11467

КРИЗОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРІ

Лекция

Культурология и искусствоведение

Лекція 12.КРИЗОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРІ Весь попередній розгляд сутності та проявів культури засвідчує що її можна вважати тією територією людськості яка відвойована людиною в шаленого масиву природи та яка засвідчує ті прояви людини котрі вона своєю творчою насн

Украинкский

2013-04-08

204 KB

10 чел.

Лекція 12. КРИЗОВІ ЯВИЩА В КУЛЬТУРІ

     Весь попередній розгляд сутності та проявів культури засвідчує, що її можна вважати тією територією людськості, яка відвойована людиною в шаленого масиву природи та яка засвідчує ті прояви людини, котрі вона своєю творчою наснагою, своїм генієм та працею винесла у світ. Проте культура становить дуже незначну у порівнянні із Всесвітом ділянку, якій весь час загрожує поглинання світом природи. Окрім того, і за своєю сутністю культура постає як щось крихке, нестійке, ніжне. А вписаність культури у бурхливе та різноманітне життя етносів та суспільств ставить її під загрозу розмивання, деструкції та вмирання. Звідси й випливає завдання бути свідомими відносно крихкості культури та вміти бачити перспективи її збереження.

1. Культура як проблематичне явище

Як ми вже з'ясували, творячи культуру, людина змінює природу і закладає в явища та предмети природи ті нові межі та окреслення, які відсутні в природі самій по собі і які людина виробляє своєю інтелектуальною діяльністю. Такі межі та окреслення не притаманні природі, а тому коли культурні явища (артефакти) чомусь випадають із культурного середовища і знову опиняються втягнутими в стихійні природні процеси, вони починають руйнуватись, втрачати ті якості та форми, що їх надала їм людина.

Тим самим, з одного боку, засвідчується відносність людської (і культурної) влади над природою. Природа ніби скидає зі себе ті тенета, що їх накинула на неї людина своєю культуротворчою діяльністю, та засвідчує свою самовладність. Щоправда, стовідсотково вона вже не може позбутись людського впливу, і навіть тоді, коли культурні предмети "розмиваються" стихією природи, на них та на ній лишаються своєрідні "шрами" - згадки про те, що людина наклала на них свій інтелектуально зумовлений відбиток. З іншого боку, в цьому явищі проблискує ще й той факт, що культура не має під собою настільки ж надійної та міцної засади, яку має під собою природа.

     Природні процеси становлять якусь грандіозну та безмежну в усіх розуміннях слова єдність всіх своїх дій та проявів. Коли в природі  трапляються  катастрофи,  то  вони  не  тільки  не позбавляють природу її вихідної якості, але й не порушують такої єдності. Культура же, як засвідчує досвід історії, має властивість народжуватись та вмирати, міняти свою якість, позбавлятись внутрішньої єдності. У чому причина такої відмінності культурного (культивованого) від природного? Звичайно ж, у першу чергу в тому, що в процесі культуротворення людина фіксує в природному матеріалі інтелектуально вироблені форми і межі.Останні утворюються не на основі закріплення якоїсь окремої,часткової ситуації, а на основі виявлення та подальшої матеріалізації суттєвих, загальнозначущих рис, характеристик та властивостей як людини, так і природи. Наприклад, обробляючи мінерали, коштовні каміння, людина водночас матеріально, тілесно фіксує як загальні властивості матеріалу (наприклад, виблиск діаманту), так і свої винахідливість та здатність опанувати прихованими властивостями природних речей. Звідси стає зрозумілим, що такого роду форми та межі не можуть ні утворитися, ні існувати більше ніде, окрім людської свідомості. І сприйняти їх у предметах культури, зачаруватися ними, оцінити, поринути в світ духовних винаходів та фантазій може, знову-таки, лише єство, обдароване свідомістю. Тварини, наприклад, абсолютно байдужі до чудових витворів чи то Ван Гога, чи то Родена.

Ці речі, здавалося б, є зовсім звичайними та зрозумілими, проте вони приховують той важливий факт, що під світом культурних речей (артефактів) немає прямої та адекватної їм матеріально-фізичної основи. В цьому сенсі вони ніби перебувають "на підвісі" (як висловлюються деякі сучасні філософи): між ними та природно-космічним процесом існує сутнісний розрив. В осередді даного розриву перебуває людська духовна активність, людська свідомість, яка у відношенні до всього матеріально-фізичного, тілесного, масивного постає чимось нереальним, порожнечею, нічим. Звідси й випливає відоме формулювання філософії XX ст. стосовно того, що засадою культури є ніщо.

  •  Отже, сама собою культура не існує, вона потребує під тримки, зусиль для свого розвитку з боку розумної духовної істоти - людини. Про це можна сказати дуже просто: якщо в цілому суспільстві завтра не знайдеться жодної людини, яка б забажала малювати картини, така ділянка культурної творчості, як живопис, згодом просто зникне.

Звідси стає зрозумілим органічний зв'язок культури із людиною: то лише на перший погляд здається, що культура знаходиться ззовні людини; насправді, вона живе лише через злиття артефактів із глибинними людськими прагненнями та реальними дЦми.

  •  Отже, людська культуротворча діяльність привносить у світ те, що у відношенні до природної єдності та суцільності постає як ніщо: людина заперечує цю природну єдність, протиставляючи їй єдність свого духовного пошуку та прагнень. Культурне заперечує природне, але внаслідок того стає чимось нестійким, крихким, майже примарним: варто людині відняти від культури свою живу енергетичну  підтримку, як культура впаде.

    Тобто змінити природу так, щоби в кінцевих результатах такої зміни з'явились зовсім нові засади існування та функціонування, може лише людина, наділена здатністю сприймати та оцінювати не окремі ситуації дійсності, а буття як єдину основу всього, з чим можна стикатись у будь-яких ситуаціях дійсності.

Отже, за своїми вихідними засадами та у порівнянні із природно-космічним процесом культура постає явищем проблематичним, неузасадненим у самому цьому процесі. Розрив, що утворюється між: світом природи та світом артефактів, сягає й самої внутрішньої природи культури, тобто світу артефактів.

У природних процесах завжди можна прослідкувати послідовність певної лінії зв'язку між одними та іншими явищами, оскільки природні явища відбуваються у прямому, матеріально забезпеченому зв'язку причин та наслідків. І хоча інколи така лінія зв'язку може нам не відкритись, вона існує, і можливість її виявлення є принципово реальною.

    Чи існує прямий матеріальний зв'язок між якимось офісним стільцем та кріслом якогось давньоєгипетського фараону? Такого зв'язку не існує; потреба у виготовленні стільців та майстерність такого виготовлення ховається винятково в спрямуваннях людського духу. Якби така потреба або така майстерність раптом зникли, саме крісло фараона не породило б офісного стільця. Значить, між одним артефактом та іншим не пролягає матеріально-фізичного зв'язку, а вони існують в особливому просторі - просторі людських потреб, прагнень, життєвих спрямувань. Звідси випливають такі прості, проте далеко не завжди належною мірою усвідомлені речі, як, наприклад, необхідність створювати та розвивати музичні школи, художні студії, хореографічні та театральні гуртки для дітей та молоді. Роблячи такі речі, ми можемо сподіватись на те, що забезпечуємо існування та живе підтримування простору, в якому тільки й можуть жити явища культури. Гідні подиву, наприклад, такі явища, коли поет (чи нібито поет?), займаючи посаду в державній обласній адміністрації, видає накази щодо ліквідації музичних шкіл та інших закладів, покликаних розвивати дитячу творчість.

Якщо існує матеріальний розрив між окремими артефактами, то так само існує певний розрив і між творцями культури. Люди, що творять культуру, її шедеври, так само не зв'язані фізично чи генетично. Не відбувається і не може відбутись автоматичного наслідування творчих натхнень, вмінь, діянь. Тут також потрібні

 зусилля,терпіння,наполегливість. Але й за наявності останніх ті, хто наслідує своїх учителів, не можуть автоматично повторювати те, що робили їх попередники. Творець йде вперед, а через це питання про збереження та належне ставлення до попередніх явищ та досягнень культури стає також гострим та проблематичним. Творець повинен творити, але культура повинна жити, а не вмирати із кожним новим актом творення. Тут виникає надзвичайно складна, болюча та суперечлива тема співвідношення в культурі традицій та новацій.

 Отже,за своїми змістовими засадами,за способом здійснення та функціонування,за умовами свого розвитку культура постає явищем проблематичним, тобто таким, що не має власного самодостатнього статусу існування і потребує постійної підтримки з боку людини, як істоти, що веде духовне життя, має духовні зацікавлення та для свого самоствердження потребує органічного зв'яз ку із культурою.

    Проте не слід думати, що проблематичність культури має тільки негативне значення. Американський письменник Б. Мур в романі "Велика вікторіанська колекція" зображує таку фантастичну ситуацію, коли одного разу завзятий та наполегливий шукач старовини раптом знаходить в саду свого заміського будинку давно загублену та зниклу Велику вікторіанську колекцію. Звичайно, що він був щасливий без меж: адже це лише він єдиний отримав доступ до такої історичної цінності! Проте поступово він став помічати, що деякі предмети колекції мали дивні дефек ти: в них не було споду. Але найбільш вражаючим було те, що всі предмети цієї колекції не псувались і не піддавались псуванню. Раптом герой усвідомив, що саме в цьому й приховується їх несправжність: предмети культури, які не вимагають зусиль з боку людини, стають байдужими людині, не пов'язаними із її життєвими зусиллями та прагненнями.

 Отже, проблематичність культури, по суті, стверджує особливий статус культури: вона є результатом боротьби людини із мінливістю та плинністю світу, прагненням вічності, довершеності, абсолютів, проте ці прагнення здійснюються у реальній динаміці життя, де народження  межує зі смертю, вічне із дочасовим.

                    

2. Форми деструктивних чинників у розвитку культури

Відсутність у культури самодостатнього та надійного статусу буття перетворює її на дещо нестійке та ненадійне. А звідси й випливає те, що культура сама по собі є явищем, підданим різного роду загрозам: кризовий стан та небезпека стають одвічними її супутниками. З одного боку, шедеврам культури загрожує матеріально-фізичне старіння та руйнування того природного матеріалу, із якого вони виготовлені, а з іншого боку, завжди існує небезпека втрати навичок, технологій культурної діяльності, перерва традицій та ін. Окрім того, існує ще й ціла низка інших чинників, що загрожують життю та розвитку культури. Ознайомимося з найважливішими з них докладніше.

Дослідники виділяють перш за все три форми, в яких проявляється входження культури у кризовий стан: це є аномія , асиміляція  та впливи ззовні.

Аномією ( від - "а" - ні, заперечення; "номос" - закон) називають внутрішній розпад культури внаслідок втрати нею

своєї цілісності, духовного ядра, традиційних ідеалів, моральних норм та ін. Термін був введений у 90-х рр. XIX ст. французьким соціологом Е. Дюркгеймом. Як відомо, англійський історик А. Тойнбі вважав, що таке внутрішнє ядро культури виникає внаслідок відповіді певного етносу на виклики долі з боку природного та соціального середовища. Не викликає сумніву те, що ядро культури має характер певних духовних утворень:вироблених норм, правил,стандартів життя та поведінки, уявлень про належне, гідне, священне, про порядок світу та людської спільноти, про мораль та найважливіші цінності життя.

    Деякі філософи і культурологи (М. Бердяєв, А. Тойнбі) вважають, що всі ці духовні утворення концентруються навколо релігії, релігійних культів та догматів, інші - що навколо цінностей, які переважно носять трансцендентний характер (тобто постають в якості недосяжних, проте найперших та бажаних ідеалів). Навколо культурного ядра існують інші культурні явища, орієнтири, норми та установки, проте вони підпорядковані ядру. Ці останні культурні орієнтири можуть бути мінливими, проте ядро культури повинне зберігатись достатньо незмінним та стійким.

Саме деструкції такого духовного ядра й постають найпершою загрозою культури. З іншого боку, як би представники певної культури не прагнули зберегти її ядро незмінним та недоторканим, воно все одно підлягає певним трансформаціям. Питання полягає в тому, наскільки такі трансформації можуть бути різкими та такими, що загрожують розпаду всього культурного ядра. В історії культури нам відомі різні варіанти вироблення форм його збереження.

Найбільш відомий варіант - це запровадження кастового соціального устрою (Давній Єгипет, Давня Індія). Касти були найбільш консервативними та стабільними формами організації суспільних відносин і саме їм належала вирішальна роль у збереженні найперших культурних надбань та традицій. Тільки представники вищих каст мали до,ступ до найперших утаємничених знань, тільки вони мали право на здійснення священних обрядів та церемоній, а також володіли найбільшою повнотою прав у кастовому суспільстві. Звичайно, кастовий устрій життя не рятував від певних змін, але вищі касти все одно лишались священними, привілейованими, наділеними особливими правами. Звідси, наприклад, стає зрозумілим, чому саме "обезголовлення" кастового суспільства могло спричинити швидку аномію в його культурі. Так сталося, наприклад, у Стародавньому Єгипті, коли внаслідок завоювання цієї країни Олександром Македонським замість фараонів трон посіли чужоземці, які, хоча й намагались перейняти певні норми та традиції єгипетського суспільства, звичайно ж, порушували їх, що й приводило до поступової деградації системи найвищих давньоєгипетських цінностей.

Щось подібне сталося і з культурою Майя: царі цієї країни вважалися земними богами й користувалися особливими шануванням та привілеями, але коли внаслідок військових зіткнень вони були взяті у полон та страчені, духовна вісь культури була миттєво зруйнована. Колишня могутня та велична культура Майя почала стрімко розпадатись, втрачати свою стійкість, а народ -носій цієї культури - розсіявся, перетворившись на погано організовану та розпорошену людську спільність.

Однією зі специфічних історичних форм збереження культурного ядра було розшарування суспільного життя на низове - народне життя - та вишукане світське життя -життя аристократії (або національної еліти). Аристократія, бажаючи підкреслити свою особливість, як правило, запроваджує якісь особливі форми організації життя, аж до того, що переймає звичаї та мову якоїсь іншої країни. За таких умов народне життя лишається відносно автономним, а оскільки спосіб життя народу в більш-менш традиційних суспільств тривалий час не міняється, то так само незмінними лишаються найперші культурні орієнтири, звичаї, традиції.

Зрощення стихії народного життя із певними культурними цінностями, нормами та традиціями, поєднане із певними релігійними уявленнями та культами, приводить до психологічного консерватизму, який виявляє надзвичайну живучість навіть за умов різноманітних соціальних потрясінь та катаклізмів. Саме такого роду явище ми спостерігаємо в житті української культури. За даними істориків, народне життя та життя аристократичної верхівки суспільства почалось розходитись ще за часів Київської Русі, коли поруч із народною мовою виникла писемна мова, із народними звичаями, де християнство органічно перепліталося із елементами та залишками язичництва, княжа культура, оздоблена вишуканим

християнським культом та видатними творами переважно релігійного мистецтва, в якому візантійські мотиви тривалий час були досить відчутними. Як відомо, ці тенденції продовжувались і тоді, коли Україна входила до складу то Речі Посполитої чи Російської імперії.

Ще однією формою збереження духовного ядра культури є активний розвиток високої авторської культурної творчості на основі досягнень давньої або народної культури. За великим рахунком, культурні прориви та реальні здійснення завжди носять авторський характер, проте у стихії народного життя творці такого роду культурних явищ залишаються невідомими, але у формах цивілізованого життя у міру прогресуючого розподілу праці культурна творчість все більше і більше стає спеціалізованим видом діяльності, до того ж розгалуженим за різними напрямами, видами, формами та стилями.

З висоти XXI ст. постає досить очевидним той факт, що висока авторська культура не розриває своїх зв'язків із народною культурою. Більше того, саме в стихії та глибинах народної культури вона черпає свої натхнення. Достатньо лише згадати таких геніїв мистецтва, як Гомер, Шекспір, Шевченко, Бах, Лисенко, Вагнер, щоби подати цей факт наочно. Це не означає, що неможливе таке мистецтво, яке буде орієнтуватись на загальнолюдські цінності та ідеали, але і в такому випадку воно буде нести на собі відбитки певної народної за суттю та етнічною за виявленнями культури (мова, мотиви, характери персонажів та ін.).

Дві останні історичні форми збереження духовного ядра культури, як правило, постають тісно пов'язаними між собою, хоча й дотепер в житті деяких суспільств можна спостерігати відмінності між народною та елітарною, аристократичною культурою. Такі явища, як правило, спостерігаються в таких країнах, які тривалий час мали статус колоній інших країн - метрополій.

У деяких культурах процеси її історичної еволюції намагаються врегульовувати свідомо. Наприклад, у так званих індіанських резерваціях на території США інколи свідомо культивують відносну ізольованість давніх, умовно кажучи - натуралістичних

культур, максимально запобігаючи їх контактам із розвиненими, цивілізаційно орієнтованими культурами. Цей засіб не є надійним, але він дав змогу дотепер зберегти живими деякі унікальні етнічні культури.

Іншим шляхом пішли деякі східні країни. Наприклад, Японія чітко сепарувала сфери власне культурного життя -побут,

 свята,церемонії, сімейні та інші родинні стосунки,форми

 етикету,деякі традиційні види мистецтв - від тих сфер, які більше уособлюють собою сфери та здобутки цивілізації -наука,

 техніка,технології,промислове виробництво,транспорт,

 комунікації. В цих останніх сферах вони не лише охоче запозичують досягнення західного світу, а й інколи виходять у світові лідери. У сферах прямих проявів культури вони ретельно дотримуються традиційних канонів, звичаїв, ритуалів. У результаті виникло унікальне поєднання прогресивно-новаторського способу життя із традиційною культурою. Дещо подібне, але в інших формах та інших масштабах можна спостерігати в Індії, Китаї, в деяких країнах Латинської Америки.

Дещо інший чинник сучасного непевного стану духовного ядра культури намагався виявити та довести американський соціолог XX ст. В. Ф. Огборн. Він ввів у науковий обіг поняття "відставання культури". За його твердженнями, в індустріальному суспільстві спостерігається стрімке зростання виробництва, техніки, технологій, проте сфера людських звичаїв, моральних норм, стандартів людських безпосередніх стосунків є консервативнішою за сферу технічного поступу. Тому культура завжди запізнюється, залишає людину без надійних та випробуваних засобів пристосування. Такий розрив між техніко-технологічним прогресом та сферою духовних (перш за все -моральних) цінностей дестабілізує культуру, приводить до девальвації та втрати певних моральних цінностей.

Другою формою, що загрожує культурі, є асиміляція. Це одна із найбільш відомих та поширених форм руйнування та зникнення певних культур. Асиміляція може носити різний характер:

 асиміляція із певними елементами засвоєння, синтезу різних культур;

 асиміляція як повне поглинення певної культури.

Наприклад, Шумер був завойований Аккадом, але сила впливу шумерської культури була такою великою, що аккадці фактично підкорились їй: вони запозичили у шумерівписьмо,форми та технологи будівництва, деякі види художньо-мистецької діяльності. Пізніше те ж саме відбулось і з халдеями (вавілонянами), що завоювали Аккад: вони також засвоїли найважливіші культурні досягнення своїх попередників. Щось подібне відбулось і тоді, коли українські землі були включені до складу Великого Князівства Литовського: в цьому князівстві давньоруська мова стала державною, а православна традиція русів - провідною.

І все ж навіть у варіанті такої "оксамитової" асиміляції перша автохтонна культура зазнає невиправних змін та втрат. Інколи її власні сутнісні форми розпорошуються та змінюються настільки відчутно, що про них забувають, і лише пізніші ретельні спеціальні дослідження дозволяють їх ідентифікувати та виявити у нашаруваннях іншої культури. Проте інший вид асиміляції -поглинення - може привести до повної загибелі якоїсь культури. Так, наприклад, майже повністю зникла культура етрусків, які жили на Апенінському півострові до перемоги над ними латинян. Майже повністю зникла культура автохтонного населення Давньої Індії після завоювання її арійцями. Дуже незначними та уривчастими є сьогодні наші знання про культуру скіфів, таврів - автохтонного населення Криму. А взагалі в історії людства втрачених культур є дуже багато.

Нарешті, дуже загрозливим явищем для культури постають також і впливи ззовні. Вже загадані резервації індіанців на території СІЛА постійно зазнають руйнівного впливу високодинамічної, дуже строкатої, можна сказати, що й досить агресивної культури цивілізованої супердержави. Відбувається майже постійний відтік молоді із резервацій: вона залишає їх і вже не повертається. У зіткненні із сильною, динамічною та агресивною буржуазною культурою суттєвого розмивання зазнали численні культури різних етносів, що проживають на територіях США, а також країн Західної Європи. Йдеться, наприклад, про культуру Корсики, деякі етнічні культури півдня Франції, Іспанії і т. ін. У наш час впливи західного світу на інші регіони планети проявляються також і в масовій еміграції представників недостатньо розвинених країн у розвинені. Ясно, що при цьому нормального культурного розвитку, який передбачає існування в осередді своєї рідної культури, вони вже позбавляються.

Вплив ззовні проявляється також і в такому явищі, як виникнення та поширення так званих інтернаціональних (або всесвітніх) мов. Сьогодні в світі явно домінує англійська мова, але в досить спрощеному, збідненому варіанті. Уривчастість цієї мови, відсутність в ній багатої палітри епітетів та інших виражальних засобів мимоволі стандартизує та збіднює мову міжнародних контактів. Величезна кількість англійських слів набувають жаргонного характеру (наприклад, "гірла" - дівчина, "лав" - кохання, "секс" - інтимні стосунки та ін.), проникають в різні галузі науки ("фрейм", "кейс", "сайт" та ін.).

У наш час однією із загрозливих форм зовнішнього впливу на культуру постають також процеси глобалізації - поширення на весь світ та всі країнипевних єдиних стандартів їжі, одягу,

 оздоблення житла,форм економічної та виробничої діяльності. Суб'єктами глобалізації виступають деякі гігантські транснаціональні компанії, які є монополістами у певних сферах діяльності та постають недосяжними для інших компаній внаслідок систематичного отримання надприбутків.

В усіх розглянутих формах деградації культури важливим є те, що вони не передбачають нормальний діалог культур, адже діалог принципово виключає стандартизацію: він може бути нормальним лише за умови, що сторони діалогу є оригінальними, своєрідними, здатними збагачувати одна одну. Ще однією проблемою в сучасних процесах глобалізації є позиція творчої особистості: чи повинен творець орієнтуватись на якусь одну-єдину культуру (наприклад, свою рідну), чи він може і повинен "мігрувати" різними культурами, запозичаючи та переінакшуючи запозичені форми? Варто згадати, наприклад, те, що в 90-х рр. XX ст. дехто із наших вітчизняних науковців поспішали затаврувати М. В. Гоголя як людину, що зрадила свою культуру; щось подібне спостерігалось і в Японії, громадськість якої намагалась звинуватити всесвітньо відомого кінорежисера Акіру Курасаву у зраді національній культурі, а ізраїльтяни висловлювали  недовіру філософу М. Буберу.

Отже, враховуючи те, що всі ті явища, які є загрозливими для культури, існують і в наш час, хоча, можливо, і в дещо змінених формах, необхідно звернутись до питання про перспективи сучасного культурно-історичного процесу.

3. Сучасні процеси глобалізації та культурна самоідентифікація

Яка доля очікує національно-етнічні культури, а, відповідно, і культурну поліфонію? На це питання культурологи відповідають по-різному. В їх поглядах можна виділити кілька виразних позицій; позначимо та розглянемо найбільш важливі із них.

Ще у XIX ст. під впливом індустріалізації та переможної ходи вільного економічного ринку виникли твердження про те, що в міру подальшого розвитку суспільства різноманітні національно-етнічні культури будуть все більше і більше зближуватись, поки разом не утворять деякої єдиної вселюдської культури. Таку позицію відстоювали, наприклад, Сен-Симон, Гегель, Конт, прихильники марксизму. Декому здається, що сучасні процеси глобалізації діють саме в такому напрямі, тобто ведуть до стирання відмінностей між різними культурами, оскільки глобалізація приводить до того, що різні люди в різних куточках планети, люди різних національно-етнічних коренів, починають

одягатись. За таких умов ті елементи культури, які традиційно поставали як національні, будуть функціонувати в режимі "клаптиків килима єдиної культури" (метакультури) і використовуватись тими, кому вони внаслідок індивідуальних уподобань будуть близькими.

Друга позиція є прямо протилежною: її прихильники стверджують, що культура ніколи не буде стандартизованою та одноманітною, що національні культури одвічно будуть становити обличчя культури, і лише їх діалог буде утворювати єдиний простір культури людства. Підставою для таких тверджень постає доволі велика живучість національних культур, а також час від часу піднесення їх значущості в історії людства. Окрім того, звернення до начал людської історії засвідчує те, що культури утворюються на грунті деяких етнічних угрупувань; іншими словами, сьогодні ми не знаємо якихось інших конкретних виявлень культури, окрім національно-етнічних. Вважається також, що і в майбутньому в культурній творчості люди будуть відштовхуватись від певних рис психіки, звичаїв, способу життя, типів людського спілкування: адже культура може набути реальності лише у зверненні до цілком реальних людей та їх спільнот.

Нарешті, існує проміжна позиція, яка вважає, що процесів зближення різних народів та культур уникнути неможливо, а боротися із ними безглуздо. Проте це не приведе до панування виключно уніфікованих форм культурного життя: серед творців культури були, є і завжди будуть люди, які будуть черпати натхнення в тих чи інших явищах національних культур, так само, як завжди будуть люди, яким буде подобатись певний стиль одягу, певні звичаї, свята та святкування, певні музичні мелодії та ін. У цьому процесі будуть дійсно виникати культурні явища, породжені загальнолюдськими прагненнями та цінностями, тобто явища для всіх людей, будуть також виникати синтетичні форми культури, подібні, наприклад, до джазу або тих різновидів рок-музики, що орієнтується на певні традиційні національні мотиви ("фолк-рок")- Більше того, оскільки в сучасній культурі все більше домінує авангардне мистецтво, то саме синтетичним формам культурного творення в майбутньому може належати провідна роль.

Як ставитись до наведених прогнозів щодо майбутньої долі національно-етнічних культур? Досвід історії свідчить, що вона не розвивається за якимось одним-єдиним сценарієм. Скоріше за все, в подальшому будуть спостерігатись якісь поєднання окреслених вище прогнозів, тобто будуть вироблятись і єдині для всього людства культурні цінності та норми, але в той же час будуть існувати і синтетичні культурні утворення і, нарешті, в тих чи інших формах, в ті чи інші періоди історії, в тих чи інших регіонах планети буде спалахувати інтерес до особливого, національного.

Не будемо забувати, що в питанні про співвідношення національного та загальнолюдського в культурі існують різні позиції, серед яких найбільш відоміетноцентризм (піднесення своєї культури над іншими),ксенофобія (вороже ставлення до чужаків та чужої культури),культурний релятивізм (кожна культура має свої виправдання) такосмополітизм (кожна людина є громадянином світу, а тому наполягання на національних відмінностях є проявом консерватизму чи просто нездатності людини вийти за межі своїх звужених часткових уявлень та інтересів). Всі ці позиції є достатньо поширеними та живучими, а тому людина може себе ідентифікувати за:

наголосом на тому, що зближує її з групами інших людей;

відштовхуванням від того, що найбільше відрізняє її від чужинців, тобто від тих, із ким вона не бажає ідентифікуватись;

вибором тої системи культурних цінностей, які вважає найбільш органічними для свої особистості;

тим, що об'єднує всіх людей і постає загальнолюдськими прагненнями.

Коли ж ми ставимо питання про національно-етнічну ідентифікацію, то тут також справа не така проста, як здається на перший погляд. По-перше, більшість сучасних націй та народів складається із (або на основі) різноманітних етнічних груп. По-друге, людина може мати батьків із різних етнічних груп. По-третє, навіть в тій же самій нації (етносі) існують регіональні відмінності. Звідси випливає, що людина може ідентифікувати себе із певними національно-етнічними групами на основі: а) мови; б) вихідної системи цінностей; в) генетичних особливостей; г) історичного минулого; д) перспектив майбутнього; є) особливостей психічного складу характеру.

Можуть існувати й інші підстави для національно-етнічної самоідентифікації. Але зазначимо основне: такий вектор можливих основ самоідентифікації зайвий раз свідчить, що людей не можна загнати в якийсь єдиний тип вибору своєї суспільної та життєвої позиції.

 Оскільки в сучасній історії чітко прослідковується тенденція до зростання ролі суб'єктивно-особистісного начала, то це означає, що в майбутньому людство очікує також варіативний сценарій розвитку, в якому полікультурність, монокультурність та різного роду культурні синтези є явищами цілком реальними.

За самою своєю сутністю, за особливостями внутрішніх зв'язків та особливостями культурної творчості культура постає явищем крихким та проблематичним. Вона потребує постійної людської опіки, турботи, наснаги, витрат енергії не лише на її творення, але також: на її збереження та підтримання в стані здатності виконувати свої функції. Найбільш загрозливими для культури постають явища аномії, асиміляції та зовнішнього впливу. Проте ці загрозливі явища і зумовлюють те, що для сучасної культури відкривається багатовекторна перспектива розвитку, в якій будуть конкурувати між; собою тенденції до монокультурності, полікультурності та вироблення синтетичних культурних форм.

8


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

55995. Реалізація проекту «Школа Віри в себе» 1.18 MB
  Вони дозволять вже у молодшому шкільному віці через комфортно побудоване навчання сформувати здібності особистості до самовдосконалення саморозвитку самопізнання. Педагоги отримають відповідь як зробити щоб кожна дитина вірила в свої сили викладалась на повну силу своїх інтелектуальних можливостей та виросла впевненою в собі людиною поступово за час навчання в Школі віри в себе набувала вміння вчитись вірячи у власні сили та впевнено набуваючи загальнолюдські уміння та навички. Реалізація проекту Школа Віри в себе...
55996. СУЧАСНА ШКОЛА – ТЕРИТОРІЯ ЗДОРОВ‘Я 529 KB
  Колектив школи намагається працювати за моделлю здоров’язберігаючого середовища найбільш значимими компонентами якої є: створення комфортних умов навчання і виховання та використання оздоровчих методик які...
55997. Ми тепер не просто діти – ми тепер вже школярі! 99 KB
  Я -– лінь Живу вже сотні поколінь Всі мене люблять всі чекають Коли прийду не проганяють І я вас діточки люблю За лінощі вас поважаю Сама нічого не роблю І вам усім того ж бажаю
55998. Ми тепер не просто діти, ми тепер вже школярі 84.5 KB
  А як називається казка в якій ви зі мною познайомилися хто скажеДіти відповідають. А ви діти хотіли б помандрувати до цієї країни Але що ж мені робити Як потрапити до країни Знань Заходить Карабас Карабас...
56000. СХОДИНКИ ДО ВЕРШИНИ «Я» 565 KB
  Заняття можуть проводитися як з цілим класом так і з окремими групами. Заняття вміщують теоретичну та практичну частини. Підсумкове заняття.
56001. Літературний монтаж до дня народження класика світової літературі Шолом-Алейхема 85.5 KB
  Мене радує що ти з великим бажанням взявся за вивчення ремесла Наші мудреці говорили що не соромно здирати шкуру з падалі тільки б не жити милостинею людською. Дорогий тато Сьогодні о пятій шостій годині після обіду я повідомив тобі радісну новину...
56002. Музыкальные образы в творчестве Ф. Шопена 70.5 KB
  Организационный момент музыкальное приветствие 56 минут Учитель: Ребята сегодня наш урок немного необычный. Вопрос Ответ Национальность Поляк Семья Мать отец три сестры Первый учитель по классу фортепиано...
56003. «Серце моє там, де моя батьківщина» Ф.Шопен 65.5 KB
  На фоні музики декламуються вислови митців про Шопена. Шопен хворів стражданнями своєї батьківщини хворів розлукою зі своїми рідними і друзями хворів тугою за вітчизною і своє щире глибоке горе висловив у дивних поетичних звуках.