14758

Мова, функції мови

Шпаргалка

Иностранные языки, филология и лингвистика

Комунікативна функція. Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші — найсучасніші й найдосконаліші — навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

Украинкский

2014-03-21

3.37 MB

20 чел.

Питання до іспиту:

1. Мова, функції мови. Закон про мови в Україні

Мова - це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ об'єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова - явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування - людське суспільство. Це феномен людської цивілізації. Зв'язок мови й суспільства обопільний. Мова - найважливіше знаряддя соціалізації людини. Суспільна сутність людини виявляється уже в тому, що вона щодня спілкується, пристосовується до свого оточення, зміцнює суспільні зв'язки, взаємодіє зі суспільними групами.

Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду.

Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту. У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, її ментальність. Мова - найважливіша ознака нації і засіб репрезентації її у світі.

Формою існування мови є мовлення - конкретний, практичний вияв мови, "мова в дії", реалізація мови у різних сферах життєдіяльності.

Щоб осягнути роль мови в суспільстві, варто розглянути її функції, важливі для суспільства взагалі і для кожного окремого носія мови.

Найголовніші функції мови у людському суспільстві:

1. Комунікативна функція. Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші — найсучасніші й найдосконаліші — навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування — це і соціальний процес, і міжособистісний. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова — могутній засіб пізнання світу. Людина, пізнаючи світ, користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова — це засіб формування, оформлення й існування думки.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

Правовий статус української мови сьогодні визначає Конституція України. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Державна мова — це закріплена традицією, офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д. ).

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.

Основними передумовами прийняття Закону про мови були:

— по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах;

— по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови, наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні.

Термін “лінгвоцид” (у дослівному перекладі — мововбивство) — це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу — нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид — ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти.

2. Норми сучасної української літературної мови

Літературна мова – це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Вона є однією з форм національної мови (інші форми: діалекти (територіальні, соціаль-ні), просторіччя, мова фольклору).

Головними  ознаками  літературної мови є:

  1.  її наддіалектний характер;
  2.  стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові;
  3.  функціонально-стильова розгалуженість.

Інші вчені вважають, що основною ознакою української літературної мови є унормована форма загальнонародної мови.

Отже, літературній мові характерні:

  1.  поліфункціональність;
  2.  унормованість;
  3.  стандартність;
  4.  уніфікованість;
  5.  розвинена система стилів.

Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер діяльності суспільства, а саме:

1) функціонує в державній, матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах;

2) є мовою освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури;

3) є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм  важливу  роль  відіграла  художня  література.  Зачинателем нової  української  літературної  мови  вважають  І.  П.  Котляревського.  Його  «Енеїда»,  «Наталка  Полтавка»,  написані  на  основі живого усного мовлення народу. Вони започаткували новий етап формування  літературної  мови.

Характерною для мови поеми є:

1) багата синоніміка;

2) народна фразеологія;

3) народні прислів'я та приказки.

Активними учасниками процесу творення української літературної мови на народній основі були Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та ін. Пошук шляхів розвитку  української  літературної  мови завершився у творчості Т. Шевченка.

Саме Кобзаря називають основоположником сучасної української літературної мови. Т. Г. Шевченко зі скарбниці народної мови відібрав багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфографічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

Традиції Т. Г. Шевченка продовжили розвивати у своїй творчості І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, Леся Українка, Ю. Федькович, П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Підмогильний, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Рильський, П. Тичина, М. Стельмах, О. Гончар та інші письменники.

Українська літературна мова і сьогодні продовжує вбирати в себе як духовні цінності українського народу (зокрема досягнення культури мовлення), так і виразові засоби з творів українських письменників. Триває і процес розвитку літературних норм.

У сучасній українській літературній мові літературна норма орієнтується не лише на мову художніх творів, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоепічні  норми  літературної  мови.  Творцем  літературної  мови  стає культурна особистість (культурний соціум). Важлива роль належить і мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують слово.

Однією з головних категорій культури мови є мовна норма.

Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.

Мовними  нормами  мають  володіти  всі  носії  української  мови.

Вони  –  єдині  і  загальнообов'язкові.  Виробляються  мовні  норми суспільномовною  практикою  народу,  відшліфовуються  майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами.

Мовознавці розрізняють такі мовні норми:

Усі  мовні  норми  характеризуються  системністю,  стабільністю, історичною  та  соціальною  обумовленістю.  Мовні  норми  можуть бути  стабільними  упродовж  довгого  часу,  але  це  не  означає,  що вони не можуть змінюватися. Існування норм літературної мови не виключає паралельного існування мовних варіантів, які збагачують мову у стилістичному плані.

3. Класифікація стилів мови

Стиль у мові - це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Розмовний стиль - найдавніший, виник з потреби спілкування. Риси його: неодноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма - діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль - це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей - вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т. ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль - це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.

Публіцистичний стиль призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т. ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення. Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль - це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності.

4. Особливості офіційно-ділового стилю

Офіційно-діловий стиль – це стиль, що обслуговує правову і адміністративно-громадську сфери діяльності. Він використовується під час написання документів, ділових паперів і листів у державних установах, суді, соціальній та різних видах ділового усного спілкування.

Офіційно-діловий стиль визначають такі особливості:

1. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

2. Наявність мовних зворотів, певна стандартизація початків, закінчень документів. Це так звані кліше - усталені словесні формули, закріплені за певною ситуацією і сприймаються як звичайний, обов’язковий компонент. Наявність стандартних висловів полегшує, скорочує процес укладання текстів, приводить до однотипності засобів в однакових ситуаціях.

Кліше - це мовні конструкції, яким властиві постійний склад компонентів, їх порядок та усталене звучання.

Розрізняють прості, ускладнені та складні кліше.

*Прості кліше - це мовні конструкції, що складаються з двох слів: згідно з, відповідно до, вжитті заходів, оголосити подяку, винести догану, брати участь тощо.

*Ускладнені - що мають більше двох слів: брати до уваги, згідно з оригіналом, брати активну участь, вжити суворих заходів, винести сувору догану тощо.

*Складні - мають у своїй структурі два простих кліше, які поєднані в один блок: відділ боротьби з організованою злочинністю, контроль за виконанням наказу залишаю за собою, наказ оголосити особовому складу академії тощо.

3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення, способу обробки. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.

4. Логічність і аргументованість викладу. Ця риса ділової мови передбачає відображення правильного стану речей, послідовність та об’єктивність фактів і оцінок, нейтральність тону.

5. Відсутність індивідуальних рис стилю. На відміну від інших сфер діяльності учасники ділового спілкування здебільшого виступають у ролі представників певних організацій, закладів і виражають їхні інтереси - тобто є носіями певних функцій. У зв’язку з цим прояви індивідуальності в діловій мові вважаються відступами від норми, нетиповими для стилю взагалі.

6. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, суспільно-виробничу, юридичну, наукову лексику тощо

5. Документ як основний носій офіційно-ділового стилю. Класифікація документів

Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Вони є об'єктом дослідження різних наукових дисциплін, тому поняття "документ» 6агатозначне і залежить від того, у якій галузі й для чого він використовується.

З латинської documentum означає взірець, посвідчення, доказ. Енциклопедичний словник трактує документ як:

1) письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин або юридичних фактів, що спричиняють правові наслідки;

2) офіційне посвідчення особи (паспорт, трудова книжка тощо);

3) достовірне історичне письмове джерело;

4) матеріальний об'єкт, у якому міститься певна інфор­мація (наприклад, перфораційна картка).

Автори "Універсального довідника – практикума з ділових паперів» тлумачать документ як засіб фіксації певним чином на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумової діяльності людини.

Отже, документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом чи формою.

Документи мають правове значення, оскільки є засобом засвідчення та доведення певних фактів. Вони також використовуються як джерела та носії інформації. А в управлінській діяльності документ виступає як предмет і як результат праці.

Документ - основний вид ділового мовлення, що містить інформацію, "зафіксовану на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та передавати її в часі та просторі"

Документ - це матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до законодавства юридичну силу.

Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони - писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру.

Відтворюють документи на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, дискеті, перфокарті.

У практичній діяльності установ, організацій і підприємств найпоширеніший текстовий документ, "зміст якого - мовна інформація, зафіксована будь-яким типом письма або певною системою звукозапису".

Отже, вирізняють письмові та рукописні документи.

Письмовий документ - текстовий документ, мовна інформація якого зафіксована будь-яким видом письма.

Рукописний документ - це письмовий документ, створений способом нанесення знаків письма власноручно.

Види документів визначають за такими ознаками:

o найменуванням (назвою) - заяви, листи, телеграми, довідки, службові записки, інструкції, протоколи та ін.;

o походженням - службові (офіційні) й особисті.

Службові документи створюються організаціями, підприємствами та службовими (посадовими) особами, які їх представляють. Службові документи формуються в установленому порядку.

Особисті документи створюють окремі особи поза сферою їх службової діяльності або виконанням службових обов'язків. До особистих також належать і ті документи, які містяться в приватному зібранні особи;

o місцем виникнення - внутрішні та зовнішні:

Внутрішні документи мають чинність лише всередині тієї організації, установи чи підприємства, де їх складено.

Зовнішні є результатом спілкування установи з іншими установами чи організаціями;

o призначенням - організаційні, розпорядчі, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, щодо особового складу;

o напрямком - вхідні й вихідні.

Вхідний - це службовий документ, що надійшов до установи. Вихідний - це службовий документ, який надсилають іншій юридичній чи фізичній особі.

o формою - стандартні (типові) й індивідуальні (нестандартні).

Стандартні - це документи, які мають однакову форму та заповнюються в певній послідовності й за суворо визначеними правилами (типові листи, типові інструкції, типові положення).

Індивідуальні документи створюються в кожному конкретному випадку для розв'язання окремих ситуацій, їх друкують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви);

o строками виконання - звичайні безстрокові, термінові й дуже термінові.

Звичайні безстрокові - це такі, які виконуються в порядку загальної черги.

Термінові - зі встановленим строком виконання. До них належать також документи, які є терміновими за способом відправлення (телеграма, телефонограма). Якщо службовий документ потребує негайного виконання, передання тексту документа може здійснюватися також телефоном, телеграфом чи телефаксом.

Дуже термінові - документи з позначенням "дуже терміново";

o ступенем гласності - загальні, таємні, для службового користування (ДСК).

Таємні документи мають угорі праворуч позначення "Таємно". Розголошення змісту такого документа призводить до кримінальної відповідальності. Конфіденційним документам надається гриф обмеженого доступу "Для службового користування", що проставляється в правому верхньому кутку першої сторінки на відстані 104 мм від межі лівого берега.

o стадіями створення - оригінали, копії, витяг і дублікат.

Оригінал - це основний вид документа, перший і єдиний його примірник. Він має підпис керівника установи й, у разі потреби, завірений штампом і печаткою. Оригінал першим набуває юридичної сили.

Копія - це точне знакове відтворення змісту оригіналу чи іншого документа. На копії документа обов'язково робиться помітка "Копія" вгорі праворуч. Листуючись із підприємствами, організаціями й установами, у справах завжди залишають потрібні для довідок копії. Оригінал і копія мають однакову юридичну силу.

Витяг - копія офіційного документа, що відтворює деяку частину і відповідно засвідчена.

Дублікат - повторний примірник офіційного документа, що має юридичну чинність оригіналу;

o складністю - прості (односкладові) й складні. Прості - містять інформацію з одного питання, складні - щодо двох і більше питань;

o строками зберігання - постійного, тривалого (понад 10 років) і тимчасового (до 10 років) зберігання;

o технікою відтворення - рукописні й відтворені механічним чи електронним способом;

o носієм інформації - оформлені на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, перфострічці.

6. Реквізити документа та основні вимоги до його оформлення

Документ становить сукупність окремих елементів, які називають реквізитами. Залежно від виду ділового папера набір реквізитів і порядок їхнього розташування різний. Однак існують встановлені єдині моделі побудови однотипних документів - формуляр-зразок, що відповідає вимогам чинних державних стандартів.

Для бланків документів установлено два варіанти можливого розташування реквізитів - кутовий і поздовжній. Поздовжнє розташування реквізитів доцільне в тих випадках, коли назва складається з великої кількості слів і не може розміститися на площі, відведеній державним стандартом для кутового розміщення, наприклад, назва організації разом із назвою вищої інстанції.

Загальні правила оформлення реквізитів такі:

1. Державний герб України - Тризуб.

Розташовується посередині бланка або у кутку над серединою рядка з назвою організації.

2. Емблема організації чи підприємства.

Розміщується поряд з назвою організації. Як емблему можна використовувати товарний знак, зареєстрований у встановленому порядку.

3. Зображення державних нагород.

Розташовується у верхньому лівому кутку або посередині документа.

4. Код підприємства, установи, організації. Розташовується у верхньому правому кутку.

5. Код форми документа.

Розташовується у верхньому правому кутку під кодом підприємства, організації, установи.

6. Назва міністерства або відомства, якому підпорядковується установа (назва вищої установи або засновника).

Розташовується посередині рядка або у верхньому лівому кутку.

7. Повна назва установи, організації або підприємства - автора документа.

Розташовується посередині рядка або у верхньому лівому кутку під попереднім реквізитом. Може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом.

8. Назва структурного підрозділу.

Розташовується у верхньому лівому кутку або під попереднім реквізитом. Дозволяється друкувати машинописним способом. Усі реквізити, що позначають автора документа, розміщують у такій послідовності, яка чітко передає їхню підлеглість. Усі назви подають у називному відмінку

9. Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа, телефону, факсу, номер банківського рахунка, електронна адреса.

Розташовується у верхньому лівому кутку, оформляється відповідно до поштових правил; вул. Володимира Великого, 21, м. Черкаси, 18022, тел. (0472) 43-50-86 . На бланку для листів, що призначені для виконання розрахункових операцій, вказується номер розрахункового рахунка у відділенні банку.

10. Назва виду документа.

Розташовується зліва або посередині сторінки. Є в усіх документах, крім листів. Залежно від назви встановлюється формуляр, структура тексту, особливості викладу. Допомагає кращому сприйняттю тексту, його швидкій обробці, полегшує роботу з ним.

11. Дата.

Документ датують днем його створення або затвердження. Документи колегіальних органів (протоколи, акти та ін.) датують днем, коли відбулася подія, яку задокументовано. На бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом з індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо документ складено не на бланку (заява, характеристика, автобіографія тощо), то дату ставлять під текстом зліва. Існує два способи подання дати-цифровий і цифрово-словесний. Цифровий передбачає написання трьох пар арабських цифр на позначення дня, місяця, року: 04.03.05 або 24.06.05. Цифрово-словесний має такий вигляд: 4 березня 2005 року або 24 червня 2005 р. Його використовують у документах матеріально-фінансового характеру.

Дати на певну тривалість події, заходу, роботи записують у такий спосіб: з 15.10 до 07.11.05 або з 16.12.04 до 08.01.05.

12. Індекс.

Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Цей реквізит забезпечує оперативний пошук документа, контроль виконання. Складається з трьох пар арабських цифр, де перша пара - індекс структурного підрозділу, в якому уклали документ; друга пара - номер справи за номенклатурою для підрозділу; третя пара - порядковий номер за журналом обліку.

13. Посилання на індекс і дату вхідного документа. Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить дату та індекс, вказані установою, яка уклала чи видала документ. Таке посилання роблять у разі оформлення листа-відповіді. Це допомагає організації, що одержує лист, знайти копію документа, на який отримано відповідь. Укладач відповіді переписує дату та індекс вхідного документа.

14. Місце укладання чи видання.

Розташовується у верхній частині сторінки зліва. Містить назву міста чи населеного пункту, де видано документ.

15. Гриф обмеження доступу до документа.

Розташовується з правого боку під кодом форми документа. Записують від середини рядка:, Для службового користування", "Таємно", "Цілком таємно".

16. Адресат.

Розташовується з правого боку у верхній частині сторінки. Складається з таких елементів:

- назва установи, організації, підприємства (у називному відмінку);

- назва структурного підрозділу (у називному відмінку);

- назва посади особи-адресата (у давальному відмінку);

- прізвище та ініціали особи-адресата (у давальному відмінку);

- поштова адреса.

Кожну із частин пишуть з нового рядка. Розділових знаків між частинами не ставлять

 17. Гриф затвердження.

Розташовується у верхній правій частині документа. Затвердження - спосіб засвідчення документа після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифу затвердження:

- слово ЗАТВЕРДЖУЮ (великими літерами без лапок);

- назва посади особи, яка затверджує документ;

- особистий підпис;

- розшифрування підпису (ініціали та прізвище особи, яка затвердила документ);

- дата затвердження.

18. Резолюція.

Це напис на документі, який робить керівник установи. Він містить вказівки щодо виконання цього документа.

Розмішується у верхній лівій частині першої сторінки документа. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Складається з таких елементів:

- прізвище та ініціали виконавця, якому буде надіслано документ;

- вказівка про порядок і характер виконання документа;

- термін виконання документа;

- особистий підпис керівника;

- дата.

Як виконавців у резолюції зазначають службових осіб, а не структурні підрозділи. Відповідальною за виконання документа є особа, яку названо в резолюції першою. На документі має бути не більше однієї резолюції. Інші резолюції можливі тільки тоді, коли є потреба деталізувати порядок виконання документа. Якщо документ підлягає поверненню або треба деталізувати порядок його виконання, резолюцію оформляють на окремих аркушах чи спеціальних бланках. Загальні вказівки формулюють так: До виконання; До друку; До відома; До наказу; Вжити заходів; Обговорити питання та ін.

19. Заголовок до тексту.

Друкують малими літерами, розміщують під назвою виду документа. Відображає головну ідею документа і, здебільшого, починається прийменником про, напр.: Про порушення дисципліни; Про надання приміщення в оренду тощо. Має бути лаконічним і точним, якнайповніше розкривати зміст документа. Якщо у документі йдеться про кілька питань, заголовок може бути узагальненим.

Текст документа, надрукований на аркуші формату А5, можна подавати без заголовка. Заголовки не складають до текстів телефонограм, телеграм та повідомлень.

20. Відмітка про контроль.

Ставлять на документах, що вимагають виконання (вжиття певних заходів) чи відповіді, у вигляді букви К (контроль). Розташовують з лівого боку у верхній частиш поля першої сторінки документа.

21. Текст.

Основний реквізит документа. Складається з таких логічних елементів:

- вступу;

- доказу;

- закінчення.

У вступі адресата готують до сприйняття теми; у доказі викладають суть питання; у закінченні формулюють мету, заради якої складено документ. Закінчення може бути активним чи пасивним. Активне точно зазначає, яку дію має виконати адресат; мета пасивного - поінформувати адресата про якийсь факт, обставину тощо. Розташовується на всю ширину сторінки (від поля до поля).

22. Відмітка про наявність додатка.

Додатки до документа можуть бути трьох видів:

а) додатки, що затверджуються або вводяться в дію розпорядчими документами (додатки до розпорядчих документів);

б) додатки, що є самостійними документами і надсилаються із супровідним листом;

в) додатки, що пояснюють або доповнюють зміст основного документа.

У розпорядчому документі відомості про наявність додатків зазначають у тексті.

Додатки до розпорядчого документа мусять мати відмітку з посиланням на цей розпорядчий документ, його дату і номер. Відмітку роблять у верхньому правому полі першої сторінки додатка

У разі великої кількості додатків окремо складають їхній опис, а в самому документі після тексту зазначають: Додаток: відповідно до опису на 7 арк.

Якщо додаток надсилається не за всіма зазначеними в документі адресами, відмітку про наявність додатка оформляють за формою: Додаток: на б арк. у 2 прим, на першу адресу.

23. Підпис.

Обов'язковий реквізит будь-якого документа. Підписують, як звичайно, перший примірник документа. До складу підпису входять:

- найменування посади (з лівого боку);

- підпис (між назвою посади і прізвищем);

- ініціали й прізвище особи, яка підписала документ (праворуч).

У разі надсилання документа одночасно кільком установам вищого рівня керівник підписує всі примірники.

24. Гриф погодження.

Розрізняють дві форми погодження документів - внутрішнє (з підрозділами та службовими особами установи) і зовнішнє (з відомчими та непідвідомчими організаціями). Цей реквізит складається із:

- слова ПОГОДЖЕНО;

- назви посади службової особи, з якою погоджується документ, та назви установи;

- особистого підпису;

- розшифрування підпису;

- дати.

Грифи погодження розташовують нижче від реквізиту "підпис" або на окремій сторінці

Внутрішнє погодження проекту документа - це його візування. Віза складається з:

- особистого підпису особи, що візує;

- дати.

У разі потреби зазначається посада особи, що візує, і розшифровується її підпис (ініціали та прізвище):

Завідувач кафедри кібернетики (Підпис) М.1. Свирид

28.08.05

Невеликі зауваження (1-2 рядки) розташовують перед візою, напр.: Не заперечую; Не бачу підстави; Уважаю, що пункт З треба доопрацювати. Якщо зауважень чи доповнень більше, їх оформляють на окремому аркуші.

У разі внутрішнього погодження візи ставлять на першому примірнику документа, а листи чи інші вихідні документи візують на примірнику, який залишається в установі.

26. Печатка.

Печатка - це обов'язковий реквізит документів, що вимагають особливого засвідчення. Печатки є гербові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб; до статутів, положень, які вимагають відбитку печатки, та ін. Прості печатки мають різну форму: круглу, квадратну, трикутну. Герб на них не зображується. Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядчих документів для їх розсилання, до довідок з місця роботи і т. ін. Печатку треба проставляти так, щоб вона захоплювала останні кілька літер найменування посади особи, яка підписала документ.

27. Відмітка про засвідчення копії.

У правому верхньому кутку пишуть слово "Копія"; під реквізитом "підпис" - слово "Правильно"; дата; посада виконавця; підпис і його розшифрування. Якщо потрібно, підпис засвідчують печаткою.

28. Прізвище виконавця та номер його телефону.

Цей реквізит обов'язковий у вихідних документах (листах, довідках, висновках). Складається з:

- прізвища виконавця;

- номера його службового телефону.

Ставиться в нижньому лівому кутку зворотного або лицьового боку останньої сторінки документа

29. Відмітка про виконання документа й скерування його до справи.

Цей реквізит розміщується в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа. Він містить такі відомості:

- стислу довідку про виконання;

- дату скерування документа до справи;

- підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.

Відмітка ,До справи " свідчить про те, що роботу над документом закінчено.

30. Відмітка про перенесення відомостей на машинний носій.

Розміщується після тексту на нижньому правому полі першої сторінки документа. Містить:

- запис "Інформація перенесена на машинний носій";

- підпис особи, відповідальної за перенесення інформації;

- дату перенесення.

31. Відмітка про надходження документа.

Містить:

- скорочену назву організації, що отримала документ;

- дату його надходження.

Цю відмітку записують чи проставляють за допомогою гумового штемпеля організації (реєстраційного штампа). Відбиток штампа містить:

- назву організації;

- дату надходження;

- індекс документа.

Відмітку про надходження розташовують на нижньому правому полі першої сторінки документа.

32. Запис про державну реєстрацію.

Запис про державну реєстрацію фіксують тільки на нормативно-правових актах органів державної влади, долучених до державного реєстру відповідним Указом Президента України. Його розташовують після номера акта чи після грифа затвердження.

Текст є основним реквізитом будь-якого документа. Текст професійного документа повинен відповідати таким вимогам:

а) достовірність (викладені факти повинні відображати справжній стан речей);

б) точність (не допускається подвійне тлумачення слів та виразів);

в) повнота інформації (зміст документа має вичерпувати всі обставини справи);

г) стислість (у тексті не повинно бути зайвих слів, смислових повторів, надмірно довгих міркувань, інформації не по суті справи);

ґ) логічна послідовність (логічний взаємозв’язок частин тексту);

д) нормативність мовних засобів (відповідність нормам літературної мови);

е) стандартизація тексту документа.

Текст поділяють на абзаци — частини тексту, які складаються не більше, як з двох-чотирьох речень. Треба стежити, щоб кожен абзац розпочинав нову думку чи мікротему. Для сприйняття краще, якщо ці речення будуть різні: найкоротші — на початку і в кінці. У виробничих документах, де звертається увага на кожну операцію чи деталь, абзаци використовуються для виділення однорідних членів чи сурядних речень в окремі мікротексти. Тут доречні абзаци з одного — двох речень.

Текст документа, як правило, складається з двох частин: вступної (виклад підстав для створення документа) й основної (виклад пропозицій, прохань, висновків, розпоряджень, рішень). Такого порядку викладу слід дотримуватися і в текстах, які складаються з одного речення.

В діловому тексті варто використовувати звичні стандартизовані форми словосполучень. Це прискорює складання і сприйняття документа. Дієприслівникові звороти слід вживати на початку речень.

Якщо текст документа великий за обсягом або містить однотипну інформацію (висновки, рішення тощо), то його поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, нумеруючи їх арабськими цифрами.

7. Складання документів з особового складу (автобіографія, резюме, характеристика, заяви, накази з особового складу, особовий листок з обліку кадрів)

Документація щодо особового складу посідає неабияке місце в управлінській діяльності та діловодстві на сучасному етапі державних процесів та ринкових відносин в економіці.

Документи цієї групи мають інформаційний характер про особовий склад підприємства, установи, організації, фірми й ведуться відповідним працівником канцелярії (управління) з моменту вступу громадянина на роботу. Ці документи регламентуються законодавством України. Це заяви (про прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу посаду); накази по особовому складу (про прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення чи зміщення на іншу посаду, заохочення, стягнення, відрядження); виробничі характеристики, контракти з найму (трудові угоди), особові листки з обліку кадрів, особові картки, трудові книжки, графіки відпусток, журнали обліку працівників, які відбувають у відрядження, анкети, автобіографії, витяги з трудової книжки тощо.

Документація з кадрових питань: заява, автобіографія, резюме, наказ щодо особового складу, — пишеться від першої особи.

Автобіографія

Автобіографія — це обов’язковий документ особової справи, у якому особа повідомляє основні факти своєї біографії.

Текст документа пишеться від першої особи. Інформація про факти, події викладається у хронологічній послідовності. Кожне нове повідомлення у тексті автобіографії виокремлюється у абзац.

Обов’язковою вимогою є установлене написання дат: 18 червня 1981 року, у березні 1980 року.

Якщо довелось змінювати прізвище, ім’я, слід назвати причину, час, колишнє ім’я.

Як і усі ділові папери автобіографія має свій набір реквізитів, що розміщуються обов’язково у такій послідовності:

1.  Назва виду документа.

2.  Текст:

• прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце народження;

• відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелось навчатись);

• відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічному порядку назвати місця роботи й посаду);

• відомості про громадську роботу;

• короткі відомості про стан сім’ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти, брати, сестри): прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, місце роботи, посада.

3.  Дата.

4.  Власноручний підпис.

Заява

Заява  –  письмове  прохання,  оформлене  за  певним  зразком,  що подається на ім'я офіційної особи або до установи чи організації.

За допомогою цього звернення працівник здійснює надані йому діючим законодавством певні права.

Усі вказані заяви, за винятком заяви про призначення (переоблік) пенсії, оформляються працівником власноручно на чистому аркуші паперу. У необхідних випадках у заяві потрібно вказати про  додатки  до  неї  (документи,  що  підтверджують  наявність  у працівника певних прав, з приводу реалізації яких він звертається).  

Реквізити особистих заяв:

  1.  адресат;
  2.  відомості про того, хто пише заяву (прізище, ім'я, по батькові  у родовому відмінку, при потребі – домашня адреса, номер телефону);
  3.  назва виду документа (слово  Заява);
  4.  текст заяви;
  5.  додаток (записуються документи, що підтверджують правомірність заяви);
  6.  дата (записується словесно-цифровим способом ліворуч);
  7.  підпис заявника.

Кому адресується заява і від кого – цей запис робиться у правому куті аркуша.

Резюме

Словом `резюме` називають документ, у якому коротко викладе-но особисті, освітні та професійні відомості про особу.

Найчастіше резюме просять надіслати поштою чи фак-сом тих, хто бажає взяти участь у конкурсі, що оголошено, або хоче влаштуватися на роботу на фірмі, підприємстві, в установі. Резюме дасть можливість керівникам вибрати ті кандидатури, які найбільше їм підходять за своїм фаховим рівнем. Тому до складання цього документа потрібно ставитися ретельно.

Резюме має давати роботодавцям уявлення про кандидата. Після ознайомлення дирекції фірми (установи, організації) з резюме претендентів на посаду, їх запрошують на співбесіду.

Кожен кандидат повинен подати відомості про себе точно, лаконічно, детально.

Реквізити:

– назва виду документа;

– домашня адреса, телефон;

– прізвище, ім'я, по батькові;

– особисті дані (дата народження, сімейний стан);

– відомості про освіту (зазначити заклади освіти, де навчалися,

курсову перепідготовку, знання іноземних мов та ін. – усього того,

що може сприяти вибрати саме вашу кандидатуру);

– науковий ступінь;

– відомості про досвід роботи (зазначити, які посади обіймали

раніше, де працюєте тепер, стаж роботи);

– додаткова інформація (найчастіше подається на вимогу робо-тодавця: про ваші позитивні якості, ставлення до праці, володіння

суміжними спеціальностями тощо);

– дата;

– підпис.

Характеристика

Характеристика — це документ, у якому в офіційній формі викладено громадську думку про працівника як члена колективу, про його ділові та моральні якості і який складається на його вимогу або письмовий запит іншої установи для подання до цієї установи. Підписується представниками адміністрації.

Текст характеристики викладається від третьої особи. Відомості про особу, якій видається характеристика, викладаються у послідовності, що зумовлюється ступенем важливості тієї чи іншої інформації.

Традиційна послідовність реквізитів характеристики:

1. Назва виду документа.

2. Заголовок: прізвище, ім’я, по батькові, освіта, рік народження, громадянство.

3. Текст:

• трудова діяльність працівника (з якого часу в цій установі працює, на якій посаді );

• ставлення до службових обов’язків та трудової дисципліни (вказуються найбільш значущі досягнення, заохочення та покарання, рівень професійної майстерності);

• моральні якості (риси характеру, ставлення до інших членів колективу);

• висновки;

• призначення характеристики (при її потребі).

4. Дата укладання документа.

5. Підпис посадової особи.

6. Гербова печатка організації чи установи.

Особовий листок з обліку кадрів

Влаштовуючись на роботу, кожен службовець заповнює особовий листок з обліку кадрів. Це документ, у якому стисло подано автобіографічні відомості.

Реквізити документа:

  1.  назва виду документа;
  2.  прізвище, ім'я та по батькові;
  3.  дата;
  4.  місце народження;
  5.  фото особи, що заповнює особовий листок (праворуч уверху);
  6.  відомості про вчене звання, науковий ступінь;
  7.  вказівка про те, якими мовами володіє особа, що заповнює особовий листок;
  8.  трудова діяльність (дані виписуються з трудової книжки);
  9.  державні нагороди;
  10.  наукові відзнаки (вітчизняні, зарубіжні, міжнародні);
  11.  відомості про родину;
  12.  паспортні дані;
  13.  домашня адреса, телефон;
  14.  дата;
  15.  особистий підпис.

Зразок

Особовий листок з обліку кадрів

1.

Прізвище

Місце для

фотокартки

ім’я

по батькові

2.

Стать

3. Рік, число і місяць народження

4.

Місце народження

(село, місто, район, область)

5.

Освіта

Найменування навчального закладу, його місцезнаходження

Факультет

або відділення

Рік

вступу

Рік закінчення або вибуття

Якщо не закінчив, то з якого курсу вибув

Яку спеціальність

одержав в результаті

закінчення навчального

закладу, вказати номер

диплома або

посвідчення

6.

Якими іноземними мовами володієте і якою мірою

(читаєте і перекладаєте зі словником, читаєте і можете розмовляти, володієте вільно)

7.

Які маєте наукові праці, авторські свідоцтва на винаходи

8.

Виконувана робота з початку трудової діяльності (включаючи навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, військову службу, роботу за сумісництвом).

При заповненні цього пункту установи, організації та підприємства необхідно іменувати так, як вони називалися

у свій час, дані про військову службу записувати із зазначенням посади

Місяць і рік

Посада із зазначенням установи; організації,

підприємства, а також міністерства (відомства)

Місцезнаходження

установи, організації,

підприємства

вступу

звільнення

9.

Відношення до військового обов’язку і військове звання

Склад

Рід військ

(командний, адміністративний, технічний та ін.)

10.

Родинний стан на момент заповнення особового листка

(перелічити членів сім’ї із зазначенням

дати народження)

11.

Домашня адреса, тел., робочий тел.

« ____ » _____________ 200__ р.

Особистий підпис

(дата заповнення)

8. Переклад і складання довідково-інформаційних документів (довідки, записки, звіт, план, телеграма, запрошення, повідомлення, оголошення, протокол, витяг з протоколу, анотація, рецензія, відгук, відзив, приватне та офіційне листування). Службові листи 

Процес прийняття управлінських рішень базується на зборі та обробці об'єктивної і достовірної інформації. Тому переважна більшість документів, що відправляються з підприємства та спрямовуються до нього, є довідково-інформаційними. У них міститься інформація про фактичний стан справ в установі, організації, на підприємстві, який є підставою для прийняття розпорядчих документів.

Довідково-інформаційна документація носить допоміжний характер.

Документи цієї системи відіграють службову роль по відношенню до організаційно-правових та розпорядчих документів. Довідково-інформаційні документи не містять доручень, не зобов'язують їх виконувати, як розпорядчі документи, а повідомляють дані, на підставі яких приймаються відповідне рішення, тобто ініціюють управлінське рішення, дозволяють вибрати той чи інший спосіб управлінського впливу.

Особливість цих документів полягає в тому, що вони направляються знизу вверх по системі управління: від працівника до керівника структурного підрозділу, від керівника структурного підрозділу до керівника організації, від підвідомчої організації до вищої.

До довідково-інформаційної документації відносяться такі види документів:

o акти; протоколи;

o довідки;

o службові листи;

o пояснювальні та доповідні записки;

o плани і графіки;

o відгуки та рецензії.

Довідки

Довідка - це службовий документ, що містить опис та підтвердження тих чи інших фактів або подій.

Реквізити довідки:

o дата (проставляють дату підписання);

o індекс (проставляють у день підписання);

o місце складання чи видання;

o адресат (не зазначають, якщо в тексті вказано, куди пред'являтиметься видана довідка);

o назва виду документа;

o заголовок до тексту (зазначається у разі потреби);

o текст;

o позначка про наявність додатків (у разі потреби);

o підпис і відбиток печатки;

o позначка про виконавця (оформлюють у разі потреби).

Записки

Доповідна записка - це службовий документ, адресований керівникові даної чи вищої організації, в якому автор інформує про ситуацію, що склалася, про події та факти, що мали місце, про виконану роботу, а також наводить свої висновки та пропозиції.

Доповідні записки можуть готуватися як із власної ініціативи, так і за вказівкою керівництва. Здебільшого мета ініціативної доповідної записки - спонукати керівника до прийняття конкретного рішення. Тому текст доповідної записки'чітко поділяється на 2 частини: у першій, констатуючій, наводять факти або описують ситуацію, а в другій - викладають пропозиції, прохання.

Пояснювальна записка - це службовий документ, в якому пояснюється зміст окремих положень основного документа (плану, звіту, проекту) чи причини якихось подій, фактів тощо.

Звіт

Звіти мають бути конкретними, стислими.

Реквізити звіту:

– шамп установи;

– заголовок (указати, яка установа та за який період і за яку роботу звітує);

– текст (спочатку потрібно зробити вступ про завдання, поставлені перед установою чи конкретною особою, що звітується; потім проаналізувати та описати виконану роботу; зробити певні висновки,  бажано  вказати  перспективи  розвитку  даної  галузі  виробництва, висловити свої пропозиції чи зауваження);

– підпис укладача звіту;

– дата складання;

– печатка.

Якщо  звіт  великий  за  обсягом,  то  він  поділяється  на  частини, кожна з яких має свої заголовки.

Печатка установи і підпис керівника мають бути лише у звітах, що скеровуються за межі установи.

План

План – це документ, у якому подано перелік видів робіт, що мають бути виконані. У планах указуються терміни виконання, прізвища виконавців, обсяг роботи.

Залежно від виконавців плани можна поділити на індивідуальніі колективні.

Плани роботи установ (організацій) підписуються керівниками, а деякі узгоджуються з вищими або суміжними установами.

Плани можуть бути оформлені у формі таблиці чи записані як текст.

Реквізити плану такі:

– назва установи;

– назва виду документа;

– вказівка на термін укладання плану;

– текст із вказівкою на термін виконання та виконавців;

– дата складання;

– гриф узгодження;

– гриф затвердження;

– печатка.

Телеграма

Телеграма – повідомлення, що передається телеграфом.

За допомогою телеграм інформація передається значно швидше, ніж звичайним листом.

Телеграма  –  це  службовий  документ,  що  становить  буквено-цифрове повідомлення, передане за допомогою телеграфного зв'язку (телеграфом).

Оформлення цього документа регламентоване. Тексти телеграм повинні бути стислими. Рекомендовано:

  1.  тексти друкувати без абзаців;
  2.  не вживати вигуки, займенники, прийменники, сполучники, частки (частку неможна використовувати);
  3.  переносити слова з рядка в рядок;
  4.  робити виправлення;
  5.  знаки «–», + (плюс), % писати словами;
  6.  знаки , (кома), . (крапка), «» (лапки), № (номер), : (двокрапка) не ставити; якщо ж без них не можна обійтися (змінюється текст телеграми), то потрібно використовувати скорочення:
  7.  замість «крапка» – писати КРПК, «кома» – КМ, «лапки» – ЛПК, «номер» – НМ, «двокрапка» – ДВК.

Телеграфний зв'язок установ (підприємств, організацій) України ведеться українською мовою.

Службові телеграми оформляють на бланках (поштових чи фірмових) або на чистих аркушах паперу у двох примірниках (перший – для відділення зв'язку, а другий – до справи).

Реквізити телеграми:

– назва виду документа;

– категорія телеграми (термінова, міжнародна, урядова);

– вид телеграми (дві адреси, відповідь оплачено);

– адреса одержувача;

– номер документа, на який дають відповідь;

– текст телеграми;

– вихідний номер;

– скорочена назва установи (підприємства, організації), що надсилає відповідь;

– посада особи, яка підписала телеграму;

– поштова адреса і назва установи (підприємства, організації) відправника телеграми;

– дата підписання;

– печатка установи (підприємства, організації).

Запрошення

Запрошення  –  це  документ,  у  якому  висловлюється  прохання (адресовано конкретній особі) взяти участь у певному заході чи просто бути присутнім.

Часто запрошення за своїм змістом і формою подібні до листів-запрошень чи оголошень.

Реквізити запрошень:

– назва виду документа;

– звертання до конкретної особи (адресата);

– текст запрошення із вказівкою дати, часу, місця події, порядком денним (чи програмою). Якщо це конференція чи з’їзд, повідомляють у програмі прізвища доповідачів, маршрут проїзду, розміщення в готелях, прізвища, ініціали відповідальних за проведення, їх телефони;

– підпис;

– печатка (при потребі).

Запрошення оформляють на бланках із цупкого паперу і надсилають у конвертах адресатам.

Оголошення

Оголошення  –  це  документ,  у  якому  повідомляється  про  час  і

зміст зборів (засідань, нарад), про потребу в робочій силі чи замі-щенні вакантних посад, про потребу в послугах чи можливість їх

надання.

В оголошенні потрібно вказувати:

– хто і про що повідомляє,

– дату,

– місце події.

Зразок (№ 1):

ОГОлОШЕння

Мале підприємство “Ветеріус” повідомляє, що щеплення собак та котів від хвороби бруцельоз буде проводитися щосуботи та щопонеділка  упродовж  місяця  (з  24.02.09  до  25.03.09.)  з  8.00 до  19.00 в каб. №8.

Адміністрація м/п “Ветеріус”

Протокол

Протокол – це один із найпоширеніших документів колегіальних органів, нарад, обговорень тощо.

У протоколі обов’язково фіксуються місце, число, мета проведення зборів, конференції, наради, склад присутніх, відсутніх, запрошених, зміст доповідей і виступів з винесених у порядок денний питань.

Оскільки у протоколі записують ухвалу, що стосується певного співробітника, то керівник має право вимагати від нього виконання доручених йому завдань (за ухвалою зборів).

Протокол веде секретар чи інша спеціально призначена керівником особа.

На  оформлення  протоколу  дають  2–3  дні.  Кожен  протокол  має номер. Порядковий номер протоколу вказує на кількість проведених засідань.

Реквізити протоколів:

  1.  назва виду документа;
  2.  порядковий номер протоколу (Протокол №1);
  3.  назва зборів, засідання, конференції, наради тощо;
  4.  назва організації, установи, фірми, де відбулися збори;
  5.  дата проведення зборів, засідання, конференції тощо, ліворуч  і  нижче  від  назви  організації  пишуть  дату,  а  праворуч – місце проведення (назва міста);
  6.  кількісний склад учасників (з нового рядка записують слово  “Присутні” і вказують їх кількість. Якщо присутніх багато, то  після  слова  “Присутні”  записують:  “Реєстраційний  список присутніх додано”, а в протоколі зазначають їх загальну кількість. А потім записують: “Відсутні” і вказують кількість відсутніх, у дужках записують прізвища і ініціали відсутніх та вказують причину відсутності);
  7.  голова зборів, секретар;
  8.  порядок денний;
  9.  текст протоколу;
  10.  перелік додатків (із зазначенням кількості сторінок);
  11.  підписи керівників зборів (засідання, конференції).

Кожне питання протоколу описується за схемою “СЛУХАЛИ – ВИСТУПИЛИ – УХВАЛИЛИ“.

Ці слова потрібно друкувати великими літерами. Перед словом “СЛУХАЛИ” ставлять римську цифру І (чи ІІ), що вказує на номер питання у порядку денному.

Після слова “СЛУХАЛИ” ставиться двокрапка.

У  наступному  рядку  з  абзацу  потрібно  вказати  інші  ініціали  й прізвище доповідача, тему доповіді (повідомлення).

Далі у протоколі переказується зміст доповіді або ж вказується, що текст доповіді додано до протоколу.

Аналогічно оформляється розділ “ВИСТУПИЛИ”.

Виступи можна записувати:

1)   від імені 1-ої особи однини, наприклад:

Рекомендую обрати до складу президії зборів Козачука В.П.

2)   у формі 3-ої особи однини (непряма мова), наприклад:

Твердохліб І.Г. зазначив, що необхідно поліпшити

3)   у безособовій формі, наприклад:

У виступі зазначалося, що технічні можливості агрофірми...

У  розділі  “УХВАЛИЛИ”  записується  чітко  сформульоване  рішення, яке може складатися з двох чи кількох пунктів.

Витяг з протоколу

Витяг із протоколу – це документ, що містить певну частину протоколу.

Витяг складають на вимогу осіб чи окремих підприємств.

Реквізити:

  1.  назва виду документа;
  2.  номер протоколу;
  3.  дата протоколу;
  4.  заголовок до тексту (переносять з оригіналу протоколу);
  5.  текст  витягу  (зі  вступної  частини  протоколу  беруть  пункти  “Голова”,  “Секретар”,  “Присутні”,  потрібний  номер  по-рядку денного і опис цього питання за схемою СЛУХАЛИ – УХВАЛИЛИ);
  6.  дата видачі витягу;
  7.  підпис (переносять реквізити з протоколу, голова і секретар не підписуються);
  8.  печатка.

Витяг підписує керівник установи і секретар.

Анотація

Анотація - це коротка, стисла характеристика змісту книги, статті, рукопису тощо. В ній зосереджується увага на найсуттєвішому: викладається зміст роботи та її мета. Анотація суттєво допомагає під час добору та вивчення літератури з того чи іншого питання та ознайомлення зі змістом книги.

У кінці анотації обов'язково зазначають користувачів, яким рекомендовано роботу.

Отже, якщо вам швидко треба ознайомитися зі змістом книжки Й мати про неї певне уявлення, читайте анотацію.

Зразки анотацій:

Шевчук С. В. Російсько-український словник ділового мовлення. - К.: Арій, 2010.- 448 с.

У словнику подано переклад як загальновживаних слів, так і термінологічної лексики з ділової сфери спілкування. Розглядаються також словосполучення, що становлять певні труднощі під час перекладу. Словник укладено відповідно до норм сучасної української літературної мови.

Для студентів, викладачів вищих навчальних закладів, учителів шкіл, а також для всіх, хто працює з текстами офіційно-ділового стилю.

Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел.- К.: Ірпінь: ВТФ "Перун", 2003 - 896 с.

Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики, укладений на основі четвертого видання "Українського правопису", враховує лексичний матеріал, представлений майже в усіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових та галузевих словниках, виданих в Україні у другій половині XX-у перші роки XXI століть.

Рецензія

Важливим жанром наукової комунікації є рецензія. Автор її фахівець, учений тієї ж галузі або спорідненої, до якої належить і рецензована наукова стаття, монографія, підручник і навчальний посібник, кваліфікаційна робота та дисертація. Рецензія передбачає аналіз та оцінювання певного твору (наукової праці), критичний розбір, рекомендацію до захисту чи друку, проведення наукового обговорення й діалогу.

Рецензія - критичний відгук (містить аналіз і оцінку) наукового керівника (консультанта), офіційних опонентів, провідної установи під час захисту кваліфікаційної роботи, кандидатської чи докторської дисертацій.

Реквізити:

1. Назва виду документа.

2. Заголовок (містить назву рецензованої роботи, прізвище та ініціали її автора, рік публікації, назву видавництва).

3. Текст.

4. Підпис рецензента.

5. Дата.

6. Засвідчення підпису печаткою або спеціальним штампом (за потреби).

Рецензія - документ, який передбачає коментування основних положень рецензованої праці (тлумачення думки автора, висловлення особистого ставлення до поставленої проблеми); узагальнену аргументовану оцінку; висновки про значення аналізованої праці.

Типовий план написання тексту рецензії

1. Об'єкт і предмет аналізу.

2. Актуальність теми.

3. Короткий зміст.

4. Формулювання основної тези.

5. Загальна оцінка.

6. Недоліки, хиби, огріхи праці.

7. Висновки.

Об'єктом оцінювання є повнота, глибина, всебічність розкриття теми; новизна та актуальність поставлених завдань і проблем; коректність аргументації і системи доказів; достовірність результатів; переконливість висновків.

Відгук

Відгук - це 1) документ, що містить висновки уповноваженої особи (або кількох осіб) чи установи щодо запропонованих на розгляд вистави, рукописних робіт; 2) стисла форма письмової оцінки виконаної роботи (курсової, бакалаврської, магістерської кваліфікаційних робіт, кандидатського чи докторського дослідження). За складом реквізитів збігається з рецензією.

Обсяг відгуку невеликий - 1-3 сторінки (3-5 сторінок для кандидатських і докторських дисертацій).

На відміну від рецензії, у відгуку подають загальну характеристику праці без докладного аналізу, проте він містить практичні поради.

Відгук - документ, у якому висловлюється обгрунтована точка зору фахівця щодо наукової й дослідницької роботи. На відміну від рецензії, відгук подається на рукописи до їхньої публікації й підписуються безпосередньо науковцем. Супровідний лист до відгуку, якщо він. складається, підписує керівник установи.

Відгук складається з назви документа, заголовка й тексту. Текст включає вступ, у якому дається загальна характеристика матеріалу, основний зміст роботи й висновки.

Визначаючи актуальність теми, доцільно вказати на її зв'язок із державними чи галузевими науковими програмами, пріоритетними напрямками розвитку науки й техніки, визначеними Верховною Радою України тощо. У відгуку слід наголосити на ключових проблемах, які стали предметом рецензованого дослідження, звернути увагу на твердження, що викликають сумніви й можуть слугувати підґрунтям дискусії. Належить оцінити обгрунтованість й достеменність отриманих результатів, їх наукову новизну, адекватність використаної методології. Слід також визначити значущість праці для науки й практики, вказати можливі. конкретні шляхи використання результатів дослідження. Також викладають зауваження щодо оформлення роботи, на яку подається відгук.

Колективний відгук підписують фахівці, із зазначенням наукових ступенів і вчених звань, займаних посад, після чого проставляється дата. Автори відгуків несуть відповідальність за Об'єктивність свого відгуку. За необхідності, вважається за можливе доопрацювання неякісно підготовленого відгуку.

Приватне та офіційне листування

Лист –  це  писемно  оформлений  монолог,  звернений  до  певної особи (або осіб). Зміст його – повідомлення автора про себе, про події  з  особистого  чи  громадського  життя,  виклад  якогось  прохання, наказу, міркування, роздумів з приводу побаченого, почутого, думки про знайомих та родичів і т. ін.

Листування може бути:

1) офіційне, службове;

2) неофіційне, приватне.

Офіційне, службове листування – це листування між установами, організаціями. Воно належить до офіційно-ділового мовлення.

Неофіційне, приватне листування ведеться між особами і має переважно  побутовий,  часто  інтимний  характер.  Листування  осіб з установами і організаціями – один із різновидів приватного листування ділового характеру з більш чи менш виявленим відтінком офіційності (приватно-ділове листування).

Приватне листування відображає життєвий досвід автора, його світогляд, естетичні смаки й інтереси, соціальний стан та індивідуальні риси характеру, а також ступінь спорідненості чи знайомства автора з адресатом, близькість інтересів і переконань або спільність мети і уподобань.

Залежно від теми листа, його призначення і взаємин кореспондентів листи можна поділити на:

а) родинно-побутові;

б) інтимно-товариські, дружні;

в) приватно-ділові;

г) офіційно-ділові(не береться до уваги офіційне, службове листування між установами і організаціями).

Добір засобів стилістичного вираження залежить від призначення, мети, змісту листа, від індивідуальних особливостей мови автора, його манери висловлюватися, від того, кому він пише і які його особисті взаємини з адресатом. Для листа характерне вживання:

1) традиційних початкових і кінцевих формул-звертань до адресата: Доброго дня, Доброго вечора, До побачення, Прощайте, Будь(те) здоров(і), Бувай(те) здоров(і), Друже мій(Подружко моя), дорогий, любий; найбільш офіційні означення – [вельми, високо]поваж[а]ний(шановний), шановний добродію, вельмишановний пане. Лист можна закінчити словами: «З повагою до Вас ...», «З належною пошаною ...», «Щиро Ваш ...», «Бажаю всього найкращого» тощо;

2)  позначень Р.S. (лат.  Post  scriptum  –  «після  написаного»). Коли  дописка  не  одна,  можливе  повторне  позначення  Р.Р.S.  Після посткриптуму ставлять підпис;

3) словосполучень, уживаних для спонукання адресата до певної дії, поведінки: напиши мені, передай йому, подивися, купи тощо;

4) різноманітних побажань, поздоровлень, вітань;

5) здрібніло-пестливої лексики, слів з оцінним (пестливим) значенням: матусю, татку, братику, сестричко, серденько, голубчику, любий, коханий, дорогесенький та ін.;

6) питальних та окличних речень;

7) простих і складних синтаксичних одиниць.

9. Обліково-фінансові документи (акт, доручення, довіреність, розписка)

Усі документи, пов’язані з обліком та фінансовими діями приватних осіб, установ, організацій, підприємств, об’єднуються у групу обліково-фінансових документів.

Документацією обліково-фінансового призначення вважається доручення, розписка, акт, відомість, накладна, список, таблиця, перелік, віза, субсидія, ваучер, приватизаційний сертифікат, довідка про присвоєння ідентифікаційного номера.

Фінансово-розрахункові операції проводяться при підтвердженні їх відповідними документами, призначення яких забезпечувати:

— повну схоронність грошових коштів та інших цінностей;

— точне виконання фінансових, банківських та інших операцій;

— своєчасне відображення виробничих операцій;

— запобігання фінансових порушень і зловживань;

— можливість документального обґрунтування відповідальності службових/посадових осіб;

— складання бухгалтерської та іншої звітності;

— право здійснювати грошово-розрахункові операції у фінансових і банківських органах.

Обліково-фінансова документація має високий рівень стандартизації.

Акт

Акт - це офіційний документ, який підтверджує факти, події, вчинки, пов'язані з діяльністю установ, підприємств, організацій та окремих осіб. Його складають у разі приймання-здавання справ, після переобліку, під час проведення випробувань нової техніки, при нещасних випадках, коли здають об'єкти.

Акти - це документація постійних експертних комісій, спеціально уповноважених осіб або представників організацій. Вони оформлюються комісією, що її створює керівник установи, організації чи підприємства.

Текст акта мусить мати дві частини: вступну і констатуючу.

У вступній частині вказують підстави для складання акта, перелічують осіб, що склали акт, а також тих, хто був присутній під час його складання.

Після слова "Підстава" вказується документ чи усне розпорядження службової особи.

Після слова "Складений" перелічують осіб, які складали акт або були присутні при його складанні, з обов'язковим зазначенням їхніх посад, прізвищ та ініціалів. Якщо акт готувався комісією, то першим друкується прізвище голови, прізвища інших членів комісії розміщуються в алфавітному порядку. Якщо були присутні, то перелічуються їхні прізвища, ініціали та посади.

У констатуючій частині викладають мету й завдання акта, характер проведеної роботи, перелічують встановлені факти, а також висновки.

У кінці акта (перед підписами) повідомляється кількість примірників акта й вказується місце їх зберігання.

Акт підписують усі особи, які брали участь у його складанні. Отже, до формуляра акта належать такі реквізити:

1. Автор документа (назва відомства й організації).

2. Назва документа.

3. Дата, номер і місце складання.

4. Гриф затвердження.

5. Заголовок.

6. Підстава (наказ керівника організації).

7. Склад комісії, присутні.

8. Текст.

9. Відомості про кількість примірників акта, їх місцезнаходження.

10. Перелік додатків до акта.

11. Підписи членів комісії і присутніх.

Акти приймання-передання, обстеження чи ревізії набувають юридичної чинності лише після затвердження вищою інстанцією або відповідальним керівником установи чи організації.

Зразок

Київський завод ЗАТВЕРДЖУЮ

солодових екстрактів Директор заводу

Акт В.В. Пархоменко

18.08.98 №_ 25.08.98

м. Київ

Про результати ревізії каси

Підстава: наказ директора заводу від 17.08.98 № 113. Складено комісією у складі:

Голова - заст. головного бухгалтера заводу Т.І. Костенко

Члени комісії: бухгалтер С.М. Бойко

ст. економіст СВ. Півень Присутні: касир заводу Л.І. Зоря

За результатами проведення ревізії встановлено:

1. Залишок грошей у касі, за станом на 18.08.98 згідно з касовою книгою і даними бухгалтерського обліку, становить 1705 гривень 75 копійок (одна тисяча сімсот п'ять гривень 75 коп.)

2. Фактичний залишок наявних грошей 1700 гривень 35 коп. (одна тисяча сімсот гривень 35 коп.)

Нестача наявних грошей, що утворилася з вини касира, 5 гривень 40 коп.

Комісія пропонує повернути касирові заводу Зорі Л.І. гроші, яких не вистачає, до каси заводу. Складено у трьох примірниках: 1-Й примірник - директорові заводу; 2-й - до бухгалтерії заводу; 3-й - касирові заводу.

Голова комісії (підпис) Т.І. Костенко

Члени комісії (підпис) С.М. Бойко

C.B. Півень

Доручення

Письмове повноваження, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати якісь юридичні дії або одержувати матеріальні цінності, називають ДОРУЧЕННЯМ.

Доручення можуть видаватися на розпорядження майном, на одержання грошових і товарно-матеріальних цінностей, на ведення справ у судових (арбітражних) органах та ін. Доручення поділяють на офіційні та особисті.

В офіційному дорученні має бути зазначено:

1) назву організації, яка видає доручення;

2) номер доручення й дату видання;

3) назву документа (доручення);

4) посаду, прізвище, ім'я, по батькові особи, якій видається доручення;

5) назву організації чи підприємства, від якого має бути одержано товарно-матеріальні цінності;

6) номер і дату супровідного документа (наряду, рознарядки та ін.);

7) перелік товарно-матеріальних цінностей із зазначенням кількості їх або на яку суму;

8) строк дії доручення;

9) зразок підпису особи, якій видано доручення;

10) назву документа, що посвідчує особу одержувача цінностей (паспорт, посвідчення);

11) підписи службових осіб, які видали доручення;

12) печатку організації, що видала доручення. Офіційні доручення поділяють на разові, які видаються для певної одноразової дії (найчастіше на право отримання матеріальних цінностей); спеціальні та загальні.

Спеціальним дорученням називають документ, яким службова особа уповноважується на здійснення однотипних вчинків: на представництво в органах суду, на здійснення транспортних, господарських і банківських операцій у межах певного періоду часу.

Загальне доручення видають на право здійснення операцій, пов'язаних з управлінням майном.

Доручення видають на строк не більше трьох років. Якщо строк повноваження не вказано, доручення зберігає силу протягом одного року з дня його підписання. Якщо ж доручення взагалі не датоване, воно не має юридичної сили.

ОСОБИСТІ ДОРУЧЕННЯ видаються окремим особам, які передають свої права іншим особам. Серед них найпоширенішим документом є доручення на одержання грошей. Таке письмове повноваження не вимагає обов'язкового нотаріального посвідчення. Воно може бути засвідчене організацією, в якій працює або навчається довіритель, адміністрацією стаціонарного лікувального закладу, установи, в якій він перебуває на лікуванні, а також військовою частиною.

Доручення на отримання грошей готівкою складається за довільною формою і має такі реквізити:

1) назва документа;

2) прізвище, ім'я і по батькові особи, яка видала доручення;

3) прізвище, ім'я і по батькові особи, якій видано доручення (довіреної особи).

Розписка

РОЗПИСКА - письмове підтвердження певної дії, яку вже звершено - передачі й одержання документів, грошей, товарів тощо.

Вона може мати довільну форму, проте в ній мають бути такі реквізити:

1) посада, прізвище, ім'я, по батькові того, хто дає розписку;

2) посада, прізвище, ім'я, по батькові того, кому дається розписка;

3) точне найменування матеріальних цінностей, предметів, інструментів;

4) розпорядження чи документ, на підставі якого одержано цінності;

5) дата й підпис того, хто одержує цінності.

Зразок

Розписка

Я, старший науковий співробітник Інституту археології HAH України Кузьменко Петро Петрович, одержав від заступника директора з адміністративно-господарської роботи Ткаченка В.В. у тимчасове користування для членів археологічної експедиції: 1) п'ятнадцять (15) рюкзаків, 2) п'ять (5) наметів, 3) двадцять п'ять (25) лопат, 4) п'ять (5) емальованих відер, 5) дві (2) газові плити. Весь зазначений інвентар раніше був у вжитку.

Підстава: наказ директора Інституту археології HAH України № 155 від 01.07.98.

15.07.98 (підпис)

Якщо розписка видається на велику суму грошей або на товари великої цінності, то в неї вносяться відомості про адресу, номер і серію паспорта того, хто її одержав.

Дати в тексті розписки пишуть за зразком: 14 серпня 1996 р.

Грошові суми пишуть словами, а в дужках - цифрами. Підписи ставлять праворуч під текстом, дату - ліворуч.

10. Розпорядчі документи (наказ, постанова, розпорядження, вказівка, реклама)

Незалежно від характеру й змісту діяльності підприємства, його організаційно-правової форми, структури та інших чинників, органи управління будь-якого рівня уповноважені видавати розпорядчі документи, а на керівника підприємства покладається персональна відповідальність за забезпечення встановленого порядку роботи з документами.

Основна функція розпорядчих документів — регулювати діяльність органу управління задля виконання поставлених перед ним завдань, одержання максимального ефекту від своєї діяльності та діяльності організації загалом. Розпорядчі документи виконують регулятивну функцію, спрямовану від суб’єкта управління (керівного органу) до об’єкта управління (підлеглих), тобто від керівника організації до керівників структурних підрозділів та їх працівників, забезпечуючи безперебійність і безперервність процесу управління, злагоджену роботу всіх органів і ланок управління.

Залежно від способу (процедури) ухвалення рішень з певного питання розпорядчі документи групують у:

документи, ухвалені колегіально (колективним обговоренням та ухваленням рішень групою працівників — колегією, правлінням, комісією, радою, зборами тощо);

документи, що їх видає, одноосібно ухваливши рішення, керівник.

Зауважимо, що органи управління можуть видавати спільні розпорядчі документи, які врегульовують найважливіші питання і є правовими актами, які мають чинність для їх учасників.

Отже, групу розпорядчих документів утворюють постанови, рішення, накази, розпорядження, вказівки.

Наказ

НАКАЗ - розпорядчий документ, що видається керівником підприємства, організації, установи на правах єдиноначальності й у межах своєї компетенції. Накази видають на основі і для виконання законів, постанов і розпоряджень уряду, наказів та директивних вказівок вищих органів.

Розрізняють накази про особовий склад та накази із загальних питань.

Накази про особовий склад належать до окремої групи кадрових документів і регламентують питання прийняття на роботу, переведення, звільнення, надання різноманітних відпусток, стягнення, заохочення, відрядження тощо.

Накази із загальних питань у свою чергу поділяються на ініціативні і ті, що видаються на виконання розпоряджень вищих органів.

Ініціативний наказ видається для оперативного впливу на процеси, що виникають усередині організації.

Наказ і виконання розпоряджень вищих органів видається під час створення, реорганізації чи ліквідації структурних підрозділів, при підсумовуванні діяльності установ, затвердженні планів тощо.

Зазначені накази мають такий склад реквізитів:

1) назва організації;

2) назва виду документа (НАКАЗ);

3) дата підписання;

4) місце видання;

5)індекс;

6) заголовок до тексту;

7) текст;

8) підпис керівника;

9) відмітка про погодження;

10) візи.

Текст наказу складається з констатуючої та розпорядчої частин. Констатуюча частина має такі елементи:

- вступ (вказується причина видання наказу);

- доведення (переказуються основні факти);

- висновок (викладається мета видання наказу).

Якщо підставою для видання наказу є розпорядчий документ вищої установи, то у констатуючій частині вказують назву, індекс, дату, заголовок до тексту та зміст того розділу розпорядчого документа, який був підставою для видання цього наказу. Констатуючої частини може не бути, якщо дії, запропоновані для виконання, не потребують роз'яснень.

Зверніть увагу на те, що констатуюча частина починається словосполученнями У зв'язку...; Згідно із...; Відповідно до...; Для виконання...; З метою...

Розпорядча частина починається словом "НАКАЗУЮ", яке друкується великими літерами на окремому рядку, а сама вона поділяється на пункти, кожен з яких нумерують арабськими цифрами. В останньому пункті зазначають осіб, на котрих покладено контроль за виконанням наказу. Текст розпорядчої частини викладається у наказовій формі і включає інфінітивні дієслова (доручити, здійснити, призначити).

Зразок наказу

Міністерство машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії України

КИЇВСЬКЕ НАУКОВО-ВИРОБНИЧЕ ОБ'ЄДНАННЯ "ЕЛЕКТРОНМАШ"

НАКАЗ

17 червня 1996 р. м. Київ № 10

Про затвердження інструкції з діловодства розпорядчих документів

З метою подальшого вдосконалення порядку документування та організації роботи з розпорядчими документами НАКАЗУЮ:

1. Затвердити інструкцію про діловодство розпорядчих документів (додаток).

2. Керівникам структурних одиниць об'єднання і головного заводу забезпечити виконання підпорядкованими працівниками вимог, викладених в інструкції.

3. Вважати недійсними накази по об'єднанню від 14.03.90 за № 32 "Про затвердження інструкції про порядок документування розпорядчих документів та організації роботи з ними" та від 06.09.91 за № 517 "Про вдосконалення діловодства розпорядчих документів".

4. Контроль за виконанням наказу покласти на начальника ВОУГЗ Стрюченка В.І.

Генеральний директор (підпис) В. Мова

Постанова

ПОСТАНОВА - правовий акт, який приймається вищими та деякими центральними органами управління для розв'язання найважливіших питань, що стоять перед цими органами, і для встановлення стабільних норм та правил поведінки.

Постанови приймаються Президією Верховної Ради України, Кабінетом Міністрів України й іншими органами управління.

Текст постанови складається з двох частин: з констатуючої і розпорядчої. Констатуюча частина містить вступ, оцінку ситуації і, якщо необхідно, підставу для видання чи посилання на правовий акт вищого органу. У розпорядчій частині подається перелік заходів, визначається виконавець (виконавці) та термін виконання.

Постанову підписують дві особи: голова колегіального органу й керуючий справами (секретар).

Реквізити:

1) Герб України;

2) назва установи, що підготувала постанову;

3) назва виду документа (ПОСТАНОВА);

4) дата;

5) місце видання;

6) заголовок до тексту (стислий виклад змісту);

7) текст;

8) підписи.

Зразки

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА від 17 жовтня 1997 р. № 1153 Київ

Про затвердження Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, у Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади

Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Затвердити ПримІрну інструкцію з діловодства у міністерствах, Інших центральних органах виконавчої влади, у Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади (додається).

2. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим органам виконавчої влади:

- розробити на основі Примірної інструкції і затвердити не пізніше як у тримісячний термін інструкцію з діловодства у власних апаратах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери їхнього управління;

- забезпечити неухильне додержання інструкцій з діловодства, затверджених відповідно до цієї постанови, здійснювати систематичні перевірки стану діловодства на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери їхнього управління.

3. Головному архівному управлінню при Кабінеті Міністрів України здійснювати контроль за застосуванням інструкцій з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, у Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади.

Прем'єр-міністр України (підпис) В. Пустовойтенко

(печатка)

ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСНА РАДА НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ

Виконавчий комітет

Розпорядження

Розпорядження — правовий акт управління державного колегіального органу, що видається в межах компетенції посадової особи і стосується оперативних питань, виконання яких не потребує обговорювання.

Документ має обмежений термін дії, стосується вузького кола організацій, посадових осіб чи громадян. Деякі розпорядження загального характеру мають тривалий термін дії. Є обов’язковим для всіх кому він адресований.

Розпорядження висвітлюють часткові, конкретні питання, що стосуються як усього колективу, так і окремих підрозділів та ланок його роботи.

Слова ПРОПОНУЮ, ВИМАГАЮ, ДОРУЧАЮ, ДОЗВОЛЯЮ, ЗАБЕЗПЕЧИТИ, ЗОБОВ’ЯЗАТИ у тексті пишуть (набирають) великими літерами.

Реквізити розпорядження та їх послідовність.

1. Герб України (для державних організацій).

2. Назва міністерства, якому підпорядкована організація (для державних організацій).

3. Повна назва органу управління, що видає розпорядження.

4. Назва документа та його номер.

5. Дата видання.

6. Місце видання (назва міста, села, селища тощо).

7. Заголовок (про…).

8. Текст:

• констатуюча частина — де сформульовано мету чи причину видання;

• розпорядча частина — де сформульовано порядок дій, які потрібно виконати, та зазначено осіб, відповідальних за виконання.

9. Додатки (якщо потрібно).

10. Посада відповідальної особи, її підпис та розшифрування підпису.

Розташування реквізитів розпорядження аналогічне до розміщення їх при оформленні наказу.

Зразок 1

Україна

Державний комітет з медичної та мікробіологічної промисловості "ДЕРЖКОММЕДБЮПРОМ" РОЗПОРЯДЖЕННЯ

12.07.96 м. Київ

Про роботу з проектами документів для законодавчої та виконавчої влади

При підготовці проектів документів, якими вносяться зміни до діючих законодавчих або нормативних актів (проекти постанов Кабінету Міністрів України, положень, наказів і т. п.), встановити такий порядок роботи:

1. Управління справами готує наказ (розпорядження) по Комітету, в якому визначаються персональний склад групи спеціалістів, голова групи і його заступник у роботі над проектом документа.

2. Голова робочої групи та його заступник несуть персональну відповідальність за вчасну підготовку і узгодження проекту документа з органами законодавчої та виконавчої влади.

3. Управління справами спільно з управліннями Комітету, які готують документ, здійснює контроль за вчасною підготовкою проекту документа, його представленням адресату і рішенням щодо нього.

4. Працівники Комітету, причетні до підготовки необхідного документа, постійно стежать за вчасним представленням проекту документа владним структурам, сприяють прискореному його розгляду і, за необхідності, удосконалюють.

5. Контроль за виконанням розпорядження лишаю за собою.

Перший заступник

Голови Комітету (підпис) В.Т. Чумак

Вказівка

ВКАЗІВКА - правовий акт керівників єдиноначальних органів державного управління переважно інформаційно-методичного характеру, пов'язаний із виконанням наказів, інструкцій та інших актів вищих органів управління.

Цей розпорядчий документ готують міністри, керівники об'єднань, організацій, установ. Вказівки видають при оформленні відряджень, рішень поточних організаційних питань, а також для доведення до виконавців нормативних матеріалів.

Формуляр вказівки має такі реквізити:

1) назва відомства, закладу та структурного підрозділу;

2) назва виду документа (вказівка);

3) дата і місце видання;

4)індекс;

5) заголовок;

6) текст;

7) підпис;

8) відмітка про погодження.

Текст вказівки починається словами "ЗОБОВ'ЯЗУЮ" або "ПРОПОНУЮ", які друкують великими літерами. Вказівки видають на бланках стандартних форматів А4 або А5, залежно від обсягу тексту.

Наводимо зразок вказівки:

Міністерство вугільної промисловості України ДОБРОШЛЬСЬКЕ ВИРОБНИЧЕ ОБ'ЄДНАННЯ З ВИДОБУТКУ ВУГІЛЛЯ

ВКАЗІВКА

20.04.98 м. Добропілля № 139

Про проведення комплексної ревізії діяльності управління з монтажу, демонтажу і ремонту шахтного устаткування

З метою виконання затвердженого плану проведення річних документальних ревізій ЗОБОВ'ЯЗУЮ:

1. Провести документальну комплексну ревізію виробничої та фінансово-господарської діяльності Управління з монтажу, демонтажу і ремонту шахтного устаткування за період з 25 квітня 1998 року по 25 травня 1998 року.

2. Доручити проведення ревізії комісії у складі: Малишко М.М. ■-■ ст. інженер КРВ (голова комісії); Костиря К.К. - головний гірник виробничої дирекції;

Масюк С.Б. - ст. інспектор відділу з контролю за виконанням та діловодством об'єднання;

Хмелевська О.В. - інженер планово-економічного відділу об'єднання.

3. Директору шахтоуправління Голубу Ю.М. укомплектувати ревізійну бригаду кваліфікованими бухгалтерами матеріального і розрахункового відділів.

4. До ревізії приступити 25 квітня 1998 року. Про результати доповісти 26 травня 1998 року.

Ревізію проводити з постійним строком мешкання у селищі Водяне.

Директор об'єднання

з економіки (підпис) А.Г. Шаповал

Колосов 24 76 87

Реклама

11. Складання документів з господарсько-договірної діяльності (договір, контракт, трудова угода)

Такі документи можуть використовуватися у діяльності державних та недержавних підприємств, організацій, що їм наданий статус юридичної особи.

Господарська діяльність ґрунтується на договірних зобов’язаннях передбачає в умовах цих договорів шляхи розв’язання певних суперечок, пов’язаних чи з термінами виконання робіт, чи з постачанням продукції, чи з порушенням розрахункових відносин тощо.

Договір

Договір - це письмова угода двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення господарських взаємовідносин. Договір може бути укладений між приватними особами й організацією та між організаціями.

Цивільним кодексом передбачено такі типи договорів: постачання, купівлі-продажу, закупівлі сільськогосподарської продукції, позики, наймання житлового приміщення, підряду, оренди, про спільну діяльність тощо.

Відповідно до нормативних актів договори повинні мати такі реквізити:

1) назва виду документа;

2) місце укладання й дата;

3) вступна частина (точні й повні назви сторін, їх представників (прізвище, ім'я, по батькові), повноваження, на підставі яких вони діють);

4) зміст;

5) термін виконання;

6) кількісні та якісні показники продукції;

7) зазначення вартості робіт (продукції) і загальної суми;

8) порядок виконання роботи;

9) порядок розрахунків між сторонами;

10) додаткові умови;

11) вказівка про майнову відповідальність за повне або часткове невиконання договору;

12) порядок І місце розв'язання суперечок;

13) загальний термін дії договору;

14) юридичні адреси сторін, що укладають договір;

15) власноручні підписи сторін;

16) печатки установи або обох сторін, які укладають договір.

Договір вважають укладеним тоді, коли сторони дійшли згоди з усіх пунктів і відповідно оформили Його письмово.

Зразки договорів:

ДОГОВІР

м. Київ, двадцятого травня дві тисячі четвертого року Ми, що нижче підписалися, Васильченко Петро Іванович, доцент кафедри історії, і Грищук Микола Сергійович, студент Vкурсу історичного факультету, що далі йменуються "Автор", з одного боку, і науково-інформаційне товариство "Пошук", що далі йменується "Замовник", в особі уповноваженого Геращен-ка Івана Степановича, який діє на підставі доручення № 58 від 2 грудня 2003 р., з другого боку, уклали цей договір про таке:

1. Автор зобов'язується підготувати "Політологічний словник** обсягом 20 друк. арк. і передати його "Замовникові" до І липня 2004 року.

2. Замовник оцінює замовлену роботу в розмірі 200 (двісті) гривень за друкований аркуш, а також 5 (п 'ять) відсотків від реалізації видання.

3. Замовник дає висновки про якість виконаної роботи до 1 вересня 2004 року. Vразі її позитивної оцінки Авторові до 1 жовтня 2004р. виплачується перша частина гонорару в розмірі 100 (сто) гривень за друкований аркуш, друга частина - після реалізації видання. Уразі порушення Автором терміну подання словника або його низької якості, що мають засвідчити не менш як 5 рецензентів, Замовник має право розірвати договір.

4. Після виплати Авторові гонорару єдиним власником словника стає Замовник, який здобуває право видавати й перевидавати словник, сплачуючи при цьому Авторові 5 (п 'ять) відсотків від реалізації видання.

Юридичні адреси сторін:

Автори (особисті підписи)

Замовник (особистий підпис)

Контракт

Особливою формою трудового договору є контракт, спрямовування якого створювати умови для виявлення ініціативи та самостійності працівника.

Контракт (від лат. contractus - угода) - це правовий документ, що засвідчує певну домовленість між підприємством, організацією чи установою й працівником про умови спільної виробничої й творчої діяльності, обумовлену певним терміном.

Реквізити:

1. Назва виду документа.

2. Дата й місце укладання.

3. Текст.

4. Юридичні адреси сторін.

5. Підписи сторін - укладачів контракту.

6. Печатка, що засвідчує підпис роботодавця.

У тексті контракту зазначають орган, який наймає працівника; посада, прізвище, ім'я, по батькові, кого наймають; термін дії контракту; загальні положення; функції та обов'язки сторін; компетенція і права фахівця; матеріальне і соціально-побутове забезпечення працівника; відповідальність сторін, вирішення спорів; зміна і розірвання контракту.

Контракт може укладатися як з ініціативи керівника підприємства, так і особи, яка наймається на роботу, є підставою для видання наказу про прийняття працівника на роботу з дня, встановленого у контракті.

Документ, укладений у двох примірниках (по одному для кожної сторони), набуває юридичної чинності з моменту його підписання або з дати, обумовленої сторонами у контракті, й діє упродовж визначеного в ньому терміну: до 5 років, але не менше ніж рік. Контракт може бути змінений тільки за письмовою угодою сторін.

Умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними.

Трудова угода

Трудова угода - це документ, яким регламентуються стосунки між установою і позаштатним працівником, коли в організації бракує фахівців з певної галузі.

Трудова угода, укладена зі штатним працівником, визначає коло його доручень, які виходять за межі безпосередніх службових обов'язків.

Реквізити:

1. Назва виду документа.

2. Заголовок.

3. Місце укладання.

4. Дата.

5. Текст з переліком повноважень і зобов'язань сторін.

6. Юридичні адреси сторін.

7. Підписи.

8. Печатка установи.

Трудова угода укладається у двох примірниках, один з яких передається виконавцеві, а другий зберігається в організації.

Взірець-формуляр трудової угоди:

ТРУДОВА УГОДА

м.Київ "-"-__20_р.

__________ . ___надалі - Замовник

--назва підприємства, установи, організації

В ОСОбІ _.---;--

посада, прізвище, Ім я по батькові

_ , що діє на підставі статуту (довіреності),

з однієї сторони, і__. Щ Далі йменується

Виконавець, з іншої сторони, уклали цей договір про таке: 1. ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ

1.1. Замовник доручає, а Виконавець бере на себе зобов'язання виконати такі роботи (надати послуги)___

___в строк з_до_20 р.

Виконавець виконує роботу на свій ризик, самостійно організовує виконання роботи, не підлягає під дію правил внутрішнього трудового розпорядку, не має права на одержання допомоги із соціального страхування, не сплачує страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

1.2. Замовник забезпечує Виконавця усім необхідним для виконання роботи, передбаченої цим договором.

1.3. Замовник зобов'язаний своєчасно прийняти й оплатити виконану Виконавцем роботу.

2.РОЗМІР І ПОРЯДОК ОПЛАТИ

2.1. За виконану роботу Замовник сплачує Виконавцю винагороду у розмірі_грн. за домовленістю.

2.2. Оплата виконується не пізніше_з дня прийняття

Замовником роботи за актом.

3. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТОРІН 3.1. Сторони несуть матеріальну відповідальність за невиконання або неналежне виконання покладених на них зобов'язань згідно з чинним законодавством.

4. ДОСТРОКОВЕ РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРУ

4.1. Договір може бути розірвано за погодженням сторін

4.2. У разі порушення однією зі сторін зобов'язань за договором інша сторона має право розірвати договір в односторонньому порядку.

5. ІНШІ УМОВІ

5.1. Усі суперечки з приводу цього договору розглядаються у порядку, передбаченому чинним законодавством.

6. ТЕРМІН ДОГОВОРУ

6 1. Термін дії договору з_до_

6 2 За угодою сторін та відсутності взаємних претензій договір може бути продовжено на термін_

7. ЮРИДИЧНІ АДРЕСИ І РЕКВІЗИТИ СТОРІН

Замовник: Виконавець:

назва підприємства, установи, організації посада, прізвище, ім'я по батькові

р/р__паспорт: серія_№_,

МФО Код ЗКПО виданий_

адреса_,

__________________________ ідентифікаційний код_

посада керівника, прізвище, ініціали___

13. Організаційні документи (інструкції, положення, правила, статут)

Це документи, що закріплюють функції, обов'язки та права органів на тривалий час. Усі організації й підприємства у своїй діяльності поряд з актами органів державної влади керуються положеннями, статутами, правилами та інструкціями.

Інструкції

Інструкція - це правовий акт, що містить директиви, настанови, які регламентують організаційні, фінансові, науково-технічні, технологічні та інші сторони діяльності установ, їх структурних підрозділів, філій та посадових осіб.

Інструкція оформлюється на бланку й має такі реквізити:

1) назву документа;

2) гриф затвердження;

3) заголовок;

4) текст;

5) дату;

6) місце видання;

7) підписи.

Заголовок до тексту інструкції вказує на коло об'єктів, осіб чи питань, на які поширюються її вимоги. Текст інструкції починається розділом "Загальні положення", у якому викладено мету її видання, вказано на межі поширення та на порядок використання. У тексті інструкції послуговуються словами "необхідно", "повинен", "забороняється", "конче потрібно".

Інструкція набуває юридичної сили з моменту затвердження її керівником установи.

Окрему групу становлять посадові Інструкції, що регламентують організаційно-правовий статус працівника, його обов'язки, права та створення належних умов для його праці, їх розробляють для кожної посади, передбаченої штатним розкладом.

Текст посадової інструкції поділяється на такі розділи:

1) загальні положення;

2) посадові обов'язки;

3) права;

4) відповідальність;

5) взаємини (посадові зв'язки).

У розділі "Загальні положення" вказують:

- назву посади із зазначенням структурного підрозділу;

- порядок призначення на посаду та звільнення;

- нормативні документи, якими керується працівник;

- кваліфікаційні вимоги (освіта, стаж роботи).

У розділі "Посадові обов'язки" зазначають основні характеристики роботи та вимоги до рівня ЇЇ виконання.

У розділі "Права" перераховують повноваження працівника: право брати участь у нарадах, давати вказівки, самостійно підписувати документи в межах своєї компетенції, звертатися з пропозиціями до керівника тощо.

У розділі "Відповідальність" визначають критерії оцінювання роботи та відповідальність працівника згідно з чинним законодавством.

У розділі "Взаємини" вказують, з ким працівник узгоджує проекти документів, від кого, у який термін і яку інформацію отримує.

Положення

Положення - це правовий акт, що визначає основні правила організації та діяльності державних органів, установ та їх структурних підрозділів.

Вони поділяються на типові, що розробляються для системи установ, організацій, та індивідуальні, що створюються на основі типових. Положення підписує керівник організації і затверджує вищий орган.

Формуляр положення містить такі реквізити:

1) зображення Державного герба України;

2) назва відомства, організації, структурного підрозділу;

3) гриф затвердження;

4) назва виду документа;

5) місце видання;

6) дата;

7) реєстраційний індекс;

8) заголовок до тексту;

9) текст;

10) підпис.

Правила

Правила  –  це  службові  документи,  у  яких  викладено  вимоги щодо поведінки, дій службовця. Правила - це зібрання положень, що визначають певний порядок дій, поведінку юридичних та фізичних осіб. Дотримання правил обов'язкове для всіх, кого вони стосуються, а тому вони належать до правових документів.

Розрізняють такі правила:

1) внутрішнього трудового розпорядку;

2) підготовки документації для здавання до архіву;

3) правила експлуатації;

4) правила поведінки персоналу під час аварії тощо.

Правила подібні до інструкцій, часто є їх складовою частиною.

Реквізити правил:

  1.  гриф затвердження;
  2.  назва виду документа;
  3.  заголовок;
  4.  дата;
  5.  номер;
  6.  текст;
  7.  підпис особи, що відповідає за складання правил.

Статут

Статутом  називають  юридичний  акт,  що  є  зведенням  правил, які  регулюють  діяльність  установ,  товариств,  громадян,  права  та обов'язки в певній сфері державного управління або господарської діяльності.

Розрізняють статути:

1) типові,

2) індивідуальні.

Типові статути розробляють для певних систем установ, підприємств тощо.

Затверджують  їх  вищі  органи  державної  влади  та  управління, з'їзди, громадські організації.

Індивідуальні статути розробляють для певної організації шляхом конкретизації окремих статутів. Їх затверджують вищі установи, яким підлягають організації, підприємства тощо.

Затверджені статути мають бути зареєстровані в органах Міністерства фінансів України.

Реквізити статутів:

  1.  гриф затвердження вищою установою чи органом управління;
  2.  назва виду документа;
  3.  заголовок;
  4.  текст  (загальні  положення,  мета  і  завдання  діяльності,  функції,  утворення  і  використання  коштів,  майно  підприємства,  управління,  створення  та  використання  пайового фонду, членство, права і обов'язки, звіт, звітність, контроль, виробничо-господарська,  зовнішньоекономічна  діяльність, реорганізація та ліквідація);
  5.  відмітка про погодження та реєстрацію;
  6.  дата.

14. Правопис частин мови (іменників, прикметників, дієслів, займенників, числівників, прислівників сполучників, часток , прийменників)

Правопис іменників

Складні іменники пишуться разом або через дефіс.

Разом пишуться:

іменники, утворені за допомогою сполучної голосної із двох чи кількох основ (одна з яких —дієслівного походження): коноплепрядіння, бавовнозаготівля, звуковловлювач, садо-вод, газомір, вертоліт, слов'янознавство, життєпис, водозбір;

іменники, утворені поєднанням основ прикметника та іменника: чорнозем, бортмеханік, натурфілософія, Ощадбанк;

іменники, утворені за допомогою сполучної голосної від двох іменникових основ, синтаксично й семантично рівнозначних: залізобетон, газопровідник, квітколоже, шлакоблок, лісостеп, верболіз (але: людино-день);

іменники, утворені поєднанням дієслова в другій особі однини наказового способу з іменником: горицвіт, перекотиполе;

іменники, утворені поєднанням числівникової основи з іменниковою: чотиритомник, сторіччя, двозначність, трикутник, двобій, двадцятиріччя;

іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: півбака, півжиття, півстола, півроку, півфінал, півхлібини, півпляшки, півхустки, півповерху, напіврозпад, напівсон, полувал, полукіпок;

іменники, пов'язані з інтернаціональною лексикою й термінологією, в яких другою складовою частиною є такі елементи: -граф, -графія, -лог, -логія, -метр: гігрограф, мікологія, філолог, лексикограф, цинкографія, фітобіологія, палеографія, геометр;

іменники, утворені з трьох і більше іменникових основ: автомотогурток, веломотоспорт, ліспромгосп.

Через дефіс пишуться:

іменники, що означають близькі за змістом поняття: батько-мати, хліб-сіль;

іменники, що означають державні посади, військові звання: прем'єр-міністр, генерал-лейтенант;

іменники, що означають складні одиниці виміру: кіловат-година, грам-атом, тонно-кілометр;

іменники, в яких перше слово підкреслює прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом: жар-птиця, козир-дівка, стоп-кран;

іменники (окладні назви), що означають науковий ступінь, спеціальність, професію: член-кореспондент, інженер-економіст, лікар-педіатр;

іменники з першою частиною пів- у значенні «половина» перед власною назвою: пів-Києва, пів-Америки, пів-Москви;

словосполучення, що означають назви рослин: мати-й-мачуха, люби-мене, іван-чай;

іменники (складні географічні назви): Гусь-Хрустальний, Ростов-на-Дону;

слова, до складу яких входять іншомовні елементи віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб- (штабе-): штаб-квартира, екс-чемпіон, віце-адмірал, віце-консул, віце-президент, обер-лейтенант;

складні прізвища: Гулак-Артемовський, Римський-Корса-ков, Мамин-Сибіряк, Нечуй-Левицький, Салтиков-Щедрін.

У кличному відмінку однини закінчення -у мають:

- іменники твердої групи (з суфіксами -ик, -ок, -к): хлопчику, братику, синку, внучку, батьку;

- іншомовні імена з основою на г, к, х: Людвігу, Джеку, Жаку, Генріху, Фрідріху;

- іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): викладачу, глядачу, товаришу.

Закінчення -ю мають:

- іменники м’якої групи: дідусю, вихователю, Андрію, місяцю, бійцю, Костю.

Закінчення -е мають:

- безсуфіксні іменники твердої групи: Петре, куме, голубе, парубче, Іване, але: діду, сину, тату;

- іменники твердої групи із суфіксами -ист, -ор, -тор, -атор, -ер, -ир: професоре, директоре, ректоре, адміністраторе, режисере, командире;

- іменники м’якої групи із суфіксами -ець: хлопче, кравче, молодче, але: бійцю, знавцю, добровольцю;

- деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, дж і загальні назви з основою на р, ж: Джордже, стороже, газетяре, кресляре.

У кличному відмінку однини іменників твердої групи приголосні г, к, х у кінці основи чергуються з ж, ч, ш (друг — друже, чоловік — чоловіче, горіх — горіше).

У сучасній українській мові написання слів іншомовного походження визначається такими правилами:

Звук л на письмі передається твердо і м'яко (залежно від того, як узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові). Наприклад, твердий л передаємо у словах: аероплан бал, план, повела, блок, баланс, лупа, соціологія та інші; м'який л передаємо у словах: асфальт, табель, автомобіль, пляж:, канцелярія, ілюстрація., полярний тощо.

Після л в іншомовних словах пишеться завжди е, а не є: пленум, легенда, лекція та ін.

У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: ащшдзцш, сума, маса, каса, колектив, група, метал, комісія.

Але в деяких загальних іншомовних словах подвоєння зберігається: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.

Це ж стосується і слів із префіксами: ап-, ім-, ір-, контр-, сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний, сюрреалізм та ін.

Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Уеллс, Шіллер; Голландія, Марокко, Міссурі.

У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі), руссоїст (бо Руссо) і т. д.

На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не и: індустрія, історія, тріумф, матеріал, Індія, Ібсен та ін.

В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус та ін. А сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клієнт та ін.

Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж, Рим, Сицилія, Чикаго, Мадрид, Алжир.

Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін.

Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, графік, економіка, кіно, хірург, літератор та ін.

Після приголосних л, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш у загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и.

директор, тираж, позиція, система, фабрика, режим, шифр, критика, фізика, поетичний та ін.

В основах іншомовних слів після голосних пишеться ї: Енеїда, героїчний, архаїчний, егоїзм тощо.

Після апострофа, ь, й, е, і пишеться є, а не е: кур'єр, кар'єра, портьєра, гігієна, реєстрація та ін.

У словах іншомовного походження після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо пишеться ь: брильянт, бульйон, мільйон, досьє, кольє, марсельєза, трельяж, Ньютон, Віньї (але мадяр).

Правопис прикметників

Правопис префіксів

Слід розрізняти префікси пре- і при-:

а) префікс пре- вживається переважно у якісних прикметниках і прислівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прегарний, презавзятий, прекрасний, премудрий, прекрасно, препогано. Крім того, префікс пре- виступає в словах презирливий, презирство й у словах старослов'янського походження: преосвященний, преподобний, престол;

б) префікс при- вживається у прикметниках, утворених від поєднання іменників із прийменниками зі значенням наближення: пригірок, прикордонний; неповноти дії: присісти та приєднання: прибити;

в) префікс прі- вживається тільки у словах прізвисько, прізвище, прірва.

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

Слід розрізняти слова, у яких пре-, при- входять до складу кореня і не є префіксами:

Пре-: президент, презент, препарат, прейскурант, престиж, прелюдія, премія, прем'єра, презентація, претендент, прерія, пресування, пресловутий.

При-: приватний, привілей, примха, призер, принцип, прилад, призма, присудок, природа, пригода, прикмета, присяга, приятель.

Правопис суфіксів:

а) -н(-ий) у більшості якісних і відносних прикметників: дружний (спів), західний, мільйонний, принадний, фабричний;

б) -н(-ій) у небагатьох прикметниках (переважно відносних), в уріх прикметниках прислівникового та іменникового походження після ж, ш: братній, всесвітній, городній, давній, житній, незабутній, освітній, пізній,ранній, самобутній, суботній, хатній, ближній, вчорашній, давнішній, домашній, дорожній;

в) -ин (-їн) у присвійних прикметниках, утворених від іменників І відміни: баба — бабин, Галя — Галин, свекруха — свекрушин, тітка — тітчин,Марія — Маріїн, Софія — Софіїн;

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

Приголосні г, к (шк), х перед суфіксом -ин змінюються на ж, ч (щ), ш: Ольга — Ольжин, дочка — доччин, Мелашка—Мелащин, | сваха — свашин.

г) -ин-, -ичн-, -ист- пишуться після твердих приголосних: бджолиний, голубиний, історичний, класичний, променистий, урочистий;

ґ) -ічн- після м'яких приголосних: академічний, анархічний;

д) -їн-, -їст-, -їчн після голосних та апострофа: героїчний, двоїстий, зміїний, солов'їний;

є) -ев- уживається після м'яких або шиплячих приголосних, якщо наголос падає переважно на основу слова: березне'вий, груше'вий, овоче'вий, си'тцевий;

є) -єв- пишеться після м' яких н, т або й: алюмінієвий, дієвий, життєвий, значеннєвий, суттєвий;

ж) -ов- вживається в прикметниках, якщо перед ним стоїть твердий приголосний або шиплячий (ж, ч, ш, щ), м'який приголосний або й: вітровий, казковий, кварцовий, палацовий, святковий, службовий, бойовий, гайовий, грошовий, дійовий, дощовий, життьовий, крайовий, нульовий, речовий, стильовий.

Ці ж правила поширюються на правопис суфіксів -ов-, -ев- (-ев-) у присвійних прикметниках жіночого і середнього роду: майстрова, майстрове; Петрова, Петрове; робітникова, робітникове; Андрієва, Андрієве; кобзарева, кобзареве; скрипа-лева, скрипалеве; сторожева, сторожеве. У відповідних присвійних прикметниках чоловічого роду суфікси -ов-, -ев- (-єв-) чергуються з -ів (-їв): Василева — Василів, майстрова — майстрів, Олексієва — Олексіїв;

з) -уват-, а після м'яких приголосних -юват-, уживається в прикметниках на позначення певного вияву ознаки: горбуватий, круглуватий, синюватий, темнуватий, а також на виявлення невеликої міри властивості, схильності до чогось, позначуваної іменниковою основою: дуплуватий, злодійкуватий, остюкуватий, піскуватий;

и) -оват- уживається в прикметниках, якщо наголос падає на о: плисковатий, стовбоватий;

і) -овит- уживається на означення високого ступеня вияву ознаки: гордовитий, грошовитий, талановитий;

ї) прикметникові суфікси -анн-, -енн-, які вживаються для підкреслення найвищої міри ознаки, пишуться з двома н: невблаганний, нездоланний, неоціненний, несказанний, нескінченний, страшенний (але жаданий). Подібні прикметники завжди мають наголос на суфіксі;

й) у прикметниках, твірна основа яких закінчується на н, приєднання суфіксів -н-, -н- викликає подвоєння н: знаменний, осінній, плинний, ранній, туманний;

к) перед суфіксами -ськ- деякі приголосні при словотворенні змінюються, змінюючи й самі суфікси:

— к, ць, ч + -ськ- дають -цьк-: гірник — гірницький, молодець — молодецький, парубок — парубоцький, ткач — ткацький;

— г, ж, з + -ськ- дають -зьк-: боягуз — боягузький, Запоріжжя — запорізький, Париж — паризький, Прага — празький;

— х, ш, с + -ськ- дають -ськ-: залісся — заліський, товариш — товариський;

л) приголосні основи -к-, -ц(ь) перед суфіксом -н- змінюються на -ч-: безпека — безпечний, вік — вічний, кінець — кінечний, місяць — місячний, околиця — околичний, пшениця — пшеничний, рік — річний, серце — сердечний, сонце — сонячний. Приголосний основи -ч- зберігається: ніч — нічний, ячмінь — ячний (або ячмінний).

Правопис дієслів

1. Дієслова з часткою не завжди пишуться окремо: не х>чу, не б\­ду, не прац$ю, не зн<ю і под.

Виняток становлять дієслова, які без не не вживаються: нев>ли­ти, н+хтувати, незч\тися, нен<видіти, нест#митися.

2. Дієслова першої дієвідміни (теперішнього або майбутнього часу доконаного виду) мають тематичний голосний е і такі особові закінчення: -у-ю), -еш (-єш), -е (-є), -емо (-ємо), -ете (-єте), -уть (-ють). Напр.: пиш-у, пиш-еш, пиш-е; пиш-емо, пиш-ете, пиш-уть. (

3. Дієслова другої дієвідміни теперішнього або майбутнього часу доконаного виду мають тематичний голосний и і такі особові закінчення: -у-ю), -иш (-їш), -ить (-їть), -имо (-їмо), -ите (-їте), -ать (-ять). Напр.: нош-\, н>с-иш, н>с-ить; н>с-имо, н>с-ите, н>с-ять. (

4. Від дієслова бути утворюється тільки форма є, що заступає усі інші форми і вживається рідко. Іноді використовуються архаїчні фор­ми: для другої особи однини -єси, для третьої особи множини -суть.

5. Майбутній час дієслів недоконаного виду має такі форми:

а) Особові форми допоміжного дієслова бути + інфінітив: б\ду чит<ти, б\деш працюв<ти тощо (складена форма).

б) Інфінітив + скорочені особові форми колишнього дієслова #ти (им\…) — -му, -меш, -ме, -мемо (рідко -мем), -мете, -муть, що стали дієслівними закінченнями і злилися з інфінітивом: пект_му, чит<тиме, чит<тимем та ін. (складна форма).

6. Майбутній час дієслів доконаного виду має форми:

а) Префікс + дієслово в теперішньому часі: прочит<ю, скаж\, напиш\ (проста форма).

б) Деякі безпрефіксні дієслова доконаного виду з закінченням теперішнього часу із значенням одноразової дії: гр_мну, л#жу, пущ\, ст\кну.

7. Дієслова минулого часу особових закінчень не мають. Натомість у чоловічому роді вони мають нульове закінчення і суфікс –в, у жіночому роді закінчуються на -ла, у середньому — на -ло і в множині всіх родів — на -ли: пис<в, пис<ла, пис<ло, пис<ли.

Давноминулий час дієслова складається з форм минулого часу цього дієслова та відповідних форм минулого часу допоміжного дієслова бути: нос_в був, ход_ла бул<, ход_ли бул_.

8. Дієслова наказового способу мають такі форми:

2-ї особи однини із закінченням на -и або мають нульове закінчення: нос_, бер_, говор_; стань, дай, грай, маж;

1-ї особи множини із закінченням -ім (о), -мо: ход%мо, роб%мо, нос%мо, каж%мо;

2-ї особи множини із закінченням -іть, -те: пиш%ть, жив%ть, ід%ть, роб%ть; гр<йте, д<йте, куп\йте;

3-ї особи однини і множини, так звані описові форми наказового способу, які утворюються за допомогою часток хай, нехай, що додаються до особового дієслова: хай скаже, нехай напише, нехай працює і под.

9. Дієслова умовного способу утворюються за допомогою формотворчих часток б і би й дієслова минулого часу, причому частки б і би пишуться з дієсловом окремо: хот%в би, сказ<в би, напис<в би та ін.

10. Неозначена форма дієслова закінчується на -ти: пис<ти, відповід<ти, працюв<ти, ход_ти, чит<ти.

В усному мовленні і в художній літературі можуть вживатися скорочені форми інфінітива на -ть: брать, каз<ть, чит<ть, відпові­д<ть тощо.

Правопис займенників

1. Прийменники із займенниками пишуться окремо: до нас, у мене, з ким-небудь, ні до кого.

2. У прийменникових сполуках прийменник ставиться між часткою і займенником, розділяючи їх. Частка, прийменник і займенник у таких випадках пишуться окремо: де в чому, ні до кого, ні з ким, будь з ким, хтозна до кого, казна на чому.

3. Неозначені займенники, утворені від питально-відносних за допомоги префіксів (часток) аби-, ані-, де-, сь-, пишуться разом: абихто, аніщо, деякий, чийсь тощо.

4. Неозначені займенники, утворені від питально-відносних за допомоги префіксів (часток) будь-, хтозна-, казна- пишуться через дефіс: будь-хто, хтозна-чий, казна-чим, та часткою-суфіксом -небудь: хто-небудь.

5. Частка ні з заперечними займенниками пишеться разом: ніхто, ніякий, нікотрий, ніскільки.

6. Частка не з усіма займенниками пишеться окремо (за винятком неабиякий, неабихто, неабищо).

Правопис числівників

1) В усіх відмінках, крім називного допускаються паралельні форми.
2) У назвах десятків в українській мові змінюється лише друга частина (п'ятдесятьох, шістдесятьох, сімдесятьох, вісімдесятьох) на відміну від російської мови, де змінюються обидві частини (пятидесяти, шестидесяти, семидесяти, восьмидесяти).
3) В числівниках шість, сім, вісім при відмінюванні відбувається чергування голосного і з е, о: шести, семи, восьми.
4) В числівниках п'ятдесят, п'ятсот в українській мові не зберігається м'який знак, що є у слові п'ять. Тим більше, не може його бути після першої частини у числівникахшістдесят, сімдесят, вісімдесят, шістсот, сімсот, вісімсот, дев'ятсот (хоча в усному мовленні й трапляється м'яка вимова першої частини числівника під впливом російської мови — пятьдесят).
5) У числівниках одинáдцять, чотирнáдцять наголошується середня частина, а не перша, як у російській мові.
6) Числівники сорок, дев'яносто, сто, які в усіх непрямих відмінках мають закінчення .
7) У числівниках назвах сотень двісті - дев'ятсот відмінюються обидві частини слова: п'ятистам, семистам, дев'ятистам. В орудному відмінку можливі паралельні форми: п'ятьмастами і п'ятьомастами, вісьмастами і вісьмомастами, дев'ятьмастами і дев'ятьомастами.
8) Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники.
9) У складених кількісних числівниках змінюються всі складові частини, у порядкових — тільки останнє слово.
10) У дробових числівниках перша частина змінюється як кількісний числівник, а друга — як порядковий: дві п'ятих — двом п'ятим — двома п'ятими.
11) Порядкові числівники змінюються, як прикметники.
12) При відмінюванні перша частина порядкового числівника на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний має форму родового відмінка кількісного числівника (крімсто і дев'яносто), а друга частина має закінчення, що залежить від роду, числа, відмінка порядкового числівника: трьохсотий, трьохсотого, двохсотсімдесятимільйонний, семитисячний, семитисячного.
13) Порядкові числівники, що закінчуються на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний, пишуться одним словом: дев’ятисотий.
14) !!! Треба розрізняти складні порядкові числівники та складні прикметники з першою частиною числівником: стотисячний (числівник) – стокілограмовий (прикметник). Такі прикметники пишуться разом.
15) Слова типу двохсотрічний, столітній пишуться разом, і вирази 200-річний, 100-літній – через дефіс. Читається 86-відсотковий - вісімдесятишестивідсотковий, 125-річчя - стодвадцятип'ятиріччя.
16) У датах відмінюється числівник, а іменник стоїть у родовому відмінку.
17) Півтораста – не змінюється.
18) Півтора, півтори – змінюються за родами, не змінюються за відмінками.
19) На початку складних слів (прикметників,іменників) числівники один, два, три, чотири мають відповідно форми одно-, дво-, три-, чотири-: однозвучний, двоповерховий(не двохповерховий), триярусний (не трьохярусний), чотирикутник (не чотирьохкутник). Форми двох-, трьох-, чотирьох- вживаються тільки перед частинами, що починаються з голосного: двохелементний, чотирьохосьовий  чотиривісний).
20) Числівники п'ять і більше (крім сто і дев'яносто) на початку складних слів мають форму родового відмінка: п'ятиденний. п'ятдесятирічний, п'ятисоткілограмовий(але: стодоларовий). Це стосується числівників два, три, чотири, якщо вони є частиною складеного числівника: двадцять два роки - двадцятидвохрічний (але: дворічний),тридцять три дні - тридцятитрьохденний (але: триденний).
21) Букви дописуються до цифр тільки на позначення порядкових числівників: 7-й, 9-ї, 11-го, 12-му, 70-х тощо. До римських цифр букви не дописуються: І квартал, у ІІ кварталі.

Відмінки

Однина

Множина

Власне 
кількісні

Неозначено-
кількісні

Збірні

Н.

один

одна

одні

два, дві

три

кілька

п'ятеро

Р.

одного

однієї/-ої

одних

двох

трьох

кількох

п'ятьох

Д.

одному

одній

одним

двом

трьом

кільком

п'ятьом

З.

Як у Н. чи Р.

одну

Як у Н. чи Р.

Як у Н. чи Р.

Як у Н. чи Р.

Як у Н. чи Р.

Як у Н. чи Р.

Ор.

одним

однією/-ою

одними

двома

трьома

кількома

п'ятьома

М.

(на) одному/-ім

одній

одних

(на) двох

трьох

кількох

п'ятьох

Відмінки

Прості кількісні

Н.

п'ять

сім

вісім

одинадцять

Р.

п'яти/п'ятьох

семи/сімох

восьми/вісьмох

одинадцяти/-тьох

Д.

п'яти/п'ятьом

семи/сімом

восьми/вісьмом

одинадцяти/-тьом

З.

Як у Н. чи Р.

Як у Н. чи Р.

Як у Н. чи Р.

Як у Н. чи Р.

Ор.

п'ятьма/п'ятьома

сьома/сімома

вісьма/вісьмома

одинадцятьма/-тьома

М.

(на) п'яти/п'ятьох

семи/сімох

восьми/вісьмох

одинадцяти/-тьох

Відмінки

Н.

п'ятдесят

сорок

дев'яносто

сто (днів)

Р.

п'ятдесяти/-тьох

сорока

дев'яноста

ста (днів)

Д.

п'ятдесяти/-тьом

сорока

дев'яноста

ста (дням)

З.

Як у Н. чи Р.

сорок

дев'яносто

сто (днів)

Ор.

п'ятдесятьма/-тьома

сорока

дев'яноста

ста (днями)

М.

(на) п'ятдесяти/-тьох

сорока

дев'яноста

ста (днях)


Старі форми непрямих відмінків сот, стам, стома вживаються з іменниковим значенням "сотня": Дивлюся: сади над шляхами та городú з стома церквами (Т. Шевченко).
У складних числівниках від двохсот до дев'ятисот, а також у числівнику кількасот змінюються обидві частини: перша - як числівник два або п'ять, друга - як іменникмісто в множині. Пишуться вони разом:

Відмінки

Н.

три міста

триста

п'ять міст

п'ятсот

Р.

трьох міст

трьохсот

п'яти міст

п'ятисот

Д.

трьом містам

трьомстам

п'яти містам

п'ятистам

З.

три міста

триста/ трьохсот

п'ять міст

п'ятсот

Ор.

трьома містами

трьомастами

п'ятьма/п'ятьома містами

п'ятьмастами/п'ятьомастами

М.

(на) трьох містах

трьохстах

п'яти містах

п'ятистах


Тільки числівник двісті в називному відмінку має своєрідну форму (це колишня двоїна).

Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються, як іменники відповідної відміни й групи:

Відмінки

Однина

Множина

Н.

нуль

тисяча

мільйон

нулі

тисячі

мільйони

Р.

нуля

тисячі

мільйона

нулів

тисяч

мільйонів

Д.

нулю/нулеві

тисячі

мільйону/-ові

нулям

тисячам

мільйонам

З.

нуль

тисячу

мільйон

нулі

тисячі

мільйони

Ор.

нулем

тисячею

мільйоном

нулями

тисячами

мільйонами

М.

(на) нулі/нулеві

тисячі

мільйоні/-ові

нулях

тисячах

мільйонах


У кількісних складених числівниках змінюються усі складові частини:

Відмінки

Н.

одна тисяча двісті сімдесят шість

Р.

однієї тисячі двохсот сімдесяти/сімдесятьох шести/шістьох

Д.

одній тисячі двомстам сімдесяти/сімдесятьом шести/шістьом

З.

одну тисячу двісті/двохсот сімдесят/сімдесятьох шість/шістьох

Ор.

однією/одною тисячею двомастами сімдесятьма/сімдесятьома шістьма/шістьома

М.

(на) одній тисячі двохстах сімдесяти/сімдесятьох шести/шістьох


Порядкові числівники змінюються за родами, числами й відмінками, як прикметники: третій - як прикметники мякої групи, усі інші - як прикметники твердої групи. Причому в складених порядкових числівниках змінюється тільки останнє слово.

Відмінки

Н.

одна тисяча двісті сімдесят шостий

Р.

одна тисяча двісті сімдесят шостого

Д.

одна тисяча двісті сімдесят шостому

З.

одна тисяча двісті сімдесят шостий/-ого

Ор.

одна тисяча двісті сімдесят шостим

М.

(на) одна тисяча двісті сімдесят шостому/-ім


У дробових числівниках чисельник відмінюється, як відповідний кількісний числівник, а знаменник - як порядковий. Причому після чисельників дві, три, чотиризнаменник ставиться у формі називного відмінка множини, а після п'ять та більше - у формі родового відмінка множини: дві треті (частини), три п'яті (частини),чотири десяті (частини), дев'ять десятих (частин).

Відмінки

Н.

одна десята

дві десяті

шість десятих

Р.

однієї десятої

двох десятих

шести десятих

Д.

одній десятій

двом десятим

шести десятим

З.

одну десяту

дві десяті

шість десятих

Ор.

однією десятою

двома десятими

шістьма десятими

М.

(на) одній десятій

двох десятих

шести десятих

Правопис прислівників

Прислівник належить до тих частин мови, що й досі поповнюються новими словами, особливо за рахунок прийменниково-іменникових сполучень (деякі з них перейшли в прислівники, інші зберігають ознаки сполучення іменника з прийменником). Щоб розрізняти прислівники і сполучення прислівникового типу, необхідно з'ясувати на основі синтаксичних зв'язків, наскільки збережене значення предметності в іменниках, від яких вони походять.

Разом пишуться:

1. Прислівники, утворені від іменника, колишньої короткої форми прикметника, числівника, займенника, прислівника у поєднанні з прийменником: увечері, востаннє, втроє, внічию, занадто.

2. Складні прислівники, утворені з кількох основ: мимоволі, насамперед, повсякчас, праворуч, тимчасово, привселюдно.

3. Складні прислівники, утворені сполученням часток аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- з будь-якою частиною мови: абикуди, аніскілечки, деколи, чимало, щодня, якнайбільше.

Окремо пишуться:

1. Прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником. Найчастіше в них вживаються такі прийменники:

без: без упину, без відома, без жалю, без пуття, без сумніву; в: в нагороду, в разі, уві сні;

до: до вподоби, до діла, до загину, до краю, до останку, до побачення,

до пуття, до смаку, до сьогодні; з: з розгону, з переляку, з радості, з болю, з жалю; на: на вибір, на видноті, на віку, на зло, на світанку, на добраніч, на око: під; під боком, під силу, під вечір; по: по змозі, по можливості, по правді.

2. Прислівникові сполучення, в яких повторюються основи, переділені прийменниками: разу раз, з боку на бік, день за днем, з року в рік, а також сполучення, утворені поєднанням іменника в називному відмінку з іменником в орудному відмінку: кінець кінцем, одним одна, сама самотою.

Через дефіс пишуться:

1. Прислівники, в яких повторюються основи: рано-вранці, ледве-ледве, зроду-віку, любо-дорого (синонімічні та антонімічні прислівники).

2. Прислівники, у яких повторювані основи переділені прийменниками, що перейшли у префікси, та частками: всього-на-всього, де-не-де, хоч-не-хоч, коли-не-коли, будь-що-будь.

3. Прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомоги префікса по- і суфіксів-и; -ану: по-нашому, по-київськи.

4. Прислівники, утворені з префікса по- і порядкового числівника на -е: по-перше, по-четверте.

5. Прислівники по-латині, на-гора, десь-колись, десь-інде, десь-інколи, геть-чисто.

Правопис сполучників

1. Складні сполучники, утворені від інших частин мови, пишуться разом: адже, зате, начебто, отож, ніж, аніж, якщо, якби, мовбито, немовби, наче, начеб, начебто, ніби, нібито, тобто, притому.

Примітка. Сполучники проте, зате, притому, причому, тож, теж, щоб, якби, якже, якщо, які пишуться разом, слід відрізняти від однозвучного поєднання повнозначного слова з часткою або прийменником.

Сполучник як службова частина мови виконує синтаксичну функцію поєднання членів речення або окремих речень і не є іх членами, однозвучні сполучення слів виступають членами речення, і до них можна поставити питання. Пор.: Щоб жить - ні в кого права не питаюсь. Щоб жить - я всі кайдани розірву (П. Тичина).- Неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б то зачепитись (М. Коцюбинський); Якби я турбувавсь завжди про себе, вже б онімів давно від самоти (Д. Павличко). - Як би йому, Данилові, хотілося зараз із веслом у руці сісти за сей вербовий човен (М. Стельмах).

2. Якщо частки би (6), же (ж) зберігають підсилювальне значення, то вони пишуться окремо: або ж, адже ж, але ж, коли б, хоча б, хоч би.

3. Складні сполучники тільки-но, тим-то, тому-то, отож-бо пишуться через дефіс.

4. У складених сполучниках усі компоненти пишуться окремо: так що, через те що, замість того щоб, з тим щоб, незважаючи на те що, дарма що, задля того щоб, після того як, мірою того як.

Правопис часток

Частки з різними частинами мови пишуться разом, окремо, через дефіс. Разом пишуться:

1. Частки аби-, де-, чи-, що-, як-, -ся (-сь) у складі будь-якої частини мови: абиколи, абихто, деякі, декуди, чимало, щодня, якнайбільше, колись, будуватися (сь), кудись.

Якщо між часткою і займенником є прийменник, то всі слова пишуться окремо: аби з ким, де на якому, ні з якими.

2. Частки би (б), же (ж), то у складі інших часток і сполучників: немовбито, тобто, якби, мовби.

Окремо пишуться:

1. Усі частки, які творять форми слів або надають різних значеннєвих, модальних та емоційно-експресивних відтінків:

а) частки хай, нехай, за допомоги яких творяться форми наказового способу: нехай заспіває, хай не розбудить;

б) частка би (б), за допомоги якої утворюється форма умовного способу дієслів: спочив би, прийшла б;

в) частка же (ж), яка відіграє підсилювально-видільну роль: знайшов же;

г) частки то, це, які у складі речення мають значення вказівності: Мова й історія - то ж єдине ціле, один кровообіг, тож: і відроджувати їх маємо одночасно (Гонч.).

2. Частка що у сполученнях дарма що, тільки що, хіба що, що ж до.

3. Частка то в експресивних сполучниках що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

Через дефіс пишуться:

1. Частка бо, но, то, от, таки, коли вони вирізняють значення окремого слова: пиши-бо, якось-то, як-то, дістав-таки.

Примітки: 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка, всі три слова пишуться окремо: хто б то, скільки ж то.

2. Якщо частка таки стоїть перед словом, до якого стосується, вона пишеться окремо: таки намалював, таки зрозумів.

3. Частки будь-, -небудь, казна-, хтозна-, бозна- у складі займенників та прислівників: будь-хто, який-небудь, казна-який, хтозна-скільки.

Примітка. Якщо між часткою і займенником стоїть прийменник, то всі три слова пишуться окремо: казна з чому, будь із ким

Правопис прийменників

1. Прийменники як службова частина мови, що вживаються із повнозначними словами, пишуться окремо від них: з міста, на сонці, перед нами, на полі.

2. До простих прийменників, що закінчуються на приголосний, перед словами, які починаються кількома приголосними, іноді приєднуються голосні і або о (для милозвучності): наді (о) мною, зі скла.

3. Складні прийменники пишуться разом: поміж, понад, заради.

Примітка. Складні прийменники із початковим з- (зі*; із-) пишуться через дефіс: /з-за, з-над, з-посеред, з-під, з-поміж.

4. Похідні прийменники прислівникового походження зазвичай пишуться разом: попереду тролейбуса, обабіч шляху, наперекір долі, назустріч долі. їх треба відрізняти від однозвучних сполучень прийменника з іменником: назустріч сонцю - на зустріч із вчителем, стояти скраю - з краю лісу.

5. Окремо пишуться складні похідні прийменники, утворені поєднанням іменників і прислівників з прийменниками: згідно з, відповідно до, на чолі, незважаючи на, але: внаслідок.

6. Особово-вказівні займенники в непрямих відмінках пишуться з н на початку слова, якщо перед ними стоять прийменники: зустрів її- зустрівся з нею; побачив його - підійшов до нього.

15. Передача на письмі ненаголошених голосних звуків

16. Чергування голосних і приголосних

Чергування можуть бути живими, тобто такими, які зумовлюються дією фонетичних процесів, властивих су­часній мові (наприклад чергування за глухістю – зціди­ти [с'ц'ідити]; за дзвінкістю – як же [jаґже]; за м’які­стю – дні [д'н'і]). Такі чергування відбуваються у мов­ленні, і тільки деякі з них зафіксовані у правописі, зокре­ма перехід префікса з- у с- перед к, п, т, ф, х: скинути, спитати, стягти, сформувати, схопити тощо.

Чергування, які не можна пояснити фонетичними зако­номірностями, що виявляються в сучасній мові, називають­ся історичними. Причини, які викликали появу цих чер­гувань, давно зникли, а самі чергування відбуваються за традицією і закріплені у правописі. До них належать:

1. Чергування приголосних

Найбільш поширеними серед чергувань приголосних є такі:

а) Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш], що від­буваються при словозміні і словотворенні. Наприклад: увага - уважний - зауваження, дорога - доріжка - подорожній, козак - козаче - козаченько, галка - галчин - галченя - Галченко, сміх - смішний - усмішка, бідо­лаха - бідолашний.

б) Чергування [г] – [з'], [к] - [ц'], [х] - [с'] при сло­возміні перед закінченням -і. Наприклад: луг - у лузі, папуга - папузі, райдуга - райдузі, гілка - на гілці, донь­ка - доньці, онука - онуці, свекруха - свекрусі, комаха - комасі, капелюх - у капелюсі.

2. Чергування голосних

До найбільш поширених чергувань голосних можна від­нести такі:

а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід - східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл - попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тільки українській мові, в жодній з інших сло­в’янських мов не відбувається.

б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбу­вається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживаєть­ся тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка.

Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j] (графіч­но є) виступає закономірно.

• Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умо­ви, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голос­ними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Напри­клад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шос­тий ([и] <- [ы]); крайок, копійок.

17. Засоби милозвучності української мови

Звуки в мовленнєвому потоці організовуються так, щоб їх легко було вимовляти, щоб вони були розбірливі для слухача і щоб гармоніювали між собою. Усе це надає мовленню мелодійності, приємного звучання, тобто милозвучності.

Цій вимозі підпорядковані всі українські слова, і далеко не завжди їй відповідають слова іншомовного походження. У цьому легко переконатися, вимовляючи поряд питомі українські й запозичені слова: спонукання й інстинкт (з латинської), крапка і пункт (з німецької), повітря і аероіонізатор (з грецької), загін і ар’єргард (з французької).

Можна виділити три основні засоби милозвучності, які використовує українська мова.

1. Важливу роль у тому, що українська мова звучить мелодійно, відіграють вільний рухомий основний наголос і побічні наголоси в слові. Вони ритмізують усне мовлення, надають йому співучості.

Фраза, як правило, будується так, щоб не стикалися між собою наголошені склади. Якщо ж такий збіг неминуче стається, то або один із наголосів зникає, або між наголошеними складами робиться пауза.

Простежимо, наприклад, як в уривку з оповідання Григора Тютюнника “У Кравчини обідають”, мова якого близька до розмовної, чергуються наголошені й ненаголошені склади:

Після обіду Юхим одразу ж добрішає і стає ще лагіднішим і балакучішим, ніж завжди.

— Про що ж тобі на завтра врок задали? — воркоче до сина чи дочки і гладить чуб або кіски.

— Про перпетуум-мобіле, тату.

— А що ж то воно таке?

— Вічний двигун, тату.

— Гм, — каже Юхим і надовго замислюється. — Та й що ж, є такий двигун?

— Немає, тату.

— Правильно, немає, — радіє Кравчина. — Нічого вічного немає.

— А ви, тату? — озивається Колько.

Юхим регочеться й каже:

— А я, синоцю, вічний. Я — як той перепетмобіле! І ти підростеш — будеш вічним двигуном. Хто робить — той і двигун.

В уривку наголошені склади розділені одним або двома ненаголошеними складами. Там, де є більше, ніж два, ненаголошених складів, як наприклад, у поєднанні слів лагіднішим і балакучішим, посилюються побічні наголоси. Збіг наголошених складів стався тут лише в поєднаннях слів чуб або кіску (але в сполучнику або наголос у мовленні зникає); двигун, тату; що ж, є; ви, тату; підростеш — будеш (але ці наголошені склади відділяються один від одного паузами).

2. Легкості у вимові українській мові надає уникання збігу однотипних за місцем і способом творення приголосних в одному слові або на стику слів. Наприклад, відомі рядки з Шевченкового вірша Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть... милозвучні насамперед тому, що приголосні звуки, які йдуть у них один за одним, творяться в різних місцях і по-різному. Приголосні за місцем творення тут розташовані так: зубний с + зубний д (але на відміну від попереднього дзвінкий і зімкнений) + задньоротовий к + губний в + піднебінний ш + губний в + піднебінний й + задньоротовий к + зубний л + задньоротовий х + зубний т і т.д.

За цим законом милозвучності:

а) випадає середній приголосний із трьох зубних стн, стл, здн: якісний, щасливий, проїзний;

б) зливаються приголосні г, з, ж; к, ц, ч; х, с, ш із приголосним с: криворізький, кавказький, кременчуцький, ткацтво, товариство;

в) розподібнюються приголосні: рушник (з “ручник”), хто (з “кто”) — (у звукосполученнях чн, кт обидва звуки мають елементи зімкнення, тим часом звуки ш і х, якими було замінено ч і к,— щілинні);

г) уподібнюються між собою однотипні за способом творення приголосні: їжджу (з “їзджу”), піщаний (з “пісчаний”), козаччина (з “козацьчина”), роздоріжжя (з [роздор'іж'йа]).

Будуючи речення, треба стежити, щоб на межі слів не виникали немилозвучні збіги звуків: ці цінні пропозиції — ці корисні пропозиції, велика кабіна — простора кабіна, водій дійсно спізнився — водій справді спізнився, був вітер — було вітряно, був сильний вітер.

Не слід допускати римування слів у прозі: питання про святкування — питання про відзначення; князь Ярослав збудував — Ярослав Мудрий збудував; любов людини до батьківщини — любов людини до рідної землі.

3. Важливим засобом милозвучності є також уникання збігів голосних (насамперед) та збігів приголосних. Цим досягається плавність у вимові слів, словосполучень і речень.

Для цього використовуються:

а) вставні та приставні голосні: вікно — вікон, весна — весен, піді мною, підібрати, іржа, імла; префікси з кінцевим приголосним часто перед двома або більше кореневими приголосними дістають у кінці голосний і: зіграти, розірвати, відіслати, надібрати, обігнати, підійти.

б) фонетичні варіанти слів: прийменник з, із і зі (з дому, із святом, зі школи); частки би, же (після приголосних: зробив би, прийдіть же), б, ж (після голосних: зробила б, прийди ж); варіанти прислівників з кінцевим голосним і без нього (пізніше довідався — пізніш усвідомив, знову сказав — знов обізвався); варіанти частки -ся і -сь (дивлюся на небо — дивлюсь у вікно, сталось у Києві — сталося в Україні), варіанти префікса від- і од- (скажу відразу — сказав одразу) тощо;

в) чергування у—в, і—й: був у мене — була в мене, він іде — вона йде.

4. Крім, так би мовити, природних, є й художні засоби милозвучності мови. Сюди належать, зокрема, асонанси, алітерації, анафори, епіфори.

Асонанс — повторення підряд чи близько однакових голосних звуків: Які вогні в височині! Свій зір туди зведи. Вони зрідні тобі й мені… (М.Вороний).

Алітерація — повторення підряд чи близько однакових приголосних звуків: На річці скрегоче крига, сірий весняний присмерк ввесь у тривозі (М.Коцюбинський). Я слухаю нечутні голоси серед німої музики мозаїк (Л.Костенко).

Анафора — повторення на початку речень або його частин однакових сполучень звуків, слів або поєднань слів: В вирі вирію вирла вирлаті вирують — просто вирла вирують високих вирлатих зірок (Є.Гуцало). Сміялось небо, сміялася земля, сміялося сонечко ясне, а ставочок між зеленими горами, між зеленими вербами та садами неначе реготавсь (І.Нечуй-Левицький.

Епіфора — повторення в кінці речень або його частин однакових сполучень звуків, слів або поєднань слів: Виють собаки, віщують недолю, і небачені птиці літають уночі над селом і віщують недолю. І реве худоба вночі і віщує недолю (О.Довженко).

Іноді ці художні засоби мовної виразності можуть використовуватися в сукупності, не розмежовано: І загадки свічад, і мури, і вікно. І ще ні зрад, ні втрат, і радощів без ліку. Давно і дивно. Дивно, як давно. Ще тільки вчора, а уже піввіку (Л.Костенко).

18. Спрощення приголосних

19. Подовження і подвоєння приголосних

1. Подвоєні приголосні маємо при збігу однакових приголосних:

а) префікса й кореня: відділ, ввічливий, віддати, заввишки, оббити, роззброїти;

б) кінця першої і початку другої частини складноскоро-чених слів: військкомат, міськком;

в) кореня або основи на -н- (-нь-) і суфіксів -н(ий), -ник: день —денний, ранок —ранній, причина —причинний, закон — законний, година —годинник, вікно —віконниця.

Подвоєння н зберігається й перед суфіксом -ість в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників із подвоєним н: безвинний — безвинність — безвинно, законний — законність — законно, туманний — туманність — туманно;

г) якщо основа дієслова минулого часу закінчується на с, після якого йде частка -ся: винісся, розрісся, трясся.

Буквосполучення нн пишеться:

а) в суфіксі -енн(ий): здоровенний, силенний, численний;

б) у прикметниках з наголошеними суфіксами -анн(ий), -енн(ий), -янн(ий): здійсненний, вблаганний, недозволенний, недоторканний, незрівнянний, нечисленний, непримиренний, несказанний, нескінченний, а також у прикметнику старанний;

в) у прикметниках на -енн(ий) старослов'янського походження: благословенний, блаженний, священний, огненний.

2. Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються, коли вони стоять після голосного:

а) перед я, ю, і, е в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): знання, знанню, у знанні; сторіччя, сторіччю, у сторіччі; життя, життю, у житті; знаряддя, знаряддю, у знарядді; зілля, зіллю, у зіллі; Запоріжжя, Запоріжжю, у Запоріжжі; волосся, волоссю, у волоссі; питання, питанню, на питанні;

б) якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подвоєння зберігається: почуття — почуттів; відкриття — відкриттів та ін;

в) перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого та жіночого роду І відміни (за винятком родового множини з закінченням -ей): суддя, судді, суддю, суддів і т. д.; стаття, статті, статтю, статтею (але в родовому множини — статей); рілля, ріллі, ріллю, ріллею;

г) перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один м'який або шиплячий приголосний: тінь — тінню; мить — миттю; молодь — молоддю; вісь — віссю; міць — міццю; подорож: — подорожжю; ніч — ніччю; розкіш —розкішшю; річ —річчю; Рось —Россю;

д) перед я, ю в прислівниках типу: зрання, спросоння, навмання та ін.;

е) перед ю, е у формах теперішнього часу дієслова лити (литися) —ллю, ллєш, ллє, ллємо, ллєте, лають, ллється, ллються; а також у похідних виллю, наллю, наллємо, наллють і т. д.

20. Буквосполучення йо, ьо

В українському алфавіті немає

букви для позначення звукосполу

чення [у] + [о], тому воно позначаєть­

ся двома буквами — йо.

Пишемо йо:

1. На початку слова:

Йосип, йодистий, його, йогурт.

Орфографія

2. На початку складу після голосного:

район, бойовий, знайомий, майор,

Андрійович, по-дійовому.

3. На початку складу після твердого

приголосного:

М уравйов, Соловйов, серйозний,

підйом.

Пишемо ьо:

Перша літера буквосполучення ьо

(м ’який зн а к ) служить для позна­

чення м’якості попереднього приго­

лосного перед [о]:

сьогодні, бадьорий, т рьох, льон,

дзьобати, на цьому, Ковальов.

УВАГА!

Буквосполучення ьо не може стояти на початку

слова або складу.

У деяких словах іншомовного походження пи­

шемо буквосполучення ьйо:

б а т а л ь й о н , б у л ь й о н , г іл ь й о т и н а , к а н ьй о н,

л о с ь й о н , м е д а л ь й о н, м іл ь й о н , п а в іл ь й о н,

т р и л ьй о н, с е н ьй ор (в Іспанії та іспаномовних

країнах) і си н ьйор (в Італії) тощо.

21. Вимова і правопис и, і в основах незапозичених слів й основах слів західноєвропейського походження

22. Правопис і відмінювання українських прізвищ, імен, імен по батькові

Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами українського правопису. Наприклад: Литвиненко, Гапоненко, Писаренко Шевченко, Марченко, Муляр, Кравченко, Назар, Удовенко, Пугач, Солов'яненко, Тимошенко, Юрчук.

Ряд прізвищ слов'янського походження в українській мові мають деякі особливості:

1) у російських прізвищах ё передається сполученням йо на початку слова та в середині після голосних, а також після твердих приголосних, якщо ё у вимові відповідає сполученню йо. Наприклад: Йотов, Йоржик, Майоров, Водойомов, Мурав-йов, Соловйов, Воробйов;

2) якщо ё означає звук о після м'якого приголосного, то тоді пишеться сполучення ьо. Наприклад: Синьов, Дегтярьов, Пушкарьов, Лавреньов, Треньов;

3) під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ та ц завжди пишеться о. Наприклад: Чижов, Свящов, Балашов, Лихачов, Лобачов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишеться е. Наприклад: Горячеє, Чебишев, Коришев, Солнцев, Кривенцев, Плющев, Лещев;

4) російська літера е після приголосних передається в українській мові літерою е. Наприклад: Мельник, Вербицький, Ааександров, Демидов, Шевцов, Кобзаревич, Леонов, Мошек, Сапек, Гашек, Луспекаєв, Білевич. Але звук е в російських прізвищах, що відповідає українському і, передається буквою є. Наприклад: Бєлкін, Бєляєв, Сєдіна, Пєшковський, Лєтов, Мєстківський;

5) російська літера и в основах прізвищ на початку слова та після приголосних передається літерою і. Наприклад: Іва-щенко, Івко, Ісаченко, Ісаєв, Іллєнко, Нікітін, Ніколаєв, Фірсова, Бірюков, Лісний, Ліненко.

Після шиплячих ж, ч, ш, щ завжди пишеться и. Наприклад: Живков, Жиловенко, Жигалюк, Кочигін, Чигрін, Чирва, Шиша-рова, Шишацький, Щиглов, Щипачов;

6) російська літера и у середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака передається через ї. Наприклад: Руїн, Воїнович, Мар'їн, Захар 7нов, Ільїн, Переїденко;

7) російська літера ы завжди передається через и. Напиклад: Фортали, Черниш, Малишевський, Цимбал, Циганенко, Цвелих, Білих, Куцих;

8) літера и завжди пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів, спільних для української і російської мов. Наприклад: Мироненко, Сидоров, Тихонов, Максимов, Данилов, Григорчук, Вшоградов, Винокур;

9) російський суфікс -ев, -еев передається через є після всіх приголосних, крім шиплячих та ц. Наприклад; Матвєев, Андрєєв, Федосєєв, Євсєєв, Патрікєєв, Веденєєв; Лаптєв, Мед-ведєв, Пахарєв, Каменєв, Гундарєв, Жухарєв; Малишев, Баришев, Зайцев, Мальцев, Хомічев, Мариничев, Онищев, Костищев;

10) у префіксі при- завжди пишеться и. Наприклад: При-ходько, Присяжнюк, Прилуцький, Пригорілов, Прибережний, Привалов, Придніпровський, Приймаков, Прийденко, Придорожній;

11) у суфіксах -ич, -ик пишеться и. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич; Перепелятник, Рудик, Цилюрик, Дудник, Малик, Антосик, Бендрик;

12) слов'янські прізвища, незалежно від походження, пишуться з ь у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк. Наприклад: Вишне-вецький, Новицький, Липовицький, Іваницький, Жванецький, Корецький, Саврицький, Квітницький, Хмельницький, Купецький, Пінаєвський, Залюбовський, Завадовський, Зелінський, Пет-ровський, Тройський, Міщерський, Добровольський, Печерський, Матусовський, Броварський.

 

ІМЕНА ПО БАТЬКОВІ

При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси -ович, -йович. Наприклад: Русланович, Сергійович, Іванович, Ігорович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Богданович, Андрійович, Маркіянович, Васильович, Семенович.

При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс -івн(а), після голосних -ївн(а). Наприклад: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна, Лук'янівна, Ярославівна, Артемівна, Владиславівна, Василівна, Бориславівна, Романівна, Олександрівна, Сергіївна.

Деякі з імен по батькові випадають з цих загальних правил. їх слід пам'ятати.

Григорій — Григорович, Григорівна

Сава — Савич (-ович), Савівна

Ілля—Ілліч, Іллівна

Микита —Микитович, Микитівна

Яків — Якович (-левич), Яківна (-лівна)

Лука —Лукич, Луківна.

У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише

закінчення -івн(и), -ївн(и), у давальному - -івн(і), -ївн(і).

Наприклад:

Р. в. Людмили Тимофіївни (неправильно: Тимофі-ївної)

Вікторії Володимирівни (неправильно: Володи-мирівної)

Д. в. Людмилі Тимофіївні (неправильно: Тимофі-ївній)

Вікторії Володимирівні (неправильно: Володими-рівній).

23. Розділові знаки при звертанні

Звертання може стояти на  початку,  в  серединi,  наприкiнцi  речення  й

видiлятися     в     усному     мовленнi      пауза      УКРАÏНСЬКА

МОВА____________________________ ___ ми, а на письмi  роздiловими  знака

ми (комами, знаком оклику).

1. Звертання, що  стоïть  на  початку  речення,  видiляється

  комою: Народе мiй, твоï дiла То i мого  життя  горiння.  Я  лиш

  галузонька мала Твого прадавнього корiння. Д.  Луценко.  Мiй  рiдний

  краю, доки житиму, вславлятиму твоï поля (Л. Рубан).

2. Якщо звертання вимовляється з  окличною  iнтонацiєю,  то

  пiсля  нього  ставимо  знак  оклику.  Нас  тупне  слово   пишемо   з

  великоï лiте ри (зрiдка з малоï). Украïнцi  моï!

  Дай вам Боже i щас тя, i сил! (В. Баранов ). Краю рiдний! Люблю тебе

  вдень i вночi, вранцi i ввечерi  i  не  знаю  краю  своєï

  любовi (Панас Мирний). Моя Украïно! Як я тебе любив!  Твоï

  луги, твоï степи розлогi, Днiпра ревучого славетнiï пороги

  I хвилi золотi твоïх шовкових нив! П. Кулiш.  Земле  рiдна!  як

  тепло нам iз то бою (М. Рильський ).

3. Звертання, що стоïть у  серединi  ре  чення,  видiляється

  комами: I поки не всмiхнулась Украïна, Народе мiй,  прошу  тебе

  не спи. В. Крищенко. Без мови рiдноï, юначе,  й  народу  нашого

  нема (В. Сосюра ). 372 Гсама тика: морфологiя, синтаксис  Як  помира

  листок без гiлки, А квiтка без стебла, Так я без тебе, Украïно,

  На свiтi не жила б.  М.  Овдiєнко.  учiтеся,  брати  моï,

  думайте, чи тайте… (Т.  Шевченко).  Ти  в  моєму  серцi,

  Украïно, Думою Шевченка гомониш. Б. Олiйник.

4. Звертання, що стоïть у кiнцi речен ня, видiляємо комою, а

  пiсля нього ставимо той знак,  якого  потребує  змiст  речення

  (крапка, знак питан ня чи знак  оклику):  Не  шукав  я  до  тебе  Нi

  стежки, нi броду… Я для тебе горiв,  Украïнський  народе!

  В. Симоненко.

5. Якщо перед звертанням стоять ви гуки о, ой, то кома пiсля них не ста

  виться: О У краïно! Хай нас людство судить Тобi однiй  думки  i

  кожний рух! Олег Ольжич. О земле рiдна! Знаєш ти Свiй  шлях  у

  бурi, у негодi… М. Рильський. земле втрачена,  явися  Бодай  у

  зболеному снi, 1 лазурово простелися, I душу порятуй менi. В.  Стус.

  Iншi ж вигуки вiд звертання вiддi ляються комами: Гей, новi  Колумби

  й Магеллана, Напнемо вiтрила наших мрiй! В. Симоненко.

6. Особовi займенники ти, ви, що ви конують функцiю  пiдмета  й  стоять

  пiсля   вигукiв   о,   ой,   не   входять    до    звертання,    яке

  вiдокремлюється: Гей ви, зорi яснi, тихий мiсяцю  мiй,  Де  ви

  бачили бiльше кохання? В. Сосюра.

7. Повторюванi або однорiднi звер тання роздiляються комами або  знаком

  оклику: Любове грiзна! Свiтла моя  муко!  Непереможна  радосте  моя!

  Бери мене! У материнськi руки Бери моє маленьке гнiвне  Я!  В.

  Симоненко. ПОРIВНЯЙТЕ!

8. В  односкладних  реченнях  з  пропущеним  пiд  метом  звертання   не

  виступає  членом  речення:  односкладнi  речення:   Зоре   моя

  вечiрняя, зiйди над горою… (Т. Ш ев ченко). Мiсяцю надламаний,

  зо мною i освяти печаль мою (В. Свiдзинський);  двоскладнi  речення:

  Зоря вечiрняя сходить над горою. Мiсяць надламаний хай бцде зi  мною

  i освятить печаль мою.

9. Щоб розрiзняти пiдмети i звертання, потрiб но памятати:  Iменники  в

  кличному вiдмiнку завжди звертання: 373 УКРА ÏНСЬКА  МОВА  А  я

  взяла i вигадала святе тебе, моя по езiє, тебе (Г. Свiтлична).

  Iменники в називному вiдмiнку множи ни можуть виступати пiдметами  i

  звертанням. Звертання не можна замiнити  займен  никами  вiн,  вона,

  воно, вони, при ньому можна поставити (або стоять) iншi зай  менники

  у будь-якому вiдмiнку: Хлюпни нам [т и], море, свiжi лави! 0  земле,

  [т и ] велетнiв роди! (П. Тичина). Я п ю тебе, сонце,  твiй  теплий,

  зцiлющий напiй (М. Коцюбинський).

24. Уживання м’якого знака

М'якість приголосних на письмі передається вживанням після них я, ю, є, і або м'якого знака (ь): близько, вільний, вірність, раненько, український, юнацький тощо.

В українських словах м'який знак вживається:

Після букв д, т, з, с, ц, л, н, які позначають м'які приголосні:

в кінці слова: нехіть, мазь, паморозь, увесь, ґедзь, мовець, обмаль, сутінь тощо слів перед буквами, що позначають тверді приголосні: молотьба, спільний, тинькувати, Гринько, Федько, Вільно, Луцьк тощо;

у дієсловах наказового способу та на -ться: стань, сядь, робиться, коситься тощо.

В дієсловах перед часткою -ся (-сь): стань — станься, сядь — всядься.

На позначення м'яких приголосних усередині складу перед о: дзьоб, дьоготь, льон, сьомий, третьокласник, утрьох тощо.

У суфіксах -зьк-, -ськ-, -цьк-: запорізький, козацький, київський, близькість, людськість, вузько, хвацько, військо, хлопчисько, пасовисько тощо.

У суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: батенько, рибонька, старесенький, білісінький, малюсінький тощо.

М'який знак зберігається:

В утворених присвійних прикметниках: Танька — Таньчин, Зінька — Зіньчин, ненька — неньчин;

При відмінюванні: призьба — на призьбі, ненька — неньці, вишенька — вишеньці, але: землянка — землянці, маска — масці.

В іншомовних словах

В словах іншомовного походження м'який знак пишеться після м'яких д, т, з, с, л, н перед ї, йо, а також перед я, ю, є, які читаються як [йа], [йу], [йе]: адьє, конферансьє, монпансьє, пасьянс, ательє, барельєф, батальйон, мільярд, бутоньєрка, віньєтка, каньйон, В'єнтьян, Готьє, Нью-Йорк, Ньютон, Ньяса, Реньє тощо.

М'який знак не пишеться

М'який знак не пишеться у наступних випадках:

Після б, п, в, м, ф, р, ж, ч, ш, щ: дріб, приголуб, сипте, степ, кров, вісім, верф, ніж, їж, знаєш, бачиш, піч, річ, борщ, морщ, воротар, гіркий, кобзар, перевір, тепер, Харків тощо. Виняток: Горький."трьох "

Перед м'якими, пом'якшеними або шиплячими: свято, дзвякнути, сніг, радість, велетенський, промінчик, кінчик, менший, тонший, Уманщина. Винятки: після букви л (їдальня, читальня, Польща, сільський тощо) та слова тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати, женьшень, Маньчжурія.

Між подвоєними та подовженими приголосними: буття, відлюддя, віддячити, волосся, галуззя, заміжжя, зілля, пасся, ранній, роззява тощо.

25. Уживання апострофа

Апостроф в українській мові вживається перед літерами я, ю, є, ї, коли вони позначають сполучення приголосного [й] з голосними [а], [у], [е], [і] після твердих приголосних.

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:

Після літер, що позначають губні тверді приголосні звуки б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає іншого приголосного (крім р), який належав би до кореня: солов'їний, сім'я, м'ята, п'ятниця, зв'язати, п'ю, б'ється, в'яз, м'язи, ім'я, В'ячеслав, Стеф'юк; верб'я, верф'ю, торф'яний, черв'як. Але: свято, морквяний, мавпячий, цвях. Якщо приголосний, що стоїть перед губним, належить до префікса, то апостроф теж ставиться: зв'язок, підв'ялити, обм'яклий, розв'ючувати.

Після твердого р у кінці складу: подвір'я, сузір'я, на узгір'ї, з матір'ю, кур'єр, пір'їна. Якщо ря, рю, рє позначають сполучення м'якого [р'] із голосними а, у, е ([р'а], [р'у], [р'е]), то апостроф не пишеться: рясний, Рябко, буря, рюмсати, Рєпін.

Після будь-якого твердого приголосного, яким закінчується префікс або перша частина складних слів: без'язикий, від'єднати, з'ясувати, над'їдений, над'ярусний, роз'ятрити, роз'юшений; дит'ясла, пан'європейський, пів'юрти, пів'ящика, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи.

Після к у словах Лук'ян, і похідних від нього: Лук'яненко, Лук'янчук, Лук'янчик, Лук'янівка тощо.

У складних словах, перша частина яких закінчується на приголосний: двох'ярусний, чотирьох'ярусний, дит'ясла.

Апостроф не ставиться:

Після б, п, в, м, ф, що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний, морквяний, медвяний (але: торф'яний, черв'як, верб'я).

Після букви р, що позначає м'який приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.

У словах іншомовного походження у злитній вимові: резюме, бюджет, бюро.

Інші випадки

Роздільність вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного позначається апострофом.

Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї:

Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б'ю, п'ять, п'є, в'язи, у здоров'ї, м'ясо, рум'яний, тім'я, мереф'янський, В'ячеслав, Стеф'юк. Примітка. Апостроф не пишеться, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпячий, свято, тьмяний, цвях, але: верб'я, торф'яний, черв'як. Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса: зв'язок, зв'ялити, підв'язати, розм'якшити.

Після р: бур'ян, міжгір'я, пір'я, матір'ю, кур'єр, на подвір'ї. Примітка. Апостроф не пишеться, коли ря, рю, рє означають сполучення м'якого р із наступними а, у, е: буряк, буряний, крякати, рябий, ряд, крюк, Рєпін.

Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без'язикий, від'їзд, з'єднаний, з'їхати, з'явитися, об'єм, під'їхати, роз'юшити, роз'яснити; дит'ясла, пан'європейський, пів'яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи тощо. Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишеться: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема, зуміти.

Апостроф у словах іншомовного походження[ред. • ред. код]

Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х, ж, ч, ш, р: б'єф, комп'ютер, п'єдестал, інтерв'ю, прем'єр, торф'яний, к'янті, миш'як, кар'єра; П'ємонт, П'яченца, Рив'єра, Ак'яб, Іх'ямас; Барб'є, Б'єрнсон, Б'юкенен, Женев'єва, Ф'єзоле, Монтеск'є, Руж'є, Фур'є.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад'юнкт, ад'ютант, ін'єкція, кон'юнктура.

Апостроф не пишеться:

Коли я, ю позначають пом'якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, кювет, рюкзак, рюш; Барбюс, Бюффон, Вюртемберг, Мюллер, Гюго, Рюдберг.

Апостроф у прізвищах

Апостроф пишеться після губних, задньоязикових і р перед я, ю, є, ї: Аляб'єв, Ареф'єв, Водоп'янов, В'яльцева, Григор'єв, Захар'їн, Луб'янцев, Лук'янов, Пом'яловський, Прокоф'єв, Юр'єв; перед йо апостроф не пишеться: Воробйов, Соловйов. Примітка. Коли я, ю означають сполучення пом'якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишеться: Бядуля, Пясецький, Рюмін.

Апостроф у географічних назвах

Апостроф пишеться в географічних назвах після губних, задньоязикових і р, а також після префіксів, що закінчуються приголосним, перед я, ю, є, ї: В'язники, Дем'янськ, Прокоп'євськ, П'ятигорськ, Ак'яр, Амудар'я, Гур'єв; перед йо апостроф не пишеться: Муравйово. Примітка. Коли я, ю означають сполучення пом'якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишеться: Вязьма, Кяхта, Крюково, Рязань.

26. Однорідні члени речення

Однорідні члени речення — це такі члени речення, які виконують однакову синтаксичну роль, відносяться до одного й того самого члена речення і поєднуються між собою сурядним зв’язком. Однорідні члени речення рівноправні і не залежать одне від одного. Вони називають поняття, близькі за своєю сутністю.

У реченні однорідні члени можуть поєднуватися за допомогою: 1) сполучників сурядності (Теслярі робили мости на Дніпрі, і Дінці, і на тихому Збручі); 2) інтонації, що на письмі позначається комою або крапкою з комою (В один день затопило ліси, сінокоси, городи); 3) обох цих способів (Сонце росло, палало і тихо спускалося додолу). Однорідними можуть бути будь-які (і головні, і другорядні) члени речення.

Здебільшого однорідні члени речення виражаються однією й тією ж частиною мови, але в ролі однорідних членів можуть виступати й різні частини мови (Хоч був тато грізним, але нас дуже любив).

Однорідні члени речення бувають непоширені й поширені (Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому (У. Самчук)). У реченні може бути не один, а кілька рядів однорідних членів (Верби й верболози сіро-зеленим туманом котились по луці і закривали подекуди воду).

Однорідні члени речення вимовляються з інтонацією переліку.

Не є однорідними членами: 1) повторювані слова, які вживаються в реченні для підкреслення кількості предметів, тривалості дії, вираження емоційності; вони розглядаються як єдиний член речення (Квітки куплю в переході, ніжну, ніжну красу, радість в теплих долонях в дім принесу, принесу (О. Чубачівна)); 2) повторювані однакові форми слів, об’єднані частками не, так (хоч не хоч, писати так писати, дивиться не надивиться); 3) стійкі словосполучення з парними сполучниками і…і, ні…ні (ні слуху ні духу, ні пава ні ґава, і сміх і гріх); 4) два однакові за формою дієслова, що позначають дію та її мету (піду подивлюся). Однорідні та неоднорідні означення. Між неоднорідними кома не ставиться. Однорідними слід вважати означення, які: 1)характеризують предмет з одного погляду. 2)вказують на споріднені ознаки одного предмета.

27. Відокремлені члени речення

Відокремлення — це виділення одного із членів речення у вимові за допомогою інтонації, а на письмі з обох боків за допомогою ком (найчастіше), рідше — тире. Відокремлються тільки другорядні члени речення.

Відокремлені члени речення відповідають на питання: а який саме? а як саме? де саме? а коли саме? а що саме? Вони уточнюють, конкретизують попередні члени речення або виділяються для посилення їхнього змісту і значення. Відокремленими бувають другорядні члени, яким властивий відтінок додаткового повідомлення, що доповнює основний зміст речення, виражений головними членами: Відвага наша — меч, политий кров’ю. Нікого тут нема, крім мене й господині.

Відокремлені означення

Відокремлення означень залежить від способу їх вираження, місця в реченні, а також від способу вираження того члена речення, до якого означення належить.

Поширені означення відокремлюються, якщо:

- стоять після означуваного слова, вираженого іменником: За вікном спить ніч, в темне небо загорнена, зорями прихорошена.

- стосуються особового займенника: З природи мовчазна, вона залюбки слухала веселу та гарну бесіду.

- стоять перед означуваним словом і мають відтінок причини: У червонім намисті, зав’язана великою хусткою, Марта була дуже гарною молодицею.

- стоять перед означуваним словом, вираженим іменником, але відірвані від нього іншими словами: Налита сонцем і вітрами, хлюпоче веслами весна.

Зверніть увагу! Найчастіше означення відокремлюються тоді, коли вони виражені дієприкметниковим та прикметниковим зворотами і стоять після означуваного слова: Взялися медом золоті лелітки, дощем умиті, чисті і ясні.

Непоширені означення відокремлюються:

- якщо стоять після означуваного слова, вираженого іменником, якщо перед ним є своє означення: Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче.

- перед або після означуваного слова, вираженого особовим займенником: А він іде, високий, посивілий, на схід, на захід поле огляда.

- перед означуваним словом, якщо непоширені означення мають відтінок причини (до них можна поставити питання чому? з якої причини? незважаючи на що?): Наляканий громовицею, кінь тихенько заіржав.

- перед означуваним словом або після нього, якщо непоширені означення відірвані від нього іншими словами: Він не чув, як, зрушений пострілами, сиплеться з гілля дерев і вкриває його пушистий сніг.

- якщо в реченні відсутнє слово, якого стосується непоширене означення: Невідомий нікому, сідаю на лавку, слухаю і дивлюся.

Комами не відокремлюються:

- два означення (виражені дієприкметниковими зворотами), що з’єднані сполучником і (й): Пробуджений ранком і сполоханий дощем птах знявся з гілки й згубився у верховітті.

- означення, що стоять перед означуваними словами і не мають обставинного відтінку: Теплом дихала настояна на травах та квітах земля.

Якщо відокремлене означення має виразно підкреслене експресивне значення, то на письмі воно може виділятися за допомогою т и р е: І тоді ж світ, уся земля — буйна й радісна — поринула в цім болю.

Відокремлені прикладки

Відокремлена прикладка — це іменниковий зворот, який виступає в реченні як різновид означення. Відокремлюється комами, якщо:

- стоїть після пояснювального слова, виражається іменником (здебільше власною назвою): Навкруги чорне страшне море, безодня води і гніву.

- стосується особового займенника: Далеко за синім морем на чужій чужині гинули вони, безталанні шукачі щастя.

- стоїть перед пояснювальним іменником і має відтінок обставини: Чудовий піаніст, Лисенко надзвичайно точно й художньо передав твори Шопена, Шумана, Ліста.

- приєднується словами або, на ім’я, на прізвище, родом, походженням, на ймення, так званий, як-от, а саме, тобто, або (тобто), чи (тобто), наприклад, зокрема, особливо та ін.: Людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на імення.

- приєднується сполучником як і має відтінок причини. Таке відокремлення не залежить від місця прикладки в реченні: Як сестра, схилилась над тобою невтомна подруга, сувора творчість.

Зверніть увагу! Не відокремлюються прикладки, які разом зі словом як указують на інші додаткові відтінки або мають значення «в ролі кого, чого»: Ліс зустрів мене як друга.

Відокремлені прикладки відділяються тире:

- якщо вони стоять у кінці речення й перед ними можна, не змінюючи змісту, вставити слова а саме: У хаті є ще у нього дві дівчини — Домаха й Меланка — якщо поширені прикладки уже мають у своєму складі розділові знаки: Мати — ставна, смаглява гречанка, що була ніби старшою сестрою Ользі, — сама ув’язувала вузли, коли дівчата зайшли до хати.

Відокремлені додатки

Відокремлюються: додатки зі значенням включення, виключення або заміщення, що починаються словами крім, окрім, опріч, замість, за винятком, щодо, що ж до, часто, часом, завжди, особливо, навіть, хоч і: Ви здійснюєте волю Батьківщини. Все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов’язку.

Зверніть увагу! Деякі додатки з прийменником замість не відокремлюються:

- замість можна замістити прийменником за: Шматочки мармуру на вулицях Помпеї колись служили замість ліхтарів (порівняйте: служили за ліхтарі);

- якщо додаток можна замінити іншим: Замість квіток шаблі, списи виблискують у долині (порівняйте: не квіти, а шаблі, списи виблискують у долині).

Відокремлені обставини

Відокремлюються обставини, якщо вони:

- виражені дієприслівниковим зворотом у будь-якій частині речення: Сторож, несучи сніданок, стукнув дверима.

- виражені одиничним дієприслівником і означають додаткову дію, причину, час, умову дії (якщо стоять перед присудком): Повечерявши, полягали спати.

- мають прийменники незважаючи на, починаючи з, кінчаючи: Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко бігає.

Комами не відокремлюються:

- одиничні дієприслівники, що означають спосіб дії і своїм значенням близькі до прислівника: Я був молодий, здоровий і міг працювати не втомлюючись.

- обставини перед неповторюваними сполучниками і, та = і, або, чи, які з’єднують дві відокремлені обставини, виражені дієприслівниками або дієприслівниковими зворотами: Хвилюючись і все ще не отямившись, солдат розповідав про себе.

- дієприслівникові звороти фразеологічного типу: Говорити не переводячи руху. Бігти не чуючи ніг. Тікати не пам’ятаючи себе.

Зверніть увагу! Обставини з прийменниками внаслідок, залежно від, у зв’язку з, згідно з, завдяки, відповідно до, на відміну від можуть відокремлюватися або не відокремлюватися залежно від ролі в реченні або бажання автора: Отруйні опеньки, на відміну від їстівних, не мають на своїй ніжці білого кільця.

 

Відокремлені уточнюючі члени речення

Уточнюючі члени речення — такі, які доповнюють, характеризують інші члени речення, звужуючи, обмежуючи їх значення, уточнюючи кількість предметів або виділення із загальної маси. Відповідають на питання: а де саме? а коли саме? а як саме? а який саме? а що саме?: Уранці, ще до схід сонця, Надійку збудив батько.

Уточнюючі члени речення в усному мовленні відокремлюються паузами, а на письмі — комами, рідше — тире: Дніпро несе Тарасові здаля — з усіх усюд — поклони і привіти.

Відокремлюються уточнюючі члени речення, при яких стоять слова тобто, цебто, а саме, або = тобто, чи = тобто, наприклад, зокрема, у тому числі, особливо, навіть, хіба що, причому, мабуть. Такі слова від уточнюючих членів речення комою не відділяються: Людям хотілося жити, тобто творити. Людині власно звикати до всього, в тім числі й до творів мистецтва.

28. Правопис не і ні з різними частинами мови

Ні пишеться зі словами разом:

1)    якщо вони без ні не вживаються: нісенітниця, нікчема, нікчемний, ніяковий, нівечити;

2)    у заперечних прислівниках: ніде, нітрохи, нікуди, ніскільки;

3)    у заперечних займенниках, якщо після ні немає прийменника: ніщо, нізащо, ніякий, нічий.

Ні пишеться зі словами окремо:

1)    якщо ні заперечує наявність дії, ознаки: ні холод, ні спека; ні високо, ні низько; у фразеологізмах: ні риба ні м'ясо;

2)    якщо між часткою і займенником стоїть прийменник, то всі три слова пишуться окремо: ні до чого, ні з ким, ні при кому, ні на чому.

30. Правопис складних, складноскорочених слів й абревіатур. Графічні скорочення

Правопис складних слів

Разом пишуться:

1. Усі складноскорочені слова й похідні від них: держбанк, колгосп, міськом, держстрах, універмаг; колгоспний, комсомольський.
Сюди належать і всі складноскорочені слова з першими частинами авіа-, авто-, біо-, зоо-, водо, газо-, гідро-, електро-, мета-, метео-, соціо-, стерео-, супер-, теле-, термо-, турбо-, фото- й подібні: стереосистема, газопостачання, метеослужба, агрокомплекс.
2. Складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник (коли він не позначається цифрою):двобічний, трипроцентний, сімдесятиріччя, трикутник, двадцятишеститисячний, двовладдя.
3. Складні іменники, утворені шляхом поєднання за допомогою сполучного звука двох або кількох основ:самокат, лісосплав, краснопис, чорнозем, верболіз.
4. Складні іменники, утворені шляхом поєднання дієслова в 2-й особі однини наказового способу з іменником: вернигора, горицвіт, перекотиполе.
5. Іменники, утворені шляхом поєднання трьох ібільше основ: веломотоспорт.
6. Складні прикметники, співвідносні з складними іменниками, що пишуться разом: електросиловий, самохідний.
7. Складні прикметники, утворені від сполучення іменника та узгоджуваного з ним прикметника: народно-поетичний, первіснообщинний.
8. Складні прикметники з другою дієслівною частиною: деревообробний.
9. Складні прикметники, у яких перша частина співвідноситься з прислівником: доброзичливий.
10. Складні прикметники, утворені з 2-х або кількох прикметників, якщо основне смислове навантаження передається останнім прикметником: вузькодіалектний.
11. Складні прикметники, що виступають як наукові терміни: головоногі, грудочеревна (перепона), умовнорефлекторна (дія).

Через дефіс пишуться:

1. Повторення того самого слова з метою підсилення його повного значення, зокрема, в дієсловах для підсилення інтенсивності дії: писав-писав, ходив-ходив; у прикметниках і прислівниках для вираження великої міри, ознаки: білий-білий, легенький-легенький, багато-багато, синьо-синьо, тихо-тихо.
2. Поєднання синонімічних слів: гидко-бридко, зроду-віку, тишком-нишком, часто-густо; антонімічних слів: більш-менш, видимо-невидимо; близьких за значенням слів, що передають єдине поняття: батько-мати (батьки), хліб-сіль (їжа); слів із тим самим коренем, але з різними закінченнями, префіксами і суфіксами: великий-превеликий, давним-давно, з давніх-давен, з діда-прадіда, мало-помалу, повік-віки, радий-радісінький, сила-силенна, тихий-тихесенький.
Примітка. Два однакових іменники, з яких один має форму називного відмінка, а другий – орудного, пишуться окремо: кінець кінцем, одним одна, честь честю, чин чином. Так само йзайменники: сама самотою.
3. Поєднання слів, що означають приблизність: день-другий, година-дві, не сьогодні-завтра, три-чотири.
Примітка. Поєднання слів зі значенням приблизності або певних числових меж можуть складатися й з двох числівників, позначених цифрами. У таких випадках між ними ставиться тире 3–4 (дні), учні 8–11 класів.
4. Складні вигуки та звуконаслідування: гей-гей, ого-го, бом-бом.
5. Звуки в словах, що вимовляються протяжно: По-о-дай, то во-о-ни наморились уже йта-а-к біля мене. (Тесленко); По-о-лк, стій!
6. Літерні абревіатури з належними до них цифрами: Ту-154, ЗІЛ-131.
7. Літерні найменування паралельних класів у школах: 7-А, 10-В.
8. Терміни, до складу яких входить літера алфавіту: П-подібний, Т-подібний.
9. Літерні скорочення складних слів, які пишуться разом або через дефіс: с.-г. — сільськогосподарський;с.-д. — соціал-демократ, соціал-демократичний; ст.-сл. — старослов’янський.
Але скорочення, утворені від словосполук, пишуться окремо: с. г. — сільське господарство.
10. Іменники, що означають науковий ступінь, спеціальність, професію:
магнітолог-астроном, член-кореспондент.
11. Іменники, що означають державні посади, військові звання: генерал-губернатор, генерал-майор.
12. Іменники, у яких перше слово підкреслює основну прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом: блок-система, жар-птиця, крекінг-процес.
13. Іменники, що означають складні одиниці виміру: кіловат-година.
14. Складні іменники з першою складовою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-, міні-, обер-, унтер-, штаб- (штабс-): віце-президент, екс-чемпіон, штабс-капітан.
15. Складні прикметники, що співвідносяться із складними іменниками, що пишуться через дефіс: дизель-моторний, соціал-демократичний, блок-системний.
16. Складні прикметники, утворені з двох чи більше прикметникових основ, що означають рівноправні поняття (між компонентами можна ставити і): аграрно-сировинний, плоско-опуклий, столярно-механічний.
17. Складні прикметники з першою частиною на -ико (-іко): діалектико-матеріалістичний, політико-економічний, ритміко-інтонаційний.
18. Складні прикметники з першою частиною військово-, воєнно-: військово-морський, воєнно-стратегічний.
Виняток: військовозобов’язаний, військовополонений.
19. Складні прикметники, у яких перша складова частина не має прикметникового суфікса, але за змістом однорідна з другою частиною й приєднується до неї за допомогою сполучного звука о або е: м’ясо-вовняний, крохмале-патоковий.

Передача російських власних назв українською мовою

1. Російські власні назви передаються якомога ближче до російського звучання, але за вимогами норм українського правопису: Соловьёв –Соловйов, Ульянов— Ульянов, Румянцев — Рум’янцев, Пугачёв — Пугачов, Прокофьев — Прокоф’єв, Ананьин — Ананьїн, Королёв — Корольов.
2. Особливості правопису російських власних назв:
а) російська буква и у власних назвах передається через і: Пушкін, Мічурін;
б) російська буква и передається через и:
• у префіксі при- та суфіксах -ик-,-иц-, -ич-, ищ-: Новиков-Прибой, Рудич, Радищев, Углич;
• після ж, ч, ш і ц: Пущин, Чичиков, Цимлянськ;
• у словах Сибір, Симбірськ, Владивосток, Владимир, П’ятигорськ, Семипалатинськ;
в) російська буква е (якщо вона стоїть після приголосного) передається звичайно через е: Державін, Лермонтов, Серпухов;
г) Але російська е передається через є:
• у суфіксах -єв-, -єєв-, якщо вони стоять після приголосних: Фадєєв, Сергєєв (але: Тютчев, Муромцев, Плещеєв, Бондарев);
• якщо в українській мові є споріднене слово з постійним і: Пєшков (бо пішки), Звєрєв (бо звір),Твердохлєбов (бо хліб). 

Написання складноскорочених слів і графічних скорочень

Складноскорочені слова (абревіатури), утворені з початкових букв або звуків, незалежно від написання словосполучен­ня пишуться великими буквами (крапки між ними не став­ляться): Міністерство внутрішніх справ — МВС, житлово-ек-сплуатаційна контора — ЖЕК, державна автоінспекція — ДАІ, мале підприємство — МІГ, виробниче об'єднання — ВО, Україн­ська республіканська партія — УРП.

Великими буквами пишуться також складноскорочені слова, утворені від іншомовних словосполучень: МАТО, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, УЄФА.

Але малими буквами пишуться: загс, вуз (від російського вьісшее учебное заведение).

Великими й частково малими буквами пишуться складно-скорочені слова на зразок Демократична партія України — ДемПУ, Конгрес української інтелігенції — КУІн.

Якщо складноскорочені іменники, утворені з початкових букв або звуків, відмінюються, то закінчення біля них допи­суються малими буквами: ЛАЗи, у ЖЕКу, з ВАКом.

У складноскорочених словах, утворених іншими способа­ми, усі частини пишуться з малої букви: районна державна адміністрація — райдержадміністрація, завідувач господар­ства — завгосп.

Але власні складноскорочені назви пишуться з великої букви: Дніпрогес, Донбас, Укрінбанк.

Від абревіатур слід відрізняти умовні графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі. Наприклад, пишемо: 4 кг, читаємо: чотири кілограми.

Слова на письмі скорочуються на приголосний: громадянин — гр., добродій — д., пан — п., наприклад — напр., область — обл., імені — ім., і так далі — і т. д.; але: нашої ери — н. є., острів — о.

У кінці графічних скорочень ставиться крапка: півн.-сх. {північно-східний), проф. (професор), р. {рік). Але крапка не ста­виться при скорочених назвах метричних мір: 5 кг, 10 км, 2 год ЗО хв, 4 мкФ тощо. Не ставиться крапка й між подво­єними буквами, що вказують на множину: pp. — роки, mm. — томи, пп. — пани.

Якщо в графічному скороченні залишаються початок і кінець слова, то на місці пропущених букв ставиться лише дефіс (без крапки): видавництво — вид-во, район — р-н, фабри­ка — ф-ка, товариство — т-во. Такі скорочення не розрива­ються для переносу.

Частини скороченого словосполучення іноді розділяються похилою рискою: поштова скринька — п/с, військова части на — в/ч, метрів за хвилину — м/хв.

Не виділяється й префікс су- в слові сусід, префікс об- у слові обруч (колись дослівно означало «навколо руки») — і тепер ці слова сприймаються як непохідні. Внаслідок спро­щень збільшується кількість коренів у мові.

Перерозклад — пересування межі між морфемами в слові. Наприклад, у формах вертиш, вертить, вертимо і т. д. ко­лись виділялися закінчення -ш, -ть, -мо, нині —иш, -ить, -имо (пор. латинське verti-s, verti-t, verti-mus). У слові внутрішній ми тепер виділяємо префікс в- і корінь -нутр-, а колись тут виділявся префікс вн- і корінь -утр- (той самий, шо й у слові утроба).

Ускладнення — збільшення кількості виділюваних у слові морфем. Наприклад, слово вальці в українській мові сприй­мається як утворене від вал за допомогою суфікса -ець / -ц'. Насправді ж у цьому слові немає суфікса, воно запозичене з німецької мови — die Wahe, у якому суфікс не виділяється.

Перехід кореня в афікс (декореляція) спостерігається за дуже частого повторення його в складному слові. Наприк­лад, у словах людина, киянин, болгарин і под. (у множині: люди, кияни, болгари) елемент -ин- колись був рівнозначний слову один (пор. латинське unus «один», німецьке еіп «один»), а тепер сприймається як суфікс. Значення суфікса набуває корінь -лог- (від грецького lohos «вчення») у словах на зра­зок психолог, біолог, зоолог та ін. Значення префікса набуває займенник сам у словах на зразок самобутній, самозаспокої­тися, самосійка тощо (таких слів із частиною само- на­лічується близько 500).

Морфемний склад слова може змінитися і внаслідок різних фонетичних процесів.

Наприклад, у слові убозтво іубог + ство) унаслідок злиття звуків г і с змінився звуковий склад як кореня, так і суфікса (у таких випадках морфеми слід виділяти відповідно до сло­вотвірної моделі: корінь убог-, суфікс -ств-іі закінчення -о). У слові холонути в корені холод- випав звук д. У слові пісний у корені піст- випав звук т.

Чимало фонетичних змін у морфемах пов'язано із звуком -й-. В одних випадках він зберігся, як, наприклад, суфікс або частина закінчення в словах пір 'я [п'ір + й + а], кров 'ю І кров + йу]. В інших — він уподібнився до попереднього м'я кого приголосного, як у словах колосся [колос + й + а], мо­лоддю [молод' + йу]. А ще в інших — він зник, від н'ьог® залишилася тільки м'якість, як у словах листя [лист + й + а] вістю [в'іст' + йу]. Суфікс -й- колись був у похідних словах із кінцевим м'яким на зразок юнь [йун + й], зелень [зелен + й] твірна основа яких закінчується на твердий приголосний: юн(ий), зелен(ий).

Іноді, щоб з'ясувати справжній морфемний склад слова, треба вдаватися до етимологічних досліджень.

31. Правопис префіксів і суфіксів у практиці професійного спілкування

32. Правопис відмінкових закінчень іменників другої відміни  в родовому відмінку

До другої відміни належать:

   – іменники чоловічого роду з нульовим закінченням (двір, Іван, корінь, короп, Савчук, рів) та із закінченням в називному відмінку однини (Дмитро, дядько, Петренко (чоловіче прізвище);

   – іменники середнього роду з закінченнями: -о, -е (молоко, право,  вогнище,  поле),    (виняток  становлять  іменники,  у  яких  при відмінюванні з’являються суфікси -ат-, -ят-, -ен-, вони належать до IV відміни): коріння, зілля, питання, прізвище, явище.

   Іменники другої відміни чоловічого роду у Р.в. однини можуть мати закінчення -а, -у, або ж і -а, і -у. Тому потрібно запам'ятати такі правила:

   – закінчення -а(-я) мають такі групи іменників:

   а) назви осіб та істот: абітурієнта, Валентина, коня, професора, студента;

   б) назви конкретних предметів, які піддаються лічбі: документа, клена, кореня, трактора;

   в)  власні  назви  населених  пунктів:  Києва,  Луцька, Миколаєва, Тернополя, Стокгольма;

   г)  назви  водних  об'єктів  з  наголошеним  закінченням:  Дніпра, Дінця, Інгульця;

   ґ) назви довжини, площі, ваги, об'єму, часових проміжків: сантиметра, гектара, кілограма, кубометра, понеділка, місяця (але року, віку), листопада (місяця), і пора листопаду;

   д) іменники-терміни: атома, квадрата, конуса, суфікса, присудка, трикутника;

   е) назви   будівель   та   їхніх   частин:   гаража,   коридора,   хліва  (але: паркана і паркану);

   – закінчення -у(-ю) мають такі групи іменників:

   а) матеріали та речовини: бензину, кисню (але: вівса, хліба);

   б) явища природи: вітру, граду, землетрусу, снігу;

   в) сукупність: гурту (але: табуна), колективу, танцю, хору;

   г) середовище або простір: гаю, горизонту, лугу, небокраю;

   ґ) назви держав і територій: Донбасу, Криму, Китаю;

   д) назви установ, закладів і організацій: університету, департа-

менту, парламенту, коледжу, театру;

   е) почуття, психічний і фізичний стан: болю, жалю, сміху;

   є) дії, процеси: відльоту, виходу, виступу, перельоту, переїзду;

   ж) абстрактні поняття: вантажу, миру, слуху, настрою, романтизму;

   – деякі групи іменників мають паралельні закінчення -а(-я) або  -у(-ю): до столa – до стoлу, дворa – з двoру, стидa – зі стиду (ненаголошене закінчення -у); каменя (конкретного предмета) – каменю (матеріалу).

Вплив на значення слова

У ряді іменників чоловічого роду другої відміни зміна закінчення у родовому відмінку однини впливає на значення слова:

  1.  Алжира (місто) — Алжиру (країна)
  2.  алмаза (коштовний камінь) — алмазу (мінерал)
  3.  акта (документ) — акту (дія)
  4.  апарата (прилад) — апарату (установа)
  5.  блока (у техніці) — блоку (політичне об'єднання)
  6.  буряка (одиничне) — буряку (збірне)
  7.  вала (деталь машини) — валу (насип)
  8.  дзвона (інструмент) — дзвону (звук)
  9.  звука (термін в музиці та лінгвістиці) — звуку (слухове відчуття, механічні коливання)
  10.  елемента (конкретне) — елементу (абстрактне)
  11.  інструмента (одиничне) — інструменту (збірне)
  12.  каменя (одиничне) — каменю (збірне)
  13.  клина (предмет) — клину (просторове поняття)
  14.  листопада (місяць) — листопаду (процес)
  15.  Нью-Йорка (місто) — Нью-Йорку (штат)
  16.  потяга (поїзд) — потягу (почуття)
  17.  пояса (предмет) — поясу (просторове поняття)
  18.  придатка (відросток) — придатку (додаток)
  19.  рахунка (документ) — рахунку (дія)
  20.  телефона (апарат) — телефону (номер)
  21.  терміна (слово) — терміну (строк)
  22.  фактора (маклер) — фактору (чинник)
  23.  шаблона (пристрій; креслення) — шаблону (зразок) тощо.

Слова, що вживаються з обома закінченнями

Кілька слів української мови вживаються з обома закінченнями без впливу на значення (але із зміною наголосу):

  1.  моста́ — мо́сту
  2.  паркана́ — парка́ну
  3.  плота́ — пло́ту
  4.  стола́ — сто́лу (меблі)

33. Уживання великої літери

З вели́кої лі́тери пишеться перше слово в реченні, перше слово кожного рядка у віршах незалежно від розділових знаків.

Велика літера у власних назвах

З великої літери пишуться:

  1.  Імена людейпо батьковіпрізвищапсевдоніми, конспіративні кличкипрізвиськаІван Петрович КотляревськийЛеся Українка (Лариса Петрівна Косач), Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська), Юрій Клен (Освальд Бургардт), Данило ГалицькийНестор ЛітописецьОлександр Невський,Ярослав Мудрий; також: Кобзар (про Тараса Шевченка), Каменяр (про Івана Франка) тощо. У складних прізвищах, псевдонімах та іменах, які пишуться через дефіс, кожна складова частина починається великою літерою: Квітка-Основ'яненкоНечуй-ЛевицькийСергеєв-Ценський; Жан-Жак, Зиновій-Богдан, Марія-Тереза.
  2.  Назви міфологічних істот і божествАнтейАполлонАфінаАхіллесБуддаВенераМолохПерун.
  3.  Дійові особи у байкахказкахдраматичних творахВоронЗаєцьЛисицяОселЩукаЛісовикМавкаПерелесникДід Мороз; Той, що греблі рве;Червона ШапочкаБурякТрояндаХліб.
  4.  Назви найвищих державних установ УкраїниВерховна Рада УкраїниКонституційний Суд УкраїниКабінет Міністрів України.
  5.  Назви найвищих державних посад України та міжнародних посадГенеральний секретар ООНПрезидент УкраїниГолова Верховної Ради України,Генеральний прокурор України.
  6.  Умовні власні назви в актахдоговорах та інших офіційних документахВисокі Договірні Сторони, Автор і Видавництво тощо.
  7.  Клички свійських тваринСірко (собака); Сніжинка (кішка); Гнідко, Стріла (коні); Круторогий, Сивий (воли); Рекордистка, Лиска (корови) та інші.
  8.  Назви сортів рослин у спеціальній літературіАнтонівка, Білий налив, Сніговий кальвіль, Паперівка (яблуні); Українська глива, Лісова красуня (груші);Рекорд, Угорка (сливи); Шпанка рання (вишня). Але в загальному вжитку вони пишуться з малої літери: антонівка, глива, угорка.
  9.  Астрономічні назви: Велика ВедмедицяКозерігМарсМолочний ШляхСатурнЮпітер. Так само пишуться народні назви сузір'їв і галактикВеликий Віз, Квочка, Пасіка, Чумацький Шлях тощо. Слова землямісяцьсонце пишуться з великої літери тоді, коли вони вживаються як астрономічні назви:Навколо Сонця обертається Земля зі своїм супутником Місяцем. Але: обробіток землі, схід сонця.
  10.  Назви сторін світузахідпівденьпівнічсхідпівденний захід, якщо під цими назвами розуміються краї чи народиДалекий СхідЗахідна Україна, країни Заходу, курорти Півдня, народи Півночі, Південне Полісся, Північна Буковина, Схід прокинувся.
  11.  Географічні й топографічні власні назви, крім службових слів і родових означень (затокамисмореострівпікхребет тощо)АзіяАнтарктида,Балканський півострівБерингове мореПівнічнокримський каналВолодимир-Волинський плат, гора ГоверлаГрибова губаЗелений мис, озероІльменьКавказький хребетпік ШевченкаМосква-ріка, Нагаєва бухта, протока Па-де-Кале, Панамський перешийокПерська затокаПівнічний полюс,Східноєвропейська рівнина, Урало-Кушумський степ. Коли означуване слово, що входить до географічної назви, не виражає родового поняття, то воно пишеться з великої літери: Біла ЦеркваБіловезька Пуща (заповідник), Булонський Ліс (парк), Великі ЛукиЖовті ВодиЗалізні ВоротаЗелений Гай,Карські Ворота. Так само з великої літери пишуться складові частини географічних назв, що означають титулипосадифах і таке інше: мис Капітана Джеральда, набережна Лейтенанта Шмідта; також затока Святого Лаврентія.
  12.  Назви вулиць (бульварівпровулківпроспектів), шляхів (залізничних, морських тощо), каналівтечій (морських), а також майданів (площ), парків тощо пишуться з великої літери, а їхні родові позначення — з малої: Андріївський узвізБайкало-Амурська магістральбульвар Тараса Шевченка, Військово-Грузинська дорога, вулиця Петра Сагайдачного, Житомирська автострада, Львівська площа. Якщо в назвах вулиць, проспектів, населених пунктівслова брідвалворотамістшлях, тощо вже не сприймаються як родові позначення, то вони пишуться з великої літери: Боричів Тік, Добрий Шлях, Козиний Брід, Красні Ворота, Кузнецький Міст, Ярославів Вал (вулиці); Гола Пристань (місто); Козинські Горби (урочище); Сухий Яр (село).
  13.  Назви груп або союзів держав і найвищих міжнародних організаційАнтанта, Балканські країни, Європейське Економічне Співтовариство,Співдружність Незалежних ДержавВсесвітня Рада МируМіжнародний комітет Червоного ХрестаОрганізація Об'єднаних НаційРада Безпеки,Троїстий союз.
  14.  Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць: Арабська Республіка Єгипет, Держава Бахрейн, Республіка БілорусьКарельська Автономна РеспублікаКитайська Народна РеспублікаКорейська Народо-Демократична Республіка.
  15.  У назвах автономних областей та округів, а також краївобластейрайонівсільрадколгоспіврадгоспів з великої літери пишеться тільки перше слово:Волинська областьЄврейська автономна областьКраснодарський край, Мусіївський колгосп імені Тараса ШевченкаНенецький автономний округ,Новомлинівська сільрада, Петрівський радгосп, Рожищенський районУманська міськрада. Це правило поширюється й на назви старого адміністративно-територіального поділу: Берегівський округВітебське воєводствоЛохвицький повітНоворосійська губерніяЧеркаське староство.
  16.  Неофіційні назви держав, одиниць територіального поділу та образні назви географічних об'єктів: БуковинаВінниччинаЗакавказзяЗакарпаття,Золотоверхий, (Київ) Наддніпрянщина. У спеціальному стилістичному вживанні пишуться з великої літери й загальні назви: Батьківщина тощо.
  17.  У словосполученнях — назвах державнихпартійнихгромадськихпрофспілкових та інших установ і організацій як України, так і інших держав, з великої літери пишеться тільки перше слово, що входить до складу назви: Верховний суд США, Генеральні штати Королівства НідерландівЗбройні сили України, Народна палата Республіки Індії. Це стосується й назв державних установ минулого: Державна думаЗемський соборТимчасовий уряд,Центральна Рада.
  18.  У назвах міністерств і їхніх головних управлінь, а також у назвах інших установ та організацій, що складаються з кількох слів, з великої літери пишеться тільки перше слово: Національний банк УкраїниМіністерство освіти УкраїниМіністерство культури України, Палата мір і вимірних приладів,Українське товариство охорони пам'яток історії та культури.
  19.  Правопис складених назв заводівфабрик, комбінатів, виробничих об'єднань, шахтпідприємств, установ, а також наукових і навчальних закладів,кінотеатрівтеатрівпарків культури та відпочинку, клубів тощо підпорядкований таким правилам:
  20.  якщо підприємство, установа заклад тощо мають символічну назву, номер чи носять чиєсь ім'я, то їх можна писати повністю або скорочено. При цьому в повних назвах початкове слово та перше слово взятої в лапки символічної (умовної) назви, ім'я тощо пишуться з великої літери, а всі інші слова — з малої: Київський завод «Арсенал», Республіканське виробниче об'єднання «Поліграфкнига», Десятий міжнародний з'їзд славістів,Центральна наукова бібліотека АН України імені В. І ВернадськогоКиївський військовий округ;
  21.  перше слово власних назв академійінститутівнауково-дослідних установ, кінотеатрів, театрів, музеїв, парків культури та відпочинку тощо пишеться з великої літери, попри те, що воно є родовим позначенням: Академія наук України, Кінотеатр імені Олександра ДовженкаКнижкова палата,Державний музей українського образотворчого мистецтва;
  22.  з великої літери пишеться перше слово складених назв типу: Київський будинок мод, Львівський палац одруження, Харківський клуб метробудівників.
  23.  Назви художніхмузичних творів тощо, наукових працьгазетжурналівісторичних пам'яток тощо пишуться з великої літери в лапкахпоема «Енеїда», повість «Тіні забутих предків»опера «Запорожець за Дунаєм», пісня «Стоїть гора високая», підручник «Історія України».
  24.  З великої літери, але без лапок пишуться назви культових книг: АпостолБібліяЄвангелієКоранПсалтирЧасослов, а також назви релігійних понять:Бог (але бог Перун тощо), Божа МатірСин БожийСвятий Дух та інші.
  25.  Назви вокзалів, станцій, портів, пристаней тощо: Київський вокзал (у Москві), станція Фастів Перший, станція метро «Радянська»порт «Балаклава», пристань Ржищів тощо.
  26.  Назви будинків відпочинку, пансіонатівсанаторіїв, дитячих таборів, готелівкемпінгівресторанівкав'ярень тощо пишуться в лапках і з великої літери:будинок відпочинку «Зоря», пансіонат «Здоров'я».
  27.  Назви пам'яток архітектуризамківхрамів тощо: Андріївська церкваЗолоті воротаКолізейКиєво-Печерська лавраХотинський замокСофіївський собор.
  28.  Назви історичних подійепохвійнреволюційнародно-визвольних рухів, повстань, революційних свят, знаменитих дат тощо: Велика французька революціяепоха ВідродженняВітчизняна війнаКоліївщинаХмельниччинаСемирічна війнаКривава неділя. З великої літери пишуться й назвирелігійних свят і постівБлаговіщенняВеликденьЙоана ХрестителяПетра й ПавлаПокроваРіздвоУспінняВеликий пістМасницяПетрівка,ПилипівкаСпасівка тощо.
  29.  Якщо початковий порядковий числівник у складений назві написаний цифрою, то наступне слово пишеться з великої літери: 8 Березня1 Травня.
  30.  Назви конгресів, конференцій, договорів, найважливіших документів тощо: Конгрес захисту культури, Конституція УкраїниПотсдамська угода, Акт проголошення незалежності УкраїниДекларація прав людини.
  31.  Назви орденів, відзнак (крім родових назв): орден Вітчизняної війниорден Дружби народів, орден Незалежностіорден Почесного легіону, орден Пошани. Якщо така назва береться в лапки, то з великої літери також пишеться тільки перше слово та власне ім'я, що входить до складу цієї назви: орден «Мати-героїня»медаль «За відвагу»медаль «За визволення Варшави».
  32.  Назви літаківавтомобілівтракторів, та інших машин, пов'язані з найменуванням моделі, заводуфірми, що їх виготовляють, пишуться з великої літери в лапках: літак «Антей»автомобіль «Таврія»автобус «Турист», комбайн «Нива»трактор «Білорусь». Це правило поширюється й на назви виробів,продуктів, що стали фірмовим або сортовим їх означенням: печиво «Столичне», вино «Перлина степу», цукерки «Пташине молоко».
  33.  Прикметники, утворені від власних особових назв за допомогою суфіксів -ів (-ова, -ове, -еве), -їв (-єва-єве-ин (-ина-ине), -їн (-їна-їне), якщо вони означають належність чогось даній особіАндрієві книжкиГрінченків словникМаріїн листТичинине словоШевченкові поезії.
  34.  Прикметники, що входять до складених особових назв людей як прізвиськаВолодимир ВеликийДанило ГалицькийДюма СтаршийКарл Сміливий.
  35.  Прикметники, утворені від іменників — власних назв, якщо вони входять до складу назв, які з змістом дорівнюють словосполуки «імені когось», «пам'яті когось»: Нобелівська преміяФранківська кімната, Шевченківська премія.
  36.  Складно-скорочені назви (абревіатури), якщо вони вживаються на позначення одичних установ: Укрінформ, Укрпрофрада, Укрспілка, НЛОАТСКНР,СНД, УРП, УТН.

Мала літера у загальних назвах

З малої літери пишуться:

  1.  Назви тваринптахівстравнапоївтканин тощо, утворені від географічних найменувань: бостон (тканина), йоркшир (порода свиней), леггорн (породакурей).
  2.  Назви частин, відділіввідділеньсекторів та інших підрозділів установорганізацій, а також слова активзбориз'їзд, конференція, президія, сесія, симпозіум, рада (інституту) тощо.
  3.  Складноскорочені слова, якщо вони є родовими назвами: колгосп, медінститут, облвиконком, райвно, райрада.
  4.  Імена та прізвища людей, які стали загальними назвами людей і предметівдонжуанловеласментормеценатробінзонбраунінг (пістолет), галіфе(штани), дизель (двигун), макінтош (одяг), максим (кулемет), рентген (апарат), френч (одяг). Так само пишуться загальні назви, утворені від власних імен (прізвищ): бонапартизммічурінецьпушкіністшевченкіана.
  5.  Назви народівплемен, а також назви людей за національною ознакою або за місцем проживанням: араби, африканці, латино-американці; ацтеки,ірокезиполянибілорус, латвієць, росіянкаукраїнецьзапоріжцікиянинльвів'яни, полтавець, полтавка.
  6.  Родові назви міфологічних істот: ангелдемонлісовикмузанімфарусалкатитанфавнфея.
  7.  Індивідуальні міфологічні назви, що перетворилися на загальні або вживаються в переносному значенні: молох війни; на спортивну арену вийшли сучаснігеркулеси.
  8.  Назви посад, звань, учених степенів тощо: головадекан, директор, міністрректор, президент АН Україниакадемікгенерал-лейтенантзаслужений діяч мистецтвнародний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченкачлен-кореспондентдоктор науккандидат наук.
  9.  Назви титуліврангівчинівбаронгерцогграфімператоркнязь, колезький асесоркорольпринццаршах.
  10.  Родові означення при астрономічних назвах: зірка Альтаїркомета ГаллеяТунгуський метеоритсузір'я Великого Псатуманність Андромеди.

34. Специфіка вживання прийменникових конструкцій в офіційно-діловому стилі 

35. Пряма мова. Діалог

Пряма мова — мова особи, про яку йде розповідь, передана без узгодження особи і інтонаційного підпорядкування мові розповідача.

Пряма мова створює ілюзію точного відтворення чиєїсь мови і дозволяє впровадження відповідних лексичних, граматичних і стилістичних особливостей. Пряма мова може вводитися в текст словами оповідача, що вказують на самий факт утворення прямої мови: називають особу, якій вона належить, та факт її говоріння (Брат сказав: «Я йду до міста, а ти залишайся вдома»). При зміні прямої мови на непряму мову наступає, крім реченнево-інтонаційної зміни, ще зміна займенників і осіб та способів у присудкових дієсловах і впроваджується сполучник, найчастіше щощоб.

1. Пряма мова береться з обох боків у лапки, наприклад: «А я вже бачив день!» — «Коли?!» — «Не знаю» (Леся Українка).

2. У діалогах пряма мова починається з абзацу, і перед репліками ставиться тире, наприклад:

— Вставай, сину, підемо. Протирай од сну очі.

— Куди, мамо ?

— О, а хіба ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай! — підводить мене (С. Васильченко).

3. Пряма мова у драматичних творах: а) пишеться після назви дійової особи та крапки (без лапок)  :

Соня. Ні, тату, не все благополучно!

Пузир. А що ж тут сталося?

Соня, (подає йому хліб) Гляньте!

Пузир, (розглядає) Хліб! (І. Карпенко-Карий).

б) пишеться під назвою дійової особи в поетичних творах (без крапки або після двокрапки):

Свічка

Меласю! Рідна!

Мєланка

Любий! Ти живий?..

О любий мій!.. Яка ж... тепер... я рада...

Свічка

Голубонько! Голубонько моя! (І. Кочерга).

В усіх випадках пряму мову починаємо з великої літери, але по-різному поєднуємо зі словами автора.

1. Якщо слова автора стоять:

а) перед прямою мовою — після них ставимо двокрапку, наприклад:

У цілого війська девіз був один: «За волю, за рідну країну!» (Леся Українка);

б) після прямої мови — перед ними ставимо тире, крапку замінюємо на кому (знак питання, знак оклику, три крапки залишаємо без змін), наприклад:

«Ось я йду!» — обізвалась Зима (Леся Українка). «Більше не підіймете?» — поцікавився Кармазин (О. Гончар);

в) у середині прямої мови — вони виділяються з обох боків комами й тире; проте якщо розрив робиться між двома окремими реченнями, то після слів автора ставимо не кому, а крапку й тире, наприклад:

«Мої друзі — вбогі бідолахи,— говорить Кармель, — от мої друзі!» «Яких же я людей бачу? — одказує Кармель. — Багатих та вбогих» (Марко Вовчок).

 

2. Якщо репліки беруться в лапки й записуються підряд без слів автора, то між ними ставимо тире, наприклад:

«Мамо, — питаю, — то льони цвітуть?» А мати сміються: «То, — кажуть, — Дніпро». — «А чого він такий синій?» — «Від неба», — кажуть (О. Гончар).

Примітки: а) слова автора, коли вони стоять у середині чи після прямої мови, починаються з малої літери;

б) слова автора та пряма мова завжди становлять окремі речення.

 

3. Якщо пряма мова, розірвана словами автора, є складним реченням із двокрапкою, то перед його другою частиною після слів автора ставимо двокрапку й тире, а пряма мова продовжується з малої літери, наприклад:

«Дівчатонька мої, голубочки! Глядіть, лишень не перехваліть його, — сміється Катря дівчатам: — славні бубни за горами, а зблизька — шкуратяні» (Марко Вовчок).

 

4. Якщо одна частина слів автора стосується першої частини прямої мови, а друга — другої, що йде після слів автора, то після першої частини розділові знаки ставимо за загальними правилами, а перед другою частиною — двокрапку й тире, наприклад:

«Оце так! — оторопів Ярослав, потім запитав грубо, щоб приголомшити її і приглушити власні болі:— А ще кого ти любиш?» (М. Стельмах).

Примітки: а) не виділяємо лапками прямої мови, коли немає прямої вказівки на конкретного мовця, наприклад:

Кажуть: щоб солодко відпочивалося, треба гарно потрудитись; З дитячих літ живе у серці він, як материнське слово незабутнє, і тихо каже: знай, ти не один (М. Рильський);

б) слова, що вказують на джерело повідомлення, виділяємо лише комами, наприклад:

У Києві, повідомляють газети, розпочала роботу сесія Верховної Ради України;

в) якщо текст подається у вигляді авторської мови, однак стилістично наближається до прямої мови, зберігаючи лексичні й стилістичні особливості, інтонацію та емоційне забарвлення, — це невласне пряма мова, наприклад:

Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать у нього, чи скоро буде нарізка [землі]. Він, певно, знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! Не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? (М. Коцюбинський);

г) коли пряма мова входить до простого речення як непряма, текст подаємо без спеціальних розділових знаків, наприклад:

Мати сказала припнути теля (Гр. Тютюнник).

Не виділяється також непряма мова, що входить до складного речення його підрядною частиною та приєднується сполучниками що, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай, наприклад:

Сусіда попередив, щоб я не запізнювався на роботу; Передай Андрію, хай би зайшов під вечір (А. Головко).

Діалог — це пряма мова, яка передає розмову двох або кількох осіб. Слова кожної особи, що бере участь у розмові, називаються репліками.

Репліку супроводжують слова автора, якщо бажано уточнити, кому вона належить.

Кожна репліка діалогу здебільшого починається з нового рядка, на початку якого ставиться тире. Репліки в лапки не беруться.

— Васильку! А ти знаєш, що я тебе на осінь записала в школу?

— Звичайно, знаю! — відказав Василько і хотів бігти далі.

— Та почекай, — зупинила його мама (В. Терен).

Коли кілька реплік діалогу записуються в рядок і не вказується, кому вони належать, то кожна репліка береться в лапки і відділяється одна від одної тире:

«Ав тебе земляще де є?» — «Ні, нема». — «Ахата є?» — «Є» (Панас Мирний).

Якщо перед першою реплікою ставиться тире, тоді парна репліка (відповідь) береться в лапки:

— А в тебе земля ще де є? — «Ні, нема». — А хата є? — «Є».

36. Розділові знаки в складному реченні

РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ У СКЛАДНОСУРЯДНИХ РЕЧЕННЯХ

1. Між частинами складносурядних речень, з'єднаних єднальними, протиставними й розділовими сполучниками, ставиться кома: Довкола будиночків цвів бузок, і на білі стіни падала прозора тінь від листя (П. Панч); Нас розлучали з рідними, з життям і навіть - з мрією, але ніщо і ніколи нас не розлучало з вірою (Б. Олійник); Чарівне море, та наймиліша серцю таки земля (Р. Іваничук); То мати гукає, то мати шепоче,-мене виряджаючи в дальню дорогу (П. Воронько).

Кома не ставиться між частинами складносурядного речення, якщо вони:

а) мають спільний другорядний член або спільне вставне слово й поєднуються неповторюваними сполучниками і, та (в значенні /); спільними для обох частин можуть бути й видільні частки тільки, лише: На хвилину раптом стихли голоси і спинилися тіні (Ю. Смолич); Мабуть, батько ще дужче посивів і мати, ще дужче зігнулась (А. Головко); Тільки невсипуще море бухає десь здалеку та зорі тремтять в нічній прохолоді (М. Коцюбинський);

Примітка. Якщо сполучники / (й), та {і) повторюються, то кома ставиться: Здавалось, і вітер тут чорний, і дощ ллється з неба чорний, як смола (О. Гончар).

б) мабуть спільне підрядне речення: Коли ж одчинили вікно, світло впало на ціле море напружених, схвильованих облич і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога (М. Коцюбинський);

в) виражені двома спонукальними чи питальними реченнями: Надіє! Надіє!.. О хто тебе ніжно на грудях не грів і хто за тобою орлом нелетів? (О. Олесь); Хай лягають зморшки на обличчя і все вище тисне кров моя, юності в Вітчизни я позичу і пісень позичу в солов я (В. Сосюра);

г) виражені двома називними або безособовими реченнями: Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто незабуде (О. Довженко); Дощило і в повітрі віяло прохолодою (А. Головко).

Примітка. Між безособовими реченнями кома ставиться, якщо їх присудки неоднорідні за значенням: Розвиднілось, і в поовітрі помітно потеплішало (А. Головко);

г) виражені окличними реченнями: Який простір і як легко дихати під високим небом Кавказу! (Т. Масенко).

2. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками і (й), та (і), та й, а, виражають швидку або несподівану зміну подій або різке протиставлення, тоді перед сполучником ставиться тире: Хвилина ще - і схід розпише в сліпучі барви небосхил (М. Масло); Закрався вечір, одшуміла праця, як сльози, затремтіли ліхтарі - та діти наші ночі не бояться (М. Рильський).

 

3. Якщо друга частина складносурядного речення виражає наслідок або висновок того, про що говориться в першій частині, ставиться тире, інколи кома й тире: Зима летіла над землею, і от весна - і все в цвіту (В. Сосюра); Я вірю в диво! Прийде час, - і вільні й рівні встануть люди і здійснять мрії всі ураз! (О. Олесь).

4. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучникам а, але, проте, все ж, однак і рідше єднальними /, та, дуже поширені, або мають уже всередині свої розділові знаки, або далекі за змістом, або автор хоче підкреслити їхню самостійність, то ставиться крапка з комою: Отак ми їхали, то з надсадним виттям мотора пнулись угору, то повільно спускаючись вниз; і Чорний Черемош спочатку пінився з лівого боку, а потім з правого; і гори злітали увись із святковою легкістю; і блакитного серпанку було повно і попереду, і ззаду, й над нами (Є. Гуцало).

РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ В СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕННЯХ

1. Підрядні частини речення завжди відокремлюються від головних комами: Таке це літо золоте, що забуваються жалі (Г. Чубач); Як хочеш від людей шаноби, любов і гнів бери у путь (М. Рильський); Людина, яка втрачає корінь, подібна до підточеного дерева (І. Цюпа).

2. Якщо підрядна частина стоїть після головної й з'єднується з нею складеним сполучником підрядності тому що, через те що, завдяки тому що, незважаючи на те що, внаслідок того що, еміру того як, з тих пір як, після того як, перед тим як, то кома ставиться, або перед усім складеним сполучником, або в середині його, але тільки один раз.

3. Якщо підрядна частина зі складеним сполучником підрядності стоїть на першому місці (перед головною), то сполучник комою не розділяється: Перед тим як одхилити ляду, вона закриває ліхтар, прислухається (Леся Українка).

4. Якщо підрядна частина з'єднується з головною складеними сполучниками в той час як, перш ніж, лише коли, тоді як, тимчасом як, то кома ставиться лише перед складеним сполучником: Але я теж ні разу там не була, після того як ми відтіля виїхали в шістдесят дев'ятому році (В. Канівець).

5. За збігу сполучних засобів у підрядних частинах (двох підрядних сполучників, підрядного сполучника і сполучного слова, сурядного й підрядного сполучника або сполучного слова) кома ставиться між ними тільки в тому випадку, коли, опускаючи другу підрядну частину, складне речення не потребує перебудови: Я з друзями прийшов у ті місця, де ще стоять глибокі озерця, що, як дівчата, заглядають в очі (А. Малишко); Але: Голова йому видалась неймовірно важкою, бо коли захотів озирнутися, то йому було несила її повернути (Н. Рибак).

6. Між значно поширеними підрядними реченнями, які вже мають інші розділові знаки може ставитися крапка з комою: Я люблю їхати на поле тоді, коли ниви зеленіють та хвилюються зеленими хвилями; коли обважнілі колоски черкаються об голову, об вуха; коли ниви поцяцьковані волошками та червоними маківками (І. Нечуй-Левицький).

7. Між частинами складнопідрядного речення може ставитися тире для сильнішого їх інтонаційного виділення: Щоб глибоко збагнути душу народу - треба знати його літературу (Ю. Мартич).

8. Якщо підрядна з'ясувальна частина відноситься до слова в головній частині, яке потребує роз'яснення, перед нею ставиться двокрапка: Серпень вінчає літечко красне. У народі говорять: що в цей час збереш, з тим і зиму проведеш (М. Ткаченко).

9. Якщо підрядна частина передує головній, а в головній міститься висновок з того, що говориться в попередній, то перед головною частиною ставиться кома й тире: Хто сіє хліб, хто ставить дім, хто створює поему, - той буде предком дорогим народові своєму (М. Рильський).

Кома не ставиться між частинами складнопідрядного речення, якщо:

а) перед підрядним сполучником або сполучним словом стоїть сурядний сполучник: Ми не знали й коли розпочнеться зустріч;

б) перед підрядним сполучником або сполучним словом стоїть частка не: Хотілось би знати не що він сказав, а як він сказав;

в) підрядна частина складається з одного сполучного слова: Він обіцяв прийти, але не сказав коли;

г) перед сполучниками як, ніби стоять слова майже, зовсім: Син виріс заввишки майже як батько.

Кома не ставиться в суцільних виразах, близьких за значенням до іменної частини складеного присудка або обставини способу дії, а також у порівняннях фразеологічного типу: упав як підкошений, білий як сніг, пролетів як стріла, все йде як по маслу, свіжий як огірочок, зробіть як слід, робіть як хочете, невідомо скільки, зробив скільки міг, зробили хто коли зміг, їли що було, сиділи де попало, все одно який, байдуже хто і под.

37. Кома, крапка з комою, тире в складносурядному реченні

Складносурядним називається речення, синтаксично рівноправні предикативні частини якого поєднані в одне граматичне і смислове ціле сурядними сполучниками (єднальними: /, й, та (у значенні /); протиставними: а, але, та (у значенні але), проте, зате, однак; розділовими: або, чи, чи... чи, то...то, чи то...чи то).

1. Між частинами складносурядних речень, з'єднаних єднальними, протиставними і розділовими сполучниками, ставиться кома: Довкола будиночків цвів бузок, і на білі стіни падала прозора тінь від листя (Панч); Нас розлучали з рідними, з життям і навіть - з мрією, Але ніщо й ніколи нас не розлучало з вірою (Б. Ол.); Чарівне море, та наймиліша серцю таки земля (Іван.); То мати гукає, то мати шепоче, Мене виряджаючи в дальню дорогу (Вор.).

Кома між частинами складносурядного речення не ставиться, якщо вони:

а) мають спільний другорядний член або спільне вставне слово і поєднуються неповторюваними сполучниками /, та (у значенні /); спільними для обох частин можуть бути також видільні частки тільки, лише, мабуть; На хвилину раптом стихли голоси і спинилися тіні (Смол.); Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася (Гол.); Тільки невсипуще море бухає десь здалеку та зорі тремтять в нічній прохолоді (Коц.).

Примітка. Якщо сполучники / (й), та (і) повторюються, то кома ставиться: Здавалося, І вітер тут чорний, і дощ ллється з неба чорний, як смола (Гонч.);

б) мають спільне підрядне речення: Коли ж одчинили вікно, світло впало на ціле море напружених, схвильованих облич і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога (Коц.);

в) виражені двома спонукальними або питальними реченнями: Надіє! Надіє!.. О хто тебе ніжно на грудях не грів і хто за тобою орлом не летів? (Олесь); Хай лягають зморшки на обличчя І все вище тисне кров моя, Юності в Вітчизни я позичу І пісень позичу в солов 'я (Сос);

г) виражені двома називними або безособовими реченнями: Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто не забуде (Довж.); Дощило і в повітрі віяло прохолодою (Гол.).

Примітка. Між безособовими реченнями кома ставиться, якщо їх присудки неоднорідні за значенням: Розвиднілось, і в повітрі помітно потеплішало (Гол.);

ґ) виражені окличними реченнями: Який простір і як легко дихати під високим небом Кавказу! (Мас).

2. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками і (й), та (і), та й, а, виражають швидку або несподівану зміну подій або різке протиставлення, то перед сполучником ставиться тире: Хвилина ще - і схід розпише в сліпучі барви небосхил (Мас); Закрався вечір, одшуміла праця. Як сльози, затремтіли ліхтарі - Та діти наші ночі не бояться (Рил.).

3. Якщо друга частина складносурядного речення виражає наслідок або висновок з того, про що йдеться у першій, перед нею ставиться тире (інколи кома й тире): Зима летіла над землею, І от весна - і все в цвіту (Coc.J; Я вірю в диво! Прийде час, - І вільні й рівні встануть люди Й здійсняться мрії всі ураз! (Олесь).

4. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками а, але, проте, все ж, однак (рідше єднальними та), дуже поширені, або вже мають усередині розділові знаки, або далекі за змістом, або автор хоче підкреслити їхню самостійність, то ставиться крапка з комою: Отак ми їхали, то з надсадним виттям мотора пнулись угору, то повільно спускаючись вниз; і чорний Черемош спочатку пінився з лівого боку, а потім з правого; і гори злітали увись із святковою легкістю; і блакитного серпанку було повно і попереду, і ззаду, й над нами (Гуц.).

38. Кома в складнопідрядному реченні

Складнопідрядним називається складне речення, у якому одне речення підпорядковується другому, частини речення нерівноправні і з’єднуються сполучниками підрядності чи сполучними словами: що, як, якщо, тому що, немов, незважаючи на те що, перед тим як: Поезії Кобзаря народжені для того, щоб не вмирати ніколи.

Речення, від якого залежить інше речення, називається головним, а речення, яке підпорядковується головному, — підрядним. Підрядне речення може стояти після головного, перед головним, а також у середині головного.

Усі підрядні частини відокремлюються від головного речення комами. Якщо підрядні речення приєднується до головного складеними сполучниками (незважаючи на те що, через те що, внаслідок того що, в міру того як...), то кома ставиться або перед усім сполучником, або в середині нього: Теплий туман слався по полю і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали в ньому.

Кома не ставиться між частинами підрядного речення:

- якщо вони складаються з одного слова: Підв’язуючи світлий виноград, сміється дівчина не знати з чого;

- з’єднаними одиничним сполучником і (й), та (і), або, чи (або), якщо обидві частини мають спільне слово або спільну частину: Дітям здавалось, що вже вечір і що зараз прийде мама.

Зверніть увагу! Іноді, якщо друга частина вимовляється з різким підсиленням тону (виражає висновок, наслідок), між частинами складносурядного і складнопідрядного речення ставиться тире: Минулася буря — і сонце засяяло.

39. Безсполучникове речення як тип складного речення. Кома, крапка з комою, тире, двокрапка в безсполучниковому реченні

Безсполучникове складне речення — таке складне речення, в якому прості речення об'єднуються в одне ціле без сполучників, за допомогою інтонації.

Смислові відношення між простими реченнями в безсполучникових складних реченнях виражаються по-різному. У сполучникових реченнях у їх вираженні беруть участь сполучники або сполучні слова, тому смислові відношення тут чіткіші, конкретні. Відсутність сполучників у безсполучникових складних реченнях робить ці відношення більш узагальненими. Тому при заміні безсполучникового речення сполучниковим можна вставити не один, а кілька сполучників:

Посієш вчасно — вродить рясно (Народна творчість).

Порівняйте: Коли посієш вчасно, вродить рясно. Оскільки посієш вчасно, то вродить рясно.

У деяких безсполучникових складних реченнях вставити сполучники не можна:

Зупиніться: мужньо й непохитно пам'ять над могилою стоїть! (І. Гнатюк)

Смислові відношення в безсполучниковому складному реченні, як і в сполучниковому, залежать від змісту простих речень — частин складного.

Тут можуть бути перелічувальні зв'язки, що мають значення:

одночасності або послідовності дій:

Гаснуть у плавнях летючі комети, тихо вмирає на заході ніч (А. Малишко);

Схилиться над селом сонячна твердінь, ластівка крилом розтинає тінь (М. Рильський);

пояснювальні:

Бачу здалека: хвиля іскриста грає вільно по синьому морі (Леся Українка);

 Умовк кобзар, сумуючи: щось руки не грають (Т. Шевченко);

протиставні:

Поглянув я на ягнята — не мої ягнята (Т. Шевченко);

причинні:

І слова не можна було зрозуміти: такий зчинився гамір (Л. Мартович);

умовні:

Погодуєш рослину — нагодуєш родину (Народна творчість);

наслідкові:

В душі моїй сила стозора — бушуй, натхнення, бушуй (П. Тичина);

часові:

Зійде сонце- утру сльози(П. Тичина).

Виражати смислові відношення в безсполучниковому складному реченні допомагають в усному мовленні інтонація, а в писемному — розділові знаки:

Пригріло сонечко, обсохла земля, потягло орача в поле (М. Коцюбинський).

Безсполучникове складне речення може складатися з двох і більше простих речень, пов'язаних між собою сурядним зв'язком. Для них властива інтонація перелічення:

Вітер ущух, спека спала, небо стало прозоро-голубим (Яків Ваш).

Такі речення є синонімічними до складносурядних.

Безсполучникові складні речення, що поєднують по два простих речення, вимовляються з різною інтонацією. Для одних характерна інтонація протиставлення:

Літо дбає, зима поїдає (Народна творчість);

для інших — інтонація підрядності:

Працюватимеш вволю — матимеш долю (Народна творчість).

Речення з інтонацією підрядності є синонімічними до складнопідрядних речень.

Частини безсполучникового складного речення можуть відділятися одна від одної комою, крапкою з комою, двокрапкою та тире.

Кома і крапка з комою ставляться між реченнями, що входять до складу безсполучникового складного речення, якщо вони є рівноправними і між ними можна поставити єднальні сполучники. Кома між реченнями ставиться тоді, коли вони тісно пов’язані одне з одним (Земля чорніє, дрімає розум, серце мліє (Т. Шевченко)). Якщо частини безсполучникового речення значно поширені, далекі за змістом або вже мають в середині розділові знаки, то між ними ставиться крапка з комою (Всі женці стояли мовчки; в руках наче заклякли жмені жита та серпи; всі поглядали то на осавулу, то на Миколу (І. Нечуй-Левицький)).

Двокрапка ставиться в таких випадках: 1) Якщо друге речення пояснює, доповнює або розкриває зміст першого (Надворі було видно, як удень: було видно усе дерево в садку, всі верби, кожну гілляку, кожний збляклий листок… (І. Нечуй-Левицький)). У таких реченнях між частинами можна поставити слова а саме. 2) Якщо друге речення вказує на причину того, про що говориться в першому реченні (А вас просив би я зразки ліпити: (чому?) ви чоловік тямущий і бувалий (Леся Українка)). 3) Якщо в першій частині є слова так, такий, одно, бачити, знати, чути, розуміти, вирішувати, які разом з інтонацією попереджають, що в наступному реченні буде викладений якийсь факт (Я відчував: пахне м’ятою (М. Хвильовий)).

Тире ставиться в таких випадках: 1) у реченні відображається швидка зміна подій (Пройшла мить — літак зник за лісом); 2) між висловленими реченнями маємо причинно-наслідковий зв’язок (Тепловоз на станції чмихнув дуже — у лісі покотилася луна); 3) зміст першого речення протиставляється змісту другого (До неї люди говорять — не чує, не слухає (Марко Вовчок)); 4) у першому реченні вказується на час або умову того, про що говориться в другому (Защебетав соловейко — пішла луна гаєм (Т. Шевченко)); 5) зміст першого речення порівнюється зі змістом другого (Подивилась ясно — заспівали скрипки (П. Тичина)).

40. Кома, крапка з комою, тире, двокрапка в складних синтаксичних конструкціях

Предикативні частини складних речень, які складаються з трьох та більше простих, можуть бути поєднані різнотипними граматичними зв'язками: сурядним і підрядним, сполучниковим і безсполучниковим. Такі речення називаються складними синтаксичними конструкціями.

Можливі різні варіанти таких поєднань.

У складному реченні може співіснувати безсполучниковий і сурядний сполучниковий зв'язки. Причому за допомогою сполучника сурядності приєднується, як правило, остання частина, що надає всьому реченню характеру завершеності: Вітрило напнулось, хвиля загомоніла, і човен помчав прудко (І. Драч). Виходиш із лісу — в голову тобі цілять сонячні стріли, спека оповиває твоє тіло, в 'ялить думки, і ти стаєш її безвольним бранцем. Дивишся вгору — світло заливає очі, сліпить; опустиш погляд на землю — відбите від землі, воно теж починає різати зір, і ти примружуєшся, кліпаєш... (З тв. Є. Гуцала). А в реченні Минає літо, осінь вже бреде, лісів багрець торкнувся вересневий, і пахне чебрецем, і листя де-не-де, кружляючи, лягає під дерева (Л. Тендюк) повторюваний сполучник створює враження незавершеності.

Сурядним зв'язком можуть об'єднуватися як окремі синтаксичні блоки складнопідрядні речення одне з одним або з незалежними реченнями — таким чином виникають складні речення із сурядністю й підрядністю.

Сурядним зв'язком об'єднується складнопідрядне речен­ня з незалежним і навпаки: Спустився вечір, і одразу похолоднішало, хоч удень була нестерпна спека (О. Гончар). Серце в нього щеміло, немов хто стискав його в жмені, однак він не міг спинити бажання хоч раз у житті зазнати того щастя (М. Коцюбинський). Тут у першому випадку до незалежного речення за допомогою сполучника сурядності / приєднано складнопідрядне речення з підрядним допустовим, у друго­му — до складнопідрядного речення з підрядним способу дії за допомогою сполучника сурядності однак приєднано неза­лежне речення.

Може бути й кілька таких синтаксичних блоків, об'єдна­них сурядним зв'язком: Хтось нараяв їй писати у військкомат, і вона написала, й через два тижні надійшло їй пояснен­ня, що податки з неї стягнено неправильно, оскільки вона солдатська жона і солдатська мати і має право на пільги, й що військкомат поклопочеться за неї (Ю. Мушкетик). Тут перша й друга частини — незалежні речення, до них приєднано складнопідрядне речення з однорідною й послідовною підрядністю.

Сурядним зв'язком об'єднуються між собою складнопід­рядні речення: Як швидко минають дні, коли в людини є хліб і вода, і як повільно течуть вони, коли немає ні ковтка води (С. Скляренко). Тут два складнопідрядні речення з підрядни­ми умови поєднані між собою сполучником сурядності і. У реченні Недарма деякі люди життя своє присвячують, щоб ви­будувати й дослідити своє генеалогічне дерево, бо людина — єди­на істота, яка має відчуття історії, і коли відчуття в ній зга­сає, вона морально дичавіє (Вал. Шевчук) перший із таких блоків являє собою складнопідрядне речення з послідовною підрядністю, другий — складнопідрядне з підрядним умови, яке стоїть перед головним реченням.

Безсполучниковим зв'язком як окремі синтаксичні блоки можуть об'єднуватися складнопідрядні речення одне з одним або з незалежними реченнями — таким чином ви­никають складні речення з безсполучниковим зв'язком і підрядністю.

Безсполучниковим зв'язком об'єднуються складнопідряд­не речення з незалежним і навпаки, причому між дими блока­ми можуть бути відношення як рівноправності, так і нерівно­правності: Дитина — дзеркало родини; як у краплі води відби­вається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька (В. Сухомлинський). Як мала у тебе сила, то з гуртом єднайся ти: вкупі більше зробиш діла, швидше дійдеш до мети. Щастя дурно не дається: тільки той його придбає, хто за його в бої б'ється (3 тв. Б. Грінченка).

Безсполучниковим зв'язком об'єднуються між собою складнопідрядні речення — то як рівноправні: Хто визволяєть­ся сам, той буде вільний, хто визволить кого, в неволю візьме (Леся Українка). Не може кермувати той людьми, хто сам не бачить шляху із пітьми, не може дати волю той народу, хто душу закував у темноту (Д. Павличко). Щоб шанувати, треба мати талант; щоб заздрити, таланту не треба (Григір Тютюнник), — то як нерівноправні: Невдача мовби примирила нас з тими, від кого ми досі уперто намагалися відірватись: беремося тепер спільно обмірковувати становище, в яке тут разом потрапили (О. Гончар).

В одному реченні може співіснувати сполучниковий І безсполучниковий, сурядний і підрядний зв'язки, наприклад: я подумав: як то добре отако вірити в когось, поклас­тися на когось, але все те до пори, бо надходить час, і ти мусиш узяти на себе всю відповідальність не тільки за власне життя, а й за життя інших, близьких, а часом і не близьких людей та справи (Ю. Мушкетик). Тут перше і друге речення поєднані безсполучниковим зв'язком, третє приєднане до другого за допомогою сполучника сурядності але, четверте й п'яте, які разом становлять синтаксичний блок — їх поєднує сполучник , приєднані до попередньої частини за до­помогою сполучника підрядності бо. У реченні Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується димами і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі летить жит­тя, засмоктує і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне (Є. Сверстюк) перша і друга частини пов'язані безсполучниковим зв'язком, третя приєднана сурядним, четверта — підрядним. У реченні Гудуть два бубни, ухкають брязкальцями, рвуться на скрипках струни, зубатий рубель гризе качалку, заслінка деренчить, жалібно дзвенить під ногами, — танцюють дере­ва, хилитаються з боку на бік хати, танцюють цигани, тан­цює ведмідь з кільцем у носі, а козак іде видрібця, а козак притупує, відтак зриває з голови шапку і летить, неначе шу­ліка, по колу, перекидається в повітрі, б'є ногами та долоня­ми по землі, аж курява встає (Ю. Мушкетик) перші вісім предикативних частин об'єднані безсполучниковим зв'язком, дев'ята й десята приєднані за допомогою сполучника сурядності а, одинадцята й дванадцята — за допомогою спо­лучників підрядності неначе, аж.

Розділові знаки між кожними двома частинами таких складних синтаксичних конструкцій ставляться так само, як і між будь-якими двома частинами складносурядних, складно­підрядних чи складних безсполучникових речень.

41. Уживання багатозначних слів, омонімів, синонімів, антонімів і паронімів у діловому стилі

Антоніми (від грецького anti – проти, протилежність, протидія і onoma – ім’я, назва) – слова (переважно однієї частини мови) або їх окремі значення, а також стійкі словосполучення, афікси, граматичні форми, зокрема синтаксичні конструкції, що, тісно поєднуючись певною семантичною спільністю, розрізняються на цій же основі максимально протилежними значеннями.

В антонімічні відношення можуть вступати в текстах слова і словосполучення різних частин мови.

Антоніми об’єднуються не в ряди (як синоніми), а в пари: день – ніч, світлий – темний, рухатися – стояти, вгорі – внизу, там – тут. Слова поєднуються в антонімічні пари на основі спільного загального поняття і протилежних виявів якості, властивості, стану предметів тощо.

Антонімія властива словам, які характеризуються якісно-оцінним значенням: здоровий – хворий, добре – погано, високо – низько.

Антоніми, як і синоніми, допомагають яскравіше, повніше й експресивніше передавати думки. Вони дають можливість контрастно характеризувати предмети, явища тощо. Особливо широко користуються антонімами, зокрема й контекстуальними, майстри художнього слова, наприклад:

Отак, як зроду, потаємно, з тилу,

усіх міщан ощирені лаї

ненавидять в мені мою скажену силу,

ненавиджу я слабкості свої (Л. Костенко).

Багатозначне слово може мати кілька антонімічних пар залежно від кількості значень, наприклад: сухий – мокрий, сухий – м’який, сухий – повний, сухий – емоційний. Різні антоніми можуть бути й до того самого значення залежно від акцентування в ньому різних відтінків: наступ – а) відступ, б) оборона, в) контрнаступ; трудовий – а) бойовий (подвиг), б) нетрудовий (прибуток). Крім протилежності в значеннях, антоніми мають і інші, не такі помітні відмінності: а) у граматичній характеристиці: свій – чужий, є – немає (за належністю до різних частин мови), всі – ніхто (у числі), погоджуватися на що-небудь – відмовлятися від чого-небудь (у керуванні); б) у лексичній сполучуваності: сонячний день – місячна ніч, починати наступ – переходити до оборони; в) у частотності вживання та широті функціонування: так, серед прикметників оцінки та розміру (хороший – поганий, великий – малий і под.) частіше вживають антоніми із значенням позитивності.

Явище антонімії використовується при конверсії, у грі слів та каламбурах, при творенні антитези.

С и н о н і м и (від грецького synonymos – однойменний) – це слова, (переважно однієї частини мови) або їхні окремі значення, а також стійкі словосполучення, афікси, словотвірні типи, граматичні форми, зокрема синтаксичні конструкції, що при повній чи частковій формальній відмінності мають тотожні або майже тотожні значення (з можливими відмінностями в стилістичних та граматичних характеристиках та в сполучуваності) [29, 30]. Наприклад: проживати – мешкати, бажати – хотіти, властивий – притаманний, башта – вежа, вживати – користуватися.

Сукупність синонімів мови називається синонімією. Синонімія ґрунтується на здатності позначати один і той самий елемент дійсності кількома словами. Синонімія найповніше і найвиразніше виявляється в лексиці, що пояснюється індивідуальнішим, конкретнішим характером лексичних значень порівняно з іншими типами мовного значення і, відповідно, їх більшою кількістю та різноманітністю.

Значеннєва подібність слів може бути більш чи менш повною. Наприклад, слова поспішати і квапитися мають однакове значення – “намагатися якнайшвидше зробити що-небудь”. Синонімом до цих слів виступає і лексема хапатися, однак у семантиці цього слова поруч із поняттям “поспішати” наявне також переносне значення “жадібно, із задоволенням братися за виконання чого-небудь”, завдяки чому синонім хапатися віддаленіший від попередніх двох.

Виявленню синонімічного значення з двома попередніми словами поняття “швидко” у слові хапатися допомагає контекст: Гнат метнувся помагати їй; він так хапався до всього, що мало не побив образів (М. Коцюбинський).

За різними принципами класифікації синоніми поділяють на кілька різновидів: а) абсолютні, або повні – неповні (останніх у мові переважна більшість), б) семантичні – стилістичні – семантико-стилістичні, в) різнокореневі – однокореневі, г) загальномовні – контекстуальні. Те саме слово щодо іншого слова може бути одночасно, наприклад, неповним, семантичним, різнокореневим і загальномовним синонімом.

Мовознавці виділяють синоніми лексичні, тобто такі, які належать до однієї частини мови і мають відмінності у значенні, наприклад розглядати й аналізувати. Перше слово загальніше за значенням, друге – відзначається насамперед належністю до наукової термінології (не просто розглядати щось, а з якоюсь науковою метою). Серед лексичних синонімів виділяються стилістичні, наприклад говорити і балакати (друге слово доречне в розмовному стилі); семантичні, наприклад, вивчати і штудіювати (у значенні другого слова є відтінок “ретельно вивчати”) і семантико-стилістичні, наприклад архітектор і зодчий (друге слово має відтінок урочистості).

Український словник має у своєму складі і так звані абсолютні синоніми, наприклад: алфавіт – абетка, буква – літера. Крім лексичних синонімів виділяються також контекстуальні, тобто такі, які лише в певному контексті мають близьке значення. Такі синоніми властиві художнім текстам. Уміле використання загальновживаних та індивідуаль-них синонімів робить мовлення багатшим, емоційно насиченим, досконалішим.

У стилістичному відношенні синоніми диференціюються за належністю до різних стилів (нейтральний, розмовний, книжний, офіційно-діловий та ін.), емоційно-оцінними та експресивними характеристиками, часовою або територіальною віднесеністю: батьки, батько-мати (розмовне), отець-ненька (фольклорне); батьківщина, вітчизна (в урочистій або поетичній мові); бажано, хотілося б (більш ввічливо).

Слова, що мають однакове чи подібне значення, утворюють синонімічний ряд: гарний – красивий – чарівний – чудовий – приємний на вигляд – хороший – гожий – вродливий. Кожен компонент синонімічного ряду має щось спільне з іншими у значенні і водночас доповнює загальне значення ряду індивідуальним відтінком.

У синонімічному ряді (або синонімічному гнізді) є стрижневе слово (синонімічна домінанта), навколо якого групуються усі інші компоненти ряду, слово, найуживаніше серед інших, звичайно стилістично нейтральне і таке, що найточніше і найповніше виражає значення всього ряду. Слова в ряду мають бути синонімічними не тільки щодо домінанти, а й між собою. Особливо численними є синонімічні ряди на позначення понять “іти” / “ходити” / “піти”, “говорити” / “казати” / “сказати”, “бити” / “ударити” / “побити”, “лаяти”, “красти”, “пити” / “випити”/ “напитися” (щодо алкогольних напоїв), “хороший” “поганий”, “великий”, “малий” та деяких інших.

Синонімічний ряд виконує багато функцій. Це: 1) функція семантичного добору слова з ряду можливих назв для уточнення, виділення різноманітних відтінків у характеристиці поняття з метою адекватного його позначення: “Все... мучить, гризе і точить душу” (Н. Кобринська); “Не дала вона [дружина] Миколі Степановичу ні дітей жаданих, ні бажаного затишку” (Б. Антоненко-Давидович); “Він не жив, не милувався красою, поезією, коханням, а лише існував, обідав, чай пив” (Г. Хоткевич); 2) функція стилістичного добору слова з ряду можливих назв з метою адекватно оформленого (у функціонально-стильовому, емоційно-оцінному і подібних аспектах) позначення відповідного поняття: “ – Лопай, нечиста сило! – Я вже сказав: ми не лопаєм, а годуємось, як і належить людям благородним” (О. Ільченко); “– Цебто вона [баба] неправдива людина? – Зовсім-таки брехлива” (І. Нечуй-Левицький), порівняйте також випадки вибору того чи іншого синоніма в таких, наприклад, рядах з нейтральною, піднесеною або евфемістичною і зниженою конотаціями компонентів, як померти, заспокоїтися, здохнути; спати, відпочивати (наприклад, в армії: “Особовий склад роти відпочиває”); розвідник, шпигун (“наш” – розвідник, але “їхній” – шпигун); ведмідь, великий (як евфемізм у Карпатах); 3) функція підсилення семантичної або емоційно-експресивної характеристики поняття і одночасно ніби підшукування найточнішої назви для нього шляхом нанизування, нагромадження слів (ампліфікація); 4) функція заступлення, заміни з метою уникнення повторень в одному контексті тих самих одиниць: “він нікого не зачіпав, і його ніхто не займав” (М. Вовчок).

Синоніми значно повніше представлені в абстрактній лексиці порівняно з конкретною, на рівні переносних значень порівняно з прямими, у стилістично забарвленій лексиці порівняно з нейтральною. Проте явище синонімії є небажаним у сфері термінології, тут наявні переважно синоніми абсолютні. У мові фольклору, а також відповідно стилізованих літературних творів вживається особливий вид синонімів – здвоєні: щастя-доля, пити-гуляти, горе-біда, “... не посмирили її ані робота, ані труди” (М. Вовчок). Староукраїнська книжна мова використовувала здвоєні синоніми як засіб ампліфікації (держати і тримати) або пояснення, уточнення (моц або сила, сілою алюбо кгвалътом).

Найбільше синонімів серед дієслів і прикметників, за ними йдуть прислівники, іменники з абстрактним (нещастя, біда, горе, лихо тощо) й оцінним значеннями та емоційно-експресивними конотаціями (нікчема, недоріка, нуль, пішак, пігмей та ін.). Для числівників з їхньою дуже конкретною і нездатною до модифікацій семантикою синонімія не характерна, за винятком випадків типу півтораста – сто п’ятдесят, однокореневих синонімів (кілька, декілька; немало, чимало) та фактів синонімізації з іншими частинами мови: два, пара; сто, сотня. Серед займенників в основному синонімізуються (за деякими винятками: кожний, всякий; який, котрий та ін.) неозначені: якийсь, деякий, один, хтозна-який та ін.; будь-який, всякий, абиякий, який завгодно та ін. Наявні синоніми і в неповнозначних частинах мови – у прийменниках (біля, коло, край, при та ін.), сполучниках (але, проте, однак), особливо підрядних (бо, оскільки, тому що, позаяк, понеже та ін.), частках (наче, ніби, мов, як та ін.; невже, хіба та ін.), а також вигуках (ей!, гей!, агов! та ін.; ой! Боже! матінко! та ін.).

Крім слів або їх окремих значень до лексичних синонімів належать також лексикалізовані та граматикалізовані сполучення, що виступають у функції одного слова: цикорій, петрів батіг; через що (прийменник), внаслідок чого, у зв’язку з чим, з огляду на що; здрастуй, добрий день, будь здоров та інші, а також відносно стійкі дієслівно-іменникові словосполучення типу вести боротьбу до боротися, брати під сумнів до сумніватися. Залежно від функціонування на різних мовних рівнях можна говорити про однорівневу (крім лексичної, це фразеологічна, синтаксична та ін.) і міжрівневу синонімію. Фразеологічні синоніми відрізняються від лексичних не тільки власним значенням та формою (оформленням у вигляді сполучення слів), а й іншими ознаками: а) належністю переважно до стилістичних синонімів; б) тим, що в їх ряду важче, а то й неможливо визначити домінанту, якщо серед них немає суто лексичних синонімів; г) у граматичному плані – тим, що іменні фразеологізми частіше обмежуються лише предикативною функцією (ні се ні те, ні риба ні м’ясо, ні пава ні ворона, ні Богу свічка ні чорту кочерга тощо). Фразеологічні синоніми функціонують переважно в одному ряду з лексичними (один з яких і виступає як домінанта), тобто в міжрівневій лексико-фразеологічній синоніміці: тісно – ніде яблуку впасти, ніде курці стати та ін.

Синонімічні відношення існують не тільки між загальними, а й між власними назвами, об’єднуючись, проте, не спільністю значення, а віднесеністю до того самого об’єкта позначення (це переважно стилістичні синоніми). Наприклад: Дніпро (поетичне, урочисте) і Славута; Велика Ведмедиця і (народні назви) Великий Віз, Чумацький Віз (сузір’я); Джомолунгма, Еверест.

Синоніми української мови наводяться ще в перших українських лексиконах (“Лексис” Лаврентія Зизанія, “Лексіконъ славеноросскій” Памви Беринди, “Синоніма славеноросская” та ін.), досліджуються синоніми староукаїнської літературної мови та фольклору (Л. Гумецька, Д. Гринчишин, Л. Рак та ін.), синоніми у творчості українських письменників – Т. Шевченка (В. Ільїн), І. Франка (І. Ощипко, Л. Полюга), М. Коцюбинського (Л. Паламарчук), Лесі Українки (І. Олійник), М. Рильського (Г. Колесник) та ін., синоніми у загальнотериторіальних та лексикографічних аспектах (В. Ващенко, І. Олійник, А. Лагутіна, Л. Лисиченко, О. Тараненко, О. Нечитайло та ін.).

Омоніми (у перекладі з грецької мови – однойменний, від грецького homos – однаковий і onyma – ім’я, назва) – слова або їх окремі граматичні форми, а також стійкі словосполучення, морфеми, синтаксичні конструкції, що при однаковому звучанні (або написанні) мають абсолютно різні значення (на відміну від полісемії ліра (музичний інструмент) і ліра (грошова одиниця); жати (серпом) і жати (тиснути); зав’яз – за в’яз; не з граба – незграба.

Омоніми принципово відрізняються від багатозначних слів. Між значеннями полісемантичного слова існують зв’язки; вони об’єднані спільним поняттям. Значення омонімів не пов’язані між собою.

Найбільш повно і різноаспектно омоніми виявляються в лексиці. Лексичні омоніми належать до однієї частини мови, виникають унаслідок як внутрішніх закономірностей розвитку певної мови, так і її контактів з іншими мовами.

Омоніми з’являються внаслідок звукових змін слів у процесі розвитку мови, випадкового збігу звучання слова рідної мови і засвоєного з іншої мови, а також випадкового збігу звучання форм різних слів.

Відношення омонімії можуть бути між питомим і запозиченим словами: тур – дикий бик і тур – оберт у танці, етап чого-небудь (з французької мови); чайка – птах і чайка – човен (з турецької); омонімія самих запозичених слів: бак – посудина для рідини (з французької) і бак – частина палуби (з голландської); омонімія внаслідок калькування: вузол – однокореневе із в’язати і вузол – міра швидкості морського транспорту (калька з англійської мови).

Фразеологічних омонімів у мові мало, наприклад: зелена вулиця – безперешкодний шлях для транспорту, а також у розвитку, досягненні чого-небудь і зелена вулиця – покарання солдатів у царській Росії, коли їх проганяли крізь стрій, б’ючи шпіцрутенами; пускати півня – видавати пискливий звук, зриваючи голос, і пускати (червоного) півня – підпалювати, влаштовувати пожежу.

Розрізняють омоніми абсолютні (або повні) і неповні.

Повні омоніми бувають в межах однієї частини мови. Звуковий склад абсолютних омонімів збігається в усіх граматичних формах: двір (господарська ділянка, на якій розміщені будівлі та місце біля них) і двір (монарх і його оточення); деркач (невеликий перелітний птах з жовтувато-бурим оперенням, що має характерний скрипучий крик) і деркач (стертий віник); сага (давньоскандинавське чи давньоірландське епічне сказання про легендарних героїв та історичних діячів, що має прозову форму з віршованими вставками) і сага (річкова затока); бігун (той, хто може швидко і легко бігти, бігати), бігун (полюс) і бігун (один із двох спарованих каменів для розтирання зерна, подрібнення каміння тощо в дробильній машині).

Неповні омоніми – це слова, що збігаються звучанням не в усіх граматичних формах, наприклад: самка (особина жіночої статі у тварин) – слово, що має однину і множину, і самка (вид дитячої хвороби) – слово, що вживається тільки в однині; биток (шматок свинцю, палиця тощо, взагалі предмет, яким б’ють у грі) і форма родового відмінка однини слова битки (круглі котлети з посіченого або відбитого м’яса). Називний відмінок множини першого слова і другого також збігаються.

Неповні омоніми називаються омоформами. Різновидами омонімів є омофони і омографи.

Омофони (фонетичні омоніми) – різні слова (переважно їхні окремі граматичні форми), що збігаються звучанням при відмінності їх фонемного складу і, відповідно, графічної передачі: лежу (від лежати) і лижу (від лизати), шию (1-а особа однини теперішнього часу дієслова шити) і шию (Зн. в. однини іменника шия), мене (до я) і мине (від минати), біль і білль, а також синтаксичні конструкції або слово й конструкція: за шию й зашию, сонце і сон це (“Було... як дивний сон це ... Залп одгримів, упало сонце” (В. Сосюра). Омофони на рівні слів або їхніх форм мало характерні для української літературної мови, оскільки орфоепічні і орфографічні правила в ній переважно взаємно відповідні. Віднесення ж до омофонів омонімії загальної і власної назв або абревіатури та іншого слова типу роман і Роман, новий рік і Новий рік, Док (деревообробний комбінат) і док неправомірне: тут збіг не тільки на фонетичному, а й на фонемному рівні (це власне омоніми);

Омографи (графічні омоніми) – різні слова або їхні форми з однаковим написанням при відмінності звучання (залежно від різного місця наголосу): са́па (окоп, траншея, хід сполучення, які риють у напрямі до позицій противника для непомітного наближення до нього) і сапа́ (ручне сільськогосподарське знаряддя для підпушування ґрунту й знищення бур’яну); гла́дкий (без загинів, виступів, рівний) і гладкúй (який має повне тіло, вгодований, ситий), ко́лос і коло́с, пі́дсумок і підсу́мок, доро́га (іменник) і дорога́ (від дорогий); до омографів можна віднести й омонімічні графічні скорочення, які ніколи не вимовляються: п. – пан (пані), параграф, пункт; гр. – громадянин (громадянка), група, градус.

Омоніми існують і на рівні власних назв: назви рік Буг (Західний) і Буг (Південний), Славутич (поеична назва Дніпра і назва міста); зокрема, при утворенні пестливих імен від повних: Леся (від Олександра, Олена і Лариса). Омоніми можуть використовуватися при грі слів, лежати в основі “народної етимології”. Є також міжмовні омоніми (їх виділяють переважно в близькоспорідних мовах): наприклад, українське слово рожа (рослина) і російське рожа (вульгарне “обличчя”), українське господарка (форма жіночого роду до господар) і польське господарка “господарство”.

У контексті омоніми виконують стилістичні функції, зокрема використовуються як засіб створення дотепів, каламбурів, образності вислову, наприклад: Погана та мати, що не хоче дітей мати; Три разів три – дірка буде.

У словнику абсолютні (повні, лексичні) омоніми та омографи реєструються як окремі (різні) слова. Омофони та неповні (граматичні омоформи) омоніми спостерігаються в мовленні і словниками не фіксуються.

Пароніми (від грецького – біля) – це слова, а також фразеологічні одиниці й синтаксичні конструкції, що при повній або частковій семантичній відмінності є дуже подібними формою, внаслідок чого можуть сплутуватися в мовленні або спеціально обіграватися зі стилістичною настановою [30].

Точність мовлення передбачає уміле користування паронімами (спільнокореневі слова, схожі за вимовою і будовою, але різні за значенням). Сплутування паронімів призводить до неточності. Значення їх легко визначити за словником. Наприклад: наслíдний – який став наслідником престолу, наслідкóвий – який є наслідком чогось (підрядне наслідкове речення); ліснúй – який має властивість лісу, водиться, росте в лісі, лісúстий – порослий лісом.

Пароніми у фразеології становлять менш помітне явище, наприклад: стояти стіною “стояти щільним рядом або суцільною масою” – стати стіною “виступити згуртовано, дружно”; побачити світ – “народитися”, “бути опублікованим” – побачити світу “багато чого побачити, багато де побувати”. Синтаксичні або лексико-синтаксичі пароніми – результат випадкової співзвучності синтаксичних конструкцій між собою чи з яким-небудь словом: “Ти йому про Тараса, а він тобі півтораста”; початок пісні, яка приписується Марусі Чурай, подається то як “За світ встали козаченьки”, то як “Засвистали козаченьки”.

Що стосується паронімів у словотворенні, до них з певним застереженням (оскільки взятий окремо кожен з подібних випадків належить до лексичних паронімів) можна віднести продуктивні словотвірні типи з близьким значенням на зразок -ація/-(ув)ання: ілюстрація – ілюстрування, консервація – консервування; -тивний/-ційний: консультативний – консультаційний, інструктивний – інструкційний також пароніми використовуються в грі слів, каламбурах.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

67391. ИДЕОЛОГИЯ 113 KB
  Идеология - это связная система взглядов и идей, б котоpых осознаются и оцениваются отношения людей к действительности дpуг к дpугу, социальные проблемы и конфликты, а также содержатся цели (пpогpаммы) социальной деятельности, напpавленной на закpепление или изменение данных общественных отношений.
67392. СОЦИААЛЬНЫЕ ГРУППЫ 85 KB
  Для индивида непосредственный контакт с социальной реальностью - это взаимодействие с окружающей его социальной группой. Именно группа для индивида является представителем общества в целом, его требований и интересов, именно г группа от лица всего общества предлагает индивиду социальные гарантии и блага.
67393. СОЦИААЬНАЯ СТРАТИФИКАЦИЯ 105 KB
  Но отсюда вовсе не следует что все статусы возникшие как продукт социальной дифференциации расположены в иерархическом порядке: некоторые из них например возрастные если рассматривать их в чистом виде без наложения других не содержат оснований социального неравенства в частности статус...
67394. СОЦИАЛЬНАЯ МОБИЛЬНОСТЬ 54.5 KB
  Вопрос о социальном неравенстве всегда влечет за собой вопрос, может ли индивид своими силами добиться повышения своего социального статуса и влиться в состав социального слоя, более высокого, чем его собственный на шкале обеспеченности и престижа.
67395. ОБЩЕСТВО 99 KB
  И хотя существует даже культура отшельничества когда люди годами и десятилетиями живут в одиночестве и удалении от общества это вовсе не означает победы асоциальности: в своем одиночестве отшельники занимаются именно тем что решают глобальные общечеловеческие вопросы и молятся за все человечество...
67396. ТИПЫ ОБЩЕСТВ 86 KB
  Так у Гегеля стадии развития общества совпадают со стадиями и фазами движения к самому себе абсолютного логического понятия лежащего в основе мира. Маркса типология обществ основывается на естественно-историческом подходе согласно которому все общества без исключения рано или поздно...
67397. Программное обеспечение: понятия и цели 67.5 KB
  Программные средства, принятые в производство, изготавливаются по утвержденной в установленном порядке технологии. Они должны соответствовать утвержденным техническим условиям и действующей нормативно-технической документации, обеспечиваться гарантиями поставщика.
67398. Проектирование полиграфического производства 760 KB
  В результате работы была составлена составлена технологическая характеристика издания, определено издательско-полиграфическое оформление данного издания, сделан выбор оборудования и расходных материалов для печати изделия образца, создана схема комплексного процесса
67399. Технология приготовления вторых горячих блюд из овощей 495.5 KB
  Продукты питания оцениваются по пищевой, биологической и энергетической ценности. Под пищевой ценностью продукта подразумевают содержание в нем пищевых веществ и степень их усвоения организмом, а также вкусовые достоинства.