загрузка...

1571

Підприємницька діяльність як суб’єкт господарювання

Шпаргалка

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

Охарактеризувати сфери і напрямки діяльності підприємств. Розкрити сутність добровільних об’єднань підприємств. Розкрити сутність життєвого циклу підприємства та характеристика його етапів. Характеристика соціальної інфраструктури підприємства. Охарактеризувати організаційні структури управління підприємством.

Украинкский

2013-01-06

204.27 KB

11 чел.

  1.  Дати характеристику підприємства як суб’єкта господарювання. Які ви знаєте види підприємств?

Підприємство – це самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

основні ознаки п-ства:

- виробничо-технічна єдність;

- економічна єдність

- організаційна єдність

Охарактеризуйте роль підприємства у соціально-економічному розвитку країни.

Основними завданнями д-сті п-ств є забезпечення потреб суспільства товарами (послугами) відповідного асортименту та належної якості. П-ство вирішує такі окремі завдання:

Постійне підвищення ефективності виробництва;

  1.  Своєчасне і термінове впровадження досягнень НТП у виробництво;
  2.  Постійне зростання культурно-технічного та професійно-кваліфікаційного рівня працівників підприємства і залучення їх до творчої д-сті

Мета й характер діяльності

• Комерційні

• Некомерційні Форма власності майна

• Приватні

• Колективні

• Комунальні

• Державні (в т. ч. казенні)

Національна належність капіталу

• Національні

• Закордонні

• Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

• Одноосібні

• Кооперативні

• Орендні

• Господарські товариства

Галузево-функціональний вид діяльності

• Промислові Сільськогосподарські Будівельні Транспортні

• Торгові Виробничо-торгові Торгово-посередницькі

• Інноваційно-впроваджувальні Лізингові Банківські Страхові Туристичні тощо

Технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування

• Головні (материнські)

• Дочірні Асоційовані Філії

Розмір за кількістю працівників: Великі (надвеликі) Середні Малі (дрібні) Мікропідприємства

  1.  Охарактеризувати сфери і напрямки діяльності підприємств.

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що є складною виробничо-економічною системою, здійснює багато конкретних видів діяль­ності, котрі за ознакою спорідненості можна об'єднати в окремі головні напрямки. визначальним напрямком діяльності кожного підприємства за умов ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз.

Результати вивчення ринку товарів служать вихідною базою для обґрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної діяльності підприємства (фірми) на перспективний період.

Наступним найбільш складним за обсягом і вирішенням організаційно-технічних завдань напрямком є виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація та оперативне регулювання в просторі й часі

Іще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми), який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати післяпродажний сервіс багатьох видів товарів — машин та устаткування, автомобілів, комп'ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової техніки, інших виробів виробничо-технічного й споживчого призначення.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства (фірми).

Непересічне значення має соціальна діяльність, оскільки вона істотно впливає на ефективність усіх інших напрямків і конкретних видів діяльності (інноваційної, виробничої, комерційної, економічної), результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки й компетентності всіх категорій працівників, дійовості застосовуваного мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов праці та життя трудового колективу.

  1.  Розкрити сутність добровільних об’єднань підприємств.

Об‘єднання підприємств – це організація, утворена в складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої д-сті для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Асоцiацiя — це добровiльне об’єднання пiдприємств, створене для постiйної координацiї господарської дiяльностi. Асоцiацiя не має права втручатися у виробничу та комерцiйну дiяльнiсть будь-кого з її учасникiв. Фiзична особа не є пiдприємством, тому не може бути членом асоцiацiї.

Корпора́ція — товариство, спілка, сукупність осіб, об'єднаних на основі цехових, кастових, комерційних та інших інтересів; назва акціонерного товариства, яке об'єднує різні галузі промислового виробництва за єдиного фінансового контролю.

Конце́рни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців. Об'єднання діють на основі договору чи статуту, що затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи.

Трест — найбільш централізована форма монополістичних об'єднань, в межах якої підприємства-учасники відмовляються від виробничої, комерційної, а інколи й юридичної самостійності і підпорядковуються єдиному управлінню. Реальна влада в тресті належить правлінню або головній компанії.

Консóрціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети (спільне розміщення позики або здійснення єдиного промислового проекту).

Синдика́ти — одна з форм капіталістичної монополії — договірне об'єднання підприємців, окремої галузі виробництва, що створювалося з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за спільними цінами.

Картель — найпростіша форма монополістичного об'єднання. На відміну від інших, стійкіших, форм монополістичних структур (синдикати, трести, концерни) кожне підприємство, яке увійшло в картель, зберігає фінансову і виробничу самостійність.

Холдинг — сукупність материнської компанії та контрольованих нею дочірніх компаній. Крім простих холдингів, що являють собою материнське товариство і одне або декілька контрольованих ним дочірніх товариств (про яких говорять, що вони у відношенні один до одного є «сестринськими» компаніями) існують і складніші холдингові структури, в яких дочірні товариства самі виступають в якості материнських компаній у відношенні до інших компаній.

Фінансово-промислова група - це об'єднання виробничих, наукових, торгових, фінансових тощо підприємств, які мають спільну стратегію розвитку і вирішують особливо важливі народногосподарські проблеми.

  1.  Розкрити сутність господарських товариств.

В Україні поряд із добровільними створюються й функціонують так звані інституціональні об’єднання, діяльність яких започатковується в директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо Кабінетом Міністрів України. До таких належать виробничі, науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торговельні та інші подібні об'єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення (проектування), продукування, реалізації та післяпродажного сервісного обслуговування виробів тривалого використання. У народному господарстві України функціонують по­тужні державні корпорації, створені на базі колишніх вузько галузевих міністерств (наприклад державна корпорація «Укрбудматеріали»). Інституціональні міжгалузеві об'єднання підприємств та організацій створюються і діють під різноманітними офіційними назвами в агропромисловому комплексі, будівництві, житлово-ко­мунальному господарстві та інших взаємозв'язаних секторах економіки України. До таких інтеграційно-організаційних утворень застосовуються економічні методи управління корпоративного характеру, які належним чином корелюють з методами управління первинними ланками (підприємствами, фірмами, компаніями) відповідних виробничо-господарських систем.

  1.  Охарактеризуйте законодавчу базу створення і функціонування підприємств.

Для державної реєстрації суб’єкта господарювання подаються такі документи:

- рішення власника майна або уповноваженого ним органу у випадках, передбачених законом;

- установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

- рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом;

- документ, що засвідчує сплату засновником внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

- реєстраційна карта встановленого зразка;

- документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

. Статут суб’єкта господарювання повинен містити:

- відомості про його найменування і місцезнаходження

- мету і предмет д-сті

- розмір і порядок утворення статутного та інших фондів

- порядок розподілу прибутків і збитків

- відомості про органи управління і контролю, їх компетенцію

- відомості про умови реорганізації та ліквідації суб’єкта господарювання

- інші відомості, пов’язані з особливостями організації форми суб’єкта суб’єкта господарювання, передбачені законодавством

Колективний договір – це угода, яка укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою) і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними та уповноваженими трудовим колективом. Колективний договір є результатом соціального партнерства та діалогу на локальному рівні.

  1.  Розкрити сутність життєвого циклу підприємства та характеристика його етапів.

розрізняють такі основні фази ЖЦП:

• передінвестиційна фаза, що включає концептуальне опрацювання ідеї проекту, його розроблення, аналіз та експертизу проекту, коригування запланованих проектних заходів, прийняття рішення фінансовим інститутом про фінансування проекту;

• інвестиційна фаза, що включає фінансування проекту, підготовку виробництва, впровадження об'єкта інноваційної діяльності у виробництво;

• експлуатаційна фаза — включає освоения виробництва інноваційної продукції, по-ширення її у сфері споживання і відшкодування фінансування проекту фінансовому інсти-туту (інвестору).

  1.  Розкрити сутність та види інфраструктури підприємства.

Результативність господарської діяльності підприємства визначається рівнем організації не тільки основних виробничих процесів. В умовах подальшого вдосконалення технічної бази виробництва все більшого значення набувають питання раціональної організації допоміжних та обслуговуючих процесів, тобто розвитку інфраструктури підприємства.

Інфраструктура (від латинського infra. ~ нижче, під та struktura — побудова, розташування) — це сукупність складових частин якого-небудь об'єкту, які мають підпорядкований допоміжний характер та забезпечують умови для нормальної діяльності об'єкту в цілому.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Інфраструктура являє собою своєрідний "тил виробництва", без якого неможлива нормальна робота підприємства. При цьому розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури .

  1.  Характеристика виробничої інфраструктури підприємства.

Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови.

Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

— допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське господарство тощо);

— допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;

— магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

  1.  Характеристика соціальної інфраструктури підприємства.

Соціальна інфраструктура — це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства.

Соціальна інфраструктура, як правило, складається з підрозділів громадського харчування, охорони здоров'я, дитячих дошкільних закладів, закладів освіти, житлово-комунального господарства, організації відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

  1.  Розкрити поняття управління підприємством. Охарактеризувати методи управління та їх застосування.

Управління на підприємствах здійснюється у двох сферах: виробничо-технічній, коли виконуються роботи з організації, координації та регулювання виробничого процесу, та соціально-економічній, коли регулюються взаємовідносини між учасниками виробничого процесу в умовах поділу і кооперації праці, формування відносин між управлінцями та виконавцями.

Управління як процес, або функція, може відбуватися лише за допомогою спеціального апарату, який відповідає за збереження, цільове використання ресурсів, здійснює контроль за роботою виконавців щодо виконання програми бізнес-плану та господарських операцій технологічного процесу підприємницької діяльності. Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації).

Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних.

  1.  Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин.
  2.  Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини.
  3.  Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління — це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва.
  4.  Охарактеризувати єдність та взаємодію функцій управління.

1.Функція планування, що складається у виборі цілей та плану дій з їх досягнення;

2.Функції організації, за допомогою якої відбувається розподіл завданьміж окремими підрозділами або працівниками і встановленнявзаємодії між ними;

3.Функції керівництва, що складається в мотивуванні виконавців доздійснення запланованих дій і досягнення поставлених цілей;

4.Функція контролю, що полягає у співвідношенні реально досягнутихрезультатів з тими, що були заплановані.

. Загальні, або універсальні, функції

Властиві управління бізнесом або будь-яким об'єктом. Вони розчленовуютьуправлінську діяльність на низку етапів або видів робіт,класифікуються за ознакою їхнього порядку виконання в часі з метоюотримання результату. Загальні функції: цілепокладання, планування,організація, координування (регулювання), стимулювання, контроль (облік, аналіз діяльності).

? Цілепокладання - вироблення основних, поточних і перспективних цілей.

? Планування - вироблення напрямків, шляхів, засобів, заходів по реалізації цілей діяльності фірм, прийняття конкретних, адресних,планових рішень, що стосуються їх підрозділів та виконавців.

? Організація - це процес встановлення порядку і послідовності погодженого в просторі й часі цілеспрямованого взаємодіїчастин системи для досягнення в конкретних умовах, у визначені строкипоставлених цілей виробленими для цього методами і засобами знайменшими витратами.

? Координування - уточнення характеру дії виконавців.

? Регулювання - виконання заходів по усуненню відхилень від заданого організацією режиму функціонування системи. Здійснюєтьсяшляхом диспетчеризації.

? Стимулювання - розробка і використання стимулів до ефективної взаємодії суб'єктів діяльності та їх високорезультатівному праці.

? Контроль - спостереження за ходом процесів, що відбуваються в керованому об'єкті, порівняння його параметрів із заданими, виявлення відхилень.

? Облік діяльності - вимірювання, реєстрація, групування данихоб'єкта.

? Аналіз діяльності - це комплексне вивчення діяльності за допомогою аналітичних, економіко-математичних методів.

Ці основні функції тісно пов'язані між собою в єдиному процесіуправління. Незадовільне планування чи недосконалаорганізація, так само як і слабке стимулювання праці або поганий контроль,негативно впливають на результати діяльності фірми в цілому.

. Функції управління підприємством в умовах ринкової економіки.

Ускладнення взаємодії із зовнішнім оточенням призвело до більшогокількістю функцій сучасного підприємства.

12. Охарактеризувати організаційні структури управління підприємством.

Організаційна структура управління підприємством визначає склад підрозділів апарату управління, їхню взаємозалежність і взаємозв'язок. Група керівників і спеціалістів, на яку покладені відповідальність за здійснення процесу вироблення і реалізації управлінських рішень, складає апарат управління підприємством. Апарат управління включає управлінський персонал у масштабі всього підприємства, а також його структурних підрозділів. Більшість вчених і спеціалістів розрізняють два типи організаційних структур управління - ієрархічний (бюрократичний) та органічний.

Організаційні структури ієрархічного (бюрократичного) типу характеризуються жорсткою ієрархічністю управління, за якої нижчий рівень підкоряється і контролюється вищим; централізацією ухвалення рішень, коли низові ланки практично не беруть участі в управлінні виробництвом. До першого типу організаційних структур належать: лінійна, функціональна, лінійно-функціональна, лінійно-штабна, дивізіональна та ін.

Другий тип організаційних структур - органічний характеризується помірним використанням формальних правил і процедур, децентралізацією, гнучкістю структури влади, участю в управлінні нижчих рівнів. Його головною характеристикою є групова й індивідуальна відповідальність кожного працівника за загальний результат. До цього типу належать проектні, матричні, програмно-цільові, бригадні, структури управління у формі переверненої піраміди. Розглянемо основні організаційні структури управління підприємством.

13. Розкрити сутність виробничої структури підприємства. Принципи класифікації виробничої структури.

Структура підприємства – внутрішній устрій підприємства, який характеризує склад його підрозділів та систему зв’язків підпорядкування та взаємодії.

Матрична організаційна структура передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управління тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів функціональних підрозділів і займаються створенням нових видів продукції (послуг).

Дивізіональна організаційна структура базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснювані виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних функцій, які зосереджуються у вищих ланках.

Функціональна організаційна структура - це коли накази делегуються керівником вищого рівня управління, який керує певною функцією менеджменту, керівнику нижчого рівня, який керує аналогічною функцією.

Множинна організаційна структура - використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління.

Лінійно-функціональна організаційна структура. За такої структури управління всю повноту влади бере на себе лінійний керівник, що очолює визначений колектив. Під час розробки конкретних питань і підготовки відповідних рішень, програм, планів йому допомагає спеціальний апарат, що складається з функціональних підрозділів (управлінь, відділів, бюро і т.д.).

Функціональна організаційна структура – це коли накази делегуються керівником вищого рівня управління, який керує певною функцією менеджменту, керівнику нижчого рівня, який керує аналогічною функцією.

Лінійна організаційна структура – це це коли накази передаються безпосередньо від керівника до підлеглого і далі до інших підлеглих. Вона характеризується тим, що на чолі кожного структурного підрозділу знаходиться керівник, наділений усіма повноваженнями, що здійснює усі функції управління.

14. Розкрити сутність та структуру персоналу.

Під персоналом підприємства розуміється сукупність найнятих працівників різних професійно-кваліфікаційних груп, зайнятих на підприємстві відповідно до штатного розкладу, а також працюючі власники організації, які одержують на підприємстві (фірмі) заробітну плату.

15. Навести категорії персоналу на підприємстві та охарактеризувати методику визначення чисельності кожної категорії.

У відповідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їх структурних підрозділів. До них відносяться директори (генеральні директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; повні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, повний механік тощо), а також заступники відповідно до вищеперелічених посад.

Спеціалістами вважаються працівники, що займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, зокрема — інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, сценографісти тощо.

Робітники безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до робітників відносяться двірники, прибиральниці, охоронці, кур'єри, гардеробники.

У практиці господарювання застосовуються різні методи планування чисельності працюючих, в тому числі: укрупнений метод, планування за категоріями працівників на основі трудомісткості, нормативів чисельності і норм обслуговування та ін. Методи планування чисельності працівників пов'язані з безпосереднім використанням показників обсягу продукції і продуктивності праці. Планова чисельність працівників може бути встановлена: - прямим рахунком відношення планового обсягу продукції до планової величини продуктивності праці; - індексним методом. Спочатку визначається індекс планової зміни (зростання або зменшення) чисельності працівників, який обчислюється як відношення темпу зростання планового обсягу продукції до темпу планового зростання продуктивності праці. З урахуванням цього індексу і базової чисельності проводиться розрахунок чисельності працівників.

16. У чому полягає сутність продуктивності праці. Які фактори росту продуктивності праці ви знаєте?

Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої, уречевленої і майбутньої) праці. Конкретно воно полягає в тім, що частка живої праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна величина трудомісткості товарів зменшується. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання роботи чи послуги). Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції (послуг) та використовувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці .

Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію.

Вартісні показники виробітку можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що випускається, і послугами, що надаються. Для забезпечення точності вимірювання продуктивності праці (особливо її динаміки) за вартісними показниками слід ураховувати вплив на її рівень передовсім цінового фактора.

За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:

1)ті, якими може керувати суб'єкт господарської діяльності (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);

2)ті, що перебувають поза сферою керування суб'єкта господарювання (політичне становище в країні й у світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо).

Оскільки праця є процесом взаємодії робочої сили із засобами виробництва, фактори зростання продуктивності праці за змістом можна поділити на три групи:

1) соціально-економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили;

2)матеріально-технічні, що характеризують якість засобів виробництва;

3)організаційно-економічні, що відбивають якість поєднання робочої сили із засобами виробництва.

17. Охарактеризувати показники продуктивність праці.

Важливою передумовою визначення результативності праці є правільне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх Сферах економіки. Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характезувати рівень продуктивності праці у часі і просторі. Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або зворотного відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість. Виробіток - це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво: В = Q / Т, де В - виробіток; Т - затрати робочого часу; б - обсяг виробленої продукції. Трудомісткість - це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто зворотна величина виробітку): Тр = Т / Q, де Тр - трудомісткість на одиницю продукції. Чим більший виробіток продукції за одиницю часу, або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Найпоширенішим і універсальним показником є виробіток. У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величини знову створеної вартості - національного доходу - за певний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період. Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу: • виробіток на одну відпрацьовану людино-годину - годинний; • виробіток на один відпрацьований людино-день - денний; • виробіток на одного середньооблікового працівника - річний (квартальний, місячний).

18. Охарактеризувати сутність виробничих фондів підприємства. Навести класифікацію та структуру основних фондів.

Основні фонди — це частина засобів виробництва, які беруть участь у процесі виробництва тривалий період, зберігаючи при цьому натуральну форму і властивості, а також переносять свою вартість на вартість готового продукту частинами. Основну класифікацію виробничих фондів підприємства наведено на мал. 2.1. Усі основні фонди підприємства поділяються на дві групи: ? невиробничого призначення; ? виробничі. Кожна організація чи підприємство при створенні наділяються необхідними виробничими фондами, що з розвитком підприємства чи організації поповнюються та оновлюються. До основних фондів невиробничого призначення належать ті, що не беруть участі у процесі виробництва, але забезпечують його нормальне функціонування, задовольняють побутові та культурні потреби працівників. Це фонди, що належать до соціальних умов виробництва, зокрема: • житлово–комунальні приміщення; • побутові, спортивні приміщення; • будинки та устаткування медичного призначення; • дитячі дошкільні заклади; • багаторічні насадження та ін. Усі ці заклади, приміщення, будинки є основними фондами невиробничого призначення лише тоді, коли перебувають на балансі підприємства, і саме підприємство відповідає за їх утримання, експлуатацію і ремонт. До основних виробничих фондів належать ті, що беруть участь у процесі виробництва. Вони становлять приблизно 95–98% загальної вартості основних фондів підприємства. Оскільки елементи основних фондів відіграють різну роль у процесі виробництва, велике значення має їх поділ на активну та пасивну частини. До активної частини основних виробничих фондів належить комплекс машин і механізмів, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі (транспортні засоби, устаткування, виробничий інвентар та ін.). До пасивної частини основних виробничих фондів належить решта видів фондів, що не беруть безпосередньої участі у виготовленні продукту, але необхідні для виробничого процесу (будинки, споруди та ін.). Вони забезпечують нормальне використання активної частини основних виробничих фондів. Відношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках, до їх загальної вартості на підприємстві визначає видову (технологічну) структуру використання засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша та ефективніша, чим більшою у їх складі є питома вага активної частини. 

19. Які ви знаєте методи оцінки основних фондів, розкрийте їх зміст.

Оцінка основних фондів – це грошове вираження їхньої вартості.

У зв’язку з тим, що основні засоби функціонують у виробництві тривалий час, зношуються поступово, а умови їх відтворювання постійно змінюються, існує кілька видів оцінки основних фондів: первісна вартість основних фондів; первісна вартість; основних фондів з урахуванням зносу ( залишкова); відновлена вартість основних фондів; відновлена вартість основних фондів з урахуванням зносу.

Первісна вартість основних фондів – це сума витрат на виготовлення або придбання засобів праці, їх транспортування, монтаж та інші витрати, що пов’язані з уведенням їх в дію. За цією вартістю основні фонди ураховуються на балансі підприємства протягом усього терміна їх служби. Недоліками цього методу оцінки вартості основних фондів є вираження її у змішаних цінах (цінах різних років), а також те, що цей метод не відображає ступінь зносу основних фондів.Залишкова вартість основних фондів являє собою різницю між первісною вартістю та сумою зносу. Залишкова вартість показує у змішаних цінах ту частину вартості основних фондів, яка на даний час збереглася в них і яка буде перенесена на вироблену продукцію в майбутніх періодах.

Відновлена вартість основних фондів – це вартість їх відтворювання або придбання в умовах і за цінами даного року. Необхідність розрахунку відновленої вартості основних фондів пов’язана з тим, що в умовах тривалого використання засобів праці і високих темпів інфляції первісна вартість основних фондів перестає відповідати її реальної оцінки. Відновлена вартість основних фондів може бути отримана тільки в результаті їх переоцінки. Недоліком цього методу оцінки вартості основних фондів є те, що вона не показує величину їх зносу.

Відновлена вартість основних фондів з урахуванням їх зносу відображає величину вартості засобів праці, яка ще не перенесена на вироблену продукцію, але яка обчислена в цінах року їх переоцінки. Економічне значення цього методу полягає в тому, що він дозволяє визначити фактичну вартість діючих основних фондів і темпи їх росту, порівнювати обсяги основних фондів окремих підприємств і галузі, надає ставлення про галузеву будову основних фондів та їх розміщення на території держави. 

20. Розкрити поняття зносу та відтворення основних виробничих фондів. Поняття амортизації.

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також морального старіння.

Під фізичним спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей. Фізичний знос пов’язан з впливом природнокліматичних умов і не залежить від того, використовуються основні фонди у виробництві чи ні. Технологічний знос – втрата вартості внаслідок здешевлення відтворення таких самих машин, тобто коли нові машини такої конструкції можуть бути придбані дешевше, ніж ті, що встановлені на підприємстві. Функціональний знос – втрата вартості діючих фізично придатних машин внаслідок того, що випущено нові, кращі, більш потужні. Соціальний знос – втрата споживчої вартості основних фондів внаслідок незадоволення умов безпеки праці та ергономічності (зручність робочого місця). Екологічний знос – втрата споживчої вартості внаслідок невідповідності умовам екологічної безпеки.

Амортизація основних фондів – це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.

У практиці господарювання можуть застосовуватися 6 методи амортизації .

1. Метод рівномірного нарахування зносу передбачає перенесення балансової вартості основних фондів на собівартість продукції, що виробляється, протягом амортизаційного періоду.

2. Метод одиниці продукції полягає у визначенні кількості продукції яку може виробити машина за нормативний термін експлуатації.

3. кумулятивний метод характериз високими нормами амортизації в першій половині амортизаційного періоду і поступовим їх зниженням у другій половині. Визначення амортиз відрахувань здійснюється в декілька етапів.

4. Подвійно-знижув балансовий метод. - норма амортизаційних відрахувань встановлюється через подвоєння норм, обчислених за методом рівномірної амортизації, але амортизаційні відрахування розраховуються не щодо балансової вартості основних фондів, а щодо залишкової 5. Система прискореного компенсування витрат. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів, віднесених за укрупненою класифікацією до третьої групи і придбаних. 6. Податковий метод. Підприємства нараховують амортизацію за 4 групами основних засобів виходячи з балансової вартості кожної на початок звітного податкового періоду.

Амортизація не нараховується на : споруди благоустрою та житлові будинки; бібліотечні та архівні фонди; автомобільні дороги загального використання

.

21. Розкрити поняття та види виробничої потужності. Фактори, які впливають на величину виробничої потужності.

Виробнича потужність підприємства (підрозділу) – це його потенційна здатність випускати максимальну кількість продукції за одиницю часу у визначений термін з допомогою організаційної сукупності наявних на підприємстві знарядь праці при досягнутому рівні їх досконалості й освоєння.

Особливістю виробничої потужності є динамічність. Її величина встановлюється тільки на певний момент. Основним завданням виробничої потужності є визначення потенційної можливості підприємства виготовляти максимальну кількість продукції, виявлення і використання резервів, пов‘язаних з технічним прогресом й удосконалення організації виробництва з метою збільшення випуску продукції. Виробнича потужність підприємства поділяється на вхідну, вихідну і середньорічну. Розмежування величини виробничої потужності необхідно для її застосування у виробництві де використовують такі поняття, як “величина потужності.

Виробнича потужність залежить від складу всього наявного, закріпленого за підприємством обладнання, за винятком резервного, з урахуванням тих робіт з модернізації, вдосконалення та поповненню обладнання, які будуть проведені протягом планового періоду. Це підвищує зацікавленість колективу в установці і введення в дію всього готівкового обладнання.

22. Розкрити економічне значення використання основних фондів підприємства. Які ви знаєте показники використання основних фондів?

Основні фонди — це частина засобів виробництва, які беруть участь у процесі виробництва тривалий період, зберігаючи при цьому натуральну форму і властивості, а також переносять свою вартість на вартість готового продукту частинами.

У процесі виробництва на підприємстві беруть участь три фактори:- засоби праці;

- робоча сила; - гредмети праці; Усі основні фонди підприємства поділяються на дві групи: • невиробничого призначення; • виробничі. Кожна організація чи підприємство при створенні наділяються необхідними виробничими фондами, що з розвитком підприємства чи організації поповнюються та оновлюються. До основних фондів невиробничого призначення належать ті, що не беруть участі у процесі виробництва але забезпечують його нормальне функціонування, задовольняють побутові та культурні потреби працівників, це фонди, що належать до соціальних умов виробництва, зокрема: житлово-комунальні приміщення; побутові, спортивні приміщення; будинки та устаткування медичного призначення; дитячі дошкільні заклади; багаторічні насадження та ін. Показники використання основних виробничих фондів переважно поділяються на дві великі групи: • натуральні;

• вартісні. До натуральних показників належить продуктивність на одиницю часу роботи устаткування, машини чи механізму. Така продуктивність називається технологічною і .-вимірюється в натуральних одиницях (Інт./год; км/год; т/год). Вона заноситься в технічний паспорт основного фонду. Вартісні показники поділяються на три основні групи. І. Показники, що характеризують технічний стан основних виробничих фондів. II. Показники, що характеризують рух основних фондів. III. Показники, що характеризують технічне оснащення підприємства. 4. Показники, що характеризують ефективність використання основних виробничих фондів підприємства.


23. У чому сутність оборотних засобів, їх класифікація та структура.

Матеріальною основою будь-якого виробництва є засоби виробництва, які складаються із засобів та предметів праці, що беруть участь у створенні продукту. Але з огляду на відмінність у характері функціонування у процесі виробництва та способі перенесення вартості на створюваний продукт засоби праці набирають економічної форми позаоборотних активів, а предмети праці — оборотних. Оборо́тні за́соби — засоби, що перебувають у розпорядженні підприємства і можуть бути переведені в готівку протягом одного виробничого циклу або року. Оборотні засоби включають запаси матеріалів, залишки готової продукції, дрібне знаряддя з тривалістю використання не меншою 1 року, а також готівку; грошові засоби, вкладені у виробничі оборотні й обігові фонди, джерелами утворення яких є власні й прирівняні до них позикові й залучені засоби. Оборотні активи як натурально-речовинна категорія — це сукупність матеріально-речовинних цінностей і грошових коштів, які беруть участь у створенні продукту, цілком споживаються у виробничому процесі і повністю переносять свою вартість на виробничий продукт упродовж операційного циклу або дванадцяти місяців з дати балансу (сировина, матеріали, готова продукція, грошові кошти тощо). Отже, предмети праці у грошовій оцінці становлять виробничі оборотні фонди. До них на промислових підприємствах належать сировина, матеріали, паливо, запасні частини, пальне, інші матеріальні цінності. До складу виробничих оборотних фондів входять також незавершене виробництво та витрати майбутніх періодів. Крім виробничих оборотних фондів кожне підприємство має частину активів, що перебувають в обороті. Основне їх призначення (функція) полягає в забезпеченні коштами планомірного процесу обороту на підприємствах. Але незважаючи на відмінності у призначенні оборотні фонди та фонди обігу тісно взаємопов'язані. Вони обслуговують єдиний процес відтворення на виробництві й забезпечують його неперервність. Водночас оборотні фонди та фонди обігу є складовими оборотних активів, що відображають розміщення їх за сферами відтворення у процесі руху, і разом з тим самостійними економічними категоріями. Оборотні засоби призначені забезпечувати динамічну складову економічної діяльності підприємства. У процесі кругообігу вони проходять три стадії перетворень. Заготовча стадія — "гроші — оборотні засоби" — охоплює період, необхідний для створення виробничих запасів. Оборотні засоби на цій стадії у вигляді грошей використовують для закупівлі сировини, матеріалів та інших предметів праці. Виробнича стадія — "оборотні засоби — готова продукція" — починається з отримання предметів праці і завершується відправленням готової продукції на склад підприємства. Оборотні засоби на цій стадії мають вигляд предметів праці, незавершеної та готової продукції.

Стадія реалізації — "готова продукція — гроші" — починається з надходження готової продукції на склад підприємства і завершується отриманням виручки від реалізації продукції. Оборотні засоби на цій стадії перебувають у вигляді готової продукції та грошей.


24. Назвати джерела формування оборотних засобів.

У процесі управління формуванням оборотних коштів повинні бути забезпечені права підприємств і організацій у сполученні з підвищенням їх відповідальності за ефективне і раціональне використання оборотних коштів. Достатній мінімум власних і позикових коштів гарантує безперервність руху оборотних коштів на всіх стадіях кругообігу, що задовольняє потреби виробництва в матеріальних і грошових ресурсах, а також забезпечує своєчасні і повні розрахунки з постачальниками, бюджетом, банками й іншими передавальними ланками. Провідна роль у складі джерел формування покладена на власні оборотні кошти, тому що вони створюють умови для майнової й оперативної самостійності організації, такої необхідної для рентабельної підприємницької діяльності. Власні оборотні кошти свідчать про ступінь фінансової стійкості підприємства, його становище на фінансовому ринку. Власні оборотні кошти служать джерелом покриття нормованих оборотних коштів. Первісне формування їх відбувається в момент створення організації й утворення її статутного капіталу. Джерелом власних оборотних коштів на цій стадії є інвестиційні засоби засновників організації. Надалі, у міру розвитку підприємницької діяльності, власні оборотні кошти поповнюються за рахунок одержуваного прибутку (прирівняного до власних засобів, що називаються стійкими пасивами), випуску цінних паперів і операцій на фінансовому ринку. Стійкі пасиви— прирівняні до власних коштів. Власне кажучи ці кошти не належать підприємству, тому їх не можна віднести до власних. Однак вони постійно перебувають в обороті підприємства й у сумі мінімального залишку використовуються як джерело формування власних оборотних коштів. До стійких пасивів відносяться такі види коштів: мінімальна перехідна заборгованість з оплати праці працівникам підприємства; резерв майбутніх платежів; мінімальна перехідна заборгованість бюджету і позабюджетним фондам; мінімальна заборгованість покупцям по заставах за поворотну тару; засоби кредиторів, що надходять у вигляді передоплати за продукцію (товари, послуги); перехідні залишки фонду споживання тощо. Мінімальна перехідна заборгованість бюджету і позабюджетним фондам визначається виходячи з кінця розрахункового періоду, за який проводяться платежі, і конкретними термінами сплати. Платежі в бюджет проводяться в порядку сплати визначених податків і зборів на підставі чинного законодавства. Мінімальна сума заборгованості бюджету постійно переходить з місяця у місяць і тому враховується у складі стійких пасивів. Внески в позабюджетні фонди (Фонд державного соціального страхування, Пенсійний фонд, Державний фонд зайнятості населення) проводяться у встановлених відсотках від фонду оплати праці (відповідно 2,5 %; 32 %; 2 %). Позикові кошти у вигляді кредитів використовуються ефективніше, ніж власні оборотні кошти, позаяк пришвидшують кругообіг, мають тільки цільове призначення, видаються на строго обумовлений термін, супроводжуються стягуванням банківського відсотка. Це змушує організацію постійно стежити за рухом позикових коштів і результативністю їх використання. А також: Кредиторська заборгованість; Управління процесом формування; Оборотність оборотних коштів та ін..


25. Охарактеризувати систему технічного обслуговування підприємства.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійне підтримування в робочому стані машин та устаткування, Інших засобів пращ; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконання транспортних операцій та інших зв'язаних з ними робіт. Усе це має здійснювати ефективно діюча система технічного обслуговування виробництва.

У межах системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

• ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним і налагоджування; • забезпечення робочих місць інструментом і пристосуваннями як власного виробництва, так і придбаними (купленими) у спеціалізованих виробників; • переміщення вантажів, виконання вантажно-розвантажувальних робіт;• забезпечення підрозділів підприємства електричною й тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо; • своєчасне забезпечення виробничих цехів (дільниць, окремих виробництв) сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом; • складування та зберігання завезених (придбаних) матеріальних ресурсів, а також напівфабрикатів, окремих складальних одиниць, готових виробів. До системи технічного обслуговування виробництва входять відповідні структурні підрозділи підприємства, що здійснюють перелічені функції. Ремонтне господарство. Машини та устаткування складаються з багатьох конструктивних елементів, які в процесі експлуатації зазнають різних навантажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає необхідність відновлення тазаміни зношених частин устаткування, яке ще придатне для дальшого використання. Ремонт — це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування, яку було втрачено в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин і нестандартного обладнання, модернізацію діючих машин та устаткування. Інструментальне господарство. Інструментальне господарство — це сукупність внутрішньовиробничих підрозділів підприємства, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням і ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням і видачею на робочі місця. Поняття технологічної оснастки (інструменту) поширюється на всі види різального, вимірювального та складального інструменту, а також на штампи, пресформи та інші пристрої. Транспортне господарство. Процес виготовлення продукції на підприємстві супроводжується переміщенням певної кількості різноманітних вантажів (сировини, матеріалів, палива, відходів виробництва, готової продукції), що потребує значних витрат на транспортне обслуговування виробництва, чітка організація якого забезпечує поєднання всіх елементів виробничого процесу. Енергетичне господарство. Удосконалення техніко-технологічної бази виробництва, збільшення потужності та інтенсифікація використання машин (агрегатів) об'єктивно збільшують споживання різних видів енергії.


26. Характеристика транспортного господарства.

Процес виготовлення продукції на підприємстві супроводжується переміщенням певної кількості різноманітних вантажів (сировини, матеріалів, палива, відходів виробництва, готової продукції), що потребує значних витрат на транспортне обслуговування виробництва, чітка організація якого забезпечує поєднання всіх елементів виробничого процесу. Комплекс підрозділів, що займається вантажно-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів, утворює транспортне господарство. Його склад залежить від характеру продукції, типу та обсягів виробництва. На підприємствах з великими обсягами перевезень вантажів організовуються спеціалізовані цехи залізничного, автомобільного та інших видів транспорту. На середніх і невеликих підприємствах створюється єдиний транспортний цех. У будь-якому разі транспортне господарство підприємства очолює начальник транспортно-технологічного відділу, до складу відділу здебільшого входять технічне бюро, бюро організації перевезень, диспетчерська служба, бюро тари. Уся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємозв'язаних видів транспорту. Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними станціями, водними та аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів. Міжцеховий транспорт використовується для перевезень вантажів на території підприємства (між цехами, службами, складами). Управління зовнішнім і міжцеховим транспортом покладається на начальника транспортного відділу чи начальника транспортного цеху. Внутрішньоцеховий транспорт виконує транспортні операції в межах окремого цеху. Він, у свою чергу, поділяється на загальноцеховий (перевезення вантажів між цеховими складами, дільницями, технологічними лініями) і міжопераційний (зв'язок між окремими робочими місцями). Управління ним здійснюють керівники відповідних цехів. У процесі управління транспортним господарством визначаються потоки вантажів та обсяги перевезень вантажів, здійснюється вибір і встановлюється необхідна кількість транспортних засобів, складаються плани перевезень вантажів, виконується оперативне регулювання транспортного обслуговування виробництва. В основу планування транспортного господарства беруть визначення вантажопотоків, тобто кількості вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), що переміщуються в заданому напрямку на певну відстань за конкретний проміжок часу. Розміри і маршрути окремих потоків вантажів розраховуються на базі виробничої програми підприємства, норм витрати матеріальних ресурсів і відстані перевезень. Вибір видів транспортних засобів залежить від обсягів перевезень, габаритів і фізико-хімічних властивостей вантажів, відстані та напрямків їхнього переміщення. У річних і квартальних планах розраховуються обсяги перевезень вантажів, кількість транспортних засобів і механізмів, обсяги вантажно-розвантажувальних робіт та інші показники господарської діяльності транспортного господарства.


27. Загальна характеристика показників ефективності використання основних фондів.
Для забезпечення відтворення основних виробничих фондів важливе значення має вивчення їхнього стану та використання. Стан і використання основних виробничих фондів є важливим фактором підвищення ефективної діяльності підприємства. У процесі виробництва основні фонди зношуються фізично і старіють морально. Ступінь фізичного зносу основних фондів визначається в процесі нарахування амортизації. Цей процес можна розглядати в кількох аспектах: По-перше, як метод визначення поточної оцінки не зношеної частини основних фондів. По-друге, як спосіб віднесення на готову продукцію одноразових витрат на основні фонди. По-третє, як спосіб нагромадження фінансових ресурсів для заміщення виведених з виробничого процесу основних фондів або для вкладання коштів у нові виробництва. Показники стану й ефективності використання основних фондів можна об'єднати в три групи, які характеризують: 1) забезпечення підприємства основними фондами; 2) стан основних фондів; 3) ефективність використання основних фондів. До показників, які характеризують забезпеченість підприємства основними фондами, належать: фондомісткість, фондоозброєність, коефіцієнт реальної вартості основних виробничих фондів у майні підприємства. Фондомісткість є величиною зворотною до фондовіддачі. Цей показник дає можливість визначити вартість основних фондів на одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними фондами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість — до зменшення. Забезпеченість підприємства основними виробничими фондами визначається рівнем фондоозброєності праці. Останню розраховують як відношення вартості основних виробничих фондів до чисельності працівників підприємства. Отже, збільшення рівня фондоозброєності є позитивним фактором. Коефіцієнт реальної вартості основних виробничих фондів у майні підприємства визначається як відношення вартості основних виробничих фондів (за вирахуванням суми їхнього зносу) до вартості майна підприємства. Коефіцієнт зносу характеризує частку вартості основних фондів, що її списано на витрати виробництва в попередніх періодах. Коефіцієнт зносу визначається відношенням суми зносу основних фондів до балансової вартості основних фондів.


28. Охарактеризувати організацію ремонтного господарства на підприємстві.

Машини та устаткування складаються з багатьох конструктивних елементів, які в процесі експлуатації зазнають різних навантажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає необхідність відновлення тазаміни зношених частин устаткування, яке ще придатне для дальшого використання. Ремонт — це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування, яку було втрачено в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин і нестандартного обладнання, модернізацію діючих машин та устаткування. На практиці застосовують три форми організації ремонтно-профілактичних робіт залежно від масштабів виробництва. За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядковано головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі вид й ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що їх підпорядковано начальникам цехів. Змішана форма організації ремонту поєднує в собі централізацію і децентралізацію: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал виробничих цехів, а капітальний ремонт, модернізацію, виготовлення запасних частин і нестандартного устаткування — персонал ремонтно-механічного цеху. Залежно від того, як визначаються потреби в ремонтних роботах, розрізняють систему планово-запобіжного ремонту (систему, ПЗР) і систему ремонту за результатами технічної діагностики. Суть системи ПЗР полягає в тім, що всі запобіжні заходи та ремонти здійснюються відповідно до встановлених заздалегідь нормативів. Після відпрацювання кожною фізичною одиницею устаткування (одиницею транспортного засобу) певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість і послідовність яких залежить від призначення засобу праці, його конструктивних особливостей, умов експлуатації.

Планові ремонти залежно від обсягу, складності й терміну проведення робіт поділяються на поточні та капітальні. Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення нормального функціонування устаткування та інших засобів праці. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі деталі (вузли) засобів праці, проводяться регулювальні операції. Під час проведення капітального ремонту обладнання і транспортних засобів здійснюється: повне розбирання; ремонт спрацьованих деталей та вузлів (в тім числі базових); заміна тих, що не підлягають ремонту; регулювання й випробовування під навантаженням. У системі ПЗР регламентація ремонтних робіт здійснюється за допомогою кількох нормативів. Головними з них є: • ремонтний цикл — проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом; • міжремонтний період — проміжок часу роботи устаткування чи іншого засобу праці між двома суміжними (черговими) ремонтами; • структура ремонтного циклу — перелік і послідовність планових ремонтів, процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу; • категорія складності ремонту.

  1.  
    Склад та завдання інструментального господарства.

Інструментальне господарство – є самим складним і коштовним для виробництва, підприємства. Це обумовлено слідуючи ми причинами: 1)величезна номенклатура оснащень, пристосувань та інструментів, 2)вимоги високої точності до виробництва інструментів, 3)великі витрати інструментів на виробництві, 4)нестабільність інструментів в умовах НТП, 5)висока кваліфікація робітників інструментального цеху.

Інструментальне господарство підприємства — це сукупність внутрішньозаводських і цехових підрозділів, що зайняті придбанням, виготовленням, ремонтом і відновленням інструменту та технологічного оснащення, їх обліком, збереженням і видаванням у цехи та на робочі місця.

Інструментальне господарство є одним з найважливіших елементів системи технічного обслуговування виробництва. Від його правильної організації значною мірою залежать успіх роботи всього підприємства, якість продукції, ритмічність і рентабельність виробництва.

Основн завданнями інструмент госп-ва підпр-ва, незалежно від особливостей виробництва, є: визначення потреби в інструменті; планування придбання (виготовлення) оснащення; організація власного виробництва інструментів нових прогресивних конструкцій; своєчасне і безперебійне (оснащування виробничого процесу (цехів, робочих місць), підготовка до виробництва нових виробів; підвищення якості інструменту й організація раціональної його експлуатації; ремонт і відновлення інструменту; організація обліку і збереження; аналіз елективного використання інструменту.

Організаційно-вироб стр-ра інструмент госп-ва залежать від типу і масштабу виробництва, номенклатури, складності інструменту і загальної кількості працюючих. На великих машинобудівних підпр-вах може бути кілька інструментальних цехів різних видів. До складу інструмент госп-ва великих і середніх підприємств входять інструментальний відділ (ІНВ), центральний інструментальний склад (ЦІС), цехові інструментально-роздавальні комори (ІРК), дільниці складання пристроїв (ДСП), дільниця централізованого заточування різального інструменту (ЦЗІ), дільниця ремонту та відновлення інструменту (ДРВІ).

Форми організації інструментального господарства на підприємствах можуть бути різноманітними: централізована, децентралізована та змішана.

Централіз передб ств інструмент відділу (ІНВ) підпр-ва, до складу якого входять інструмент цехи, дільниці, відділення і склади, які своїми засобами забезпечують усі підрозділи підпр-ва необхідним інструментом. У разі децентраліз кожний цех підприємства самостійно забезпечує своє виробництво необхідним інструментом. При змішаній формі організації відбувається перерозподіл робіт між підрозділами інструментального господарства: виготовлення, ремонт і відновлення спеціального інструменту загального користування здійснює інструментальний цех (ІЦ), його зберігання і розподіл — центральний інструментальний склад (ЦІС), а ремонт і відновлення — цехи основного і допоміжного виробництв.


30. Охарактеризувати енергетичне господарство на підприємстві.

З удосконаленням техніко-технологічної бази виробництва, збільшенням потужності устаткування збільшується і споживання всіх видів енергії. Будь-які порушення в енергопостачанні можуть завдавати підприємству значних збитків. Для забезпечення безперешкодного енергопостачання на підприємстві функціонує енергетичне господарство.

Енергетичне господарство підприємства постачає його виробничі і господарсько-побутові служби усіма видами енергії (електроенергія, теплова енергія палива, пари, гарячої води) і енергоносіями (пара, стиснене повітря, гаряча вода).

Склад і структура енергетичного господарства залежать від обсягів основного виробництва, його енергоємності, географічного розміщення підприємства й ін. У його склад входять: теплосилове господарство (котельні, бойлерні); водопостачання і каналізація (насосні станції); газове господарство (газогенераторні, компресорні, кисневі й ацетиленові станції; промислова вентиляція; холодильні установки, кондиціонери); електросилове господарство (заводська ТЕЦ; понижуючі і підвищувальні трансформаторні підстанції і розподільні пункти; акумуляторні станції); слабкострумове господарство (АТС, комутаторні установки; радіотрансляційна мережа з відповідною апаратурою; установки промислового телебачення; зарядні станції); паро-, водо-, повітропровідні і газові мережі; електричні і слабкострумові мережі і лінії, що доводять усі види енергії до місця їхнього споживання; цехові і загальнозаводські споживачі енергії; ділянка контрольно-вимірювальних приладів і автоматики; електроремонтний цех і ділянки в основних цехах; складське господарство.

Планування, організацію і керування енергогосподарством на великих підприємствах здійснює служба головного енергетика. На невеликих підприємствах енергетичне господарство значно спрощується і перебуває у підпорядкуванні головного механіка. Усі фахівці системи енергетичного господарства в залежності від напрямків діяльності групуються у виробничі підрозділи — цехи, ділянки, лабораторії, групи і т.п.

Основні задачі енергетичного господарства визначаються специфічністю енергопостачання, безперебійністю процесу, обмеженими можливостями збереження енергії, одночасністю її виробництва і споживання і зводяться до наступного:

• одержання з боку основних видів енергії загальпромислового призначення (електроенергія, пара й ін.);

• організація виробництва власними силами тих видів енергоресурсів, передача яких на великі відстані нераціональна або недостатня для задоволення потреб підприємства (стиснене повітря й ін.);

• перетворення енергії і підготовка її до використання (зміна напруги, тиску, насиченості);

• своєчасний і правильний розподіл енергії між підрозділами і подача її до робочих місць тощо.


  1.  Характеристика техніко-технологічної бази підприємства.

Техніко-технологічна база (ТТБ) підприємства виробничої сфери — системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції, здійснюваний за допомогою машинної техніки, різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

ТТБ кількісно та якісно відрізняється від основних виробничих фондів підприємства. До складу технічної компоненти бази входять лише ті види знарядь і засобів праці, які беруть безпосередню участь у реалізації виробничих технологій.

Структурними складовими ТТБ підприємства є:

1. Технологічна складова: операції видобутку, обробки, переміщення, складування, контролю та інших складових частин виробничого процесу; сукупність способів і прийомів переробки ресурсів та одержання готової продукції; комплекс технологічної документації загального і спеціального призначення.

2. Технічна складова: енергетична база (сукупність установок і мереж для забезпечення виробництва всіма видами енергії); виробничі машини та устаткування, транспортно - переміщувальні машини й засоби; технічна база інформаційних процесів.

На сучасному етапі трансформації суспільного виробництв, об'єктивно існують певні тенденції поступального розвитку ТТБ підприємств виробничої сфери:

1) підвищення наукомісткості засобів праці, рівня фундаментальності втілюваних у них знань;

2) зростання масштабів і розширення спектра застосування сучасного мікроелектронного устаткування;

3) перетворення засобів праці на технічну цілісність більш високого порядку;

4) трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні системи;

5) поглиблення інтеграції окремих елементів ТТБ та організаційно-управлінських компонентів виробництва;

6) підвищення ступеня автоматизації техніки й технічних систем, поступовий перехід до гнучкої автоматизації виробництва.

  1.  
    Розкрити сутність виробничої потужності підприємства та охарактеризувати її види.

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції визначених номенклатури, ассортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та орг-ції вир-ва. Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами продукції (послуг).

Для багато номенклатурних виробництв потужність може визначатися також вартісним показником усього обсягу продукції (послуг). На підприємствах окремих галузей (наприклад цукрової та молочної промисловості) виробнича потужність характеризується кількістю сировини, що переробляється за добу.

Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну.

Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства: вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння.

Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.

Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості — для покриття так званих пікових навантажень в електро та газових мережах, надійного забезпечення енергоресурсами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних робіт; харчовій індустрії — для переробки істотно збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у високоврожайні роки; на транспорті — для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці; в машинобудуванні та інших галузях — для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матеріалів тощо.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливомбагатьох чинників. Головними з них є:

*номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

*кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року;

*прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

  1.  
    Характеристика показників використання виробничої потужності.

Виробнича потужність підприємства – це максимально можливий випуск продукції при наявному рівні техніки, технології, організації виробництва. Ступінь використання виробничих потужностей аналізується на основі таких показників:

1) загального коефіцієнта використання виробничих потужностей

2) інтенсивного коефіцієнта використання виробничих потужностей

3) екстенсивного коефіцієнта використання виробничих потужностей

Досліджується динаміка цих показників та виконання плану з їх рівня. Якщо сумарна середньорічна потужність недостатньо використовується, то необхідно встановити, випуск яких саме видів виробів негативно впливає на загальний рівень використання потужностей.

Основними задачами аналізу виробничої потужності є:

*оцінка кількісних змін, що характеризують виробничу потужність і використання устаткування;

*оцінка виконання плану нарощування виробничих потужностей;

*виявлення фактичних причин змін потужності по величині і за рівнем використання;

*виявлення структурних змін у потужностях, порушень спряже-ності взаємозалежних виробництв, в тому числі основного і допоміжного виробництва;

*виявлення ступеня недовикористання і недозавантаження потужностей і причини;

*оцінка обґрунтованості планів виробництва продукції по показниках використання виробничих потужностей.

Аналіз доцільно починати з вивчення зміни величини виробничої потужності в залежності від змін кількості засобів праці, їх продуктивності, ступеня погодженості в пропускній здатності устат-кування, виробничих потужностей підрозділів.

Рівень використання виробничої потужності визначається такими показниками:

1. Коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності:

де Вф – фактичний річний випуск товарної продукції,

Пф – середньорічна виробнича потужність.

По Кн визначається рівень використання і наявності резервів виробничої потужності, а також рівень напруженості планового завдання. Чим ближче цей показник до 1, тим ліпше використовується виробнича потужність.

2. Коефіцієнт екстенсивного навантаження визначається за формулою:

де Фф – фактичний час роботи обладнання за зміну, день, місяць, рік.

Фм – максимально можливий фонд роботи обладнання за цей же термін.

3. Екстенсивним показником використання обладнання є також коефіцієнт змінності, який визначається за формулою:

tфакт. стан/год – фактично вироблений час в ст/год за добу,

tмож. стан/год – максимально можливе число стангодин при роботі в 1 зміну.

Коефіцієнт інтенсивного навантаження.

 

де Вф – фактичний обсяг продукції (робіт) в од. часу,

Впл – планова норма виробітку за цей час.

Інтегральний коефіцієнт навантаження.

Визначається як добуток коефіцієнтів інтенсивного та екстенсивного навантаження:

Кінт = Кін · Ке.н.

Цей коефіцієнт характеризує рівень використання обладнання як по продуктивності, так і по часу.

Загальними вартісними показниками використання основних фондів є:

1) Фондовіддача – отримання продукції з 1 грн. основних виробничих фондів:

2) Фондомісткість – частка вартості основних фондів, яка припадає на 1 грн. виготовленої продукції:

З метою пошуків резервів збільшення та поліпшення використання виробничої потужності діючого підприємства виникає необхідність класифікації факторів, які визначають виробничу потужність.

Фактори, які визначають ВП:

1) номенклатура, асортимент і якість продукції,

2) кількість встановленого устаткування,

3) розміри і склад виробничих площ,

4) фонд часу роботи устаткування,

5) прогресивні норми використання устаткування.

Величина виробничої потужності залежить:

1) від структури основних виробничих фондів, питомої ваги їх активної частини. При розрахунку потужності враховується все закріплене за цехами обладнання незалежно від його стану, а також обладнання, яке вводиться в експлуатацію відповідно з планами капітального будівництва;

  1.  від якісного складу машин і обладнання, чим досконаліші машини і обладнання, тим вища їх продуктивність за одиницю часу роботи;

  1.  
    Характеристика лізингу як форми оновлення технічної бази підприємства

Розвиток техніко-технологічної бази виробництва (діяльності), який за

належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним її

оновленням, потребує значних інвестиційних ресурсів. Проте сучасний етап господарювання для переважної більшості його суб’єктів позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування виробництва (діяльності) за рахунок власних коштів. Ось чому в разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій і сучасних засобів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухомого й нерухомого майна).

Лізинг — це господарча операція, за якою суб'єкт підприємницької діяльності (лізингодавець) передає матеріальні цінності іншому суб'єктові підприємницької діяльності (лізингоодержувачеві) в користування за плату для підприємницької діяльності.

Нині лізингові операції розглядаються як новий вид фінансування. Цьому сприяють загальні тенденції економічного розвитку країн та інші вигоди, до яких належать:

1) зменшений обсяг ліквідних засобів у зв'язку з труднощами, що постійно створюються на грошовому ринку;

2) загострення конкуренції, що потребує оптимізації інвестицій, які дають можливість суттєво розширити ринок збуту за рахунок залучення в господарчий оборот малих і середніх фірм;

3) підтримка розвитку лізингових операцій з боку державних органів влади і фінансових ділових кіл у цілому, що стимулює зростання інвестиційної діяльності;

4) зменшення прибутку підприємств, що обмежує їхні можливості виділення необхідних коштів для відтворення розширеного виробництва;

5) загальне збереження ліквідності підприємств;

6) сприяння підвищенню швидкості обігу власного капіталу;

7) створення міцної основи для здійснення розрахунків, що надає балансові переваги та страхові вигоди[16, c. 10-12].

На ринку країн світу лізингові операції здійснює значне число фірм, різних за формою власності, за правовим статусом, характером контролю і сферою діяльності. В класичній лізинговій угоді беруть участь три суб'єкти: лізингода-вець (власник предмета лізингу), лізингоодержувач (суб'єкт, що користується предметом лізингу), постачальник (продавець, виробник об'єкта лізингу).

Лізингодавцем може бути будь-який суб'єкт підприємницької діяльності, котрий здійснює лізингову діяльність, тобто передає в користування майно за договором лізингу. Лізингодавцями можуть бути:

— банки та їхні філії, фінансові компанії, кредитні установи, в яких передбачений цей вид діяльності;

— лізингові компанії: фінансові, що спеціалізуються тільки на фінансуванні угоди (оплата майна), або універсальні, що надають не тільки фінансові, а й інші види послуг, які пов'язані з реалізацією лізингових операцій (технічне обслуговування, навчання, консультації і т.ін.). їхні переваги — оперативність, мобільність, хороше знання ринку і ситуації на місцях;

— брокерські лізингові фірми;

— будь-яка виробнича або торгівельна фірма (товариство), для якої лізингова діяльність передбачена в установчих документах і яка має достатню кількість фінансових засобів;

— страхові та пенсійні фонди.

Другим учасником лізингової угоди, як уже зазначалося, є будь-який суб'єкт підприємницької діяльності, котрий одержує у використання майно за договором лізингу, — лізингоодержувач.

Об'єктом (предметом) лізингу може бути будь-яке май-но, що належить до основних фондів (засобів) і яке не заборонене до вільного обігу на ринку, а також нематеріальні активи. З урахуванням цього можна виділити наступні групи об'єктів (предметів) лізингу: а) рухоме майно:

б) нерухоме майно:

Таким чином, у лізинг може передаватися будь-яке май-но, що не заборонене до вільного обігу на ринку і не знищується в процесі виробничого циклу

В залежності від тривалості розрізняють лізинги: короткостроковий (до 1 року), середньостроковий (від 1 до 3 років), довгостроковий (більше З років).

Оскільки лізинг можна розглядати як особливу форму довгострокової оренди, то при встановленні строку лізингового договору лізингодавець і лізингоодержувач враховують:

— термін служби устаткування, що визначається його техніко-економічними даними.

— період амортизації устаткування, який, як правило, встановлюється державними органами

— динаміку інфляційних процесів

— цикл появи продуктивнішого або дешевшого аналога об'єкта угоди;

— кон'юнктуру ринку позичкового капіталу і тенденції його розвитку

  1.  
    Розкрити сутність політики оплати праці.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів і його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством.

Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства (премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри). За розрахунками середньої структури середньомісячного заробітку персоналу на виробничих підприємствах України протягом кількох останніх років, основна заробітна плата й додаткова оплата праці становлять відповідно 70—80 і 20—30% від загальної величини цього заробітку.

Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції — відтворювальну, стимулюючу, регулюючу й соціальну

Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності.

Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу.

Повна та ефективна реалізація цих головних функцій оплати праці можлива за умови формування й послідовного здійснення науково обґрунтованої и політики як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація, їхні підрозділи).

Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави.

Використання конкретних важелів механізму державного регулювання оплати праці залежить від впливу різноманітних чинників.

Зокрема мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати, а також вартісної величини мінімального споживчого бюджету («кошика»).

Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб'єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім закону України «Про оплату праці» (1995 р.). Вона має враховувати стратегічні та тактичні цілі діяльності конкретних суб'єктів господарювання, їхню галузеву специфіку, абсолютні розміри, географічне розміщення, ступінь міжнародної інтеграції, рівень соціального розвитку трудового колективу тощо.

Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тарифних.

Оплата праці керівників, спеціалістів і службовців конкретних суб'єктів господарювання (колективної діяльності) здійснюється за встановленими державою посадовими окладами з урахуванням застосовуваної системи стимулювання високоефективної роботи чи за контрактною (договірною) системою роздержавлених підприємств (організацій) та інших підприємницько-комерційних структур.


36. Розкрити сутність форм заробітної плати та умови їх застосування.

Основні форми заробітної плати в ринковій економіці – погодинна та відрядна, або поштучна – мають різні комбінації та модифікації.Погодинна форма заробітної плати встановлює розмір винагороди залежно від відпрацьованого часу. При застосуванні такої форми оплати роботодавець та працівник досягають домовленості щодо обсягу робіт і виконуваних функцій. І тільки за умови їх виконання працівник одержує оплату за тарифом.У розвинених країнах погодинною формою оплати охоплено 75% всіх працюючих.Погодина форма функціонує як погодинно-нормативна (оплата за відпрацьований час за виконання нормативних робіт, які періодично розглядаються) та погодинно-преміальна (оплата за відпрацьований час та додаткова виплата премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці тощо) Відрядна, або поштучна заробітна плата формується залежно від обсягу випущеної продукції й розраховується за поштучними розцінками.Ефективне використання відрядної форми оплати передбачає здійснення ретельних розрахунків технічно обґрунтованих норм виробітку (часу), організації видавання нарядів працівникам і приймання від них виготовленої продукції. Це потребує значних витрат, тому ця форма оплати праці поступово витісняється більш прогресивними.

Використовуються різні форми колективного стимулювання працівників підприємства. До них належать:участь у прибутках (надання акцій компанії працівникам і відповідно дивідендів за ними або виплата додаткових сум до заробітної плати за підсумками діяльності компанії – так званих бонусів);участь у результатах зростання продуктивності праці (укладання між роботодавцями і профспілками угод, згідно з якими підвищення оплати праці пов’язується зі зростанням її продуктивності та інтенсивності, наприклад за рахунок суміщення професій ).Застосовуються і спеціальні індивідуальні заохочення.


37. Дати характеристику погодинної оплати праці, як вона обчислюється?

 Погодинна заробітна плата виражає залежність між її розміром та кількістю відпрацьованого часу працівником. Вона впроваджується при оплаті праці адміністративно-управлінського й обслуговуючого персоналу.Залежно від терміну, за який нараховується заробіток, погодинна оплата поділяється на власне погодинну, позмінну (поденну) й помісячну. Погодинна оплата праці включає просту погодинну й погодинно-преміальну системи нарахування заробітної плати.При простій погодинній системі оплати праці загальний заробіток працівника обчислюється шляхом множення годинних тарифних ставок, які відповідають тарифному розряду працівника, на кількість фактично відпрацьованого часу. При погодинно-преміальній системі оплати праці, крім заробітку, обчисленого за тарифними погодинними ставками за фактично відпрацьований час, працівникам додатково нараховується премія за досягнення певних показників. При визначенні цих показників, за якими здійснюється преміальне стимулювання, необхідно враховувати специфічні особливості виробництва і характер роботи, яку виконують окремі категорії працівників. Премії робітникам-погодинникам нараховуються за результатами їх роботи за фактично відпрацьований час протягом місяця. Тривалість періоду, на який вводиться погодинно-преміальна оплата праці, визначається в кожному конкретному випадку, виходячи з виробничої необхідності, адміністрацією підприємства за погодженням з трудовим колективом. Преміальна система оплати праці буде раціональною, коли установлюється одна умова преміювання і один контрольований її показник. Постійне преміювання застосовується для робітників-погодинників, котрим заробітна плата нараховується за годинними тарифними ставками за відпрацьований час.

де ОП – нарахована оплата праці; В – відпрацьований час, годин; Р – розцінка.


38. Дайте характеристику відрядної форми оплати праці.

Відрядна форма оплати праці — оплата праці, яка прямо залежить від кількості виробленої продукції.Відрядна оплата праці має такі різновиди :пряма відрядна;відрядно-преміальна;відрядно-прогресивна; акордна;побічно-відрядна.При прямій відрядній системі виплата заробітної плати прямо пропорційна кількості виробленої продукції чи виконаної роботи. Помноживши відрядну розцінку на обсяг вироблення, визначають розмір заробітної плати.Відрядно-преміальна система оплати праці відрізняється від прямої відрядної системи тим, що робітником, крім заробітної плати по основних відрядних розцінках, виплачують премії по встановленій шкалі за ті чи інші якісні і кількісні показники роботи. Такими показниками звичайно бувають: перевиконання норм виробітку, підвищення якості продукції, відсутність шлюбу і т.д.При відрядно-прогресивній системі частина чи продукції робіт, випущеної чи здійсненої в зв'язку з перевиконанням установлених норм, оплачують за підвищеними розцінками.Акордною формою називають відрядну оплату праці за кінцеві результати виробництва, тобто за виконання у визначений термін закінченого комплексу (циклу) робіт (готовий будівельний об'єкт, монтаж обладнання та ін.). Акордна система оплати праці вводиться для посилення матеріальної зацікавленості у скороченні строків виконання робіт без зниження їх якості.Побічно-відрядна система заробітної плати, як правило, застосовується для оплати праці допоміжних робітників, які обслуговують основне виробництво, їх заробіток визначається за відрядними розцінками, що встановлені на одиницю продукції, виготовлену робітниками основного виробництва.


39. Розкрити роль тарифної системи оплати праці та охарактеризувати її основні елементи

Тарифна система - це сукупність нормативних документів, за якими здійснюється державне планування і регулювання диференціації рівня заробітної плати залежно від складності, умов праці, народногосподарського значення галузі, інтенсивності, територіального розміщення підприємств.Основними елементами тарифної системи є: довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників; тарифні сітки, тарифні ставки, система надбавок і доплат до тарифних ставок, схеми посадових окладів, або єдина тарифна сітка. Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників - це систематизований за видами діяльності збірник описів професій, які наведені в Класифікаторі професій .Довідник є нормативним документом, обов`язковим у питаннях управління персоналом в організаціях усіх форм власності та видів економічної діяльності. За допомогою довідників проводяться тарифікація робіт (встановлюється розряд роботи), присвоєння кваліфікаційних розрядів робітникам, формуються програми підготовки і підвищення кваліфікації робітників.Тарифна сітка - це сукупність розрядів та відповідних їм тарифних коефіцієнтів, за якими здійснюється диференціація заробітної плати працівників.Тарифний розряд характеризує складність виконуваної роботи і рівень кваліфікації робітника. Кількість тарифних розрядів залежить від наявності видів робіт, їх різноманітності, складності та умов виконання, особливостей виробництва і організації праці.Тарифні коефіцієнти характеризують відношення тарифних ставок того чи іншого тарифного розряду до тарифної ставки першого розряду, розмір якої взято за одиницю. Величина тарифного коефіцієнта показує, у скільки разів робота, відносна до того чи іншого тарифного розряду, складніша від робіт, що тарифікуються першим розрядом. Тарифна ставка визначає розмір заробітку за годину, день або місяць роботи


40. Характеристика державного регулювання оплати праці.

Відповідно до статті 8 Закону № 108 сфера державного регулювання поширюється на:— установлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій;

— визначення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності;— працівників підприємств, що фінансуються чи дотуються з бюджету;— регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України; — оподаткування доходів працівників. У сфері оплати праці державі також належить чільне місце в організації перспективних наукових досліджень, науково-методичному забезпеченні розроблення тарифних умов оплати праці, розробленні Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників ( далі — ДКХП), організації розроблення норм і нормативів з праці тощо. Основним напрямом державного регулювання заробітної плати є визначення та гарантування її інімального рівня. Відповідно до статті 95 КЗпП, мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче за який не може оплачуватися виконана працівником місячна, погодинна норма праці (обсяг робіт).. До державних норм і гарантій належать норми оплати праці:— за роботу в надурочний час; — у святкові, неробочі та вихідні дні;— у нічний час; — за час простою, який мав місце не з вини працівника;— у разі вироблення продукції, що виявилася браком не з вини працівника.Держава гарантує доплати працівникам, яким не виповнилося 18 років, за скорочену тривалість їхньої щоденної роботи, оплату щорічних відпусток, за час виконання державних обов’язків і підвищення кваліфікації, обстеження в медичному закладі, за переведення за станом здоров’я чи у зв’язку з вагітністю на легшу нижчеоплачувану роботу, за тимчасове переведення на іншу роботу у зв’язку з виробничою потребою, за усілякі форми виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей, для донорів, у разі переїзду на роботу до іншої місцевості, за службові відрядження, роботи у польових умовах тощо.


41. Охарактеризувати організацію оплати праці на підприємстві.

Організація оплати праці на підприємстві визначається трьома взаємопов'язаними елементами: нормуванням праці, тарифної системою, формами і системами заробітної плати. Нормування праці дозволяє встановити всебічно обгрунтовані норми його витрат, які застосовують для вивчення результатів праці. Норми служать базою для оплати і матеріального заохочення з урахуванням внеску працівника в загальні результати колективної праці. Виконання норм перерахованих функцій дозволяє обгрунтовано встановлювати розміри оплати праці.Зарплата зацікавлює працівників у підвищенні ефективності виробництва, сприяє розвитку творчої активності людського фактора і в кінцевому результаті впливає на темпи і масштаби соціально-економічного розвитку країни. Для того щоб перелічені функції виконувалися, необхідно постійно удосконалювати форми і системи оплати праці. Структура зарплати формувалася протягом тривалого періоду, коли їй намагалися надати численні функції, починаючи від необхідності стимулювання до праці і до позаекономічної діяльності, наприклад, участь у збиранні врожаю, благоустрій території заводу. Багатофункціональність заробітної плати породила необхідність введення великої кількості доплат, що мали не тільки економічний, а й соціальний, а іноді і політичний характер. Все це наслідок багатьох причин: монополізм у промисловості, відсутність реальних стимулів до праці, інертність командних методів управління. В умовах переходу до ринку зарплаті треба повернути її головну функцію - економічну. Всі додаткові витрати по соціальному захисту працівників повинні прийняти на себе відповідні фонди, які формуються з відрахувань від прибутку.Організація заробітної плати в умовах ринкових відносин здійснюється при дотриманні підприємством низки принципів: 1) постійне підтримання повної залежності заробітної плати від кількості і якості праці; при цьому кошти на оплату праці мають бути зароблені колективом підприємства, 2) матеріальне стимулювання колективом підприємства окремих працівників у реалізації ними своїх можливостей; 3) підвищення рівня оплати трута на основі зростання його продуктивності; 4) посилення ролі премій, що залежать від величини отримуваного прибутку; 5) удосконалення критеріїв оцінки праці фахівців, керівників у залежності від їх ініціативності, термінів виконання робіт, Ефективності прийнятих рішень; 6) забезпечення правильного співвідношення між рівнем оплати праці робітників, фахівців, службовців, керівників; 7) простота побудови оплати праці кожного працівника підприємства.


42. Розкрити сутність мотивації трудової діяльності працівників.

Розробивши стратегію і тактику розвитку підприємства і організувавши спільну працю людей, адміністративний менеджер повинен координувати роботу і контролювати виконання її. Цьому сприяє функція мотивації трудової діяльності.Під мотивами розуміють активні рушійні сили, які визначають поведінку людей. Поведінка їх завжди мотивована. Адміністративний менеджер втілюють свої рішення в конкретні справи, використовуючи на практиці основні принципи мотивації. Мотивація — це процес спонукання до діяльності з метою досягнення певних цілей. Найпершим засобом мотивації трудової діяльності людей був метод “батога і пряника”. Він давав результати тоді, коли люди знаходились на грані голоду. З часом змінювались умови праці й мотиви до неї. “Пряник” уже не завжди примушував людину працювати старанно. Велись пошуки нових шляхів вирішення проблеми мотивації в психологічному аспекті. За визначенням психологів, про потребу можна говорити, коли людина відчуває фізіологічне чи психологічно нестачу будь-чого. Змістовні теорії мотивації класифікують потреби людини як первинні та вторинні.

Первинні потреби за своєю природою фізіологічні. Це потреби в їжі, воді, потреба дихати, спати тощо.

Вторинні потреби психологічні. Це потреби в успіху, повазі, владі, прихильності. Первинні потреби закладені генетичне, а вторинні усвідомлюються з досвідом. Потреби неможливо безпосередньо спостерігати або вимірювати. Про існування їх можна здогадуватись за поведінкою людей. Психологи, спостерігаючи за людьми, визначили, що потреби правлять за мотиви до дій.

Винагорода все, що людина вважає цінним для себе. Але поняття цінності у людей специфічне, а тому й оцінка винагороди та її відносної цінності різна.Внутрішню винагороду дає сама робота. Сюди належать: почуття задоволеності досягнутими результатами, змістовність і значущість виконаної роботи, самоповага. Найпростіший засіб забезпечення внутрішньої винагороди — створення відповідних умов для роботи і чітка постановка завдання.Зовнішню винагороду надає підприємство. Це оплата праці, визнання, а також додаткові виплати, пільги тощо.


43. Матеріально-технічне забезпечення на підприємстві, обчислення потреби у матеріалах.

У плані підприємства встановлюється необхідний для виконання річного обміну робіт кількість основних і допоміжних матеріалів, інструменту, палива та інших матеріальних ресурсів.

 В економічному відношенні це найбільш значима частина витрат на виробництво продукції (до 60 -70%). Економне витрачання матеріалів, ресурсів є досить суттєвим фактором зниження собівартості продукції і зменшення потрібних підприємству оборотних коштів.

 Розробці передує аналіз виконання плану за обсягом та асортиментом, аналіз якості надійшли матеріалів.

План матеріально-технічного забезпечення розробляється на основі виробничих програм, нормативів і норм витрат сировини, палива, енергії, комплектуючих виробів, заходів з економії, залишків матеріалів на початок і кінець року, зв'язків кооперації, цін на всі види ресурсів.

 З планом матеріально-технічного забезпечення тісно пов'язаний процес збуту продукції.

 Для планування підприємство розробляє номенклатуру споживаних матеріалів, визначає планово-розрахункові ціни на них, встановлює технічно обгрунтовані норми витрат.

 Планово-розрахункова ціна включає в оптову ціну постачальника, націнки збутових або постачальницьких організацій, залізничний тариф або водний фракт, вантажно-розвантажувальні роботи і витрати на затарювання.

 Норма витрати матеріалу повинна передбачати найбільш економне використання його в конкретних умовах виробництва, тобто повинна бути прогресивною.

Певна кількість продукції кращої якості (вищого технічного рівня) здатна повніше задовольнити суспільні потреби, ніж та ж або навіть більша кількість виробів гіршого гатунку. Це означає, що підвищення якості (технічного рівня) продукції у кінцевому підсумку еквівалентне збільшенню її виробництва з меншими загальними витратами суспільної праці. Йдеться про багатоспрямований вплив підвищення якості продукції не лише на виробництво, його ефективність, але й на імідж підприємства в цілому.


44. Характеристика балансу робочого часу

Важливе значення для раціонального формування і розподілу трудових ресурсів має розроблення системи їх балансів.

До системи балансів трудових ресурсів належать:

• зведений баланс робочих місць і трудових ресурсів (звітний і плановий);

• баланс розрахунку додаткової потреби в робітниках і службовцях та джерел їх забезпечення;

• балансовий розрахунок потреби в підготовці кваліфікованих робітників;

• балансовий розрахунок залучення молоді до навчання і розподіл її після завершення навчання;

• балансові розрахунки потреби в спеціалістах; міжгалузевий баланс затрат праці;

• баланс робочого часу.

Система балансів і балансових розрахунків розробляється по окремих регіонах і в цілому по державі. При цьому необхідно враховувати кон'юнктуру ринку праці, динаміку й структуру робочих місць у плановому періоді, зміну демографічної структури населення, напрями та масштаби міграційних процесів; динаміку чисельності й структуру зайнятості населення працездатного віку; ефективність використання трудових ресурсів; джерела і масштаби формування професійно-кваліфікаційної структури працівників; темпи зростання продуктивності праці тощо.

Баланс трудових ресурсів являє собою систему взаємозв'язаних .показників, які характеризують формування та розподіл трудових ресурсів. Він складається з двох частин: ресурсної (трудові ресурси) і розподільної (розподіл трудових ресурсів).

У сучасних умовах формування ринкових відносин існує невідповідність між наявністю ресурсів та потребою в них, що визначає необхідність вироблення додаткових заходів щодо інтенсифікації суспільного виробництва, підвищення продуктивності праці тощо.


45. У чому сутність виробничого процесу? Назвати елементи виробничого процесу.

Вир-чий процес-це сукупність взаємозв'язаних дій людей, засобів праці та природи, потрібних для виготовлення продукції. Основними елементами вир-чого процесу є процес праці як свідома діяльність людини, предмети та засоби праці

Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес- сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці.

На під-вах здійснюються різноманітні вир-чі процеси. Їх поділяють передусім за такими ознаками: призначення, перебіг у часі, ступінь автоматизації.

За призначенням вир-чі процеси поділяються на основні, допоміжні та обслуговуючі. Основні процеси - це процеси безпосереднього виготовлення основної продукції під-ва, яка визначає його вир-чий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок як товар для продажу (заготівельнообробну та випускну стадії) До допоміжних належать процеси виготовлення продукції, яка використовується на самому під-ві для забезпечення нормального перебігу основних процесів. Обслуговуючі процеси забезпечують нормальні умови здійснення основних і допоміжних. До них належать складські, транспортні процеси.

За перебігом у часі вир-чі процеси поділяють на дискретні (переривані) та безперервні. Дискретним процесам притаманна циклічність, зв'язана з виготовленням виробів певної форми, які обчислюються в штуках Безперервні процеси властиві вир-ву продукції, яка не має сталого об'єму й форми , тому їхній перебіг не потребує технологічної циклічності.

За ступенем автоматизації розрізняють ручні, механізовані, автоматизовані та автоматичні процеси. Основною структурною одиницею вир-чого процесу є операція. Операція - це закінчена частина вир-чого процесу, яка виконується на одному робочому місці, над тим самим предметом праці без переналагоджування устаткування. З усіх операцій спеціально виділяють технологічні, сукупність яких утворює технологічний процес.


46. Ознаки поділу виробництва на типи, їх характеристика.

Основоположною ознакою поділу виробництва на організаційні типи є рівень спеціалізації робочих місць, який кількісно вимірюється за допомогою коефіцієнта закріплення операцій.

Коефіцієнт закріплення операцій (Кзо) являє собою відношення кількості всіх різноманітних технологічних операцій, що виконуються або мають виконуватися протягом місяця на даному робочому місці, до кількості робочих місць.

Тип виробництва визначає структуру підприємства і цехів, характер завантаження робочих місць та руху предметів праці в процесі виробництва. Кожний тип виробництва має свої особливості організації виробництва, праці, технологічних процесів і устаткування, що застосовуються, складу і кваліфікації кадрів, а також матеріально-технічного забезпечення. Конкретний організаційний тип виробництва визначає особливості формування системи планування, обліку та оперативного управління процесами.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою виробів, малим обсягом їх випуску на робочих місцях, які не мають певної спеціалізації.

Серійному виробництву властива обмежена номенклатура виробів, що виготовляються періодично повторюваними партіями, і порівняно великий обсяг випуску.

Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою і великим обсягом випуску виробів, що виготовляються безперервно протягом тривалого часу.


47. Поняття виробничого циклу, методика його обчислення. Залежність тривалості виробничого циклу від різних видів руху партій деталей.

Структура виробничого циклу — це інтервал часу від початку до закінчення процесу виготовлення продукції, тобто час, протягом якого запущені у виробництво предмети праці перетворюються у готову продукцію. Він обчислюється для одного виробу або певної їх кількості, що виготовляються одночасно. Виробничий цикл є важливим календарно-плановим нормативом організації виробничого процесу у часі. Виходячи з його тривалості визначається термін запуску продукції у виробництво, складаються календарні плани її виготовлення на всіх стадіях виробничого процесу, узгоджується робота суміжних підрозділів (дільниць, цехів). На основі виробничого циклу обчислюється величина незавершеного виробництва — важливого елемента обігових коштів підприємства.

Перерви чекання виникають також тоді, коли не одночасно виготовляються деталі, що входять до одного комплекту.

Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу виробництва та ряду інших факторів. У безперервних виробництвах (хімічному, металургійному і т. п.) найбільшу частку у виробничому циклі займає час виробництва. У дискретних виробництвах перерви становлять істотну частку виробничого циклу. Особливо тривалі перерви у одиничному виробництві, менші в серійному і мінімальні — у масовому.

Обчислення виробничого циклу Виробничий цикл може обчислюватися як для окремих предметів (деталей, вузлів. виробів), так і для їх партій. Визначення циклу здійснюється за складовими його елементами. Для виробів з тривалим циклом величина останнього обчислюється у календарних днях, у цьому випадку враховуються всі перерви. Короткі цикли (до 5) обчислюються у робочих днях і вихідні дні не враховуються.

У ряді випадків виконання допоміжних операцій ,ає з часом перерв, особливо перерв чекання. Тоді на циклу менше суми його складових. Це треба врахувати при обчисленні загальної тривалості циклу. Повною складовою виробничого циклу є тривалість логічних операцій, яка становить технологічний цикл.


48. Ознаки потокового виробництва, його переваги і недоліки. Класифікація потокових ліній.

Потокове виробництво — високоефективний метод організації виробничого процесу. За умов потоку виробничий процес здійснюється в максимальній відповідності до принципів його раціональної організації.

Потокове виробництво має такі ознаки: за групою робочих місць закріплюється обробка або складання предмета одного найменування або обмеженої кількості найменувань конструктивно та технологічно подібних предметів; робочі місця розміщуються послідовно за ходом технологічного процесу; технологічний процес має високу поопераційну диференціацію, на кожному робочому місці виконується одна або кілька схожих операцій; предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими транспортними партіями згідно з ритмом роботи, що забезпечує високий ступінь паралельності та безперервності процесу.

Широко застосовується спеціальний міжопераційний транспорт (конвеєри), який виконує не тільки функції переміщення предметів, а й задає ритм роботи.

Потокові методи застосовуються для виготовлення продукції в значних обсягах і протягом тривалого часу, тобто в масовому й великосерійному виробництві.

Основною структурною ланкою потокового виробництва є потокова лінія — технологічно та організаційно виокремлена група робочих місць, яка виготовляє один або кілька подібних типорозмірів виробів. Потокові лінії бувають різними, тому їх класифікують за певними ознаками.

За номенклатурою виробів потокові лінії поділяють на одно- і багатопредметні. Однопредметною називається лінія, на якій обробляється або складається виріб одного типорозміру протягом тривалого часу. Багатопредметною є потокова лінія, на якій одночасно або послідовно виготовляється кілька типорозмірів виробів, схожих за конструкцією й технологією виробництва.

За ступенем безперервності процесу потокові лінії поділяються на безперервні та переривані.

За способом підтримування ритму відрізняють лінії з регламентованим і вільним ритмом.

Залежно від місця виконання операцій лінії поділяють на лінії з робочим конвеєром і конвеєром зі зняттям предметів для їхньої обробки.

За способом переміщення виокремлюють конвеєри з безперервним та пульсуючим рухом. Конвеєр з безперервним рухом має постійну швидкість і під час роботи не зупиняється. Конвеєр з пульсуючим рухом під час виконання операцій стоїть нерухомо. Він приводиться в дію періодично через проміжок часу, що дорівнює такту лінії. Такі Переміщувати самі предмети не завжди можливо й доцільно (наприклад за складання великогабаритних машин). У цьому разі організується так званий стаціонарний потік, коли вироби встановлюються нерухомо на складальних стендах, а переміщуються спеці­алізовані групи(бригади) робітників, які виконують певні операції. Кількість груп (бригад) робітників дорівнює кількості стендів.


49. Розрахунок основних параметрів потокових ліній.

Запровадження потокового виробництва потребує певних умов. Основні з них такі: достатній за обсягом і тривалістю випуск продукції; висока стабільність і технологічність конструкції виробу; можливість раціонального розміщення робочих місць і чітка організація їхнього обслуговування; застосування прогресивної технології, механізація та автоматизація процесів.

На підставі аналізу продукції, її обсягу, стану технологічного процесу, можливостей його вдосконалення, маси і габаритів виробу вибирається певний різновид потокової лінії та обчислюються основні її параметри: такт, ритм, кількість робочих місць, довжина робочих зон, швидкість руху конвеєра.

Такт потокової лінії— це інтервал часу, за який сходять з лінії вироби, що пересуваються один за одним. Обчислюючи час роботи безперервних потокових ліній, треба передбачати періодичні короткочасні перерви в роботі конвеєра для відпочинку робітників.

У разі, коли організується безперервна потокова лінія, після обчислення такту проводять синхронізацію операцій. Операції вважають синхронізованими, коли тривалість кожної з них дорівнює або є кратною такту лінії. Синхронізація операцій досягається вживанням низки технологічних і організаційних заходів: диференціацією, концентрацією операцій, скороченням їхньої тривалості за рахунок певних удосконалень тощо.

Швидкість конвеєра, що рухається безперервно, обмежується раціональним режимом праці. На пульсуючому конвеєрі, який включається періодично, вона встановлюється максимальною з урахуванням правил безпеки праці.

На робочому конвеєрі з безперервним рухом за виконання операції робітник пересувається за ходом конвеєра в межах відведеної йому робочої зони. Після закінчення операції робітник повертається до початку зони і виконує операцію над наступним виробом, який на цей момент має підійти до неї.

Просторове розміщення потокових ліній може бути різним залежно від кількості робочих місць, типу транспортних засобів, площі дільниці (цеху). Найпростішим і найпоширенішим є прямолінійне розміщення робочих місць за ходом технологічного процесу


56.
 Розкрийте сутність собівартості продукції, її види.

В конкретно економічному розумінні собівартість — це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг).

Собівартість — один з найважливіших показників господарської діяльності аграрних підприємств, оскільки показує, у що саме обходиться господарству виробництво відповідного виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних природно-економічних умовах господарювання.

Розрізняють кілька видів собівартості:

Індивідуальна собівартість визначається на кожному підприємстві. По окремих видах продукції її рівень залежить від місцевих агрономічних, зоотехнічних, технічних, організаційно-економічних і природних умов.

Суспільна собівартість розраховується за сукупністю підприємств і відображає середні витрати на виробництво продукції.

За економічним змістом і видами витрат, що включаються у собівартість продукції, розрізняють виробничу і повну (комерційну) собівартість. Виробничу собівартість формують витрати, пов’язані з виробництвом і доробкою продукції, її транспортуванням до франко-місця зберігання (виробничого споживання зеленої маси на корм). В повну собівартість включають виробничу собівартість і витрати підприємства на реалізацію продукції.

Залежно від поставленої мети і строків визначення собівартості продукції розрізняють планову, фактичну й очікувану собівартість.

Планова собівартість визначається до початку планового періоду.

Фактична собівартість визначається за результатами господарської діяльності в кінці звітного періоду на основі фактичних витрат і обсягу одержаної продукції.

Очікувана собівартість визначається протягом року на основі як фактичних, так і прогнозних (очікуваних) даних, одержаних розрахунково з метою контролю за витрачанням коштів.


57. Охарактеризуйте класифікацію витрат на виробництво.э

Класифікація витрат на виробництво:

1. Матеріальні витрати - витрати на сировину, матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, придбані у сторонніх організацій паливо і енергію, тару, будівельні матеріали, запасні частини, МШП, використані в операційній діяльності підприємства.

2. Витрати на оплату праці - нарахована основна, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

3. Відрахування на соціальні заходи - нарахування на фонд оплати праці до спеціальних фондів

4. Амортизація - включається сума нарахованої амортизації основних засобів, інших необоротних матеріаль-них активів та нематеріальних активів

5. Інші операційні витрати - витрати на відрядження;

— оплату послуг банків;

— податки, збори та інші обов'язкові платежі ;

— витрати на рекламу, на організацію прийомів, презентацій і свят;

— витрати на зв'язок;

— витрати на оплату послуг транспортних, страхових та посередницьких організацій;

— витрати на проведення аудиту;

— сплачену орендну плату (за оперативну оренду);

— оплату мита та митних зборів при експорті;

— витрати на охорону праці, на перевезення працівників тощо.

Групування витрат за статтями калькулювання [П(С)БО 16]:

1. Прямі витрати .

2. Загальновиробничі витрати.

Ці витрати разом становлять виробничу собівартість продукції (робіт, послуг).

3. Інші витрати, що не включаються до собівартості продукції..

3.1.Адміністративні витрати.

3.2. Витрати на збут.

3.3. Інші операційні витрати .


58. Розкрити сутність калькуляції окремих видів продукції і назвати статті калькуляції.

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів.

Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюють за плановими нормами витрат, другі за їх фактичним рівнем.

Згідно з п. П(С)БО 16, підприємство самостійно встановлює перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості.

Методичні рекомендації [3] пропонують такі статті калькуляції витрат на виробництво:

— сировина та матеріали;

— купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, послуги сторонніх підприємств;

— паливо й енергія на технологічні цілі;

— зворотні відходи (вираховуються);

— основна заробітна плата;

— додаткова заробітна плата;

— відрахування на соціальне страхування;

— витрати на утримання та експлуатацію устаткування (включаючи витрати на ремонт);

— загальновиробничі витрати;

— втрати від браку;

— інші виробничі витрати;

— попутна продукція (вираховується).


59. Розкрити сутність НТП, його сучасні напрямки та пріоритети, вплив на технологічний розвиток підприємства.

Науково-технічний прогрес (НТП) у буквальному розумінні означає безперервний взаємообумовлений розвиток науки і техніки; у ширшому суттєво-змістовному значенні — це постійний процес створення нових і удосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням науки.

Спираючись на суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити характерні для більшості галузей народного господарства загальні напрямки НТП, а за кожним з них — пріоритети на найближчу доступну для огляду перспективу.

Сучасним технологіям властиві певні тенденції їх розвитку і застосування. Головними з них є: по-перше, перехід до мало-стадійних процесів шляхом сполучення в одному технологічному агрегаті окремо виконуваних раніше операцій; по-друге, забезпечення у нових технологічних системах мало- або безвідхідності виробництва; по-третє, підвищення рівня комплексності механізації процесів на основі застосування систем машин і технологічних ліній; по-четверте, використання у нових технологічних процесах засобів мікроелектроніки, що дозволяє одночасно з підвищенням ступеня автоматизації процесів досягти більш динамічної гнучкості виробництва.

Технологічні методи все більше і частіше визначають конкретну форму і функції засобів та предметів праці і, отже, ініціюють появу інших напрямків НТП; вилучають з виробництва технічно та економічно застарілі знаряддя праці і породжують нові машини й устаткування, засоби автоматизації.

Звідси випливає всезростаюча роль створення та широкого використання нових матеріалів, що характеризує один з важливих напрямків НТП.

У галузі предметів праці варто виділити такі тенденції НТП:

1) істотне підвищення якісних характеристик матеріалів мінерального походження, стабілізацію і навіть зменшення питомих обсягів їх споживання;

2) інтенсивний перехід до застосування у все більшій кількості легких, міцних та корозієстійких кольорових металів і сплавів, що став можливим унаслідок появи принципово нових технологій, які у багато разів зменшили вартість їх виробництва;

3) істотне розширення номенклатури та форсоване нарощування обсягів продукування штучних матеріалів з наперед заданими та унікальними властивостями.


60. Розкрити зміст кошторисів непрямих витрат, їх склад та розподіл між виробами при калькуванні.

Непрямі витрати розподіляються на собівартість окремих видів продукції різними методами. До витрат на обслуговування виробництва й управління відносять витрати на утримання й експлуатацію машин і устаткування, загальновиробничі та загальногосподарські витрати. Витрати на утримання й експлуатацію устаткування розподіляються на собівартість окремих виробів такими методами: за допомогою кошторисних ставок, які розраховуються на основі коефіцієнто-машиногодин; прямим розрахунком відповідних витрат на одиницю продукції; пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників тощо.

Загальновиробничі (цехові) витрати за окремими видами виробів розподіляються на продукцію, яка виготовляється, пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників окремо в кожному цеху. Розподіл загальногосподарських витрат між окремими видами продукції проводиться аналогічно розподілу цехових витрат, враховуючи, що це витрати, загальні для всієї організації. Між видами виробленої або проданої продукції загальногосподарські витрати розподіляються пропорційно витратам на оплату праці працівників, пропорційно сукупним витратам на оплату праці працівників і витратам на утримання й експлуатацію устаткування, пропорційно витратам на перерозподіл, неповної виробничої собівартості продукції тощо.

Втрати від браку плануються як виняток в окремих виробництвах, перелік яких встановлюється в галузевих інструкціях. Інші виробничі витрати прямо включаються в собівартість відповідних виробів або розподіляються між окремими виробами пропорційно їхній виробничій собівартості (без інших виробничих витрат). Комерційні витрати розподіляються на собівартість одиниці виробу пропорційно виробничій собівартості окремих видів продукції. Відзначимо, що собівартість продукції включає тільки ті витрати, які безпосередньо пов'язані з виробництвом і продажем продукції.

61. Розкрити зміст кошторису загальних витрат на виробництво.

У кошторис витрат на виробництво включаються такі витрати:

– сировина і основні матеріали (за вирахуванням відходів);

– покупні вироби, напівфабрикати;

– допоміжні матеріали;

– паливо зі ”сторони”;

– енергія зі “сторони”;

– заробітна плата (основна, допоміжна);

– відрахування на соціальні потреби;

– амортизація основних фондів;

– інші грошові витрати.

 


62. Собівартість продукції — це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, поскільки у ній відображаються: рівень організації виробничого процесу; технічний рівень; продуктивність праці та інше.

З економічних і соціальних позицій значення зниження собівартості для підприємства полягає у наступному: у збільшенні прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства, а отже, у появі можливості не тільки в простому, але й розширеному відтворенні; у появі більшої можливості для матеріального стимулювання робітників і рішення багатьох соціальних проблем колективу підприємства; у поліпшенні фінансового стану підприємства і зниженні ступеню ризику банкрутства; у можливості зниження ціни реалізації на свою продукцію, що дозволяє значною мірою підвищити конкурентоздатність продукції і збільшити обсяг продажів.

Виявлено такі фактори зниження собівартості продукції:

1) підвищ техн рівня виробництва, зокрема упровадження нової прогресивної технології, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технології, що застосовується; краще використання сировини та матеріалів;

2) поліпшення організації виробництва і праці, тобто удосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; упровадження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих фондів; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно-складських витрат тощо;

3) зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних витрат у результаті зростання обсягу виробництва;

4) зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції.

63. Доход, прибуток . Доход –це виручка від підприємницької діяльності за вирахуванням матеріальних і прирівняних до них витрат. Загальна величина доходу підприємства включає доход від:

-реалізації продукції, робіт, послуг (обчислюється як різниця між виручкою і матеріальними витратами у собівартості реалізованої продукції).

-реалізація матеріальних цінностей і майна (це різниця між ціною їх продажу і матеріальними витратами на придбання і реалізацію).

-позареалізаційних операцій (здача майна в аренду, товарний кредит, пайова участь у спільних підприємствах тощо).

Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Загальна величина прибутку підприємства (валовий прибуток) має тіж джерела, що і доход:

-прибуток від реалізації продукції (обчислюється якрізниця між обсягом реалізованої продукції та її повною собівартістю.)

-прибуток від реалізації матеріальних цінностей обчислюється аналогічно доходу., тільки з виручки вираховуються всі витрати, а не тільки матеріальні.

-прибуток від позареалізаційних операцій.


64. Аналітичний метод.

Розрахунково-аналітичний метод базується на вивченні тенденції змін прибутку і рентабельності та прогнозуванні змін факторів, що впливають на їхню величину.

Величина можливого прибутку визначається за формулою:

Пможл=(Рртп*Тп)/100+∆П∆Ф

де Рртп — рівень рентабельності товарообороту звітного n-го періоду, % Тп — плановий товарооборот; ∆П∆Ф — прогнозні зміни прибутку підприємства за рахунок змін факторів, що впливають на його величину.

Цей метод застосовується при великому асортименті продукції, які реалізується підприємством, а також як доповнення до прямого методу, тому що він дозволяє виявити вплив окремих факторів на плановий прибуток.

Обчислення прибутку аналітичним методом включає три послідовних етапи: 1) визначення рентабельності товарообороту за звітний рік; 2) обчислення обсягу товарообороту на плановий період потім визначення прибутку на товарну продукцію виходячи з базової рентабельності; 3) облік впливу на плановий прибуток різних факторів: зниження собівартості продукції, підвищення її якості й сортності, зміна асортиментів, цін і т. д.

65. Рентабельність – це відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі він обчислюється як відношення прибутку до витрат. 

Методи розрахунку основних показників рентабельності

Для розрахунку рівня рентабельності підприємств можуть використовуватися: балансовий прибуток; прибуток від реалізації продукції^ (робіт, послуг), тобто від основної діяльності; прибуток від інших видів діяльності (фінансової, інвестиційної). При цьому прибуток зіставляється з авансованою вартістю, яку можна визначати в різних варіантах (весь капітал підприємства, власний капітал, позичковий капітал, основний капітал, оборотний капітал).

Для розрахунку рентабельності галузей економіки береться загальна сума прибутку, отримана підприємствами, об'єднаннями, іншими госпрозрахунковими формуваннями, що входять у відповідну галузь економіки.


  1.   характеристика ефективності виробництва.

Ефективність виробництва – являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу. У зарубіжній практиці як синонім терміна «результативність господарювання» зазвичай застосовується термін «продуктивність системи виробництва та обслуговування», коли під продуктивністю розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) за виробництва різноманітних товарів і послуг. Родовою ознакою ефективності (продуктивності) може бути необхідність досягнення мети виробничо-господарської діяльності підприємства (організації) з найменшими витратами суспільної праці або часу. У кінцевому підсумку змістове тлумачення ефективності (продуктивності) як економічної категорії визначається об'єктивно діючим законом економії робочого часу, що є основоположною субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством. Саме тому підвищення ефективності виробництва треба вважати конкретною формою вияву цього закону.

 

  1.  Ринкова система – це механізм зв’язку попиту і пропозиції через систему цін і ринків, який побудований на мотивах отримання прибутку. Ринкова система характеризується пануванням приватної власності, суспільним поділом праці, широким розвитком товарно-грошових відносин. Сформований за товарного господарювання одночасно з виникненням товарно-грошових відносин, ринок поступово перетворився на всеохоплюючу багатоукладну систему, яка спирається на приватне підприємництво. Сучасна ринкова система розвивається на основі високорозвинутої технології, різноманітних форм власності та активної участі держави в економіці. В кожній окремій країні цей розвиток відбувається у специфічних варіантах — вільне ринкове господарство, соціально орієнтована ринкова економіка, перехідна до ринку економіка.

Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

Об'єкти державного регулювання економіки — сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності.

68) Інвестиції – в перекладі з англійської (investments) – капіталовкладення. Інвестиції – це майнові та інтелектуальні цінності, що мають грошову оцінку та вкладаються в об’єкти господарської діяльності та інших сфер суспільної діяльності з метою досягнення певного соціально-економічного ефекту, в т.ч. отримання прибутку. Ознаки інвестицій:1) є цінностями – майновими (кошти, рухоме та нерухоме майно) або інтелектуальні (торгова марка, інвестиційні проекти, “ноу-хау”, винаходи та ін.), вартість яких може бути виражена в грошовому еквіваленті;2) об’єктами вкладення інвестицій є об’єкти господарської діяльності або інших сфер суспільного життя (наука, культура, соціальна сфера тощо);3)мета вкладення - досягнення певного соціально-економічного ефекту, що зазвичай поєднує задоволення суспільних потреб (у нових товарах, об’єктах – житлових, культури, освіти, охорони здоров’я, духовного життя) та приватних інтересів інвесторів (у задоволенні господарських потреб інвестора, отриманні прибутку та ін.).

Інвестиції можна класифікувати за різними ознаками. 

1.Залежно від видів матеріальних та інтелектуальних цінностей .

2.Залежно від джерел інвестування (вітчизняні чи іноземні) розрізняють внутрішні (участь у яких беруть лише вітчизняні інвестори), зовнішні (іноземні) інвестиції (здійснюються виключно іноземними інвесторами), спільні інвестиції (за участі вітчизняних та іноземних інвесторів).

3.За методами господарювання розрізняють:

- реальні інвестиції, тобто спрямовані на збільшення реального капіталу та розширення матеріального виробництва;

- фінансові інвестиції – вкладення у фіктивний капітал, тобто витрати на купівлю цінних паперів.

4. Залежно від характеру участі інвестора в інвестуванні розрізняють:

-прямі інвестиції (здійснюються безпосередньо інвестором, що вимагає від нього відповідної підготовки та професійних навичок);

-непрямі інвестиції (здійснюється за посередництвом інших осіб – інвестиційних або фінансових посередників).

5. Залежно від періоду інвестування виділяють:

-короткострокові інвестиції (строк вкладення яких не перевищує одного року);

-довгострокові інвестиції (здійснення яких перевищує один рік). .


69)
До нематеріальних ресурсів належать ті, що не мають під собою матеріальної основи, але здатні приносити прибутки або користь підприємству (фірмі) досить тривалий час. Основною особливістю таких ресурсів є відсутність можливості визначити загальний конкретний розмір користі, що вони приносять.

Усі нематеріальні ресурси поділяються на об'єкти промислової та інтелектуальної власності.

До об'єктів промислової власності належать:

• винаходи;

• промислові зразки;

• раціоналізаторські пропозиції;

• ноу-хау;

• товарні марки та товарні знаки;

• гудвіл.

Раціоналізаторська пропозиція — це корисна рекомендація відносно техніки та технологій, що використовуються на окремо взятому підприємстві. На відміну від винаходів вона може бути вже відомою на інших підприємствах або в галузях народного господарства, але на даній фірмі має застосовуватись вперше: це вдосконалення використовуваної техніки, виготовленої продукції, способів контролю, спостереження та дослідження; покращання техніки безпеки; підвищення продуктивності праці, ефективності використання енергії, матеріалів тощо.

До об'єктів інтелектуальної власності належить:

- інформаційна діяльність, пов'язана з одержанням інформаційних матеріалів, їх обробкою, зберіганням, використанням та поширенням;

- програмне забезпечення; банк даних, що характеризується сукупністю програмних, організаційних та технічних засобів, призначених для централізованого накопичення та використання інформації;

- база даних;

- база знань, а також твори літератури та мистецтва.


70)
Авторське право являє собою систему правових норм, що визначають виключне право авторів наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці.

Реалізувати право власності на нематеріальні ресурси може або сам їхній власник, або довірена особа чи підприємство.

Дозвіл на використання таких ресурсів називається ліцензією. Він передбачає, що користувач (ліцензіат) буде використовувати об'єкти промислової або інтелектуальної власності впродовж зазначеного в ліцензії терміну і сплачуватиме винагороду власникові (ліцензіару).

Така винагорода може сплачуватись у вигляді встановлених певних ставок до обсягу чистих продажів, собівартості виробництва, до вартості одиниці ліцензійної продукції (роялті) або як разова за весь період користування (пашуальна виплата). Фактично пашуальна виплата є платою за ліцензію.

71) Податкова система відіграє провідну роль у формуванні державних доходів, відчутно впливає на доходи юридичних та фізичних осіб. Система оподаткування - це нормативно визначені платники податків, їхні обов'язки та права, об'єкти оподаткування, види податків; зборів і платежів, а також порядок їх стягнення.

Система оподаткування характеризується її елементами - суб'єкт, об'єкт оподаткування, податкова ставка, джерело сплати

За формою оподаткування податки поділяються на дві групи: прямі і непрямі (схема 3).

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників і сплачуються за рахунок їхніх доходів, а сума податку безпосередньо залежить від розмірів об'єкта оподаткування.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг і сплачуються за рахунок цінової надбавки, а їх, розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.

За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання й майно.

Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств.

Податки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків.

Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.


72) Прибуток –
найважливіша фінансова категорія, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і в кінцевому рахунку свідчить про обсяг і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості. Одночасно прибуток впливає на зміцнення комерційного розрахунку, інтенсифікацію виробництва при будь-якій формі власності. Він є не лише джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, а й джерелом формування бюджетних ресурсів держави. 

Розробляючи систему стратегічного планування, кожне підпри-ємство обирає для себе найприйнятнішу схему, яка, з одного боку, являє собою перелік необхідних формальних процедур, для вико-нання яких потрібні знання фахівців, а з іншого — передбачає поєд-нання елементів творчості зі здоровим глуздом керівників, які не дуже схильні витрачати час на витончені процедури планування. Система стратегічного планування не покладається на «природний плин» обставин у досягненні успіху, а базується на системі планів, які дають змогу перетворити цілі та стратегії в реальні досягнення. Найскладнішою проблемою є те, щоб зрозуміти, яким має бути стратегічний план, з чого він повинен складатися, щоб відповідати тим вимогам, які роблять його незамінним для розвитку підприємс-тва. Загальні вимоги до змісту та структури стратегічного плану можна відстежити, аналізуючи визначення поняття «стратегічний план» різними авторами, які залежно від прийнятої концепції стра-тегічного планування, акцентують увагу на тих чи інших сторонах цього явища.

Існує досить багато визначень стратегічного плану, які допома-гають розкривати його особливості. Стратегічний план має бути:

інструментом встановлення, документального оформлення та впровадження в повсякденну діяльність «стратегічного набору» під-приємства;


73)
Важливе місце у впливі держави на економічні процеси займає індикативне планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою макроекономічного планування.

Індикативне (рекомендаційне) планування - це пасивна форма управління життєдіяльністю регіонів та територіальним розвитком держави в цілому. До індикативного планування входить: аналітичні роботи, що розкривають тенденції територіального розвитку, прогнози таких тенденцій, у тому числі міжрегіональних пропорцій, регіональних балансів трудових ресурсів, робочих місць, водних, паливно-енергетичних, мінерально-сировинних ресурсів, кормів, продовольства, грошових доходів та видатків населення тощо. Індикативне планування в даному разі включає і рекомендації підприємцям, муніципальним органам та урядові, що базується на вивченні та оцінці ситуації, яка складається в тому чи іншому регіоні (соціальної, екологічної, ресурсної забезпеченості, ступеня господарської освоєності території), маркетинг (вивчення внутрішнього та зовнішнього ринку), створення постійних консультаційних центрів з проблем регіональної економіки та територіального розвитку в цілому.

До основних методів розробки індикативних планів належать:

програмно-цільовий, нормативний, балансовий, економіко-математичний, техніко-економічного аналізу, індексного аналізу, системний.


74
) Оперативне планування є, з одного боку, завершальною ланкою в системі планування діяльності підприємств, а з другого – виступає як засіб виконання довго-, середньо- та короткострокових планів, один із важелів поточного управління виробництвом. В процесі оперативного планування виконується детальна розробка планів підприємства та його підрозділів – окремих виробництв, цехів, виробничих дільниць, бригад, навіть робочих місць, на короткі проміжки часу – місяць, декаду, робочий тиждень, добу, зміну.

При цьому розробка планів органічно поєднується з вирішенням питань організації їх виконання та поточного регулювання. Таким чином, оперативне планування являє собою важливий засіб повсякденного керівництва виробничою діяльністю підприємства.

Оперативне планування поєднує в собі два напрямки роботи.

Перший напрямок, в рамках якого розробляються оперативні плани та графіки виготовлення та випуску продукції, називається календарним плануванням.

Другий напрямок включає в себе роботи, що необхідні для безперервного оперативного обліку, контролю та регулюванню виконання оперативних планів та ходу виробництва. Цей напрямок дістав назву диспетчеризації..

При оперативному плануванні мають вирішуватися такі основні завдання:

1) забезпечення виконання плану виробничої діяльності по випуску планової продукції в заплановані строки при рівномірній роботі всіх підрозділів підприємства;

2) встановлення режиму роботи підприємства, що сприяє найбільш ефективному та повному використанню устаткування та працівників.

3) Максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.


76. Розкрити зміст реструктуризації та санації підприємства.

Реструктуризація — це комплекс реорганізаційних заходів, які мають на меті вихід підприємства з кризи і забезпечення його подальшого розвитку. Реструктуризація підприємства визначається як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форм власності, оздоровлення, збільшення обсягів випуску конкурентноспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва.Процесам реструктуризації підлягають, як правило, слабкі, неплатоспроможні підприємства, що стоять на межі банкрутства, однак і прибуткові підприємства використовують різні варіанти реструктуризації.

Необхідність проведення реструктуризації може визначатися широким колом зовнішніх і внутрішніх причин:-докорінні зміни на ринках розвинутих країнах; -зміни соціально-економічних систем; -політика уряду.

Внутрішні фактори реструктуризації: незадовільний рівень загального менеджменту;-слабкий фінансовий менеджмент з питань: управління грошовими потоками, прийняття інвестиційних рішень, управління затратами; -неконкурентоспроможність продукції;-високі затрати; -слабка робота служби маркетингу; -конфлікт інтересів.

Зовнішні фактори реструктуризації: -технологічний прогрес; міжнародна економічна інтеграція

Розрізняють наступні види реструктуризації:

залежно від мети змін — санаційну, адаптаційну, випереджаючу;

залежно від об'єкту зміни — операційну, фінансову, реструктуризацію власності;

в залежності від тривалості періоду — оперативну, стратегічну.

В залежності від повноти охоплення проблем підприємства можна стверджувати, що є обмежена (або часткова) і комплексна (або повна) реструктуризації.

коригуючі дії.

Санація — це комплекс послідовних взаємопов'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, соціального характеру, які спрямовані на виведення підприємства із кризи, відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності. Таким чином санація — це система заходів щодо запобігання банкрутства фірми, щодо фінансового оздоровлення, відновлення платоспроможності.

Санація підприємства проводиться у зв'язку із: -забезпеченням подальшого розвитку пріоритетних галузей н/г; -галузевою або міжгалузевою переорієнтацією діяльності підприємства; здійсненням антимонопольних заходів; - в інших випадках з ініціативи органу, уповноваженого управляти державним майном.

Для проведення санації створюється комісія, якій підприємство у визначені терміни готує і подає такі документи: 1)Бухгалтерський звіт.2)Документацію про результати інвентаризації.3)Акт оцінки вартості майна підприємства.4)Відомість розрахунку вартості будівель, споруд і передавальних пристроїв.5)Відомість розрахунку вартості машин, обладнання, транспортних засобів та інших основних фондів, а також нематеріальних активів.6)Відомість розрахунку відновної вартості незавершеного будівництва.7)Відомість розрахунку засобів оборотних засобів.8)Розшифровку дебіторської і кредиторської заборгованості.9)Довідку з банку про наявність рахунків.10)Аналіз ринків збуту та конкурентоспроможності продукції.


77. Характеристика економічної безпека підприємства.

Економічна безпека фірми підприємства — це такий стан корпоративних ресурсів і підпр. можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам .

Рівень економ безпеки фірми залежить від того, наскільки ефективно керівництво і спеціалісти будуть спроможні уникнути можливих загроз і ліквідувати шкідливі наслідки окремих негативних складових зовнішнього і внутрішнього середовища.

Джерелами негативних впливів на економічну безпеку можуть бути: 1) свідомі чи несвідомі дії окремих посадових осіб і суб'єктів господарювання (органів державної влади, міжнародних організацій, підприємств -конкурентів; 2) збіг об'єктивних обставин (стан фінансової кон'юнктури на ринках даного підприємства, наукові відкриття та технологічні розробки, форс-мажорні обставини тощо). Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки належать:

• забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінансової стійкості та незалежності підприємства;

• забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб'єкта господарювання;

• досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством ;

• досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелектуального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДЦКР;

• мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-господарської діяльності на стан навколишнього середовища;

• ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів.

Схема процесу організації економічної безпеки включає такі дії :

1) формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав, інформації,

2) загальностратегічне прогнозування та планування економічної безпеки за функціональними складовими;

3) стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства ;

4) загальнотактичне планування економічної безпеки за функціональними складовими;

5) тактичне планування фінансово-господарської діяльності підприємства ;

6) оперативне управління фінансово-господарською діяльністю підприємства ;

7) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки;

8) загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки.


78. Основні напрями забезпечення економічної безпеки по складових

Серед основних складових економічної безпеки підприємства виділяють:

1. Фінансову складову, що полягає у діяльності , спрямованій на забезпечення належного рівня рентабельності, ліквідності, платоспроможності та кредитоспроможності, достатній рівень ресурсів і капіталу, зростання прибутку, недопущення банкрутства.

2. Інформаційну складову, що полягає в ефективному забезпеченні безпеки інформаційних ресурсів , за яких дотримується необхідний рівень інформованості керівництва, персоналу підприємства та зовнішнього середовища.

3. Техніко-технологічну складову, що полягає у забезпеченні впровадження прогресивних технологій, своєчасному оновленні технічної бази, безпеци праці. .

4. Інтелектуально-кадрову складову, що полягає у збереженні та розвитку інтелектуального потенціалу підприємства, ефективному управлінні персоналом, кадровому забезпеченні.

5. Силову складову, що полягає у забезпеченні фізичної безпеки співробітників та керівництва і збереженні їхнього майна.

6. Політико-правову складову, що полягає в усесторонньому юридичному забезпеченні діяльності підприємства, правомірній роботі з контрагентами та владою, вирішенні інших питань нормативно-правового регулювання.

7. Ринкову складову, що полягає у визначенні відповідності діяльності підприємства потребам і вимогам ринкового середовища, а також визначенні і забезпеченні конкурентних позицій .

8. Екологічна.

 


79. Характеристика служби безпеки підприємства. 

На всіх великих і середніх підприємствах звичайно створюються автономні служби безпеки, а безпека функціонування невеликих фірм може забезпечуватися територіальними (районними або міськими) службами, що в них фірма наймає одного чи кількох охоронців.

Такі служби охорони створюються при місцевих органах внутрішніх справ або при державній службі безпеки.

Служба безпеки підприємства постійно виконує певний комплекс завдань. Головними з них є такі:

1) охорона виробничо-господарської діяльності та захист відомостей, що вважаються комерційною таємницею даної фірми (підприємства, організації);

2) організація роботи з правового та інженерно-технічного захисту комерційних таємниць фірми;

3) запобігання необґрунтованому допуску й доступу до відомостей та робіт, які становлять комерційну таємницю;

4) організація спеціального діловодства, яке унеможливлює несанкціоноване одержання відомостей, віднесених до комерційної таємниці відповідної фірми;

5) виявлення та локалізація можливих каналів витоку конфіденційної інформації в процесі звичайної діяльності та за екстремальних ситуацій;

6) організація режиму безпеки за здійснення всіх видів діяльності, включаючи зустрічі, переговори й наради в рамках ділового співробітництва фірми з іншими партнерами;

7) забезпечення охорони приміщень, устаткування, офісів, продукції та технічних засобів, необхідних для виробничої або іншої діяльності;

8) організація особистої безпеки керівництва та провідних менеджерів і спеціалістів фірми;

9) оцінка маркетингових ситуацій та неправомірних дій конкурентів і зловмисників.

 


80. Характеристика фінансової безпеки підприємства.

Серед функціональних складових економічної без- пеки саме фінансова складова вважається провідною й вирішальною, оскільки за ринкових умов господарювання фінанси є «двигуном» будь-якої економічної системи.

1. Фінансова безпека підприємства є основним елементом систе- ми його економічної безпеки. В загальному складі елементів економі- чної безпеки фінансова компонента виступає в ролі базового значення рівня і структури фінансового потенціалу підприємства в забезпеченні цілей його економічного розвитку. Дана роль фінансової компоненти визначається наступними основними положеннями:

_ фінансова діяльність здійснює основну форму ресурсного забезпе- чення реалізації економічної стратегії підприємства;

_ операції, пов’язані з фінансовою діяльністю підприємства, носять стабільний характер, тобто здійснюються постійно;

_ фінансова діяльність грає велику роль в забезпеченні стабілізації економічного розвитку підприємства в цілому;

2. Об’єктом забезпечення фінансової безпеки є сформована сис- тема пріоритетних збалансованих фінансових інтересів підприємства, що потребують захисту в процесі його фінансової діяльності.

В процесі розгляду цієї характеристики поняття фінансової безпе- ки підприємства слід приділити особливу увагу на такі основні момен- ти:

- в системі фінансової безпеки підприємства розглядаються тільки пріоритетні фінансові інтереси, що грають найважливішу роль в забез- печенні його розвитку;

- система пріоритетних фінансових інтересів повинна охоплюва- ти не тільки поточні, але й довгострокові їх види;

3. Основою формування фінансової безпеки підприємства є іден- тифікована система реальних і потенційних загроз зовнішнього і внутрішнього характеру його фінансовим інтересам.

4. Фінансова безпека підприємства є системою, що забезпечує стабільність важливих фінансових пропорцій розвитку підприємства, які формують захищеність його фінансових інтересів.

Розглядаючи фінансову безпеку підприємства як стабільну систему, слід приділити увагу на такі основні моменти:

- стабільність системи фінансової безпеки підприємства розглядається як її динамічна характеристика;

- стабільність системи фінансової безпеки підприємства не носить абсолютний характер;

- на окремих етапах свого розвитку система фінансової безпеки підприємства може змінюватися, виходячи на новий рівень параметрів своєї стабільності.

5. Важливою цільовою направленістю системи фінансової безпеки підприємства є створення необхідних фінансових передумов стій- кого зростання підприємства в поточному і перспективному періодах.


82. Розкрити суть і форми фінансової діяльності підприємства.

Фінансова діяльність суб'єкта господарювання - це дії з формування і використання його фінансових ресурсів, які мають форму економічно обґрунтованих управлінських рішень.

Фінансова діяльність суб'єкта господарювання - це діяльність всередині підприємства з розробки та реалізації фінансових рішень з володіння чотирма типами цінностей, між якими можна зробити вибір: майном, матеріальними і нематеріальними цінностями; фінансовими цінностями; грішми; боргами у формі дебіторської і кредиторської заборгованості.

Побудова системи цілей фінансової діяльності суб'єкта господарювання грунтується на визначені їх місця між стратегічними і тактичними цілями всього підприємства на ринку. Зв'язок цілей фінансової діяльності і стратегічних цілей підприємства обумовлюється тим, що стратегічні цілі підприємства на ринку реальні тільки при наявності відповідних фінансових ресурсів. Тобто фінансова діяльність, як створення і розподіл фінансових ресурсів, забезпечує суб'єктові господарювання реалізацію його стратегічних цілей.

Суб'єкти господарювання поза залежністю від їхньої організаційно-правової основи мають, як правило, одночасно три стратегічні цілі на ринку - виживання на ринку, одержання прибутку та економічний ріст. У конкретний період часу для підприємства головною стає одна з вказаних цілей, але для фінансової діяльності головною метою завжди залишається підвищення ціни .

Основні кінцеві цілі фінансової діяльності формулюються керівництвом підприємства (генеральним директором, радою директорів) з огляду на із загальні стратегічні цілі підприємства на ринку. До них належать:

- фінансова рівновага підприємства;

- фінансова рентабельність підприємства (рентабельність власного капіталу);

- збільшення майна підприємства (темп росту активів, темп зростання обороту);

- гнучкість (маневреність) фінансів.

Під час виконання поставлених цілей фінансова діяльність вирішує такі основні завданням:

- вибір оптимальних форм фінансування;

- вибір структури капіталу підприємства і напрямки його використання;

- підтримка необхідного рівня ліквідності та платоспроможності підприємства;

- регулювання грошових потоків (балансування надходжень і витрат платіжних засобів підприємства у часі);

- забезпечення своєчасності розрахунків тощо.

Фінансова діяльність підприємства:

- обгрунтування об'єкта інвестування;

- формування портфеля цінних паперів;

Фінансові рішення, що їх формулює фінансовий менеджмент підприємства, стосуються двох блоків проблем: формування фінансових ресурсів підприємства та формування активів підприємства операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства. Прийняття фінансових рішень здійснюється в умовах об'єктивно існуючих обмежень та критеріїв оцінки рішення, основними з яких є обмеження у розмірах залученого капіталу, законодавчі обмеження фінансової діяльності, дивідендна політика тощо.


83.Оцінка фінансово-економічного стану підприємства

Систематична, об’єктивна оцінка фінансового стану підприємств, їхньої ліквідності, платоспроможності й фінансової стійкості необхідна для пошуку шляхів підвищення і зміцнення фінансової стабільності, яка в свою чергу є однією з умов підвищення доходності та прибутковості будь-якого підприємства. Адже відомо, що розмір прибутку підприємства багато в чому залежить від його платоспроможності. На фінансовий стан підприємства звертають особливу увагу банки, розглядаючи режим його кредитування та диференціацію відсоткових ставок.

Фінансовий стан підприємства – поняття комплексне, це результат взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, сукупності виробничо-господарських факторів. Він визначається системою показників, які відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів усіх видів його діяльності (виробничої, комерційної та фінансово-господарської).

Для ефективного функціонування підприємства його фінансова діяльність має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження та ефективного використання фінансових ресурсів, досягнення раціонального співвідношення власних і залучених коштів, дотримання розрахункової і кредитної дисципліни, фінансової стійкості.

Метою аналізу фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва для забезпечення спроможності виконання підприємством своїх зобов’язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Аналізувати фінансовий стан підприємства треба систематично і всебічно, використовуючи різні методи, прийоми та методики. Це дасть змогу визначити “больові точки” у фінансовій діяльності та застосувати способи ефективнішого використання фінансових ресурсів, їх раціонального розміщення.

Інформаційною базою для оцінювання фінансового стану підприємства є дані бухгалтерського балансу (форма 1) та додатків до нього (форма 2) , статистична та оперативна звітність.

Основними завданнями аналізу фінансового стану є: дослідження рентабельності та фінансової стійкості підприємства; дослідження ефективності використання майна підприємства, забезпечення підприємства власними оборотними коштами; визнач динаміки стану ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства; оцінка становища суб’єкта господарювання на фінансовому ринку та кількісна оцінка його конкурентоспроможності; визначення ефективності використання фінансових ресурсів.


84. Характеристика статуту підприємства та колективного договору
.

Підприємство (фірма) мають діяти і господарювати в межах законодавства, що регулює усі напрями його діяльності.

З-поміж великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України Про підприємства та статут підприємства, а також узгоджений колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

Будь-яке підприємство діє на підставі власного статуту. Статут має відповідати основним положенням закону України про підприємства; він затверджується власником чи засновником підприємства, а для державних підприємств - власником майна за участю відповідного трудового колективу.

У статуті мають бути визначені: його назва і місцезнаходження, власник або засновник; основна лінія і цілі діяльності; органи управління; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування.У статуті повинен бути визначений орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет).

На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір - угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією, що укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити діючому законодавству України.

Колективним договором регулюють виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією. Колективний договір охоплює вступну частину, що знайомить трудовий колектив з напрямками розвитку, умов праці. В колективному договорі передбачаються заходи щодо збагачення зростання продуктивності і оплати праці, професійної підготовки. Значне місце відводиться у галузі будівництва житла, будинків відпочинків, дошкільних закладів.

Колективний договір має містити в собі відокремлений розділ, що висвітлює питання участі прибутку підприємства, якщо це передбачено його статутом.

Сторони, які уклали і підписали колективний договір, повинні періодично (не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на зборах трудового колективу.


85. Характеристика функцій управління підприємством та їх адаптація до умов ринкової економіки.

Управління - це складна інтелектуальна діяльність людини,що вимагає спеціальних знань і досвіду, завжди існувало в якихось формах там, де люди працювали групами. Наприклад, єгипетські піраміди вимагаличіткості у плануванні, організації роботи великої кількості людей, контролю за їхдіяльністю. Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю,спрямованої на координацію роботи інших людей (трудових колективів)спирається на теорію і практику управління, але є більшемистецтвом, ніж знанням так як є радше спосібвикористання знань в конкретних раціональних формах і модифікаціях, ніжсаме знання. Управління є мистецтво, суть якого полягає в застосуваннінауки до реальностей ситуації.

Підприємства різняться між собою розмірами, сферами діяльності,технологічними процесами і т.п. Тим не менш, всі вони маютьпевні загальні характеристики, з яких, перш за все, слідназвати функції управління - об'єктивно зумовлені загальні сферидіяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперуванняспільної роботи.

Функції управління - це конкретний вид управлінської діяльності,який здійснюється спеціальними прийомами і способами, а такожвідповідна організація робіт.

. Опції класичної (традиційної) системи управління підприємством

Зміст і набір функцій, які здійснюються в процесі управління, залежатьвід типу організації (ділова, адміністративна, громадська, армійська іт.п.), від розмірів організації і сфери її діяльності (виробництвотоварів, надання послуг), від функції усередині організації (виробництво,маркетинг, кадри, фінанси) і багатьох інших факторів. Однак, незважаючи навсе розмаїття, для всіх процесів управління в організації характернонаявність однорідних видів діяльності.

У 1916 р. А. Файоль згрупував всі види управлінської діяльності у 4 --ті основні функції управління: планування, організації, керівництва іконтролю.

1.Функція планування, що складається у виборі цілей та плану дій з їх досягнення;

2.Функції організації, за допомогою якої відбувається розподіл завданьміж окремими підрозділами або працівниками і встановленнявзаємодії між ними;

3.Функції керівництва, що складається в мотивуванні виконавців доздійснення запланованих дій і досягнення поставлених цілей;

4.Функція контролю, що полягає у співвідношенні реально досягнутихрезультатів з тими, що були заплановані.


86. Характеристика способів ефективного використання основних фондів.

Способи ефективного використання основних фондів

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів того чи того підприємства є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції за наявного розміру виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин та устаткування протягом доби, місяця або року, тобто від їхнього екстенсивного завантаження, а з іншого — від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, усю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо ліпшого використання основних фондів підприємства можна умовно поділити на дві групи:

1) збільшення екстенсивного завантаження;

2) підвищення інтенсивного навантаження.

Однак треба наголосити на двох важливих обставинах.

По-перше, якщо екстенсивне завантаження машин та устаткування обмежується тільки календарним фондом часу, то можливості підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності практично не є такими обмеженими.

По-друге, здійснення заходів екстенсивного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв'язане зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко окупаються за рахунок одержаного внаслідок інтенсифікації додаткового економічного ефекту.

Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробничого устаткування є максимально можливе скорочення його простоїв. На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не використовуваного протягом доби устаткування нерідко досягає 15—20% загального його парку, а внутрішньо-змінні простої ста­новлять 10—15% робочого часу. Це спричиняється: неузгодженістю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць; незадовільною організацією технічно-профілактичного обслуговування та ремонту устаткування; браком робітників тих чи тих професій; перебоями в забезпеченні робочих місць матеріалами, електроенергією, комплектуючими виробами, оснащенням, пристроями, підйомно-транспортними засобами тощо.

Для підприємств ряду галузей індустрії, і передовсім машинобудування, надзвичайної гостроти набула проблема підвищення коефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування. В Україні цей показник нині є невиправдано низьким і свідчить про наявність достатньо великих резервів ліпшого використання знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного устатку­вання до раціонального рівня (1,7—1,8), то можна буде збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.


87. Розкрийте зміст напрямків інтенсифікації відтворення основних фондів.

Протягом останніх років на більшості підприємств різних галузей народного господарства України спостерігається низький рівень ефективності відтворювальних процесів. Коефіцієнти оновлення й вибуття машин і устаткування, тобто найбільш активної частини основних фондів на промислових підприємствах, коливаються в межах відповідно 5—6 та 2—3% загального їхнього обсягу, а коефіцієнт економічного спрацювання досягає 50—55% загальної вартості. Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізично спрацьованих і технічно застарілих його одиниць. Саме цим пе­редовсім пояснюється невідкладне завдання прискорення й підвищення ефективності відтворення основних фондів, зростання технічного рівня застосовуваних засобів праці. За сучасних умов слід запровадити і реалізувати такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

усебічне прискорення розвитку машинобудівного комплексу України, радикальна перебудова його структури з метою максимально можливого задоволення народногосподарського попиту на достатньо широку номенклатуру різних видів машин та устаткування, забезпечення виготовлення нових поколінь техніки і закінчених (технологічно зв'язаних) систем машин, розробка та організація виробництва тих знарядь праці, які раніше взагалі не виготовлялись або імпортувались з інших країн;

Практична реалізація перелічених головних напрямків інтенсифікації відтворювальних процесів потребує не лише активної інженерно-виробничої діяльності самих підприємств, а й мобілізації великих власних фінансових коштів. У повному обсязі вона можлива за умови передовсім постійної державної підтримки, безпосередньої участі багатьох інститутів ринкової інфраструктури та іноземного капіталу.


88. Охарактеризуйте шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів
.

Ефективність використання оборотних активів на підприємстві має важливе значення, оскільки справляє значний вплив на загальну ефективність всієї сукупності засобів, залучених підприємством. Це пояснюється тим, що тривалість обороту основних і оборотних засобів суттєво відрізняється через принципові відмінності за характером участі у виробничому процесі основних та оборотних фондів. Якщо перші неодноразово беруть участь у процесі виробництва, то оборотні фонди — один раз, повністю споживаючись у кожному його циклі. Оборот основних фондів вимірюється роками, водночас як оборотні фонди і фонди обігу протягом року здійснюють, як правило, декілька оборотів. Отже, оборотні активи, що обслуговують оборот оборотних фондів і фондів обігу, багато в чому визначають загальні темпи і ефективність виробництва.

В системі заходів, спрямованих на підвищення ефективності роботи підприємства і зміцнення його фінансового стану, важливе місце займають питання раціонального використання оборотних активів.

Ефективність використання оборотних коштів не можна виміряти за допомогою одного показника. Для цього необхідна система показників, найважливішим з яких є швидкість обертання.

Цей показник водночас відображає обсяг реалізації створених товарів і наданих послуг за даний період і ефективність використання матеріальних засобів і коштів.

Обертання оборотних коштів обчислюється за планом і фактично. Порівнюючи фактичний час обертання з плановим, визначають прискорення або сповільнення обертання як щодо всіх нормованих оборотних коштів, так і до окремих їх статей.


89. Охарактеризуйте основні напрямки вдосконалення організації оплати праці в Україні на сучасному етапі.

Одним з основних напрямків вдосконалення тарифного регулювання заробітної плати на підприємствах України є запровадження єдиної гнучкої тарифної системи (ЄГТС). Остання охоплює в комплексі два нетрадиційні підходи до побудови тарифної системи –– запровадження єдиної тарифної сітки (ЄТС) і введення системи гнучких тарифних ставок (окладів).

В основу ЄТС покладено чотири принципи:

Перший –– охоплення єдиною тарифною шкалою усіх категорій персоналу.

Другий –– групування професій робітників і посад службовців за ознакою спільності робіт (функцій), що виконуються. Отже, усі категорії робітників подаються в ЄТС як одна група –– робітники всіх галузей, видів виробництва та робіт.

З-поміж цього виділено такі групи посад, виходячи зі спільності функцій, що виконуються:

а) посади службовців –– технічних виконавців, спільні для підприємств усіх галузей;

б) посади спеціалістів, спільні для підприємств усіх галузей;

в) посади спеціалістів, специфічні для підприємств різних галузей;

г) посади керівників загальногосподарських структурних підрозділів підприємств, спільні для підприємств усіх галузей;

д) посади керівників і працівників структурних підрозділів підприємств

різних галузей.

Третій –– зарахування робітників і службовців до розрядів єдиної уніфікованої сітки (тарифікація робітників і службовців) за ознакою складності робіт або функцій, що виконуються. Оцінюючи рівень кваліфікації спеціалістів, як і раніше, слід використовувати кваліфікаційні категорії.

У варіанті ЄТС передбачається 17 розрядів.

Тарифікація робіт і професій робітників, як і в чинних нині системах, передбачає віднесення їх до шести (а подекуди і до восьми) розрядів. Водночас зберігаються методичні підходи до тарифікації робіт і професій робітників на основі чинного довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників.

Оплата праці працівників установ, організацій, які знаходяться на фінансуванні з бюджету, за виключенням працівників органів державного управління, здійснюється на основі Єдиної тарифної сітки (ЄТС – перший етап запровадження якої з 01.09. 2005 р.), яка є шкалою тарифікації та оплати праці всіх категорій працівників бюджетної сфери, включаючи робітників, технічних службовців, спеціалістів та керівників. Кожна професійно-кваліфікаційна група працівників має в ЄСТ відповідний розряд (всього 25 розрядів), при цьому враховується тільки складність робіт, які виконуються та кваліфікація працівника. Посадові оклади (тарифні ставки) за розрядами ЄТС визначаються шляхом множення окладу (ставки) працівника 1-го тарифного розряду на відповідний тарифний коефіцієнт. В основу ЄСТ покладений принцип зростання тарифних коефіцієнтів з розряду до розряду з врахуванням рівномірної та регресивної зміни цих коефіцієнтів. Такий принцип зумовлює створення переваг в оплаті праці працівників нижчих рівнів кваліфікації. Строк запровадження ІІ та ІІІ етапів впровадження ЄТС встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Тарифікація працівників відбувається шляхом їх атестації на основі кваліфікаційних вимог, які мають свою специфіку для установ бюджетної сфери.

Складним у методичному плані є встановлення кваліфікаційних розрядів за конкретними посадами службовців. Під час розробки 17-розрядної сітки враховано різницю в складності робіт і кваліфікації виконавців. Разом з тим застосовано і такий метод оцінки, як “логіка тарифікації”, в основу якого покладено супідрядність, порівнянність окремих груп і категорій працівників. Так, наприклад, тарифікація техніків (4-7 розряди) пов’язана з тарифікацією робітників (1-8 розряди). Практика засвідчує, що це відповідає дійсному співвідношенню складності праці зазначених категорій працівників. Кваліфікаційні розряди інженерів усіх спеціальностей (6-11 розряди) так “перетинаються” з розрядами техніків, що розряд техніка першої категорії (6) відповідає розряду без категорії. Тарифікація інженерів-конструкторів, інженерів-технологів, інженерів-програмістів і деяких інших інженерних спеціальностей передбачена на вищому рівні (6-13 розряди), ніж інженерів інших спеціальностей (6-11 розряди) рівні. Це виправдано з огляду на порівняльний аналіз складності робіт і посадових обов’язків, цих категорій інженерних кадрів.

Кваліфікаційні розряди майстрів виробничих дільниць, відповідають розрядам інженерам усіх спеціальностей (6-11 розряди). Тарифікація начальників дільниць і змін (7-12 розряди) приблизно відповідає розрядам інженерів-конструкторів та інженерів-технологів. Кваліфікаційні розряди начальників цехів передбачені на вищому проти начальників дільниць і змін (11-14 розряди) рівні, що відповідають реальному співвідношенню складності й відповідальності виконуваних робіт.

Тарифікація головних спеціалістів (13-17 розряди) близька до тарифікації начальників цехів і керівників підприємств. Однак їхні кваліфікаційні розряди, з одного боку, дещо перевищують розряди начальників цехів і водночас “перетинаються” з ними, а з другого –– в окремих випадках прирівнюються до розрядів директорів підприємств.

Четвертий принцип ЄТС –– це, по-перше, встановлення тарифної ставки першого розряду в розмірі, що відповідає “заводському” рівню мінімальної заробітної плати, а по-друге, відносно однакове зростання порозрядних тарифних коефіцієнтів.Крім ЄТС, другою основною складовою ЄГТС є система “вилок” тарифних ставок (окладів), яка забезпечує гнучкість тарифних умов оплати праці. У практичній площині йдеться про використання переваг гнучкої тарифної системи.

90. Розкрийте зміст розробки та обґрунтування безтарифної моделі оплати праці.

Здійснення будь-якого господарського процесу обов’язково пов’язане із застосуванням праці та її оплатою. Облік цього процесу має забезпечити контроль за використанням праці, рівнем її оплати, здійсненням розрахунків з робітниками і службовцями. Зрозуміло, що саме цей облік потребує особливої точності, осільки він зачіпає матеріальні інтереси людей.

Праця – це цілеспрямована свідома діяльність людини в результаті якої утворюються споживчі вартості: продуктом праці є створення всіх матеріальних і духовних цінностей. Вона спрямована на здійснення процесу виробництва і на доведення продукту до споживача.

Зарплата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникам за виконану ним роботу.

Основними показниками праці і заробітної плати є:

- чисельність робітників;

- фонд оплати праці;

- їх прфесії та кваліфікації;

- преміальні виплати;

- витрати робочого часу, тобто кількість відпрацьованих годин;

- кількість виготовленої продукції або обсяг виконаних робіт;

- розрахунки з кожним працівником згідно діючого законодавства.

Основними завданнями обліку праці і заробітної плати є:

- документальне оформлення відпрацьованого часу;

- контроль за використанням фонду оплати праці і премій;

- контроль за дисципліною праці і повним використанням робочого часу;

- контроль за виконанням завдань по росту продуктивності праці;

- своєчасний і правильний розподіл нарахованої заробітної плати і відрахувань на соціальне страхування по напрямках затрат при визначенні вартості продукції;

- здійснення правильних і своєчасних розрахунків по заробітній платі;

- збір інформації і групування показників по праці заробітної плати для складання бухгалтерської і статичної звітності.

91. Характеристика одиничного типу виробництва.

Одиничний тип виробництва характеризується широкою непостійною номенклатурою продукції, невеликим обсягом випуску однакових виробів, які з часом не повторюються. Це обмежує можливість використання стандартних конструкторсько-технологічних рішень. Відмітною рисою одиничного типу виробництва є: переважна більшість технологічно спеціалізованих цехів, дільниць, робочих місць і відсутність постійно закріплених за ними певних виробів; використання універсального обладнання і розміщення його за однотипними групами; велика частка висококваліфікованих працівників, що зайняті в виробничому процесі; достатньо велика частка виконуваних вручну операцій і тривалість виробничого циклу; децентралізація оперативно-виробничого планування й управління виробництвом; достатньо висока частка відходів виробництва.

Продукцією одиничного типу виробництва є: унікальні верстати, турбіни, прокатні стани, потужні електричні машини, а також більшість будівельних об'єктів, крім стандартного домобудування.

Одиничне виробництво характеризується:

— виготовлення виробу в одиничних екземплярах (до 100 одиниць);

— широка номенклатура виробу;

— застосування універсального устаткування та оснащення;

— групування робочих місць за принципом технологічно однорідних операцій;

— висока кваліфікація працівників, відсутність закріплення певних операцій за працівниками;

— відсутність детально розробленого технологічного процесу;

— об’єктом планування, нормування і обліку є весь виріб, або окремі його частини.


92. Характеристика серійного типу виробництва.

Серійне виробництво характеризується випуском обмеженої номенклатури виробів порівняно великим об'ємом і партіями, що повторюються через певні проміжки часу. Залежно від числа закріплюваних за кожним робочим місцем операцій, регулярності повторення партій і їх розміру розрізняють три види серійного виробництва :

- дрібносерійне, в якому за кожним робочим місцем закріплюється від 20 до 40 операцій (К3.про = 20ч-40), вироби випускаються малими партіями, що повторюються нерегулярно;

- середньосерійне (чи власне серійне), в якому за кожним робочим місцем закріплюється від 10 до 20 операцій (К3.про=Юч-20), випуск виробів здійснюється партіями середнього розміру, а партії регулярно повторюються;

- великосерійне, при якому за кожним робочим місцем закріплюється від 2 до 10 операцій (К3.про = 2-=-10), вироби випускаються великими, регулярно такими, що повторюються партіями.

Відмітними рисами серійного виробництва є:

• за кожним робочим місцем закріплюється від однієї до 20 періодично повторюваних операцій;

• номенклатура продукції не стійка, одна й та сама продукція виготовляється кілька разів;

• частина обладнання спеціалізована, розміщується за технологічною та частково за предметною ознакою;

• застосовується паралельно-послідовний вид пересування предметів праці;

• значне застосування механізації праці при незначному використанні ручної праці.


93. Характеристика масового типу виробництва.

Масове виробництво характеризується випуском вузької номенклатури виробів впродовж тривалого періоду і великим об'ємом. У цьому виробництві кожне робоче місце спеціалізоване на виконанні одній, операції (К3.про = 1), що постійно повторюється. При повній синхронізації операцій забезпечуються строго ритмічна робота і ритмічний випуск продукції, а також безперервний рух виробів через усі операції. Масове виробництво організовується у формі потокового виробництва з широким застосуванням високопродуктивного спеціального устаткування, конвеєрів і спеціального технологічного оснащення, пред'являє найбільш низькі вимоги до кваліфікації робітників, забезпечує мінімальну тривалість виробничого циклу, скорочує трудомісткість і собівартість виготовлення виробів і дозволяє досягати високої продуктивності праці.

Необхідною умовою масового виробництва є постійний рівень попиту на продукцію. Для масового виробництва характерне таке:

• за кожним робочим місцем закріплено одну-дві операції;

• постійна номенклатура продукції;

• використовуються автоматичні лінії;

• застосовується паралельний вид пересування предметів праці.

Отже, збільшення масовості та серійності виробництва має низку

позитивних рис: збільшується продуктивність праці за рахунок поглиблення виробничих навичок та кращого оснащення робочих місць; знижується собівартість продукції і поліпшується використання обладнання, скорочується час виробництва виробу.

Щоб усунути недоліки масового та серійного виробництва, необхідно поєднувати методи великосерійного та масового виробництва. Отже, змішаний метод є найбільш перспективним методом організації виробничихпроцесів.

94. Охарактеризуйте суспільні форми організації виробництва.

Суспільство знає два основних типи організації виробництва: натуральне господарство і товарне господарство.

Натуральне господарство, за якого продукти праці як результат виробництва використовувались для задоволення особистих потреб безпосередніх виробників і членів їх родин, тобто для використання в межах господарської одиниці – роду, племені, патріархальної сім'ї, общини тощо як різновидів. В основному натуральну форму господарювання мали й великі маєтки традиційного типу.

Натуральне господарство характеризувалося

  1.  суспільним поділом праці в зародковому стані,
  2.  замкнутістю організаційно-економічних зв'язків,
  3.  роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва,
  4.  малопродуктивною ручною працею.

Товарне виробництво — виробництво, в якому продукти праці призначаються не для власного споживання, а для обміну через ринок шляхом купівлі-продажу.

Дві обов'язкові передумови необхідні для виникнення і функціонування товарного виробництва:

  1.  Наявність суспільного поділу праці.
  2.  Економічне відокремлення виробників.

Товарне виробництво буває двох видів:

  1.  Просте - існує поряд з натуральним.
  2.  Розширене - означає кінець натурального. товаром стає навіть праця.

Основні загальні ознаки товарного виробництва:

  1.  суспільний поділ праці;
  2.  економічна відособленість виробників;
  3.  еквівалентність відносин;
  4.  ринковий зв'язок між виробниками і споживачами;
  5.  визнання суспільного характеру праці через ринок;
  6.  здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу;

95. Характеристика нематеріальних ресурсів підприємства.

Нематеріальні ресурси – це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалогоперіоду. Відмітними рисами цих ресурсів є брак матеріальної основиздобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку відїхнього використання.

Поняття „нематеріальні ресурси” використовується для характеристикисукупності об’єктів інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність у широкому розумінні – це юридична категорія, яка застосовується для:

- визначення результатів творчої праці людини (творів науки, техніки,

мистецтва та інших видів діяльності);

- позначення належності таких результатів творчої праці відповідним

суб’єктам діяльності;

- закріплення за цими суб’єктами особистих немайнових і майнових прав,пов’язаних із розробкою та використанням створених ними інтелектуальних продуктів.

У складі об’єктів інтелектуальної власності виокремлюють:

1) об’єкти промислової власності. З-поміж об’єктів промислової власності окремо також виділяють так звані засоби ідивідуалізації учасників цивільного обороту і виготовлюваної ними продукції, робіт, послуг (знаки для товарів і послуг, фірмове найменування, зазначення походження товарів);

2) об’єкти, що охороняються авторськими і суміжними правами;

3) інші (нетрадиційні) об’єкти інтелектуальної власності

Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності (1883 р.)до об’єктів цієї власності належать винаходи, корисні моделі, промисловізразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування,зазначення походження товарів, а також способи захисту віднедобросовісної конкуренції.

96. Характеристика нематеріальних активів підприємства.

Нематеріальні активи - це будь-які активи, що не мають матеріальної форми, за винятком: грошових коштів (готівка, кошти на рахунках у банках та депозити до запитання); їхніх еквівалентів (короткострокових високоліквідних фінансових інвестицій, які вільно конвертуються в певні суми грошових коштів і які характеризуються незначним ризиком зміни вартості); дебіторської заборгованості у фіксованій (або визначеній) сумі грошів (сума заборгованості дебіторів підприємству на певну дату).

Нематеріальними активами вважаються тільки ті з них, які можна ідентифікувати. Ідентифікованими вважаються придбані активи, які на дату придбання відповідають критеріям визнання статей балансу, встановлених Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 "Баланс" (п. 1 П(С)БО 19). Простіше кажучи, ідентифікованими нематеріальними активами називають такі нематеріальні активи, що можуть бути придбані чи продані окремо від інших активів підприємства.

Нематеріальні активи утримуються підприємством з метою використання протягом періоду понад одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік)1.

Існує багато різних типів і класів нематеріальних активів, але найчастіше в світовій практиці їх класифікують за шістьма основними категоріями:

1. Нематеріальні активи, пов’язані з ринком. Активи, що найбільше використовуються в маркетингу, при просуванні товарів і послуг. Наприклад, торгові марки, фірмові імена, газетні заголовки, доменні імена.

2. Нематеріальні активи, пов’язані з замовником. Утворюються в результаті взаємодії з партнерами. Наприклад, список замовників (клієнтів), невиконаних замовлень.

3. Нематеріальні активи, пов’язані з мистецтвом. Авторські права на літературні, музичні твори, картини, фотографії, відео та аудіовізуальні матеріали.

4. Нематеріальні активи, пов’язані з договором (контрактом). Репрезентують вартість прав, що випливають з договору (контракту). Наприклад, франшиза (спеціальний вид ліцензування, коли компанія - власник відомої торгової марки надає іншій компанії право розміщувати цю торгову марку на своїй продукції, але при цьому одержує право контролю за якістю та іншими характеристиками продукції компанії-франчайзера), ліцензії, дозвіл на будівництво, право на радіомовлення.

5. Нематеріальні активи, пов’язані з технічними та прикладними науками, інновацією та технічним прогресом. Наприклад, запатентовані технології та секрети виробництва.

6. Гудвіл. Його називають найнематеріальним з нематеріальних активів через те, що він просто "вбудований" в підприємство. Гудвіл можна продати тільки разом з підприємством. Всі нематеріальні активи, які важко ідентифікувати або оцінити, відносять до гудвілу.


97. Оцінка та амортизація нематеріальних активів підприємства.

Специфіку нематеріальних активів як не упредметненої частини майна підприємства відображають особливості їх оцінки. Складність вартісної оцінки нематеріальних активів підприємств обумовлена: 1) різноманітністю, об'єктів інтелектуальної власності, кожний з яких є оригінальним; 2) різними способами їх прояву і формами практичного використання на підприємстві; 3) імовірнісним характерам отриманих результатів вартісної оцінки.

Використовувані на практиці підходи до оцінки вартості нематеріальних активів орієнтовано переважно на міжнародні стандарти оцінки майна (МСО). Ці стандарти були розроблені Міжнародним комітетом зі стандартів оцінки майна (TIAVSC) і введені в дію з 1994 року.

Оцінка вартості нематеріальних активів проводиться в певній послідовності і включає такі етапи:

1) обстеження нематеріальних активів;

2) правова експертиза;

3) визначення типу вартості і вибір відповідного методу (методів) оцінки вартості;

4) формування інформаційної бази для проведення оцінки;

5) розрахунок вартості нематеріальних активів за обраним методом;

6) підготовка звіту про оцінку.

Дуже поширеним є витратний підхід, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів.

За методом початкових витрат вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років. При цьому увага звертається на величину таких витрат і термін створення активів. Реалізація методу початкових витрат передбачає такі кроки:

- виявляються всі фактичні витрати, пов`язані зі створенням, придбанням або запровадженням об`єкта інтелектуальної власності;

- витрати коригуються на величину індексу цін на день оцінки;

- визначається нарахована величина амортизації об`єкта інтелектуальної власності;

- вартість об`єкта інтелектуальної власності визначається як різниця між величиною витрат, що коригувалися, і нарахованою амортизацією.

98. Загальна характеристика продукції.

У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і створює конкретні матеріальні блага. Отже, останні є продуктами праці, тобто споживною вартістю, речовиною природи, пристосованою людиною за допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу). Продукція, що виготовляється, протягом певного часу перебуває на різних стадіях технологічного процесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом (виробом). Ясна річ, що в промисловому виробництві результатом (продуктом) праці є продукція, на підприємствах транспорту — відповідний обсяг виконаної роботи (перевезених вантажів або пасажирів на ту чи ту відстань), а в установах зв'язку та банках — надані юридичним і фізичним особам послуги. Іноді продукт праці є водночас і виробленою продукцією, і виконаною роботою, і наданою послугою (наприклад, полагоджені годинник, телевізор, холодильник, взуття тощо).

Загальновідомо, що більшість продуктів праці є придатною для різних сфер і способів використання в народному господарстві. Збіжжя, наприклад, може бути сировиною для виробництва борошна, виготовлення пива чи горілки, може використовуватись як корм для худоби чи посівний матеріал. Продукт праці, що існує в готовій для споживання формі, може стати сировиною для виробництва іншого продукту (наприклад, виноград — для виготовлення виноградного соку, вина). Чи стане конкретна споживна вартість засобом виробництва або кінцевим предметом споживання, цілком залежить від її функції та місця в процесі праці. Предмети праці, що підлягають обробці в процесі виробництва і змінюють свою форму, перетворюються на продукти праці, котрі розподіляються на засоби виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно І та II підрозділів, а у промисловості — продукцією груп «А» і «Б».


99. Розкрити сутність якості і конкурентоспроможності продукції.

Якість - це економічна категорія, яка відображає сукупність властивостей продукції (технічних, технологічних, економічних, екологічних тощо), що зумовлюють ступінь її здатності задовольняти потреби споживачів відповідно до свого призначення.

Рівень якості - це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї у порівнянні з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного й оптимального її рівня. Абсолютний рівень визначають з допомогою обчислення показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів. Відносний рівень визначають, порівнюючи показники якості з кращими аналогами вітчизняних та зарубіжних зразків. НТП

Конкурентоспроможність продукції:

• це здатність продукції вирізнятись серед аналогічних товарів, які пропонують на ринку фірми-конкуренти;

• це вирішальний фактор комерційного успіху продукції на розвиненому конкурентному ринку;

• це комплекс споживчих і вартісних (цінових) характеристик товару, які визначають його успіх на ринку, тобто перевагу саме цього товару перед іншими в умовах широкого пропонування товарів-аналогів;

• це специфічна властивість продукції, що спонукає споживачів до придбання саме цієї продукції при існуванні товарів-аналогів.

В умовах розвиненого конкурентного ринку ефективним засобом розв'язання проблем якості та конкурентоспроможності товарів стає маркетинг. Це пояснюється тим, що конкурентоспроможність визначається тільки такими властивостями, які дають можливість найкраще задовольнити потребу споживача, а необхідну інформацію про поведінку покупця, стан попиту, властивості товарів конкурентів тощо отримує і надає відділ (бюро) маркетингу.

100. Розкрити сутність стандартизації і сертифікації продукції.

Важливим елементом у системах управління якістю продукції є стандартизація — нормотворча діяльність, яка знаходить найбільш раціональні норми, а потім закріплює їх у нормативних документах у вигляді стандарту, інструкцій, методик та вимог до розробки продукції. Стандартизація — незамінний засіб забезпечення сумісності, взаємозамінності, уніфікації, типізації, надійності техніки й інформаційних мереж, норм безпеки і екологічних вимог, єдності характеристик і властивостей якості продукції, робіт, процесів і послуг.

Головне завдання стандартизації — створити систему нормативно-технічної документації, яка визначає прогресивні вимоги до продукції, що виготовляється на потреби народного господарства, населення, оборони країни, експорту, а також контроль за правильністю використання цієї документації.

Державна система стандартизації України мас бути гармонізована з міжнародними, національними системами і спрямована на забезпечення:

— реалізації єдиної технічної політики у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

— захисту інтересів споживачів і держави з питань безпеки продукції і процесів, робіт і послуг для життя, здоров'я та майна громадян, охорони навколишнього природного середовища;

— взаємозамінності та сумісності продукції, її уніфікації;

— якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства;

— економії всіх видів ресурсів, поліпшення техніко-економічних показників виробництва;

— безпеки народногосподарських об'єктів з урахуванням ризику виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;

— створення нормативної бази функціонування систем стандартизації та сертифікації продукції;

Сертифікація продукції є одним із засобів підтвердження відповідності продукції заданим вимогам.

Сертифікація — це сукупність дій та процедур з метою підтвердження (за допомогою сертифікату відповідності або знака відповідності) того, що продукція (товар чи послуга) відповідає обов'язковим вимогам норм і стандартів, що діють в Україні.

Сертифікація продукції здійснюється уповноваженими органами із сертифікації — підприємствами, установами і організаціями з метою:

— запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я та майна громадян і навколишнього природного середовища;

— сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції;

— створення умов для участі суб'єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та в міжнародній торгівлі.


81. Розкрити зміст формування поведінки неплатоспроможного підприємства.

Для сучасного етапу виходу України з економічної і системної кризи і формування довгострокового потенціалу для динамічного росту економіки важливим є активізація ролі підприємництва. Цю думку поділяють більшість політиків, економістів і практиків. Характер економічних відносин, вплив системи різноманітних факторів формують той чи інший тип економічної поведінки, яка в свою чергу визначає характер економічних відносин між суб’єктами господарювання. Категорія економічної поведінки є однією із ключових для пояснення функціонування підприємств у сучасних умовах.

Трансформаційні процеси, які є закономірними і зумовлюються низкою об’єктивних причин, передбачають зміну економічної поведінки підприємств відповідно до вимог, що зумовлені сучасним станом економіки. Тому глибокий аналіз особливостей економічної поведінки дозволить визначити напрям економічного розвитку та запропонувати заходи для підвищення ефективності економічної поведінки. Звідси виникає необхідність дослідження факторів, які впливають на економічну поведінку підприємств, а також особливостей економічної поведінки платоспроможних та неплатоспроможних підприємств у перехідній економіці. В сучасних умовах найістотнішими факторами, що визначають умови формування економічної поведінки, є фактори економічного характеру, пов’язані як з можливістю підприємств виробляти певні товари і послуги, так й із фінансово-економічною політикою держави, платоспроможністю споживачів. Важливу роль відіграють й інші фактори, зокрема політичного, соціального, правового, стратегічного характеру.

У розробку проблематики, пов’язаної із формуванням економічної поведінки підприємств і підвищенням її ефективності в ринкових умовах значний внесок зробили такі вітчизняні і зарубіжні науковці, як А. Сміт, Д. Рікардо, М. Оріховський, М. Туган-Барановський, П. Друкер, Дж. Мілль, В. Зомбарт, М. Вебер, В. Парето, К. Ерроу, Г. Беккер, Д. Норт, Л. Тевено, М. Долішній, М. Козоріз, М. Бєлєнькій, Є. Бойко, В. Геєць, О. Кузьмін, С. Мочерний, О. Яременко, В. Лисовицький. У численних наукових працях названих та багатьох інших авторів розглянута значна кількість аспектів діяльності підприємств. Проте проблеми, пов’язані з особливостями формування економічної поведінки платоспроможних і неплатоспроможних підприємств, стратегічного планування економічної поведінки та формування моделі підвищення її ефективності досліджувались не достатньо


50. Охарактеризуйте поняття і показники якості продукції.

Якість продукції – як економічна категорія, відбиває сукупність властивостей

продукції, що зумовлюють ступінь її придатності задовольняти потреби

людини відповідно до свого призначення.

Можливість товару або послуги задовольняти обумовлені або передбачувані

потреби покупця визначається за допомогою спеціальних показників якості.

Показник якості — це кількісна характеристика однієї або кількох

властивостей продукції за певних умов її створення, експлуатації або

споживання. Отож, якість — це здатність сукупних характеристик продукції

задовольнити вимоги споживача. Характеристикою вважається будь-яка

відмітна властивість. Вона може бути власною чи заданою, якісною чи

кількісною і належати до різних класів.

Існують такі класи характеристик:

фізичні — механічні, електричні, хімічні, біологічні;

органолептичні — пов’язані з нюхом, дотиком, смаком, зором, слухом;

поведінкові — увічливість, чесність, правдивість;

часові — пунктуальність, безвідмовність, готовність;

ергономічні та функціональні — пристосованість до фізіологічних

особливостей людини, швидкість, ємність, вантажомісткість тощо.


51. Розкрити види технічного контролю якості продукції
.

Класифікація видів технічного контролю якості продукції на підприємстві

За автоматизованого контролю перевірка якості здійснюється шляхом прямого застосування автоматичних пристроїв (включаючи промислові роботи) без участі людини як у ході технологічного процесу, так і після завершення обробки чи складання виробу.

Статистичний це особливий науково обґрунтований вид (метод) вибіркового контролю, що ґрунтується на застосуванні теорії ймовірностей та математичній статистиці. Він дозволяє не лише фіксувати фактичний рівень якості масової продукції, але й активно впливати на перебіг технологічного процесу, тобто забезпечувати його регулювання (управління).

Стаціонарний контроль здійснюється у спеціально обладнаних приміщеннях (лабораторіях) шляхом проведення відповідних випробувань, аналізів тощо, а змінний на тих чи інших робочих місцях самими виконавцями або контрольними майстрами (контролерами) відділу технічного контролю підприємства.

Об'єктивний метод означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та приборних вимірювань, лабораторного аналізу. Такий метод є найбільш вірогідним і застосовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів.

Органолептичний метод ґрунтується на наслідках аналізу сприймання органами почуттів людини (зором, слухом, смаком, нюхом, дотиком) без застосування технічних вимірювальних та реєстраційних засобів. При цьому методі застосовують балову систему оцінки показників якості, виходячи з визначеного переліку ознак (властивостей), які найповніше охоплюють основні якісні характеристики виробу

Диференційований метод оцінки рівня якості передбачає порівняння одиничних виробів з відповідними показниками виробів-еталонів або ж базовими показниками стандартів (технічних умов).

Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості оцінюваного виробу.


52. Як обчислити ефективність капітальних вкладень.

Ефективність інвестицій можна оцінити за допомогою показників:

1. Коефіцієнт економічної ефективності капітальних затрат (Ер):.

Ер = ?П / К або Ер = П / К

де ?П –приріст прибутку підприємства у випадку вкладення капіталу у

реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення, грн.

П - загальна сума прибутку для новостворюваних об'єктів, грн.;

К — загальна сума капіталовкладень (кошторисна вартість проекту), грн.

Абсолютну ефективність капітальних затрат можна обчислити також через

ефективність використання виробничих фондів:

Ер= П / ( ОФ + Ок)

2.Строк окупності капіталовкладень (Тр), який є оберненим показником до

Е: Тр = 1 / Ер, роки.

Розрахунковий коефіцієнт економічної ефективності

капіталовкладень Ер повинен порівнюватись з нормативним коефіцієнтом Ен,

який встановлюється Міністерством економіки України на певний період.

Якщо Ер>Ен, то вкладення капіталу вважають доцільними.

Показником порівняльної ефективності капітальних вкладень є

мінімум приведених витрат (Зприв):

Зприв = Сі + Ен х Кі —> min, грн.,

де Сі — собівартість річного випуску продукції по і-му варіанту

капіталовкладень, грн.;

Кі — капіталовкладення по і-му варіанту, грн.;

Зприв можуть визначатись і в розрахунку на одиницю продукції.

Той проект вважається найкращим з економічної точки зору, при якому сума

приведених витрат є мінімальною.

1.Початкові інвестиції ( початкова вартість проекту) –розмір капітальних

вкладень, необхідних для реалізації проекту, розраховується як сума всіх

інвестиційних витрат за мінусом початкового доходу ( виручки від продажу

зайвого обладнання).

2. Грошовий потік – фінансовий показник, який обчислюється як сума

чистого прибутку підприємства, амортизаційних вкладень, приросту

оборотного капіталу та приросту вартості основних активів.

3. Ставка дисконту ( капіталізації) – процентна ставка, що характеризує

норму прибутку ( відносний показник) мінімального щорічного доходу

інвестора, на який він сподівається.

4. Теперішня вартість – вартість майбутніх доходів на теперішній час,

яка обчислюється шляхом множення грошового потоку за кожний рік на так

званий відсотковий чинник теперішньої вартості ( коефіцієнт приведення)

відповідного року за прийнятою дисконтною ставкою.


53. Розкрити поняття та зміст інноваційних процесів на підприємстві

Інноваційний процес – сукупність науково-технічних, технологічних і організаційних змін, що відбуваються у процесі реалізації інновацій; процес послідовного перетворення ідеї на товар, що проходить етапи фундаментальних, прикладних досліджень, конструкторських розробок, маркетингу, виробництва, нарешті, збуту, − процес комерціалізації технологій.

За змістом розрізняють різні типи інноваційного процесу:

Тип 1. «Інновація − прорив». В узагальненому вигляді даний тип передбачає: генерацію кардинально нових знань (зазвичай це сфера фундаментальних досліджень); визначення можливостей трансформації одержаних фундаментальних знань в ідеї, які мають прикладний характер; визначення потреб споживачів в інновації даного типу; формування якісних та кількісних параметрів інновації; тестування інновації (тільки для товару або процесу); впровадження (виробництво); поширення інновацій у базовій сфері; поширення інновацій на суміжні галузі; оцінку ефекту й ефективності інновацій.

Тип 2. «Інновація – удосконалення». В узагальненому вигляді даний тип передбачає: вибір якостей (процесів), що потребують удосконалення на основі аудиту будь-якого об’єкта та визначення проблем, які необхідно вирішити; генерацію ідей щодо вдосконалення; вибір базової ідеї вдосконалення; формування технічного завдання з удосконалення; тестування удосконалення; коригування удосконалення; впровадження вдосконалення; комерціалізацію вдосконалення; поширення на інші об’єкти; оцінку ефективності вдосконалення..  Тип 3. «Інновація – модифікація». В узагальненому вигляді даний тип передбачає: з’ясування потреби у модифікації; вибір і конкретизацію параметру, який необхідно модифікувати; формування технічного завдання; тестування модифікації; впровадження модифікації; комерціалізацію модифікації; поширення на інші об’єкти; оцінку ефективності.


54. Розкрити поняття маркетингу, його функції, принципи і роль в діяльності підприємства.

Ма́ркетинг — це діяльність, спрямована на створення попиту та досягнення цілей підприємства через максимальне задоволення потреб споживачів.

Марке́тингові фу́нкції — окремі види або комплекси видів спеціалізованої діяльності, що здійснюються в процесі функціонування підприємства як учасника ринку. Орієнтуючись на принципову методологію маркетингу як ринкову концепцію управління і збуту, доцільно вирізнити чотири блоки комплексних функцій, кожний з яких містить у своїй структурі низку підфункцій: Аналітична функція:

вивчення ринку як такого;

вивчення споживачів;

вивчення фірмової структури ринку;

вивчення товару;

аналіз внутрішнього середовища підприємства. Виробнича функція:

організація виробництва нових товарів;

організація матеріально-технічного забезпечення;

управління якістю та конкурентоспроможністю продукції.

Збутова функція:

організація системи товароруху;

провадження цілеспрямованої товарної політики;

організація сервісу;

провадження цілеспрямованої збутової політики.

Функція управління:

планування маркетингової діяльності;

організація маркетингової діяльності;

інформаційне забезпечення;

контроль маркетингової діяльності.

Принципи маркетингу: постійний пошук і максимальна повага до споживача, орієнтованість на його потреби й вимоги, що передбачають пропонування ринку не товарів та послуг, а способів розв’язання проблем споживачів; гнучкість у досягненні поставленої мети шляхом адаптації до вимог ринку з одночасним спрямованим впливом на нього;

комплексний підхід до розробки маркетингових планів, який передбачає використання не окремих маркетингових заходів, а комплексу маркетингу, поєднання окремих елементів якого дозволяє досягти визначеної мети; спрямованість на довгострокову перспективу розвитку фірми.


55. Планування як функція управління. Принципи, методи, види планування.

Планування – це заздалегідь намічений порядок дій, необхідних для досягнення поставленої цілі. Планування - оптимальний розподіл ресурсів для досягнення поставленої мети.

Існують такі основні принципи планування:

1. Принцип комплексності . На кожному підприємстві результати економічної діяльності різних підрозділів багато в чому залежать від рівня розвитку техніки, технології, організації виробництва, використання трудових ресурсів, мотивації праці, прибутковості та інших факторів. Всі вони утворюють цілісну комплексну систему планових показників, так що будь-яке кількісне або якісне зміна хоча б одного з них приводить, як правило, до відповідних змін багатьох інших економічних показників. Тому необхідно, щоб ухвалені планові та управлінські рішення були комплексними, що забезпечують облік змін як в окремих об'єктах, так і в кінцевих результатах всього підприємства.

2. Принцип ефективності вимагає розробки такого варіанту виробництва товарів і послуг, який при існуючих обмеженнях використовуваних ресурсів забезпечує отримання найбільшого економічного ефекту.

3. Принцип оптимальності має на увазі необхідність вибору кращого варіанта на всіх стадіях планування з декількох можливих альтернатив.

4. Принцип пропорційності , тобто збалансований облік ресурсів і можливостей підприємства.

5. Принцип науковості , тобто облік останніх досягнень науки і техніки.

6. Принцип деталізації , тобто ступеня глибини планування.

7. Принцип простоти і ясності , тобто відповідності рівню розуміння розробників і користувачів плану.

Залежно від головних цілей або основних підходів використовуваної інформації , нормативної бази, що застосовуються шляхів отримання та узгодження тих чи інших кінцевих планових показників прийнято розрізняти наступні методи планування: експериментальні, нормативні, балансові, розрахунково-аналітичні, програмно-цільові, звітно-статистичні, економіко-математичні та інші.

Розрахунково-аналітичний метод заснований на розчленовуванні виконуваних робіт і угрупованню використовуваних ресурсів за елементами і взаємозв'язку, аналізі умов найбільш ефективного їх взаємодії та розробці на цій основі проектів планів.

Експериментальний метод - це проектування норм, нормативів і моделей планів на основі проведення та вивчення вимірів і дослідів, а також обліку досвіду менеджерів, плановиків та інших фахівців.

Звітно-статистичний метод полягає в розробці проектів планів на основі звітів, статистики та іншої інформації, що характеризує реальний стан і зміна характеристики діяльності підприємства.


Данной работой Вы можете всегда поделиться с другими людьми, они вам буду только благодарны!!!
Кнопки "поделиться работой":

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

118. Визначення найменування і тактової частоти процесора 632 KB
  Дана лабораторна робота написана на мові Delphi 7 на тему Визначення найменування і тактової частоти процесора. Зміст роботи: Постановка задачі. Теоретичні відомості. Опис алгоритму. Керівництво програмісту. Керівництво користувачеві. Приклад роботи програми. Програмний код програми. Висновок про виконану роботу. Використана література, або інші джерела.
119. Теорія інформації 184.5 KB
  Мета процесу кодування інформації: за одиницю часу передати більше інформації. Конвенціональність кодування (одну й ту ж інформацію можна кодувати різними способами).
120. Системний аналіз - Календарне планування. Розрахунок мережевої моделі 56.5 KB
  Розрахунок мережевої моделі дозволяє визначити критичні та некритичні операції. Операція критична, якщо затримка початку її виконання або збільшення тривалості приводить до збільшення тривалості програми в цілому. В противному випадку – некритична операція, характеризується тим, що різниця в часі між пізнім закінченням і раннім початком більша ніж тривалість операції. Виникає резерв часу, який може бути використаний з точки зору оптимізації ресурсів.
121. Системний аналіз - Матричні ігри 94.5 KB
  Системний аналіз - матричні ігри. Точка мінімаксу визначаєтьсяі як найнижча точка огинаючої зверху.
122. Завдання для контрольної роботи по курсу Основи системного аналізу об’єктів та процесів комп’ютеризації 235.5 KB
  Контрольна робота складається з двох частин: теоретичної та практичної. I. В теоретичній частині потрібно дати розгорнуту відповідь на одне з наступних питань відповідно варіанту. II. В практичній частині необхідно розв’язати наступні задачі.
123. ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ 195.5 KB
  Якщо існування функцій розподілу ймовірностей, які характеризують степінь неповноти або неточності інформації про вихідні дані задачі прийняття рішень не гарантується, то таку ситуацію класифікують як прийняття рішень в умовах невизначеності.
124. АНАЛІЗ КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЙ. ЕЛЕМЕНТИ ТЕОРІЇ ІГОР 295.5 KB
  В теорії ігор супротивники – гравці. Кожен з гравців має деяку множину (скінченну або нескінченну) можливих дій (стратегій). Результати в грі задаються функціями, що залежать від стратегій кожного з гравців. Гра з двома гравцями, у якій виграш одного з гравців дорівнює програшу другого, називається грою з нульовою сумою. У такій грі достатньо задати результати у вигляді платежів одного з гравців.
125. Основы гражданской обороны. Структура и место в обществе 186 KB
  Концепция современной войны значительно уменьшает вероятность ковровых бомбежек с массовым поражением населения и огромными разрушениями жилого фонда, что требовало эвакуации граждан в пригородную зону.
126. Основные понятия системного анализа и его критерии 540.5 KB
  Системный анализ - наука, занимающаяся проблемой принятия решения в условиях анализа большого количества информации различной природы. Из определения следует, что целью применения системного анализа к конкретной проблеме является повышение степени обоснованности принимаемого решения, расширение множества вариантов, среди которых производится выбор, с одновременным указанием способов отбрасывания заведомо уступающим другим.