14464

Ідентичність Європейського Союзу

Контрольная

Международные отношения

Ідентичність Європейського Союзу 1. Ціннісні засади Союзу Надзвичайно щільна економічна інтеграція а тим паче інтеграція з політичних питань стали можливими лише завдяки тому що державичлени об’єдналися навколо спільних цінностей. Їхнє недотримання однією з д...

Украинкский

2013-06-06

274 KB

17 чел.

Ідентичність Європейського Союзу

1. Ціннісні засади Союзу

Надзвичайно щільна економічна інтеграція, а тим паче інтеграція з політичних питань, стали можливими лише завдяки тому, що держави-члени об’єдналися навколо спільних цінностей. Їхнє недотримання однією з держав не тільки унеможливлює їх подальшу співпрацю, але і створює загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому визначені в ст. 2 ДЄС цінності1, що концентровано виражають спільне конституційно-правове надбання держав Західної Європи, є умовою sine qua non членства в Союзі (ст. 49 ДЄС) і не можуть підлягати будь-якій ревізії. Отже, такі цінності мають ідеологічне значення, оскільки через них здійснюється формування, актуалізація, спрямування, структурування й виправдання одних напрямів діяльності та засудження інших2.

Так, ст. 2 ДЄС визначено такі цінності Союзу:

  •  людська гідність;
  •  свобода;
  •  демократія;
  •  рівність;
  •  верховенство права;
  •  права людини, зокрема осіб, що належать до меншин.

Ці цінності   є   спільними   для   всіх   держав-членів   у   суспільстві,  де   панує   плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність та рівність жінок і чоловіків.

Правове значення цінностей, на яких засновано Союз:

а) членство в ЄС може бути надано лише тій державі, яка поважає ці цінності (ч. 1 ст. 49 ДЄС);

б) якщо буде встановлено наявність постійного та істотного порушення державою-членом зазначених цінностей, Рада ЄС має право призупинити окремі права цієї держави-члена що випливають із застосування Договорів, включаючи право голосу представника уряду держави-члена у Раді (ст. 7 ДЄС). 

Очевидно, що вказані положення ДЄС обмежують суверенне право держав-членів на власний розсуд визначати свій політичний режим. Загалом така практика не є унікальною: у міжнародному публічному праві, що міцно тримається принципів суверенної рівності держав і невтручання в їх внутрішні справи, існують численні правові норми, що забороняють вибір певних політичних режимів (наприклад, расизм, апартеїд та інші режими, що практикують грубі порушення прав людини й основоположних свобод)3. Але унікальність практики ЄС полягає в дуже високій визначеності стандарту прийнятного політичного режиму, а також у наявність ефективних процедур його захисту. В результаті держава-член може мати лише режим, що має назву плюралістична демократія.

2. Принципи, на яких ґрунтується Союз

В установчих договорах Союзу згадуються різноманітні «принципи»4.

У більшості випадків йдеться про правові норми основоположного характеру, що стосуються функціонування Союзу в цілому (ч. 1 ДФЄС) або певної галузі чи навіть окремого питання.

Наприклад, принцип сталого розвитку (преамбула ДЄС), принцип субсидіарності (преамбула ДЄС, ст. 5 ДЄС), принцип  відкритої  співпраці  Союзу  та  держав-членів (ч. 3 ст. 4 ДЄС),   принцип солідарності (ч. 3 ст. 4 ДЄС), принцип надання повноважень (ст. 5 ДЄС), принцип пропорційності (ст. 5 ДЄС), демократичні принципи (Розділ ІІ ДЄС), принцип рівності громадян (ст. 9 ДЄС), принцип представницької демократії (ст. 10 ДЄС), принципом солідарності та справедливого розподілу відповідальності, зокрема фінансових наслідків, між державами-членами (ст. 80 ДФЄС), принцип  відкритої  ринкової економіки з вільною конкуренцією (ст. 119 ДФЄС) тощо.

З іншого боку, в окремих випадках слово «принцип» вживається в інших значеннях: як тип правового акту Союзу – загальні керівні принципи політики Союзу (ст. 5 ДЄС), специфічне джерело права – загальні принципи права Співтовариства та загальні принципи, спільні для правових систем держав-членів (ч. 3 ст. 6 ДЄС).

Розглянемо деякі з них:

1. Відповідно  до  принципу  надання  повноважень  Союз  діє  в  межах  повноважень, наданих йому  державами-членами згідно з Договорами заради досягнення визначених в них цілей. Повноваження, яких не надано Союзові згідно з Договорами, залишаються за державами-членами (ч. 2 ст. 5 ДЄС).

2. Відповідно до принципу субсидіарності у сферах, що не належать до його виключної компетенції, Союз діє лише якщо та у такому обсязі, в якому держави-члени не можуть належним чином досягти цілей запропонованого заходу на центральному, регіональному або  місцевому  рівнях,  а  натомість  це  краще  здійснити  на  рівні  Союзу  з  огляду  на масштаби або результати запропонованих заходів (ч. 3 ст. 5 ДЄС).

3. Відповідно  до  принципу  пропорційності  заходи  Союзу  за  змістом  та  формою  не виходять за межі того, що є необхідним для досягнення цілей Договорів (ч. 4 ст. 5 ДЄС).

4. Загальні принципи права Союзу – джерело права ЄС, що включає сукупність взаємопов’язаних правових норм, переважно неписаних, які виводяться Судом ЄС шляхом посилання на свій загальний обов’язок забезпечувати дотримання законодавства у тлумаченні та застосуванні Договорів (ч. 1 ст. 19 ДЄС). Вони обов’язкові для ЄС, його інституцій, та, в рамках компетенції Співтовариства, для держав-членів та індивідів. Такими принципами, наприклад є основоположні права, що гарантуються Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і які випливають з конституційних традицій, спільних для держав-членів (ч. 3 ст. 6 ДЄС).

5. Розділом ІІ ДЄС визначено демократичні принципи, серед яких:

  •  принцип рівності громадян (ст. 9 ДЄС), який передбачає не просто однаковий обсяг їх прав, але й «однакову увагу від установ, органів, служб та агенцій Союзу»;

      - принцип представницької демократії (ст. 10 ДЄС), нетиповий для практики міжнародних організацій, означає, що громадяни безпосередньо представлені на рівні Союзу в Європейському Парламенті. Крім того, Держави-члени представлені в Європейській Раді головами держав або урядів, а в Раді – їхніми урядами, демократично підзвітними національним парламентам або їхнім громадянам. Кожен громадянин має право брати участь у демократичному житті Союзу. Рішення приймаються якомога відкритіше та ближче до громадян. Політичні партії на європейському рівні сприяють формуванню європейської політичної свідомості та висловлюванню волі громадян Союзу.

Союз також дотримується принципів Статуту ООН міжнародного права (ст. 21 ДЄС).

Крім того, для установчих договорів ЄС характерним є те, що не всі існуючі принципи прямо закріплені в них. Так, йдеться про принцип верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів. З прецедентного  права  Суду  Європейського  Союзу  випливає,  що  вища  юридична  сила права ЄС є наріжним принципом права Співтовариства. Відповідно до практики Суду, цей принцип випливає з особливої природи Європейського Співтовариства. На час прийняття першого рішення  у  справі 6/64 Costa v. ENEL5,  положення щодо вищої юридичної сили не згадувалося в Договорі. Такий стан речей існує і на  сьогодні. Той факт, що принцип, який передбачає наділення права ЄС вищою юридичною силою, не включений до установчого договору, жодним чином не впливає на існування даного принципу.

Не знайшов свого закріплення в установчих договорах ЄС й принцип прямої дії права ЄС. Так, при запровадженні у справі 26/62 «Van Gend en Loos» 1963 р. принципу прямої дії норм права Співтовариства (фундаментально важливої концепції правопорядку Співтовариства), Суд виходив із безпрецедентних цілей, поставлених перед Співтовариством державами-членами:
«Мета Договору про Європейське економічне Співтовариство, котрою є створення спільного ринку, функціонування якого прямо стосується зацікавлених сторін у Співтоваристві, передбачає, що цей Договір є більше, ніж угодою, що лише створює взаємні зобов’язання між договірними державами»6.

Відмінною рисою принципів, на яких ґрунтується Союз, є також те, що в праві ЄС їхній зміст може суттєво відрізнятися від аналогічних за назвою принципів національного права (див., напр., значення принципу субсидіарності). Тому важливого значення для їх розуміння набуває усталена практика Суду ЄС.

3. Завдання і цілі Європейського Союзу

Чинні установчі договори ЄС не містять систематизованого переліку завдань і цілей Союзу. Більшість з них сформульовані в преамбулі та перших статтях ДЄС, інші можна віднайти за текстом договорів.

Так, стратегічне завдання заснування ЄС полягає в утворенні як ніколи тіснішого союзу народів Європи, де рішення приймають якомога відкритіше та ближче до громадян (ч. 2 ст. 1 ДЄС). Для цього мета Союзу – підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів (ст. 3 ДЄС). Союз прагне поглибити солідарність своїх народів, при цьому поважаючи їхню історію, культуру та традиції (преамбула ДЄС).

Для реалізації цієї мети Союз надає своїм громадянам простір свободи, безпеки й правосуддя без внутрішніх кордонів, на  якому  забезпечено вільний рух осіб разом з належними заходами, пов’язаними із контролем на зовнішніх кордонах, притулком, імміграцією та попередженням і боротьбою зі злочинністю.

Союз також засновує внутрішній ринок. Союз функціонує заради сталого розвитку Європи, що ґрунтується на збалансованому економічному зростанні та ціновій стабільності, конкурентоспроможній соціальній ринковій економіці, спрямованій  на цілковиту зайнятість  та  соціальний  прогрес,  та  високому  рівні  захисту  і  дедалі  кращому  стані довкілля. Союз сприяє науково-технічному прогресові.

Союз  бореться  проти  соціального  вилучення  та  дискримінації,  підтримує  соціальну справедливість та захист, рівність жінок і чоловіків, зв’язок між поколіннями, захист прав дитини.

Союз  підтримує  економічну,  соціальну  та  територіальну   єдність  держав-членів  та солідарність між ними.

Союз поважає своє багате культурне та мовне розмаїття й забезпечує захист та подальше збагачення культурної спадщини Європи. Так, в ЄС немає однієї офіційної мови. Кожна держава-член визначила національну мову, яка буде використовуватися нею на рівні ЄС7.

В межах ЄС засновано економічний та валютний союз, валютою якого є євро8. За завдання Союз окреслив зміцнення і зближення своїх економік, підтримання єдиної та стабільної валюти.

У своїх відносинах зі світом Союз підтримує та поширює свої цінності та інтереси, сприяє захисту своїх громадян. Союз підтримує мир, безпеку та сталий розвиток планети, солідарність  та  взаємну   повагу   народів,  вільну  справедливу  торгівлю,  викорінення бідності та захист прав людини, зокрема  прав дитини, а також суворе дотримування й розвиток міжнародного права, зокрема дотримання принципів Статуту ООН.

Союз досягає своїх цілей належними засобами відповідно до повноважень, наданих йому Договорами.

Правове значення завдань і цілей Союзу полягає в тому, що вони повинні враховуватися:

1) при прийнятті рішення про запровадження посиленої співпраці з певного питання (ч. 1 ст. 20 ДЄС);

2) при застосуванні принципів пропорційності та субсидіарності у зв’язку з реалізацією ЄС своєї компетенції (ст. 5 ДЄС);

3) при застосуванні принципу солідарності: держави-члени сприяють виконанню завдань Союзу й зобов’язані утримуватися від дій, що можуть наразити на небезпеку досягнення цілей Союзу (ч. 3 ст. 4 ДЄС);

4) при здійсненні державами-членами своїх економічних політик (ст. 120 ДФЄС);

5) при застосуванні механізму домислюваних повноважень Союзу (ст. 352 ДФЄС);

6) при визначенні предметної компетенції Союзу.

Нарешті, цілі активно використовуються судовими органами Союзу при тлумаченні права ЄС. Суд правосуддя неодноразово постановляв важливі рішення прецедентного характеру, вдаючись до так званого телеологічного (від грец. τέλεος – мета) тлумачення установчих договорів.

4. Символи Європейського Союзу

Нова редакція установчих договорів ЄС не містить згадки про його офіційні символи. Це було обумовлено протестами деяких держав-членів ЄС проти «федералістського» характеру символів.

Разом із тим 9 жовтня 2008 р. Європейський Парламент ухвалив рішення залишити основні символи Європейського Союзу:

  •  синій прапор з 12-ма золотими зірками по колу9;
  •  гімн «Ода радості» з 9-ої симфонії Л. Бетховена;
  •  гасло «Об’єднані в  різноманітності» (англ. - united in diversity).

Відтепер прапор ЄС, на якому 12 золотих зірок розташовані по колу на синьому полі, буде висіти у залах на зустрічах та засіданнях Європарламенту. Так само на формальних засіданнях та інших подіях буде виконуватись гімн. Гасло «Об’єднані в різноманітності» буде друкуватися на всіх офіційних документах. 

Під час підписання Лісабонського договору 16 з 27 держав-членів заявили, що зазначені вище символи, а також євро як валюта  Європейського Союзу та день Європи 9 травня10 продовжують бути для них символами, які виражають суть спільності громадян в Європейському Союзі та їхню вірність йому11.

4. Членство в Європейському Союзі

  1.  Загальні положення щодо набуття членства в ЄС

Від самого початку європейська інтеграція розглядалася як проект, відкритий для усіх держав Європи. На початку своєї історії Співтовариства об’єднували 6 держав із населенням у 185 млн. громадян. Після шести хвиль розширення з 1 січня 2007 р. у складі Союзу перебуває вже 27 держав-членів із близько 500-мільйонним населенням.

Нормативні приписи, що визначають набуття членства в ЄС, встановлені в ст. 49 ДЄС:

«Будь-яка європейська держава, яка поважає цінності, зазначені в
ст. 2, та віддана їх поширенню, може подати заявку на набуття членства у Союзі. Європейському Парламенту та національним парламентам повідомляється про таку заявку. Держава, що подає заявку, надсилає її до Ради, що діє одностайно після проведення консультацій з Комісією та після отримання згоди Європейського Парламенту, який діє більшістю складу своїх членів. Умови прийнятності, що погоджені Європейською Радою, мають бути враховані.

Умови приєднання та зумовлені ним зміни до Договорів, на яких заснований Європейський Союз, є предметом угоди між державами-членами та державою, що подає заявку.  Ця угода   подається на ратифікацію усіма  державами,  що  є  договірними сторонами, згідно з їхніми відповідними конституційними вимогами».

Насамперед слід вказати, що ст. 49 ДЄС чітко вказує, що приєднатися до Союзу може лише держава. Відповідно, інші різновиди політичних організацій людських спільнот не можуть претендувати на членство. Утім, поки що ця вимога жодного разу не набувала практичного значення12.

При цьому ст. 49 ДЄС гарантує лише право на подачу заявки про вступ, оскільки Рада ЄС не може відмовитися її прийняти. Але на Союз чи його держав-членів не покладено юридичного обов’язку прийняти державу-заявницю. Тому остання не має юридичного права на членство, навіть якщо повністю відповідає усім критеріям членства. Таким чином, вступ залежить виключно від розсуду держав-членів, їхньої політичної волі13. Саме тому Копенгагенська Європейська Рада 1993 р. мала всі підстави застерегти, що не все залежить лише від виконання умов вступу:

«Здатність Союзу увібрати нових членів, водночас підтримуючи рушійну силу європейської інтеграції, також є важливим чинником у загальних інтересах як Союзу, так і держав-кандидаток».

За цією ж логікою свого часу Суд Співтовариств постановив, що його юрисдикція не поширюється на питання про умови вірогідного приєднання держави-кандидатки. Вони повинні визначатися згідно з процедурами, визначеними установчими договорами14.

2. Критерії членства в ЄС

Для набуття членства в ЄС держава повинна відповідати таким критеріям:

1) географічний: членами ЄС можуть бути тільки держави, географічно розташовані у Європі.

На сьогодні домінує позиція, що для цілей ст. 49 «європейськість» слід розглядати як виключно географічне поняття, тт. територія держави-кандидатки повинна бути розташована в Європі. При цьому, як показав випадок з Туреччиною, достатньо розташування навіть частини території15. Завдяки цьому територіальна сфера дії установчих договорів Союзу виходить далеко за межі географічної Європи16.

Головна проблема в цьому питанні – визначити, де саме пролягають географічні кордони Європи, які на сьогодні офіційно не затверджені. У 1987 р. з географічних мотивів було відмовлено в членстві Марокко17. Після приєднання Мальти і Кіпру в 2004 р. та прийняття заявки Туреччини, південні і південно-східні межі Європи були остаточно визначені. Тому на сьогодні під питанням залишається тільки східний напрямок, зокрема, чи можна вважати для цілей ст. 49 ДЄС Україну «європейською державою». Напевно, відповідь має бути позитивною, оскільки межі Європи як континенту окреслені Уральськими горами18.

Як показало вирішення питання про приєднання Туреччини до Союзу, можлива розбіжність географічних і цивілізаційних меж Європи19. Показовою в цьому аспекті є аргументація Європейської Комісії, чому Кіпр мав право розраховувати на членство у ЄС:

«Географічне розташування Кіпру; глибинні зв’язки, які протягом двох тисяч років розташовували острів біля самого джерела європейської культури й цивілізації; потужність європейського впливу, що проявляється в цінностях, які поділяються народом Кіпру, та в образі культурного, політичного, економічного і соціального життя його громадян; численність його контактів будь-якого виду з Співтовариством, – усе це надає Кіпрові, поза всяким сумнівом, його європейську ідентичність і характер, а також підтверджує його покликання належати до Співтовариства»20.

2) економіко-політико-правовий: поважати цінності, викладені в ст. 2 ДЄС, та відповідати деяким іншим критеріям. У першу чергу мова йде про цінності, на яких ґрунтується Союз, і які є спільними для всіх держав-членів: людська гідність, свобода, демократія, рівність, верховенство права, повага до прав людини й основоположних свобод. Цей критерій був доданий Амстердамським договором 1997 р. Але ще в квітні 1978 р. Європейська Рада проголосила, що

«повага і дотримання представницької демократії та прав людини в кожній з держав-членів становлять суттєві елементи членства у Співтовариствах».

Згідно зі ст. 49 ДЄС для вступу до ЄС держава, що подала заяву про вступ, повинна відповідати двом критеріям: бути європейською та поважати цінності, викладені в ст. 2 ДЄС. Але цим вимоги до держав – кандидатів на вступ не обмежуються. Під час двох останніх розширень були встановлені додаткові критерії, відповідність яким повинна свідчити про здатність держави виконувати обов’язки держави – члена Союзу. Вони залишаються чинними і для наступних держав-кандидатів. Йдеться насамперед про так звані «Копенгагенські критерії членства», що були ухвалені Європейською Радою в Копенгагені в червні 1993 р. для держав-кандидатів з Центральної та Східної Європи:

– стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу і захист меншин (політичний критерій);

– наявність діючої ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску й ринковим силам у межах ЄС (економічний критерій);

– спроможність взяти зобов’язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та валютного союзу (критерій спроможності прийняття acquis communautaire).

Мадридська Європейська Рада (грудень 1995 р.) вказала також на потребу

«створити умови для поступової, гармонійної інтеграції держав-кандидаток, зокрема, через розвиток ринкової економіки, виправлення їхніх адміністративних структур, створення стабільного економічного і валютного середовища».

Також склалася стала практика, що держава-кандидатка повинна бути членом Ради Європи та учасницею Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Ця вимога формально ніде не зафіксована, але, напевно, без її виконання не можна говорити про повагу до цінностей, передбачених у ст. 2 ДЄС. Водночас вступ до Організації північноатлантичного договору (НАТО) не є обов’язковою умовою членства в ЄС. Хоча всі країни Центрально-східної Європи, що входили до соціалістичного табору, сприймали членство в НАТО як перший крок до членства в ЄС21.

На практиці ще не було жодного разу, щоб на момент вступу держава-кандидатка повністю відповідала всім критеріям. Абсолютно обов’язковими є лише вимоги політичного критерію. Як виняток надаються перехідні періоди, протягом якого нова держава-член звільняється від обов’язку виконувати окремі вимоги acquis communautaire. Проте, як вказав Суд ЄС, мета таких винятків може полягати лише в полегшенні адаптації нової держави-члена до вимог чинного права ЄС22.

Держави-кандидатки не можуть висувати будь-які вимоги до Союзу як умову свого вступу. Діє принцип: Союз не корегується під кандидатів на вступ, приєднання здійснюється до всіх положень установчих договорів «як вони є»23. Лише одного разу, під час вступу держав Центрально-східної Європи, постало питання про суттєві зміни установчих договорів. Але вони стосувалися посилення ефективності функціонування інституційної структури ЄС, у зв’язку зі значним збільшенням кількості держав-членів (з 15 до 27). Тобто про корегування Союзу під новачків не йшлося. Для вирішення цієї проблеми були укладені Амстердамський і Ніццький договори. Проте цього виявилося замало. У зв’язку з цим наразі завершення реформування інституційної структури ЄС розглядається як необхідна умову його подальшого розширення.

Розмір держави не становить перешкоди для вступу до Союзу. Нині найменшою за розміром державою-членом є Мальта (з площею 316 км2 і населенням 395 тис. чол.). Питання про членство в ЄС інших європейських мікро-держав24 поки що не порушується. Причина в тому, що Андорра, Монако і Сан-Марино користуються перевагами європейської інтеграції на підставі ст. 355 ДЄС, яка поширює на них дію цього договору. Ліхтенштейн міцно пов’язаний зі Швейцарією, яка наразі не планує ставати членом ЄС. Ватикан же в силу свого специфічного статусу навряд чи зацікавлений брати участь у Союзі.

3) процесуальний: дотриматися процедури вступу до ЄС.

У ст. 49 ДЄС процедура вступу визначена лише в найзагальніших рисах; на практиці вона набагато складніша. Набуття членства передбачає ухвалення низки правових актів – як внутрішньосоюзного, так міжнародно-правового характеру.

Процес приєднання відбувається в чотири основні стадії:

1) подання заявки на вступ;

2) розгляд заявки та прийняття позитивного рішення;

3) проведення переговорів з державою-кандидаткою;

4)   підписання договору про вступ та набрання ним чинності.

1) подання заявки на вступ. Розпочинається процес з подання заявки державою, що бажає вступити в Союз (держава при цьому вважається державою-заявницею)25. Зазвичай, це відбувається шляхом надіслання представником держави (зазвичай міністром закордонних справ) листа на адресу Президентства Ради.

2) розгляд заявки та прийняття позитивного рішення. Заявка розглядається на предмет можливості розпочати з державою-заявницею переговори про вступ, що може тривати досить довго26. Зрештою, Комісія ухвалює так званий «попередній» висновок, у якому ґрунтовно оцінюється стан готовності держави-заявниці до вступу27 і дається відповідна рекомендація державам-членам: розпочати переговори (найпоширеніший варіант)28, зумовити відкриття переговорів виконанням заявницею певних вимог29 або не відкривати переговори30. Утім, висновок Комісії не є обов’язковим для держав-членів, хоча вони зазвичай погоджуються з ним.

3) проведення переговорів з державою-кандидаткою. Після оприлюднення цього висновку Європейська Рада (глави держав і урядів держав-членів) ухвалює рішення про відкриття переговорів31 з державами-заявницями, які з цього моменту отримують статус держав-кандидаток32. Право на ведення переговорів належить Президентству Союзу, яке діє від імені всіх держав-членів. Проте зазвичай це право делегується Європейській Комісії. Сторони узгоджують умови договору про вступ, переважно перехідні умови виконання державою-кандидаткою acquis communautaire після набуття членства. Завершуються переговори підписанням уповноваженими представниками держав-членів і держави-кандидатки проекту договору про вступ.

Після цього відповідно до ст. 49 ДЄС Рада Союзу повинна одноголосно ухвалити рішення щодо заявки про вступ33. При цьому мають бути враховані позиції Комісії та Європейського Парламенту. Висновок Комісії34 є суто формальним, оскільки ця інституція брала безпосередню участь у переговорах. До того ж, він не обов’язковий для Ради. Натомість без згоди Парламенту35, яка повинна надаватися абсолютною більшістю від повного складу його членів, розгляд заявки про вступ не може завершитися позитивно.

4)   підписання договору про вступ та набрання ним чинності. Процедуру завершує підписання представниками держав-членів і держав-кандидаток договору про вступ, що відбувається на урочистій міжурядовій конференції. Після цього він підлягає ратифікації всіма без винятку державами-членами. Натомість нератифікація договору державою-кандидаткою не перешкоджає його набуттю чинності для решти держав-кандидаток36. Порядок ратифікації (наприклад, чи належить використовувати референдум і яке його правове значення) регулюється конституційним правом кожної держави, що підписала договір.

З моменту набуття чинності договором про вступ37, держава-кандидатка стає державою-членом Європейського Союзу.

3. Правова природа та зміст Договорів про вступ до ЄС

Стаття 49 ДЄС чітко визначає суб’єктний склад договору про вступ, який є двостороннім міжнародним договором, що укладається між державами-членами ЄС і державами-кандидатками (або державою-кандидаткою, що мало місце при вступі Греції).

Стаття 49 ДЄС визначає, що предмет договору про вступ складають умови прийняття до Союзу та поправки до установчих договорів. Перший компонент зводиться до встановлення взаємних зобов’язань сторін, що гарантуватимуть дотримання новою державою-членом усього обсягу acquis communautaire. Через складності цього завдання абсолютна більшість положень зводиться до встановлення тимчасових винятків як для нових, так і для старих держав-членів38 (так звані перехідні положення). Крім того, на нових членів покладається обов’язок укласти або денонсувати певні міжнародні угоди з третіми країнами39, і навіть можливе зобов’язання припинити участь у міжнародних організаціях40. Другий складник включає зміни до установчих договорів Союзу з чотирьох питань: кількісний склад членів інституцій та інших органів ЄС; кількість голосів членів Ради ЄС для цілей прийняття рішень кваліфікованою більшістю; територіальна сфера застосування установчих договорів; розширення переліку офіційних мов Союзу.

За юридичною силою договори про вступ знаходяться на одному рівні з установчими договорами. Як постановив Суд ЄС,

«Вступ нових держав-членів здійснюється за допомогою актів, які мають силу первинного права і які можуть, за загальним правилом, змінювати попередній стан acquis communautaire в будь-якій галузі права Співтовариства»41.

Договір про вступ має складну структуру. Він містить всього декілька статей, в яких констатується набуття членства в ЄС та приєднання до договорів, на яких ґрунтується Союз, а також викладаються порядок набуття договором чинності. Основні умови вступу викладаються в акті, який додається до договору про вступ і становить його невід’ємну частину. Домовленості про умови вступу технічного характеру (приміром, ставки мит і обсяги квот на торгівлю товарами і послугами) встановлюються в численних додатках (англ. Annex) до цього акту. Навіть більше, за потреби деталізації умов, окремі додатки супроводжуються доповненнями (англ. Appendices). Завершується договір протоколами, які нарівні з актом також становлять його невід’ємну частину. Відповідно, обсяг договору про вступ доволі значний, причому його переважну частину становлять додатки і доповнення42.

Окремі держави, що підписали договір, можуть заявляти декларації, які, проте, не мають юридично обов’язкової сили. Вони використовуються при тлумаченні положень договору про вступ.

  1.  Правовий статус держави-члена в ЄС

З набуттям членства в ЄС змінюється правовий статус держави:

1. Держава-член втрачає частину суверенних повноважень, передає їх Союзу або спільно з ним здійснює такі повноваження.

Розподіл повноважень між ЄС та державами-членами є досить складним. Розрізняється виключна/залишкова, паралельна та конкуруюча компетенція ЄС та держав-членів. При цьому враховуються положення принципів субсидіарності та пропорційності (ст. 5 ДЄС). Так, відповідно до принципу субсидіарності у сферах, що не належать до його виключної компетенції, Союз діє лише якщо та у такому обсязі, в якому держави-члени не можуть належним чином досягти цілей запропонованого заходу на центральному, регіональному або місцевому рівнях, а натомість це краще здійснити на рівні Союзу з огляду на масштаби або результати запропонованих заходів. Відповідно до принципу пропорційності заходи Союзу за змістом та формою не виходять за межі того, що є необхідним для досягнення цілей Договорів.

2. Держава-член має право вносити зміни до установчих договорів Союзу, може вийти із Союзу з урахуванням вимог, передбачених ст. 50 ДЄС.

3. На державу-члена покладено два головні зобов’язання (ч. 3 ст. 4 ДЄС):

-  вживати усіх належних заходів, загальних або спеціальних, щоб забезпечити виконання зобов’язань, що постають з Договорів або випливають з актів установ Союзу;

- сприяти виконанню завдань Союзу й утримуються від будь-яких дій, що можуть загрожувати досягненню цілей Союзу.

4. ЄС координує економічну, торговельну політику держав, розробляє спільні принципи закордонної, безпекової політики, правохоронної діяльності тощо, які повинні обов’язково враховуватися державами.

5. У разі порушення своїх зобов’язань за установчими договорами, держави-члени притягуються до юридичної відповідальності. Як крайній захід можливе припинення членства держави в ЄС з урахуванням вимог, передбачених ст. 7 ДЄС.

6. Водночас забороняється будь-яка дискримінація, у т.ч. за національною належністю, а Союз повинен поважати розмаїття культур і традицій народів Європи, національну ідентичність держав-членів та організацію їхніх органів державної влади на національному, регіональному та місцевому рівнях (преамбула Хартії про основоположні права ЄС). Таким чином, ураховується унікальність кожної держави, що входить до ЄС. З метою недопущення порушень прав та законних інтересів держав-членів запроваджено механізм зверення за захистом до Суду ЄС.

         7. Усі держави-члени ЄС мають однаковий правовий статус, що проявляється в рівній можливості реалізовувати свої права та виконувати зобов’язання за установчими договорами. Разом з тим з огляду на те, що Союз побудовано передусім як Союз народів, а не Союз держав, враховуючи більш густонаселені держави (Німеччина, Франція тощо), таким державам надається більше місць в деяких інституціях ЄС (Європейському парламенті, Раді ЄС). Така модель вважається більш легітимною, оскільки кількісно краще враховує інтереси громадян, що проживають в таких країнах.

5. Припинення і призупинення членства в ЄС

Припинення членства ЄС. Порядок виходу держави-члена з ЄС регламентований ст. 50 ДЄС43. Згідно з цією статтею будь-яка держава-член може вирішити вийти з Союзу згідно зі своїми конституційними вимогами. Однак зробити це в односторонньому порядку, проголосивши лише односторонню заяву, вона не може.

Держава-член, що вирішила вийти з Союзу, повідомляє про свій намір Європейську Раду.  З  огляду  на  настанови  Європейської  Ради  Союз  провадить  переговори  з  цією державою та укладає угоду, в якій формулюються положення про її вихід з урахуванням рамок майбутніх відносин з Союзом. Переговори щодо цієї угоди проводяться відповідно до ч. 3 ст. 218 ДФЄС. Цю угоду укладає Рада від імені Союзу, діючи кваліфікованою  більшістю44, після отримання згоди Європейського Парламенту.

Застосування установчих договорів ЄС до держави припиняється від дати набуття чинності угодою про вихід або, в разі відсутності такої, через 2 роки після повідомлення, зазначеного в ч. 2,  якщо  Європейська  Рада  за  згодою  з  цією  державою-членом  не  вирішить одностайно продовжити цей термін.

Цілком логічно, що член Європейської Ради або Ради, що представляє державу- члена, що виходить із Союзу, не бере участі у дискусіях Європейської Ради або Ради або в прийнятті рішень стосовно неї.

При цьому можливе повторне набуття державою членства в ЄС. Та якщо   держава,   яка   вийшла   із   Союзу,  звертається   з   проханням   про   повторне приєднання, її запит розглядається згідно з загальною процедурою, зазначеною у статті 49 ДЄС.

Призупинення членства розглядається як вид відповідальності держави-члена за несумлінну поведінку в ЄС. Цей порядок визначений ст. 7 ДЄС, відповідно до якої за обґрунтованою пропозицією 1/3 держав-членів Європейського Парламенту або Європейської Комісії Рада, діючи більшістю у 4/5 її членів, після  отримання  згоди  Європейського  Парламенту,  може  встановити,  що  існує  явний ризик тяжкого порушення державою-членом цінностей, зазначених у ст. 2 ДЄС.  Перш ніж прийняти таке рішення, Рада заслуховує відповідну державу-члена та може направити їй рекомендації, діючи відповідно до тієї ж процедури.

Рада постійно перевіряє, чи продовжують існувати підстави для такого рішення45.

Європейська Рада, діючи одностайно на пропозицію 1/3 держав-членів або Комісії та після отримання згоди Європейського Парламенту, може встановити існування постійного та істотного порушення однією з держав-членів  цінностей, зазначених у ст. 2, запропонувавши відповідній державі-члену подати свої пояснення (ч. 2 ст. 7 ДЄС).

У  разі  прийняття  рішення  відповідно  до  ч. 2  Рада  може  кваліфікованою більшістю46 вирішити призупинити певні права відповідної держави-члена, що випливають із застосування Договорів, включаючи право голосу представника уряду держави-члена у Раді. Вживаючи таких заходів, Рада враховує можливі наслідки такого призупинення для прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб.

У будь-якому разі ця держава-член повинна і надалі виконувати свої зобов’язання за цим Договором.

Рада, діючи кваліфікованою більшістю, може в подальшому вирішити змінити або скасувати  заходи,  вжиті  відповідно  до  ч. 3,  у  відповідь  на  зміну  ситуації,  що спричинила вжиття таких заходів.

Положення щодо держави, щодо якої прийнято рішення про припинення права голосу у Європейському Парламенті, Європейській Раді та Раді  для  цілей   цієї  статті  встановлені  в  ст. 354  ДФЄС.

Так, члени  Європейської  Ради  або  Ради,  які представляють відповідну  державу-члена, не беруть участі у голосуванні, а відповідна держава-член  не  враховується  під  час  обрахунку  1/3  або  4/5 держав-членів,  зазначених  у  ч. 1  та  2  ст. 7.  Утримання  членів,  які присутні  особисто,  або  представлених  членів  не  перешкоджає   ухваленню  рішень, зазначених у ч. 2 зазначеної статті.

2. Джерела права ЄС: поняття й класифікація

При визначенні поняття «джерело права ЄС» доцільно використовувати формально-юридичний підхід. Так, джерелом права ЄС є офіційно встановлена зовнішня форма виразу його правових норм.

Система джерел права ЄС суттєво відрізняється від національного та міжнародного права. Зокрема, в міжнародному праві відсутні вичерпний перелік джерел та їх ієрархія; це право слабо структуроване. Натомість праву ЄС притаманні відносна вичерпність переліку джерел, ієрархічність джерел, тому, як наслідок, це право є добре організованим, систематизованим і внутрішньо узгодженим.

Особлива правова природа ЄС не могла не позначитися на специфіці його джерел. На відміну від внутрішнього права традиційної міжнародної організації, основним призначенням якого є регулювання внутрішнього функціонування цієї організації, право ЄС покликано забезпечувати насамперед розвиток інтеграційних процесів між окремими державами, що входять до його складу. Своєрідний порядок нормотворчості, в якому активна роль належить судам ЄС, також значно відрізняє ЄС від інших сучасних міжнародних організацій.

Джерела права ЄС можна класифікувати за багатьма критеріями:

  1.  за способом утворення:
  •  первинні (основні);
  •  вторинні (похідні).

Первинні джерела охоплюють акти, укладені державами, Співтовариствами (нині – ЄС) та Європейським Союзом (установчі договори ЄС, договори, що вносять зміни до них, договори про приєднання нових держав тощо). Вторинні джерела приймаються на підставі первинних і, відповідно, повинні їм відповідати. Ними є акти інституцій ЄС, прийняті в рамках їхньої компетенції (регламенти, директиви, рішення, висновки, рекомендації тощо).

Поділ джерел на первинні та вторинні є досить умовним, оскільки може бути прийнятним лише до тих джерел, які охоплюються поняттям «законодавство ЄС». Зокрема, інші джерела (загальні принципи права ЄС, прецеденти судових органів ЄС) одночасно можуть відноситися як до первинних джерел, так і до вторинних. Крім того, таке важливе джерело, як загальні принципи права (взагалі, а не лише права ЄС) не належать до первинного права, особливо коли виходити з позицій природного права. Відповідь полягає в тому, що первинне право створюється установчою владою – державами-членами, тоді як загальні принципи виникають незалежно від держав-членів, вони запроваджуються у правопорядок ЄС його судовими органами. При цьому питання про ієрархічне підпорядкування первинного права та загальних принципів вирішується нетипово. З одного боку, за своєю природою загальні принципи права є вищими за первинне право, але з іншого боку первинне право встановлює (конституює) сам правопорядок, а тому повинно мати вищу юридичну силу щодо будь-яких інших норм. Тому практика пішла таким шляхом: положення права ЄС, в т.ч. первинного права, тлумачаться таким чином, щоб вони відповідали загальним принципам права. Включені у правопорядок ЄС, вони перетворюються на загальні принципи права ЄС.

Поняття «законодавство» в ЄС дещо відрізняється від українського еквівалента. Зокрема, залежно від суб’єктів (інституцій), що ухвалюють акт, юридичної сили акту, процедури прийняття, правові акти Союзу поділяються на дві категорії: законодавчі та незаконодавчі акти. Так, акт є законодавчим, якщо:

а) за юридичною формою ухвалений як регламент, директива або рішення, що має юридично обов’язкову силу (рекомендації та висновки юридично обов’язкової сили не мають, відтак не є законодавчими актами);

б) прийнятий відповідними суб’єктами (інституціями): Європейським парламентом або Радою (якщо, приміром, акт ухвалено під назвою «регламент» іншою інституцією, то він не буде вважатися законодавчим актом);

в) прийнятий з дотриманням законодавчої процедури (звичайної або спеціальної) (ст. 289 ДФЄС).

2) за юридичною силою у порядку ієрархічності:

- імперативні норми міжнародного права (jus cogens), загальні принципи права;

- установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про приєднання нових держав-членів;

- загальні принципи права ЄС та прецеденти судів ЄС;

- міжнародні договори ЄС (як виняток міжнародні договори держав-членів);

- нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС (регламенти, директиви, рішення тощо).

3) за формою зовнішнього виразу:

- писані (установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про приєднання нових держав-членів; міжнародні договори ЄС; нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС);

- неписані (основні принципи права ЄС та прецеденти судових органів ЄС);

4) за сферою дії:

- внутрішні – ті що діють в межах правопорядку ЄС (установчі договори, акти інституцій ЄС, прецеденти судових органів ЄС);

- зовнішні – ті що діють як у межах правопорядку ЄС, так і поза ним (міжнародні договори ЄС, змішані угоди, як виняток договори держав-членів ЄС, інші норми міжнародного права).

Зупинимося більш детально на основних джерелах права ЄС.

1. Установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про приєднання нових держав-членів.

На сьогодні установчими договорами ЄС є два нормативні акти, що мають однакову, найвищу юридичну силу:

  •  Договір про ЄС від 07.02.1992 р. зі змінами від 13.12.2007 р., внесеними Лісабонським договором (редакція набрала чинності 01.12.2009 р.);
  •  Договір про функціонування ЄС від 25.03.1957 р. зі змінами від 13.12.2007 р., внесеними Лісабонським договором (редакція набрала чинності 01.12.2009 р.)47.

Зокрема, Договір про ЄС 1992 р. (55 статей) регламентує найбільш загальні правові положення функціонування Союзу (визначає завдання, цілі та принципи діяльності цієї організації, сферу предметної та територіальної компетенції, загальні положення про функціонування інституцій та основні напрямки співпраці держав-членів). Договір про функціонування ЄС 1957 р. (358 статей) деталізує повноваження ЄС та його інституцій у різних сферах предметної компетенції (визначає особливості розподілу повноважень між ЄС та державами-членами, напрямки їхньої співпраці у тому числі з третіми країнами, регулює громадянство ЄС, містить інституційні та фінансові положення тощо).

Рівну з ними юридичну силу має Хартія про основоположні права ЄС від 12.12.2007 р. (набрала чинності 01.12.2009 р.). Через вузькоспеціалізований характер Хартії у формально вона не виконує функцію установчого договору, однак ієрархічно перебуває на одній сходинці з ним. Хартія містить систематизований каталог прав та свобод людини та громадянина в Європейському Союзі.

Установчі договори за формою і порядком прийняття є міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких висловили 27 держав-членів.

Установчі договори можна розглядати як основу функціонування ЄС, оскільки вони виконують функції:

1) вони визначають завдання, цілі й принципи діяльності ЄС;

2) містять положення про функціонування інституцій ЄС та визначають їхні повноваження;

3) розкривають особливості правової природи ЄС та мають пріоритет щодо права держав-членів;

4) встановлюють співвідношення і розподіл повноважень між інституціями ЄС і державами-членами.

Звідси можна зробити висновок про їх найвище місце в ієрархії норм права ЄС та абсолютний пріоритет в правопорядку ЄС. Суд ЄС не має юрисдикції розглядати питання про юридичну чинність первинних джерел. Неможливість судового оскарження законності первинного права була неодноразово підтверджена Судом ЄС. Проте Суд ЄС може надавати тлумачення нормам первинного права.

Договір про ЄС (далі – ДЄС) та Договір про функціонування ЄС (далі – ДФЄС) супроводжуються протоколами, додатками і деклараціями. Протоколи (37) і додатки (2) є невід’ємною частиною Договору, вони деталізують його положення та мають юридичну силу установчих договорів, при цьому не є самостійними джерелами права ЄС.. Серед протоколів є такі, що встановлюють певні виключення щодо дії окремих положень договорів щодо конкретних держав (які виконують функції застережень)48. Декларації (65) – це політичні заяви держав-членів, висловлені до заключного акту міжурядової конференції, на якій прийнято установчий договір. У деклараціях викладаються наміри або побажання конкретної держави-члена, групи держав або усіх держав. У цілому декларації не є юридично обов’язковими, однак мають певне («непряме») правове значення.

По-перше, вони можуть братися до уваги судовими органами ЄС і держав-членів при тлумаченні положень установчих договорів49, принаймні якщо декларації не суперечать їхнім положенням. Якщо ж вони висловлені всіма державами-членами, то повинні враховуватися судами при тлумаченні. По-друге, декларація може мати правове значення для ЄС тою мірою, наскільки воно посилається на національне право відповідної держави-члена з питання, визначеного декларацією50.

За юридичною силою установчим договорам відповідають договори про внесення змін до установчих договорів ЄС. Прикладом може бути Договір, що вносить зміни до Договору про Європейський Союз та Договору, що засновує Європейське Співтовариство (відомий як Лісабонський договір) від 13.12.2007 р. Зміни до установчих договорів вносяться з урахуванням вимог ст. 48 ДЄС.

До цієї групи відносяться також договори про вступ нових держав (усього 6). Зокрема, першим є Договір стосовно приєднання Королівства Данії, Ірландії та Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії до Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії від 22.01.1972 р., останнім – Договір стосовно приєднання Республіки Болгарії та Румунії до Європейського Союзу від 25.04.2005 р. Обсяг договорів про вступ доволі значний, причому його переважну частину становлять додатки і доповнення.

Предмет договору про вступ складають: (1) умови прийняття нових держав та (2) поправки до установчих договорів. Перший компонент становлять взаємні зобов’язання сторін, що гарантуватимуть дотримання новою державою-членом усього обсягу acquis communautaire. Абсолютна більшість таких положень зводиться до встановлення тимчасових винятків як для нових, так і для старих держав-членів51 (так звані «перехідні положення»). Крім того, на нових членів покладається обов’язок укласти та денонсувати певні міжнародні угоди з третіми країнами52, і навіть можливе зобов’язання припинити участь у міжнародних організаціях53. Другий компонент – це зміни до статей установчих договорів Союзу з чотирьох питань: (1) кількісний склад членів інституцій та інших органів; (2) кількість голосів членів Ради для цілей прийняття рішень кваліфікованою більшістю; (3) територіальна сфера застосування установчих договорів; (4) розширення переліку офіційних мов Союзу. Таким чином, зміни мають виключно технічний характер, жодного разу засади Співтовариств і Союз не підладжувалися під новачків.

2. Загальні принципи права ЄС. Загальні принципи права ЄС – правові норми основоположного характеру, що стосуються функціонування Союзу в цілому (ч. 1 ДФЄС) або певної галузі чи навіть окремого питання. Загальні принципи права ЄС як джерело права ЄС є сукупністю взаємопов’язаних правових норм, переважно неписаних, які виводяться Судом ЄС шляхом посилання на свій загальний обов’язок забезпечити дотримання законодавства у тлумаченні та застосуванні установчих договорів (ст. 19 ДЄС). Визначення змісту загального принципу права ЄС є складним творчим завданням Суду. Основою загальних принципів права ЄС є загальні принципи права (нормативні узагальнення найвищого рівня) – ті первинні правові смисли, на яких ґрунтується право. З урахуванням завдань, цілей, положень установчих договорів ЄС вони, не втрачаючи своєї значущості, «трансформуються» у загальні принципи права ЄС.

Визначення змісту загальних принципів права ЄС є складним, творчим процесом, що здійснюється Судом ЄС. Щоб певну норму вважати загальним принципом права ЄС, Суду необхідно довести її поширеність, загальність для правових систем держав – членів ЄС.

Уперше Суд звернувся до них уже в перших справах в рамках Договору про ЄСВС. Так, на початку 1950-х років Суд звертався до принципів недискримінації та пропорційності для контролю законності обмежень економічної свободи, запроваджених правовими актами ЄСВС з метою регулювання ринку. Також були справи за участю службовців Співтовариств, у яких Суд розвивав принципи адміністративного права. У 1970-х роках суттєво зросло використання Судом загальних принципів як за кількістю, так і за галузями права Співтовариства. Зокрема, в цей період були сформовані засади принципів рівності, пропорційності, захисту правомірних очікувань. Також був визнаний юридично обов’язковим для інституцій Співтовариств принцип поваги до основоположних прав. У 1980-х роках Суд у своєму прецедентному праві встановив, що загальні принципи зобов’язують не лише інституції Співтовариств, але також і держав-членів при здійсненні ними імплементації права Співтовариства. У 1990-х застосування загальних принципів права до національних заходів було розширене.

Деякі загальні принципи права ЄС спочатку були розвинуті Судом Співтовариств (нині – Суд ЄС), і лише згодом були закріплені в установчих договорах. Наприклад, Маастрихтський договір 1992 р. запровадив пропорційність як загальний принцип здійснення компетенції Співтовариством, а також закріпив принцип захисту основоположних прав людини.

Хоча концепція загальних принципів права ЄС була запроваджена з метою усунення прогалин у праві ЄС, але навіть по мірі накопичення нормативного масиву, що закриває прогалини, значення загальних принципів права не зменшилося. Навпаки, їх застосування розширилося: як за галузями, так і за вимогами, які вони накладають.

Отже, загальними принципами права ЄС є численні принципи. За предметом регулювання їх можна розподілити на:

а) принципи, що лежать в основі конституційної структури ЄС:

– співвідношення ЄС і держав-членів – принципи верховенства, делегування повноважень, субсидіарності, лояльності;
– правового становища фізичних і юридичних осіб (принцип прямої дії);
– відносин між інституціями ЄС (принцип інституційного балансу).

б) принципи, що випливають з верховенства права, та стосуються переважно відносин фізичних і юридичних осіб з владними органами (ЄС  чи держав-членів):

- принципи рівності, пропорційності, правової визначеності, захисту правомірних очікувань, захисту основоположних прав тощо.

в) принципи матеріального права ЄС:

- принципи захисту основних свобод, а також принципи окремих політик ЄС (приміром, сільськогосподарської політики, монетарної, візової тощо).

3. Міжнародні договори: міжнародні угоди ЄС, змішані угоди та у певних випадках міжнародні договори, укладені державами-членами. За ст. 47 ДЄС Союз визнається суб’єктом права. З цього положення виводиться міжнародна правосуб’єктність ЄС як міжнародної організації. Зокрема, ЄС має право укладати міжнародні договори.

Зокрема, ст. 216 ДФЄС передбачається, що Союз може укладати угоди з однією або більше третіми країнами або міжнародними організаціями, якщо це передбачено Договорами або якщо укладання угоди є необхідним для досягнення в рамках політик Союзу однієї з цілей, зазначених у Договорах, або якщо це передбачено юридично обов’язковим актом Союзу, або якщо це може вплинути на спільні правила або змінити їхню сферу застосування. Угоди, укладені Союзом, носять обов’язковий характер для установ Союзу та держав-членів.

Суд ЄС має юрисдикцію здійснювати контроль законності міжнародних договорів ЄС шляхом ухвалення висновку щодо того, чи є передбачувана угода сумісною з положеннями установчих договорів. Якщо висновок є негативним, угода може набути чинності тільки після внесення відповідних змін до установчих договорів. Суд ЄС також може на запит від національного суду ухвалити преюдиціальну  постанову стосовно дійсності та тлумачення угоди Співтовариства. Законність міжнародної угоди ЄС може бути оскаржена на підставі ст. 263 ДФЄС.
Міжнародні договори, укладені ЄС, підлягають опублікуванню в «Офіційному віснику» (п/п. «g» ч. 1 ст. 17 Правил процедури Ради).

На сьогодні в договірній практиці ЄС переважає такий тип угод, як «змішана» угода (англ. mixed agreement), яку можна визначити як двосторонній договір, укладений між ЄС та його однією чи кількома державами-членами, з одного боку, та третьою державною чи державами (міжнародною організацією чи міжнародними організаціями), з іншого боку.

Він застосовується, коли предмет договору частково охоплюється компетенцією ЄС і частково – компетенцією держав-членів. На думку Суду ЄС, було б непрактично вести переговори щодо колективного договору, а потім штучно розділяти його на численні угоди за кількістю учасників переговорів54.

Змішані угоди спочатку ратифікуються всіма державами-членами ЄС, а потім затверджуються інституціями Співтовариств. До «змішаних» угод належить і Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС 1994 р. Офіційна назва цього договору – Угода про партнерство та співробітництво між Україною, з одного боку, та Європейськими Співтовариствами і їх державами-членами, з іншого боку. На сьогодні сторонами УПС є ЄС, 27 держав-членів ЄС та Україна. Звідси можна зробити висновок, що кожна «змішана» угода є джерелом норм у правопорядках чотирьох типів: (1) міжнародного публічного права; (2) права ЄС; (3) права кожної з держав – членів ЄС; 4) права третьої держави (України). Статус норм УПС у кожному з цих правопорядків визначається його нормами.

За загальним правилом, міжнародні договори держав-членів не є джерелами права ЄС. Як суб’єкти міжнародного права, держави – члени ЄС мають право брати на себе міжнародно-правові зобов’язання. Проте згідно з принципом лояльності, держави-члени повинні реалізовувати свою міжнародну правосуб’єктність без шкоди для своїх зобов’язань за правом ЄС та без шкоди для його ефективності. Тобто, навіть якщо держава-член має право укласти договір з певного питання, оскільки воно не належить до компетенції ЄС, такий договір не повинен ставити під загрозу досягнення цілей установчого договору ЄС.

Таким чином, держави-члени мають право укладати договори з третіми країнами та/або міжнародними організаціями лише з питань, що не входять до виключної компетенції ЄС. Відповідно, якщо ЄС надається виключна компетенція з певного питання, держави-члени втрачають право укладати міжнародні угоди з цього питання. Укладені таким чином договори держав-членів не є обов’язковими для ЄС, а, отже, не є джерелами норм права ЄС та не впливають на тлумачення і застосування права ЄС. Тому Суд ЄС не має юрисдикції давати тлумачення норм таких договорів, а також визначати, чи відповідають їм норми національного права держав-членів.

Як виняток деякі міжнародні договори, укладені з третіми країнами виключно державами-членами, тим не менше були визнані джерелами права ЄС. Це може мати місце тільки у трьох випадках:

(1) коли договори регулюють питання, які за установчими договорами ЄС згодом були включені до компетенції ЄС55. Крім того, необхідно, щоб Суд ЄС спеціально визнав конкретний договір обов’язковим для ЄС (Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1947 р. (ГАТТ), яка набула чинності для всіх держав-членів ЄС у 1948 р. У справі International Fruit Company56 оскаржувалася чинність акту Співтовариства з підстав його невідповідності ст. ІХ ГАТТ. Суд вирішив, що Співтовариство є зобов’язаним положеннями цього міжнародного договору, оскільки Договір про заснування Європейського співтовариства надав Співтовариству повноваження з реалізації ГАТТ (спільна торговельна політика), а положення ГАТТ були імплементовані у право Співтовариства).

(2) коли установчі договори прямо вказують, що саме ЄС має компетенцію здійснювати реалізацію договорів, учасником яких є лише держави-члени (Женевська конвенція про статус біженців 1951 р. і Протокол до неї 1967 р. (див. ч. 1 ст. 78 ДФЄС)).

(3) коли йдеться про Статут ООН. Всі держави – члени ЄС є членами ООН. Франція і Сполучене Королівство є постійними членами Ради Безпеки ООН. Держави – члени ЄС не можуть посилатися на положення установчих договорів Союзу, щоб уникнути виконання своїх зобов’язань за Статутом ООН. Вони зобов’язані виконувати свої зобов’язання «з метою підтримання миру і міжнародної безпеки». Згідно зі ст. 103 Статуту ООН «у тому разі, коли впиниться, що зобов’язання Членів Організації за цим Статутом суперечать їх зобов’язанням за якою-небудь іншою міжнародною угодою, переважну силу мають зобов’язання за цим Статутом».

4. Інші норми міжнародного права. Суд ЄС неодноразово застосовував звичаєві норми міжнародного права. Наприклад, у галузі міжнародного морського права57, правонаступництва держав58, принцип, що держава не може відмовити своїм громадянам у праві в’їзду на свою територію59 тощо. Суд часто посилається на Віденську конвенцію з права міжнародних договорів 1969 р. Але оскільки ЄС не є стороною цього договору, то її положення застосовуються як кодифікація чинного звичаєвого права міжнародних договорів60.

Джерелами права ЄС є імперативні норми міжнародного права (jus cogens). Вони повинні вважатися такими, що є інкорпорованими в усі інші правопорядки, у т.ч. ЄС. Положення установчих договорів ЄС не повинні суперечити імперативним нормам міжнародного права.

За загальним правилом рішення міжнародних організацій не є юридично обов’язковими для держав-членів таких організацій. Такі рішення Суд ЄС не вважає джерелами норм права ЄС, але може за потреби використати при тлумаченні. Наприклад, існує практика Суду щодо використання рішень Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) та Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ)61, пояснювальних записок і класифікаційних висновків Ради з питань міжнародного митного співробітництва62, рекомендацій Міжнародної комісії з радіологічного захисту63 тощо.

Виключенням є резолюції Ради Безпеки ООН. Відповідно до ст. 25 Статуту ООН рішення Ради Безпеки є обов’язковими для держав-членів цієї організації. Держави – члени ЄС не можуть посилатися на положення установчих договорів Союзу, щоб уникнути виконання своїх зобов’язань за Статутом ООН. Тому резолюції РБ ООН є юридично обов’язковими у рамках ЄС та становлять частину його правопорядку. Наприклад, такими є рішення РБ ООН про застосування економічних санкцій проти Іраку – резолюція 661 (1990). Отже, правовий акт ЄС може бути визнаний нечинним, якщо він суперечить резолюції РБ ООН64.

5. Акти, ухвалені інституціями ЄС. За загальним правилом нормативно-правові акти приймають три інституції: Європейський парламент спільно з Радою, Рада або Комісія65. Проте, деякі інші органи ЄС також можуть ухвалювати правові акти нормативного характеру (зокрема, Європейський центральний банк) як в силу власних повноважень, наданих установчих договором, або на підставі делегованих повноважень.

Статтею 288 ДФЄС визначено, що для виконання повноважень Союзу установи ухвалюють регламенти, директиви, рішення, рекомендації та висновки66.

Регламент має загальне застосування. Він є обов’язковим у повному обсязі та повинен прямо застосовуватися в усіх державах-членах.

Юридичні властивості регламенту:

  •  має загальне застосування,
  •  характеризується цілісною обов’язковістю (обов’язковістю усіх його елементів),
  •  має пряме застосування в усіх державах-членах (регламенти ЄС автоматично, без будь-яких імплементаційних заходів з боку органів державної влади держав-членів, стають джерелом їх правових систем; пряме застосування означає, що норми регламенту безпосередньо встановлюють права та обов’язки індивідів, що можуть захищатися ними в національному суді, для цього не потрібно будь-яких дій з боку держави-члена);
  •  може бути визнаний юридично недійним лише Судом ЄС (національний суд не може визнати регламент юридично недійсним, під час розгляду справи він може звернутися з цим питанням в порядку преюдиціальної процедури до судів ЄС);
  •  характеризується обґрунтованістю (через визначення мотивів, на яких він ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);
  •  підлягає обов’язковій публікації в офіційному виданні – «Офіційному віснику»;
  •  набуває чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самому регламенті).

Найчастіше регламенти ухвалюються Європейським Парламентом разом з Радою, або Радою. Крім того, Рада може делегувати Комісії повноваження видавати регламенти. Такі регламенти Комісії прийнято називати «імплементаційними», що підкреслює їх вторинний, похідний характер.

Регламент вважається найпотужнішим регулятивним засобом ЄС, оскільки його положення стають частиною національних правопорядків держав-членів незалежно від їх волі. Його порівнюють із законом у національному праві. Самі властивості цього правового акту дозволяють усунути проблеми будь-якого міжнародно-правового регулювання, викликані розривом між міжнародним та національними правопорядками. Тому регламенти використовуються як засоби уніфікації правового регулювання в усьому ЄС.

Наприклад, 13 липня 2009 р. Європейським Парламентом і Радою було ухвалено Регламент № 810/2009, що запроваджує Візовий кодекс ЄС. Згідно з цим нормативно-правовим актом у межах ЄС встановлені єдині правила видачі віз державами-членами для перетину повітряного, морського та сухопутного кордону ЄС громадянами третіх країн. Цей Регламент було ухвалено з метою уніфікації візової політики держав-членів ЄС (оскільки органи державної влади країн встановлювали різні вимоги щодо кількості та змісту документів, необхідних для отримання візи) та боротьби з незаконною міграцією з третіх держав.  

Директива є обов’язковою щодо результату, якого необхідно досягти, для кожної держави-члена, якій її адресовано, проте залишає національним органам влади вибір форми та засобів.

Юридичні властивості директиви:

  •  обов’язковість для держав-членів, яким вона адресується (директива може бути адресована конкретній державі-члену, окремим або всім держава-членам);
  •  обов’язковість в обсязі результату, який має бути досягнутий (директива встановлює так званий «обов’язок кінцевого результату», а не «обов’язок певної поведінки», як це має місце щодо регламенту);
  •  необхідність імплементації державою-членом у національне право, при цьому національні власті мають право вибору форми та методів (директива отримує властивості повноцінного нормативно-правового акту лише після її імплементації до національних правопорядків. Зазвичай імплементація директиви потребує зміни чинного законодавства або ухвалення нових законодавчих норм);
  •  юридичний контроль лише Судом ЄС (як і у випадку регламенту, національний суд не може визнати регламент юридично недійсним, під час розгляду справи він може звернутися з цим питанням в порядку преюдиціальної процедури до судів ЄС);
  •  обґрунтованість (через визначення мотивів, на яких вона ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);
  •  публікація в «Офіційному віснику» або повідомлення відповідній державі-члену (лише ті директиви, що застосовуються щодо всіх держав-членів, підлягають обов’язковій публікації в «Офіційному віснику»);
  •  набуття чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самій директиві) або з моменту повідомлення директиви державі-члену.

Директиви виконують дві важливі функції:

(1) оптимальний засіб здійснення гармонізації законодавства держав-членів. Національне законодавство приводиться до спільного стандарту, причому в обмеженому обсязі, який визначається відповідним положенням установчого договору, що слугує правовою підставою конкретної директиви. Завдяки властивостям, притаманним директиві, при здійсненні гармонізації дається забезпечити повагу до національних правових систем, що мають власні правові концепції та термінологію;

(2) засіб децентралізації нормотворчого процесу. При ухваленні рішення на наднаціональному рівні часто об’єктивно складно належним чином врегулювати суспільні відносини з певного питання, оскільки важко передбачити розмаїття, динамічність і комплексність всіх можливих ситуацій.

Таким чином, у властивостях директиви закладена ідея субсидіарності, тт. необхідності ухвалення рішень на якомога нижчому рівні.

Директива застосовується лише щодо зазначених у ній держав-членів. Цим директива схожа на індивідуальні правові акти. Але в переважній більшості випадків директиви використовуються як загальнообов’язкові нормативно-правові акти. Директиви не можуть бути адресовані фізичним чи юридичним особам.

Директива може покладати на держав-членів різні види зобов’язань, а також може навіть зобов’язувати інституції ЄС. Так, у директиві можуть міститися основні зобов’язання держав-членів – норми, що визначають питання, яких стосується директива, таким чином окреслюючи сферу її застосування та часто вказуючи на її мету. Ці норми також описують, часто досить деталізовано, ту правову та/або фактичну ситуацію, яку держави-члени повинні створити в результаті імплементації; при цьому може бути вказано спосіб, у який ця ситуація повинна бути реалізована.

Директиви можуть визначати додаткові зобов’язання держав-членів: щодо строків імплементації директив: у кожній директиві визначається остаточний строк, до настанням якого держава-член повинна завершити її імплементацію; щодо обов’язку держав-членів вживати заходи з імплементації директиви (наприклад, ухвалювати закони, підзаконні та адміністративні акти); повідомляти Комісію про заходи, вжиті з метою імплементації директиви; надавати Комісії тексти національних правових актів, які держави-члени планують ухвалити з метою імплементації директиви. Це дозволить Комісії попереджати неналежну імплементацію; повідомляти Комісії інформацію або консультуватися з Комісією щодо національних імплементаційних заходів, які вживаються в рамках розсуду, наданого державам-членам, або щодо проектів національних імплементаційних заходів до їхнього остаточного ухвалення; здійснювати співпрацю, різноманітні взаємні консультації, обмін інформацією з іншими державами-членами та/або Комісією; здійснювати певні оцінювання або дослідження; розробляти та надавати періодичні звіти про застосування відповідної директиви тощо.

Прикладом може бути Директива Ради ЄС про гігієну продуктів харчування № 93/43/ЄЕС від 14.06.1993 р. На держав-членів згідно з Директивою покладено кінцевий обов’язок: готувати, обробляти, виробляти, пакувати, зберігати, транспортувати, доставляти, здійснювати вантажні та розвантажні роботи, реалізовувати або поставляти споживачеві продуктів харчування виконуються із дотриманням вимог гігієни. Підприємства з виробництва продуктів харчування виконують правила гігієни, які викладені у Додатку до Директиви. Відповідно до Директиви держави-члени можуть виконувати, змінювати або вводити  національні положення щодо гігієни, які є більш конкретними, ніж ті, що викладені у Директиві, забезпечуючи, що ці положення: не менш суворі, ніж ті, що викладені у Додатку; не створюють обмежень, перешкод або бар’єрів у торгівлі продуктами харчування, виробленими відповідно до цієї Директиви. Держави-члени самостійно ухвалюють необхідні закони, підзаконні акти та адміністративні положення для виконання цієї Директиви не пізніше 30 місяців після її прийняття та повідомляють про це Комісію.

Рішення є обов’язковим у повному обсязі. Якщо рішення визначає тих, кому воно

адресовано, воно є обов’язковим лише для них.

Юридичні властивості рішення за ст. 288 ДФЄС:  

  •  обов’язковість лише для осіб, яким воно адресується (індивідуальний характер, ;
  •  обов’язковість у цілому, в усіх своїх елементах;
  •  обґрунтованість (через визначення мотивів, на яких вона ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);
  •  публікація в «Офіційному віснику» або повідомлення відповідній особі;
  •  набуття чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самому рішенні) або з моменту повідомлення рішення державі-члену.

Адресування чітко визначеному колу осіб (фізичним і юридичним особам, державам-членам) є характерною рисою рішень; вони не призначені для загального застосування. Тому цей тип правових актів найбільше придатний для актів виконавчого характеру. Наприклад, при здійсненні Комісією наглядових функцій у галузі конкуренційної політики. Також Комісія зазвичай врегульовує конкретні питання в галузі спільної сільськогосподарської політики через прийняття рішень. Якщо рішення адресоване державам-членам, то від них може вимагатися його імплементація в національне право.

Рішення, на відміну від регламентів або директив, можуть бути оскаржені в Суді ЄС приватними особами, – це прямо зазначено у ч. 4 ст. 263 ДФЄС. Так само, як і інші правові акти, рішення можуть бути визнані юридично нечинними лише судовими органами ЄС.

Звернімо увагу, що акт з назвою «рішення» не завжди вживається у контексті ст. 288 ДФЄС. Виходячи з принципу системної єдності норм установчого договору, слід було б припустити, що в усіх випадках вживання в решті положень договору терміну «рішення», його зміст мусить бути таким самим, як у ст. 288 ДФЄС. Однак інституціями ЄС ухвалюються акти під назвою «рішення», які відмінні за юридичними властивостями. Йдеться про (1) один з видів актів ЄЦБ (ст. 132 ДФЄС); (2) акт КОРЕПЕРу (ст. 240 ДФЄС згадуються його «процедурні рішення»); (3) акт Виконавчого комітету, створеного Шенгенськими угодами, так само як і «рішення, що становлять Шенґенський acquis» (ст. 2 Протоколу № 19, що інтегрує Шенґенський acquis до структури Європейського Союзу); (4) акт Ради, ухвалений на підставі Договору про ЄС (ч. 1 ст. 354); (5) акт судового органу держави-члена або ЄС (ст. 81, 256, 257, 267, ч. 4 ст. 299 ДФЄС); (6) акт асоціації суб’єктів підприємницької діяльності (ст. 101, 104 ДФЄС).

Отже, за допомогою рішень можуть ухвалюватися інші юридично обов’язкові приписи (у т.ч. нормативні), які не спрямовані на уніфікацію або гармонізацію національного права.

Рекомендації та висновки не є зобов’язальними (тобто не є джерелами права ЄС). Вони приймаються Європейським Парламентом спільно з Радою, Радою чи Комісією відповідно до положень ДФЄС.  Рада ухвалює рекомендації. Вона діє за пропозицією Комісії в усіх випадках, коли Договори передбачають ухвалення актів за пропозицією Комісії. Рада діє одностайно у тих сферах, у яких для ухвалення акту Союзу вимагається одностайність. Комісія та Європейський центральний банк ухвалюють рекомендації в окремих випадках, передбачених Договорами.

Рекомендації зазвичай приймаються інституціями ЄС, коли вони не мають повноважень згідно з Договором приймати обов’язкові заходи або коли вони вважають, що не варто приймати більш обов’язкові норми. Метою висновку є визначення точки зору інституції з певного питання.

 Юридичні властивості:

 Відсутність юридично обов’язкової сили в цих актів означає: (1) у випадку конфлікту з юридично обов’язковим актом пріоритет матиме останній; (2) вони не здатні породжувати для приватних осіб права, які можуть бути захищені в національних судах.

Утім, рекомендації можуть мати певне правове значення. Насамперед, правові властивості можуть випливати із положень самого установчого договору. Так, у ч. 2 ст. 117 ДФЄС недотримання (в тексті «ігнорування») державою-членом рекомендації Комісії тягне звільнення інших держав-членів від обов’язку враховувати проблеми такої держави.

По-друге, рекомендаційні акти можуть використовуватися при тлумаченні актів інституцій ЄС або актів держав-членів, що ухвалюються в рамках сфери дії права ЄС67. Суд ЄС наголосив на обов’язку національного суду використати рекомендаційний акт для тлумачення національного законодавства:

«Національні суди зобов’язані брати до уваги рекомендації для вирішення переданих до них спорів, зокрема, коли вони проливають світло на тлумачення національних заходів, прийнятих з метою їхньої імплементації, або коли вони призначені доповнити зобов’язуючі положення ЄС»68.

Інші акти інституцій ЄС. В установчих договорах відсутній вичерпний перелік правових актів, які можуть ухвалюватися органами Союзу при виконанні своїх завдань чи регулюванні питань своєї внутрішньої організації. Необхідно аналізувати установчий документ і правила процедури конкретного органу, щоб встановити перелік правових актів, ухвалення яких віднесено до його компетенції, а також їхній статус на предмет відповідності джерелу права ЄС. Зокрема, юридично обов’язковими можуть бути делеговані, виконавчі акти інституцій ЄС, рішення особливого виду (sui generis), правила процедури, внутрішні регламенти, між інституційні угоди.

6. Прецеденти судових органів ЄС (передусім Суду ЄС, Загального суду)69.

На становлення правопорядку Співтовариств, а згодом і Союзу суттєво вплинула діяльність судових органів ЄС, які використовували принцип прецеденту. Передусім переважна більшість загальних принципів права ЄС спочатку була сформульована у прецедентних рішеннях судів ЄС, а згодом набула нормативного закріплення в установчих договорах. Зокрема, принцип захисту основоположних прав уперше 1969 р. було сформульовано в прецедентному рішенні у справі 29/69 «Stauder v City of Ulm», а значно пізніше, 1992 р. його закріпили у Маастрихтському договорі як засадничий принцип права ЄС. Аналогічним чином були визначені принципи субсидіарності і пропорційності, верховенства і прямої дії права ЄС тощо.

На сьогодні можна стверджувати, що формально закріплені лише окремі елементи правила прецеденту.

(1) Суд ЄС постановив, що національні суди можуть на власний розсуд використовувати попередні рішення Суду без проведення консультацій з Судом Співтовариств, навіть якщо це суди останньої інстанції, рішення яких не можуть бути оскаржені70 (тт. за загальним правилом, у такій ситуації вони повинні згідно зі ст. 267  ДФЄС звернутися за преюдиціальною постановою);

(2) відповідно до Правил процедури Суду, якщо при розгляді справи виявиться, що раніше подібне питання вже було вирішене, то Суд може вирішити справу по суті, постановивши наказ, який буде спрощеним рішенням та буде містити посилання на попереднє рішення або на відповідні прецеденти;

(3) преюдиціальна постанова Суду, в якій постановлено про недійсність правового акту Співтовариства, відтоді є обов’язковою для всіх національних судів71;

(4) у переважній більшості випадків Суд ЄС дотримується своїх попередніх рішень, однак при зміні позиції з певного питання, як правило, він чітко на це вказує.

Отже, формально правило прецеденту в праві ЄС не закріплено (як це має місце в країнах англо-американської правової сім’ї), з аналізу сучасного розвитку цього права можна дійти висновку, що прецеденти судових органів ЄС є важливим джерелом права.  Такий висновок можна зробити з огляду на: 1) особливості права ЄС (специфіку установчих договорів, що містять загальні правові приписи, які необхідно конкретизувати на практиці); 2) особливого місця судів ЄС в інституційній системі; 3) значення рішень судів ЄС у правопорядку Союзу. Так, за допомогою прецеденту значно деталізуються положення установчих договорів та норми права ЄС; у прецедентах подаються єдині норми, стандарти, необхідні для ефективного функціонування Союзу в цілому; такі судові роз’яснення набувають нормативного характеру, обов'язкового для дотримання всіма суб'єктами права ЄС; за допомогою прецеденту судових органів ЄС здійснюється значний регулюючий вплив у національних правопорядках держав-членів.

Незважаючи на те, що завдання судів ЄС формально обмежене тлумаченням і застосуванням кожного з інших джерел права, вони відіграють ключову роль у розширенні правопорядку ЄС. Прецедент судових органів ЄС виконує інтегруючу функцію – через нього формується і розвивається це право. Тому правова система ЄС має прецедентний характер. Концепція прецеденту, вироблена судовими органами ЄС, забезпечує одностайне застосування та тлумачення норм права ЄС усіма національними судовими інституціями держав-членів ЄС, завдяки чому стає можливим досягнення максимальної ефективності права ЄС. Цьому сприяє тісна співпраця та постійна взаємодія внутрішньодержавних судів та судів ЄС, основою якої є преюдиціальний механізм, передбачений ст. 267 ДФЄС.

Прецеденти судових органів ЄС обов’язково повинні враховуватися інституціями ЄС, державами-членами та їх органами при прийнятті будь-яких юридично значущих рішень. За порушення «прецедентного права» судів ЄС настає відповідальність на загальних підставах, передбачених установчими договорами.

7. Національне право держав-членів національне право не становить джерела права Союзу. Водночас існує тісний зв’язок права ЄС з правопорядками держав-членів:

(1) з них воно отримує правові концепції (наприклад, загальні принципи права);

(2) ці правопорядки є джерелом правових норм для нього;

(3) воно може отримувати примусове виконання у цих правопорядках.

Єдиний, дещо ускладнений виняток, – коли Суд застосовує загальний принцип права, він спочатку повинен проаналізувати національне право держав-членів щодо наявності в ньому цього принципу. Але якщо принцип встановлюється, то його застосування не означає застосування національного права. Йдеться про застосування права ЄС.

1 Лісабонський договір 2007 р. змінив термінологію: замість «принципів» у контексті ч. 1 ст. 6 попередної редакції ДЄС запроваджені «цінності» Союзу. Однак у преамбулі ДЄС вони, як і раніше, називаються принципами: «…Підтверджуючи свою відданість принципам свободи, демократії, верховенства права, поваги до прав людини та основоположних свобод…».

2 Енциклопедія політичної думки / Пер. з англ.– К: Дух і Літера, 2000.– С.141.

3 Буроменский М. В. Политические режимы государств в международном праве (Влияние международного права на политические режимы государств).– Харьков: Ксилон, 1997.– 244 с.

4 Дж. Фітцморіс наголошував, що принцип права, на відміну від правової норми, лежить в основі правової норми та пояснює причини ї існування. Тоді як норма відповідає на питання «що», принцип дає відповідь на питання «чому». Див.: Fitzmaurice G. The General Principles of International Law // Collected Courses of the Hague Academy of International Law.– 1957.– Vol. 92.– P. 7.

5 Case 6/64 «Flaminio Costa v E.N.E.L.» // European Court Reports. – 1964. – P. 585.

6 Case 26/62 «NV Algemene Transport- en Expeditie Onderneming van Gend & Loos v Netherlands Inland Revenue Administration» // European Court Reports. – 1963. – P. 1.

7 Станом на 01.06.2010 р. офіційними мовами 27 держав-членів ЄС є 23 мови: англійська, болгарська, грецька, датська, естонська, ірландська, іспанська, італійська, латиська, литовська, мальтійська, нідерландська, німецька, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, угорська, фінська, французька, чеська, шведська. Країни, в яких державними є декілька мов, обирають одну, якою вони будуть користуватися на рівні Союзу.

8 01 січня 1999 р. євро було введено у безготівковий обіг, у готівковий – через 3 роки, коли воно стало офіційною валютою 11 держав-членів (Австрії, Бельгії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії, Франції. Через невідповідність економічним вимогам не була допущена до участі Греція, а Данія, Швеція і Сполучене Королівство відмовилися брати участь у цьому проекті).  Станом на 01.06.2010 євро як офіційна валюта перебуває в обігу в 16 державах-членах, серед яких окрім вищезгаданих Греція, Кіпр, Мальта, Словенія, Словаччина. Євро як офіційна грошова одиниця застосовується також в таких країнах, як Андорра, Ватикан, Гваделупа, Майотта, Мартініка, Монако, Реюньйон, Сан-Марино, Сен-П’єр і Мікелон, Французька Гвіана, Чорногорія.

9 Коло з 12-ти зірок на прапорі символізує прагнення Союзу до гармонії між народами. Число «12» означає довершеність: 12 місяців, 12 знаків зодіаку тощо.

10 Ця дата обрана не випадково. 9 травня 1950 р. Міністр закордонних справ Франції Робер Шуман виголосив офіційну промову про секторальне об’єднання деяких компонентів економік держав (вугільну та сталеливарнту промисловість), яка згодом була підтримана країнами-засновницями Співтовариств, що започаткувало процес створення ЄС.

11 Декларація Королівства Бельгія, Республіки Болгарія, Федеративної Республіки Німеччина, Грецької Республіки, Королівства Іспанія, Італійської Республіки, Республіки Кіпр, Литовської Республіки, Великого Герцогства Люксембург, Угорської Республіки, Республіки Мальта, Австрійської Республіки, Португальської Республіки, Румунії, Республіки Словенія та Словацької Республіки щодо символіки Європейського Союзу від 13 грудня 2007 р.

12 При визначенні того, чи є кандидат на вступ державою, слід спиратися на загальне міжнародне право, норми якого характеризують державу як поєднання суверенної влади, населення і території. Також очевидно, що держава-заявник і її уряд повинні отримати міжнародне визнання з боку Союзу і всіх без винятку його держав-членів.

13Як приклад можна навести блокування Францією приєднання Сполученого Королівства (до речі, дуже розвинутої і потужної країни), а також тривалий розгляд заявки Туреччини. Переговори з Іспанією й Португалією тривали 7 років, тоді як з Австрією, Норвегією, Швецією і Фінляндією були завершені за 13 місяців.

14 Рішення від 22.11.1978 р. у справі 93/78 «Mattheus v. Doego» // ECR.– 1978.– P. 2203.

15 Ця країна, абсолютна більшість частини якої розташована в Азії (лише 4 % - в Європі!), була визнана Союзом як така, з якою можуть бути розпочаті переговори щодо набуття членства (див. Висновки Гельсінської Європейської Ради, затверджені в грудні 1999 р.). Переговори про вступ розпочалися у жовтні 2005 р.

16 Прикладом можуть слугувати заморські департаменти Франції (у Центральній і Південній Америці, Індійському океані), а також Гренландія (Північна Америка), яка перебуває під суверенітетом Данії.

17 На сьогодні це єдиний випадок відмови в членстві з мотивів відсутності ознаки «європейськості».

18 Таке уявлення про східні межі Європи були започатковані у 1730 р. (Дейвіс Н. Історія Європи.– С. 25).

19 Виклад основних аргументів у дискусії про цивілізаційні кордони Європи див. у: Посельський В. Op.cit.– С. 22–24.

20 Висновок Комісії від 30 червня 1993 р. щодо заявки Кіпру на членство // Bulletin of the European Communities. Supplement.– 1993, № 5.

21 Серед чинних держав-членів до НАТО входить 21 держава: Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Італія, Іспанія, Латвія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Сполучене Королівство, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Франція, Чехія.

22 Рішенні від 28.04.1988 р. у справах 31 і 35/86 «LAISA et CPC Espagna v. Ради» // ECR.– 1988.– P. 2285.

23 Хоча вступ вимагає адаптації окремих положень установчих договорів: щодо кількості представників держав-членів у органах Союзу, розподілу голосів у Раді ЄС, географічної сфери дії установчих договорів, переліку офіційних мов Союзу.

24 Андорра (468 км2 і 68 тис. чол.), Ватикан (0,44 км2 і 0,9 тис. чол.), Ліхтенштейн (160 км2 і 33 тис. чол.), Монако (1,95 км2 і 32 тис. чол.), Сан-Марино (60,5 км2 і 27 тис. чол.).

25 Станом на 01.06.2010 державами-заявницями є: Албанія (2009); Боснія і Герцеговина (2008); Сербія (2009); Чорногорія (2008).

26 Так, Туреччина подала заявку в 1987 р., а позитивне рішення було ухвалене Європейською Радою лише в 1999 р.

27У Висновку міститься детальний опис політичної й економічної ситуації в державі-заявниці; оцінка її здатності прийняти й імплементувати acquis в усіх сферах діяльності Союзу; виявлення можливих проблем, що можуть постати під час переговорів про вступ.

28Приміром, Висновки Комісії від 15 липня 1997 р. щодо Естонії, Польщі, Словенії, Угорщини, Чехії.

29Такий висновок був даний щодо заявки Кіпру.

30Така рекомендація давалися лише одного разу, щодо заявки Туреччини, – див. Висновок Комісії від 20 грудня 1989 р.

31Наприклад, Люксембурзька Європейська Рада, що проходила 12-13 грудня 1997 р., погодилася з висновком Комісії щодо Естонії, Кіпру, Польщі, Словенії, Угорщини та Чехії, переговори з якими розпочалися у листопаді 1998 р.

32 Станом на 01.06.2010 державами-кандидатками є: Ісландія (2010); Колишня Югославська Республіка Македонія (2005), Туреччина (2005), Хорватія (2005).

33Наприклад, див. Рішення Ради ЄС від 14 квітня 2003 р. про вступ десяти держав-кандидаток до Європейського Союзу // Official Journal of the European Union.– № L 236, 23.09.2003.– P. 15.

34Наприклад, див. Висновок Комісії від 19 лютого 2003 р. щодо заявок десяти держав-кандидаток про вступ до Європейського Союзу // Official Journal of the European Union.– № L 236, 23.09.2003.– P. 3, 4.

35Наприклад, див. Законодавчі резолюції Європейського Парламенту 2003 р. щодо заявок кожної з десяти держав-кандидаток про вступ до Європейського Союзу // Official Journal of the European Union.– № L 236, 23.09.2003.– P. 5-14.

36Це двічі мало місце у випадку Норвегії, парламент якої відмовлявся здійснити ратифікацію, зважаючи на негативні результати референдумів щодо вступу в 1972 і 1994 роках. Проте це не завадило набути чинності договору про вступ Данії, Ірландії і Сполученого Королівства та договору про вступ Австрії, Швеції і Фінляндії.

37Так, договір про вступ десяти держав, підписаний в Афінах 16 квітня 2003 р., набув чинності з 1 травня 2004 р., коли й відповідні держави стали державами-членами ЄС.

38Прикладом останнього може слугувати встановлення 7-річного строку запровадження вільного пресування по території Союзу для громадян десяти нових держав-членів.

39Так, Естонія, Латвія і Литва були змушені припинити дію угод про вільну торгівлю з Україною з 1 травня 2004 р.

40Йдеться про вихід з Європейської асоціації вільної торгівлі.

41Рішення Суду Правосуддя від 13.10.1992 р. у справах С-63/90 і С-67/90 Португалія та Іспанія v. Рада // ECR.– 1992.– P. I-5142.

42Так, обсяг Договору про вступ десяти держав-членів 2003 р. склав понад 2 тис. стор., з яких на 18 додатків припадає майже 900 стор., а на доповнення до додатків – 1000 стор.

43 На практиці ця стаття жодного разу не застосовувалася.

44 Кваліфікована більшість  визначається  відповідно  до  п.  (b)  ч. 3 ст. 238 ДФЄС.

45 Питання про призупинення членства держави одного разу піднімалося щодо Австрії. Так, 1999 р. на парламентських виборах перемогу здобула ультраправа партія – «Партія свободи», лідер якої Й. Хайдер, що згодом став Прем’єр-міністром, пропагував політику ксенофобії (ворожого ставлення до іноземців). На несумісність такої політики зі ст. 7 ДЄС була звернена увага країни. Зазначені рекомендації були враховані, й у результаті Рада вирішила, що немає підстав застосовувати ст. 7. Показово, що згодом для боротьби з новим націоналізмом і ксенофобією на рівні ЄС було ухвалено рішення про відкриття в країні Європейської агенції з фундаментальних прав людини.

46 Для ухвалення рішень, зазначених у ч. 3 та 4 ст. 7 ДЄС, кваліфікована більшість визначається відповідно до п. (b) ч. 3 ст. 238 ДФЄС.

47 Зазначимо, що за період існування Співтовариств та ЄС перелік установчих договорів змінювався. Так, 18.04.1951 р. було укладено перший установчий договір Співтовариств – Договір, що засновує Європейське співтовариство з вугілля та сталі. Він був строковим, і через 50 років після набуття чинності припинив свою юридичну силу. Європейське співтовариство з вугілля і сталі припинило існування з 23 липня 2002 р. Його права і обов’язки перейшли до Європейського Співтовариства (нині ЄС). З набуттям чинності 13.12.2007 р. Лісабонським договором була змінена назва Договору, що засновує  Європейське Співтовариство. З набуттям ним чинності його було перейменовано на Договір про функціонування Європейського Союзу. Крім того, зі зміною структури ЄС окремою міжнародною організацією стало Європейське Співтовариство з атомної енергії (Євратом), відповідно його установчий договір 1957 р. відтоді не розглядається установчим договором ЄС (хоча до Євратому входять ті ж держави-члени та він обслуговується тією ж інституційною системою, що й ЄС).

48 Наприклад, Протокол № 15 про деякі положення щодо Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, якій звільняє цю країну від зобов’язання вводити євро.

49 Ця вимога діє в міжнародному праві (див. п/п. «b» п. 2 ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

50 Т.Гартлі наводить як приклад декларацію Сполученого Королівства про визначення поняття громадянина цієї країни, що була ухвалена при приєднанні цієї країни до Співтовариства (Хартли Т.К. Вказ. праця.– С. 103).

51Прикладом останнього може слугувати встановлення 7-річної відстрочки запровадження права вільного пересування по ЄС для громадян десяти нових держав-членів.

52Так, Естонія, Латвія і Литва були змушені припинити дію угод про вільну торгівлю з Україною з 1 травня 2004 р.

53Йдеться про вихід з Європейської асоціації вільної торгівлі.

54 Постанова від 4 жовтня 1979 р. у справі 1/78 Проект міжнародної угоди з природного каучуку (ECR, 1979, p. 2871, paras 34–36).

55 Рішення у справі С-379/92 Peralta (ECR, 1994, p. I-3453, para. 16).

56 Рішення в об’єднаних справах 21-24/72 International Fruit Company (ECR, 1972, p. 1219, para. 15).

57 Рішення у справі C-286/90 Poulsen and Diva Navigation (ECR, 1992, p. I-6019, paras 10, 13-16 та 25-29).

58 Рішення у справі C-216/01 Budejovický Budvar (ECR, 2003, p. I-13617, paras 150-166).

59 Рішення у справі 41/74 Van Duyn проти Home Office (ECR, 1974, p. 1337, para. 22).

60 Див., наприклад, рішення у справі C-432/92 Anastasiou (ECR, 1994, p. I-3087, paras 43, 50).

61 Рішення у справі 92/74 Van den Bergh (ECR, 1975, p. 599, paras 2-9); рішення у справі 178/84 Комісія проти Німеччини (ECR, 1987, p. 1227, paras 44, 52).

62 Рішення у справі 14/70 Bakels GmbH проти Oberfinanzdirektion München (ECR, 1970, p. 1001, paras 6-11).

63 Рішення у справі C-376/90 Комісія проти Бельгії (ECR, 1992, p. I-6153, paras 21-26).

64 Рішення у справі C-84/95 Bosphorus (ECR, 1996, p. I-3953, paras 13-15).

65 Деякі з таких актів перекладені українською мовою Державним департаментом адаптації законодавства Міністерства юстиції України і містяться на офіційному сайті: www.sdla.gov.ua

66 Юридичні властивості правового акту визначаються його метою і змістом, але не офіційною назвою, наданою йому інституцією. Тому Суд ЄС неодноразово досліджував питання, наскільки формальна назва правового акту відповідає його реальній правовій природі, що випливає з його змісту.

67 Рішення у справі 113/75 Frecasseti проти Amministrazione delle finanze dello Stato (ECR, 1976, p. 983), рішення у справі 90/76 Van Ameyde проти UCI (ECR, 1977, p. 1091).

68 Рішення у справі C-322/88 Grimaldi проти Fonds des maladies professionnelles (ECR, 1989, p. 4407, para. 18).

69 З червня 1997 р. рішення судових органів ЄС, а також висновки генеральних адвокатів оприлюднюються в електронному вигляді на офіційному веб-сайті Суду ЄС (www. curia.europa.eu).

70 Рішення у справі 28-30/62 «Da Costa».

71 Рішення у справі 66/80 International Chemical Corporation (ECR, 1981, p. 1191).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

42626. ДОСЛІДЖЕННЯ СТРУКТУРНИХ ОПЕРАТОРІВ ОПЕРАТОРНОГО БАЗИСУ МОВ ПРОГРАМУВАННЯ ПАСКАЛЬ ТА СІ 148 KB
  Теоретичні відомості Оператор Паскаль Сі: оператори базису ::= оператор опису оператор привласнення структурний оператор оператор ::= оператор привласнення структурний оператор Структурні оператори а Складений оператор Паскаль: складений оператор ::= begin{ оператор }2end; Сі: складений оператор ::={{ оператор }2} б Оператор вибору умовна форма Паскаль: оператор вибору ::=if вираз відношення then оператор Наприклад: if flg = true then { flg – змінна...
42629. ОБЛІК ІНВЕНТАРНИХ ДОКУМЕНТІВ 38.5 KB
  Київ 2011 Мета роботи – засвоєння набутих знань умінь і навичок при обліку інвентарних документів. Облік інвентарних документів охоплює всі документи які не підлягають підшиванню до справ переведені з інших видів реєстрації або такі яким надано номер за карткою журналом інвентарної реєстрації документів в момент їх створення заведення або надходження. До таких документів належать креслярські графічні та текстові документи які через виробничі умови режимні обстеження щодо доступу чи зовнішні особливості вид носія формат тощо...
42630. СЛУЖБОВЕ ВІДРЯДЖЕННЯ 53.5 KB
  Службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника установи на певний строк до іншого населеного пункту з метою виконання службового доручення поза місцем його основної роботи. Службові відрядження працівників здійснюються відповідно до плану роботи установи з урахуванням асигнувань за кошторисом витрат на відрядження. Доповідна записка заява разом з проектом наказу та посвідченням про відрядження передається керівникові установи як правило не пізніше як за три доби доби до початку відрядження.
42631. Доступ до спільних ресурсів в середовищі Windows XP 958 KB
  Створив папку давши їй назву своє прізвище Ілюстрація. Ілюстрація. Натиснув на кнопку Разрешенията дозволив всім повний доступ Ілюстрація. Встановив автоматичне кешування документівнатиснувши кнопку Кешированиеі в списку вибрав Автоматическое кэширование программ и документов Ілюстрація.
42632. Проект виконується групою, що складається з 3-5 осіб, згідно з варіантом (табл.1). Етапи виконання проекту 64.5 KB
  Завдання для робочих груп 1 Форматування тексту Дано текст що складається з речень розділених крапками. Дано текст. Дано текст. Дано рядок що складається зі слів розділених пробілами.
42634. СТВОРЕННЯ ТА РЕДАГУВАННЯ ПРОГРАМ В ІНТЕГРОВАНИХ СЕРЕДОВИЩАХ ПРОГРАМУВАННЯ 72 KB
  Сьогодні існує широкий набір інтегрованих середовищ програмування які обирає програміст в залежності від мови програмування що він використовує для створення програми. Основними командами даної опції є Open відкриття існуючого файлу New створеня нового файлу для редагування Sve Sve s Sve ll збереження файлу що знаходиться в редакторі на диску з поточною чи новою позначкою або збереження всіх відкритих файлів чи файлів програми та Quit вихід. Для редагування тексту програми використовуються наступні клавіші і комбінації...