10950

Іван Богун: історичний портрет

Дипломная

Исторические личности и представители мировой культуры

Іван Богун: історичний портрет Дипломна робота Вступ Актуальність теми. З’явилось чимало працьбіографій різних діячів епохи Української революції які заповнюють довгий провал у вивченні козацької старшини того періоду. Перед істориками стоїть нелегке з

Украинкский

2013-01-03

428 KB

52 чел.

Іван Богун: історичний портрет

Дипломна робота

Вступ

Актуальність теми. З’явилось чимало праць-біографій різних діячів епохи Української революції, які заповнюють довгий провал у вивченні козацької старшини того періоду. Перед істориками стоїть нелегке завдання очистити історію від ідеологічних нашарувань різних епох. З різних причин історія ХУІІ ст. (особливо в радянський період) потрапила під процес „ідеологічного замулення”. Так, у російській і радянській історіографії постать вінницького полковника Івана Богуна змальовано як вірного служителя російської корони, борця за воз’єднання України з Росією.

Тому на сьогодні існує потреба у перегляді та спростуванні застарілих поглядів на дану проблему. Окрім цього, не зрозуміло чому, цій постаті дослідники приділили дуже мало уваги, задовольняючись яскравою, але поверхневою характеристикою завзятого і сміливого полководця, залишаючи поза увагою важливі аспекти військової та політичної діяльності Івана Богуна. Можливо це сталося через те, що історія, на жаль, щодо питання „Ким же був насправді І. Богун ?”, залишила дуже багато так званих „білих плям” і „глухих кутів”, що призвело до розходження думок науковців навіть з приводу походження та смерті славнозвісного полковника. Саме тому такою важливою є потреба у глибокому, всебічному дослідженні життя і військово-політичної діяльності героя Національної революції, борця за незалежність українського народу – Івана Богуна.

Об’єктом дослідження є історія політичної еліти Гетьманщини 50-60-х рр.. ХУІІ століття.

Предметом дослідження є військова і політична діяльність видатної постаті козацької України, наказного гетьмана і полковника Івана Богуна.

Хронологічні межі охоплюють період, зафіксований у джерелах, життєвого шляху Івана Богуна з початку 40-х рр.. до часу його смерті у 1664 р.

Географічними межами є територія козацької України (Брацлавське, Київське, Чернігівське воєводства).

Мета роботи полягає у тому, щоб на основі вивчених джерел і аналізу наукової літератури відтворити історичний портрет І. Богуна.

Для її досягнення потрібно розв’язати наступні завдання:

вивчити історичне тло епохи життя і діяльності І. Богуна;

розкрити основні віхи життя полковника;

дослідити політичну діяльність Івана Богуна;

висвітлити військове мистецтво наказного гетьмана і полковника.

Новизна дослідження полягає у спробі об’єктивного вивчення процесу формування військового таланту полковника, визначення характерних рис його військового мистецтва. Чи не вперше розглянуто його політичні погляди.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її матеріали можуть бути використанні у навчальному процесі на історичних факультетах ВНЗІ, для розробки спецкурсів, а також уроків історії в школах при вивченні тем національно-визвольних змагань українського народу 1648-1676 рр.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел і літератури. Вона відповідає поставленій меті та основним завданням дослідження.

РОЗДІЛ 1

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Джерельну базу роботи складають архівні та опубліковані матеріали. До перших з них належать справи Інституту рукопису Національної Бібліотеки України ім. В. Вернадського НАНУ (фонд № 2, спр. № 15416, 15417) 1. Вони містять листи за 1661-1663 рр. з описом військових подій, в яких брав участь І. Богун.

Важливе місце серед опублікованих джерел займає збірник документів і матеріалів «Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654 роки)» 2. Він містить великий обсяг матеріалу, який дозволяє з'ясувати військову діяльність І. Богуна у кампаніях 1651-54 років. Завдяки свідченням польських шляхтичів Станіслава Освенціма, Веспасіана Коховського, які були учасниками тих подій, маємо змогу чітко прослідкувати хід воєнних операцій, а також тактику ведення боїв, яку застосовував І. Богун. Дані джерела проливають світло і на відносини Б. Хмельницького з вінницьким полковником. Варто зазначити, що названі польські шляхтичі з повагою відзивалися про І. Богуна, характеризуючи його як відважну та завзяту людину. Так, В. Коховський писав: «Калиновському протистояла особа, досвідчена, в усіх воєнних випадковостях і – що рідко сполучається в одній людині – розумна і удачлива» 3.

Велика кількість інформації знаходиться у 3-х томнику «Воссоединение Украины с Россией». Зокрема, у 2-му томі міститься лист київського воєводи А. Кисіля польському королю Яну Казимиру про переговори з Б. Хмельницьким і взаємовідносини з Росією і кримським ханом. У ньому (12 серпня 1650 р.) вперше згадується як полковник І. Богун. А. Кисіль пише: «…потім все зіпсував один бунтівник якийсь полковник Богун, і моїй близкості до гетьмана так завадив, що я ледве зміг знову її відновити» 4. Також із статейного опису посла російського правителя В. Унковського до Б. Хмельницького (вересень – грудень 1650 р.) ми дізнаємося про 16 полків, які існували на той час. Проте невідомим залишається те, чому при перерахуванні полків І. Богун постає полковником 2-х полків: Кальницького і Чернігівського 5. У томі 3-му вже згаданого збірника документів є дані про початок формування опозиції гетьману Б. Хмельницькому, у зв'язку із підписання гетьманом угоди під Білою Церквою, до якої належав і І. Богун. «В Брацлавському воєводстві черкаський полковник Богун збирає військо. А другий полковник, Полтора Кожух військо збирає за Дніпром. І хотять битися з Хмельницьким за те, що він помирився з поляками під Білою Церквою…» 6.

Вартий уваги ще один збірник документів – «Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг.» (матеріали польських архівів). У ньому знаходимо відомості, що на січень 1651р. І. Богун підписувався як «полковник Війська його королівської милості Запорізького» 7. Збірник містить листи з описом військових подій під Вінницею (1651 р.), про похід до Молдови І. Богуна з Т. Хмельницьким (1653 р.) під час якого була розгромлена армія ставленика Волощини і Семиграддя, який «дуже сконфузився і ганебно втік» 8, тощо.

Нами  були частково використані документи 1648-1657 рр. Богдана Хмельницького, в яких також не одноразово згадується І. Богун.9

Окрім цього, нами були частково використані польські джерела, які зберігають інформацію про військові кампанії 1651 року, у яких важливу роль відіграв І. Богун. Зокрема, це щоденник Станіслава Освенціма, в якому особливо цінними для нас є матеріали за січень –березень 1651 р.10 Чимало цінного матеріалу містить щоденник подій від 19 лютого до 24 березня 1651 р., який опублікував польський історик Мирослав Нагельський 11, що описують події наступу польської армії на козацьку Україну, а точніше захоплення м. Красного, Мурафи, Шаргорода, також бої під Вінницею.12

Нами були використані також матеріали про облогу українсько-татарськими військами Кам'янець-Подільського в травні 1651 року, в яких безпосередньо брав участь вінницький полковник.13

Велике значення у дослідженні теми мають літописи Самійла Величка, Самовидця, Г. Граб'янки 14. Так, у літописі С. Величка вказується, що І. Богун був кальницьким полковником, з лютого 1649 р. мав ще титул подільського полковника. Він описує події під Монастиринцем (1653 р.), розповідає про похід Тимоша Хмельницького з полковником І. Богуном «на Мултяни», оборону Умані (1654 р.), а також про політичну та військову діяльність І. Богуна за гетьманування І. Виговського, П. Тетері. На жаль пам’ятка дійшла до нашого часу в ушкодженому вигляді, бракує аркушів, де висвітлюються події від Пилявецької до Батозької битви – період розквіту військового мистецтва І. Богуна (з 1651р.).15 Проте спостерігається використання ряду припущень та неточностей. Зокрема, літописець стверджує, що в 1657 р. Б. Хмельницький проти орди посилав І. Богуна на Ташлик. Але той ходив з А. Ждановичем у Польщу на підмогу Ракоці, а очолив військо, про яке йдеться Ю. Хмельницький.16 У літописі Самовидця знаходимо матеріали за 1664 р., які розповідають , що на цей час І. Богун був наказним гетьманом. «Становиско королевское в Острі місті, а Гуляницкій з Чернецким ходил городи приворочати, которим поздавалася уся Украина, бо йшол Богун наказний гетьман с козаками, которому ся здавали городи и зараз з ним до войска йшли…» 17. А з літопису Г. Граб’янки дізнаємося, що у військових подіях 1648 року І. Богун участі не брав.18

Узагальнюючи характеристику джерельної бази, на жаль зазначимо на тому, що вона є недостатньою для усестороннього і глибокого вивчення постаті Івана Богуна. І хоча названі джерела містять цінну інформацію, потрібну нам для дослідження проблеми. Все ж варто звернути увагу на їх однобокість. Для прикладу, якщо військові кампанії у яких брав участь полковник І. Богун достатньо детально висвітлені, то політичні напрямки діяльності чи важливі моменти біографії (рік народження, походження тощо) відсутні  у вивчених нами джерелах. Тому є потреба у детальному вивченні проблеми, з залученням нових опублікованих та неопублікованих джерел.

Історіографічний огляд розпочнемо із широко відомої «Історії Русів», в якій згадується чи не дід І. Богуна? Про повстання 1596 р. українських козаків і селян проти польського уряду читаємо у цьому творі, «Наливайко спершу виставив супроти них на підвищеному місці три білих хрещатих корогви, себто знамена з хрестами, на них вишитими, з написом або девізом «Мир християнству, а на призвідця – Бог і Його хрест». Поляки не супроти знамен, що до миру кликали, виставили на шибениці трьох Малоросійських урядників: Богуна, Войновича і Сулиму, Гетьманом у місто висланих, з написом: «Кара бунтівникам!» після такої з'яви почалася від Поляків атака на табір козацький!»19 Звичайно автор допускає ряд припущень, проте важливо, що він у к. ХVІІІ ст. або на поч. ХІХ ст. І. Богуна зараховує до козацького стану, що є найбільш прийнятною версією для нас щодо походження полковника. Також невідомий автор змальовує І. Богуна у найбільших воєнних операціях національної революції, проте спостерігається певна ідеалізація полковника. Слід зазначити, що ця тенденція до ідеалізації присутня майже у кожного дослідника, навіть на сучасному етапі розвитку історіографії.

У дорадянській історіографії більшість істориків, не займаючись  дослідженням біографії І. Богуна, все ж торкалися її окремих сторін описуючи події, в яких полковник брав участь. Зокрема, В. Антонович у працях «Про козацькі часи в Україні» та «Короткій історії Козаччини», розповідаючи про боротьбу під Берестечком, згадує про обрання наказним гетьманом полковника І. Богуна.20

О. Єфименко, описуючи події під Вінницею (1651 р.), зазначала: «на цій території польський гетьман зустрів гідного ворога в особі полковника Богуна, одного із самих прекрасних діячів епохи Б. Хмельницького не тільки по розуму  військовим талантам, але і по чистоті мотивів, що і виділяє його від 80 відмічених історією українських діячів Хмельниччини. Він зумів так вміло розпорядитись своїми невеликими силами, що польське військо залишило захоплену територію і пішло під Кам'янець» 21. Говорячи про поразку українського війська під Берестечком, вказує, що під час цієї битви проявив військове мистецтво Іван Богун, завдяки якому було збережено основні сили війська.22

М. Аркас в «Історії України-Русі» згадує І. Богуна як паволоцького полковника і висвітлює його політичні погляди у другій половині 50-х – поч. 60-х рр.. На його думку, «Король…звелів постріляти Богуна і його товаришів. Таким чином Т. Тетеря позбувся небезпечних для себе людей» 23.

Н. Полонська-Василенко у двотомнику «Історія України» теж висвітлює постать І. Богуна у подіях під Берестечком 24, зазначає, що у Переяславі (1654 р.) відмовилися від присяги Вінницький, Кропивницький, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки.25 Дослідниця дотримується думку про приналежність І. Богуна до шляхетського роду, поряд із Виговськими, Кричевськими та ін.26

Чимало істориків займалося висвітленням окремих сторінок біографії І. Богуна. Дозволимо собі виокремити два підходи у тлумаченні походження І. Богуна та його ідентичності з Іваном Федоровичем. Адже через брак відомостей про життєвий шлях кальницького полковника вчені почали по-різному підходити до даної проблеми, дозволяючи собі різні припущення та здогади. Цей так званий «поділ» зберігся до сьогодні і присутній на сучасному етапі розвитку історіографії проблеми. Першим, хто висловив думку щодо ідентичності названих осіб був В. Липинський.27 З його висновками спочатку погодився М. Грушевський і в своїй «Історії України-Руси» ототожнював Богуна з Федоровичем.28 Проте був переконаний , що це питання заслуговує окремого дослідження.29 І. Крип'якевич, який детально вивчав старшину Гетьманщини, слідом за М. Грушевським також вважав Богуна і Федоровича однією особою.30 Інші аргументи висловили вчені які виступили проти ідентичності Богуна і Федоровича. Ці дослідження були проведені пізніше і відносяться до «радянської доби».

Слід зазначити, що наукова творчість великого кола дослідників, котрі працювали у 20-х – на початку 30-х р. у радянській Україні, перебувала під помітним впливом концепції державницького напрямку.31 Саме в цей період (др. пол. 20х рр.) велику увагу вивченню проблеми революції 1648-76 рр. приділив М. Петровський. Він спромігся переконливо довести, що козацькі полковники Іван Богун та Іван Федоренко – це різні постаті, а не одна і та ж як це стверджували М. Грушевський, В. Липинський та інші вчені.32 Вчений наводить багато аргументів на користь своєї думки. Зокрема, що у 1653 р. джерела засвідчують, на початку грудня полковник І. Богун з військом був задіяний у бойових справах під Жванцем. Тоді ж полковник І. Федоренко перебував на Слобожанщині, в Путивлі й разом з російським посольством, яке очолив В. Бутурлін він мав супроводжувати російське посольство до Переяслава.33 М. Петровський висунув також інші докази проти ідентичності цих двох діячів. Так, у 20-х числах січня 1658 р. І. Федоренко вирушив до польського короля для переговорів. У той самий час І. Богун за наказом І. Виговського займався придушенням антигетьманського повстання на чолі з М. Пушкарем біля Полтави.34

Щодо поглядів М. Грушевського з цього приводу, то дійсно, спочатку він в статті «К истории Переяславской рады 1654 года» прийняв «здогад» В. Липинського, але пізніше, ознайомившись з думками М. Петровського, зауважив: «Тому що М.Н. Петровський працює тепер над біографією Богуна, я вважаю за краще зіставити се питання відкритим, до часу, коли з сею біографією в руках можна буде зважити всі аргументи за і проти тотожності Івана Богуна й Івана Федоренка і відповідно справляю се місце»35.

Характеризуючи історіографію радянської доби, варто зазначити, що історики трактували політичні погляди І. Богуна під впливом жорсткої політики радянської тоталітарної системи. У працях Д. Мишка 36 та Л. Полухіна 37 постійно наголошувалося на тому, щ І. Богун – герой визвольної боротьби. Проте полковник у їх працях виступає як борець за возз'єднання України з Росією, хоча нам відомо, що до протекції з Москвою І. Богун ніколи не тяжів, а навпаки був противником цього. Дослідники ідеалізують названу постать, дозволяючи собі перебільшення та використання неперевірених даних. Тому більшість праць радянської доби (наприклад, брошура Д. Мишка) мали популярний характер.38

Останнє десятиріччя ХХ ст., яке припало на роки незалежності України, прикметне для розвитку історичної науки в багатьох відношеннях. Досить виразно окреслилися як його позитивні тенденції, так і окремі негативні аспекти.39 І якщо говорити про історіографію проблеми на сучасному етапі розвитку, то характерним є збільшення кількості дослідників, які працюють над біографічним вивченням постаті І. Богуна, висуваючи різні погляди стосовно досі невідомих фактів. Тому сучасну історіографію можна назвати «строкатою», адже «білі плями» у дослідженні біографії І. Богуна спричинили до розходження думок дослідників з приводу питання походження, смерті, ідентичності І. Богуна та І. Федоровича.

Продовжуючи розглядати питання ідентичності Богуна і Федоровича, серед противників такої версії варто відзначити В. Борисенка, який у виданому «Курсі української історії» говорить, що в 1649 р. під Збаражем «сильне поранення дістав вінницький полковник І. Богун» 40, що сталося також в Іваном Федоровичем. Думку ідентичності названих постатей поділяє видатний історик Гетьманщини Ю. Мицик. Він наводить на користь цього припущення список реєстрових полковників, складений невідомим поляком у липні-серпні 1649 р., в якому кальницьким полковником значиться «Іван Федоренко: Іван Богун». Ю. Мицик трактує це як пояснення – «Іван Федоренко, тобто Іван Богун», вважаючи, що двох полковників в одному полку, в один момент бути не могло.41 Проти ідентичності названих осіб виступив В. Шевчук у коментарях до т. 1 «Літопису» С. Величка і слідом за літописцем, розрізняє Богуна і Федоренка 42. О. Гуржій, займаючись цим питанням вважає, що І. Богун був головним полковником, а І. Федорович – наказним .43 Аналогічні дані наводить і В. Кривошея в «Генеології українського козацтва» 44. Історик також розглядає питання про походження І. Богуна і на противагу В. Липинському, І. Крип'якевичу, В. Голобуцькому, Т. Яковлєвій, які вважають І. Богуна шляхтичем, він зазначає, що «вже 1649 р. Богуни – досить розгалужений козацький рід: Федір – козак Крилівської сотні, Степан – Сміловської…, Іван – у полковому товаристві канівському…» 45. У праці Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІІ ст.» серед сотень прізвищ відсутні дані про Богунів, тому дослідниця відносить їх до старшинсько-козацької еліти 46. Щодо позиції О. Гуржія, то він стверджує, що І. Богун народився в сім'ї дрібного українського шляхтича 47. Точки зору, що І. Богун «виходець з дрібної української шляхти» дотримується також такі українські історики як М. Капляр і С. Кульчицький.48

Роль вінницького полковника в історії національно-визвольних змагань окремо розглянуто Б. Сушинським в праці «Козацькі вожді України. Історія в образах її вождів та полковників ХV – ХІХ ст.49

Не потрібно забувати про ряд дослідників, які хоча не займалися окремо дослідженням біографії І. Богуна, проте з’ясували багато подій і фактів, важливих для нашого дослідження. Це історики, що працювали над проблемою національної революції 1648-1676 рр. В. Газін, В. Горобець, Г. Гуртовий, В. Смолій, В Степанков, Т. Чухліб та багато інших. Зокрема, В. Степанков, описуючи події 1649 р. згадує, що Б. Хмельницький послав на Бар «подільського полковника І. Федоровича/Федоренка, Теодоровича, якого часто безпідставно плутають з І. Богуном». Таким чином, дослідник відкидає твердження про ідентичність Івана Богуна і Федоровича.50 

Варто звернути увагу і на сучасних зарубіжних істориків, які займалися питанням біографії Богуна. Велике значення для нас мають дослідження російського вченого Б. Флорі, який вивчав молоді роки Івана Богуна.51 Він детально дослідив питання полковника з весни 1641 року (найраніша  звістка, з якою можна було би пов'язати ім'я Богуна) і до початку Національної революції.

Заслуговують на увагу дослідження російського історика Т. Яковлєвої, яка займається вивченням біографії вінницького полковника, написала ряд статей з цього приводу.52 Вона погоджується з твердженням ідентичності І. Богуна та І. Федоровича, і наводить чимало фактів, спираючись на дослідження вже названих В. Липинського, І. Крип'якевича та інших, на свою користь. Звертає увагу на докази ідентичності Богуна-Федоровича, які наводить Ю. Мицик – список реєстрових полковників, складений невідомим поляком у липні-серпні 1649 р., в якому стосовно Кальницького полку зазначено: «Іван Федоренко: Іван Богун» 53. Т. Яковлєва стверджує, що ні в якому іншому полку не було постійного чергування двох людей – полковників і причому в жодному з джерел не зустрічається навіть намагання пояснити таку недоладність.54 На підставі ототожнення постаті І. Богуна з полковником І. Федоровичем (чого не приймають сучасні українські дослідник), історик прийшла до висновку, що І. Богун був «благородний шляхтич», який походив з старовинного православного роду Федоровичів.55 Хоча погляди російської дослідниці не співпадають із думками багатьох українських, потрібно наголосити на тому, що її праці збагачені нововідкритою джерельною базою українських, російських і польських архівів.

Підсумовуючи розгляд історіографії та джерел варто ще раз наголосити на тому, що через відсутність багатьох даних з біографії І. Богуна у історіографічних дослідженнях відсутня єдність з приводу питань походження, смерті, тощо, з'явилося багато припущень та здогадів. В загальному, слід сказати, що наші знання про І. Богуна досить обмежені. Про нього не було написано жодної значної праці. Багато аспектів взагалі не підіймалося у працях істориків. Наприклад, ніхто не цікавився його політичними поглядами, задовольняючись яскравою, але поверхневою характеристикою завзятого козака і сміливого полководця. Ніхто також окремо не вивчав питання розквіту військового мистецтва полковника, завдяки чому І. Богун стає таким відомим у Національно-визвольній боротьбі. Спираючись на згадані дослідження проблеми, ми намагаючись максимально використати їх, охарактеризували різнобічно постать І. Богуна, використовуючи при цьому припущення та здогади. Та це прийнятним з огляду на те, що залишається багато невідомих нам моментів біографії вінницького полковника Івана Богуна.

РОЗДІЛ 2

ОСНОВНІ ВІХИ ЖИТТЯ

Останнім часом з’явилось чимало праць-біографій різних діячів епохи Української національної революції 1648-1676 рр., які заповнюють давній провал у вивченні козацької старшини того періоду. Зокрема, варто приділити увагу дослідженням присвяченим І. Богунові, який був однією з найяскравіших постатей в історії України 50-х – 60-х рр. ХХУП ст. До них належать статті О.І. Гуржія, Т.Г. Яковлєвої, Б. Флорі та інших істориків, які внесли корективи до загальносформованих тверджень щодо біографії і військово-політичної діяльності І. Богуна. Ця особа в усі часи викликала жвавий інтерес і неоднозначну оцінку. Дивно, до досі йому було присвячено лише кілька невеликих праць, більшість з яких (наприклад, брошура Д. Мишка) мала популярний характер.1 Тим часом у біографії цього видатного діяча Української революції, який відіграв важливу роль не тільки при Б. Хмельницькому, а й до своєї смерті в 1664 р., було і досі залишається ряд білих плям і суперечливих моментів.

Окреслюючи рамки наших знань про І. Богуна, треба зазначити, що є досить обмеженими. Адже ми не знаємо, скільки років він прожив, не маємо ніяких відомостей про його родину. Ніхто не цікавився його політичними поглядами, задовольняючись яскравою, але поверховою характеристикою завзятого козака і сміливого полководця.2

Перш за все розглянемо питання походження І. Богуна. Значна частина істориків переконала у тому, що він належав до шляхетського роду.3 Зокрема І. Крип’якевич називав його серед полковників шляхтичів: Д. Нечая, С. Морозенка, М. Кричевського.4 В. Голобуцький також стверджував, що він народився у сім’ї дрібного українського шляхтича.5 Одна із сучасних російських дослідниць біографії славнозвісного воєначальника – Т. Яковлєва – переконала у том у, що він був “благородний шляхтич і лицар козак”, який походив із “старовинного” православного роду Федоровичів.6 Історик дійшла такого висновку, оскільки ототожнює І. Богуна з полковником І. Федоровичем, котрий згідно з джерелами, діяв приблизно в той же час.7 Слідом за В. Липинським дослідниця схильна вважати Федора Богуна, згадуваного в 20-ті роки ХУП ст., батьком Івана.8 Хоча В. Липинський зазначає, що “Федорович” – це по батькові”, адже й І. Виговський у реєстрі 1649 р. записаний як Іван Остаф’євич,9 а Т. Яковлєва дає інше пояснення. На її думку, Іван походив із „старовинного православного роду Федоровичів”, але перебуваючи серед козаків, одержав прізвисько Богун (так само, як Вишневецький – Байда, Іскра-Остряниця).10

Формально це може відповідати дійсності. Проте дозволю собі висловити деякі сумніви щодо такого твердження. Адже відомо, що Федір Богун був полковником у Б. Хмельницького. Гетьман у 1648 р. направив його, після подій під Кам’янцем-Подільським, на прикордонні з Польщею та Литвою землі України для боротьби проти польської армії.11 Фактично обидва полковника діяли в один і той же час. Однак, ні документальні джерела, ні козацькі літописи чи польські хроніки не фіксують їх родинних зв’язків, навіть не згадують заслуг І. Богуна перед Б. Хмельницьким тоді, як І. Богун став чи не найлегендарнішою особою періоду національно-визвольної революції. А згідно з традицією саме цього слід було очікувати (варто згадати, зокрема, родичів Нечаїв, Виговських, Золотаренків).12

Що ж до походження І. Богуна, ми також не впевненні у приналежності його до шляхетського роду. Адже якщо це так, тоді незрозуміло, чому польський і коронний гетьман С. Потоцький, пропонуючи в 1654 р. через довірених осіб І. Богунові перейти до них на службу і виступити проти

Б. Хмельницького, обіцяли поряд з іншими привілеями  ще й “шляхетство”13 З цією тезою не погоджується Т. Яковлєва: оскільки, мов, стверджує вона, шляхтичів, які брали участь у Хмельниччині, було оголошено банітами, і за Гадяцьким та Чудновським договорами їх знову нобілітовали (Остап Гоголь, Павло Тетеря та ін.).14 Проте такі твердження викликають сумніви. Адже не випадково, що у праці Н.М. Яковенко: “Українська шляхта з кінця ХІУ до середини ХУШ ст. серед сотень прізвищ відсутні дані про Богунів”. Хоча її автор справедливо зазначила, що за ”Хмельниччини” шляхта виступала у “Новій для себе якості вже не в ролі родовитої знаті, а в ролі старшинсько-козацької еліти, народженої з козацьких ватажків і енергійного аристократичного елемента, як брати Виговські, брати Нечаї, Іван Богун та багато інших”15. Козаків ж Богунів у ХУІ – на початок ХУШ ст. згадує автор “Історії Русів”. Одного із Богунів (чи не діда І. Богуна?), він відносить до козацького стану.16

Деякі історики. Наприклад, Д. Мишко, припускали, що І. Богун народився в селянській родині, а тому “пізнав тяжке життя покріпаченного селянського населення”.17 Ця думка не викликає особливої довіри, оскільки нічим не аргументована.

Щодо позиції О.І. Гуржія з приводу цього питання, то він стверджує, що І. Богун походив, ймовірно, з української дрібної шляхти.18 Його думки не поділяє В. Кривошея, який наводить такі дані. – “Уже 1649 р. Богун – досить розгалужений козацький рід: Федір – козак Крилівської сотні, Михайло – Черкаської сотні; Іван – у полковому товаристві канівському,...”19, цим самим підкреслюючи козацьке походження І. Богуна. Тому, думаємо, було б доцільніше простежити родовід знаменитого полковника не від шляхтичів Федоровичів, а від козаків Богунів. І тим паче припустити, що Богун у нього було не прізвисько, як вважає Т. Яковлєва, а справжнє прізвище, досить поширене у той період (власне “богун” означає “жердина”, на якій сушили рибу).20

Перші більш-менш вірогідні відомості про І. Богуна, як вважав Л. Полухін, відноситься до 1637-1638 рр., коли козацькі повстання під проводом Якова Остряниці і Павла Бута охопили величезну територію України.21 В праці В. Щербака, присвяченій розгортанню антифеодальної боротьби 30-х років, не має даних про участь у ній І.Богуна, хоча  автор використав документальний матеріал не тільки з архіві України, а й Росії та Польщі.22 М.Петровський у біографії І. Богуна, лише зазначив, що він був учасником повстання 1637-38 рр. і пізніше “деякий час перебував у межах Російської держави”23. Д. Мишко доповнив дуже коротке повідомлення свого попередника цілим рядом нових фактів. Згідно з його твердженням, І. Богун провів свою молодість на Запорожжі, а після поразки повстання 1637-38 рр. поселився на Слобідської Україні. Пізніше перебрався на Дон і до початку 1645 року став отаманом донських козаків. Власне як донський отаман, він приходив до Валуйок у 1645 р, де він вів переговори з московськими воєводами про спільні дії проти татар. Лише наприкінці 1645 року він повернувся на Січ.24 На підтвердження сказаного вчений посилався на неопублікований архівний документ.25

Б. Флоря, який вивчав молоді роки життя І. Богуна, переконаний, що найперша звістка про нього датується 1641 роком і пов’язана з так званим “Азовським сидінням”, коли донські козаки і запорожці захопивши турецьку фортецю у гирлі Дону, мужньо боролися проти могутньої Османської імперії. На думку історика, одним із загонів, який вів боротьбу із кримськими татарами на Боровському перевозі через Північний Донець, керував “отаман Иванец”, тобто І. Богун.26 Тут йдеться про дуже розповсюдження ім’я, котре могло б належати рівночасно кільком козацьким ватажкам, але слід враховувати, що наступного, 1642 р. на тому ж Боровському перевозі стояв загін козаків на чолі з отаманом Іваном Богуном. Про це ми дізнаємось з “распросных речей черкашенина Степана (Стеньки) з Острога, котрий служив в Валуйцях. Саме він повідомив важливі відомості про отамана: „... а Иван Богун служит польському королю  на Кодаке на два ж кони, а емлют они (Богун та інші отамани) жалованья на польського короля на четверть года на коня по тридцать золотых27.

Таким чином, на початку 40-х рр. ХУП ст. І. Богун перебував на королівській службі, очевидно в районі фортеці Кодак. Також досить очевидним є те, що в цю місцевість, де знаходилась фортеця надсилали козаків на службу набраних з інших місцевостей. Отже питання про те, звідки походить один з головних полководців національно-визвольної революції так і залишається невирішеним. 20 травня 1643 р. джерела зафіксували сутичку в районі Козацького перевозу між російським загоном на чолі з В. Струковим, направленим з Воронежа на Дон і кінними “черкесами” в кількості 200 чол. Із “старійшиною” І. Богуном та Федьком.28 Після цього запорожці перейшли Північний Донець до р. Міус у Криму, а звідти відправились у “Литву”. В 1644-1645 рр. Богун повернувся на береги Північного Донця, де брав участь у походах проти татар.29

Всі доступні відомості змальовують І. Богуна як керівника невеликого військового підрозділу, котрий нічим особливо не виділявся від інших “отаманів”, які діяли в районі Кодака.

Ймовірно, І. Богун залишався на Північному Донці аж до 1648 р. Можливо, саме тому і не брав участі в подіях початку національно-визвольної революції під проводом Б. Хмельницького. Не згадується він ні в битвах на Жовтих Водах, ні під Корсунем, ні під Пилявцями.30 Тому безпідставною, на наш погляд, є думка, нібито І. Богун “брав участь від 1648 р. в усіх битвах Визвольної війни”.31 Цю тезу підтримав В. Замлинський, який відзначав: “уже ті перші битви (під Жовтими Водами і Корсунем) дарували Богданові на все життя побратимів – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна, Івана Ганжу. ..., з ними були виграні всі наступні битви Визвольної війни”.32 На основі козацьких літописів ми дотримуємось версії, що на перших етапах національно-визвольної революції І. Богун не був задіяний у військових кампаніях гетьмана. Зокрема, не називає його Г. Граб’янка, перераховуючи відомих героїв війни на кінець 1648 р.33 Проте заслуговує те увагу свідчення львівського міщанина Самуїла Кушевича, який у своєму історичному оповіданні (на яке інколи посилаються дослідники) розповідає про активну участь полковника І. Богуна в період боїв під Львовом (жовтень 1648 р.).34 Правда, це свідчення є досить сумнівним, адже: по-перше, ці записки він писав дещо пізніше, хоча очевидець подій брав за основу власні листи, а по-друге І. Богун не був тоді ще полковником, як стверджував автор.

З приводу дати початку полковництва І. Богуна не маємо поки що жодного офіційного документу. У радянській історіографії панувала думка, що його призначення на цю посаду сталося в 1650 р. Проте М.П. Візир в енциклопедії історії України зазначав: на чолі Кальницького (з 1653 - Вінницького) полку були Остап Вінницький (1648-1649), І.Федоренко (1649-1651), І. Богун (1651-1658), І. Сірко (1658-1660), В. Лобойко (1660-1667)35. Дещо інші данні наводить В. Кривошея у своїй праці “Генеологія українського козацтва”. Зокрема називає таких полковників Кальницького полку: Гоголь Остафій (? – липень 1648 – лютий 1649 - ?), Нечай Іван (серпень 1648), Федоренко Іван (? – квітень-жовтень 1649 - ?), Богун Іван (1650-1654), Федоренко Іван (1650-1654, нак.), Сірко Іван (? – 1659- ?)

та ін.36 Історик, таким чином, початок полковництва І. Богуна відносить до 1650 року. На противагу такому твердженню, В.О. Шевчук у коментаріях до Т.1 “Літопису С. Величка полягає на тому, що “Богун Іван – був полковником кальницьким з лютого 1649 р.; мав ще титул подільського полковника”37 Причому він, слідом за літописцем, розрізняє Богуна і Федоренка.38 А. Т. Яковлєва, посилаючись на працю вже згадуваного вище С. Кушевича, стверджує, що І. Богун-Федоренко був призначений полковником до наступу військ Б. Хмельницького на Львів.39 Тоді стає незрозумілим таке: чому в „Реєстрі Війська Запорозького 1649 року” І. Богун виступає як козак Чигиринського полку, а І. Федоренко – як кальницький полковник. 40 І хоча Т. Яковлєва, спирається на дослідження В. Липинського, М. Грушевського, І. Крип’якевича, С. Томашівського, О. Пріцака, О Гуржій не погоджується із твердженням про ідентичність полковників І. Богуна та І. Федоренка. Щодо позиції М. Грушевського у цьому питанні, то дійсно в статті “К истории Переяславской рады 1654 года” він прийняв позиції В. Липинського. Але, пізніше, ознайомившись з думками М. Петровського, зауважив: “Тому що М.Н. Петровський працює тепер над біографією Богуна, я вважаю за краще зіставити се питання відкритим, до часу, коли з сею біографією в руках можна зважити аргументи “за” і “против” тотожності Івана Богуна й Івана Федоренка, і відповідно справляю се місце”.41 Крім того, з джерел 1653 р. ми дізнаємось, що на початок грудня того року полковник І. Богун з військом перебував під Жванцем.42 Тоді ж полковник І. Федоренко  перебував на Слобожанщині, в Путивлі й разом з російським посольством, яке очолював В.В. Бутурлін, вирішував питання щодо подальших відносин України та Росії. І надалі мав супроводжувати російське посольство до Переяслава.43

Також відомо, що 18 січня 1654 р. на Переяславській раді цареві присягав колишній кальницький полковник І. Федоренко, а І. Богун такої присяги на вірність тоді не склав, його там не було.44

Отже, ми погоджуємось із твердженням Гуржія, що І. Богун і І. Федоренко це різні особи. І цілком можна припустити, що другий був спочатку полковником, а потім наказним кальницьким полковником під час відсутності І. Богуна, але це вже інше питання.45

Повертаючись до питання надання І. Богуну полковницького чину, то скоріш за все це відбулось в період між складанням “Реєстру Війська Запорізького” і початком серпня наступного року.46 І вже 10 січня 1651 р. І. Богун підписувався, як “полковник Війська його королівської милості Запорозького”47.

З 1649 р., після підписання Зборівського договору між українським гетьманом та польським королем, І. Богун часто перебував поряд з Б. Хмелем і не лише мав певний вплив на нього, а й деякою мірою “визначав політику в країні. Про це, зокрема, йдеться в листі від 12 серпня 1650 р, сенатора і київського воєводи Адама Кисіля польському королю з приводу його переговорів із Б. Хмельницьким: “Здавалось би все було до ладу, раптом щось нове;... всьому завадив один бунтівник, якийсь полковник Богун, і моїй близькості з запорозьким гетьманом так помішав, що я ледве зміг знову її поновити.48 Можливо так високий урядовець проявляв зневагу до козацького старшини – “якийсь полковник Богун”, а можливо, дійсно не знав про тільки-но призначеного полковника? Тому якби І. Богун був полковником із самого початку воєнних компаній 1648 р., то А. Кисіль, думаємо, у той час вже повинен був би знати його, як одного з визначних осіб у війську гетьмана.49

Початком розквіту його військової кар’єри та підписанням авторитету стала блискуча перемога під час оборони Вінниці (березень 1651 рік). Саме з цього року, можна без сумніву зазначити що, І. Богун стає помічником Б. Хмельницького у національно-визвольній боротьбі. Оскільки військова діяльність полководця розглядається окремим питанням, то дозволимо собі лише перерахувати ті яскраві факти його біографії, які власне і відкривають багатогранність військового таланту вінницького полковника І. Богуна. Зокрема, окрім віще згаданої оборони Вінниці – це облога Кам’янця-Подільського (травень 1651 р.), де він мало не загинув – гарматна куля вбила під ним коня50; відчайдушна боротьба, тоді вже наказного гетьмана І. Богуна під Берестечком (кінець червня-початок липня 1651 р.), участь у Батозькій битві (на чолі української кінноти), наслідком якої стала нищівна поразка польської армії (1-2 червня 1652 р)51; захист Монастирища, “протипоставивши Чарнецькому вал, рови і властиві йому хитрощі”52 (1653 р); а також оборона Умані, що прославила І.Богуна, як організатора будівництва оборонних споруд, яким навіть польські воєначальники дали високу оцінку (1654)53. Звичайно це не повний перелік діяльності кальницького полковника, проте цього достатньо аби переконатись у тому, що І. Богун – герой національно-визвольної боротьби.

Окрім цього, варто згадати і про політичну діяльність, яка також відігравала не останню роль поряд з військовою справою полковника. Оскільки І. Богун був борцем за незалежність України, то на жодні контакти з Росією та Польщею, які б обмежували її, не йшов, і відповідно не підтримував тих, хто не робив. Це видно із подій 28 березня 1651 р, коли було підписано Білоцерківський договір, статті якого зводили автономію Української держави нанівець. Звичайно, що за таких умов І. Богун, хоча і знаходився на той час у Білій Церкви, не підписався під умовами названого договору. Відтоді й активізувалась опозиційна діяльність полковника щодо гетьманської політики.54 Аналогічна ситуація прослідковується у подіях 1654 року у Переяславі. Ідея політичної незалежності України під “протекцією” царя не влаштовувала І. Богуна. Тому він відмовляється присягнути цареві на вірність. “Старший полковник Богун, - пише В. Липинський, - один з найбільш заслужених і найбільш поважних провідників повстання, рішуче від такої присяги відмовився”.[…].55 Тоді ж знову спостерігається зростання опозиційних настроїв щодо політики Б. Хмельницького, які підтримав І. Богун. Власне це і вплинуло на подальшу політичну діяльність вінницького полковника.

Наприкінці травня 1655 р., розпочинаються інтенсивні дипломатичні зносини між Б. Хмельницьким та шведським королем – Карлом Х, до яких були залучені й союзники Швеції – семиградський князь Дьєрдь П Ракоці та бранденбурзький курфюст Фрідріх Вільгельм. Згідно з досягнутими домовленостями, армія разом з московським допоміжним корпусом В. Бутурліна виступила у похід на захід, до Львова. 29 вересня місто було взяте в облогу, яка мляво тяглася до початку листопада, аж доки звістка про появу в тилу татар змінила плани гетьмана.56 У цих подіях брав участь І. Богун. Українські-російські війська двічі – під Заложцями (14-15 листопада) та Озерною (20-21 листопада) – були атаковані татарами, проте успішно відбилися. Ця кампанія закінчилась підписанням угоди з кримським ханом Мехмед-Гіреєм (22 листопада).57

У першій половині 1657 року, на чолі українських підрозділів І. Богун продовжує боротьбу проти Речі Посполитої. Так, на початку січня 1657 р на допомогу трансільванському війську Дьєрдя П Ракоці (вище згадана угода Трансільванією 1656 р.), український гетьман послав корпус  під проводом наказного гетьмана А. Ждановича (понад 10 тис. осіб), а згодом ще кілька полків, очолюваних І. Богуном. Загальна чисельність українців становила 18-20 тис. осіб.58 В поході І. Богун одночасно був обозним і командував полком. Як відомо, похід закінчився поразкою. Б. Хмельницький наказав Антонія та інших воєначальників стратити, чого не було зроблено у зв’язку із смертю гетьмана.59 І. Виговський, зрозуміло, не страти в І. Богуна: в його непевному становищі варто було знайти підтримку в людині, яку знала вся козацька Україна. Мабуть, І. Богуна ще до цього позбавили командування полком, зате при новому гетьманові він активно працює “на дипломатичному фронті”60.

Після смерті Б. Хмельницького, становище козацької України значно погіршилось. Окрім кримських та ногайських спустошень, прагнення російського уряду обмежити її самостійність окреслювалась тенденція до загострення соціальних суперечностей. Зрозуміло, що за таких обставин недосвідченому Ю. Хмельницькому було не під силу самому управляти державою (гетьманство передавалось йому по-спадковості), тому ношу його опікуна взяв на себе І. Виговський.61 (з 15 вересня 1657 року старшинська рада в Чигирині обрала І. Виговського гетьманом на термін “поки змужніє син гетьманський Ю. Хмельницький”62 Власне ці обставини і вплинули на подальшу діяльність І.Богуна. І. Виговський добре знав непримеренність І. Богуна до польського впливу і знав його прагнення встановлення незалежності українського народу. Все це, звичайно не подобалось гетьманові. Але він боявся виступати прямо проти І. Богуна, щоб не збільшити число своїх відкритих противників.63

До початку 1658 р. І. Виговський послідовно дотримався зовнішньополітичного курсу, спрямованого на реалізацію державної ідеї. Зокрема, в середині жовтня 1657 р був укладений договір зі Швецією, що передбачав визнанням Карлом Х незалежності України.64 У переговорах брав участь і І. Богун.65 Старшини разом з гетьманом успішно протидіяли намірам росіян обмежити державну самостійність козацької України. На Корсунській раді в жовтні 1657 р. було вирішено за вольності “стояти всім заодно, щоб нічого у них не відняти, а полковники І. Богун із М. Зеленським взагалі відверто висловили своє обурення політикою російського уряду”.66 Отже, на той час І. Богун належав до найближчого оточення гетьмана, був прибічником І. Виговського.

На жаль з другого січня 1658 р., в політиці І. Виговського щодо Росії намітились негативні тенденції, гетьман став шукати підтримку з боку Росії. Це сталось після того, як Яков Барабаш та Мартин Пушкар апелювали за підтримкою до московського уряду, підкреслюючи, що І. Виговський замислив продати Україну Польщі: Тож, побачивши, що розпочинається громадянська війна і те, що царат уперше знайшов сили, на які міг спертися в своїй політиці в Україні, підбурюючи нижчі прошарки населення проти вищих, цим самим руйнуючи владу гетьмана та старшини, І. Виговський прийняв рішення “ударити першим”67. По-перше, у січні 1658 р відбулась зустріч з путивльським воєводою Микитою Зюзіним в прикордонному місті Констянтинові, на якій були присутні, разом з Григорієм Лісницьким (миргородський полковник) і І. Богун.  Гетьман намагався виправдатися, що він не зрадник і всіляко переконував співрозмовника в своїй вірності Москві.68 А по-друге, розпочав каральну операцію проти М. Пушкаря (послано близько 1,5 – 2 тис. козаків і сербів-найманців). На початку лютого відбулася перша збройна сутичка з військом М. Пушкаря. Силами І. Виговського командував І. Богун. Його підрозділи зазнають поразки і змушені були відступити.69

У березні – першій декаді квітня посольства Г. Лісницького та І. Богуна й Прокопа Бережицького були відряджені до Москви з дорученням клопотання перед царем про надання допомоги у втихомиренні Запорожжя й Полтавського полку.70 Так І. Виговський та його однодумці припустилися великого політичного прорахунку – звернулися по допомогу до Москви.71

На початку травня 1658 р. І. Виговський виступає в похід на Лівобережжя, де в районні Полтави почалися сутички, спровоковані М. Пушкарем. Після двотижневої облоги Полтави І. Виговському вдалось виманити “строкате” військо повстанців М. Пушкаря й Я. Барабаша на урочище Жуків Байрак й вщент розгромити. Таким чином похід на бунтівного полковника, якого підтримувала Москва, показав, що “жереб кинуто”. Антимосковські настрої генеральної старшини з оточення гетьмана, незадоволення вищого духівництва пришвидшило процес , коли українська дипломатія гарячково шукала шляхи нормалізації становища.72

Спочатку І. Богун підтримував спроби І. Виговського вести незалежну від Москви внутрішню і зовнішню політику, але коли той намагався остаточно розірвати стосунки з Росією і перейти на бік Польщі чи Туреччини, він виступив проти нього. Так, полковник відмовився підписувати Гадяцький трактат, укладений гетьманом І. Виговським з польським урядом 16 вересня 1658 р, за яким козацька Україна мала знову повернутися до складу Речі Посполітої.73 Гадяцький договір зводив нанівець державний суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад, адміністративно-територіальний устрій і судову систему; унеможливлював досягнення незалежності й соборності74, ось чому власне І. Богун був проти його укладання. З цього часу становище в Україні катастрофічно погіршується. На Лівобережній знову спалахнуло полум’я громадянської війни. Лідери опозиції – переяславський полковник Т. Цицюра, ніжинський полковник В. Золотаренко, Чернігівський полковник І. Силич і інші – поспішили заявити про своє підданство царю Олексію Михайловичу. На Правобережні теж склалися несприятливі для І. Виговського події, в яких одну із головних ролей відіграв І. Богун – тут старшинська опозиція – генеральний осавул І. Ковалевський, полковник І. Богун, польовий І. Сірко та інші – вирішили передати булаву Ю. Хмельницькому.75 На початку вересня гетьман змушений був залишити Чигирин і вирушив під захист жовнірів А. Потоцького. Спроба врятувати ситуацію на скликаній 21 вересня 1659 р козацькій раді під Германівкою зазнала повної невдачі. Його прибічники були вбиті. Розпочались переговори, в результаті яких І. Виговський погодився віддати булаву опозиційній старшині, яка перейшла до рук Ю. Хмельницького.76

Якими ж були ідеали І. Богуна? Чому саме він став чи не ключовою людиною у сприянні встановлення гетьманської влади Ю. Хмельницького? Ми бачимо його непримиренним противником московських воєвод, які були для нього символом обмеження гетьманської влади і феодально-бюрократичних порядків. Не менш негативно він ставиться і до опозиції в особі М.Пушкаря. Це дозволяє нам зарахувати І. Богуна до лідерів – прихильників сильної і самостійної Гетьманщини. Саме тому він зближується з І. Виговським як лідером “державницької партії”.77 Пошук найкращого шляху розвитку України (а не прагнення особистих вигод) змушував І. Богуна досить часто змінювати зовнішньополітичну орієнтацію, тривалий час підтримував І. Виговського, але влітку 1659 р переходить на промосковські позиції, вважаючи Москву “меншим злом”78 На доказ цьому у 1660 р. І. Богун виступає також проти положень Чуднівського трактату, що був укладений між Ю. Хмельницьким і польським урядом, який відновлював чинність Гадяцького договору, за винятком статті про перетворення козацької України в “князівство Руське”.79

Така діяльність І. Богуна, зрозуміло, була не до вподоби королівської влади. Її вдалось схопити його 1662 р й відправити до в’язниці Мальборг (Марієнборг). Проте наступного року Ян П Казимир, виступаючи у похід на Лівобережну Україну і розраховуючи на авторитет та військовий талант І. Богуна, звільнив його і призначив наказним гетьманом козацьких підрозділів в складі війська гетьмана Т. Тетері.80 З архівних матеріалів дізнаємося про бій поляків з підрозділами І. Богуна, який стояв під Монастирищем.81 „Звідкіль хтів йти під Прилуки, війська козацького при цьому 6 тисяч...Король має стояти в Острі до 7 грудня, а з того числа пройде війною под городы”82. Під час облоги Глухова (кінець січня – початок  лютого 1664 р.) Іван Богун разом із своїм підлеглим повідомив мешканців цього міста про плани короля. Внаслідок чого, облогу було зірвано. Це дало можливість зібрати сили для відсічі ворога й зумовило невдале завершення походу Яна Казимира. Його військо відійшло до Новгорода-Сіверського. І. Богун вступив в переговори з Ромодановським, який командував російською армією, домовляючись про оточення й повне знищення противника. Але коли це стало відоме полякам, вони його заарештували.83 27 лютого 1664 р польовий військовий суд, - пише М. Костомаров, - що відбувався в Новгород-Сіверському, виніс постанову про смертну кару І. Богуна разом з кількома його прихильниками було розстріляно.84

З вище сказаного твердження випливають два запитання: де загинув І. Богун, і як він загинув – чи дійсно його було розстріляно? На перше запитання знаходимо відповідь з щоденника Я. Храповицького (очевидця подій), який детально описував ті події. Отже, литовська армія була біля монастиря, гетьман польний – у ньому самому, а козаки  розмістилися у хатинках передмістя на другому боці міста. 27 лютого усі старшини були викликані на раду до Яна Казимира. Схопити І. Богуна могли лише на ній – єдиному місці, де біля нього не було відданих козаків. Там він мав бути присутній згідно із своїм званням.85

Щодо іншого – як загинув І. Богун, то тут виникають неясності. Російські, українські та польські джерела містять скупі відомості про його смерть. У літописах Самовидця, С. Величка, Г. Граб’янки86 – про це не згадується, хоча сам похід Яна Казимира описується.87 Про його загибель, як про факт, що він мав місце, без зазначення часу, говорить лише Брюховецький у своєму універсалі від 23 березня 1664 р.88 Що ж до російських джерел, то твердження, що І. Богун сидів під арештом чотири дні, суперечить фактам; тоді польське військо під командуванням короля стояло у відкритому полі, кожну хвилину чекаючи початку битви із військами І.Брюховецького і Г. Ромадановського, що підходили.89 Таким чином для з’ясування обставин загибелі І.Богуна доводиться звернутися і до польських джерел. Вважається, що І. Богуна заарештували і розстріляли, однак це виникає сумніви, через лист Яна Казимира до своєї дружині Марії Людовіці від 24 березня, де він пише: “Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката... але Бог покрав його інакше”90.

Тому ця таємниця залишається нерозкритою. Як свідчать польські джерела, про причину та обставини смерті І. Богуна знала лише верхівка поляків і зберігала в таємниці.91 Отже, можемо лише припустити, знаючи характер І. Богуна, що під час арешту він учинив серйозний опір і його убили, можливо, навіть самі члени ради.92

Події пов’язані з невдалим походом Яна Казимира у 1663-1664 рр. на Лівобережну Україну не привернули належної уваги істориків. Вони виділили лише один факт – загибель І. Богуна, героя визвольної боротьби. Але при цьому забували, що з ним розправились саме тому, що його дії перекреслили її плани. У вирішальний момент І. Богун знову виступив на захист самостійної козацької України. Поляки були приголомшені, коли дізналися про його справжні наміри. Вони назвали його “найбільш злобною людино на світі, король після цього практично не міг уже розраховувати на допомогу козаків Правобережної України.93

Отже, і про смерть І. Богуна, як і про багато фактів його біографії, відомості не узгоджуються між собою.

Таким чином, підсумовуючи наші міркування щодо біографії полковника І. Богуна, варто зазначити, що мають місце у розгляді цього питання,  багато неточностей, невивчених так званих “білих плям” та спірних поглядів щодо багатьох даних життя та діяльності вінницького полковника. Так, наприклад, нам на жаль, навіть приблизно невідома дата народження І. Богуна, не маємо ніяких відомостей про його родину. А звідси випливає питання про походження полковника. Думки дослідників з цього приводу розійшлися. Одні стверджують, що він походив з шляхетського роду, інші – з козацького роду, а представники  радянської історіографії взагалі зупинились на тому, що І. Богун виходець із простої селянської сім’ї. Проте ми все ж зупиняємось на думці приналежності І. Богуна до козацького роду. Т. Яковлєва намагається обгрунтувати припущення ідентичності Івана Богуна та Івана Федоровича. Однак, ми не погоджуємось із цим твердженням, підтримуючи М. Петровського, який стверджує, що на початку грудня 1653 р полковник І. Богун з військом був задіяний у бойових справах під Жванцем. Тоді полковник І. Федоренко перебував на Слобожанщині. Також відомо, що в січні на Переяславській раді цареві присягав колишній кальницький полковник І. Федоренко, а І. Богун такої присяги на вірність не склав і не знаємо, чи зробив це пізніше. А також М. Петровський наводить такі факти проти ідентичності цих двох діячів. У січні 1658 р. І.Федоренко вирушив до польського короля для переговорів. У той самий час І.Богун за наказом І. Виговського займався придушенням антигетьманського повстання на чолі з М.Пушкарем біля Полтави.94 І хоча ми не підтримуємо російську дослідницю у цьому питанні, тим не менш  дана концепція варта подальшого вивчення.

Неточності, недосліджені факти, заважають нам відкрити повну картину біографічних даних І. Богуна. Але попри це, із тих матеріалів, що нам відомі – листів, документів, спогадів однодумців і супротивників, вимальовується постать людини, непересічної, яскравої і в той же час загадкової, незбагненної навіть з погляду сучасності. Це був відважний воїн і політик, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння Україні.

РОЗДІЛ 3

ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ І. БОГУНА

 

Для багатьох І. Богун залишається хоробрим воїном-козаком. І мало хто знає, що більшу частину свого життя він віддав активній політичній боротьбі, яка була не менше небезпечною й ефективною, ніж його військова діяльність, і не менше потребувала мужності і сміливості.56 І хоча ця сторінка його біографії залишається практично невідомою, спробуємо висвітлити головні аспекти політичних уподобань вінницького полковника.

Важко сказати, як саме формувалися політичні погляди І. Богуна у молоді роки, адже джерела змальовують його керівником невеликого військового загону котрий нічим особливим не виділявся від інших отаманів, які діяли на Дону. Проте, після 1645-го року І. Богун, маючи військові успіхи попередніх років, постає як козак з Кодака, що зайняв видне і визначне місце серед отаманів, котрі діяли на широкому просторі південних степів між володінням Московщини, Криму та Речі Посполитої.57 І. Богун знаходився на королівській службі в такому стратегічно важливому для Польщі місці як Кодак. Але вона складала лише частину його життя, поєднуючись з активною участю у набігах та нападах, характерних для теренів „Великого кордону”. У цих походах та зіткненнях, без сумніву, формувалися військові здібності майбутнього полковника. Також не менше значення мав досвід спілкування з широким та „строкатим” колом людей, коли у невеликі рухомі загони збиралися особи різного соціального становища. При тривалості таких занять між реєстровими козаками та іншими членами загонів повинна була появитися ціла система зв'язків, котра сприяла згуртуванню козаччини перед початком національно-визвольної боротьби.58

Слід зазначити, що в період „Хмельниччини” більше проявилася військова діяльність І. Богуна, аніж політична, хоча він відіграє важливу роль у політичних зносинах. Так, як свідчить історик В. Голобуцький, І. Богун приймав активну участь у таємних нарадах, які проводив Б. Хмельницький. Наприкінці 1647 року (можливо у жовтні), пише В. Голобуцький, „відбулася так звана рада у діброві поблизу Чигирина… де Б. Хмельницький і його чотири найближчі соратники – М. Кривоніс, М. Пушкар, І. Богун і М. Борохович – обіцяли повернути козацькі права всім тим, хто був позбавлений їх” 59.

„Оттогді-то припало йому (Хмельницькому) з правої руки

Чотири полковники:

Первий полковниче – Максиме Ольшанський,

А другий полковниче – Мартине Полтавський,

Третій полковниче – Іван Богуне,

А четвертий – Матвій Бороховичу.

Оттогді-то вони на славну Україну прибували,

Королевські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали” 60.

Та не дивлячись на це, ми не зустрічаємо його ні в битвах під Жовтими Водами, ні під Корсунем, ні під Пилявою. Немає його і серед відважних отаманів, багато з яких прославилися влітку 1648 р. Безперечно одне: І. Богун восени 1648 р. виступав активним прихильником Б. Хмельницького і розходиться зі своїм колишнім соратником С. Забуським (невдалий претендент на гетьманську булаву влітку 1649 року, був відомою особою, що діяла на території від Північного Донця до Дону), котрий до того часу вже перейшов на бік поляків.61

І. Богун не бере участі ні в Зборівській битві (серпень 1649 р.), ні в підписанні Зборівського миру.62  Проте у Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. його згадано серед старшин Чигиринського полку.63 Варто зазначити, що після підписання Зборівського договору І. Богун не брав участь у повстанні незадоволених політикою Б. Хмельницького. Він не став в опозицію до гетьмана. Т. Яковлєва стверджує, що полковник прагнув скористатися деякими статтями Зборівської угоди, щоб закріпити свою полковницьку владу 64, проте не вказує якими саме. За угодою 1649 р. між українським гетьманом і польським королем Яном ІІ Казимиром кількість реєстрових козаків офіційно обмежувалася 40 тис. осіб, селяни-учасники повстання – мали повернутися у підданство до своїх панів, православна шляхта одержала прерогативу займати всі урядові посади в Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах, передбачалось також звільнення території Правобережжя та Лівобережжя від збройних сил Польщі. Влада тут фактично перейшла до Війська Запорізького, репрезентованого Б. Хмельницьким і козацькими старшинами.65 Які саме статті хотів використати І. Богун ми не знаємо, тому цю думку не підтримуємо. І вважаємо постать кальницького полковника одною з найчистіших у своїх намірах і прагненнях серед 80 видатних осіб національно-визвольної боротьби. Він метою своєї діяльності вбачав боротьбу за незалежність України, і жодного разу не використав якісь вигідні обставини у власних цілях для розквіту своєї кар'єри. Це спостерігається протягом своєї політично-військової діяльності полковника

У 1650 р. велися активні переговори між українським гетьманом, польським королем, кримським ханом, російським урядом про подальшу долю Україну. Тоді І. Богун доволі часто перебував поряд з Б. Хмельницьким, і не лише мав певний вплив на нього, а й деякою мірою „визначав політику в країні”. Про це, зокрема йдеться в листі від 12 серпня 1650 р., сенатора і київського воєводи А. Кисіля польському королю з приводу його переговорів із Б. Хмельницьким: „Здавалося би все було до ладу, раптом щось  нове;… всьому завадив один бунтівник, якийсь полковник Богун, і моїй близькості з запорозьким гетьманом так помішав, що я ледве зміг знову її поновити”66. Як бачимо, І. Богун був задіяний у подіях, коли вирішувалося дуже важливе питання: яка адміністрація виявиться більш діяльною в Україні – українська чи польська.67 Спроби поляків провалилися, що видно з подальших подій, коли національно-визвольна революція досягла найвищого піднесення (лютий 1648–червень 1652 р.). У квітні 1651 р., як зазначила Т. Яковлєва, непорозуміння між Б. Хмельницьким та І. Богуном, викликані різким неприйняттям один одного як військових керівників, призвели до того, що несподівано після перемоги під Вінницею (березень 1651 р.), командування військами, що переслідували поляків, покладалося „на бездарного Демка”68 (Демко Лисовець).

Проте вже на початку червня 1651 р. І. Богун знову виконує безпосередні доручення свого гетьмана.69 У найскрутніший момент битви під Берестечком, коли через зміну політики союзника – кримського хана Іслам-Гірея ІІІ і захоплення ним у полон Б. Хмельницького, коли українське військо опинилося в оточенні противника, козаки обрали І. Богуна наказним гетьманом. Завдяки його мужності та винахідливості оточення було прорвано і козацьким підрозділам вдалося відступити до м. Біла Церква.70

Це був критичний момент в історії „Хмельниччини”: гетьман у татарському полоні, поразка під Берестечком…Ситуацією намагаються скористатися не тільки поляки, а й ті, хто мріяв про гетьманську булаву. Б. Хмельницький в універсалі, написаному в полоні, наказує І. Богуну мобілізувати загони в районі Білої Церкви.71 Але він починає незалежну активну діяльність, збирає розрізнені загони козаків, руйнує мости, переправи і відрізає полякам шлях. Ось як оцінював дії І. Богуна сучасник: „Найбільш запеклі заворушення і бунти свавільних холопів відбуваються, звичайно, на Брацлавщині внаслідок підбурювання Богуна” 72.

І. Богун бере активну участь у переговорах під Білою Церквою (вересень 1615 р.). Проте його підпис під договором 28 вересня відсутній. Негативне ставлення до Білоцерківської угоди зрозуміле – вона практично зводила нанівець усі досягнення чотирьох років боротьби і знищувала козацьку державу, де-факто створену Зборівським договором. Відтоді активізується опозиційна діяльність полковника щодо гетьманської політики (до кінця 1652 р. І. Богун перебував в опозиції до Б. Хмельницького).73 Проте зазначимо, що на нашу думку не було ніякої неприязні до Б. Хмельницького, як стверджує історик Т. Яковлєва.74 Проблема поставала лише на рівні розбіжностей у політичних поглядах, невдоволення гетьманською політикою. Цим самим вінницький полковник явно показує небажання підкорятися польському урядові.

Про те, що І. Богун вирішив виступити проти Б. Хмельницького навіть із зброєю в руках, довідуємося із „статейного списку” російських послів О. Прончищева та А. Іванова у Варшаві (січень-квітень 1652 р.). Там же роз'яснюються причини такого рішення полковника: „…в Бряславському воєводстві черкаський полковник Богун збирає військо. А другий полковник, Полтора Кожух, військо ж збирає за Дніпром. І хотять битися з Хмельницьким за те, що Хмельницький помирився з поляками під Білою Церквою” 75. Гетьман за такі протиправні дії не вдався до каральних санкцій щодо І. Богуна (через брак відомостей у джерелах важко точно сказати чому). Адже саме в цей час гетьман карає на смерть миргородського полковника М. Гладкого та інших старшин і козаків за заколот проти його влади.76 Швидше за все І. Богуна врятувала не його слава, авторитет, а те, що він не претендував на гетьманську булаву, на відміну від вище названого полковника.

Ще одним ударом для Української держави стали наслідки Жванецької кампанії (1653 р.). Адже вони не передбачали не тільки визнання їх незалежності, а й навіть права на автономію. Засвідчили вони і безперспективність союзу з Кримським ханством, а тому дуже гостро порушили питання про пошук нових союзників для збереження досягнутих завоювань та возз'єднання всіх етноукраїнських земель у межах єдино держави.77 

За конкретно-історичних обставин середини ХVІІ ст. військово-політичну допомогу можна було отримати від Росії чи Порти, прийнявши протекцію когось із їхніх володарів. Трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцнитися лише під протекторатом одного із сусідів; не було жодної можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. Більшість старшин віддавала перевагу російському варіанту. Тому 18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька рада, що ухвалила рішення прийняти протекцію царя. Усвідомлення неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило Б. Хмельницького і старшину покластися на гарантії В. Бутурліна.78

Ідея царського протекторату, скріпленою взаємною присягою царя і гетьмана, не могла мати в тодішніх обставинах ворогів на Україні. Але присяга безпосередньо цареві зустрічала скрізь завзятий опір.79 Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Не приїхав у Переяслав Іван Сірко. Не присягнув уманський полковник Йосип Глух. Також не прийняв ідеї Переяславської ради полковник Іван Богун. Адже, як писав до польського короля обозний А. Потоцький, Іван Богун – із тих козаків, для яких „найвища державна рація – щоб не бути ні під вашою королівською милістю, ні під царем” 80. Бачимо, у цих подіях знову виділився І. Богун, який став головною особою опозиції, яка ішла з трьох сторін: від рядового козацтва, від козацької старшини і від духовенства. І. Богун боровся проти договору, з Переяславської ради вийшов і присяги цареві разом з однодумною собі частиною козацької старшини таки не склав. „Історія Русів”, твір, що його справді не можна назвати історичним джерелом, але такого значення, як політичного документа, що віддзеркалював збережені стоп'ятидесятилітньою традицією погляди патріотичної української спільноти, заперечити не можна, вкладає  вуста полковника Івана Богуна ось такі слова, що відносяться до українсько-московського союзу: „В народі московському панує найнеключнишоє рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, крім Божого і царського нема власного і бути не може, і люди на їх думку, роджені на світ ніби то для того, щоб нічого в ньому не мати, а тільки бути рабами… Коротко сказати, з'єднатися з таким неключним народом є те ж, що скочити з огню в полум'я” 81. Із цих слів, знову ж таки підкреслюється небажання І. Богуна бути під протекцією Росії.

Уже в березні 1654 р. ми бачимо, як полковник організовує оборону проти наступу польської армії, успішно захищає Умань.82 Коли, довідавшись на початку третьої декади лютого про прийняття козацькою Україною царської протекції, правлячі кола Речі Посполитої зосередили зусилля на таких напрямках: організація проти неї воєнного походу; проведення диверсійних актів, спрямованих на розкол серед козацтва, і швидко почали втілювати в життя ці задуми. Ще в січні 1654 р. польські підрозділи вдерлися на територію Брацлавщини. Велику увагу уряд Речі Посполитої та командування її армії приділяли проведенню акцій, спрямованих на розкол національно-патріотичних сил, залучення на свій бік не лише старшини, а й козацтва, селянства і міщанства. Так, Станіслав і Петро Потоцькі під час походу на Брацлавщину, постійно розсилали універсали до козаків, селян і міщан, обіцяючи милосердя в разі їх повернення в підданство короля. Довідавшись про розбіжності у підходах І. Богуна та Б. Хмельницького до укладення договору з Московією, польський уряд вирішив переманити талановитого полководця на свій бік, через посередництво шляхтича Павла Олекшича.83 Який у листі до Івана Богуна писав: „Хмельницький, що був вашим товаришем, тепер став вашим паном” 84. Поляки запропонували І. Богуну все: гетьманську булаву, шляхетство і староство, тобто владу і багатство. Але той негайно переслав листи до Б. Хмельницького. Та І. Богун не був би Богуном, якби обмежився таким демаршем. За висловом в літописі С. Величка, він „задумав витівку”, удавши, що переходить на бік поляків запросив Потоцького приїхати до нього, розраховуючи, що поляки прийдуть незначними силами і йому вдасться їх розбити .85 Пастка мала спрацювати у районі Брацлава. На жаль, чи в полку у Богуна, чи в найближчому колі Б. Хмельницького знайшовся зрадник і задум не вдався.86 Це факт ще раз підкреслює позицію І. Богуна, що Україні не слід приєднуватися ні до Польщі, ні до Росії, а утверджуватися як самостійній державі.

Взимку-влітку 1656 р. Польща, що перебувала в скрутній воєнній ситуації, почала мирні переговори з Москвою і Чигирином. Росія, що прагнула заявити претензії Швеції і разом з тим побоювалася зростання її впливу, схилялася до миру. Б. Хмельницький, який був категорично проти цього, починає сепаратні переговори зі Швецією і Трансільванією. Яку позицію займав І. Богун у цій ситуації? Він перебував в опозиції до гетьмана. 18 червня 1656 р. папський нунцій у Варшаві повідомив у Ватикан: „Поширені в тих краях листи, що між козаками відбувався розкол і одна їх частина нібито вибрала якогось Богуна, славного воїна, собі в командири”.87 Цього разу опозиція І. Богуна має яскраво виражений політичний характер. Він не прагне гетьманської влади, хоч, зважаючи на його популярність серед козаків, такі домагання могли стати досить серйозними.

В цей самий час гетьман вирішує взяти участь у спільному швецько-трансільванському поході проти Польщі. Наказним гетьманом призначено А. Ждановича, на допомогу якому приходить І. Богун.88 Як пояснити той факт, що І. Богун, запеклий ворог поляків, влітку 1656 р. виступає за мир з ними, а вже в січні 1657 р. бере участь у поході проти них? Напевно, на відміну від Б. Хмельницького, він був здатний більш реалістично оцінювати ситуацію, не піддаючись сліпій ненависті. Чи він переконався в правоті Б. Хмельницького, чи просто підкорився його наказу, чи вважав союз зі Швецією і Трансільванією найбільш вигідним для України? очевидно – останнє. Як відомо, похід закінчився поразкою. Б. Хмельницький наказав, щоб Антон Жданович та інші воєначальники були страчені. Але гетьман помирає, і через деякий час на Чигиринській раді обирають гетьманом І. Виговського (вересень 1657 р.).89

Старшинський корпус, на який спирався Б. Хмельницький впродовж свого десятилітнього гетьманування, звичайно розділяють на козацьке й шляхетське крило, ніби принципово протиставлені. Насправді, довкола гетьмана зійшлося не два, а три угрупування лідерів, які більш-менш злагоджено взаємодіяли лише під тиском його авторитету. Смерть Б. Хмельницького поклала край цій єдності, виштовхуючи на поверхню доти затамовані суперечності.90

Перша з цих груп являла собою реєстрову (старинну) старшину Війська Запорізького, об'єднану почуттям станової солідарності незалежно від того, чи з козацького, чи з шляхетського кореня велося її родове походження. Власне, до цієї групи входив І. Богун разом із Ф. Джеджалієм, Ф. Лободою, Ф. Вапняком. М. Пушкарем, І. Федоровичем, та іншими. Другу групу старшини протягом 1648 р. створили шляхтичі, котрі до війни персонально з козацьким світом не були: С. Кричевський, І. Виговський, А. Жданович, С. Мрозовицький (Морозенко) та ін. Більшість із них перейшла на бік Б. Хмельницького відразу після перших перемог, керуючись почуттям національної солідарності, яке в переломну мить виявилося дужчим за обов'язок лояльності до Речі Посполитої. Третю групу старшини, яку революція винесла на верхівку влади в українському війську, становили вихідці з міщан, козаки, інколи селяни – Я. Сомко, М. Небаба, М. Кривоніс .91

Таким чином, уже при гетьмані Б. Хмельницькому в козацькому середовищі склалося кілька впливових старшинських угрупувань:

старшина корінних козацьких полків, ядро якої складав клан гетьмана;

покозачена шляхта, що зайняла старшинські уряди;

старшини – вихідці із Запорізької Січі;

старшини – вихідці із інших станів (міщан, селян).92

Б. Хмельницькому вдалося тримати й направляти ці угрупування для досягнення однієї мети – створення Української держави. Як же сталося, що родина Хмельницьких втратила владу? Причин цьому декілька й головні серед них – це значне зміцнення у Війську Запорізькому шляхетського угрупування; І. Виговському вдалося знайти спільну мову з І. Богуном, Ф. Джеджалієм. По суті, було здійснено державний переворот, політичні наслідки якого втягнули Українську державу у вир Руїни.93

Ці обставини вплинули на подальшу діяльність І. Богуна. І. Виговський добре знав непримиренність полковника до польського впливу і знав його прагнення до встановлення незалежності козацької України. Все це, звичайно, не подобалося гетьманові. Але він боявся виступити прямо проти І. Богуна, щоб не збільшити число своїх противників.94 Отже, на той час І. Богун належав до найближчого оточення гетьмана. Він підтримав його в боротьбі за вихід Козацької України зі складу Російської держави. Проте незабаром засудив пропольську політику І. Виговського.95 Як це сталося?

Наприкінці 1657 – поч. 1658 р. в Українській державі фактично розпочалася громадянська війна. Першими проти володаря булави повстали запоріжці та козаки Полтавського полку, керовані полковником М. Пушкарем.96 Супроти опозиції гетьман надіслав І. Богуна на чолі козаків-охотників, полковника над іноземними найманцями Івана Сербина, Яцька Черкаса, мешканця говтвянського.97 На повсталих І. Богун дивився, мабуть, як на загрозу Гетьманщині. Тому і взяв участь у битві під Полтавою (червень 1658 р.) і, очевидно, зробив велику послугу І. Виговському в розгромі військ М. Пушкаря.98

Ще задовго до цього І. Богун супроводжує гетьмана і під час важливої зустрічі з російським воєводою М. Зюзіним у лютому 1658 р., коли була зроблена спроба подолати розкол, що намітився у російсько-українських взаєминах. Весною І. Виговський посилає І. Богуна до Москви. Існує лист гетьмана до нього від 29 березня. Гетьман писав: „Маю надію, що моя, як і вашої милості, невинуватість виявиться цілковито приїздом вашим щасливим і приїздом до його царської величності”99. Головна мета посольства – переконати Москву у вірності їй гетьмана і створити несхвальну думку про повстанців. Інший член посольства – Г. Лісницький, всупереч наказу І. Виговського, просив царя прислати в Україну воєвод, що й було зроблено. Г. Лісницький був готовий поступитися автономією заради стабілізації внутрішньої ситуації.100 Однак поява воєвод викликала рішучий протест. Наприклад, І. Богун почав кричати: ”Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати”. І, звернувшись до чигиринського воєводи Скуратова, додав: „Ти до нас у Чигирин воєводою їдеш, нездоровим від нас виїдеш” 101. У питанні про воєвод позиція І. Виговського та І. Богуна співпадає. І це принциповий момент. Мова йде про те, щоб не допустити обмеження гетьманської влади і зберегти автономію, закріплену „березневими статтями” 1654 року.102 

Після розгрому повстанців і загибелі М. Пушкаря І. Виговський зі своїми прибічниками С. Богдановичем-Зарудним, Г. Гуляницьким, П. Тетерею пішли на угоду з урядом Речі Посполитої з метою спільної боротьби проти Російської держави – Гадяцький договір 16 вересня 1658 р., за яким Україна переходила під владу польського уряду.103 

Наскільки це далеко відступало від планів і намірів Б. Хмельницького дуже влучно пояснював В. Липинський: „Надалі скріпляючим цементом будови Великого князівства Руського мав бути не устрій козацький, не глибоко захоронене в народних масах Військо Запорізьке, а шляхетський устрій за польською моделлю і під впливом польських держаних інтересів сформований. Немає нічого дивного, що козацтво в гадяцькому трактаті доходило до ролі поліції, що гетьман і українська шляхта тільки для ока  просили 60-тисячний козацький реєстр, а по суті, поступаючись у цьому польським бажанням, в окремій декларації погоджувалися на 30 тис. козаків і значно більшу увагу надавали 10-тисячному найманому війську, яке мало стати підпорою їхньої влади” 104.

Звичайно, що дана угода катастрофічно погіршила політичне становище в Україні. На Лівобережжі спалахує полум'я громадянської війни. Лідери опозиції – переяславський полковник Т. Цицюра, ніжинський полковник В. Золотаренко, чернігівський полковник І. Силич та інші – поспішили заявити про своє підданство царю Олексію Михайловичу.105 В середині вересня в українські землі вступила армія О. Трубецького, котрий при сприянні місцевої козацької адміністрації на початок жовтня відновив контроль над Лівобережжям .106

Вкрай несприятливо для І. Виговського складалися події й на Правобережжі, де старшинська опозиція – генеральний осавул І. Ковалевський, полковник І. Богун, кошовий І. Сірко та інші – вирішили передати булаву Ю. Хмельницькому. І. Богун відмовився підтримати рішення, підписане в Гадячі, а тому 1659 р. організовує з вище названими особами рішучий опір гетьманському війську і його спільниками – кримським татарам. В результаті запеклих боїв протягом весни-літа останні були розгромлені, а сам І. Виговський у вересні змушений був шукати притулок у Польщі.107

Ми бачимо Івана Богуна непримиримим противником московських воєвод, які були для нього символом обмеження гетьманської влади й утвердження феодально-бюрократичних порядків. Не менш негативно він ставився і до опозиції в особі М. Пушкаря. Це дозволяє нам зарахувати І. Богуна до лідерів прихильників сильної Гетьманщини. Саме тому він зближується з І. Виговським як лідером „державницької партії”. Пошук найкращого шляху розвитку Української держави (а не прагнення особистих вигод) змушував І. Богуна досить часто змінювати зовнішньополітичну орієнтацію. Він підписує договір зі Швецією (16 жовтня 1657 р.), тривалий час підтримує І. Виговського, але влітку 1659 р. переходить на промосковські позиції, вважаючи Москву найменшим злом.108 

Отже, Івані Богун відмовився підписати Гадяцьку угод і разом з Іваном Сірком організував повстання проти І. Виговського. Юрій Хмельницький став тим знаменом, навколо якого згуртувались І. Сірко та І. Богун.109 Новий гетьман одразу ж заявив, що буде „намагатися заспокоїти… свавілля задніпровське”110. Тобто всупереч традиційній думці, Ю. Хмельницького вибрали не послідовники М. Пушкаря, а протилежні їм сили. Хто був лідером правобережних полковників? У всіх їхніх документах зустрічається ім'я І. Богуна, а один факт свідчить, що саме йому належала головна роль.111 Ще 6 жовтня І. Виговський, за свідченням І. Груші давав йому розпорядження: піймавши „Богуна – бунтівника, наказати посадити його на палю”112.

Генеральна рада в Росаві (23-24 вересня) – блискучий дипломатичний крок старшини. Правобережні полковники вибрали свого ставленика – Юрія Хмельницького, повністю залежного від них. Цим самим вони зробили неможливим обрання як гетьмана Безпалого, так і будь-кого іншого з лівобережних старшин. Їхній розрахунок повністю виправдався – росіяни вважали за краще вести переговори з Ю. Хмельницьким, ніж завойовувати Правобережжя силою. Таким чином перемогло угрупування І. Богуна.113

Чому саме І. Богун, противник російських воєвод як символу обмеження гетьманської влади, пішов на мир із Москвою? Він досить часто міняв політичну орієнтацію – підписував договір зі Швецією, довго підтримував І. Виговського. Намагання домовитися з Польщею і небажання польської шляхти прийняти статті, вигідні для України, примусили його влітку 1659 р. вибрати Москву, як найменше зло. Бо Україна не могла обійтися без зовнішньої допомоги в умовах тривалих повстань і реальної загрози вторгнення російських, польських і татарських військ.114

На цьому етапі з Ю. Хмельницьким активно співпрацювали О. Гоголь, М. Ханенко, П. Дорошенко. Серед його прибічників були й І. Богун, Г. Лісницький, М. Суличич та ін.115 Проте, коли Ю. Хмельницький присягнув царю на другій Переяславській раді (коли російські воєводи змінили статті 1659 р. так, що вони були значним кроком назад порівняно з 1654 р.) полковники О. Гоголь, М. Ханенко, І. Богун звичайно негативно відреагували на це. Незадоволення І. Богуна стало відомо полякам. С. Потоцький писав королю, що „полковники Уманський і Богун повністю віддані вашій королівській милості і тепер не поїхали присягати в Переяславль”. А І. Виговський, який нещодавно хотів посадити І. Богуна на кіл, пише про нього королю вже зовсім інше: „Полковник паволоцький змушений був відійти від нас…” 116.

У роки Руїни І. Богун послідовно шукає найкращий шлях для України. Далекоглядний і хитрий політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв'язання ситуації, але ніколи не йшов на компроміс, виступаючи проти угод і гетьманів, які підписали їх, якщо вважав такі несприйнятливими для України.

Серед відданих Ю. Хмельницькому військ він зі своїми загонами був і восени 1660 р., безпосередньо перед подіями в Чуднові. Як відомо, в результаті цієї битви російські війська потрапили в полон, а Ю. Хмельницький присягнув Речі Посполитій. Чудновський договір, який значно поступався навіть перед остаточним варіантом Гадяцького, аж ніяк не міг сподобатися І. Богуну, і він знову стає на шлях боротьби. Це один з маловідомих і спірних періодів його життя. Ймовірно, 1662 року після тривалого переслідування, польській владі вдалося захопити І. Богуна і кинути до в'язниці Марієнбург (нині м. Мальборк, Польща). У 1663 р. король Ян ІІ Казимир Ваза звільнив його, розраховуючи на участь І. Богуна у військовому поході на Лівобережну Україну.117

І. Богун повертається в Україну і незабаром його призначають наказним гетьманом для походу на Москву. Однак з перших днів походу він намагається завдавати шкоди полякам, зриває їх воєнні плани. Лівобережні міста охоче здавалися І. Богунові.118 Так, Д. Бантиш-Каменський вказував, що „… ненависть народу до І. Брюховецького, любов війська до Богуна і могутність П. Тетері слугували Яну Казиміру важливою підпорою”119. Серед прибічників П. Тетері був знаменитий і шанований в козацьких колах полководець І. Богун, який „…зі своїми козаками і татарами, де яке місто отримав, то всі що підкорилися, і до нього пристали і тим збільшувались сили і підкоряли інших” 120. Навіть польські воєначальники в своїх листах визнавали цій факт і вказували, що завдяки І. Богуну в перші місяці капітулювали козацькі залоги в Вороннові, Баришполі, Гоголеві, Заволочі, Острозі, Ромнах, Борзні, Коропі.121 У відповідь на безчинства польських і татарських військ українське населення виступило на боротьбу із загарбниками. З початку 1664 р. облога кожного міста давалася полякам з величезними труднощами. В цей же час проявилася ще одна тенденція, що стала вирішальною для результатів військової кампанії. В рядах союзних полякам правобережних полків, керованих П. Тетерею та І. Богуном, починає наростати невдоволення і поширюються анти польські настрої. Частина козаків відкрито заявила про своє небажання воювати на боці польського короля, коли стало очевидно, що боротьба ведеться не проти Москви і І. Брюховецького, а проти самого українського народу. Підтверджуючи наростання антипольських і антигетьманських настроїв у козацькому війську, польський полковник С. Маховський писав до П. Тетері, що козаки відкрито погрожували йому розправою. А польський хроніст В. Коховський вказував: „Козаки, що були з королем також збиралися до бунту, король їх ледве втихомирив, стративши полковника Дунка”122. Можливо він мав на увазі І. Богуна, який став на чолі патріотично настроєних правобережних козаків, невдоволених діями поляків.

Ще 30 січня 1664 р. І. Богун відмовився брати участь у штурмах Глухова, а потім розпочав таємні переговори з московським командуванням про спільні дії проти польських військ. Він повідомляв захисників Глухова про час штурмів, показував найзручніші місця для вилазок, передавав порох, тощо.123 Таємно від польського командування надсилав на допомогу захисникам Глухова невеликі загони своїх козаків. Ці дії наказного гетьмана стали відомими полякам. На думку Т. Яковлєвої, його було вбито під час арешту 17 лютого 1664 р.124

Поляки були приголомшені, коли дізналися про справжні наміри І. Богуна. „Богун – найбільш злобна людина на світі!” – пише король у листі до своєї дружини.125 Короля можна зрозуміти, адже він в 60-х роках обсипав І. Богуна своїми милостями – наділив маєтками, дав високі військові посади. Але, як бачимо, все це виявилося для І. Богуна несуттєвим. У вирішальний момент він знову виступив на захист України. завдяки цьому провалився польський похід 1663-1664 рр., король після цього практично не міг вже розраховувати на допомогу правобережних козаків.126 Остання спроба Польщі відродити свою могутність силовим шляхом завершилася невдачею.127

Завершуючи дослідження даної проблеми ще раз наголошуємо на тому, що політичні погляди І. Богуна дуже часто змінювалися. В залежності від зовнішньополітичних чинників, та ця людина ніколи не притримувалася якихось власних матеріальних вигод, чи одержання цілковитої влади. Його цікавило тільки одне, заради чого він і все своє життя боровся, – досягнення українськими землями незалежності. Це був політик, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служити Україні. Власне, тому мабуть, І. Богуна вважають однією з „найчистіших у помислах” особою Гетьманщини.

РОЗДІЛ 4

ФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВОГО МИСТЕЦТВА ВІННИЦЬКОГО ПОЛКОВНИКА

У період Української національної революції 1648-1676 рр., розвинулось воєнне мистецтво українського козацтва, основоположником якого виступає “...найліпший  у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь” Богдан Хмельницький.1 Він зумів об’єднати козацьку старшину в ім’я спільної мети – визволення Батьківщини від іноземного панування. Талановиті особистості – вправні організатори, полководці, виступили елітою українського народу, яка включала кращих представників реєстрового і запорозького козацтва, української шляхти, а також міщанства і талановитих одиниць із селян.2

Сподвижники Б. Хмельницького у кровопролитних битвах, керуючи українськими військами, були справжніми знавцями воєнної справи. Одним із них, починаючи з 1650 р., став Іван Богун – чи не найлегендарніша особа періоду національно-визвольної боротьби. Адже жодному іншому діячеві Гетьманщини, крім нього, не вдалося утримувати полковницький пірнач протягом 15 років і здобути стільки блискучих перемог.3

У січні 1651 р. кілька російських розвідників сповістили путивльських воєвод С. Прозовського та І. Чемоданова: “Писали де, при них в Чигирин к гетьману из Умани города полковник Багун, да з Бряславля полковник Нечай, да с Нежина полковник же Шумейка, что польские, де, и литовские люди наступают на их черкасские городы и их, черкас, теснят. И у гетмана, де в Чигирине была с полковники и с черкасы против поляков и литовского гетмана Родила4. На той час І.Богун підготувався вже як “полковник Войска его королевской милости Запорожского” (Кальник, 10 січня).5

Незадовго до цього, з другої половини листопада 1650 р. польський уряд активізував підготовку до воєнних дії проти козацької України. Поляки готувалися раптово напасти на козаків узимку, коли замерзне земля. Сейм ухвалив збільшити чисельність польського війська до 36 тис., а литовського – до 15 тис. осіб. В другій декаді січня король наказав командуванню розпочати наступ.6

Польний коронний гетьман (М. Калиновський), маючи тоді головне командування над усім військом, зібрав його під Баром. Як свідчать польські джерела, 19 лютого він, прагнучи не допустити зміцнення оборонних укріплень армії Б. Хмельницького на кордоні, вирушив з-під Бара на Брацлавщину і надвечір став у містечку Станіславові.7 Там М. Калиновський довідався, що Данило Нечай, полковник брацлавський, перейшов лінію кордону і став у місті Красному. Туди і направився польний гетьман 20 лютого, вирядивши  вперед частину війська на чолі з кам’янецьким каштеляном С. Лянцкоронським.8

Останній з трьома козацькими хоругвами (черкаського старости М. Киселя, уланівського старости К. Пясочинського і К. Корицького) вдерся у Красне і викликав серед козаків “велике замішання”9. У літописі Григорія Граб’янки ж читаємо: “Козаки саме святкували м’ясопуст і Нечай напився – Поранений у плече, одійшов у замок і там помер...”10. Так, дійсно, спочатку Д. Нечай, який був напідпитку подумав, коли його сповістили про прихід вояків, що з’явився з козаками Роман Шпак, сотник з Морафи, але побачив, що це не так, скочив на коня і “спонукав пірначем козаків до оборони”11. Та не маючи можливості у тій метушні організувати належний опір, мужньо обороняючись, поміг сам, а з ним багато козаків. Після цього польське військо захопило козацькі залоги у містах Морафа, Шаргород та Ямпіль, в яких було порубано чимало людей. Ставши 10 березня близько Сутисків на ночівлю, польний гетьман відправив С. Лянцкоронського з його полком до Вінниці на розвідку.12 Той в дорозі довідався, що в місті стоїть І. Богун, полковник кальницький, з 3 тис. козаків і поспішив, не зважаючи  на великий сніг, щоб захопити й “Богуна неприготованим як то вдалося з Нечаєм”13. І. Богун, завдяки вправним розвідникам, вже дізнався про наступ польських військ та приготувався до оборони Вінниці. На Південному Бузі, у переддень,  були прорубані ополонки. Їх зверху притрусили сіном, аби скоріше замерзли. Взагалі ці Богунові хитрощі стали легендою, яка потім описувалась багатьма письменниками.   Було укріплено місто, а крім того й сусідній монастир. З огляду на подальші події, зокрема бої під монастирем, припускаємо, що полковником було створено, біля нього 3 лінії укріплень.14 Такі, заздалегідь сплановані дії, забезпечити успіх українських підрозділів у подальших боях під Вінницею.

11 березня, козаки, помітивши польські хоругви, почали виходити на річку біля Садківців. С. Лянцкоронський, “запалений успіхом”, кинувся на них і легко “розбив”. Та це був один із задумів І. Богуна, для того щоб заманити у незручне місце противника. Удаючи втечу, козаки почали відступати, а жовніри, не помітивши обману, кинулись навпростець, аби відрізати їх від монастиря і потрапили в пастку. Крига ламалась, й десятки жовнірів, поміж них і ротмістри Микола Кисіль та Станіслав Мелешко, пішли під лід. У польських лавах почалося сум’яття, українці контратакували противника й змусили його відступити. Згодом жовніри знайшли брацлавського воєводу біля ополонки, з якої тому вдалося вибратись, ледь живим.15 Польські жовніри відступили з великими втратами під замок і послали гінців до М. Калиновського за допомогою. Він прибув з військом і оточив місто, але не розпочинав ніяких дій, очікуючи артилерію. Козаки і міщани наступного дня запалили будинки і замкнулися в монастирі.16 Поляки вважали, що там було до 6 тис. козаків, чимало вінницьких міщан і селян з сусідніх сіл. Вони 2 доби відбивали наступ жовнірів, проте С. Лянцкоронський з М. Калиновським “завзялись добути” І. Богуна і не переставали штурмувати монастир.17

Тоді українське командування вдалося до переговорів, обіцяючи польному гетьману відати захоплені корогви, коней і гармати. Та М. Калиновський почав вимагати видати полковника І. Богуна, на що козаки не погодились. Поляки обіцяли залишити місто і дати вільний вихід козакам. У такий спосіб М. Калиновський з С. Лянцкоронським задумали оточити козаків, заставити видати старшину і зброю. Та козацька старшина, довідавшись про нього, відмовилась виходити з монастиря.18

Скориставшись переговорами, І. Богун вночі з 12 на 13 березня виїхав з 300 вершниками із Вінниці, аби довідатися чи не наближається до них допомога. Сталось так, що якраз кілька польських корогв наштовхнулось у ясну ніч на українців, яких видало незнання паролю. Особлива небезпека загрожувала І. Богунові, якого впізнали по блиску кольчуги, адже кожний жовнір намагався захопити його в полон. Як свідчить В. Кохановський, “Уже Рогальський, прапороносець Калиновського, наздогнав і держаком прапора вдарив його; уже другий з чатарів схопив його рукою, але кінь його знесилився, а в Рогальського почав битися і скинув їздця”19. І. Богун, втікаючи, потрапив в ополонку, але йому вдалося вибратися з неї, завдяки “незрівнянним властивостям свого коня”. І діставшись до монастиря, він продовжив керувати боєм.20

Від 12 до 19 березня тривали бої під вінницьким монастирем, коли раптом розвідка принесла звістку М. Калиновському про наближення великого українського війська. З’ясувалось, що воно наступає від Білої Церкви. Не зважаючи на це, М. Калиновський розпорядився ще раз напасти на Богунову фортецю. 21 березня жовніри розпочали штурм. І поки під монастирським укріпленням тривала стрілянина, польський обоз відступав через Буг на дорогу до Браїлова. Українські підрозділи під проводом уманського полковника Йосипа Глуха вже наближались до Вінниці. Назустріч йому була вислана частина польського війська. Все начебто було під контролем польського командування. Але в їхньому обозі почалася паніка. Челядь, що була при возах, почала втікати, грабуючи по дорозі своїх же.21 Отож, поспішаючи, у паніці поляки з великими втратами відступили від міста. А козаки, вибігаючи на вали кричали їм у слід: “... не гайтеся, далі до Вісли, не тут ваше діло!”22.

Перемога над польським військом під Вінницею стала можлива при підтримці інших полків, надісланих українським гетьманом на допомогу: Чигиринського на чолі з М. Крисою, Миргородського – з М. Гладким, Полтавського – з М. Пушкарем, Прилуцького – з І. Хорошим, Уманського – з Й. Глухом.23 Та найбільшу роль у її здобутті відіграв І. Богун. Адже саме тут, у боях під Вінницею, він вперше найбільш масштабно проявив здібності воєначальника. Міщани і  шляхта, і все населення міста підтримала його. Успішний захист міста приніс йому славу і авторитет, став початком розквіту військової кар’єри. За свідченням Самовидця, “серед польського війська прокинулась паніка така, як колись під Пилявцями, що полків не можна було стримати від утечі”24. Саме з опису цих подій починається історична дума “Іван Богун”. Очевидно, людська пам’ять зафіксувала й оцінила ці події як одну з найславетніших сторінок біографії визначного полководця:

“ У Вінниці на границі,

Під могилою на Бугом - рікою –

Там стояв Іван Богун вільницький

Під обителем – монастирем кальницьким.

Під кальницькою обителю

Богун стояв,

Із туркам-пашами,

Крулевськими ляхами,

Камлицькими князями

Богун воював!

Силу він ляхів – турків стріляв

І шабельками рубав,

На оркан забирав,

В річку Буг їх утопляв”25

Надалі боротьба між польськими та українськими військами набула ще більшого розмаху як зазначала Т. Яковлєва, особисті непорозуміння між Б. Хмельницьким та І. Богуном призвели до того, що несподівано після перемоги під Вінницею командування військами, що переслідували поляків, покладалось “на бездарного Демка”.26 Справді, в кінці квітня за наказом гетьмана України козацькі частини, очолювані осавулом Демком Лисовцем, вирушили до міцної фортеці Кам’янця-Подільського, що перебувала у руках М. Калиновського. Завданням Д. Лисовця було заблокувати М. Калиновського у Кам’янці і не допустити цим самим його об’єднання з головними польськими військами.27 До складу війська Д. Лисовця входив і полк І. Богуна.28

7 травня, дізнавшись про наближення українського війська, М. Калиновський почав виводити свою армію з Кам’янця-Подільського. А 9 травня війська Д. Лисовця прибули під саме місто.29 І. Богун на чолі 3 тис. вояків розпочав бій, що тривав 7-8 годин. Жовніри не витримали такого натиску; відступили. Українці ж тоді вільно зібралися біля табору (кілька тисяч в долині під замком). Все військо і обоз розтягнувся від Зінькова до Медобору і Мукші. Козаки почали готуватися до наступного нападу. Над самою скалою над Смотричем, зі сторони кам’яної башти – з якої не бачили опору противника, пробили понад яром шанці навколо міста, в однім поставили 2 гармати.30

10 травня частина війська пішла на Гусятин, інші на Панівці і Чорнокозинці. А піші підрозділи повели наступ на Кам’янець і вже в 11 годині підішли до Руської брами. Тут розпочався бій. Через кілька годин українці відступили. Тоді на допомогу піхоті прибуло кілька сотень української і татарської кінноти на чолі з І. Богуном. Проти них виступило 300 кіннотників і 200 піхотинців з міста, які запалили Карвасари (передмістя). Потрапивши під їхню атаку і сильний гарматний вогонь із замку, українці відійшли.31 Наступного дня, опівдні, І. Богун очолив новий приступ до міста в районі Руської брами. Керівництво польської залоги заборонило дзвонити й зупинило хід міських годинників, аби козакам не було подано з міста умовних сигналів до штурму. Сам І. Богун закликав до боротьби, “розпалюючи серед управлінських воїнів” бажання перемоги. У жорстокому бою він мало не загинув – гарматна куля вбила під ним коня. З рештою козаки відступили.32 Протягом цих днів їхні підрозділи зайняли ряд міст і містечок: Панівці, Жванець, Балин, Чорнокозинці, Зіньків, Смотрич та інші. Вночі до наказного гетьмана надійшов новий наказ Б. Хмельницького повертатися, і вранці 12 травня полки зняли облогу Кам’янця.33

Велику роль полковник І. Богун відіграв і у подальших подіях. У другій декаді червня розпочалися бої на території Волині між арміями Яна П Казимира (150 тис. осіб) та Б. Хмельницького (100 тис. осіб), союзником якого виступав кримський хан Іслам-Гірей Ш з своєю кіннотою. Збройні сили Речі Посполитої зосередились в районі Берестечка, а українські полки – на західному березі р. Пляшівки, трохи вище с. Солоневе. Татарське військо складалось з 40 тис. осіб. 28 червня відбулися перші сутички. Наступного дня перевага виявились на українсько-татарському боці. Та 30 червня під час запеклого бою татарська армія панічно втекла. Б. Хмельницький спробував особисто зупинити хана, але безуспішно, потрапивши на кілька тижнів до нього в полон.34

Відразу ж після цього, становище української армії стало дуже важким. Вона відійшла оборонним табором до Пляшівки й окопалась біля самих боліт, і лише через них і Пляшівку була можливість відступити. Настали тяжкі дні оборони 1-10 липня.35 Ф. Джеджалій, наказний гетьман Б. Хмельницького, виявив бажання врегулювати становище мирним шляхом, а можливо він чекав на повернення Хмельницького.36 Тому козацька старшина, не розділяючи цього погляду, скинула Ф. Джеджалія з посади, а на його місце обрали М. Гладкого. Та й він був зміщений і наказним гетьманом стає І. Богун. Він вирішив відступати через болота та річку Пляшівку . Для зміцнення 3-х переправ були використані вози і все, що потрапляло під руки, навіть сідла. Проте довідався, що С. Лянцкоронський з певною частиною війська пішов за переправи в тил українцям, користуючись своїм гетьманським правом, порадившись з старшиною, І. Богун вийшов з кількома тисячами вершників і з двома гарматами з табору, аби взяти переправи під контроль.37 Вояки І. Богуна рішуче відтиснули жовнірів С. Лянцкоронського, відкривши шлях для відступу армії з оточення.38 Ті ж хто залишився у таборі, не знаючи причин виходу І. Богуна з нього, почали підозрювати, що старшина втікає. Тому кинулись до переправ і почали топитися у болотах. Помітивши це, І. Богун негайно повернув назад, прагнучи підбадьорити вояків. Але було вже важко вгамувати втікачів. Частина дослідників твердить, що того дня загинуло в річкових багнюках близько 4-8 тис. осіб.39 Щоправда, І. Богуну вдалося організувати часткове прикриття втікачів: кілька тисяч козаків героїчно протистояли жовнірам, що увірвалися до табору. Загинув у цьому бою і 80-річний полковник Прокіп Шумейко. Однак, основним силам війська вдалося вирватись із частки; вивезли також майже всю артилерію40. Поляки, увірвались до табору і рубали всіх без розбору – чи то вояк, чи жінка, чи дитина. Загін козацької кінноти, мужньо стримуючи напад ворогів поступово відступав, даючи змогу ще багатьом переправитись на другий берег. Останній підрозділ з 300 козаків-добровольців на острові стримував наступ противника. Усі вони поляки в бою, рятуючи військо. Трофеями переможців стали 8 бочок пороху, чимало різної зброї, кілька десятків прапорів41. Проте сам факт, що не були втрачені всі гармати, свідчив про вміле керівництво та організацію військової справи. Адже потрібно було заздалегідь запланувати вивезення гармат. Загинуло  і розбіглося багато вояків, але в своїй основі українське військо вдалося врятувати завдяки, як вважали сучасники тих подій, вправному керівництву Богуна.42

Від Берестечка польська армія, керована коронним гетьманом М. Потоцьким, вирушила на Київщину. Туди поспішила і литовська армія під командуванням Л. Раздзивілла, яка 4 серпня вступила до Києва. А передові полки М. Потоцького дісталися до Любара – границі Київського воєводства – першого неспаленого міста, яке вони побачили. Б. Хмельницькому на той час вже вдалося звільнитися з полону і він розпочав підготовку до нових боїв.43 Польське командування теж почало впорядковувати свої війська. Тим більше, що спостерігалося піднесення національно-визвольного руху на “Побожжі і Подністрові” – головним чином під проводом І. Богуна, стало вразливим фактором для поляків. Адже проходив процес формування козацьких полків. І.Богун зібрав своїх воїнів під Правковими  лісами поблизу Прилук.44 Але за наказом Б. Хмельницького залишив військові справи на Брацлавщині і попрямував до Білої Церкви, де з початку вересня гетьман зосередив 60-тисячне військо в надзвичайно укріпленому таборі. Спроби польсько-литовських військ 23-25 вересня досягти перемоги зазнали невдачі й М.Потоцький змушений був погодитись на підписання угоди. З другого боку, схильність до її ускладнення з боку частини української старшини, затримка підходу татар, спонукали Б. Хмельницького до припинення воєнних дій.45 28 вересня був укладений Білоцерківський договір, статті якого зводили автономію Української держави нанівець. Так, її територія обмежувалась Київським воєводством, чисельність реєстрового козацтва зменшувалась до 20 тис. осіб, козаки Брацлавського і Чернігівського воєводства мали бути переселені в межі королівських маєтків Київського воєводства; шляхті і урядникам дозволялося повертатися до маєтків; гетьман мав підлягати владі коронних гетьманів тощо.46 Звичайно, що ця угоді не знайшла підтримки населення України.

Як свідчать польські джерела, І. Богун на чолі 15 тис. з’єднання в той час знаходився у Білій Церкві. Проте його підпис під договором відсутній. Очевидно, через те, що той скасував найважливіші ознаки української державності. Відтоді активізується опозиційна діяльність полковника щодо гетьманської політики. Про це довідуємось зі “статейного списку” російських послів О. Прончищева та А. Іванова у Варшаві (січень- квітень 1632 р.): “В Брацлавском воєводстве черкаской полковник Богун збирает войско. А другой полковник, Полтора Кожух, войско ж збирает за Днепром. И хотят биться с Б. Хмельницьким за то, что де Хмельницький помирился с поляками под Белой Церквью…47.

На превеликий подив, гетьман за такі протиправні дії не вдався до каральних санкцій щодо І. Богуна (через брак відомостей у джерелах важко сказати точно чому), хоча у травні того ж 1652 р., він наказав стратити миргородського полковника М. Гладкого та інших старшин і козаків за такі виступи.48 Хоча щодо страти М. Гладкого, за такі дії Б. Хмельницького були виправдані, адже миргородський полковник прагнув захопити владу в свої руки, чого безперечно не можна сказати про І. Богуна. Він чи не єдиний не йшов на жодні поступки, виборюючи незалежності України.

Варто зазначити, що у військових кампаніях 1651 р. І. Богун відіграв важливу роль, ставши помічником Б. Хмельницького у боротьбі за національне визволення українського народу. Він, на чолі українських підрозділів блискуче проводив оборонні та наступальні операції, виявляючи при цьому талант військового діяча. Завдяки йому вороги так і не змогли захопити Вінницю і змушенні були відступити. Відзначився І. Богун також у  подіях 1651 р. під Кам’янцем-Подільським, у боях під Берестечком. Отже у всіх важливих битвах 1651 р. він брав активну участь виборюючи ідеали незалежної держави. Та це був лише початок діяльності воєначальника, адже його військовий талант прослуховується згодом у всіх найголовніших військових кампаніях національної революції українського народу під проводом Б. Хмельницького.

На весну 1652 р обстановка в Українській державі стала вкрай напруженою, оскільки населення масово виступало проти умов Білоцерківського договору. Реальною стала загроза вибуху громадської війни. Врятувати ситуацію могло лише скасування умов Білоцерківського договору й відновлення соціально-економічних завоювань народу.49 Розуміючи це, Б. Хмельницький вирішив розпочати таємну мобілізацію частини полків, щоб завдати ударну по польській армії, маскуючи його заходами початку підготовки  до майбутньої війни з Туреччиною (у травні 1652 р. вона була завершена).50

На початку третьої декади травня гетьман виступив з Чигирина в похід. На допомогу йому прибули татари (близько 15-20 тис. осіб на чолі з Кази-Гіреєм і Карач-беєм. Разом з ними Б. Хмельницький з’явився до Тарасівки, а 27 травня подався до Умані, пославши поперед себе сина Тимоша з частиною українців і татарами Карач-бея.51 Оскільки сили доводилося формувати таємно, то в його розпорядженні перебували Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський і Жаботинський полки, згодом приєднались козаки Уманського полку. Всього українсько-кримське військо налічувало 27-35 тис. осіб.52

Польське військо на чолі з польським гетьманом М. Калиновським розташувалося біля гори Батіг, що поблизу сучасного села Четвертинівка на Вінниччині. М. Калиновський спорудив табір  настільки великим, що його важко було захистити і 100 тис. жовнірів, а військо нараховувало лише близько 30 тис. осіб.53 Окрім цього, він із великого недбалістю поставився до укріплення табору валами і шанцями, адже не мав наміру захищатись у таборі. М. Калиновський прагнув використати його як плацдарм для атаки кримсько-українського війська під час переправи ним через Південний Буг. Як засвідчують джерела, Б. Хмельницький вдався до хитрості: звернувся до польного гетьмана з листом, прохаючи його залишити обоз і звільнити шлях сину Тимошу, котрий поїхав сватати доньку молдавського господаря. Цього листа Б. Хмельницький написав з дороги, але підписав “з Чигирина, і М. Калиновський був певний, що гетьман залишився в ньому”54.

Батозька битва, яка тривала два дні, була класичним зразком застосування військової тактики на оточення і зміцнення ворога. Вранці 1 червня українсько-татарські підрозділи з’явилися як на лівому, так і на правому берегах Бугу. В польському таборі зчинилась велика тривога. М. Калиновський кинув проти нападників три кінні полки, яким вдалось відтіснити їх на 3,5-4 км від табору. Однак, підійшли нові   українсько – кримські підрозділи й у жорстокому бою не лише зупинили поляків, а й змусили їх відступити.55 Вже в перший день битви ворог зазнав значних втрат.

2 червня розпочалися вирішальні бої, в яких особливо відзначилась українська кіннота на чолі з І. Богуном. Ворожі укріплення були здобуті. Українці ввірвалися до табору. Опір польського війська був зламаний. Спроби польського командування організувати оборону не мали успіху.56 Учасник Батозької битви М. Длужевський під свіжим враженням пережитого 3 червня писав до коронного канцлера, князя Лящинського: “... 2 червня, близько полудня, нас атакував сам Хмельницький, з такими великими силами, що ми не змогли протриматись й години... Козаки так захопили табір, що наше військо було буквально стерте з лиця землі”57.

Дійсно, польська армія перестала існувати. Загинув М. Калиновський та багато магнатів і родовитої шляхти. Такого розгрому не зазнала жодна польська армія протягом ХУІ-ХУШ ст.

Вражаюча перемога звільнила козацьку Україну від наслідків  Білоцерківського договору та привела до одержання нею фактичної незалежності, оскільки тепер вона не була зв’язана жодними договорами з іншими державами, які ставили б її в залежність.58

У 1653 р. І. Богун знову опинився у вирі бойових дій. Вже в березні, його підрозділи виступили проти армії коронного обозного С. Чарнецького. Воєнні дії розпочалися ще в останній третині лютого. Польські корогви атакували Погребище, Прилуки, Красне та інші міста Брацлавщини, але були відкинуті.59 Через місяць у поступ перейшло 12-14-тисячне військо під проводом, вже згаданого С. Чарнецького. Мета походу полягала в тому, аби кривавими розправами залякати місцеве населення і демонструвати українське військо.60 Проти польського полководця, Б. Хмельницький вирішив виставити І. Богуна, що правда із значно меншими силами. Маючи велику чисельну перевагу, польські підрозділи спустошили Погребище, Прилуки, Кальник, Ягубець та інші міста й села. За визнанням С. Твардовського, “ніколи до цього часу не було пролито залізом стільки крові у тім краї, а ні спалено стільки міст і сіл, як тоді. Бо майже всю Брацлавщину вкрив попіл...”61.

Щоб спинити просування ворога, І. Богун стягнув сили Кальницького полку до Монастирищ, “збираючись протипоставити Чарнецькому вал, рови і властиві йому хитрощі”62. За задумом полковника, піхотинці й міщани повинні були стримувати штурмові колони нападників, а він, вийшовши з кіннотою через потаємний хід у поле, мав напасти на них ззаду. С. Чарнецький кинув на штурм міста всі свої сили. Жовніри оволоділи передмістями, зробили проломи у паркані й відчайдушно дерлися на вал.63Ось як описав подальші події польський історик В. Коховський: “... всі сподівались, що місто ось-ось буде захоплене, як раптом несподіваний випадок “погасив” запал обложників. Чарнецький, даючи накази, носився серед  свистячих куль, без шапки й без шолома; стріла уразила його, пройшовши обидві щоки, майже смертельно...”64. Сталося сум’яття, ним і скористався І. Богун, який заздалегідь підготував кіннотників до атаки. Завдавши з тилу удару, українці посіяли серед жовнірів паніку.65

Це була тактична хитрість І. Богуна. У ході сутички з ворогом полковник сміло використав замішання серед польського війська, вивів кілька сотень найкращих кіннотників за межі міста. А потім, як про це пише Г. Граб’янка, нарядив їх у татарський одяг і з гуком, на зразок ординського, зайшов до поляк з тилу. То, вважаючи, що козакам на допомогу поспіли татари, в паніці відступили від Монастирищ, “й з України повтікали” 66.

В іншому джерелі – “Літописі” Самійла Величка, теж зазначається про вихід І.Богуна із міста. Правда, С. Величко дещо інакше інтерпретує цю подію. Заради об’єктивності, наводимо його свідчення, хоча більшість джерел промовляють на користь вище викладеної версії.67 За літописцем, І. Богун не дочекався завершення бою, а залишивши в порохових димах своє військо, вибрався з Монастирищ і подався до Б.Хмельницького. А військо без свого керівника боролося до переможного кінця, поклавши тисячі жовнірів пана Чарнецького. Невдовзі “у смерть переможене польське військо, покинувши свої вози з усіма достатками й великою здобиччю, побігло від Монастирищ”68.

Проаналізувавши вище згадані джерела, варто зазначити, що І. Богун дійсно виходив із міста, проте він не “подався до Б. Хмельницького”, як пише С. Величко, а скориставшись панікою завдав з тилу сильного удару, завдяки чому українці здобули перемогу.

Успіхи І.Богуна створили сприятливі обставини для переходу українського війська в контрнаступ. Саме 1653 рік став вирішальним у ході національної визволеної революції, протягом якої І. Богун брав найактивнішу участь у боротьбі проти гніту Речі Посполітої.69

Невдовзі після цих подій І.Богун разом з  Тимошем Хмельницьким і керованим ним 8-тисячним військом, за наказом українського гетьмана здійснив похід до Молдови. Під час нього була розгромлена армія ставленика „Валахії і Семиграддя” Штефана Георгіци. Причому ворожому війську налічувалось майже вдвічі більше воїнів, ніж у Т. Хмельницького, але семиградський генерал, “дуже сконфузився і ганебно втік”70. Варто зазначити, що у відносинах між Т. Хмельницьким і І. Богуном на той час мали місце певні непорозуміння. Так одного разу, без всякої причини – „за одне тільки слово, сказане Богонум на раді, Тиміш затяв шаблею в плече Богуна і задав йому таку рану, що той під час цілого походу мав руку зав’язану”71. У цих подіях, у Молдавії, І Богун показав свої високі полководницькі здібності. Він завжди знаходив вихід з найбільш скрутного становища, коли козацькі війська потрапляли під удар переважаючих сил ворога. Завдяки цьому він зумів після кількох битв у Молдавії повернутись з козацькими полками на Україну.72

На початку липня Т. Хмельницький з 6 тис. військом знову виступив у похід у Молдавію. Після перших успіхів він, 21 серпня, потрапив під Сочавою в облогу від 25-30-тисячного війська, якому на допомогу прибуло близько 5-6 тисяч польських жовнірів. 12 вересня Тиміш зазнав важкого поранення й через кілька днів помер. Усе ж українці й далі успішно відбивали ворожі приступи та добились підписання умов капітуляції.73 На початку другої декади жовтня українські вояки залишили Сочаву, “вийшовши звідти достойно з розгорнутими прапорами, барабанним боєм і почесною гвардією вивозили тіло Тимоша”74.

На той час І. Богун знаходився на Україні і продовжив боротьбу під проводом Б. Хмельницького проти Польщі, яка знову розпочала воєнний похід на Україну (осінь 1653 р).75 Польське командування сконцентрувало свою армію в районі Жванця. Вона складалась з 30 тис. жовнірів і 8 тис. посполитого рушення. З боку союзників до середини жовтня надійшли незначні сили – 2 тис. угорців і 1 тис. молдаван.76 Польська армія розташувалася під жванецьким замком між ріками Дністер і Жванчик, зайняли таким чином дуже вигідну для оборони позицію. Табір укріплювався валами й ровами, через Дністер будувався міст для підвозу продовольства і фуражу з Буковини. Проти поляків Б. Хмельницький виступив з 30-40 тис. армією. Враховуючи ненадійність союзників (на боці гетьмана виступили кримські татари) Б. Хмельницький відмовляється від плану завершення кампанії вирішальною битвою і робить ставку на повне оточення й блокування ворога, сподіваючись, що голод і холод приведуть короля й канцлера до капітуляції. У разі переговорів, якщо б вони розпочались, мав домогтися такого договору, який би визначав повну незалежність козацької України.77

У цих подіях брав участь І. Богун – очолив з’єднання української кінноти, що діяло в тилу противника. Водночас він мав завдання стежити за татарською ордою, щоб не почали грабувати місцеве населення. Недалеко від татарського табору спеціально для цього був поставлений Вінницький полк.78

Воєнні дії розпочались 11 жовтня поразкою корогви, яка охороняла у Матківцях переправу через Дністер від татар. Наступного дня, недалеко від Кам’янця, було розгромлено ще дві корогви. З кінця місяця активізувалися дії українсько-кримського війська по оточенню ворожого табору. Становище обложених з середини жовтня різко погіршилось, а з листопада стало нестерпним. Король та його оточення почали усвідомлювати неминучість катастрофічних наслідків подальшої облоги, тому  настирливо шукали вихід з критичної ситуації. Польський уряд, з кінця жовтня, надсилає листи до кримської верхівки з пропозицією за “велику казну” залишити гетьмана. Іслам-Гірей повідомив про це Б. Хмельницького і запевнив у своїй вірності союзу з ним. Проте кримський хан не дотримав своєї обіцянки. 3 грудня, неподалік Нового замку (Кам’янець) почалися кримсько-польські трактати. На переговори було запрошено українське посольство (полковники М.П. Лушкар, І. Богун, Г. Сахнович й, очевидно Д. Джеджалій) на чолі з І. Виговським.79 5 грудня було укладено усний договір між польською та татарською сторонами, що передбачав припинення воєнних дій і згоду Речі Посполитої виплачувати упоминки.80

Таким чином військові дії припинились, що і врятувало польську армію від цілковитого розгрому. Польський король поспішно зібрав свої війська і без затримки рушив до Варшави, а Б. Хмельницький з основними силами повернувся до Чигирина. Значна частина української армії (у тому числі підрозділи І. Богуна) були відправлені гетьманом на Брацлавщину та Волинь для захисту місцевого населення від татарів. І. Богун залишився на території Брацлавщини і на початку січня 1654 р. його підрозділи біля М. Шаргорода завдяки удару татарській кінноти, яка поверталась в Крим через Україну з великим ясирем. Тоді було звільнено чимало невільників.81

На початку весни 1654 р польські підрозділи в черговий раз спробували захопити Брацлавщину. Це сталось після того, як правлячі кола Речі Посполитої довідались про прийняття козацькою Україною  московської протекції (січень 1654 рік)82. На захист українських земель від ворога виступили віддані батьківщині козацькі полки, серед яких і Кальницький на чолі з І. Богуном. В другій половині березня в наступ на Брацлавщину перейшло 18-20 тис. військо під проводом С. Потоцького. Він проводився в двох напрямках: головні сили мали завдати удару по їх східних районах, а корогви брацлавського воєводи П. Потоцького – по Подністров’ю. Після їх об’єднання планувалось опонувати м. Умань, таким чином далі піти на Київ83

Знищуючи “вогнем і мечем” окремі поселення П. Потоцький прибув до обозу С. Потоцького. Останній зайняв Кальник, Дамів і Городок, намагаючись розгромити сотні Кальницького полку, які під проводом І. Богуна відходили до Умані. І. Богун, усвідомлюючи чисельну перевагу ворога та здійснений ним обхідний маневр, вимушений був залишити Кальник. По дорозі під Івангородом від ледве не потрапив до полону.84 Захопивши після штурму 2 квітня Ягубець, наступного дня поляки підійшли до стін Умані, оборону якої й очолив І. Богун.85 Він виявів міщан і військо з двох частин міста і зазначився у третій, при замку маючи понад 3-4 тисячне військо.86 Облога тривала кілька днів. Польний гетьман переконавшись у неприступності міста, змушений був відступити. Протягом цього часу було знищено щонайменше 20 міст. Та на початок травня польські корогви, під натиском надісланих Б. Хмельницьким підрозділів, залишили Брацлавщину.87

Козацька Україна переживала важки часи, що обумовлювалось погіршенням зовнішних відносин Б. Хмельницького та кримського хана. Оскільки кримську еліту злякала військово-політична потуга українсько-московської конференції, вона після певних вагань пішла на зближення з Польщею. Усвідомлюючи небезпеку для держави: комбінованого удару із заходу – польської, а з півдня – кримської армій, гетьман наполегливо добивається від Москви надіслання військової допомоги. Але російська сторона вперше, проте не востаннє, знехтувала державними інтересами України.88

Коронний гетьман С. Потоцький, скориставшись пасивністю українсько-московського командування, у жовтні перейшов у наступ. Польське військо оволоділо Бушею, Мурафою, Красним і Чернівцями. Зайнявши після короткочасного спротиву Тиманівку, С. Потоцький вирішив оволодіти Брацлавом, де перебувало кілька полків, надісланих сюди Б. Хмельницьким, під проводом В. Томенка, а також Брацлавський і Кальницький полки (ним керував І. Богун). 8 і 13 грудня відбулись запеклі бої за місто.87 Польські підрозділи змушені були відступити. Однак, становище брацлавської залоги залишалось важким. Полковники розуміли, що в разі прибуття під стіни Брацлава всієї ворожої армії їм не вистояти, тому 18 грудня, спаливши замок і міст, разом з міщанами подались до Умані.89

Б. Хмельницький, 23 січня 1655 р. діждавшись підходу 10-12-тисячного війська воєводи В.Шеремєттєва, поспішив до Умані, де й перебувало 8 тис. козаків на чолі з І. Богуном. Загальна кількість українсько-московської армії становила 40-42 тис. осіб. Зі свого боку, польське командування,  об’єднавшись 8 січня з ордою, вирішило продовжити похід до Умані.90

26 січня поляки розпочали штурм міста, який тривав до вечора. Та і Богун належним чином підготувався до оборони. Окрім спорудження оборонних укріплень: насипів валів, влаштування бійниць, глибинного підкопування ровів і т.д., полковник наказав полити водою вали навколо Уманської фортеці, завдяки чому і без того могутню споруду перетворив на неприступну (вдарили великі морози). Польські воєначальники дали високу оцінку оборонним спорудам, які були створені в Умані під керівництвом Івана Богуна. Вони назвали місто голландською Бредою, яка вважалась тоді зразком військово-інженерної майстерності.91 Польське командування кинуло всі сили міські укріплення, маючи намір вдертися в замок, проте змушено було відступити. Переконавшись у неможливості штурмом здобути місто, поляки вирішили завдати гарматних ударів. Проте вони стояли далеко, тому їх ядра ледве долітали до міського валу, по якому скочувались у рів, де розривались, більше шкодячи польському війську, що знаходилося близько міського рову.

Ночами І. Богун організував вилазки, в результаті яких козаки винищували багато польських жовнірів. Оскільки козаки успішно відбивали атаки ворога, польське командування змушено було зняти облогу міста й вирушити назустріч українсько-російській армії Б. Хмельницького і В. Шереметєва (27 січня), яка поспішала на допомогу І. Богунові.92

Українські розвідувальні роз’їзди  не помітили цього маневру противника, тому його поява увечері 29 січня неподалік від Охматова виявилась несподіванкою для Б. Хмельницького. Тому гетьман, через брак часу не зміг належним чином підготуватись до бою. Польська піхота і кіннота пробились до табору і захопили 21 гармату. Розгорівся жорстокий бій, але завдяки дивовижній стійкості духу і хоробрості українців, жовніри відступили. 1 лютого українсько-російський табор подався до Охматова. Спроби поляків розірвати його зазнали невдачі, й після значних втрат вони змушені були відступити. Отже, кровопролитна битва переможця не виявила, жодна зі сторін не мала сил проводити наступальні операції.93

Наслідком невдалої зимової кампанії українсько-російських військ стало жахливе  спустошення Брацлавщини (спалено близько 60 міст і містечок, 1000 церков). Про становище західної частини Брацлавщини один із польських письменників писав так: “З тієї багатої землі, з того раю, що плавав у молоці і меду, втекло колишнє сонячне життя... Ціла країна оповита була невгасимою тугою, як мла широка і непроглядна”94. Та не зважаючи на це, ворогам не вдалось зламати національно-визвольний дух патріотів Української держави.

 Помітно виокремлюється з подій 1652-54 рр. постать І.Богуна, як борця за ідею незалежності свого народу. Перш за все він проявив себе як великий організатор оборонних боїв при Монастирищах та Умані, завдяки чому вороги так і не зуміли захопити добре укріплені оборонними спорудами міста. А також цей мужній, безстрашний воїн-козак проявив себе як талановитий полководець, керуючи підрозділами української кінноти, що завдали польській армії ударів і здобули перемогу.

Іван Богун – видатна постать епохи Гетьманщини. Особа яскрава і своєрідна, сповнена внутрішньої сили, непохитності і відваги. Він вражав уяву сучасників, пізніше – істориків та письменників. Народна пам’ять із покоління в покоління зберігала і передавала думи і розповіді про нього. У джерелах постійно зустрічаються згадати про блискучі перемоги отримані ним у національно-визвольній боротьбі. Нікому не вдавалось виражати свої власні думки, як це робив І. Богун. Мабуть, тільки Іван міг помірятись славою із самим Б. Хмельницьким. І лише І.Богун – один з небагатьох – не прагнув використати свою популярність для отримання гетьманської булави. Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя.95

Як не дивно, але всі захоплені відгуки про І.Богуна були написані поляками-сучасниками і потомками тих, з ким він усе життя вів непримиренну боротьбу. Ось наприклад, характеристики, далі І. Богуну польським істориком В. Коховським: “сміливий, розумний і щасливий, “надзвичайно популярний, такий, що вміє, як ніхто інший, вдало діяти”, “сильний і хитрий, як лис”, “людина відважна і завзятлива”96. Але найбільш поетичний відгук про Богуна належить полякові – історику ХІХ ст. Л. Кубалі, який вважав, що в цій людині поєдналися відвага лева, хитрість змія, обережність лиса і легковажність вітру.97

Проте незважаючи на часті згадки в джерелах та відгуки сучасників тих подій наші знання про І. Богуна досить обмеженні. А якщо говорити про його полководницькі риси, то це питання в історіографії окремо не вивчалось. Тому то завдання окреслення характерних рис у військовій діяльності вінницького полковника І. Богуна є досить складним.

Аналізуючи військову діяльність І. Богуна, участь у багатьох битвах спостерігається певна тактика введення боїв, а також оборонних операцій. За допомогою, якого І. Богун набував відвойовуючи незалежність своєї батьківщини та особистим рисам характеру він виокремився серед своїх сучасників, як талановитий воєначальник, видатний полководець національно-визвольної революції.

Характеризуючи риси полководницького таланту І. Богуна перш-за-все слід відзначити блискучість проведення оборонних кампаній. Зокрема оборона міст Вінниці, Монастрищ, Умані.98 Завдяки своїй хитрості, інтуіції він здатний був передбачити ту чи іншу ситуацію, що він вже забезпечувало успіх українським збройним силам. Так, наприклад, коли С. Лянцкоронський вирушив до Вінниці, щоб захопити місто, І. Богун, завдяки вправним розвідниками, вже дізнався про наступ польських військ і приготувався до оборони – на річці, у переддень, були прорубані ополонки, які притрусили соломою.99 Вже тоді І. Богун, передбачивши події, розрахував на те, що поляки, домагаючи навмисно виведені україніські підрозділи як приманку, потраплять у ці ополонки. І так дійсно сталось. За одну ніч ополонки затягнуло тонкою кригою. Коли польські кіннотники вискочили на річку, більшість із них опинилась в водяній безодні, з іншими ж розправились “богунівці”. Сам С. Лянцкоронський ледве врятувався від цієї “бані”100. Окрім цього було укріплено місто і сусідній монастир, біля якого було створено 3 лінії укріплень.101 А результатом стала перемога підрозділів І. Богуна ( при підтримці кількох полків надісланих гетьманом Б Хмельницьким)102 над польським військом.

Ще одним яскравим прикладом винахідливості полковника стало те, що при обороні Умані він наказав полити водою вже споруджені вали, завдяки чому, коли вдарили морози, уманська фортеця, перетворилась у неприступну для польських підрозхділів.103

Щодо оборони Монастирищ, то тут теж не обійшлось без властивих йому хитрощів.104 І. Богун спочатку заманив С. Чорнецького в Монастирище. А потім вдався до тактичного маневру: передягнувши частину козаків у татарській одяг, він наказав їм наступати, а сам з рештою кінноти вдарив з іншого боку. Подумавши, що до козаків при йшло татарське укріплення, поляки залишили обоз і кинулись тікати. Про панічну втечу з Монастирищ польської армії розповів польський історик Є.Твардовський: “Колись хтось  у такій метушні крикнув “орда, орда іде, - пани, як ошпарені кинулись тікати, залишивши не тільки місто з усією здобиччю, а навіть свої вози і вантажні, поранених і хворих, так що за ніч сім миль пробігли”105.

Характерною для І. Богуна при захисті міст  була так звана вилазка із укріплень, аби дізнатись про становище у польському таборі. Переважно це робилось у ночі І. Богун, не рідко ризикуючи своїм життям виїжджав на розвідку. Так 12 березня 1651 року він виїхав із Вінниці довідатись чи не наближається до них допомога. І мало не поплатився життям, бо наштовхнувся на кілька польських корогв.106 Та завдяки мужності він залишився живий.

Беручи активну участь у багатьох битвах проти польської армії І. Богун здобув величезний досвід у будівництві оборонних укріплень. Під його керівництвом козаки споруджували такі оборонні вали та фортеці, які при  військовій техніці біли майже неприступними.107

Та окрім того, що І. Богун був гідним захисником міст, майстром спорудження оборонних укріплень, він проявив себе ще й як талановитий полководець. Слід зазначити, що формування його військових якостей розпочалось ще задовго до початку боротьби проти польських поневолювачів. Адже молоді роки І. Богуна пов’язані походами на Дон, куди запорожці приходили допомагати донським козакам у боротьбі з кримськими татарами.108 Джерела змальовують на той час І. Богуна керівником невеликого військового загону, котрий особливо не виділявся від інших отаманів, які діяли у цьому краї. Проте з цих подій розпочинається відлік військового зростання, формування тактики, прийомів ведення військових дій, а також зародження рис несамовитого прагнення до свободи, незалежності та справедливості. Так, наприклад, у 1644 р. на Дону діяла велика кількість загонів “черкас з Говтви, Миргорода і Полтави, яких привертали торговельні шляхи , що вели з московської території на Дон (по ним ішла громова і продуктова платня козакам тощо). Для закону І.Богуна відрізнялись від інших – він напав на військовий загін, а не на торговий корабель (20 травня 1643 р)109. А причина нападу полягала у тому, що на Козацькому перевозі було збудована містечко “для обереганья от татар”. Але існування такого містечка обмежувало свободу у цьому місці. Тому  і не дивно, що І. Богун намагався його зруйнувати.

Починаючи з цього часу, понад 25 років І. Богун вів безперервну боротьбу проти польських і татарських завойовників. Знаючи про постійну небезпеку, він завжди носив сталеві лати, які не брали кулі. Татари називали його “демір адам” (залізна людина). Для них І. Богун був сильною і страшною особою. В джерелах є згадки про те, що він знав татарську мову і вільно розумів розпорядження татарських військових керівників, які здобувались під час битв.110 Проте кальницький полковник часто воював з татарами разом проти поляків, коли Б. Хмельницький залучався підтримкою хана. Зокрема, так було при штурмі Руської брами Кам’янця-Подільського (травень 1651).111 Під час боїв І. Богун виявив особливо великі здібності. Проте козаки змушені були відступити, а згодом наказний гетьман зняв облогу Кам’янця за наказом Б. Хмельницького.112 На той час І. Богун вже був наказним гетьманом Б. Хмельницького, що засвідчує велику довіру гетьмана до свого помічника. Б. Хмельницький завжди доручав йому найвідповідальніші завдання на фронтах визвольної боротьби бувши впевнений, що він з ними успішно впрорається.113

На останньому етапі Берестецької битви І. Богун теж був наказаним гетьманом. В умовах суцільного ворожою оточення, загативши болота, вивів значну частину обложних українських підрозділів. Завдяки І. Богуну, вони вийшли з оточення, і тому Б. Хмельницький досить швидко відновив кількісно діюче війско.114 І. Богун також заздалегідь запланував виведення гармат. Цей факт свідчить про вміле керівництво та організацію військової справи.115

Варто зазначити, що досить часто І. Богун виступав керівником кіннотних підрозділів, які відігравали важливу роль у наступальних операціях. Спочатку бій розпочинали завжди малі відділи кінноти, тоді на цілій лінії табору наставав бій. Проте коли виступали загони ворога з великою чисельністю, тоді козацька кіннота йшла в наступ лавою.116

І хоча польська кіннота значно переважала українську, проте це не гарантувало їй перемогу. Яскравий приклад тому – Татарська битва 1-2 червня 1652 р. Коли 2 червня розпочались вирішальні бої, особливо відзначилась українська кіннота на чолі з І. Богуном. Внаслідок чого ворожі укріплення були здобутті.117

Авторитет І. Богуна на козацькій Україні невпинно зростав. Звичайно, в житті і діяльності І. Богуна було ряд особливих рис: його тверда і непохитна вдача не подобалась багатьом полковникам  часів національно-визвольної революції. Дехто із них негативно сприймали також і його дуже близькі стосунки з народними масами, на які він завжди спирався. Його любив народ і недолюблювали козацькі старшини, які встигли розбагатіти в той лихий для України час.118

Представники королівської влади, враховуючи великий авторитет Івана Богуна серед українського народу, багато разів намагались підкупити його і підмовити проти Б. Хмельницького. Так, довідавшись про розбіжність у підходах І. Богуна та Б. Хмельницького до укладання договору з Московією (кальницький полковник виступав його противником), польський уряд вирішив переманути талановитого полководця на свій бік. У середині березня через посередництво шляхтича Павла Олекшича йому було запропоновано “гетьманство запорозьке, шляхетство й староство”, яке “В Україні полюбиться”. Однак, І. Богун, як і абсолютна більшість населення Української держави, залишився вірним великої ідеї національного визволення.119 Булава – з рук польського короля? А Україна отже, в складі Польщі? На таке, ясна річ, І. Богун пристати не міг. Бо ж проти чого тоді той завзято і стільки років воював?

Рішення І. Богуна врятувало становище... Існує версія, що він повідомив Б. Хмельницькому про переговори, що їх пропонує йому С. Потоцький. І виник задум: І. Богун удасть, ніби схиляється до спілки з С. Потоцьким, заманить його армію вглиб Поділля і там з допомогою військ Б. Хмельницького та корпусу росіян розгромить. Пастка мала зачинитись в районі Брацлава. Та на жаль, чи то в полку І. Богуна чи в найближчому колі гетьмана зайшовся зрадник...120 Тому І. Богун постає перед нам и не тільки хоробрим воїном-козаком, а ще й як політичний діяч, який виборював кращу долю для України. Більшу частину свого життя він віддав активній політичній діяльності, яка була не менш небезпечною й ефективною, ніж військова, і потребувала не менше мужності й сміливості. Та дуже шкода, що ця сторінка його біографії, через брак джерел залишається маловідомою.121 Та в загальному саме з 1657 р. і до його смерті спостерігається активна діяльність у політичних перипетіях, що відбувалися в козацькій Україні. Звичайно, що він продовжує свою військову кар’єру, бере участь у боях проти польських підрозділів, але ми вже бачимо більш політичне, ніж полководницьке спрямування І. Богуна. Хоча ці дві риси надзвичайно пов’язані між собою.

Підводячи підсумки, можна стверджувати, що І. Богун мав виняткову фізичну силу, гострий розум, відзначався неперевершеною хоробрістю, незламаною, залізною волею. Він ніколи не виявляв жорстокості до переможених. Йому була притаманна шляхетність, навіть вороги називали його “лицарською людиною”. І. Богун був непримиренним противником і польської, і московської орієнтації, завжди підтримував ідею незалежної, самостійної України.122 Нам вимальовується постать людини непересічної, яскравої і в той же час загадкової, незбагненної навіть з погляду сучасності. Це був відважний воїн і політик, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння Україні.123 Саме ці якості стали основою для формування рис військової майстерності. Так, у його діяльності були чітко визначені обов’язкові моменти характерні для оборонних операцій до яких додавались обманні маневри, що гарантували перемогу українській стороні. Через свою інтуїцію він знав як правильно вчинити у тілі чи іншій ситуації, завдяки цьому підрозділи української кінноти, на  чолі з І. Богуном, завдавали поразки польським військам. Всі свої наміри І.Богун чітко продумував і відшліфовував, адже розумів значущість будь-яких помилок. Тому все залежне від нього він виконував на високому рівні ставивши перед собою мету – звільнення українського народу; будівництво незалежної України.

Примітки:

РОЗДІЛ 1

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

1 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. 2. – Спр. № 15416, 15417.

2 Історія України в документах і матеріалах /Склали проф. М.Н. Петровський і В.К. Путілов. – К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1941. – Т. ІІІ. – С.240.

3 Там же. – С.207.

4 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3-х т. – М., 1954. – Т.ІІ. 1648-1651 годы. – С.388.

5 Там же. – С.435.

6 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. – М., 1954. – Т.ІІІ. 1651-1654 годы. – С.174.

7 Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1965.  – С.376.

8 Там же. – С.668.

         9  Документи Богдана Хмельницького (1648-1657) /Упор. І. Крип’якевич  та І. Бутич. – К.: Видавництво АН УРСР,1961 – 738 с.

10 Oswecima Stanislawa Dlyaryusz 1613-1651 r.r. Wyd. Wiktor Crermak. – Krakow, 1907.

11Ekspedycyjej kozakiej diariusz od 19 lutego do 24 marca 1651 r. // Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozachich powstania. Bohdana Chmielnikiego okresu Ogniem i Mieczem (1648-1651) /Opracowal, wstepem i przypisami opatrzyl Miroslaw Nagielski. – Warszawa: Viking, 1999. – S.229-234

12 Ibidem. – S.231-232.

13 Nagielski Miroslaw/ Oblezenie Kamienca Podolskiego prrez sily kozacko-tatarskie w maju 1651 roku. Diarius (z) jako Chmielnicki Szturmolal do Kamienca Podolskie I go 1651 r. //Barok. Historia. Literatura. Sztuka. – Wazszawa, 2001: K.VIII. 1(15) – S.185-197.

14 Величко С. Літопис. – У 2-х томах. – К., 1991.; Літопис Самовидця. – К., 1971.; Літопис Григорія Граб'янки. – К., 1854.

         15 Мицик Ю. Джерела з історії Національно – визвольної війни українського народу середини  XVII ст. – Дніпропетровськ : ВПОП Дніпро, 1996. – 262 с.

16 Величко С. Назв. праця. – Т. 1. – С.206-207.

17 Літопис Самовидця. – С.93.

18 Літопис Григорія Граб'янки. – К., 1854. – С.49.

19 Історія Русів /Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К.: Рад. письменник, 1991. – С.76.

20 Антонович В.Б. Про козацькі часи в Україні /Післямова М.С. Слабоigницького; Комент. О.Д. Василюк та І.Б. Гирича. – К.: Дніпро, 1991. – С.137.;Коротка історія Козаччини /Передм. І.І. Глиця. – К.: Україна, 2004. – С.85.

21 Єфименко А.Я. История украинского народа /Сост. и авт. ист.-биогр. очерка В.А. Смолий; Примеч. Н.Н. Яковенко. – К.: Лыбидь, 1990. – С.241.

22 Алєщєнко М.І. Олександра Яківна Єфименко про Національну революцію в Україні під керівництвом Б. Хмельницького в праці „История Украинского народа” //Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 2000. – Т. 4(6). – С.19.

23 Аркас М. Історія України-Русі /Вступ ст., с. 5-45 і комент. В.Г. Сарбея. – Одеса: Маяк, 1994. – С.247.

24 Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х томах. Т.2. Від с. ХVІІ ст. до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1993. – С.20.

25 Там же. – С.25.

26 Там же. – С.34.

27 Липинський В. Україна на переломі 1957-1959. Замітки до історії українського давнього будівництва в ХУІІ столітті. – Філадельфія: Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського, 1991. – Т.3.

28 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VІІІ. – К., 1995. – Ч. 3. – С.277.

29 Там же. – Т. ІХ. – Ч.1. – К., 1996. – С.735.

30 Крип'якевич І. Б. Хмельницький. – К., 1954.  – С.164.

31 Степанков В. Українська революція ХVІІ ст. у висвітленні істориків Радянської України 20-х – першої  половини 40-х років /Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 1998. – Т. 2(4). – С.3.

32 Там же. – С.4.

33 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність //УІЖ. – 1998. – № 1. – С.102-103.

34 Там же. – С.103.

35 Грушевський М. Назв. праця. – Т. 9. – Кн. 1. – С.735.

36 Мишко Д. Іван Богун (короткий історичний нарис).К: Держ. уч. пед-не вид. „Радянська Школа”, 1956. – 88 с.

37 Полухін Л. М. Кривоніс, Д. Нечай, І Богун – народні герої визвольної війни 1648-1654 рр. – Київ, 1954. – 39 с.

38 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 2. – С.147.

39 Степанков В. Українська історіографія 90-х рр. ХХ ст. Про сутність Національної революції 1648-1679 рр., її типологія та хронологічні межі //Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки /Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001. – Кам'янець-Подільський, 2001. –Т. 7(9). –С.135.

40 Борисенко В. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. – 2-е вид.: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1998. – С.197.

41 Яковлєва Т. Назв. праця. – С.147.

42 Величко С. Назв. праця. Т.1. – С.214-215.

43 Яковлєва Т. Назв. праця. – С.149.

44 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – Вид. 2-ге, доп-не. – К.: Вид-й дім „Стилос”, 2004. – С.185.

45 Там же. – С.117.

46 Гуржій О. Назв. праця. – С.100.

47 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України: В 5-ти т. /Ред. кол.: В.А. Смолій та ін. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 1: А-В. – 2003. – С.319-320

48 Довідник з історії України.  – К., 1996. – С.140.

49 Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історії України в образах її вождів та полководців ХV–ХІХ ст.: Історичні есе. – О.: Альфа-Омега, 1998. – 681 с.

50Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни і її вплив на формування Української держави (1648-1654). – Львів: Світ, 1991. – С.60.

51 Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна //Україна в минулому: Збірник статей. Випуск 2. – Київ-Львів, 1992.

52 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович //Київська Старовина. – 1992. – № 5. – С.43-52.;Загибель Івана Богуна //УІЖ. – 1991. – № 4.;Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 2. – с. 138-147.;Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 4. – с. 134-143.

53 Яковлєва Т. Іван Богун: Проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 2. – С.147.

54 Там же. – С.149.

55 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович //Київська Старовина. – 1992. – № 5. – С.44.

РОЗДІЛ 2

ОСНОВНІ ВІХИ ЖИТТЯ

1 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії. – С.147.

2 Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С.43.

3  Гуржій О.  Іван Богун // Полководці Війська Запорожського. Історичні портрети. – К., 1998 – книга 1. – С.7-8.

4 Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990. – С.173.

5 Гуржій О.  Іван Богун. – С.8.

6 Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С.44.

7 Гуржій О.  Іван Богун. – С.8.

8 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність //УІЖ – 1998- №1 – С.99.

9 Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С.44.

10 Там же.

11 Кривошея В.Назв. праця. – С.116.

12 Гуржій О.  Іван Богун. – С.9.

13 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.99.

14 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії. – С.151.

15 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.100.

16 Історія Русів. – С.37.

17 Мишко Д. Назв. праця. – С.18.

18 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України: В 5 т. /Редкол.: В.А. Смолій та ін. – К.:Наукова думка, 2003. – т.1: А-В. – 2003. – С.319.

19 Кривошея В. Назв. праця. – С.117.

20  Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.100.

21 Полухін Л. М. Кривоніс, Д.Нечай, І Богун – народні герої визвольної війни 1648-1654 рр.

22 Щербак В. Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визвольної війни 1648-1654 рр. – К. Наукова думка, 1989. – 128 с.

23 Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна. – С.70-71.

24 Мишко Д. Назв. праця. – С.19-18.

25 Флоря Б. Назв. праця. – С.71.

26 Гуржій О.  Іван Богун. – С.9.

27 Флоря Б. Назв. праця. – С.71.

28 Там же. – С.72.

29 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.101.

30  Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С.44.

31 Крип’якевич І. Назв. праця. – С.347.

32 Замлинський В. Б. Хмельницький. Володарі гетьманської булави. Істотичні портрети. – К., 1995. – С.179.

33 Літопис гадяцького полковника Григогія  Граб’янки. – К.,1992. – С.49.

34 Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С.44.

35 Гуржій О.  Іван Богун. – С.9-10.

36 Кривошея В. Назв. праця. – С.185.

37 Гуржій О.  Іван Богун. – С.10.

38 Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т.1. – С.214-215.

39 Гуржій О.  Іван Богун. – С.10.

40 Там же.

41Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9. – кн. 1. – С.735.

42 Степанков В. Жванецька кампанія Б. Хмельницького: втоки, хід, політичні наслідки (серпень-грудень 1653 року) //Наукові праці іст. факультету. –Т.2 – К-П: Історичний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту, 1996. – С.15.

43 Гуржій О.  Іван Богун. – С.11.

44 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.103.

45 Гуржій О.  Іван Богун. – С.12.

46 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.103.

47 Там же.

48 Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654. – С.376.

49 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.104.

50 Nagielski Miroslaw.Oblozenie Kamienca Podolskiego. – S.196.

51 Україна крізь віки: В15 т. – Т.7.: Смолій В.А., В.С. Степанков. Українська національна революція  XVII ст.(1648-1676 рр.). – К.: Вид. дім „Альтернативи”, 1999. – С.166.

52 Історія України в документах і матеріалах /Склали проф. М.Н. Петровський і В.К.Путілов. – К.: Видавництво Академії науки УРСР, - 1941. – Т.III. – С.240.

53 Лещук Є. Іван Богун, вірші і пам’ятник //День – №178, 30 вересня, 2005 – С.6.

54 Воссоединение Украины с Россией: Т.3. – С.174.

55 Гуржій О., Чухліб Т.Переяславська рада: очима істориків, мовою документів. – К.: Вид.-во „Україна”, 2003. Б – С.89.

56 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – С.208.

57 Коваленко Л. Іван Богун – полковник Війська Запорожського //Воєнна історія. – 2002 – №5 – 6 – //http: // warhistory.ukrlife.org.

58 Смолій В.А., В.С. Степанков. Назв. праця. – С.193.

59 Дан О. Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність (1648-1676 рр.). – К.: вид. Дім „Стилос”, 2004 – С.119.

60 Яковлєва Т. Гетьманщина у другій половині. 50-х. рр. XVII ст... – С.126.

61 Там же.

62 Смолій В.А., В.С. Степанков. Назв. праця. – С.212.

63 Там же.

64  Мишко Д. Назв. праця. – С.88.

65 Грушевський М. Назв. праця. – Т.10. – С.65.

66 Яковлєва Т. Гетьманщина у другій пол. 50-х. рр. XVII ст. – С.126.

67 Смолій В.А., В.С. Степанков. Назв. праця. – С.222.

68 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. XVIII ст. – С.210.

69 Грушевський М. Назв. праця. – Т.10. – С.132.

70 Яковлєва Т. Гетьманщина у другій пол. 50-х. рр. XVII ст. – С.126.

71 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. XVIII ст. – С.211.

72  Смолій В.А., В.С. Степанков. Назв. праця. – С.223.

73 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. XVIII ст. – С.211.

74 Гуржій О. Іван Богун //Історія України. – 1995 – №41 – С.4.

75 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. XVIII ст. – С.213.

76 Степанков В. Іван Виговський //Історія України в особах. Козаччина. – К.: Інститут історії України, 2000 – С.67.

77 Там же.

78 Яковлєва Т. Гетьманщина у другій пол. 50-х. рр. XVII ст. – С.127.

79 Там же.

80 Смолій В.А., В.С. Степанков. Назв. праця. – С.245.

81 Гуржій О.  Іван Богун. – С.4.

82 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф.2. – Спр. №15417.

83 Там же.

84 Яковлєва Т. Загибель Івана Богуна. – С.141.

85 Коваленко Л. Назв. праця. – //http: // warhistory.ukrlife.org.

86 Яковлєва Т. Загибель Івана Богуна. – С.141.

87 Літопис Самовидця. – К., 1971. – 207 с.; Величко С. Назв. праця. – Т.2. – 612 с.; Літопис Григорія Граб’янки. – К., 1854. – 432 с.

88 Літопис Самовидця. – К., 1971. – С.93.

89 Яковлєва Т. Загибель Івана Богуна. – С.139.

90 Там же.

91 Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С.51.

92 Коваленко Л. Назв. праця. – //http: // warhistory.ukrlife.org.

93 Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С.52.

94 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.102-103.

РОЗДІЛ 3

ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ І. БОГУНА

Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії. – С.151.

2 Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна.Назв. праця. – С.75.

3 Там же. – С.77.

4 Голобуцький В. Запорізьке козацтво.  –К.: Вища школа, 1994. – С.359.

5 Українські народні думи і історичні пісні. – К., 1955. – С.97.

6 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович  //Київська Старовина. – 1992. – № 5. – С.45.

7 Там же.

8 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України: В. 5 т. / Ред. кол.: В.А. Смолій та ін. – 2003. Т.1.: А-В. – К., 2003.  – С.319.

9 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.45.

10 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність //УІЖ. – 1998. – № 1. – С.104.

11 Там же.

12 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.45.

13 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.106.

14 Там же.

15 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України. – С.319-320.

16 Документи Богдана Хмельницького. – С.219-220.

17 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.45.

18 Там же.

19 Там же.

20 Воссоединение Украины с Россией: Т.3. – С.174.

21 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.108.

22 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ (1648-1676 рр.). – К., 1999. – С.180.

23 Там же. – С.181.

24 Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. – К.: Смолоскип, 2003. – С.61.

25 Давиденко Я. Переяславська рада 1654 року та її наслідки для України //Наслідки Переяславської ради 1654 року. Збірник статей. – К.: Смолоскип, 2004. – С.16.

26 Книш 3. Переяславський договір //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – К., 2004. – С.291.

27 Нагельський М. Переяславська угода 1654 року в польській історіографі //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – К., 2004. – С.661.

28 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ. – С.185.

29 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. ХVІІІ ст. – К., 1997. – С.206.

30 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.47.

31 Сушинський Б. Козацькі вожді України. Істрія України в образах її вождів та полководців ХV –ХІХ ст. – Одеса, 1998. – С.323-324.

32 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.48.

33 Дан О.Й. Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність (1648-1676 рр.). – 2 вид. – К., 2004. – С.119.

34 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.48.

35 Яковенко Н. Назв. праця. – С.203.

36 Там же. – С.204-205.

37 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – Вид. 2-ге, доп-не. – К., 2004. – С.126-127.

38 Там же. – С.127-128.

39 Мишко Д. Іван Богун (короткий історичний нарис). Держ. уч. пед-не вид. „Рад. Школа”. – К., 1956. – С.18.

40 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України. – С.320.

41 Там же.

42 Кривошея В. Назв. праця. – С.128.

43 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.49.

44 Там же.

45 Там же.

46 Голобуцький В. Назв. праця. – С.417.

47 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.49.

48 Гуржій О. Богун ІваН  //Енциклопедія історії України. – С.320.

49 Голобуцький В. Назв. праця. – С.420.

50 Степанков В. Іван Виговський  //Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С.67.

51 Там же.

52 Гуржій О. Богун Іван  //Енциклопедія історії України. – С.320.

53 Яковлєва Т. Гетьманщина в др. пол. 50-х рр. ХVІІ ст. Причини і початок Руїни .- К., 1998. – С.127.

54 Кривошея В. Назв. праця. – С.144.

55 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.50.

56 Там же.

57 Яковлєва Т. Гетьманщина в др. пол. 50-х рр. ХVІІ ст. Причини і початок Руїни .- К., 1998. – С.23.

58 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.50.

59 Там же.  

60 Кривошея В. Назв. праця. – С.149.

61 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.50.

62 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України. – С.320.

63 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.51.

64 Газін В. Похід польських військ Яна Казимира на Лівобережну Україну у 1663-1664 рр.: причини провалу //Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університет: історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет. – 1999. – Т. 3(5). – С.63.

65 Літопис Самовидця. – К., 1971. – С.93.

66 Газін В. Назв. праця. – С.63.

67 Там же.  – С.66.

68 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.51.

69 Газін В. Назв. Праця. – С.66

70 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.52.

71 Там же.

72 Газін В. Назв. Праця. – С.67.

РОЗДІЛ 4

ФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВОГО МИСТЕЦТВА ВІННИЦЬКОГО ПОЛКОВНИКА

1 Історія Русів / Пер. І. Драча; вступна ст. В.Шевчука.- К.: Рад. письменник, 1991. – С.90.

2 Апанович О. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького та його сподвижників //УІЖ – 1995  №4 – С.38.

3 Коваленко Л. Іван Богун- полковник Війська Запорожського //Воєнна історія. – 2002 – №5-6 – //http://warhistori.ukrlife.org.

4 Гуржій О. Іван Богун //Полководці Війська Запорожського. Історичні портрети.  К., 1998 – книга 1. – С.15.

5 Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. –  К., 1965 – С.376.

6 Україна крізь віки: В15 т. – т.7.: Смолій В.А., В.С. Степанков. Українська національна революція  XVII ст.(1648-1676 рр.). – К., Вид. Дім „Альтернативи”, 1999. – С.148.

7 Nagielski Miroslaw. Kampania zimowo-wiosenna 1651 roku hetmana polnego koronnego Marcina Kalinowskiego prreciwko rozakomWarszawa, 1998 – S.416.

8 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.149.

9 Історія України в документах і матеріалах / Склали проф. М.Н. Петровський і В.К.Путілов. – К.: Видавництво Академії науки УРСР, -  1941. – Т.III. – С.202.

10 Літопис гадяцького полковника Григогія  Граб’янки. – К.,1992.  С.75.

11 Історія України в документах і матеріалах Т.III.  С.202.

12 Там же.  С.204.

13 Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т.,12-ти кн., - К.,1996  Т.9. – кн.1 – С.195.

14 Там же.  С.197.

15 Там же.  С.195.

16 Nagielski Miroslaw. – Назв. праця. – С.430.

17 Грушевський М. Назв. праця. – С.195.

18 Історія України в документах і матеріалах Т.III.  С.205.

19 Там же.  С.208.

20 Коваленко Л. Назв. праця. –//http://warhistori.ukrlife.org.

21 Історія України в документах і матеріалах Т.III.  С.209.

22 Грушевський М. Назв. праця.  С.199.

23 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність //УІЖ – 1998 – №1 – С.106.

24 Велика історія України від найдавніших часів. У 2-х. т. – Т.2. – К., 1993 –С.67.

25 Думи і пісні про Б. Хмельницького. – К.,1970. – С.47.

26 Яковлєва Т. Іван Богун- Федорович //Київська Старовина. – 1992 – №5 – С.44.

27 Nagielski Miroslaw.Назв праця. – С. 188.

28 Гуржій О.  Іван Богун //Полководці Війська Запорожського. Історичні портрети. – К., 1998 – книга 1. – С.19.

29 Грушевський М. Назв. праця. – С.240.

30 Там же. – С.217.

31 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.153.

32 Nagielski Miroslaw. Назв праця. – С. 197.

33 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.153.

34 Кравець М. Роль Запорізької Січі у визвольній боротьбі українського народу. – Вінниця, 1999. – С.150.

35 Там же.

36 Грушевський М. Назв. праця. – С.292.

37 Історія України в документах і матеріалах Т.III. – С.217.

38 Гуртовий Г. Волинь – край козацький: Історично – краєзнавчі нариси. – Луцьк, 2000 – С.169.

39 Кравець М. Назв. праця. – С.150.

40 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.161.

41 Історія України в документах і матеріалах Т.III. – С.217.

42 Гуржій О.  Іван Богун. – С.20.

43 Гуртовий Г. Назв. праця. – С.170.

44 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.107.

45 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.163.

46 Антонович В. Про козацькі часи в Україні /Післям. М.Ф.Слабосипицького; комент. О.Д. Василюк та ін. – К.: Дніпро, 1991. – С.138.

47 Воссоединение Украины с Российской империей: Документы и материалы в 3-х томах. – Т.3. – 1651-1654 гг. – М.: АН СССР, 1954. – С.174.

48 Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1965. – С.644.

49 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.165.

50 Кравець М.Назв. праця. – С.152.

51 Грушевський М.Назв. праця. – Т.9. – кн.1 – С.436.

52 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.165.

53 Кравець М. Назв. праця. – С.152.

54 Грушевський М. Назв. праця. – С.436.

55 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.166.

56 Кравець М. Назв. праця. – С.152.

57 Історія України в документах і матеріалах . – С.236.

58 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.167.

59 Там же. – С.171.

60  Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.109.

61 Грушевський М. Назв. праця. – С.494.

62 Історія України в документах і матеріалах. – С.240.

63 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.172.

64  Історія України в документах і матеріалах. – С.240.

65 Там же.

66  Літопис гадяцького полковника Григогія  Граб’янки. – С.89.

67  Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.109.

68 Величко С. Літопис. – С.110.

69 Полухін Л. М. Кривоніс, Д.Нечай, І Богун – народні герої визвольної війни 1648-1654 рр. – К., 1954. – 39 с.

70 Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. –  С.668.

71 Грушевський М. Назв. праця. – С.533.

72 Мишко Д.Назв праця. – С.74.

73 Дан О.Назв. праця. – С.104.

74 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.176.

75 Степанков В. Жванецька кампанія Б. Хмельницького: витоки, хід, політичні наслідки (серпень-грудень 1653 року) //Наукові праці історичного факультету. –Т.2 – Кам’янець- Подільський: Історичний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту, 1996 – С.11.

76 Там же. – С.12.

77 Мишко Д. Назв. праця – С.75.

78 Дан О. Назв. праця – С.104.

79 Степанков В. Назв. праця – С.17.

80 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.109.

81 Яковлєва Т. Іван Богун- Федорович. – С.47.

82 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.185.

83 Дан О. Назв. праця. – С.109.

84 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.186.

85 Грушевський М. Назв. праця. – С.879.

86 Мишко Д. Назв. праця. – С.83.

87 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.188.

88 Там же.

89 Мишко Д. Назв. праця. – С.84.

90 Видатні постатті в історії України (IX-XIX ст.). Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. /В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. - К.: Вища школа, 2002. – С.170.

91 Лещук Є. Іван Богун, вірші і пам’ятник //День – №178, 30 вересня, 2005 – С.6.

92 Мишко Д. Назв. праця. – С.85.

93 Сушинський Б. Козацькі вожді України .Історія  України в образах її вождів та полководців XV- XIX ст. – О.: Альфа- Омега, 1998 – С.324.

94 Мишко Д. Назв. праця.– С.86.

95 Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С.43.

96 Там же.

97 Там же.

98 Апанович О. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького та його сподвижників //УІЖ – 1995 –№4 – С.44.

99 Аркас М. Історія України Русі /Вступ. ст. с. 5-45 і комент. В. Г. Сарбей . – Одеса: Маяк, 1994. – С.212.

100 Гуржій О. Іван Богун //Історія України – 1995 – №41 – С.3.

101 Грушевський М. Історія України-Руси. – С.197.

102 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.108.

103 Лещук Є. Іван Богун, вірші і пам’ятник. – С.6.

104 Історія України в документах і матеріалах. –С.240.

105 Мишко Д.Назв. праця. – С.73.

106 Історія України в документах і матеріалах. – С.205.

107 Мишко Д. Назв. праця. – С.98.

108 Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна // Україна в минулому: Збірник статей- Випуск 2- Київ – Львів, 1992 – С.71.

109 Там же. – С.72-73.

110 Мишко Д. Назв. праця – С.87.

111 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.153.

112 Nagielski Miroslaw. Kampania zimowo-wiosenna 1651 roku hetmana polnego koronnego Marcina  Kalinowskiego prreciwko rozakom. – Warszawa, 1998 – С.197.

113 Мишко Д. Назв. праця. – С.99.

114 Апанович О. Назв. праця. – С.20.

115 Гуржій О.  Іван Богун //Полководці Війська Запорожського. Історичні портрети. – К., 1998 – книга 1. – С.20.

116 Стефанів З. Історія Українського війська //Київська Старовина – 1992 – №5 – С.82.

117 Кравець М. Назв. праця. – С.152.

118 Мишко Д. Назв. праця. – С.98.

119 Смолій В., В. Степанков. Назв. праця. – С.185.

120 Сушинський Б. Назв. праця. – С.323.

121 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ – 2000 – №4 – С.151.

122 Апанович О. Назв. праця. – С.44.

123 Яковлева Т. Іван Богун – Федорович. – С. 52.

Висновки:

Дослідження життя і діяльності Івана Богуна дає підстави зробити такі висновки.

Джерела дозволяють вивчати військову та політичну діяльність лише з 1641 р. (найраніша звістка про полковника, оскільки дата народження залишається невідомою). Молоді роки І. Богуна пройшли на території басейну р. Північний Донець на службі у польського короля.

Відсутність у джерелах інформації про діяльність І. Богуна у 1648-1649 рр. не дозволяє визначити ні його політичних поглядів, ні військової діяльності. Власне через це історики часто плутають Івана Богуна з іншими особами: І. Федоренком та І. Федоровичем, котрі діяли у цей же час.

На основі аналізу джерел і літератури вважаємо, що І. Богун ймовірніше всього походив із досить розгалуженого козацького роду Богунів. Проте через відсутність будь-якої інформації про його родину дане питання залишається не до кінця з’ясованим.

Вивчаючи питання становлення військового мистецтва І. Богуна схиляємось до думки, що початок його розквіту припадає на 1651 р., коли вінницький полковник брав активну участь у національно-визвольній боротьбі.

Гарні особистісні риси – фізична сила, гострий розум, хоробрість, незламна воля стали основою для формування рис військової майстерності. У його діяльності були чітко визначенні обов’язкові моменти характерні для оборонних операцій; особлива тактика, частково побудована на хитрості та інтуїції була присутня і у проведенні наступальних операцій, керуванні кіннотними підрозділами Все залежне від нього він виконував на високому рівні, не шкодуючи нічого заради поставленної мети – будівництва незалежної України.

Не було залишине поза увагою питання формування та розвитку політичних поглядів І. Богуна. Адже окрім того, що він був талановитим полководцем, увійшов до української історії ще й безкомпромісним політиком. Слід зазначити, що І. Богун досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, які могли погіршити становище козацької України. Тому у політичному житті держави займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, рішуче виступив проти укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору (1651 р.), засуджуючи політику поступок Польщі. У1654 р. І. Богун був в числі противників курсу гетьмана на союз з Московією. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) І. Богун підтримував політику І. Виговського та Ю. Хмельницького на унезалежнення від Московії. Водночас він не сприймав й політики гетьманів, що була направлена на зближення з Польщею та Туреччиною. Так, полковник відмовився підписувати Гадяцький договір (1658 р.), а в 1660 р. виступив проти Чуднівського договору підписаного Ю. Хмельницьким з польським урядом, що передбачав залежність України від Польщі.

Тобто позиція І. Богуна залишається завжди однаковою: Україні не слід приєднуватись ні до Польщі, ні до Росії, ні до Туреччини, а утверджуватися як самостійній державі.

Далекоглядний політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв’язання ситуації, але ніколи не йшов на компроміси.

Досліджуючи питання смерті І. Богуна знову ж таки керувались припущеннями, адже як саме, де і коли він загинув залишається невідомим. Тому вважаємо, що його було вбито на раді, скликанній польським королем Яном Козимиром 27 лютого 1664 року. У будь-якому разі постать, яка так багато зробила у боротьбі за незалежність, заслуговувала іншої, благороднішої смерті.

Як бачимо, в біографії Івана Богуна є багато невідомого. Усе це, безперечно, вимагає нових наукових пошуків, об’єктивних оцінок визначного політичного і військового діяча періоду Національної революції, якого вважали „однією з найчистіших постатей в козацькій історії.

Список використаних джерел та літератури

Неопубліковані джерела:

  1.  Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. 2. – Спр. № 15416, 15417.

Опубліковані джерела:

  1.  Величко С. Літопис. – У 2-х томах. /Пер. з книжної української мови, комент. В.О.Шевчука. Відп. ред. О.В.Мишанич. – К.: Дніпро, 1991. – Т.1 – 369 с.; – Т.2. – 640 с.
  2.  Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3-х т. –Т.1. – М.:АН СССР, 1954. – 582 с.; – Т.2. – 1648-1651 гг. – М.: АН СССР, 1954. – 534 с.; –  Т.3. – 1661-1654 гг. – М.: АН СССР, 1954. – 643 с.
  3.  Документи Богдана Хмельницького (1648-1657) /Упор. І. Крип’якевич  та І. Бутич. – К.: АН УРСР, 1961 – 738 с.
  4.  Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К. АН УРСР, 1965. – 825 с.
  5.  Ekspedycyjej kozakiej diariusz od 19 lutego do 24 marca 1651 r. // Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozakich powstania Bohdana Chmielnikiego okresu Ogniem i Mieczem (1648-1651) /Opracowal, wstepem i przypisami opatrzyl Miroslaw Nagielski. – Warszawa: Viking, 1999. – S.229-234.
  6.  Історія України в документах і матеріалах: В 3 т. – Т.3: Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі: приєднання України до Росії (1569-1654 рр.) /Склали проф. М.Н. Петровський і В.К. Путілов. – К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1941. – 291 с.
  7.  Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки. – К.(б.в.), 1992. – 185 с.
  8.  Літопис Самовидця. Вид. Піготував канд. філ. наук І.Дзира. – К.: Наукова думка, 1971. – 206 с.
  9.  Nagielski M. Oplezenie Kamienca Podolskiego przez sily kozacko-tatarskie w maju 1651 roku. Diarius (z) jako Chmielnicki szturmolal do Kamienca Podolskogo – go 1651 r. //Barok. Historia. Literatura. Sztuka. – Wazszawa, 2001: K.VIII. 1(15). – S.185-197.
  10.  Oswecima Stanislawia dyaryusz 1613-1651 r.r. Wyd. Wiktor Crermak.Krakow, 1907. – S.254-273.

Монографії, статті

  1.  Алєщєнко М.І. Олександра Яківна Єфименко про Національну революцію в Україні під керівництвом Б. Хмельницького в праці „История Украинского народа” //Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 2000. – Т. 4(6). – С.18-23.
  2.  Антонович В. Про козацькі часи в Україні /Післямова М.С. Слабосипицького; Комент. О.Д. Василюк та І.Б. Гирича. – К.: Дніпро, 1991. – 238 с.
  3.  Апанович О. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького та його сподвижників //Український історичний журнал (далі УІЖ) – 1995  №4 – С.33-45.
  4.  Аркас М. Історія України Русі /Вступ. ст. с. 5-45 і комент. В. Г. Сарбей . – Одеса: Маяк, 1994. – 392 с.
  5.  Білокінь С. Богун Іван. //Довідник з історії України. (А-Я): Посібник для серед. загальноосв. навч. закл./ за заг. ред. І. Підкови та ін. – К.: Генеза, 1996. – 1136 с.
  6.  Борисенко В. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. – 2-е вид.: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1998. – 616 с.
  7.  Велика історія України від найдавніших часів. У 2-х. т. – Т.2. – К.:”Глобус”,  1993. – 400 с.
  8.  Видатні постатті в історії України (IX-XIX ст.). Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид. /В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. - К.: Вища школа, 2002. – 359 с.
  9.  Газін В. Похід польських військ Яна Казимира на Лівобережну Україну у 1663-1664 рр.: причини провалу //Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет. – 1999. – Т. 3(5). – С.60-70.
  10.  Голобуцький В. Запорізьке козацтво.  –К.: Вища школа, 1994. – 616 с.
  11.  Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т.,12-ти кн. /Редкол.: П.С. Сохань та ін. – К.: Наукова думка, 1996.
  12.  Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України: В 5-ти т. /Редкол.: В.А. Смолій та ін. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 1: А-В. – 2003. – 688 с.
  13.  Гуржій О. Іван Богун // Полководці Війська Запорожського. Історичні портрети /В. Смолій (відп. ред.); Інститут історії України НАН України. – К., 1998 – Книга 1. – 397 с.
  14.  Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність //УІЖ. – 1998. – № 1. – С.99-111.
  15.  Гуржій О., Чухліб Т.Переяславська рада: очима істориків, мовою документів. – К.: Вид.-во „Україна”, 2003. – 432 с.
  16.  Гуртовий Г. Волинь – край козацький: Історично – краєзнавчі нариси. – Луцьк: Надстир’я, 2000. – 200 с.
  17.  Давиденко Я. Переяславська рада 1654 року та її наслідки для України //Наслідки Переяславської ради 1654 року. Збірник статей. – К.: Смолоскип, 2004. – 606 с.
  18.  Дан О. Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність (1648-1676 рр.). – К.: видавничий дім „Стилос”, 2004. – 288 с.
  19.  Єфименко А.Я. История украинского народа /Сост. и авт. ист.-биогр. очерка В.А. Смолий; Примеч. Н.Н. Яковенко. – К.: Лыбидь, 1990. – 512 с.
  20.  Історія Русів. /Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К.: Рад. письменник, 1991. – 318 с.
  21.  Книш 3. Переяславський договір //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) /Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. – К.: Смолоскип, 2003. – С.269-294.
  22.  Коваленко Л. Іван Богун – полковник Війська Запорожського //Воєнна історія. – 2002 – №5 – 6 – //http: // warhistory.ukrlife.org.
  23.  Коротка історія Козаччини /Передм. І.І. Глиця. – К.: Україна, 2004. – 236 с.
  24.  Кравець М. Роль Запорізької Січі у визвольній боротьбі українського народу. – Вінниця, 1999. – 244 с.
  25.  Кривошея В. Генеологія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – Вид. 2-ге, доп-не. – К.: Вид-й дім „Стилос”, 2004. – 391 с.
  26.  Крип’якевич І. Історія України. – Львів: Видавництво „Світ”, 1990. – 520 с.
  27.  Крип'якевич І. Б. Хмельницький. – К.: АН УРСР, 1954.  – 487 c.
  28.  Лещук Є. Іван Богун, вірші і пам’ятник //День – №178, 30 вересня, 2005 – С.6.
  29.  Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) /Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. – К.: Смолоскип, 2003. – 890 с.
  30.  Липинський В. Україна на переломі 1957-1959. Замітки до історії українського давнього будівництва в ХУІІ столітті. – Філадельфія: Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського, 1991. – 326 с.  
  31.  Мицик Ю. Джерела з історії Національно – визвольної війни українського народу середини  XVII ст. – Дніпропетровськ : ВПОП „Дніпро, 1996. – 262 с.
  32.  Мишко Д. Іван Богун (короткий історичний нарис). Держ. уч. пед-не вид. „Радянська Школа”. – К., 1956. – 88 с.
  33.  Нагельський М. Переяславська угода 1654 року в польській історіографії //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) /Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. – К.: Смолоскип, 2003. – 290 с.
  34.  Nagielski M. Barok. Historia. Literatura. Srtuka. – Warszawa, 2001. – S.185-197.
  35.  Nagielski M. Kampania zimowo-wiosenna 1651 roku hetmana polnego koronnego Marcina Kalinowskiego pzeciwko rozakomWarszawa, 1998. – S.410-428.
  36.  Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х томах. Т.2. Від с. ХVІІ ст. до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1993. – 608 с.
  37.  Полухін Л. М. Кривоніс, Д. Нечай, І Богун – народні герої визвольної війни 1648-1654 рр. – Київ АН УРСР, 1954. – 39 с.
  38.  Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни і її вплив на формування Української держави (1648-1654). – Львів: Світ, 1991. – 196 с.
  39.  Степанков В. Жванецька кампанія Б. Хмельницького: втоки, хід, політичні наслідки (серпень-грудень 1653 року) //Наукові праці іст. факультету. –Т.2 – К-П: Історичний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту, 1996. – 264 с.
  40.  Степанков В. Іван Виговський //Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С.66-69.
  41.  Степанков В. Українська історіографія 90-х рр. ХХ ст. Про сутність Національної революції 1648-1679 рр., її типологія та хронологічні межі //Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки /Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001. – Кам'янець-Подільський, 2001. –Т. 7(9). –С.135-143.
  42.  Степанков В. Українська революція ХVІІ ст. у висвітленні істориків Радянської України 20-х – першої  половини 40-х років /Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 1998. – Т. 2(4). – С.5-20.
  43.  Стефанів З. Історія українського війська //Київська Старовина – 1992. – №5. – С.69-83.
  44.  Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історії України в образах її вождів та полководців ХV–ХІХ ст.: Історичні есе. – О.: Альфа-Омега, 1998. – 681 с.
  45.  Україна крізь віки: В15 т. /НАН  України. Інститут історії України НАН України /За ред. В.А. Смолія.– – К., Видавничий дім „Альтернативи”, 1999. – Т.7.: Смолій В.А., В.С. Степанков. Українська національна революція  XVII ст.(1648-1676 рр.). – 352 с.
  46.  Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна //Україна в минулому: Збірник статей. Випуск 2. – Київ-Львів, 1992. – С.71-77.
  47.  Щербак В. Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визвольної війни 1648-1654 рр. – К.(б.в.), 1989. – 128 с.
  48.  Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.
  49.  Яковлєва Т. Гетьманщина у другій пол. 50-х. рр. XVII ст. Причини і початок Руїни. – Київ.: Основа, 1998. – 447 с.
  50.  Яковлєва Т. Загибель Івана Богуна //УІЖ. – 1991. – № 4. – С.139-142.
  51.  Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович //Київська Старовина. – 1992. – № 5. – С.43-52.
  52.  Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 2. – С.138-147.
  53.  Яковлєва Т Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 4. – С. 144-152.

1 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. 2. – Спр. № 15416, 15417.

2 Історія України в документах і матеріалах /Склали проф. М.Н. Петровський і В.К. Путілов. – К.: Видавництво Академії наук УРСР, 1941. – Т. ІІІ. – С.240.

3 Там же. – С.207.

4 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3-х т. – М., 1954. – Т.ІІ. 1648-1651 годы. – С.388.

5 Там же. – С.435.

6 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. – М., 1954. – Т.ІІІ. 1651-1654 годы. – С.174.

7 Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1965.  – С.376.

8 Там же. – С.668.

9              Хмельницький Богдан. Документи 1648-1657 рр. /Упор. І. Крип’якевич  та І. Бутич. – К., 1961 – 738 с.

10 Oswecima Stanislawia Lyaryusz 1613-1651 r.r. Wyd. Wiktor Crerman. – Krakow, 1907.

11 Ekspedycyjej kozachiej diariusz od 19 lutego do marca 1651 r. // Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozachich powstania. Pohdana Chmilnichiego okresu. „Ogniem i Mieczem”. (1648-1651) /Opracowat, wstepem i prrypisami opatrryt Miroslaw Nagielski. – Warszawa, 1999.

12 Ibidem. – s.231-232.

13 Nagielski Miroslaw Oplerenie Kamienca Podolskiego prrez sily kozacko-tatarskie w maju 1651 roku. Diarius (z) jako Chmielnicki Szturmolal do Kamienca Podolskit – go 1651 r. //Bavok. Historia. Literatura. Sztuka. – Wazszawa, 2001: K.VIII. 1(15) – s.185-197.

14 Величко С. Літопис. – У 2-х томах. – К., 1991.; Літопис Самовидця. – К., 1971.; Літопис Григорія Граб'янки. – К., 1854.

15              Мицик Ю. Джерела з історії Національно – визвольної війни українського народу середини  XVII ст. – Дніпропетровськ : ВПОП „Дніпро”, 1996. – 262 с.

16 Величко С. Назв. праця. – Т. 1. – С.206-207.

17 Літопис Самовидця. – С.93.

18 Літопис Григорія Граб'янки. – К., 1854. – С.49.

19 Історія Русів /Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К.: Рад. письменник, 1991. – С.76.

20 Антонович В.Б. Про козацькі часи в Україні /Післямова М.С. Слабосиницького; Комент. О.Д. Василюк та І.Б. Гирича. – К.: Дніпро, 1991. – С.137.


Коротка історія Козаччини /Передм. І.І. Глиця. – К.: Україна, 2004. – С.85.

21 Єфименко А.Я. История украинского народа /Сост. и авт. ист.-биогр. очерка В.А. Смолий; Примеч. Н.Н. Яковенко. – К.: Лыбидь, 1990. – С.241.

22 Алєщєнко М.І. Олександра Яківна Єфименко про Національну революцію в Україні під керівництвом Б. Хмельницького в праці „История Украинского народа” //Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 2000. – Т. 4(6). – С.19.

23 Аркас М. Історія України-Русі /Вступ ст., с. 5-45 і комент. В.Г. Сарбея. – Одеса: Маяк, 1994. – С.247.

24 Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х томах. Т.2. Від с. ХVІІ ст. до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1993. – С.20.

25 Там же. – С.25.

26 Там же. – С.34.

27 Липинський В. Україна на переломі 1957-1959.

28 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VІІІ. – К., 1995. – Ч. 3. – С.277.

29 Там же. – Т. ІХ. – Ч.1. – К., 1996. – С.735.

30 Крип'якевич І. Б. Хмельницький. – К., 1954.  – С.164.

31 Степанков В. Українська революція ХVІІ ст. у висвітленні істориків Радянської України 20-х – першої  половини 40-х років /Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. – Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 1998. – Т. 2(4). – С.3.

32 Там же. – С.4.

33 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність //УІЖ. – 1998. – № 1. – С.102-103.

34 Там же. – С.103.

35 Грушевський М. Назв. праця. – Т. 9. – Кн. 1. – С.735.

36 Мишко Д. Іван Богун (короткий історичний нарис). Держ. уч. пед-не вид. „Рад. Школа”. – К., 1956. – 88 с.

37 Полухін Л. М. Кривоніс, Д. Нечай, І Богун – народні герої визвольної війни 1648-1654 рр. – Київ, 1954. – 39 с.

38 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 2. – С.147.

39 Степанков В. Українська історіографія 90-х рр. ХХ ст. Про сутність Національної революції 1648-1679 рр., її типологія та хронологічні межі //Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки /Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001. – Кам'янець-Подільський, 2001. –Т. 7(9). –С.135.

40 Борисенко В. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. – 2-е вид.: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1998. – С.197.

41 Яковлєва Т. Назв. праця. – С.147.

42 Величко С. Назв. праця. – С.214-215.

43 Яковлєва Т. Назв. праця. – С.149.

44 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – Вид. 2-ге, доп-не. – К.: Вид-й дім „Стилос”, 2004. – С.185.

45 Там же. – С.117.

46 Гуржій О. Назв. праця. – С.100.

47 Енциклопедія історії України: В 5-ти т. /Редкол.: В.А. Смолій та ін. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 1: А-В. – 2003. – С.319.

48 Довідник з історії України.  – К., 1996. – С.140.

49 Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історії України в образах її вождів та полководців ХV–ХІХ ст.: Історичні есе. – О.: Альфа-Омега, 1998. – 681 с.

50Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни і її вплив на формування Української держави (1648-1654). – Львів: Світ, 1991. – С.60.

51 Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна //Україна в минулому: Збірник статей. Випуск 2. – Київ-Львів, 1992.

52 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович //Київська Старовина. – 1992. – № 5. – С.43-52.


Загибель Івана Богуна //УІЖ. – 1991. – № 4.


Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000.  – № 2.  – с. 138-147.


Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 4. – с. 134-143.

53 Яковлєва Т. Іван Богун: Проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 2. – С.147.

54 Там же. – С.149.

55 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович //Київська Старовина. – 1992. – № 5. – С.44.

56 Яковлєва Т. Іван Богун: проблеми біографії //УІЖ. – 2000. – № 4. – С.151.

57 Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна //Україна в минулому: Збірник статей. Випуск 2. – Київ-Львів, 1992. – С.75.

58 Там же. – С.77.

59 Голобуцький В. Запорізьке козацтво.  –К.: Вища школа, 1994. – С.359.

60 Українські народні думи і історичні пісні. – К., 1955. – С.97.

61 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович  //Київська Старовина. – 1992. – № 5. – С.45.

62 Там же.

63 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України: В. 5 т. / Ред. кол.: В.А. Смолій та ін. – 2003. Т.1.: А-В. – К., 2003.  – С.319.

64 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.45.

65 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність //УІЖ. – 1998. – № 1. – С.104.

66 Там же.

67 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.45.

68 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.106.

69 Там же.

70 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України. – С.319-320.

71 Документи Богдана Хмельницького. – С.219-220.

72 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.45.

73 Там же.

74 Там же.

75 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3-х т. – М., 1954. – Т.3. 1651-1654 годы. – С.174.

76 Гуржій О. Іван Богун: деякі міфи та реальність. – С.108.

77 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ (1648-1676 рр.). – К., 1999. – С.180.

78 Там же. – С.181.

79 Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. – К.: Смолоскип, 2003. – С.61.

80 Давиденко Я. Переяславська рада 1654 року та її наслідки для України //Наслідки Переяславської ради 1654 року. Збірник статей. – К.: Смолоскип, 2004. – С.16.

81 Книш 3. Переяславський договір //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – К., 2004. – С.291.

82 Нагельський М. Переяславська угода 1654 року в польській історіографі //Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). – К., 2004. – С.661.

83 Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ. – С.185.

84 Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. ХVІІІ ст. – К., 1997. – С.206.

85 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.47.

86 Сушинський Б. Козацькі вожді України. Істрія України в образах її вождів та полководців ХV –ХІХ ст. – Одеса, 1998. – С.323-324.

87 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.48.

88 Дан О.Й. Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність (1648-1676 рр.). – 2 вид. – К., 2004. – С.119.

89 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.48.

90 Яковенко Н. Назв. праця. – С.203.

91 Там же. – С.204-205.

92 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси історії козацьких полків. – Вид. 2-ге, доп-не. – К., 2004. – С.126-127.

93 Там же. – С.127-128.

94 Мишко Д. Іван Богун (короткий історичний нарис). Держ. уч. пед-не вид. „Рад. Школа”. – К., 1956. – С.18.

95 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України. – С.320.

96 Там же.

97 Кривошея В. Назв. праця. – С.128.

98 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.49.

99 Там же.

100 Там же.

101 Голобуцький В. Назв. праця. – С.417.

102 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.49.

103 Гуржій О. Богун ІваН  //Енциклопедія історії України. – С.320.

104 Голобуцький В. Назв. праця. – С.420.

105 Степанков В. Іван Виговський  //Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С.67.

106 Там же.

107 Гуржій О. Богун Іван  //Енциклопедія історії України. – С.320.

108 Яковлєва Т. Гетьманщина в др. пол. 50-х рр. ХVІІ ст. Причини і початок Руїни .- К., 1998. – С.127.

109 Кривошея В. Назв. праця. – С.144.

110 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.50.

111 Там же.

112 Яковлєва Т. Гетьманщина в др. пол. 50-х рр. ХVІІ ст. Причини і початок Руїни .- К., 1998. – С.23.

113 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.50.

114 Там же.  

115 Кривошея В. Назв. праця. – С.149.

116 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.50.

117 Гуржій О. Богун Іван //Енциклопедія історії України. – С.320.

118 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.51.

119 Газін В. Похід польських військ Яна Казимира на Лівобережну Україну у 1663-1664 рр.: причини провалу //Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університет: історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет. – 1999. – Т. 3(5). – С.63.

120 Літопис Самовидця. – К., 1971. – С.93.

121Газін В. Назв. праця. – С.63.

122 Там же.  – С.66.

123 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.51.

124Газін В. Назв. Праця. – С.66

125 Яковлєва Т. Іван Богун – Федорович. – С.52.

126 Там же.

127Газін В. Назв. Праця. – С.67.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

12173. Строение, принцип действия и тех.обеспечение ИБП 116.11 KB
  Лабораторная работа №19 Строение принцип действия и тех.обеспечение ИБП 1. Цель работы Изучение принципа работы ИБП 2. Теоретические сведения Составные части ИБП Реализация основной функции достигается работой устройства от аккумуляторов установленных в корпу...
12174. Сборка разборка ПК. Замена основных узлов 652.51 KB
  Лабораторная работа №20 Сборка разборка ПК. Замена основных узлов 1. Цель работы Научиться собирать и разбирать ПК 2. Теоретические сведения Подготовка к сборке компьютера Итак перед вами лежат все необходимые комплектующие вашего будущего системного блока. ...
12175. Работа операционной системы MS-DOS 99.52 KB
  Лабораторная работа № 21 Работа операционной системы MSDOS 1. Цель работы Изучение работы с операционной системой MSDOS 2. Теоретические сведения Работа в MSDOS Как компьютер хранит данные Вы должны знать как компьютер хранит данные в своей памяти. В первую очередь ...
12176. Установка операционной системы семейства Windows 270.69 KB
  Лабораторная работа №22 Установка операционной системы семейства Windows. 1. Цель работы Изучение процесса установки Windows XP 2. Теоретические сведения Windows XP – это одна из самых популярных операционных систем с удобным пользовательским интерфейсом. Она инсталлируетс...
12177. Установка операционной системы UNIX 64.74 KB
  Лабораторная работа № 23 Установка операционной системы UNIX 1. Цель работы Изучение процесса установки UNIX 2. Теоретические сведения Основы инсталляции UNIX Инсталляция UNIX на диск требует больше знаний и предварительного планирования чем инсталляция DOS или Microsoft Wi...
12178. Установка операционной системы Linux 65.23 KB
  Лабораторная работа №24 Установка операционной системы Linux 1. Цель работы Изучение процесса установки Linux OC 2. Теоретические сведения Процесс установки Linux на ваш компьютер во многом определяется используемым дистрибутивом и специальным программным обеспечение...
12179. Состав и назначение пакета офисных программ MS-Office 25.63 KB
  Лабораторная работа №25 Состав и назначение пакета офисных программ MSOffice 1. Цель работы Изучение пакетного офиса MSOffice 2. Теоретические сведения Microsoft Office Офисный пакет приложений созданных корпорацией Microsoft для операционных систем Microsoft Windows и Apple Mac OS X. В
12180. Работа с антивирусными программами 27.44 KB
  Лабораторная работа № 26 Работа с антивирусными программами 1. Цель работы Изучение работы с антивирусными программами 2. Теоретические сведения Антивирусная программа антивирус программа для обнаружения компьютерных вирусов а также нежелательных считаю
12181. Резервное копирование данных 63.53 KB
  Лабораторная работа №29 Резервное копирование данных 1. Цель работы Изучение процесса резервного копирования 2. Теоретические сведения Что из себя представляет система резервного копирования Система резервного копирования – это один из дополнительных комп