11473

Культура і етнос. Ментальне поле культури. Проблема культурної ідентичності

Лекция

Культурология и искусствоведение

Лекція 7. Культура і етнос. Ментальне поле культури. Проблема культурної ідентичності. Термін етнос у давньогрецькій мові має більш як десять значень: народ племя юрба стадо стан соціальна група клас тощо. Етнічна спільність це спільнота повязана певною ...

Украинкский

2013-04-08

460.5 KB

14 чел.

Лекція 7. Культура і етнос. Ментальне поле культури.

Проблема  культурної ідентичності.

Термін «етнос» у давньогрецькій мові має більш як десять значень: народ, плем'я, юрба, стадо, стан, соціальна група, клас тощо.

Етнічна спільність це спільнота, пов'язана певною загальною культурою в найширшому розумінні цього слова. Тому потрібен певний рівень розвитку культури, щоб у ній могли з'явитися визначні й усвідомлювані відмінності, яких досить для самопротиставлення колективів з різною культурою, тобто етнічні відмінності. Саме такий комплекс культурних відмінностей формується в умовах переходу від привласнювального до продуктивного господарювання.

Якщо детальніше й глибше сформулювати таке розуміння культури, то зміст її зводиться до сукупності засобів, якими інституалізуються різні види людської діяльності. Основні види діяльності за своїм змістом спільні для всього людства, деякою мірою є породженням його біологічної організації і загальнопланетарного середовища, в якому розвинулася людина. Повсюдно люди трудяться, поновлюють засоби свого існування, забезпечують себе харчами, помешканням і одягом, організовують середовище свого існування, відтворюють самих себе, тобто народжують і виховують дітей, їдять, сплять тощо. Різні види людської діяльності або поведінки ідентичні для всіх людей за своїм основним змістом. Але форми, яких набирає в різних людських колективах ця діяльність, інституціональні й варіабельні. Для різних етносів характерні різні, специфічні форми трудової діяльності: полювання чи рибальство, землеробство чи скотарство або ремесло, різні трудові прийоми й засоби в усіх цих галузях господарства, різні форми організації свого відпочинку, різні методи виховання дітей. Навіть здійснення, здавалося б, суто біологічних функцій — статевих відносин або пологів, мають досить суттєві етнічні відмінності. Вони виявляються й у тому, як люди вдягаються, як вони їдять, у яких позах стоять або сидять.

Для прикладу, елементарна форма людської поведінки «їсти». Це поняття висловлюється неоднаково різними мовами. Проте навіть зрозумівши зміст слова, людина іншої етнічної культури може не збагнути, що їсти, якими предметами користуватися, як це робити. Бо все це має різні форми в різних народів. Така інформація, закладена в матеріальних предметах і формах поведінки й засвоєна в загальному контексті даної культури, складає етнічну культуру.

Будь-яка форма, будь-який вияв культури так або інакше пов'язані з етносом, бо поширені серед одного, багатьох або всіх етносів. Але для етнокультурного аналізу (тобто вивчення етносу) має вагу не явище культури саме собою, і навіть не те, яким чином воно позначається в процесі загального культурного, соціального або економічного розвитку даного суспільства, а те, яким чином воно позначається на усвідомленні суспільством своєї етнічної єдності, на його етнічній самооцінці; а також, як це культурне явище оцінюють і сприймають інші етноси. Етногенез тісно пов'язаний із формуванням самосвідомості етносу, який дає змогу йому само-ідентифікуватися й самоназватися. За цими фактами стоїть можливість розрізняти «своїх» і «чужих», самоідентифікуватись особистості в належності до певної спільноти — «я — українець»- Самосвідомість і самоназва є головною етнічною позначкою, що фіксує ситуацію, коли із взаємодії різних, не однозначних і не поширених соціальних факторів складається згусток інформаційної мережі, що веде до вичленування етносу. Завдяки цьому об'єктивні фактори існування етносу перетворюються на фактор самосвідомості, який у свою чергу знаходить вираження в самоназві як в об'єктивній реальності.

З моменту виникнення такої більш чи менш загальної в рамках окремої групи населення самосвідомості й самоназви етногенез, тобто становлення даної групи як етносу, може в цілому вважатися завершеним, і всі інші процеси складають дальшу етнічну історію певного етносу: введення до його складу окремих інородних груп або, навпаки, виокремлення з нього окремих груп і їхній перехід в інші етноси; дальша консолідація етносу, і навпаки, тимчасове послаблення внутрішньоетнічних зв'язків, яке не веде, проте, до розпаду етносу як цілісності; виникнення або стирання локальних особливостей малих етнографічних груп усередині етносу тощо. Незважаючи на всі ці явища, що істотно міняють конфігурацію, структуру й обличчя етносу на різних етапах його історії, етнос зберігає свою самоназву і самосвідомість, забезпечуючи тривкість свого існування, так само як індивід залишається однією й тією ж особистістю, незалежно від зміни віку чи будь-яких подій у його житті. Механізм існування етнічних спільнот усіх типів, їхня просторова стабільність, їхня часова спадкоємність спираються головним чином на зв'язки, які загалом можна назвати інформаційними. На відміну від генетичної інформації, яка передається в генній формі, культурні інформаційні зв'язки існують у вигляді різних форм комунікації.

Справді, будь-які відносини між окремими людьми та їхніми групами — економічні, суспільні, політичні, релігійні — обов'язково мають форму певної інформації. Біологічні групи людей (раси) підтримують свою відносну морфологічну стабільність насамперед переданням генетичної інформації всередині групи. Існування етнічних груп зумовлене схожим механізмом, але форма передавання інформації культурна. Особливо важливими для людей є мовні комунікації у формі наслідування, які вимагають тісного контакту в просторі й часі.

Крім цієї інформації в синхронному плані (або горизонтальному), існує ще інформація в діахронному (вертикальному) плані. Це вся культурна традиція народу, його спадщина, що передається з покоління в покоління в мовній (усній або письмово-літературній), а також матеріальній і поведінковій культурі. Наявність безперервних діахронних інформаційних зв'язків між поколіннями етносу зумовлює його спадкоємність і стабільність у часі, тяглість етнічної традиції.

Визначальні параметри етносу і нації лежать у різних планах, оскільки для існування етносу основною є діахронна (вертикальна) інформація, а для нації важливіша синхронна. З її втратою національна єдність губиться досить швидко, тоді як етнічна може зберігатися тривалий час.

Для розуміння етносу важливе значення мають запропоновані Ю. В. Бромлєєм терміни «етнікос» та «етносоціальний організм». Коли йдеться про народ (етнос), мається на увазі етнікос. Саме етнікос коріння свого існування мав у діа-хронній інформації, в наявності своєрідної етнічної пам'яті, комплексу етнічних традицій. Тобто етнос зберігає певний набір умовних знаків, і використання, навіть спорадичне, цих знаків служить засобом самоідентифікації, демонстрації своєї належності до певного етносу. Ішла річ етносоціальний організм, одним із видів якого є нація. Для її існування важливі не стільки діахронні, скільки синхронні зв'язки, не стільки пам'ять і традиція, скільки повсякденна діяльність і спілкування, розв'язання щоденних загальних завдань, координація діяльності для їх вирішення. Таким чином, українці Канади безумовно є часткою українського народу (етнікосу), але не можуть бути складовою частиною української нації. І річ не в територіальній єдності чи відособленості, а в збереженні або у втраті інформаційного спілкування.

Умовою поступового формування етносів була щільність інформації як у синхронному, так і в діахронному плані. Комунікації у первісних колективах засновані на взаєморозумінні усної мови для всіх їхніх членів. Тісне спілкування людей підтримує це взаєморозуміння, не дає діалектам перерости в окремі мови. Саме порушення спілкування внаслідок розселення нових землеробських і скотарських спільнот зумовило виокремлення й самостійний розвиток колись пов'язаних між собою за походженням, мовою та культурою праетносів.  З появою класового суспільства й пов'язаних із ним великих поселень, поглиблення поділу праці, збільшення щільності населення, а також виникнення писемності зросла й інтенсивність комунікацій. Саме в цей період формуються стародавні народності. Процес етногенезу на цьому не зупиняється, він триває протягом усієї первісної, а також давньої і ранньосередньовічної історії, але інтенсивність його зменшується. Нові етноси виникали з наявних шляхом їх розщеплення, диференціації, або шляхом асиміляції (інтеграції).

                    Ментальне поле культури

     Будь-яка форма культури мас відповідний культурний потенціал. Це ніби її "смисловий заряд", навколо якого існує відповідне "силове поле". Спроможність культурної форми сприяти впливу на суспільство означає, що це силове поле є смисловим, або ментальним.

     Ментальні поля, які оточують різноманітні культурні форми, нашаровуються одне на одне і утворюють загальне ментальне поле, яке пронизує весь простір, займаний певною національною культурою, або соціокультурним світом.

     Запозичуючи смисли від одних культурних форм в інші, загальне ментальне поле культури створює "єдине смислове середовище", поєднуючи таким чином смисли цих культурних форм. Це середовище прилаштовує різні культурні феномени один до одного, співвідносить їх спільний контекст, підводить під них єдиний фундамент. Завдяки утворенню ментального поля, запозичені з інших культур і спочатку недостатньо співвіднесені одне з одним знання, цінності і регулятиви інтегруються у відносно цілісну систему.

Ментальне поле - це той дух культури, під впливом якого в суспільстві відпрацьовується характерна для даної культури сукупність уявлень, переживань, життєвих установок людей, яка визначає їх спільне бачення світу. Цю сукупність називають менталітетом, або ментальністю.

Менталітет - це проекція загального світу культури па психіку людей.

     Поняття "менталітет" - поки ще недостатньо визначене. Смисл його найчастіше передають за допомогою таких слів, як "образ думок", "духовна налаштованість", "стиль культури", "умонастрій": О. Шпенглер у подібному значенні говорив про "душу культури".

    "Щоб висвітлити менталітет українців, треба проаналізувати їхні помилки й ідеали, їхній світогляд, індивідуально-національні риси характеру й життєдіяльності, основи та своєрідність духовності. Є дві обставини ментальної природи особистості українця: з одного боку, його витривалість, суворість, внутрішня зосередженість, звитяжна мужність, вигадливість та ініціативність, з іншого - величність і щедрість, відкритість і доброта, сонячність і м'якість, наповненість красою і духовністю".

                                                                 II Кононенко. Свою Україну любіть

     Деякі автори пов'язують менталітет з « національним характером», або «національною психологією» і тлумачать його як особливий «настрій душі», що властивий усім представникам відповідного етносу. Проте національного характеру не існує, якщо під ним розуміється якась сукупність особистісних рис, що генетично задана від природи етнічним походженням людини. Якщо ж називати національним характером комплекс специфічних для даної національної культури традицій, установок, уявлень, норм поведінки, то в такому розумінні він дійсно зумовлений культурною ментальністю і виступає як її відбиття.

     Можна виділити такі особливості менталітету:

- менталітет відбиває специфічні особливості відповідного типу культури, особливий образ думок, які формуються в тих, хто до даної культури належить. На думку психолога А.Петровського, якщо « відняти» із суспільної свідомості те, що становить загальнолюдське начало, то в «залишку» ми віднайдемо менталітет суспільства. Наприклад, гнів проти вбивці, що скоїв смерть рідній людині, це загальнолюдське, а кровна помста – риса менталітету, характерна для суспільства з примітивною культурою. Ментальність зумовлена не загальнолюдськими механізмами і закономірностіми психіки, а особливостями культури;

- менталітет є історично зумовлений феномен. Соціальні перетворення і еволюції культури призводять до того, що менталітет змінюється. Але зміна його - порівняно повільний процес, на відміну від тимчасових перемін суспільного настрою, коливань суспільної думки та емоційних поривань, які можуть охоплювати великі маси людей і весь народ. У цілому менталітет стійкий і консервативний, він зберігається майже в одному й тому самому вигляді протягом цілих історичних епох. Трансформація його відбувається лише внаслідок значних культурних змін;

-   менталітет входить у структуру індивідуальної психіки людини в процесі її залучення до даної культури. Кожна людина в дитячому віці засвоює менталітет свого народу, коли вона освоює національну мову, слухає казки й колискові пісні, адаптується до побутових умов життя. Ментальність, яка формується з раннього дитинства, включає в себе як загальні установки національної культури, так їхні варіації під впливом особливостей культурного середовища, в якому живе особистість. Протягом життя ментальність особистості може модифікуватися, але відбувається це тільки за умови впливу на індивіда будь-якої нової для нього культурної форми і, як правило, це пов'язано з глибинними психологічними зрушеннями;

-  у менталітеті суспільне та індивідуальне зливаються разом і стають нерозрізненими. Він являє собою і суспільне явище, яке виступає як незалежна від окремих людей соціокультурна реальність, і явище особистісне, яке характеризує психіку окремої людини. Менталітет народу є одночасно й ментальність його окремих представників. Кожен індивід, засвоюючи з дитинства менталітет свого народу, сприймає закладені в ньому уявлення як свої власні, особистісні. Е. Дюркгейм, один із засновників соціології, називав уявлення такого роду "соціальними", або "колективними". Подібні уявлення, підкреслював він, не створені індивідами, а "нав'язуються" їм ззовні, із "колективного" життя в загальному культурному середовищі. Вони хоча й існують у головах індивідів, проте не залежать від особистої природи індивідів. Проте кожний індивід вважає їх "своїми", а не нав'язаними йому ззовні. І водночас ментальність культури є явище надіндивідуальне, що виходить за рамки психіки окремої людини;

-  менталітет укорінюється у підсвідомих глибинах людської психіки, тому його носії можуть усвідомити його зміст лише ціною спеціальних зусиль. Ментальні установки зазвичай здаються людям чимось само собою зрозумілим, і вони спираються на них у своєму мисленні та поведінці, не задумуючись, чому вони саме так думають і діють, а не інакше. Ми не помічаємо особливостей своєї ментальності, як не помічаємо повітря, яким дихаємо. Це суттєво ускладнює її аналіз. Але якщо навіть особистість зможе відрефлексувати і чітко сформулювати свої ментальні установки, то вона, скоріше всього, буде вважати їх переконаннями, які сформувалися на основі власного досвіду, а не запозичені ззовні. Тому ментальність особистості важко піддається перебудові.

     Ментальне    поле    структурується    деякими    спільними    ідеями,    які виявляються в категоріях культури.

    Категорії культури - це загальні уявлення і установки, яких дотримуються люди у сприйманні і розумінні об'єктивної реальності. Вони поділяються на дві групи. До першої відносяться онтологічні категорії, властиві всім об'єктам, з якими люди мають справу. У цих категоріях відбиваються уявлення про найзагальніші універсальні атрибути навколишнього об'єктивного світу. Сюди відносяться, наприклад, простір, час, рух, зміни, властивість, якість, кількість, причина, наслідок, відповідність, закономірність тощо. Ці категорії характерні для будь-якого об'єкта як у природі так і в суспільстві. Тому люди можуть користуватися ними для характеристики об'єкта навіть тоді, коли про нього відомо дуже мало, або взагалі нічого не відомо: бо все одно можна думати, що найтаємничіший об'єкт все-таки існує в просторі і в часі, що він має якісні й кількісні характеристики, що існують причини його виникнення та існування тощо. Друга група категорій включає соціальні категорії, що характеризують людину і суспільство, основні, найважливіші обставини суспільного життя людей, їх діяльності і духовного світу (наприклад, праця, власність, держава, свобода, справедливість, добро, совість, обов'язок тощо). Обидві групи категорій тісно взаємопов'язані, оскільки між онтологічними і соціальними категоріями межа відносна і в різних культурах простежується неоднаково.

     Розглянемо, наприклад, категорію часу. В примітивних культурах відсутнє абстрактне поняття часу. Ця категорія виступала в свідомості стародавньої людини не у вигляді якоїсь координатної вісі, а в якості таємничої сили, яка ніби керує світом і розпоряджається долями не тільки людей, а й богів. Стародавнім єгиптянам час здавався плинним лише у повсякденному житті, але за його межами - чимось незмінним, нерухомим, вічним. Піраміда - символ незмінного,         зупиненого         часу.         Греки

ототожнювали час з могутнім богом Кроносом, а перемога його сина Зевса в боротьбі зі своїм батьком, усвідомлювалася як перемога безсмертних богів, дітей Кроноса, над часом.

     У культурах Сходу з давнини категорія часу тлумачилась як постійний колообіг подій, як циклічна система змін поколінь, династій. Не випадково в індусів символічним зображенням часу було колесо. В християнській культурі середньовічної Європи характерне для землеробських народів сприйняття часу як циклічного сезонного чергування сільськогосподарських робіт співвідносилося з біблійним описанням історичного часу. Останнє також зображувалось у вигляді замкнутого циклу - від створення світу Богом до прийдешнього в майбутньому Страшного суду, яким має закінчитися людська історія. В середині цього циклу чітко виділялись фази до і після народження Христа. Земному часу протиставилась небесна Божа позачасова вічність. У цих уявленнях час не вважався якоюсь цінністю, він заповнювався одними й тим самими справами і тягнувся як ланцюг одноманітних інтервалів праці та відпочинку, що повторюються. Час не рахували у хвилинах і секундах (наприклад, хвилинна стрілка вперше з'явилась на баштовому годиннику тільки в пізньому середньовіччі), його вимірювали навіть не годинами: він визначався досить приблизно - за положення Сонця. Час не берегли - його "коротали" і "вбивали" ("день пройшов - і слава богу")

     Лише в сучасній цивілізації люди розглядають час як найвищу цінність, якою потрібно розпоряджатись розумно. Проголошена Б. Франкліном у XVIII ст. думка "час - гроші" змогла набути очевидної істини лише в умовах індустріального суспільства з його ритмом життя, з погонею за чимось, що потрібно встигти зробити. Категорія часу в нашу епоху - це абстрактне уявлення про об'єктивний, безособовий, непідвласний людині процес, в умовах якого потрібно планувати й організовувати своє життя, не будучи в змозі ці умови змінити.

     Категорії культури - це базисний семантичний "інвентар" культури. Вони вплетені в структуру мови і охоплюють весь культурний простір. Вони пронизують ментальне поле культури ніби силовим лініям. Своєрідність будь-якої культури відбивається в тому, які її основні категорії, як вони співвідносяться і який зміст мають.

    Категорії культури - це ніби „окуляри", які люди звикли постійно носити з дитинства: все сприймається крізь призму цих категорій і упорядковується за їх допомогою. Із них вибудовується "категоріальний каркас" характерної для даної культури ментальності. Саме цей "каркас" зумовлює мислення людини. Люди не завжди усвідомлюють його, наповнюючи своїм "смисловим змістом", знаннями, цінностями, нормами поведінки.

Ментальність виступає в якості умонастрою людей, зумовленого несвідомо "увібраними" ними з дитинства уявленнями про час, працю і багато інших категорій культури. Наприклад, в основі ментальності індійської культури лежать такі категоріальні уявлення, як переселення душ ("метемпсихоз"), ілюзорність, нереальність матеріального світу ("майя"), існування потойбічного буття ("брахман", "атман"), досягнення вищого блаженства у злитті з ним ("нірвана") та ін. З цими уявленнями пов'язані типові риси життєвих ідеалів індусів: особлива значимість духовного самоспоглядання і самозаглиблення у свій внутрішній світ, пасивність і споглядальний характер у відношенні до зовнішнього світу, пошук способів самовдосконалення і підпорядкування тілесного начала духовному. Смерть для індуса - лише зміна душею тіла, в якому вона перебувала, і вони бояться не стільки смерті, скільки карми - подальшої долі своєї душі, яка може за вчинені людиною гріхи зазнати подальших страждань, опинившись у тілі якої-небудь істоти.

   Стародавньоєгипетська ментальність, навпаки, передбачала, що життя людини продовжується після смерті в тому самому вигляді, як воно проходило на землі. Тому єгиптяни мислили все своє життя як підготовку до вічного існування, ретельно піклувалися про збереження тіл померлих, увічнення їх фізичної зовнішності в твердому матеріалі, влаштуванні могильників з необхідними для життя речами. Категорії життя і смерті окреслювали в єгиптян головну тему їхніх духовних переживань.

     В античній ментальності найважливішу роль відігравали ідеї краси, гармонії та узгодженості людини і космосу. Стародавньогрецька скульптура, архітектура, поезія, філософія свідчать, що в давніх греків ці ідеї були одними з головних стимулів творчої діяльності.

    Виділяються різні рівні ментальності. Якщо йдеться про будь-який народ у цілому, то його менталітет визначається особливостями загальнонаціональної культури. Основні категорії даної культури обов'язкові для всіх її носіїв - інакше вони просто не змогли б розуміти один одного і жити в одному суспільстві, взаємодіючи між собою. Але в складі народу існують різні соціальні групи і спільноти, у яких є власні субкультури.

У межах кожної субкультури загальний зміст окремих категорій може модифікуватися. На єдині для усього народу категоріальні уявлення в різних соціальних групах нашаровуються деякі відмінності у їх розумінні. Так, якщо звернутися до категорії праці в середньовічній культурі, то, як це показано А. Гуревичем, відношення до неї було суперечливим. Дворянство з неповагою ставилось до будь-якої праці, крім ратної. Духовенство не поділяло лицарських поглядів на шляхетність "героїчної лінивості", але й не вважало працю достойним заняттям для священиків. Христос, казали отці церкви, не працював. Католицька церква забороняла для духовенства такі заняття, як ковальське, скорняцьке, мірошницьке ремесла, ткацтво, пивоваріння, хлібовипікання. Торгівлю і дворянство, і духовенство вважали презирливим заняттям, тоді як в гільдіях купців досить поважливо ставились до торговельної справи. Інтелектуальна праця в ранньому середньовіччі ні у вищих, ні в нижчих прошарках населення також не користувалася повагою, але пізніше, зі зростанням суспільної потреби в освічених людях, вчені професії отримали визнання поряд з ремеслами. Проте вчителів осуджували за те, що вони беруть плату за навчання, бо мудрість вважалась даром Божим, яким не можна торгувати. Землеробство проголошувалось церквою найбільш вигідним Богу видом праці, який попереджує недопущення простими людьми гріхів, але селянство бачило у своїй праці насамперед сувору життєву необхідність.

    Розходження в тлумаченні категорій культури, у сприйнятті норм і цінностей впливають на ментальність представників різних соціальних груп і спільнот. У кожній субкультурі складається груповий менталітет, який являє собою окремий різновид загальнокультурного менталітету. Специфічний груповий менталітет формується також у адептів тієї чи іншої окремої культурної форми (наприклад, можна казати про менталітет футбольних фанатів, гравців у карти, постійних відвідувачів казино, колекціонерів, збирачів автографів, картин тощо).

      Ментальність особистості визначається, по-перше, типом суспільства, в якому вона живе (тобто особливостями соціокультурного світу, до якого належить певне суспільство); по-друге, особливостями національної культури; по-третє,   особливостями   культур   або   культурних   форм,   які   зумовлюють менталітет окремих соціальних груп у суспільстві.

     Таким чином, ментальність людей можна розглядати на різних рівнях:

-   на  рівні соціокультурних світів чи  типів  культури  (ментальність архаїчна, антична, західноєвропейська, східна);

-    на рівні національних   культур   (ментальність   українців,   росіян, китайська);

-  на рівні субкультур, носіями яких є різні соціальні групи (дворянська, злочинна, акторська, християнська, православна).

     Зміст менталітету складається з ментальних комплексів - уявних образів, які формуються шляхом накладання "категоріальної сітки" на конкретні явища дійсності і визначають їх сприйняття. Ментальні комплекси визначають собою "згустки смислів", ніби особливого "ущільнення" ментального поля, які надають йому характер негомогенності, неоднорідності. Такі "згустки смислів" служать джерелом наших "установочних" попередніх міркувань і суджень про речі. Ми підводимо під ці смисли явища, які трапляються нам у житті, щоб зрозуміти і оцінити останні. Ментальні комплекси виступають своєрідними передумовами, які сприяють орієнтації людини в подіях і умовах життя, допомагаючи займати відповідну позицію у відношенні до них.

     В архаїчній культурі дуже важливу роль відігравали ментальні комплекси, пов'язані з уявленням про містичний духовний зв'язок предметів і явищ. За такої передумови стає зрозумілим, наприклад, чому порушення табу веде до смерті, або чому надітий на шию талісман захищає воїна від ворожих стріл.

      Для патріархальних скотарських культур характерні ментальні комплекси, що передбачали благоустрій людського життя в округлих м'яких формах: у круглій повстяній юрті, нижню частину якої займають килими й подушки, людина сидить ніби всередині великої тварини, в обіймах із її м'яких тканин. На відміну від цього, землеробські культури виробляють ментальні комплекси, які надають побутовому середовищу вигляду жорстких прямокутних геометричних форм: будинки і кімната з чіткими прямими кутами, вікна, столи, лави - все тверде, площинне, на подобі обробленого і вирівняного знаряддями землероба поля.

     Як правило, ментальні комплекси залишаються для людей нереальними, напівусвідомленими або взагалі неусвідомленими. Люди просто не помічають їх, оскільки вони звертають увагу не на наявні у них передумови, а лише на наслідки, до яких вони призводять. Усвідомлення ментальних комплексів відбувається тільки тоді, коли виявляється, що можливий і інший погляд на речі.

     Методолог науки М. Полані пояснює, чому передумови наших суджень нами не усвідомлюються або усвідомлюються дуже неясно, на наступному прикладі. Коли ми забиваємо молотком цвях, то наша увага спрямована на об'єкт нашої дії - на цвях, тоді як молоток, тобто інструмент, яким діємо, знаходиться десь на периферії уваги. Теж саме відбувається в нашому мисленні: коли ми мислимо, наша свідомість спрямована на предмет думки, а

передумови, на яких будуються знання про цей предмет, виконують роль інструмента і відходять на периферію свідомості. "Приймаючи відповідний набір передумов і використовуючи їх як інтерпретаційну систему, ми ніби починаємо жити в цих передумовах, подібно тому, як живемо у власному тілі". Ментальні комплекси - це інтелектуальні інструменти, за допомогою яких ми сприймаємо і усвідомлюємо явища дійсності. Вони якраз і є таким набором передумов, який використовується як "інтерпретаційна система". Тому їх важко виразно усвідомити. Ментальні комплекси можуть призводити до помилкового тлумачення явищ дійсності. Але поки ми знаходимось у ментальному полі культури, ми цього не помічаємо. Відказатися від них нас примушує лише вихід із нього. Найчастіше до цього нас спонукає усвідомлення їх неефективності. Це усвідомлення відбувається під час використання їх на практиці або завдяки ознайомленню з установками і змістом інших культур. Ось чому, зокрема, важливо вивчати інші культури.

      У якості ментальних комплексів можуть виступати соціальні стереотипи - спрощені схематичні уявлення про окремі суспільні явища і об'єкти, що отримали широке визнання суспільної думки. Існують, наприклад стереотипні образи представників етнічних груп. Стереотипи можуть "мандрувати" у ментальному полі, переходити з одних культурних форм в інші і нав'язувати скрізь одні й ті самі шаблони, під які «підганяються» людські думки і дії. Стереотипи здебільшого емоційно забарвлені і визначають позитивну чи негативну оцінку соціальних явищ - суспільних організацій, політичних партій, націй, професій, результатів діяльності людей, суспільних подій тощо.

    Багато ментальних комплексів являють собою вербальні ілюзії, "мовні міражі", які ніби утворюють особливу - "вторинну", "психогенну реальність".

Згадайте пишномовну промову Гаєва в чеховському "Вишневому саду", звернену до книжкової шафи: «Дорогой, многоуважаемый шкаф! Приветствую твое существование, которое вот уже больше ста лет было направлено к светлым идеалам добра и справедливости: твой молчаливый призыв к плодотворной работе не ослабевал в течении ста лет, поддерживая в поколениях нашего рода бодрость, веру в лучшее будущее и воспитывая в нас идеалы добра и общественного самосознания!» Мовні штампи з невизначеним розмитим змістом ("Світлі ідеали добра і справедливості") створюють нереальність якогось піднесеного образу думок та глибоких переживань. Але насправді Гаєв живе у світі пустих слів, взятих ним ніби напрокат, вони заміняють його і думки, і справи.

      Формування ментальних комплексів на основі мовних шаблонів, звісно, не є специфічним тільки для слов'янської культури. Так, в менталітеті європейського середньовіччя основою багатьох мовних штампів була правова термінологія. Навіть поетичні висловлювання, у яких трубадур звертався до своєї Прекрасної дами, складалася із слів, перенесених у любовну лірику з іншої термінологічної системи: трубадур співав про своє "служіння" дамі, приносив їй "васальну присягу", називав її "сеньйорою свого серця" тощо.

     Ментальне поле культури з його "категоріальною сіткою" і сукупністю у цій  сітці  ментальних  комплексів  зумовлюють  існуючу  в  культурі  окрему

цілісну систему образів,  які  характеризують  світоустрій та  виступають як картина світу.

     Картина світу, як і інші ментальні утворення, не має чітко визначених обрисів і, здебільшого, включає в себе недостатньо логічно співвіднесені компоненти, двоякі і невизначені образи, "білі плями" запитань, що залишаються без відповіді. Але вона присутня в кожній культурі. її розкривають, наприклад, давні міфи про Землю, яка тримається на слонах, що стоять на черепасі, яка лежить на китах. У християнській та мусульманській культурах світ постає як творіння Бога, що створив Землю та "небесну твердь", пекло під землею і рай на небі. У європейській культурі Нового часу складається механістична картина світу як великої машини, деталі якої - атоми планети, зірки тощо - рухаються за заданими законами механіки траєкторіями. В архаїчній культурі з характерним для неї домінуванням міфологічної свідомості світ сприймався зовсім не так, як бачили його люди середньовічної культури, виховані в дусі християнського світогляду, а сучасна наукова картина світу радикально відрізняється від середньовічних уявлень. Існує велика різниця між образом світу в західній культурі та його образом у культурі сходу.

    Як би не відрізнялись картини світу в різних культурах, кожна з них має якоюсь мірою відповідати реальності. Інакше суспільство, використовуючи її, не змогло б зберегти себе: якби люди діяли згідно абсолютно помилковим уявленням про навколишній світ, вони не змогли б вижити.

    Картина світу в різних культурах, особливо в сучасну епоху, є багатогранною та поліваріантною. Вона включає в себе і загальнодоступні компоненти наукового знання, релігійні вірування, і дані життєвого досвіду. Зокрема, логіка поєднань цих різнорідних елементів досить не визначена, що допускає різні варіанти відбору, систематизації і тлумачення змісту цієї картини. Але, незважаючи на всю багатоманітність, недостатню визначеність і своєрідність співвідношень раціональних та ірраціональних мотивів, картина світу все ж виконує в культурі інтегруючу функцію і об'єднує різні культурні феномени і форми у деяку спільну "раму", надаючи їм таким чином відповідної цілісності. Виявленням і аналізом змісту картини світу, її логічним упорядкуванням займається філософія як один із духовних феноменів культури.

ПРОБЛЕМА КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Культурна ідентичність - один з найважливіших етапів та процесів культурного устрою кожної спільноти. Це явище базується на тому, що люди - не просто механічні носії тих чи інших потреб та інтересів, але і психологічні індивідуальності, а це вимагає їхнього групового співіснування. Походження потреби в ідентифікації пов'язане, по-перше, з тим, що в колективі людина почуває себе у більшій безпеці; по-друге, особа відчуває потребу в само-ідентифікації себе з певною групою, усвідомленні самої себе як невід'ємної частини колективу. Проблема культурної ідентичності полягає перш за все в усвідомленому сприйнятті особою тих культурних норм і зразків поведінки та свідомості, системи цінностей та умов, усвідомлення свого "Я" з позиції культурних характеристик, які панують в певній спільноті, виявленні лояльності до них, самоототожненні себе саме з цими культурними зразками, котрі позначають не тільки спільноту, але й дану особистість.

Спроби визначити та класифікувати суто людські потреби почали здійснювати ще філософи античності. Мислителі XVIII ст. також намагалися аналізувати й осмислити різноманітні людські потреби. В XIX ст. цю тему зачепив Артур Шопенгауер, а в XX ст. - Еріх Фромм. У своїй праці "Мати чи бути" американський філософ спробував типологізувати людські потреби.

Першою він називає потребу в спілкуванні, у міжіндивідуальних зв'язках. Ізольований, штучно викинутий із суспільства індивід губить соціальні навики, втрачає культурні стандарти. Друга потреба, описана Фроммом - це потреба творчості.

Тварині властиве пасивне пристосування, а люди прагнуть перетворювати світ. Твор-

чий акт - це завжди визволення та подолання. У ньому є переживання сили. Творчість немислима без свободи. Лише вільна людина може творити. Найкраще сутність акту творіння розкриває мистецтво, художня творчість. Мистецтво загалом є насамперед творчою сферою. Будь-який творчий акт є частковим перетворенням життя. У творчо-художньому ставленні до світу відкривається інший світ. Але в цьому прихований і трагізм будь-якої творчості. Цей трагізм проявляється у невідповідності між задумом та його виконанням. Великі художники наділені грандіозною творчою енергією, але в їхніх творіннях вона ніколи не може бути реалізована повністю.

Піднятися над повсякденною прозою життя особистість не може без внутрішньої готовності до піднесеного, до романтичного пориву. На думку Фромма, ця потреба продиктована наявністю творчих сил у кожного індивіда, серед яких особливе місце займає уява, емоційність. В акті творіння індивід поєднує себе зі світом, долає рамки пасивності свого існування, входить в царство свободи, в якому він може почувати себе дійсно людиною.

Налагодження міжіндивідуальних зв'язків, реалізація творчих можливостей немислимі без третьої людської потреби - прагнення відчувати глибокі корені. Кожна людина прагне усвідомити себе ланкою в певному, визначеному стабільному ланцюгу людського роду, який виникає ще в праісторії. Американський вчений визначає такі форми, як кореневі, психологічно стійкі зв'язки.

Четвертою потребою людини Фромм називає прагнення до пізнання, до освоєння світу. Один з глибоких потаємних потягів особистості - прагнення розпізнати логіку навколишнього світу, задовільнити своє прагнення до осягнення змісту універсума.

Нарешті, п'ята потреба людини - одна з найглибинніших її потреб - прагнення до уподібнення, пошук об'єкта поклоніння. Індивід, закинутий у світ таємничих речей і явищ, просто не в стані самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття. Йому (індивіду) необхідна система орієнтації, яка дала б йому можливість ототожнити себе з певним визнаним зразком. Таку орієнтацію дає йому саме культура. Ось чому проблема культурної ідентичності відіграє помітну роль у культурології.

У контексті тих процесів, які відбуваються в сучасній Україні, проблема ідентичності набуває особливого актуального значення. Становлення української державності передбачає акцентування уваги на цьому феномені. Мова йде не тільки про ідентичність особистості, але й про ідентичність етносу в цілому, його матеріальної і духовної культури. Хто ми? Де наші корені? Які витоки нашого буття? Ці та інші питання неодмінно виникають в процесі формування державних інститутів незалежної України.

Дж. Неру якось сказав, що "Ганді дав Індії ідентичність". Ці слова стосуються лідерів національно-визвольного руху будь-якої країни. Адже народи, які визволилися від колоніального гніту, набувають разом зі статусом державного суверенітету не менш важливий здобуток - право бути самим собою, мати своє "Я". Розшифровуючи зміст цього "Я", відмітимо, що воно передбачає

 формування національної самосвідомості,національної культури, розвиток сфери духовності, спрямованої на зміцнення ідентичності народу. Окрім того, важливим аспектом змісту ідентичності етоносу, національної ідентичності є завоювання незалежності, яка є передумовою незалежності національної. У науковій літературі цьому аспекту ідентичності приділяється недостатня увага. Як правило, акценти зміщуються в сторону психологічних, а нерідко і політичних факторів.

До недавнього часу у вітчизняній науці поняття ідентичності практично не використовувалось - воно не було предметом ані теоритичних, ані емпіричних досліджень. Цього поняття не зустріти в психологічних чи культурологічних словниках, не знайти в монографіях, підручниках чи журнальних публікаціях. Лише в останні роки воно починає появлятися на сторінках психологічної періодики, продовжуючи однак залишатись для більшості читачів чужорідним, малозрозумілим.

 Ідентичність - психологічне уявлення людини про своє "Я", яке характеризується суб'єктивним почуттям своєї індивідуальної самототожності і цілісності, ототожнення людиною самої себе (частково усвідомлене, частково неусвідомлене) з тими чи іншими типологічними категоріями.

У науці розрізняють:

 соціальну ідентичність (ототожнення себе з соціальною позицією або статусом);

 групову ідентичність (ототожнення себе з іншою спільністю);

 етнічну ідентичність (ототожнення себе з певною етнічною групою);

 культурну ідентичність (ототожнення себе з культурною традицією).

Механізм ідентичності є необхідною умовою спадкоємності соціальної структури і культурної традиції. Але багато сучасних авторів віддають перевагу терміну "ідентифікація", критикуючи статистичність терміну "ідентичність". Ідентифікація охоплює динамічні, процесуальні аспекти формування ідентичності. Поняття ідентифікації було запроваджено 3. Фрейдом. Питання ідентифікації постало на основі патопсихологічного спостереження, а потім було поширено на "нормальне" духовне життя. 3. Фрейд розглядав ідентифікацію як спробу дитини (або слабкої людини) перейняти силу батька, матері (або лідера) і таким чином зменшити почуття страху перед навколишнім світом. Поняття ідентифікації активно використовувалось неофрейдистами.

У психоаналітичній традиції ідентифікація трактується як центральний механізм, який забезпечує здатність "Я"  до саморозвитку.

На сьогоднішній день найбільш популярними є три варіанти визначення ідентифікації, які виникли дещо раніше і продовжують розроблятись на сучасному етапі.

 Ідентифікація трактується як один з механізмів міжособистісного сприймання (поряд з рефлексією і стереотипізацією). У цьому трактуванні під ідентифікацією розуміють "=> спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене (чи несвідоме) уподібнення "її характеристикам самого су б 'єкта " & це механізм постановки суб'єктом себе на місце іншого, що виявляється у вигляді занурення, перенесення індивідом себе в поле, простір, обставини іншої людини, і приводить до засвоєння його особистіс-них смислів. Цей тип ідентифікації дозволяє моделювати смислове поле партнера, у спілкуванні забезпечує процес взаєморозуміння і викликає відповідну поведінку.

 Ідентифікація (часто в цьому випадку використовуєть термін "самоідентифікація") розуміється як центральний елемент самосвідомості, пов'язаний з відповіддю на запитання "Хто я?", з фіксацією свого становища в системі суспільних відносин.

У цьому випадку підкреслюється суб'єктивне відчуття власної належності до різних соціальних спільностей на основі стійкого емоційного зв'язку, а також: включення у свій внутрішній світ і сприйняття як власних групових норм і цінностей.

 Ідентифікація у А. В. Петровського трактується як показник рівня розвитку групи (в цьому випадку використовуються поняття "колективістської ідентифікації" поряд з такими показниками, як згуртованість; об'єктивність у покладанні та прийнятті відповідальності за успіхи і невдачі у спільній діяльності"). У цьому випадку під ідентифікацією розуміють "сформовану в ході спільної діяльності форму гуманних стосунків, при якій переживання одного з групи дані іншим як мотиви поведінки, організовуючи їх власну діяльність, спрямовану одночасно на здійснення групової мети і на усунення фруструючих впливів. Функціонування даного феномену виражене у ставленні до інших членів групи як до самого себе, у сприйнятті їхніх проблем і досягнень як своїх, що індивід у стосунку до себе і у ставленні до інших буде застосовувати різні моральні норми і на основі цього будувати свою власну поведінку.

В останні роки, як вже сказано, про ідентичність та ідентифікацію говорять все частіше, і не тільки на Заході. Про них згадують в журнальних публікаціях, їм присвячують свою роботу секції конференції, вони стають предметом ретельного аналізу в монографіях і збірниках.

Культурна самоідентифікація є одним з найважливіших етапів і процесів культурного устрою кожного суспільства. Люди - не просто механічні носії тих чи інших потреб та інтересів, але і психологічні індивідуальності, а це вимагає їхнього групового співіснування. Можна припустити, що в деякій мірі потреба в соціальній самоідентифікації зі зграєю успадкована людиною від первісного суспільства. Людина не завжди усвідомлює параметри своєї культурної ідентичності, але весь набір засвоєних нею за життяелементів свідомості,поведінки,смаків, звичок,

 оцінок,мови та інших засобів комунікації мимоволі роблять її незалежною від деякої конкретної культури (не тільки етнічної, але й соціальної, професійної і т. п.).

Важливою є проблема співвідношення поняття ідентичності з

поняттям ідентифікації. Ще Е. Еріксон, прагнучи співвіднести обидва терміни, писав про те, що розвиток ідентичності полягає в синтезі ідентифікації, спостереженої в процесі соціалізації. Дещо пізніше починаються ідентифікації не з окремими людьми, а з малими і великими соціальними спільностями, котрі також інтегруються в систему ідентичності.

Щодо передумов процесу ідентифікації, то слід відмітити, що у різних концепціях ця проблема пояснюється по-різному. Так, в психоаналітичній традиції ідентифікація розглядається як певний прихований спосіб взаємодії з кимось, хто є емоційно значущим. При цьому дослідники розглядають подібну емоційну прив'язаність як нормальний варіант, однак, в будь-якому випадку, згідно з психоаналітиками, його основою є енергія лібідо.

Більшість теорій не психоаналітичного напрямку до розгляду ідентифікації підходять з інструменталістських позицій. У цьому випадку вважається, що дитина ідентифікує себе із дорослим, щоб забезпечити собі деякі необхідні ресурси, наприклад, безпеку. Інструментальна мотивація застосовується також для того, щоб пояснити вибір дитиною конкретного об'єкту ідентифікації, необхідність ідентифікації з групою і т. п. У рамках даного підходу, ідентифікуючись з групою, а не з індивідом, людина отримує можливість досягнути деяку інструментальну мету, яка не може бути досягнута індивідуальною ідентифікацією.

Теорія самокатегоризації постулює, що ідентифікація - це когнітивний (пізнавальний) процес, що виникає неминуче внаслідок самокатегоризації у певній ситуації. Акцент на ситуаційну динаміку відрізняє цю теорію від теорії соціальної ідентичності, яка розглядає соціальну категоризацію не як кінцеву причину, а як опосередковану ланку ідентифікаційного процесу.

Ще один важливий елемент в механізмі ідентифікації - самооцінка особи. Дуже часто ідентифікація трактується як засіб збереження або підвищення позитивної самооцінки. Належність до певної групи може задовільнити базові потреби індивіда, залежні від потреби бачити свою групу кращою в порівнянні з іншими. Зв'язок між самооцінкою і соціальною ідентифікацією постійно досліджується, однак досі чітко не визначено, чи існує між ними каузальна причина, а якщо й існує, то який елемент виступає в ролі причини, а який - наслідку.

Так само, як мотиваційний фактор самоідентифікації, розглядають також статус групи. Згідно з дослідженнями західних психологів, виявлено, що індивіди, які належать до високостатусних груп, ототожнюють себе з цими групами більше, порівняно з членами низькостатусних груп.

Механізм ідентифікації як психологічне явище не отримав однозначного визначення. У різних напрямках, залежно від їх теоретичної орієнтації, різні психічні процеси вважаються ключовим механізмом ідентифікації. У теоріях когнітивної спрямованості одним з найбільш загальновизнаних механізмів вважається когн-ітивний процес самокатегоризації. Ця точка зору знайшла своє відображення в теорії соціальної ідентичності Генрі Тайфеля і в найбільш завершеному вигляді - в теорії самокатегоризації Джона Тернера. Підкреслюється також роль когнітивних процесів у формуванні значущої соціальної ідентичності.

У теоріях психоаналітичної спрямованості в якості центральних механізмів ідентифікації виступає афективно-емоційна спрямованість. Вже відзначено, що роль мотиваційної та емоційно-ціннісної сфери була акцентована при створенні поняття "ідентифікація" в класичному фрейдизмі (де ідентифікація - це найбільш ранній прояв емоційного зв'язку з іншою людиною), але втратила свої позиції в сучасних дослідженнях.

Теорії інтеракціоністського напрямку в якості основного механізму ідентифікації розглядають взаємозалежність людей. У класичному варіанті ідентифікація неможлива без наявності реальної взаємодії між індивідом і групою, в більш пізніх варіантах мова може йти про те, що реальна взаємодія полегшує та посилює ідентифікаційний процес.

Ці три механізми, акцентуючи когнітивну, афективну чи комунікативно-дійову сторону процесу ідентифікації, становлять на сьогодні той базис, на якому стоїть сучасне уявлення про механізми ідентифікації. Однак, на емпіричному рівні дуже рідко нині зустрічаються праці, в яких враховувалась би дія всіх трьох механізмів ідентифікації - лише віднедавна з'являються роботи, автори яких пробують вичленувати дію кожного з них в процесі ідентифікації і особливості їхньої взаємодії. Так, на думку дослідників, значення соціальної ідентифікації полягає не тільки в тому, що вона є однією з найважливіших характеристик особистості, а і в тому, що вона (ідентифікація) впливає на суцільну поведінку особи. До загальновизначених і емпірично досліджених ефектів ідентифікації відносять:

 міжгрупове упередження. Його суть — в різному ставленні, різних оцінках і відмінних діях стосовно "ін-групи" (в цьому випадку часто користуються поняттям "ін-груповий фаворизм") та "аут-групи" (применшуванні її чеснот на всіх рівнях). Увага саме до цього наслідку ідентифікації зумовлена соціальними і політичними реаліями міжгрупових конфліктів, в основі яких лежить етнічна або національна ідентифікація. У разі, коли будь-яка зовнішня подія загрожує деяким соціальним ідентичностям, паттерн упередження інтенсифікується. Однак, дана інтенсифікація буде залежати від ступення ідентифікації: чим сильніше ототожнення себе з групою, тим виразніша буде інтенсифікація паттерна, при слабій ідентифікації дана тенденція не спостерігається;

 феномен ін-групової гомогенності. Люди, котрі ідентифікують себе з визначеною групою, мають тенденцію сприймати себе і членів даної групи як дуже подібних однин до одного. Згідно з теорією самокатегорії, в основі цього явища лежить процес самостереотипізації. Досліджено, що сприйняття внутрішньогру-пової подібності інтенсифікується в умовах, коли з 'являється

відповідна група для порівняння;

 використання мови та інших культурних маркерів. Люди переважно повідомляють про свою соціальну ідентичність через використання деяких спільних для групи символів чи маркерів. Це може бути певнийособливий стиль одягу,зачіска, особливі прикраси, спосіб харчування і т.п. Для багатьох етнічних груп в якості найбільш значимого символу колективного членства виступає мова. Не випадково саме тому етнічні спільності завжди в першу чергу стурбовані збереженням рідної мови, повноцінним навчанням мови підростаючого покоління, її подальшим розвитком. У той же час неприйнято абсолютизувати мову як єдиний засіб збереження етнічної ідентичності. Існує чимало прикладів, коли головним ідентифікаційним критерієм виступає не мова, а релігія, історія території і т. п.

Якщо повернутись до теми мови, то необхідно відмітити двосторонній зв'язок між мовою та ідентифікацією - з одного боку, використання мови як культурного символу і маркера є наслідком ідентифікації, з другого боку, існування мови є необхідною умовою самоідентифікації та самокатегоризації.

Етапи ідентифікації. Коли ми говоримо про ідентичність, то маємо на увазі ідентичність особистості, істоти соціальної, що проживає в певному соціумі. Саме тому під ідентичністю, тотожністю самому собі, ми маємо на увазі соціального суб'єкта, а не біологічного, тобто, розглядаємо її не з точки зору медичних факторів, як це часто робить фрейдизм. Вже згаданий Е. Еріксон виділяє вісім стадій розвитку ідентичності.

 На першій стадії, яку він називає орально-сенсорною (або інкорпоративною, вбираючою), дитина вирішує фундаментальне питання всього свого майбутнього життя - довіряє вона навколишньому світу чи ні.

 Друга стадія (18 міс. - 4 роки) - прогресуюча автономність дитини (перш за все здатність пересуватись, розвиток мовлення,

маніпуляторних здібностей та ін.) дозволяє дитині перейти до рішення другого життєвого завдання - набуття самостійності -(альтернативний, негативний варіант, пов'язаний з невпевненістю у собі, сором'язливістю, безперервними сумнівами).

 Третя стадія (4-6 років) - локомоторно-генітальна, або еди-пова. Тут вирішується альтернативна між ініціативою та почуттям вини. У цьому віці розширюється простір життєдіяльності дитини, вона починає сама визначати собі цілі, придумувати заняття, виявляти винахідливість у мовленні, фантазувати. У просторі дитини появляється все більше людей. Вже не тільки батько й мати, а й інші дорослі стають предметом ідентифікації дитиною себе з дорослими як основою становлення нового ступеня ідентичності.

 Четверта стадія (6-11 років) пов'язана з набуттям дитиною різних умінь, в тому числі й уміння вчитися. Дитина активно оволодіває символами культури. Цей вік - оптимальний час для навчання, готовності до труднощів дисципліни, засвоєння знань, прагнення робити все добре, панування духу змагань. Тут формується почуття вмілості, компетентності, а при негативному протіканні віку - неповноцінності. Оволодіваючи основами знань, діти починають ідентифікувати себе з представниками окремих професій. Для них важливою є суспільна значущість їхньої діяльності.

 П'ята стадія (11 - 20 років) - базова для набуття почуття ідентичності. У цей час підліток коливається між позитивним полюсом ідентифікації "я" і негативним полюсом плутанини ролей. Перед підлітком стоїть завдання об'єднання всього, що він знає про себе самого як сина (дочку), школяра, спортсмена, друга і т. п. Все це він повинен об'єднати в єдине ціле, осмислити, зв'язати з минулим і спроектувати на майбутнє. При вдалому протіканні кризи підліткового віку у юнаків і дівчат формується почуття ідентичності, при несприятливих - заплутана ідентичність, поєднання з тяжкими сумнівами відносно себе, свого місця в групі, в суспільстві, з неясністю життєвої перспективи.

 Шоста стадія (21-25 років), за Еріксоном, знаменує перехід до вирішення вже власне дорослих завдань на базі сформованої пси-хосоціальної ідентичності. Молоді люди вступають в дружні стосунки, в шлюб, з'являються діти. Вирішується глобальне питання про принциповість, вибір між цим широким полем встановлення

дружніх сімейних зв'язків з перспективою виховання нового покоління та ізоляціонізмом, властивим людям зі сплутаною ідентичністю та іншими, ще більш ранніми помилками в лінії розвитку.

 Сьома стадія (25-60 років), яка займає левову частку людського життя, пов'язана з суперечністю між здатністю людини до розвитку, яку вона (людина) отримує на попередніх стадіях, і особистим застоєм, повільним регресом особистості в процесі буденного життя. Нагородою за оволодіння здатністю до саморозвитку є формування людської індивідуальності, неповторності. Піднімаючись над рівнем ідентичності, індивід отримує рідкісну здатність бути самим собою.

 Восьма стадія (старше 60 років) завершує життєвий шлях, і тут, пожинаючи плоди пройденого життя, людина або отримує спокій та врівноваженість, або виявляється приреченою на безвихідність, відчай як результат заплутаного життя.

  •  Отже, проблема культурної ідентичності особистості міститься, перш за все, в усвідомленому сприйнятті тих культурних норм і зразків поведінки і свідомості, системи цінностей і мови, усвідомленого свого "Я" з позицій цих культурних характеристик, які прийняті в даному суспільстві; виявленні лояльності до них, самоототожнення себе саме з цими культурними зразками як маркіруючими не тільки суспільство, а й саму дану особистість. З поняттям ідентичності нерозривно пов'язане поняття ідентифікації, яке охоплює процесуальні аспекти формування ідентичності. Іден тифікація досліджується, передусім, у руслі психологічних концепцій і теорій, кожна з яких по-своєму визначає доміну ючі передумови та ключові механізми даного явища.

Історичні форми розвитку культурної ідентичності

 Культурна ідентифікація - це самовідчуття людини всередині певної культури.

Расові, етнічні, релігійні та інші форми дискримінації в кінцевому результаті містяться в еволюційній потребі індивіда у визначених формах групової ідентифікації. Групи, які змогли досягнути якоїсь певної монолітності, можливо, вижили краще, аніж ті, які не змогли її досягнути. Всі суспільства володіють тим, що американський культуролог О. Тоффлер назвав психосферою, яка охоплює їхні ідеї, починаючи від спільності та ідентичності.

 Отже, ідеї "сопричастя" або "спільності" і акт ідентифікації з іншими виявляються однією з фундаментальних основ всіх людських утворень.

Слід також згадати, що суспільство - це соціально консолідований стійкий колектив людей, які визначають спільні цілі та інтереси. А культура - це спосіб реалізації даних цілей та інтересів, основні технологічні та соціальні параметри якого визначені складною системою "соціальних конвенцій", досягнутих цим суспільством протягом багатьох поколінь його інтегрованого співіснування. Тому узагальнююче поняття "культура" є не більше, ніж умоглядна категорія, яка фіксує певний клас явищ в соціальному житті людей, певний аспект їхнього спільного співіснування.

Історичні хвилі парадигмальних перетворень кожен раз видозмінюють групову культурну ідентичність. Наприклад, протягом десяти тисяч років панування на планеті індивіди надзвичайно міцно ідентифікувались зсім'єю,кланом,родом або іншими угрупованнями, які охоплювали індивіда при появі його на світ. Індивід народжувався вже як член сім'ї та расової групи. Проблемі колективної ідентичності присвячує свою увагу Е. Сміт в монографії "Національна ідентичність". Якщо Еріксон виділяє декілька типів індивідуальної ідентичності, то Сміт досліджує типи колективної ідентичності. З його точки зору, першим типом колективної ідентичності виступає фактор роду. На думку Сміта, дана категорія є поширеною та переконливою. Класифікація за родом виступає основою інших відміностей. Будучи універсальною, вона виступає зв'язуючою ланкою з іншими видами ідентичності; в такому випадку родова ідентичність створює умови для колективних дій. Групова родова ідентичність людини зазвичай залишалась постійною протягом всього її життя - адже базові індивідуальні та групові культурні взаємозв'язки визначались вже при народженні.

Другий вид колективної ідентичності пов'язаний з поняттям простору та території. Перевага даного виду колективної ідентичності перед родовою полягає в тому, що місцева і регіональна ідентичність мають більшу об'єднуючу силу. А. Сміт однак перестерігає щодо надмірної переоцінки регіоналізму.

Третій тип колективної ідентичності Сміт називає соціоекономічним. Глибинна людська потреба в культурній ідентифікації збереглась і після промислової революції, але її індивідуальна і групова природа помітно видозмінились. Класова свідомість перетворюється на ще одну форму ідентифікації та системи культурних уподобань. Даний тип колективної ідентичності виступає в категорії соціального класу. А. Сміт відмічає, що в теорії К. Маркса клас виступає найвищою і єдино істинною формою колективно ідентичності. Певні різновиди соціальних класів часто виступають рушійною силою історичного розвитку. А. Сміт стверджує, що клас не може виступати основою стабільної колективної ідентичності, оскільки соціальний клас обмежений емоційною силою, культурною глибиною. Економічні фактори з часом швидко міняються, тому претензії утримати різні економічні групи в межах спільності з класовою основою будуть невизна-чені. Економічний егоїстичний інтерес не виступає в якості основи стабільної колективної ідентичності. Однак, в суспільстві існує не один клас, а декілька, їх інтереси не співпадають. Тому класова ідентичність не виражає інтереси всіх прошарків суспільства, а лише тієї частини суспільства, яка об'єднана у певний клас. Існують інші види ідентичності, які, на відміну від класової ідентичності, більш повно відображають суспільні інтереси. Сміт має на увазірелігійні таетнічні ідентичності. Так, ідентичності включають в себе не один, а декілька класів. Але не тільки в цьому відмінність релігійної ідентичності від класової. Сміт вважає, що релігійна ідентичність принципово відрізняється від класової, оскільки вона базується на цілком інших критеріях, відмінних від критеріїв соціального класу. Головна відмінність в тому, що класова ідентичність виростає із сфери виробництва, тоді як релігійна - із сфери спілкування. Вона спирається на об'єднання культури та її елементів - цінностей, символів, міфів та традицій - часто кодифікованих в обрядах і ритуалах. Окрім того, у формуванні релігійної ідентичності, на відміну від класової, велику роль відіграє психологічний фактор. Останній виступає визначальним у структурі релігійної ідентичності. Сміт справедливо підкреслює той зв'язок, який існує між релігійною та етнічною ідентичністю. Світові релігії прагнуть переступити етнічні кордони, однак більшість релігійних спільностей співпадають з межами етнічних груп. Для прикладу Сміт згадує вірмен, євреїв та інші етнічні групи. Він висловлює думку про те, що нерідко буває так, що постала релігійна спільність може трансформуватися в етнічну - як-от етнорелігійна спільність друзів.

Переплетення релігійних та етнічних ідентичностей ми бачимо на прикладі становища сучасних католиків і протестантів у Північній Ірландії; поляків, сербів, хорватів, маронітів, сингальців, персів-шиїтів, які, як відмічає Сміт, належать до тих численних етнічних спільностей, ідентичність яких спирається на релігійні критерії диференціації. Протягом більшої частини людської історії сфери-близнюки релігійної та етнічної ідентичності були якщо і не тотожні, то дуже близькі.

  •  Національна ідентичність за своєю сутністю багатомі-рна, її ніколи не можна звести до єдиного елементу - на це не здатні навіть окремі націоналістичні фракції, її не можна легко чи швидко прищепити населенню за допомогою  штучних засобів.

Стосовно сучасної епохи, то, на перший погляд, превалюючими тенденціями є глобалізація та космополітизація. Проте насправді це не так. На зміну національній ідентичності приходить цивілізаційна ідентичність. Саме цій новій формі ідентичності, як причині світових конфліктів, присвячена праця С. Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій ". Розглядаючи причини конфліктів в історії людства, він приходить до висновку: протягом 150 років після Вестфальсь-кого миру, який сформував міжнародну систему, в західному ареалі конфлікти розгорталися головним чином між правителями-ко-ролями, імператорами, які прагнули розширити свій бюрократичний апарат, збільшити армію, зміцнити економічну потужність, а головне - приєднати нові землі до своїх володінь.

Починаючи з Французької революції, основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. Дана модель, вважає Хантінгтон, зберігалась протягом всього XIX ст. Крах її пов'язаний з Першою світовою війною. А потім, в результаті російської революції (жовтень, 1917 р.) і реакції на неї, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій. Сторонами такого конфлікту, у відповідності з концепцією Хантінгтона, були комунізм, нацизм і ліберальна демократія. Під час "холодної війни" цей конфлікт вилився у боротьбу двох наддержав, жодна з яких не була нацією-державою в класичному європейському сенсі. їх самоідентифікація формулювалась в ідеологічних категоріях. Проте всі ці минулі конфлікти були в основному конфліктами західної цивілізації.

Із закінченням холодної війни на перший план виходить взаємодія між Заходом та іншими цивілізаціями. Тепер все більшу роль відіграє ідентифікація на рівні цивілізації. Адже відміності між цивілізаціями не тільки реальні, вони й найбільш суттєві. Цивілізації відрізняютьсясвоєї історією,мовою,культурою,традиціями, і, що найголовніше,релігією. Люди різних цивілізацій по-різному дивляться на стосунки міжБогом і людиною,індивідом і групою, громадянином і державою, батьками і дітьми,  чоловіком і дружиною. Вони мають різні уявлення про співвідносну значущістьправ і обов'язків, свободи і примусу, рівності та ієрархи. А такі відмінності більш фундаментальні, ніж між політичними ідеологіями та політичними режимами. Крім того, світ стає все більше взаємозв'язаним та взаємозалежним. Взаємодія народів різних цивілізацій посилюється. Це веде до росту цивілізаційної самосвідомості, до того, що глибоко усвідомлюється відміність між цивілізаціями і те, що їх об'єднує. Крім того, процеси економічної модернізації і соціальних змін у всьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей за місцем проживання, одночасно послаблюється і роль націй-держави як джерела ідентифікації. Утворені в результаті цього прогалини заповнюються в більший мірі релігією, нерідко у формі фунда-менталістських рухів. Подібні течії сформувались не тільки в ісламі, але й в західному християнстві, іудаїзмі, індуїзмі, буддизмі. Посиленню культурної ідентифікації сприяє і те, що культурні особливості менш підвладні, ніж економічні чи політичні. Внаслідок такої ригористичності їх значно важче сумістити, а у випадку конфліктної ситуації звести до компромісу.

Етнічна ідентичність — це результат процесу емоційно-когнітивного самоототожнення суб'єкта зі своєю етнічною групою, що виражене в почутті спільності з членами цієї групи і сприйнятті як цінностей її основних характеристик.

    Детально розроблено структуру ідентичності в працях М. Барета. В структурі національної ідентичності дослідник пропонує виділити 2  блоки:

 

Історична еволюція людства призводить до соціально-економічних змін та парадигмальних перетворень. Узагальнюючи історичний досвід людства, можна виділити такі етапи розвитку культурної ідентичності: родова, регіональна, соціально-економічна,релігійна,етнічнанаціональна,цивілізаційна. Кожна з цих різновидів ідентичності характеризується власною внутрішньою структурою та зовнішніми проявами.

Вияви та типологія сучасних форм культурної ідентичності

Узагальнююче поняття "культура", згідно з точкою зору авторів словника "Культурологія для культурологів", є не більше, аніж умоглядна категорія, яка відзначає певний клас явищ в соціальному житті людей, визначений аспект їхнього спільного співіснування. Реально на Землі існувало в історії та існує донині множина локальних культур окремих людських спільностей як системних комплексів історично сформованих форм їхнього соціального буття. Деякі з цих культур подібні одна на одну завдяки генетичній спорідненості народів або подібності умов їх виникнення та історії, інші відрізняються настільки, наскільки відрізняються умови життя етносів, які породили дані культури. Неможливо, щоб існувала "культура взагалі". Кожна втілює специфічний набір способів соціальної практики будь-якої конкретно-історичної спільності. З часом до такого способу популяційної диференціації форм життєдіяльності додалось їхнє розмежування за соціальними, конфенційними, політичними та іншими параметрами. Локальні соціокультурні комплекси окремих популяцій перетворились у надзвичайно складні і поліфункціональні системи для забезпечення колективного існування і діяльності людей.

Із сучасною культурною ідентифікацією відбуваються певні зміни. При переході до більш гетерогенного, більш диференційованого суспільства слід очікувати набагато більшої різноманітності ідентифікацій і групувань. У всіх високотехнологічних країнах політичне життя все більше сегментується, споживчий ринок відображає все більш різноманітні індивідуальні і групові потреби.

Расові, етнічні і релігійні підгрупи в кожному суспільстві сег-ментуються на менші, більш різноманітні міні-групи. Помилково буде вважати американських негрів гомогенною групою або включати в одну групу вихідців Латинської Америки. На даному етапі змінюється саме поняття, яке визначає політично значущі меншини. Відмінності, які вважалися раніше незначними, набувають культурного і політичного змісту. Сьогодні ми стаємо свідками самоорганізації престарілих, ветеранів війни, людей нетрадиційної орієнтації і т. п., які вважають, що суспільство несправедливо до них налаштоване. Виникають нові ідентифікаційні групи і цей бурхливий соціальний процес отримує значне прискорення завдяки засобам масової інформації з їхніми спеціально адресованими публікаціями і передачами, кабельному телебаченню, супутниковому зв'язку і т. п.

Втрачаючи зв'язок з контекстом свого народження, індивід отримує можливість більшого вибору у самовизначенні. Звичайно, ми, як і раніше, народжуємося як члени сімей і расових груп, однак очевидно, що в міру наростання сучасних цивілізаційних перетворень багато людей отримає більшу можливість у виборі культурної ідентичності у відповідності з посиленням індивідуальності і гетерогенності в новій соціальній структурі. Помітно прискорюються сьогодні і темпи соціальних та культурних змін, так що ідентифікації, які вибираються, стають все більш короткочасними. Нові форми самоототожнення накладаються на поперечні, можливо, більш глибоко вкорінені форми ідентичності.

Незалежно від теоретичного напрямку у всіх моделях і концепціях ідентичності в більш чи менш явній формі існує ідея плюралізму особистісних ідентифікацій. Співіснування різних ідентифікацій в одній особі утворює певну цілісну систему. Більше того, незалежно від змістовного наповнення системи ідентифікацій, дослідники свідомо чи несвідомо спираються на ідею існування в системі ідентифікацій певної внутрішньої структури. В рамках цих уявлень виділяються такі підходи до трактування цієї структури:

 або - через опис ступеня близькості, зв'язаності всіх елементів системи між собою;

 або - через опис їх відносної актуальності чи значущості.

Гіпотеза про множиність ідентифікації ставить питання не тільки про принципи їхньої організації в певну цілісну систему, а й питання про саму різноманітність - чому саме стільки і саме ці суб-ідентичності існують, чи є відмінності в самому процесі ідентифікації в залежності від того, з якою соціальною групою ідентифікує себе індивід і т. п. Ці проблеми в останні роки почали з'являтися у дослідженнях, спрямованих на їх вирішення. Так, у 1995 р. Клод Доу з колегами запропонували досліджуваним класифікувати набір із 64 категорій ідентичності, виділених респондентам

одного з попередніх досліджень. На основі кластерного аналізу цих даних було виділено 5 основних кластерів:

 етпо-релігійні ідентичності (американці, мусульмани);

 політична незалежність (демократ, фемініст);

 професійна ідентифікація (юрист, садівник);

 ідентифікація, що фіксує позиції в міжособистіених стосунках (син, коханець);

 ідентифікація з будь-яким варіантом відхилення у поведінці (алкоголік, бомж).

На характер культурної ідентифікації великий вплив мають ті образи, з якими часто персоніфікується конкретні люди. Таких образів - велика кількість. Тому в науці виникла потреба в їх типологізації. Американський соціолог Г. Абрамсон запронував типологію персоніфікацій, які втілюють в собі форми культурної ідентифікації.

 Тип "традиціоналіста". Це особи, які визнають цінності даної культури і є інтегрованими у відповідні структури. Автор підкреслює новаторський дух етнічних традиціоналістів - представників культурних меншин, які компенсують творчими починаннями маргінальність і хиткість свого суспільного становища. Шотландці в Британській імперії, євреї в християнському світі, вірменські і грецькі купці в діаспорі, китайці в Південно-Східній Азії нерідно стають ініціаторами нововведень.

 Тип пришельця - "неофіта". До цього типу відносять людей, які включені в структурну систему етнічних зв'язків, але не мають спадкових у відповідній етнічній культурі, - вона не становить їх внутрішнього духовного надбання, не інтеріоризована ними. Рання ідентифікація "пришельця" відбувалась за межами культурної спільності, до якої він прилучився. Він відчуває себе на порозі цілком нового культурного досвіду. Звідси почуття невпевненості і маргінальності, більш гостре, аніж маргінальність "традиціоналіста", який самостійність серед чужинців компенсує взаєморозумінням із одноплемінниками.

 Тип "вигнанця". Він протиставляється "пришельцю-неофіту". Мова йде про втрату первинних соціальних зв'язків з одноплемінниками при збереженні етносу і символічних традицій рідної культури. Духовний досвід "вигнанця" ~ це перш за все досвід ізоляції та самотності. Життєві типи вигнанця зустрічаються на різних рівнях соціально-класової системи: китаєць-прачка чи власник ресторану, іноземець-чорнороб, єврей при дворі німецького князька в XVII - XVIII ст.

 Тип євнуха. Це особи, позбавлені пам'яті про будь-яке культурне минуле, не обтяжені жодним традиційно-символічним спадком, і (в буденному житті) не інтегровані в будь-яке соціокуль-турне середовище. Такий тип іменується Ч. Айтматовшл, як "манкурт", тобто, людина, позбавлена коренів. "Євнух" - це тип, протилежний "традиціоналісту". Класичним його зразком можна вважати євнуха при дворі східного деспота. Євнух у гаремі, яничар у війську, охоронець-кавас в іноземному посольстві, християнин-віровідступник, який став візирем при стамбульському дворі -такими є форми втрати попередньої культурної ідентичності в епоху оттоманського владарювання.

На сьогоднішній день в культурологію міцно ввійшло ще одне поняття, яке позначає опозицію нормальній культурній ідентичності - "маргіналії". Це слово з'явилось у Франції у 1927 р. як іменник. Маргіналами почали називати тих, хто сам відкидає суспільство або стає відкинутим.

 Маргінальність - це не стан автономії, результат конфлікту з суспільними нормами, вираження специфічних стосунків з існуючим суспільним строєм. Маргінальність не виникає поза різким реальним або вигаданим зіткненням з навколишнім світом.

Як вважає французький соціолог А. Фарж, втеча в маргінальність передбачає два цілком різних маршрути:

 або розрив всіх традиційних зв 'язків і створення власного, абсолютно інакшого світу;

 або поступове витіснення (чи насильний викид) за межі офіційних установлень.

Втім, в будь-якому варіанті - чи в результаті вільного вибору, чи внаслідок процесу декласування, який провокується наляканим суспільством - маргінали - це не зворотна сторона світу, а немовби його тіньові сторони. Суспільство виставляє відкинутих "напоказ ", для того, щоб підкрипити, облагородити свій власний образ, який воно визнає світлим, нормальним.

Сьогодні, говорячи про маргіналіє, ми маємо на увазі не тільки аутсайдерів суспільства. Маргінальність взагалі стає універсальним феноменом. Багато людей опиняються ніби поміж культурних визначень. У світі багато людей, яких називають "полукровками". Вони не можуть чітко ідентифікувати себе з жодною культурою.

Отже, проблема ідентичності виступає важливим зв'язуючим кільцем на стику багатьох гуманітарних наук - філософії, психології, історії, етнографії, літератури та ін. Поняття культурної ідентичності - різнопланове і багатовекторне. Структуризуючи його, можна виділити як історичні форми розвитоку, так і сучасну типологію ідентифікації особи та спільноти. Досліджуючи особистішу ідентичність, виокремлюють вертикальний (у співвідношенні з віковими періодами) та горизонтальний (різні форми ідентифікації: статева, релігійна, етнічна) зрізи. Такий великий об'єм структурних елементів в системі поняття культурної ідентичності дозволяє досліджувати даний феномен в межах різних наук культурології, психології, соціології, філософії та історії.

Культурна ідентичність особистості це перш за все, усвідомлене сприйняття норм і зразків поведінки та свідомості, системи цінностей і мови, а також усвідомлення свого "Я" з позицій культурних позицій, які усунуті в даному суспільстві.

Ідентифікація охоплює процесуальні аспекти формування ідентичності. Культурна ідентифікація - це самовідчуття людиною певної культури.

Узагальнюючи історичний досвід людства, можна виділити такі етапи розвитку культурної ідентичності: родова, регіональна, соціально-економічна, делигітивна, етнічна, національна, цивілізаційна, кожна з яких має власну внутрішню структуру та зовнішній прояв.

Незалежно від творчого натхнення, у всіх моделях і концепціях ідентичності в більш чи менш явній формі існує ідея плоровізму особистості різних ідентифікацій. Співвідношення різних ідентифікацій в одній особі утворює певну цілісну систему, на характер культурної ідентифікації впливають ті образи, з якими часто персонально пов'язані люди.

5


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

77707. Трёхмерная графитовая память 35.5 KB
  На сделанных сканирующим электронным микроскопом снимках видны графитовая полоска неизменённой ячейки памяти вверху и содержащей бит данных Выход нашли исследователи из Университета Райса Rice University в Хьюстоне которые показали что родственник графена – графит – может быть адаптирован для создания быстрых высокоёмких устройств хранения обладающих преимуществами по сравнению с флэшпамятью которой комплектуется сегодня множество мобильных устройств. Ячейки памяти могут быть расположены в виде вертикальных массивов что в...
77709. Современные тенденции развития носителей информации 697 KB
  Интерфейс IDE Что бы ни говорили сторонники SCSI широкое распространение IDEустройств на сегодняшний день свершившийся факт. В идеале каждое IDEустройство стоит подключать к отдельному каналу в этом пожалуй заключается основное преимущество SCSI. И это одно из главных преимуществ IDE перед SCSI. SCSI Smll Computer System Interfce Несмотря на кажущееся засилье устройств с интерфейсом IDE EIDE по объемам выпуска за SCSI жесткими дисками всетаки остается около 27 рынка.
77711. УСТРОЙСТВО СОВРЕМЕННЫХ МОДЕМОВ 1011.5 KB
  Эти требования приводят к тому что в отличных по конструкции модемах одни и те же методы и протоколы реализованы различными способами. Один из вариантов исполнения модема можно представить в виде изображенном на рис. Устройство современного модема: 1 порт интерфейса DTE DCE; 2 порт канального интерфейса Рис. Устройство современного модема Модем состоит из адаптеров портов канального и DTE DCE интерфейсов; универсального PU сигнального DSP и модемного процессоров; постоянного ПЗУ ROM постоянного энергонезависимого...
77712. RAID - массивы 69.5 KB
  В своей статье Cse for Redundnt rrys of Inexpensive Discs RID избыточный массив недорогих дисков они описали каким образом можно объединить несколько дешевых жестких дисков в одно логическое устройство так чтобы в результате повышались емкость и быстродействие системы а отказ отдельных дисков не приводил к отказу всей системы. С момента выхода статьи прошло уже 15 лет но технология построения RIDмассивов не утратила актуальности и сегодня. Единственное что изменилось с тех пор это расшифровка аббревиатуры RID.