13196

Бєларусь з найдавніших часів до другої половини ХVI ст.

Доклад

История и СИД

Бєларусь з найдавніших часів до другої половини ХVI ст. Перші люди на території Європи з’явилися близько 600 тис. років до н. е. у Білорусії близько 100 тис. років до н.е. Це було пов’язано з тим що в давнину територія Білорусії була покрита льодовиками. Відомі три великі ...

Украинкский

2016-09-07

29.27 KB

0 чел.

БЄЛАРУСЬ з найдавніших часів до другої половини ХVI ст.

Перші люди на території Європи з’явилися близько 600 тис. років до

н. е., у Білорусії — близько 100 тис. років до н.е. Це було пов’язано з тим, що в давнину територія Білорусії була покрита льодовиками. Відомі три великі і декілька дрібних за часом і тривалості заледенінь: березинське (500–350 тис. років до н. е.), дніпровське (300–110 тис. років до н. е.) та волдайське (90–83 тис. років до н. е.). Повністю льодовиковий період в Білорусії закінчився тільки у 9-му тис. до н.е. З того часу почалося інтенсивне заселення її території людьми.

Найдавнішими стоянками первісних людей, виявленими археологами на території Білорусії, є стоянки біля сіл Бердиж Черіковського району та Юровичі Калінковицького району Гомельської області. Вони датуються 40 — 30 тис. до н.е. У Білорусії палеоліт датується 40 — 9-м тис. до н. е., мезоліт — 8—5-м тис. до н. ери, неоліт — 4 — 3-м тис. до н.е. До кінця 3-го тис. до н.е. на території Білорусії проживали фіно-угорські племена, потім на зміну їм прийшли балти – пращури нинішніх литовців і латишів. Їх поселення співпало із століттям металів. Першими металами були мідь і бронза. У VII ст. до н.е. населення Білорусії навчилося виплавляти і залізо.

Розклад первісного суспільства на території Білорусії співпав за часом із заселенням її слов'янами. Слов’яни прийшли сюди з Вісло-Одерського межиріччя у VI–VIII ст. н.е. Розселяючись, вони асимілювали балтські племена Дніпро-Двінської культури (Північна та центральна Балтія). Тут осіли три групи східно-слов’янських племен: у верхів’ях Дніпра та басейні Західної Двіни – кривичі (полочани), у басейні річки Прип’ять – дреговичі, між Дніпром і Сожем – радимичі. Пізніше ці племена склали основу білоруської народності.

На сьогоднішній день в історичній літературі немає єдиної думки про час і шляхи розселення слов'ян на території Білорусії. Ще недавно вважалося, що слов'яни прийшли з Півдня, з лісостепових районів України, а прабатьківщиною їх був Балканський півострів. На думку проф. Е.М.Загорульського, слов’янські племена, які почали рух з Вісло-Одерського межиріччя у південно-східному напрямі (у лісостепові райони України), були відсічені від основної маси слов’янства германо-кельтськими племенами, що рухалися енергійніше в цьому ж напрямі. Вони розкололи їх на дві частини: одна була відтіснена на Балканський півострів, де пізніше сформувалася група південнослов’янських племен (серби, хорвати, боснійці, македонці, чорногорці, словени та болгари); інша частина слов’ян поселилася на північному заході України і в південних районах Білорусії. У VI–VIII ст. слов’яни звідси нікуди не рухалися (тут вони сформувалися як східне слов’янство); пізніше відбувалося освоєння ними довколишніх земель (балтів, фіно-угрів, ірано-тюрків). Про це свідчить освоєння слов’янами Понемання та Побужжя в XI–XII ст.

Полоцьке князівство займало басейн Західної двини, Березини. Полоцьк згадується вперше у 862 р. Майже все X ст. Полоцьке князівство було незалежним, а в XI – першій третині XII ст. постійно протиборствує з Київом та Новгородом. Війни ці трактуються істориками як свідоцтво боротьби за незалежність. У другій половині Х ст. літописи згадують першого полоцького князя Рогволода. Близько 980 р. у Полоцьку княжив князь Рогволод. Володимир Святославович вбив Рогволода та одружився на його дочці Рогнеді. Пізніше, ставши великим князем київським, він віддав Полоцьку землю своєму сину від Рогнеди Ізяславу, який започаткував нову династію полоцьких князів. До його дочки Рогнеди сваталися два брати Володимир і Ярополк київські. Вона обрала Ярополка. Ображений Володимир робить напад на Полоцьк і бере Рогнеду у дружини. Від Рогнеди Володимир мав 4-х синів –  Ізяслава, Ярослава (Мудрого), Мстислава (чернігівський князь), Всеволода (володимиро-волинського князя); 2-х дочок – Прадславу (за чеським князем), Премиславу (за угорським князем). Наприкінці життя Рогнеда прийняла чернечий постриг під ім’ям Анастасія (померла у 1000 р.).

Князь Ізяслав помер у 1001 р. За правління Брячислава Ізяславовича (1001–1044) поширюються межі Полоцької землі, контроль над торговим шляхом по р. Двині до Балтійського моря. У боротьбі між Ярославом та Брячиславом за Новгород була укладена мирна домовленість. Полоцькій землі було повернуто м. Вітебськ та Усвяти. Син Брячислава Всеслав Чародій (1029–1101) боровся за землі Псков, Новгород, Смоленськ, Мінськ із синами Ярослава у 1065–1078 рр. Після повстання киян 15 вересня 1068 р. став великим князем Київським, але потім повернувся до Полоцьку. З початку ХІІІ ст. полочани разом із ливами, естами та ін. героїчно боролися проти німецьких лицарів, які наступали у Прибалтиці. Побоюючись активності горожан та агресії хрестоносців, полоцьке боярство пішло на компроміс із литовськими феодалами: у 1262–1263 рр. у Полоцьку княжив Товтівіл з династії литовських князів.

Туровське князівство утворилося в межах розселення дреговичів у південній Білорусії, басейні р. Прип’ять. У 980 р. згадуються брати Рогволод і Тур. До кінця Х ст. у Турові державою керувала власна династія князів. У 988 р. князь Володимир Київський виділив Туровську землю сину Святополку, який боровся за самостійність Туровської землі. Він загинув у 1019 р. у боротьбі за Київське князівство з Ярославом Мудрим. Останній передав Туровську землю своєму сину Ізяславу, який став великим князем Київським і залишив Туров. Два сини Ізяслава – Ярополк і Святополк – тримали Туров за собою. У 1113 р. Туровське князівство перейшло до роду Мономахів.

Білоруські землі (на відміну від українських земель) визнали владу литовських князів раніше: у Полоцьку ще у середині ХІІІ ст. сидів литовський князь Товтівіл; на початку ХІV ст. до складу Великого Князівства Литовського відійшли Туров, Пінськ, Мозир. У другій половині ХІV ст. значна частина українських земель і вся Білорусія увійшли до Великого Князівства Литовського (далі – ВКЛ). Монголо-татарам не вдалось підкорити білоруські землі, незважаючи на багато походів у середині та другій половині ХІІІ ст., що пояснюється, на думку дослідників, такими причинами: на час наближення до цих земель монголо-татари були виснажені у тривалій тяжкій боротьбі із населенням північних та південних земель Русі; Полоцька, Смоленська, Новогрудська та інші землі були досить сильними у військовому відношенні; князі білоруські були у союзі з добре озброєними литовськими князями.

Соціально-політичний устрій та основні феодальні інститути залишилися незмінними. Удільні князі зобов’язувалися за це сплачувати ВКЛ щорічну данину й надавати військову допомогу. Після Кревської унії 1385 р. вони змушені були написати присяжні грамоти на вірність польському королеві. Відбувалися також у цей період експансія католицизму на білоруські землі, загроза поширення влади польських феодалів.

Необхідність політичного об’єднання Литовської держави та її централізація штовхали великокнязівський уряд Вітовта на ліквідацію удільних князівств (90-і рр. ХІV ст.). Колишні уділи продовжували зберігати залишки своєї автономії. Обласні привілеї наприкінці ХІV–на початку ХV ст. у Білорусії отримали феодали Полоцької та Вітебської земель, однак це не усунуло привілейованого становища литовської знаті.

У 40-х рр. ХV ст. поширюється рух на білоруських землях проти іноземного панування. З-під влади литовських феодалів визволилися Полоцька й Вітебська землі. У 1447 р. польсько-литовський князь Казимир видав привілеї і для феодалів православного віросповідання, у 1468 р. – судебник, який надавав землевласникам право вотчинної юрисдикції. Потім була ліквідована автономія Полоцької і Вітебської земель, збереглися залишки феодальної автономії (за обласними привілеями).

Основою економіки залишалось у ХІІІ–ХV ст. землеробство (трипільна система). Селянство зберігало стародавню общинну організацію. Найбільш поширеною формою феодальних повинностей була данина натурою (медом, воском) у середині ХІV ст., а також і грішми. У ХІV ст. поширюється фільваркова система ведення сільського господартва; поширення панщини (1–2 дні на тиждень). У 1-ому Литовському Статуті 1529 р. було закріплено, що 10 років проживання селянина на землі феодала роблять його “старожилом”; за право залишити феодала він мав сплатити велику суму – 5 литовських грошей (вартість 20 корів). У 1557 р. Сигізмунд-Август ІІ провів аграрну реформу з метою впорядкування селянського землекористування та збільшення доходів казни: наділ селянина складала волока розміром 33 морга (23,41 га) земли, незалежно від її якості; селянам відводились також сіножаті, ліси та ін. у загальне користування; земля в першу чергу відводилась під державні двори – фільварки, на кращих землях, по 200–400 га кожний; селяни поділялись на тяглих та осадних і виконували встановлені повинності. Протягом ХІV–ХV ст. магдебурзьке право отримали Брест, Гродно, Полоцьк, Мінськ. Міста та містечки на білоруських землях у XIV–першій половині XVI ст. поділялись на 3 групи: королівські (напр., Скидель, Озери), приватновласницькі (Сморгонь) та церковні (Жировичі, Ігумен). Єдиний внутрішній ринок ще не виник остаточно у цей період, незважаючи на різноманітність внутрішніх та зовнішніх торговельних шляхів.

Щодо виникнення білоруської народності, немає єдиної думки серед істориків та етнографів, але все ж багато дослідників вважають, що головну роль у цьому відіграло політичне об’єднання білоруських земель у складі єдиної держави – ВКЛ – це сприяло зміцненню соціально-економічних зв’язків між різними частинами цих земель, консолідації населення та інтеграції із сусідами. Термін “Біла Русь” вперше зустрічається у літописах у 1135 р. щодо Владимиро-Суздальського князівства, з другої половини ХІІ ст. так називалися московські, псковські  та смоленські землі; у 1305 р. під цим терміном згадуються і білоруські землі в Іпатіївському літописі; з XVII ст. – назва східної частини Білорусії, західна до ХІХ ст. не мала такої назви. Походження цієї назви має багато версій: від краси цієї землі (Макарій, XVI ст.), вільна і незалежна земля від монголо-татар (Любавський, ХІХ ст.), від переваги білого кольору в одязі (Є.Карський, початок XX ст.); назва пов’язується з більш раннім прийняттям християнства порівняно із Чорною Руссю (Я.Юхо), східні білоруські землі мали таку назву на противагу західним, що потрапили у ХІІІ ст. у залежність від литовських феодалів; конфесійна різниця між православними та католиками на східних і західних землях, білий одяг православних священиків і чорний ксьондзів (П. Шевцов); згідно балтської традиції, чорний колір символізував Захід, а білий – Схід, тому спочатку ці терміни використовувалися у географічному розумінні, пізніше вони символізували етнографічні відмінності між західною та східною частинами білоруських земель; у ХІХ ст. термін “Білорусія” охопив всю її етнічну територію (етнограф М.Ф.Пилипенко).

 Історіографія періоду:

Літописи, що велися у Полоцьку, Мінську та Турові не збереглися. Про розвиток білоруських земель у ті часи можна дізнатися з “Хроніки Лівонії” Генріха Латиша, договірних грамот Полоцька, Вітебська, Смоленська з Ригою; праць В. Татіщева, В. Данилевича (Очерк истории Полоцкой земли конца 14 ст. –К.,1896), М.Довнар-Запольського (Очерк истории Кривичской и Дреговичской земель конца 12 ст. – К., 1891), Л. В. Алексєєва (Полоцкая земля. – М., 1996) та ін.

Полоцьке князівство, на думку ряду сучасних білоруських істориків, було самостійною давньобілоруською державою з усіма відповідними атрибутами (суверенна влада князя, віче, адміністрація, столиця, військо, грошова система). Воно мало власні династійні лінії; удільні князівства мали значну автономію, узгоджуючи з Полоцьком лише питання зовнішньої політики (Г. Штихов, С. Тарасов, Г. Семенчук, І. Марзалюк, А. Кравцевич, В. Орлов, Т. Коробушкина та ін.). Другий напрям істориків (із середини 1990-х рр.) фактично повторює та захищає постулати радянської історіографії про існування давньоруської народності, про Київську Русь як спільну державу етнічно єдиних східних слов’ян; Полоцька земля була органічною частиною Русі. Рогволод і Тур могли бути намісниками київського князя, а територіальне оформлення різних земель усередині єдиної держави не могло відбуватися без конфліктів між сусідніми князівствами.

Значна частина білоруських істориков, досліджуючи проблему походження ВКЛ, повторює концепцію дореволюційної російської та радянської історіографій, що це було наслідком захоплення литовськими феодалами західноруських земель; це була держава чужа та ворожа білоруському народу; роль об’єднуючого центру відігравало Московське князівство. М. Єрмолович у своїх працях стверджує, що литовська знать не захоплювала руські землі, а ВКЛ було створено шляхом об’єднання з білоруськими землями, при завоюванні балто-литовських; давня Литва була історичною областю Бєларусі та локалізувалася між  Молодечно, Мінськом та Слонімом. Є. Ширяєв дійшов висновку, що назва “Литва” з’явилося у XII ст. на території з населенням, до складу якого входили слов’яни, балти та частково угро-фіни. У сучасній білоруській історичній літературі замість терміна ВКЛ вживається часто “Бєларусько-литовська держава”, введений національними істориками 1920-х рр. Основою ВКЛ була Новогородська земля, а сам Новогородок був першою його столицею; більшу частину населення складали білоруси, які визначали в основному його внутрішню та зовнішню політику; білоруські феодали відіграли вирішальну роль у створенні держави; офіційною мовою була давньобілоруська тощо. Статут 1529 р. називається “першою білоруською конституцією” (Я. Юхо). Білоруська історіографія першої половини 1990-х рр. при розробці історії ВКЛ акцентує увагу на етнічні фактори, домінуванні білоруського елементу у поліетнічній державі. Це було піддано критиці в ряді праць другої половини 90-х рр. (звинувачення авторів у націоналізмі, русофобії тощо). Так, на думку Д. Карєва, такий підхід є непродуктивним; це звужує погляд на загальну історію ВКЛ.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

59375. День здоров’я. Сильні, спритні і сміливі 63 KB
  Вправа ноги на ширину ступні обруч опущений. Вправа видих. Вправа ноги нарізно обруч опущений. Вправа вдих.
59376. У ШЕВЧЕНКОВІЙ СВІТЛИЦІ 40.5 KB
  Святково прибраний клас і портрет Тараса Шевченка, рушники, виставка його творів, ілюстрацій. Біля портрету - слова; що є епіграфом свята:
59377. ТАЄМНИЦІ ВЕСНЯНОГО ЛІСУ 134.5 KB
  Вихователь: Так діти ось і прийшла до нас весна із своїми запашними квітами та зеленими травами. Діти заходять у ліс вдихають повітря Вихователь: Чому так легко дихається в лісі Діти: Тому що багато дерев і вони виробляють кисень.
59381. Cценарій театралізованого свята “В гостях у світової літератури” 55.5 KB
  Ведуча стята повідомляє про початок. Ведуча. Після цього ведуча запрошує їх на сцену і розпочинається дійство. Ведуча: Шановні учні Зарубіжна література надзвичайно цікавий предмет.
59382. Cценарій. Свято букваря 95.5 KB
  Та ще Півника покличу: Мій Півнику мій братику Сюди швидше біжи Азбуці допоможи Півник. Я лисичка я хитренька Букву €œЕЛ віддам тихенько Хвостом пишним поведу Слід з дороги замету. Азбуку дуже шаную Букву ПЕ їй подарую.
59383. Cценарій дня закоханих: День Святого Валентина 44 KB
  Ведучий: А ми з вами маємо чудову нагоду помандрувати країною Любові поблукати вулицями великого щастя. Ведучий: Кохання це святе почуття яке заслуговує на свій день на своє свято. Ведучий: 3 приводу цього є багато версій.