15483

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець XVIII - початокXXст.)

Лекция

История и СИД

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ кінець XVIII початокXXст.. Територіальноадміністративний устрій та населення. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60 70х років XIX ст. АвстроУгорська імперія самост...

Украинкский

2013-06-13

183 KB

1 чел.

Лекція 10.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець XVIII - початокXXст.).

  1.  Територіально-адміністративний устрій та населення

2. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років  XIX ст.

        2.1. Австро-Угорська імперія (самостійне вивчення)

       2.2. Російська імперія

  3. Культура України у 18-19 століттях (самостійне вивчення)

3.1.Переслідування української мови і культури.

3.2. Історія

3.3. Дослідження фольклору.

3.4.Українська мова і література.

3.5. Театр.

3.6. Живопис

4. Українська політична думка у XIX- на початку XX ст.

4.1.Масонство в Україні (самостійне вивчення)

4.2.Декабристи (самостійне вивчення)

4.3. Селянський рух проти  соціального та національного гноблення.

4.4. Кирило-Мефодіївське товариство

4.5.Народництво.

4.6.Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі

4.7.Соціал-демократичні ідеї в Україні

4.8. Український консерватизм.

4.9.Націократія

        5. Соціально-економічний і політичний розвиток на початку XX століття.
       
6.Революція 1905 – 1907 рр. в Україні.

7.Столипінська аграрна реформа на Україні.

8. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях.

9. Формування політичних партій

10. Досягнення українців Австро-Угорщини (самостійне вивчення)

 Буковина і Закарпаття (самостійне вивчення)

11. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України


                    ЛІТЕРАТУРА   





2. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років  XIX ст.

 2.1. Австро-Угорська імперія (самостійне вивчення)

 Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін.імператор Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду.

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.

Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівнял и селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України.

Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого початку  Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церквами спирався на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке протягом тривалого часу зазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до значного поліпшення його становища. Польські феодали більше не могли втручатися у призначення парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рівні з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус грекокатолицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галицького. Так греко-католицька церква — ця єдина установа, з якою могло ототожнюватися українське селянство,— ввійшла у XIX століття оновленою.

Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й можливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була заснована ще більша семінарія. Як завжди,
Йосиф
II пішов на крок далі своєї матері: у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову з місцевою українською говіркою.

Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою; трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися.

     3. Культура України у 18-19 століттях

3.1.Переслідування української мови і культури.

З другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалася українська культура, заборони на все українське були фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась «малороссийским наречием». З 1721 p. набуло чинності курське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. У знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше у зв'язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загальноросійського перепису 1897 p., кількість неграмотних в Україні становила 83,6 %.

Хронологія перслідування української мови

1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.
1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.  

1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих.
1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”.

1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.

1876 — Емський указ Олександра П про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.
1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.

1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

3.2. Історія

Як підсвідомий протест проти русифікації, наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість  історією українського народу.

Група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа (1760—1822) і Григорій Полетика (1725—1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776— 1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором «Історії Русів».

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», і Микола Маркевич (1804—1860), котрий у 18421843 pp. видав п'ятитомну «Історію Малоросії».

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці» Яків Головацький (1814—1888).

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора «Історії Русів», що вийшов з друку в 1846 р. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв, Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі.

3.3. Дослідження фольклору.

Крім історії українського народу велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв (1790—1869), котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Почесний член Московського, Петербурзького, Київського та Новоросійського в Одесі університетів, багатьох наукових товариств. Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).

Український професор Московського університету Йосип Бодянський (1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російських та українських народних пісень.

Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити ширші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

3.4.Українська мова і література. 

Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.

Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Публікація перших трьох частин «Енеїди» в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1838) і «Москаль-чарівник» (1841).Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровиковський (1806—1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817 - 1885) — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала  перша збірка українських поезій «Кобзар», що вийшла друком у 1840 р. Шевченко спростував  погляди  — українця  (нащадка  героя, полковника Визвольної війни )Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури.

Поезія великого співця України (деякі його твори були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) підносила і розширювала самосвідомість українського народу, стверджуючи не тільки його етнічну та культурну самобутність, своєрідність історичного шляху, а й його невід'ємне право жити в «сім'ї вольній, новій». Шевченківський «Кобзар» був і є для усіх українських поколінь вічно свіжим джерелом самопізнання і натхнення.

Значні імпульси від літературно-громадського руху шевченкової доби дістала й освіта. Знаменною подією для  шкіл стало видання українських підручників — «Граматки» П. Куліша, «Української абетки» М. Гатцука, «Домашньої науки» К. Шейковського, «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.

3.5. Театр. На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. У 1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 р. — у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні групи зі своїм репертуаром. Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який написав п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п'єс першої половини XIX ст. найкращими були «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка і «Назар Стодоля» Т. Шевченка;

3.6. Живопис. Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840—1860 pp. був Тарас Шевченко (1814—1861). Його мистецький талант проявився у різних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному і релігійному. Крім того, Шевченко пробував свої сили в скульптурі та гравюрі. За гравюри Тарас Шевченко дістав титул академіка. Високо цінуються також його малюнки олівцем, тушшю, сепією і аквареллю.

4.1.Масонство в Україні (самостійне вивчення)


З пожвавленням національного руху активізувалась діяльність масонських організацій так званих “вільних мулярів”, занесених до Росії наприкінці XVIII ст. із Швеції та Англії. Поряд із завданням Духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його корисним для всіх. Такі плани масонів вступали у протиріччя з устроєм країни, з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об'єктивно були опозиційними царизму.
З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа “Понт Евксинський” на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. До цієї ложі входило понад 70 членів — військові, чиновники, поміщики. Друга одеська ложа “Три царства природи” крім національного питання обговорювала і політичні справи.
Проте більш чітке національне забарвлення мала київська масонська ложа “З'єднаних слов'ян” (1818—1822), основним завданням якої була пропаганда ідеї національного визволення слов'янських народів, які страждали під владою Російської та Австро-Угорської імперій.
Полтавська масонська ложа “Любов до істини” (1818—1819) основний наголос робила на національні проблеми України. До цієї ложі входили М.Новиков, ( І.Котляревський, С.Кочубей, Г.Тарнавський.) Олександр І закрив ложу особистим указом.
У 20-х роках XIX ст. в Україні виникають таємні політичні товариства, які використовують досвід масонських організацій. Найбільш впливовим було Малоросійське таємне товариство на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем, якій поділяв ідеї французької революції. Метою товариства було здобути незалежність Україні, відмінити кріпацтво і встановити європейські форми державного устрою.

4.2.Декабристи. (самостійне вивчення)


Вітчизняна війна 1812 р. підштовхнула частину офіцерського корпусу російської армії до перебудови управління державою за західноєвропейським зразком. Політична змова, яка виникла серед офіцерів в кінці царювання Олександра І, відома в історії під назвою руху декабристів, мала свої організації й в Україні, де членами були офіцери-українці і місцеві поміщики. Серед змовників не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. В той час як північні організації, головним чином центральний комітет у Петербурзі під проводом полковника Пестеля, відзначалися духом централізму й не зважали на національні особливості різних народів російської імперії, південні організації ставили ідеалом майбутнього устрою Росії федерацію й висували на порядок дня національне питання.
3 цього погляду заслуговує на особливу увагу товариство “Об'єднаних слов'ян”, яке сформувалося у 1825 р. у Новограді-Волинському. Це товариство ставило собі за головну мету звільнення |всіх слов'ян від абсолютизму, знищення національних автономій і сполучення всіх слов'янських народів в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити кордони кожної держави, запровадити у всіх народів демократичну парламентську форму правління, скликати конгрес для управління справами цього союзу. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода і незалежність у вирішенні її внутрішніх справ. Був серед гасел товариства і виклик кріпацтву — “не бажай мати раба, коли не хочеш сам рабом бути”.
Після повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі 28 грудня відбулося повстання в Україні, де під Васильковом збунтувався піхотний полк загітований декабристами. Обидва повстання були погано підготовлені і закінчилися поразкою. Головна причина поразки повстання полягала у тому, що воно залишалося ізольованим і незрозумілим для народу. Наслідком невдачі повстання був розгром цілого руху.

4.3. Селянський рух проти  соціального та національного гноблення.

ОЛЕКСА ДОВБУШ

Єдиними захисниками поневолених селян на західних землях України були  опришки, звані в народі «чорними хлопцями». Серед народних месників найбільшої шани і звитяги здобув легендарний Олекса Довбуш.

Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш «вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великій пошані…»

Виступ Олекси Довбуша — не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 років. Дії Довбуша — найбільш яскрава сторінка і історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального й національного гноблення. Олекса з перших днів свого виступу прославив себе серед простого люду, котрий зразу ж повірив йому і допомагав, чим міг.

Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 р.  Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Олекса  діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину. Там він зібрав опришків і ще довго боровся зі шляхтою Болехівщини, Самбірщини, Перемишльщини і навіть досягав сяноцької землі.

Особливо активно діяли опришки О. Довбуша в Коломийському повіті влітку і восени 1738 р. їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа. Вже у ці роки виявився основний характер його діяльності. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів. Виступ його набуває масового характеру.

У 1740—1741 рр. Довбуш під натиском шляхетських війск змушений був Залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своїм хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині, в Закарпатті.

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями у 1738—1745 рр. Викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Селяни заслужено вважали Довбуша «своім спасителем», висловлювали йому щиру подяку. Загинув в 1745 році.

  ТУРБАЇВСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1789-93рр.

Одним із найбільших антикріпосницьких селянських виступів у Лівобережній Україні в другій половині XVIII століття. Відбулося у селі Турбаях Градизького повіту Катеринославського намісництва (тепер Глобинський район Полтавської області). Безпосередньою причиною повстання стала спроба селян добитися звільнення від кріпосної залежності.

Після визвольної війни 1648—1654 років село Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом і належали до Миргородського полку. З 1776 року Турбаї належали поміщикам Базилевським. Турбаївці не хотіли миритись із положенням кріпосних селян й активно домагались підтвердження свого козацького стану, звертаючись у місцеві й центральні адміністративні установи. Не добившись відновлення своїх прав мирним шляхом озброєні косами, списами, кочергами селяни обеззброїли військову команду, побили і заарештувавши членів суду, добилися від них написання документа про «добровільне переведення в козаки» турбаївських селян, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків  Базилевських  забили до смерті. Запровадивши самоврядування — «Громадську збірню», селяни протягом чотирьох років самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців виступили селяни навколишніх сіл Очеретувате, Кринок, Остап'я. 

Царський уряд вдався до жорстоких каральних дій. У червні 1793 року у село було введено батальйон піхоти Бузького єгерського полку і 200 козаків на озброєнні яких було навіть дві гармати. Урядові війська провели масові арешти селян. Суд над повстанцями тривав з 11(22 липня) 1793 року до 31 січня (11 лютого) 1794 року. Найбільш активних учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на довічні каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. 15 селян після знущань померли. Частину турбаївців виселено у степи Херсонської і Таврійської губерній.

 УСТИМ КАРМАЛЮК

Протягом 23 років (1813-1835рр) на Правобережжі боролися повстанські загони Кармалюка проти панського гноблення. Повстанці здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію (в с. Галузинцях тепер Деражнянського району Хмельницької області). Неоднаразово  Устим Кармалюк був поранений, потрапляв до вязниць і до Сибіру (каторга) проте кожного разу втікав і продовжував боротьбу.

За словами тих, хто знав або бачив Кармалюка, Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб'ють, споминайте Кармалюка…» 

У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру. Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський (за переказом, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника»). Тіло народного месника ще довго возили селами, щоб залякати непокірних селян-кріпаків.

      ЛУК`ЯН КОБИЛИЦЯ

Син селянина-кріпака, Лукян Кобилиця завзято відстоював інтереси знедолених селян Буковини. У 1839 році був обраний селянами уповноваженим, якому доручалося відстоювати громадські інтереси. Проте звернення його та інших уповноважених у державні установи залишалися без наслідків. У 1843—1844 роках очолив виступи селян 22 громад, які рішуче відмовлялися відробляти панщину, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимоги відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян. У березні 1844 року повстання було придушено за допомогою урядових військ, а Кобилицю заарештовано і ув'язнено.

Під час Революції 1848—1849 років в Австрійській імперії селяни Буковини обрали його депутатом парламенту. В австрійському парламенті виступив за надання політичної автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. В листопаді 1848 року на багатолюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Селянські виступи під його керівництвом тривали до літа 1849.

У квітні 1851 був заарештований. Після катувань в ув'язненні він тяжко захворів. Його вислали до міста Гура-Гумора (тепер Гура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер.

КИЇВСЬКА КОЗАЧЧИНА

Приводом до селянських виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853—56 роках царського маніфесту, який закликав формувати народне ополчення і вирушати на війну. Серед селян Київщини почали поширюватися чутки про те, що, записавшись в ополчення (в “козаки”), вони будуть звільнені від кріпосної залежності і одержать поміщицькі землі та майно. Селяни складали списки “вільних козаків”, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування (“сільські громади”).

Масовий селянський рух розпочався в лютому 1855 року у Васильківському повіті і незабаром охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл).

На придушення “козаччини” російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них — у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт; зараз село в Канівському районі Черкаської області) та селах Березні (Сквирівський повіт), Биковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці.

Виникнувши на соціальному грунті, Київська козаччина поступово набула і рис національно-визвольного руху, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування.

10. Досягнення українців Австро-Угорщини (самостійне вивчення)

Товариство  «Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесення культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерідко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і об-
говорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли
з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та
шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідо-
мості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вах-
нянин і особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регіональ
них відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його
львівської філії й близько 200 тис.— у сільських читальнях. Здійснювалися також
спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій
у 1894 р. були
засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особ-
ливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах,
вони
виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття
'патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. чле-
нів.

У 1870-х роках, коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та
обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання
алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних
її досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку
товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові
спілки.
Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та орга-
нізувати спеціалізовані кооперативи.
Цю потребу взявся задовольнити Василь На-
гірний —
піонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років
займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів.
У 1883 р. він організував
споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати
й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші
передавати селянам.
За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити
українців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних
методів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», який
у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак
найчисельнішими серед кооперати-
вів були кредитові спілки
. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р.
із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу.
Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіс-
нили більшість лихварів
. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р.
у Львові—страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів.
Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації укра-
їнських кооперативів, що мала близько 550 філій
, переважно кредитових спілок,
і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного руху
скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтеліген-
ції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охоплених надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці
нарешті стають господарями власної долі.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середовищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і на-
лежало сподіватися,
українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях.
Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень
і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університе-
тах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої
еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки
й лише 16%— українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над сис-
темою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим).
Якщо поляки мали
ЗО гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися
головним чином на факультетах теології та права
й складали близько ЗО % загаль-
ного числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. Оскільки
для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці
боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося приму-
сити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою
. За той же період
поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідом-
люючи, що уря
д не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й за-
вдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам,
особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали
численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'яза-
ні з
письменниками: Іваном Франком, Василем Стефаником
та Ольг
ою  Кобилянською.

Польсько-українська конфронтація

Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і
поляків і без того складні взаємини між ними погіршали
. Інтереси цих двох націй,
принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні:
якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугу-
вати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб
мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині
поляки складали
вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами
. Укра-
їнці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали ста-
тус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли
більше миритися зі своїм становищем.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфрон-
тація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки
навколо
Львівського університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичайно низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські
робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На почат-
ку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб
розв'язання своїх труднощів.
У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також,
хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли)
розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських
робітників у великих маєтках Східної Галичини
. Координувати страйк, підтриму-
вати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності,
поміщики закликали уряд до «відновлення порядку».
Незважаючи на сотні арештів,
страйк продовжувався
і завершився перемогою селян.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському
університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли
до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово
було обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало
постійною практикою підкреслювати «польськість» університету
. Протягом 1890-х
років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому,
що їхні протести ігноруються,
студенти висунули вимогу створити окремий укра-
їнський університет.
Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть се-
лян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Вод-
ночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неоднора-
зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуа-
ція у Львівському університеті стала загрозливою.
Озброєні палицями українські
та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах
; у 1901 р.
українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти
університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у за-
пеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозу-
мів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий
український університет
. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної
винагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча
реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва
в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю
були б значно ширшими
. Система курій жорстко обмежувала вплив українських
виборів,
а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів
зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи:
фальси-
фікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час
їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями ( що не було складно, бо серед

українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній
агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями
.
Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895
і 1897 рр.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернато-
ром».
Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені
послав проти
них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, 30 тяж-
ко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р.,
всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систе-
му курій і впроваджено загальне голосування.
Хоч уряд провінції продовжував фаль-
сифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському пар-
ламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало.
В 1879 р. українці мали трьох
своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р.
засідало ІЗ, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представ-
леними, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

 Буковина і Закарпаття (самостійне вивчення)

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двох
невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схо-
жим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту
складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато укра-
їнців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості
практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою
внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація поміт-
но відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько
300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній
частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (
13%), німці (8%) та інші
меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими,
в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого вели-
чезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні полі-
тичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована
система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно спри-
ятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й по-
літичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія
була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не гра-
ла та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентич-
ності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільню-
вався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на
нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції.
В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товари-
ство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти
українців на виборах. Незабаром у краї з'явилися місцеві від-
ділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р.
Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близь-
ко
13 тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими національностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції.
У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні
п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний ком-
проміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою,
ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мови. Мадяри (угорці) цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристо-
крати свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили
місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закар-
патців, які складали майже 70
% всього населення краю, були найбезправнішими
з усіх західних українців.
Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач.

PAGE  1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

66206. Лабораторная диагностика вирусных гепатитов 131 KB
  Актуальность темы: На долю вирусных гепатитов в Украине выпадает приблизительно 20% всех вирусных заболеваний, которые приводят к продолжительной потере трудоспособности: острые некрозы печени, циррозы, первичный рак печени.
66207. Изучение колоний. Пигменты бактерий 73.5 KB
  На плотных питательных средах бактерии образовывают разные по форме и величине колонии - видимые скопления микроорганизмов одного вида, которые формируются в результате размножения одной клетки. Колонии бывают плоскими, выпуклыми, куполовидными, вдавленными, их поверхность - гладкой...
66208. Онкогенные вирусы. Особенности противоопухолевого иммунитета 113 KB
  Идея о возможной роли вирусов в возникновении рака была поддержана И. Опухолеродное действие вирусов на клетки принципиально отличается от инфекционного действия и процесс вирусного канцерогенеза не является инфекционным.
66209. ВИХОВАННЯ І ШКОЛА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 64.5 KB
  Навчання починали з механічного заучування на латині молитов і 150 псалмів а потім вивчали латинську азбуку читання і письмо. Виникла така форма навчання як учнівство. Найкращим методом навчання вважався пошук найкоротшого шляху досягнення знань.
66210. Технология найма и отбора персонала 79.5 KB
  Цель набора персонала состоит в создании резерва кандидатов на все рабочие места с учетом в том числе и будущих организационных и кадровых изменений увольнений перемещений уходов на пенсию окончаний сроков контрактов изменений направлений...
66211. Модель проектной группы MSF для небольших команд 66 KB
  Задачи ролевых групп Группа Управление программой : управляет процессом разработки с целью получения готового продукта в отведенные сроки; регулирует взаимоотношения и коммуникацию внутри проектной группы; следит за временным графиком проекта и готовит отчетность о его состоянии...
66212. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗАРУБІЖНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ НАУКИ І ПРАКТИКИ У 17 – 19 СТОЛІТТЯХ 71 KB
  Вона була незалежна від церкви і держави існувала на пожертвування і високу плату за навчання. Єдиних навчальних планів не було кожна школа складала програму навчання на власний розсуд. Уряди численних німецьких держав ставились вимоги до організації початкових шкіл у містах і селах навчання хлопчиків...
66213. Сущность и основные формы адаптации персонала 54.5 KB
  Организация процесса адаптации Понятие цели и основные направления адаптации После заключения трудового контракта человек приступает к выполнению трудовых обязанностей. При этом человек проходит через период адаптации.