13213

Утворення та політичний устрій Російської централізованої держави

Реферат

История и СИД

Тема: Утворення та політичний устрій Російської централізованої держави Необхідно зазначити що процес утворення Російської централізованої держави мав ряд особливостей: 1 проходив при наявності монголотатарського гноблення постійне відбирання матеріальних і лю

Украинкский

2013-05-11

44.71 KB

10 чел.

Тема: Утворення та політичний устрій Російської централізованої держави

Необхідно зазначити, що процес утворення Російської централізованої держави мав ряд особливостей: 1) проходив при наявності монголо-татарського гноблення (постійне відбирання матеріальних і людських ресурсів через данину, дарунки ханам); 2) відбувався на грунті феодальної системи, що зміцнилась внаслідок цього (тому Російська держава сформувалась як феодально-кріпосницька абсолютна монархія); 3) політична централізація значно випереджала економічну (боротьба за владу, об’єднання руських земель в умовах підкорення Золотій Орді йшла попереду економічних передумов); 4) московські князі проводили гнучку політику щодо Золотої Орди, були нащадками Олександра Невського, мали значну підтримку у феодальному середовищі, городян і селян; 5) новостворювана держава мала тісний союз із православною церквою, яка мала у тогочасному суспільстві велике значення і духовний вплив (згадаємо, наприклад, преподобного Сергія Радонезького як духовного наставника Дмитрія Донського в багатьох його державних справах, митрополита Олексія та ін. ).

Важливо назвати землі, що були центром формування Російської централізованої держави: Владимиро-Суздальська, Рязанська, Муромська, Смоленська землі, частина Чернігівської (тут сформувалась російська народність). Гнучка політика володарів Москви щодо Золотої Орди зробила її керівним і політичним центром. Піднесення Москви розпочалося за нащадків Олександра Невського. До середини XIII ст. Москва входила до складу Владимирського князівства, але у 1263 р. отримала самостійність.

Данило Олександрович (1276–1303) вдвічі збільшив територію Московського князівства: відвоював у Рязані Коломну, отримав Переяславське князівство, приєднав Коломну; при ньому було збудовано монастир біля Москви (Свято-Данилів).

Юрій Данилович (1303–1325) відвоював у Смоленського князівства Можайськ, приєднав верхів’я р. Москви, боровся за велике князювання (заручився підтримкою хана Узбека, із сестрою якого він був одружений) і мав цей ярлик у 1320–1322 рр. ; виявив свою прихильність до митрополита Петра, підтримував і захищав його; суперництво і боротьба із Тверським князівством за велике князювання.

 Іван Калита (1327–1340) володів значними землями, скуповуючи їх у дрібних князів; налагодив добрі стосунки із золотоординським ханом і вміло використовував це у своїх інтересах; отримав ярлик і звання великого князя всієї Русі; хан доручив йому збір данини з усіх князівств; мав часто корисливі цілі збагачення та зміцнення особистої влади; зміцніло також московське боярство; остаточним місцем перебування митрополитів стала Москва (Феогност); утвердився в Новгороді, ходив на Псков.

Семен Гордий (1340–1353) та Іван Красний (1353–1359) продовжували політику батька; було приєднано Юріївське князівство, відбувалася боротьба із заколотами.

Дмитрій Іванович Донський (1359–1389): очолив народну боротьбу проти монголо-татарських завойовників, прийшов на допомогу Рязані у 1378 р. у боротьбі із ними; боротьба, а потім союз Москви з Твер’ю проти Орди; 8 вересня 1380 р. – Куликовська битва; прискорився процес об’єднання російських земель навколо Москви; приєднав Владимир, Галич, Тулу; вперше в історії Московського князівства офіційно передав свою владу старшому сину у спадок.

Василій І Дмитрович (1389–1425) приєднав до Москви Нижньогородське, Муромське князівства; відновив союз з Литвою через династичний шлюб.

Василій ІІ Темний (1425–1462): політична криза, що переросла у феодальну війну 1420–50-х рр. ; взяття у полон його татарами у 1445 р. і звільнення ціною великого викупу; незадоволення людей, осліплення його Дмитром Шемякою; знищення майже всіх удільних князівств, посилення позицій великокнязівської влади; приєднав силою у 1456 р. Новгород, у 1460 р. – Псков; руська православна церква відокремилась від константинопольської у боротьбі з унією (собор 1448 р. ; остаточно у 1589 р. після створення Московського патріархату).

Завершальний етапом у процесі створення єдиної Російської держави були князювання Івана ІІІ та Василія ІІІ.

Іван ІІІ Васильович (1462–1505): боротьба за остаточне приєднання Новгорода (1471, 1478), приєднання земель Ярославського та Ростовського князівств, Нижнього Новгороду; кінець монголо-татарського іга (1480 р. – “стояння на р. Угрі”); Казань визнала васальну залежність від Москви (1487); боротьба за повернення білоруських та українських земель, а також Прибалтики; зміна статусу великого московського князя – “Государь всея Руси”; Судебник 1497 р. (вперше було створено суд бояр і окольничих (за участю дяків); точно фіксувався розмір судового мита (6% – боярину, 4% – дяку); вводилось опитування представників місцевого населення при відсутності доказів особи, яку звинувачують; намісники могли судити за карними справами тільки разом із боярським судом; полегшилось становище холопів; було встановлено єдиний для всієї країни термін переходу селян від землевласника (з 19 листопада до 3 грудня); диференціювався розмір “пожилого” – плати селянина феодалу при уході від нього; вперше згадується помістя та ін. ); складні відносини з церквою; великі міжнародні зв’язки (зокрема, він був одружений із племінницею останнього візантійського імператора – Софією Палеолог). Важливо зазначити, що Іван ІІІ шукав опори своїм планам у служилих людях, що пізніше буде продовжено при його нащадках (особливо при Івані Грозному).

На думку радянського дослідника Ю. Г. Алєксєєва, Іван ІІІ був значним державним діячем свого часу, людиною великих політичних замислів і сміливих початків; розумний, сміливий і в той же час обережний та хитрий, він продовжував справи батька, успішно втілив в життя політику зміцнення державної влади; йому вдалося переможно завершити два процеси, що розпочалися задовго до нього: це тісно пов’язані між собою завдання збирання національної території навколо Москви і боротьба з татаро-монгольським ігом.

Василій ІІІ (1505–1533 рр. ): приєднання Пскова (1510), Рязанського князівства (1521), Сіверської землі, Смоленська після російсько-литовської війни 1512– 1522 рр. ; було розширено склад Боярської думи (до 12 бояр), князі незалежних раніше князівств могли стати боярами; створення Палацу та Казни – двох загальнодержавних відомств; країна поділялася на повіти, стани і волості; високого рівня досягла збройна справа (Оружейна палата почала створюватися ще за часів Івана ІІІ); створення системи кормління намісників та волостелів (судові мита, певна частина податків); розлучення його у 1525 р. зі своєю першою дружиною – Соломонією Сабуровою через те, що вона була бездітною та його одруження на молодій племінниці відомого литовського князя Михайла Глинського – Олені Глинській; оголошення її перед своєю смертю княгинею і створення на час малолітства сина Івана регентської ради.

Досліджували проблему утворення Російської централізованої держави у ХІХ – початку ХХ ст. такі російські історики як М. М. Карамзін, С. М. Соловйов, В. О. Ключевський  та ін. При всій значущості зібраного ними фактичного матеріалу окремі їх положення та концепції були тенденційними: частково деякі історики переоцінювали значення династичного початку в історії Північно-Східної Русі; багато хто з них не надавав необхідного значення тим процесам, що проходили у XV–XVIІ ст., формуванню української та білоруської народностей. Продовжували досліджувати цей період у 20-ті рр. ХХ ст. М. К. Любавський, А. Є. Пресняков. Пізніше займались його розробкою радянські історики М. М. Тихомиров, Л. В. Черепнін, Б. О. Рибаков, Б. Д. Греков, А. М. Сахаров, І. І. Смирнов, В. Т. Пашуто, В. Б. Кобрін, А. А. Зімін та ін.

Відомий російський історик-етнолог Л. М. Гумільов звертає увагу у своїй оригінальній концепції пасіонарності, що при утворенні Російської централізованої держави велику об’єднуючу роль у суспільстві відіграла православна віра, монастирі, подвижники. Москва знищила традиції вічової вольності та княжих міжусобиць, замінивши їх іншими нормами поведінки, що багато в чому були перейняті від монголів, – системої суворої дисципліни, етнічної терплячості та глибокої релігійності.

Сучасні російські історики зокрема звертають особливу увагу на перемогу у Куликовській битві, що стала переломною в історії Русі, і з якою відбулося піднесення національної свідомості на північноруських землях; саме Москва відіграла тут вирішальну роль та стала лідером в об’єднанні руських земель. Наприкінці ХV ст. сформувалася основна територія Російської централізованої держави. Івану ІІІ вдалося остаточно покінчити із золотоординським ігом та міжусобицями, зібрати більшу частину земель в єдину державу, намітити напрями її подальшого розвитку.

Історіографія джерельної бази російської історії ХІУ-ХУІ століття

  Загальне історичне уявлення про створення єдиної Російської централізованої держави формувались вже в сучасників. Створення загальноросійської державності і ріст міжнародного престижу Росії призвели до виникнення офіційних політичних ідей про Російську державу як законну наступницю найбільших світових імперій-Римської та Візантійської. «Сказание о князьях владимирских» розглядало  «государя всея Руси» як наступника влади візантійських імператорів. На протязі ХУІст. це уявлення стало важливою частиною офіційної ідеології самодержавців. Створений на початку ХУІст. в Иосифо-Волокамському монастирі Руський хронограф, ви-

ходячи із тези про наступництво світових монархій, розглядав історію Росії як завершуючий етап долі людей.

  В дореволюційній історіографії проблема утворення єдиної Руської держави належала до числа тих, до яких вчені звертались в першу чергу для того, щоб зрозуміти хід історичного процесу.

  Родоначальник вітчизняної історичної науки В. Н. Татищев вважав, що єдинодержавність існувала ще в Древній Русі і була порушена Ярославом Мудрим.

  Дворянський історик М. М. Щербатов вважав, що Іван ІІІ досяг успіхів в об׳єднавчій політиці «без великих кровопролить». М. М. Щербатов значно збагатив комплекс джерел. Він використав значно більше літописних текстів, ніж його попередники, та звернув увагу на актові матеріали. Підсумки розвитку російської дворянської історіографії підвів на початку ХІХст. Н. М. Карамзін.

  Різко протистояв офіційній історіографії революціонер-демократ А. Н. Радищев. Виходячи з тези про «договірний» початок як основу князівської влади, він протиставляв свободу Великого Новгорода та підкреслював своєвладдя російських самодержців. Його традицію в історіографії продовжили декабристи(Н. М. Муравйов, Н. І. Тургенєв).

  Юридична, або державницька школа середини ХІХст. (К. Д. Ковелін, С. М. Соловйов, Б. М. Чичерін) вважала основним фактором історії еволюцію форм політичного життя, а не діяльність народних мас. Ведучу лінію історичного процесу складав «перехід родових відносин між князями в державні». Критикуючи ці погляди, К. С. Аксанов, виходячи із уявлення про союз влади та народу, ділив допетровську історію Росії на три періоди. Протягом третього(«московського») періоду Москва першою задумала «державну єдність» та почала  захоплення окремих князівств. В підсумку Руська земля була поєднана в одну «велику общину». Помітивши, що в концепції Соловйова відсутній народ, Аксаков поставив завдання вивчення народного побуту. До його рішення звертались історики слов׳янофільського напряму(І. Д. Беляєв, І. Є. Забелін).

  Критикував  утвердження самодержавства в Росії і М. І. Костомаров, але з ліберально-буржуазних позицій, розглядаючи його як перемогу деспотизму над початками «земської свободи».

 Теза вчених державницької школи про прогресивну боротьбу самодержавця з реакційним боярством була сприйнята буржуазною історіографією другої половини ХІХ-ХХст. В працях В. О. Ключевського оцінка історії Росії на рубежі ХУ-ХУІст. є ніби модефікацією концепції його вчителя-С. М. Соловйова.

  В період кризи буржуазної історичної науки, в кінці ХІХ-ХХст. знову з׳явилися догми державницької школи(С. Ф. Платонов, М. К. Любавський та ін. ). В дослідженнях А. Є. Преснякова, присвячених утворенню Великоруської держави, аналітично розглядається джерельна база проблеми. Однак цей процес Пресняков вивчав у відриві від соціально-економічного розвитку країни і фактично з позицій державницької школи.

  З позицій економічного матеріалізму намагався пояснити складання єдиної Руської держави Н. А. Рожков. Зародження самодержавства в Росії він відносив до кінця ХУст. і пов׳язував його з поступовою зміною натурального господарства грошовим.

 Г. В. Плеханов намагався викласти марксистське розуміння історії Росії даного періоду. Однак основні його позиції були навіяні Соловйовим та Ключевським. Рішучій критиці піддав праці буржуазних істориків М. Н. Покровський, що намагався освітити основні моменти російської історії з боку марксизму. Економічною причиною утворення Московського царства Покровський вважав зародження міської буржуазії.

  Один з шести томів «Истории России» Г. Вернадского присвячений ХУ-першій третині ХУІст. Автор з позицій «євразійського»підходу обгрунтовує тезу про створення Російської держави в системі монгольського володіння. Роль монголів перебільшена.

  Основні закони суспільного розвитку, і в тому числі в феодальну епоху, встановили К. Маркс та Ф. Енгельс. Вони довели, що в період переходу до пізнього феодалізму формування великих феодальних монархій було закономірним явищем, обумовленим змінами в соціально-економічному житті суспільства, розвитку виробничих сил та зростанні суспільного поділу праці. З цього випливає, що складання державності протікало в феодальних умовах і разом з тим було пов׳язане з розвитком товарно-грошових відносин.

В. И. Ленін встановив органічний зв׳язок  об׳єднавчого процесу на Русі з економічним розвитком країни і показав, що в період «московського царства» «живі сліди попередньої автономії»існували не тільки в економіці, але і в політичному устрої держави, що їх подолання відноситься до більш пізнього часу.

  Феодальному землеволодінню присвятили свої роботи і інші радянські вчені:Л. В. Черепнін, Ю. Г. Алєксєєв, Л. І. Івіна, В. Б. Кобрін.

Класична праця Б. Д. Грекова поклала початок вивчення форм феодальної експлуатації селянства. Греков приділив велику увагу зміні форми податків та характеристиці окремих категорій селянства. Л. В. Черепнін звернув увагу на те, що більша частина боярства стояла за об׳єднання країни, бо політична роздробленість була перешкодою для інтересів землевласників. Привертала увагу радянських істориків і класова боротьба селян та міщан. Яскраві сторінки протестів селян проти монастирів-вітчин показав І. У. Будовниц на складному для аналізу матеріалі житія святих. Таку ж тему висвітлювала і Л. І. Івіна, але на основі судової документації. Також вивчалися підйоми міського життя, ріст ремесла та торгівлі. В праці Б. А. Рибакова показані основні види та форми ремесла на рубежі ХУ-ХУІ ст. та його значні успіхи в порівнянні з попередніми періодами. Внутрішня торгівля Росії того періоду вивчена недостатньо, але зовнішній присвячено декілька великих досліджень. А. Л. Хорошевич на широкому міжнародному фоні вивчив торгівлю Великого Новгорода з Прибалтикою та країнами Заходу. В. Є. Сироєчківський та М. В. Фехнер розглянули різноманітні аспекти торгових відносин Росії із країнами Сходу.

  Процес складання єдиної Російської держави висвітлений нерівномірно. Краще всього вивчені причини об׳єднання руських земель і конкретний хід росту Великого князівства Московського. Є роботи з історії Псковської республіки, Твері, Рязані, Ярославля, Волоколамського удільного князівства та інших уділів.

  Немає ще всестороннього дослідження формування державного апарату Російської держави. Процес створення російської державності в кінці ХУ-ХУІст. аналізував Г. Б. Гальперін, який вважав, що в цей період йшло будівництво станово-представницької монархії.

  Поряд з дослідженнями про окремі сторони російського життя кінця ХУ-початку ХУІст. з׳явились і праці, змістом яких є узагальнена характеристика Русі того періоду. Загальна концепція створення централізованої держави склалася в радянській історіографії не відразу. Заслуга формування її основних положень на основі засвоєння спадку класиків марксизму-ленінізму належить С. В. Бахрушину та К. В. Базилевичу. Але найбільш різносторонньо та глибоко уявлення про причини та найважливіші риси процесу створення  централізованої держави дають численні праці Л. В. Черепніна. Він вивчав історіографію питання, проаналізував соціально-економічні причини об׳єднавчого процесу та історію самого об׳єднання руських земель навколо Москви з ХІУст. до 80-х років ХУ ст. На широкому міжнародному фоні  зображує історію створення Російської держави М. М. Тихомиров в лекціях, прочитаних в Сорбоні. Підсумковий характер носить написаний А. Л. Хорошевич розділ про історію кінця ХУ-початку ХУІст. в академічному виданні «Истории СССР». А. М. Сахаров в курсі лекцій, присвячених утворенню і розвитку Російської держави в ХІУ–ХУІІст. , запропонував свою характеристику причин об׳єднавчого процесу на Русі. Він не приділяв особливого значення зростанню суспільного поділу праці і міст, підчеркуючи, що в основі політики князів лежали лише феодальні інтереси, а сам процес об׳єднання протікав на феодальній основі і на базі зростання феодального землеволодіння та господарства.

  Звичайно, заперечувати феодальний характер процесу створення єдиної Російської держави на Русі немає причин. Але й невірно стверджувати, що процес цей протікав на «чисто» феодальній основі, тим більше, що зростання феодального землеволодіння було базою розвитку феодальної роздробленості, а не об׳єднання земель в єдину державу.

  В. Б. Кобрін у своїй праці «Власть и собственность в средневековой России» розглянув проблему держави і класу феодалів в переломну епоху, коли з окремих феодальних князівств народжувалась єдина Руська держава. Вивчаються відношення феодалів до централізації країни, економічні основи різних груп правлячого класу, зміни в їх положенні. В книзі вивчаються головним чином явища ХУ-ХУІ ст. , коли створювалась і укріплювалась єдина Руська держава.

  Глибоку і точну характеристику дав В. І. Ленін Руській державі ХУ-ХУІ ст. У відомій праці «Что такое «друзья народа» и как они воюют против социал-демократов?» Ленін писав про «епоху московського царства, коли держава засновувалась на союзах не родових, а місцевих... ».

Влада і церква

  Київська Русь залишила в спадок Московській величаві церковні храми і багаті монастирські бібліотеки,що зберігали в собі як грецькі переклади,так і оригінальні руські рукописи.Церковні діячі прийняли велику участь у складенні літописних зводів,що мали глибокий вплив на розвиток духовної культури Русі взагалі.Православна церква освічувала феодальні порядки держави.Але роль церкви цим не обмежувалась.

  Русь була країною землеробською.Її заселяло декілька мільйонів жителів.Більшість з них мешкало в крихітних однодворих селищах,що були розкинуті на широкому просторі Східно-Європейської рівнини.Значення церкви визначалося тим,що вона поєднувала народ спільною вірою.

  Церковна ієрархія була організована подібно світської.Митрополиту служили бояри та озброєні слуги.Церква розпоряджалася великими земельними багатствами і приймала участь в політичному житті країни.Ще більший вплив вона здійснювала на моральне та духовне життя суспільства.Церковна організація мала ніби два обличчя,що були звернені в різні сторони.Князі церкви були настільки близькими до феодальних верхів суспільства,наскільки приходські священники близькі до народу.Ні один важливий крок в житті людини не проходив без участі духовенства.Шлюб,народження та хрестини,пости та свята,смерть та похорони- в цьому крузі життя все проходило під керівництвом духовенства.В церкві люди молилися про все життєве- позбавлення від хвороб,рятування від стихійних лих,мору та голоду,про вигнання іноземних завойовників.

  В ХІУ ст. руська церква опинилась ніби в подвійному підкоренні.Справами руської митрополії продовжувала розпоряджатися Візантія.Руські митрополити назначались винятково із греків.Через Константинополь йшли призначення на вищі церковні пости Русі,що приносило казні патріархів чималі доходи.В той же час церква підкорялась владі Золотої Орди.

  Золота Орда добре розуміла значення церкви в житті Русі,і тому замість гонінь на православне духовенство її володарі звільнили церкву від податків і  оголосили її володіння недоторканими.Як і князі,руські митрополити повинні були їздити в ханську ставку за ярликами,що підтверджували права церкви.

  Золотоординське іго і часті спустошливі набіги ханів та їх прибічників змушували багатьох церковних мислителів замислюватись про причини нещасть Русі.В підсумку в монашському середовищі однією з домінуючих стала думка про загальну гріховність і можливість її спокути шляхом особистого подвигу.Втілювати його в життя стали ченці,які служили в пустинях.Вони відправлялись в глухі місця,щоб в тиші  служити Богу і тяжкою працею добувати собі харчі.

  Одним з перших таких діячів став Сергій Радонежський,який в молодому віці залишив домівку і оселився в глухих лісах між Москвою та Ростовом. Із собою він взяв лише книги та ікони,тому будувати житло,храм та вирощувати овощі йому довелося своїми руками.Так виник знаменитий пізніше Троїце-Сергієв монастир. Його приклад наслідували і інші ченці (К.Білозерський, Ферапонт, Д.Прилуцький, А.Сийський та ін.).Тому в 60-70-х рр.ХІУ ст.на Півночі засновується багато монастирів.В результаті ці монастирі стали центрами духовного вчення та наставництва для всіх руських людей.Зрозуміло,що Сергій Радонежський,Кирило Білозерський та всі їх учні та постлідовники внесли великий внесок у формування національної самосвідомості руського народу і сприяли підйому патріотичного руху,що розпочався з Куликовської битви.

  Дмитрій Донський намагався ліквідувати становище церкви як «держави в державі» та зробити її слухняною зброєю в руках великокнязівської влади.Він хотів домогтися цього,поставивши митрополитом свого прибічника-придворного попа Митяя,але ця спроба закінчилась невдачею.Піти ж на розрив у відносинах з церквою великокнязівська влада не могла,оскільки  потребувала її підтримки в боротьбі з іншими феодальними супротивниками.

  Нові основи отримав союз церкви з московськими князями з середини ХУст.В 1439р.на соборі у Флоренції Папська курія і Константинопольський патріархат підписали акт про прийняття православною церквою католицьких догматів та верховенства римського папи при збереженні православних обрядів.Йдучи на унію,патріарх сподівався отримати від католицького Заходу допомогу в боротьбі проти турецьких завойовників,під ударами яких розпадалась Візантійська імперія.Папська курія хотіла також цим актом включити в сферу свого впливу Русь та інші слов׳янські країни.Але в Москві цю унію відхилили.А  Московського митрополита грека Ісадора,що підписав у Флоренції унію,змістили і взяли під стражу.В 1448 році на церковному соборі в Москві руські єпископи вибрали із свого середовища без санкції нового митрополита-єпископа Іону,на якого вказав великий князь Василій ІІ. Цим актом була оформлена незалежність руської церкви від константинопольського патріарха.Але,ставши самостійною,руська церква опинилася залежною від великокнязівської влади,яка лише одна могла захищати інтереси церкви в загальноруському масштабі,підтримати її духовний авторитет,її боротьбу з єретичним рухом.Це укріпило союз влади з духовною і в той же час слугувало джерелом конфліктів між ними,так як інтереси церкви як найбільшого в країні феодала розходились з інтересами великокнязівської влади,зацікавленої в звуженні привілегій і скороченні земельних багатств феодальної знаті.

  Л.В.Черепнін дає таку характеристику монастирів ХІУ ст.: «До ІІ половини ХІУст.монастирі Північно-Східної Русі не були великими землевласниками.Монастир складався з декількох відокремлених келій,ченці сходилися лише для молитви,їжа ж і господарство у кожного були свої.У ІІ пол.ХІУ ст.знаменитий засновник Троїцько-Сергієвого монастиря Сергій Радонежський провів реформу монастирського життя:монастирі стали вотчинами з колективною власністю».

Іван ІІІ та Василій ІІІ в історичній літературі

  Дворянський історик ХУІІІ ст.М.М.Щербатов вважав,що Іван ІІІ домігся  успіхів в політиці об׳єднання «без великих кровопролить».М.М.Щербатов значно збагатив комплекс джерел.Він використав значно більше літописних текстів,ніж його попередники,і звернув увагу на актові матеріали.

  Підсумки розвитку руської дворянської історіографії підвів на початку ХІХст.Н.М.Карамзін.Для нього Іван ІІІ-«герой не тільки російської,але і всесвітньої історії»,бо він створив в Росії єдиновладдя і знищив багатовладдя[7,с.9].

 Характеристиці постатей Івана ІІІ та Василія ІІІ Н.М.Карамзін приділив декілька розділів у своїй книзі «Об истории государства росийского».Зокрема,діяльність Івана ІІІ він поділив на декілька етапів: «Государь,державний великий князь Иоанн ІІІ Васильевич(1462-1472)»; «продолжение деятельности Иоанна ІІІ(1472-1477)»; «продолжение...1475-1481»; «...1495-1503»; «...1503-1505».Так само будо поділено і правління Василія ІІІ:1505-1509,1521-1534.

  Більш гнучку характеристику Івану ІІІ дав Н.І.Тургенєв: «С благовонием благодарю его как государя,но не люблю его как человека,не люблю как русского».Він вважав,що при Івані ІІІ Росія отримала свою незалежність,але її сини втратили особисту свободу надовго,можливо,назавжди.

  Представник державної школи в середині ХІХ ст.С.М.Соловйов вважав,що формування державних відносин припало  на час Івана Грозного,а політична боротьба при дворі Івана ІІІ зводились до протистояння бояр і княжат дітям боярським та дякам.Взагалі діяльність Івана ІІІ та його сина Василія ІІІ він відносив до одного періоду.

  Для В.Г.Белінського Іван ІІІ-великий політичний діяч,що об׳єднав у своїй політиці і рішучу боротьбу з удільним роз׳єднанням,і риси східного деспотизму.Підкреслюючи,що Іван ІІІ «був творцем непорушної фортеці Московського царства»,Белінський разом з тим вважав «великим переворотом» падіння уділів і встановлення самодержавства.

  За Ключевським,при Івані ІІІ Московське князівство перетворювалось в національну великоруську державу,а формування Боярської думи придало їй аристократизму.

  Один з шести томів «Истории Росии»Г.Вернадського присвячений ХУ- першій третині ХУІст.Успіхи політики Івана ІІІ він пояснює «новими генами,отриманими в результаті шлюбів московських князів».

  Монографія Д.Феннела про діяльність Івана ІІІ привертає увагу широким підходом до теми,яскравим викладом,знанням літератури проблеми.Автор добре знайомий з радянською історіографією,висновки якої він широко використовує.Окремі спостереження Д.Феннела прийняті радянськими вченими.Недоліком книги є відрив політичної історії від соціально-економічних передумов утворення єдиної держави.

  Високо оцінив державну діяльність Івана ІІІ Карл Маркс,називаючи його «великим макіавелістом».Захоплювався не лише політичними якостями князя,а й торговими.

  В ході досліджень внутрішньо-політичної боротьби на рубежі ХУ-ХУІст.Я.С.Лур׳є переглянув традиційні уявлення про соціально-політичну суть основних груп знаті при дворі Івана ІІІ.Його спостереження увійшли в науку.

  Основні  напрямки зовнішньої політики Івана ІІІ розглянув К.В.Базилевич.Недостатнє використання зарубіжних джерел не дозволило автору різносторонньо розкрити роль Росії в міжнародних відносинах.Ці питання висвітлені в монографії А.А.Хорошевич.Росію як суттєву частину в системі східноєвропейських міжнародних відносин ХІУ-ХУІст.розглянув І.Б.Грек.

  Ю.Г.Алєксеєв присвятив Івану ІІІ монографію «Государь всея Руси».На фактах його біографії простежуються основні процеси вирішального для становлення Руської держави періода-успішна боротьба з удільною роздробленістю,ліквідація татаро-монгольського іга,становлення нової ідеології.Особлива увага приділяється взаємовідносинам світської та духовної влади,аналізується хід воєнних кампаній.

  В підсумку автор дає таку характеристику государю: «Прикрашати облік Івана ІІІ немає ні необхідності,ні можливостей.Його образ не прикрашений поетичним ореалом.Перед нами-суворий прагматик,а не лицарський герой.Якими б не були особисті почуття і переживання великого князя Івана Васильовича,він умів їх тримати при собі,і вони назавжди залишились таємницею для наступників,як,можливо,і для сучасників.

  М.І.Костомаров критикував утвердження єдиновладдя в Росії,але з ліберально-буржуазних позицій,розглядаючи його як перемогу деспотизму над початками «земської свободи».Характеризуючи постать Івана ІІІ,він писав: «Руські історики називають Івана Великим.Дійсно,неможливо не дивуватися його розуму,сміливості,стійкості,але не слід випускати з вигляду,що сила його влади переходила в азіатський деспотизм,що перетворив всіх підданих в боязливих і безголосих рабів.Такий устрій заповів він сину і подальшим спадкоємцям.Його варварські злочини розвивали в народу жорстокість та грубість...Покорений ним Новгород був пограбований так,ніби його завоювала розбійницька Орда...Ні одного кроку не було зроблено Іваном до введення освіти в  будь-якому вигляді...На народну мораль він своїм прикладом міг вплинути більш в гіршу сторону,ніж в кращу...».

  Подібну характеристику автор дає і Василію ІІІ: «Історики називають царювання Василія продовженням Івана.Насправді,мало в історії прикладів,щоб царювання государя  молго називатися продовженням попереднього в такій мірі,як це.Василій Іванович йшов у всьому по шляху,вказаному його батьком,закінчував те,на чому зупинився попередник,і продовжив те,що було почато останнім.Самовладдя пішло ще далі за Василія.Якщо при Івані називались всі «державними холопами» і підопічні стримували подих в його присутності,то сучасники Василія,порівнюючи його з батьком,помічали,що батько все ж таки радився з боярами та дозволяв хоч інколи висловлювати свою думку,а син(як виражався Берсель,один з його улюбленців,що підпав під гнів) не любив проти себе «зустрічі»,був жорстоким і немилосердним до людей,не радився з боярами та старими людьми,допускав до себе тільки дяків,яких сам возвеличував і яких в будь-який час міг перетворити в попереднє становище...».

  Борис Сигізмунд Герберштейн(1486–1566) двічі,у 1517 та у 1526 роках,довго проживав у Москві в якості посла австрійських імператорів.Він володів руською мовою і в своїй розповіді про Росію використав не лише власні спостереження,а й важливі джерела («Руську Правду», «Судебник»,літописи),намагаючись об׳єктивно описати країну.Характеризуючи постать Василія ІІІ,він писав:

  «...Властью,которою он применяеь по отношению к своим подданы,он легко превосходит всех монархов всего мира. И он докончил также то,что начал его отец(великий князь Иван ІІІ),а именно отнял у всех князей и других властелинов все их города и укрепления. Во всяком случае даже родным своим братьям он не поручает крепости,не доверяя и им.

  ...Всех одинаково гнетет он жестоким рабством,так что,если он прикажет кому-нибудь быть при его дворе или идти на войну,или править какое-нибудь посольство,тот вынужден исполнить все это на свой счет...Он применяет свою власть к духовным так же,как и к мирянам,распоряжаясь беспрепятственно и по своей воле жизнью и имуществом всех;из советников,которых он имеет,ни один не пользуется таким значением,чтобы осмелиться разногласить с ним или дать ему отпор в каком-нибудь деле.Они открыто заявляют,что воля государя есть воля божья и что ни сделает государь,он делает по воле божией...Равным образом,если кто-нибудь спрашивает о каком-нибудь деле неверном и сомнительном,то в общем обычно получает ответ: «Про то ведает бог да великий государь»...

  Незважаючи на різні погляди істориків,особливе значення для Руської держави мало князювання Івана ІІІ.Саме йому вдалося остаточно покінчити із золотоординським ігом і удільними міжусобицями,зібрати велику частину земель воєдино і приступити до створення єдиної держави із столицею в Москві.Саме при ньому сформувалося уявлення про верховну владу як суверенну і самодержавну,отриману від Бога і відповідальну перед ним.При ньому почав формуватися державний апарат в центрі і на місцях,однотипна форма судочинства за загальним для всіх збірником законів-Судебнику 1487р.(містив 68 статей),однотипність в зборі податків.Було врегульовано взаємовідносини між володарями землі та селянами,між государями та холопами.

  Саме Іван ІІІ почав те направлення,по якому Руська держава стала розширятися в подальшому:збудував Іван-місто в Прибалтиці,відправив дослідницькі експертизи на Північ та за Урал,встановив дипломатичні контакти з деякими закавказькими державами,Туреччиною та Кримським ханством,почав відкриту боротьбу з Великим князівством Литовським за руські території.

  В міжнародному плані він поставив свою державу на суттєво вищий рівень,ніж це було раніше.Дружби з ним стали шукати і Данія,і імператор Священної Римської імперії,і італійські міста-держави.

  Деякі дослідники сперечаються про особистіть Івана ІІІ.Чи був він великим воїном,гарним дипломатом,розумним політиком?Вважається,що він в першу чергу був людиною з державницьким складом розуму,що вмів підкоряти свої власні бажання і пристрасті державним інтересам.Він умів мислити та діяти масштабно з перспективою на майбутнє.Визначений ним шлях розвитку Руської держави не змогли реалізувати не тільки син,внук та правнук,але і государі ХУІІст.Але для всіх він служив настоновою для дій,а сам великий князь-ідеалом для наслідування.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

42669. Експрес-аналіз фінансової звітності підприємства 77 KB
  Експресаналіз фінансової звітності підприємства складається з наступних етапів: Оцінка фінансової звітності за формальними ознаками. Виявлення проблемних статей звітності. Оцінка фінансової звітності за формальними ознаками.
42672. ИССЛЕДОВАНИЕ РЕЖИМОВ РАБОТЫ АНАЛОГОВЫХ ЭЛЕМЕНТОВ ЭЛЕКТРОННОГО БЛОКА И РАСЧЕТ КОЭФФИЦИЕНТОВ Я НАГРУЗОК ВСЕХ РАДИОЭЛЕМЕНТОВ БЛОКА 287 KB
  На передней панели БЭ размещен предохранитель элемент сигнализации регулятор выходного напряжения гнезда выходного стабилизированного напряжения. К первичной обмотке трансформатора через разъем и предохранитель подведено напряжение 220В 50Гц а также подключена цепочка сигнализации поданного напряжения. Структурная схема Для транзисторов записать предельно допустимые напряжения Uкэ и предельно допустимый ток коллектора. Ее экспериментально определяют следующим образом измеряют падение напряжения на резисторе вольтметром в вольтах.
42673. Изучение термоэлектрического метода измерения температур. Введение компенсации температуры холодных спаев термопары 101 KB
  Подключаем термопару градуировки ХА к измерительному прибору. Опускаем ее в измеряемую среду. Измеряем термо- ЭДС ЕАВ(tt0’)в соответствии с «Порядком работы с образцовым прибором ПП 63». Результат записываем в таблицу №1 п.1.
42674. Изучение работы жидкостного U – образного манометра и комплекта приборов для измерения давления пневматической ветви ГСП 359.5 KB
  Березники 2003 Цель работы – в процессе выполнения лабораторной работы студенты закрепляют знания по разделам Измерение давления и Дистанционная передача сигнала теоретического курса Технологические измерения и приборы; студенты знакомятся с принципом действия устройством измерительного пневматического преобразователя разности давления 13ДД11 в комплекте с вторичным прибором РПВ4. Величина давления контролируется по Uобразному манометру. измеряем давление на выходе из измерительного преобразователя 13ДД11 по образцовому...
42675. Изучение конструкции и поверки измерительного преобразователя давления типа "Сапфир – 22ДИ" 35.5 KB
  Березники 2003 Цель работы – ознакомиться с принципом действия и конструкцией измерительного преобразователя типа Сапфир–22ДИ; выполнить проверку измерительного преобразователя типа Сапфир–22ДИ; приобрести навыки в определении давления при помощи измерительных преобразователей типа Сапфир. Стенды предназначены для проведения лабораторных работ по поверке автоматического миллиамперметра КСУ–2 в комплекте с преобразователем давления Сапфир–22ДИ. На втором стенде установлены автоматический миллиамперметр КСУ–2 клеммы Миллиамперметр...