1224

Економіка та економічні системи України

Шпаргалка

Экономическая теория и математическое моделирование

Агропромисловий комплекс України і його адаптація до ринкових умов. Особливості банківської системи її Україні. Валовий внутрішній продукт та його структура. Валютні операції та їх види. Досконала і недосконала конкуренція. Економічна конкуренція, її форми та методи.

Украинкский

2013-01-06

901.5 KB

6 чел.

Економіка та економічні системи України

  1.  Агропромисловий комплекс України і його адаптація до ринкових умов.

Процес агропромислової інтеграції — це встановлення  сталих прямих зв'язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства).

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на  якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення  міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і  розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція  виявляється в утворенні різних агропромислових формувань —  агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм,  районних агропромислових об'єднань, виробничих і  науково-виробничих систем. Завдяки взаємозв'язку і взаємодії сільського господарства з ншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та її реалізацію споживачам. У результатіпоглиблення агропромислової інтеграції  формується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс — це  організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і  промислових видів діяльності; сукупність галузей народного  господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до  споживача, а також виробництвом відповідних засобів  виробництва.

Структура АПК визначається особливостями  сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів — природно-біологічних і  соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери: I —ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами  виробництва і виробничими послугами, включаючи будівництво,  ремонтні й меліоративні роботи; II — аграрно-сировинна: власне сільське та лісове  господарство; III — переробна: галузі, що займаються заготівлею,  зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією  сільськогосподарської продукції; IV — виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які  забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, — шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і  тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й  культурно-побутові об'єкти, вт. ч. закл ади охорони здоров'я.

  1.  Банки, їх функції, операції та види. Особливості банківської системи її Україні.

Банки - це кредитно-фінансові установи, які здійснюють операції позалученню та накопиченню тимчасово вільних грошових коштів (вкладень)підприємств, організацій І населення; посередництву у взаємних платежахта розрахунках клієнтів (пасивні операції), а також емісію грошей, ЦП;короткостроковому кредитуванню, надання різного роду кредитів на умовахповернення та терміновості.

За функціями та характеру виконання операцій банки поділяють на:

1. Емісні (центральні) - банки, які за розпорядженням уряду проводятьемісію грошей, зберігають обов'язковий резерв інших банків і надають їмкредит у разі потреби.

2. Комерційні банки (депозитні) - банки, які здійснюють функціїкредитування промислових, торгових та інших підприємств, переважно зарахунок грошових коштів (у вигляді кладень (депозитів)).

3. Експортні банки - спеціалізуються на операціях, пов'язаних іззовнішньою діяльністю.

4. Іпотечні банки - спеціалізуються на наданні довгострокових позик підзаставу нерухомості.

5. Ощадні банки - кредитні установи, як виконують функції ощадних кас.

6. Інвестиційні банки - спеціалізуються на фінансуванні тадовгостроковому кредитуванні в основному за посередництвом операцій зцінними паперами.

7. Інноваційні банки - спеціалізуються на фінансуванні інноваційнихпроектів шляхом придбання відповідних акцій, а також шляхом розміщення облігаційної позики.

8. Державний банк - фінансовий заклад, який входить до системи истемицентрального банку країни і контролює грошовий обіг.

Крім того існують міжнародні кредитні організації - Європейський банкреконструкцій та розвитку, Група світового банку. Банк міжнароднихРозрахунків (БМР) тощо.

Головними функціями банків є:

1. Створення грошей (посередництвом кредитних та інвестиційнихоперацій).

2. Платежі та розрахунки (забезпечення переміщення коштів).

3. Акумуляція заощаджень з наступним їх використанням на різного роді 1економічні та соціальні потреби.

4. Надання кредитів (фінансування сільського господарства промисловості,торгівлі тощо).

5. Фінансування зовнішньої торгівлі (надання банківських послуг дляздійснення міжнародних розрахунків).

6. Операції з цінними паперами.

7. Емісійні операції,

8. Операції за дорученням,

9. Зберігання цінностей.

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичний період.

Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

• однорівнева банківська система;

• дворівнева банківська система

Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і по горизонталі.

По вертикалі - це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками.

По горизонталі - це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.

Нижній рівень - комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошейі контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розра-Іхункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі "банку банків"; 2) кредитно-розрахункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних процесів.

Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів

Банківська система в умовах ринку функціонує на основі певних умов.

Функції банківської системи:

1) Трансформаційна - зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти і передаючи їх різним суб'єктам, банки мають можливість їх трансформовувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

2) Функція створення грошей і регулювання грошової маси.

3) Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна), яка проявляється:

• у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи - від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

Необхідність існування банківської системи визначається двома групами причин:

1) потребою здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків Із загально-суспільними інтересами - забезпечення сталості грошей і стабільності роботи всіх банків;

2) забезпечення збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному з його секторів. Банки при цьому повинні керуватися не тільки своїми комерційними інтересами, а й вимогами системи в цілому.

  1.  Бюджетна система. Бюджетний дефіцит. Особливості бюджетної системи України

Функції державного бюджету

Фіскальна функція бюджету полягає у вилученні за  

допомогою податків та інших джерел, які мають дтер, частини доходів громадян, підприємств, установ,  організацій для утримання державного апарату, виробництва  суспільних благ, тобто забезпечення тих видів діяльності, які не мають власних джерел доходів (природоохоронні заходи, архіви, бібліотеки тощо), або ж мають недостатні для забезпечення  належного рівня розвитку джерела фінансування (фундаментальні наукові дослідження, оперні театри, музеї тощо).

Розподільча функція бюджету полягає в тому, що  акумульовані в державному бюджеті грошові засоби уряд  

використовує для перерозподілу, спрямовуючи їх на розвиток  виробничої та соціальної інфраструктури, інвестування в  

капіталомісткі галузі з тривалим строком окупності витрат, на структурну перебудову, прискорення НТП, зростання життєвого рівня населення, вирішення соціальних проблем. Стимулююча функція бюджету проявляється в тому, що, змінюючи базу та ставки оподаткування, використовуючи пільги, тарифи тощо, уряд здійснює стимулюючу  (обмежувальну) політику, впливаючи на циклічні коливання економіки, зміну її структури тощо.

Контрольна функція бюджету виконується завдяки тому, що він у грошовому вираженні віддзеркалює відтворювальний

суспільний процес, виявляє економічні пропорції, відхилення від рівноваги тощо.

Головні джерела формування надходжень до державного бюджету:

— податки;

— відрахування на соцстрах та інші види відрахувань;

— державна позика (внутрішня та зовнішня);

— емісія грошей;

— продаж державного майна.

Форми виплат із державного бюджету:

— асигнування — видатки на утримання підприємств та  установ;

— субсидії — державна допомога організаціям, установам, громадянам;

— субвенції — державна грошова допомога місцевим  органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку;

— дотації — допомога підприємствам, організаціям,  установам для покриття збитків з метою підтримки.

Надання бюджетних засобів підприємствам, установам та організаціям для повного або часткового покриття їхніх витрат на заходи, передбачені бюджетом, називають бюджетним фінансуванням.

Система бюджетного фінансування містить:

— механізм надання бюджетних засобів розпорядникам  

асигнувань;

— засоби фінансового контролю за цільовим та ефективним використанням грошових ресурсів. опоміжний харак-Однією із форм бюджетного фінансування є бюджетний  кредит — надання бюджетних засобів суб'єктам господарювання й органам влади на засадах поворотності та платності.

Важливою формою використання бюджетних ресурсів є  бюджетні резерви. Це відособлена у спеціальних фондах частина

бюджетних надходжень, призначених для забезпечення  безперебійного функціонування передбачених бюджетом витрат, а також покриття непередбачуваних затрат держави (стихійні лиха, серйозні технологічні аварії, епідеміїтощо), які зненацька можуть виникнути.

Державний бюджет є головною ланкою бюджетної системи держави.

 

Бюджетна система України — це сукупність бюджетів

різних рівнів:

— державного;

— бюджету Автономної Республіки Крим;

— обласних;

— бюджетів міст Києва та Севастополя;

— міських бюджетів;

— районних;

— районних бюджетів у містах;

— сільських та селищних.

Консолідований бюджет — це об'єднаний бюджет  центрального уряду і бюджети місцевих органів влади.

Державне казначейство — орган, на який покладено  функції:

— використання державного бюджету;

— обліку його касового виконання;

— управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом.

За станом розрізняють державний бюджет:

— нормальний (збалансований), коли надходження і  видатки бюджету врівноважені;

— дефіцитний, коли видатки перевищують доходи;

— профіцитний, коли доходи перевищують видатки.

Чи може держава витрачати більше, ніж вона має? Так за цих умов держава вдається до проведення додаткової грошової емісії,

що є суто інфляційним чинником, або застосовує інше джерело фінансування бюджетного дефіциту — позику.

Вважають, що з часів Дж.М. Кейнса обов'язкова  збалансованість бюджету стала анахронізмом, а концепція "здорових

фінансів" (збалансованого бюджету) виявилася недостатньо ефективною.

Насправді не всякий дефіцит державного бюджету є  небезпечним. Якщо він не перевищує 2—3 %, він не є небезпечним; якщо ж він перевищує 3 %, існує загроза інфляційних явищ в економіці (абсолютно неінфляційних чинників фінансування державного бюджету немає).

В Україні виникло явище прихованого бюджетного  дефіциту, яке проявилося у невчасному та (або) неповному фінансуванні бюджетної сфери економіки. Таким чином, уряд  скорочував видатки, зменшуючи відкритий дефіцит бюджету.

Причини бюджетного дефіциту:

— спад виробництва внаслідок циклічних коливань, який призводить до зниження рівня доходів (а відтак і податків), що надходять до державного бюджету;

— збільшення державних витрат на розвиток  військово-промислового комплексу (ВПК), реалізацію соціальних програм,

фінансування збиткових підприємств тощо;

— значний сектор "тіньової економіки", що уникає сплати податків;

— зростання витрат на утримання управлінського апарату;

— непомірні втрати, приписки, розкрадання державних  ресурсів тощо.

Заходи щодо обмеження бюджетного дефіциту:

— перехід від фінансування до кредитування;

— ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

— зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державне управління;

— зміна системи оподаткування.

Дефіцитний бюджет, зазвичай, має місце у період спаду обсягів національного виробництва, коли податкові  надходження зменшуються, а потреба у видатках зростає.

Профіцитний бюджет характерний для періоду  економічного зростання і застосовується як засіб для упередження

економічного буму, за яким неминуче наступає економічний

спад.

Балансування бюджету, таким чином, здійснюється не  щорічно, а залежно від фази ділового циклу.

Є ще один досить важливий аспект бюджетного дефіциту.

Розрізняють бюджетний дефіцит:

— фактичний — відображає реальні надходження і  видатки за певний період часу;

— структурний — показує, якими мають бути  надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі  національного виробництва;  

— циклічний — відбиває вплив циклічних коливань на  надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

  1.  Валовий внутрішній продукт та його структура. Методологія обчислення ВВП.

ВНП – це сукупна ринкова вартість обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, створених протягом певного періоду часу (1 рік).Умови:

  •  при обчисленні ВНП потрібно уникати „повторного рахунку”;
    •  враховувати всю випущену протягом року продукцію;
    •  враховувати вартість тільки тих товарів, що створені протягом поточного року;
    •  необхідно враховувати вартість товарів і послуг, вироблених тільки національними засобами виробництва. Лізинг – довгострокова оренда.

ВВП – це ринкова сукупна вартість обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду часу.ВВП має три методи обчислення:

  1.  за витратами або потоку товарів: ВВП = С + І + Д + Ne

С – це сума цін, товарів і послуга, які витратили домогосподарства І – це сума цін, товарів і послуг, яківитрачають підприємстваД – це сума цін, товарів і послуг, які витрачає державаNe – це чистий експорт. Ne = е – і

  1.  за доходами: ВВП = Р + ЗП + % + П + А + НП

Р – рента, доход від земліЗП – заробітна плата% - капіталП – прибутокА – амортизаціяНП – непрямі податки

  1.  метод доданої вартості

Система національних рахунків.

Структура системи національних рахунків:

  •  ВНП
    •  ВВП
    •  чистий національний продукт (ЧНП = ВВП – А (амортизація))
    •  національний доход = ЧНП – непрямі податки
    •  використовуваний доход  = НД – податки;
    •  чистий економічний добробут = ВНП + праця домогосподарств + міра використання вільного часу на фізичні виховання + результати тіньової економіки.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) являє собою сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом.

  Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

  1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

  2) за витратами (метод кінцевого використання);

  3) за доходами (розподільний метод).

  Під час розрахунку ВВП виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки. Для цього за кожною галуззю економіки спочатку розраховується валовий випуск, якій потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий результат характеризує сукупну вартість кінцевої продукції, або доданої вартості, створеної в галузях економіки.

  У ході розрахунку ВВП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарств, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством.

  У процесі розрахунку ВВП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рента), а також амортизаційні відрахування.

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв’язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

  Номінальний ВВП — це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування. Реальний ВВП — це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

  Як зазначалося, близьким до ВВП за змістом є показник валового національного продукту. Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами. У закритій економіці за відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталів ВНП і ВВП рівні. Але в дійсності певна частина створених у країні факторних доходів (від капіталу, робочої сили і землі) може являти собою власність іноземців, тому в складі ВНП такі доходи не враховуються, але вони включаються у ВВП. Разом з тим доходи, отримані громадянами даної країни за кордоном, враховуються у ВНП, але не входять у обсяг ВВП.

  Відмінності між ВВП і ВНП незначні. Але в країнах, що розвиваються, ВВП, як правило, більший від ВНП, оскільки цим країнам доводиться сплачувати великі проценти за зовнішні позички, а для розвинутих країн, навпаки, ВНП, як правило, більший від ВВП.

  Обчислення обсягів ВВП і ВНП не лише полегшує міжнародне зіставлення темпів і рівнів економічного розвитку різних країн, але й дає змогу поглибити макроекономічний аналіз.

  1.  Валютний ринок. Валютні операції та їх види.

Валютний ринок (лат. valeo — коштую) — система міжнародних валютних відносин з приводу організації та купівлі-продажу національних й іноземних валют для забезпечення міжнародних платежів.

Основними суб'єктами цих відносин є: фізичні та юридичні особи, зайняті зовнішньоекономічною діяльністю; некомерційні банківські установи, які здійснюють валютне обслуговування зовнішніх зв'язків; посередники (окремі брокери, брокерські фірми), які за свої операції отримують комісійну винагороду; державні установи (насамперед, центральні банки та державні скарбниці окремих країн).

Серед суб'єктів валютного ринку провідна роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові та безготівкові міжбанківські операції. Тому ці банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу.

Об'єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви тощо) в іноземній валюті.

До найбільших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо, Мілана, Сінгапуру, Гонконгу та ін.

Сутність валютного ринку та його структура повніше виявляються в його якісних ознаках:

1) функціонування ринку на засадах конкуренції, на яку, у свою чергу, впливають попит і пропозиція на інші валюти (національні, колективні тощо), прагнення привласнити максимальний дохід;

2) органічне доповнення конкуренції національним та наднаціональним регулюванням. Переважаючою стороною в цій своєрідній єдності протилежностей є наднаціональне регулювання. Більше того, сама конкуренція у процесі взаємодії цих сторін (їх взаємопроникнення, взаємопереходу, взаємозаперечення) стає все більш регульованою.

  1.  Виробничі фонди підприємства та їх структура. Оборот і кругооборот фондів.

Виробничі фонди –сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі.

Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і не матеріального виробництва (сфера послуг), сфер виробництва та обігу, на основні і оборотні фонди тощо.

Поділ на основні і оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами праці своєї вартості на створений продукт. Одні і ті самі засоби праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовуватися не менше 10 років, будівлі, споруди - кілька десятків років), тому вони переносять свою вартість на новостворений продукт не доразу, а деякі (наприклад ГСМ, сорт, бумага) переносять свою вартість на новостворений продукт одразу, за один цикл виробництва.

Основні виробничі фонди – частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами в міру їх зношування, тобто – це капітал, вкладений в сукупність матеріально-речовинних цінностей, що відносяться до засобів праці. Основні засоби і довгострокові інвестиції в основні засоби роблять багатоплановий і різносторонній вплив на фінансовий стан і результати діяльності фірми.

За наказом міністерства фінансів України від 18.11.2005. Основні засоби це матеріальні активи, які підприємство утримує, щоб використовувати як засоби праці чи при поставці товару, надання послуг, надання в оренду чи виконувати адміністративні і соціально культурні функції, очікуваний строк використання яких більше ніж один рік, тобто основні виробничі фонди - це будівлі та споруди виробничого призначення, передавальне обладнання, силові та робочі машини та устаткування, транспортні засоби тощо.

Оборотний виробничий капітал (оборотні фонди) - це частина капіталу фірми (підприємства), яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл; вартість її при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукції повертається до підприємства у грошовий формі. За матеріально-речовинною ознакою до складу оборотного капіталу включаються: предмети праці (сировина, матеріали, паливо і т. д.), готова продукція на складах, товари для перепродажу, грошові кошти і кошти в розрахунках. Характерною особливістю оборотних коштів є швидкість їх обороту. Функціональна роль оборотних коштів в процесі виробництва в корені відрізняється від основного капіталу. Оборотні кошти забезпечують безперервність процесу виробництва, тобто оборотні виробничі фонди це частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці елементи якої споживаються у кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають свою форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції або послуг, термін використання яких не перевищує один рік.

під необоротними активами треба розуміти активи, що використовуються підприємством у його діяльності протягом тривалого періоду часу  (більше одного року)  та від використання яких підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди; та їх вартість може бути достовірно визначена.

До необоротних активів належать:

● основні засоби;

● інші необоротні матеріальні активи;

● нематеріальні активи;

● довготермінові фінансові інвестиції;

● довготермінову дебіторську заборгованість;

● відстрочені податкові активи;

  1.  Види безробіття.

Сьогодні економісти вважають за краще говорити не про безробіття взагалі, а виділяти її специфічні види:

фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституціональне.

Фрикційне безробіття пов'язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійний зв'язок між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншими, рух працівників з одних галузей в інші тощо. Фрикційне безробіття вище в тих країнах, громадяни яких вважають за краще жити все життя в одному і тому ж населеному пункті, тобто відрізняються зниженою мобільністю. При такому способі життя скорочуються перетікання робочої сили між регіонами.

Структурне безробіття Виникнення структурного безробіття пов'язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у разі переорієнтації виробництва, закриття шкідливих підприємств. Структурне безробіття відрізняється від фрикційного передусім тим, що працівники, які втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які пропонуються в інших секторах. Окрім того, структурне безробіття є тривалим і має, як правило, хронічний характер. Причиною структурного безробіття є територіальна і кваліфікаційна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними. У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття. Технологічне безробіття пов'язане з переходом до нової техніки і технології, механізацією та автоматизацією виробництва, що (супроводжується вивільненням робочої сили і найманням праців принципово нових спеціальностей та кваліфікації. Конверсійне безробіття спричиняється скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатися від незначних до великих. 

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Циклічне — це вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом, що пов'язано з циклом ділової кон'юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму — під час піднесення. Отже, розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями циклу ділової кон'юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку і некорінне населення.

Інституціональне безробіття — це безробіття, яке породжується правовими нормами, що впливають на попит і пропозицію праці. Воно може бути, наприклад, спричинене введенням гарантованої мінімальної заробітної плати, недосконалою податковою системою (надмірні соціальні виплати знижують пропозицію праці. Високі ставки оподаткування, скорочуючи доходи, роблять їх порівнянними із сумами виплат за соціальними програмами. Це також знижує пропозицію робочої сили).

  1.  Види цін, методи ціноутворення.

Ціна — це грошовий вираз вартості, кількості грошей, що сплачується або одержується за одиницю товару або послуги. Одночасно ціна відображає споживчі властивості (корисніть) товару, купівельну спроможність грошової одиниці, ступінь рідкісності ті/вару, силу конкуренції, державного контролю, економічну поведінку ' ринкових суб'єктів та інші суб'єктивні моменти.

Усі ціни поділяються на дві великі групи: виробничі і споживчі.

Виробничі ціни — це ціни, за якими реалізується продукція і надаються послуги іншим підприємствам та організаціям. До них належать:

Гуртові ціни — це ціни за якими державні, колективні та приватні підприємства розраховуються між собою або з гуртовими посередниками за великі партії товарів. Гуртові ціни поділяються на гуртові ціни підприємства та гуртові ціни промисловості.

Закупівельні ціни, за якими сільськогосподарські виробники (кооперативні, колективні, державні, фермерські, особисті підсобні господарства) продають свою продукцію державним, кооперативним, переробним, торгівельним та іншим фірмам. Закупівельні ціни використовуються також при заготівлі продукції хутрового звірівництва, рибництва, вторсировини.

Кошторисні ціни — ціни та розцінки, які використовуються для визначення розрахункової вартості нового будівництва, реконструкції будівель та споруд, їх розширення та переоснащення.

Тарифи на перевезення всіма видами транспорту та на виробничі послуги.

Споживчі ціни — ціни на товари і послуги, що реалізуються населенню. До них належать:

Роздрібні ціни — ціни, за якими населення купує товари у державній, колективній і приватній торгівлі.

Різновидами роздрібних цін є ціни на продукцію закладів громадського харчування, тарифи на комунальні, побутові, транспортні, туристичні та інші послуги, ціни на житло.

За способом встановлення ціни поділяються на:

державні (встановлюються державою на продукцію державних підприємств, деякі ресурси, соціально значимі товари; поділяються на фіксовані і регульовані):

договірні (встановлюються за домовленістю між продавцем і покупцем товару і можуть змінюватись за взаємною згодою сторін);

вільні (встановлюються підприємствами самостійно або на договірній основі із врахуванням попиту і пропозиції на ринку товарів; орієнтовані на економічну зацікавленість виробників у розширенні асортименту товарів та запобігання ажіотажного попиту і спекуляції);

ввізні (встановлюються на імпортні підакцизні товари, що оподатковуються податком на додану вартість (ПДВ) і підлягають обкладанню ввізним митом; основою розрахунків таких цін є митна вартість товарів, виражена в національній валюті).

Важливу роль у вирішенні завдань науково-технічного прогресу відіграють — лімітні (встановлюються на стадії розробки нової продукції і відображають граничне допустимий рівень її ціни) і ступеневі ціни (ступенева ціна — це гуртова ціна, яка поступово знижується на певних етапах серійного випуску продукції).

Ціни "Франко"— це гуртові ціни, які встановлюються з врахуванням передбаченого контрактом порядку відшкодування транспортних витрат на доставку товарів покупцеві.

На практиці підприємствами можуть бути застосовані такі методи ціноутворення:

1. Витратний метод. Ціна розраховується, виходячи із суми постійних і змінних витрат на одиницю продукції й запланованого прибутку з урахуванням нижнього порогу ціни. При опосередкованому збуті ціна продажу кінцевому споживачу збільшується на розмір націнки, яка залежить від особливостей товару (сезонність, мода, новизна), а також еластичності попиту за цінами. Витратний метод не враховує ринкових факторів (характер попиту, рівень платоспроможності попиту, політику конкурентів), а ціна, визначена за таким методом, практично завжди завищена і в конкурентній ситуації чревата негативними наслідками для продавця. Однак є й позитивні оцінки цієї моделі: якщо в рамках однієї галузі всі виробники використовують витратний метод ціноутворення, цінова конкуренція мінімальна, а ціни більш реальні й виключають наживу за рахунок покупців.

2. Метод на основі цільової норми прибутку. Ціна встановлюється таким чином, щоб можна було досягти бажаної норми прибутку на вкладений капітал. Необхідно взяти до уваги, що розрахунки ціни в цьому випадку залежать від обсягу виробництва та реалізації, у зв'язку з чим необхідно визначити критичну точку обсягу виробництва. Критичний обсяг виробництва зменшується внаслідок зниження постійних і змінних витрат, які необхідно враховувати у виробничій фірмі. Крім того, на розраховані ціни впливатимуть ще й ринкові фактори (характер попиту й конкуренція). Ціна встановлюється за допомогою використання формули (за умов випуску одного виду продукції)

3. Метод встановлення ціни на основі відчутної цінності товару обумовлений специфічними підходами до роботи на ринку. Розрахунок робиться на певну категорію покупців, які погоджуються платити гроші не тільки за вартість товару, а й за комплекс інших послуг: доплати, пов'язані з доставкою, обслуговування тощо. Рівень послуг, що надаються, визначити безумовно важко. Тут доречно вести мову про престижні товари, про особливі послуги, за які за різних обставин і різних умов покупець погоджується платити будь-які гроші. Ось чому для фірми важливо бути надзвичайно чутливою до змін попиту на товар.

4. Вибір ціни на основі рівня поточних цін орієнтує діяльність фірм щодо ціноутворення передусім не на власні витрати, а на ситуацію на ринку, на цінову політику фірм-конкурентів. Поведінка фірм адекватна їхньому становищу на ринку. Фірма-лідер, як правило, диктує свої умови. Дрібніші фірми можуть собі дозволити орієнтуватися на лідера, змінювати ціну після того, як це зробив він. Метод ціноутворення, що орієнтується на рівень поточних цін, досить поширений. Він створює атмосферу справедливого підходу до встановлення ціни в цілому по галузі. А це дає змогу підприємствам отримувати певну норму в прибутку.

5. Установлення ціни на основі торгів. У процесі торгів кожна фірма конкурсант призначає ціну пропозиції, стежачи за тим, щоб вона була дещо нижчою, ніж у конкурентів, але й не опускалася нижче рівня собівартості. Остаточна ціна на товар встановлюється з урахуванням таких факторів: цінова політика фірми, психологія ціносприйняття, вплив ціни на інших учасників ринкової діяльності.

  1.  Виробничі фонди підприємства та їх структура.

  1.  Внутрігалузева та міжгалузева конкуренція. Досконала і недосконала конкуренція.

Внутрігалузева конкуренція - це конкуренція між виробниками певної галузі. Суперництво охоплює умови виробництва, ринки збуту, витрати виробництва, якість товарів і послуг, "портфелі" замовлень, рекламу. Така конкуренція сприяє розвитку даної галузі, оновленню її виробничого апарату, поліпшенню кількісних і якісних результатів роботи.

Функція внутрігалузевої конкуренції поягає в утворенні ринкової, або суспільної вартості товарів.

Мета внутрігалузевої конкуренції - отримання надприбутку, її механізм - підвищення продуктивності праці, зниження індивідуальної вартості товару. Результати цієї конкуренції - зведення індивідуальної вартості товарів до єдиної, суспільної вартості і формування на цій основі галузевої, ринкової вартості товару.

Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, фірмами) різних галузей. Об'єктом такої конкуренції виступає більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, а отже, й боротьба за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливу капіталу і переміщенню ресурсів, засобів виробництва й робочої сили в ефективніші галузі й сфери виробництва. Швидке переміщення капіталу й ресурсів з однієї галузі в інші дає можливість суспільству найраціональніше використати засоби виробництва і робочу силу.

Мета міжгалузевої конкуренції є отримання найбільшого прибутку. Її механізм - вільне переливання капіталу із галузі в галузь, в погоні за вищою нормою прибутку. Міжгалузева конкуренція перетворює вартість товарів в ціну виробництва, а норма прибутку в окремих галузях – в загальну норму прибутку. У цьому й полягає функція міжгалузевої конкуренції.

Досконала конкуренція.

За умов досконалої конкуренції (perfect competition) ринкова ситуація характеризується поліполією, тобто великою кількістю продавців і покупців того самого товару. Зміни в ціні якогось продавця викликають відповідну реакцію тільки серед покупців, але не серед інших продавців.

Умови досконалої конкуренції визначаються наступними параметрами:

велика кількість продавців і покупців, жоден з яких не має помітного впливу на ринкову ціну і кількість товару;

кожен продавець виробляє однорідний продукт, який в жодному відношенні не відрізняється від продукту інших продавців;

бар`єри для входу на ринок в довгостроковому аспекті або мінімальні, або взагалі відсутні;

жодних штучних обмежень попиту, пропозиції або ціни не існує і ресурси - змінні фактори виробництва – мобільні;

кожен продавець і покупець має повну й правильну інформацію про ціну, кількість продукту, витрати й попит на ринку.

Недосконала конкуренція.

На практиці конкуренція звичайно є недосконалою. Прикладами недосконалої конкуренції (imperfect competition) є монополістична та олігополістична конкуренція.

Монополістична конкуренція

За умов монополістичної конкуренції велика кількість виробників пропонує схожу, але не ідентичну продукцію, тобто на ринку присутні гетерогенні товари. Якщо за умов досконалої конкуренції фірми виробляють стандартизовану (однорідну) продукцію, то за умов монополістичної конкуренції виробляється диференційована продукція. Диференціація стосується передовсім якості продукту чи послуг, завдяки чому у споживача складаються цінові переваги. Продукція може бути диференційована також за умовами післяпродажного обслуговування (для товарів тривалого користування), за близькістю до покупців, за інтенсивністю реклами тощо. Таким чином, фірми на ринку монополістичної конкуренції вступають в суперництво не тільки (ба навіть не стільки) за допомогою цін, але й шляхом всебічної диференціації продукції й послуг.

Олігополістична конкуренція.

Олігополія характеризується небагато-чисельністю учасників конкуренції - коли відносно мала (в межах десятку) кількість фірм панує на ринку товарів чи послуг. Класичним прикладом олігополії є "велика трійка" в США - "Дженерал моторз", "Форд", "Крайслер".

За умов олігополії можуть вироблятися як однорідні, так і диференційовані товари. Однорідність найчастіше має місце на ринках сировини й напівфабрикатів: руди, нафти, сталі, цементу тощо; диференціація - на ринках споживчих товарів.

Внутрішньогалузева конкуренція — це боротьба між товаровиробниками однієї галузі за вигідніші умови виробництва і реалізації товарів з метою одержання надприбутку.

За такого суперництва перемагають власники тих підприємств, на яких внаслідок використання досконалішої техніки, технології та організації виробництва індивідуальна вартість товарів менша за їх суспільну вартість, що дає змогу одержувати їм надприбуток. Наслідком є впровадження досягнень науки і техніки, зниження витрат виробництва, підвищення якості продукції. Функція - зведення індивідуальної вартості товарів до їх єдиної ринкової вартості, яка визначається вартістю товарів, що виробляються за середніх умов галузі й утворюють значну частину її продуктів.

Міжгалузева — це боротьба між товаровиробниками різних галузей економіки за найвигідніші умови (сфери) застосування капіталу.Вона здійснюється у формі стихійної міграції капіталів з галузей з низькою до галузей з високою нормою прибутку. В результаті цього формується середня норма прибутку в масштабах економіки, яку отримують товаровиробники за принципом: «Рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал».

Досконала (вільна) — це така ринкова ситуація, за якої чисельні, незалежно діючі виробники продають ідентичну продукцію і жоден із них не в змозі контролювати ринкову ціну.

Досконало конкурентний ринок характеризується такими рисами:

—   наявність великої кількості продавців і покупців, жодний з яких не має впливу на ринкову ціну, яка формується на основі попиту і пропозиції;

—   кожний виробник випускає однорідний (стандартизований) продукт, що не відрізняється від продукту інших продавців;

—  бар’єри для входу на ринок мінімальні або взагалі відсутні;

—  немає ніяких штучних обмежень попиту, пропозиції, переміщення ресурсів;

—   кожний продавець і покупець володіє повною інформацією про попит, пропозицію і ціну товарів на ринку.

Недосконала конкуренція виникає там, де не виконуються зазначені вище умови вільної конкуренції. Головна ознака— здатність окремих учасників ринків певною мірою впливати на ціни і отримувати тим самим додатковий прибуток. Розрізняють три ринкові структури недосконалої конкуренції: ринок абсолютної монополії, ринок монополістичної конкуренції,ринок олігополістичної конкуренції.

  1.  Гроші та їх види.

Гроші — обєктивна категорія. Це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів.

Класична економічна теорія виділяє п’ять функцій грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу утворення скарбів, засобу платежу, світових грошей

Види

  1.  Повноцінні гроші – гроші, у яких номінальна вартість відповідає реальній вартості, тобто вартості матеріалу, з якого вони зроблені (металеві гроші -мідні, срібні, золоті монети)
  2.  Знаки вартості (замінники повноцінних грошей) - гроші, номінальна вартість яких вище реальної, тобі о витраченої на їх виробництво суспільної праці.

1.Металеві

2.Паперові. Їх сутність грошей полягає в тому, що вони виступають знаками вартості, випускаються державою для покриття бюджетного дефіциту. Зазвичай вони не розмінні на золото і наділені державою примусовим курсом

      3.Кредитні гроші – це знаки вартості, які виникають і функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником. Першочергове економічне значення цих грошей – зробити грошовий обіг еластичним, здатним відображати потреби товарообігу в готівкових грошах, економити повноцінні гроші, сприяти розвитку безготівкового обігу. До них належать:

  •  вексель – простий, переказний, комерційний; банкнота- це вексель банку, за яким пред’явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель; чек- письмове розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на інший рахунок певної суми грошей; електронні гроші - магнітні носії платіжної інформації, які замінюють паперові гроші, чеки та інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем; кредитні картки- іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою.

  1.  Грошова база. Компоненти грошей.

Грошова база - це сума грошей, які центральний банк випустив в обіг. Включає готівку (за межами фінустанов), а також кошти комерційних банків на рахунках у центральному банку.

Використовується НБУ в якості одного із основних показників грошово-кредитної політики. Є показником бази фінансування, яка є основою для формування грошових агрегатів.  Іншими словами - це сукупність зобов’язань Національного банку України в національній валюті, що забезпечують зростання грошових агрегатів та кредитування економіки.

У структурі грошової маси виділяють такі сукупні компоненти, або їх ще називають грошові агрегати: М1, М2, М3, L, які групують різні платіжні і розрахункові засоби за ступенем їх ліквідності, причому кожен наступний агрегат включає в себе попередній.

М1 – це гроші у вузькому розумінні, готівка, обіг якої здійснюється поза банками, а також це гроші на поточних рахунках у банках. Депозити на поточних рахунках виконують всі функції грошей і в будь-який момент можуть бути перетворені в готівку.

М2 – це гроші в більш широкому розумінні: М1 + гроші на рахунках комерційнних банків + депозити спеціалізованих фінансових інститутів. Власники строкових вкладів (депозитів) отримують більш високий процент порівняно з власниками поточних вкладів, хоча в той же час вони не можуть взяти гроші з рахунку раніше умовно визначеного терміну.

М3 включає в себе М2 + крупні строкові депозити і суми контрактів з перепродажу цінних паперів.

Агрегат L складається з М3 + комерційні, зокрема короткострокові, цінні папери

  1.  Економічна теорія: виникнення та етапи розвитку.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися лише в XVIXVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру.

  1.  Меркантилізм (Т.Мен, А.Монкретьєн, Ж.Б.Кольбер) основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних).

Постулати: необхідність держ. рег-ня та зовнішньої торгівлі; імпорт дешевої сировини та експорт високоякісних товарів; політика протекціонізму; держава повинна стимулювати активний торговий баланс

  1.  Фізіократи (Ф. Кене, А. Тюрго, І і. Мі рабо) джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства.
  2.  Класична політична економія. Виникла з розвитком капіталізму (У. Петті, А. Сміт) зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядали як саморегулюючу систему.
  3.  Маржиналізм - теорія граничної корисності. (К. Менгер, В. С. Джевонс Л. Вальрас ). Основна ідея — це дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономі-ка) та національної економіки (макроекономіка).
  4.  Неокласичний напрям (ідея мінімального, опосередкованого втручання держави в економіку). Зокрема, теорії трудової вартості протиставлялася концепція "граничної корисності"
  5.  Кейнсіанський напрям (без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може існувати). необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів, зокрема — збільшення державних інвестицій, зниження відсоткової ставки під час кризи тощо.
  6.  Інституціоналізм стверджує думку, що у процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації.
  7.  Неокласичний синтез - орґанічне поєднання двох напрямків економічної теорії: кейнсіанської та неокласичної шкіл.
  8.  Монетаризм —кількість грошей в обігу є визначальним фактором формування господарської кон'юнктури та існує прямий зв'язок між зміною маси грошей в обігу та величиною валового й національного продуктів. Започаткував теорію монетаризму І.Фішер.

  1.  Економічна рівновага та її забезпечення.

Економічна рівновага – стан економічної системи, за якого пропорції в народному господарстві забезпечують оптимальну узгодженість мети економічного розвитку і наявних ресурсів, попиту і пропозиції, товарних і грошових потоків, нагромадження і споживання, заощадження і нагромадження та інших елементів і показників системи, а в кінцевому підсумку – відсутність економічних криз. Двома сторонами економічної рівноваги є дія сил рівноваги і нерівноваги, в процесі якої рівновага забезпечується через нерівновагу.

Розрізняють статичну та динамічну, часткову і повну, мікроекономічну й макроекономічну рівновагу тощо. Часткова рівновага – кількісно-якісна відповідність двох взаємозалежних сторін економіки(наприклад, виробництва і споживання), загальна рівновага – узгоджений, планомірно-пропорційний розвиток всіх сфер, ринків та галузей економіки тощо. Умовою часткової рівноваги є рівновага на окремих ринках, загальної – на усіх ринках. За наявності ринкової системи саморегулювання та державного й наддержавного регулювання її рівновага досягається здебільшого через механізм коливання цін, а всієї економічної системи – насамперед внаслідок державного та наддержавного регулювання, що передбачає і використання цінового механізму.

  1.  Економічна конкуренція, її форми та методи.

Конкуренція, є складною і багатогранною категорією ринкової економіки. Пізнати її без  глибокого аналізу структури, тобто видів, з яких вона складається і які взаємодіють між собою, дуже важко. Для цього слід  

розподілити конкуренцію на види за певними критеріями.

- Внутрішньогалузева конкуренція — це боротьба між  товаровиробниками однієї галузі за вигідніші умови  виробництва і реалізації товарів з метою одержання надприбутку.

- Міжгалузева конкуренція — це боротьба між  товаровиробниками різних галузей економіки за найвигідніші  умови (сфери) застосування капіталу.

- Міжнародна конкуренція — це конкуренція  національних і транснаціональних економічних суб'єктів за найвигідніші умови виробництва і реалізації товарів та послуг на світовому ринку.

- Досконала (вільна) конкуренція — це така ринкова  ситуація, за якої чисельні, незалежно діючі виробники  продають ідентичну продукцію і жоден із них не в змозі  контролювати ринкову ціну.

- Головна ознака  недосконалої конкуренції — здатність окремих учасників ринків певною мірою впливати на ціни і отримувати тим самим  додатковий прибуток.

Розрізняють три ринкові структури недосконалої  

конкуренції: ринок абсолютної монополії, ринок монополістичної

конкуренції, ринок олігополістичної конкуренції.

  •  Монополістична конкуренція — це така ситуація на ринку, коли велика кількість виробників пропонує подібну, але не ідентичну продукцію, тобто вона базується на  диференціації продукції.
  •  Олігополістична конкуренція (гр. oligos — мало) — це модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси  товарів.

Конкуренція (від лат. сопсиггеге — «зіштовхуватися») — економічне суперництво, боротьба між суб’єктами господарської діяльності за кращі умови виробництва і реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога більшого прибутку.

Отже, завдання конкуренції полягає у суперництві ринкових суб’єктів за реалізацію власних інтересів шляхом набуття економічних конкурентних переваг порівняно зі своїми суперниками.

Основними умовами виникнення та існування конкуренції є:

—  наявність на ринку необмеженої кількості незалежних виробників і покупців товарів або ресурсів;

—  свобода виробників щодо вибору господарської діяльності;

—  абсолютно вільний доступ економічних суб’єктів до ринку і такий же вільний вихід із нього;

—  певна відповідність між попитом і пропозицією; відсутність надвиробництва і дефіциту;

—  абсолютна мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів;

—  відсутність угод між постачальниками та споживачами ресурсів, які можуть обмежити конкуренцію;

—  наявність у кожного учасника конкуренції повної інформації про попит, пропозицію, ціни, норму прибутку тощо.

На конкурентному ринку суперники використовують різні методи боротьби: цінові, нецінові, нечесні (недобросовісні) та чесні (добросовісні).

Цінові методи конкуренції — це конкуренція, в якій  головним засобом боротьби є ціна.

За цінової конкуренції перемагає той, хто домагається  нижчої ціни продукції, ніж конкуренти. Це, по суті, боротьба за скорочення затрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці, підвищення її продуктивності тощо.

Залежно від форм і цілей конкуренції формуються такі види цін: монопольно високі, монопольно низькі, демпінгові, дискримінаційні.

Нецінова конкуренція — це стратегія конкурентної  боротьби, яка спрямована не на зміну цін, а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції.

Це означає, що розробляючи стратегію й тактику поведінки на ринку, фірма насамперед дбає про те, щоб створена продукція за своїми споживчими якостями відповідала запитам споживачів.

Нецінові методи конкуренції поділяються на два види:  

конкуренцію за продуктами і конкуренцію за умовами продажу.

Конкуренція за продуктами передбачає поширення таких нецінових характеристик товарів як покращання їх якості за збереження ціни, підвищення надійності під час експлуатації, оновлення асортименту, відповідність товарів міжнародним стандартам тощо.

Конкуренція за умовами продажу передбачає поширення і вдосконалення послуг, що супроводжують реалізацію товарів.

До них належать:

— продаж товарів у кредит;

— продовження терміну гарантійного обслуговування;

— безкоштовна доставка товару додому та його встановлення;

— безоплатні консультації щодо використання купленого товару;

— продаж товару із забезпеченням до нього запасних частин;

— інтенсивне використання реклами, яка доводить переваги продукції продавця;

— відкриття ремонтних майстерень та сервісних центрів, що здійснюють гарантійний ремонт, та поточного обслуговування проданого товару.

Нечесна конкуренція — це нецивілізовані форми  конкурентної боротьби, які проявляються в порушенні суб'єктами  ринкових відносин чинного законодавства, професійних, етичних, моральних норм і правил поведінки для досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

Найпоширенішими методами нечесної конкуренції є такі.

Неправомірне використання позначень товару іншого виробника. Це здійснюється шляхом копіювання зовнішнього вигляду товару, найменування, фірмового знака, упаковки та інших позначень, які можуть привести до змішування його з товаром конкурента.

Дезінформація споживачів про товар. Вона виявляється в неправдивих відомостях про властивості свого товару: якість, сорт, безпечність використання, термін зберігання, приховані дефекти тощо.

Компрометація товарів конкурентів. Вона здійснюється шляхом поширення у будь-якій формі, у т. ч. і через  порівняльну рекламу, неправдивих, неточних або неповних відомостей про властивості товарів своїх конкурентів.

Тиск на постачальників ресурсів і банки, щоб вони не укладали, або розривали договори на постачання конкурентам сировини, матеріалів та надання кредитів.

Неправомірне збирання,розголошення та використання комерційної таємниці про діяльність суперника —  конкурента. До цього можна також додати й економічне шпигунство.

Переманювання провідних спеціалістів фірм-конкурентів шляхом підкупу, встановлення вищих окладів та надання  різних пільг.

Іноді деякі нечесні методи конкурентної боротьби  переростають у кримінальні злочини: шантаж, підпали, вибухи, убивства.

  1.  Економічна система та її основні структурні елементи. Типи економічних систем.

Економічна система і її типи.

Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її  соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого?

Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів.

Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних  відносин і механізму господарювання

-Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями,  науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і  продуктивності суспільної праці.

-Економічні відносини — це відносини між людьми з  приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ. Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин.

-Господарський механізм є структурним елементом  економічної системи, що складається із сукупності форм і методів  регулювання економічних процесів та суспільних дій  господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Найважливіша функція господарського механізму —  забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку  суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між  виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією.

Типи економічних систем.

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного  розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями.

Найпоширенішою в економічній науці є класифікація  економічних систем за двома ознаками:

— за формою власності на засоби виробництва;

— за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних  систем:

  •   традиційну,
  •  ринкову,
  •   командно-адміністративну,  
  •  змішану.

  1.  Економічна роль держави в ринковій економіці.

Адам Сміт відводив державі в економіці роль „нічного вартового”, тобто це рль невтручання держави в регулювання ринковою економікою – ліберальний підхід. На відміну від Адама Сміта, Кейнс відводив державі активну роль держави щодо регулювання ринковою економікою – кейнсіанський підхід.

Причини втручання держави:

  1.  нездатність ринкової економіки розв’язати проблеми монополії;
  2.  нездатність ринкової економіки забезпечити задоволення суспільних потреб;
  3.  нездатність ринкової економіки протидіяти зовнішнім ефектам. Зовнішні ефекти (екстерналії) – це шкідливі викиди;
  4.  нездатність ринкової економіки забезпечити розв’язання соціальних потреб:
    •  освіта
    •  житло
    •  охорона здоров’я

Державне регулювання ринкової економіки – це вплив держави на діяльність господарюючих суб’єктів та ринкову кон’юктуру з метою забезпечення нормальних умов функціонування ринкового механізму та розв’язання соціальних проблем.

Критерії, за якими держава має втручатися в регулювання РЕ:

  1.  забезпечення свободи і вигоди обміну як виробникам, так і споживачам і третім особам;
  2.  повна інформація про товари – про їх якість в першу чергу;
  3.  поєднання ринку із принципом соціальної справедливості: рівний доступ до економічних ресурсів, встановлення необхідних для життя кожної людини продуктів тощо.

2. Економічні функції держави – це заходи, що вживає держава для регулювання ринкової економіки. Реалізуються ці функції через економічну політику держави. Функції:

1) законодавча – створення законод. та нормативних актів як бази для ек. діяльності суспільства;

2) регулююча – захист конкуренції на ринку через антимонопольний комітет;

3) розподільна – держава перерозподіляє як ек. ресурси, так і доходи;

4) стабілізуюча – держава має стабілізувати як рівень зайнятості населення, так і рівень інфляції, на державі лежить відповідальність щодо зайнятості населення та інфляції.

3. Методи державного регулювання ринкової економіки – це сукупність сопсобів, прийомів і засобів де-вного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Всі методи поділ. на:

  1.  прямі – це методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічний процес. До прямих відносять:державні контракти, замовлення (де-ва заздалегідь встановлює певний обсяг виробництва продукції, яку вона зобов’язана купити у виробника);субсидії, субвенції, дотації і ліцензії – це все допомоги.

  1.  непрямі – це сукупність опосередкованих засобів де-вного впливу на діяльність суб’єктів економіки. Це сукупність правових та економічних методів. Правові – це система законів і законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання. Економічні методи – це створення державою фінансових і матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання (наприклад пільги для певного кола населення, зменшення тарифів по оплаті за електроенергію). Це певні заборони та обмеження, що проявляються через певні укази і розпорядження з боку Президента та КМУ.

Головні завдання держави в умовах ринкових економічних систем:

—  правове забезпечення функціонування ринкового механізму;

—  організація грошового обігу;

—  захист і сприяння розвитку конкуренції;

—  виробництво суспільних благ;

—  мінімізація трансакційних витрат;

—  компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій);

—  стабілізація макроекономічних коливань;

  1.  Економічний зміст продуктивних сил.

Продуктивні сили — це сукупність засо6ів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

Продуктивні сипи  виражають активне відношення людей до природи, що полягає в матеріальному і духовному освоєнні, видозміні, розвитку і присвоєнні її багатств. У процесі функціонування продуктивних сил відтворюються умови існування суспільства і відбувається становлення і розвиток самої людини.

Продуктивні сили — фактори (передусім людина), які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Продуктивні сили суспільства складаються з :

1)Робоча сила – сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці.

Праця – діяльність людини, спрямована на зміну речовин і сил природи з метою задоволення власних потреб.

2)Предмети праці – це те,на що спрямована праця людини і становить матеріальну основу створюваного продукту.

3)Засоби праці – це речі або комплекси речей, за допомогою яких людина впливає на предмети праці, перетворює і пристосовує їх для своїх потреб.

Предмети і засоби праці в сукупності складають засоби виробництва і виступають як матеріально – речовий  чинник виробництва.

Рівень розвитку продуктивних сил залежить від кількісних і якісних параметрів.

Кількісні — досягнуті масштаби виробництва, обсяг засобів виробництва, кількісний склад робочої сили.

Якісні — прогресивність техніки і технології, якість створюваних благ, кваліфікація робітників.

Кількісні:

Досягнуті масштаби виробництва вимірюються кількістю чи вартістю виробленої продукції на підприємстві чи в країні за певний час.

Обсяг засобів виробництва також має вартісне і кількісне вираження.

Кількісний склад робочої сили показує, наприклад, що на підприємстві зайнято 3202 працівників, а в країні – 23 млн чол..

Якісні:

Прогресивність техніки і технології відображує удосконалення, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, нові інструменти, машини, а також перехід від певних технологій виготовлення продукції до інших.

Якість створюваних благ вимірюється багатьма показниками.

Кваліфікація кадрів свідчить про рівень знань, умінь та трудових навиків робітників і службовців певного підприємства, галузі чи країни.

Продуктивність праці характеризує ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг. Вона вимірюється кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу , витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги.

  1.  Економічний інтерес, його суб’єкт, об’єкт, функція.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони

відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас

економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв. Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, домо-

господарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага  

(товари, послуги, інформація тощо).

Плюралізм економічних потреб породжує багатоманітність економічних інтересів, які утворюють складну та динамічну

систему, багатовимірну у фазах відтворення, у просторі та часі, у статиці та динаміці. Економічні інтереси суспільства можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме:

За суб'єктами:

— особисті;

— колективні, групові;

— суспільні.

За нагальністю, важливістю:

— головні, першочергові;

— другорядні.

За часовою ознакою:

— поточні;

— перспективні.

За об'єктами:

— майнові;

— фінансові;

— інтелектуальні тощо.

За ступенем усвідомлення:

— дійсні;

— уявні.

За можливостями реалізацїі:

— реальні;

— утопічні.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення економічних суб'єктів задовольнити певні погреби, що є об’єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

Економічний інтерес - це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціаль-них дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних по-треб. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідом-люється як конкретна мета (максимізація прибутку, привласнен-ня товару, користування або володіння певним товаром тощо). Отже, економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у від-борі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реаліза-ціїїх.
Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволен-ню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Пот-реби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди ви-ражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.
Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й само-розвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відно-шення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадо-волених домагань людини*. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби-інтере-си не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація).

Е інтереси:є формою вияву економічних потреб, відображають певний рівень та динаміку задоволення економічних потреб, спонукають економічних суб'єктів до діяльності для задоволення потреб .

За суб'єктами: особисті, групові, суспільні;

За нагальністю, важливістю: головні, першочергові;другорядні.

За часовою ознакою: поточні, перспективні.

За об'єктом: майнові, фінансові, інтелектуальні.

За ступенем усвідомлення: дійсні, уявні.

Ієрархією: державний, колективний, індивідуальний.

  1.  Економічні закони, їх пізнання та використання.

Економічні закони — внутрішньо необхідні, сталі й істотні причинно-наслідкові зв'язки між протилежними сторонами,  властивостями економічних явищ і процесів, елементами економічної системи.

Економічні закони у своїй сукупності створюють систему економічних законів (рис. 1.10), яка включає всезагальні,  загальні і специфічні закони. Всезагальні закони вважають  законами соціально-економічного прогресу, оскільки вони  виражають фундаментальні основи та послідовність розвитку  людського суспільства на всіх етапах.

Система економічних законів

Всезагальні — функціонують у всіх економічних системах (закон зростання  продуктивності праці,  закон зростання потреб, закон  нагромадження, закон відтворення та ін.)

Загальні —  функціонують у кількох економічних  системах, де існують для них відповідні  економічні умови  (наприклад, закони ринкової  економіки: попиту і  пропозиції, конкуренції, грошового обігу таін.)

Специфічні — функціонують лише у межах однієї економічної системи

Специфічні економічні закони, з одного боку, розкривають сутність соціально-економічних відносин у певній економічній системі в процесі її розвитку, з другого, — окремі її сфери. Економічні закони мають як спільні, так і відмінні риси  порівняно із законами природи .

Загальні властивості

Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер, тобто виникають та існують незалежно від волі і свідомості людей. Вони зумовлюються наявними соціально-економічними умовами

Форми пізнавання та використання економічних законів.

Існують дві основні форми пізнання та використання  економічних законів: емпірична, коли люди, не знаючи сутності  економічних законів, використовують їх несвідомо, інтуїтивно у своїй практичній діяльності, та наукова, коли люди, пізнавши і  розкривши сутність економічних законів, використовують їх  свідомо, а отже, більш ефективно у своїй економічній діяльності.

Рівні використання економічних законів

Науково-теоретичний

На основі результатів наукового аналізу  економічних процесів та явищ відкриваються і формулюються економічні закони, дається тлумачення їх і створюються концепції  розвитку економіки

Державно-управлінський

Державна влада, спираючись на закони  економічної теорії і провідні концепції, розробляє відповідні правові закони та положення, визначає програми економічного розвитку та форми і засоби виконання їх

Господарсько-практичний

Використання економічних законів у  практиці господарювання економічних суб'єктів

  1.  Економічні потреби, їх характеристика та походження. Закон зростання потреб.

Економічні потреби — це потреби в економічних благах.

Задоволення економічних потреб виступає внутрішнім  спонукальним мотивом виробництва, розподілу, обміну та  споживання у рамках певної системи соціально-економічних  відносин. Важливо зазначити, що економічні потреби утворюють  структурну підсистему всього комплексу потреб суспільства. Відтак рівень їхнього розвитку та ступінь задоволення залежить від рівня розвитку інших підсистем, у т. ч. культурних, духовних, моральних потреб суспільства.

Носіями економічних благ є найрізноманітніші товари та послуги.

В їх сукупності розрізняють:

— споживчі блага (товари та послуги, призначені для  безпосереднього задоволення людських потреб) і виробничі блага (товари та послуги, призначені для виробництва споживчих благ);

— матеріальні блага (товари та послуги сфери  матеріального виробництва) і нематеріальні блага (створюються у сфері нематеріального виробництва);

— теперішні блага (перебувають у безпосередньому  користуванні економічними суб'єктами) і майбутні блага (товари та послуги, якими економічні суб'єкти зможуть скористатися в майбутньому) тощо.

Всебічне комплексне вивчення системи економічних потреб зумовлює необхідність їхньої класифікації за такими критеріями:

I. За характером виникнення:

— первинні (базові), пов'язані із самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;

— вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний одяг, комфортне житло, інформація та ін.

II. За засобами задоволення:

— матеріальні (потреби в матеріальних благах);

— нематеріальні (духовні потреби).

III. За нагальністю задоволення:

— першочергові (предмети першої необхідності);

— другорядні (предмети розкоші).

IV. За можливостями задоволення:

— насичені, вгамовні (мають чітку межу і можливість  повного задоволення);

— ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені  повністю, не мають меж насичення).

V. За участю у відтворювальному процесі:

— виробничі (потреби у засобах виробництва);

— невиробничі (потреби у споживчих благах).

VI. За суб'єктами вияву:

— особисті (виникають і розвиваються у процесі  життєдіяльності індивіда);

— колективні, групові (потреби групи людей, колективу);

— суспільні (потреби функціонування та розвитку  суспільства в цілому).

VII. За кількісною визначеністю та мірою реалізації:

— абсолютні (перспективні потреби, які мають  абстрактний характер і є орієнтиром економічного розвитку);

— дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня  виробництва і є суспільною нормою для певного періоду);

— платоспроможні (визначаються платоспроможним  попитом);

— фактичні ( задовольняються наявними товарами та  послугами).

Всезагальний економічний закон зростання потреб відображає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки міме виробництвом і споживанням, потребами та  існуючими можливостями їхнього задоволення. Відповідно до  цього закону безперервний розвиток потреб є рушійною силою економічного та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу все нових і нових потреб.

Таким чином, потреби і виробництво перебувають у  суперечливій залежності взаємовпливу та взаємозумовленості.  

Потреби у споживанні породжують стимули до виробництва.  Виробництво задовольняє існуючі та породжує нові потреби.  

Вирішальний вплив людської діяльності і виробництва на  формування потреб підкреслював відомий англійський економіст А. Маршалл. "Кожний новий крок вперед, — зазначав дослідник, — слід вважати результатом того, що розвиток нових видів  діяльності породжує нові потреби, а не того, що нові потреби  викликають нові види діяльності"4.

  1.  Еластичність попиту і пропозиції.

§ 3. Еластичність попиту і пропозиції

Досі ми розглядали вплив ціни та нецінових чинників на попит і пропозицію товарів, не беручи до уваги того, що окремі

товари або групи товарів неоднаково чутливі до змін у цінах та нецінових чинниках.

Здатність однієї економічної змінної реагувати на  зміни, що відбулися в іншій економічній змінній, називають еластичністю.

Кількісно еластичність вимірюється показником, який  називають коефіцієнтом еластичності (Е).

Коефіцієнт еластичності — міра реагування однієї змінної на зміни іншої, виражена як відношення процентних змін.

Іншими словами, коефіцієнт еластичності — це відношення відсоткової зміни однієї величини до відсоткової зміни іншої.

Розрізняють еластичність попиту за ціною, доходом і перехресну еластичність. Розглянемо кожну з них.

Еластичність попиту за ціною (ED ) показує, на скільки відсотків зміниться обсяг попиту, якщо ціна зміниться на один відсоток.

Якщо зміна ціни на 1 % викликає зміну обсягу попиту, що перевищує 1 %, то це свідчить про наявність еластичного  

попиту . Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює меншу зміну обсягу  попиту, то має місце нееластичний попит .

Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює таку саму зміну попиту на 1 %, то наявна одинична еластичність попиту .

Якщо зміна ціни не впливає на зміну обсягу попиту, має місце абсолютно нееластичний попит .

Якщо нескінченно мала зміна ціни призводить до  нескінченного зростання обсягу попиту, існує абсолютно еластичний  попит.

Цінова еластичність впливає на обсяг доходу (виручки від реалізації), який визначається як добуток ціни за одиницю  

товару на кількість проданого товару. Для еластичного попиту зменшення ціни на 1 % викликає значніше зростання обсягу попиту (продажу), тому доходи від продажу зростають.

Для нееластичного попиту зменшення ціни на 1 %  спричиняє зростання попиту менше, ніж на 1 %, тому загальний дохід від продажу зменшується. Для одинично еластичного попиту зміна ціни зумовлює  абсолютно однакову зміну попиту, тому загальний дохід від  реалізації залишається незмінним.

На дві останні ситуації — абсолютно нееластичного й  абсолютно еластичного попиту — закон попиту не поширюється. Ці

крайнощі мають не так практичне, як теоретичне значення, хоча подекуди має місце абсолютно нееластичний попит. Прикладом

може служити інсулін для інсулінозалежних хворих на діабет або антиастматичні препарати для астматиків. Тобто йдеться про

товари, які мають винятково важливе значення для  забезпечення життєдіяльності, ціна на які не обмежує попит. Його може обмежувати лише рівень доходу споживача. Значно складніше навести приклад абсолютно еластичного

попиту. Економічна теорія описує і таку ситуацію, коли  зменшення ціни призводить до скорочення попиту на товар, а  збільшення ціни — до його зростання. Така ситуація називається ефектом Р. Гіффена, а товари, попит на які реагує на зміну ціни, — товарами Р. Гіффена (англійський економіст Р. Гіффен  вперше дослідив цей ефект). Крива попиту для товарів Р. Гіффена мала б не від'ємний, а додатний нахил.

Еластичність пропозиції

Явище еластичності властиве не тільки попиту, а й пропозиції. Еластичність пропозиції — це чутливість пропозиції до

змін, що відбуваються в ціні товару, який підприємець готовий поставити на ринок. На поведінку підприємця стосовно зміни обсягу товарів, що пропонуються на ринок, впливає насамперед ціна. Цінова  еластичність пропозиції визначається як відношення відсоткової зміни обсягу пропозиції до відсоткової зміни ціни товару:

Як видно з формул, цінова еластичність попиту має точно  такий самий вигляд, як і цінова еластичність пропозиції, за  винятком того, що в першому випадку чисельник вміщує показник зміни попиту, а в другому — пропозиції. Оскільки крива попиту має від'ємний нахил (зворотна залежність обсягу попиту від ціни), а крива пропозиції — додатний (пряма залежність), то й  коефіцієнти еластичності попиту і пропозиції матимуть різні знаки. EDp — від'ємний, Es — додатний.

На еластичність попиту впливають також фактор часу і  взаємозамінність факторів виробництва (зростання ціни на один із факторів, який можна замінити іншим, дешевшим, зумовлює скорочення витрат підприємця і збільшення пропозиції).

  1.  Єдність і суперечності в системі інтересів суспільства.

  1.  Зайнятість і безробіття. Безробіття і його форми. Закон Оукена.

Безробітні — це непрацюючі особи, що входять до  складу робочої сили, які активно шукають роботу за наймом

(зареєстровані на ринку праці) і готові почати  працювати в будь-який момент.

Такими, що вибули зі складу робочої сили, вважають осіб, які не мають роботи за наймом і активно її не шукають. Вони входять до складу економічно неактивного населення. Крім  перерахованих вище категорій до вибулих зі складу робочої сили відносять і тих, хто втратив надію знайти роботу та припинив її пошук.

Існує два види безробіття: вимушене і добровільне.

Добровільне безробіття пов'язане з вільним волевиявленням особи, яка входить до складу робочої сили, утриматись від  пропозиції праці за неприйнятних для неї умов.

Вимушене безробіття не пов'язане з вільним  волевиявленням особи, яка входить до складу робочої сили, а зумовлене  

чинниками, що перебувають поза її вибором. Добровільне та вимушене безробіття проявляються у  відповідних формах. Форми безробіття

Існує досить багато форм безробіття, але найважливішими з них є три: фрикційне, структурне і циклічне, — саме ці форми важливі для визначення природного рівня безробіття. Кожна з форм безробіття має свої причини. Тому визначення форм  пов'язують з причинами, що їх породжують, тривалістю та типом безробіття.

Фрикційне безробіття виникає у зв'язку з тим, що  встановлення рівноваги між кількістю та якістю найманих  

працівників, з одного боку, і кількістю та якістю робочих місць — з іншого, потребує певного часу. Ця форма, таким чином, пов'язана з пошуком та  очікуванням роботи, що відповідає певній кваліфікації, уподобанням і рівню винагороди.

Фрикційно безробітні вже мають кваліфікацію, навички, досвід, які можна продати на ринку праці. Якщо людина хоче змінити місце роботи (територіально), змінити кваліфікацію чи перейти на аналогічну роботу з вищою заробітною платою, вона вирішує цю проблему добровільно. Тому фрикційне безробіття, як правило, добровільне і короткострокове.

Структурне безробіття зумовлене змінами у структурі  попиту на працюючих у зв'язку зі змінами структури економіки. Ця форма безробіття виникає у зв'язку з тим, що певні професії  "старіють" і потреба в них значно зменшується або й зовсім зникає.  

Разом з тим виникають галузі та види виробництв, які потребують нових навичок, кваліфікацій, знань, професій. Далеко не завжди колишній шахтар може стати кваліфікованим перукарем,  продавцем чи програмістом. Це означає, що структурне безробіття є переважно вимушеним і значно тривалішим, ніж фрикційне.

Фрикційне та структурне безробіття становлять природне безробіття.

Природним вважають таке безробіття, за якого:

— спостерігається повна зайнятість, тобто така зайнятість, за якої зберігається конкуренція на ринку праці та  забезпечується ефективне використання найманої праці;

 

— досягається потенційний обсяг національного  виробництва (спостерігається за повного та раціонального використання всіх видів ресурсів);

— немає інфляції.

Повна зайнятість — це зайнятість за природного рівня  безробіття, величина якого становить 5—6 %.

Віднесення фрикційного безробіття до природного не  викликає сумніву, оскільки воно є вільно обраним (добровільним), а економічна свобода — основа ринкової поведінки суб'єктів. Щодо структурного безробіття, яке є вимушеним, дехто з  учених не визнає його природним. І все ж вагомим аргументом на користь зарахування структурного безробіття до природного є

те, що зміна структури виробництва зумовлюється зміною  суспільних потреб, що, безумовно, відповідає природі  економічної людини.

Циклічне безробіття — це відхилення фактичного  безробіття від природного в той чи інший бік. У період рецесії  

відбувається падіння обсягів національного виробництва нижче  потенційного рівня, фактичне безробіття перевищує природний рівень.

У період буму, коли має місце інфляційне зростання  економіки, фактичний обсяг ВВП перевищує потенційний рівень, а  фактичний рівень безробіття буде нижчим від природного рівня. Існують й інші форми безробіття, які не чинять  визначального впливу на економіку, але знати про які важливо, оскільки вони зачіпають інтереси певних груп працездатних.

Сезонне безробіття — вимушена форма безробіття,  зумовлена специфічними умовами виробництва в певних галузях

(сільське господарство (рослинницькі галузі), цукроваріння, лісництво, риболовецькі галузі тощо). Часто в період  міжсезоння люди вдаються до самозаинятості або виїздять на роботу в регіони, оскільки недостатньо працезабезпечені. Ця форма

безробіття тяжіє до фрикційного, хоча має також власну  специфіку.

Технологічне безробіття — вимушена форма безробіття, пов'язана з вивільненням працівників у зв'язку з  запровадженням нової високопродуктивної техніки та технології. Ця форма безробіття тяжіє до структурного.

Молодіжне безробіття стосується молоді, яка вперше  виходить на ринок праці й не може отримати роботу. Ринок  виявляється байдужим до пропозиції праці з боку молодих людей, оскільки вони ще не мають досвіду, а подекуди й належної  кваліфікації, але потребують, згідно з законодавством, пільгових умов (нешкідливе виробництво, неповний робочий день, більша

відпустка тощо). Окрім розглянутих форм, важливо також виділити два типи безробіття: відкрите і приховане. Відкрите безробіття — така ситуація на ринку праці, за якої індивід визнає, що він позбавлений роботи, та офіційно  реєструється у службі зайнятості. Приховане безробіття пов'язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши надію її знайти.

Отже, ми розглянули зміст, види, форми і типи безробіття.

Закон Оукена (Okun's law) — емпірично встановлена обернена залежність між рівнем безробіття й обсягом виробленого ВВП, кількісне значення якої коливається в межах від 2 до 3 %.  

Трактується як: 1) вплив зміни рівня циклічного безробіття на  

відхилення фактичного рівня ВВП від потенційно можливого; 2) вплив

динаміки фактичного рівня безробіття на динаміку реального ВБП.

  1.  Земельна рента, її сутність, види і механізми.

Рента (від фр. rendre — віддана) — це передача частини  доходу землеробом власнику землі за використання його  

земельної ділянки. Отже, земельна рента є економічною формою реалізації  власності на землю. Земельна рента у докапіталістичних системах вилучалася на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). В умовах  капіталізму земельна рента формується на основі прикладання  капіталу до землі й тому в загальній масі додаткового продукту є надлишком над середнім прибутком.

Є три основних види земельної ренти:

- диференційна,  

- абсолютна

- монопольна.

Диференційна рента

Причини, умови формування, джерела та форми вилучення диференційної ренти наведено на рис. 12.6. Причиною її  

утворення є монополія на землю як об'єкт господарювання, яку здійснюють власник або орендар земельної ділянки. Ці суб'єкти

мають монопольне право господарювання на земельних  ділянках і одержання з них доходу у формі земельної ренти. В той зке час ця монополія не дає можливості господарського  використання цих ділянок землі іншими економічними суб'єктами.

Абсолютна земельна рента

У країнах, де панує приватна власність на землю і діє  міжгалузева конкуренція, існує ще й абсолютна рента, яка  

утворюється на всіх використаних землях, у тому числі й на гірших ,її причиною є монополія приватної власності на землю, яка закріплює високу норму прибутку у сільському господарстві — понад середню норму.

Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської  

продукції над ціною виробництва (затрати виробництва плюс  середній прибуток). Вона виникає тоді, коли існує монополія приватної власності на землю, яка заважає вільному переливанню капіталу з  промисловості в сільське господарство, що спричиняє технічне відставання цієї галузі порівняно з промисловістю. В інших галузях економіки внаслідок постійних перетікань капіталу з однієї галузі в іншу утворюється щось подібне до спільного "котла", з якого підприємці різних галузей  господарства дістають середній прибуток на рівновеликий капітал. Але сільське господарство в процесі вирівнювання індивідуальних прибутків у середній не бере участі у зв'язку з існуванням  приватної власності на землю, яка заважає вільному застосуванню капіталу в землеробстві. З цієї причини сільськогосподарська продукція продається не за цінами виробництва, а за своєю  вартістю, яка містить у собі й субстанцію абсолютної ренти, тобто надлишок над середнім прибутком.

Монопольна рента

Крім диференційної і абсолютної ренти існує монопольна рента. Вона утворюється на землях особливої якості

чи в особливих кліматичних умовах. Тільки на певних землях і в певних природно-кліматичних умовах можливе обмежене  виробництво сільськогосподарських продуктів з особливими,  унікальними якісними характеристиками (наприклад, особливихсортів винограду та вина із нього, чаю, прянощів, тютюну,  трояндової олії тощо).

Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення у сільськогосподарський оборот нових  земель, а високий попит на продукцію не задовольняється,  з'являється можливість реалізувати таку продукцію за монопольно високими цінами. Рівень цих цін визначається не реальними витратами виробництва продукції, а виключно платоспроможним попитом заможних споживачів цих рідкісних продуктів. Різниця між монопольно високою ціною такого продукту і його вартістю й становитиме монопольну земельну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника. Джерело монопольної ренти перебуває поза межами  сільського господарства. Вона не є результатом додаткових вкладень праці і капіталу в землю. Це, як правило, частина прибутку, створена в інших галузях виробництва, яку отримує  землевласник через монопольні ціни, тобто внаслідок перерозподілу  доходів заможних покупців. Тому монопольну рентуможна  вважати "незаробленим" доходом землероба або "квазірентою".

  1.  Зміст закону вартості та його функції.

Закон вартості — це закон, який передбачає, що  виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі

їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів. Закон вартості відповідає як теорії трудової вартості, так і теорії граничної корисності. Якщо вартість товару повинна  детермінувати два фактори — витрати праці та ступінь цінності його для споживача, то еквівалентність обміну, відповідно до закону вартості, припускає еквівалентність обох факторів. Закон  вартості діє через відхилення цін від вартості. Коливання цін є  механізмом дії закону вартості.

У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції :

— стихійно регулює суспільне виробництво;

— стимулює розвиток продуктивних сил суспільства;

— обумовлює економічну і соціальну диференціацію  

товаровиробників.

Регулювальна роль закону вартості виявляється в тому, що через механізм коливання цін навколо вартості відбувається  розподіл робочої сили і капіталу між різними галузями виробництва, внаслідок чого стихійно досягається певна пропорційність,  збалансованість між сферами суспільного виробництва.  Відхилення цін від вартості економічно сигналізує товаровиробнику про зміну кон'юнктури ринку, а відповідно орієнтує виробництво, яких товарів недостатньо, а яких — надмірно. Якщо того або  іншого товару виробляється недостатньо, то попит на нього  перебільшує пропозицію. Ціна на такий товар зростає. Це приваблює в галузь ресурси й робочу силу з інших галузей, де прибутки нижчі, отже, виробництво цього товару зростає. Навпаки, коли виробництво товару перевищує попит на нього, то ціна, а разом з нею і прибутки, знижуються. Внаслідок цього виробничі ресурси переливаються в ті галузі, де прибутки вищі.

Таким чином, закон вартості через ринковий механізм цін забезпечує визначення кордонів, які відділяють економічно  

доцільне виробництво від недоцільного, і саме тим регулює  пропорції суспільного виробництва.

Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил. Кожний товаровиробник в умовах конкуренції і загрози  розорення прагне здобути найбільший прибуток. Цього можна  досягти, якщо індивідуальна вартість його товару буде нижчою, ніж суспільна, ринкова вартість, а це можливо за умови  зменшення індивідуальних затрат праці на виробництво товару на основі впровадження нової, продуктивнішої техніки,  поліпшення організації виробництва тощо. Але оскільки до цього постійно прагнуть усі товаровиробники, це зумовлює  загальний технічний прогрес, зростання продуктивних сил  суспільства. Таким чином, закон вартості виступає рушійною силою

розвитку продуктивних сил.

Закон вартості спричиняє диференціацію, розшарування товаровиробників. В умовах конкуренції відповідно до закону вартості економічні переваги стимулюють дії товаровиробників, які домоглися зниження індивідуальної вартості своїх товарів

порівняно із суспільною, і навпаки, потерпають ті  товаровиробники, у яких індивідуальна вартість товару вища за суспільну.

Перші отримують додаткові прибутки, збагачуються,  процвітають, зміцнюють своє економічне становище, другі — не можуть покрити своїх витрат, зазнають збитків і згодом банкрутують. Таким чином, завдяки дії закону вартості суспільство  

звільняється від економічно неефективних господарств.

У класичному вигляді цей закон діяв лише в умовах  капіталістичної ринкової економіки вільної конкуренції. Однак  основні його риси притаманні й сучасній ринковій економіці, у якій суттєво зросла роль держави стосовно регулювання  ринкових процесів. Саме у доповненні та взаємодії ринок і держава створюють оптимальний господарський механізм регулювання сучасної змішаної ринкової економіки.

  1.  Інфраструктура ринку та її функції.

Інфраструктура — це основа, підґрунтя, фундамент економічної системи та її підсистем, її внутрішня будова, що забезпечує цілісність. Завдяки інфраструктурі здійснюється рух потоків товарів і послуг від продавця до покупця.

Інфраструктура ринку — комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

Підприємства інфраструктури відіграють важливу роль в економіці розвинутих країн. Вони забезпечують взаємозв'язок між основними суб'єктами економічних відносин — виробниками та споживачами, надають їм необхідні послуги, які сприяють підвищенню ефективності виробництва, прискорюють просування товарів до безпосереднього споживача, а з іншого боку — здійснюють акумуляцію вільних грошових ресурсів і сприяють їх перерозподілу всередині галузі та між галузями.

Підсистеми:

Організаційно-технічна: товарні біржі оптові ринки аукціони торговельно-промислові палати

Фінансово- кредитна: банки фондові біржі валютні біржі фінансові небанківські  інститути

Державно-регулятивна : біржі праці (служби зайнятості) ліцензування оподаткування

Науково-дослідне та інформаційне забезпечення: науково-дослідні установи рекламні агентства

Надаючи різні посередницькі послуги підприємствам і домашнім господарствам, установи інфраструктури викочують ряд важливих функцій. Серед них доцільно виділити такі:

1) доведення товарів до безпосереднього споживача;

2) забезпечення зворотного зв'язку між виробниками та споживачами;

3) акумуляція тимчасово вільних грошових коштів і регулювання грошового обігу;

4) здійснення перерозподілу ресурсів між різними галузями і всередині галузей.

Установи інфраструктури здійснюють інвестиції, довірчі операції, страхують різні види господарської діяльності.

  1.  Кейнсіанський напрямок розвитку економічної теорії.(Неточний ответ)

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, на  противагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність  активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929—1933 pp.), яка поставила  економічну систему капіталізму на межу повної катастрофи. Ідеї Дж.М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна  теорія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко  застосовувалися провідними країнами світу в практиці регулювання  ринкової економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати  

кризові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання і динамічної рівноваги. Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного  регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат. Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс,

У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль таін.,  розглядають економіку як систему, в якій відносини між  господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і  соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін.

  1.  Конкуренція і монополія. Антимонопольне законодавство.

Конкуренція (від лат. concurrere — "зіштовхуватися") — економічне суперництво, боротьба між суб'єктами  господарської діяльності за кращі умови виробництва і  реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога  більшого прибутку.

Отже, завдання конкуренції полягає у суперництві ринкових суб'єктів за реалізацію власних інтересів шляхом набуття  

економічних конкурентних переваг порівняно зі своїми суперниками.

 

Основними умовами виникнення та існування конкуренції є:

— наявність на ринку необмеженої кількості незалежних виробників і покупців товарів або ресурсів;

— свобода виробників щодо вибору господарської діяльності;

— абсолютно вільний доступ економічних суб'єктів до  ринку і такий же вільний вихід із нього;

— певна відповідність між попитом і пропозицією;  відсутність надвиробництва і дефіциту;

— абсолютна мобільність матеріальних, трудових,  фінансових та інших ресурсів;

— відсутність угод між постачальниками та споживачами ресурсів, які можуть обмежити конкуренцію;

— наявність у кожного учасника конкуренції повної  інформації про попит, пропозицію, ціни, норму прибутку тощо.

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки  конкуренцію визначають як процес використання вже відомих  

(вищеназваних) умов та відкриття і використання нових умов розвитку. У своєму розвитку конкуренція пройшла складний  еволюційний шлях — від простих до складних сучасних форм.

Сучасними факторами розвитку конкуренції можна  вважати:

— загальноекономічні — загальний рівень і динаміка  виробництва; стан ділової активності; стан ринків; наявність та  структура ресурсів; розвиненість кредитно-фінансової системи;

— технологічні — галузева структура економіки; рівень поширення сучасних технологій; наявність в економіці  технологічного лідера; сприйнятливість економіки до інновацій;

— інституційно-соціальні — наявність юридичних норм економічної діяльності; створення ринкових інститутів; цілі державної політики; ступінь втручання держави в економічні процеси; національні традиції; менталітет і духовні цінності народу; загальна і професійна культура; політична, економічна і соціальна стабільність у суспільстві;

— міжнародні — ділова активність на міжнародних ринках; дії міжнародних економічних організацій; стабільність світової фінансової системи.

Економічним підґрунтям розвитку конкурентних відносин

у постсоціалістичних країнах і в Україні, зокрема, стали демонополізація, приватизаційні процеси, роздержавлення  власності, стимулювання підприємницької ініціативи, розвиток малого і середнього бізнесу, залучення у вітчизняну економіку іноземного капіталу, лібералізація торгівлі та  зовнішньоекономічної діяльності.

Монополізація — це процес досягнення суб'єктом  господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку  

товару, підтримання або посилення цього становища. Під монополізмом розуміють активні дії монопольних структур, спрямовані на реалізацію своїх переваг у процесі  взаємовідносин з іншими суб'єктами господарювання.

Конкретною формою монополізму є монополія. Монополія у широкому розумінні означає виключне право держави, підприємства, фізичної особи на володіння будь-чим або на здійснення якого-небудь виду діяльності.

Під економічною монополією розуміють велике  підприємство, фірму або об'єднання (спілку), яке посідає панівне місце на ринку і концентрує значну частину виробництва і збуту певного виду продукції з метою одержання  монопольного прибутку.

Завдяки цьому такі підприємства посідають домінуюче  становище на ринку, набувають можливості впливати на процес ціноутворення, домагаючись вигідних для себе цін і, як  результат, отримують більш високі (монопольні) прибутки. Отже, найбільш визначальним критерієм монопольного утворення є панування на ринку.

У реальному житті монополізм відбувається і проявляється в численних видах і формах, що викликає необхідність певної їх класифікації.

Класифікація монополій

За умовами функціонування монополізм поділяють на два типи — підприємницький та інституційний.

Підприємницький тип монополізму пов'язаний із  

розвитком підприємств (фірм) на основі концентрації капіталу і  

виробництва.

Інституційний тип монополізму пов'язаний з нерівністю

умов конкуренції, які надає держава для різних її учасників.

За характером і причинами виникнення монополії  

поділяють на три типи:

— монополія окремого підприємства;

— монополія як угода;

— монополія, що ґрунтується на диференціації продукту.

Досягти монополії першого типу нелегко. Це абсолютна  

Монополія, що базується на диференціації продукту,  створює ринок монополістичної конкуренції.

За сферою функціонування і причиною виникнення  розрізняють природну, адміністративну та економічну монополію.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних  причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на певний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або кількома  фірмами. В її основі — особливості технологій виробництва й  обслуговування споживачів. Тут конкуренція не можлива або не  бажана, бо при входженні в галузі інших фірм затрати на  виготовлення продукції зростуть. Причиною є "економія від масштабу" — чим більше вироблено продукції, тим менша її вартість. Це має місце в таких сферах як електро-, водо-, тепло-, газопостачання, окремих сферах зв'язку і транспорту, послугах зв'язку.  

Ліквідація чи розукрупнення таких монополій економічно недоцільні. З природними монополіями тісно пов'язані монополії, які базуються на володінні унікальними природними ресурсами. Класичним прикладом такого виду монополій виступає  

алмазний синдикат "Де Бірс" Діяльність природних монополій, особливо їх цінова  політика, регулюється державою.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дій  державних органів. З одного боку, це надання окремим фірмам  

виключного права на виконання певного роду діяльності. З іншого — це організаційні структури для державних  підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються державним органам. Вони діють на ринку як єдиний суб'єкт  господарювання і між ними відсутня конкуренція.

Економічна монополія. її поява зумовлена економічними причинами, вона формується на базі закономірностей  

господарського розвитку. Йдеться про підприємців, які зуміли  завоювати монопольне становище на ринку. До нього ведуть два  

основні шляхи. Перший полягає в успішному розвитку  підприємства, постійному зростанні його масштабів шляхом концентрації

капіталу. Другий — набагато швидкий — базується на  процесах централізації капіталу.

  1.  Кредит, його функції та форми. Принципи кредитування.

§ 2. Форми і функції кредиту

Історично першою суспільною формою кредиту вважають лихварський капітал. В умовах розвиненої ринкової  економіки впродовж тривалого еволюційного розвитку кредит набув найрізноманітніших форм. Розглянемо найважливіші з них, зауваживши при цьому, що класифікація кредиту залежить від критерію, покладеного в її основу.

За суб'єктами кредитних відносин, об'єктом позик, сферою

поширення та розміром позичкового відсотка розрізняють:

1. Комерційний кредит — надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу.

Об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал.

Інструментом комерційного кредиту є вексель. Останній може набувати форм простого (видається позичальником на ім'я кредитора із зазначенням місця та часу видачі векселя, розміру суми, місця й часу платежу) і переказного векселя, або  тратти (письмовий наказ кредитора позичальникові про сплату  певної суми третій особі або пред'явнику). Особа, що видає переказний вексель, називається трассантом, а особа, на користь якої виписана тратта, —ремітентом.

Мета комерційного кредиту — прискорення реалізації  товарів та втіленого в них прибутку.

Величина позичкового відсотка за комерційний кредит нижча від банківського; входить у ціну товару та суму векселя.

2. Банківський кредит — найпоширеніша форма кредиту.

Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал.

Кредитором єбанк, а позичальником — домогосподарства, підприємницький і державний сектор.

Мета банківського кредиту — отримання прибутку з позик.

Банківський кредит не має цільового обмеження.

Банківський кредит — це форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове використання частину  

власного або залученого грошового капіталу на умовах  повернення та платності у вигляді банківського відсотка.

Банківський кредит, у свою чергу, класифікується за  

такими ознаками:

— залежно від забезпечення — незабезпечений (бланковий) та забезпечений (векселем, майном чи цінними паперами);

— за строками погашення — онкольний (погашається на першу вимогу банку); короткостроковий (до 1 року); середньо- строковий (від 1 до 3 років); довгостроковий (понад 3 роки);

— за ступенем ризику — стандартний і з підвищеним ризиком;

— за способом погашення кредиту — кредит, що  погашається в розстрочку (поступово, частинами), та  одноразового погашення;

— за методом стягнення банківського процента —  процент стягується в момент отримання кредиту, під час його  повного повернення або однаковими частинами впродовж терміну кредиту.

— за методом надання — кредит, що надається на підставі індивідуальної угоди між позичальником і банком, та кредит, що надається у межах попередньо встановленого банком ліміту кредитування для певного позичальника (згідно з відкритою кредитною лінією).

Сучасній економіці властиве переплетення комерційного та банківського кредитів.

Споживчий кредит — надається банком приватним особам для придбання предметів особистого споживання  довгострокового користування (холодильників, пральних машин, телерадіо-апаратури, меблів, автомобілів тощо).

Споживчий кредит існує у двох формах: комерційного  (купівля товарів у розстрочку) та банківського (грошова позика в

банку для купівлі товарів довгострокового використання).  

Позичковий процент за цією формою кредиту досить високий.

Іпотечний кредит — довгострокова позика під заставу  нерухомого майна (землі, житла, виробничих будівель). Його  надають переважно спеціалізовані іпотечні банки під заставу  нерухомого майна. У випадку несвоєчасного повернення кредиту позичальник втрачає заставлене нерухоме майно, і воно  переходить у власність банку.

Лізинговий кредит — відносини між юридичними особами, що виникають з приводу оренди майна і супроводжуються  

укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує обладнання і надає його в оренду.

Ломбардний кредит — короткостроковий кредит під  заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує повернення кредиту. Вартісна оцінка застави  повинна перевищувати суму кредиту. Якщо кредит повертається  

своєчасно зі сплатою відсотка, позичальник залишається власником заставленого майна. Якщо кредит не повертається в строк,  

право власності на заставлене майно переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, утримує суму боргу та відсоток.

Сучасною формою ломбардного кредиту є банківський  кредит під заставу депонованих у банку цінних паперів.

Державний кредит — система економічних відносин між державою в особіїі органів влади чи управління, з одного боку,

та фізичними і юридичними особами — з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант.

Найпоширенішою формою державного кредиту є така, за якої держава є позичальником грошових засобів. Державні  запозичення можуть мати як грошову форму (держава продає цінні папери: облігації, скарбничі зобов'язання, сертифікати  ощадного банку), так і натуральну (хлібна або цукрова позика). Значно рідше держава виступає кредитором, надаючи позику на засадах повернення, платності та цільового використання.

Функції кредиту

  •  Перерозподільча — кредит забезпечує акумуляцію  тимчасово вільних грошових ресурсів домогосподарств,  

підприємницького та державного сектору, перетворюючи їх у позичковий  капітал, який завдяки використанню численних форм кредиту  

перерозподіляється на користь тих суб'єктів, які мають тимчасову  потребу використання запозичених грошових засобів.

  •  Емісійна функція виявляється у створенні нових платіжних засобів кредитними установами.

Економія витрат обігу завдяки тому, що кредит суттєво прискорює швидкість обороту грошових ресурсів і здешевлює

обслуговування грошового обігу.

  •  Кредит сприяє створенню великих підприємств і ТНК,  

забезпечуючи зростання рівня концентрації та централізації

капіталу.

  •  Кредит виступає важливим засобом державного  регулювання економіки. Маніпулюючи обсягом кредитних ресурсів  

шляхом впливу на позичкову ставку процента, норму  резервування, операції на відкритому ринку цінних паперів, держава  

проводить стимулюючу або обмежувальну політику.

  1.  Кредитно-грошова політика, її мета та інструменти.

Кредитно-грошова політика — діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни.

Основною метою проведення грошово-кредитної політики держави є реалізація системи заходів у сферах грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості та вирівнювання платіжного балансу.

Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням політики бюджетної . Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно, - на споживчий та інвестиційний попит .

Грошово-кредитна політика ґрунтується на принципах монетаризму і має низку переваг над фіскальною політикою .

Негативні моменти полягають у тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити .

Вибір методів та інструментів грошово-кредитної політики має бути прерогативою центрального банку, тобто відмінність стратегічних і проміжних цілей грошово-кредитної політики від тактичних має полягати в тому, що тактичні цілі реалізує саме центральний банк держави.

Використання того чи іншого інструмента регулювання грошово-кредитного ринку (проведення грошово-кредитної політики )

залежить від історичних традицій використання фінансових інструментів у державі, розвинутості ринкових відносин, наявності банківсько-фінансових установ, загальнодержавного стану економіки, врегульованості питань фіскальної політики й т . ін .

Основні монетарні інструменти, за допомогою яких забезпечується проведення центральними банками грошово-кредитної політики в тій чи іншій країні, залежно від рівня її економічного розвитку, такі:

регулювання облікової ставки ;

встановлення "кредитних стель" на кредитні вкладення ;

встановлення мінімальних обов'язкових резервів для комерційних банків;

здійснення операцій на відкритому ринку ;

здійснення операцій на валютному ринку ;

регулювання імпорту й експорту товарів ;

випуск депозитних сертифікатів центрального банку .

Завданням грошово-кредитної політики в Україні є забезпечення фінансової стабільності, поступове зниження інфляції, виведення економіки з

  1.  Кейнсіанська та монетаристська моделі кредитно-грошової політики.

Кейнсіанська та монетаристська моделі кредитно-грошової політики.

Кейнсіанська модель грошово-кредитного регулювання.. Дж. Кейнс вважав, що економіка може надовго "зависнути" у стані заниженого випуску і хронічного безробіття, оскільки поведінка заробітної плати і цін не є гнучкою і механізм відновлення повного використання виробничих ресурсів робочої сили і матеріально-речового капіталу діє недосконало. Вихід із цього становища він убачав у державному втручанні для підвищення сукупного попиту, а інструментом втручання є бюджетно-податкові та грошово-кредитні важелі.

Вирішального значення у структурі сукупного попиту кейнсіанська теорія надає інвестиційному попиту. Зміна рівня інвестицій унаслідок мультиплікаційного ефекту спричиняє значні коливання рівнів виробництва і зайнятості. Своєю чергою на обсяг інвестицій найсильніший вплив має відсоткова ставка, оскільки вона є витратами на отримання кредиту для фінансування інвестиційних рішень. Підвищення відсоткової ставки скорочує обсяг інвестицій, а отже, і обсяг ВВП.

За кейнсіанською теорією проглядається така функціональна залежність: зростання грошової маси викликає падіння відсоткової ставки, а це веде до зростання інвестицій і в кінцевому підсумку— до збільшення зайнятості і виробництва. Тобто відсоткова ставка стає важелем впливу грошового обігу на економіку в цілому. Аналіз грошового ринку, на якому складається рівень відсоткової ставки під впливом взаємодії попиту та пропонування, є важливим елементом кейнсіанського вчення.

Монетаристська теорія.

Вони (монетаристи) впевнені, що ринкова економіка є достатньо стійкою і ринковий механізм забезпечує самостійне відновлення економічної рівноваги. Через це монетаристи не визнають державного регулювання, активно захищають принципи вільної конкуренції. Вирішальне значення в розвитку виробництва, на їхню думку, належить грошам. Фундатор монетаристської теорії М. Фрідмен стверджує, що недооцінювання ролі фошового обігу і грошей, яке виявилось у недостатньому забезпеченні економіки грошовою масою під час Великої депресії 1929—1932 рр., суттєво посилило спад і ускладнило вихід з нього. Монетаристська концепція розглядає швидкість обігу грошей як змінну, але передбачувану величину. На швидкість обігу грошей впливає очікуваний рівень інфляції та відсоткова ставка. Крім цього, монетаристи виявили зв'язок між темпами зростання грошової маси, реального і номінального ВВП, що дає можливість через зміну темпів зростання грошей впливати на обсяг виробництва.

Монетаристи відкидають активну грошово-кредитну політику, націлену відразу на стабілізацію пропонування грошей і відсоткової ставки. На їхню думку, головним об'єктом регулювання має бути не відсоткова ставка, а темпи зростання пропонування грошей. Тому центральний банк країни повинен увесь час проводити передбачувану політику і забезпечувати стійке й помірне зростання грошової маси. Темпи зростання грошової маси мають відповідати середнім темпам зростання ВВП і ще 1 % додатково, що пов'язане з уповільненням обігу грошей.

  1.  Малі підприємства та їх роль у формуванні ринкового середовища.

Мале підприємництво є органічним структурним елементом ринкової економіки. Цей сектор економіки історично і логічно відігравав роль необхідної передумови створення ринкового середовища. Воно було первинною вихідною формою ринкового господарювання у вигляді дрібнотоварного виробництва. Саме тому дрібнотоварне підприємництво відіграло структуроутворюючу роль в історії становлення економіки конкурентно-ринкового типу.

Роль малого підприємництва полягає у житті суспільства полягає в тому, що воно є одним із провідних секторів ринкової економіки; формується на засадах дрібнотоварного виробництва; визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику ВВП; здійснює структурну перебудову економіки, характеризується швидкою окупністю витрат, свободою ринкового вибору; забезпечує насичення ринку споживчими товарами та послугами повсякденного попиту, реалізацію інновацій, додаткові робочі місця; має високу мобільність, раціональні форми управління; формує новий соціальний прошарок підприємців-власників; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Малий бізнес у ринковій економіці - провідний сектор, що визначає темпи економічного росту, структуру і якість валового національного продукту. Але справа не тільки в кількісних показниках - цей фактор по самій своїй суті є типово ринковим і становить основу сучасної ринкової інфраструктури. Основні переваги, характерні риси, властивому малому бізнесу:

а) можливість більш гнучких й оперативних рішень. У порівнянні з великими корпораціями в малому бізнесі спрощена структура прийняття управлінських рішень, це дає можливість швидко й гнучко реагувати на кон'юнктурні зміни, у тому числі шляхом маневру капіталу при перемикання з одного виду діяльності на іншій;

б) орієнтація виробників переважно на регіональний ринок. Малий бізнес ідеально пристосований для вивчення побажань, переваг, звичаїв, звичок й інших характеристик місцевого ринку;

в) підтримка зайнятості й створення нових робочих місць. Ця проблема надзвичайно актуальна для нашої країни; процес приватизації забере баласт із підприємств і дрібний бізнес міг би зіграти роль амортизатора, увібравши в себе вільну робочу силу;

г) виконання допоміжних функцій стосовно великих виробників. Великі фірми децентралізують виробничий процес, передаючи його фази малим підприємствам на основі субкооператоров;

д) невеликий первісний обсяг інвестицій. У малих підприємств менші строки будівництва; невеликі розміри, їм швидше й дешевше переозброюватися, впроваджувати нову технологію й автоматизацію виробництва, досягати оптимального сполучення машинної й ручної праці;

е) економічна ефективність виробництва в малих підприємствах;

ж) інноваційний характер малих підприємств. Багато економістів відстоюють ідею про виняткову роль малого бізнесу в розгортанні науково-технічної революції.

Дрібний бізнес відіграє важливу роль в економіці країни. Він:

– забезпечує необхідну мобільність в умовах ринку, створює глибоку спеціалізацію й кооперацію, без яких немислима його висока ефективність;

– здатний не тільки швидко заповнювати ніші, що утворяться в споживчій сфері, але й порівняно швидко окупатися;

– здатний створювати атмосферу конкуренції;

– створює те середовище й дух підприємництва, без яких ринкова економіка неможлива.

Малі підприємства відіграють помітну роль у зайнятості, виробництві окремих товарів, дослідницьких і науково-виробничих розробках.

Важливість малих підприємств ще й у тому, що, ведучи запеклу конкурентну боротьбу за виживання, вони змушені постійно розвиватися й адаптуватися до поточних умов ринку, адже, щоб існувати, треба діставати кошти для існування, а значить бути краще інших, щоб прибуток діставався саме їм.

Масовий випуск промислових виробів тривалого споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів і т.п.) великими підприємствами викликає потребу у відповідних промислових послугах з ремонту й обслуговування, які часто здійснюють дрібні підприємства, тому що монополії через свою громіздкість змушені затрачати багато зусиль у цьому напрямку або створювати розгалужену мережу маленьких філій, що саме по собі теж досить дороге заняття, що служить в основному для підтримки престижу великої фірми.

Діяльність малих підприємств у менш розвинених районах західноєвропейських країн - це основа всієї їх соціального й економічного життя й вирішальна передумова їх подальшого господарського розвитку.

  1.  Механізм формування рівноважної ціни.

Ринковим процесом ціноутворення керують закони попиту та пропозиції. Встановлення рівноважної ціни відбувається на ринку під впливом тенденцій і специфічних особливостей, як попиту, так і пропозиції. Вони проілюстровані вище за допомогою кривих на відповідних графіках. Однак ринкові сили набагато різноманітніші та багатші  тих моделей, що були представлені.

На мал. 5 показані в найбільш загальному виді ті різноманітні і динамічні процеси, що відбуваються в реальній дійсності в сфері руху товарів і цін. Рівноважна ринкова ціна – це ціна, при якій по кожнім даному товарі на ринку немає ні надлишку, ні дефіциту. Вона встановлюється в результаті зрівноважування попиту та пропозиції як грошовий еквівалент строго визначеної кількості товару.

Попит та пропозиція врівноважуються під впливом конкурентного середовища ринку, унаслідок чого про ціну говорять як про конкурентну ринкову рівновагу. У будь-якому випадку на конкурентному ринку рівноважна ціна і відповідна їй кількість товару визначаються ринковим попитом та пропозицією.

За інших рівних умов рівноважна ринкова ціна встановлюється при такому співвідношенні попиту та пропозиції, коли кількість товарів, що покупці хочуть придбати, відповідає тій їх кількості, що виробники пропонують на ринку. При цьому на ринку відсутні тенденції зміни цін і кількості товарів.

Точка перетинання кривих попиту та пропозиції Е відповідає визначеному рівню ціни РЕ, що відзначена на осі ординат, і кількості, чи обсягу товару QЕ, що продається по цій рівноважній ціні (відзначено на осі абсцис).

Як показано на рис. 5, будь-який надлишок товару, тобто товарний надлишок, штовхає ціну товарів униз, до точки рівноваги Е. Любий товарний дефіцит, недостача товарів на ринку буде штовхати ціну товарів нагору, до точки рівноваги попиту та пропозиції Е. В остаточному підсумку встановиться рівноважна ціна РЕ, по якій буде продаватися QE товарів на ринку.

Встановлення рівноважної ціни

Ринкову рівновагу можна розглядати лише щодо фіксованого проміжку часу. У кожен наступний момент часу ринкова рівновага може встановитися як деяке нове значення ринкової рівноважної ціни і кількості продажів товару за цією ціною, що складається протягом місяця, сезону, року, ряду років і т.д. але ринкова рівновага – це завжди такий стан ринку, при якому QD = QS. Будь-яке відхилення від такого стану надає енергії силам, які здатні повернути ринок у стан рівноваги: усунути дефіцит (QD > QS) чи надлишок товарів на ринку (QD < QS).

Врівноважну функцію виконує ціна, що стимулює ріст пропозиції при дефіциті товарів і розвантажує ринок від надлишків, стримуючи пропозицію. Якщо попит росте, тобто при незмінній пропозиції товарів відбувається зсув усієї кривої попиту вправо нагору, то встановлюється новий, більш високий рівень рівноважної ціни і новий, більший обсяг кількості продажу товарів. І навпаки, зниження попиту, коли вся крива попиту зміщається уліво вниз при незмінній пропозиції, веде до встановлення більш низького рівня рівноважної ціни і меншого обсягу товарних продажів (мал. 6а).

При змінній пропозиції і незмінному попиті також буде встановлюватися інший рівень ринкової рівноваги. Так, ріст пропозиції, що означає зсув усієї її кривої вправо, дасть нову точку більш низькій рівноважній ціні при зростаючому кількості продажів товару. Зниження пропозиції, тобто зсув усієї кривої вліво, встановить більш високу рівноважну ціну і меншу кількість продажів товару

На конкурентному ринку будь-якого товару рівновага попиту та пропозиції встановлюється саме за цією схемою. Рівновага – закон для кожного конкурентного ринку. Завдяки рівновазі на кожному товарному ринку, підтримується рівновага економічної системи в цілому.

3.3. Приклад розрахунку рівноважної ціни на умовому товарному ринку

Нехай на умовному ринку пропозиція товару мє вигляд: QS = 15000 + 2,4 P,

де Р – ціна (грош. од.), QS – обсяг пропозиції (штук за рік).

Нехай на тому ж ринку попит на товар виглядає таким чином: QD = 35000 - 2,9 P.

Рівноважну ринкову ціну можна встановити, якщо зрівноважити пропозицю та попит на цей товар. (QS = QD):

15000 + 2,4 Р = 35000 – 2,9 Р, чи 5,3 Р = 20000.

Отже, рівноважна ринкова ціна за одиницю товару складає, таким чином, 2,65 грош. од.

  1.  Матеріальні основи розвитку сучасної цивілізації.

Вивчення економічної теорії передбачає творче осмислення ру-шійних сил соціально-економічного прогресу. Це потребує визна-чення його матеріальних засад і ролі в ньому економічного устрою суспільства при особливому значенні взаємодії різних форм влас-ності та державного регулювання господарської системи. При цьому головна рушійна сила соціально-економічного прогресу знаходить-ся в самому суспільстві у вигляді економічних потреб та інтересів людини. Показником ефективності соціально-економічного прогресу є зростання багатства суспільства, що відкриває простір для його подальшого розвитку.

Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський етнограф Л. Г. Морган (1818-1881) у книзі "Первісне суспільство", створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської історії - епоху дикості, варварства і цивілізованості.

Люди, які жили в період перших двох епох, споживали пере-важно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення тако-го споживання.

Становлення цивілізованості пов'язане з переходом від збираль-ництва до переробної суспільно-виробничої технології. Остання від-биває активне ставлення людини до навколишнього середовища, конкретно-історичний характер обміну, що відбувається між сус-пільством і природою. Розвиток суспільно-виробничої технології вказує на те, якими методами здійснюється праця і як на її основі виробляються матеріальні й духовні цінності, необхідні для забез-печення життєдіяльності людини. Перехід від однієї технології до іншої зумовлюється змінами у розвитку засобів виробництва, про-гресом науки і техніки.

У розвитку цивілізованості, як і людського суспільства в цілому, особливе місце посідає природне середовище.

На певному історичному етапі природа підготувала умови для по-яви людини. Однак, відокремившись від природного середовища, людина не вийшла за межі його структури. Перетворюючи і присто-совуючи природу до своїх потреб, вона завжди залишається її не-від'ємною частиною.

Природні умови постійно впливають на розвиток людини, ма-ють важливе значення у визначенні змісту її праці, специфіки сус-пільно-виробничої діяльності. Відповідно до цього засоби вироб-ництва, передусім активніша і динамічніша частка їх - знаряддя праці, як і в цілому суспільно-виробнича технологія, пристосову-ються до існуючих природних умов, які відбиваються і на багато-гранності цивілізаційного прогресу.

Природні умови, специфіка виробничої технології, зміст праці людини та розвиток її потреб визначають історично конкретний рівень культури суспільства. Це поняття у широкому розумінні від-биває спосіб виготовлення матеріальних і духовних цінностей, їх передавання і споживання, що склалися у суспільстві. За своїм змі-стом воно близьке до поняття "цивілізація". Спільною основою їх є відповідний зміст людської праці не лише як специфічної діяль-ності, спрямованої на виробництво засобів існування людини (пред-метів харчування, одягу, житла, а також духовних цінностей), а й як першооснови, з якої формуються людина, суспільство в цілому, со-ціальна форма розвитку матеріального буття.

Відповідно до цього цивілізація визначається як історично кон-кретний стан суспільства, який характеризується особливим спо-собом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповід-ною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характе-ристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою.

Особливої уваги потребує питання, пов'язане з гуманістичною спрямованістю цивілізації.

Після епохи варварства виникла цивілізація, яка пройшла ряд історичних етапів. Класифікація їх може здійснюватися у горизон-тальному і вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих ло-кальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньо-грецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійсь-ка і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві непов-торність, унікальність і соціально-історична особливість.

Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілі-зації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаман-на загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що від-бувається у всесвітньому масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійсню-ється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних револю-цій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продук-тивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.

Перша в історії людства технологічна революція, так звана нео-літична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації (поняття "неолітична" походить від грецького слова lithos - камінь). Завдя-ки цій революції у сільському господарстві почали широко вико-ристовуватися певним способом оброблені камінні знаряддя праці. Саме цим було забезпечено перехід від збиральництва до виробни-чої та переробної економіки. "Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля. Аграрна цивілізація, що значно прискорила розвиток суспільного виробництва, зайняла значний відрізок істо-рії людства - 8-10 тис. років. Вона була панівною аж до середи-ни XVIII ст.

Промислова революція другої половини XVIII - першої третини XIX ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що розвива-ється і тепер. Грунтуючись на застосуванні системи машин і меха-нізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила но-вий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею людини засоби вироб-ництва, передусім механічні знаряддя праці, стали основною фор-мою багатства суспільства.

Індустріальна цивілізація зумовила не лише механізацію виробни-чих процесів, а й якісно новий крок вперед у розвитку суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. Вона розір-вала натуральну структуру господарювання, що існувала протягом тисячоліть, і зробила панівною товарну форму виробництва та обігу.

Отже, товарне виробництво і ринок, економічна демократія і плюралізм власності притаманні не лише, як це вважалося до остан-нього часу, певному устрою суспільства, вона є невід'ємними преро-гативами індустріальної цивілізації. Багато з того, що до недавнього часу економічна теорія відносила лише до цінностей окремої суспіль-ної формації, тепер оцінюється як загальноцивілізаційне надбання.

  1.  Методи і способи конкурентної боротьби.

Конкуренція (від лат. concurrere — "зіштовхуватися") — економічне суперництво, боротьба між суб'єктами  господарської діяльності за кращі умови виробництва і  реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога  більшого прибутку.

На конкурентному ринку суперники використовують різні методи боротьби: цінові, нецінові, нечесні (недобросовісні) та чесні (добросовісні).

Цінові методи конкуренції — це конкуренція, в якій  головним засобом боротьби є ціна.

За цінової конкуренції перемагає той, хто домагається  нижчої ціни продукції, ніж конкуренти. Це, по суті, боротьба за скорочення затрат виробництва завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці, підвищення її продуктивності тощо.

Залежно від форм і цілей конкуренції формуються такі види цін: монопольно високі, монопольно низькі, демпінгові, дискримінаційні.

Нецінова конкуренція — це стратегія конкурентної  боротьби, яка спрямована не на зміну цін, а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції.

Це означає, що розробляючи стратегію й тактику поведінки на ринку, фірма насамперед дбає про те, щоб створена продукція за своїми споживчими якостями відповідала запитам споживачів.

Нецінові методи конкуренції поділяються на два види:  

конкуренцію за продуктами і конкуренцію за умовами продажу.

Конкуренція за продуктами передбачає поширення таких нецінових характеристик товарів як покращання їх якості за збереження ціни, підвищення надійності під час експлуатації, оновлення асортименту, відповідність товарів міжнародним стандартам тощо.

Конкуренція за умовами продажу передбачає поширення і вдосконалення послуг, що супроводжують реалізацію товарів.

До них належать:

— продаж товарів у кредит;

— продовження терміну гарантійного обслуговування;

— безкоштовна доставка товару додому та його встановлення;

— безоплатні консультації щодо використання купленого товару;

— продаж товару із забезпеченням до нього запасних частин;

— інтенсивне використання реклами, яка доводить переваги продукції продавця;

— відкриття ремонтних майстерень та сервісних центрів, що здійснюють гарантійний ремонт, та поточного обслуговування проданого товару.

Нечесна конкуренція — це нецивілізовані форми  конкурентної боротьби, які проявляються в порушенні суб'єктами  ринкових відносин чинного законодавства, професійних, етичних, моральних норм і правил поведінки для досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

Найпоширенішими методами нечесної конкуренції є такі.

Неправомірне використання позначень товару іншого виробника. Це здійснюється шляхом копіювання зовнішнього вигляду товару, найменування, фірмового знака, упаковки та інших позначень, які можуть привести до змішування його з товаром конкурента.

Дезінформація споживачів про товар. Вона виявляється в неправдивих відомостях про властивості свого товару: якість, сорт, безпечність використання, термін зберігання, приховані дефекти тощо.

Компрометація товарів конкурентів. Вона здійснюється шляхом поширення у будь-якій формі, у т. ч. і через  порівняльну рекламу, неправдивих, неточних або неповних відомостей про властивості товарів своїх конкурентів.

Тиск на постачальників ресурсів і банки, щоб вони не укладали, або розривали договори на постачання конкурентам сировини, матеріалів та надання кредитів.

Неправомірне збирання,розголошення та використання комерційної таємниці про діяльність суперника —  конкурента. До цього можна також додати й економічне шпигунство.

Переманювання провідних спеціалістів фірм-конкурентів шляхом підкупу, встановлення вищих окладів та надання  різних пільг.

Іноді деякі нечесні методи конкурентної боротьби  переростають у кримінальні злочини: шантаж, підпали, вибухи, убивства.

  1.  Методи пізнання економічної теорії.

Метод економічної теорії — шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії.

Метод економічної теорії — сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Технологія використання методу 4 стадії.

  1.  нагромадження фактів шляхом спостереження
  2.  аналіз зібраних даних
  3.  узагальнення, на підставі яких формуються економічні поняття, категорії, закони
  4.  перевірка правильності розроблених теоретичних висновків.

Методи:

  1.  Діалектичний метод — гносеологічне й логічне відображення всієї діалектики (природи, суспільства і мислення), що втілюється у системах філософських принципів, законів і категорій.
  2.  Метод абстракції (лат. abstractio — віддалення) — відмова від дослідження поверхових, несуттєвих складових, сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, реальної тенденції руху. Результатом абстракції (поряд з використанням інших елементів діалектики) є обґрунтування економічних категорій.
  3.  Аналіз (об'єкт розкладається і кожна частина вивчається окремо) і синтез;
  4.  Індукція (від окремого та загального) і дедукція ( від загального до одиничного);
  5.  Економічне моделювання — формалізований опис і кількісний вираз економічних процесів і явиш (за допомогою математики і економетрики), структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя.
  6.  Економічний експеримент — штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження.

  1.  Моделі ринкової економіки.

В реальнiй економiчнiй полiтицi сучасних розвинених країн постiйно динамiчно поєднуються рiзні концепцiї економiчного розвитку залежно вiд конкретних умов, що створюються, економiчного стану тощо. Тому скорiше можна говорити про наявнiсть певних моделей господарського розвитку, якi є сукупнiстю елементiв, що забезпечують функцiонування економiки (технологiчних, економiчних, соцiальних, полiтичних, психологiчних, релiгiйних та iн.) в їх взаємозв'язку та взаємодiї [38]. Конкретна форма реалiзацiї моделей постiйно змiнюється, але загальна їх орiєнтованiсть, яка спирається на структуру продуктивних сил, особливостi суспiльних вiдносин, нацiональний менталiтет, i становить змiст моделей, виявляє значну автономнiсть щодо коливань економiчної полiтики урядiв.

В сучаснiй економiчнiй лiтературi розрізняють кiлька видiв моделей розвиненого ринкового господарства. Зокрема, видiляють моделi: американську, нiмецьку, європейську кейнсiанську, шведську, японську [3]. Критерiями класифiкацiї виступають, звичайно, питома вага держвласностi, її якiсний склад, напрямки i засоби здiйснення державної полiтики, форми ринкових відносин тощо. Вiдповiдно видається неможливим достеменно зарахувати до певної моделi економiки переважне число країн, що розвиваються, через їхню рiзноманiтнiсть i нестабiльнiсть, а також, за подiбними причинами, - економiки постсоцiалiстичних i соцiалiстичних країн.

Американська (лiберальна) модель у чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за "залишковим принципом": втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.

Початок 80-х рокiв у США ознаменувався рiзким посиленням неокласичних тенденцiй, що дало змогу говорити про "неокласичну революцiю". В комплексi пiдхiд до цiєї "революцiї" описувався документом адмiнiстрацiї Р. Рейгана "Новий початок для Америки. Програма економiчного оздоровлення", опублiкованим у 1981 р. Програма передбачала лiбералiзацiю податкової системи, скорочення граничних термiнiв амортизацiї, стримування росту державних витрат i державного боргу, скорочення асигнувань на соцiальнi програми та збiльшення вiйськових витрат.

Адмiнiстрацiя президента Б. Клiнтона, зiткнувшись з негативними наслiдками "рейганомiки", продовженої урядом Дж. Буша (скорочення темпiв зростання, прискорення iнфляцiї, бюджетний дефiцит, структурнi проблеми) на тлi розгортання свiтової економiчної кризи, змушена була зробити ряд вiдступiв вiд традицiйної неокласики. Наприкiнцi 1992 р. на конференцiї з питань економiки у м. Лiттл-Рок, де був присутнiй Б. Клiнтон, прийнято комплекс завдань нової адмiнiстрацiї, який, зокрема, включав збiльшення капiталовкладень для пожвавлення економiки, пiдвищення доступностi капiталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання iнвестицiйних програм з планом скорочення бюджетного дефiциту, зниження витрат на медобслуговування та пiдвищення загального медичного страхування для скорочення дефiциту. Багатьма економiстами та урядовцями Європи перемога Клiнтона в США розглядається як сигнал до вiдходу вiд стратегiї "laissez-faire" [56, p. 50].

Основним важелем регулювання виступає бюджетно-фiнансова полiтика. В 1990-1993 рр. через держбюджет перерозподiлялось понад 36 % ВВП [33]. США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй.

Нiмецька (неолiберальна) модель, яка здiйснюється у ФРН, орiєнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренцiї, для чого пiдтримуються умови вiдтворення, зокрема - стимулювання дрiбного бiзнесу, полiтика зайнятостi тощо. Гаслом цiєї моделi є "Ринок - для всiх", тому значна увага придiляється соцiальнiй спрямованостi дiї ринку, iснує розгалужена система соцiальних виплат.

Фундамент нiмецької моделi сформувався пiд дiєю концепцiї "соцiального ринкового господарства". Ця концепцiя вперше сформульована у 1948 р. А. Мюллером-Армаком як синтез ордолiбералiзму (В. Ойкен) та неолiбералiзму (Ф. Хайек) i проводилася урядом Л. Ерхарда. З ордолiбералiзму взято положення про важливу роль держави в охоронi економiчного та соцiального порядкiв, з неолiбералiзму - про важливiсть саморегулювання ринку за пiдтриманням державою рамкових умов.

Основнi елементи економiчної полiтики держави А. Мюллер-Армак вбачав у: створеннi на пiдприємствi соцiального порядку, який оцiнює робiтника не лише з економiчної точки зору; здiйсненнi конкурентної органiзацiї економiки, полiтики зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки у рамках можливого; вирiвнюваннi доходiв людей економiчними засобами; соцiальному житловому будiвництвi; пiдтримцi рiвних шансiв пiдприємництва, кооперативної взаємодопомоги; запровадженнi соцiального страхування; забезпеченнi мiнiмуму оплати працi тощо [22, с. 69-70]. Отже, на вiдмiну вiд лiбералiзму концепцiя соцiального ринкового господарства передбачає сильну державу.

Ключовим елементом концепцiї стало поняття господарського порядку, який є сукупнiсть форм координацiї економiчного процесу, i форми цi тiсно пов'язуються з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок, на думку теоретикiв, можливий лише в тому разi, коли поведiнка людей вiдзначається дисциплiною, а дисциплiна визначається саме ринком, або, за висловом В. Ойкена, "така поведiнка можлива лише там, де з духу правильно осягнутої свободи виходить пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [24, № 4, с. 83].

Європейсько-кейнсiанську модель iнколи називають англiйською, хоча сьогоднi вона бiльш чiтко виражена у Францiї, Iталiї, Австрiї. За цiєї моделi значну роль вiдiграє державний сектор в економiцi, який досягає значних розмiрiв.

Зокрема, уряд соцiалiстiв, прийшовши до влади у Францiї в 1981 р., виступив з програмою нацiоналiзацiї частини виробничої та невиробничої сфери, реформи системи iндикативного планування, стимулювання державних витрат та особистого споживання, боротьби з безробiттям.

На початку 80-х років у Францiї держава виробляла 10 % ВНП, здiйснювала 30 % валових капiталовкладень, їй належало 2/5 нацiонального багатства [12]. Державна власнiсть концентрувалася в електроенергетицi, вугiльнiй, газовiй промисловостi, машинобудуваннi, фiнансовiй сферi. 50 % поточних вкладiв пiдприємств i 70 % приватних вкладiв перебували у державних банках [8]. Внесок держави в економiку Iталiї в 1985 р. складав 20,3 % [31], наприкiнцi 80-х питома вага держсектора економiки тут складала 39-42 %, причому 30-35 % держпiдприємств перебували пiд прямим державним контролем [20]. Висока питома вага держсектора спостерiгається також в Iспанiї, Португалiї. Через державний бюджет в 1990-1993 рр. було перерозподiлено: у Францiї - 50 % ВВП, в Iталiї - понад 53 %, у Великобританiї - майже 40 % [33].

Незважаючи на високий рiвень перерозподiлу коштiв, питома вага державних соцiальних витрат не дуже висока, оскiльки бюджет розглядається як засіб впливу на попит i витрачається значною мiрою на iнвестицiї та структурнi змiни. Так, у Великобританiї на потреби соцiального забезпечення на початку 90-х років витрачалася третина державного бюджету [49].

Важливою рисою системи державного регулювання економiки у Францiї є високий рiвень узгодженостi заходiв, що вживаються. Для цього iснує економiчна та соцiальна Рада, до якої входять представники уряду, пiдприємцiв та профспiлок. Адмiнiстративнi Ради, що включають робiтникiв, адмiнiстраторiв, споживачiв та спецiалiстiв, iснують також на кожному публiчному пiдприємствi. Як правило, держпiдприємства користуються тактичною самостiйнiстю, причому її ступiнь тим вищий, чим успiшнiша дiяльнiсть пiдприємства. Водночас оцiнка iнвестицiйних програм здiйснюється спецiальним Фондом економiчного та соцiального розвитку, який може також надавати субсидiї i дотацiї.

Державнi економiчнi органи Францiї розробляють на базi консультацiй з економiчними суб'єктами iндикативнi гнучкi узгодженi плани, як загальнi, так i спецiальнi, цiльовi. Вiдносно держсектора економiки плани iмперативні. Виконання плану в приватному секторi забезпечується і шляхом держзамовлень, i через податкову, цiнову, кредитну полiтику, тому плани у Францiї, не будучи iмперативними, є активними. Особливе мiсце посiдають програмнi закони, якi фiнансуються з бюджету. У 60-х-70-х роках широко розповсюдилася практика угод мiж державою i пiдприємствами про виконання планових показникiв в обмiн на фiнансовi та матерiальнi ресурси.

Головною метою кейнсiанської моделi є забезпечення максимально ефективного розподiлу ресурсiв з певним страхуванням вiд непередбачуваного впливу взаємодiї приватних економiчних iнтересiв.

Наростання негативних тенденцiй в серединi 80-х років зумовило певнi консервативнi зрушення в країнах європейського кейнсiанства. Зокрема, програма уряду Ж. Шiрака, який прийшов до влади у Францiї у 1986 р., спиралася бiльше на неокласичнi постулати та передбачала денацiоналiзацiю, фiнансове оздоровлення через скорочення податкiв i дефiциту бюджету, дерегламентування.

Шведська (соцiал-демократична) модель практикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалiї, Iспанiї, Грецiї. Головна увага тут придiляється соцiальнiй сферi, полiтицi зайнятостi та соцiального забезпечення, регулюванню трудових вiдносин, жорсткiй полiтицi доходiв.

Уряд соцiал-демократiв Швецiї у 1982 р., зiткнувшись iз структурним спадом, оголосив про програму "третього шляху", вiдмiнного як вiд стимулювання пропозицiї, так i вiд пiдтримки попиту. Прiоритетними було оголошено досягнення повної зайнятостi, розширення обсягiв виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатностi, пiдвищення темпiв зростання, високий рiвень життя, регiональна збалансованiсть, стабiльнiсть державних фiнансiв, пiдтримання зовнiшньоторговельного та платiжного балансiв.

На державних пiдприємствах наприкiнцi 80-х років працювало 11-13 % всiх зайнятих, держвласнiсть мала високу питому вагу у гiрничовидобувнiй, сталеплавильнiй промисловостi, електроенергетицi, сферi послуг, причому на державних пiдприємствах системи соцiальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузi.

У 1987 р. на соцiальнi потреби витрачалось 31-35 % ВНП [7], а на початку 90-х державнi витрати на соцiальне забезпечення складали понад 40 % ВВП [18]. На вiдмiну вiд американської моделi переважна частка соцiальних коштiв формується за рахунок внескiв пiдприємцiв, iснує система страхових зобов'язань пiдприємцiв. 31 % пенсiйного фонду вноситься державою [13].

Головним орiєнтиром шведської моделi є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву iндивiдом його суспiльно-корисної активностi.

Значнi специфiчнi риси має модель ринкового господарства Японiї. Основним суб'єктом у японськiй моделi виступають корпорацiї та їх об'єднання у фiнансово-промисловi групи - "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласностi (на 1983 р. - близько 20 % нацiонального багатства [9]), економiка країни має досить високий ступiнь керованостi завдяки iснуванню позадержавних об'єднань i рад, особливiй ролi кредитно-банкiвських установ, а також об'єднанню функцiй управлiння в рамках Мiнiстерства зовнiшньої торгiвлi та промисловостi. Лише у 80-тi роки тут було здiйснено фiнансову лiбералiзацiю, за повоєннi роки набуто величезної практики проведення промислової полiтики. 9/10 основних фондiв держави зосереджено в галузях iнфраструктури, що створює оптимальнi умови для приватного капiталу. Водночас держава фiнансує майже 100 % нових розробок.

Специфiчними особливостями моделi є полiтика вирiвнювання доходiв, особлива полiтика робочої сили, ефективне використання нацiонального менталiтету. В Японiї успiшно iнтегровано державні i приватні iнтереси iз застосуванням низки позаекономiчних важелiв. Досягнення нацiонального консенсусу дає змогу створити мережу нацiональних планiв на термiн вiд 1 до 20-30 рокiв, що надає японськiй економiцi стратегiчної орiєнтацiї.

Держава в Японiї має потужний апарат регулювання дiяльностi економiчних суб'єктiв усiх сфер дiяльностi. Загалом на початку 90-х рр. тут дiяло 453 регулюючих закони, з них 220 - у сферi економiки. Із цих останнiх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр. [54]. Державне регулювання охоплює понад 10 тис. позицiй у сферах регламентування пiдприємництва, цiн, експорту тощо. Крiм економiчних важелiв, до приватного капiталу застосовуються адмiнiстративнi вимоги, рекомендацiї, "посередництво" держструктур [15, с. 80].

Керує проведенням промислової полiтики Мiнiстерство зовнiшньої торгiвлi та промисловостi (MITI), яке має право на певну свободу дiй в управлiннi галузями i якому пiдзвiтна переважна бiльшiсть галузей економiки. До сфери дiї MITI входять зовнiшня торгiвля, промисловiсть i торгiвля, новiтнi технологiї, розмiщення промислових пiдприємств та екологiя, енергетика, питання промислової власностi, пiдтримка дрiбних i середнiх пiдприємств. Мiнiстерство будується на принципi поєднання вертикальних (галузевих) i горизонтальних (функцiональних) структур.

Економiку Японiї називають "двоструктурною" завдяки системi субпiдрядiв, що має широкий розмах. Вiдмiннiсть вiд традицiйної субпiдрядної схеми полягає в тому, що великi пiдприємства не лише передають частину отримуваних контрактiв малим i середнiм фiрмам, а й здiйснюють переплетення акцiонерних капiталiв, практикують вiдрядження працiвникiв у дочiрнi фiрми, передачу технiчних засобiв тощо. З одного боку, така система дає змогу маневрувати ресурсами, економити на витратах на робочу силу, з iншого - веде до банкрутств i змушує MITI проводити полiтику пiдтримки малих фiрм.

Специфiчною особливiстю японської економiки є iснування розвиненої системи "кейрецу" - фiнансово-промислових груп з еластичними зв'язками на базi взаємного володiння акцiями, договорiв, постiйних контактiв. Практика показує, що часто пiдтримка постiйних контактiв важить для членiв "кейрецу" бiльше, нiж отримання прибутку, i норма прибутку, звичайно, є нижчою за потенцiйну. Водночас на випадок економiчної небезпеки члени угруповання можуть розраховувати на взаємопiдтримку, а MITI убезпечене від необхiдностi прийняття екстрених заходiв.

Звичайно, у "кейрецу" iснує лiдер, який охоплює понад 33 % ринку у групi, а також потужний фiнансовий iнститут. Важливо, що кожна "кейрецу" зосереджується, як правило, на виробництвi в обранiй галузi i не конкурує з iншими групами.

На думку японських економiстiв, висока керованiсть економiки країни спирається на iснування рiзноманiтних об'єднань у промисловостi, високий рiвень спецiалiзацiї та кооперацiї, iснування системи субпiдрядiв, угруповань "кейрецу" i тiсний взаємозв'язок промислових пiдприємств з банками. Фахiвцi МВФ вважають, що причинами успiшної економiчної полiтики Японiї в минулому i сучасностi є значнi вкладення в людський капiтал та технологiю, ефективна адмiнiстративна система, сильна, але не iнтервенцiонiстська держава, прагнення постiйно пiдтримувати консенсус, "ненав'язливе партнерство" держави щодо приватних фiрм.

Отже, використовуючи нацiональну специфiку, японська модель сприяє структуруванню й узагальненню iндивiдуальниx iнтересiв, максимально ефективному i стратегiчно виваженому їх поєднанню.

  1.  Національне багатство: його сутність і структура.

 Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства.

  Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили — науково-технічний, освітній, культурний потенціал.   Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання — автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

  До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять. Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси.

  Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Національне багатство включає в себе також ті елементи, які перебувають у інших країнах, але належать уряду, організаціям та окремим особам.

  Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства великого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

  Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України призводить до втрати їх значної частини, якою вже ніколи не скористаються прийдешні покоління.

  1.  Національний продукт держави: його формування, розподіл і перерозподіл.

Найглобальнішим показником національної економіки є національний продукт. Національний продукт – це маса матеріальних і духовних благ, створена національною економікою протягом певного періоду часу (як правило – рік). Функцірнальне призначення нац.продукту:

  1.  для того, щоб створити умови для виробництва товарів і послуг особистого споживання;
  2.  умови для виробництва товарів і послуг виробничого призначення;

Роль національного продукту в нац.економіці:

  •  національний продукт показує рівень розвитку продуктивних сил;
    •  національний продукт показує рівень спеціалізації та кооперування виробництва;
    •  нац.продукт показує рівень відкритості економіки;

Економічна природа нац.продукту має двоїсту форму:

  1.  натурально-речова:
    •  товари для особистого споживання;
    •  інвестиційні товари (верстати наприклад);
  2.  вартісна або грошова форма;

Весь нац.продукт поділяється на такі два види:

  1.  проміжний продукт – товари і послуги, вироблені в поточному періоді і використані у виробництві того ж періоду;
  2.  кінцевий продукт – це товари і послуги, створені у поточному періоді, що остаточно виходять за межі поточного виробництва і використовуються для особистого споживання, для інвестицій, амортизації (процес поступового перенесення вартості основного капіталу на знову виготовлену продукцію).

Вартісний вираз національного продукту представлений через вартість кінчевого продукту або через додану вартість – це ринкова ціна обсягу продукції, виробленої фірмою за відрахуванням спожитої сировини та матеріалів, придбаних фірмою у постачальників.

Існує два підходи до визначення вартості національного продукту:

  •  об’єктивний або класичний – прихильники цього підходу вважають, що національний продукт створюється працею, яка є продуктивною, тобто коли створює нову вартість, а саме у матеріальній сфері виробництва. Недоліки: при обчисленні вартості національного продукту не врахована національна сфера; присутній „повторний рахунок”, сюди відносять обчислення всіх проміжних товарів;
    •  суб’єктивний – представниками є сучасні економісти, які вважають, що праця є продуктивною, коли вона створює благо, яке має цінність для споживача.

Суспільне виробництво - це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) в їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності.

Суспільне виробництво структурно неоднорідне. Воно включає в себе два види (сфери) виробництв: матеріальне та нематеріальне виробництво.

У кожному конкретному випадку результат виробництва - це певний продукт: верстат, трактор, хліб, тканини і т.д. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукти - синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюють­ся в різних галузях виробництва. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу. Як правило, за рік. У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу.

А. Сміт також виділяв у складі ССП засоби виробництва і предмети споживання. Взявши до уваги цю обставину К.Маркс обгрунтував поділ сукупного суспільного виробництва на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва; II - виробництво предметів споживання. Нині висувають пропозиції щодо виділення підрозділу, який створює засоби оборони та виробництва послуг.

При аналізі суспільного відтворення такого підходу дотримувався і Дж. М. Кейнс, використовував його лише щодо сфери обігу. При визначенні обсягів споживання Дж. М. Кейнс відраховував з цієї сукупності продуктів засоби виробництва (як визначав Кейнс, те, що підприємці купують один в одного). Це дає змогу отримувати обсяг реалізації предметів споживання.

Відповідно до натурально-речової форми та функціонального призначення відповідних благ сукупний суспільний продукт поділяється на засоби виробництва та предмети споживання. У промисловості виокремлюють групи "А" (виробництво засобів виробництва) та групу "Б" (виробництво предметів споживання). В усі часи існування матеріального виробництва вони виконували різні функції у процесі суспільного відтворення. Перші з них призначено для відтворення переважно речових (матеріальних) елементів продуктивних сил, а другі - для відтворення вартості робочої сили.

Цей поділ зумовлений тим, що продукція І підрозділу за своїм натурально-речовим складом є такою, що не може бути безпосередньо спрямована на відтворення вартості робочої сили, яка була витрачена при виробництві засобів виробництва. Для цього використовуються предмети споживання, які за натуральною формою є продукцією II підрозділу. Для поновлення виробництва цієї продукції треба відновити зношені засоби виробництва.

Продукція яка виробляється в І підрозділі, не може бути в ньому об'єктом особистого споживання. Але її створюється більше, ніж потрібно для виробничого споживання у І підрозділі. Частина засобів виробництва спрямовується у II підрозділ для обміну на предмети споживання. Подібно до цього вся продукція II підрозділу не може повністю використовуватися для виробничого споживання в ньому, але її створюється більше, ніж потрібно для особистого споживання в цьому підрозділі. Тому певну її частину спрямовують у І підрозділ для обміну на засоби виробництва для II підрозділу, потреба в яких визначається необхідністю поновлення використаних засобів виробництва та розширення виробництва.

Крім сфери матеріального виробництва, виділяється також сфера нематеріального виробництва, до складу якої належать галузі, в яких створюються нематеріальні блага (духовні та інші цінності) й надаються нематеріальні послуги (освіта, наукове обслуговування, охорона здоров'я). Сукупність виробництва матеріальних благ і нематеріальних послуг утворює сферу послуг.

У західній економічній літературі крім поділу на матеріальне і нематеріальне виробництво, існує також поділ на первинне, вторинне, третинне виробництво відповідно до характеру виробничих функцій. Щодо первинного виробництва, то до нього належать видобувні галузі та сільське господарство (землеробство, тваринництво, кормовиробництво і т. п.). Основою вторинного виробництва є первинне. Воно є похідним та залежним від первинного і охоплює всі галузі обробної промисловості, а також будівництво. Третинне виробництво є похідним від первинного і вторинного та пов'язане зі створенням і наданням різноманітних послуг. Послуги поділяються на ті, що обслуговують виробництво, і ті, що обслуговують окремих осіб, тобто існує поділ на виробничі та особисті послуги.

Нормальне протікання процесу суспільного відтворення неможливе без наявності виробничого транспорту, зв'язку, а також торгівлі, фінансово-кредитних установ. Сукупність галузей, які обслуговують суспільне відтворення, складають виробничу інфраструктуру. Економічно розвинені країни світу мають постійно зростаючу виробничу інфраструктуру з високим рівнем ефективності.

Важливою характеристикою сукупного суспільного продукту є його вартісна структура. Досить повне уявлення щодо цієї економічної категорії надав К. Маркс у другому томі "Капіталу". Він довів, що структура вартості сукупного суспільного продукту, так само як і окремого товару, складається з двох частин: матеріальних затрат (с) і новоствореної вартості (V + т). Остання охоплює необхідний продукт К, що використовується для відтворення робочої сили, і додатковий продукт т, який іде на розширення виробництва та задоволення суспільних потреб.

Натурально-речова та вартісна структура суспільного продукту перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємозалежності. Кожному елементу вартісної структури суспільного продукту має відповідати той або інший натурально-речовий елемент.

  1.  Нові тенденції розвитку відносин власності в країнах з розвиненою економікою.

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємст-ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу. Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстроково го успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що доко-рінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність. Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в США не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

  1.  Нові тенденції розвитку відносин власності в Україні.

Принципово інші процеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності,інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесу формоутворення власності.У країнах, де утвердилась командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.В теперішній час виникають складні і суперечнливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв’язку з  розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – на форму багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто приватній основі.Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства.З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей -  власників інформації.З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності.

  1.  Організація підприємницької діяльності. Суб’єкти, об’єкти та види підприємництва.

Підприємницька діяльність здійснюється від імені та під майнову відповідальність певними суб'єктами. Суб'єктами підприємництва (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, юридичні особи всіх форм власності. Громадяни або фізичні особи (окремі індивідууми) виступають як: а) організатори індивідуального виробництва, у якому застосовуються засоби виробництва, що належать йому, і використовується власна праця; б) організатори виробництва, де застосовується капітал і наймана праця. Юридичні особи (товариства, акціонери, кооперативи, спільні підприємства, різні асоціації, об'єднання тощо) як суб'єкти підприємницької діяльності порівняно з індивідуальним підприємництвом займаються діяльністю у більших масштабах з обов'язковим залученням найманої робочої сили.

Особливо слід сказати про державу та її органи (адміністративно-господарські одиниці, органи уряду, в тому числі міністерства, комітети) щодо підприємницької діяльності. За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб'єктом ринкових відносин, а отже, і підприємцем. Ці функції вона як власник делегує корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим підприємствам. Зумовлено це тим, що держава є організатором загальних правил підприємництва і має контролювати виконання їх.

Заборонено заняття підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Не можуть займатися підприємництвом також певні особи, зокрема ті, що мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництва, інші корисливі злочини.

Чинником підприємницької діяльності є також капітал, який створює передумови для того, щоб стати реальним суб'єктом підприємництва. А оскільки капіталом володіють далеко не всі, то і підприємцями в суспільстві всі бути не можуть.

Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у вироблюваній продукції (або благах у вигляді послуг, інформації). Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності.

Такі види діяльності в Україні, як розвідка і експлуатація корисних копалин, ремонт спортивної, мисливської та інших видів зброї, виготовлення і реалізація медикаментів та хімічних речовин, виробництво пива, вина, лікеро-горілчаних виробів, сигарет, медична, ветеринарна та юридична практика, потребують спеціального дозволуліцензії.

За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:

  •  індивідуальне, засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники без постійно застосовуваної найманої праці);
  •  сімейне, що ґрунтується на приватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили;
  •  приватне, або партнерське зі створенням юридичної особи і з обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);
  •  акціонерне, засноване на власності акціонерів (власники цінних паперів — індивіди, юридичні особи);
  •  орендні — ті, що беруться за відповідну плату на певний час у користування, що дає їм право бути власником результатів праці, доходів та на розпорядження майном;
  •  колективні (народні), в основі яких лежить власність трудового колективу на майно, продукцію і доходи;
  •  інноваційні, які створюються на базі інтелектуальної власності;
  •  спільні, засновані на об'єднанні майна різних власників.

  1.  Орендні відносини.

Під орендою розуміють передачу права користування й розпорядження власністю однією юридичною особою — власником іншій — користувачу на принципах повернення і платності та умовах, передбачених договором.

Характерні ознаки орендних відносин:

• наявність двох суб'єктів цих відносин — власника й користувача (орендаря). В ролі того, хто надає оренду, може бути лише власник землі. Орендарями можуть бути фізичні і юридичні особи, їх коло чиним законодавством України не обмежується;

• орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні, вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю. Власність залишається за первинним власником, тому орендні відносини будуються на принципі повернення;

• власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю, тобто потенційну можливість отримати від оренди землі певний дохід. Цілком природно, що за це потрібно платити. Тому обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає в формі орендної плати;

• орендні відносини завжди мають договірний характер. Орендна плата — це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) й виплачується власнику землі щороку або щокварталу залежно від умов договору.

  1.  Основні етапи розвитку цивілізації.

Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський етнограф Л. Г. Морган (1818-1881) у книзі "Первісне суспільство", створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської історії - епоху дикості, варварства і цивілізованості.

Люди, які жили в період перших двох епох, споживали пере-важно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення тако-го споживання.

Становлення цивілізованості пов'язане з переходом від збираль-ництва до переробної суспільно-виробничої технології. Остання від-биває активне ставлення людини до навколишнього середовища, конкретно-історичний характер обміну, що відбувається між сус-пільством і природою. Розвиток суспільно-виробничої технології вказує на те, якими методами здійснюється праця і як на її основі виробляються матеріальні й духовні цінності, необхідні для забез-печення життєдіяльності людини. Перехід від однієї технології до іншої зумовлюється змінами у розвитку засобів виробництва, про-гресом науки і техніки.

цивілізація визначається як історично кон-кретний стан суспільства, який характеризується особливим спо-собом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповід-ною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характе-ристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою.

Класифікація їх може здійснюватися у горизон-тальному і вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих ло-кальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньо-грецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійсь-ка і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві непов-торність, унікальність і соціально-історична особливість.

Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілі-зації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаман-на загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що від-бувається у всесвітньому масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійсню-ється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних револю-цій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продук-тивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.

Перша в історії людства технологічна революція, так звана нео-літична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації.

"Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля.

Промислова революція другої половини XVIII - першої трети-ни XIX ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що розвива-ється і тепер. Грунтуючись на застосуванні системи машин і меха-нізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила но-вий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи.

Щодо постіндустріальної цивілізації, то нині йдеться, з одного боку, про виробничі структури найбільш розвинених у економічно-му відношенні країн, а з іншого - про формування тільки початко-вих форм постіндустріального суспільства, яке лише зароджується.

  1.  Основні компоненти грошей

Гроші виконують три основні функції: 1) міри вартості; 2) засобу обміну; 3) засобу нагромадження вартості. Передусім гроші виступають мірою вартості. Суспільство вважає зручним використовувати грошову одиницю як масштаб для вимірювання відносної вартості різноманітних благ і ресурсів. Завдяки грошовій системі відпадає потреба виражати ціну кожного продукту через усі інші продукти, на які можливо його обміняти.

Використання грошей як загального знаменника означає, що ціну будь-якого продукту можна виразити через певну кількість грошових одиниць. Таке використання грошей дає змогу учасникам обміну легко порівнювати відносну цінність різних товарів і ресурсів. Подібне зіставлення полегшує прийняття раціонального рішення. Як міра вартості, гроші використовуються і в операціях з майбутніми платежами. Боргове зобов'язання всіх видів має грошове вираження.

Особливо важливою є функція грошей як засобу обміну. Тут гроші використовуються при купівлі і продажу товарів і послуг. Це зручне соціальне надбання, що дозволяє платити власникам ресурсів і виробникам грішми, які можуть бути використані для купівлі будь-якого товару чи послуги із тих, що функціонують на ринку. Як засіб обміну гроші дозволяють уникнути незручностей бартерного обміну. До того ж, гроші дають суспільству можливість скористатися плодами географічної спеціалізації і поділу праці між людьми.

Гроші служать засобом нагромадження, оскільки вони є дуже зручною формою збереження багатства. Володіння грішми, як правило, не приносить грошового доходу, який утворюється при збереженні багатства, наприклад, у формі нерухомого майна (власності) або цінних паперів (акцій, облігацій тощо). Однак гроші мають ту перевагу, що вони можуть бути нагально використані підприємством або домашнім господарством для покриття будь-якого фінансового зобов'язання.

Пропозиція грошей.

Важливо з'ясувати окремі елементи грошової пропозиції в економіці. У вузькому розумінні пропозиція грошей складається із готівки, тобто металевих і паперових грошей, що перебувають в обігу, і безстрокових вкладів, тобто вкладів у комерційних банках, різних ощадкасах або ощадних установах, на які можуть бути виписані чеки для здійснення ділових операцій. Металеві і паперові гроші є зобов'язаннями держави і державних агентів. Чекові вклади виступають як зобов'язання комерційних банків і ощадних установ.

До основних компонентів грошової пропозиції належать: готівка (металеві і паперові гроші), чекові вклади (грошовий агрегат М1), вклади на нечекових ощадних рахунках, дрібні та строкові вклади (грошовий агрегат М2) і великі строкові вклади (грошовий агрегат М3).

Металеві гроші в сучасному грошовому обігу складають малу частину грошової пропозиції (2—4%). Вони, по суті, е зручним засобом, що дозволяє здійснювати будь-які види дрібних покупок. Металеві гроші є символічними грішми. Це означає, що їхня дійсна вартість, тобто вартість самого металевого злитку, менша вартості, позначеної на монеті. Це робиться навмисне для того, щоб упередити переплавку символічних грошей з метою їхнього прибуткового продажу у вигляді злитків.

Паперові гроші, які більш значущі в кількісному відношенні, ніж металеві, складають близько 25—ЗО % грошової пропозиції в економіці.

У розвинених країнах досить поширене зберігання грошей на чекових рахунках. Замість сплати боргів паперовими грішми й монетами виписується чек на певну суму і надсилається поштою. Чек повинен бути підписаний на зворотному боці особою, яка отримала по ньому готівку. Особа, що виписала чек, після цього отримує його погашеним як завірену квитанцію, що підтверджує виконання зобов'язання.

Може здатися дивним, що чекові рахунки є частиною грошової маси. Але це легко пояснити: чеки — це не що інше, як засіб передачі власності на вклади в банках та інших фінансових установах, вони широко використовуються як засіб обігу. Крім того, такі вклади можуть бути на вимогу вкладника негайно перетворені в паперові і металеві гроші. Чеки, виписані на ці вклади, за будь-якого практичного використання замінюють гроші.

Оскільки чекові вклади є найважливішим компонентом грошової маси, важливо зрозуміти їхню еволюцію. В економічно розвинутих країнах основу фінансової системи складають комерційні банки. Банки приймають вклади підприємств і домашніх господарств і використовують ці фінансові ресурси для видачі різних позик. Позики комерційних банків забезпечують короткостроковий обіговий капітал. Вони видаються підприємствам і фермерам. За рахунок таких позик фінансується купівля споживачами товарів тривалого користування.

Комерційні банки доповнюються безліччю спеціалізованих фінансових установ: ощадно-позичковими асоціаціями, взаємно-ощадними банками і кредитними спілками, — які всі разом називаються ощадними установами. Ощадно-позичкові асоціації і взаємно-ощадні банки розміщують заощадження домашніх господарств, які потім використовують, крім іншого, для фінансування житлових іпотек. Кредитні спілки приймають вклади "членів" — зазвичай, груп людей, які працюють в одній компанії, — і надають ці фонди для фінансування покупок на виплату (у кредит).

Варто відзначити, що донедавна відкривали чекові рахунки тільки комерційні банки. Тепер ощадні установи застосовують нові види чекових рахунків. Наприклад, ощадно-позичкові асоціації приймають заощадження домогосподарств і фірм, які далі використовуються для фінансування заставних тощо.

Подібним чином кредитні спілки встановили рахунки, які являють собою чекові рахунки, основані на вкладах у кредитні спілки. Усі ці рахунки стали новаторськими засобами, що дозволяють ощадно-позичковим асоціаціям і кредитним спілкам конкурувати з комерційними банками в банківській справі.

У сфері обігу використовуються також "майже гроші". Останні виступають як певні високоліквідні фінансові активи, такі як нечекові заощаджувальні вклади, дрібні строкові вклади та великі строкові вклади. Хоча вони і не функціонують безпосередньо як засіб обігу, але можуть легко і без ризику фінансових втрат переводитися в готівку або чекові рахунки. Так, можна вимагати зняття наявних грошей з нечекового ощадного рахунку в комерційному банку або ощадній установі. Або, в іншому випадку, можна вимагати переведення фондів з нечекового ощадного рахунку на поточний рахунок.

Термінові вклади, як свідчить назва, стають доступними вкладникові лише після закінчення терміну. Хоча термінові вклади володіють явно меншою ліквідністю (здатністю бути витраченими), ніж нечекові ощадні рахунки, вони можуть бути використані як готівка або, після закінчення строку, переведені на поточний рахунок. Тому керівні грошово-кредитні установи пропонують ширше визначення грошей, в яке включають готівку і чекові вклади та інші елементи, які можуть бути досить швидко і без втрат переведені в готівку і чекові вклади.

У чекові вклади легко перетворити термінові вклади на великі суми, якими володіють підприємства у формі депозитних сертифікатів. Існують й інші менш ліквідні активи, такі як державні цінні папери (наприклад, рахунки державної скарбниці й ощадні облігації), які можуть легко перетворитися на гроші. Треба підкреслити, що існує цілий спектр активів, які лише дещо відрізняються за ступенем ліквідності або наявності грошових властивостей.

Практика показує, що "майже гроші" мають значний вплив на поведінку людей при споживанні та заощадженні. Чим більше у людей фінансового багатства у формі "майже грошей", тим більша їхня здатність втратити грошові доходи. Взаємооборотність "майже грошей" і грошей може вплинути на стабільність економіки. Наприклад, коли економічний цикл вступає в фазу розквіту інфляції, значне переведення нечекових вкладів у чекові або готівку може, якщо його не компенсувати, посилити інфляційний тиск. До того ж, таке переведення може ускладнити завдання контролю керівними кредитно-грошовими установами за грошовою пропозицією і рівнем економічної активності.

Зручним засобом придбання покупок є кредитні картки. Хоча насправді вони не стільки гроші, скільки засіб отримання короткострокової позики в комерційному банку або іншому фінансовому закладі, який випускає картку. Коли купляється певний товар за допомогою кредитної картки, то банк, що випустив її, оплачує суму магазинові. А потім покупець відшкодовує цю суму банку і платить щорічний внесок за надані послуги, а якщо він надає перевагу розрахункам із банком на виплату, то повинен вносити відсоткові платежі значних розмірів.

Основні компоненти грошової пропозиції — паперові гроші і чекові вклади — являють собою борги, або обіцянки заплатити. Паперові гроші — це боргові зобов'язання центральних резервних банків, що перебувають в обігу. Чекові вклади — боргові зобов'язання комерційних банків або ощадних установ.

Важливо відзначити, що готівкові і чекові вклади не мають дійсної вартості. Грошовий вексель — просто шматок паперу, а чековий вклад — всього лише запис у бухгалтерській книзі. Щодо металевих грошей, то їхня дійсна вартість менша за номінальну. І держава не має наміру обмінювати наявні у населення паперові гроші на щось вагоміше, приміром, золото.

У сучасних умовах паперові гроші не перетворюються у певну кількість золота чи інших дорогоцінних металів, їх можна обмінювати лише на інші паперові гроші. Це єдине, що можна отримати, коли звернутися до держави з проханням викупити частину готівки грошей. Аналогічним чином чекові гроші обмінюються не на золото, а тільки на паперові гроші, за які держава не виплачує нічого матеріального.

Готівкові і чекові вклади є грішми з тієї простої причини, що люди приймають їх за гроші. Готівка і чекові вклади виконують основну функцію грошей у результаті прийнятої давно практики бізнесу. Вони приймаються як засіб обміну. Торговець приймає паперові гроші, бо він упевнений, що інші також будуть їх приймати в обмін на товари і послуги. Кожен бере гроші в обмін на щось, оскільки впевнений, що вони в будь-який момент можуть бути обмінені на реальні блага і послуги.

Як ми вже зауважили, в економіці паперові гроші, по суті, е декретними грішми, вони — гроші, бо так сказала держава, а не тому, що їх купують за який-небудь дорогоцінний метал. Загальна прийнятність наявних грошей підтримується також згодою держави приймати їх при сплаті податків та інших фінансових зобов'язань.

Хоча держава не оголошувала чеки (які також є декретними грішми) законним платіжним засобом, але вони успішно обслуговують значний обсяг обміну товарами, послугами і ресурсами. Те, що державні агентства страхують вклади комерційних банків і ощадно-позичкових асоціацій, безперечно, впливає на бажання окремих людей і підприємств використовувати чекові вклади як засіб обміну.

 

  1.  Основні напрями, пріоритети, методи економічної політики.

Напрями і пріоритети економічної політики. Економічна політика через господарський механізм позитивно впливає на економіку тільки втому разі, коли вона реалістична, тобто орієнтована на поставлені цілі, які відбивають інтереси суб'єктів суспільства, і спирається на реальні можливості, ресурси соціально-економічного розвитку.
Практика довела, що політика, орієнтована на завищені цілі, не справляє позитивного впливу не тільки на економіку, а й на соціальну, політичну сфери, деморалізує людей.
На кожному етапі розвитку суспільства конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політична значимість різні. Вибір їх не може бути довільним. Він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі. Одним із найважливіших завдань суб'єктів економічної політики і є врахування в практичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки такий підхід може забезпечити глибоку наукову обґрунтованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань.
Напрями економічної політики різноманітні за своїм змістом, політичною значимістю. їх можна класифікувати: за сферами економічного .життя (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо,),- за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові); за політичною та соціально-економічною значимістю.
При цьому важливе значення має виділення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без визначення їх не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різнобічних інтересів суспільства і швидко рухатися вперед у поступальному розвитку.
Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони повинні сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати виникнення реальних суперечностей і шляхи, способи їх вирішення. Отже, економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу.
Пріоритетний розвиток економіки в цілому, певної її сфери потребує взаємодії двох чинників: передової матеріально-технічної бази, високопрофесійних кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва, з одного боку, і матеріального та морального стимулювання його розвитку — з другого. Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до розв'язання вузлових питань економіки. Отже, зміна пріоритетів в економічній політиці можлива лише за умови адекватних змін чинників, то розглядаються.
При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, досягнення науково-технічного прогресу, наукове передбачення.
Економічна політика як чинник економічного зростання має орієнтувати господарство на розв'язання основних завдань, вибір пріоритетних напрямів розвитку, які мають забезпечити прискорений розвиток галузей, що відбивають досягнення науково-технічної революції, а також згорнути виробництва і сфери, успадковані від минулого. Це дасть можливість якісно змінити економіку, спрямувати її на задоволення потреб людей.
Важливе значення в цьому процесі має структурна перебудова економіки. Адже нинішня структура народного господарства в основному склалася ще в роки, коли Україна була складовою єдиного народногосподарського комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією. Вона застаріла, неефективна, не орієнтована повною мірою на потреби людини. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими, не комплексними, не докорінними. В результаті в економіці України переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі, галузі. Водночас частка галузей, від яких залежать розвиток науково-технічного прогресу і успішне розв'язання соціальних завдань, невелика. З огляду на це українська економіка потребує докорінної переорієнтації на найповніше використання досягнень науково-технічного прогресу з метою задоволення всього різноманіття сучасних потреб кожної людини, кожної сім'ї, суспільства в цілому.
Методи та інструменти економічної політики. Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів економічного розвитку є визначення методів, інструментів економічної політики. Останні стають чинником оновлення економіки в тому разі, коли вдосконалюються не самі по собі, ізольовано від стратегічних цілей і пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного їх руху.
Досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з утвердженням певної власності на засоби виробництва, а також прийняттям відповідних державних рішень. Більше того, такі методи в нашій економіці практично, за винятком періоду нової економічної політики, не використовувались через незмінність виробничих відносин.
Потребують уточнення і самі поняття «адміністративно-командні» та «економічні» методи управління. Сутність перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази, розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це поверховий вияв адміністративно-командних методів управління. Тому багато хто вважає, що досить знайти якийсь універсальний показник оцінки роботи, замінити органи управління, скоротити їх, перегрупувати або замінити кадри більш підготовленими, освіченими, — і система управління запрацює. Проте все це вже робилося, і неодноразово, а успіху не принесло. Причину слід шукати глибше, в економічних відносинах, в їх серцевині — відносинах власності на засоби виробництва.
Останні були монопольно зосереджені в руках держави, яка через це була монополістом влади і силою цієї влади спонукала виробників (підприємства, організації тощо) до реалізації так званих загальнонародних інтересів, не дуже дбаючи про інтереси колективів виробників і окремих людей. Отже, адміністративно-командні методи управління — це методи жорсткого ієрархічного підпорядкування (економічними і неекономічними прийомами і підоймами) особистих і колективних інтересів загальнонародним. Такі методи також можуть бути ефективними, але лише в екстремальних умовах, що довела історія розвитку нашої країни.
Концентрація економічної та політичної влади в руках держави перетворила економіку країни на затратну, призвела до диспропорційності, багатомільярдного дефіциту Державного бюджету, хронічної нестачі переважної частини товарів, невиконання соціальних програм.
Господарська політика, побудована на адміністративно-командних методах, застосовує відповідні інструменти: нормативні документи, інструкції, накази, розпорядження тощо, які на практиці є не чим іншим, як інструментом «тиску».
Усе це сковувало самостійність колективів, стримувало їхню ініціативу, породжувало байдужість і апатію до виробництва, його вдосконалення.
Водночас як інструменти «тиску» використовуються і вартісні підойми — ціни, податки тощо. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних ділянках селян.
Як бачимо сутність методів управління визначається не економічними чи позаекономічними інструментами, що застосовуються в господарському житті, а виробничими відносинами — тим, наскільки вони відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил, вдосконалюються разом з ними. Якщо вдосконалення виробничих відносин здійснюється через інтереси і на їхній основі, то при цьому використовуються економічні методи управління. Воно здійснюється не підпорядкуванням інтересів, а поєднанням. З викладеного можна зробити висновок, що суспільство може перейти до економічних методів господарювання за таких умов:
урахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб'єктів, які беруть участь в економічному житті;
виявлення об'єктивних суперечностей економічних інтересів і розв'язання їх ефективними засобами управління;
суб'єкти власності, а отже, і влади на всіх рівнях управляють інтересами і через інтереси;
усі суб'єкти економічної політики мають бути рівноправними. Цього можна досягти створенням однакових економічних і політико-правових умов для всіх господарюючих суб'єктів.
Такий підхід дасть змогу уникнути неправильних теоретичних трактувань методів керівництва і практичних заходів, спрямованих на розвиток економіки. Економічні методи керівництва не ототожнюватимуться з використанням товарно-грошових відносин, вартісних категорій і децентралізацією, а адміністративно-командні — лише з централізацією і використанням планових нормативів.
Утвердження на практиці економічних методів керівництва економікою можливе, з одного боку, при викоріненні традиційного розуміння плану і ринку, спроб «планового» встановлення цін і обсягів виробництва за галузями «у натурі» з наступним їх погодженням у матеріальних балансах; з другого — при органічній єдності ринкових і неринкових зв'язків, що передбачають докорінне перетворення системи планування і системи організації ринку.
За таких умов система ціноутворення стане ринковою, виявить реальні потреби, дасть змогу узгодити інтереси виробника і споживача.
Водночас, для того щоб закони ринку не дестабілізували суспільство, не стимулювали зростання нездорових потреб, а сприяли прогресу суспільства, слід застосовувати ринкове регулювання. Важлива роль у цьому процесі належить державі, яка має використовувати податкову, інвестиційну і кредитну політику, різноманітні пільги, санкції, антимонопольні та антиінфляційні заходи, а також заходи соціального захисту громадян тощо.
Отже, перехід до економічних методів господарювання з використанням адекватних їм економічних та правових регуляторів потребує радикальних змін і в базисних відносинах, і в надбудові, вироблення нової концепції функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств, які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага державних органів має зосереджуватися на специфічних завданнях щодо реалізації загальнонаціональних інтересів; зміцненні фінансової системи, розвитку інфраструктури, оборони, охорони навколишнього середовища, надання соціальних гарантій.
Перехід до переважно економічних методів управління збільшує потребу у висококласних керівниках — фахівцях, обізнаних із сучасними методами управління, здатними у співдружності з колективами вирішувати соціально-економічні питання.
Отже, втілення в життя нової концепції суб'єкта і об'єкта економічної політики передбачає вирішення таких завдань.
Перерозподіл економічної та політичної влади, що можна здійснити не автономно, а в їхній єдності. В економічній сфері це відбувається через радикальне перетворення відносин власності, а в сфері політики — передачу владних функцій від центральних органів до місцевих.
Перегляд у зв'язку з процесами, що відбуваються, функцій держави, обмеження їх сферою інтересів, які не можуть бути забезпечені на іншому рівні, крім державного.
Забезпечення надійного захисту інтересів суспільства від ринкової стихії шляхом створення нового економічного механізму і застосування адекватних йому інструментів і методів.
Перебудова структурної та інвестиційної політики з акцентом на пріоритетне введення в дію об'єктів інноваційно-соціального спрямування. Йдеться передусім про розвиток окремих високотехнологічних виробництв, які конкурентоспроможні на світовому ринку (окремі моделі літаків Ан-70, Ан-240, Ан-38, ракетно-космічна техніка, судна і т. ін.). Такими є галузі житлобудівництва, соціально-культурної сфери, розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб людини.
Економічна політика, яка спирається на реальні, а не деформовані причинно-наслідкові зв'язки, враховує інтереси всіх господарюючих суб'єктів, визначає досяжні цілі, напрями, пріоритети економічного розвитку, використовує адекватні їм шляхи, методи та інструменти — така політика станс могутнім чинником оновлення економіки, сприятиме вирішенню суперечностей між продуктивними силами, що безперервно розвиваються, і конкретними формами виробничих відносин.

  1.  Основні форми власності та їх взаємодія.

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної власності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) державна. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світового господарства, зокрема у межах Європейського економічного співтовариства (нині Європейського Союзу, куди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумовлено тим, що у межах кожного з них існують окремі форми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а формами власності.

Оскільки суспільна власність існувала тільки в первіснообщинному суспільстві, а наддержавна лише формується, розглянемо приватний, колективний та державний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — привласнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найманих працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іноземних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім'ї, які проживають разом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, садові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призначення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квартири у разі встановлення надмірно високої плати за здавання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної власності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.

Якщо об'єктом приватної власності є приватні капіталістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин економічної власності, що розкривається передусім в якісному аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (нетрудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право приватної капіталістичної власності виникає на підставі ведення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використання майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб'єктами права приватної власності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законодавстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — привласнення асоційованими власниками результатів колективної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий колектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, споживчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційовані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, споживчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, мають деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найманих працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законодавством, виникає на підставі:

а) добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших цивільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність можуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чинним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогосподарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, форми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних системах є різний за чисельністю апарат державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загальнодержавну і комунальну форми державної власності. Комунальну власність ще називають власністю адміністративно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — Верховна Рада Криму та адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної власності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб'єктів права державної власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудящих державна власність переростає в суспільний тип власності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім вищими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже види підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

  1.  Особливості аграрної та індустріальної цивілізації.

Аграрна цивілізація за своєю тривалістю охоплює найбільший період, початок якого поклала неолітична (аграрна) революція (4-3 тис. До нашої ери), що онаменувала перехід від привласнюючого до вирбляючого (відтворюючого) господарства. Теретичне відображення вона знайшла у вченні фізіократів та меркантелистів. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. У сільскому господарстві було зайняте майже все населення як античних (приклад: вилечезні латифундії Римської імперії), так і середньовічних держав.  Ремісництво та торгівля займали відносно невелике місце у “ВВП” країн аграрної цивілізації. Характерними ознаками аграрної цивілізації є :

  •  Земля –провідний тип власності
  •  Нерозвиненість засобів виробництва,
  •  Здебільшого наявність ручної праці,
  •  Низька мобільність робочої сили (намагання будь-якими заходами закріпити робітників на землі, на якій вони працювали – рабство, кріпатство, феодальна влада),
  •  Особливо в ранні часи - невеликий процент найманої праці ( працівники разом із засобами виробництва належать володарю землі).
  •  Натуральний тип господарства.

+ ще можна прочитати http://library.if.ua/book/41/2721.html

Головні ознаки і характерні риси індустріальної цивілізації.

 

(60-90ті роки ХVІІІ ст. - 60-70ті роки ХХ ст.)

Індустріальна цивілізація визначається як цивілізація, що склалася в новий час. Соціальний прогрес еволюціонує від аграрного суспільства до передового промислово-розвинутого суспільства.  Саме тоді стали складатися ринкові відносини, політична і соціальна рівність, правова держава, прогрес, толерантність, фундаментальні права людини, універсальні цінності. Західні країни, де почалася модернізація, поширять цей процес на всі континенти, екстраполюючи не тільки свої технології, але і свої ціннісні орієнтації. 

Індустріальна цивілізація є одним з типів всесвітньої цивілізації за класифікації за економічними ознаками. Домінуючим видом виробництва виступає промислове виробництво, інтенсивно використовується машинна праця, за типом власності переважає промислова власність.

Суспільствознавчі ідеї поширювались в  XVIII в. - віці Просвітництва.  Просвітницькі ідеї розповсюджувались в Західній Європі й Америці. Просвітителі - Вольтер, Дідро, Монтеск'є, Руссо, Кондорсе, Мореллі – будучи свідками того, як натуралісти відкривають закони природи, створиликульт людського розуму. Вони вважали можливості Розуму пізнавати і перетворювати світ безмежними.

   Іншою важливою ідеєю, що запропонувало просвітництво, стала ідея прогресу. 

Становлення індустріальної цивілізації економічною теорією пов’язується з:

      промисловим переворотом (перехід від мануфактури до великого машинного виробництва)

      процесом індустріалізації на основі суспільства і суспільного життя

      процесом нагромадження капіталу

Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період з 1715 по 1971 рр. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів. Однак, безмежна та безконтрольна утилізація речовини природи, домінування технократичних підходів у соціально-економічного розвитку призвели до глибокої кризи індустріальної моделі розвитку. Внаслідок цього нині дедалі виразніше проявляються обриси пост-індустріальної , ноосферно-космічної цивілізації.

  1.  Особливості становлення ринкових відносин в Україні.

Особливості становлення ринкових відносин в Україні

   За останні роки понад 80 країн світу здійснили фундаментальні реформи з метою створення ринкової системи. Усі вони визнали основоположний факт економічного життя: для досягнення процвітання та підвищення життєвого рівня неможливо обминути створення ринкової системи, тісно взаємопов'язаної з усією світовою економікою. 
   Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку мають різні ринкові моделі. Скажімо є американська, канадська, німецька, японська та інші моделі. На які з них може орієнтуватися Україна?
   Спочатку слід відзначити, що існуючі системи і спрямованість їх розвитку залежить від географічного положення; наявності природних ресурсів; історичних умов розвитку; традицій населення і його звичаїв; рівня розвитку продуктивних сил; соціальної спрямованості суспільства.
   В усіх країнах є свої підходи, відмінні особливості ринкових відносин господарювання. Разом з тим у всіх розвинутих ринкових моделях є спільні риси, до яких відносяться:
 
   * наявність різноманітних форм власності;
   * перевага вільних цін на товари і послуги;
   * розвинута система вільної конкуренції;
   * певна система державного регулювання економіки.
   Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню. Враховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом.
   Таким чином, Україні важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Найпоширенішими з них є: еволюційний, прискорений (або "шокової терапії"), жорсткого регулювання.
 
  
 Модель еволюційного переходу до ринку ґрунтується на поетапному і поступовому впровадженню ринкових відносин. Вона відзначається значною тривалістю (10-15 років) і поступовістю змін.
  
 Модель "шокової терапії" передбачає одночасне і швидке введення усіх атрибутів ринку, стрімкий перехід від неринкових до ринкових відносин.
  
 Модель жорсткого регулювання переходу до ринку ґрунтується на державному регулюванні цін, на найважливіші товари і доходи населення.
   Вводити ринкову економіку в Україні слід прискорено, але без "шоку". Таким є поелементний, еволюційно-радикальний шлях. Він поєднує перший і третій варіант, тобто поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків - з іншого. Одним стрибком нам не вдасться скочити в ринок, тому що в країні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок.
   Перехід до ринкової економіки потребує також докорінних організаційних перетворень, проведення цілеспрямованих реформ, зміни психологічного мислення. В організаційному плані перехід до ринкової економіки може бути поділений на три основні стадії:
   1)
 підготовча - демократизація економіки;
   2)
 реформаторська - оздоровлення, стабілізація економіки;
   3)
 творча - організація навчальної діяльності ринку.
   Демократизація економіки включає: ліквідацію структур апарату примусового господарювання в економічній сфері; демонополізацію товарного і грошового обігу; декретування права власності; створення необхідних умов для конкуренції; кадрове забезпечення реформи.
   Реформування економіки передбачає: створення надійного механізму управління грошово-кредитною системою; організаційно-господарське реформування економіки; створення ефективного механізму економічного стимулювання та регулювання підприємницької діяльності.
   Творчий процес - організація навчальної діяльності ринку - об'єднує: відновлення функцій грошей; створення бюджетно-податкового механізму; свободу вибору форм власності; створення ринкової системи з усіма її елементами.
   У межах основних стадій та їх напрямів розробляються загальна і конкретні цільові програми. Наприклад, програма економічної реформи і політики України включає такі розділи: фінансова політика, грошово-кредитна політика, лібералізація цін, зовнішньоекономічна політика, програма приватизації, інвестиційна політика, конверсія та структурна перебудова економіки та ін.

  1.  Передумови виникнення і основні риси постіндустріального суспільства.

Постіндустріальне суспільство. Нова стадія суспільного розвитку, яка приходить на зміну індустріальній добі. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальну — машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їх якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.

Концепція «постіндустріального суспільства» Деніела Белла створена для теоретичного опису можливого шляху розвитку капіталістичного суспільства.

Белл визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що саме важливо, в якому впровадження нововведень у все більшому ступені залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають в якості консультантів, експертів або технократів» [1].

Тобто, центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом — це панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу».

Зміна соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві».

Ознаки постіндустріалізму за Беллом

Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п’ятьма ознаками:

перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;

переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків;

провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства;

орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології;

прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають.

  1.  Підприємство і його види. Підприємство і фірма.

За метою і характером діяльності підприємства поділяються на:

комерційні, тобто підприємства мають комерційний характер з одержанням прибутку;

некомерційні, до них належить доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.

За формою власності майна:

приватні, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили;

колективні, що ґрунтуються на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариств або громадської організації;

комунальне, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади;

державні (в т.ч. казенні), засновані на державній власності.

Казенні підприємства це такі, як і не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет Міністрів України за однією з таких умов:

а) підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

б) головним споживачем продукції підприємства (понад 50%) є держава;

в) підприємство є суб’єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу:

національні, капітал яких належить підприємцям своєї краси;

закордонні, капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження;

змішані (спільні) – капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного із засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

За правовим статусом і формою господарювання:

одноосібні, є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом), Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми;

кооперативні (кооперативи), добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності.

В економіці України функціонують два основі типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікувати великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяльності – науковій, фінансовій, страховій тощо;

орендні, полягають в тимчасовому (на договірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності;

господарські товариства є об’єднаннями підприємців.

Такі товариства поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

За галузево-функціональним видом діяльності:

промислові;

сільськогосподарські;

будівельні;

транспортні;

торгові;

виробничо-торгові;

торгово-посередницькі;

інноваційно-впроваджувальні;

лізингові;

банківські;

страхові;

туристичні тощо.

За технологічною (територіальною) цілісністю і ступенем підпорядкування:

головні (материнські), особливістю є те, що вони контролюють інші фірми;

дочірні – юридично самостійне організаційне утворення. Що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій;

асоційовані – є формально самостійними, але з різних причин вони залежать від головної фірми і мусять підпорядковуватися її стратегічним цілям;

філії – на відміну від дочірніх та асоційованих підприємств не користуються юридичною й господарською самостійністю, не мають власного статуту та балансу, діють від імені і за дорученням головного підприємства, мають однакову з ним назву.

За розміром кількості працівників:

великі (над великі);

середні;

малі (дрібні);

мікропідприємства (до 10 осіб та обсягом виручки до 250 тис. грн. за рік від продажу продукції (надання послуг).

Малі підприємства.

З-поміж суб’єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу.

До них належать суб’єкти господарювання з кількістю працівників:

у промисловості та будівництві – до 200 осіб;

в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб;

науці й науковому обслуговуванні – до 100 осіб;

галузях невиробничої сфери – до 25 осіб;

роздрібній торгівлі – до 145 осіб.

  1.  Податки: суть, види, функції. Принципи і форми оподаткування.

. Податки – це обов язкові відрахування до державного і місцевого бюджетів юридичними і фізичними особами. Податкова система регламентується відповідними законодавчими актами, які встановлюють конкретні метоти і правила стягнення податків.

Об'єкт податку: доход або майно, з якого нараховується полаток (зарплата, прибуток, нерухоме майно). Суб’єкт: особа. Функції: 1.фіскальна ( ств. державної скарбниці для забезпечення існування держави та її установ, органів), 2. перерозподільна (податки є важливим інструментом розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів), 3.стимулююча (вилучення податків впливає на активізацію трудової і виробничої діяльності, краще використання основних виробничих фондів, стимулювання тих чи інших галузей виробництва завдяки створенню податкових пільг).

Види податків. Кожна країна мас свою податкову систему, проте існує три основні групи податків, які є спільними для всіх країн: за встановленням, за місцем їх використання і за принципами їх встановлення.

  •  Податки залежно від встановлення їх ставок розподіляють на пропорційні (грунтуються на твердих ставках, які встановлюють на однаковий у відсотковому відношенні до об'екта податку доход без урахування диференціації величини; прогресивні (величина ставок залежить від зростання доходу), регресивні (передбачають зниження величини ставки податку зі зростанням доходу).
  •  За місцем використання податки класифікують на загальні, специфічні і місцеві. Загальні (використовують на фінансування поточних і капітальних вкладень з державного бюджету), специфічні (мають цільове призначення (наприклад, відрахування на соціальне страхування), місцеві (стягуються лише в межах певної території: ринковий збір, плата за паркування машин).
  •  За принципами встановлення податки поділяють на прямі (стягують із доходів або майна юридичних і фізичних осіб)та непрямі (надбавки до ціни товару або тарифу на послуги).

Принципи оподаткування: — обов'язковість; — оптимальне поєднання економічної ефективності та  соціальної справедливості; — відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді; — прогресивний характер оподаткування; — захист вітчизняного виробника; — уникнення подвійного оподаткування.

  1.  Попит на гроші та фактори, що визначають його параметри.

Попит на гроші – це запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні суб’єкти економічних відносин на певний момент часу ( а не  потік грошей, що визначається на певний період). Він може означати частину багатства, яким володіють учасники господарського життя у ліквідній формі грошей, як засобом обігу і засобом збереження вартості. У відповідності до цього розрізняють три групи мотивів попиту: попит на гроші економічних суб´єктів для задоволення поточних потреб, мотив завбачливості і спекулятивний мотив.

Попит на гроші як засіб обігу включає попит на ділові угоди і операції, а його теоретичне обґрунтування базується на методологічних засадах рівняння обміну І.Фішера:

М V = PQ.

Загалом це рівняння свідчить,  що кількість грошей необхідна для обігу, прямо пропорційна реальному обсягові виробництва (ВНП) і обернено пропорційна швидкості обігу грошей (V). При цьому гроші як засіб обігу не залежать від рівня відсотка. Операційний попит на гроші графічно можна зобразити так:

Кількість грошей в обігу (умов. гр. од.)

Тут гроші нагромаджуються з метою створення запасів купівельних і платіжних засобів, достатніх для задоволення поточних потреб у товарах і послугах (трансакційний запас). Розмір цього запасу визначають поточною або операційною касою. Його наявність у необхідних розмірах створює значні зручності власникові, забезпечує його ліквідність і авторитет платоспроможного контрагента.

Попит на постійний запас грошей як форму багатства, що здатна примножити дохід (мотив завбачливості), і попит на тривалий запас грошей для здійснення майбутніх платежів та отримання додаткових доходів (спекулятивний мотив) зводиться до нагромадження купівельних ресурсів тривалішого характеру. За допомогою першого запасу можуть задовольнятися непередбачені потреби чи несподівані можливості, тобто він виконує роль страхового резерву.

У такому розумінні він наближається до характеру трансакційного запасу грошей, але довготриваліший і здатний приносити дохід.

Спекулятивний мотив попиту на гроші формує запас грошей для перетворення у високодохідний фінансовий актив. Ідею цього мотиву Дж. Кейнс використав як основу залежності попиту на гроші від зміни ставки відсотка та регулювання грошової маси як центрального інструмента грошово-кредитної політики.

Чинники, що впливають на величину попиту на гроші: Md = f ( g, P, R, B, I, O), де Md – обсяг попиту на гроші; g - реальний обсяг ВНП; Р – середній рівень цін; R – рівень очікуваного доходу на альтернативні грошам активи; В – обсяг багатства; І – рівень інфляції; О – очікування змін ринкової кон’юнктури. Ключовим чинником впливу на попит є зміна обсягів виробництва (або обсягів національного доходу). При макроекономічному підході попит на гроші пов’язаний зі швидкістю обігу грошей обернено пропорційною залежністю: якщо попит на гроші підвищується, кожна грошова одиниця довше перебуватиме у окремого економічного суб’єкта, повільніше буде її обіг і навпаки: Md = f(V),де V –швидкість обігу. При мікроекономічному підході замість швидкості обігу грошей використовується чинник зміни норми відсотка. В міру зростання норми відсотка на альтернативні грошам активи, попит на гроші буде падати:  Md = f(R),Де R – норма доходу на капіталізовані активи.

 

  1.  Поділ праці як основа розвитку товарного виробництва.

Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі. наявність суспільного поділу праці, за якого  відбувається спеціалізація виробників на виготовленні певних  продуктів або на певних видах діяльності. Там, де немає суспільного поділу праці, не може бути і товарного виробництва,  товарно-грошових відносин. Без поділу праці, без якісної диференціації  трудової діяльності виробників обмін результатами їхньої праці буде економічно безглуздим, оскільки всі вони будуть виробляти одні й ті самі види продуктів. Спеціалізація — це поділ старих і формування нових галузей суспільного виробництва, а також поділ праці всередині галузі. Перший суспільний поділ праці, відбувся між скотарськими і землеробськими племенами. Другий суспільний поділ праці виник на основі відокремлення ремесла, тобто появи прообразу промисловості. Третій суспільний поділ праці ознаменувався відокремленням торгівлі (купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства. Подальший поділ праці пов'язаний з виникненням і розвитком машинної індустрії, формуванням нових галузей виробництва. Особливо помітне значення для розвитку товарного виробництва мало виникнення галузей виробництва засобів виробництва для виробництва засобів виробництва. Поступово розвивається міжнародний поділ праці.

  1.  Поняття ринку, функції ринку.

Ринок — система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і  фінансово-кредитних механізмів. Ринок — невід'ємний атрибут товарного господарства. Він забезпечує рух товарів і грошей (7і — Г — Т та Г — Т — Г). Через ринок здійснюється переважна більшість економічних процесів.

Ознаки:

1)економічна самостійність

2)кількість виробників на ринку достатня для задоволення платоспроможних потреб.

3)безпосередні горизонтальні зв'язки міх продавцем і покупцем.

4)економічна змагальність. Конкуренція— боротьба суб'єкти ринку за найповнішу реалізацію власних інтереси.

Найважливіші функції ринку такі.

Функція регулювання. Ринок регулює всі економічні процеси — виробництво, обмін, розподіл і споживання, визначаючи пропорції і напрями розподілу економічних ресурсів на мікро- та макрорівні за рахунок розширення або звуження попиту й пропозиції.

Функція стимулювання. Ринок спонукає виробників товарів і послуг до зниження витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів. Він створює дієвий механізм мотивації праці, стимулює підвищення ефективності економіки на основі впровадження найпередовіших досягнень НТП.

Розподільча функція. Доходи виробників і споживачів у ринковій економіці диференціюються через ціни, зумовлюючи соціальне розшарування суспільства за доходами.

Функція санації. Ринок через конкуренцію очищає економічне середовище від неконкурентоспроможних господарств і підтримує найефективніші. Цей механізм санації  економічного довкілля деперсоніфікований і тому не може бути  упередженим і несправедливим.

Алокаційна функція. Ринок забезпечує виробництво оптимальної комбінації товарів та послуг за допомогою найефективнішої комбінації ресурсів. Ефективною є така комбінація  ресурсів, за якої товари та послуги виробляються з мінімальними альтернативними витратами.

Інформативна функція. Ринок через ціни інформує виробника, торговця, споживача про те, що вигідно виробляти й  купувати, а що — ні, скільки чого треба запропонувати, на які верстви населення варто орієнтуватися у своїй господарській діяльності тощо.

Функція інтеграції. Ринок об'єднує суб'єктів економічної системи в одне ціле, сприяючи формуванню єдиного економічного простору як у межах окремої держави, так і в межах  світової економіки.

Попит і пропозиція товарів та механізм їх взаємоврівноваження в ринковій економіці.

Потреби та інтереси - рушійні сили економічного розвитку.

Правовий та економічний зміст власності.

57. Попит

Попит – 1) це платоспроможна потреба

     2) це така кількість товарів і послуг, яку споживач хоче і може купити за певного     рівня цін

Детермінанти – ті чинники(фактори), що змінюють попит

Закон попиту – це постійно повторюваний причинно-наслідковий зв’язок  між ціною і попитом, цей зв’язок обернений – чим вища ціна тим менший попит.

Впливають на закон попиту:

- принцип спадної граничної корисності люди, як правило, купують товару більше за низькою ціною, ніж за високою.

- ефект доходу - показує залежність між реальним змістом доходу і цінами продуктів, що купуються за його рахунок.

- ефект заміщення - із зниженням ціни у споживача з'являється стимул придбати дешевші товари замість аналогічних, але дорогих.

Ринковий попит - сумарна величина попиту усіх покупців однорідного товару на певному ринку протягом певного часу називається.

Детермінанти попиту:

  1.  ціна
  2.  нецінові:

-  кількість споживачів на ринку,

  •  смаки споживачів,
  •  рівень доходів споживачів; (нормальні товари та товари нижчої категорії)
  •  ціни на взаємозамінні та взаємодоповнюючі товари,

-    очікування щодо змін цін та доходів.

Зміна величини попиту - збільш або зменшення попиту залежно від зміни ціни за інших рівних умов.

Зміна у попиті - збільшення або зменшення попиту при незмінній ціні за рахунок нецінових факторів.

Еластичність попиту - показує, наскільки зміни цін впливають на величину попиту. Залежно від цього розрізняють еластичний і нееластичний попит. Попит на товари еластичний, якщо навіть невеликі зміни ціни спричинюють суттєві зміни у кількості купленого товару. При нееластичному попиті навіть істотні зміни ціни викликають незначні зміни у величині попиту.

Коефіцієнт еластичності визнач шляхом ділення відсотка зміни величини попиту на товар на відсоток зміни ціни цього товару і позначається як Еп.

Пропозиція -  це така кількість товарів і послуг, яку виробник хоче і може виробити за певного рівня ціни. Виробник завжди хоче виробити за найвищою ціною.

Закон пропозиції – постійно повторюваний причинно-наслідковий зв’язок між ціною і пропозицією, цей зв’язокє прямим.

Крива змішується вгору і вправо, бо підвищення ціни супроводжується збільшенням величини пропозиції. Отже, коли мова йде про окремого виробника, його пропозиція залежить від рівня ціни. Це його індивідуальна пропозиція. Але на ринку однорідний товар пропонується багатьма виробниками. Загальна кількість пропонованого товару усіма його продавцями на даному ринку складає ринкову пропозицію. Нецінові детермінанти:

  •  кількості виробників даного товару на ринку
  •  рівень технічної оснащеності виробництва
  •  зміни в податках та субсидіях (дотації)
  •  очікування зміни цін у майб.
  •  ціни на взаємопов'язані товари
  •  ціни на ресурси

Збільшення або зменшення пропозиції залежно від зміни ціни, за інших рівних умов, називається зміною величини пропозиції.

Збільшення або зменшення пропозиції під дією нецінових чинників називається зміною у пропозиції. Ці процеси по-різному відображаються на графіку кривої пропозиції. При зміні величини пропозиції зміни цін зумовлюють переміщення точки на кривій пропозиції Пр вверх (якщо величина пропозиції збільшується) або вниз (коли величина пропозиції зменшується). Зміни у пропозиції відображаються зменшенням кривої пропозиції вліво при зменшенні пропозиції або вправо — при збільшенні пропозиції.

Пропозиції, як і попиту, притаманна еластичність. Вона показує ступінь залежності між: зміною обсягу пропозиції та ціною. Якщо виробники чутливі до зміни цін, пропозиція еластична, якщо відносно нечутливі — пропозиція нееластична. Еластичність  пропозиції залежить  від проміжку часу, який виробник має для реагування на конкретну зміну ціни. Що більший такий проміжок, то вища мобільність ресурсів, тобто можливості їх переміщення з виробництва одних благ на інші. А тому еластичність пропозиції вища там, де вища мобільність ресурсів. Щодо цього критерію розрізняють три ринкові періоди: найкоротший, короткостроковий та довгостроковий. У першому зазначеному періоді пропозиція нееластична, бо практично немає можливості зміни ресурсів для виготовлення нових товарів. Прикладом можуть бути товари, що швидко псуються, наприклад ягоди, бо їх зберігати довго не можна, оскільки вони втрачають свої споживчі властивості. Тому навіть істотна зміна цін на таку продукцію на її пропозиції майже не позначиться. У другому та третьому періодах пропозиція еластична, причому міра її еластичності вища у довгостроковому періоді, бо протягом цього періоду можливості зміни ресурсів ширші.

58. Потреби та інтереси – рушійні сили економічного розвитку.

Потреба — нужда в чомусь, в чому-небудь об'єктивно необхідному дня підтримки життєдіяльності людини, колективу, нації, суспільства в цілому, внутрішній збудник активності. Потреби виникають разом із виникненням самої людини, і в процесі розвитку людського суспільства можуть змінюватись як кількісно, так і якісно, відповідно до зміни умов виробництва споживчих благ, удосконалення техніки і технології, зміни поглядів людей на споживання, моди, соціального стану, грошових доходів та ін.

Біологічні, соціальні, духовні, економічні потреби.

Маслоу (Від низу) фізіологічні,безпека і захищеність, соціальні потреби, повага визнання, самореалізація.

Е Потреба — бажання споживача придбати і використовувати матеріальне благо, яке приносить йому певне задоволення, користь.

Е Потреба - потреби в економічних благах.

Засобами задоволення людських потреб називаються благом.

За походженням:

 первинні — пов'язані з функціонуванням людини як біологічної істоти — їжа, одяг.

вторинні - для задоволення людини як соціальної істоти - інформація, комфортне житло.

За засобами задоволення: матеріальні, нематеріальні.

     За можливостями задоволення:насичені, вгамовані; ненасичені, невгамовні.

     За участю у відтворювальному процесі виробничі, невиробничі.

       За суб'єктами впливу — особисті, колективні, суспільні.

     За кількістю, визначеністю та мірою реалізації:абсолютні, дійсні, платоспроможні, фактичні.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення економічних суб'єктів задовольнити певні погреби, що є об’єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

Економічний інтерес - це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціаль-них дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних по-треб. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідом-люється як конкретна мета (максимізація прибутку, привласнен-ня товару, користування або володіння певним товаром тощо). Отже, економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у від-борі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реаліза-ціїїх.
Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволен-ню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Пот-реби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди ви-ражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.
Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й само-розвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відно-шення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще незадо-волених домагань людини*. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби-інтере-си не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація).

Е інтереси:є формою вияву економічних потреб, відображають певний рівень та динаміку задоволення економічних потреб, спонукають економічних суб'єктів до діяльності для задоволення потреб .

За суб'єктами: особисті, групові, суспільні;

За нагальністю, важливістю: головні, першочергові;другорядні.

За часовою ознакою: поточні, перспективні.

За об'єктом: майнові, фінансові, інтелектуальні.

За ступенем усвідомлення: дійсні, уявні.

Ієрархією: державний, колективний, індивідуальний.

59. Правовий та економічний зміст власності.

Власність на матеріальні умови життєдіяльності людей утворює підвалини, опору будь-якого економічного ладу - всієї сукупності господарських взаємозв'язків. Щоб підтримувати і зміцнювати ці взаємозв'язки, члени суспільства повинні неухильно дотримуватися певних правил поведінки. Такі загальнообов'язкові правила вказуються у відповідних юридичних (правових) законах і нормах. Їх стверджує держава і підтримує всією своєю міццю. 
Це означає, що перш за все важливо знати власність в юридичному сенсі - закріплені в законодавчому порядку майнові відносини. Саме в правових нормах визначається, як привласнюється і розподіляється матеріальне багатство між різними особами (окремими громадянами, соціальними групами, державою). Власнику належить зазначене в законі майно. Він отримує повноваження: а) володіти (фізично володіти річчю), б) користуватися (продуктивно або особисто споживати майно для задоволення власних потреб та інтересів) і в) розпоряджатися (змінювати привласнення, приналежність речі за допомогою купівлі-продажу, міни однієї речі на іншу, дарування тощо). 

ри визначенні власності в юридичному сенсі виділяються різні види власників. Носіями права власників є: 
а) фізична особа - громадянин як суб'єкт (людина як носій якихось властивостей) цивільних (майнових і немайнових) прав та обов'язків; 
б) юридична особа - організація (об'єднання осіб, підприємство, установа), яка є суб'єктом - носієм цивільних прав та обов'язків. Це соціальне (колективне) утворення вступає у господарські зв'язки від свого імені як самостійна цілісна одиниця. Прикладом може служити фірма - господарське, промислове або торгівельне підприємство, яке користується правами юридичної особи; 
в) держава і муніципальні утворення (органи місцевого управління та самоврядування). 
Фізичні та юридичні особи вступають між собою у правові відносини з приводу різних видів майна. До цих видів належать: 
- Нерухоме майно (земельні ділянки, ділянки надр, лісу, багаторічні насадження, будівлі, споруди тощо); 
- Рухомі речі (гроші, цінні папери та інші речі, які не відносяться до нерухомості); 
- Інтелектуальна власність (результати інтелектуальної - духовної, розумової - діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації продукції, виконуваних робіт або послуг: фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування і т.д. Так, ми зазвичай розрізняємо фірмові знаки, які виділяють один різновид товару (наприклад, автомобіля, телевізора, багатьох харчових продуктів) на відміну від інших). 

Власність в економічному сенсі - це складні господарські відносини між людьми, які існують у виробництві і мають в ньому глибоке коріння. Адже будь-якевиробництво матеріальних благ є не що інше, як привласнення людьми природної речовини і енергії для користі людей. У зв'язку з цим відносини власності мають наступну структуру:

Система відносин власності: 

  •  Відносини привласнення 

  •  Відносини господарського використання майна 

  •  Отримання економічної вигоди 

60. Предмет економічної теорії та еволюція підходів до його визначення.

                     Предмет – це коло явищ та процесів, що є об’єктом дослідження науки

Предмет економічної теорії є складним та багатогранним, як і економічна життєдіяльність людини. Обєктом наукового дослідження економічної теорії виступає сукупність явищ, яка охоплюється дослідженням. (Єщенко).

Предмет – це мета наукових досліджень, те, що наука ставить у центр своєї системи.(Єщенко)

Предмет економічної теорії – закони, які визначає та вивчає наука, сукупність відносин.

Еволюція уявлень про предмет ЕТ відображена в концепціях представників наукових шкіл меркантилістів, фізіократів, класиків, марксистів, марджиналістів, в сучасних наукових концепціях.

Давньогрецькі та давньоримські мислителі визначали предмет ЕТ як вчення про закони ведення домашнього господарства. Меркантилісти, фізіократи, класики – наука про нагромадження, створення, примноження, розподіл багатства нації.

Марксисти: предмет – наука про виробничі відносини і закони, що управляють виробництвом.

А. Маршал – некласична економічна школа, наголошує на тому, що предмет дослідження: сфера індивідуальних і суспільних дій людей, що пов'язаних із створенням та використанням матеріальних основ добробуту.

П. Самуельсон – неокласична школа – предмет: дії людей в процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва різних товарів.

Е. Долан – діяльність людей за умов рідкісності ресурсів.

Макконел Дрю предмет: ефективне використання обмежених виробничих ресурсів та управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб.

61. Прибуток. Основні напрями використання прибутку.

У реальній дійсності прибуток — кінцева мета і рушійний мотив ринкової економіки, головний стимул і основний показник ефективності функціонування будь-якого підприємства (фірми). Одночасно можна стверджувати, що прибуток — зворотний бік витрат виробництва.

На практиці прибуток розраховується як залишок після вирахування витрат виробництва з обсягу продажів. Інакше кажучи, це різниця між доходом від реалізації продукції та сукуп-ними витратами на її виробництво і реалізацію. Наприклад, продано товарів на 1000 грош. од., витрати на їх виробництво і реалізацію становили 800 грош. од. За таких умов, на перший погляд, ніби зрозуміло, що прибуток становить 200 грош. од. Але це не зовсім так, оскільки невідомий механізм формуван-ня даного прибутку. Це по-перше. По-друге, постає питання, як до початку будь-якої форми підприємницької діяльності визначити розмір (чи процент) прибутку та знайти, де ховається його джерело.

В економічній теорії, у т. ч. й політекономії, немає єдиної відповіді на ці запитання. В одних авторів під поняттям «прибуток» поєднані всі форми доходів на ресурси: підприємницький дохід (у т. ч. проценти на капітал); рента — дохід від використання землі (природних ресурсів); заробітна плата — дохід на працю (використання робочої сили).

Теорії та види прибутку

Як результат функціонування капіталу розглядав прибуток А. Сміт. Д. Рікардо нерозривно пов’язував його із заробітною платою, стверджуючи, що її зростання призводить до зменшення прибутку і, навпаки, прибуток зростає, коли зарплата знижується. У марксистській теорії прибуток — це перетворена форма додаткової вартості (поряд з процентом, рентою), яка створена лише найманою працею. Й. Шумпетер вважав, що прибуток — це дохід підприємців-новаторів, який з часом зникає під впливом конкуренції. До речі, К. Маркс у такому механізмі доходів вбачав джерело додаткового прибутку. У західній літературі при поясненні прибутку, окрім теорії трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея, нині поширена концепція, яка вбачає в прибутку плату, що несе суспільство за ризик підприємницької діяльності відповідних господарюючих суб’єктів.

Порівнюючи згадані підходи найправомірніше розглядати сутність і соціально-економічну природу прибутку як перетворену форму чистого доходу. Адже прибуток характеризує чистий дохід у тому вигляді, в якому такий дохід виступає на поверхні економічних явищ за умов економічної відокремленості господарюючого суб’єкта, в т. ч. виробника. Чистий дохід (абстрактно) — це виражена у грошовій формі вартість додаткового продукту, який становить основну частку даного доходу. Його джерелами є, у трактуванні марксистів, додаткова і частково необхідна праця, а згідно з економікс — ще й інші фактори виробництва.

Виокремлюють кілька видів прибутку. Основні з них: балансовий (бухгалтерський) та чистий прибуток. Балансовий (бухгалтерський, або обліковий) прибуток обчислюють як різницю між валовою виручкою від реалізованої продукції та витратами на її виробництво і реалізацію. Чистий прибуток — це частка балансового (загального) прибутку підприємства, що залишилась в його розпорядженні після сплати податків, рентних та інших платежів до бюджету, а також процентів за кредити.

У навчальній літературі також виділяють категорію «економічний прибуток» як різницю між загальною виручкою підприєм-ства і всіма витратами (явними, неявними, включаючи й нормальний прибуток підприємця). Таким чином, економічний прибуток — це дохід, отриманий понад нормальний прибуток. Під останнім розуміється мінімальний дохід підприємця, який необхідний для залучення й утримання відповідного ресурсу в даному виробничому процесі. Так, до нормального прибутку належать: процент на власний капітал, орендна плата, яку можна було б отримати, доходи від продажу власних послуг праці та ін.

Існування двох підходів до визначення витрат фірми  (бухгалтерського та економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку

Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та  бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва.

Економічний прибуток визначається як різниця між  валовим доходом та економічними (зовнішніми і внутрішніми, з  урахуванням нормального прибутку) витратами виробництва.

Нормальний прибуток — звичайний для галузі дохід від економічних ресурсів; мінімальний дохід, який стимулює підприємця продовжувати справу, залишаючись у певній сфері бізнесу. Оскільки нормальний прибуток є винагородою за  виконання підприємницьких функцій, він входить до складу  внутрішніх витрат фірми.

Кінцевий фінансовий результат, який найбільше цікавить підприємця називається чистим прибутком. Чистий прибуток — прибуток, який залишається у розпорядженні підприємця після розрахунків з бюджетом за податковими та обов'язковими  платіжними зобов'язаннями.

Економічний прибуток — це надлишок від нормального  прибутку, що є результатом ініціативи підприємця, його вміння знайти найкраще застосування і комбінацію економічних  ресурсів, здійснити нововведення, ризикнути.

При його розрахунку можливі такі ситуації:

— економічний прибуток є від'ємною величиною, що  свідчить про необхідність пошуку вигідніших шляхів застосування наявних ресурсів;

— економічний прибуток є нульовим — це означає, що  підприємець отримує нормальний прибуток і альтернативне  застосування вкладених засобів не збільшить його дохід;

- економічний прибуток є додатною величиною, що  засвідчує ефективне використання ресурсів.

Соціально-економічна сутність прибутку найповніше  виявляється в його функціях. До функцій прибутку належать:

— облікова, індикативна, що характеризує прибуток як найважливіший показник, критерій ефективності господарської діяльності фірми; —розподільча, що характеризує прибуток як основне  фінансове джерело розвитку фірм і суспільства в цілому; — стимулююча, що визначає прибуток як потужний  мотивуючий чинник, генератор економічного розвитку, здійснення інвестицій та нововведень.

Економічна роль прибутку в умовах ринку виявляється в таких рисах:

— прибуток є рушійною силою функціонування та розвитку економіки, основним спонукальним мотивом підприємницької діяльності; — прагнення отримати прибуток сприяє ефективному  розподілу та використанню ресурсів, упровадженню досягнень  науково-технічного прогресу, скороченню витрат, поліпшенню якостіпродукції та її споживчих властивостей; — прибуток є джерелом розширення суспільного  виробництва, примноження національного багатства та задоволення  потреб суспільства, що зростають.

62. Ринок праці і його особливості в Україні.

Ринок праці і його особливості в Україні.

Ринок праці – це сфера економіки, в якій відбувається купівля-продаж праці або робочої сили. Як і будь-який ринок ринок праці має суб’єктів і об’єктів. До суб’єктів відносять: продавець праці (працездатне населення або одна особа, яка згодна продавати свою працю за певною ціною) і покупець (це завжди підприємець (роботодавець), який виражає попит на працю. Попит на працю – це попит на певну кількість певної якості робочу силу для здійснення економічної діяльності. Попит обумовлюється певними детермінантами (чинники, які впливають на предмет):1) ціньові детермінанти;2) рівень технічної оснащеності виробництва (обернена залежність);3) рівень ділової активності (зростаюча ділова активність спонукає до зростання попиту на працю);4) інтенсивність інвестиційного процесу.

Пропозиція праці – це така кількість працездатного населення, яка пропонує свою працю (робочу силу) на продаж. Так само, як і попит має детермінанти:ціновий;неціновий:демографічна ситуація, що обумовлює кількість працездатного населення;рівень безробіття (пряма залежність між безробіттям і пропозицією).

Об’єктом купівлі-продажу є праця або робоча сила. Робоча сила – це сукупність розумових і фізичних здібностей людини до праці. Праця – це доцільна діяльність людей, спрямована на задоволення їх життєвих потреб. Об’єкт ринку праці має певні відмінності від будь-якого іншого об’єкту на ринках:товар має  властивость: споживча вартість – це здатність праці задовольняти потреби роботодавця; інтелектуальний капітал.

Робоча сила має найнижчу вартість, і не може існувати без мінімальної межі вартості. Людина завжди має отримувати мінімум – соціальні допомоги від де-ви тощо.

Особливості ринку праці:ринок праці є найбільш недосконалим з усіх видів ринку;специфічність товару – робоча сила;найвищий рівень регулювання ринку з боку держави: обов’язково щорічно приймається норма про мінімальний рівень заробітної плати; законодавчо обумовлено, що не будь-яка особа може бути суб’єктом ринку праці;соціальна угода: де-ва, роботодавець і працівник.

               Зауважимо, що існують близькi за значенням поняття «ринок працi», «ринок робочої сили», «ринок трудових ресурсiв», «ринок зайнятості».

Існує думка, що поняття «ринок працi» та «ринок робочої сили» вiдрiзняються одне вiд одного тому, що робоча сила являє собою потенцiйну здатнiсть до працi, а праця — функцiонуючу здатнiсть. Відповідно до цієї думки поняття «ринок робочої сили» дещо ширше, тому що воно охоплює вiдносини не тiльки щодо зайнятих, а й щодо незайнятих членiв суспiльства, якi активно шукають роботу, тобто охоплює зайнятих і безробiтних. Поняття «ринок трудових ресурсів» уявляється ще більш широким, тому що характеризує трудові ресурси суспільства. Отже, згідно з цією думкою, ринок робочої сили розширює горизонти соцiально-трудових вiдносин до масштабiв економiчно активного населення i в вузькому ро­зумiннi поняття «ринок робочої сили» можна використовувати для характеристики вiдносин стосовно безробiтних (Программа изучения дисциплины «Рынок труда и занятость» / Сост. А. В. Калина — К.: МАУП, 1996. — С. 3).

За іншою думкою, економiчно прийнятним і рiвнозначним слiд вважати використання двох термiнiв — ринок робочої сили та ринок працi, оскiльки вони тiсно поєднанi, взаємно доповню-ються, переходячи в процесi ринкових вiдносин з одного в інший (Купалова Г. I. Соцiально-економiчна сутнiсть форми та функцiї ринку робочої сили // Зайнятiсть та ринок працi. — Вип. 2. — 1994. — С. 12 — 19).

Цiкавою, на наш погляд, є думка про те, що в сучаснiй ринковiй економiцi вже замало говорити про ринок працi лише як про ринок живої працi [31]. Згідно з цією думкою, існують вагомi докази включення до ринку працi також i ринку робочих мiсць, тому що реально i постiйно iснують попит на них та їхня пропозицiя. Такий висновок можна зробити на підставi мiркування про те, що господарство пiдприємця, який водночас є i роботодавцем, об’єднує працю багатьох працiвникiв так, що кожен з них закрiплюється за певним робочим мiсцем, а всi робочi мiсця пов’язані мiж собою технологiєю та внутрiшньофiрмовою кооперацiєю. Тому пiдприємець, купуючи робочу силу, водночас пропонує працiвникові трудитися на певному робочому мiсцi. У свою чергу, i працiвник, продаючи свою робочу силу, створює попит на певне робоче мiсце. Отже, угода купiвлi-продажу робочої сили вiдбудеться лише тодi, коли робоче мiсце вiдповiдає вимогам працiвника, i навпаки. Усе це означає, що найманий працiвник і роботодавець-пiдприємець однаковою мiрою виступають на ринку працi як власники: працiвник як власник товару «робоча сила», а роботодавець-пiдприємець як власник свого господарства i всiх робочих мiсць в цьому господарствi, а також тих грошей, якi вiн сплачує працiвниковi. Отже, згідно з цiєю думкою, ринок працi охоплює ринок робочої сили та ринок робочих мiсць.

                 Об'єктами ринку праці виступають товар, попит і пропозиція.

Що стосується товару, то частіше за все передбачається, що ним є робоча сила, що визначається як сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які вживаються на виробництво товарів і послуг. Це специфічний товар, який:

а) не відчужується від його власника найманого працівника в процесі купівлі-продажу;

б) є живим, одушевленим товаром, а купівля його використання підприємцем в течії якогось часу отримала назву найма;

в) зумовлює продовження відносин роботодавця і найманого працівника аж до його звільнення;

г) має ту особливість, що носієм його є людина з всіма його правами в суспільстві;

д) грає вирішальну роль в створенні прибутків суспільства;

е) не можна покласти на зберігання, як це можна зробити з іншим товаром;

ж) не приносить прибутку, якщо його не продати, і крім того, вимагає все нових життєвих благ для його підтримки і ін.

Розглянемо тепер другий об'єкт ринку праці попит на робочу силу. Виділяють індивідуальний і сукупний попит.

Індивідуальний попит це попит окремого роботодавця. Він залежить від:

попиту на продукцію фірми;

стану виробництва;

якості робочої сили.

Рішення про пропозицію своєї робочої сили приймають самі працівники. Важливу роль в цьому грають: схильність до професії; престиж праці і фірми-роботодавця; можливість реалізувати творчі здібності; культурні або релігійні інтереси і т.п.

Основним матеріальним стимулом виступає заробітна плата: чим вище її рівень для окремих працівників, тим більше працівників пропонують свій труд і тим більше вони бажають працювати.

Пропозиція робочої сили формується під впливом ряду різноманітних чинників:

приріст величини трудових ресурсів;

співвідношення зайнятого і незайнятого населення;

особливості пенсійного законодавства;

культура і релігія і ін.

Основними суб'єктами ринку праці є найманий працівник, як власник, носій і продавець своєї робочої сили, і роботодавець-покупець даного товару.

Важливими умовами здійснення процесу купівлі-продажу товару робоча сила є:

юридична свобода працівника по своєму розсуду розпоряджаються своїми здібностями робочої сили;

відсутність можливостей господарювання свого як джерела отримання всіх потрібних для життя коштів або відсутність інших умов існування;

наявність на ринку праці покупця, що пред'являє попит на робочу силу певної кваліфікації і професійного профілю.

63Ринок цінних паперів і його особливості в Україні.

ринок становить систему товарно-грошових відносин виробників і споживачів матеріальних благ, що керується економічними законами попиту, пропозиції та конкуренції. Головним завданням, яке повинен виконувати ринок цінних паперів являється, насамперед, забезпечення умов для залучення інвестицій на підприємства, доступ цих підприємств до більш дешевого, порівняно з банківськими кредитами капіталу.

Саме слово «фонд» широко використовується для визначення різних за змістом економічних понять, але найчастіше - для визначення суми грошових або матеріальних цінностей, що мають цільове призначення (основні та оботорні фонди, фонд заробітної плати, фонд розвитку виробництва, фонд накопичення, амортизаційний фонд, пенсійний фонд і т.д.). Так само називають і сукупність цінних паперів. Відтак ринок, на якому обертаються (продаються й купуються) цінні папери, називається фондовим.

Саме цінні папери різних типів, видів і різновидів, економічні суб'єкти, ринкова технологія, інфраструктура та ін. є атрибутами фондового ринку. Кожний з цих атрибутів можна покласти в основу класифікації. Цих класифікацій існує велика кількість. Зокрема, класифікація за технологією обороту цінних паперів дає «первинний ринок» і «вторинний ринок». Первинний ринок - це ринок, на якому відбувається їх оборот. Класифікатором ринку цінних паперів є так звана система «чотирьох ринків». «Перший ринок» - фондова біржа. «Другий ринок» - позабіржовий ринок, на якому відбувається оборот цінних паперів, не зареєстрованих на біржі. «Третій ринок» - позабіржовий ринок з реєстрацією цінних паперів через посередників. «Четвертий ринок» - позабіржовий ринок, на котрому операції здійснюються через комп'ютерну систему.

Самі терміни «ринок цінних паперів», «фондовий ринок», «ринок капіталу» законодавчо не закріплені. Лише пояснення терміну «ринок цінних паперів» наведено у Концепції функціонування та развитку фондового ринку України, яка схвалена Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995р.: «Ринок цінних паперів являє собою багатофукціональну систему, яка сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу та соціальну сфери, структурній перебудові економіки, підвищенню доброботу громадян за рахунок володіння та вільного розпорядження цінними паперами, підготовленості населення до ринкових відносин».

Ринок цінних паперів - це частина фінансового ринку (інша його частина - ринок банківських кредитів). Банк рідко видає кредити більше ніж на рік. Випускаючи цінні папери, можна отримати гроші навіть на декілька десятиліть (облігації) або взагалі у безтермінове користування (акції). За цим поділом фінансового ринку на дві частини стоїть поділ капіталу на оборотний і основний.

Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею.

Завдання ринку цінних паперів - забезпечити як найбільш повний та швидкий перелив заощаджень в інвестиції (у фінансові активи) по ціні, котра б влаштовувала обидві сторони. Вирішення цього завдання базується на діяльності загальної структури фондового ринку, що складається з трьох підструктур:

цінних паперів, які є предметом торгівлі на ринку цінних паперів (визначається, ЩО САМЕ продається й купується);

учасників (суб’єктів) ринку цінних паперів (визначається, ХТО САМЕ купує і продає цінні папери);

процесу (технології) фондової діяльності (визначається, ЯК САМЕ відбувається обіг цінних паперів).

Виходячи з вищесказаного, можемо сказати, що предметом торгівлі на ринку цінних паперів є цінні папери. У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» дано їх визначення. «Цінні папери - грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам»[2].

Учасниками торгівлі виступають: емітент (особа, що здійснює випуск цінних паперів), що зацікавлений в мобілізації вільних коштів; інвестор, який має вільні кошти і бажає вигідно їх розмістити; посередник, який забезпечує обмін зобов’язань (цінних паперів) емітентів на грошові засоби інвесторів; держава, яка шляхом прийняття законодавчих актів та створення відповідних державних органів визначає умови правового регулювання діяльності фондового ринку з метою підтримання його ефективного функціонування і захисту його учасників.

Ринок цінних паперів поділяють на первинний та вторинний ринок. Термін “первинний ринок” відноситься до продажу нових випусків цінних паперів. У результаті продажу акцій та облігацій на первинному ринку емітент отримує необхідні йому фінансові засоби, а папери осідають у руках першочергових покупців. Слідом за цим першочерговий інвестор має право перепродати ці папери іншим особам, а ті в свою чергу вільні перепродавати їх наступним вкладникам. Слідуючий перепродаж цінних паперів утворює вторинний ринок, на якому вже не відбувається акумулювання нових фінансових засобів для емітента, а має місце тільки перерозподіл ресурсів серед наступних вкладників. Без повноцінного вторинного ринку не можна говорити про ефективне функціонування первинного ринку. Створюючи механізм для термінового перепродажу цінних паперів, вторинний ринок посилює до них довіру зі сторони вкладників, стимулює їх бажання купувати нові фондові цінності і тим самим сприяє більш повному акумулюванню ресурсів суспільства в інтересах виробництва.

При відсутності вторинного ринку або його слабкій організації наступний перепродаж цінних паперів був би неможливий або громіздким, що відштовхнуло б інвесторів від купівлі усіх або частини цінних паперів. В результаті суспільство залишилось би у програші, тому що багато хто, особливо нові підприємства та починання, не отримали б необхідної підтримки.

У структурі вторинного ринку виділяють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Термін “біржовий обіг” означає купівлю-продаж цінних паперів на біржі. Позабіржовий обіг - купівлю-продаж цінних паперів поза біржею посередництвом прямого узгодження умов операції між продавцем і покупцем. На біржу допускаються не всі компанії, а тільки ті, що відповідають встановленим на біржі правилам.

Будь-який цінний папір характеризується трьома такими універсальними ознаками:

1) цінний папір є безвідкличним свідоцтвом емітента про те, що він узяв на себе певні зобов’язання перед інвестором. Емітент не має права в односторонньому порядку, якщо це не обумовлено в договорі з інвестором, відкликати цінний папір, анулювати його, обміняти, відібрати і здійснювати інші дії, на шкоду правам та інтересам інвестора.2) інвестор не повинен підтверджувати будь-якими іншими документами свої права, що випливають із самого факту володіння цінним папером.3) для передачі прав власності на цінний папір достатньо внести ім’я нового власника до реєстру акціонерів у реєстратора або депозитарія.

64. Розподіл доходів у суспільстві. Суть і функції розподілу в умовах ринкової економіки.

Розподіл доходів - це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку про-дукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (ва-ловий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу яко-го виникають вертикальні зв'язки: між державою і членом суспіль-ства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником та ін. У цих зв'язках виявляються різноманітні форми доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.

Проблема розподілу доходів у ринковій економіці є однією із ключових, оскільки принципи розподілу передбачають механізм вирішення низки як економічних, так і соціальних проблем. Система розподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами, систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішення проблеми бідності та ін. У командній економіці існували зрівняльний розподіл прибутків і доходів та система перерозподілу соціальних благ через суспільні фонди споживання. Така система розподільних відносин дозволяла створити для більшості членів суспільства однакові умови матеріального добробуту, але не створювала стимулів до зростання виробництва, оскільки не передбачала достатньої диференціації і доходів, і суспільства.

Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів:

1.  Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носитьфакторний характер,    є    функціонально-виробничим,    а    основними факторними  доходами виступають  заробітна  плата,  рента, відсоток і прибуток.

2. Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів. На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу. Цей принцип прямо пов'язаний із функціонально-виробничим розподілом, бо рівність або нерівність залежать від того, за рахунок чого і за яких обставин ці доходи присвоюються.

3. Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах. Високий ступінь нерівномірності може створювати низку   соціально-економічних  проблем:   підривати   стимули, загострювати     соціальну     несправедливість,     погіршувати можливості для розвитку суспільства.

4. Для    нормального    функціонування    економіки    необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет.

5. У зв'язку із функціонування  недосконалої конкуренції у сучасній   ринковій   економіці  розмір  доходу   може   не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції.   Це  пов'язується,   наприклад,   із   монопольним становищем  підприємств,  можливістю  отримати спадщину, виграти гроші у лотерею, рекетом.

Аналіз цих принципів показує, що ринкова економіка не гарантує кожному члену суспільства певний визначений рівень доходів, вони визначаються вкладом певного фактора у виробництво. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями, рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца 

65. Система відносин власності в економіці України.

Власність – це складна та багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин, зокрема економічних, політичних, соціальних, національних, юридичних, морально-етичних та інших. Власність займає центральне місце в економічній системі, при чому зумовлює спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва, визначає мету функціонування та розвиток економічної системи, соціальну структуру суспільства, а також характер стимулів трудової діяльності та спосіб розподілу результатів праці.

З економічної точки зору власність розглядається через виробничі відносини між суб’єктами власності з приводу об’єктів власності, при чому об’єктами виробничих відносин є земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила та ін.

Субєктами відносин власності є персоніфіковані носії відносин власності –власники. Обєктами власності виступає все те, що можна привласнити або відчужити. Такий підхід дозволяє встановити: хто в суспільстві в своєму розпорядженні має чинники виробництва, а значить – володіє економічною владою; як відбувається процес поєднання робочої сили із засобами виробництва; дає відповідь на питання – хто і як отримує дохід від господарської діяльності.

Відносини власності охоплюють всю економічну систему і визначають не лише характер споживання, а й специфіку процесу виробництва.

Так як обмін, розподіл та споживання має диференційований характер, в суспільстві існують суперечності антагоністичного характеру. У зв’язку з цим виникає необхідність надати економічним відносинам характеру правових відносин. Це і зумовлює існування об’єктивного постулату, що суб’єкти відносин власності мають бути носіями певних прав та відносин. Такі обов’язки та правила поведінки встановлює держава через введення такого інституту як право власності.

Саме тому власність з юридичної точки зору характеризується правами присвоєння та використання певних цінностей (як матеріальних, так і духовних).

Система відносин власності визначає суспільних спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва, визначає специфіку дії економічних законів, визначає цілі та мотиви виробництва та виробничого процесу.

Власність характеризує розподіл і споживання створеного продукту, визначає класову і соціальну структуру суспільства, власність характеризує панівну систему політичної та  економічної влади.

Власність – це сукупність відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Привласнення  - це процес, який виникає в результаті поєднання об’єкта та суб’єкта.

Відчуження – процес позбавлення суб’єкта власності права на володіння, користування, розпорядження об’єктом власності.

Відносини власності в своїй сукупності утворюють систему власності, яка містить 3 види відносин: відносини з приводу привласнення об’єктів власності, які передбачають повне відчуження об’єкта власності певних суб’єктом; відносини з приводу економічних форм реалізації об’єктів власності, які відображають корисність або прибутковість володіння тим чи іншим об’єктом власності; відносини з приводу господарського використання об’єктів власності, які виникають між власником об’єктів власності і окремими підприємствами з приводу передачі останніми на певних умовах певного майна.

З економічної точки зору, власність можливо класифікувати виокремлюючи критерії відношення суб’єктів власності до об’єктів власності.

Форми власності:

  •  Індивідуальна --- представлена такими різновидами як особиста, приватна, інтелектуальна
  •  Колективна --- акціонерна, корпоративна, кооперативна, партнерська, власність товариств, власність громадських організацій, власність релігійних та культових організацій.
  •  Державна --- загальнодержавна, комунальна, муніципальна.

З розвитком суспільства змінюється і співвідношення різних типів та форм власності. Якщо на попередніх етапах розвитку людства переважаючу роль відігравала індивідуальна приватна власність, то за сучасних умов відбувається розширення ролі групової та державної власності. Можна простежити кілька тенденцій розвитку власності. Це, насамперед, зростання ролі спільної власності, зокрема такої її форми, як акціонерна, або корпоративна, власність. Розвиток науково-технічного прогресу за сучасних умов, зумовивши значне поширення інформаційних технологій,  спричинив зростання ролі інтелектуальної власності. Однією з тенденцій розвитку власності є й посилення деперсоніфікації великої власності та перехід її до юридичних осіб. Водночас зростає персоніфікація власності через розширення кола власників акцій. Характерним є й створення так званої робітничої власності шляхом викупу акцій корпорації її працівниками. Найзагальнішою тенденцією розвитку власності за сучасних умов є наростання плюралізму її форм і зростання питомої ваги міждержавної власності.

66.Суть заробітньої плати

По-перше, заробітна плата — це економічна категорія, що відображає відносини між власником підприємства (або його представником) і найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості (доходу). По-друге, заробітна плата —це винагорода, яку за трудовим договором власник або вповноважений ним орган сплачує працівникові за виконану роботу. По-третє, заробітна плата — це елемент ринку праці, що є ціною, за якою найманий працівник продає послуги робочої сили. З огляду на це, заробітна плата виражає ринкову вартість використання найманої робочої сили. По-четверте, для найманого працівника заробітна плата — це його трудовий доход, який він отримує в результаті реалізації здатності до праці і який має забезпечити об'єктивно необхідне відтворення робочої сили. Форми і системи заробітної плати – це механізм встановлення розміру заробітку в залежності від кількості та якості праці і її результатів. Обираючи певну форму заробітної плати і конкурентну систему формування заробітку, роботодавець управляє інтенсивність та якість праці конкурентних працівників.Заробітна плата має дві основні форми: відрядну та  погодинну. Кожна із форм виявляється у відповідних системах.  При по часовій формі заробітної плати мірою праці виступає відпрацьований час, а заробіток працівнику нараховується згідно з його тарифною ставкою чи посадовим окладом за фактично відпрацьований час. При відрядній формі заробітної плати мірою праці є вироблена продукція, а розмір заробітку прямо пропорційно залежить від її якості, виходячи із встановленої відрядної оцінки. Основою організації оплати праці є тарифна система, що являє собою сукупність нормативних матеріалів, за допомогою яких встановлюється рівень заробітної плати працівників підприємства залежно від їхньої кваліфікації, складності робіт, умов праці. Тарифна система оплати праці включає: тарифні сітки, тарифні ставки, надбавки і доплати до тарифних ставок, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфіційної характеристики. Пряма відрядна система оплати праці. За індивідуальної прямої відрядної системи розмір заробітної плати прямо залежить від результатів роботи кожного робітника. Виготовлена робітником продукція або виконана ним робота оплачується за індивідуальними розцінками. Відрядно-преміальна система оплати праці. Сутність її полягає в тому, що робітникові нараховується, крім заробітку за прямою відрядною системою, премія за виконання і перевиконання певних кількісних якісних показників. Розмір премії установлюється у відсотках до заробітку, визначеному за відрядними розцінками.

Відрядно-прогресивна система. За цієї системи оплати праці заробіток робітників у межах завдання виплачується за твердими нормами, а виробіток понад завдання – за підвищеними розцінками, причому розцінки збільшуються прогресивно зі збільшенням кількості продукції, виробленої понад завдання. Непряма відрядна система заробітної плати. Її застосовують для оплати праці допоміжних робітників, зайнятих обслуговуванням основних робітників-відрядників. При цьому заробіток допоміжних робітників залежить від результатів роботи робітників-відрядників, яких вони обслуговують. Акордна система оплати праці. Вона застосовується для окремих груп робітників. Її сутність полягає в тому, що відрядна розцінка установлюється не на окрему виробничу операцію, а на весь комплекс робіт загалом, виходячи із діючих норм часу і розцінок. За простої почасової системи розмір заробітку визначається залежно від тарифної ставки робітника і кількості відпрацьованого ним часу. Ефективнішою системою є почасово-преміальна, за якою оплачується праця як основних, так і допоміжних робітників. За цією системою заробіток робітникові нараховується не тільки за відпрацьований час, а й за досягнення певних кількісних і якісних показників. почасово-преміальна система з нормовими завданнями. Робітники-почасовики преміюються за виконання установлених їм нормових завдань. контрактна система оплати праці.

67. Трудові ресурси — це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров’я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільно корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на державних та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу становлять безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

68. Національний обсяг виробництва і рівень цін визначаються взаємодією сукупного попиту (AD) та сукупної пропозиції (AS).Сукупний попит є основною специфічною формою прояву суспільних потреб в умовах функціонування товарно- грошових відносин.Сукупний попит (AD)- це величина обсягу продукції, яку готові купити за кожного рівня цін (Р) макроекономічні суб’єкти. Фактори, що впливають на сукупний попит поділяються на цінові та нецінові.До цінових факторів відносяться:1)зміна процентної ставки;2)ефект багатства, або касових залишків;3)ефект імпортних закупівель. Розглянуті фактори показують зміну сукупного попиту під впливом зміни цін. Але сукупний попит може змінюватись і під тиском інших, нецінових факторів. До них відносять: 1)зміну в споживчих витратах:2)зміну в інвестиційних витратах:3)зміну в державних витратах; 4) зміну у витратах на чистий експорт. Сукупна пропозиція (AS)- це обсяг товарів та послуг, який фірми готові виробляти та продавати протягом року за кожного рівня цін (за інших сталих умов).До цінових факторів, які впливають на сукупну пропозицію відносять:-зміна процентної ставки;-зміна рівня цін.Існує також ряд нецінових факторів, що впливають на обсяг сукупної пропозиції. Йдеться про:-зміну цін на ресурси;-зміну ефективності виробництва (продуктивності праці);-зміну економічних та правових норм. Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом і сукупною пропозицією здійснюється через систему цін. Модель "сукупний попит — сукупна пропозиція" — базова модель макроекономічної рівноваги, за допомогою якої можна описати різні варіанти економічної політики держави.На горизонтальній осі відкладається реальний ВВП, або сукупний випуск, або дохід домогосподарств, фірм, уряду та сектору закордон. На вертикальній осі відкладається сукупний рівень цін в економіці.

68.НЕМА

69. Товарне виробництво — це така форма організації  суспільного господарства, за якої продукти виробляються не для споживання їх виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку. Товарне виробництво на відміну від натурального господарства є не замкнутою, а відкритою економічною формою господарства. В товарному господарстві між виробниками існують не  безпосередні господарські зв'язки, а опосередковані через обмін продуктами їхньої праці як товарами. При цьому виробники є економічно вільними у виборі товарів і партнерів. Дві обов'язкові передумови необхідні для  виникнення і функціонування товарного виробництва — наявність суспільного поділу праці та економічного відокремлення  виробників.

Еволюція товарного виробництва. I.ПРОСТЕ (Грунтується на:дрібній, приватній власності, праці власника засобів виробництва, ручних знаряддях праці).Регулюється переважно традиціями господарями. II. КАПІТАЛІСТИЧНЕ (Ґрунтується на: великій приватній власності, найманій праці, механічних знаряддях праці).Регулюється переважно ринком, а також державними інституціями. III. СУЧАСНЕ (Ґрунтується на:різних формах власності (індивідуальній, колективній, державній, змішаній); переважно інтелектуальній праці, носі якої виступають водночас її власниками). Регулюється законами ринкової економіки, державою та іншими інституціями.

Товарне виробництвоє основою виникнення і розвитку  ринкової економіки.

70. Підприємництво - це особливий вид економічної активності (під якою ми розуміємо доцільну діяльність, направлену на отримання прибутку), яка заснована на самостійній ініціативі, відповідальності і інноваційній підприємницькій ідеї. Основним суб'єктом підприємницької активності виступає підприємець. Принципи підприємницької діяльності: — орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів; — прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в  інноваційній сфері економіки, застосувати найновіше першим; — максимальне використання конкурентних переваг; — дотримання принципів ділової етики; — постійний творчий пошук, прагматизм, наслідування  демократичних традицій. За формою організації підприємств розрізняють: — індивідуальне (одноосібне володіння); — товариство (партнерство); — корпорація. Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну  відповідальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем. Товариства (партнерства) — форма організації  підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у  статутному фонді та місця у структурі управління товариством (повне, з обмеженою відповідальністю, змішані). Корпорація (акціонерне товариство) — форма об'єднання капіталів учасників акціонерного товариства (AT). Вона  засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством.  Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу.

71. Попит - це бажання і здатність покупців купувати певні обсяги тих чи інших благ за певних цінах. Базою для виникнення попиту є потреби споживачів. Проте для задоволення цих потреб необхідні певні кошти. Тобто попит можна визначити як платоспроможну потребу споживачів у деяких благах. Ціна — найважливіший чинник, що визначає обсяг попиту.

72. Історично першою формою суспільного  виробництва було натуральне господарство. Натуральне господарство — такий тип організації  виробництва, при якому люди виробляють продукти для  задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми і призначені для особистого та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками. Риси натурального господарства: 1.Замкнутість економічної діяльності. Кожна господарська одиниця відокремлена від інших, спирається на власні  виробничі та природні ресурси, забезпечує себе всім  необхідним для життя, тобто є самодостатньою. 2.Ґрунтується на ручній праці, примітивних засобах  виробництва та найпростішій організації праці. Законом його  розвитку, як правило, є просте відтворення. 3.Відсутність обміну. Продукція розподіляється між  учасниками господарства і безпосередньо надходить до їхнього  особистого й виробничого споживання без зворотних зв'язків. 4.Панівна форма суспільного виробництва в усіх  докапіталістичних формаціях (первісна община, латифундія рабовласника, маєток феодала). Поступово на зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво як розвинутіша і ефективніша форма організації суспільного виробництва.

73. Ри́нкова еконо́міка — вид організації економіки, за якого продукт, що виробляється, стає товаром, тобто виробляється з метою продажу на ринку.

Довільна система, яка дає можливість покупцям вступати в контакт з продавцями називається ринком. Ринкова економіка дає можливість людям купувати те, чого вони хочуть, а також реалізовувати виготовлені ними товари. При цьому ціни визначаються рівнем попиту на товари та їхньою кількістю.

Отже, механізм регулювання ринкової економіки — це спосіб її організації і забезпечення ефективного функціонування відповідно до вимог економічних законів, посередництвом якого реалізуються економічні інтереси суб'єктів ринку.

[ред.]

Характерні риси

Приватна власність

Обмежена роль держави

Свобода вибору

Ціновий механізм

Маркетингова система управління виробництва

Гнучкість системи

74. Конкуренція (від лат. concurrere — "зіштовхуватися") — економічне суперництво, боротьба між суб'єктами  господарської діяльності за кращі умови виробництва і  реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога  більшого прибутку. Основними умовами виникнення та існування конкуренції є: — наявність на ринку необмеженої кількості незалежних виробників і покупців товарів або ресурсів; — свобода виробників щодо вибору господарської діяльності; — абсолютно вільний доступ економічних суб'єктів до  ринку і такий же вільний вихід із нього; — певна відповідність між попитом і пропозицією;  відсутність надвиробництва і дефіциту; — абсолютна мобільність матеріальних, трудових,  фінансових та інших ресурсів; — відсутність угод між постачальниками та споживачами ресурсів, які можуть обмежити конкуренцію; — наявність у кожного учасника конкуренції повної  інформації про попит, пропозицію, ціни, норму прибутку тощо.

75. Корпорація — це юридична особа, що утворюється внаслідок об'єднання на пайових засадах засобів своїх членів (акціонерів) і належитьдо товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки відповідає за свої зобов'язання лише власним капіталом. Синонімом сучасної корпорації є холдингові компанії, які виступають власниками контрольних пакетів акцій низки підприємств. Холдинг по відношенню до останніх виступає материнською компанією, а компанії, акціями яких володіє холдинг, є по відношенню до нього дочірніми. Одночасно холдинг може бути дочірньою компанією по відношенню до компанії, що володіє контрольним пакетом акцій холдингу. Такий механізм називають системою участіСучасне розуміння корпорації полягає також в тому, що «вона є «цілим світом» з соціальними обов'язками перед її членами, а не місцем, де відносини людини і організації будуються формою «послуга за оплату» . У зв'язку з тим, що корпорації підсилюють соціалізацію свого функціонування, вони все ще розглядаються як виключно економічний інститут відносин найманої праці і капіталу, як економічний інструмент задоволення потреб споживачів. «Балансом зобов'язань» – так сьогодні визначають принцип відносин корпорацій із зовнішнім середовищем. Для сучасних корпорацій важливо не тільки визначити, які саме складові інтелектуального капіталу є в їх розпорядженні, але й зберегти його, забезпечити подальший розвиток. Так, багато компаній виділяють кошти для додаткової освіти своїх працівників. Наприклад, корпорація  AeroGroup International (виробник взуття) щорічно виділяє близько 3 тис. дол. у розрахунку на одного працівника інформаційного відділу для навчання і участі у семінарах поза компанією. Сама природа корпорації, орієнтованої на конкурентоспроможність у тривалій перспективі, зазнає зміни. Так, на сьогодні конкурентоспроможна компанія – це «ефективна організація, що володіє ясним розумінням своїх стратегічних цілей, певним баченням майбутнього, компетентним персоналом і ефективними механізмами адаптації, що дозволяють зберігати стійкість в умовах сучасного ринку, що характеризується високим рівнем невизначеності і підвищеними ризиками. В Україні акціонування розглядається як важливий фактор оновлення основних фондів діючих підприємств, як важіль структурної перебудови економіки, тому що воно інтегрує інтереси виробників, постачальників і споживачів. Придбання акцій дає можливість не втратити заощадження через тратити заощадження через інфляцію, а за умови успішної діяльності підприємства і помножити ці засоби.

76. ТЕОРІЯ ТРУД. ВАРТОСТІ ТА ГРАН. КОРИСНОСТІ

Незважаючи на різноманіття концепцій вартості,  розуміння її сутності формувалося під впливом двох  найпоширеніших теорій: класичної теорії трудової вартості та маржиналістської теорії граничної корисності. Представники трудової теорії вартості визначали вартість товару за витратами  суспільно необхідної праці, теорії граничної корисності — за ступенем корисності речі для споживача. Трудова теорія вартості була започаткована  представниками англійської класичної політичної економії В. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо, а згодом була доповнена і завершена К. Марксом. Згідно з цією концепцією єдиним джерелом вартості є  праця, яка становить субстанцію або внутрішній її зміст.  Поділивши працю на конкретну і абстрактну, К. Маркс показав, що  конкретна праця створює в товарі споживчу вартість, а  абстрактна — вартість. Лише витрати живої абстрактної праці  найманого працівника створюють в товарі вартість і додану вартість. Вартовизначити, що теорія не позбавлена ряду недоліків і не може розглядатися як всеохоплююча і вичерпна концепція в економічній науці. Маржиналістська теорія граничної  корисності. Засновники цієї теорії К. Менгер, Л. Вальрас, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Г. Гессен, В. Парето та їхні прихильники  вважали, що в основі цінності товару лежить не праця, а суб'єктивно- психологічна думка споживача щодо його корисності. Відповідно до маржиналістських поглядів суб'єктивна  цінність благ залежить від двох факторів: рідкісності, тобто  наявного запасу та ступеня насиченості потреби в них. Цінність блага певного виду визначається корисністю  граничного (останнього) екземпляру, що задовольняє найменшу потребу суб'єкта. Цей стійкий взаємозв'язок між вказаними економічними явищами отримав у маржиналістів назву закону спадної граничної корисності. Проте, маржиналістська теорія граничної корисності,  побудована, як і теорія трудової вартості, на моністичному підході до  вивчення природи вартості, також не стала загальною та  завершеною теорією.

77. ТЕОРІЇ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ЦІННІСТЬ ТОВАРУ

Згідно з класичною теорією найважливішими  характеристиками товару є його споживча вартість і вартість. Споживча вартість — це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини. Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу вартість, а суспільну  споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших. Вартість товару — це уречевлена в товарі суспільна  праця виробника. Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття — мінової вартості. Наведена вище концепція товару і його властивостей в  

економічній науці відома як теорія трудової вартості. Ця теорія була започаткована ще класиками політичної економії — Адамом Смітом і Давідом Рікардо. Згодом була завершена Карлом Марксом. Однак у сучасній неокласичній економічній теорії існують деякі інші підходи до характеристики товару та його  властивостей. Зокрема введені в науковий обіг такі поняття, як  "корисність", "цінність" та "рідкість" товару.КОРИСНІСТЬ. Вона показує ступінь задоволення або  приємності, які отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги. ЦІННІСТЬ. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї  суб'єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості. З позицій неокласичних поглядів, цінність благ залежить також і від їхньої рідкості. РІДКІСТЬ. Характеристика економічних благ, що відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства.

78. Технологічний спосіб виробництва.

Технологічний спосіб виробництва.

Базується на техніко-економічному поєднанні речових і особистих факторів виробництва, комплексі техніко-технологічних відносин між речовими та особистісними елементами продуктивних сил та системи техніко-економічних відносин в цілому. Основними підсистемами технологічного способу виробництва є продуктивні сили та техніко-економічні відносини. Організаційно-економічні відносини проміжні між факторами виробництва (речовими та особистісними) і техніко-економічними відносинами, а також виробничими відносинами (відносинами економічної власності).

Водночас організаційні відносини (форми й методи організації виробництв) належать до продуктивних сил, є їх не речовим фактором виробництва (неособистісним). Форми і методи організації виробництва стали окремим елементом продуктивних сил після виникнення системи Тейлора. Внаслідок цього продуктивні сили на макроекономічному рівні почали розвиватися відповідно до вимог науки, набули цілеспрямованості й організованості. На цій основі сформувалися організаційно-економічні відносини. Тому А. Маршалл лише на початку XX ст. виокремив діяльність з організації виробництва, яка приносить дохід управляючому як окремий фактор виробництва.

Технологічний спосіб виробництва постійно зазнавав кількісних, якісних та істотних (революційних) змін. Їх можна охарактеризувати і за окремими структурними елементами, і системно. Так, з погляду засобів праці і матеріалів, з яких їх виробляють, розрізняють кам'яний, бронзовий, мідний, залізний віки, які змінювали один одного в межах первіснообщинного ладу. Капіталістичний спосіб виробництва можна також назвати (крім залізного) віком синтетики (зокрема, синтетичних кристалів, що використовуються в електроніці), композитних матеріалів (поєднання металів і кераміки тощо), надчистих, надтвердих та ін. З погляду використовуваних сил природи у межах технологічного способу виробництва виділяють вік сонця, вогню, вітру, пари, електроенергії, атомної і ядерної енергії. Залежно від предметів праці і видів діяльності можна виокремити такі епохи еволюції технологічного способу виробництва, як збирання плодів, полювання і рибальства, тваринництва, землеробства, ремісництва, промисловості, послуг, інформації. Технологічний спосіб виробництва — спосіб техніко-економічного поєднання особистісних і речових засобів праці, а також процес діалектичної взаємодії продуктивних сил і техніко-економічних відносин у межах певного історично визначеного суспільного та економічного способів виробництва.Глибинною сутністю технологічного способу виробництва є тип зв'язку між людиною-працівником і засобами праці. Так, на нижчому етапі розвитку засобів праці більшість технологічних функцій (виготовлення і застосування простого знаряддя) виконувала сама людина, рух знаряддя праці визначався рухом людини. Засоби праці при цьому впливали на предмет праці.

79Типи економічних систем.

1) Традиційна економічна система властива слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив становлять освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий та соціальний поділ населення. У сучасний умовах країни з традиційною економікою потерпають від надмірно активного перерозподілу національного доходу державою.

2) Командна економічна система базується на пануванні державної власності, усі фактори виробництва і природні ресурси охоплені в основному державною формою власності. Панує централізоване планування і розподіл економічних ресурсів. Вона не визнає конкуренції і вільного ціноутворення, їй притаманна висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТР, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит(особливо товарів народного споживання), тощо. Дана система була характерною для псевдосоціалістичних країн.

3) Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб’єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Всі макро- та мікроекономічні процеси(розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів, тощо)регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси виважене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб’єктами самостійно на свій страх та ризик.

4) Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:

Високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфраструктури суспільства;

Різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів(приватних, колективних, корпоративних, державних);

Поєднанням ринкового механізму з державними методами регулювання економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

Орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні та приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.

Моделі залежать від розвитку конкретної країни – Європейська, Американська, Швецька, Японська.

80.Товар і його властивості.

Споживча вартість. Розглядаючи сутність товару, необхідно чітко відокремити його складові, проаналізувати і зрозуміти кожну з них. Згідно з принципом матеріалізму товар аналізують, починаючи з його речового змісту, зі споживчої вартості. З цього погляду товар є насамперед предметом, річчю, яка завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних властивостей речей (наприклад, м'ясо містить білки та інші корисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку. Оскільки вона має різні властивості (наприклад, бути предметом споживання або засобом виробництва), то споживчу вартість логічно називати фактором товару.

Споживча вартість може бути не тільки певним предметом (одягом, їжею тощо), а й послугою (наприклад, послуги лікаря, педагога та інші).

Споживча вартість — певна річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби.

Корисність речі або послуги зумовлена їх властивостями, створює їхню споживчу вартість і виражає відношення таких властивостей до потреб людей. При купівлі товару або послуги індивід здійснює «оцінку» споживчих вартостей, «досліджує» їх якість, зіставляє споживчу вартість різних товарів і послуг. У корисності відображається зіставлення об'єктивної та суб'єктивної сторін. Отже, споживча вартість — більш містка категорія, ніж корисність. Роль споживчої вартості за товарного виробництва полягає в тому, що вона є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва; її слід вивчати як споживчу вартість для інших, як суспільну споживчу вартість. В умовах суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб. Споживча вартість як суспільна є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживчої вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чергу, свідчить про її органічний зв'язок з якістю продукції, а отже, з ефективністю виробництва.

Мінова вартість і вартість. У процесі обміну товарів, на перший погляд здається, що їх мінові пропорції встановлюються випадково.

Мінова вартість — властивість товару обмінюватися; пропорція, в якій один товар обмінюється на інші. Вартість має якісну та кількісну складові. У першому разі вартість виражає виробничі відносини між товаровиробниками, у другому — величину втіленої в товарі суспільно необхідної праці товаровиробника та суспільну користь товару. Вартість як суспільні відносини товаровиробників є насамперед категорією безпосереднього процесу виробництва. Але оскільки вартісний характер товару виявляється лише в його власному відношенні до іншого товару й обмін є істотним моментом визначення вартості товару, то вона (вартість) стає і категорією обміну.

Вартість — уречевлена в товарах та послугах суспільно необхідна праця й економічні відносини між товаровиробниками, що зумовлені суспільним поділом праці, обміном товарами й послугами.

Сутність товару. Діалектична єдність споживчої вартості та вартості формує товар.

Товар — продукт праці, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє потреби людей і вироблений для обміну на основі суспільно необхідних витрат.

Товар — це економічне благо, що задовольняє певну  потребу людини і використовується для обміну (купівлі—продажу на ринку).

Гранична корисність — це додаткова корисність, яку отримує споживач від додаткової одиниці товару чи  послуги.

 Теорії вартості:

Теорія факторів (витрат) виробництва визначає вартість товарів за витратами на їхнє виробництво .

Теорія попиту і пропозиції визначає вартість товарів за співвідношенням попиту і пропозиції на них у процесі обміну .

Теорія трудової вартості оцінює вартість товарів залежно від затрат суспільно необхідної праці на їхнє виробництво.

Теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.

81

Товарна біржа. Мета та функції товарної біржі. Суб’єкти товарної біржі, її угоди.

Товарна біржа — постійно діючі ринки, де купівля-продаж товарів здійснюються на основі встановлених стандартів і зразків, відповідних форм документів, якими регламентуються номенклатура, обсяг, ціни, терміни і види поставки та інші умови.

Товарні біржі поділяють на міжнародні і національні, універсальні і спеціалізовані. На універсальних біржах продають промислові та сільськогосподарські товари. На спеціалізованих біржах продають окремі товари або споріднені групи товарів, На біржі здійснюються два види товарообороту: реальний і ф'ючерсний. Реальний товарообіг передбачає перехід товару від продавця до покупця. На такі поставки припадає до 10% світової торгівлі відповідними товарами. При ф'ючерсних видах товарообороту продається право на товар (наприклад, на майбутній врожай), ф'ючерсні контракти, тому рух товару тут необов'язковий. Різницю між ціною контракту в день його укладення і ціною в день його виконання виплачують або продавець (якщо ціна піднялася), або покупець (якщо ціна знизилася). Нерідко ці два види продажу взаємопов'язані. Так, фірма, яка продає реальний товар на біржі з поставкою в майбутньому, може водночас купити право на інший товар (ф'ючерсні контракти) на таку саму кількість товарів і відповідний термін поставок. Ф'ючерсні контракти підлягають хеджуванню — страхуванню на випадок можливих збитків, спричинених зміною цін у майбутньому.

Операції хеджування є основною сферою діяльності товарних бірж. Друге місце в діяльності товарних бірж посідають спекулятивні операції, Учасники цих операцій отримують прибуток від різниці цін на товари на різних біржах і в різний час.

Певну відносно самостійну роль у процесі оптової торгівлі товарами відіграють брокери, укладені ними брокерські угоди. Брокери укладають угоди від імені конкретних покупців або продавців. Діяльність брокерів особливо необхідна у разі перебоїв у збуті товарів, оперативному заповненні окремих ніш ринку. За свою діяльність брокери отримують визначений відсоток від вартості угоди або фіксовану ставку за кожну угоду.

Важлива роль у діяльності біржі належить процесу котирування цін, для якого створюються котирувальні комісії. Котирувальні ціни переважно встановлюються на рівні середніх із заявлених продавцем. Котирувальна комісія фіксує їх на момент відкриття біржі, в середині та наприкінці дня і публікує. Крім того, на біржі встановлюють стандарти на біржові товари, розробляють типові контракти, виконують арбітражні функції, узагальнюють і розповсюджують інформацію про фінансовий стан членів біржі, здійснюють розрахунки між ними тощо.

За регульованого ринку діяльність товарних бірж (як і фінансових) контролює держава, передусім прийняттям відповідного законодавства, в якому визначаються правила їх діяльності (у тому числі клієнтів і посередників), права й обов'язки, а також здійсненням контролю за дотриманням прийнятих норм і правил. Держава також регламентує діяльність бірж через фінансово-кредитний механізм, податкову політику. Вона опосередковано впливає й на ціновий механізм біржі, підвищуючи ціни за державними контрактами, надаючи субсидії та пільгові кредити виробникам. На певний період держава може навіть обмежувати кількість спекулянтів.

82. Трудові відносини та соціально-економічний механізм їх регулювання.

Трудові відносини — врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають як результат впливу норм трудового права на поведінку суб'єктів трудової діяльності в результаті укладення трудового договору, внаслідок якого між ними виникають правові з'вязки, а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємстві, навчання й перекваліфікації за місцем роботи та відносини, пов'язані з наглядом і контролем за додержанням трудового законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаштуванням громадян. За організаційними формами виділяють такі типи соціально-трудових відносин: партнерство, патерналізм, конкуренція, солідарність, субсидіарність, дискримінація та конфлікт. Проблема регулювання відносин між роботодавцем і найманим працівником у суспільстві завжди була найважливішою і від її позитивного вирішення залежить можливість використання власності в інтересах працівників та підвищення їх доходів, розвиток виробництва, стабільність діяльності підприємства.

Основним Законом, яким юридично закріплені права громадян, є Конституція України . Зокрема, ст.43 Конституції гарантує право людини на працю, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом. Відносини між найманими працівниками і роботодавцями регулюються, в основному, Кодексом законів про працю. Окрім цього, є ще низка законодавчих та нормативних актів, зокрема : Закони України “Про оплату праці”, “Про встановлення мінімальної заробітної плати, а також ряд постанов Кабінету Міністрів України та наказів Міністерства праці та соціальної політики України, яких необхідно дотримуватись, використовуючи найману працю. Особливо важливою формою регулювання соціально - трудових відносин між працівниками і роботодавцями є колективний договір, який укладається незалежно від форми власності і господарювання підприємства (установи, організації), що має статус юридичної особи. Соціальне партнерство — це альтернатива будь-якій диктатурі в соціально-трудових відносинах, воно є найприйнятнішим методом оптимізації, досягнення балансу інтересів роботодавців та найманих працівників. У розгорнутому вигляді методи регулювання соціально-трудових відносин, які мають використовуватися в економіці ринкового типу, можуть бути подані у вигляді таких груп:- нормативно-правові;- програмно-цільові;- адміністративно-розпорядчі;- організаційно-впорядкувальні;- договірні;- погоджувально-арбітражні, посередницькі, примирні;- партисипативні

83. Умови існування ринку.

УМОВИ ІСНУВАННЯ РИНКУ

ринок — це механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін. Ринок сприяє вирішенню трьох основних економічних завдань: що, як і для кого виробляти. Необхідними умовами формування ринкової економіки є такі:

• наявність економічної свободи і самостійності господарюючих суб'єктів. Кожен суб'єкт має право самостійно вибирати партнерів для господарських зв'язків, вид діяльності і вирішувати, які товари і послуги виробляти або надавати, де і за якими цінами їх реалізовувати, враховуючи кон'юнктуру ринку;

• наявність в економіці різноманітних форм власності (поліфор-мізм власності). Це дає змогу виявити ефективність тих або інших форм власності та мати право вибору певної форми господарської діяльності;

• достатня кількість виробників (не менше 15 виробників однотипної продукції, якщо їх 4-5 — це олігополія, якщо 1-2 — монополія);

• конкуренція, яка примушує підприємців застосовувати новітні техніку і технологію, сприяючи зменшенню витрат виробництва, збільшенню випуску продукції, підвищенню продуктивності праці та ефективності економіки;

• право ринкових суб'єктів самим встановлювати ціни під впливом коливань попиту і пропозиції. В умовах, коли відсутня монополізація, ринкова ціна, як правило, не зменшується нижче за витрати виробництва. Якщо прибуток від створення певного товару досить високий, то цей товар активно починають виробляти конкуренти, в результаті пропозиція збільшується, а ціна відповідно зменшується;

• повнота і доступ усіх підприємців до реальної інформації про стан ринку;

• наявність розвиненої ринкової інфраструктури, тобто комплексу галузей, систем, служб, які забезпечують загальні умови виробництва і життєдіяльності людей.

Якщо не створено умов для розвитку і функціонування ринкової економіки, можливості ринкового механізму обмежені.

84. Фондова біржа. Основні види операцій, здійснювані на фондовій біржі.

Фондова біржа — установа, організований ринок, на якому власники здійснюють процес купівлі-продажу цінних паперів.

Членами біржі є переважно її засновники — окремі індивіди та кредитно-фінансові інститути. Сучасними видами цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах, є конвертовані акції, ф'ючерси — термінові угоди з приводу купівлі-продажу цінних паперів, сировини, валюти тощо, й опціони — угоди, що надають одному з контрагентів процесу купівлі-продажу право альтернативних умов договору, зокрема купувати або продавати цінні папери у заздалегідь встановлений час за твердою ціною.

На фондовій біржі відбуваються розподіл і перерозподіл фінансового капіталу (на «первинному» ринку — коли акції випускають і продають населенню, різним компаніям та фінансово-кредитним інститутам, та «вторинному» ринку — коли емітовані акції перебувають в обігу і переходять з одних рук в інші), що разом із рухом грошей, інших цінних паперів та відповідними інститутами формує кровоносну систему економіки. Інші функції біржі — реєстрація курсів цінних паперів (а отже, ставлення до них інвесторів та ін.), виконання ролі «барометра» економічної ситуації в країні (у тому числі в окремих галузях), місце реалізації цінних паперів тощо.

Виконання фондовою біржею своїх функцій неможливе без регулюючої ролі держави. В умовах активного формування всесвітнього ринку цінних паперів (до цих процесів з 1997 р. певною мірою долучалася й Україна) держава здійснює такі функції:

1) регулювання процесу утворення акціонерних товариств, організація випуску цінних паперів, реєстрування їх перед входженням на ринок у законодавчому порядку, контролювання цього процесу, а також фінансового стану інвестиційних інститутів;

2) встановлення ставки податку на прибуток від операцій з цінними паперами;

3) створення системи інформаційного забезпечення ринку цінних паперів;

4) суб'єкта економічних відносин на цьому ринку (випускає в обіг державні цінні папери тощо);

5) впливу на функціонування ринку цінних паперів через грошово-кредитну політику центрального банку;

6) створення системи захисту інвесторів від втрат, страхуючи інвестиції, та ін.

Позитивними властивостями фондової біржі є акумулювання вільних коштів за рахунок випуску й продажу цінних паперів та їх спрямування на розвиток окремих підприємств, галузей; міжгалузеве переливання капіталу, завдяки якому послаблюються диспропорції в економіці; створення відповідних передумов для підприємницької діяльності; стабілізація заощаджень окремих верств населення та їх відповідне зростання тощо.

Якщо фінансові біржі та комерційні банки разом з рухом цінних паперів і грошей є кровоносною судиною економічної системи, то її клітинами слід вважати гігантську масу товарів, значну частину яких продають і купують на товарній біржі.

85Форми організації виробництва.

ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИР-ЦТВА

Історично першою формою економічної організації суспільного виробництва було натуральне виробництво. Натуральне виробництво — це така форма суспільного господарства, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб і споживання всередині господарства, де вони вироблені, і надходять в обмін унаслідок прямого розподілу. Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість.Основні ознаки натурального виробництва — прямі економічні зв'язки, замкнутість, універсалізація праці. За натурального господарства між виробництвом і споживанням існує прямий, безпосередній зв'язок, тобто вироблений продукт самими виробниками використовується і споживається. На зміну натуральному виробництву приходить товарне. Вже в період патріархату та розкладу общини за натурального виробництва вироблені для власного споживання продукти могли випадково обмінюватись. Виникає випадковий обмін; згодом якусь кількість продуктів стали виробляти не для власного споживання, а саме для обміну, з часом виробництво таких продуктів розширюється, обмін збільшується, виникає товарне виробництво, тобто виробництво товарів для обміну або продажу.Основні умови виникнення товарного виробництва:• суспільний поділ праці;• економічна відокремленість товаровиробників. Об’єктами товарного виробництва є все те, що виробляється ним на ринок. Суб’єктами товарних відносин є перш за все товаровиробники.

86Форми підприємств залежно від їх розмірів.

ФОРМИ ПІДПР-СТВ ЗА РОЗМІРАМИ

Підприємницька діяльність здійснюється через певні організаційні структури - підприємства. підприємство - це товаровиробник, основна виробнича ланка економіки. Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих (від 15-200) залежно від галузі або виду діяльності.Діяльність малих підприємств базується на таких принципах:- добровільність утворення;- самоуправління;- самофінансування;- відповідальність за результати господарської діяльності. Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони роблять її гнучкою, активно впливають на кон’юнктурні зміни, забезпечують насичення ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Особливо важливе значення цих підприємств — у розвитку сфери послуг і торгівлі. Через свою масовість малі підприємства забезпечують удвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства. Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон'юнктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів

87Форми підприємств залежно від форм власності.

ФОРМИ ПІДП-СТВ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ

Підприємницька діяльність здійснюється через певні організаційні структури - підприємства. підприємство - це товаровиробник, основна виробнича ланка економіки.

Одноосібне володіння - підприємство, в якому майно належить одному суб'єкту, що самостійно веде справу, отримує весь доход і несе відповідальність за ризик від бізнесу. Власник має матеріальні ресурси та обладнання, необхідні для виробничої діяльності, або купує їх, а також особисто контролює діяльність підприємства.ПЕРЕВАГИ: економічна самостійність, свобода і оперативність дій, високий безпосередній стимул до ефективного виробництва, низькі організаційні витрати. НЕДОЛІКИ:  що їхніх власних фінансових ресурсів недостатньо для швидкого розширення виробництва, а комерційні структури не охоче надають їм кредити у достатніх розмірах.

Партнерство, або товариство - форма організації бізнесу, створена на засадах угоди двох чи більше окремих осіб (у тому числі юридичних) шляхом об'єднання (пайове, дольове) їхнього майна та підприємницької діяльності. Об'єднуючи свої фінансові ресурси і вміння вести справу, партнери таким чином розподіляють ризик, а також прибутки і збитки. За ступенем участі засновників у діяльності підприємства розрізняють: § товариства з обмеженою відповідальністю; § товариства з додатковою відповідальністю;§ повні товариства;§ командитні товариства.

Корпорація (акціонерне товариство) - провідна форма сучасного підприємства в країнах ринкової економіки, що має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій номінальної вартості, несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Особливість акціонерних товариств полягає в тому, що їхній капітал утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові за номінальною величиною і неподільні паї у вигляді акцій. Цим вони відрізняються від партнерств (товариств). Акціонерні товариства поділяються на два види: 1) відкрите акціонерне товариство;2) закрите акціонерне товариство.Відмінність між ними полягає в тому, що АТ закритого типу можуть створювати обмежену кількість акціонерів, а кількість та склад акціонерів товариства відкритого типу не обмежені.

Державні підприємства - це діяльність державних підприємств, що випускають товари і послуги, які необхідні для розвитку національної економіки. Такі підприємства функціонують на поєднанні комерційних і некомерційних начал. Вони засновані на державній власності, яка має два рівні: загальнодержавний і комунальний.

88Формування економічних основ постіндустріальної цивілізації.

Передумови виник.постіндустріальне суспільства

Хоча теорія постіндустріального суспільства була сформульована американськими дослідниками, але вона має глибоке коріння у філософській європейської традиції. Ще А. де Сен-Сімон, О.Конт та Дж. Ст. Міль у своїй періодизації історії виокремлювали «суспільство промисловців», або «індустріальне суспільство», вважаючи, що основним критерієм розрізнення етапів суспільного розвитку повинні стати принципи технологічної організації виробництва, обміну і розподілу створюваних суспільством благ. Пізніше, на початку ХХ століття, відомий економіст і соціолог Т. Веблен зробив вдалу спробу створення теорії прогресу на базі глибокого дослідження розвитку промислової системи, доповненого вивченням інституційної структури суспільства.

Після Другої світової війни дослідники звернулися до вивчення проблем суспільного відтворення в умовах прискорення технологічного прогресу. Наприкінці 40-х років американець К.Кларк і француз Ж.Фурастьє сформулювали основні принципи теорії постіндустріального суспільства — підрозділ всього суспільного виробництва на первинний (сільське господарство), вторинний (промисловість) і третинний (сфера послуг) сектори та положення про майбутнє зростання частки третинного сектора порівняно з первинним і вторинним і в сукупній робочій силі розвинених країн, і в структурі ВНП.

Водночас термін «постіндустріальне суспільство» виник поза рамками цього наукового напряму. Він був уперше застосований на початку ХХ століття анархістами, які вважали, що майбутнє суспільство повинне знищити індустріальний лад. Особливо широко в той час використовував його А. Пенті, представник однієї з гілок англійського соціалістичного руху.

Постіндустріальне суспільство — це нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якій поклала  науково-технічна революція, що розгорнулася у другій половині XX ст. і поступово переросла в сучасну інформаційно-інтелектуальну

революцію. У постіндустріальному суспільстві домінують  наука, принципово нові види техніки і технологій, інформатика, комп'ютеризація, автоматизація і роботизація всіх сфер  економіки й управління. В суспільному виробництві на перший план

висуваються інтелектуальний капітал, знання, сфера послуг. Значного розвитку

набуває світовий ринок товарів, капіталів, робочої сили,  посилюється роль загальнолюдських інтересів та цінностей.

89Формування економічної політики.

Формування ек політики.

Формування економічної політики, необхідних механізмів, які улаштовують вплив факторів, які підривають національну економіку. Реалізація державної стратегії повинна здійснюватись через систему показників - макроекономічних, екологічних, демографічних, технологічних та інших.

Стратегія економічної безпеки передбачає визначення мети і завдань системи забезпечення економічної безпеки, напрямів їх вирішення, а також форм і методів застосування відповідних сил і засобів, можливість їх перегрупування, створення необхідних резервів для нейтралізації та локалізації можливих загроз.
Тактика економічної безпеки — це найбільш рухлива частина політики економічної безпеки, яка змінюється залежно від дії внутрішніх і зовнішніх загроз, зміни пріоритетності національних економічних інтересів тощо.

Складність та мінливість економічної та соціальної ситуації вимагає застосування різноманітних тактичних заходів щодо забезпечення економічної безпеки.

Для вироблення економічної стратегії, що ґрунтується на всебічному врахуванні вимог об'єктивних економічних законів, першорядне значення мас забезпечення об'єктивної оцінки досягнень у вирішенні соціально-економічних проблем, їхніх причин, а також наявних можливостей, ресурсів для подальшого соціально-економічного поступу.
Наукова об'єктивність у політиці потребує врахування притаманних суспільству суперечностей і труднощів. Більше того, економічні закони діють як тенденції. Форми їхнього вияву неоднозначні й визначаються конкретними обставинами. Дуже важливе значення в практиці суспільного господарювання має уміння трансформувати вимоги законів до умов кожного етапу розвитку суспільства, враховувати їхню дію, чітко визначати роль і місце суб'єктивного чинника.
Суб'єкти формування економічної політики, її об'єкт. Економічна політика формується у сфері надбудови суб'єктами, у руках яких перебуває влада, і являє собою вироблення політичних рішень у всіх сферах життя. Донедавна суб'єктом, що виробляв економічну політику в нашій країні, була комуністична партія. Влада була сконцентрована в руках партійно-державного апарату і була, по суті, партійно-державною владою, спрямованою переважно на забезпечення відомчих інтересів.
З плином часу таке становище ставало гальмом економічного зростання, соціального прогресу суспільства. Побудована на командно-адміністративних методах, "економічна політика стала причиною як деформацій у базисі, його структурі, так і застою у суспільних науках, їх пристосуванню до дій того чи іншого лідера партії, його амбіцій.
Суб'єктивістська, волюнтаристська політика створювала догми, ідеологію, які стверджували в суспільній свідомості уявлення про деформоване суспільство, як про найпередовіше. Волюнтаризм перетворився на головний метод регулювання суспільного життя.
У результаті економічне життя відійшло від вимог об'єктивних законів розвитку суспільства, порушилася взаємодія економіки і політики, утвердилася авторитарно-бюрократична система господарювання.
Суб'єктивізм і волюнтаризм економічної політики зумовлені рядом причин, які засновані на двох догмах. Одна з них стверджувала, що держава як суб'єкт власності загальнонародних засобів і господарюючий суб'єкт має здійснювати мало не всі процеси привласнення в суспільному виробництві, бути монополістом у формуванні економічної політики. Друга полягала в тому, що об'єктом економічної політики є потреби та інтереси держави, які видавалися за загальнонародні. За цих умов інтереси реальних суб'єктів економічних відносин — працівників, трудових колективів, регіональні — розглядалися як неістотні, другорядні й підпорядковувалися державним інтересам, що на практиці призводило до відчуження окремих працівників та їхніх колективів від засобів виробництва, до абсолютизації адміністративно-командних методів господарювання.
Виходячи з цих догм, роль держави як економічного центру зводилася до головної її функції — зміцнення і примноження державної власності. Держава як власник загальнонародних засобів виробництва і суб'єкт господарювання була зобов'язана, по-перше, формувати економічну політику і розробляти на її основі загальнодержавні плани розвитку народного господарства як єдиного цілого; по-друге, активізувати роль місцевих органів для вироблення планів на різних рівнях — регіональному, міжгалузевому, галузевому, об'єднань, підприємств; по-третє, реалізувати політику і всю систему в суспільному відтворенні.
Державні органи в цих умовах були, по суті, лише виконавчими органами партії, які самостійно не могли прийняти жодного законодавчого акта.
Наймасовіша організація трудящих — профспілки — перетворилася на орган, що виконував поставлені партією завдання, а не забезпечував інтереси тих, кого він представляв. Тим самим сутність профспілок деформувалася і звелася практично нанівець.
В умовах адміністративно-командної системи управління трансформувалася дія та використання законів суспільного розвитку, в том

90Функції грошей та їх еволюція.

. Функції грошей та їхня еволюція

Функції грошей — це дії, які вони здійснюють у ринковій економіці.

Класична економічна теорія виділяє п'ять функцій грошей:

  •   міри вартості,
  •   засобу обігу,
  •   засобу утворення скарбів,
  •   засобу платежу,
  •  світових грошей.

Функція грошей як міри вартості полягає у здатності грошей як загального еквівалента вимірювати вартість усіх інших товарів, надаючи їй форму ціни.Функцію міри вартості гроші виконують ідеально, тобто на основі мисленого прирівнювання вартості товару до уявленої кількості грошей. Гроші як міра вартості широко використовуються як  рахункові, як одиниця рахування. За їх допомогою можна надати кількісного виразу всім економічним процесам і явищам на мікро- і макрорівнях, на всіх стадіях процесу суспільного  відтворення, без чого не можлива їх організація й управління. Тому суспільна роль грошей як міри вартості виходить далеко за межі надання вартості всіх товарів однакової форми ціни.

Функція грошей як міри вартості в епоху золотих та  повноцінних паперових грошей реалізується через масштаб цін.

Масштаб цін — це певна вагова кількість дорогоцінного металу, яка законодавчо встановлюється державою як грошова

одиниця країни та використовується для виміру товарних цін. У кожній країні грошова одиниця має власну назву —  долар, франк, марка, фунт стерлінгів, йєна, гривня та ін. Через масштаб цін ціни товарів встановлюються не за ваговою  кількістю золота, а в національних грошових одиницях.

З середини XX ст. відповідно до рекомендацій МВФ був  повністю припинений обіг золотих грошей і їх конвертація на паперові гроші. Із завершенням демонетизації золота країни світу не проводять фіксації золотого вмісту грошових одиниць, тобто масштабу цін.

У функції засобу обігу — гроші виконують роль  посередника в обміні товарів і забезпечують їхній обіг.

91Функції держави в ринковій економіці.

Регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться до трьох основних — законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.
Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які встановлюють певні «правила гри», тобто правові засади ринкової економіки, таким чином, гарантуючи однакові права й можливості для суб'єктів усіх форм власності і господарювання.
Для захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє антимонопольне законодавство. Це дає можливість суб'єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і не порушувати об'єктивних законів ринку. І відбувається це природно, без команд і наказів.
Стабілізуюча функція держави полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також у стимулюванні економічного зростання. Для цього держава: 1) визначає цілі, напрями і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові важелі; 2) бере на себе організацію пропозиції грошей; 3) забезпечує зайнятість населення і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.
Розподільча функція пов'язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з другого — з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції, яка сприяє виправленню певних недоліків ринкової системи, держава: 1) здійснює перерозподіл коштів груп населення, які мають високі доходи, на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фіскальну політику, політику регулювання цін; 2) установлює і контролює мінімальний розмір заробітної плати; 3) бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб'єкти не зацікавлені, однак без цих благ не можливе існування суспільства.

92Функції економічної теорії.

Функції економічної теорії.

1варіант - Економічна теорія знаходиться у взаємодії з усією системою знань і суспільною практикою і виконує ряд функцій.

Пізнавальна — збагачує знання людей, примножує інтелектуальний потенціал суспільства, розширює науковий світогляд.

Методологічна-е т виступає теоретико-методологічною базою для цілої системи економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх сферах людської діяльності.

Практична — наукове обгрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання.

Прогностична — розробка наукових основ передбачення перспектив соціально - економічного розвитку в майбутньому.

Виховна — формування в громадян економічної культури, логіки сучасного ринкового економічного мислення, які забезпечить цілісне уявлення про функціонування економіки на національному і загальносвітовому рівнях Формування буденного і наукового економічного мислення.

2 варіант - Слово «функція» в дослівному перекладі з латинської означає «виконання, звершення». Якщо ми говоримо про функції економічної теорії, то хочемо показати, які завдання виконує ця наука, яке коло її обов'язків перед людством, які її роль і призначення.

Економічній теорії властиві такі функції: теоретико-пізнавальна, практична, прогностична, методологічна.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів і категорій, суттєві причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів, форми їхнього вияву, об'єктивні внутрішні суперечності, подолання яких забезпечує поступальний економічний рух суспільства.Теоретико-пізнавальна функція економічної теорії є методологічним фундаментом для інших економічних дисциплін.

Практична функція полягає в тому, щоб всебічно обгрунтувати конкретні шляхи використання економічних законів, перекласти їхні вимоги на мову практичних заходів щодо вирішення господарських завдань, здійснення економічної політики, яка б найповніше відповідала інтересам людини, колективів, суспільства; обгрунтування раціональних форм управління господарством, здійснення практичних заходів щодо розв'язання економічних суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку виробництва і зростання життєвого рівня населення.

Отже, прогностична функція економічної теорії — це по суті складання наукових прогнозів розвитку виробництва, становлення в сучасних умовах ринкової економіки з урахуванням суттєвих економічних закономірностей, явищ, теоретичних висновків.

Методологічна функція економічної теорії дає можливість використовувати економічні знання для здійснення ряду досліджень у галузі не тільки економіки, а й соціології. Вона спрямована на формування сучасного економічного мислення людей, вчить якомога раціональніше здійснювати життєві спостереження в економічних процесах, дає змогу об'єктивно і всебічно оцінювати економічну політику держави, а також економічні програми різних політичних партій і рухів.

93.Характеристика економічних відносин.

Економічні відносини — відносини, що об'єктивно складаються між людьми, що беруть участь в суспільному виробництві з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання засобів та результатів праці.

Економічні відносини — відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ. Продуктивні сили, виражаючи відношення суспільства до природи, не вичерпують зміст економічної системи. Вона завжди включає в себе і певну суспільну форму продуктивних сил, і спосіб організації економічної системи, які створює сукупність економічних відносин між людьми.Створення продукту за всіх умов є суспільним процесом. Факти свідчать, що люди виробляють життєві блага не ізольовано один від одного, не поодинці, а об’єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і взаємодіючи.Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну і споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва. Для здійснення своєї господарської і виробничої діяльності підприємства вступають у економічні, фінансові відносини з широким колом організацій. Кожен підприємець зацікавлений у встановленні найефективніших форм партнерських зв'язків, надійна система яких багато в чому визначає результати діяльності підприємства. На ринку товарів використовуються такі форми партнерських взаємовідносин: прямі зв'язки між виробниками та покупцями, зв'язки через посередницькі організації та підприємства, комерційні контакти суб'єктів ринку.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

63982. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МИТНИХ ФОРМАЛЬНОСТЕЙ В УКРАЇНІ 288.89 KB
  Так митні операції що не впливають на розмір митного тарифу називають ще митними процедурами та формальностями які здійснюють нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі. До таких процедур та формальностей відносять: правила прийняття товарів до митного оформлення місце виконання митних формальностей...
63983. Розвиток функцій логістики на підприємстві 701.82 KB
  Актуальність обраної теми полягає в тому що постійно зростаючий інтерес до логістики і її вивчення обумовлені широкими потенційними можливостями підвищення оперативності матеріальнотехнічного постачання сировинними ресурсами збуту проміжної і готової продукції в необхідних кількостях...
63984. Создание информационной системы управления закупками 2.38 MB
  Интернет магазин «Техномир» — это сайт, созданный для того, чтобы связывать покупателей и продавцов напрямую без посредников. Вам предлагается огромный ассортимент товаров бытовой, климатической и цифровой техники: стиральные, сушильные машины, пылесосы, роботы-пылесосы, кондиционеры...
63985. РАЗРАБОТКА УЧЕБНОГО МУЛЬТИМОДАЛЬНОГО ПОДКОРПУСА НЕМЕЦКОГО ЯЗЫКА 2.16 MB
  Корпусный подход или метод лингвистического исследования основанный на корпусах текстов ориентирован на прикладное изучение языка его функционирование в реальных средах и текстах что важно для преподавания языка. В основном все они направлены на изучение английского языка.
63986. Проекторы фирмы BARCO 597.37 KB
  Штат компании составляет 3500 работников BRCO работает в более 90 стран мира и фокусируется на создании продуктов профессиональной визуализации В 1979 году кампания выпустила свой первый цифровой проектор для организации видео показов во время авиаперелетов...
63987. ЗЕМЕЛЬНЫЙ ФОНД КРАСНОДАРСКОГО КРАЯ: СТРУКТУРА НАЗНАЧЕНИЯ ЗЕМЕЛЬ И ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ 1.97 MB
  Цель данной работы - рассмотреть структуру назначения земельного фонда РФ и Краснодарского края. Указанная цель определила постановку следующих исследовательских задач: проанализировать общую характеристику земельного фонда РФ; провести структурный анализ...
63989. АНАЛИЗ СИСТЕМЫ УЧЕТА И ВНУТРЕННЕГО КОНТРОЛЯ ЗА ДВИЖЕНИЕМ ДЕНЕЖНЫХ СРЕДСТВ НА ПРЕДПРИЯТИИ 280.85 KB
  Цель исследования – разработать пути совершенствования учёта денежных средств на предприятии ЗАО Туринский ЦБЗ. Степень внедрения – рекомендации и предложения нашли применение в практической деятельности ЗАО Туринский ЦБЗ.
63990. Словообразование в американском варианте современного английского языка 476 KB
  Основные различия американского и британского вариантов английского языка. Проблема определения мирового статуса американского варианта английского языка. Американский вариант английского языка в современном мире.