11478

КУЛЬТУРА І ПОЛІТИКА

Лекция

Культурология и искусствоведение

Лекція 13. КУЛЬТУРА І ПОЛІТИКА Політична культура являє собою динамічну та водночас відносно усталену систему політичних цінностей та орієнтацій моделей поведінки характерних для певної держави суспільства цивілізації. Від її стану харак

Украинкский

2013-04-08

182.5 KB

5 чел.

                  Лекція 13.  КУЛЬТУРА І ПОЛІТИКА

    Політична культура являє собою динамічну та водночас відносно усталену систему політичних цінностей та орієнтацій, моделей поведінки, характерних для певної держави, суспільства, цивілізації. Від її стану, характеру, якості політичних цінностей та домінуючих політичних орієнтацій напряму залежить розвиток всієї політичної системи суспільства.

Позначене поняття, вбираючи в себе емпіричні та теоретичні, ціннісні та нормативні, раціональні та підсвідомі уявлення, допомагає усвідомити всебічні зв'язки людей з інститутами влади та поміж собою з приводу участі в управлінні суспільством та державою. Знання сутності та структури політичної культури, а також її основних типів дає можливість глибоко розуміти всебічний вплив культури на суспільно-політичні явища та процеси.

Поняття про політичну культуру та її функції.

    Культура і політика тісно взаємодіють між собою протягом усього існування людської цивілізації, регулюючи життєдіяльність суспільства. У різні історичні часи відносини між культурою та політикою складалися по-різному: політика впливала на культуру, нерідко шляхом жорсткої політизації культурної сфери суспільства (у тому числі й силовими методами), призводячи до колоніальних війн XVII-XVIII ст. (зіткнення "цивілізації" і "варварства"), до знищення творів мистецтва та діячів культури у 20-3 0-ті роки XX ст. в Радянському Союзі та в 30-40-ві роки в нацистській Німеччині, до "культурної революції" Мао Цзедуна в Китаї, до ідеологізації культурної сфери в соціалістичних країнах за часів "холодної війни" тощо.

    Різні елементи соціокультурної системи - цінності і традиції, релігійні та моральні норми — також, у свою чергу, завдавали і продовжують завдавати великий вплив на політичні відносини і процеси, визначаючи на різних етапах розвитку людства можливі напрями формування політичних сил, особливості кадрової політики, характер політичних відносин між народами, державами і цивілізаціями. Такий вплив культурних факторів на формування та здійснення політики може мати різні наслідки, породжуючи, наприклад, релігійні війни та конфлікти (від хрестових походів середньовіччя до сучасних подій в Афганістані та Іраку) або стаючи визначальним для інтеграції чи дезінтеграції націй, суспільств та держав. Так, різнорідність культур стала одним з головних факторів розпаду СРСР, Югославії, Чехословаччини, а спільність культурних цінностей і норм стала необхідним підґрунтям для об'єднання наприкінці XX ст. НДР і ФРН в єдину державу.

"Гостре почуття патріотизму американців, шанобливе ставлення японців до політичних еліт, схильність французів до інакомислення та протесту - все це приклади того, як культурні норми можуть формувати політичне життя. Наші настанови і цінності впливають на те, як ми діємо; це справедливо й по відношенню до політики. Функціонування політичних інститутів відбиває, принаймні частково, позиції, норми і очікування громадян. Гак, англійці використовують свої конституційні встановлення для підтримки своєї свободи, в той час як у Південній Африці і Північній Ірландії ті самі інститути були перетворені на засоби придушення. В періоди системних змін підтримка збоку громадськості може полегшити становлення нового режиму, тоді як відсутність такої підтримки здатна підірвати засади політичної системи.

Для того щоб зрозуміти тенденції сучасної та майбутньої поведінки будь-якої нації, ми повинні виходити із суспільних настанов в галузі політики та їх ролі в політичній системі, тобто від того, що ми називаємо національною політичною культурою".

Г. Алмонд, С Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

    Термін "політична культура", вперше використаний німецьким філософом XVIII ст. /. Гердером, ввів у науковий обіг наприкінці 50 - початку 60-х років. XX ст. американський вчений, політолог Габріель Алмонд. Вивчаючи          політичну          систему          суспільства, Г. Алмонд виділив не тільки п формальну структуру, але й суб'єктивну, ціннісну орієнтацію, що й отримала назву "політична культура". В такому розумінні політична культура - це сукупність індивідуальних політичних позицій та орієнтацій суб'єктів політичних відносин.

    Політична   культура   є   одним   з   найважливіших      Габріечь Алмонд компонентів політичної системи суспільства, що виступає своєрідним показником її розвитку, відображає політичну поведінку суб'єктів політики, а також визначає характер взаємозв'язку держави і громадянського суспільства. "Поняття «політична культура» вказує на специфічні політичні орієнтації - настанови відносно політичної системи та її окремих частин, а також настанови відносно власної ролі в системі. Це сукупність орієнтацій щодо особливої сукупності об'єктів і процесів".

Г. Алмонд, С Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

    Політична культура - явище динамічне, її зміст та форма постійно розвиваються, збагачуються історією. Політична культура суспільства формується в процесі поєднання різноманітних ціннісних орієнтацій та засобів політичної участі громадян, національних традицій, звичаїв, що відображають усталені риси цивілізаційного розвитку суспільства та держави. Таким чином, політична культура відбиває рівень і характер політичних знань, оцінок та дій громадян, зумовлений політичним досвідом минулих поколінь та їх повсякденним використанням у політичному житті суспільства.

     "Політична культура не пояснює всього, що відбувається в політиці. Навіть люди з подібними цінностями і навичками діятимуть по-різному, вирішуючи різні проблеми. Аналогічним чином, було б неправильним вважати, що політична культура є чимось незмінним. Новий життєвий досвід може змінити настанови індивідів: наприклад, селяни, мігрувавши до міста, засвоюють норми, пов'язані з міським життям. Це означає, що політична культура є ключовим елементом розуміння політичного життя в державному розрізі. Якщо ми не будемо її враховувати, ми не зрозуміємо, як насправді функціонує політика".

Г. Алмоид, С. Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

    Сучасна наука дає цілу низку трактувань поняття політичної культури. У найзагальнішому визначенні політична культура - це історично сформована система відносно стійких цінностей, настанов, переконань та відбиваючих їх символів, за допомогою яких упорядковується політичний досвід та регулюється політична поведінка.

    Політична культура, таким чином, містить у собі не тільки політичні ідеали, цінності і настанови, а й діючі норми політичного життя, відповідні моделі політичної поведінки.

  "Політична культура - це сукупність позицій, цінностей та взірців поведінки, що стосуються взаємовідносин влади і громадян".

                                              Є. Вятр. Соціологія політичних відносин

    Значення політичної культури в політичній системі суспільства відбивають її основні функції.

Пізнавальна функція відбиває спрямованість політичної культури на формування необхідного рівня знань, поглядів та настанов, що допомагає людині зорієнтуватись у складній системі політичних явищ та процесів сучасного світу, з'ясувати сутність політичних інститутів, зрозуміти дії різних політичних сил, врахувати та передбачити можливі наслідки участі (або неучасті) в політичному житті суспільства.

Інтегративна функція політичної культури виявляється в накопиченні політичного досвіду та збереженні цінностей існуючої політичної системи, стандартизації норм політичної поведінки, а також об'єднання навколо усталеної системи цінностей, настанов та моделей політичної поведінки соціальних груп та спільнот. Враховуючи останнє, можна зазначити, що політична культура забезпечує в суспільстві процес політичної ідентифікації -ототожнення індивіда з певною соціальною групою, з'ясування свого місця в політичному світі.

Регулятивна функція політичної культури спрямована на врегулювання суспільно-політичних відносин шляхом закріплення у суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, настанов та норм політичної поведінки, які відбиваються у політичних рішеннях та діях органів влади.

Комунікативна функція політичної культури знаходить свій прояві; у налагодженні системи обміну політичною інформацією, розвитку засобів масової комунікації, виробленні принципів взаємодії суспільно-політичних організацій, партій, політичних лідерів, що дозволяє забезпечити необхідними контакт між суб'єктами політичного процесу.

Функція політичної соціалізації виявляється в залученні особистості до політичного життя шляхом засвоєння індивідом політичних норм і цінностей даної політичної культури. Як наслідок людина набуває необхідних якостей, що дозволяють їй реалізовувати свої інтереси та цілі в політичній системі відповідно до встановлених моделей поведінки.

Структура політичної культури. Політична поведінка

У структурі політичної культури виділяють три головні взаємопов'язані елементи: політичний досвід, політичну свідомість і політичну поведінку. 1. Політичний досвід, отриманий протягом історичного розвитку суспільства, існує в певних формах, завдаючи помітний вплив на формування політичної свідомості людей та, в кінцевому рахунку, визначаючи політичну поведінку людей. Політичний досвід фіксується в таких основних формах:

-    в історичних, літературних і наукових пам'ятках;

-    у політичних традиціях, звичаях, ідеологіях;

-    у символах, стереотипах і міфах;

-    у формі існуючої політичної системи суспільства з її інститутами, норма ми, системою зв'язків та моделями поведінки.

     "Політична   культура  суспільства  складається   із  системи  емпіричних   переконань, експресивних символів та цінностей, що визначають ситуацію, в якій відбувається політична дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику ".

       Г. Алмонд, С Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

    "Політична  культура  являє  собою  сукупність  стереотипів  політичної свідомосгі  і поведінки, притаманних даній соціальній спільності".

     М. X. Фарукшин. Політична культура суспільства

     Політичний стереотип (від грец. stereos - твердий і typos - відбиток) - це спрощене, схематичне, деформоване і ціннісно-орієнтоване уявлення про політичний об'єкт.

Визначальними ознаками стереотипу є:

1.  Персоніфікація   подій   (причина   тих   чи   інших   подій   пов'язується     із діяльністю конкретної особи або групи).

2.  Емоційна забарвленість (різке позитивне чи негативне ставлення до будь-чого або будь-кого).

3.  Ірраціональність (факти, які заперечують дане уявлення, не сприймаються)і .

4.  Усталеність (стереотип зберігається навіть при зміні політичної ситуації).

    Як правило, в політичних стереотипах у спрощеній формі поєднується політичний досвід певної групи. У буденній свідомості стереотипи можуть замінювати знання про політичні об'єкти, значно спрощуючи процес прийняття рішень. Стереотипи сприяють формуванню ідентичності, розділяючи соціальний світ за віссю «ми»-«вони», «свої»—«чужі».

    Політичний міф - це статичний образ, що спирається на вірування та дозволяє інтерпретувати незвичайні політичні факти та події. Політична міфологія формує політичні настанови сталого характеру, замінюючи реальні знання на суб'єктивні (вигадані, емоційно забарвлені уявлення про політичні явища та процеси).

    Політична міфологія (як і міфологія взагалі) виникає тоді, коли перед суспільством або певними соціальними групами постають невідомі або непідконтрольні події та явища, що містять у собі загрозу їх існуванню. Саме тому розквіт міфотворчості відбувається в періоди соціальних катастроф, криз.

"Політичні   міфи...   слід   трактувати   як   набір   потенційно   суттєвих   уявлень,  ідо спираються головним чином на емоції... Більш важливим, ніж їх зміст, виявляються функції міфів як регуляторів політичних відносин".

                                А.Ф. Лосев. Філософія. Міфологія. Культура

"У критичних ситуаціях людина завжди звертається до надзвичайних засобів. Наші сьогоднішні політичні міфи є саме такими надзвичайними засобами. Коли розум не виправдовує наших сподівань, то завжди залишається в якості ultima ratio - влада надприродного і містичного. Міф досягає апогею, коли людина віч-на-віч зіштовхується із несподіваною і небезпечною ситуацією... У всіх діях, що не потребують надзвичайних засобів, ми не знайдемо ані магії, ані міфології. Однак високорозвинута магія і пов'язана з нею міфологія завжди відтворюються, якщо шлях повний небезпек, а його кінець неясний".

                        Е. Касірер. Техніка сучасних політичних міфів

     Визначальними ознаками будь-якого міфу є:      

1) обмеженість (міф використовує обмежену кількість символів);

2)  абстрактність (міф не співвідноситься з емпіричною дійсністю, не потребує перевірки та підтвердження фактів);

3) статичність (міф не співвідноситься з реальним часом).

Я "Міф сам по собі невразливий. Він є нечуттєвим до раціональних аргументів, його не можна заперечувати за допомогою силогізмів".

          Е. Касірер. Техніка сучасних політичних міфів

   Серед усього різноманіття сюжетів політичного міфу можна виділити чотири основні теми: -   міф про змову (пояснення негативних явищ як наслідку дій таємних сил);

міф про золоте століття (заклик повернутися до світлого минулого або йти

у світле майбутнє);

міф   про   героя-рятівника   (наділення   певних   політичних   фігур   хариз-

матичними рисами);

міф про єдність (пошук порятунку в єдності, протистоянні ворогу).

"Якщо ми спробуємо розкласти наші сучасні політичні міфи на складові частини, то знайдемо, що вони не містять у собі жодної нової риси. Всі вони вже добре відомі...".

                  Е. Касірер. Техніка сучасних політичних міфів

"Міфічне мислення і поведінка багато в чому залишаються фундаментом, що дозволяє не тільки розвиватися містичним вченням нашого часу, але й організовувати складну структуру соціального існування. Хоча західна цивілізація доклала чимало зусиль, щоб вигнати міфологію із свідомості своїх громадян, проте успіх цього тривалого і масштабного заходу можна вважати вкрай поверхневим... У міфологічній свідомості свій особливий час і простір: час тут циклічний, а простір - це простір аграрного ритуалу (міф про природу, що вмирає та воскресає)".

            С. О. Матвеев. Політична психологія

Політичний символ - це певний знак, що виконує комунікативну функцію між особистістю та владою.

     Політична символіка може бути представлена як сукупність державних символів і атрибутів влади, національно-державних і культурно-історичних форм та образів політичної культури суспільства, а також символів, що утворюють знакову систему певних політичних течій.

     Усе різноманіття політичної символіки в сучасному суспільстві можна поділити на такі групи:                                                         

1) державна символіка (прапор, герб, гімн, девіз);

2)    ритуально-процесуальна    символіка    (інавгурації, коронації, присяги);

3)    умовно-графічна   політична   символіка   (колірна символіка, емблеми, ордени, медалі, грамоти);

4)    наочно-агітаційна   політична   символіка   (гасла, плакати, листівки, політична реклама);

5)  скульптурно-архітектурна символіка (архітектурні   споруди, пам'ятники, скульптури);

6) об'єктивно-предметні політичні символи (військова техніка, дерева, гори);

7) політичний імідж (штучно створений образ політичного лідера, партії).

 "Єдність будь-якої культури спирається на спільність мови її символіки".

                              О. Шпенглер. Занепад Європи

   "Політичні іміджі як держави, так і її лідерів можуть відповідати реальності або бути ілюзорними; проблема полягає в тому, що вони серйозно впливають на політичну поведінку і стають невід'ємною частиною політичного процесу в сучасному світі".

                          СО. Матвеев. Політична психологія

     Особливим символом політичної культури виступає мова як с знаків, наділених певним значенням, що використовується для збереження, перетворення та передачі інформації.

Структура мови, поняття, що в ній існують, відображають характер соціально-політичних зв'язків, структуру конкретного типу політичної системи а також саму систему розподілу політичної влади. Таким чином, мова може виступати не тільки засобом комунікації, а й засобом маніпулювання суспільною свідомістю з метою формування певних політичних настанов і орієнтацій.

   Так,    прикладом   відображення   тоталітарного характеру політичної системи  суспільства,  повного контролю    політичної    влади    за    всіма    сферами суспільного   життя,   який   вплинув   на   формування свідомості і поведінки людини в СРСР, є сформована за роки радянської влади мова, що містила в собі, наприклад,  такі  поняття,   як  соціалістичний  табір,

братерські    країни,    битва    за    врожай,    ударник соціалістичної    праці,     міста-герої;     цілу     низку скорочень - КПРС, ВЛКСМ, НКВС, а також певні назви (міст - Сталінград, Ворошиловград, Ленінград;   І

газет - "Комсомольская правда",  "Пионерская правда", "Ленинськая     смена"),     імена     (Октябрина, Індустрина),   гасла  ("Комунізм –це є радянська влад плюс електрифікація всієї країни",   "П'ятирічку - за  чотири роки, "Економіка повинна бути економною", "Піонер, ти відповідаєш за все") тощо.

    Мовна спільність підтримує згуртованість суспільства, адже спільна мова відбиває спільні для людей політичні знання, досвід та моделі поведінки.      Таким чином, мова сприяє формуванню групової політичної ідентичності. Саме тому сучасні держави приділяють велику увагу мовній єдності. Наявність лінгвістичних підгруп всередині суспільства може бути причиною конфліктності в державі (Квебек - у Канаді, Каліфорнія - в США, Східні та Західні регіони України, Крим).

2.   Політична   свідомість    визначається   як   система   політичних   знань, цінностей і переконань людей, на підставі яких формуються усталені політичні орієнтації та настанови по відношенню до політичної системи. Політична свідомість складається з:

-    політичних знань - знань про політичну систему, інститути і процедури за допомогою яких забезпечується участь людей у політичному процесі-

-    політичних цінностей - певних суджень про політичне життя, політичні цілі та відповідні переваги - законність, порядок тощо;

-    політичних   переконань,   що формуються на підставі знань і цінностей як сукупність уявлень, що характеризують певний політичний ідеал;

-    політичних орієнтацій - настанов на певну політичну систему і відповідну модель поведінки в політичному процесі.

     Політичні знання, цінності, переконання та орієнтації не вичерпують перелік елементів, що характеризують структуру політичної свідомості. До її структури можна включити також політичні погляди, смаки, звички та ін. Крім того, характеристика політичної свідомості була б неповною без такого регулятора політичної поведінки, як соціальні норми - загальні правила поведінки, що розповсюджуються на все суспільство й регулюють суспільні відносини. До системи соціальних норм відносять звичаї, традиції, моральні норми, релігійні норми, а також норми права - систему загальнообов'язкових норм, встановлених та забезпечених державою і спрямованих на врегулювання суспільних відносин. Соціальні норми відбивають вимоги суспільства до політичної поведінки індивідів або певних соціальних груп та дозволяють здійснювати соціальний контроль.

3. Політична поведінка як практична взаємодія соціальних суб'єктів (окремих осіб, соціальних груп) та політичної системи, безпосередньо зумовлюється політичною свідомістю та рівнем політичного розвитку.

    "Політична   поведінка   є   логічним   наслідком   завершення    процесу   соціалізації, констатацією наявності в політичного актора політичної культури".

                 С. О. Матвеев. Політична психологія

    Політичну поведінку можна поділити на політичну участь і політичну неучасть (абсентеїзм).

   Політична участь - це вплив соціальних суб'єктів на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів та процес вироблення політичних рішень.

    На політичну участь громадян завдають вплив як об'єктивні фактори (тип політичної культури, розклад політичних сил), так і суб'єктивне ставлення до політичної системи, цінностей даної політичної культури, мотиви участі в політиці, потреби, знання та інформованість.

    "Політична участь - це інструментальна активність, за допомогою якої громадяни намагаються впливати на уряд таким чином, щоб він вдавався до бажаних для них дій".

              Г. Алмонд, С Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

    Одна з найпоширеніших вітчизняних класифікацій політичної поведінки передбачає виділення таких різновидів політичної участі:

-  активної участі, що складається з участі у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях,  участі  в діяльності політичних організацій та виконання професійних політичних функцій у державних інститутах;

-  пасивної участі - реакції (позитивної або негативної) на політичну систему,

що не потребує спеціальних активних дій (наприклад, дотримання законів). Згідно   з   однією   з   найвідоміших   західних   класифікацій   політичної поведінки, автором якої є англійський вчений А. Марш, виділяють три основні типи політичної участі:

1)    ортодоксальну участь - дії, що забезпечують усталене функціонування політичної системи (участь у голосуванні, лобіювання інтересів, мітинги, демонстрації);

2)   неортодоксальну участь - несанкціоновані законом дії або дії, спрямовані проти політичної системи (бойкоти, неофіційні страйки тощо);

3) політичні злочини - політична діяльність з використанням нелегітимної сили (революції, війни, тероризм та ін.).

    Американський політолог У. Мілбрайт поділяє політичну участь на конвенціональну (легальну, яка регулюється законом) і неконвенціональну (незаконну). До першого типу він відносить участь у партіях, виборчих кампаніях, голосування на виборах і референдумах, до другого - страйки, бунти, відмову підкорятися закону та ін. При цьому неконвенціональна політична участь може здійснюватися несиловими (демонстрації, мітинги) та силовими засобами (бунт, тероризм).

    До       найбільш       поширеного       типу політичної   участі    відносять    електоральну  поведінку     (участь     у     виборах).     На     її спрямованість    завдає    вплив    ідентифікація конкретного  виборця  з  певною  соціальною

групою   або   партією.   Коло   виборців,   які голосують  за  певну  партію  або  кандидата, називають  електоратом  (від  лат.   elector -  виборець).       

     Електорат, як частина населення, що підтримує ту чи іншу політичну силу, стає основою її діяльності, перетворює партії на впливові сили політичного процесу. Виборча активність електорату допомагає прийти до влади партіям та політичним лідерам, вибори посилюють позиції існуючої влади, надаючи можливість правлячій еліті діяти в якості стабільного політичного інституту. Для того щоб політичні лідери, партії (або еліта в цілому) мали достатню електоральну базу, їх політична діяльність повинна збігатися з інтересами певної частини населення. У випадку якщо виборці позбавляються можливості впливати на існуючу ситуацію, електоральна активність зменшується, що відбивається у відмові від участі в голосуванні на виборах, зниженні легітимності, активізації опозиційної діяльності. Неможливість або нездатність у цілому усвідомлювати реальну політичну дійсність та впливати на ситуацію, що склалася, називають електоральною пасивністю. На електоральну поведінку помітний вплив завдають такі фактори, як рівень індивідуальної політичної культури та політичної свідомості, ступінь інформованості населення, стан політичної інфраструктури, соціальна динаміка та ін.

     Вибори можуть відбуватися в умовах як демократичного, так і автократичного політичного режиму. При цьому в останньому випадку вибори мають скоріше формальний характер, ніж характер реальної боротьби за політичну владу. Результати таких виборів не впливають на розподіл владних повноважень у суспільстві - влада контролюється правлячою політичною елітою, показники якої від результатів голосування на виборах не змінюються.

    "У соціалістичному суспільстві виборець голосує за списки кандидатів однієї парти, яка висловлює на рівні інститутів сподівання однорідного суспільства... Політичні вибори змінюють своє значення: мова більше не йде про представництво людей, інтересів і ідеологій, передбачається лише безпосередня участь народу у прийнятті рішень. В індустріальному, буржуазному суспільстві вибори мають характер участі. Вони включаються до процесу комунікації між тими, хто управляє, і тими, ким управляють".

                   Ж. Коттере, М. Емері. Виборчі системи

   Серед форм політичної участі важливе місце займають протестні форми.

Політичний протест - це відкритий прояв негативного ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норм, цінностей, а також рішень, що приймаються політичною владою.

    Виникнення політичного протесту, як правило, пов'язане з неефективністю реалізації політичної влади. До протестних форм відносяться мітинги, демонстрації, тероризм (найнебезпечніша форма політичного протесту), а також такі форми, як політичний хепенінг, політичний анекдот.

Демонстрації і мітинги представляють собою масові збори населення з метою обговорення питань поточного політичного життя, підтримки певних вимог до органів державної влади, висловлення протесту проти її рішень тощо.

Тероризм - насилля або загроза його застосування (залякування) щодо осіб, які не є прямими політичними ворогами. Метою тероризму є привертання уваги до конфлікту, в якому бере участь група, що вдається до даних засобів боротьби. У сучасному світі спостерігається тенденція до ескалації терористичної діяльності (намагання вирішувати конфліктні питання шляхом насилля, терору, використовуючи слабкість того чи іншого суспільства або його політичної системи), а також до ускладнення її характеру (виникнення міжнародних екстремістських організацій, зростання масштабності терору, акти геноциду у етно-конфесійних конфліктах).

Політичний хепенінг - гумористична форма політичного протесту, що знаходить свій прояв у театралізованих масових діях, які мають політичний характер. (Яскравими прикладами політичного хепенінгу є утворення в 1995 р. в Росії партії "Диктатури плюралізму", а також реєстрація суспільно-політичного руху "Субтропічна Росія", в програмних положеннях якого закріплені зниження температури кипіння води до +50 °С та підвищення середньорічної температури в Росії до +20 °С).

Політичний анекдот - лінгвістична форма реакції (відреагування агресії) проти окремих лідерів, діючих інститутів влади або існуючої ідеології. Переказ політичного анекдоту є символічною боротьбою проти певної політичної сили (та, одночасно, символічним актом перемоги над ним). Причиною існування політичного анекдоту є відсутність легальних каналів прояву протесту у сфері політики (виборів, демонстрацій тощо). Демократизація суспільства, зміна політичної ситуації, поява офіційних каналів відреагування агресії (від виборів до політичних коміксів) знімають напруженість у суспільстві або спрямовують агресивність на інші соціальні об'єкти.

             Політичній участі протистоїть політична неучасть - абсентеїзм.

Абсентеїзм (від лат. absentis - відсутній) - це ухилення від участі в політичному житті, втрата інтересу до політики і політичних норм.

Абсентеїзм є усталеною формою сучасного політичного життя, своєрідним проявом політичної свободи особистості, в той час як тотальна політична активність свідчить про псевдоучасть (участь без можливості вибору), автократичний характер існуючого політичного режиму.

   Аполітичність певної частини суспільства є звичайним явищем навіть в умовах стабільної демократичної держави, що пояснюється соціальними і психологічними факторами. Адже чим розвиненіші інститути громадянського суспільства, чим більший простір для самовизначення особистості, тим більша ймовірність існування абсентеїзму. Неучасть у політиці може бути наслідком соціально-економічного благополуччя (абсентеїзм у даному випадку виступає ознакою стабільності). Але, крім аполітичності, коли людина просто не бачить цінності своєї участі у політиці, неучасть у політичному житті може бути демонстрацією ставлення до влади, політичного режиму, в абсентеїзмі можуть бути відображені і протест, і незадоволеність можливостями політичного вибору. Особливу загрозу становить певне політико-психологічне відчуження, що досить часто призводить або до повної політичної апатії, або до екстремізму. Таке відчуження знаходить свій прояв у почутті політичного безсилля -неможливості вплинути на політику, державні органи влади і посадових осіб; безглуздості політики, коли політичні інститути і процеси уявляються незрозумілими і непередбачуваними, а дії політиків - довільними та випадковими.

  Саме тому абсентеїзм може не тільки свідчити про економічне благополуччя і політичну стабільність у суспільстві, а й бути відображенням відчуження людини від влади, показником втрати довіри населення до влади, втрати інтересу до тих або інших напрямів політичної діяльності. Перетворюючись на масове явище, абсентеїзм може становити істотну загрозу легітимності представницьких органів влади.

   "Людина за своєю природою є істотою політичною, а той, хто в силу своєї природи, а не ^ внаслідок випадкових обставин, живе поза державою - або нерозвинена в моральному плані істота, або надлюдина. А чи можуть ті, хто не бере участі в управлінні державою, дружньо ставитися до державного устрою?"                              Арістотєль. Політика

    "У політиці не може бути невинної помірності...  Ті, хто практикує абсентеїзм, як правило,  вважають,  що  вони знаходяться  поза  політичним життям.  Проте істина криється в іншому. Абсентеїзм - це також політична позиція".

                                Л. Саністебан. Основи політичної науки

    "Хоча норма, що потребує від людини участі в суспільних справах, дуже поширена, активна участь зовсім не є найважливішою формою діяльності для більшості людей. Політика - ані головне їх заняття у вільний час, ані головне джерело їхнього задоволення...".

          Г. Алмонд, С. Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

    Криза політичної участі може бути подолана вирішенням головних соціальних проблем, засвоєнням нових нормативів участі, характерних для громадянського суспільства, структуруванням суспільства, розвитком конкурентних механізмів у політиці.

    Дослідження взаємозв'язків політичної участі та політичної стабільності суспільства свідчать, що незадоволеність населення своїм становищем, обмеження соціальної мобільності призводять до підвищення політичної активності, до посилення використання протестних форм політичної поведінки в політичній діяльності. При цьому, в свою чергу, рівень соціально-політичної незадоволеності підвищується у зв'язку із зростанням соціальної мобілізації та ускладненням економічної ситуації в країні. На думку американського вченого С. Хантінгтона, забезпечення стабільності, особливо за умов модернізації політичної системи, потребує обов'язкового обмеження ролі політичної участі мас із метою збереження стабільності існуючих політичних інститутів.

"Взяті разом урбанізація, грамотність, освіта та вплив ЗМІ, які є детермінантами соціальної мобілізації, дають поштовх зростанню прагнень і масових очікувань, які у разі їх своєчасного незадоволення спричинюють політичні індивідуальні та групові претензії. За відсутності сильних і достатньо адаптивних політичних інститутів таке зростання політичної участі означає нестабільність і насильство".

      С. Хантінгтон. Політичний порядок в суспільствах, що змінюються

                  Типи політичної культури. Політична субкультура

    У сучасній науці існує декілька класифікацій типів політичної культури. Найбільш поширеним є розподіл політичної культури на три основні типи, представлений класиками теорії політичної культури - американськими вченими Г. Алмондом і С. Вербою. Виходячи з орієнтації особистості на включення у політичний процес, вчені виділили три чисті (ідеальні)   типи   політичної культури

патріархальний;

підданський;

активістський.

Сідней Верба

    

Для патріархального {традиційного) типу культури характерні орієнтації людей на місцеві цінності - общину, рід, клан. При цьому політичні знання практично відсутні, а політичні орієнтації не відділені від економічних та релігійних. Індивід з патріархальною культурою орієнтується на конкретних особистостей - вождів, лідерів, байдужий до державної влади, нічого від неї не очікує, адже він ще не співвідносить своє існування з політикою державної влади.

  "У таких суспільствах немає спеціалізованих політичних ролей. Лідери, вожді, шамани - це змішані політико-економіко-релігійні ролі. Для членів таких суспільств політичні орієнтації щодо цих ролей не відділені від релігійних або соціальних орієнтацій. Патріархальні орієнтації також містять у собі відносну відсутність очікування змін, що ініціюються політичною системою. Члени патріархальних культур нічого не очікують від політичної системи. Навіть великомасштабні і більш диференційовані політичні системи можуть мати в своїй основі патріархальну культуру. Але порівняно чистий патріархалізм більш імовірний у простих традиційних системах."

  Г. Алмонд, С. Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

Підданський тип політичної культури (або культура підкорення) характеризується пасивним ставленням громадян до політичної системи. Особистість, маючи певні політичні знання та певні політичні орієнтації, не залучена до політичного життя суспільства. На відміну від патріархального типу, особистість із підданським типом культури орієнтована на політичну систему, пов'язує з нею певні очікування, але вона ще не готова до взаємодії із владою, підкоряється їй в силу традиції або страху перед санкціями.

   "У такій культурі існують стійкі орієнтації щодо диференційованої політичної системи і відносно того, що система дає "на виході", але орієнтації щодо специфічних об'єктів "на вході" системи і щодо себе як активного учасника дуже слабкі. Суб'єкт такої системи (підданий) усвідомлює існування урядової влади і почуттєво орієнтований на неї, можливо пишаючись нею, можливо не люблячи її й оцінюючи її як законну або незаконну. Але ставлення до системи взагалі й до того, що вона дає "на виході", тобто до адміністративної сторони політичної системи, це відношення в основі своїй пасивне, це обмежена форма знання й участі, що відповідає підданській культурі. Ми говоримо про чисті підданські орієнтації, що найбільш імовірні в суспільствах, де немає сформованих структур "на вході", які були б диференційовані від інших елементів системи."

      Г. Алмонд, С. Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

Активістський тип політичної культури (політична культура участі) відрізняється орієнтованістю громадян на політику, активним залученням індивідів до політичного життя. Громадяни через вибори, групи інтересів, партії формулюють свої інтереси і завдають вплив на політичний процес.

   "Політична культура участі - це культура, в якій члени суспільства виразно орієнтовані на систему взагалі, а також як на політичні, так і на адміністративні структури і процеси; іншими словами, як на "вхідний", так і на "вихідний" аспекти політичної системи. Індивідуальні члени такої політичної системи можуть бути сприятливо або несприятливо орієнтовані на різні класи політичних об'єктів. Вони схиляються до того, щоб орієнтуватися на "активну" власну роль у політиці, хоча їх власні почуття й оцінки таких ролей можуть варіюватися від прийняття до заперечення.."

      Г. Алмонд, С Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

У реальному політичному житті політична культура будь-якого суспільства являє собою комбінацію з кількох типів культур. Спираючись на результати порівняльного дослідження політичних культур низки сучасних країн, Г. Алмонд і С Верба встановили певне співвідношення представників цих типів культур у різних політичних системах .

    Згідно з концепцією Г. Алмонда і С. Верби, ідеальні типи політичних орієнтацій у чистому вигляді на практиці не бувають, вони співіснують, не витісняючи один іншого. Тому вчені вводять поняття "громадянської культури" як змішаної політичної культури. У її межах більшість громадян можуть бути активними в політиці, тоді як інші мають більш пасивну роль - роль підданих. Політична діяльність являє собою лише частину інтересів громадянина, причому, як правило, не найважливішу. Збереження інших орієнтацій обмежує міру його входження в політичне життя й утримує політику в необхідних межах. Більше того, орієнтації патріархальної і підданської політичної культури не тільки співіснують із орієнтаціями учасника - вони впливають на них та змінюють їх. Суспільні та міжособистісні зв'язки мають тенденцію взаємодіяти та впливати на характер політичних орієнтацій, роблячи їх менш гострими, адже пов'язані з груповими, а також загальносоціальними і міжособистісними орієнтаціями політичні орієнтації стають не лише похідними від чітко виражених раціональних принципів.

     "Громадянська культура - це, насамперед, культура лояльної участі. Індивіди не тільки  орієнтовані "на вхід" політики, на участь у ній, але вони також позитивно орієнтовані на "вхідні" структури і "вхідні" процеси. Іншими словами, використовуючи введені нами терміни, громадянська культура - це політична культура участі, в якій політична культура і політична структура знаходяться в згоді і відповідають один одному".

      Г. Алмонд, С Верба. Громадянська культура і стабільність демократії

Інший принцип класифікації пропонує представник функціонального підходу Е. Вятр, що поділяє політичні культури за типами політичного режиму на тоталітарну, авторитарну та демократичну.

Для тоталітарної політичної культури характерні:

- заідеологізованість політичної свідомості;

- відданість лідеру, культ влади;

- формування політичних стереотипів і міфів;

- примусова (мобілізаційна) політична участь.

Авторитарна політична культура відрізняється від тоталітарної такими ознаками:

- відсутністю обожнення влади, любові до політичних лідерів;

- відчуженістю особистості від політики, пасивним ставленням населення до влади, аполітичністю.

Для демократичного типу політичної культури характерні:

- дотримання законів, відкритість і прозорість дій органів влади;

- активна участь громадян у політиці;

- пріоритет прав людини, орієнтація на знання і професіоналізм.

      "Розглядаючи проблеми політичної культури, ми виходимо з того, що в стабільних політичних системах політичні структури і політична культура підкріплюють один іншого. Складно підтримувати демократію в країні, де немає націлених на активну участь демократів, так само як важко зберегти авторитарну державу, якщо громадяни стали політично досвідченими і прагнуть до участі в політичному житті... Виникає питання: чи є демократична громадськість породженням демократії, або ж, навпаки, наявність відповідної політичної культури призводить до появи демократичної політичної системи? Безумовно, взаємозв'язок тут двосторонній".

Г. Ллмонд, Дж. Пауелл, К. Стром, Р. Дантон. Порівняльна політологія сьогодні

   Представник комунікативного підходу до вивчення політичної культури К. Поппер розрізняє відкритий і закритий типи політичної культури. Закритий тип політичної культури характеризується орієнтацією на власні цінності і норми, нездатністю до комунікації. Для відкритого типу політичної культури характерні здатність до розвитку, модернізації, обміну цінностями, сприйняття політичного досвіду інших культурних систем.

   Структурний    підхід    до     вивчення     політичної культури передбачає виділення типів культур за ступенем        Карл Поппер згоди населення щодо базових цінностей і форм політичного устрою. Так, за цим критерієм американський політолог В. Розенбаум виділяв фрагментарні та інтегровані типи культур.

  Для фрагментарної (або гетерогенної) культури характерна відсутність консенсусу в прийнятті головних політичних цінностей та оцінці політичних інститутів, що породжує конфліктність, нестабільність суспільства.

К. Поппер

Інтегрована (або гомогенна) культура характеризується наявністю домінуючої культури - сукупності політичних орієнтацій і моделей поведінки, притаманних більшості населення, що стає базою для соціального консенсусу, стабільних політичних відносин.

     Г. Алмонд і Дж. Пауелл на підставі даних критеріїв виділяли консенсусні и конфліктні політичні культури.

   "3 точки зору питань державної політики або, глибше, уявлень про легітимні урядові порядки, політичні культури можуть бути консенсусними або конфліктними. У консенсусних політичних культурах існує згода між громадянами з приводу відповідних механізмів прийняття політичних рішень, а також з приводу найважливіших проблем, що постають перед суспільством, та шляхів їх вирішення. У конфліктних політичних культурах уявлення громадян кардинально розходяться, причому такі розходження часто стосуються як легітимності політичного режиму, так і шляхів вирішення найважливіших проблем".

Г. Алмонд, Дж. Пауелл, К. Стром, Р. Дантон. Порівняльна політологія сьогодні

     Отже, політична культура не може бути абсолютно однорідною. Різноманітність інтересів різних соціальних груп породжує різні моделі політичної культури — субкультури, які існують у будь-якій країні. Насамперед це явище характерне для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.

Політична субкультура (від лат. sub - під) визначається як сукупність політичних орієнтацій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Національні, етнічні, мовні, релігійні розходження можуть по-різному поєднуватися між собою. Субкультурні розходження, що систематично впливають на політичні переваги та політичні курси, отримали назву політичних розломів. Згідно з теорією Г. Алмонда і Дж. Пауелла, існують поперечні та кумулятивні культурні розломи. Розломи кумулятивного характеру характеризують зіткнення людей або соціальних груп одночасно по цілій низці питань, тоді як поперечні розломи визначають протистояння груп зі східними культурними показниками тільки по одному питанню. Якщо лінії розломів в країні мають кумулятивний характер (об'єднуючи, наприклад, мову, расову або етнічну приналежність, релігію та історію), і, особливо, при співпаданні з економічною нерівністю, вони утворюють підґрунтя для насильства та безкомпромісної політичної боротьби. В ситуації, коли окремі соціально-культурні розходження посилюють інші, політичне напруження різко зростає, що може призводити до розгортання політичних конфронтацій.

    У роки "холодної війни", глобального протистояння двох економічних і політичних систем здавалося, що політичні конфлікти і розходження, що грунтуються на мові, етнічності або релігії, мають піти на другий план або взагалі зникнути на фоні більш сучасних конфліктів між класами та ідеологіями. Але тим не менше в світі після "холодної війни", особливо там, де політичні субкультури підсилюються національними і релігійними розходженнями, ці конфлікти мають усталений та загрозливий характер.

"Фрагментація Радянської імперії, розпад Югославії, прагнення до незалежності і сецесії в особливих в етнічному плані регіонах (наприклад, сепаратистські рухи в Шотландії або Африці) - усе це відбиває неослабну здатність мови, культури та історичної пам'яті утворювати та підтримувати почуття етнічної та національної ідентичності серед частин національних держав".

    Г. Алмонд, Дж, Пауелл, К. Стром, Р. Дантон. Порівняльна політологія сьогодні

    "У світі після "холодної війни" культура є силою, що одночасно і поєднує, і роз'єднує. Люди, розділені ідеологією, але поєднані культурою, об'єднуються, як це зробили дві Німеччини, починають робити дві Кореї та кілька Китаїв. Суспільства, поєднані ідеологією, але через історичні обставини роз'єднані культурою, розпадаються, як це сталося з Радянським Союзом, Югославією та Боснією, або входять у стан напруженості, як у випадку з Україною, Нігерією, Суданом, Індією, Шрі-Ланкою та іншими країнами.

    Причини неможливості встановлення демократії у більшій частині мусульманського світу багато в чому полягають в ісламській культурі. Розвиток посткомуністичних суспільств Східної Європи та на просторі колишнього Радянського Союзу зумовлюється цивілізаційною ідентифікацією."

                                   С. Хантінгтон. Зіткнення цивілізацій

    Закінчення періоду «холодної війни» означало входження світу в радикально нову стадію розвитку, що потребує вироблення нових принципів політичних відносин і моделей політичної поведінки. Геополітичний статус усіх традиційних територій, регіонів, держав і союзів різко змінився. Усвідомлення нової планетарної реальності призвело до побудови двох принципово різних моделей майбутнього політичного розвитку.

Перша, прогнозуючи розвиток політичних відносин та характер зв'язку культури і політики в сучасному світі, розглядає ситуацію, що склалася після закінчення "холодної війни" як кінцеву, остаточну. Це теорія мондіалізму – концепція  кінця історії та єдиного світу, яка стверджує, що всі форми

геополітичної диференціації - культурні, національні, релігійні та  інші - у найближчому майбутньому будуть остаточно подолані, прийде ера єдиної загальнолюдської цивілізації, що грунтується на принципах ліберальної демократії. Виникнення цієї теорії пов'язується з роботою американського вченого Ф. Фукуями "Кінець історії". Історія, згідно з Ф. Фукуямою,

скінчиться разом із політичним протистоянням, що давало головний імпульс розвитку цивілізації.

     "Ліберальна демократія являє собою "кінцевий продукт ідеологічної революції людства", становлячись, таким чином, "кінцем історії". Це означає, що в той час, коли більш ранні форми правління характеризувалися невиправними дефектами та ірраціональностями, і, в кінцевому рахунку, призводили до їх зруйнування, ліберальна демократія позбавлена таких фундаментальних внутрішніх протиріч".

                                     Ф. Фуку яма. Кінець історії і остання людина

     Сутність другої геополітичної схеми, навпаки, зводиться до розгляду політичної картини світу у ракурсі дуалізму, що доповнюється виділенням нових геополітичних зон, здатних протистояти Заходу. Найбільш яскравим представником такого підходу є американський політолог С. Хантінгтон.

    За С. Хантингтоном, відмова від ідеології комунізму та зрушення в структурі традиційних держав не призведуть до автоматичного засвоєння усім людством універсальної системи західних, ліберальних цінностей, а, навпаки, знову зроблять актуальними більш глибокі  культурні пласти.

У сучасному світі саме культура та різні види культурної ідентифікації визначають моделі згуртованості, дезінтеграції та конфлікту.

    "У світі після "холодної війни" найбільш важливими відмінностями між людьми стають не економічні, політичні чи ідеологічні, а культурні відмінності. Народи та нації намагаються дати відповідь на найпростіше питання: "Хто ми є?" І вони відповідають традиційним способом - звертаючись до понять, які мають для них найбільшу важливість. Люди визначають себе, використовуючи такі поняття, як походження, релігія, мова, історія, цінності, звичаї та суспільні інститути. Вони ідентифікують себе з культурними групами: племенами, етнічними групами, релігійним громадами, націями та - на найзагальнішому рівні - цивілізаціями. Не визначивши свою ідентичність, люди не можуть використовувати

політику для задоволення своїх інтересів".

                           С. Хантінгтон. Зіткнення цивілізацій

     У праці «Зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтон зазначає, що філософські погляди, цінності, соціальні відносини, звичаї та загальні погляди на життя значною мірою відрізняються в різних цивілізаціях. Процес відродження релігії в більшій частині світу посилює ці культурні відмінності. Культури можуть змінюватися, а сутність їх впливу на політику та економічний розвиток різниться в різні історичні періоди. Та все ж корені головних відмінностей політичного та економічного розвитку різних цивілізацій полягають саме у відмінності культур.

    "Вперше в історії глобальна політика і багатополюсна, і поліцивілізаційна... Виникає світовий порядок, заснований на цивілізаціях: суспільства, що мають спільні культурні риси, співробітничають; спроби перенесення рис однієї цивілізації на іншу виявляються безплідними; країни групуються навколо провідних, або стрижневих, країн своїх цивілізацій".

                            С. Хантінгтон. Зіткнення цивілізацій

    На думку С. Хантінгтона, в новому світовому порядку, що народжується, джерелом конфліктів стануть уже не ідеологія та економіка, а найважливіші межі, які розділяють людство - лінії культурних розломів. Адже під   впливом   модернізації  глобальна   політика   сьогодні   вибудовується   по-

С.Хантингтон

новому, згідно напрямком розвитку культури. Народи і країни зі спорідненими культурами об'єднуються, тоді як народи та країни з різними культурами розпадаються на частини. Об'єднання зі спільними ідеологічними настановами та об'єднання навколо наддержав сходять зі сцени, поступаючись місцем новим союзам, які об'єднуються навколо спільної культури та цивілізації. Культурні спільноти змінюють блоки часів "холодної війни", а лінії розлому між цивілізаціями стають центральними лініями конфліктів у глобальній політиці.

      "Суперництво наддержав змінилося зіткненням цивілізацій. У новому світі найбільш масштабні, важливі та загрозливі конфлікти відбуватимуться не між соціальними класами, бідними чи багатими, а між народами різної культурної ідентифікації... Центральним фактором, що визначає симпатії та антипатії країни, стає культурна ідентичність. Так, країна мала можливість уникнути вступу до блоку за часів "холодної війни", але вона не може не мати ідентичності. Питання "На якій ви стороні?" змінилося більш принциповим: "Хто ви?". Кожна країна повинна мати відповідь. Така відповідь, культурна ідентичність країни, й зумовлює її місце в світовій політиці, її друзів та ворогів..."

                                  С Хантінгтон. Зіткнення цивілізацій

                   Політична культура в Україні

      Українська політична культура на початку XXI ст. може бути визначена як перехідна за змістом та складна за своєю внутрішньою структурою. Специфіка сучасної політичної культури зумовлюється особливим геополітичним становищем України, тривалим дистанціюванням громадян від влади, нерозвинутістю механізмів самоврядування та самоорганізації суспільства. На характер політичної культури завдали помітний вплив і знищення цілих соціальних верств (насамперед української інтелігенції) тоталітарний радянський режим та панування загальнообов'язкової комуністичної ідеології.

      Аналізуючи процес еволюції політичної культури українського суспільства, слід сказати, що останніми роками в Україні значно обновилися її структурні елементи: цінності, навички, орієнтації, методи та прийоми політичної діяльності.

    Замість закритого типу культури, сформованого за роки радянської влади, поступово формується новий тип - відкритий, суспільство поступово звикає до політичного плюралізму, багатоманітності підходів щодо розв'язання гострих політичних проблем, відкритого висловлювання свого ставлення до політичних інститутів. Стає нормою позитивна установка на засвоєння світового політичного досвіду, зростає почуття включеності України у світовий процес культурного розвитку.

     Але взірці старої радянської політичної культури, трансформуючись у нову систему цінностей, також нагадують про себе у вигляді формального, відчуженого ставлення до офіційних політичних цілей, норм та інститутів.

   Проаналізувавши найбільш стійкі політико-культурні орієнтації та стереотипи, характерні для української політичної культури, можна виділити такі її специфічні риси, як формування різних масових стихійно-демократичних і популістських орієнтацій, невизначеність політичних переваг громадян, помітна заміфологізованість культурно-політичного простору, збереження цілого масиву стереотипів та символів радянської політичної культури, а також помітне підвищення ролі регіональних політичних субкультур.

      "На даний час спостерігаються дві тенденції... З одного боку, існує суспільна потреба, яка зараз посилюється в політичному розвитку особистості, в її активному включенні в політику, в зростанні її самосвідомості. З іншого боку, в наявності також гальмуючі тенденції, що виявляються в різних формах відчуженості людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень. Про першу з цих тенденцій свідчить зростання активності та інформованості особистості про політику, друга тенденція знаходить висвітлення в політичному абсентеїзмі громадян, їхній апатії та цинізмі, невірстві в офіційну політику. У боротьбі цих двох тенденцій відбувається становлення нових механізмів регуляції політичної поведінки та конституювання нового суб'єкта політики: людини активної, поінформованої, що приймає самостійні та відповідальні рішення".

                   СО. Матвеев. Політична психологія

     Електоральна культура як складова політичної культури, яка являє собою ті політичні орієнтації, що визначають позиції громадян у виборчому процесі - ставлення до виборів, партійну ідентифікацію, оцінку політичних подій, також містить у собі риси змішаного типу культури. Частина електорату, яка голосує за традицією, знаходиться під впливом політичної культури підданського типу, при цьому також відчувається значний вплив патріархальної культури, для якої властивий пошук лідерів, "батьків нації", помітні й елементи культури активістського типу з раціональним підходом до вирішення питання вибору.

    На низький рівень політичної культури, що істотно гальмує процес формування правової держави, суттєво впливає регіональна неоднорідність українського суспільства, адже Україна є державою з надто вираженими регіональними особливостями. Регіони України істотно відрізняються між собою за багатьма показниками: характером виробництва, соціально-територіальною структурою, етнічним складом, культурно-мовними особливостями, конфесійною приналежністю населення тощо. Відмінності в соціально-економічному розвитку регіонів та в їх культурно-історичних традиціях суттєво впливають на політичну свідомість населення, зумовлюючи пріоритет тих або інших суспільних цінностей та настанов.

     З одного боку, можна сказати про явище культурного етноцентризму (україно- або русоцентризму), коли переважно визнається лише одна з існуючих субкультур і заперечується будь-яка інша система цінностей. З іншого боку, відзначається тенденція до розширення орієнтацій на взірці західної масової культури.

    Отже, політична культура сучасної України має гетерогенний (або фрагментарний) характер, бо в її структурі функціонують утворення, які ґрунтуються на протилежних цінностях, орієнтаціях, продукують різну ментальність. У ній відсутнє поле домінуючої культури - спільні політичні позиції та орієнтації, що притаманні різним регіональним спільнотам. Немає спільного розуміння в українському суспільстві й національної ідеї. Фрагментарність політичної культури відбиває ситуацію розколу в сучасному українському суспільстві, його перехідний стан. Відсутність згоди між носіями різних субкультур відносно базових цінностей, ідеалів та цілей суспільства породжує підвищену конфліктність суспільства, соціально-політичну напруженість і нестабільність, становить серйозну перешкоду демократичним перетворенням, що відбуваються в Україні.

      "Сучасна Україна являє домінування саме змішаної культури та відсутність яскраво вираженої "більшості" хоч якогось певного типу політичної культури. Це сталося через історичну долю, спільну для всіх країн колишнього СРСР, і неоднорідністю давніх національних традицій, що формували дві рівноспрямовані тенденції - яскраву самобутність та активне відношення до світу (козацтво) і нівелювання своєї індивідуальності та зведення до мінімуму свого проявлення назовні (українське село в період спаду і після знищення козацтва). Позначена амбівалентність політичної свідомості в Україні дається взнаки й донині: широко відома проблематика формування Україною ідеологічної та конституційної більшості".

                   СО. Матвеев. Політична психологія

     Подолання регіональних суперечностей суспільного, утворення єдиного соціокультурного простору з прийнятною для всіх соціальних груп та спільнот системою цінностей та настанов потребує цілеспрямованого впливу на суспільну свідомість, що можна забезпечити шляхом розробки загальнонаціональної програми політичної освіти, а також вирішення нагальних соціальних проблем, завдяки чому будуть створені сприятливі умови для виховання українського патріотизму і подолання істотних ментальних розбіжностей між населенням різних регіонів України.

    Формування національної ідентичності, громадянське усвідомлення нації - одна з головних проблем, що постають зараз перед українською державою, адже діяльність влади в поліетнічних суспільствах повинна спрямовуватись на використання принципів плюралізму і консенсусу по відношенню не тільки до діяльності груп інтересів та політичних партій, а й до взаємодії різних культур. Культурна, мовна, релігійна, політична толерантність стосовно інших культурних систем стає головним критерієм цивілізованості стосунків між людьми, цивілізованості в політиці. Саме вона є нині найважливішою передумовою цивілізованого подолання політичного конфлікту в українському суспільстві та ефективним засобом подальшої трансформації усіх сфер суспільного життя на шляху розбудови демократичної, правової української держави.

 Висновки

1.   Політична культура - це історично сформована система відносно усталених цінностей, настанов, переконань та відбиваючих їх символів, за допомогою яких впорядковується політичний досвід та регулюється політична поведінка.

2.   До головних функцій політичної культури відносять: пізнавальну, інтегративну, комунікативну, регулятивну, а також функцію політичної соціалізації.

3.    Структуру політичної культури складають політичний досвід, політична свідомість і політична поведінка.

4.   Політичний досвід фіксується в історичних, літературних і наукових пам'ятках, політичних традиціях, ідеологіях, символах, стереотипах і міфах, а також у формі існуючої політичної системи - її інститутів, норм, системи зв'язків та моделей поведінки.

5.   Політичний стереотип - це спрощене, схематичне, деформоване і ціннісно-орієнтоване уявлення про політичний об'єкт.

6.   Політичний міф - це статичний образ, що спирається на вірування та дозволяє інтерпретувати незвичайні політичні факти та події.

7.   Політична символіка може бути представлена як сукупність національно-державних і культурно-історичних форм та образів політичної культури суспільства, що утворюють знакову систему певних політичних течій. Особливим символом політичної культури виступає мова.

8.   Політична свідомість визначається як система політичних знань, цінностей і переконань людей, на підставі яких формуються усталені політичні орієнтації та настанови по відношенню до політичної системи.

9.   Політична поведінка - це практична взаємодія соціальних суб'єктів та політичної системи. Політичну поведінку поділяють на політичну участь і неучасть (абсентеїзм).

10. Політична участь - це вплив соціальних суб'єктів на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів та процес вироблення політичних рішень. Найбільш поширеним різновидом політичної участі є електоральна поведінка.

11. Політичний протест - це відкритий прояв негативного ставлення до політичної системи в цілому, її елементів, норм, цінностей, рішень політичної влади. До форм політичного протесту відносять мітинги, демонстрації, тероризм, політичний хепенінг, політичний анекдот.

12. Абсентеїзм - це ухилення від участі в політичному житті, втрата інтересу до політики і політичних норм. Абсентеїстський тип поведінки існує в будь-якому суспільстві, але його різке зростання свідчить про істотну кризу легітимності політичної системи.

13. До найбільш поширених класифікацій політичної культури відносять розподіл політичної культури на підданську, патріархальну і активістську; демократичну, авторитарну і тоталітарну; відкриту і закриту; гомогенну (інтегровану) та гетерогенну (фрагментарну).

14.  Політична субкультура визначається як сукупність політичних орієнтацій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві. Субкультурні розбіжності, що систематично впливають на політичні переваги та політичні курси, називають політичними розломами. У сучасному світі саме культура все більше визначає моделі політичної згуртованості, дезінтеграції та конфлікту.

15. Сучасна українська політична культура на початку XXI ст. може бути визначена як фрагментарна (гетерогенна). Фрагментарність політичної культури відбиває ситуацію розколу в сучасному українському суспільстві, його перехідний стан. Відсутність згоди між носіями різних субкультур відносно базових цінностей, ідеалів та цілей суспільства породжує підвищену конфліктність суспільства, становлячи серйозну перешкоду демократичним перетворенням, що відбуваються в Україні.

10


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

8728. Социальная структура. Тенденции изменения социальной структуры российского общества 47 KB
  Социальная структура. Тенденции изменения социальной структуры российского общества Вариант 1 Социальная (стратификационная) структура - расслоение и иерархическая организация различных слоев общества, а также совокупность институтов и отношений меж...
8729. Социальный статус личности. Социальные роли личности 34.5 KB
  Социальный статус личности. Социальные роли личности Вариант 1 Социальный статус - это положение в обществе, связанное с определенной совокупностью прав и обязанностей. Статусы бывают: предписанные (национальность, место рождения, социаль...
8730. Духовное производство и духовное потребление 36.5 KB
  Духовное производство и духовное потребление Вариант 1 Духовное производство - деятельность сознания в особой общественной форме, осуществляемое специализированными группами людей, которые профессионально заняты квалифицированным умственным тру...
8731. Трудовая деятельность 40 KB
  Трудовая деятельность Вариант 1 Трудовая деятельность людей (процесс материального производства) - это одна из форм человеческой деятельности, направленная на преобразование природного мира и создание материальных благ. В структуре т...
8732. Свобода в деятельности людей 36.5 KB
  Свобода в деятельности людей Вариант 1 Свобода - это самостоятельность социальных и политических субъектов (в том числе и личности), выражающаяся в их способности и возможности делать собственный выбор и действовать в соответствии со своими инт...
8733. Исторический процесс и его участники 45 KB
  Исторический процесс и его участники Вариант 1 Исторический процесс - временная последовательность сменяющих друг друга событий, которые явились результатом деятельности многих поколений людей. Основу исторического процесса составляют исторические ф...
8734. Политика как деятельность, ее объекты, субъекты, цели и средства 54.5 KB
  Политика как деятельность, ее объекты, субъекты, цели и средства Вариант 1 Слово политика произошло от греческого слова politike, что означает в переводе на русский язык государственные дела. Среди причин - поляризация общества, появление соц...
8735. Политическая идеология 32.5 KB
  Политическая идеология Вариант 1 Политическая идеология - система идей и взглядов, выражающая коренные интересы, мировоззрение, какого-либо субъекта политики (класса, нации, общества, партии, общественного движения). Политическая идеология - те...
8736. Политическая система общества, ее структура 62.5 KB
  Политическая система общества, ее структура. Вариант 1 . Под политической системой общества понимают совокупность различных политических институтов, социально-политических общностей, форм взаимодействий и взаимоотношени...