15495

ШЛЯХАМИ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ НА ПІДГАЄЧЧИНІ

Научная статья

История и СИД

Степан КОЛОДНИЦЬКИЙ Богдан МЕЛЬНИЧУК ШЛЯХАМИ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ НА ПІДГАЄЧЧИНІ До вибуху Першої світової війни Підгаєччина належала до одного із краще зорганізованих повітів Східної Галичини а це – завдяки енергійному єдиному в той час адвокат...

Украинкский

2013-06-15

139 KB

14 чел.

Степан КОЛОДНИЦЬКИЙ

Богдан МЕЛЬНИЧУК

ШЛЯХАМИ УКРАЇНСЬКИХ

СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ НА ПІДГАЄЧЧИНІ

„До вибуху Першої світової війни Підгаєччина належала до одного із краще зорганізованих повітів Східної Галичини, а це – завдяки енергійному, єдиному в той час адвокатові-українцеві у Підгайцях, д-рові Володимиру Бачинському, та цілому рядові активних священиків і студентів.” Ці слова належать Олексові Яворському, колишньому адвокатові, послові до Сейму довоєнної Польщі, одному із провідних українських громадсько-політичних діячів нашого краю. Сказав це він вже на схилі своїх літ в еміграції. Сам Олекса Яворський  вклав багато своїх сил і здоров’я у те, щоб тодішній (з 1867 р.) Підгаєцький повіт площею,як на ті часи, великою (1032 км) і з населенням 104,2 тис. жителів, став одним із найбільш національно свідомих повітів Галичини.

Власне вислів сей звучить як визнання заслуг і В. Бачинського і всіх тих, хто до Олекси Яворського і після нього робили все від них залежне, аби українське населення повіту знало свої права, хотіли і вміли боротись за них.

Саме тому Підгаєччина дала багато видатних діячів національно-визвольного руху, які загинули у пізнішому часі від рук московського чи німецького окупанта. І саме тому із приходом у 1939 р. т. зв. «перших москалів» Підгаєцький повіт з метою роз’єднання налагоджених зв’язків національно-патріотичних сил та швидшої сов’єтизації окупованого краю було поділено адміністративно на 2 менших райони (Підгаєцький і Золотниківський), а решту території включено у 3 сусідніх райони (Бережанський, Козівський, Монастириський). Се негативно позначиться на соціально-економічному потенціалі регіону, його демографії, однак не вплинуло на запеклість боротьби українців за незалежність.

Нагадаємо, що останній в історії Української Повстанської Армії бій відбувся саме на терені тодішнього Підгаєцького району 14 квітня 1960 р. (на цьому місці встановлено дубовий хрест). Тоді загинули Петро Пасічний, Олег Цетнарський, а важкопоранена Марія Пальчак пізніше відбула всі 15 років у тюрмах Сибіру.

І ґрунтом для цього руху опору була не тільки праця сотень і сотень передових діячів із числа студентів, священиків, інтелігенції та свідомого селянства, але й події І-ої світової війни та участь у ній Українських Січових Стрільців на терені тодішнього Підгаєцького повіту, та величезний їхній вплив на свідомість українського люду.

Зрозуміло, що для сучасника нашого варто розповідати не тільки про бойові події усусусів та їх героїзм. Не менший наголос треба робити і на їхню високу національну свідомість та безумовно позитивний вплив на українське населення Галичини в цілому і Підгаєччини зокрема. На сьогодні Підгаєчинна – це один із невеликих районів Тернопільщини, статус якого відновлено 6 грудня 1991 року після майже 30 –ти річного забуття як неперспективного регіону.

Три основні ріки (басейн Дніcтра) протікали через тодішній Підгаєцький повіт: Золота Липа, Коропець та Стрипа. Дві із них стали віхами слави січового стрілецтва – Золота Липа та Стрипа. Як раніше гора Маківка в Карпатах, а пізніше і гора Лисоня поблизу Бережан.

Тому і будемо висвітлювати події тих далеких років, розповідаючи про усусів, крізь призму тодішнього Підгаєцького повіту, на терені якого і проходили ці вікопомні події, вказуючи на те, кому ті чи инші села підпорядковані адміністративно тепер.

Бо усусуси своїм героїзмом і відданості Україні запалили пізніше все українство Підгаєччини, яке, вшановуючи пам'ять полеглих звитяжців, покладало вінки на їх могили у Підгайцях, Вівсі, Семиківцях – всюди, де спали вони вічним сном. В умовах польського терору українці готували і гартували себе до нових часів у боротьбі за Україну.

Подорож розпочинаємо у селі Завалів нинішнього Підгаєцького району. Саме обабіч цього села над річкою Золота Липа влітку 1915 року зайняла фронт 55-а дивізія австрійської Південної армії. До цієї дивізії входили обидва курені Українських Січових Стрільців. Оскільки на фронті панувало затишшя, вони із 7 липня до 9 серпня стояли в запасі своїх бригад:  перший курінь — у лісі поблизу села Маркова (нині Монастириського району), другий — у Карачинському ліску неподалік од Завалова (Карачин – гора, яка височить над Заваловом. На сьогодні там   ліс вирубаний – С. К.)

Тривала перерва у воєнних операціях на фронті дала усусусам змогу відпочити. Вони старанно влаштували свої табори; побудували колиби і землянки, поміж них розбили доріжки. 23 липня корпус Гофмана відвідав наслідник престолу архікнязь Карло.  Серед тих, хто вітав його, були дві чети стрільців на чолі із сотником В. Дідушком. Архікнязь висловив їм вдячність за героїчні вчинки. Результат такої прихильності не забарився: 21 серпня Начальна команда видала наказ про створення 1-го полку Українських Січових Стрільців, його тимчасовим комендантом призначили отамана Гриця Коссака. У першому полковому наказі, який він видав, йшлося: «Ту хвилину з'єднання обох куренів повитають стрільці з новою радістю і вдоволенням і докажуть ділом, що утворення вищої полкової стрілецької організації признають національним здобутком». Чисельність полку тоді становила 1700 чоловік, ще 500 було в коші (кадрі). де вони навчалися військової справи. Однак сподівання на дальшу прихильність австрійської військової влади не виправдалися: вона не погодилася не лише на організацію другого полку, а й на формування третього куреня.

9 серпня другий курінь перебазувався ближче до Завалова, а перший перейшов на його місце до Карачинського ліска — у запас 130-ї бригади. Звідси він 17 серпня повернувся до становища поблизу Маркової.

А ще через десять днів австрійська армія розпочала наступ. Вранці 27 серпня другий курінь УСС вийшов до села Заставче (нині Підгаєцького району). Тут були укріплені позиції російських військ. Автори «Історії українського війська» д-р Іван Крип’якевич та сотник УСС д-р Богдан Гнатевич про цей період писали : « Хоча москалі були дуже слабі, та проте вони встигли чудово закріпитися й могли успішно боротися проти значної переваги. Перед Завалом і Марковою, на відтинках 129-ої і 130-ої бригади вони висипали 3 ряди ровів, побудували міцні випадові гнізда й затягнули солідні дротяні перепони» [1, ст.323]

Про деталі цього бою й обставини загибелі четаря  Івана  Балюка ці ж автори розповідають: «Під охороною сильного артилєрійного вогню три сотні УСС перейшли річку й заняли становища обабіч дороги, що веде із Завалова, побіч Заставча, до Яблунівки: ліворуч – сотні Мельника й Вітовського, праворуч – сотня д-ра Левицького. У запасі стояла готова на допомогу сотня Будзиновського. Перший випад виконав чет. І. Балюк зі своєю четою і 2 четами 35 п. кр. Об. На осередок московських укріплень, проти становищ сотні Вітовського. Відділ четаря Балюка  вдерся в перші становища і погнав далі вгору. За ним рушили сотні УСС. Почалася рукопашна тяганина,  в якій не раз москалі вибивали стрільців із добутих окопів. Головно важно прийшлося  на правому крилі, де наступали мадярські курені. Стрілецькі сотні змагалися вже в московських становищах на узбіччі гори, коли мадярська розстрільна лежала бездільно на долині. Щойно бічні удари стрільців із гори вибили москалів із правого крила,  у висліді УСС опанували всі ворожді становища над Заставчем і відігнали москалів до Яблунівського лісу. Чет. І. Балюк заплатив за свою перемогу життям. Його поцілила московська куля на горі саме у хвилині , коли він добирався до останніх становищ ворога.

У зв’язку із цим цінними для нас є відомості почерпнуті із статті Степана Репецького „Українське Січове Стрілецтво”, яка видрукувана газеті „Міська брама”, Підгаєцькому часописі - № 1(9) за листопад 2010 року, сторінка 2, під назвою „Геройська смерть чотара Івана Балюка”:

У зв'язку з геройською смертю І.Балюка, годиться завважити, що більшість складу його чоти творили молоді гуцули. Це тi діти Гуцульщини,    з-під Чорногори i з-над Черемошу, що слідами славного січового руху, який так буйно розвинувся там до війни, в багатьох сотнях вийшли з своїх rip воювати за Україну. Виховані серед стрімких rip, диких зворів i рвучких piчок, зжиті з природою, одчайдушні і сміливі в стрічі з ворогом — були добрими вояками-стрільцями, вірними товаришами та відважними в боях.

Їx цікавий roвip та простота й щирість дітей природи — це оригінальні признаки їx духовости. Тому згадуючи на цьому місці про гуцулів УСС-iB (належало б написати: УcycyciB, 6о це від них пішла ця вимова літер: УСС), яких багато було в чотi І.Балюка та які полягли з ним під Заваловом, ми позволимо co6i передати розповідь свідка смерти І.Балюка — гуцула УСС iз Косівщини Д.Копельчука, яку він щиро i простими словами подав для історії своїм гуцульським говором:

«Ми перейшли воду під Заваловом. Небощика пана читари Балюка поставили з нами на лівім крилі нашого куреня; а було нас з паном Балюком всього пєтнацит. Поклали си ми тай лежимо. Аж ту приходит до нас пан сотник Вітовський та каже, що тра піти протяти дротє під московськими декунками i питає, хто піде на охотника. Я си зголосив, бо я в такім трафунку ніколи не є страховитий. Зголосив си тай пішов; а у мocкaлiв була під самими дротами «фельдваха». За окопами був ліс i там стояли два машинові кріси. Я підсунув си з боку від «фельдвахи» i почав тяти дроте. На мене дуже сипали мocкaлi, та не трафлєли. Я перетяв той дріт в трьох місцях, аж виджу, московска «фельдваха» зачьила тікати. То май наші підсунули си вже ближче. Я штрик за ними до їx декунків, а вони тоді акурат вже кінчили віходити зi свого рова i на яких сто підисєт кроків позаду стали роспускати свою розстрільну. Як я то увигів, том си взад до своїх подав, аби замелдувати пану читарови то, що вигів. Пан читар підсунули си вже з хлопцєми на пєтнацит кpoкiв до дротеє Як я вповів, що i як, пан читар розпустив дужче розстрільну, бо вона була досить густа i мало заступала собов місце. Та не багато могли ми помочи, бо нас було іно пєтнацит, а мocкaлiв, як тoї соломи. Але ми вci були стара война, то пан читар не вагували си з нами кричьити гура. Хлопці зipвaли си з зeмлi i штрикли 6iгом бічи; а так си заїли, що на 6iry стрілєли. Так пересадили ми московский окоп i гнали далі.

Москалі страх сипали вогнем. Мині i до нині ще дивно, що я там не впав. Я не вигів нічо коло себе іно так, гейби хмара мене впеленала так, як то чьисом у нас в горах трафлєє си. Аж чую, як хтос коло мене дуже загвавтував. Я кинув там оком, а пан читар закрутили си на місци i впали. Я прискочив до них, а вони злебегіли: «Йой, я страшно ранений!» То я їх підоймив i став плащ стігати, бо показували, що їх на правій груди вцілили. Як я іно плащ розчіпив, набігли дві кулці, — не можу знати, чи з ручного кpica, чи з машинового, — й ударили небощика в живіт просто під серце. Небощик навітъ не йойкнули; пішла їм кров носом i ротом i понебощіли. Як я то увигів, то-м встав i засалітирував, — бо то ніби рахувати пан читар від нас відходе, тай оглянув си, що си чинит довкола. А там вже з наших вci були або вбиті або поранені, іно Кабюк Олекса з Голов ще здоровий пустив си бічи. Я за ним. Так вбігли ми з 50 кроків; як вже перескакували ми московский окоп, Кабюк впав. Я вздрів ще, що єму кров з вуха сикла. Згинув сарака на місци. Ой, згинуло їх там немало! Впали пан читар, тай Кабюк, тай Шишка, тай щось з 10 єнчих ще! 3 ycix іно я цілий лишив си. Пан Біг відє сокотив нє.

Тай так посиротіла наша чита! Я дужи си за небощиком паном Балюком наплакав, бо вони страх які добрі заглі мене були. Бувало казали: Ти, Копельчук, ти си не бій — ми не згинем, а ще си «в цивіли» грешно та годно нажиємо! Тай ого! Нажилисми си! Пан читар упали, мій орден брат упав на Маківці, другий дуже тєжко ранений — віде не багато му си на Tім евт належит. Іно я ще цілий по світу тєгну си, та доки того буди, Бог світий знає...» .

  Курінь утратив у цьому бою 5 убитих, 16 ранених і 5 попало в полон.» [1, ст. 323-324].

Таким чином у результаті боїв усусуси здобули окопи ворога, але, як вище зазначено, під перехресним вогнем загинули стрільці відділу четаря Івана Балюка — уродженця села Трибухівці Бучацького повіту. Загинув і він сам. Всі вони поховані на цвинтарі у с. Заставче.

Посмертна публікація у виданому у Львові в 1917 році «Стрілецькому Калєндарі-Альманасі» засвідчила, що із загибеллю Івана Балюка Галичина втратила неабиякого поета. Шість його віршів об'єднані красномовним заголовком «Скошений цвіт». Тут же вміщено спогад І. Балюка «Під Галичем» і чотири його листи до С. Ю. Масляка. Один із них, датований 11 серпня 1915 року, дуже точно передає тодішні настрої січовиків: «Ми силу в руках матимемо. Хто привик до воєнної грози, той не дасть себе в життю топтати і зневажати на ґрунті національнім. Старі вже своє відспівали. Нову внесе струю нове поколінє. За нами молодь буде вся, ми впливати будемо на вихованнє слідуючої генерації, на вихованнє гімназистів усіх, це дасть нам могутню збрую в руки. Нашим прінціпом буде — праця напружена до максімума і борба без компромісів, без уступок. Національна честь вже пробудилась і жадає сатисфакції за століття неволі, кривди, топтання. Сяську! Гарно буде. Збирай сили на життя нове, а як віддамо все, що ми життю винні, тоді нехай потонем в добрих, цілющих обіймах Нірвани!» [4, C.18]

Із Завалова ідемо до Підгайців. Саме так — через Яблунівку і Угринів — ішов 28 серпня 1915 року другий курінь УСС. Звідси він наступного дня разом із 130-ю бригадою вирушив до Новосілки (тепер Підгаєцького р-ну, 8 км від Підгаєць). Коли ж ми говоримо про ті села, яким йшов другий курінь УСС, то звернемо увагу читача на те, що йшли січовики густонаселеною місцевістю і до того ж давнім ще з княжих часів Поліським шляхом, що був тоді найкоротшим шляхом (Підгайці – Новосілка –Маловоди – Богатківці – Настасів) на Тернопіль, а далі і на Волинь та Полісся. Виходячи із Підгайців, минали вояки Загайці, недалеко яких край шляху і дотепер височить могила, в якій спочивають вічним сном козаки гетьмана Петра Дорошенка, що полягли у жовтні 1667 року у битві під Підгайцями з польським військом Яна Собеського, борючись за єдину Україну, поділену навпіл Андрусівським перемир’ям  між Польщею та Московією.

Далі стрілецькі відділи прямували в різних напрямках: сотня Мельника — на Раковець, Вітовського — до Маловодів (обидва села нині входять до Теребовлянського району), сотня доктора Левицького — на Росохуватець, Будзиновського — на Золоту Слободу (Козівський район). Зійшлися всі біля Маловодів, звідки 31 серпня змушені були відступити до Вівся {Козівський район). Та невдовзі усусуси повернулися під Росохуватець і 7 вересня без бою зайняли село. Продовжуючи переслідування ворога, того ж дня прибули до Людвиківки (нині Теребовлянський район), де й закріпилися. 

А перший курінь тим часом долав шлях через Голгочу (тепер Підгаєцького району), Гниловоди  (нині  Гвардійське)  і Котузів ( села Теребовлянського району), 29 серпня стрільці наткнулися поблизу Бурканова на фланг російського війська, і їм довелося дещо відступити. Та вже 1 вересня усусуси пройшли через   Бурканів   та  Панталиху і зупинилися на полях між Тютьковим і Бернадівкою (нині Лощинівка, всі   вищеназвані села належать до Теребовлянського району). 

Отримавши значну підмогу в людях і зброї, російська армія перейшла в контрнаступ. Головний удар був спрямований на ділянку 55-ї дивізії. Другий курінь УСС 7-8 вересня  утримував відрізок фронту між Панталихою і Настасовим (нині Тернопільського району), забезпечуючи відступ  німецьких і австрійських полків.

Перший курінь 12—13 вересня захищав підступи до мосту в Соколові (нині Теребовлянського. району). Усусусів атакувала кіннота, що прорвала австрійський фронт біля Настасова і примчала до Стрипи. Сотні УСС відбили кілька атак, але росіяни проломили фронт і перейшли Стрипу в іншому місці — біля Сокільників.

Вони увійшли в Соколів із заходу, й усусуси, таким чином, опинилися в «кліщах». Тоді у полон потрапила сотня І. Чмоли. Для решти усусусів залишався один вихід — лівим берегом Стрипи пробиватися до Соснова. Туди й повів курінь його командант С. Горук. Та коли стрільці переходили кладку поблизу Соснова, їх наздогнала російська кіннота. У бій з нею вступила третя чета на чолі з Каратицьким. Із неї в живих зосталися тільки три стрільці, решта загинули.

Хоча саме Соснів — наступний пункт на нашому маршруті, ми ж поки минаємо це село і їдемо далі — в Семиківці (обидва села — Теребовлянського району). Так ми зможемо відтворювати події у їх хронологічному порядку. Отже, повернемося в осінь 1915 року. 11—12 вересня другий курінь УСС у складі 130-ї бригади боронив у Семиківцях підступи до мосту через Стрипу. Тоді усусуси змусили противника повернути від ріки. Але 7 жовтня російські війська розпочали новий наступ. Стрипа поблизу Семиківців була мілка і вузька, тут її могли легко перейти. Однак першого дня росіяни не відважилися йти через річку — залягли перед мостом. Кілька днів сотні гармат били по селу. Один із учасників оборони — М. Заклинський згодом писав, що артилерійський вогонь 11 жовтня був найсильнішим з усіх, під які потрапляли стрільці.

Після гарматної підготовки російське військо розпочало переправу. Серед відділів, які обороняли Семиківці, були дві сотні другого куреня — Будзиновського і Мельника. Вони стояли ліворуч од моста через Стрипу. Пробитися за річку наступаючим не вдалося. Стрільці зазнали порівняно невеликих втрат, але серед убитих (12 жовтня 1915  року) був один із найдосвідченіших старшин — хорунжий Северин Яремкевич, який вславився в боях у Карпатах. Його поховали на хуторі Тудинка біля сусіднього Соснова. Вже пізніше, за спогадами старожилів с. Соснів, могилу Северина Яремкевича  переносили двічі: спочатку край села Соснів, а потім на цвинтарі біля місцевої церкви у самому Соснові. Робила це місцева українська громада вже у 20-30 рр. ХХ ст.. , оскільки поляки, окупувавши Галичину, намагалися стерти з лиця землі все, що було пов’язане із українською боротьбою за волю, аби прийдешні покоління українців не мало прикладів на чому і на кому виховуватись.

Російський наступ повторився наприкінці жовтня 1915 року. Усусуси вийшли на фронт після кількаденного відпочинку у Вівсю, де полк було реорганізовано. Семиківська битва, не менш пам'ятна в історії стрілецтва як на Маківці, почалася сильним артилерійським обстрілом австрійських позицій навпроти переправи вночі з 30 на 31 жовтня. Цей обстріл тривав увесь день, після чого російські війська перейшли річку. На місце прориву кинули український золочівський 35-й полк і два курені УСС

Вранці 1 листопада росіяни підтягли нові сили. Вони, писав у спогадах «Над Стрипою» («Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини» на 1931р.) Л. Семиківський, «нетямущо пхалися вперед як саранча. Тисячі їх заслало скривавлений поліський чорнозем, а на Стрипі гребля з людських тіл запинила воду, І не було їм стриму. Йшли й падали. Котився «російський вал» непроглядною масою, хоча покотом косили скоростріли». [4, C.20]

Австрійська оборонна лінія не витримала натиску. Росіяни взялися розширювати прорив v північному й південному напрямках. Отаман С. Горук згадував про бої поблизу Ішкова: «Розстрільна під проволом чет. П. Франка ішла живо вперед, незважаючи на шалений вогонь артилерії і скорострілів. Вони захопили перші рови та 15 москалів. Решта втекла до других становищ. Стрільці, опоєні тою перемогою, кинулися на другі рови, але мусіли завернутися», і далі: «В занятих окопах сиділи ми аж по вечора й видержували шалені наступи ворога, поки не прийшло підкріплення. Так було аж до вечора. Ввечір почали підходити резерви —мадяри й німці, переважно від Росохуватця. Небавком рови переповнились. Коло 11 години вночі пішов знову наступ на ворожі становища, але він не вдався. Наша лінія посунулась лише до ворожих дротів і там закопалась...» [4, C.20]

Криваві змагання в чотирикутнику між Семиківцями, Раківцем та річкою Студинкою тривали до 3 листопада. Найбільш запекла боротьба була біля Семиківців. Росіяни зуміли захопити село, але 2 листопада сотні Дмитра Вітовського, Андрія Мельник, Осипа Яримовича, уродженця села Мушкатівка Борщівського повіту Зенона Московського відбили його. Серед тих, хто відзначився, був син великого українського письменника Івана Франка — Петро. Хоробрим показало себе і поповнення — 800 стрілецьких новобранців, які прибули кілька днів перед тим.

Бої завершилися атакою на окопи російських військ. Їх залога потрапила в полон. Але й усусуси дорого заплатили за ліквідацію семиківського прориву: в їх рядах не стало 39 убитих, близько ста поранених і стільки ж полонених стрільців.

Внаслідок артилерійських обстрілів були повністю зруйновані Семиківці. «Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини» за 1927 рік вмістив фото, зміст якого пояснював підпис: «Місце завзятих стрілецьких боїв над Стрипою. 1915 р. З навколишнього села Семиковець не остало ні сліду, залишився тільки постумент... на голові якого  бузько поставив  собі гніздо». Ті ж автори «Історії українського війська» роблять висновок, що «після Маківки семиківський бій являється другим з черги величавим ділом українського Стрілецтва… Це діло не удостоїлось признання австрійського командування, зате німецьке (пруське) командування подало в боєвому звідомленні до команди Південної Армії таку згадку про Стрільців: «З нами ішли до наступу українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австрійсько-угорської армії» [1, ст. 329].

Після цього воєнні дії набрали характеру позиційної оборони. Полк УСС, ослаблений майже безперервними кровопролитними боями, вивели в другий ешелон. А перед тим усусуси поховали своїх товаришів. На їх братській могилі біля південно-західної околиці Семиківців вони в 1916 році насипали високий курган — символ стрілецької слави. Згодом курган був зруйнований, а в 1990 році його відновили.

Поклонемося цій усипальниці мужніх синів Галичини і, продовжуючи мандрівку маршрутом, повернемося до Соснова. Саме в цьому селі та поблизу нього розташувалися після семиковецьких боїв на так званих зимових квартирах усусуси. Соснів вони застали дуже знищеним, люди були евакуйовані. Стрільці швидко дали лад зруйнованим хатам і стодолам. Забезпечивши себе житлом, налагодивши побут, взялися будувати другу оборонну лінію та греблю через багнисту долину Студинки. Відновилися зв'язки усусусів з рідними, студенти, яких було серед стрільців чимало, отримали змогу здати іспити. А для неписьменних організували на зимових квартирах курси читання й писання рідною мовою.

Cаме в цей період, коли фронт восени 1915 року стабілізувався вздовж ріки Стрипа, місто Підгайці, розташоване за 18 км від місця основних подій, стало прифронтовим шпиталем для хворих і поранених вояків. На площі «Сокола» (колишній Польський народний дім – теп. вул.Міцкевича,24) містилася станція возів «Червоного Хреста». Кожного дня валка возів виїжджала під фронт і привозила немічних або ранених вояків до міста. Міська лікарня, що мала лише 60 ліжок, не могла примістити такої скількости ранених, що потребували лікування. Тому невеличкі лікарні були в різних домах міста, як: у домі С. Кона при вул. Замковій, Лілєнфельда при вул. Чарториських, в будинку «Сокола». Був окремий шпиталь для епідемічно хворих, ізольований від довкілля. В судовім будинку при вул. Широкій була лікарня для Українських Січових Стрільців, які були в той час на позиціях в північно-східних селах повіту, над Стрипою. В лікарні постійно було понад 30 поранених і хворих УССів. Військова опіка і допомога потребуючим воякам була далеко  невистачальною. З метою опіки над хворими і раненими УСС зорганізувався місті жіночий допомоговий комітет. Комітет очолила пані Міра Яримович, згодом замужня за д-ром Володимиром Блавацьким. В склад комітету входили: Олена Возняк-Вороневич, Юлія Дзядикевич-Кучма, Павлина Косович-Мушкевич, Анна Пенкальська-Овсянецька, Текля Кучма-Срібна, Ліна Головінська-Карпяк та інші. Цей комітет перейняв повну опіку над українськими вояками. В будинку лікарні він провадив кухню, пральню, організував допоміжний медичний персонал. В багатьох випадках старався придбати відповідних ліків. Щоб забезпечити вояків білизною, постіллю, необхідним теплим одягом, комітет організував у місті та селах над Золотою Липою збірку полотна, харчів, грошей, потрібних як для вояків, так само і для членів комітету, що не в силі було оплатити поїздок чи прохарчуватися в дорозі. Наше жіноцтво виявило багато добродушности супроти рідного війська. Тим воно здало свій патріотичний іспит. [9, C.187]

Не всі хворі і ранені виздоровлювали в лікарнях, а також не всіх живих привозили з фронту. Немало вбитих та померлих треба було хоронити. Для того 1915 року побіч парафіяльного цвинтаря споряджено військовий. На ньому похоронено тіла вбитих вояків різних армій: австрійської, мадярської, російської та інших. Було понад 200, упорядкованих на військовий лад, могил. На ньому похоронено також полеглих УССів, а згодом і вояків УГА. Між ними були сот. Маріян Ольшанський, о. поручник В. Опарівський (батько дружини Ст. Бандери), під старшина Гапій та багато інших. [9, C.188]

Широку культурно-освітню діяльність розгорнула Пресова квартира, до якої входили стрілецькі літописці, письменники й митці. Вона була створена ще під час боїв па Бескидах, а восени 1915 року в повному складі прибула з розташованого в Замковій Паланці поблизу Мукачева збірного пункту (коша) до Соснова. Однак Іван Дурбак у своїх спогадах подає нам суттєве уточнення: «Пресова кватира УСС від початку осені 1915 р. до зими 1915-1916 рр. розташовувались подалі від фронту, у селі Новосілка, а точніше у селі Новосілка-Ленчівка. Ще й донині збереглась хата старого господаря Зозуляка,  в якого члени Пресової кватири гостювали у цей період. Варті уваги спогади сучасника тих подій ми теж рекомендуємо прочитати шановному читачеві. [2, C.215-224]

Учасники Пресової квартири готували на хуторі Тудинка матеріали до журналу УСС «Шляхи», що вже почав виходити у Львові, та до історії стрілецтва. Художники Осип Курилас, Юліан Назарак, Лев Гец та Іван Іванець створили чимало портретів, пейзажів, картин зі сценами стрілецького побуту. Часто влаштовував концерти оркестр, який з осені був постійно при полку.

У Тудинці набрали сили таланти трьох уродженців Тернопільщини — Романа Купчинського,  Михайла Гайворонського і Левка Лепкого, яких по праву називають співцями стрілецької слави. Вони заслуговують того, щоб розповісти про них детальніше.

«Першим стрілецьким Бояном новочасної України» називали Р. Купчинського. Його творчість порівнювали із гранітною плитою, вмурованою у «величний пам'ятник Січовому Стрільцеві, який склав свою буйну голову за Батьківщину».

Народився Роман Купчинський 24 вересня 1894 року в селі Розгадів колишнього Бережанського повіту (тепер Зборівського району). Після закінчення Бережанської гімназії вчився у Львівському університеті, а коли почалася перша світова війна ( вступив до лав УСС, пройшов із січовими стрільцями всі їх нелегкі дороги. У 1921 році видав у Львові драматичну поему «Великий день» про бої на Маківці. Згодом у львівському видавництві «Червона Калина» побачили світ об'єднані в трилогію «Заметіль» повісті із стрілецького життя «Курилася доріженька», «Перед навалою» (обидві — 1928), «У зворах Бескиду» (1933). Про повість «Курилася доріженька» «Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини» на 1929 рік, писав, що це перша в нас спроба відтворити осередовище, в якому зродилася і зросла в могутню силу стрілецька ідея. Герої повісті — близькі, знайомі автора. Події, які описує, пережив як співучасник та очевидець. З цього боку твір є для історика рр. 1914—1918 гарячим документом. Масовий читач буде вдячний авторові за талановиту панораму картин з бурхливих воєнних років, в яких формується новий тип України». [4, C.22]

Численні поезії (здебільшого стрілецької тематики), літературно-критичні статті, воєнні спомини, пісні, фейлетони, журналістські нотатки, сатиричні вірші у 1920—1930 роки Р. Купчинський друкувався у часописах «Діло», «Дзвін», «Неділя», «Літературно-науковому віснику», «Літописах Червоної Калини» та інших виданнях лід псевдонімом Галактіон Чіпка. Разом з поетом В. Бобинським і художником П. Ковжуном він редагував літературно-мистецький журнал «Митуса». У 1930-х роках був головою Товариства письменників і журналістів імені І. Франка у Львові (ТОПІЖ).

Згодом Р. Купчинський емігрував за кордон, жив у Німеччині, потім у США, в м. Оссінг біля Нью-Йорка. У 1965 році в Нью-Йорку вийшла його поема «Скоропад», а роком раніше у Вінніпезі побачили світ «Мисливські оповідання». Помер Р. Купчинський 10 листопада 1976 року в Оссінгу, де й похований.

Через рік після смерті талановитого прозаїка, тонкого поета-лірика, композитора і літературного критика в Нью-Йорку вийшла повна збірка його стрілецьких пісень. Саме стрілецькі пісні — а він створив їх близько 60 — користуються найбільшою популярністю серед творчої спадщини Р. Купчинського. Здебільшого він сам писав слова і музику, творили на його вірші й інші композитори.

У Тудинці над Стрипою написана, зокрема, пісня «Ой шумить, шумить». Раніше, у Карпатах, на смерть десятника Луцика була складена «Ой там при долині». Перу Р. Купчинського належать і такі популярні пісні, як «За рідний край», «Готуй мені збрую», «За твої, дівчино...», «Човен хитається», «Пиймо, друзі», «Мав я раз дівчиноньку», «Ірчик»...

Бойовий і творчий товариш Романа Купчинського Михайло Гайворонський народився 15 вересня 1892 року в Заліщиках. Закінчив там учительську семінарію, вчився у Вищому музичному інституті Імені М. Лисенка у Львові. Працював диригентом оркестру в театрі імені М. Садовського. У 1914 році вступив до Українських Січових Стрільців і в складі сотні В. Дідушка брав участь у карпатських боях. На початку травня 1915 року став організатором і керівником оркестру УСС. У ньому грав також його брат — Петро Гайворонський. Він, писав М. Гайворонський у статті «Перша орхестра УСС» («Літопис Червоної Калини», 1935 № 12)( «погиб як хорунжий при обороні нашого відвороту зі Львова». Згадував М. Гайворонський й інших уродженців Тернопільщини, учасників оркестру: «На бас-клярнетах грали ще у нас Мих. Шепета, Шпуляркевич і Ільків. Всі троє вони із Лісник коло Бережан. Добрі, симпатичні музиканти... На тромбоні (бас-позавка) грав дуже солідний музикант Демчишин (із Лісник), він погиб під Львовом».

За часів ЗУНР М. Гайворонський — візитатор військових оркестрів при УГА. Згодом працював викладачем Вищого музичного інституту імені М. Лисенка, вчителював у середніх школах, був диригентом Львівського «Бояна», керував хорами в українських театрах. У 1922 році випустив «Співаник для дітей дошкільного та шкільного віку», що й нині має велику художньо-виховну цінність. Ще через рік М. Гайворонський виїхав до США, де жив у м. Бунсокет. Там разом з Р. Придаткевичем організував «Українську консерваторію, а також струнний оркестр, керівником якого був до 1936 року.

Музична спадщина композитора обширна й різнопланова. Він — автор симфонічних поем і рапсодій, маршів, увертюр та інших камерно-інструментальних творів. Відомі його збірники обробок народного мелосу «Коляди і щедрівки» (1942), «Коляди» (1943), «Збірник українських народних пісень для молоді» (1946), виступив М. Гайворонський і як музичний критик, автор музики до вистав. Помер митець 11 вересня 1949 року в Нью-Йорку, там і похований.

Протягом усього творчого життя М. Гайворонський звертався до улюбленої теми — січового стрілецтва. Він створив музику до популярних пісень «Нема в світі», «Хлопці, алярм!», «Слава, слава, отамане» (усі три — на слова Ю. Назарака), «Питається вітер» (на слова Ю. Шкрумеляка), «Сповнилась міра» (П. Карманського). В Тудинці, зокрема, написав слова і музику пісень «Їхав стрілець на війноньку», «Ой впав стрілець», «Йде Січове Військо»...

        Остання, як і задумав автор, стала   похідно-величальною:

Йде  Січове  Військо

Та   співав  стиха:

Як   поборем  воріженьків,

Не  буде  в  нас  лиха.

Йде   Січове  Військо

В  боротьбу криваву:

Як  поборем   воріженьків,

Здобудемо славу.

Йде Січове Військо,

Пісня  степом  лине:

Як  поборем воріженьків,

Слава не загине.

У 1925 році у львівському видавництві «Ліра» побачив світ збірник Михайла Гайворонського «З воєнних пісень» (на слова ще одного уродженця Тернопільщини — поета Степана Чарнецького із Шманьківців на Чортківщині. Наступного року те ж видавництво випустило збірник стрілецьких пісень під назвою «3 життя Українських Січових Стрільців. Картина в піснях. На мужеський хор обробив Михайло Гайворонський. Над Стрипою 1916», Майже одночасно накладом Української Боєвої Управи, заходом горстки УСС було видано збірник «Стрілецьким шляхом. 1914— 1916. Боєві пісні Українських Січових Стрільців. Зложив на мужеський хор Михайло Гайворонський. До в'язанок входили «Гей, у лузі червона калина», «Нема в світі кращих хлопців», «Летіла куля» та інші пісні.

«Як композитор, — відзначає стрілецький літописець О. Думін, — М. Гайворонський виявився наскрізь оригінальним талантом, що зумів на канву національної мелодії нанизати грюкіт великої війни, біль Галицької Волости і стрілецький чин. Він зінструменталізував майже всі відомі стрілецькі пісні, і більшість маршів: «Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «В дорогу».., вийшли з-під його пера».

Під час постою над Стрипою народилася одна з найпопулярніших пісень Левка Лепкого — «Ой видно село», про що згадує у своїх споминах Іван Дурбак. Цей талановитий поет, композитор, художник І скульптор був молодшим братом відомого письменника і науковця Богдана Лепкого, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської.

Народився Левко Лепкий 7 грудня 1888 року в селі Поручин (нині в складі села Біще) на Бережанщині. Закінчив Бережанську гімназію, вчився у Львівському університеті. Пройшовши воєнними дорогами разом із січовими стрільцями, згодом був редактором журналів «Будяк», «Зиз», директором видавництва «Червона Калина » у Львові. Помер в еміграції у США 28 жовтня 1971 року.

Левко Лепкий — автор слів і музики стрілецьких пісень «Колись, дівчино мила», «Група «Схід», «Ми йдемо вперед», любовних — «Маєва пічка», «Фіалки сині», «Несися, мій смутку», «Ой був то раз веселий час», «Ішов відважний гайовий», романсу — «Прощаюсь, ангеле, з тобою».

Він написав музику до вірша Богдана Лепкого «Видиш, брате мій...» — і цю пісню заспівали українці в усьому світі. Вона завжди була з усусусами в хвилину жалоби і туги. «Журавлі» співали над могилами полеглих стрільців як останнє прощання, Левко Лепкий творив також музику на слова інших поетів, а його вірші приваблювали композиторів.

Разом із художником І. Іванцем Л. Лепкий був ініціатором введення стрілецької шапки, так званої мазепинки. Для дальшого знаціоналізування форми УСС вони змінили крій австрійської блузи і ввели, як писав сам Л. Лепкий, «рядком зірки на ковнірі, для відріжнення (австрійці носили напоперек). «У 1916 році УСС уже мали ту форму, що увійшла в історію українського війська. Варто додати, що влітку 1916 року голова Пресової квартири четар І. Іванець як член комісії корпусної команди перевіряв упорядкування могил УСС на полях боїв від Болехова до Стрипи. А підхорунжий Л. Лепкий керував висипанням могили - кургана в Семиківцях, хрест на якій встановили 16 липня цього ж І916 року.

Серед учасників Пресової квартири був ще один уродженець Тернопільщини — журналіст Осип Назарук із Бучача. Він прибув на фронт навесні 1915 року як кореспондент Бойової Управи. "А вже наступного року у Львові вийшли його книги -репортажі «Слідами Українських Січових Стрільців», у 1917-у — «Над «Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців». Перо Осипа Назарука, здається не знало втоми. Подана в книзі «Рік на Великій Україні. Конспект спогадів з української революції» (Відень, 1920) бібліографія його праць, що вийшли окремими книжками й брошурами, нараховувала 23 назви. Серед цих видань були і два, які побачили світ у Кременці на Тернопільщині — «Про політичні партії» та «Військо й політика». На останній, зокрема, зазначено: «Видано коштом і заходом Коша Січових Стрільців у Кремінці на Волині. Друковано цю книжечку тиражем в 10 тис. прим.».

На той час О. Назарук був відомий уже автор історичної повісті «Князь Ярослав Осмомисл» (Львів, 1918), відзначеної престижною «Михайловою премією» товариства «Просвіта». Згодом з-під його пера вийшла ще одна історична повість—-«Роксоляна» (Львів, 1930), яка свого часу була дуже популярною, книги дорожніх нотаток, статей. Виступав на сторінках львівських часописів «Діло», «Українське слово», «Поступ», «Шляхи», «Літературно-наукового вісника», віденської «Волі», чікаговських «Січових вістей». Був відомий О. Назарук і як громадський діяч. У 1918—1919 роках він входив до уряду ЗУНР, у 1920—1923-у організовував гетьманський рух у Канаді і редагував часопис «Америка» в США. З 1926 року був редактором газети «Нова зоря», що виходила у Львові. Помер 57-літнім у 1940 році у Кракові.

Літописні УСС відзначають («Календар Червоної Калини» на 1924 рік),  «...Українське Січове Стрілецтво прийшло нарешті в 1915 році до переконання, що його головне завдання ще не тепер у розгарі австрійсько - російської війни, бо поки що йде все ще не за українську державу, а за існування австрійської монархії, а що головне його завдання прийде щойно наприкінці війни, коли знесилять обі ворожі сторони й кинення української збройної сили на вагу подій зможе поважніше вплинути на майбутню долю України. Тим-то не рвалися сміло в бої, бо ось так перестали вважати себе «тирольцями Сходу». Але боролися так, що викликували подив чужинців, якщо треба було рятувати положення на фронті, бо тоді гнало їх у бій їхнє почуття української національної чести. Окремішність Українських Січових Стрільців глухо відчуло австрійське командування. Воно почало відноситися до них дуже нерівно: після боїв, у яких Українські Січові Стрільці визначилися, вихваляло їх на всі лади, під час же затиша на фронті дошкулювало як знало, вважаючи їх «рутенськими ферретерами», «зрадниками». Боліло це й обурювало цих «зрадників'», і ось так чим раз глибше зарисовувалася прірва в  їхніх думках поміж Австрією й Україною. Глибшала ця прірва на вид кривавих знущань  мадярського й австрійського війська українським селянством — батьками Українських Січових Стрільців». [4, C.26]

Про дух, який панував у рядах Українського Січового Стрілецтва переконливо свідчить лист фронтових стрілецьких частин до Загальної Української Ради від 11 листопада 1915 року:

«Ми пішли в цю світову завірюху тільки тому, щоби наша Україна. в часі цього всесвітнього, смертельного змогу могла проголосити, що є і хоче бути, хоче мати власне місце під сонцем. Коли що тривожить нас, то тільки думка, чи могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають слідом за нами, від далекого Закарпаття аж до подільських подільських степів, приспішать зірваню з рук України ганебних кайдан неволі». [4, C.26]

Під час постою УСС у Соснові в їх житті відбулася важлива подія. Внаслідок невдоволення старшин діями Г. Коссака легіон у березні 1916 року отримав  нового команданта. Ним став підполковник австрійської армії отаман Антін Варивода. Разом і ним прибув ще один активний старшина—сотник Омелян Лисняк. Він став ад'ютантом полку, а потім командантом куреня. Команду над першим куренем дістав отаман Г. Коссак, над другим — отаман С. Горук. Дотеперішній командант другого куреня сотник В. Дідушок очолив першу сотню. Взагалі ж склад полку був такий: два курені піхоти по чотири сотні, одна технічна сотня та відділ скорострілів. Допоміжні частини — обози, санітарну службу і ліквідатуру злучили разом.

Завдяки новому комендантові в полку запанував зразковий військовий лад, його озброєння поповнилося скорострілами й мінометами. 13 травня другий курінь перейшов із Тудинки на позиції біля річечки Весела, решта полку на чолі з його командою зайняла північну частину Соснова. На фронті корпусу панувало затишшя, лише зрідка «перемовлялися» артилеристи і здійснювали рейди розвідувальні групи. Стрільці наполегливо вдосконалювали бойову виучку, вчилися здобувати ворожі укріплення, опановували нову зброю — вогнемети.

Безумовно, у ході світової війни зростали не тільки бойова майстерність галицьких старшин і стрільців, а й їх національна свідомість.

З цієї точки зору цікавим є лист ще тоді живого  четаря Івана Балюка до Дмитра Донцова, написаний після боїв на Маківці 1915 р.:

«Війна навчила стрільців дуже багато і се озветься в громадському житті, оскільки не вигинуть ті, що творять стрілецьку думку. З весною сього року стала творитися в стрільцях група людей, що пильно слідять за українським громадським життєм, здають собі цілком і вповні справу з діяльності нашої еміграції, заняли вже становище щодо всіх прояв і потреб нашого життя і свідомі власної задачі, цілі і доріг на будуче. Ми далеко не такі, як собі представляє нас суспільство. Говориться: виступленє стрілецтва є початок нової епохи в народнім життю». [3, C.27-28]

Так у підготовці до наступних боїв полк прожив до 11 серпня 1916 року, коли отримав наказ залишити становища над Стрипою.

Власне, подіями у Соснові й завершується славні сторінки Легіону УСС на землях тодішньої Підгаєччини. Далі буде ще не менш славна сторінка усусусів – Лисоня. Але це вже Бережанщина того ж Тернопільського краю.

У міжвоєнний період (20-30-ті рр. ХХ ст..) у Підгайцях, як і по всій Галичині, діяло Товариство по догляду за воєнними могилами, до якого входили переважно представники патріотично налаштованої української молоді. Вони й доглядали могили всіх військових – жертв І-ої світової, в тому числі і могили усусів та вояків УГА. Замість тимчасових дерев’яних  хрестів вилили бетонні (часто без назви).

І кожного року урочистим походом із церкви до цвинтаря на Зелені свята (Пресвятої Трійці) йшли люди разом із священиками і громадськими діячами і вклонитись могилам загиблих героїв. Ось як про це згадують автори мемуарного збірника «Підгаєцька земля»: Біля І-ої години по обіді, коло церкви Підгайцях збиралися учасники походу. Старе Місто, Сільце, Галич та Угринів приносили виготовлені попереднього дня у читальні вінки. Вінки міста Підгаєць були на місці. Після короткої відправи формувався похід (процесія). Хрест, хоругви, за ними десятки вінків із шарфами, на яких видніли написи: «Борцям за волю України», «Полеглим Героям» і т. под. За вінками – священики, а далі ішов хор. За ним тисячна маса людей. Упорядчики старалися, щоб люди маршували чвірками (колоною по 4 людини).

Хор співав «Святий Боже» й інші побожні пісні. Ближче до цвинтаря, а часом на цвинтарі, хор співав стрілецьку пісню:

«Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,

Ніхто не заплакав за вами.

Лиш в чистому полі ревіли гармати,

А зорі вмивались сльозами.

Коли хоронили вас в темні могили,

Від крови земля почорніла,

Під хмарами круки стадами літали,

А бурею битва гриміла.

На ваших могилах хрести похилились,

Калина нагнулась додолу.

Спіть орли, соколи, ми готуєм зброю

І ждемо на поклик: До бою.»

Зеленосвяточний поклін полеглим був насправді релігійно-національною маніфестацією із сильно підкресленою ідеєю, за яку віддали життя вояки українських армій. Поляки уважали її перебіг та зміст за проти-польську акцію. Дуже часто поліція втручалася в порядок її проведення, а також брала на допити (пізніше) священиків та провідних осіб Філії «Просвіти» в Підгайцях. 1938-го року заборонено на шарфах при вінках поміщувати будь-які написи, а похід мусів мати форму процесії, а не зорганізованого маршу чвірками”.[7,90-91]

Та було так не завжди. За свідченням одного із старожилів міста, тепер покійного  Тесельського Володимира Васильовича, десь  у 1927 або 1928 році польська влада заборонила такий урочистий похід. Тоді українське патріотичне суспільство Підгаєць за згодою місцевого пароха у церкві зробили символічну могилу полеглим героям і встановили березовий хрест.

У 2009 році силами громадськості, під керівництвом голови Підгаєцької РДА, розпочалась реконструкція військового цвинтаря у м. Підгайцях.

Саме завдяки Тесельському В. маємо не тільки спогади для нащадків, але й фотографію цієї могили , на якій бачимо і саму могилу, і тих людей,що зробили її. Більшість із них у 1945-47 рр. загинули в рядах УПА на Підгаєччині.

А могили січових стрільців у селах Вівся (тепер Козівський р-н) та Семиківці (Теребовлянський район) стали місцем поклоніння тисяч українців із навколишніх сіл і міст, не дивлячись на штрафи, погрози, тюрми та залякування з боку польської влади.

У післявоєнний період т. зв. «другі москалі» знищили могили та хотіли знищити і саму пам'ять про славних синів не тільки Галичини, а й всієї України. Та не вдалось…

Вочевидь, що на поч.. ХХІ ст., коли ще все українське суспільство у незалежній державі Україна є далеко не сконсолідованим і потрібно ще багато праці не тільки історикам, а й політикам і всім, хто хоче жити у вільній державі, поважаючи себе і історію свого народу, докласти для того, аби правда про них, про славних дочок і синів України – Українських Січових Стрільців – була очищена від всякого бруду, що й донині час від часу ллється на їх світлу пам'ять.

А щоб ця пам'ять була світлою, то  потрібна цілеспрямована робота протягом багатьох років і владі місцевій (від області до сільради), і освітян, і патріотично налаштованих партій та громадських організацій,  а також і церкві, як духовній інституції.

Адже, коли в тому чи іншому селі поставлять пам’ятник, пам’ятний знак, відкриють меморіальну дошку чи випустять буклет, то й просто щороку доглядатимуть за місцями полеглих героїв, то пізнавально-виховне значення таких заходів завжди оціниться належним чином нащадками.

Влада мала б таку роботу зробити ще й науково обґрунтованою, випускаючи буклети та іншу інформаційно-довідкову літературу, розробляючи екскурсійні маршрути, встановлюючи вказівники тощо. Тобто робити все для того, аби крок за кроком розвивати все те, що у світі звуть туристичною інфраструктурою. Адже туризм – це важлива складова доходів не однієї держави у світі. То що нам заважає робити і одне, і друге?!

Степан Колодницький, Богдан Мельничук.


Використана література:

  1.  Історія Українського Війська. Видання Івана Тиктора. Львів, 1936 р. (Репринтне видання). – Тернопіль, вид-во «Збруч». – 1992 р. – С.322-325,329.
  2.  Дурбак Іван. УСС в Підгаєччині.- Підгаєцька земля. Історично-мемуарний збірник. НТШ. Т. XXIV. Головний Комітет Підгаєчан. – Дітройт: США, 1980 р. – С.215-224.
  3.  Литвин М. Р. Історія галицького стрілецтва. – Львів, «Каменяр». – 1991 р. С. 27-28.
  4.  Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синів Галичини. Українські січові стрільці на Тернопільщині. – Тернопіль, 1991 р. С. 17-27.
  5.  Матейко Р. Галицькі лицарі волі. Українські вивозльні змагання на Тернопільщині 1900-1920 рр. у контексті історії України. Тернопіль, 2002.- С.23.
  6.  Новосілецький І. Вітри змін над Підгаєччиною. – Підгаєцька земля. Історично-мемуарний збірник. НТШ. Т. XXIV. Головний Комітет Підгаєчан. – Дітройт: США, 1980 р. – С.298-299.
  7.  Папіж В. Деякі релігійні обряди і звичаї Підгаєччини. – Підгаєцька земля. Історично-мемуарний збірник. НТШ. Т. XXIV. Головний Комітет Підгаєчан. – Дітройт: США, 1980 р. – С.90-91.
  8.  Українські січові стрільці 1914-1920 //За ред.. Б. Гнаткевича та ін.. – Репринтне відтворення з видан. 1935 р. – Львів «Слово».- 1991.- С. 37-64.
  9.  Черевко М., Сена Я., Минко з Винниць. Хроніка-опис міста Підгайці. С.187-188.
  10.  Яворський Олекса. Громадсько-політичне життя Підгаєччини. – Підгаєцька земля. Історично-мемуарний збірник. НТШ. Т. XXIV. Головний Комітет Підгаєчан. – Дітройт: США, 1980 р. – С.319.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

25921. Реле тока и реле напряжения. Принцип работы. Область применения 24.5 KB
  Реле тока и реле напряжения. Реле тока. Реле предназначены для отключения неприоритетных цепей при превышении допустимой величины потребляемого тока. Возможно использование реле для защиты цепей и источников питания от перегрузки по току и короткого замыкания Принцип работы: Потенциометром на передней панели изделия устанавливаем величину тока в цепи при превышении которого реле отключает цепь.
25922. Газовое реле. Принцип работы. Область применения 44 KB
  Использование масла решает проблему охлаждения однако создаёт новую проблему связанную с повышенной опасностью эксплуатации электрического аппарата. В случае повреждения токоведущих частей например при коротком замыкании между обмотками трансформатора масло начинает нагреваться происходит усиленное газообразование резко поднимается давление масла в баке что может привести к взрыву сопровождающемуся пожаром. Принцип действия [Расширитель масляного бака В процессе эксплуатации аппарата уровень масла в баке может меняться. Расширитель...
25923. Промежуточные реле. Указательные реле. Принцип работы. Область применения 22.5 KB
  Промежуточные реле. Указательные реле. Реле промежуточные предназначены для коммутации электрических нагрузок в цепях переменного и постоянного тока в схемах устройств релейной защиты противоаварийной и системной автоматики электроэнергетических объектов промышленной аппаратуре различного назначения и являются комплектующими изделиями. Могут использоваться в качестве вспомогательных реле в цепях постоянного тока.
25924. Магнитоуправляемые герметизированные контакты (герконы). Сухие язычковые герконы. Смоченные (жидкометаллические) язычковые герконы. Герконовые реле. Конструктивные особенности. Область применения 21 KB
  Герконовые реле. МК помещенный в герметизированный баллон называется герконом Герконовые реле могут содержать один или несколько МК; одну или несколько обмоток или шин; поляризующие постоянные магниты ПМ; дополнительные ферромагнитные детали играющие роль магнитопровода кожуха магн. На основе МК создают и многоцепные реле располагая например в обмотке несколько коммутационных элементов. Существуют конструкции герконовых реле и с внешним по отношению к обмотке расположением МК.
25925. Контроллеры, командоаппараты, реостаты. Определения. Область применения 33 KB
  КОМАНДОАППАРАТ электрический аппарат для различного рода переключений электрических цепей в системах управления объектами или технологическими процессами. Простейшие командоаппараты кнопки управления концевые выключатели контроллеры. Командоаппараты предназначены для автоамтического дистационного управления электроприводами в качестве путевых конечных выключателей где требуется особая точность и надежность управления.Командоаппараты рассчитаны для работы в цепях управления постоянного тока напряжением до 440 В и до 380 В переменного...
25927. Контакторы электромагнитные. Назначение контакторов. Контакторы постоянного и переменного тока. Конструктивные особенности. Выбор контакторов 42 KB
  Контакторы постоянного и переменного тока. Классификация электромагнитных контакторов Общепромышленные контакторы классифицируются: по роду тока главной цепи и цепи управления включающей катушки постоянного переменного постоянного и переменного тока; по числу главных полюсов от 1 до 5; по номинальному току главной цепи от 15 до 4800 А; по номинальному напряжению главной цепи: от 27 до 2000 В постоянного тока; от 110 до 1600 В переменного тока частотой 50 60 500 1000 2400 8000 10 000 Гц; по номинальному напряжению включающей...
25928. Магнитные пускатели. Назначение пускателей. Схема включения. Выбор пускателей 24.5 KB
  Магнитные пускатели. Характеристики пускателей Современные магнитные пускатели классифицируются: по назначению нереверсивные реверсивные наличию или отсутствию тепловых реле и кнопок управления степени защиты от воздействия окружающей среды уровням коммутируемых токов рабочему напряжению катушки. Магнитные пускатели применяются для управления электрическими нагрузками в диапазоне мощностей от 75 до 80 кВт. Чаще всего пускатели располагают максимальной защитой от перегрузок недопустимой продолжительности и от токов повышенной...
25929. Виды щелей дугогасительных устройств. Перемещение дуги под воздействием магнитного поля. Гашение дуги с помощью дугогасительной решетки. Виды дугогасительных решеток 33 KB
  Перемещение дуги под воздействием магнитного поля. Гашение дуги с помощью дугогасительной решетки. Дугогасительное устройство узел высоковольтного выключателя предназначенный для гашения электрической дуги которая возникает на контактах выключателя при размыкании цепи. Гашение дуги в Д.