11468

Основні концептуальні парадигми (концепції, теорії та напрями) культурології

Лекция

Культурология и искусствоведение

Лекція 2. Основні концептуальні парадигми концепції теорії та напрями культурології. Донауковий етап уявлень про культуру. Ще в давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні гер...

Украинкский

2013-04-08

147.5 KB

27 чел.

Лекція 2. Основні концептуальні парадигми (концепції, теорії та напрями) культурології.

     Донауковий етап уявлень про культуру. Ще в давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодівати культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем, Гермес - виготовляти знаряддя праці, обробляти метали. Характерно, що доля міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Так, Прометей порушив волю богів - видав їхні секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

     Еволюція природи та людини як особливого виду в природі є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново "окультурення" кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

    Елементи людської природи являють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини - не тільки природне утворення, а ще й наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїм вмінням від руки первісної людини.

     Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, живопису чи музики. Найвищі досягнення відтворюються, за словами Ф. Енгельса, "в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні".

Рафаель. Сікстинська мадонна

     Ще більше це стосується духовного: світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв'язків та відносин між людьми.

     Проблема полягає в тому, що людина стає повноцінною особистістю поступово, а не з моменту народження: вона не просто успадковує природні задатки своїх батьків, й самостійно засвоює все багатство культурних цінностей.

     Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які, на відміну від потреб тварин, здатні зростати. Зростання потреб і було тим першим історичним актом, що визначив усю    суперечливу   культурну   історію людства.                                                 

    Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, насамперед, потреба до самозбереження роду "людина" та окремого індивіда. Але, щоб зберегти себе як вид у природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб,  на виробництво власне матеріального життя або другої природи.

      Отже, акти людської діяльності слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась у постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

    Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення - природного і суспільного.

    Природне відношення підказала людській діяльності сама природа. Воно полягає в тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб

вижити в природі.

    Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказувала.

     Таким чином, саме суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднали   людські   індивідууми   в   суспільне   ціле.   Саме   в   цьому   полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні - це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій спосіб життя, створювати самого себе і власний світ культури - державу, мораль, право, науку, мистецтво, створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише в процесі спілкування.

    Філософські концепції культури. Культура не є усталеною структурою, вона постійно змінюється відповідно до розвитку всього суспільства та суспільних відносин. Зміни в культурі можуть пов'язуватися як із змінами соціальної структури, зміною цінностей та норм, так і з впливом на культурну сферу політичних, економічних та інших факторів, впливом інших культур.

     Розрізняють лінійний та циклічний типи соціокультурної динаміки.

    Лінійна модель, розвитку культури грунтується на загальній ідеї соціального прогресу. Провідна ідея цього типу соціокультурної динаміки - це прямолінійність культурного прогресу, що зумовлює обов'язковість для кожного суспільства пройти всі необхідні стадії розвитку. В межах лінійної концепції розвитку культури виділяють два напрями відповідно до основних і мши. механізмів соціокультурних змін: еволюційний та революційний.

Формуванню еволюціоністської парадигми культурології передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувались на порівняльному аналізі багатьох культур і на природничонауковій концепції розвитку (специфіка попереднього стану культури розглядається як причина появи наступного). Основні ідеї еволюціоністів полягають у встановленні лінійної спрямованості розвитку культури, у розрізненні соціокультурних феноменів за ступенем складності їхньої організації та можливості їх впорядкування за шкалою еволюції (від простого до складного).

    Еволюційна теорія культури бере свій початок у працях французьких філософів ХYII , які, розглядаючи історію людства, вперше виділили поняття "цивілізованості" на противагу   "варварству",   та   американського   вченого Л. Моргана (1818 - 1881), котрий також у розвитку суспільства виділив такі основні стадії, як дикість, варварство і цивілізація.

Англійський соціолог Г. Спенсер (1820—1903) вважав, що суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів. У праці "Основи соціології" він уподібнював культуру організму, виділяючи в ній "харчувальну" систему (виробництво), "розподільчу" (торгівля), "регулятивну" (державаі). Йому належить сама концепція еволюціонізму як послідовності незворотних змін культурних феноменів.

Англійський антрополог Е. Тейлор (1832—1917) запропонував одне з перших наукових визначень культури як сукупності знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства. Таке розуміння культури ототожнює її з цивілізацією. Згідно з цим Е. Тейлор у своєму дослідженні "Первісна культура" уподібнював розвиток культури розвитку природних явищ та біологічних видів і трактував прогрес культури як удосконалення релігійних вірувань і культів, появу нових знарядь праці, видів творчості. Англійський етнограф Дж. Фрезер (1854—1945) визначав прогрес суспільства як послідовність стадій розумового розвитку людства (магія — релігія — наука). У дванадцятитомному дослідженні "Золота гілка" він стверджував, що культурні зміни виникають внаслідок адаптації людей до оточення і здійснюються в напрямку диференціації та спеціалізації соціокультурних функцій.

Американський культурантрополог Л. Уайт (1900—1975) розумів культуру як спосіб оволодіння світом, перетворення і регулювання його процесів за допомогою символів. У своїй книзі "Еволюція культури" він виділив такі підсистеми культури: соціальну, технологічну, ідеологічну і поведінкову. Всі ці компоненти культури він вважав відображенням її матеріально-технічного базису.

     У сучасній культурній антропології еволюціоністські ідеї залишаються найбільш впливовими.

     Французький дослідник Е. Дюркгейм (1858-1917), також класик соціології, вбачав причину змін у розподілі та спеціалізації праці. Ф. Тьоніс (1855-1936), один із засновників німецької школи соціології, розглядав розвиток суспільства як поступовий перехід від традиційного типу до сучасного, що зумовлюється змінами в системі соціальних зв'язків та типах регулювання соціальної поведінки, а саме - переходом від регулювання суспільних відносин на основі звичаїв та традицій до державного регулювання поведінки за допомогою системи правових норм - правил загального характеру, які стають загальнообов'язковими для всіх членів суспільства і підтримуються примусовою силою держави.

     До еволюційної теорії культури відносять і концепції індустріального та постіндустріального суспільства. Американський економіст і соціолог У. Ростоу (1916) у середині 60-х років XX ст., виходячи із змін у характері виробництва та споживання, виділив у розвитку суспільства традиційну та індустріальну стадії. У 1973 р. видатний американський політолог і соціолог Д. Белл (1919) висуває концепцію постіндустріального суспільства, згідно з якою людство проходить у своєму розвитку три стадії - доіндустріальну (або аграрну), індустріальну та постіндустріальну, кожній з яких відповідає певний характер виробництва та технологій - сільське господарство, промисловість та сфера послуг. Для постіндустріальної стадії, яку ще називають технотронною (3. Бжезинськиії), технологічною {Ж. Елюль) надіндустріальною (Е. Тоффлер) або інформаційною, вихідними продуктами споживання стають послуги та знання, а головними технологіями - інформаційні технології.

    "Приблизно триста років тому відбувся вибух, ударні хвилі від якого обійшли всю Землю, руйнуючи минулі суспільства та породжуючи зовсім нову цивілізацію. Таким вибухом була промислова революція. Звільнена нею гігантська сила поширилася по всьому світу. Друга хвиля торкнулася соціальних інститутів минулого і змінила спосіб життя мільйонів людей..."

Е. Тоффлер. "Третя хвиля"

     "Надіндустріальне суспільство - це складне суспільство, яке розвивається швидкими темпами, воно засноване на найпередовішій технології та постматеріалістичній системі цінностей".

Е. Тоффлер. "Шок майбутнього"

     До еволюційного напряму в наукових концепціях розвитку культури можна віднести і релігійний еволюціонізм П. Тейяра де Шардена. Сучасний неоеволюціонізм у розумінні культури представлений працями таких вчених, як Ю. Стюард, Дж. Морок та ін.

     Революційна концепція соціокультурних перетворень пов'язується насамперед із марксизмом. Згідно з концепцією видатного німецького вченого, представника конфліктологічного напряму в соціології, К. Маркса (1818-1883), суспільство у своєму розвитку обов'язково проходить 5 стадій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. Кожна із стадій являє собою цілісну суспільно-економічну формацію, в розвитку якої вирішальну роль відіграють економічні відносини. Перехід від однієї формації до іншої відбувається через соціальну революцію.

     Згідно з циклічним типом культурної динаміки окремі типи культур розглядаються як історично замкнені системи, при цьому головна увага приділяється аналізу циклів їх розвитку - від виникнення до занепаду.

     Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668 -1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Дж. Віко, наприклад, трактує як "друге варварство".

    Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку в працях М. Данилевського (1882 - 1885), О. Шпенглера (1880 - 1936), А. Тойнбі (1889 - 1975) та інших вчених.

     Самуель Хантінгтон, американський політолог, геополітик поряд із західною цивілізацією, що об'єднує культуру Північної Америки та Західної Європи, виділяє ще вісім:

1) слов'яно-православну;

2) буддистську;

3) японську;

4) ісламську;

5) індуїстську;

6) латино-американську;

7) африканську;

   На думку С. Хантінгтона, світовий порядок у XXI ст. визначатиметься саме взаємодією різних культур, межі яких проходять по ареалах поширення мов та певних стилів життя, "моделей культурних характеристик і феноменів" (Ф. Бродель).

    "Чи є для сучасної епохи більш високий рівень відповідності часу необхідною передумовою для більш високого рівня цивілізованості? Або рівень цивілізованості змінюється, головним чином, у межах історії окремих цивілізацій. Ці питання є ще одним проявом суперечок про лінійний або циклічний характер історії. Звичайно, що модернізація і моральний розвиток людини, що грунтуються на більш високому рівні освіти, інформованості, розуміння людського суспільства та його природного оточення, приводять до постійного руху до більш високих ступенів Цивілізації. Або ж рівні Цивілізації можуть просто відбивати фази еволюції цивілізації. Коли вперше з'являються цивілізації, то їх народи, зазвичай, енергійні, динамічні, жорстокі, мобільні та схильні до експансії. Вони порівняно нецивілізовані. На шляху своєї еволюції цивілізація вдосконалює навички і технічні засоби, що робить її більш цивілізованою. Із зменшенням конкуренції серед складових виникає універсальна держава, цивілізація набуває свого найвищого рівня розвитку, свого "золотого століття", що супроводжується розквітом моралі, мистецтва, літератури, філософії, технології та максимуму військових, економічних і політичних можливостей. Коли вона починає занепадати, рівень цивілізованості також знижується, доки не зникає під стрімким натиском іншої цивілізації з більш низьким рівнем цивілізованості".

С. Хантінгтон. "Зіткнення цивілізацій"

Психологічна парадигма ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства. її засадою є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, яке становить суть психоаналітичної концепції 3. Фрейда. Згідно з психологічною концепцією, визнається існування єдиного за змістом психічного простору, який об'єднує первісні реакції архаїчної людини і духовні стани сучасних індивідів. Цей простір проявляється у тотожності смислів прадавніх міфів, казок, легенд образам культурної творчості людства. Визнається провідна роль неусвідомлених і латентних моментів у формуванні культурних процесів.

Австрійський психоневролог 3. Фрейд (1856—1939) розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуючими ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами. Культура тлумачиться ним у роботі "Тотем і табу" як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він "невротизує" особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875—1961) увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. Колективне несвідоме має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у вигляді архетипів як його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Вони позбавлені предметності та є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому вигляді зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе у художній творчості людини. У своїй праці "Архетип і символ" К. Юнг стверджує, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості, на його думку, веде до втрати психічної рівноваги людини. Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються и культуру в своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.

Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням, основним предметом культурного аналізу.

Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-науково орієнтованої (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої аналізом суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог М. Вебер (1864—1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях "Протестантська етика і дух капіталізму", "Господарча етика світових релігій". М. Вебер розглядав релігію як один з найважливіших способів надання смислу соціокультурній діяльності людини, визначення системи цінностей і норм певної культури. Ним створений метод "ідеальних типів" як теоретичних конструкцій, отриманих в результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.

Російський соціолог П. Сорокін (1889—1968) розумів культуру як систему значень — цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У своїй роботі "Соціальна і культурна динаміка" П. Сорокін виокремлює три типи культури: ідеаціональну, ідеалістичну і чуттєву. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить смисл людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і натуралістична. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності перших двох (ренесансна, давньогрецька).

Російський соціолог М. Данилевський (1822—1885) у роботі "Росія і Європа" розробив концепцію локальних культурно історичних типів, що послідовно проходять у своєму розцінку стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі. Він виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культури, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напрямку його розвитку.

Німецький філософ Е. Фромм (1900—1980) здійснив спробу соціально-психологічної інтерпретації динаміки людської культури. Людська природа як сукупність універсальних потреб, що мають статус екзистенційних, оскільки виступають у вигляді устремлінь людського "я", реалізується залежно від соціальних умов. Соціальний характер тлумачиться ним у дослідженнях ("Втеча від свободи", "Психоаналіз і релігія", "Мати чи бути") як ядро структури характеру, притаманне більшості членів цієї культури. Саме він робить людину типовим представником конкретної культури.

Німецький філософ О. Шпенглер (1880—1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і стадії від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури цивілізацію - "бездушний інтелект", або "масове суспільство" (за Ф. Ніцше).. У своїй праці "Занепад Європи" він виділяв 8 типів культур: єгипетську, індійську, вавілонську, "аполонійську" (античну), "магічну" (візантійсько-арабську), "фаустівську" (європейську) і культуру майя.

Освальд Шпенглер

     "Занепад Заходу... представляє не більше і не лише як проблему цивілізації.. Цивілізація є сукупність вкрай зовнішніх і вкрай штучних станів, на які спроможні люди, що досягли останніх стадій розвитку. Цивілізація - це завершення. Вона настає за культурою, як смерть за життям... як духовне старіння і кам'яне закам'яніле світове місто за пануванням землі і дитинством душі, що відобразилось, наприклад, у дорійському і готичних стилях. Вона - безповоротний кінець; до неї приходять з глибокою внутрішньою необхідністю всі культури".

О. Шпенглер. "Занепад Європи"

Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких запнеться системою категорій культурної свідомості.

Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, функціонально пов'язаних між собою, що виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їхній системі.

Англійський антрополог Б. Малиновський (1884—1942) пов'язував виникнення і розвиток соціокультурних інститутів із задоволенням людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда. У своїй "Науковій теорії культури" він стверджував, що всі суспільні явища необхідно досліджувати в контексті культури як цілісного феномена, проте вважав найбільш прийнятною для їхнього вивчення методологію природничих наук.

Американський соціолог Т. Парсонс (1902—1979) розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримання всієї системи. У своєму дослідженні "Соціальна система" він наголошував на необхідності аналітичного вивчення явищ культури як структурованих символічно значущих систем. Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.

Теологічна парадигма культурології ґрунтується на систематизованих принципах релігійного віровчення. її принцип полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною в тій мірі, в якій її пронизує ідея Бога.

Російський філософ М. Бердяєв (1874—1948) вважав, що культура народилась із культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, він у дослідженні "Смисл історії" виявляє драматизм стосунків культури таї людини. Прагнення до трансцендентного стримується символічними формами культури, що протистоять свободі особистості.                                                                                             

Німецький філософ К. Ясперс (1883—1969) створив концепцію "осьового часу", яка була намаганням виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, в період з 800 по 200 рр. до н. є. зроблено якісний ривок свідомості людства, що виразився одночасно у грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які слугують джерелом єдності культур Сходу і Заходу.

    Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) розглядає культури як одну з багатьох сходинок на шляху реалізації людиною свого божественного покликання. У своїй дванадцятитомній праці "Вивчення історії" він вбачає прогрес людства у духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії.   Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції "Виклику і Відповіді". Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури серію Відповідей, що дає людський дух на Виклик природи і суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Ідеї А. Тойнбі поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.

Арнольд Тойнбі

    А. Тойнбі виділяє шість основних типів культур-цивілізацій, кожна з яких проходить такі стадії розвитку, як виникнення, зростання, надлом, розпад і загибель.

1.Первісні, відокремлені цивілізації ( Єгипетська, антська).

2.Первісні, невідокремлені (шумерська, мінойська, індська, майя).

3.Вторинні цивілізації (вавилонська, стародавньоіндійська, стародавньокитайська).

4.Третинні, дочірні (православно-християнська, російська, західна, японська, арабо-мусульманська).

5.Застиглі цивілізації (ескімоська, спартанська, османська, кочова).

6.Нерозвинені цивілізації (християнські дальньосхідна та дальньозахідна).

       Механізм соціокультурного розвитку, з точки зору А. Тойнбі, є "викликом і відповіддю", коли зовнішні або внутрішні фактори несприятливі до культурної системи, а її майбутнє залежить від спроможності їм протистояти.

Ігрова концепція культурологічної думки розглядає гру як основу виникнення і функціонування культури. В межах цієї концепції гра визнається культурною універсалією.

Голландський історик Й. Хейзинга у книзі "Homo ludens" розглядає гру як спонтанну, самодостатню, не орієнтовану на досягнення практичної мети діяльність. Вона є джерелом, внутрішнім змістом і рушійною силою культури. Культуротворчий потенціал гри Й. Хейзинга пов'язує з продуктивністю людської уяви: перш ніж створити щось матеріальне, людина має. "програти" цей процес у голові. Культура виникає у формі гри, вона первісно розігрується. Проте, зазначає автор, у сучасному світі гра, сповнена естетичними і творчими елементами, перетворюється на сурогат ігрової діяльності – спорт.

Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет (1888-1965) в роботі "Дегуманізація мистецтва" тлумачить гру   як засіб спасіння культури від "повстання мас". Гра в його концепції протиставляється буденності, утилітаризму буття натовпу. Життя еліти — носія культуротворчості — він зосереджує саме у сфері ігрової діяльності. Духовній еліті X. Ортега-і-Гассет протиставив масове суспільство і масову культуру, орієнтовану на виробництво і споживання примітивних норм і цінностей.

Швейцарський письменник Г. Гессе (1877—1962) в романі "Гра в бісер" надає логічного завершення філософській традиції ігрового тлумачення культурних процесів. Гра в бісер в його романі — це гра з усіма смислами і всіма цінностями світової культури. Майстер, який володіє грою в бісер, може відтворити і прожити весь духовний зміст світової культури. Цим автор розкриває сутність гри як культурного явища, що має здатність відтворення множинності смислових ситуацій людської життєдіяльності. Г. Гессе звертає увагу на те, що абсолютизація гри призводить до руйнування цілісності людського буття, чим заперечує можливості елітарних шляхів спасіння культури.

Структуралістська парадигма культурології виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Структуралізм формувався як антитеза екзистенціальній спрямованості культурології. Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів; існують неусвідомлені універсальні інваріантні психічні структури, що визначають реакцію людини на оточення; культурна динаміка визнається як рух не самих цих структур, а їх конфігурацій.

Французький антрополог К. Леві-Строс (1908—1990) розробив структуральний метод для дослідження формальних структур людської ментальності. В аналізі культурних елементів традиційних суспільств як мов культури ("Міфологіка", "Первісне мислення") він намагався виявити такі, що повторюються ("бінарні опозиції", "медіатори"). Тим самим відтворити систему символів, що змістовно відображують структуру культури у всій її багатоманітності. Досліджуючи особливості архаїчного мислення, К.Леві-Строс робить висновок про наявність у ньому універсалій людської психіки, що доводить принципову тотожність його логічного потенціалу мисленню сучасної людини. Відповідним є його розуміння культури як результату намагання і здатності людини позначити середовище свого існування.

Естонський вчений Ю. Лотман ("Структура художнього тексту") застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їхньої внутрішньої будови і зв'язку з соціокультурним контекстом існування.

Французький філософ Ж. Дерріда визнається основоположником постструктуралізму. Йому належить ідея універсального прийому освоєння культурного тексту — деконструкція-реконструкція. Деконструкція Ж. Дерріда проголошує естетику хаосу: артефакти культури трактуються як метафори, що набувають смислу в грі зміщених значень. Відповідно, смисл культури вбачається ним не в раціональній впорядкованості, а в невпорядкованості хаосу. Тому і реальна дійсність, на його думку, ще один культурний текст.

Французький дослідник М. Фуко застосував метод структуралізму для аналізу науки у своїх роботах "Слова і речі", "Археологія знання". Він стверджує, що культура стає належною суб'єктові шляхом самопізнання, трансцендентальної рефлексії. Аналітика категорій культури є тотожною аналітиці категорій суб'єктивності. М. Фуко пов'язує культурологічний аналіз з інтерпретацією, підкреслюючи її безкінечність і незавершеність. Інтерпретація не може бути завершеною, оскільки їй піддається не знак як річ, а як наявна інтерпретація інших знаків. Тому основним у процесі інтерпретації виступає сам інтерпретатор.

Французький філософ Ж. Лакан відводить головну роль у психіці людини символічному, що є сукупністю соціальних норм і заборон. Символічне персоніфікується постаттю Іншого, або Батька, і за його допомогою освоюється впорядкованість культури. Людина у Ж. Лакана є перехрестям символічних структур, порожниною, що заповнюється культурним змістом.

Отже, несвідомі структури й механізми (у Ж. Лакана — "машина") повністю володіють людською свідомістю.

Французький дослідник Р. Барт обґрунтовував можливість опису культурної ситуації на основі лінгвістичних засобів метамови. Він вибудовує світогляд сучасної людини навколо мовних структур. Р. Барт визначає культурний текст як нелінійний багатовимірний простір, де поєднуються і дискутують одне з одним різні види письма. Тексту культури завжди притаманна множинність смислів як цитат, що відсилає до множинності культурних джерел ("Смерть Автора").

Методологія структуралізму завдяки абсолютизації формалізованих структур позбавляє культурологічний аналіз звернення до суб'єктної природи людини, проте реабілітує можливості об'єктивного пізнання у сфері культурології.

Представлені культурологічні парадигми не заперечують одна одну. Вони взаємодіють у своєму намаганні проникнути в сутність поліфонічного феномена культури, відображають його складність і багатофакторність. Кожна з них є окремим зрізом суперечної, але цілісної і відкритої системи культури людства, яка набуває своєї повноти лише у взаємовпливі та взаємодоповнення.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних  універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова "Книга буття українського народу", нарис І. Нечуя-Левицького "Світогляд українського народу". Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що гуртувались навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Гру-шевським, — Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми "Українська духовність в її культурно-історичних виявах", І. Мірчука "Головні риси українського світогляду в українській культурі", Д. Донцова "Дух нашої давнини", О. Кульчицького "Світовідчування українця", М. Шлемкевича "Душа і пісня", Є. Малашока "Нариси з історії нашої культури", І. Огієнка "Українська культура". їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівсьїсий, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, віднаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

На початку XXI ст. можна говорити про культурологічний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, а насамперед в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно, система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту повчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої школи "діалогу культур" В.Біблера.

PAGE  3


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

66881. Продукційна модель представленнязнань 39.3 KB
  Вивчення представлення знань засобами С++ та ПАСКАЛЬ в рамках продукційної моделі. Папір - метод читання оптичний, обєм середній, перезапис неможливий. Перфокарта - метод читання оптичний, обєм малий, перезапис неможливий. ГМД - метод читання магнітний, обєм середній, перезапис можливий.
66882. Комбинационные микросхемы 389 KB
  В лекции рассказывается о комбинационных микросхемах: шифраторах дешифраторах мультиплексорах и компараторах кодов об их алгоритмах работы параметрах типовых схемах включения а также о реализации на их основе некоторых часто встречающихся функций.
66883. ПЕРВОБЫТНОЕ ИСКУССТВО 86 KB
  Наскальные изображения. Зооморфные и антропоморфные изображения. Изображения людей: а женщины б мужчины в лицевая часть головы г человек в композиции с другими объектами. Изображения женщин встречаются двух видов: 1 наиболее древние изображения...
66884. Системное проектирование программных средств 173 KB
  Цели и принципы системного проектирования сложных программных средств Комплекс формально организованных мероприятий по достижению единой цели создания сложной системы с требуемыми характеристиками качества при ограниченных ресурсах получил название...
66886. МОДЕЛИРОВАНИЕ КАК МЕТОД НАУЧНОГО ПОЗНАНИЯ 206.5 KB
  Компьютерная модель это программная реализация математической модели дополненная различными служебными программами например рисующими и изменяющими графические образы во времени. Это лишь другая форма абстрактной модели которая однако может интерпретироваться не только математиками...
66887. Предмет теории моделирования 105 KB
  Познание любой системы S сводится по существу к созданию её модели. Сами ВС как сложные и дорогостоящие технические системы могут являться объектами моделирования. Обычно процесс разработки сложной системы осуществляется итерационно с использованием моделирования проектных решений.
66888. Побудова розгорток паперових моделей будівлі засобами комп’ютерної графіки 647 KB
  Графіка – вид мистецтва, що включає малюнок і художнє зображення (походить від грецькі слова графо, що означає пишу, креслю, малюю). Комп’ютерна графіка – це галузь знань, що вивчає та розробляє методи і засоби синтезу, збереження й перетворення цифрових зображень за допомогою ЕОМ та інших технічних пристроїв.
66889. Базовые понятия цифровой электроники 215 KB
  К тому же поведение цифровых устройств всегда можно абсолютно точно рассчитать и предсказать. Однако у цифровых сигналов есть и крупный недостаток. Поэтому максимально достижимое быстродействие аналоговых устройств всегда принципиально больше чем цифровых.