15494

Дзень, дзень! Молот по зелізі!.. (про ковалів і ковальство в Підгайцях та дещо зі спогадів)

Научная статья

Производство и промышленные технологии

Дзень дзень Молот по зелізі.. про ковалів і ковальство в Підгайцях та дещо зі спогадів Про ковальство і ковалів вочевидь треба писати як кажуть старі галичани на ширшу скалю тобто не тільки писати але й досліджувати значно більше і глибше. Так наприклад велики

Украинкский

2013-06-15

145 KB

0 чел.

Дзень, дзень! Молот по зелізі!..

(про ковалів і ковальство в Підгайцях та дещо зі спогадів)

Про ковальство і ковалів, вочевидь, треба писати, як кажуть старі галичани, на ширшу скалю, тобто не тільки писати, але й досліджувати, значно більше і глибше. Так, наприклад, великий обсяг роботи виконала дослідниця Мирослава Притискач у статті “Нові явища в характері ремісничого виробництва міст Галицької землі у другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст.”1 Докладно опрацювавши низку друкованих джерел та архівних матеріалів, вона визначила, згрупувала й класифікувала всі ремісничі професії у малих і більших містах Галичини даного періоду. Більше того, на основі зібраних матеріалів досить чітко з'ясувала причинно-наслідковий зв'язок появи і поширення того чи иншого ремесла у краї загалом і в конкретному місті зокрема.

Цікавим фактом є і соціальна градація носіїв тієї чи иншої професії. Не кожна професія шанувалась і цінувалась у тодішньому суспільстві. Саме тому одні ремісники були багатими і займали місця лавників, райців у магістраті, а навіть ставали бургомістрами. Носії таких професій мали свої лавки, будинки, челядників і т.п. Инші ж ремісники (селітряники, дьогтярі, воскобійники) дуже бідували і часто жили у комірному, тобто винаймали житло.

Ковальство посідало почесне місце серед инших професій, що давало право ковалям займати посади у міських урядах Теребовлі, Коломиї, Потоку.2 Ковалі у переважній більшості міст не формували окремий цех, а здебільшого групувалися із представниками инших професій. Так, наприклад, в Коломиї вони створили спільний цех із слюсарями, римарями, сідлярами.3

Найбільша кількість ковалів була зайнята у Галицьких солеварнях, які розташовувалися у таких містах, як Маркова, Молотків, Калуш, Козова, Утороп, Делятин.4 Вони виготовляли панви і черези, що вимагало значного застосування праці і великої кількости сировини.

Ковалі отримували стабільну винагороду. Але джерела не подають точних відомостей про суму їхньої платні: тільки у люстрації 1661 р. є згадка про суму загальнорічного доходу жупника, горника, коваля.5 

Будинок ремісника був не тільки житлом, а й майстернею і торговою точкою водночас. Тут шили чоботи і кожухи, пекли хліб і торгували. Учні і челядники працювали і спали біля верстата. 6 

І хоча металообробне ремесло, як зауважує М.Притискач, включало не тільки ковалів, а й представників инших 6 відомих нам спеціальностей: слюсарів, замочників, мечників, котлярів, ювелірів, все ж найбільш поширеною у галицьких містах була ковальська професія.

За вищезгаданим дослідженням, ковалі у Галицькій землі за своєю значущістю займали третє місце, представлені у 18 із 79 відомих на той час галицьких міст. Проте автор зазначає, що ці дані є неповними. На наш погляд, варто погодитись із цим твердженням, оскільки такі професії ремісництва, як наприклад, ті ж ковалі, мали б бути за своєю затребуваністю у кожному меншому чи більшому місті Галичини зазначеного або ж пізнішого періоду.

Акти XVI ст. – першої половини XVII ст. свідчать про наявність ковалів у містах Вербів (тепер Підгаєцький район – С. К.), Буданів, Галич, Горожанка, Янів, Калуш, Кам'янка, Коломия, Потік, Рогатин, Тлумач, Снятин, Войнилів.7

Сей факт підтверджує і Б.Паньків з Івано-Франківська у своїй статті “Міста і містечка Галицької землі”: “Ковалі працювали у всіх містах і містечках. Галицький коваль Гіркоперець згадується в джерелах протягом 37 років (з 1674 по 1711)”.8 Не сумніваємось, що до таких міст належали і Підгайці, до яких ми звернемось детальніше дещо пізніше.

Так чи инакше, але Підгайці, центр Середнього Опілля, і у середньовіччя, і у пізніші часи були типовим галицьким містом, яке протягом віків зазнавало і розквіту, і занепаду, навіть опинялося час від часу в центрі подій історичного значення.

Відповідно, і ремесла в місті теж чуйно реагували на потреби ринку, на ті чи инші позитиви чи негативи у житті міста. У повній мірі се стосується і розвитку ковальства у ньому.

На сьогодні Підгайці у градації міст класифікуються як одне з малих історичних міст Тернопільщини, яке входить у так зване гроно малих історичних міст Західної України “Золоте перевесло”.

Мале за розміром, невелике за кількістю населення (3150 мешканців станом на 2007 р.) моє місто “бере”, так би мовити, своєю родовитістю, давністю за походженням, своїм історичним минулим, яке було насичене різними подіями, значними у діяннях як українського і польського народів, так і инших народів.

Місто теж було славне й людьми, що народились у Підгайцях чи певний час проживали тут й лишили слід в історії міста. Або ж перебували тут з тих чи инших причин.

Знаходячись на одному із жвавих відгалужень основних торговельних шляхів, Підгайці вже у XVI-XVII ст. були одним із більших міст Галичини, магістрат якого утримував ката, що було можливим не для кожного тодішнього міста, а тим паче містечка.

Місто багатіло ще й завдяки його власникам, які через королів Речі Посполитої добивалися збільшення кількості ярмарок, инших пільг для міста, розуміючи добре, що збільшення добробуту міста і міщан означатиме і збільшення їхніх доходів плюс, зазвичай, гарна репутація імені власника міста. Цим прославилися Бучацькі, Вольські, Потоцькі, Марцеліна Чарториська, Адам Чижевич, які в різні роки і століття були власниками міста.

Та все ж, в історії міста XVII століття, за висловом Яна Островського, польського вченого-історика, директора державного історичного заповідника “Вавель” – резиденції польських королів у Кракові, се найславніші сторінки. Проживши безбарвне XVIII століття, Підгайці почали оживати з початком XIX століття. Якийсь час були центром гончарства й розвитку конярства за часів Австро-Угорщини. Будівництво шосейної дороги-гостинця дало потужний поштовх розвитку міста, а далі з набуттям статусу повітового центру розвиваються Підгайці щораз активніше. Млин, броварня, завод сільськогосподарських машин – все це складові зростання промисловості й міста. Особливо воно розквітло з відкриттям 29.10.1909 р. залізничної колії Львів-Підгайці.

Та ставши прифронтовим містом у часи І і ІІ світових воєн (фронт був при річці Стрипа, що у 18 км від Підгаєць), зазнавши спустошень і людських, і матеріальних, Підгайці більш так і не досягли свого довоєнного розквіту.

Із ліквідацією статусу райцентру у 1963 році місто безнадійно втрачало своє неповторне обличчя, яким милувалися приїжджі туристи впродовж віків.

Відновлення Підгаєцького району 6 грудня 1991 року призупинило цю стагнацію та все ж в нинішніх непростих реаліях та очевидної неуваги до малих історичних міст, зокрема в період становлення України як держави, відродити колишню славу міста буде дуже і дуже складно.

Власне саме тепер доречно подати невеликий історичний екскурс в минуле нашого міста, аби дізнатись, а як же розвивалось ковальство у Підгайцях.

Найстарішим цехом у Підгайцях був кушнірський, який існував вже у другій половині XVI ст., а Тарас Гунчак, використовуючи архівні джерела, пише, що впродовж 17 століття були створені шевський, ковальський, гончарський, боднарський і музичний цехи.9

На подальші відомості про ковалів у Підгайцях натрапляємо аж у другій половині XIX століття. У польськомовному довіднику за 1887 рік говориться про 17 ковалів у Підгаєцькому повіті, а у самих Підгайцях – 6. Се є яскравим свідченням того факту, що на той час ковальство тут було досить престижною і затребуваною професією.10

А от автор першого ґрунтовного дослідження про Підгаєцький повіт, виданого 1896 року у Станіславові (тепер м. Івано-Франківськ), пише про те, що тільки оподаткованих ковалів було одинадцять у самих Підгайцях.11

Власне, про розвиток ковальства у Підгайцях протягом ХІХ-XX ст. можна дозволити собі писати, не тільки спираючись на архівні документи, але й використовуючи спогади старожилів міста і, зокрема, родинні архівні документи автора цих рядків, який є сином коваля, нащадком ковальського роду, а також спогади Олексія Мелимуки, сина коваля Йосифа Мелимуки, який прославився головно у 30-х рр. XX ст., спогади інших нащадків підгаєцьких ковалів.

Тож почнімо розповідь про мій ковальський рід по материнській лінії – рід Крамарчуків, оскільки саме завдяки материному заповіту у Підгайцях залишилась збереженою у її первісному вигляді єдина на все місто кузня.

Ковальський рід Крамарчуків, за родинними переказами, прийшов із міста Рогатин (тепер Івано-Франківської обл.) десь на зламі XVIII-XIX ст. і поселився за межами міста, тобто за міськими валами обабіч старовинного шляху, що йшов із древнього Галича до не менш знаного княжого міста Теребовлі. Звели будинок дещо нижче місцевого Окописька – так називали у Галичині єврейські цвинтарі у зв'язку з тим, що місце поховання євреї зазвичай окопували (тобто робили вали і рів) по всьому периметру, якщо в цьому була потреба. Пізніше відгороджували муром з каменю, цегли тощо.

Звели кузню і почали виживати на новому місці. Се було вигідно їм як ремісникам-партачам (так називали тих майстрів, які не були членами цеху).

Так чи инакше, але кадастральна карта м. Підгаєць 1846 року вже зафіксувала цю вулицю у межах міста. З часом, завдяки своїй працьовитости, Крамарчуки набули достатку, прикупили землі, розбудувались вздовж цієї колишньої дороги-гостинця, яку почали називати вулицею Крамарчуків (ця назва зберігалася до 1939 року включно). А, породичавшись з иншими місцевими родами, стали поважними міщанами, членами ремісничих цехів, зокрема ковальського.12 Щоправда, у другій половині XIX ст. ковалі у Підгайцях об'єднались із представниками инших споріднених ремесел (стельмахами, сідлярам, столярами й боднарами), утворивши Товариство промислове ІІ Корпорації. На жаль, дата заснування даного товариства та инші подробиці авторові цих рядків невідомі, хоча однозначно, що це був період після включення Галичини у склад Австрійської, а пізніше (1867 р.) Австро-Угорської імперії.

Як і всюди, батько-майстер, член цехового товариства, вчив сина, який, пройшовши курс учня-челядника, здавши відповідний екзамен згідно з тогочасними законами і цеховими традиціями, ставав майстром.

Таким способом мій дід, Ян Крамарчук, у 19 років став ковалем, вивчившись у свого батька Йозефа Крамарчука. Свідченням тому є збережене у родинних архівах Свідоцтво науки.

Подаємо текст оригіналу, попередньо переклавши його з польської мови:

Свідоцтво науки

Підтверджую, що пан Ян Крамарчук, народжений в Підгайцях в Королівстві Галіції року 1867, релігії римо-католицької, відбув науку ремесла ковальського в Підгайцях у пана Йозефа Крамарчука, а, набувши достатньої вправності в тім ремеслі, став дня 13 квітня 1886 року від дальшої науки звільнений і в склад товаришів (челядників) записаний.

На доказ цього нижчепідписані голова Товариства промислового Корпорації ІІ Петр Бергер і члени Відділу підтверджують дане свідоцтво власноручними підписами і печаткою Товариства.

В Підгайцях дня 13 квітня 1886 року.

Члени Відділу:   напис на печатці:   Цехмістр товариства:   цех ІІ.Ковальський, стельма

Шимон Пенкальський   ський, столярський і   Петр Бергер     седлярський в Підгайцях  

Йозеф Титла      

Йозеф Крамарчук

 

Праця в кузні була основним, але не єдиним промислом моїх пращурів. Добре господарюючи (сіяли, орали, збирали врожай, відгодовували свиней, певний час розводили коней, доглядали сад, займались мисливством), до того ж лише власними силами, мій рід збагатився, став одним із заможних міщанських родин довоєнного періоду (до 1939 р.). На той час мали вони 5 га лісу, 35 га поля, свою пасіку. Прапрадід Ізидор Крамарчук 32 роки був бургомістром міста. Зберігся до наших днів “Регламент дій і вчинків для радних магістрату”, підписаний ним власноруч у липні 1878 року.


До сих пір в родині зберігся зроблений власноруч моїм прадідом, Йозефом Крамарчуком, мідний казан з двома вухами, в якому тримали воду. За спогадами моєї матері, Колодницької-Крамарчук Юлії-Софії Іванівни, він був досить ощадливим і не любив позичати нікому будь-що з господарства. “Тобі треба, то зроби собі сам”, – любив говорити мій прадід. Будучи добрим мисливцем, як тоді казали “афішованим” (таким, що мав документи на полювання), він сам робив собі та иншим мисливцям приклади, ремонтував зброю. У колишньому нашому садку, що розмістився на міських валах неподалік дому, він у двох спеціально виритих ямах у цих валах тримав дупла (не вулики) із бджолами. Та коли у 1915 році, під час Першої світової війни, російські козаки вдерлися у місто і пограбували пасіку, фактично знищивши її, прадід, подивившись на це лиходійство, вмер від інфаркту.

Та своє ремесло, він, як ми знаємо, передав у спадок своєму синові Янові Крамарчуку.

26 травня 1889 року у Підгайцях сталася велика пожежа, внаслідок якої згоріло ¾ міста і частина довколишніх сіл. Через значні збитки мій дід одним з перших змушений був виїхати у 1894 році на заробітки в США. На зароблені за 8 років “доляри” дід купив по приїзді додому останнє на той час слово техніки – так звану кіратову машину, тобто молотарку (приводилася в дію за допомогою кірата та пари коней), та збудував сьогоднішній родинний будинок – першу міщанську каменицю, тобто будинок із цегли на кам'яному фундаменті із тесаних блоків пісковика. Раніше і пізніше основним компонентом будівництва міщанських хат (принаймі в малих містах) були лісоматеріал і глина, змішана із соломою та кінським послідом.

Десь саме тоді (в кінці ХІХ ст.) збудовано кузню, яка з більшими чи меншими змінами збереглась до сьогодні. Працював в ній мій дід, Ян Крамарчук, працювали і його сини, Ігнац та Петро.

Ще донедавна можна було зайти до нашого будинку сходами, тримаючись за поручні, досить оригінальні, які були викувані моїм покійним тепер дядьком Ігнацом Крамарчуком. А инший дядько Петро, маючи добру вправність у руках, не тільки робив підкови, кував коні, вози, ремонтував инший сільськогосподарський реманент, а й у воєнний і післявоєнний час до свого від'їзду в Польщу (родина наша була мішана: дід – поляк, баба –українка, і, за давніми традиціями, узаконеними церквою, сини були поляками і римо-католиками, а доньки – українками і греко-католиками) ремонтував зброю партизанам УПА (Української Повстанської Армії). Та так таємно від усіх, що рідня наша дізналася від знайомих упівців лише тоді, як він уже

від'їхав у Польщу.

Инші майстри з роду Крамарчуків мали свою слюсарну майстерню до  1944 р., коли, рятуючись від большевиків, виїхали за кордон. Власне, ті ж  совєти, за підказкою одного із челядників, викопали токарний верстат, який “вірою і правдою” служив у місцевій “сільгосптехніці” практично до кінця 80-х рр. ХХ ст.

Здавалося би, життя в кузні у повоєнний час завмерло. Дід, Ян Крамарчук, ще працював, але поважний вік (80 років) вже не давав можливості ковалювати. Та й складна тогочасна ситуація (націоналізація совєтами земель, лісу, реманенту, коней, високі податки, боротьба з УПА) не дозволяла цього робити.

Та, на щастя, кузня ожила ще на довгих 50 років завдяки моєму батькові, Колодницькому Гілярію Дмитровичу, який, одружившись із донькою коваля, моєю матір'ю Юлією-Софією, одержавши благословення мого діда Яна, став ковалювати. Кузня наша на той повоєнний час була однією з небагатьох, а точніше із чотирьох, що лишилися діючими у Підгайцях.

Дозволимо собі, шановний читачу, зробити екскурс в минуле нашого міста у передвоєнні 20 - 30-ті роки ХХ ст. Заглянемо у ті сторінки його, які стосуються власне ковальства.

Регулярно у Польщі, у Варшаві, у міжвоєнний період видавались так звані „Ksiegi adresowi Polski dla handlu, przemyslu, rzemiosl i rolnictwa” („Адресні книги Польщі для промисловості, ремесел і рільництва”), в яких давався перелік непросто міст і містечок, а будь кому, хто хотів зацікавитися підприємницькою діяльністю, тому надавався детальний поіменний список всіх тих осіб хто займався тим чи іншим видом діяльності.

Таким чином, Адресна книга за 1926-27 роки зафіксувала у Пдгайцях 10 ковалів: Чоп Ф., Чоп Й., Фецак В., Гева Є., Городницький Й., Нємчинські В., Полісюк П.,  Томасікевіч Т., Заїст І., Заїст В.,

Адресна книга за 1928 рік вже подає значно меншу кількість ковалів:  Чоп Й., Фецак В., Полісюк П.,  Заїст І.,  Мелимука Й.,

Чому перестали ковалювати ті чи інші ремісники лишаєть тепер тільки гадати.

Згідно з Адресною книгою Польщі для торгівлі, промисловості, ремесл і землеробства,

виданій у Варшаві 1930 р., у Підгайцях налічувалося п’ять  ковалів: Чоп Я., Мелимука Й., Полісюк Л., Фецак В. і Заїст І.13 Вочевидь, ковалювало тоді більше людей, але тільки ті п’ять мали юридичне право займатися цим видом ремесла, оскільки професія ся їх годувала, годувала їхні сім'ї та челядників.

У другій половині 30-х та 40-50 рр. ХХ ст.  висуваються в перші ряди такі ковалі у Підгайцях: Слєзовський Франек, Товпаш Ярослав, Мидоньо Меленяк. Пізніше до них приєднався і мій батько, Колодницький Гілярій Дмитрович, 1923 р. н., та Гунчак Ігор, Романович Гілярій. Яка ж їхня доля? Чоп, Полісюк із родинами виїхали пізніше до Польщі із різних причин. Фецак В. помер і похований в Підгайцях, а його родина виїхала до Львова.   Гунчак Ігор пішов на пенсію. Доля Заїста автору цих рядків невідома. Романович Гілярій помер.

Більше відомостей маємо про Й.Мелимуку. Жив він на краю міста, яке тісно межувало із своїм передмістям – селом Галич. До останнього належало  обійстя коваля Геви разом із кузнею. Волею долі обидва ковалі жили практично по сусідству, неподалік один від одного. Йосиф Мелимука, завдяки своєму відкритому, товариському спілкуванню і добрій майстерности був успішнішим від сусіда-коваля. Мав челядників, коло кузні – студню (водяну колонку – гал. діалект). Тут зупинялися селяни із ближніх сіл (Вербова, Голгіч, Волиці, Галича), які їхали чи то на ярмарок, чи в якій иншій потребі, відпочивали, кували коней тощо.

До того ж по сусідству, межа в межу із Мелимукою, жив стельмах Домбровський, з яким вони мали, по-сучасному кажучи, взаємовигідний бізнес. Стельмах робив колеса, вози, инший сільськогосподарський реманент, який потребував і ковальської праці. Тут якраз при нагоді ставав сусід-коваль Мелимука зі своїми челядниками, які і виконували необхідну роботу.

Успішність коваля Мелимуки викликала чорну заздрість у суперника – коваля Геви. І десь на переломі 1937-38 рр. він підпалив кузню, яка згоріла дощенту.

А далі пішла війна. Німці у 1944 році забрали доброго майстра рити окопи вздовж річки Стрипи, де він, зрештою, незабаром і наклав головою, осиротивши свого 4-річного сина і доньок. Власне, цей син, нині поважний тернополянин Олексій Мелимука, і розказав нам свою родинну історію, надавши ласкаво й оригінал Диплому Майстра, який був виданий у 1931 р.

Подаємо читачеві текст оригіналу у перекладі з польської мови.

 

Відділ ремесел у Тернополі   

     №

Диплом Майстра

Пан Ксаверій Ливерій Мелимука з Підгаєць, народжений дня____ 1901 року в Підгайцях, повіт Підгаєцький, воєводство Тернопільське, склав іспит майстра за професією ковальство і згідно з Артикулом 158 Розпорядження Президента Речі Посполитої Польщі від дня 7.VI.1927 р. про Право ремісниче (Дз. У. Р. П. № 53, поз. 468) має право вживати титул майстра коваля.

Тернопіль, дня 31 грудня 1931 року

   

    Комісія екземенаційна:

Президент відділу  печатка     Голова комісії

   Відділу ремісництва  

Секретар відділу  у Тернополі   Члени комісії

Давно немає вже ні кузні, ні Мелимуки та Геви, та до сих пір збереглась майстерня стельмаха Домбровського, в якій і працювали, і жили челядники, яка тепер, на жаль, має зовсім инше призначення.

Не можемо не згадати ще про одного підгайчанина-коваля – Мидоня Меленяка (1903 р.н.). Він, як кажуть у Галичині, був високої кваліфікації: і коваль, слюсар і механік. Користувався великою популярністю, розбирався добре у тогочасній техніці.

Аби читач міг зрозуміти високе його матеріальне становище, то варто вдатись до спогадів старожилів, які добре знали його. Отже ж, коли Мидоньо йшов, будучи запрошеним до когось на весілля, то на весільну тацю кидав він п'ять або десять срібних злотих (грошова одиниця Польщі 30-х рр.
ХХ ст.), коли ж зазвичай инші запрошені давали, хто 50 грош, хто 1 злотий, хто 20 грош, а вже, хто кидав 2 срібних злотих, то було щось велике! А тут 5 або 10 злотих!!! Тому і правдою виглядає переказ, що тільки-но він ступав на подвір'я, то навіть і по болоті перед ним стелили домоткану доріжку.

А щоб шановний читач орієнтувався у вартості тієї тогочасної валюти і водночас знав для порівняння ціни на окремі товари, передусім продуктової групи, то у Підгайцях (а фактично по всій Галичині), знову ж таки за спогадами старожилів, виглядала картина так: за 50 грош можна було купити відро (не відерко, а цебер!) свіжих ягід; мішок картоплі коштував 75 грош, за ці ж самі гроші віддавали і доброї ваги живу курку; за 5 грош можна було купити 200 г льодяників (цукерків); велика буханка (1,5 кг) житнього хліба “тягнула” на 25 грош, білого – на 50 грош. Що ж до тогочасних зарплат, то вчителька початкових класів, наприклад, одержувала місячну платню у сумі 100 злотих, а вчитель семирічної школи, маючи за плечима гімназію, – в середньому 400 злотих. У ті часи можна було купити найліпшу корову за 100-110 злотих, у наш час же вартість корови такого ж ґатунку сягає 4000-5000 тисяч.

Так що, будучи до того ж і нежонатим, для підгаєцьких панянок добрий коваль і слюсар був надзвичайно “цікавою партією”. Та дві незаміжні сестри, добре розуміючи, що дружина їхнього брата-майстра не дасть їм зловживати фінансово, всіляко відбивали всіх “конкуренток-претенденток” на руку і серце їхнього брата. І, як наслідок, він поволі, але невблаганно скотився у прірву алкоголю, безславно закінчивши свій життєвий шлях. Та все ж, ще за життя свого і за вдалі не для друку фрази, і за пригоди свої став підгаєцькою легендою.

Запам'ятався своїм неординарним вчинком і коваль із вулиці Вузька Ярослав Товпаш, двоюрідний брат моєї матері. Вайлуватий, флегматичний вуйко, який любив, як кажуть галичани, “пофільозовствувати”, він перероджувався, коли треба було кувати гаряче залізо. Де й бралася швидкість рухів і повна зосередженість під час роботи.

Кузню дядько мав під одним дахом із стайнею та стодолою, що в подальшому і привело до так би мовити логічного кінця.

Одного разу йому довелось швайсувати (зварювати два розпечених кінці металу шляхом швидкої взаємодії молотка і молота, тобто коваля і молотобійця) обруч. Під час роботи загорівся дах кузні. Молотобоєць кричить: “Вуйку! Дах горить!”, на що майстер-коваль Товпаш не звернув жодної уваги, а у відповідь тільки прикрикнув на нього: “Не дивися, а швайсуй”, додавши пару “міцних” слів. Дах підгорів так, що обвалився, та все ж пожежники не дали до кінця згоріти споруді. Майстра нема, нащадки не сподобились відремонтувати дах, а вислів той довгі десятки років “гуляв” по Підгайцях в устах старожилів, як символ відданості професії. До речі, дорогу в життя як коваля йому дав Андрій Боднар, в якого він вчився.

Андрій Боднар(1884-1954) – підгайчанин, який на свій час був за професією механік, але дав дорогу багатьом людям, які здобули у нього різні професії: коваля, слюсаря, токара.

У церковній книзі шлюбів за 1918 рік видом його професійної діяльності названо чітко: механік. Його

нащадки не зберегли практично більших відомостей по нього: де він вчився, у кого вчився і т. д., оскільки всі старі документи, вочевидь, друковані польською або німецькою мовами з гербовими печатками були ними проігноровані, а тому з роками втратились як непотріб. А шкода. Будучи сам без батька, він своїх четверо дітей зумів виховати глибоко віруючими людьми і справжніми українцями, хоча і життя  розкидало їх по білому світі. Тільки один син Володимир, пройшовши страхіття концтабору „Майданек” зумів повернутися в рідні Підгайці. А, наприклад, його молодша сестра Люба, яка брала участь в молодіжній організації „За волю України” в післявоєнних 40-их роках 20 ст. у Підгайцях(ще одна недосліджена сторінка історії міста!) відбула 10 років заслання в Сибірі, вийшла заміж за такого ж вільнолюбивого естонця і таким чином для неї Естонія стала другою Батьківщиною.

Так ось, як уже згадувалось, механік Боднар Андрій був на всі руки майстер. Посудіть самі: Товпаш Ярослав вчився у нього на коваля; Слєзовський Франек теж почався вчитися у нього на коваля; Бусько Євген навчився у нього не тільки ковалювати, але й токарної справи. Та так, що все своє свідоме життя попрацював до виходу на пенсію на одному робочому місці. За словами Хрипливого Миколи, який пройшов шлях від рядового інженера “Сільгосптехніки“ до керуючого в цій же організації, Бусько Євген був токаром дуже високої кваліфікації, якому було досить пояснити, що ти хочеш, а решту вже він домірковував сам. А от різці, скажімо до верстата, за словами того ж Хрипливого Миколи, Бусько Євген робив сам, не довіряючи нікому. І отут йому на допомогу  приходили ковальські талант і вміння, передане від старого майстра-механіка Боднара Андрія. І вмів ці різці так загартувати, що вони  у нього практично не сипались. Бусько Євген був людиною як майстер – не замінимою. Оскільки з жалем змушені констатувати, що дана професія у Підгайцях практично відсутня.

А ще одного свого учня Лапчака Івана старий майстер вивчив на слюсара.

Ось таким багатогранним був талант старого механіка – Майстра. І пишу це слово з великої букви з огляду поваги за його золоті руки. Мав він свою кузню ще у 50-их рр.. 20 ст. на вул.. Бережанській, у невеличкому провулку, якраз напроти так званої „Яйцебази”, будинку, де колись до війни займався цим промислом еврей – мільйонер Ціммет.

Про Слєзовського Франека маємо спогади його доньки Гусак Анни Франківни(1932 р. н.). З її слів батько, Франко Матейович (1909-1990 рр.), вчився на коваля за часів Польщі у Підгайцях спочатку у старого Боднара, а потім у Фецака В. У того ж Фецака він і здавав екзамен та став дипломованим ковалем у 1926 році. У післявоєнні часи, коли МГБ(міністєрство государствєнной бєзопасності) робили постійні обшуки у хатах, він побоявся тримати документ вдома. І щоб не бути в’язнем сибірським, спалив його. Отже, закінчивши науки, став до самостійної праці. Після смерті свого вчителя Фецака, Слєзовський Франек, відкупив у його дітей хату і кузню, в якій він і працював довший час.

У післявоєнні часи у Підгайцях утворили виробничі цехи, які обєднали в так званий Промкомбінат. Спочатку ним керував східняк Ліференко, якого прислали в ті часи „утвєрждать совєтскую власть” , а потім ветеран війни Губер Шмуль Меєрович. Ось у цьому Промкомбінаті довгі роки і працював  ковалем Слєзовський Ф. М.

Спочатку кузня розташовувалася у підвалі будинку по теперішній вулиці Замковій(сьогодні тут центральний офіс Підгаєцького МРЕВ). Пізніше кузню перенесли по вул.. Шевченка, де були основні виробничі потужності Промкомбінату. Там і працював до виходу на пенсію. На коваля вивчив і свого учня Романовича Гілярія Гілярійовича (1927 р. н.). Як і всі ковалі, він теж ремонтував студні.

Внук Гусак Ярослав хоча не став продовжувачем ковальської справи (на сьогодні він зоотехнік) та дід таки передав йому свою майстерність і при потребі він може і підкову зробити і коня підкувати. І ще добре, що залишились у родині і спогади, і фотографії, на яких зафіксовані різні етапи діяльности старого майстра.

У післявоєнні роки один за одним відходили у вічність старі майстри-ковалі. Мій батько на довгі роки залишився єдиним ковалем у місті, який широко користувався популярністю і у місті, і серед жителів навколишніх сіл. Працював до останнього, аж поки смерть його у листопаді 1999 р. не поставила крапку на ковальстві у Підгайцях. Мати моя, яка відійшла у вічність на 6 років раніше батька, заповіла моїй сестрі, яка залишилась на родиннім обійсті, ні за яких обставин не нищити кузню, чого остання і свято дотримується.

Так і стоїть ся кузня, як пам'ятник, як нагадування про людей славної професії. Того ремесла, яке було завше людям у пригоді.

Власне, тому і хотів би розповісти дещо більше про свого батька і як про людину зі складною, але взагалі-то типовою для тодішніх часів долею, і як про доброго майстра-коваля. Останнього з “могікан” у Підгайцях...

За спогадами мого батька, Колодницького Гілярія Дмитровича, життя його з дитинства не було легким. Осиротівши у трирічному віці (трагічно загинув його батько), тато, провчившись півтора року у школі, змушений був піти до праці. Спочатку допомагав по господарстві вдома, а у дванадцять років пішов, як він згадував, “до термінації”, тобто став учнем майстра Тарнавського, коваля. Ну і звичайно, яко учень, виконував, як кажуть, за “хліб і зупу” всю заразом і підсобну роботу по господарству у нього. Звичайна практика всіх часів і, думається, у всіх європейських країнах принаймні так було.

До речі, раз уже прозвучало ім'я Тарнавського, то з цим іменем пов'язані цікаві спогади мого батька. Десь у 1916 році встановлювали на вежі костела хрест висотою у сім метрів. Був він комбінованим: дерево і метал (труба), а тому ця конструкція здавалась відносно легкою, та все ж встановлювати його на тридцятиметровій висоті – важка справа і для бувалих спеціалістів.

А тут майстер Тарнавський і два підпарубки, які на двох мали 30 чи 32 роки, доказали се. І одним з тих підпарубків був мій дід по батькові Дмитро. В подяку він і його молодий напарник одержали у той воєнний час “добру” винагороду: буханку великого білого хліба кожен.

Так сей хрест разом із вежею простояв до 1983 року на костелі Пресвятої Трійці у Підгайцях, допоки місцеві варвари з влади не знесли, довівши перед тим і сам костел, і вежу зокрема до плачевного стану.

Сам батько навіть у дорослому віці мав, як кажуть, дрібну статуру, невисокий, хоча й жилавий був. Що й казати про нього у 12-річному віці, коли він, аби доп'ятись до ковадла, та ще й махати молотом, змушений був під ноги ставити ковбанця дерев'яного?..

Ось так, пройшовши у сільського коваля “повний курс” школи – учень, челядник – батько став майстром, але не дипломованим.

До речі, для шановного читача цікавим буде дізнатись, як же треба було вчитись і працювати, щоб стати дипломованим ковалем. Пропонуємо прочитати так звані “ Правила ремісника “ у додатку до цієї статті.

На жаль, надійшов “золотий вересень” 1939 року і все тодішнє налагоджене життя у довоєнній Польщі пішло шкереберть.

Так і залишився батько добрим майстром, ковалем так званої, як тоді казали, “грубої роботи”, тобто всього того, що стосувалось сільгоспінвентаря, воза, кування коней тощо. Одним словом, всього того, що було найнеобхіднішим для селянина у щоденному побуті і в праці рільника.

Крім того, навчився від майстра Пінкаса “бити студні”, як кажуть в Галичині, тобто вмів за допомогою спеціальних пристроїв та людської сили дістатись джерельної води, часом із значної глибини, яка сягала до 50-90 м.

Любив своє ремесло. Ба, навіть мав нахил до творчої мистецької праці. Хоча б наведемо такий приклад: кожна галицька студня мала т. зв. помпу, тобто відносно коротку (1,20-1,50 м) ручку із круглого металу, для більшої противаги вона внизу була заокругленою. Та якщо здебільшого ковалі в кінці заокруглення кували просто металеву кулю, то батько завше робив голову змії, що було немовби його фірмовим знаком. Він вкладав всю свою любов у те, чим жив.

До речі, мав батько і своїх учнів. Ним був, наприклад, Сачик Михайло Амброзійович, батьків двоюрідний брат, який свій трудовий шлях почав від учня коваля, продовжив навчання у Медоня Меленика, а закінчив свій трудовий шлях до виходу на пенсію на високих адміністративних посадах у місті Чернівцях після закінчення Чернівецького державного університету.

У 1949 р., ставши зятем коваля, батько продовжив життя кузні, освячуючи довкілля гучним передзвоном молота і молотка, ще на 50 років, тобто до часу, коли відійшов у вічність.

Сама ж кузня, як будова, збереглась тільки завдяки тому, що батька наймали у тяжкі післявоєнні, а далі і в пізніші часи, різні совєтські сільськогосподарські організації (колгоспи, “Заготскот”, “Заготсіно” тощо), а роботу для них він виконував здебільшого вдома.

Із тих далеких часів зберігся у родинному архіві один цікавий документ – договір про працю ковалем (кузнєцом, як зазначено у договорі) у колгоспі.

Наводимо текст оригіналу повністю:

Договір

1955 р. лютого м-ц 8 дня

Ми неще підписані правління К-спу ім. Сталіна с. Голендра в особі голова К-спу тов. Корпан В. І. член правління Кріса М.Я. з одної сторони та кузнєц Колодницький Г. Д. з другої сторони склали цей договір в тім, що кузнєц Колодницький Г. Д. зобовязується робити в нашому К-спі кузніцом.

Правління К-спу зобовязується оплачувати йому за роботу 125 кг твердого зерна і соломи в м-ц.

Голова правління    /........../  Корпан

Член правління    /........./  Кріса

Кузнєц     /........./  Колодницький

З дитинства, допомагаючи батькові у кузні (з 14 років молотобоєць), я полюбив оті ритмічні удари-перегуки молота і молотка, отой дим, що йшов від кузні. І тепер, коли вже цьогоріч буде 10 років як батька не стало, огортає мене завше сум, коли йду до свого дому повз батьківську оселю, і не чую чи дзенькіт молотка, чи неквапливу розмову із черговим знайомим фірманом, який приїхав підкувати коня чи полагодити воза. Ба й більше, якась туга і почуття вини, що сталося так, як сталося, себто не став продовжувачем справи, якою займалися мої предки з діда-прадіда.

Та кузня стоїть і радується душа, що живе ще щасливий промінчик душі моєї в надії на відродження життя у ній.

Тож акурат саме подати опис кузні, який, думається, вписується цілковито у типову картину кузні всіх часів з більшими чи меншими відмінностями.

У глибині кузні, при її задній стіні, горн, викладений з грубого пісковика, що конусом, впереміж із цеглою, переходить у комин.

Зліва в кутку, коло горна, до сих пір збережений старовинний (більше 100 літ!) ковальський міх, за допомогою якого ще у дитинстві автор сих рядків подавав повітря до горна. Пізніше батько дістав десь вентилятор від німецької вермахтівської польової кузні, який є по сьогодні.

Посередині кузні, ближче до вогню,

стоїть грубезний пень із старої груші, на якій є ковадло. Спереду у пень забитий грубезний прямокутний, обернутий вниз гак. Він теж має своє пряме функціональне навантаження: коли набивався обруч на колесо, саме за нього чіплявся обід (обруч), а з протилежного боку колеса, двоє підручних (батько і автор цих рядків, мати, сестри чи

хто-небудь инший, але обов'язково удвох!) за допомогою двох дрюків  систематично натягували обруч за батьковим наказом, який водночас точними ударами більшого молотка набивав добре припасований і перед тим нагрітий обруч. А вже на ковадлі доводили його, так би мовити, “до кондиції”, тобто всюди вирівнювали, аби обруч не виступав поза колесо, а пізніше загинав т. зв. вуса, аби обруч не випав із колеса.

Осторонь зліва, від ковадла, завше була велика табуретка, яка служила водночас і сидінням для того, хто крутив корбу вентилятора, і разом з тим на ній був весь необхідний інструмент, аби кувати коня.

Справа від входу, в кутку, були

підвішені різних розмірів свердла, за допомогою яких розширяли діру дерев'яної головки колеса чи ще за якоюсь потребою. Далі, на висоті грудей, до стіни прикріплена т. зв. бормашина (ручне свердло старої конструкції), а за ним одразу шрубстак (по-російськи – тиски). А далі ще одна бормашина, але не діюча, і різноманітний інструмент на полицях (рашпілі, ножівки, дорники, молотки для різних операцій тощо).

Зліва на полицях від входу різноманітний дріб'язок, з якого батько завше мав до чогось потрібне: до воза, до колеса, до плуга і т. п.

Одразу зліва від входу був куток, в якому збирався металобрухт, а справа посудина з водою для охолодження якогось виробу.

Що ж до назв інструментів, якими послугувався тато, то майже всі вони мали виразне німецьке коріння, які вимовлялись українською мовою у її галицькому варіанті.

Багато інструментів батьком за непотрібністю не використовувались і автор сих рядків і дотепер не знає їх призначення. Окремими з них майстер рідко послуговувався, але були й такі, без яких батько не міг обійтися.

На велике щастя, у домашньому родинному архіві зберігся складений, як це робили у роки війни, аркуш паперу, датований 1943 роком (батькові сповнилось 20 років). На одній із сторінок – диктант.

Подаємо його повністю у тогочасному правописі і зі всіма помилками. Помилки, властиві кожному, хто, як записано нижче диктанту, мав за плечима “півтора року польської школи”...

Та все ж головне те, що у цьому диктанті збереглися ковальські терміни, зокрема назви тих інструментів, призначення яких авторові сих рядків (думається, що й читачеві-ковалеві сучасному) є знайомим, і назви, пояснення яких є, можливо, назавше втраченими.

Отже, текст.

1943 року. Диктант. Колодницький Гілярко.

Коваль, ковадло, бормашина, шрубстак, бор, міх ковальський, млот, молоток, кліщі, габлайзе, гуфдорнік, шліфнемер, рапциблі, майзіль, фельц, гамор, штипіль, штикіль, дорнік, кернер, мут, гамир, шліфгамир, обручова машина, ...мадезон. Молоток, опценьки, райшпіль, опценек, струх, кругле долото, зец. гамир, брендорняк, кладзьк, корба, свідерок, пелка, пілнек, метир, борн гвінтовий, ковальський міх, міх.

За польської учився півтора року.

Його, як коваля, взяли німці до т. зв. Баундісту (німецька воєнна будівельно-ремонтна організація) до сусіднього міста Бережани (28 км від Підгайців). Потім направили на станцію Потутори (24 км від Підгаєць). Там з ним сталося нещастя – під час зчеплення двох вагонів йому практично розтрощило передпліччя і руку. Та так, що заледве німецькі військові лікарі йому то поскладали докупи. Однак вижив і ще довго руки йому служили – залишилися все ж таки тільки глибокі рвані рани.

Любив батько своє ремесло, що й казати. Та вголос практично цього не говорив. Було то особливо видно, коли у кузні був хтось, незвичний до цієї справи. Так, наприклад, ось що він робив, коли треба було припинити ритмічний перегук ударів молотка і молота: показував мені знак молотком – раптово зупиняв бити і клав його плазом, тобто на бік. Се був для мене, молотобійця, сигнал, за яким треба перестати бити. Або ж робив ще таку витівку: поки залізо розпікалось, він плюне на ковадло, а тоді по розпеченому шматку металу вдаряв зі всієї сили і виходив звук, як постріл з пістолета.

І ось тепер мовчить вона – кузня, в якій впродовж більш як 100, а, можливо, всі 200 років лунало те, що записано в нехитрій галицькій приповідці, яка виведена таки татом у тому ж диктанті:

Дзень, дзень! Молот по зелізі!

Буде обруч на телізі,

Буде леміш, буде рало,

Щоби скибу добре брало!

Хочеться шановному читачеві наголосити: розвідка присвячена суто ковалям міста Підгаєць, про яких автор написав в силу тих відомостей, які у нього були. Вочевидь, що вони неповні і роботу в цьому напрямі необхідно продовжувати. Недослідженими на сьогодні, наприклад, є і один із фасадних елементів підгаєцьких будинків – балкони. Викувані місцевими ковалями власноруч металеві конструкції не повторюються ні на одному будинку.

Так само, як без сумніву, на розповідь заслуговують і сільські ковалі Підгаєччини. А коли ж скажемо., що Підгайці свого часу славились як центр гончарства і практично ми про них нічого не знаємо.... А що нам відомо про народні промисли та їх майстрів? На сьогодні вже фактично втрачено жителями села Новосілка Підгаєцького району вміння плести килими із очерету, так звані коберці, які вішалися на стіну коло ліжок, або жіночі сумки із того ж матеріалу. Не сумніваюсь,  що така жіноча сумка служила б модним атрибутом не однієї господині замість поліетиленових пакетів.

Не відкрию Америки і подавно, коли твердитиму, що відродження народних ремесел є конечною потребою нашого регіону, яке дасть потужний поштовх до відродження і самих народних промислів і, відповідно, нашої з вами давньої культури. А разом з тим, дивімось реально, - се можливість заробити добру гривню у майбутньому туристичному бізнесі в розвитку того чи іншого краю Тернопілля.

Та є одна проблема, проблема велика не тільки для нас, краєзнавців, а й усіх тих українців, яких болить духовне відродження нації і конкретної родини зокрема.

Мусимо відроджувати пам'ять Роду, пам'ять Родини. Мусимо говорить про спадкоємність на уроках, на виховних заходах, аби не стали наші нащадки манкуртами, тобто людьми без роду і племені. Від знання свого роду і поваги до роду і предків – до знання і любові до матері – України.

А насамкінець хочеться сказати: своєю розвідкою про підгаєцьких ковалів віддаю їм честь і пошану, як рівно ж і своїм батькам та всьому своєму роду. Так само віддають честь і шану своїм предкам – ковалям (батькам або дідам) і нащадки всіх підгаєцьких майстрів, згаданих у даній статті.

Автор аж ніяк не може погодитися із тим твердженням, яке прозвучало в одній із телепередач, що ковальство, як професію, віднесли до реліктових, тобто таких, що є вкрай рідкими. Ковальство не пропаде.

От волею долі став мій колишній учень, родом із села Міжгір’я Монастирського району, Зарицький Михайло Євстахович висококласним ковалем – Майстром ручної роботи, Майстром з душею мистця. Достатньо бодай читачеві глянути на одну із його робіт, щоби віддати йому належне і належне його професії, якій він присвятив своє життя.

Чи став волею долі мій ровесник – підгайчанин Фаріон Володимир, оженившись, як у нас кажуть,  до Сільця  - приміського села коло Підгаєць і став сільським ковалем. Адже все-таки боляче спостерігати, як копита коней розбиті до невпізнання, а їх же ж треба комусь і підкувати. Треба комусь же і сапу зробити та багато чого іншого…

А люди мають потребу як в одному, так і в другому ковалеві.

Бо таке різноманітне життя наше.

Бо коваль чи в селі чи в місті, він – Коваль, Майстер, людина, яка завше зі своїм ремеслом була, є і буде в пошані.

Додаток

Що повинен знати кожний ремісник для свого добра

(Дещо з ремісничого права).

Хто е ремісником? Ремісником е той, хто має право постійно і самостійно виконувати якесь ремесло, наприклад, шевство, кравецтво, столярство, ковальство, гончарство, малярство, різьбарство, токарство, боднарство, теслярство, кушнірство, слюсарство, масарство, пекарство, різництво, фри-зіерство чи голярство, бляхарство, кошикарство, тощо. Щоб мати право виконувати одно з тих ремесел самостійно і на свою користь та зарібок, треба: 1. відбути найменше трирічний „термін" у ремісника, який має свідоцтво „майстра", — 2, треба в тім самім часі відбути доповнюючу ремісничу школу, — 3. по трьох а часом по чотирьох роках терміну здати челядницький іспит у Ремісничій Палаті (іспит на челядника), — 4. потім відбути трилітню челядничу практику.

Заввага: Тих термінаторів, що термінують у малих місцевостях, де нема ремісничих доповнюючий шкіл, допускають потім до іспитів у такій школі, хоча до тої школи не ходив. Тих термінаторів, що термінували у таких малих місцевостях від серпня 1930 до серпня 1933, звільнили покищо від таких іспитів.

Челядник (по іспиті) має "право створити собі свій варстат, але щоб бути майстром і мати право тримати термінаторів, мусить ще здати в Рем. Палаті іспит на майстра.

Завваги: Термінувати можна також у такого, що покінчив технічну школу або і в фабриці. Умова про науку з майстром мусить бути на письмі і майстер мусить потім дати учневі свідоцтво укінченої науки. Майстром можна стати також, здавши іспит перед військовою іспитовою комісією для військових майстрів. Зрештою ремісником і майстром може стати і той, хто справді не має ані терміну, ані челядничого, ані майстерського іспиту, але викаже перед воєвідством, Ідо знає своє ремесло. (Стаття 146 промислового закону).

Мулярів і теслів обовязують ще приписи будівельного закону з 1928 р, а ковалі мусять мати ще спеціяльний іспит і дозвіл на куття коней. Кінчать курс куття у звичайній або військовій школі — або здають іспит перед воевідською комісією.

Головні постанови про ремесла е в законах про промислове право з 15. червня 1927, виконавчий розпорядок мін торг, і пром. до того закон» з 7. грудня 1927 і закон про промислові податки з 15. липня 1925, доповнений дня 19. грудня 1931. Всі ремісники, що вже були ними перед днем 16. грудня 1927 р., не підлягають приписам того закону про термінаторство, практику та іспити.

Реміснича карта. Ремісник, що отвирає свій варстат, має повідомити староство, а воно до 30 днів потім дає йому ремісничу карту, на ціле життя. Тільки з ремісничою картою може ремісник виконувати ремесло постійно і самостійно та на власний зарібок. Також мусить він виставити назовні варстату свій шильд. За брак шильду може бути караний так, як і за брак карти. Ремісничу карту мусить мати і побічний ремісник, коли його чистий дохід з ремесла перевищае квоту 300 зл. річно. Ковалі, фризієри, пекарі, різники і вудильники мусять мати ремісничу карту, хоч би виконували своє ремесло тільки принагідно (як побічне заняття) і хоч би не заробляли і 300 зл. річно на чисто. — Натомісць ткачі, гончарі, різьбарі в дереві і ті, що виробляють дрібні предмети з дерева, не є ремісниками (це т. зв. домашній або „людовий" промисл), отже ніяких карт не потребують.

Промисловою владою над ремісником є староство і воєвідство, а ремісничою — Реміснича Палата, до якої ремісник мусить належати.

Які податки платить ремісник? Ремісник платить промисловий податок у двоякій формі: викуповує патент і платить оборотовий податок. Деякі викуповують тільки патент. Часом платить щось також до Рем. Палати, на покриття недобору в буджеті. Патент (промислове свідоцтво) викуповує кожний ремісник, який веде постійно і самостійно свій варстат. Патент мусить вивісити в варстаті на виднім місці. За те оборотовий податок не платить кожний, а лише той, що веде варстат при помочі двох або більше членів своєї рідні або при помочі хоч би одного челядника — не члена рідні.

Патенти викуповується в скарбових урядах і ці уряди вимірюють оборотовий податок та всякі додатки. Від неправного наложення оборотового податку або зависокого можна вносити відклик до оціночної („шацункової") комісії при скарб, урядах до дня 15. травня того року, в якім платить податок за минулий рік, однак наложений податок треба заплатити в речинці, а в разі узгляднений відклику дістане ремісник надвишку чи цілу вплачену квоту назад. У скруті може ремісник покликатися на артикул 3. зак. про пром. податок і просити відписати йому той податок, але лише тоді, коли має платити не більше, як 100 злотих.

Ціни патентів залежні від категорії промислу і кляси місцевости. Ціна вагається від 12 до 4 злоті річно для дрібних ремісників, які затруднюють у варстаті не більше, як 4 помічні сили (в це вчисляють і властителя і членів його рідні).

Котрі ремісники не мусять купувати патенту? Хто виконує якесь, ремесло не постійно, тільки побічно і з перервами, в вільнім часі від свого головного заняття, той не купує патенту (ані розуміється — не платить жадного обор, податку). Такий не мусить також мати ремісничої карти, кола не заробляє з ремесла 300 зл. на чисто. Наприклад, малоземельний господар на селі чи в місті, що займається управою рілі, а тільки в слоту, чи в зимі, чи в иншкй час, вільний від хліборобської праці, сяде при варстаті і шиє людям чоботи чи кожухи, або робить иншу ремісничу роботу і то без чужих помічних сил, не вважається ремісником, і не мусить мати патенту ві платити податку, хочби й робив для зарібку. Можуть Йому помагати діти або хтось ииший з рідні або й слуга, який не е териінатором ані челядником тільки наймитом, що звичайно робить иншу роботу. Він виконує тільки І. ав. „домашній промисл" і хоч би навіть був знаменитим ремісником і мав ремісничу карту, то перед законом не е ремісником, бо не веде варстату постійно, з ремесла виключно не Живе і до помочі вживає тільки членів рідні :або домашньої служби.

Ремісником   не вважає закон також такого ремісника,   що виконує працю в своїй хаті і навіть постійно, але не на замовлення поодиноких людей, тільки на замовлення купця посередника, з його або з власного сирівцю, — це так звані „халупники".

І Коли скарбова чи инша влада потягає такого нібито-ремісника (що ' виконує ремесло доривочно при помочі рідні або як „халупник" на гуртове замовлення посередника), то треба внести відклик, покликуючись на пром. вакон з 7. грудня 1927, поз. 46, арт. 2, пункт 17, де виразно сказано, що „не є промислом домашній промнсл — зарібкове виробниче заняття, виконуване побічно і лише при помочі осіб, що належать до рідні або домашньої служби", та на закон про пром. податок з Ї5. VII. 1925 і з 19. XII. 1931,арт. З, пункт 11, де сказано, що „ від державного промислового податку (отже і від патенту і від обор. податку) є звільнений: людовий промисл і ремесла виконувані побічно дрібними господарями рільними або безземельними без помічних чужих сил". Такі люди не є зобовязані також належати до Рем. Палати і платити якісь податки.

Як виходить з того, то варто кожному господареві знати якесь ремесло. Знаючи його, зможе в вільних від господарської праці днях заробити собі дещо, без обави, що наразиться на якісь кари: Треба тільки знати своє право. Отже вчім свої діти ремесла, бо хоча б вони й лишилися на селі господарями, то все зможуть скоріше дати собі раду тим побічним заробітком, ніж ті, що нічого крім господарської праці не знають. Нехай же не буде ні одного молодого селянина ані селянки, що не знали б якогось ремесла. Бо не даром то кажуть: „У ремісника золота рука".

05.01.- 30.04. 09. м. Підгайці    Колодницький Степан

 

Список використаних джерел:

  1.  Гунчак Тарас. . Підгаєччина  - історичний нарис. – Підгаєцька земля. Історико-мемуарний збірник. НТШ, Т. XXIV. Український архів. – Головний комітет Підгаєччан Детройт. США. 1980 р. С. 120-121.
  2.  Зарицький Михайло. – „Орнаментальне ковальство”. ІІ-а регіональна виставка. 4-16 травня 2003 року. - м. Івано-Франківськ, Україна.
  3.  Зарицький Михайло. – „Орнаментальне ковальство”. IV регіональна виставка. 8-15 травня 2005 року. - м. Івано-Франківськ, Україна.
  4.  Паньків Б. Міста і містечка Галицької землі // Жовтень. – 1982. – № 9 – С.102.
  5.  Підгайці / Адресна книга Польщі для торгівлі, промисловості, ремесл і землеробства. – Варшава: вид-во “Товариство міжнародної реклами”, 1930.(мова польська
  6.  Притискач М. Нові явища в характері  ремісничого виробництва міст Галицької землі у другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст. // Наукові записки. Серія “Історія”. Вип. №12. – Тернопіль, 2001. – С. 43-49.
  7.  Niedzwiecki Mikolaj. Powiat Podhajecki pod wzgledem geograficznym, statystycznym i historycznym. Stanislawow, 1896. – S.116.
  8.  Podhajce, miasto / Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych Krajow slowianskich. T.VIII.Warszawa, 1887. S.385.
  9.  Що повинен знати кожний ремісник для свого добра (дещо з ремісничого права). – Календар «Просвіти». – Львів. – 1938. – С. 165-167.

1 Притискач М. Нові явища в характері  ремісничого виробництва міст Галицької землі у другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст. // Наукові записки. Серія “Історія”. Вип. №12. – Тернопіль, 2001. – С. 43-49.

2 Притискач М. Нові явища в характері ремісничого виробництва... – С. 45.

3 Там же.

4 Притискач М. Нові явища в характері  ремісничого виробництва міст Галицької землі у другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст. // Наукові записки. Серія “Історія”. Вип. №12. – Тернопіль, 2001. – С. 43-49.

5 Там же.

6 Там же. – С. 97-98.

7 Там же. – С. 45.

8 Паньків Б. Міста і містечка Галицької землі // Жовтень. – 1982. – № 9– С.102

9 Гунчак Тарас. . Підгаєчинна – історичний нарис. – Підгаєцька земля. Історико-мемуарний збірник. НТШ. Т.XXIV. Український архів. – Головний комітет Підгаєчан. Детройт. США. 1980. С. 120-121

10 Podhajce, miasto / Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych Krajow slowianskich. T.VIII. –  Warszawa, 1887. – S.385.

11 Niedzwiecki Mikolaj. Powiat Podhajecki pod wzgledem geograficznym, statystycznym i historycznym. Stanislawow, 1896. – S.116.

12 

13 Підгайці / Адресна книга Польщі для торгівлі, промисловості, ремесл і землеробства. – Варшава: вид-во “Товариство міжнародної реклами”, 1930 (мова польська – С.К.).

PAGE  1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

34404. Объекты макроэкономического ПиП 26.5 KB
  Система прогнозных расчетов включает прогнозы макроэкономических показателей: валового национального продукта прогнозы показателей эффективности характеризующих качество экономического роста материалоемкости фондоотдачи производительности труда прогнозы структуры экономики. На макроуровне необходимо также осуществлять прогнозные расчеты экономического потенциала занятости спроса на продукцию разрабатывать прогнозы инвестиций экспорта и импорта платежного баланса цен валютного курса инфляции прогнозы государственных операций при...
34405. Прогнозирование и планирование на микроуровне. Методология разработки бизнес-планов 50 KB
  В связи с этим повышается роль прогнозов требуются расширение системы и совершенствование методов прогнозирования с целью повышения точности прогнозных расчетов и реальности проекта. Прогнозирование будущего развития предприятия самый значительный и сложный этап подготовки бизнесплана поскольку на основе результатов прогнозных расчетов определяются рамки проекта и требуемые ресурсы. Причем при реализации проекта в случае отклонения реальных данных от заложенных в проекте или изменения условий можно быстро уточнить расчеты вводя новую...
34406. Система методов ПиП 26 KB
  интуитивные Применяются если 1 объект прогнозия не поддается матем. описанию 2невозможно учесть все факторы объект очень сложный или очень простой 3 в экстремальной ситуации когда требуется быстрое решение 4 отсутствует статистичая выборка К интуитивным методам относятся: мды экспертных оценок используются для получения прогнозных оценок относительно развития производства НТП эффективности использования ресурсов мд исторических аналогий и прогнозия по образцуна основе развития изучаемого процесса в...
34407. Методы экспертных оценок, их сущность. Индивидуальные и коллективные экспертные оценки, их разновидности и характеристика 26 KB
  1метод интервью беседа прогнозиста с экспертом по схеме вопрос – ответ относительно перспектив развития прогнозируемого объекта 2 аналитический мд самостоятельная работа эксперта над анализом развития прогнозируемого объекта. Прогнозный сценарий определяет стратегию развития объекта. Коллективные экспертные оценки предполагают согласованность мнений экспертов по направлениям развития объекта: 1 м. Используется ряд приемов предполагающих систематизированное рассмотрение характеристик объекта.
34408. Методы экстраполяции и их характеристика 28 KB
  Методы экстраполяции относятся к формализованным методам. Методы экстраполяции являются наиболее распространенными и проработанными. Применяются следующие методы: м.
34409. Методы моделирования 32.5 KB
  Моделирование предполагает конструирование модели на основе предварительного изучения объекта или процесса выделения его существенных характеристик или признаков. Прогнозие с использованием моделей включает разработку модели ее экспериментальный анализ сопоставление результатов прогнозных расчетов на основе модели с фактическими данными состояния объекта или процесса корректировку и уточнение модели. Различают: а по уровню управления эконми и соцми процессами: макроэккие...
34410. Экономико- математические методы, используемые в ПиП экономических и социальных процессов 28 KB
  Важнейшими методами являются : метод межотраслевого баланса методы оптимизации симплексметод и др. корреляционнорегрессионный метод. метод межотраслевого баланса базируется на принципах разработки межотраслевого баланса позволяет осуществлять прогнозие развития экономики и ее отраслевой структуры исходя из конечных потребностей.
34411. Метод экономического анализа, его сущность и роль в ПиП 29.5 KB
  При проведении экономического анализа следует соблюдать системный подход. Сущность метода экономического анализа заключается в том что экономический процесс или явление расчленяется на составные части и выявляются взаимная связь и влияние этих частей друг на друга и на ход развития всего процесса. Процесс экономического анализа подразделяется на ряд стадий постановку проблемы определение целей и критериев оценки; подготовку информации для анализа; изучение и аналитическую обработку информации; разработку рекомендаций о возможных вариантах...
34412. Балансовый и нормативный методы ПиП, их взаимосвязь и направления совершенствования 29.5 KB
  В непроизводственной сфере применяются нормы характеризующие необходимый размер общей и жилой площади на 1 жителя потребление воды на 1 человека и др. В практике ПиП применяется система норм и нормативов включая нормы расхода сырьевых и топливноэнергетических ресурсов; нормы затрат труда; нормы и нормативы использования основных производственных фондов; нормативы капитальных вложений и капитального строительства; нормы и нормативы характеризующие эффективность общественного производства; финансовые нормы и нормативы; социальные нормы ....