11470

ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ. САМОУСВІДОМЛЕННЯ ЛЮДСТВА У ВСЕСВІТІ

Лекция

Культурология и искусствоведение

ЛЕКЦІЯ 4. ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ. САМОУСВІДОМЛЕННЯ ЛЮДСТВА У ВСЕСВІТІ. Одним із принципових досягнень Відродження стало визнання загальнолюдської лінії культурного розвитку. Адже і схиляння перед античністю і критичне ставлення до середньовіччя зросли в ньому з усвідомл...

Украинкский

2013-04-08

264.5 KB

2 чел.

ЛЕКЦІЯ 4. ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ. САМОУСВІДОМЛЕННЯ ЛЮДСТВА У ВСЕСВІТІ.

Одним із принципових досягнень Відродження стало визнання загальнолюдської лінії культурного розвитку. Адже і схиляння перед античністю, і критичне ставлення до середньовіччя зросли в ньому з усвідомлення спільності людського коріння, з бажання проникнути у саму серцевину людської натури й оволодіти нею.

Зміни, що відбувалися з особистістю, вплинули й на її стосунки з природою. Одвічне бажання знайти в ній нішу для безпечного та зручного існування відступило перед прагненням пізнати її закони й таким чином вивільнитися з-під її влади. На цьому шляху було стверджено існування особливого світу, створеного людиною, де все є втіленням людськості. Його й стали визначати терміном «культура». Вивчення ж природи з цього часу сповнилося відчуттям дистанції, що збільшувалася між нею та людиною з кожним новим знанням.

Питання про місце людини в природі, яке раніше задовольнялося посиланням на Божий промисел, тепер вирішувалося інакше. Найважливішим завданням стало з'ясування виникнення людини, її специфічної природи й принципових відмінностей від інших істот. Непересічне значення тут мали висновок про її тваринне походження (у середині XVIII ст. Карл Лінней зарахував людину разом з мавпами до загону приматів), порівняльно-анатомічні дослідження людини й людиноподібних мавп (Томас Гекслі та Карл Фогт, XIX cm.) і нарешті знаменита праця Чарлза Дарвіна «Походження людини і статевий добір». Подальше накопичення знань про людину виявило тенденцію розглядати її анатомо-фізіологічні властивості вже не окремо, а у зв'язку з культурними досягненнями — формуванням спільноти, розвитком трудової діяльності, мови, мистецтва тощо.  Відтак  головними чинниками людської історії були визнані свідомість та праця – джерела своєрідності створеного людиною світу.

Однак свою справжню теорію культура знайшла у філософії серед питань людського саморозвитку. її фундамент був закладений розглядом духовності як визначника людини та всього людського. Це не спростовує ролі суто матеріальної практики у розвитку людства, а тільки наголошує на здатності духовної діяльності зрівнювати людину зі Всесвітом. Відповідно творцями культури виступають не лише представники так званих творчих професій, а всі носії людського імені в моменти вияву своєї сутності.

Будь-який екскурс в історію осмислення культури свідчить про складність її аналізу. Штучно створений об'єкт, віддзеркалення безмежних можливостей людини, вона нарощується новими поколіннями, нічого не втрачаючи з набутого раніше. Ця масштабність веде до багатоманіття спроб її визначення. Незважаючи на відмінності, вони сходяться в одному у прагненні віднайти витоки культури, той перший культурний акт, що засвідчив виникнення людини. Саме на цьому грунті сформувалася така важлива галузь культурології, як історія культури.

Існують різні підходи до історичного розвитку культури, та найприйнятнішим є його бачення як процесу перетворення примітивних людських істот на сучасних представників зрілих культур. Нам не зрівнятися з первісним дикуном в умінні зберігати життя за несприятливих умов, у створенні унікальних систем адаптації до природного середовища; ще не одне століття демократичні засади первісної спільноти будуть взірцем для новітніх теоретиків демократії. Однак сама здатність сучасної людини гортати своє минуле, забезпечена її культурною перевагою над усіма попередниками, є переконливим свідченням невпинності культурного прогресу.

Зв'язок культури зі становленням людини підтверджується існуванням в наші часи диких племен, які роблять лише перші свої культурні кроки. Та вчені все ж розміщують їх на умовній шкалі поряд із розвинутими народами, що є визнанням спільного для всіх людей культурного коріння та єдності законів духовного зростання. Численні приклади моральної переваги представників відсталих народів над своїми освіченими сучасниками переконують, що неможливо вибудовувати якусь ієрархію культур, що цивілізаційні прогалини як наслідок скрутних обставин життя не є ознакою культурної неспроможності, а іноді навіть забезпечують духовну потенційність.

Прагнення розкрити витоки культури викликало появу численних теорій її походження. Розуміння її розвитку як руху від дикунства до цивілізованості склало основу так званої теорії нормального прогресу, що користується в науці стійким авторитетом. Спираючись на неї у подальшому викладі матеріалу, ми виходимо з того, що це найліпший спосіб побачити в історичній ході людства процес нарощування людськості.

Проте й інші спроби пояснити феномен культури заслуговують на увагу, бо так чи інакше торують шлях до істини, хоч би якими химерними вони здавалися. Зокрема це стосується одного з припущень містичної філософії XVIII ст., що отримало назву теорії виродження. її автор — граф Жозеф де Местр, екстравагантний теоретик і яскравий публіцист, стверджував, що біля витоків культури стояла напівцивілізована раса; з невідомих причин Ті розвиток розгалузився: переважна частина пішла шляхом виродження, з часом перетворившись на дикунів; друга ж, менша, рушила до цивілізації, склавши основу духовної еліти наступного людства.

Можна було б не зважати на ці фантастичні ідеї, якби сучасні міркування щодо народження культури не дарували їм нове життя. Йдеться, скажімо, про теорію космічного втручання, що увійшла до культурології на початку 90-х років. Створена на основі текстового аналізу Книги Єнохатвору, відомого вузькому колу отців церкви, вона не має численних прихильників, однак не може залишити байдужими тих, хто з нею познайомиться.

У текстах книги, що чергуються з цифровими записами й приголомшують точними даними про орбіти Сонця й Місяця, рівнодення, високосні роки, про зірки та небесну механіку, значне місце відведене «синам небес», «янголам», які нібито відкривали дітям людським таїну знань. Аналіз цієї інформації дав привід для такої гіпотези: мовляв, космічний екіпаж:, очолюваний Найвищим, шукав у Галактиці братів по розуму. Земля привернула його увагу прекрасними природними умовами та своїми дітьми гарними зовні й відкритими для впливу. Над ними було здійснено генетичну операцію, внаслідок чого народилася дитина, яка поряд з іншими ознаками людиноподібних мала принципово нову розум. Повторення експерименту до отримання особини протилежної статі дало змогу започаткувати якісно нову популяцію, здатну до свідомої діяльності, а отже до формування світу своєї сутності. Знаючи, що саме це є умовою творення культури, мусимо визнати, що в разі справедливості даної гіпотези прабатьками культури виявилися б зовсім не дикуни, а істоти, звільнені від тривалого й виснажливого підйому з глибин доісторичної первісності появою інтелекту — головної передумови культурного розвитку. Тоді б ідея Жозефа де Местра щодо напівцивілізованості піонерів культури не виглядала б такою химерною.

Результативність зробленого прибульцями прекрасно віддзеркалена у постаті Єноха далекого нащадка їхніх перших хрещеників. Саме в його глибоких знаннях та розумі бачили порятунок сини неба, які за порушення заборони Найвищого одружуватися з землянками чекали лютої кари. Заступившись за них перед Найвищим, котрий у книзі називається ще Богом, Єнох не лише справився з роллю адвоката, а й отримав відповідальне завдання зберегти й передати наступним поколінням розкриті перед ним таємниці Всесвіту.

Книга Єноха як об'єкт культурологічного аналізу ще не вичерпана, однак свідчить на користь нових підходів до вивчення культури, які за всієї своєї зовнішньої фантастичності «працюють» на з 'ясування її справжньої природи.

Чимало версій про витоки та долі культури містять міфи народів світу. Один із них, описаний у XIX cm. видатним етнографом та істориком культури Е. Тайлором, сприймається як відгомін уже згадуваної теорії виродження. Отож міфологія парсів (вихідців з Ірану, що оселилися в Індії у VIIX cm.) зберегла спомини про те, що початком існування їхніх предків були часи незнаної духовної величі. В нагороду за це «люди й худоба були безсмертними... джерела й дерева ніколи не всихали і їжа не вичерпувалася ...не було ані холоду, ані спеки, ані заздрощів, ані старості». Так тривало доти, доки на поверхні землі не з'явилася солодка піна і люди не піддалися спокусі скуштувати її. Жадібність і призвела до виродження: люди поринули у зло і в покарання мали відтоді «харчуватися рисом, народжувати дітей, будувати житла, ділити власність та встановлювати касти». Продовженням їхнього падіння була перша брехня, за що вони стали смертними.

До легенд, котрі пояснюють витоки культури, Тайлор зараховував і відомі у Перу та Італії оповіді про божественних просвітителів, котрі підняли людство з дикого стану. Дослідник вважав, що їх можна розглядати як аргументи на користь ще однієї теорії  надприродного прогресу. А згідно з теорією божественного поштовху здатність до культурної діяльності була закладена в людину вже самим актом її створення, який позначив людську душу божественним імпульсом духовності. Ця ідея розвивається практично усіма основними релігійними доктринами.

Наведені теорії складають лише частину наявних припущень щодо походження культури. Однак усі вони тяжіють до її аналізу на вселенському рівні рівні, який домірний безмежним потенціям людини. І хоча в  реальності культура розгортається для кожного у певному соціальному просторі і в межах часу його життя, створення її та освоєння для людини доказом своєї нескінченності.

Ідеї множинності всесвітів та населених світів в історії культури та в сучасній науці

Протягом майже всієї історії культури в ній у тій чи іншій формі й масштабі були поширені елементи антропоцентричного світогляду, згідно з яким людина трактувалась або як вищий, завершальний феномен процесу творення Богом світу, або як кінцева мета еволюції та вінець природи. Характеризуючи подібну тенденцію, особливо притаманну культурі Нового часу та ідеології Просвітництва, здебільше в опозиції до яких формується культура сучасності, В. Лук'янець пише, що "вона стала використовуватись не тільки як когнітивний інструмент наукового пізнання світу, але й як маніпуляційний інструмент, що дає його користувачам змогу нав'язувати масовій свідомості думку про те, що антропне буття — це вінець, кульмінація, апофеоз глобальної еволюції Всесвіту. Порівняно з ним буття всіх інших "створінь", породжених еволюцією, почало оцінюватись як жалюгідна подоба антропного буття. В аксіологічному плані всі вони — нижче за буття Homo sapiensa. Для грандіозної глобальної еволюції Всесвіту всі ці перед-антропні форми буття —не більш ніж випробні, проміжні, тупикові, помилкові форми існування матерії. Справжня ж її фінальна мета  - людське буття в усій його тотальності, тобто буття планетарної цивілізації, що поступово підноситься щаблями досконалості.   ...Завдяки домінуванню  в  культурі просвітницької концепції еволюціонізму носій цієї культури немовби "безпричинно" усвідомлював себе кульмінацією, вінцем, кінцевою метою глобальної еволюції. Переповнена гордістю за те, що вся попередня еволюція матерні прагнула до неї як до свого фіналу, людина Модерну побачила   в   собі   своєрідний   нетлінний   онтологічний "діамант". А це і є "світоглядна манія величі" в найяскравішому її вияві". Але тенденції розвитку сучасної культури, насамперед у її технологічному, науковому та філософському аспектах, сприяють формуванню принципово іншого самоусвідомлення людства. З позицій нового світогляду, який намагається уникнути помилок антропоцентризму, і, за словами В. Лук'янця, "оцінюючи модерн-розуміння еволюціонізму не як незаперечну істину, а як соціально-психічну недугу, що вразила світоглядну? свідомість інтелектуалів Модерну, мислителі епохи Постмодерну  пояснюють  появу  цієї  недуги  недостатністю? наукових знань про глобальну еволюцію планетарних-цивілізацій Всесвіту".

В сучасній науці прийнято розділяти проблему множинності всесвітів і проблему існування позаземного життя як таку. Проте обов'язково маємо звернути увагу на поки що недостатню визначеність і чіткість термінології, що використовується на сьогодні вченими при розгляді окресленої проблематики. Насамперед, непорозуміння породжує надзвичайна варіативність у трактуванні поняття "Всесвіт" (загалом визнання цього слова терміном на сьогодні є доволі проблематичним). Порівняно ясним і однозначним є тільки його філософське визначення: Всесвіт — поняття всього існуючого; все те, що існує. Синонімами до філософського трактування Всесвіту є також такі поняття, як Космос (грецькою kosmos і є "всесвіт", що мислиться як упорядкована єдність, протилежна хаосу), Універсум ("єдиний Всесвіт", "Світ як ціле"), Макрокосмос (Всесвіт, Універсум, світ у цілому), Світобудова. Філософи, як правило, не вживають слово "Всесвіт" у множині, а говорять тільки про множинність "світів". Саме поняття "світів", очевидно, є похідним від поняття земного "світу", світу людей (згадаймо назви найрізноманітніших закладів, організацій, установ, проектів, заходів тощо, які (назви) містять слово "всесвітній" ("всесвітня", "всесвітнє") в значенні чогось такого, що стосується всього земного людства). У філософії існує тенденція поняттям Всесвіт (Універсум, Макрокосмос, Світобудова) позначати наявну реальність усього сущого в дещо матеріальному (або фізичному) розумінні, а поняттям світ — фрагмент Всесвіту, центрований певною формою життя. Таким чином, "Всесвіт" є єдиною сукупністю множини "всіх світів".

Проте не варто абсолютизувати зроблений висновок і щодо філософських текстів — навіть у них міститься значна кількість нюансів і трапляється чимало суто авторських слововживань, які виходять за межі цієї загальної термінологічної картини. Що ж стосується фізико-астрономічної сфери знань, то в ній підстав для узагальнень щодо вживання слова "всесвіт" значно менше. Передусім поняттям "Всесвіт" означають різноманітні авторські концепції наукової інтерпретації фундаментальних законів космосу, й у цьому значенні говориться про "Всесвіт Ньютона — Больцмана", "Всесвіт Фрідмана" тощо. Словом "Всесвіт" нерідко означається галактика (великий організований фрагмент доступного для наукового спостереження космосу), до якої входить наша Сонячна система, тобто "наша галактика", або й Метагалактика (на порядок більша космічна структура, до якої входить і наша галактика). В такому разі слово вживається як аналог власної назви і пишеться з великої літери — "Всесвіт". Відповідно інші галактики (або метагалактики) іменуються "всесвітами". Тут, щоправда, виникає некоректна термінологічна ситуація, подібна до тих, коли інколи інші З зірки називають "сонцями" (хоча це власна назва нашої зірки), або супутники інших планет — "місяцями" ("лунами"), хоча це власна назва тільки супутника Землі, Зрештою, фізики та астрономи користуються як синонімічним до поняття "всесвіт" і словом "світ", яке в астрофізичному контексті не має того відтінку "населеності", "життєвості", як у філософії.

Отже, ще раз нагадавши про тенденцію розмежування  в сучасній науці проблем множинності всесвітів як матеріально-фізичних реалій та множинності життя у Всесвіті й зазначивши, що сучасні наукові космологічні уявлення, спираючись на дослідження топологічних властивостей простору, концепцію квазізамкнених світів ("фридмонів"), концепцію антропного принципу та ін., значною мірою схиляються до визнання множинності всесвітів (для тих, хто хотів би детальніше ознайомитися з цією науковою проблемою, можу порадити звернутись до статті А.Мостепаненко( Проблема « возможных миров» в современной космологии// Вселенная, астрономия, философия. М., 1988.), зосередимось надалі здебільше на питанні щодо місця земної культури у Всесвіті. Власне, питання можна сформулювати таким чином: є земна культура закономірним (тобто одним з багатьох подібних) чи унікальним (тобто випадковим і єдиним) явищем у Всесвіті.

Ідеї множинності всесвітів саме як світів, населених розумними істотами, походять із глибокої давнини. У "Бгагават-гіті", пам'ятці давньої індійської культури, стверджується, що існує незліченна кількість всесвітів і в кожному з них — незліченна кількість планет. Крім того, йде мова також про живі істоти, які населяють ці планети, причому говориться, що тіла різних живих істот пристосовані до життя саме на їхній планеті. В ряду мислителів, які поділяли цю ідею, — Анаксагор, Фа Цзан, Тенг Му, Джордано Бруно та багато інших. Слід відмітити, що масштабність людської думки щодо цієї теми історично варіювалася. В сиву давнину її стимулювали насамперед пошуки пояснення структури Світобудови. Так, Анаксагор, за деякими свідченнями, вчив, що в кожній частинці, і хоч якою б вона була малою, "є міста, населені людьми, оброблені поля, і світять сонце, місяць та інші зірки, як у нас". З уявленнями Анаксагора перегукується і вчення середньовічного китайського мислителя Фа Цзана, який стверджував, що в світі немає принципової різниці, між великим і малим, далеким і близьким, оскільки "мале вбирає в себе велике, .одне — численне, численне — одне. В одній крупинці може вміститись весь всесвіт, так само як ця крупинка може вміститись в іншій". Л. Гінділіс, який наводить ці слова в своїй статті, зауважує: "Важко сказати, чи є ці висловлювання лише образними виразами чи геніальним прозрінням, що випереджає сучасні уявлення про структуру матеріального світу (я маю на увазі "фридмони" і ...концепцію квазізамкнених світів...)"

Християнська церква канонізувала уявлення про винятковість людства у Всесвіті. До речі, не всі релігії викладають саме таку точку зору. Наприклад, у більшості напрямів індуїзму говориться про множину населених планет, їх навіть своєрідно систематизовано. Проте європейська наука аж до "революції" Коперника перебувала під значним впливом своєрідного християнського "антропоцентризму". Після поширення вчення Коперника під "іншими світами" спочатку почали розуміти планети Сонячної системи і ставити питання щодо наявності життя саме на них. (Слід зауважити, що остаточної відповіді на це питання ми не маємо й досі, — після тривалого періоду панування скепсису американський марсохід "Спірит" у 2004 р. здобув досить цікаві аргументи на користь принципової можливості існування на цій планеті життя хоча б у його елементарних формах.) З розвитком астрономічних уявлень європейська наука почала розуміти під "іншими світами" планетні системи інших зірок, а мислителі — обмірковувати питання щодо можливості життя на тих планетах.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) неодноразово звертав увагу на можливість позаземних форм життя, в тому числі розумного. Наприклад, в одній з найважливіших своїх праць "Досліди теодицеї про благість Божу, свободу людини і начала зла" Лейбніц пише: "...Приймемо ми чи не приймемо границі всесвіту, слід визнати незліченну кількість куль, таких чи ще більших, ніж наша, земна, що мають однакове з нею право бути населеними розумними мешканцями, хоча звідси ще не випливає, щоб це були люди". Він досить активно використовує для аргументації й пояснення тих чи інших своїх і приклади,  в яких ішлося  про позаземне життя.  Так, розмірковуючи про сутність і природу зла, Лейбніц висловлює думку про те, що для повноти і гармонії буття всесвіту не тільки нема потреби, але й навіть неможливо щоб усі розумні створіння мали таку високу досконалій яка наближала б їх до Божества. Живі розумні створіння мають різнитися ступенем своєї досконалості — цього потребує загальний порядок. "Я не наважусь стверджувати, щоб не було створінь, блаженних від самого народження, тобто таких, щоб вони були безгрішними і святи ми  від  природи.   ...Універсум  дуже  великий  і  різноманітний; бажати обмежити його — означає мати мізерне знання про нього". Але доброчесність і щастя наявні панують у світі,   "наскільки  це  можливо  за закон найліпшого", а гріх і страждання (яких не дозволили виключити з природи причини вищого порядку — власне необхідність повноти і гармонії буття) — ніщо порівняно з благами і добром Всесвіту.

"Отже, — зазначає Г. В. Лейбніц, — якщо ці страждання повинні існувати, то необхідно, щоб хтось був предметом; саме ми і є цей хтось". Демонструючи фактично  своєрідну  "космічну  свідомість",   здатність співпереживання всьому світу, Лейбніц також зауважує "Якби це були інші, то хіба зло було б іншим за своїм виглядом? Або, скоріше, хіба ці інші не були б тим, що означають словом ми?

З'ясовуючи сутність людини (а саме —  "...що зуміють під людиною: тільки розумний дух, чи тільки так званої людської форми, або,  кінець кінцем, з'єднаний з таким тілом"), Лейбніц вважає за корисне звернутися до ідеї позаземного життя і ставить запитання "Можливо, що в якій-небудь іншій частині всесвіту або інший час є куля, що не відрізняється помітним чин від нашої земної кулі, і що кожен з її мешканців відрізняється  помітним  чином   від  відповідного  йому мешканця Землі... Дві це особистості або та ж сама особистість, оскільки свідомість і зовнішні та внутрішні прояви мешканців цих куль не мають відмінностей?" Щоправда, відносно штучності такого прикладу сам Лейбніц зауважує: "Втім, якщо говорити про те, що є можливим природним чином, то дві схожі кулі і дві схожі душі на них залишались би такими лише деякий час, тому що, оскільки маються індивідуальні відмінності, ця різниця повинна полягати в непомітних властивостях, які мають з часом розвинутись".

Лейбніц згадував про життя "на планетах та інших населищах великого .всесвіту" серед речей, які не доступні людським чуттям і не допускають жодних реальних свідчень. "Відносно всіх цих речей ми можемо складати тільки догадки, де аналогія є головним правилом вірогідності, адже оскільки вони не можуть бути засвідчені, вони можуть видаватися вірогідними лише тією мірою, якою вони більш чи менш відповідають установленим істинам.(...) Спостерігаючи, що в усіх частинах творіння, доступних людському спостереженню, наявний поступовий зв'язок без скільки-небудь помітних пробілів, ми маємо всі підстави вважати, що речі піднімаються вгору по щаблях досконалості непомітними переходами. Важко сказати, де починається чуттєве і розумне і яким є найнижчий щабель життя... Між деякими людьми і деякими тваринами існує величезна різниця; але якщо ми захочемо порівнювати розум і здібності певних людей і тварин, то різниця виявиться настільки незначною, що важке) буде сказати, чи є розум цих людей більш ясним і обширним, ніж у цих тварин. Спостерігаючи подібну непомітну градацію в тих частинах творіння, котрі нижче  людини, аж до самих низьких, ми за правилом аналогії можемо вважати вірогідним, що подібна ж градація є і в речах, що перебувають над нами і поза сферою нашого спостереження. Така вірогідність становить міцну основу розумних гіпотез"!

Двома сторінками далі Лейбніц пояснює, що, говорячи про людей, які майже не перевершують тварин за розумовими здібностями, він має на увазі не нестачу здібностей як таких, а "яку-небудь перешкоду в їх функціонуванні, оскільки, на мою Думку, найбільш тупа людина (якщо тільки яка-небудь хвороба або інша постійна хиба, рівнозначна хворобі, не довели її до ненормального стану) незрівнянно розумніша і здібна до навчання; ніж найрозумніша з тварин..." Таким чином, унаслідок значного розриву між здібностями та якостями людини і тварини виникає  уявлення  про  нібито  пробіли  в  поступових змінах. Проте Лейбніц наголошує саме на поступовості розвитку природи і знову згадує гіпотетичне позаземне життя: "В природі все відбувається поступово, в ній не стрибків, і щодо змін це правило є частиною мого закону безперервності. Але для краси природи, що потребує відокремлених, чітких сприйняттів, необхідні видимість стрибків і, так би мовити, музичні інтервали в явищах(...) Таким чином, хоча на якому-небудь іншому небесному світилі можуть бути види, середні між людиною і твариною (відповідно до того, як розуміють ці слова), і хоча де-небудь є, імовірно, розумні живі істоти, що стоять ще нас, але природа визнала за доцільне віддалити їх в: нас, щоб надати нам беззаперечне панування на Землі".

Серед філософів XX ст., які також порушували питання про місце людської культури у Всесвіті, слід згадати німецького екзистенціаліста Карла Ясперса. У своїй відомій праці "Про сенс історії" в розділі "Межі історії. Природа й історія" Ясперс окремо виділяє пункт Історія космос. Він звертає, увагу на те, що в сучасності, коли людство як вид захопило й освоїло фактично всю планету, воно позбулося просторової свободи: " Подоти людина могла мандрувати, тікати в незнану далечінь або щ то, жити, відчуваючи, що ця далечінь десь є, що вона4 досяжною десь у безмежних просторах, якщо людині заманеться цього.  Тепер же оселя нашого існування цілком осяжною для людської уяви, точно визначеною, розмірах й у своїй цілісності має цілком братися до уваги при здійсненні будь-яких планів та дій. Але як цілісність у космічних просторах світобудови вона є ізольованою"

На думку Ясперса, саме ця ізольованість земного людства в космосі становить реальну межу історії людської культури, яку "досі ми намагаємося подолати... за допомогою одних пустих уявлень та марних настанов, виражених у запитанні: чи існують життя і дух, чи є розумні  істоти у позаземному світові?"

К. Ясперс передбачає відповіді на сформульоване запитання — причому як негативні, так і позитивні. Аргументом на користь негативної, за Ясперсом, може бути  по-перше,, те,  що  необхідні для  появи життя  умови? можуть виникати лише випадково, і хоча не можна виключити, що в інших зоряних системах також наявні планети земного типу, "...проте таке є малоймовірним, оскільки для цього потрібний збіг цілої низки випадкових за своїм характером умов..." По-друге, Ясперс посилається на іудейсько-християнську концепцію одкровення, згідно з якою "...творення світу Богом — одиничний акт, а людина — це образ і подобизна Бога, відтак не може бути множинності" "світів".

Далі Ясперс формулює доводи на користь позитивної відповіді на запитання щодо наявності розумного життя в позаземному світі. Мабуть, варто навести його аргументи повністю. "По-перше, припустимо, що існування життя у безмежному світі та визначеному певним часом просторі в нашому разі є випадковим. Але ж має існувати достатньо можливостей, аби цей випадок повторювався або одночасно, або в якійсь часовій послідовності. Наявність мільярдів сонць у Чумацькому шляху нашої галактики та незліченних інших галактик цілком здатна спричинити ймовірність неодноразового повторення аналогічної випадковості через повторення таких самих комбінацій.

По-друге, за всіх часів людина гадала, що поруч із нею у світі є й інші розумні істоти: демони, янголи, небомешканці. Вона оточила себе спорідненими з нею міфічними істотами. Світ аж ніяк не був для неї порожнім. Пустота постала внаслідок перетворення світу на механізм. Уявлення, згідно 3 яким у всьому світі тільки людина має свідомість, є непереконливим, незважаючи на його удавану неспростовність. Невже увесь неосяжний світ існує лише для людини? Навіть не все, що живе на Землі, можна зрозуміти, виходячи виключно з людини. Кожне життя існує як таке, й земна історія тривалий час була життям без людини.

По-третє, можна, звісно, сказати, якби людина не була єдиною розумною істотою у світі, то інші одухотворені істоти ще в незбагненні часи мали можливість заявити про своє існування. Наш світ давно був би кимсь "відкритий", і нове розумне життя, що з'явилося б, включилося б у взаємопов'язане, постійне космічне співтовариство. Але усе подибуване нами у всесвіті позбавлене життя. Проте з такою ж певністю можна вважати: можливо, ми постійно оточені схожими на радіохвилі променями, щось сповіщають нам із космосу, ми ж, позбавлені приймача, не сприймаємо їх. Ми просто ще не навчилися приймати невпинно долаючі космос промені, що їх надсилає нам давно постала космічна цивілізація. Адже перебуваємо ще на початковому етапі нашого існування.

 Ясперс зауважує, що наведені міркування насамперед покликані "...зробити відчутними для людини і становище її як земної істоти, і її ізольованість". Що ж стосується уявлень про, як пише Ясперс, "спілкування з мешканцями інших планет", то, на його думку, "ми не відчуємо тут жодних змін, доки не матимемо якихось реальних даних про існування в космосі інших розумних істот. Ми можемо ані заперечувати можливість цього, ані брати до уваги як певну реальність. Але нам доводиться усвідомити, що у безкрайньому просторі Й часі лишень упродовж 6000 років, а якщо виходити з послідовно узгоджених даних, то лишень упродовж 3000 років, людина шукає й знаходить себе на цій маленькій планеті через запитання й відповіді, які ми називаємо філософування. Вражаючий історичний феномен цієї мислячої свідоме й людського існування в ній та через неї в кінцевому підсумку становить зникаюче малу, мікроскопічну подію стосовно масштабів світобудови; це дещо новоутворене, миттєве, дещо щойно започатковуване, й попри те, якщо дивитися на все це зсередини, воно здається таким старою давнім, ніби охоплює цілу світобудову".

В другій половині XX ст. питання щодо унікальності чи типовості земного людства почала активно ставити обговорювати астрофізична наука.( такими проблемами займаэться наука – уфологія) Першими етапами наукового розвитку проблеми позаземного життя (або позаземних цивілізацій — ПЦ) можна вважати такі події:

● у травні 1964 р. в СРСР у Бюраканській астрофізичній обсерваторії проведено першу Всесоюзну нараду, спеціально присвячену проблемам позаземних цивілізацій;

● у вересні 1971 р. В Бюракані (Вірменія) Відбулася перша у світі: Міжнародна конференція зі зв'язків з позаземними цивілізаціями (іноді цей науковий захід називають також радянсько-американським симпозіумом);

● у грудні 1981 р. в Талліні (Естонія) відбувався черговий Міжнародний симпозіум з проблем розумного Життя у Всесвіті.

Поза всіма розбіжностями наукових позицій сучасні гіпотези щодо позаземного існування розумного життя зводяться до такого: Згідно з сучасними космогонічними концепціями, до 50% зірок можуть мати власні планетарні системи (хоча дехто з науковців дає більш обережні оцінки цього відсотка). Ймовірно, що деякі з цих планет мають фізичні умови, придатні для зародження життя. Якщо ж такі умови наявні, то за достатності часу на таких планетах можуть виникнути елементарні форми життя. За наявності ще певної кількості часу прості форми життя можуть еволюціонувати і досягти розумної форми. В кількісному вираженні імовірність існування у Всесвіті позаземного розуму (або позаземних цивілізацій) найчастіше розраховується за "формулою Дрейка": N = п Р1 Р2 Р3 Р4 (t,:Т), у якій ураховано: кількість зірок у Галактиці; імовірність того, що зірка має планетну систему; імовірність виникнення життя на планеті; імовірність того, що це життя в процесі еволюції стане розумним; імовірність того, що розумне життя вступить у технологічну еру; середня тривалість технологічної ери; вік Всесвіту.

Слід сказати, що астрономи і філософи, які досліджують відповідне коло наукових питань, по-різному оцінюють імовірності формули Дрейка. Більшість сходяться на тому, що оскільки мова йде про реалізацію певного процесу, то така імовірність значною мірою залежить від часу. Однак при цьому неоднаково оцінюють категорію імовірності в цих розрахунках. Так, Т. Файн, К. Саган та ін. називають імовірності Дрейка "суб'єктивними імовірностями". Л. Гінділіс натомість уважає, що за способом введення вони якраз відповідають звичайній частотній інтерпретації імовірностей, проте труднощі полягають у невідомості точних числових величин, від яких ці імовірності залежать, і пропонує метод використання експертних оцінок. Таким чином, слід говорити не про суб'єктивність імовірностей, а про суб'єктивність їх оцінок.

Хоча "суб'єктивність оцінок" на практиці з часом дедалі виразніше виявляється скоріше у зменшенні, ніж у збільшенні числового вираження множників у формулі Дрейка (не останню роль, а можливо, і головну, в цьому відіграє зменшення оптимізму в зв'язку з відсутністю підтверджень   теоретичних   розрахунків   результатам емпіричних експериментів), однак, ураховуючи наукові позиції різного рівня оптимістичності, потенційно можливих осередків життя тільки в нашій галактиці має бут від 10 тисяч до мільйона.

Доречно зауважити, що вже перші наукові розробки проблеми позаземного життя продемонстрували, як зазначав Й. Шкловський, тенденцію "...підмінити загальні проблему множинності населених світів проблемою зв'язку з позаземними цивілізаціями, що, звичайно, принципово неправильно".

Астросоціологічний парадокс

В суто  технологічному  відношенні початок космічної ери, який припадає на другу половину XX ст., був ознаменований не тільки виходом людини на навколоземну орбіту; або відвіданням Місяця, а й більш далекосяжними (хоча" і менш репрезентованими суспільству з причини поки що відсутності конкретного позитивного результату) проектами, пов'язаними з розробкою технологій сканування космічного простору з метою пошуку в ньому ознак іншого, окрім земного, розумного життя.

Розрахунки за формулою Дрейка використовуються як вихідний елемент наукової гіпотези СЕТІ (від перший букв словосполученняCommunication with Extra-Terrestrial Intelligence— зв'язок з позаземним інтелектом). Визначений на сьогодні науковцями вік Сонячної зоряної системи — приблизно 4,5 мільярда земних років. Цього часу вистачило, щоб на Землі виникло розумне життя,, яке вже досягло тієї межі інтелектуального і технологічного розвитку, за якою відкривається можливість виходу в космічний простір і перших спроб пошуку в ньому ознак присутності інших представників розумного життя. Оскільки ж вік сучасного Всесвіту визначається космологами в межах від 12 до 18 мільярдів земних років, то стає очевидним, що в ньому може існувати чимало цивілізацій, на мільярди років старших за земну. Визнається також правомірним очікування, що такі "старші" цивілізації вже володіють надзвичайними (порівняно з нашими, земними) технологіями, які дають їм Змогу, як мінімум, посилати в космічний простір певні сигнали про своє існування. Паралельно вже з 60-х років минулого століття створювались і власні сигнальні інформаційні проекти землян.

Першими кроками стали такі, наприклад, події;

● В 1960 р. американські астрономи з обсерваторії Ґрін Бенк прослуховують двадцятишестиметровим радіотелескопом зірки Тау Кита та Іпсилон Ерідана на довжині хвилі 21 см із метою виявлення радіовипромінювання, яке можна було б трактувати як штучне;

● В 1961 р. американський радіоастроном Френк Дрейк намагається вловити штучні радіосигнали від зірок Тау Кита та Іпсилон Ерідана;

● Починаючи з 1968 р. в дециметровому діапазоні намагався виявити штучні радіосигнали радянський радіоастроном В. Троїцький;

● 1972 р. — американські радіоастрономи Цукерман і Палмер за допомогою 91-метрового радіотелескопа Національної радіоастрономічної обсерваторії на хвилі 21 см обстежують з метою виявлення штучного радіовипромінювання 602 зірки. Загалом до 1978 р. було проведено не менше 13 подібних спостережень на хвилях 1.3, 18,-21 см та ін., і об'єктами спостережень стали понад тисячу зірок і кілька галактик;

● 16 листопада 1974 р. з радіотелескопа в Аресібо (Пуерто-Рико) відбулася перша короткотривала (Всього протягом трьох хвилин) трансляція радіосигналу в бік шарового скупчення зірок у сузір‘ї Геркулеса.

Однак головним результатом усіх практичних зусиль у цьому напрямі стало усвідомлення так званого астросоціологічного парадокса (АС-парадокс), або, як він називається в західній науці, парадокса Фермі (С. Лем означив даний парадокс як "мовчання космосу", і ця дещо поетична назва також досить широко використовується в науковому контексті). Під астросоціологічним парадоксом розуміється суперечність між теоретичними припущеннями щодо множинності населених світів і відсутністю явних ознак діяльності позаземних цивілізацій. Як пише В. Лук'янець, "...висновки, зроблені з абстрактно-теоретичних розрахунків, заходять у разючу суперечність з результатами найновішої практики астрофізичних спостережень Ця практика на сьогоднішній день не знайшла жодної загальновизнаного "сліду" діяльності більш ранніх цивілізацій, що розпочали свій еволюційний біг на мільярди років раніше цивілізації Землі".

Під  АС-парадоксом  мається  на  увазі  не  тільки відсутність позитивних результатів СЕТі-експериментів, й відсутність інших (окрім радіосигналів) слідів діяльності позаземного розуму. У крайньому варіанті АС-парадокс трактується навіть як суперечність між імовірністю існування складніших і розвинутіших, ніж земна, цивілізацій і відсутністю колонізації Землі інопланетянами.

Найпоширеніші версії пояснення АС-парадокса, як правило, зводяться до такого: або наша цивілізація таки: єдина в космосі, або вона найрозвинутіша, або, хоча цивілізацій і багато, але вони недовговічні і їх смерть настає, не пізніше початку технологічної ери. Так, В. Лук'янець;, висловлює припущення, що тоді, "коли планетарна цивілізація досить глибоко входить у технологічну фазу своєї, еволюції — фазу ризикованої дестабілізації її взаємин і оточуючим її космосом", її існування припиняється. Остання версія причин АС-парадокса має особливе значення для осмислення землянами перспектив розвитку своєї власної культури. Вона відверто підкріплює досить песи4*і містичні прогнози щодо близького майбутнього людства."

Загалом песимізм щодо теперішнього і майбутнього, культури є досить характерною (навіть сумісною) рисе сучасного філософського дискурсу. Такий песимізм не тільки перейшов із XX ст. у ХХІ-е, а й набуває сьогодні нових, ракурсів та інтерпретацій. Ще в минулому столітті занепокоєння та тривогу з приводу перспектив, як окремих сфер життєдіяльності людства, так «і, культури в цілому висловлювали О, Щпенглер, М., Бердяєв, М. Гайдеггер, Я. Голосовкер та ін. Про ризики експоненціального розвитку наукомістких технологій у контексті проблем, позаземного життя писав Й, Шкловський. Розвиток авангардних технологій на початку XXI ст. не зменшує екзистенційної тривоги мислителів. І відсутність позитивних результатів емпіричних СЕТІ-досліджень, не можна не визнати, слугує суттєвим аргументом на користь сумнівів у майбутньому земної цивілізації. Наприклад, В. Лук'янець уважає, що "проблема "Великого мовчання космосу" (загадка  Silentium Universi) — одна з найбільш глибоких і актуальних проблем сучасного природознавства", сьогодні вона "набуває не тільки світоглядного, але й екзистенційного значення", а неможливість її наукового пояснення є однією з основних причин, що "...спонукають учасників сучасного інтелектуального дискурсу про глобальну еволюцію піддавати кардинальному, переосмисленню ідеологію еволюціонізму епохи Модерну...".

Таким чином, АС-парадокс є інтригою між раціональним очікуванням і практичними спостереженнями сучасної цивілізації. У цих межах, а саме у специфіці людських очікувань і спостережень, а не в космічному просторі, можливо, слід шукати і пояснення проблеми. Говорячи спрощено: можливо, що людство іноді не тільки вибудовує теоретично помилкові очікування, але і доказів шукає не адекватними реальності технологіями.

Передусім, багато хто з учених, наприклад В. Рубцов, А. Урсул, а пізніше, і Л. Гінділіс, звертали увагу на те, що відсутність видимих для земного людства виявів діяльності позаземних цивілізацій аж ніяк не дорівнює відсутності самих цих ПІД, а в постановці АС-парадокса неправомірно ототожнюються явище і сутність. Справді, те, що ми не можемо спостерігати якесь явище або навіть і не маємо про нього правильного, адекватного уявлення, аж ніяк не свідчить, що той феномен не існує як сутність поза межами нашого сприйняття та уявлень.

Наступне зауваження, стосується явної передчасності формування астросоціологічного парадокса. В цій сфері досліджень земною наукою фактично зроблені лише перші кроки, і навіть у межах такого вузькоспрямованого завдання, як пошук радіосигналів позаземних цивілізацій, ще не реалізовані якісь систематичні й планомірні дослідження, здатні однозначно забезпечити позитивну чи негативну відповідь. За оцінками Дж. Тартар, у результаті проведених за перші 15 років СЕТІ-досліджень була заповнена лише 10-17 частина всього обсягу необхідного фазового простору пошуків.

Проблемною є і сама методика досліджень. Так, у пошуках радіосигналів намітилися два напрями: спроба вловити сигнали, якими користуються позаземні цивілізації у своїй життєдіяльності (тобто своєрідне "підслуховування"), та пошук сигналів, які, гіпотетично, могли б надсилатись ПІД спеціально для встановлення контактів з іншими космічними осередками життя. Проте, як абсолютно слушно зауважив відносно першого варіанта таких пошуків Л. Гінділіс, "слід ураховувати, що високорозвинуті ПЦ можуть (і безперечно будуть) використовувати для своїх внутрішніх комунікацій такі засоби і методи, які не приводять до марного розсіювання потужності в космічний простір (тобто можуть використовувати щось схоже на наші радіорелейні лінії, світловоди і т.п.). За таких умов підслуховування стає практично безнадійним".

У даному аспекті методики пошуку слідів життєдіяльності позаземних цивілізацій значний інтерес становить обговорення в сучасній фізиці II Начала термодинаміки, згідно з яким необоротні процеси (а розвиток розумного існування вважається таким) супроводжуються збільшенням ентропії. Згадаймо, що ентропія — це розсіяна частина внутрішньої енергії якоїсь замкнутої системи або енергії всього Всесвіту, яка не може бути якось використана, переведена, зібрана, перетворена в механічну роботу (в широкому розумінні). Як уже сказано, при необоротних процесах у такій системі (або Всесвіті) ентропія постійно зростає. Пошук позаземних цивілізацій на сьогодні ведеться, як уже говорилося, саме як пошук у космосі особливих (тобто з ознаками штучності) енергетичних випромінювань. Іншими словами, вважається, що високорозвинута техногенно (а високий ступінь розвитку розумного життя, як правило, апріорі пов'язується з техногенною цивілізацією) форма позаземного життя за рахунок збільшення ентропії має створювати навколо себе підвищений енергетичний фон. Проте це положення термодинаміки було сформульовано без урахування феномена флуктуацій (відхилень) ентропії, відкритого завдяки фундаментальним теоретичним працям А. Ейнштейна та дослідженням М. Смолуховського і введеного в теорію Л. Больцманом. Феномен флуктуацій тривалий час не враховувався вченими з причин їх (флуктуацій) "мізерності" і "мікроскопічності". На думку ж деяких сучасних науковців, загальноприйняте статистичне обґрунтування термодинаміки   можна  вважати  справедливим  лише  в ситуації ігнорування флуктуацій (тобто воно в принципі є приблизним, відносним), а їх урахування може привести до з'ясування конкретних фізичних меж II Начала термодинаміки і визнання  можливої наявності таких фрагментів Всесвіту, для яких воно не є дійсним. Звідси випливає, що космічна цивілізація, яка, гіпотетично, змогла таки цією розсіяною (необоротно — з нашого сучасного земного,  точніше, другого термодинамічного,  погляду) енергією оволодіти, переходить до енерговикористання, альтернативного всім відомим на сьогодні нашій земній цивілізації. У цьому разі, вийшовши за межі підкорення II  Началу термодинаміки, вона зовсім не обов'язково розсіює в просторі свою енергію, — так, як цього не може поки що уникнути наша цивілізація. Ф. Цицин пише: "За межами II Начала космічна цивілізація може в принципі нічого не випромінювати в навколишній простір (з обмеженнями, що визначаються тільки НІ Началом термодинаміки  —  неможливістю реалізувати  на поверхні сфери Дайсона строго нульову абсолютну температуру). Однак реалізація температури, скажімо, нижчої за температуру реліктового випромінювання, у вказаних умовах принципово цілком можлива (режим поглинання реліктового випромінювання). Така космічна цивілізація могла б бути спостережно відміченою, за достатніх просторових і видимих кутових розмірів, тільки як пляма зниженої температури на небесній сфері. За підтримки ж температури "поверхні" на рівні реліктового випромінювання дана космічна цивілізація стала б взагалі невидимою". Власне, наведене демонструє принципову можливість того, що в космічному просторі можуть бути осередки життя, які є недоступними тим методам спостережень, які практикуються сучасною земною наукою. Звісно, таким чином усувається й астросоціологічний парадокс.

Інший вразливий аспект досліджень, що ведуться з метою пошуку ознак діяльності позаземних цивілізацій, полягає в тому, що сигнал потрібно не тільки зареєструвати технічно, а й виділити його саме як штучний. Наприклад, на початковому етапі досліджень Н. Кардашов та ряд інших науковців сформулювали критерії, за якими сигнал нібито можна було б визнати штучним. Однак уже невдовзі були відкриті природні джерела раніше невідомого випромінювання, яке відповідало всім сформульованим "критеріям штучності". Нові запропоновані критерії штучності" також багатьма науковцями оцінюються скептично. Загальна складність проблеми тут полягає тому, що в будь-якому випадку цивілізація буде використовувати об'єктивні закони і механізми випромінювань, ї тому будь-які фізичні характеристики сигналу не можу» однозначно засвідчити, що він походить від штучного; джерела. Так чи інакше, науковці приходять до висновку, що тут постає проблема смислу, який необхідно помітити в сигналі, а не його фізичних характеристик як таких. Власне, йдеться про те, що "помітити" позаземну цивілізацію можна тільки в процесі встановлення інформаційного контакту.  

Є необхідність зробити застереження, чому і в якому сенсі факт реєстрації слідів розумного існування відповідає поняттю встановлення інформаційного контакту. Передусім із викладеного очевидно, що слідами діяльності позаземного розуму та інопланетних цивілізацій ми не можемо на сьогодні визнати суто фізичні процеси і факти космічної реальності, як-от різноманітні випромінювання, народження або загибель зірок, утворення чи розпад зоряних систем, їх різноманітні перетворення тощо (що в нашому сприйнятті є аналогічним до так само "природних",   за   нашою   термінологією,   процесів   у мікросвіті), незважаючи навіть на можливі відхилення в перебігу цих подій. Хоча теоретично не можна виключати, що високорозвинуті форми існування можуть досягати достатніх для того можливостей, однак ми в жодному разі не спроможні розрізнити "природні" і "штучні" космічні (мікрофізичні) процеси, оскільки в цій сфері здатні з тільки реєструвати факти і поки що не можемо усвідомити їх як смисл (звісно, за винятком нами самими здійснених, наприклад, виводів на орбіту супутників, розщеплень атома, створення штучних хімічних речовин і т.п). А саме наявність смислу (сенсу) є для нас ознакою розумної діяльності. Згадаймо, що і наша власна культура визначається насамперед як простір смислів.

Іншими словами,  побачити ознаки іншої розумної  форми існування означає побачити ознаки не нами створеного смислу. Але ж побачити в чомусь смисл ніяк неможливо, не досягнувши його елементарного розуміння хоча б як просто невідомої системи знаків або інформації. Сучасна наука ще не дійшла одностайності щодо предметної сфери інформації (чи є вона властивістю всіх матеріальних об'єктів або тільки живих і самокерованих, або ж тільки істот зі свідомістю), але для пошуку позаземних форм розумного існування ці розбіжності не мають жодного значення. Оскільки ведуться пошуки ознак присутності саме розумного існування, тобто істот зі свідомістю, то уникнути як теоретичного, так і практичного використання поняття і феномена інформації неможливо. Інформація ж як повідомлення, передавання або зменшення невизначеності (знову ж таки в результаті отримання повідомлень) здатна реалізуватися тільки як зміст певного зв'язку. Показово, що започаткована в середині XX ст. К. Шенноном та В. Вівером математична теорія інформації самими її засновниками називалася "теорією зв'язку" .

Абстрактна схема зв'язку складається з шести компонентів: джерело інформації, передавач, лінія зв'язку, приймач, адресат та джерело перешкод. Таким чином, уже сам факт розпізнавання в космічному просторі ознак розумного життя означає входження у зв'язок з певною формою позаземного існування, іншими словами — наявність здатності встановити інформаційний контакт. Формально це передбачає здатність виступити в ролі адресата (передбаченого джерелом інформації або виключно з власної ініціативи), володіння адекватним передавачу приймачем та технологіями подолання перешкод. Як з цього видно, помітити в космічному просторі ознаки розумного існування ми можемо тільки за умови як розумової, ментальної, смислової контактності (адекватності, можливості взаємообумовленості) джерела інформації та земної цивілізації як адресата, так і суто технологічної контактності позаземного передавача і земного приймача інформації. Спрощуючи, можна сказати, що помітити певну інформацію вже само по собі означає вступити в контакт з її джерелом — що й потрібно було довести.

Ймовірно, що наше сподівання на розгадку "Великого мовчання космосу” є ілюзією, породженою характерною для епохи Модерну беззастережною вірою в можливості власного розуму в його поєднанні з науковою методологією та постмодерновим уявленням про радикальний "прорив" сучасних технологій. І перш ніж переживати розчарування і песимістичні настрої від факту відсутності очікуваних спостережень, варто спробувати дещо точніше сформулювати свої сподівання.

 

Передумови та проблематичність інформаційного контакту

Погодимося вважати доведеним (як мінімум — за астрофізичними даними, раціональною логікою і математичною теорією імовірностей), що у Всесвіті є інші, крім нас, землян, форми розумного існування. Але наскільки і за якими показниками вони можуть бути схожі як між собою, так і у своєму співвідношенні із земною формою життя? Наскільки і в яких формах можливі комунікативні зв'язки між різними космічними формами життя?

Необхідно зазначити, що в даному випадку постає нетипова гносеологічна проблема. Досі гносеологія завжди мала справу з однотипним суб'єктом пізнання — людиною. Тільки людина завжди виступала учасником комунікаційної активності. В проблемі ж СЕТІ ми з необхідністю маємо справу також із суб'єктом та учасником комунікаційного процесу, який відрізняється від людини, — до того ж невідомими є навіть міра і спрямованість цієї відмінності. За таких обставин не можна вважати гарантованою саму можливість смислового контакту, принаймні він неодмінно виявиться більш складним і проблематичним.

Аналізуючи передумови смислового контакту з ПЦ, можна прийти до припущення, що в найзагальнішому плані за якісним і еволюційним співвідношенням або порівнянням з нашою земною культурою всі "інші" форми життя можна умовно поділити на кілька типів:

І тип – близькоподібні до земної, які почали свою еволюцію пізніше за нас;

II тип - близькоподібні до нашої, які незначно за космічними масштабами часу випереджають нас за розвитком (випередження, аналогічне кільком сотням тисяч років земного еволюційного темпу);  

ІІІ тип — близькоподібні до земної, які суттєво випереджають нас за розвитком (випередження, аналогічне мільйонам і мільярдам років у земному еволюційному темпі);

ІVтип — форми розумного життя, принципово відмінні від земної;

V тип — близькоподібні до земної антропоморфні форми розумного життя, які перебувають на приблизно тому самому, що й земляни, еволюційному етапі (в тому числі володіють близькими до наших технологіями).

Після такої приблизної систематизації можливих форм життя можна знову повернутися до проблеми наших очікувань і пошуків слідів позаземних цивілізацій. Але тепер уже можна точніше сформулювати запитання: сліди якого, власне, типу життя або розумного існування ми прагнемо помітити в космосі, або, інакше, з яким саме типом (одним чи кількома?) вважаємо за можливе на сьогодні встановити інформаційний контакт?

Далі розглянемо принципові можливості контакту з позаземними формами розумного існування, які узагальнено були систематизовані вище.

Тип І (близькоподібні до земної форми розумного життя, які почали свою еволюцію пізніше за нас) не може бути придатним до встановлення інформаційного контакту, оскільки очевидно, що таке життя ще не тільки не володіє технологіями, достатніми, щоб стати джерелом інформації для земних приймачів, але така позаземна форма життя не здатна й сама прийняти наші закодовані у двоїчній системі сигнали, що їх уже кілька десятиліть посилають у космічний простір земні астрофізики.

Тип // (близькоподібні до нашої форми життя, які незначно за мірками космічного часу випереджають нас за розвитком), найімовірніше, також не може стати для нас джерелом інформації, хоча і з протилежних причин — наприклад, нашого технологічного відставання. Щоб довести це, слід звернутися до еволюції земного людства і розглянути можливості уявного інформаційного контакту між представниками різних хронологічних епох земної форми розумного існування. Наприклад, первісна людина не здатна була б відрізнити вирізьблений на камені текст від природних тріщин на ньому або на іншому подібному камені, які їй доводилося бачити. Тексту як такого, тобто повідомлення, інформації з певним смислом, що передається джерелом інформації (знаки письма на камені виступають як передавач), первісна людина просто "не побачила" б. Вона не мала " достатніх ресурсів власної свідомості, наявних у ній сенсів для того, щоб виступити як адресат даної інформації, вступити в інформаційний зв'язок із джерелом інформації. "Щербинки" на камені, можливо, здалися б тій людині густішими або глибшими, ніж на інших каменях, як максимум — дивними. Але щоб побачити саме текст, треба заздалегідь мати в свідомості відповідний певному денотату (в якому упредметнюється текст) концепт.

Крім того, технологічного розриву між нашою цивілізацією та цивілізацією II типу цілком достатньо, щоб такі ПІД вже почали використовувати для своїх потреб не електромагнітні канали зв'язку, а, наприклад, нейтрино, гравітаційні хвилі, модульовані корпускулярні потоки або й навіть канали, засновані на поки що не пізнаних нами законах природи, — про це говорить багато хто з науковців ( Л. Гінділіс, А. Зельманов та ін.).

Тип ІІІ (близькоподібні до земної форми розумного життя, які суттєво випереджають нас за розвитком) — абсурдно навіть припускати, що за такі періоди еволюції технології залишаються хоча б настільки близькосхожими, щоб земні приймачі були б здатними відповідати передавачам таких позаземних цивілізацій. Навіть уже згадана первісна людина перед каменем з текстом, з урахуванням різниці в тривалості розвитку, про яку йдеться в типі НІ, — абсолютно невдалий приклад, але знайти приклад більш адекватний у просторі сенсів сучасної людської культури просто неможливо. Бо якщо відрахував ти в наше минуле справді ту кількість років, про яку йдеться... Можливо, що за такі періоди десь поза Землею змін зазнають вже не тільки технології, а й навіть форми життя.

Тип IV (форми розумного життя, принципово відмінні від земної) — дуже ймовірно, що тип IV дорівнює типові III. Власне, йдеться про те, чи різноманітність форм життя, в тому числі розумного, складається від початку (і тоді Г/ тип по суті відрізняється від III типу, але це зрештою біблійна версія), чи вона є скоріше наслідком еволюційного процесу (і тоді форми життя, "принципово відмінні від земного", відрізняються не суттю життя, а еволюційним станом, періодом його розвитку). В будь-якому разі спроможність землян до комунікативного контакту з такими формами розумного життя не виглядає ймовірною.

Нарешті, тип V (близькоподібні до земної форми розумного життя) на перший погляд може здатися дуже імовірним варіантом для встановлення контакту. Але за умови врахування більш широкого кола обставин, ніж ті, які потрапляють у "перший погляд", ця імовірність суттєво зменшується.

По-перше, знову ж таки постає проблема технологій і технічної оснащеності людства. Загалом цікава деталь проблеми: обговорюючи так званий астросоціологічний парадокс і ширше - потенційні контакти людства з позаземними формами життя, чомусь завжди під подібною до нас, землян, антропоморфною формою життя мають на увазі якесь "абстрактне" людство, яке, проте, володіє цілком конкретними, а саме — завжди аналогічними до сучасних земних технологіями. А чому б цей абстрактний образ людства не сформувати на основі аналогії щодо наших культурних і технологічних реалій XIX або майбутнього XXII ст.?

Тоді стане очевидним, що людина навіть ще тільки передостаннього, XIX ст. своїми технологіями не здатна навіть зареєструвати факт наявності сучасних передавачів інформації, сучасних засобів зв'язку, таких як мобільний телефон, супутникове телебачення, радіокеровані механізми. Зі своєю технологічною культурою вона може шукати і знаходити тільки факти передачі інформації, що реєструються безпосередньо людською перцепцією: людина-посланець, лист, якийсь знак-повідомлення (на зразок диму або пострілу) тощо. За необхідності зареєструвати присутність деякого об‘єкта ще кілька століть тому людині необхідно було побачити цей об'єкт власними очима, або почути його, або відчути тактильно, нюхом тощо. Як мінімум — почути чи прочитати свідчення про спостереження об'єкта від іншої людини. Такі звичні для нас речі, як, наприклад, технічні прилади, що здатні реагувати на рух (на зразок сучасних охоронних систем), або прибори нічного бачення, були поза можливостями свідомості тогочасної людини. Щоб зареєструвати спробу контакту або інформаційного зв'язку між двома невідомими об'єктами, тогочасній людині мало б видаватися в ідеалі достатнім натягнути навколо кожного об'єкта спостереження мілку сітку, "крізь яку нічого не можна передати непомітно", та виставити цілодобову варту, яка б відстежувала можливі звукові або візуальні сигнали.

Технологіям, які сьогодні використовуються нашими науковцями для пошуку ознак присутності позаземного розуму і трансляції власних сигналів, всього кілька десятків років. У масштабах космічних величин часу — це мить, яка ще майже не відділилася від нуля. Можна сказати, що сучасні технології народжуються на наших очах і кожної миті вони, вдосконалюючись, можуть суттєво змінитись. Іншими словами, у нас нема підстав стверджувати, що сучасні технології в незмінному (хоча б по суті незмінному) вигляді будуть використовуватися хоча б кількасот років, як то було, наприклад, з технологією передачі інформації у вигляді друкованого на папері тексту протягом "епохи Гутенберга". Не будучи впевненими у тривалості використання саме таких технологій на Землі, їх часовій перспективності, ми тим більш не можемо сказати щось певне про тривалість використання відповідних технологій можливими позаземними формами життя. Власне, у нас нема підстав для впевненості в тому, що тривалість використання позаземними формами життя технологій, адекватних нашим сучасним технологіям, може достатньо відрізнятись від нуля, щоб бути поміченою. Таким чином, навіть максимальна можлива "близькість" і "подібність" позаземних технологій до сучасних земних найімовірніше буде недостатньою для встановлення безпосереднього інформаційного контакту.

На користь думки про абсолютну неможливість установлення будь-яких технологічних, інформаційних і т.п. контактів між сучасною земною цивілізацією та іншими космічними осередками життя свідчить і приклад нашої власної культури. Земна цивілізація сподівається прийняти своїми пристроями сигнали з космосу, випускаючи з уваги такі цілком "земні" ситуації, коли, наприклад, електрична вилка, виготовлена в одній країні, не здатна "дістати" електрострум з електричної розетки в іншій країні, або поїзд не може без зупинки перетнути кордон, бо в сусідніх країнах різні параметри залізничної колії, і т.д. І подібні проблеми виникають не тільки в емпірично доступній сфері простих матеріальних об'єктів і форм, а й у сферах високих сучасних технологій, які базуються на використанні різноманітних хвиль, польових форм тощо. Якщо, наприклад, у мене є телевізор з антеною, то це ще не гарантія, що я зможу дивитись будь-який канал телебачення, який транслюється на Землі. Звісно, технології, за допомогою яких земляни намагаються "вловити" космічні сигнали, суттєво випереджають технології побутової техніки. Проте помилкою буде думати, що ці сучасні космічні технології є якимись "абсолютними", а створені на їх основі прилади здатні приймати якийсь абстрактний "абсолютний" сигнал.

Створення абсолютної технології в принципі неможливе, тому що технологія є витвором культури, або, в даному разі краще сказати, упредметненням розуму. Неможливість абсолютної технології пояснюється за таких умов самою природою існування розуму, його суттю. Адже специфічна форма життєдіяльності розуму — культура—є простором смислів, або знаковим моделюванням буття за допомогою мови. Звідси, з вторинної, знакової природи, і пояснюється неможливість як абсолютних культурних смислів, так і абсолютних їх упредметнень, у тому числі й технологічними засобами. Як культурні смисли, так і створені розумом (життєдіяльність якого розгортається у формі культурної моделі буття) технології завжди будуть відносними та обмеженими. Це означає, що людству (принаймні в сучасній його культурній формі) ніколи не вдасться створити, наприклад, "абсолютні" терези, якими можна було б виміряти будь-яку вагу (на терезах можна буде завжди виміряти тільки вагу "від...до..."), або антену, здатну приймати "абсолютно всі" частоти, або прилад для вимірювання "абсолютної" (не в сенсі теорії Ейнштейна) швидкості. А оскільки людство не може володіти абсолютними технологіями, то постає питання відповідності технологій і параметрів земних приймачів потенційним позаземним джерелам-трансляторам.

По-друге, апелюючи до земної культури як до моделі, слід звернути увагу на проблему міжкультурних порозумінь. Навіть у межах однієї планети і генетично споріднених форм розумного життя перманентно виникають труднощі в порозумінні. Численні непорозуміння супроводжують комунікаційні процеси фактично всіх можливих рівнів — від міжособистісного до міжкультурного. Із зрозумілих причин кожній окремій людині найбільш драматичними видаються міжособистісні комунікаційні непорозуміння. За їх життєвою чередою ніби відступають на другий план непорозуміння інших рівнів: групові, національні, геокультурні.

Як приклад можливих міжкультурних непорозумінь можна навести хоча б розбіжності в "мові жестів" у різних культурах, про які ми вже говорили в темі 2. Розбіжності ще більш глибокого рівня знаходимо між різними геоісторичними культурними утвореннями. Мабуть, найвідомішим прикладом є різниця культурної ментальності „східної' і „західної" культур. Проте можна навести і безліч інших. Так, Ю. Берьозкін, пояснюючи причини значних розбіжностей у трактуванні різними європейськими науковцями „образу інкської імперії', вказує на наявність сутнісних Відмінностей у формах збереження та передачі інформації В європейській та андській культурах: „Інки зберігали інформацію за допомогою кіпу — В'язки різнокольорових шнурків із вузликами. Подібна знакова система була не менш ємкою, ніж ацтекське піктографічне письмо, але вона не може бути зіставленою з європейською. Кіпу не були Випадковим Винаходом. Вони з'явилися до інків, а принципи мислення, що лежать В основі „Вузликового письма", тісно пов'язані з Властивими індіанцям Анд календарно-астрономічними уявленнями, з особливостями їх соціальної організації. В Андах прірва між європейською і місцевою культурами була настільки глибокою, що після конкісти освічені індіанці та метиси виявилися здатними викласти свої погляди в доступній завойовникам формі лише в тих Випадках, коли їх Власне мислення певною мірою європеїзувалося. У деяких авторів, таких як дуже популярний свого часу Інка Гарсіласо де ла Вега, європеїзація була більш, у інших — менш повною, але в зовсім недоторканому Вигляді давній індіанський світогляд навряд чи хто-небудь зумів передати".

Слід звернути увагу, що своєрідність тієї або іншої культури не обмежується світоглядними аспектами, а стосується й аспектів технологічних. Ю. Берьозкін зауважує: „Досягнувши Перу, іспанці дивувалися відсутності деяких з їхньої точки зору елементарних і самоочевидних навичок, інструментів і винаходів, наприклад незнанню індіанцями плавки металу, ковальських міхів, пиляння і свердління і т.п." Слід, звісно, згадати і невідоме доколумбовій Америці колесо. Та найімовірніше тільки відсутністю індіанських досліджень європейської культури пояснюється незареєстрованість здивування індіанців станом і характером культури європейців. Хоча загалом показниками прогресу прийнято визнавати технології і політичний стан суспільства, однак історія не абсолютно підтверджує наявність у цих сферах якоїсь однозначно прямої лінії розвитку. Так, уже давні римляни широко користувалися вдруге „винайденим" у XIX ст. бетоном, знали принцип роботи парового двигуна, щоправда, використовували його 8 дитячих іграшках.

Як відомо, людина, яка знає тільки одне, своє власне, в якому вона живе все життя, культурне середовище, взагалі виявляється не в змозі усвідомити, що вона "живе в культурі", і виділити культуру як об'єкт рефлексії, побачити свою культуру в усій її специфічності, в тому числі і з тими ілюзіями та упередженнями, які, за Г. Гегелем, утворюють "здоровий глузд" тієї чи іншої епохи. Мабуть, дещо подібне відбувається і з самоусвідомленням земною формою розумного існування (людством) специфічності й унікальності своєї власної форми раціональності й культури загалом у масштабі Світобудови.

По-третє, слід ураховувати й дуже ймовірні втручання в перебіг контактів між окремими космічними осередками форм життя V типу зі сторони типів II та III. Такі втручання можуть серед іншого мати на меті обмеження контактів між космічними осередками життя типу V, до якого належить і земна цивілізація, про що йтиметься далі.

Турбота як властивість розуму та її гіпотетична роль у ситуації

астросоціологічного парадокса

Як ми вже говорили, у крайній формі астросоціологічний парадокс трактується як суперечність між дуже ймовірною наявністю розвинутих позаземних цивілізацій і відсутністю колонізації Землі більш потужними ПЦ.

Варто проаналізувати з позицій наукової логіки саму ймовірність втручання значно потужніших у технологічному відношенні цивілізацій у життя менш технологічно розвинутих і можливий характер інтересу більш розвинутих космічних осередків життя до менш розвинутих. До речі, з постановки такої проблеми відразу випливає не менш цікаве і складне питання: чи насправді саме рівень створеної технології є об'єктивним критерієм розвинутості? Хоча це питання потребує окремого розгляду, слід визнати, що, поза всією широтою спектра можливої тут теоретичної думки, на практиці під поняттям "розвинуті країни" ми все ж таки маємо на увазі насамперед зумовлені технологіями економічний рівень та характер суспільних відносин. Тому без аргументації приймемо позитивну відповідь і розглянемо сформульовану проблему.

Застережимо, що в означеному проблематичному колі в нас поки що нема жодного емпіричного спостереження або об'єктивного, практичного підтвердження, до яких можна було б апелювати, і нема впевненості в тому, що такі з'являться найближчим часом. Тому єдиним методом формування точки зору і тих чи інших висновків тут може бути метод аналогії, а як модель космічного прототипу має бути прийнята наша власна цивілізація. Іншими словами, ми будемо виходити з визнання існування своєрідного загального космічного "архетипу" форм і варіацій життя.

Отже, чи здатні більш розвинуті форми існування помічати менш розвинуті? Так, очевидно (але не обов'язково — навпаки). Чи мають більш розвинуті форми існування причини втручатись у життя менш розвинутих варіацій життя? Так, і причини можуть бути різними — від задоволення наукової зацікавленості, що потребує експерименту, до прагматичного використання. Ось тут для пояснення причин і методів таких втручань варто звернутись як до моделі до нашої власної земної цивілізації. Важливою особливістю земної форми життя, яка уможливлює її використання як моделі міжпланетарних відносин, є не тільки наявність різних еволюційних форм і рівнів життя, а й навіть досить широкий спектр вищої, розумної його форми, що представлений різноманітністю культур людства. Не висуваючи досить ризикованих на сьогодні гіпотез щодо тотальних взаємодій різних форм земного існування як моделі космічних взаємовідносин (що як мінімум потребувало б розширення або перегляду таких понять, як життя, розум, смисл та ін.), зупинимось на міжкультурних взаємодіях.

Із зрозумілих причин нашу увагу мають привертати приклади взаємодій культур з якомога більшою різницею у технологічному рівні. Такі приклади ми знаходимо насамперед у тих випадках, коли ще в недалекому минулому вченим-етнографам щастило відкривати десь віддалік від цивілізації (наприклад, у диких хащах приток Амазонки або інших важкодоступних місцях) племена, культура яких відповідала уявленням про кам'яний вік в історії наших пращурів. Проте певний матеріал для спостережень дають і взаємодії культур з менш разючими культурними контрастами, прикладів яких багато дала історія колонізацій Нового часу.

Загалом помітно, що чим відмінніші між собою за рівнем розвитку культури, що зустрічаються, тим меншим є прагнення до діалогу з боку культури більш розвинутої. За відносної близькості (політичної, технологічної, ментальної) різних культур вони ставляться одна до одної як конкуренти. За відсутності можливості або необхідності партнерства "сильніша" культура, як правило, намагається колонізувати (політично і/або культурно) культуру "слабшу". При цьому вони фактично вступають у більш-менш зрозумілий обом конфліктний діалог, адже суперечка і конфлікт також є певним варіантом спілкування. Прикладом такої взаємодії різних культур є сучасні глобалізаційні процеси.

Якщо ж "вища" культура вже досягла певної еволюційної стадії, на якій формуються більш-менш сталі гуманістичні й духовні цінності, а "нижча" аж надто відрізняється за рівнем політичного і технологічного розвитку, то бажання (або необхідність) спілкування з "примітивною" культурою витісняється самоцільним спостереженням, вивченням. Менш розвинута культура сприймається не як потенційний конкурент або партнер, а як об'єкт дослідження, причому "чистота" отриманих даних зумовлюється   невтручанням   у  її  життя   з   боку   культури "вищої". Прикладами таких міжкультурних ситуацій можуть слугувати наукові дослідження західними вченими "примітивних" племен, які "відкривались" де-небудь в амазонських джунглях або інших малодосліджених куточках Землі ще у XX ст.

Досить цікавий приклад — ставлення людей до тварин, у тому числі й високорозвинених. Виправдовує наведення такої ризикованої на перший погляд паралелі той факт, що багато які високорозвинені тварини з певної точки зору не так уже і принципово відрізняються від homo sapiens. Існує суттєва подібність фізіології, багато тварин ведуть соціальний спосіб життя, вчені говорять про зачатки мислення і мови в певних видів тварин. Наприклад, деякі з мавп (чорна макака та ін.) позначають змію особливим криком. Учені трактують цей крик як слово і говорять у зв'язку з цим про начала мови у приматів та про те, що саме таким шляхом колись заговорили і люди. Загалом людина тільки на якихось 40 тисяч років (за деякими даними — 70 тисяч років) розвитку випереджає інших приматів. Усе це дає підстави вбачати у взаємовідносинах людини з вищими тваринами модель можливих взаємовідносин між космічними формами життя різних стадій еволюції розуму. І головне в цій моделі, як то кажуть, "на поверхні", а саме: фактично комунікації між людиною та іншими земними істотами, які мають нижчий рівень розвитку, не відбувається. Людина спостерігає за дикими тваринами, вивчає їх, намагаючись при цьому залишатися якомога непомітнішою, щоб не вплинути на їхню природну поведінку.

Інколи може здатися, що людина вступає з дикими тваринами "у спілкування". Але це дуже специфічне "спілкування": людина копіює голоси тварин, їхню поведінку тощо, тобто сама "прикидається" твариною для того, щоб, знову ж таки, вивчити іншу істоту або й використати зі своєю метою (полювання, ритуал, експеримент тощо). При цьому людина не прагне повідомити тварині щось суттєве про своє власне життя, продемонструвати свої власні вміння та досягнення і навчити того ж тварину (циркові номери з тваринами також не є винятком — це всього-на-всього трюк). Тобто спілкування як таке не відбувається.

Характерно також (принаймні для земної моделі), що на певному етапі своєї еволюції розумне життя починає керуватись неутилітарною ідеєю "турботи" про менш розвинуті форми існування, відчувати себе відповідальними за життя як таке та його збереження. Звідси поява в сучасній культурі таких феноменів, як усілякі "червоні книги", заповідники, програми, спрямовані на забезпечення виживання рідкісних тварин, товариства захисників тварин тощо. Причому далеко не завжди в цих ситуаціях людиною керує прагматичний розрахунок. Навряд чи людство зазнало б якихось суттєвих матеріальних збитків від зникнення сумчастого вовка, уссурійського тигра або благородного оленя. Тут ідеться про іншу цінність: збереження гармонії світу, його цілісності, повноти і багатоманітності, власне, про реалізацію духовного, естетичного відчуття. З огляду на тенденції розвитку земної культури слід очікувати зростання рівня духовного (естетичного) відчуття світу і надалі.

Отже, земна модель життя демонструє, що для розумної його стадії на певному еволюційному етапі стає властивою ідея турботи про життя як таке, в тому числі і про "примітивне" життя. Ця ідея стає своєрідною внутрішньою потребою, способом духовної самореалізації. Практика земної цивілізації дає приклади, коли така турбота виявляється й у формі захисту-ізоляції певного виду від небезпеки з боку інших. Так, існують закони, спрямовані проти браконьєрства та деяких способів знищення життя різних видів. У заповідники намагаються не допускати хижаків, здатних знищити тварин, якими населений цей заповідник. Запроваджено різноманітні карантинні та акліматизаційні обмеження. Всі ці заходи створюють для підзахисного виду дещо штучне середовище, світ, у якому нібито відсутні потенційно небезпечні "інші". Слід згадати і так звані резервації — території, виділені для ізольованого розвитку культури аборигенів. Хоча практика резервацій себе не виправдала, але в даному разі важлива ідея і намір: створити (хоча б і штучні) умови для розвитку автентичної культури і запобігти можливим впливам на неї з боку іншої культури.

З огляду на означені тенденції навряд чи можна абсолютно виключити ймовірність того, що і сама людська земна цивілізація як своєрідна форма розумного життя також може бути об'єктом турботи з боку значно розвинутішої  форми  розумного  існування.   Принаймні  так можна   пояснити   відсутність   космічної  агресії   й   колонізації Землі. Крім того, враховуючи поки що притаманну самим землянам агресивність у стосунках (на рівні постійних руйнівних конфліктів міжособистісного, міжнаціонального, міждержавного, міжкультурного рівнів), навряд чи наше спілкування з подібними до нас за рівнем розвитку інопланетними  формами життя  може  кимсь прогнозуватись як виключно мирне і дружнє. Згадаймо, що і в науково-фантастичних сюжетах нашої літератури, кінематографа та комп'ютерних ігор сфантазовані стосунки з іншими формами розуму також пройняті скоріше суперництвом і ворожнечею, ніж порозумінням і підтримкою, — і це також демонстрація наших підсвідомих ментальних настроїв. За таких обставин логічно виглядав би своєрідний "карантин" земної та подібних до неї цивілізацій, виключення контактів між ними у їхніх же власних інтересах. Це якраз цілком пояснювало б марність спроб землян знайти в навколишньому космосі сліди присутності інших подібних до нашої цивілізацій і встановити з ними контакт. Щодо суто технологічної можливості такого "приховування" слідів діяльності позаземних цивілізацій навряд чи можуть бути сумніви, якщо не забувати, що йдеться про суттєво складніші технології, ніж наші.

Залишається  розглянути   ще   один   варіант  нібито ймовірних контактів. Ідеться про встановлення контакту із земною цивілізацією з ініціативи вищої за розвитком форми розуму з метою допомоги у вирішенні глобальних проблем людства. Така ситуація нібито узгоджується з ідеєю турботи, потребу в якій мають відчувати високорозвинуті форми розуму. Проте доречно згадати один з основних постулатів педагогіки: нова інформація має надходити поступово, послідовно, і кожне нове повідомлення має спиратися на вже засвоєні знання. Саме так, поступово і послідовно, розвивається земна наука і взагалі людське пізнання. Навіть революційні прориви в ньому є наслідками   попереднього   розвитку.   Щоправда,   іноді людство отримує інформацію, яка не підготована попередньо, — тоді виникає феномен, який називається "чудом". Власне, чудо — це демонстрація певної інформації (можливості, закономірності) у вигляді тієї чи іншої події або процесу, яка відділена від уже засвоєних людиною знань більш-менш значним розривом, що й зумовлює неможливість її раціонального пояснення. Слід визнати, що повідомлення земній цивілізації якихось надзвичайних для її теперішнього стану інформацій і технологій звелось би тільки до їх демонстрації, а не реальної передачі, і сприйнято було б саме як чудо.

Історія людської культури вже має приклади з'явлення чудес (принаймні на рівні ментальної впевненості в їх дійсному з'явленні). Згідно, наприклад, з християнською історією чудеса демонстрував Ісус Христос (перетворення води на вино, ходіння по воді, воскресіння та ін.). Метою подібних акцій найімовірніше є введення свідомості очевидців чудес в особливий ірраціональний стан, у якому людина стає особливо навіюваною. Власне, проповідь Ісуса Христа потребувала саме такого стану свідомості, оскільки мала вигляд апріорно (без аргументації) проголошених заповідей, повчань, часто до того ж завуальованих у притчову форму. Сприйняття інформації, викладеної в таких формах, однозначно потребує саме віри в надзвичайне, надприродне її джерело, що і підтверджується демонстрацією чуда. Однак реальні наслідки проповіді Ісуса дають підстави для не дуже втішних висновків щодо результативності навчання людства методом явлення чудес. Незважаючи на очевидну навіть для раціонального сприйняття загальну позитивність його проповіді, людство так і не зробило під її впливом якогось суттєвого ривка у своїй еволюції, в тому числі духовній. Метод переконання чудом виявився малодійовим. Людські мораль і вчинки не зазнали під впливом християнської релігії якихось радикальних змін. Навіть церква, яка діяла від імені Христового, дуже часто у своїй історії відступала від його заповідей, — наприклад, убивала своїх ворогів.

Так чи інакше, зміни в людській сутності, свідомості, моралі, як і в технологіях, якими користується людство, мають своїми причинами розвиток, еволюцію самого людства, а не вплив вражаючої миттєвої інформації, тобто чуда. Навряд чи, наприклад, практика заборони смертної кари в європейських країнах є безпосереднім результатом проголошеного дві тисячі років тому "не вбий!" та "пробач ворогові!". Хоча, звісно, не можна заперечувати впливу християнських ідей на сучасну юридичну сферу (хоча б на рівні засвоєних підсвідомістю архетипів ідей християнської культури), але ж і тут, здається, причина не стільки в тому, що сучасне людство, нарешті, довірилось ідеям Христа, скільки в тому, що воно відчуло, нарешті, власну внутрішню потребу в саме такому ставленні до світу. Іншими словами, відповідна юридична практика є не миттєвим наслідком стороннього впливу і віри в чудо, а результатом еволюції моралі й свідомості самого людського суспільства.

Очевидно, що розвинутіші, ніж земна, форми розуму мають усвідомлювати безперспективність втручання в перебіг земної еволюції з метою "чудесної допомоги", тобто штучного вирішення наших проблем. Сутність і рівень розумності певної форми життя не можна суттєво змінити штучним втручанням у її еволюцію, якщо тільки не мати на меті створення глобального планетарного циркового атракціону (цирковий атракціон якраз і побудований на тому, що істоту (тварину) штучно нібито "навчають" виконувати дії, на які вона не здатна і, зрештою, таки й не виконує по суті). Таким чином, турбота з боку більш розвинутих осередків космічного розуму про форми менш досконалі, до яких, цілком імовірно, належить і земна культура, навряд чи може мати більший вияв, ніж ізоляція від небезпеки міжпланетарних конфліктів та зовнішньої агресії.

Підсумовуючи, можна виснувати, що навіть за умови достатнього поширення у Всесвіті життя, в тому числі й розумних його форм, наша земна цивілізація, принаймні поки що, не має можливості контактів з іншими цивілізаціями і навіть їх спостереження. Астросоціологічний парадокс, таким чином, отримує цілком раціональне пояснення. Крім того, "Велике мовчання космосу" за таких обставин не провіщає близької загибелі земної цивілізації внаслідок вступу у високотехнологічну еру.

Антропний принцип Всесвіту

Л. Гінділіс   так   коментує   сутність антропного принципу: "Під   антропним   принципом    ...   мається   на   увазі співвідношення  між фундаментальними  властивостями Всесвіту в цілому і можливістю існування в ньому життя. Це співвідношення має вельми характерний смисл: спостережувані властивості Всесвіту (Всесвіту в цілому, а не окремих його частин), причому фундаментальні властивості   (такі,   як,   наприклад,   космологічне  розширення простору), тісно пов'язані з існуванням життя.  На це вперше (майже одночасно і незалежно один від одного) звернули увагу Г. М. Ідліс... та А. Л. Зельманов... Подальші дослідження дали змогу поглибити це співвідношення. Виявилося, що не тільки властивості астрономічного Всесвіту, а й фундаментальні властивості матеріального світу, які мають вираження в значеннях фундаментальних фізичних констант, також пов'язані з можливістю існування життя у Всесвіті. Зміна констант у незначних межах настільки змінює умови у Всесвіті, що життя в ньому стає неможливим. Таким чином, виходить, що існування "спостерігача" у Всесвіті накладає певні обмеження на фізичні закони і спостережувані властивості Всесвіту.   Ця  залежність  між життям  (між існуванням спостерігача) і спостережуваними властивостями Всесвіту й дістала назву "антропний принцип".

Наукове уявлення про антропний принцип світобудови складалося поза будь-яким зв'язком із проблемою СЕТІ. Якщо раніше вчених цікавило, як влаштований Всесвіт, то тепер вони почали осмислювати і те, чому він так влаштований, тобто чому у Всесвіті діють саме такі фізичні закони і чому фізичні константи мають саме такі значення.

Хоча, за зауваженням Л. Гінділіса, конкретні ідеї щодо тісного зв'язку фундаментальних властивостей Всесвіту із життям були сформовані наприкінці 50-х років минулого століття радянськими вченими, але деякі факти (насамперед стосовно числових збігів), що привели до формування уявлень про антропний принцип, звісно, фіксувалися світовою наукою ще раніше. Певними кроками на шляху формування поняття антропного принципу дослідники вважають визначення в 1923 р. А. Еддінгтоном числа протонів у Всесвіті, яке, за його ідеєю, могло впливати на деякі фізичні константи. Ближче до майбутньої теорії підійшов у своїх роботах 1937—1938 рр. П. Дірак, висловивши так звану гіпотезу великих чисел. Далі були аналіз фізичних умов, необхідних для виникнення життя, проведений Ф. Хойлом; висловлена Дж. Хітроу думка про тривиміровість простору як обов'язкову передумову для існування "спостерігачів" та його ж вказівка на описаний рівняннями Ейнштейна зв'язок між густиною (щільністю) матерії Всесвіту, його розмірами і часом існування (з останнього випливало, що Всесвіт обов'язково заселяється живими організмами); відоме зауваження А. Зельманова про те, що ми "є свідками спостережуваних властивостей Всесвіту (процесів певного типу), тому що за інших його властивостей розвиток Всесвіту проходив би без свідків", та інші фізичні й астрономічні спостереження та філософські узагальнення, які й привели до формування антропного принципу.

Певне коло ідей було узагальнене і назване саме "антропним принципом" фізиком-релятивістом Б. Картером у 1974 р. Від самої своєї появи теорія антропного принципу стала досить дискусійною проблемою як для природничо-наукової, так і для філософської думки. Досить сказати, що до сьогодні немає достатньої одноманітності навіть у його формулюванні. Вже Картер викладав антропний принцип у двох варіантах, або аспектах — "слабкому" і "сильному" .

Слабкий антропний принцип зводився до того, що космологічні параметри, які відкриваються і спостерігаються астрономами, визначаються нашим власним існуванням. Імовірні властивості Всесвіту мають бути узгоджені з існуванням астрономічного спостерігача, тобто узгоджені або обмежені біологічно. Іншими словами, те, що ми очікуємо спостерігати, повинно бути обмежено умовами, необхідними для нашої присутності як спостерігачів.

Сильний антропний принцип зводився до твердження, що Всесвіт повинен містити життя. Тобто константи природи мають бути саме такими, щоб життя могло існувати, адже поза вузькими межами значень фундаментальних констант життя неможливе. Варто, наприклад, постійній тонкої структури стати на порядок іншою, як атоми вже не могли б існувати, а отже не могло б існувати і все, що з них складається.

Пізніше Дж. Вілер, посилаючись на джерела від Парменіда до Берклі, висловлює своє розуміння антропного принципу таким чином. Передбачити на початку Всесвіту в його вибуху наявність спостерігаючої і спрямовуючої людини неможливо. Але просторово-часовий континуум повинен виникнути з певного до-геометричного стану (вихід з якого і є Великим Вибухом), і цей первинний до-геометричний Всесвіт має бути таким, щоб уможливити конструкцію (в даному випадку не спостерігача, а творця) просторово-часового представлення самого із себе. Конструктор міг передбачити і людину.

Антропний принцип має чимало критиків. Насамперед указується, що не Всесвіт є таким, тому що в ньому існує людина, а людина існує тому, що умови і властивості Всесвіту це допускають. Але, зрештою, в такому запереченні не можна не помітити своєрідного коловороту питань, бо знову маємо вийти на початкове: чому ж світ влаштовано саме таким чином?

Хоча, як уже зазначалося, антропний принцип було сформовано поза зв'язком із проблемою СЕТІ, він становить неабиякий інтерес у контексті питання про позаземне життя — в таких основних аспектах, як заселеність нашого Всесвіту і множинність населених світів-всесвітів.

І. Розенталь, висловлюючи своє розуміння антропного принципу, зазначав, що певні числові значення фундаментальних постійних необхідні для існування таких основних станів, як зірки, галактики. А ті, в свою чергу, необхідні для розумного життя. Невеликі (в межах порядку) зміни будь-якої фундаментальної постійної за збереження фізичних законів справді унеможливлюють існування цих основних станів. А отже, можливим є існування тільки такого Всесвіту і життя тільки в такому Всесвіті.

Проте залишається суто умоглядне питання про те, чи є можливим існування якихось  "екзотичних" з нашої точки зору всесвітів, у яких, у разі випадковості реалізації початкових умов (тобто якщо відкинути, заперечити антропний принцип), не існує зірок, галактик і взагалі відомих нам форм матерії, і чи є можливим у таких всесвітах існування так само "екзотичних" форм життя.

А. Зельманов зауважує, що коли наш Всесвіт є безмежним, то це означає, що він є єдиним. Крім того, говорити про реальне існування інших всесвітів має сенс тільки в тому випадку, коли є можливою емпірична або теоретична перевірка цього факту. А це, знову ж таки, означало б наявність зв'язків між цими феноменами і, в свою чергу, те, що вони є частинами єдиної системи, єдиного необмеженого Всесвіту.

Що ж стосується життя в нашому Всесвіті, то антропний принцип надає цьому питанню нового ракурсу. Хоч як би до цієї теорії ставитися, але не можна не погодитись, що з якихось причин наш Всесвіт надзвичайно тонко пристосований до виникнення та існування життя. Крім того, спостереження показують, що Всесвіт є ізотропним та однорідним, його властивості однакові у великих масштабах. "За такої великомасштабної однорідності Всесвіту, — пише С. Гокінг, — надзвичайно важко мати антропоцентричні погляди і вірити, що структура Всесвіту визначається чимось настільки периферійним, як деякі складні молекулярні утворення на другорядній планеті, що обертається навколо середньої зірки в зовнішній ділянці досить типової спіральної галактики". Л. Гінділіс формулює свою думку таким чином: "Чи може бути так, що найглибші, фундаментальні властивості Всесвіту в цілому роблять його придатним для існування життя (і людини), а реалізується життя тільки в певній (мізерній!) частині Всесвіту. ...Структура Всесвіту має "визначатися" чимось більш фундаментальним, і якщо вже вона пов'язана з життям, то життя повинно бути властиве Всесвіту в цілому. Таким чином, антропний принцип надає нові значні аргументи на користь масштабного поширення життя (і розуму) у Всесвіті".

Крім того, висуваються аргументи і дещо іншого характеру. Якщо Всесвіт розглядати як єдину систему різних рівнів існуючого — від фізичної матерії до соціальних утворень розуму, і якщо існують певні спільні для всього Всесвіту закони еволюції, то, знову ж таки, розум закономірно має виникати в усіх частинах Всесвіту, бути поширеним явищем у Всесвіті.

До речі, сумніви в абсолютності висновків з II Начала термодинаміки також впливають на осмислення проблеми антропного принципу. Так, уже цитований раніше автор низки досліджень із філософських проблем астрономії Ф. Цицин щодо цього зазначає: "Очевидно, що за достатньо високого рівня енергетичної потужності космічна цивілізація стає фактором уже не тільки космогонічного, а й космологічного масштабу, навіть будучи обмеженою II Началом. ... Однак космічна цивілізація, що подолала межі II Начала ...може ініціювати зміну протікання космічної термодинамічної еволюції і характеру термодинамічного стану матерії в своїй окрузі, вихід матерії й енергії із стану "теплової смерті" в скільки завгодно великому, необмежено розширюваному з часом "Всесвіті Ньютона—Больцмана"! Враховуючи неодиничність (у принципі необмеженість кількості) хай би вкрай поодиноких космічних цивілізацій у такому Всесвіті, ми приходимо до його картини, що радикально відрізняється від ... нескінченної мертвої пустелі з рідкими острівцями активної енергії і матерії (яка, одначе, вже принципово багатша за клаузіусову нескінченну пустелю без усяких островів життя!). ...Як подолання II Начала видозмінить на космологічному рівні картину "Всесвіту Фрідмана" або тим більш світ "множинних всесвітів" у межах концепції "Всесвіту, що роздувається" — питання, яке потребує спеціального розгляду".

Як бачимо, вчені цілком серйозно обговорюють гіпотези впливу розумного життя на перебіг надзвичайно масштабних природних космічних процесів. Зрештою, в щойно означеному контексті можна припустити і такий, наприклад, хід міркувань. Уже в неживій природі спостерігається взаємодія елементів, процесів тощо, які, власне, й уможливлюють існування саме як таке. За цілком прийнятою сучасною наукою теорією, життя виникає внаслідок еволюції неживої матерії. Виділившись із неживої матерії, вже елементарні форми життя, безперечно, впливають на навколишнє природне середовище у свій специфічний (головним чином більш вільний і варіативний) спосіб. Життя розумне починає впливати на середовище дедалі доцільніше, спрямованіше, не тільки пристосовуючись, а й пристосовуючи зовнішню природу до свого існування. Людина, наприклад, протягом своєї історії все більш і більш ефективно створює навколо себе потрібний температурний та світловий режим, винаходить для своїх потреб відсутні в природі "штучні" матеріали, дедалі масштабніше впливає на перебіг глобальних природних процесів. Суть усіх цих безперечних реалій людської життєдіяльності можна визначити як вплив розумного життя на неживу матерію.

Давайте ще раз закцентуємо увагу на якомусь прикладі як на моделі для міркування. Ось, наприклад, законами, які регламентують існування неживої форми природи, встановлена зміна світлої та темної частини доби на планеті Земля. Але розумне життя у формі людини поступово фактично починає змінювати межі дії цього закону, розкладаючи спочатку вогнище, потім запалюючи лучину, свічку, гасову лампу в своєму житлі; ще пізніше людина починає використовувати для подовження світлової частини доби електричний струм і освітлювати за своєю потребою вже не тільки житло, а й місце свого поселення. Можливість використання електроенергії і розширення світлової частини доби так чи інакше забезпечується певними законами людської культури (розвиток науки і техніки), функціонування соціуму (зобов'язання держави або якоїсь соціальної інституції щодо підтримки енергетичного забезпечення певної місцевості та спільноти). Звісно, забезпечення штучним освітленням не більш (частіше навіть і менш) гарантовано, ніж збереження природного світла. Може, наприклад, відбутись абсолютно не передбачувана "інструкціями з експлуатації" та "технічними умовами" (власне, свого роду аналоги до "природних законів") зупинка електростанції внаслідок технічного збою. Причому можливість такого розгортання подій з певною часткою наукової вірогідності можна спрогнозувати, виходячи як із закономірностей людської життєдіяльності, якими передбачається певний рівень похибки відхилення (можна сказати й недосконалості або неабсолютності) в перебігу самої цієї життєдіяльності, так і впливу більш масштабних, так би мовити, об'єктивних (власне, в даному разі природних) впливів, — землетрусу, урагану тощо. Тут треба звернути увагу, що в процесах людської життєдіяльності такі відхилення відбуваються майже аналогічно до природних процесів, у яких, наприклад, забезпечення земної поверхні сонячною енергією може також бути перервано внаслідок збою в плавному закономірному перебігу природних процесів простішого рівня природними процесами більш складно зумовленими (місячне затемнення, втрата світлопропускної спроможності атмосфери внаслідок виверження вулкана або масштабних пожеж, порушення в обертанні Землі навколо Сонця внаслідок впливу якогось космічного об'єкта, вичерпання енергетичного запасу Сонця тощо). Та все ж розумне життя — в даному разі це бачимо на прикладі земної культури людства — здатне так чи інакше впливати на неживу природу і змінювати протікання природних процесів, задавати їм новий, антропогенний формат.

Цілком імовірною є можливість тривалої еволюції розуму, розширення меж його впливу на неживу природу. А далі поставимо запитання: чи можемо ми на сьогодні точно визначити межі зростання потенціалу розуму і межі його впливу на неживу матерію, на перебіг природних процесів і законів?

"Спостерігаючи подібну непомітну градацію в тих частинах творіння, котрі нижче людини, аж до самих низьких, ми за правилом аналогії можемо вважати ймовірним, що подібна ж градація є і в речах, що перебувають над нами і поза сферою нашого спостереження. Така ймовірність становить міцну основу розумних гіпотез", — пише Г. В. Лейбніц.

Зрештою, немає причин, з яких би ідея еволюції розуму (духу, свідомості) до стану, здатного не тільки впливати на неживу природу, а й навіть започатковувати із себе матерію, видавалась би більш дивною і неможливою, ніж загальноприйнята на сьогодні наукова ідея про еволюцію матерії до стану, коли вона стає здатною започаткувати життя та забезпечити його розвиток до стадії розуму і духу.

27


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

3576. Звук в. Позначення його буквою ве. Читання складів, слів, речень 43 KB
  Звук в. Позначення його буквою ве. Читання складів, слів, речень Мета: Ознайомити учнів з артикуляцією звука [в], позначенням його буквою «ве», вчити читати склади, слова з нею, удосконалювати навички складання речень та їх читання. Збагачувати слов...
3577. Закріплення букви і. Звуко-буквений аналіз слів. Читання речень 41.5 KB
  Закріплення букви «і». Звуко-буквений аналіз слів. Читання речень. Мета: Закріпити звукове значення букви «і», удосконалювати навички звуко-буквеного аналізу слів, вміння читати склади, слова з буквою «і». Продовжувати вчити складати та читати речен...
3578. Цей день без куріння. Виховний захід 138.5 KB
  Показати негативний вплив куріння на стан здоров’я підлітків; формувати активну життєву позицію учнів, допомагати підліткам зробити правильний вибір відносно тютюнокуріння. Перший етап – цілеспрямування (постановка мети і задач). Вчи...
3579. Розвиток комунікативних умінь і навичок педагогів 68 KB
  Розвиток комунікативних умінь і навичок педагогів Протягом останніх років психологічні служби області набули більш високого професійного рівня. Це пояснюється великою потребою знань про закономірності та особливості розвитку дітей, необхідністю орга...
3580. Психологічний аспект використання основних методів і прийомів тренування пам’яті, спостережливості, розумової активності 52.5 KB
  Психологічний аспект використання основних методів і прийомів тренування пам’яті, спостережливості, розумової активності Проведення заняття з учнями Мета: ознайомити учнів із поняттями «візуаліст», «аудіаліст» та «кінестетик», які визначають тр...
3581. У математиці своя мова – це формули 55.5 KB
  У математиці своя мова – це формули Мета: забезпечити творче застосування знань, умінь, навичок учнів у нестандартних умовах; розвивати логічне мислення, формувати самостійність, творчу активність, ініціативу, вміння швидко приймати рішення, ви...
3583. Здоровий спосіб життя. Методичний посібник для вчителів загальноосвітніх навчальних закладів 1.59 MB
  Здоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань і практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я. Найбільш серйозні соціальні проблеми й проблеми охорони здоров’я, поширені в наш час, багато в чому виз...
3584. Механічні коливання і хвилі 17.83 KB
  Механічні коливання і хвилі Мета уроку: повторити, узагальнити та систематизувати знання учнів з теми «Механічні коливання і хвилі», розвивати вміння творчо мислити, вчити цінувати думку та працю інших, виховувати етику та культуру спілкування. Тип...