11471

ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

Лекция

Культурология и искусствоведение

Лекція 5. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА Співвідношення природного і культурного. Людина як продукт біологічної та культурної еволюції. Культура основа гармонізації суперечностей між людиною і природою. Співвідношення природного і культурного. Проблема співвідношення п

Украинкский

2013-04-08

117 KB

51 чел.

Лекція  5. ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

Співвідношення природного і культурного. Людина як продукт біологічної та культурної еволюції. Культура основа   гармонізації   суперечностей між людиною і природою. Співвідношення природного і культурного. 

Проблема співвідношення природи і культури одна з перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівнозначних субстанційних сфер буття не лише роз'єднаними, а й протиставленими одна одній.

Однак очевидність того факту, що людина суб'єкт і , носій культури постійно перебуває в об'єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв'язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв'язку природи та культури.

Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й культури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрідність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань, як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, Цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість наведеної інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, Незаперечна. Та реалії культурно-історичного буття у своїх неймовірних «антикультурних» проявах підтримують існування й такого тлумачення феномена культури.

Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру тільки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.

Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює проблему культури та природи в їх взаємодії. її значення зумовлюється насамперед реаліями культурного буття, соціальними, антропологічними, духовними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Це зобов'язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й структурної взаємозалежності природи та культури.

Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура» простежуються їхні взаємозв'язки.

Поняття «природа» одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття «природа» охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її долюдському бутті. Для означення дійсності після появи людини як природного, але ж і соціально-культурного чинника, за поняттям «природа» закріплюється вся сукупність природних умов існування людини. І вже як така «природа» фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально-культурному існуванню, навіть і в самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.

Поняття «культура» латинського походження і вживалося спочатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть у цьому вузькому значенні підкреслюється наявність змін в природному об'єкті залежно від дій людини на відміну від змін під дією природних причин. Ще в більшій мірі акцентоване діяльне начало як людське зусилля зміни у використанні Цицероном цього поняття в переносному значенні — «оброблення людської душі». Поняття «культура» в цьому значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало.

Таким чином, перше визначення понять «природа» і «культура» виявляє їхню відмінність: під культурою розуміють щось створене людиною, і в цьому значенні штучне; під природою все те натуральне, що існує за не залежними від людини законами. Але ж в дійсному, об'єктивно-історичному існуванні природа, культура й суспільство являють собою нерозривну єдність, цілісність (ніяк не механічну суму «частин»), розвиваючись як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства. Лише абстрагувавшись від цього, по думки можна протиставляти їх як окремі реалії. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою здається очевидною й безпосередньо сприйнятною для кожного, насправді культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її наявність не стільки як попередню, скільки як постійну й необхідну умову свого існування та розвитку. Це, в першу чергу, об'єктивні природні умови як загальний предмет людської праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя. По-друге, це об'єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація.          

      Таким чином, можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати те, що природне не байдуже для тих форм, за якими «відливається» й живе культура. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя.

       Природа вихідний пункт людського розвитку. Людська залежність від природи базується не тільки на тому, що людина продукт органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв'язку з природою як необхідної передумови. Однак змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому, перебуваючи в об'єктивному, від неї не залежному зв'язку з природою, людина виробляє суб'єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв'язком. У цьому процесі народжується світ артефактів «учинених речей», виникає «друга природа», створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв'язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття — то вже позабіологічне, надприродне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Варто пригадати хоча б культурні форми ландшафту, рослинності, тваринного світу як результат людської діяльності. Чимало з його потреб продиктовані індивідові природною необхідністю —фізіологічні потреби, потреби в продовженні роду та інше. Відповідно до Цього ми знаходимо природну складову в пізнавальній діяльності індивіда, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Але справжня людська форма всіх потреб, поривань, цілей задається не природою, а культурою.

Загальновідомий факт, що людина, програючи в гостроті зору багатьом представникам тваринного світу, бачить, однак, в навколишньому середовищі значно більше й глибше, підкреслює роль культурної детермінації в можливостях людського світобачення і, як наслідок, діяльної позиції.

Отже, культура специфічний спосіб існування людини в природі не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Адже «хитрість розуму», яку виділяли в людині Гегель та Маркс, полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом «вписування» людини в природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.

Як бачимо, навіть короткий огляд співвідношення природи та культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутнісну своєрідність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому важливо зважати на те, що природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі. Отож, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.

Однак для подальшого визначення сутності культури необхідно проаналізувати засадничі умови її виникнення в системі природного цілого, унікальність і специфічні прояви щодо закономірностей природи. Це передбачає звернення до аналізу властивостей людської істоти як єдиного з усіх живих істот носія культури, а також до розгляду способу людського буття, в якому народжується культура і який здійснюється завдяки їй.

 Людина як продукт біологічної та культурної еволюції.

      Специфіка людини як продукту біологічної й культурної еволюції є фокусом визначення своєрідності культури та її закономірної необхідності на шляхах здійснення універсального процесу еволюції природи.

Виявлення особливостей людини та способу її буття зобов'язує до розгляду цього феномена в системі універсуму. Як підкреслював Тейяр де Шарден, у процесі самопізнання людина не може цілісно осягнути ні себе поза людством, ні людства — поза життям, ані життя — поза універсумом.

Таке бачення з'ясовує той факт, що людина не статичний центр Всесвіту, який виникає водночас і раптово. Людина продукт складного, досить тривалого еволюційного процесу, що не обмежився формуванням її як природної, біологічної істоти. Біологічні якості та закономірності людини як живої істоти є лише частиною того природного, що втілене в ній. За даними сьогоднішньої науки, людина є вищим синтезом усіх сил саморозвитку матерії у Всесвіті. В цьому розумінні вона не лише біологічна чи соціальна істота, а, до певної міри, і космічна. Ще В. І. Вернадський наголошував, що людина повинна розуміти те, що «вона не є випадкове, незалежне від довкілля — біосфери чи ноосфери — вільно діюче природне явище. Вона неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває протягом щонайменше двох мільярдів років» . Таким чином, у людині вбачається вісь та вершина еволюції, в процесі якої антропогенез вінчає собою космо- та біогенез. Але це не означає закінчення еволюційного процесу. Адже з появою людини в системі універсуму з'являється нова світотворча сила, з котрої розпочинається новий етап еволюції.

За основу розгляду специфіки людини, її місця й ролі в універсумі візьмемо висновки теорії універсального еволюціонізму. Теорія охоплює нерозривний процес розвитку в неживій природі, живій речовині та суспільстві. За визначенням академіка М. М. Мойсеева, це процес саморозвитку із хаосу нових стабільних структур, які безперервно народжуються і знову обертаються в хаотичність матерії для наступних перетворень. Незважаючи на спонтанний, «стихійний» характер саморозвитку, усім рівням організації матерії в цілісній системі Всесвіту притаманне безперервне ускладнення та різноманітність форм буття. Це свідчить про певну спрямованість розвитку як окремих форм, так і всієї системи в цілому. Тому є можливість, з одного боку, узагальнити основні закони процесу саморозвитку, з іншого простежити його специфіку на різних рівнях та етапах. До основних закономірностей еволюції належать механізми мінливості, наслідування та відбору. Ці механізми базові для процесу саморозвитку в усіх ланках еволюції. Специфіка цих механізмів задається притаманними еволюційному процесу кардинальними «потрясіннями», які радикально змінюють напрям і характер саморозвитку Всесвіту. До таких «потрясінь» належать, наприклад, виникнення живої речовини в системі універсуму й поява людини — носія Розуму та Волі як нових, унікальних сил еволюції. Тому в цілісному процесі саморозвитку універсуму вирізняють етапи космогенезу, де діють закономірності космічної еволюції, біогенезу, як біологічної еволюції, антропосоціогенезу, як біологічної та культурної еволюції.

Космічна еволюція неорганічної матерії найбільш повільний за темпами процес. Вона почалася, за існуючими науковими уявленнями, близько десяти мільярдів років тому. На цьому етапі творення унікального планетарного середовища формувалися основні умови для реалізації можливостей розвитку життя.

З моменту виникнення живої речовини (перші білкові речовини), поява якої, як уже зазначалося, була «потрясінням», котре змінило напрям загальнопланетарної еволюції, розпочалася біологічна еволюція. Формування біосфери почалося приблизно три-чотири мільярди років тому. Найвагомішим результатом цієї стадії еволюційного процесу стало виникнення понад двох мільйонів різновидів біологічного світу. Одним із різновидів було людство. Але людина — унікальне створіння біологічної еволюції, розвиток якого зумовлений, насамперед, еволюцією культурною.

Щоб зрозуміти унікальність, парадоксальність людської істоти, необхідно порівняти закономірності біологічної і культурної еволюцій.

На етапі біогенезу розвиток життя, безперечно, залежав від космічної еволюції, проте більшою мірою визначався біологічними законами. Реалізуючи загальний механізм еволюційного процесу, біологічна стадія його базується в основному на механізмах генетичної спадковості. їй притаманні й механізми мутаційної мінливості, природного добору, біологічного наслідування, що базується на майже повній незмінності спадкових ознак (генетичній пам'яті) біологічних видів. Лише мутація вносить зміни в генетичну інформацію і тим сприяє новотворенню організмів у біосфері. Природний добір закріплює тільки ті зміни в організмі, котрі збільшують здатність живих організмів до пристосування й виживання в навколишньому середовищі. Біологічна еволюція людини також результат мутацій, що проявилися як зміни в діяльності центральної нервової системи.

   Таким чином, основою біологічної еволюції є зміна генетичної інформації, а не організмів як таких. Тут саме інформація, що закладена в ДНК (генетичному коді), набуває змін, котрі потім мають виявлятися на органічному рівні.

Жива істота в межах біологічних закономірностей генетично запрограмована на певну поведінку. Структура організму тварини, що виробилася в процесі біологічного розвитку, детермінує і потреби, і поведінку, забезпечуючи виживання за певних умов.

У той же час саме ця запрограмованість обмежує індивідуальні варіації поведінки живої істоти. Хоч способом її відносин з навколишнім середовищем є матеріальна взаємодія, однак тварина тут керована інстинктом. Через це в її розпорядженні не вся природа, а лише ті окремі «еконіші», котрі наперед задані їй біоеволюцією тваринного виду як засади її існування та видової відмінності. Використовуючи природу, тварина кардинально не змінює її. Споживаючи продукти природи, вона лише користується нею, залишаючи сліди своєї присутності, але не сліди своєї волі. Це під силу тільки людині.

Виникнення людини в надрах біогенезу друге сугнісно значуще потрясіння еволюційного процесу. З біологічної точки зору, за сучасними даними, людина тварина, подібна до інших. За своєю анатомічною будовою вона так мало відрізняється від людиноподібних мавп, що класифікації зоології мають підстави об'єднувати їх в одну родину гоміноїдних. І все ж поява людини — це грандіозний стрибок у процесі саморозвитку природи: з виникненням такого типу живих істот у їхньому розвитку з певного моменту зупиняється процес видоутворення й розпочинається «творча еволюція» цілком іншої якості. Така еволюція обмежується декількома мільйонами років, але приводить до значних змін. Це «біологічне вторгнення нового живого типу, який поступово усуває або підкоряє будь-яку форму життя, що не є людською» .

Людина продукт двох типів еволюції. За розгляду як представника ссавців та вищих приматів її потрібно вважати продуктом біологічної еволюції.  Однак людина більшою мірою і продукт еволюції культурної, бо ті суттєві ознаки, що відрізняють її від тварини, є результатом саме цього етапу еволюції.

Антропосоціогенез як процес становлення людини тривав близько трьох-трьох з половиною мільйонів років, що майже в тисячу разів більше, ніж уся «писана» історія людства. Якщо перший етап антропосоціогенезу відбувається як за біологічними, так і за культурними закономірностями, то з набуттям людиною сучасного вигляду (приблизно 35 тис. років тому) культурна еволюція стає домінуючою в її подальшому розвитку.

Як біологічна істота людина формувалася у процесі біогенетичного розвитку. В боротьбі за існування (природний добір) вона пристосовувалася до навколишнього середовища завдяки розвиткові та удосконаленню мозку й нервової системи. Паралельно з цим складалися типові антропні характеристики людини, серед яких прямоходіння, вивільнення руки, зміна функцій органів зору тощо.

Однак парадоксальність феномена людини проявляється вже на рівні її біологічного становлення у відхиленнях від загального механізму. Так, мінливість і спадковість, які належать до загальних законів універсального еволюціонізму, при формуванні людини принципово змінюються за змістом, набуваючи характеру «надорганізмових» процесів її розвитку, стаючи засобами формування культурної конституції людини.

Отже, антропогенез можна розглядати як добір за якістю мозку та його діяльності. З біологічної точки зору наявність мозку не може слугувати характеристикою унікальності людини. Мозок як носій розуму продукт тривалої еволюції всього живого. З органічної точки зору вся гомінізантна метаморфоза це понад усе проблема вищого мозку. Але тільки у людини генетичні зміни в мозку та центральній нервовій системі привели до більш радикальних, ніж у тварин, змін поведінки. Розум еволюційне досягнення саме людини, що дає їй докорінну перевагу над іншими тваринами. Людина єдиний носій свідомості, котрий досяг ступеня думки. З моменту переходу порога думки еволюційний розвиток її починає виходити за фізіологічні межі. Коли для перших представників гомінідів типовим є реалізація в життєдіяльності закошв біогенезу, то вже Homo sapiens (людина розумна) став тим щаблем антропогенезу, де класичний механізм біогенезу, природного добору починає «відмовляти» і перебудовується. Вмикається механізм культурної еволюції, який радикально змінює можливості людської істоти щодо пристосування: межа (щоб не сказати прірва) між природним і людським буттям виявляється абсолютно чітко, розщеплюючи цілісність природи на субстанціям тотожні, але різко відмінні реалії за способом, типом й ритмами існування.

Культурна еволюція так само являє собою форму пристосування людини як живої істоти до навколишнього середовища та забезпечення виживання в ньому й також базується на доборі й переданні життєво корисної для організму інформації як основи самозбереження та подальшого пристосовного розвитку. Але на відміну від суто біологічного механізму, культурна еволюція принципово не пов'язана з генною спадковістю чи мінливістю. Вона специфічна як у змісті, характері, способах передання інформації, так і в результатах її використання, тобто в особливостях організації людської життєдіяльності.

Виділяючи специфіку культурної і біологічної еволюцій у цілісному еволюційному процесі, не забуваймо, що вони відбувалися паралельно протягом усього часу становлення людини. При цьому культурна еволюція з самого початку простувала своїм шляхом, впливаючи зрештою і на біологічний розвиток.

Щоб зрозуміти основні рушійні сили та загальні закономірності культурної еволюції, необхідно розглянути низку положень концепції антропосоціогенезу.

Інтенсивний розвиток пралюдини розпочався, за відомими на сьогоднішній день науці даними, в четвертинному періоді (близько двох-трьох мільйонів років тому). Цей період, відомий ще під назвою льодовикового, характеризувався різкою зміною кліматичних умов та природними катаклізмами. Це, зрозуміло, змушувало гомінідів шукати засоби пристосування до нових умов і, найбільшою мірою, — цілеспрямовано змінювати обставини відповідно до потреб організму й життя.

Вихідними умовами такого типу пристосування були притаманні вже вищим ссавцям, приматам і тим більше пралюдям розвинута вища нервова система, достатня для подальшої інтенсифікації інтелекту, здатність спілкуватися й використовувати підручні знаряддя в процесі пристосування, спільний спосіб існування. Тривалий груповий добір цього виду гомінідів у подальшому сприяв розвиткові та вдосконаленню цих генетичних властивостей як засобів уже діяльного, а не суто органічного пристосування до навколишнього середовища.

Діяльне пристосування тісно пов'язане з виникненням виробничої діяльності для створення засобів такого пристосування, що кваліфікується наукою як початок виходу пралюдей із тваринного стану. На відміну від притаманної тваринам (на рівні вищих приматів) знаряддєво-пристосовної діяльності, виробничо-знаряддєва діяльність —вже людська характеристика, що відповідає культурно-еволющйним закономірностям. Адже дія з метою виготовлення знарядь як така біологічно безкорисна. Вона не є пристосуванням. Але стосовно людини ця дія стає необхідною умовою її адаптації до середовища, а отже, в кінцевому підсумку, біологічно необхідною. Більше того, виробничо-знаряддєва діяльність із застосуванням знарядь праці є початком формування людських рис, вона потребує мислення, знань, мови як засобу передання життєво корисної інформації, волі й відповідно — специфічної людської морфологічної організації.

За свого виникнення виробнича діяльність була ще досить тваринною, близькою до умовно-рефлекторної поведінки. До неї вдавалася ще зоологічно організована спільнота. Основою вивільнення виробничої діяльності з тваринної оболонки став кооперативний механізм (суто культурно-еволюційна закономірність) як оптимальна умова приборкання біологічних інстинктів (зокрема, зоологічного індивідуалізму) та використання колективних зусиль для індивідуального виживання. Цей народжуваний культурною еволюцією механізм взаємодії став згодом засобом перетворення первісного стада в людський соціум (родову общину), а далі в суспільство як культурну спільноту.

Необхідність вироблення нових способів колективного існування зумовлювала швидке зростання інтелектуальних здібностей пралюдей, ускладнення їхніх навичок, розширення кола їхніх знань. Виживання виду дедалі більше залежало від володіння життєво необхідною інформацією, а не просто від силової переваги у внутрішньовидовій боротьбі. Більше того, виробничо-діяльне існування пралюдей все очевидніше суперечило механізмові біологічних відносин. Адже зміст знань і зростання їхнього обсягу потребували нових методів оволодіння, нагромадження й передання їх. Виникають нові типи пам'яті, функціонування котрих потребує принципово інших умов. Так, нагромаджена інтенсивнішою роботою мозку життєво необхідна інформація на рівні буття пралюдей вже не може бути генетично засвоєною й переданою, бо якість, кількість і швидкість отримання інформації тепер не збігається з умовами генетичного кодування. Виникає потреба в пам'яті, котра не пов'язана з генетичним механізмом. Вже на рівні вищих ссавців поряд із генетичним існує наслідування за принципом «роби як я!». Цей первинний механізм негенетичного наслідування дає змогу передавати наступним поколінням сприятливі навички поведінки (наприклад, умовні рефлекси), він розрахований на найпростішу інформацію, котру можна засвоїти шляхом імітації. Більш складна і розширена інформація пралюдей потребувала спеціалізації, засобу специфічно культурного кодування мови, системи цілеспрямованого навчання («вчитель»). Тому культурно-еволющйний розвиток сприяє формуванню значно довершенішої, універсальнішої негенетичної форми пам'яті. Вона могла реалізуватися лише в умовах гарантованої безпеки для носіїв знань. Постала необхідність докорінної перебудови всієї системи відносин у первісних спільнотах, яка здійснювалася спочатку через опанування, а згодом — через відмову від суто біологічного способу вдосконалення виду — внутрішньовидової боротьби. Протягом багатьох століть відбувалося поступове обмеження біологічних інстинктів через формування системи заборонних норм поведінки для кожного члена спільноти —як вираження волі праобщин стосовно індивідуальних обов'язків у процесі спільного виживання. Народжувалася ще одна засада культурної еволюції — мораль. Завдяки цьому добір на біологічному рівні було витіснено добором на рівні організації соціальних спільнот, суспільних структур.

Увесь цей процес переходу від суто біологічних закономірностей розвитку людини як виду до культурних закономірностей її існування окреслюється досить широкими хронологічними рамками, у межах яких антропогенез, що розпочався близько двох з половиною мільйонів років тому, доповнений соціогенезом (близько 1,6 млн років), завершився появою Homo sapiens  — людини сучасної (35—40 тис. років тому). Розвиток людини як біологічної істоти закінчується у кінці мезоліту — на початку неоліту. З точки зору морфологічної будови вона відповідає сучасним стандартам: за способом існування повністю вивільнилася з біологічноінстинктивної форми, всі біологічні інстинкти взяті під соціальний контроль. Людина остаточно перейшла у стадію культурно-еволюціїшого розвитку. Розпочинається найбільш стрімкий та найбільш значущий етап еволюційного процесу, коли людина продовжує своє вдосконалення за рамками біологічно-природного обмеження у сфері культурно-духовного саморозвитку. Якісна відмінність духовно-культурного виміру сучасної людини й біологічно-морфологічно однакового з нею кроманьйонця є найкращим доказом значення та можливостей культури як різновиду еволюції.

З переходом до виробничої діяльності по виготовленню штучних знарядь праці, до наслідування через передання знань необхідної для виживання інформації, до використання мови як засобу негенетичного кодування цієї інформації та спілкування; із освоєнням соціальних стосунків в організації свого існування людина включилася в нову стадію еволюції, коли рушійними силами стали колективні творчі можливості людства, яке існує та розвивається засобами культури.

На відміну від біологічно-тваринних форм кооперативного існування (наприклад, бджолиний рій, мурашник чи термітник) людська спільнота як основа культурного буття реалізується через поглиблення індивідуалізації суб'єктів культуротворення. У тваринному світі індивідуальність істоти поглинається потребами виду. Тварина, як ланка у низці поколінь, не має особистої цінності. Вона лише момент процесу існування виду, основне завдання якого отримати, зберегти, відтворити, передати наступникам генетичну своєрідність виду. З іншого боку, в таких системах, як термітник, індивідуальне начало взагалі підпорядковане цілому. Тут індивідуальна програма особи зводиться до виконання певної функції в термітнику як організмі. Індивідуальна істота навіть не є окремим організмом.

Людська культурна єдність базується на протилежній тенденції. Основою творчо-пристрсовної діяльності є варіативність людських особистостей. їх різноякісне і в цьому більш всеохопне відображення навколишнього світу — підстава для формування колективного інтелектуально-творчого потенціалу. Саме різноякісність індивідуальних можливостей дає спільноті творчу конструктивність у світовідношенні, сприяючи освоєнню реальності не вузькими мірками одного виду, а універсальними мірками світу. У свою чергу, культура як надіндивідуальний інтелект дає людині можливість здолати індивідуальну обмеженість і тим самим розширити свої пристосовні можливості. Більше того, людина, яка входить до культурної цілісності, не лише не втрачає, а, навпаки, набуває індивідуальної цілісності. Тому на відміну від природної єдності людина в культурі є частиною цілого і водночас не перестає бути цілим. Завдяки цій складності індивідів культурна спільнота як культурний розум, культурний інтелект характеризується надзвичайною гнучкістю та динамізмом, що збільшує пристосовні можливості людини як виду.

Таким чином, розглядаючи в загальних рисах біологічну й культурну еволюції, можна констатувати, що людина як продукт цих стадій еволюційного процесу є «точкою перетину», яка поєднує культуру та природу поза їхньою різноякісністю. Природа і є тією першоосновою, на якій розвинулася людина. Вона знаходиться не лише «поряд», а становить саме її буття. У той же час культура це існування буття в його людській специфіці, яка виділяє людську істоту з безпосередню! тваринної залежності від природи. Саме завдяки культурній еволюції людина придбала і вдосконалила свої найхарактерніші риси та властивості пристосування й виживання в навколишньому світі. Творячи культуру, людина постійно спонукується на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно-необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилася від нього, не стала поза природою. Навпаки, як продукт природи, що займає найвищий щабель у природній ієрархії завдяки володінню силою розуму у творенні свого буття й буття природи, людина ще тісніше пов'язана з природним універсумом мірою відповідальності за перетворення, які вона привносить у нього. Навіть поза усвідомленням своїх обов'язків як носія величезної творчої, але водночас і руйнівної сили, людина пов'язана з природою у своєму фізичному існуванні, що потребує гарантій стабільності й надійності у стихії природного середовища. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна.

Отже, за всієї відмінності у формуванні культури як засади людського буття постійно простежується необхідність співвідносити її з природою. Весь досвід історико-культурного буття людства свідчить, що культура не може розвиватися всупереч своїй субстанційній основі природі. Але, з іншого боку, простежується, особливо у зв'язку з радикалізацією людського активного втручання у природні процеси, зворотна залежність. Олюднена природа дедалі більше потребує культурного ставлення. З кожним кроком у розвитку людських діяльних можливостей вона чимраз більше залежить від рівня розвитку культури, від її здатності до відповідної взаємодії з природними силами, від рівня свідомості й відповідальності людського ставлення до неї. Відповідно до цієї залежності якість взаємовідношення людини та природного універсуму стає показником рівня розвитку культури, її типологічних різновидів.

Культура основа гармонізації суперечностей між людиною і природою.     Роль культури в прогресуючому розвитку людства можна простежити, розглянувши основні тенденції взаємодії людини і природи в історії соціально-культурного буття.

Як відомо, загальним результатом історичного розвитку людини в суспільстві стало вивільнення її з безпосередньої залежності від природи. Аби уреальнити саморозвиток людства, вихідна єдність людини і природи мала впасти. Історичний розвиток людства став у залежність від соціальних зв'язків, опосередкованих результатами спільної людської діяльності, тобто від культури. Але історично людина завжди перебувала в певній єдності з природою, хоч їх співвідношення в основному мало суперечливий характер. Більше того, чим активнішою виявляла себе людина стосовно природи, тим гострішою ставала ця суперечність, сягнувши навіть ступеня антагонізму в характерній для сучасності екологічній кризі.

Однак, як уже підкреслювалося, загострення суперечностей між культурою і природою завжди супроводжувалося й посиленням їхньої взаємозалежності. Це могло правити за аргумент проти думки, що суперечності між культурою та природним цілим є наслідком сутності культури, однак історичний досвід життєдіяльності людства свідчить: згубні результати людської діяльності породжуються скоріше «малокультурним» чи «некультурним» ставленням до природи. Можливо, стихія природних сил дає відсіч саме стихії людської «безкультурності».

Історичний процес людської культурної життєдіяльності в різних типах взаємовідносин людини і природи, на різних етапах його розгортання виявляє те, що суперечності культури і природи детерміновані значно ширшими підставами, а не лише протистоянням «людина природа». Аналіз різновидів у способах взаємодії культури і природи допомагає визначити ці підстави, а також спрогнозувати можливі способи розв'язання суперечностей культурно-творчого існування людини у природі.

Протягом тисячоліть діяльність людини була тісно пов'язана з процесами самої природи і в певній мірі нерозривно перепліталася із природними циклами й метаморфозами. Але навіть розглядаючи людське буття від доленосної межі в історії людства — неолітичної революції, спостерігаємо ще досить тривалу залежність людської діяльності від природних її передумов. Відлік від неолітичної революції пов'язаний із докорінною перебудовою в цей час типу людської життєдіяльності: відбувся перехід до землеробства та скотарства, тобто до виробничого господарства, що зумовив суттєву зміну стосунків між людьми, їхніх відносин із природою. Змінився характер праці, а також і ставлення до неї. Зміни торкнулися і способу життя, і системи організації та управління соціумом, і світогляду. Розпочався досить тривалий етап людської історії, котрий кваліфікують як період аграрної культури. Буття людини на цьому етапі позначається певною двоїстістю: з одного боку, людина із самого початку свого існування — це активно діюча істота, з іншого — вона ще не одірвана від природних умов свого існування. Безперечно, стан «природної зрощеності» індивіда із природними передумовами своєї виробничої діяльності є вихідним пунктом історичного розвитку. Але залишкові форми цього співвідношення (в тій чи іншій мірі) присутні і на подальших етапах історії.

Життєдіяльність людини за цих умов залежала, з одного боку, від землі та ряду інших природних умов, з іншого від колективів, які природно склалися. Людина тут «культурна» в міру своєї діяльної єдності із природою і «некультурна» в міру своєї безпосередньої (не опосередкованої працею) єдності з нею, свого «включення» у природні умови виробництва. Адже і земля як предмет праці, і сам виробник у цьому типі діяльності не залежать від діяльних зусиль людини, а лише «зустрічаються» у процесі праці як об'єктивні, не залежні від людини її передумови. Як бачимо, на цій стадії у виробничій діяльності людини серед умов її здійснення переважає природний елемент. Це вказує на ще суттєву залежність людини від природних сил. Така безпосередня залежність культурного буття від природи накладала свій відбиток на всі прояви та сторони людського життя. Так, невіддільна єдність природи й культури мала своє специфічне відображення у свідомості людини. Характерний для неї міфологізм, антропоморфізм у сприйнятті світу, намагання вплинути на природу в бажаному напрямі, використовуючи слово, ритуал, символ та магічні дії, то все ознаки «розчине-ності» людини в природі. Фактично це було перенесення на природу форм впливу, що утвердилися в суспільстві та вражали свідомість своїми яскравими можливостями. Однак такий світогляд базувався на невідокремленні культурного від природи. Він породжував анімістичні (від лат. anima - душа) уявлення про Всесвіт, у яких одухотворювалися явища та предмети природи. Але в той же час цей світогляд породжував тотемістичні (від тотем першопредок рослинного або тваринного походження) вірування, в яких соціальна група, система її суспільних відносин підкорялися фантастично осягнутим силам природи.

Навіть у найрозвинутіших зразках культури (наприклад, античній) за цих часів відчувається залежність людини від загального як «підсумку» природного цілого. У своїй життєдіяльності людина підлегла чи то безособовим космічним силам, богам, світовій долі, чи то законам пращурів, волі роду і т. ін. Притаманні цій культурі традиціоналізм, відсутність розвинутого індивідуального начала, локальний характер розвитку є свідченням культурної обмеженості людини ще досить владно пануючим світом природи.

Однак вже на цьому етапі соціально-культурного буття у ставленні людини до природи формується ряд світоглядно різних позицій, які втілюють специфіку виниклих типів культури. Так, можна простежити тенденції гармонійних відносин із природою шляхом прийняття останньої й пристосування до неї: такі відносини характерні для далекосхідної культурної традиції тих часів (наприклад, даосизм у Китаї). Специфічний підхід до природи — в індійській культурній традиції. Індійська культура, як відомо, є колискою релігійно-етичних учень, що теоретично і практично заперечують світ (наприклад, буддизм, індуїзм). За умов такої «втечі» від світу відношення до природи досить пасивне, майже ігноруюче. Але в припустимому і неминучому контакті з природою присутня традиція вшанування всього живого і незашкодження його (наприклад, принцип ахінси — жалю до всього живого).

Від цих орієнтацій на гармонію людини з природою, на пристосування до природних процесів, на перебування в єдності відрізняються світоглядні засади близькосхідної та середземноморської культурної традиції, орієнтованої на оволодіння природою. У цілому ряді світоглядних учень цих культур (наприклад, юдаїзмі, ісламі, зороастризмі, ряді пізньоантичних учень) простежується позиція прийняття природного світу на умовах його активного вдосконалення. Найяскравіше ця тенденція виявлена в християнстві як продукті розвитку саме цього культурного регіону. В ньому втілена нова концепція людини і світу, де людина творіння за образом і подобою Божою вже покликана своєю природою і місцем в універсумі до активного творчого ставлення як до себе, так і до природи. Тим паче, що остання протистоїть їй як зашкарубла, статична, нездатна до розвитку і вдосконалення, позбавлена позитивних вимірів.  Навіть у

людській істоті природна частина потребує постійного духовного приборкання. Тим більше природа в цілому, яка для того, щоб людина оволоділа нею, підкорила її собі (Буття, 1: 26—28).

Як бачимо, тут закріплюється дуалізм природи й культури, що віддаляє людину від природи, провокує (через втрату їхньої єдності) до ворожого ставлення до неї, до намагання її приборкати, а в результаті до її експлуатації.

Безперечно, така світоглядна позиція є свідченням радикальних змін у співвідношенні природи й культури, що намітилися під час завершення першої стадії культурно-історичного розвитку людства. Значно зросла культурна спроможність до самодетермінації. Завдяки накопиченню культурного потенціалу змінилися місце й роль людської особистості щодо активного перетворення засад її буття. Але разом з тим було закладено основи такого ставлення до природи, яке за спрямованість на її поліпшення та вдосконалення було влучно названо «людським шовінізмом» (Р. Рутлі). На цих шляхах втрачалася внутрішня цінність самої неолюдненої природи. Що при цьому втратила сама культура, можна простежити на реаліях сьогодення.

Ситуація у співвідношенні природи й культури різко змінюється з подальшим розвитком суспільного виробництва і впевненим пануванням наукового світогляду. Період промислового культурного розвитку, як наступний етап культурної еволюції, виявив залежність людини не стільки від природних обставин, скільки від історично створених умов виробничої діяльності. Зв'язок людини з природою за таких умов набуває характеру не безпосередню! єдності (зроще-ності), а єдності опосередкованої діяльної, цілком зумовленої людським буттям у культурі. Природа починає розглядатися людиною як об'єкт пізнання й утилітарного використання заради своїх потреб.

Вивільнення людини від страху перед природою засвідчено беконівською світоглядною установкою «знання сила» і декартівським «людина власник та володар природи». Результатом такої форми взаємодії людини та природи стало включення останньої як перетвореного елемента в систему культури. Але водночас це супроводжувалося втратою пієтету перед одвічною природою, розуміння якої людина цивілізації втрачає.

Якщо природа стає лише предметом для людини, такою собі корисною річчю, якщо її перестають визнавати самодостатньою реальністю, що має об'єктивно закономірний характер, а розрізняють лише крізь призму людських потреб, тоді Унеможливлюється уникнення руйнівного впливу людини на природу.  Як підкреслював видатний німецький філософ Г. Геґель «практичне ставлення до природи зумовлене загалом хтивістю, а остання егоїстична. Потреба прагне до того, щоб ужити природу на свою користь, стерти її грані, вихолостити, коротше кажучи, знищити її». В основу такого знищення природи покладено світовідношення, за якого люди, культура повністю «виведені» із природи, розглядаючи останню зверхньо й відчужено. Більше того, практика такого використання природи має тенденцію екстенсивного її підкорення. Але з розширенням освоєного природного світу людині дедалі важче охопити в одне ціле залучені до взаємодії сторони та якості природи. Це призводить до зростання непередбачених наслідків такої взаємодії.

Зі свого боку подальше поглиблення спеціалізації людської праці, сприяючи остаточному руйнуванню цілісного уявлення про світ природи, посилює стихійність людських дій щодо неї. А, як відомо, «культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо ... залишає після себе пустиню». Та найбільша втрата від зруйнованої гармонії із природою втрата самої культури. Чим активніше людина порушує своїми діями міру природних процесів, тим більше вона загрожує своєму існуванню у природі. І чим очевидніше людина знецінює природу у своєму ставленні до неї, тим більше вона руйнує засади свого духовного буття і своєї культури. С. Л. Рубінштейн свого часу застерігав, що «культура, яка взагалі вигнала б із життя природу, зруйнувала б сама себе і стала б нестерпною».

Таким чином, історія людської культури на всіх етапах, у всіх своїх різновидах доводить необхідність гармонійного взаємозв'язку людського культурного буття з природним універсумом. Чим далі культура у своєму еволюційному розвитку відривається од природи, тим більше міра гармонійності їхнього співвідношення стає мірою культурності людського існування. Останнє і сьогодні, як ніколи, залежить від розумної пропорційності із природою. Цю закономірність обґрунтовано науковою, зокрема філософською, думкою ще в працях російського космізму, В. І. Вернадського, в ученні Тейяра де Шардена, Альберта Швейцера та ін.

Слід нагадати, що одним з перших на нерозривному зв'язку природи й культури наголосив В. І. Вернадський. Його вчення про ноосферу як новий етап існування людини в універсумі базувалося на глибокому й точному розумінні взаємозв'язку людини і природи. Вивчаючи роль живої речовини в еволюції планетної оболонки, В. І. Вернадський (передбачаючи недалеке майбутнє людства) дійшов висновку про те, що діяльність людини в біосфері може бути порівняна за результатами з геологічними та іншими природними факторами в перетворенні земної оболонки. І хоча за часів Вернадського ще не було такого катастрофічно руйнівного втручання людини у природні процеси, він стверджував, що людство зможе існувати в майбутньому, тільки коли візьме на себе відповідальність за розвиток біосфери в цілому. Сьогодні, в умовах різкого ускладнення нашої цивілізації, зростання її могутності, вчені особливо наголошують на тому, що подальше існування на Землі популяції Homo sapiens потребує надзвичайно тонкого узгодження антропогенного навантаження на біосферу з процесами, що відбуваються в ній. Ті радикальні зміни, які вносить людина в довкілля, доконечно потребують змін самої людини. Організувати свою соціально-культурну життєдіяльність людина повинна на засадах окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог «природа культура» може бути основою стабільності існування людини, суспільства, а отже, і самої культури

13


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

13393. Побудова плану котеджу 58 KB
  Лабораторна робота № 2 Тема: Побудова плану котеджу. Мета: закріпити практичні навички побудови плану методом напрямоквідстань та використання команд trim extend. Обладнання: ПК програмне забезпечення AutoCAD ...
13394. Створення шаблону в AutoCAD 12 83.5 KB
  Дисципліна ОКТБ ЛР № 9. Тема роботи: створення шаблону. Мета роботи: систематизувати теоретичні знання роботи з файлами повторити команди створення та редагування примітивів в програмі AutoCAD. Обладнання: ПК AutoCAD 12 Завдання для лабораторної роботи. Відкрит
13395. Робота з видовими екранами, компоновка аркуша 17.52 KB
  Дисципліна ОКТБ ЛР № 10. Тема роботи: робота з видовими екранами компоновка аркуша. Мета роботи: отримати практичні навички з видовими екранами. Обладнання: ПК AutoCAD 812 Теоретичні відомості. Видовим екраном називається ділянка графічного екрана де відображаєть...
13396. Створення об’єктів за допомогою інструмента «Коробка» 118.48 KB
  Лабораторна робота № 11. Тема: Створення об’єктів за допомогою інструмента Коробка. Мета: навчитись будувати твердотільні моделі заданого розміру та розташування в просторі за допомогою інструменту Коробка. Обладнання: AutoCAD 2008 AutoCAD 2012 ПК. Теоретичні відомості...
13397. Створення пустотілих об’єктів за допомогою інструмента «Віднімання» 43.62 KB
  Лабораторна робота № 12. Тема: Створення пустотілих об’єктів за допомогою інструмента Віднімання Мета: отримати практичні навички при виконанні операцій з твердотільними об’єктами Обладнання: AutoCAD 2008 AutoCAD 2012 ПК. Теоретичні відомості. Трехмерная компьютерна
13398. Створення плоских поверхонь по двох точках з використанням повороту КСК 13.41 KB
  Лабораторна робота № 13. Тема: Створення плоских поверхонь по двох точках з використанням повороту КСК. Мета: отримати практичні навички при виконанні операцій з твердотільними об’єктами Обладнання: AutoCAD 2008 AutoCAD 2012 ПК. Теоретичні відомості. Трехмерна
13399. Використання джерел світла і тіні 12.85 KB
  Лабораторна робота № 14. Тема: Використання джерел світла і тіні. Мета: навчитись використовувати різні джерела світла. Обладнання: AutoCAD 2008 AutoCAD 2012 ПК. Теоретичні відомості: при виконанні ЛР можна скористатись відеоуроком Lesson_10 який можна знайти на спільному ресурс
13400. Робота з командами AutoCAD. Побудова базових об’єктів 1.25 MB
  Тема: Робота з командами AutoCAD. Побудова базових об’єктів. Мета: Закріпити знання команди line Ознайомитися з командами offset fillet та особливостями їх використання засвоїти прийоми побудови нескладного плану кімнати. Обладнання: ПК пр...
13401. Зміна стилю розмірності, виставлення лінійних розмірів в плані 124.5 KB
  Тема: Зміна стилю розмірності виставлення лінійних розмірів в плані. Мета: Навчитись створювати розмірний стиль та виставляти реальні розміри в плані приміщення. Розвивати навички побудови плану. Обладнання: ПК програмне забезп...