13199

БІЛОРУСІЯ у ХІХ ст.

Реферат

История и СИД

БІЛОРУСІЯ у ХІХ ст. Соціальноекономічний розвиток у першій половині ХІХ ст. У Білорусії першої половини ХІХ ст. промислова революція на відміну від західноєвропейських країн тільки починалася. Розвитку промисловості сприяли роботи з поліпшення шляхів сполучення що ...

Украинкский

2013-05-11

234.5 KB

2 чел.

БІЛОРУСІЯ у ХІХ ст.

Соціально-економічний розвиток у першій половині ХІХ ст.

У Білорусії першої половини ХІХ ст. промислова революція на відміну від західноєвропейських країн тільки починалася. Розвитку промисловості сприяли роботи з поліпшення шляхів сполучення, що сприяло включенню білоруського господарства у всеросійський ринок. Наприкінці 50-х рр. у Білорусії налічувалося 549 вотчинних та капіталістичних підприємств із 6,5 тис. робітників. Вільнонаймані серед них становили 43%. Велике економічне значення мали канали, що з'єднували річки басейну Чорного з річками басейну Балтійського морів (Огинський, Березинський, Дніпровсько-Бузький). По цих водних шляхах Брест, Кобрин, Пінськ, Борисів та інші міста вели жваву торгівлю, збільшувалося їхнє промислове значення.

За період з 1825 по 1861 рр. населення 42 міст Білорусії збільшилося з 151 тис. до 320 тис. чоловік. Швидке зростання міського населення Білорусії в 30 – 50 р. пояснюється переважно не економічними, а політичними факторами, насамперед, насильницьким виселенням євреїв із сіл і поміщицьких маєтків у міста й містечка. Самою численною категорією міського населення були міщани (75–80%) – ремісники, дрібні торговці, чорнороби та інші. Міське населення сплачувало різні державні й місцеві (земські) податки й виконувало численні натуральні повинності. Величезні податки й повинності на користь феодально-кріпосницької держави майже повністю поглинали прибуток навіть заможної частини городян і доходи міст. Вони негативно відбивалися на їхньому соціально-економічному розвитку, на процесі первісного нагромадження капіталу. Крім щотижневих ринків і традиційних ярмарків усе ширше впроваджувалася постійна крамнична торгівля.

Розширенню торгівельних зв'язків сприяла виробнича спеціалізація промислового й сільськогосподарського виробництва окремих регіонів. Зміцненню їхніх зв'язків сприяло будівництво сухопутних шляхів. Широкі дороги з березами по боках («гостинці») зв'язували білоруські міста з іншими містами імперії. З Білорусії вивозили переважно льон і вироби з льону, зерно, горілку, спирт, бавовну, сало, ліс. У Білорусію ввозилися промислові товари.

Сільське господарство усе більше зв'язувалося з ринком, збільшувалася площа орних земель, розширювалися посіви технічних культур (льна, коноплі), зросла питома вага картоплі й цукрового буряка, виникло тонкорунне вівчарство. У ряді поміщицьких господарств почалося використання сільськогосподарських машин. Пропагандою передових методів землеробства і тваринництва займалося Білоруське вільне економічне товариство, що існувало з 1826 по 1841 рр. у Вітебську. В 40-і рр. в Горках Могилевської губернії було відкрито перший у Росії землеробський інститут. Крім сільськогосподарських робіт, селяни усе більше займалися промислами, наймалися на різні роботи. Розширювалося їхнє майнове розшарування: виділялися заможні селяни, які орендували млини, вели торгівлю тощо. Подальший розвиток прогресивних явищ в економіці стримувався пануванням феодально-панщинної системи, існуванням кріпосного права. Поміщики з метою збільшення прибутковості маєтків розширювали посіви за рахунок селянських наділів, створювали нові фільварки. З 1820 по 1850 рр. у Вітебській і Могилевській губерніях було 10 неврожайних років. Селяни усе більше розорялися й не могли нести зростаючі повинності. Швидкими темпами росла заборгованість поміщицьких маєтків. У важкому становищі були й селяни державних маєтків. Вони, як правило, здавалися в оренду чиновникам і збіднілим дворянам, які їх нещадно експлуатували. Не маючи можливості прогодувати свої родини з наділів, виплатити вчасно численні податки й оброк, багато селян змушені були шукати побічні заробітки. Збільшилась кількість селянських заворушень. Серед заходів царського уряду можна назвати реформу по вдосконаленню керування державними селянами, ініціатором якої виступив граф П.Д.Кисельов. Трохи раніше він розробив принципи керування маєтками, секвестрованими у західних губерніях в учасників повстання 1830 – 1831 рр. На основі цього було підготовлено і підписано Миколою I у грудні 1839 р. «Положення про керування державними маєтками у західних губерніях та Білостокській області».

Для врегулювання повинностей державні селяни відповідно до майнового стану були розділені на чотири розряди: тяглі, які мали не менш ніж 2 голови робочої худоби (волів або коней); напівтяглі, які мали одну голову робочої худоби; городники й бобилі. Для тяглих селян панщина встановлювалася в розмірі 3 днів з конем на тиждень. Для напівтяглих вона зменшувалася наполовину. Городники за користування городами й випасами виконували різні двірські роботи, а якщо буде потреба залучалися й на панщину. Бобилі – люди безземельні, а часто й бездомні використовувалися на роботах у маєтках за натуральну або грошову винагороду. Внаслідок реформи розміри повинностей у цих селян знизилися на 30 – 35% у Мінській і Гродненській і на 62 – 65% – у Вітебській і Могилевській губерніях; душові земельні наділи збільшилися на 32 – 35% у Мінській і Гродненській губерніях і на 15% – у Могилевській. До 1857 р. панщина в державних маєтках на території Білорусії вже повністю була замінена оброком (грошовим). Оброк продуктами та інші повинності були скасовані. До цього часу були ліквідовані й фільварки у державних маєтках. У 1844 р. в Білорусії і на Правобережній Україні (Волинська, Київська й Подільська губернії) були створені губернські інвентарні комітети, яким було доручено переглянути в поміщицьких маєтках раніше існуючі інвентарі, а де їх не було – скласти нові. У своїй діяльності вони керувалися особливими правилами, головною вимогою яких було визначення повинностей селян відповідно до розміру і якості відведених їм земельних наділів. Повинності не могли перевищувати 1/3 валового доходу із земельного наділу, яким користувалося селянське господарство. Селянське господарство, що мало лише одного працездатного чоловіка, наділялося наділом від 4 до 9 десятин залежно від кількості і якості землі в маєтку. Таке господарство повинне було відробити на панщині 3 дні з конем (чоловіча панщина) і 1 день без коня (жіноча панщина). Підводна повинність залишалася, але повинна була виконуватися в рахунок панщинних днів. Поміщикам заборонялося обкладати селян натуральними поборами. Ці обмеження викликали невдоволення серед поміщиків. Будучи членами інвентарних комітетів, вони домагалися збереження не тільки раніше існуючих повинностей, але в ряді випадків і їхнього збільшення. За 40–50-і рр. недоїмки селян у білоруських губерніях зросли в 1,5 – 2 рази. В одній тільки Вітебській губернії сума недоїмок у 1856 р. досягла 5648 тис. руб. У смугу кризи вступило й поміщицьке господарство. Криза проявлялася в різкому зниженні доходів, зростанні заборгованості кредитним установам, фінансових банкрутствах і розпродажі_маєтків з аукціонів. Сума боргів поміщиків п'яти білоруських губерній досягла в той час 39,6 млн. руб.

Білорусія у Вітчизняній війні 1812 р.

Особливо великий розмах партизанський рух набув у Вітебській та Могилевській губерніях. Наполеонівський інтендант м. Вітебська маркіз де Пасторе зазначав у своєму щоденнику, що йому на превелику силу вдавалося забезпечувати гарнізон міста продовольством.

На початку жовтня 1812 р. у бойові дії проти французів активно включилися й російські війська, що перебували в Білорусії. 6 – 8 жовтня частини корпусу Вітгенштейна взяли Полоцьк Після поразки під Чашниками французи відступили до Сенно. 26 жовтня російські війська зайняли Вітебськ. На початку жовтня на територію Білорусії вступила Дунайська армія під командуванням адмірала Чичагова. 8 жовтня вона зайняла Слонім і направилася до Мінська. 4 листопада російські війська зайняли Мінськ, 9 – Борисів, 12 – Могилів. Армія Наполеона фактично була оточена.

Завершальний удар по наполеонівських військах російське командування планувало нанести на р. Березина. Загальні втрати французьких військ на Березині склали близько 50 тис. чоловік. 3 грудня 1812 р. загони Чапліца, Єрмолова й козаки Платова біля Молодечно нанесли ще один нищівний удар по наполеонівській армії. 13 грудня 1812 р. лише близько 1600 солдатів наполеонівської армії перейшли через Неман у Східну Прусію.

У районах воєнних дій багато білоруських міст і сел було зруйновано, деякі взагалі знищені. Особливо постраждали Орша, Дубровна, Борисів, Мінськ. Загальні матеріальні втрати Білорусії ськладали 51,8 млн. руб. сріблом. Багато жителів Білорусії загинуло від рук окупантів. Тільки в Гродненській губернії були вбиті 4 тис.і мирних громадян. Багато хто загинули від голоду, холоду й хвороб. За офіційним даними, населення Мінська ськоротилося майже в 3 рази, Вітебська – в 3,2 рази.

За час війни майже наполовину ськоротилося поголів'я худоби, особливо коней. У Вітебській губернії в повітах, окупованих французькими військами, не залишилося ні одного коня. Занепало й землеробство. Посівні площі ськоротилися наполовину. Земля в багатьох маєтках не оброблялася взагалі, тому що більшість селян утеклася від своїх хазяїв у далекі губернії, не спустошені війною.

Суспільно-політичний рух

На розвиток суспільно-політичного руху в Білорусії в цей час великий вплив мали революційний рух у Росії й національно-визвольний рух у Польщі, а головною організаційною формою були таємні й напівлегальні суспільства й організації. В 1816 р. у Віленському університеті з ініціативи студента фізико-математичного факультету Томаша Зана та декількох його друзів (Адама Міцкевича, Онуфрія Петрашкевича, Яна Чечета й ін.) почало формуватися таємне товариство, що остаточно ськлалося у 1817 р. під назвою «Товариство філоматів» (аматорів наук). Паралельно у Білорусії діяли також гуртки таємного польського «Патріотичного товариства». Його Литовську раду очолювали представники великих поміщиків М.Ромер, К.Радзивіл, К.Прозер та ін.; вони ставили за мету відродити Річ Посполиту у кордонах 1772 р. На початку 20-х рр. XIX ст. у Білорусії набули поширення ідеї російських дворянських революціонерів-декабристів. Це було пов'язано з переводом з Петербурга у Білорусію гвардійського корпусу після повстання 1820 р. у Семенівському полку. Тут проходили службу багато видатних діячів декабристського руху: О. О. Бестужев-Марлинський, А.І.Одоєвський, М.С.Лунін, К.Ф.Рилєєв та ін. Один з керівників «Північного товариства» декабристів М..М. Муравйов, перебуваючи в Мінську, написав в 1821 р. перший варіант проекту своєї Конституції. Велика група офіцерів-декабристів служила у Бобруйській фортеці: С.І. Муравйов-Апостол, М.П. Бестужев-Рюмін та ін. За їхньою участю розроблявся план арешту царя та його свити в Бобруйську під час огляду військ в 1823 р. Із цим планом зв'язувалося проголошення Росії республікою й початок повстання у Петербурзі.

Польське повстання 1830 р. у Гродненській губернії розпочалося у травні, у Речицькому, Мозирському і Пінському повітах – у червні–липні. У чотирьох північно-західних повітах Білорусії кількість учасників повстання досягла 10 тис. чоловік, у Гродненській губернії – близько 1 тис. Головним ядром повстанських загонів була польська або полонізована білоруська шляхта, учнівська молодь та офіцери-поляки. Селяни й міщани мобілізовувались у загони переважно під примусом і не були зацікавлені воювати без вирішення своїх соціальних проблем. Коли почалося повстання в Литві й Західній Білорусії, Національний уряд Польщі й головне командування польської армії послало в допомогу місцевим повстанцям регулярні частини. Наприкінці травня 1831 р. сюди прибув 12-тис.ний корпус генерала А.Гелгуда й загін генерала Д.Хлоповського, у якому налічувалося 820 офіцерів, унтер-офіцерів та інструкторів. 19 червня біля Вільно відбувся бій між об'єднаними силами повстанців і прибулих польських військ із царськими військами. Повстанці зазнали поразки. На початку серпня 1831 р. повстання вже було придушено на всій території Білорусії, а у вересні російська армія під командуванням фельдмаршала І.Ф.Паскевича опанувала Варшавою. Після придушення повстання значні зміни відбулися у політиці царату й у Білорусії. Втративши довіру до шляхти, проводився курс на її ослаблення, викорінювання полонізму й послідовну русифікацію краю. Усього в Білорусії (у сучасних кордонах) до 1837 р. було конфісковано 115 маєтків з 38544 селянами. При царі на початку 1832 р. було створено «Особливий комітет зі справ західних губерній». Польські чиновники звільнялися від займаних посад в органах місцевого самоврядування, судах, освіти й культури. На їхнє місце призначалися тільки російські чиновники «благонадійного поводження». Діловодство переводилося з польської на російську мову. Указом від 25 червня 1840 р. було скасовано дію Литовського статуту і вводилося російське законодавство. Викладання в навчальних закладах також переводилося на російську мову; у травні 1832 р. було закрито Віленський університет.

Щоб послабити вплив католицької церкви, царський уряд поступово вів до скорочення католицького духівництва, підриваючи одночасно його економічну основу. У грудні 1841 р. вже все духівництво (православне, католицьке та ін. конфесій) було позбавлено права мати земельну власність під приводом, що це заважає їм виконувати безпосередньо свої священницькі обов'язки. Але оскільки у православного духівництва землі практично не було, то внаслідок цієї акції земельної власності в першу чергу позбулася католицька церква. Внаслідок цих заходів кількість державних селян у Білорусії зросла на 100 тис. душ чоловічої статі. Одночасно вівся наступ на уніатську церкву. У лютому 1839 р. було скликано у Полоцьку церковний собор на чолі з митрополитом Йосипом Семашко, що прийняв рішення про об'єднання уніатів із православними.

Партизанський загін діяв на околицях Гродно. Командував ним М.Шиманський. Він складався з місцевих чиновників, гімназистів, шляхтичів. Під час замаху на життя гродненського губернатора М.М.Муравйова його було схоплено та етаповано до Петербургу, але по дорозі він утік і укрився за кордоном. В 1838 р. у Вільно було розстріляно ще один представник польської еміграції Шимона Канарського. Він був емісаром організації «Молода Польща», що діяла в еміграції під керівництвом Й. Лелевеля. Ще в 1835 р. в Кракові Канарський створив таємне товариство «Співдружність польського народу», вплив якого незабаром поширився на Правобережну Україну, Литву й Білорусію. До нього почали приєднуватися всі таємні товариства. Найбільшим з них було «Демократичне товариство», що діяло у Віленськой медико-хірургічній академії. «Демократичне товариство» було створено в 1836 р. з ініціативи Ф.А.Савича. Франц Андрійович Савич (1815–1846 р.) народився в с. Велятичі Пінського повіту в родині уніатського священика. Після закінчення Пінського повітового училища він вступив до Медико-хірургічної академії та навчався там через свою бідність за казенний рахунок. Товариство, створене Савичем, нараховувало близько 60 чоловік, головним чином студентів-медиків і місцевих ремісників. Статут цієї організації – «Принципи демократизму», написаний Савичем, передбачав досягнення соціальної справедливості, повагу до представників кожного народу.

Важливою рисою культурного життя Білорусії першої половини XIX ст. був розвиток літератури й журналістики. У другому десятилітті почали проявлятися паростки нового літературного напрямку –  романтизму. Найбільше він виявився у творчості молодих письменників і поетів, пов'язаних із Віленським університетом, - А.Міцкевича, Я.Чечота, А.Одинця, Т.Зана та ін. До числа найбільших пам’яток архітектури першої половини XIX ст. варто віднести Петропавлівський собор у Гомелі, Преображенську церкву в Чечерську, Покровську церкву у Стрешині.

Друга половина ХІХ ст.

У Білорусії реформа про скасування кріпосного права 1861 р. здійснювалася на підставі «Загального положення» і двох місцевих «Положень». На білоруські й російські повіти Вітебської губернії й Могилевську губернію поширювалося «Положення для губерній великоросійських, новоросійських та білоруських». У Вітебській та Могилевській губерніях, де зберігалося общинне землекористування, встановлювалисъ вищий (від 4 до 5,5 десятин) і нижчий (від 1,3 до 2,8 десятин) наділи на ревізьку душу (чоловічої статі). У Мінській, Гродненській та Віленській губерніях «Положення» зберігало дореформені наділи. Відрізки допускалися у тих випадках, якщо розмір наділа перевищував встановлений інвентарем або у поміщика залишалося менше 1/3 належавших йому до реформи земель. Селянський наділ не дозволялося зменшувати більш ніж на 1/6 частину. Поміщики могли переводити селян на гірші землі, забирати сервітути тощо. На період тимчасовозобов’язаного стану для селян Могилевської і східних повітів Вітебської губерній встановлювалася панщина в розмірі 40 чоловічих і 30 жіночих днів з вищого душового наділу, або 8-карбованцевий оброк на рік. У Мінській, Гродненській, Віленській та у  4 повітах Вітебської губерній повинності визначалися відповідно до інвентарів і не повинні були перевищувати 23 днів панщини або 3 руб. оброку на рік з однієї десятини надільної землі. Селяни могли вимагати переводу з панщини на оброк через рік після реформи за відсутності недоїмок

Ліву частину повстанців 1863 р. у Білорусії очолював Костянтин Калиновський (1838–1864 р.). Він був вихідцем з родини збіднілого шляхтича Гродненської губернії, закінчив Петербурзький університет, де був активним членом таємного гуртка видатного польського революціонера С.Сераковського. Повернувшись на батьківщину, К.Калиновський разом з В.Врублевським і Ф.Рожанським у 1862–1863 рр. видавав білоруською мовою газету «Мужыцкая прауда» (усього вийшло 7 номерів). 1 лютого 1863 р. Литовський провінційний комітет (ЛПК), що очолив Калиновський, звернувся до населення Білорусії та Литви із закликом піднятися на збройну боротьбу. Перші повстанські загони були створені на території західних повітів Білорусії наприкінці січня, а на іншій території – у березні–квітні 1863 р. Вони формувалися із дрібної шляхти, офіцерів, ремісників, студентів, гімназистів старших класів, селян. Загони повстанців, які очолювали В.Врублевський, Ф.Рожанський (Гродненська губернія), С.Сераковський, А.Мацкявичус (Ковенська губернія), А.Боягузів (Мінська губернія), Л.Звеждовський (Могилевська губернія), М.Черняк (Віленська губернія), прагнули прилучити до повстання більше селян, намагалися реалізувати аграрну програму. У березні 1863 р. за вказівкою ЦНК ЛПК був розпущений і на його місці створено «Відділ керівництва провінціями Литви». До складу місцевих революційних організацій були введені прихильники «білих». У травні повстання в Мінській, Могилевській і Вітебській губерніях було придушено. Центр повстанського руху в Білорусії перемістився в Гродненську губернію, куди у квітні 1863 р. як комісар приїхав К.Калиновський. На Гродненщині діяло 5 повстанських загонів. У травні вони провели більше 20 боїв із царськими військами.

З метою витиснення польської шляхти із Західного краю царат використав так звану «сарматську теорію». Відповідно до неї походження польської шляхти велося від кочовиків-сарматів, які з незапам'ятних часів підкорили собі поляків-слов'ян і перетворили їх у селян. Ліквідуючи сарматську шляхту, царат, таким чином, представлявся рятівником поляків-слов'ян і об'єднувачем всіх слов'янських народів під скіпетром російського самодержавства.

Відносно «білоруського питання» царський уряд поводився неоднозначно. Білоруський народ, в основі своєї селянство, підлягав русифікації. Під час повстання царат загравав із селянами: ліквідував тимчасовозобов’язаний стан, знизив на 20% щорічні викупні платежі, наділив безземельних селян 3-ма десятинами землі. Чиновники й служителі православної церкви нацьковували селян на польських поміщиків, розпалювали ненависть до поляків. Мали місце випадки, особливо в східній частині Білорусії, коли селяни разом із царськими військами нападали на загони повстанців, стежили за польськими поміщиками, доповідали владі про їхні дії та ін. Використовувалися навіть підкупи за доноси. Після поразки повстання уряд посилив русифікаторську політику, а виступи білоруських селян часто придушувалися військами. Особлива увага була звернена на початкову школу. Більшою мірою, ніж у центральних губерніях, вона ставилася під контроль православної церкви. Школа й церква були покликані виховувати дітей-білорусів у дусі покірності, вірності монархії, сприяти русифікації краю. Виходячи з цього створювалися програми, підбиралися вчительські кадри. Наприкінці 60-х рр. у початкових класах шкіл 5 західних губерній, крім учителів, викладання вели 580 священиків, 93 диякона та пономаря, 116 випускників духовних семінарій. Викладання велося російською мовою. Білоруська мова, як і польська, витіснялася із сфери вживання.

Поміщицьке землеволодіння в Білорусії й після скасування кріпосного права мало латифундіальний характер (більше 500 десятин на одного власника). У 1877 р. на частку латифундій припадало 88,6% поміщицької землі, або 46,7% загальної земельної площі.

Більше 60% селянських господарств у Білорусії одержало земельні наділи менш ніж 15 десятин, 32% - від 15 до 20 десятин і лише 8% - понад 20 десятин. Середній розмір селянських наділів у білоруських губерніях коливався від 8 до 12 десятин на двір. В умовах Білорусії, за розрахунками вчених, при тодішній культурі землеробства наділ до 15 десятин не міг забезпечити селянинові доходу, достатнього для родини в 6–7 душ, виплати викупних платежів, державних, земських та інших податків і зборів.

Характерною рисою промислового розвитку Білорусії у післяреформений період було те, що разом з відносно швидким зростанням фабрично-заводського виробництва поширення мали ремесло й мануфактура, засновані на ручній праці, дрібні фабрично-заводські підприємства. Велика питома вага дрібнотоварного виробництва в Білорусії у порівнянні з Росією пояснювалася тим, що єврейське населення, що осіло в містах і містечках Білорусії, було позбавлене права володіння землею та її надрами, а також не мало більших капіталів для створення великих підприємств. У Білорусії також, на відміну від Росії, не були виявлені корисні копалини, необхідні для налагодження великого промислового виробництва (нафта, вугілля, залізна руда). Переважали середні й дрібні підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, обробки деревини й місцевих мінералів.

БІЛОРУСІЯ на початку ХХ ст.

На початку XX ст. із груп Польської соціалістичної партії, які діяли на території Литви та Західної Білорусії, у вересні 1902 р. утворилася «ППС на Литві». Вона висунула гасла боротьби за незалежність Литви та Білорусії і встановлення соціалістичного ладу.

«ППС на Литві» діяла серед населення всіх місцевих національностей, видавала агітаційну літературу на польській, білоруській, російській та єврейській мовах. Належала до типу народницьких партій. Разом з тим ідеологія партії значною мірою опиралася на марксизм. Найбільш впливові організації «ППС на Литві» в 1902–1904 рр. існували у Вільно, Гродно й Бресті.

У Білорусії діяли також групи соціал-демократії Королівства Польського й Литви (СДКПіЛ). Вона була створена у 1900 р. в Мінську. На чолі її стояли Ф.Дзержинський і С.Трусевич. Партія прагнула до тісного союзу з російським революційним рухом, стояла на інтернаціоналістичних позиціях, боролася із сепаратизмом ППС, взаємодіяла з Бундом.

В 1902 р. на основі національно-культурних гуртків учнівської молоді виникла перша білоруська національно-революційна партія – Білоруська революційна Громада. У грудні 1903 р. у Вільно відбувся перший з'їзд БРГ, на якому партія отримала назву Білоруської соціалістичної Громади (БСГ). Її творцями й керівниками були брати Іван і Антон Луцкевичи, К.Кастровицький (К.Каганець), В.Іванівський, В.Ластовський, А.Власов, Ф.Умястовський, А.Пашкевич (Тітка), О.Бурбис та ін Фактично вони належали до різночинної інтелігенції.

Програма БСГ, прийнята на першому з'їзді, містила основні соціал-демократичні вимоги: ліквідацію капіталістичного ладу, перехід землі у суспільну власність, засобів виробництва й комунікацій, встановлення 8-годинного робочого дня, рівної оплати при рівній праці, державного страхування від нещасних випадків, крайової автономії Білорусії та ін.

В 1903–1904 рр. і пізніше БСГ тісно взаємодіяла з ідейно близькими їй Польською соціалістичною партією (ПСП), партією соціалістів-революціонерів (ПС-Р), Литовською соціал-демократичною партією, Латиським соціал-демократичним союзом. Але вплив БСГ на робочий рух в 1903–1904 рр. був незначним.

Після подій 9 січня 1905 р. у Петербурзі 12 січня розпочався страйк солідарності в Мінську. Він охопив більшість промислових підприємств міста. Загальна кількість страйкарів досягла 2 тис.. 12 січня почалися збори й мітинги в Гомелі. 16 січня страйк набув загальноміського характеру. Страйкували близько 4 тис. чоловік. У цілому січневий рух солідарності з робітниками Петербурга охопив у Білорусії близько 30 міст і містечок, а кількість страйкарів досягла 34 тис.. Крім робітників, в них брали участь багато службовців, прикажчиків, представників інших верств населення. Ініціаторами й керівниками руху солідарності в більшості міст і містечок Білорусії були місцеві організації РСДРП, Бунду, партії есерів, БСГ, ППС на Литві та ін.

Нове піднесення політичної боротьби робітничого класу було пов'язане зі святкуванням 1 Травня. У квітні–червні страйковий рух охопив 56 міст і містечок Білорусії, а кількість учасників політичних страйків досягла 100 тис. чоловік. Більш наполегливою у цей час стала й економічна боротьба робітників. У багатьох випадках робітники домоглися скорочення робочого дня до 9–10 годин, істотного підвищення заробітної плати.

Швидкими темпами зростав і селянський рух. У січні–березні 1905 р. в Білорусії відбувся 51 селянський виступ, у червні – 175.

Жовтневий політичний страйк охопив 32 населених пунктів, практично всіх їхніх робітників. Лише у промисловості кількість страйкарів досягла 66 тис. чоловік. Крім того, за неповним даними, відбулося 98 вуличних демонстрацій і 104 масові збори.

Після прийняття царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. про створення Державної думи союзницею кадетів у Білорусії стала поміщицько-клерикальна Конституційно-католицька партія Литви та Білорусії, створена наприкінці 1905 – початку 1906 рр. з ініціативи Віленського католицького єпископа барона Е. Тло Ропа. Діяльність цієї партії розгорталася переважно у Віленській губернії, де більшість населення становили католики.

У Бобруйській фортеці наприкінці листопада 1905 р. спалахнуло повстання дисциплінарного батальйону (900 чоловік). Хвилювання солдатів у Брестській фортеці охопило сім рот. Вони вимагали поліпшення свого матеріального становища, висловлювали солідарність з учасниками Севастопольського та Кронштадтського повстань.

Політичні страйки в грудневі дні 1905 р. проходили також в Орші, Вітебську, Гродно, Бресті, Мозирі, Бобруйську, на багатьох залізничних станціях – усього в 28 містах і містечках. У страйках брали участь близько 44 тис. робітників.

На виборах у П Державну думу в Білорусії перемогли два  угруповання – російська октябристсько-чорносотенне й польська католицько-автономістське. Кожне з них боролося за панування на білоруській землі, заперечуючи при цьому існування білоруського етносу. Ліві партії – народники та соціал-демократи не змогли протистояти їм і зазнали на виборах поразки. Польсько-білоруські автономісти разом з депутатами від Польщі вимагали автономії для Королівства Польського із власним законодавчим сеймом, а для 9 західних білорусько-литовсько-українських губерній – «широкого самоврядування», що обиралося б загальним, прямим, рівним і таємним голосуванням. Органи цього самоврядування мали підготувати аграрні законопроекти і передати їх для остаточного розгляду до Державної думи.

Організатором, ідейним і політичним керівником білоруського національно-визвольного руху була Білоруська соціалістична громада (БСГ). На початку революції БСГ виступала за встановлення в Росії федеральної демократичної республіки зі спільним сеймом (Конституційними зборами) для всіх народів Росії, за надання кожному народу права мати свій сейм, що «відав би його справами». З аграрного питання вона пропагувала есерівську ідею соціалізації землі та зрівняльного землекористування. У січні 1906 р. в Мінську проходив П з'їзд БСГ, на якому були прийняті нова програма та статут партії, обраний ЦК у складі Івана й Антона Луцкевичів, Вацлава Іванівського й Олексія Бурбиса. У програмі заявлялося, що БСГ організує «трудову бідноту Білоруського краю незалежно від національності» з остаточною метою заміни капіталістичного ладу соціалістичним. Найближчим своїм завданням БСГ проголосила повалення самодержавства при підтримці пролетаріату всієї Росії й висловилася за створення Російської федеративної демократичної республіки з вільним самовизначенням і культурно-національною автономією для національних меншин. Для Білорусії БСГ вимагала державної автономії із сеймом у Вільно. Другий з'їзд відмовився від есерівської ідеї соціалізації землі й схвалив тезу про створення обласного земельного фонду з державних, церковних і поміщицьких володінь, що, на думку керівників партії, більше відповідало вимозі автономії Білорусії.

На початку ХХ ст. значно збільшилося проникнення у промисловість Білорусії іноземного капіталу. Обсяг виробництва на промислових підприємствах, що належали іноземним і спільним акціонерним товариствам та іноземним громадянам, за;цей час зріс в 11,6 рази, але питома вага іноземних фірм у загальному обсязі виробництва була ще невеликою. У 1913 р. вона становила тільки 6,7% у валовій продукції цензової промисловості Білорусії.

В 1908–1914 рр. тривала концентрація промислового виробництва. В 1913 р. у білоруських губерніях було 228 фабрик і заводів з кількістю робітників від 50 до 500 та 11 підприємств з кількістю працюючих понад 500. До них належали паперова фабрика в Добруші (1400 робітників), тютюнова фабрика Шерешевського в Гродно (1400 робітників), льоноткацька фабрика «Двіна» у Вітебському повіті (1200 робітників), ремонтні майстерні в Пінську (1200 робітників), склозавод «Німан» у Лидському повіті (1049 робітників) тощо.

Паралельно з концентрацією виробництва відбувався процес централізації капіталів, злиття банківського капіталу з промисловим. З 1902 по 1914 рр. банківські вклади капіталу у промисловість і торгівлю Білорусії зросли з 16 до 83,5 млн. руб., тобто більш ніж в 5 разів. Але, незважаючи на ці зміни, промисловість Білорусії загалом перебувала ще на досить низькому рівні розвитку. В 1913 р. у п'яти білоруських губерніях було 7,8 тис. дрібних підприємств, на кожному з яких працювали від 5 до 16 чоловік, і лише 1282 підприємства мало 16 і більше чоловік. Високою залишалася й питома вага ремісничо-кустарного виробництва. В 1913 р. у ремісничо-кустарному виробництві налічувалося 99,8 тис. підприємств із 168,8 тис.ами робітників. На частку дрібнокапіталістичного й ремісничо-кустарного виробництва в 1913 р. припадало 53,5% валової продукції промисловості, ремісничо-кустарної - 47,3 %, у той час як у Росії – 31,4 %. У цей же час в Білорусії вироблялося промислової продукції на душу населення у два рази менше, ніж загалом у Росії. Домінуюче становище у промисловості займали деревообробні, харчова галузі та виробництво будівельних матеріалів. Особливо швидкими темпами в рр. промислового піднесення розвивалася деревообробна промисловість. З 1908 по 1913 рр. в Білорусії було побудовано 77 деревообробних підприємств. Успішно розвивалася текстильна промисловість. В 1913 р. на нових підприємствах вироблялося 78,7% продукції текстильної промисловості. У харчовій промисловості провідне місце, як і раніше, займало винокуріння. На його частку припадало 7,1% продукції, виробленої у всій Росії. Значно розширилося пивоварне виробництво.

У Білорусії в роки столипінської аграрної реформи найбільш швидке руйнування общини відбувалося у Могилевській та Вітебській губерніях, де вона мала значне поширення. До 1915 р. в Могилевській губернії  з общини вийшло 56,8% селянських дворів, у Вітебській – 28,9%. Ці показники були найвищими по всій Росії. У Гродненській і Мінській губерніях общини до цього часу практично не існувало, а у Віленській губернії вона обєднувала лише 0,4% селянських господарств. За 10 років здійснення реформи на надільній, казенній та купленій за допомогою банків землі в 5 білоруських губерніях було створено 128 тис. хуторів площею близько 1,4 млн. десятин. Відсоток створених у Білорусії хуторів (12) був вище, ніж загалом по Росії (10). Найшвидше процес хуторизації проходив у Вітебській та Могилевській губерніях. На їхню частку припадало більше 60% всіх хуторів, що виникли в Білорусії в 1 911–19 14 рр.

За 1904–1914 рр. з п'яти білоруських губерній переселилися 368,4 тис. чоловік, з яких близько 70% – в 1907–1909 рр. Абсолютна більшість переселенців (до 77%) становили безземельні і малоземельні селяни. Спокусившись можливістю одержати землю, пільгами й урядовою допомогою переселенцям, вони нерідко за безцінь розпродавали своє майно й виїжджали до Сибіру. Однак допомога з боку уряду була мізерною. До того ж переселення не було організовано належним чином. Нерідко ділянки землі приділялися в місцях, далеких від доріг і водойм У багатьох місцях була відсутня медична допомога, що призводило до масових захворювань переселенців, часто із смертельними наслідками. У зв'язку з цим деякі переселенці були змушені повертатися назад. Усього за 1907–1914 рр. в Білорусію остаточно повернулися 36,5 тис. (близько 11 %) переселенців.

Селянська біднота, одержавши в ході реалізації столипінської реформи право власності на землю, також почала активно продавати свої земельні наділи. В 1907–1914 рр. 40,8 тис. селянських дворів, що вийшли на хутори й відруби, продали 177,8 тис. десятин землі. На одного продавця в середньому виходило близько 4,6 десятин землі.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві прискорив класову диференціацію в білоруському селі, збільшились прошарки сільської бідноти й куркульства, зменшилася кількість середняцьких господарств. Напередодні Першої світової війни біднота становила вже близько 70%, середняки – 19–20%, заможні (куркулі) – 10–11% селян Білорусії.

Економічний розвиток Білорусії в 1907–1914 рр. відбувався в умовах політичної реакції й терору, що встановився в країні після поразки першої російської революції. Протягом 1907–1910 рр. у Білорусії було закрито більше 40 профспілок, у тому числі, у Вітебську – 16, Мінську – 11, Могильові – 4. Керівники БСГ зосередили свою діяльність у газеті «Наша нива» і перейшли на ліберальні позиції.

У Білорусії всі виборці за новим виборчим законом 1907 р. були поділені не тільки за класовим принципом, але й за національним. Щоб забезпечити перемогу «росіян», царський уряд передбачив у виборчому законі створення у Віленській губернії, де переважало католицьке населення, окремої «російської» курії та забезпечило їй  у Державній думі два обов'язкових місця. У Гродненській, Мінській, Вітебській та Могилевській губерніях повітові з'їзди поміщиків були розділені на два національних відділення - «російське» і «польське». У містах Мінської губернії перша курія (велика буржуазія) ділилася на три національних відділення - «російське», «польське» та «єврейське». В «російське» відділення включалися православні білоруси, німці, татари та інші, в «польське» – білоруси-католики. Такий розподіл на виборах у Ш Державну думу забезпечив перемогу чорносотенно-октябристським силам. З 36 депутатів, обраних до Думи від 5 білоруських губерній, абсолютну більшість (80,5%) одержали представники цих сил (урядових партій). Жоден кандидат від  лівих партій у Думу не пройшов.

Найбільш активними діячами чорносотенно-октябристських угруповань у білоруських губерніях були державні чиновники В.Теплов, Г.Шмідт, Д.Скрипченко, П.Бивалкевич, С.Ковалюк, Л.Солоневич, П.Коронкевич, А.Вруцевич та ін. Всі вони запекло боролися з революційним рухом, «автономістами», кадетами, поляками, євреями та білорусами за політичне панування в краї. Білорусія оголошувалася «споконвічно російським краєм», білоруси – великоросами, а білоруський національний рух звинувачувався у сепаратизмі, «мазепинстві» та в ополячуванні білорусів.

Не менш гостро боролися проти білоруського національного відродження польські поміщицько-клерикальні шовіністичні угруповання. Вони також заперечували існування білоруського етносу, заявляли, що відродження білоруської національної мови й культури не потрібно й неможливо.

У роки реакції істотно змінилися масштаби й характер робітничого руху. Практично неможливими стали відкриті вуличні виступи – демонстрації, мітинги, маніфестації. Різко скоротилася й кількість страйків, насамперед політичних. Робочий рух набув оборонного характеру. У порівнянні з періодом революції кількість страйкарів зменшилася у 21 раз. Пожвавлення робітничого руху в Білорусії відбулося  лише в 1912 р. у зв'язку з Ленським розстрілом, що сколихнув увесь пролетаріат Росії. Він продовжувався  й у 1913 р. У страйках вже брали участь 8,8 тис. чоловік. З них близько 1/3 страйкували по політичних мотивах. У переважній більшості це були єврейські робітники, які по заклику бундівців організували ряд страйків протесту проти антисемітської політики царату («справа Бейліса»). Такі виступи в 1913 р. мали місце у Бобруйську, Бресті, Вітебську, Мінську, Пінську, Гомелі та інших населених пунктах . Усього в Білорусії з липня 1910 по липень 1914 рр. страйкували близько 19 тис. робітників, на 20% менше, ніж у період реакції. Таким чином, у Білорусії, на відміну від промислово розвинених регіонів Росії, піднесення робітничого руху у 1910–1914 рр. не спостерігалося.

БІЛОРУСІЯ в роки Першої світової війни

Напередодні й у перші дні війни західних, в т. ч. й білоруських губерніях було оголошено воєнний стан: вводились військова цензура, воєнно-польові суди, заборонялися забастовки робітників та службовців, збори, мітинги, вуличні ходи, було розгромлено всі підпільні революційні організації, що вивляли активність. Були ліквідовані Поліський комітет РСДРП (б), більшовицькі організації в Мінську, Могилеві, Вітебську, Бресті та інших містах і населених пунктах Білорусії. Переслідувалися також профспілки, культурно-просвітні товариства та інші громадські організації. Поліції та військовій владі пропонувалося застосовувати суворі заходи, щоб швидко придушити хвилювання, що могли виникнути серед населення. Особливо жорсткі заходи пропонувалися проти забастовок на залізницях. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал Я. Г. Жилинський наприкінці липня 1914 р. видав наказ, що передбачав формування бойових поїздів. Все ж царській владі та військовому командуванню запобігти повністю антивоєнним виступам у прифронтовій смузі не вдалося. Уже в перші дні війни по території Білорусії прокотилася хвиля антивоєнних страйків робочих і масових виступів селянства. З 22 по 26 липня відбувся великий антивоєнний страйк на Дубровенській фабриці у Горецькому повіті Могилевської губернії. Особливого розмаху набули виступи робітників і селян, мобілізованих до армії. За 7 днів (з 19 по 25 липня) у білоруських губерніях було розгромлено 43 поміщицькі маєтки, 2 фільварка й 12 хуторів і садиб сільських багатіїв. Найбільш великим був виступ призовників 21–26 липня в Сеннінськом повіті Могилевської губернії, де було розгромлено 13 маєтків поміщиків. Хвилювання були придушені за допомогою каральних загонів. За підпал маєтку Юзефин у Мінській губернії до судової відповідальності було притягнуто 20 селян, шестеро з них Мінським воєнно-польовим судом засуджено до страти. У другій половині 1914 р. в Білорусії мали місце лише 3 страйки й 36 виступів селян, але вони носили переважно економічний характер.

Протилежну позицію стосовно війни зайняли буржуазні й дрібнобуржуазні верстви населення в Білорусії. Вони виступили на підтримку царату й додавали всі зусилля, щоб розпалити в масах мілітаристський дух та шовіністичні настрої. Уже в перші дні війни з ініціативи місцевої влади в Мінську,  Могилеві, Вітебську й інших містах Білорусії відбулися масові збори, молебні й патріотичні маніфестації. Їхні організатори закликали населення до громадянської згоди, самопожертви в ім'я Батьківщини й перемоги над ворогом.

Нагнітанню шовінізму допомагала офіційна й чорносотенно-октябристська преса. Особливу активність щодо цього виявляли «Північно-західне життя», «Віленський вісник» та ін.

Керівники земств і міст взяли на себе збір пожертвувань на потреби війни, пристрій госпіталів, надання допомоги хворим і пораненим, участь в організації евакуації й заготівель для військових потреб, налагодження продовольчого постачання армії. На позиції активної підтримки війни й пропаганди класового миру усередині країни стали й дрібнобуржуазні партії. Меншовики закликали пролетаріат та селянство до діяльної участі в обороні країни й засуджували повстання й страйки в тилу армії. Оборонські позиції займали також есери. Вони закликали «прийняти цю війну» і «допомогти армії завдати поразки германцям». На початку війни в західних губерніях есери створили «Військово-революційний союз», що взяв активну участь у роботі різних організацій, зайнятих обслуговуванням фронту. Невизначену позицію стосовно війни займали бундівці. Одні з них стояли на позиціях помірного пацифізму, інші підтримували Німеччину, треті виступали на боці Росії. Із всіх партій революційно-демократичного табору тільки партія більшовиків виступила проти війни. Вона відмовилася підтримувати уряд і визнала корисним, в інтересах пролетаріату, поразку царату у війні. На противагу проповіді меншовиками й есерами цивільного миру, співробітництва робітничого класу з буржуазією, більшовики висунули гасло перетворення імперіалістичної війни в громадянську. В 1915 р. більшовистські групи діяли у Гомелі, Минську,  Несвижі, Сморгоні та інших населених пунктах Білорусії.

В 1915 р. російсько-німецький фронт став вирішальним фронтом першої світової війни. Під натиском переважаючих сил супротивника російські війська влітку 1915 р. змушені були залишити Галичину, втративши в кровопролитних боях 600 тис. убитих, поранених, полонених. Протягом серпня 1915 р. російські війська залишили Варшаву, фортеці Новогеоргієвськ, Осовець, Ковно, Брест. 3 вересня німці захопили м. Гродно. Ставка Верховного Головнокомандування була перенесена з Барановичів до Могильову. Прорвавши фронт, німецькі війська зайняли Вільно-Вілейку, Барановичі. 19 вересня загін німецької кавалерії досяг залізничної лінії Минськ–Орша. Ціною величезних зусиль просування німців було зупинено, і фронт стабілізувався на  лінії Пінськ–Барановичі–Двінськ.

Царський уряд не зміг налагодити евакуацію матеріальних цінностей і населення із прифронтової смуги. Майже все фабрично-заводське встаткування, хліб, худоба, сільськогосподарський інвентар окупованих районів дісталися ворогу. Із Бреста, наприклад, було евакуйовано тільки 6 підприємств, із Гродно – 3. Масова неорганізована втеча мирного населення із прифронтових районів: з Польщі, Литви та Західної Білорусії пішли понад 1,3 млн. чоловік. Значна частина біженців залишилася на постійному місці проживання у Східній Білорусії. Тільки в Мінській і Могилевській губерніях їх налічувалося більше 500 тис. чоловік.

Ні царський уряд, ні буржуазні організації – Союз земств і Союз міст – влаштуванням біженців серйозно не займалися; їх розглядали як соціально небезпечний елемент, змушували їх працювати в маєтках поміщиків, на будівництві доріг і мостів, примусово виселяли в глибокий тил.

Внаслідок воєнних дій влітку та восени 1915 р. значна частина території Білорусії з містами Гродно, Слонім, Барановичі, Пружани, Брест, Кобрин, Пінськ опинилася під німецькою окупацією. На захоплених землях німецькі окупанти встановили жорстокий військово-поліцейський режим. Економіка краю була піддана пограбуванню. Промислові підприємства демонтувалися, а їхнє устаткування вивозилося в Німеччину. Окупанти силою зброї забирали у селян худобу, до останньої корови, конфісковували одяг, взуття, фураж, продукти харчування, змушували населення виконувати різні повинності, платити величезні податки й численні штрафи. За найменшу непокору вони нещадно розстрілювали чоловіків, насилували жінок, тисячами відправляли мирних громадян на каторжні роботи до Німеччини.

У складному становищі опинилася й неокупована частина території Білорусії. Багато промислових підприємств у прифронтовій смузі внаслідок воєнних дій були зруйновані, частина заводів і фабрик евакуйована у східні райони країни. З 690 підприємств Мінської, Могилевської та Вітебської губерній до 1917 р. працювали 458. Це призвело до того, що виробництво промислової продукції в Білорусії за роки війни скоротилося на одну третину. Разом з тим окремі галузі промисловості (швейна, взуттєва, металообробна та інші), що виконували військові замовлення, значно збільшили випуск своєї продукції. Було побудовано ряд підприємств для обслуговування потреб армії. На виробництво боєприпасів, транспортних засобів та іншого військового оснащення були переведені всі підприємства металообробної промисловості. Снаряди й гранати робили 5 заводів у Мінську, 3 – у Гомелі, а також Речицький й Оршанський дротяно-цвяхові заводи. В артилерійських та авіаційних парках були зайняті близько 10 тис. робітників, а в артилерійських майстернях Мінська й Бобруйська – майже 3500 робітників. Велика кількість технічних майстерень, усякого роду складів і баз було відкрито різними організаціями Всеросійського земського союзу й Союзу міст.

В роки війни у важкому становищі перебувало й сільське господарство Білорусії. Більше половини працездатних чоловіків були мобілізовані й відправлені на фронт. Тільки в Мінській, Могилевській та Вітебській губерніях було мобілізовано до армії 634400 чоловік. Крім того, на оборонні роботи – риття окопів, будівництво мостів, ремонт доріг та інше у примусовому порядку залучалося майже все працездатне населення прифронтової смуги. Відбувалися масові реквізиції худоби, продуктів харчування і фуражу на потреби армії. В одній тільки Мінській губернії на початку війни було реквізовано 18 тис. голів великої рогатої худоби. Масові реквізиції, в основному, лягли на плечі бідняцько-середняцьких верств населення. Брак робочої сили, масові реквізиції підірвали всі галузі сільського господарства. Посівні площі під зерновими культурами скоротилися на 47–53%, картоплі – на 34,2%, поголів'я худоби – більш ніж на 50%.

Занепад сільського господарства призвів до різкого зниження його товарності. Через розлад транспорту майже припинився ввіз у Білорусію предметів першої необхідності. Ціни на продукти харчування й одяг у Білорусії за роки війни зросли у 5–8 разів, із продажу зникло паливо. У сувору зиму 1916–1917 рр. 80–90% квартир у Могилеві не опалювалося. Набули поширення епідемічні хвороби. З 1915 р. спостерігалося посилення робітничого руху. У квітні 1915 р. відбувалися хвилювання робітників та службовців Гомельського залізничного вузла. Влітку страйкували робітники деяких підприємств Могилева й Вітебська. Усього у 1915 р. в Білорусії, за неповним даними, відбулося близько 100 страйків. 16 квітня 1916 р. застрайкували робітники сукняної фабрики Корфа у Горецькому повіті Могилевської губернії. Вони вимагали збільшення заробітної плати на 40 –50 %. У травневі дні 1916 р. страйкували робітники Орші, Вітебська та інших міст Білорусії. Губернські власті Білорусії й військове командування Західного фронту заарештовували організаторів страйків, революційно настроєних робітників і відправляли їх на фронт; страйки придушувалися також каральними загонами. Тільки за першу половину січня 1917 р. скарги на погане харчування й обмундирування надійшли від солдатів 39 полків і 3 батальйонів Західного фронту. З 38-го корпусу повідомлялося, що через несвоєчасний підвіз теплих речей багато солдатів обморозилися, і 60 чоловік замерзнули. Хвилювання солдатів, що супроводжувалися зіткненням з поліцією, комендантами патрулів і військових частин, у серпні–вересні 1915 р. мали місце у Бобруйську, на станціях Солтанівка, Пуховичі, Руденськ, Жлобин, Осиповичи, Мінськ та  в інших місцях. У жовтні 1915 р. зі штабу Західного фронту повідомлялося, що “під впливом антиурядової пропаганди солдати відмовляються ходити в атаки ... і виступають за припинення війни.” Восени 1916 р. солдати деяких дивізій 9-го корпусу відмовилися йти в бій. Тільки з трьох армій Західного фронту до початку 1916 р. дизертирами були більше 11 тис. чоловік. Великою політичною подією в Білорусії й на Західному фронті було повстання солдатів 22–26 жовтня 1916 р. на розподільчому пункті у Гомелі. Приводом для повстання було побиття й арешт одного з солдатів. 4 тис. солдатів розподільчого пункту виступили на захист свого товариша. Вони обеззброїли солдатів вартової команди, звільнили більше 800 чоловік заарештованих, розгромили канцелярію гауптвахти. До повстання приєдналися ще близько 1000 солдатів і матросів, які перебували на пересильному пункті.На придушення повстання були послані дві роти й військова дружина. Бій тривав до пізньої ночі. Повсталі намагалися налагодити контакти із сусідніми підрозділами, розраховуючи на їхню підтримку. Але зробити це їм не вдалося. Дев'ять організаторів повстання за вироком польового суду 4-й армії були розстріляні, два заслані на каторгу, п'ять відправлені в арештантські роти.

У роки війни оживився й національно-визвольний рух у Білорусії. У передвоєнні й військові роки зросли кадри білоруської інтелігенції, багато хто з них поповнили офіцерський корпус російської армії. Значну роль відігравали вони у кооперації, земствах, міських думах, Союзі міст, залізничному апараті, у військових відомствах. В 1915 р. на політичній арені з'явилося перше об'єднання великої білоруської буржуазії, поміщиків і католицького духівництва «Християнська злучнасць». Його організаторами були Віленський архієписькоп барон Ропп, князь Святополк-Мирський, барон Шафнагель, ксьондзи В.Годлевський, А.Астромович (А.Зезюля) та ін. До них примкнув В.Ластовський. У 1915 р. виникла також Білоруська соціал-демократична робоча група на чолі з Іваном і Антоном Луцкевичами. Вона офіційно вважалася філією Білоруської соціалістичної громади і об’єднувала дрібнобуржуазну інтелігенцію (Вільно, Гродно).

Наприкінці 1916 р. в Мінську представники великої буржуазії й поміщиків (Р.Скирмунт, П.Алексюк, В.Чаусов) зробили спробу створити партію білоруських народних соціалістів (БПНС). Такі ж спроби робилися у Петрограді. З цією метою там було налагоджено видання газети «Светач» (вийшло 7 номерів). Газета пропагувала ідею єдності всіх білорусів незалежно від їхньої класової приналежності. У цьому напрямку діяли й білоруські комітети допомоги потерпілим від війни, створені у великих містах Росії й України, де проживали біженці-білоруси.Ті білоруські політичні угруповання, які діяли на окупованій території Білорусії, почали співробітничати з німецькими інтервентами. Вони створили у Вільно Білоруський народний комітет (БНК), що проголосив гасло «політичної незалежності Литви та Білорусії». Здійснити ці наміри вони розраховували за допомогою кайзерівської Німеччини. З цією метою восени 1915 р. з ініціативи БНК була створена «Конфедерація Великого князівства Литовського», до якої увійшли представники білоруських, литовських, польських та єврейських національних політичних організацій. 19 грудня 1915 р. було оприлюднено «Універсал Великого князівства Литовського», що закликав «домагатися спільними силами, щоб литовські й білоруські землі, що здавна належали Великому князівству Литовському, а зараз зайняті німецькими військами, стали при нових історичних обставинах неподільно єдиними на фундаменті незалежної Литви й Білорусії, як єдина держава, що гарантує всім націям в її кордонах усі права».  Ці плани не знайшли підтримки в правлячих колах Німеччини. Німецька окупаційна адміністрація розглядала білоруський національний рух лише як противагу більш сильному, краще організованому польському, всіма способами прагнула не допустити відродження польської державності. Це призвело до розпаду «Конфедерації Великого князівства Литовського». Не було єдності й серед самих конфедератів.

Група діячів на чолі з В.Ластовським створила глибоко законспіровану організацію «Сувязь незалежності й неподільності Білорусії». Її керівництво почало переговори з німецькою окупаційною владою про створення окремої білоруської держави. Однак і ця ідея не мала підтримки в правлячих колах Німеччини. Вони сумнівалися в тім, що білоруські діячі здатні організувати на окупованій території  життєздатне керівництво й забезпечити здійснення їхньої загарбницької політики.

На початку 1916 р. у Вільно паралельно із БНК почав діяти ще один білоруський політичний центр – Центральна Рада білоруських національних громадських організацій. Він робив спроби винести білоруське питання на міжнародну арену. У квітні 1916 р. його представники брали участь у міжнародній конференції «пригноблених народів Росії», скликаної з ініціативи Німеччини у столиці Швеції  – Стокгольмі. Білоруська делегація вимагала «звільнити Білорусію з-під гноблення Росії». З аналогічними вимогами виступала білоруська делегація на чолі з В.Ластовським у червні цього ж року на міжнародній конференції в Лозанні (Швейцарія), організованої також Німеччиною. Так поводилися ті білоруські політичні діячі, які опинилися на окупованій території Білорусії. Інших позицій дотримувалися керівники білоруських буржуазних і дрібнобуржуазних політичних угруповань, які перебували на неокупованій території. Всі свої надії, як і раніше, вони зв'язували не з революцією, а з поступовими буржуазними реформами в царській Росії й обмежували свою діяльність подачею петицій, спрямованих на зняття обмежень в галузях культури, самоврядування та ін.

Література:

Ковкель И. И., Ярмусик Э. С. История Беларуси: С древнейших времён до нашего времени. – 2-е изд., доп. – Минск: Аверсэв, 2002. – 608 с.

Гісторыя Беларусі / Пад рэд. А. Г.Каханоускага і інш. – Мінск: Экаперспектыва, 1996. – 496 с.

ДОДАТОК

  •  Найбільшим поетом Білорусії першої половини XIX ст. був Адам Міцкевич (1798 -1855 р.). Він народився на хуторі Заосье недалеко від Новокупка в родині шляхтича. Після закінчення Новогрудськой домініканської гімназії вчився у Віленськом університеті. За участь у таємних студентських суспільствах був висланий у Росію. В 1829 р. після декількох років, проведених в Одесі, Петербурзі й Моськві, А.Міцкевич емігрував за кордон, жив у Лозанні й Парижі, брав активну участь у національно-визвольному русі. В 1848 р. поет організував польський легіон для підтримки італійських карбонаріїв, а в наступному р. почав видавати в Парижі газету «Трибуна народу». Умер А.Міцкевич у Константинополі. Тіло його було перевезено в Париж, а в 1890 р. він був перепохований у Кракові.
  •  У творах Адама Міцкевича тема Білорусії займає центральне місце. У своїх ранніх добутках і найбільших поемах «Дзяды», «Пан Тадеуш»,«Гражина» і ін. Міцкевич використав теми й образи, пов'язані з білоруським фольклором, з білоруською історією й звичаями білоруського народу. Дослідники творчості А.Міцкевича відзначають, що його літературна мова формувалася під впливом мови білоруського народу, поетики білоруської пісні. Є відомості, що Міцкевич пробувала писати й білоруською мовою. На жаль, ці його вірші не збереглися.
  •  Творчість Адама Міцкевича дуже вплинуло на розвиток літератури Білорусії. Під його безпосереднім впливом починали літературну Діяльність Я.Барщевський, А.Рыпинський, В.Сырокомля й ін. письменники й поети.
  •  Самий великий внесок у розвиток білоруської літератури в цей час вніс талантливейший письменник, поет і драматург Вікентій Дунин-Марцинкевич (1807 -1884 р.). Письменник народився у фольварке Панюшкевичи біля Бобруйська, учився в Бобруйськом повітовому училищі, а потім, цілком ймовірно, на медичному факультеті Віленського університету. Якийсь час він працював у різних установах м. Мінська, а після жил у фольварке Люцинка біля Ивенца. Першими літературними творами письменника були п'єси «Рекрутський єврейський набір», «Змагання музикантів», «Чудодійна вода». Ці п'єси, написані польською мовою, у співдружності з місцевими музикантами С.Манюшкой і К.Крыжановським були поставлені на мінській сцені. В 1846 р. Дунин-Марцинкевич видав у Вільно п'єсу «Селянка», де вперше в монологах і діалогах пролунала жива білоруська розмовна мова. Ця п'єса, незважаючи на заборону цензури, в 1852 р. була поставлена на мінській сцені спеціально створеною аматорською трупою Дунина-Марцинкевича.
  •  Відомими музикантами й композиторами були минчане Флоріан Миладовський і Доминик Стефанович. Перший з них був учнем Мендельсона. Його перу належить ряд інструментальних добутків, широко відомих у Європі. Доминик Стефанович відомий як театральний диригент і вчитель С.Монюшко. З Мінськом зв'язані також життя й творчість Михайла Ельського - композитора й музиканта, автора багатьох популярних танців і інструментальних мініатюр.
  •  У Білорусії в цей час жив і працював Антон Абрамович - автор музичної поеми «Білоруське весілля» і укладач посібника гри на фортепіано.
  •  У першій половині XIX ст. у зв'язку з економічним підйомом почалася активізація будівельної діяльності: велася регулярна забудова міст, будувалися банки, навчальні заклади, лікарні, численні суспільні будинки, поступово ськладався новий тип міських поселень, формувався новий архітектурний стиль - класицизм..Особливо активно в цей час велося впорядкування забудови губернських і повітових міст - випрямлювалися вулиці, розширювалися площі, укрупнювалися квартали й т.д. Будівництво по спеціальних архітектурних планах було новим словом в архітектурі й визначало розвиток містобудування на багато десятиліть.
  •  .
  •  Напередодні повстання 1863 р. У Царстві Польському оформилися два напрямки, за яких закріпилися назви «білі» і «червоні». «Білі» (партія великих замлевладельцев і буржуазії) хотіли домогтися відновлення Мови Посполитой у границях 1772 р., тобто із включенням у її ськлад Литви, Білорусії й Правобережної України, використовуючи тиськ західноєвропейських держав на Петербург. «Червоні» являли собою різношерстий у соціальних і політичних відносинах блок, у який входила дрібна й безземельна шляхта, інтелігенція, міські низи, студентство й частково селянство. Боротьбу за незалежність вони зв'язували з рішенням аграрного питання. Однак по методу рішення завдань «червоні» ділилися на «правих» - помірні й «лівих» - представників революційно-демократичних кіл. «Праві» при здійсненні своєї політичної програми призначали провідну роль шляхті. Остерігаючись селянського повстання, вони в той же час стояли за наділення селян зек-лей за рахунок конфіськації частини землі в поміщиків при відповідній грошовій компенсації.
  •  «Ліві», які визнавали право на національне самовизначення литовців, білорусів і українців, запоруку успіху національно-визвольної боротьби бачили в союзі з революційними силами Росії. Для керівництва повстанням «червоні» навесні 1862 р. у Варшаві утворили Центральний національний комітет (ЦНК).

Подібні політичні плини існували в Білорусії й Литві. Так, у Вільно влітку 1862 р. з метою підготовки повстання був утворений Литовський провінційний комітет (ЛПК), що формально був підлеглий ЦНК. У ЛПК входили представники як «червоних», так і «білих». З ініціативи ЛПК збиралися засоби на проведення повстання й були створені місцеві революційні організації: гродненська (К.Калиновський), мінська (А.Боягузів), новогрудськая (В.Борзобогатый) і інших.

  •  В 1877 р., по даним першої всеросійської поземельної переписьки, поміщикам у білоруських губерніях належало 50,3% землі, селянам - 33,4%, скарбниці, церкві й різним відомствам -12,2%. Буржуазне по своєму походженню землеволодіння (купча земля) становило тільки 5,1% від загальної земельної власності. Це обумовило переважно «прусський» шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві Білорусії.
  •  Поміщицьке землеволодіння в Білорусії й після скасування кріпосного права носило латифундіальный характер (більше 500 десятин на один власника). У тім же 1877 р. на частку латифундій припадало 88,6% поміщицької землі, або 46,7% загальної земельної площі. Багато поміщиків володіли десятками великих маєтків і сотнями тис. десятин землі. Графові Витгенштейну, наприклад, належало близько 1 млн. десятин, князеві Радзивиллу - 150 тис., графові Потоцкому - 121 тис.а, князеві Паськевичу - 84 тис.і десятин. Частка дрібних і середніх маєтків у поміщицькому землеволодінні Білорусії була незначної, і вони не грали істотної ролі в сільськогосподарському виробництві.
  •  Після скасування кріпосного права не всі білоруські поміщики змогли пристосувати свої господарства до умов ринку. Переважна більшість із них не мали необхідного інвентарю, робочої худоби, добрив. Не вистачало також навичок господарювання в ринкових умовах. Не було ще й класу найманих робітників, він тільки починав ськладатися із шарів, що розоряються, селянства.
  •  Щоб дати можливість поміщикам пристосувати свої господарства до ринку, передбачався 9-літній строк временнообязанного стану селян, протягом якого вони повинні були виконувати дореформені повинності. Але повстання 1863 р. внесло корективи в цей процес. Временнообязанное стан селян у Білорусії було скасовано, і поміщики втратили час на поступову адаптацію своїх господарств до ринку. Виручило їх те, що основна маса селян у результаті реалізації реформи одержала недостатню кількість землі для ведення власного господарства. Більше 60% селянських господарств у Білорусії одержало земельні наділи менш 15 десятин, 32% - від 15 до 20 десятин і тільки 8% - понад 20 десятин. Середній розмір селянських наділів у білоруських губерніях коливався від 8 до 12 десятин на двір.
  •  В умовах Білорусії, за розрахунками вчених, при тодішній культурі землеробства надяг до 15 десятин не міг забезпечити селянинові доходу, достатнього для змісту родини в 6-7 душ, виплати викупних платежів, державних, земських і мирських податків і зборів.
  •  Провідне місце в господарствах поміщиків у перше післяреформене двадцятиліття займало виробництво зерна. В 70-і рр., у порівнянні з 50-ми, валовый збір зерна збільшився на 62,6%. У другій половині 70-х років Білорусія стала одним з найважливіших районів Російської імперії по експорті зерна. В 1878 р. з Білорусії було вивезено 20,5 млн. пудів зерна. За кордон возилися жито, овес, ячмінь, увозилася пшениця.
  •  Технічний переворот в основних галузях промисловості Росії завершився на початку 80-х років XIX ст. Промисловість Білорусії розвивалася в тісному зв'язку із загальноросійської, але мала й свої особливості. Характерною рисою промислового розвитку Білорусії в післяреформений період було те, що разом з відносно швидким зростанням фабрично-заводського виробництва широке поширення мали ремесло й мануфактура, засновані на ручній праці, високим залишався тривалий час питома вага дрібних фабрично-заводських підприємств.
  •  У перші післяреформені десятиліття в промисловості Білорусії переважали дрібні ремісничі підприємства. Це було пов'язане із ширр.м поширенням домашніх промислів у селянському господарстві в дореформений період. Селяни, борючись за виживання, у вільне від роботи на своїх наділах і панщини час займалися ковальською справою, кушнірським, бондарним, столярним, швейним, шевським і іншим промислами. Серед містечкових і міських ремісників переважали булочники, кондитери, м'ясники, ткачі, столяри, слюсарі й інші. Але в наступні десятиліття, у зв'язку з розвитком фабрично-заводського виробництва, кількість ремісників-селян неухильно ськорочувалося. ДО 90-м років їхня чисельність зменшилася майже вдвічі. Велика питома вага дрібнотоварного виробництва в Білорусії в порівнянні з Росією пояснювався тим, що єврейське населення, що осіло в містах і містечках Білорусії, було позбавлено праве володіння землею і її надрами; а також не мало більших капіталів для створення великих підприємств. Тому займалося в основному ремеслом. У Білорусії також, на відміну від Росії, не були виявлені корисні копалини, необхідні для налагодження великого промислового виробництва (нафта, вугілля, залізна руда). Переважали середні й дрібні підприємства по переробці сільськогосподарської сировини, обробці деревини й місцевих мінералів.
  •  Негативно позначалося на розвитку великого промислового виробництва в Білорусії і її сусідство з високорозвиненими в промисловому відношенні районами Росії: Центральн, Петербурзьким, Прибалтійським і іншими, продукція яких заповнювала білоруський ринок.
  •  Білорусія була одним з найважливіших районів винокуріння в Російській імперії. В 1890 р. в 5 білоруських губерніях діяли 320 винокурень, що становило 18% винокурних заводів Росії. Тільки в Гродно наприкінці XIX ст. було 2 винокурних, 2 спиртоочистительных заводи й кілька пивоварних підприємств.
  •  Важливе місце в промисловості Білорусії в другій половині ХГХ ст. займали підприємства по переробці деревини. Спочатку провідну роль грали лісопильні заводи. Їхня продукція користувалася більшим попитом у Києві, Одесі, Моськві й за кордоном. В 90-і рр. в деревообробній галузі на перше місце вийшли сірникові фабрики. Тільки в Мінській губернії діяли 4 великі сірникові фабрики - у Борисове (759 робітників), у Мозирі (616 робітників), у Пінську (519 робітників) і в Койданове (208 робітників).
  •  Паперово-картонна промисловість Білорусії була ськонцентрована головним чином у Могилевській і Вітебської губерніях. Самої великої в цій галузі була Добрушськая фабрика (900 робітників) із сумою виробництва більше 1,5 млн. руб. В 80-і рр. XIX ст. почали виникати великі шкіряні підприємства. Найбільшим центром шкіряної промисловості було місто Сморгонь.
  •  У Гродненській губернії найбільш ширр.й розвиток одержала тютюнова промисловість.
  •  Металообробна промисловість у Білорусії через відсутність сировини розвивалася дуже повільно. 80-і рр. в Білорусії з'явилися перші машинобудівні заводи, що орієнтуються на привізну сировину. Це були механічний завод Якобсона в Мінську, металообробні заводи Эльясберга й Рабиновича в Бобруйську й Пінську й ін.
  •  Народники Білорусії були ідейно й організаційно пов'язані з російським народництвом. Серед відомих пропагандистів-народників «ходіння в народ» початку 70-х років були уродженці Білорусії В.П.Ковалик, М.К.Судиловський, К.Н.Бреш-ко-Брешковськая й інших. В 1874 -1884 рр. земляцтва й нелегальних груп білоруських студентів існували в багатьох вищих навчальних закладах Росії. Члени цих організацій нерідко були керівниками народницьких кружків у Мінську, Могильові, Вітебську, Пінську, Слуцке, Гродно й інших містах Білорусії. Переважно це були кружки учнів, які займалися самоосвітою, вивчали заборонену літературу, робили спроби вести агітацію в селянському оточенні. Ці неспілі в політичних відносинах кухля діяли цілком у руслі загальноросійських народницьких організацій. Навіть такі діячі загальноросійського руху, вихідці з Білорусії, як Г.Ісаєв, А.Зунделевич, С.Гахович, М.Янчевський і інші, не змогли побачити історичних, соціально-економічних і національних особливостей Білорусії.

Білорусія в роки Другої світової війни

Згідно таємного протоколу між Радянським Союзом та Німеччиною за договором від 23 серпня 1939 р., Західна Білорусія і частина Польщі на схід від річок Нарев, Вісла і Сян увійшли до сфери впливу СРСР. 14 вересня 1939 р. німецькі війська зайняли м. Брест. Німеччина наполягала, щоб радянські війська вступили у війну з Польщею, але Сталін відтягував наступ, щоб створити враження нейтралітету СРСР. Лише 17 вересня 1939 р., коли польська армія в цілому була розбита, радянські війська перетнули кордон і зайняли територію Західної України та Західної Білорусії (під час походу загинули 737 і було поранено 1862 солдата та офіцера). Західна Білорусія до 25 вересня була повністю зайнята Червоною Армією. Вже 22 вересня 1939 р. німецький генерал Гудеріан та комбриг Кривошеїн на головній вулиці Бреста прийняли парад німецьких та радянських військ, після чого останні було відведено за р. Буг.

  Протягом 1939–1941 рр. відбувалася радянізація Білорусії. У листпаді– грудні 1939 р. відбулася націоналізація підприємств (великих, середніх, більшої частини дрібних) та банків. Було створено на території Західної Білорусії 1115 колгоспів, що об’єднали 6,7% господарств та 7,8% землі. Перехід до колективізації викликав опір з боку частини заможних селян. Одночасно сталінське керівництво проводило тут політику викорінення “ворогів народу”. У квітні–травні 1940 р. по справах військовополонених було розстріляно 21857 чол., в т. ч. 14700 з таборів для військовополонених в Козельську, Осташкові, Старобільську.

 Приєднання Західної Білорусії у 1939 р. до БРСР було актом історичної справедливості. Це поклало край поділам Білорусії, відновило її територіальну цілісність, об’єднало білорусів в одну сім’ю. Незважаючи на командно-адміністративну систему, західні області Білорусії зробили за два рр. до Великої Вітчизняної війни значні крр. у соціально-економічному розвитку та культурних перетвореннях.

На початку Великої Вітчизняної війни героїчно оборонявся гарнізон Брестської фортеці з перших днів війни до кінця липня 1941 р. Серед його оборонців були представники 30 національностей СРСР. Було створено Західний фронт на чолі з генералом Д. Павловим. 28 червня 1941 р. німці захопили Мінськ. На захід від Мінська в німецькому оточенні (“котлі”) опинилися 3-я, 10-а та частина інших армій Західного фронту; значна кількість з них потрапила у полон. Після звинувачення Сталіним у помилках і розстрілу генерала Д. Павлова та ряду інших воєначальників Західного фронту командуючим було призначено маршала Тимошенка.

Жорстокі бої відбулися у районах Борисова, Бобруйська (за переправу через р. Березину). 3–26 липня 1941 р. оборонялися радянські війська під Могилевом, 12–19 серпня – бої за Гомель.

Причини невдач Червоної Армії на початку війни: серйозні помилки сталінського керівництва напередодні війни у зовнішній політиці, масові репресії вищого командного складу, неприйняття належних заходів щодо зміцнення обороноздатності країни. Наслідком цього були великі матеріальні та людські втрати.

На початку вересня 1941 р. вся територія Білорусії була окупована військами. Окупаційна німецька влада планувала виселити та знищити 75% білорусів. З боку білоруських національних діячів, які покладали свої надії на фашистську Німеччину, 22 жовтня 1941 р. було створено Білоруську народну самодопомогу. Керівником цієї колабораціоністської організації був призначений І. Єрмаченко. Функціями, які виконувала ця організація, були: здоров’я населення, громадська опіка, освіта та культура в умовах окупаційного режиму. Німецька окупаційна влада на чолі з В. фон Кубе робила ставку на місцевий національний рух з метою послаблення соціальної бази для розгортання антифашистської боротьби та створення певного авторитету окупаційної влади для більшої експлуатації Білорусії. Робилися такі крр.: відкриття початкових шкіл, будинків культури, читальних залів, бібліотек, білорусизація церковного життя, видавалися 4 білоруські часописи, були організовані Білоруське наукове товариство, профспілки, Жіноча ліга, отримано з боку окупаційної влади дозвіл на використання білоруських національних символів. Поступово було створено центральний та місцевий аппарат Білоруської національної самодопомоги. 29 червня 1942 р. було обіцяно формування білоруського Вільного корпусу з метою боротьби із партизанськими силами, однак його організація залишилася незавершеною і його було ліквідовано внаслідок виступів проти цього керівництва СС. 22 червня 1943 р. було створено також Спілку білоруської молоді під керівництвом М. Ганько та Н. Абрамової, що займалася виховною роботою у національному дусі, але реалізація її ідей була утопічною в умовах окупаційного режиму. 22 вересня 1943 р. німці дали дозвіл на створення при окупаційному режимі дорадчого органу – Білоруської центральної ради, президентом якої було призначено Р. Островського – фігуру вельми одіозну та безпринципну у білоруському національному русі. 23 лютого 1944 р. було створено за наказом окупаційної влади Білоруську крайову оборону, 45 батальйонів якої використовувалися для боротьби з партизанами. В часи окупації існувало також нечисленне білоруське національне антифашистське підпілля (Партія білоруських націоналістів на чолі із Я. Станкевичем та В. Івановським), яке покладало надії на підтримку з боку західних держав.

Найбільш масовим та діючим у боротьбі з окупантами був радянський партизанський та підпільний рух. З квітня 1942 р. почала діяти 1-а Білоруська партизанська бригада під командуванням М. Ф. Шмирова. Мужньо боролися з окупантами партизани бригади К. С. Заслонова. У Мінську було 70 комсомольських та молодіжних організацій і груп, що боролися проти фашистів. В рр. війни у Білорусії в рядах партизан були 374 тис. чол., у підпіллі – понад 70 тис. чол. У серпні 1943 р. розпочалася “рейкова війна” проти фашистів, що мала три етапи (на третьому було допущено ряд прорахунків).

На території Західної Білорусії у 1942–1944 рр. діяла також Армія Крайова (найбільше у Новогрудській окрузі, де налічувалося 7 тис. бійців АК). Завданням АК було повернення Польщі озброєним шляхом білоруських земель у межах до 1939 р., що не підтримувала частина білоруського населення, і це призводило до терору проти нього. У жовтні 1943 р. командуванням АК було розроблено операцію “Буря”, що передбачала захоплення Західної Білорусії, Західної України та Віленщини в момент відступу німецько-фашистських військ.  Радянські партизани у Білорусії підтримували із загонами АК союзницькі відносини до весни 1943 р.; пізніше нерідкими були сутички між ними.

За рр. окупації у Білорусії загинули 2,2 млн. жителів, 380 тис. чол. вивезено на примусові роботи до Німеччини; було також знищено близько 9200 населених пунктів, з них 627 подібно до Хатині, 186 не змогли бути відновленими після війни). Проводилися карні операції з боку фашистів щодо партизан та мирних жителів. За неповними даними, під час 28 таких операцій загинули більше 70 тис. чол. За час окупації на території Білорусії було створено більш як 260 німецьких концтаборів. Концтабір смерті у Тростянці під Мінськом був на третьому місці після Освенцима та Майданека – у ньому було знищено 206500 чол. У самій столиці Білорусії та її околицях знаходилося ще декілька таборів смерті. У Мінському гето загинули 100 тис. євреїв (усього на території Білорусії їх було 70). Було знищено 10 тис. промислових підприємств, вивезено багато матеріальних і духовних цінностей. За оцінками фахівців, Білорусія постраждала від війни більше, ніж будь-яка країна Європи.

На територію БРСР радянські війська прийшли восени 1943 р. після розгрому німецьких військ під Курськом. Наступаючим частинам Червоної Армії активно допомагали партизани (особливо відзначилося в цей час Гомельське партизанське з’єднання під керівництвом І. П. Кожара). Визволення території республіки відбувалося силами трьох Білоруських фронтів та 1-го Прибалтійського; брали участь також французькі льотчики ескадрилії “Нормандія–Неман”. Битва за визволення Білорусії (кодова назва операції  – “Багратіон”) розпочалася 23 червня 1944 р. 26–28 червня були визволені міста Вітебськ, Жлобін, Могилев, Бихов та ін.; 3 липня – столиця Білорусії Мінськ; 4 – Полоцьк, 16 – Гродно. Визволенням Бреста 28 липня 1944 р. завершилось вигнання німецько-фашистських військ з території БРСР. Наприкінці серпня радянські війська вийшли до Риги, на кордон із Східною Прусією, на Нарев і Віслу. За мужність та героїзм на білоруській землі понад 1600 генералів, офіцерів та солдат отримали звання Героя Радянського Союзу, понад 400 тис. воїнів та партизан нагороджено орденами та медалями.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

12021. Финансовые аспекты деятельности Фонда социального страхования РФ (на примере Воронежского регионального отделения Фонда) 116.87 KB
  2 ВЫПУСКНАЯ КВАЛИФИКАЦИОННАЯ РАБОТА НА ТЕМУ: Финансовые аспекты деятельности Фонда социального страхования РФ на примере Воронежского регионального отделения Фонда СОДЕРЖАНИЕ Введение 1 Теоретические основы финансов Фонда социального стр
12022. Основы банковского дела 786.5 KB
  Т.М. Иванова Основы банковского дела Учебно-методический комплекс Челябинск Содержание Методические указания 3 Тема 1. История возникновения и развития банков
12023. Виды банковских услуг и проблемы их развития 794 KB
  В настоящее время происходит изменение структуры дохода коммерческих банков. Пора получения сверхвысоких прибылей от спекулятивных операций на рынке про
12024. Пример проведения оценки финансового состояния коммерческого банка с точки зрения рейтинговой системы CAMEL(S) 739.5 KB
  PAGE 7 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 EMBED Equation.3 ВВЕДЕНИЕ Наблюдавшаяся в последнее десятилетие нестабильность мировых финансовокредитных отно
12025. Регулирования информационных и телекоммуникационных рисков на примере ОАО АКИБАНК 750.5 KB
  Содержание Введение 1.Банковские риски роль и место риска использования информационных и телекоммуникационных систем в кредитных организациях РФ 1.1 Понятие и сущность операционного риска 1.2 Управление банковскими рисками 2. Оценка и анализ рисков использов
12026. Банкротство и санация банков: целевые приоритеты и методы реализации 564.5 KB
  ДИПЛОМНАЯ РАБОТА На тему: Банкротство и санация банков: целевые приоритеты и методы реализации СОДЕРЖАНИЕ ВЕДЕНИЕ Несостоятельность банкротство кредитной организации Развитие законодательства о банк...
12027. Інфляція: суть, причини та соціально-економічні наслідки 633.5 KB
  КУРСОВА РОБОТА З дисципліни: Політична економія На тему: Інфляція: суть причини та соціальноекономічні наслідки І. Вступ Перехід нашої економіки на ринкові відносини різко підвищив значення грошей. Проблеми грошового господарства с
12028. Анализ действующей практики предоставления услуг коммерческими банками в Республики Казахстан 670 KB
  СОДЕРЖАНИЕ ВВЕДЕНИЕ Теоретические аспекты предоставления услуг коммерческими банками Сущность банковских услуг и продуктов Классификация банковских услуг Анализ действующей практики предоставления услуг коммерческ
12029. ПУТИ СОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ КРЕДИТНЫХ РЕСУРСОВ В СБЕРБАНКЕ РФ 637.5 KB
  СОДЕРЖАНИЕ ВВЕДЕНИЕ 5 1 ИСТОЧНИКИ И ЗНАЧЕНИЕ КРЕДИТНЫХ 11 РЕСУРСОВ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ БАНКА 1.1 Понятие кредитных ресурсов факторы определяющие 11 их объем и структуру 1.2 Особенности формирования кредитных ресурсов 29 в Сбербанке РФ 2 АНАЛИЗ ПРАК