10897

Сутність поняття естетика. Основні естетичні категорії

Лекция

Культурология и искусствоведение

Історія виникнення поняття естетика у давньогрецькій культурі та країнах давнього сходу. Виділення естетики у самостійну науку. Естетична діяльність та її форми. Структура естетичної свідомості. Основні естетичні категорії. Мистецтво як складова частина предмета естетики.

Украинкский

2014-10-10

110.5 KB

6 чел.

ТЕМА6. Сутність поняття „естетика”. Основні естетичні категорії

Питання лекції.

1. Історія виникнення поняття „естетика” у давньогрецькій культурі та країнах давнього сходу. Виділення естетики у самостійну науку.

2. Естетична діяльність та її форми.. Структура естетичної свідомості. Основні естетичні категорії.

3. Мистецтво як складова частина предмета естетики.

Завдання для самостійної роботи:

- Розвиток теорії естетики у творах німецьких філософів Олександра-Готліба Баумгартена, Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Маркса.

- Функції мистецтва.

1. Історія виникнення поняття „естетика” у давньогрецькій культурі та країнах давнього сходу. Виділення естетики у самостійну науку.

Естетика – наука про становлення чуттєвої культури людини. Ця наука намагається досліджувати процес пристосування об’єктів оточуючого світу до потреб існування людини як суспільної істоти з точки зору віддзеркалювання досвіду буття через його олюднення, накладення на нього „людської міри”. Естетика буття визначає прояви ціннісного ставлення людини до дійсності за допомогою категорій естетики – прекрасне, трагічне, гармонійне тощо. Діяльно-перетворювальна сутність людини народжує й другу складову цієї науки – художню творчість, яка реалізується перш за усе у мистецтві.

Витоки естетичної практики заглиблюються у життя первісних людей, які своє естетичне відношення до оточуючої дійсності реалізовували у вигляді орнаментального прикрашення знарядь праці та побутових речей. Після відкриття археологами у 1879 р. В іспанських печерах наскальних малюнків у науковий обіг входить поняття „палеолітичне мистецтво”. У процесі становлення первісних форм суспільної свідомості у творах мистецтва перепліталися реальні життєві уявлення з фантастичними образами, які надавали давній людині відчуття можливого позитивного впливу на невідомі природні явища. Перші твори мистецтва мали безпосередньо предметно-практичний характер. Антропоморфна персоніфікація об’єктів природи у творах первісного мистецтва була спробою підкреслити єдність з реальними зовнішніми силами на засадах родинних зв’язків і світ, на думку відомого фахівця у галузі естетики О.Ф. Лосєва, сприймається як універсальна родова община. Первісне мистецтво народжується як супроводження культових дій тотемного і магічного змісту.

Поступово оволодіння людиною силами природи ( хай із елементами фантазії) означало початок історії духовного розвитку і усвідомленого виходу у світ. Часткою цього розуму, що розвивається, стає естетика.

Уперше поняття відчуття світу, що реалізується у почуттях з’являється у грецькому терміні „ейсетикос”. Одним із перших філософів, що спробував використати почуття для осмислення естетичних явищ, був Піфагор ( VI ст. до н.е.). У процесі пошуків першопричини буття він передбачив, що в основі світу лежить певна абстракція – число, яке надалі у різноманітних комбінаціях створює конструкцію природного і людського буття. Лад світу, зумовлений „музично-числовим космосом”, утворював гармонію життя, у тому числі й у мистецтві. Числова гармонія піфагорійців, що ототожнювала досконалість і красу, стала першою естетичною теорією античності. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика, яка є носієм душевної рівноваги, стимулює душевний спокій.

Геометрично-математичне співвідношення пропорцій у давньогрецькій науці сформулювало принцип краси та досконалості у вигляді „золотого перетину” – співвідношення пропорцій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєю більшою частиною за співвідношенням: 5 : 8 = 8 : 13 = 13 : 21 = 21 : 34. Подібні пропорції закладено в основу однієї й з найвеличніших споруд стародавньої Греції – храм Парфенон. Греки вважали, що людина має вроджені можливості відчуття пропорцій і гармонії.

З V ст.. до н.е. на зміну почуттєво-споглядального визначення поняття досконалого, прекрасного, приходить інтерес до людини, яка здатна побачити красу у природі й на цій основі розбудовувати світ і саму себе. Олюднення прекрасного знайшло яскраве відображення у поглядах філософа Сократа. На думку філософа прекрасне по-суті співпадає з доцільним, з тим, що має зміст і цим змістом торкається різноманітних проявів людського буття. Намагаючись розкрити зв’язок між етичним і естетичним, Сократ вводить поняття калокагатія – поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий ( досконалий у плані моралі). Це поняття давньогрецької естетики визначало основну умову краси індивіда – гармонію зовнішнього і внутрішнього.

Підводячи підсумок різного трактування цього поняття у давньогрецькій естетиці, її систематизатор Аристотель конкретизував прояви зовнішньої та внутрішньої гармонії і окреслив її джерела у сфері освіти та вихованості людини. Центральним моментом концепції Аристотеля є внутрішня складова калокагатії – мудрість, яка приводить людину до усвідомлення єдності краси і добра, тобто гармонії естетичного і морального. Шлях до прекрасного проходить через самовдосконалення і людина свідомо залучається до надбань мистецтва, яке творами Фідія, Поліклета, Лісіпа, Софокла, Езопа та інших митців, - виховувало громадянина на принципах калокагатії.

Для упорядкування процесу духовної творчості у галузі мистецтва Арістотель вводить поняття: канон – система норм і правил у розвитку мистецтва, або ж обов’язкові вимоги до формальної змістовності художнього твору; гедонізм (насолода) – чуттєво-емоційне задоволення від творів мистецтва; алегорія – образне іномовлення, асоціація - зв’язок між двома чи більше актами психічного сприйняття світу людиною. та усвідомлення їх відповідності змісту творів мистецтва.

Арістотель підкреслював значну роль митця у моральному вихованні громадян. Це з найбільшим ефектом може зробити трагедія. Тому кульмінацією у сприйнятті творів мистецтва повинно стати відчуття катарсису – стану очищення душі „шляхом співчуття і страху” та залучення до високих етичних принципів.

Давньогрецькі естетичні принципи мистецтва стали своєрідним дзеркалом, яке не тільки відображало зовнішній світ і внутрішню духовність людини, а й підказувало шляхи поліпшення цього відображення.

Естетична думка країн стародавнього Сходу формується в межах філософського знання. У стародавній Індії у межах релігійного світогляду естетичну проблематику формують поняття раса ( естетичне переживання) та бхава – безпосередньо життєві емоції. Сприйняття оточуючого світу відбувається за допомогою бхава, але надалі відповідно до закону карми згадуються попередні перевтілення людини і в процесі містичного екстазу стає можливим вихід у над індивідуальний стан. Проникнення у глибинний зміст мистецького твору пов’язується з раціональним осмисленням процесу художньої творчості.

Філософська традиція давньокитайської філософії в основу естетичного освоєння світу поклала поняття досконалість, довершеність. Будь-який прояв людської діяльності мусить бути доведений до рівня високого мистецтва. Філософські та естетичні погляди у стародавньому Китаї увібрало у себе вчення Конфуція. На думку філософа естетичне виховання треба починати з поезії, а закріплювати послідовним вивченням елементарних норм етикету. Найвище естетичне навантаження несе в собі музика, яка повинна завершувати формування досконалої людини. Насолоду від сприйняття світу і відчуття себе як частки краси цього світу можна отримати, перш за усе, звернувшись до гармонії природи, яка у далекосхідній культурі обожнюється. У повсякденному житті людини відчуття гармонії можна було досягти займаючись малюванням, складанням віршів, військовими вправами, вкладаючи дух мистецтва у здавалося б побутові справи: вирощування квітів та їх художнім оформленням, приготування їжі, створення церемоніалу домашнього етикету, пошуках довершеності у власному одязі.

В основу естетичних принципів європейського середньовіччя було покладено принцип: Бог – найвеличніший художник, який творить красу за своїми законами. У межах релігійного світогляду епохи середньовіччя відбувається синтез мистецтв, які спрямовуються на висвітлення християнської тематики і у цьому процесі підтримують та доповнюють одне одного. Наприклад, католицький храм – це поєднання архітектури, скульптури, монументального фрескового живопису, декоративних вітражів, органної музики.

Естетика як самостійна наука народжується у XVIII ст..

Назва трактату (вихід з друку в 1750 р.) німецького філософа і теоретика мистецтва Олександра-Готліба Баумгартена окреслила нову специфічну сферу знання – естетику. Виходячи за межі традиційних уявлень про прекрасне з точки зору мистецтвознавства, О.Баумгартен знаходить місце для естетики в системі філософського знання. Методологія пізнання включає в себе дві форми – естетику і логіку. Естетика пов’язана з чуттєвим пізнанням і зосереджує увагу на пізнанні прекрасного через судження смаку. Логіка ж вивчає судження розуму та його претензії на пізнання істини. О.Баумгартен визначає предмет науки естетики через пошук досконалого: „ ... Естетика – це наука про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку”.

Поділивши естетику на два рівні – теоретичну і практичну, О.Баумгартен окреслив зв’язок між специфікою чуттєвого сприйняття дійсності та реалізацією художнього образу світу у творчості митця. Своєрідна двоїстість предмета естетики на рівні пізнання прекрасного спрямовує цю науку до філософського знання, а у галузі відтворення прекрасного через інтерпретації людського духу естетика тяжіє до мистецтвознавства. Теоретичне дослідження Баумгартена стало спробою підвести підсумок розвитку естетичного знання, якому на теоретичному рівні приділяли увагу видатні майстри живопису епохи Відродження – Леонардо да Вінчі та Альбрехт Дюкер. Краса та досконалість картин цих художників спиралася й на науково-теоретичне обґрунтування закономірностей організації живописного полотна чи то скульптурного зображення.

Видатні мислителі епохи Просвітництва ( XVIII ст.), спираючись на досягнення людського розуму у галузі наукового знання, шукають рівновагу раціонального та емоціонального начал в людині. Французькі просвітники, Д.Дідро вважають за можливе зняття соціальних суперечностей в процесі етичного та естетичного виховання досконалої людини. Вольтер вважав театр найвищою формою словесного мистецтва – школою моралі. Відповідно до теорії Вольтера трагічне видовище повинно викликати почуття співчуття, відчувати чужі страждання як свої особисті. На думку Дені Дідро: „ Мистецтво має вчити любити добро і ненавидіти порок”.

Основоположником німецької класично естетики вважається філософ І.Кант. Визначивши основні моменти суб’єктивного сприйняття прекрасного, І.Кант звертається до систематизації та класифікації видів мистецтва. Усі мистецтва філософ розподілив на : словесні ( красномовність та поезія), образотворче ( пластика, живопис) та мистецтво „ витонченої гри відчуттів” – музика. Провідним видом мистецтва Кант вважає поезію, яка „... естетично підноситься до ідеї”, тобто всебічно й змістовно розкриває сутність прекрасного. За здатністю викликати „ душевне хвилювання” після поезії іде музика. Серед образотворчих мистецтв перевага віддавалася живопису. В основу своєї класифікації мистецтв Кант поклав ідею розумності творчої діяльності: мистецтво, яке не несе ідейного навантаження – деградує.

Гуманістичні ідеї були притаманні естетичним поглядам німецького поета та філософа Фрідріха Шиллера. Подолання суперечностей дійсності Шиллер бачив тільки у мистецтві, у естетичному вихованні. У роботі „Листи про естетичне виховання” ( 1793-1795 ) Шиллер пише, що людина, народжена для добра та щастя, може віддалятися від свого життєвого призначення двома шляхами: стати жертвою „грубості” або ж розніженості та спотворення. „ Краса повинна вивести людей на істинний шлях з цього подвійного хаосу”.

Література:

1. Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

2. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4 т. Т.І. Гл. Ш. Прекрасное в искусстве или идеал. – М., 1968. – С. 162-187

3. Кант И. Критика эстетической способности суждения // Критика способности суждения. Часть I. – М., 1994. – С. 70-150.

4. Кропоткин П.А. Этика: Избранные труды – М.,1991- С.95- 101.

5. Лосский Н.О.Условия абсолютного добра: Основи этики. - М., 1991.- С.25-29; 62-65; 103-125.

6. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. Посібник.- 2-ге вид., перероб. І доп. – К., 2000. – С.125-142; 209 -219; 223-229.

7. Разум сердца: Мир нравственности в высказываниях и афоризмах /Сост. В.Н.Назаров, Г.П. Сидоров. – М., 1990. – С.78-85.

8. Овсянников М.Ф. История эстетической мысли. – М., 1978. -456 с.

9. Шестаков В.П. Эстетические категории. Опыт систематического и исторического исследования. – М., 1983.-245с.

ОСНОВНІ ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

План:

1. Природа естетичних категорій

2. Сутність і специфіка “естетичного”. Прекрасне та потворне.

3. Категорія гармонія, міра і хаос.

 

1. Природа естетичних категорій.

Людина живе у надто різноманітному світі. І так було завжди. Але чи завжди людина сприймала його різнобарвним, мінливим та дивним? Виявляється, що це далеко не так. На початку своєї історії первісна людина поволі завойовувала світ. Природні речі, що її оточували, вона насамперед сприймала з того боку, яке значення мала певна річ для людської діяльності. І тільки набагато пізніше людина навчилася відокремлювати своє суб’єктивне ставлення від об’єктивної сутності предмета і досліджувати те, яким є предмет сам по собі, тобто те, що, врешті, відбилося у пізнавальній потребі людства.

Якщо спробувати порівняти ці два типи людського ставлення до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

 по-перше, естетичне — це ціннісне ставлення до навколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна: з одного боку, — це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві об’єкту. Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, — це оцінка того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в суб’єктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.

 по-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціально-психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і естетичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього естетичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо;

 по-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціювалося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уявлення людей про корисне та придатне, які можуть задовольнити життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особливу групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, справедливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суджень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, естетичне — це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпосередньо почуттєвому сприйняттю та переживанню.

В історії естетики існували різні погляди на сутність та природу естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з прекрасним, а у власну категорію відокремилося лише у XVII ст.

Представники першої, так би мовити, моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу божим започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський, Блаженний Августин, Г.В.Ф. Гегель).

Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб’єктивного ідеалізму (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного виміру вона набуває лише тоді, коли суб’єкт проектує на неї своє духовне багатство.

Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких матеріалістів, які вважали його природну належність за якість предмета чи явища поряд з кольором, розміром, вагою.

Були в історії естетики й інші судження про естетичне. Але найбільш аргументованою бачиться точка зору, згідно з якою естетичне — це єдність об’єктивних особливостей предмета та суб’єктивних якостей того, хто його сприймає.

Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності, яке за своїми характеристиками є ціннісним, оціночним, особистісним, індивідуальним, почуттєвим. У процесі реалізації цього ставлення особистістю оцінюються форми буття, які вона сприймає через свої почуття. Суб’єктом естетичної оцінки можуть бути особистість, соціальна група (сім’я, колектив тощо), суспільство та людство в цілому.

Естетичне — це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почуває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.

2. Сутність і специфіка “естетичного”. Прекрасне та потворне.

Секрет краси — це загадка життя. Розтлумачити його означає зрозуміти джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато сторіч. Усі дані уявлення можна узагальнити у таких моделях.

Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

Друга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого духовного світу. В уявленні прихильників згаданої точки зору людина немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.

На протилежність цьому послідовники третьої моделі у розумінні прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей — ваги, розміру тощо.

Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мислителів, які визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси.

Нарешті, п’ята модель розуміння прекрасного постає з уявлення про те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об’єктивних якостей з суб’єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об’єктивно існуючі якості дійсності ведуть до оцінки їх людиною як прекрасних, а лише ті, які збігаються з уявленнями про досконалу річ, явище, відношення тощо.

Отже, прекрасне — це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей:

 дійсність містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення симетрії, ритму, гармонії — як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється. Згадаймо з цього приводу образ панночки з геніального гоголівського твору «Вій»;

 прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;

 уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;

 ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов’ян — з берізкою;

 розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо;

 прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий орган духовного життя, особливу його форму — мистецтво, — яка являє собою спеціально відібрану та оформлену дійсність, де завжди прекрасною (тобто досконалою) повинна бути форма, але прекрасне може стати (і стає) предметом художнього усвідомлення, що пов’язано зі змістом художнього твору. Стародавні греки знайшли спеціальний термін — калокагатія, — який означає збіг у явищі дійсності прекрасної форми та прекрасного змісту.

Потворне — антипод, протилежність прекрасного. Ця категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, неупорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має з прекрасним діалектичний зв’язок, який виявляється у деяких аспектах:

 потворне у негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу;

 прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв’язок спостерігається у природі. Згадаймо слова шекспірівсь-кого Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;

 врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою — й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

Відрізняють зовнішній прояв потворного — гниття, хвороба, розпад — та внутрішній. Стосовно людини — це моральний розклад, моральна деградація.

Отже, якщо людина впізнає втілені у життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне — найвища позитивна естетична цінність, а потворне — негативна естетична цінність.

3. Категорія гармонія, міра і хаос.

З відомого античного міфа Гармонія (у перекладі з грецької «злагода, лад»), була донькою бога війни Арея та богині кохання і красиАфродіти. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох протилежних основ – краси і боротьби, любові і війни. Інший давньогрецький міф розповідає про походження всесвіту, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всесвіту. Хаос – щось позбавлене якості, визначеності, форми, це порожнеча, розпорошеність. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого ця єдність можлива, є міра. Грецької давнини сягають вислови: “нічого занадто”, “міра – найкраще”, “використовуй міру”, “людина – міра всього”. І, нарешті, найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія вних має числове вираження, що вона органічно пов’язана із сутністю числа. Числова гармонія лежить в основі античного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі – форму куба, вогневі – форму пірамід, повітрю – форму октаедра, воді – форму ікосаедра, сфері Всесвіту – форму додекаедра. Саме з цим пов’язане відоме піфагорськевчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом. Гармонія притаманна насамперед об’єктивному світові речей, самому космосу. Вона властива і природі мистецтва. [3, c. 67-68]

Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння гармонії, опинилася в складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблійним поглядам на будову і походження світу. Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і Божого. Проте зовсім відмовитися від античного вчення про гармонію служителів культу не могли. Св. Григорій Нісський вважав, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої. Нової ідеєю щодо гармонії було уявлення її як тотожності цілого і частини; за нею стояло вчення стоїків і неоплатонівців про єдність мікро- і макрокосмосу.

Категорії гармонії і міри широко використовувалися й у Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять – правильності, симетрії, закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і абстрактним виявленням довершеності. Вана створюється шляхом однакового повторення певної фігури або мотиву, а отже, повністю виключає усяку різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх ліній найбільш правильною є пряма, а з геометричних фігур – куб. З правильністю пов’язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітного повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які, об’єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття, з точки зору Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще не відкривають діалектичного співвідношення кількості і якості. Що ж до гармонії, то вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної визначеності, містить в собі три складові – внутрішню єдність, цілісність і узгодженість. Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як міра, в якій ці протилежності об’єднуються. В цьому відношенні розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середини. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в якійсь єдності і цілісності. [3, c. 72]

Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії гармонії і міри. Однією із кардинальних її проблем є питання про гармонію природи і навіть більше – про гармонію Всесвіту. Чи відповідають виміри людини вимірам природи, біосфери? Не менш актуальною є проблема виховання гармонійної людини.

Література:

1. Бачинин В.А. Этика: Энциклопедический словарь / В.А. Бачинин. – М.: Изд-во Михайлова В.А., 2005. – 288 с

2. Голубева Г.А. Этика: Учебник / Г.А. Голубева. – М.: Экзамен, 2007. – 320 с.

3. Губин В.Д. Основы этики: Учебное пособие / В.Д. Губин, Е.Н. Некрасова. – М.: Форум, Инфра-М, 2008. – 224 с.

4. Кондрашев В.А.Этика: История и теория / В.А. Кондрашев // Кондрашев В.А. Этика: История и теория; Чичина Е.А. Эстетика:Особенности художественных эпох и направлений: Учебное пособие. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2004. – С. 3 – 307.

5. Левчук Л.Т. Естетика: Підручник / Л.Т. Левчук. – К.: Вища школа, 1997, 2000. – 399с.

6. Радугин А.А. Этика: Учебное пособие / А.А. Радугин. – М.: Центр, 2003. – 224 с

ТЕМА: ОСНОВНІ ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ 2

Мета: подати основні відомості про естетичні категорії, проаналізувати становлення і розвиток уявлень про них.

План:

1. Категорії піднесене і низьке.

2. Категорії комічне і трагічне.

3. Естетичні категорії та людські емоції.

Основний зміст:

Лекцію присвячено вивченню основних естетичних категорій, дискусії про їх зміст і місце в сучасному суспільстві. Зосереджено увагу на системно-історичному підході до вивчення специфіки прояву естетичних категорій у різних видах мистецтва.

 

1. Категорії піднесене і низьке.

Піднесене – категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання. Якщо прекрасне несе в собі людську міру, то піднесене – це перевищення міри, тобто піднесене – це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву. Піднесене – колосальне, могутнє, що перевищує можливості сучасного людства. Це естетична категорія, яка виражає сутність явищ, подій, процесів, які мають велику суспільну значущістю, що впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як піднесені, естетично сприймаються людиною як протиставлення всьому приземленому, примітивному, буденному. Піднесене викликає в людини особливі відчуття і переживання, яке піднімає його над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Піднесене тісно пов’язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу.

Пафос, патетичне - від грецького path́etikos, сповнений почуття, ṕathos - страждання; споріднена категорія, що виражає великі та сильні людські почуття. Ці патетичні почуття виникають внаслідок прийняття найважливішого рішення, напр., на краю смерті.

Низьке – категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство і зневагу). Низьке на противагу піднесеному є буденним, звичайним. Але це не вся звичайна реальність, це гірша, нижча її частина. Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості.

2. Категорії комічне і трагічне.

Трагічне – це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя між необхідністю чи бажанням та неможливістю їх здійснення. В центрі трагічного – конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона бажає (свобода), або ж між тим, що людина має (обов'язком) і чого хоче (бажанням). Тобто конфлікт між прагненнями різного рівня - особистими та соціальними.

Трагічний герой – це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть.

Комічне – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов’язане з загальною культурою людини. Форми комічного:

  •  гумор (використання дотепності та гри слів);
  •  сатира (критика недоліків, суперечностей);
  •  іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою);
  •  сарказм (“зла іронія”, що має руйнівну силу). [3, c. 101]

3. Естетичні категорії та людські емоції.

Основні естетичні категорії найтісніше повязані з емоційно-чуттєвими станами людини:

  •  Гармонія — рівновага, спокій, радість, лад
  •  Хаос — дисгармонія, безлад, порушення рівноваги, неспокій
  •  Прекрасне — захоплення, милування, задоволення
  •  Потворне — огида, незадоволення, розчарування
  •  Піднесене — радість, хвилювання, збудження
  •  Низьке — гнів, огида, презирство, зневага
  •  Комічне — сміх, радість, збудження
  •  Трагічне — горе, співчуття, пригнічення або збудження, розпач, фрустрація. [2, c. 24]

Література:

1. Доліна В.В., Єфименко О.М. Етика. - К.: Освіта, 1992. – 324 с.

2. Загорівська Г.М. та ін. Естетика: підручник для Вузів. – К.: Вища школа, 2000. – 386 с.

3. Левчук Л.Т., Кучерюк Д.Ю., Панченко В.І. Естетика: Підручник. – К.: Вища школа, 1997. – 399 с.

4. Лозовий В.О., Етика: Навчальний посібник. - К. : Вища школа, 2002 . – 264 с.

5. Машкевич С.І. Прекрасне і наукове мислення // Освіта. – 1999. - №3. – С. 16-19.

6. Шестаков В.П. Эстетические категории. Опыт систематического и исторического исследования. – М.: Просвещение, 1983. - 138 с.

Додаткова література:

1. Кропоткин П.А. Этика: Избранные труды – М.,1991- С.95- 101.

2. Лосский Н.О.Условия абсолютного добра: Основы этики. - М., 1991.- С.25-29; 62-65; 103-125.

3. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. Посібник.- 2-ге вид., перероб. І доп. – К., 2000. – С.125-142; 209 -219; 223-229.

4. Разум сердца: Мир нравственности в высказываниях и афоризмах / Сост. В.Н. Назаров, Г.П. Сидоров. – М., 1990. – С.78-85.

PAGE   \* MERGEFORMAT 12


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

25079. Біоетика – нормативне знання 56 KB
  Прикладом такого розуміння евтаназії є введення летальної дози препарату термінальному хворому з метою полегшення тяжких страждань. Ще одна відмінність дуже важлива в дискусії з приводу евтаназії. Можливість такої евтаназії розглядається у пацієнтів не здатних приймати самостійні рішення наприклад душевнохворі. Якщо розглядати в сукупності випадки добровільної недобровільної евтаназії з випадками активної пасивної евтаназії можна виділити чотири різновиди евтаназії: 1 добровільна активна; 2 недобровільна активна; 3 добровільна пасивна;...
25080. Біоетика та евтаназія 33.5 KB
  Моральне добро – найбільш узагальнене імперативнооціночне поняття моралі і категорія етики яка виражає позитивне моральне значення явищ суспільного життя в їх співвіднесенні з етичним ідеалом. Добро – це все позитивно оцінюване моральною свідомістю при співвіднесенні з гуманістичними принципами тобто те що сприяє розвитку в людині і суспільстві людяності взаєморозуміння і згоди. Добро є виконання вимог моралі слідування моральному обов’язку.
25081. Поняття добра і зла 35 KB
  Це – вузлові пункти людського пізнання. Добро і зло нерідко розглядають як синонімів понять моральної і аморальне а на саму етику – як вчення про добро і зло. Зло категорія етики за змістом протилежна добру узагальнено якою виражено уявлення про безнравственном що суперечить вимогам моралі заслуживающем осуду. Іммануїл Кант вважав зло необхідним наслідком чуттєвої природи людини.
25082. Смертна кара 36 KB
  Майже всі суспільства людства на певній стадії свого розвитку застосовували смертну кару до кримінальних і політичних злочинців. Деякі країни скасували смертну кару за винятком особливих обставин таких як наприклад зраду під час військових дій. Такі держави як Китай США та інші зберегли смертну кару за злочини окремо визначені законодавством. У країнах які практикують смертну кару метод страти визначається законодавчо.
25083. Глобалізація загострила таку проблему як тероризм 36.5 KB
  Глобальні проблеми групуються навколо трьох фундаментальних напрямків розвитку людства: людинатехніка людинаприрода людина культура. Людинатехніка – використання атомної енергії а також через непрогнозованність наслідків роботи машин що працюють на принципах самовдосконалення і самонавчання. Людинакультура – тенденція до втрати культурних національних рис. Людинаприрода – погіршення екологічної ситуації зростають природні катаклізми та техногенни катастрофи.
25084. Благодійність 33 KB
  Існують різні погляди на благодійність: 1 благодійність немає сенсу і є аморальною тому що а це різновид бізнесу; б інструмент ідеологічного і політичного впливу; в засіб розваги для багатих бо велика помпезність потребує великих грошей і вони більші ніж ті що йдуть для бідних. 2 благодійність має тісний зв’язок з владою а саме з владою церкви яка говорить про милосердя. 3 благодійність і милосердя існують для того щоб мати похвалу від сучасників та залишитись у пам’яті нащадків. 5 благодійність направлена на послаблення...
25085. Етикет 37.5 KB
  Іноді достатньо одного погляду на людину щоб оцінити її смак і манеру вбиратися. Одяг підкреслює гарний смак одних і несмак інших. У здоровому цивілізованому суспільстві панує здоровий естетичний смак. Смак володар моди.
25087. Толерантність 35.5 KB
  Толерантність є необхідною умовою людського співжиття. Толерантність вимагає від людей примирення досягнення компромісу. Толерантність не є насиллям над людською волею позаяк це не людська кара. Приклади толерантності: батьки миряться з певною поведінкою своїх дітей; людина терпить слабкості іншої людини; людина терпить толерантність; монарх терпить інакомислення; релігійна течія терпимо ставиться до гомосексуалів; держава визнає релігійні меншини; суспільство терпимо ставиться до певних форм девіантної поведінки.