15910

Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

МВС України Національний університет внутрішніх справ О.Н. Ярмиш В.О. Серьогін ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО ТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ Допущено МВС України в якості навчального посібника для вищих навчальних закладів ...

Украинкский

2013-06-18

3.28 MB

18 чел.

МВС України

Національний університет внутрішніх справ

О.Н. Ярмиш

В.О. Серьогін

ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО
ТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

В УКРАЇНІ

Допущено МВС України

в якості навчального посібника

для вищих навчальних закладів

Видавництво

Національного університету

внутрішніх справ

Харків 2002

ББК 67.300  Рекомендовано до видання

редакційно-видавничою радою

Національного університету внутрішніх справ

00.00.2001р.

Відповідальний редактор – доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Ю.М. Тодика

Рецензенти: доктор юридичних наук, професор
О.Ф. Фрицький, член-кореспондент Академії правовоих наук України, доктор юридичних наук, професор Н.Р. Нижник

Ярмиш О.Н., Серьогін В.О.  Державне  будівництво  та

Я 00

місцеве самоврядування в Україні: Підручник. – Харків: Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002  –      с.

У пудручнику систематично викладені всі теми за вузівською програмою навчального курсу «Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні». Розглядаються поняття державного будівництва і місцевого самоврядування як науки, її система та місце серед юридичних наук, основи організації та діяльності органів публічної влади в Україні. Аналізуються принципи організації та діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, їх функції, компетенція, форми і методи роботи, взаємодія з правоохоронними органами, об’єднаннями громадян і трудовими колективами.

Для студентів, курсантів, аспірантів, ад’юнктів і викладачів юридичних вузів і факультетів.

ISSBN 966-7099

ББК

© О.Н.Ярмиш, В.О.Серьогін, 2002

© Національний університет внутрішніх справ, 2002


Передмова

Дана робота являє собою одну з перших спроб систематичного викладу базових теоретичних і практичних уявлень у галузі державного будівництва та місцевого самоврядування в Україні. Актуальність створення повноцінного підручника, який включав би до свого складу основні правничо-технологічні елементи організації діяльності органів публічної влади, на сьогодні є очевидною.

В Україні здійснюється повномасштабна політична реформа, спрямована у тому числі й на розвиток демократичних засад у формуванні й діяльності інститутів державної влади та місцевого самоврядування. Одночасно має бути вирішене питання підвищення ефективності та економічності функціонування системи публічної влади в умовах її детермінованості волею народу і конституційними приписами. Йдеться не стільки про структурні зміни, скільки про підвищення функціональної результативності роботи державного апарату та системи місцевого самоврядування. Суть реформ полягає у тому, щоб забезпечити максимальну відповідність структури, форм, методів і впливу управлінського апарату цілям і вимогам різних сфер суспільного життя, котрі інтенсивно розвиваються і наповнюються новим змістом. За даних умов першочергового значення набувають як дослідження чинного законодавства, що регламентує організацію роботи органів публічної влади, так і підготовка кваліфікованих кадрів, здатних успішно працювати в нових політико-правових умовах.

У представленому підручнику систематично викладено усі теми за вузівською програмою навчального курсу «Державне будівництво і самоврядування в Україні». Структурно підручник складається з двох частин: Загальної та Особливої. У Загальній частині викладені традиційні питання предмету і методу державного будівництва і місцевого самоврядування як наукової та навчальної дисциплін, про місце цієї галузі знання в системі державознавчих наук та інші питання, що мають базисне значення. Значна увага у цій частині підручника приділена основам організації та діяльності органів публічної влади, їх системі та іншим загальнотеоретичним аспектам.

Особливу частину присвячено висвітленню питань організації роботи органів законодавчої та виконавчої влади, глави держави, а також органів місцевого самоврядування. Значну увагу приділено структурі та функціональним особливостям цих органів, формам і методам їх діяльності. Проаналізовано правовий статус та організацію роботи як зазначених органів у цілому, так і їх структурних підрозділів та окремих посадових осіб. Значне місце відведене для з’ясування питання про те, як загальна компетенція певного органу публічної влади розподіляється між його структурними ланками. Окремий розділ висвітлює деякі аспекти взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування з судовими і правоохоронними органами, об’єднаннями громадян і трудовими колективами. Особливу увагу приділено організації роботи Міністерства внутрішніх справ як одного з центральних органів виконавчої влади та організації роботи органів публічної влади у правоохоронній сфері.

З огляду на особливості державного та адміністративно-територіального устрою України в окремий розділ виділені питання щодо організації роботи органів влади Автономної Республіки Крим.

При роботі над підручником авторами використовувались праці як українських, так і зарубіжних (у першу чергу – російських) державознавців, критично оцінювались і застосовувались положення, вироблені радянською юридичною школою. Посилання на нормативний матеріал у міру можливості і доречності супроводжуються теоретичними положеннями та статистичними даними, схемами і таблицями.

Деякі із запропонованих у підручнику характеристик організації роботи органів публічної влади можуть викликати певні заперечення з боку інших вчених. Це цілком природно, адже сучасна вітчизняна розробка питань державного будівництва та місцевого самоврядування перебуває на етапі їх постановки, і залежно від того, як ці питання ставляться, формулюються різні концепції й розгортаються жваві наукові дискусії. Сподіваємося, що даний підручник стане ще одним стимулом для інтенсифікації наукових розробок у сфері організації роботи органів публічної влади, сприятиме появі нових цікавих ідей і концепцій.

Суттєво ускладнила роботу над підручником крайня нестабільність нормативно-правової основи державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні. Якщо в умовах державно-правової реформи швидкоплинним є навіть конституційне законодавство, то підзаконні акти, що регламентують внутрішньоорганізаційні відносини, змінюються взагалі з небувалою швидкістю. Це змусило авторів зупинитись на тому рівні чинного законодавства, який склався на 1 січня 2002 року. Тому при роботі з підручником слід час від часу порівнювати викладений в ньому матеріал з останніми редакціями відповідних нормативних актів, що містяться в комп’ютерних базах даних («Законодавство України», «Нормативні акти України» тощо).

Сподіваємося, що запропонований підручник стане в нагоді не тільки студентам юридичних вузів, курсантам та слухачам закладів МВС при вивченні навчального курсу «Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні», але й науково-педагогічним працівникам, державним та муніципальним службовцям у їх практичній діяльності.

О.Н. Ярмиш,

доктор юридичних наук,
професор, член-кореспондент

Академії правових наук України,

Заслужений юрист України

 


ЧАСТИНА ЗАГАЛЬНА

Розділ І

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА
ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ

Глава 1

Державне будівництво та місцеве                         самоврядування
як наука і навчальна дисципліна

§1. Поняття, предмет і джерела науки державного будівництва та місцевого самоврядування

Державне будівництво і місцеве самоврядування – це наука, що являє собою систему узагальнених знань про організацію роботи органів публічної влади. Її предметом є суспільні відносини, які складаються у процесі організації та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

У сучасній науці термін «організація» вживається для означення певних процесів або явищ. Цей термін походить від латинського «оrganizо» – узгоджено, стрункий вигляд, укладаю. Як процес організація – це сукупність дій, що призводять до створення і покращання взаємозв’язків між частинами цілого. Організація як явище – це об’єднання елементів для реалізації програми або мети, що здійснюється на підставі певних правил і процедур.

Сучасний світ нерідко розглядається як світ найрізноманітніших організацій, які являють собою «сукупність людей, груп, об’єднаних для досягнення якоїсь мети, вирішення якогось завдання на основі принципів поділу праці, розподілу обов’язків та ієрархічної структури».1 Організації створюються для задоволення різноманітних потреб людей і тому мають різне призначення, розміри, будову та інші характеристики. Органи публічної влади належать до формальних, політичних, бюджетних, некомерційних, державних чи муніципальних юридичних осіб.

З точки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної влади являють собою цілісну систему інституцій, призначених здійснювати управління суспільно значущими справами від імені й за дорученням суверена, – народу, – або відповідної територіальної громади. Як різновид соціальних систем, органи публічної влади складаються з людей і регулюють відносини між людьми, їм притаманні такі ознаки, як множинність елементів, єдність головної мети для всіх елементів, наявність зв’язків між ними, цілісність елементів, структурованість, ієрархічність, відносна самостійність. Усі органи публічної влади є штучними системами, тобто цілеспрямовано створюваними для реалізації заданих програм і цілей. Більшість з них мають значний ступінь відкритості, тобто характеризуються розгалуженістю зв’язків з іншими складовими суспільства і, відповідно, значною залежністю від них. Водночас деякі органи публічної влади (особливо виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, що характеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу чергу потреби свого бюрократичного персоналу.

Складність суспільних проблем, що підлягають вирішенню, і розвиток апарату публічної влади породжують необхідність належної організації управління, узгодження діяльності всіх складових цього апарату, тобто обумовлюють необхідність організаційних відносин. Саме організаційні відносини складають серцевину предмету науки державного будівництва та місцевого самоврядування. До таких відносин у сфері здійснення публічної влади належать суспільні відносини, що складаються у процесі взаємодії чи протидії між елементами всередині загальної системи органів публічної влади, а також поза нею при створенні, функціонуванні, реорганізації та руйнації цієї системи. Метою організаційних відносин є забезпечення оптимального використання потенційних можливостей органу публічної влади, його ефективної роботи. У найзагальнішому вигляді середовище організаційних відносин відображене на мал.1.

Мал.1. Середовище організаційних відносин (В – взаємодія, П – протидія )

Організація роботи кожного з органів публічної влади може бути визначена через систему певних показників, які отримали назву «елементи державного будівництва і місцевого самоврядування». До них належать:

1. Система органів державної влади і місцевого самоврядування, тобто види органів публічної влади, місце кожного з них у загальній системі, характер відносин цих органів між собою.

2. Принципи, тобто основоположні керівні засади, покладені в основу організації та діяльності органів публічної влади.

3. Функції органів державної влади і місцевого самоврядування як основні напрямки їх діяльності.

4. Компетенція як юридичні межі владної діяльності органів публічної влади.

5. Територіальні, правові, матеріально-фінансові основи організації та діяльності органів публічної влади.

6. Структура, тобто внутрішньоорганізаційна будова, поділ органів державної влади і місцевого самоврядування на складові частини.

7. Форми діяльності як види однорідної діяльності органів публічної влади та їх структурних підрозділів, управлінського апарату стосовно реалізації компетенції, що здійснюються у певних організаційних рамках, встановлених законодавством.

8. Методи діяльності органів публічної влади як способи та інструментальні засоби здійснення владної діяльності.

Державне будівництво та місцеве самоврядування не є галузевою наукою. Публічна влада здійснюється у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а тому організаційні відносини, пов’язані з її здійсненням, не можуть складати самостійного предмета правового регулювання. Більше того, далеко не всі організаційні відносини регулюються правом. Деякі з них регламентуються звичаями, нормами моралі і корпоративними нормами. Тому предмет державного будівництва і самоврядування виходить далеко за межі правової сфери і охоплює собою широкий спектр суспільних наук від політології та економічної теорії до соціальної й навіть особистої психології.

Наука державного будівництва і місцевого самоврядування – це сукупність науково обгрунтованих ідей, поглядів, уявлень про організацію та діяльність органів публічної влади. Її основна увага спрямована на динамічні аспекти реалізації публічної влади компетентними органами, на практику їх діяльності, на втілення правових приписів у життя.

Джерелами науки державного будівництва і місцевого самоврядування є:

1) праці вчених, спеціалістів у галузі державного будівництва і місцевого самоврядування (монографії, наукові доповіді, статті тощо);

2) правові акти, що регламентують організацію і діяльність органів публічної влади (Конституція України, Регламент Верховної Ради України, Закон “Про місцеве самоврядування вУкраїні” та ін.);

3) матеріали практики діяльності органів публічної влади (стенограми, протоколи, статистичні дані про роботу, архівні матеріали).

§2. Методологія науки державного будівництва
та місцевого самоврядування

Методологія науки державного будівництва та місцевого самоврядування - це система теоретичних принципів і спеціальних засобів дослідження предмета.

Сучасний етап розвитку державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні характеризується критичним переглядом методології радянської науки. На зміну принципам класовості й партійності приходять принципи об’єктивності та плюралізму. Водночас, дослідження організації діяльності органів публічної влади продовжують базуватися на принципах науковості, історизму, комплексності, всебічності, поєднання теорії і практики.

Загальнотеоретичним, філософським методом даної науки є діалектичний матеріалізм, в основі якого лежить “вчення про матеріальну природу світу, що змінюється і розвивається”.2 Його загальність, універсальність виражається у всіх конкретних науках і на всіх етапах наукового пізнання. Діалектичний підхід означає неприпустимість одностороннього підходу до явищ, врахування їх суперечливості; цей метод вимагає розглядати дійсність у постійній динаміці, вважає лише практику критерієм істинності. Матеріалізм передбачає пояснення будь-яких суспільних явищ з матеріалістичних позицій, що заперечують їх містичний, суб’єктивно-ідеалістичний характер. Будучи вченням про рух і розвиток, матеріалістична діалектика спрямована на те, щоб виявляти сутність розвитку, його джерело, механізм, форми, закони тощо. Вона виходить з того, що суспільне буття являє собою матеріальну реальність, яка існує об’єктивно і постійно розвивається під впливом внутрішніх протиріч при активній, творчій ролі людини.

Згідно з вимогами методу матеріалістичної діалектики, всі державно-правові явища розглядаються як елементи суспільного буття, у взаємозв’язку між собою і суспільним життям, у їхній взаємообумовленості і взаємозалежності. Вони знаходяться не у статиці, а в динаміці, розвитку на основі дії законів переходу від поступових кількісних змін до корінних якісних перетворень, боротьби протиріч між старим і новим, між відмираючим і новонароджуваним, заперечення заперечення у суспільному житті, з якими пов’язані виникнення, розвиток і функціонування органів публічної влади.

Водночас, при дослідженні проблем організації діяльності органів публічної влади використовується цілий ряд загальних методів, які застосовуються не тільки державним будівництвом, але й іншими науками: системний, функціональний, історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, формально-юридичний, моделювання, аналіз, синтез та ін.

Системний метод (метод системно-структурного аналізу) полягає в тому, що органи публічної влади розглядаються як особливі соціальні системи, що взаємодіють одна з одною та з іншими елементами політичної системи. Даний метод виходить з того, що: 1) система являє собою цілісний комплекс взаємопов’язаних елементів; 2) вона складає єдність із середовищем; 3) як правило, будь-яка досліджувана система являє собою елемент системи більш високого рівня; 4) елементи будь-якої досліджуваної системи, у свою чергу, зазвичай виступають як системи більш низького порядку. З системним методом тісно пов’язаний функціональний метод, який використовується для виділення у системах органів публічної влади складових структурних частин з точки зору їх соціального призначення, ролі, функцій, зв’язків між ними.

Історичний метод – вимагає розглядати органи публічної влади у розвитку, в їх історичному взаємозв’язку; дозволяє прослідкувати зародження і дію тенденцій розвитку органів публічної влади на різних етапах, враховуючи фактори наступництва і змін.

Особливої актуальності в сучасних умовах реформування державно-політичної і правової практики набуває порівняльний (компаративний) метод, який полягає у виявленні й дослідженні спільних і відмінних рис в організації роботи аналогічних або близьких за статусом органів публічної влади різних країн. Застосування цього методу має на меті виявити переваги та недоліки певних органів і процедур, а також умови, в яких вони проявляють себе. Компаративізм є важливим інструментом виявлення найбільш ефективних моделей організації роботи органів публічної влади. Однак застосовувати порівняльний аналіз слід коректно, критично оцінюючи зарубіжний досвід, враховуючи особливості національної правової системи, вітчизняну історію владних інституцій, специфіку національного менталітету, соціально-економічні і політичні умови України тощо.

Важливим засобом дослідження суспільних явищ є метод формалізації, який дає можливість встановити логічні зв’язки і співвідношення між вихідними елементами об’єкта, відволікаючись від другорядних властивостей і ознак. При дослідженні організації роботи органів публічної влади цей метод використовується переважно у двох варіаціях: як формально-логічний і формально-юридичний.

Формально-логічний метод – передбачає дослідження правил організації роботи органів публічної влади з точки зору їх відповідності законам формальної логіки, закономірностям людського мислення.

При застосуванні формально-юридичного методу здійснюється, з одного боку, - аналіз організації діяльності органів публічної влади з точки зору її відповідності догмі права, а з іншого - дослідження нормативно-правової основи організації роботи органів публічної влади через призму юридичних категорій.

Метод моделювання у науці державного будівництва і місцевого самоврядування полягає в уявному створенні моделей організації роботи органів публічної влади і наступному оперуванні ними з метою пошуку оптимальних варіантів вирішення конкретних організаційно-правових проблем. Моделювання виходить з ідеї подібності, тобто з припущення, що між різними об’єктами можуть встановлюватися взаємно однозначні відповідності, так що, знаючи характеристики одного з них (моделі), можна з достатньою певністю робити висновок про інший (про оригінал).

В умовах пошуку оптимальних моделей організації роботи органів публічної влади, що відбувається в Україні на сучасному етапі, дедалі більшої ваги набуває метод державно-правового експерименту.3 У загальному вигляді експеримент у державному будівництві – це науково поставлений дослід, який проводиться з метою перевірки певних гіпотез, нововведень і змін в організації роботи органів публічної влади. В основі цього методу лежить діалектико-матеріалістичний постулат про практику як критерій істини. Водночас цінність державно-правового експериментування полягає не тільки в практичній спрямованості на вирішення конкретних проблем організації роботи органів публічної влади, але й у тому, що воно слугує джерелом нових ідей, гіпотез, теоретичних положень, тобто дозволяє комплексно підійти до вивчення проблем державного будівництва.

В якості загальних методів вивчення предмету державного будівництва і місцевого самоврядування використовуються також такі логічні прийоми, як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, гіпотеза та ін. Вони є тими робочими механізмами, через які теоретичні принципи дослідження переводяться у площину реальності, стають працюючою теорією.

Зокрема, аналіз являє собою процес уявного або фактичного розкладання цілого на частини, а синтез - відновлення цілого з частин. Розчленування державного апарату на складові частини дозволяє виявити його структуру. Одна з форм аналізу – класифікація предметів і явищ (наприклад, класифікація органів публічної влади, їхніх функцій, повноважень тощо). Навпаки, синтез, дозволяє виявляти спільні риси досліджуваних явищ і формулювати загальні поняття, давати визначення. Аналіз і синтез доповнюють один одного, знаходяться у нерозривній єдності.

У науці державного будівництва і місцевого самоврядування широко використовуються і спеціальні методи, які розробляються в межах окремих спеціальних наук. Серед них найбільш поширеними є статистичний і соціометричний методи. Є підстави сподіватись, що з подальшим розвитком науки державного будівництва і місцевого самоврядування при дослідженні організації роботи органів публічної влади дедалі ширше будуть застосовуватися знання таких наук, як синергетика (наука про самоорганізацію у складних системах), юридична герменевтика (наука про тлумачення правових норм), семіотика (наука про знакові системи) тощо.

Статистичний метод полягає у дослідженні закономірностей розвитку і функціонування системи органів публічної влади шляхом аналізу великих кількісних показників. Він дозволяє, базуючись на кількісних способах отримання даних, отримати інформацію, що об’єктивно відображає стан, динаміку і тенденції розвитку досліджуваних явищ. Статистичні дослідження, що оперують цифрами, які нерідко виявляються більш доказовими, ніж будь-які слова, включають в себе декілька стадій: статистичне спостереження, загальну обробку статистичних даних та їх аналіз.

Соціометричний метод включає в себе збір інформації щодо організації та діяльності органів публічної влади за допомогою анкетування, вибіркових опитувань та інших засобів виявлення громадської думки.

Для державного будівництва як науки про оптимальну організацію роботи органів публічної влади як різновиду соціальних організацій дуже перспективним уявляється синергетичний метод, в основі якого лежить застосування Закону синергії. Зміст цього закону полягає в тому, що для будь-якої організації існує такий набір елементів, при якому її потенціал завжди буде або істотно більше простої суми потенціалів елементів, які входять до неї, або істотно менше. При цьому потенціал такої організації, як орган публічної влади, залежить від кожного працівника (службових і посадових осіб), їх розстановки, технологічної оснащеності й професіоналізму. Завдання науки державного будівництва і місцевого самоврядування у даному контексті зводиться до пошуку такого набору елементів, при якому синергія носила б позитивний характер.

Водночас усі зазначені методи вимагають безпосереднього ознайомлення з практикою діяльності органів публічної влади і являють собою систему, тобто  потребують комплексного застосування в процесі наукового аналізу організації роботи органів публічної влади.

§3. Система науки державного будівництва і місцевого    самоврядування 

Система науки державного будівництва та місцевого самоврядування обумовлена перш за все особливостями її предмета, а також значенням тих чи інших знань для системи в цілому. З огляду на це, найбільш крупними системоутворюючими компонентами теорії й практики державного будівництва та місцевого самоврядування виступають Загальна та Особлива частини.

Загальна частина включає в себе систему знань, що мають вихідне значення для усвідомлення особливостей організації та діяльності усіх органів публічної влади, для виявлення їх спільних рис та характеристики всієї системи органів публічної влади. До Загальної частини входять загальнотеоретичні положення про поняття державного будівництва і місцевого самоврядування як наукової дисципліни, її предмет і методологію, про загальну систему органів публічної влади в Україні та її підсистеми, принципи, функції, компетенцію, форми і методи діяльності органів публічної влади в цілому, а також про їх правові, територіальні та матеріально-фінансові основи діяльності.

Особлива частина дисципліни державного будівництва та місцевого самоврядування охоплює сукупність конкретних знань про організацію та діяльність окремих органів державної влади та місцевого самоврядування з урахуванням їх місця в загальній системі органів публічної влади та інших особливостей. У цій частині виділяються наукові положення про порядок формування, функції, компетенцію, структуру, принципи організації та діяльності органів законодавчої й виконавчої влади, Президента України, органів влади Автономної Республіки Крим, а також органів місцевого самоврядування. При цьому система органів місцевого самоврядування розглядається як самостійна система органів публічної влади, виведена за межі державного механізму, але активно взаємодіюча з ним на місцевому рівні. Окремий блок знань становлять питання взаємовідносин зазначених органів публічної влади з правоохоронними органами, об’єднаннями громадян та трудовими колективами.

Слід відзначити, що питання організації та діяльності органів судової влади та правоохоронних органів не розглядаються як предмет вивчення у сфері державного будівництва та місцевого самоврядування, оскільки становлять предмет окремої комплексної дисципліни – «Система судових та правоохоронних органів». Однак, зважаючи на те, що зазначена наука акцентує увагу саме на правоохоронній діяльності, за її межами залишається значна кількість питань щодо організації роботи цих органів як органів публічної влади, зокрема, організаційні форми і методи діяльності, взаємовідносини між структурними ланками цих органів, матеріально-фінансова основа їх діяльності тощо. Водночас, організаційні питання діяльності низки органів державної влади залишається поза межами предмету науки державного будівництва та місцевого самоврядування. Мається на увазі, перш за все, Конституційний Суд України, система виборчих комісій, Рахункова палата та ін. Тому, на наш погляд, теоретичний розвиток у сфері державного будівництва найближчим часом йтиме по шляху включення до своєї системи знань про організацію роботи дедалі більшого числа органів публічної влади.

§4. Державне будівництво і місцеве самоврядування
у системі суспільних та юридичних наук

Особливістю науки державного будівництва і місцевого самоврядування є те, що вона має комплексний, міжгалузевий характер. Систему органів публічної влади вивчає ціла низка суспільних наук – історія держави і права, теорія держави і права, політологія, наука конституційного права, наука адміністративного права та ін. Однак, для всіх цих наук вивчення системи органів публічної влади не є єдиним об’єктом дослідження; вони розглядають ці органи, досліджуючи лише певний зріз суспільних відносин стосовно свого предмету, тобто фрагментарно. Так, філософія вивчає державу в контексті дослідження загальних закономірностей фізичного, соціального і духовного світу, буття і мислення і т.д. Загальна історія вивчає держави в їх конкретно-історичних проявах і значеннях, перш за все як особливі історичні явища, як історичні факти, об’єктивний емпіричний матеріал і змістовну характеристику соціальної історії даного народу на певному етапі його життя. Наука ж державного будівництва вивчає організацію та діяльність органів публічної влади як свій основний об’єкт з політичних, економічних, правових, організаційних, соціологічних сторін в їх єдності, що є надзвичайно корисним для практичних працівників.

Сфера державного будівництва і місцевого самоврядування має тісні зв’язки з багатьма суспільними науками. Зокрема, наука державного управління озброює науки державного будівництва знанням принципів організації державного управління, теоретичними розробками питань прийняття управлінських рішень, проблем прогнозування, планування, координації, контролю, що є загальними методами роботи органів публічної влади. Зв’язки накуи державного будівництва із соціологією виявляються як на теоретико-методологічному рівні (соціологія організацій, соціологія праці, інші численні галузеві та спеціальні соціологічні теорії), так і на рівні емпірічних досліджень (соціометрія). Соціометричні методи дослідження є важливим інструментом одержання достовірної інформації про роботу органів публічної влади, допомагають досліджувати реальне представництво соціальних шарів і груп населення у цих органах. Соціальна психологія допомагає досліджувати мотивацію поведінки різних груп посадових осіб, простежити їхній зв’язок із населенням.

Не менш істотні зв’язки поєднують науку державного будівництва і місцевого самоврядування з юридичними науками. Зокрема, історія держави і права дає можливість розглядати існуючу систему органів державної влади у загальному контексті еволюції державно-правових явищ, а теорія держави і права розкриває основні закономірності виникнення, розвитку у функціонування держави та органів місцевого самоврядування, виявляє сутнісні ознаки органів публічної влади та форми їх діяльності. Однак найбільш тісно наука державного будівництва пов’язана з галузевими науками, у першу чергу – з конституційним, адміністративним та фінансовим правом.

Наука конституційного права вивчає конституційно-правові норми, що закріплюють систему, організацію і форми діяльності органів публічної влади, їхню компетенцію, і таким чином слугують правовим фундаментом для науки державного будівництва, яка, у свою чергу, поглиблено вивчає саме організацію роботи, звертаючи особливу увагу на практику діяльності органів публічної влади. Наука адміністративного права має справу з правовими нормами, що визначають організацію і форми діяльності виконавчих органів, статус і функції керівників і співробітників апарату в органах публічної влади, і таким чином надає науці державного будівництва знання щодо оптимального внормування управлінських відносин. Наука фінансового права вивчає регламентацію порядку підготовки і прийняття бюджетів, бюджетну та податкову системи, а науку державного будівництва ці питання цікавлять в аспекті дослідження матеріально-фінансової основи організації й діяльності органів публічної влади.

Наука державного будівництва та місцевого самоврядування використовує знання інших наук не прямо і безпосередньо, а лише у заломленні під специфічним понятійно-правовим кутом зору свого предмета і методів, перетворюючи їх у свої складові частини. Таким чином, розвиток міждисциплінарних зв’язків державного будівництва з іншими науками на сучасному рівні – це не просте запозичення у суміжних наук готових знань і їх безпосереднє використання у своїх дослідженнях, а творчий процес удосконалення і поглиблення специфічного юридичного знання про організацію роботи органів публічної влади з урахуванням пізнавального досвіду і досягнень інших наук.

Наука державного будівництва має свої функції, які визначаються, насамперед, її предметом. Як слушно зауважує з цього приводу Ю.М.Тодика, у функціях науки розкриваються її сутність, призначення, роль для правотворчого і правозастосовчого процесів, підвищення політико-правової культури населення, фахівців-юристів, для навчального процесу4. Серед функцій науки державного будівництва і місцевого самоврядування на сьогодні можна виділити наступні:

1. Гносеологічна – пізнання процесів організації та діяльності органів публічної влади.

2. Евристична – відкриття загальних закономірностей розвитку системи органів публічної влади, обґрунтування оптимальних моделей їхньої організації й діяльності.

3. Прикладна – надання необхідних знань практичним працівникам для їх застосування у повсякденній діяльності, при реалізації посадовими особами своїх повноважень, для оптимальної організації праці.

4. Прогностична – виявлення перспектив розвитку системи органів публічної влади, висунення прогнозів про наступні зміни елементів організації їхньої діяльності (функцій, компетенції, форм і методів роботи тощо).

5. Виховна – прищеплення демократичних принципів розвитку, поваги до закону.

Державне будівництво і місцеве самоврядування – наука відносно молода, але її значення для успішного втілення в життя декларованих Конституцією принципів суверенної, демократичної, правової, соціальної держави постійно збільшується. Вона інтенсивно розвивається, і можна з певністю сказати, що в Україні на сьогодні формується власна наукова школа державного будівництва та місцевого самоврядування.

§5. Поняття, система і завдання державного будівництва та місцевого самоврядування як навчальної дисципліни

Державне будівництво і місцеве самоврядування як навчальний курс має більш вузький зміст, ніж однойменна наукова галузь оскільки являє собою частину науки державного будівництва, тобто систему узагальнених знань про організацію роботи органів публічної влади, обсяг і спрямованість яких обумовлені специфікою навчального закладу і мають на меті формування повноцінного спеціаліста. Водночас завданням навчального курсу державного будівництва і місцевого самоврядування є надання знань про організацію діяльності органів публічної влади не тільки студентам-юристам, але й фахівцям, працівникам державного апарату.

Матеріал для навчального курсу надає наука державного будівництва та місцевого самоврядування, однак обсяг і зміст пропонованого матеріалу визначаються навчальними програмами, які розробляються кафедрами і затверджуються радами вузів і факультетів.

Навчальний курс має свою систему, тобто логічне, послідовне розташування матеріалу про організацію і діяльність органів публічної влади. Система навчального курсу побудована відповідно до програми і складається з розділів і тем.

Значення навчального курсу полягає в тому, що він повинен дати студентам основні поняття і розкрити зміст предмета державного будівництва на сучасному етапі, основні положення про форми і методи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, основи їх діяльності, структуру і компетенцію. Ознайомлення студентів-юристів з науковими положеннями про організацію роботи органів публічної влади має велике значення для формування в них демократичного світогляду і патріотичного ставлення до правової системи держави, дає можливість краще орієнтуватися в загальнотеоретичних проблемах, розширює світогляд.

Система навчального курсу «Державне будівництво і місцеве самоврядування» побудована за принципом «від загального – до конкретного, від простого – до складного», щоб надати студентові можливість поступово осмислити сутність досліджуваних явищ, зрозуміти їх у всій повноті, системно вивчити матеріал. Спочатку висвітлюються питання, що мають вихідне значення для засвоєння подальших тем: поняття державного будівництва та місцевого самоврядування, його елементи, загальнотеоретичні аспекти організації та діяльності органів публічної влади та ін. Засвоєння цих питань дає можливість перейти до аналізу найбільш суттєвих аспектів організації роботи окремих органів публічної влади, зокрема структури, функцій, компетенції, основ, форм і методів діяльності вищих органів державної влади України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Завершується навчальний курс аналізом питань взаємодії владних структур між собою та з громадськими формуваннями і трудовими колективами.

В усіх темах особлива увага приділяється рівню організації роботи органів публічної влади та шляхам її оптимізації в умовах політико-правової реформи.

Глава 2

Державне будівництво і місцеве самоврядування: минуле і сучасність

§1. Еволюція науки державного будівництва і місцевого самоврядування

Вітчизняна наука державного будівництва і місцевого самоврядування перед тим, як знайти сьогоднішній зміст, пройшла довгий і складний шлях розвитку. Її витоки пов’язані зі спробами удосконалення існуючих політичних режимів, до яких вдавалися мислителі та громадські діячі в Україні від часів С.Оріховського-Роксолана (ХVІ ст.) і до перших вітчизняних соціологів і правників Новітнього часу (М.Драгоманов, М.Ковалевський, О.Кістяківський та ін.), а також ідеологів політичних партій початку ХХ ст. Особливо слід відзначити праці тих державознавців, які після конституційної реформи, розпочатої царським маніфестом 17 жовтня 1905 р., інтенсивно розробляли проблеми організації роботи парламенту, відповідальності уряду тощо.5 

Оскільки після закінчення Першої світової та громадянської воєн в Україні було встановлено радянську владу, то останньою «попередницею» сучасної української науки державного будівництва і місцевого самоврядування була наука «радянського будівництва», що виникла  і розвивалась у межах радянської державознавчої науки.

Первинне розуміння радянського будівництва склалося в ході розвитку системи народного представництва після повалення Тимчасового уряду. При цьому даний термін застосовувався у двох аспектах: широкому і вузькому.

З перших днів Жовтневої революції 1917 р. усі процеси створення, перетворення й ліквідації тих чи інших державних і суспільних структур, визначення й уточнення компетенції різних органів, пошук форм і методів роботи мав назву «радянського будівництва». Таке широке розуміння радянського будівництва було, по суті, тотожним поняттю «соціалістичного будівництва».

Водночас, вже в перші роки революції з’явилася практична потреба тлумачити радянське будівництво і більш вузько, як організацію і діяльність безпосередньо радянського апарату у центрі і на місцях, його зв’язку з трудящими. Так, VІ Всеросійський надзвичайний з’їзд Рад (листопад 1918 р.) виходив з необхідності «завершити радянське будівництво створенням одноманітної організації Рад на всій території Радянської республіки».6

Невизначеність меж поняття «державне будівництво» породжувала незрозумілість у багатьох питаннях, зокрема у тому, яка ж галузь наукових знань повинна досліджувати ці проблеми, чи може взагалі радянське будівництво в цілому виступати єдиним предметом якоїсь наукової галузі. Тому вже у другій половині 20-х років були зроблені спроби визначити зміст і межі поняття «радянське будівництво».

Суттєвий внесок у процес вичленування спеціального, вузького розуміння радянського будівництва як особливої сфери соціальної практики й у процес становлення науки, що вивчає цю практику, вніс видатний державний діяч, голова Центрального Виконавчого Комітету СРСР М.І.Калінін, під головуванням якого в 1924 р. при Президії ЦВК СРСР був утворений особливий орган - Нарада з питань радянського будівництва, що займалася розробкою практичних питань радянського будівництва (в основному організаційних) і заходів з пожвавлення роботи рад.

Поворотним пунктом у розвитку поняття радянського будівництва вважається 1926 р., коли у вступній статті до першого номеру журналу Центрального Виконавчого Комітету СРСР «Радянське будівництво» М.І.Калінін написав, що «журнал центром свого завдання повинен узяти радянське будівництво в більш вузькому сенсі, тобто не діяльність і досягнення окремих державних, професійних, партійних і громадських організацій узагалі, а вивчення організаційної структури, форм і методів роботи як радянського апарату, так і апарату громадських організацій, які тісно примикають до державних органів».7 

Першою спробою побудувати наукову концепцію радянського будівництва, виходячи з його значення у вузькому сенсі, можна вважати роботу А.Н.Колеснікова, в якій весь комплекс проблем радянського будівництва зводиться до одної: проблеми раціональної, доцільної побудови державного апарату.8 Основним завданням у галузі державного будівництва він вважав розробку нових організаційних форм, правильність і доцільність яких може бути доведена науковими методами.

На два значення терміну «радянське будівництво» («вузьке» і «широке») вказували у своїх працях В.Дурденевський та В.Ігнатьєв.9

Наприкінці 20-х – у першій половині 30-х років в науці радянського будівництва встановлюється погляд на її предмет, в основі якого – широке тлумачення радянського будівництва. Такий підхід позначився вже в діяльності секції радянського будівництва, яка була створена у 1923 р. при Комуністичній академії в Москві, проводила науково-дослідну роботу і висувала в якості предмета вивчення радянський політичний устрій. Створений у 1925 р. на базі цієї секції Інститут радянського будівництва мав на меті «наукове узагальнення практичного досвіду радянського будівництва під кутом зору марксистсько-ленінської теорії держави».10

Наукові пошуки позначилися й на друкованих виданнях. У 1920-1921 рр. вийшли з друку два випуски матеріалів до вивчення будови і діяльності органів місцевого управління: «Ради, виконкоми і з’їзди Рад», які містили статистичні дані про склад і роботу цих органів. З 1926 по 1937 рр. у Москві друкувався журнал «Советское строительство». Значний внесок у становлення і розвиток державно-правових наук в цілому і науки радянського будівництва, зокрема, зробили М.Ф.Владимирський, Г.С.Гурвич, А.М.Єлістратов, Д.А.Магеровський, Г.С.Михайлов, М.А.Рейснер, А.М.Турубінер та інші вчені.

Вивчалися питання радянського будівництва і в радянських республіках. Зокрема, в Академії наук УРСР з 1927 р. функціонувала кафедра радянського права і будівництва, а з 1934 р. – кабінет радянського будівництва. У 1928 р. у Харкові був створений Інститут радянського будівництва і права (з 1935 р. – Харківський юридичний інститут).

Поряд з формуванням радянського будівництва як особливої галузі наукових знань формується і навчальна дисципліна «радянське будівництво», виникнення якої значною мірою було обумовлене необхідністю кадрів радянського апарату. Перші програми і перші навчальні посібники з радянського будівництва були призначені для середньої ланки навчальних закладів, що готували кадри для партійного і радянського апарату.

Викладання радянського будівництва як навчальної дисципліни у вузах розпочалося у 1929-1930 рр. До цього у вищій школі питання радянського будівництва були розчленовані на різні дисципліни: державне право, адміністративне право, місцеве управління і самоврядування тощо. Однак зі зміною досвідчених професорських кадрів на молодих «марксистів-державників» замість зазначених трьох дисциплін була введена єдина наука про державне будівництво: спочатку «Вчення про Радянську державу», а згодом – «Вчення про Радянську державу і радянське будівництво».11 Таким чином, до предмету науки радянського будівництва були включені окремі питання державного і адміністративного права, а викладання ж останніх в якості самостійних навчальних дисциплін з початку 30-х років припинилося.

Слід відзначити, що навіть в умовах панування розширювального тлумачення радянського будівництва здійснювалися спроби виділити коло питань, що складають сутність державного будівництва у «вузькому» розумінні. Значний інтерес у даному контексті викликає позиція А.Алімова, який вважав, що змістом радянського будівництва як науки є вивчення проблем організації апарату управління у тісному зв’язку з розробкою питань диктатури пролетаріату. Підтримуючи організаційний аспект предмета науки радянського будівництва, А.Алімов писав: «Сутність радянського будівництва складають організаційні (по лінії будівництва апарату управління) і організаторські (по лінії залучення мас до управління) проблеми».12

«Організаційний» погляд на радянське будівництво став пануючим на довгі роки. Ця ідея в різних варіаціях проявила себе у всіх роботах з даної тематики 50-х – 70-х років, такий підхід є характерним і для багатьох сучасних дослідників, але вже стосовно змісту нової науки - державного будівництва.

До середини 30-х років стає зрозумілим, що при розробці вчення про Радянську державу і введенні цього курсу в навчальні плани юридичних вузів були допущені суттєві помилки. На дискусіях в Інституті радянського будівництва і права Комуністичної академії, що відбулися у 1935 і 1936 рр., ставилося питання про необхідність розвитку державного й адміністративного права як самостійних галузей науки і навчальних дисциплін.13 Викладання курсів радянського державного й адміністративного права було відновлено після опублікування проекту Конституції СРСР 1936 р.

Поряд з тим у другій половині 30-х років позначилася тенденція до ліквідації радянського будівництва як самостійної галузі державознавства: розвиток радянського державного та адміністративного права дав підстави деяким вченим стверджувати, що ці науки повністю поглинули питання, що складають предмет радянського будівництва.14 У підсумку відбувається зворотний процес: питання радянського будівництва розглядаються в межах державного та адміністративного права. Введений з 1943 р. на юридичному факультеті Московського державного університету спецкурс радянського будівництва розглядався як продовження радянського державного права.

Таким чином, вчення про Радянську державу і радянське будівництво було по суті першою концепцією предмету науки радянського будівництва. Її автори широко тлумачили поняття радянського будівництва, однак в цілому правильно вказували на ті проблеми, які складали його зміст: організаційні (по лінії будівництва апарату управління) і організаторські (по лінії залучення мас до управління). Однак перші систематичні спроби науково визначити, що таке радянське будівництво, відносяться до кінця 40-х - початку 50-х років. Це було пов’язано з поновленням викладання цього предмету (разом із державним правом) у юридичних вузах відповідно до Постанови ЦК ВКП(б) 1946 р.15

Найбільш значним дослідженням того періоду є монографія А.А.Аскерова «Нариси радянського будівництва», багато положень котрої стали основоположними для науки і навчального курсу радянського будівництва. За словами цього видатного державознавця, «під радянським будівництвом у вузькому сенсі цього слова маються на увазі питання організації роботи рад, їх виконавчих і розпорядчих органів і численних об’єднань трудящих, що примикають до рад, питання організаційно-політичних відносин, що складаються в процесі практичної діяльності радянського державного апарату»16. А.А.Аскеров цілком обґрунтовано зазначав, що в радянському будівництві комплексно, цілісно вивчаються правила організаційного радянського керівництва незалежно від форм їх закріплення, правового або морально-політичного, під кутом зору внутрішнього механізму діяльності організації. Розглядаючи характер взаємовідносин між правом і радянським будівництвом, цей автор зазначав: «Якщо у праві дається відповідь на питання, що треба зробити і які головні форми і методи вирішення завдань, то в радянському будівництві узагальнюються найбільш доцільні й цілеспрямовані, а слідовно, і такі, що не суперечать законності, форми і методи, засоби і прийоми організації роботи радянських політичних установ, дається відповідь на питання – як треба зробити, вирішити завдання».17

У подальшому організаційна концепція радянського будівництва стала панівною у радянській юридичній науці. Її найбільш яскравими представниками, крім А.А.Аскерова, були Г.В.Барабашев, В.Ф.Коток, В.А.Пертцик, В.І.Попова, А.Я.Слива, Я.Н.Уманський, М.Х.Хакімов, К.Ф.Шеремет.

Редакція журналу «Советское государство и право» спільно з Сектором державного управління і радянського будівництва та Сектором теорії держави і державного права Інституту держави і права АН СРСР у 1960 р. провела нараду наукових і практичних працівників щодо обговорення проблем науки радянського будівництва. М.Х.Хакімов у доповіді з цього питання сформулював таке визначення: «Предмет науки радянського будівництва складають врегульовані юридичними нормами, організаційними звичаями і правилами громадського самоврядування суспільні відносини, пов’язані з організаційною роботою Рад як органів державної влади і громадського самоврядування, так і з посиленням громадських засад у їхній діяльності».18 Основний висновок доповіді про те, що предметом радянського будівництва є питання організації роботи Рад депутатів трудящих і їх взаємодія з громадськими організаціями, був підтриманий більшістю учасників наради.19 

Тривалий час наука радянського будівництва не була виділена з комплексу суспільно-правових наукових дисциплін, охоплюваних поняттям «державознавство». Більше того, радянське будівництво у широкому розумінні деякими вченими навіть ототожнювалося з державознавством. Зокрема, А.К.Стальгевич  вважав, що радянське будівництво не має як наука ні свого особливого предмета, ні своїх завдань; на його думку вони складають предмет і завдання наук державного і адміністративного права.20 С.Берцинський взагалі вважав, що питання організаційно-масової роботи і організаційного керівництва є сферою тільки науки адміністративного права.21 Навіть А.А.Аскеров не наважувався назвати державне будівництво самостійною наукою, а тому застосовував термін «наукова дисципліна». Однак з початку 60-х років позиція тих авторів, які розглядали державне будівництво як самостійну юридичну науку, стала домінуючою.

У 1967 р. в Академії наук Української РСР був утворений відділ проблем радянського будівництва. Посилився науковий інтерес до зазначених проблем на відповідних кафедрах вищих навчальних закладів країни, на юридичних факультетах деяких університетів були відкриті відділення державного будівництва, почали більш докладно вивчати радянське будівництво у багатьох навчальних закладах. У підсумку юридична література протягом 70-х років збагатилася низкою монографічних праць, як спеціально присвячених радянському будівництву, так і такими, в яких воно розглядалося у контексті загальних питань радянської держави, права і демократії. У цей період здійснювалася подальша розробка актуальних проблем організації діяльності місцевих Рад; крім розв’язання питань вдосконалення системи, структури, форм і методів роботи цих органів, вивчалися також можливості покращення змісту їх роботи на підставі впровадження в їх діяльність наукової організації управління.22

В історії розвитку поглядів на предмет науки радянського будівництва своєрідністю відрізнялася «процесуальна» концепція, висунута наприкінці 60-х В.М.Горшеньовим, А.І.Кімом, В.С.Основіним і Ю.Г.Судніциним. У пошуках чіткого предмету науки радянського будівництва ці вчені висунули таку ідею: «Радянське будівництво є своєрідний процес по відношенню до матеріальних норм державного й адміністративного права. У цьому сенсі зв’язок між цими галузями така ж тісна, як між матеріальним і процесуальним правом взагалі. Це і визначає природу радянського будівництва, робить його не просто правовою наукою, але й точніше, процесуальною галуззю радянського державознавства».23 Однак «процесуальна» концепція була піддана гострій критиці за те, що наука радянського будівництва у такий спосіб зайвим чином «юридизується». Адже за нею виходить, що предметом радянського будівництва є лише правові відносини, чим порушується комплексний підхід до організації і діяльності рад. Насправді радянське будівництво вивчає не тільки будову, діяльність, процедуру діяльності рад. Критики «процесуальної» концепції зазначали, що радянське будівництво - це саме соціальне управління, здійснюване радами за допомогою специфічного механізму. На їх думку, саме вивчення цього механізму з правової, організаційної, психологічної та інших точок зору і складає сутність науки радянського будівництва.

Досить багато цікавих робіт з радянського будівництва побачили світ у 80-ті роки.24 Істотною самобутністю відзначалася позиція А.А.Безуглова і М.А.Краснова, які розглядали радянське будівництво як галузь науки державного управління, яке, у свою чергу, входить в поняття соціального управління.25 На їх думку, «організаційний» підхід необґрунтовано звужує предмет дослідження, оскільки залишає поза увагою результативність роботи рад, не охоплює весь процес державного управління.

Таким чином, у повоєнній науці радянського будівництва виділяються три основні напрямки щодо визначення її предмету: організаційний, процесуальний і управлінський. Однак прибічники всіх напрямків погоджувались з тим, що державне будівництво є комплексною наукою, тісно пов’язаною з низкою інших суспільних наук.

Помітною подією для вітчизняного державознавства став перший в Україні навчальний посібник «Радянське будівництво» за редакцією О.Ф.Фрицького та В.Ф.Кузнєцової, автори якого характеризували науку радянського будівництва як «систему знань, політичних і правових поглядів, ідей, принципів», предметом якої є «виникнення, становлення і розвиток організації та діяльності Рад». При цьому під терміном «радянське будівництво» розумілась «організація і діяльність усієї системи Рад, що забезпечують за допомогою відповідних форм і методів реалізацію їхніх функцій і завдань щодо керівництва державним, господарським і соціально-культурним будівництвом і розвиток самоврядницьких засад на основі постійного залучення трудящих до управління державними і суспільними справами».26

Єдності у визначенні предмета науки радянського будівництва так і не було досягнуто до самої руйнації радянської системи, що відбулась на початку 90-х років. Водночас слід відзначити, що ця наука зробила значний внесок у розробку багатьох державознавчих проблем, зокрема таких, як принципи, організаційні форми і методи діяльності органів державної влади, їх функції, організація роботи місцевих рад та їх виконавчих комітетів, постійних комісій, народних депутатів, відносини місцевих рад з правоохоронними органами і трудовими колективами та ін.

В умовах переходу від радянської системи до організації державного апарату на засадах поділу влади, конституційного визнання місцевого самоврядування в якості самостійної системи публічної влади позначилася гостра проблема пошуку нових підходів до вивчення організації роботи органів державної влади та місцевого самоврядування. На основі досягнень науки радянського будівництва почала формуватися наука державного будівництва і місцевого самоврядування, збагачуючись новими знаннями в галузі конституційного права, адміністративного права, фінансового права, теорії управління та інших суспільних наук.

Нові політико-правові реалії обумовлюють не тільки зміни в державознавчій науці, але й суттєві інституційні реформи. Зокрема, у Верховній Раді України XIV скликання у травні 1998 р. був утворений комітет з питань державного будівництва, місцевого самоврядування  та діяльності рад (з лютого 2000 р. – комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування). Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 р. утворено Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування, який входить до складу відділення державно-правових наук та міжнародного права Академії правових наук України. Головним завданням інституту є проведення комплексних фундаментальних і прикладних досліджень з метою одержання нових знань щодо функціонування державної влади та організації місцевого самоврядування, реформування державного апарату, підвищення ефективності та демократизації його діяльності, впровадження їх у практику, сприяння державним органам у розбудові України як демократичної, соціальної і правової держави, проведенні правової, адміністративної та судової реформ.

З 1999 року почалися інтенсивні роботи щодо підготовки і видання навчальної літератури з курсу «Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні», яка б відображала сучасний стан політико-правової науки і практики. Аналіз змісту наявних сьогодні навчальних посібників з даного курсу свідчить про намагання авторів, враховуючи знання, накопичені за попередні десятиріччя розвитку державно-правової науки, побудувати сучасну систему наукових знань про організацію діяльності органів публічної влади в Україні.

Слід відзначити, що наука державного будівництва знаходиться тепер на стадії становлення, свідченням чого є невизначеність багатьох її базових категорій. Насамперед, досі залишається дискусійним питання про предмет державного будівництва. Зокрема, А.М.Колодій і А.Ю.Олійник продовжують, по суті, процесуальну концепцію радянського будівництва, розглядаючи державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні як «підгалузь конституційного процесуального права України, що закріплює, регулює й охороняє порядок організації та діяльності системи державних органів, територіальних громад та їх представницьких органів...»27

В.О.Чукаєва вважає, що державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні – це «універсальна юридична дисципліна, яка зачіпає предмет правового регулювання системи державної влади і самоврядування в Україні», а її предметом є система органів публічної влади, організація роботи державного управління, інститути державної влади і самоврядування, структура, функції, компетенція, повноваження державних органів і самоврядування України.28

Б.М.Свирський, як і переважна більшість харківських фахівців у галузі державного будівництва і місцевого самоврядування, стоїть на позиціях «організаційної» концепції, розглядаючи в якості предмета даної науки організацію роботи органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні.

Автори даного навчального посібника також є прибічниками «організаційної» концепції, що й відображено у §1 Глави 1. На наш погляд, саме такий підхід дає можливість теоретично обґрунтувати наявність власного предмета даної науки і чітко визначити її місце у системі суспільних та юридичних наук. Тільки ця наука комплексно вивчає те, як потенційні можливості органів публічної влади втілюються в життя, або, іншими словами, як органи публічної влади переводяться зі статичного у динамічний стан.

Однак фахівців у даній галузі, так само як і державних та муніципальних службовців, цікавить не тільки наявний стан організації роботи органів публічної влади, але й шляхи його оптимізації. Про сучасні проблеми науки державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні, пов’язані з пошуком оптимальних моделей організації роботи органів публічної влади, йтиметься у наступному параграфі даного навчального посібника.

§2. Актуальні проблеми науки державного будівництва та місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі

Українська державність має тисячолітню історію, але наука державного будівництва власне тільки починає формуватись. Причому цей процес проходить у досить складних соціально-політичних та економічних умовах. Перед наукою державного будівництва стоять складні завдання, що пов’язані з формуванням нової, більш демократичної системи публічної влади, визнанням місцевого самоврядування, переходом від радянської системи до організації державних органів за принципом розподілу влад, становленням нових владних інституцій. Головне завдання за цих умов полягає у науковому обґрунтуванні оптимальних моделей організації публічної влади, підвищенні ефективності діяльності її органів, перебудові їх роботи на істинно демократичних принципах. Становлення України як суверенної правової держави потребує вивчення широкого кола державно-правових проблем з урахуванням вітчизняного державотворення і зарубіжного досвіду регулювання організаційно-правових відносин.

Демократичний потенціал системи публічної влади будь-якої країни значною мірою обумовлюється рівнем правового регулювання організації роботи владних органів. Тоталітарна спрямованість влади, етатичний характер держави, що виявлявся, насамперед, в пріоритеті держави над людиною, догматизований підхід до розробки державно-правових проблем не сприяли розробці багатьох актуальних проблем державного будівницва. Свого часу наука радянського будівництва розглядалася багатьма фахівцями як другорядна. Таке ставлення до питань державного будівництва значною мірою не подолано й сьогодні.

На жаль, нині фактично відсутні самостійні дисертаційні дослідження основних елементів державного будівництва. Саме цим значною мірою обумовлена багатоманітність поглядів по кожному з більш-менш суттєвих питань організації роботи органів публічної влади, «омонімізація» та «синонімізація» наукової термінології.

На сучасному етапі йде зближення теорії та політико-правової практики. Аналізуючи функціонування відповідних органів публічної влади, наука державного будівництва виявляє позитивні й негативні сторони їх діяльності, робить висновки та пропозиції, які, хоча й не завжди, але ж враховуються владними структурами. На основі аналізу публічно-правової практики наука державного будівництва нині виявляє «білі плями» у правовому регулюванні, дає пропозиції щодо необхідності врегулювання віповідних суспільних відносин, пропонує найбільш ефективні засоби впливу на державно-правову практику. Предметом вивчення є діяльність Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування, інших владних і самоврядних структур.

Значні зміни у суспільних відносинах і державі, які відбуваються у зв’язку із запровадженням у життя Конституції України, породжують необхідність перетворень інститутів держави, системи державного управління, вдосконалення методів правового регулювання суспільних відносин, тобто необхідність державно-правової реформи. Ця реформа повинна здійснюватися комплексно, охоплюючи одночано всі основні функції держави, а також систему місцевого самоврядування в Україні. Виходячи з цього, здійснення даної реформи передбачає одночасні перетворення публічно-правових інститутів за наступними основними напрямами: парламентська реформа; адміністративна реформа; судово-правова реформа; реформа місцевого самоврядування (муніципальна реформа)29. Відповідно до основних напрямів державно-правової реформи здійснюються й наукові дослідження фахівців з державного будівництва та місцевого самоврядування.

Завданням парламентської реформи в Україні є не тільки побудова раціональної системи законодавчої діяльності, формування оптимальної структури Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, єдиного представницького органу Українського народу, а й удосконалення його правового статусу. Під час парламентської реформи має бути розв’язане широке коло питань, пов’язаних зі становленням Верховної Ради України передусім як професійного парламенту. Водночас слід займатись і створенням науково обґрунтованої комплексної системи управління законодавчим процесом, яка забезпечувала б планомірність, послідовність і системність у здійсненні законодавчої діяльності в Україні.

Здійснення організаційних заходів парламентської реформи або ж розробку та подальше прийняття конкретних законодавчих актів, внесення змін до чинного законодавства безпосередньо передбачають і деякі норми чинної Конституції 1996 р. Якщо вести мову про організаційні заходи, то тут насамперед слід оптимально вибудувати систему комітетів Верховної Ради України, раціонально розмежувати їх компетенцію. Адже наявна кількість комітетів теоретично не обґрунтована. Нині у складі комітетів існує одразу чотири так званих «правових» комітети, а саме: 1) з питань правової політики; 2) з питань державного будівництва та місцевого самоврядування; 3) з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією; 4) з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Доцільно об’єднати їх в один юридичний (правовий) комітет з відповідними підкомітетами з тим, щоб справді не лише виробляти, а й активно, цілеспрямовано та узгоджено здійснювати через законодавчий процес єдину в державі правову і законодавчу політику. Потребує перегляду й нинішня система комітетів, які займаються економічними та іншими питаннями.

Заслуговує на увагу й пропозиція підвищити продуктивність роботи Верховної Ради України шляхом укрупнення існуючих в Україні партій, створення політичних блоків, появи правлячих коаліцій, які, маючи більшість у парламенті, формували б уряд30.

Практика функціонування Верховної Ради України виявила низку проблем, пов’язаних з удосконаленням системи її повноважень, що потребує внесення відповідних змін до Конституції України.

Практика впровадження Конституції в життя виявила очевидні недоліки у розв’язанні кадрових питань, які мають бути врегульовані на її рівні та пов’язані, зокрема, із процедурою звільнення Прем’єр-міністра (за дев’ять років незалежності України їх звільнено сім). Досить часто змінювалися члени Уряду. В цьому випадку спостерігається залежність звільнення виключно від Президента, а також недостатня можливість парламенту здійснювати передбачений п.13 ст.85 Конституції України контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. Виходячи з цього, пропонується розширення установчих функцій парламенту шляхом внесення до компетенції Верховної Ради надання згоди Президенту не лише на призначення Прем’єр-міністра (п.12 ст.85), а й надання згоди і на його звільнення з посади Президентом31.

Разом з тим, необхідно внести доповнення і до ст.87 Конституції України, яке дало б змогу Верховній Раді України розглянути питання про відповідальність чи недовіру не лише Кабінету Міністрів у цілому, а й щодо окремих його членів, що спричинює припинення їх повноважень. Ці зміни сприятимуть підвищенню відповідальності Уряду та його членів за результати їх діяльності не лише перед Президентом, а й перед Верховною Радою України.

Для здійснення парламентської реформи необхідно виробити і найоптимальнішу систему законодавчої діяльності, яка забезпечувала б її планомірність, послідовність та системність. Цьому сприятимуть розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України Концепція розвитку законодавства України на 1997–2005 рр. і державні програми законодавчих робіт, які слід планувати на більш короткі періоди. Необхідно прийняти в остаточній редакції й Закон «Про нормативно-правові акти України», який би чітко врегулював правотворчу діяльність держави.

Наступним напрямом державно-правової реформи є здійснення адміністративної реформи, сутність якої зводиться, передусім, до рефорування виконавчої влади.

Аналіз ситуації у багатьох сферах державного управління (економічній, соціально-культурній, адміністративній, яка раніше називалась адміністративно-політичною) свідчить про те, що однією з причин наявної кризи є насамперед недосконалість і серйозні недоліки в організації діяльності структур виконавчої влади. На те, що вона далеко не досконала, вказують неодноразові її структурні перебудови (злиття, роз’єднання, ліквідація та створення) тих чи інших міністерств, комітетів, відомств. За період 1991–2000 рр. було видано близько двохсот указів Президента України, якими вносилися зміни до системи, назви, структури та функцій центральних органів виконавчої влади. Особливо це стосується тих, які покликані удосконалити управління в економічній сфері.

Спостерігається надзвичайна, та не завжди виправдана розгалуженість центральних структур виконавчої влади. Сьогодні в Україні налічується біля 60 різних міністерств і державних комітетів, тоді як в інших країнах, значно більших за територією або населенням, таких центральних органів значно менше (США – 14, Німеччина – 16).

Незважаючи на серйозні зміни, що відбуваються впродовж останніх років у політико-економічній ситуації України, система її виконавчої влади практично не змінилася. Розроблюючи та здійснюючи адміністративну реформу, необхідно визначити та обґрунтувати чітку систему органів виконавчої влади, їхню кількість лише на науковій основі. При цьому слід враховувати й те, що зміна, наприклад, кількості центральних органів призведе до перерозподілу управлінських функцій не лише серед них, а й на рівні окремо взятого міністерства, державного комітету або інших центральних органів виконавчої влади. Цілком зрозуміло, що подібні зміни на згаданому рівні потребують відповідних змін і по «вертикалі», тобто в нижчих ієрархічних ланках виконавчої влади.

Необхідною передумовою підвищення якості виконавчої діяльності є прийняття нового Закону «Про Кабінет Міністрів України», який чітко окреслив би його компетенцію, характер взаємозв’язків Уряду з іншими органами державної влади, форми і методи його діяльності. На жаль, організація роботи вищого органу виконавчої влади є однією з найменш досліджених проблем у вітчизняній науці державного будівництва.

Важливим фактором під час здійснення адміністративної реформи є розумна побудова взаємовідносин органів виконавчої влади з Адміністрацією Президента, яка нерідко підміняє Уряд нашої держави. Належна перебудова цих відносин сприятиме не лише скороченню кількісного складу Уряду, а й управлінських структур, президентської адміністрації. При цьому слід звернути увагу на неухильне додержання основоположних принципів організації й діяльності виконавчих органів, зокрема розподілу влад, верховенства права, законності, субординації, колегіальності, науковості, гласності. Адже в їх здійсненні в нинішній час мають місце певні недоліки.

У зв’язку з проведенням адміністративно-правової реформи перед державознавцями постало дуже важливе завдання – наукове забезпечення проведення реформи державної служби. Слід провести структурні перетворення в державному апараті, здійснити їх правове забезпечення, відпрацювати системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, створення кадрового резерву проходження служби. Всі ці заходи мають отримати належне наукове обґрунтування.

Нова Конституція вимагає визначення нових шляхів здійснення і забезпечення судово-правової реформи в Україні. Головним завданням цієї реформи має бути створення системи ефективного захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави, підтримання режиму законності та правопорядку в державі.

Конституція проголошує (ч.2 ст.124), що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це положення істотно розширює юрисдикцію судів і свідчить про те, що немає обмежень у зверненні зацікавлених осіб за судовим захистом конституційних прав і свобод. Крім того, постає необхідність розмежування правовідносин між судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України, а також за видами судочинства у судах загальної юрисдикції. Тим більше, що правовий статус Конституційного Суду визначено у Конституції й Законі про нього.

Концептуальним питанням судово-правової реформи є визначення шляхів реформування самої судової системи. Конституція передбачила функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції, визначила побудову її за принципами територіальності й спеціалізації, створення вищих спеціалізованих судів, запровадила суди присяжних. Крім того, до судової системи має увійти як спеціалізована галузь система господарських судів, яка на сьогодні є самостійною, та військові суди.

Реформування судової системи повинне відбуватися на підставі прийняття нового закону про судоустрій. Одним з центральних питань цього закону є структурування судової системи, у якому має поєднатися створення галузевих (спеціалізованих) судів із запровадженням внутрішньої спеціалізації у деяких судових ланках.

Водночас слід зазначити, що судово-правова реформа передбачає реформування не лише судової системи, а й правоохоронних та інших органів, діяльність яких пов’язана з діяльністю судів. Тому реформуванню в її межах підлягають і органи прокуратури, попереднього розслідування, внутрішніх справ, юстиції тощо.

Однією із складових частин державно-правової реформи в Україні має стати реформування місцевого самоврядування або, як інколи його називають, муніципальна реформа. Вона має передбачати здійснення системи заходів, які умовно можна поділити на чотири блоки.

Перший блок заходів пов’язаний зі створенням стабільної правової бази місцевого самоврядування. У розвиток базових законів «Про місцеве самоврядування в Україні», і «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про службу в органах місцевого самоврядування» слід прийняти закони про правовий режим майна комунальної власності та про порядок формування фінансових ресурсів місцевого самоврядування, гарантії місцевого самоврядування та ін.

Другий блок заходів має бути спрямований на формування матеріально-фінансової основи місцевого самоврядуванняч. Під цим кутом зору необхідно найближчим часом завершити формування комунальної власності територіальних громад, провести муніципалізацію земель, забезпечити чітке розмежування доходів і видатків між державним і місцевими бюджетами, а також між районними й обласними бюджетами, розробити механізми фінансування державою витрат органів місцевого самоврядування, яких вони зазнали внаслідок виконання делегованих повноважень виконавчої влади та рішень органів державної влади.

Третій блок заходів муніципальної реформи пов’язаний з наданням інформаційної, науково-методичної та організаційної підтримки місцевому самоврядуванню.

І нарешті, четвертий, без якого неможливе виконання зазначених заходів, має бути спрямований на створення системи підготовки та перепідготовки кадрів для органів місцевого самоврядування. Важливим кроком у цьому напрямку, безумовно, було створення Української академії державного управління, регіональних центрів підвищення кваліфікації державних службовців. Проте, на сьогоднішній день, цього недостатньо. Слід здійснити підготовку і випуск навчально-методичної літератури та програм, визначити базові навчальні заклади або створити факультети підготовки спеціалістів для органів місцевого самоврядування за державним замовленням.

Серед найбільш актуальних проблем сучасної науки державного будівництва не можна обминути й низку питань, пов’язаних з дослідженням сутності та обґрунтуванням оптимальних моделей функціонування органів публічної влади Автономної Республіки Крим. Поки що ці питання залишаються одними з найменш досліджених, що негативно впливає на політико-правову практику, перш за все – на ефективність діяльності органів влади автономії та їх взаємозв’язок з центральними та вищими органами державної влади України.

В умовах економічної кризи й хронічної нестачі фінансових коштів значної гостроти набула проблема забезпечення матеріально-фінасової основи діяльності органів публічної влади, оптимального перерозподілу бюджетних коштів між центром і регіонами. На фахівців у галузі державного будівництва значною мірою покладається завдання наукового забезпечення бюджетної та податкової реформи, обґрунтування найбільш доцільних шляхів поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів у даній сфері.

У цілому можна констатувати, що наука державного будівництва сучасної України критично переоцінила здобутки теорії та практики радянського будівництва і нині перебуває на стадії становлення. На наш погляд, було б недоречним говорити про науку державного будівництва як усталену сукупність знань про оптимальну організацію роботи органів публічної влади, оскільки за нинішніх умов НТР та постіндустріального суспільства суспільні технології модифікуються, трансформуються і створюються постійно, а не лише на обмежених періодами реформ етапах. Поки що в Україні спостерігаються спроби колективного пошуку оптимальних моделей із залученням позитивно оціненого досвіду роботи радянського апарату та функціонування органів публічної влади у розвинених зарубіжних країнах, що далеко не завжди дає бажаний ефект.

Однією із основоположних тенденцій розвитку науки державного будівництва на сучасному етапі є розширення її предмета, що обумовлено демократизацією суспільних відносин, у тому числі й у науковій сфері, розширенням предмета конституційного регулювання. За останні роки до кола інтенсивно досліджуваних проблем були введені питання оптимізації правового статусу Президента України, зокрема його компетенції, організація роботи Конституційного Суду, місцевих державних адміністрацій, виборчих комісій та ін. Складні теоретичні і практичні проблеми сьогодні пов’язані зі статусом місцевого самоврядування і насамперед із їх правовим регулюванням і взаємовідносинами з іншими органами та організаціями. Є підстави прогнозувати, що у майбутньому предмет державного будівництва пошириться й на інші державні органи, охопивши механізм публічної влади в цілому.

Впадає у вічі зростаючий інтерес багатьох авторів до загальнотеоретичних аспектів державного будівництва та місцевого самоврядування, намагання критичного переосмислення вихідних положень цієї науки. І це цілком зрозуміло. В умовах реформування усіх сфер суспільного життя першочергового значення набуває вироблення відправних засад майбутніх перетворень, їх теоретичної основи.

Зазнає суттєвих змін і методологія сучасної науки державного будівництва. Поряд з методами, що довели свою результативність ще за радянських часів (системно-структурного аналізу, функціональний, історико-правовий, формально-логічний та ін.), дедалі ширше використовуються порівняльно-правовий, соціологічний, статистичний та інші методи.

Водночас відбувається певна зміна принципів наукових досліджень. У першу чергу, на зміну класовому підходу приходить аналіз суспільних процесів із загальнолюдських, загальноцивілізаційних позицій. Серед найважливіших принципів сучасної науки державного будівництва можна назвати також науковість, об’єктивність, історизм, демократизм, критицизм та ін.

Центрами наукових досліджень з державного будівництва в Україні на сьогодні є Київ, Харків, Львів, Одеса – визнані центри юридичної науки. В Національній юридичній академії України ім.Ярослава Мудрого успішно працює спеціалізована кафедра державного будівництва і місцевого самоврядування, в інших юридичних наукових закладах проблемами державного будівництва займаються переважно кафедри конституційного права. Є всі підстави очікувати, що вже у найближчі роки наука державного будівництва отримає своє остаточне оформлення і займе належне місце серед юридичних дисциплін. Цього вимагає розвиток демократичних перетворень в Україні, становлення правової державності.


Розділ II 

Основи організації та діяльності органів публічної влади в Україні

Глава 1

Загальнотеоретичні аспекти організації
роботи органів публічної влади в Україні

§1. Поняття, види та ознаки органів публічної влади

У суспільстві існують різноманітні види особистої і соціальної влади – влада глави сім’ї, влада володаря над рабом або слугою, економічна влада власників засобів виробництва, духовна влада церкви та ін. Усі названі види являють собою або індивідуальну, або корпоративну (групову) владу. Вона існує в силу особистої залежності підвладних, не розповсюджується на всіх членів суспільства, не претендує на загальність, не є публічною.

Влада ж публічна спрямована на вирішення суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства.

Публічна влада виступає у двох формах: 1) державна влада,
2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада). Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак:

– спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій;

– інституційний характер, тобто функціонування через відповідні публічні інститути (органи публічної влади);

– легітимність;

– відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення;

– об’єднання підвладних за територіальною ознакою;

– загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території;

– безперервність функціонування (за наявності окремих тимчасових органів);

– універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення;

– обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів на відповідній території;

– функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами;

– можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень;

– право встановлювати і стягувати загальнообов’язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету32.

Водночас, для державної влади притаманні певні особливості, у першу чергу, державний суверенітет, загальнодержавний масштаб дії, спрямованість на першочергове виконання загальнонаціональних потреб, постійний правовий зв’язок з населенням через інститут громадянства, наявність субординаційних відносин всередині державного апарату, наявність особливих органів – так званих «силових структур» (армія, суд, прокуратура, служба безпеки, органи виконання покарань та ін.). Матеріально-фінансовою основою державної влади є загальнонародна та державна власність, а також кошти державного бюджету.

Безумовно, найбільш суттєвою ознакою державної влади є її суверенітет. У новітній юридичній літературі державний суверенітет визначається як «властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати функції всередині держави і у відносинах з іншими державами»33 або як «верховенство і незалежність від будь-яких інших влад всередині країни або у взаємовідносинах з іншими державами»34. Однак легальне (законодавче) визначення державного суверенітету є більш розгорнутим і міститься в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яка розглядає цей політико-правовий феномен як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах»35.

Влада місцевого самоврядування також характеризується деякими особливостями:

– її джерелом є народ, а первинним носієм – територіальна громада;

– вона розповсюджується лише на територію адміністративно-територіальних одиниць (муніципій);

– її органи діють від імені територіальної громади, а не народу чи держави;

– матеріально-фінансову базу її органів складають комунальна (муніципальна) власність і місцевий (муніципальний) бюджет;

– її органи пов’язані більш тісними зв’язками з населенням;

– в системі її органів відсутня жорстка ієрархія і підпорядкованість.

§2. Система органів публічної влади в Україні

Публічна влада може здійснюватись двома шляхами – безпосередньо населенням (народом у цілому чи територіальними громадами) або через відповідні інституції, які називаються органами публічної влади. В залежності від форм публічної влади розрізняють органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Органи публічної влади являють собою досить жорстку, внутрішньо узгоджену і взаємопов’язану у своїх елементах систему.

Система органів публічної влади в Україні – це сукупність установлених Конституцією України органів державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечують захист прав, свобод і законних інтересів громадян, безпеку держави й суспільства, вирішують питання соціально-економічного та культурного будівництва. Відповідно до положень Конституції України, ця система поділяється на наступні ланки:

І. Система органів державної влади:

1. Глава держави – Президент України.

2. Єдиний орган законодавчої влади (парламент) – Верховна Рада України.

3. Система державних органів виконавчої влади: а) Кабінет Міністрів України – вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; б) міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом – центральні органи виконавчої влади; в) місцеві державні адміністрації – місцеві органи державної виконавчої влади;

4. Система державних органів судової влади.

II. Система органів влади Автономної Республіки Крим:

1. Єдиний представницький орган автономії – Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

2. Система органів виконавчої влади автономії:

а) Рада міністрів Автономної Республіки Крим – вищий виконавчий орган автономії;

б) міністерства і республіканські комітети – центральні виконавчі органи автономії.

IІІ. Система органів місцевого самоврядування:

1. Представницькі органи місцевого самоврядування: а) сільські, селищні, міські ради – органи місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади і здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування; очолюють їх відповідно сільські, селищні, міські голови, що обираються територіальними громадами; б) районні й обласні ради – органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; очолюють їх голови цих рад, які обираються самими радами з числа депутатів; в) районні в містах ради – представницькі органи місцевого самоврядування, які можуть створюватися за рішенням територіальної громади міста або міської ради.

2. Виконавчі органи місцевого самоврядування – виконавчі комітети, відділи, управління сільських, селищних, міських, районних у містах рад та інші створювані радами виконавчі органи.

3. Органи самоорганізації населення – будинкові, вуличні, квартальні ради і комітети, а також ради мікрорайонів – можуть створюватися за ініціативою жителів і з дозволу сільських, селищних, міських рад.

Таким чином Конституція України чітко розмежує дві системи органів публічної влади – органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Згідно з положенням ч.1 ст.5 Основного Закону, народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Це означає, що й органи державної влади, і органи місцевого самоврядування – суть органи влади народу, але водночас – це різні форми здійснення цієї влади.

Орган державної влади – складова частина державного апарату, що бере участь у здійсненні функцій держави, діє від його імені і за дорученням, має державно-владні повноваження, відповідну компетенцію і структуру, застосовує властиві їй організаційно-правові форми діяльності.

Державна влада є єдиною у тому сенсі, що вона здійснюється державним апаратом у цілому і не існує кількох конкуруючих «державних влад». Це є однією із складових державного суверенітету. Однак, по-перше, єдину державну владу здійснюють законодавчі, виконавчі і судові органи. По-друге, з історичним розвитком державності формується певний принцип взаємовідносин, диференціації та кооперації цих органів, який називається поділом влади.

Єдину державну владу здійснює державний апарат, що являє собою систему державних органів. У межах цієї системи розрізняються три основні підсистеми органів або гілки державної влади: законодавча, виконавча і судова. В основі такого структурного устрою апарату держави лежить функціональна диференційованість державної влади36. Зазвичай цю функціональну диференційованість пояснюють як поділ праці з державного управління. Раціональна організація і поділ праці з державного управління породжують державні органи, що мають різну компетенцію: є органи, які встановлюють загальнообов’язкові норми, органи, які управляють згідно з цими нормами, і органи, які вирішують спори про право.

Три основні гілки влади відображають основні правові форми впливу державного апарату на суспільство, прерогативні функції відповідних органів спрямовані назовні державного механізму, на цілеспрямоване впорядкування суспільних відносин. Однак з ускладненням завдань, що постають перед суспільством і державою відбувається ускладнення державного апарату і подальша спеціалізація державних органів, з’являються нові органи, які не входять до жодної з основних гілок влади. До таких органів слід віднести президента у напівпрезидентській республіці, конституційний суд, прокуратуру, рахункову палату, виборчі комісії та ін. Їх функції в першу чергу спрямовані всередину державного механізму, мають на меті забезпечення його оптимального функціонування в межах Конституції та законів. На сьогодні дедалі більше вітчизняних державознавців схильні розглядати принцип поділу влади як доктринальний, не обмежуючи систему органів державної влади трьома гілками, про які йдеться у ст.6 Конституції України37.

Орган місцевого самоврядування – це орган самоврядного територіального співтовариства (територіальної громади), яким він формується і перед яким відповідає за належне здійснення своїх повноважень.

Система органів місцевого самоврядування, на відміну від системи державних органів, не підпорядковується принципу поділу влад. Однак це не виключає їх функціонального і компетенційного розмежування. Змістовна класифікація цих органів зводиться до їх поділу на представницькі і виконавчі. Представницькі (ради) є виборними, їх основна функція полягає у виявленні і відображенні думок, настроїв та інтересів членів територіальної громади та їх оформленні у вигляді загальнообов’язкових рішень з питань місцевого значення. Як слушно зазначає з цього приводу російський автор В.І.Васильєв, «головна ознака представницького органу в тому й полягає, що будучи виборним органом, він один поєднує у своїй особі всю місцеву спільноту і уповноважений цією спільнотою на вирішення найважливіших питань його життєдіяльності»38. Втіленням цих рішень в життя займаються виконавчі органи, які можуть бути виборними або призначуваними.

Слід відзначити, що в організації публічної влади на місцях одночасно поєднуються два початки: суспільний і державний. Державний початок виявляється у тому, що: а) територія місцевого співтовариства є державною територією, а місцеві жителі є громадянами держави; б) статус місцевого самоврядування визначається державою в Конституції й законах; в) місцеві справи вирішуються самостійно, але в руслі єдиної державної політики; г) органи місцевого самоврядування не мають права встановлювати свою компетенцію, оскільки це прерогатива держави. У свою чергу, суспільний початок виявляється у наступному: а) органи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження і органи державної виконавчої влади не мають права втручатися в законну діяльність органів і посадових осіб місцевого самоврядування; б) матеріально-фінансову базу їх складає комунальна власність і місцевий бюджет; в) місцеві ради самостійно встановлюють місцеві податки і збори; г) територіальні громади можуть мати власну символіку і статут, що відбивають історичні, національно-культурні, соціально-економічні особливості відповідної території; д) правові акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їхніх повноважень, обов’язкові на території місцевого самоврядування для усіх фізичних і юридичних осіб.

Органи публічної влади можуть бути класифіковані за різними критеріями:

1) за належністю до однієї з підсистем публічної влади – органи державної влади і органи місцевого самоврядування;

2) за порядком формування – виборні й призначувані;

3) за порядком прийняття рішень – одноосібні та колегіальні;

4) за предметною підвідомчістю – органи загальної й спеціальної компетенції;

5) за територіальною підвідомчістю – загальнодержавні й місцеві;

6) за внутрішньою структурою – централізовані й децентралізовані;

7) за часом існування – постійні та тимчасові.

§3. Принципи організації й діяльності органів публічної влади в Україні

Принципи організації й діяльності органів публічної влади – це законодавчі відправні засади, ідеї, положення, які виступають базисом формування, організації та функціонування органів публічної влади. Вони поділяються на загальні принципи, що стосуються системи органів публічної влади в цілому, і спеціальні, дія яких розповсюджується лише на окремі підсистеми, ланки цієї системи чи на окремі органи публічної влади.

У свою чергу, загальні принципи прийнято поділяти на дві групи в залежності від форми їх юридичного закріплення й місця в загальній системі принципів, що визначають організацію роботи органів публічної влади.

До першої групи відносяться принципи, які закріплені в Основному Законі і являють собою засади конституційного ладу України: вища соціальна цінність людини, народний суверенітет, державний суверенітет, республіканізм, демократизм, унітаризм, соціальна держава, правова держава, світська держава, поділ влади, верховенство права, законність, гласність, визнання міжнародно-правових стандартів. Для цих принципів характерною є вища юридична сила (навіть у порівнянні з іншими нормами Конституції), фундаментальний характер, найвищий ступінь абстрактності, універсальність, підвищена стабільність, ідеологічна нейтральність, конституційна форма закріплення, системність39.

Принцип найвищої соціальної цінності людини передбачає безумовний пріоритет прав і свобод людини в діяльності органів публічної влади. Жодна інша мета не може слугувати підставою для обмеження чи скасування основних прав і свобод особи. Органи публічної влади створюються й діють для забезпечення прав людини, всі інші їх функції є похідними.

Зміст принципу народного суверенітету полягає у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Саме народу належить право бути вищим суддею з питань влади і вирішувати долю останньої. Відповідно його воля, висловлена в певних формах, є істинним і єдиним базисом держави. Саме від волі народу виходить мандат на устрій держави і будь-які зміни її форми, входження держави у відповідні міждержавні об’єднання. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами; водночас ніхто не може узурпувати державну владу.

Принцип державного суверенітету означає визнання державної влади похідною від народу верховною владою, що виявляється у самостійному здійсненні державою своїх функцій в рамках національного і міжнародного права. Спираючись на легальне визначення суверенітету України, що дається у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., можна виділити чотири внутрішніх і дві зовнішніх ознаки державного суверенітету:

Внутрішні ознаки:

– верховенство – на території держави не може бути інших, конкуруючих з нею влад; тільки держава може робити свої веління загальнообов’язковими;

– самостійність – будь-яке протизаконне втручання інших суб’єктів політичної системи в діяльність держави заборонене; у держави достатньо власних ресурсів для виконання своїх завдань і функцій;

– повнота – державна влада розповсюджується на всі сфери суспільного життя без винятку; держава має право вирішувати будь-які справи, що становлять суспільний інтерес, без винятку;

– неподільність – державна влада є цілісною, єдиною; між державними органами і гілками влади розподіляються лише повноваження для більш ефективного вирішення суспільних справ.

Зовнішні ознаки:

– незалежність – держава самостійно формує свою зовнішню і внутрішню політику, втручання іноземних держав у внутрішні справи суверенної держави є неприпустимим;

– рівноправність – держава має рівні права і обов’язки у порівнянні з іншими суверенними державами, є повноцінним учасником світової спільноти.

Принцип республіканізму або республіканської форми правління проголошений у ч.1 ст.5 Конституції і полягає у тому, що всі вищі органи державної влади формуються або безпосередньо народом, або загальнонаціональними представницькими органами. Таким чином, в Україні неможливі будь-які спадкові, довічні посади і державні органи, виведені за межі відповідальності перед народом. Основний Закон України 1996 р. закріпив напівпрезидентську республіку, за якою глава держави – Президент – виведений за межі трьох основних гілок влади і покликаний виконувати консолідуючу, інтегруючу роль у державному механізмі.

Принцип демократизму означає право і реальну здатність громадян, широких верств населення впливати на процес вироблення і зміст державно-владних рішень. У новітній літературі з теорії держави і права набуло поширення «розширювальне» тлумачення демократії, коли демократія ототожнюється з взірцем, оптимальним устроєм держави40. На наш погляд, більш коректним є «буквальне» тлумачення демократії як форми політичного режиму, коли демократичною вважається «та держава, устрій і діяльність якої відповідають волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина»41. У демократичній державі мають створюватися належні умови для діяльності політичних партій, спілок, асоціацій, що відображають багатоманітність соціальних, політичних, економічних ідеалів, прагнень і програм.

Принцип унітаризму або унітарної форми державного устрою у сфері державного будівництва означає відсутність у складі України будь-яких державоподібних утворень, єдність державного механізму і єдність системи законодавства. В адміністративно-територіальних одиницях не можуть створюватись органи, паралельні з місцевими органами державної влади. Вони можуть мати тільки власні органи місцевого самоврядування, порядок формування, функції та компетенція яких визначаються законодавством України. Автономна Республіка Крим є адміністративно-територіальною автономією у складі України і ніяким чином не порушує унітарного характеру нашої держави.

Принцип соціальної держави означає спрямованість державної політики на першочергове задоволення соціальних потреб громадян. Зазначений принцип покладає на державу обов’язок розробляти і здійснювати спеціальні соціальні програми, спрямовані на підвищення загального рівня життя громадян, підтримку соціально вразливих прошарків суспільства, вирівнювання доходів населення, здійснення заходів щодо розширення мережі і зміцнення матеріально-технічної бази соціальних закладів, тобто здійснення патерналістської функції.

Слід відзначити, що Україна нині знаходиться лише на початку свого шляху до соціальної держави. Концептуальне викладення шляхів розбудови соціальної держави в нашій країні міститься в Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року, розроблених Кабінетом Міністрів і затверджених Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000. Найважливішими завданнями у соціальній сфері цей документ проголошує забезпечення розвитку народонаселення, створення сприятливих житлових та соціально-побутових умов, удосконалення трудових відносин, розвиток ринку праці та зайнятості населення, розвиток соціального партнерства, реформування системи соціального забезпечення (у тому числі соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, установ кримінально-виконавчої системи і членів їх сімей), розвиток гуманітарної сфери (освіти, науки, фізкультури і спорту та ін.).

Принцип правової держави закріплений у ст.1 Конституції України і передбачає визначеність державних органів правом, перш за все демократичною конституцією і правовими законами, виданими на підставі цієї конституції. Найбільш ґрунтовну характеристику правової держави, на наш погляд, подав німецький державознавець У.Мойнер: «Правова держава є не тільки державою законного управління і всеохоплюючого судового контролю, не тільки принципом правової безпеки і обов’язковості виконання. У матеріальному сенсі слова воно передбачає спільноту, побудовану на повазі особистої свободи і засадах такої поміркованої та міцно заснованої державної влади, що має на меті захист цієї свободи, влади, чий порядок, що походить від народу, пов’язує всі державні дії цими засадами і прагненням до справедливого і рівномірного перетворення людських взаємин»42. При цьому під правом розуміють систему загальнообов’язкових норм, що відображають усталені уявлення народу про належний і справедливий устрій державного і суспільного життя.

Принцип поділу влади, не відкидаючи єдності системи державної влади, вимагає, перш за все, здійснення її на основі функціонального поділу (по горизонталі) на законодавчу, виконавчу і судову підсистеми («гілки»), носіями якої є самостійні органи держави (наприклад, в Україні – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та суди України). Водночас цей принцип передбачає реальне зрівноважування, за якого жодна з трьох гілок влади не може ущемити або підкорити собі інші. З іншого боку, принцип поділу влади знаходить свій прояв у розмежуванні (по вертикалі) предметів відання і повноважень між вищими, центральними і місцевими органами державної влади. Конкретний зміст принципу поділу влади найбільш вдало, на наш погляд, визначено російськими державознавцями М.В.Баглаєм і Б.М.Габричидзе:

– закони повинні мати вищу юридичну силу і прийматися тільки законодавчим (вищим представницьким) органом;

– виконавча влада повинна займатися в основному виконанням законів і тільки обмеженою нормотворчістю, бути підзвітною або главі держави, або парламенту;

– між органами законодавчої і виконавчої влади має бути забезпечений баланс повноважень, що виключає перенесення центру прийняття владних рішень, а тим більш усієї повноти влади на одного з них;

– судові органи незалежні й у межах своєї компетенції функціонують самостійно;

– жодна з трьох гілок влади не повинна втручатися в прерогативи іншої влади, а тим більше зливатися з іншою владою;

– спори про компетенцію повинні вирішуватися тільки конституційним шляхом у рамках юридичної процедури, тобто Конституційним Судом;

– конституційна система повинна передбачати правові засоби стримування кожної влади двома іншими, тобто містити взаємні противаги для всіх влад43.

Принцип поділу влади закріплений у ст.6 Конституції України і відображений у структурі Основного Закону.

Принцип законності стосовно діяльності органів публічної влади закріплений у ч.2 ст.19 Конституції України: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Таким чином, конституційно визнано, що за межами компетенції, визначеної Конституцією та законодавством, органи публічної влади діяти не можуть. З іншого боку, з конституційного припису випливає, що компетенція, форми і методи діяльності органів публічної влади мають бути закріплені в чинному законодавстві. Це є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян від свавілля посадових осіб.

Принцип гласності полягає у визнанні необхідності й вимозі обов’язкового дотримання безперешкодного руху інформаційних потоків у межах політико-правової системи. Цей принцип відкидає будь-які перепони на шляху суспільно значущої інформації, за винятком лише мінімальних правообмежень, необхідних для забезпечення національної безпеки та обороноздатності, і водночас вимагає від держави налагодження міцних, постійних зв’язків з громадськістю. При цьому швидкий розвиток засобів масової комунікації значно полегшує інформаційний обмін, дає змогу якісно та кількісно його покращити, і водночас робить все більш проблематичним приховування відомостей від широких кіл громадськості. На відміну від попередніх принципів, принцип гласності не відображений у тексті Конституції у вигляді окремої норми, але випливає зі змісту низки конституційних норм (зокрема, з положень ст.57, ч.1 ст.84, ч.2,3 ст.94, п.7 ст.129) і прямо закріплений у багатьох законах, що визначають статус органів державної влади і місцевого самоврядування 44.

До другої групи загальних принципів можна віднести: позапартійність державної служби, професіоналізм і компетентність, економічність, ефективність, самостійність, рівний доступ громадян до державної служби, поєднання виборності та призначуваності, колегіальності та єдиноначальства, відповідальність держави за діяння своїх органів та посадових осіб, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів. Вони підпорядковані основам конституційного ладу і поширюють свою дію на всі органи публічної влади.

Спеціальні принципи організації та діяльності органів публічної влади є досить різноманітними і обумовленими специфікою кожного з них. З огляду на це перелік і конкретний зміст цих принципів буде викладено при характеристиці організації роботи кожного з органів публічної влади окремо.

§4. Функції та компетенція органів публічної влади

Поняття функцій держави і функцій державних органів увійшли до лексикону вітчизняної державознавчої науки ще на початку XIX ст. разом з ідеями конституціоналізму. Широко використовувались вони і в радянській теорії держави та права, ставши у 70-ті рр. предметом широкої наукової дискусії45.

На сьогодні в юридичній науці переважає точка зору, згідно з якою функціями органів державної влади є основні напрями їх діяльності, в яких виявляється їх сутність і призначення в державному механізмі. Кожний державний орган відповідно до своєї компетенції виконує притаманні йому функції. Функції держави в цілому здійснюються через функції окремих державних органів. Державний орган, виконуючи свої функції, тим самим одночасно бере участь у реалізації різних функцій держави46.

Функції держави (а відповідно – і державних органів) поділяються за сферами діяльності («об’єктні» чи «предметні» функції) та за формами діяльності («технологічні», «владні» або «організаційні»).47

Традиція виділяти функції державних органів за формами їх діяльності походить від класиків дореволюційної юридичної науки Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (таких як В.В.Івановський, А.С.Алексєєв, Н.М.Коркунов, Ф.Ф.Кокошкін та ін.), які під впливом теорії Ш.Монтеск’є виділяли три функції державної діяльності: законодавчу, виконавчу і судову 48. При цьому розподіл функцій державної влади за їх юридичною природою називався матеріальним, а розподіл їх за компетенцією органів – формальним. Державні органи розподілялись на три категорії в залежності від того, який рід функцій був переважаючим для них. Принципове значення мав висновок про те, що «кожний орган, незважаючи на принципове наділення його якоюсь однією функцією, додає до неї в інтересах своєї політичної влади певною мірою й інші функції і таким чином певною мірою їх усіх поєднує»49. Вказані автори особливо підкреслювали неприпустимість змішування функцій державної влади з її завданнями, що випливають з мети держави (в якості якої проголошувалося «переслідування суспільного інтересу»), такими як охорона зовнішньої безпеки, захист права, турбота про економічний добробут населення і т.д., і відзначали, що одне й те ж державне завдання може здійснюватися державою в різних формах вияву влади, і, навпаки, одна й та ж функція влади може слугувати різним завданням.

Практика виділення об’єктних функцій державних органів склалася в межах радянської юридичної науки, яка відмовилась від будь-якого зв’язку з концепціями «буржуазного» державознавства і висувала на перший план класовий підхід до аналізу проблем держави та права. Функції держави, відповідно, визначались як головні напрямки діяльності держави, що виражають її класову сутність і призначення у суспільстві50. Поряд з функціями держави у науковій літературі виділялися й функції її органів, однак принцип розподілу влад заперечувався як буржуазний, замість нього проголошувався принцип повновладдя Рад, а основні напрямки діяльності останніх визнавались первісними по відношенню до функцій усіх інших державних органів. Функції виконавчо-розпорядчих органів вважалися конкретизуючими функції Рад за окремими сферами державного і суспільного життя51.

Нині в якості основних об’єктних функцій держави та її органів визнаються політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна, оборонна, зовнішньополітична, зовнішньоекономічна, гуманітарна. За способами (формами) діяльності розрізняють законодавчу (нормотворчу), виконавчу, судову, установчу, контрольну та інтерпретаційну функції.

Компетенція являє собою юридично встановлену «систему координат», за допомогою якої можна чітко встановити належність конкретної справи до «сфери володарювання» певного органу та конкретну роль останнього у вирішенні цієї справи. Елементами компетенції є юридичні явища, які дають можливість робити цілком певний висновок про «належність», правомочність владного органу у конкретних публічних правовідносинах. Ані функції, ані завдання зробити такий висновок можливості не дають. «Належність» органу визначається іншими двома чинниками: підвідомчістю і повноваженнями. Саме ці юридичні явища і є елементами компетенції органів публічної влади. Адже, аналізуючи законність дій органів влади, завжди виходять саме з двох критеріїв: чи входить дана справа у сферу «володарювання» цього органу та чи мав він право діяти саме таким чином.

Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінностям у підвідомчості. В той же час предмети відання деяких органів частково перетинаються (наприклад, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), але повноваження цих органів у «спільних» сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої «конкуренції компетенцій» не відбувається.

Повноваження державного органу є його «правообов’язками», оскільки за наявності необхідних юридичних фактів орган не може не реалізувати свої повноваження, водночас виступаючи як носій суб’єктивного права стосовно підвладного суб’єкта. Недарма законодавство для визначення конкретних повноважень владного органу використовує дієслова у третій особі однини: «призначає», «координує», «керує» тощо. Адже саме така форма дає можливість найбільш точно висловити «двоїсту» сутність зазначених повноважень: вказати права органу, водночас даючи зрозуміти неприпустимість їхнього незастосування. При цьому слід мати на увазі, що, як цілком слушно зауважують А.Ф.Ноздрачов і Ю.А.Тихомиров, «орган є «правозобов’язаним» не тільки перед державою і перед суспільством, але й перед громадянином»52, що знайшло своє закріплення у ч.2 ст.3 Конституції України.

У сучасній державознавчій літературі та чинному законодавстві терміни «підвідомчість», «предмети відання» і «коло підвідомчих справ» використовуються як рівнозначні. Саме у такому значенні використовується термін «підвідомчість» у ЦПК України (Глава 3), КпАП України (Глава 17) та в кількох інших нормативних актах. На наш погляд, таке ототожнення понять є не зовсім коректним, оскільки зміст вказаних термінів дещо не співпадає. Підвідомчість є родовим поняттям, а предмети відання – видовим, більш вузьким за змістом.

Підвідомчість це юридична вказівка на коло суспільних публічно-правових відносин, повноправним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади. Але точність такої вказівки може бути досягнена лише шляхом визначення якісної (змістовної) та кількісної (територіальної) специфіки певних відносин. Юридична вказівка на особливості змісту цих відносин якраз і являє собою предмети відання, але сама по собі така вказівка не надає необхідної точності й повноти для характеристики підвідомчих правовідносин, оскільки містить у собі загрозу територіального «перехрещення» повноважень різних органів. Тому другим елементом підвідомчості є територіальна підвідомчість. Територіальний показник використовується законодавцем як один із засобів (поряд з предметами відання) для визначення сфери суспільних відносин, повноважним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади, і розмежування компетенції органів, що виконують однорідні функції, мають рівний правовий статус або тотожні повноваження в однорідних за змістом правовідносинах.

На жаль, на внутрішню структуру підвідомчості досі не зверталося достатньої уваги у спеціальній літературі, а її складові елементи здебільшого розглядалися у відриві один від одного. Так, досить розповсюдженим у сучасному державознавстві є судження про те, що за характером повноважень органи державної (зокрема виконавчої) влади поділяються на органи загальної компетенції і органи спеціальної компетенції53. Насправді, у цьому випадку критерієм розподілу виступає не характер повноважень, а широта предметної підвідомчості (предметна спеціалізація) органу публічної влади.

У свою чергу, питання про територіальне розмежування компетенції розглядається переважно у зв’язку з проблемою форми державного та адміністративно-територіального устрою, головним чином в аспекті розмежування компетенції між центральними та місцевими органами виконавчої влади54. Головна хиба такого підходу полягає у відриві даного питання від загальної проблеми визначення структури компетенції органів публічної влади, що призводить до неточних висновків. Адже мова весь час йде про розмежування повноважень, хоча у більшості випадків насправді проблема полягає не тільки у конкретних повноваженнях, а й у територіальних межах їх застосування, тобто у територіальній підвідомчості. До того ж порушується внутрішня узгодженість елементів компетенції, адже всі вони є логічно обумовленими і структурно взаємопов’язаними, являючи в сукупності неподільну єдність, систему.

Підсумовуючи усі вищевказані загальнотеоретичні висновки, вважаємо доцільним зобразити структуру компетенції органів публічної влади у вигляді такої схеми:

Слід мати на увазі, що компетенція державних органів стосовно компетенції держави має похідний характер. Володіючи початковою компетенцією, загалом окресленою Конституцією, держава розподіляє її між своїми органами таким чином, щоб вони працювали узгоджено і являли собою єдиний цілісний механізм, який здійснює державні функції. Зрозуміло, що держава не може наділити свої органи компетенцією, яка б перевищувала її власну. При цьому компетенція державного органу визначає точні межі його діяльності і тим самим координує її з діяльністю інших органів публічної влади, а отже, і з діяльністю всього державного апарату.

Оскільки компетенція органу держави визначається шляхом видання правових норм, вона становить собою явище не тільки державно-владне, а й правове. Як правило, компетенція органу встановлюється вищими органами державної влади, і тільки компетенція останніх встановлюється волею народу (як єдиного джерела влади за Конституцією).

У спеціальній літературі висловлені різні судження з питання про співвідношення функцій з компетенцією державних органів. При цьому розмаїтті підходів до вирішення даної проблеми, практично всі дослідники єдині в тому, що функції та компетенція будь-якого органу держави перебувають у тісному зв’язку між собою55. Функція державного органу вказує головний напрям його діяльності, шлях до загальної мети. Для вирішення конкретних завдань, що постають на цьому шляху, за органом юридично закріплюються певні потенційні можливості, які окреслюються у праві через вид і міру можливої й належної владної поведінки (повноваження), сферу її застосування (предметну підвідомчість) та територію дії (територіальну підвідомчість). Беручи до уваги, що повноваження, предметна і територіальна підвідомчість складають поняття «компетенція», можна зробити висновок, що функції є напрямами реалізації (застосування) компетенції на шляху до поставленої перед органом мети: компетенція функції завдання мета. Як цілком слушно вказує В.Ф.Погорілко, компетенція органу є похідною від його функцій, вона за змістом є більш рухомою, динамічною, пристосованою до частіших змін56.

Разом з тим функції органу влади виявляються саме через сукупність усіх елементів компетенції. При цьому основні напрямки діяльності державних органів є похідними від головних функцій держави, або, іншими словами, функції держави розподіляються між усіма органами в залежності від місця кожного з них у державному механізмі.

§5. Форми діяльності органів публічної влади

Під формами діяльності органів публічної влади розуміють зовнішню сторону їх функціонування, тобто сукупність його однорідних дій, які здійснюються у певних організаційних рамках, визначених законодавством. Іншими словами, форми діяльності – це однорідна діяльність органів публічної влади, через які реалізуються їх функції.

Проблема форм діяльності органів публічної влади є однією з найбільш дискусійних у сучасному державознавстві, про що свідчить розмаїтість думок щодо питання про їх класифікацію. На нашу думку, найбільш обґрунтованою і конструктивною є позиція тих учених, що, розглядаючи форми діяльності як особливий структурний елемент правового статусу органів публічної влади, розмежовують правові (юридичні) та організаційні (неправові) форми їх діяльності в залежності від характеру породжуваних наслідків.

Правові форми являють собою діяльність, пов’язану із здійсненням юридично значущих дій у жорстко визначеному законом порядку. Правові форми являють собою однорідну діяльність, яка пов’язана з прийняттям правових актів і тягне за собою юридично значимі наслідки.

У новітній юридичній літературі відзначається, що характер форм діяльності конкретного органу визначається «природою суб’єкта державної влади і його компетенцією в галузі здійснення державно-владних повноважень»57.

На наш погляд, доцільно виділити п’ять основних форм юридичної (правової) діяльності органів державної влади: установчу, правотворчу, правозастосовчу, інтерпретаційну і контрольно-наглядову.

Правотворча – діяльність суб’єктів щодо створення правових норм, їх зміни і скасування.

Правозастосовча – це діяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових суперечок і правопорушень, а також і притягнення винних до юридичної відповідальності»58. Різновидами правозастосовчої діяльності є правонаділяюча та правоохоронна.

Контрольна – «система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів» 59.

Установча – спрямована на структурні перетворення у державному апараті і суспільному організмі.

Інтерпретаційна – «складна, багатогранна, пронизуюча всі основні форми створення і реалізації права робота щодо з’ясування і роз’яснення змісту і цілей норм права»60.

Усі ці форми характеризуються низкою спільних ознак: 1) врегульовані матеріальними і процесуальними нормами права; 2) призводять до юридично значущих наслідків, тобто до виникнення, зміни або припинення правовідносин; 3) завжди пов’язані з розглядом юридичних справ, тобто таких життєвих обставин, які прямо передбачені законом (чи іншим нормативно-правовим актом) і потребують відповідного підтвердження та юридичного забезпечення; 4) здійснюються виключно вповноваженими на те органами держави та посадовими особами; конкретний склад, обсяг повноважень учасників правової форми діяльності чітко фіксуються відповідним нормативним актом; 5) виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права (матеріальними і процесуальними); 6) їх результати завжди закріплюються у відповідних процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену законом форму; 7) пов’язані з необхідністю використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки. Конкретний перелік правових форм діяльності тих чи інших державних органів залежить від змісту їх компетенції та характеру покладених на них функцій.

Неправові форми діяльності – це однорідна діяльність, що не вимагає повного і суворого юридичного оформлення, не пов’язана з учиненням юридично значущих дій і прийняттям правових актів.

У сучасній державознавчій літературі висловлено багато підходів до класифікації неправових форм діяльності органів державної влади. Зокрема, російський теоретик М.І.Байтін пропонує виділяти три такі форми: організаційно-регламентуючу, організаційно-господарську й організаційно-ідеологічну61, російські фахівці з адміністративного права Д.Н.Бахрах, А.П.Альохін, А.А.Кармолицький, Ю.М.Козлов – власне організаційну діяльність і здійснення матеріально-технічних операцій62. Відомий український державознавець О.Ф.Фрицький поряд із правовою, матеріально-технічною і організаційною формами виділяє проміжні організаційно-правові форми 63.

На наш погляд, неправові форми діяльності органів публічної влади найбільш доцільно поділяти на організаційні й матеріально-технічні.

Організаційна діяльність у цілому є підзаконною. Вона здійснюється в рамках чинного законодавства й у межах компетенції органу. Однак правом тут регламентується лише загальна процедура вчинення дій. Організаційні дії найчастіше проводяться в порядку поточної управлінської діяльності. Організаційні форми діяльності поділяються на основні та допоміжні.

Основні організаційні форми діяльності – сесія Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, і місцевих рад, засідання Кабінету Міністрів України і Ради міністрів АРК, засідання тимчасових спеціальних і слідчих комісій, підкомісій і робочих груп, комітетів Верховної Ради України, депутатських груп і фракцій, Погоджувальної ради депутатських груп і фракцій, самостійна робота депутатів у виборчих округах і т.д.

Допоміжні організаційні форми діяльності – проведення координаційних нарад, науково-практичних конференцій, офіційні візити за кордон і робочі поїздки по країні, прес-конференції, інтерв’ю, індивідуальний прийом громадян і посадових осіб, телефонні переговори і т.д.

Організаційні форми, за виразом Г.В.Атаманчука, можна охарактеризувати як «способи вільного колективного пошуку оптимального варіанта вирішення якоїсь управлінської проблеми»64. Такого роду дії або передують реалізації влади, або є наслідком, що випливає з процесу такої реалізації, а сама їх роль – винятково допоміжна. Кожна така дія не викликає безпосередніх юридичних наслідків, однак вносить свою певну частку в кінцевий правовий результат. Доцільно відзначити, що конкретний перелік таких форм обумовлюється специфікою правової форми, конкретним змістом реалізованої компетенції, а також особливостями структури і персонального складу компетентного органу.

До видів матеріально-технічних операцій належать робота з депутатськими запитами і зверненнями, різними інформаційними запитами, діловодство, експедиція, охорона, збір і опрацювання інформації, проведення вимірів, розробка прогнозів, програм, методичних рекомендацій, здійснення бухгалтерського і статистичного обліку і т.д. Вони здійснюються переважно управлінським апаратом.

§6. Методи діяльності органів публічної влади

Під методами діяльності органів публічної влади розуміють конкретні прийоми і способи організації роботи та безпосереднього функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Класифікація цих методів можлива за різними критеріями, за різними їх властивостями. Зокрема, в літературі з радянського будівництва виділялися наступні методи: економічні, виховні, владні, організаційні; методи організації і методи діяльності, методи переконання і методи примусу; методи прямого і побічного впливу; правові й неправові; наукові, емпіричні, експериментальні та випадкові; регулювання, загальне керівництво, безпосереднє управління; загальні й спеціальні; стратегічні й тактичні.65

З точки зору предмета науки державного будівництва найбільш важливе значення має характеристика організаційних та соціально-психологічних методів діяльності органів публічної влади.

Сутність організаційних методів полягає у впорядкуванні діяльності структурних підрозділів, посадових осіб та працівників органів публічної влади з метою їх оптимального функціонування. Ці методи спрямовані всередину апарату, на підвищення організованості органів публічної влади, на оптимізацію їх владної діяльності. Вони мають на меті підвищити ефективність практичної реалізації ними своїх завдань, функцій та компетенції.

Серед організаційних методів діяльності органів публічної влади можна виділити планування, координацію діяльності, вироблення рішень, інструктування, інформаційне забезпечення, організацію виконання і контроль за виконанням, роботу з кадрами апарату та ін.

Планування є методом діяльності органів публічної влади, сутність якого полягає у завчасному прогнозуванні розвитку суспільних процесів у відповідній сфері та визначенні своїх дій у близькому та віддаленому майбутньому. При використанні даного методу мають додержуватись наступні вимоги:

– сполучення поточного планування (на квартал або більш короткий термін) із перспективним (на рік або термін повноважень органу);

– роздільне складання планів організаційних заходів і планів соціально-економічного розвитку;

– комплексний характер планів, у яких сполучаться різні організаційні форми діяльності органів;

– зміст організаційних планів завжди має погоджуватися з планами економічного і соціального розвитку;

– у планах виділяються: основні напрямки діяльності або вузлові питання, конкретні організаційні заходи (сесії, засідання, перевірки і т.д.), терміни проведення заходів, відповідальні особи;

– порядок підготовки планів має регулюватися регламентами або спеціальними положеннями органів.

В умовах подальшої спеціалізації органів публічної влади, ускладнення державного механізму, відокремлення системи органів місцевого самоврядування дедалі більшого значення набуває метод координації. Він полягає у забезпеченні узгодженості в роботі різних органів публічної влади і їх структурних підрозділів шляхом встановлення раціональних зв’язків (комунікацій) між ними. Характер координаційних зв’язків може бути різним в залежності від місця й ролі кожного з кореспондуючих суб’єктів у загальній системі органів публічної влади чи у структурі окремого органу. Якщо суб’єкти перебувають на одному рівні системи, то координаційні відносини між ними набувають характеру координаційно-паритетних; якщо ж вони належать до різних рівнів, то координаційні відносини між ними можна визначити як координаційно-субординаційні. За допомогою методу координації встановлюється більш тісна взаємодія між різними органами публічної влади, здійснюється маневрування наявними ресурсами, забезпечується єдність і погодження всіх стадій процесу управління, а також кооперація дій керівників.

Метод вироблення рішень полягає у сукупності засобів і вимог щодо формування владних рішень оптимального, законного змісту і форми.

Процес публічно-владної діяльності, або процес управління суспільними процесами, являє собою сукупність циклічних дій, пов’язаних з виявленням проблем, пошуком шляхів їх вирішення і організацією виконання прийнятих рішень. У процесі виконання публічно-владних функцій посадові особи приймають велику кількість рішень, здійснюючи планування, організовуючи роботу, мотивуючи людей, контролюючи і координуючи всі процеси, пов’язані з діяльністю органу публічної влади.

Процес прийняття рішення складається з чотирьох основних етапів:

1. Постановка проблеми (визначення цілей):

– виникнення нової ситуації;

– виникнення проблеми;

– збір необхідної інформації;

– опис проблемної ситуації.

2. Розробка варіантів рішень:

– формулювання вимог-обмежень;

– розробка концепції;

– збір і аналіз необхідної інформації;

– розробка можливих варіантів рішень.

3. Вибір і оформлення рішення:

– визначення критеріїв вибору;

– вибір рішень, що відповідають обраним критеріям;

– оцінка можливих наслідків;

– вибір оптимального рішення;

– узгодження прийнятого рішення;

– оформлення прийнятого рішення правовим актом.

4. Організація виконання рішення і його оцінка:

– план реалізації обраного рішення;

– доведення рішення до виконавців;

– контроль за ходом реалізації рішення;

– оцінка рішення проблеми і виникнення нової ситуації.66

Не всі з указаних етапів є обов’язковими. Якщо проблема нескладна, а ситуаційні фактори чіткі, зрозумілі й керовані, процес прийняття рішень може бути значно більш простим і швидким. У цьому випадку після з’ясування проблемної ситуації приймається рішення, яке здійснює на неї безпосередній вплив і приводить керований об’єкт у стан, що відповідає заданому. І лише коли проблемна ситуація не така очевидна, а її рішення неоднозначне, то процес прийняття рішень вимагає структуризації.

Розробка і прийняття рішень може бути індивідуальним або колективним (груповим).

Для індивідуальних рішень характерний більш високий рівень творчості; в них нерідко реалізується багато нових ідей та пропозицій. Як правило, такі рішення вимагають менше часу, оскільки вони не пов’язані з необхідністю їх погодження на проміжних етапах. Однак це не стосується тих випадків, коли розробка рішення вимагає збору і аналізу значних обсягів інформації.

Водночас індивідуальні рішення частіше, ніж групові, виявляються неправильними, у них значно більший ризик помилок. Значною мірою це обумовлено тим, що проблеми здійснення публічної влади стають дедалі складнішими і вимагають багатоаспектного розгляду, а отже, і різноманітних знань. Саме тому в теперішній час переважна більшість публічно-владних рішень приймається на основі обговорення, шляхом залучення спеціалістів різних профілів або створення спеціальних допоміжних (консультативних, дорадчих, аналітичних та ін.) органів.

Колективна розробка і прийняття рішень має низку переваг у порівнянні з індивідуальним. Це перш за все більш повне інформаційне забезпечення процесу прийняття рішення, що є наслідком залучення осіб, які володіють різними знаннями стосовно вирішуваної проблеми. Учасники колективу (групи) ніби доповнюють знання один одного, створюючи більш повну картину як при окресленні проблемної ситуації, так і при визначенні шляхів її можливого вирішення. Колективний підхід до формування рішень забезпечує більш високу обґрунтованість і менший відсоток помилок, чому сприяє сам механізм роботи груп (взаємне коригування рішень у процесі колективної роботи, створення атмосфери співробітництва і змагальності, взаємодія між членами групи), а також багатоваріантність розробок.

Однак у колективного прийняття рішень є й негативні сторони. Це перш за все більш високі витрати часу, обумовлені необхідністю формування групи. Її ознайомлення з проблемою і створення умов для нормальної та ефективної взаємодії членів групи. Узгодження різних поглядів на проблему і шляхи її вирішення також вимагає часу, дефіцит якого, як правило, гостро відчувається у процесі здійснення публічної влади. Чим більший розмір колективу, тим більше часу йде на координацію, а відтак – збільшується час вироблення рішення. Негативним фактором є й те, що колективні рішення нерідко приймаються під тиском більшості або людей, які посідають більш високі посади, що знижує творчий потенціал останніх учасників колективу. У групі зазвичай відсутня чітка відповідальність за прийняття остаточного рішення, і саме тому так важко знайти автора неправильного рішення при його колективній розробці.

Яскравим прикладом позитивних і негативних сторін колективного прийняття рішень є законодавча діяльність Верховної Ради України, а індивідуального – діяльність Президента України.

Владні рішення повинні відповідати певним вимогам. Головні серед них – це обґрунтованість, законність, чіткість формулювань, реальна здійсненність, своєчасність, економічність, ефективність. Обґрунтованість означає, що рішення повинно базуватися на достатній і достовірній інформації, визначати доступні і найбільш ефективні засоби вирішення проблеми. Законність полягає у вимозі, щоб рішення було прийняте в рамках компетенції органу, передбачало санкціоновані законом засоби вирішення питань, а форма акту і процедура його прийняття відповідали вимогам законодавства. Економічність передбачає, що рішення повинно видаватися лише в разі потреби, а за наявності декількох варіантів рішення має обиратися варіант, що вимагає найменших витрат фінансових коштів.

Як правило, рішення повинні прийматися там, де виникає проблемна ситуація; для цього у відповідних посадових осіб мають бути необхідні повноваження. Важливою умовою позитивного впливу рішення на роботу органу влади є його узгодженість з раніше прийнятими рішеннями як по вертикалі, так і по горизонталі (якщо тільки чергове рішення не спрямоване на кардинальну зміну всієї попередньої політики).

Рішення повинні прийматись у формі юридичного акту, передбаченого законодавством для органів даного виду (Верховна Рада України – закони і постанови; Президент України – укази і розпорядження; Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження; центральні органи виконавчої влади – накази керівника, інструкції, положення, правила; місцеві державні адміністрації – розпорядження голови державної адміністрації, накази начальників управлінь і завідуючих відділами; місцеві ради – рішення; голови рад – розпорядження; виконкоми місцевих рад – рішення).

В теорії управління виділяють наступні види рішень:

1. За змістом: економічні, соціальні, організаційні, технічні, наукові та ін.

2. За ступенем обов’язковості: нормативні, ненормативні.

3. За ступенем категоричності: зобов’язуючі (імперативні), рекомендаційні.

4. За кількістю цілей: одноцільові, багатоцільові.

5. За кількістю осіб, що приймали рішення: індивідуальні, групові (колективні).

6. За рівнем прийняття рішення: рішення, прийняті органом влади в цілому; рішення, прийняті структурними підрозділами; рішення, прийняті окремими посадовими особами.

7. За глибиною впливу: однорівневі, багаторівневі.

8. За напрямом: спрямовані всередину органу (внутрішньоорганізаційні), спрямовані назовні органу (публічно-владні).

Метод організації виконання рішень – полягає у здійсненні низки організаційно-правових заходів, спрямованих на безумовне втілення в життя прийнятих публічно-владних рішень. Перш за все рішення має бути доведене до виконавців, які отримують чітку інформацію про те, хто, де, коли, і якими засобами має виконувати прийняте рішення. Найважливіше завдання посадових осіб при цьому полягає у подоланні об’єктивних та суб’єктивних перепон і створенні умов для оптимальної реалізації рішення. Для цього поряд з методами прямого впливу (наказ, розпорядження, адміністративний тиск та ін.) використовуються заходи матеріального стимулювання працівників, вплив шляхом авторитету, переконання і т.д. Важливою складовою організації виконання рішень є їх юридичне, матеріально-фінансове та організаційно-технічне забезпечення.

У процесі організації виконання рішень виділяються три основних етапи:

1. Доведення рішень до відома виконавців і всіх зацікавлених суб’єктів (наприклад, згідно зі ст.94 Конституції України закон підписує Президент, приймаючи його до виконання, та офіційно оприлюднює).

2. Забезпечення виконавців необхідними ресурсами.

3. Перевірка виконання, яка повинна мати систематичний характер, здійснюва-тися за документальними даними (довідки, звіти, протоколи, стенограми) і доповнюватися безпосереднім ознайомленням із фактичним станом справ.

З методом організації виконання рішень тісно пов’язаний метод контролю, який полягає у цілеспрямованому спостереженні за належним виконанням підвладними суб’єктами прийнятих публічно-владних рішень. У новітній юридичній літературі контроль визначається як «перевірка, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки з боку кого-небудь»67. Фахівці в галузі державного управління зазначають, що функція контролю у державному управлінні полягає «в аналізі та порівнянні фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань та причинах цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху»68. Важливо також звернути увагу й на таку функцію контролю, як надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті. Контроль дає можливість не тільки коригувати публічно-владну діяльність, але й допомагає передбачити перспективи подальшого розвитку та досягнення конкретного результату.

Контрольна діяльність здійснюється шляхом проведення перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, заслуховування звітів і доповідей, здійснення рейдів, оглядів, вивчення матеріалів по скаргах і заявах громадян тощо. Вона має базуватися на принципах об’єктивності, дієвості, гласності та систематичності. У новітній літературі з теорії управління слушно зазначається, що ефективно поставлений контроль обов’язково повинен мати стратегічну спрямованість, орієнтуватися на результати, бути своєчасним і досить простим69.

Контроль можна класифікувати за такими критеріями: 1) за органами, які його здійснюють; 2) за сферою діяльності, що підлягає контролю; 3) за формами його проведення; 4) за ступенем втручання в оперативну діяльність підконтрольного органу. Зокрема, за сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяється на відомчий, міжвідомчий та позавідомчий.

Даний метод використовується в діяльності всіх органів публічної влади. Проте процес демократизації вніс істотні зміни у співвідношення централізації й децентралізації влади, призначення контролю та форми його здійснення. Із засобу покарання контроль набув інформаційно-аналітичного характеру, став невід’ємним фактором подальшого розвитку публічно-владної діяльності.

Здійснення публічно-владних повноважень передбачає роботу з об’ємною і різноманітною інформацією, необхідною для прийняття правильних рішень, їх втілення в життя і оцінки їх ефективності. Управління (в широкому сенсі слова) потребує прямих (від суб’єкта управління до об’єкта управління) і зворотних (від об’єкта управління до суб’єкта) каналів зв’язку. Тому обов’язковим елементом організаційної діяльності органів публічної влади є метод інформаційного забезпечення, що полягає у роботі щодо збору, обробки і оцінки інформації, яка проводиться на всіх етапах процесу прийняття і виконання владних рішень.

Реалізовуючи свою компетенцію, органи публічної влади вивчають і узагальнюють інформацію, що надходить від підпорядкованих органів, громадськості та з інших джерел. Інформація, що надходить по каналах зворотного зв’язку, є основою для прийняття органом публічної влади наступних рішень. Без врахування інформації неможливе ані прогнозування, ані планування розвитку керованих систем і об’єктів. З кожним роком вага інформації у сфері здійснення публічної влади невпинно зростає. На органи публічної влади, як і на інші організації, розповсюджується дія закону інформованості-впорядкованості: чим більшою за обсягом і кращою за якістю інформацією про внутрішнє і зовнішнє середовище володіє організація, тим більшою є ймовірність її стійкого функціонування (самозбереження).

Взаємовідносини, пов’язані з отриманням, передачею, використанням та зберіганням відомостей про явища й події, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі, називаються інформаційними зв’язками (відносинами). В загальному вигляді їх можна поділити на дві великі групи: інформаційні зв’язки у межах структур публічної влади (внутрішні) та інформаційні взаємовідносини, що встановлюються поза межами системи органів публічної влади з приводу отримання необхідних для її функціонування відомостей (зовнішні).

Зміст інформаційного забезпечення складають наступні етапи:

– постановка завдань відповідних інформаційних зв’язків і цілей інформування;

– створення фонду відомостей, банку даних;

– обробка інформації, її систематизація, внаслідок чого відомості стають придатними для подальшого використання;

– визначення найоптимальнішого режиму використання усіх форм і засобів поширення (обміну) інформації, застосування найраціональніших з них;

– надання (поширення) інформації за допомогою спеціальних форм і засобів (повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, оприлюднення правових актів та ін.)70.

Виробленню управлінських рішень завжди передує збір, аналіз і узагальнення інформації, що надходить. По суті, прийняття управлінського рішення – це підсумок узагальнення інформації, оформлення висновків після її вивчення. При цьому обсяг інформації зазвичай має бути субмінімальним, тобто мінімально повним для прийняття обґрунтованого владного рішення. Інформаційна надлишковість підвищує якість рішення, але збільшує час на прийняття рішення і підвищує вартість інформації. Навпаки, нестача інформації (інформаційний голод) ускладнює вироблення правильного рішення, збільшує ступінь ризику. Однак під час прийняття найбільш важливих, стратегічних рішень корисно створювати надлишковість інформації, іноді навіть дублювати її. Крім достатності, до інформації, що використовується органами публічної влади, висувають такі вимоги: 1) вірогідність; 2) повнота; 3) оперативність; 4) насиченість; 5) доречність; 6) відкритість.

З метою належного інформаційного забезпечення в органах публічної влади створюються спеціальні інформаційні служби або системи, статус яких визначається законами «Про інформацію», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та спеціальними положеннями до них. Інформаційні служби (інформаційні управління, інформаційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри, управління і центри громадських зв’язків, прес-бюро, прес-секретарі та прес-аташе з відповідним апаратом) органів публічної влади збирають, аналізують, обробляють та оперативно надають інформацію про діяльність цих органів у повному обсязі засобам масової інформації, крім випадків, передбачених Законом «Про державну таємницю».

Важливе значення для оптимальної організації роботи має метод роботи з кадрами. За порядком заміщення посад розрізняють виборних та призначуваних працівників. За службовим становищем і характером виконуваних функцій виділяються керівники (наприклад, міністри, голови місцевих державних адміністрацій, начальники управлінь, завідуючі відділами та ін.), спеціалісти (експерти, помічники-консультанти, референти, інспектори та ін.), а також допоміжний, адміністративно-технічний персонал (секретарі, водії, прибиральниці та ін.).

Метод роботи з кадрами включає в себе підготовку, підбір і розстановку кадрів, їх перепідготовку, підвищення кваліфікації, заохочення і накладення стягнень.

Для заміщення низки посад законодавством встановлені певні вимоги: громадянство, вік, освіта, термін проживання на певній території, відсутність судимості. Поряд з тим, для багатьох посад такі вимоги формально не встановлені, хоча і в цьому випадку враховуються загальноосвітня і професійна підготовка працівників, наявність у них досвіду роботи, організаційних навичок. Згідно зі ст.24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Підстави, види і порядок накладення заохочень і стягнень на працівників органів публічної влади визначаються Кодексом законів про працю, Законом «Про державну службу», спеціальними законами («Про статус народного депутата України», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів», «Про Конституційний Суд України» та ін.) і дисциплінарними статутами.

Крім організаційних методів, у роботі органів публічної влади використовуються соціально-психологічні методипереконання і примус. Як слушно зазначається в юридичній літературі, це – два взаємопов’язаних «полюси» єдиного цілого, тобто механізму забезпечення належної поведінки і правопорядку; вони взаємно доповнюють один одного71.

Переконання полягає у сформуванні у керованого суб’єкта впевненості у раціональності й законності прийнятого рішення і налаштуванні на добровільне його виконання. Переконання пов’язане з впливом на суспільну, групову чи індивідуальну свідомість; воно сприяє її формуванню у вигляді обґрунтування, пояснення, обговорення, демонстрації певного прикладу та ін. За допомогою засобів переконання перш за все стимулюється належна поведінка учасників публічно-владних відносин шляхом проведення виховних, роз’яснювальних, рекомендаційних, заохочувальних та інших заходів переважно морального впливу. Переконання спрямоване на те, щоб підвладні самі виконували відображену в правових актах волю суб’єкта влади. Завдяки переконанню досягається єдність волі органів публічної влади і підвладних органів, установ, організацій та фізичних осіб.

Першочергового значення для реалізації методу переконання за сучасних умов набуває мотивація, тобто діяльність, що має на меті активізацію людей, на яких спрямована діяльність органу публічної влади, і спонукання їх до ефективного виконання рішень. Процес мотивації включає в себе наступні стадії: 1) встановлення чи оцінка незадоволених потреб; 2) формулювання цілей, спрямованих на задоволення потреб, визначення необхідних стимулів; 3) визначення дій, необхідних для задоволення потреб. Дії з мотивації включають в себе економічне і моральне стимулювання, збагачення самого змісту праці, створення умов для виявлення творчого потенціалу працівників і їх саморозвитку.

У демократичному суспільстві переконання – головний метод впливу. Демократичний режим відкриває значні можливості для широкого залучення громадян до обговорення і прийняття правових актів, до участі у справах держави. Як слушно зазначає Д.Н.Бахрах, «свідома дисципліна, висока організованість, почуття особистої відповідальності, які набуваються в процесі безпосередньої громадсько-політичної практики, є дієвими засобами формування впевненості, в основі якої лежить власний досвід людей»72.

Примус полягає в адміністративному схиленні суб’єкта до виконання прийнятого рішення незалежно (а то й всупереч) його волі шляхом застосування до нього заходів організаційного, особистого, майнового чи психологічного тиску. Примус завжди покликаний забезпечити виконання прийнятих рішень шляхом застосування певних заходів (попереджувальних, запобіжних чи заходів юридичної відповідальності). Примус – це такий метод, за якого бажана поведінка забезпечується застосуванням сили чи загрозою її застосування. Економічними методами примусу є методи побічного впливу на об’єкт (наприклад, підвищення податкових ставок, зменшення бюджетного фінансування та ін.). Примус традиційно розглядається в якості допоміжного методу діяльності, що використовується в силу нерезультативності переконання.

Для юридичного примусу характерним є те, що він здійснюється:

– виключно в порядку юридичної процедури;

– виключно тими органами публічної влади та їх посадовими особами, які наділені спеціальними повноваженнями;

– як реакція на протиправну поведінку підвладного суб’єкта;

– може застосовуватись як до фізичних осіб, так і до організацій;

– полягає в застосуванні до підвладних суб’єктів юридичних заходів впливу (особистого, організаційного, матеріального чи психологічного характеру), вичерпно перелічених у законодавстві.

Примус є, безумовно, авторитарним явищем, але в теперішній час і в близькому майбутньому залишиться необхідним методом для охорони правопорядку, власності, прав та інтересів громадян та організацій, створення нормальних умов для діяльності апарату публічної влади.

У підсумку слід зазначити, що організаційні та соціально-психологічні методи становлять собою систему, тобто цілісну, внутрішньо узгоджену сукупність, а тому мають застосовуватися комплексно, на міцній науковій основі, з урахуванням специфіки правового статусу конкретного органу публічної влади та особливостей об’єкта його владного впливу. Саме комплексний підхід у цьому питанні дасть можливість підвищити ефективність функціонування всього державного механізму і системи органів місцевого самоврядування.

Глава 2

Правова, територіальна та матеріально-фінансова основи організації та діяльності
органів публічної влади в Україні

§1. Загальна характеристика системи нормативно-правових актів, що регулюють порядок організації
та діяльності органів публічної влади в Україні

Під правовою основою організації й діяльності органів публічної влади розуміють систему нормативних актів, що визначають функції, компетенцію, форми і методи діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а також їх структурних підрозділів. Для цих актів характерним є те, що правові норми, які в них містяться, є переважно імперативними.

У системі нормативно-правових актів, що визначають організацію роботи органів публічної влади, можна виділити декілька рівнів залежно від їх юридичної сили, змісту, дії у просторі та за колом осіб:

1. Конституція (Основний Закон) України – нормативний акт вищої юридичної сили, політико-правовий за своєю природою, що визначає найбільш важливі аспекти державного і суспільного ладу, у тому числі закріплює систему органів державної влади і місцевого самоврядування, форми народовладдя, принципи організації та діяльності органів публічної влади, функції та компетенцію вищих органів державної влади.

2. Закони України, що визначають організацію роботи органів публічної влади:

а) виборче законодавство, зокрема, закони «Про Центральну виборчу комісію», «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим», «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів»;

б) законодавство, що визначає загальний правовий статус органів публічної влади, їх структурних підрозділів та посадових осіб, зокрема, закони «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про комітети Верховної Ради України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про Конституційний Суд України», «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», «Про представництво Президента України в Автономній Республіці Крим», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів», «Про Раду національної безпеки і оборони України»; найближчим часом будуть прийняті закони «Про Президента України» та «Про Кабінет Міністрів України»;

в) законодавство, що визначає окремі аспекти організації роботи органів публічної влади, зокрема, Регламент Верховної Ради України, закони «Про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну охорону органів державної влади і посадових осіб», «Про власність», «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» та ін.

4. Підзаконні нормативні акти, що визначають статус і порядок роботи органів публічної влади та їх структурних підрозділів:

а) укази Президента України, зокрема «Питання Адміністрації Президента України», «Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України», «Про затвердження Положення про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України», «Про затвердження Положення про Адміністрацію Президента України» та ін.;

б) постанови Кабінету Міністрів України, серед яких «Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України», «Про урядові комітети», «Про Порядок складення, розгляду, затвердження та основні вимоги щодо виконання кошторисів доходів і видатків бюджетних установ та організацій», «Про затвердження Типового положення про урядовий орган державного управління» та ін.;

в) акти центральних органів виконавчої влади, що регламентують організаційні питання внутрішньовідомчого та міжвідомчого характеру, наприклад, наказ МВС України «Про затвердження Інструкції про порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг і організації особистого прийому громадян в органах внутрішніх справ, внутрішніх військах, вищих закладах освіти, установах, організаціях і на підприємствах системи МВС України», накази Головного Управління державної служби України «Про затвердження Порядку оформлення документів для розгляду питань щодо продовження терміну перебування на державній службі», «Про затвердження Порядку інформування центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими державними органами про зміни облікових даних керівних працівників та осіб, зарахованих до кадрів резерву на ці посади» та ін.;

г) акти місцевих органів публічної влади, наприклад, регламенти місцевих рад та місцевих державних адміністрацій, положення про структурні підрозділи виконкомів місцевих рад, положення про відділи та управління місцевих державних адміністрацій та ін.

Певною особливістю вітчизняного законодавства у сфері державного будівництва є наявність типових нормативних актів, тобто правових документів, які регламентують організаційні питання діяльності однорідних органів публічної влади та їх посадових осіб. Прикладами таких актів можуть слугувати прийняті в останні роки Типовий регламент місцевої державної адміністрації, типові положення про окремі структурні підрозділи центральних і місцевих органів виконавчої влади (наприклад, Типове положення про управління юстиції, Типове положення про службу охорони праці та ін.). Прийняття таких актів спрямоване на забезпечення однакового вирішення найбільш складних організаційних питань, досягнення злагодженості в діях однорідних ланок публічної влади, недопущення волюнтаризму та суб’єктивізму в діях посадових осіб.

Близьким до типових є Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, в якому зібрано норми, що регламентують спільні організаційно-правові аспекти діяльності усіх центральних органів виконавчої влади. Загальне положення виступає основою для розробки окремих положень про кожний з центральних органів виконавчої влади, які потім затверджуються указами Президента України. При цьому слід мати на увазі, що згідно з п.12 ст.92 Конституції України, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики мають визначатися виключно законами України. Тому наявну практику затвердження главою держави положень, які визначають статус центральних органів виконавчої влади, слід розцінювати як тимчасову, що передує законодавчій регламентації.

Слід особливо відзначити, що в загальний системі нормативних правових актів, які регламентують організацію роботи органів публічної влади, левову частку становлять підзаконні акти. На жаль, багато з них офіційно не оприлюднюються, оскільки, як вважають, не стосуються безпосередньо основних прав і свобод громадян. Це ускладнює доступ широких кіл громадськості до цих актів і породжує значну кількість перешкод у налагодженні взаємодії органів публічної влади з населенням. Нині найбільш повне уявлення про цей нормативно-правовий масив дають комп’ютерні бази даних, зокрема «Законодавство України», «Ліга», «Нормативні акти України» та ін.

§2. Адміністративно-територіальний устрій і територіальна основа діяльності органів публічної влади в Україні

Питання організації влади у державі нерозривно пов’язані з його територіальним устроєм, тому що функціонування органів державної влади й органів місцевого самоврядування здійснюється в межах певних адмыныстративно-територіальних одиниць, на які поділяється територія держави. Як слушно зауважує з цього приводу російський державознавець В.А.Четвернін, державна влада «територіально «розповсюджується», тобто поширює свій вплив не на саму територію, не на простір, а на людей, які перебувають у межах певної території, у певному просторі, включаючи водний і повітряний»73. Саме в такому розумінні територіальна основа організації та діяльності органів публічної влади – це певна територія, на яку поширюється влада державного органу чи органу місцевого самоврядування і в межах якої вони функціонують.

Згідно зі ст.132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Для Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади територіальною основою діяльності є територія всієї України, яка може бути змінена тільки шляхом всеукраїнського референдуму. Для Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим – це виключно територія Автономної Республіки Крим. Територіальною основою місцевих органів державної виконавчої влади є територія відповідних адміністративно-територіальних одиниць України (областей, міст Києва і Севастополя, районів, районів у містах Києві та Севастополі).

Територіальний устрій України визначається виключно законами України. До компетенції Верховної Ради України віднесено утворення і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населенних пунктів і міст, однак усі ці питання вирішуються обов’язково з урахуванням думки населення відповідних територій шляхом проведення місцевих референдумів.

Територіальною основою органів місцевого самоврядування є відповідно територія селища, села, міста або району в місті. Однак у випадку добровільного об’єднання декількох територіальних громад сусідніх сіл за рішенням місцевого референдуму їх територіальну основу може складати територія декількох сіл.

Слід зазначити, що юрисдикція України розповсюджується на всіх осіб, що перебувають на її території, за виключенням тих, що мають дипломатичний, консульський іммунітет чи іншим чином виведені за межі юрисдикції держави перебування. Водночас на громадян України влада української держави розповсюджується незалежно від місця їх перебування (діє принцип екстериторіальності). Згідно зі ст.25 Конституції, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

§3. Матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів публічної влади в Україні

Матеріально-фінансова основа – це матеріально-фінансові ресурси (природні ресурси, рухоме і нерухоме майно, фінансово-бюджетні кошти), що мають у розпорядженні органи публічної влади для здійснення своїх функцій та повноважень.

Згідно зі ст.13 Конституції України земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності Українського народу, оскільки мають загальнонаціональне значення. Народ як єдине джерело державної влади в республіці, має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об’єктів, їх використання та охорони. Український народ здійснює право власності на зазначені об’єкти через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, а також через місцеві ради. Таким чином, природні ресурси загальнодержавного значення виступають матеріальною основою діяльності зазначених представницьких органів влади. Якщо ж природні ресурси мають місцеве значення, то вони належать громадянам відповідних адміністративно-територіальних одиниць (тобто їх власником виступає територіальна громада), а розпоряджаються ними місцеві ради.

Матеріально-фінансову основу органів державної влади складають об’єкти державної власності, а також майно, що знаходиться в комунальній власності і передане в управління органам державної влади. Згідно зі ст.34 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року, об’єктами права загальнодержавної власності визнаються:

– земля;

– майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів;  

– майно Збройних Сил України, органів державної безпеки, прикордонних і  внутрішніх  військ;

– оборонні об’єкти;

– єдина енергетична система;

– системи транспорту  загального користування, зв’язку та  інформації,  що  мають  загальнодержавне (республіканське)  значення;

– кошти Державного бюджету України;

– Національний банк України, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фонди;

– майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

– майно державних підприємств;

– об’єкти соціально-культурної сфери  або  інше  майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний  розвиток;  

– інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб’єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим і місцеві ради - на землі в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць України, за винятком земель загальнодержавної власності;

Повноваження з управління майном державних підприємств, які з метою приватизації перетворюються в господарські товариства, державним майном, яке не  ввійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації та корпоратизації, цілісними майновими комплексами, переданими в оренду, здійснює Фонд державного майна. При цьому, управління акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, Фонд державного майна здійснює шляхом призначення представників для участі у загальних зборах акціонерів (учасників) товариств.74

Центральні органи виконавчої влади здійснюють повноваження з управління державним майном підприємств, що належать до сфери їх управління. В управлінні місцевих державних адміністрацій перебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

Для забезпечення діяльності органів державної влади, їх структурних підрозділів за ними на праві оперативного управління закріплюється майно, що є державною власністю: будівлі, споруди, приміщення, автомобілі, меблі, інше обладнання і устаткування, телефони, оргтехніка тощо. Однак з метою економії коштів державного бюджету, максимального скорочення бюджетних витрат на будівництво та утримання відповідних об’єктів, посилення боротьби з надмірностями в користуванні державним майном Президентом України і Кабінетом Міністрів України передбачено низку організаційно-правових заходів.

Зокрема, Указом Президента України від 16 листопада 2000 р. №1242/2000 “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів” заборонено придбання для посадових осіб державних органів, а також для членів їх сімей не передбачених у встановленому порядку пільгових путівок до санаторіїв і будинків відпочинку, туристичних путівок, встановлення пільг в оплаті інших соціальних послуг за рахунок державних коштів, передбачено перегляд і суттєве скорочення переліку осіб, які користуються на пільгових умовах державними дачами, а також стільниковим і спеціальним зв’язком. Цим же указом урядові було доручено розробити комплекс заходів, які б, зокрема, передбачали: а) перегляд та скорочення з 1 січня 2001 р. кількості автомобілів для обслуговування посадових осіб державних органів не менш як на 20%; б) уніфікацію посадових окладів (тарифних ставок) працівників державних органів усіх рівнів, які займають схожі за характером роботи посади або виконують однакові обов’язки; в) скорочення витрат з державного бюджету на закордонні відрядження; г) виявлення та інвентаризацію майна, що перебуває у віданні центральних і місцевих органів виконавчої влади, не належить до безпосередньої виробничої діяльності зазначених суб’єктів управління і може бути відчужено.

На виконання зазначеного указу Президента України, постановою Кабінету Міністрів від 2 квітня 2001 р. №314 затверджено ліміти легкових автомобілів, що обслуговують державні органи, а постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2001 р. №332 – граничні суми витрат на придбання легкових автомобілів, меблів, іншого обладнання та устаткування, комп’ютерів, придбання і утримання мобільних телефонів державними органами, а також установами та організаціями, які утримуються за рахунок державного бюджету, республіканського Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. Органи державної влади здійснюють витрати на придбання легкових автомобілів, придбання і утримання мобільних телефонів тільки з дозволу Міністерства фінансів України.

Крім майна, що перебуває у державній власності, матеріальною основою діяльності органів державної влади виступає і майно, що знаходиться в комунальній власності, однак передане в управління органам державної влади. За Законом України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 3 березня 1998 р. (з наступними змінами) об’єктами такої передачі можуть бути:

– цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (згідно з Законом України “Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII цілісним майновим комплексом є господарський об’єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) із земельними ділянками, на яких вони розміщені, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання);

– нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);

– інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

– акції (частки, паї), що належать суб’єктам права комунальної власності у майні господарських товариств.75

Передача об’єктів з комунальної у державну власність здійснюється за рішенням відповідних місцевих рад за наявності згоди Кабінету Міністрів України або органів, уповноважених управляти державним майном. Пропозиції щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність, на яку потрібна згода уряду України, погоджуються з:

– органом, уповноваженим управляти державним майном, до сфери управління якого пропонується передати об’єкт;

– з центральними органами виконавчої влади, визначеними Кабінетом Міністрів України;

– державним органом приватизації;

– підприємством - щодо передачі структурних підрозділів підприємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпленого за таким підприємством;

– трудовим колективом підприємства щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об’єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів такого підприємства.

Пропозиції щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність, яка здійснюється без отримання згоди Кабінету Міністрів України, погоджуються з державним органом приватизації, підприємством, а також з трудовим колективом підприємства. Порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

Передача об’єктів здійснюється комісією з питань передачі об’єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів  виконавчої влади, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, а також трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. Утворює комісію з питань передачі об’єктів та призначає її голову орган, уповноважений управляти  державним майном, а порядок роботи комісії визначається Урядом України.

Передача об’єктів здійснюється безоплатно або шляхом обміну: підприємств – разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об’єктів незавершеного будівництва – також з проектно-кошторисною документацією. Право власності на об’єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Згідно із Законом України «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р. №783-ХІV, органи державної влади (Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади і місцеві державні адміністрації, Верховна Рада України та її апарат, Рахункова палата, Президент України, його адміністрація та інші консультативні і дорадчі органи Президента України, суди України, органи прокуратури України, а також інші  органи державної влади) здійснюють свою діяльність виключно за рахунок  бюджетного  фінансування  в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Кошти на фінансування органу державної влади передбачаються у Державному бюджеті України окремим рядком. Водночас органи державної влади можуть отримувати додаткові кошти з місцевих бюджетів для виконання делегованих законами України повноважень органів місцевого самоврядування.

Фінансування утворення, реорганізації та ліквідації органів державної влади здійснюється в межах  коштів, передбачених на утримання органів державної влади Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік або (у разі недостатності такого фінансування) після внесення відповідних змін до такого Закону.

Органам державної влади забороняється створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та використовувати кошти, одержані за здійснення функцій держави, що передбачають видачу дозволів (ліцензій),  сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрацій та інших дій  на  платній  основі, в будь-який інший спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного  бюджету України.

Тому фінансову основу діяльності органів державної влади складають кошти Державного бюджету, що затверджує Верховна Рада України щорічно на період із 1 січня по 31 грудня. Кабінет Міністрів не пізніше 15 вересня щорічно подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України разом із звітом про виконання Державного бюджету поточного року. Порядок складання, розгляду, прийняття і виконання Державного бюджету України, а також внесення змін до закону про Державний бюджет України визначається Бюджетним кодексом України.76

Доходи будь-якого бюджету класифікуються по чотирьом розділам:

– податкові надходження – загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі;

– неподаткові надходження – доходи від власності і підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного і побічного продажу, надходження від штрафів і фінансових санкцій, інші неподаткові надходження;

– доходи від операцій з капіталом;

– трансферти – кошти, отримані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безкоштовній і безвозвратній основі.

Основним джерелом надходжень до Державного бюджету України є загальнодержавні податки і збори, під якими слід розуміти обов’язкові внески до Державного бюджету України або державного цільового фонду, які здійснюються платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Порядок їх зарахування до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається Законом про Державний бюджет України на поточний рік.77

До загальнодержавних  належать такі податки і збори:

– податок на додану вартість;

– акцизний збір;

– податок на прибуток підприємств;

– податок на доходи фізичних осіб;

– мито;

– державне мито;

– податок на нерухоме майно (нерухомість);

– плата (податок) за землю;

– рентні платежі;

– податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

– податок на промисел;

– єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва;

– фіксований сільськогосподарський податок;

– збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

– збір за спеціальне використання природних ресурсів;

– збір за забруднення навколишнього природного середовища;

– збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

– збір на обов’язкове соціальне страхування;

– збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

– збір до Державного інноваційного фонду;

– плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

– збір на розвиток виноградарства, садівництва  і хмелярства;

– єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через Державний кордон України;

– збір за використання радіочастотного ресурсу України.

До видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, відносяться видатки на:

– державне управління (законодавчу владу, виконавчу владу, Президента України);

– судову владу;

– міжнародну діяльність;

– фундаментальні і прикладні дослідження, а також сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв’язки державного значення;

– національну оборону;

– правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави;

– освіту;

– охорону здоров’я;

– соціальний захист і соціальне забезпечення;

– культуру і мистецтво;

– державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агенств;

– фізичну культуру і спорт;

– державні програми підтримки регіонального розвитку і пріоритетних галузей економіки;

– програми реставрації пам’яток архітектури державного значення;

– державні програми розвитку транспорту, шляхового господарства, зв’язку, телекомунікацій та інформатики;

– державні інвестиційні проекти;

– державні програми щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, попередження і ліквідації надзвичайних ситуацій і наслідків стихійних лих;

– утворення і поповнення державних запасів і резервів;

– обслуговування державного боргу;

– інші програми, що мають виключно державне значення.

Для здійснення програм і заходів, що проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи та організації в особі їх керівників, уповноважені на одержання асигнувань, взяття зобов’язань та здійснення видатків бюджету. За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та  розпорядників  коштів  бюджету нижчого рівня.

Головний розпорядник коштів бюджету це розпорядник, якому затверджуються бюджетні призначення у відповідному бюджеті, та який має право  витрачати  кошти бюджету  на  утримання  апарату  установи, яку  він очолює, і на централізовані заходи, що здійснюються безпосередньо цією установою, розподіляти надані йому кошти бюджету між розпорядниками коштів бюджету нижчого рівня, а також затверджувати їх кошториси і плани асигнувань. Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня це  розпорядник, який у  своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику, розпоряднику вищого рівня та (або) діяльність якого координується через нього. Розпорядники нижчого рівня поділяються на розпорядників другого та третього ступеня.

Згідно зі ст.22 Бюджетного кодексу України головними розпорядниками бюджетних коштів по бюджетним призначенням, передбаченим законом про Державний бюджет України, можуть бути виключно: 1) органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі  їх керівників; 2) міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в особі їх керівників; 3) Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди в особі їх керівників; 4) установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників.

Головний розпорядник бюджетних коштів:

– розробляє план своєї діяльності згідно з завданнями і функціями, які визначені нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

– розробляє на основі плану діяльності проект кошторису і бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України або місцевому фінансовому органу;

– отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження в законі про Державний бюджет України або рішення про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

– затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачено законодавством;

– здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками нижчого рівня і одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

– отримує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня і одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

Розпорядники нижчого рівня:

– готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному головному розпоряднику;

– отримують від головного розпорядника відомості про обсяги асигнувань, у встановленому порядку складають кошторис доходів і видатків установи  (організації), подають його на затвердження головному розпоряднику і повідомляють про це місцевий орган Державного казначейства;

– провадять видатки шляхом оплати рахунків через органи Державного казначейства;

– подають звіт про використання коштів головному розпоряднику та органу Державного казначейства;

– вирішують з головним розпорядником усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Одержувачами бюджетних коштів є підприємства і госпрозрахункові організації, громадські організації та інші установи, що не мають статусу бюджетних установ чи організацій, які отримують кошти з державного бюджету як державну фінансову допомогу або які уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм,  надання послуг безпосередньо через головних розпорядників.

Одержувачі:

– готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному розпоряднику;

– отримують від розпорядника відомості про обсяги асигнувань;

– подають звіт про використання коштів розпоряднику;

– вирішують з розпорядником усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Бюджетним установам кошти можуть виділятися тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань. Порядок їх складання, розгляду, затвердження, а також основні вимоги щодо їх виконання визначаються постановою Кабінету Міністрів України від 9 січня 2000 р. №17 (із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 7 березня 2001 р. №222).

Кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів  та  здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання нею своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Кошторис має дві складові: 1) загальний фонд,  який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою, організацією основних функцій; 2) спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією  на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів,  пов’язаних з виконанням установою основних функцій. Форма кошторису затверджується Міністерством фінансів України.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи окремих установ затверджуються:

1) міністерств та інших центральних органів виконавчої  влади – керівниками відповідних центральних органів виконавчої влади за погодженням з Мінфіном України;

2) обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, центральних органів управління державними цільовими фондами, президій державних академій наук, Лікувально-оздоровчого об’єднання при Кабінеті Міністрів України, а також установ і закладів, яким безпосередньо встановлені призначення у державному бюджеті, – Міністерством фінансів України, якщо інше не передбачено законодавством.

3) міністерств і відомств Автономної  Республіки  Крим, управлінь, відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських, районних держадміністрацій – Радою міністрів Автономної  Республіки  Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями після попередньої експертизи у Міністерстві фінансів Автономної  Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському фінансових управліннях;

4) управлінь, відділів, інших підрозділів районних державних адміністрацій – районними державними адміністраціями після попередньої експертизи у районних фінансових відділах.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи органів виконавчої влади, підпорядкованих міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, затверджуються керівниками цих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи інших установ затверджуються керівником відповідної вищестоящої установи. Одночасно з кошторисом на затвердження подається план асигнувань та штатний розпис установи, включаючи її структурні підрозділи, які утримуються за рахунок власних надходжень.

Згідно з Законом України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 7 грудня 2000 р. №2120-ІІІ, було встановлено бездефіцитний Державний бюджет на 2001 рік, доходи і видатки якого встановлені у сумі 41.990.788, 5 тис. гривень. При цьому заборонено збільшення бюджетних призначень на державне управління за рахунок зменшення бюджетних призначень по інших розділах функціональної класифікації видатків бюджету, а також збільшення бюджетних призначень на оплату праці працівників бюджетних установ за рахунок зменшення інших видатків.

Матеріально-фінансовою основою органів влади Автономної Республіки Крим є майно, що належить Автономній Республіці Крим, а також кошти бюджету Автономної Республіки Крим.

Верховна Рада АРК визначає порядок управління майном, що належить Автономній Республіці Крим, порядок управління майном, що знаходиться на балансі Верховної Ради АРК, а також перелік майна автономії, що не підлягає приватизації. Управління майном автономії у порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим, здійснює Рада міністрів АРК.

Фінансова самостійність АРК гарантується закріпленням законами України за доходною частиною бюджету АРК на стабільній основі загальнодержавних податків і зборів, які зараховуються в повному обсязі до бюджету АРК і є достатніми для здійснення повноважень АРК та забезпечення життєвого рівня громадян і населення в цілому не нижче соціальних стандартів і потреб, що визначаються законами України. Міжбюджетні відносини Державного бюджету України і бюджету Автономної Республіки Крим, що регулюють розподіл і перерозподіл бюджетних коштів для збалансування бюджету автономної республіки на рівні, необхідному для забезпечення і здійснення повноважень АРК, а також життєвого рівня населення не нижче соціальних стандартів і потреб, визначається відповідно до законів України.78 

Затвердження бюджету АРК і внесення змін до нього, контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про його виконання, а також встановлення податків і пільг щодо оподаткування згідно з законами України належить до повноважень Верховної Ради АРК.

До доходів загального фонду бюджету Автономної Республіки Крим у 2001 році належать: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, що сплачується платниками за місцезнаходженням в АРК; платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; плата за землю; акцизний збір з вироблених в Україні товарів, що сплачується платниками за місцезнаходженням в АРК; податок на промисел; плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим; плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; фіксований сільськогосподарський податок у частині, що належить бюджету АРК; кошти від приватизації майна, яке належить Автономній Республіці Крим; державне мито в частині, що належить бюджету АРК.

До доходів спеціального фонду бюджету Автономної Республіки Крим на 2001 рік віднесено: частину податку на прибуток підприємств; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; власні надходження бюджетних установ і організацій, які утримуються за рахунок коштів бюджету АРК; збір за забруднення навколишнього природного середовища; надходження до цільових фондів, утворених Верховною Радою АРК; субвенції з Держбюджету України на фінансування пільг та субсидій населенню на оплату електроенергії, природного і скрапленого газу та житлово-комунальних послуг. Загальний обсяг власних та закріплених за бюджетом Автономної Республіки Крим загальнодержавних податків і зборів на 2001 рік становить 369.756,5 тис. гривень.

До видатків, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим, належать видатки на:

– державне управління - представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим, обласні ради;

– правоохоронну діяльність - підрозділи дорожньо-патрульної служби і дорожнього нагляду та республіканське АРК управління; приймальники-розподільники для неповнолітніх, спеціальні приймальники-розподільники; професійно-пожежну охорону; адресно-довідкове бюро;

– освіту – загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, санаторні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати тощо, професійно-технічну освіту, післядипломну освіту, позашкільну освіту, інші заклади та заходи в галузі освіти, освітні програми республіканського значення;

– охорону здоров’я - лікарні республіканського значення, спеціалізовані лікарні, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, санаторії для хворих на туберкульоз, медико-санаторні експертні комісії тощо;

– соціальний захист та соціальне забезпечення – державні програми соціального захисту та соціального забезпечення, республіканські програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї;

– культуру і мистецтво – республіканські бібліотеки, музеї, виставки, філармонії, театри, палаци культури республіканського значення, програми підтримки кінематографії тощо;

– програми підтримки республіканських редакцій телерадіомовлення та друкованих періодичних видань;

– фізичну культуру і спорт – державні програми з розвитку фізкультури і спорту, державні програми з інвалідного спорту і реабілітації тощо;

– реставрацію та охорону пам’яток архітектури республіканського значення;

– обслуговування боргу бюджету АРК;

– програми природоохоронних заходів республіканського значення.

Матеріально-фінансовою основою органів місцевого самоврядування, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є об’єкти комунальної власності. До складу комунальної власності входять: рухоме і нерухоме майно; доходи місцевого бюджету і комунальні позабюджетні (у тому числі валютні) кошти; земля та інші природні ресурси, що знаходяться в комунальній власності; комунальні підприємства, організації або частка в майні підприємств; комунальні банки, страхові товариства, пенсійні фонди; комунальний житловий фонд і нежитлові приміщення; комунальні заклади освіти, культури, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування; інше майно і майнові права; рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Крім того, матеріальну основу місцевого самоврядування складає майно, що знаходиться в державній власності і передане в управління органам місцевого самоврядування.

Комунальна власність - це майно, що належить на праві власності територіальним громадам, управління і розпорядження якими здійснюється нею безпосередньо і через органи місцевого самоврядування.  Що стосується майна і фінансових коштів районних у місті громад, то питання щодо управління майном вирішується місцевими референдумами районної в місті громади.  Якщо рішення не прийняте або міська рада не прийняла рішення про створення районних у місті рад, то управління майном здійснює міська рада.

Право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і  в своїх інтересах  майном, що належить  їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна та майнових прав територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб’єктами права власності, а також створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Фактично право комунальної власності в Україні почало здійснюватися з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України №311 від 5 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», а згодом – із прийняттям ще кількох постанов аналогічного характеру. Цими постановами були затверджені переліки об’єктів державної власності, що передавалися до комунальної власності, а також встановлювалася процедура такої передачі. Передача майна здійснювалася на безоплатній основі міністерствами та відомствами України, а також органами, уповноваженими управляти державним майном.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності нині здійснюють відповідні ради.

Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів. Однак органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти.

Сільська, селищна, міська, районна в місті (у разі її створення) рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріально-технічні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням.

Рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресурсами, які є у власності  територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі, якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній  міській раді, а територіальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою відповідного району у місті.

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об’єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють повноваження щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у  користування  і оренду.

Доцільність, порядок та умови відчуження об’єктів права комунальної  власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об’єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються  на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку. Однак майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради мають право:

1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад;

2) на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об’єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад;

3) мати об’єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Майно, що знаходиться в державній власності, може бути передане у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст безоплатно або шляхом обміну згідно з Законом України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 3 березня 1998 року. Об’єктами передачі можуть бути:

– цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі - підприємства);

– нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);

– інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

– акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств;

– житловий фонд та інші об’єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських  товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Не можуть бути об’єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, передбачену частинами першою та  другою статті 4 Закону України «Про підприємництво» (діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, зброї і вибухових речовин, по виготовленню цінних паперів і грошових знаків, проведення ломбардних операцій та іншу діяльність, що підлягає ліцензуванню), а також казенні підприємства.

Ініціатива щодо передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність може виходити від органів, уповноважених управляти державним майном, а також самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно, місцевих органів виконавчої влади.

Передача об’єктів з державної у комунальну власність здійснюється за рішенням:

– органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій – щодо житлового фонду та інших об’єктів соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), а також щодо окремо індивідуально визначеного майна підприємств;

– Кабінету Міністрів України – щодо всіх інших об’єктів.

Передача об’єктів здійснюється комісією з питань передачі об’єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад,  місцевих  органів виконавчої влади, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. У разі передачі об’єктів, закріплених за самоврядною організацією, або об’єктів, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, орендованого майна, акцій (часток, паїв), що належать державі у майні господарських товариств, до складу комісії з питань передачі об’єктів включаються представники відповідно самоврядної організації або державного органу приватизації.

Утворює комісію з питань передачі об’єктів та призначає її голову: а) виконавчий орган відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради, якщо інше не передбачено законом, - у разі передачі об’єктів у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах; б) відповідна районна, обласна рада або уповноважений нею орган – у разі передачі об’єктів у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст. Порядок утворення і роботи  комісії з питань  передачі об’єктів визначається відповідними органами місцевого самоврядування.

З державної у комунальну власність безоплатно передаються такі об’єкти:

– житлові будинки та гуртожитки (в тому числі не завершені будівництвом);

– заклади освіти, дошкільного виховання, культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров’я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори, в тому числі не завершені будівництвом);

– підприємства міського і приміського транспорту, шляхового господарства, а також акції (частки, паї) господарських товариств, створених на базі їх майна (у разі, якщо щодо них не було прийнято рішення про закріплення їх у державній власності);

– аеропорти цивільної та колишні аеропорти військової авіації, які не мають можливості самостійно забезпечувати свою сертифікаційну придатність, за поданням Міністерства транспорту України та Міністерства оборони України.

Безоплатно можуть передаватися також інші об’єкти права державної власності, якщо такі об’єкти не менше двох разів пропонувалися до продажу конкурентними способами приватизації, але не були реалізовані.

Передача об’єктів з державної у комунальну власність можлива також шляхом обміну. У цьому випадку до узгоджених пропозицій щодо такої передачі додаються акти оцінки вартості об’єктів, затверджені органом, управляти державним майном, і відповідним органом місцевого самоврядування. Вартість об’єктів визначається за їх балансовою вартістю, а об’єктів незавершеного будівництва та акцій (часток, паїв) – відповідно до законодавства з питань оцінки об’єктів приватизації.

Передача підприємств провадиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами  фінансово-господарської діяльності тощо, а об’єктів незавершеного будівництва - також з проектно-кошторисною документацією. Об’єкти соціальної інфраструктури передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об’єкти. Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслуговування цього фонду (котельні, каналізаційні та водопровідні споруди, обладнання тощо).

Передача оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України. Право власності на об’єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Фінансові кошти територіальної громади це сукупність коштів, що включають:

  •  кошти місцевого бюджету;
  •  позабюджетні кошти;
  •  кошти підприємств комунальної власності;
  •  кошти, що мобілізуються на фінансовому ринку .

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на податкові доходи, неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної форми власності, залученв місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), доходи за рахунок кредитів та позик, а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.79

Кошти, що мобілізуються на фінансовому ринку. Рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб’єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до закону із зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.

Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) – це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. До прийняття законів, які визначатимуть порядок формування місцевих бюджетів відповідно до Конституції України і Закону «Про місцеве самоврядування», місцеві бюджети формуються в порядку, встановленому законами про бюджетну та податкову системи.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Законом «Про місцеве самоврядування» та Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів  відповідно до закону. Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів не допускається, за винятком випадків, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування» та іншими законами. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Місцевий бюджет поділяється на:

– поточний бюджет – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для покриття поточних видатків;

– бюджет розвитку - доходи і видатки місцевого  бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених від розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів.

Доходи місцевих бюджетів складаються з власних джерел, а також закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів. У доходній частині місцевого бюджету окремо виділяються доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для забезпечення виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади. Кошти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень,  щороку передбачаються в Законі України про Державний бюджет України.

Рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею їм необхідних фінансових ресурсів. Вказані рішення виконуються органами місцевого  самоврядування в межах переданих їм фінансових ресурсів. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, компенсуються державою.

Доходи місцевих бюджетів складають власні прибутки, а також державні дотації і субвенції. До власних прибутків належать місцеві податки і збори, комунальна власність, а також частина загальнодержавних податків (отриманих по нормативах відповідно до законів про податки або цілком).

Згідно зі ст.37 Закону «Про Державний бюджет України на 2001 рік» до доходів загального фонду бюджетів областей, міст Києва і Севастополя у 2001 році належать: прибутковий податок з громадян; платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; плата за землю; податок на промисел; плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; фіксований сільськогосподарський податок у частині, що належить відповідним бюджетам; плата за оренду цілісних майнових комплексів, що знаходяться у власності відповідної ради та ін.

Місцеві податки і збори встановлюються органами місцевого самоврядування відповідно до закону і повністю зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. Крім того, за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватися місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування. Самооподаткування - форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за  місцем  проживання  коштів  населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Згідно з Законом України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. і Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 р. (з наступними змінами і доповненнями), до місцевих податків і зборів належать:

– готельний збір;

– збір за припаркування автомобілів;

– ринковий збір;

– збір за видачу ордера на квартиру;

– збір з власників собак;

– курортний збір;

– збір за участь у бігах на іподромі;

– збір за виграш на бігах на іподромі;

– збір з осіб, які беруть  участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

– податок з реклами;

– збір за право використання місцевої символіки;

– збір за право проведення кіно- і телезйомок;

– збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей;

– комунальний податок;

– збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

– збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі;

– податок з продажу імпортних товарів

– екскурсійно-туристичний збір.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів ставок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори». Водночас вони в межах своєї  компетенції мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки у  сплаті місцевих податків та зборів.

Місцеві податки і збори перераховуються до бюджетів місцевого самоврядування в порядку, визначеному місцевими радами, якими вони встановлюються. Стягнення не внесених в установлений термін місцевих податків і зборів здійснюється згідно з чинним законодавством.

Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їх розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад; видатки, пов’язані із здійсненням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, – відповідними районними та обласними бюджетами.

У видатковій частині місцевих бюджетів окремо передбачаються: видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку. Останні спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов’язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов’язаних з розширеним відтворенням.

Видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: 1) видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування; 2) видатки, пов’язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Місцеві бюджети мають бути достатніми для забезпечення виконання органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб. У разі, коли вичерпано можливості збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів і при цьому не забезпечується покриття видатків, необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб, держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів до відповідних місцевих бюджетів у вигляді дотацій і субвенцій відповідно до закону.

Певними відмінностями характуризуються обласні та районні бюджети, які є планами утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст районного (чи обласного) значення, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання. Районні й обласні бюджети формуються з: а) коштів Державного бюджету для їх розподілу між територіальними громадами сіл, селищ, міст для здійснення бюджетного вирівнювання, виконання місцевих програм; б) коштів, отриманих на добровільних засадах із місцевих бюджетів сільських, селищних, міських рад для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм;  в) коштів Державного бюджету на утримання апарату.

Складання і виконання районних і обласних бюджетів здійснюють  відповідні державні адміністрації згідно із Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та Бюджетним кодексом України.

Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до Державного бюджету частину надлишку в порядку,  встановленому законом про державний бюджет.

Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, встановленого законом. Мінімальний рівень соціальних потреб – це гарантований  державою мінімальний  рівень  соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України. Однак на сьогодні ще немає законів, які б відповідно до Конституції України визначали порядок формування мінімальних бюджетів та нормативи бюджетної забезпеченості, рівень мінімальних соціальних потреб, мінімальний розмір місцевого бюджету.

З метою забезпечення мінімального рівня соціальних потреб і збалансування рівня соціально-економічного розвитку регіонів держава вдається до бюджетних трансфертів: дотацій і субвенцій на користь відповідних місцевих бюджетів. Якщо ж прибуток від закріплених за місцевим бюджетом загальнодержавних податків перевищує мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає з місцевого бюджету в Державний бюджет частину надлишку.

Дотація – це грошова сума, що виділяється державою, якщо закріплених коштів недостатньо для формування мінімального бюджету місцевого самоврядування; вона виділяється на безоплатній основі і не має цільового призначення. Субвенцією називається грошова сума, що виділяється на певний період на конкретні програми для вирівнювання соціального економічного розвитку території.

Згідно зі ст. 41 Закону «Про Державний бюджет України на 2001 рік» обсяг дотацій вирівнювання обласним бюджетам та Севастопольському міському бюджету становив 3.817.697, 8 тис. гривень, а обсяг субвенцій на фінансування пільг та субсидій населенню на оплату електроенергії, природного і скрапленого газу та житлово-комунальних послуг – 2.897.416 тис. гривень.

Кошти Державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій і субвенцій, розподіляються обласними радами між районними бюджетами та бюджетами міст обласного значення у розмірах, необхідних для формування доходних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовуються для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад. Розрахунки міжбюджетних трансфертів та визначення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків та зборів до бюджетів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення, бюджетів районів здійснюється згідно з порядком, встановленим Кабінетом Міністрів України та погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету.

Органи місцевого самоврядування, на відміну від органів державної влади, можуть мати позабюджетні цільові (у тому числі валютні) кошти. Позабюджетні кошти знаходяться на спеціальних рахунках у банках, порядок їх формування визначається спеціальними положеннями, що затверджуються радою. Вони формуються за рахунок: а) добровільних внесків і пожертвувань фізичних і юридичних осіб; б) прибутків від місцевих позик, лотерей, від реалізації конфіскованого майна тощо; в) штрафів за адміністративні правопорушення, підвідомчі адміністративним комісіям виконкомів.


ЧАСТИНА ОСОБЛИВА

Розділ ІІІ

Організація роботи Верховної Ради
України

Глава 1 

Загальна характеристика організації роботи Верховної Ради України

§1. Верховна Рада України в системі органів державної влади, основи її правового статусу

Відповідно до Конституції України (ст.75), єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.

Парламент – невід’ємний атрибут кожної демократичної держави. Він є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, який обирається корпусом виборців або населенням. В якості державно-правового інституту парламент має багатовікову історію. Прообразом сучасних парламентів були станово-представницькі установи ХІІ–ХІІІ ст., зокрема англійський парламент та іспанські кортеси. Що стосується історії сучасних парламентів, то вона починається з епохи буржуазних революцій.

Парламент завжди був найважливішою формою представницького народовладдя. Його головне призначення – законодавче регулювання суспільних відносин, прийняття законів, які б виражали волю народу, представляли народ і втілювали його інтереси.

Конституція України не вказує на представницький характер парламенту, а тільки підкреслює, що це єдиний законодавчий орган. Але це не означає, що наш парламент не має представницьких ознак і властивостей. Останні виявляються у вказівках на представницький мандат народних депутатів України (ст.78), у виконуваних Верховної Радою завданнях і функціях. Конституція України встановлює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої (тобто, прямої) демократії (ст.69), що народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування (ст.5). Тим самим конституційно в нашій державі встановлюється представницька демократія, що реалізується насамперед через парламент – Верховну Раду України. Політична воля народу знаходить свій вияв насамперед через цей орган, що прийняв Конституцію України, що розробляє і приймає конституційні і звичайні закони, які регулюють найбільш важливі питання державного і громадського життя нашої республіки.

Верховна Рада займає провідне місце серед вищих органів державної влади, у першу чергу завдяки своїм законодавчим повноваженням, а також виступає в якості центральної ланки політичної системи України, визначаючи основні засади внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави. Парламент є ареною боротьби різноманітних політичних сил країни, інструментом досягнення злагоди у суспільстві і соціально-політичного компромісу.

§2. Завдання, принципи та основи діяльності Верховної
Ради України

Конституція України 1996 р. не містить переліку завдань Верховної Ради України, однак вони можуть бути виведені логічним шляхом, виходячи з того, що вони є похідними від загальних завдань функціонування української держави і обумовлені особливим місцем парламенту в державному механізмі, побудованому на принципі поділу влади. Серед найважливіших завдань Верховної Ради України на сучасному етапі можна виділити наступні:

– відображення настроїв та думок якомога ширших верств населення і втілення їх у державно-владні рішення;

– забезпечення виходу України із системної кризи і поступального розвитку країни в усіх сферах суспільного життя;

– приведення законодавства у відповідність з усталеними уявленнями народу про належний і справедливий устрій державного і суспільного життя;

– забезпечення умов для повноцінного входження України у світове співтовариство та її незалежної і рівноправної діяльності у міжнародних організаціях;

– забезпечення гідних умов життя громадян України, якомога повнішої реалізації ними основних прав і свобод;

– досягнення всіх складових національної безпеки України.

Принципи організації й діяльності українського парламенту прямо чи опосередковано відображені у Конституції України та Регламенті Верховної Ради України. Аналіз названих актів дає можливість виділити наступні принципи:

– народовладдя – Верховна Рада України є одним з органів, через які носій суверенітету і єдине джерело влади, – народ, – здійснює свою владу;

– законність (легітимність) – парламент діє на основі Конституції та законів України, у порядку, визначеному Регламентом Верховної Ради України;

– виборність – Верховна Рада України є виборним органом, усі члени якого отримують мандат довіри безпосередньо від народу;

– колегіальність – рішення парламенту є результатом колективного пошуку і приймаються абсолютною чи кваліфікованою більшістю народних депутатів;

– гласність – Верховна Рада України працює у режимі постійного інформаційного обміну з широкими колами громадськості, робота парламенту і всіх його органів є відкритою для виборців;

– діяльність парламенту на професійних засадах – парламент є постійно діючим органом, протягом усього скликання парламентарі можуть у будь-який час збиратися і приймати рішення з питань своєї компетенції.

Територіальною основою діяльності Верховної Ради України, як і інших вищих органів державної влади України, є вся державна територія України, межі якої визначаються державним кордоном України згідно із Законом «Про Державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.

Матеріальну основу діяльності Верховної Ради України складають об’єкти права виключної власності Українського народу та об’єкти загальнодержавної власності, тобто ті об’єкти, відносно яких парламент здійснює право власності від імені власника. Згідно зі ст.13 Конституції України та ст.9 Закону «Про власність» від 7 лютого 1991 р., об’єктами права виключної власності українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Перелік об’єктів права загальнодержавної власності закріплений у ст.34 Закону «Про власність»: земля; майно, яке забезпечує діяльність Верховної Ради України і створюваних нею державних органів; майно Збройних Сил України, Служби безпеки України, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; система транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; державні резервні, страхові та інші фонди; майно вищих та середніх спеціальних учбових закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери та інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний і соціальний розвиток.

Фінансову основу діяльності українського парламенту складають кошти Державного бюджету України. Згідно зі ст.2 Закону «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р., Верховна Рада України та її апарат здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Кошти на фінансування парламенту передбачаються у Державному бюджеті України окремим рядком. У 1998 р. витрати Державного бюджету на утримання Верховної Ради України становили 57 млн грн., у 1999 р. – 61 млн грн. Постановою Верховної Ради України від 20 квітня 2000 р. №1677-ІІІ кошторис видатків на здійснення повноважень парламенту та функціонування підприємств і закладів, що забезпечують його діяльність, на 2000 рік було затверджено у сумі 105,6 млн грн., у тому числі спеціальні видатки – 14,2 млн грн.

Правова основа діяльності Верховної Ради України є досить широкою, і включає поряд із законодавчими актами цілу низку підзаконних нормативних актів, кожен з яких прийнятий самим парламентом:

– Конституція України від 28 червня 1996 р.;

– Регламент Верховної Ради України, введений в дію Постановою Верховної Ради України № 130/94-ВР від 27 липня 1994 р. (із змінами, внесеними згідно з постановами Верховної Ради № 410/97-ВР від 02.07.1997 р., № 180/98-ВР від 05.03.1998 р., № 7-XIV від 13.05.1998 р., № 21-XIV від 16.06.1998 р., № 42-XIV від 14.07.1998 р., № 1400-XV від 21.01.2000 р., № 1426-III від 08.02.2000 р., № 1519-III від 02.03.2000 р., № 1544-III від 16.03.2000 р., Рішенням Конституційного Суду № 17-рп/98 від 03.12.1998 р.);

– Закон України «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. №116/95-ВР (із змінами, внесеними згідно із законами № 40-XIV від 14.07.1998 р., № 1430-III від 10.02.2000 р., № 1475-III від 22.02.2000 р.);

– Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 р. № 539/97-ВР (із змінами, внесеними згідно із Законом № 133-XIV від 30.09.1998 р.);

– Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. № 2766-ІІІ;

– Закон України «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р. № 783-XIV;

– Статут (Правила) Національної парламентської групи України у Міжпарламентському Союзі, схвалений Постановою Верховної Ради України від 16.09.1999 р. № 1059-XIV;

– Положення про постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 20 травня 1999 р. № 691-XIV.

– Розпорядження Голови Верховної Ради України «Про розподіл обовязків між Головою Верховної Ради України, Першим заступником і заступником Голови Верховної Ради України» від 29.02.2000 р. № 140.

§3. Порядок формування Верховної Ради України

Верховна Рада України є виборним колегіальним органом. Чергові вибори народних депутатів проводяться в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень парламенту України. У разі вибуття депутата, обраного в одномандатному окрузі, Центральною виборчою комісією призначаються проміжні вибори.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншій представницький мандат або перебувати на державній службі. Перед вступом на посаду народні депутати складають перед Верховною Радою України присягу.

Чинний Закон «Про вибори народних депутатів України», прийнятий 18 жовтня 2001 р., офіційно закріпив формування парламенту за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Перехід від мажоритарної до змішаної виборчої системи передбачався ще Конституційним договором 1995 р., але гостра дискусійність даного питання серед широких науково-практичних і політичних кіл призвела до того, що Конституція України не містить чіткого положення, за якою системою проводяться вибори до Верховної Ради України, обмежуючись вказівкою на те, що порядок проведення виборів народних депутатів встановлюється законом (ч.3 ст.77).

Правом висування кандидатів у народні депутати наділені громадяни України, які досягли вісімнадцяти років і мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки) або шляхом самовисування.

Із 450 депутатів парламенту одна половина обирається за одномандатними виборчими округами за мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а друга половина – за пропорційною системою у межах єдиного загальнодержавного багатомандатного виборчого округу. Виборчий процес включає такі етапи: 1) складання списків виборців; 2) утворення одномандатних округів; 3) утворення виборчих комісій; 4) висування та реєстрація кандидатів у депутати; 5) проведення передвиборної агітації; 6) голосування; 7) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів; 8) реєстрація обраних депутатів. Кожний із зазначених етапів відрізняється за складом учасників і змістом правовідносин, що складаються, юридичними фактами їх виникнення, а також за своїми юридичними наслідками. При цьому всі стадії логічно і юридично взаємопов’язані, являючи собою неподільне ціле, завершену систему. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів народних депутатів.

Вибори народних депутатів організовують і проводять органи публічної влади спеціальної компетенції – виборчі комісії. Закон виділяє три рівні цих органів: Центральну, окружні та дільничні виборчі комісії. При цьому Центрвиборчком виступає одразу у двох якостях: стосовно виборів за мажоритарною системою він є органом, який очолює систему виборчих комісій, здійснює методичне забезпечення діяльності виборчих комісій і спрямовує їх діяльність, а на «пропорційних» виборах відіграє ще й роль окружної комісії. Центральна виборча комісія здійснює на всій території України контроль за виконанням виборчого законодавства, розробляє і затверджує кошторис видатків на підготовку і проведення виборів, здійснює контроль за використанням виборчих фондів політичних партій і партійних блоків, утворює виборчі округи, встановлює форми виборчих бюлетенів, а також володіє багатьма іншими повноваженнями на всіх стадіях виборчого процесу.

Центральна виборча комісія є єдиним постійно діючим державним органом у системі виборчих комісій і складається з 15 членів, які призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України строком на 6 років. Закон передбачив спеціальну норму, спрямовану на забезпечення стабільності персонального складу Центрвиборчкому: після сформування його склад не може бути змінений більше ніж на третину протягом одного року. З 15 членів цієї комісії не менше семи (у тому числі голова, його заступник і секретар) повинні мати вищу юридичну освіту.

Значна роль в організації і проведенні виборів на місцях відведена окружним і дільничним виборчим комісіям. Окружні виборчі комісії створюються Центральною виборчою комісією не пізніш як за 80 днів до дня виборів і припиняють свою діяльність через 10 днів після дня офіційного оприлюднення результатів виборів. Окружні виборчі комісії забезпечують підготовку та проведення виборів депутатів в межах одномандатного округу, створюють виборчі дільниці й дільничні виборчі комісії, реєструють кандидатів у депутати і встановлюють результати виборів по одномандатному виборчому округу, здійснюють підрахунок голосів, поданих на території округу по загальнодержавному («пропорційному») виборчому округу, а також здійснюють інші повноваження, передбачені Законом «Про вибори народних депутатів України».

Дільничні виборчі комісії найбільше наближені до населення: вони перевіряють точність списків виборців на виборчій дільниці, забезпечують можливість ознайомлення виборців зі списком виборців, приймають і розглядають заяви про неточності у списку і вирішують питання про внесення відповідних змін до нього, завчасно надсилають виборцям іменні запрошення, організовують голосування на виборчих дільницях і т.ін. Утворюються ці комісії відповідними окружними комісіями не пізніш як за 35 днів до дня виборів і припиняють своє існування через 10 днів після офіційного оприлюднення результатів виборів.

Організація і проведення виборчої кампанії по виборах народних депутатів вимагає значних матеріально-фінансових витрат. При цьому виділяються три основні статті витрат, що відрізняються за цільовим призначенням і джерелами фінансування: 1) кошти на утримання виборчих органів, 2) кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів, 3) кошти на передвиборчу агітацію і пропаганду. Перші дві статті витрат цілком покриваються за рахунок асигнувань Державного бюджету, а третя – за рахунок бюджетів і виборчих фондів кандидатів або партій (блоків).

Вибори народних депутатів України фінансуються з Державного бюджету України; відповідні витрати передбачаються у ньому окремим рядком. Так, на проведення виборчої кампанії 1997–1998 рр. у Державному бюджеті України на 1998 рік планувалося використовувати 255 млн грн., що перевищувало суми, асигновані на житлово-комунальне господарство, культуру, мистецтво і позашкільну освіту разом узяті80.

Державні асигнування, виділені на організацію і проведення виборів, передаються в розпорядження Центральної виборчої комісії, що розподіляє їх між окружними комісіями, а ті, у свою чергу, – між дільничними. Нецільове використання бюджетних коштів заборонене, а невикористані суми підлягають поверненню в бюджет. Розпорядниками коштів виступають голови виборчих комісій.

Аналіз чинного виборчого законодавства України дає підстави виділити наступні основні напрямки використання бюджетних асигнувань у рамках фінансування виборчого процесу:

1. Кошти на утримання виборчих органів: а) на утримання виборчих комісій; б) на оплату праці фахівців, технічних працівників, які залучаються для здійснення функцій виборчих комісій у випадках, передбачених законодавством; в) на відрядження членів виборчих комісій.

2. Кошти на організаційно-технічне забезпечення виборів: а) на виготовлення виборчої документації (виборчих бюлетенів, підписних листів, посвідчень зареєстрованих кандидатів і т.д.); б) на оренду приміщень і устаткування, що належить підприємствам, установам, організаціям приватної або колективної форм власності; в) на виготовлення печаток виборчих комісій; г) на виготовлення виборчих скриньок; д) видавничі витрати (витрати на публікацію зареєстрованих списків кандидатів у народні депутати від партій, виборчих блоків партій, зареєстрованих кандидатів у депутати; витрати на опублікування переліку виборчих округів і дільниць і т.д.); е) на здійснення науково-методичного забезпечення діяльності виборчих комісій; є) поштові й канцелярські витрати; ж) на оплату середньої заробітної плати або іншого прибутку кандидатам у депутати на період їхньої участі у виборчій кампанії.

3. Витрати для часткового фінансування передвиборної агітації: а) на друкування передвиборних плакатів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; б) на публікацію в газетах передвиборних програм політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати; в) на оплату ефірного часу, що виділяється телерадіокомпаніями для проведення передвиборної агітації; г) на оплату за користування спорудами, приміщеннями, устаткуванням для проведення зустрічей виборців з кандидатами в депутати й уповноваженими особами партій, організованих виборчими комісіями.

Фінансування роботи виборчих комісій здійснюється за рахунок виборчого фонду, створюваного з коштів, що передаються в розпорядження Центральної виборчої комісії, яка використовує їх відповідно до затвердженого нею самою кошторису витрат, розподіляючи кошти між окружними виборчими комісіями. Окружні виборчі комісії є юридичними особами, а тому саме на них (і їхніх голів, як розпорядників коштів) покладається обов’язок відкрити розрахунковий рахунок у відповідній банківській установі, скласти і затвердити відповідний кошторис, організувати належний розподіл коштів між дільничними виборчими комісіями і забезпечити їхнє цільове використання згідно із затвердженими Центральною виборчою комісією середніми нормами витрат.

Голосування на виборах народних депутатів України відбувається в день виборів з 8 до 20 години. Голосування здійснюється у спеціально відведених приміщеннях, де обладнуються у достатній кількості кабіни або кімнати для таємного голосування, визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлюються виборчі скриньки таким чином, щоб виборці при підході до них обов’язково проходили через кабіни або кімнати для голосування. Кожен виборець отримує 2 бюлетені (один по виборах в одномандатному, а другий – по виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчих округах) і голосує особисто.

Обраним по одномандатному округу вважається кандидат у депутати, який отримав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, що балотувались у даному виборчому окрузі. У випадку, коли до виборчого бюлетеня було включено лише одного кандидата у депутати, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість виборців, які не підтримали жодного з кандидатів у депутати по одномандатному виборчому округу. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидати в депутати, проводиться повторне голосування по цих кандидатурах. Рішення про визнання народного депутата обраним по одномандатному округу приймає окружна виборча комісія.

Розподіл депутатських мандатів між політичними партіями і виборчими блоками партій по загальнодержавному багатомандатному округу є більш складним і вимагає певних математичних розрахунків. Робиться це наступним чином. Списки кандидатів у депутати від політичних партій і блоків, які отримали 4 і більше відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата. Ця квота обчислюється за спеціальною формулою: шляхом ділення кількості голосів виборців у багатомандатному окрузі, відданих за списки кандидатів у депутати від партій і блоків, що подолали 4%-ий бар’єр, на 225 (тобто на кількість мандатів у загальнодержавному окрузі). Під час виборів до парламенту України у 1998 р. виборча квота становила 77 695 голосів81. Кількість голосів, відданих за список кандидатів у депутати від кожної партії чи блоку, що набули право на участь у розподілі депутатських мандатів, ділиться на виборчу квоту. Отримане ціле число – це кількість мандатів відповідної партії чи блоку. Решта мандатів розподіляються за правилом «найбільшого залишку». При цьому списки від політичних партій чи блоків, які мають більші порівняно з іншими дробові частки після поділу на квоту, отримують ще по одному додатковому мандату, починаючи зі списку, який має найбільшу дробову частку. У випадку рівності дробових часток у двох чи більше списків першим отримує додатковий мандат список, за який подано більша кількість голосів виборців. У випадку, якщо після цієї процедури залишаються мандати, вони розподіляються шляхом повторного застосування даної методики82.

Кандидати від політичних партій чи блоків вважаються обраними у порядку їх черговості у списку. Згідно з рішенням Конституційного Суду №2-рп/98 від 25 березня 1998 р., кількість мандатів, отриманих кандидатами в народні депутати України у порядку їх черговості у списку від політичних партій чи блоків, є незмінною до наступних (чергових або позачергових) парламентських виборів.

§4. Структура Верховної Ради України

За чинною Конституцією Верховна Рада України є однопалатним парламентом, який складається з 450 народних депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 4 роки.

Народним депутатом може бути тільки громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, що має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Верховна Рада України є повноважною у випадку обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу.

Повноваження народних депутатів починаються з моменту принесення присяги. Чинно Конституція, Регламент Верховної Ради не містять чіткої процедури її складання, тому ці питання були вирішені Підготовчою депутатською групою і розроблена нею процедура вперше відбулася перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради ХІV скликання.

Структура Верховної Ради України обумовлена її представницьким, колегіальним характером, функціями та компетенцією. Кількісний склад Українського парламенту ускладнює процес вироблення і прийняття рішень, вимагає розподілу народних депутатів по структурних ланках для вироблення колективних позицій і поєднання спеціалізації цих ланок із спільною роботою всіх парламентарів.

Очолює Верховну Раду України Голова, який обирається на строк повноважень парламенту з числа народних депутатів таємним голосуванням. Обирається також 1-й заступник і заступник Голови Верховної Ради України. З моменту набуття чинності Конституцією України 1996 р. ліквідовано Президію Верховної Ради України, а її повноваження розподілені між Верховною Радою в цілому, її Головою та іншими органами парламенту.

Органами Верховної Ради України є депутатські групи, фракції, Погоджувальна рада фракцій (груп), комітети Верховної Ради України, Рада голів комітетів, тимчасові спеціальні та слідчі комісії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Комітети зі свого складу можуть створювати підкомісії й робочі групи. Рахункова палата є самостійним органом і до складу Верховної Ради не входить.

В цілому структуру Верховної Ради України та її апарату зображено на схемі:

§5. Функції та компетенція Верховної Ради України

Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об’єктами державно-владного впливу. За формами діяльності зазвичай розрізняють законодавчу, установчу і контрольну функції парламенту, а за об’єктами – політичну, економічну та соціальну.

Прерогативною функцією Верховної Ради України є законодавча. Визнання Верховної Ради єдиним законодавчим органом країни означає, що жодний закон України не може бути прийнятий, якщо він не розглянутий і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну компетенцію у сфері законодавства. Жоден інший орган державної влади не має права приймати нормативно-правові акти вищої юридичної сили, виступаючи від імені українського народу.

Через законотворчу діяльність Верховної Ради реалізується принцип народного суверенітету. За обсягом законодавчих повноважень Верховна Рада України належить до легіслатур (від латин. legis (lex) закон і latus встановлений) з необмеженою сферою законодавчих повноважень, тобто до парламентів, наділених правом парламентського верховенства (суверенітету)83. За Конституцією України парламент має право приймати закони з будь-яких питань. Водночас, Основний Закон (ст.92) передбачає перелік питань, які підлягають виключно законодавчій регламентації: основи правового статусу особи, засади використання природних ресурсів, основи соціального захисту, правовий режим власності, засади зовнішніх зносин, територіальний устрій України, судоустрій, засади місцевого самоврядування, правовий режим державного кордону, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, Державний бюджет України, одиниці ваги, міри і часу, державні нагороди та ін.

Будучи законодавчим органом, Верховна Рада України має й деякі контрольні повноваження стосовно Президента України та органів виконавчої влади. Стосовно Президента цей контроль здійснюється шляхом аналізу й оцінки конституційності та законності його рішень і дій. У випадку скоєння Президентом державної зради чи іншого злочину парламент уповноважений притягнути його до конституційно-правової відповідальності у вигляді імпічменту (анг. impeachment – процедура притягнення до парламентського суду вищих посадових осіб держави), а за наявності сумнівів у конституційності правових актів глави держави парламентарі мають право звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням.

Значними контрольними повноваженнями наділений парламент і щодо органів виконавчої влади. Такий контроль здійснюється шляхом затвердження Державного бюджету України і внесення в нього змін, контролю за виконанням цього бюджету, прийняття рішень по звіту про його виконання (п.4 ст.85), контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України (п.13 ст.85). Верховна Рада України за пропозицією не менше 1/3 народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ст.87). Досить ефективними формами контролю за урядовою діяльністю є парламентські слухання та слухання у комітетах, «Дні Уряду» у парламенті. Відповідно до вимог п.2 ст.10 Закону «Про комітети Верховної Ради України», на пропозицію комітету керівники Кабінету Міністрів, міністерств, комітетів, відомств, інших органів виконавчої влади зобов’язані прибути на його засідання і дати роз’яснення щодо питань, які розглядаються цим комітетом в порядку виконання контрольних повноважень. Згідно зі ст.9.1.10 Регламенту Верховної Ради України, Міністерство фінансів щомісяця повинне надсилати Комітету з питань бюджету необхідну інформацію про стан бюджету і його виконання.

Ст.86 Конституції України закріпила право народного депутата на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади, які, у свою чергу, зобов’язані повідомити народного депутата про результати розгляду його запиту. Водночас, Закон «Про статус народного депутата України» передбачає крім депутатського запиту (ст.15), ще й депутатське звернення (ст.16), яке відрізняється від попереднього сферою охоплюваних питань, процедурою та юридичними наслідками розгляду.

Як свідчить політико-правовий досвід країн з усталеними демократичними традиціями, парламентський контроль є одним з найбільш ефективних засобів контролю за адміністрацією, який забезпечує проведення законодавчо оформленого політичного курсу, визначення необхідних змін у програмах та діяльності уряду, запобігання проявам корупції та марнотратства. Водночас він є надійним каналом опосередкованого інформування громадськості про різні аспекти державного управління.

Установча функція парламенту насамперед пов’язана зі встановленням політичної системи і системи органів публічної влади, що здійснюється через прийняття Конституції. Крім того, установча функція Верховної Ради України передбачає наявність широких номінаційних повноважень, тобто повноважень, пов’язаних з призначенням, обранням, наданням згоди на призначення або звільнення посадових осіб, а також із формуванням інших органів публічної влади. Зокрема, парламентом здійснюється надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, безстрокове призначення на посади суддів, призначення третини складу Конституційного Суду України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та ін.

Усі зазначені функції Верховної Ради України пов’язані з виконанням представницької функції, оскільки згідно з Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. тільки вона може виступати від імені всього українського народу.

Компетенція Верховної Ради України є великою за обсягом, але водночас збалансованою порівняно з компетенцією інших органів державної влади. Конституція України заснувала «сильний» парламент, не даючи змоги главі держави та урядові домінувати на внутрішньополітичній арені. Як і всі інші вищі органи державної влади, Верховна Рада України є органом загальної компетенції, тобто її повноваження стосуються практично усіх сфер суспільного життя.

У сфері державного будівництва до повноважень Верховної Ради України належить законодавче визначення: 1) засад внутрішньої та зовнішньої політики України; 2) засад організації й діяльності органів виконавчої влади, основ державної служби; 3) організації державної статистики та інформатики; 4) територіального устрою України; 5) судоустрою і судочинства, статусу суддів; 6) організації й діяльності прокуратури, органів дізнання і слідства; нотаріату, органів і установ виконання покарань; 7) основ організації та діяльності адвокатури; 8) засад місцевого самоврядування; 9) статусу столиці України, спеціального статусу інших міст; 10) організації і порядку проведення виборів і референдумів; 11) визначення організації і порядку діяльності Верховної Ради України, статусу народних депутатів; 12) порядку використання і захисту державних символів;
13) державних свят; 14) державних нагород та ін. Крім того, важливими повноваженнями парламенту у даній сфері є призначення виборів Президента України, призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування, а також призначення чи обрання на посади і звільнення з посад у випадках, передбачених Конституцією України.

У сфері забезпечення конституційної законності та правопорядку Верховна Рада України здійснює усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, а також дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України. Не менш як 45 народних депутатів мають право на конституційне звернення до Конституційного Суду України.

У сфері забезпечення обороноздатності та національної безпеки України до компетенції Верховної Ради України належить: 1) законодавче визначення основ національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку; правового режиму державного кордону України; правового режиму воєнного і надзвичайного стану; 2) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру; 3) схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; 4) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; 5) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; 6) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях; 7) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про загальну або часткову мобілізацію та ін.

У сфері забезпечення основних прав і свобод громадян Верховна Рада України затверджує засади державної політики в галузі прав людини, здійснює законодавче визначення прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод; основних обов’язків громадян; громадянства, правосуб’єктності громадян, статусу іноземців та осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; порядку застосування мов; засад регулювання праці й зайнятості; засад утворення і діяльності об’єднань громадян, засобів масової інформації; оголошення амністії та ін.

У бюджетно-фінансовій сфері Верховна Рада України має право: 1) затверджувати Державний бюджет України та вносити зміни до нього; 2) здійснювати контроль за виконанням Державного бюджету України; приймати рішення щодо звіту про виконання Державного бюджету України; 3) законодавчо визначати статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; 4) законодавчо визначати систему оподаткування, податки і збори; 5) встановлювати порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; 6) визначати порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; 7) затверджувати рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям; 8) затверджувати рішення про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснювати контроль за їх використанням; 9) призначати на посаду та звільнювати з посади Голову Національного банку України за поданням Президента України; 10) призначати та звільняти половину складу Ради Національного банку України та ін.

У сфері економіки до компетенції Верховної Ради України належить: 1) затвердження загальнодержавних програм економічного розвитку; 2) законодавче визначення правового режиму власності; 3) законодавче визначення правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; 4) правове регулювання засад зовнішньоекономічної діяльності; 5) законодавче визначення засад створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; 6) визначення порядку створення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний режим, відмінний від загального; 7) законодавче визначення засад організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку та ін.

У соціальній сфері до відання українського парламенту належить затвердження концепції державної соціальної та сімейної політики, законодавче визначення основ соціального захисту населення, форм і видів пенсійного забезпечення; засад регулювання шлюбу та сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; засад регулювання демографічних та міграційних процесів, засад благодійницької діяльності та ін.

У сфері забезпечення екологічної безпеки України Верховна Рада України уповноважена здійснювати: 1) законодавче визначення засад використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу; засад освоєння космічного простору; 2) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; 3) затвердження програм охорони довкілля.

§6. Форми діяльності Верховної Ради України

Форми діяльності Верховної Ради України обумовлені колегіальним характером цього органу та універсальністю його компетенції. За юридичними наслідками форми діяльності парламенту поділяються на правові та неправові, а останні у свою чергу – на організаційні та матеріально-технічні.

До правових форм роботи українського парламенту належать нормотворча (або законодавча), установча, правозастосовча та контрольна. Вони були в цілому розкриті у попередньому параграфі при висвітленні функцій Верховної Ради України. При цьому слід відзначити, що Основний Закон 1996 р. фактично позбавив парламент можливості використовувати інтерпретаційну форму діяльності, надавши виключне право офіційного тлумачення Конституції та законів України Конституційному Суду України. Тому інтерпретаційна діяльність Верховної Ради України зводиться лише до тлумачення її постанов.

Організаційні форми роботи Верховної Ради України можна умовно поділити на основні та допоміжні. У межах основних організаційних форм здійснюється безпосереднє вироблення і прийняття рішень, а допоміжні являють собою способи інформаційного обміну між парламентом та іншими особами та організаціями. Іншими словами, основні форми роботи парламенту покликані забезпечити реалізацію компетенції парламенту, а допоміжні – забезпечити парламент повною і вірогідною інформацією, необхідною для прийняття обґрунтованих, зважених рішень, а також довести зміст прийнятих рішень до відома громадськості.

До основних організаційних форм діяльності Верховної Ради України належать: сесія; засідання депутатських груп і фракцій, Погоджувальної ради, комітетів, підкомісій і робочих груп, тимчасових слідчих і спеціальних комісій; персональна робота Голови Верховної Ради України, його заступників, голів комітетів; парламентські та комітетські слухання; індивідуальна робота народних депутатів у парламенті та виборчих округах. Серед допоміжних організаційних форм діяльності можна виділити особистий прийом громадян і посадових осіб; роботу з заявами, скаргами і зверненнями громадян; проведення прес-конференцій та інтерв’ю; організаційні форми діяльності, пов’язані з участю в міжпарламентських заходах, а саме – Загальні збори Національної парламентської групи України, засідання Виконавчого комітету Національної парламентської групи України; участь народних депутатів України в наукових, міжпарламентських щорічних та спеціалізованих конференціях і зустрічах; закордонні візити делегацій депутатів і парламентського керівництва та ін.

Матеріально-технічні форми діяльності (діловодство, стенографування, бухгалтерський облік та ін.) здійснюються безпосередньо апаратом Верховної Ради України.

Серед організаційних форм діяльності Українського парламенту головною безумовно є чергові та позачергові сесії. Чергові сесії Верховної Ради України починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня кожного року. Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як 1/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

Сесії Верховної Ради складаються з пленарних засідань Верховної Ради і засідань комітетів та спеціальних тимчасових комісій Верховної Ради, що проводяться у період між пленарними засіданнями. Комітет Верховної Ради або її робоча група може проводити свої засідання одночасно з пленарними засіданнями Верховної Ради в тому випадку, коли законопроект визнаний невідкладним, або за дорученням Верховної Ради, якщо в цей час пленарне засідання не пов'язане з прийняттям рішень, проведенням виборів, призначенням або затвердженням посадових осіб.

Як правило, перший і третій тижні сесійного періоду відводяться для пленарних засідань, другий – для роботи комітетів, а четвертий – для роботи депутатів у виборчих округах, їхньої самостійної роботи, пов’язаної зі здійсненням депутатських повноважень, а також для роботи комітетів за дорученнями Верховної Ради України. У разі потреби Верховна Рада після можливого скороченого обговорення може прийняти рішення про одноразову зміну свого місячного або тижневого розпорядку роботи.

У сесійний період щотижнева робота Верховної Ради та її комітетів починається у вівторок о 10 год. і закінчується в п’ятницю о 14 год. Понеділок кожного тижня відводиться для самостійної роботи депутатів, пов’язаної зі здійсненням депутатських повноважень, для їхньої роботи в депутатських фракціях або у виборчих округах.

У сесійний період робочий день Верховної Ради та її комітетів починається о 10 год. і триває до 18 год. із перервою з 12 год. до 12 год. 30 хв. і з обідньою перервою з 14 год. до 16 год. Верховна Рада, якщо вона не приймає ad hoc (одноразово) іншого рішення, проводить протягом дня два засідання: ранкове – з 10 год. до 14 год. і вечірнє – з 16 год. до 18 год. Засідання парламенту або його робочого органа може бути продовжено головуючим на засіданні понад зазначений робочий час не більш ніж на 15 хв.

Порядок денний чергової сесії Верховної Ради України включає два розділи: перший – питання, цілком підготовлені для включення до розпису пленарних засідань Верховної Ради; другий – питання, підготовку і доробку яких парламент доручає здійснити комітетам Верховної Ради і відповідним органам. Відповідні головні комітети подають до Верховної Ради свої висновки про готовність закріплених за ними для підготовки і доробки питань і пропозиції про включення їх у той або інший розділ порядку денного сесії. Проект порядку денного готується Головою Верховної Ради разом із заступниками та Погоджувальною Радою фракцій і повідомляється депутатам не пізніше 10 днів до відкриття чергової сесії. Проект порядку денного сесії обговорюється і затверджується в цілому більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.

Суттєвими відмінностями характеризується перша сесія Верховної Ради України нового скликання. Головна її специфіка полягає в тому, що вона має організаційно-установчий характер, тобто її головна мета полягає у створенні всієї необхідної структури парламенту (його інституціалізації) і визначенні порядку його подальшої роботи. За тривалістю вона майже удвічі коротша від звичайної.

Верховна Рада вважається повноважною за умови обрання не менше 2/3 від її конституційного складу і збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після оголошення результатів виборів.

Секретаріат Верховної Ради України надсилає депутату не пізніше ніж через 10 днів після його обрання комплект документів, з якими він повинен ознайомитись для повноцінної участі у роботі парламенту від самого початку першої сесії: 1) Конституцію України; 2) Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 р.; 3) Закон України «Про статус народного депутата України»; 4) Регламент Верховної Ради України; 5) Закон України «Про комітети Верховної Ради України»; 6) перелік комітетів Верховної Ради попереднього скликання і Положення про них; 7) Положення про порядок розробки проектів законів; 8) Положення про структуру, виклад і оформлення проектів законів; 9) Положення про референта-консультанта народного депутата України; 10) Положення про Секретаріат Верховної Ради України; 11) список посадових осіб Секретаріату Верховної Ради і їхні службові телефони.

Депутату пропонується також не пізніше ніж за 20 днів до початку сесії направити свої попередні побажання про входження до складу того або іншого комітету і повідомити про необхідні житлові умови в м. Києві для здійснення депутатських повноважень.

Для розробки проекту порядку денного першої сесії Верховної Ради нового скликання і проектів інших документів, що виносяться на першу сесію, підготовки пропозицій щодо організації роботи створюється Підготовча депутатська група з числа новообраних народних депутатів.

Перше після виборів пленарне засідання Верховної Ради відкриває найстарший за віком народний депутат. Порядок головування на подальших засіданнях до обрання Голови Верховної Ради визначається Погоджувальною Радою фракцій. Надалі засідання веде Голова Верховної Ради або його заступники, вони ж організують роботу Верховної Ради. На першому засіданні головуючий пропонує депутатам почати формування депутатських фракцій, дає пояснення про їхні права і порядок формування.

До створення комітетів Верховна Рада України проводить засідання з таким порядком денним:

1) обрання тимчасової Лічильної комісії;

2) обрання Президії сесії;

3) доповідь Підготовчої депутатської групи;

4) доповідь Голови Верховної Ради попереднього скликання;

5) доповідь Президента України про соціально-економічне становище в Україні;

6) обрання Голови Верховної Ради і його заступників;

7) попереднє обговорення і визначення переліку, кількісного складу і функцій комітетів Верховної Ради;

8) питання про формування і реєстрацію депутатських фракцій (груп); утворення Погоджувальної ради фракцій (груп);

9) створення комітетів Верховної Ради;

10) розгляд і затвердження порядку денного сесії.

Зазначена вище частина порядку денного першої сесії парламенту не вимагає обговорення і затвердження.

Після того, як вищеозначені питання вирішені, Верховна Рада України нового скликання переходить до звичайного режиму роботи.

Рішення Верховної Ради з будь-якого питання приймається на її пленарному засіданні після його обговорення. Прийняття рішення без обговорення питання на пленарному засіданні допускається лише у випадках, зазначених у Регламенті Верховної Ради України. Винесенню питання на розгляд на пленарному засіданні Верховної Ради передує його підготовка у відповідних комітетах Верховної Ради, за винятком випадків, зазначених у Регламенті.

Обговорення питання на засіданні Верховної Ради включає: 1) доповідь, запитання доповідачу і відповіді на них; 2) співдоповіді (в разі необхідності), запитання співдоповідачам і відповіді на них; 3) виступи депутатів з оголошенням та обґрунтуванням окремої думки, якщо вона є додатком до висновків чи пропозицій комітетів, з приводу яких виступали доповідач і співдоповідачі, за умови, що окрема думка не була поширена серед депутатів разом з висновком відповідного комітету; 4) виступ ініціатора внесення пропозиції; 5) внесення, обговорення і прийняття рішення щодо преюдиціальних і відкладальних питань та питань про неприйнятність, якщо такі є; 6) виступи по одному представнику від комітетів або тимчасових спеціальних комісій, якщо їх висновки щодо обговорюваного питання чи пропозиції не були поширені серед депутатів; 7) виступи представників від кожної зареєстрованої депутатської групи і фракції; 8) виступи депутатів; 9) оголошення головуючим на засіданні про припинення обговорення та повідомлення про тих, хто виступили і записалися на виступ; 10) внесення депутатами пропозицій, які не були виголошені в ході обговорення; 11) заключне слово співдоповідачів і доповідача; 12) уточнення і оголошення головуючим на засіданні пропозицій, які надійшли щодо обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування; 13) виступи з мотивів голосування (депутата-ініціатора внесення пропозиції, що розглядається, або депутата від депутатської групи (фракції) – ініціатора внесення обговорюваного питання; по одному представнику від кожної зареєстрованої депутатської групи (фракції); окремих депутатів.

Голосування здійснюється депутатами особисто в залі засідань Верховної Ради або у відведеному для таємного голосування місці біля залу для засідань. Закон України, постанова Верховної Ради та інше рішення (крім процедурного або зазначеного в законі окремо) вважаються прийнятими, якщо після їх обговорення на пленарному засіданні за них проголосувала більшість від конституційного складу парламенту, крім випадків, передбачених Конституцією України. Рішення про застосування заходів для забезпечення присутності депутатів на засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також про перенесення дати чи часу засідання приймаються більшістю голосів депутатів, присутніх на засіданні, незалежно від їх кількості.

Рішення Верховної Ради України приймаються відкритим нефіксованим, відкритим фіксованим (поіменним) голосуванням за допомогою електронної системи підрахунку голосів чи таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Поіменне голосування проводиться за пропозицією будь-кого з депутатів, підтриманою не менш як 1/3 депутатів, які взяли участь у голосуванні.

Серед допоміжних організаційних форм діяльності Українського парламенту слід виділити роботу Національної парламентської групи у Міжпарламентському Союзі, створеної у повному складі Верховної Ради України Постановою Верховної Ради України № 1059-XIV від 16 вересня 1999 року з метою вступу до Міжпарламентського Союзу та подальшої участі в його роботі. Формами роботи Національної парламентської групи є Загальні збори, робота Виконавчого комітету і робота парламентських делегацій. 

Згідно зі Статутом (Правилами) Національної парламентської групи України у Міжпарламентському Союзі, Національна група України збирається на вимогу Голови Національної групи України або її Виконавчого комітету у разі необхідності, але не менше 2 разів на рік. Загальні збори Національної групи скликаються, як правило, у зв’язку із щорічними конференціями Міжпарламентського Союзу або спеціалізованими конференціями, які організує Союз. Метою їх скликання може бути як підготовка до конференції, так і обговорення її результатів.

Виконавчий комітет Національної групи України призначає членів делегації на щорічні та спеціалізовані міжпарламентські конференції, визначає завдання делегатам, сприяє делегації в її роботі, вживає необхідних заходів для її забезпечення під час перебування в країні, що приймає делегацію; попередньо вивчає питання, які включені до програми запланованої конференції або міжпарламентської зустрічі, узгоджує позиції щодо надання необхідної документації, проводить консультації з відповідними урядовими і неурядовими органами і організаціями для підготовки текстів документів, організує брифінги, прес-конференції з питань, пов’язаних з діяльністю Виконавчого комітету Національної парламентської групи України, самого Міжпарламентського Союзу та ін. Виконавчий комітет Національної групи України проводить засідання щокварталу або у разі необхідності на вимогу Голови Національної парламентської групи України.

Питання про формування делегацій Національної групи України для участі у конференціях, зустрічах, організованих Міжпарламентським Союзом, вирішується Виконавчим комітетом Національної парламентської групи України. Кожна делегація має включати до свого складу щонайменше одну жінку, а її склад залишається незмінним щонайменше протягом року. Члени делегації проводять консультації між собою стосовно узгодження позицій і перебігу голосування. Делегація Національної парламентської групи України на міжпарламентських конференціях, зустрічах має право встановлювати відповідні двосторонні контакти з представниками органів влади країни, що їх приймає, і з делегаціями країн-учасниць. Делегати від України мають право здійснювати необхідні заходи щодо інформування громадськості про роботу Міжпарламентського Союзу, використовуючи пресу, радіо і телебачення. Секретаріат Національної групи передає Секретаріату Міжпарламентського Союзу в Женеві надруковані на цю тему в Україні статті та інтерв’ю.

Після кожної міжпарламентської конференції, зустрічі делегація від Національної парламентської групи України подає на розгляд Верховної Ради України звіт про свою діяльність, включаючи оцінку роботи Міжпарламентського Союзу, його рішень і резолюцій. Виконавчий комітет групи інформує Уряд України про рішення та резолюції, прийняті Міжпарламентським Союзом.

§7. Методи діяльності Верховної Ради України

Серед методів роботи Верховної Ради України слід виділити планування, метод вироблення і прийняття рішень, контроль за виконанням прийнятих рішень, координацію, роботу з кадрами.

Планування охоплює всі аспекти діяльності парламенту і роботу всіх його структурних елементів. Зокрема, розробляється план законодавчої діяльності, план співробітництва з парламентами іноземних держав, графіки здійснення контрольних заходів, плани роботи структурних підрозділів Верховної Ради України. При цьому здійснюється поєднання поточного (на півріччя або рік) та перспективного (на 3 і більше років) планування.

З метою упорядкування законопроектних робіт і формування порядку денного третьої – четвертої сесій Верховної Ради України з урахуванням потреби подальшого розвитку та систематизації законодавства України, а також координації законопроектних робіт суб’єктів права законодавчої ініціативи Верховна Рада України 14 травня 1999 р. прийняла Постанову № 658-XIV, якою був схвалений Загальний план законодавчих робіт на 1999 рік. Організацію розробки та опрацювання законопроектів, зазначених у цьому плані, здійснюють комітети Верховної Ради України разом з Секретаріатом та Інститутом законодавства Верховної Ради України. Суб’єктам права законодавчої ініціативи та іншим суб’єктам, які здійснюють законопроектні роботи, було запропоновано врахувати перелік законів, передбачених загальним планом законодавчих робіт на 1999 рік, при підготовці та поданні законопроектів до Верховної Ради України.

Загальний план законодавчих робіт, як правило, складається з наступних підрозділів: назва законопроекту, суб’єкт законодавчої ініціативи, відповідальний комітет парламенту, термін подання на розгляд (вказується, в якому півріччі буде подано законопроект).

На 1999 р. було заплановано до розгляду загалом 76 законопроектів, з яких на момент ухвалення плану 23 були вже розроблені, 14 пройшли перше читання, 7 – друге чи третє читання, а 32 ще не були розроблені. На перше півріччя було заплановано до розгляду загалом 52 законопроекти, а на друге – 24. На практиці Верховна Рада України значно перевищила заплановані показники: у 1999 р. парламентом було прийнято 280 Законів, з яких 120 – закони про внесення змін до законодавчих актів України.

Перспективне планування законодавчих робіт здійснюється шляхом розробки і прийняття довготривалих програм розвитку законодавства. Зокрема, Постановою Верховної Ради України від 15 липня 1999 р. № 976-XIV було схвалено Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року, якою повинні керуватися комітети Верховної Ради України та Секретаріат Верховної Ради України при плануванні своєї роботи. Згідно з цією програмою, загалом до розробки і розгляду заплановано 233 законопроекти, з яких 48 законопроектів на момент прийняття програми вже були розроблені, 19 пройшли перше читання, а 7 – друге чи третє читання. У 1999 р. було заплановано розглянути загалом 68 законопроектів, у 2000 р. – 128, у 2001 р. – 32, у 2002 р. – 5.

Метод вироблення рішень у роботі парламенту. Верховна Рада України приймає свої рішення у вигляді законів і постанов, а комітети – у вигляді рішень, рекомендацій і висновків.

Розробка законопроектів здійснюється в ініціативному порядку, за дорученням Верховної Ради України, на договірній основі за замовленням парламенту. Верховна Рада України може доручити розробку законопроекту комітету, науково-дослідним установам. В ініціативному порядку законопроект може бути розроблений громадянами і юридичними особами, але розроблені ними законопроекти вносяться до Верховної Ради України від імені органів і осіб, які мають право законодавчої ініціативи (Президент, народні депутати, Кабінет Міністрів України, Національний банк України).

Стадії законотворення:

1. Стадія законодавчої ініціативи – закріплене в Конституції право певного суб’єкта внести пропозицію про прийняття закону і відповідний законопроект до Верховної Ради України.

2. Рішення Верховної Ради України про необхідність видання акта, розробку його проекту, включення до плану законопроектних робіт.

3. Розробка законопроекту і попередній його розгляд у комітеті, який приймає відповідний висновок і вносить його на розгляд Верховної Ради України.

4. Обговорення законопроекту – починається із заслуховування доповіді представника суб’єкта, який вніс законопроект.

5. Прийняття закону – за допомогою простого чи кваліфікованого голосування.

6. Підписання закону Головою Верховної Ради України і направлення його на підпис Президенту України.

7. Підписання закону Президентом протягом 15 днів з моменту його прийняття парламентом.

8. Опублікування закону протягом 10 днів після підписання Президентом.

Метод контролю за виконанням прийнятих рішень. Організацію роботи щодо контролю за проходженням документів, своєчасним вирішенням визначених у них завдань, процесом виконання у встановлені строки постанов і доручень Верховної Ради України здійснюють підрозділи її апарату. У необхідних випадках підрозділи або посадові особи, на яких покладається контроль за виконанням окремих документів, визначаються керівництвом Верховної Ради України, Секретаріату і Управління справами Верховної Ради України.

Контроль за підготовкою до розгляду проектів законодавчих актів, їх проходженням в апараті та своєчасним поданням на розгляд Верховної Ради України здійснює Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату.

Контроль за додержанням строків виконання завдань, визначених в актах Верховної Ради України, доручень, що даються на засіданнях Верховної Ради України, розпоряджень і доручень Голови Верховної Ради України, його Першого заступника та заступника, Керівника апарату Верховної Ради України, за своєчасним розглядом депутатських запитів і повідомленням про результати їх розгляду керівництву Верховної Ради України та народним депутатам України здійснює Відділ контролю Секретаріату; виконання доручень Керуючого справами Верховної Ради України – Загальний відділ Управління справами.

Контроль за додержанням строків розгляду звернень громадян та результатами розгляду поставлених у них питань здійснює Відділ з питань звернень громадян Секретаріату або інші підрозділи апарату, на розгляд яких передано звернення.

Контроль за додержанням строків виконання рішень комітетів Верховної Ради України здійснюють секретаріати цих комітетів.

Контроль за додержанням строків виконання доручень керівництва Верховної Ради України щодо звернень Конституційного Суду України, інших органів правосуддя здійснює Відділ зв’язків з органами правосуддя Секретаріату Верховної Ради України. Доручення має бути виконане відповідно до змісту резолюції і у встановлені строки. Положення доручень без зазначення строків їх виконання реалізуються протягом місяця. Доручення з позначкою «Терміново» виконуються в строк до трьох робочих днів, а за потреби додаткового вивчення порушених питань – протягом 10 календарних днів. Відправлення доручень виконавцям здійснюється в день їх підписання, доручень з позначкою «Терміново» – негайно.

Якщо виникає необхідність продовжити строк виконання доручення, виконавець зобов’язаний завчасно звернутися з аргументованим клопотанням до органу або керівника, які дали доручення, але не пізніш як за три робочих дні до закінчення строку виконання доручення.

Рішення про зняття доручення з контролю або продовження строку його виконання приймається органом чи керівником, які дали доручення, або уповноваженими ними особами. За вказівкою керівника або за рішенням органу, що дали доручення, ці повноваження можуть бути покладені на керівників підрозділів, які безпосередньо здійснюють контроль.

Інформацію про результати виконання доручення виконавець подає через Загальний відділ Секретаріату органу або керівнику, які дали доручення.

Підрозділи апарату, що здійснюють контроль, вивчають інформацію щодо вирішення поставлених у дорученні питань. Керівник контролюючого підрозділу інформує орган або керівника, які дали доручення, про хід та результати розгляду доручення.

Метод координації у діяльності Верховної Ради України полягає у налагодженні стійкої конструктивної співпраці парламенту та його структурних підрозділів з іншими органами державної влади України. Координація досягається багатьма шляхами, серед яких можна виділити:

– участь у пленарних засіданнях Верховної Ради Президента, Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України;

– попереднє узгодження кандидатур на посади, призначення на які здійснюється Президентом України, з Головою Верховної Ради України, депутатськими групами і фракціями;

– узгодження законопроектів, що знаходяться на попередньому розгляді у комітетах парламенту, з відповідними посадовими особами Кабінету Міністрів України та структурними підрозділами його Секретаріату;

– проведення координаційних нарад у Голови Верховної Ради України; засідання Погоджувальної Ради фракцій (груп);

– проведення спільних засідань і перевірок комітетами Верховної Ради України; спільна розробка проектів нормативних актів декількома комітетами, фракціями, групами;

– участь Голови Верховної Ради України в засіданнях Ради Національної безпеки і оборони України;

– діяльність робочих груп комітетів, до складу яких входять члени комітету, працівники Секретаріату Верховної Ради України, науково-дослідних установ, автори проектів, консультанти, експерти та ін.

– участь представника Верховної Ради України у роботі Конституційного Суду України, яка здійснюється згідно з Положенням про постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 20 травня 1999 р. № 691-XIV. Відповідно до названого положення, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України є уповноваженою особою, яка відповідно до вимог, передбачених у ст.72 Закону «Про Конституційний Суд України», бере участь у конституційному провадженні, наділена правом вчинення від імені Верховної Ради України, яку представляє, всіх процесуальних дій, крім повної або часткової відмови від заявленої позиції, викладеної у поясненні чи висновку, поданому Головою Верховної Ради України до Конституційного Суду України, а також зміни чи уточнення предмету розгляду, передачі своїх повноважень іншій особі (передоручення). Постійний представник під час виконання покладених на нього функцій взаємодіє із структурними підрозділами апарату Верховної Ради України, секретаріатами комітетів Верховної Ради України з метою підготовки пояснень та висновків щодо законів та інших правових актів Верховної Ради України, які перебувають у конституційному провадженні. Він має право в установленому порядку здійснювати зв’язки з органами правосуддя, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Генеральною прокуратурою України, Міністерством юстиції України та іншими центральними органами виконавчої влади та їх посадовими особами стосовно справ, які перебувають у провадженні Конституційного Суду України

– координація роботи з Кабінетом Міністрів України. Згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 квітня 1999 р. № 355-р., з метою здійснення ефективних соціально-економічних перетворень в Україні та реалізації конституційних повноважень взаємодія з Верховною Радою України є одним з пріоритетних напрямів роботи Кабінету Міністрів України, його апарату, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Посадові особи, зазначені у додатках 1 та 2 названого розпорядження, забезпечують у депутатських фракціях (групах) і комітетах Верховної Ради України роз’яснення позиції Кабінету Міністрів України стосовно доцільності прийняття відповідних законодавчих актів, реалізація яких має вирішити нагальні та перспективні питання національної економіки. Для якісної підготовки проектів законодавчих актів комітети Верховної Ради України взаємодіють з відповідними структурними підрозділами апарату Кабінету Міністрів України.

– координація роботи з Верховною Радою Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного і культурного розвитку автономії здійснюється через Постійне представництво Автономної Республіки Крим у столиці України місті Києві, статус якого визначено Положенням, затвердженим постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 21 січня 1999 р. № 357-2/99.

Метод інформаційного забезпечення роботи Верховної Ради України. Забезпечення народних депутатів України проектами законів, постанов, іншими документами та матеріалами, підготовленими до розгляду на засіданнях Верховної Ради України, здійснює Відділ обслуговування пленарних засідань Верховної Ради України Секретаріату. Відділ технічної роботи з документами Секретаріату тиражує їх у необхідній кількості примірників і передає до Відділу обслуговування пленарних засідань Верховної Ради України Секретаріату для вручення народним депутатам України. У дні засідань Верховної Ради України видача народним депутатам України документів і матеріалів здійснюється під час реєстрації депутатів. За вказівкою головуючого на засіданні парламенту документи можуть видаватися народним депутатам безпосередньо в сесійному залі під час засідань Верховної Ради України. Нормативно-правові акти надаються народним депутатам України Юридичним управлінням та Відділом інформаційно-бібліотечного забезпечення Секретаріату.

Стенографування нарад та інших заходів, які проводять Голова Верховної Ради України, його заступники, здійснює Відділ технічної роботи з документами Секретаріату. Засідання та інші заходи комітетів Верховної Ради України за потреби записують на диктофон або стенографують працівники секретаріатів комітетів Верховної Ради України. Диктофонні записи засідань Верховної Ради України, нарад у Голови Верховної Ради України здійснюються з одночасною розшифровкою диктофонним бюро та групою комп’ютерної стенографії «Графіт» Відділу технічної роботи з документами Секретаріату. Запис пленарних засідань Верховної Ради України на магнітну стрічку та їх поточний облік здійснює Відділ зв’язку і телерадіосистем Управління справами.

Важливим елементом інформаційного забезпечення роботи Верховної Ради України є довідкова робота. Працівникам апарату Верховної Ради України для роботи можуть надаватися такі довідки:

– щодо надходження і відправлення службових документів – сектором службової кореспонденції Загального відділу Секретаріату;

– щодо розглянутих, прийнятих і оприлюднених законів та постанов Верховної Ради України – протокольним сектором Загального відділу Секретаріату;

– щодо переліку та результатів розгляду питань Верховною Радою України, документального забезпечення народних депутатів України до засідань Верховної Ради України – Відділом обслуговування пленарних засідань Верховної Ради України Секретаріату;

– щодо результатів голосування народних депутатів України, в тому числі поіменного, під час розгляду питань порядку денного засідань Верховної Ради України, результатів поіменної реєстрації народних депутатів України – Управлінням комп’ютеризованих систем та мереж Секретаріату;

– щодо переліку питань порядку денного та результатів їх проходження в комітетах Верховної Ради України – Управлінням організаційної роботи з комітетами Секретаріату;

– щодо розпоряджень і наказів керівництва Верховної Ради України та її апарату – Відділом кадрів Секретаріату;

– щодо рішень комітетів Верховної Ради України – завідуючими секретаріатами відповідних комітетів Верховної Ради України ;

– щодо чинного законодавства України (закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України тощо) – сектором кодифікації Відділу експертизи законопроектів Юридичного управління Секретаріату;

– щодо звернень громадян – Відділом з питань звернень громадян Секретаріату;

– щодо проходження листів, адресованих народним депутатам України, і вирішення порушених у них питань – помічниками-консультантами народних депутатів України;

– щодо проходження документів у підрозділах апарату – працівниками відповідних підрозділів, відповідальними за ведення діловодства у цих підрозділах;

– щодо питань комплектування бібліотечних фондів, порядку обслуговування читачів – Відділом інформаційно-бібліотечного забезпечення Секретаріату;

– щодо документів, переданих на збереження до архіву Верховної Ради України – сектором архівного діловодства у Верховній Раді України Загального відділу Секретаріату;

– щодо організації ведення діловодства в підрозділах апарату – сектором організації діловодства у Верховній Раді України Загального відділу Секретаріату.

Перспективним напрямком інформаційного забезпечення Верховної Ради України є інформатизація. Порядок забезпечення та використання ПЕОМ, комп’ютерної мережі та інформаційних систем у Верховній Раді України затверджений розпорядженням Голови Верховної Ради України № 348 від 12.05.1999 р.

З метою ефективного використання інформаційних систем, засобів обчислювальної техніки, ресурсів комп’ютерної мережі та враховуючи обмежене фінансування, вказаним розпорядженням встановлені норми забезпечення структурних підрозділів парламенту комп’ютерною технікою, програмно-технологічними засобами та інформаційними ресурсами залежно від обсягів обробки даних у цих підрозділах:

– для комітетів – від 5 до 15 робочих станцій колективного користування залежно від коефіцієнта завантаженості (з 1–5 робочих станцій забезпечується доступ до глобальної комп’ютерної мережі Інтернет);

– для депутатських фракцій – до 1–3 робочих станцій колективного користування (з 1–2 робочих станцій забезпечується доступ до Інтернету);

– для підрозділів Секретаріату обладнуються технологічні робочі станції, з яких забезпечується ритмічна обробка даних і обслуговування законотворчого процесу.

Кожному з комітетів, фракцій, структурних підрозділів Секретаріату може надаватись по одній узагальненій адресі електронної пошти. Народному депутату України за його письмовим замовленням може надаватися індивідуальна адреса електронної пошти на вузлі комп’ютерної мережі Верховної Ради України та доступ до поштової скриньки з робочих станцій, розташованих у приміщеннях відповідних комітетів та фракцій.

Інформаційно-пошукові системи «Право», «Картотека офіційних документів», «Законодавство» встановлюються на всі робочі станції мережі, та також на локальні ПЕОМ, які перебувають на балансі Управління справами; система «Законотворець» встановлюється тільки на робочі місця, де готуються порівняльні таблиці і за якими визначено відповідального працівника; «Електронний інформаційний бюлетень» встановлюється на всі робочі станції комп’ютерної мережі, а на компакт-дисках тиражується один раз на квартал (лише для народних депутатів України). Розповсюдження баз даних правової інформації для зовнішніх користувачів здійснюється на основі спільних планів роботи обміну даними та договорів.

Порядок використання системного програмного забезпечення на ПЕОМ, які під’єднані до комп’ютерної мережі Верховної Ради України, встановлений Інструкцією, розробленою Управлінням комп’ютеризованих інформаційних систем та мереж Секретаріату Верховної Ради України.

Нинішня ситуація з інформатизацією парламенту є досить загрозливою. Додаткова потреба підрозділів Верховної Ради України в сучасній персональній обчислювальній техніці становить близько 700 одиниць. Враховуючи, що термін морального старіння обчислювальної техніки становить в середньому 2–3 роки і що комп’ютерний парк Верховної Ради в основному складають морально застарілі моделі, необхідно щорічно виділяти кошти на закупівлю 100–120 нових сучасних персональних комп’ютерних систем та модернізацію 50–60 таких систем, що складає 20–25% балансової кількості комп’ютерних систем Верховної Ради України. З метою підвищення надійності та ефективності функціонування комп’ютерної мережі, а також впровадження нових інформаційних технологій законотворчої діяльності невідкладною є закупівля та заміна центральних серверів на більш потужні. У зв’язку з нарощуванням парку комп’ютерів проблематичним є під’єднання їх до загальної комп’ютерної мережі Верховної Ради України, вичерпані можливості активного мережевого обладнання, недостатньою є ємність закладних пристроїв. Тому необхідно провести модернізацію структурованої кабельної системи, активного мережевого обладнання, електроживлення комп’ютерів в адміністративних будинках Верховної Ради України. З метою захисту комп’ютерної мережі парламенту від несанкціонованого доступу потрібно закупити відповідне обладнання та програмне забезпечення. З метою підвищення ефективності роботи користувачів на персональних комп’ютерах необхідна закупівля та впровадження сучасного ліцензійного системного та прикладного програмного забезпечення.

Перелік баз даних комп’ютеризованих інформаційних систем Верховної Ради України та їх користувачів зображено у таблиці:

Назва фонду інформації

(бази даних)

Користувачі, що мають право доступу та їх пріоритет

на отримання інформації

«Законопроект»

Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду, обласних рад, міністерств, відомств та інші користувачі*.

Дані про реєстрацію

та стан проходження законопроектів

Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних рад, міністерств, відомств та інші користувачі*.

«Закони та підзаконні акти

України»

(еталонна база даних)

Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Конституційного Суду, обласних рад, міністерств, відомств та інші користувачі**.

Порядок денний сесії

Верховної Ради України

Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних рад, міністерств, відомств**.

Інформаційний бюллетень

Управління омп’ютеризованих

Інформаційних систем та мереж Секретаріату Верховної Ради України

Народні депутати України, абоненти комп’ютеризованої мережі Верховної Ради України, Адміністрації Президента,

Кабінету Міністрів, обласних рад, Міністерств, відомств та інші користувачі**.

Аналітичні та довідкові дані

про результати голосування

(система «Рада»)

Народні депутати України, абоненти комп’ю-теризованої мережі Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних рад, міністерств, відомств, районних рад, державних установ*.

Дані про стан проходження документів у підрозділах Верховної Ради України

Народні депутати України, абоненти комп’ютерної мережі Верховної Ради України.

Контроль за виконанням доручень та запитів народних депутатів України

Народні депутати України, абоненти апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів.

Дані про адміністратівно-територіальний поділ України

Народні депутати України, працівники апарату Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міністерств, обласних рад та інші**.

Інформаційні ресурси

Народні депутати України, абоненти комп’ютерної мережі Верховної Ради України, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, обласних рад, міністерств, відомств та ін.

* Народним депутатам України періодично надається інформація на компакт-дисках.

** Усім користувачам, крім підрозділів Верховної Ради України, надається інформаційне обслуговування на договірній основі та по передплаті.

§8. Акти Верховної Ради України

Конституція України не містить вичерпного переліку видів правових актів Верховної Ради України, обмежуючись у ст. 91 вказівкою, що такими є «закони, постанови та інші акти». У науковій літературі зазначений видовий перелік актів законодавчої влади доповнюють такими видами, як декларації, регламенти і нормативно-правові договори, а серед законів виділяють такі їх різновиди, як Конституція (Основний Закон), конституційні, звичайні, надзвичайні закони, а також кодекси84.

Порядок підготовки, обговорення, прийняття правових актів Верховної Ради України, а також порядок набуття ними чинності регламентується Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р., Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 4 грудня 1997 р. № 1327/97. Порядок проходження проектів правових актів через підрозділи парламентського апарату визначається Інструкцією з діловодства в апараті Верховної Ради України, затвердженою розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України від 19 лютого 1998 р. № 169.

Проекти законодавчих актів та законодавчі пропозиції, що вносяться на розгляд Верховної Ради України народними депутатами України та іншими суб'єктами права законодавчої ініціативи, приймаються і реєструються в секторі службової кореспонденції Загального відділу Секретаріату та передаються з їх комп'ютерними копіями до сектора реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату.

Законопроектам, оформленим відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради України, Положенням про порядок роботи з проектами законодавчих актів і матеріалами, що містять законодавчі пропозиції, які подаються на розгляд Верховної Ради України, сектор реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату присвоює реєстраційний номер і подає їх на розгляд Голові Верховної Ради України або його заступникам (за розподілом обов’язків).

Проекти законодавчих актів після розгляду Головою Верховної Ради України або його заступниками з резолюціями повертаються до сектора реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату, який разом з Відділом технічної роботи з документами Секретаріату тиражує та виготовляє копії документів і через сектор службової кореспонденції Загального відділу Секретаріату розсилає їх зазначеним у резолюціях адресатам. Оригінали цих проектів зберігаються у секторі реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату до прийняття відповідних законодавчих актів, після чого вони передаються до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату.

По кожному законопроекту, зареєстрованому у встановленому порядку, секретаріат головного комітету Верховної Ради України, через який подавався законопроект, здійснює ведення справи законопроекту.

Законопроекти, оформлені з порушенням встановлених вимог, разом із супровідним листом, підписаним одним з керівників Верховної Ради України, в якому обґрунтовується необхідність їх доопрацювання, повертаються відповідним суб'єктам права законодавчої ініціативи.

Комітети Верховної Ради України після розгляду проектів законодавчих актів подають у довідці до них свої висновки і пропозиції щодо порядку розгляду законопроектів на засіданнях Верховної Ради України у першому читанні та списки осіб, яких потрібно запросити на розгляд відповідного законопроекту.

Секретаріати комітетів Верховної Ради України після погодження з Юридичним управлінням та Управлінням організаційної роботи з комітетами Секретаріату вносять пропозиції щодо тиражування підготовлених до розгляду в другому і третьому читаннях проектів законодавчих актів для народних депутатів України. Оригінали порівняльних таблиць та довідкових матеріалів після тиражування секретаріати комітетів Верховної Ради України передають до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату у встановленому порядку.

Копії підготовлених до розгляду проектів законодавчих актів секретаріати комітетів Верховної Ради України після погодження з Науково-експертним та Юридичним управліннями Секретаріату, а проекти найбільш важливих законів, що регулюють економічну, соціальну та гуманітарну сфери – з Науково-аналітичним управлінням Секретаріату, передають до Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату для контролю за проходженням законопроектів.

Акти, прийняті Верховною Радою України, опрацьовуються відповідними комітетами Верховної Ради України, візуються головами або заступниками голів цих комітетів, керівниками відповідних підрозділів апарату і передаються до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату для їх оформлення на спеціальних бланках у встановленому порядку.

Додатки до законів і постанов візують голови або заступники голів відповідних комітетів Верховної Ради України та завідуючі їх секретаріатами.

Внесення у прийняті акти чи додатки до них будь-яких змін або доповнень, не зафіксованих у стенограмах засідань Верховної Ради України, не допускається.

Акти Верховної Ради України на підпис Голові Верховної Ради України готує протокольний сектор Загального відділу Секретаріату. На зворотному боці останнього аркуша їх візують голови відповідних комітетів Верховної Ради України і завідуючі секретаріатами цих комітетів, керівник Юридичного управління Секретаріату, завідуючий протокольним сектором Загального відділу Секретаріату та Керівник апарату Верховної Ради України.

Акти Верховної Ради України на підпис Голові Верховної Ради України подає Керівник апарату Верховної Ради України.

Кожному акту Верховної Ради України протокольний сектор Загального відділу Секретаріату присвоює порядковий номер із зазначенням дати прийняття. Нумерація актів Верховної Ради починається з початку кожного скликання.

Підписані Головою Верховної Ради України закони України, крім законів України щодо ратифікації міжнародних договорів України, протокольний сектор Загального відділу Секретаріату надсилає фельдзв’язком на підпис Президенту України.

Підписані Президентом України закони України повертаються до Верховної Ради України і передаються до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату, який через Відділ технічної роботи з документами Секретаріату забезпечує їх тиражування згідно з покажчиками розсилок, поданих відповідними комітетами Верховної Ради України та підписаними завідуючими секретаріатами комітетів, фельдзв’язком розсилає копії законів.

У випадку, коли Президент України повернув закон з пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду, Загальний відділ Секретаріату повідомляє про це Керівника апарату Верховної Ради України і передає їх для подальшої роботи до сектора реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату.

Після розгляду пропозицій Президента України Головою Верховної Ради України, а у разі його відсутності – Першим заступником Голови Верховної Ради України, копії закону і матеріалів до нього сектор реєстрації законопроектів Управління організаційної роботи з комітетами Секретаріату згідно з резолюцією надсилає на опрацювання відповідним комітетам Верховної Ради України та підрозділам апарату, а оригінали – передає до протокольного сектора Загального відділу Секретаріату.

Закони України щодо ратифікації міжнародних договорів України та постанови Верховної Ради України або витяги з них, що розсилаються протокольним сектором Загального відділу Секретаріату, завіряються гербовою печаткою Верховної Ради України, інші закони України – печаткою Загального відділу Секретаріату.

Виготовлення копій, оформлення витягів, надсилання додаткових примірників актів Верховної Ради України установам, організаціям, окремим посадовим особам, заміна раніше надісланих примірників цих актів, а також зміни в покажчику розсилки здійснюються протокольним сектором Загального відділу Секретаріату за розпорядженням керівництва Секретаріату Верховної Ради України. Протокольний сектор Загального відділу Секретаріату формує резервні примірники актів, які видаються лише з дозволу керівництва Секретаріату Верховної Ради України. Виготовлення копій рішень, рекомендацій і висновків комітетів Верховної Ради України організовують секретаріати відповідних комітетів за вказівкою голів комітетів Верховної Ради України.

Закони України щодо ратифікації міжнародних договорів України та постанови Верховної Ради України, які підлягають опублікуванню, протокольний сектор Загального відділу Секретаріату надсилає редакціям газет «Голос України», «Урядовий кур’єр», Державному інформаційному агентству України (ДІНАУ) і передає їх Видавництву Верховної Ради України для опублікування у «Відомостях Верховної Ради України», а також Управлінню комп’ютеризованих інформаційних систем та мереж Секретаріату для введення їх у систему інформаційного забезпечення законотворчого процесу.

Проекти розпоряджень Голови Верховної Ради України, його заступників щодо кадрових питань апарату (призначення і переміщення по службі, заохочення тощо) готуються Відділом кадрів Секретаріату за його ініціативою чи участю або за поданням керівників відповідних підрозділів апарату. Розпорядження з інших питань діяльності апарату, а також народних депутатів України готуються і візуються у відповідних підрозділах апарату. Проекти розпоряджень подаються на підпис Керівником апарату Верховної Ради України.

Після підписання, розпорядження реєструються Відділом кадрів Секретаріату і надсилаються відповідним підрозділом згідно з покажчиком розсилки через сектор службової кореспонденції Загального відділу Секретаріату.

§9. Апарат Верховної Ради України

Під апаратом Верховної Ради України розуміють її внутрішній допоміжний орган, який складається з посадових, службових осіб та технічного персоналу і здійснює функції організаційного, правового, інформаційного, соціально-побутового, аналітичного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності парламенту, його структурних підрозділів і народних депутатів. Співробітники парламентського апарату самі ніяких державно-владних рішень від імені парламенту чи його структурних підрозділів не приймають, а лише забезпечують розробку проектів таких рішень, їх підготовку і виконання.

Як слушно зазначається у державознавчій літературі, парламентський апарат, вирішуючи допоміжні, забезпечуючі завдання, надає можливість парламентарям зосередитись на кваліфікованому здійсненні перш за все законодавчої, а також і контрольної діяльності.85 Адже в наш час жодна людина не в змозі бути однаково компетентною у всіх галузях, хоча закони, які приймаються депутатами, регулюють відносини практично у всіх сферах суспільного життя. Тому парламентарі змушені розраховувати на допомогу професійного допоміжного апарату, який складається з кваліфікованих фахівців різного профілю. За даних умов на депутата покладається відповідальність за прийняття остаточних рішень, а допоміжний апарат покликаний створити найбільш сприятливі (інформаційні, матеріально-технічні, організаційні та інші) умови для того, щоб прийняті рішення були обгрунтованими і оптимальними за змістом.

Апарат Верховної Ради України не має статусу самостійного органу державної влади, а є лише необхідною допоміжною структурою, яка забезпечує функціонування парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Саме таке призначення парламентського апарату закріплене Регламентом Верховної Ради України. За визначенням українського державознавця О.І.Ющика, допоміжна роль апарату Верховної Ради України при відсутності у нього статусу самостійного державного органу означає, що “він не може функціонувати відокремлено від Верховної Ради України, в автономному режимі, а утворює разом з останньою специфічну цілісність, а саме парламент як державну установу”.86 

Правову основу діяльності апарату Верховної Ради України складають нормативні акти, прийняті парламентом, Головою Верховної Ради України, а також Керівником апарату. Переважна більшість з них є підзаконними, що цілком відповідає політико-правовій практиці багатьох зарубіжних держав. Зокрема, всі підрозділи апарату Верховної Ради України функціонують у статусі юридичних осіб на основі положень про них, які затверджуються Головою Верховної Ради України за поданням Керівника апарату. Крім зазначених положень, правову основу діяльності апарату Верховної Ради України складають:

- Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 р.;

- Постанова Верховної Ради України “Про структуру апарату Верховної Ради України” від 20 квітня 2000 р. № 1678-ІІІ;

- Положення про Апарат Верховної Ради України, затверджене розпорядженням Голови Верховної Ради України від 31 травня 2000 р. №459;

- Постанова Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 р. № 2288 “Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів” (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України №2334 від 20.12.1999 р., № 2338 від 21.12.1999 р., № 2358 від 22.12.1999 р.);

- Постанова Верховної Ради України “Про газету Верховної Ради України “Голос України” від 2 червня 1999 р. № 708-XIV;

- Постанова Верховної Ради України від 6 березня 1996 р. № 82/95-ВР “Про Статут редакції журналу Верховної Ради України “Віче” (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 491-XIV від 17.03.1999 р.);

- Інструкція з діловодства в апараті Верховної Ради України, затверджена Розпорядженням Керівника апарату Верховної Ради України № 169 від 19 лютого 1998 р.

Постановою Верховної Ради України від 20 квітня 2000 р. № 1687-ІІІ гранична чисельність співробітників апарату була встановлена в кількості 900 штатних одиниць. Для порівняння: апарат парламенту Великобританії становить 1609 працівників (1280 у Палаті громад і 329 у Палаті лордів), апарат Бундестагу ФРН - 2500 працівників (адміністрація – 2500, особистий апарат депутатів – 3500), апарат Національних Зборів Франції – 5054 працівники (2694 помічників депутатів і 2360 державних службовців), апарат Конгресу США – 27 000 працівників (з яких особистий персонал у Палаті представників – 7 278, у Сенаті – 4294).87 

Згідно з Постановою Верховної Ради України № 1678-ІІІ від 20 квітня 2000 р. “Про структуру апарату Верховної Ради України”88 парламентський апарат складається з наступних структурних підрозділів:

– Керівництво апарату;

– Секретаріат Голови Верховної Ради України;

– Секретаріат Першого заступника Голови Верховної Ради України;

– Секретаріат заступника Голови Верховної Ради України;

– Секретаріати комітетів, депутатських фракцій, груп;

– Головне науково-експертне управління;

– Головне юридичне управління;

– Головне управління документального забезпечення;

– Головне організаційне управління;

– Інформаційне управління;

– Управління комп’ютеризованих систем;

– Управління по зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування;

– Управління забезпечення міжпарламентських зв’язків;

– Управління кадрів;

– Відділ зв’язків з органами правосуддя;

– Відділ контролю;

– Відділ з питань звернень громадян;

– Перший відділ;

– Сектор мобілізаційної роботи;

– Управління справами.

У сфері правового та наукового забезпечення на апарат Верховної Ради України покладаються наступні завдання:

– підготовка матеріалів, пов’язаних з розробкою законопроектів і законодавчих пропозицій;

– розробка або участь в розробці, за дорученням керівництва Верховної  Ради  України, проектів законодавчих актів, актів комітетів і комісій Верховної Ради України;

– експертиза законопроектів, що вносяться до Верховної Ради України суб’єктами права законодавчої ініціативи, організація наукової експертизи в наукових установах; експертиза актів законодавства щодо їх відповідності Конституції і законам України;

– участь у доопрацюванні проектів законодавчих актів після першого, другого і наступних читань;

– візування законопроектів, що подаються на розгляд Верховної Ради України у другому та наступних читаннях;

– здійснення контролю за підготовкою проектів законів та інших актів Верховної Ради України щодо їх юридичного і редакційного оформлення;

– подання наукової та правової допомоги комітетам і комісіям Верховної Ради України в підготовці законопроектів, консультування народних депутатів України з цих питань; організація систематизованого обліку законодавства;

– підготовка відповідних довідкових та науково-аналітичних матеріалів з питань, що розглядаються Верховною Радою України;

– здійснення аналізу практики застосування чинного законодавства з метою його вдосконалення та сприяння реалізації функції парламентського контролю Верховною Радою України та її органами;

– оцінка макроекономічної політики та бюджету, податкового законодавства, визначення наслідків внесення змін і доповнень до чинного законодавства з цих питань;

– розробка на основі аналізу практики застосування законодавства України прогнозів розвитку його відповідних галузей;

– здійснення взаємовідносин з органами  правосуддя  щодо відповідності актів Верховної Ради України Конституції України та законам України;

– забезпечення представництва Верховної Ради України в Конституційному Суді України та інших судових органах при розгляді справ;

– підготовка наукових висновків з питань європейської інтеграції та міжнародних відносин;

– встановлення та розвиток зв’язків з відповідними службами парламентів зарубіжних країн з питань парламентського права, розвитку і вдосконалення законодавства, законопроектної роботи, обміну досвідом; підготовка узагальнюючих матеріалів і пропозицій для Верховної Ради України;

– здійснення експертизи пропозицій Президента України щодо прийнятих Верховною Радою законів;

– роз’яснення положень законодавства за зверненнями народних депутатів України, органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, окремих громадян;

– підготовка за дорученням керівництва Верховної Ради України висновків з окремих правових питань.

На апарат Верховної Ради України також покладаються істотні завдання у сфері організаційного забезпечення роботи парламенту:

– організаційне забезпечення реалізації Верховною Радою України своїх конституційних повноважень;

– реєстрація законопроектів, внесених на розгляд Верховної Ради України суб’єктами права законодавчої ініціативи, ведення бази даних та контроль за їх проходженням у комітетах і комісіях Верховної Ради України;

– підготовка за пропозиціями суб’єктів права законодавчої ініціативи та комітетів і комісій Верховної Ради України проектів зведених перспективних і поточних планів законотворчої роботи Верховної Ради України, проектів порядку денного сесії та розкладів пленарних засідань Верховної Ради України, аналітичних матеріалів про стан їх реалізації;

– забезпечення діяльності комітетів і комісій Верховної Ради України та подання  їм  організаційно-інформаційної  і консультативно-методичної  допомоги  в  процесі розробки та опрацювання внесених на розгляд законопроектів, оформленні прийнятих законів, постанов, а також забезпечення взаємодії комітетів Верховної Ради України в процесі законотворення;

– організаційно-методичне забезпечення роботи зареєстрованих у Верховній Раді України депутатських фракцій і груп;

– сприяння налагодженню взаємодії з питань законотворчої роботи комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і груп з Адміністрацією Президента України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, науковими  і  громадськими  організаціями, органами місцевого самоврядування;

– подання консультативної та організаційної допомоги народним депутатам України, комітетам і комісіям Верховної Ради України у виконанні  планів  законотворчої  та  контрольної  роботи, доопрацюванні законопроектів;

– методичне і організаційне забезпечення підготовки та проведення пленарних засідань Верховної Ради України, засідань комітетів і комісій Верховної Ради України;

– забезпечення народних депутатів України законопроектами та інформаційними матеріалами з питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради України;

– облік та узагальнення пропозицій і зауважень, висловлених при обговоренні законопроектів та інших питань на сесіях Верховної Ради України, а також пропозицій і зауважень, що надходять до проектів актів, опублікованих для всенародного обговорення;

– забезпечення разом з відповідними комітетами, депутатськими фракціями і групами підготовки “Днів Уряду України” та парламентських слухань у Верховній Раді України;

– організація системи навчання і стажування народних депутатів України, забезпечення взаємодії депутатських фракцій і груп з комітетами у цих питаннях;

– здійснення взаємодії з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у підготовці питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради України, її комітетів і комісій;

– подання організаційно-методичної допомоги місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування у здійсненні заходів щодо підготовки та проведення виборів народних депутатів України і виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, референдумів; підготовка та узагальнення інформацій про  хід  виборчих  кампаній,  підсумки виборів та місцевих референдумів;

– підготовка матеріалів, пов’язаних з вирішенням питань адміністративно-територіального устрою України, ведення автоматизованої системи “Адміністративно-територіальний  устрій України”;

– організація обліку даних про кількість і склад територіальних громад та органів місцевого самоврядування, подання їм методичної допомоги;

– участь в організації контролю за реалізацією законів та інших актів Верховної Ради України та її органів;

– підготовка відповідних аналітичних матеріалів про стан виконання доручень, що містяться в актах Верховної Ради України та її органів;

– організація контролю за додержанням термінів розгляду запитів народних депутатів України та виконання доручень, що містяться в актах Верховної Ради України, а також даних на її засіданнях комітетам і комісіям Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, міністерствам і відомствам України;

– організаційне забезпечення проведення у Верховній Раді України нарад, зустрічей та інших заходів;

– організація прийому громадян, розгляд їх пропозицій, заяв і скарг, що надходять до Верховної Ради України та її органів, вивчення і узагальнення питань, які порушуються громадянами у зверненнях, внесення пропозицій щодо їх вирішення;

– організаційне забезпечення планування та проведення мобілізаційної підготовки у Верховній Раді України на особливий період та на випадок стихійного лиха, аварій та катастроф у мирний час.

Значною є роль апарату Верховної Ради України і в сфері документального забезпечення діяльності парламенту та його органів:

– документальне обслуговування Верховної Ради України, її комітетів і комісій, депутатських фракцій і груп;

– ведення протоколів і стенограм засідань Верховної Ради України, нарад, прес-конференцій та інших заходів;

– забезпечення правильності оформлення та своєчасності проходження документів в апараті; приймання і експедиційна обробка документів, аналіз, опрацювання та доставка службової кореспонденції адресатам; впровадження наукової організації роботи з документами в апараті Верховної Ради України;

– опрацювання, друкування і тиражування матеріалів та документів, пов’язаних з діяльністю Верховної Ради України;

– оформлення і розсилка в установленому порядку актів Верховної Ради України та її органів, забезпечення опублікування цих та інших офіційних матеріалів, інформацій про діяльність Верховної Ради України;

– організація підготовки до видання документів Верховної Ради України;

– підготовка стенографічних матеріалів засідань Верховної Ради України;

– організація ведення діловодства в апараті, облік, зберігання та забезпечення користування документами Верховної Ради України, її органів; комплектування архіву, підготовка документів та архівних справ для передачі їх в установленому порядку на постійне зберігання.

В умовах подальшої інформатизації державно-владної діяльності значно зростає кількість завдань, що покладаються на апарат Верховної Ради України у сфері інформаційного та комп’ютерно-технологічного забезпечення:

– забезпечення Верховної Ради України, її комітетів і комісій та народних  депутатів України відповідною внутрішньою і міжнародною інформацією з правових, політичних, економічних, соціальних, інших проблем на основі сучасних методів і засобів обробки даних комп’ютерних мереж і телекомунікацій;

– формування та підтримання в належному стані інтегрованого банку  даних,  що забезпечує законотворчу та правозастосовчу діяльність, розробку проектів рішень з проблемних питань, пов’язаних із законодавчою діяльністю Верховної Ради України;

– організація, створення і забезпечення функціонування комп’ютеризованої інформаційної системи колективного користування, що охоплює законотворчий процес;

– інформаційно-технологічне забезпечення ведення пленарних засідань Верховної Ради України;

– методичне і технологічне супроводження комп’ютеризованої обробки проектів законів на всіх стадіях їх проходження у Верховній Раді України; ведення бази даних “Законотворення”;

– формування баз даних законів та постанов Верховної Ради України, забезпечення доступу до баз даних законодавчих актів зарубіжних країн;

– організація і проведення науково-дослідницьких та конструкторських робіт  по створенню проблемно-орієнтованих комплексів і робочих місць у Верховній Раді України, удосконалення системи правової інформації, участь в реалізації завдань правової інформатизації України;

– організація і здійснення інформаційно-бібліотечного забезпечення діяльності Верховної Ради України.

У сфері фінансового, господарського, матеріально-технічного та соціально-побутового забезпечення на апарат Верховної Ради України покладаються такі завдання:

– здійснення фінансування діяльності Верховної Ради України та структурних підрозділів її апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на здійснення повноважень Верховної Ради України;

– здійснення в межах наявних коштів матеріально-технічного забезпечення діяльності Верховної Ради України;

– здійснення оперативного управління державним майном, що забезпечує діяльність Верховної Ради України;

– забезпечення в установленому порядку соціально-побутових та житлових умов народних депутатів України, працівників апарату Верховної Ради України;

– забезпечення діяльності Верховної Ради України необхідними засобами зв’язку та іншими засобами оргтехніки;

– здійснення господарського обслуговування Верховної Ради України.

Розв’язання цих та інших завдань здійснює Управління справами апарату, яке є юридичною особою, має свою печатку, самостійний баланс, поточні бюджетні та інші рахунки в банківських установах. У віданні Управління справами Верховної Ради України знаходяться автобаза, диспетчерські пункти, три готелі, комендатура, бюро перепусток, пожежна частина, квиткові каси, медпункт, поштове відділення Київ-19, зали офіційних делегацій в аеропортах і на залізничному вокзалі.

До інших функцій апарату Верховної Ради України належать:

– встановлення зв’язків із засобами масової інформації, організація висвітлення діяльності Верховної Ради України та її органів;

– підготовка і поширення матеріалів про діяльність Верховної Ради України; акредитація кореспондентів українських і зарубіжних засобів  масової  інформації,  організація і проведення прес-конференцій, зустрічей та інших заходів;

– розробка пропозицій щодо розвитку зв’язків з парламентами зарубіжних країн і міжпарламентськими організаціями;

– розробка планів міжпарламентського обміну і проведення організаційних заходів щодо їх реалізації, забезпечення членів делегацій Верховної Ради України, груп народних депутатів України, які виїжджають за кордон, відповідними матеріалами і документами;

– забезпечення ділових зв’язків з дипломатичними місіями в Україні та представництвами України за кордоном, організація перекладу в ході зустрічей, переговорів з іноземними партнерами, а також переклад документів, повідомлень і листів, що надходять до Верховної Ради України іноземною мовою;

– організація прийомів у Верховній Раді України парламентських делегацій, політичних діячів та  дипломатичних  представників іноземних держав, представників міжнародних організацій;

– підготовка матеріалів і пропозицій з питань зовнішньополітичної діяльності Верховної Ради України;

– організація та здійснення роботи по кадровому обслуговуванню народних  депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників апарату, забезпечення виконання положень Закону України “Про державну службу”; підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів з кадрових питань;

– облік військовозобов’язаних і призовників, бронювання військовозобов’язаних, виконання передбачених чинним законодавством заходів з військово-мобілізаційної підготовки і цивільної оборони;

– організація роботи по охороні державної таємниці.

Керівник апарату Верховної Ради України призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України. Керівник апарату має перших заступників та заступників, які за його поданням призначаються на посаду і звільняються з посади Головою Верховної Ради України. Заступники Керівника апарату відповідно до визначених Керівником апарату обов’язків здійснюють керівництво дорученими ділянками роботи.

Керівники структурних підрозділів апарату, їх заступники, інші працівники апарату призначаються на посаду і звільняються з посади відповідно до Порядку добору, прийняття  на  роботу, переведення на іншу посаду та звільнення з роботи працівників апарату Верховної Ради України.

Керівник апарату Верховної Ради України:

– здійснює керівництво і координацію роботи структурних підрозділів апарату, відповідає за виконання покладених на апарат завдань;

– організує підготовку і проведення сесій Верховної Ради України, нарад у Голови Верховної Ради України; забезпечує плановість і ефективність у роботі  структурних  підрозділів апарату; контролює реалізацію планів роботи і виконання визначених завдань;

– доповідає керівництву Верховної Ради України питання роботи апарату;

– візує підготовлені на підпис закони, постанови та інші акти Верховної Ради  України; забезпечує офіційне опублікування відповідних актів, прийнятих Верховною Радою України;

– здійснює загальну політику щодо добору і розстановки кадрів в апараті, формування кадрового резерву:

– забезпечує роботу по організації навчання та підвищенню кваліфікації працівників апарату;

– затверджує професійно-кваліфікаційні характеристики та посадові інструкції працівників структурних підрозділів апарату, а також інші нормативно-правові акти, що регламентують діяльність апарату;

– розподіляє обов’язки між своїми заступниками;

– видає розпорядження;

– представляє апарат у відносинах з  державними  органами, установами і організаціями, об’єднаннями громадян, зарубіжними установами і організаціями.

Керівники структурних підрозділів апарату:

– здійснюють керівництво діяльністю відповідних підрозділів і несуть відповідальність за виконання завдань, покладених на підрозділи; розподіляють обов’язки між працівниками, забезпечують організованість у роботі і додержання трудової та виробничої дисципліни; організують ведення діловодства;

– забезпечують виконання доручень керівництва Верховної Ради України та її апарату;

– доповідають керівництву Верховної Ради України, Керівнику апарату питання, підготовлені у відповідному підрозділі;

– беруть участь у нарадах у Голови Верховної Ради України, засіданнях комітетів і комісій Верховної Ради України;

– відповідають за добір, розстановку, підвищення кваліфікації та навчання працівників; забезпечують розробку професійно-кваліфікаційних характеристик та посадових інструкцій працівників, створення кадрового резерву;

– представляють відповідні підрозділи у Верховній Раді України, органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування.

Інші працівники апарату Верховної Ради України:

– забезпечують своєчасне і якісне виконання завдань відповідно до функціональних обов’язків, несуть за це відповідальність у порядку, передбаченому законом;

– виконують окремі завдання і доручення керівництва Верховної Ради України, апарату, підрозділу, а також безпосереднього керівника;

– у разі необхідності можуть бути присутні на засіданнях комітетів і комісій Верховної Ради України при розгляді питань, у підготовці яких вони брали участь;

– відповідно до законодавства України користуються правом знайомитися з матеріалами в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, а також одержувати від цих органів необхідні документи і матеріали для підготовки відповідних питань;

– мають право вносити керівництву апарату, відповідного підрозділу пропозиції з питань, що стосуються їх роботи.

На працівників апарату поширюється законодавство України про працю та державну службу. Вони зобов’язані виконувати Правила внутрішнього трудового розпорядку, інструкції по роботі з документами, підвищувати професійний рівень і ділову кваліфікацію.

Друкованим органом парламенту є газета “Голос України”. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 2 червня 1999 р. № 708-XIV “Про газету Верховної Ради України “Голос України” від імені парламенту повноваження на видання газети “Голос України” (функції видавця) делеговані редакції газети “Голос України”, яка діє згідно з чинним законодавством України. Водночас цією постановою встановлено, що Управління справами Верховної Ради України представляє інтереси засновника газети “Голос України” в частині фінансового та матеріально-технічного забезпечення її видання.

Теоретичним, громадсько-політичним виданням у структурі апарату Верховної Ради України є журнал “Віче”. В основу його діяльності покладено участь у державотворчому процесі шляхом збирання, творення, редагування з метою надання (поширення) документально-методичної, науково-прогностичної та іншої інформації державним органам, установам, об’єднанням громадян, а також широким верствам населення України та за її межами. Згідно з  Постановою Верховної Ради України від 6 березня 1996 р. № 82/95-ВР “Про Статут редакції журналу Верховної Ради України “Віче” (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 491-XIV від 17.03.1999 р.) засновником журналу “Віче” є Верховна Рада України. Підготовку та випуск журналу Верховної Ради України “Віче” за дорученням засновника здійснює його редакція. Вона є юридичною особою, реєстрація якої здійснюється в установленому чинним законодавством України порядку, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку, штамп, інші реквізити, необхідні для здійснення поставлених перед нею завдань.

Майно редакції є державною власністю, закріплене за нею на основі права оперативного  управління, входить до складу майнового комплексу, що забезпечує діяльність Верховної Ради України. Джерелом формування майна, фонду оплати праці та інших видів фінансування редакції є кошти державного бюджету. Доходи від передплати, інших інформаційних послуг, погоджених із засновником і не заборонених законодавством України, спрямовуються на покриття видаткової частини кошторису редакції. Контроль та ревізію фінансово-господарської діяльності редакції здійснює Управління справами Верховної Ради України.

До набуття чинності постановою Верховної Ради України “Про структуру апарату Верховної Ради України” від 20 квітня 2000 р. структурними підрозділами парламентського апарату визнавались Інститут законодавства Верховної Ради України та Видавництво Верховної Ради України. Однак тепер Інститут законодавства Верховної Ради України функціонує як самостійний підрозділ при Верховній Раді України, а Видавництво Верховної Ради України - як самостійний госпрозрахунковий підрозділ, що забезпечує діяльність парламенту.

Інститут законодавства Верховної Ради України був створений у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 22 жовтня 1992 р. “Про вдосконалення роботи Верховної Ради України” Постановою Президії Верховної Ради України від 7 жовтня 1994 р. Основними завданнями Інституту є участь у фундаментальних дослідженнях та здійснення прикладних досліджень у сфері державного будівництва, а також законопроектних робіт, координація участі наукових установ та інших організацій у законотворчій діяльності Верховної Ради України. Крім того на нього покладені завдання розробки проектів концепції розвитку законодавства України та програм законопроектної діяльності Верховної Ради України. Не менш актуальними проблемами, розв’язання яких теж покладено на нього, є здійснення порівняльних досліджень законодавства інших країн, а також пошук шляхів зближення національного законодавства із зарубіжним та міжнародним правом. За Положенням, Інститут має брати на себе і розробку найбільш важливих законопроектів та здійснення їх науково-правової експертизи, а також надання науково-методичної допомоги у здійсненні законодавчої та законопроектної діяльності парламентським комітетам.

Склад і структура Інституту законодавства постійно розвивається. Так, у 1995 р. в Інституті працювало 35 чоловік, включно з усіма технічними кадрами, з них 15 чоловік – вчених-юристів89. Через два роки колектив Інституту нараховував вже понад 50 чоловік, серед яких 6 докторів і 14 кандидатів юридичних наук (а за штатним розписом мало бути взагалі 70 чоловік)90. Сьогодні в Інституті функціонує 7 наукових відділів, а саме: теорії і методології законотворчої діяльності та систематизації законодавства; державного будівництва; адміністративного та фінансового законодавства; цивільного та господарського законодавства; трудового і соціального законодавства; кримінального та виправно-трудового законодавства; міжнародного та порівняльного законодавства. Крім того, в структурі Інституту є також функціональні підрозділи, які забезпечують його наукову діяльність.

Глава 2 

Організація роботи органів та посадових осіб Верховної Ради України

§1. Організація роботи Голови Верховної Ради України
та його заступників

Правовий статус Голови Верховної Ради України та його заступників регулюється Розділом IV Конституції України і главою 4.3. Регламенту Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України та його заступники обираються Верховною Радою України на строк її повноважень з числа народних депутатів України таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Вибори Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України можуть проводитися одночасно з виборами Голови Верховної Ради України, якщо до початку чи під час розгляду цього питання між депутатськими фракціями (групами) буде досягнута домовленість про вибори «в пакеті» цих посадових осіб. Голова Верховної Ради України і його заступники не можуть виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу (крім наукової, викладацької чи іншої творчої у позаробочий час), а також входити до складу правління чи ради підприємства або об’єднання громадян, що має на меті одержання прибутків.

Кандидатури на посаду Голови Верховної Ради України та його заступників висуваються на альтернативній основі на засіданні Верховної Ради депутатами та їх групами (фракціями). Депутат може висунути для обрання свою кандидатуру. Після висунення кандидатур парламент приймає рішення про перехід до обговорення цих кандидатур і робить перерву в засіданні для попереднього обговорення висунутих кандидатур в депутатських групах (фракціях).

До початку обговорення висунутих кандидатур в депутатських групах (фракціях) Секретаріат Верховної Ради України поширює серед народних депутатів інформаційні матеріали про кожного кандидата, що надійшли від комітету з питань Регламенту, депутатської етики й організації роботи Верховної Ради України. Такі матеріали повинні містити: прізвище, ім’я та по батькові кандидата; назву, номер і місцезнаходження (область чи місто) виборчого округу; дату народження; дані про освіту, професію, партійність; виписку з трудової книжки про трудову діяльність; автобіографію з висвітленням найбільш істотних результатів трудової діяльності, що не становлять охоронювану законом таємницю; декларацію про доходи, зобов’язання фінансового характеру, відомості про нерухоме та цінне рухоме майно, внески в банках і цінні папери відповідно до вимог, встановлених для державного службовця першої категорії; відомості (підписані кандидатом) щодо самостійного входження кандидата (або через представника) до складу керівних органів підприємств, господарських товариств, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів тощо, що здійснюють підприємницьку діяльність. Верховна Рада України може прийняти рішення (процедурне) про включення до інформаційних матеріалів також інших даних про кандидатів та їх діяльність. Перелік інформаційних даних повинен бути однаковим для всіх кандидатів. Питання про обрання Голови Верховної Ради України та його заступників не потребує підготовки в інших парламентських комітетах.

На обговорення кожної кандидатури на посаду Голови Верховної Ради України відводиться 2 години сесійного часу, в тому числі для доповіді кандидата – 30 хв., а на посаду Першого заступника і заступника – відповідно 1,5 год., в тому числі 20 хв. – для доповіді кандидата. За рішенням парламенту час обговорення може бути продовжено або скорочено в порядку, передбаченому Регламентом. Право на обговорення кандидатур мають лише народні депутати України.

Кандидати виступають на пленарному засіданні з доповідями про програми майбутньої діяльності і відповідають на запитання (в порядку висунення їх кандидатур). У виступах депутатів усі кандидатури обговорюються одночасно. Депутати мають право ставити запитання кандидатам, висловлювати думку щодо їх програм, їх політичних, ділових та особистих якостей, агітувати за або проти кожного з них. Головуючий на засіданні з урахуванням черговості депутатів на виступ надає рівні можливості для виступаючих за кожного кандидата. У заключному слові кожний кандидат також дає згоду на включення своєї кандидатури до бюлетеня для таємного голосування або заявляє про самовідвід; про самовідвід він може заявити в будь-який час перед цим, для чого головуючий на засіданні надає йому слово позачергово.

Таємне голосування щодо кандидатур та визначення результатів і наслідків голосування здійснюється відповідно до порядку, встановленого в главі 3.7. Регламенту Верховної Ради України. До бюлетеня для таємного голосування включаються всі кандидатури, яких було висунуто у встановленому порядку і які дали згоду балотуватися. Вибори вважаються такими, що відбулися, якщо бюлетені для таємного голосування одержали не менш як 2/3 депутатів від їх фактичної кількості. Якщо жоден кандидат не одержить при першому голосуванні 226 голосів, проводиться повторне голосування щодо двох кандидатур, які одержали найбільшу кількість голосів при першому голосуванні, не рахуючи тих кандидатів, які після першого голосування вибули з балотування.

Про обрання Голови Верховної Ради України та його заступників парламент приймає відповідні постанови.

Згідно зі ст.88 Конституції України, Голова Верховної Ради України: веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Україну у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України. Визначені Конституцією повноваження Голови Верховної Ради України деталізовані у Регламенті Верховної Ради України та інших законах. Зокрема, відповідно до ст.4.3.8 Регламенту, Голова Верховної Ради України на виконання визначених Конституцією повноважень:

– представляє Верховну Раду в Україні та за її межами;

– забезпечує взаємодію Верховної Ради України з органами виконавчої, судової влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування;

– вживає заходів для охорони та захисту честі й гідності Верховної Ради, її органів та окремих депутатів;

– веде засідання Верховної Ради, забезпечує дотримання під час їх проведення Регламенту Верховної Ради (засідання мають вестись державною мовою);

– підписує акти, прийняті Верховною Радою України, засвідчуючи цим відповідність їх змісту прийнятим даними органами рішенням;

– видає розпорядження про опублікування актів Верховної Ради, що не потребують наступного підписання Президентом України;

– забезпечує дотримання розпорядку і розпису роботи Верховної Ради України, її Секретаріату;

– призначає і звільняє службовців Секретаріату Верховної Ради, здійснює інші повноваження, що стосуються проходження ними державної служби; щодо фахівців і посадових осіб здійснює ці повноваження за погодженням з відповідними комітетами Верховної Ради України;

– розпоряджається використанням приміщень, споруд, обладнання, а також територій, що перебувають у віданні Верховної Ради України;

– забезпечує контроль за діяльністю Секретаріату Верховної Ради України;

– затверджує положення про документооборот у парламенті України;

– забезпечує розробку проекту кошторису витрат Верховної Ради, погодження його з Міністерством фінансів і не пізніш як за 3 місяці до закінчення бюджетного року подає його на розгляд Верховної Ради;

– розпоряджається коштами, виділеними Верховній Раді України згідно з затвердженим бюджетом і кошторисом витрат Верховної Ради;

– не пізніш як через півтора місяця після закінчення бюджетного року подає на розгляд Верховної Ради докладний письмовий звіт про витрати Верховної Ради за минулий рік та про їх відповідність затвердженому кошторису витрат Верховної Ради чи відхилення від нього;

– контролює виконання Першим заступником, заступником Голови Верховної Ради та головами комітетів Верховної Ради України їх посадових обов’язків;

– на засіданні Верховної Ради України, найближчому після дня подання відповідної заяви, оголошує про зміни в складі комітетів Верховної Ради;

– видає розпорядження про відрядження депутатів, посадових осіб Верховної Ради України та підписує відповідні документи; затверджує звіти депутатів і посадових осіб Верховної Ради про виконану у відрядженні роботу;

– скликає і веде засідання Погоджувальної ради депутатських груп (фракцій);

– з метою сприяння зареєстрованим депутатським групам (фракціям) у здійсненні у Верховній Раді їх функцій, визначених Регламентом, надає їм на пропорційних засадах приміщення, обладнання, закріплює за ними адміністративно-технічний персонал, який користується їх довірою;

– не рідше одного разу на рік подає звіт Верховній Раді України про свою діяльність, організацію роботи парламенту та його органів, стан законодавчої бази в Україні;

– доповідає на першій сесії Верховної Ради України наступного скликання про політичне становище та стан законодавчої бази в Україні;

– подає Верховній Раді України наступного скликання на її першій сесії докладний письмовий звіт про фактичні витрати з кошторису парламенту у поточному році;

– видає розпорядження про негайне розміщення на інформаційній дошці у Верховній Раді України інформації про час, місце проведення, порядок денний засідань кваліфікаційних та атестаційно-дисциплінарних комісій суддів під час розгляду ними справ щодо суддів, які обираються чи призначаються парламентом;

– виконує разові доручення Верховної Ради України.

Одним з пріоритетних напрямків роботи Голови Верховної Ради та його заступників є ведення засідань парламенту. На пленарному засіданні ніхто не може виступати без дозволу головуючого на засіданні. Він надає слово депутатам у порядку, передбаченому Регламентом Верховної Ради України, з дотриманням черговості, встановленої для промовців на підставі їх заяв про надання слова, з забезпеченням чергування виступів на підтримку і не на підтримку обговорюваної пропозиції та забезпечення виступів від різних депутатських груп (фракцій) пропорційно їх кількісному складу.

Голова Верховної Ради здійснює також інші функції, покладені на нього Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України, Законом «Про комітети Верховної Ради України», Законом «Про статус народного депутата України» та іншими законодавчими актами. Зокрема, він має право брати участь у засіданнях Ради національної безпеки і оборони України, виконує функції державного експерта з питань таємниць у Верховній Раді України та ін.

Регламентом Верховної Ради України було передбачене повноваження Голови Верховної Ради України забезпечувати внутрішню і зовнішню безпеку парламенту; визначати, які військові формування необхідні для цієї мети (ці формування підкорялися його наказам). Однак з набуттям чинності Закону «Про державну охорону органів державної влади України і посадових осіб» від 4 березня 1998 р. державна охорона Верховної Ради України була покладена на Управління державної охорони України, підпорядковане безпосередньо Президенту України і підконтрольне Верховній Раді України. При цьому слід зазначити, що Управління державної охорони виступає гарантом безпеки не тільки цілого парламенту, але й особисто Голови Верховної Ради України та його Першого заступника у місцях їх постійного і тимчасового перебування. Протягом дії терміну їх повноважень також гарантується безпека членів їх сімей, що проживають з ними або супроводжують їх.

Перший заступник Голови Верховної Ради і заступник Голови Верховної Ради виконують визначені Конституцією України обов’язки, беруть участь у розробці проекту кошторису витрат Верховної Ради, звіту про витрати з кошторису Верховної Ради, контролюють виконання головами відповідних комітетів Верховної Ради їх посадових обов’язків, не рідше одного разу на рік подають звіт Верховній Раді про свою діяльність і організацію діяльності Верховної Ради та її органів з питань, віднесених до їх відання.

Перший заступник Голови Верховної Ради веде організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами виконавчої влади, органами самоврядування, а також з питань підготовки і розгляду у Верховній Раді України законопроекту про державний бюджет та звіту про його виконання.

Заступник Голови Верховної Ради здійснює організаційну та іншу роботу з питань взаємодії Верховної Ради з органами судової влади, а також з питань ефективного здійснення Верховною Радою та її органами законопроектної діяльності, законодавчої процедури та контрольних повноважень.

На виконання своїх повноважень Голова Верховної Ради України та його заступники видають розпорядження, які можуть бути змінені, доповнені, скасовані рішенням парламенту, прийнятим більшістю голосів народних депутатів від їх конституційного складу. Розпорядження заступників Голови Верховної Ради можуть бути змінені, доповнені, скасовані Головою Верховної Ради, а також рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю голосів депутатів від їх конституційного складу.

Виконання повноважень Голови Верховної Ради України та його заступників забезпечують їх секретаріати, що є структурними підрозділами Апарату Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України та його заступники можуть бути в будь-який час відкликані парламентом на їх прохання, а також у зв’язку з незадовільною їх роботою на цих посадах або через інші обставини, що унеможливлюють виконання ними своїх обов’язків, у тому числі внаслідок порушення вимог щодо несумісності мандату Голови Верховної Ради і його заступників, передбачених ч.2 ст.4.3.1. Регламенту Верховної Ради України. Дострокове припинення депутатських повноважень Голови Верховної Ради та його заступників одночасно припиняє і їх повноваження як посадових осіб парламенту.

У разі відкликання Голови Верховної Ради або розгляду питання про надання згоди на притягнення його до відповідальності чи про дострокове припинення його депутатських повноважень заступники Голови Верховної Ради не вправі вести засідання. В цьому разі пленарне засідання веде обраний Верховною Радою ad hoc головуючий на засіданні з числа народних депутатів України.

Пропозиції про відкликання Голови Верховної Ради (його заступників) можуть вноситися Головою Верховної Ради України (його заступниками) за його (їх) письмовою заявою або не менш як 1/3 депутатів від їх конституційного складу за їх підписами (ці підписи не відкликаються).

Рішення щодо включення до порядку денного сесії Верховної Ради України питання про відкликання Голови Верховної Ради приймається на пленарному засіданні, і розглядається не пізніше, ніж на 5-й день після включення цього питання до порядку денного сесії. До розгляду на пленарному засіданні питання про відкликання Голови Верховної Ради ведення пленарних засідань покладається на його заступників, а під час розгляду цього питання – на головуючого, обраного на засіданні з числа народних депутатів України.

У випадку відсутності на засіданні Верховної Ради без поважних причин Голова Верховної Ради України, стосовно якого розглядається питання про відкликання з посади, це питання може бути розглянуто за його відсутності.

Питання про відкликання Голови Верховної Ради не потребує підготовки в інших комітетах Верховної Ради. У разі необхідності для збору чи перевірки інформації, що стосується цього питання, Верховна Рада створює тимчасову контрольну, ревізійну чи слідчу комісію Верховної Ради.

Для обговорення питання про відкликання Голови Верховної Ради України відводиться три з половиною години сесійного часу, в тому числі для виступу Голови Верховної Ради – 40 хв.

Верховна Рада України заслуховує: доповідь представника від депутатів і відповіді доповідача на запитання (якщо питання про відкликання порушено за ініціативою депутатів); співдоповідь тимчасової контрольної, ревізійної чи слідчої комісії Верховної Ради (якщо вона створювалася з цього питання), відповіді співдоповідача на запитання; виступ Голови Верховної Ради про його діяльність на цій посаді та стан і організацію законопроектної, законодавчої роботи у парламенті й виконання ним своїх контрольних функцій; відповіді Голови Верховної Ради на запитання. Депутати мають право ставити запитання, висловлювати думку щодо діяльності Голови Верховної Ради як посадової особи, його політичних, ділових, особистих якостей, агітувати за або проти його особи. Головуючий на засіданні з урахуванням черговості депутатів на виступ надає рівні можливості для виступаючих за і проти особи, яка є Головою Верховної Ради України.

Регламент Верховної Ради України передбачає два можливих способи прийняття постанови про відкликання Голови Верховної Ради України та його заступників залежно від того, хто є ініціатором дострокового припинення їх повноважень:

1) шляхом відкритого (але не поіменного) голосування, якщо відкликання Голови Верховної Ради чи його заступників здійснюється у зв’язку з поданням ними особистої заяви;

2) шляхом подачі бюлетенів для таємного голосування, коли питання про відкликання розглядається не за їх власною ініціативою.

Зазначена постанова Верховної Ради України повинна містити відомості про причини відкликання Голови Верховної Ради чи його заступника, які заносяться до його трудової книжки. Цією ж постановою він обирається членом визначеного ним комітету Верховної Ради; це питання не обговорюється і не потребує попередньої підготовки в парламентських комітетах, депутатських групах (фракціях).

У разі, коли особиста заява Голови Верховної Ради України про його відкликання не задовольняється парламентом, він має право припинити виконання посадових обов’язків Голови Верховної Ради у порядку, встановленому Кодексом законів про працю України. При цьому йому виплачується заробітна плата депутата і здійснюються виплати, пов’язані з виконанням депутатських обов’язків, відповідно до умов, встановлених Регламентом Верховної Ради для народного депутата.

§2. Організація роботи комітетів Верховної Ради України

Комітети Верховної Ради України – це постійно діючі депутатські органи Українського парламенту, призначені своєю роботою сприяти безперервній діяльності єдиного органу законодавчої влади. Комітети – допоміжні органи Верховної Ради України, що повинні забезпечувати реалізацію парламентом його функцій і наділені для цього відповідними повноваженнями. Вони відповідальні перед Верховною Радою України за свою діяльність і їй підзвітні.

Правовий статус комітетів закріплюється Конституцією, Регламентом Верховної Ради України, Законом «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. і положеннями про комітети, які затверджуються парламентом. Особливість правового статусу комітетів полягає в тому, що вони, будучи органами Верховної Ради України, не складають самостійну систему органів державної влади.

Перелік комітетів, функціональна спрямованість їхньої діяльності визначаються Верховною Радою України з урахуванням важливості проблем державного, господарського, соціально-культурного будівництва, а також завдань, що стоять перед парламентом. Комітети створюються за функціональним і галузевим принципом. Функціональні комітети здійснюють одну або декілька функцій і їхня діяльність не пов’язана з певною галуззю народного господарства (наприклад, з питань бюджету, з питань свободи слова й інформації). Галузеві комітети створюються по одній або декількох галузях господарського або соціально-культурного будівництва (наприклад, з питань науки та освіти, з питань будівництва, транспорту і зв’язку).

На сьогодні, згідно з Постановою Верховної Ради України від 1 лютого 2000 р. «Про перелік комітетів Верховної Ради України чотирнадцятого скликання» (в редакції Постанови від 06.04.2000 р.) у парламенті створено 23 комітети:

1. У галузі державного будівництва:

– з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України;

– з питань державного будівництва та місцевого самоврядування;

– з питань правової політики;

– у закордонних справах;

– з питань національної безпеки і оборони;

– з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності;

– з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

2. У галузі господарської діяльності:

– з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій;

– з питань промислової політики і підприємництва;

– з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки;

– з питань аграрної політики та земельних відносин;

– з питань фінансів і банківської діяльності;

– з питань бюджету;

– з питань будівництва, транспорту і зв’язку;

– з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

3. У галузі соціально-культурного будівництва:

– з питань культури і духовності;

– з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин;

– з питань свободи слова та інформації;

– з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства;

– з питань науки і освіти;

– з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму;

– з питань соціальної політики та праці;

– у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.

До складу комітету входять голова, перший заступник голови, заступник голови, секретар і члени комітету. Структурними підрозділами комітету є підкомісії та робочі групи.

Підкомісія створюється для забезпечення конкретних напрямків діяльності у складі не менше 3 членів комітету. Члени комітету можуть входити до складу декількох підкомісій. Голова підкомісії обирається на засіданні комітету відкритим голосуванням більшістю голосів.

Робочі групи створюються для підготовки законопроектів, проектів актів комітету. До їх складу включаються члени комітету, народні депутати, що не є членами комітету, співробітники Секретаріату, науково-дослідних установ та навчальних закладів, фахівці-практики, автори проектів. Очолює робочу групу народний депутат, якщо він в ініціативному порядку бере на себе відповідальність за підготовку законопроекту.

Комітети обираються з числа народних депутатів на 1-й сесії Верховної Ради нового скликання на термін її повноважень. Утворення комітетів здійснюється після формування і реєстрації фракцій. Кількісний склад кожного комітету визначається Верховною Радою України, але депутат може бути членом лише одного комітету.

Кандидатури для обрання голів комітетів і їхніх членів висуваються на засіданнях депутатських груп і фракцій відповідно до квот пропорційного представництва з урахуванням згоди депутатів. Квота встановлюється Погоджувальною радою.

Обрання голів комітетів здійснюється за списком у цілому без обговорення шляхом поіменного голосування, за результатами якого приймається постанова Верховної Ради України. Список кандидатур на посади голів комітетів подається до Верховної Ради Погоджувальною радою депутатських фракцій (груп).

Список для обрання голів комітетів повинен мати: назви всіх комітетів, прізвище, ім’я, по батькові відповідних кандидатів, дані про їх партійну належність, розрахункову квоту пропорційного представництва кожної групи і фракції. Цей список поширюється серед депутатів.

Кожному кандидату на посаду голови комітету надається слово для виступу.

Члени комітетів обираються списком без обговорення шляхом поіменного голосування.

Обрання перших заступників голів комітетів здійснюється Верховною Радою України у порядку, встановленому для обрання голів комітетів. Заступник голови комітету обирається на засіданні комітету за пропозицією його голови більшістю голосів від загального складу комітету.

За необхідності Верховна Рада України може створювати нові комітети, реорганізовувати раніше створені, змінювати їх персональний і кількісний склад.

Голова комітету може бути відкликаний Верховною Радою України за його письмовою заявою, у зв’язку з його незадовільною роботою, а також за іншими обставинами, що роблять неможливим виконання ним своїх обов’язків. Пропозиція про відкликання голови комітету вноситься Головою Верховної Ради України або за рішенням комітету, прийнятим не менш як 1/3 депутатів від фактичної кількості членів комітету.

Якщо питання про відкликання вноситься комітетом, Верховна Рада України заслуховує доповідь з цього питання одного з членів комітету і голови комітету про його діяльність на цій посаді. У постанові парламенту про відкликання голови комітету вказується причина відкликання, яка заноситься до його трудової книжки.

Депутати, що входять до складу однієї фракції або групи або є членами різних фракцій, можуть за їхньою згодою обмінятися місцями членів комітетів, але не більше одного разу на рік. Для цього подається заява на ім’я Голови Верховної Ради України, що засвідчується заявником і уповноваженим представником фракції.

Обрання перших заступників голів комітетів здійснюється Верховною Радою в порядку, встановленому для обрання голів комітетів. Заступник голови комітету обирається за пропозицією голови на засіданні комітету більшістю голосів відкритим голосуванням. Секретар комітету обирається з членів комітету на засіданні комітету більшістю голосів. Перший заступник, заступник голови та секретар комітету не можуть бути членами однієї фракції (групи).

Основними напрямками діяльності комітетів виступають:

1. Законопроектна функція:

– організація розробки за дорученням Верховної Ради України або за власною ініціативою проектів актів Верховної Ради;

– попередній розгляд і підготовка висновків і пропозицій по законопроектах, що внесені іншими суб’єктами законодавчої ініціативи;

– доробка і редагування законопроектів за результатами розгляду в першому і наступних читаннях;

– узагальнення зауважень і пропозицій, що надійшли в процесі всенародного обговорення законопроектів.

2. Контрольна функція:

– здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування;

– вивчення доцільності та ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів, підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України;

– участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів.

3. Номінаційна функція:

– попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, що відповідно до Конституції обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України;

– заслуховування та підготовка для розгляду парламентом відповідних висновків щодо цих кандидатур;

– обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до законодавства погоджується з комітетами; підготовка відповідних висновків щодо цих осіб.

4. Експертно-аналітична функція:

– попередній розгляд і підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації або денонсації міжнародних договорів, проектів програм соціально-економічного і культурного розвитку та інших питань, що розглядаються Верховною Радою України;

– збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів, організація слухань з цих питань, в тому числі на засіданнях Верховної Ради України.

Комітети мають право:

– вносити пропозиції щодо порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України, робити на них доповіді і співдоповіді з питань, віднесених до їх відання, визначати доповідачів (співдоповідачів);

– публікувати законопроекти до внесення на розгляд Верховною Радою України у першому читанні і звертатися до наукових установ, організацій, громадян з пропозицією висловити свою точку зору;

– вносити пропозиції до Верховної Ради України про проведення всенародного голосування (референдуму) з найважливіших питань державного життя країни;

– укладати договори з науково-дослідними установами, навчальними закладами на науково-інформаційний пошук, розробку, доробку та експертизу законопроектів;

– розглядати пропозиції, що свідчать про потребу в прийнятті нових законодавчих актів або внесенні змін у діючі, а в разі потреби готувати висновки на розгляд Верховної Ради України;

– під час здійснення контрольних функцій мають право заслуховувати Першого віце-прем’єра, віце-прем’єрів, міністрів, керівників міністерств, центральних та інших органів виконавчої влади України. За пропозицією комітету керівники цих органів зобов’язані прибути на його засідання і дати пояснення з питань, що розглядаються;

– під час здійснення своїх контрольних повноважень мають право доручати відповідним органам проведення оперативно-розшукових дій, передбачених ст.2,5,6 та п.1,3,4 ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»;

– звертатися з питань, віднесених до їхнього відання, до Голови Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших організацій, установ, підприємств незалежно від форм власності;

– вносити пропозиції про заслуховування на сесії Верховної Ради України звіту Кабінету Міністрів України про його діяльність, звітів керівників міністерств та інших органів виконавчої влади;

– здійснювати зв’язки з відповідними органами парламентів іноземних держав, брати участь у роботі міжнародних організацій і форумів.

Комітети не мають права законодавчої ініціативи й офіційного тлумачення законів.

Комітети у межах своєї компетенції вивчають практику застосування, впровадження та виконання прийнятих законів або їх окремих положень та ефективність їх дії, розглядають будь-які пропозиції, що свідчать про потребу в прийнятті нових законодавчих актів або у внесенні змін і доповнень до чинних законодавчих актів, і в разі необхідності готують відповідний висновок на розгляд Верховної Ради України. Вони можуть також здійснювати дослідження тенденцій та прогнозування розвитку ситуації стосовно питань, що належать до їх компетенції.

Комітет, визначений головним з певного законопроекту чи проекту іншого акта Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради України. Він має право також вносити пропозиції і поправки під час розгляду законопроекту на своєму засіданні.

Обов’язки комітетів:

– якісно, відповідно до вимог законодавства, готувати законопроекти до розгляду на пленарних засіданнях Верховної Ради України, здійснювати попередній їх розгляд, редагування та підготовку питань, що належать до їх відання;

– періодично звітувати перед Верховною Радою України про свою діяльність;

– вчасно виконувати доручення Верховної Ради України з питань законопроектної та організаційної роботи;

– вивчати і використовувати у своїй діяльності громадську думку, розглядати звернення громадян, що містять пропозиції щодо вдосконалення законодавства і вчасно реагувати на них.

У разі невиконання або неналежного виконання головами комітетів своїх обов’язків Верховна Рада України може достроково відкликати їх з посади, ліквідувати чи реорганізувати комітет у порядку, передбаченому Регламентом Верховної Ради України.

Комітети Верховної Ради України будують свою роботу на принципах законності, гласності, рівноправності, вільного колективного обговорення і вирішення питань.

Організаційними формами роботи комітетів є прості й спільні засідання комітетів, засідання-слухання, засідання підкомісій і робочих груп, персональна робота голів, заступників і секретарів комітетів.

Основна організаційна форма роботи парламентських комітетів – засідання, які є правомочними, якщо на них присутні більше половини від затвердженого Верховною Радою України складу її членів. Засідання проводяться відкрито і гласно, крім випадків, коли за рішенням комітету проводиться закрите засідання.

Слухання проводяться з питань, віднесених до компетенції комітетів. З метою одержання різнобічної інформації з питань, що розглядаються, їх вивчення й обговорення. Інформація використовується для прийняття рішень комітетів. Кворум для проведення слухання – не менше 3 членів комітету. Під час слухання кожний член комітету має право задавати питання виступаючим і одержувати відповідь на них.

Засідання скликає голова комітету відповідно до затвердженого плану роботи комітету, за дорученням Верховної Ради України або за власною ініціативою. Голова зобов’язаний скликати засідання, якщо на цьому наполягає не менше 1/3 членів комітету.

За результатами обговорення питань на засіданнях більшістю голосів приймаються:

1) рішення – з питань, що стосуються організації роботи комітетів;

2) рекомендації – щодо контрольної діяльності комітетів;

3) висновки – по законопроектах і кандидатурах, що пропонуються для обрання, призначення або затвердження Верховною Радою України.

Рекомендації комітетів підлягають обов’язковому розгляду органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та об’єднань громадян, підприємствами, установами і організаціями. Про результати розгляду та вжиті заходи повинно бути повідомлено комітетам у встановлений ними строк.

Голосування здійснюється вікрито, особисто членами комітету. Депутати, які з поважних причин відсутні на засіданні комітету, можуть брати участь у голосуванні з питань, внесених на розгляд комітету, шляхом подачі письмових заяв щодо позиції депутата з обговорюваних на засіданні питань. Підрахунок голосів проводить секретар комітету. На кожному засіданні ведеться протокол, а за рішенням комітету – стенограма засідання.

Протокол і стенограма засідань є офіційними документами, що під-тверджують процес обговорення і прийняття рішень комітету. Вони зберігаються й у випадку звернення народного депутата надаються для ознайомлення.

Для розгляду на засіданнях комітетів питань, що відносяться до їхнього відання, можуть запрошуватися представники Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, автори законопроектів, вчені, експерти. Комітети забезпечують їх нормативними документами, що будуть розглядатися на засіданні.

Голова комітету не менше ніж на 2-тижневий термін складає розпис работи комітету з урахуванням доручень Верховної Ради, і він затверджується на засіданні комітету. Складається і план-графік роботи над законопроектами, щодо яких комітет визначений профільним.

Проекти актів, документи, інформаційні матеріали передаються членам комітету не пізніше ніж за 3 дні до їх розгляду на засіданні комітету.

Спільні засідання комітетів проводяться за їхньою ініціативою або за дорученням Верховної Ради України. На них розглядаються питання, що відносяться до відання декількох комітетів. Ці засідання веде один з голів комітетів за взаємною згодою. Спільні засідання можуть також вести Голова або заступники Голови Верховної Ради України. Рішення, прийняті на спільних засіданнях, підписуються головами комітетів.

Організаційно-методичне, технічне, інформаційне і матеріальне обслуговування комітетів здійснює аппарат Верховної Ради України і в першу чергу – секретаріати комітетів.

Організація роботи комітетів покладається на голову, який:

– забезпечує упорядкування плану роботи комітету і виконання плану-графіку робіт над законопроектами;

– представляє комітет у відносинах з іншими державними органами, об’єд-наннями громадян, відповідними органами парламентів закордонних держав;

– підписує прийняті комітетом документи;

– інформує Верховну Раду України про роботу комітету не рідше 1 разу на рік;

– здійснює координацію роботи комітету з іншими парламентськими комітетами;

– пропонує кандидатури на посаду заступника голови та секретаря комітету;

– дає доручення заступнику голови, головам підкомісій і секретарю комітету;

– головує на засіданні комітету;

– забезпечує ведення кошторису витрат комітету, передає Верховній Раді України звіти про використання коштів;

– веде прийом громадян;

– наприкінці терміну повноважень Верховної Ради України забезпечує передачу Голові Верховної Ради даних про стан справ по кожному законопроекту; перелік законопроектів, по яких комітет був визначений профільним і розгляд яких не було завершено; документи по прийнятих законопроектах.

Заступники голови комітету виконують обов’язки голови у випадку його відсутності, а також, за дорученням голови, окремі його функції. Секретар комітету бере участь в упорядкуванні плану роботи комітету і плану-графіку робіт над законопроектами, контролює ведення діловодства комітету, підписує протоколи його засідань, веде облік засідань, контролює виконання планів роботи комітету.

§3. Організація роботи тимчасових комісій Верховної Ради України

Тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України створюються для підготовки і попереднього розгляду питань, що відносяться до її компетенції.

Тимчасові слідчі комісії створюються для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, якщо за це проголосує не менше ніж 1/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Тимчасова спеціальна комісія здійснює свою діяльність на принципах, встановлених для комітетів Верховної Ради України. Парламент приймає постанову про створення комісій Верховної Ради, визначає назву, завдання, кількісний і персональний склад комісії, обсяг коштів, виділених у її розпорядження, термін діяльності.

Тимчасова спеціальна комісія обирається з числа народних депутатів, що дали на це згоду. Мінімальний кількісний склад комісії має забезпечувати представництво не менше ніж по одному депутату від кожної групи та фракції.

Пропозиції щодо персонального складу тимчасових спеціальних комісій подаються депутатськими фракціями і групами не пізніше ніж у 2-денний термін після ухвалення рішення про необхідність її створення.

Народний депутат, який обраний до складу тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії, зобов’язаний:

  •  бути присутнім на засіданнях відповідної комісії, брати участь у її роботі;
  •  додержуватись порядку та норм депутатської етики на засіданнях тимчасової комісії;
  •  виконувати доручення комісії, визначені її рішеннями;

Депутат, що входить до складу тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії, за його заявою може бути звільнений Головою Верховної Ради України від обов’язку бути присутнім на засіданні парламентського комітету.

Не пізніше як через 6 місяців після створення тимчасова комісія передає Верховної Раді України звіт про свою діяльність і підготовлені нею документи і проекти актів. Після обговорення результатів її роботи у комітетах і на пленарному засіданні Верховної Ради може бути прийняте рішення про продовження роботи комісії на новий термін.

Повноваження тимчасової комісії припиняються:

1. З прийняттям Верховною Радою остаточного рішення за результатами роботи комісії.

2. З прийняттям Верховною Радою акта, для підготовки проекту якого створювалася комісія.

§4. Організація роботи депутатських груп і фракцій

Значний кількісний склад парламенту та розмаїття політичних переконань народних депутатів вимагає їх об’єднання у депутатські фракції та групи для формування і висловлення колективної позиції з питань порядку денного. Правовою основою діяльності депутатських фракцій і груп є Регламент Верховної Ради України.

Депутатські фракції – це об’єднання депутатів, сформовані на основі партійної приналежності. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії.

Депутатські групи формуються на позапартійній основі й об’єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.

Депутат може входити до складу тільки однієї депутатської групи або фракції. Голова Верховної Ради України і його заступники не входять до їх складу.

Об’єднання депутатів формуються на добровільній основі на першій сесії до обрання керівництва Верховної Ради і сформування інших органів. Якщо цього не відбулося, головуючий на пленарному засіданні оголошує перерву на 2 робочих дні. Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 13 травня 1998 р. умовою створення фракції є входження до її складу не менш як 14 народних депутатів України (для порівняння, мінімальне число членів фракції в Австрії та Швейцарії – 5, у Франції – 20, у Росії – 35). У справі про утворення парламентських фракцій Конституційний Суд України у своєму рішенні зазначив, що вимоги щодо чисельного складу депутатських фракцій поширюються і на депутатські групи

Регламент Верховної Ради України передбачає низку обмежень щодо створення депутатських груп і фракцій. Об’єднання депутатів не можуть формуватися для захисту особистих, комерційних, місцевих, професійних або релігійних інтересів. Принципи діяльності фракцій і груп не повинні суперечити вільному характеру депутатського мандата. Об’єднання депутатів не можуть виступати від імені Верховної Ради України або українського народу.

Кожна депутатська група або фракція повинна бути зареєстрована в Секретаріаті Верховної Ради, куди подається письмове повідомлення з указівкою її назви, мети, персонального складу і депутатів, що уповноважені її представляти. Після реєстрації головуючий на засіданні парламенту інформує депутатів про формування депутатського об’єднання.

Коли склад депутатської групи або фракції стає меншим від установленої кількості, вона через 15 днів оголошується Головою Верховної Ради розпущеною (так, наприклад, були розформовані фракції Верховної Ради 3 скликання, створені за результатами виборів на першій сесії – Громада, фракції Селянської партії та Прогресивної соціалістичної партії України). Однак, за Регламентом, після розпуску персональний склад органів Верховної Ради не переглядається. Реорганізація та формування нових депутатських фракцій і груп можуть проводитися протягом повноважень Верховної Ради України із збереженням їх пропорційного представництва в органах Верховної Ради чи з відступом від нього відповідно до рішення, прийнятого Верховною Радою щодо такого представництва.

Станом на 1 вересня 2001 р. у Верховній Раді України існувало 11 фракцій і 3 групи.

Депутатські фракції:

1. «Батьківщина»;

2. «Демократичний союз»;

3. Комуністичної партії України;

4. Народного Руху України;

5. Народно-демократичні партії;

6. Партії зелених України;

7. «Реформи і Порядок» – «Реформи – Конгрес»;

8. Соціалістичної партії (Лівий Центр);

9. Соціально-демократичної партії України (об’єднаної);

10. Українського Народного Руху;

11. «Яблуко».

Депутатські групи:

1. «Регіони України»;

2. «Солідарність»;

3. «Трудова Україна».

Керівники депутатських груп і фракцій обираються на їх засіданнях. Вони складають розпис засідань, забезпечують відвідання засідань і сесій Верховної Ради членами об’єднання, стежать за тим, щоб члени були поінформовані і голосували відповідно до лінії фракції, представляють об’єднання у відносинах з органами публічної влади, засобами масової інформації і громадянами.

Фракції й групи мають право на пропорційне представництво в усіх органах Верховної Ради України та офіційних парламентських делегаціях. Зокрема, комітети Верховної Ради України формуються депутатськими фракціями і групами за принципом пропорційності, з урахуванням фахової підготовки народних депутатів та домовленості між інціативними депутатськими об’єднаннями. Кожна депутатська група (фракція) має гарантоване право на виступ свого представника з усіх питань порядку денного на засіданнях Верховної Ради України та її органів. Вони беруть участь у пропорційному розподілі посад голів комітетів, мають право делегувати своїх представників у тимчасові комісії, попередньо обговорювати кандидатів на посади Голови Верховної Ради і його заступників. Фракції й групи можуть вільно співробітничати між собою шляхом утворення депутатських об’єднань і неформальних груп, які не підлягають реєстрації і не мають прав, встановлених Регламентом.

Депутатські групи і фракції виступають необхідним елементом ефективності роботи комітетів і депутатів, засобом збору й обміну інформацією, основним органом для узгодження законопроектів. Крім того, вони є дослідницькими структурами, що справляють вплив на результати законотворчої роботи, а також істотним засобом впливу на організацію роботи Верховної Ради України (можуть впливати на порядок денний парламенту і на вибори голів комітетів).

Матеріально-технічне забезпечення діяльності депутатських груп і фракцій здійснює Голова Верховної Ради України й адміністративно-технічний персонал, що закріплюється за ними для надання допомоги у здійсненні їх функцій у Верховної Раді. Кількість консультантів з організаційно-технічного обслуговування депутатських груп (фракцій) визначається Верховною Радою України, вони зараховуються до штату Секретаріату Верховної Ради України. За згодою народних депутатів України зареєстровані депутатські групи (фракції) можуть мати додаткову кількість консультантів, утримання яких здійснюється за рахунок економії коштів у межах фонду, передбаченого на утримання референтів-консультантів народних депутатів України. Консультант депутатської групи (фракції) у своїй роботі керується законодавством України, а також Регламентом Верховної Ради України і Положенням про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 378/95-ВР.

Консультант депутатської групи (фракції) зобов’язаний:

1) за дорученням депутатської групи (фракції) готувати матеріали з питань, що вносяться на розгляд Верховної Ради України, комітетів, депутатських груп (фракцій), інших органів та організацій, надавати членам групи (фракції) допомогу в здійсненні контролю за виконанням прийнятих ними рішень;

2) допомагати народним депутатам України, що входять до складу депутатської групи (фракції), у розгляді та вирішенні порушених ними питань;

3) брати участь в організації вивчення громадської думки, потреб і запитів виборців, вносити пропозиції щодо вирішення даних питань;

4) вести діловодство, забезпечувати збереження документів, які надходять на ім’я депутатської групи (фракції), контролювати своєчасне надходження відповідей на звернення депутатської групи (фракції);

5) надавати членам депутатської групи (фракції) організаційно-технічну та іншу допомогу, пов’язану з діяльністю депутатської групи (фракції).

Під час виконання своїх обов’язків консультант депутатської групи (фракції) не повинен допускати дій, які можуть завдати шкоди діяльності народних депутатів України, що входять до складу депутатської групи (фракції).

Порядок роботи депутатської групи (фракції), умови вступу депутата в таке об’єднання, його виходу чи виключення з неї визначаються самою депутатською групою (фракцією). Однак Регламентом Верховної Ради України передбачено, що депутатські групи і фракції проводять свої засідання відкрито і гласно. Закрите засідання може бути проведене за рішенням самої фракції чи групи.

§5. Організація роботи Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини на постійній основі здійснює опосередкований парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції. Він є аналогом інституту омбудсмена, що був вперше заснований у 1809 р. у Швеції і нині існує більш як у ста зарубіжних державах. У державно-правовому значенні омбудсмен сприймається як гідна довіри незалежна особа, що уповноважена парламентом на охорону прав окремих громадян і опосередкований парламентський контроль у формі нагляду за всіма державними органами і посадами, але без права зміни прийнятих ними рішень91. Слід підкреслити, що омбудсмен – це переважно політичний інститут, а не правоохоронний; його головне завдання полягає у тому, щоб захистити права і свободи людини тоді, коли інші державні органи виявляються неспроможними, оскільки причиною порушень є недосконалість самих законів.

Метою опосередкованого парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Основною функцією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є контрольно-наглядова, яка конкретизується у таких напрямках діяльності:

– здійснення опосередкованого парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі;

– здійснення контролю за відповідністю Конституції України, законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина шляхом звернення до Конституційного Суду України з відповідними поданнями;

– перевірка стану додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

– направлення звернень громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та здійснення контролю за розглядом цих звернень;

– прийняття рішень про необхідність проведення перевірок діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності з правом вимагати від посадових і службових осіб цих органів сприяння, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків.

Крім того, Уповноважений виконує ряд інших функцій, зокрема правоохоронну, нормотворчу, правозастосовчу, інформаційну та ін.

Правовою основою діяльності Уповноваженого є:

– Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР;

– Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ;

– Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2064 «Про умови оплати праці Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, представників Уповноваженого та працівників його секретаріату»;

– Постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 р. № 2164 «Про забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його секретаріату».

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Кандидатом на посаду Уповноваженого може бути лише громадянин України, який досяг на день обрання віку 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності і проживає протягом останніх п’яти років в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. Строк його повноважень – п’ять років, який починається з дня прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Пропозиції щодо кандидатури на посаду Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради України або не менше однієї чверті народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Відповідний парламентський комітет подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам та про відсутність причин, які б перешкоджали зайняттю нею цієї посади.

Висування кандидатури для призначення на посаду Уповноваженого здійснюється у 20-денний строк з наступного дня після закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення; оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено. Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради України бюлетенями для таємного голосування, але не раніш як через десять днів і не пізніше ніж через двадцять днів після закінчення строку для висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, про що приймається постанова.

Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада України проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. У разі, якщо жоден з кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади і місцевого самоврядування, об’єднань громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії.

За наявності вказаних обставин, Уповноважений повинен їх усунути протягом десяти днів після його призначення. До усунення зазначених обставин він не може складати присяги. Якщо ж зазначені обставини виникли під час діяльності Уповноваженого, вони повинні бути усунені протягом десяти днів з дня, коли про це стало відомо, а у разі неможливості усунути їх протягом десяти днів Уповноважений зобов’язаний зробити у зазначений строк заяву про відмову виконувати будь-які інші доручення чи повноваження, крім тих, що належать Уповноваженому. Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його повноваження припиняються і Верховна Рада України зобов’язана звільнити його з посади.

Уповноважений має право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданнями: а) про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина; б) про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого – акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Подання Уповноваженого – акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує: 1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; 2) за зверненнями народних депутатів України; 3) за власною ініціативою.

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений:

1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;

2) роз’яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;

3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4) відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду. Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову в прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала.

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову.

Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. У науковій літературі зазначається, що Уповноважений, не маючи владних повноважень змінити або скасувати прийняті рішення, завдяки таким характеристикам, як відкритість, доступність, об’єктивність і неупередженість щодо «позивача і відповідача», неформальність використовуваних методів діяльності є досить авторитетним і результативним засобом забезпечення прав і свобод людини і громадянина – реальним і діючим92.

Як свідчить політико-правова практика, інститут омбудсмена (уповноваженого з прав людини) може ефективно існувати лише у країнах з усталеними конституційними традиціями і високою правовою культурою населення. Тому в Україні даний інститут поки що малоефективний, хоча певні здобутки вже є. Зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини ініціював процес опублікування в українських офіційних джерелах Європейської Конвенції захисту прав і основних свобод з відповідними протоколами, а нині активно займається вирішенням проблеми торгівлі українськими дітьми та жінками, захищає права українських морських екіпажів, арештованих у закордонних портах та ін.

Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба України та своїм найменуванням; його місцезнаходженням є місто Київ.

Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1) відмови його від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

4) складення присяги новообраним Уповноваженим;

5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:

1) порушення присяги;

2) порушення вимог щодо несумісності діяльності;

3) припинення громадянства України;

4) неспроможності протягом більше чотирьох місяців поспіль виконувати обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності.

Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.

Верховна Рада України за наявності зазначених підстав розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї чверті народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради України.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Органи і посадові особи, які забезпечують діяльність Уповноваженого:

1. Представники Уповноваженого, яких він призначає у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджується Уповноваженим.

2. Секретаріат Уповноваженого, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На працівників секретаріату поширюється дія Закону України «Про державну службу». Положення та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису витрат, пов’язаних з діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим.

На сьогодні в секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини працює 25 осіб, хоча повинно бути втричі більше.

Структура секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини:

– Керівник секретаріату;

– Заступник Керівника секретаріату;

– Перший помічник Уповноваженого;

– Консультативна рада, яка створюється при Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

– Секретар консультативної ради;

– департаменти та їх керівники;

– управління, відділи та їх керівники;

– інші працівники секретаріату.

Фінансування діяльності Уповноваженого здійснюється за рахунок Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком, для чого Уповноважений розробляє, подає на затвердження Верховної Ради України та виконує кошторис своїх витрат. Фінансова звітність подається Уповноваженим у порядку, встановленому законодавством України.

Міністерство економіки та Міністерство фінансів під час підготовки актів Кабінету Міністрів України про розподіл асигнувань, передбачених у державному бюджеті на капітальні вкладення, повинні враховувати за поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини необхідні асигнування на створення матеріально-технічної бази, необхідної для діяльності Уповноваженого, та будівництво житла. Законодавчо закріплюється обов’язок Верховної Ради України і відповідних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування створювати необхідні умови для діяльності Уповноваженого, його секретаріату та представників.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2064 «Про умови оплати праці Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, представників Уповноваженого та працівників його секретаріату» були встановлені посадові оклади Уповноваженому, його представникам і керівним працівникам секретаріату, а також було визначено, що посадові оклади інших працівників, спеціалістів та службовців секретаріату Уповноваженого встановлюються на рівні посадових окладів відповідних працівників апарату Кабінету Міністрів України.

За особливий характер роботи та інтенсивність праці Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини передбачається виплата надбавки в розмірі 100 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за ранг та вислугу років. Вказана постанова надає право Уповноваженому встановлювати надбавку за особливий характер роботи та інтенсивність праці представнику Уповноваженого в розмірі до 90 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за ранг, керівним працівникам і спеціалістам секретаріату в розмірі до 80 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за ранг. Передбачаються також доплати Уповноваженому, його представникам, керівним працівникам і спеціалістам його секретаріату, які мають звання «Заслужений юрист України».

З метою забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, реалізації матеріальних та інших гарантій Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову від 29 листопада 1999 р. № 2164 «Про забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його секретаріату», згідно з якою було встановлено, що за умовами матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного та транспортного обслуговування, а також забезпечення засобами зв’язку Уповноважений Верховної Ради України з прав людини прирівнюється до Голови Конституційного Суду України, а представники Уповноваженого, керівник секретаріату – до членів Кабінету Міністрів України, заступник керівника секретаріату – до заступника Міністра Кабінету Міністрів України, секретар консультативної ради, перший помічник Уповноваженого, керівники департаментів – до керівників структурних підрозділів Секретаріату Кабінету Міністрів України, інші працівники секретаріату – до відповідних категорій працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України.

Втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб у діяльність Уповноваженого забороняється. Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або перебувають у його провадженні.

Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушено лише Генеральним прокурором України. За порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його представників та працівників секретаріату винні особи притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Життя та здоров’я Уповноваженого і його представників, які працюють на постійній основі, підлягають обов’язковому державному страхуванню на випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання ними службових обов’язків. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Після спливання терміну діяльності Уповноваженого йому надається робота (посада), на якій він працював до призначення і яка зберігається за ним на час виконання обов’язків Уповноваженого, а в разі неможливості надання цієї роботи (посади) – інша рівноцінна робота (посада) на тому ж або, за його згодою, іншому підприємстві, в установі, організації.


Глава 3

Організація роботи народних депутатів України 

§1. Основи правового статусу народних депутатів України

Згідно із Законом України «Про статус народного депутата України», народні депутати України є представниками Українського народу у Верховній Раді України і уповноважені ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією та законами України.

Мандат (від лат. mandatum – повноваження, доручення) народного депутата України є вільним, що означає:

1) мандат є загальним всенародним, – хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах, вони представляють усю націю;

2) мандат є не імперативним, а факультативним – його здійснення вільне від примусу, депутат жорстоко не зв’язаний думкою своїх виборців;

3) мандат не підлягає відкликанню;

4) мандат при своєму здійсненні не потребує схвалення дій мандатарія (від. лат. mandataire – той, кого уповноважено, носій мандата) – презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню.

Правову основу діяльності народних депутатів України складають наступні нормативно-правові акти:

– Конституція України від 28 червня 1996 р.;

– Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 р.;

– Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. № 2766-ІІІ;

– Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. № 2790-XII (в ред. Закону від 22.03.2001 р. №2328-ІІІ);

– Постанова Верховної Ради України. «Про забезпечення діяльності народних депутатів України» від 26 липня 1994 р  № 122/94-ВР (із змінами, внесеними Постановою Верховної Ради України від 20.04.2000 р. № 1679-ІІІ);

– Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 379/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 575-XIV від 08.04.1999 р.);

– Положення про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 р. № 378/95-ВР;

– Положення про посвідчення народного депутата України і нагрудний знак «Народний депутат України», затверджене Постановою Верховної Ради України від 3 березня 1993 р. № 3038-XII;

– Положення про порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними, затверджене Постановою Верховної Ради України від 11 липня 1995 р. № 286/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з постановами Верховної Ради України № 83/96-ВР від 06.03.1996 р., № 215/98-ВР від 14.04.1998 р., № 729-XIV від 04.06.1999 р.).

Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою строком на чотири роки.

Народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг віку 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Центральна виборча комісія реєструє осіб, обраних народними депутатами України, і відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» видає їм тимчасове посвідчення народного депутата України. Особа для її реєстрації народним депутатом України зобов’язана подати до Центральної виборчої комісії не пізніш як на 20-й день з дня офіційного оприлюднення результатів виборів документ про її звільнення з роботи (посади), несумісної з депутатським мандатом, та (або) копію зареєстрованої заяви про припинення дії іншого представницького мандата, поданої до відповідної ради.

Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України присягу. Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги і припиняються в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Після складання обраними народними депутатами України присяги Центральна виборча комісія не пізніш як на сьомий день видає їм депутатські посвідчення встановленого зразка.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Народний депутат зобов’язаний протягом одного місяця після складання присяги залишити попереднє місце роботи і передати трудову книжку до Секретаріату Верховної Ради України.

Народний депутат не має права:

– бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;

– мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

– обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

  •  займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час;
  •  залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю;
  •  входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

 Народний депутат України зобов’язаний також дотримуватись інших вимог та обмежень, які встановлюються законодавством про боротьбу з корупцією. Зокрема, народним депутатам заборонено вчиняти діяння, визнані ст.1 Закону «Про корупцію» корупційними:

а) незаконно одержувати матеріальні блага, послуги, пільги або інші переваги, у тому числі приймати чи одержувати предмети (послуги) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх дійсної вартості;

б) одержувати кредити або позички, цінні папери, нерухомість або інше майно з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Вчинення корупційних діянь народним депутатом України тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від 25 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і дострокове припинення депутатських повноважень. Таким особам забороняється балотуватися у депутати або на виборні посади в державні органи протягом 5 років з дня припинення депутатських повноважень. Питання про кримінальну, цивільно-правову та матеріальну відповідальність за корупційні діяння та правопорушення, пов’язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного законодавства.

В разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку народний депутат України зобов’язаний у 10-денний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку і місцезнаходження іноземного банку. Відомості про доходи, цінні папери, нерухоме та цінне рухоме майно і вклади в банках народних депутатів та членів їх сімей підлягають щорічній публікації в офіційному виданні Верховної Ради України – газеті «Голос України».

При виконанні своїх функцій і повноважень народні депутати України мають керуватися Конституцією України, законами України, а також загальновизнаними нормами моралі.

Державно-правова доктрина України сприйняла загальновизнаний у країнах західної демократії принцип «вільного депутатського мандата», тобто невизнання будь-якої юридичної залежності депутата від виборців, які його обрали. Принцип вільного депутатського мандату прямо не закріплюється в Конституції України, але випливає із загального принципу парламентаризму, який отримав визнання у ст.75 Основного Закону. Крім того, Конституція не передбачає таких складових імперативного мандата, як накази виборців та відкликання виборцями.

В юридичній літературі цілком обґрунтовано зазначається, що вільний мандат не означає повну свободу дій парламентарія, оскільки він «залежить від настанов партійного керівництва у фракції, пов’язаний бажанням знову балотуватись на наступних виборах до парламенту у своєму виборчому окрузі»93. Однак юридично його право голосувати при вирішенні того чи іншого питання нічим не обмежене, крім Конституції, законів і власної совісті.

Повноваження народних депутатів припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України. Дострокове припинення повноважень народних депутатів можливе за рішенням Верховної Ради України або на підставі рішення суду.

За рішенням Верховної Ради України, повноваження народного депутата припиняються достроково:

– за особистою заявою народного депутата про складення ним депутатських повноважень;

– у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

– у разі визнання народного депутата судом недієздатним або безвісно відсутнім;

– у разі припинення його громадянства України або виїзду на постійне проживання за межі України;

– у разі смерті народного депутата.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата з названих підстав приймається у 10-денний строк за поданням комітету, до компетенції якого входять питання депутатської етики, більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі рішення суду за поданням Голови Верховної Ради України, яке він надсилає у 10-денний строк з моменту одержання висновку комітету, до компетенції якого входять питання депутатської етики.

§2. Організація роботи народного депутата у Верховній Раді України

Діяльність народного депутата у Верховної Раді України включає в себе:

– участь у засіданнях Верховної Ради України,

– участь у засіданнях комітетів, комісій, підкомісій і робочих груп,

– виконання доручень Верховної Ради України та її органів,

– роботу над законопроектами, документами Верховної Ради,

– виконання інших депутатських повноважень у складі фракцій або індивідуально.

Робота народного депутата України у Верховній Раді України здійснюється згідно з планом роботи сесії парламенту. Депутат може брати участь у засіданнях парламентських комітетів, підкомісій та робочих груп, виконувати доручення Верховної Ради України та її органів (за винятком виконання невідкладних доручень), працювати над законопроектами лише у період між засіданнями Верховної Ради. Робочі дні поза сесійним часом і часом відпустки депутати використовують на свій розсуд для підвищення своєї кваліфікації, обміну досвідом, роботи у виборчому окрузі та іншої діяльності, пов’язаної з виконанням депутатських повноважень.

Участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, виконання доручень Верховної Ради та її органів є підставою для відкладення депутатом усіх інших службових справ. Депутат зобов’язаний зареєструватися і бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до яких його обрано. Депутат не має права не брати участь у голосуванні, в тому числі й таємному, за винятком випадку, коли Верховна Рада прийме окреме рішення щодо нього персонально, та інших випадків, передбачених законодавством.

Депутат забезпечується персональним місцем у залі засідань Верховної Ради України. Депутат зобов’язаний зареєструватися і бути присутнім на засіданні Верховної Ради й органів, до складу яких він обраний.

Відсутність народного депутата на засіданнях Верховної Ради України та її органів допускається тільки з поважних причин. Поважними причинами визнаються: виконання доручень Верховної Ради або її органів; тимчасове відсторонення від роботи у зв’язку з хворобою чи доглядом за дитиною; одруження, траур, документально підтверджені транспортні перешкоди. У кожному випадку Верховна Рада України вирішує питання про визнання причин відсутності поважною після розгляду висновку Комітету з питань Регламенту та депутатської етики.

Депутат, що не міг взяти участь у засіданнях, повинен письмово повідомити Голову Верховної Ради України через Секретаріат Верховної Ради. За дні відсутності без поважних причин депутату не виплачується заробітна плата. Після закінчення сесії Верховної Ради за поданням Секретаріату Верховної Ради в газеті «Голос України» мають друкуватися відомості про відсутність депутатів без поважних причин (що на практиці не виконується).

Дані про відсутність депутатів на засіданнях Верховної Ради та її органів без поважних та з невідомих причин щомісячно передаються Секретаріатом Верховної Ради до Комітету з питань Регламенту та депутатської етики. На вимогу цього комітету депутат зобов’язаний дати пояснення причини своєї відсутності. Пропущені депутатом засідання Верховної Ради чи її органів, щодо яких немає відповідного рішення Верховної Ради, вважаються пропущеними депутатом без поважних причин.

Регламент Верховної Ради України містить норму, згідно з якою, у випадку відсутності депутата без поважних причин більш ніж на 20 засіданнях протягом календарного року, Комітет з питань Регламенту та депутатської етики подає до Верховної Ради України пропозицію про порушення Верховною Радою питання перед виборцями відповідного округу про його відкликання. Однак Конституція України 1996 р. не містить відкликання в якості однієї з підстав дострокового припинення повноважень народних депутатів, що унеможливлює відкликання як таке.

У своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу.

На засіданнях Верховної Ради народний депутат не повинен порушувати дисципліну, заважати проведенню засідання, використовувати образливі або лайливі висловлювання, закликати до незаконних дій. Головуючий на засіданні має право попередити про неприпустимість таких дій, припинити його виступ або позбавити його права виступу.

Якщо народний депутат своєю поведінкою заважає проведенню засідання, головуючий попереджає його персонально. Після повторного попередження головуючий за згодою більшості депутатів може запропонувати народному депутату залишити сесійний зал до кінця засідання. Якщо народний депутат відмовляється залишити зал, головуючий припиняє засідання до виконання його вимоги. У цьому випадку Верховна Рада України може прийняти рішення про позбавлення депутата права брати участь у пленарних засіданнях (до 5) і це рішення публікується в газеті «Голос України».

Якщо під час засідання Верховної Ради депутат вчинить дії, що містять ознаки злочину, головуючий закриває засідання і звертається до Генерального прокурора з пропозицією вжити необхідних заходів.

Народний депутат є членом Верховної Ради і має усі права, що забезпечують його участь у діяльності парламенту. Він несе відповідальність перед Верховною Радою, виконує її доручення і доручення її органів.

Депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких його обрано. Кожен депутат має один голос. Якщо депутат не є членом якогось органу Верховної Ради, він може взяти участь у його роботі з правом дорадчого голосу.

Народний депутат має право:

  •  обирати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України;
  •  обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України;
  •  пропонувати питання для розгляду Верховної Радою України або її органами;
  •  законодавчої ініціативи (яке реалізується у формі внесення до Верховної Ради України законопроекту, проекту постанови чи іншої законодавчої пропозиції);
  •  звертатися із депутатськими запитами, вимагати відповіді на них;
  •  брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні;
  •  виступати з обґрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голосування;
  •  висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розглядається на засіданні;
  •  висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на посади, звільняються з посад Верховною Радою України, а також щодо яких Верховна Рада України надає згоду на призначення і звільнення з посад;
  •  порушувати питання про заміну головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради України;
  •  порушувати питання про довіру складу органів, утворених Верховною Радою України, а також посадовим особам, яких обрано, призначено на посади або щодо призначення на посади яких Верховною Радою України надано згоду у випадках, передбачених Конституцією України;
  •  порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розміщених на території України, щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій;
  •  передавати для внесення до протоколу і стенографічного бюлетеня засідання текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються Верховною Радою України;
  •  об’єднуватися в депутатські фракції та групи.

Обов’язки народного депутата у Верховної Раді України:

  •  дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави;
  •  додержуватися вимог Конституції України, Закону “Про статус народного депутата України”, закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України, додержуватися присяги народного депутата України;
  •  бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано;
  •  особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України та її органами;
  •   виконувати доручення Верховної Ради України, відповідного комітету, депутатської фракції (групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу яких його обрано;
  •  інформувати Верховну Раду України та її органи, до складу яких його обрано, про виконання доручень Верховної Ради України та її органів;
  •  додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики;
  •  завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради України чи її органів керівників цих органів;
  •  використовувати депутатські бланки лише для офіційних запитів, звернень та листів, які підписуються ним власноручно;
  •  при оформленні на роботу у Верховну Раду України,  а потім щорічно протягом здійснення своїх повноважень, але не пізніше 1 березня року наступного за звітним фінансовим роком подавати до органів податкової служби України відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї (дружина, чоловік, батьки, повнолітні діти), а також відомості про належні йому та членам його сім’ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери.

Як член депутатської фракції (групи), народний депутат України зобов’язаний додержуватись вимог Положення про депутатську фракцію (групу), а також виконувати функції, закріплені Положенням про депутатську фракцію (групу), і представляти інтереси депутатської фракції (групи) у комітеті, тимчасовій спеціальній або тимчасовій слідчій комісії, до складу яких його обрано.

У випадку невиконання депутатом своїх обов’язків, порушення ним установленого порядку роботи питання про поведінку народного депутата може бути розглянуто Верховною Радою України.

Народний депутат України при виконанні своїх повноважень потребує допомоги фахівців. Державні органи, посадові особи державних підприємств, установ та організацій зобов’язані на вимогу депутатів забезпечити його консультаціями фахівців з питань, пов’язаних з депутатською діяльністю. Депутат має право на безоплатну допомогу з правових питань, що виникають у його депутатській діяльності, з боку апарату Верховної Ради України, виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, посадових осіб державних підприємств, організацій, наукових, навчальних, юридичних установ і правоохоронних органів.

Постійну допомогу народному депутату надають помічники-консультанти, яких він може мати до п’ятнадцяти осіб. Їх правовий статус визначається ст.34 Закону “Про статус народного депутата України” та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим Постановою Верховної Ради України 13 жовтня 1995 р. № 379/95-ВР (із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховної Ради України № 575-XIV від 08.04.1999 р.).

Помічником-консультантом народного депутата може бути лише громадянин України, що має середню спеціальну чи вищу освіту і вільно володіє державною мовою.

Помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Вони перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад. Помічники-консультанти, які працюють у місті Києві (але не більше 2 осіб), прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України. На чотирьох помічників-консультантів народного депутата України поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії.  

Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів постановою парламенту. Згідно з Постановою Верховної Ради України від 26.07.1994 р. «Про забезпечення діяльності народних депутатів України» (із змінами, внесеними Постановою Верховної Ради від 20.04.2000 р.), кошти на утримання помічників-консультантів незалежно від їх кількості для кожного з народних депутатів виділяються у межах двох місячних фондів оплати праці члена комітету Верховної Ради України без врахування премії (25%).

Народний депутат самостійно здійснює підбір помічників-консультантів, розподіляє обов’язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Помічник-консультант народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором, має такі права у Верховній Раді України:

– входити і перебувати у приміщеннях Верховної Ради України за пред’явленням посвідчення помічника-консультанта;

– бути присутнім на пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях постійних та тимчасових комісій Верховної Ради України, в яких працює народний депутат України, або засіданнях, на яких розглядаються питання, у підготовці яких він брав участь;

– безплатно користуватися в порядку, встановленому законодавством України, інформаційними базами даних та телекомунікаційними мережами Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування;

– на забезпечення актами, прийнятими Верховною Радою України, а також інформаційними й довідковими матеріалами, що офіційно розповсюджуються Верховною Радою України, Адміністрацією Президента України, а також органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, діяльність яких поширюється на виборчий округ, від якого обрано народного депутата України;

Помічник-консультант народного депутата України зобов’язаний:

– за дорученням народного депутата України вивчати питання, що входять до його компетенції, готувати по них необхідні матеріали, подавати народному депутату України допомогу в здійсненні ним контролю за виконанням прийнятих рішень;

– виконувати доручення народного депутата України у взаємовідносинах з виборцями, а також з органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями;

– сприяти народному депутату України у налагодженні зв’язків з органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями у вирішенні питань, що стосуються інтересів виборців;

– допомагати народному депутату України під час особистого прийому виборців у розгляді звернень громадян, вирішенні порушених ними питань;

– допомагати народному депутату України в організації проведення звітів і зустрічей з виборцями, трудовими колективами, об'єднаннями громадян, узагальнювати висловлені на них пропозиції і зауваження, сприяти реалізації розроблених на їх виконання заходів;

– брати участь в організації вивчення громадської думки, потреб і запитів виборців, вносити пропозиції щодо шляхів їх вирішення;

– вести діловодство, забезпечувати зберігання документів, які надходять на ім’я народного депутата України, контролювати своєчасне надходження відповідей на депутатські звернення;

– подавати народному депутату України організаційно-технічну та іншу допомогу при здійсненні ним депутатських повноважень;

– під час виконання своїх обов’язків помічник-консультант народного депутата України не повинен допускати дій, що можуть завдати шкоди діяльності народного депутата України.

§3. Організація роботи народного депутата у виборчому окрузі

Належне виконання депутатських повноважень з необхідністю вимагає підтримання постійного міцного зв’язку депутата з виборцями. Для цього законодавство передбачає широке коло прав депутата у виборчому окрузі. Як слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, після введення мажоритарно-пропорційної системи виборів народних депутатів цю групу прав доцільно називати «права депутата, що забезпечують його діяльність серед виборців»94. У Законі «Про статус народного депутата України» (в редакції Закону від 22 березня 2001 р.) ці права названі “правами народного депутата України у взаємовідносинах із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об’єднаннями громадян України та іноземних держав”.95 Серед таких прав слід відзначити наступні:

– безперешкодно відвідувати будь-які державні органи й органи об’єднань громадян, підприємства, установи, організації з питань своєї депутатської діяльності;

– проводити зустрічі з виборцями, трудовими колективами, об’єднаннями громадян;

– із правом дорадчого голосу брати участь у роботі сесій місцевих рад та засіданнях їх органів;

– одержувати повну інформацію з питань, пов’язаних із виконанням депутатських повноважень від будь-яких державних органів, посадових осіб, підприємств, організацій;

– на невідкладний прийом керівниками та іншими посадовими особами державних органів, підприємств, організацій з питань депутатської діяльності.

При пред’явленні депутатського посвідчення народні депутати користуються правом безперешкодного доступу на підприємства, організації, що знаходяться на території України незалежно від їхньої підпорядкованості, форми власності, режиму таємності.

Народний депутат як представник державної влади у випадку порушення прав та інтересів людини і громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звернутися з цією вимогою до відповідних органів і посадових осіб. Посадові особи державних органів, адміністрація підприємств, працівники міліції, до яких звернена така вимога, зобов’язані негайно вжити заходів для усунення порушення, а за необхідності – притягнути винних до відповідальності з наступним інформуванням про це народного депутата. У разі невжиття заходів щодо усунення порушення посадові особи несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку.

Поряд з правами, Закон «Про статус народного депутата України» передбачає низку обов’язків парламентарів у виборчому окрузі:

– підтримувати зв’язок з виборцями, регулярно інформувати їх про роботу Верховної Ради України та її органів, про реалізацію своєї передвиборної програми;

– вивчати громадську думку, потреби і запити населення, у разі потреби інформувати про них Верховну Раду України;

– здійснювати регулярний прийом виборців.

Народний депутат розглядає отримані ним заяви, пропозиції і скарги громадян, вживає необхідних заходів для їх законного й обґрунтованого вирішення. За результатами розгляду скарг народні депутати можуть подати депутатське звернення. У разі потреби народний депутат може залучати до розгляду заяв, скарг і до прийому громадян посадових осіб державних органів, підприємств, установ, що знаходяться на території виборчого округу.

Депутат не рідше одного разу на рік звітує перед виборцями про свою діяльність і йому забезпечується належні умови для проведення зустрічей із виборцями. Виконкоми місцевих рад або державні адміністрації виділяють приміщення і повідомляють громадян про час і місце зустрічі.

Постійну допомогу народному депутату надають помічники-консультанти. Помічник-консультант народного депутата України користується окремим службовим приміщенням, обладнаним необхідними меблями, телефоном і оргтехнікою, що надається органами місцевого самоврядування народному депутату України в його виборчому окрузі. Канцелярські, поштові, телеграфні витрати помічника-консультанта народного депутата України, пов’язані з виконанням покладених на нього обов’язків, оплачуються безпосередньо народним депутатом України за рахунок коштів, передбачених на покриття його витрат, пов’язаних з депутатською діяльністю.

Помічник-консультант народного депутата України у виборчому окрузі має такі повноваження:

– одержувати за запитом безплатно в органах державної виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах і організаціях необхідні народному депутату для здійснення його депутатських повноважень документи, інформаційні та довідкові матеріали, проїзні квитки;

– одержувати надіслану на ім’я народного депутата України поштову і телеграфну кореспонденцію, відправляти її від його імені;

– на першочерговий прийом керівниками та іншими посадовими особами органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій з питань діяльності народного депутата України;

– брати участь у роботі органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, дія яких поширюється на виборчий округ, від якого обрано народного депутата України, у зборах трудових колективів, об’єднань громадян, громадян за місцем проживання та військовослужбовців у військових частинах, а також в інших заходах, що стосуються інтересів виборців округу;

– оголошувати на засіданнях органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або подавати у письмовій формі підготовлені народним депутатом України для цієї мети пропозиції, звернення, заяви та інші документи;

– за письмовим зверненням народного депутата України користуватися копіювально-розмножувальною та обчислювальною технікою органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій, розташованих на території виборчого округу, від якого обрано народного депутата України;

– на позачергове придбання проїзних документів і позачергове поселення в готелях незалежно від їх відомчої підпорядкованості за пред’явленням посвідчення помічника-консультанта та посвідчення про відрядження.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 травня 2000 р. №8-рп/2000 у справі №1-1/2000 (справа про статус народного депутата України) визнані неконституційними положення ч.2 ст.24, ч.2 ст.18, ч.1 ст.30 Закону «Про статус народного депутата України», що закріплювали право парламентарів здійснювати контроль за розглядом звернень громадян в державних органах, органах об’єднань громадян, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності; право перевіряти відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом; право переважного доступу до засобів масової інформації. Конституційний Суд обґрунтував свою позицію відсутністю в Конституції вказівки на такі права народних депутатів.

§4. Депутатські запити і звернення

Серед передбачених законодавством інструментів парламентського контролю за діяльністю органів публічної влади, підприємств, установ і організацій провідне місце посідають депутатські запити і звернення. 

Депутатське звернення – це викладена у письмовій формі пропозиція народного депутата, звернення до посадових осіб державних органів, керівників підприємств, установ, організацій здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення або викласти свою позицію з питань, віднесених до їхньої компетенції.

Депутат має право депутатського звернення до посадових осіб усіх державних органів і органів об’єднань громадян, керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності й підпорядкованості з питань, пов’язаних із депутатською діяльністю. Своє звернення депутат безпосередньо надсилає посадовим особам або поштою. Воно є обов’язковим для розгляду протягом не більш як 10 днів з моменту отримання. Якщо з об’єктивних причин воно не може бути розглянуте в цей термін, депутату надсилається офіційний лист, у якому викладаються мотиви продовження терміну розгляду. Максимальний час розгляду звернення не може бути більшим 30 днів з моменту його одержання. Народний депутат, який направив звернення, може бути присутнім при його розгляді, про що він повідомляє адресата свого звернення.  

Якщо депутат не задоволений відповіддю на звернення і якщо на його думку посадова особа ухиляється від вирішення питання, що міститься у зверненні, він має право внести депутатський запит.

Депутатський запит – це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, заявлена на сесії Верховної Ради до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів публічної влади, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 19 травня 1999 р. № 4-рп/99 у справі №1-12/99 (справа про статус народних депутатів) та від 11 квітня 2000 р. №4-рп/2000 у справі №1-19/2000 (справа про запити народних депутатів України до прокуратури) дав офіційне тлумачення положень ст.86 Конституції України, а також ч.1 ст.12, ч.1,2 ст.19 Закону «Про статус народного депутата України». Цим рішенням встановлено низку обмежень щодо реалізації народними депутатами свого права на депутатський запит і звернення:

1. Народний депутат не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

2. Вимога чи пропозиція народного депутата України до керівників органів Служби безпеки України не може бути дорученням щодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян. За відсутності у вимозі чи пропозиції народного депутата достатньої інформації про злочин така вимога чи пропозиція не може бути підставою для прийняття рішення про проведення оперативно-розшукових заходів. У разі надходження до органів Служби безпеки вимоги чи пропозиції народного депутата України, пов’язаної з необхідністю проведення оперативно-розшукових заходів, керівники цих органів мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Законом України «Про Службу безпеки України» і Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».

3. Народний депутат не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах. У разі надходження до органів прокуратури, прокурорів, слідчих прокуратури пропозицій, вказівок і вимог народних депутатів у конкретних справах із вищевказаних питань прокурори і слідчі прокуратури мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом, Цивільним процесуальним кодексом, Арбітражним процесуальним кодексом України та Законом України «Про прокуратуру».

Верховна Рада України приймає рішення про доцільність направлення депутатського запиту, яке повинно бути підтримане не менш як 1/5 народних депутатів. Рішення про направлення запиту до Президента України потребує підтримки не менш як 1/3 від конституційного складу парламенту.

Запит подається в письмовій формі Голові Верховної Ради України, який оголошує його на засіданні Верховної Ради і після прийняття рішення передає до Секретаріату. Секретаріат Верховної Ради негайно направляє текст депутатського запиту відповідним органам або посадовим особам. Текст запиту публікується в стенографічному бюлетені засідань Верховної Ради України.

Орган або посадова особа, до яких спрямований запит, повинні дати офіційну відповідь не пізніш як у 15-денний термін з дня його одержання. Якщо запит з об’єктивних причин не може бути розглянутий у цей термін, то посадова особа письмово повинна повідомити про це Голову Верховної Ради і народного депутата, групу народних депутатів чи комітет, що внесли запит, і запропонувати інший термін, що не повинен перевищувати один місяць після одержання запиту.

Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником відповідного органу публічної влади, підприємства, установи чи організації.

Відповідь на депутатський запит надсилається Голові Верховної Ради України і депутату, що його вніс, та оголошується на засіданні парламенту. Депутат має право дати оцінку відповіді на свій запит. На засіданні Верховної Ради України може бути проведене обговорення відповіді на запит, якщо на цьому наполягає не менше ніж 1/5 частина народних депутатів. При обговоренні відповіді на депутатський запит на засіданні парламенту повинні бути присутні керівники, до яких звернуто запит. За підсумками розгляду запиту Верховна Рада приймає постанову, що разом з текстом запиту публікується в газеті «Голос України» і «Відомостях Верховної Ради України».

§5. Основні гарантії депутатської діяльності

Систему гарантій депутатської діяльності складають заходи щодо забезпечення успішного здійснення депутатами своїх повноважень.

1. Юридичні гарантії:

Непорушність повноважень народного депутата України. Ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата України, за винятками, передбаченими Конституцією, Законом «Про статус народного депутата України» та іншими законами України. При запровадженні надзвичайного чи військового стану повноваження народного депутата України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені.

Недоторканність народного депутата (депутатський імунітет). Депутат не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий або заарештований без згоди Верховної Ради України; заборонені догляд, обшук, затримання, порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів або застосування інших заходів, що обмежують свободу народних депутатів. Депутатський імунітет передбачений конституційним законодавством багатьох країн світу96, однак на всеукраїнському референдумі, проведеному 16 квітня 2000 року, переважна більшість громадян України висловились за скасування цієї гарантії депутатської діяльності.

  •  Кримінальна справа відносно народного депутата може бути порушена тільки Генеральним прокурором України. Для одержання згоди Верховної Ради на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності або арешт Генеральний прокурор вносить у парламент подання щодо пред’явлення обвинувачення або надання санкції на арешт. Верховна Рада України розглядає подання не пізніш як у місячний термін, приймає рішення 2/3 голосів депутатів і в 3-денний термін повідомляє Генерального прокурора.
  •  Народний депутат на строк виконання своїх повноважень звільняється від призову на військову або альтернативну службу, а також від призову на навчальні та спеціальні збори.

2. Організаційні гарантії:

  •  Для роботи з виборцями народному депутату Верховною Радою України встановлюються щомісячно відповідні дні у визначеному порядку.
  •  Народний депутат на строк виконання депутатських повноважень забезпечується окремим технічно обладнаним службовим кабінетом у приміщеннях Верховної Ради України з розташуванням у ньому постійного робочого місця його помічника-консультанта.
  •  Службовий кабінет народного депутата має бути обладнаний персональним комп’ютером з підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси електронної пошти.
  •  Управління державної охорони України разом з органами СБУ та МВС забезпечує безпеку народному депутату при виконанні ним депутатських повноважень, а також за місцем його проживання та членів його сім’ї.
  •  У межах виконання депутатських повноважень народний депутат має право безперешкодно і безкоштовно скористатись урядовим та іншими видами зв’язку, якіє у наявності в органів державної влади та органів місцевого самоврядування чи підприємства, установи та організації.
  •  За вимогою народного депутата державні органи і посадові особи зобов’язані забезпечити його консультаціями фахівців з питань, пов’язаних з його депутатською діяльністю.
  •  Апарат Верховної Ради, виконкоми місцевих рад, посадові особи державних підприємств, організацій, наукових, юридичних установ, правоохоронних органів зобов’язані забезпечити народному депутату безкоштовну допомогу з правових питань, що виникають у його депутатській діяльності.
  •  Народний депутат може мати до 15 помічників-консультантів.