1417

Мовна картина світу у контексті міжкультурної комунікації

Дипломная

Иностранные языки, филология и лингвистика

Аналіз структури мовної картини світу з позицій сучасного мовознавства. Аналіз безеквівалентної лексики як свідчення своєрідності мовних картин світу. Лінгво-культурологічний аналіз використання у слов’янських пареміях паралінгвістичного засобу мовчання. Вияв паралінгвістичних аспектів мовної картини світу у функціонуванні окремих слів у слов'янських прислів'ях і приказках.

Украинкский

2013-01-06

390 KB

110 чел.

Реферат

Випускна робота: 84 с., 55 джерел.

Об’єкт дослідження: мовна картина світу у контексті міжкультурної комунікації.

Мета роботи: дослідження мовної картини світу з різноманітних позицій сучасного мовознавства, в тому числі й в етнокультурній парадигмі.

Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:

- розглянути структуру мовної картини світу в системі “домовна картина світу”, ”концептуальна картина світу”, довівши взаємозв’язок цих трьох понять;

- висвітлити значення зіставного мовознавства для дослідження мовної картини світу;

- дослідити мовну картину світу в етнокультурній парадигмі, акцентуючи увагу на активні процеси функціонування мови.

Метод дослідження: аналітичний, описовий, зіставний.

Поняття “всесвіт” має конкретно-історичний зміст, охоплює натуральну і штучну природу, соціальні відносини, духовний світ людини, способи і продукти духовної творчості.Все це знаходить своє відображення у мові, складаючи повну картину світу,знання якої сприяє більш тісній взаємодії між народами світу, сприяє порозумінню й полегшує міжнародні взаємовідносини у сучасному світі. Цим зумовлена актуальність обраної теми даної роботи.

Результати дослідження можуть бути застосовані у навчальному процесі (як матеріал для самостійної роботи) та прийнятті до уваги всіма, хто цікавиться мовною картиною оточуючого світу.

Мовна картина світу, концепт, зіставне мовознавство, паремія, паралінгвістичний аспект.


Зміст

Список умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів

Вступ

1 Аналіз структури мовної картини світу з позицій сучасного мовознавства

2 Аналіз мовних картин світу з позицій зіставного мовознавства

2.1 Зіставлення структурно-семантичних полів мов

2.1.1 Аналіз явищ гіперо-гіпонімії

2.1.2 Аналіз явищ синонімії і полісемії

2.1.3 Слова-символи як прояв національно-мовної картини світу

2.2 Аналіз способу мотивації слів

2.3 Аналіз безеквівалентної лексики як свідчення своєрідності мовних картин світу

2.4 Граматичні зіставлення у світлі характеристики мовної картини світу

2.5 Аналіз національно-маркованої фразеології (паремії)

3 Аналіз мовної картини світу в етнокультурній парадигмі

3.1 Мова як виразник досягнень культури окремого народу

3.2 Національна специфіка паремій

3.3 Лінгво-культурологічний аналіз використання у слов’янських пареміях паралінгвістичного засобу мовчання

3.4 Лінгво-культурологічний аналіз пара лінгвістичного явища «сміх» та «іронія» в українських пареміях

3.5 Вияв паралінгвістичних аспектів мовної картини світу у функціонуванні окремих слів у слов'янських прислів'ях і приказках

Висновки

Перелік посилань


Перелік умовних позначень, символів, одиниць,

скорочень і термінів

ККС – концептуальна картина світу;

МКС – мовна картина світу;

пор. – порівняй;

нім. – німецьке;

укр. – українське;

англ. – англійське;

фр. – французьке;

іт. – італійське;

ісп. – іспанське;

прост. – просторічне;

розм. – розмовне;

кит. – китайське;

тат. – татарське;

чес. - чеське;


Вступ

Мова – не лише самоорганізована система мовних одиниць, а, образно кажучи, національний мовний організм, що розвиваються, взаємодіючи з різними сторонами життя етноспільноти й відбиваючи у собі всі аспекти цього життя. Тим самим мову як духовне надбання етносу можна розглядати в проекції на його культуру, історію, філософію, народну творчість. Пізнаючи мову етносу в усіх її проявах і взаємозв’язках, пізнаємо й духовну природу її носія – народу, а разом з тим і його мовну картину світу.

Високий рівень цікавості мовознавців до вивчення лексичного складу мови ніколи не спадав. Це пояснюється прагненням учених зрозуміти і вибудувати якнайповнішу мовну картину світу. А розуміння цілого ніколи не було можливим без розуміння частин: окремих слів, лексико-семантичних груп, мікрополів і, нарешті, семантичних і функціонально-семантичних полів.

Мовна картина світу досліджена у численних роботах як українських [48], так і зарубіжних лінгвістів.

У лінгвістичній літературі під поняттям «картина світу» розуміються два аспекти вивчення семантичного і лексичного складу. Згідно з першим поглядом, мовна картина світу – це загальна, інтегральна її картина, сукупність всього мовного змісту. Ця картина відносно постійна і повільно еволюціонує у часі. Згідно з другим поглядом, мовна картина світу – це специфічні риси семантики даної мови, які диференціюють її від інших мов. Питання ускладнюється тим. що ні інтегральний, ні диференційний аспекти не отримали достатньо чіткого визначення.

Важливим питанням, яке цікавить дослідників упродовж останніх двох століть, є питання про національну специфіку мови. Національна специфіка визначається насамперед внутрішньою формою мови, її можна спостерігати на рівні слів та полів. «Саме тут, – зазначає дослідник Г.А. Брутян, – при порівнянні широких семантичних зон, які утворюються цілими комплексами полів (або фрагментами «картини світу»), виявляються лакуни в одній мові порівняно з іншою» [6, с. 109].

Розмитість понять і значень ускладнює диференціацію мовної та концептуальної картин світу. Але сам принцип їх розрізнення залишається досить чітким та однозначним: елементами мовної картини світу є семантичні характеристики слів, одиницями концептуальної – поняття. Мовна картина світу більш рухлива, ніж концептуальна, і безпосередньо відбиває ті зміни, які відбуваються у навколишньому світі. Концептуальна картина світу визначається більшою стійкістю та універсальністю. Для мовної картини світу властиві прогалини, зумовлені її фрагментарністю та відкритістю меж. Ці лакуни на рівні полів і слів чітко спостерігаються при порівнянні.

Поняття «всесвіт» має конкретно-історичний зміст, охоплює натуральну і штучну природу, соціальні відносини, духовний світ людини, способи і продукти духовної творчості. Все це знаходить своє відображення у мові, складаючи повну картину світу, знання якої сприяє більш тісній взаємодії між народами світу, сприяє порозумінню й полегшує міжнародні взаємовідносини у сучасному світі. Цим зумовлена актуальність обраної теми даної роботи.

Отже, кожна мова у всіх її проявах, в тому числі й у широкій лінгвокультурній парадигмі (включаючи й паремії як окремий, але виразний компонент) – явище неповторне, складова частина досягнення світової культури. Розуміння цього аспекту дуже важливе для позитивних міжнародних відносин, для взаєморозуміння між народами світу.

Мета дослідження – дослідити мовну картину світу з різноманітних позицій – а саме сучасні мовні і етнокультурні парадигми сучасного мовознавства. Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:

 розглянути структуру мовної картини віту в системі «домовна картина світу», «концептуальна картина світу», довівши взаємозв’язок цих трьох понять;

 висвітлити значення зіставного мовознавства (контрактивної лінгвістики) для дослідження мовної картини світу;

 дослідити мовні картину світу в етнокультурній парадигмі, акцентуючи увагу на активні процеси функціонування мови: демократизацію, вияви пуризму, розвиток синонімії, полісемії, мотивацію слів, національну специфіку паремій тощо.

Об’єктом дослідження є лексико-семантичні процеси, які і складають в цілому мовну картину світу.

Методи дослідження та прийоми лінгвістичного аналізу зумовлені специфікою об’єкта й конкретними завданнями роботи. Використано описово-аналітичний метод з прийомами порівняльного, зіставного компонентів, який доповнюється синхронічним підходом до вивчення мовного матеріалу.

У першому розділі нашої роботи ми розглянули мовну картину світу у системі так званої «домовної картини світу», основною одиницею якою вважався концепт, «концептуальна картина», основною одиницею якої є поняття, і «мовна картина», основним для якої є значення мовного знака. Ми доводимо взаємозв’язок цих трьох рівнів картини світу. При цьому мовна картина світу розглядається нами в динаміці. Ми доводимо також той факт, що розуміння мовної картини світу має велике значення для формування інтелектуального світу нації.

У другому розділі ми проаналізували мовну картину світу з позицій зіставного мовознавства. «Порівняння, – як зауважив український педагог К. Ушинський, – є основною будь-якого розумінні і будь-якого мислення. Про все в світи ми дізнаємося не інакше, як через порівняння». Тому закономірним є той факт, що порівняння (зіставлення) є універсальним прийомом у теоретичному і практичному мовознавстві. Міжмовне зіставлення є, на нашу думку, найефективнішим способом дослідження своєрідності концептуалізації світу в різних мовах.

Зіставивши структурно-семантичні поля мов, явища гіперо-гіпонімії, полісемії, спосіб мотивації слів, без еквівалентну лексику окремих мов, а також національно-марковану фразеологію, ми довели один з постулатів сучасної когнітивної лінгвістики про те, що кожна мова не тільки й не стільки відображає об’єктивний світ, як стверджують численні дослідники, скільки по-своєму інтерпретує його. При цьому ми підкреслюємо значення зіставного мовознавства (контрактивної лінгвістики) і, зокрема, зіставно-типологічного методу для дослідження мовних картин світу, тобто вербалізованих інтерпретацій мовними соціумами навколишнього світу і самих себе в цьому світі.

Третій розділ роботи присвячений аналізу мовної картини світу в етнокультурній парадигмі. Ми звернули увагу на активні процеси функціонування мови: демократизацію, вияви пуризму, розвиток синонімії, детально проаналізували специфіку паремій, вияв пара лінгвістичних аспектів мовної картини світу у функціонуванні окремих слів у слов’янських прислів’ях і приказках.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що їх можна використати у процесі вивчення курсу лексикології сучасної української літературної мови, а також курсів «Загальне мовознавство», «Лінгвістика» тексту», при вивченні питань міжкультурної комунікації тощо.

Структурно робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків, списку літературних джерел. Загальний обсяг роботи складає 86 сторінок.


1 Аналіз структури мовної картини світу з позицій сучасного мовознавства

Поняття картини світу по-різному тлумачиться в різних науках, крізь призму знань яких розглядається оточуючий світ. Так виникли терміни філософська, художня, релігійна, фізична тощо картини світу. Однак кожна з цих картин є частковою, бо пов'язана з обмеженнями, що містяться в назві (художня, фізична тощо). Найуніверсальнішими є концептуальна картина світу (ККС), пов'язана з усіма знаннями про світ, і мовна картина світу як засіб експлікації цих знань. Обидві ці картини світу є лише відображенням у взаємопов'язаних формах – формі пізнавальної діяльності й формі мови – об'єктивної дійсності. До останньої можна було б ужити термін «об'єктивна картина світу», однак це було б неправомірним, бо картина – це вже певна інтерпретація, а об'єктивний світ є реальністю, яка не залежить від суб'єкта. Тому з нашої точки зору, слід розрізняти світ і картини світу, які пов’язані з його відображенням у свідомості людини і вираженням цього відображення у мові.

«Питання сутності мовної картини світу по-різному розв'язується в сучасному мовознавстві – від максимального зближення МКС і ККС до визнання різного ступеня своєрідності відображення світу в кожній мові. Гадаємо, мають рацію ті, хто вважає, що «в мові знаходять своє вираження, поєднуючись, але не покриваючи одне одного, семантичні ознаки чотирьох різних сутностей:

семантична значеннєвість одиниць власне мовної системи;

  •  категорії предметного світу, своєрідно відображені в категоріях і одиницях мови;
  •  мисленнєві категорії, притаманні логіці й психології людського пізнання;
  •  прагматичні фактори комунікативного призначення мови», – зазначає у своїй статті, присвяченій структурі мовної картини світу, Л.А. Лисиченко [33, с. 37].

Але ставити знак тотожності між логічними й психологічними категоріями та їх місцем у структурі МКС не можна, бо вони пов’язані з двома різни ми картинами світу, що є основою мовної картини, а саме:

  •  логічною, яка своєрідно відбивається безпосередньо в мовних одиницях;
  •  домовною (або пре вербальною), в якій містяться елементи образного мислення, індивідуальні й соціальні особливості «бачення» світу.

Як мовну картину світу розглядаємо характер відображення в мові концептуальної картини світу і мовні засоби вираження знань про неї. Домовна картина є джерелом і матеріалом для двох зазначених. Саме в МКС виявляється своєрідність членування ККС у різних народів. З допомогою мови практичні знання, одержані окремими індивідуумами, перетворюються в колективне надбання, колективний досвід [51, с. 7].

Як бачимо, лінгвісти визначають, і ми погоджуємося з цією думкою, що мовна картина світу має і гносеологічний, тобто пізнавальний характер. Концептуальна картина світу є підґрунтям мовної картини, але ККС більш універсальна і є спільною для народів з однаковим рівнем знань про світ, у той час як мова відображає досвід кожного народу і виявляє не тільки спільні знання, а й своєрідність бачення світу.

Отже, при такому підході ми можемо спостерігати, хоч і не виражене явно, ототожнення категорій мови і мислення. Оскільки ми дотримуємося традиційного погляду, що мова і мислення – це два діалектично пов’язаних, але не тотожних явища [25, с. 26-29], то схильні поділяти думку, що мовна картина світу розвивається, відбиваючи зміни в пізнанні світу: зміни в домовній картині світу відбиваються в концептуальній картині (термін «концептуальний» у даному разі вживаємо в загальноприйнятому значенні) і неминуче приводять до відповідних змін у мовній картині світу. При цьому в кожній мові поряд із загальними засобами збагачення мовної картини існують і свої, специфічні, зумовлені типологічними й структурними особливостями мов. О. Потебня, характеризуючи відмінність конструювання МКС у російській і німецькій мовах, писав: «Є, припустімо, тема для речового значення спасти. Щоб утворити nom. agentis спаситель, треба до цієї теми приєднати людина (retten – mensch). Так додання матеріального слова вещь створює ім'я дії (спасти – вещь, retten – sache = спасенне), додання слів место, орудне – імена місця і знаряддя» [42, с. 139].

Учений показав, що ті елементи картини, які у слов’янських мовах передаються словотвірними афіксами, у німецькій передаються основоскладанням. Ці структурні особливості мов виявляються у внутрішній формі слова і відбивають специфіку мовного бачення світу.

Як уже зазначалося, для мовної картини світу важливі три явища, тісно пов'язані між собою: людина – світ – мова, хоч із погляду реальних відношень на першому місці мали б поставити світ як основу основ, на другому – людину як творця і носія мови, на третьому – власне мову. «Проте для характеристики мовної картини світу з антропологічного погляду вихідною точкою є людина, яка пізнає незалежний від неї світ і створює засоби фіксації та передачі знань про нього іншим людям і для власного пізнання. Відповідно для побудови мовної картини світу ключовою є постать людини», – зазначає Л.А. Лисиченко [33, с. 38].

Отже, у мовознавстві розрізняють картину світу концептуальну і мовну. Першій як одиниці відповідають поняття, другій – значення слова. Однак для розуміння явищ і процесів, що відбуваються саме в мовній картині, як уже зазначалося, важливим є ще третій складник – домовна картина світу, уявлення про світ, що на противагу поняттям (навіть «наївним») не мають мовного вираження, але є джерелом для нього. Цей аспект лежить на межі між лінгвістикою й психологією і як факт і фактор мовної картини світу особливо плідно опрацьовується в останні роки, хоч психологи звертали на нього увагу давно. Так, Л.С. Виготський зазначав: «Відношення мислення й мови можна було б схематично позначити двома перехресними колами, які показали б, що певна частина процесів мовлення і мислення збігається. Це так звана сфера «мовного мислення». Але це мовне мислення не вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мовлення. Є велика галузь мислення, яка не матиме безпосереднього відношення до мовного мислення» [10, с. 95]. Це висловлювання доводить, що домовне мислення існує, і в ньому відбуваються складні психічні процеси, унаслідок яких виникають узагальнені образи – поняття, що стають основою значення слів.

Наші вербально не виражені (домовні) уявлення створюють широкі можливості для різної інтерпретації знань про світ і зумовлюють різне членування його одиниць, різних мовних способів вираження зв'язків і відношень між ними (згадаймо хоча б відмінності мов різних морфологічних та синтаксичних типів). Отже, для структури мовної картини світу важливими є її три складові:

  •  домовна (психічна);
  •  концептуальна (логічна);
  •  власне мовна.

Вони перебувають у тісній взаємодії і впливають одна на одну, на що звертає увагу ще В. фон Гумбольдт, наголошуючи, що мова не тільки відбиває і виражає дух народу, а й впливає на його формування [14].

Трьом рівням відповідають і три наукових терміна:

  •  концепт як домовне уявлення про явище, яке супроводжується в свідомості численними ознаками й асоціаціями;
  •  поняття як мовно-логічна одиниця, що є наслідком узагальнення найсуттєвіших із погляду мовця рис концепту, що супроводжується мовним вираженням;
  •  значення слова, яке містить поняттєву основу і ускладнюється ознаками (значеннєвий ореол), пов'язаними в свідомості носіїв мови з цим концептом та з внутрішньомовними зв'язками.

Термін «концепт» по-різному характеризується дослідниками: іноді його ототожнюють із поняттям, як основою лексичного значення, іноді розглядають як «основну ланку в ментальному світі людини» [51, с. 40].

Питання про взаємодію мовної і домовної (психоментальної) картини світу має велике не лише теоретичне, а й практичне значення. Домовний рівень знання може збагачуватися не тільки за рахунок безпосереднього спостереження, а й за рахунок знань, здобутих за допомогою мовних засобів. Ці знання не сприймаються безпосередньо з дійсності і мають численні особистісні й суспільні асоціації, пов'язані з особливостями розуміння тексту. Однак здобуті таким шляхом знання все ж у свідомості асоціюються з певними ознаками й уявленнями, що існують у нас на домовному рівні. Ми, наприклад, ніколи не бачили баобаба, хіба що на малюнку в підручнику, але в нас складається про нього уявлення як про рослину дуже велику, громіздку, незугарну, і слово набуває для нас відповідних конотацій, що може відбиватися і в художньому тексті. Це означає, що «навіть знання, здобуті, здавалося б, суто логічним шляхом через книгу, пробуджуючи уяву, асоціюються певними образами на домовному рівні. Таким чином, домовне мислення є не тільки джерелом для створення МКС, а й саме збагачується за рахунок явищ мовної картини» [33, с. 39].

Слід зазначити і той факт, що зміни в лексичній системі на рівні МКС можуть приводити до змін у концептуальній системі і до переінтеграції ознак у домовних уявленнях.

Наприклад, часте вживання слова в певному обмеженому значенні, фіксується в концептуальній, а зрештою і в мовній картинах світу і переходить навіть у «схованку» домовного знання, обростаючи певними асоціаціями. Сьогодні під впливом нового досвіду, що включився і в нашу свідомість, і в нашу мову, чимало (переважно) міських мешканців, коли чують слово зілля, згадують не різнотрав'я, що зростає в полі, на луках, у саду, у лісі, а при слові травка думають не про ту, що зеленіє, а швидше згадують про наркотичні засоби, бо саме в такому значенні щоденно чують ці слова на телебаченні. Значна частотність уживання подібних слів фактично є рекламою подібних явищ, що особливо небезпечно для молоді, яка швидко переймає все «нове» і намагається досвідно перевірити значення і сутність таких речей. Під впливом американізму «займатися любов'ю» слово любов втрачає семи, пов'язані з духовним єднанням людей, а на перше місце виходить ознака біологічної сутності, унаслідок чого це слово у щоденному вжитку для багатьох стало дорівнювати значенню слова секс. А це в свою чергу закріплюється в свідомості як домінантна ознака, що негативно впливає і на ціннісні настанови особистості, і на таку важливу власне людську сферу життя, якою є сім'я.

Збільшення або зменшення частотності вживання певних слів не тільки фіксують наявність або відсутність певних явищ, а і вносять у нашу свідомість нові (і не завжди позитивні) стандарти оцінок і поведінки. Особливо це стосується слів, що називають абстрактні явища, які характеризують зовнішні риси і внутрішні властивості людини. Так, головною позитивною ознакою жінки або чоловіка є «сексуальність» і «еротичність» (до речі, це пов'язано з деформацією слова «любов»).Тому при характеристиці жіночої вроди і внутрішнього світу рідко вживаються слова «красива», «вродлива», «горда», «розумна», «добра» (або «зла»), «шляхетна» (або «брутальна»), «лагідна», «ніжна», «дбайлива» і можна наводити нескінченний ряд ознак. Наприклад, недавно на телебаченні в передачі «Хочу і буду» мовилося про стюардес. Ведуча програми (вродлива жінка) кілька десятків раз ужила слова «сексуальна» й «еротична» і майже жодного разу не звернулась до лексики, що виражає естетичні й морально-етичні характеристики. Тим самим у свідомість молоді (а подекуди й не надто обтяжених інтелектом літніх людей) закладається суто біологічне ставлення до жінки і порушуються зв'язки з тим рядом ознак і асоціацій у концептуальній картині, які створювалися в людському суспільстві протягом усього розвитку цивілізації.

Іноді висловлюється думка, що мовна картина світу не змінюється. Про незмінність МКС можна говорити в тому сенсі, що в кожній мові зберігаються елементи «архаїчної» картини світу, тобто відбиваються уявлення, які існували в час творення певного слова чи блоку слів. Хрестоматійним є приклад зі словосполученнями «схід сонця» і «захід сонця»: у сучасній науковій картині світу відомо, що сонце не «сходить» і не «заходить» у нашому розумінні слова, однак слова ці зберегли давнє бачення. Можна навести чимало й інших прикладів збереження архаїчної картини світу, однак це не означає, що МКС незмінна. Уже з наведеного прикладу видно, що в МКС відбувається переінтеграція значень, крім того, поряд із цими старими елементами ми маємо велике сузір'я слів, які відбивають сучасне уявлення про світ [38]; [39].

Не випадково розрізняють мовну картину світу сучасного суспільства і архаїчну, причому архаїчність ця може зумовлюватися й динамічними процесами в суспільстві і в свідомості за порівняно невеликий відрізок часу, а не обов'язково за тисячоліття. Справді, «протягом тисячоліть ККС змінювалися дуже повільно, відповідно повільні зміни відбувалися і в МКС. За останні ж два – три тисячоліття у зв'язку з розвитком суспільства відбулися значні зміни в картині світу домовній і концептуальній, що відбилося і в мовній картині світу, насамперед у її літературному вираженні», – зазначають дослідники [25]; [31]; [33]; [35].

За певних культурно-історичних і суспільно-політичних умов може виникати розбіжність між прогресивною концептуальною картиною світу та архаїчною мовною. Таке явище спостерігалося, наприклад, в українській мові XIX – початку XX ст., коли для відтворення тогочасної концептуальної картини використовувалася на Лівобережжі російська, а на Правобережжі польська мови і переймалася відповідна картина світу. Українська мова вважалася здатною виражати тільки архаїчну ККС, що відбивала сприймання світу неписьменним селянином або міщанином, у яких і виробництво, і побут були майже законсервовані протягом століть. Із цього погляду і дискусії щодо шляхів розвитку української літературної мови, які точилися протягом ХІХ-ХХ ст., набувають ширшого і глибшого значення: об'єктивно це була дискусія про шляхи інтелектуального розвитку народу – чи йому законсервуватися як етнічній групі архаїчного типу, чи входити в сучасний світ у всеозброєнні мови, здатної виражати новочасну ККС і містити відповідну МКС.

У 20-х роках минулого століття ця дискусія продовжилася – обстоювався розвиток української літератури і літературної мови відповідно до світу ХХ століття.

Дещо з інших міркувань і в інший спосіб спроба змінити вектор української мовної картини світу від сьогодення до архаїчного її стану спостерігається й тепер, коли під приводом «повернення до джерел» (нерідко таких, які мають локальне значення) нерідко фактично змінюють сучасний світогляд на архаїчний і сучасну українську мовну картину світу на архаїчну. Звичайно, джерела треба знати, вивчати і шанувати, але все це робити в такий спосіб, щоб не підміняти МКС XXI ст. картиною світу XVI ст., а то й ІХ-Х ст.

З цього приводу в тій чи іншій формі точаться дискусії, висловлюється думка багатьма українськими мовознавцями, письменниками – людьми, небайдужими до світогляду співвітчизників, який і знаходить своє відбиття у мовній картині світу [2]; [17]; [38]; [39]; [48].

Отже, питання про мовну картину світу та її зв'язок з духовним життям людини на домовному, логіко-концептуальному рівнях має не лише велике теоретичне лінгвістичне значення, але і є також питанням про ментальність сучасного українця та інтелектуальний і морально-етичний розвиток нації.

2 Аналіз мовних картин світу з позицій зіставного мовознавства

Найефективнішим способом дослідження своєрідності концептуалізації світу є міжмовне зіставлення.

Обґрунтуємо це положення. Кожна мова не тільки і не стільки відображає об’єктивний світ, як стверджувалося раніше, скільки по-своєму інтерпретує його. Це один із постулатів сучасної когнітивної лінгвістики, хоч про це ще в 1950 р. заявив німецький мовознавець Лео Вайсгербер у своїй праці «Про сили німецької мови». Так, зокрема, він стверджував, що сферу значення слів не можна сплутувати зі сферою речей. Наприклад, слово Unkraut «бур'ян» є наслідком людського судження з практичного погляду (непридатності для вживання, шкідливість для культурних рослин тощо). Бур'ян не існує в природі, а тільки у свідомості (міркуваннях, оцінці) людей. У природі існує осот, пирій, повійка тощо. Завдання лінгвіста, вважав Вайсгербер, — дослідити, як мова класифікує (тепер ми б сказали концептуалізує, категоризує) предмети і явища зовнішнього світу, як їх оцінює, іншими словами, розкрити своєрідність картини світу кожної мови та її динаміку в часі (викладається за [25, с. 12]).

Взагалі про мовну картину світу вперше заговорили саме ті лінгвісти, які знали багато різноструктурних мов і мали справу з їх зіставленням – В. фон Гумбольдт [14], Е. Сепір [47], Б. Уорф [55] та ін. За довгі роки зіставне мовознавство має значні досягнення, які проливають світло на проблему МКС. Як зазначив E Косеріу, контрастивна лінгвістика повинна розглядати одну з порівнюваних мов як систему позначень («картину світу») і порівнювати з нею інші мови – як оформлення того самого світу за допомогою інших значень [23, c. 69].

Досліджувати з цією метою можна лише ті рівні мови, які є двосторонніми, тобто мають план вираження і план змісту, хоч не можна в окремих випадках не брати до уваги фонетичний рівень, а саме символізм звуків і просодику.

2.1 Зіставлення структурно-семантичних полів мов

Безумовно, найбільше матеріалу для розв'язання цієї проблеми дає лексико-семантичний рівень, бо саме в лексиці найяскравіше відображено специфіку національного світосприйняття. Продуктивним у цьому плані є зіставлення структур лексико-семантичних полів і пов'язаних із ними внутрішньопольових і міжпольових відношень. Теоретичні принципи зіставного дослідження семантичних полів у різних мовах були опрацьовані О. Духачеком. Лексико-семантичні поля двох мов ніколи не збігаються, оскільки зафіксовані елементи реальності в одній мові не повторюються в такій самій формі в іншій мові. Якщо уявити собі лексико-семантичне поле як певну мозаїку слів, то вона в різних мовах буде неоднаковою: поля матимуть різну кількість клітинок, не всі клітинки в зіставлюваних мовах будуть заповненими і те, що в одній мові міститься в одній клітинці, в іншій може бути розподілене між двома чи кількома меншими клітинками. Так, наприклад, тур. kök покриває значення трьох українських слів – голубий, синій, зелений, англ. dream відповідають укр. снитися і мріяти, англ. smell – укр. пахнути і нюхати, фр. flotter «нерухомо триматися на воді» взагалі не має в українській мові відповідника.

Із структурою лексико-семантичного поля пов'язані явища гіперо-гіпонімії, синонімії й антонімії, які також відображають своєрідне бачення світу різними мовами.

2.1.1 Аналіз явищ гіперо-гіпонімії

Ще С. Ульман відзначив, що «одні мови надзвичайно багаті словами конкретного значення, в той час як інші використовують слова із загальними значеннями і не прагнуть передати всі деталі». Це явище спостерігається в тих випадках, коли в одній мові використовується родове поняття, а в іншій – видові. Так, рос. любовь, англ. love, нім. Liebe в латинській мові відповідають три лексеми: amor «любов між чоловіком і жінкою», caritas «любов батьків до дітей», pietas «любов до батьків і між братами і сестрами». Англ. to wash і нім. waschen передаються двома лексемами української мови – мити і прати, англ. to marry, фр. se marier y російській мові мають два різні за семантикою відповідники – жениться і выходить замуж.

Цікаво відзначити той факт, що французька й англійська мови, з одного боку, і німецька, українська та російська – з другого, виявляють різні тенденції в цьому плані. Коли перші з них надають перевагу родовим назвам (гіперонімам), то другі – видовим (гіпонімам). Пор.: укр. щітка, рос. щетка, нім. Bürste; укр. пензлик, рос. кисточка, нім. Pinsel; укр. помазок, рос. помазок, нім. Quast; укр. мітла, рос. веник, нім. Besen відповідає в англійській мові одне слово brush: hair / clothes brush «щітка для волосся, одягу», painting brash «пензель», sweeping brush «щітка для підлоги»; лексемам укр. стілець, крісло, рос. стул, кресло, нім. Stuhl, Sessel – англ. chair. Англійський іменник flavour позначає водночас відчуття смаку і запаху й відповідає нашому словосполученню смак і запах. Пор. ще: англ. to go – укр. іти, їхати; англ. cherry – укр. вишня і черешня; англ. strawberry – укр. суниця і полуниця; англ. coat – укр. пальто і піджак; англ. button – укр. ґудзик і кнопка; англ. poem – укр. вірш і поема; англ. purple – укр. пурпуровий, багряний; англ. head «голова» – нім. Kopf і Haupt (Kopf на відміну від Haupt пов'язане з інтелектуальними здібностями, тому може вживатися метафорично: ein gescheiter Kopf «розумна голова», Er behielt einen klaren Kopf «Він має світлу голову») (цитата за [25, c. 14]. Проаналізовано англійські тексти обсягом 40005 словоформ та їх переклади російською мовою і виявлено, що 1365 уживанням слова said у російській мові відповідають 823 випадки використання дієслова сказал (сказала, -и). Понад третину вживань said передано іншими словами. А загалом 48 одиницям дієслів мовлення в російській частині корпусу відповідало 88. Найчастотніша форма said у російській мові замінялася дієсловами конкретнішого значення [25, с. 14].

Особливою конкретністю значень характеризується українська мова:

  •  рос. закрыть (дверь, собрание, зонт) – укр. зачинити двері, закрити збори, згорнути парасольку;
  •  rezat (maso, suche vëtve, drivi) – укр. різати м'ясо, пиляти дрова, обрізати сухі гілки;
  •  рос. общий – укр. спільний і загальний;
  •  рос. точка – укр. точка і крапка;
  •  рос. способность – укр. здібність і здатність;
  •  рос. дополнение – укр. доповнення і додаток.

Рідше трапляється зворотне явище:

  •  укр. піна, рос. пена, нім. Schaum – англ. foam «піна», froth «піна в роті», lather «мильна піна» і «піна на коні», scum «піна в каструлі під час готування їжі; накип», head «піна в бокалі пива»;
  •  укр. ковдра – англ. blanket «шерстяна, байкова ковдра», quilt «стьобана ковдра»;
  •  укр. каша – англ. porridge «розсипчаста каша», gruel «рідка каша»;
  •  укр. палець – англ. finger «палець на руці», toe «палець на нозі».

Це зумовлено тим, що слово в одній мові закріплює в своєму значенні такі аспекти (характеристики, ознаки) денотата, які в іншій мові розподілені між кількома словами.

Справа в тому, що в одній мові необов'язково передається та відмінність, яка в іншій мові повинна бути обов'язково вираженою. Так, майже в усіх германських і романських мовах поняттям «рука» і «нога» відповідають по два слова залежно від того, чи йде мова про кисть руки чи її частину від кисті до плеча, про ступню ноги чи ногу до ступні (англ. hand і arm, foot і leg; нім. Hand і Arm, Fut і Beim; фр. le pied і la jambe; іт. il piede і la gamba; icп. el pie i la pierna), тоді як у слов'янських і румунській мовах такого розмежування немає. В англійській мові і люди і тварини мають legs «ноги», тоді як у іспанській мові у тварин – patas, а в людей – piernas. В англійській мові, як і в українській, у тварин і людей є backs «спини», necks «шиї», тоді як в іспанській тварини мають відповідно lomo i pescuezo, а люди – espalda i cwello. Це вказує на відмінності в катетеризації тваринного світу в двох культурах. В іспанській культурі відмінності між людиною і твариною є значнішими, ніж в англо-американській і слов'янській культурах. Що стосується внутрішньомовного аспекту, то слова із загальним (недиференційованим, гіперонімічним) значенням у системі своєї мови мають одне значення, що відповідає двом словам і значенням іншої мови.

Ми розглянули нерозчленоване значення слова однієї мови порівняно зі значенням його відповідників у іншій мові, тобто про випадки, коли в одній із мов слово позначає ширший клас денотатів. Однак існує й інша відмінність, коли не збігаються у мовах межі певного семантичного континууму. Насамперед це стосується часових відрізків, наприклад, членування доби на її частини. Німецьке Morgen «ранок» охоплює час від дев'ятої до десятої години, англ. morning – від першої до дванадцятої, англ. night «ніч» захоплює й ту частину доби, яку в нас прийнято називати вечором, а укр. ніч охоплює й ту частину доби, яку по-англійському позначають як morning «ранок» (пор. укр. друга година ночі і англ. two o'clock in the morning). Для француза перша година після півночі, як і для англійця, – це перша година ранку (une heure du matin). Для іспанця сьома-десята години вечора – ніч, тоді як для француза це вечір. Якщо французи вітання bonsoir використовують із шостої години вечора, то італійці buona sera вже після третьої години дня. Українець, як і росіянин чи поляк, приїхавши до Парижа чи Лондона, попросить о першій годині дня dîner / dinner відповідно до його поняття «обід», тоді як у понятті француза це тільки dejeuner, а в понятті англійця – lunch. У мовах світу не збігається й членування віку людей – дитячий вік, підлітковий вік, вік юності тощо [43, с. 148]. У французькій мові сорокарічний вік сприймається як новий період у житті людини. Про людину до сорока років можна сказати jeune homme «молодий чоловік», а про людину після сорока років — homme jeune «чоловік молодий» (різний порядок слів). Те, що для українця є другим поверхом будинку, для англійця та німця є першим поверхом (the first floor, erster Stock).

Такі дослідження дозволяють констатувати, що і розбіжності, і близькість між співвідносними полями різних мов спричинені способом життя народів — носіїв цих мов, характером їх мислення, відмінностями культури тощо.

2.1.2 Аналіз явищ синонімії і полісемії

Досить яскраво специфічні властивості мови, а отже, і мовна картина світу виявляються в синонімії. Багатство синонімії та пов'язана з нею різноманітність внутрішньої форми слів-синонімів засвідчують своєрідність образного сприймання тих чи інших явищ дійсності різними етносами. Пор. синоніми дієслова танцювати/танцевать в українській і російській мовах: рос. танцевать, плясать (розм.), откалывать (розм.), отхватывать (прост.); укр. танцювати, гарцювати (розм.), гопцювати (розм.), гопкати (розм.), скакати (розм.), гацати (розм.), чесати (розм.), кресати (розм.), садити (розм.), шкварити (розм.), віддирати (розм.), витанцьовувати, викаблучувати (розм.). Для української мови характерне надзвичайне багатство синонімії. Так, якщо в російській мові слово бить має десять синонімів, то в українській мові слово-відповідник бити має аж 45 синонімів, більшість із яких має оригінальну національну внутрішню форму.

Крім внутрішньопольових зв'язків, важливим для виявлення національно-мовної картини світу є зіставлення міжпольових зв'язків. Міжпольові зв'язки ґрунтуються на полісемії (переносних значеннях слів, чи, правильніше було б сказати, на перенесенні слів на інші значення). Перенесення, особливо метафоричні, в різних мовах переважно не збігаються і яскраво засвідчують своєрідність різних мовних картин світу. Пор.: укр. вушко голки — англ. eye of the needle (око голки); укр. ніс чайника — фр. bec du bouilloire (дзьоб чайника); рос. вкалывать, пахать «важко працювати», укр. вколювати, орати таких переносних значень не мають. Укр. баня не тільки «лазня», а й «дуже жарко», англ. bath «баня» не має такого (другого) значення. Пор. ще: нім. Schlange «змія» і «черга»; англ. arm «рука від кисті до плеча» і «гілка». Англ. tiger, крім значення «хижа тварина родини кошачих із оранжево-жовтими і чорними смугами; тигр», має ще значення «жорстока людина», «небезпечний противник», «хуліган», «хвалько», яких український відповідник не має. Англ. rake «граблі» має ще значення чогось дуже тонкого (as thin as a rake), a peacock «павлин» означає також гордість, тоді як слова-відповідники української мови в таких переносних значеннях не вживаються.

Важко логічно пояснити, чому англійська мова акцентує на «мертвості» цвяха (as dead as a doornail «мертвий, як цвях у дверях») або холоднокровності огірка (as cool as a cucumber «холодний, як огірок»). Розбіжність переносних значень часто призводить до неправильного розуміння, помилок у перекладі. Пор.: укр. важкий сон «поганий сон» – англ. heavy sleep «міцний, добрий сон»; укр. важка книжка «книжка, яка має трагічний зміст і важко емоційно переживається» – англ. heavy book «важка за стилем, скучна книжка».

Однак навіть у випадку, коли значення слів-відповідників у двох мовах збігаються, говорити про їхню повну семантичну відповідність не завжди можна. У рецензії на дослідження В. Гумбольдта «Бхагаватгіта» («Божественна пісня», 1827) Гегель писав: «Природі речей суперечить вимога, щоб слово мови якогось народу [...] передавалось таким словом нашої, яке б відповідало йому в його повній визначеності. Слово нашої мови дає нам наше певне уявлення про відповідний предмет і саме тому не уявлення іншого народу не тільки з іншою мовою, але й з іншими уявленнями» (цит. за [23, с. 63]).

Слово живе в контексті культури, тому в різних мовах слова-відповідники можуть мати неоднакові семантичні асоціації [41, с. 60-67]. Особливо це стосується так званої фонової лексики (слів із тотожним денотативним значенням, але з різними конотаціями й асоціативними зв'язками).

Фонова лексика часто стає причиною перешкод у міжкультурній комунікації. Наприклад, слову молоко у в'єтнамській мові відповідає сайя, однак ці слова не є відповідниками з функціонального погляду, семантичної адекватності і відповідності фоновим знанням мовців. У реченні Він вранці випив склянку молока й пішов на роботу функціональним еквівалентом слова молоко буде в'єтнамське суйа «чай» (в'єтнамці не п'ють молока). До таких слів, які вимагають функціональної заміни у в'єтнамській та багатьох південноазіатських мовах, належать сонце, місяць, пальто, дача, виделка та ін. При перекладі речення Не люблю влітку сидіти в кімнатах (літо гарна, тепла пора року, сприятлива для прогулянок), спираючись на значення в'єтнамського хе «літо», ми зустрінемось із труднощами: літо в тропічному В'єтнамі дуже жарке й вологе, тому влітку в'єтнамці якраз не гуляють, а сидять у прохолоді дома.

2.1.3 Слова-символи як прояв національно-мовної картини світу

Ще яскравіше національні асоціації і, відповідно, національно-мовні картини світу виявляються у словах-символах. Слово-символ є своєрідним текстом, воно сконденсовано містить великі сюжети, зафіксовані в пам'яті людей. Це максимально узагальнене значення на основі образної конденсації смислу. Символ – явище специфічно національне. Семантика символу виявляється лише в контексті світоглядної традиції певного народу, через що носій іншої культури не може декодувати символ. Процес створення символу тісно пов'язаний із співвідношенням у мовній одиниці денотативної та фонової інформації, причому фонова інформація переважає.

Як зазначив свого часу О. Потебня, майже кожне слово може виступати символом явищ дійсності. Слова-символи звичайно є питомими, національними. Серед запозичених слів із символічним значенням можна хіба що назвати біблеїзми. Відмінність символів переважно визначається особливостями побуту, віросповідання, географічного положення тощо. Спільні для кількох мов символи є результатом подібності ситуацій. Так, українськими символами виступають географічні назви (Україна, Дніпро), назви рослин, особливо квітів (качина, тополя, барвінок, мальви, червона рута), назвитварин, переважно птахів (чайка, зозуля, ластівка) [24, с. 40]. Поширеною в усіх культурах є символіка кольорів. Цікаво, що навіть у споріднених індоєвропейських мовах помітні як ізоморфізм, так і аломорфізм назв кольорів, тварин та рослин. Так, наприклад, символіка кольорів в індоєвропейських мовах переважно збігається, однак для французів зелений колір – колір надії; що стосується тварин, то майже в усіх мовах баран асоціюється з глупістю, віл – із працездатністю, вовк – із кровожадністю, вівця – зі смиренністю, заєць – із лякливістю, однак, наприклад, кішка в німецькій мові є символом:

хижака (Die Katze läßt das Mäuschen nicht);

  •  незначного, пустого (Etwas ist fiar die Katze «даремно, марно»);
  •  обману, облуди, прикидання (Eine falsche Katze «фальшива кішка»);
  •  живучості (Sie ist zäh, wie eine Katze «Вона живуча, як кішка»),

тоді як у російській мові є символом:

  •  худої, виснаженої жінки (Мечусь, как угорелая кошка);
  •  неприємності, сварки (Между ними черная кошка проскочила);
  •  суму, неспокою, тривоги (Кошки скребут на сердце).

2.2 Аналіз способу мотивації слів

Велике значення для виявлення (розкриття) мовної картини світу має зіставлення внутрішньої форми слів-відповідників, тобто способу мотивації слова Ознака, покладена в основу назви, в різних мовах переважно не збігається є оригінальною, неповторною і засвідчує своєрідне бачення навколишнього світу представниками різних етносів. Пор.: укр. швець «той, хто шиє», рос. сапожник «той хто робить чоботи (рос. сапоги)», болг. обущар «той, хто робить взуття» нім. Schuhmacher «той, хто робить черевики»; укр. веселка пов'язана з веселий, рос. радуга від рад або райдуга «весела дуга», нім. Regenbogen «дощова дуга»; укр. пролісок «такий, що росте на узліссі», нім. Schneeglöckchen «сніжний дзвіночок», англ. snowdrop «сніжна крапля»; укр. ковзани пов'язане з ковзатися, рос. коньки – з кіньми, нім. Schlittschuhe – зі Schlitten «сани» і Schuhe «черевики».

Коли йдеться про використання музичного інструмента, то українці росіяни, німці і французи грають (укр. грати, рос. играть, нім. Spielen, фр. jouer) іспанці торкаються (tocar), італійці заставляють звучати (suonare), a румуни співають (cìnta) [25, с. 75].

Свого часу Л.В. Щерба звернув увагу на те, що «російському подкидыш у французькій мові відповідає enfant trouvé («знайдена дитина», але не «знайда»), російському полуживой – фр. demi-mort («напівмертвий»), російському расхолаживать – фр. attiédir «робити теплуватим», російському садиться в вагон – нім. in den Wägern steigen і фр. monter en voiture тощо». Поняття внутрішньої форми як способу представлення змісту лежить в основі розрізнення денотативного значення й інтерпретаційного компонента значення у функціональній граматиці. Якщо денотативне значення передає когнітивний зміст, який має універсальну природу, то інтерпретаційний компонент значення пов'язаний з конкретною формою або з конкретною конструкцією однієї мови, відображає специфіку мовного представлення змісту [12, с. 69]. Пор. ще: укр. снігур асоціюється з порою року, а англ. bullfinch — зі стадом, яке супроводжує птах – finch «зяблик»; укр. кульбаба виникло з кульбава «схильна до загинання» (споріднене з купити, скулитися), рос. одуванчик – з одувать, а англ. dandelion – з зубом лева; рос. жена і укр. дружина, рос. свадьба і укр. весілля, рос. зрачки і укр. чоловічки. Зрідка трапляються випадки однакової мотивації: укр. Журавель і англ. crane «пристосування для підняття води з колодязя».

М.П. Кочерган наводить цікаві факти, які підтверджують цю думку: «Приклади типу заступиться за інтерпретувалися як викривлена картина світу. Мовляв, як можна захистити когось, коли ховаєшся за його спину. Німці в цьому випадку вживають прийменник für «для» – eintreten für. Але не слід забувати про те, що прийменники вживаються не тільки у прямому, а й у переносних значеннях. Мовознавець із Донецька М.О. Луценко заявляє про обмежену здатність українця ввійти в становище іншої людини через відсутність в українській мові адекватних відповідників російських слів сострадание і соболезнование, які компенсуються «слабким калькованим корелятом слова сочувствие (співчуття)». Критика такої «філософії мови» дається в монографії Ф.С. Бацевича «Нариси з комунікативної лінгвістики». Як справедливо зазначає Ф.С. Бацевич, так можна зробити висновок про патологічні лінощі росіян на основі того, що поняття «тиждень» позначається в російській мові словом неделя (мовляв, вони весь тиждень нічого не роблять). До речі, саме такий висновок на основі російської паремії зробила І.Б. Левонтіна: лінь є виявом вищої мудрості росіян. Чомусь вона не звернула увагу на те, що в російській мові є ще більше прислів'їв, де лінь засуджується. Такі ж безпідставні висновки на основі аналізу слів авось і авоська зробила австралійська лінгвістка А. Вежбицька про те, що росіяни трактують життя як річ непередбачувану і найкраще, що залишається робити,— це покластися на щасливий випадок» [25, с. 18].

Отже, ще раз підкреслимо: ознака, що лежить в основі назви, в різних мовах у більшості випадків не співпадає, а є оригінальною й неповторною і говорить про своєрідне бачення навколишнього світу різних народів.

2.3 Аналіз безеквівалентної лексики як свідчення своєрідності мовних картин світу

Яскравим матеріалом, що засвідчує своєрідність мовних картин світу, є без-еквівалентна лексика, зокрема той її пласт, який прийнято називати словами-реаліями (назви на означення національно-культурних понять):

  •  укр. вишиванка, рушник, писанка, бандура, коломийка, гопак, булава, тризуб, вареники, галушки, калганівка, валькувати «робити стіни будівель із валків глини»;
  •  рос. щи, сарафан, балалайка, ямщик;
  •  англ. muffin «гаряча булочка», toffe «цукерка на зразок ірису», drugstore «магазин, який торгує ліками, косметикою, журналами, морозивом, кавою тощо», grill-room «ресторан або зал у ресторані, де подається смажене м'ясо або риба, приготовані на замовлення відвідувача»;
  •  нім. Richtfest «свято з нагоди зведення будинку під дах» тощо.

Нагадаємо: безеквівалентними називають слова, «план змісту яких неможливо зіставити з будь-якими іншомовними лексичними поняттями. Такі слова по суті, не перекладаються» [7, с. 56].

Для визначення національно-мовної картини світу об'єктом зіставлення може бути емоційна лексика. Якщо порівняти українську мову не лише з германськими чи романськими, а навіть зі спорідненими слов'янськими мовами, то вона рельєфно вирізняється багатством емоційно-оцінних засобів, особливо для утворення зменшено-пестливих форм іменників, прикметників, прислівників, навіть дієслів (козаченьки, яворонько, вербиченька, соколонько, місяченько, негодонька, мандрівочка, розкошонька, коханнячко, криниченька, вірненько, додолоньку, щонеділеньки, їсточки, питоньки, спатуні та ін.), причому такі форми трапляються навіть у словах, які не можуть бути оцінені як позитивні (воріженьки, війнонька тощо). Такі форми є безеквівалентними і засвідчують ліризм, сентиментальність, кордоцентричність українського етносу порівняно з іншими народами.

Російська мова багатше представлена безеквівалентними зневажливими емотивами (мужичишка, мужичонка, страстишка, мероприятьице, бабёшка тощо). Як зазначає І.О. Голубовська, адекватне пояснення цього міжкультурного феномену треба шукати в залученні даних етнопсихологічного характеру: «[...] українське колективне несвідоме – наскрізь позитивне», а російському етносу притаманна насмішкуватість, іронія. Обмежену кількість емоційно-оцінних слів у англійській та інших германських мовах (пор. укр. будиночок – англ. a little house; швед, lited hus; норв. et lited hus; дат. et little hus) можна пояснити тим, що в англосаксонській і скандинавській культурах емоційність ніколи не розглядалася як позитивне явище [13, с. 59].

Інтерпретуючи внутрішню форму слів в аспекті мовних картин світу, слід мати на увазі, що немає прямої кореляції між внутрішньою формою слова і світобаченням носіїв мови. Це стосується й наявності чи відсутності певних слів у мові. У подібних випадках потрібно враховувати й усі інші способи вираження певного значення в мові.

Безеквівалентність слід розглядати лише стосовно певної (іншої) мови, оскільки нерідко трапляються випадки, коли слово однієї мови є безеквівалентним стосовно іншої, але має прямі відповідники в багатьох інших мовах. Наприклад: укр. новосілля має відповідник у російській мові новоселье, але є безеквівалентним щодо чеської мови, в якій це поняття передається описово. Стосовно болгарської мови, наприклад, безеквівалентними є такі українські слова, як абихто, білизняний, білобокий, бурт, верхолаз, вечірка, закапелок, малосімейний, питльований, річковик та ін., які мають прямі відповідники в російській мові. Відносно англійської мови (та й інших) безеквівалентною лексикою є:

  •  балабуха (невеличка булочка);
  •  баняк (розм. чавунний горщик);
  •  байбарак (верхній чоловічий або жіночий сукняний одяг чи кожушок, критий сукном);
  •  бережиня (берегова або лугова трава або сіно);
  •  полонина (безліса ділянка верхнього поясу Українських Карпат, яка використовується для пасовиська чи сінокосу);
  •  праліс (незайманий, предковічний, густий ліс, куди рідко заглядають люди).

Вони відбивають українські реалії і план змісту їх неможливо зіставити з будь-яким іншомовним поняттям. На думку мовознавця М.П. Кочергана, п'ять – десять відсотків слів мови навіть одного культурного кола не мають однослівних відповідників в іншій мові [25, с. 326].

Безеквівалентна лексика несе на собі також етнокультурне навантаження. Наприклад, можна відібрати й згрупувати ці лексичні одиниці, об'єднуючи їх загальним значенням, у такі тематичні групи:

  •  особливі зовнішні прикмети, типові для українців-чоловіків: вус оселедець (перен. про зачіску), чуб;
  •  найменування одягу, головних уборів, взуття: бриль, шапка гостроверха, шаровари; сорочка вишита, вінок зі стрічками, чоботи;
  •  назви провідних і додаткових компонентів сільського подвір'я: хатина, піч, тин;
  •  найменування типової для українців їжі і компонентів українських національних страв: борщ, буряки, вареники, галушки, ковбаса, коржі (з маком), курка, крашанки, мак, мед, огірок (солоний), оселедець, пампушки з часником, перець, сало, сіль (ходити за сіллю до Криму);
  •  назви напоїв, їх обов'язкових складових частин і ємкостей, з яких ці напої уживаються: гірка горілка: перець; кварта, чарка;
  •  найменування різних предметів повсякденного побуту: люлька, рушник, скриня, човен;
  •  назви національних музичних інструментів, танців, різних віршованих і музичних творів: бандура, кобза, сопілка; гопак, дума (пор. «Думи мої» Т.Г. Шевченка);
  •  назви дерев, квітів, трав, а також частин ландшафту: верба, вишня, калина, тополі; чорнобривці, барвінок, любисток, рута; поле, степ, долина; діброва, гай, ліс; річка, ставок;
  •  назви грошових одиниць: гривня, котика;
  •  назви актуальних для розуміння етносоціопсихологічного досвіду українського народу реалій, що характеризують різні стосунки між людьми: друг, побратим, брат (в значенні «побратим»); гість, земляк, сусід; кріпак, пан.

Отже, при перекладі слів даної групи виникають певні труднощі. Часто для визначення специфічних іншомовних слів використовують терміни як «безеквівалентна лексика», так і «екзотична лексика», «екзотизми», або у близькому значенні слова «варваризми», «локалізми», «етнографізми», «етнолексеми», «етнокультурна лексика», «фонові слова» тощо.

2.4 Граматичні зіставлення у світлі характеристики мовної картини світу

На граматичному рівні зіставлятися можуть групування слів за частинами мови. Частини мови можна розглядати як різні способи інтерпретації дійсності. Так, слова радість, радісний, радіти, радісно розрізняються не предметно, логічно, а виключно як акти розуміння одного й того самого явища. У першому випадку факт дійсності розуміється як субстанція, у другому – як якість, у третьому – як дія, в четвертому – як спосіб дії. З цього погляду іменник – це розуміння будь-чого як субстанції. Дерево – субстанція, сприйнята як субстанція; десятка – кількість, сприйнята як субстанція; читання – дія, інтерпретована як субстанція; кволість – стан, інтерпретований як субстанція; любов – стосунки, інтерпретовані як субстанція; голубінь – ознака, інтерпретована як субстанція. Різні мови характеризуються неоднаковими потенціями щодо частиномовної категоризації світу. У цьому плані вирізняється англійська мова, де надзвичайно продуктивним є явище конверсії (одна й та сама форма виступає різними частинами мови: knife «ніж» і «різати ножем», saw «пила» і «різати пилою, пиляти», hammer «молоток» і «забивати молотком», screw «гвинт» і «закріпляти гвинтом», finger «палець» і «торкатися пальцем», gun «гвинтівка» і «стріляти з гвинтівки», button «ґудзик», «застібатися» і «пришивати ґудзик», flute «флейта» і «грати на флейті», winter «зима» і «зимувати», sweet «цукерка» і «солодкий», clean «чистий» і «чистити, прибирати», fat «жир», «жирний» і «відгодовувати» тощо.

Чимало для характеристики мовних картин світу дає міжмовне зіставлення граматичних категорій, насамперед категорій детермінації, числа і стану. Так, категорія детермінації виражає значення індивідуалізації, унікальності, вказівки, узагальнення, класифікації й одиничності. Значення й поширення категорії числа в різних мовах не збігається, що також пов'язано з різною інтерпретацією світу. Цікавий матеріал у цьому плані дають іменники pluralia tantum. Так, зокрема, повної відповідності між цими групами іменників немає не тільки в таких мовах, як українська та англійська (див. множинні форми укр. граблі, качелі, сани, дрова, дріжджі, духи, вибори, гроші, шахи, ворота і англ. rake, swing, sledge, wood, yeast, scent, election, money, chess, gate), а й у таких близьких мовах, як українська та російська (укр. годинник, чорнило, похорон, рос. часы, чернила, похороны).

Дуже своєрідною є інтерпретація мовами парних предметів. У індоєвропейських мовах вони осмислюються як індивідуальний об'єкт (бінокль) або піддаються субіндивідуальній сегментації (окуляри); розчленовані парні предмети розглядаються як пара індивідуальних об'єктів (рука, око). У фінно-угорських, палеоазіатських і деяких африканських мовах розчленована пара розглядається як один предмет (уг. szem «очі (два ока)». Якщо потрібно сказати одне око, вживають вираз, який дослівно перекладається як «половина очей»: уг. fél-szemére vak «сліпий на половину очей (= одне око)», egy fél kesztyü «половина рукавиць» (= одна рукавиця) [25, с. 21].

Що стосується категорії стану, то вона також є способом концептуалізації світу. Варто зіставити ці категорії в українській і англійській мовах, щоб переконатися в цьому. Важливою особливістю англійської мови є те, що в ній підметом пасивної конструкції може бути, крім прямого, непрямий і навіть прийменниковий додаток відповідної активної конструкції:

- they give him a good job – He was given a good job;

- they laughed at him – He was laughed at.

Українські неозначено-особові речення з дієсловами дійсного стану відповідають пасивним конструкціям англійської мови:

- нам повідомили приємну новину – We were told a good news;

- Джону поставили гарну оцінку – John was given a good mark.

На синтаксичному рівні цікаві дані для виявлення мовних картин світу дає аналіз односкладних речень, передусім безособових. Дія в безособових реченнях виступає незалежною від людини, некерованою і неконтрольованою, особа підпорядкована якійсь невідомій зовнішній чи внутрішній силі (Мені не спиться; Йому не таланить; Нам спало на думку; Хотілося чогось незвичайного; Його нудить). Аналіз аналогічних безособових речень російської мови дав підставу А. Вежбицькій зробити необгрунтований висновок про брак відповідальності в росіян. Однак у цих реченнях насправді виступає семантика невизначеності, неясності, яка характерна для російського й українського дискурсу, а також пасивності. У романо-германських мовах, як і в китайській, нашій безособовій протиставлена номінативна агентивна конструкція, в якій суб'єкт представлений активним діячем. Ці факти є, на думку І.О. Голубовської, «вельми показовими з двох причин: по-перше, вони відносять українську та російську мови, з одного боку, і англійську та китайську, з другого, до мов різної синтактико-типологічної структури (пацієнтивної і агентивної); по-друге, вони дозволяють робити певні висновки стосовно характеру етнофілософій, утілених цими мовами» [13, с. 204]. Активний характер граматичного суб'єкта в англійській мові пов'язаний з тенденцією до тематичного представлення підмета: тема повідомлення обов'язково виражається тематичним підметом, причому означеному підметові надається перевага перед неозначеним [34, с. 20].

Досить ефективним для дослідження мовних картин світу є компонентний аналіз. Особливості стосуються того, що слово в одній із мов включає семантичний компонент, якого не має співвідносне слово в іншій мові. Наприклад, англ. handsome «гарний» має компонент «чоловіча стать», a buxom «миловидна» – сему «жіноча стать», слова high «високий» на відміну від tall «високий» і low «низький» на відміну від short «низький» мають сему «не-істота» (про людей і тварин кажуть tall і short); нім. essen і fressen «їсти» розрізняються семами «людина» і «тварина», тоді як укр. їсти об’єднує семантику цих двох німецьких слів.

2.5 Аналіз національно-маркованої фразеології (паремії)

Переважно національно маркованою є фразеологія мови. Для дослідження мовних картин світу ефективним є аналіз національно-специфічних фразем (типу укр. на рушник стати, гарбуза дістати, передати куті меду; рос. коломенская верста, бесструнная балалайка, лаптем щи хлебать; англ. as red, as Rother-ham College «червоний, наче Ротергемський коледж») і специфіки мотивації (внутрішньої форми) фразеологізмів (пор. мотивацію фразеологізмів із значенням «ніколи»:

укр. коли рак свисне;

  •  рос. после дождика в четверг;
  •  англ. when the pigs fly «коли свині літатимуть», when the moon turns green cheese «коли місяць стане зеленим сиром»;
  •  фр. attendez-moi sous l'orme «почекайте мене під в'язом»;
  •  нім. wenn die Hunde mit dem Schwanz bellen «коли собаки почнуть гавкати хвостами»;
  •  ісп. cuando la rana crie (tenga) pelo «коли в жаби виросте волосся»;
  •  кр. тат. деве минареге чыкъкъанда «коли верблюд вилізе на мінарет»;
  •  кит. tie shu kai hua «коли пониклий саговник зацвіте»;
  •  укр. у сорочці родитися;
  •  англ. to be born with a silver spoon in one's mouth «народитися зі срібною ложкою в роті»;
  •  нім. Schwein haben «свиню мати».

Безпосередньо і прямо з мовною картиною світу пов'язана паремія, пор.: рос. Москва слезам не верит; укр. Хто дбає, той і має; кит. Якщо хочеш, щоб про твої погані вчинки ніхто не знав, нероби їх.

Паремії – родове позначення прислів'їв і приказок: народний мовний жанр малої форми, що характеризується стійкістю, клишированістю. Приведемо приклади В.И. Даля. «Сказанное словцо – серебряное, не сказанное – золотое». «Добрая жена дом сбережет, а худая – рукавом растрясет». «Конец – делу венец». «Ныне много грамотных, да мало сытых». «Идти в науку – терпеть муку». «Наука не пиво, в рот не вольешь». «Не нужен ученый, а нужен смышленый».

У дослідженнях, присвячених вивченню пареміологичних фондів різних мов у руслі когнітивної лінгвістики, відзначається, що в прислів'ях і приказках знаходить висвітлення все багатогранне життя народу, усі сфери діяльності людини зі складностями буття і його суперечностями.

Паремії являють собою узагальнення багатовікового життєвого досвіду народу, містять емоційно-експресивну оцінку вчинків людини, подій, явищ.

Будучи невід'ємним елементом фольклору, а в більш широкому змісті і народно-розмовній мові в цілому, прислів'я цілком задовольняє наступним вимогам народної естетики:

вираження об'єктивації через конкретні і знайомі образи. Прислів'я сприймається як глибоке й узагальнене й у той же час як природний, емоційний і дохідливий вислів. («Цыплят по осени считают»» – побутова ситуація використовується для позначення загального положення: про результати можна судити тільки коли справу уже закінчено);

  •  злагодженість звучання. («Взялся за гуж, не говори, что не дюж»);
  •  лаконічність і компактність мови. («Баба с возу – кобыле легче»);
  •  доброзичливість і гуманність висловлення. («Доброе дело само себя хвалит»);
  •  конкретизація абстрактних понять. («Семь топоров вместе лежат, а две прялки врозь» – прислів'я показує, що жіноча дружба не така міцна як чоловіча.)

Визнається, що прислів'я відображає яке-небудь явище дійсності, що спостерігається людьми з древніх часів, і тому є частиною колективного досвіду народу. Прислів'я відображають не фрагмент дійсності, а переосмислене поняття про явища реального світу. Усі їхні значення зв'язані з людиною, його сприйняттям світу і відношенням до дійсності.

Однієї зі специфічних рис прислів'їв є свідомість посилання на народний досвід. Цим вона відрізняється від інших значеннєвих одиниць мови, що являють собою не усвідомлюване використання досвіду попередніх поколінь. Таким чином, при вживанні прислів'я проблема істинності висловлення знімається, тому що людина говорить не від себе, а посилаючись на чужий і тим самим об'єктивований досвід, що відбиває певне світобачення.

Знайомство носія мови з екстралінгвістичним досвідом, що послужив основою для того або іншого прислів'я, дозволяє йому відтворити зв'язок вихідної ситуації із дійсним положенням речей, у чому йому сприяє наочність, конкретність образів прислів'їв. Незважаючи на те, що проблема істинності знімається, коли мова йде про прислів'я, залишається інша проблема: чи вірно вона ужита, тобто, чи існує аналогія між пословичной ситуацією у прислів'ї і тій, яка обговорюється.

Отже, прислів'я виступає як одиниця лексикона і засіб відображення картини світу носіїв мов. Ситуативно-узагальнене значення прислів'я також реалізується декількома формальними граматичними засобами. Форми дієслів у прислів'ї, як правило, указують на узагальнений час, парадигматичний ряд форм часу відсутній. Крім розриву багатства-майна-становища-дії-стану з визначеним граматичним часом, прислів'я також відрізняється розривом багатства-майна-становища-дії-стану з визначеним особою-діячем: «Дураков не жнут, не сеют, они сами родятся». Всеособистість і панхронична (для всіх часів) спрямованість багатства-майна-становища-дій-станів і є те, що звичайно називають узагальненим значенням прислів'я.

Таким чином, виділяються такі основні характеристики прислів'я:

  •  прислів'я завжди має форму речення;
  •  у своїй будові прислів'я, що звертається в мові визначеного періоду, спирається на продуктивні моделі і ведучі тенденції в синтаксичному ладі живої народної мови цього періоду;
  •  прислів'я – синтаксично і композиційно завершений поетичний твір, здатний до самостійного функціонування. Він не має контекстуальної прихильності (прихильність - показник жанрової незавершеності);
  •  прислів'я не допускає використання слів, що конкретизують значення синтаксичної структури в просторовому, конкретно-особовому й іншому відношеннях;
  •  прислів'я завжди має алегоричний сенс, виражає гранично загальне судження;
  •  синтаксичне значення прислів'я реалізується як позачасове або для всіх часів.

Прислів'я органічно суміщають у собі достоїнства народної енциклопедії, поетичних шедеврів і непереборних у своїй добірності фігур ораторського мистецтва. Будучи яскравим образним виразом, що несе в собі непорушну істину і народну мудрість у доступній формі, прислів'я має високу відтворюваність у мові. Протягом століть якась думка виражалася людьми по-різному, поки зміст не знайшов оптимальну форму, пізнавану і прийняту всіма членами даної язикової спільності, відповідно до їх світосприймання. Тому прислів'я нерідко розуміються носіями мови «з півслова» і можуть відтворюватися еліптично: «Твоими бы устами (да мед пить)»; «На безрыбье (и рак рыба)». Тією же причиною пояснюється і тенденція до старіння і поступового виходу з уживання прислів'їв, що складаються з більш ніж десяти слів або утримують архаїчні елементи, що перешкоджають зручному відтворенню в мові.

Оскільки архаїзми позначають поняття, що застаріли або пішли із сучасної картини світу даного народу, вони перешкоджають не тільки відтворенню прислів'я, але і пізнаванню описуваної нею ситуації навіть носіями мови. Проте, вже існуючі прислів'я безсмертні. Вони є найважливішим матеріалом для вивчення історичних подій, етнографії, побуту і світогляду народу. Витримавши оцінку часом, вони органічно злилися з мовою; завжди будуть прикрашати її дотепністю, здатністю влучно і точно охарактеризувати всі різноманітні прояви життя.

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що саме завдяки таким своїм характеристикам, як образність, узагальненість і відтворюваність, прислів'я виконує свою повчальну функцію і є специфічним засобом відображає картини світу носіями мови.

Паремійні висловлення у кожній мові виступають специфічним засобом позначення та іменування позамовленнєвої дійсності, адже акт паремійної номінації передбачає не створення номінанта, а вибір наявного у мові позначення для суті відображуваної типової ситуації. Паремії є стійкими відтворюваними стереотипами, які постають з пам'яті як мовленнєві реакції на типовість подій та явищ. Причому ці одиниці не є їхніми ідентифікуючими відбитками. Мета актуалізованої паремії – не кваліфікувати позамовну дійсність, а характеризувати та оцінювати її. За допомогою паремійного вислову мовець намагається вплинути на адресата, перейняти його власним ставленням до позначуваного. Тим самим паремії служать не для первинного називання, а для образного характеризування уже названого через інакомовність.

Сучасний рівень розвитку лінгвістики характеризується розширенням її традиційних об'єктів дослідження. У результаті мовні структури постають перед дослідником не лише у власне мовному контексті, а ширше – у контексті мовленнєвої діяльності. Оскільки паремії, з одного боку, тісно пов'язані з прагматичною ситуацією, а з другого – з етнолінгвістичними, соціокультурними правилами і схемами їхнього використання та розуміння, –це дає підстави вбачати в них дискурсні висловлення. Паремії продуктивно розглядати не лише як одиниці мови, а насамперед як комунікативні одиниці народного дискурсивного мовлення. Такий аспект сприяє з'ясуванню того, як паремія, будучи знаком ситуації, пов'язується з нею, як у ній репрезентується та чи інша картина світу, тобто які семантичні перетворення відбуваються у компонентах сталого висловлення, як позначаються на мовленнєвій ситуації закладені в паремії етнокультурні та інші чинники тощо.

Паремії не є випадковими і розпорошеними мовними одиницями, а утворюють досить струнку і послідовну систему з властивими тільки їй правилами і зв'язками. Системні ознаки паремій найяскравіше представлені синонімією та антонімією. Саме вони найбільш виразно репрезентують світосприймання різними народами.

Синонімічними вважаємо паремії, які виражають спільне (близьке або тотожне) значення, позначають одну типову ситуацію, можуть виконувати ту саму функціональну роль (тобто бути взаємозамінюваними), хоч і мають різну образну структуру, різняться семантичними характеристиками та стилістичним забарвленням. Існування синонімічних паремійних рядів, які не є ізольованими, а становлять власну мікросистему, отже перетинаються, дотикаються чи вступають у ті чи інші відношення, підтверджує, що паремійний фонд становить систему своєрідних семантичних полів, що входять у замкнений «провербіальний простір».

Синонімічні ряди можуть бути досить широкими. Наприклад, сема «чуже» об'єднує коло паремій, спільне в значенні яких – «чуже не на користь». Паремії різняться семантичними відтінками: а) одні повчають, що чуже добро чи багатство не піде на користь; б) другі радять не зазіхати на чуже; в) треті рекомендують не лічити чуже, а дбати про власне. Наприклад: а) чужим пивом весілля не одбудеш; чужий кожух не гріє; з чужого добра не зробиш двора; чужим добром не забагатієш; з чужого чортяти не буде дитяти; чужий хлівець не намножить овець; б) на Чужий коровай очей не поривай; не сунь носа до чужого проса; на чуже пшінце окріпцю не приставляй; не бери, де не поклав; в) по чужих кишенях не шукай, а в свої дбай.

Саме принцип синонімічних рядів паремійних одиниць лягає, як правило, в основу передачі тієї чи іншої паремії іншою мовою.

Синонімічні образні паремійні одиниці легше відрізнити від варіантних – у них різні внутрішні образи і, відповідно, внутрішня форма. Наприклад, спільне значення «Слабким сильного не здолаєш» об'єднує такий ряд: Батогом обуха не перебити; Пугою обуха не пересічеш; Головою (лобом) муру не проб'єш; Проти сили і віл не потягне; Проти вітру піску не посиплеш; Проти гори піском не сип; Не дмухай проти вітру; Ликом пастернаку не накопаєш; І риба не пливе проти бистрої води; Ночвами моря не перепливеш; Шилом море не нагрієш; Пальцем потоку не заставити; Голіруч їжака не візьмеш.

Системні явища у паремійному «просторі» представлені не лише синонімічними відношеннями між паремійними одиницями; серед них можна знайти вирази, що мають протилежне значення. Антонімічні відношення встановлюються як між пареміями однообразними (Сильна вода греблю рве – Тиха вода греблю рве; Засій рідко, то й уродить дідько – Сій густо – не буде пусто ), так і між різнообразними паремійними одиницями (Покірне телятко дві матки ссе – На похиле дерево і кози скачуть).

У граматиці розгляд паремій традиційно пов'язується з проблемою односкладних речень, зокрема узагальнено-особових. Вони характеризуються узагальненістю значення. їхній сенс стосується узагальненої особи, будь-кого з мовців, що перебувають у ситуації, знаком-символом якої є конкретне прислів'я. Тим самим узагальнена особа постає не лише в односкладних структурах, айв інших синтаксичних конструкціях паремійного типу. Антропометризм через стійкі асоціації проектує кожну паремію на світ людини. Якщо первісно ці мовні одиниці характеризували лише явища природи (З великої хмари малий дощ), рослинний чи тваринний світ (Зі злої трави лихе сіно; Дай свині роги – людей поколе), предмети побуту, знаряддя праці (Вугіллям полотна не білять) тощо, то нині вживаються лише у переносних значеннях для оцінки людини, рис її характеру, вчинків або стосунків з іншими людьми, набуваючи максимального образного узагальнення. До того ж, у паремійних одиницях узагальнюється не лише особа (пряма чи персоніфікована), але й дія, ознака тощо.

Оскільки паремії є загальнореферентними висловленнями, то їхнім позначуваним виступає не якась одинична подія, а узагальнена типова мікроситуація. Кожне наступне використання паремійної одиниці відсилає адресата у межах конкретної ситуації до згадування тієї типової ситуації, знаком-номінацією якої вона є. Це дозволяє вважати паремії стереотипними висловленнями, які належать до клішованого типу мовлення.

Народні уявлення про стандарти формують антропометричну позицію, через яку суб'єкт сприймає світ і себе. Тим самим вибір мовцем потрібної паремії-номінації є мовленнєвою дією, яка детермінується багатьма прагматичними чинниками, зокрема: 1) стилем оповіді; 2) кількістю інформації, що міститься в номінації; 3) формальною та логіко-семантичною структурою речення; 4) комунікативною функцією; 5) фондом спільних знань комунікантів; 6) місцем даного вислову в дискурсі тощо. Отже, мовець, з одного боку, є вільним у своєму виборі, а водночас і невільним, як це буває при виборі ним будь-якої мовної одиниці.

Фундаментом емоційно-оцінного значення паремійних одиниць є внутрішня форма (ВФ) вислову, під якою розуміємо глибинні мотиви, що лягають в основу номінації при асоціативно-образному переосмисленні значення. ВФ паремій є згустком смислу, концентратом значення, що породжує складний асоціативний механізм руху думки від абстрагованих сутностей, понять, що є відображеннями дискретних елементів дійсності, до їх образного об'єктивування у номінативно-комунікативному знакові.

Можна назвати такі сутнісні риси паремійної номінації, як: оцінність, відтворюваність, стереотипність, асоціативність, ситуативність, розчленованість, вторинність номінації, генералізованість, тривалість, самостійність, кореферентність та інтегрованість.

Паремії мають усі властивості лінгвального знака, знака мовної діяльності, яку розуміємо як єдність мови та внутрішнього і зовнішнього мовлення. Тому паремійні одиниці водночас є і одиницями мовлення (як ситуативні висловлення, що позначають окремі типи подій (явищ) і мають певне комунікативне навантаження), і одиницями мови (як сукупність загальновідомих стереотипних клішованих висловів, побудованих за зразком «замкненого» речення). Паремії не є звичайними лінгвоодиницями: властивості одиниць мови/мовлення (тобто речень/висловлень) у них специфічно переплітаються, через що їх кваліфікуємо (з функціонального боку) як ситуативні висловлення дискурсивного характеру, що мають «замкнену» структуру реченнєвого типу.

Отже, пареміям притаманні, перш за все, функція репрезентації, двобічна природа, здатність узагальнено відображати, номінативна функція, соціальна та кумулятивна властивість. Вони сприяють більш детальному вивченню вербалізованих інтерпретацій мовними соціумами навколишнього світу і самих себе у цьому світі.

За словами Іванової С.В., «прислів'я і приказки лежать на стику мови і культури, вони є згустком досвіду етносоциуму і, отже, культурологічно маркіровані».

Фахівці в області фразеології і лінгвокультурології відзначають кілька характерних рис прислів'їв і приказок. По-перше, відзначається особливість їхнього оформлення як цільних одиниць з погляду структури і змісту. Як прецендентне висловлення вони є репродуцируемим продуктом діяльності мови і думки, закінченою і самодостатньою одиницею, що є складним знаком, сума значень компонентів якого не дорівнює його змістові. По-друге, підкреслюється подвійний характер культурологічної маркірованості даних фразеологічних одиниць, тому що з одного боку, вони відображають конкретний досвід представників лінгвокультурного співтовариства, і з іншого боку, паремії – це «зафіксована вербальна форма, продукт осмислення культурно-конституірованого підходу до рішення проблемних ситуацій. Як уточнює Іванова С.В., «культурологічна маркірованість реалізується за допомогою культурноціностної інформації, суміщеної з мовним значенням і локалізованої в одиницях мовної системи». По-третє, виявляється суперечливість паремічного фонду: наприклад, прислів'я «Больше слушай, меньше говори» суперечить іншому прислів'ю «Говорить беда, а молчать другая». По-четверте, культурологічна маркірованість може бути локалізована не тільки в змістовному плані, але й у мовної площині й образної складової, образність паремій полягає в тім, що «не даючи розгорнутого зображення життя, вони знаходять гранично ємку образність». Нарешті, по-п'яте, спостерігається наявність еквівалентних паремій при зіставленні декількох мов, що може бути пояснено збігом результату при осмисленні дійсності або однаковими джерелами (біблійні тексти, класичні твори), наприклад, прислів'я «Молчание – знак согласия» збігаються з висловом з латинської мови: Qui tacet – consentire videtur [???]

Мовна картина світу, що існує у свідомості визначеного язикового колективу, відрізняється національно-культурною специфікою, тому що відображає конкретний історичний досвід даного народу, його особливі культурні традиції й умови життя, пізнаване в контексті культурних традицій представлення світу даного народу опредмечено в мові, у системі характерних для нього образів, еталонів, стереотипів і символів. Пареміологичний склад мови відіграє особливу роль у передачі культурно-національної самосвідомості мовного співтовариства.

3 Аналіз мовної картини світу в етнокультурній парадигмі

3.1 Мова як виразник досягнень культури окремого народу

Загальновідомо, що кожна мова – це неповторне явище, складова і виразник досягнень уселюдської культури. Якби не ця її особливість, не були б можливі переклади з мови на мову. Чим функціонально розвиненіша мова, тим у неї більше можливостей відтворювати матеріальний і духовний світ людства. І тут постає питання: а що таке функціональна розвиненість? Як мені здається, самодостатньої відповіді – наявність багатьох функціональних стилів – сьогодні вже мало. Скажімо, в сучасній українській літературній мові є всі ті ж функціональні стилі, що і в російській, але авторитет кожної з них у світі, а отже й відображальні можливості, різні. Я не погрішу проти істини, коли скажу, що авторитет мови у світі залежить від її місця в тому людському середовищі, яке вона обслуговує. Л.О. Ставицька слушно звернула нашу увагу на «психологічне» становище російськомовних українців: за походженням, світовідчуттям, вдачею «вони українці поза будь-якими сумнівами. За формальною ж ознакою – «русскоязычное население» з тенденцією до ототожнення себе із «старшим братом» [50, с. 77]. Чи можлива така ситуація з природними росіянами? Цього навіть уявити собі не можна. То кого ж поважатимуть інші народи? Звичайно, тих, хто має виразне, неповторне національне обличчя.

Багатство мови репрезентується не стільки високими кількісними показниками лексичних одиниць, скільки смисловою насиченістю словника, широким спектром стилістичних характеристик слів. Та й милозвучність – питання досить спірне: для носіїв єдиної, ні з якою іншою не змішаної мови вона одна, а для . тих, хто з дитинства не гребує суржиком, – вона інша. Для природних росіян їхня мова найкраща в світі (як і для чехів, поляків, болгар, французів, іспанців та ін.). Що ж до українців, то вони (в масі своїй) завжди сумніваються, яка мова краща: українська чи російська.

І все ж у свідомості міжнародної громадськості за певними мовами закріплюються неофіційні функціональні характеристики. Так, італійська мова вважається мовою мистецтва, французька – світського життя, галантності, німецька – науки, зокрема філософії. Англійська мова дедалі більше переймає на себе роль засобу міжнародного спілкування, а японська – знаряддя технічних відкриттів. О.Б. Ткаченко дуже тонко підмітив, що «весь час у світі відбиваються коливання в цінності окремих культур людства, а разом з тим і мов, що втілюють ці культури. Ці коливання залежать від багатьох історичних обставин, і, звичайно, суто лінгвістичні особливості мов посідають тут аж ніяк не перше місце, хоч зрозуміло, піднесення ролі мови не може не вплинути на її вдосконаленнях [54, с. 105].

Удосконалення мови – питання далеко не другорядне. Про функціональні її особливості вже йшлося. Треба торкнутися і її територіальної окресленості. До тієї самої мови належать усі її діалектні відмінності, характерні для окремих етнічних груп. Ще Леся Українка писала, що «зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів без жодного насильства, сварки й колотнечі». Інша річ україномовне населення поза межами України, так звана діаспора. Мова її носіїв всмоктала в себе чимало запозичень із споріднених і неспоріднених мов. Тому якщо активізацію західноукраїнського мовлення, коли вона не переливається через край, може вітати, то діаспорну мову треба просіювати крізь два сита: відповідності українській системі і традиції вживання в українській літературній мові.

У мовній картині світу, природно, є різноколірні мазки. Стосовно значної кількості українців кажуть, що вони користуються суржиком; це сприймається як негативне явище, як вияв неосвіченості. І, разом з тим, чим, як не суржиком, була та суміш германських і романських елементів, з якої витворилася сучасна англійська мова? Одна з сучасних норвезьких мов – риксмол – розвинулася на основі норвезького варіанта панівної тут раніше данської мови [45, с. 4].

Після розпаду Радянського Союзу в його мовах, насамперед у російській, відбувається певна демократизація: вони стають розкутішими, запозичуючи слова із тих функціональних сфер, які були позалітературними. Проте це явище має різні вияви навіть у таких близьких мовах, як російська й українська. Якщо в першій насамперед відзначається лібералізація, то в другій це є одним із виявів мовного пуризму – намагання протиставити спільним з російською словам свої, перейняті з діаспорного варіанта: аеропорт – летовище, вертоліт – гвинтокрил, тренування – вишкіл, шахтарі – вуглярі, шахта – копальня, фотографія – світлина і под. (до цього ми ще повернемось). Чи можна вважати цю тенденцію пуризмом? Якоюсь мірою вона нагадує відродження чеської літературної мови за ослаблення впливу німецької: чужоземні слова, в тім числі й інтернаціоналізми, витіснялися чеськими новотворами: театр – divadlo, соус – omacka, вокзал – nádrazí, кушетка – pohovka; але чи не частіше утворювалися синонімічні пари типу аневризма – anevryzma, vydut, анкета – anketa, dotazník, анонс – anonce, ohlásení, oznámení та ін. Вияви пуризму характерні для мов, властивих раніше поневоленим націям. У чехів це явище лишилося в минулому, в українців воно було в 30-х роках минулого століття і тепер нібито воскресає знову. Але ж умови не рівні. Як би там не було, але на початок третього тисячоліття в українській мові склалася своя – інколи скалькована або й запозичена термінологія. «В сучасних умовах кожна мова, розвиваючи свій науково-технічний стиль, неминуче дбає про його унормування і стандартизацію лише тих запозичень, що є назвами відсутніх у ній понять (а не модою!), виважене конструювання нових найменувань, що відповідають законам її словотвірної системи» [21, с. 41]. Отже, вияви пуризму можливі, але тільки в тому разі, коли вони сприяють глибшому пізнанню світу засобами певної мови, а не перетворюються в моду, хизування показною ерудицією, що веде до примітивізування. «Представники пуризму, – це ті, хто дивиться у минуле, намагаючись замінити вже наявні мовні засоби, як лексичні, так і граматичні, на «правдиві» національні форми: контрабанда – перемитництво, у діаметрі – поперечно. Пуристи також пропонували використовувати слова, що фактично вийшли з використання у зв'язку з прогресом промисловості; напр.: гамарня, штабарня, хибарня» [27, с. 60].

Створення синонімічних рядів за рахунок додавання до запозиченого слова свого, створеного на власному ґрунті, досить поширене явище. Існування такого роду синонімії дозволяє розглядати щось із двох точок зору, а отже, об'ємніше сприймати його. Але не слід допускати, щоб подібна синонімія поширювалась на термінологію, оскільки наявність синонімів у цій сфері не сприяє комунікативній активності терміна. Винятком можуть бути слова-терміни, запозичені з латини або нині створені з латинських елементів за існуючими моделями. Отже, ця нібито «мертва» мова, як твердить О.Б. Ткаченко, «має тенденцію вживаності на всій земній кулі (зокрема, як мова медицини, особливо фармакології), що її важко визначити як мову мертву абсолютно» [54, с. 63].

Таким чином, створення синонімічних рядів за рахунок «своїх» і «чужих» елементів – процес, який не можна оцінювати однозначно: з одного боку, – це мовне надбання, з другого – перешкода на шляху до несуперечливого пізнання світу.

Є ще один шлях глибшого проникнення в суть речей: освоєння мов міжнаціонального єднання. Звернімося знову до праці О.Б. Ткаченка. «Весь час у світі йде змагання між живими світовими мовами і спостерігається тенденція до поступового, але постійно-неухильного розширення «клубу» цих мов» [54, с. 155-156]. Порівняння семантики слова чи його складової частини рідної мови з його відповідником у світовій мові мимоволі робить виразнішою семантичну мотивацію назви. Таку позицію у баченні взаємозв'язку мов можна назвати інтернаціоналістською. Це не зближення мов, а їх підсвідоме зіставлення (а коли йдеться про наукову оцінку цього явища, – то й свідомий пошук спільностей і відмінностей). Порівнюючи мови, ми бачимо, чого ми набули і що втратили у нашій унікальній мовній позиції у Всесвіті.

Значення слів може змінюватися на очах одного покоління носіїв певної мови. Візьмемо, скажімо, слово евро. Це назва нової грошової одиниці Європейського союзу. Але ще до того, як з'явилося це слово (і відповідно позначувана ним реалія), у східнослов'янських мовах поширився префіксоїд євро-, що означає європейський рівень виконання якоїсь роботи або привабливий вигляд виробу:євроремонт, євровікна, євродвері, європлінтус та ін., і частина складних слів евро, співвідносна з прикметником європейський.

Чим упорядковашша мова, тим точніше відображається в ній картина світу. На жаль, ця проста істина не усвідомлюється багатьма людьми, які багатство мови ототожнюють або з її поширеністю в світі, або з її благозвучністю, сприйманою з позицій власної мови. Цій спокусі іноді піддаються навіть мовознавці. Згадаймо досить часті в історії української мови баталії за «правопис», хоч здебільшого ідеться не про орфографію, а про нав'язування мові тих чи інших фонетичних, морфологічних або словотвірних норм. Перегляд правопису практикується зрідка в багатьох мовах. Двадцять дві іспаномовні країни у 1999 р. видали єдину для всіх «Орфографію», в якій майже немає змін порівняно з попереднім текстом, виданим у 1959 р. Найновіші «Правила чеського правопису» демократичніші за попередні, оскільки допускають уживання деяких народних форм (chodit, vodìt і под.). Німецькомовні країни (Німеччина, Австрія та ін.) у 1998 р. запропонували кілька незначних поправок до німецького правопису, які можуть набрати чинності влітку 2005 року. Черговий раз спробували й російські вчені демократизувати свій правопис, але на сьогоднішній день робити цього не збираються. Цікаво, що англомовні і франкомовні країни змінювати свої правописи не мають наміру. Отже, чим цивілізованіша країна, чим глибші коріння її правопису, тим послідовніше вона дотримується традиції [45, с. 6]. А що ж українці? Ось що пропонує І.П. Ющук: «З погляду сучасної української мови неприродно звучать слова в такому написанні, як бюро, купюра, фюзеляж, кювет». А як же природно? Пропонується: б'юро, куп'юра, ф'юзеляж, к'ювет. Та ж так ніхто ніколи не говорив, але ж введімо, і заговорять. Змінювачі природної мови під приводом зміни правопису не хочуть пам'ятати про те, що для того, аби правописна (і лексикологічна) класифікація максимально відповідала нормі, необхідно дослідити і кодифікувати реально існуючі варіанти літературної норми. Коли ж ця робота вже виконана, переглядати її – звичайна авантюра.

Мовне самоствердження залежить від багатьох обставин. Серед них найголовніша – користування мовою суспільної еліти. Згадаймо про те, що занепад української мови почався з того, що українська знать перейшла на польську мову. Повне відновлення української мови в житті суспільства відбудеться тоді, коли вона стане не фіговим листком для нашої еліти, а неповторним засобом спілкування зі своїм народом. Чи це можливо? Історія доводить, що так. У період з 1815 до 1990 р. кількість мов Європи, визнаних державними або офіційними, зросла з 13 до 41 [54, с. 7]. А це означає, що кожна з мов, яка стала державною, набула можливостей адекватніше відображати Всесвіт.

3.2 Національна специфіка паремій

Паремії відбивають когнітивну діяльність членів мовного колективу, їхні наївні представлення про світ, світоглядні і поведінкові стереотипи, тобто своєрідно відбивають мовну картингу світу того чи іншого народу. На думку Б.А. Серебреникова, національна специфіка прислів'їв виражається у властивому кожному народові особливому погляді на дійсність, в особливому, що історично складалося, сприйнятті світу, у характері соціальних узагальнень. У прислів'ях виділяються і фіксуються у формі стійких і відтворних знаків мови ті ознаки фрагментів, що позначаються ними, які представляються носіями даної мови найбільш характерними і значимими. При використанні в мові прислів'я, що асоціюються з культурно-національними еталонами і стереотипами, відтворюють характерний для лінгвокультурної спільності менталітет.

За словами М.Л. Ковшової, значення прислів'я може бути представлене як «інформаційний текст, різні змісти якого проходять крізь фільтр ментальності того, який говорить і слухає, інтерпретуються в просторі соціального і культурного знання, активізуємого суб'єктом мови в момент спілкування».

Таким чином, когнітивно-культурологічний аналіз прислів'їв, які вербализують визначений концепт, забезпечує доступ до дослідження особливостей менталітету даного мовного співтовариства, дозволяє зрозуміти наївне представлення народу про визначений фрагмент дійсності і виявити деякі риси національного характеру цього народу.

Окремі дослідники стверджують, що прислів'я як мовний знак відноситься до лінгвістики, а як текст – до фольклору. У лексичній системі російської розмовної мови існують різного роду стійкі вислови - ідіоми, до числа яких відносяться прислів'я, приказки і фразеологізми.

По одному з багатьох існуючих визначень, фразеологізм – це стійка і відтворена оформлена роздільно одиниця мови, що складається з компонентів, наділена цілісним (або рідше частково цілісним) значенням і яка поєднується з іншими словами.

Фразеологізми дуже схожі на прислів'я і приказки по своїй синтаксичній і функціональній формі і їх нерідко плутають. На думку ряду дослідників, основна відмінність фразеологізмів від прислів'їв і приказок полягає в тому, що фразеологізми – кліше чисто язикові, вони мають єдиний зміст і служать знаком якої-небудь речі, виражаючи одне поняття, і тим самим еквівалентні слову; прислів'я і приказки – більш складні утворення, вони є знаками ситуацій або відносин між речами, вони відбивають судження; приказки і прислів'я більш конкретні, чим фразеологізми. Дослідники вважають, що в мові відбувається перехід від провербіальних фраз (дієслівних фразеологічних одиниць) до приказок (незамкнутих предикативних одиниць, у яких дієслово стоїть в особистій формі), а потім –до прислів'їв (замкнутих предикативних одиниць).

Інші дослідники вважають, що осмислення прислів'їв і приказок як одиниць фразеологічного або не фразеологічного складу мови (а це значить, і як власне мовних одиниць узагалі) нерозривно зв'язано з проблемою визначення самого поняття фразеологізму як специфічної мовної одиниці і становленням фразеології як самостійної лінгвістичної дисципліни зі своїми об'єктом, метою і задачами.

Для фразеології однією з найбільш актуальних була і залишається по сьогоднішній день проблема визначення її обсягу. У залежності від того, яка диференціальна властивість фразеологізму приймалося в якості основної, погляди на границі фразеології досить широко варіювалися від тільки "немоделірованих" сполучень з абсолютно фіксованим лексичним складом, у якому утримується хоча б один компонент із унікальним значенням, до узагалі всіх сполучень, що характеризуються невільною (обмеженою) лексичною сполучуваністю як результатом прояву лексико-семантичної валентності слова. Визначення ізоморфізму невільної сполучуваності лексичних одиниць і невільних комбінацій інших одиниць різних рівнів мови підштовхнуло ряд дослідників до спроб опису в термінах фразеології і так званих «морфологічних фразеологізмів», а також осмислення як об'єкта може бути, у свою чергу, усупереч сформованій традиції, визначено наступним чином:

прислів'я, приказки і крилаті вислови взагалі не кваліфікуються як фразеологізми, що характеризує розуміння обсягу фразеології тільки у вузькому сенсі;

  •  прислів'я, приказки і крилаті вислови поєднуються на підставі тих або інших загальних ознак (насамперед відтворюваності) з іншими невільними в мові словесними комплексами, що характеризує розуміння фразеології тільки в широкому сенсі;
  •  прислів'я, приказки і крилаті вислови визначаються як специфічний тип фразеологічних одиниць, що характеризує особливий різновид фразеології, якщо можна так сказати, «не у вузькому сенсі» (як результат категоріального розмежування фразеології в широкому сенсі на фразеологію власне у вузькому сенсі і на «іншу» фразеологію), об'єктом якої є тільки стійкі фрази фольклорного і літературного походження.

Невласна фразеологічна природа прислів'їв, приказок і крилатих висловів обґрунтовується в термінах фразеології звичайно їхньою неприналежністю взагалі до системно-мовних утворень. Причому якщо для фразеології питання про приналежність або неприналежність паремій і крилатих фраз до феноменів мови (фразеологічних одиниць) є нехай навіть одним з найбільш спірних, як уже говорилося, але все-таки тільки частиною більш глобальної проблеми з'ясування її обсягу, то для лінгвістичної афористики від того або іншого рішення даного питання залежить категоріальний статус її об'єкта (мовний знак або тільки текст), а, відповідно, і її епістемологічна самостійність або несамостійність як спеціальної області знань про мову. Тому проблема визнання прислів'їв, приказок і крилатих висловів фактами мови або явищами тільки мови має виняткове значення при вивченні мовної природи афоризму і поки не має більш-менш однозначного вирішення.

Прислів'я і приказки в цьому випадку або визначаються як одиниці мови, або визнаються по своєї семіотичної природі невласне мовними утвореннями.

Одне з найбільш категоричних у зв'язку з останнім думок належить В.Н. Телия, що кваліфікує прислів'я і приказки як «особливий корпус у деякому сенсі паралінгвістичних одиниць, значення яких формується за межами власне язиковий структурації» [52]. Відтворюваність прислів'їв і приказок при цьому не вважається проявом їхньої стійкості. Остання ж, у свою чергу, кваліфікується не як результат закріплення узусом того співвідношення нового (фразеологічного) значення з визначеною фразою або якимсь визначеним компонентом її лексико-граматичного складу, що утворилося під впливом тих або інших внутрішньосистемних процесів, а тільки як результат використання в мові вже «готових» текстів, константність яких детермінуєтся винятково екстралінгвістичними факторами (традицією, авторитетом джерела й ін.).

Однак з таким поглядом на відношення прислів'їв і приказок до мови важко погодитися вже з тієї причини, що невласне мовний характер формування їхнього змісту, а також властивостей стійкості і відтворюваності, звичайно декларується (у вищевикладеному виді або з незначними відмінностями від нього) і ніяк більш не обґрунтовується і не аргументується. Тому багато дослідників заперечують проти висловленої вище точки зору, підкреслюючи, що семантика прислів'їв і приказок і, насамперед те їх (або їхніх компонентів) специфічне «узагальнене значення», що звичайно вважається позасистемним утворенням [52], з тим або іншим ступенем точності з'ясовна в рамках таких внутрішньосистемних явищ, як генералізація і метафорізація на фразовому рівні.

У якості одного з найбільш наочних формальних показників існування внутрімовного механізму формування плану змісту прислів'їв і приказок можна розглядати можливість спонтанного утворення в мові по їхньому зразку незліченної безлічі нових текстів. От лише трохи з безлічі можливих прикладів. Один з персонажів «Рассказов о героях» М. Горького, Заусайлов, у запалі суперечки вимовляє фразу «Всякое дело людями ставится, людями и славится», що «прозвучала как поговорка, только что придуманная им и неожиданная для него». Такого роду новоутворення, у свою чергу, здатні переходити і дуже часто переходять у розряд стійких фраз. Можна привести, наприклад, широко відоме крилате вираження з поеми класика білоруської літератури Я. Коласа «Новая зямля»: «Забілі зайца, не забілі, але ж, брат, гуку нарабілі», що настільки схоже по своїй семантичній організації на влучний народний вислів, що навіть було помилково кодифіковане в одному зі словників білоруських паремій як прислів'я фольклорного походження (точніше як один з її варіантів) – Забілі зайца – не забілі, а гуку (шуму) многа нарабілі (?!), а контекст його авторського вживання – відповідний уривок поеми – представлений як ілюстративний приклад функціонування даної "паремії"" (у словнику білоруських прислів'їв И.Я. Лепешева і М.А. Яколцевич даний вислів також кваліфікується як прислів'я, але тільки по своєму функціональному статусі, не генетично [32]).

Ті ж вільні вислови, що нічим не відрізняються від прислів'їв і приказок (за зразком яких вони були створені) не тільки по своїй семантиці, але і засобами її вираження на всіх рівнях представлення фрази, як правило, дуже швидко здобувають популярність і утрачають усякий зв'язок з авторським джерелом свого походження (тієї або іншої мовної ситуації, літературним текстом і т.д.), починають повторюватися в мові як надбання всіх носіїв мови (за умови комунікативно-прагматичної і/або когнітивно-епістемологічної актуальності змісту даного вираження). Наприклад, багато висловів з байок И.А. Крилова, у мові якого стерлася стилістична грань між народними прислів'ями й афористичними виразами і улучними висловами самого автора, придбали широку популярність і, втративши асоціативний зв'язок зі своїм джерелом, сталі вживатися як прислів'я (або приказки) ще в першій половині XIX століття, і активно функціонують у такій якості по сьогоднішній день. Це стало можливим тільки завдяки тому, що «криловські афоризми», по зауваженню академіка В.В. Виноградова, піддалися «оцінці з погляду семантичної системи руської мови в цілому. Цією оцінкою і визначається їхня життєва сила, їхнє застосування до нових і нових сенсів побуту і думки, їхній перехід з одного періоду історії російської мови в інший» [9].

Іноді (звичайно, коли те або інше індивідуально-авторське виречення надзвичайне швидко стає широко відомим і починає масово відтворюється в мові на зразок фольклорних по своєму походженню стійких афористичних фраз) навіть виникає ілюзія, що такий вислів були запозичені автором з народної мови. Завдяки такій ілюзії, наприклад, помилився у визначенні походження вже згаданого вислова «Хоть видит око, да зуб неймет» навіть такий тонкий знавець історії російської літературної мови, як академік В.В. Виноградов, що невірно кваліфікував цю фразу як одну з тих «багатьох народних прислів'їв», що ввійшли в мову байок И.А. Крилова в якості так званих «семантичних скріп» [9]. У дійсності ж, криловський афоризм виник тільки в результаті перефразовування стародавнього російського прислів'я з тотожним значенням «Глаз видит, да зуб неймет», відомої з XVII століття і широко використовуваного, принаймні, до середини XIX століття, оскільки в збірнику російських прислів'їв (1848) И.М. Снегирева зафіксована тільки він без посилання на існування криловського варіанта. Однак, про існування даного прислів'я В.В. Виноградов, як видно, нічого не знав, оскільки не згадав про неї, спеціально звернувши увагу на те, що «деякі народні прислів'я і приказки видозмінені Криловим», і вказавши конкретні приклади таких індивідуально-авторських видозмін [9].

Не менш репрезентативним доказом власне мовної (внутрісистемної) природи плану змісту прислів'їв і приказок варто також вважати наявність у кожній мові визначених дериваційних моделей (вивчення яких поки ще залишається відкритою проблемою). Можна привести, наприклад, подібні по своїй структурі і способові утворення ряди білоруських паремій: (1) «Былі б зубы – хлеб буде»; «Была б Агата, будзе і хата»; «Былі б косці, а мяса буде»; «Была б галава, а шапка буде» і т.ін.; (2) „Была б шыя, а хамут знойдзецца»; «Было б сала, а кубел знойдзецца»; «Было б балота, а жабы знойдуцца» і т.ін.; (3) «Быу бы хлеб, а мышы збягуцца»; «Была б спіна, а лазы хопіть» і т.ін. Показові також утворені по однієї (дуже продуктивної) моделі прислів'я і приказки: Черт попу не товарищ (застаріле у значенні «поп его обманет»; Гусь козлу не товарищ (застаріле); Ир Крезу не товарищ (застаріле); Волк коню не товарищ; Гусь свинье не товарищ; Конный пешему не товарищ; Сытый голодному не товарищ; Пьяный трезвому не товарищ; Ударник лодырю не товарищ (новоутворення конца 60-х pp.) і т.ін.

П'ять останніх зі згаданих прислів'їв, зокрема, розглядаються В.Н. Телия як показовий приклад невласне язикової структурації їх «загального» значення – «ті, які обладають різними властивостями, не рівні у відносинах» і неможливості тому опису «узагальненого значення» їхніх компонентів ні в термінах полісемії, ні в термінах ідіоматичності [52]. Останнє багато дослідників, що були опонентами даного автора, визнають справедливим, тому що в термінах тільки полісемії і/або ідіоматичності (тобто з погляду тільки фразеологічно зв'язаного значення слова), дійсно, неможливо пояснити ні загальне переносне значення даних стійких фраз, ні переносне значення їхніх компонентів. Проте, єдино на підставі цього робити висновок про нереальність репрезентативного опису їхньої семантики в термінах лінгвістики все-таки неправильно, виходячи вже навіть з того, що об'єктивно план змісту прислів'їв і приказок зовсім не обмежується лише названими семантичними відносинами. Так, вже із самого приведеного формулювання «загального» для всіх згаданих паремій значення випливає, наприклад, що семантику лексичних компонентів їхньої першої структурно-композиційної частини (гусь козлу..., волк коню..., конный пешему... і т.ін. як «ті, що обладають різними властивостями») необхідно описувати в термінах антонімії, оскільки "загальне" значення цих прислів'їв і приказок утворюється за допомогою узагальнення саме сем «протилежності» лексичних значень відповідних слів, що знаходяться у відносинах антонімії, що, у свою чергу, детермінує деактуалізацію всіх інших семантичних компонентів плану змісту останніх, тобто виникнення того їх специфічного «узагальненого значення» у складі відповідних паремій, про яке і говорить В.Н. Телия. При цьому значеннєве зіставлення тих або інших лексем нерідко може сприйматися тільки в тексті визначених прислів'їв або приказок (як контекстуальна антонімія), в деяких випадках можна зштовхнутися з об'єктивною необхідністю (усупереч твердженню В.Н. Телия) «визнати семантичну близькість далеких за значенням слів» [52]. Контекстуальна антонімія (як і антонімія взагалі) досить часто зустрічається в текстах паремій і є одним з виразних семантико-стилістичних засобів, властивим слов'янським прислів'ям і приказкам.

Прояв системно-мовної природи прислів'їв і приказок далеко не обмежується сказаним. Також слід згадати, наприклад, і про системності семантичних відносин між одиницями пареміологичного складу мови, і про наявність парадигми форм уживання прислів'їв і приказок у мові (яку не слід плутати як з можливим набором варіантних і/або факультативних форм того або іншого прислів'я або приказки, так і з незліченною безліччю випадків індивідуально-мовних перефразовувань паремій).

Таким чином, відмовлення прислів'ям і приказкам у приналежності до мови епістемологично ґрунтується або на неприйнятті їхнього опису взагалі в термінах лінгвістики (невизнанні паремій власне лінгвістичним об'єктом), або на неприйнятті прислів'їв і приказок до складу мовних одиниць тільки через неможливість знайти їм місце в рівневої ієрархії значимих елементів мови. І якщо перша позиція, незважаючи на усю свою значимість, не сполучена з рішенням яких би те ні було лінгвістичних питань, оскільки базується не на пріоритеті мовної природи паремій, то другий погляд оголює навряд чи не найважливішу проблему фразеології (і, звичайно ж, лінгвістичної афористики) – можливість рівневої інтерпретації структури і способів функціонування стійких фраз, – від того або іншого рішення залежить не тільки розуміння місця прислів'їв і приказок у структурі мови, а це значить і істотності або неістотності останнього в субстанціональній специфіці настільки складного об'єкта, яким є паремії, але і можливість більш глибокого пізнання внутрішнього устрою мови взагалі.

Отже, і прислів'я, і приказки є знаками, оскільки мають зміст, що виходить за межі їхнього плану вираження (використовуються для найменування ситуацій, що не є прототипами вільних фраз тотожної зовнішньої форми), використовуються в комунікативних цілях (для передачі деякої інформації), відомі всім носіям мови (або членам того або іншого мовного оточення), представляють у плані свого змісту соціально значимі феномени (що, власне, і детермінує їх використання у мові), виражають реалії дійсності в узагальненому виді (у відволіканні від їхніх конкретних, одиничних проявів), зв'язані між собою визначеного типу відносинами (складають корпус категоріально гомогенних одиниць), характеризуються функціональною парадигмою (навмисно використовуються в мові), залежать у значеннєвому відношенні від ситуації свого вживання (здатні змінювати своє значення в залежності від того або іншого ситуаційного контексту), мають власну форму вираження (фіксований лексико-граматичний склад, немодельований за правилами вільного сполучення своїх компонентів), відтворюються в мові, а не виробляються щораз заново, інакше кажучи, мають усі властивості знаків, а це значить, входять до складу власне знакових (стройових) одиниць мови, як і, наприклад, слова і фразеологізми (у вузькому розумінні).

3.3 Лінгво-культурологічний аналіз використання у слов’янських пареміях паралінгвістичного засобу мовчання

Наведемо результати лінгво-культурологічного аналізу паралінгвістичного засобу мовчання в пареміологічному фонді слов'янської лінгвокультури. При цьому під мовчанням будемо розуміти, «нульовий замінник вербальної реакції, що інтерпретується в залежності від конкретної ситуації і конкретного змісту попереднього висловлення».

Матеріалом для дослідження послужили 85 прислів'їв і приказок, у яких піддавався оцінці даний паралінгвізм. У даних пареміях ключовими словами є молчание, тишина, молчать, немой.

У російських прислів'ях і приказках людина, що мовчить, часто порівнюється з рибою, згадується також у цьому зв'язку собака. Приведемо приклади: «Нем как рыба», «Не бойся собаки брехливой, а бойся молчаливой». Такий прийом у лінгвістиці одержав назву «зоонім». Зоонім – це лексико-семантичний варіант слова, що виступає як родову назву тварини. Зооніми можуть характеризувати людини через коннотативні значення. Так, у коннотативному змісті слова риба виділяють ідентифікуючу сему «немой» і «молчаливый». Зооніми можуть виражати відношення того, хто говорить, до об'єкта (у нашому випадку до людини, що мовчить), у їхньому вживанні можна виділити емоційно-оцінний план. Наприклад, у російській приказці «нем как рыба» (по словнику В.І. Даля «как бессловесная рыба») обігрується неможливість риби розмовляти в протиставлення до людини, що говорить, що навмисно мовчить, таким способом виражається негативна оцінка.

Проведений аналіз паремій про мовчання дозволяє виявити в їхньому складі наявність образних складових: «В тихом омуте черти водятся», слів-реалій: «Молчок – сто рублей», безособових форм, що вказують на фаталізм, долю: «Долго молчали, да звонко заговорили». Тільки в росіянці лингвокультуре серед этнокультурных лакунарних виявляються прислів'я з особистими іменами: «Мели Емеля, твоя неделя», «Мели Агаша: изба-то наша», «Любопытной Варваре на базаре нос оторвали». З лексемою «язык» прикладом може бути прислів'я «Бабий язык – чертово помело». Значна кількість суперечливих паремій про мовчання свідчить про те, що від того, що говорить, потрібна гнучкість при використанні даного паралінгвізма: «Молчбою прав не будешь», «Молчанкой никого не обидишь».

Аналіз дозволяє виділити кілька груп прислів’їв, що демонструють різні цілі тієї людини, що говорить. У російських прислів'ях диктується така поведінка, коли:

тієї людини, що говорить рекомендується промовчати, чим сказати дурість – «Говори меньше, умнее будет», «Умей вовремя сказать, вовремя смолчать», «Глупая речь – не пословица»;

  •  краще зробити вчинок, зробити роботу, чим міркувати про це – «Не спеши языком, торопись делом»; «Сколько не говорить, а с разговору сытым не быть»; «Кто много говорит, тот мало делает»; «Все скоро сказывается, да не скоро дело делается»;
  •  дається застереження – «Слово не воробей, вылетит не поймаешь»;
  •  у моменти особливої емоційної напруги рекомендується мовчати або тримати що-небудь у секреті – «Держать язык на привязи»;
  •  виражається побоювання стосовно співрозмовника, що мовчить – «В тихом омуте черти водятся»; «Тих, да лих»;
  •  дати оцінку мовчанню.

Специфічними для російської етнокультури представляються такі паремії, у яких рекомендується тому, що говорить, краще промовчати для демонстрації емоційного співпереживання – «В добрый час молвить, в худой промолчать»; «Молча легче»; «Не стыдно молчать, когда нечего сказать». А також виділяються прислів'я, що виправдують прояв життєвої практичності, а часом і хитрощі – «Молчал, да вымолчал»; «И за молчание гостинцы дают»; «На молчок не разевай роток»; «Будем молчать, да станем поджидать».

Таким чином, паремії як досягнення культури даного співтовариства, дозволяють членам цього співтовариства стратегічно планувати комунікацію, у тому числі опановувати паралінгвістичними засобами (мовчанням) у відповідності зі специфікою їхнього поведінкового коду.

Національно-культурна специфіка слов'янської лінгвокультури полягає в тім, що мовчання іноді розцінюється не тільки як мовна норма, але і здатність співпереживати іншому, а також як прояв життєвої хитрості. Досить часто зустрічаються в слов'янських прислів'ях і приказках побоювання стосовно мовчуна; підкреслюється також, що мовчання добре тоді, коли воно доречно, не відхиляється від норми, і в такий спосіб свідчить про розум і мудрість тієї людини, що говорить.

3.4 Лінгво-культурологічний аналіз пара лінгвістичного явища «сміх» та «іронія» в українських пареміях

Лінгвістична паралінгвістика і прагматика кваліфікують сміх як значимий компонент комунікації, паралінгвістичний засіб діалогу: звучний сміх – невербальна реакція на вербальну репліку-стимул.

Уявлення про місце і функції сміху в міжособистісній комунікації відображені в 155 пареміях-прислів'ях і приказках, що в «Тлумачному словнику живої великоросійської мови» В.І. Даля.

Російські паремії підтверджують факт існування двох основних видів сміху: сміху радості, задоволення і сміху глузливого, оцінного, що відповідає основним лексичним значенням слова сміх:

  •  короткі характерні звуки, що виражають веселощі, радість, задоволення й ін. почуття;
  •  щось смішного, гідне глузування.

Однак перша група прислів'їв, де сміх є вираженням почуття радості нечисленна. Наведемо як приклад російське прислів'я: «Веселися, смейся, на бога надейся, да сам не плошай».

Більшість прислів'їв, заснованих на мовній і контекстуальній антонімії, містять різні типи протиставлень, найважливішими з яких є наступні: сміх –горі/лихо, сміх –- гріх, сміх – сльози, сміх – дурень, сміх – сором, сміх свій – чужий.

Семантика основних лексичних номінацій сміху передає позитивне національне відношення до сміху, у тому числі голосному і нестриманому –реготові, причому це «не тільки вважається нормальним і соціально прийнятним, але фактично схвалюється». На підставі лексичної сполучуваності номінацій сміху диференціюються його види, такі як: голосний, веселий, заразливий, злий, заливистий і т.ін.

Аналіз інтонації, підтексту в прислів'ях і приказках, у яких входить сміх, показує, що протиставлення свого чужому в російських пареміях є універсальною особливістю таких прислів'їв і приказок: за словами А. Бергсона [4], для сміху потрібно деяке відсторонення, відчуження від ситуації, іншими словами «анестезія серця». Прикладом може бути прислів'я: «Поколе до сердца не дойдет, все смешно».

Більшість українських прислів'їв і приказок забарвлені в жартівливі, іронічні тони, їх використання додає невимушену довірчість.

Розглянемо докладніше на тому, як за допомогою формування підтексту, інтонації та інших засобів в українських прислів'ях і приказках створюється комічне в цілому, й іронічне зокрема, розглянемо мовностилістичні засоби реалізації та прагматичний аспект інтонації іронії в даних пареміях.

Серед способів реалізації дотепної іронії в структурі українських прислів'їв і приказок можемо визначити наступні: поєднування звичайно незіставних понять та явищ, що створює алогічне сприйняття вислову, іронічний парадокс, оцінні антифразисні висловлювання, або ж поєднування повідомлень про ситуації дійсності з алогічністю зіставлення (стверджувально-заперечними чи заперечно-стверджувальними відношеньнями).

Логічне в мисленні, а разом з тим і в мовленні, –- це правильний зв'язок і необхідний розвиток думок. Порушення освячених віковими традиціями висновків із практичної діяльності людини, які, однак, не приводять до виникнення в читача або слухача почуття трагічності, непереборності тих наслідків, що з'являються в результаті алогічності явища чи процесу, викликають іронічний ефект.

Іронічне поєднування незіставних понять та явищ у структурі одного речення посідає значне місце серед іронічних алогізмів, поширених у українських прислів'ях і приказках. Зафіксовано чимало прикладів алогічного іронічного зіставлення незіставного для імпіцитного вираження негативних явищ, висловлені різними за структурою реченнями. Наприклад: прості речення, побудовані на алогізмі:

значень підмета і присудка: «Помічник – як коневі заєць», «Горобець – велика птиця!»;

  •  на алогізмі присудка та об'єктного поширювача: «Ганяється за комаром з сокирою», «Вхопив шилом патоки», «Пісок решетом збирає»;
  •  відношень між двома об'єктними поширювачами: «Купили хрону до лимону», «Ухопив місяць зубами», «Піймав двох зайців за одне вухо», «Хоч куліш виделкою», «Побили кішку мишачі сльози»;
  •  підмета, присудка та додатків: «Виміняв сліпий у глухого дзеркало на цимбали»;
  •  присудка та обставинного поширювача причини: «Ситий від крупи, п'яний від води», «Аж скриня тріщить з наготи»;
  •  між присудком, обставинним поширювачем мети та об'єктним поширювачем: «Пішов собакам сіно косить», «Дали полизати меду через скло».

Подібний алогізм семантико-синтаксичних відношень, що служать основою для створення іронічного контексту, спостерігаємо і на рівні складного речення:

  •  складносурядного з зіставними відношеннями: «Погнавсь за зайцем, та коневі голову зламав», «Пошила баба кожуха, та вовна заважає»; «Роботи багато, а пір'я як у горобця».
  •  складнопідрядних речень з підрядними частинами умови: «Лови вітер корзиною, якщо решето в тебе мале», мети: «Товчу воду в ступі, щоб збити масло», «Поведу я коровку до вовка, щоб не боліла головка»; часу: «Привів коня кувати, коли кузня згоріла», причини: «У ліс не по рибу, бо саме раків захотілося»; місця: «Лови рибку, де лопух росте»; з'ясувальними: «Аж на небі чути, як мурашки кашляють», означальними: «Химині кури, що пішли в чергу недоєні», «Така благодать, що й світу Божого не видать»;
  •  складних безсполучникових речень, в яких друга частина є коментувальною: «Стече став – болото буде: ото продаватимемо!», «Попав пальцем в небо: стріляй далі!»; причиновою: «Роздайся, море: жаба лізе», роз'яснювальною: «Рік поганий: кури не дояться», «Добра каша: крупина за крупиною ганяється з дрючиною».

Вживаються такі вислови і для пом'якшення такого негативного сприйняття через іронізування над співрозмовником чи самоіронію. Характерним є використання висловів з алогізмами і для характеристики нереальних речей та іронізування над співрозмовниками, що їх стверджують.

Подібним до алогічного зіставлення незіставного в об'єктивній дійсності є іронічний парадокс. Особливою рисою, яка позначає парадокс, є наявність в одній реченнєвій структурі власне чи контекстуальних антонімів для загострення іронічного ефекту. Протиставлятися можуть як лексеми, що належать до однієї частини мови, як-от: «Закінчив роботу: залишилися лиш краї та середина», «Ведмедя зробили пасічником», «Плив, плив, та на березі втонув», «Найміть мене обідати», або протиставлення різних частин мови, як наприклад, іменник – дієслово: «Присягалися сліпці, що своїми очима бачили», «Лякали щуку, що в озері її топити будуть»; іменник – прикметник: «Циганський піт напав», «Захотіли печеного льоду»; прикметник – дієслово: «Така хата тепла, що потієш, дрижачи». Часом одному слову може протиставлятись ціле словосполучення: «Дала бджола меду – аж пику скривило», «Йому в роботі руки заважають» або ж частини складного речення: «Душа міру знає: вип'є та й лежить».

Такі іронічні парадокси та зіставлення в одному контексті непоєднуваних слів та виразів мовці використовують здебільшого з метою підкреслення негативної ознаки в дотепний іронічний спосіб. Найчастіше зазначені вислови вживаються для власне іронічної насмішки, як-от вислів «Привів коня кувати, коли кузня згоріла» вжито для іронізування над людиною, яка завжди запізнюється; вираз «Так жінку бив, що сам насилу втік» використовують, коли іронізують над хвальком, який сам не пам'ятає, де правда, де брехня, а вислів «Оце вшив: два чоботи на одну руку» виражає іронію над нікудишнім кравцем. Важливу роль у висловлюваннях такого типу відіграє також імпліцитне протиставлення асоціативних зв'язків (типу: «Чоботи – ноги, а вшито на руки»).

Приказки та прислів'я надзвичайно сприяють створенню іронічного ефекту в мовленні, оскільки вони посилюють значення вислову через зіставлення зображуваного з тим конкретним образом і узагальненим глибоким змістом, яким володіє більшість таких висловів. Значення цих засобів створення іронічного буває різним в залежності від того образу, який зосереджує в собі приказка, і від специфіки зображуваного. Вони виражають і несумісність дій, і узагальнення, і недоречність, і просту констатацію факту, і міру вияву дії. Сила іронії залежить від співвідношення семантичної сили приказки чи прислів'я і характеру зображуваного, від ступеня відповідності між ними.

Оскільки іронічне зображення передбачає іронічну ситуацію, в якій поєднується вияв ставлення й автора, і реципієнта до зображуваного, дослідження його пов'язане з прагматикою мовлення, а також з категорією модальності, зокрема, суб'єктивно-оцінної. Іронічна оцінка як вияв модальності має місце в досліджуваних жанрах українського фольклору. Проте виражено її не прямо, а у формі антифразису. У контексті того чи іншого висловлювання емоційно-експресивні вирази або виявляють пряму денотативну співвіднесеність з ситуацією дійсності, або така денотативна співвіднесеність приглушується і на перший план виступають емоційно-оцінні конотації.

При антифразисному вживанні в складному реченні зміст предикативних одиниць вступає в антонімічні асоціативні відношення (з попередньою чи наступною частиною фрази), у результаті чого створюється неочікуваний іронічний ефект, а пряме значення відходить на задній план чи й стирається взагалі. Наприклад, у складнопідрядних реченнях з корелятивним зв'язком виділяється група так званих займенниково-ототожнювальних речень з предметним, означальним чи локальним значенням. Особливістю цих речень є те, що опорне слово-корелят той, такий, так і под. наповнюється змістом підрядної частини, утворюючи загальний інформаційний смисл складного висловлення. У реченнях з іронічним значенням створюється невідповідність характеристики суб'єкта дії головної частини з наповненням корелята, що в даному реченні виступає предикатом – такий, як-от: «Такий багач, що костюм рипить, а в животі булькотить», «Кравець такий, що тільки мішки вміє шити».

Подібні алогічні невідповідності трапляються і в складнопідрядних реченнях зумовленості чи часу, наприклад: «Гарний, як спить, та ще й зубами до стіни лежить», «Учений, коли й кобили не запряже», «Багатий, як не впаде, все діркою наверх», «Розумний: решетом у воді зірки ловить». Підрядна частина нейтралізує повідомлене у головній, не підтверджує, а заперечує його.

Семантико-синтаксичні відношення алогічності створюють іронічну невідповідність зі змістом предикативної одиниці і в складносурядних реченнях з протиставно-обмежувальними відношеннями: «Химка – хазяйка, а тільки лопати не має».

Найбільш поширеним типом оцінних антифразних висловлювань є складні речення з порівняльними підрядними частинами. Зміст порівняльної підрядної частини у таких реченнях, як правило, протиставляється, є протилежним опорному слову, що називає предмет порівняння у головній частині складнопідрядного речення, якого стосується порівняльна частина, як-от: «Жвавий, як рак на греблі», «Спритний, як черепаха у відрі», «Здоровий, як старий заєць після суворої зими». Іноді такі іронічно-оцінні висловлювання утворюють, синонімічні ряди, побудовані за тією ж схемою: «Такий господар, як з піску батіг», «З нього господар, як із собачого хвоста сито», «Така господиня, як з трьох городів диня», або ж: «Розуміється, як глуха на танцях», «Розуміється на справі, як бик на окулярах», «Розбирається, як свиня на апельсинах», «Розбирається, як баран в аптеці».

Досить часто у ролі підрядних порівняльних частин використовують сталі порівняння (народні приказки), за якими закріплений певний зміст, усталений у свідомості мовців як щось негативне (типу – як свиня у болоті –брудна; як з піску батіг – нікудишній). Народний фольклор, відображаючи емоційну сферу свідомості (підсвідомості), звертається до прототипів, ситуацій, що відбивають нерозчленованість людських уявлень про світ. Люди створювали прислів'я та приказки, в яких відображали своє бачення подій, у такий спосіб реагуючи на зовнішні фактори.

Підсумовуючи спостереження за умовами виникнення іронічного значення в українських фольклорних жанрах, бачимо, що дане значення утворюється на основі семантичної несполучуваності окремих лексем у структурі простого речення, семантико-синтаксичної несполучуваності окремих компонентів речення або ж на основі алогічності змістів поєднуваних предикативних одиниць складних речень. При антифразисному слововживанні пряма понятійна співвіднесеність слова затемнюється, натомість з'являється значення, протилежне до того, що позначається словом. Іронічне значення виникає у разі зіставлювання непоєднуваних частин. Іронічне значення і є різновидом контекстуально зумовленої семантики, яка породжена синтаксичним зв'язком між компонентами речення чи предикативними частинами складного висловлювання і слугує для створення іронічного колориту.

В основі приказок та прислів'їв лежить конкретний образ, який в процесі збагачення народного досвіду, набув, через свою правдивість та подібність до багатьох явищ дійсності, значення узагальнення. У вираженні змісту приказки бере участь і конкретне значення слів, що входять до її складу, і те узагальнююче значення – підтекст, якого набув даний вираз у процесі багатовікового досвіду мовців – у процесі перетворення звичайного виразу в приказку. Поєднання цих двох значень – конкретного і узагальнюючого (підтекстного) – роблять ці мовні засоби вираження емоційного надзвичайно виразними і глибокими.

3.5 Вияв паралінгвістичних аспектів мовної картини світу у функціонуванні окремих слів у слов'янських прислів'ях і приказках

Дане питання розглянемо на прикладі аналізу паралінгвістичного контексту функціонування слова «так» у слов'янських прислів'ях і приказках.

Слово «так» здатно заміщати жести-регулятори і жести-інформатори, міміку, позу, може бути фонаційним, кінетичним, паралінгвістичним засобом. Заміщаючи жест, позу, міміку, воно полегшує користувачам мови переробляти невербальну інформацію. Невільні сполучення з елементом «так» мають відносну комунікативну самостійність.

Паралінгвістичний супровід уточнює повідомлення, додає йому ще більшу яскравість.

Отже, як заповнювач паузи слово «так» може бути фонаціоним паралінгвістичним засобом. Заміщаючи жести, тип обираної пози, міміку, «так» є кінетичним компонентом паралінгвістичних засобів.

Невербальні знаки, дублюючи значення слів, підвищують надійність повідомлення або, навпаки, виконують функцію зниження надійності повідомлення аж до повного його заперечення.

Слово «так» здатно замінити два різновиди жестів:

жести-регулятори;

  •  жести-інформатори.

Жести-регулятори здійснюють функції встановлення і переривання контакту, його підтримки і посилення.

Жести-інформатори допомагають в організації змісту і структури висловлення, підтримують мовні висловлення комунікантів через асоціативні жести. Мета даної групи жестів – передача свого відношення до висловлення.

Слово «так» вживається в якості «заповнювача пауз», вимовляється з особливою інтонацією роздуму.

У письмовій мові слово «так» виділяється своєрідним логічним наголосом, оскільки вказує на наступне пояснення й уточнення (лінгвістичний жест).

Комунікативна функція прислів'їв, приказок обумовлює їх семантичну двоплановість: здатність позначати конкретну ситуацію, що співвідноситься з об'єктивною модальністю (диктум), і алегоричний зміст за рахунок сприйняття «буквального» значення, що співвідноситься із суб'єктивно-емоційною й оцінною модальністю (модус). Ідіомооформляючий елемент «так» зберігається внаслідок окостеніння всієї конструкції. Уживаючи Прислів'я, приказки з «так» використовуються переважно в діалогічній мові і представляють взаємодію генеритивних і волюнтивних ознак (регістрів мови).

Прислів'я і приказки являють собою мовні твори, що володіють визначеним змістом (іноді дуже загальним або недостатньо визначеним), а засоби (у тому числі і слово «так»), з яких вони складаються, сприяють оформленню цього змісту за допомогою своїх значень і функцій.

Дослідники Золотова Г.А., Онипенко H.A., Сидорова М.Ю. відзначають, що «прислів'я по природі своєї має двоїсту структуру. Якщо задаватися питанням, – пишуть вони, – для чого, у яких ситуаціях, у яких контекстах вона використовується, стає очевидним, що, крім прямого номінативного змісту оповідального речення, у ній укладені не тільки алегоричний зміст і експресивний підтекст, але й адресація слухачеві наставляння, повчання, повчання, застереження, заохочення до дії».

Мова образних іносказань, прислів'їв, приказок зі словом «так» дуже різноманітна. Зустрічаються випадки, коли усередині цих сполучень, знаків ситуаційної номінації, знаходяться фразеологізми (семантичні або граматичні), знаки окремого елемента події, ситуації, наприклад: «На словах и так и сяк, а на деле никак»; «Издали и так и сяк, а вблизи ни то ни се»; «На работу так-сяк, а на еду мастак»; «Так ли, сяк ли, уж один бы конец»; «Костер горит не просто так: сигнальный знак»; «Донять не мытьем, так катаньем»; «Как ето так, и то все равно»; «Мы к обедне – уж отпели»; «Что миром положено, тому и быть так».

Мова даних стійких сполучень представляє всі особливості розмовної мови російського народу. Так, досліджуване слово незрівнянне більш живо передає думку, чим звичайні синтаксичні форми з різними сполучниками книжкового характеру. У прислів'ях, приказках і т.ін. з елементом «так» переглядає живий розмовний початок.

Відмінною рисою мови прислів'їв з компонентом «так» є велика кількість еліптичних висловів. Дуже часто в цих випадках опускається навіть описуваний елемент. Наприклад, у порівняльних прислів'ях іноді опускається сполучник «как ...., так ....»: «Лихих пчел подкур неймет, лихих глаз стыд не берет»; «Утиного зоба не накормишь, судейского кармана не наполнишь»; «Тьма свету не любит, злой доброго не терпит»; «Без солнышка нельзя пробыть, без милого нельзя прожить»; «Солью сыт не будешь, думою горя не размыкаешь». У деяких прислів'ях опускається заключний союз «так» («отже»). Наприклад: «Не лапчат гусак, не перепливеш, не перепелица, не перелетиш»; «Голова не карниз, не приставиш»; «Борода – трава, скосити можна»; «Не сонце, усіх не обігрієш»; «Дівчина – не травичка, не виросте без славки».

Дані безсполучникові конструкції є відмінною рисою народної мови. Рідко вживається тільки один сполучник «так», наприклад: «Алмаз алмазом зважиться, так шахрай шахраєм губиться».

Таким чином, злиття речень веде до дуже важливого результату: вислови, не втрачаючи ясності, здобувають стислість – одне з достоїнств мови.

У мовній структурі прислів'їв можна спостерігати заміну слова «так» на інші компоненти, близькі за значенням до нього. У багатьох прислів'ях нерідко вживається сполучник «что», що є синонімом причинного сполучника «так как», наприклад: «Сердит, что не тем боком корова почесалась»; «И пастух овцу бьет, что не туда идет»; «Аль мое пиво не удалось, что под тын пролилось».

Не менш часто в мові прислів'їв сполучник «що» зустрічається зі значенням сполучника «так что», наприклад: «Пришло в тупик, что некуда ступить»; «Починил дед клетку, что и собаки лазят».

Зустрічаються прислів'я, у яких подвійний сполучник «что ..., то» вживається в значенні сполучника «как ...., так» («как скоро – так»), наприклад: «Что ударишь, то и уедешь»; «Доброму человеку что день, то и праздник»; «Что слово молвит, то рублем подарит».

Сполучник «что» іноді заміняє сполучник «как .... „ так и», наприклад: «Что осьмнадцать, что без двух двадцать – все одно»; «Что совой о пень, что пнем о сову, а все сове больно»; «Все один Бог, что у нас, что у них».

Сама структура стійких оборотів з елементом «так» різноманітна. Найбільш поширені прислів'я і приказки, у яких «так» виступає як корелят у значенні «до такого ступеня», наприклад: «Этот грех так ничтожен, что и всего-то три пятницы молока не хлебать»; «Колос от колоса так далек, что не слыхать и голоса»; «Капля так мала, что воробью глотка нет, а камень долбит»; «Совет да любовь так могучи, что на них свет стоит».

Спостерігається велика кількість образних сполучень, де прислівник «так» використовується в значенні ««таким образом»», наприклад: «Он ходит так, что грудь на распашку»; «Только сорока родится так, что перо выходит в перо»; «У партизан так: с народом контакт»; «Так дураков обманывают»; «То же слово, да не так бы молвить».

У структуру прислів'їв, приказок входять подвійні сполучники «как..., так и»; «коли..., так»; «ежели..., так»; «кабы..., так»; «если ..., так». Наприклад: «Как рожь в сусеке видят, так и муке верят»; «Как жил, так и умер»; «Как аукнется, так и откликнется»; «Как упало, так и пропало»; «Как хлеба край – так и под елью рай»; «Коли не поп, так не суйся в отцы»; «Коли душа черна, так и мылом не отмоешь»; «Коли птицу ловят, так ее сахаром кормят»; «Кабы знал, где упасть, так бы соломки подостлал».

Таким чином, розглядаючи мову прислів'їв і приказок зі словом «так», дійдемо висновку, що відсутність сполучників, що містять досліджуваний компонент, і заміна одних сполучників на інші допускається для більшої легкості і стислості мови. Прислів'я, приказки з «так» являють собою узагальнено-особисті речення, у яких на відміну від речень з обумовлено-особистим і невизначено-особистим суб'єктом немає прямій співвіднесеності між особистою формою суб'єкта і його комунікативною роллю.

Приведемо приклади прислів'їв з компонентом «так», у яких реалізується генеритивна функція: «Летом не вспотеешь, так и зимой не согреешься»; «Лыком не привяжешь, так после и гвоздем не прибьешь»; «Не похаешь, так и не купишь, не похвалишь – не продашь»; «Не скажешь подлинную, так скажешь подноготную»; «Окоротишь, так не воротишь»; «Посеешь с лукошко, так и вырастет немножко»; «Поработаешь, так и поживешь, а не поработаешь, так и ворота запрешь»; «Оружие имеешь – так не сробеешь»; «Не сробеешь, так врага одолеешь»; «Как тебе верят, так и мерят»; «Как видят, так и бредят»; «Как живет, таки слывет»; «Ореха не разгрызешь, так и ядра не съешь»; «Проглодаешься, так и догадаешься»; «Навоз отвезем – так хлеб привезем»; «Напьешься рому – так не узнаешь и дому»; «Перемахнем так, что стриженая девка и косы не успеет заплесть»; «В лес не съездишь, так и на печке замерзнешь».

Тут відносини між суб'єктом дії й адресатом будуються «від узагальненого УСІ до потенційного-конкретного ТИ».

Такі лексичні засоби, як повтор (1), антитеза (2) також додають прислів'ям, приказкам і т.д. стилістичну маркированість. Наприклад: (1). «(1). «Пан так пан, пал так пал»; «Где так уж нам уж выйти замуж, мы уж так уж как-нибудь» (повтор и аллитерация); «Гулять так гулять, работать так работать»; «Кабы не кабы, так и было бы море, а не пруды» (повтор и аллитерация); «Так не так – не перетакивать стать» (повтор и аллитерация); (2). «Не ел – так не смог, а поел – так без ног»; «Мужик год не пьет, два не пьет, а как бес прорвет, так и все пропьет»; «Воевать, так не горевать, а горевать, так не воевать».

В утворенні слов'янських прислів'їв і приказок бере участь і такий стилістичний прийом, як звуконаслідування - використання компонентів, що по звучанню являють собою слухові враження від зображуваного. Наприклад: «Как вылупился утенок, так и бух в воду».

Важливу роль у стилістичній організації слов'янських прислів'їв і приказок грає і звукове інструментування (алітерація, асонанс, рима), що додає цим одиницям чіткість інтонаційного ритмічного малюнка. Наприклад: «Будто то и так, что пришло в такт»; «Сделать так не сделает, так хоть словом так потешит – и то хорошо»; «Дли дело дольше, так будет хлеба больше».

Висновки

Процес розвитку мовознавства становить послідовну зміну концепцій і методів лінгвістичного дослідження. тривалий час кожний новий етап починався з критики, а то й повного заперечення наукових позицій попередників (згадаймо хоч би тривалу критику молодограматизму). Однак кожний етап, кожний напрям у мовознавстві залишав неповторний слід в історії науки, що дало можливість, зрештою, виробити комплексний підхід до питання про сутність мови, про складність мови як явища. Це виявляється. зокрема, у зверненні до дослідження феномену, який дістав назву «мовна картина» світу (МКС). На відміну від попередників, що розглядали відношення мови та її взаємодії з іншими мовами, мови і її зв’язку з різними етапами свого власного розвитку, мови і людини, мови і її внутрішньої структури, мови і суспільства та ін., аналіз мови крізь призму мовної картини світу дозволяє поєднати ці відношення в системі «людина – світ – мова».

До питання гуманізації мовознавства зверталися дослідники вже з кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Так, професор Харківського університету І Ризький у книзі «Введение в круг словесности» (1806) «Як у рисах обличчя кожного не тільки народу, а й людини буває щось особливе й відмінне, так і в усякій мові є щось їй одній притаманне (цит. за [33, с. 36]). У цій же праці він звертав увагу на своєрідність мов і «бачення світу», відбитого в мові різними народами. Наголошуючи, зокрема, на своєрідності мотивації значення слів, учений зазначив, що «один народ він (предмет) вважає такою, інший – іншою якістю… З цього виходить, що поняття різних народів про ту саму річ бувають різними в розумінні: а) точності, б) узагальненості, в) своєї дії».

Однак ці ідеї найповніше виражені пізніше у В. фон Гумбольта, який з цього приводу писав: «Різні мови – це, по суті, різні світогляди», тобто різні мови дають нам різне світобачення, різні мовні картини світу.

У першому розділі нашої роботи ми розглянули мовну картину світу у системі так званої «домовної картини світу», основною одиницею якою вважався концепт, «концептуальна картина», основною одиницею якої є поняття, і «мовна картина», основним для якої є значення мовного знака. Ми доводимо взаємозв’язок цих трьох рівнів картини світу. При цьому мовна картина світу розглядається нами в динаміці. Ми доводимо також той факт, що розуміння мовної картини світу має велике значення для формування інтелектуального світу нації.

У другому розділі ми проаналізували мовну картину світу з позицій зіставного мовознавства. «Порівняння, – як зауважив український педагог К. Ушинський, – є основною будь-якого розумінні і будь-якого мислення. Про все в світи ми дізнаємося не інакше, як через порівняння». Тому закономірним є той факт, що порівняння (зіставлення) є універсальним прийомом у теоретичному і практичному мовознавстві. Міжмовне зіставлення є, на нашу думку, найефективнішим способом дослідження своєрідності концептуалізації світу в різних мовах.

Зіставивши структурно-семантичні поля мов, явища гіперо-гіпонімії, полісемії, спосіб мотивації слів, без еквівалентну лексику окремих мов, а також національно-марковану фразеологію, ми довели один з постулатів сучасної когнітивної лінгвістики про те, що кожна мова не тільки й не стільки відображає об’єктивний світ, як стверджують численні дослідники, скільки по-своєму інтерпретує його. При цьому ми підкреслюємо значення зіставного мовознавства (контрактивної лінгвістики) і, зокрема, зіставно-типологічного методу для дослідження мовних картин світу, тобто вербалізованих інтерпретацій мовними соціумами навколишнього світу і самих себе в цьому світі.

Третій розділ роботи присвячений аналізу мовної картини світу в етнокультурній парадигмі. Ми звернули увагу на активні процеси функціонування мови: демократизацію, вияви пуризму, розвиток синонімії, детально проаналізували специфіку паремій, вияв пара лінгвістичних аспектів мовної картини світу у функціонуванні окремих слів у слов’янських прислів’ях і приказках.

Так, комунікативна функція прислів’їв, приказок обумовлює їх семантичну двоплановість: здатність позначати конкретну ситуацію, що співвідноситься з об’єктивною модальністю (диктум), і алегоричний зміст за рахунок сприйняття «буквального» значення. що співвідноситься із суб’єктивно-емоційною й оцінною модальністю (модус). Ідіомооформляючий елемент «так» зберігається внаслідок окостеніння всієї конструкції. Уживаючи прислів’я, приказки з «так» використовуються переважно в діалогічній мові і представляють взаємодію генеративних і волюнтивних ознак (регістрів мови).

Прислів’я і приказки являють собою мовні твори, що володіють визначеним змістом (іноді дуже загальним або недостатньо визначеним), а засоби (у тому числі і пара лінгвістичний засіб – слово «так»), з яких вони складаються, сприяють оформленню цього змісту за допомогою своїх значень і функцій.

Розглядаючи паралінгвістичні аспекти слов’янських прислів’їв і приказок потрібно також підкреслити важливу роль, яку грає у їх стилістичній організації звукове інструментування (алітерація, асонанс, рима), що додає цим одиницям чіткість інтонаційного ритмічного малюнка.

Таким чином, паремії як досягнення культури співтовариства, дозволяють членам цього співтовариства стратегічно планувати комунікацію, у тому числі опановувати пара лінгвістичні засоби у відповідності зі специфікою їхнього поведінкового коду.

В цілому інтенсифікація мовних контактів між народами у період глобалізації сприяє підвищеному інтересу до мовних картин світу, до взаєморозуміння. Беззаперечно, кожна національна культура має такий мовний матеріал (зокрема, лексичний склад), який, з одного боку, повинен відбити самопізнання народу (національно-специфічний аспект), з іншого боку, – сприйняття цим народом світових наукових знань, естетичних смаків, поглядів і т. под. (інтернаціональний, загальнолюдський аспект).

Своєрідність відображення світу в кожній мові, максимальне зближення МКС і ККС і складає сутність мовної картини світу в точному розумінні цього лінгвістичного поняття.


Перелік посилань

Амосова, Н.Н. Основы английской фразеологии [Текст] / Н.Н. Амосова. – Л.: Наука, 1963. – 221 с. – Библиогр.: с. 220.

  1.  Баранник, Д.Х. Українська мова на межі століть [Текст] / Д.Х Баранник // Мовознавство. – 2001. – № 3. – С. 40-48. – Бібліогр.: с. 48. – ISSN 0027-2833.
  2.  Белашова, Л.А. Смех в языке [Текст] // Материалы конференции «Актуальные проблемы науки и образования». Серия «Гуманитарные науки». – Выпуск 1. Ставрополь: Севкавгту, 2009. – С. 72-80.
  3.  Бергсон, А. Смех [Текст] / А. Бергсон. – М.: Наука, 1999. – 121 с. Библиогр.: с. 120.
  4.  Богданов, В.В. Языковое общение. Прагматические аспекты [Текст] / В.В. Богданов. – СПб.: РИО ВРУ, 1990. – 87 с. – Библиогр.: с. 86.
  5.  Брутян, Г.А. Язык и картина мира [Текст] / Г.А. Брутян // Философские науки. – 1973. – № 1. – С. 108-109. – Библиогр.: с. 109.
  6.  Верещагин, Е.М. Лингвострановедческая теория слова [Текст] / Е.М. Верещагин, В.Г. Костомаров. – М.: Русский язык, 1980. – 320 с. – Библиогр.: с. 304-320. – 600 экз.
  7.  Вержбицька, А. Семантичні універсалії й опис мов [Текст] / А. Вержбицька. – К.: Логос, 1999. – 321 с. – Библиогр.: с. 320.
  8.  Виноградов, В.В. Язык и стиль басен Крылова [Текст] / В.В. Виноградов // Избранные труды. Язык и стиль российских писателей. От Карамзина к Гоголю. – М.: Наука, 1990. – С. 121-129.
  9.  Выготский, Л.С. Мышление и речь [Текст] / Л.С. Выготский. – М.: Учпедгиз, 1934. – 370 с. – 8000 экз.
  10.  Гак, В.Г. О контрастивной лингвистике [Текст] / В.Г. Гак // Новое в зарубежной лингвистике. – 1989. – Вып. 25. С. 13-19. – Библиогр.: с. 19.
  11.  Гладров, В. Функциональная грамматика и сопоставительная лингвистика [Тест] / В. Гладров// Исследования по языкознанию: к 70-летию чл.-кор. РАН А.В. Бондарко. – СПб, 2001. – С. 69-79. – Библиогр.: с. 79.
  12.  Голубовська, І.О. Етнічні особливості мовних картин світу [Текст] / І.О. Голубовська. – К.: Либідь, 2004. – 295 с. – Бібліогр.: с. 292-294.
  13.  Гумбольдт, В. фон. Характер языка и характер народа / В. фон. Гумбольдт; Язык и философия культуры. – М.: Прогресс, 1985. – С. 370-381.
  14.  Даль, В.И. Пословицы русского народа [Текст] / В.И. Даль. – М.: Наука, 1957. – 211 с. – Библиогр.: с. 210.
  15.  Даль, В.И. Толковый словарь живого великорусского языка [Текст] / В.И. Даль. – М.: Наука, 2006. - 481 с. – Библиогр.: с. 480.
  16.  Дубичинский, В.В. Языковая ситуация в Украине [Текст] / В.В. Дубичинский // Вісник міжнародного Слов’янського університету. – 2003. – т. 6. – № 2. – С. 3-5. – Библиогр.: с. 5. – ISSN 1562-9961.
  17.  Кёрквуд, Г.У. Перевод как основа контрастивного лингвистического анализа [Текст] / Г.У. Кёрквуд // Новое в зарубежной лингвистике. – 1989. – Вып. 25. – С. 337-358. – Библиогр.: с. 358.
  18.  Клименко, Н.Ф. Неологізування в українській мові в часи глобалізації [Тест] / Н.Ф. Клименко // П’ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів: Мовознавство. – Чернівці. – 2003. – С. 39-43. – Бібліогр.: с 43.
  19.  Ковшова, М.Л. Как с писаной сумкой носиться: принципы когнитивно-культурологического исследования идиом [Текст] / М.Л. Ковшова // Фразеология в контексте культуры; Отв. ред. В.Н. Телия. – М.: Наука, 1999. – С. 164-173.
  20.  Косериу, Э. Контрактивная лингвистика и перевод: их соотношение [Текст] / Э. Косериу // Новое в зарубежной лингвистике. М. – 1989. – Вып. 25. – С. 61-73.
  21.  Кочерган, М.Н. Національні семантичні асоціації та символи в контексті міжкультурної комунікації [Текст] / М.Н. Кочерган // Наук. вісн. каф. ЮНЕСКО. Київ. держ. лінгвіст. ун-ту. – 2000. – Вип. 3а. – С. 39-42.
  22.  Кочерган, М.П. Вступ до мовознавства [Текст] / М.П. Кочерган. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 268 с. – Бібліогр.: с. 333-335. – ISBN 966-580-194-5.
  23.  Красных, В.В. Этнопсихолингвистика и лингвокультурология: Курс лекций [Текст] / В.В. Красных. – М.: ИТДГК Гнозис, 2002. – 284 с. – Библиогр.: с. 283.
  24.  Круглов, О. Деякі аспекти мовного планування в Україні [Текст] / О. Круглов // П’ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів: Мовознавство. – Чернівці. – 2003. – С. 59-63. – Бібліогр.: с. 63.
  25.  Лазутин, С.Г. Поэтика русского фольклора [Текст] / С.Г. Лазутин. – М.: Высшая школа, 1981. – 221 с. – Библиогр.: с. 220.
  26.  Ларин, Б.А. Очерки о фразеологии (О систематизации и методах исследования фразеологических материалов) [Текст] / Б.А. Ларин; История русского языка и общее языкознание: Избраны работы. – М.: Наука, 1977. – С. 29-36.
  27.  Левин, Ю.И. Про вербальний простір [Текст] / Ю.И. Левин // Паремиологические дослідження: Збірник статей. – К.: Академія, 1984.
  28.  Леонтович, О.А. Ведение в межкультурную коммуникацию [Текст]: учеб. пособие / О.А. Леонтович. – М.: Гнозис, 2007. – 368 с. – Библиогр.: с. 355-364. – 2000 экз. – ISBN 5-7333-0163-5.
  29.  Лепешау І.Я. Слоунік беларускіх прыказак [Текст] / І.Я. Лепешау, М.А. Якалцэвіч. – Мн.: Харвест, 1996. – 421 с. – Библиогр.: с. 420.
  30.  Лисиченко, Л.А. Структура мовної картини світу [Текст] / Л.А. Лисиченко // Мовознавство. – 2004. – № 5-6. – С. 36-41. – ISSN 0027-2833.
  31.  Матезиус, В. О лингвистической характерологии (на материале современного английского языка) [Текст] / В. Матезиус // Новое в зарубежной лингвистике. – 1989. – Вып. 25. – С. 11-28. – Библиогр.: с. 28.
  32.  Моисеев, Н.Н. Судьба цивилизации. Путь разума [Текст] / Н.Н. Моисеев. – М.: Языки русской литературы, 2000. – 224 с. – Библиогр.: с. 223-224. – 5000 экз.
  33.  Носова, О.Е. Пословицы и поговорки о роли и месте молчания: лингвокультурологический анализ [Текст] / О.Е. Носова // Вестник Башкирского университета. – Уфа, 2008. – Т. 13 – с. 36-41.
  34.  Пермяков, Г.Л. К вопросу о структуре паремиологического фонда [Текст] / Г.Л. Пермяков // Типологические исследования из фольклора. – М.: Наука, 1975. – С. 19-29.
  35.  Печерна, Г. Мова – генетичний код [Текст] / Г. Печерна // Мовознавство. – 1993. – № 9. – С. 28-33. – Бібліогр.: с. 33. – ISSN 0027-2833.
  36.  Півторас, Г. Українці: звідки ми і наша мова [Текст] / Г. Півторас. – К.: Наукова думка, 1993. – 201 с. – Бібліогр.: с. 181-198. – ISBN 5-12-003827-1.
  37.  Подоляк, І.У. Відображення українських, німецьких та американських звичаїв і обрядів у вербальних фітонімів [Текст] / І.У. Подоляк // Мовознавство. – 1999. – № 6. – С. 60-67. – Бібліогр.: с. 67. – ISSN 0027-2833.
  38.  Потебня, А.А. Из записок по русской грамматике [Текст] / А.А. Потебня. – М.: Учпедгиз, 1958. – Т. ½. – 380 с. – 10000 экз.
  39.  Репина, Т.А. Сопоставительная типология романских языков [Текст] / Т.А. Репина. – СПб.: Слово, 1996. – 310 с. – Библиогр.: с. 307-310. – 5000 экз.
  40.  Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира [Текст] / под ред. Б.А. Серебренникова. – М.: Наука, 1988. – 212 с. – Библиогр.: с. 211.
  41.  Русанівський, В.М. Мовна картина світу в етнокультурній парадигмі [Тест] / В.М. Русанівський // Мовознавство. – 2004. – № 4. – С. 3-8. – Бібліогр.: с. 8. – ISSN 0027-2833.
  42.  Русские народные половицы и притчи [Текст] / Сост. И.М. Снегирев. – М.: Наука, 1995. – 421 с. – Библиогр.: с. 420.
  43.  Сепир, Э. Положение лингвистики как науки [Текст] / Э. Сепир // История языкознания ХІХ-ХХ вв. в очерках и извлечениях. – М.: Наука, 1960. – 4.ІІ. – С. 175-181. – 12000 экз.
  44.  Сімонюк, В.П. Запозичення частини мовної картини світу «людина і всесвіт» [Текст] / В.П. Сімонюк // Вестник Международного Славянского университета (г. Харьков). – Серия «Филология», т. 5. – 2002. – № 6. – С. 43-46. – Библиогр.: с. 46.
  45.  Соколов, Ю.М. Русский фольклор [Текст] / Ю.М. Соколов. – М.: Наука, 1941. – 212 с. –Библиогр.: с. 211.
  46.  Ставицька, Л.О. Соціопсихологічні аспекти мовної діяльності «російськомовних українців» [Тест] / Л.О. Ставицька // П’ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів: Мовознавство. – Чернівці. – 2003. – С. 72-79. – Бібліогр.: с 79.
  47.  Степанов, Ю.С. Константы. Словарь русской культуры [Текст] / Ю.С. Степанов. – М.: Русский язык, 1997. – 475 с. – Библиогр.: с. 471-474. – 5000 экз.
  48.  Телия, В.Н. Фразеологизм. Лингвистический энциклопедический словарь [Текст] / В.Н. Телия. – М.: Наука, 1990. – 430 с. – Библиогр.: с. 429.
  49.  Тимофеев, Л.И. Нариси теории и истории российского стихотворения [Текст] / Л.И. Тимофеев. – М.: Наука, 1958. – 138 с. – Библиогр.: с. 137.
  50.  Ткаченко, О.Б. Українська мова і мовне життя світу [Текст] / О.Б. Ткаченко. – К.: Либидь, 2002. – 368 с. – Бібліогр.: с. 366-367.
  51.  – 5000 прим.
  52.  Уорф, Б. Наука и языкознание [Текст] / Б. Уорф // Новое в лингвистике. – М.: Наука, 1960. – Вып. І. – С. 169-182.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

71767. Основные принципы функционирования операционной системы Linux 101 KB
  Теория: Login: - вход пользователя с терминала в многопользовательскую операционную систему LINUX Password: - запрос на ввод пароля После правильного ответа появляется приветствие LINUX и приглашение: student@linux:> Вы получили доступ к ресурсам ОС LINUX.
71768. ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО И НАЦИОНАЛЬНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ 82 KB
  Правовые основы обеспечения безопасности личности общества и государства закреплены Законом Российской Федерации от 5 марта 1992 г. О безопасности. Закон определяет систему безопасности и ее функции устанавливает порядок организации и финансирования органов...
71769. ГОСУДАРСТВЕННЫЕ НАГРАДЫ РОССИИ: ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ КЛАССИФИКАЦИИ 133.5 KB
  Становление Российской Федерации как суверенного государства и распад СССР привели к значительным изменениям в системе государственных наград Российской Федерации РСФСР к количественному увеличению государственных наград в субъектах Российской Федерации бывших...
71770. CОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ОБУСЛОВЛЕННОСТЬ ПАРЛАМЕНТАРИЗМА КАК ПОЛИТИЧЕСКОГО РЕЖИМА И ФОРМЫ ОРГАНИЗАЦИИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ 172 KB
  Парламентаризм ставший одним из основных институтов демократических конституций начиная с первой писаной Конституции США и еще ранее неписаной конституции Англии привлекал довольно широкий круг исследователей в том числе и отечественных...
71771. ОБЕСПЕЧЕНИЕ НОТАРИАТОМ ПРАВА СОБСТВЕННОСТИ В СФЕРЕ ГРАЖДАНСКОГО ОБОРОТА И ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ 106 KB
  Российский нотариат полноценный элемент правоохранительной системы государства поскольку в процессе осуществления нотариальной деятельности обеспечивается исполнение субъективных прав в частности права собственности и их охрана от нарушения или оспаривания.
71772. НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ НОРМАТИВНОГО ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ТРАНСПОРТИРОВКИ НЕФТИ (НЕФТЕПРОДУКТОВ) И СТРОИТЕЛЬСТВА МАГИСТРАЛЬНЫХ НЕФТЕПРОВОДОВ 135.5 KB
  В настоящее время все магистральные нефтепроводы России эксплуатируются ОАО АК Транснефть транспортной компанией которая объединяет 11 российских предприятий трубопроводного транспорта нефти владеющих нефтяными магистралями эксплуатирующих и обслуживающих их.
71773. КЛАССИФИКАЦИЯ ИПОТЕЧНЫХ КРЕДИТОВ И СИСТЕМА УПРАВЛЕНИЯ РИСКАМИ ИПОТЕЧНОГО ЖИЛИЩНОГО КРЕДИТОВАНИЯ 174 KB
  Сумма кредита может составлять от 50 до 100 процентов стоимости заложенного имущества. Оформление залога и выдача кредита осуществляются поэтапно по мере строительства объекта. В некоторых областях России разработана схема кредитования жилья в сельской местности с использованием...
71774. ПОСЛЕДСТВИЯ ПРИЗНАНИЯ ХОЗЯЙСТВУЮЩЕГО СУБЪЕКТА МОНОПОЛИСТОМ ПО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ РОССИИ И ФРАНЦИИ 165.5 KB
  Признание хозяйствующего субъекта монополистом влечет за собой такие ущемляющие права хозяйствующих субъектов последствия, как государственное регулирование цен, ограничения в приватизации, обязанность принять к исполнению заказ на поставку продукции для государственных нужд.
71775. ОСНОВАНИЯ ПРИОБРЕТЕНИЯ ГРАЖДАНСТВА РОССИИ И ЗАРУБЕЖНЫХ ГОСУДАРСТВ 159 KB
  В этой связи принципиальным является положение статьи 6 Конституции о том что гражданство едино и равно независимо от оснований приобретения что имеет непосредственное значение для последствий приобретения лицом российского гражданства.