11472

Культура первісної доби. Міфологічна модель світу

Лекция

Культурология и искусствоведение

Лекція 6. Культура первісної доби. Міфологічна модель світу. Культура збирання і полювання. Історія людства налічує 35 40 тисяч років. Найтриваліший її відтинок історики найчастіше називають первіснообщинним ладом або камяним віком. У культурології ці терміни можна вжив...

Украинкский

2013-04-08

182 KB

69 чел.

Лекція 6. Культура первісної доби. Міфологічна модель світу.

Культура збирання і полювання. Історія людства налічує 35—40 тисяч років. Найтриваліший її відтинок історики найчастіше називають первіснообщинним ладом або кам'яним віком. У культурології ці терміни можна вживати хіба як допоміжні: адже в цю епоху існували два принципово різні типи культури. Один спирався на привласнювальне господарювання, другий на продуктивне. До продуктивного господарювання людство перейшло приблизно за 12—8 тисяч років до нашої ери. Вся попередня культура Homo sapiens sapiensце культура збирання й полювання.

З чого слід починати розповідь про еволюційний успіх людства? Мабуть, від того часу, як Homo sapiens  лишився єдиним представником людського роду після зникнення з лиця землі Homo neandertales. Із усіх Homo sapiens, що виникли в ході біологічної еволюції, зберігся лише Homo sapiens. У нього за плечима були вже мільйони років генетичної та чималий період культурної еволюції. Біологічна й культурна спадщина сучасної людини великою мірою ґрунтується на досвіді стародавнього збирача, рибалки й мисливця.

Спроба описати культуру збирання й полювання, якою вона була, приміром, 15 тисяч років тому, наражається на цілу низку труднощів. Поведінку людини за тієї доби не можна порівняти з поведінкою нашого сучасника, що живе в умовах науково-технічної цивілізації.

Знання про тодішню культуру ми дістаємо, вивчаючи життя племен збирачів і мисливців, які збереглися донині, а також вивчаючи рештки матеріальної культури первісного суспільства.

За оцінками вчених, у найвіддаленіших районах Землі, в пустелях Австралії, африканських джунглях, болотах Амазонки, в Арктиці живуть близько 50 тисяч людей, що не знають сільського господарства й добувають їжу збиранням, полюванням і рибальством. Це останні представники первісної культури. Наукове, всебічне вивчення племен збирачів і  мисливців почалось у XIX столітті, коли об'єктів для такого вивчення було досить. І хоча нині первісна культура в її незайманому вигляді зникає, цінні відомості про поведінку збирачів і мисливців здобуті завдяки спостереженням за їхніми останніми поколіннями.

Збирачі й мисливці жили та кочували, об'єднані в невеликі групи з 40 або трохи менше осіб. Жінки збирали рослинну їжу, чоловіки полювали й рибалили. Такий розподіл праці за статевою ознакою існує майже в усіх племенах, які дотепер залишилися на цьому рівні розвитку, отже, він був характерний для культури збирання й полювання. Цей спосіб добування їжі вимагав кооперації та участі кожного члена групи, крім найменших дітей. Умовою розвитку культури збирання й полювання була мобільність і нечисельність такої групи. Споживши добуту їжу в місцевості навколо стоянки, люди могли залишатися на попередньому місці, пристосувавшися здобувати харчі із більшими труднощами (розширивши територію пошуків) або зменшивши реальне споживання. Це змушувало їх весь час пересуватися, мандрувати в пошуках нових місцевостей, багатих на їжу. Виникали відносно стабільні щорічні маршрути, пов'язані з сезонним визріванням плодів, нерестом риб, міграціями й розмноженням тварин. Упродовж року кожен рід міг чотири-п'ять разів змінити місце стоянки. Постійне пересування встановлювало жорстку залежність між кількістю мешканців і розміром освоєної ними території. Одержані в XIX столітті дані свідчать, що для підтримання життя однієї особи треба було близько двох квадратних кілометрів землі. Група з 40 осіб потребувала території у 100 квадратних кілометрів. Тобто До виникнення сільського господарства на території, скажімо, сучасної Франції могло жити не більше як 20 тисяч чоловік. Добування їжі жорстко обмежувало й спрямовувало всі форми поведінки збирачів і мисливців, у тому числі пов'язаних із розмноженням. Оскільки постійно існувала небезпека скорочення здобичі, протягом останніх 20 тисяч років культури збирання й полювання чисельність людської популяції, за науковими даними, практично не збільшувалася.

Антропологам та етнографам давно відомий звичай кочових племен, що діяв за потреби скоротити свою чисельність. Коли їжі не вистачало, її переставали давати спершу старим людям, потому найменшим дітям дівчаткам, нарешті хлопчикам. У періоди голоду остання їжа перепадала тим, хто її добуває. Умертвіння дітей було характерною особливістю поведінки збирачів і мисливців. Кочове плем'я мало дітей не більше, ніж дорослі могли їх нести на собі.

Встановлено, що жінка-бушменка несла свою дитину 7— 8 тисяч кілометрів, аж поки приблизно в 4-річному віці та вже могла покладатися на свої сили. Дитину часто вбивали, якщо вона народжувалася раніше, ніж попередня починала впевнено пересуватися сама. За оцінками антропологів, убивали половину всіх немовлят. Те, що життя зберігали переважно хлопчикам, свідчить про свідоме регулювання росту населення, промовистий приклад перемоги культури над природою.

Природні інстинкти, що визначають поведінку тварини, успадковуються нею генетично. Навіть набувши нових форм поведінки, тварина не здатна передати їх своєму потомству. Натомість у людини навіть найпростіші форми поведінки вивчені: без допомоги дорослих дитина не може відтворити жодного елементу культури. До того ж, попри довгий строк вагітності, людська дитина з'являється на світ не досить сформованою, щоб сприйняти складну культуру, і потребує турботи й піклування дорослих. Кожне з відомих людських суспільств знає в тій чи іншій формі сім'ю, в якій чоловік разом із жінкою опікується своїми дітьми, поки вони малі. Специфічна людська риса, абсолютно не властива тваринному світові, полягає в тому, що самець людини добуває для своєї сім'ї їжу. Щоправда, птахи також годують свій молодняк, але вони перебувають на надто далекому від людини еволюційному щаблі. В найближчих до неї тварин, у приматів, самець може битися з іншими самцями за володіння самицею або захищати її та дітей від хижаків, але він не годує їх.

Сьогодні як біологи-еволюціоністи, так і антропологи та етнографи сходяться на думці, що саме зміна поведінки самця зумовила виживання гомінідів як біологічного виду й поклала початок процесові, який називають соціалізацією гомінідів або початком культурної еволюції. Великою мірою це припущення пояснює причину, що спонукала нашого далекого пращура до праці. Саме необхідність здобувати їжу для самки й дитини, не зумовлена біологічно, відрізняє працю людини від звичайного пошуку їжі твариною. Не маючи фізичної змоги здобувати їжі більше, ніж потрібно було для задоволення власних потреб, самець мусив використовувати допоміжні засоби — засоби праці. Необхідність виробляти засоби праці й сам її процес формують свідомість і волю — основу дальшої еволюції людини. Зв'язок між самцем і самкою з дитиною вже відрізняється від суто біологічного (статевого) зв'язку, оскільки він ґрунтується не на інстинкті, а на засвоєній поведінці; крім того, виникають зв'язки, неможливі у тваринному світі: чоловік — жінка, батьки —діти, мати — діти, батько — діти, брат — сестра тощо.

     Такий тип зв'язку називається соціальним (а спільнота людей соціумом, общиною, родиною). Він є передусім моральним зв'язком,  тобто засвоюється людиною через наслідування та виховання і сприймається як природний, виступаючи неписаним законом. Уявлення про сім'ю як основу людської спільноти, єдність природного й соціального зв'яжу людей, передусім між чоловіком і жінкою, що будують свої відносини не на природних, інстинктивних засадах, а на моральних, які поступово замінюють інстинкт, утвердилося в європейській науці вже в першій половині XIX століття. Причому до такої думки схилялись і вчені, що дотримувались ідеалістичного та релігійного погляду на виникнення людства і сім'ї (наприклад Гегель), і вчені-матеріалісти (Енгельс). Для сучасної науки про людство, яка спирається на матеріалістичні засади і вважає людину результатом єдності природної та культурної еволюції, проблема вивчення сім'ї як універсального суспільного типу зв'язку лишається актуальною. Американський антрополог Марґарет Мід зауважує: «Від соціального устрою суспільства залежить, яких жінок і яких дітей забезпечуватиме чоловік, хоч головне правило тут, очевидно, передбачає, щоб він забезпечував жінку, з якою перебував у статевих стосунках, і все її потомство. При цьому може бути зовсім несуттєвим, чи це його власні діти, чи якогось іншого чоловіка з того ж клану, чи просто законні діти  його   жінки   від   попередніх   шлюбів.   Діти  можуть опинитися   в   його  домі  також  внаслідок  усиновлення, сирітства тощо. Це можуть бути жінки його синів. Але уявлення про дім, у якому разом мешкають чоловік або чоловіки та їхні партнерки жінки, дім, куди чоловік приносить їжу, а жінка готує її, є загальним для всього світу. Проте ця картина може видозмінюватись, і саме такі її модифікації показують, що це правило не є чимось біологічним.

Крім виховання в чоловіків навичок піклування про потомство, сім'я мала розв'язувати інші універсальні проблеми. Аби забезпечити міцність і тривалість стосунків у сім'ї, кожне суспільство повинне вирішувати проблему суперництва чоловіків через жінок так, щоб вони не перебили один одного, не монополізували жінок, одігнавши надто багато молодих чоловіків, не повелися жорстоко з жінками та дітьми в шлюбному суперництві.

Ще одна проблема, яку мусило вирішити первісне суспільство — захист статево незрілих дітей, що є суттю проблеми інцесту.( табу на шлюб між кровними родичами). Основні правила інцесту охоплюють три типи відомих відносин у родині: батько — дочка, мати — син, брат — сестра. В усіх первісних суспільствах діти, незрілі у статевому відношенні, захищені системою табу, що накладаються на стосунки між братами й сестрами. Ідентифікація дитини з батьками тієї ж статі, що і його власна, надає особливих форм заборонам, що накладаються на взаємовідносини батьків і дітей різної статі. Захист дітей від батьків іншої статі, колись усвідомлений як бажаний, пов'язаний в той же час і з потребою захисту батьків від дітей. Зберегти десятилітню доньку від домагань батька — необхідна умова соціального порядку, але й захист батька від спокуси — обов'язкова умова його соціальної адаптації. Як правило, табу інцесту розширюється різними шляхами, так що статево незріла дитина захищена від усіх дорослих.

Суспільства, які складалися на основі принципу взаємодопомоги чоловіків, а не їхнього суперництва, перебудували табу інцесту таким чином, що в ньому підкреслювалася не необхідність стримувати родичів від боротьби між собою, а навпаки потреба встановлювати за допомогою шлюбів нові родинні зв'язки. Тому на гнівний осуд заслуговує чоловік, який не віддає свою сестру або дочку заміж, бо обов'язок чоловіка створювати нові родинні зв'язки за допомогою жінок, що належать до його родини. В основі правила інцесту лежить спосіб, за допомогою якого зберігається родинний осередок, а стосунки в ньому стають особистими й індивідуальними. Крім того, заборона кровозмішання з більш далекими родичами є в той же час основою для фіксування ступеня спорідненості.

Це дає змогу реконструювати процес створення первісних колективів людей родів. Рід об'єднання людей, пов'язаних кровними узами. Рід складається з кількох сімей, які могли протягом досить значного часу вести самостійне існування. Таким чином, процес формування типів соціальної спільноти людей ішов не від стада до сім'ї, а, навпаки, від парної сім'ї до роду, общини й складніших форм спільності людей: племені, етносу, народності, нації.

Завдяки дослідженням еволюціоністів середини XIX століття, зокрема І. Баховена й Л. Моргана, в науці утвердився погляд на сім'ю первісних Homo sapiens як на матрилінійну й матрилокальну. Він здавався цілком логічним і обґрунтованим: за умов існування групового шлюбу батько дитини був невідомий — на відміну від матері. Тому й походження визначалося за материнською лінією, тобто матрилінійна стадія (матріархат) передувала патрилінійній. Але досягнення біології, психології та етнографії довели, що це насправді не так. Проблема встановлення батьківства була не надто складною. Чоловік, головний добувач їжі (насамперед білкової), відігравав вирішальну роль у виживанні сім'ї. Тому хлопчик, вихований у родині батька, не міг після шлюбу переходити до сім'ї жінки. Останні дослідження суспільства збирачів і мисливців засвідчують, що найтиповішою формою традиційних і первісних суспільств була патрилінійна локальна група, яка володіла окремою територією. Земля збирачів і мисливців —основний засіб виробництва, і володіння нею є умовою виживання локальної групи. Це не означає, що територію не використовують інші локальні групи. Але порядок такого використання суворо регламентований.

Як локальна група розподіляла своє багатство, молодих дівчаток і хлопців, досить добре описано в етнографічній літературі. Але увага там приділялася переважно статевій сфері, а не економічному змістові зв'язків із іншими локальними групами, що не вичерпувалися самими шлюбними угодами. Угоди між цими групами для проведення ініціацій (посвята – обряд, що супроводжував перехід молоді в групу дорослих)   юнаків мали великою мірою господарський характер. Також не можна нехтувати економічні обов'язки чоловіка щодо локальної групи його майбутньої жінки, яку йому могли обіцяти ще до її народження.

Характерною рисою суспільства аборигенів Австралії, зазначає видатний етнограф Ч. Роуз, було співробітництво. Воно виявлялось у відносинах між локальними групами: кожна намагалася заснувати їх на взаємних правах і обов'язках. Але поза обмеженим колом локальних груп вона вже не мала жодних контактів.

Які ж ресурси використовувалися для встановлення таких відносин? По-перше, існували природні багатства, пов'язані з землею локальної групи: тваринна й рослинна їжа, в якій мають потребу інші групи.  По-друге, її багатством були люди, особливо хлопчики, яким доведеться пройти ініціацію, й дівчатка, котрі наближаються до шлюбного віку: основна виробнича сила й майбутні батьки. Наприклад, юнак залишав свою сім'ю і жив під час ініціації в наставника, який міг належати до іншої локальної групи, й потому зберігав із нею зв'язок. Крім того, мусив забезпечувати тваринно-білковою їжею сім'ю, яка обіцяла дати йому жінку. «Наречена» не завжди належала до тієї самої групи, що і його наставник, тобто юнак брав на себе обов'язки й права щодо ще однієї локальної групи. Після одруження він зберігав дружні зв'язки з групою своєї жінки, а також підтримував зв'язок із локальною групою, з якої походила його мати. Тобто можна припустити, що крім локально-групових збирач вступав в особові відносини, що давали йому змогу користуватися землею ще трьох локальних груп.

Очевидно, він проводив чимало часу на їхній території. Крім того, він, як чоловік, що пройшов ініціацію, був зобов'язаний брати участь в обрядах, пов'язаних зі священними (тотемічними – віра в походження людини від тварини або рослини) місцями, розташованими на землі його локальної групи. Навіть якщо ці обряди проводилися нерегулярно, все одно вони сприяли поверненню аборигена та його сім'ї на його землю, бодай на деякий час, без конечної господарської потреби.

Попри патрилокальність первісного суспільства, що підтримувалася прив'язаністю чоловіків до священних місць, виробнича група в деякі пори року могла виявитися переважно матрилокальною. Це пов'язано з тим, що рід скоріше виконував функцію соціально-регулятивної інституції. Належність до роду визначає світогляд і поведінку людини, її нормативно закріплені відносини з іншими людьми, зокрема, вказує, з ким можна одружитися, тобто конструює спільноту, в якій протікає реальне повсякденне життя. Ця спільнота дістала назву первісної обшили (або виробничої групи), що підкреслює її роль як головної виробничої одиниці первісного суспільства. Общини збирачів і мисливців мають універсальні риси: вони складаються з родин і в певну пору року, в залежності від умов господарської діяльності, розпадаються на невеликі групи сімей, або господарські групи. Крім того, для виконання одночасних завдань (війни, мисливства, збирання) общини виділяють зі свого середовища цільові групи з чоловіків або жінок. Будучи відносно стабільною інституцією, община водночас є сукупністю рухомих, мінливих за складом і розміром господарських груп.

Залежно від пори року господарські групи розпорошуються територією общини, щоб потім знову об'єднатися.

Община поєднує дві протилежні тенденції стабільність і стійкість, з одного боку, мінливість й нестійкість з іншого. Це робить її гнучким соціальним утворенням, здатним перебудовуватись у відповідності зі змінами в природному середовищі, в демографічній ситуації, й насамперед у зв'язку з вимогами господарської діяльності. Саме пластичність і адаптивність общинної структури, головного виробничого механізму первісного суспільства, дали змогу первісному людству витримати найнесприятливіші кліматичні умови й заселити континенти. В цьому одне з головних джерел стійкості й життєздатності первіснообщинного ладу. Названі властивості й зробили общину провідною його формою. При цьому слід пам'ятати, що землеробська община, котра прийде на зміну общині мисливців і збирачів, відрізнятиметься від неї. Провідне становище чоловіка в економіці суспільства збирачів і мисливців та провідне значення патрилінійності й патрилокальності їхніх общин зумовили й вищий соціальний статус чоловіка стосовно жінки в первісному суспільстві.

Життя людей первісної культури, тепер досить різнобічно вивчене етнографами, археологами та антропологами, виявилося зовсім не таким примітивним і бідним. Сучасну людину вражає багатство, різноманітність і насиченість суспільного й духовного життя людей кам'яного віку. За зовнішньою відсталістю відкрилося багатство й матеріальної культури, й духовного світу, найскладніші системи спорідненості й непроста, хоч і відповідна первісному укладові, соціальна організація, безмежне різноманіття обрядів, вірувань, міфів, сюжетів і форм образотворчого мистецтва, інших виявів народної творчості.

Матеріальну культуру збирачів і мисливців здебільшого характеризує використання кам'яних знарядь праці. Найдавніші з них — рубила з уламків каменю різних порід: кременю, кварциту, обсидіану, сланцю, що часто трапляються в природі й легко розщеплюються. Найхарактернішими були ручні рубила із загостреною нижньою частиною й широкою верхньою, на яку спиралася долоня під час роботи, а також скребла. Деякі кам'яні знаряддя застосовувалися безпосередньо для здобування їжі й були більш спеціалізованими. Але здебільшого з їхньою допомогою виготовляли знаряддя з дерева, кістки й інших органічних матеріалів, а вже ті використовувались у господарстві. Форма кам'яного виробу й техніка обробки каменю позначає етапи культурного розвитку людства.

У цей же період винайдені спис, до якого стали прикріпляти кам'яний наконечник, списометалка, лук і стріли, бумеранг, риболовецькі снасті, палиці-копачки й домашній посуд, що його виготовляли з плодів і деревини. Аборигени Австралії, Амазонки вміють виготовляти довбані човни, які використовують для рибальства та мандрівок водою на великі відстані.

Місця перебування людей цієї епохи називають стоянками, стійбищами, поселеннями. Поселення бувають різних типів: довгочасові, короткочасові, базові. Вони розташовувались як під відкритим небом, так і в печерах. Споруджувати будівлі (здебільшого конусні курені) людина почала ще в ашельську епоху, і вже з цього часу починає створювати штучний (соціальний) простір, що поряд із фізичним становить середовище, в якому протікає життя людини. Житлові будівлі, місця добування каменю, майстерні для виготовлення знарядь праці, маршрути сезонних міграцій, межі територій окремих виробничих груп, родові святилища — ознаки соціального простору, які поряд із природним простором —річками й горами, степами й лісами, пустелями й морями вже на ранніх стадіях культури зумовлюють специфіку людського життя, пов'язують саму здатність до життя з освоєнням соціального простору, поступово віддаляючи його від природного, аж до створення в наш час штучного, урбанізованого середовища, де не лишилося місця природі.

Соціальна структура суспільства збирачів та мисливців, хоч і визначена природними умовами, набуває дедалі чіткіших соціальних характеристик. Статевий поділ має не лише біологічний, а й соціальний зміст, оскільки жінки стоять на особливому місці в суспільному виробництві: вони займаються виключно збиранням, домашнім господарюванням і вихованням дітей. Віковий поділ також великою мірою позначається на суспільному поділі праці: діти навчаються, допомагаючи дорослим, котрі є головною виробничою силою, старі вчать молодь, виконують функції хранителів знань і традицій, беруть участь у вирішенні суспільних справ.

Людське життя було нетривалим, отож старих людей було мало. А потреба відтворювати багатство культури, не маючи писемності чи інших способів фіксації минулого, змушувала змалку навчати дітей, міцно карбуючи в їхній свідомості головні знання й навички. Тільки вплив якогось зовнішнього чинника (природної катастрофи, завоювання) міг порушити цю спадкоємність.

Такий тип культури, де діти вчаться у своїх попередників, де існує безумовність культурних цінностей, притаманна примітивним суспільствам (передусім тим, що лишилися на стадії культури збирання й полювання) називають постфігуративним, або традиційним. Саме влада традиції зумовила його  незмінне існування впродовж тисячоліть, забезпечила збереження культурних надбань, культурну еволюцію, що відбувається завдяки кількісному накопиченню культурних винаходів.

Духовна культура збирачів і мисливців має синкретичний характер. Результат пізнання світу на основі примітивного способу виробництва, вона водночас вражає багатством образів і значень, що розвинуться потім в багатство духовної культури — цивілізації — мистецтво й релігію, науку й мораль, міф і фольклор.

    Поряд зі знаряддями праці культура збирання й полювання залишила нам зразки образотворчого мистецтва. Найвідоміші скарбниці палеолітичного живопису печера Ласко в південно-західній Франції, Альтамірська печера на півночі Іспанії та Капова печера на Нижньому Уралі. Для печерного живопису характерні поліхромні малюнки бізонів, оленів, коней, биків, носорогів. Йому притаманна майстерність, реалістичність, уміння передати прикметну рису певного виду тварин: могутність бізона й бика, стрункість оленя, спокійну ходу носорога. А людина зображається схематично, невміло мабуть, іще не привертає уваги художника. Трохи пізніше з'являються скульптурні зображення жінки, так звані «палеолітичні венери». Їхні обличчя лише схематично окреслені, інші частини тіла відтворені дуже конкретно й різко перебільшені. В цей же період з'являються елементи орнаменту на  знаряддях  праці,  окремі геометричні штрихи, фігури. Зрозумію, що первісне мистецтво (а це, крім образотворчого, музичне танець, спів) мало й практичне значення, Урядове чи магічне, але сама здатність до нього і спроможність створити складний духовний образ за допомогою обмежених матеріальних засобів указують на високий рівень інтелектуальних здібностей людини.

Первісна культура не має розвиненої релігійної системи, але людська свідомість уже створює складні уявлення, які складають підвалини релігійної свідомості: магію, фетишизм, анімізм, тотемізм.

Магія (від лат. magiaчаклунство), віра в надприродну можливість впливу практичної дії людини на об'єктивну Ясність, спричинена самою практичною змогою людини змінювати дійсність. Але оскільки на ранніх етапах історії ця можливість обмежена, людина доповнює її уявною, надприродною дією. Магія присутня в танці, що передує полюванню, в шептанні знахарки, що виганяє хворобу з тіла хворого, в обряді хрещення водою, яка очищає від гріхів, і житті первісного мисливця майже немає такої сфери діяльності, яка не доповнювалася й магічними діями.

Фетишизм (від feticoзроблений) віра в надприродні властивості матеріальних речей. Найпоширеніша форма фетишизму носіння амулетів, що оберігають людину від лиха й поганого, надприродного впливу. В пізніших релігія) фетишизм перетворився на поклоніння священним книгам (Біблії, Корану), іншим священним предметам. Фетишами є перші культові споруди.

Анімізм (від лат. anima — душа) виникає як усвідомлення людиною специфіки внутрішнього духовного світу, що її дістає назву «душа», «дух». Виникають уявлення про безсмертя душі й про можливість існування її окремо від тіла, пре що свідчить поява обряду поховання людини. Саме анімізм згодом переростає в ідеї духа, божества, бога.

Анімізм поширюється також на тварин, рослини й узагалі на природний світ: кожне явище, кожний предмет наділено душею.

З анімізмом пов'язане виникнення тотемізму (від північноамериканського «от-тотем» його рід), віри в існування прабатька окремого роду людини певної тварини, рослини тощо. У розвиненій формі тотемізм існував у північноамериканських індіанців, коли європейці колонізували Америку.

У збирачів і мисливців релігійний культ ще не має самостійного значення, а органічно включений в обряди, які супроводжують найважливіші події життя людей. Тому це суспільство ще не має професійних служителів культу, хоч деяка перевага в його виконанні належала чоловікам.

Найважливіший серед них обряд ініціації, посвяти і дорослі. Це особливе навчання юнаків вимагало засвоєння трудових навичок, позитивних знань, знайомства з родовими звичаями, таємницями, віруваннями, піснями, танцями. Закінчувалась ініціація іспитом на витримку. Юнакам завдавали ран, вибивали передні зуби, виривали нігті, клали на багаття й таке інше. Ті, що пройшли ініціацію, вважалися дорослими й підготовленими до тяжкого життя дорослих Ініціація також готувала молодь до шлюбних стосунків Чоловічі будівлі, де проводилося навчання й передавалися таємниці обрядів, ставали місцем спілкування чоловіків, де вони проводили вільний час. На основі цих домів розвинулися чоловічі союзи, в яких зосереджувалася суспільна влада. Потім вони перетворилися на орган встановлення влади племінної верхівки. Культура збирання й полювання мала у своєму надбанні думало позитивного знання, яке здобувалося внаслідок спостережень за природою та практичною діяльністю людини. Це, передусім, знання тварин і рослин, природних явищ, астрономічні знання, а також створення календаря, вміння рахувати, піктографічне письмо, елементи медицини.

Неолітична революція й культура раннього землеробства.

    Приблизно 15—12 тисяч років тому відбулися події, які завдяки Гордонові Чайлду дістали загальновизнану тепер у науці назву «неолітична революція». Хоч вони й тривали кілька тисячоліть, проти десятків тисячоліть попереднього існування сапієнтної людини, це таки справді був революційний стрибок. У цей час стався перехід від привласнювального до продуктивного господарювання, різко зросла чисельність населення, виникли етноси та прамови.

В економіці «неолітична революція» означала майже одночасну появу землеробства і скотарства, пізніше з'явилися кераміка та шліфовані кам'яні знаряддя виробництва. Продуктивне господарювання давало змогу опанувати нові, раніше не обжиті людиною простори. І землеробство, і скотарство відкривали можливості господарського освоєння ландшафтних зон, які раніше не використовувалися. Але й там, де господарство лишалося привласнювальним, удосконалювалася технологія, знаряддя праці завдяки ідеям, запозиченим у продуктивних господарствах.

Найстародавніші центри землеробства виникли в місцях природного зростання дикого ячменю та пшениці, рису й маїсу. Очевидно, найдавніші збирачі й мисливці частіше будували свої стоянки там, де росли ці культури. Щороку вони збирали врожай і привчалися дбати про відновлення посівів, про ріст і визрівання диких злаків. Усвідомивши взаємозв'язок між посівом і врожаєм, людина почала сама саджати насіння в землю. Це й дало поштовх розвиткові аграрної культури.

Найсприятливіші умови для цього були в долинах річок. Не випадково всі центри стародавньої землеробської культури розташовувалися в долинах Нілу в Африці, Тигру і Євфрату в Малій Азії, Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї. Племена, котрі ловили рибу на берегах річок, особливо в їх дельтах, не могли не помітити, що річковий мул сприяє Ростові рослин. Люди почали пересаджувати корисні рослини в найбагатші мулом місця, будувати запруди, щоб краще використовувати річкові наноси.

Так непомітно й позасвідомо збирач і мисливець став хліборобом, що культивував рослини і збирав урожай. Він дедалі більше призвичаювався до вегетаріанської їжі, бо мі] її вирощувати сам. Ця форма поведінки підвищила шанси людини на виживання й означила початок великого перелому. Майже так само непомітно людина приручила тварин і взяла на себе догляд за бродячими собаками, вівцями й козами, карибу та північними оленями, що супроводжували людину в її переміщеннях у пошуках їжі.

На Близькому Сході вівці й кози спочатку були об'єктом полювання, та з часом перетворилися на свійських тварин, яких, очевидно, досить легко було приручити. Під час випасу худоби неоціненну допомогу надавали собаки. На території Іраку овець стали випасати ще раніше, ніж вирощувати рослини, але загалом скотарство виникло одночасно з переходом до землеробства, яке давало солому та інші відходи, придатні на корм вівцям і козам. Деякі племена кочували й після освоєння скотарства, але більшість перейшла до осілого способу життя й займалася землеробством. Скотарство вперше забезпечило людині постійне надходження м'яса, підвищивши ступінь пристосування її до життя.

Рослинництво не лише дало людині надійніші й ефективніші джерела надходження їжі воно прив'язало споконвічного мандрівника й кочівника до землі. Через багато тисячоліть важко оцінити безліч еволюційних переваг, що їх надавала людині наявність постійного житла, яке стабілізувало людське життя, забезпечувало притулок для задоволення основних потреб, перетворювало постійний пошук їжі на організований процес вирощування і зберігання харчів. Стало легше захищатися від несприятливих погодних умов, хижаків та ворогів. Матері могли дбати тепер про кількох дітей водночас. Приріст населення в осілих продуктивних суспільствах, їхня здатність до демографічної експансії істотно зросли. Зрозуміло, що землеробське населення справляло постійний демографічний тиск на бродячу периферію. Постійна демографічна експансія землеробських общин у початковий період їхнього формування супроводжувалася об'єднанням дрібних сусідських колективів, а це зумовило гомогенізацію культури та мови. Але процес інтеграції тривав доти, доки не досягав рівня, що максимально сприяв ефективному господарюванню. Відтак починалася диференціація, відокремлення общин. Археологічні дані свідчать, що поселення стародавніх землеробів налічували декілька сот жителів. Дальше зростання поселень, їх брунькування й поширення, а також перегрупування та злиття вели до ускладнення родового устрою окремих поселень. Кровно споріднену общинну організацію заступила сусідська община, племінна структура ослабла до повного зникнення. Тобто в соціальній структурі первісного суспільства полігамна сім'я, локальна господарська група, рід, плем'я змінюється на патріархальну сім'ю та сусідську землеробську общину, на основі якої виникли перші державні утворення (місто-держава). Щодо племені в сучасній науці існують різні погляди. Деякі вчені вважають його перехідною формою від дикості до варварства, що утворилася внаслідок тиску більш розвинених суспільств, у тому числі класових, на більш відсталі. Саме в результаті такого тиску й сформувалися, очевидно, в ранньоколоніальний період ті найвідоміші індійські племена й союзи племен, що їх часто вважали за еталонні для первісного суспільства. Інший погляд такий: племінна організація стала першою політичною організацією, що знає владу, військову організацію й пов'язана з необхідністю захищати і здобувати воєнним шляхом додатковий продукт, який з'являється завдяки землеробству. Племена вважають і першими формами етнічної спільноти людей, де етнічний елемент злитий і неподільний з іншими характеристиками даної групи —соціальними, кровноспорідненими, релігійними, господарськими, мовними тощо.

Осілий спосіб життя сприяв накопиченню знань і досвіду. У кочових племенах лише в деяких випадках досвід передавався від дідів до онуків. У селянській общині це стало за правило. Атмосфера постійного дому створювала молодому поколінню ліпші умови для засвоєння досвіду й знань, для загального розвитку, ніж кочовий спосіб життя. Зростала кількість і якість культурної інформації, розвивалася мова, її головний носій, удосконалювалися знаряддя праці, навички землеробства та скотарства. Соціальні групи — носії якісної інформації — виборювали кращі території, зростали кількісно.

Через чотири-п'ять тисячоліть після виникнення сільського господарства, ще до появи стародавніх цивілізацій, виробники їжі жили в Середземномор'ї та в зоні Перської затоки, мешкали також в Індії, Китаї, на островах теперішньої Індонезії та в Мексиці. Оскільки збільшення кількості їжі сприяло зростанню населення, забракло земель для сільськогосподарського освоєння. Відтак особливістю початкових стадій аграрної культури стала міграція. Землероби й скотарі мусили постійно заселяти нові території, придатні Для сільського господарства. Великі переселення народів Періоду ранньої землеробської культури підтверджуються етнографією й етнолінгвістикою, які вивчають походження етносів і мов.

Названі науки разом з археологією дають змогу реконструювати в загальних рисах процес етногенезу й виникнення сучасних мов. Учені сходяться на думці, що ці процеси збігаються з переходом до продуктивного господарювання й розкривають суть явища, що дістало назву «неолітичної революції».

              Перші форми духовної культури людства.

    Міф та релігія являють собою перші форми духовної культури людства. Міфом (від грец. mifos - оповідь, переказ) ми називаємо щось нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності. Міф - це переказ особливого роду, це вимисел, що приймається за правду. В міфах відображається наявний у людей досвід життя і діяльності. Характерними особливостями міфу є: ототожнення фантазії з реальністю та пояснення дійсності в наглядно-образній формі. Міф - це історично перша світоглядна форма відображення дійсності, в якій художнє, пізнавальне та практичне -перетворююче освоєння світу постає в синкретичній, взаємо опосередкованій єдності. Міфологія відбивала дійсність у її цілісності, яка включала в себе природу і родоплемінні відносини. Міфологія була покликана доповнити або полегшити процес матеріально-практичного освоєння світу. Міфи - це узагальнені образи, які включають у себе не тільки світ наявного буття, а й світ бажаний, світ надій і сподівань. Міф відрізняється від казки, оскільки в ньому є спроба пояснити світ. Він відрізняється від легенди, бо в його основі не лежить конкретне явище або подія.

Таким чином, як спосіб духовно-практичного освоєння світу міф є специфічною формою світоперетворення, опанування та олюднення світу, що виростає з надії, мрії про вільну реалізацію життєвих цілей.

  Релігія (від лат. religio - благочестя, набожність), яка, за визначенням Р. Л. Джонстауна, є сукупністю вірувань і ритуалів, за допомогою яких люди пояснюють та реагують на те, що їм здається надприродним і священним.

Релігія виникає в епоху верхнього палеоліту (кам'яний вік, 40-50 тис. років тому) на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Первинним об'єктом релігійного ставлення був реально існуючий предмет -фетиш. Також до перших родоплемінних релігій відносять магію, анімізм, тотемізм.

    У сучасному світі релігія - відносно усталена система, яка містить у собі:

-   релігійну свідомість, що складається з релігійних ідей та релігійних почуттів, які об'єднує віра, що передбачає реальне існування об'єкта віри (бога, янголів, душі, раю, пекла);

-   релігійні дії (культова та позакультова діяльність);

-   релігійні організації (об'єднання послідовників певної релігії, що виникають на підставі спільності вірувань і обрядів, та виступають носіями релігійних ідей - церква, культ, секта, віровчення).

  Основою релігії, на відміну від міфів, є протиставлення сакрального (від лат. sacer - священне) та світського (буденного). Саме в розподілі світу на такі дві частини (а не у вірі в Бога, адже існують релігії без божества - наприклад буддизм, конфуціанство, даосизм), на думку Е. Дюркгейма, виявляється сутність релігії. Перехід межі між реальним та уявним світами можливий тільки шляхом зміни самої сутності людини (за допомогою різного роду ініціацій, чернецтва, релігійного аскетизму, містицизму тощо).

Тривалий та складний процес формування особистості зумовлений впливом усієї сукупності соціальних, природних, стихійних факторів, що виключає його штучне спрощення за рахунок розмежування, згортання або відкидання складових.

   Людина як надзвичайна складна істота, на думку соціального філософа Ю. Хабермаса, живе в розмаїтті багатьох світів: зовнішньому - об'єктивному, тотальному світі природи, науки, техніки, практики; соціальному - світі суб'єкт-об'єктних та суб'єкт-суб'єктних стосунків та ролей; у внутрішньому -світі індивідуальності, неповторності свого існування.

                          Міфологія в історії культури

Визначення міфа та проблеми дослідження «міфічного». Міф як світорозуміння (особливості міфологічної свідомості). Функції міфа в архаїчній культурі. Історична типологія міфів. Роль міфології в історії культури. Проблема «міфології сучасності».

    Міфологія (від грецького «міф» — стародавній переказ і «логос» — слово, значення) виникає на ранніх етапах розвитку суспільства як спосіб розуміння та пояснення природного і суспільного життя.

  Сучасна людина знає міфи літературно опрацьовані, в зв'язку з чим важливо пам'ятати, що міфи мають стародавній, архаїчний пласт, який в наступні після архаїчної епохи часи неодноразово оброблювався жерцями, поетами, релігійними мислителями, філософами. Наприклад, широко відомі в європейській культурі міфи стародавніх греків та римлян уявляють собою вторинне відтворення цих міфів, первинний, архаїчний пласт яких повністю не зберігся і дійшов до нас у виголосах або у фрагментах.

    У науці існує декілька напрямків раціонального осмислення міфів. Ми поділяємо точку зору, згідно з якою у міфах знайшла відбиття міфологічна свідомість, яка була властива людям на ранніх етапах розвитку суспільства і культури. Основні характеристики міфологічного способу розуміння світу, про які мова піде далі, притаманні не тільки розвинутій і популярній міфології стародавніх греків і римлян, стародавнього Близького Сходу, але й слов'янській і скандинавській, міфології палеоазіатів, австралійських аборигенів, американських індіанців, африканців тощо. Міф належить до універсальних явищ культури. Це підтверджується наявністю етапу міфологічної свідомості у різних племен та народностей на ранніх етапах їх розвитку, повторюваністю багатьох образів і сюжетів (про створення людини, світове древо, всесвітній потоп), схожістю міфічних персонажів, єдністю ціннісної і пізнавальної спрямованості, яка знайшла відбиття в міфах.

    В історії культури міф передував мистецтву, релігії і філософії. Синкретична єдність, тобто невіддільність одне від одного зародків цих майбутніх самостійних галузей культури, є характерною ознакою міфології.

    Міф ніби не має історичного характеру, хоча відголоси деяких історичних подій могли відбитися в суспільній свідомості як міф. Прикладом у даному випадку можуть бути спогади про якісь давні історичні міграції, зіткнення племен та про інші важливі події, які можуть відтворюватися у маршрутах мандрів міфічних героїв або подіях з їхнього життя.

     Міфи містять в собі уявлення про світ, створений, відповідно до міфологічної свідомості, богами, першопредками і героями. Увага в міфах зосереджена на тому, що, на погляд стародавньої людини, було завжди (небо, земля, природні стихії і природні цикли, народження, смерть) або є для неї надзвичайно важливим (вміння, звичаї тощо).

    Розуміння світу в цілому і його окремих об'єктів втілювалися в конкретних образах світового дерева, світового яйця, солярного птаха, богині-покровительки домашнього вогнища тощо. Ці образи могли бути вельми незвичними, химерними, наприклад, багато-рукими або багатоокими. Образний характер є важливою рисою міфологічного мислення. Пояснюючи світ, міф звертається до образів богів або першопредків, які створили тварин, етнічні групи, культурні рослини, знаряддя праці, музичні інструменти, рельєф місцевості і усе інше.

    Оскільки мислення було тоді невіддільним від моторної і емоційної сфер, емоційність також є характерною рисою міфологічної свідомості. Міф містить в собі емоційне ставлення до того, про що розповідає (наприклад, свідчення про красу і велич богів, які викликають у всіх захват і поклоніння).

  У міфологічній свідомості знайшов відображення такий стан людського суспільства, коли особистісне усвідомлення кожною людиною себе як «я» було або зовсім відсутнім, або слабко розвиненим. Людина сприймала себе як частину колективу, до якого належала. Внаслідок цього родове мислення також є характерним для міфологічного світорозуміння. Міфічні персонажі, боги, герої, першопредки пов'язані між собою різноманітними родинними зв'язками. Всі вони є один одному батьками, матерями, братами, сестрами, дітьми тощо. В пантеоні богів часто є образ бога-батька, верховного повелителя усіх інших божеств, який втілював у собі риси патріарха. Небо і Земля були, як правило, першою подружньою парою богів, які народжували усе живе. Внаслідок родового мислення міф не цікавиться долею окремих людей як таких. Міфічні персонажі втілюють природні або соціальні сили, род, плем'я. Міф не висловлює особистісного ставлення до того, про що розповідає.

    Усі важливі для людини царини природної і соціальної дійсності у міфі одухотворялися і персоніфікувалися. Окремі об'єкти живої і неживої природи (дерева, каміння, водоймища, гаї") могли вважатися місцем знаходження духів, яким поклонялись. Сонце, природні стихії, родючість землі, військове мистецтво, ремесла, сімейне вогнище — усе персоніфікувалось в образах конкретних богів-покровителів. Наприклад, в міфах багатьох індоєвропейських племен, до яких належали і східні слов'яни, є сюжет про боротьбу бога-громовержця із змієм, який викрадає тварин, світло або воду. Міфологічний змієборець, що перемагає змія, персоніфікує сили «верхнього світу». Його звичайними атрибутами були меч, блискавки, грім. У східнослов'янській міфології це Перун, який вважався хазяїном грому і «верхніх вод», від нього залежала і родючість землі. Велес (або Волос) у тих же слов'ян був релігійно-міфологічним божеством, нарівні з Перуном, покровителем родючості, тварин, багатства. Він уособлював «нижчий світ» і захищав людей від грізного Перуна. Особливим богом був Род, який персоніфікував предків у їх сукупності і символізував зв'язок з попередніми поколіннями. Він займав важливе місце в пантеоні східних слов'ян. Богом вогню був Сварог, богом Сонця і його животворної сили — Даждь-бог. Подібні божества присутні в міфах практично усіх племен і народностей.

    Вчинки і діяння міфологічних персонажів, які беруть участь у створенні природної і соціальної дійсності, зростають до широкомасштабних та космічних розмірів. Першопредки, які втомилися у мандрах, можуть зупинитися відпочити і перетворитися на гору, або опинитися з якоїсь причини на небі і залишитися там небесними світилами. Звичне для людського суспільства народження дитини набуває воістину космічних масштабів, коли воно відбувається серед богів. В давньогрецькій міфології Гея і Уран (Земля і Небо) народжують Океан, а богиня Нікта, яка вийшла з Хаосу і персоніфікує безпросвітну таємничу ніч, народжує Гіпноса (сон, повний сновидінь і примар), Еріду (богиню розбрату), Немезиду (богиню відплати і помсти), Танатоса (бога Смерті).

    Характерною рисою міфа є нерозрізнення предмета і його знака, походження і сутності якогось об'єкта природного і соціального життя, істоти і її імені. У міфологічній свідомості сутність об'єкта співпадає з часом їх виникнення. Міфологічні події у часі стають камінцями світобудови, її суттєвими елементами: відокремлення неба від землі, здобуття вогню, поява культурних рослин, ремесел, знарядь праці, навіть хвороб і нещасть (ящик Пандори). У міфологічній свідомості також не диференціюється міць, вміння, розум і хитрість (давньогрецькі міфи про Афіну, Діоніса, Артеміду і інші).

    Як спосіб світорозуміння міф прагне виключити питання, на які неможливо дати відповідь, і пояснити усе, що є важливим для людини в природі і соціумі. Виникнення світу, створення людини, поява смерті, доля — усі ці і подібні їм складні питання міф не залишає без відповіді. Виразним прикладом є пояснення у міфах долі людини. Сили долі в давньогрецькій міфології уособлювали мойри, у римській — парки, у германській — норни, в балтійській — лайми. У східнослов'янській міфології це були рожаниці, які дають життя і визначають долю новонароджених. У давнину у східних слов'ян існували обряди, за допомогою яких люди прагнули вплинути на рішення рожаниць.  При цьому доля асоціювалась із зіркою, яка нібито була у кожної людини, тому «падіння» зірки тлумачилось як ознака чиєїсь смерті. Відголосом цього стародавнього міфічного уявлення є традиція гадання по зіркам.

    Міфи іноді містять в собі здогадки, які не можуть не вражати сучасну людину. Наприклад, до підтвердження думки про нескінченність світу римський філософ Лукрецій посилається на стародавній міф про мисливця, який, полюючи, скільки б не кидав списа, ніколи не досягне останньої межі світу.

    Міфи виконували в архаїчній культурі важливі функції. Перш за все, це була функція упорядкування світу, бо як спосіб світорозуміння міфи надавали людям визначені і сталі уявлення про оточуючий світ. Міф прагнув виключити елемент хаосу і побудувати зрозумілу картину влаштованого світу, в якому своє певне місце займають  боги,  герої,  першопредки  і люди.   Міф  пояснював   і санкціонував існуючий космічний і соціальний порядок у тому його розумінні, яке було притаманне стародавнім культурам. Це гарно видно на прикладі архаїчних міфів творіння, які приділяють багато уваги упорядкованості природного і соціального життя. Вони пояснюють регулювання дня і ночі, приливів і відливів, зими і літа, життя і смерті. У соціальному житті міфи пояснюють правила і норми, які були обов'язкові в архаїчний період, залучаючи до них кожну людину. Таким чином міф сприяв гармонізації стосунків людини з природним і соціальним оточенням, бо світ, який має пояснення, стає зрозумілим і менш страшним, а сталі і засвоєні норми поведінки роблять життя більш стабільним і цілеспрямованим.

     Вищезазначені функції міфу поєднувалися іще з однією прагматичною функцією підтримання порядку у космосі і соціумі. Для цієї мети існували ритуали. Вони складалися із магічних дій, під час яких люди, наприклад, могли імітувати міфологічні сюжети. У східних слов'ян у давнину циклічний рух і оновлення космосу весною були пов'язані з релігійно-міфологічними віруваннями, які спирались на певні ритуали: обрядове качання по землі весною символізувало віддавання сил землі, щоб посилити її родючість, а восени таке качання мало на меті узяти сили від землі для того, щоб пережити холодну зиму. Ритуальне винесення вогню на підвищення символізувало підтримку космічного вогню — однієї з найважливіших природних стихій. Подібні ритуали повинні були сприяти не тільки родючості землі, здоров'ю тварин, родинному добробуту, але й підтримати важливі для людини космічні сили — світло і вогонь. Ці та інші стародавні ритуали збереглись як відголоси багатьох слов'янських вірувань. їхні елементи присутні також в зимових ритуальних піснях, які в українців, білорусів та південних етно-росіян звуться колядками.

    Ритуали відрізнялись різноманіттям, але всі вони містили в собі дії, сповнені магічним змістом. Повсюдно в стародавні часи були поширені ритуали, зв'язані зі смертю восени і відродженням навесні богів, які персоніфікували родючість землі і злаки. Подібні ритуали спостерігались у стародавніх ханаанеян, які згадуються у Біблії, у фінікійців, у давніх єгиптян, слов'ян та інших племен і народностей. Ритуал був засобом гармонізації життя всесвіту і людства, гарантом сталості і збереження упорядкованості. Цей зв'язок різних міфологій свідчить про невіддільність міфологічної свідомості від буття людей на ранніх етапах розвитку суспільства і культури.

    У своїй класичній формі міфи розказують про космос і соціум, про виникнення елементів, що їх складають, як про події, які відбулися в якомусь початковому, сильно віддаленому часі. Сучасний усталений світ: небесні світила, рельєф місцевості, породи тварин і рослин, соціальні групи, звичаї, релігійні настанови і всі інші природні і культурні об'єкти вважаються наслідками діянь богів та міфічних персонажів у міфічні — прадавні, початкові, буквально перші часи. Вони уявляються як якісь прачаси, які передували звичному для людей емпіричному часу. Ці міфічні часи постають як епоха першодій і першопредметів, коли у світі з'являються перший вогонь, перший спис, перші обряди, перші засоби полювання і т. ін. Міфічні часи — це не давнє минуле, а особлива епоха першотворення. Це часи, в які все, що оточує людину, виникає або відбувається уперше. Цікаво, що у фольклорі папуасів, бушменів, американських індіанців, палеоазіатів є спеціальні словосполучення для назви цього часу. Його називають «часом сновидінь» або «звістками про час творення». Він пов'язаний з діяльністю першопредків і богів, які створюють природний і соціальний світи, і насичений їх творчою діяльністю.

     Цей час постає в міфології нібито заряджений  магічною енергією. Усі дійсні досягнення соціального і культурного життя, які накопичувалися людьми протягом віків і тисячоліть, проецюються міфологією у часи першотворення, в якому вони начебто «стискаються» до одноразових дій богів — творців і першопредків. У європейській культурі це підтверджується викладеною у Вітхому Завіті біблейською історією створення світу і багаточисленними міфологічними прикладами, які виразно демонструють стародавні уявлення про те, що предмети, явища і людські уміння виникли в міфічний час і були надані людям у закінченому вигляді, як у давньогрецьких міфах, де богиня-покровителька землеробства Деметра дала Тріптолему посівне зерно, дерев'яну соху, запряжену зміями, і, надавши йому декілька уроків, одіслала його навчати людей землеробству. Богиня Афіна винайшла флейту, керамічний горщик, плуг, граблі, ярмо для волів, вуздечку для коней, колісницю і корабель. Вона навчила людей лічбі і усім жіночим рукоділлям, а Прометей навчив не тільки користуватися вогнем, а ще й водінню кораблів, астрономічним знанням і різним ремеслам.

     З часом у міфи поступово проникає кінцевий час. Це знайде відбиття в есхатологічних міфах, які будуть охарактеризовані далі, коли буде розглядатися питання про типи міфів.

     У міфах діють персонажі, серед яких найдавнішими є духи-хазяї. Вважалось, що вони керують різними царинами природи і існують у водоймищах, великих деревах, каменях і т.п. У цих міфологічних уявленнях віддзеркалились стародавні анімістичні вірування, притаманні архаїчній культурі. Відголосами цих уявлень є поширені в українському і російському фольклорі образи русалок, водяних, лісовиків.

    Міфічні персонажі, які видобувають або уперше створюють предмети культури, є міфічними культурними героями. їх діяльність співпадає із часом першотворення світу. Саме вони беруть участь у світовлаштуванні (установлюють небесні світила, регулюють зміну дня і ночі, річний цикл та ін.), у створенні людей і упорядкуванні їхнього життя.

    Поняття «культурний герой» є умовним. Воно походить з англійської мови і означає тих істот, які приносять культуру: роблять знаряддя праці, навчають ремеслам, установлюють норми поведінки у відповідних життєвих ситуаціях, звичаї, обряди. Культурними героями у міфах можуть бути першопредки, деміурги, герої. Першопредок може мати вигляд і людини, і тотема (індіанський Ворон, полінезійський Мауі і т.п.). Першопредки упорядковували соціум. З ними пов'язують появу використання вогню, корисних умінь і навичок, знарядь праці, культурних рослин, свійських тварин, установлення відповідних норм соціальної поведінки, пов'язаних, наприклад, із шлюбними стосунками або здобуттям соціального статусу дорослих воїнів (ініціації).

     Культурний герой є деміургом (з грецької: ремісник, майстер, творець, буквально «той, хто творить для народу»); деміург — це міфічний персонаж, який створює елементи світобудови, космічні і культурні об'єкти, навіть самих людей, шляхом їх виготовлення. В архаїчних міфах уявлення про першопредків і деміургів часто дуже тісно переплетені. Деміурги найчастіше уявлялись як гончари або ковалі, подібні до давньогрецького Гефеста. Вони можуть виковувати сонце і місяць (Ільмаринен у фінських і карельських міфах), виліплювати людей на гончарному колі (давньоєгипетський бог Хнум або божественний творець світу Вішвакарман — ваятель, тесля і коваль у давньоіндійських міфах), але у порівнянні із звичайними гончарами і ковалями їхні діяння зростають до космічних масштабів, бо те, що вони створюють, стає важливими елементами макро- і мікросвіту.

    Культурним героєм може бути і богатир або титан (Один у скандинавській міфології; Прометей, Атлант, Персей, Геракл — у давньогрецькій). Вони залишають нащадкам знання, звичаї, пам'ять про свої подвиги, стають прабатьками, потомки яких освоюють материки і засновують міста. Персей, наприклад, переселив мешканців сіл у міста, заснував Панафінейські свята і інші релігійні обряди.

    Міфи розрізняються за типами, найдавнішим з яких є архаїчні міфи творіння. Вони розказують про походження об'єктів, із яких складається світ. У цих міфах поширені три мотиви: перетворення, викрадання і виготовлення. В австралійській міфології тотемні першопредки, втомившись, обертаються на скелі і пагорби. У відомому давньогрецькому міфі юнак Нарцис перетворюється у квітку. Міфологічні давньоіндійські мудреці опиняються на небі і стають там зірками.

    Широко розповсюджений в архаїчних міфах творення мотив викрадання. У ньому відбились уявлення про те, що колись у хтонічніїх, первісних хранителів (праматері, хазяйки царства мертвих, у духів-хазяїв, небесних богів) зберігались різноманітні предмети і природні об'єкти. Міфологічні герої викрадають їх і приносять людям. Подібно до того, як Прометей викрав вогонь, вони здобувають Сонце, різні знаряддя праці, культурні рослини, гарні види риби тощо.

    Мотив виготовлення пов'язаний з розповіддю про те, як творці-деміурги виліплюють із глини людей, деміурги-ковалі, схожі на Ге-феста, виковують сонце і місяць, першопредки виготовляють знаряддя праці, посуд, музичні інструменти і інші предмети.

    Зустрічається і мотив принесення в жертву, коли якісь предмети з'являються із тіл предків, які померли, бо були принесені в жертву.

   Особливу увагу архаїчні міфи творення приділяють внесенню у природне і соціальне життя упорядкованості, необхідної для нормального життя соціуму.

  Етіологічні міфи — причинно-пояснювальні. Вони розповідають не тільки про виникнення різних природних явищ, істот, предметів, але й про властиві їм відмінності. Прикладом етіологічних міфів може бути давньогрецький міф, який пояснює, чому ворони мають чорне пір'я: колись, у давнину усі ворони були білі, доки одна з них не принесла Афіні погану звістку. Богиня розгнівалась і перетворила усіх ворон на чорних. Другий міф розповідає, чому світанок рожевий: він почервонів від сорому за святотатствений вчинок богині Еос і мисливця Оріона, які розділили ложе на священному місці, біля святилища Аполлона, і назавжди залишився рожевим. Мотиви етіологічних міфів пізніше знайшли відбиття у багатьох казках.

    Культові міфи пояснюють виникнення релігійно-міфологічних

обрядів.

    До основних серед міфів творення належать космологічні міфи. Вони більш молоді у порівнянні з архаїчними і пояснюють походження світу і його структуру. Найхарактернішою їх рисою є розповідь про виникнення космосу із хаосу. Хаос може уявлятися як мрак або ніч, як порожнеча або безодня, як аморфний стан речовинного світу або як демонічні істоти (змії — дракони або незграбні велетні, "із частин яких народжується світ). Символом хаосу може бути і світовий океан, з якого виходить Земля — центр космосу. Міфічні істоти, які персоніфікують хаос, переможені, заковані і поскидані, можуть продовжувати існування на окраїнах космосу або у підземному, «нижньому світі».

    У міфології індоєвропейських племен і народностей один з наи-давнішніх космогонічних сюжетів пояснює створення Світу шляхом діставання птахом Землі із морського дна. У дохристиянські часи таке міфологічне уявлення було розповсюджене і у східних слов'ян.

   У багатьох міфологіях є образ світового яйця як першоелемента, з якого виникає Всесвіт. Часто зустрічається мотив походження з половинок яйця Неба і Землі, з жовтка — Сонця. Виникнення космосу може бути подане як ряд творчих актів бога-творця або як низка народжень богів, які втілюють різні аспекти природного життя.

   Перетворення Хаосу на Космос пов'язане з переходом від пітьми до світла, від води до суші, від порожнечі до речовини, від безформності до оформленості, як у знаному біблейському міфі творення, в якому бог-творець відокремлює пітьму від світла, воду від суші, створює небесні світила, рослини, тварин.

    Космогонічні міфи пояснюють становлення світу, в процесі якого виникають основні бінарні (подвійні) опозиції (протиставлення): світло і тьма, верх і низ, небо і земля, вода і суша і т.ін.

   Міфи цього типу мають універсали — такі загальні моменти, які зустрічаються у космогонічних міфах усіх племен і народностей. Це пояснення структури космосу за горизонталлю і вертикаллю. Вертикально1 виділяється три рівні: небо («верхній світ»), земля («середній») і підземний («нижній») світ. Горизонтально, згідно з міфологічними поглядами, існують чотири частини світу, за допомогою цього членіння світ упорядковувався. Частини світу символізувались чотирма (іноді восьмома) стовпами, деревами, тваринами. У скандинавській міфології, наприклад, небосхил підтримувався чотирма карлами, імена яких — Північ, Південь, Схід і Захід. Частини світу можуть у міфах співвідноситися з центром світу, який постає у образі світового стовпа. Такі уявлення існували у міфологічній свідомості щодо основних координат світу.

    До універсалий космогонічних міфів слід також віднести вичленіння важливих природних стихій: води, землі, вогню, повітря, вітру; уявлення про Небо і Землю як про загальних прабатька і праматір, які знаходяться у вічних обіймах одне у одного, доки хтось із молодших богів не розділить їх і не установить поміж ними дистанцію.

    Образом, який втілює у міфах універсальну концепцію світу, часто є древо (наприклад, у Біблії — «древо життя» в Едемі; у східнослов'янській міфології ним може бути береза, дуб або сосна, в інших міфологіях — ясен, модрина і т. ін.). Воно знаходиться в сакральному (священному) центрі світу, який уявлявся світовим стовпом, одним, двома або навіть трьома горами або деревами. Образ світового древа прямо чи опосередковано характерний для різних традицій  міфологічного розуміння дійсності: від стародавньої культури в Європі і на Близькому Сході до сучасності (міфологічні уявлення африканських племен, американських і австралійських індіанців). Відголоси цього міфологічного образу існують у сучасній свідомості і мові, коли ми говоримо «генеалогічне древо», «бокова гілка роду». З різними рівнями світового древа співвідносяться різні зооморфні істоти, що визначають життєві стосунки: з вершиною і гілками — птахи, із середнім рівнем — коза або олень (травоїдні), з коренями — хтонічні тварини (змії, бобри). Із світовим древом   може співпадати  антропоморфна (людиноподібна) істота. Наприклад, у вигляді дерева зображували давньоєгипетську богиню Нут, із священним дубом був тісно пов'язаний образ бога стародавніх греків Зевса. Образ світового древа міг бути замінений образом жінки як втіленням життя і родючості. Цей образ був присутній у міфологічній свідомості східних слов'ян. Його відголоси і сьогодні ми бачимо в традиційних малюнках на вишитих українських рушниках.

     Різновидами космогонічних міфів є астральні (про походження зірок і планет), солярні і лунарні — про походження сонця і місяця.

   Антропогонічні міфи розповідають про першопредків племен, про перших людей. Важливу роль у цьому типі міфів відіграють тотемні тварини, які, помираючи, відроджуються в образі людини. Люди також можуть бути виліплені з глини або землі (ім'я біблейського праотця Адама походить від давньоєврейського «адом» — буквально «з глини»). Ці міфи пояснюють не тільки появу людини, але й різницю між чоловіками і жінками: жінка може бути створена по-іншому або з іншого матеріалу, як біблейська Єва з ребра Адама або давньогрецька Пандора виготовлена деміургом Гефестом за наказом Зевса. Разом з людьми у світі з'являється смерть, якої неможливо уникнути.

    Календарні міфи пов'язані з розумінням природних циклів (річного, добового, місячного) або циклів господарчої діяльності людей (весна, літо, осінь, зима). Виразним прикладом є давньоєгипетський міф, який пояснює добовий цикл: бог Ра щоночі пливе у сонячній ладді по водах підземного хаосу, щоночі б'ється із змієм Апопом, перемагає його і кожного ранку з'являється на сході, щоб до наступного дня пройти тим же шляхом.

    Персонажі календарних міфів уособлюють сім'я, злак, врожай. Дуже поширеними в цих міфах є мотиви відродження рослин з наступом тепла. Це міфи про богів врожаю і родючості, які вмирають з наступом холодів і воскресають весною, про вбивство сина або брата-чоловіка великої богині родючості з його наступним поверненням у світ живих (давньоєгипетський Озирис та ін.). За цими мотивами, в яких відбилась міфологічна свідомість суспільства, уже знайомого з землеробством, криється феномен циклічного відродження злаків у природі. Ці міфи також пояснювали походження календарних свят і були тісно пов'язані з відповідними ритуалами, які моделювали смерть богів і сил родючості і їхнє воскресіння весною.

    Героїчні міфи, як правило, складаються з опису життя міфологічного героя (Прометея, Геракла тощо), його незвичайного народження, пам'ятних діянь і смерті. Ці міфи розказують, які злаки, корисні предмети і звичаї залишив він людям, чому він їх навчив, які його вчинки або подвиги залишилися у пам'яті. Вони цікаві тим, що відбивають історію формування соціуму, шлях від неупорядкованих стосунків до упорядкованих, які спираються на певні норми поведінки.

    Есхатологічні міфи передають уявлення про наступний кінець світу. Вони були відсутні у племен, які зберігали первісний уклад життя і виникали на більш пізній стадії. Есхатологічні міфи пов'язані з таким уявленням про історію світу, яка закінчується поверненням хаосу. Стихійні лиха (всесвітній потоп, паралеллю якого у давньоєгипетській міфології є засуха, або якась інша катастрофа) призводять до того, що Земля може знову опинитися в океані і розчинитися в ньому. Есхатологічною була, наприклад, германо-скандинавська міфологія, в якій кінець світу виявився неминучим тому, що боги знехтували своїми клятвами.

    До міфів цього типу близькі міфи про «золотий вік» (вік героїв, загублений рай), які розповідають, як із-за непоправних помилок люди стають жорстокими і несправедливими, від чого «золотий вік» назавжди залишається у минулому, а люди мусять переживати скрутні часи.

    Деякі розвинуті міфології уявляють історію світу як космічні цикли його загибелі та оновлення, що чергуються (давньоіндійська міфологія, давньогрецька про зміну чотирьох віків). Скоріше за все, соціальні зрушення у період кризи і розпаду архаїчного укладу життя супроводжувались напруженим очікуванням всесвітньої катастрофи,  що сприяло розвитку есхатологічних уявлень, які знайшли відбиток в есхатологічних міфах.

    Міфології належить визначна роль в історії культури взагалі. У наступні епохи елементи міфологічного світорозуміння збереглись у фольклорі, в народній традиційній культурі. В українській народній культурі це, наприклад, образ Берегині і обереги — предмети, які охороняли дім від хвороби, невдачі. Вишиті рушники, наприклад, оберігали оселю від нещастя, а людину — у далечіні від рідної домівки. З міфологічними уявленнями про древо життя пов'язане і зображення дерева, яке збереглося в рукоділлі, особливо у вишивці.

    На міфологічній основі сформувався героїчний епос багатьох європейських народів: «Іліада» і «Одіссея» Гомера, давньоруські билини, германський епос («Пісня про Нібелунгів»), французький («Пісня про Роланда»), давньоісландська «Едда».

    Численні міфи стали основою для казок та легенд.

     Міфологічні образи і сюжети протягом усієї історії європейської культури беруть участь у діалозі культур. Це перш за все виявляється в тому, що міфологія створила численні образи — символи, без яких не можна уявити сучасну культуру: титанічна міць, олімпійський спокій, панічний страх, Сізіфова праця, Танталові муки, Ахіллесова п'ята, Авгієві стайні. Як і образи Одиссея, який став символом мандрівництва і хитромудрості, Кассандри, правдивим пророцтвам якої ніхто не вірить, образи Прометея, вітхо-завітних біблейських Давида і Голіафа, блудного сина, Содому і Гоморри, вони давно втратили безпосередній зв'язок із стародавнім міфологічним уявленням. їхнє невмируще значення пов'язане з невичерпністю їх змісту, завдяки чому вони одержали змогу існувати у культурному просторі різних епох.

    В історії європейської культури біблейські та античні міфи стали невичерпним джерелом для розвитку мистецтва і сприяли створенню великої кількості естетичних і художніх цінностей. Зрозуміло, що прн цьому міфологічні образи і сюжети інтерпретувались відповідно до нових культурно-історичних контекстів. У стародавній Греції і Римі міфологізованою виявилась майже уся художня культура: скульптура, живопис, архітектура, література, драма. Мистецтво італійського Відродження зверталось до міфологічних образів і сюжетів для втілення ренесансних ідеалів (твори Ботічеллі, Мікеланджело, Джорджоне, Тиціана та інших). Вигадливе мистецтво рококо у XVIII ст. шукало в античних міфах мотиви для любовних сюжетів («Тріумф Венери», «Купання Діани» Ф. Буше). Класицистичне мистецтво XVIII ст. знаходило в античних міфах ідеальних героїв, які завжди керуються насамперед обов'язками, а не особистими почуттями (наприклад, полотно Енгра «Посли Агамемнона у Ахілла»).

  Беручи за основу одні й ті самі міфологічні образи, видатні представники культури різних епох вкладали в них нові глибинні смисли, здатні розкрити важливі тенденції, притаманні культурі тієї чи іншої епохи, насамперед у розумінні сутності і призначення людини, у осмисленні важливіших проблем людського буття. Наприклад, створений великим німецьким поетом і мислителем Гете образ Прометея сповнений титанічних духовних сил і віри у можливості людини, що в кінцевому рахунку визначалось соціально-політичними ідеалами того часу.

    Зовсім інше розуміння вчинку Прометея міститься у притчі видатного європейського письменника 1-ї половини XX ст. Ф. Кафки, написаної ним у період, коли європейська культура переживала глибоку кризу. У згаданій притчі відчувається непоборна відчуженість людини, яка знайшла вираз у глибоко песимістичній оцінці діяння Прометея як незрозумілого і в кінцевому рахунку безглуздого, і в тому, що ніхто не в змозі подолати безмежну втому світу.

    Ми навели приклад тільки двох звертань видатних представників європейської культури до образу Прометея, хоча їх було набагато більше. До цього образу звертались численні європейські мислителі і художники, серед яких була і велика українська поетеса Леся Українка. Прометей є класичним прикладом міфологічних образів, які начебто прямують разом з історією духовного розвитку Європи, виявляючи в різні культурно-історичні епохи сенси, що в них криються. Усе сказане може бути віднесеним і до інших, ставших класичними, міфологічних образів (Венера, Одисей і т.ін.). Створені міфологічною свідомістю сюжети, образи, мотиви переосмислюються у нових культурно-історичннх контекстах, сприяючи цим розумінню тенденцій розвитку культури і спрямування духовних пошуків у нових умовах.

    У ХІХ-ХХ ст.  виникає в європейській культурі «міфологічний роман» («Чарівна гора», «Иосиф і його брати» Томаса Манна; «Процес» і «Замок» Франца Кафки і інші). Подібно до того, як архаїчна культура прагнула створити першообрази того, що було завжди, для «міфологічного роману» характерним є прагнення віднайти в своїх героях універсальну споконвічну природу людини, якісь притаманні їй вічні і постійні риси (доброту, милосердя, здатність любити, підступність, агресивність, жорстокість і т.ін.), які ховаються під потоком історичної мінливості і повсякденного життя, зануреного у суєтні турботи.

   Загальнокультурний аспект міфології виявився і в тому, що образи, створені міфологічною свідомістю, вийшли за межі тільки мистецтва і стали не тільки місткими художніми образами, а набули більш глибокого, філософського змісту. Відомий французький письменник і філософ А. Камю звернувся до класичного міфологічного образу Сізіфа. Приречений нескінченно котити свій камінь догори, знаючи при цьому, що цей камінь обов'язково зірветься, Сізіф у творі Камю не тільки усвідомлює цю сувору необхідність підніматися на вершину гори зі своєю важкою ношею, а й відчуває себе «володарем своїх днів». Він знає свою долю і має мужність жити, незважаючи на відсутність високої мети свого існування (А. Камю. Міф про Сізіфа).

   Непозбутність елементів міфології в культурі виявила себе і в поезії XX ст. Поетична творчість українських поетів-неокласиків М. Зерова, М. Хвильового, М. Вороного та інших органічно входить до європейської і світової культури шляхом варіацій на теми, завдані культурами минулих епох, невід'ємною частиною яких є класичні образи греко-римської і біблейської міфології. Російські поети-символісти також широко використовували міфологічні мотиви і навіть оголосили міфотворчість метою поезії (В. Іванов, Ф. Сологуб та ін.). До міфологічних образів звертались М. Цвєтаєва і О. Мандельштам.

    Деякі особливості міфологічної свідомості можуть зберігатись у масовій свідомості дуже довго. Це підтверджується актуалізацією есхатологічних мотивів у періоди соціальних криз (наприклад, в релігійних вченнях періоду Реформації в Європі, в російському розкольницькому русі ХУП-ХУШ століть і в інші кризові часи).

    У сучасну епоху, коли існують філософський світогляд і наукова картина світу, елементи міфологічної свідомості виявляють себе у «соціальних» і «політичних» міфах, які розповсюджуються у масовій свідомості на основі тих чи інших уявлень. Прикладами «соціальних» міфів можуть бути уявлення про расову виключність, яке упроваджувалось у масову свідомість німецьким фашизмом, або уявлення, які виникли у нашій бувшій країні СРСР після жовтневих подій 1917 р. Тоді були перервані культурні традиції, порушена спадкоємність у культурі, внаслідок чого численні здобутки культури минулого були відкинуті, бо сприймалися як класово ворожнечі за змістом. В таких умовах важливі складові культури створювалися практично наново, у першу чергу це стосувалося світогляду в цілому і розуміння того, яким має бути соціалістичне суспільство і яку роль воно відіграватиме у світовому розвитку. У зв'язку з тим, що у минулому людство не мало подібного досвіду, який міг би бути вивчений і проаналізований, виникнення нових «соціальних» міфів (про світле майбутнє, про вищу форму демократії при соціалізмі) виявилося неминучим.

     «Політичні» міфи сучасності також виявляють деякі особливості міфологічної свідомості. Виникнення «політичних» міфів пов'язане з тим, що політичні діячі, які разом із своїм найближчим оточенням формують ці міфи, прагнуть персоніфікувати в собі уявлення про людей, спроможних перетворити на дійсність очікування більшості соціальних груп суспільства.

  Дієвість деяких особливостей міфологічної свідомості у XX столітті неодноразово оберталась жорстоким розчаруванням для великих людських мас.

   Міфологія як спосіб розуміння та пояснення світу в цілому історично вичерпала себе, однак елементи міфологічної свідомості залишаються актуальними у суспільствах доіндустріального типу, де слідування архаїчним традиціям — це не «світоглядна відсталість», а цілком природна, традиційна форма їхнього культурного життя. Міфологія назавжди залишиться великим культурним надбанням людства. Нею створений колосальний фонд образів і сюжетів, які і самі по собі є неоціненною культурною цінністю і плідно беруть участь в діалозі культур у будь-які культурні епохи, демонструючи невичерпність закладених в них сенсів.

21


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

58870. Літературна дискусія 1925-1928 років 225.41 KB
  Назвіть найвідоміші літературні угруповання тих років. На попередньому уроці ми ознайомились із літературним розмаїттям тих років що зараз називаємо відродженням дивувалися кількості літературно-художніх організацій яким до 1925 року вдавалося мирно співіснували.
58871. Жіночі образи в романі Л.М.Толстого «Війна і мир». Кохання – одне з найбільш загадкових проявів людської душі 111 KB
  Толстой розуміє істинну любов і красу зовнішню і внутрішню; яке місце за Толстим повинна займати жінка в суспільстві в сім’ї; розвиваюча: розвивати логічне мислення творчу уяву вміння порівнювати і робити висновки; також розвивати критичне мислення учнів у просторі ...
58872. Антуан де Сент-Екзюпері. «Маленький принц» 34.5 KB
  Мета: познайомити учнів із життям і творчістю А. де Сент-Екзюпері; допомогти засвоїти поняття філософська казкапритча зрозуміти ідейнохудожній та філософський зміст твору Маленький принц його гуманістичну спрямованість...
58873. Множення величини довжини на одноцифрове число. Розв’язування задач 59.5 KB
  Назвати розрядні доданки кожного числа; Назвати найбільше число; Назвати найменше число; Назвати числа в порядку зростання; Назвати числа в порядку спадання. Із завданням ми справилися білети придбали вирушаємо в мандрівку.
58875. Таблиця ділення на 9 52.5 KB
  Ілюстрації зимуючих птахів; картки для усного рахунку; пам’ятки про збереження і охорону природи; диференційовані завдання. Горобчик нам приніс завдання: перевірити домашнє завдання. ІІ Перевірка домашнього завдання.
58876. Повышение эффективности внешнеторговой деятельности ОАО «Брестский завод бытовой химии» 1.09 MB
  Цель работы заключается в исследовании современного состояния и перспектив развития внешней торговли Республики Беларусь, регулирования внешнеэкономической деятельности субъектов хозяйствования в республике, то есть внешнего окружения, в котором предприятию приходится функционировать
58877. Задачі на знаходження суми і остачі. Вправи на засвоєння таблиць додавання і віднімання. Розпізнавання геометричних фігур 66 KB
  Мета уроку: вчити складати і розв’язувати задачі на знаходження суми і остачі, формувати обчислювальні навички додавання і віднімання чисел, вправляти в засвоєнні табличних випадків додавання і віднімання чисел...