13191

БІЛОРУСІЯ у 1917–1920 рр.

Реферат

История и СИД

БІЛОРУСІЯ у 19171920 рр. Звістка про перемогу Лютневої революції 1917 р. у Білорусію надійшла 14 березня 1917 р. Відбулися масові мітинги та демонстрації. Одною з перших у Білорусії була створена Мінська Рада робітничих депутатів. Були заарештовані командуючий фронтом начальн

Украинкский

2013-05-11

29.5 KB

1 чел.

БІЛОРУСІЯ у 1917–1920 рр.

Звістка про перемогу Лютневої революції 1917 р. у Білорусію надійшла 1–4 березня 1917 р. Відбулися масові мітинги та демонстрації. Одною з перших у Білорусії була створена Мінська Рада робітничих депутатів. Були заарештовані командуючий фронтом, начальник штабу, комендант міста. 4 березня в Мінську була створена народна міліція, начальником якої став М.В.Фрунзе. Вона роззброїла поліцію, взяла під охорону вокзали, пошту, телеграф. Організаційне оформлення Мінської Ради завершилося 8 березня. У цей день відбулося об'єднання Мінської Ради робітничих депутатів з Радою солдатських депутатів. Для керівництва об'єднаною Радою був обраний постійний виконавчий комітет у складі 22 чол. Головою виконкому Мінської Ради робітничих і солдатських депутатів був Б.П.Позерн, заступником – І.Є.Любимов. Практично Мінська Рада стала організаційним центром революційних сил у Білорусії й на Західному фронті. Такі ж ради було створено в містах Вітебську, Гомелі, Могильові, Борисові, Полоцьку, Орші, Речиці, Слуцьку та ін.

Одночасно з Радами формувалися органи влади буржуазії – міські й повітові комітети. Ініціатива по їхньому створенню виходила від діячів земського й міського самоврядування. На голів повітових земських управ були покладені обов'язки повітових комісарів Тимчасового уряду зі збереженням за ними керівництва роботою повітових земських управ. Мінський міський голова С.Б. Хржонстовський був призначений міським комісаром Тимчасового уряду. 7 березня для вирішення оперативних питань на нараді представників союзів земств і міст, суспільних і національних організацій був обраний «Міський комітет суспільної безпеки». Його очолив член Мінської міської думи кадет В.О.Янчевський. Аналогічні комітети були створені в інших містах Білорусії. У відповідності із вказівкою Тимчасового уряду Міністерство внутрішніх справ розробило положення про функції місцевих органів влади. Носієм влади Тимчасового уряду в губернії був губернський комісар, представником Тимчасового уряду у повіті – повітовий комісар. Губернськими комісарами, як правило, призначалися голови губернських земських управ, повітовими – повітових земських управ. Захопивши більшість у Радах, есери, бундівці й меншовики добровільно віддали владу буржуазії, завойовану в наполегливій боротьбі робітниками й солдатами.

У Білорусії кадетські комітети з'явилися в Мінську, Вітебську, Могильові, Гомелі, деяких повітових містах і в окремих частинах Західного фронту. Через них ЦК партії кадетів розраховував підкорити своєму впливу селянство й солдатські маси. Але надії кадетів не виправдалися. Тільки у Вітебській і Могильовській губерніях їм вдалося створити кілька партійних організацій з місцевого заможного селянства. Не вдалося їм повести за собою й солдат. Кадетів підтримували інші буржуазні партії й організації, які, як гриби після дощу, почали виникати в Білорусії. Великі поміщики, буржуазія, католицьке й православне духівництво, буржуазна інтелігенція, які до революції стояли на монархічних позиціях, створили свої організації - «Білоруський союз земельних власників», «Білоруську партію автономістів», «Білоруський православний союз», «Союз білоруської демократії» у Гомелі, «Білоруський національний комітет» у Могильові, «Союз білоруського народу» у Вітебську, «Білоруський народний комітет» в Орші та ін. Як і їхні попередники, всі ці організації залишилися на старих позиціях – дотримувалися ідеології «західнорусизму» і не визнавали права білоруського народу на самовизначення. У національному питанні вони не виходили за межі надання права місцевого законодавства в галузі господарського, культурного життя. Це також збігалося із програмними вимогами партії кадетів.

По-іншому ставилася до вирішення національного питання білоруська національна буржуазія. В умовах піднесення суспільно-політичного руху вона швидко створила свої партії – БХД (Білоруську християнську демократію) і БПНС (Білоруську партію народних соціалістів).

Білоруська християнська демократія виникла в лютому 1917 р. на базі «Християнського єднання», заснованого ще в 1915 р. У керівне ядро партії входили А.Станкевич, В.Годлевський, А.Астромович (А.Зезюля), В.Толочко, А.Гринкевич, В. Ластовский та ін. На сторінках газети «Білоруська криниця», що почала видавати БХД, незабаром була опублікована програма партії. Вона виступала на захист приватної власності на засоби виробництва, поміщицького землеволодіння, у національному питанні вимагала надання Білорусії національної автономії у складі буржуазної Росії. Своїм впливом вона незабаром охопила значну частину білорусів-католиків.

Партія білоруських народних соціалістів виникла одночасно із БХД. У керівний орган партії – бюро входили І.Сушинский (голова), А.Левицький (Ядвигин Ш.) - заступник голови, С.Плавець (З.Бедуля), Ф.Стульба, П. Алексюк, В.Чаусов, генерали Ц.Кіндратович, А.Богданович та ін. Незабаром до БПНС примкнула група великих поміщиків на чолі з колишнім членом Державної думи Р. Скирмунтом.

Програма БПНС, розроблена в травні 1917 р., у національному питанні вимагала надання Білорусії автономії із законодавчим органом – Білоруською крайовою радою у федеративній демократичній Російській республіці, відродження білоруської культури, введення культурно-національної автономії для національних меншин; збереження поміщицького землеволодіння (конфіскація тільки тих земель, які належали царській родині, церкві, монастирям або були подаровані польськими королями або російськими імператорами). Конфісковані землі повинні були скласти «національний народний фонд», що повинен був перейти в розпорядження Білоруської крайової ради. Однак здійснення навіть цієї урізаної аграрної програми відкладалося до Всеросійських установчих зборів.

Після Лютневої революції активізувала свою діяльність і єврейська буржуазія (політичні партії « Агдус-Ізраель», «Мірзахі», «Макабі», «Дройр», « Альгемайне-Сионис-Ти», «Цієре-Ціон», «Фолькспартай» та ін.). «Макабі», наприклад, тільки в Могильовській губернії нараховувала близько 1400 членів.

Після Лютневої революції зросла кількість дезертирів (лише на Західному фронті в травні 1917 р. – більш, ніж 100 тис. солдатів). Солдати брали активну участь в аграрному русі.

25 березня 1917 р. в Мінську з ініціативи БПНС і БСГ був скликаний з'їзд білоруських національних організацій, метою якого було об'єднати сили й спрямувати їх на боротьбу «за національний ідеал». Він визнав необхідним створити в Мінську Крайову Раду – орган державної влади в Білорусії. До її створення ці функції повинен був виконувати Білоруський національний комітет (БНК), обраний на з'їзді. Йому було доручено вступити в контакт із цих питань із Тимчасовим урядом, провести вибори в Білоруську крайову раду й вести пропаганду виборів у Всеросійські установчі збори на принципах Російської федеративної демократичної республіки. Гасло «автономії Білорусії» виставлявся лідерами білоруських політичних угруповань із тактичних міркувань. Відкрито вимагати створення суверенної незалежної держави в цей час вони ще не могли. Для трудящих, особливо селянства, з погляду своїх класових інтересів, об'єктивної необхідності в здійсненні автономії Білорусії в той час не було.

Делегація БНК в травні 1917 р. на чолі з Р.Скирмунтом виїхала до Петрограду, щоб довести до Тимчасового уряду свою «національну програму». Однією з головних вимог делегації була передача влади в Білорусії вибраному крайовому органу з виконавчими функціями на місцях. Тимчасовий уряд відкинув всі вимоги білоруської делегації. Не отримавши підтримки Тимчасового уряду, БНК спробував самовільно створити свої місцеві органи – губернські, повітові й міські білоруські ради. Але він не зміг повністю здійснити свою програму. БНК прагнув створити систему своїх органів (волосних народних управ) і в сільській місцевості. Але підтримки селянства в цьому він не знайшов. БНК почав роботу й по створенню своїх збройних сил. У травні 1917 р. була створена Білоруська військова організація.

8–10 липня 1917 р. в Мінську відбувся ІІ з’їзд білоруських національних організацій, на якому було обрано Центральну раду білоруських організацій на чолі з Я. Лесиком. Вона робила спроби об’єднання білоруського руху навколо національної ідеї.

В липні–серпні 1917 р. у Білорусії відбулися вибори до місцевих органів самоврядування (міські думи, земства): перемогу отримали есери, бундівці, польський соціалістичний блок, єврейський національний блок. Таким чином, влітку 1917 р. білоруські національні партії, більшовики не мали значної підтримки серед населення.

Не була підтримана у липні акція генерала Л. Г.Корнілова проти рад робітничих та солдатських депутатів і Тимчасового уряду – 30 серпня 1917 р. було створено Тимчасовий комітет Західного фронту на чолі з М. В. Фрунзе. Після цих подій більшовики отримали більшість у Мінській, Слуцькій та Речицькій радах; однак процес більшовизації рад не мав масового характеру.

Восени 1917 р. загострився конфлікт між російською буржуазією й національно-визвольним рухом. У Білорусії, як і в інших національних районах Росії, відбувався процес розмежування класових сил у національному русі. У ньому вже чітко виявилися дві протилежні течії: революційно-демократична й буржуазно-націоналістична.

15–21 жовтня 1917 р. була створена Велика Білоруська рада (до її складу увійшли й члени Білоруської ради Західного фронту). Вона стала претендувати на роль крайового державного органу й обрала комісарів для ведення державних справ. Один з них (Р.Скирмунт) був уповноважений підтримувати зв'язок з Українською радою. На з'їзді в Мінську була створена Центральна білоруська військова рада й обраний її виконком, на який було покладено завдання по формуванню білоруських військових частин. Але ці зусилля не знайшли підтримки серед солдатів і селян. Напередодні Жовтневого збройного повстання на Західному фронті більше 65% від загальної кількості (1019759) солдатів були на боці більшовиків.

Для поширення Радянської влади на всій території Білорусії й Західного фронту 27 жовтня при Мінській Раді за рішенням Північно-Західного обласного комітету РСДРП(б) був створений Революційний комітет. Проти переходу влади в Мінську й Петрограді в руки Рад, де більшість належала більшовикам, виступили меншовики, есери, бундівці, білоруські і єврейські буржуазні й дрібнобуржуазні політичні партії й організації. Міська дума, у якій бундівці мали більшість, також не визнала уряд В.І. Леніна, перехід влади в руки Мінської Ради та закликала населення міста до боротьби з більшовиками. Велика Білоруська Рада, що поєднувала всі існуючі на той час білоруські політичні партії й організації, 27 жовтня видала «Грамоту до білоруського народу», у якому засуджувала скинення Тимчасового уряду й закликала населення Білорусії покінчити з «більшовицькою анархією».

Лідери меншовиків, есерів, бундівців, білоруських і єврейських політичних партій і організацій створили 27 жовтня об'єднаний центр – «Комітет порятунку революції» на чолі з меншовиком Т. Колотухіним. Усього на боці комітету було більше 20 тис. солдатів і офіцерів. Комітет вимагав від Мінської Ради передати йому владу в місті. Оскільки співвідношення сил у місті склалося не на користь більшовиків, вони змушені були піти на компроміс.

У Ставці велися переговори з лідерами меншовиків, есерів і бундівців про створення нового уряду й скликання в Могильові Всеросійського селянського з'їзду. На роль прем'єра претендував В.М.Чернов, лідер правих есерів, що разом з лідером меншовиків І.Г.Церетелі прибув до Могильова. На придушення контрреволюції до Могильова з Петрограду було направлено загін солдатів Литовського полку, матросів Балтійського флоту й червоногвардійців. Його очолив М.В.Криленко. У Могильов направлялися також революційні загони з Вітебська, Гомеля, Мінська, Орші, Полоцька, Жлобина та інших міст Білорусії. Більшовики розгорнули агітаційну роботу серед робітників і солдатів гарнізону Могильова. У цій обстановці Могильовська Рада була змушениа у ніч із 18 на 19 листопада визнати Радянську владу. У цей же день був створений Військово-революційний комітет, до якого перейшла вся влада в місті. Комітет встановив контроль і над Ставкою.

До 20 листопада 1917 р. на всій неокупованій території Білорусії була встановлена Радянська влада. Швидко й безкровно більшовицький переворот відбувся і в арміях Західного фронту (тут діяла одна із самих численних фронтових організацій партії більшовиків). Переважний вплив партії більшовиків у Білорусії й в арміях Західного фронту підтвердили результати виборів в Установчі збори, які проходили 12–14 листопада 1917 р. У Мінськом виборчому окрузі більшовики отримали 63,1%, у Вітебському – 51% голосів. Тільки в Могильовській губернії переважну більшість голосів (81%) отримали есери (вибори відбувалися там в обстановці панування контрреволюційної Ставки). По чотирьох округах (Мінському, Могильовскому, Вітебському й Західному фронту) були обрані 56 депутатів, у їхньому числі 30 більшовиків, 22 есера (більшість із них – ліві), 4 депутати представляли різні національні партії. Білоруські політичні партії та організації не отримали підтримки населення.

19–21 листопада 1917 р. в Мінську проходив з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Західної області. З 560 делегатів з'їзду 460 підтр     имували більшовиків. Головував на з'їзді більшовик В.П.Краснов. З'їзд схвалив декрети Радянської влади про мир і землю, визнав Радянський уряд, обрав виконавчий комітет обласної Ради робітничих і солдатських депутатів у складі 35 чол.

На переговорах між Радянською Росією та Німеччиною (грудень 1917 р.) брала участь делегація білоруських національних сил на чолі з А. Цвікевичем, яка донесла до учасників конференції, що виступає від імені білоруського народу і відстоює територіальну цілісність, необхідність національного самовизначення. Кайзерівська Німеччина, порушивши умови про перемиря, у лютому 1918 р. окупувала майже всю територію Радянської Білорусії. Південна частина Білорусії була передана німецькими окупантами гетьманській Україні.

9 березня 1918 р. виконком Всебілоруського з'їзду (національної буржуазії) опублікував другу «статутну грамоту», де було оголошено про створення Білоруської Народної Республіки (БНР). Грамота проголошувала свободу слова, друку, страйків, віросповідання, 8-годинний робочий день, рівноправність народів, що населяли територію Білорусії; скасування приватної власності на землю та передачу її селянам без викупу. Цей акт підтримали всі політичні партії й організації (російські, єврейські, українські, польські й литовські). Третю «статутну грамоту» було прийнято на засіданні Ради БНР у ніч із 24 на 25 березня 1918 р. У ній БНР проголошувалася «вільною й незалежною державою», що означало розрив всіх зв'язків з Радянською Росією. Діячі Ради прагнули обґрунтувати прийняття такого рішення необхідністю боротьби за територіальну цілісність Білорусії, посилаючись на те, що Радянський уряд брав участь разом з Німеччиною у поділі Білорусії. Лідери БНР не хотіли визнавати, що Радянська Росія змушена була піти на тимчасові територіальні поступки тільки в результаті складних обставин. Домогтися визнання БНР від кайзерівської Німеччини лідерам білоруських буржуазних і дрібнобуржуазних політичних партій не вдалося. Правлячі кола Німеччини насамперед мало вірили в здатність білоруської Ради організувати життєздатне керування на окупованій території. Відкрита німецька орієнтація Ради БНР не зустріла підтримки у меншовиків, есерів та бундівців.

Західна радянська армія 21 листопада 1918 р. звільнила від окупантів Полоцьк, Жлобин, 28 листопада – Бобруйськ, 2 грудня – Борисов, 8 грудня – Слуцьк, 10 грудня – Мінськ. У другій половині грудня 1918 р. й на початку січня 1919 р. частини Червоної Армії звільнили Молодечно, Мозир, Барановичі та інші міста Білорусії. В Гомелі й Речиці армія зустріла сильний опір окупантів. У складних умовах відбувалося також звільнення південно-західної частини Білоруського Полісся, де окупанти в союзі з польськими легіонерами й місцевою буржуазією пробували перешкодити встановленню Радянської влади. До середини лютого 1919 р. від німецьких окупантів була очищена майже вся територія Білорусії.

У грудні 1918–січні 1919 р. на звільненій території Білорусії були проведені вибори в Ради. До складу Рад були обрані переважно комуністи та співчуваючі їм. Кандидати дрібнобуржуазних партій отримали незначну кількість депутатських місць. З 385 депутатів Мінської міської Ради 286 були членами РКП(б).

Литовська буржуазія, підтримувана Німеччиною, прагнула до створення «Великої Литви» із включенням до її складу значної частини території Білорусії. Литва претендувала на Віленську, значну частину Гродненської губернії й Новогрудський повіт Мінської губернії. Тому пропозиції білоруських політичних діячів про створення спільного литовсько- білоруської держави знайшли розуміння в правлячих колах Литви. В листопаді 1918 р. між Віленською Білоруською Радою й литовською владою було укладено угоду про включення Віленщини й Гродненщини до складу Литви. Рада Міністрів Литви (кабінет Вальдемараса) відповідно до укладеної угоди ухвалив рішення щодо створення Міністерства білоруських справ. Було виділено також 6 місць у законодавчому органі Литви для білоруських діячів. Міністром білоруських справ став колишній голова «Народного секретаріату» БНР І.Воронко. Включення частини білоруських земель до складу Литви перебувало в явному протиріччі із заявами Ради БНР про неподільність і територіальну цілісність Білорусії. Влаштувавшись у Гродно, Міністерство білоруських справ намагалося організувати владу на місцях – у повітах, містах і містечках Гродненщини та Віленщини.

Білоруські діячі домагалися статусу національно-територіальної автономії білоруських земель. Але литовський уряд підозріло ставився до цього і намагався обмежити діяльність Міністерства білоруських справ, скорочуючи його фінансування. Такі відносини між діячами Ради БНР і литовским урядом тривали до окупації Гродно польськими військами.

Виражаючи настрою більшості населення Білорусії, керівники білоруських секцій РКП(б) і Білнацкому вже у вересні 1918 р. на III з’їзді Рад Західної області запропонували перейменувати її в Литовсько-Білоруську комуну, або в автономну республіку в складі РСФСР. Це питання вони рекомендували винести на обговорення з’їзду Рад після звільнення Білорусії від німецьких окупантів. На з’їзді було прийнято також Конституцію БРСР. З метою захисту Радянської влади, з огляду при цьому на історичні й економічні зв’язки білоруського й литовського народів, з’їзд запропонував об’єднати в одну республіку сусідні радянські республіки – Литовську і Білоруську й прийняв відповідну декларацію. Ідею об’єднання Литовської і Білоруської РСР підтримав також I з’їзд Рад Литви, що проходив 18–20 лютого 1919 р. у Вільно. У березні 1919 р. за розпорядженням новго уряду були націоналізовані всі фабрики та заводи, господарі яких залишили республіку. Раднарком прийняв декрет про націоналізацію залізниць. Радянська влада брала у свої руки не лише великі, але також середні й дрібні підприємства, продукція була необхідна для оборони країни, зміцнення господарського становища республіки. Велике значення в створенні нової кредитно-фінансової системи мала націоналізація банків.

В роки радянсько-польської війни (1919–1920 рр.) територія Білорусії, на думку білоруських істориків, стала розмінною монетою між Радянською Росією та Польщею. Без відома білоруського народу його територію було поділено на дві частини, що затримало процес консолідації білорусів. 12 липня 1920 р. радянським урядом було підписано договір про визнання незалежності Литви в етнографічних кордонах, без згоди представників білоруського народу їй було передано Ковенську, Сувальську, Гродненську та Віленську губернії. 31 липня 1920 р. в Мінську відбулося повторне проголошення незалежної Білоруської РСР. Ризький мирний договір 18 березня 1921 р. не визнали національні білоруські сили (політична конференція у Празі 26–30 вересня 1921 р.). Серед цих діячів однак було багато розбіжностей, що призвело невдовзі до розпаду Ради та уряду БНР, їх еміграції.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

19419. Понятие информации. Виды информации. Роль информации в живой природе и в жизни людей. Язык как способ представления информации 88 KB
  Понятие информации. Виды информации. Роль информации в живой природе и в жизни людей. Язык как способ представления информации: естественные и формальные языки. Основные информационные процессы: хранение передача и обработка информации. Общепринятого определения инфо
19420. Измерение информации: содержательный и алфавитный подходы. Единицы измерения информации 26.65 KB
  Измерение информации: содержательный и алфавитный подходы. Единицы измерения информации. Вопрос: Как измерить информацию очень непростой. Ответ на него зависит от того что понимать под информацией. Но поскольку определять информацию можно поразному то и способы из
19421. Дискретное представление информации: двоичные числа; двоичное кодирование текста в памяти компьютера. Информационный объем текста 59.63 KB
  Дискретное представление информации: двоичные числа; двоичное кодирование текста в памяти компьютера. Информационный объем текста. Вся информация которую обрабатывает компьютер должна быть представлена двоичным кодом с помощью двух цифр 0 и 1. Эти два символа принято н...
19422. Дискретное представление информации: кодирование цветного изображения в компьютере (растровый подход). Представление и обработка звука и видеоизображения 145 KB
  Дискретное представление информации: кодирование цветного изображения в компьютере растровый подход. Представление и обработка звука и видеоизображения. Понятие мультимедиа. Вся информация которую обрабатывает компьютер должна быть представлена двоичным кодом с п
19423. Процесс передачи информации, источник и приемник информации, канал передачи информации. Скорость передачи информации 437 KB
  Процесс передачи информации источник и приемник информации канал передачи информации. Скорость передачи информации. Развитие человечества не было бы возможно без обмена информацией. С давних времен люди из поколения в поколение передавали свои знания извещали об опа...
19424. Понятие алгоритма. Исполнитель алгоритма. Система команд исполнителя (на примере учебного исполнителя) 70 KB
  Понятие алгоритма. Исполнитель алгоритма. Система команд исполнителя на примере учебного исполнителя. Свойства алгоритма. Способы записи алгоритмов; блоксхемы. Появление алгоритмов связывают с зарождением математики. Более 1000 лет назад в 825 году ученый из города Хор
19425. Основные алгоритмические структуры: следование, ветвление, цикл; изображение на блок-схемах 87.5 KB
  Основные алгоритмические структуры: следование ветвление цикл; изображение на блоксхемах. Разбиение задачи на подзадачи. Вспомогательные алгоритмы. Основные виды алгоритмов алгоритмических структур: 1. Линейный алгоритм еще называют следование; 2. Циклический а
19426. Величины: константы, переменные, типы величин. Присваивание, ввод и вывод величин. Линейные алгоритмы работы с величинами 62.5 KB
  Величины: константы переменные типы величин. Присваивание ввод и вывод величин. Линейные алгоритмы работы с величинами. Вам уже известно что всякий алгоритм составляется для конкретного исполнителя. Сейчас в качестве исполнителя мы будем рассматривать компьютер осн...
19427. Логические величины, операции, выражения. Логические выражения в качестве условий в ветвящихся и циклических алгоритмах 44 KB
  Логические величины операции выражения. Логические выражения в качестве условий в ветвящихся и циклических алгоритмах. Для того чтобы понять работу ветвящихся и циклических алгоритмов рассмотрим понятие логического выражения. В некоторых случаях выбор варианта де...