1351

Методи розкодування інформації

Курсовая

Информатика, кибернетика и программирование

Курсова робота на тему методи розкодування інформації. Поняття кодування інформації. Знаковий метод фіксації інформації. Мова як основний засіб кодування й передачі інформації. Мова як засіб кодування інформації. Традиційна система письма. Спеціальні системи письма.

Украинкский

2013-01-06

208 KB

22 чел.

Курсова робота

Методи розкодування інформації


ЗМІСТ

Вступ.

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження методів розкодування інформації

1.1. Поняття кодування інформації

1.3. Знаковий метод фіксації інформації

1.3. Мова як основний засіб кодування й передачі інформації

1.3.1. Мова як засіб кодування інформації

1.3.2. Традиційна система письма.

1.3.3. Спеціальні системи письма.

Розділ 2. Характеристика деяких систем писемності як основного методу розкодування інформації

2.1. Клинопис.

2.2. Середньоперсидська писемність.

2.3. Критське піктографічне письмо.

2.4. Критське лінійне письмо.

2.5. Грецький алфавіт.

2.6. Латинський алфавіт.

2.7. Огам.

2.8. Давньогерманські руни.

2.9. Давньослов'янське письмо.

2.10. Глаголиця.

2.11. Кирилиця.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Актуальність теми дослідження. Як відомо, розвиток людства супроводжувався різноманітними досягненнями. Якщо поринути в історію, то побачимо, що, навчившись розмовляти і спілкуватися, люди винайшли й письмо. З цього приводу А.О. Білецький пише так: "В еволюції звукової сигналізації між світом тварин і світом людей з їхньою мовою незмірно величезний інтервал у часі. Найтриваліша доба у розвитку людських мов – це дописемна доба до винайдення письма. У цю добу відбулася так звана неолітична революція, тобто перехід від збирання й мисливства до землеробства та скотарства. За цією революцією сталися металургійна революція (обробка металів) і, нарешті, графічна революція – винайдення письма". Цивілізація також була свідком створення численних найрізноманітніших мов.

Про те, що таке мова, як вона виникла, як з'явилося писання, люди замислювалися вже у далекому минулому. Численні свідоцтва цьому ми знаходимо і в міфології багатьох народів стародавнього Ближнього Сходу, шумерських, акадських, єгипетських, хетських переказах, в яких знаходила вираз віра в створення мови і писання богами – як правило, покровителями відповідних міст-держав, а також віра в наявність у богів своєї мови, відмінної від людської.

Спеціальний же інтерес до мови прокидається, як свідчить історія, тоді, коли в центрі уваги людей опиняються основні його одиниці і правила їх вживання в мові. І його пробудженню в найдавніших державах Ближнього Сходу (Єгипет, Шумер, Вавілонія, Хетське царство, Угаріт, Фінікія та ін.) сприяли ті, багато в чому схожі проблемні ситуації, в яких стала усвідомлюватися необхідність забезпечити письмову фіксацію результатів різноманітної господарської, адміністративної, культової, дипломатичної і іншої діяльності і тим самим зробити можливою мовну комунікацію не залежною від чинників часу і простору.

Саме в близькосхідному регіоні були створені перші засвідчені людською історією системи письма. Тут близько 4-го тис. до н.е. з'явилася єгипетська ієрогліфіка, в 29-28 ст. до н.е. склався шумерський клинопис. Ці дві системи письма послужили прямими джерелами або "підказками" для формування багатьох подальших писемностей (перш за все в Передній Азії).

Мистецтво писемності у власному, термінологічному значенні припускає відчуття розчленовування звучної мови на дискретні і багато разів відтворні, пізнавані в різних контекстах мовні одиниці (такі, наприклад, як слова) і наявність інвентарю відтворних і пізнаваних в різних контекстах графічних знаків, що регулярно співвідносяться з певними мовними одиницями. Передуючі письму протописьменностi різних видів (і зокрема твори піктографії) не відповідали цим вимогам: вони забезпечували передачу лише смислової сторони повідомлень, а не передачу найзвучнішої мови і створюваних нею мовних одиниць. Вони, як правило, не володіли наборами стандартних графічних знаків, які мали б певне прочитання (значення).

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження.

Об'єктом дослідження курсової роботи є інформаційна діяльність в суспільстві.

Предмет дослідження – методи розкодування інформації.

Метою курсової роботи є дослідження методів розкодування інформації.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

–      охарактеризувати теоретичні аспекти дослідження методів розкодування інформації;

–      дослідити окремі системи  писемності як основного методу розкодування інформації.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Кушнаренка Н.М. [18], Удалової В.К. [17], Ильюшенка М.П. [11],  Воробйова Г.Г. [5], Партика З. В. [22], Истрина В.М. [12] та ін.

Головні методи дослідження – історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаних джерел. Бібліографія налічує 32 найменування.


Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження методів розкодування інформації

1.1. Поняття кодування інформації

Неодмінною умовою процесу документування є кодування інформації.

Кодування інформації – це спеціально вироблена система прийомів (правил) фіксації інформації.

Основними атрибутами кодування є код, мова, знак, за допомогою яких інформація фіксується і передається у просторі та часі.

Код – це набір знаків, впорядкованих відповідно до певних правил тієї або іншої мови, для передачі інформації.

Мова – це складна система символів, кожний з яких має певне значення. Мовні символи, будучи загальноприйнятими і відповідно загальнозрозумілими в межах даного співтовариства, в процесі мови комбінуються один з одним, породжує різноманітні за своїм змістом повідомлення.

Знак – це мітка, предмет, яким позначається що-небудь (буква, цифра, отвір). Знак разом з його значенням називають символом.

Код, мова і знак дозволяють передавати інформацію в символічному вигляді, зручному для її кодування і декодування.

Системі кодування інформації властиві наступні відмінні риси:

1. Код повинен добре сприйматися, відтворюватися і передаватися. Цим визначаються особливості його форми – незмінність, однотипність і визначеність.

2. Код повинен бути однозначним, зрозумілим всім учасникам комунікаційного процесу – відправнику повідомлення і його одержувачу. З цією метою розробляється система правил, яка дозволяє кодувати і декодувати інформацію.

3. Кодів існує значно більше, чим матеріальних носіїв. Розрізняють наступні види кодів: алфавітний – система букв, цифровий – система цифр, алфавітно-цифровий – змішана система алфавітних і цифрових кодів, рельєфно-точковий – система опуклих точок (шифр Брайля), матричний – система поглиблень або отворів та ін. Використовуючи як код букви, можна фіксувати слова на різних мовах, отже, використовувати різні коди.

4. Вибір коду залежить від матеріального носія. Паперовим матеріальним носіям відповідають різні варіанти графічного зображення кодів. Хвилева природа матеріального носія визначає такий спосіб кодування, який базується на зміні довжини хвиль.

5. Інформація не залежить від вибраного коду. Одне і те ж повідомлення може бути передане на різних мовах, різними знаками. Повідомлення, передане по телетайпу за допомогою електромагнітних хвиль, може бути перетворено в текст. При перекладі з однієї системи кодування в іншу з'являються перешкоди, що частково спотворюють форму і сенс інформації.

6. Чим коротший код, тим довший текст. Існують писемності, у яких код величезний. Наприклад, китайські ієрогліфи. У нас теж є ієрогліфи. Але ієрогліфічні тексти, порівняно з текстами інших систем письма, короткі. Наприклад, якщо написати буквами номер сорок п'ять – знадобиться 14 букв, а якщо ієрогліфами, то потрібні три знаки №45. Проте якби для кожного слова був ієрогліф, то код був би, як в китайському письмі, багатотисячним [18, 71].

Вироблення коротких кодів – важливе завдання. Прикладом створення мови з коротким кодом, тобто з обмеженим словником, є Бейсік (Basic English). Назва складена з початкових букв таких слів: British American Scientific International Commercial English (британсько-американська наукова інтернаціональна комерційна англійська мова). Створив цю мову англійський філософ Огден в 1920-х роках. Було відібрано 850 найбільших слів, граматика обмежена найнеобхіднішими конструкціями.

1.3. Знаковий метод фіксації інформації

Документ містить соціальну інформацію, виражену в знаковій формі. Знаковість – одна з основних його ознак.

Документ – це оформлене у вигляді сукупності послідовних знаків інформаційне повідомлення. Знаки можуть бути у формі букв, отворів, точок, ліній, цифр і т.п. Від форми знаків і способів їх нанесення багато в чому залежать рівень представлення і сприйняття інформації, ступінь використання документів, компактність їх зберігання.

Вивченням знаків займається семіотика. Семіотика (від грец. semeion – знак, ознака) – наука, що вивчає загальні властивості знаків, їх систем і ситуацій в людському суспільстві.

Семіотика вивчається на трьох різних рівнях: 1) синтактика, 2) семантика, 3) прагматика [18, 74]. Синтактика розглядає способи поєднання знаків, які приводять в кінцевому результаті до формування текстів. Семантика аналізує поняття значення і смислу. Знак не тільки позначає який-небудь предмет або явище, але має і своє смислове (змістовне), і експресивне (виразне) значення. Прагматика займається відношенням "людина – знак".

Знакові системи, як вже мовилося, можуть бути природними (природні, або натуральні мови) і штучними (машинні, інформаційні мови, мови-посередники при машинному перекладі).

Семіотика тісно пов'язана з лінгвістикою. Лінгвістика – наука про мову, яка дозволяє відповісти на питання – що є слово, що є речення. Вона вивчає мову як систему взаємозв'язаних знаків.

Класиками семіотичної науки є американський вчений Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914) і швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр (1857-1913). У нашій країні увага до семіотики виникла в 60-70-і роки (Ю.М. Лотман, A.M. Кондратов). Для документознавства особливий інтерес представляє класифікація знаків, запропонована А.В. Соколовим і Ц.Р. Кулешовим.

У широкому сенсі знак – це будь-яке фізичне явище, що має загальноприйняту або суб'єктивну інтерпретацію, яка звичайно залежить від навколишнього середовища.

У документознавстві знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет (явище або дія), виступаючий як представник іншого предмету, властивості або відношення і використовуваний для фіксації, придбання, зберігання, переробки і передачі повідомлень (інформації, знань). Знак є своєрідним "атомом" соціальної інформації. Повідомлення може складатися з одного або сукупності знаків. Але повідомлення менше одного знаку бути не може, бо воно не матиме змісту.

Знак володіє наступними основними властивостями:

1) має матеріальне вираження; 2) володіє значенням; 3) інформує про щось відмінне від нього; 4) використовується для передачі інформації; 5) функціонує в певній знаковій ситуації [18, 75].

Знак має зовнішню і внутрішню структурні сторони. Зовнішня сторона – це матеріальна оболонка знаку. Предмет, який виступає в ролі знаку, обов'язково володіє певною формою, щоб бути сприйманим, здатним фіксувати і передавати інформацію у просторі та часі. Жест, світло світлофора, морський код прапора, звук мови не можуть служити знаками для документа. Документознавство пов'язане лише з фіксованими знаками, одержаними письмовим або іншим способом. Внутрішня сторона знаку – це його значення. Цим він відрізняється від інших матеріальних знаків.

Між знаком і предметом, що позначається, як правило, немає схожості. Зв'язок між знаком і предметом здійснює людина. Люди в більшості випадків умовляються в застосуванні тих або інших знаків і знакових систем. Знак використовується для передачі і зберігання інформації, служить засобом комунікації. Тому значення знаків повинні бути зрозумілі всім учасникам комунікаційного процесу. Поки знаки не зрозуміли (не розшифровані) реципієнтом, повідомлення не може бути сприйнято, а значить, документ не може виконати свою сутнісну функцію – бути джерелом інформації і засобом комунікації.

Знак існує в певній знаковій системі. Будучи витягнутим з неї, він може втратити або поміняти своє значення.

Класифікація знаків – це їх угрупування за певними ознаками.

Існує багато класифікацій знаків, розроблених в семіотиці.

Ч.С. Пірс виділив знаки-копії, знаки-ознаки і знаки-символи. Знаки-копії – це відтворення, репродукції, більш-менш схожі з тим, що позначається (такі фотографії, фільми, картини, знаки піктографічної писемності). Знаки-ознаки пов'язані з предметами, що позначаються, як дія з своїми причинами (те, що інакше називають симптомами, прикметами і т. д.). Знаки-символи через укладений в них наочний образ використовуються для вираження деякого, часто вельми значного і відвернутого змісту (наприклад, зображення старогрецької театральної маски як символ сучасного театру). Слово "символ" уживається і просто в сенсі "знак".

Оскільки в документознавстві використовуються перш за все знаки, здатні виконувати роль засобу обміну документною інформацією між людьми, найбільш прийнятною є їх угрупування за характером походження і формою існування, розроблена С.Г. Кулешовим і А.В. Соколовим.

Розрізняють знаки мовні і немовні.

Знак мовний – одиниця мови (морфема, слово, словосполучення, речення), яка служить для позначення предметів або явищ дійсності, а також відносин між елементами мови в тексті. Знак мовної двосторонній, він складається з того, що позначає і позначається.

Немовні знаки також здатні служити засобом обміну документною інформацією між людьми.

До немовних знаків віднесені символи, товарні знаки, музейні експонати, фотографії, зразки порід, історичні реліквії, включаючи знаряддя праці, архітектурні пам'ятники.

Найчастіше серед немовних знаків використовуються знаки-зображення існуючих або умовних об'єктів, що містять їх схемне позначення. Вони діляться на знаки-"пікчери", емблемні і речовинні.

Знаки-"пікчери" (англ. picture – картина, малюнок, кінофільм, кадр фільму) – це твори живопису, зокрема графіки, художньої вишивки, художнього різьблення по дереву, металу, фотографії (включаючи кінофільми). Їх прийнято називати іконічними (тобто знаками-зображеннями). До ним, окрім об'єктів живопис, який фіксується на носії, можна віднести і скульптуру, хоча вона є речовинним знаком.

 

Емблемні знаки – різноманітна емблематика (військова, спортивна, торгово-фірмова, геральдична, міфологічна, дорожня і т. п.).

Знаки речовинні (тривимірні) – це скульптура, макети, моделі виставок, музеїв і т.п. Серед них – різноманітна (у більшості – обрядова) речовинна символіка, що означає різні поняття (хліб і сіль – знак вітання і дружби, кільце на четвертому пальці – людина одружена – і т. п.) Таким чином, функція і значення знаку додаються окремим предметам в конкретній ситуації. Це ж відноситься і до об'єктів експозицій музеїв, зоопарків, ботанічних садів, виставок і т.п. Розгляд таких об'єктів як носіїв певного знаку-повідомлення можливий лише в межах самої експозиції. Витягнутий з неї предмет втрачає свій знаковий статус (хліб на столі поза обрядом зустрічі дорогих гостей або сільськогосподарської виставки не фіксує ніякої соціальної інформації).

Форма знаку-символу може бути різною: буква, цифра, отвір (перфорація), точка, лінія, рельєф і інші спеціальні знаки або коди. Вони створені для фіксації і передачі соціальної інформації. Одні з них подібні зображуваному, інші носять цільовий характер і не схожі на відображений предмет або явище.

Перші створюються шляхом більш-менш точного копіювання реальних об'єктів або явищ. Вони несуть іконічні немовні знаки, подібні до об'єктів, позначуваних формою. Це малюнки, фотографії, кінофільми, діапозитиви, відеофільми. На відміну від іконічного, знак-символ не зобов'язаний мати схожості з тим предметом або явищем, яке він позначає. Для того, щоб зрозуміти (розшифрувати) інформацію, людина повинна наперед завчити значення знаку. До документів, що використовують мовні знаки – умовні позначення, відносяться вербальні (словесні) документи (книги, брошури, журнали, газети, бюлетені і т. п.) і ідеографічні документи (географічні карти, ноти, креслення).

Письмо – знакова система фіксації мови, що дозволяє за допомогою нарисних (графічних) елементів передавати мовну інформацію на відстані і закріплювати її в часі.

Система письма характеризується постійним складом знаків, причому кожен знак передає або ціле слово, або послідовність звуків, або окремий звук мови. Система письма тісно пов'язана з писемністю.

Писемність – сукупність письмових засобів фіксації і передачі інформації, що включає поняття графіки, алфавіту і орфографії якої-небудь мови або групи мов, об'єднаних однією системою письма або одним алфавітом. У цьому сенсі можна говорити про українську, англійську, арабську та ін. писемності [18, 78].

Спочатку для передачі інформації використовували прості знаки письма: рисункове, піктографічне письмо, біржі, карби, вампуми, кіпу і т.п.

Вампуми (індійське wampum, сокр. від wampumpead – нитки з нанизаними на них раковинами) – різновид т.зв. предметного письма у північноамериканських індійців (ірокезів, гуранів та ін.). Є пояс, сплетений з ниток, унизаних раковинами. Кількість, колір і взаємне розташування раковин мають символічне значення. Іноді на вампуми наносилися малюнки, що уточнюють зміст, часто вони виконували функцію грошей.

Кіпу – комбінації вузлів і сплетень шнурів.

Первинною формою письма був рисункове письмо, яким користувалася доісторична людина. Рисункове письмо передавав більш-менш схемними малюнками конкретні предмети.

З рисункового коду приблизно у середині IV тис. до н.е. розвинулося піктографічне письмо.

Піктографія (лат. pictus – мальований, живописний, греч. grapho – пишу) –найдавніший вид письма, письмо руками. Умовними малюнками зображали не тільки предмети, але й дії, події, тобто ціле повідомлення. Для піктографії не потрібен алфавіт, тобто набір певних знаків, необхідно тільки зображати предмети і ситуації (наприклад, людину, човен, полювання і т. д.).

"Читаючий" піктограму не зв'язаний якими-небудь правилами читання (як, наприклад, в буквеному письмі), він повинен лише дізнатися, правильно пізнати зображення. Так, приведена тут ескімоська піктограма читається таким чином: "Людина пішла на полювання, добула шкуру звіра, потім іншу, полював на моржа, поїхав на човні з іншими мисливцями, заночував".

Деякі види піктографії використовуються і в наші дні. Наприклад, на вивісках: зображені черевики – значить, тут лагодять взуття, намальований годинник – майстрова по ремонту годинника і т.д. Іноді піктограми розраховані на людей, що не знають мови: наприклад, в готелях для іноземців у кнопок дзвінків в номері – зображення прибиральниці, офіціанта і т.п. Піктографічне письмо зустрічається у народів, що не мають власної писемності.

Оскільки за допомогою піктографічного письма не можна виразити абстрактні поняття і думки, на вищому рівні розвитку суспільства виникла потреба в новому типі письма – ідеографічному.

У ідеографічному письмі знак-малюнок поступово перетворюється на "знак-ідею" (ідеограму). В цьому випадку він означає вже не сам конкретний предмет, що зображається, а асоційоване з ним узагальнене поняття. Наприклад, круг з променями, що розходяться, означає вже не "сонце", а "жару", "тепло", "гарячий" або "теплий". Старик, що спирається на палицю, означає старість і т.п.

Різновидом ідеографічного є ієрогліфічне письмо, використовуване з кінця IV тис. до н.е. Ієрогліф – умовний образотворчо-образний графічний знак ідеографічного письма, що позначає слова (поняття), склади і звуки. Термін "ієрогліфічний" застосовується і по відношенню до знаків інших систем письма. Так, ієрогліфами називають знаки якнайдавнішого (II тис. до н.е.) і сучаснішого китайського і японського письма, знаки не клинописного, а образотворчого різновиду хетського письма (II-I тис. до н.е.) та ін. [18, 80]

Знак в ідеографічному письмі перетворюється на образ-символ. Він стає більш узагальненим, схемним. Образ-символ – це перехідний ступінь від безумовного зображення до умовного знаку. Проте знаки ідеографічного письма – ідеограми, ієрогліфи – не могли служити для графічного зображення звуків мови.

Спосіб позначення звуків мови за допомогою графічних знаків вперше був винайдений вже в III тис. до н.е. шумерами, що створили в Дворіччі (область, розташована між річками Тигр і Євфрат) найстародавнішу із земних цивілізацій. Хоча шумерське письмо, як і староєгипетське, перебувало на перехідній стадії від словесного до складового, перший крок до графічного зображення мови був вже зроблений.

Єгиптяни і шумери користувалися трьома різновидами знаків: логограмами, фонограмами і детермінативами. При цьому один і той же значок міг у різний час виступати у всіх трьох якостях. Логограма символізувала окреме слово, мала рисунковий характер і позначала конкретні об'єкти, такі, як рука, птах, дім. Абстрактні поняття (душа, життя, гнів) передавалися за допомогою ребусів, заснованих на схожості в звучанні різних слів. За допомогою цього прийому можна зобразити, наприклад, непередаване картинкою поняття "приятелювати" зображенням тваринного яка. Приблизно таким шляхом люди вперше підійшли до розуміння суті складу і фонетичної будови багатоскладових слів.

Щоб уникнути плутанини при читанні текстів, насичених ребусами, стали використовувати детермінативи. Ці знаки позначали загальні класи понять і ставилися поряд з тими словами, відносно яких існувала небезпека різночитань. Так, якщо продовжити умовний приклад із словами "як" і "приятелювати", то біля першого повинен стояти детермінатив "тварини", а поряд другого – детермінатив "спілкування людей". Використання тих же трьох знаків – логограм (ієрогліфів), фонетичних значків і детермінативів (або ключів) зберігається і в сучасному китайському письмі, що розвивалося абсолютно незалежно від азіатських і єгипетської письменностей.

Пройшло декілька сторіч, перш ніж античні греки, відштовхуючись від відкритого шумерами і розвиненого семітами складового письма, навчилися розкладати слова на фонеми, записувати звучну мову за допомогою букв, об'єднаних в систему алфавіту.

Наступним важливим кроком з'явився фонетичне письмо, в якому мова знайшла для себе адекватний графічний вираз. Фонетичне письмо можна вважати найточнішим зображенням мови.

Розвиток фонетичного письма ділиться на два етапи. Перший – це буквено-складове письмо – клинописне, виникле на рубежі IV-III тис. до н.е. Другий – алфавітне письмо (II тис. до н.е.), в якому кожній графемі (букві) відповідає або спочатку відповідала фонема (звук). Буква – графічний знак або літера. Сукупність букв, прийнятих в даній писемності і розташованих в певному порядку, називають азбукою (по перших слов'янських буквах – аз і буки) [18, 82].

Латинське письмо, що виникло на базі грецького, послужило основою для більшості сучасних систем письма. У XII-XIII ст. слов'яни також запозичили грецьке письмо. З кінця IX ст. існували два письма – глаголиця і кирилиця, що відрізняються формою букв. Потім в Х-XI ст. у Київській Русі кирилиця витісняє глаголицю. У XVIII ст. з'являється скоропис, а в XIX – початку XX ст. – цивільне письмо, або цивільний шрифт, тобто сучасне письмо.

Шрифт – цивільна форма знаків певної системи письма. Залежно від техніки виконання розрізняють рукописний, мальований, гравірований, набірний шрифт (останній є комплектом літер для ручного набору тексту), набірні шрифти називають друкарськими.

Алфавітне письмо часто називають словесним або вербальним.

Письмове документування є вищою формою розвитку комунікаційної системи "мова". Саме письмовий документ став основою для формування такого складного і багатогранного документа, як книга.

1.3. Мова як основний засіб кодування й передачі інформації

1.3.1. Мова як засіб кодування інформації

У суспільстві основним способом кодування інформації є мова, причому в кожній державі вона може бути інша чи навіть одночасно можуть використовуватися кілька мов. Приклад з позначенням снігу в мові ескімосів (більше 30 назв), у нас – до півдесятка.

Мова реалізується в усній та писемній формах. Писемна мова є похідною (вторинною) стосовно усної. Письмо – це графічна знакова система, призначена для фіксації усного тексту [22] на площинному носії інформації.

Письмо дає змогу передавати (закріплювати) тексти в часі, а також переміщати їх на потрібну віддаль.

Існують два види письма: традиційне й нетрадиційне. Традиційне письмо – це таке письмо, яке призначене для використання всіма членами суспільства. Звернемо увагу на те, що деякі мови мають по дві чи навіть по три паралельні системи письма. Так, сербська мова паралельно використовує як кирилицю, так і латиницю; японська мова одночасно використовує ієрогліфічне письмо, літерне письмо для слів власного походження (хірагана), а також літерне письмо для слів іноземного походження (катакана).

У противагу цьому спеціальне письмо – це таке письмо, яке призначене для використання (а) лише якоюсь частиною суспільства чи (б) з якоюсь певною метою. Такими частинами суспільства можуть виступати, наприклад, незрячі чи люди з вадами органів мовлення. Цілі, для яких можуть використовувати спеціальні системи письма, є такі: зафіксувати вимову усного тексту на носії інформації; передати писемний текст за допомогою іншого алфавіту; обмежити коли тих, хто може читати писемний текст; зробити алфавіт зручним для використання в технічних каналах передачі інформації тощо.

Останнім часом у системах письма з'являються суттєві доповнення. Так, використання комп'ютерів призвело до того, що графеми стали позначати цифровими кодами, а носії інформації, на яких записують тексти, можуть бути й тривимірними.

1.3.2. Традиційна система письма

Графіка. З часом письмо в різних мовах почало розширюватися, зокрема доповнювалася графіка, встановлювалися орфографія та напрям письма. Усі ці три компоненти (графіка, орфографія, напрям письма) становлять систему письма. Розглянемо ці компоненти детальніше.

Критерії оцінювання графіки. Мови, в яких кожному звуку відповідає окрема літера, – відсутні. В усіх мовах літер менше, ніж звуків. Дублювання літер є недопустимим, хоча в деяких мовах за традицією воно зберігається (наприклад, англійську літеру x, у принципі, можна замінити двома іншими ks, а q – літерами kw).

Для оцінювання якості графіки використовують різні критерії. Так, співвідношення кількості літер і кількості звуків мови визначає оптимальність алфавіту (A). Її підраховують за формулою [22]:

A = L / S,

де L – кількість літер в алфавіті певної мови, а S – кількість звуків у цій мові. Чим ближче A до 1,0, тим оптимальнішим є алфавіт. З часом розбіжність між кількістю літер і кількістю звуків, як, наприклад, в англійській мові, може зростати.

Коли внаслідок того, що різні літери позначають один і той самий звук, можливі різні варіанти написання слова, тоді, як вказувалося, використовують норми орфографії. Наприклад, у німецькій мові дві літери f, v, а також біграма ph можуть позначати звук [f] (як у словах fьr, vor, Phonetik). Враховуючи наявність таких фактів, лінгвісти встановили такий показник як надлишковість графіки (H). Цей показник визначають за формулою [22]:

Н = G / S,

де G – кількість графем у певній мові, а S – кількість звуків у ній. Чим більша за 1,0 величина H, тим більша надлишковість графіки.

Пристрої для традиційного письма. Здавна люди для письма використовували цілу низку різних пристроїв. Основними серед них можна назвати:

–      стилoс (невеличка паличка з гострим кінцем) і глиняні чи з іншого аналогічного матеріалу таблички;

–      перо (ручка) чи олівець і пергамент або папір;

–      клавіатура й папір, фотопапір, фотоплівка, друкарська форма чи електронна пам'ять.

Літери на клавіатурах розташовані з врахуванням частоти їх появи в текстах (додаток 1).

Для набирання текстів у комп'ютерах використовують спеціальне програмне забезпечення (текстові процесори (ТП)), які дають змогу набирати й виправляти тексти.

Для автоматичного набирання текстів (з готових друкованих чи навіть стилізовано написаних рукою оригіналів) використовують системи оптичного читання.

1.3.3. Спеціальні системи письма

Транскрибування – це вид спеціального письма, за допомогою якого фіксують вимову усних текстів. Запис можуть здійснювати з різним ступенем точності, що залежить від потреб того, хто записує. Транскрибування розрізняють залежно від одиниць мови, які записують: для опису звуків використовують звукове, а для опису синтагм і фраз – інтонаційне транскрибування.

Звукове транскрибування.

Для транскрипції використовують позначення Міжнародної фонетичної асоціації (МФА), виконані на базі латинського алфавіту. Основний наголос вказують знаком "900", а додатковий – знаком "731" (перед відповідним знаком).

Іноді замість таблиць МФА (наприклад, в орфоепічних словниках) використовують національні алфавіти. Для транскрипції українських текстів ви­користовують український алфавіт (без літер я, ю, є, ї, щ, ь), а також знаки w, v, j.

Використовують в орфоепічних словниках (орфоепія – це сукупність норм вимови одиниць літературної мови, їх наголошення й інтонації у фразах усного тексту). Такі словники служать джерелами нормативної літературної вимови для працівників ЗМІ.

Найкращий орфоепічний парадигматичний словник – компакт-диск "Словники України" (близько 156 тис. слів; близько 1,5 млн. словоформ, для кожної з яких вказано наголос).

Наприклад, слово української мови кожух записують як [коуж900ух].

Наприклад, в українській мові нормативною є вимова [шчо], [чого]; порушення на зразок пом'якшення шиплячих [ш'ч'о], [ч'ого] не допускається.

Використовують на радіо й телебаченні для готування текстів дикторам, зокрема малим досвідом роботи, а також для складних слів [22].

Інтонаційне транскрибування. При інтонаційному транскрибуванні поділ на синтагми вказують однією (/), на фрази – двома (//), а кінець тексту – трьома (///) косими.

Приклад. Перший варіант розуміння: Ходити/ довго не міг. Другий варіант розуміння: Ходити довго/ не міг.

Фразовий, або як його ще називають логічний наголос, вказують знаком "900900" (перед відповідним словом).

Інтонаційне транскрибування широко використовують у ЗМІ для розмі­чування текстів дикторам радіо й телебачення, а також для акторів театру й кіно.

Інші сфери застосування транскрибування.

Практичне транскрибування (наприклад, передача іноземних власних назв чи слів за допомогою українського алфавіту) використовують для найпростіших типів перекладних словників-розмовників, путівників, перекладів на рідну мову іноземних власних назв, термінів, номенклатур, топонімів тощо. При цьому допускається незвичне поєднання літер.

Використовують під час перекладів міжнародної інформації на українську мову.

В Україні таблиця для практичного транскрибування (передачі українських власних назв засобами англійської мови) на основі національного алфавіту затверджена Міністерством юстиції України в 1996 р. Її вдосконалений варіант подано в додатку 1.

Використовують під час перекладів повідомлень українською мовою на англійську.

Транслітерування – це вид спеціального письма, за допомогою якого здійснюють політерну передачу слів і цілих текстів, написаних однією графікою, за допомогою іншої графіки. У найпростішому випадку графікою виступає алфавіт. Транслітерування допускає умовне використання літер, введення додаткових і діакритичних знаків. Транслітерування за допомогою латинського алфавіту називають романізацією [22].

Правила транслітерування розробляє Міжнародна організація по стандартизації (МОС), а також самі країни, що зацікавлені в цьому. Іноді стандарти МОС і конкретної держави можуть не збігатися. Більше того, іноді в країні одночасно можуть використовувати кілька різних систем транслітерування. Наприклад, для російської мови відомо близько 20 таких систем, хоча офіційно затвердженою є лише одна.

Використовують в бібліографічних описах у повідомленнях, які перекладають з української на іноземні мови.

Українського стандарту на транслітерування літер української абетки латинською немає. Пропонований варіант романізації українського алфавіту подано в додатку 2.

Стенографування – це вид спеціального письма, за допомогою якого запис усного тексту можна здійснювати у кілька разів швидше, ніж за допомогою звичайного письма. Швидкість запису стенографічним письмом порівняно з традиційним зростає від чотирьох до семи разів.

Зростання швидкості забезпечується за рахунок спрощення графічного позначення літер (під час фіксації усного тексту переміщення інструменту писання повинно відбуватися тільки вперед; повернення назад заборонено), а також за допомогою інших прийомів. У стенографічному письмі використовують елементи символів традиційних алфавітів: крапки, лінії (прямі й нахилені праворуч), овали, частини овалів, сполучення всіх цих елементів.

У колишньому СРСР в 1933 р. на знаки стенографування було введено стандарт. У 1967-1968 р. в нього було внесено вдосконалення. Українська стенографія виникла лише в 20 … 30 роках 20-го століття.

У наш час, незважаючи на наявність диктофонів [не тільки стрічкових (аналогових), а й цифрових], потреба в стенографуванні звужується, але не зникає, як, наприклад, у дипломатії. Зараз у ЗМІ замість стенографування використовують під час інтерв'ю диктофони [22].

Системи письма для незрячих – це вид спеціального письма, який дає змогу позначати літери алфавіту знаками, які людина може сприймати тактильними аналізаторами (наприклад, руками).

Для кодування літер, цифр та інших знаків брайлівська система письма використовує шість опуклих точок (два стовпці по три точки). Вони дають змогу кодувати 64 знаки (додаток 3).

В Україні використовують адаптацію шрифту Брайля для української мови.

Видавництва видають літературу, підготовану брайлівськими шрифтами, для незрячих.

Мова жестів (МЖ) – це вид спеціального письма, який дає змогу позначати цілі слова, а також літери алфавіту певними жестами. Мову жестів для обміну інформацією використовують як люди з вадами голосових зв'язок та слуху, так і люди без таких вад. Відповідно розрізняють: а) мову жестів для людей без вад органів мовлення (наприклад, в австралійських племенах вдови після смерті чоловіків рік розмовляють лише мовою жестів); б) мову жестів для людей з вадами органів мовлення – глухих чи глухонімих (таких людей за наявними даними від 0,4 до 1,5%). МЖ за своїми можливостями не поступаються звуковим мовам, хоча соціально мають нижчий статус. Далі вестимемо мову лише про МЖ для людей з вадами органів мовлення.

Структурно МЖ складається з двох компонентів: множини тисячі…півтори слів, для позначення яких використовують окремі жести (як правило, це найбільш часто вживані слова; їх приклади подано в додатку 3), а також решти слів, для яких використовують пальцеву абетку (в цьому випадку пальцями позначають окремі літери). Розрізняють одноручну та дворучну абетки (для літер латинського алфавіту їх подано в додатку 4).

Пальцеву абетку для латинського й кириличного алфавітів показано на в додатку 5.

Деякі ЗМІ (телебачення) подають паралельно до озвученого повідомлення його сурдопереклад мовою жестів.

У наш час створено комп'ютерні системи, що дають змогу перетворювати МЖ в усний текст. Для використання таких систем потрібно вдягнути спеціальні рукавички з детекторами, що фіксують рухи; детектори на рукавичках кабелями під'єднують до комп'ютера.

Криптографія (грець. krypto – таємно і grafo – письмо; таємне писання) – це вид спеціального письма, який дає змогу записати писемний текст, зафіксований природною писемною мовою, в такий спосіб, який робить його політерне розпізнавання максимально ускладненим.

Криптографія складається з двох протилежних процесів – шифрування й дешифрування текстів. Шифрування – це зміна в тексті зображення символів, їх кодів чи порядку на основі певних наперед заданих правил. Такі правила називають ключем. Використовують криптографію тоді, коли хочуть зробити текст доступним (зрозумілим) лише для певного кола реципієнтів, які знають ключ (для решти реципієнтів текст повинен бути незрозумілим). Дешифрування – це відновлення в тексті на основі ключа первинного зображення символів, їх кодів чи порядку. Дешифрування можливе й без знання ключа, проте в такому випадку воно вимагає незрівнянно більших затрат на відновлення тексту.

Приклад: Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка.

Звісно, в масовій інформації криптографію не використовують (виняток – деякі кросворди).

Проте іноді в працівників ЗМІ виникає потреба користуватися криптографією при журналістських розслідуваннях, при виконанні функцій зарубіжних кореспондентів тощо.

Методи криптографії:

–      одномірні, двомірні, тримірні ключі шифрування – для шифрування на паперових носіях;

–      шифрування електронної пошти засобами поштових скриньок;

–      паролювання файлів різними методами (наприклад, у ТП, в архіваторі) [22].

Азбука Морзе. Ще один спосіб кодування традиційного письма, який донедавна використовували в електричних каналах зв'язку, називають за прізвищем її автора азбукою Морзе. Кодування знаків у азбуці Морзе відбувається короткими ("крапками") й довгими ("тире") електричними сигналами. При цьому крапка вважається одиницею тривалості. Тривалість тире повинна дорівнювати тривалості трьох крапок. Пауза між сигналами в літері – одній крапці, а пауза між літерами – трьом крапкам.

Спосіб кодування літер і цифр азбукою Морзе подано в додатку 8.

Як видно, кирилізований варіант цієї азбуки базується на зовнішній (графічній) схожості літер з латинськими. У випадках, коли кириличні літери не мають графічних аналогів, коди їм присвоєно довільно.

В азбуці Морзе існують також позначення для розділових знаків (крапка, кома, знак оклику, знак питання, крапка з комою, двокрапка, дужки, дефіс, лапки) та спеціальних сигналів (границя розділу, стирання попереднього знака, початок передачі, готовність прийому, початок дії, закінчення передачі).

Кількість "крапок" і "тире" в кодах, які позначають літери, залежить від частоти літер у текстах (за принципом: чим частіше вживається літера, ти коротше її позначення).

У зв'язку з переходом на використання комп'ютерної техніки (відповідно, цифрових кодів) використання азбуки Морзе (аналогових сигналів) останнім часом скорочується. Зараз нею користуються найчастіше радіоаматори.

Цифрові (комп'ютерні) системи письма. З виникненням комп'ютерів для організації їх спілкування з людьми виникло завдання – створити для спеціальні шрифти (шрифтокомплекти), в яких літери було б позначено не графічними (як у традиційному письмі), а цифровими образами (цифровими кодами). До кожного такого цифрового коду "чіпляли" відповідне графічне зображення знака.

Розглянемо шрифтокомплекти, які поставляють разом з операційною системою Windows. До складу цих шрифтокомплектів як обов'язкові входять Ariel, Courier New, Times New Roman. У кожен такий шрифтокомплект входять 224 знаки, серед яких є латинський алфавіт, а також можуть бути присутні деякі інші (додаток 10).

Шрифтокомплекти UNICODE містять приблизно по 60 тис. знаків. У кожен такий комплект входять алфавіти й ієрогліфи більшості мов світу (рис. Х). У цих шрифтокомплектах коди від 0 до 8191 (шістнадцяткові коди 0…1FFF) відведено під алфавіти всіх європейських мов, гебрейський, алфавіти арабських та індійських мов, а також фонетичні знаки; коди 8192…12287 (шіснадцяткові 2000…2FFF) – під пунктуаційні, математичні, технічні символи й орнаменти; коди 12288…16383 (шістнадцяткові 3000…3FFF) – під фонетичне китайське, японське та корейське письмо; коди 16384…59391 (шіснадцяткові 4000…E7FF) – під китайські, японські та корейські ієрогліфи, а також каліграфію хань; коди 59392…64023 (шіснадцяткові E800…FDFF) – під приватне використання; коди 64024…65535 (шіснадцяткові FE00…FFFF) – під забезпечення сумісності з іншими шрифтами.

Таким чином, розрізняють наступні види кодів: алфавітний – система букв, цифровий – система цифр, алфавітно-цифровий – змішана система алфавітних і цифрових кодів, рельєфно-точковий – система опуклих точок (шифр Брайля), матричний – система поглиблень або отворів та ін.

Можна назвати і інші системи кодування інформації, а саме: мова жестів (МЖ) – це вид спеціального письма, який дає змогу позначати цілі слова, а також літери алфавіту певними жестами, стенографі, криптографія, азбука Морзе тощо.


Розділ 2. Характеристика деяких систем писемності як основного методу розкодування інформації

2.1. Клинопис

Терміном "клинопис" прийнято позначати системи письма, що використовувалися на Близькому Сході приблизно з 3000 року до н.е. Шумери були першим народом в Азії (а можливо, і в світі), кому прийшла в голову ідея записувати думки за допомогою малюнків так, щоб прочитати їх можна було тільки одним способом, без різночитань. Тоді, на початку 3 тисячоліття до н.е., в Нижній Месопотамії шумерські жерці почали використовувати для письма таблички, зроблені з м'якої глини, і стил, загострену паличку з трикутним кінцем. На глині було досить складно малювати округлі лінії, і поступово малюнки шумерів стали приймати форму символів з декількох вертикальних, горизонтальних або діагональних рисок – кожна з цих рисок закінчувалася клином, услід від трикутного стила. Так і з'явився на світі клинопис, а малюнки його до цього моменту вже втратили форму, що "говорить", і стали лише символічними [12, 38].

За змістом, клинописний шрифт містить знаки-поняття (ідеограми), знаки-звучання (фонограми)  і детермінативи, або нечитані визначники. Ідеограми не відображають вимови слова і позначають поняття цілком, тоді як прогресивніші за своєю природою фонограми – це поєднання конкретних звуків, звичайно "приголосний + голосний (+приголосний)". Фонограма не могла позначати одиночного приголосного. Детермінативи існували лише для того, щоб позначати наступне за ним слово як особисте ім'я або географічну назву. Абстрактні поняття на ранніх етапах розвитку клинопису позначалися через конкретні символи: наприклад, поняття "бог" зображалося як знак "небо", а знак "сонце" міг значити також "білий" і "світлий".

Зрозуміло, що такі нефонетичні засоби письма могли задовольнити людину в примітивному суспільстві, але з розвитком економіки, мистецтва, літератури і освіти в шумерських містах-державах такі засоби виявилися недостатніми. Саме тоді і починають з'являтися фонограми: наприклад, в написі з Джемдет-Насра знак ti "стріла" був використаний також для поняття ti, til "населяти"; знак mі "рослина" використовувався в значенні mі "рік", mі "ім'я", -mі "мій". Важливу роль стали грати детермінативи: якщо один і той же символ уживався для позначення понять "плуг", "орати" і "орач", то щоб уникнути плутанини перед "плугом" ставився детермінатив "ДЕРЕВО", перед "орачем" – детермінатив "людина". Для нас такі знаки здаються зайвими, але для стародавньої людини вони мали велике значення, допомагаючи йому орієнтуватися в складному світі клинопису.

Шумерська система письма була в точності скопійована семітомовними акадцями, будівниками Вавилона, що одержали контроль над Дворіччям у середині 3 тисячоліття до н.е. У той час акадська мова стає мовою міжнародного спілкування, і клинопис швидко розповсюджується по регіону. Хети, індоєвропейський народ, що з'явився на Близькому Сході на початку 2 тисячоліття до н.е., також запозичували акадську систему письма, не дивлячись на те, що індоєвропейська фонетична система не дуже добре підходила для клинопису. Найбільш складним завданням для хетських писарів було відобразити групи приголосних: для цієї мети в хетських і лувійських текстах використовуються додаткові голосні, які насправді ніколи не вимовлялися. Наприклад, слово писалося tar-ri-ja-na-al-li-, а вимовляли його як trijanalli – "третій". Більшість слів писалися в акадській вимові. Хети продовжували використовувати і детермінативи – більше того, багато понять були відбиті на письмі у вигляді шумерських ідеограм з додаванням лише хетського закінчення. За такими ідеографічними знаками до цього дня приховані сотні хетських слів, звучання яких ми, мабуть, ніколи не дізнаємося [12, 40].

Клинопис вийшов з вживання в 8-9 століттях до н.е., коли папірус змінив глиняну табличку як основний матеріал для письма.

Мови, що використали письмо: хетська, лувійська, палайська, неіндо­європейські (шумерська, акадська, еламська, урартська, хуритська, хатська).

2.2. Середньоперсидська писемність

Після краху великих цивілізацій Месопотамії – Вавилона і Ассирії – акадський клинопис поступово витісняється із обігу на Близькому Сході. На місце акадської в якості міжнародної мови приходить споріднена їй арамійська, а в якості міжнародної писемності починає вживатися семітський консонантний алфавіт, також званий арамійським. Його численні модифікації досить активно використовувалися і індоєвропейськими мовами регіону до епохи завоювань Олександра Македонського.

Однією з таких модифікацій є цікаві написи, створені в період панування в Ірані Парфянської династії Аршакідів (256 до н.е. – 226 н.е.) і персидської династії Сасанідів (226-642 рр.). Численні манускрипти, написи на каменях і монетні легенди представляють зразки цієї цікавої системи письма. Його історія сама по собі цікава. Річ у тому, що в Парфянському царстві грамотними писарями були виключно люди арамійського походження, проте вельможі царського двору, за замовленням яких готувалися документи, говорили переважно іранською. Кожен документ писар повинен був докладати начальству іранською, і поступово в країні виробилася система стійких відповідностей між арамійськими і іранськими виразами. Пізніше, коли нові покоління жителів Парфії все більше забували чужу для них арамійську мову, зберігаючи в пам'яті лише ці найстійкіші вирази – що перетворилися з часом у свого роду формули, умовні знаки для писарів в іраномовних текстах. Вчені назвали ці арамійські формули в іранських текстах гетерограмами. Подібні гетерограми збереглися практично у всіх середньоперсидських письменностях.

Зовсім іншою була історія створення авестійського алфавіту. Цей алфавіт був спеціально складений з переважно арамійських букв з метою запису стародавніх зороастрійських гімнів – Авести. 48 звуків авестійскої мови неможливо було відобразити за допомогою 20 арамійських знаків, тому був складений точніший алфавіт, де кожній фонемі відповідала своя буква. В цілому ж система письма залишилася дуже схожою з арамійською, включаючи і напрям письма – справа наліво.

У Центральній Азії в ранньому середньовіччі був поширений согдійський шрифт, що також походить з арамійського. Согдійці, іраномовний народ Східного Туркестану, залишили обширний корпус християнських і буддійських текстів 7-9 століть. Даний вид письма також має напрям справа наліво і близький консонантному сірійському письму, тобто голосні на письмі, на відміну від авестійського, не відображаються. Втім, більшість дослідників знаходять послі­до­вне відображення голосних в согдійському за допомогою знаків ' ("алеф"), J і W.

Арабські завоювання, що почалися в 7 столітті, виявилися поворотним пунктом для багатьох цивілізацій Азії. В результаті повсюдного переходу населення до сповідання ісламу відвічні мови континенту замінювалися на арабський, а системи письма замінювалися арабським алфавітом. По суті своїй арабський письма також є однією з модифікацій арамійського консонантного алфавіту. Тим легше було народам Персидського царства адаптуватися до нової писемності. Вже в 8 столітті арабський алфавіт починає уживатися повсюдно на Близькому Сході, став офіційною мовою Халіфату із столицею в Багдаді. Вже в 12 столітті арабський алфавіт широко використовувався в Ірані, західній Індії, Центральній Азії, в Іспанії, Північній Африці, на Кавказі, навіть в Малайзії і Індонезії. Незабаром з його допомогою писалися не тільки арабські тексти, але і тексти на багатьох інших мов. Носії персидської і інших іранських мов модифікували алфавіт, створивши новий персидський шрифт. Його ж прийняли до використання мови мусульманської Індії [12, 52].

Сьогоднішній персидський алфавіт мало змінився з тих часів. У числі інших алфавітів, що використовують модифікований арабський письма – урду і мальдивський.

Мови, що використовують письмо: іранські (персидський, даруй, пушту, гілані, ормурі та ін.), індоарійські (урду), нуристанські, дардські, неіндо­європейські (дравідійські, тюрські та ін.)

2.3. Критське піктографічне письмо

Будучи островом, Крит проте знаходиться на перетині прадавніх торгових і міграційних шляхів між Африкою, Азією і Європою, що зумовило і вплив на його розвиток безлічі цивілізацій. На Криті в давнину народилася і померла не одна унікальна система письма, і деякі з них до цього дня не розшифровані, що утрудняє розуміння цілісної хронологічної картини розвитку писемності на острові. Проте схемний історію критського письма все ж таки можна умовно розділити на два періоди: піктографічного і лінійного письма.

Перші піктографічні написи з'являються на Криті в середньомінойську епоху (2100-1900 до н.е.). Існує, звичайно, і більш ранній друк із зображеннями, проте їх прийнято вважати лише малюнками, без ознак письма. Піктограми ж середньомінойського періоду вже можуть бути укладені в якийсь список символів, званий системою піктографічного письма А – на відміну від ще пізнішого піктографічного письма Б. Це був період процвітання і зростання могутньої Кноської держави на Криті, коли міста-держави Кнос і Фест контролювали більшу частину східного Середземномор'я, стягуючи дань з малоазіатських і грецьких полісів і нацьковуючи на них легендарного Мінотавра.

З 150 символів критського піктографічного письма, величезна більшість є зображеннями людини, частин тіла, тварин і рослин. Напрям письма – звичайно бустрофедон (рядок зліва направо, під нею рядок справа наліво).

Не дивлячись на всі спроби дешифрування письма, в цьому процесі поки не видно досягнень. Артур Еванс, який першим склав докладний список і опис більшості знаків, вважав, що символи є частково ідеограмами (тобто означають поняття), частково фонограмами (тобто означають конкретне поєднання звуків). Наприклад, він припустив, що зображення ока означає поняття "сторожа". Також Еванс припустив існування особливих знаків-детермінативів у критському піктографічному письмі. На цю думку його, зокрема, наштовхнула вражаюча схожість фігури сидячої людини з аналогічним єгипетським детермінативом, після якого в староєгипетському письмі йшло ім'я людини. На Криті роль такого знаку могла бути схожою [30, 26].

Походження критських піктограм також затемнене: деякі гіпотези пов'язують його з єгипетською ієрогліфікою. Очевидним спадкоємцем піктографічного письма на Криті є більш пізніше лінійне письмо А і Б.

Мови, що використовували письмо: невідомі.

2.4. Критське лінійне письмо

Даний тип письма з'явився в бронзовому столітті на острові Крит і в континентальній Греції. Заслуга його винаходу належить знаменитій крито-мікенської цивілізації, яка передувала культурі класичної античної Греції.

Історія знає декілька стадій формування критського письма: самою ранньою з них була та, що існувала ще в середньомінойський період, в 2100-1700 рр. до н.е. Поступове спрощення знаків і зменшення їх кількості привело до створення письма на фонетичній основі – до складового письма, званого лінійним. Згідно з історичною традицією, два типи письма, очевидно різних і за кількістю знаків, і за мовою, називають у хронологічному порядку лінійним письмом А і Б.

Лінійне письмо А використовувалося на Криті в пізньомінойський період його історії (з 1700 по 1500 рр. до н.е.). Воно вже було значним кроком вперед у порівнянні з ієрогліфікою, оскільки знаків була обмежена кількість, і зображалися вони на письмі набагато простіше і швидше. Написи, знайдені на друці, знаряддях і табличках з островів Крит, Фера і Мелос, включають від 77 до 100 різних знаків (за різними оцінками), кожний з яких імовірно позначає склад. Як правило, написи ці, видавлені або намальовані на табличках і кам'яних блоках, є імовірно господарськими записами державних чиновників або списками товарів.

На жаль, дотепер залишається незрозумілою мова лінійного письма А. Скоріше всього це була мова доіндоєвропейського, найдавнішого населення егейського регіону, можливо, споріднена мовам Кавказу. Судячи із структури письма, ця мова не розрізняла довгих і коротких голосних, дзвінких і глухих приголосних, [l] і [r] також були одним і тим же звуком. Подальші дослідження, очевидно, повинні дати нам ключ до глибшого розуміння мови стародавнього Крита [12, 84].

Набагато простіше опинилося розшифрувати лінійний письма Би, що виникло на Криті близько 1450 р. до н.е., одночасно з грецьким завоюванням острова. Його розшифровці ми зобов'язані геніальному англійцю Майклу Вентрісу, за освітою архітектору. З дитинства Вентріс мріяв осягнути таємницю критського письма, і в 1952 році абсолютно точно (хоч і випадково) визначив грецьку мову написів лінійного письма Б. Як виявилось, це письмо було першим в історії народів індоєвропейської сім'ї – виникнувши на Криті, де ахейські переселенці перейняли його у місцевих жителів, воно вже в 15 ст. до н.е. розповсюдилося і на континентальну Грецію, де з його допомогою було написано багато документів в палацах Тірінфа, Пілоса і Мікен. Лінійне письмо Б використовували і негрецькі племена островів егейського моря.

Письмо складалося з 88 складових знаків і декількох символів-детермінативів (тобто визначників, що стояли перед словами певного типу: напр., перед назвами судин ставилося зображення судини). Запозичене у аборигенів Криту, лінійне письмо абсолютно не підходило під вимоги грецької фонетики: наприклад, таке часто використовуване в грецькій мові закінчення -s на письмі ніколи не указувалося, оскільки складовий знак міг закінчуватися тільки на голосну. Довгі і короткі голосні, дзвінкі і глухі приголосні, звуки [l] і [r] на письмі знову-таки не розрізнялися. Неможливо було зобразити на письмі і груп приголосних, таких природних для грецької мови. Виходило, що грецькі слова ставали практично неможливими для прочитання людиною, яка не знала хоч би віддалено, про що йде мова: наприклад, слово ko-no-so позначало Knossos "місто Кносс". З тієї ж причини в багатьох написах дотепер складно визначити відмінок того або іншого іменника: слово pa-i-to може позначати як грец. н.в. Phaistos, так і зн.в. Phaiston "місто Фест".

І проте впродовж декількох століть лінійне письмо Б залишалося єдиним способом ведення господарського і інвентарного обліку в містах-державах мікенської Греції і Криту. Лише після 1200 р. до н.е., коли дорійське нашестя з півночі обернуло в руїни Тірінф і Мікени, письмо вийшло з вживання і незабаром було повністю забутий греками. Довгий час, судячи з історичних даних, населення Греції зберігало якусь недобру пам'ять про лінійне письмо: мабуть, це було пов'язано з тим, що ним користувалися складальники податків, тоді як простому народу такий незрозумілий шрифт був недоступний. П'ять століть опісля греки винайшли свій власний алфавітний шрифт.

Окремим різновидом лінійного письма було т.зв. кіпро-мінойське складове письмо, знайдене в декількох написах з Кіпру і на одній глиняній табличці з Фінікії. Кількість написів досить мало, і всі вони відносяться до періоду між 1500 і 1300 рр. до н.е. Мова кіпро-мінойських написів очевидно не індоєвропейська, але й не семітська. Швидше за все, це була мова найдавнішого населення Кіпру. На жаль, розшифровка кіпро-мінойського письма ще недостатньо просунулася вперед, щоб з упевненістю визначати не тільки мову написів, але і характер письма – чи було воно швидше рисунковим, чи складовим. Останні дослідження показують найбільшу близькість його з лінійним письмом А. У сучасній науці поширена теорія про те, що цей тип письма був перехідним від лінійного письма до пізнішого і вже дешифрованого кіпрського силабарію.

Мови, що використовували письмо: грецька, автохтонні мови островів егейського і Середземного морів.

2.5. Грецький алфавіт

Всім відомо, що грецький алфавіт походить з фінікійського. Вже самі старогрецькі історики Геродот і Пліній виявили факт запозичення письма у середземноморських вчителів – фінікійців. Більше того, найдавніші написи грецьким алфавітом (такі, як на афінській судині-дипілоні або на "камені мертвих" з Фери) виявляють разючу схожість символів з фінікійськими буквами. Та й назви самих букв, і порядок їх проходження – теж явні запозичення з фінікійської. "Альфа" і "бета" абсолютно очевидно походять з близькосхідних "алеф" і "бети". І хоча періодично в європейській літературі з'являються ультранові теорії про автохтонне походження грецького алфавіту з його пізнішим переходом на Близький Схід, ці гіпотези не можуть вважатися скільки-небудь серйозними [30, 52].

Греки трансформували фінікійський алфавіт для своїх потреб близько 9 століття до н.е., народжуючи тим самим першу чисто індоєвропейську систему письма. Раніше системи писемності, якими користувалися індоєвропейські племена і народи, були чужими за походженням: і лінійне письмо Б на Криті, і хетський клинопис.

При всій схожості на фінікійський, грецький алфавіт має ряд серйозних відмінностей від свого близькосхідного попередника. Перш за все важливо відзначити, що в грецькому письмі з'являються знаки для голосних звуків, яких у фінікійському не існувало – там позначалися на письмі лише приголосні. Тепер слова могли читатися саме так, як вони вимовлялися. Причому швидше за все голосні букви з'являються в грецькому якраз у момент створення алфавіту – не знайдено жодного напису на грецькому, де в алфавіті не було б голосних звуків. Проте архаїчні форми грецького письма ще не містять таких важливих, винайдених пізніше рис, як розділові знаки, пропуски між словами. Ніяк не позначалася різниця між довгими і короткими звуками [e] [o]. Напрям письма був справа наліво.

В епоху класичного розквіту грецький алфавіт існував в полісах Еллади в більш ніж 20 варіантах, які можна розбити на три основні гілки:

1. Архаїчні алфавіти дорійських островів егейського моря (Фера, Мелос, Крит)

2. Східна зона (поліси Малої Азії, Аттик, Арголіда, Корінф)

3. Західна зона (Лаконіка, Аркадія, Беотія, Фессалія, грецькі колонії в Італії)

Відмінність різновидів полягала перш за все у відображенні специфічних грецьких звуків різними символами. Наприклад, на Криті спочатку аспіровані приголосні писалися так само, як і прості змички: звуки [ph] і [p] зображалися однією буквою. Строга єдина грецького алфавіту була вироблена в Афінах в 403 р. до н.е., коли афіняни прийняли за основу мілетський варіант алфавіту, що розрізняв довгі і короткі голосні, прості і придихові змички.

Різні різновиди грецького письма, проте, мали різні долі: з алфавітів сходу були народжені такі види письма, як, готський і коптський алфавіти, під їх впливом народилося власне письмо в Грузії і Вірменії. Західногрецьке письмо вплинуло на винахід італійських, етруського і латинського алфавіту, а також, як вважають, і давньогерманських рун [20].

Класичний афінський алфавіт в стародавній Греції складався з 27 букв і використовувався зліва направо. Дещо пізніше були за непотрібністю виключені деякі символи, що не мали звучання і уживалися лише як цифри – "коппа", "стигма", "сампа". Дорійський, аркадський і деякі інші діалекти використовували звук [w] і відповідну букву для нього, звану "дигамою", що писалася приблизно як F. Сучасний грецький алфавіт складається з 24 букв.

Мови, що використали письмо: грецька, а також багато стародавніх мов Європи, Азії і Африки.

2.6. Латинський алфавіт

Латинський алфавіт, що починав свою історію як письмо невеликих поселень центральної Італії, згодом став найпоширенішим письмом на землі, яким уміє користуватися майже кожен.

Вважається безперечним, що його родоначальником послужив грецький алфавіт (можливо, при посередництві етруського), а саме західногрецькі його різновиди, якими користувалися еллінські колоністи в стародавній Італії. Антична традиція любила хвастати, що письмо було занесено сюди ще в другому тисячо­літті до н.е., коли міфічні колоністи з Пелопоннесу поселилися на місці, де був пізніше заснований Рим. Проте сучасна археологія не знаходить ні слідів самих колоністів, ні свідчень ранніх видів писемності на території центральної Італії. Деякі учені дотримуються також етруської версії походження латинського ал­фа­ві­ту, але технічно довести це важче. Швидше за все саме греки, жителі колоній Ку­ми і Габії в центральній частині країни познайомили латинян з писемністю. Тоді, втім, алфавіт латинян був лише одним з різновидів італійських алфавітів [20].

Першим достовірно відомим документом, написаним латинським шрифтом, є знаменита застібка з Пренести (пренестинська фібула), що датується 7 століттям до н.е. Проте сучасні форми букви алфавіту досягли лише три сторіччя опісля: до цього латинським алфавітом можна було, наприклад, писати справа наліво, або навіть вертикально. Не існувало крапок, ком, пропусків між словами (слова розділялися крапками посередині рядка), різниці між заголовними і рядковими буквами. Найбільш істотними модифікаціями алфавіту в процесі античної історії стали наступні:

a) буква C взагалі-то походить з грецької гамми і спочатку вимовлялася як [g] (залишки цієї вимови видно в написанні особистих імен Cnaeus, Cai "Гней", "Гай"); пізніше вона стала вимовлятися [k].

b) буква K поступово видозмінилася, співпавши по зображенню з C і тому практично зникла з латинського алфавіту стародавнього Риму.

c) грецька буква дигама (у написанні схожа з F) вимовлялася греками як губний звук [w], а в латинському письмі перетворилася в [f].

d) буква Z була офіційно виключена з римського алфавіту ухвалою Сенату в 312 р. до н.е. Це відбулося тому, що в латинській мові звук [z] всюди перейшов у [r].

e) буква H стала означати в латинському придих (у запозичених грецьких словах) або фрикативний задньоязиковий звук [h] – в грецькому ця буква означала голосний звук.

f) з букви C за допомогою невеликої графічної зміни був утворений новий знак G для позначення звуку [g].

g) латинська буква Q була запозичена з грецької копи, яка на той час з самого грецького алфавіту вже практично зникла.

h) грецький знак Y в латинському перетворився в V і звучав як [u]. Звуку [v] в мові Риму того часу ще не існувало.

У першому столітті нашої ери імператор Клавдій спробував провести реформу алфавіту, додавши в нього 3 нових букви, щоб зробити письмо ближчим до латинської вимови. Проте ці букви, що мали звукові відповідності [v], [ps], [y], незабаром після смерті Клавдія були знову забуті.

І нарешті, в середні віки до алфавіту були додані нові букви W, J, U, K, Z, надавши йому сучасну форму. Сьогодні латинський алфавіт використовується більш ніж у 100 країнах світу, не говорячи вже про повсякденне використання в рекламі, в Інтернеті та інших сферах життя.

Хотілося б окремо розглянути два важливі різновиди латинського алфавіту, що існували свого часу в Європі. Першою з них є т.зв. гельський алфавіт, модифікований ірландськими ченцями на початку нової ери і традиційно використовуваний до цього дня в Ірландії. У ранньому середньовіччі Ірландія знаходилася під сильним впливом православних грецьких проповідників, які і внесли якусь грецьку подібність в місцевий алфавіт в 5 ст. н.е. Сьогодні в офіційних документах ірландці, звичайно, використовують звичайні форми латинського шрифту [20].

Іншою модифікацією можна назвати фрактуру, або готичний шрифт, винайдений в Німеччині в 11 столітті на базі мінускульного латинського шрифту. З 12 століття цей шрифт розповсюджується по центральній і західній Європі: у Італії і Франції він використовувався до 14 століття, а в Німеччині продовжував уживатися і пізніше, причому і без того складні для написання форми його букв тут ще більш ускладнилися. У офіційному використанні готичні букви знаходилися ще в Третьому Рейху з 1933 по 1941 рік, оскільки Адольфу Гітлеру дуже хотілося повернутися до стародавніх тевтонських стандартів життя.

Мови, що використали письмо: германські, романські, слов'янські.

2.7. Огам

Огам – найдавніше алфавітне письмо Британських островів. До цього дня на рівнинах Ірландії, на горбах Шотландії, Уельсу, на острові Мен знаходять камені, старе глиняне череп'я і робочі інструменти, на яких колись були вибиті дивні вертикальні і горизонтальні насічки. Це і є огам, незвичайний релікт стародавньої Британії, знаряддя кельтських друїдів.

Існує декілька основних версій походження огамічного письма. Згідно з однією з них, таким чином друїди записували скандинавські руни з тим, щоб зробити їх читання незрозумілим для решти людей. Багато вчених стверджують, навпаки, що джерелом виникнення огама став латинський алфавіт. Проте всі сходяться на тому, що друїди у когось стягнули секрет писемності замість того, щоб самим його винайти. І проте ні єдиної схожої системи письма в Європі і в світі не існує – перш за все це стосується форми букв. Назва письма – стародавнє слово "ogam" – за походженням не є кельтським, що може свідчити про стародавнє запозичення кельтами терміну разом з самим письмом [31, 98].

Найбільш стародавні із знайдених огамічних написів датуються 3 століттям н.е., основна маса зроблена між 5 і 9 століттями. Втім, ірландці пам'ятали огам ще багато століть – в дев'ятнадцятому столітті в деяких селах ще вміли читати стародавні написи, хоч ось вже більше тисячі років тут уживається латинський алфавіт. Загальне число написів досягає 500, з яких 50, знайдені переважно в Уельсі і Корнуолі, містять паралельну транскрипцію латинськими буквами. Ці білінгви є найбільш цінним джерелом інформації про історію огама і його різновиди, а також про історію самих кельтських мов, які пережили в 4-6 століттях революційну трансформацію.

Правда, більшість написів однотипна і нудна: це надгробні епітафії, накреслені за формулою "Х, син Y". І проте навіть особисті імена дають важливий матеріал для вивчення мови. Спочатку огам містив 20 знаків, пізніше були додані ще 5. Написання слів могло бути або вертикальним або горизонтальним і завжди виглядало як поєднання крапок і ліній по обидві сторони осьової межі.

Масштаб використання огама різко звузився після 10 століття, коли стара писемність повсюдно замінювалася латинським алфавітом. З тих пір і аж до 19 століття огам використовувався тільки в побуті, та й то у віддалених районах Ірландії. Осібно стоять близько 30 написів, зроблених на некельтській мові і званих "піктськими". Вони дотепер не мають перекладу – як і сама мова піктів залишається загадкою для лінгвістів. Піктські написи зникають в 9 столітті, коли пікти Шотландії остаточно асимілювалися прибулими на їх землі кельтомовними скоттами.

Мови, що використали письмо: кельтські (ірландська, валійська, шотландська, корнська), піктська мова.

2.8. Давньогерманські руни

У міжнародній науці давньогерманські рунічні алфавіти називаються також Futhark, по перших шести буквах найбільш відомого скандинавського алфавіту, які читалися як F, U, Th, A, R, K. Причому незрозуміло, чому саме таким був порядок символів в алфавіті – мабуть, він мав якусь мнемонічну функцію, тому що руни уживалися переважно язичницькими жерцями. У германській народній культурі руни і писемність взагалі мали велике містичне значення. Сам германський корінь *run- позначає "приховувати", "секрет". У зв'язку з цим найбільш поширена думка полягає в тому, що спочатку руни служили лише як секретне письмо жерців, і лише пізніше стали популярні як засіб для створення літератури [7].

Перші з відомих нам рунічних написів датовані 1 століттям нашої ери, проте витоки походження рун, мабуть, йдуть далеко вглиб доісторичної північної Європи. Одним з підтверджень цієї гіпотези є буква AE: вона не вживається ні в одному із знайдених написів, оскільки звук [ae] до 1 ст. н.е. вже зник з германських мов. Проте в списках рунічного алфавіту, що часто зустрічаються паралельно з текстами, ця буква стабільно присутня. Логічно припустити, що алфавіт був винайдений ще в ту епоху, коли даний звук активно вживався в мові – отже, в загальногерманську епоху.

Впродовж більше 1000 років рунічний алфавіт використовувався в Германії, Скандинавії, на Британських островах і в Нідерландах, і лише в пізньому Середньовіччі його всюди замінив латинський алфавіт. У Данії рунами писали до 1100 року, а в Швеції – навіть у 18 столітті.

Руни звичайно зображалися на металевих, кам'яних або дерев'яних табличках, внаслідок чого сформувалася специфічна форма букв – вони придбали незграбні контури, оскільки писар не міг видряпати на дереві і камені округлих форм. Загальногерманський рунічний алфавіт складався з 24 знаків, в Скандинавії вживалося не більше 16 знаків, оскільки букви загубили різницю між дзвінкими і глухими звуками. Ця незручність, втім, була усунена близько 1000 р. за допомогою крапок над рунами, які позначали дзвінкість звуку. Англосакський алфавіт, що з'явився в 6 столітті, налічував 33 букви.

Не дивлячись на те, що походження рун невідоме, їх зв'язок із стародавніми системами письма Середземномор'я (перш за все з грецьким та італійським алфавітами) безперечний. Проте всі спроби вивести германські руни безпосередньо з якого-небудь іншого алфавіту виявилися марними. Інша теорія припускає етрусько-альпійське походження рун: напис з Ногау, зроблений в 200 р. до н.е., містить германські тексти, зроблені на одному з різновидів етруського алфавіту. Це може значити, що германці вступали в контакти з етруською цивілізацією і цілком могли запозичити у них принципи писемності [7].

Мови, що використали писемність: германські (давньоскандинавська, давньошведська, давньофризька, давньоверхньогерманська, давньосаксонська, давньоанглійська).

2.9. Давньослов'янське письмо

Сучасна наука звичайно не визнає існування у слов'ян писемності до того часу, коли в 9 столітті візантійські священики Кирило і Мефодій винайшли кирилицю, щоб обернути слов'янські племена в християнство. Проте недавні розкопки, зроблені в Росії, Україні і деяких західнослов'янських країнах, дають деякі підстави розміркувати про існування зачаткових форм писемності у слов'ян задовго до прийняття ними християнства [26, 95].

У болгарському літописі ченця Храбра, створеному в 10 столітті, недвозначно згадуються "риси і рези", якими писали слов'яни до появи кирилиці. Згідно з літописцем, вони служили язичницьким культам, і волхви уміли по ним читати і передбачати майбутнє. В кінці 9 століття арабський мандрівник Ібн Батута написав про східних слов'ян: "Вони спорудили пам'ятник і написали на ньому ім'я свого померлого вождя". На той час на Русі кирилиці ще не знали, а про використання ними інших систем письма нічого не відомо. Нарешті, цікаві значки, в яких при бажанні можна побачити елементи письма, були виявлені на кам'яних і дерев'яних носіях, а також на інструментах і кераміці в Росії і країнах Східної Європи. Перший з таких "написів", що складається з 14 символів, був виявлений у 1897 році недалеко від Рязані.

Пізніше, в 20 столітті, аналогічні знахідки послідували в Білорусії, Болгарії, Польщі, в Криму. Можливо, всі вони представляють модифікації одного і того ж шрифту. Проте, навіть якщо це і було видом письма, щодо його характеру точки зору розходяться. Кількість символів досягає 75, що дозволяє припустити складову структуру, можливо, з елементами ієрогліфіки. Проте, оскільки територія розповсюдження знахідок досить велика, форми символів могли сильно розрізнятися по регіонах, і загальна кількість знаків могла бути меншою.

Декілька символів виглядають дуже схоже на кириличні, чи ж нагадують грецький алфавіт. Цілком імовірно, що греки зробили вплив на формування слов'янського письма. Можливо також, що письмо "рис і резів" мав напрям зліва направо [26, 100].

Проте лише небагато хто на сьогодні розділяє думку про існування у стародавніх слов'ян власного письма. Багато учених вважають, що "риси і рези" є календарними символами чи ж просто кириличними буквами, написаними безграмотними слов'янськими писарями. Всі знайдені "написи" відносяться до 9‑11 століть, після чого по всій Русі – разом з православ'ям – розповсюдилася кирилиця.

Мови, що використали письмо: слов'янські.

2.10. Глаголиця

Ось уже більше тисячі років основною писемністю східних і південних слов'ян залишається кирилиця в її декількох варіантах. Проте колись, в ранньому середньовіччі, паралельно з кириличним у Східній Європі активно вживався і інший алфавіт, винайдений, за легендою, святими Кирилом і Мефодієм – глаголиця [25].

Згідно з найбільш поширеною версією, двоє братів-місіонерів з грецького міста Салоники сповнилися рішучості навчити дикий слов'янський народ читати Біблію. З цією метою в 9 столітті з'явилися дві версії алфавіту. Проте історичні дослідження показують, що їх поява швидше за все не була паралельною: якщо глаголиця дійсно могла бути народжена Кирилом вже в 9 столітті, то кирилиця з'являється дещо пізніше і, мабуть, створена учнями великого просвітителя.

Глаголичний шрифт абсолютно ідентичний кирилиці по кількості і порядку проходження символів, проте сильно відрізняється за формою знаків. Контури букв здаються настільки відмінними від звичної нам кирилиці, що не раз висловлювалося припущення про початкове, оригінальне походження глаголиці – на відміну від кирилиці, створеної під впливом грецького алфавіту. Деякі дослідники пов'язують глаголицю з ефіопським письмом, деякі – з вірменським або навіть самаритянським (єврейським). Деякі символи сильно нагадують грецький мінускул. Схоже, що творець письма взагалі був непогано знайомий з більшістю алфавітів того часу, що використовувались на Близькому Сході і в південній Європі.

Глаголиця широко застосовувалася в Чехії і Моравії з 9 століття; потім вона проникає до Болгарії, Сербії і Хорватії, використовувалася і в Київській Русі. У більшості країн після 12 століття вона поступилася місцем кирилиці, і лише в Хорватії уживалася в церковних книгах аж до 19 століття. Хорватська глаголиця відрізняється від старослов'янської меншою кількістю букв і більш прямокутною формою символів.

Мови, що використали письмо: старослов'янська, сербо-хорватська, давньочеська, болгарська).

2.11. Кирилиця

Кирилиця стала однією з двох слов'янських азбук, винайдених, згідно з поширеною легендою, святим Кирилом за допомогою його друга святого Мефодія. Вони були візантійськими священиками, що вирішили для справи залучення варварів-слов'ян до християнства перекласти Біблію їх мовою. Проте сучасні історичні дослідження показують, що Кирило і Мефодій навряд чи мали відношення до власне кирилиці, яка швидше за все з'явилася в Болгарії і Македонії не раніше початку 10 століття. Джерелом основного числа символів кирилиці став унціальний шрифт грецького письма [9, 145].

Дійсно, при найближчому розгляді видно, що з 43 первинних символів кирилиці 24 є копіями відповідних грецьких знаків, а інші створені для позначення специфічних слов'янських звуків, яких в грецькій мові не існувало. Деякі символи, запозичені з грецького алфавіту, вживалися даремно – для них в слов'янському не було особливих звуків: такі  s, i і деякі інші, які пізніше були за непотрібністю видалені з алфавіту (буква i дотепер уживається в білоруському і українському алфавітах. Старослов'янська мова, для якої спочатку і винаходилася кирилиця, взагалі вважала за краще слідувати грецьким канонам письма – у всіх словах ставився знак наголосу, частими були діакритичні значки для придиху, хоча, на відміну від грецького, в слов'янських мовах ніякого придиху ніколи не існувало.

У 10-11 століттях кирилиця стає загальновживаним алфавітом у всіх країнах Східної Європи, населених слов'янами, що прийняли християнство: у Болгарії, Хорватії, Сербії, Моравії. Після 988 року Київська Русь також починає використання кириличного алфавіту (хоча деякі дослідники вважають, що у східних слов'ян існувало і більш стародавнє піктографічне письмо. Найдавніші тексти, написані кирилицею, датуються 10 століттям у Болгарії, 11 ст. у Росії, 12 ст. у Боснії і Сербії. Звичайно, поступово в алфавіті відбувалися незначні зміни у формі символів і їх кількості, пов'язані із зміною в мовах. Єдиною мовою, що зберегла первозданну кирилицю, залишається мова релігійних культів у Росії та інших країнах Східної Європи. Слабіючий вплив Візантії і зростання впливу римської церкви привів до заміни кирилиці на латинський алфавіт – до 16 століття Чехія і Польща остаточно перейшли на латиницю, в 1860 те ж відбулося в Румунії. Але в православних храмах цих країн Біблію як і раніше пишуть кирилицею.

Сьогодні цей алфавіт використовується в Росії, Болгарії, Югославії, Македонії, Боснії, Білорусії, Україні. Багато сусідів Росії також ще не встигли відмовитися від кирилиці – на ній пишуть Казахстан, Киргизія, Монголія, а встигли перейти на латиницю в останнє десятиліття Узбекистан, Азербайджан, Туркменія і Таджикистан [9, 148].

Мови, що використовують письмо: церковнослов'янський, російська, сербо-хорватська, болгарська, українська, білоруська, македонська, осетинська,  неіндоєвропейські мови Росії, колишніх республік СРСР і Монголії.

Таким чином, алфавіти є найуніверсальнішим методом розкодування інформації в історії людства.


Висновки

Дослідження дає підстави зробити наступні висновки:

1. Кодування інформації – це спеціально вироблена система прийомів (правил) фіксації інформації. Основними атрибутами кодування є код, мова, знак, за допомогою яких інформація фіксується і передається у просторі та часі. Код – це набір знаків, впорядкованих відповідно до певних правил тієї або іншої мови, для передачі інформації. Знак – це мітка, предмет, яким позначається що-небудь (буква, цифра, отвір). Знак разом з його значенням називають символом.

2. Кодів існує значно більше, чим матеріальних носіїв. Розрізняють наступні види кодів: алфавітний – система букв, цифровий – система цифр, алфавітно-цифровий – змішана система алфавітних і цифрових кодів, рельєфно-точковий – система опуклих точок (шифр Брайля), матричний – система поглиблень або отворів та ін. Використовуючи як код букви, можна фіксувати слова на різних мовах, отже, використовувати різні коди.

3. Письмо – знакова система фіксації мови, що дозволяє за допомогою нарисних (графічних) елементів передавати мовну інформацію на відстані і закріплювати її в часі. Система письма характеризується постійним складом знаків, причому кожен знак передає або ціле слово, або послідовність звуків, або окремий звук мови. Система письма тісно пов'язана з писемністю.

4. Писемність – сукупність письмових засобів фіксації і передачі інформації, що включає поняття графіки, алфавіту і орфографії якої-небудь мови або групи мов, об'єднаних однією системою письма або одним алфавітом. У цьому сенсі можна говорити про українську, англійську, арабську та ін. писемності.

5. У суспільстві основним способом кодування інформації є мова, причому в кожній державі вона може бути інша чи навіть одночасно можуть використовуватися кілька мов. Приклад з позначенням снігу в мові ескімосів (більше 30 назв), у нас – до півдесятка.

6. Існують два види письма: традиційне й нетрадиційне. Традиційне письмо – це таке письмо, яке призначене для використання всіма членами суспільства. Звернемо увагу на те, що деякі мови мають по дві чи навіть по три паралельні системи письма. Так, сербська мова паралельно використовує як кирилицю, так і латиницю; японська мова одночасно використовує ієрогліфічне письмо, літерне письмо для слів власного походження (хірагана), а також літерне письмо для слів іноземного походження (катакана).

7. У противагу цьому спеціальне письмо – це таке письмо, яке призначене для використання (а) лише якоюсь частиною суспільства чи (б) з якоюсь певною метою. Такими частинами суспільства можуть виступати, наприклад, незрячі чи люди з вадами органів мовлення. Цілі, для яких можуть використовувати спеціальні системи письма, є такі: зафіксувати вимову усного тексту на носії інформації; передати писемний текст за допомогою іншого алфавіту; обмежити коли тих, хто може читати писемний текст; зробити алфавіт зручним для використання в технічних каналах передачі інформації тощо.


Список використаних джерел

1.          Барембаум И.Е. История книги: Учеб. для библиотеч. фак. ин-тов культуры и пед. вузов. 2-е изд., перераб. – М.: Книга, 1984. – 247 с.

2.          Білецький А. Про мову і мовознавство: Навч. посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: АртЕк, 1996. – 224 с.

3.          Вакуленко М. Наукові засади відтворювання запозичених та іншомовних слів: інваріантна транскрипція і транслітерація // Вісник Книжкової палати. – 1999. – № 10 (40) жовтень. – С. 6-9.

4.          Висоцький С. Азбука з Софійського собору у Києві та деякі питання походження кирилиці // Мовознавство. – 1974 . – №4. – С. 74-83

5.          Воробьев Г.Г. Документ: информационный анализ. – М.: Наука, 1973. – 256 с.

6.          Всемирная история: В 24 т. / А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – Мн.: Литература, 1997.

7.          Гоч В. Язык рун и рунный язык // http://www.hot.ee/valeo/files/alf.jpg.

8.          Дослідження М.Ю. Брайчевським витоків слов'янської писемності //  http://mycounter.com.ua.

9.          Зиновьев А.В. Тайнопись кириллицы. – Владимир: "Покрова", 1998. – 320 с.

10.       Зиновьева Н.Б; Саяпина ИА., Пашнина И.И. Документ в коммуникации и восприятии: Лекции по курсу "Документоведение". – Краснодар, 1995. – 58 с.

11.       Ильюшенко М.П., Кузнецова Т.В., Лившиц Я.З. Документоведение. Документ и системы документации. – М.: МГИАИ, 1997. – 132 с.

12.       Истрин В.М. Возникновение и развитие письма. – М., 1965. – 480 с..

13.       Каганець І. Згадай себе! // http://www.perehid.kiev.ua.

14.       Кеслер Я. Азбука: послание к славянам. – http://www.newchrono.ru/frame1/Publ/azbuka.htm.

15.       Кифишин А.Г. Древнее святилище Каменная Могила: Опыт дешифровки протошумерского архива XII-III тыс. до н.э. Том I. – Київ: Аратта, 2001. – 872 с.

16.       Коренной АЛ. Информация и коммуникация. – К.: Наук. думка, 1986. – 143 с.

17.       Кушнаренко Н.М., Удалова В.К. Наукова обробка документів: Підручник. – К.: Вікар, 2003. – 328 с.

18.       Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник. – 4-е изд., испр. – К.: О-во "Знання", КОО, 2003. – 459 с.

19.       Лисенко А. Міф про "стовпотворіння" та людські мови. – Київ: Видавництво політичної літератури України, 1965. – 80 с.

20.       Лучук І. Історія письма // http://www.aratta-ukraine.com.

21.       Михайлов Б.Д. Петроглифы Каменной Могилы. – Запоріжжя: Дике поле, 1999. – 239 с.

22.       Партико З. В. Лекція 3. Види й потоки масової інформації в суспільстві // http://www.journ.univ.kiev.ua/

23.       Платов А. Славянские руны. – М.: ИД "Гелиос", 2001. – 176 с.

24.       Праці Святійшого Філарета, Патріарха Київського і всієї Руси-України. Вітчизняна історична наука про діяльність святих Кирила і Мефодія на території Руської держави // http://hram.kiev.ua.

25.       Секретная славянская азбука или докирилловский алфавит? // http://www.univer.kharkov.ua/astron/

26.       Серяков М. Л. Русская дохристианская письменность. – СПб., 1997.

27.       Соколов А.В. Информационный подход к документальной коммуникации: Учеб. пособие. – Л., 1988. – 85 с.

28.       Сокольська О.В. Правила передачі українського ономастикону англійськими графемами // http://mycounter.com.ua.

29.       Українська мова. Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О. О., Зяблюк М. П. та ін. – Київ: Українська енциклопедія, 2000. – 752 с.

30.       Утевська П.В. Невмирущі знаки: Нариси. – К.: Веселка, 1981. – 245 с.

31.       Фридрих, И. Дешифровка забытых письменностей и языков. – М., 1961.

32.       Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: Навч. посіб. – К.: Кн. палата України, 1998. – 80 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

2194. Разработка конструкции подвесного поворотного крана 254.46 KB
  В данном курсовом проекте предлагается разработать консольный неполноповоротный кран с постоянным вылетом, который состоит из механизма подъема, металлоконструкции. Кран крепится к стене.
2195. Технология основного органического синтеза 907.57 KB
  Фторирование фтористым водородом и его солями. Хлорирование бензола и его гомологов. Хлорирование ароматических соединений. Хлорамины и хлорамиды. Хлорирование карбоновых кислот по алкильной группе. Синтез хлорпроизводных кислот и хлорирование азотистых соединений. Хлорирование парафинов и их галогенпроизводных.
2196. Курс лекций по общей химии 2.14 MB
  Предмет и значение химии. Периодический закон Д.И. Менделеева. Химическая кинетика и катализ. Химическое равновесие. Растворы электролитов. Электролитическая диссоциация. Коррозия металлов и защита от коррозии. Обзор химических свойств элементов. Координационные соединения.
2197. Экономическая теория 1.42 MB
  Экономическая теория: предмет и методы. Потребности и ресурсы. Производство. Проблема выбора в экономике. Сущность, структура и функции экономической системы. Спрос, предложение, цена и рыночное равновесие. Основы поведения субъектов рыночной экономики. Национальная экономика и ее общая характеристика. Денежный рынок. Денежно-кредитная система.
2198. Основы технологии машиностроения 1.22 MB
  Характеристики машиностроительных производств. Средства выполнения технологических процессов. Требования к оформлению иллюстраций технологического процесса. Погрешность установки детали в приспособлении. Качественная оценка технологичности конструкции детали (изделия).
2199. Сравнительное изучение ВАХ полупроводникового диода и диода Шоттки 200.49 KB
  Цель работы: измерение в широком интервале токов вольтамперных характеристик полупроводникового диода и диода Шоттки и определение по ним токов насыщения и коэффициентов неидеальности.
2200. Теплопередача через многослойную цилиндрическую стенку 223.07 KB
  Конвективная теплоотдача от газов, лучистая теплоотдача от газов к стенке. Конвективная теплоотдача к воде. Теплопередача через многослойную цилиндрическую стенку.
2201. Решение задач по кузнецову 84.72 MB
  Понятия числовой последовательности и ее предела. Понятие предела функции в точке. Понятие функции, ограниченной в окрестности точки. Теорема об ограниченности функции, имеющей предел. Понятие непрерывности функции. Доказать непрерывность функции cos x. Теорема об отношении бесконечно малой функции к функции, имеющей предел, отличный от нуля. Понятие бесконечно большой функции. Теоремы о связи бесконечно больших функций с бесконечно малыми.
2202. Измерение микротвердости покрытий и тонких слоев материала 379.18 KB
  Ознакомиться с конструкцией и работой прибора ПМТ-3. Освоить методику измерения микротвердости различных объектов.