки.

Але через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайд, в аеропорт. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній машині. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши в аеропорт, замовив каву, але руки так тремтіли, що розхлюпав її на стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, весело провів нічку. Не казати ж йому, що я ліг дуже рано, після цілком тверезого дня, але боюся мостів!

Того самого дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим, узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути не міг. За вікном повільно крутилася, освітлена прожектором, статуя дівчини — реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі прожектор вимкнули, та невгомонна статуя й далі рипіла. Я ні разу не бачив, щоб вона зупинялась, а тієї ночі, лежачи без сну, все думав: коли ж її змащують та миють? Я навіть співчував їй — адже й вона, як і я, не знала спокою.

Я почав думати, чи є в неї рідня. Може, її мати виступає на естраді, а батько давно махнув на все рукою й сумно водить автобус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я бачив, як з нього вивели п'яну жінку в ротонді з соболя й посадовили в машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся та картина чомусь навіювала тривогу — яскраве світло, що лилося крізь розчахнуті двері, пізня, передранкова  пора й ця п'яна жінка із своїм  стурбованим  супутником...   Звідкись узялися  дві   машини й, скреготнувши гальмами,  стали   під моїм   вікном.   Із   кожної вискочило по троє й заходилися дубасити одне одного. Мені здавалось, що я чую, як тріщать кістки. Щойно   з'явилося   зелене світло, вони  знову скочили в машини й помчали геть.  Як і оте загадкове мерехтіння, побачене мною з літака, ця бійка, мабуть, свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари й жорстокість.  Я раптом пригадав, що в четвер мушу їхати до Сан-Франціско  й що  доведеться долати міст із  боку Берклі, де мене чекають на сніданок. «Візьму таксі туди й назад, — вирішив я, — а машину залишу в готельному гаражі». Знов і знов.. я вмовляв  себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби   міст   може запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевого збочення? Жив без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому й причина? О третій ранку, стоячи біля вікна, що виходило на Західний бульвар, я зрозумів: отой страх перед мостами — усього-на-всього форма, в яку виливається мій прихований страх перед дійсністю. Дивно! Я без будь-якої підозри проїжджав передмістя Толедо й Клівленда, обминав велетенські щити з рекламою «польських сосисок», автомобільні кладовища й павільйони, де продають бутерброди з котлетою, і навіть оті одноманітні блоки сучасної архітектури. Я вдавав, ніби недільна прогулянка Голлівудським бульваром дає мені справжню насолоду. Я спокійно милувався барвами призахідного неба на бульварі Дохені та рядами розпатланих експатріанток — пальм, що нагадували велетенські мітли. Я не заперечував краси Дулута й Іст-Сенеки — адже, коли проскакуєш ці містечка, не роздивляєшся довкола! Я мирився з вибоїнами, що трапляються на дорозі між Сан-Франціско й Пало-Альто. Так само терпляче зносив Сан-Педро й узбережжя. І тільки єдиним виявом проти невпорядкованості світу був у мені отой страх перед високими мостами! А все через те, що я ненавиджу й наші сучасні автостради, й павільйони з котлетами. Заморські пальми й одноманітність осель мільйонів людей пригнічують мене до краю. Тріскуча музика в наших експресах крає душу. Я терпіти не можу раптових змін краєвиду. Невлаштованість друзів і їх пияцтво лякають мене, я впадаю у відчай від численних афер, що затіваються повсюдно. І чомусь так сталося, що всю зненависть до свого оточення я відчув саме тоді, коли перебував якраз на середині мосту, і в мене з'явилася туга за іншим світом — ясним і простим, що виграє всіма барвами веселки.

Але я не в силі змінити вигляд Західного бульвару. А поки він лишатиметься таким, не зможу вести машину через міст над затокою Сан-Франціско. Як же мені бути? Повернутися в Сент-Ботольфс, одягти старомодний піджак і пограти у крібедж із пожежниками? В моєму рідному місті тільки один міст, та й річка така, що грудкою можна перекинути.

Я прийшов додому в суботу. Застав дочку, що приїхала на вихідний зі школи. В неділю вранці вона просила мене відвезти її в Джерсі. їй хотілося послухати відправу, що починалася о дев'ятій. Ми вирушили о сьомій. Всю дорогу розмовляли, сміялися і навіть не помітили, як опинилися перед мостом Джорджа Вашінгтона. Я вже проїхав по ньому кілька метрів, зовсім забувши про свою хворобу. Коли раптом усе почалося: знов ноги затерпли, не стало чим дихати, потемніло в очах. Я намагався не показувати виду і якимось дивом проскочив міст. Та почував себе геть знесиленим. Дочка, здається, нічого й не помітила. Я довіз її до школи, цмокнув у щічку й поїхав.

Вертатися на міст було годі й думати, отож я вирішив зробити гак на північ, дістатися до Найчку, а там перескочити Гудзон через  місток Таппан Зі. Він,  як мені   здавалося,   був   не такий стрімкий і краще тримався землі, ніж інші мости. Я рушив уздовж західного  берега Гудзону, бульваром, і  мені   скортіло   подихати повітрям. Я  поопускав усі  шибки   в машині.   Мені   покращало. Проте ненадовго. Потроху знову почав втрачати почуття реальності. Дорога й машина здавалися привидами. Я пригадав, що десь поблизу живуть мої знайомі. «Може, заїхати та перехилити чарку для хоробрості?»  Та була ще тільки десята й не хотілося набридати людям такої ранньої пори. «Може, полегшає, коли здибаю кого та перемовлюсь словом?» Я зупинився біля бензоколонки, взяв кілька літрів  пального, проте механік  був надто сонний і мовчазний....

Я вже наближався до мосту ,й мізкував, як же мені бути, якщо не вдасться переїхати. Зрештою, можна зателефонувати дружині: хай пришле кого-небудь; але я не хотів показувати їй свою слабкість і тим самим похитнути підвалини родинного щастя. Можна зателефонувати в гараж — хай вишлють водія... або просто кинути машину й діждатися, поки відчиняться бари й кафе. Та, на лихо, в мене не залишилося й цента, все віддав за пальне. Отож робити нічого, і я хоробро рушив на міст.

Всі ознаки страху відразу дали себе знати: в легенях не зосталося духу, ніби його хто вибив кулаком. Машина метлялась,  і я вже не міг утримати ні її, ні себе. Все ж таки якось пощастило вирівняти її й поставити на узбочині.  Страшенна туга   пойняла мене.  Якби я страждав від кохання чи від хвороби,  хай навіть напився, як чіп, то й тоді не був би такий нещасний. Я пригадав братове обличчя в ліфті — жовте, зрошене холодним потом. Пригадав матір, її червону спідничку та манірно виставлену  ніжку, коли вона вихилялася в обіймах тренера, й мені здалося, що всі ми, наша трійця, — дивні персонажі з якоїсь плаксивої трагедії, що всі знегоди зігнули нас й зробили відщепенцями. Атож, життя моє не вдалося, і ніщо з того, що я колись цінував, уже не вернеться — ні юнача хоробрість,   ні  радість   буття,   ні  інтуїтивна здатність обертатися в цьому світі. Все кануло в безвість, і доведеться кінчати десь у міській лікарні, в палаті для божевільних, де я репетуватиму, що валяться мости скрізь і всюди, в усьому світі.

Раптом до машини  підійшла    дівчина,    відчинила    дверцята і всілася на сидіння поруч мене.

— Навіть не думала, що хтось зупинить машину на мосту! —сказала вона.

В руках у неї був фібровий   чемоданчик  і — не   вгадаєте! маленька арфа, загорнена у вилинялу клейонку. Її пряме, солом'яного кольору волосся  було   гарно   зачесане й спадало на смагляві плечі.   Обличчя — кругле,   ніжне,   веселе.

— Добираєтесь на попутних?

-  А це безпечно для такої красуні?

— Цілком. 

—   Ви багато мандруєте?

—   Весь час. Я ходжу від одного   кафе   до іншого   зі своєю арфою...

—   Що ж ви там граєте?

—   Співаю пісень. Переважно народних...

Я приніс коханій курочку

без кісток, без кісток...

Розповів я любці казочку

без кінця, без кінця...

І зоставив їй немовлятонько —

ой-ля-ля, ой-ля-ля...

Вона співала мені всю дорогу, й міст несподівано виявився міцним та гарним, а води Гудзону — тихими й лагідними. Вернулось усе — і юнача хоробрість, і здоров'я, і впевненість у собі! На тому березі вона подякувала й вийшла з машини. Я запропонував відвезти, куди їй треба, та вона тільки війнула зачіскою й пішла. Я рушив далі, в чудовий, прекрасний світ, що відродився з попелу. Коли діставсь додому, то ледве втримався, щоб не зателефонувати братові й не сказати: «А може, під ліфтом теж стоїть ангел?» Я так і зробив би, коли б не арфи, яка і в нього викликала б підозру, що в мене не всі дома...

Відтоді я твердо вірю, що ласкава доля завжди зарадить мені в біді, хоч я, щоб не спокушати її, все-таки обминаю міст Джор-джа Вашінгтона. Зате такі, як Тріборо й Тапанн Зі, проскакую без вагань. Брат мій, як і перше, боїться ліфтів, а матінка, дарма що в неї не згинаються коліна, все витанцьовує на льоду.

Трумен Капоте

ДІТИ В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Пер. з англ. Мар Пінчевський. –

Американська новела. – К.: Дніпро. С. 302-318.

 Ендрю Ліндону присвячую

Вчора вечірній автобус переїхав міс Боббіт. Я навіть не знаю, що в  таких  випадках кажуть:  зрештою,  їй було   тільки   десять років; одне я можу сказати напевно в нашому містечку ніхто її не забуде. Хоча б уже тому, що міс  Боббіт була не така, як усі,ми це  побачили відразу,  як тільки вона  у  нас з'явилася. А з'явилась вона рік тому, приїхала із своєю матір'ю тим самим вечірнім міжміським з Мобіла. Ми саме  святкували день народження  мого двоюрідного брата  Біллі  Боба,  і майже   всі хлопці й дівчата з нашого містечка зібрались у нас. Ми сиділи розморені на веранді хто з фруктовим морозивом, хто з шоколадним кексом,  коли цей  автобус вимчав у хмарі куряви з-за  Могильного повороту.  Того літа не випало жодного дощу;  скрізь і на всьому лежав іржавий порох, і знята машиною курява, бувало, годинами висіла   в нерухомому повітрі   над  шляхом. Тітка Ел присягалась якщо  найближчим   часом шлях  не   заасфальтують,  пере беруся, мовляв, на узбережжя;    але   ми   чули   це   від   неї   вже не один рік.

Отож, ми мліли на веранді, й морозиво тануло на блюдцях, і тільки-но я, пригадую, подумав: «От би зараз сталося щось незвичайне»,як воно сталося: з хмари рудої дорожньої куряви вийшла міс Боббіт. Тендітна дівчинка в чепурному накрохмаленому платтячку, вона крокувала no-дорослому манірно, однією рукою впершись у бік, а на другій несучи старомодну парасольку. За нею шкандибала її мати сутула розпатлана жінка із згаслими очима й голодною посмішкою. Вона тягла дві картонні валізи й патефон.

Ми всі на веранді просто заніміли — над нами в цю мить задзижчав осиний рій, але ніхто з дівчат і бровою не здвигнув, хоч за інших обставин вони зняли б страшенний ґвалт. Усі зачаровано дивились на міс Боббіт та її матір, які саме підійшли до хвіртки.

Перепрошую,гукнула міс Боббіт, і голос її, по-дитячому ніжний і no-дорослому мелодійний, можна було б порівняти з гарною шовковою стрічкою, а вимову, чітку і чисту,з вимовою кінозірки чи вчительки,ми б хотіли поговорити з крімось із дорослих.

Це, звичайно, стосувалося тітки Ел, а до певної міри й мене. Але Біллі Боб і решта хлопців, хоч жодному з них не сповнилося й чотирнадцяти, потяглися до хвіртки слідом за нами. Очі в них були такі круглі, наче вони зроду ще не бачили дівчат. А втім, такої, як міс Боббіт, вони й справді не бачили. Як зауважила потім тітка Ел, — де це чувано, щоб отаке мале мазалося? Уста в неї були яскраво-оранжеві, волосся рожеве й кучеряве, як театральна перука, підмальовані очі мали не по-дитячому досвідчений вираз. А проте вона була сповнена гідності тієї особливої гідності, яка нерідко притаманна сухорлявим леді, і, головне, вона по-чоловічому прямо дивилася людям у вічі.

1       — Мене звуть міс Ділі Джейн Боббіт міс Боббіт з Мемфіса, штат Теннессі,урочисто виголосила вона.

Хлопці повтуплювались очима собі під ноги, а на веранді голосно пирснула Кора Маккол, тодішня пасія Біллі Боба, і решта дівчат зайшлася дзвінким сміхом.

Сільські діти,промовила міс Боббіт з поблажливою посмішкою й картинно крутнула на пальці парасолькою.Ми з матір'ю,тут її непоказна супутниця рвучко кивнула головою, мовляв, ідеться про неї,ми з матір'ю найняли тут помешкання. Ми були б вам вельми вдячні, якби ви допомогли нам знайти той будинок. Він належить місіс Сойєр.

А чого ж не допомогти,— озвалася тітка Ел.— Ось він, той будинок,через дорогу.

Місіс Сойєр тримала єдиний у нашому містечку пансіон високий, старий, похмурий будинок, дах якого був утиканий щонайменше двадцятьма громовідводами,місіс Сойєр під час грози просто помирала зі страху.

Зробившись червоним,  як яблуко, Біллі  Боб раптом випалив:

Даруйте, мем, але сьогодні така спека і, так би мовити, таке інше, то, може, завітали б до нас, перепочили б з дороги, скуштували нашого морозива?

І тітка Ел підхопила авжеж, мовляв, ласкаво просимо, але міс Боббіт похитала головою:

Щире вам мерсі, але я морозива не вживаю, бо від нього повніють.І попростувала через дорогу, а її мати слідом за нею, тягнучи валізи по курній землі. Пройшовши кілька кроків, міс Боббіт, однак, зупинилась і обернулась. Обличчя її споважніло, золотаві, як соняшники, очі потемніли, й вона трохи скосила їх, неначе пригадуючи завчений напам'ять вірш.— У моєї матері розлад мови, тож я змушена говорити за неї,швидко проказала вона й тяжко зітхнула.Моя мати першокласна кравчиня; вона шила для дам з вищого товариства Мемфіса, Тахасса та багатьох інших уславлених міст. Я певна, ви звернули увагу на моє плаття й гідно оцінили його. Кожен стібок у ньому зроблений руками моєї матері. Мати може скопіювати будь-який фасон, а нещодавно журнал «Порадник господарки» відзначив її премією в розмірі двадцяти п'яти доларів. Моя мати, крім того, майстерно плете спицями й гачком, а також вишиває й мережить. Якщо вам треба щось пошити, будь ласка, звертайтеся до моєї матері. І перекажіть це, будь ласка, своїм друзям і родичам. Дякую.

По тому вона пішла, шурхочучи своїм накрохмаленим платтячком.

Кора Маккол і решта дівчат скисли й спохмурніли. З того, як то одна, то друга смикала себе за косу, видно було, що настрій їм  геть зіпсовано.

Я міс Боббіт,скривившись, передражнила Кора.А я принцеса Єлизавета, ось я хто, ха-ха-ха! 1 те плаття на ній,— сказала Кора,то просто накрохмалена ганчірка. Я особисто замовляю всі свої плаття з Атланти, а ще в мене є пара черевичків з Нью-Йорка, а срібну каблучку з бірюзою мені привезли аж із Мехіко-сіті, із самої Мексіки.

Тітка Ел покартала дівчат — мовляв, не можна так лихословити про таку саму дитину, як ви, та ще й нетутешню, але дівчата вже навперебій верзли казна-що, і дехто з хлопців — отих дурніших, які самі мали б ходити в спідницях,— підтакував їм і добалакався до такого, що тітка Ел спаленіла й гримнула:

Ану цить мені, бо зараз же всіх розжену та ще й батькам поскаржуся!

Але вона не встигла виконати своєї погрози, бо в цю мить на веранді будинку Сойерів з'явилася міс Боббіт у новому і вже зовсім дивовижному вбранні.

Поки дівчата перетирали на зубах міс Боббіт, Біллі Боб, Прі-чер Стар та інші старші хлопці сиділи мовчки, не зводячи затуманених, замріяних очей з будинку, в якому вона зникла. Тепер же вони посхоплювались і, мов сновиди, посунули до хвіртки. Кора Маккол зневажливо пирхнула й відкопилила губу, але решта гостей, і я з ними, попідводилась і вмостилася на сходах веранди.

Міс Боббіт не звертала на нас ніякісінької уваги. В сойєрівському саду темно від шовковиць, і, крім шипшини й трави, під ними нічого більше не росте. Іноді після дощу шипшина духмяніє так, що аж у нашому домі чути. А посеред двору там стоїть сонячний годинник місіс Сойєр спорудила його в 1912 році над тим місцем, де закопала свого улюбленого бостонського бульдога Сонечка. Пес подох після того, як вихлебтав відерце фарби. Отож, міс Боббіт з патефоном на руках величною ходою зійшла з веранди, поставила патефон на сонячний годинник, покрутила ручку й пустила пластинку вальс із «Графа Люксембурга». На той час уже завечоріло, настала година світлячків, коли в повітрі розливається синява і птахи, збиваючись у зграйки, стрілами влітають у крони дерев. Перед грозою листя й квіти немовби яскравішають і випромінюють власне світло; отак і міс Боббіт у коротенькій, схожій на пушок, білій спідничці, з блискотливою стрічкою із золотої парчі у волоссі, здавалось, уся світилась у темряві, що огортала її. Вигнувши над головою руки з пониклими, мов лілії, пальцями, вона стала навшпиньки й простояла так досить довго; і тітка Ел сказала: «Ти ба, яка розумниця!» Потім дівчинка почала кружляти під музику, коло за колом, коло за колом, аж тітка Ел сказала:  «Ой, у мене вже голова обертом іде!» Зупинялася міс Боббіт тільки для того, щоб завести патефон.

Уже й місяць закотився за гору, й віддзвеніли дзвіночки, що скликали дітлахів  на вечерю, і всі хлопці   й дівчата розійшлися по домах, і розтулив свої пелюстки нічний ірис, а міс Боббіт усе кружляла й кружляла дзиґою в темряві.

Потім ми кілька днів не бачили її, зате до нас. почав учащати Прічер Стар. Він приходив уранці, а додому йшов тільки увечері.

Прічер худий, як тріска, хлопчина з буйною копицею рудого волосся. В нього одинадцятеро братів і сестер, але навіть вони його бояться — вдача в нього люта, і все містечко знає, що його, краще не зачіпати, бо, завівшись, він за себе не відповідає; четвертого липня минулого року Прічер так віддухопелив Оллі Овертона, що того довелося везти до лікарні в Пенсаколу, а іншого разу він спересердя відкусив мулові піввуха — відкусив, пожував і виплюнув. Поки Біллі Боб не роздався в плечах, не убрався в силу, Прічер і над ним збиткувався, як міг: то накидає йому реп'яхів за комір, то утре перцю в очі, то пошматує шкільні зошити. Але тепер вони просто нерозлийвода і поводяться, і говорять, і думають однаково, а іноді зникають разом на кілька днів і вештаються бозна-де.

Але в ті дні, коли міс Боббіт не виходила, вони весь час крутилися перед її домом то стріляли з рогаток по горобцях, що сідали на телефонні стовпи, то горлали пісні під гаванську гітару Біллі Боба:

Напиши, що кохаєш.

Мені почерк твій сниться.

Напиши на адресу:

Бірмінгемська в'язниця.

Горлали вони несамовито; дядько Біллі Боб — він у нас окружний суддя запевняв, що чує їх аж у будинку правосуддя. Але міс Боббіт їх не чула, а якщо й чула, то взнаки не давала жодного разу не показувалася в дверях. ,

А потім місіс Сойєр прийшла до нас позичити чашку цукру   | й наторохтіла всякої всячини про своїх нових пожильців.

Чуєте,— казала вона, округлюючи блискучі, як у курки, очиці,татечко їхній, виявляється, шахрай, атож, атож, дівчинка сама мені розповіла. І хоч би тобі почервоніла ніякого сорому! Каже, мій татечко найкращий у світі й співає він так, що будь-якого співака в штаті Теннессі за пояс заткне. Ну, тут я питаю, золотко, питаю, а де ж він, твій татко? А вона, і оком не змигнувши, відповідає, він, каже, відбуває тюремне ув'язнення й останнім часом чомусь не пише. Я як почула, в мене руки-ноги похололи, їй-богу! Еге, міркую, тато в тебе шахрай, а мати хто? Не інакше, як чужоземка якась: весь час мовчить, наче в рот води набрала, а іноді по очах її бачу не розуміє, що їй люди кажуть. До того ж, чуєте, вони їдять усе сире. Сирі яйця, сиру ріпу, сиру моркву. А м'яса в рот не беруть. Мала мені каже, це, мовляв, для здоров'я корисно. Корисно, аякже! Через оту сирість вона, видно, й застудилася з вівторка лежить у ліжку в гарячці.

Того самого дня тітка Ел, вийшовши полити свої троянди, побачила, що вони зникли. То були якісь особливі троянди, що призначалися для виставки квітів у Мобілі, тож, природно, тітка Ел осатаніла. Зателефонувала шерифові й кричить у трубку:

— Ану,  шерифе,  негайно їдьте сюди. Хтось позрізав усі мої «Леді Енн». А я ж ті квіточки з ранньої весни плекала, серце й j душу в них вкладала!

Коли шерифова машина зупинилася перед нашим домом, усі сусіди повиходили на веранди, а місіс Сойєр навіть перескочила вулицю  до  нашої  хвіртки.  Обличчя   в  неї  було  біле але   від кольдкрему.

Тьху ти, господи,сказала вона, страшенно розчарована тим, що у нас ніхто нікого не зарізав,тьху ти, господи, та звідки ви взяли, що ваші троянди вкрадено? Біллі Боб приніс їх до мене власною персоною й попросив вручити отій малій Боббіт.

Тітка Ел зціпила зуби, мовчки підійшла до персикового дерева, зрізала добрячу гілляку й рушила вулицею, рикаючи: «Ну, Біллі Боб! Ну, Біллі Боб!» Вона знайшла його в гаражі у Літуна Біллі Боб з Прічером спостерігали, як Літун розбирає мотор. Без зайвих слів тітка Ел ухопила хлопця за чуба й потягла додому, шмагаючи дорогою так, що тільки гілляка свистіла. Але змусити його вибачитися чи, тим більше, заплакати,так і не змогла. Коли тітка Ел нарешті випустила його, він забіг за будинок, видряпався на височенне горіхове дерево й забожився, що довіку з нього не злізе. Вже батько його повернувся з роботи, вже й вечеряти час, а він сидить собі на дереві. Батько з вікна гукає йому: «Синку, ми на тебе більше не сердимося, злазь, вечеря холоне!» Але Біллі Боб наче й не чує. Тоді вже тітка Ел підходить до дерева, притуляється до стовбура й каже голоском ніжним, як перший промінчик світанку: «Вибач, синку, я й сама знаю, що перестаралась. А вечеря сьогодні така смачна, синку,—і картопляний салат, і варена шинка, і фаршировані яйця...» — «Відчепися,— відповідає Біллі Боб,— не треба мені твоєї вечері, я тебе ненавиджу, очі б мої тебе не бачили». Тут його батько каже: «Не можна так з матір'ю розмовляти»,а тітка Ел, ясна річ, починає плакати. Стоїть під деревом, ллє сльози, подолом  утирається й примовляє: «Я ж тебе люблю, синку... Через те й шмагаю... Якби не любила, то й не била б...» Тут листя горіха зашелестіло, Біллі Боб повільно сповз додолу, і тітка Ел, скуйовдивши йому чуба, пригорнула його до себе. «Ну, мамо,— пробубонів він.Ну, мамо...»

Після вечері Біллі Боб прийшов до моєї кімнати й кинувся на ліжко у мене в ногах. Від нього пахло чимось кислим і солодким, від хлопців завжди так пахне, і мені стало страшенно шкода його, він був зовсім зажурений, навіть очі приплющив од зажури.

Адже ж так заведено, хворим людям завжди посилають квіти,проказав він, і то цілком слушно. І тут ми почули патефон, далеку мелодію вальсу, і нічний метелик залетів у вікно, линучи в повітрі плавно й легко, як звуки музики. Вже стемніло, і ми не бачили, чи танцює міс Боббіт. Біллі Боб смикнувся на ліжку, немов од болю,— неначе в ньому розпрямилась якась пружина; але обличчя його раптом проясніло, й запухлі хлоп'ячі очі заяскрілись.

Яка вона гарна,прошепотів він.Я й не знав, що такі на світі бувають. Ет, чого там я б задля неї не тільки тут у Китаї всі троянди пообривав.

Прічер теж ладен був пообривати всі троянди в Китаї. Він уклепався так само, як Біллі Боб. Але міс Боббіт не помічала їх. Єдине, чого ми від неї сподобилися,— це одержали записку на ім'я тітки Ел з подякою за троянди. День по дню вона просиджувала на веранді, виряджена, як лялечка,вишивала, розчісувала кучері або читала словник Вебстера; з усіма однаково стримана, але чемна й привітна: ти їй «добридень» і вона тобі «добридень». І все-таки хлопці ніяк не наважувалися підійти до неї й заговорити; здебільшого вона просто ігнорувала їх, хоч вони аж із шкури пнулись, аби привернути її увагу. Які тільки коники вони не викидали: боролися посеред вулиці, Тарзанами стрибали з дерева на дерево, витівали ідіотські трюки на велосипедах. На них боляче було дивитись.

Що ж до дівчат, то деякі з них по два-три рази на годину проходили повз будинок Сойєрів, прагнучи, щоб міс Боббіт бодай поглядом визнала їхнє існування. Серед них були Кора Маккол, Мері Мерфі-Джонс, Дженіс Екерман. Але міс Боббіт і до них виявляла цілковиту байдужість. Кора перестала розмовляти з Біллі Бобом, а Дженіс з Прічером. Дженіс навіть надіслала Прічерові листа, написаного червоним чорнилом на папері з мережаною облямівкою — ти, мовляв, негідник, яких світ не знав і слів нема описати, і вважай, що ми більше не заручені, і можеш забрати назад чучело білки, яке ти мені подарував. Прічер, вирішивши, як потім він сам пояснював, закінчити все по-доброму, зупинив Дженіс, коли вона вже вкотре проходила повз наш дім, і сказав їй: гаразд, мовляв, якого біса, коли ти так хочеш, то можеш залишити оту білку собі,— а потім ніяк не міг утямити, чому Дженіс раптом розревлася й побігла геть.

Одного дня хлопці зовсім показились. Біллі Боб вирядився в батькову, з війни привезену, військову форму, а Прічер вийшов на вулицю без сорочки, намалювавши на грудях старою губною помадою тітки Ел голу красуню. Виглядали вони як пара справжнісіньких недоумків, але міс Боббіт, яка мліла на гойдалці в саду, тільки позіхнула, побачивши їх.

Час був полуденний, на вулиці ні душі, крім кольорової дівчинки, по-дитячому пухкенької і схожої на круглий льодяник. Вона несла відерце ожини, мугикаючи собі під ніс пісеньку. Хлопці покружляли навколо неї, мов ґедзі, а тоді взялися за руки, загородили їй дорогу й зажадали мита.

Що таке мито? злякалася дівчинка. – Я не знаю, що таке мито. Чого вам треба, містере?

Ходім до комори, там розберемося,процідив крізь зуби Прічер.Там ми враз порозуміємося.

Дівчинка насупилася, знизала плечима й відповіла:

Отакої, яка ще комора.

Тут Біллі Боб перекинув її відерце, вона заверещала, мов порося, й нахилилася, щоб зібрати ягоди, даремно сподіваючись, що зможе врятувати їх, і тоді Прічер, який інколи самого сатану може переплюнути, копнув її ногою в одне місце. Дівчинка гепнулася, мов кусень драглів, на ожину, розсипану в дорожній куряві. Ту ж мить міс Боббіт вилетіла на вулицю, грізно сварячись піднятим вказівним пальцем. Підбігши, вона, мов та шкільна вчителька, плеснула в долоні, тупнула ногою й проказала:

Ви що ж, забули, що джентльмени існують для того, щоб захищати дам? Невже ви гадаєте, що в Мемфісі, Нью-Йорку, Лондоні, Голлівуді чи Парижі хлопці поводяться в такий от спосіб?

Біллі Боб з Прічером сховали руки в кишені й позадкували. А міс Боббіт допомогла кольоровій дівчинці підвестися, обтрусила її, витерла їй очі й, тицьнувши їй у руки свою хусточку, звеліла висякатись.

Гарне мені діло,сказала вона,весела історія, коли дамі серед білого дня вже не можна вийти на вулицю.

Потім вона повела кольорову дівчинку до себе, й вони сіли разом на веранді. Відтоді протягом цілого року міс Боббіт і оте слонятко на ім'я Розальба Кіт не розлучалися. Спочатку місіс Сойєр полізла в пляшку чого це, мовляв, Розальба унадилася до нас. Вона й тітці Ел скаржилась аж душу, казала, вивертає, як побачу, що ота чорнопика маніжиться посеред моєї веранди, в усіх перед очима. Але міс Боббіт була, видно, наділена якоюсь магічною силою; якщо вже вона починала щось, то домагалася свого. Щира безпосередність поєднувалася в ній з якоюсь урочистою серйозністю, і на людей це діяло безвідмовно. Наприклад, усі крамарі в нашому містечку спочатку вишкіряли зуби, називаючи її «міс Боббіт»; але потроху посмішки ті зникли, а слово «міс» при її прізвищі залишилося, і коли вона, крутячи парасолькою, гордо проходила повз крамниці, їхні власники вітали її солідними, поважними кивками. Міс Боббіт заявляла всім, що Розальба — її  сестра, і спершу це теж давало поживу жартунам, але поволі й до цієї вигадки звикли, й ніхто з нас більше не хихикав, чуючи, як вони гукають одна до одної: «Сестричко Розальба!», «Сестричко Боббіт!»

А тим часом сестричка Розальба й сестричка Боббіт вражали нас усілякими дивацтвами. Річ у тім, що в нашому містечку розвелася сила-силенна собак усіх порід — і тер'єрів, і спаньєлів, і вівчарок. Поки сонце високо в небі, вони сонливими зграями, по п'ять-десять у кожній, трюхають гарячими, безлюдними вулицями ждуть не діждуться ночі. А тільки-но стемніє й зійде місяць, вони починають вити, й тужливі заводи їхні чути цілісіньку ніч: хтось помирає, хтось уже помер. Отож, міс Боббіт поскаржилася шерифові: деякі собаки, мовляв, уподобали собі місце в неї під вікном, а вона снить чутко, і це по-перше; але головне — і сестричка Розальба теж такої думки,— це ніякі не собаки, а нечиста сила. Природно, шериф пустив її скаргу повз вуха, і тоді міс Боббіт узяла цю справу в свої руки. Одного ранку, після особливо багатоголосого собачого концерту, міс Боббіт вийшла на вулицю в супроводі Розальби, яка несла кошик для квітів, ущерть наповнений каменюками. Угледівши собаку, вони зупинялись, і міс Боббіт уважно придивлялася до нього; інколи вона хитала головою, але частіше кивала: «Так, сестричко Розальба, це один з них!»; тоді сестричка Розальба брала каменюку з кошика і, люто розмахнувшись, поціляла пса межи очі.

А ще була історія з містером Гендерсоном, який наймає задню кімнатку в пансіоні місіс Сойєр. Цей містер Гендерсон — жилавий злостивий дідок — ще донедавна самотужки шукав нафту в Оклахомі; але тепер йому вже під сімдесят, і, як нерідко буває з літніми людьми, він весь час прислухається до свого шлунка. А крім того, він запійний п'яниця. Отож, одного разу він запив на цілих два тижні й допився до чортиків: як почує, що міс Боббіт і сестричка Розальба вийшли на веранду,— видирається сходами на горішню площадку й звідти горлає хазяйці, що в будинку завелися карлиці, які крадуть у нього туалетний папір. Уже, мовляв, на п'ятнадцять центів украли, і поки весь не поцуплять не заспокояться.

Якось увечері, коли дівчата сиділи під деревом у саду, містер Гендерсон вискочив надвір у самій нічній сорочці й почав за ними ганятися. «Я вам покажу, як красти! гарчав він.Я вам покажу туалетний папір, карлиці ви погані! Ану, хто-небудь, допоможіть, бо ці псючки весь папір у місті розкрадуть, до останнього клаптика!»

Біллі Боб з Прічером схопили Гендерсона, скрутили його й тримали, доки приспіли дорослі, які почали його в'язати. Тут міс Боббіт, яка доти виявляла дивовижне самовладання, заявила чоловікам, що у них виходять не вузли, а казна-що, і зголосилася зав'язати їх власноручно. Слід віддати їй належне — від її вузлів у Гендерсона посиніли руки й ноги, і він потім цілий місяць не міг і кроку ступити.

Незабаром по тому міс Боббіт завітала до нас з візитом. Була неділя, я сидів удома сам вся родина пішла до церкви.

В церкві стоїть такий нестерпний запах,сказала міс Боббіт і, випроставшись на стільці, статечно згорнула на грудях руки.Тільки, будь ласка, не думайте, що я безвірниця, містере К.; життя мене навчило не сумніватися в тому, що бог існує і що диявол теж існує. І диявола не приборкаєш тим, що ходитимеш до церкви й слухатимеш, який він підлий, грішний і дурний. Hi, полюби диявола, як полюбив Ісуса. Бо він особа могутня й робитиме тобі послуги, якщо знатиме, що ти на нього звірився. Мені він не раз робив послуги як-от у балетній школі в Мемфісі... Я там весь час заклинала диявола, щоб він допоміг мені одержати найкращу роль у щорічній виставі. До Ісуса звертатися однаково не було сенсу: я ж бо добре знаю, що танці анітрохи його не цікавлять. Власне, я зовсім недавно знову зверталася до диявола, бо він єдиний тільки й може допомогти мені вибратися з цього закутка. А втім, як на те пішло, я тут і не живу. Думкою я весь час десь-інде, десь там, де всі танцюють,— знаєте, як на вулицях під час карнавалу, і де все гарне-гарнесеньке, як діти в день народження. Мій любий таточко казав, що я витаю в хмарах, та якби він сам частіше витав у хмарах, то його мрії, можливо, справдилися б і він би розбагатів. У тому-то й лихо з моїм таточком замість того, щоб полюбити диявола, він дозволив дияволові полюбити себе. Я в цих речах куди розумніша, бо знаю: вихід, який здається нам не найкращим, здебільшого виявляється наймудрішим. Переїхавши сюди, ми обрали не найкращий вихід, а, що я не можу продовжувати тут свою артистичну кар'єру, то мені треба тимчасово зайнятись яким-небудь маленьким побічним ділом. Я ним і зайнялась. Я єдиний в окрузі агент по передплаті на цілий ряд солідних журналів, як-от: «Популярна механіка», «Десятицентовий детектив», «Дитяче життя». Зрозуміло, містере К., я завітала до вас зовсім не для того, щоб вам щось накинути. Але в мене виникла одна ідея. Я подумала: оті два хлопці, що весь час байдикують на вулиці зрештою, подумала я, вони ж чоловіки! Як ви гадаєте, чи варто запропонувати їм піти до мене помічниками?

Біллі Боб і Прічер працювали на міс Боббіт у поті чола. І на сестричку Розальбу теж: вона заповзялася продавати якийсь косметичний засіб під назвою «Росинка», й хлопці мали доставляти покупки її клієнткам. За день Біллі Боб так вимотувався, що не мав сили вечерю розжувати. Тітка Ел бідкалася: «Це просто жах, серце болить на тебе дивитись», а потім, коли Біллі Боба звалив сонячний удар, вона заявила: «Все, годі, доведеться тобі розстатися з міс Боббіт». Але Біллі Боб розбушувався так, що батькові довелося замкнути його; тоді він сказав, що вкоротить собі віку. Од нашої колишньої куховарки він чув: той, хто наїсться капусти, добре присмаченої мелясою, потрапить прямісінько на той світ. Ну, він і наївся й давай качатися в ліжку й волати:

Ой помираю! Ой помираю, а вам усім начхати!

На зойки прийшла міс Боббіт і звеліла йому замовкнути.

Нічого страшного в тебе нема, хлопчику,сказала вона.Тобі просто болить живіт.

Потім вона зірвала з нього простирало й розтерла його, зовсім голого, з голови до ніг спиртом.

Тітка Ел, страшенно збентежена, сказала їй, що малим дівчатам не гоже таке робити, на що міс Боббіт відповіла:

Не знаю, гоже чи не гоже, але це чудово допомагає.

Хоч як тітка Ел намагалася після цього удержати Біллі Боба - вдома у неї нічого не  виходило. Нарешті,  його батько сказав:

Ет, дай хлопцеві спокій, нехай живе своїм життям.

У фінансових справах міс Боббіт була бездоганно чесна. Комісійні Біллі Бобу й Прічеру вона   відраховувала   з   точністю   до цента й ніколи не дозволяла їм платити за неї в кондитерській і в кіно.

Краще прибережіть ці гроші,казала вона їм.— Цебто якщо ви збираєтеся поступати до коледжу. Бо з вашими капустяними головами вам стипендії не бачити навіть тієї, яку дають футболістам.

А проте саме через гроші Біллі Боб і Прічер розсварилися хоч суть була, звісно, не в грошах, а в тому, що вони люто ревнували один одного до міс Боббіт. Настав день, коли Прічер порадив їй — не посоромившись присутності Біллі Боба! — уважніше вести свою бухгалтерію, бо він, мовляв, нюхом чує, що Біллі Боб віддає їй не всі зібрані з клієнтів гроші. «Брешеш, гаде!» — скрикнув Біллі Боб. Чистим боковим зліва він звалив Прічера з сойєрівської веранди й стрибнув слідом за ним на грядку настурцій. Та проти кощавих Прічерових ручиськ він був безсилий. Прічер навіть утер йому в очі піску.

Поки вони билися, місіс Сойєр, вихилившись з вікна горішнього поверху, клекотіла, мов орел-стерв'ятник, а сестричка Розальба заходилася реготом, раз у раз скрикуючи (невідомо тільки до кого): «Убий його! Убий його! Убий його!» Тільки міс Боббіт, видно, знала, що треба робити за таких обставин: схопила садовий шланг, підбігла до хлопців і давай поливати, стараючись засліпити їх, вибити з них дух. Прічер, відпльовуючись, насилу звівся на ноги, обтрусився, мов мокрий пес, і видихнув:

Ох, серденько, серденько, пора вже тобі вибрати.

Вибрати? Що саме? гостро спитала міс Боббіт.

Ох, серденько,засапано прохрипів Прічер,невже ти хочеш, щоб ми з коришем порішили один одного? Вибирай швидше, хто буде твоїм полюбовником.

Ні, ви чули «полюбовником»! вигукнула міс Боббіт.І надало ж мені зв'язатись із сільськими дітьми! Ну, які з вас вийдуть бізнесмени? Затям собі, Прічере Стар: ніякий полюбовник мені не потрібен, а тим більше такий, як ти. Ти ж навіть не підводишся, коли до кімнати заходить дама.

Прічер сплюнув собі під ноги й перевальцем підійшов до Віллі Боба.

Ходім,сказав він, наче нічого й не було.Вона безсердечна, їй тільки одного треба двох коришів пересварити.

Здавалося, що мить і між Біллі Бобом та Прічером відновляться мир і злагода, але Біллі Боб, раптом опам'ятавшись, похитав головою й позадкував. Цілу хвилину дивилися вони один наодного, і за ту хвилину все світле, що було між ними, почорніло: тільки любов здатна на таку ненависть. Прічер усе зрозумів, і йому не залишилось нічого іншого, як піти. Знаєш, Прічере, такий  ти був прибитий того дня, що в серці моєму вперше ворухнулася симпатія до тебе — такий худющий, жалюгідний і прибитий шкандибав ти тоді сам посеред безлюдної вулиці.

Біллі Боб з Прічером так і не помирилися; не те, щоб не хотіли, а не могли: не знаходилося якогось простого способу відновити дружбу. Але й позбутися цієї дружби вони були не в силі; один завжди знав, що затіває другий, і коли Прічер завів собі нового приятеля, Біллі Боб довго ходив сам не свій: то все в нього з рук падає, то раптом утне щось несосвітенне скажімо, навмисне встромить палець в електровентилятор. Вечорами Прічер іноді зупинявся біля нашої хвіртки побалакати з тіткою Ел. До нас усіх він ставився незмінне приязно,— гадаю, лише для того, щоб дозолити Біллі Бобу,— і навіть подарував нам на різдво величезну коробку лущених фісташок. Він і для Біллі Боба залишив подарунок. Виявилося, що в пакунку — книжка про Шерлока Холмса, і на першій сторінці її виведено: «Дружба, що в'ється тоненьким плющем, в'яне під першим холодним дощем».

Зроду не бачив такої бридні,— сказав Біллі Боб.— Господи, ну і бовдур!

Але потім, хоч день був холодний, він зайшов за будинок, видряпався на свій горіх і просидів, скоцюрбившись, до вечора серед його no-грудневому блакитних гілок.

  А   взагалі,   він   ходив   щасливий,   бо   щодня   бачився   з   міс Боббіт, а вона тепер виявляла до нього прихильність. Обидві вони з   сестричкою  Розальбою   ставилися до нього,  як до чоловіка, цебто дозволяли все для них робити. А зате програвали йому в бридж,   ніколи не ловили на брехні й терпляче вислухували всі  його  хвастощі.   То була щаслива   пора.   Але  початок   шкільних занять приніс нові  неприємності. Міс Боббіт відмовилася ходити до школи.

Це смішно,— сказала вона директорові школи містеру Копленду,  коли він прийшов з'ясувати, чому вона не з'являється.Це просто смішно. Я вмію читати й писати, і багато, хто в цьому місті  мав   нагоду пересвідчитися, що  лічити гроші я теж умію. Ні, містере Копленд, зваживши все, ви самі зрозумієте, що в нас обох нема  на   це  ні часу,  ні  снаги.  Зрештою,  все  зведеться до того, хто перший відступиться ви чи  я. А  крім  того, чого  ви

можете  мене навчити? От якби ви зналися на балеті, то була  б інша річ, але  за даних  обставин,  підкреслюю, містере   Копленд,    за даних обставин нам краще дати одне одному спокій.

Містер Копленд ладен був з нею погодитися. Але все містечко вважало, що міс Боббіт слід всипати перцю. Горас Дізлі вмістив у своїй газетці статтю під назвою: «Трагічна ситуація». Інакше як трагічною не назвеш ту ситуацію., писав він, коли маленька дівчинка кидає виклик конституції Сполучених Штатів,не знаю, чому, але він приплутав сюди саме конституцію. Стаття завершувалася запитанням: «Чи зійде це їй з рук?».

Їй це зійшло з рук. І сестричці Розальбі теж. А втім, оскільки сестричка Розальба була кольорова, нікого не обходило, вчиться вона чи ні. Зате Біллі Бобу відкрутитися не пощастило довелося таки сісти за парту. Але користі від цього не було ніякої з таким самим успіхом він міг би сидіти і вдома. За перший же тиждень він схопив три одиниці, встановивши тим самим особистий рекорд. Хлопець він взагалі тямущий, і пояснювалося це, видно, тільки тим, що поряд не було міс Боббіт; без неї він завжди був якийсь напівсонний. А якщо не куняв, то бився приходив зі школи то з підбитим оком, то з розбитою губою, то накульгуючи. Він нікому нічого не розповідав про ці бійки, але міс Боббіт не треба було нічого пояснювати вона й сама здогадувалась, у чім річ.

Я знаю, ти золото, Біллі Боб. І дуже ціную тебе. Але не треба через мене битися. Звісно, люди мелять про мене всілякі дурниці, але я ті дурниці сприймаю як компліменти. Бо глибоко в душі всі вони вважають, що я найчудовіше в світі створіння.

І вона мала рацію. Кому ж бо цікаво ганити людину, яка нікому не подобається?

Але, по суті, ми не  мали справжнього уявлення про те, яка   | міс Боббіт чудова, поки в нашому містечку не з'явився один тип, що називав себе Менні  Пройд.  Про появу  його ми   довідалися наприкінці лютого з яскравих афіш, розклеєних в усіх крамницях містечка.

ПОКАЗУЄ МЕННІ ПРОЙД: КИЦЯ-ТАНЦІВНИЦЯ ТАНЦЮЄ БЕЗ СПІДНИЦІ

І нижче дрібнішим шрифтом:

А також сенсаційна аматорська програма

виступають ваші сусіди. Перша премія гарантована кінопроба в Голлівуді.

Все це мало відбутися наступного четверга. Ціна квитка долар; за тутешніми поняттями чималі гроші. Але такі спокусливі видовища нам пропонують раз на сто років, і тому встояти не міг ніхто, і взагалі всі наче подуріли. Нероби-завсідники закусочної цілий тиждень вправлялися в непристойних дотепах, що стосувалися, головним чином, киці без спідниці нею виявилася не хто інша, як місіс Менні Пройд. Отаборилися Пройди за кілька миль од містечка, в Чаклвудському туристському кемпінгу, але до містечка наїжджали щодня кружляли в старому «пакарді», на всіх чотирьох дверцятах якого красувалось ім'я його власника. Місіс Пройд була язиката руда жінка з грубим обличчям, хижим ротом і очима; досить висока на зріст, вона, проте, здавалася маленькою поряд з її кремезним сигароподібним чоловіком. За штаб-квартиру Пройди обрали собі більярдну, й щодня по обіді їх можна було там знайти — вони попивали пиво й перекидалися дотепами з місцевими гультяями. Незабаром виявилося, що ділові інтереси Менні Пройда не обмежувалися лицедійством. Він підробляв також як вербувальник. Спочатку натяками, а потім і напрямки він дав зрозуміти, що за винагороду в сто п'ятдесят доларів може забезпечити будь-якому заповзятливому хлопцеві першокласну роботу на суднах, що возять фрукти з Південної Америки до Нового Орлеана. «Така нагода випадає раз у житті»,примовляв він.

На той час у нас не знайшлося б і двох хлопців, які могли б похвалитися власною п'ятіркою, а проте чоловік десять стяглися-таки на потрібну суму. Ада Віллінгем оддала синові все, що відклала на кам'яного ангела, якого хотіла встановити на могилі чоловіка, а батько Ейсі Трампа продав на корені весь свій урожай бавовни.

Але що робилося в день вистави! Того дня люди забули про все і про заставні, і про брудні тарілки в кухонній раковині. «Господи, ми наче до опери зібралися,сказала тітка Ел.Всі такі чепурні, такі напахчені, так сяють».

«Одеон» не знав такого напливу публіки від дня його відкриття, коли хазяїн його влаштував аукціон столового срібла. Майже в кожного хтось із родичів мав виступити в аматорській програмі, тож хвилювалися всі. Ми хвилювалися за міс Боббіт. Біллі Боб сидів як на жару: знову й знову він наказував нам, щоб ми не аплодували нікому, крім неї, а коли тітка Ел зауважила, що це було б нечемно, він учинив маленьку істерику. Потім його батько купив нам усім по пачці кукурудзяних пластівців, але Біллі Боб до своєї навіть не доторкнувся сказав, що не хоче ялозити руки, а заразом і нас попросив не шарудіти й не хрумкати, коли на сцену вийде міс Боббіт.

Між іншим, до останньої хвилини ми й гадки не мали, що вона виступатиме. А тим часом, нічого несподіваного в цьому, звичайно, не було, і з деяких ознак про це можна було б здогадатися наперед хоча б з того, що вона вже кілька днів не являла носа із сойєрівського будинку, а патефон грав мало не до ранку і тінь її кружляла на шторі, і з того таємничого й поважного виразу, який з'являвся на обличчі сестрички Розальби щоразу, як її розпитували про здоров'я сестрички Боббіт.

Отож, її ім'я стояло в програмі, і не десь наприкінці, а другим, але вона чомусь не з'являлася дуже довго. Спочатку на сцену вийшов Менні Пройд волосся напомаджене, хитрі очиці так і бігають і почав сипати масними анекдотами, раз у раз сплескуючи в долоні й регочучи. Тітка Ел оголосила: якщо він розповість ще один такий анекдот, вона встане й піде звідси; він, звісно, розповів, а вона, звісно, не пішла. Перед міс Боббіт виступило одинадцять чоловік, серед них — Юстасія Бернстайн, яка імітувала кінозірок так, що всі вони були викапана Юстасія Бернстайн, і прибулий з якогось глухого закутка старий капловухий дивак містер Бастер Райлі, що виконав на пилі «Вальсує Матільда». З-поміж тих одинадцятьох дідок цей зірвав найбільше оплесків, хоча публіка загалом нагороджувала всіх учасників щедрими оваціями. Власне, лише Прічер Стар, який сидів за два ряди попереду від нас, після кожного виступу ревів віслюком: «Гань-ба-а! Ганьба-а!» Тітка Ел заприсяглася, що довіку з ним більше не розмовлятиме. Аплодував він тільки міс Боббіт.

Без послуг диявола, видно, тут знову не обійшлось, але міс Боббіт їх заслужила. Коли вона вийшла з-за лаштунків, погойдуючи стегнами, струшуючи кучерями, поводячи очима, зразу стало ясно, що це буде номер не з її класичного репертуару. Граціозно притримуючи над колінками свою небесно-блакитну спідничку, вона пропливла через усю сцену в швидкій чечітці. Біллі Боб ляснув себе по стегну й захоплено пробурмотів: «Ну, дає! Зроду такої краси не бачив»,і тітці Ел довелось погодитися, що міс Боббіт сьогодні справді прекрасна. Дівчинка тим часом зробила пірует, і глядачі в захваті зааплодували. Підбадьорена, вона пішла кружляти по сцені, стиха командуючи: «Швидше! Швидше!» піаністці міс Аделаїді, хоч та вкладала в гру весь свій талант учительки співів недільної школи.

Тато мій живе в Китаї.

На Гавайях живе мати...

Доти ми ще жодного разу не чули, як вона співає; виявилося, що голос у неї різкий і дряпучий, як наждак.

...Мої персики доспіли

Можеш їх поцілувати! 0-хо-хо!

Тітці Ел аж дух забило. Вдруге їй забило дух, коли міс Боббіт, пройшовшись вихилясом, задерла спідничку й показала публіці блакитні мережані трусики, за що хлопці нагородили її майже всіма схвальними свистками, наготованими для киці-танцівниці, що танцює без спідниці. (І, як ми згодом переконалися, правильно зробили, бо під звуки фокстроту «Все, що маю, все, що маю, я учителю віддам» і вигуки «гоп-ля, гоп-ля-ля» та дама просто трясла тілесами, прикритими купальником).

Але тріумфальний виступ міс Боббіт не скінчився на тому, що вона повихляла задком. Під пальцями міс Аделаїди рояль урочисто зарокотав, на сцену вибігла сестричка Розальба із запаленою петардою в руці й подала її міс Боббіт, яка саме робила шпагат, і шпагат у неї теж вийшов, і ту ж мить петарда вибухла червоними, білими та синіми кулями, а нам усім довелося підвестись, бо міс Боббіт на все горло затягла «Зоряно-смугастий прапор». Тітка Ел потім казала, що це було одне з найпам'ятніших видовищ, бачених нею на американській сцені.

Ясна річ, міс Боббіт заслуговувала на кінопробу в Голлівуді, а що її визнали переможницею конкурсу, то шлях на екран їй було відкрито. Менні Пройд так і сказав їй: «Золотко,сказав він,кому, як не тобі, бути кінозіркою!» Але наступного дня він ушився, не залишивши по собі нічого, крім щедрих обіцянок.

Стежте за поштою, друзі мої, чекайте моїх листів,сказав він хлопцям, у яких узяв гроші, і те саме сказав він міс Боббіт.

Листи до нашого містечка привозять тричі на день, і тричі на день на пошті збиралася весела й галаслива юрма. Щоразу, однак, вона ставала і менш веселою, і менш галасливою. Як тремтіли в хлопців руки, коли до їхньої поштової скриньки падав лист! Та дні спливали, й обличчя хлопців кам'яніли від безнадії. Кожен знав, що думають інші, але ніхто не наважувався вимовити це вголос, навіть міс Боббіт. Нарешті поштмейстерша Петтерсон висловилася напрямки.

Цей тип шахрай,сказала вона,я з першого погляду зрозуміла, що він шахрай, і я більше не можу дивитись на ваші фізіономії, ще один такий день і я застрелюся.

Та наприкінці другого тижня міс Боббіт вивела хлопців із стану заціпеніння. Доти вона теж ходила, мов у воду опущена, сама на себе не схожа, але наприкінці другого тижня, після того, як була розібрана вечірня пошта, міс Боббіт знову сповнилася бурхливої енергії.

Ну, все, хлопчики. Беремо закон у свої руки,оголосила вона й повела весь гурт до себе додому.

Там відбулася нарада засновників «Клубу вішателів Менні Пройда», організації, що трохи в культурнішій формі існує й понині, хоча Менні Пройда вже давно спіймали і, фігурально кажучи, повісили. Домоглася цього, звичайно, міс Боббіт. Протягом одного тижня вона настрочила понад триста листів з описом прикмет Менні Пройда й розіслала їх усім шерифам Півдня; крім того, вона написала до газет усіх більш-менш великих міст, і листи її привернули увагу широкої публіки. Внаслідок цього «Юнайтед фрут компані» запропонувала чотирьом хлопцям із тих, що їх обібрав Менні Пройд, роботу, про яку вони мріяли, а по весні Менні Пройд був заарештований в Апгаї, штат Арканзас, за спробу повторити той самий старий трюк, і організація «Життєрадісні дівчата Америки» нагородила міс Боббіт значком «За благородний вчинок». Не знаю чому, але міс Боббіт довела до загального відома, що вона зовсім не в захваті від цієї нагороди.

Не подобається мені ця організація,заявила вона.У них одна радість: дудіти в сурми з ранку й до вечора. По-моєму, це і не благородно, і не жіночно. Та й, зрештою, що таке благородний вчинок? Не будемо лицемірити: благородний вчинок робиться для того, щоб тобі віддячили тим самим.

Приємно було б повідомити тут, що вона помилялася й що інша, бажана винагорода, якої вона зрештою домоглася, була їй вручена від щирого серця й на знак любові. Та, на жаль, усе було не так. З тиждень тому всі хлопці, що мали нещастя зв'язатися з Менні Пройдем, одержали від нього чеки на видурені суми, і, довідавшись про це, міс Боббіт з'явилася на засідання «Клубу вішателів», яке відбувається тепер щочетверга й зводиться, власне, до гри в покер за кухлем пива.

От що, хлопчики,почала вона без зайвих слів,ніхто з вас не сподівався знов побачити свої гроші. Але вони до вас повернулись, і тепер вам слід вкласти їх в якесь вигідне діло наприклад, в мене.

Пропозиція її полягала ось у чому: хлопці скидаються й оплачують її поїздку до Голлівуда; за це вона, ставши кінозіркою (а ждати цього доведеться недовго), довіку відраховуватиме їм десять відсотків од своїх гонорарів і, отже, зробить їх усіх багатими людьми.

Принаймні місцевого калібру,додала вона. Жоден хлопець не хотів оддавати гроші, та коли  міс Боббіт дивиться тобі в очі, хіба повернеться язик сказати їй «ні»?

З понеділка зарядив дощ, удень по-літньому веселий, пронизаний сонцем, але вночі похмурий і наповнений звуками стукотом крапель по листю, хлюпотом ринв, дріботінням лап якихось безсонних істот.

Біллі Боб насторожі, й очі в нього сухі, але ходить він якийсь ніби заморожений, і говорить через силу, витягти з нього слово не легше, ніж розгойдати наш церковний дзвін. Важко дається йому від'їзд міс Боббіт. Важко, бо вона була для нього не тільки безтямним хлоп'ячим коханням, а чимось навіть більшим. Усі його дивацтва і втечі на горіхове дерево, і любов до книжок, і доброта до людей аж до готовності терпіти від них образи це теж була міс Боббіт. І те потаємне, що він ховав од усього світу в своєму серці,також була вона. А в темряві линула крізь дощ далека музика— ще будуть вечори, коли ми чутимемо її, хоча патефон мовчатиме; і в раптових зламах денного світла, в переливах тіней міс Боббіт нечутно проходитиме перед нами по траві — мов яскрава шовкова стрічка, що має, розгортаючись, на вітрі... Вона всміхалася до Біллі Боба, брала його за руку, навіть поцілувала його.

Я ж не збираюся помирати,— казала вона.— Ти приїдеш до мене, й ми зійдемо на високу гору й житимемо там усі разом; ти, і я, і сестричка Розальба.

Але Біллі Боб знав, що цього не буде, і коли крізь темряву долинала музика, він ховав голову під подушку.

А вчора день усміхнувся раптом дивною усмішкою, і це був ! день її від'їзду. Над полудень вийшло сонце, принісши з собою ніжні пахощі гліцинії. Жовті троянди тітки Ел знову розквітли, і вона, добра душа, сказала Біллі Бобу, що він може їх зрізати й віднести міс Боббіт на прощання. До вечора міс Боббіт просиділа в себе на веранді, і весь час навколо неї юрмилися люди, що приходили побажати їй щасливої дороги. А вона, неначе причащатись зібралася,— була вся в білому, з білою парасолькою в руках. Сестричка Розальба подарувала їй хусточку, але сама відразу ж її й позичила, бо весь час рюмсала й ніяк не могла заспокоїтися. Інша дівчинка принесла смажену курку дарунок у дорогу був би чудовий, якби дівчинка не забула ту курку випатрати. Але мати міс Боббіт сказала: «Пусте. Курка це курка». Знаменні слова, якщо зважити на те, що доти ми не чули від неї жодної думки.

Одне лиш усім псувало настрій: Прічер Стар уже кілька годин тинявся  за парканом то, стоячи  на  узбіччі над дорогою, грав сам  із  собою  в  орлянку,  то  ховався  за  дерево,  наче  не  хотів, щоб його хтось помітив. Не дивно, що люди непокоїлися. Хвилин за двадцять до прибуття автобуса він перевальцем підійшов до нашої хвіртки й наліг на неї грудьми. Біллі Боб саме зрізав троянди; він зібрав уже стільки, що вистачило б на велике вогнище, і  запах   їхній ширився довкола, відчутний,  як дотик вітру. Прічер дивився на Біллі Боба, доки той не підвів голову. І коли вони глянули один одному в очі, знову замжичив дощик, дрібнесенький,   як  водяний  пил   над   морем,   і   забарвлений  веселкою. Не кажучи ні слова, Прічер підійшов до Біллі Боба, допоміг йому розділити троянди на два величезних букети, і вони разом вийшли за хвіртку. По той бік вулиці розмова гула джмелиним роєм, та коли   міс   Боббіт  побачила  їх і  в  того,   і  в того  обличчя  за букетом квітів схоже було на жовтий місяць,вона збігла з веранди й кинулася через дорогу, простягаючи до них руки. Ми зрозуміли, що зараз станеться, і ми закричали, наш крик громом розлігся в шелесті дощу, але міс Боббіт, яка бігла назустріч жовтим трояндовим місяцям, здавалось, не чула нас. Отоді вечірній автобус і переїхав її.

БОРИС ВІАН

СТАТИСТ

Віан Б.

Вибрані твори / Пер. з фр. –

Харків: Фоліо, 1998. – 398 с. –

С. 362-397.

I© Український переклад. Р. Осадчук, 1998

І

Він мав переїхати на метро увесь Париж, тож тепер, щоб не проспати, поставив усі стрілки будильника на пів на шосту й про всяк випадок зупинив його. Під будильник він засунув запрошення на студію, щоб уранці не забути взяти його з собою; дістав пару білих шкарпеток та чисту сорочку. Він одразу не кинув до брудної білизни ту сорочку, що мав на собі: всього дводенної давності, вона ще годилася на два дні. Він поваксував черевики, почистив згори до низу й з обох боків костюм, а відтак роздягнувся та ліг спати. Цього вечора ніч збіглася з напрочуд рясною зливою, що бурхонула трохи раніше, ніж заповідалося. Церковний календар вибився через це на два дні.

З опівночі до п'яти хвилин по третій відбувалися рідкісні явища, такі як парадоксальне відхилення стрілки компаса, перебої в роботі західного підіймача Ейфелевої вежі, небувала гроза на 239 паралелі та диявольське поєднання Сатурна й туманності у лівій частині небесного склепіння. Окрім того, встаючи, він не побачив запрошення під будильником, тож був змушений поставити його на місце.

О пів на восьму він вийшов з останнього вагона метро, йому довелося перетнути увесь перон, аби вийти в бажаному напрямку. Зверху при виході у вітрині журнального кіоску вабив зір набитий соломою макет голови президента Крюгера — сувенір часів Бурської війни. Біля кіоску у чеканні стояли троє молодиків з контрабасом та різними довгастими чорними ящиками.

Коли він якраз минув цей гурт, один з тромбонів раптом покотився вниз, попри стіни, облицьовані білою плиточкою. Він допоміг піймати його й упхнути в чохол, подумавши, що день почався добре.

Вийшовши з метро, треба було прямувати до мосту, перейти річку й, звернувши праворуч, іти вздовж берега метрів зо двісті-триста.

Була гарна ясна погода, на поверхні води — ледь помітне ряхтіння. Було свіжо, ще дуже рано й на мості вітряно.

З правого боку, на краю якогось досить зеленого острова він зауважив невелику круглу будівлю під шифером, підпертим вісьмома рубчастими колонами. Ті колони можна було описати більш детально й точно, порівнюючи з так званим Храмом Кохання, Версалем, Сеною-й-Уазою. Хоробрі купальники о п'ятій вечора тут позбуваються свого одягу й цноти.

Дорога за мостом спускалася до майстерень і далі, де великі купи ріні захаращували берег впродовж п'ятидесяти метрів. Скоріш за все вони призначалися для недомощеної бруківки на під'їзді до мосту. Досить низький рівень води не сягав смуги хирлявої трави й чорної ріні, закаляної нечистотами, де, скиглячи, стоніжки шукали собі щоденну поживу. А рибалки, зодягнені в голубі вицвілі комбінезони та старі пантофлі, вже розгойдували перед носом у риб гнилих черв'яків.

Він проходив за кілька дециметрів від дерев, що росли з хідника, й у проміжках між ними він побачив ворота кіностудії. Вони були збиті заклепками з двох залізних листів, з'єднаних вгорі металевою смужкою, а внизу вгрузлих у землю, що утворювала четверту сторону обрамлення. Все було вифарбоване у темно-зелений колір, що збляк від хурделиць та метеорів. З лівої руки були маленькі прочинені двері для перехожих, саме туди він і ввійшов. На дворищі росло гарне справжнє дерево, стояли старі авта, далі — й не зовсім старі, кран, зроблений із зігнутої труби котельної й закріплений на розчалках, напевне, взятих з затонулого Дюза. В кутку до того ж лежав труп Лапландця.

У глибині двору дещо лівіше він побачив скляну будку вахтера попри вишуканого годинника на стіні й довгого коридору з дверима до студій та складів декорацій. За дванадцять метрів перехід повертав під прямим кутом праворуч й розпадався на три гілки: до павільйону Б, до одягалень та павільйону А, третє відгалуження вело просто в небо. Поряд з розгалуженням коридору була проекційна зала з кабіною оператора — кремезного гермафродита, який на свої дванадцять років уже міг впорати п'ять телячих ескалопів за один присіст. Над усіма приміщеннями нависав величезний скляний дах, отже, стіни коридорів, склади й студії не підіймалися аж до стелі; це надавало всьому ансамблеві вигляду зменшеного, завше відкритого міста; потворне злягання, як сказав би брат Е. Золя, що породжувало лише недолугих йолопів, цілком безбарвних на розтині.

Не доходячи до одягалень, ліворуч можна було бачити бюро художників, потім лігво Директора виробництва з секретаркою, голубоокою брюнеткою, у якої на попереку шкіра жахливо лущилася. Одягальні та дві гримерні були розташовані досить хаотично, тож лише фотографічний опис міг би дати достеменне уявлення про них.

Такою постала перед ним студія Кіносяйво.

Він пройшов повз двох друкарок й зіткнувся з третьою друкарочкою, цілком зодягненою й тієї ж масті, що й ті попередні. Він зайшов до Директора виробництва, й секретарка зафіксувала його запрошення, що в останій момент виявилося в кишені, й показала його одягальню. Він вийшов, перетнув головний коридор і пішов другим коридорчиком, що тягнувся перпендикулярно до одягалень 11 — 20, він зайняв №16 разом з двома іншими статистами. Одягальная була вузька, вилощена, біло-кремового кольору, з двома дзеркалами, умивальником та трьома потужними електричними лампочками, що з глухим гурчанням освітлювали частину простору у формі конусоїда.

Умивальник з порфіру і гуано сяяв розкішшю своїх хромових, полірованих труб, але стік був забитий.

Двоє його товаришів по одягальні ще не прибули. Він зняв куртку, поклав на етажерку свою торбу з чистою сорочкою та сніданком, що в ньому був шматок консервованої риби між двома скибками хліба та два помідори, яким про всяк випадок було зроблено анестезію. Потім він попив трохи води з крану, бо почував сухість і лоскіт у горлі, а відтак вийшов подивитися на прибульців.

У головному коридорі його зачепив буйний тип, сказавши: «Йдіть до гримерної, доки нікого немає», далі попрямував до дверей, над якими висіла табличка, де надто детально розтлумачувано різні напрямки по вже згаданому головному коридорові.

ІІ

Дві гримерки-самиці й гримерка-самець займали цю довгасту кімнату, вмебльовану біля стіни єдиним столом, уздовж якого висіли дзеркала, що дозволяли спостерігати за горлянкою жахливої зірки, яка прийшла помилуватися. Він потрапив до рук гримерки-самця, вишуканого педераста зі свіжовиголеною, алкоголізованою, продезинфікованою, напомадженою, намасажованою, намащеною китовим жиром та каломельною олією шкірою, з чорним, хвилястим волоссям та м'яким голосом, широкими жестами та надзвичайною люб'язністю, з напрочуд рухливими, миготливими очима, повіки яких раптово підіймалися, щоб опуститися з мокрим шумом, розбризкуючи в куточки очей маленькі червоні кульки. Білі й вологі зуби, бежево-сірий костюм, допіру знята куртка.

Він сказав:

—  У вас світла шкіра... я візьму для вас №31. Статист відповів:

— Я цілком покладаюся на вас.

Гример відповів вдячним поглядом з трьома кульками.

Статист широко відгорнув комір своєї чистої сорочки. Гример обережно занурив вказівний та великий палець у баночку з рудими рум'янами. Неквапними рухами він промокав його обличчя, усіюючи овальними, мереживними плямами в такому порядку, що статист міг за допомогою дзеркала прочитати слова «ви мені подобаєтесь». Він за-шарівся, і пальці гримера тремтіли від теплішого контакту з кров'ю його щік. Потім маленька каучукова губка все перетворила на однорідний загар, серед якого голубі очі статиста яскраво сяяли, і гример, аби продовжувати спокійно роботу, зодягнув захисні темні окуляри.

За допомогою шовкової щіточки з червонішими рум'янами він оживив забарвлення орбіт і скронь, іншим пензликом з помадою провів по губах і змушений був відійти на кілька хвилин, щоб дати вільний вихід емоціям, що виникли від одержаного чудового результату.

Коли він, вгамувавшись, підійшов, статист помітив його блідість і ввічливо та слухняно віддався пудровій щіточці зі слонової шерсті, від дотику якої в нього навіть покотилася слина, як буває, коли в роті є промокатка. Щіточка ходила по його обличчю з легким тремтінням свіжопідстрижених нігтів на надто гладкому сатині. Виснажений таким припливом почуттів, статист, похитуючись, вийшов, з гримерної, й маска рум'ян зберігала йому невинний вигляд.

Прибували інші статисти. У своїй одягальні він застав двох напарників, молодшого з них звали Жак, а старший відгукувався на ім'я Максим.

—  Я, — почав розмову статист, — після відбіркового конкурсу цілком задоволений цією роботою. Шість років тому я ще був у ліцеї і...

— Вибач, старий, — сказав Жак, — але я йду до гримерної, доки там ще нікого немає.

Ш

У вузькому коридорі панував поспіх. З дверей одягадьні №14 виглядала висока тоненька дівчина в купальнику, що розчісувалася, і його серце підскочило й упало трохи далі, біля одягальні №18. Він поступився, пропускаючи молодого патланя, озброєного контрабасом, набагато вищим від нього, з двома коліщатами внизу, що значно полегшувало пересування того грубезного апарату. Патлань і контрабас пірнули в одягальню №18. Статист відвернувся й попрямував до головного коридору, та його по ногах зачепив великий ящик, за яким ступали двоє молодиків; їхній зріст коливався між метр 85 сантиметрів і метр 90 сантиметрів. Він упізнав їх, бо саме їм допоміг упіймати в метро тромбон. Вони також демонстрували свою пам'ять, огрівши його (різновид жарту) інструментами, що вони їх несли, і, на щастя, піаніст ішов з пустими руками. Підводячись і гадаючи, що зрозумів, він задки вийшов з коридору, удаючи, що йде вперед, й до того ж добряче пітніючи. Проте він зміг відзначити надзвичайну якість гриму, крізь який просочувалися краплі, не залишаючи жодних слідів. Вступаючи в контакт з виголеним уранці підборіддям, вони тут-таки випаровувалися.

У цьому місці коридор розширювався, й одна зі стін була затулена великим дзеркалом. У ньому можна було бачити себе в двох кольорах з обличчя та в двох інших, досить контрастних, зі спини, треба було також уникати дивитись з двох боків. Стоячи перед дзеркалом у кутку, утвореному протуберанцем розширеної одягальні, газова колонка накопичувала гарячу воду, щоб виштовхнути її з себе, попри нарікання Директора виробництва, якому набридла така пожадливість. Директор, високий і сухий

чоловік з хвилястим, сивіючим волоссям, кутався в зелений халат вишуканого крою, що приховував чорний метрдотельський фрак (хоча він був і несправжній), на фраку були сині кнопки для підстроювання звуку.

З одягальні №18 через кожні кілька секунд почали виходити особи в коротких білих куртках та однакових краватках з широкими діагональними смугами — червоними й жовтими, що надавало їм кумедної подібності до комуністичних ос. їхні дивно незлагоджені рухи дали статистові можливість зробити висновок, що вони були в гримерній, адже виходили білі, а поверталися коричневі, й те, що буде далі, стало йому зрозумілішим.

А з одягальні №18 долинав трохи в'їдливий, спершу неясний шум, та поступово той шум означився, й вже навіть ті, хто мало знався на негро-юдо-американській музиці, могли б упізнати Розетту. За кілька секунд завбачлива рука прихилила двері, що були відчинені для провітрення згаданого приміщення. Статист набрався сміливості й наблизився до джерела ослаблого шуму.

Він пробрався до маленького коридору, та не встиг звідти вийти, як до нього підійшов чоловік років на п'ятдесят у костюмі офіціанта кав'ярні та з буркотливим голосом. Він тримав руки за спиною й мав на чолі пляму у формі молодика (й такого ж кольору).

Цей майже дід зупинив його:

—  Вуха закладає від їхньої дикунської музики!

—  Ви не любите джаз? — спитав, червоніючи, статист, і його вразливе обличчя почало битися у тритактному ритмі.

—  Всі молоді сьогодні однакові. Свінг, чи не так? Так, здається, це називають. Колись уміли танцювати. Та зараз!.. Лише послухайте! А барабан!.. То якесь шаленство.

— Тоді, — думав диригент, який чув ту розмову в своєму черепі, — треба кек-вок, це звучить вишукано.

Вони відійшли від одягальні №18, й статист трохи пошкодував:

— Я цілком задоволений, що одержав оце місце! — сказав він. — Все ж таки атмосфера тут приємна.

— Так, якщо ти ніколи тут не працював, але це не рівня театрові, сцені, врешті...

— Я пам'ятаю, що вже шість років, як помер мій батько, і... — сказав статист.  Я не раджу вам братися до цього ремесла, — відповів його співрозмовник.

—  Ремесла статиста?..

—  Не вживайте це слово. Ми є артистами доповнення. Зрештою, то не моя професія, я співак, і, взагалі, коли маєш першу премію консерваторії Суасон, важко вважати себе лише звичайним артистом доповнення.

—  Ви співак?..

—  Так, співак... Поки що я на вакаціях.

—  Коли я закінчив ліцей, — сказав статист, — я спробував...

—  Це мерзенна робота, — підсумував чоловік, — вірте мені, киньте її.

І він пішов до нужника, наспівуючи старий романс. Директор виробництва ходив по коридорах і гукав:

—  Всі на майданчик.

IV

Одразу після розширення та великої залі коридор вів у закуток «Гримерна — Статисти», потому йшли одягальні від 4 до 8, потім ліворуч була одягальня «Гримерна — Головні виконавці» та одягальня акторки головної жіночої ролі Жізель Декарт, довгої й сухореброї особи з каштановим волоссям, рухливим і досить молодим обличчям, неспокійним характером та непомірними претензіями. Скраю великими літерами нависало перше освітлене панно «Тихо», потім коридор вів далі, повертав праворуч й упирався у величезні залізні двері, поряд другий напис «Тихо» та «Майданчик Б». Коридор тут брався вгору, й барометр, напевно, міг би зафіксувати ймовірну зміну погоди, але аж ніяк не відхилення від поверхні, оскільки це відхилення статист відчув через якийсь вертикальний струс, читаючи «Майданчик Б» на залізних дверях. Він їх штовхнув і поринув у суміш запахів пиляного дерева, розпорошеної чистоти та свіжозамішаного гіпсу. По землі тягнулися кабелі. Праворуч він постеріг зворотній бік декорацій, кущі в ящиках, що правили за зелене оформлення, купу необструганих і бруднуватих дерев'яних брусків, скрізь шматки гіпсу, дранки, якісь решітки, плитки, дошки, дроти, запасні прожектори на штативах, на колесах, круглі, квадратові, восьмикутні й усі дуже громіздкі. Техніки — також.

Йому треба було протиснутися попри декорацію, аби дістатися до майданчика для фільмування, він піднявся, а потім спустився на дві сходинки, опинившись у гроті.

Скрізь — запах ріпи й компосту, певно, ця впорядкована декорація зроблена вмілими руками, й статист уже нанюхав бентежний ладан майбутньої слави, що почав забивати йому ніздрі.

Мимохідь він зауважив, що такі ефектні ковані залізні ґратки в сучасних стрічках вартують не надто дорого з огляду на використання невеликих шматочків дерева, старанно вигнутих, припасованих й підфарбованих. Він подумав, що цей досвід треба запам'ятати на майбутнє.

Декорація овальної форми відтворювала інтер'єр кабаре в курортному містечку. В глибині — сталактитовий альков, облаштований під бар. Потім за годинниковою стрілкою піднята частина декорації утворювала невеликий грот з прожекторами всередині. Далі естрада для оркестру. Широкі вікна з прожекторами ззаду. Кілька столів та стільців, головний вхід, де саме був статист, велика колона, інша піднята частина зі столами й стільцями, майданчик, що дещо виступав уперед й був оздоблений рожевими гортензіями та столом головних лицедіїв, знову колона, сполучена з першою аркадою, ще столи й стільці — аж до бару, з якого й розпочався огляд.

У центрі була простора сцена для танців. На самій горі, на перекладинах були прожектори, нині вимкнені, вони оточували майданчик, націлюючись з пятидесяти двох точок у центр. Через один було встановлено великі та малі прожектори. У кожному прожекторі за надвірним склом системи Фреснель можна було бачити досить збільшених оптикою чоловічків, що робили світло.

На землі було встановлено інші прожектори на штативах всіх ймовірних висот, спереду вони були впоряджені регулювальними щитками для зміни світлового потоку до дециграму, аби уникнути смертельної дози.

Статист відзначив, що його напарники не квапилися, й запитав себе, що то мало означати. Трохи збентежений величністю місця, він відступив, перетнув зону, засипану тирсою, що імітувала пісок, спіткнувся на кабелі й упав; аби піднятися він сперся на кривий стіл, місце якого було не тут, проте він був саме тут. Статист заплутався в кабелі й борсався з усіх сил, але й кабель не поступався, до того ж ще мав перевагу в тяглості. Статист все ж зміг сприкрити того кабеля, зав'язав на ньому вузол й кабель поступився, віддалився, тричі стрельнувши іскрами.

Статист почувався зле, тож зі страдницьким обличчям повернувся до одягальні, по дорозі зачудувавшись великим вогнегасником на сто літрів, якого він досі не встиг помітити й до якого спробував підлеститися рукою аби заприязнитися з ним.

У коридорі він наважився зупинити статистку в куцій сукенці. її звали Жаклін. Прикметним у ній був легенький пушок на губі.

—  Отже зйомок немає?..

— А як ви гадали, — відповіла та. — Декорація не готова.

—  Проте вона добре виглядає... Я саме звідти...

—  Повірте... Б'юсь об заклад, що зйомки почнуться не раніше, ніж після полудня... Завжди тут те ж саме…

—  Ви вже приходили сюди на зйомки?

—  Ну, так... Це гірше, ніж у Біланкур, весь час тут маруда.

—  Шість років тому, — сказав статист, — коли я закінчив ліцей, мені довелося заробляти на життя...

—  Певно, ви перепробували за цей час все, що тільки можна, — перебила його дівчина.

—  Так, та на мою думку — артист доповнення — то хороша робота.

— Ну, це точно старий Марне навчив вас цьому слову, — сказала вона. — Ви справді гадаєте, що то добра робота?

—  Коли я почав працювати шість років тому, — сказав статист...

— Я, — мовила вона, — я не зовсім і статистка. Просто зараз мій чоловік мобілізований, і я займаюся цим, аби згаяти час... Бачите отого високого білявця. То режисер Жозеф де Маргуя. Він хороший...

—  Він вам подобається?..

— Ну, знаєте, залицяння — то не мій стиль. Зрештою, він ходить зараз з Жінет... Повірте, це не дуже приємна робота.

Вона відійшла, наспівуючи, й статист застиг посеред коридору. Йому було трішки соромно, що він лише статист, та, зиркнувши в дзеркало, він дуже збадьорився.

У коридорі все ще панувала якась метушня. Часто проходили парочки, з вигляду також статисти; вони не були надто приємними, на них читалися якось виокремлені претензія й задоволення, чого їм було доста, аби клопотатися лише самими собою. Одному не потрібно було йти до гримерної, оскільки він і так був досить засмаглий, у світлій куртці, з шовковою строкатою хусточкою, він мав 38 — 40 років й нестерпно смердів. Інші шастали з таємничим виглядом, сповненим натяків.

Ранок уже минув, а зйомка все не починалася. Незадовго перед полуднем постійне сновигання туди і назад почало все ж набувати певної спрямованості, й незабаром усі зійшлися на майданчику.

V

—  Ви, пане з саксофоном, — сказав режисер, — ви станете тут скраю, біля піаніно. Ви, пане контрабасисте, за ними. Ви... Зрештою, а хто диригент?

Сурмач зробив крок уперед й потиснув руку Жозефові де Маргуя; вона затріщала, але витримала.

—  Розумієте, — продовжував режисер, — перший план з вами буде панорамний. Вид від шинквасу бармена, потім камера повертає, бере пари, що танцюють у маленькому гроті, потім ви, а далі — вхід до кабаре, де з'являться вдвох Робер та Жізель.

Сурмач кивнув.

— Поки що... — сказав режисер. Він зиркнув на годинника і закінчив: — Йдемо обідати!..

Звичним жестом він відкинув голову назад, й легко крутячи стегнами, підійшов до свого першого помічника.

Статист, зачарований невідпорним виглядом саксо-тенора Патріка Вернона, наблизився до музикантів й боязко спробував пристати до їхнього гурту.

—  Ви давно граєте? — запитав він.

— Ні, — відказав Патрик. — Лише рік. Раніше я грав на сурмі, але то ще марудніше.

—  Ось уже шість років, — сказав статист, — як я закінчив ліцей, я трохи грав на скрипці, потім...

—  На скрипці для джазу — це не те... надто складно фати до ладу, та й снаги бракує.

—  Ви добре граєте на всіх інструментах? Як ваше ім'я?

—  Це не постійний склад оркестру, — сказав сурмач. — Коли Коко Пурі попрохав мене бути статистом в оркестрі, він сказав, що грати не доведеться. Мелодії вже записані, а зйомка провадитиметься під фонограму...

Це технічне слово мало дивовижний резонанс на аудитичний орган статиста, голова якого почала сильно випромінювати.

—  Врешті, — продовжував сурмач, — у моєму складі є два хлопаки, які не грають, два саксофоністи, он там. Один — барабанщик, другий — студент політехніки. З саксофоном у нього краще виходить.

—  Не варто було мені кидати скрипку після ліцею, — сказав статист, — я тоді не мав гадки, що буду за статиста... Я цілком задоволений з цієї роботи. Шість років тому я був змушений...

—  Ви статист? — перепитав сурмач.

—  Я більше хотів би бути музикою, — ввічливо сказав статист...

—  Ви помиляєтесь... Я — інженер... але звичайно, бути музикою — то не так занудно, як статистом...

До них наближалася досить вродлива дівчина.

—  Скажіть, як називається ваш оркестр? — запитала . _ вона.

— Це не постійний склад, — сказав сурмач, й подивився на статиста дещо незадоволено, оскільки вже промовляв ту фразу перед ним кілька секунд тому.

Статист зітхнув і наважився на запитання:

—  Ви — статистка? — бо вона була гарна.

—  Ні, — відповіла та. — Я журналістка, це для моїх паперів...

Потому статист відійшов й сам розташувався в одягальні, аби з'їсти свій бутерброд з рибою; знову йому було соромно, та він вирішив навчитися грати на гітарі, й це його збадьорило.

VI

На обід багато часу не залишалось. Впорядковуючи свої спогади про читання тижневиків про кіно, він дійшов висновку, що десь має бути бар, але першого дня він не наважувався туди йти. Він знову попив води з крану, й розлючений кран відвернув свою лебедину шию, щоб щедро його оббризкати. Задихавшись статист попрямував до етажерки зі своєю валізою, аби взяти серветку; етажерка нахилилася й спихнула йому на голову валізу, доки напівзасліплений статист шукав від неї ключа в кишені. Інші вже впоралися з обідом і висипали в коридор. Оскільки він уже почав розрізняти в натовпі деякі обличчя й помітив, що статистів дуже багато, то несподівано відчув себе у тому гаморі, який долинав до його вух, самотнім. Він

таки знайшов ключ, відімкнув валізу, й перш ніж вийти, витер обличчя та причепурився.

Морей, перший помічник режисера, йшов коридором у сорочці кольору морської хвилі з закасаними рукавами. Він був маленький, 35-річний, досить привабливий, мав обмаль волосся.

—  Скоро зйомка? — спитав хтось поруч статиста.

—  Ще не зовсім зараз... хвилиночку... буде... — сказав Морей, витягаючи з кишені коренерізку, що нею він заради гумору перерізав трубу центрального опалення, йдучи далі коридором.

Статист повернувся в одягальню й сів на стілець.

В одягальні №18 музики настроювали свої інструменти й брали деякі складні ноти, коли з'явився Коко Пурі, автор музики до фільму.

—  Ну, — поцікавився Коко, — як справи, дітлахи?

—  Добрий день, пане Пурі, — привітався диригент, який вже знав по своїй постійній роботі значення, що надасться деякими особами, вимовлянню їхніх імен як продовження загального «пан», тож він часто вживав цього комерційного засобу.

—  Добрий день, пане Савен, — відповів Коко. Коко виглядав не більше як на 35 років, маленький, славний, вроджений гітарист.

—  Ну, то ви відаєте, що треба фати?

—  Поки що, — сказав диригент, — ми не фали. Ми просто примушували людей танцювати у досить повільному темпі...

— Так, то для контрасту, — сказав Коко, — я приніс вам мелодію повільного вальсику, в жанрі англійського вальсу, який ви могли б зіграти у тій сцені. Називається «Лише ми вдвох», я вам заспіваю.

Він узяв гітару й наспівав мелодію, собі ж акомпонуючи.

Після другої репризи сурмач й саксо-тенор більш-менш підхопили тему, й, аби було веселіше, переклали її на свінг. То був типовий рефрен Коко Пурі, вам закладає вуха, й ви неспокійно спите глупої ночі.

Приваблена гамором, раптом на дверях з'явилася зірка Жізель Декарт.

—  Це ваша музика? — спитала вона у Коко, потиснувши йому руку. — Ви не заграєте ще раз для мене? — попрохала вона диригента з усмішкою середнього розряду.

—  Спробуємо... — сказав диригент, який на мить зупинився, щоб перевести дух, адже досить високі мелодії на сурмі потребують певного зусилля й відповідають витраті близько 28 калорій — й у цей час:

—  Ви не хочете фати? Ви негарний, — сказала Жізель, - скорчивши гримасу...

—  Та заждіть хвилиночку, зараз зіграємо, чекайте! Не слід дратуватися!

—  Ви глузуєте! Я йду геть... Продемонструвавши зразок свого дружнього характеру,

вона зникла з високо піднятою головою.

Музики перезирнулися й, посміявшись, як і годиться, на фа дієз мажор, взялися до старого діксіленду, що додало в одягальню доброго вогню, й температура піднімалася щосекунди.

Статист все те чув зі своєї одягальні й остаточно поклав собі, що навчиться фати саме на кларнеті. Піаніст Жан Меркаптан зараз справді грав на кларнеті, але лише тому, що піаніно залишилося на майданчику.

Шум динамічно наростав, й усі музики поступово роздягалися. Зозо, контрабасист, запекло гатив по струнах свого інструменту й сходив великими краплинами поту. Врешті всі зупинилися саме на той момент, коли стеля вже ладна була обвалитися й покласти край цьому рейвахові.

Статист вийшов у головний коридор і знову побачив Морея, що якраз вертався з бару.

Він ніс купу паперів й штовхав поперед себе обруч, весело насвистуючи.

—  Будемо зараз фільмувати? — запитав статист.

—  Так... скоро... не баріться... — сказав пан Морей і зник у напрямку майданчика Б, виконавши акробатичний стрибок крізь обруч у стилі Жана Болонського.

Статист відступив на кілька кроків і ззаду помітив диригента й ударника, що спроквола прогулювалися, розмовляючи про музику та літературу.

—  Справді? — сказав ударник.

Його звали Клод Леон, і він відгукувався на прізвисько Додді та займався поважною справою — працював асистентом хімії в Колеж де Франс.

—  Мені здається! — відповів диригент.

—  Чи не буду я нескромним? — сміливо кинувся статист, коли вони порівнялися з ним.

— Врешті, — сказав диригент, — на вашу думку, чи є тут гарні дівчата?

—  Господи!.. — сказав статист.

— У вас добре око, ви неодружений, то як?

— А ви не парубки? — запитав статист.

—  Ні, ми одружені, саме тому це нас і цікавить... — відповів ударник, — та варто відзначити, що тут немає сенсу зраджувати жінку.

—  Оця досить мила, — сказав статист. Він показав на брюнетку, що якраз проходила повз них, вона була висока й з гарною поставою, одне слово Беатріс.

—  Ви, — продовжував диригент, — ви не дурний. Що ви робите окрім роботи статистом?

—  Ну, — сказав статист, — це вже шість років, як я закінчив ліцей, потім я працював кур'єром...

— Друже, ходімо, ви все нам розповісте на майданчику, — сказав диригент, побачивши, що музики з його оркестру один по одному виходять з одягальні.

У коридорі зібрався цілий натовп статистів. Вийшов і гример, який ніс маленьку металеву коробку з баночками й щіточками для макіяжу, раптом він дістав з коробки чаплю мериноса і з жахом відсахнувся.

Статисти знову пройшли крізь масивні двері, проминули всі студії й опинилися в центрі декорації.

Дюжина техніків закінчувала монтаж важкої машини на колесах, що на її платформі вмістилися: камера, фотограф Андре та святий Христофор, патрон автомобілістів. Він з'явився непомічений через дірку в покрівлі.

Андре, прикипівши оком до камери, крутив нею в усі боки. Його помічник був по-спартанськи босий, у синіх шортах, маленький, кремезний, біловолосий, ще й надто вусатий. Він регулював висоту платформи, виконуючи вказівки Андре. Святий Христофор спостерігав, врешті вирішив, що спектакль не гідний на увагу й зник у позолоті слави.

Вісім музик стали на свої місця, розташувавшись, як і раніше, на невеликій естраді.

Скрізь звисали сталактити з витягнутого скла, причеплені гірляндами до невидимих дротин, а навколо сусідньої колони перед входом були закріплені скляні дуги, що імітували водограйчики.

Асистентка режисера, досить посередня жовчна білявка, сиділа поряд з майданчиком, поринувши в свої записи.

Статисти підходили до неї, аби погодити деталі щодо того, як їм бути далі, й потім розчинялися серед декорацій, де вже юрмилося з шістдесят строкатих типів.

Де Маргуя увійшов недбало, з відкинутою назад головою, як і належить людині такого зросту.

Аби згаяти час, оркестр награвав «На сонячному боці вулиці», а кілька статистів танцювали.

Де Маргуя став на місце Андре, перевірив камеру й опустився з платформи на землю. Він подав знак Сціпіону, вимагаючи тиші, Сціпіон вигукнув.

—  Ставте червоне світло! — скомандував де Маргуя. Прозвучав гудок клаксона, й по черзі спалахнули прожектори. Де Маргуя попрямував до диригента.

—  Ви зіграєте нам тихеньку мелодію, щоб змусити їх танцювати під час фільмування.

Савен подав знак Патрику та ритмічній групі, й усі заграли в темпі вальсу «Лише ми вдвох». Та де Маргуя зупинив їх на четвертому тактові.

—  Це наганяє сон... Ви не знаєте чогось іншого?

— Саме оця мелодія була запропонована паном Пурі, — зауважив Савен заради достеменності.

—  Байдуже!.. Зрештою, весь цей задум мені не до вподоби!.. Я все перероблю, воно геть не звучить. Будемо записувати з великим складом... Ні, грайте те, що ви грали оце якраз.

Савен зіграв два перших такти з «На сонячному боці».

— Чудесно!.. Саме те, що треба!.. І коли я скажу «стоп»!.. — він повернувся до статистів. — Оркестр зупиняється, а ви продовжуєте танцювати.

Врешті він звернувся до Робера Монлері та Жізель Декарт:

— А ви обоє в тандемі, ви виходите з дверей, за паном... гітаристом, там, й ви проходите перед другими дверима на той момент, коли камера бере диригента, і я кажу «стоп»!.. Спершу буде репетиція. Давайте червоне освітлення! — знову гукнув він.

Другий помічник підійшов до оркестру з банкою чорної фарби й вифарбував гітаристу спину.

— Ви надто прозорий, — пояснив він, — крізь вас видко прожектор.

Бюбю Савен (брат диригента) підкорився за звичкою, тобто не відкриваючи рота, й з цілком відстороненим поглядом.

Всі статисти стали на свої місця, одні посеред майданчика, ті — в барі, інші — перед гротиком, піднятим на рівень оркестру. Настала мить напруженого почуття, можна було навіть чути крик зґвалтованої мухи.

— Тиша! — гаркнув Сціпіон.

—  Мотор! — скомандував де Маргуя. Помічник з дощечкою підійшов до об'єктива й клацнув.

— Друг Пані 358 — 1, — оголосив він і зник за спинами, тоді як перед великим націленим оком розгойдувалася склянка з коктейлем бармена під широкою чорною парасолею.

—  Музика! — звелів де Маргуя.

Статисти почали тупцяти зі старанним видом й намагалися, не дивлячись, залишитися в полі зору об'єктива, таким чином вони закривали від камери диригента до його великого незадоволення, що стояв трохи нижче музик й раптом взяв жахливо фальшиву ноту.

—  Стоп! — гукнув Маргуя.

Музика зупинилася, й розпочата фраза ляпнула на землю!., як м'ясо з душком. Статисти все ще танцювали, рушив і тандем, але не дійшов до других дверей. Розкотився жахливий гуркіт і сміх Жізель Декарт, тоді як Монтері ледве-що вибирався з-під стільця, засипаного землею поваленого вазону з пальмою. Сурмач скористався нагодою, щоб знову змитися.

—  Закінчуйте, — порадив Маргуя, — починаймо знову.

Статист сидів за столом зразу ліворуч від оркестру попри Беатріс. Він купався в щасті, адже його бачитимуть на екрані; скориставшись перервою, він розпочав з дівчиною розмову, сповнену надії.

—  Правда ж, це цікава робота? — мовив він.

— Досить погано оплачувана, — відповіла Беатріс. — І малоперспективна.

—  Ви часто фільмуєтеся?

— Досить-таки. Добре, що тут є оркестр, ось позавчора я знімалася у фільмі з костюмами «Орендар», то було занудно, особливо через задуху, та й у перервах нічого було робити.

—  Оце якраз шість років, як я пішов з ліцею, — сказав статист, — й почав працювати. Спершу я був кур'єром в одному бюро...

—  Звичайно, — сказала Беатріс. — коли я не маю чим зайнятись, я наймаюсь статисткою, щоб заробити на туфлі.

— Так ви не професійна статистка?

—  Ні, я тут по знайомству... нічого не зможеш досягти, якщо з кимось не переспиш, а це мене не цікавить... принаймні без вибору.

Статист зашарівся.

— Але для чоловіка, — продовжувала Беатріс, — я вважаю це останнім ділом. Інші, я з ними не розмовляю, вони ідіоти. Думають, як би вас затиснути в кутку.

Авжеж, вона схиляла їх до такої думки.

— Увімкніть червоне світло, — скомандував багатий на експромти режисер.

Клаксон знову гукнув, як простуджена угорська ящірка. Статисти змовкли й стали на свої місця.

—  Мотор, — скомандував Маргуя. Запанувала цілковита тиша.

— Дубль!

— Друг Пані 358 — 2, — оголосив чоловік.

—  Музику!

Знову оркестр утнув «На сонячнім боці вулиці». Камера відійшла назад, потім почала крутитися навколо власної осі задля панорамної зйомки.

— Стоп! — скомандував Маргуя, коли камера проминула диригента.

Музика вщухла. Цього разу тандем уже рушив й зупинився саме перед входом.

—  Ріж! — гукнув Маргуя.

—  Треба починати знову, — сказав Андре, — у картері не було плівки, я тільки помітив.

Оркестр почав свій п'ятдесят третій приспів з «На сонячному боці вулиці», й цього разу все було добре. Ота мелодія виходила музикам через вуха, а сурмач уловив момент, аби ще раз уникнути свого квартиродавця, й заховався під піаніно, звідки його вигнали ударами молотка.

Статист сказав статистці:

—  Ця музика у фільмі належить Коко Пурі?

—  Так, — відповіла вона.

—  Непогана мелодія...

Почувши ті слова, диригент утратив свідомість, оскільки всі знають, що «На сонячному боці» — то Римський-Корсаков.

Статист був ладен продовжити розмову з Беатріс, що так невдало урвалася, треба було щось сказати, та вона піднялась і підійшла до музик, більшість з них видавалися

їй високі на зріст. У куток, де сидів статист, підійшов помічник.

— Поступіться, — сказав він, — мені тут треба поставити каструлю.

— А, так? — сказав статист...

Самотою він пішов геть, аби не бути ошпареним.

VII

Доки робітники сцени встановлювали для наступного фільмування зігнуті рейки, диригент, що вже отямився й був налаштований зіграти щось нове, почав «Дай помріяти», а ритмічна група потроху підхоплювала.

Статисти й статистки зібралися знову й танцювали на майданчику.

Мелодія була повільна, не надто захоплююча, й статист аж так посміливішав, що запросив розкішну, високу й струнку дівчину схожу на манекенницю, з голубими повіками, ясноволосу, з допитливим носиком, що схиляв на деяку підозру.

—  Це мило, — сказав він, — коли в перервах між зйомками є оркестр.

На цей момент він зробив жахливу помилку, наступивши їй на ногу, й, у такий спосіб, зіпсував стверджувальний тон очікуваної відповіді.

Він зразу підхопив:

—  Ви часто знімаєтеся?

— Тепер не надто часто, — сказала вона.

—  Це якраз буде шість років, — сказав статист, — як я поступив у бюро, закінчивши ліцей...

Вона була легка, майже незбагненна й захоплювалася навіть його помилками.

—  Отож я був кур'єром у бюро протягом...

— Я дала б вам тридцять років, — сказала вона.

— Як вас звати? — спитав він.

—  Мюрієль...

—  Але, бачте, Мюрієль, — продовжував він, — мені більше до вподоби робота, що її я виконую зараз. Правда ж цікаво працювати статистом?

— Я ніколи не займалась цим регулярно, — сказала Мюрієль, — я — танцівниця, зрештою, я вважаю, що такою роботою, як тут, не можна задовольнитися, треба братися до чогось іншого.

- Так, — сказав збентежено статист і, щоб не впасти в її очах, додав:

— Я буду вчитися грі на кларнеті... Оркестр змовк.

—  Попросіть у них зіграти ще, — сказала Мюрієль, вони такі милі. И добрі музики.

Диригент спустився з естради.

—  Вас можна запросити до танцю? — запитав він.

—  Звичайно, — сказала Мюрієль, усміхнувшись і примруживши очі. Все її обличчя сміялося.

—  Зіграй мені «Я не знав про тебе», Меркаптан, ця мелодія мене надихає.

Знову розчарований, статист дивився, як вони танцюють. Вона була дуже висока, принаймні з підборами метр сімдесят п'ять.

У кінці уривку Мюрієль вислизнула й перейшла на інше місце. Оркестр дещо збився й зупинився заради оператора, що хотів без крику дати вказівки акторам.

Диригент сів на край естради біля входу до гротика з правого боку від оркестру. Цілком випадково, це було якраз поруч з Беатріс.

—  Вас справді звуть Беатріс? — спитав він.

— Так...

—  Гарне ім'я... Це щось мені нагадує...

Він трохи піднявся й стурбовано обмацав місце, де сидів.

— Я буду весь як чорт, — сказав він, — тут скрізь гіпс. Вона сіла, підібравши спідницю.

—  Якби я міг зробити, як ви, — сказав він. — Врешті я згадав, що це мені нагадує...

Він сказав їй те навмисно.

—  Беатріс, перед...

—  О, ні! — запротестувала вона.

—  Це триста восьмий раз за сьогоднішній ранок, чи не так?

—  Ви не злий, — мовила вона.

— Я це сказав не для того. Це через Меркаптана. А той саме піднявся й став якраз перед нею.

—  Він? — заперечила Беатріс. — Ой, ні, а врешті...

—  Не кажіть цього! — протестував диригент. — Ніколи не знаєш. Хіба не славний хлопець цей Меркаптан?

Меркаптан сів по праву руку від Беатріс.

—  Ти, — сказав він, — спробуй триматися спокійно.

—  Ви до всіх звикли звертатися на «ти»? -- спитала вона.

Вона зробила вигляд, що роздратована, й встала. Меркаптан — за нею.

На вільне місце поруч з диригентом сів Додді. Звідти можна бачити Мюрієль, що була навпроти у плетеному кріслі при світлі прожекторів, поряд зі столом головних акторів.

Статист сів біля Додді. До музик він почував довіру.

—  Слухай-но, Додді, ти лише поглянь, — мовив диригент.

—  Сенсаційно, — пробурмотів Додді.

Мюрієль встала, аби поправити складку на спідниці й сіла до них у профіль, оголивши ледь не всю литку, довгу й нервову.

—  Ця дівчина, — зауважив Додді, — має сенсаційний зад.

— Я скажу Мадлен, — настрахав диригент.

— Та послухай, старий, я говорю суто з естетичної точки зору... Вона має такий зад, що хочеться вкусити й відхопити добрий шматок.

—  Я скорше хотів би покласти на нього руку, — зауважив диригент. — Справді, він здається дуже твердим. У кожньому разі, б'юсь об заклад, що вона класно танцює.

—  Так? — спитав Додді. — Ви її знаєте?

—  Вона мені сказала. Ні, я бачу її сьогодні вперше.

—  Старий, — вів далі диригент, — не дивись так на неї, ти зіпсуєш собі очі... Чорт забирай... — додав він, збліднувши, бо Мюрієль знову встала й повторила спектакль.

—  Вона навмисно це робить, — сказав Додді. — Я вже не можу. Як же нелегко бути статистом.

—  Проте, — сказав диригент, — не слід перебільшувати. Тут є і цікаві речі.

—  Можеш показати звідси?

—  Ну, Беатріс непогана...

— То не те саме! — сказав Додді. — Знаєш, ця Мюрієль, — я хотів би зробити муляж з її задниці й поставити у себе на каміні, щоб весь час дивитися.

—  Ні, — сказав диригент, — те мене не цікавить.

—  У неї сідниця у формі груші... — сказав Додді. — Ти знаєш, що це рідкість... Божусь, що це сансаційно.

—  Я припускаю, — сказав диригент, — що тобі смакує нижня частина груші.

Додці на кілька секунд замислився.

— Тому що, — продовжував диригент, — якби ти думав про верхню частину груші, як це часто буває, то вона не надто гарна.

—  Зачекай, — сказав Додді, — дай подумати.

—  Це очевидно, — сказав диригент, — але чому в такому разі не подумати про яблуко, внизу воно виглядає так само.

— Тут ще є певна деталь, — сказав Додді.

— Цікаво, — сказав диригент, — якої форми була б груша, якби росла в країні, де немає сили тяжіння. Вона була б кругла чи циліндрична? У всякому разі, яблуко не було б кругле. Запліднення відбувалося б згори.

Додді нічого не відповів, оскільки Мюрієль встала втретє, й диригент побіг у бар по склянку води, щоб його оживити.

Підтримуючи голову Додді, статист відвів його від майданчика.

Диригент знову підійшов до Беатріс, яку ніяк не відпускав Меркаптан. Він продовжував називати її на «ти».

—  Скажіть, — запитала вона, — він завжди такий?

— Не знаю, — відповів диригент, *- я граю з ним уперше.

—  У кожному разі, — сказала вона, — я такого не люблю.

Вона відійшла з безтурботним виглядом, відкинувши назад плечі, аби підкреслити зухвалість своїх грудей. Диригент і Меркаптан лишилися самі.

—  Ти!.. — процідив Меркаптан крізь зуби, дивлячись, як вона йшла геть, — ти хочеш одержати по задниці.

—  Ну, ти надто різкий, — сказав диригент.

— З цими дівчатами саме так і треба, — сказав Меркаптан. — Це їм на користь.

— Ти хотів би з нею переспати?

—  Ні, — сказав Меркаптан, — їй просто треба добряче дати по задниці.

—  Я, — зауважив диригент, — в принципі, був би не проти, але поважний сім'янин не може собі дозволяти подібних речей, а оскільки їй лише сімнадцять з половиною, то є ризик відсидіти за розбещення неповнолітньої.

—  Це мене не обходить, — лицемірно заявив Меркаптан, — я одружуюся через тиждень, тож такі дівчата не для мене.

—  Гадаєш, що вона вже скуштувала? — запитав диригент.

— Всі вони скуштували, — відповів Меркаптан, що відслужив у війську.

— Мені вона до вподоби, — сказав диригент з удаваною щирістю.

Вони замовкли, оскільки пролунав клаксон, і треба було йти на майданчик відбувати наступну сцену.

Декарт і Монлері спустилися вниз і зайшли в кабаре. До них підійшов метрдотель, здоровань у зеленому халаті.

—  Невелике непорозуміння, — сказав він, — прийшли інші люди, й оскільки в них те ж таки прізвище, їм віддали ваш зарезервований столик.

Він чітко вимовляв слова з незначним акцентом, а відтак провів їх до столика, де вже сиділи дві інші зірки — Сортекс та Кікі Жако.

Вони впізнали одне одного, й Декарт ледь відступила.

— Ну й ну! — сказала вона, і всі знічев'я обмінялися ще кількома банальними фразами.

— Я гадаю, ви — серед своїх, — розпочав метрдотель з диявольською посмішкою. — Тим краще, бо все-таки раки... Було б шкода.

—   Гаразд! — перебив Маргуя. — Треба підсунутись вправо, щоб бути в полі зору. Робер, — звернувся він до Монлері, — продовжуйте...

Глибина цих кількох почутих реплік надзвичайно зачарувала вухо диригента, який стояв за декораціями, щоб побути трохи наодинці. За декораціями він знову зустрів Додді. Тому було краще.

— Думаєш, завтра скінчимо? — запитав диригент.

—  Ідіотизм, — відповів Додді. — Завтра? Певна річ, ні! Буде одногодинний страйк робітників сцени. Коко Пурі гадає, що будемо до понеділка.

— Та це ж суща дурниця, — сказав диригент. — Я маю в понеділок повернутися в своє бюро. Все ж таки неможливо день у день стирчати тут за шістсот франків на день. Що ж вони собі думають?

—  Ви справді працюєте у бюро? — запитав статист.

—  Авжеж, — відповів диригент. — Без жартів, завтра я поставлю питання перед Дирекгором виробництва.

—  Можна сподіватись і на надбавку, — сказав Додді, — адже ми наймалися на статистів, а не для того, щоб тут день-у-день грати.

— Ти маєш нахабство протестувати, — сказав диригент. — Що ж нам було ще робити? Ми б знудилися.

—  Скажіть, — запитала молода брюнетка з промовистим поглядом, — ви не збираєтесь незабаром фати?

—  Ви знущаєтесь, — зауважив диригент.

— О! Що він верзе! — вигукнула вона без впевненості. — Я хотіла б танцювати свінг.

Вона наспівала кілька тактів з модної мелодії, й статисти подумали, що за якийсь час було б вже й не так небезпечно зіграти. Вони повернулись в одягальню №18.

VIII

О шостій вечора він піднявся в потоці сильних випарів, що забарвлювали в червоне стрілки настінного годинника, й всі помітили, що настав час зупинитися. Статист полишив майданчик А, по якому він нарізав кола як автомобіліст, й вернувся до своєї одягальні розгримуватися. Він не мав вазеліну й страшенно подряпав лице, стираючи грим посухому. Врешті гриму все одно залишилось багато, майже стільки, як і на початку, він почував себе збентежено, думаючи, що доведеться їхати в метро у такому плямистому вигляді. Він зняв чисту сорочку, комір якої вже почав бруднитися у рум'яна, повісив її на гачок й зодягнув стару, потім він вийшов, попрощавшись з обома своїми товаришами по одягальні, й попрямував до секретаріату отримувати денну платню.

Там стояла черга. Він опинився серед останніх і найбрудніших. Проте деякі зовсім не розгримовувалися, вважаючи, що так вони більше подібні до зірок екрану. Недбало накинувши шовкові хустинки, вони їхали так у метро.

—  Завтра ви приходите? — запитав статист у сусіда.

—  Можливо, — відказав той.

—  Сьогодні було непогано.

—  Нічого не було готове. Можна працювати набагато швидше.

— Думаєте, завтра ми закінчимо?

—  Не раніше понеділка... — уточнив сусід. — Хутко всі розходяться.

—  Ви вже десь працювали за статиста? — спитав статист.

— Ні, я працюю статистом, тому що мене попросив Директор виробництва, я його знаю. Наступного тижня, скоріш за все, я іду за місто, я зніматимусь в ролі ватажка Опору під час окупації. Оце роль!

—  Мені здається, що бути статистом — цікаво. Коли я думаю, що шість років тому я став до роботи в Етабліссма Дюпомп'є як кур'єр, що цілий день я...

— Я гадаю, що все ж краще бути кур'єром, аніж мріяти залишитись статистом, — відповів його співрозмовник. — Досить важко «піднятися», якщо небагато вмієш, — додав він скромно.

Потім, оскільки підійшла черга, співбесідник зайшов до секретаріату, статист зачекав, потім також одержав гроші, й вийшов зі студії, прямуючи до метро.

Він прийшов додому, з'їв шматок хліба з двома грудочками рафінаду, випив води з крана, перелічив свої гроші й вирахував, скільки днів йому треба їсти хліб з рафінадом, щоб купити кларнет, а далі продовжив підрахунки, як йому купити ударну установку, білу фланелеву куртку, хустинку, маленького шкіряного портфеля й краватку з прямовисними смугами, яку мав той тип на кіностудії, потім він ліг спати й заснув, він до кінця завів будильник, аби не запізнитися.

IX

—  Розумієте, — мовив Коко Пурі до диригента, потиснувши йому руку, — для вас це ж чудова реклама. Будуть знати, що то ваш оркестр, а фільм дуже прибутковий, він заживе успіху, тож не варто думати лише про те, що ця робота погано оплачується, адже тут є й нематеріальні переваги, які для вас важать чимало, чи не так?

—  Ну, врешті, — сказав диригент, — це важливо, отже буде добра реклама?

—  Саме так... Ви ні на мить не будете мати вигляд убогих диригентів, що незугарні виконувати свінг... окрім того ж, плей-бек записаний у виконанні найкращих музик.

—  Не буду приховувати, — сказав диригент, — що, на-загал, я не дуже й зважаю на рекламу, оскільки в мене імпровізований оркестр, а двоє зовсім, не грають, але врешті...

—  Нічого страшного, ось побачите, ви лише виграєте. Зараз я вас полишаю. Сьогодні вранці я маю справи...

- — Зрозумійте мене правильно, — сказав Жозеф де Мар Вони знову були на майданчику, кожен на своєму місці, готові до зйомки.

—  Я найбільше хочу, щоб це було смішно. Ви маєте змусити Жізель та Робера танцювати шалений свінг, робіть як знаєте, гримаси, будь-що, але щоб було весело, й не бійтесь переборщити. Це кінець вечора, усі розкуті, і ви щиро розважаєтеся.

—  Ось так? — сказав Додді, скуйовдивши собі чуба.

— Саме так! — потвердив Маргуя. — Дуже добре, тепер ви вимахуєте своєю сурмою на всі боки... Так, підійдіть-но, Пані...

Він подав знак чарівній приблизно п'ятдесяти весен .статистці.

—  Ви зійдете на естраду й схопите цього Пана, не соромтесь, можете навіть відібрати в нього сурму й дмухнути в неї...

Диригент зблід.

—  Хлопці, — прошепотів він своїм прихильникам, що пирхали зо сміху, — я клопотатимуся про доплату для танцюристів...

Патрик Верной задихнувся в своєму саксофоні, видобувши з нього кумедний звук.

Статист, що стояв біля естради, заздро дивився на них.

—  Вийде непогана сцена, — сказав він диригентові.

—  Це нагадує мені молодощі, — сказав диригент, — коли мені було п'ятнадцять років, я також так танцював... і мені було цікаво.

—  Шість років тому у Дюпомп'є, де я працював кур'єром, — сказав статист, — був бал...

—  О, то було недавно. А я так танцював років з десять тому. Але, все-таки, ота особа могла би бути мені матір'ю, ба навіть старшою її сестрою.

—  Це називається «тітка», — сказав гример, що підійшов, аби підправити грим...

—  Скажіть, — наполягав диригент, щоб перевести розмову з Маргуя в інше русло, — чи ви можете зіграти нам цей плей-бек?.. Знаєте, ми ж його ні разу не чули...

—  Ви матимете нагоду почути, якщо все готово, — запевнив Маргуя. — Запускай плей-бек, — скомандував він операторові, що сидів у кутку перед допотопним апаратом, який можна було направляти за допомогою пневматичного молотка.

Врешті зазвучала особлива мелодія, й голос ядушного співака горлапанив з гучномовця зарозумілі слова, з яких можна було збагнути лише початок... «Вам би треба мати заокеанський свінг».

— А! Так ось воно що!.. — пробурчав Патрик.

—   Намагайся розрізняти співзвуччя, Меркаптане, — підказав диригент.

—  Я намагаюсь, — сказав Меркаптан, і його спроба, раптово увінчана успіхом, почала проходжатися з нестерпною надмінністю.

—  Ще раз, будь ласка, — попрохав він в кінці уривку... Музики почали фати водночас із плей-беком. Той, ображений, зупинився, але запізно, уривок якраз зіграли.

Статист скористався з музики, щоб запросити до танцю чарівну білявку, волосся якої обрамляло ясне й свіже обличчя і яка нагадувала кралю з сімнадцятого найпишнішого округу Парижа.

— Це чудово, — почав він у класичній манері, — що тут є оркестр.

—  Пречудово, — підтвердила вона. Щасливий від успіху, він продовжував:

— Авжеж, ця робота має й позитивний бік...

—  Робота музики? — спитала вона.

—  Ні, статиста...

— Не знаю, — сказала вона, — тут це досить весело, але хіба так буває скрізь?

— У мене не багато досвіду, — зізнався статист, — я на зйомці вперше, шість років тому я працював кур'єром в Етабліссма Дюпомп'є ще й клопотався впорядкуванням різних паперів... Після ліцею те мене дуже змінило...

—  Ви вивчали різних поетів, — сказала вона.

—  Ну... Так... — сказав він дещо збентежено. — Між іншим...

— Я поетеса... — сказала вона, спалахуючи рум'янцем. — Мої батьки не з цих країв... Мій батько — норвежець.

—  Через шість місяців я пішов від Дюпомп'є, — жваво продовжував статист...

— Я можу вам прочитати один з моїх віршів... — запропонувала вона, і весела хвиля пойняла все її єство.

її очі були з ніжної порцеляни. Статист зрозумів, що мова йшла про метелика, який тішився любов'ю з вітром... і сприйняв трансверсальну ідею метафізики.

—  Дуже добре бути поетом, — сказав він. — Але поки що я цілковито задоволений роллю статиста. А ви?

— Ні, — відповіла вона, — ця робота здається мені огидною й позбавленою таємничості. Можливо, для чоловіків воно по-іншому... Але я люблю лише поезію...

—  Залишивши Дюпомп'є, — з надією продовжив статист...

—  Вибачте, мені здається, що хтось мене гукає... її справді гукав Патрик Верной...

Статист поплівся у свій куток, де за столом чекав своєї черги на фільмування. Надалі він вирішив удавати з себе багатого дилетанта, що добровільно хоче набути певного досвіду в непевному середовищі. Він плюнув у повітря з викликом, аби мати розкутий вигляд.

—  Всі на майданчик, — скомандував Морей, — будемо знімати фільм.

Кілька ввімкнутих прожекторів погасли, техніки обдали їх водою з відер.

—  У нас страйк, — заявили вони, дещо ніяковіючи.

—  Чудесно, — розлючено мовив Жозеф де Маргуя. — Так, напевно, називають роботу.

Всі зійшлися за декораціями. Один з техніків, молодик у синій робочій блузі, взяв слово і ось у який спосіб його виплюнув:

— Товариші! — сказав він. — Як наслідок попередження, що ми його зробили з огляду на те, що наша вимога про перетарифікацію заробітків не була взята до уваги, я нагадую вам, що за домовленістю з профспілкою ми вирішили оголосити короткочасну акцію протесту, спрямовану проти мізерності нашої сьогоднішньої платні. Сьогодні неможливо з тридцяти франками на годину вистояти супроти дорожнечі життя, й ми звернулися з вимогою до продюсера, аби він взяв до уваги наш рух за свої права, який принесе нам можливість жити в пристойних умовах. Ми виконуємо тяжку роботу, й за шість місяців зарплатня техніків не збільшувалася, тоді як, наприклад, у інших корпораціях, зокрема серед шахраїв та фальшивомонетників, зарплата зросла внаслідок боротьби за свої права, узгодженої, як і наша акція, з профспілкою. З мінімальної зарплати — шістнадцять франків на годину, тарифи зросли у найсприятливіших випадках до шестидесяти трьох франків. Ми не вимагаємо багато, але вважаємо, що настав час протестувати і якщо цей одногодинний страйк.

що є цілком символічним заходом, не принесе результату, за згодою з профспілкою ми плануємо страйки більшої тривалості, й, врешті, ми вирішили йти в нашій боротьбі за права до кінця.

На цей час техніки, відповідно, стали у рішучі пози. Одну статистку було зґвалтовано в кутку, з вікна сипалися троянди й гвоздики, пролунав гучний тритон танго, розкидаючи врізнобіч букети гладіолусів, що опадали в най-потаємнішіх куточках декорації.

Статист мав дуже приблизне уявлення про соціологію, а отже, вельми перейнявся дискусією, сподіваючись мати з того певну вигоду для загального розвитку.

Продюсер, здоровань без піджака, був підперезаний паском, що, здавалося, тримався навколо його черева на ефекті своєрідної самоіндукції відповідно до температури. Той пасок утворював ауру барви гусячого посліду, що без явної причини огортав його грубезну особу:

—  Врешті, — сказав він, — що ви хочете?

—  Ми хочемо сорок франків на годину.

— Добре, ви їх маєте. Якщо ці добродії не заперечують. Він повернувся до своїх компаньйонів, і враз спалахнули бенгальські вогні, осяявши їх пурпуровим вогнем.

—  Гаразд! — відповіли компаньйони.

Оратор з табору супротивників, здавалося, занудьгував, побачивши, що дискусія так хутко урвалася, але зрозумів, що належить сказати кілька слів на подяку:

—  Ну, добре, — сказав він, — гадаю, що маю вам подякувати від імені моїх товаришів і, звичайно, прикро, що ми не дійшли згоди раніше. Я подивований, адже ви згодилися зараз, але не відповіли в тому ж дусі на наші попередні вимоги, передані через профспілку і в яких ми не вимагали більшого, ніж тепер одержали від вас...

—   Нам, — сказав продюсер, роблячи широкий жест щедрості, що злетів над його головою як метафізичний символ, — не було відомо про ті ваші вимоги.

— У такому разі, — відповів технік, — я піду й дізнаюся у профспілці, а потому ми стаємо до роботи.

—  Згода, — сказав режисер.

Він, звичайно, також щодня набивав кендюха, але слід визнати, був не такий товстий, як продюсер. Натовп розпався й з різних боків став підійматися на майданчик, нагадуючи мацаки спрута.

Статист підійшов до Додді. Від безнадії той кусав лікті і з боку нагадував Муне-Сюллі в лазні.

— Це в продюсера вийшло блискуче, — мовив статист. — Коли п'ять з половиною років тому мене виперли у Дюпомп'є за те, що...

— Дурні! — приказував Додді. — Ну й збіговисько дурнів!

—  У чому справа? — спитав статист. — Вам це здалося не дуже вдалим?

—  Зовсім ні! — сказав Додді, — він їх затис... Іншим не треба було приставати на ті умови без згоди з профспілкою!.. Без цього, то лише буде разова виплата, і як тільки фільм буде готовий, знову повернуться до старих тарифів...

— А! — сказав статист.

—  Гірко, — сказав Додді, — що їх так ошукали!.. Піду поговорю з ними.

— Тоді я помилився в упорядкуванні, — сказав статист, — й мене виставили за двері; але після всього побаченого, мені здається, що краще бути статистом, аніж техніком...

—  О, ні! — сказав Додді. — Ця робота нічого не дасть. Треба спробувати напоумити отих типів, аби вони більше не робили таких дурниць...

—  Так, ви справді так вважаєте? — вражено пробелькотів статист.

На майданчику техніки витирали забризкані водою прожектори, намагалися увімкнути їх, добували вогонь тертям двох шматків вугілля. Одного техніка забило струмом, бо він надто сильно крутив прожектором; його зойки заповнили приміщення, його швидко прикидали землею, аби вийшов з тіла струм. На тому місці встановили хрестика, щоб легко можна було його знайти наступного дня.

Відзначивши подумки, що потрібно ще добру годину на наведення порядку, диригент зробив вихиляс й запросив Беатріс на чарку в бар.

У коридорі, що вів до одягалень, вони зустрілися з Меркаптаном. З показною нескромністю він розвернувся, пішов з ними, і, ось маєш — диригента було одурено.

Статист підійшов до двох музик, що досі сиділи на своїх стільцях, кожен — з саксофоном через плече.

—  Ви знову граєте, як тільки все буде підготовано, — запитав він їх.

— Тобто робитимемо вигляд, — відповів Гюбер де Вервіль, невеличкий коротко підстрижений чоловічок в окулярах та з вишуканим англійським комірцем.

—  Ви зовсім не граєте? — спитав статист.

—  Ми задоволені з того, що працюємо статистами.

—  Правда ж це досить приємна робота?

—  Правду мовлячи, я навчаюся у Школі Політичних наук, і я вперше на фільмуванні, — сказав Гюбер.

— А я, — сказав статист, — раніше найнявся до агентства з обміну, полишивши бюро Дюпомп'є, де працював кур'єром. Там мене виставили через шість місяців за помилку в обліку. Зрештою, то була зачіпка. В агентстві з обміну...

На півслові він зупинився, бо це було вперше, що йому дали так довго говорити й не уривали.

—  Ідіотська робота, — сказав Гюбер, — принаймні нам, музикам, трохи більше платять, та й взагалі напередодні вакацій то вже не так і зле.

— Я заробляв менше, коли працював переписувачем, — сказав статист.

—  Я сподіваюся, що доскочивши колись до аташе посольства, — сказав Гюбер, — я вже не буду перейматися такими речами. Зрештою, мої батьки не полишають мене без грошей, я завжди маю невелику підтримку. Я, наприклад, навмисне сховав свої окуляри, бо якби хтось мене впізнав, була б ціла трагедія. Якби мої батьки знали, що я працюю за статиста, то вони б занедужали. У певних колах собі не можна дозволяти таких речей.

Статист мовчав цілковито пригнічений.

X

—  Вона цікава, — сказав Патрик. — її батько — норвежець, а вона — поетеса.

—  Що в неї справді гарне, — сказав диригент, — то це колір її шкіри.

—  Вона прозора... Досить дивно, але виникає саме це враження.

—  Вона читала тобі свої вірші?

— Так, останній — то історія про маленького метелика, що тішиться любов'ю з вітром...

— Чудесно! — сказав диригент. -- Верлібри?

— Так...

— То нуднувато...

Верлібри мають бути справді гарні, але те далеко не всім дано.

— Чи будемо ми потрібні ще й у понеділок? — голосно спитав Патрик.

— Сподіваюся, що ні, — сказав диригент. — Я маю бути в моєму бюро, а то мене врешті-решт витурять звідти!..

—  Ти маєш поговорити з ними; в принципі, Коко нам казав лише про два дні.

—  З понеділком буде чотири.

— У кожному разі, ти маєш просити доплату, — сказав Додді. — Якби ми фали в кав'ярні, то мали б відпрацювати менше годин, але заробили б більше.

—  І вже б не грали!..

Де Маргуя якраз закінчив сцену крупним планом з чотирма зірками за столом. Кілька секунд зірки не рухалися, й оператор зробив три кліше, потім навколо-камер забігали техніки, готуючи новий план.

Диригент набрався мужності й попрямував до де Маргуя.

—  Перепрошую, — сказав він, — чи ше багато сцен треба знімати?

—  Та звісно! — відповів Маргуя. — Принаймні дві. Ви маєте бути тут, коли Кікі співатиме в гроті, а також на час танцю свінг Робера й Жізелі...

—  Тому що, — продовжив диригент, — напевно, мені буде важко зібрати всіх своїх музик у понеділок. Розумієте, нам сказали два дні. А ми тут вже три, то з понеділком буде вже чотири...

—  Послухайте, — сказав де Маргуя, — полагодьте цю справу з Директором виробництва. Це мене не обходить. Я не втаємничений у ваші домовленості з Пурі. Поговоріть з Директором...

— Добре, — сказав диригент.

Усі восьмеро музик не мали у понеділок жодної роботи... окрім бюро, але час від часу людина ж має право захворіти.

—  Ви тут не граєте, а працюєте за статистів, — сказав Директор. — Я не можу дати вам доплату, тому що ви майже нічого не граєте, а те, що ви граєте, не буде збережено для звуку.

—  Але ж нас весь час примушують фати, — зауважив диригент.

— Я знаю тарифи, — проказав Директор виробництва, — я добре знаю, що як музики ви б заробили набагато більше, але Коко Пурі мав вам пояснити, що вам належить робити...

—  Так, — вставив диригент, — він сказав нам: два дні треба вдавати, що ми граємо.

—  То він помилився, — відповів директор.

—  Врешті, — погодився диригент, — я спробую зібрати на понеділок вісім осіб... але не гарантую.

Він зовсім не був знервований, просто повинен був невеликий інцидент для покращення свого становища.

—  Так, — сказав Директор, — але не залишайте нас так!.. Я сподіваюся, що зараз все влаштується. Ви мене розумієте?..

—  Добре, — запевнив диригент, йдучи геть й занурившись у свої думки.

Насправді лише Меркаптан не міг прийти в понеділок, але його й так не особливо було видно, та й Мажор, певно, залюбки його замінить.

Диригент знову повернувся до Директора виробництва.

— Я забув вам сказати... Ви не будете заперечувати, якщо до студії прийде моя жінка. Вона трохи працює журналісткою й хотіла б подивитися на зйомку.

—  Ну, звичайно, хай приходить!.. — приязно мовив Директор. — Будемо раді її бачити...

Вона з полудня вже тут була. Зараз вона сиділа біля входу до декорацій і спостерігала за швендянням взад і вперед акторів та техніків.

Статист бродив навколо й, врешті, сів поруч з нею.

—  Нема руху, — сказав він.

—  Це точно!.. — відповіла вона.

—  У Біланкур зовсім інша справа, — запевнив статист.

— Я не знаю, — вела далі вона, — останній раз, як я там була, все йшло отак самісінько. Знаєте, це скрізь так...

—  Інші професії, — сказав статист, — вимагають більш регулярної роботи. Закінчивши ліцей...

— Давно?

— Вже шість років тому... Я став до роботи в Дюмомп'є, але я не міг там залишатися — надто нудно, потім я працював у агентстві з обміну, але й це не цікава для мене робота, згодом я став помічником на перегонах, та теж не довго. Тепер важко знайти місце. .

—  Я вам вірю! — мовила вона.

— Зараз я трохи більше задоволений, працюючи за статиста, — проказав він невпевнено, ви, напевне, також маєте втіху від цієї роботи.

— Чесно кажучи, я була б не дуже втішена, я краще б танцювала...

— Ви не... — і статист зблід.

— Я — дружина диригента, — відповіла вона, — я прийшла подивитися на нього.

Статист підвівся, зовсім пригнічений.

— Я, напевно, єдиний статист на цій студії, — пробурмотів він. — Коли я завозив ящики у продуктові магазини...

—  Та ні! — заспокійливо мовила вона, — тут є багато інших. Врешті, ви неодмінно одержите щось краще... Вибачте, мене кличе чоловік... Йому треба на шосту годину. До понеділка, напевне...

XI                                  -

—  Я точно не знаю, чи ти справді потрібен, — сказав диригент, — у кожному разі, навіть якщо Верной приведе Дід'є, ти зможеш розважитися, розглядаючи статисток та декорацію.

Де Мажор мовчки погодився й ледь не підскочив, демонструючи свою радість.

По мості вони перетнули річку, пройшли вздовж берега метрів з двісті й опинилися перед кіностудією.

— Ну, — сказав диригент, — ти можеш тут прогулятися, щоб збавити час. Якщо маєш бажання, можеш піти до гримерної.

— Дякую, не хочу! — відмовився Ле Мажор.

1 він зник у напрямку майданчика Б, залишаючи за собою якийсь дивний запах.

Весь ранок пішов на зйомку короткої сцени, під час знімання власник кабаре постав перед публікою разом з «Сиреною осяйних вод», тобто з переодягненим і густо загримованим з двома ґудзичками на грудях Кікі Жако.

Власник кабаре без угаву промовляв «осяжних» й щоразу мав великий успіх. Поступово він втрачав над собою контроль й почав вимовляти правильно, а майданчик покинули всі глядачі.

Музики клопоталися своїми справами. Додді зізнавався Мюрієль, що захоплюється її ногами, Верной та інші імпровізували за декорацією серед шматків тканини та гіпсу.

Статист сидів за плетеним столом зі склянкою з фантою; щоразу, як повторювали сцену, він підносив її до рота й назад з незмінним ритмом.

На одинадцяту годину сцена була завершена. Всі пішли обідати, сподіваючись за якийсь час повернутися до зйомок.

Як і передбачалося, Меркаптана не було. Тож диригент мав у власному розпорядженні Беатріс, проте він зробив помилку, бувши не досить нав'язливим, тому Беатріс переспала наступної середи з Меркаптаном, якраз напередодні його весілля. Ніхто про це не дізнався, оскільки робота статистів закінчилася ввечері в понеділок, та й ніхто того не передчував, адже Меркаптан неодноразово запевняв 1) що це його не цікавить, 2) що в понеділок він ніяк не зможе прийти. Але він з'явився о третій пополудні й продовжував знайомство, а в цей час була зйомка.

— Червоне світло! — скомандував Маргуя.

— Червоне! — гаркнув Сціпіон.

—  Мотор!

—  Музика!

Вам би треба мати заокеанський свінг, й пара Монлері — Декарт почала шалено витанцьовувати у стилі, що буде визнаний через три роки.

Дід'є, якого притягнув Верной, заміняв Меркаптана, а Ле Мажор, не маючи роботи, працював під піаніно біля двох динамітних зарядів, потім він розібрав вогнегасник, в якому замінив рідину на бензин; його він добув з бензобака голубої машини, що нею так пишався Маргуя.

Завершивши цю свою діяльність, він заснув посеред коридору.

— Мені здається, — зауважила помічниця режисера, коли знову почали сцену, — що вчора один з цих панів був у стані легкої ерекції.

—  Треба уважно відтворити ті ж пози, що й вчора, — підкреслив Морей.

Тож Патрикові показали відповідний набір листівок, й технік забрав їх, коли було досягнуто необхідного кута.

—  Мотор, — скомандував де Маргуя.

Атмосфера останього дня була особливо нервова. Команди лунали одна по одній, і зйомка йшла в пекельному темпі.

Врешті камера зайнялася, й була б добряча пожежа, якби застосували вогнегасник, але ніхто не знав, куди його запроторив Ле Мажор, і де він сам.

Задихаючись, статист залишив майданчик й побрів крізь дим. Потім він побіг й зупинився перед одягальнею, в якій Сортекс, одягнений у розкішний пеньюар червоного кольору, збавляв час за цигаркою.

Він наважився звернутися до нього:

—  Пан Сортекс?..

—  Що сталося, друже?..

—  Чи ви працювали статистом до того, як стали зіркою?..

— Та ні, ти ж знаєш, що я був співаком. Це мій перший фільм. Марудна ця робота, знаєш, навіть для мене. Тож я розумію, для тебе — це нудота. Ти маєш зайнятись вокалом. Я переконаний, що в тебе гарний голос... але треба працювати.

—  В ліцеї, — сказав статист, — я трохи співав.

— Так?.. Це дуже добре. Продовжуй, давай, ле впадай у відчай... Вибач, я зараз йду на зйомку. — Він жбурнув недопалок й зник у коридорі.

Статист поплівся у напрямку майданчика й наткнувся на тіло Мажора. Той вже напівпрокинувся після проходу Сортекса, потер очі, сів й обхопив свої коліна, а статист примостився поруч.

—  Була пожежа, — сказав статист.

—  Це добре! — запевнив Ле Мажор.

—  Сьогодні ввечері закінчимо, — додав статист, — завтра вже не треба буде приходити.

Ле Мажор не відповів, але здійняв жахливий галас, витягаючи повіку зі свого скляного ока й вставляючи її на місце, так відпускають резинку, підтягнувши довгі шкарпетки.

—  Коли, — твердо проказав статист, — закінчивши ліцей, я став до роботи в бюро Дюпомп'є за кур'єра, а це було вже шість років тому. Та я там довго не залишався. Потім я влаштувався до обмінної контори, потім вантажником у продуктовій крамниці. Потім якийсь час я працював у театрі...

— Ваше покликання — то сцена! — зауважив Ле Мажор.

—  Ні, — сказав статист, — у театрі я начищав підлоги. Там я протримався один рік. Потім я знайшов місце у кравця, який пообіцяв навчити мене своєму ремеслу. Він був огидний, я покинув його через вісім днів й чистив собак у псарні...

—  Що ви думаєте про породу курей леггорн? — запитав Ле Мажор.

— Але... — сказав статист.

—  Нічого, — запевнив Ле Мажор. — Продовжуйте.

—  Після псарні, — сказав статист, — я відвідував вечірні курси. Вдень я мив склянки у ресторані. А потім все ж я одержав невеликий спадок.

— Я також! — сказав Ле Мажор. — Треба їхати по нього в Байон. Досить марудно.

—  Але я все спустив, — підсумував статист. — Потім мені вдалося знайти це місце статиста. Я, — продовжував він похмуро, — надзвичайно щасливий бути за статиста.

—  Я думаю, — сказав Ле Мажор, — що треба бути несусвітним ідіотом або неуком, щоб знайти таке критинічне заняття, таке дурне ремесло, як робота статистом.

—  Ви не повинні так говорити, — сказав ображений статист. А потім, зберігаючи надію, додав: це ж ваша робота, чи не так?

—  Я, — сказав Ле Мажор. — Я! Ле Мажор! Він вибухнув диявольским сміхом.

—  Врешті, я маю скляне око, — сказав він, — а отже, я не чув жодного слова з того, що ви мені говорили.

Він встав, обтрусив ззаду пилюку й попрямував до виходу.

Статист залишився сам. Він зробив кілька кроків по коридору.

У суботу перед великим дзеркалом ударник танцював менует, натягнувши штани через шкарпетки, а Беатріс показувала йому рухи класичного танцю на перекладині.

Статист усе йшов, він опинився біля купи гіпсу від попередньої декорації. Так от, він схопив великий іржавий цвях і з'їв його, ось так він помер у свої двадцять два роки.

ВОЛОДИМИР ДАНИЛЕНКО

кієвскій мальчик

Даниленко Володимир

Місто Тірован: Оповідання, повість. –

Львів: Кальварія, 2001. –

С. 43-54.

Автомобільний затор спаралізував Велику Житомирську. Сто клаксонів, як череда збожеволілих корів, ревіло від Львівської площі до Володимирської. Автомобілі збилися навколо катафалка з нікельованим янголом на капоті. Ховали Бальбузу, короля кримінального світу, його вбили у розборках з хлопцями Соломахи. Сто стволів, ховаючи смерть, похмуро мовчали в костюмах від Вороніна. Суворий кортеж з живими квітами від «Норіти» та печальними написами «Від Кабінету Міністрів», «Від федерації кікбоксингу» і просто «От верных друзей» і «От любящей подруги» захряс біля будинку з випраним дощами і вітром безликим прапором, у якому ледь вгадувались кольори сонця і неба. Міліціонер злякано приставив до виска долоню в білих пальчатах і тремтячим жезлом показував на Байкове кладовище.

       «Круто, — подумав Мальчик, заворожений процесією, — мене так ховати не будуть. Не та вєсова категорія».

        В його вухах ще стояв рев від автомобільних сирен, коли завертав на Золотоворітську. Біля іржавого бака для сміття він побачив діда в інтелігентному береті і плащі кольору хакі, який щось витягував із лушпайок і їв, заглиблений у себе. З дідової авоськи стирчали жіночі боти часів Центральної Ради і томик Грушевського. «Оп'ять нєвєзуха, — подумав Мальчик, — невдалий похід з блошиного базару».

           — Жалость какая! — голосно сказав діду.

          Дід злякано випірнув із себе, дожував шматок цвілої булки і роздратовано глянув на незнайомця.

         — Подкрєпляємся, дєдуля? — весело гукнув Мальчик. — Возьмі гривню на пончик.

         — Дякую, — сказав дід і з достоїнством заховав гроші в кишеню.

         Мальчик звернув на Ярославів вал і зайшов у кафе «Ярослава». Вже більше місяця працював він у рекламному агентстві, куди влаштував його старший брат, податковий інспектор. Щодня чамрів за телефоном, видзвонюючи багаті контори. Його вислуховували втомлені директори і щебетливі дівчата-менеджери, довгоногі кієвскіє дєвочки, влаштовані папами й мамами, і всі йому відмовляли або варили з Мальчика воду. У нього вже був довгий список водоварів, які ніколи не казали «так» чи «ні», тільки просили через

тиждень або два нагадати про себе, коли поступить нова партія товару і, може, вони запустять рекламу.

          А був ще в агентстві Віталик, серцеїд менеджерок і зубр вициганювання грошей.

          — Ти б хоч голос змінив, — сопів Віталик Мальчику, — прямо тобі дєцкий сад. На такий голос не клюне ні один клієнт. Учись у дяді, — набирав номера. — А гдє етот нігодяй? — лагідно запитував у телефон. — Прив'яжіть-но його до дроту. Ну здрастуй, нігоднік. Шо ж ти мене підводиш, га? Та нє... Нуда... Канєшно! Ну то дуй сюда, закриїм вопрос, — і клав трубку. — Бачив, як нада работать? — повертався до Мальчика. — Тільки шо договорився за п'ять тисяч баксів.

       — Клас! — вирвалось у Мальчика, і він ледь не луснув від заздрощів.

       Мальчик пройшов курс НЛП, як з помощью построєнія фраз і ващє язика забрать дєньгі у клієнта, за який Семен Борисович здер з нього триста баксів. Гроші, звичайно ж, заплатив старший брат.

        —  Я здєлаю вас богатимі і щаслівимі, — сказав на прощання дєвочкам і мальчикам, що слухали з роззявленими ротами, — ви будете долго помніть Сємьона Борісовича з Одеси.

         Мальчик часто згадував Семена Борисовича і думав, що головного секрету він так і не видав, бо чому ж тоді Віталик робить усе навпаки і в нього виходить, а він говорить за схемами Семена Борисовича, і в нього нічого не виходить? Хіба тому, що Віталик встиг побувати в апараті комсомолу і йому дали за це трьокімнатну квартиру біля Шоколадного будинку? Значить, комсомол — краща школа за НЛП, — думав Мальчик.

     —  Не розстраївайсь, — заспокоїв Віталик, — наїсися морозива й получиця.

       І коли Віталик ходив у туалет, Мальчик вкрав у нього візитку менеджера фірми «Гренуй», яка торгує французькою косметикою.

       В «Ярославі» Мальчик замовив подвійну порцію морозива і п'ятдесят грам дешевого коньяку, прикінчив це за столиком з мініатюрною жінкою, схожою на болонку, і весело рушив до рекламного агентства, пам'ятаючи настанови Віталика, що краще розколювати клієнта після обіду, коли страх і злість переходять у шлунок. «В понеділок клієнт з перепою, він ще не готовий до розговору, — пригадав тези Віталикових сентенцій, — а в п'ятницю його тіло ще в офісі, а душа вже в нічному клубі чи в жіночій пазусі, поетому не дрочи звєря». Мальчик глянув на годинника. Була середа, за чверть третя, найкращий час для ділових переговорів, коли він переступив поріг рекламного агентства. Дістав із кейса візитку фірми «Гренуй», прокрутив у голові можливі сценарії розмови з менеджером і набрав номера. У слухавці сюрчав факс. Мальчик вилаявсь і набрав ще один номер.

      — Альо, ето Альона Харахандюк? — замуркав у трубку Мальчик.

      — Гав! — відповіла Дєвочка.

         І в Мальчика вилетіло з голови все, що вчив Семен Борисович.

         — А, а... — сказав Мальчик, збираючись з думками.

         — А-атпустітє мєня в Гімалаї, — проспівало на тому кінці дроту.

         Мальчик здогадався, що це Дєвочка із мєчти.

         — Ти Дєвочка із мєчти? — гукнув він.

         — Евс! — цьомнуло трубку.

         —  Зійди з шланга, — зазирнув до офісу Віталик. — Дай поговорить з чєловєком.

        У них були спарені телефони.

         Мальчик посварився на нього пальчиком і розслабив вузла в краватці.

         — Альо, — проспівав він у телефон і розповів анекдота про Вовочку, з якого сам довго і дзвінко сміявся. — Когда ми пєрєсєчьомся? — запитав Мальчик.

          Дєвочка замуркала.

       —  Безобразіє, — замуркав і собі Мальчик, — жалость такая. Прєдлагаю в шесть в «Ярославе». На Ярвалу.

        Дєвочка знову замуркала.

         — Нікак-нікак?.. — перепитав Мальчик і ледь не розплакався.

         —  Оккєй! — несподівано для себе і для нього відповіла вона.

         — То біш?., — розгубився Мальчик.

         — Па-па! — проспівала Дєвочка і поклала трубку.

        Дєвочка прийшла за совдепівським етикетом, рівно на півгодини пізніше.

      —  По тєбє можна свєрять мєсноє врєм'я, — зробив їй комплімент Мальчик.

      — Ха! — сказала Дєвочка, вмощуючись за столом.

       — А как ти мєня узнала? — здивувався він.

       — На тєбє напісано — Мальчик, — склала губки бантиком Дєвочка.

       — Я Мальчик, которий іграєт в крутиє ігри, — уточнив Мальчик і розлив вино «Черньїй доктор». — Дінь-дінь!

        — Дінь-дінь! — сказала Дєвсчка, чаркуючись з Мальчи-ком.

        Півтори години набрякали вони вином, розмовами про рекламу і одне одним. Мальчик підсовував Дєвочці апельсини, шоколадки і прайси свого телеканалу. Вони вицмулили ще по сто грам коньяку і вирішили продовжити переговори на хаті в Дєвочки. В кіоску Мальчик купив шампанське, впіймав таксі, і вони поїхали на лівий берег, де біля станції метро «Чернігівська» жила Дєвочка.

        На хаті випили пляшку шампанського, і Мальчику стало вже зовсім добре.

      — Класно! — вигукнув Мальчик і почав здирати з Дєвочки трусики.

       — Т-ти крутой Мальчик! — видиралась вона. Дєвочці було недобре, різало в животі і хотілося в туалет.

       — Я здєлаю тєб'я богатой і щаслівой, — сопів Мальчик, плутаючись у її гапликах і бретельках.

        З його сорочки повідлітали ґудзики, краватка заплуталась в ліфчику Дєвочки, а візитки порозсипалися по всьому ліжку.

        — Безстижий Мальчик, — опиралася Дєвочка. І несподівано для себе вони заснули.

      Серед ночі Мальчика знудило, він навпомацки добрався до туалету, обняв унітаза й довго блював, а потім вмивався і прав забльовану краватку.

     Вдосвіта Мальчик облапав Дєвочку, але відчув, що в нього там нічого не ворушиться, поцілував її оголену шию і навшпиньки рушив до дверей.

     — Па-па... — сонно прошепотіла вона.

Він щось нерозбірливо буркнув і захряснув за собою двері.

        Мальчик довго рився в кишенях, шукаючи телефонну картку, і хвилин десять видзвонював брата.

       —  Бодя! — гукнув у трубку. — Позич сто баксів. Вчєра раскрутіл Дєвочку з фірми «Гренуй». Зароблю — віддам.

      — Ти де? — запитало на тому кінці дроту.

      — На «Чернігівській». У трубці мовчало.

       — За годину під Золотими воротами.

       — Оккєй! — почепив трубку Мальчик і спустився в метро. У вагоні були вільні місця. Від шуму електропоїзда заклало вуха, Мальчик боявся проспати свою станцію і щіпав ногу. Навпроти дрімав чоловік в окулярах, протяг качав на підлозі шкірки арахісу.

         За годину він узяв братові гроші й посунувся на роботу.

          З телефону Дєвочки довго відповідав автомат, а потім почувся її голос.

        — Альо! — зрадів Мальчик. — Как дєла?

         — Оккєй, — відповіла Дєвочка.

         — Пересєчьомся? — запропонував Мальчик. — Каку тєб'я нащот врємєні?

          Дєвочка муркала в трубку і збиралася з думками. Після ночі у неї була уповільнена реакція.

          —  В п'ять с прайсамі в офісе, — муркнула Дєвочка і назвала адресу.

          — Оккєй, — посміхнувся Мальчик і поклав трубку.

          За п'ять до п'ятої він стояв коло чорних броньованих дверей і тиснув дзвоника. Двері відчинив чоловік у сірому костюмі, з-під поли якого стовбурчилась кобура.

         — Я к Альонє Харахандюк, — сказав охоронцю. Чоловік набрав номера й повідомив у трубку про Мальчика. Його провели в офіс, де за комп'ютером сидів голомозий чоловік, а другий розмовляв по телефону.

         — То є так, — сказав чоловіку трубку. — Маємо шістдесять роликів у прайм-тайм. Так, на другому каналі... Наразі перепрошую. Хай.

          Мальчик заслухався і не помітив, як біля нього з'явилася Дєвочка.

         — Говорі по-українскі, — тихо сказала. — Шеф не любіт... — і голосно запитала: — Чай чи каву?

       — Каву, — відповів Мальчик і злякано озирнувся. Коли розмішував цукор і пригубив чашечку, біля нього з'явилася Дєвочка з чоловіком середнього віку, який представився і дав візитку. Мальчик метушливо почав шукати в кишенях свою, простягнув чоловіку, візитка була пом'ята, і Мальчик відчув, як прилипає до тіла сорочка.

        — Цей пан, — пластмасовим голосом сказала Дєвочка, — має рекламну пропозицію, котра може становити для нас інтерес.

        Чоловік завчено всміхнувся і подивився на Мальчика, що діставав з теки свій прайс. Він читав прайс і запитував, а Мальчик відповідав, як на уроці української мови. Екзекуція тривала довго. Мальчик встиг випити дві чашки кави, його носовичок у руці був мокрий від поту.

         — Гаразд, — сказав чоловік, — ваша пропозиція може бути цікавою. Треба подумати. Зателефонуйте в середу.

           Його провели до дверей. По дорозі Дєвочка встигла шепнути:

          — Позвоні в срєду утром.

         — Можєт, завтра пересєчьомся? — шепнув Мальчик.

          — Па-па, — виштовхнула його в спину Дєвочка. Вдома Мальчик застав заплакану маму.

          — Де ти ходиш? Тут таке горе. Арештували Богдана. Що ж ми будемо тепер робити?

            У Мальчика відвисла щелепа, він заметушився, вхопив телефон, почав набирати номера.

            — Щас ми рєшім етот вопрос, — гарячкував він. — Влад Козлєнко — вліятєльний чєловєк. У нєго дєнєг — нє путано.

            — Що ти шарпаєшся? — розсердилась мама. — Та скинь ти із себе маску кієвського мальчика. Хоч раз поговори з матір'ю по-чєловєчеські.

           — Треба найнять адвоката, — взяв себе в руки Мальчик. — Гроші я зароблю на рекламі, а трохи в когось позичимо. Все буде добре, побачиш.

           До кінця п'ятниці вони знайшли адвоката. Адвокат був старий, з обличчям сушеної груші.

             — Діла погані, — пом'яв адвокат заросле шерстю вухо, — його підставили. Підіслали чоловіка із записаними номерами банкнот і тут же їх у нього знайшли. П'ятсот гривень.

—  Нащо їм моя дитина? — заплакала мама. — Тільки ж вивчивсь. Нащо було йти на ту роботу?! Йшов би в школу, вчителював, а я б діток гляділа. Двоє ж у його.

—  Мам, — розсердився Мальчик, — ти знаєш, чого бастують вчителі?

—  Ну таке ж... Не дають грошей, а що ці гроші, як он тюрма, — заплакала мама.

— Я бачу, що живете скромно, — захрускотів пальцями адвокат, — я з вас багато не візьму, бо мало чим поможу. У вашого сина така робота, що там беруть всі і беруть багато, а його підставили, бо нема за ним сторони. Треба їм було жертовне ягня, то вони його вибрали. Така тепер наша жизнь, — прицмокнув дуплистим зубом і почав збиратися.

Всю ніч слухав Мальчик, як скрипить у квартирі паркет і шепоче свої молитви мама.

У середу вранці він видзвонив Дєвочку. Вони домовились зустрітися на Подолі в ганделику «У тьоті Соні».

На Верхньому валу побачив, як загорілися одночасно три світлофорні ока. «Це напоминає сьогоднішній день, — весело подумав Мальчик, — бес-прє-дєл».

«У тьоті Соні» він замовив дві склянки вина «Вінок Дунаю» і пригорщу помаранчів.

— Как там наши общіє проекти? — поцікавився Мальчик.

— Будем с вамі сотруднічать, — відповіла Дєвочка.

На обличчі Мальчика розцвіла посмішка, він поцілував Дєвочку і взяв ще по лікеру. Дєвочка відмовлялася, але він змусив її випити, і вони вийшли у вечірнє місто.

Теплий вечір виманив красивих жінок. Вони стояли на залитих електричним світлом зупинках, таємничо мовчали, і тільки голі ноги кликали в теплу ніч.

— Я проведу, — потерся біля вушка Дєвочки.

— Да, но в дом тєб'я нє пущу.

— Оккєй! — торкнувся її носика.

Біля під'їзду поцілував Дєвочку взасос, а вона відштовхнула його від себе, але її руки обм'якли, і Дєвочка підставляла довгу шию під гарячі губи Мальчика.

— Только на п'ять мінут, — зашепотіла Дєвочка і потягла Мальчика темними сходами.

В порозі вони почали здирати з себе одяг і попадали в ліжко, плутаючись у її розсипаному волоссі і розстібнутих сорочках, і тут задзвонив телефон.

— Альо! — вхопила Дєвочка трубку, важко дихаючи. - Сама. А що? — перейшла на українську. — Через двадцять хвилин? Приїжджай.

Дєвочка зірвалася з ліжка й забігала, підсмикуючи на собіколготи і трусики.

— Уході! Бистро! — гукнула Мальчику в напівстягнутих штанах, що сидів у розкошланому ліжку.

Дєвочка підвела губи, стягнула з ліжка Мальчика і випхала в коридор.

— Шеф? — запитав і відчув, як пересохло в горлі.

— Цьом па-па! — подала кейса Дєвочка.

— У тєб'я с нім?.. — спробував підшукати делікатне слово Мальчик, але так і не знайшов.

— Ти просто Мальчик, — зітхнула вона, — а он мущіна, которий мєня содєржит, іді, — поцілувала і випхала його за двері.

Без копійки в кишені посунувся Мальчик через міст. Над Дніпром висів молодий місяць, схожий на скибку дині. По річці повільно плив освітлений катер. Коло річкового палацу, наче поснулі таргани, стояли автомобілі. Вологий вітер качав на асфальті порожню пивну бляшанку. На дзвіницях соборів червоно горіли сигнальні вогні, проносились вечірні автомобілі, і вздовж траси стояли випиті пляшки з-під шампанського.

Вранці зателефонувала Дєвочка. Вона чекала його біля галереї «Ательє Карася».

— У мєня вигодноє дєльце, — взяла під руку Мальчика.

— Прєдлагаю над под двадцатіпроцентную скідку.

— Чорний нал? — єхидненько скривився Мальчик. Він не міг вибачити їй вчорашнього вечора.

— А налоговая?

— Нє твої проблеми, — буркнула Дєвочка.

—  Оккєй, — сказав Мальчик, — я переговорю с Владом Козлєнком.

— Ето твой шеф?

—  Да! — сердито засопів Мальчик. — Но он нє лазіт к дєвочкам в постель.

— Фу, протівний, — дала йому щигля Дєвочка. — Па-па! В п'ять с мєшком в офісе.

— Какім мєшком?—  Какой нєпонятлівий Мальчик, — показала язика Дєвочка, — для дєнєг которий.

У Мальчика відразу виник план. Він скаже Владу про готівку під двадцять п'ять відсотків. Влад погодиться, його апетити ростуть, а рекламне агентство за ними не встигає.

В офісі Мальчик потренувався перед дзеркалом, аби не бігали очі, коли буде говорити про відсотки, головне — не метушитися.

Влад ожив, повеселішав, закректав.

—  Жду з грошима, — поплескав Мальчика, — зразу і розщитаюсь.

У фірмі «Гренуй» йому вручили конверта з грошима і бетекамівську касету з роликом. Мальчик нагадав графік виходу реклами і вийшов з офісу. В ботанічному саду він перерахував гроші, витяг із пачки триста шістдесят гривень, зайшов до «Едему», випив яблучного соку й подався в рекламне агентство.

Коли Влад перераховував гроші, його пухкі руки тремтіли.

— Це тобі, — простягнув Мальчику.

Вдома Мальчик віддав мамі п'ятсот гривень, а триста залишив собі. За ці два дні мама осунулась, вона надовго йшла з дому, розмовляла з адвокатом, тинялася по квартирі, перебила багато посуду і спалила чайника.

У Мальчика вже вивітрився смак першої рекламної оборудки, коли після роботи Влад запропонував підвезти його додому. Мальчик сів на заднє сидіння між двома незнайомими чоловіками, і перламутровий «опель» кольору згуслої крові помчав через усе місто. Мальчик весело розповідав Владу, як у діда в Залізному Хуторі лазив по яблука в чужий сад і собака здер з нього штани.

— А триста шістдесят гривень з конверта ти витяг тоже весело? — запитав Влад.

Мальчик забелькотів щось несусвітне і попросивсь вийти, але твердий лікоть штурхонув у дихало, він закашлявся і заплакав.

Влад Козлєнко сидів біля шофера спиною до Мальчика й курив сигару.

— Дєло не в двох сотнях баксів, — сказав Влад, — дєло в принципі. Ти оказався нечесним Мальчиком, а я цього не прощаю. Ти ж заробив свої двісті п'ятдесят баксів на проценти, але хотів надуть мене ще на двісті.

Двоє бичкуватих чоловіків у шкірянках міцно тримали його за руки. Вони виїхали на міст. Автомобіль стишив хід і притиснувся до пішохідної брівки. Мальчик вкусив чоловіка, який сидів ліворуч, і спробував відчинити двері. Борюкаючись, вони вибили у Влада сигару.

— Вкиньте етого діловаря у воду, — гаркнув Влад, — хай охолоне!

Чоловіки вхопили його за руки, за ноги, розгойдали й перекинули через перила. В повітрі Мальчик перевернувся і важко вдаривсь об воду, але обпік не так удар, як льодяна вода. Холодні голочки вп'ялись у тіло. Він випірнув, хапаючи ротом повітря, й по-собачому загріб до берега. Десь поруч бовтнув у воду кейс, і з моста почувся крик Влада:

— Слиш, ти! Як випливеш, то не приходь! Я тебе уволив! Кейса Мальчик не шукав, вода була темною. Він гріб під мостом, схожий на злякану мокру мишку, повз бетонні опори до освітленого річкового палацу, звідки долинала музика. Від холоду й розпачу цокотіли зуби, мокре волосся заліплювало очі, і від холоду гусла кров. Гребти ставало все важче, тіло вже ледве слухалось. Мальчик відчував, що не допливе до берега й спробував кричати. На мосту хтось п'яно вилаявсь і голосно зареготав. На набережній, спершись ліктями на перила, стояла світлокоса дівчина й самотньо курила. Загострений зір вловив жарину її сигарети і довгі ноги. Йому стало шкода своєї безпорадності. Дівчина була вже близько, голосно билася об воду музика нічного клубу, прогуркотів на мосту електропоїзд, і тоді тіло скорчила судома, праву ногу скрутило, він знову крикнув, захлинувся водою, гребнув руками, подивився на освітлений річковий палац, на недосяжну дівчину, на автомобілі, що пролітали в розливах електричного світла, на безумне вечірнє місто, на всіяне зорями квітневе небо і відчув, як стало легко й байдуже, і вода вже не пекла холодом. Зграйка рибок пропливла над ним, торкаючись волосся, що гойдалося, наче водорослі. З рота вирвалося повітря, і одна велика бульбашка роздувалась і роздувалась. У бульбашці він побачив брезкле Владове обличчя, почув сміх Дєвочки, молода мама несла його на руках, а він тримав голубу кульку і дивився на святкових людей, на ще живого тата, на Бодю в шкільній формі і з шоколадним морозивом на паличці, на портрети серйозних чоловіків над колоною, чув піднесені марші, радісний сміх і підсилений динаміком урочистий голос, бачив тісну готельку на Вітряних Горах, свою маленьку люльку, усміхнену маму, яка простягає до нього руки, таку молоду і схожу на Дєвочку, тата, що обнімає маму і пробує відібрати в нього пустушку, але темна риба ворухнула губами, і велика тендітна бульбашка лопнула, розбризкуючи на тисячі крапель його маленьке ігрішнежиття.


ВОЛОДИМИР ДАНИЛЕНКО

ЗАЧАРОВАНІ ХОДОЮ

Даниленко Володимир

Місто Тірован: Оповідання, повість. –

Львів: Кальварія, 2001. –

С. 65-73.

І

У вікно лилося тьмяне світло. Нічний вітер мляво ворушив фіранки, вони гойдалися, наче водорослі на дні темної ріки, і в сутінки спальні кидали ворухкі тіні. Було опівночі. На ратуші пробив годинник, чоловік відрахував удари і втупився в стелю, де гойдалася тінь шовковиці. Сонно дихала жінка, її нога важко лежала поверх ковдри. Голосно цвірчав цвіркун. Він лежав із розплющеними очима і вслухався в шаркання нічних перехожих, уривки розмов; скрип земляної жаби і наростаючий цокіт шпильок. Нічна перехожа підходила ближче. Стукіт туфельок затопив спальню. Відчувалося, що була вона в тілі. Так могла йти молода, нерозтрачена, впевнена в собі жінка. Чоловік відчував, як цокіт шпильок заповнює його, ніби жінка йшла не нічною вулицею, а всередині тіла. Хода ставала слабшою. Жінка віддалялася, але було чути, як щораз азартніше наскакували на камінь шпильки.

Не тямив, як сповз із ліжка й почав навпомацки шукати одяг. У ньому боролося почуття безнадії з бажанням побачити жінку, яка своєю ходою розбурхала кров. Проте бажання взяло гору. Чоловік зняв із цвяха ключі й тихо зачинив за собою двері.

Було тепло. Божеволіла травнева ніч. Білою піною в садах кипіли фруктові дерева. Чоловік вийшов на вулицю і в ліхтарному світлі побачив жіночу постать. Він прискорив ходу і почав бігти, боявся, аби жінка не зникла, не звернула в темний завулок.

Вона з'явилася раптом близько, менш як за сто кроків. Йому здавалося, що серце гупає занадто голосно, що жінка відчує його жадібний погляд і може озирнутися. Ховаючись у тінь бузини, стежив за нею. Бачив, як Граційно пише вона ходу, як зграбно в такт ходи покручує сумочкою. її обличчя не бачив, тільки погойдування важкої темної гриви. Він пірнув у темний закрут. Під ногами заскрипіла жорства. І раптом попереду в розлитому світлі вона зникла. Чоловік крутнувся, забігав, розпачливо хапаючи ротом повітря, наче пес, що загубив слід. Десь поруч дзенькнув трамвай. Жінки не стало.

II

Чоловік утратив цікавість до всього і після роботи довго блукав містом, вдивляючись у перехожих.

Якось він стояв біля великої вітрини і розгублено дивився у скло. Зайшов до крамниці, зупинився, де продавали жіноче взуття; погляд вихопив уривок реклами: «...елегантні туфлі нададуть жінці граційної ходи».

Він вийшов із крамниці і довго йшов містом, загублений і самотній. Вітер меланхолійно кружляв обгортками цукерок, і вони літали, як водяні бабки. Біля будинку з облущеною плиткою чоловік довго вдивлявся в гінку тополю, в якій прозирав силует жінки.

— Граційної ходи, — вгадав шепіт листя.

На нього уважно подивилась сухенька бабуся з прозорим пакетом, у якому ворушив зябрами короп.

Він купив квіти, м'яку іграшку з дивною назвою Котик Гав, пляшку кагору і поніс додому. Дружина розгублено дивилася, як чоловік вовтузиться біля зламаної праски і весело наспівує пісеньку з кінофільму, який дивилися, коли були ще неодружені.

Увечері дружина розстелила люльку дівчинці, яка міцно обняла м'яку іграшку і перед тим, як заснути, запитала:

— А хіба котик каже «гав»?

Вони випили по склянці кагору, чоловік розповів веселу історію, як у вечірній вітрині бачив угодованого кота біля гори ковбас. Жінка насторожено всміхалася, розстеляючи ліжко, погасила світло, і вони довго й розхолоджено кохалися. А коли дружина заснула, він лежав із розплющеними очима, вслухався в нічні кроки і думав, як буде шукати жінку з азартною ходою. Хто вона? Манекенниця? Танцюристка? Просто жінка? Будував схеми пошуку і відчував, як життя знову набрякає змістом. Зрештою, не таке вже й велике місто. Красива жінка в ньому не голка, та ще й з такою ходою.

III

Він подумав, що повинен пильнувати жінку опівночі за вікнами свого будинку, де вперше почув її кроки. Якщо має нічну роботу, то конче повинна тут пройти. Але минав час, а нічна перехожа на з'являлася. Тоді подумав, що вона має бути там, де можна себе показати, де багато гарно вдягнених і вихованих людей. Передивився всі вистави місцевого театру, та ні серед актрис, ні серед глядачів жінки з нічною ходою не знайшов. Не знайшов її ні на виставці одягу, ні в ресторанах чи барах, де багато самотніх жінок, ні у великих крамницях, наповнених красивим одягом, і став думати, що жінка виїхала. А може, вона взагалі пройшла вночі повз його вікна і назавжди зникла? Тоді почав виводити формулу міста. Потрібно визначити вулиці, через які людина не може "не пройти. І довго вивчав історію забудов. Щовечора при настільній лампі з великою лупою сидів над планом вулиць, доки не зрозумів, що в місті є два кола, в яких діють доцентрові сили. Варто хвилин п'ятнадцять постояти в тих колах, як обростеш клубком знайомих. Всі тролейбуси, автобуси, трамваї, перехожі дотикаються до цих кіл. А ще існував бульвар, де з особливим шиком можна продемонструвати гарну ходу.

Втішений знайденою формулою, лежав поруч із сонною дружиною і уявляв, як велетенська людська маса циркулює через зони доцентрової дії. «Якщо дуже хочеш когось зустрінути, — подумав, вслухаючись у нічні звуки, — обов'язково зустрінеш там, де зливаються всі вуличні потоки».

IV

Мерехтливо хлюпав неон. Повз чоловіка у вечоровий сутінок проходили пари. Шурхотіли шинами потоки авт. Укінці другого бульвару він помітив високу чорняву жінку. Похитуючи стегнами, вона йшла і недбало, наче школярка скакалкою, крутила мініатюрною сумочкою. Вслід їй озиралися чоловіки, а один біг позаду, потім узяв жінку під лікоть й інтимно запропонував:

— Сто.

Жінка висмикнула руку.

— П'ятсот! — залилася сміхом.

І той сміх розсипався на асфальті, наче розбита коштовна ваза.

— Сто п'ятдесят!

Вона прискорила ходу, готова видерти йому очі.

— Двісті, — хекнуло за спиною.

Жінка пересікла Велику Бердичівську і біля ювелірної крамниці прискорила крок.

— Двісті п'ятдесят!

З несподіваним спритом вона вивернулась і побігла до трамвайної зупинки. Біля будинку Троцьких він її наздогнав і вхопив за руку.

— Триста!

Жінка видерла руку і вскочила у трамвай.

Чоловік упіймав таксі й погнався за трамваєм. На перехресті Східної та Бориса Тена вона зійшла. Чоловік наказав повільно їхати. Вона звернула в Квітковий завулок. Він розрахувався з водієм і пішов назирці. Під ногами зашурхотіла жорства. Біля сірого будинку вона стишила крок. Чув, як скрипнула хвіртка, як загримкотів ланцюгом собака, як відчиняються двері і цокають шпильки. Він кілька разів повторив номер будинку, дочекався, коли засвітяться вікна і пішов геть.

V

Жінка красиво їла, смакуючи кожним відкушеним шматком шинки і ковтком вина.

— Дозвольте.

Вона кивнула. Чоловік сів за її столик, надпив вина і відчув, як по крові розтікається алкоголь. Руді джмелі наповнювали тіло, і воно приємно гуло.

— Хочете, вгадаю, де мешкаєте? Вона цікаво глянула на нього.

— Вгадайте, — пригубила келиха.

— Квітковий завулок три. Будинок у яблунях.

— Стежили? — злетіли натушовані вії.

— Стежив.

—  Що ще? — поправила на колінах сумочку, і її одяг зашарудів, наче обгортка цукерки.

— Від завулка до зупинки трамваю тридцять три кроки. На зупинці бетонний стовп з оголошенням: «Якщо бажаєте схуднути або поправитися, наберіть телефон 33-77-06».

Вона засміялася. Як від легенького землетрусу, забринів скляний посуд за спиною бармена, і її сміх розсипався на дрібні скалки.

— Телефон з натяком? — білозубо всміхнулася.

— Якби це було так, я б злукавив. Як вас звати?

— Таміла.

— А мене Яків.

— Ну, правильно, — засміялася. — Я так і подумала, хто ж іще мене може переслідувати, крім Якова?

З магнітофону лилася журлива мелодія, наче з серця, чорного метелика на манишці бармена.

VI

О, які були в неї легкі туфельки. Відразу ж, коли сходив сніг і ставав чистим асфальт, вилизаний першими весняними суховіями, взувала їх і пливла, ледь торкаючись хідників. Скрипіли гальма авт, жадібно дивилися спраглі кохання чоловіки, а вона йшла, легка, недосяжна, й розкриленими ніздрями вбирала дух стужавілих бруньок.

Таміла сиділа на килимі і м'якою тканиною протирала взуття. Ось ці, розкрила коробку, цокають дуже лунко, цок-цок. А в цих іти твердо, вони гасять стук, зате ноги пружинять і тоді відчуваєш, як пробігає тілом розлитий у повітрі, деревах і чоловічих поглядах струм. Ось ці просто красиві, нога в них пливе м'яко, але не відчуває опори, хвіть-хвіть. А ось ці, пирснула сміхом, роблять ходу надто розкутою. Тоді чіпляються чоловіки, пропонують пройтися, проїхатись, послухати гарну музику, повечеряти в затишному ресторанчику. Вона виймала туфлі з коробок, наче з футлярів скрипки, флейти, гобої. Перед нею вже був оркестр, а Таміла повзала на колінах, протирала туфлі, стуляла їх носком до носка, обчас до обчасу. Ось ці називає взуттям черниці, взуває їх рідко, коли переживає велике розчарування, горе або втому. Тоді струм, що розливається підчас ходи, заповзає кудись глибоко. А в цих іде важко, як жінка з натовпу, тоді на неї не звертають уваги. Оці, вийняла з коробки обережно, наче гострі ножі, дістає, коли відчуває прилив хижого шалу. За нею тоді біжать, їдуть на автомобілях, просять, погрожують, принижуються. Ось ці, лаковані з бантиками в ластовинні, взуває після дощу, коли кроки падають на вологий асфальт, як дощові краплі, крап-крап. А взимку, підняла велику картонну коробку, в ожеледицю, хода стає сущою карою, коли взуває чоботи-льодоруби з підківками із твердої сталі; під ногами кришиться лід, носки роз'їжд-жаються, хода стає важкою і вульгарною, але чоловікам подобається.

Ти казав, Якове, що в місті мало гарних вистав, тому я одна з них, Якове.

Дружина крутила пояса махрового халатика, ніби зачиняла перед Яковом потаємного замочка.

«Я думала, що ця жінка глибше тебе розуміє, але коли побачила, як вона йде, була розтоптана, я мало з сорому не згоріла, коли зустріла тебе з нею; та всі чоловіки, які дивляться їй услід, навіть не зважають, що ти поруч; і коли я відчула, що ти цього не помічаєш, що танеш, стаєш калюжкою, яку вона переступить і не озирнеться, довго не могла знайти собі місця, — сякалася в носовичок маленька жінка, — я дивилася в люстро і розуміла, що можу ще бути комусь потрібною; мені вже тридцять три, мені потрібен чоловік, якому б хотілося стелити ліжко, який би цікавився, про що думаю, як одягаюсь і чому затримуюся після роботи; я гадала, що все минеться, що це одне із твоїх коротких захоплень, але коли побачила, як вона гарцює і як ти ладен цілувати її сліди, — вирішила...; хай вибачить Оля, виросте — зрозуміє сама, я віддала її мамі, не треба травмувати дитину; в мене є чоловік, він буде жити зі мною, і тому ти повинен звідси піти, чуєш?»

Чоловік узяв плаща, подивився на тріщину в стіні, перекошені двері, косо прибиту книжкову полицю. Потоптався на місці, перев'язав на туфлях шнурки і рушив до дверей. Об черепицю шкряботіла стара шовковиця.

VIII

Сигаретний дим вився над букетом тюльпанів.

—  Це не жіночий каприз, — прошепотіла Таміла. — Просто мені не потрібний чоловік.

— Тобі не потрібний я?

—  Мені не потрібен ніхто. Розумієш, якби я жила з чоловіком, я була б просто з одним чоловіком...

—  Може, тобі потрібно кілька чоловіків? Я згоден бути третім, п'ятим, яким ще?!.

— Я не повія.

— Ти ж самотня, самотня! — в розпачі гукнув він. — Самотня нещасна жінка, оглушена цоканням своїх шпильок.

Вона довго мовчала, збираючись з думками.

—  Кожна жінка, — мовила негнучким голосом, — щось несе: одна сімейні клопоти, друга розпусту, третя хвороби, четверта пишні груди, п'ята норкову шубу. А я просто йду. Це єдине, що тримає мене як жінку, заради чого встаю і лягаю, щоб відпочити і знову йти.

— Ти хвора, — мотнув головою, — хвора, хвора... Жінка зблідла, схрестила руки, огорнуті чорною хусткою.

— Можливо, — сказала тихо, — не знаю... Я тану, віддаюсь ході, тобі того не зрозуміти. Тоді в мені кожною клітиною звивається жінка.

— Ну хай ще п'ять, сім, десять років так походиш, — застогнав чоловік. — А потім? За тобою вже ніхто не буде озиратися. Тебе обсядуть хвороби, і колись проснешся, порізана зморшками, глянеш у полущене від часу дзеркало і вмреш з відчаю.

— Хай так, — жорстко мовила, — але поки йду, я про це не думаю.

— Тоді прощай, — підвівся Яків.

— Прощай, — обняла його, — іди...

Чоловік побрів містом. Біля будинку з шовковицею зупинився і довго вдивлявся в освітлене вікно. Вечірнє небо окутав туман. Огорнутий габою, пузатий місяць курив золотим порохном. Тихо скрипнула хвіртка, заскавулів собака. Яків підкрався до вікна і крізь ледь стулені фіранки побачив у ліжку свою дружину з незнайомим чоловіком. Вони дивилися телевізора і про щось розмовляли.

Чоловік стояв серед саду. У вологій темряві біліли фруктові дерева, у верхів'ях яких снували хрущі. Він стояв під сливою і вслухався, як шарудять вони в листі. Біля нього, тицьнувши носа в штахетник, стояв старий пес і нюхав повітря. Чоловік зняв з дерева хруща, розтулив долоню і дивився, як злітає тепла тверда комаха. І раптом почув шалене цокання шпильок. Хода була викличною і несамовитою. Він перескочив тин і відчув, як важко загупало серце. Вулиця була порожньою. Тільки билися в ліхтарі хрущі. Десь дзенькнув трамвай і почувся розкотистий сміх, наче розбита об камінь коштовна ваза.

ЮРІЙ ВИННИЧУК

ЛІТОПИС ВІД РАВЛИКА

Винничук Юрій.

Місце для дракона. –

Львів: ЛА «Піраміда», 2002. – 256 с. –

С. 64-69. 

         1

Вітер війнув сильніше, і плесо вкрилося ряботинням. Десь зникли холодні вітражі дерев, неба, за мить вони знову з'являються. В куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки. Ось і моє відображення у воді. Який у мене драглистий вигляд! По щоках пливуть окуляри, я намагаюся їх зупинити, проте вони течуть, просочуються крізь пальці і - хляп-хляп - у воду: круги побігли, бігли... далі знову спокійно. Тільки батько випростав руку і: - Там... там...

Рука вказує на воду (на обличчі сірий знак страху)... він більше нічого не каже, раптово повертається і швидким кроком простує додому. Я хочу його наздогнати, щось лагідне таке прошелестіти (наприклад: ...), але якась сила змушує мене вклякнути коло води і пильно вдивлятися в глибінь. Тепер і я відчуваю той загадковий страх, що опанував мого батька.

2

Раніше я говорив: «...в куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки...», але тепер я зрозумів, це все виглядає далеко не так спокійно - ці рибки, пуголовки, тритони й жучки не просто миготять, а виконують якесь завдання, бо рухи їхні чіткі й синхронні. Кілька пуголовків непорушно завмерли при самім березі й стежать за мною. В мені спалахує гнів, якого й досі ще не можу поясните для себе, настільки він несподіваний і безглуздий. Отже, виламую лозу і намагаюся тих пуголовків розігнати.

Раптом дивна сила вириває з руки прут, і він зникає під водою. Я сам ледве встигаю ухопитися за кущ, інакше полетів би сторч головою з берега. Лють заволоділа мною, штовхаючи на ще безглуздіші вчинки: збираю камінці і шпурляю ними. Враз ті самі камінці летять у мене з води, рятуюся втечею, вони мене б'ють по спині, по голові...

Не знаю, чи справді відчуваю позаду сміх, чи це мені тільки здалося.

З

Батько зачинився в себе в кімнаті, цілий день не з'являється. Надвечір мама пішла до сусідки, і ми можемо перекинутися кількома словами. Батько насуплений, руки

за спиною, плечі опущені.

- .........?

Але я не розчув.

- Ти бачив? Бачив? - повторює він.

-  Так. Я виламав лозину і пробував їх розігнати, але щось мені вирвало її з рук... потім кидав камінцями, а ті верталися в мене...

-  Ти надто нерозсудливий.

-  Бо мені невідомо нічого.

-  Я вже кілька ночей бачу один сон: вода виходить з берегів, і риби, пуголовки, жаби, водяні жуки і тритони вриваються в наші будинки, захоплюють їх, нас топлять, наче кошенят, і вся земля тоді починає належати їм.

-  То ти навмисне повів мене до ріки?

- Я знав, що ти словам не повіриш. Тепер ти переконався, які вони дужі?

-  А якщо їх закидати динамітом?

- Буде те саме, що й з камінцями. - Пальці його нервово бгають обрус. - Але я спробую з ними домовитись, - каже він, покусуючи губи.

- Про ненапад?

-  Можливо.

-  Чи про союзництво?

-  М-м...                                                                       '

-  Невже ти станеш одним з них?

-  З ними заодно також равлики.

-  Ще ліпше!

-  Я знаю, що ти мене осудиш, але зрозумій (голос його тремтить, обривається тут-там, тихне)... інакше не можна (затихає)... ми не маємо сили...

4

Батько перевдягся в новий костюм і пішов на річку.

Вже вечоріло, і той самий вітер, що гуляв уранці над водою, грався тепер фіранками й шторами, жмут сухого листя кинув у кімнату. Зашурхотіло... Я хочу захистити себе від нього, від його подувів, але відчуваю, що гублю тіло, і воно стає мені чужим і далеким. Бачу себе збоку - ось стою такий безпорадний і стежу за батьком, що вертається з річки, вертається розхристаний, мокрий, хода його втомлена, і весь він як жмуток осінньої зжовклої трави. Стою - я і не я. І вже розумію, що батько несе лиху вість, але втішаю себе надією, що він її виголосить тому другому «я», а не мені, бо я вже відділився від себе і принишк за шторою.

-   Вони розлючені й не хочуть розмовляти (рукави і холоші в зелених водоростях, мокрі сліди на підлозі)... але я так просто не капітулюю, я буду боротися (робить театральний жест, хоче виглядати спокійним, підморгує).

Коли повертається спиною - бачу маленький горбик. Цей горбик ще буде рости.

5

Батько цілими днями пропадає на річці, повертається мокрий, мама каже: він так змінився. Горб усе росте й росте, правда, повільно, але не настільки, щоб цього не можна було помітити. Сам він зменшується в тілі, худне, скидається на підлітка. Часом приносить свіжі новини... часом нічого...

- До них приєдналися слимаки, слизні й мокриці... Проте вони з ними так не рахуються, як із равликами. Ці в них займають високі пости...

-  Річка вийшла з берегів на півметра...

-  В озері з'явилася невідома риба... Мабуть, це резидент з іншої водойми...

-   Мене познайомили з нею. Вона задоволена з моїх намірів допомагати їм і обіцяла поклопотатися про документи, які б підтверджували, що я й насправді равлик...

-  Річка вийшла з берегів на метр...

Якось він приніс у кишені великого равлика і, вказуючи на мене пальцем, сказав:

-  Це мій син, він відчуває до вас велику симпатію... Мій син з дитинства мріяв стати равликом... Інші діти: хто -літуном, хто - морцем, хто - міністром, а наш - тільки равликом... Особливо йому до вподоби ваш принцип: усе своє ношу з собою.

А равлик:

-  Угу... угу...

-  Сину, вони мене дуже просили, щоб ти написав для них гімн.

Равлик поважно киває ріжками, батько розмахує руками, проголошує патетичні слова.

6

Батько все дрібнішав і дрібнішав. Взимку він заховався під шафу, туди і їжу велів подавати й не перешкоджати дурницями. Звідтоді ми його бачили дуже рідко. Мама вдягла траур і всім каже: наш батько помер... її можна зрозуміти - не дуже приємно, коли хтось із рідні раптом захоче стати равликом.

В кінці лютого батько почав з'являтися, ці його відвідини завше були зненацька - вирине із якоїсь шпарки в підлозі, помахає привітно ріжками і зникне. Деколи, правда, передасть останні новини. Але все одно було приємно, що нас не забуває.

ВІКТОР ПЄЛЄВІН

(ВИКТОР ПЕЛЕВИН) 

Хрустальный мир

Пелевин В. Жёлтая стрела.

 М.: Вагриус, 2000. – 496 с. –

С. 169-196.

Вот — третий на пути. О милый друг мой, ты ль

В измятом картузе над взором оловянным?

А. Блок

Каждый, кому 24 октября 1917 года доводилось нюхать кокаин на безлюдных и бесчеловечных петроградских проспектах, знает, что человек вовсе не царь природы. Царь природы не складывал бы ладонь в подобие индийской мудры, пытаясь защитить от промозглого ветра крохотную стартовую площадку на ногте большого пальца. Царь природы не придерживал бы другой рукой норовящий упасть на глаза край башлыка. И уж до чего бы точно никогда не дошел царь природы, так это до унизительной необходимости держать зубами вонючие кожаные поводья, каждую секунду ожидая от тупой русской лошади давно уже предсказанного Дмитрием Сергеевичем Мережковским великого хамства.

—   И как тебе не надоест только, Юрий? Уже пятый раз за сегодня нюхаешь, — сказал Николай, с тоской догадываясь, что товарищ и на этот раз не предложит угоститься.

Юрий спрятал перламутровую коробочку в карман шинели, секунду подумал и вдруг сильно ударил лошадь сапогами по бокам.

—   Х-х-х-а! За ним повсюду всадник медный! — закричал он и с тяжело-звонким грохотом унесся вдаль по пустой и темной Шпалерной. Затем, как-то убедив свою лошадь затормозить и повернуть обратно, он поскакал к Николаю  — по пути рубанул аптечную вывес-ку невидимой шашкой и даже попытался поднять лошадь на дыбы, но та в ответ на его усилия присела на задние ноги и стала пятиться через всю улицу к кондитерской витрине, заклеенной одинаковыми желтыми рекламами лимонада: усатый герой с георгиевскими крестами на груди, чуть пригибаясь, чтобы не попасть под осколки только что разорвавшегося в небе шрапнельного снаряда, пьет из высокого бокала под взглядами двух приблизительно нарисованных красавиц сестер милосердия. Николай с кем-то уже обсуждал идиотизм и пошлость этого плаката, висевшего по всему городу вперемешку с эсеровскими и большевистскими листовками; сейчас он почему-то вспомнил брошюру Петра Успенского о четвертом измерении, напечатанную на паршивой газетной бумаге, и представил себе конский зад, выдвигающийся из пустоты и вышибающий лимонад из руки усталого воина.

Юрий наконец справился с лошадью и после нескольких пируэтов в середине улицы направился к Николаю.

—  Причем обрати внимание, — возобновил он прерванный разговор, — любая культура является именно парадоксальной целостностью вещей, на первый взгляд не имеющих друг к другу никакого отношения. Есть, конечно, параллели: стена, кольцом окружающая античный город, и круглая монета, или — быстрое преодоление огромных расстояний с помощью поездов, гаубиц и телеграфа. И так далее. Но главное, конечно, не в этом, а в том, что каждый раз проявляется некое нерасчленимое единство, некий принцип, который сам по себе не может быть сформулирован, несмотря на крайнюю простоту...

—  Мы про это уже говорили, — сухо сказал Николай, — неопределимый принцип, одинаково представленный во всех феноменах культуры.

—   Ну да. И этот культурный принцип имеет некий фиксированный период существования, примерно тысячу лет. А внутри этого срока он проходит те же стадии, что и человек, — культура может быть молодой, старой и умирающей. Как раз умирание сейчас и происходит. У нас это видно особенно ясно. Ведь это, — Юрий махнул рукой на кумачовую полосу с надписью «Ура Учредительному собранию!», протянутую между двумя фонарными столбами, — уже агония. Даже начало разложения.

Некоторое время ехали молча. Николай поглядывал по сторонам — улица словно вымерла, и если бы не несколько горящих окон, можно было бы решить, что вместе со старой культурой сгинули и все ее носители. С начала дежурства пошел уже второй час, а прохожих не попадалось, из-за чего совершенно невозможно было выполнить приказ капитана Приходова.

«Не пропускать по Шпалерной в сторону Смольного ни одну штатскую блядь, — сказал капитан на разводе, значительно глядя на Юрия. — Ясно?» — «Как прикажете понимать, господин капитан, — спросил его Юрий, — в прямом смысле?» — «Во всех смыслах, юнкер Попович, во всех».

Но чтобы не пропустить кого-то к Смольному по Шпалерной, надо, чтобы кроме двух готовых выполнить приказ юнкеров существовал и этот третий, пытающийся туда пройти, — а его не было, и пока боевая вахта сводилась к довольно путаному рассказу Юрия о рукописи какого-то немца, каковую сам Николай не мог прочесть из-за плохого знания языка.

—   Как его зовут? Шпуллер?

—   Шпенглер,  — повторил Юрий.

—   А как книга называется?

—   Неизвестно. Я ж говорю, она еще не вышла. Это была машинопись первых глав. Через Швейцарию провезли.

—   Надо  запомнить,  —   пробормотал   Николай   итут же опять начисто забыл немецкую фамилию — зато прочно запомнил совершенно бессмысленное слово «Шпуллер». Такие вещи происходили с ним все время: когда он пытался что-то запомнить, из головы вылетало именно это что-то, а оставались разные вспомогательные конструкции, которые должны были помочь сохранить запоминаемое в памяти, причем оставались очень основательно. Пытаясь вспомнить фамилию бородатого немецкого анархиста, которым зачитывалась гимназистка-сестра, он немедленно представлял себе памятник Марку Аврелию, а вспоминая номер какого-нибудь дома, вдруг сталкивался с датой «1825» и пятью профилями — не то с коньячной бутылки, не то из теософского журнала. Он сделал еще одну попытку вспомнить немецкую фамилию, но вслед за словом «Шпуллер» выскочили слова «Зингер» и «парабеллум»; второе было вообще ни при чем, а первое не могло быть нужным именем, потому что начиналось не на «Ш». Тогда Николай решил поступить хитро и запомнить слово «Шпуллер» как похожее на вылетевшую из головы фамилию; по идее, при этом оно должно было забыться, уступив этой фамилии место.

Николай уже решил переспросить товарища, как вдруг заметил темную фигуру, крадущуюся вдоль стены со стороны Литейного проспекта, и дернул Юрия за рукав. Юрий встрепенулся, огляделся по сторонам, увидел прохожего и попытался свистнуть — получившийся звук свистом не был, но прозвучал достаточно предостерегающе.

Неизвестный господин, поняв, что замечен, отделился от стены, вошел в светлое пятно под фонарем и стал полностью виден. На первый взгляд ему было лет пятьдесят или чуть больше, одет он был в темное пальто с бархатным воротником, а на голове имел котелок. Лицо его с получеховской бородкой и широкими скулами было бы совсем неприметным, если бы не хитро при-

щуренные глазки, которые, казалось, только что кому-то подмигнули в обе стороны и по совершенно разным поводам. В правой руке господин имел трость, которой помахивал взад-вперед в том смысле, что просто идет себе тут, никого не трогает и не собирается трогать и вообще знать ничего не желает о творящихся вокруг безобразиях. Склонному к метафоричности Николаю он показался похожим на специализирующегося по многотысячным рысакам конокрада.

—   П'гивет, 'ебята, — развязно и даже, пожалуй, нагло сказал господин,  — как служба?

—   Вы куда изволите следовать, милостивый государь?  — холодно спросил Николай.

—   Я-то? А я гуляю. Гуляю тут. Сегодня, ве'гите, весь день кофий пил, к вече'гу так уж се'гце заныло... Дай, думаю, воздухом подышу...

—   Значит, гуляете?  — спросил Николай.

—   Гуляю... А что, нельзя-с?

—   Да нет, отчего. Только у нас к вам просьба — не могли бы вы гулять в другую сторону? Вам ведь все равно, где воздухом дышать?

—   Все 'гавно, — ответил господин и вдруг нахмурился. — Но, однако, это безоб'газие какое-то. Я п'гивык по Шпале'гной туда-сюда, туда-сюда...

Он показал тростью как.

Юрий чуть покачнулся в седле, и господин перевел внимательные глазки на него, отчего Юрий почувствовал необходимость что-то произнести вслух.

—   Но у нас приказ, — сказал он, — не пускать ни одну штатскую блядь к Смольному.

Господин как-то бойко оскорбился и задрал вверх бородку.

—   Да как вы осмеливаетесь? Вы... Да я вас в газетах... В «Новом В'гемени»... — затараторил он, причем стало сразу ясно, что если он и имеет какое-то отношение к газетам, то уж, во всяком случае, не к «Новому Времени».  — Наглость какая... Да вы знаете, с кем гово'гите?

Было какое-то несоответствие между его возмущенным тоном и готовностью, с которой он начал пятиться из пятна света назад, в темноту, — слова предполагали, что сейчас начнется долгий и тяжелый скандал, а движения показывали немедленную готовность даже не убежать, а именно задать стрекача.

—   В городе чрезвычайное положение, — закричал ему вслед Николай,  — подышите пару дней в окошко!

Молча и быстро господин уходил и вскоре полностью растворился в темноте.

—   Мерзкий тип, — сказал Николай, — определенно жулик. Глазки-то как зыркают...

Юрий рассеянно кивнул. Юнкера доехали до угла Литейного проспекта и повернули назад — Юрию эта процедура стоила определенных усилий. В его обращении с лошадью проскальзывали ухватки опытного велосипедиста: он далеко разводил поводья, словно в его руках был руль, а когда надо было остановиться, подергивал ногами в стременах, как будто вращая назад педали полугоночного «Данлопа».

Начал моросить отвратительный мелкий дождь, и Николай тоже накинул на фуражку башлык, после чего они с Юрием стали совершенно неотличимы друг от друга.

—   А что ты, Юра, думаешь, — долго Керенский протянет?  — спросил через некоторое время Николай.

—   Ничего не думаю, — ответил Юрий, — какая разница. Не один, так другой. Ты лучше скажи, как ты себя во всем этом ощущаешь?

—   В каком смысле?

Николай в первый момент решил, что Юрий имеет в виду военную форму.

—   Ну вот смотри, — сказал Юрий, указывая на что-то впереди жестом, похожим на движение сеятеля, — где-то война идет, люди гибнут. Свергли императора, все перевернули к чертовой матери. На каждом углу большевики гогочут, семечки жрут. Кухарки с красными бантами, матросня пьяная. Все пришло в движение, словно какую-то плотину прорвало. И вот ты, Николай Муромцев, стоишь в болотных сапогах своего духа в самой середине всей этой мути. Как ты себя понимаешь?

Николай задумался.

—   Да я это как-то не формулировал. Вроде живу себе просто, и все.

—   Но миссия-то у тебя есть?

—   Какая там миссия, — ответил Николай и даже немного смутился.  — Господь с тобой. Скажешь тоже.

Юрий потянул ремень перекосившегося карабина, и из-за его плеча выполз конец ствола, похожий на голову маленького стального индюка, внимательно слушающего разговор.

—   Миссия есть у каждого, — сказал Юрий, — просто не надо понимать это слово торжественно. Вот, например, Карл Двенадцатый всю свою жизнь воевал. С нами, еще с кем-то. Чеканил всякие медали в свою честь, строил корабли, соблазнял женщин. Охотился, пил. А в это время в какой-то деревне рос, скажем, некий пастушок, у которого самая смелая мечта была о новых лаптях. Он, конечно, не думал, что у него есть какая-то миссия, — не только не думал, даже слова такого не знал. Потом попал в солдаты, получил ружье, кое-как научился стрелять. Может быть, даже не стрелять научился, а просто высовывать дуло из окопа и дергать за курок — а в это время где-то на линии полета пули скакал великолепный Карл Двенадцатый на специальной королевской лошади. И  — прямо по тыкве...

Юрий повертел рукой, изображая падение убитого шведского короля с несущейся лошади.

—   Самое  интересное, —   продолжал  он,  —   что человек чаще всего не догадывается, в чем его миссия, и не узнает того момента, когда выполняет действие, ради которого был послан на землю. Скажем, он считал, что он композитор и его задача — писать музыку, а на самом деле единственная цель его существования — попасть под телегу на пути в консерваторию.

—   Это зачем?

—   Ну, например, затем, чтобы у дамы, едущей на извозчике, от страха получился выкидыш и человечество избавилось от нового Чингисхана. Или затем, чтобы кому-то, стоящему у окна, пришла в голову новая мысль. Мало ли.

—   Ну если так рассуждать, — сказал Николай, — то, конечно, миссия есть у каждого. Только узнать о ней положительно невозможно.

—  Да нет, есть способы, — сказал Юрий и замолчал.

—   Какие?

—   Да есть такой доктор Штейнер в Швейцарии... Ну да ладно.

Юрий махнул рукой, и Николай понял, что лучше сейчас не лезть с расспросами.

Темной и таинственной была Шпалерная, темной и таинственной, как слова Юрия о неведомом немецком докторе. Все закрывал туман, хотелось спать, и Николай начал клевать носом. За промежуток времени между ударами копыт он успевал заснуть и пробудиться и каждый раз видел короткий сон. Сначала эти сны были хаотичными и бессмысленными: из темноты выплывали незнакомые лица, удивленно косились на него и исчезали; мелькнули темные пагоды на заснеженной вершине горы, и Николай вспомнил, что это монастырь, и вроде бы он даже что-то про него знал, но видение исчезло. Потом пригрезилось, что они с Юрием едут по высокому берегу реки и вглядываются в черную тучу, ползущую с запада и уже закрывшую полнеба, — и даже вроде не они с Юрием, а какие-то два воина — тут Николай догадался было о чем-то, но сразу же проснулся, и вокруг опять была Шпалерная.

В домах горело только пять или шесть окон, и они походили на стены той самой темной расщелины, за которой, если верить древнему поэту, расположен вход в ад. «До чего же мрачный город, — думал Николай, прислушиваясь к свисту ветра в водосточных трубах, — и как только люди рожают здесь детей, дарят кому-то цветы, смеются... А ведь и я здесь живу...» Отчего-то его поразила эта мысль. Моросить перестало, но улица не стала уютней. Николай опять задремал в седле — на этот раз без всяких сновидений.

Разбудила долетевшая из темноты музыка, сначала неясная, а потом — когда юнкера приблизились к ее источнику (освещенному окну первого этажа в коричневом трехэтажном доме с дующим в трубу амуром над дверью) — оказавшаяся вальсом «На сопках Маньчжурии» в обычной духовой расфасовке.

Но-о-чь, тишина-а-а, лишь гаолян шуми-и-т...

На глухой и негромкий звук граммофона накладывался сильный мужской голос; четкая тень его обладателя падала на крашеное стекло окна — судя по фуражке, это был офицер. Он держал на весу тарелку и махал вилкой в такт музыке — на некоторых тактах вилка расплывалась и становилась огромной нечеткой тенью какого-то сказочного насекомого.

Спите, друзья-а, страна больша-ая память о вас хранит...

Николай подумал о его друзьях. Через десяток шагов музыка стихла, и Николай опять стал размышлять о странных речах Юрия.

—   И какие это способы?  — спросил он.

—   Ты о чем?

—  Да только что говорили. Как узнать о своей миссии.

—  А, ерунда,  — махнул Юрий рукой.

Он остановил лошадь, осторожно взял поводья в зубы и вынул из кармана перламутровую коробочку. Николай проехал чуть вперед, остановился и выразительно посмотрел на товарища.

Юрий закрылся руками, шмыгнул носом и изумленно глянул на Николая из-под ладони. Николай усмехнулся и закатил глаза. «Неужели опять, подлец, не предложит?»  — подумал он.

—   Не хочешь кокаину? — спросил наконец Юрий.

—  Даже не знаю, — лениво ответил Николай. — Да у тебя хороший ли?

—  Хороший.

—  У капитана Приходова брал?

—   Не, — сказал Юрий, заправляя вторую ноздрю, — это из эсеровских кругов. Такой боевики перед терактом нюхают.

—   О! Любопытно.

Николай достал из-под шинели крохотную серебряную ложечку с монограммой и протянул Юрию; тот взял ее за чашечку и опустил витой стерженек ручки в перламутровую кокаинницу.

«Жмот», — подумал Николай, далеко, словно для сабельного удара, перегибаясь с лошади и поднося левую ноздрю к чуть подрагивающей руке товарища (Юрий держал ложечку двумя пальцами, сильно сжимая, словно у него в руке был крошечный и смертельно ядовитый гад, которому он сдавливал шею).

Кокаин привычно обжег носоглотку; Николай не почувствовал никакого отличия от обычных сортов, но из благодарности изобразил на лице целую гамму запредельных ощущений. Он не спешил разгибаться, надеясь, что Юрий подумает и о его правой ноздре, но тот вдруг захлопнул коробочку, быстро спрятал в карман и кивнул в сторону Литейного.

Николай выпрямился в седле. Со стороны проспекта кто-то шел — издали было неясно кто. Николай тихо выругался по-английски и поскакал навстречу.

По тротуару медленно и осторожно, словно каждую секунду боясь обо что-то споткнуться, шла пожилая женщина в шляпе с густой вуалью. Николай чуть не сбил ее лошадью — чудом успел повернуть в последнюю минуту. Женщина испуганно прижалась к стене дома и издала тихий покорный писк, отчего Николай вспомнил свою бабушку и испытал мгновенное и острое чувство вины.

—   Мадам! — заорал он, выхватывая шашку и салютуя. — Что вы здесь делаете? В городе идут бои, вам известно об этом?

—   Мне-то? — просипела сорванным голосом женщина.  — Еще бы!

—   Так что же вы — с ума сошли? Вас ведь могут убить, ограбить... Попадетесь какому-нибудь Плеханову, он вас своим броневиком сразу переедет, не задумываясь.

—   Еще кто кого пе'геедет, — с неожиданной злобой пробормотала женщина и сжала довольно крупные кулаки.

—   Мадам, — успокаиваясь и пряча шашку, заговорил Николай, — бодрое расположение вашего духа заслуживает всяческих похвал, но вам следует немедленно вернуться домой, к мужу и детям. Сядьте у камина, перечтите что-нибудь легкое, выпейте, наконец, вина. Но не выходите на улицу, умоляю вас.

—   Мне надо туда.  — Женщина решительно махнула ридикюлем в сторону ведущей в ад расщелины,- которой к этому времени окончательно стала дальняя часть Шпалерной улицы.

—   Да зачем вам?

—   Под'гуга ждет. Компаньонка.

—   Ну так встретитесь потом, — подъезжая, сказал Юрий. — Ведь ясно вам сказали: вперед нельзя. Назад можно, вперед нельзя.

Женщина повела головой из стороны в сторону — под вуалью черты ее лица были совершенно неразличимы и нельзя было определить, куда она смотрит.

—   Ступайте, — ласково сказал Николай, — скоро десять часов, потом на улицах будет совсем опасно.

—   Donnerwetter!  — пробормотала женщина. Где-то неподалеку завыла собака — в ее  вое было

столько тоски и ненависти, что Николай поежился в седле и вдруг почувствовал, до чего вокруг сыро и мерзко. Женщина как-то странно мялась под фонарем. Николай развернул лошадь и вопросительно поглядел на Юрия.

—   Ну как тебе?  — спросил тот.

—   Не пойму. Не успел распробовать, мало было. Но вроде самый обычный.

—   Да нет, — сказал Юрий, — я об этой женщине. Какая-то она странная, не понравилась мне.

—   Да и мне не понравилась, — ответил Николай, оборачиваясь посмотреть, не слышит ли их старуха, но той уже след простыл.

—   И обрати внимание, оба картавят. Тот, первый, и эта.

—   Да ну и что. Мало ли народу грассирует. Французы вообще все. И еще, кажется, немцы. Правда, чуть по-другому.

—   Штейнер говорит, что, когда какое-то событие повторяется несколько раз, это указание высших сил.

—   Какой Штейнер? Который эту книгу о культурах написал?

—   Нет. Книгу писал Шпенглер. Он историк, а не доктор. А доктора Штейнера я видел в Швейцарии. Ходил к нему на лекции. Удивительный человек. Он-то мне про миссию и рассказал...

Юрий замолчал и вздохнул.

Юнкера медленно поехали по Шпалерной в сторону Смольного. Улица уже давно казалась мертвой, но только в том смысле, что с каждой новой минутой все сложнее было представить себе живого человека в одном из черных окон или на склизком тротуаре. В другом, нечеловеческом смысле она, напротив, оживала — совершенно неприметные днем кариатиды сейчас только притворялись оцепеневшими, на самом деле они провожали друзей внимательными закрашенными глазами. Орлы на фронтонах в любой миг готовы были взлететь и обрушиться с высоты на двух всадников, а бородатые лица воинов в гипсовых картушах, наоборот, виновато ухмылялись и отводили взгляды. Опять завыло в водосточных трубах — при том, что никакого ветра на самой улице не чувствовалось. Наверху, там, где днем была широкая полоса неба, сейчас не видно было ни туч, ни звезд; сырой и холодный мрак провисал между двух линий крыш, и клубы тумана сползали вниз по стенам. Из нескольких горевших до этого фонарей два или три почему-то погасли; погасло и окно первого этажа, где совсем недавно офицер пел трагический и прекрасный вальс.

—   Право, Юра, дай кокаину... — не выдержал Николай.

Юрий, видимо, чувствовал то же смятение духа — он закивал головой, будто Николай сказал что-то замечательно верное, и полез в карман.

На этот раз он не поскупился: подняв голову, Николай изумленно заметил, что наваждение исчезло и вокруг обычная вечерняя улица, пусть темноватая и мрачноватая, пусть затянутая тяжелым туманом, но все же одна их тех, где прошли его детство и юность, с обычными скупыми украшениями на стенах домов и помигивающими тусклыми фонарями.

Вдали у Литейного грохнул винтовочный выстрел, потом еще один, и сразу же донеслись нарастающий стук копыт и дикие кавалерийские вскрики. Николай потянул из-за плеча карабин — прекрасной показалась ему смерть на посту, с оружием в руках и вкусом крови во рту. Но Юрий оставался спокоен.

—   Это наши,  — сказал он.

И точно: всадники, появившиеся из тумана, были одеты в ту же форму, что и Юрий с Николаем. Еще секунда, и их лица стали различимы.

Впереди, на молодой белой кобыле, ехал капитан Приходов — концы его черных усов загибались вверх, глаза отважно блестели, а в руке замороженной молнией сверкала кавказская шашка. За ним сомкнутым строем скакали двенадцать юнкеров.

—   Ну как? Нормально?

—   Отлично, господин капитан! — вытягиваясь в седлах, хором ответили Юрий с Николаем.

—   На Литейном бандиты, — озабоченно сказал капитан.  — Вот...

Николаю в ладонь шлепнулся тусклый металлический диск на длинной цепочке. Это были часы. Он ногтем откинул крышку и увидел глубоко врезанную готическую надпись на немецком — смысла ее он не понял и передал часы Юрию.

—   «От генерального... от генерального штаба», — перевел тот, с трудом разобрав в полутьме мелкие буквы. — Видно, трофейные. Но что странно, господин капитан, цепочка — из стали. На нее дверь можно запирать.

Он вернул часы Николаю — действительно, хоть

цепочка была тонкой, она казалась удивительно прочной; на стальных звеньях не было стыков, будто она была целиком выточена из куска металла.

—   А еще людей можно душить, — сказал капитан. — На Литейном три трупа. Два прямо на углу — инвалид и сестра милосердия, задушены и раздеты. То ли их там выбросили, то ли там же, на месте... Скорей всего выбросили — не могла же сестра на себе безногого тащить... Но какое зверство! На фронте такого не видел. Ясно, отнял у инвалида часы и их же цепочкой... Знаете, там такая большая лужа...

Один из юнкеров тем временем отделился от группы и подъехал к Юрию. Это был Васька Зиверс, большой энтузиаст конькобежного спорта и артиллерийского дела, — в училище его не любили за преувеличенный педантизм и плохое знание русского языка, а с Юрием, отлично знавшим немецкий, он был накоротке.

—   ...за сотню метров, — говорил капитан, похлопывая шашкой по сапогу, — третье тело успели в подворотню... Женщина, тоже почти голая... и след от цепочки...

Васька тронул Юрия за плечо, и тот, не отводя от капитана глаз и кивая, вывернул лодочкой ладонь. Васька быстро положил в нее крохотный сверточек. Все это происходило за спиной Юрия, но тем не менее не укрылось от капитана.

—   Что такое, юнкер Зиверс? — перебил он сам себя.  — Что там у вас?

—   Господин капитан! Через четыре минуты меняем караул у Николаевского вокзала! — отдав честь, ответил Васька.

—  Рысью — вперед! — взревел капитан. — Кр-ру-гом! На Литейный! У Смольного быстро не пройдем!

Юнкера развернулись и унеслись в туман; капитан Приходов задержал пляшущую кобылу и крикнул Юрию с Николаем. —   Не разъезжаться! Никого без пропуска не пускать, на Литейный не выезжать, к Смольному тоже не соваться! Ясно? Смена в десять тридцать!

И исчез вслед за юнкерами — еще несколько секунд доносился стук копыт, а потом все стихло, и уже не верилось, что на этой сырой и темной улице только что было столько народу.

—   От генерального штаба... — пробормотал Николай, подбрасывая серебряную лепешку на ладони. Второпях капитан забыл о своей страшной находке.

Часы имели форму маленькой раковины; на циферблате было три стрелки, а сбоку — три рифленые головки для завода. Николай слегка нажал на верхнюю и чуть не уронил часы на мостовую .— они заиграли. Это были первые несколько нот напыщенной немецкой мелодии — Николай сразу ее узнал, но названия не помнил.

—   Аппассионата, — сказал Юрий, — Людвиг фон Бетховен. Брат рассказывал, что немцы ее перед атакой на губных гармошках играют. Вместо марша.

Он развернул Васькин сверток — тот, как оказалось, состоял почти из одной бумаги. Внутри было пять ампул с неровно запаянными шейками. Юрий пожал плечами.

—   То-то Приходов заерзал, — сказал он, — насквозь людей видит. Только что с ними делать без шприца... Педант называется — берет кокаин, а отдает эфедрином. У тебя тоже шприца нет?

—   Отчего, есть,  — безрадостно ответил Николай.

Эфедрина не хотелось, хотелось вернуться в казарму, сдать шинель в сушилку, лечь на койку и уставиться на знакомое пятно от головы, которое спросонья становилось то картой города, то хищным монголоидным лицом с бородкой, то перевернутым обезглавленным орлом — Николай совершенно не помнил своих снов и сталкивался только с их эхом.

С отъездом капитана Приходова улица опять превратилась в ущелье, ведущее в ад. Происходили странные вещи: кто-то успел запереть на висячий замок подворотню в одном из домов; на самой середине мостовой появилось несколько пустых бутылок с ярко-желтыми этикетками, а поверх рекламы лимонада в окне кондитерской наискосок повисло оглушительных размеров объявление, первая строка которого, выделенная крупным шрифтом и восклицательными знаками, фамильярно предлагала искать товар, причем слова «товар» и «ищи» были набраны вместе. Погасли уже почти все фонари — остались гореть только два, друг напротив друга; Николай подумал, что какому-нибудь декаденту из «Бродячей собаки», уже не способному воспринимать вещи просто, эти фонари показались бы мистическими светящимися воротами, возле которых должен быть остановлен чудовищный зверь, в любой миг готовый выползти из мрака и поглотить весь мир. «Товарищи», — повторил он про себя первую строчку объявления.

Где-то снова завыли псы, и Николай затосковал. Налетел холодный ветер, загремел жестяным листом на крыше и умчался, но оставил после себя странный и неприятный звук, пронзительный далекий скрип где-то в стороне Литейного. Звук то исчезал, то появлялся и постепенно становился ближе — словно Шпалерная была густо посыпана битым стеклом, и по ней медленно, с перерывами, вели огромным гвоздем, придвигая его к двум последним горящим фонарям.

—   Что это?  — глупо спросил Николай.

—   Не знаю, — ответил Юрий, вглядываясь в клубы черного тумана.  — Посмотрим.

Скрип стих на небольшое время, потом раздался совсем рядом, и один из клубов тумана, налившись особенной чернотой, отделился от слоившейся между домами темной мглы. Приближаясь, он постепенно приобретал контуры странного существа: сверху — до плеч — человек, а ниже — что-то странное, массивное и шевелящееся; нижняя часть и издавала отвратительный скрипящий звук. Это странное существо тихо приборма-тывало одновременно двумя голосами — мужской стонал, женский утешал, причем женским говорила верхняя часть, а мужским — нижняя. Существо на два голоса прокашлялось, вступило в освещенную зону и остановилось, лишь в этот момент, как показалось Николаю, приобретя окончательную форму.

Перед юнкерами в инвалидном кресле сидел мужчина, обильно покрытый бинтами и медалями. Перебинтовано было даже лицо — в просветах между лентами белой марли виднелись только бугры лысого лба и отсвечивающий красным прищуренный глаз. В руках мужчина держал старинного вида гитару, украшенную разноцветными шелковыми лентами.

За креслом, держа водянистые пальцы на его спинке, стояла пожилая седоватая женщина в дрянной вытертой кацавейке. Она была не то чтобы толстой, но какой-то оплывшей, словно мешок с крупой. Глаза женщины были круглы и безумны и видели явно не Шпалерную улицу, а что-то такое, о чем лучше даже не догадываться; на ее голове косо стоял маленький колпак с красным крестом; наверно, он был закреплен, потому что по физическим законам ему полагалось упасть.

Несколько секунд прошли в молчании, потом Юрий облизнул высохшие губы и сказал:

—  Пропуск.

Инвалид заерзал в своем кресле, поднял взгляд на сестру милосердия и беспокойно замычал. Та вышла из-за кресла, наклонилась в сторону юнкеров и уперла руки в коленки — Николай отчего-то поразился, увидев стоптанные солдатские сапоги, торчащие из-под голубой юбки.

—   Да стыд у вас есть али нет совсем? — тихо сказала она, ввинчиваясь взглядом в Юрия. — Он же раненный в голову, за тебя муку принял. Откуда у него пропуск?

—   Раненный, значит, в голову? — задумчиво переспросил Юрий. — Но теперь как бы исцелился? Читаем. Знаем. Пропуск.

Женщина растерянно оглянулась.

Инвалид в кресле дернул струну гитары, и по улице прошел низкий вибрирующий звук — он словно подстегнул сестру, и она, снова пригнувшись, заговорила:

—   Сынок, ты не серчай... Не серчай, если я не так что сказала, а только пройти нам обязательно надо. Если бы ты знал, какой это человек сидит... Герой. Поручик Преображенского полка Кривотыкин. Герой Брусиловского прорыва. У него боевой товарищ завтра на фронт отбывает, может, не вернется. Пусти, надо им повидаться, понимаешь?

—   Значит, Преображенского полка?

Инвалид закивал головой, прижал к груди гитару и заиграл. Играл он странно, словно на раскаленной медной балалайке — с опаской ударяя по струнам и быстро отдергивая пальцы, '— но мелодию Николай узнал: марш Преображенского полка. Другой странностью было то, что вырез резонатора, у всех гитар круглый, у этой имел форму пентаграммы; видимо, этим объяснялся ее тревожащий душу низкий звук.

—   А ведь Преображенский полк, — без выражения сказал  Юрий, когда инвалид кончил играть, — не участвовал в Брусиловском прорыве.

Инвалид что-то замычал, указывая гитарой на сестру; та обернулась к нему и, видимо, старалась понять, чего он хочет, — это никак у нее не получалось, пока инвалид вновь не извлек из своего инструмента вибрирующий звук,  — тогда она спохватилась:

—   Да ты что, сынок, не веришь? Господин поручик сам на фронт попросился, служил в третьей Заамурской дивизии, в конногорном дивизионе...

Инвалид в кресле с достоинством кивнул.

—   С двадцатью всадниками австрийскую батарею взял. От главнокомандующего награды имеет, — укоряюще произнесла сестра милосердия и повернулась к инвалиду:  — Господин поручик, да покажите ему...

Инвалид полез в боковой карман френча, вынул что-то и сунул сестре, а та передала Юрию. Юрий, не глядя, отдал лист Николаю. Тот развернул его и прочел:

«Пор. Кривотыкин 43 Заамурского полка 4 батальона. Приказываю атаковать противника на фронте от д. Омут до перекрестка дорог, что севернее отм. 265 вкл., нанося главный удар между деревнями Омут и Черный Поток с целью овладеть высотой 235, мол. фермой и северным склоном высоты 265. П. п. командир корпуса генерал-от-артиллерии Баранцев».

—  Что еще покажете?  — спросил Юрий. Инвалид полез в карман и вытащил часы, отчего

Николаю на секунду стало не по себе. Сестра передала их Юрию, тот осмотрел и отдал Николаю. «Так, глядишь, часовым мастером станешь, — подумал Николай, откидывая золотую крышку, — за час вторые». На крышке была гравировка:

«Поручику Кривотыкину за бесстрашный рейд. Генерал Баранцев».

Инвалид тихо наигрывал на гитаре марш Преображенского полка и щурился на что-то вдали, задумавшись, видно, о своих боевых друзьях.

—   Хорошие часы. Только мы вам лучше покажем, — сказал Юрий, вынул из кармана серебряного моллюска, покачал его на цепочке, перехватил ладонью и нажал рифленую шишечку на боку.

Часы заиграли.

Николай никогда раньше не видел, чтобы музыка  — пусть даже гениальная — так сильно и, главное, быстро действовала на человека. Инвалид на секунду закрыл лицо ладонью, словно не в силах поверить, что эту музыку мог написать человек, а затем повел себя очень странно: вскочил с кресла и быстро побежал в сторону Литейного; следом, стуча солдатскими сапогами, побежала сестра милосердия. Николай сдернул с плеча карабин, повозился с шишечкой предохранителя и выстрелил вверх.

—   Стоять!  — крикнул он.

Сестра на бегу обернулась и дала несколько выстрелов из нагана — завизжали рикошеты, рассыпалась по асфальту выбитая витрина парикмахерской, откуда всего секунду назад на мир удивленно глядела девушка в стиле модерн, нанесенная на стекло золотой краской. Николай опустил ствол и два раза выстрелил в туман, наугад: беглецов уже не было видно.

—   И чего они к Смольному так стремятся? — стараясь, чтобы голос звучал спокойно, спросил Юрий. Он не успел сделать ни одного выстрела и до сих пор держал в руке часы.

—   Не знаю, — сказал Николай. — Наверное, к большевикам хотят — там можно спирт купить и кокаин. Совсем недорого.

—   Что, покупал?

—   Нет, — ответил Николай, закидывая карабин за плечо, — слышал. Бог с ним. Ты про свою миссию начал рассказывать, про доктора Шпуллера...

—   Штейнера, — поправил Юрий; острые ощущения придали ему разговорчивости. — Это такой визионер. Я, когда в Дорнахе был, ходил к нему на лекции. Садился поближе, даже конспект вел. После лекции его сразу обступали со всех сторон и уводили, так что поговорить с ним не было никакой возможности. Да я особо и не стремился. И тут что-то стал он на меня коситься на лекциях. Поговорит, поговорит, а потом замолчит и уставится. Я уж и не знал, что думать, — а он вдруг подходит ко мне и говорит: «Нам с вами надо поговорить, молодой человек». Пошли мы с ним в ресторан, сели за столик. И стал он мне что-то странное втолковывать — про Апокалипсис говорил, про невидимый мир, и так далее. А потом сказал, что я отмечен особым знаком и должен сыграть огромную роль в истории. Что чем бы я ни занимался, в духовном смысле я стою на некоем посту и защищаю мир от древнего демона, с которым уже когда-то сражался.

—   Это когда ты успел?  — спросил Николай.

—   В прошлых воплощениях. Он — то есть не демон, а доктор Штейнер — сказал, что только я могу его остановить, но смогу ли — никому не известно. Даже ему. Штейнер мне даже гравюру показывал в одной древней книге, где будто бы про меня говорится. Там были два таких, знаешь, длинноволосых, в одной руке — копье, в другой — песочные часы, все в латах, и вроде один из них — я.

—   И ты во все это веришь?

—   Черт его знает, — усмехнулся Юрий, — пока, видишь, с медичками перестреливаюсь. И то не я, а ты. Ну что, вколем?

—   Пожалуй, — согласился Николай и полез под шинель, в нагрудный карман гимнастерки, где в плоской никелированной коробочке лежал маленький шприц.

На улице стало совсем тихо. Ветер больше не выл в трубах; голодные псы, похоже, покинули свои подворотни и подались в другие места; на Шпалерную сошел покой — даже треск тончайших стеклянных шеек был хорошо различим.

—  Два сантиграмма,  — раздавался шепот.

—   Конечно,  — шептал другой голос в ответ.

—   Откинь шинель, — говорил первый шепот, — иглу погнешь.

—   Пустяки,  — откликался второй.

—   Ты с ума сошел, — шептал первый голос, — пожалей лошадь...

—   Ничего, она привычная,  — шептал второй...

...Николай поднял голову и огляделся. Трудно было поверить, что осенняя петроградская улица может быть так красива. За окном цветочного магазина в дубовых кадках росли три крошечные сосенки; улица круто шла вверх и становилась шире; окна верхних этажей отражали только что появившуюся в просвете туч Луну, все это было Россией и было до того прекрасно, что у Николая на глаза навернулись слезы.

—   Мы защитим тебя, хрустальный мир, — прошептал он и положил ладонь на рукоять шашки.

Юрий крепко держал ремень карабина у левого плеча и не отрываясь глядел на Луну, несущуюся вдоль рваного края тучи. Когда она скрылась, он повернул вдохновенное лицо к спутнику.

—   Удивительная вещь эфедрин,  — сказал он.

Николай не ответил — да и что можно было ответить? Уже по-иному дышала грудь, другим казалось все вокруг, и даже отвратительная изморось теперь ласкала щеки. Тысячи мелких й крупных вопросов, совсем недавно бывших мучительными и неразрешимыми, вдруг оказались не то что решенными, но совершенно несущественными; центр тяжести жизни был совершенно в другом, и когда это другое вдруг открылось, выяснилось, что оно всегда было рядом, присутствовало в любой минуте любого дня, но было незаметным, как становится невидимой долго висящая на стене картина.

—  Я жалобной рукой сжимаю свой костыль, — стал нараспев читать Юрий. — Мой друг — влюблен в луну — живет ее обманом. Вот — третий на пути...

Николай уже не слышал товарища, он думал о том, как завтра же изменит свою жизнь. Мысли были бессвязные, иногда откровенно глупые, но очень приятные. Начать обязательно надо было с того, чтобы встать в пять тридцать утра и облиться холодной водой, а дальше была такая уйма вариантов, что остановиться на чем-нибудь конкретном было крайне тяжело, и Николай стал напряженно выбирать, незаметно для себя приборматывая вслух и сжимая от возбуждения кулаки.

— ...Заборы — как гроба! Повсюду преет гниль! Все, все погребено в безлюдье окаянном! — читал Юрий и рукавом шинели вытирал выступающий на лбу пот.

Некоторое время ехали молча, потом Юрий стал напевать какую-то песенку, а Николай впал в странное подобие дремы. Странное потому, что это было о1-ень далекое от сна состояние — как после нескольких чашек крепкого кофе, но сопровождающееся подобием сновидений. Перед Николаем, накладываясь на Шпалерную, мелькали дороги его детства: гимназия и цветущие яблони за ее окном; радуга над городом; черный лед катка и стремительные конькобежцы, освещенные ярким электрическим светом; безлистные столетние липы, двумя рядами сходящиеся к старинному дому с колоннадой. Но потом стали появляться картины как будто знакомые, но на самом деле никогда не виданные, — померещился огромный белый город, увенчанный тысячами золотых церковных головок и как бы висящий внутри огромного хрустального шара, и этот город — Николай знал это совершенно точно — был Россией, а они с Юрием, который во сне был не совсем Юрием, находились за его границей и сквозь клубы тумана мчались на конях навстречу чудовищу, в котором самым страшным была полная неясность его очертаний и размеров: бесформенный клуб пустоты, источающий ледяной холод.

Николай вздрогнул и широко открыл глаза. В броне блаженства появилась крохотная трещинка, и туда просочилось несколько капель неуверенности и тоски. Трещинка росла, и скоро мысль о предстоящем завтра утром (ровно в пять тридцать) повороте всей жизни и судьбы перестала доставлять удовольствие. А еще через пару минут, когда впереди на двух сторонах улицы замигали и поплыли навстречу два фонаря, эта мысль стала несомненным и главным источником переполнившего душу страдания.

«Отходняк», — наконец вынужден был признаться себе Николай.

Странное дело — откровенная прямота этого вывода словно заделала брешь в душе, и количество страдания в ней перестало увеличиваться. Но теперь надо было очень тщательно следить за своими мыслями, потому что любая из них могла стать началом неизбежной, но пока еще, как хотелось верить, далекой полосы мучений, которых каждый раз требовал за свои услуги эфедрин.

С Юрием явно творилось то же самое, потому что он повернулся к Николаю и сказал тихо и быстро, словно экономя выходящий их легких воздух:

—   Надо на кишку было кинуть.

—   Не хватило бы, — так же отрывисто ответил Николай и почувствовал к товарищу ненависть за то, что тот вынудил его открыть рот.

Под копытами лошади раздался густой и противный хруст — это были осколки выбитой наганным рикошетом витрины.

«Хр-р-рус-с-стальный мир», — с отвращением к себе и всему на свете подумал Николай. Недавние видения показались вдруг настолько нелепыми и стыдными, что захотелось в ответ на хруст стекла также заскрипеть зубами.

Теперь ясно стало, что ждет впереди — отходняк.  Сначала он был где-то возле фонарей, а потом, когда фонари оказались рядом, отступил в клубящийся у пересечения с Литейным туман и пока выжидал. Несомненным было то, что холодная, мокрая и грязная Шпалерная — единственное, что существует в мире, а единственным, чего можно было от нее ждать, была беспросветная тоска и мука.

По улице пробежала черная собака неопределенной породы с задранным хвостом, рявкнула на двух сгорбленных серых обезьянок в седлах и нырнула в подворотню, а вслед за ней со стороны Литейного появился и стал приближаться отходняк.

Он оказался усатым мужиком средних лет, в кожаном картузе и блестящих сапогах — типичным сознательным пролетарием. Перед собой пролетарий толкал вместительную желтую тележку с надписями «Лимонадъ» на боках, а на переднем борту тележки был тот самый рекламный плакат, который бесил Николая даже и в приподнятом состоянии духа, — сейчас же он показался всей мировой мерзостью, собранной на листе бумаги.

—   Пропуск, — мучительно выдавил из себя Юрий.

—   Пожалуйста, — веско сказал мужчина и подал Юрию сложенную вдвое бумагу.

—   Так. Эйно Райхья... Дозволяется... Комендант... Что везете?

—   Лимонад для караула. Не желаете?

В руках у пролетария блеснули две бутылки с ядовито-желтыми этикетками. Юрий слабенько махнул рукой и выронил пропуск — пролетарий ловко поймал его над самой лужей.

.   — Лимонад?  —   отупело   спросил   Николай.  — Куда? Зачем?

—   Понимаете ли, — отозвался пролетарий, — я служащий фирмы «Карл Либкнехт и сыновья», и у нас соглашение о снабжении лимонадом всех петроградских постов и караулов. На средства генерального штаба.

—   Коля, — почти прошептал Юрий, — сделай одолжение, глянь, что там у него в тележке.

—   Сам глянь.

—   Да лимонад же! — весело отозвался пролетарий и пнул свою повозку сапогом. Внутри картаво загрохотали бутылки; повозка тронулась с места и проехала за фонари.

—   Какого еще генерального штаба... А впрочем, пустое.' Проходи, пои посты и караулы... Только быстрее, садист, быстрее!

—   Не извольте беспокоиться, господа юнкера! Всю Россию напоим!

—   Иди-и-и... — вытягиваясь в седле, провыл Николай.

—  Иди-и... — сворачиваясь в серый войлочный комок, прохрипел Юрий.

Пролетарий спрятал пропуск в карман, взялся за ручки своей тележки и покатил ее вдаль. Скоро он растворился в тумане, потом долетел хруст стекла под колесами, и все стихло. Прошла еще секунда, и какие-то далекие часы стали бить десять. Где-то между седьмым и восьмым ударом в воспаленный и страдающий мозг Николая белой чайкой впорхнула надежда:

—   Юра... Юра... Ведь у тебя кокаин остался?

—   Боже, — облегченно забормотал Юрий, хлопая себя по карманам, — какой ты, Коля, молодец... Я ведь и забыл совсем... Вот.

—   Полную... отдам, слово чести!

—   Как знаешь. Подержи повод... Осторожно, дубина, высыпешь все. Вот так. Приношу извинения за дубину.

—   Принимаю. Фуражкой закрой — сдует.

Шпалерная медленно ползла назад, остолбенело прислушиваясь своими черными окнами и подворотнями к громкому разговору в самом центре мостовой. —   Главное в Стриндберге — не его так называемый демократизм и даже не его искусство, хоть оно и гениально, — оживленно жестикулируя свободной рукой, говорил Юрий. — Главное — это то, что он представляет новый человеческий тип. Ведь нынешняя культура находится на грани гибели и, как любое гибнущее существо, делает отчаянные попытки выжить, порождая в алхимических лабораториях духа странных гомункулусов. Сверхчеловек — вовсе не то, что думал Ницше. Природа сама еще этого не знает и делает тысячи попыток, в разных пропорциях смешивая мужественность и женственность — заметь, не просто мужское и женское. Если хочешь, Стриндберг — просто ступень, этап. И здесь мы опять приходим к Шпенглеру...

«Вот черт, — подумал Николай, — как фамилию-то запомнить?» Но вместо фамилии он спросил другое:

—   Слушай, а помнишь, ты стихотворение читал? Какие там последние строчки?

Юрий на секунду наморщил лоб.

И дальше мы идем. И видим в щели зданий

Старинную игру вечерних содроганий.

ВЛАДИМИР СОРОКИН

СБОРНИК РАССКАЗОВ

М.: РУССЛИТ, 1992.

СЕРГЕЙ АНДРЕЕВИЧ

С. 49-59.

Соколов подбросил в костер две сухие еловые ветки, огонь мгновенно охватил их, потянулся вверх, порывистыми языками стал лизать днище прокопченного, висящего над костром ведра.

Сергей Андреевич посмотрел на корчащиеся в голубоватом пламени хвоинки, потом перевел взгляд на лица завороженных костром ребят:

        — Роскошный костер, правда? Соколов качнул головой:

        -    Да

   Лебедева зябко передернула худенькими плечами:        

   — Я, Сергей Андреевич, сто лет в лесу не была. С восьмого класса.

   — Почему? — он снял очки и, близоруко щурясь, стал протирать их носовым платком.

   — Да как-то времени не было, - проговорила Лебедева.

   — Что ж ты с нами на Истру не поехала тогда? — насмешливо спросил ее Савченко.

— Не могла.

— Скажи — лень было. Вот и все.

— Вовсе и не лень. Я болела.

— Ничего ты не болела.

— Болела.

Сергей Андреевич примирительно поднял свою узкую руку с тонкими сухощавыми пальцами:

— Ну, хватит, Леша, оставь Лену в покое... Вы лучше присмотритесь, какая красотища кругом. Прислушайтесь.

   Ребята посмотрели вокруг.

   Порывистый огонь костра высвечивал темные силуэты кустов и молодых березок. Поодаль неподвижной стеной темнел высокий смешанный лес, над которым в яркой звездной россыпи висела большая луна.

Стояла глубокая ночная тишина, нарушаемая потрескиванием костра.

Пахло рекой, прелью и горелой хвоей.

— Здорово... — протянул, привставая, кудрявый и широкоплечий Елисеев, — прямо как в "Дерсу Узала".

Сергей Андреевич улыбнулся, отчего вокруг моложавых, скрытых толстыми стеклами очков глаз собрались мелкие морщинки:

— Да, ребята, лес — это удивительное явление природы. Восьмое чудо света, как Мамин-Сибиряк сказал. Лес никогда не может надоесть, никогда не наскучит. А сколько богатств в лесу! Кислород, древесина, целлюлоза. А ягоды, а грибы. Действительно — кладовая. Человеку без леса очень трудно. Невозможно жить без такой красоты...

Он замолчал, гладя в неподвижную стену леса.

Ребята смотрели туда же.

— Лес-то это, Сергей Андреевич, конечно хорошо, — улыбаясь пробормотал Елисеев. — Но техника все-таки лучше.

Он похлопал висящий у него на плече портативный магнитофон:

— Без техники сейчас шагу не ступишь. Сергей Андреевич повернулся к нему, внимательно посмотрел:

— Техника... Ну, что ж, Витя, техника, безусловно, дала человеку очень много. Но мне кажется, главное, чтобы она не заслонила самого человека, не вытеснила его на задний план. Лес этого сделать никогда не сможет.

Ребята посмотрели на Елисеева.

Оттопырив нижнюю губу, он пожал плечами:

 — Да нет, я ничего... Просто...

— Просто помешался ты на своей поп-музыке, вот и все! — перебила его Лебедева. — Без ящика этого шага ступить не можешь.

— Ну и что, плохо что ли? — он исподлобья посмотрел на нее.

— Да не плохо, а вредно! — засмеялась она. — Оглохнешь — никто в институт не примет!

Ребята дружно засмеялись. Сергей Андреевич улыбнулся:

— Ну, Лебедева, тебе палец в рот не клади.

— А что ж он, Сергей Андреевич, носится, как с писаной торбой...

— А тебе какое дело? — буркнул Елисеев. — Ты тоже без своей консерватории прожить не можешь...

— Так это ж консерватория, чудак! Бах, Гайдн, Моцарт! А у тебя какие-то лохматые завывают.

— Сама ты лохматая.

Сергей Андреевич мягко взял Елисеева за плечо:

— Ну-ну, Витя, хватит. Ты ведь собираешься в МАИ идти. А летчикам нужна выдержка.

— А я не летчиком буду, а конструктором, — пробурчал раскрасневшийся Елисеев.

— Тем более. Вот что, друзья. Давайте-ка, пользуясь такой ясной погодой, вспомним астрономию.

Сергей Андреевич встал, отошел немного поодаль и, сунув руки в карманы своей легкой куртки, посмотрел в небо.

Оно было темно-фиолетовым, звезды светились необычайно

ярко и казались очень близкими. Край ослепительно белой луны был слегка срезан.

— Лучше и наглядней любой карты, — тихо проговорил Сергей Андреевич и быстрым лаконичным движением поправил очки. — Тааак... Что это за вертикальное созвездие вон там?

Он вытянул вверх руку:

— Ну, кто смелый? Олег?

— Волосы Вероники? — неуверенно пробормотал Зайцев. Сергей Андреевич отрицательно покачал головой:

— Оно правее и выше. Вон оно, под Гончими Псами... Витя?

— Кассиопея! — громко проговорил Елисеев, сунув руки в карманы джинсов и запрокидывая голову. — Точно, Кассиопея.

Стоящий рядом Соколов усмехнулся.

— Два с минусом, — проговорил Сергей Андреевич и быстро показал. — Вон твоя Кассиопея, возле Цефея.

Лебедева засмеялась. Елисеев почесал затылок, пожал плечами:

— Но они вообще-то чем-то похожи...

— На тебя! — хихикнула Лебедева и из-за спины Соколова шлепнула Елисеева по затылку.

— Вот ненормальная, — усмехнулся Елисеев. Сергей Андреевич повернулся к ребятам:

— Неужели никто не знает? Дима?

Савченко молча покачал головой.

— Лена?

И Лебедева со вздохом пожала плечами.

— Просто перемешалось после экзаменов все в голове, Сергей Андреевич, — протянул Зайцев.

Елисеев усмехнулся, ногой поправил вывалившуюся из костра ветку:

— У кого перемешалось, а у кого наоборот — все вылетело. Как в аэродинамической трубе... Ребята засмеялись.

— А вот Мишка точно знает, по глазам видно, — покосилась Лебедева на Соколова.

Соколов смущенно посмотрел в костер.

Сергей Андреевич перевел взгляд на его узкое спокойное лицо:

— Знаешь, Миша?

— Знаю, Сергей Андреевич. Это созвездие Змеи.

— Тааак, — утвердительно качнул головой учитель. — Молодец. А над Змеей что?

— Северная Корона, — сдержанно проговорил Соколов в полной тишине.

— Правильно. Северная Корона. В ней звезда первой величины. А вот слева что за созвездие?

— Геркулес.

— А справа?

— Волопас.

Сергей Андреевич улыбнулся:

— Пять с плюсом. Елисеев покачал головой:

— Ну, Мишка, ты даешь. Прямо как Джордано Бруно.

Соколов смотрел в небо, теребя край куртки. Закипевшая в ведре вода побежала через край, с шипением полилась на костер.

— Ух ты, прозевали! — засуетился Елисеев, хватаясь за один из концов поперечной палки, на которой висело ведро. — Олег, снимаем быстро!

Зайцев взялся за другой конец.

Вдвоем они сняли ведро с огня и аккуратно поставили на усыпанную золой траву.

Сергей Андреевич подошел, наклонился:

— Так. Закипела. Ну, давайте чай заварим. Ребята стали высыпать чай из заранее приготовленных пачек в кипяток.

— А может и сгущенку туда сразу, а? — вопросительно посмотрела Лебедева.

— Что ж, идея хорошая, — кивнул головой учитель.

Елисеев достал две банки из рюкзака и принялся открывать их. Лебедева, тем временем, мешала в ведре свежеобструганной палкой. Быстро открыв банки, Елисеев опрокинул их над ведром. Двумя белыми тягучими полосами молоко потянулось вниз.

Вскоре ребята и учитель с удовольствием пили сладкий ароматный чай, прихлебывая его из кружек.

Влажный ночной ветерок качнул пламя угасающего костра, принес запах реки.

Слабеющие язычки плясали над янтарной грудой углей, колеблясь, пропадая и появляясь вновь.

— Самый раз — картошку положить, — предложил Зайцев, прихлебывая чай.

— Точно, — согласился Елисеев и палкой стал разгребать угли, щурясь от жара.

Сергей Андреевич допил свой чай и поставил кружку на пенек:

— Лена, а ты, кажется, в текстильный собираешься?

Кружка Лебедевой замерла возле ее губ. Лена посмотрела на учителя, потом опустила кружку, перевела взгляд на костер:

— Я, Сергей Андреевич... я...

Она набрала побольше воздуха и твердо произнесла:

 — Я решила пойти на ткацкую фабрику.

Ребята молча посмотрели на нее. Раскапывающий угли Елисеев удивленно хмыкнул:

— Ну, ты даешь! Отличница и к станку. Шпульки мотать..

— А это не твое дело! — перебила его Лебедева. — Да, я иду на фабрику простой ткачихой. Чтобы по-настоящему почувствовать производство. А цену своим пятеркам я знаю.

Елисеев пожал плечами:

— Но тогда можно было пойти на заочный или на вечерний, а самой работать..

— А мне кажется, что лучше просто отработать год, а потом поступить на дневной. Тогда мне и учиться легче будет и жизнь побольше узнаю. У нас в семье все женщины — потомственные ткачихи. И бабушка, и мама, и сестра.

— Правильно, Лен, — кивнул головой Зайцев. — Мне мой дядя рассказывая про молодых инженеров. Пять лет отучатся, а предприятия не знают...

Сергей Андреевич понимающе посмотрел Лебедевой в глаза:

— Молодец. В институте ты будешь учиться еще лучше. А год на фабрике — это очень полезно. Я тоже в свое время прежде, чем в МГУ поступать год проработал простым лаборантом в обсерватории. Зато потом на практических занятиях ориентировался лучше других.

Елисеев почесал затылок:

— Так может и мне сначала лаборантом в аэродинамической лаборатории поработать?

Сидящий рядом Зайцев хлопнул его по плечу

— Точно, Витек. Ты в трубе вместо самолета стоять будешь.

Ребята засмеялись.

— Вот тогда из него всю дурь магнитофонную повыдует! — громче всех засмеялась Лебедева, вызвав новый взрыв хохота.

Елисеев замахал руками:

— Ну хватит надрываться! Что вы, как ненормальные... давайте кладите картошку, а то угли остынут...

Ребята стали доставать картошку из рюкзаков и бросать в угли.

Елисееев закапывал ее, ловко орудуя палкой. Савченко склонился над пустым ведром:

— А что, чай кончился уже?

— Так его и было немного — полведра всего. Все же выкипело...

— Ребят, сходите кто-нибудь за водой! — громко попросила Лебедева. — Мы сейчас новый чаек поставим.

Сергей Андреевич взял ведро:

 — Я схожу.

Стоящий рядом Соколов протянул руку:

— Сергей Андреевич, лучше я.

— Нет, нет, — учитель успокаивающе поднял ладонь. - Ноги затекли. Насиделся.

— Тогда можно мне с вами? Все-таки далеко нести... Учитель улыбнулся:

— Ну пошли.

Они двинулись к лесу.

Невысокая июньская трава мягко шелестела под ногами, ведро в руках Сергея Андреевича тихо позвякивало.

Большие, освещенные луной кусты обступали со всех сторон, заставляя петлять между ними, отводить от лица их влажные ветки.

Сергей Андреевич неторопливо шел впереди, насвистывая что-то тихое и мелодичное.

Когда вошли в лес, стало прохладно, ведро зазвенело громче.

Сергей Андреевич остановился, кивнул головой наверх:

— Смотри, Миша.

Соколов поднял голову.

Вверху сквозь слабо шевелящуюся листву мутно-белыми полосами пробивался лунный свет, а сама луна посверкивала в макушке высокой ели. Полосы молочного света косо лежали на стволах, серебрили кору и листья.

— Прелесть какая, — прошептал учитель, поправляя очки, в толстых линзах которых призрачно играла луна.

— Давно такого не видел. А ты?

— Я тоже, — торопливо пробормотал Соколов и добавил, — Луна какая яркая..

— Да. Недавно полнолуние было. Сейчас ее в рефрактор как на ладони видно...

Сергей Андреевич молча любовался лесом. Через некоторое время Соколов спросил:

— Сергей Андреевич, а наш класс будет каждый год собираться?

— Конечно. А что, уже соскучился?

— Да нет... — замялся Соколов. — Просто... я вот...

— Что? — учитель повернулся к нему.

—Ну я...

Он помолчал и вдруг быстро заговорил, теребя ветку орешника:

— Просто... Вы для меня столько сделали, Сергей Андреевич... и вот кружок, и астрономию я полюбил поэтому... А сейчас — выпуск и все. Нет, я понимаю, конечно, мы должны быть самостоятельными, но все-таки... я.

Он замер и быстро проговорил начавшим дрожать голосом:

— Спасибо вам за все, Сергей Андреевич. Я... я... никогда в жизни не забуду то, что вы для меня сделали. Никогда! И вы... вы... вы великий человек.

Он опустил голову.

Губы его дрожали, пальцы судорожно комкали влажные листья.

Сергей Андреевич нерешительно взял его за плечо:

— Ну что ты, что ты, Миша.

Минуту они простояли молча. Потом учитель заговорил — тихо и мягко:

— Великих людей, Миша, очень мало. Я же не великий человек, а простой учитель средней школы. Если я тебе действительно в чем-то помог — я очень доволен. Спасибо тебе за теплые слова. Парень ты способный и мне кажется из тебя должен получиться хороший ученый. А вот расстраиваться, по-моему, ни к чему. Впереди новая жизнь, новые люди, новые книги. Так что повода для хандры я не вижу. Он потрепал Соколова по плечу:

— Все будет хорошо. Класс ваш дружный. Каждый год встречаться будем. А ко мне ты в любое время заходи. Всегда буду рад тебе.

Соколов радостно поднял голову:

— Правда?

— Правда, правда, — засмеялся Сергей Андреевич и слегка подтолкнул его. — Ну, пошли, а то ребята чаю не дождутся.

Они двинулись через призрачно освещенный лес.

Ведро снова стало поскрипывать, сучья захрустели под ногами.

Сергей Андреевич шел первым, осторожно придерживая и отводя гибкие ветки кустов.

Лес расступился, кончился резким обрывом с неровными краями, поросшими мелким кустарником.

Внизу блестела узкая полоска реки, сдавленная зарослями буйно разросшегося камыша.

За рекой долго тянулось мелколесье и лишь вдалеке поднимался темный массив соснового бора.

Сергей Андреевич постоял на краю обрыва, молча разглядывая открывшийся вид, потом шагнул вниз и молодцевато сбежал к реке по крутому песчаному спуску.

Соколов спустился следом.

Возле реки песок был плотным и мокрым.

Сергей Андреевич ступил на лежащий в воде пень, зачерпнул ведром:

— Вот так...

Слева из густых камышей вылетел бекас и, посвистывая, полетел прочь.

— Красота какая, — проговорил учитель, опуская ведро на песок. — Вот, что значит — природа, Миша...

Он помолчал, потом, сунув руки в карманы куртки, продолжал:

— Как все гармонично здесь. Продумано. Непроизвольно. Вот у кого надо учиться — у природы. Я, признаться, если раз в месяц сюда не съезжу — работать не могу...

Он посмотрел вдаль. Сосновый бор тянулся до самого горизонта, растворяясь в розоватой дымке, подсвечивающей на востоке ночное небо. Соколов тихо проговорил:

— А мне, Сергей Андреевич, это место тоже очень нравится. Я сюда обязательно приеду.

— Приезжай, — кивнул учитель. — Здесь как бы силу набираешь. Чистоту душевную. Как-будто из заповедного колодца живую воду пьешь. И после воды этой, Миша, душа чище становится. Вся мелочь, дрянь, суета — в этот песок уходит...

Он поднял ведро и пошел вверх по осыпающемуся песку.

Наверху Соколов протянул руку к ведру:

— Сергей Андреевич, можно я понесу?

— Неси, — улыбнулся учитель, передал ему ведро и добавил: — Иди, я попозже подойду. Воздухом лесным подышать хочется...

Соколов подхватил тяжелое ведро и двинулся через лес.

Сергей Андреевич стоял над обрывом, скрестив руки на груди и глядя перед собой.

Пройдя десятка два шагов, Соколов оглянулся.

Неподвижная фигура учителя четко вырисовывалась между стволами.

Соколов шагнул в сторону и встал за молоденькую елку, поставил ведро рядом с собой.

Учитель постоял минут пять, потом вошел в лес, забирая немного вбок.

Пройдя меж двух близко растущих берез, он остановился, расстегнул ремень, спустил брюки и присел на корточки.

Широкая полоса лунного света падала на него, освещая спину, голову, скрещенные на коленях руки.

Послышался слабый, прерывистый звук выпускаемых газов, Сергей Андреевич склонил голову, тихо постанывая, и снова до слуха Соколова долетел такой-же звук, — более громкий, но менее продолжительный.

Соколов смотрел из-за елки, растирая пальцами молодую хвою.

Сзади протяжно закричала какая-то птица.

Через некоторое время Сергей Андреевич приподнялся, протянув руку, сорвал несколько листьев с орешника, подтерся, подтянул штаны, застегнул и, посвистывая, двинулся в ту сторону где мелькал между стволами огонек костра.

Он шел уверенно и быстро, треща валежником, поблескивая очками.

Вскоре его худощавая фигура пропала в темноте леса, а немного погодя, пропал и звук легкого посвистывания.

Постояв в темноте и прислушиваясь, Соколов поднял ведро и двинулся вперед. Перешагивая поваленное дерево, он неосторожно качнул ведром — холодная вода плеснула на ботинок.

Перехватив ведро в другую руку, он обошел елку и направился к двум близко растущим березам. Лунный свет скользил по их стволам, заставляя бересту светиться на фоне темного ельника.

Соколов прошел между березами и остановился. Перед ним лежала небольшая, залитая луной поляна. Невысокая трава искрилась росою, листья орешника казались серебристо-серыми.

Над поляной стоял еле слышный запах свежего кала. Соколов оглянулся по сторонам.

Кругом неподвижно маячили темные силуэты деревьев. Он посмотрел перед собой, сделал пару шагов и, опустив ведро, присел на корточки.

Небольшая кучка кала лежала в траве, маслянисто поблескивая. Соколов приблизил к ней свое лицо. От кала сильно пахло. Он взял одну из слипшихся колбасок. Она была теплой и мягкой. Он поцеловал ее и стал быстро есть, жадно откусывая, мажа губы и пальцы.

Снова где-то далеко закричала ночная птица. Соколов взял две оставшиеся колбаски и, попеременно откусывая то от одной, то от другой, быстро съел. В лесу стояла тишина.

Подобрав мягкие крошки и тщательно вытерев руки о траву, он наклонил ведро и стал жадно пить. Черная бездонная вода качнулась возле его лица, вместе с ней качнулась луна и перевернутые созвездия.

Соколов жадно пил, обняв холодное ведро потными ладонями и наблюдая как дробится, распадается на блики вертикальная палочка созвездия Змеи.  


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

3081. Бизнес-идея, миссия, видение и цели 46.92 KB
  Бизнес-идея, миссия, видение и цели Фирма будет распространять косметику по уходу за волосами. Товары буду распространяться через медицинские базы в аптеки. Конкурентов в этой среде, распространяющих схожие товары, насчитывается четыре. Сегментом ры...
3082. Оценка стоимости имущества 50.61 KB
  Оценка стоимости имущества Введение Развитие рыночной экономики в России привело к многообразию форм собственности и возрождению собственника, к увеличению количества объектов собственности в хозяйственном обороте. У каждого, кто задумывается реализ...
3083. Оценка развития сферы услуг и выявление ее роли во внешней экономике 76.38 KB
  При исследовании спектра функций, осуществляемых городом, выявляются радикальные сдвиги, вызванные изменением типа хозяйства. Промышленная революция привела к постепенному замещению традиционных отраслей производства, и в первую очередь сел...
3084. Перевозка грузов на железнодорожном транспорте 77.56 KB
  В настоящее время грузовое хозяйство является одним из ведущих на железнодорожном транспорте страны. Грузовая и коммерческая работа как производственная сфера железнодорожного транспорта и как отрасль эксплуатационной науки имеет свою более...
3085. Экономическая безопасность функционирования предприятия 1.24 MB
  Защите экономических интересов предприятия до сих пор уделялось мало внимания, хотя эта проблема очень актуальна. В условиях развития рыночных механизмов в экономике, роста частного предпринимательства весьма важной задачей экономической науки и практики хозяйственной деятельности предприятий становится обеспечение экономической безопасности.
3086. Экологические проблемы литосферы 62.3 KB
  Введение Человек и природа неотделимы друг от друга и тесно взаимосвязаны. Для человека, как и для общества в целом, природа является средой жизни и единственным источником необходимых для существования ресурсов. Природа и природные ресурсы - база...
3087. Выбор профессии - Менеджер 39.14 KB
  Есть такая профессия – Менеджер. Выбирая профессию, каждый человек должен, прежде всего, самому себе ответить на вопрос: Почему я выбрал именно эту профессию. Целью моего реферата является ответить на вопрос: Почему я выбр...
3088. Переустройство и перепланировка жилых помещений 14.65 KB
  Переустройство и перепланировка жилых помещений В соответствии со ст. 25 ЖК РФ переустройство жилого помещения представляет собой установку, замену или перенос инженерных сетей, санитарно-технического, электрического или другого оборудования. В свою...
3089. Раскрытие особенностей малого и среднего бизнеса в регионе Казахстана 100.27 KB
  В приоритетных направлениях развития общества, поставленных Президентом страны Н. Назарбаевым в своих Посланиях народу Казахстана, центральное место занимает экономический рост, базирующийся на открытой рыночной экономике и реальной конкуре...