15670

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ СПОРТУ І ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В АНТРОПОСОФСЬКОМУ ВИМІРІ

Научная статья

Физкультура и спорт

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ СПОРТУ І ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В АНТРОПОСОФСЬКОМУ ВИМІРІ Михайло Ібрагімов Резюме. В статье рассматриваются методологические и мировоззренческие основы эпистемологии спорта как структурносоставной философии спорта. Анализируются общее и отличител...

Украинкский

2013-06-15

119 KB

0 чел.

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ СПОРТУ І ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В АНТРОПОСОФСЬКОМУ ВИМІРІ

Михайло Ібрагімов

Резюме. В статье рассматриваются методологические и мировоззренческие основы эпистемологии спорта как структурно-составной «философии спорта». Анализируются общее и отличительные особенности в понимании субъекта и объекта познания спортивной реальности со стороны диалектико-материалистической гносеологии и современной антропософской и постмодернистской эпистемологии. Основное внимание уделяется теоретико-познавательным возможностям применения достижений социальной эпистемологии в научно-теоретических и спортивно-прикладных исследованиях. На основании этого делаются практические рекомендации.

Summary. The article considers methodological and philosophical foundations of epistemology sport as a structural component of the "philosophy of sports." In this regard, we consider the common and distinctive features in the understanding of the subject and object of knowledge of sports reality of the dialectical materialist epistemology and contemporary anthroposophical and postmodern epistemology. Focuses on the epistemological possibilities of applications of social epistemology of scientific-theoretical and sports-oriented research. On this basis, made practical recommendations.

Постановка проблеми. Тотальна інтелектуалізація сучасного спортивного руху є привабливою його оздобою для застосування і випробовування творчих потенцій гуманітаріїв. Не випадково зарубіжні і вітчизняні психологи, соціологи, етики і естетики, історики, соціальні педагоги активно включились в спортивні фахово-спеціалізовані дослідження, оскільки спорт, як соціальне явище, уособлює в собі вади і переваги становлення людяного в людині в історичному культурно-цивілізаційному процесі. Формується новий спеціалізований напрямок розвитку знань про людину, яке можна було б назвати  гуманітарне спортивне наукознавство, де філософія могла б виправдати своє започаткове призначення натхненника в піднесеному і кривавому сходженні людства до пізнання своєї сутності, життєвого смислу і призначення в цьому світі. Мова йде про підготовчу аналітичну роботу до формування нової міждисциплінарної галузі знань – «філософії спорту», яка б досліджувала фізичну культуру, фізичне виховання і спорт як соціокультурні феномени в широкому цивілізаційно-життєвому просторі людини і розглядала б їх в континуумі фізкультурно-спортивної реальності, «світу спорту», що підлягає як і всі інші форми буття філософському осмисленню.

В структурі «філософії спорту» поряд з онтологією спорту, зміст якої розкриває природниче і гуманітарне наукознавство, епістемологія спорту як сучасна філософська теорія пізнання має обґрунтовувати на основі даних спеціальних конкретних знань методологічний інструментарій входження людини в навколишнє середовище: натуральну і штучну природу, соціум, культуру. Тобто, епістемологія спорту пропонує спеціальним прикладним наукам вийти за межі свого предмету і побачити не тільки фізичне в людському, а навпаки – людське у фізичному. Спортсмен під час виступів наочно демонструє в образах своєї власної фізичної тілесності творчу здатність людини не тільки відтворювати (натуралістично-матеріалістична гносеологія), а й створювати навколишню і свою власну природу – культуру фізичної тілесності. А це вже є - антропософія у вимірі соціальної епістемології.

Якщо аналізувати останні дослідження і публікації з даної тематики,  то майже всі представники спортивно-фізкультурної науки торкаються теоретико-пізнавальних проблем, хоч і не вживають терміну «епістемологія». Що стосується цілеспрямованих досліджень, які б розглядали епістемологію як методологію пізнання в спортивно-фізкультурної науці, то, в основному, це твори західноєвропейських та англо-американських філософів та істориків спорту Г.Слашера, Е.Метені, П.Вейса, К.Айзенберг, У.Моргана, З.Кравчика і багато інших.

Передумови для розвитку спортивної епістемології інтенсивно формуються в російській спеціальній літературі, а також готується ґрунт для її розвитку в українській спеціально-прикладній спортивно-фізкультурній науці, завдяки розвитку її внутрішньої логіки.

Для нашого дослідження найбільш цікавою є феноменологічно-антропологічна проблематика, яка останнім часом виокремлюється в праксеологічний філософсько-спортивний світоглядно-методологічний напрямок. Найбільш популярними його представниками можна назвати авторів Александрову О.А., Биховську І.М., Візітея М.М., Столярова В.І., Лук’янова А.В., Мазова Н.Ю., Подорогу Валерія. Але, як зазначає Є.А.Нікітіна, в російському науковому азаріумі, де мова йде про основні сучасні напрямки загальнонаукової епістемології, «между некоторыми подходами существует определенная «напряженность» методологического противостояния (например, между экзистенциально-антропологическим и натуралистическим подходами)» [14]. Ще в більш категоричній формі висловлює цю думку провідний російський епістемолог Л.А.Мікешина: «Теория познания, по крайней мере в отечественной философии, не самая попурная сегодня область философии. Это объясняется прежде всего её консервативностью, господством натурализма, а главное – своего рода беспомощностью и бесплодностью перед проблемами ХХI века…» [13].

В Україні навколо фізичного виховання і спорту ще тільки починає складатись філософсько-гуманітарне середовище і, нажаль, їх наукові доробки ще не здобули бажаного широкого розголосу. Попри це в періодичній літературі все чіткіше висвітлюються їх обличчя творчого пізнавального пошуку. В.Й.Григор’єв закликає філософію трансформаційних зрушень до «радикального перегляду місця і ролі фізичної культури і спорту в життєдіяльності людини в ХХІ столітті» і до практичного дослідження їх «в процесі самореалізації, вибудовування особистості» [6]. Компанієць Ю.А. науково активізує феномен тілесності в сучасному філософсько-культурологічному дискурсі. Вона звертає увагу на «доцільність використання у побудові навчально-тренувального процесу нових дидактичних принципів: особистої зацікавленості та інформативної насиченості (наповненості подіями)» [10]. Качуровський Д.О. у співавторстві з Візітеєм М.М, схиляються до інтенціонально-екзистенціалістської методології дослідження соціально-культурної місії спорту вищих досягнень і вбачають головну причину стійкого інтересу населення до спортивного руху і змагань в дихотомічному зв’язку: або прояву їх здорового світоглядного і соціально-культурного погляду на спорт, або: зовнішнього виразу «тих хибних, тих спотворених і спотворюючих намірів, які так часто трапляються в нашому суспільстві» [5]. Дутчак М.В. досліджує практичні та теоретико-методологічні проблеми гуманізації процесу формування в Україні «спорту для всіх» [7] Психолог Рождественський А.Ю. зазначає, що з філософського погляду тілесність розкривається «способом включення індивідуума до суспільного життя». І наголошує: «а це значить, що зважаючи на свою власне фізичну (субстратну) організацію, природно-матеріальні якості (як живе і здорове тіло), тіло людини постає не більше, як «заготовка» для формування людини, що може бути заповнена будь-яким соціальним змістом» [18]. Історик Ю.О.Тимошенко розвиває думку, що «спорт являє собою певну противагу однобокому інтелектуалізму інформаційного суспільства, який спричинила інформаційно-комп’ютерна революція» [19].

Певно із-за недостатньої аргументованості не знайшло очікуваного відгуку запропоноване в свій час автором бачення фізичної культури і спорту в епістемологічному дискурсі, де термінологічно було сформульоване поняття його соціально-філософської парадигми [8].

Як бачимо, вітчизняні гуманітарії разом з фахівцями фізкультурно-спортивної науки вже намагаються здійснити світоглядну переорієнтацію теорії спорту і фізичного виховання від структурно-функціонального до екзистенційно-антропологічного підходів. Але від постановки питання до концептуально вибудованої методології існує чимала дистанція, яку ще прийдеться подолати, маючи, як і у спорті, велике бажання, ентузіазм і натхнення. Основним бар’єром на цьому шляху є освоєння фахівцями фізкультурної-спортивної науки нового філософського категоріально-понятійного апарату, адже зміна стереотипів мислення, системи усталених понять викликає емоційну протестну реакцію. Такий супротив може бути подоланий тоді, коли спеціалісти будуть переконані і зацікавлені практичною доцільністю, корисністю відповідної зміни. Річ не в підлаштовуванні специфічної мови кожної теоретичної науки під утилітарні запити, а в зрозумілому (а не зарозумілому) стилі викладення філософських думок. Це питання в першу чергу стосується вивчення особливостей філософсько-спортивної епістемології з точки зору потреби застосування її в фізкультурно-спортивних теоретико-прикладних дослідженнях.

Мета дослідження передбачає залучення вітчизняних науковців до розробки проблематики філософії спорту і її складової – епістемології спорту в феноменолого-екзистенційному антропологічному дискурсі. Пропонується поєднання двох її напрямків: сенсуалістично-натуралістичного (діалектико-матеріалістичного) та соціально-культурологічного (екзистенційно-феноменологічного) для того, щоб епістемологія спорту і фізичного виховання стала тим містком, який з’єднає її із загальною теорією наукознавства, зокрема, у вирішенні проблем формування культури фізичної тілесності людини.

Методами дослідження вибрані: вимоги діалектичної логіки, компаративний аналіз, метод феноменологічної редукції, герменевтичний аналіз конструювання і реконструювання понять.

Вибраний напрямок дослідження включений в комплексну науково-дослідну програму НУФВСУ «Особливості гуманітарного дискурсу в спорті і фізичному вихованні».

Для обговорення результатів дослідження насамперед зробимо два зауваження:

  •  поставлена проблема зачіпає низку питань і науковий жанр статті не дозволяє їх всебічного висвітлення, а тому вдаємося до деякого схематичного спрощення у викладенні матеріалу, що передбачає його вразливість до критики;
  •  спільне у науковому і філософському знанні є те, що жодна із їх течій не може бути «канонізованою» аби не бути заручницею політичної моди. В даному випадку не будемо приорієнтизувати  поширену сьогодні постмодерністську епістемологічну проблематику попередній марксистській діалектико-матеріалістичній гносеології, адже кожна із них має свій сенс, вади і переваги в науковому застосуванні.

Оскільки вітчизняна спортивно-фізкультурна наука зароджувалася в лоні марксистської гносеології і знаходиться дотепер під її впливом, то передусім маємо показати спільне і відмінне у висхідних світоглядних позиціях в порівнянні з сучасною епістемологією.

«Большая Советская Энциклопедия» розглядає гносеологію і епістемологію як рівнозначні терміни, що позначають теорію пізнання. Спільним у них є визнання суб’єкта (того, хто пізнає) і об’єкта (те, на що спрямовується пізнавальний процес) – центральними категоріями. Основне завдання – це обґрунтування засобів методологічного інструментарію класифікація наукових методів дослідження за рівнем узагальненості зв’язків, які існують в природі, суспільстві і мисленні.

Що ж стосується визначення змісту категорій об’єкту і суб’єкту та їх взаємозв’язку, то тут, що достатньо важливі для подальшого розвитку фізкультурно-спортивної науки загалом і спортивної епістемології зокрема, між гносеологією і епістемологією, пролягають принципові світоглядно-методологічні відмінності. Спробуємо стисло їх показати.

Основу натуралістичної гносеології, як відомо, складають нервово-рефлекторне вчення, еволюційна концепція виникнення людини (дарвінізм), клітинна теорія побудови організму. На відміну від християнських ідей аскетизму в Новий час акцентується увага до фізичної тілесності людини, набувають поширення матеріалістично-антропологічні екскурси (М.Г.Чернишевський, Л.Феєрбах), філософсько-пантеїстичні уявлення про єдність божої і природної сутності людини, яка підлягає вимірюванню (вчення Б.Спінози про «монади», де фізичне і психічне складають одне ціле).

В цьому контексті один із соратників засновника фізкультурного руху в Російській імперії П.Ф.Лесгафта українець О.Д.Бутовський підкреслював необхідність збереження рівноваги між фізичною і духовною природою людини. Він писав: «О взаимодействии физической и духовной природы человека равновесие, если и не игнорируется, то, во всяком случае, предполагается обеспеченным, раз телесное воспитание поставлено правильно и систематически» [4]. Слова О.Д.Бутовського «рівновага» і «правильне» відповідає терміну «вимір» всебічно розвинутої людини.

Як наслідок - на цей час випадає відродження і розвиток в Європі і Росії атлетично-гімнастичних шкіл і громадських рухів, які акцентують увагу на необхідності розвитку фізичної активності людини. При цьому фізично-гімнастичне виховання протиставляється спорту як елітному виду занять і поєднується з «національною ідеєю», що надає фізичному вихованню соціально-політичної значущості і перетворює його в громадський рух. Яскравим прикладом в цьому сенсі є сокільський гімнастичний рух, який спочатку зародився в Чехії, а потім розповсюдився по всьому світу, об’єднуючою ідеєю якого було слов’янофільство.

Таким чином, в Новий час фізкультурно-спортивні знання базувалися на всезагальному принципі руху матерії в просторі і часі, а тому основним їх завданням було вивчення природних соматичних рухових вправ людини. При цьому акцентувались біофізичні, біомеханічні, біохімічні процеси у її «внутрішньому тілі» з метою активізації цілісного тілесного організму, а саме: тренувань, вивчення витривалості та функціональних можливостей організму людини в різних природно-географічних і кліматичних умовах. В значно меншій мірі в природничих дослідженнях зверталася увага на вивчення соціально-психологічних, розумових, моральних та інших факторів, які важко піддавалися механістичному вимірюванню, що в подальшому призвело до звинувачення їх в натуралізмі.

Матеріалістична-діалектична гносеологія намагається своєрідно подолати натуралізм, критикуючи попередників за те, що вони об’єкт пізнання беруть «не суб’єктивно», без врахування інтересу дослідника, тих цільових установок, які він переслідує. З ідеологічних міркувань на противагу поширеному на Заході в той час терміну «спортизація» за радянських часів в категоріальному апараті основний акцент був зроблений на фізичності людини, а для того, щоб підкреслити необхідність її виховання, добавлено термін «культура» від слова  «культ» і його варіацій – «культивування», «прищеплення», «вирощування». При цьому побіжно розглядалися пропозиції назвати фізичне виховання «тілесним оздоровленням», але вони були відхилені з погляду за нібито «буржуазний» відтінок у терміні «тілесність».

Проти гносеологічних суб’єкт-об’єктних відносин в раціоналістичній філософії в ХХ столітті виступає екзистенціалізм, котрий під суб’єктом намагається розуміти людину уже не як «мислячу річ», а як «духовну істоту». У екзистенціалістів суб’єкт – це не «стандартний» елемент, що має значення лише у системі теоретичного мислення, і визначається логікою, необхідністю, а такий, що виходить із повсякденного життя. Це реальний індивід життєвого процесу, у якого внутрішній світ теж індивідуальний, а не «однаковий як у всіх розум» [9].

На противагу марксистському розумінню змісту суб’єкта пізнання як «усуспільненої людини» і творця культурно-історичного процесу, де основним поняттям є чуттєво-предметна «суспільно-історична практика», то в філософсько-антропологічній епістемології це вже є «переживання» індивідуальною людиною свого тілесно-емоційного досвіду входження в життєвий простір і час, здатність бути «присутньою» в ньому. Це положення органічно спрямоване на розуміння суспільно-культурної і цілеспрямовано-корисної установки в розумінні спорту і положення спортсмена в ньому. Антропософська екзистенційно-феноменологічна епістемологія має відслідковувати роздуми про тілесний досвід людини з позицій її «можливості бути в живому світі в якості живої, тобто такої, що володіє тілом і «духом», істоти» [16]. Отже, в даному дискурсі сучасна спортивна епістемологія в змісті суб’єкта пізнання на перший план «виставляє» одухотворене тіло особи спортсмена, яке в тих чи інших змагальних умовах певним способом і установками входить в навколишню дійсність загалом і спортивну реальність зокрема.

Завданням спортивної епістемології є формування конкретно-історичних парадигм фізичного виховання і спорту, а тому певне значення мають напрацювання сучасною західною, так званою, постмодерністською, «аналітичною філософією». Зокрема, М.Фуко, К.Леві-Стросс, Ж.Дельоза та ін. основний акцент в пізнанні роблять на дослідженні мовної практики, яка з’єднує і роз’єднує індивідуумів, покоління, епохи. Спортивна мова і термінологія фіксує надбання культури людства і створює єдину спадкоємну канву в історії ідеалів спортивної діяльності, їх руйнацію в одні часи і відродження в інші. Залежно від того, до чого закликають ідеали спорту можна судити про здобутки і втрати цивілізацій. Тобто, ідеали спорту викристалізовують суперечливі тенденції його суспільної значущості в культурно-історичному просторі як носіїв загальнолюдських цінностей.

Але під об’єктом пізнання аналітики розуміють вже не реальний культурно-історичний процес, а зразки його відображення в функціонуванні мови, а тому під поняттям «тіло» розуміється текст, текстуальність. В даному випадку логістичний (семіотика, семантика, тощо) аналіз того, «про що» і «як» говорять спортсмени, їх прибічники і супротивники можна створювати і відтворювати цілісну картину «світу спорту». Екстраполюючи на нього доробки постмодерністів, можна сказати, що розуміння ними об’єкту пізнання як тексту мови визначає специфіку сучасної спортивної епістемології як теорії пізнання фізкультурно-спортивної діяльності і методології її індивідуалізації.

Для науки і практики в фізичній культурі і спорту мають значення положення М.Фуко, висловленні в роботі «Археологія знань», де він розробляє «дискурсивні закономірності» логічного аналізу понять і суджень [20]. Замість марксистського розуміння рівнів знання (буденне, емпіричне, теоретичне, наукове, філософське) вводить поняття чотирьох порогів, де другим після позитивного здорового глузду є «епістемологізація». Тут власне і відбувається оцінка і переоцінка, перегляд, відбір і перебіг історично значущих і незначущих, пустопорожніх чи насичених раціональністю парадигм (балаканин), де зіштовхуються, за його словами, «дурість» і «розум». Із глибин свідомості підіймаються на поверхню міфологічні структури і перетворюються в сучасні раціоналістичні наукоподібні конструкції. Натякаючи на доведений до абсурду західноєвропейський раціоналізм, М.Фуко в творі «Історія божевілля в класичну епоху», говорить про «розумовий шлях до божевілля». Після третього «порогу науковості» на четвертий рівень підносить філософію як засіб формалізації і загальної концептуалізації знання. Якщо завданням науки є складання логіки пізнання від незнання до знання, то філософія здійснює свій дискурс в зворотному порядку – від знання до незнання, щоб спонукати пошук нової методології. Філософія, як стверджував Аристотель, з’являється на основі «епістеми», як такого знання, що виходить за межі почуттів, навичок і досвіду.

Практична доцільність наведених екзистенціально-антропологічних і аналітично-логічних положень для фізкультурно-спортивної науки і, відповідно, спортивної епістемології випливає із трьох реальних взаємопов’язаних позицій:

Перша. Епістемологія спорту і фізичного виховання в контексті «філософії спорту» має спрямовувати його самопізнання на аналіз протиріччя між духовною і тілесною сутністю людини як соціокультурного феномена. В спортивних змаганнях наочно долається відчуженість людини від буття, коли вона відчуває свою безпорадність у світі внаслідок власної індивідуалізації: колізія життя полягає в тому, що чим більше вона стає особистісною, виразно-яскравою тим більше це обертається для неї метаморфозами одинокості, загубленості, незатребуваності. Прикладом для цього може бути післяспортивне життя багатьох «зірок спорту»: одних воно викидає на узбіччя життєвої дороги, а інші страждають вадами не реалізованих амбіцій. В такому сенсі епістемологія в дискурсі «філософії спорту» має досліджувати його: а) трансцендентальність (ціль цілей), як способу переходу «із небуття в буття», презентації в формах тілесності краси і сили потаємних потенційних і резервних властивостей унікального людського організму; б) екзистенційність, як смисложиттєвість, тобто свідомого покладання спортсменом свого індивідуального одноразового в світі життя на алтар «Добра і Зла»; в) інтенційність, як потягу до життя, ризикованість спортсменів і відчайдушну їх противагу страху смерті; г) телеологічність, як вияв віри в безмежні можливості людини до самовдосконалення, досягнення гармонії і потойбічного «вічного життя».

Друга. Спортивна епістемологія може бути використана у вивченні індивідуальних особливостей спортсменів не лише як об’єкта підготовки до змагань із застосуванням фізичних властивостей їх тілесності, а як і суб’єкта змагальної спортивної діяльності з врахуванням їх морально-психологічних якостей, життєвих обставин, в яких спортсмен знаходиться в той чи інший час, його цілеспрямованість, ціннісну орієнтацію, інтуїтивні психофізіологічні характеристики.

Ця проблема вже поставлена теоретиками фізкультурно-спортивної науки і практиками. У своїх численних науково-теоретичних дослідженнях, публічних виступах і практичному втіленню в навчальний процес відомий теоретик спорту В.М.Платонов наголошує на необхідності зміни сучасної парадигми тренувально-виховної підготовки спортсменів [15]. Для більш ефективних їх досягнень в змагальній діяльності, він і його прибічники наполягають на оволодінні тренерами та іншими спеціалістами спортивної діяльності всього арсеналу не тільки природничо-прикладних, але і комплексу філософсько-гуманітарних галузей знань, тобто гуманітарного спортивного наукознавства 

Фахівці, що консультують процес психічної підготовки спортсменів, керуючись результатами власних спостережень, зазначають важливість застосування в медичній практиці екзистенціально-антропологічних методологічних принципів, які можуть допомогти в цілеспрямованій підготовці спортсмена в формуванні його психологічних «установок на перемогу». Вони пишуть, що «екзистенціально–орієнтована до духовно-особистісного в людині і в сфері духовного доходить до неусвідомленої глибини» [12].

Досвідчений тренер  Булгаков Д.А. із Харкова, розмірковуючи про взаємозв’язок філософії і спорту, пише: «Скромный многолетний опыт автора в области единоборств (классического бокса, кикбоксинга и контактного карате) с непреложностью свидетельствует: вне решения общих социальных проблем очень сложно (а, зачастую, - и невозможно) решать специальные проблемы индивидуализации подготовки атлета-единоборца» [2]. І далі, що дуже важливо для нашого дискурсу,: «Методология – это не столько учение о методах познания и преобразования действительности (как это традиционно считается в нашей литературе), сколько учение о том, как эти методы познания и преобразования должны войти в плоть и кровь человеческого Поступка;» [3].

Третя. Епістемологія спорту має стати підґрунтям в подальшій концептуалізації і систематизації вкрай «розфокусованого» (М.Візітей) категоріально-понятійного апарату фізкультурно-спортивної науки. Причиною десятилітніх безплідних дискусій навколо співвідношення базових понять «фізична культура», «фізичне виховання» і «спорт» є, з одного боку, накопичений роками досвід їх практичного розвитку, а, з іншого, – застаріла структурно-функціональна методологія опису елементів соматичного розвитку органів людини, яка неминуче веде до тупикової ситуації логічного співставлення понять в контексті «ширше-вужче». А тому одні пропонують подальшу диференціацію науки фізичного виховання на «акмеологію», «екстримологію», «фізичну культуру особи», «професійно-прикладну фізичну культуру особи», «професійно-прикладну фізичну підготовку» та ін., які відштовхуються від визначення семантики слів, а не реального життєвого процесу (ну повний постмодернізм!) [21]. Інші пропонують інтегративні варіанти, такі як «фізкультурологія» (Л.Матвєєв, Л.Лубишева, Д.Абзалов, В.Сутула) або «спортологія» (В.Євдокимов, О.Чурганов та ін.). Можна було б лише позитивно оцінювати подібні творчі доробки науковців, якби вони були викладені з певною аргументованою доказовістю у співвіднесені з потребами практики і з визначення певної концептуальної вісі.

Що ж до визначення місця спорту в фізичній культурі, то слід зробити екскурс в історію становлення цього поняття. Етимологія слова «спорт» походить започатково від англійського «відволікатися», «розважатися», «веселитися», а саме те, що роблять в спорті (in sport), а також відображало ставлення до нього «з любов’ю» (for love). У вузькому сенсі в середньовічній дворянській культурі воно позначало «полювання на дичину» (game), яке потім було конотовано як «кінні перегони, верхогони». В повсякденну мову слово спорт (deporte – іспанський, desporto – португальський, spor – турецький, спорт – російський і т.д.)ввійшло в середині ХIX століття з поширенням в Європі багатьох нових ігор і розваг. Віднині спорт зробився родовим поняттям для різних видів гри в м’яч (крикет, футбол, хокей), одноборств (бокс, фехтування), різноманітних модних видів дозвілля (гребля, верхова їзда, велогонки і гонки на роликових ковзанах), а також легкоатлетичних вправ (біг, стрибки, метання і т.п.). Оскільки заняття спортом вважалось справою аристократів, то ідеологічно воно не могло вписуватися в нові пролетарські реалії радянської Росії і тому домінуючим стало поняття «фізичної культури», а «спорт» як її різновид [17].

В той час на Заході термін «спорт» зберігся в широкому розумінні, що позначає, – як пише Крістіана Айзенберг, – будь-який різновид фізичної культури» і містить в собі «мертві» фізичні культури Древнього Сходу і агон древніх греків» [1].

Враховуючи те, що склалися дві традиції використання терміну «спорт» в широку євро-американському розумінні всієї сукупності фізичної культури, фізичного виховання і власне спорту та пострадянського тлумачення останнього як виду фізичної культури, то рано чи пізно прийдеться визначатись з поняттями «масовий спорт», «кондиційний», «прикладний», «рекреаційний», європейський рух під егідою ЮНЕСКО «спорт для всіх», тощо: чи називати їх спортом чи «фізкультурою»? Адже важко назвати учасника масового спорту «спортсменом, а не фізкультурником». Власне, спортом в його первісній епістемі і звичному вітчизняному повсякденному алгоритму світосприйняття можна називати лише «спорт високих досягнень».

В філософсько-епістемологічному дискурсі спорт – це видовищна і дивовижна змагальна результативна гра, яка збуджує і стимулює тілесну і соціальну активність людини як учасників спортивно-змагальної діяльності так і співчутливих спостерігачів. В цьому плані спорт дещо дисонує з уявленням про загальну фізичну культуру, а напоріжним каменем їх поєднанні є різниця в цільовому громадсько-людському призначенні: якщо фізична культура спрямована на оздоровлення, то спорт офірує (жертвує) здоров’ям спортсменів, хоча спільним для цих понять є звереннення до сили і краси людської тілесності. Сумнівним, на думку автора, також є питання, що спорт нібито сприяє «гармонійності і всебічному розвитку людини» – «епістеми» або «матриці», запозиченої із християнської догматики, яка постійно імпліцитує з радянських часів в палітрі суспільних ідеологем. Дискусії, які сьогодні ведуться навколо кожного із сутнісних компонентів визначення спорту спробуємо пояснити із залученням екзистенційно-феноменологічної методології, про яку мова йтиме в наступній статті. При цьому домінуючим буде гасло Тараса Шевченка: «чужому навчайтесь і свого не цурайтесь»!

Висновки і пропозиції.

  1.  Епістемологія спорту, поєднуючись з діалектико-матеріалістичною гносеологією, складає теоретико-пізнавальну методологію філософії спорту. Це – вчення про висхідні світоглядні принципи і методологічний інструментарій в дослідженні «спортивної реальності» як виду суспільної життєдіяльності. Її завдання – досліджувати способи входження фізичної тілесності спортсмена в навколишній його простір – натуральну і штучну природу, соціум, культуру в якості усуспільнено-культивованої особи, яка одноразово являється суб’єктом і об’єктом пізнання.
  2.  Результати досліджень спортивної епістемології можуть бути використанні в систематизації і, відповідно, концептуалізації понятійно-категоріального апарату фізкультурно-спортивної науки. Пропонується, виходячи з визнання всезагальної властивості духу і природи, базовим поняттям вважати «рухову активність» в життєдіяльності людини і на цій основі сфокусувати всі інші поняття фізичної культури, фізичного виховання і спорту. При цьому тілесну рухливість людини розглядати не лише як соматичні дії організму (вправи), а в більш широкому аспекті – як рух почуттів, думок, емоцій, всього інтерсуб’єктивного комплексу хвилювань особи  навколо свого тілесно-фізичного, психофізіологічного входження її в оточуючий світ. Вперше у вітчизняному фізкультурознавстві цю ідею висловив А.М. Лапутін у визначенні предмету кінезіології [11].
  3.  Враховуючи сучасний вітчизняний рівень розвитку, більш сміливіше і чіткіше визначитися з використанням поняття «фізкультурно-спортивна наука». Пропонується позбавитися архаїчного вживання прийменників «з», «про», «в», коли мова йде про «науку в олімпійському спорті», «науку про фізичне виховання і спорт», кандидата (доктора) з фізичного виховання і спорту. Останнє взагалі вже не відповідає іміджу фізкультурно-спортивної науки і дещо дисонансно звучить з огляду на існуючу в наукових колах термінологію. Адже вчена ступінь не кваліфікується з прийменником «З» в соціологічних, психологічних, політичних, фізичних, біологічних, медичних та інших  науках. Здається доцільніше було б назвати: «кандидат (доктор) фізкультурно-спортивної науки»? Можливо надалі «приживеться» і термін «гуманітарні спортивні науки» як відповідний напрямок в її складі, а тому «не за горами» і словосполучення: «доктор філософії зі спортивно-фізкультурних наук»?
  4.  В розрізі сучасної спортивної епістемології доцільно було б переакцентувати заангажоване в останній час слово «фізкультура» на термін «культура фізичної тілесності», який би в теоретико-методологічному сенсі, з одного боку, через введення поняття «тілесності» зближував вітчизняні і зарубіжні традиції філософії спорту, а з іншого – в практиці педагогічного процесу переорієнтовував би буденну свідомість вихованців на корисність займатися різними видами фізичних вправ (ігрові, гімнастичні, бігові, стрибкові, метальні та ін.), які надають краси і зовнішньої привабливості їх постави. Враховуючи властиву молоді амбітність і їх стурбованість за модний сексуальний зовнішній вигляд, пропонується у шкільному педагогічному процесі більш активно педалювати термін «культура фізичної тілесності», що більше імпонувало б вихованцям, оскільки активізує їх мотивацію в суспільній презентації власної особистісності.
    1.  Айзенберг К. Открытие спорта современной исторической наукой / Кристиана Айзенберг // Логос. – 2009. – №6. – С. 84.
    2.  Булгаков Д.А. Философия и спорт: общий методологический подход к индивидуализации подготовки атлетов-единоборцев (классический бокс, кикбоксинг, контактное карате / Д.А.Булгаков // Физическое воспитание студентов творческих специальностей. – 2007. – №1. – С. 9.
    3.  Там само С. 10.
    4.  Бутовский А.Д. Собрание сочинений: в 4 т. / А.Д. Бутовский. – К.: Олимп. л-ра. – 2009 . – Т.1. – С. 87.
    5.  Візитей М.М., Качуровський Д.О. Спорт вищих досягнень і його соціально-культурна місія в нових умовах розвитку суспільства /М.М.Візитей, Д.О.Качуровський // Педагогіка, психологія і медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – 2009. – №12. – С. 29.
    6.  Григор’єв В. Здоровий спосіб життя і фізична культура і спорт: філософія трансформаційних зрушень / В. Григор’єв // Теорія і методика фізичного виховання і спорту. – 2009. – №3. – С. 90-91.
    7.  Дутчак М.В. Спорт для всіх в Україні: теорія та практика / М.В.Дутчак. – К.: Олімп. л-ра. – 2009. – 279с.
    8.  Ібрагімов М.М, Сучасна соціально-філософська парадигма фізичного виховання і спорту / М.М,Ібрагімов // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Фізична культура. – 2007. – №5. – С. 60-66.
    9.  Історія філософії. Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін.; за ред. В.І. Ярошовця. – К.: ПАРАПАН. – 2002. – С. 574.
    10.  Компанієць Ю.А. Філософія фізичної культури чи фізична культура філософії / Ю.А.Компанієць // Педагогіка, психологія і медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – 2009. – №7. – С. 80.
    11.  Лапутин А.Н. Кинезиология – учение о двигательной функции организма человека /А.Н Лапутин // Физическое воспитание студентов творческих специальностей. – 2002. – №4. – С. 3-18.
    12.  Малкина Н.А. Экзистенциальные аспекты современного спорта и некоторые методологические принципы психологического консультирования в спорте / Н.А.Малкина, М.Г.Чухрова, Ю.Н.Кабанов // Мир науки, культуры, образования. – 2009. – №3(15) . – С. 216.
    13.  Микешина Л.А. Философия науки: эпистемология, методология, наука / Л.А.Микешина. – М.: «Издательский дом международного университета в Москве». – 2006. – С.18
    14.  Никитина Е.А. Современная эпистемология: основные направления развития / Е.А.Никитина // Научный вестник МГТУ ГА. Серия История, философия, социология. – 2008. – №129. – С. 143.
    15.  Платонов В.Н. Система подготовки спортсменов в олимпийском спорте . Общая теория и ее практические приложения: Учебник тренера высшей квалификации / В.Н.Платонов. – К.: Олимп. л-ра. – 2004. – 820с.
    16.  Подорога В. Феноменология тела. Введение в философскую антропологию. – М.: Ad Marginem. – 1995. – 339с.
    17.   Примітка: термін «фізична культура» запозичений із англійської термінології як і спорт. «Вперше цей термін прозвучав на з’їзді Всеобуча в 1919р. В 1924 голова Спортінтерна Н.І.Подвойський відмітив, що термін «фізична культура» введений для того, щоб витіснити інший термін «спортизація населення». Він підкреслював, що «фізична культура» – невдале визначення і правильніше буде – «фізичне оздоровлення» [Барчуков И.С. Физическая культура и спорт: методология, теория, практика: учеб. пособие для студ.высш.учеб.заведений / И.С.Барчуков, А.А.Нестеров; под общ.ред. Н.Н.Маликова. – 3-е изд., стер. – М.: Издательский центр «Академия». – 2009. – С. 13.]
    18.  Рождественський А.Ю. Феноменологія тілесності у просторі життєвих перспектив особистості: Монографія. – К.: Міленіум. – 2005. – С. 104.
    19.  Тимошенко Ю. Соціально-гуманітарна складова в системі підготовки фахівців фізичного виховання і спорту /Ю.Тимошенко // Теорія і методика фізичного виховання і спорту. – 2007. – №3. – С.120.
    20.  Фуко, Мишель. Археология знания: Пер. с фр./Общ. ред. Бр.Левченко.— К.: Ника-Центр. – 1996.— С. 23-73.
    21.  Чермит К.Д. Семантика и взаимосвязь понятий «физическая культура личности», «профессионально-прикладная физическая культура личности», «профессионально-прикладная физическая подготовка» / К.Д.Чермит, М.М.Эбзеев, Н.Х.Хакунов, Д.Е.Бахов // Научно-теоретический журнал «Ученые записки». – 2007. – №6 (28). – С.93-98.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

60567. Готовність та адаптація дитини до навчання у школі 67.5 KB
  Вступ дитини до школи є переломним моментом її життя: формується новий тип взаємин з іншими людьми виникають нові форми діяльності. Надзвичайно важливу роль в успішній адаптації дитини до школи відіграє вчитель.
60570. Совершенствование системы кадрового резерва в Дирекции тяги – структурном подразделении Красноярской железной дороги – филиала «ОАО» РЖД 1.88 MB
  Соответствие компетенций менеджеров среднего и высшего звена в области корпоративных финансов, управления бизнесом, внедрения принципов и технологий управления организацией; формирование корпоративной системы непрерывного обучения работников компаний холдинга на основе планирования индивидуального развития и контроля знаний; создание единой корпоративной системы использования и ротации персонала за счет развития базы вакансий и резерва кадров...
60571. М.Гоголь «Вечір проти Івана Купала». Українська література 9 клас 34.5 KB
  Впала квітка після того як Петро її підкинув; В. впала квітка після того як її підкинула відьма. Після весілля почав жити Петро із дружиною мов. Після того як згорів Петро що сталося з його дружиною А.
60572. М.Гоголь «Вечір проти Івана Купала» 2-варіант 32 KB
  Після того як брат Пидорки повідомив Петрущо дівчину збираються віддати за нелюбого ляха Петро А. Після подій у ніч на Івана Купала у яру Петро спав А. Після тогояк прокинувся Петро побачив у себе біля ніг А.
60573. Татри НПП 75.5 KB
  Висновоки Список використаних джерел Вступ Татри слов. Загалом Татри нараховують 25 піків вище 2500 м. Наразі Татри відкриті для туристичних подорожей а також для гірськолижного спорту.
60574. Розвиток творчих здібностей учнів на уроках музичного мистецтва 116 KB
  Мистецтво з його унікальними можливостями цілісного впливу на особистість виступає не тільки джерелом естетичного виховання а й універсальним засобом творчого розвитку дитини.
60575. Психологические особенности детей с задержкой психического развития дошкольного возраста 221.5 KB
  Задержка психического развития (ЗПР) – это такое нарушение нормального развития, при котором ребенок, достигший школьного возраста, продолжает оставаться в кругу дошкольных, игровых интересов. Понятие «задержка» подчеркивает временной (несоответствие уровня развития возрасту) и вместе с тем временный характер отставания, который с возрастом преодолевается тем успешнее