11466

Культурологія як наукова і навчальна дисципліна. Специфіка культурологічного знання

Лекция

Культурология и искусствоведение

Тема: Культурологія як наукова і навчальна дисципліна. Специфіка культурологічного знання. Курс Культурологія входить до циклу дисциплін гуманітарної та соціальноекономічної підготовки студента у вищих закладах освіти який дає змогу обєднати такі дисципліни як...

Украинкский

2013-04-08

8.8 MB

19 чел.

Тема: Культурологія як наукова і навчальна дисципліна. Специфіка культурологічного знання.

Курс "Культурологія" входить до циклу дисциплін гуманітарної та соціально-економічної підготовки студента у вищих закладах освіти, який дає змогу об'єднати такі дисципліни, як мистецтвознавство, літературознавство, релігієзнавство, етику, естетику, філософію, всесвітню історію проблемою духовного життя людини і суспільства в різних національних та історичних картинах світу.

Культурологія як наука ґрунтується на раціональному пізнанні та інтуїтивному проникненні в інтегральне знання різних культур, яке дає можливість формування цілісного уявлення  про культурний континуум і місце в ньому людини, відтворення універсального образу світу в його динамічному розвитку.

Континуум (від лат. continuum — безперервне, суцільне) — термін у математиці, природознавстві, філософії. У математиці під континуумом маються на увазі безконечні множини, кількісно еквівалентні множині дійсних чисел. У геометричній інтерпретації дійсних чисел континуум може бути представлений за допомогою точок числової прямої як їх безперервна сукупність (наприклад, безперервна лінія поверхні). У фізиці під континуумом розуміють ідеалізовану модель фізичного простору або (та) часу (в тому числі в аспекті їх безмежності й безконечності). Континуальна модель фізичного простору—часу є результатом уявлень класичної математики й класичної (неквантової) фізики. У філософії поняття континуальності є одним з уточнень категорії безперервності й виконує важливі методологічні функції. Наприклад, Лейбніц вважав, що безперервність-континуальність наділена онтологічним статусом і є необхідною умовою (чи критерієм) істинності законів природи ("природа не робить стрибків").

Онтологія (від гр. ontos — суще та logos — учення) — вчення про буття як таке, тобто про реальність, що існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини і поза нею. Розділ філософії, який досліджує загальні основи, принципи буття, його структуру і закономірності. Іноді онтологія в цілому ототожнюється з метафізикою, але частіше розглядається як її основна складова метафізика буття.

Онтологія культури концепції сутності культури, вчення про її фундаментальні принципи та буття.

Метафізика (від гр. meta ta physika — після фізики) — філософське вчення про надчуттєві, недоступні емпіричному досвідові умоглядні принципи й начала буття. Середньовічна філософія вважала метафізику найвищою формою раціонального пізнання. Часто вживається як синонім філософії взагалі.

Емпіричне (від гр. empeiria — досвід) — філософсько-методологічна категорія, яка поряд і в протиставленні з теоретичним характеризує одну з двох основних форм пізнання. Емпіричне дослідження в науці спрямоване на об'єкт і спирається на результати спостереження й експерименту (тоді як пізнання теоретичне пов'язане з розвитком і вдосконаленням поняттєвого апарату науки), пізнання об'єктивної реальності в її зв'язках і закономірностях. Емпіричне пізнання здійснюється через органи чуття (сенсорику), тому певним відповідником до нього є поняття сенсорного сприйняття. Протилежний Э. — раціоналізм.

Раціоналізм — сукупність напрямів філософського мислення, в яких розум визнається основним джерелом і критерієм достовірності знань. До таких раціоналістичних напрямів належать позитивізм, прагматизм, історичний матеріалізм, марксизм, неовіталізм, неореалізм. Раціоналізм був особливо характерним методом мислення епохи Просвітництва. Також напрям у теології, прихильники якого приймають тільки ті догмати віри, які узгоджуються з логікою й аргументами розуму.

Культурологічний метод передбачає осмислення культурної динаміки людства як поліфонії ціннісно значущих смислів буття людської спільноти на відміну від історії української та зарубіжної культури як історії унікальних творінь культурного генія.

Смисл — мислимий зміст; зміст того чи іншого виразу (слова, речення, знака) якоїсь мови; інформація, що міститься у виразі й завдяки якій відбувається віднесення виразу до того чи іншого предмета, явища, процесу, властивості тощо. У філософії й логіці смисл найчастіше те саме, що й значення. Однак предметне й смислове значення часто різняться. Наприклад, предметним значенням слів "вхід" і "вихід" може бути один і той самий предмет (одні й ті ж двері), тоді як смислові значення цих слів радикально різняться.

Науковий предмет культурології визначає необхідність наявності у змісті навчального курсу не тільки гуманітарних форм людської діяльності, таких як мистецтво, філософія, релігія, а також природничих знань, технологій предметного середовища, соціально-економічних інститутів суспільства, що розглядаються із загальнокультурного погляду.

Природниче знання представлене в культурологічному курсі не на рівні адекватних природним процесам сучасних моделей і технологій, а через історичну діалектику руху наукової думки, шляхом наповнення її світоглядними смислами. В поле зору культурологічного курсу потрапляє також "низька" культура, її буденні, субкультурні, маргінальні, масові надбання, що розкривають повсякчасні потреби людини.

Маргінальний (від лат. margin — край, межа) — такий, що перебуває на межі (соціальної групи, інтелектуального або психічного стану, стилю та ін.). Поняття культурної маргінальності використовується для означення становища людини на межі різних типів культур, яке виникає в результаті змін у її нормативно-ціннісній системі під впливом міжкультурних контактів, зміни соціального статусу, способу життя тощо. Термін введений у науку американським соціологом Р. Парком і спочатку використовувався для означення соціально-психологічних наслідків неповної адаптації мігрантів із сільської місцевості до умов міського способу життя. З часом значення терміна розширилося і до маргінальної культури почали відносити різноманітні "культурні гібриди".

Культурологія також потребує конкретизації її предмета. Предметом культурології виступають смисли буття людства, тобто ціннісно-смисловий аспект культури. Культурологія досліджує інваріантні смисли, які породжені творчою активністю людства і наповнюють його буття. Наявність ціннісно-смислового аспекту культури створює саму можливість культурології як науки.

Смисл, за визначенням А. Пелипенка та І. Яковенка, є дискретизованим значенням, яке людина переживає й об'єктивує шляхом вираження у кодифікаційних системах культури. Смисл визначає універсальне ставлення людини до навколишнього світу, оскільки співвідносить його предмети та явища з їх значенням для людини. В основі акту смислоутворення лежить цілісне безпосереднє переживання, в якому людина постає як суб'єкт культури, носій екзистенційних орієнтирів і відповідних поведінкових настанов. Смисл може набувати для людини як раціонального вираження, так і залишатись прихованим у несвідомих глибинах людської душі. Проте у будь-якому разі, коли людина наділяє простір свого існування смислами, навколишній світ постає для неї як значущий, а життя набуває змісту.

Смисли, що стають значущими для багатьох людей і опосередковують їх відносини зі світом і собі подібними, утворюють простір культури. Належність до нього об'єднує буденне життя окремої людини, її історичну практику, інтелектуальну рефлексію, позасвідому пам'ять соціального колективу. Культура як простір смислів надає цілісності та змістовності тому, що роблять люди. Вона є універсальним способом, що перетворює світ на значущий для людини. Отже, культурологія заявляє про себе як про науку в націленості на дослідження смислового світу культури, на дослідження смислу людського життя в його співвіднесенні зі смислом усього існуючого.

Відтак, культурологія вивчає закони утворення, оформлення, закріплення і трансляції смислів життєдіяльності людства. Вона досліджує процеси породження ціннісно-смислового змісту людської активності в оточуючому середовищі. Культурологія виявляє смислову цінність явищ культури, міру реалізації в них творчого духу людини. Вона дає нам змогу пережити в текстах культури велич і трагедію людського буття, його вічні поривання і втрати.

Класичним прикладом культурологічного підходу до аналізу соціально-історичних явищ є дослідження М. Вебером причин переможного утвердження капіталістичних відносин в європейській цивілізації. Він спростував пріоритетність економічного підґрунтя зазначеного феномена і першим переніс проблему в сферу людської свідомості, в процеси генезису протестантського етосу з його культом праці, моральністю прибутку як обов'язку перед Богом та ідеалом добропорядності кредитоздатної людини.

Складність раціональної інтерпретації культурних смислів провокує певний скептицизм щодо статусу культурології як сфери наукового знання. Іноді вказують на невизначеність самостійного дисциплінарного характеру культурології. Саме у зв'язку з цим говорять, що в культурології стільки теорій, скільки відомих культурологів. Дійсно, поліфонічність культурних смислів впливає на існування різних версій культурології, таких як "семіотична" (Ю. Лотман), "літературознавча" (Д. Лихачов, С. Аверинцев, А. Макаров), "діалогічна" (М. Бахтін, В. Біблер), "історична" (О. Гуревич, М. Попович) та ін. Ці труднощі є закономірними з огляду на процес становлення культурологічного знання як інтегрального. Шляхи їх подолання пов'язані з використанням методології синергетичного підходу, який визначає парадигму дослідження відкритих, нелінійних, здатних до самоорганізації систем. Синергетика (її засновники — бельгієць І. Пригожий та німець Г. Хакен) формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем, відкриває нові принципи управління, що базуються на правильній організації малих за силою впливів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної впорядкованості. Застосування методології синергетики вмотивовує визначення як гносеологічного базису культурології гуманітарного підходу, який допускає суб'єктність інтерпретації соціокультурних феноменів, неможливу за критеріями науковості природничих досліджень. Синергетична методологія слугує основою обґрунтованості культурологічних гіпотез і визначає межі їх застосування.

Синергетика (від гр. synergos — спільний, діючий разом, узгоджений) — напрям міждисциплінарних досліджень, об'єктом яких є процеси самоорганізації в різних системах (фізичних, хімічних, біологічних, соціальних та ін.). Синонім нелінійна наука. Іноді вживається як означення особливої парадигми наукового мислення, як система раціонального ( не містичного) пояснення розвитку світу.

Семіотика (від гр. semeiotikeвчення про знаки) наука про знаки і знакові системи, яка вивчає різноманітні властивості знакових систем як способів комунікації між людьми за допомогою знаків і знакових систем (мов), а також специфіку різних знакових систем та повідомлень.

Отже, метою культурології є розуміння культур. Серед завдань культурології можна виокремити такі:

•  опанування смислового простору культури;

•  аналіз історичних і національних феноменів культури;

•  дослідження морфології та типології культур;

•  вивчення культурних кодів та комунікацій;

•  оволодіння досвідом ефективних соціокультурних практик.

Культурологічна освіта майбутнього фахівця має ґрунтуватись на освоєнні ним насамперед культурних смислів, що утворюються співвіднесенням людини із соціальним і природним оточенням у межах тієї чи іншої національної або історичної системи культурних координат. Опанування смислами людської культури можливе лише на шляху формування ціннісного ставлення особистості до дійсності. Отже, орієнтація на культурні цінності є основним способом передати  багатство культури.

Дослідження законів породження і трансляції ціннісно-смислового змісту соціокультурної життєдіяльності людства визначає специфіку культурологічного підходу до пізнання соціальної та природної дійсності. Це дає змогу стверджувати, що предметом культурологічного курсу є смисли, втілені в результатах культурної діяльності людства, які складаються в реальному історичному просторі та часі й відображають неповторний соціально-культурний досвід існування спільноти.

Водночас досвід осягнення цінностей культури завжди індивідуальний, вимагає внутрішнього занурення в простір культурних предметів і явищ, що передбачає розкриття в культурологічному курсі перш за все особистісного виміру культурної історії людства, освоєння культурного циклу буття людини.

Антропологічна проблематика є центром культурологічного курсу і запорукою формування уявлень майбутніх фахівців про себе як про суб'єктів культурно-історичного процесу, творців культурних цінностей. У такому разі культурологічна освіта стає не тільки процесом і результатом збагачення особистості різноплановою інформацією про загальносвітовий культурний процес, вона створює внутрішні та зовнішні умови для культурної самореалізації та саморозвитку людини, формування його власної культурної самосвідомості. Це є принципово важливим не тільки для професійного розвитку майбутнього фахівця, але й для його особистої здатності адаптуватись до суперечних умов сучасного буття, протистояти негативним впливам масового середовища, тобто для становлення особистості в її цілісності.

Антропологія (від гр. antropos — людина і logos — учення, поняття) — термін, що його ввів Арістотель стосовно дослідження духовних властивостей людини. З часом поняття значно розширилося, однак точно визначеного й загальноприйнятого змісту антропологія як наука не має й до сьогодні. Згідно з однією точкою зору, антропологія є універсальною наукою про людину та має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури доісторичних і сучасних людей, їхньої психології, мови тошо. В межах такого підходу розрізняють антропологію філософську, культурну, соціальну, психологічну, фізичну та ін. Згідно з іншою точкою зору, антропологія визначається як наука про мінливість фізичного типу людини в часі та просторі й поді-

ляється на три розділи: антропогенез; морфологію та фізіологію людини; расогенез та етнічну антропологію.

Антропологія соціальна наука, шо досліджує соціальні інститути і відносини в різних суспільствах. Іноді вважається галуззю етнографії й культурології.

Антропологія філософська — філософське вчення про людину, яке синтезує об'єктивно-наукове і ціннісне бачення людини.

Новітнє суспільство є планетарною цивілізацією, де різні культури взаємно переплетені так, що виживання людини забезпечується збереженням рівноваги культурної багатоманітності. Українська людина реально живе, мислить і діє в просторі багатьох культур, обмежувати вплив яких неможливо і недоцільно. Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, навіть якщо виховувався в певному культурному середовищі та свідомо поділяє його нормативи й цінності. Ось чому культурологічна освіта майбутнього фахівця має бути полікультурною за своєю суттю, розкривати множинність культурних космосів.

Космос- модель буття, яка виступає образом впорядкованості світу на відміну від хаосу.

Безперечно, національна культура, за допомогою якої людина освоює цінності свого етносу, розвиває свою національну самосвідомість, здійснює культурну самоідентифікацію, є домінантною в культурологічній освіті.  Проте лише діалог світових культур уможливлює глибину розуміння особливостей національної культури.

Змістоутворювальним стрижнем історико-культурного процесу  є людина в її суперечливій цілісності з різними принципами осмислення основ власного буття. Вічні проблеми народження, життя, смерті, кохання, ненависті, свободи, вибору, зради, вірності є наскрізними для кожної з культур, але кожна вирішує по своєму.

     Рух соціального розвитку до політико-економічного співробітництва на основі компромісу і толерантності зумовлює визнання важливості освоєння людством гуманітарних цінностей, покликаних розкрити смисли та перспективи його буття.      

Культуроцентризм соціальних пріоритетів передбачає ґрунтування життєдіяльності людства на ціннісних значеннях культури. Наукові знання про культурне буття людства отримують прагматичну сферу своєї реалізації. У міжнародній політиці та дипломатії гостро постає необхідність урахування культурних традицій різних країн. У державному управлінні на всіх його рівнях чітко усвідомлюється ефективність соціокультурних технологій. Культурної мотивації вимагає реалізація економічної політики. Очевидною є прагматична цінність культурних знань у сферах масової комунікації та бізнесу. Культуроцентрованість соціальних процесів у суспільстві виступає однією з передумов формування системного знання про культуру.

Важливим фактором  також активізація самовизначення різних культур як спосіб протистояння стандартам західного способу життя, що є закономірною реакцією на процеси глобалізації світового співтовариства. Ситуація балансування світової цивілізації на межі культур вимагає усвідомлення рівноправності та унікальності культурних традицій. Розуміння полікультурності планетарного середовища загострюється в соціокультурноному контексті сучасності, який визначається як ситуація постмодерну.

Постмодернізм як явище принципово антитрадиціоналістське щодо усталеного концепту західного світогляду ґрунтується на руйнуванні абсолюту прагматичності людського буття, раціональних цінностей буржуазного "здорового глузду". Постмодерна концепція релятивізму істини передбачає діалог, взаємодію, взаємозбагачення, культивує унікальність кожної культурної традиції.

Постмодернізм- сучасний етап культурного розвитку з плюралістичною моделлю світу.

Релятивізм (від лат. relativus — відносний) культурний — світогляд (у тому числі науковий), який грунтується на визнанні відносності, тобто не абсолютній, а обмеженій правдивості, правильності всіх культурних цінностей (вірувань, моральних кодексів, наукових теорій, філософських концепцій, художніх форм тощо). З позиції культурного релятивізму існує велика кількість типів культур з різноманітними шляхами розвитку і, відповідно, різними ціннісними системами. Тому кожна культура може бути зрозумілою тільки в її власному контексті й тільки в усій своїй цілісності. Культурний релятивізм змушує критично ставитися до європоцентричного трактування культурно-історичного розвитку і наголошує на самоцінності всіх типів культур. Найвідомішим представником культурного релятивізму був М. Гершковіч (Херсковіц) (1895—1963).

Сучасна соціокультурна ситуація характеризується також зміною антропологічного виміру буття. Постіндустріальний тип соціальності базується на інтелектуальних взаємодіях з | принципово творчим характером праці. Поліфонічність знань особистості забезпечує її професійну мобільність на сучасному динамічному ринку праці. Інтелектуальне виробництво стає основою цивілізації високих інформаційних технологій і також завдяки зміні епістемологічної парадигми.

Епістемологія – термін, який використовується для визначення теорії пізнання.

Створення і теорії відносності та квантової теорії позбавило науку якісних характеристик наочності, зруйнувало класичні уявлення про раціональну впорядкованість дійсності, викликало оформлення некласичної та постнекласичної наукових картин світу з принциповою неможливістю єдиного філософсько-методологічного підходу.

Сутнісними рисами новітньої поліцентричної науки стають розповсюдження міждисциплінарних форм пізнання, відмова від сцієнтизму, поліконцептуальність, гіпотетичність, неоднозначність інтерпретацій, зближення наукових і позанаукових методів пізнання, актуалізація гуманістично-рефлексивних його методів. З огляду на це становлення культурології як сфери наукового знання виступає провідною  інтелектуальною тенденцією нашого часу.

Інституціалізація культурології іде поруч з актуальними процесами інтелектуальної інтеграції, яка виявляється у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникненні на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, екології, біофізики тощо. Інтегративні тенденції сучасного інтелектуального руху реалізуються також у поєднанні зусиль різних наукових дисциплін у комплексному вивченні тих чи інших проблем, намаганні отримати об'ємну, голографічну модель досліджуваного явища на основі спільних методологічних засновків.

Культурологія з її принциповою неможливістю абсолютизації єдиного теоретичного дискурсу в культивуванні унікальності кожної культурної традиції є також інтегративною сферою знання. Визнання культурології й актуалізація культурологічної свідомості пов'язані з почуттям загрози цивілізації в цілому та загальним поворотом до проблем цілісності суспільства і цілісності біосфери.

Культурологія народжена на перехресті філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, археології, релігієзнавства, соціології, мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання, його джерелом виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються конкретні феномени культури. Культурологія належить до соціогуманітарних наук, однак активно використовує методи природничих наук. Це співіснування, взаємовплив, взаємопроникнення різних типів знання сприяє створенню цілісної моделі культури. Специфіка культурології саме в її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Слід додати, що сучасна соціально-історична ситуація в Україні зумовлює специфічні фактори інституціалізації культурології як сфери наукового знання. По-перше, необхідність у висококласних фахівцях у верхньому ешелоні влади зумовлює важливість їх фундаментальної гуманітарної освіченості та ерудованості. По-друге, стрімкий розвиток процесів інтеграції України у світову спільноту потребує нових навичок міжнародної комунікації з принципово неагресивним, толерантним ставленням до інших культурних традицій. По-третє, посилення ролі етнічного фактора в українському суспільстві як умови збереження національно-державної консолідованості актуалізує проблему розвитку культурної компетентності усіх активних членів суспільства.

Сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — концепція, згідно з якою в усіх сферах досліджень необхідно використовувати методологію природничих наук.

Філософія культури виступає методологією культурології як самостійної наукової дисципліни, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири. Якщо філософія культури націлена на її розуміння як цілого (на рівні загального), то культурологія розглядає культуру в її конкретних формах (на рівні особливого) з опорою на фактичний матеріал.

        Людина як надзвичайна складна істота, на думку соціального філософа Ю. Хабермаса, живе в розмаїтті багатьох світів: зовнішньому - об'єктивному, тотальному світі природи, науки, техніки, практики; соціальному  світі суб'єкт-об'єктних та суб'єкт-суб'єктних стосунків та ролей; у внутрішньому світі індивідуальності, неповторності свого існування.

   Людина як індивід має тілесність. Мета тілесної активності - виживання. Людина як суб'єкт має свідомість. Метою свідомої активності виступає пізнання. Людина як особистість має соціальність; мета соціальної активності -адаптація. Людина як індивідуальність має духовність; мета духовної активності - творчість.

        Предмет, принципи, функції та методи культурології.

       В останні два десятиріччя активізувались зусилля вчених, котрі вивчають культуру. Гуманістичний пафос досліджень відображає глибину сучасних перетворень. Культура, як узагальнена категорія про природне та штучне, стала визначальним вектором розвитку людства у XX ст. На цій хвилі у другій половині XX ст. формується культурологія як наука про зародження та розвиток другої (створеної людиною) природи, її структурних елементів, інваріантів розвитку, місце людини-творця в цьому процесі.

       Походження терміну "культурологія" пов'язане з працями американського антрополога Л. Уайта (1900-1975). Він виділив культурологію як самостійну науку в комплексі соціальних наук, яка відмежувалася з антропології*. Власне термін "культурологія" походить від латинського слова "culturaа" - оброблення, виховання, освіта, розвиток тощо та грецького "logos" - слово або вчення.

Дослівно "культурологія " — це наука про розвиток культури, її норми, традиції, соціальні інститути, технологічні процеси, системи оцінок тощо.

Об’єкт культурології - увесь світ штучних порядків (речей, будівель, історичних подій, технологій діяльності, форм соціального життя, знань, понять, символів, комунікаційних мов і т. п.).

Предмет культурології - це процеси генези морфології культури, її структури, сутності і змісту, типології, динаміки і мови.

       Загальноприйнято, що предмет окреслює сферу й мету дослідження. Узагальнюючи викладені вище міркування, можна дати наступне визначення.

Предметна галузь культурології може бути визначена і в залежності від мети культурологічного пізнання. В цьому випадку культурологію зазвичай поділяють на теоретичну і прикладну.

 Метою теоретичної культурології спеціалісти називають теоретичне пізнання феномена культури, розробку категоріального апарата і методів дослідження.

 Метою прикладної культурології, яка спирається на теоретичні знання, є прогнозування, проектування і регулювання актуальних культурних процесів, що відбуваються в сучасній соціальній практиці, розробка основних напрямів культурної політики, завдань і методів діяльності культурних інститутів.

У системі гуманітарних наук найбільш складним є питання їх суб'єкта. Однак, якщо в філософії, політології, соціології тощо стосовно суб'єкта предмету вже сформувалася усталена думка, то в культурології суб'єкт посідає особливе місце, пов'язане з проблемою самопізнання. З початку 60-х років XX ст. створено досить багато важливих праць із проблем людини. Проаналізовано культурну спадщину таких великих письменників, як /. Франко, М. Бердяєв, Н. Федорів, Л. Толстой, М. Драгоманов, М. Потебня та інших, визначено основний термінологічний апарат, що описує проблему.

 Суб'єкт культурології походить від латинського "subjectum" - людина, індивід, що спрямовує своє пізнання на культуру. Не вдаючись до аналізу детермінованості поведінки суб'єкта, на що сьогодні серед вчених світу немає єдиної точки зору, слід зазначити, що суб'єкт, який пізнає культуру, пізнає самого себе. Тобто людина є і субєктом, і обєктом культурології.

Увага!       Культурологія як наука принципово відрізняється від усіх інших наук тим, що вона, аналізуючи культурний розвиток, виходить на творця культури ~ конкретного індивіда, поведінка якого не завжди є логічно адекватною середовищу, а створені ним матеріальні культурні цінності (піраміди, стели, канали, архітектурні комплекси тощо) вражають своєю довершеністю та таємничістю.

Визначення культурології

Дж. Фейблман

Наука про культуру повинна увібрати в себе безліч піднаук і об'єднати їх в єдину велику науку

В. М. Межуєв

Мабуть, невірно розуміти під культурологією якусь однорідну науку з чітко визначеними дисциплінарними межами і повністю сформованою системою знань. Культурологія, скоріше - якесь сумарне позначення цілого комплексу різних наук, які вивчають культурну поведінку людини і людських спільнот на різних етапах їх історичного існування

Є. А. Орлова

У науках про культуру основною метою є розуміння того, як відбувається формування і становлення явищ та подій культури; що в культурі повторюється, а що залишається унікальним і чому; в якому напрямку і за якими причинами здійснюються культурні процеси

Ю. В. Ананьєв

Культурологія - це не тільки теорія культури, адже історія культури співвідноситься з нею як конкретна історична наука з теоретичним знанням, і якщо історія культури досліджує переважно минуле, то культурологія -це знання про сучасне культурне життя, структуру культури, її функції, перспективи розвитку

В. М. Розін

Культурологія - відносно нова наукова дисципліна, яка вивчає, по-перше, культуру в цілому, по-друге, окремі явища культури (матеріальну культуру, духовну, побут, мистецтво, релігію, сім'ю і т. д.). Культурологія - дисципліна гуманітарна, звідси різні парадокси: немає однієї культурології, теорій культури стільки, скільки крупних культурологів, кожний оригінальний культурологічний напрям визначає свій підхід і предмет... Коли йдеться про предмет культурології, треба мати на увазі три основні пізнавальні орієнтації- філософську, історичну і теоретичну. Відповідно, зараз в культурології розрізняють: філософію культури (культурфілософію), історію культури і науки про культуру

Є. А. Подольська

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку культури, про механізми функціонування конкретних форм і сторін культури... Культурологія занурює людину у світ духовних цінностей, дозволяє осмислити як єдиний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво, етичні та естетичні пристрасті

А. І. Кравченко

Існує дві точки зору: ізоляціоністська позиція, згідно з якою у культурології свій, несхожий на інші науки, підхід, і інтегративістська, в основі якої лежить переконаність, що культурологія - синтез соціальних і гуманітарних знань про культуру... Предметом культурології виступає поняття культури. Об'єктом її є живі люди, творці і носії культури, а також культурні явища, процеси і установи

      У сучасних світоглядних дискусіях можна почути, що індивід не становить собою ніякої таємниці. Все, що в історії філософії традиційно усвідомлювалось як самобутність людини, сьогодні часто отримує натуралістичне пояснення. Однак сучасна філософська антропологія, по суті, подає індивіда як самостійний таємничий об'єкт вивчення, що не суперечить відкриттям у фундаментальних науках останнього десятиріччя XX століття.

Невипадково, що в сучасних філософських диспутах різко зросли зацікавленість до канонічних гносеологічних принципів, бажання подолати етнометодологію, яка виявляє специфічно людське в неадекватній поведінці груп людей.

   Однак, незважаючи на великий спектр поглядів з цього приводу, залишається домінуючим класичне уявлення про те, що людина, як істота розумна, унікальна, несе в собі таємницю світобудови. Більшість вчених розглядають еволюцію як нарощування все нових і нових якостей, що наближують живу матерію до певного ідеального варіанту. Такий філософський підхід розглядає суб'єкт культури як ідеал Акту Творення. Невипадково, що санкхя присвячена проблемі відносин між суб'єктом і його свідомістю, йога - методам оптимального управління цими відносинами. В праці "Дао де цзин" (природні основи моральності) стародавньокитайського філософа Лао Цзи (V ст. до Р. X.) читаємо, що досконала людина (ідеал) зв'язує разом, а не роз'єднує, вникає в суть, а не докоряє, виводить на правильний шлях.

     Неповторність суб'єкта культури визначається не його біологічною субстанцією, не окремими його якостями, а особливою онтологічною ситуацією, в якій він перебуває, здатністю аналізувати себе як об'єкт дослідження.

     Культурологія оперує понятійним апаратом багатьох наук. Визначальним поняттям є поняття "культури". Чим об'ємніше за змістом воно визначене, тим більш точним буде і визначення предмета курсу та його структури.

Щоб відповісти, чи можливо дати єдине наукове визначення поняття "культура", слід відповісти на низку інших питань:

  •  Культура - явище динамічне чи статичне?
  •  Чи є в культурі різних народів взаємозаперечувальні погляди один на одного?
  •  Чи наблизить ""єдине" визначення культури науковий поступ до "істини"(з врахуванням перших двох пунктів)?


Визначення культури

Описові визначення

За Татором, "культура, або цивілізація, у широкому етнографічному сенсі складається у своїй цілісності зі знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здатностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства".

Історичні визначення

Прикладом тут може слугувати визначення, яке дав відомий лінгвіст Е. Сепір: культура - це "соціально успадкований комплекс способів діяльності та переконань, що складають тканину нашого життя". Недолік визначень такого типу пов'язаний із припущенням щодо стабільності та незмінності, в результаті чого з поля зору випадає активність людини в розвитку і змінах культури.

Нормативні визначення

Ці визначення поділяються на дві групи. Перша з них - визначення, які орієнтуються на ідею способу життя. За визначенням, яке дав антрополог К. Віслер, "спосіб життя, котрий наслідує громада чи плем'я, вважається культурою... Культура племені є сукупністю стандартизованих вірувань і практик, котрих дотримується плем'я". Друга група - визначення, які орієнтуються на уявлення про ідеали й цінності. Тут можна процитувати два визначення: за філософом Т. Карвером - "культура - це вихід надмірної людської енергії у постійній реалізації вищих здатностей", за соціологом В. Томасом - "культура ... це матеріальні й соціальні цінності будь-якої групи людей (інститути, звичаї, установки, реакції поведінки) незалежно від того, чи йдеться про дикунів, чи про цивілізованих людей".

Психологічні визначення

"Культура - це соціологічне позначення для засвоєної поведінки, тобто поведінки, котра не є притаманною людині від народження, не є закладеною у її зародкові клітини на зразок чи соціальних мурах, але котра має засвоюватися кожним новим поколінням знову шляхом навчання від дорослих людей" (антрополог Р. Бенедикт).

"Культура - це форми звичної поведінки, загальні для групи, спільноти чи суспільства. Вона складається з матеріальних і нематеріальних елементів" (соціолог К. Янг).

Структурні визначення

Тут є характерними визначення, які дав антрополог Р. Лінтон: "а) ...Культури - це у підсумку не більш ніж організовані повторювані реакції членів суспільства, б) Культура - це сполучення засвоєної поведінки і результатів поведінки, компоненти котрих поділяються та передаються у спадок членам даного суспільства".

Генетичні визначення

"Культура - це ім'я для особливого порядку або класу феноменів. А саме: таких речей та явищ, котрі залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для роду людського, котру ми називаємо "символізацією". Якщо точніше, то культура складається з матеріальних об'єктів - засобів, пристосувань, орнаментів, амулетів і т. ін., а також дій, вірувань та установок, що функціонують у контекстах символізування. Це тонкий механізм, організація екзосоматичних шляхів і засобів, що використовуються твариною особливого роду, тобто людиною, для боротьби за існування чи виживання." (соціолог ./7. Уайт).

     Насамперед, культура - настільки динамічне явище, що її визначення, адекватне сьогоденню, завтра може виявитися хибним. Людство перебуває у постійному русі до "істини". Наші знання адекватні світу настільки, наскільки ми його освоїли.

Увага! На сьогодні не існує єдиного визначення культури. В науково-монографічній літературі подається понад 500  визначень. Складність полягає в тому, що окремі визначення є взаємозаперечувальними. Часто з культури елементи її структури вичленовуються і розглядаються поза межами основного поняття. Багатьом поняттям  притаманний спрощений галузевий підхід.

Латинське  cultura походило від латинського colere. Слово colere мало безліч значень ("поклонятися", "шанувати", "покровительствувати", "плекати", "населяти", "обробляти", "виховувати" і т.д.). Деякі з цих значень із часом закріпилися за самостійними словами і термінами, генетично пов'язаними, як і слово "культура", з colere. Так, через латинське colonus з colere (у значенні "населяти") пов'язане сучасне слово "колонія" та похідні від нього. Такі значення colere, як "поклонятися", "шанувати", через cultus утілились у сучасному слові "культ" (культ  релігійний, культ особистості, культ речі тощо). Англійське coulter (леміш) походить від слова colere в значенні "обробляти", запозиченого через форму culter (лат. "культиватор" у сучасній українській).

Класичний спектр значень латинського слова cultura передається в сучасній українській мові словами "оброблення", "виховання", "створення", "формування", "розвиток", "шанування". Загалом найбільш рання історія слова cultura так чи інакше пов'язана з діями, намірами, ставленням людини до землі, рослин, тварин тощо. Причому йшлося не просто про фізичні дії, спрямовані на обробку або вирощування, - малася на увазі наявність особливого позитивного емоційного тла цих дій та його усвідомлення, так би мовити, ритуалізації, сакралізації, "одуховлення" землеробських, сільськогосподарських процесів. Певною мірою прадавнє значення слова "культура" відбивається в характері народних ритуалів, якими протягом тривалого часу супроводжувався весь цикл сільськогосподарських робіт.

Показово, що у трактаті Марка Порція Катона (234- 149 до н.е.) "Агрикультура" (переклад українською подається зазвичай як "Про сільське господарство" або "Про землеробство") можливість гарного догляду за земельною ділянкою, тобто її cultura, обумовлюється тим, що ця ділянка має насамперед подобатись хазяїну, приваблювати, викликати у нього стійкі позитивні емоції. Підтверджує саме такий первісний відтінок значення слова "культура" і те, що ще в середньовічній англійській мові воно вживалося в значенні "розвивати", "плекати" з відтінком служіння, шанування, певного навіть благоговіння. Як видно із значень слова, в лінгвістичному плані воно мало виступати головним у словосполученнях, другим елементом яких мало бути слово в родовому відмінку.

Майже з самого початку існування слова cultura почало практикуватись і його метафоричне, переносне вживання в контексті тематики суто духовних аспектів людської життєдіяльності. Вже Марк Туллій Цицерон (106-43 до н.е.) говорив про "культуру духу і розуму". У його роботі "Тускуланські бесіди" стверджується, що "культура розуму є філософія". І хоча навіть Френсіс Бекон (1561 - 1626) ще писав про "культуру й удобрювання умів" (безперечно, поєднання тут слів "культура" і "удобрювання" як однорідних членів свідчить про те, що ще не забувся "землеробський" контекст використання слова "культура"), але подібні метафори поступово ставали все більш звичними і загальновживаними, аж доки словосполучення на зразок "культура розуму", "культура поведінки", "культура мови" і т. п. не втратили остаточно свій початковий метафоричний відтінок і почали сприйматися прямо і безпосередньо, а не в переносному значенні. Таким чином, еволюція семантики слова "культура" пов'язана насамперед з перенесенням уявлень про особливе, так би мовити, "одухотворене" виконання певних фізичних, переважно землеробських, робіт (тобто діяльність, спрямовану на природні процеси та об'єкти) на суто людський розвиток і життєдіяльність. Іншим важливим моментом стало те, що слово, яке спочатку застосовувалось для означення конкретних дій і процесів, з часом почало використовуватись для означення процесів розвитку і вдосконалення взагалі, тобто набуло характеристик абстрактного поняття.

Деякі дослідники відносять початок історії сучасного поняття "культура" до другої половини XVII ст., коли воно було використано в працях С. Пуфендорфа (1632- 1694) для означення результатів діяльності суспільної людини. При цьому німецький автор демаркував (відділяв) і навіть протиставляв "природну" людину і людину культурну, внаслідок чого поняття культури набувало значення чогось поза природного, штучного. Слід сказати, що такий сенс поняття культури (як чогось протиприродного) зберігався тривалий час. Одне з найвідоміших і найпопулярніших визначень культури навіть стверджує, що культура - це те, що не є природою. І тільки у XX ст. (точніше - у його другій половині) почали набувати поширення наукові концепції, в яких культура в цілому (і навіть технічний розвиток) не протиставлялася природі, а розумілась як етап або варіант її розвитку. Однак, повертаючись до історії сучасного поняття "культура", слід зауважити, що більшість науковців сходяться на тому, що цю історію все ж таки слід починати не раніше кінця XVIII - початку XIX ст., коли воно стає загальновживаним принаймні в кількох європейських мовах, насамперед німецькій, англійській, французькій. У східнослов'янських мовах слово "культура" починає активно вживатись ще пізніше. В Російській імперії вперше воно було зареєстровано в "Кишеньковому словнику іншомовних слів", виданому в 1845 р. Разом з тим у публікації 1853 р. в "Москвитянине" під назвою "Пам'ятний лист помилок у російській мові" це слово ще було названо серед непотрібних. Тільки в 60-ті роки XIX ст. слово "культура" нарешті з'являється у більшості російськомовних словників, а від 80-х набуває справді значного поширення як у російській, так і в українській мовах.

     У сучасних європейських мовах поняття "культура" є одним з найуживаніших як у повсякденному, так і у науковому (переважно гуманітарному) дискурсі і, разом з тим, залишається одним з найбільш складних і неоднозначних у розумінні. Останнє частково може бути пояснене тим, що слово "культура" використовується для означення спеціальних понять (іноді надзвичайно складних) у різних наукових дисциплінах і системах мислення.


Нагадаємо!

      Насамперед зазначимо, що до першої наукової революції людство задовольнялось геоцентричною моделлю Всесвіту. При цьому розвивалось судноплавство, відкривались нові території, вироблялись необхідні товари. Але нові знання змінили бачення світобудови на діаметрально протилежне - геліоцентричну модель.

      По-друге, історичні шляхи розвитку народів світу, регіони формування культур виявились різними. Це привело до формування діаметрально протилежних способів співжиття, систем вірувань, побутових відносин. Все це породило абсурдний поділ на відсталі і невідсталі народи, на демократичні і недемократичні. З погляду культурології не існує відсталого чи недемократичного народу. Існує різний рівень освоєння світу та системи соціальної організації.

    По-третє, якщо спробувати виробити єдине визначення культури, то воно в принципі не наблизить нас до "істини", а стане, як статичне поняття, гальмувати процес природно-соціального еволюційного розвитку культури.

З точки зору наукового пізнання доцільно окреслити сучасне бачення змісту поняття "культура". Як визначалось вище, структурно культура включає сукупність матеріальних, духовних цінностей та їх творця. З позиції наукових поглядів кінця XX ст. структура культури може бути подана наступним чином:

    У філософії XVII - XVIII ст. під культурою розуміли передусім духовне життя. Наука була зосереджена на виділенні духовних засад, що реалізуються в соціокультурному полі. У науці в цей період сформувались декілька напрямків, що окреслювали зміст культури. Зокрема, це ідея цінностей, сталих структур мови та мислення, символічних форм, притаманних етносам. Досить плідними були ідеї, запропоновані О. Шпенглером, А. Тойнбі, II. Сорокіним.

    Якщо проаналізувати, як розумівся зміст поняття "культура" впродовж XVII - XX ст., побачимо його кореляцію (залежність) від поглядів існуючих європейських шкіл, політичної боротьби, поглядів на майбутню перебудову Європи. Обґрунтування змісту культури було більше прагматичним, ніж теоретично-науковим. Сьогодні, як і два століття тому, в підході до визначення культури мало використовується глибинний філософський аналіз, не вистачає обґрунтованих категоріальних узагальнень, висновків на основі сучасних досліджень багатьох наук.

 У сучасній культурології найбільш вживаним є погляд на культуру як сутнісну рису людського буття, складне матеріально-духовне поле самореалізації суб'єкта і соціальних груп, особливу саморегулюючу форму відтворення розумного життя, як складову умову розвитку світу.

    Кожна з наук, досліджуючи свій предмет, виходить з певних принципів. Останні поділяються на загальні, притаманні усім наукам, та специфічні, що пов'язані з особливостями об'єкта дослідження.


Принципи - найбільш довготривалі в часі, базисні в дослідженнях, стабільні в поведінці начала, що дозволяють систематизувати і структурувати певні природні чи соціальні явища.

    Зокрема, принцип невизначеності Ґейзенберга у фізиці, принцип презумпції невинності в юриспруденції, принцип емпіризму в соціології.

Культурологія як наука використовує такі загальні принципи, як принцип історизму та принцип науковості:

 принцип історизму вимагає, щоб аналіз явищ був адекватним до часу їх виникнення, висновки визначались історичною прогресивністю їх розвитку, а не кон'юнктурними політичними мотивами окремих індивідів чи соціальних груп;

 принцип науковості включає достовірність емпіричного матеріалу, повторюваність у часі і просторі результатів досліджень, можливість повторної перевірки, застосовність і результативність висновків у реальній практиці.

    До специфічних принципів культурології відносять принципи системності, інтегративності та рівноправності. Перший з них забезпечує аналіз явища як елемента більш складної системи, що дозволяє виявити складні взаємозв'язки між елементами, детермінантне поле чи певний культурний коридор явища. Другий принцип набув особливої ваги в період науково-технічної революції, коли стало зрозумілим, що явища однієї науки не бувають відособленими від явищ суміжних наук. Принцип рівноправності передбачає рівність усіх відомих концепцій, теорій, прогнозів при проведенні культурологічного аналізу.

Увага! Функції культурології як науки про розвиток культури не співпадають з функціями культури. Вони націлені на отримання результату і діють при проведенні культурологічного аналізу та синтезу.

     У спеціалістів-культорологів ще не склався усталений погляд на функції культурології, їх значущість і послідовність. Однак аналіз функцій суміжних наук та особливостей самого предмету дослідження дає підставу навести наступну послідовність функцій культурології.

     Якщо дослідницька функція притаманна більшості наук, то останні дві функції актуалізувались в другій половині XX ст., коли на порядок денний суспільних наук постали питання вироблення програм, проектів, прогнозів, прорахунку інваріантів суспільного розвитку.

Отже, культурологія як наука виробляє системне бачення сучасних процесів світового розвитку, методологію аналізу і синтезу суспільних явищ, дає практичні рекомендації розв'язання складних проблем XXI ст., пов'язаних з поведінкою великих мас людей, дезорієнтованих результатами сучасної науково-технічної революції, яка вивела людство в нове інформаційне суспільство. Нові функціональні залежності, притаманні тільки культурології, виводять дослідників у нову детермінантну систему, яка вимагає інноваційних рішень накопичених проблем.

Принципи та функції предмета культурології  започатковують

шлях дослідження. Рух цим шляхом зумовлюється вибором методів. Метод дослідження в науці відіграє ключове значення, бо наближає дослідника до "істини". Сучасні гуманітарні науки виробили цілу низку методів, які дозволяють отримати більш-менш достовірні результати щодо явищ та перевірити їх на практиці. "Метод " - слово грецького походження (methodos), дослівно означає "дослідження". В сучасному розумінні це спосіб теоретичного або емпіричного одержання інформації. Однак таке поняття методу є неповним. Метод - це насамперед певна технологія дослідження, в якій чітко визначено послідовність кроків на шляху пізнання "істини".

     Культурологія як теоретична дисципліна вимагає застосування певного узагальненого підходу, який би виступав, у свою чергу, методом вибору методів аналізу в залежності від вихідної гіпотези, покладеної в основу дослідження.


Увага!
 В аналізі культури здебільшого  використовуються методи комплексного, структурного аналізу, діахронічний, синхронічний методи та методи природничих наук.

   Як бачимо, культура належить до класу великих багатофункціональних самоорганізуючих систем. Як цілісна система вона складається не просто з окремих елементів, а з великих системних утворень:

    У свою чергу такі підсистеми утворюють ціле з особливостями, які можуть бути відсутніми в окремих елементах. Наприклад, держави утворюють міждержавні організації, нова техніка, технологія ведуть до міжнародного розподілу праці.

    Зрозуміло, що не кожна сукупність елементів може бути системою.

Найважливішою особливістю такого системного утворення, як культура, є наявність якостей, які не зводяться до простої суми якостей складових її підсистем.

    Наприклад, об'єднання країн у боротьбі з міжнародним тероризмом не дорівнює простій сумі зусиль кожної країни зокрема. Виникає якісно нова система з високою соціальною ефективністю.

    Слово система грецького походження і означає ціле, що складається із частин. "Ціле" виступає родовим поняттям.

Увага! Можливі випадки, коли система втрачає важливі складові своїх компонентів. У  сучасній філософії продовжується дискусія про особливості дії систем, їх елементів, еволюції і генезу.

Отже, поняття системи відображає особливості не будь-якого, а лише певного виду цілого, де достатньо чітко проглядається єдність і де можна виділити складові. Якщо культурологія вивчає культурний розвиток як систему, то основні взаємозв'язані частини утворюють підсистеми, групи елементів, компоненти.

      В культурології її підсистеми утворюють "єдине ціле" на різних рівнях аналізу. Це може бути теоретично-умовне сполучення, коли не видно реальної взаємодії і як "єдине ціле" вони спочатку існують у нашій уяві.      Наприклад, так буває, коли ми класифікуємо картини невідомих авторів, а пізніше знаходимо спільні риси, характерні для одного автора, який є відомим. Однак системою в класичному розумінні в культурології, як правило, називають послідовність таких об'єктів пізнання, які реально (видимо) корелюють між собою.

     Слід зазначити, що культурологи мають на увазі І певну упорядкованість елементів, їх послідовність за значущістю впливу на систему в цілому. Іншими словами, виділяють елементи як достатні, так і як необхідні для функціонування культурної системи.

      Формування методу, в основі якого лежить поняття "система", започатковано в другій половині XX ст. Однак, вже в "Словнику іноземних слів" Міхельсона (вид. 7-е, 1877 р.) читаємо, що "система" є викладом науки в суворій послідовності, з'єднанням декількох предметів, що діють за одними і тими ж законами. Автор однієї із перших теорій систем Людвіг Фон Берталанфі подав "систему " як множину елементів, що реально взаємодіють між собою. Як бачимо, фундаментальну особливість системи, що була подана в "Словнику" 1877 р., в якій всі елементи діють за єдиними законами, було забуто більше як на півстоліття.

     Зі зміною наукової парадигми в другій половині XX ст., коли стали зрозумілими складні взаємозв'язки, що існують між, на перший погляд, різними явищами, формується особливий метод аналізу, який дістав назву системного.


Сьогодні культурологія глибше пізнала реальність та складність культурних процесів, до яких раніше існував спрощений підхід. З урахуванням зміни уявлень про сутність  людини в кінці XX - на початку XXI ст. системний метод аналізу культурології дозволяє, виділивши "загальне", що діє за єдиними законами, розкрити його зміст за допомогою існуючих методів, що використовуються при аналізі культури.

Культурологічні знання в предметі культурології

     Починаючи з другої половини XX ст., від фундаментальних наук відокремились і стали самостійними науками понад 200 нових галузей знань. Як зазначалося вище, наука в її класичному розумінні саме і є певною галуззю знань.

У фізиці – про фізичні явища та їх закони;

У математиці – про математичні співвідношення і закономірності;

У культурі – про культурний розвиток людства.

    Самі знання виступають певним енергетично-інформаційним полем, своєрідним каркасом у часових інтервалах при переході одного культурного стану в інший, однієї епохи в іншу.

     Отже, знання про виникнення, розвиток, особливості функціонування культурологічних знань у свою чергу стають наукою, бо вони можуть бути приведені в систему за класичною схемою, викладеною в "Біблії". Структурно ця "книга книг" відповідає на чотири запитання:

    Як відомо, на сьогодні не існує єдиного визначення як поняття "культура", так і поняття "культурологічні знання". Щодо існуючих понять культури, то спроба їх систематизації дозволяє звести їх до двох великих груп, а саме:

I.  Культура тотожна сумі матеріальних і духовних цінностей...

II. Культура є сутнісною рисою людського буття... Структурно культурологічні знання можна також поділити за такою схемою:


     
Якщо врахувати сучасні досягнення природничих фундаментальних наук, які все більше схиляються до того, що людина є не випадковим явищем, а необхідним елементом складної системи всесвіту, а його першопричиною була інформація як певна матеріальна субстанція, то узагальнення другої групи є більш широкими і становлять окрему галузь культурології.

     Культурологічні знання (КЗ) можна вивчати і аналізувати під різними кутами зору. Однак як галузь культурології вони само-реалізуються:

    Інтелектуальна революція, спричинена бурхливим розвитком фундаментальних (природничих) і технічних наук, сформувала в розвинутих державах соціальні системи (економіки, політики, геополітики тощо), що ґрунтуються на культурологічних знаннях.

Увага! Знання стало небаченим раніше засобом отримання надприбутків, джерелом багатства.

    Питання про те, яким чином людина володіє знаннями, є центральною проблемою усіх сфер життя - вважають сьогодні вчені світу.

    Зрощення знань: філософсько-наукових, художньо-образних і знань як сукупності навичок, умінь у побутовій і виробничо-матеріальній сферах, є своєрідною постнеокласичною "філософією мистецтва життя". Культурологічне знання і на його основі філософсько-світоглядне мислення стають однією із головних парадигм інтелектуальної освіти.

Отже, культурологічні знання в системі світосприйняття (уявлення про світ), світобачення (сукупність поглядів) завершують логічне пояснення світу - світорозуміння.

   До середини XX ст. культурологічні знання розглядались переважно в системі гуманітарних наук і визначали загальний гуманітарний рівень розвитку суб'єкта. Однак дослідження другої половини XX - початку XXI ст. довели, що культурологічні знання є основою сучасних фундаментальних відкриттів у фізиці, математиці, хімії, біології тощо.

    Насамперед, дослідження, проведені в Японії, Китаї, Німеччині, Франції, засвідчили, що збільшення в загальному об'ємі знань суб'єкта культурологічних знань різко збільшує імовірність створення ним наукових інновацій. Причиною цього стало те, що більшість сучасних наукових відкриттів відбувається на стиках наук.

Увага! Глибокі культурологічні знання розвивають абстрактне мислення, дозволяють звести розрізнені явища різних наук в єдину систему, побачити в них мистецтво гармонії світу, зробити прогнози на майбутнє та нові наукові відкриття.

Функції культурологічного знання та методи його аналізу

Функції культурологічного знання похідні від функцій культурології та культури, але не тотожні їм, мають своє індивідуальне призначення.


    
Насамперед культурологічні знання забезпечують індивідів інформацією про світ, соціальні та природні явища, дозволяють зробити кваліфікований їх аналіз і виробити програму дій. Чим більший об'єм культурологічних знань, тим більше дії індивідів і суспільства в цілому будуть наближуватись до оптимальних у кожній конкретній ситуації.

   Системні культурологічні знання з різних галузей наук стимулюють природну цікавість індивіда, впливають на формування мети і шляхів її досягнення. Дії індивіда у природному і соціальному середовищах набувають пошуково-дослідницького характеру і суттєво корелюють з набутими енциклопедичними та повсякденними знаннями.

    Як вже зазначалося, культура в цілому виконує пізнавально-навчальну функцію. Значення культурологічних знань у цьому процесі є визначальними тому, що останні забезпечують їх багато-вимірність, якість та зрозумілу індивідам щоденну застосовність. Іншими словами, розкривають технологію досягнення мети.

    В повсякденному житті індивід та суспільство в цілому співставляють свої дії з певними нормами, правилами, законами. Зокрема індивід діє в межах Конституції, законів і підзаконних актів. Суспільство - в межах міжнародних нормативно-правових угод, договорів, протоколів тощо. Перш, ніж діяти, ними оцінюється існуючий нормативний "коридор", за межі якого не можна виходити.

 Методи аналізу культурологічного знання - сукупність аналітичних прийомів (соціальних технологій дослідження), певної послідовності операцій і процедур, що дозволяють зробити аналіз та синтез культурологічних знань, класифікувати їх, розкрити тенденції і основні напрямки розвитку.

Культурологічні знання як інформаційне поле самореалізації суб'єкта

     У щоденній свідомості та поведінці під культурологічними знаннями розуміють знання з культури, коли вона асоціюється як поведінка, спілкування, добрі манери, мистецтво тощо. На побутовому рівні культура часто підміняється культурністю. Однак, виходячи з означення культури як суми матеріальних і духовних цінностей, або всього того, що створене штучно, культурологічні знання є знаннями про другу природу, створену людиною, і в широкому розумінні включають всю сукупну інформацію про матеріальний світ, соціальні утворення, індивідів.

У розумінні культурологічних знань доцільно виділити два рівні:

Знання про світ були, є і будуть основою його освоєння, самоусвідомлення, фундаментом в розвитку людства. Однак було б несправедливим стверджувати, що розуміння того, що знання (інформація) - це не просто відомості про щось, а певне інформативне поле, яке має свої закони, структуру, межі існування, напрямки розвитку, з'явилося в другій половині XX ст. із розвитком таких наук, як кібернетика,   інформатика,  біоенергетика тощо.

     Після першої наукової революції XVI - XVII ст. із реалізацією нових знань безпосередньо в нових машинах і технологіях у XVII -XIX ст. знання стають "матеріальною силою". Цьому передувало звільнення людини від релігійного світогляду в епоху Відродження, посилення антропоцентризму, що вивів індивіда на рівень "творця". В цей період здавалося, що наступає епоха розуму, а весь світовий розвиток можна описати чіткими математичними законами. Ідеї просвітництва набувають не тільки значення творчого начала, а й його протилежності. Декарт закликає "стати господарями і повелителями природи" шляхом пізнання і оволодіння її силами і діями. Правда, Ф. Бекон ще дотримується античної традиції, висловлюючись про те, що над природою не володарюють, якщо їй не підкоряються. В його "Новій Атлантиді" ще рада старійшин вирішує, які наукові відкриття можна давати на загал, а які ні. А. Декарт, розуміючи, що знання перетворюються в силу, про яку людство ще не здогадується, наголошує, що метою розвитку науки є інтелектуальна цікавість, а не практична користь. Однак віра у всемогутність знань уже перетнула певний бар'єр самозбереження та саморегуляції. У Фіхте знаходимо гасло "володарювання над природою", а засновник позитивізму О. Конт запропонував знищити будь-яке "для промисловості марне життя на землі".

     Розуміння того, що культурологічні знання в їх широкому значенні стали матеріальною силою і здатні творити та знищувати, формувати світогляд та поведінку індивідів, ставити в неусвідомлену залежність від інших на перший погляд незалежні і благополучні держави та їх народи, нівелювати історичні цінності, сприяло у 80-х роках XX ст. формуванню ідеї переваги загальносвітових цінностей над усіма іншими.

      З точки зору реалій XXI ст. ідея примату (переваги) світових цінностей в загальноземному вимірі ще не може бути реалізована в силу наявних міжнаціональних, міждержавних, регіональних, релігійно-світоглядних протиріч. У самих знаннях, якими сьогодні володіє людство, в яких воно самореалізується, існують суттєві протиріччя. Однак практика останнього десятиріччя свідчить про можливі і розумні компроміси.

    У первісному суспільстві культурологічні знання обмежувалися "культурою" добування їжі, а змістовно вони були окреслені такими формами, як тотемізм, анімізм, магія, фетишизм.

Увага.   Самореалізація індивіда на рівні первісного суспільства відбувалася через знання про світ, які забезпечували його відтворення і виживання

    З формуванням ранньокласових держав знання набувають системного характеру. Вони зведені в міфи, що не мають ні початку, ні кінця. Люди живуть як боги, а боги - як люди. Однак, уже в цей період знання стають предметними (галузевими), як, скажімо, арифметика, геометрія, риторика, філософія тощо. Формуються перші матеріалістичні підходи до явищ природи і буття. Однак системи накопичення знань, канали їх передачі досить малопотужні, повільні, навіть у межах одного соціуму, не говорячи про оперативний обмін інформацією між окремими ранньокласовими державами.

     У таких знаннях могли самореалізуватись тільки дослідники, еліта суспільства. Самореалізація здібностей, навичок і умінь основної маси населення відбувалась у щоденній трудовій діяльності за наперед відомим алгоритмом, в якому знання були присутні опосередковано, бо вони належали іншому, досить малочисельному прошарку населення.

Перші наукова та технічна революції посилили значення знань як засобу підвищення продуктивності праці, конкуренції, реалізації власних цілей.

    З другої половини XX ст. суттєво змінюються системи накопичення, збереження і передачі знань. Знання стають продуктивною силою. Наявність певного об'єму культурологічних знань стає необхідною умовою існування індивідів. Виникає нова ситуація, в якій знання необхідні заради самих знань про світ, як запорука виживання людства в сучасній соціотехносфері.

     Із наведеної схеми бачимо, що культурологія є однією з рівноправних наук гуманітарного циклу, близькою до філософії, використовує її закони, категорії та поняття. Збагачує і доповнює філософію теоретичним аналізом процесів культурного розвитку людства. Культурологічний аналіз суспільних явищ виступає теоретичним базисом проблем, що вивчаються іншими науками (історія, політологія тощо). Культурологія в силу особливостей предмета свого дослідження розкриває детермінантне поле культури, яке є визначальним у сучасному правознавстві, міжнародних відносинах, економіці.

   Особливе місце посідає культурологія в циклі природничих наук. Вона практично Сформує соціальне замовлення на природничі дослідження, забезпечує створення нової техніки, технології, а на рівні окремих індивідів забезпечує їх адаптацію в новому інформаційному суспільстві.

Резюме

Культурологія як наука формується в умовах зміни наукової парадигми, коли потреби суспільного розвитку в аналізі і синтезі суспільних явищ вже не вирішуються традиційними підходами, які сформувались в науці (перша половина XX ст.). Науково-технічна революція другої половини XX ст. суттєво змінила можливості людської спільноти в освоєнні природного середовища та умови співжиття. Якщо під темпами розуміти усі змінні суспільні процеси, то вони зросли найбільше. Внаслідок цього людина стала почувати себе дискомфортно. Виникла потреба з'ясувати фундаментальні напрямки культурного розвитку, більш об'єктивно розкрити детермінантне поле культури, виробити загальнолюдські цілі і критерії їх оцінки в розвитку людства. Культура стала багатополярною, що вимагало ЇЇ глибокого теоретичного осмислення в межах конкретної, адекватної їй науки.

У широкому розумінні культурологічні знання включають усі сукупні знання, накопичені людством за весь період свого розвитку. Однак, з точки зору предмета культурології, культурологічні знання - це, насамперед, знання про культурний розвиток людства, в якому культура реалізується як сутнісна риса людського буття. В такому розумінні культурологічні знання об'єднують в єдине ціле усі науки і забезпечують функціонування сучасної наукової парадигми та її подальший розвиток.

КАТЕГОРІЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ.  

ІНФОРМАЦІЙНО-СЕМІОТИЧНЕ РОЗУМІННЯ КУЛЬТУРИ.    КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР.

1. Категорії культурології

До найбільш усталених культурологічних категорій можна зарахувати такі: культурні об'єкти (культурні риси, артефакти, культурні системи і конфігурації), культурогенез, культурні властивості (функціональність, семантичність, комунікативність, універсальність, локальність), культурні смисли, ментальність, культурні тексти, знаки, символи, культурні норми (традиція, інновація, мода, стиль), міжкультурні взаємодії (запозичення, відторгнення, синтез).

Одним з найбільш використовуваних понять в культурології є поняття картини світу як вищої форми узагальнення, систематизації та інтеграції пізнавального досвіду людства. У спільнотах, що існують у схожих природнокліматичних умовах або мають спільну історичну долю, формуються порівняно тотожні культури за способом життя, технологією господарчої діяльності, системою цінностей. Цей культурний інваріант відображає характерні для певної спільноти уявлення про світ, схеми його розуміння і пояснення, що дає можливість виокремлювати наукові, позанаукові (релігійну, художню) й універсальну картини світу.

Універсальна картина світу розкриває усі сторони багатогранних відносин людини і світу, оскільки її предметом є культура як цілісна, динамічна і якісно визначена система. Універсальна картина світу є вищою формою інтегральності культурного досвіду людства, синтезом узагальнених уявлень про природу і суспільство в їх значенні для людини, результатом духовної активності людства і пізнавальною основою світогляду особистості. Поняття універсальної картини світу певною мірою є тотожним поняттям "культурна система" і "культурна конфігурація".

Універсальна картина світу репрезентує систему світоуявлень у розумінні її носіїв, виступає суб'єктивним образом об'єктивного світу. Вона функціонує як ядро свідомості та життєдіяльності людини і водночас як предметний світ, об'єктивований у текстах культури. Відповідно, кожна універсальна картина світу, що продукується колективним суб'єктом, історично обмежена рівнем людського пізнання і практики в межах певного соціокультурного типу. Водночас вона містить потенціал її розгортання, розширення за рахунок нових знань, ціннісних систем, комунікативних принципів і культурних практик.

Універсальна картина світу розкривається одночасно як космологічна модель (уявлення про навколишній світ), як антропологічна модель (уявлення про людину), як пізнавальна модель (способи пізнання світу). Взаємодія космологічного, антропологічного і пізнавального полягає у тому, що проект людини є концентрованим вираженням концепції світу, координати світомоделі утворюють простір реалізації потенцій людини, а специфіка пізнавальних процесів визначає характер осмислення першого і другого. Феномен цілісної появи в універсальній картині світу онтологічних, антропологічних і гносеологічних змістів культури отримує в різних культурологічних концепціях інтерпретацію як "космопсихологос" (Г. Гачев), "архетип" (К. Юнг), "народний дух" (В. Гумбольдт), "колективні уявлення" (Е. Дюркгейм), "культурні парадигми" (А. Флієр), "світи культур" (Е. Кассірер), "епістеми" (М. Фуко), "екумени" (Г. Померанц) тощо. Онтологічний, антропологічний і гносеологічний компоненти універсальної картини світу співвідносяться як із національними її формами, так і з історичними.

Універсальна картина світу розгортається в системі культурних універсалій — категорій, що акумулюють соціокультурний досвід людства, і завдяки яким людина осмислює і переживає світ. Культурні універсалії виступають відображенням найбільш значущих для людини структурних характеристик світу: природа, суспільство, добро, зло, життя, смерть, любов, краса, свобода, віра, чоловіче, жіноче тощо. Культурні універсалії є інваріантними для усіх культурних традицій, проте їх зміст є специфічним у кожній з них. Культурні універсалії визначаються як раціональним осмисленням людиною світу, так і його емоційним переживанням. Вони слугують координатами універсальної картини світу, і за допомогою засвоєння їх індивідами здійснюється трансляція суспільно значущого досвіду людства.

Серед основних чинників формування системи культурних універсалій виділяють такі: геопсихічний (пов'язаний з природним середовищем і способом виживання), геополітичний (вплив соціально-політичних факторів), культуроморфічний (вплив соціокультурних факторів, зокрема процес міжкультурної взаємодії), глибиннопсихологічний (взаємодія між колективним свідомим, несвідомим і підсвідомим, характер психічних процесів).

Реконструкція універсальної картини світу в системі її культурних універсалій є одним з ефективних методів культурологічного аналізу трансперсонального світогляду і форм його вираження. Виявлення змісту онтологічного, антропологічного гносеологічного компонентів універсальної картини світу дає змогу виявити інваріантні та специфічні схеми розуміння, інтерпретації та репрезентації світу, притаманні певному соціокультурному типу. Проте слід зазначити, що повномасштабне емпіричне описання картини світу є досить проблематичним. Значна частина умовності в її реконструкції не дозволяє стверджувати її соціальну репрезентативність, однак з освітньою метою використання такого методу є абсолютно виправданим.

Культурні універсалії — норми, цінності, правила, традиції та інші аспекти культури, які мають загальний характер і присутні на всіх етапах людського розвитку незалежно від географічного регіону або устрою суспільства.

Важливою категорією культурології є категорія космосу в його  протиставленні хаосу. Зміст цього поняття багатозначний, поліфункціональний. Це протилежність усьому беззмістовному й безформному у світі та людині. Це універсальний принцип буття, який організує його міру та зміст. Народження космосу з хаосу, виявлення хаосу на тлі космосу, повернення хаосу як стану і нове відродження космосу в поліфонії буття, власне, і становить зміст культурного процесу. Пазуючись на цих категоріях, основну ідею культури можна сформулювати як творення космосу і подолання хаосу в бутті.

Космос – модель буття, яка виступає образом впорядкованості світу.

Значна кількість досліжників більше використовують термін – Логос.

Логос – першооснова буття в його впорядкованості та законовідповідності; раціональна діяльність розуму,  спрямована на усвідомлення системності й гармонійності світу.

Таким чином, логос –це ідея впорядкованості, протиставлення природі дикій, яка необроблена нав'язує людині думку про хаос як втілення невпорядкованості. Тому, смисл культурної діяльності людини – творення Логоса и подолання хаосу.

Наприклад, Мераб Мамардашвили стверджує, що Логос не руйнує хаос безкультур’я одночасно по всіх напрямках. Логос це робить вибірково. Тому з'являються оазиси культури. Хаос не позаду, а оточує кожну крапку культурного існування всередині самої культури. В будь яку хвилину дії, породжені хаосом ( війна, тероризм, національні конфлікти) готові поглинути культурні досягнення. Людина має бути пильною.

  Тому, Культурологія – є вчення про Логос культури.

   Сьогодні, в добу постмодернізму, дослідники використовують ще один термін – Хаосмос.

  

Хаосмос – поняття постмодерністської філософії для фіксації особливого середовища, яке не можна ідентифікувати ні як хаос, ні як космос.( симулякр в симулякрі – правдоподібна подоба в правдоподібній подобі).

       

    Діяльність - це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов'язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум'я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є, по-перше, свідома постановка мети; по-друге, -цілепокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

     Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними  світ.   У   цьому  відношенні  культура   протистоїть   натурі  -   природі.

Культурне - означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини.

      Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло й бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів - того, що існує незалежно від нього світу природи, та світу матеріальної культури.

      Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають артефактами (від лат. arte - штучний, /actus -виконаний). Артефактами - феноменами культури - є виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії.

      Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, а й міни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній ізичній та духовній зовнішності. Отже, культура є світ людської діяльності бо світ артефактів - це її найперша,  але недостатня для розуміння її сутності характеристика.

      Культура являє собою світ смислів. Людина - творіння природи, і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і в будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?

     Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику, і, крім неї, ніякої іншої визначеності вони не мають.

    Артефакти - предмети культури, які, на відміну від явищ природи, мають подвійну визначеність. З одного боку, в них, як і в природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «значенням».

    Ця об'єктивна визначеність виникає в артефактах тому, що людина опредмечує в них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється в мові. А сенсозмістовну сутність має також усе, що людина створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмета відбивається у його призначенні, ролі.

       Потрібно відмітити, що предмети, взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл піраміди існує не в ній, тобто фізичних параметрах, а в культурі, творінням якої вони є. Смисл речей існує не в них, а в культурі, яка породила їх, і в тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку, і все життя в цілому.

Великі піраміди в Гізі

      

Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього) відбивається в тому, що вона (культура) свідчить, якою мірою людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, такою самою мірою, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця - це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиним показником того наскільки людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісною характеристикою розвитку суспільства.

     Американський філософ Л. Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою, ніж фізична праця. Важливіше, ніж обробіток землі, було створення тотемних стовпів, молитвених дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій, що формували душу людини.

        Буття культури виступає як єдиний процес, який можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну культури. Це розмежування досить умовне, адже в реальному житті вони тісно взаємопов'язані.

         Матеріальна культура не тотожна ані матеріальному життю суспільства, ані матеріальному виробництву, ані матеріально-перетворювальний діяльності. Матеріальна культура включає фізичні об'єкти, створені руками людини (артефакти). Для артефактів характерно те, що вони створені людиною, мають відповідне символічне значення, виконують відповідну функцію і являють цінність для колективу чи суспільства (парова машина, книга, храм, знаряддя праці, житловий будинок, прикраси). Матеріальна культура характеризує діяльність з точки зору її впливу на розвиток людини. Матеріальні культура - це також культура праці і матеріального виробництва, культура і охорона навколишнього середовища,

культура топосу (місце проживання), культура відношення до власного тіла, фізична культура.

  Духовна культура виступає складним утворенням і включає в себе пізнавальну та інтелектуальну культуру, філософську, моральну, художню, правову, педагогічну, релігійну. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, мова. Вона також є результатом діяльності людей, але творіння не рук, а розуму. Нематеріальні об'єкти не можна бачити, відчувати, слухати, вона існує в свідомості і підтримується людським спілкуванням. Першими формами духовної культури людства є міф та релігія. ( більш детально - в лекції: Культура первісної доби.)

        Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери (мистецтво, філософію, науку та ін..), відображає соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина-добро-краса. Відповідно були виділені три найважливіші ціннісні абсолюти людської духовності: теоретизм (з орієнтацією на істину і створення особливого сутнісного буття, протилежного звичним проявам життя); етизм (що підкоряє моральному змісту життя всі інші людські намагання); естетизм (досягнення максимальної повноти життя з перевагою емоційно-чуттєвих переживань).

      Наслідки матеріальної культури (мости, храми) існують дуже довго, а церемонії чи обряди - тільки той час, поки їх дотримуються. Будь-який об'єкт нематеріальної культури потребує матеріального носія. Знання реалізуються, зокрема, через книги, а звичаї, привітання - через рукостискання чи проголошення слів.

      У культурології питання, що первинне - матерія чи дух - вирішується так: у культурі первинні значення і символ, а не річ і матеріал. Матеріал, із якого виготовлена книга, в культурі вторинний, а зміст інформації, що передається, первинний. Але не про всі елементи культури можна так сказати. Так, одяг виконує дві функції: фізичну (захищає тіло від холоду) і культурну (слугує прикрасою). Для північних народів важливішою є якість матеріалу, з якого виготовлений одяг. А в південних народів навпаки - первинна культурна функція, а вторинна - матеріальна (адже в умовах теплого клімату можна обходитися без одягу, який виконує, насамперед, знакову функцію).

        Отже, культура - не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура - це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви.

      Смисли утворюються у свідомості людини, коли вона згідно зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює навколишні явища й процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те відношення до об'єкта, що формується у свідомості людини) і регулятиви (те, чим регулюються дії) являють собою три основних види смислів.

     Знання (когнітивний смисл) (від лат. cognitio - знання, пізнання) - це інформація про властивості об'єкта. Може здатися, що таке визначення тривіальне. Проте насправді його простота недостатня. Визначення знання -одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок:

-  інформація є завжди знання про щось, а тому в будь-якій інформації містяться якісь відомості про деякий об'єкт чи подію. Але інформація і знання - все ж таки поняття не тотожні. Знання є змістом інформації, що характеризує її об'єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об'єктом;

-   знання завжди є деяке твердження, у вигляді стверджуючого, або заперечуючого вислову. Різниця лише в тому, що в першому випадку знання є ствердженням про наявність, а в іншому - про відсутність у об'єкта будь-яких властивостей. Навіть відомий вислів Сократа "Я знаю, що нічого не знаю" являє собою ствердження. Об'єктом цього ствердження є його автор, а стверджує він таке - вибирайте самі, що вам більше подобається: наявність у цього об'єкта здатності "нічого не знати" чи відсутність у нього здатності "знати бодай щось";

-   знання може бути як істинним так і помилковим. Неправильне помилкове твердження - це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що в знаннях є елемент суб'єктивності і що істинність їх відносна.

     Коли людина каже «Я знаю...», вона робить одразу подвійне ствердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об'єкта, а інше - що це знання є об'єктивним. Проте незважаючи на це передбачення (презумпція об'єктивності, яка завжди супроводжує знання), насправді воно досить часто має суб'єктивний характер. У ньому завжди присутній слід людини, яка ці знання створює. Можна сказати, що знання завжди на себе надягає "маску" об'єктивності і ходить у ній так, що зовнішності не можна довіряти і при зустрічі з ним кожного разу доводиться думати про те, що на цей раз приховується під цією "маскою";

- об'єктом знання може бути все, що завгодно - фізичні тіла й людські думки, реальні явища і нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде існувати або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що до змісту знань входять не тільки обгрунтовані і доказові ствердження, але й не підтверджені судження, вірування і вимисли.

     Знання - результат процесу діяльності пізнання, перевірене суспільною практикою і логічно упорядковане відображення в свідомості людини. Це категорія, що відбиває зв'язок між пізнавальною та практичною діяльністю людини. Знання виявляються в системі понять, суджень, уявлень та образів, орієнтовних основ дій тощо.

     Таким чином, знання - важлива частина культури. З розвитком культури обсяг знань, які є в суспільстві, постійно зростає. Проте не всі знання, накопичені в культурі, істинні. У кожній епосі є знання, які колись у минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові (наприклад, язичеські вірування). Є й такі знання, які в одних культурах визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові.

    Цінність (ціннісний смисл) - фіксована в людській свідомості характеристика відношення об'єкта до людини і відповідно людини до об'єкта. Об'єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення якої-небудь своєї потреби.

    Цінність є не об'єкт сам по собі, а його властивість, здатність задовольняти людські потреби. Об'єкт виступає як носій цінності. Цінності можуть мати як матеріальні речі й процеси, так і духовні явища (знання, уявлення, ідеї тощо). Поняття цінність у культурології не потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні. Вартість є лише грошовим відбиттям цінності, і при цьому величина вартості зовсім необов'язково відповідає справжній цінності об'єкта. Цінності взагалі не завжди мають грошовий вираз. Для людини може представляти велику цінність який-небудь пам'ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття, радість творчості тощо, їх не можна ані продати, ані купити за будь-які гроші.

     Щоб об'єкт мав цінність, необхідно щоб людина усвідомлювала наявність у ньому певних властивостей (наприклад, земля, повітря, вітаміни, спілкування  з   іншими  людьми  необхідні  людині,   вона  без   них  не  може існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності не мають.

     Таким чином, цінність пов'язана зі знанням, але не зводиться до нього: знання лише констатують властивості об'єкта, у тому числі якусь особливу його "властивість", здатність задовольняти будь-яку потребу людини, тобто цінність. Проте остання не є знання, а є відношення між людиною і об'єктом.

Цінності поділяються на матеріальні і духовні. До перших відносяться матеріальні блага (житло, одяг, продукти харчування і т. д.), а до других -духовні блага (художні, наукові, філософські ідеї). Проте слід мати на увазі, що всі цінності мають духовну природу, оскільки являють собою різновид смислів; "матеріальними" й "духовними" називають у дійсності не самі цінності, а об'єкти (блага), які служать їх носіями.

     Здатність оцінювати об'єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов'язана з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те, якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою люди створюють уявні зразки об'єктів, які максимально повно і досконально відповідали б їх потребам. Такі зразки називають ідеалами. Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих матеріальних і духовних благ оцінюються порівняно з ними. Вони тим вищі, чим більше наближаються до ідеалу.

     Існуючи в дійсності, об'єкти ніколи не збігаються з ідеалами (наприклад, ідеали свободи і справедливості не є описанням тієї свободи і тієї справедливості, які існували чи існують зараз у якому-небудь реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства, в якому повністю були б реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того щоб дізнатися, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її "в натурі", той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає.

     Кожна особистість унікальна і неповторна, і в кожної виникає свій, унікальний та неповторний комплекс цінностей та ідеалів. Те, що для однієї людини є цінністю, може не мати ніякої цінності для іншої. Філософи -просвітники XVIII ст. - вважали найвищою цінністю освіту, а для фонвізінської пані Простакової вона цінності не мала.

    Проте було б неправильно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали й цінності. Насправді він запозичує їх з поля вибору, що надає йому культура. У цьому полі він віднаходить цінності та ідеали різних поколінь і епох: національні, професійні, вікові, сімейні тощо.

    Внаслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина загальнолюдська система цінностей, що містить у собі все краще, що накопичено в культурах різних епох і народів. Із усіх цінностей та ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її уподобанням, вихованню, освіті, особистому життєвому досвіду. Проте культура не є лише системою

цінностей та ідеалів, але вміщує в себе і антицінності та антиідеали (тобто те, що протиставляється цінностям та ідеалам, є їх запереченням). У ній є й такі культурні феномени, які не мають ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється дуже вузьким і не охоплює всього його змісту.

    Регулятив (регулятивний смисл) це правило або вимога, у відповідності з якою люди будують свою поведінку та діяльність.

     Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в даній культурі норми поведінки і діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме «нормальне», і навпаки.

     На відміну від тварин, люди не можуть жити на основі природжених, генетично заданих зразків поведінки. Складним видам людської діяльності, не запрограмованих у генах, їм потрібно навчатися. Культура несе в собі позагенетичні програми діяльності, які відіграють у житті людей таку саму роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Дії людей регулюються нормами та правилами, які вони для себе встановлюють (наприклад, норми і правила гри, етикету, судового виробництва, дорожнього руху тощо). Людина може за власним бажанням дотримуватись чи не дотримуватись їх, діяти "за правилами" чи "проти правил", але прийнявши їх, вона сама себе зобов'язує на їх дотримання і виконання. Введення відповідних норм, які регулюють дії людей, - специфічна риса людського способу життя, яка закріплена в культурі.

    Культурні норми (етикет) досить різноманітні. Вони більшою чи меншою мірою регламентують усе, з чим пов'язане людське життя - їжу, одяг, відношення між чоловіками та жінками, розваги і працю.

     Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Як наслідок, її дії стають значною мірою зумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках і життєвому шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не усвідомлюючи цього. І рівень нашого оволодіння культурою визначається тим, наскільки добре ми засвоїли наявну в різноманітних предметах культури інформацію і дотримуємося пов'язаних з нею програм поведінки.

     Не слід думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі не дає особистості свободи вибору дій. Розвинута багата культура несе в собі безмежну кількість найрізноманітніших програм і пропонує кожному великий вибір можливостей. Культура відкрита для творчого створення нових програм. Питання полягає в тому, наскільки людина здатна до вільного вибору і творчості.

    Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв смислу, "оброблені" (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають символами, вираженими певними знаками.

    Знак - предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі.

Знак матеріальний предмет або явище, подія, що виступає як представник (репрезентант, означення) деякого іншого предмета, властивості або відношення. Знак використовується для створення, отримання, зберігання, переробки і передачі різного роду повідомлень (інформації, знань). Розрізняють знаки мовні і не мовні. Уявлення, що виникає у свідомості людини завдяки знаку, є сенсом знака. Уявлення, яке злилось або з'єдналось зі своїм значенням у певну внутрішню єдність, є символом.

Символ (від гр. — знак, прикмета; слово етимологічно пов'язане з гр. дієсловом, що означає "з'єдную, порівнюю, зіштовхую") — в сучасній науці та філософії нерозгорнутий знак, узагальнення; образ, що репрезентує інші різноманітні образи, сенси, відносини; сприймане візуально або на слух утворення, котрому певна група людей надає особливого смислу, не пов'язаного із сутністю цього утворення.

    Знаки й системи знаків досліджуються спеціальною наукою -семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охоплює дуже широкий

діапазон об'єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) (російська, українська, англійська та ін.), а також штучні мови — мова математики, хімічна символіка.

    До знакових систем належать різноманітні системи сигналізації, мови образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть бути засобами для відображення якогось змісту.

    Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це - третя найважливіша характеристика культури.

Явища культури - це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто зміст, започаткований у них людьми.

     Зрозуміти будь-яке явище культури -означає побачити в ньому не просто чуттєве, а й "невидимий" суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає в якості знака, символу, тексту (який потрібно не тільки спостерігати, а й усвідомлювати), воно стає фактом культури.

   Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все змінюється, як тільки маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони вже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, знайдені під час розкопок, стають предметами давньої культури: вони цікавлять його насамперед як носії соціальної інформації, а для злочинця це лише засіб наживи, їх значення, культурна функція його не цікавлять. Меч - зброя, і тому коли він застосовується для захисту або нападу, то використовується як предмет, а не знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса, стає символом того, що його володар - воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни XVII-XVIII ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично не була зброєю -вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану. В "Скупом рыцаре" О. С. Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм "істинне", тобто практичне застосування. Але для самого барона золото - не засіб, що забезпечує можливість розкішно жити, а символ могутності і влади над людьми. Макар Дєвушкін у "Бідних людях" Ф. М. Достоєвського соромиться дірявих підошов чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може причинити багато неприємностей: промочені ноги, охолодження організму, застуду. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно.

Золота маска фараона Тутанхамона

Для нього найстрашніше те, що дірка  на підошві   -   це  знак   бідності.   Сором   його   спричинений   саме   знаковими властивостями його чобіт.

   Знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменами набувають не тільки творіння рук людини, а й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіявши їх у свій духовний світ, люди наділяють їх "людським" (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці та боязливого зайця в народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана - природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією ("Останній день Помпей" К. П. Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди усвідомлюють особливий «позаприродний смисл». І це надає йому значення явища культури.

    Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше, як культурний феномен. (Наприклад, хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною величністю" чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно змінюються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).

    Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів — її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

    Насправді знак - це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продуктом духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними "матеріальними оболонками" людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані в цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або,   інакше   кажучи,   інформації   та   коду,   в   якому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

      Культура являє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається генетичним шляхом, а також якою         мірою,         через         безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їм (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою протягом життя, не успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід "з нуля". Тому обсяг інформації, що мається в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

      Будь-яка подія у сфері культури може стати явищем культури за умови, що вона буде відображена в тексті. Текст є носієм інформації. Лише за цієї умови культура спроможна виконувати функцію збереження і передачі інформації від покоління до покоління. В історії людської культури сформувалося два канали передачі інформації: один - генетичний, притаманний усій живій природі, по іншому каналу інформація передається від покоління до покоління засобами різноманітних знакових систем. Одиниці інформації англійський дослідник Р. Доукінс назвав мемами, тобто якщо в біологічному житті людства накопичується генофонд, то в культурному - мемофонд, який відображений у текстах. Зазначимо, що під поняттям "текст" розуміється усе створене людиною, тобто неприродне, абсолютизоване в книзі, картині, скульптурі і архітектурних пам'ятниках, одязі, в інформації на рекламному щиті, екрані комп'ютера. Тому можна припустити, що культура в найкоротшому визначенні - це "все те, що не природа".

      За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, культура „є пристрій, що виробляє інформацію". Разом з цим вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві - це те саме, що математичне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову та програми опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови - знакові системи. її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми  людської  поведінки,  що  відображають  досвід  багатьох  поколінь людей. Отже, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

     Таким чином, з інформаційно-семіотичної точки зору, світ культури постає в трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків. Феномени культури - це будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища), які у собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, в яких міститься соціальна інформація.

АРТЕФАКТ______________________________________СМИСЛИ

ЗНАК

ТЕКСТИ                                                                              ІНФОРМАЦІЯ

   Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати коротке інформаційно-семіотичне визначення культури:

  Культура - це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.

Семіотика (від гр. semeiotikeвчення про знаки) наука про знаки і знакові системи, яка вивчає різноманітні властивості знакових систем як способів комунікації між людьми за допомогою знаків і знакових систем (мов), а також специфіку різних знакових систем та повідомлень.

Особливою категорією культурології є ментальність. Ментальність народжується з природних даних і соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної спільноти. Ментальність як одна з форм адаптивної поведінки формується в глибинах підсвідомості, доводиться до ступеня автоматизму і реалізується людиною майже механічно і нерефлективно. Ті чи інші типи ментальності можуть бути властиві певній культурній добі або соціальній групі як специфічний тип емоційної реакції на навколишній світ. Картина світу, закарбована у ментальності,— стійке утворення, що змінюється дуже повільно. Генезис ментальності культурної системи, що виникає, приміром, на певній території, передбачає появу факторів локалізації групи людей на цій території та стимуляції їхньої колективної взаємодії, накопичення досвіду спільної життєдіяльності, акумуляцію цього досвіду в ціннісних орієнтаціях, реалізацію домінуючих цінностей у рисах способу життя та картини світу, перетворення всіх їх у систему образів ідентичності певної спільноти.

Феномен ментальності, як зазначає А. Флієр, специфічний своєю соціальною нестратифікованістю. Це саме та риса, яка об'єднує і дворянина, і селянина як представників одного етносу. Ментальність фактом свого існування відображує високий рівень стандартизованості соціокультурних процесів, які складаються з типових ситуацій і взаємодій.

Ментальність є метапоняттям при відтворенні універсальної картини світу на основі інтерпретації філософських, релігійних, політичних, художніх текстів. Найчастіше ментальність реконструюється дослідниками шляхом співставлення з іншими ментальностями.

Менталітет, ментальність (від лат. mentalis — розумовий, духовний) — світовідчуття, світосприйняття; склад розуму, спосіб мислення особистості або суспільної групи; глибинний психологічний рівень індивідуальної або колективної свідомості, сукупність психологічних та поведінкових установок індивіда чи соціальної групи. Менталітет формується під впливом традицій, соціальних інститутів, середовища існування людини. Менталітет об'єднує ціннісні форми свідомості (мораль, релігія, філософія тощо) із світом несвідомих психічних станів і визначає цілісний спосіб життя людини.

  Культурні форми.

      Термін „культурна форма" використовується в культурологічній літературі по-різному, залежно від контексту. З інформаційно-семіотичної точки зору, форми культури - це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення й розвитку людських потреб і здійснюється "програмне забезпечення" життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й численні. Розглядаючи культурний простір у масштабі всього людства, можна виділити в ньому такі порівняно автономні галузі:

  - регіональні культури;

  - національні культури;

  - цивілізації.

      Це найбільші типи культурних форм. У середині їх історично утворюються різноманітні культурні форми меншого "рангу", які займають окремі підгалузі їхнього простору. Так, у складі національних культур зберігається така "підгалузь", як етнічна культура.

     У різних народів у різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, в яких люди знаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них належать релігійні уявлення і обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі з них не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтва).

      Регіональні культури - це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі і протягом тривалого історичного часу зберігають свою специфіку. Поняття "регіональна культура" може розглядатися на двох рівнях, а саме: в масштабах планети (наприклад, культура Латинської Америки, культура західноєвропейського регіону) та на рівні окремих територіальних одиниць держави (культура західної та східної України).

    "Центральна Європа включає в себе ті землі, що колись були частиною західного християнства, старі землі Габсбургів, Австрії, Угорщини та Чехословаччини, а також Польщу та східні землі Німеччини. Термін "Східна Європа" повинен бути зарезервований для тих земель, які розвивалися під опікою православної церкви: Чорноморських держав Болгарії та Румунії, а також Європейської частини Радянського Союзу.

Україна - це розколота країна з двома різними культурами. Лінія розколу між цивілізаціями, що відділяє Захід від православ'я, проходить прямо через її центр уже декілька століть. У різні моменти минулого Західна Україна була частиною Польщі, Литви та Австро-Угорської імперії. Значна частина її населення є прихильником уніатської церкви, що дотримується православних обрядів, але визнає владу Папи Римського. Історичні західні українці розмовляли українською мовою і були досить націоналістичними в своїх поглядах. Населення Східної України, з іншого боку, в масі своїй було православним. І значна його частина розмовляла російською мовою. На початку 1990-х років росіяни становили до 22%, а російськомовні - 31% населення України. Більша частина учнів початкових і середніх шкіл отримала освіту на російській мові. У Криму переважна більшість населення російськомовна і він був частиною Російської федерації до 1954 року, коли Хрущов, ніби в честь прийнятого Хмельницьким 300 років тому рішення, передав його Україні. Різниця між Східною і Західною Україною виявляється і в поглядах їх населення".                    С. Хантінгтон. Зіткнення цивілізацій

    Кожне окреме суспільство створює протягом свого розвитку власну національну культуру - суперкультуру (або домінуючу культуру). Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління, народна культура тощо.

     У межах великих культурних форм існують специфічні культурні форми: субкультура і контркультура; елітарна культура, народна культура і масова культура, сільська та міська культури.

     У специфічних культурних формах вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання і навчання, звичаї й традиції, міфи і сказання, бібліотеки й музеї - це культурні форми, в яких здійснюються збереження і передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.

     Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей приводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так, у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: "культура храму і монастиря", "культура замку і палацу", "культура села і хутора", "культура середньовічного міста". У сучасному світі це явище особливо характерне для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.

     Субкультура (від лат. sub - під) - це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині "великої національної культури", що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

     Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. В сучасному світі розрізняють такі субкультури:

-   регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

-   професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);

-   етнолінгвістичні   (пов'язані   з   мовними,   етнічними   особливостями соціальних груп);

-   релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

-   вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

     Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, а й знаходяться в конфронтації, протистоянні із суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

      Контркультура (від лат. contra - проти) - субкультура, що містить у собі соціокультурні цінності і настанови, які суперечать фундаментальним   принципам домінуючої культури.

     Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, "Біле братство"), субкультура хіпі 60-х pp. XX ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери та ін.), які ламають традиційні механізми соціалізації і намагаються створити специфічний спосіб життя і культивувати свою відокремленість.

     Контркультурні рухи завжди розбуркували суспільство, були своєрідним ферментом, що спричинив заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це, в свою чергу, призводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. У цьому сенсі контркультура - необхідний елемент будь-якої культури.

     У XX та XXI ст. контркультурні рухи набули масовості, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо.

      Розглядаючи структуру суперкультури, необхідно виділити й такі її  елементи, як елітарна культура, народна культура і масова культура.

     Елітарна культура створюється і використовується привілейованою частиною суспільства - елітою (від. фр. elite - краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.

     Еліта - це найбільш спроможна до духовної діяльності частина суспільства. До високої культури відносяться образотворче мистецтво, класична музика і література. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури - це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, музиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає. Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво і салонна музика. Формулою елітарної культури є „мистецтво для мистецтва" і практика „чистого мистецтва".

     Народна культура включає в себе два види - популярну і фольклорну (колядні свята, український вертеп тощо) культури. Тому в народній культурі можна виділити два рівні - високий (пов'язаний із фольклором, що включає народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, які нині існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) і знижений (обмежений поп-культурою). Автори фольклорних творів зазвичай невідомі. Анонімність авторів не дозволяє віднести ці твори до елітарної культури. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід'ємне від праці і побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), груповими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода). Аудиторії народної культури в індустріальному суспільства - більшість суспільства. Але в постіндустріальному суспільстві ситуація змінюється.

     Масова культура (від лат. massa - грудка, частка і cultura - оброблення, виховання) являє собою сукупність явищ культури XX - XXI ст., характерних для економіки, управління, дозвілля, спілкування і особливо сфери художньої культури.

     Ці явища включають у себе особливості виробництва культурних цінностей в індустріальному та постіндустріальному суспільстві, що розраховані на масове споживання цієї культури. Наголос робиться на "посередній" рівень розвитку наймасовіших споживачів даної продукції.

XX ст. - час становлення єдиної загальнолюдської культури, що розвивається засобами взаємозбагачення і взаємопроникнення її національних форм. Відбулася велика соціальна революція, причинами якої є колосальні зміни форм, способів і зразків життя людини. Індивід почав отримувати велику кількість інформації засобами електронного зв'язку і масової комунікації, змінились кількість, форма та зміст соціальних контактів. Наприклад, перший концерт П.І.Чайковського в США в квітні 1881 р. в Карнегі-хол слухали не більше ніж тисячі людей; перший виступ у США рок-групи "Beatles" у лютому 1964 р. у тій самій залі завдяки телебаченню - 73 млн людей; зараз завдяки супутниковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися декілька мільярдів людей.

     Масова культура - це феномен, який раніше не траплявся в людській історії. Тобто, виник ще один дивовижний культурний феномен, який має відношення до того, що ми називаємо індустрією свідомості. Для масової культури характерне зведення елітарної культури до поверхової, беззмістовної форми, орієнтація на нерозвинені, низькі смаки. Масова культура пов'язана з уніфікацією духовного в особистості та суспільстві, вона завжди розрахована на комерційний успіх. Саме подібна індустрія "творить" зараз людину, нав'язуючи їй нові уявлення про світ і саму себе. Під впливом маскультури виникла особлива порода людини -людини масової.

      Масову людину характеризують, як вважав X. Ортега-і-Гассет, дві риси: нестримне зростання життєвих потреб і природжена невдячність до всього, що сприяло полегшенню її життя. Масу найбільше цікавить власний добробут і найменше - джерела цього добробуту. Маса - це стійкий від людей, специфічна природа яких виникла в XX ст. і тому зараз можна з повним правом говорити про антропологічну катастрофу.

      Елементами суперкультури виступають також сільська культура (або сільський тип культури, культура села, культура селян) та міська культура (культура міста, індустріальна культура, урбанізована культура).

     Носіями сільської культури є селяни. Л.М. Коган виділяє такі особливості сільської культури:

1) нерівномірна завантаженість аграрною працею протягом року;

2)  персоніфікація між особистісних відношень (витіснення і заміна всіх інших типів відношень довірчо особистісними);

3)   суцільний неформальний контроль за поведінкою кожного члена локальної спільноти;

4)   особлива якість міжособистісних відношень у селі ґрунтується на підкресленій грубуватості і формальності спілкування людини з людиною (звертання на „Ви" - міська риса);

5)   у потоці інформаційного обміну провідну роль відіграють місцеві плітки, місцева інтерпретація історичних і загальнодержавних подій;

6)  для всіх жителів села характерний обмежений життєвий досвід, бо вони рідко покидають межі свого села; локальна замкнутість сільської культури формує особливий менталітет селянина;

7)  більш висока, ніж у місті, частка колективної діяльності;

8) надається більше уваги, ніж у місті, екологічній культурі і охороні навколишнього середовища;

9) обмежений культурний вибір Звужує культурні потреби і культурний кругозір.

    Міська культура - це культура несільськогосподарських             

зазвичай великих індустріальних і адміністративних центрів. Чим вищий ступінь урбанізованості поселення і більші його розміри, тим більше він відрізняється своєю культурою від сільської культури. Спільні риси міської культури:

1) щільність забудови міської території;

2) наявність великої кількості транспортних магістралей;

3) споруди соціокультурного (площі, вулиці, сквери), інженерного та телекомунікаційного призначення.

     Культурний простір міста організовано інакше, ніж на селі. Індивід у місті почуває себе більш вільним і розкутим завдяки тому, що має широкі можливості вибору закладів дозвілля, побуту і культури, а також велику кількість незнайомих людей, з якими він може вступати у спілкування.

Відмінна особливість міської культури - самотність у натовпі, можливість довго ні з ким не спілкуватися, заміна особистісних контактів телефонними дзвінками, мережею Internet. Часті нервові перевантаження також характерна риса міського життя. Вони спричинені більш напруженим, ніж на селі, трудовим ритмом життя, стоянням у чергах, постійним перебуванням у натовпі.

     Тривала відірваність від живої природи також несприятливо впливає на міських жителів. У міському середовищі значно більша концентрація шкідливих для людини канцерогенних речовин, ніж у сільському. У зв'язку з цим у вітчизняних містах захоплюють садово-городнім рухом, що не властиво для селян. Приміський наділ землі і дача — характерний атрибут міської культури. Міські жителі частіше, ніж сільські, виїжджають на відпочинок в інші міста та країни.

     Окремі феномени культури, що заповнюють той чи інший культурний простір, являють собою узгоджені системні утворення, наприклад, система права, політичні системи, системи наукових знань тощо. Проте не всі форми культури можна розглядати як системи. Система (від грец. - ціле, складене із частин; поєднання) - це сукупність елементів, що знаходяться у співвідношеннях та зв 'язках один з одним, яка утворює відповідну цілісність.

     Багато історично сформованих форм поведінки, звичаїв, обрядів тощо -це не системи. Так, у європейській культурі є комплекс звичаїв, згідно з якими люди вітаються: можна просто мовчки кивнути або поклонитися; привітати знайомого підняттям руки; вимовити стандартні слова привітання ("Здрастуйте!", "Як поживаєте?", "Привіт!" та ін.); обмінятися рукостисканням; поцілувати дамі руку; обійнятися тощо. Але сукупність цих звичаїв склалась не випадково. Вони мають різне історичне і соціальне походження. Поклін веде початок від стародавнього язичеського жертвоприношення богам (щоб покласти жертву, потрібно було нахилитися). Рукостискання - більш пізній ритуал, що демонструє, на думку окремих істориків, відсутність зброї в руках. Підняття руки - типово міський жест людини, яка поспішає, якій ніколи зупинитися. У селах такий жест до недавнього часу сприймався з непорозумінням і навіть тлумачився як знак неповаги. А звичай "цілувати" ручку" прийшов із лицарського куртуазного спілкування з дамами із вищого соціального стану в аристократичних колах середньовічної Європи. Звісно, можна уявити собі, що серед прийнятих у Європі форм привітання могли бути і інші варіанти, скажімо, у вигляді дотику носами, як це робиться в деяких африканських народів.

      Отже, культурними системами є конфігурації феноменів культури, що    являють собою логічно упорядковані конструкції, в яких окремі елементи, що входять до їх складу, логічно взаємопов'язані. Так, у християнській релігії біблійна історія, заповіді Мойсея, життя і діяння Ісуса утворюють єдиний культурний комплекс - зміст християнського вірування.

      Культурні форми не ізольовані одна від одної. Вони взаємодіють між собою, можуть поєднуватися і взаємоперетинатися, одні з них можуть бути складовими частинами інших. Проте будь-яка культурна форма має свої культурні ознаки, які є її специфікою і у тією чи іншою мірою виділяють її серед інших.

       Можна виділити основні властивості культурних форм.

—   Просторова "ніша". Кожна культурна форма займає в просторі культури якусь "нішу", тобто місце, де створюються і функціонують феномени культури, що відносяться до своєї форми і де відбувається діяльність людей з цими феноменами. Така "ніша" характеризується специфічними співвідношеннями "координат", що визначають її положення що до "смислових осей" культурного простору. Інакше кажучи, в кожній смисловій формі втілюються якісь специфічні смисли - знання, цінності, регулятиви. Культурна форма діяльності виникає та існує тому, що вона задовольняє потреби людей у цих смислах.

      Прикладом культурної "ніші" була така поширена культурна форма проведення дозвілля, як настільні ігри: карти, доміно, лото, шашки, шахи тощо. Усі вони відзначаються тим, що потребують більшої чи меншої розумової активності. Щоб грати у них, потрібно мати деякий запас знань і вмінь.

-  Семантичний і соціальний потенціал. Сукупність смислів просторової "ніші" будь-якої форми культури становить її культурний потенціал. Його можна розглядати в двох планах - інтенсивному та екстенсивному.

      В інтенсивному плані йдеться про об'єм смислового змісту культурної форми, тобто про сукупність знань, цінностей, регулятивів, з якими пов'язана діяльність у ній. Співвідношення між цими трьома основними типами смислів може складатися по-різному. Наприклад, щоб оволодіти майстерністю гри в шахи, недостатньо опанувати її регулятивами (правила ходів), потрібно знати шахову теорію (теорію дебютів, міттельшпіля, ендшпіля). Інакше справа складається в більшості карточних ігор, у яких ніякої особливої теорії немає і все залежить від везіння самого гравця. Звісно, що в шахах когнітивні смисли (знання) мають значно більше значення, ніж у картах.

     У таких формах культури, як мистецтво чи мораль, регулятиви (правила поведінки і діяльності) зумовлені цінностями та ідеалами - художніми і моральними. А культура виробництва залежить, насамперед, від виконання відповідних технологічних вимог, тобто регулятивів.

     Таким чином, у культурних формах одні типи смислів можуть бути провідними, визначальними, інші -другорядними, залежними. Для того щоб рівень семантичного потенціалу культурної форми не знижувався, його потрібно постійно відтворювати або поповнювати. Це потребує від суспільства відповідних затрат: повинні знайтись люди, які будуть зайняті діяльністю в цій культурній формі. Якщо суспільна потреба у якій-небудь формі культури послаблюється, то зацікавленість у збереженні її потенціалу зникає. Так відбувається відмирання форм культури. Наприклад, після введення християнства, на Русі з життя народу поступово відходить язичество. Складна символіка язичеських культів стала вивітрюватись із народної пам'яті. Забулись більшість богів, обряди, свята, а залишились тільки деякі сліди язичеської культури, що збереглися в мові (на зразок вислову "чур мене", що є похідним від імені язичеського бога Шура), народних прикметах і окремих віруваннях (у водяних, домових тощо).

      Зниження   семантичного потенціалу може виявитися в примітивізації діяльності: з неї зникає майстерність, намагання досягти                      вдосконалення. Спостерігається тенденція до вульгаризації мови, зведення мистецтва до "лоскотання нервів" (фільми жахів, бойовики тощо).

     В ході аналізу смислового змісту якої-небудь культурної форми береться до уваги сила впливу його на культуру і суспільство в цілому. Ця сила являє собою соціальний потенціал культурної форми. Величина соціального                       потенціалу визначається        тим,        наскільки смисловий  зміст  даної культурної форми, її ідеї і принципи відбиваються на суспільному житті.  

    Товариство "причетних". Кожна культурна форма має своїх носіїв, або адептів, причетних до неї осіб, які так чи інакше підтримують її існування. Кількість таких особистостей - один із основних індикаторів її культурного потенціалу. Чим більша така кількість, тим більш значне місце займає вона в

культурі. Адепти будь-якої культурної форми можуть залишатися неорганізованою більшістю причетних до неї людей, проте наявність у людей спільних інтересів призводить до їх намагання об'єднатися і створити різного роду спілки, серед яких можна виділити як неформальні об'єднання, так і формально зареєстровані організації з уставом, правилами членства тощо. Наприклад, з історії імпресіонізму відомо, що цей напрям у французькому живописі в другій половині XIX ст. виник як неформальне об'єднання художників, які виступали проти офіційного (салонного) мистецтва. До групи вхсдили художники Каміль Пісаро, Поль Сезанн, Клод Моне, Огюст Ренуар, Едгар Дега і Берта Морізо. Здебільшого, вони збиралися в паризькому кафе на вулиці Батіньоль. Ось чому спочатку вони отримали назву "батіньольська школа" (назва умовна), а згодом почали називатись імпресіоністами.

    Входження до тієї чи іншої культурної форми якоюсь мірою впливає на мислення і поведінку її носіїв - формуються відповідні норми відношень до "своїх" і "чужих", групова солідарність, ієрархія за рівнем досягнень, традиції, ритуали тощо.

 Культурний простір.

     Оскільки культура являє собою лише частину суспільного життя, то культурний простір слід розглядати як галузь, що знаходиться в багатомірному просторі соціальної реальності. Культурний простір існує не сам по собі, а як частина першого світу - світу життя і людського суспільства.       В межах культурного простору існують окремі феномени культури та їх різноманітні комплекси й угруповання - національні культурні спільноти, цивілізації, регіональні культури, субкультури, контркультури, маскультури, елітарні культури тощо. В межах цих культурних форм створюється, зберігається і передається з покоління в покоління інформаційний знаковий зміст суспільного життя - знання, цінності і регулятиви.

      У культурології, як і в будь-яких інших науках, слід розрізняти емпіричне й теоретичне знання. На емпіричному рівні наукові знання добуваються засобами спостережень та експериментів щодо досліджуваних явищ. Але гуманітарні науки, в тому числі й культурологія, експерименти використовують значно менше, ніж природничі науки, оскільки соціальні експерименти та експерименти над окремими людьми потребують великої обережності.

      Проте головним засобом добування емпіричного знання в культурології є спостереження. Велике значення в зборі фактичного матеріалу має вивчення історичних джерел - архівних документів, мемуарів, археологічних знахідок тощо. Але наукове знання на емпіричному рівні дає, головним чином, лише феноменологічний опис досліджуваних явищ. Цей опис констатує факти, але не пояснює їх. Щоб зрозуміти сутність досліджуваних явищ, закони їх взаємозв'язку, виникнення і розвитку, необхідно перейти на теоретичній рівень пізнання, тобто побудувати теорію цих явищ.

      Характерною особливістю наукових теорій є те, що в них створюються тільки схематичні узагальнені образи досліджуваних явищ. Будь-яка теорія абстрагується від маси конкретних дрібниць, які характеризують дане явище і відображуються в його феноменологічних характеристиках.

       У теорії виділяються і описуються лише найбільш важливі, найбільш істотні риси. Ці риси фіксуються в розумових, ідеальних, теоретичних моделях досліджуваних явищ. Теоретичними моделями є, наприклад, "ідеальний газ" у газодинаміці, "абсолютне чорне тіло" в оптиці, ідеальний маятник у теорії коливань. Для позначення недосяжних для спостереження параметрів, що визначаються лише розрахунком і логічними доказами, в мову теорії вводяться спеціальні теоретичні поняття. Але модель завжди відрізняється від "оригіналу". Тому будь-яка наукова теорія характеризує реальні явища неповно, з більшою або меншою мірою правди.

      У культурології теоретичне знання також повинно спиратися на деяку теоретичну модель культури. Цю модель можна побудувати по-різному. Один з найпоширеніших у науці способів побудови теоретичних моделей полягає в тому, що досліджувані явища підводяться під образи, запозичені з будь-яких інших знань. (Наприклад, так була створена Е. Резерфордом "планетарна модель" атома, [цо зображує його будову, за зразком, запозиченим із астрономічної моделі Сонячної системи. Місце Сонця зайняло атомне ядро, а планети заміщені електронами). Якщо користуватися таким рецептом, то відкривається безліч шляхів до створення теоретичних моделей культури. І культурологи на практиці досить часто використовують для описання культури образи, запозичені з інших галузей знань. В результаті утворюються метафоричні моделі, або моделі-метафори, в яких явища культури уподібнюються явищам, що вивчаються іншими науками і характеризуються за допомогою термінів різних наук. Наприклад, інколи культуру розглядають як своєрідну "психіку" суспільства. Це дає можливість поширювати на неї психологічні уявлення про пам'ять, свідомість, характер, пояснювати процеси, що відбуваються в них як реакції на стимули, розрізняти культури інтровертивні та екстравертивні, говорити про культурні гештальти тощо. Найбільш відпрацьований такий підхід у культурологічних концепціях 3. Фрейда та К. Юнга. 3. Фрейд розглядає культуру як продукт "сублімації" психічної енергії - перенесення її із сексуальної сфери у сферу творчої діяльності. Згідно Юнгу, в основі культури лежить колективне свідоме, що складається з певних структурних елементів - "архетипів " - початкових форм усіх психічних процесів людини.

Зиґмунд Фрейд

Гештальт (нім. Gestaltформа, образ, зовнішність, структура, конфігурація) просторово-наочна форма сприйманих предметів; утворення, суттєві властивості котрих не можна зрозуміти із суми властивостей їхніх частин, оскільки сприйняття цілого супроводжується переживанням його "гештальт-якостей" (характеристик структури, властивостей, сутності). Також цілісні психічні та культурно-історичні утворення. Центральне поняття гештальтпсихології, яка виникла на основі досліджень зорового сприйняття і з часом поширила свої ідеї й принципи також на дослідження мислення, пам'яті людини, психології особистості й соціальної групи. Гештальти виникають унаслідок тенденції високорозвинутих структур свідомості до завершеності, єдності, простоти, правильності, симетрії, чіткості та включеності в "найкращі" просторові напрями (вертикальні та горизонтальні).

     В аналізі культури нерідко застосовують мову біології. За аналогією з живими організмами, в культурі усвідомлюють "життєві сили", "спадкоємність", "мінливість", "обмін речовин", "органи кровообігу" (засоби масової інформації), "генофонд" тощо.

    Будь-яка метафорична модель культури має обмежене використання і може бути застосована настільки, наскільки вона допомагає зрозуміти деякі феномени культури, що уподібнюються певним „речовинам", які заповнюють культурний простір (або простір культури). Словосполучення "культурний простір" має умовний зміст. Йдеться не про фізичний простір.

    Культурний простір - це простір, утворений багатьма феноменами культури, що переплітаються і взаємодіють міме собою.

     Подібно фізичному простору Всесвіту, в якому існує безліч різноманітних об'єктів, у тому числі й цілі космічні світи, культурний простір також є зосередження багатьох об'єктів. До них належать окремі феномени культури та їх різноманітні комплекси й групування,  культурні світи.

PAGE  1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49572. Исследование интернета в удовлетворении потребностей потребителей» (на примере ЧРУП «Белинформ Медиа») 400.65 KB
  Для достижения поставленных целей необходимо решить следующие задачи: Проанализировать существующие первоисточники Определить целевые группы потребителей и их основные характеристики пол возраст уровень дохода Определить мотивацию посещения строительных порталов Выяснить структуру осведомленности о спектре услуг предоставляемых компанией Определить уровень лояльности посетителей сайта Выяснить критерии влияющие на выбор строительного портала Установить основные претензии и причины неудовлетворенности посетителей Выявить...
49573. Расчет режима термической обработки 69.5 KB
  Назначить режим термической обработки температуру закалки охлаждающую среду и температуру отпуска метчиков и плашек из стали У10. Метчики и плашки изготавливают из инструментальной углеродистой и быстрорежущей стали. Инструментальными сталями называют углеродистые и легированные стали обладающие высокой твердостью HRC 6065 прочностью при некоторой вязкости для предупреждения поломки инструмента в процессе работы и износостойкостью необходимой для сохранения размеров и формы режущей кромки при резании. Закаливаемость – способность...
49576. Виготовлення матрьошки 480 KB
  Матрьошка (зменьш. від імені «Матрьона», який походить від латинського слова «Matrona» - знатна дама, мати сімейства) - російська деревяна іграшка у вигляді розписної ляльки, всередині якої знаходяться подібні їй ляльки меншого розміру.
49577. Разработка зоны ТР в АТП на 512 автомобилей МАЗ-64229 900.5 KB
  Диагностирование как отдельный вид обслуживания не планируется, и работы по диагностированию подвижного состава входят в объем работ по ТО и ТР. При этом в зависимости от метода организации, диагностирование автомобилей может проводиться на отдельных постах или быть совмещено с процессом ТО.
49578. Аналіз мотивації менеджерів середньої ланки в США та запровадження їх досвіду в укр. реаліях 102 KB
  Актуальність даної роботи полягає у тому що на сьогоднішній день вкрай важливою стоїть проблема мотивації менеджерів середньої ланки в обов’язки явки входить практична реалізація стратегічних цілей та втілення рішень топменеджерів. Різноманітні системи мотивації які досить часто являються конгломератом із багатьох систем стимулювання закордонних та з СРСР. Тому вкрай важливо зробити аналіз мотивації менеджерів середньої в США та спробувати перенести отримані знання на українські реалії.
49579. Нетрадиційні концепції управління персоналом 314.88 KB
  Загальні принципи управління персоналом організації. Теоретичні основи поняття принципів управління персоналом. Традиційні методи управління персоналом організації. Відбуваються зміни, повязані з необоротністю економічних реформ і рухом до здорової конкуренції, змушують керівництво організацій і підприємств приділяти значну увагу аспектам управління кадровою політикою, що базується на науково обґрунтованому плануванні.