15943

Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Загальні положення криміналістичної тактики 1. Поняття і предмет криміналістичної тактики У період зародження криміналістики як самостійної галузі знання тактика розглядалась як частина поліцейської кримінальної техніки. У працях вчених АвстроУгорщини і Німеччи

Украинкский

2013-06-18

1.88 MB

20 чел.

Загальні положення криміналістичної тактики

1. Поняття і предмет криміналістичної тактики

У період зародження криміналістики як самостійної галузі знання тактика розглядалась як частина поліцейської (кримінальної) техніки. У працях вчених Австро-Угорщини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгарта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та ін. відбилися перші уявлення про криміналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгарт вказував, що у боротьбі зі злочинністю, як і на війні, насамперед необхідні енергійна діяльність, прояв особистої ініціативи та швидкість. Розпочинаючи розслідування з можливою поспішністю, не треба діяти необмірковано та наздогад'.

Слово “тактика” означає теорію і практику підготовки та проведення бою. В більш загальному розумінні — це система засобів, спрямованих на досягнення визначеної мети через боротьбу, зіткнення інтересів та подолання опору. Розслідування злочинів звичайно здійснюється у ситуації конфлікту інтересів, протидії зацікавлених осіб. Термін “тактика” у криміналістиці має деякі елементи умовності, оскільки вона не рівноцінна воєнній тактиці. Криміналістичну тактику не можна зводити тільки до тих способів, які приводять до усунення конфліктних взаємозв'язків та протидії.

Погляди на зміст і сутність тактики неодноразово зазнавали змін у теорії криміналістики. Історія науки знає різноманітні терміни, що визначали її поняття: кримінальна тактика, слідча тактика, криміналістична тактика. Змінювалась не тільки назва тактики, а й її зміст. Процес становлення і розвитку тактики йшов від вивчення особи злочинця та засобів вчинення злочинів, розробки найкращих методів їх розкриття до дослідження прийомів провадження окремих слідчих (судових) дій.

Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною науки криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування попереднього і судового слідства, які розробляються на основі визначення оптимальної лінії поведінки осіб, прийомів провадження слідчих і судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину.

У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи. Перший містить так звані загальні положення (вчення про криміналістичну версію, планування розслідування, взаємодію слідчого з органами дізнання, залучення громадськості до розслідування злочинів), другий включає положення щодо тактики провадження окремих слідчих дій. Таке розуміння тактики та її структури має найбільш загальний характер і є загальновизнаним. Проте воно звужує сферу застосування та межі криміналістичної тактики, характеризуючи її тільки стосовно окремих слідчих дій.

Судова тактика у теоретичному аспекті залишається до цього часу недостатньо дослідженою. Проблеми застосування судом даних криміналістики знайшли своє відображення у концепції Л. Ю. Ароцкера (1965), який писав, що визначення черговості встановлення фактів по справі, послідовність провадження судових дій, побудова судового слідства відповідно до характеру кримінальної справи (категорії злочину) — всі ці положення криміналістичної тактики мають бути відомі суду.

Судова реформа в Україні ставить за мету звільнити суд від виконання функції обвинувачення. Суд повинен вислухати погляди сторін, що змагаються (державного обвинувача та захисника), про доведеність обвинувачення, перевірити наявні у справі докази. Конституція України як принципи судочинства оголошує рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свободу у поданні суду своїх доказів.

З урахуванням цього конституційного положення одержує нову якість і тактика провадження таких судових дій, як допит, очна ставка, пред'явлення для впізнання, огляд місця події та ін. У зв'язку з цим можна говорити про тактику суду (судді), тактику державного обвинувачення і тактику професійного захисту.

Дискусійними залишаються питання про тактику оперативно-розшукових заходів і тактику розшуку. Процес становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі наукового знання багато в чому схожий з історією розвитку криміналістики: спочатку елементи цієї теорії та практичні рекомендації з проведення оперативно-розшукових заходів розроблялися у розділі кримінальної тактики.

Розшукова діяльність є функцією органів дізнання та попереднього слідства. Розшукова діяльність органів дізнання має непроцесуальний, переважно розвідувальний характер та здійснюється спеціальними засобами. Тактика провадження оперативно-розшукових заходів повинна посісти відповідне місце не тільки у теорії оперативно-розшукової діяльності, а й у криміналістиці. Це пов'язано з тим, що хоч природа оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності різна, однак існує тенденція до легалізації та надання доказової сили оперативно-розшуковим заходам.

Необґрунтовано забутою є тактика злочинної діяльності (кримінальна тактика), яка визначає типові способи вчинення та приховування злочинів, форми поведінки злочинця, його психологічний портрет, особливості протидії зацікавлених осіб, створення інсценувань та фальсифікацій.

У злочинців в процесі злочинної діяльності виробляються своєрідні вміння та навички, звички та схильності, тобто “злочинний почерк”. Схильність до вчинення злочинів певним способом є передумовою кримінальної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винуватих.

Сучасна криміналістична теорія не має достатньої кількості досліджень в галузі тактики злочинної діяльності та не виділяє її у своїй структурі. Разом з тим особливості кримінальної тактики необхідно враховувати судово-слідчим працівникам під час провадження процесуальних дій, виявлення слідів злочину, встановлення неправдивих відображень — негативних обставин.

Тенденції розвитку криміналістичної тактики потребують розширення меж її дослідження. За своїм змістом криміналістична тактика повинна мати трирівневу структуру: 1) загальні положення (поняття і предмет криміналістичної тактики, її принципи, елементи планування і організація розслідування, вчення про криміналістичну версію та ін.); 2) підгалузі (слідча тактика, судова тактика, тактика розшукової діяльності, тактика злочинної діяльності); 3) окремі наукові теорії (теорія прийняття тактичних рішень, теорія слідчої ситуації, теорія систематизації тактичних прийомів та ін.).

Оскільки тактика є частиною криміналістичної науки, вона не може не включати до себе деяких її положень. Це можуть бути окремі криміналістичні теорії або їх структурні підрозділи. Окремі наукові теорії у криміналістичній тактиці мають різний ступінь сформованості. Тому вона є відкритою системою, яка характеризується появою нових теорій.

Структурність криміналістичної тактики можна простежити на її елементному складі. Такий склад передбачає виділення тих “часток”, на яких ґрунтується тактика: 1) тактичний прийом як спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її мети;

2) тактична рекомендація — науково обґрунтована та перевірена практикою порада щодо вибору і застосування засобів, прийомів та форм поведінки; 3)система (підсистема) тактичних прийомів — упорядкована сукупність взаємопов'язаних та взаємообумовлених прийомів, що мають цільову спрямованість у процесі її реалізації (іноді систему тактичних прийомів іменують тактичною комбінацією); 4) тактика слідчої (судової, оперативно-розшукової) дії, яка охоплює весь типовий тактичний комплекс можливого її здійснення, реалізації; 5) система слідчих або інших дій (тактична операція), яка спрямована на виконання завдання розслідування у відповідній слідчій ситуації.

Криміналістична тактика тісно пов'язана з іншими розділами криміналістики — криміналістичною технікою та методикою розслідування окремих видів злочинів. Тактика провадження тих або інших процесуальних дій змінюється залежно від характеру задіяних засобів та прийомів криміналістичної техніки. Використання технічних засобів передбачає їх тактичне обґрунтування та доцільність. Взаємозв'язок криміналістичної тактики і методики розслідування окремих видів злочинів визначається тим, що рекомендації тактики реалізуються тільки через методику розслідування з урахуванням специфічних рис конкретного виду злочину.

2. Тактичний прийом як елемент криміналістичної тактики

Тактичний прийом є основним елементом криміналістичної тактики. В юридичній літературі визначення поняття тактичного прийому до цього часу є спірним, що викликає неоднозначне його розуміння і тлумачення.

У криміналістиці існують два основних напрямки у поглядах на сутність тактичного прийому. Одні автори розглядають тактичний прийом як своєрідну наукову рекомендацію (О. М. Васильєв). Інші визначають його як спосіб дії чи лінію поведінки (Р. С. Бєлкін). У визначенні поняття тактичного прийому необхідно вказувати, що це саме спосіб дії. Підставою для цього є такі міркування:

1) визначення поняття тактичного прийому як наукової рекомендації містить вказівку на джерело його формування, але не відбиває самої сутності прийому;

2) в етимологічному розумінні “прийом” означає “спосіб здійснення чого-небудь”, рекомендація ж — це тільки порада, побажання;

3) спосіб передбачає практичну реалізацію прийому, тоді як рекомендація існує лише абстрактно.

Тактичним прийомом може виступати не будь-який, а лише найбільш раціональний і ефективний спосіб здійснення процесуальної дії у певних обставинах його реалізації. Раціональність і ефективність способу дії (тактичного прийому) є його істотними ознаками. Разом з тим зазначені ознаки ще не дозволяють відокремити тактичний прийом від інших способів дії (організаційних, підготовчих, технічних та ін.).

Відокремлення тактичного прийому від інших способів дії криється в його психологічній сутності, особливостях психологічного механізму його реалізації. Такий механізм реалізації тактичного прийому припускає: 1) його психологічну спрямованість, пов'язану з викриттям неправди, актуалізацією забутого, відтворенням події, що трапилася, знаходженням прихованого тощо; 2) безпосередню чи опосередковану взаємодію між слідчим (суддею) і його респондентами; 3) психологічний ефект від використання прийому (що пов'язано з одержанням об'єктивних показань, викриттям слідів і знарядь злочину, встановленням місцеперебування тайника тощо).

Визначення поняття тактичного прийому передбачає урахування і такої його ознаки, як ситуаційна обумовленість. Слідча ситуація справляє чималий вплив як на обрання тактичних прийомів, так і на доцільність їх застосування в тих чи інших умовах.

З урахуванням сказаного тактичний прийом можна визначити як спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її конкретної мети, заснований на психологічному механізмі його реалізації, і найбільш раціональний і ефективний у певних ситуаціях.

Тактичний прийом виконуватиме свої функції тільки в тому разі, якщо він відповідатиме низці вимог. До їх числа відносяться: 1) законність; 2) етичність; 3) науковість; 4) вибірковість; 5)пізнавальна цінність.

Законність як принцип застосування тактичних прийомів полягає в тому, що за своїм характером, змістом і цілеспрямованістю ці прийоми повинні повністю відповідати духу і букві закону. Тактичний прийом може застосовуватися лише в рамках тих слідчих і судових дій, порядок здійснення яких визначений кримінально-процесуальним законом. Відповідність тактичного прийому вимогам законності означає також й те, що він не може суперечити закону. Так, у процесі провадження такої слідчої дії, як пред'явлення для впізнання, способом дії, що порушує вимоги закону, може бути пред'явлення осіб або предметів серед меншого числа, що вказане в нормі закону (ст.ст. 174, 175 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК)). Такі дії не можна визнати тактичним прийомом, що відповідає вимозі законності.

Допустимість тактичного прийому пов'язана не тільки з його законністю, а й з етичністю. Етичність тактичних прийомів полягає в тому, що вони не можуть містити в собі елементів неправдивої інформації, уведення особи в оману, вчинення такого впливу на психіку людини, що потягне за собою негативні наслідки. Недопустимими є тактичні прийоми, засновані на насильстві, погрозах, обмані, використанні аморальних спонукань, культурної відсталості, релігійних упереджень тощо.

Важливою вимогою, що ставиться до тактичних прийомів, є їх науковість, під якою розуміють відповідність прийому науковим даним, що лежать в основі його формування. Розробка тактичних прийомів грунтується на даних різних наук — психології, логіки, педагогіки, лінгвістики, кібернетики та ін. Проте вимога науковості не вичерпується цим. Вона перш за все визначає природу тактичного прийому. Наукова обгрунтованість передбачає: 1) науковість прийому за джерелом його походження; 2) відповідність прийому сучасному стану науки; 3) можливість наукового передбачення результатів використання прийому.

Наступною вимогою до тактичних прийомів виступає їх вибірковість як спроможність вирішувати тактичні завдання в певних ситуаціях. Ситуативний характер прийомів, їх залежність від обставин, що виникають у ході провадження попереднього чи судового слідства в цілому або при проведенні окремих слідчих (судових) дій, обумовлює необхідність опрацювання найрізноманітніших тактичних прийомів.

Вимогою до тактичного прийому є й його пізнавальна цінність. Тактичні прийоми за своїм призначенням і спрямованістю сприяють пізнанню, переслідують мету одержати доказову інформацію (знайти сліди чи знаряддя злочину, одержати показання від свідка чи обвинуваченого, встановити особу злочинця чи жертви тощо).

Важливою проблемою в криміналістичній тактиці є визначення характеру взаємозв'язку і розмежування тактичних прийомів та процесуального порядку провадження слідчих і судових дій. З цього приводу в юридичній літературі висловлені дві протилежні точки зору. Прибічники однієї з них (Р. С. Бєлкін) вважають, що у кримінально-процесуальному законі можуть міститися тактичні прийоми. Вони зазначають, що тактичний прийом, який став нормою закону, не втрачає свого криміналістичного змісту. Інші криміналісти (В. О. Коновалова) стверджують, що у кримінально-процесуальному законі не можуть міститися ніякі тактичні рекомендації чи прийоми.

На наш погляд, у кримінально-процесуальному законі не можуть міститися тактичні прийоми, бо, по-перше, тактичний прийом Грунтується на процесуальних нормах і не повинен суперечити їм; по-друге, процесуальна норма, навіть альтернативна, не може бути тактичним прийомом через те, що вона має розпорядчий або обов'язковий характер у певних межах; по-третє, тактичний прийом є більш гнучким, його застосування визначається ситуаційною обумовленістю, яку законодавець у деталях передбачити не може, а може представити та приписати тільки загальний процесуальний порядок; по-четверте, тактичний прийом не може бути застосований в “усіх випадках” — лише при певних умовах, обставинах, відповідних ситуаціях його застосування буде оптимальним.

3. Джерела і функції тактичних прийомів

При формуванні тактичних прийомів криміналістична тактика виходить з галузей наукових знань, що стоять біля джерел їх утворення і визначають їх ефективність і раціональність. Дослідження джерел тактичних прийомів дозволить виявити їх наукову спроможність, природу, оцінити їх можливості.

У генезисі криміналістичної тактики до її джерел традиційно відносять дані таких наук, як логіка, психологія, лінгвістика, соціологія, наука управління та ін. Разом з тим розвиток окремих наук, їх інтеграція і диференціація дозволяють виявити нові джерела, що сприяють розвитку і становленню криміналістичної тактики та її ядра — тактичних прийомів (до таких джерел можуть бути віднесені дані теорії прогнозу, теорії ігор, теорії систем та ін.).

Наукові положення логіки повинні посісти особливе місце при формуванні та використанні тактичних прийомів огляду місця події, допиту в усіх його різновидах, обшуку та інших процесуальних дій. Такі тактичні прийоми, як аналіз слідів та інших речових доказів, їх зіставлення з іншими даними, постановка різноманітних за своєю природою запитань допитуваному чи пред'явлення йому тих чи інших доказів несуть у собі елементи логіки. Закони логіки визначають не тільки форму і зміст тактичних прийомів, а й певну послідовність їх використання, те чи інше їх поєднання в рамках окремої процесуальної дії.

Важливим теоретичним джерелом тактичних прийомів виступає психологія, її особлива роль визначається тим, що тактичні прийоми безпосередньо або опосередковано спрямовані на специфічний об'єкт — психіку людини; їх розробка і побудова ґрунтуються на психологічних особливостях процесів сприйняття, пам'яті, мислення, тих чи інших властивостях і станах; їх зміст і механізм реалізації зумовлені необхідністю здійснення психологічного впливу з метою встановлення психологічного контакту, актуалізації забутого, викриття неправди у свідченнях тощо.

Особливий інтерес для розвитку криміналістичної тактики становить соціальна психологія, яка дає відомості про вікові, соціально-психологічні особливості особи, її конформність, схильність до референтної групи (референту), соціальної ролі та ін. Використання даних цієї науки дозволяє більш диференційовано формувати достатні і необхідні засоби впливу на осіб різних категорій.

Розробка і застосування тактичних прийомів пов'язані з окремими напрямками математичної науки, і зокрема теорією ігор. Вплив теорії ігор на розвиток криміналістичної тактики намітився порівняно недавно. Використовуючи математичний апарат, теорія ігор винаходить такі правила поводження у конфліктних ситуаціях, які були б найкращими. Ці завдання можуть бути найбільш ефективно вирішені на рівні рефлексивного мислення і управління як ядра теорії ігор. Елементи рефлексивного мислення необхідно більш широко використовувати в процесі обрання і побудови окремих тактичних прийомів, їх систем, прогнозування можливостей їх ефективної реалізації.

Криміналістична тактика пов'язана з наукою управління, її розділом наукової організації праці (НОП). Вона використовує такі положення НОП, як планування діяльності, розподіл сил і засобів, економія часу.

Розгляд НОП як джерела тактичних прийомів уявляється спірним. Віднесення окремими авторами НОП до джерел тактичних прийомів пов'язане з тим, що вони ототожнюють організаційні і тактичні способи дії, ставлять між ними знак рівності. НОП може лише сприяти ефективному використанню тактичних прийомів, але не породжувати їх.

Необхідно відзначити, що ізольований розгляд окремих теоретичних джерел є умовним. В усіх випадках тактичний прийом має декілька джерел. Так, постановка тих чи інших запитань допитуваному заснована на даних логіки (логічна природа запитання, його вид, форма); психології (запитання є носієм психологічного впливу); лінгвістики (запитання повинно бути правильно сформульовано з точки зору мовознавства). Пред'явлення доказів базується на даних психології (актуалізувати забуте, викрити неправду тощо); логіки (визначеність і послідовність їх пред'явлення); теорії ігор (обрання моменту пред'явлення доказів за допомогою імітації міркувань респондента; прогнозування результату реалізації прийому та ін.).

Джерелом тактичних прийомів можуть стати результати криміналістичних наукових пошуків. Як не дивно, але про це джерело забувають самі криміналісти. Сьогодні криміналістична тактика переростає свій традиційний потенціал, а це вимагає не тільки його оновлення, а й побудови систем тактичних прийомів, розробки нових способів дії. Криміналістика на основі вивчення і узагальнення слідчої практики розробляє і пропонує найбільш ефективні тактичні прийоми і засоби.

Джерелом тактичних прийомів може бути і безпосередньо слідча чи судова практика. Судово-слідча практика дозволяє нагромадити необхідний емпіричний матеріал, узагальнити особливості застосування способів дії, одержати уявлення щодо прогалин і помилок, апробувати рекомендації криміналістичної теорії.

Тактичні прийоми виконують різноманітні функції і можуть бути підрозділені на загальні (що виходять за рамки ізольованої дії і характерні для низки процесуальних дій) та окремі (притаманні внутрішньому змістові окремої такої дії). Дослідження функціонального призначення тактичних прийомів вимагає розгляду специфіки загальних і окремих функцій.

Загальними функціями тактичних прийомів можуть бути:

  1.  пізнавальна;

2)прогностична;

3)комунікативна;

4)регулятивна.

Розглянемо кожну з цих функцій.

Пізнавальна функція тактичних прийомів пов'язана з одержанням доказової інформації при виконанні окремих процесуальних дій. Тактичні прийоми за своєю сутністю повинні сприяти пізнанню, переслідувати мету ефективного проведення слідчих і судових дій. Пізнавальна функція складається із застосування таких прийомів, які відповідно до мети дії сприяють виявленню інформаційного матеріалу та встановленню істини.

Прогностична функція тактичних прийомів дозволяє слідчому (судді) правильно обрати ті чи інші способи дії, добитися реалізації мети процесуальної дії. Ця функція охоплює три основних напрямки передбачення:

  1.  власних дій слідчим (суддею);
  2.  дій інших учасників процесу розслідування (судового розгляду);

3) можливості управління здійснюваною діяльністю.

Комунікативна функція проявляється в процесі спілкування слідчого (судді) з іншими учасниками в рамках процесуальної дії (допиту, очної ставки, пред'явлення для впізнання та ін.). Ця функція тактичних прийомів включає такі напрямки:

  1.  встановлення психологічного контакту;

2) управління спілкуванням з боку слідчого (судді);

3)здійснення психологічного впливу на підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи іншу особу в процесі спілкування;

4) одержання слідчим (суддею) необхідної інформації в процесі спілкування.

Регулятивна функція тактичних прийомів припускає можливість виявляти їх вплив на слідчу ситуацію і ситуацію процесуальної дії, змінювати їх. Правильно обраний тактичний прийом дозволяє регулювати ситуацію в потрібному напрямку (змінювати позицію учасників процесуальної дії, одержувати дані про можливе місцеперебування слідів злочину, засоби їх приховування тощо). В процесі використання тактичних прийомів відбувається зміна ситуації, яку вони регулюють.

Тактичні прийоми обираються вільно, застосовуються на розсуд слідчого чи судді. Разом з тим необхідно враховувати можливості саме регулятивної функції тактичних прийомів, пов'язаної з відносною жорсткістю їх застосування.

Тактичні прийоми виконують також окремі функції, зумовлені специфікою процесуальної дії, її цільовою і ситуативною спрямованістю. Окремі функції являють собою диференціацію тих чи інших загальних функцій, пов'язану зі специфікою слідчої чи судової дії (огляду місця події, обшуку, пред'явлення для впізнання, допиту тощо).

Так, у процесі допиту загальні функції тактичних прийомів (пізнавальна і комунікативна) знаходять свій прояв у таких окремих функціях, як функція викриття (викриття неправдивої заяви про алібі, встановлення обмови, самообмови тощо); функція спонукання (актуалізація в пам'яті забутого, стимулювання до дачі показань); функція корекції (усунення перекручень при добросовісній помилці, уточнення показань і усунення суперечностей у них). У ході обшуку як окремі функції можуть бути розглянуті:

діагностична (пов'язана з визначенням добровільності видачі об'єктів обшуку);

пошукова (дозволить обрати напрямок пошуку і виявити те, що шукають);

усунення протидії особи, яку обшукують, стимулювання її до спілкування; одержання від особи пошукової інформації тощо.

Тактичні прийоми провадження окремих процесуальних дій мають багатофункціональне призначення. В процесі використання вони можуть виконувати різноманітні функції. Зокрема, пред'явлення того чи іншого доказу може бути використано для актуалізації в пам'яті допитуваного забутих обставин, викриття неправди, усунення суперечностей в його показаннях та ін. Тактичний прийом, що стосується аналізу слідів на місці події, дозволяє встановити більш широкий їх діапазон, причинні зв'язки між ними, відтворити подію, що сталася. Зіставлення окремих предметів може бути ефективним при обшуку як у разі відшукання видозмінених (знищенних) об'єктів пошуку, так і при пошуку об'єктів, прихованих у спеціальних тайниках.

Окремі тактичні прийоми можуть виконувати свої функції в різних процесуальних діях. Так, постановка тих чи інших питань (нагадуючих, доповнюючих, уточнюючих, контрольних та ін.) використовується в таких діях, як допит, обшук, пред'явлення для впізнання. Роз'яснення необхідності надання допомоги органам розслідування застосовується при допиті, обшуку, слідчому експерименті. Використання можливостей типових аналогів може бути застосовано не тільки у процесі огляду місця події, а й при обшуку.

Видимість функціональної уніфікованості тактичних прийомів створюється схожістю окремих цілей процесуальних дій. Разом з тим та чи інша слідча (судова) дія завжди накладає свій відбиток на функції тактичних прийомів.

§ 4. Класифікація тактичних прийомів

Різноманітність тактичних прийомів вимагає їх наукової класифікації. Класифікація визначає систему підпорядкованих понять (класів, об'єктів) і використовується як засіб для встановлення зв'язку між ними. Значення наукової класифікації полягає у тому, що вона передбачає вивчення закономірностей об'єктів, дослідження їх природи.

У криміналістичній літературі здійснюються спроби класифікувати прийоми. Складність класифікації тактичних прийомів визначається великою кількістю підстав, за якими вони можуть бути підрозділені, та неоднозначним розумінням сутності тактичного прийому.

Аналіз праць з криміналістики свідчить, що існує близько двох десятків класифікацій тактичних прийомів, але багатьма авторами за основу класифікаційних побудов часто беруться довільні ознаки, властивості чи положення.

Найбільш поширеною є класифікація тактичних прийомів за джерелом походження. Так, їх підрозділяють на прийоми, що ґрунтуються на застосуванні логіки, психології, НОП (О. М. Васильєв). Запропонована класифікація є спірною через такі міркування:

  1.  вона демонструє окремі джерела формування тактичних прийомів і тому має теоретичне, а не практичне значення;
  2.  є однобічною, бо не охоплює всі можливості формування прийомів;
  3.  підстава класифікації є недостатньо точною, оскільки у всіх випадках  

   тактичний прийом має декілька джерел;

4)у цій класифікації тактичними прийомами називаються і такі, що не  

   можуть бути віднесені до прийомів (слідча версія, планування,

   розміщення та використання сил та ін.);

5)до тактичних прийомів віднесені не тільки способи дії, а й методи і

   навіть цілі напрямки діяльності слідчого.

Дискусійні погляди щодо існування двох тактик — криміналістичної та процесуальної — дозволили окремим авторам класифікувати тактичні прийоми на передбачені законом (обов'язкові чи факультативні) та не передбачені кримінально-процесуальним законом (М. П. Шаламов). Така класифікація ґрунтується на розумінні тактичного прийому як такого, що може міститися у нормах закону. Однак такий погляд не можна визнати правильним.

Викликає заперечення класифікація тактичних прийомів за рівнем їх складності на складні (комплекс, сполучення кількох простих прийомів, що забезпечують досягнення визначеної мети) та прості (елементарні) (М. О. Селіванов). Складні прийоми є не що інше, як їх системи (або, як їх іноді називають у криміналістичній літературі, тактичні комбінації). Система ж тактичних прийомів є самостійною категорією криміналістичної тактики.

Класифікація тактичних прийомів повинна сприяти пізнанню їх сутності у всіх різновидах, визначенню закономірних зв'язків між ними, встановленню їх властивостей та ознак. Підставою класифікації має слугувати певна об'єктивна закономірність, яка дозволяє підрозділяти тактичні прийоми на ті чи інші види, відносити їх до тієї чи іншої групи.

Певний інтерес і практичне значення становлять такі підстави класифікації тактичних прийомів:

1) за видом процесуальної дії: тактичні прийоми огляду місця події (аналіз окремих слідів на місці події, моделювання події, що відбулась, зіставлення модельованої події та реальної картини місця події, аналіз ознак знищення слідів, зіставлення інформації місця події з типовими аналогами та ін.); тактичні прийоми допиту (постановка різних видів запитань, пред'явлення речових та письмових доказів, оголошення свідчень окремих осіб, допит на місці події, демонстрація перспектив ситуації, що склалася, переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування та ін.); тактичні прийоми обшуку (залучення обшукуваного до діяльності слідчого, словесна розвідка, зіставлення виявленого з ознаками того, що шукається, аналіз ознак предмета пошуків, постановка обшукуваному уточнюючих запитань, використання можливостей типових аналогів тощо); тактичні прийоми інших процесуальних дій;

2) за діапазоном вживання: тактичні прийоми, які використовуються під час провадження тільки окремих слідчих (судових) дій (допит на місці події, орієнтація на професійні навики обшукуваного тощо); тактичні прийоми, які використовуються у декількох (багатьох) процесуальних діях (постановка тих чи інших запитань, використання типових аналогів, аналіз слідів, предметів, їх ознак тощо);

3) за об'єктом спрямованості (або сфери реалізації): тактичні прийоми, спрямовані на здійснення впливу на людину (роз'яснення важливості повідомлення правдивих показань, постановка контрольних, нагадуючих, доповнюючих та інших запитань, демонстрація фотознімків, оголошення висновків експертиз або результатів слідчих дій та ін.); тактичні прийоми, спрямовані на дослідження матеріального середовища (аналіз слідів, предметів, їх ознак, розміщення, використання уявної реконструкції окремих елементів події — моделювання з метою відтворення події, що відбулась, зіставлення слідів, виявлених на місці події, та ін.);

4) за ситуаційною варіантністю (тактичні прийоми, які диференціюються залежно від ситуації процесуальної дії). Так, у ситуації повідомлення неправдивих показань під час допиту можуть бути виділені такі тактичні прийоми: постановка контрольних запитань, пред'явлення доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події тощо;

5) за характером інформації: тактичні прийоми, які Грунтуються на словесній інформації (бесіда на сторонню тему, роз'яснення значення щиросердого розкаяння, постановка тих чи інших запитань тощо); тактичні прийоми, які ґрунтуються на матеріалізованій інформації (демонстрація доказів, різної наочної інформації та ін.);

тактичні прийоми, які ґрунтуються на логіко-розумовій інформації (аналіз окремих слідів (предметів); моделювання події, що відбулась, зіставлення інформації місця події з традиційним, природним ходом події тощо).

§ 5. Система тактичних прийомів: поняття і ознаки.

Сутність тактичних комбінацій і тактичних операцій

У криміналістичній теорії тактичні прийоми традиційно розглядаються ізольовано, а не у певних комплексах чи системах. Разом з тим саме комплексне використання тактичних прийомів слід здійснювати у процесі тієї чи іншої слідчої (судової) дії. Використання типових систем набагато ефективніше, ніж застосування окремо взятих неузгоджених прийомів.

Система тактичних прийомів — це упорядкована сукупність (комплекс) взаємопов'язаних і взаємообумовлених прийомів, яким притаманні цільова спрямованість і вибірковість у процесі їх реалізації.

Вона повинна становити не просту сукупність прийомів, не будь-який їх перелік, а лише таку побудову, що припускає організацію їх у вигляді цілісного утворення, в якому взаємопов'язані компоненти посідають відповідне місце у певній послідовності і виконують необхідні функції.

Системі тактичних прийомів властиві такі найбільш загальні ознаки:

1) цілісність. Елементи системи повинні бути безпосередньо чи опосередковано взаємопов'язані і вибірково взаємодіяти, тобто система має функціонувати як певний цілісний ансамбль. Кожний тактичний прийом повинен посідати своє місце в системі і виконувати необхідні функції. Системі мають бути притаманні нові інтегральні властивості, які не входять порізно як складові до системи елементів;

2) наявність певної структури, яка передбачає існування відповідних підсистем і окремих тактичних прийомів, що залежать від мети і ситуацій. Розташування тактичних прийомів у системі пов'язано з їх тактичною доцільністю і ефективністю використання у певній послідовності;

3) ієрархічність системи тактичних прийомів, яка виступає як компонент більш широкої системи — криміналістичної тактики. У свою чергу кожний компонент системи тактичних прийомів (огляду, обшуку, допиту, пред'явлення для впізнання та ін.) може розглядатися як система (чи підсистема), диференційована відповідно до мети і ситуаційної зумовленості;

4) множинність опису кожної системи. Система тактичних прийомів може співпадати за формою прийомів, але відрізнятися за їх конкретним змістом і особливостями використання.

Існують і специфічні ознаки (властивості) системи тактичних прийомів:

а) цільова спрямованість — відповідність меті процесуальної дії;

б) вибірковість — можливість ефективної роботи тільки у певній ситуації;

в) динамічність і гнучкість — наявність широкого діапазону проявів у своєму конкретному змісті і особливостях використання. Гнучкість системи полягає у зміні лідерства застосування тактичних прийомів;

г) варіантність — множинність слідчих (судових) дій, а також різноманітних ситуацій, які зумовлюють і варіантність систем тактичних прийомів;

ґ) алгоритмічність — своєрідність алгоритмів для слідчої о чи судді у процесі використання тактичних прийомів системи. Вона полягає в тому, що системи припускають певний порядок використання тактичних прийомів — їх форму, зміст, послідовність застосування тощо.

У сучасній криміналістичній тактиці використовуються поняття тактичної комбінації і тактичної операції'. Визначення цих понять має дискусійний характер.

Тактична комбінація — це певне поєднання тактичних прийомів чи слідчих дій та інших заходів, яке переслідує мету вирішити конкретне завдання розслідування і зумовлене цією метою і слідчою ситуацією. Тактична операція передбачає поєднання однойменних і різнойменних слідчих дій, а іноді й організаційно-технічних заходів, спрямованих на виконання завдань розслідування в даній слідчій ситуації.

У криміналістичній теорії історія виникнення тактичних комбінацій пов'язана з концепцією правомірності “слідчих хитрощів” і “психологічних пасток”, що розглядаються як різновиди тактичних комбінацій. Визначення поняття тактичної комбінації викликає заперечення з таких міркувань:

1) має місце гіперболізація “слідчих хитрощів” (“психологічних пасток”); фактично виходить, що “слідчі хитрощі” — це комплекси (поєднання) тактичних прийомів. Цим поняттям охоплюють і допустимі, правомірні тактичні прийоми, і засоби, дії, які порушують вимоги етичності, і навіть комплекси, групи, сукупності прийомів;

2) недоцільно об'єднувати в одному понятті дві самостійні категорії — “поєднання тактичних прийомів” (система прийомів) і “поєднання слідчих (або інших) дій” (тактична операція). “Поєднання тактичних прийомів” і “поєднання слідчих (або інших) дій” переслідують різну мету і є нерівнозначними;

3) в етимологічному плані термін “комбінація” тотожній терміну “система прийомів” для досягнення чого-небудь. Тактична комбінація можлива лише в рамках однієї слідчої (судової) дії і не допускає поєднання з тактичними прийомами іншої процесуальної дії.

§ 6. Психологічні основи використання тактичних прийомів

Використання тактичного прийому передбачає знання психологічного механізму його реалізації. За своєю спрямованістю тактичні прийоми застосовуються у процесі взаємодії між такими особами і об'єктами:

  1.  слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою);  
  2.  слідчим (суддею) і речами — носіями матеріальних відображень про злочин та його учасників.

Можна виділити дві форми взаємодії:

  1.  безпосередню, коли особа, яка вчинила злочин, чи інші особи зазнають впливу;

2) опосередковану, коли слідчий (суддя) через матеріальні об'єкти одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем (рис. 1, 2).

управляючий вплив

протидія

Рис. 1. Взаємодія між слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою) — безпосередня взаємодія

Кримінальному процесу та криміналістиці відомі періоди, коли психологічний вплив відносили до незаконних засобів. Разом з тим у відправленні правосуддя такий вплив завжди має місце. Кримінальний і кримінально-процесуальний закони забороняють вплив лише в його грубих проявах, у формі насильства, шантажу, погрози. Так, ч. 3 ст. 22 КПК прямо забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Стаття 175 Кримінального кодексу України (далі — КК) передбачає кримінальну відповідальність за примушення до дачі показань. Під примушенням розуміється незаконний насильницький вплив на свідка, потерпілого чи обвинуваченого з метою добитися від нього показань у справі.

Термін “психологічний вплив” вказує на його цільове спрямування — психіку людини. Будь-яке спілкування — це передусім психологічний вплив на співрозмовника. У взаємодії кожна людина постає в ролі об'єкта і суб'єкта спілкування. У процесі спілкування одна людина звертається до іншої або з повідомленням, або з питанням, або пропонує, просить чи наказує що-небудь зробити.

Мовний вплив може бути трьох видів:

1) інформування (передавання інформації);

2) переконання (полягає у впливі через звернення до критичної свідомості особи);

3) навіювання (припускає вплив, пов'язаний зі зниженням свідомості і критичності при сприйнятті та реалізації навіюваного змісту).

Види психологічного впливу, що здійснюються слідчим (або суддею), можуть бути класифіковані за такими підставами:

1) за цільовою спрямованістю (вплив, пов'язаний з діагностикою психічного стану обвинуваченого, свідка чи потерпілого; вплив, що сприяє активізації дій окремих учасників кримінального судочинства; вплив, що передбачає зміну поведінки і позиції суб'єкта спілкування;  вплив, що має за мету одержання інформації; вплив, якому притаманна виховна спрямованість);

2) за засобом здійснення (вербальний або нонвербальний);

3) за інтенсивністю (насиченість емоціями, тривалість тощо);

4) за складністю (психологічно слабкий або, навпаки, вплив, що має сильну фіксацію);

5) за інформаційно-пізнавальним призначенням (збуджуючий, стимулюючий, примушуючий, коригуючий).

Опрацювання теорії криміналістичної тактики вимагає визначення змісту і місця психологічного впливу у тактичному прийомі. Зміст психологічного впливу в тактичному прийомі полягає у наступному:

1) тактичний прийом є носієм психологічного впливу;

2) психологічний вплив завжди трансформується в тактичний прийом.

Слідчий або суддя є особою, яка впливає на процес обміну інформацією при спілкуванні. Використання тактичних прийомів дозволяє досягти мети процесуальної дії.

До групи нонвербальних процесуальних дій, які застосовуються для одержання інформації від речей, можуть бути віднесені: слідчий (судовий) огляд, обшук, виїмка. В процесі провадження таких дій відсутня безпосередня взаємодія (або вона не є основною) між слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою).

Тут існують фактично два види взаємодії:

1) ретроспективна взаємодія між особою, яка вчинила злочин, і речами (матеріальними об'єктами). При такій взаємодії виникають зміни у речах;

2) взаємодія між слідчим (суддею) і зміненими речами. Здійснюється внаслідок використання тактичних прийомів, які сприяють одержанню інформації про характер злочину і особу злочинця. Психологія застосування тактичних прийомів при одержанні інформації від речей припускає уявний аналіз, який дозволяє відносити сприйняте до об'єктів, що мають значення у справі. У цьому зв'язку слідчому істотну допомогу може надати рефлексивне мислення (імітація мислення і дій суб'єкта спілкування).

У ході огляду місця події чи обшуку слідчий повинен правильно використовувати можливості рефлексивного мислення. Це означає, що він мусить уявляти, не як би він сам діяв на місці злочинця, а з урахуванням психофізіологічних особливостей і соціального статусу злочинця уявити його дії на місці злочину чи в процесі створення тайників.

Використання рефлексивного мислення є важливою умовою визначення напряму пошуку інформації, збирання доказів, обрання тих чи інших тактичних прийомів процесуальної дії. Імітація мислення і дій злочинця не тільки поширюється на факт вчиненого злочину, а й дозволяє припускати його майбутні дії — знищення чи приховування слідів, посилання на фальшиве алібі, фальсифікацію доказів, інсценування події.

§ 7. Тактичне рішення. Проблема тактичного ризику

Тактичне рішення — це визначення мети тактичного впливу на слідчу ситуацію в цілому або на окремі її компоненти, на хід і результати процесу розслідування та його елементи, вибір методів, прийомів та засобів досягнення мети.

Тактичне рішення складається з трьох частин:

1) інформаційної (полягає в аналізі та оцінці слідчої ситуації та її компонентів, процесуальних цілей та ін.);

2) організаційної (містить висновки про розподіл функцій, форми та напрямки взаємодії, резервні можливості, виконання необхідних організаційних заходів);

3) операційної (полягає у визначенні мети тактичного впливу,

способів її досягнення, прогнозуванні результату реалізації рішення).

Оптимальне використання тактичних прийомів та їх систем передбачає дослідження проблеми тактичного ризику, постановка якої у криміналістиці відноситься до середини 70-х рр.

У психології ризик визначається як ситуативна характеристика діяльності, що полягає у невизначеності її результату та можливих несприятливих наслідках в разі неуспіху.

Терміну “ризик” у психології відповідають три основних взаємопов'язаних значення:

1) ризик як міра очікуваного неблагополуччя у разі неуспіху у діяльності, що визначається сполученням ймовірності неуспіху та ступеня несприятливих наслідків;

2) ризик як дія, яка в тому або іншому відношенні загрожує суб'єкту втратою (програшем, травмою, шкодою);

3) ризик як ситуація вибору одного з двох можливих варіантів дії: менш привабливого, але більш надійного, чи більш привабливого, але менш надійного (результат якого проблематичний і пов'язаний з можливими несприятливими наслідками).

У криміналістиці тактичний ризик може бути визначений як виконання слідчим або суддею діяльності в умовах можливого виникнення негативних наслідків.

За ступенем локалізації ризик повинен поширюватися на:

1) проведення тактичних операцій;

2) здійснення слідчих (судових) дій та оперативно-розшукових заходів;

3) застосування систем (підсистем) тактичних прийомів окремих процесуальних дій;

4) використання окремих тактичних прийомів.

Складність прийняття рішень слідчим або суддею зумовлена ступенем невизначеності ситуації, яка припускає настання неоднозначних наслідків — позитивних або негативних. Завдання полягає в тому, щоб обрати позицію найменшого тактичного ризику, заздалегідь прогнозувати негативні наслідки та передбачати заходи щодо їх попередження.

Тактичний ризик пов'язаний з ситуаційною обумовленістю — об'єктивними чинниками (відсутністю або недостатністю інформації, наявністю суперечливих даних, що знижують можливість прогнозу ходу розслідування (судового розгляду) або можливих ситуацій процесуальної дії та ін.). Важливе значення для визначення того, чи є він необхідним, має слідча (судова) ситуація або ситуація слідчої (судової) дії.

Обумовлений тактичний ризик також суб'єктивними чинниками: досвідом слідчого або судді при оцінці зібраного матеріалу, можливостями використання рефлексивного мислення, вмінням аналізувати та прогнозувати можливі ситуації.

При обранні тактики у ситуації тактичного ризику необхідно дотримуватися таких положень:

1) прогнозувати можливе настання результатів як наслідку реалізації тактичного рішення;

2) варіювати доказовою інформацією;

3) визначати допустимість тактичного ризику у конкретній ситуації.

Найбільшу складність тактичний ризик має при обранні тактичної операції, адже чим більша кількість дій і завдань входить до неї, тим ширший характер можливих негативних наслідків. Проводити тактичні операції доцільно у ситуаціях з незначним ризиком.

Тактичний ризик може бути прогнозованим щодо окремої процесуальної дії або тактичних прийомів її провадження. Використання тих чи інших прийомів у ситуації тактичного ризику дозволяє слідчому (судді) регулювати її. Тут можна говорити про ситуацію дійсну, яка має місце, і ситуацію, створювану використанням певних прийомів та одержанням у зв'язку з цим нової інформації. Тобто йдеться про ситуацію, що динамічно розвивається.

Тактичний ризик може мати місце відносно системи прийомів у цілому (в разі ускладнень з визначенням ситуації або можливості несприятливої її зміни) або окремих її прийомів (в разі дефіциту інформації). У процесі реалізації системи її тактичні прийоми наповнюються конкретним змістом відповідно до обставин злочину та інших фактичних даних. В умовах тактичного ризику окремі елементи системи можуть залишитися невитребуваними через наявність прогалин в інформації або сумніву щодо її якості.

Гнучкість та варіантність тактичних прийомів, їх взаємозамінність у багатьох випадках дозволяють пом'якшити ступінь тактичного ризику при провадженні слідчої дії. Здійснення систематизації тактичних прийомів, розробка та пропонування судово-слідчим працівникам типових систем дає змогу зменшити ступінь тактичного ризику. Зниження або усунення ризику пов'язано з можливістю:

1) вибору комплексу тактичних прийомів, найбільш доцільних у відповідній ситуації;

2) заміни та використання іншої системи прийомів, якщо ситуація буде недостатньо чітко спрогнозована або система не працюватиме.

Організація і планування розслідування. Основи теорії криміналістичного прогнозування

§ 1. Сутність організації розслідування

Діяльність по розкриттю і розслідуванню злочинів потребує її чіткої організації та планування. Організація розслідування передбачає різні рівні діяльності по розкриттю, розслідуванню злочинів і запобіганню їм:

1) вищий — система заходів, які забезпечують ефективність функціонування елементів системи і досягнення відповідної мети. Організація розслідування виступає як специфічна форма діяльності усіх компетентних органів держави, тобто органів дізнання і попереднього слідства усіх відомств;

2) управлінський — управління певним видом діяльності. Цс комплекс заходів, що забезпечують оптимальну структуру органів розслідування, необхідний рівень управління ними. ефективність їх діяльності, вдосконалення засобів та методів. Організація розслідування у цьому разі виступає як основна функція слідчого апарату одного відомства;

3) методичний — організація розслідування конкретного злочину. Це комплекс заходів щодо створення оптимальних умов для визначення і застосування найбільш ефективних і доцільних криміналістичних рекомендацій;

4) тактичний — організація проведення окремої слідчої дії або

організаційно-технічного заходу. Організація розслідування означає:

своєчасну розробку узгодженого плану заходів місцевих правоохоронних органів;

налагодження належної взаємодії у процесі розслідування між слідчим, оперативними працівниками, фахівцями;

забезпечення кваліфікованого керівництва слідчо-оперативною групою чи бригадою;

проведення регулярних оперативних нарад слідчої групи;

налагодження систематичного обміну інформацією та звітністю про результати роботи слідчої групи і кожного слідчого;

забезпечення необхідних умов праці;

забезпечення своєчасної розробки і виконання планів розслідування по кожній кримінальній справі;

здійснення інших організаційних заходів для успішного розкриття і розслідування злочинів.

Комплекс організаційних заходів по кримінальній справі має бути точно визначеним, конкретним і детальним. Ці вимоги необхідно особливо чітко виконувати у ході розслідування складних, багатоепізодних кримінальних справ, з розподілом функцій між окремими слідчими і оперативними працівниками.

Організація розслідування базується на положеннях НОП. Щодо слідчого це стосується режиму та умов його роботи з мстою їх оптимізації, вдосконалення нормування праці, обладнання робочих місць, оргтехніки, канцелярського та секретарського обслуговування.

§ 2. Поняття і принципи планування розслідування. Техніка планування

Розслідування злочинів вимагає високої організації слідчої роботи. У здійсненні такої організації велике значення має планування розслідування.

Необхідність планування випливає з усієї суті діяльності слідчого у розслідуванні злочинів, яка потребує організованості, швидкості. Завданням кожного слідчого є вивчення наукових основ планування та впровадження їх у слідчу практику.

Під плануванням розслідування розуміють визначення шляхів розкриття злочинів, окреслення обставин, які підлягають з'ясуванню, а також встановлення найбільш доцільних строків проведення необхідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Значення планування розслідування визначається важливістю завдань, які можуть бути вирішені з його допомогою. До завдань планування слідства належать:

1) визначення правильних шляхів розкриття злочину;

2) забезпечення об'єктивності, повноти та всебічності розслідування;

3) своєчасне застосування науково-технічних і тактичних прийомів криміналістики з урахуванням особливостей кожної справи;

4) забезпечення найбільш ефективного поєднання оперативно-розшукових заходів і слідчих дій при розслідуванні;

5) сприяння економії сил і засобів слідчого апарату, швидкість розслідування.

Процес встановлення об'єктивної істини при розслідуванні злочинів залежить від принципів планування, які мають відповідати принципам кримінального процесу, визначатися ними. До принципів планування належать'.

1) точне, неухильне дотримання законності при розслідуванні злочинів;

2) обґрунтованість плану розслідування;

3) індивідуальність планування, недопустимість схематичності, шаблона;

4) динамічність планування.

План розслідування визначається слідчим залежно від обсягу матеріалу, який є в його розпорядженні. Найбільш доцільною формою плану є така:

ПЛАН РОЗСЛІДУВАННЯ

за кримінальною справою №__ по обвинуваченню________

_________________за ст.___________ КК України

прізвище, ім'я та по батькові

Стислий зміст справи:

При розслідуванні складних справ, по яких залучається велика кількість осіб, письмовий план доцільно складати за епізодами.

В доповнення до плану складаються схеми. За їх допомогою графічним шляхом систематизуються дані по справі. Графічне зображення даних справи, систематизованих за певними ознаками, допомагає чітко уявити структуру і суть як справи у цілому, так і певних її обставин.

Під час розслідування використовується також мережеве планування, яке передбачає схематичне зображення часу провадження окремих дій на підставі прогнозування діяльності з розслідування, однак таке планування становить певну складність через відсутність доказової інформації.

§ 3. Вчення про криміналістичну версію

Пізнання — це діяльність, метою якої є отримання істинного знання про будь-який об'єкт. Розслідування злочинів має пізнавальний характер. Його специфіка полягає в тому, що пізнання у цій сфері людської діяльності здійснюється у формі доказування.

Збирання доказів здійснюється через проведення слідчих дій, а дослідження і оцінка доказів полягають у з'ясуванні змісту, відомостей про факти, перевірку цих відомостей, встановлення їх вірогідності.

Своєрідність процесу пізнання при розслідуванні злочинів полягає насамперед у тому, що предметом його є суспільне небезпечні і протиправні вчинки, а їх дослідження у більшості випадків ускладнюється відсутністю повної картини вчинення злочину. У розпорядженні слідчого є тільки окремі сліди, аналізуючи які він повинен відновити картину події у всій її складності. Розумова і процесуальна діяльність слідчого відбувається в умовах, коли не відомі природні причинні зв'язки, знищені або замасковані сліди, зв'язок між речами і подіями нерідко постає у перекрученому вигляді, сутність явищ у деяких випадках є викривленою. Це й визначає характер пізнавальної діяльності слідчого.

Змістом пізнання при розслідуванні злочинів є розумова діяльність, яка базується на загальних законах мислення. Формою ж, у якій здійснюється пізнання у даній конкретній галузі, є специфічна діяльність, що визначається кримінально-процесуальним законом, який регулює процес збирання доказів.

За своєю гносеологічною природою пізнання при розслідуванні злочинів тотожне пізнанню взагалі. Пізнання у процесі розслідування відповідає загальним законам гносеології.

Чуттєвий ступінь пізнання у галузі розслідування злочинів не носить такого безпосереднього характеру, як у галузях знань, що мають своїм предметом фізичні, хімічні, біологічні явища. Про безпосереднє сприйняття тут можна говорити тільки стосовно результатів події, що відбулася, які виступають у вигляді слідів злочину в широкому розумінні цього слова. До таких слідів належать як сліди у буквальному розумінні — сліди рук, ніг, знарядь злому, транспорту, так і сліди, виражені в інших формах: показання свідків, обвинувачених та ін. Але й така обмежена безпосередність сприйняття події злочину створює необхідні передумови для її пізнання.

Процес пізнання у розслідуванні здійснюється за допомогою категорій аналізу і синтезу, причини і наслідку, сутності і явища, тотожності і відмінності та ін. Застосування їх у кожній галузі знання має особливості, які визначаються співвідношенням загального діалектичного методу і спеціальних методів окремих наук.

Діалектичні категорії аналізу і синтезу, сутності і явища у процесі пізнання при розслідуванні злочинів набувають своєї специфіки. Зокрема, аналіз у процесі розслідування виступає в різних формах, залежно від того. які функції він виконує. Аналіз події злочину по її слідах, що проводиться при огляді місця події, виступає як умовне, розумове розчленування, відокремлений розгляд обстановки, обставин, слідів та ін. Аналіз при підготовці і проведенні допиту полягає у вивченні конкретних матеріалів, які є у розпорядженні слідчого, формуванні питань, визначенні тактичної лінії допиту та ін.

Специфіка застосування категорії сутності і явища при пізнанні у галузі розслідування також визначається предметом дослідження. Сутність окремих явищ, що є результатом злочинної дії, не тільки не виступає на поверхні, а й маскується, постає у перекрученому вигляді, старанно вуалюється. Такі труднощі у пізнанні сутності окремих явищ при розслідуванні мають місце у випадках, коли сліди злочину приховані, обстановка події злочину інсценована.

Найчастіше на початковому етапі слідчий має (більший чи менший) комплекс даних, що характеризують результати злочинної дії. Ці дані виступають як наслідок певних причин, встановити які і входить до завдання слідчого.

Однією з особливостей пізнавального процесу при розслідуванні злочину є встановлення істини, тобто з'ясування усіх обставин злочинної події. Встановлення об'єктивної істини відбувається шляхом побудови слідчих версій різного роду і значущості.

Однією з форм пізнання невідомого є гіпотеза. За своєю природою версії с різновидом гіпотез. На відміну від наукових гіпотез версії не мають на меті створення наукових теорій, а їх перевірка здійснюється у термін, встановлений для розслідування.

Версія — обґрунтоване припущення про наявність і обставини розслідуваної події, про дії конкретних осіб і наявність у цих діях складу певного злочину.

Роль версій у пізнанні в процесі розслідування надзвичайно велика. У зв'язку з цим існують дві проблеми, вирішення яких визначає ефективність розслідування, досягнення об'єктивної істини.

Перша проблема — пізнавальна роль версії, її функція як методу пізнання у конкретній галузі, якою є судочинство.

Друга проблема — методи побудови версій у різних ситуаціях розслідування: а) при обмеженні доказової інформації; б) при відсутності доказової інформації; в) при її значному обсязі.

Пізнавальна функція версії полягає: а) у систематизації доказового матеріалу; б) його аналізі; в) обгрунтованому висуненні припущення, яке визначає найбільш швидкий і ефективний шлях встановлення істини.

Методами побудови версій є їх логічні основи — індуктивний метод, дедуктивний метод, аналогії. Побудова слідчих версій проходить такі етапи:

1) аналіз фактичного матеріалу;

2) висловлення припущення (саме версії);

3) виведення наслідків версії;

4) перевірка виведених наслідків (у цьому разі підтверджується

або спростовується слідча версія).

Розглянемо етапи формування версій на прикладі з слідчої практики. До прокуратури надійшло повідомлення про те, що на окраїні міста знайдено труп жінки. В результаті огляду місця події було встановлено: напівзанурений у яму з водою труп молодої жінки, сліди тачки, які не доходять до ями і обриваються за два метра від неї. Інших слідів не виявлено. При огляді трупа поза і стан одягу привели слідчого до думки про те, що мало місце зґвалтування. Однак це припущення відпало при судово-медичному дослідженні трупа, у процесі якого експерт встановив, що потерпіла перебувала на восьмому місяці вагітності і була спроба перервати вагітність шляхом механічного втручання. В результаті судово-медичного дослідження слідчий одержав певну сукупність фактів, які дозволили зробити деякі висновки. На цей час була з'ясована особа потерпілої і встановлено, що вона була незаміжня, тяжілася своєю вагітністю і неодноразово висловлювала бажання звернутися до послуг “тітки Ганни”.

Аналізуючи ці дані, слідчий висунув версію: під час проведення аборту сталася смерть і особа, яка вчинила злочин, бажаючи приховати скоєне, вивезла труп до місця, де його було виявлено. Після того як слідчий висунув таку версію, він став теоретично виудити з неї необхідні наслідки. До них належали такі:

1) місцем проведення аборту була квартира “тітки Ганни”;

2) у квартирі можуть бути виявлені сліди злочину і речі потерпілої;

3) у “тітки Ганни” повинна бути тачка, на якій тіло потерпілої було перевезено до місця його виявлення;

4) до злочину причетні інші особи, які допомагали “тітці Ганні”

у транспортуванні тіла.

Перевірка названих наслідків провадженням слідчих дій — огляду та обшуку будинку, проведенням експертиз — підтвердила правильність висунутої версії.

Слідча версія у її закінченому вигляді завжди є наслідком індукції або дедукції. Індуктивні висновки — умовивід від окремого до загального — найчастіше застосовуються у випадках, коли слідча версія випливає з аналізу доказів, виявлених при провадженні окремих слідчих дій. Тоді від встановлення окремих причин походження доказів шляхом індуктивного мислення слідчий приходить до загального припущення про характер і причини події злочину. Індукція у цьому разі може бути неповною (при умовиводі досліджуються не всі факти, явища, а лише їх частина) або повною, яка передбачає висновки, що ґрунтуються на знанні необхідних ознак і причинних зв'язків подій, фактів, явищ. Так, від окремих доказів шляхом аналізу і розгляду їх у взаємозв'язку слідчий приходить де загального висновку про причетність суб'єкта до злочину.

При використанні методу індукції у процесі побудови версії слідчий повинен передбачати помилки, які можуть виникнути  процесі індуктивного умовиводу. До них належать помилки не вірного висновку як результат помилкових посилань і висновків “після цього — значить внаслідок цього”.

Такого роду помилки можуть призвести не тільки до неправильної побудови версій, а й до невірного визначення шляхів розслідування злочину. Логічна помилка “поспішності узагальнення” полягає тому, що висновок від окремого до загального ґрунтується не на повному і всебічному аналізі необхідних причинних зв'язків, до висновків слідчий приходить, виходячи з вивчення частини ознак. У практиці розслідування такі помилки зустрічаються при конструюванні версії коли в процесі аналізу слідчий не враховує певні чинники.

Побудова версій дедуктивним шляхом передбачає як початковий момент загальні положення, встановлені у процесі розслідування злочину. Дедуктивний метод може мати місце при явно недостатній кількості виявлених по справі доказів. У цьому випадку пр побудові версій виходять не з аналізу певних доказів, а із загального припущення. Так, при розслідуванні пожежі у будинку суду слідів підпалу не було встановлено. В результаті огляду був виявлений обвуглений труп сторожа суду та залишки напівобгорілих Кримінальних справ у шафах канцелярії. Слідчий міг будувати такі версії

1) підпал вчинений з метою знищення кримінальної справи;

2) підпал вчинений з метою помсти судді;

3) підпал вчинений з метою вбивства сторожа з будь-яких сп нукань;

4) пожежа виникла через несправність електропроводки.

Тут всі названі версії ґрунтуються не на конкретних доказах виявлених по справі, а на загальних положеннях методики розслідування пожеж, яка на підставі наукового аналізу і узагальнення досвіду слідчої практики рекомендує перелік можливих (типових) версій при розслідуванні злочинів цієї категорії.

При схожій ситуації події злочину або окремих його обставин зі злочинами, які раніше розслідувалися, слідчі версії можуть виникати за аналогією. Висунення слідчих версій за аналогією може привести до позитивних результатів при розслідуванні злочинів.

Джерелами аналогії при конструюванні версій можуть бути:

1) оперативні та слідчі дані щодо складу та методів вчинення розкритих злочинів;

2) оперативні та слідчі матеріали щодо однотипних нерозкритих злочинів;

3) загальні теоретичні положення, які грунтуються на узагальненні слідчої практики і дозволяють намітити певну кількість версій щодо конкретної категорії злочинів;

4) теоретичні узагальнення та власний досвід слідчого у розкритті злочинів.

У процесі конструювання слідчих версій за аналогією великого значення набуває аналіз способу вчинення злочину, оскільки він містить найбільш виразні сторони злочину.

Криміналістичні версії можуть бути класифіковані за двома підставами:

І) за обсягом понять версії поділяються на загальні (пояснюють зміст та сутність всієї події) та окремі (поясняють зміст окремих фактів).

. Різновидом загальних версій є типові версії, що відбивають видові ознаки злочину та найбільш типовий механізм події. Так, за наявності ознак крадіжки існують типові версії — крадіжка чи інсценування; при виявленні пожежі — підпал, порушення правил пожежної безпеки; при виявленні трупа — вбивство, самогубство, нещасний випадок та ін.;

2) за сферою використання версії підрозділяються на слідчі, оперативно-розшукові, судові та експертні. Ці версії, як правило, взаємопов'язані і можуть випливати одна з другої. Так, слідча версія може випливати з експертної, оперативно-розшукова — з слідчої і навпаки. Ілюстрацією цього положення може бути такий приклад. У дворі будинку пізно ввечері був знайдений труп чоловіка. При його огляді судово-медичний експерт звернув увагу на факти крепітації і висловив припущення про падіння чоловіка з висоти. Огляд під'їздів поблизу дозволив виявити в одному з них на вікні горища нитки, схожі на одяг потерпілого. Обшук у квартирі 5-го поверху (сліди ніг вели туди) і огляд дозволили встановити, що злочин був вчинений саме там. Молоді люди пиячили і посварились, один вдарив другого по голові пляшкою з-під шампанського, після чого труп викинули з вікна горища, щоб приховати дійсну подію. Слідчі версії перевіряються у процесі розслідування по можливості одночасно (кожна версія має свої специфічні та спільні з іншими версіями питання). При вирішенні питань про послідовність слідчих дій важливо у першу чергу планувати первісні та невідкладні слідчі дії, а потім дії, якими одночасно перевіряється кілька версій.

§ 4. Основи теорії криміналістичного прогнозування

Активізація прогностичної функції науки криміналістики і, як наслідок, нагальна потреба у залученні даних неюридичних галузей знань для її реалізації виступили каталізатором становлення основ криміналістичного прогнозування. Прагнення криміналістів розкрити теоретичні й методологічні аспекти прогностичної діяльності свідчать про певний рівень зрілості самої науки криміналістики. Використання поняття “криміналістичне прогнозування” визначено насамперед специфікою об'єктів пізнання й умовами їх розвитку, предметною сферою дослідження і характером закономірностей, яким підпорядковується прогнозовувана величина, а також особливостями мети та завдань при розробці прогнозів.

Прогнозування слід розглядати як спеціальну науково-практичну діяльність, спрямовану на отримання інформації про основні тенденції, напрямки, шляхи розвитку криміналістичних об'єктів, їх стан у майбутньому.

Оскільки прогнозування є невід'ємною функцією криміналістики, то і об'єктами прогнозу виступають об'єкти пізнання даної науки: а) злочин (кримінальна діяльність) і породжувані ним наслідки; б) діяльність по розкриттю і розслідуванню злочину. Вказані об'єкти розглядаються як системні утворення з диференційованим числом елементів, яким притаманний комплекс різноманітних ознак і властивостей — якісних і кількісних, а також прогностична значущість. Елементами системи (безпосередніми об'єктами прогнозу) є: механізм, спосіб, обстановка, мотив кримінальної діяльності; ідеальні й матеріальні сліди як наслідок взаємодії злочинця з оточуючим середовищем в умовах вчинення злочину і поза ним; засоби й методи пізнання чинників, що утворюють злочин; поведінка професійних і непрофесійних учасників процесу розслідування тощо. Особливе місце серед об'єктів прогнозування посідає сама наука криміналістика як об'єктивоване знання, що є результатом предметно-пізнавальної діяльності та виражається у вигляді системи понять, категорій, законів, концепцій.

Прогностична діяльність здійснюється не з реальними об'єктами, а лише з інформацією про них. Тому чим глибше пізнані закономірності об'єктивної дійсності, що входять до предмету криміналістики, тим достовірнішим і точнішим за строками і суттю буде зміст прогнозу. При цьому вказані закономірності повинні вивчатися не в статиці, а в динаміці, охоплюючи аспекти минулого, сьогодення і майбутнього. Таким чином, визначення перспектив розвитку, а також найбільш вірогідних форм прояву в майбутньому закономірностей об'єктивної дійсності, що входять до предмета науки криміналістики, складає основу досліджень криміналістичної прогностики. Сама ж

криміналістична прогностика являє собою систему наукових положень, які розкривають причинні відносини і зв'язки між характером злочинної діяльності в майбутньому і основними напрямками розвитку й удосконалення методів, прийомів і засобів розслідування і профілактики злочинних дій.

Прогностико-криміналістичні дослідження здійснюються на підставі певних принципів і правил, сформульованих на ґрунті філософських поглядів, переконань, співвідносних з названою проблематикою, а також положень соціальної прогностики, теорії права, психології, криміналістики та інших галузей знань. До найбільш важливих принципів слід віднести:

підпорядкованість методів прогнозування законам гносеології та логіки;

відповідність методів прогнозування прогностичному завданню;

залежність вірогідності прогнозу від його інформаційної бази та можливості прогностичної альтернативи;

залежність ефективності прогнозу від умов його верифікації (оцінки вірогідності);

залежність криміналістичних засобів, прийомів і методик роботи з інформацією про подію злочину від характеру цієї події та породжених ним наслідків (“криміналістичний детермінізм”);

залежність отримання, оцінки і використання інформації про злочин у доказуванні від конкретних кримінальних і слідчих ситуацій, індивідуальних властивостей та ознак об'єктів дослідження, неоднозначності форм взаємозв'язків між ними.

Завдання криміналістичної прогностики (теорії криміналістичного прогнозування) визначені передумовами і потребами виникнення і формування даного вчення. Вони випливають із загальних завдань науки криміналістики і певною мірою конкретизують їх. До таких завдань слід віднести:

розробку теоретичних і методологічних основ, принципів та умов криміналістичного прогнозування;

розробку методів та методик побудови криміналістичних прогнозів і критеріїв їх оцінки;

визначення пріоритетних напрямків криміналістичного прогнозування, а також вихідної інформації для побудови прогнозів;

визначення специфіки інтегративних зв'язків криміналістичного прогнозування з іншими видами науково-правового передбачення (кримінологічним і кримінально-правовим) як умови комплексного вирішення завдань боротьби зі злочинністю;

визначення основних видів криміналістичних прогнозів, шляхів та форм їх реалізації;

діагностику актуальних криміналістичне значущих проблем, опрацювання варіантних зразків їх вирішення для вдосконалення засобів та методів розкриття і розслідування злочинів;

аналіз процесу розвитку і функціонування об'єктів дослідження, виявлення детермінуючих чинників;

формування рекомендацій щодо використання положень криміналістичної прогностики в практичній діяльності правоохоронних органів.

Розв'язання названих завдань здійснюється шляхом розгляду більш конкретних питань. Так, мінімізація непевності при визначенні пріоритетних напрямків та шляхів наукових досліджень щодо вдосконалення методик розслідування і профілактики окремих видів злочинів може бути вирішена на підставі:

виявлення тенденцій розвитку самої практики, встановлення впливу на практику криміналістичної теорії;

визначення потреб практики і перспектив розвитку криміналістичної теорії, які мають задовольнити ці потреби;

створення уяви про помилки у практичній діяльності та їх причини для розробки в теорії шляхів усунення цих помилок, а також вироблення нових, більш ефективних методик;

визначення прогностичної оцінки запропонованих наукою методик розслідування і профілактики окремих видів злочинів за ступенем їх ефективності та пріоритетності на даний момент і доцільності використання у майбутньому та ін.

Різноплановість завдань, що стоять перед криміналістичною прогностикою, обумовлює спрямованість прогностичних досліджень, які мають науковий, науково-прикладний і практичний характер.

Прогнозування наукових досліджень та їх результатів пов'язано з розвитком науки криміналістики в цілому, з визначенням шляхів і можливих наслідків її розвитку; при цьому прогнозування розглядається як внутрішня, невід'ємна функція науки. Криміналістичне прогнозування сприяє розширенню пізнавальної сфери, виступаючи своєрідним орієнтиром при визначенні оптимальних шляхів і напрямків наукового пошуку. Результати науково обґрунтованого передбачення покликані істотно підвищити теоретичну цінність і практичну значущість досліджень, поліпшити якість теоретичних розробок та практичних рекомендацій.

Науково-прикладне прогнозування спрямоване на передбачення змін у характері, способах, механізмі та в інших структурних елементах окремих видів злочинної діяльності, в особливостях прояву зовні їх ознак і відповідно у можливих змінах у діяльності по розкриттю, розслідуванню і попередженню цих злочинів. Суть прогнозування полягає в тому, що на базі теоретичної системи знань про закономірності прогнозу (знань про минуле і сьогодення, їх зв'язки з іншими об'єктами, прогностичний фон тощо), а також криміналістичних прогнозів про динаміку злочинності в цілому формулюється припущення про найбільш вірогідні зміни якісного стану даних об'єктів у майбутньому (видозміна існуючих або поява нових способів вчинення і приховання злочинів, предметів злочинного посягання та ін.). Одержані прогностичні дані визначають спрямованість розробок рекомендацій щодо вдосконалення методик розслідування злочинних діянь, які змінилися. Наприклад, виявлення тенденцій пристосування злочинців, які вчиняють крадіжки зі зломом, до змін умов охорони об'єктів від злочинних посягань обумовило необхідність врахувати дану обставину при розробці відповідних рекомендацій щодо вдосконалення методик розслідування і проведення профілактичної роботи. У цьому плані науково-прикладне прогнозування є природним доповненням кримінологічних прогнозів.

Практичне прогнозування відбиває специфіку побудови прогнозів у судово-слідчій, експертній, оперативно-розшуковій діяльності. Фундаментом для побудови прогнозів виступають узагальнені уявлення про типовий розвиток об'єктів, явищ, процесів певного виду. На основі цих узагальнених уявлень і будуються прогнози в умовах реального часу відповідно до конкретних ситуацій розслідування, суб'єктів, їх поведінки, вчинків та ін. Вихідною інформащєю для цього є насамперед теоретичні знання з криміналістики, психології, теорії рефлексії тощо, наприклад, відомості про типову криміналістичну характеристику того виду злочину, до якого належить розслідувана подія, про типові тенденції розвитку слідчої ситуації, психологічні особливості поведінки підозрюваних, обвинувачених та інших осіб, які потрапили в орбіту судочинства, а також особистий досвід суб'єкта, який здійснює прогностичну діяльність. Емпіричні ж дані щодо характеристики конкретного суб'єкта, його поведінки лише окреслюють прогностичний фон, умови, в яких відбудеться конкретний акт прогностичної діяльності, спрямований на відокремлення типових уявлень від найбільш прийнятних для даного одиничного випадку.

За масштабом охоплення обставин і фактів, що відбиваються у прогностичних судженнях, за обсягом завдань, що вирішують у судово-слідчій практиці, прогнозування диференціюється на стратегічне, тактичне й індивідуальне. Перше пов'язано з прогнозуванням перспектив розслідування і судового розгляду по справі в цілому. Його висновки передують висуненню версій, забезпеченню планування, визначенню найбільш прийнятних форм взаємодії, характеризують можливі варіанти розвитку слідчих ситуацій, наслідків процесуальних рішень, які приймаються, заходів по нейтралізації або мінімізації негативних наслідків їх реалізації тощо. Друге (тактичне) є прогнозуванням результативності тактичних операцій, які плануються, слідчих дій і тактичних прийомів з метою вирішення тактичних завдань у конкретних ситуаціях розслідування та судового розгляду; наслідків використання отриманих результатів у доказуванні; тактичного ризику та заходів щодо його мінімізації. Третій вид прогнозування (індивідуальне) спрямований на складання прогностичної моделі можливої поведінки професійних і непрофесійних учасників на попередньому слідстві і в судовому розгляді (наприклад, поведінка обвинуваченого на допиті — його реакції, протидії та ін.); прояв у не встановленого і не затриманого злочинця та його спільників елементів винної поведінки;

формування судження про можливе місце і час вчинення нового злочину; передбачення можливих місць схову тощо.

Точність і обґрунтованість криміналістичних прогнозів залежать передусім від досконалості системи збирання та аналізу про-гностично значущої інформації. Вихідні посилки криміналістичного прогнозу містять знання як про об'єктивні закономірності функціонування і розвитку об'єктів прогнозу, так і про конкретні умови, сукупні дії цих закономірностей, що дає можливість уявити всю необхідну для криміналістичного прогнозування інформацію у вигляді двох блоків: а) інформаційний блок прогнозованої системи — банк даних про вихідний стан об'єкта, який прогнозується, його властивості та ознаки з позицій методології криміналістичної прогностики; б) інформаційний блок прогнозованої системи •— банк даних про чинники-детермінанти, прогностичний фон, тобто відомості, що характеризують як передпрогностичну обстановку, так і ситуацію періоду упередження прогнозу (проміжок часу, на який розробляється прогноз).

Джерелами формування вихідної для прогнозування інформації є:

1. Наукові дані:

а) положення загальної теорії та окремих криміналістичних теорій, серед яких виділяються передусім відомості про закономірності виникнення, існування і зникнення інформації про злочин і засновані на цих закономірностях засоби та прийоми діяльності суб'єктів судового дослідження, а також окремонаукові вчення про способи вчинення і приховування злочинів, механізми слідоутворення тощо. Саме відносна повторюваність способу вчинення і утаювання злочинів, механізму слідоутворення, навиків злочинної діяльності при додержанні стабільності детермінуючих чинників дозволяє створювати прогностичні моделі можливих змін у способах, розробляти і здійснювати заходи. що перешкоджають вчиненню злочину передбачуваними способами, виникненню і поширенню нових способів вчинення злочинів;

б) результати науковометричних досліджень у криміналістиці;

в) відомості, що характеризують сучасний рівень розвитку природничих та технічних наук, дані яких використовуються в криміналістиці, а також тенденції та перспективи розвитку науково-технічного прогресу;

г) соціологічні, правові та кримінологічні прогнози.

2. Статистичні дані:

а) статистичні дані криміналістичних обліків;

б) кількісна характеристика злочинності, її окремих видів та динаміки.

3. Погляди експертів щодо об'єкта та ситуації прогнозу.

4. Узагальнені дані практики (в тому числі зарубіжної):

а) інформація про нові способи вчинення злочинів, нові різновиди злочинних посягань, нові види предмета посягання, трансформацію обстановки, в якій вчиняються ті чи інші злочини;

б) відомості про ефективність тих чи інших засобів, прийомів та методів криміналістики для процесу розслідування і попередження злочинів певного виду;

в) інформація про нові засоби та прийоми судового дослідження;

г) дані про причини та умови, що сприяють вчиненню злочинів.

Запропонований перелік практичних даних, що використовуються при побудові криміналістичних прогнозів, є приблизним, до того ж слід зауважити, що ці дані, по суті, також мають науковий характер, оскільки їх використання вимагає наукового аналізу, узагальнення та систематизації. Вивчення якісних і кількісних параметрів ймовірного майбутнього стану певного об'єкта криміналістичного прогнозування відбувається у процесі застосування різноманітних методів, процедур та прийомів. Базисними методами розробки прогнозів є опитування експертів, моделювання та екстраполяція (поширення знань з однієї предметної галузі на іншу, ще не досліджену). Запропонована класифікація є досить умовною, оскільки, наприклад, прогностичне моделювання, як правило, неможливе без екстраполяції та експертних оцінок, які, в свою чергу, являють собою підсумок екстраполяції та моделювання експертом досліджуваного об'єкта та ін. Крім того, названі методи теж підрозділяються в залежності від способу отримання прогностичної інформації. Так, опитування експертів може мати індивідуальний і колективний характер, при цьому в індивідуальних експертних оцінках найчастіше застосовуються методи інтерв'ювання, складання аналітичних доповідних записок, написання сценарію, а в колективних — анкетування, “мозковий штурм” (зародження альтернативних ідей вирішення конкретної проблеми шляхом обговорення їх групою висококваліфікованих фахівців без будь-якої попередньої підготовки) тощо. Як правило, для побудови прогнозів використовують сукупність різнопланових методів, які диференціюють в залежності від сфери та об'єкта прогнозу. Так, метод екстраполяції на основі аналогій та імітаційно-ігрові моделі найбільш прийнятні при індивідуальному прогнозуванні, тоді як математичні моделі застосовують при прогнозуванні перспектив розвитку і прояву злочинної діяльності в цілому.

Завершальний етап прогностичних досліджень — визначення форми та шляхів реалізації сформульованих прогнозів. Вирішення даного завдання пов'язано головним чином з підготовкою різноманітних рекомендацій, зміст яких видозмінюється залежно від мети прогнозів і спрямованості прогностичних досліджень. Якщо прогнозування спрямовано на розробку нових методик, прийомів та засобів, які забезпечують розслідування злочинної діяльності, що видозмінюється, запропоновані рекомендації мають творчий характер. Прогностичні висновки можуть виступати для криміналістичної науки і судово-слідчої практики своєрідними орієнтирами, у напрямку яких з найбільшою вірогідністю здійснюватиметься розвиток об'єктів криміналістичного пізнання. При цьому прогнозування не тільки орієнтує, а й забезпечує поступальний, динамічний розвиток криміналістичних об'єктів згідно з обраною спрямованістю, упереджуючи настання безвихідних, негативних ситуацій, коли судово-слідчі органи наштовхуються на злочинні прояви, що не знайшли належного правового регулювання, і не мають належних криміналістичних рекомендацій щодо їх розслідування і попередження.

Глава III

Слідчий огляд

§ 1. Поняття, види та принципи огляду

Слідчий огляд є однією з невідкладних слідчих дій. За його допомогою може бути отримана найбільш важлива інформація, яка здатна допомогти розкриттю злочину.

Оглядом називається слідча дія, яка полягає у безпосередньому сприйнятті об'єктів з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обставин події, а також обставин, що мають значення для справи.

Видами огляду є:

а) огляд місця події;

б) огляд предметів і документів;

в) огляд ділянок місцевості і приміщень поза місцем події;

г) огляд трупа;

д) огляд тіла живих осіб (освідування).

Одним із найбільш складних видів огляду є огляд місця події. Під місцем події розуміється приміщення або місцевість, де вчинено злочин або де є матеріальні сліди, пов'язані з подією злочину. Місце злочину і місце події — поняття, які не завжди співпадають: місце події — поняття більш широке, бо воно пов'язане з виявленням ознак, що мають відношення до події злочину; місце злочину — це місце безпосереднього вчинення злочинного наміру, яке спричинило певні матеріальні зміни (наявність слідів злому, взуття, крові та ін.).

Метою огляду є:

а) виявлення слідів злочину і речових доказів;

б) з'ясування обставин події;

в) висунення версій про подію злочину і його учасників;

г) отримання даних про осіб, які могли бачити вчинення злочину, з метою організації оперативно-розшукових заходів і наступних слідчих дій.

Огляд місця події є первинною і невідкладною слідчою дією. Це пояснюється необхідністю отримання інформації про обставини події у первісному, незміненому стані, тому що будь-яке зволікання тягне за собою втрату речових доказів, зміну слідової картини. Невідкладність огляду місця події пояснюється необхідністю оперативного отримання інформації з метою організації розшуку злочинця, а також інших слідчих дій, спрямованих на розкриття злочину.

Здійснення огляду місця події підпорядковане певним принципам. До них належать:

своєчасність огляду. Огляд місця події здійснюється негайно після отримання повідомлення про подію злочину, у будь-який час доби. Огляд може бути відкладений у зв'язку з несприятливими умовами (неможливість прибуття, відсутність транспорту, стан погоди), але з обов'язковим розпорядженням про охорону місця події. Своєчасність огляду забезпечує отримання всебічної інформації про подію і оперативність у здійсненні розшукових заходів;

об'єктивність і повнота огляду. Об'єктивність огляду означає всебічне дослідження всієї обстановки, слідів і речових доказів. Як правило, при огляді місця події слідчий виходить з первісної інформації про подію, отриманої після прибуття на місце події, а також з тих версій, що виникають під час огляду. Таких версій може бути декілька і згідно з кожною має здійснюватися огляд. При цьому не можна перебувати у полоні однієї з версій, якою б правдоподібною вона не була, і відповідно лише до неї виявляти сліди і речові докази. Треба виходити також із контрверсій, які дозволяють давати інше тлумачення події, що мала місце, пам'ятати про можливі інсценування події, створення слідової картини, яка спотворює сутність події;

планомірність огляду. Слідчий огляд передбачає певний порядок у діях слідчого: визначення порядку огляду, його меж, послідовності пересування по території або приміщенню, що оглядається, а також визначення об'єктів (слідів, речових доказів), які можуть мати місце у зв'язку з подією злочину. Планомірність передбачає й обрання методів огляду (ексцентричний, концентричний та ін.). Під час огляду місця події вивчаються обставини, за яких відбулася подія, зміни у розташуванні різних об'єктів, сліди осіб, які вчинили злочин, знаряддя і засоби вчинення злочину, а також сліди, залишені цими знаряддями. Увага слідчого має концентруватися також на речових доказах, виявлення яких пов'язане з подією злочину;

застосування науково-технічних засобів — один з принципів огляду місця події, який стосується виявлення і фіксації слідів і речових доказів. Виявлення слідів під час огляду у багатьох випадках неможливо без застосування науково-технічних засобів. Так, виявлення слідів рук (невидимих і маловидимих), ніг, крові, мікрочасток вимагає застосування спеціальних науково-технічних засобів, значна їх кількість є у слідчій валізі, однак при огляді можуть бути використані також інші науково-технічні засоби, що передбачає залучення фахівця. Під час огляду місця події важливо дуже обережно поводитись з речовими доказами, щоб запобігти їх втраті або пошкодженню, яке виключило б їх використання для здійснення експертизи. Саме тому при використанні науково-технічних засобів необхідно дотримуватись правил упаковки і фіксації виявленого. Важливим засобом фіксації окремих слідів, речових доказів, як і усіх обставин події, є фото- або відеозйомка. Застосована згідно з передбаченими правилами, вона сприяє найбільш об'єктивному відображенню загальної і слідової картини, які спостерігалися під час огляду місця події.

§ 2. Підготовка до огляду місця події

Підготовчі дії, пов'язані з оглядом місця події, складаються з двох етапів: дії до виїзду на місце події, і дії після прибуття на місце. Підготовчі дії до виїзду на місце події полягають у наступному: а) слідчий має уточнити характер події згідно з повідомленням, що надійшло; б) вжити заходів (через органи міліції або адміністрацію установи) щодо охорони місця події і надання допомоги потерпілим; в) вжити заходів щодо безпеки громадян на ділянках, які межують з місцем події; г) перевірити готовність науково-технічних засобів; ґ) вирішити питання щодо транспортних засобів, які необхідні для виїзду на місце події; д) визначити коло осіб, які братимуть участь в огляді, згідно з характером злочину (судово-медичний експерт, експерт-криміналіст, інспектор ДАІ, кінолог); е) вирішити питання про запрошення понятих, особливо у випадках, коли місцем події є віддалена місцевість або коли огляд відбувається у нічний час, тощо.

Коли слідчий вважає за потрібне, він може запросити для участі в огляді потерпілого, який здатний допомогти з'ясуванню обставин події, а також надати допомогу у виявленні слідів і речових доказів.

Після прибуття на місце події слідчий вживає таких заходів: а) упевнюється у наданні допомоги потерпілому; б) проводить коротке опитування свідків; в) дає розпорядження працівникам міліції щодо проведення необхідних оперативно-розшукових заходів (переслідування по “гарячих слідах”, встановлення очевидців); г) усуває сторонніх осіб; ґ) визначає функції кожного учасника огляду і роз'яснює їм їх права і обов'язки. Після закінчення цих дій слідчий приступає безпосередньо до огляду.

§ 3. Пізнавальна сутність огляду місця події

Огляд місця події передбачає обрання методів, які визначають його послідовність. До таких традиційно належить концентричний метод (від периферії до центра), який найбільш доцільно обирати у випадках, коли центр місця події не має чітко визначених меж і увагу слід зосередити на окремих слідах і речових доказах, що дозволяють визначити центр і характер події. Метод ексцентричний — від центра до периферії — найбільш характерний для злочинів, де подія має центр (наприклад, труп або центр зіткнення автомашин). Огляд центра події є передумовою для цілеспрямованого виявлення інших слідів, пов'язаних з діями злочинця на місці полії. Фронтальний (лінійний) метод застосовується під час огляду значних площ, де місце події пов'язане з великим числом і розосередженістю слідів і речових доказів. Для огляду місця події можуть бути обрані й інші методи, зокрема уявне розбиття місця на квадрати, сектори або інші частини, зручні для мети огляду приміщень чи ділянок місцевості. Методи огляду можуть бути і комбінованими, залежно від ситуації огляду, а також комплексу слідів і речових доказів, які виявлені у ході огляду.

Власне тактика огляду втілюється у кількох послідовно здійснюваних стадіях. До них належать оглядова, статична і динамічна стадії. В оглядовій стадії слідчий здійснює такі дії: визначає межі огляду, його оптимальний метод відповідно до ситуації, проводить орієнтовну і оглядову фотозйомку. Статична стадія огляду передбачає огляд без порушення обстановки, окремих слідів і речових доказів. Слідчий пересувається по місцю події, фіксуючи свою увагу на розташуванні окремих об'єктів огляду з метою вибору тих з них, які, за його припущенням, можуть мати відношення до події злочину. Найбільш відповідальною є динамічна стадія, в ході якої детальному вивченню підлягають сліди і речові докази. Слідчий аналізує їх сутність, відношення до події злочину, отримує інформацію, яка уточнює висунуті версії, або висуває інші, відповідно до характеру та інформаційної цінності виявленого. На цій стадії активно застосовуються науково-технічні засоби, серед яких переважне місце належить таким методам фіксації, як вузлова або детальна фотозйомка, а також методи виявлення слідів рук, знарядь злому, слідів ніг і транспортних засобів. Важливе значення мають фіксація і вилучення слідів шляхом виготовлення зліпків, перенесення їх на слідові і дактилоскопічні плівки. Детальний огляд слідів і речових доказів передбачає виявлення їх ознак, визначення можливості їх використання для експертного дослідження. У процесі огляду слідчому необхідно звертати увагу на мікросліди і мікрочастки, оскільки їх аналіз і наступне дослідження можуть дати важливу інформацію для встановлення осіб, які можуть бути причетними до події злочину, а також для організації інших слідчих дій  (обшуку, виїмки), спрямованих на визначення інших доказів події злочину. У процесі огляду місця події можуть бути здійснені експрес-дослідження окремих слідів або речових доказів, які вимагають застосування спеціальних засобів. До їх числа належать можливі проби на наявність крові у плямах, що нагадують кров'яні; прочитання документів із забрудненими, замитими текстами за допомогою світлофільтрів або електронно-оптичних перетворювачів та ін.

У процесі огляду місця події слідчим можуть бути з'ясовані питання, які мають значення для визначення шляхів розслідування, а саме:

  1.  характер події, що мала місце;
  2.  чи на місці огляду відбувся злочин;
  3.  шляхи проникнення злочинців на місце і шляхи їх виходу (особливо це важливо для розшуку злочинців і слідів);
  4.  скільки було злочинців на місці злочину і чи знайома їм обстановка;

5) час вчинення злочину;

6)який час злочинці перебували на місці;

7) як пересувались злочинці на місці події, яких предметів вони торкалися;

8) якими знаряддями або засобами діяли злочинці;

9) яку мету переслідували злочинці, чи досягли вони її;

10) які сліди залишені злочинцями на місці події, які сліди залишились на них та їх одязі;

11) хто і звідки міг бачити те, що відбувалося на місці події.

Аналіз обставин події, слідів і речових доказів, визначення їх причинно-наслідкових зв'язків дозволяють виявити так звані негативні обставини, тобто такі, що суперечать уявленням про закономірний розвиток подій. Так, наявність значного числа ран на трупі і відсутність крові є негативною обставиною, яка свідчить про те, що злочин було вчинено в іншому місці, а труп перенесено. Негативні обставини за своїм характером можуть бути поділені на дві групи: 1) пов'язані з відсутністю слідів, які у зв'язку з аналізом обставин мають бути, і 2) пов'язані з наявністю слідів у разі, коли природний перебіг подій не передбачає їх. Так, під час огляду трупа людини, яка заподіяла собі смерть шляхом повішання, на думку експерта, странгуляційна борозна мала посмертний характер. Наявність таких слідів є свідченням того, що настання смерті не є наслідком самогубства. Подібні обставини є негативними і свідчать про інсценування події. Наявність слідів лещат на замку, дужку якого перепиляно за заявою потерпілого під час проникнення у приміщення, також є негативною обставиною — наявністю слідів, яких за природним розвитком події не повинно бути. Порушення логіки розвитку подій в першому і другому випадках є показником інсценування події (в першому випадку — відсутність належних слідів, в другому — наявність їх там, де вони не мають бути). На такі суперечності слід звертати увагу при зіставленні характеру події і тих версій, які виникають у процесі огляду місця події, окремих слідів і речових доказів. До числа негативних обставин можуть бути віднесені й такі, як невиправдано ускладнена картина події — безліч розкиданих речей, що не викликано метою події; надмірне пошкодження тих чи інших предметів обстановки; вивезення значної кількості викраденого майна за час, протягом якого це неможливо зробити.

Тактика огляду у своїй основі має пізнавальну діяльність. Ця діяльність нерідко розглядається як своєрідна логіка огляду. До структури пізнавальної діяльності входять такі елементи:

  1.  речові ознаки злочину, що потрапляють у поле зору слідчого;
  2.  версії про механізм розслідуваної події;

3) уявна модель цієї події;

4)виведення наслідків із даної моделі, тобто суджень про обставини і сліди, які повинні мати місце, якщо відтворена модель є правильною.

В реалізації цього механізму одну з основних ролей відіграє аналіз обстановки місця події і слідів, які виявлені у зв'язку з подією злочину.

Виявлений у процесі огляду об'єкт спочатку аналізується з точки зору його звичайної у людському розумінні субстанції і призначення. Після цього аналіз спрямовано на встановлення у знайденому об'єкті (сліді, речовому доказі) таких ознак, які свідчать про його використання в події злочину. Цей етап аналізу дозволяє виявити зв'язки певного об'єкта з подією злочину і тим самим встановити коло обставин, що мають значення для здійснення пізнання у розслідуванні. При уявному аналізі об'єктів, що проводиться під час огляду місця події, використовуються елементи фактичного аналізу, зокрема таких його методів, як вимірювання, спостереження за допомогою науково-технічних засобів, порівняння. Застосування лупи, світлофільтрів, ультрафіолетових освітлювачів, запилюючих порошків до результатів уявного аналізу у багатьох випадках додає деяку кількість виявлених ознак, правильна оцінка котрих багато в чому визначає можливість розгляду знайденого як речового доказу.

Інструментом, що здійснює логічний зв'язок знайденого з діями осіб, які брали участь у злочині, та іншими доказами, виступає причинно-наслідковий зв'язок, який відновлює, немов з мозаїчних фрагментів, картину події. Якщо у цьому напрямку розглядати обставини події і складові об'єкти, пов'язані з подією злочину, можна побачити, що всі вони є наслідками певних причин. Аналіз таких наслідків і є підставою для уявного сходження до причини, що їх породила, а отже, й до встановлення шуканого.

У процесі огляду узагальнення результатів аналізу дає змогу нагромаджувати інформацію, синтезувати її за допомогою встановлення причинних зв'язків і служить основою для формування уявної моделі події. Характер і обсяг доказової інформації обумовлюють повноту і обґрунтованість уявної моделі. Кожна модель події має більший або менший ступінь правдоподібності, що обумовлено, з одного боку, наявною інформацією, а з другого — числом обставин, які необхідно з'ясувати для встановлення об'єктивної істини щодо справи. У тих випадках, коли обставини першої групи є більш чітко вираженими, обґрунтованість версії, що висувається відносно події злочину, буде вагомішою, а її уявна модель — більш повною. Складність висунення версій як побудови моделей картини події полягає у тому, що подібні побудови не є довільними процесами творчої уяви. Аналіз і оцінка доказового матеріалу обмежують діяльність моделювання, засереджуючи мислення слідчого на колі встановлених обставин і визначенні їх можливого причинного відношення.

Найбільше значення з точки зору пізнавальної ролі моделей, що конструюються в процесі огляду місця події, має те, що їх виникнення і згасання (розпад) відбуваються у міру виявлення і оцінки доказової інформації. Тому вони є не тільки динамічними (рухомими), а й такими, що знову виникають і розпадаються залежно від обґрунтованості компонентів моделі, які визначають у кінцевому підсумку її надійність. Окремі автори (В. І. Попов) відносять процеси, пов'язані зі створенням моделей, до поняття психологічного пошуку — “силует, що пливе”, як свого роду уявне усвідомлення слідчим (кінофільмування) цих подій, яке створює перманентну модель події злочину.

Місце події, як правило, є відображенням певної події злочину. Саме в цьому плані місце події являє собою фрагмент об'єктивно існуючої події, де зафіксовані її окремі сторони. У більшій чи меншій мірі воно містить інформацію про подію злочину, виражену у зміні обстановки, слідах перебування злочинців, слідах їх дій, намірів та інших даних.

Велике значення мають вилучені у процесі огляду місця події мікрооб'єкти —дрібні частки скла, обривки волосся, волокна органічного і неорганічного походження та ін. Такі об'єкти можуть бути виявлені на одязі жертв, що контактували зі злочинцями, або на інших контактних поверхнях. Мікрооб'єкти мають вилучатися і пакуватися з дотриманням особливих правил у спеціальні пакети, дуже обережно, можливо, за участю спеціаліста-експерта.

У процесі огляду досить широко використовуються науково-технічні засоби із слідчої валізи. В необхідних випадках можуть застосовуватися інші науково-технічні засоби, необхідні для попереднього дослідження плям, що нагадують кров, прочитання за допомогою світлофільтрів текстів, що погано розрізняються або малопомітні, та ін.

Поряд з технічними засобами із слідчої валізи можуть бути залучені спеціальні машини — пересувні лабораторії, обладнані комплектами криміналістичних засобів більш широкого профілю.

Речові докази вилучаються з місця події різними способами, відповідно до їх специфіки, із застосуванням різних технічних засобів. Так, для вилучення твердих об'єктів використовуються склорізи, викрутки, стамески; для вилучення рідких речовин — шприци, піпетки, пробірки; газоподібні речовини (запахові сліди) вилучаються за допомогою шприців, скляних сосудів з герметичними кришками тощо.

У випадках, коли окремі сліди (рук, взуття, знарядь злому) неможливо вилучити, вони копіюються. Для виготовлення копій використовуються дактилоскопічні плівки, полімерні пасти, гіпс, пластилін та інші матеріали.

При застосуванні науково-технічних засобів у процесі огляду місця події, а також при вивченні слідів або речових доказів слідчий може залучити як консультанта фахівця-криміналіста, який надасть допомогу у вирішенні питань, пов'язаних з аналізом слідів (визначення розміру взуття, якою рукою залишено слід, у якій галузі виробництва використовуються знайдені під час огляду інструменти та ін.). Такі відомості є вихідними для висунення окремих і загальних версій, що визначають напрямок розслідування, пошук осіб, які вчинили злочин, можливості проведення різних експертних досліджень. Припущення і висновки, зроблені фахівцем, не вносяться до протоколу, вони є орієнтуючими для формування слідчих версій і роботи слідчого на місці події.

§ 4. Тактика огляду місця події: система прийомів

Місце події та його матеріальна обстановка є відображенням наслідків певного злочину. Місце вчинення злочину — найбагат-ие джерело відомостей. У більшості випадків розкриття злочинів цілком залежить від того, чи повною мірою використано це джере-ю. Але таке джерело не завжди однаково відбиває подію злочину.

Залежно від характеру відображення на місці події злочину южна уявити ситуації, коли подія злочину: 1) має дійсне відображення; 2) не має повного відображення; 3) не знаходить свого яв-юго відображення; 4) має фальшиве відображення.

Ці ситуації вимагають відповідної інтерпретації.

1. Коли подія злочину має дійсне відображення, у слідчого немає сумніву щодо характеру події і осіб, які причетні до неї. Достатній обсяг інформації дозволяє припустити дійсність події. Проте на першому етапі розслідування (яким часто є огляд місця події) нерідко важко вирішити, які об'єкти треба оглядати.

2. Коли подія злочину не має повного відображення, завдання слідчого полягає у відновленні повної картини події, що відбулася. Неповнота відображення може мати різний ступінь. Коли відображення настільки неповне, що не передає змін середовища, на основі яких можна судити про відображений об'єкт, тоді неповнота його є істотною. Виникнення неповного відображення пов'язано з такими моментами: а) у процесі вчинення злочину подія повністю не відобразилась на місці події; б) після вчинення злочину виникли зміни об'єктів огляду: слідів та речових доказів;

3. Коли подія злочину не знаходить свого явного відображення, можливо передбачити, що: а) знищено дані на місці події (зміни в середовищі зникли, і акт їх виділення став неможливим; разом з тим знищення інформації на місці події (слідів і речових доказів) характеризується виникненням іншої інформації — слідів їх знищення);

б) події у цьому місці не було.

4. Коли подія злочину мас фальшиве відображення, виникає ситуація відображення не події злочину, а іншої події. Такі відображення мають місце при різних інсценуваннях. У цих випадках необхідно звернути увагу на так звані негативні обставини, які несуть у собі інформацію не про злочин, чиїм відображенням вони нібито є, а про інсценування злочину.

Кожній з названих ситуацій огляду місця події відповідає найдоцільніша система тактичних прийомів: 1) при дійсному відображенні події злочину; 2) при неповному відображенні події злочину;

3) при відсутності явного відображення події злочину; 4) при фальшивому відображенні події злочину.

Тактичні прийоми системи мають достатньо загальний характер, їх подальша диференціація обумовлена типовими ознаками злочину і його індивідуальними особливостями. Огляд місця події має свою специфіку відповідно до різних видів злочинів, способів їх вчинення та приховування.

Система тактичних прийомів при дійсному відображенні події злочину охоплює: 1) зіставлення первинних даних і обстановки місця події з метою виявлення слідів злочину; 2) аналіз окремих слідів на місці події; 3) моделювання події, яка відбулася. Розглянемо функціональне призначення і доцільність названих прийомів.

Слідчий має певну інформацію про характер події ще до поча і ку огляду місця події з повідомлень про злочин, оперативних даних, показань окремих осіб та ін. У дуже рідких випадках слідчий, який виїздить на місце події, не має хоча б деякого уявлення про подію злочину. Це уявлення може бути уривчастим, неправильним, неточним, але воно існує. У ситуації дійсного відображення події злочину не повинні виникнути суперечності і невідповідності між первинними даними і обстановкою на місці події. Мста тактичного прийому, який полягає в їх зіставленні, — виявити якомога більше слідів злочину і речових доказів, визначити належність доказів.

Важливим тактичним прийомом у даній системі виступає аналіз окремих слідів на місці події. Місце події є відображенням минулого, яке може бути пізнане як результат вивчення обстановки і речових доказів переважно раціональним шляхом. Треба аналізувати такі ознаки та властивості предметів і слідів: а) час виникнення їх на місці події (аналіз тимчасових зв'язків слідів); б) зв'язки об'єктів з даним чи іншим місцем (аналіз просторових зв'язків слідів); в) структуру предметів і слідів для вивчення їх групової належності; г) ідси тифікаційні якості слідів з метою визначення можливості ототожнення об'єктів, що їх утворили; ґ) можливість виникнення слідів від одного або різних учасників розслідуваного злочину (потерпілого, обвинуваченого та ін.) або сторонніх осіб; д) зв'язки слідів між собою і розслідуваною подією, механізм їх утворення; с) причини відсутності певних слідів і предметів, їх властивостей і ознак.

Аналіз окремих слідів на місці події є тим першим ступенем, який дозволяє встановити причинні зв'язки між ними. Сліди (предмети) перебувають у залежності один від одного. Виявлення одного сліду або його частин чи ознак слідів повинно наштовхувати на пошук інших речей або слідів. Тому використання тактичного прийому, який полягає в аналізі окремих слідів на місті події, дозволяє: а) виявити більш широке коло слідів (предметів), що мають відношення до певного злочину; б) визначити залежності між ними;

в) не брати до уваги сліди, які не стосуються події.

Наступним тактичним прийомом у системі є моделювання події. Кожна уявна модель вчиненої події щодо розслідування будь-якої категорії злочинів має більший або менший ступінь ймовірності. Уявне моделювання (відтворення) події дозволяє виявити нові факти та певні невідповідності. При дійсному відображенні події злочину уявна модель повинна збігатися з інформацією, яку виявлено на місці події. Але якщо між ними виникають суперечності і невідповідності, то ситуація огляду пср-вісно визначена невірно.

Викликає інтерес система тактичних прийомів при неповному відображенні події злочину, яка включає такі прийоми: 1) аналіз окремих слідів (предметів), їх ознак, розташування; 2) використання уявної реконструкції окремих елементів події; 3) моделювання з метою відтворення події, яка відбулася; 4) зіставлення модельованої події і реальної картини місця події. Така система використовується у разі, коли на місці події виявлені окремі предмети чи сліди злочину і механізм події недостатньо виражений.

Огляд місця події при неповному відображенні події злочину необхідно розпочинати з аналізу окремих слідів (предметів), їх ознак, розташування. Цей тактичний прийом дозволяє визначити об'єкти, які мають значення для справи, встановити зв'язки між окремими слідами та їх можливе місцезнаходження. Наведемо приклад. Дев'ятирічна І. не повернулася зі школи додому. Її було знайдено мертвою в ямі на пустирі біля школи. Огляд місця події ускладнився тим, що ще до приїзду слідчого труп було перенесено до одного з приміщень школи. Під час огляду місця події слідчий проаналізував плями бурого кольору, схожі на кров. Такі плями були виявлені не тільки в ямі, а й на пустирі. Крім того, слідчий виявив на ґрунті ознаки волочіння трупа. Вивчення цих слідів, їх конфігурації і розташування дало можливість слідчому за 23 метри від ями знайти шпильку для волосся та портфель І. Таким чином, аналіз слідів сприяв дослідженню не тільки місця приховування трупа, а й місця, де було вчинено напад на жертву.

Неповнота події злочину викликає необхідність використовувати уявну реконструкцію його окремих елементів. Уявне реконст-руювання здійснюється на підставі відображень наявних образів, що виникають у слідчого як наслідок сприйняття певних об'єктів і (або) їх опису.

Уявна реконструкція можлива після ретельного аналізу окремих слідів на місці події. Вона надає широкі можливості висунути припущення щодо відсутніх елементів події, дозволяє відновити (уявно) її деталі, простежити зв'язки і залежності між наявністю (відсутністю) інших деталей. Так, при огляді торговельного кіоску, з якого була вчинена крадіжка, слідчий звернув увагу на те, що внутрішні стіни пофарбовані зеленою фарбою, яка брудниться. За допомогою уявної реконструкції слідчий припустив, що злочинець при вчиненні крадіжки міг забруднитися фарбою і потім використати обгортковий папір для знищення її слідів. Огляд території біля кіоску дозволив виявити такий папір зі слідами зеленої фарби.

Важливим тактичним прийомом у цій системі виступає моделювання з метою відтворення події, що відбулася. Найбільший інтерес з точки зору пізнавальної функції моделей, які відновлюються в процесі огляду місця події, викликає те, що їх виникнення і руйнування здійснюються в міру виявлення та оцінки доказової інформації. При неповному відображенні події злочину таке моделювання може стосуватися: а) частки події; б) її найбільш загальних рис;

в) кількох передбачених моделей.

У ситуації неповного відображення події злочину існує необхідність у зіставленні побудованої моделі події і реальної картини місця події. Такий прийом виконує контрольну функцію, яка дозволяє встановити наявність невідповідностей і суперечностей між ними або підтвердити їх збіг.

Інша система тактичних прийомів використовується у тих випадках, коли подія злочину не знаходить свого явного відображення. Система тактичних прийомів при відсутності явного відображення події злочину охоплює такі прийоми: 1) зіставлення первинних даних з інформацією місця події; 2) залучення до участі в огляді осіб, які повідомили про злочин; 3) аналіз ознак знищення слідів;

4) аналіз іншої інформації місця події та її зіставлення з встановленими фактами.

Відсутність явного відображення події злочину передбачає необхідність використання тактичного прийому, що полягає в зіставленні первинних даних з картиною місця події. Цей прийом дозволяє зіставити інформацію, що надходить від потерпілого чи іншої особи, з інформацією місця події. Таке зіставлення надає слідчому можливість припустити, міг чи об'єктивно не міг бути вчинений злочин у цьому місці, які сліди повинні були б залишитися, їх локалізація. У процесі зіставлення можуть бути встановлені й певні суперечності, неточності між описом місця потерпілим чи іншою особою і реальним місцем.

Дуже корисним може стати використання такого тактичного прийому системи, як залучення до участі в огляді осіб, котрі повідомили про злочин. Вони можуть надати істотну допомогу слідчому у визначенні меж місця події, виявленні окремих слідів та предметів або ознак їх знищення.

Наступним тактичним прийомом у даній системі є аналіз ознак знищення слідів на місці події. Зміни зі слідами можуть відбуватися як наслідок впливу природних умов або дій злочинця. Злочинець іноді намагається “стерти” відображення події, змінює обстановку на місці злочину. У цьому разі відбувається зміна слідів злочину на сліди їх знищення. Так, у справі про вбивство М. її вбивця С. розчленувала труп на частки і спалила в двох печах. При огляді будинку С. у печах були знайдені обгорілі кістки людини. Вивчення слідів знищення дає можливість отримати інформацію про те, які сліди (предмети) були знищені, які способи використовував злочинець при їх знищенні, які засоби застосовував, які додаткові сліди міг залишити в процесі цієї діяльності.

Система тактичних прийомів, що розглядається, передбачає використання і такого прийому, як аналіз іншої інформації місця події та її зіставлення з встановленими фактами. Окремі деталі місця події, які не пов'язані безпосередньо з розслідуваною подією, могли вплинути на її механізм. Такі об'єкти зіставляються з вже встановленими фактами з метою визначення їх належності до справи.

Заслуговує на увагу використання системи тактичних прийомів при фальшивому відображенні події злочину. Така система повинна бути спрямована на виявлення негативних обставин, що несуть у собі інформацію не про істинну подію, а про дані, які порушують природне співвідношення причини і слідства, — про інсценування злочину. Ця система прийомів може бути запропонована у вигляді зіставлення: 1) інформації місця події з традиційним, природним ходом події; 2) інформації місця події з типовими аналогами; 3) слідів (предметів) з довідковими даними; 4) слідів (предметів), виявлених на місці події, між собою; 5) даних місця події з доказами, точно встановленими по справі.

Фальшиве відображення події злочину може бути встановлено шляхом зіставлення інформації місця події з традиційним, природним ходом події. Ця традиційність, природність визначаєтся уявленням слідчого про її закономірний розвиток і перебіг. Так, при виявленні трупа, який висить у зашморгу на висоті, що перевищує зріст потерпілого, слідчий висунув версію про самогубство. Потім уявив собі картину того, що трапилося: іцоб покінчити життя самогубством у подібних умовах, потерпілому треба було прив'язати мотузку до гачка, надіти зашморг на шию. Тому він повинен був користуватися підставкою достатньої висоти, на якій мали залишитися сліди взуття потерпілого, на підлозі — сліди від підставки. Відсутність підставки або слідів, обов'язкових у разі самогубства, суперечить висунутій версії, виступає щодо неї як негативна обставина.

Слідчий сприймає обстановку місця події як людина, яка володіє спеціальною підготовкою та навичками роботи у даній галузі. Професійні знання допомагають йому визначати докази, що повинні бути виявлені у цих обставинах, співвідносити їх з дійсністю та її особливостями. Можливість розкриття будь-якого інсценування обумовлена, по-перше, тим, що злочинець із суб'єктивних причин не може бездоганно інсценувати обстановку події, бо він не має відповідних знань, у його розпорядженні не завжди є необхідні технічні засоби; по-друге, інсценування об'єктивно не може збігатися з картиною дійсної події. Різниця у змісті цих подій, механізмі утворення слідів, характерні дії учасників накладають певний відбиток на місце події.

Тактичний прийом зіставлення інформації місця події з природним ходом події дозволяє виявити негативні обставини, що суперечать йому. Так, при уявному порівнянні існуючої обстановки з належною остання завжди відрізняється неповнотою і абстрактністю. Тому, щоб успішно здійснювати таке порівняння, треба володіти певними, достатньо повними образами — уявленнями.

Важливе значення має тактичний прийом, який полягає у зіставленні інформації місця події з типовими аналогами. Використання аналогії забезпечує перенесення знань відносно одних фактів на інші факти, якщо між відомими і досліджуваними фактами є схожість.

Як типові аналоги можуть бути запропоновані: 1) типові ознаки певного виду злочину; 2) типові способи вчинення та приховування злочинів. У процесі зіставлення слідів, предметів, ознак з типовими аналогами можуть бути виявлені і такі фактичні дані (або їх відсутність), яких не повинно бути (або вони мають обов'язково бути). Ці негативні обставини виступатимуть своєрідними сигналами фальшивого відображення події злочину. Наприклад, до пожежної частини надійшло повідомлення про пожежу. Черговий пожежної частини на місці події виявив обгорілий труп жінки. Для проведення огляду місця події і трупа прибули слідчий прокуратури і судово-медичний експерт. Труп знаходився у кімнаті на підлозі біля столу, поблизу була виявлена праска, ввімкнена в електричну мережу. Кімната була сильно задимлена і закопчена. Картина події свідчила про те, що смерть потерпілої сталася від полум'я та чаду. Однак при ретельному огляді трупа на шиї були виявлені два відбитка підковоподібної конфігурації, їх зіставлення з типовими аналогами (типовими ознаками у разі смерті від дії високої температури) дозволило віднести такі сліди до негативних обставин. Механізм утворення цих слідів випадав з послідовності дій, які характеризують дану подію. Судово-медичний експерт у висновку вказав, що смерть сталася внаслідок ураження електричним струмом, а два підковоподібні сліди на шиї є електромітками. Як підозрюваний був допитаний чоловік потерпілої, який зізнався у вчиненні вбивства і пояснив, що близько п'ятої години ранку він увімкнув електричний дріт в електромережу, підійшов до жінки, яка      \ спала, і доторкнувся ним до її шиї. Потім він поклав труп у кімнаті на підлогу, ввімкнув праску в електромережу, зачинив двері і пішов на роботу, тобто інсценував смерть жінки від нещасного випадку.

У криміналістичній літературі запропоновані переліки типових, ознак, що характеризують ті чи інші способи злочинів. Так, стосовно розслідування вбивств є ознаки, які характеризують повішення, удавлення руками, удавлення зашморгом та ін. Такі ознаки можуть бути використані при огляді місця події як типові аналоги.

Як тактичний прийом у цій системі ефективним є зіставлення слідів (предметів), виявлених в процесі огляду місця події, з довідковими даними, що являють собою типовий опис слідів, їх форми, локалізації. До довідкових даних можуть бути віднесені й типові сліди, які свідчать про інсценування злочину. Зокрема, до таких даних можуть бути віднесені: а) наявність трупних плям, що суперечать даній позі трупа (трупні плями на спині трупа, який лежить обличчям додолу); б) дві (або більше) странгуляційні борозни при наявності одинарної петлі; в)наявність замкненої странгуляційної борозни; г) наявність слідів крові з рота чи носа або з інших частин тіла, які розміщуються нетипово стосовно пози трупа (наприклад, слід крові з рота до вуха трупа, який висить у зашморгу); ґ) відсутність на руці трупа бризок крові, які повинні попасти на неї при пострілі в голову з пістолета з близької відстані при самогубстві, та ін.

Фальшиве відображення події може бути встановлено шляхом зіставлення слідів (предметів), які виявлені на місці події, між собою. Таке зіставлення дозволяє виявити відсутність причинних зв'язків між окремими слідами. Вивчення слідів на місці події сприяє виявленню і таких слідів, що знаходяться у суперечності з іншими.

Як тактичний прийом системи використовують також зіставлення даних місця події з доказами, які точно встановлені по справі. У процесі огляду місця події слідчий має певну інформацію про характер події, а іноді й докази, що підтверджують ті чи інші факти. Тому зіставлення інформації місця події з доказами, які точно встановлені по справі, дає змогу виявити невідповідності між ними і підтверджує штучний характер тих чи інших слідів.

§ 5. Фіксація результатів огляду місця події

Основним способом фіксації результатів огляду місця події є складання протоколу. Методами фіксації також є плани (схематичні чи масштабні), фотознімки, що ілюструють місце події, його окремі вузли, сліди, речові докази.

Складання протоколу огляду місця події вимагає додержання певних вимог. Протокол має бути повним, містити детальний опис окремих слідів, інших обставин злочину.

Протокол огляду місця події складається з трьох частин: вступної, описової та заключної.

Вступна частина містить такі відомості:

а) час і місце складання протоколу;

б) прізвища посадових осіб і понятих (щодо останніх — прізвища, імена та по батькові, домашні адреси);

в) підстави для проведення огляду;

г) правове обґрунтування огляду (посилання на відповідні статті КПК);

ґ) відмітка про роз'яснення учасникам огляду і понятим їх прав і обов'язків;

д) умови проведення огляду (погода, температура повітря, освітлення);

е) час початку і закінчення огляду.

Описова частина протоколу має містити відомості щодо загальної характеристики місця події, його оточення, меж підданої огляду території. Описуються також шляхи підходу до даного місця і шляхи відходу; щодо самого місця огляду — стан входів, суміжних приміщень, сходів, дверей, вікон, запорів. Далі необхідно послідовно описати окремі об'єкти (предмети, сліди, речові докази, трупи) із зазначенням їх місцезнаходження, ознак і застосованих способів виявлення, вилучення та фіксації. У протоколі мають бути описані негативні обставини у міру їх виявлення.

Відносно виявлених слідів і предметів у протоколі вказуються: найменування виявленого, його місцезнаходження, розмір, форма, колір, а також окремі 'ознаки. У випадках, коли названі об'єкти фіксуються, у протоколі вказуються місце і способи їх виявлення, а також способи фіксації.

Заключна частина протоколу повинна містити відомості про вилучені предмети і сліди, умови їх фіксації (фотозйомка, відеозапис, умови їх виконання, число кадрів, дані про чутливість плівки, видержку). У заключній частині має знайти своє відображення інформація про додані плани, схеми, малюнки, фотознімки. Наприкінці протоколу наводяться зауваження понятих і учасників огляду щодо здійснених слідчим дій. За відсутності зауважень у протоколі робиться відмітка про те, що таких зауважень не надійшло. Протокол підписує слідчий і всі особи, які брали участь в огляді, та поняті.

До протоколу огляду місця події мають додаватися плани місця події (схематичні чи масштабні), схеми, фотознімки, плівки відео-запису.

При складанні протоколу огляду місця події необхідно дотримуватись вимог щодо термінології. Не слід вживати невизначених  понять: “біля”, “неподалік”, “ліворуч”, “праворуч”, “поряд” тощо.

    У протоколі також не можуть мати місця чіткі найменування тих  предметів чи слідів, характеристика яких у період огляду не визначена. Наприклад, не можна писати “плями крові”, “гільза від патрона пістолета “Макарова”, “шматочки мозкової речовини” тощо. і У таких випадках у протоколі виявлене треба зазначати виразами } типу “плями, що нагадують кров”, “шматочки речовини, що нагадує мозкову речовину”.

Протокол повинен відбивати свого роду логіку огляду місця події, тобто послідовність усіх виконаних дій. Такий опис дозволяє досить повно уявити картину місця події, а отже, й побудувати уявну модель події злочину.

Одним із методів фіксації місця події є фотозйомка і відеозапис. Традиційними видами фотозйомки є орієнтовна, оглядова, вузлова, детальна. Орієнтовна фотозйомка передбачає зйомку місця події разом з прилеглими будівлями, приміщеннями, об'єктами. Вона виконується, як правило, панорамним методом (лінійна і кругова панорама). Оглядова фотозйомка ставить за мету сфотографувати об'єкт без прилеглої території. Вузлова фотозйомка має за мету фіксування окремих вузлів місця події, які є найбільш важливими для розслідування і зосереджують значну кількість слідів (злом дверей і знаряддя злому, труп і пістолет, що лежить поруч). Крім цих видів застосовується детальна фотозйомка, що має за мету фіксацію окремих слідів або речових доказів у масштабі. У випадках, коли на місці події знайдені сліди або речові докази (дрібні частки. сліди рук) і вони не можуть бути вилучені внаслідок різних причин. виконується круги ю масштабна фотозйомка.

\^т^^^<т^и^й ножа б^ти проведений відеозапис. Він застосовується у випадках, котатожЖ^^^^^^^^' екологічна катастрофа, автопригода), або в інших випадках, коли слідчий вважає це за потрібне.

Додатками до протоколу огляду місця події можуть бути плани та схеми. План — це графічне площинне зображення (креслення) даного місця, виконане у масштабі чи схематично (у вигляді схеми). Різниця між планом і схемою полягає в тому, що перший виконується у масштабі, другий — без масштабу, орієнтовно, із зазначенням розмірів об'єктів, їх форми та відстаней між ними.

Плани та схеми можуть бути загальними, що охоплюють приміщення чи значну частину місцевості, і окремими, що охоплюють лише безпосередньо місце події або його найважливішу частину (наприклад, кімнату, де вчинено злочин).

У залежності від місця події складаються плани відкритої місцевості і приміщень. План приміщень може бути площинним (простим) або розгорнутим. На останньому зображують не тільки підлогу кімнати з розташованими на ній речами, а й в розтор-і ому вигляді стіни кімнати з усіма предметами і слідами, що на < є, а також стелю, коли на ній є якісь ознаки, що підлягають фіксації. В разі потреби на стіни наносять проекцію предметів обстановки, що розташовані біля них.

План місцевості викреслюється методом вимірів за спрямованістю або за способом засічок. Останній полягає в тому, що виміри між двома об'єктами і відображення на плані відрізка у відповідному масштабі проводять лише після першого візування. Інші об'єкти візують як з початкової точки, так і з точки, на яку проводилось перше візування. У цьому випадку відрізок між двома даними точками слугує базою зйомки. Таке перехрестя відображає місце розташування об'єкта, на який проводилось візування. Оскільки база зйомки і дві лінії візування утворюють трикутник, то вирахувати відстань від одного об'єкта до іншого нескладно.

При складанні плану чи схеми використовують умовні позначення.

На кожному плані або схемі повинні бути: заголовок із зазначенням, що саме накреслено, стрілка з позначенням “північ-південь” (М-5) для орієнтування на сторони світу, масштаб (на планах), пояснювальні написи про те, що являють собою ті чи інші зображені об'єкти.

Допит

§ 1. Поняття, сутність та види допиту

Показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених та інших осіб можуть бути отримані шляхом їх допиту.

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі.

Допит є найбільш поширеним способом отримання доказів. У той же час допит — одна з найбільш складних слідчих (судових) дій, його проведення вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури, глибокого знання психології людини.

Менш допиту полягає в отриманні повних та об'єктивно відображуючих дійсність показань. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні данні, які в них містяться, — доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентується нормами КПК. дотримання яких є обов'язковим (ст.ст. 107, 143-146, 166-171, 201 300, 303, 304, 307, 308, 311). Недотримання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та недопустимість отриманих показань як джерела доказів.

Згідно зі ст.ст. 143, 167 КПК допит можна проводити у міси. .провадження попереднього слідства або за місцем перебування допитуваного, як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.).

Перед допитом слідчий у разі необхідності упевнюється в особі допитуваного, роз'яснює йому його права та обов'язки, з'ясовує відомості анкетного характеру. Свідок попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу свідомо неправдивих показань. Конституція України у ст. 63 проголошує імунітет свідка: “Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом”.

Допит свідка по суті справи розпочинається запропонуванням розповісти все відоме йому про обставини; у зв'язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обвинуваченого слідчий повинен запитати його, чи визнає він себе винним у пред'явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. Після вільної розповіді свідка або обвинуваченого слідчий має право поставити свої запитання. Показання записуються до протоколу у першій особі та по можливості дослівно. Допитуваному може бути надана можливість власноручно написати показання.

Коло тих обставин, які слідчий має намір з'ясувати шляхом допиту, називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов'язані з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслідками та ін.), які встановлюють або спростовують винність у його вчиненні певних осіб та мотиви їх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини по справі. Предмет допиту залежить як від процесуального становища допитуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у своєму розпорядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки до його проведення. Конкретне своє вираження предмет допиту знаходить у плані допиту, у вигляді переліку обставин, які підлягають з'ясуванню.

Допит може бути розглянутий як інформаційний процес, що має властиву йому структуру. Характеризуючи інформаційну структуру допиту, необхідно відзначити її багато елементність та складність. Інформація у процесі допиту може бути класифікована за видами. Так, за суб'єктом допиту її можна підрозділити на такі види:

  1.  інформація, що виходить від слідчого;
  2.  інформація, що виходить від допитуваного;
  3.  інформація, що виходить від інших осіб, які беруть участь у допиті.

Ці види інформації взаємопов'язані та взаємозалежні. Однак кожний з вказаних видів інформації має відносну самостійність та відповідну структуру.

Інформація, що виходить від слідчого, може бути класифікована за різними підставами. Важливе значення має класифікація цього виду інформації за функціональним призначенням. Розподіл інформації за цією підставою дозволяє виділити такі її види:

  1.  комунікабельно-забезпечувальну (використовують для забезпечення успішного проведення допиту та встановлення психологічного контакту з допитуваним);
  2.  субстанціональну (спрямовану на з'ясування основних відомостей по справі, що виявляється у постановці питань, які визначаються предметом допиту);
  3.  спонукаючу (використовується у разі, якщо допитуваний забув важливі для справи обставини або відмовився від їх викладу);
  4.  викриваючу (покликану виявити та викрити неправдиві дані в показаннях допитуваного);
  5.  коригуючу (дозволяє уточнити показання або виявити та усунути викривлення, які є наслідком добросовісної помилки свідка або обвинуваченого).

Інформація, що виходить від допитуваного, може бути класифікована за наступними критеріями: 1) за характером вираження:

змістовна (відомості, які повідомляються допитуваним у процесії

Рис. 7. Класифікація інформації в процесі допиту

допиту), паралінгвістична (жести, міміка, рухи тіла, звукові явища, які супроводжують мову людини), мімічна (мімічні прояви, безпосередньо не пов'язані з мовою допитуваного), конклюдентна (рухи, кести, указання на що-небудь, з котрих можна зробити висновок іро наміри особи або її ставлення до чого-небудь), така, що нідображає психофізіологічні реакції (почервоніння або збліднен-ня шкіри обличчя, тремтіння рук, виступання поту та ін.); 2) за характером виявлення (така, що вільно викладена, та викладена із спонуканням); 3) за характером відображення дійсності (така, що відповідає дійсності, і така, що не відповідає їй).

Допит являє собою процес спілкування, в якому слідчий завжди повинен зберігати ініціативу у регулюванні процесу обміну інформацією. Він зобов'язаний керувати особами, які беруть участь у справі. Отримання інформації у ході допиту має свої особливості, що визначаються процесуальним становищем допитуваного, зайнятою ним позицією, зацікавленістю у результатах справи, індивідуальними особливостями особи та деякими іншими обставинами.

В залежності від різних підстав допит може бути підрозділений на ті або інші види. Так, залежно від процесуального становища допитуваного розрізняють допит таких осіб: свідка; потерпілого; обвинуваченого; підсудного; експерта. За віковими особливостями допитуваного допит підрозділяється на допит неповнолітнього, дорослого, особи похилого віку. За послідовністю проведення —допит первісний, повторний (з'ясовуються обставини, про які допитуваний вже давав показання під час попереднього допиту); додатковий (отримання показань щодо обставин, про які не йшлося під час попередніх допитів). За суб'єктом проведення — допит, який здійснюється слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливим різновидом допиту є допит під час очної ставки та перехресний допит.

§ 2. Процес формування показань

Сприйняття, запам'ятовування, відтворення є взаємопов'язаними етапами формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє ефективному застосуванню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Сприйняття — це не тільки сума відчуттів, але й діяльність мислення. Відчуття є суб'єктивним за змістом, джерелом, а тому відчуття і сприйняття певним чином залежать від розвитку нервової системи, стану організму в цілому, рівня розвитку людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від  і    г особи сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається, спрямованості уваги). До чинників, які в той чи інший спосіб впливають на сприйняття, його емоційне забарвлення, і належить темперамент. Правильність сприйняття залежить від суб'єктивних і об'єктивних чинників: суб'єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб'єктивна можливість правильно сприйняти, а об'єктивні — умови сприйняття, погода, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають, тощо.

Розглядаючи об'єктивні чинники, що впливають на правильність сприйняття, не можна відокремити їх від суб'єктивних особливостей особи, яка “забарвлює” сприйняття. До таких особливостей належать спрямованість сприйняття та його емоційність. Спрямованість сприйняття залежить від того, було воно навмисним чи ні. Ненавмисне сприйняття характеризується тим, що людина не готується попередньо до нього, воно виникає раптово і триває, доки діє відповідний подразник. Навмисне ж сприйняття характеризується цілеспрямованістю, а тому є повнішим і пов'язане з так званою професійною увагою. Сприйняття особою предметів чи явищ, пов'язаних з її професією, часто є більш правильним і містить найменший відсоток помилок.

Другим етапом формування показань є запам'ятовування, як здатність утворювати умовні зв'язки, зберігати і відновлювати їх сліди. Як і сприйняття, воно має вибірковий характер. Людина запам'ятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає в неї глибокі переживання чи має якесь істотне значення.

Експерименти з перевірки пам'яті свідчать про те, що вона з часом може перекручувати сприйняту подію. Повну розповідь про те, що спостерігалося, можна одержати тоді, коли свідок допитується через найкоротший від події проміжок часу.

У слідчій практиці переважно зустрічаються показання осіб, які не ставили собі за мету обов'язково запам'ятовувати факти для викладу їх потім на допиті. Цією обставиною і визначаються складність відтворення зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей і деталей події.                                              

Так, очевидець дорожньо-транспортної події часто обмежує свою увагу фактами, які найсильніше впливають на його психіку. Наприклад, свідок — очевидець наїзду автомашини на велосипедиста — показав, що він не запам'ятав ні обставин наїзду, ні зовнішнього вигляду автомашини. Він запам'ятав тільки, як з неї на велосипедиста упав ящик (ящик, падаючи, вдарив велосипедиста залізним кутом, перевертаючись, вдарив ще раз і придавив його, розтрощивши голову і плече). Свідок зосередив увагу на потерпілому, а тому його показання в цій частині виявилися найповнішими. Спрямованість уваги в цьому разі сприяла кращому запам'ятовуванню окремих обставин.

Дослідження мимовільного запам'ятовування, як і досвід проведення допитів, свідчить про те, що особи запам'ятовують не тільки те, що справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямована безпосередня увага. Тут доцільно застосовувати тактичні прийоми допиту з використанням асоціативних зв'язків. До них належать:

а) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент спостереження події;

б)постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитуваного чи відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам'яті обставин спостереженої події);

в) пред'явлення в ході допиту речових доказів;

г) допит на місці події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого. Воно залежить від низки умов, у тому числі фізичного і психічного стану особи в момент відтворення. Особливого значення тут набуває здатність особи висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної людини є індивідуальною і залежить від її культурного рівня, інтелекту, словникового запасу. Тут значну роль відіграють вислови, які використовує слідчий при допиті, окремі фрази, слова, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення: а) вільне відтворення смислового змісту з відхиленням від форми; б) відтворення змісту із збереженням його форми. Цей поділ важливо встановити в показаннях з метою їх правильної оцінки і визначення тактики допиту. Так, відтворення змісту із збереженням форми виявляється в детальному і послідовному викладі події, без виділення її головних і другорядних рис. Відтворення ж змісту без форми полягає у викладі суті події.

§ 3. Підготовка до допиту

Ретельна і всебічна підготовка до допиту є необхідною умовою одержання повних та достовірних показань. У процесі підготовки до допиту слідчий здійснює комплекс організаційних і тактичних заходів.

Підготовка до допиту може бути поділена на три основних рівня:

  1.  пізнавальний;

2)прогностичний;

  1.  синтезуючий.

Пізнавальний рівень полягає у вивченні матеріалів кримінальної справи, ознайомленні з оперативно-розшуковими даними, збиранні відомостей про особу допитуваного, вивченні спеціальних питань. Інформація, яка буде одержана на цьому рівні, дозволяє прогнозувати різні ситуації допиту, визначати можливість виникнення у допитуваного реакцій на використання того чи іншого тактичного прийому або небажаного психічного стану, обирати найдоцільніші способи встановлення психологічного контакту. Підготовка до допиту завершується на синтезуючому рівні і охоплює складання плану допиту, а також вирішення питань, пов'язаних з визначенням доцільного місця, часу та режиму його здійснення.

У ході підготовки до допиту велике значення має цілеспрямоване вивчення матеріалів справи. Воно дозволяє встановити коло осіб, які підлягають допиту, визначити предмет допиту, сформулювати запитання допитуваному.

Вивчення матеріалів справи слід разпочинати з первинних даних, покладених в основу порушення кримінальної справи. У цьому плані цікаву інформацію для проведення допиту можна одержати з пояснень опитуваного, в яких відбивається його позиція, ставлення до того, що трапилося. Такі пояснення нерідко містять дані, що допомагають спрямувати хід допиту, перевірити відомості, одержані від опитуваного.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає аналіз даних, які містяться у протоколах слідчих дій, що дає можливість виявити суперечності або прогалини з деяких обставин. Важливе місце в процесі вивчення матеріалів справи належить аналізу результатів таких слідчих дій, як огляд місця події та обшук. Їх дослідження може бути корисним для висування версій про механізм вчиненого злочину і осіб, що його вчинили.

Вивчення даних, які містяться у протоколі огляду місця події, дає змогу виявити окремі психологічні риси особи допитуваного: його рішучість або обачливість, сміливість або боягузтво, навички та звички, жорстокість, цинізм, схильність до афективних спалахів, патологічні відхилення психіки тощо. Вивчення матеріалів справи дозволяє зробити висновок щодо характеру дій допитуваного і скласти його “кримінальний” портрет.

У процесі вивчення матеріалів справи слідчий робить закладки у потрібних місцях, виписує прізвища, адреси, систематизує письмові та речові докази. В окремих випадках доцільно вести робочі записи щодо кожного допитуваного у вигляді карток або на окремих аркушах паперу.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає необхідність:

1) предметної систематизації матеріалів про факти, події, особу тощо;

2) виявлення суперечностей і прогалин у досліджуваних матеріалах;

3) одержання контрольних відомостей, які можна використовувати на допиті.

Деякі слідчі розпочинають допит, не вивчивши добре матеріали справи, і тому забувають з'ясувати істотні обставини. Це призводить до необхідності проводити повторні допити, що є небажаним.

Підготовка до допиту передбачає необхідність вивчення соціально-психологічної характеристики допитуваного, його характеру, темпераменту, рівня інтелекту, способу мислення, схильності до референтної групи, способу життя, виховання в сім'ї тощо. Вивчення особи допитуваного дозволяє обрати доцільний момент допиту, визначити послідовність допиту кількох свідків або обвинувачених, встановити психологічний контакт з допитуваним, обрати найефективніші прийоми, способи виховного впливу, а також оцінити одержані показання.

Вивчення особи допитуваного здійснюється на підставі певних методів: спостереження, бесіди, аналізу результатів діяльності, узагальнення незалежних характеристик. Обсяг даного вивчення залежить від таких чинників, як процесуальне становище допитуваного, характер злочину, мета допиту, організаційні можливості слідчого та його професійні знання.

Під час вивчення особи допитуваного істотну допомогу слідчому може надати фахівець-психолог. Використання спеціальних знань у галузі психології в процесі підготовки і проведення допиту є досить ефективним. Психолог може допомогти визначити особливості психічних процесів, властивостей і станів допитуваного, встановити тип темпераменту, риси характеру, інтелектуальні здібності тощо; рекомендувати способи, за допомогою яких можуть бути виявлені окремі психологічні якості допитуваного; запропонувати запитання, які доцільно поставити з метою встановлення контакту. Психолог при підготовці до допиту може запропонувати також експрес-психодіагностику допитуваного, використовуючи можливості тестів.

Заключним етапом підготовки до допиту є його планування, яке передбачає визначення порядку проведення допиту, здійснення прогностичної функції.

При плануванні слідчий прогнозує поведінку обвинуваченого або свідка на допиті, а також можливість виникнення різних ситуацій допиту та їх зміни в ході його проведення. Планування допиту передбачає прогнозування можливих реакцій допитуваного на той чи інший доказ та можливі зміни лінії поведінки слідчого в процесі допиту.

Планування допиту потребує використання можливостей рефлексивного мислення (імітації можливого ходу міркувань іншої особи). За допомогою рефлексивного мислення слідчий прогнозує варіанти відповідей, які може дати допитуваний на поставлені йому запитання, і визначає відповідну тактику. Рефлексивне управління являє собою конкретне запровадження слідчим напрямків прогнозу.

Результати розумової діяльності слідчого при підготовці до допиту знаходять свій концентрований вираз в плані допиту — усному або письмовому, короткому або розгорнутому. Розгорнутий письмовий план може бути складений за такою схемою:

Складання розгорнутого письмового плану допиту починається з визначення його предмета. Предметом допиту є сукупність обставин, які підлягають з'ясуванню і мають значення для встановлення істини у справі. Такі обставини мають викладатися в логічній послідовності і відбивати специфіку відповідно до процесуального становища допитуваного. План допиту відбиває зміст тактики: запитання допитуваному та використання інших тактичних прийомів. Підготовка до допиту полягає у визначенні не тільки змісту тактичних прийомів, а й їх послідовності.

§ 4. Зміст тактики допиту

Тактика допиту складається з найбільш ефективних прийомів, що сприяють одержанню повних і об'єктивних показань. У ході допиту використовуються різноманітні тактичні прийоми: постановка тих чи інших запитань, пред'явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події, роз'яснення суті наслідків вчиненого злочину, переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування тощо.

У теорії криміналістики існує певна класифікація запитань, які можуть бути сформульовані допитуваному. За своєю спрямованісттю запитання поділяються на основні (спрямовані на з'ясування головних відомостей у справі) і доповнюючі (спрямовані на з'ясування фактів, пропущених допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення запитання можуть бути: уточнюючими — спрямовані на найповніше і найточніше з'ясування питань, що мають значення для справи (наприклад: “Ви показали, що пістолет знаходився біля трупа. Чи не можете Ви сказати, з якого боку і на якій відстані від трупа знаходився пістолет?”); нагадуючими — переслідують мету оживити пам'ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації (наприклад: “Що Ви робили після дня народження? В якому місці Ви гуляли?” тощо); контрольними — спрямовані на перевірку даних, що повідомляються допитуваним, з'ясування джерел одержання фактів (наприклад: “На підставі чого Ви стверджуєте, що злочин було вчинено о 16 годині?”).

У ході допиту як тактичний прийом застосовується пред'явлення доказів. Криміналістична тактика передбачає певні способи пред'явлення доказової інформації. Найбільш доцільною є класифікація способів пред'явлення доказів за декількома підставами.

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред'явлення доказів на одному допиті;

б) пред'явлення доказів у ході низки допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв'язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред'явлення одиничних доказів;

б) пред'явлення комплексу взаємопов'язаних доказів;

в) пред'явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному не повністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

д) підкреслена демонстрація ознак об'єкта, що пред'являється.

4. За характером послідовності пред'явлення доказів:

а) пред'явлення доказів у послідовності “зростання сили”;

б) пред'явлення доказів у послідовності “зменшення сили”.

5. За характером додаткових умов, що підсилюють вплив на допитуваного доказів, що пред'являються:

а) несподіване пред'явлення доказів;

б) пред'явлення доказів після попереднього з'ясування обставин, які пов'язані з ними;

в) пред'явлення доказів і роз'яснення їх значення у кримінальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз'яснення допитуваному особливостей доказів, що пред'являються;

ґ) супроводження пред'явлення доказів описом передбачуваного ходу розслідуваної події та її обставин'. Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути упорядковані відповідно до ситуації допиту. Дослідження типових ситуацій допиту дозволяє встановити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2) добросовісна помилка допитуваного;

3) суперечності у показаннях допитуваного;

4) відмова від дачі показань;

5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту залежать не тільки від ситуаційної обумовленості, а й від мети допиту, його виду, процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів, що мають за мету:

1) встановлення психологічного контакту з допитуваним;

2) спонукання його до дачі показань;

3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4) актуалізацію забутого в пам'яті допитуваного;

5) викриття неправди;

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

Запропоновані системи тактичних прийомів допиту можуть містити у своєму складі підсистеми прийомів, що обумовлено можливістю конкретизації мети тієї чи іншої системи і відмінністю в процесуальному становищі допитуваного.

Можливі варіанти систем тактичних прийомів та їх динамічна залежність від ситуацій допиту зображені на рис. 8.

Запропонована схема показує, що після використання системи тактичних прийомів, спрямованої на встановлення психологічного контакту з допитуваним (“Контакт”), можливо виникнення двох видів ситуацій: безконфліктної або конфліктної. Як безконфліктні ситуації на схемі запропоновані:

  1.  повідомлення достовірних показань допитуваним;
  2.  виникнення перекручень у показаннях;
  3.  виникнення суперечностей у показаннях;

4) неможливість повідомлення певної інформації внаслідок забування окремих моментів.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох ситуацій:

  1.  відмови допитуваного від показань;

2)повідомлення неправди у показаннях.

До кожної із запропонованих ситуацій рекомендується відповідна система тактичних прийомів.

Розглянемо роботу схеми. Припустимо, що під час встановлення психологічного контакту необхідний рівень його не було досягнуто і виникла конфліктна ситуація. В такому разі є необхідність у використанні системи тактичних прийомів, спрямованої на спонукання до дачі показань (“Спонукання”). Реалізація такої системи передбачає перехід у блок безконфліктних ситуацій. Але можливий перехід і в іншу — конфліктну ситуацію у вигляді повідомлення неправди, що змушує до використання системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в показаннях (“Викриття неправди”). На схемі показана можливість переходу від безконфліктної ситуації до конфліктної, що може бути пов'язано зі зміною позиції допитуваного внаслідок тактичних помилок слідчого. Можливий також і перехід від однієї безконфліктної ситуації до іншої (наприклад, від ситуації, яка характеризується забуванням окремих моментів допитуваним, до ситуації перекручення в показаннях).

§ 5. Встановлення психологічного контакту

Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психологічна “атмосфера” допиту, яка допомагає взаємодії та взаємовідносинам між її учасниками, це певний “настрій” на спілкування.

Психологічний контакт у допиті передбачає можливість виникнення двох його рівнів:

  1.  коли допитуваний бажає давати показання;
  2.  коли його примушують до цього.

Такий контакт може йти з наростанням, а може гаснути, може раптово виникнути і також раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежить як від слідчого, так і від допитуваного, хоча ініціатива повинна належати слідчому. Існує двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для слідчого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань психології допитуваного. Він повинен враховувати його індивідуально-психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на момент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактичні прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту з допитуваним, Грунтуються на використанні даних психології, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інтерес становлять способи приваблювати до себе людей, запропоновані Дейлом Карнегі. Він рекомендує шість таких способів:

  1.  виявляйте щирий інтерес до інших людей;
  2.  усміхайтесь;
  3.  пам'ятайте, що для людини звук його імені — найбільш солодкий і найбільш важливий звук людської мови;
  4.  будьте добрим слухачем; заохочуйте інших розповідати вам про себе;

5) ведіть розмову у колі інтересів співрозмовника;

6)давайте людям відчути їх значимість і робіть це щиро.

Банальність деяких прийомів очевидна, однак це не позбавляє їх практичного значення при певній інтерпретації.

Побудова системи тактичних прийомів передбачає необхідність з'ясувати мету встановлення психологічного контакту. Відповідно до мети і процесуального стану допитуваного в системі тактичних прийомів можуть бути виділені наступні підсистеми.

1. Сприяюча адаптації до обстановки допиту і усунеш по небажаних станів психіки допитуваного:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — уточнення анкетно-біографічних даних; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не відноситься до предмета допиту; демонстрація слідчим поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси;

щодо свідка (потерпілого) — повідомлення про мету допиту; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не відноситься до предмета допиту;

переконання у невідворотності покарання злочинців.

2. Стимулююча установку на необхідість спілкування:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — роз'яснення допитуваному суті його процесуального становища; демонстрація перспектив ситуації, що склалася; роз'яснення значення щиросердості розкаяння, інших пом'якшуючих обставин; використання позитивної оцінки окремих якостей особи допитуваного;

щодо свідка (потерпілого) — переконання в необхідності надання допомоги органам розслідування; роз'яснення суті наслідків вчиненого злочину або можливості їх виникнення у майбутньому; показ фотознімків (предметів), пов'язаних з вчиненим злочином та його наслідками; використання позитивної оцінки якостей особи допитуваного. Розглянемо зміст і роль окремих тактичних прийомів стосовно підсистеми, яка сприяє адаптації до обстановки допиту та усуненню небажаних станів психіки обвинуваченого (підозрюваного).

Так, у процесі з'ясування обставин анкетно-біографічного характеру слідчий може уточнювати окремі з них з метою визначення психологічного стану допитуваного, включення його в активне спілкування, визначення рівня інтелектуального розвитку допитуваного і рівня володіння ним мовою, усунення емоційної напруженості. Уточнювати можна дані, які викликають позитивні емоції у допитуваного. Зокрема, коли заповнюється графа про місце народження, доцільно спитати обвинуваченого про те, як довго він жив у цьому місці, коли переїхав, чи подобаються йому місця, де він народився, які у цих місцях визначні пам'ятки. Розглянутий тактичний прийом пов'язаний зі вступом у спілкування і має орієнтуючий характер.

Наступний тактичний прийом — це бесіда з допитуваним на сторонню тему або на тему, що становить інтерес для слідчого. Важливе значення у цьому відношенні має уміння слідчого вірно обирати тему для бесіди, що визначається знанням інтересів допитуваного, його захоплень, рівня загальної культури. Бесіди на такі теми дозволяють змінити психологічний стан допитуваного, позитивно впливають на обвинуваченого (підозрюваного) незалежно від того, перебуває він у збудженому чи пригніченому стані. Загальмованість, як і схвильованість, викликається напруженням, усунути яке допомагає спілкування. Змінюючи тему, необхідно знайти таку, яка викликає у допитуваного інтерес. Допитуваний не повинен відчути, що його “виводять” на заздалегідь заплановану тему розмови. Це можна зробити шляхом включення в поле зору допитуваного предметів, пов'язаних з його інтересами, які викликають у нього позитивний емоційний відгук.

У процесі такої бесіди проявляються комунікативні якості слідчого, які впливають на встановлення психологічного контакту. Окремі криміналісти розглядають вплив на допитуваного позитивними якостями — ввічливістю, справедливістю, доброзичливістю, принциповістю — як тактичний прийом, що сприяє встановленню контакту. Дійсно, позитивні якості особи слідчого сприятливо впливають на встановлення і підтримання контакту, проте вони не можуть розглядатися як самостійні тактичні прийоми, а мають бути притаманні всьому спілкуванню слідчого і допитуваного.

Тактичний прийом, який полягає у демонстрації слідчим поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси, сприяє адаптації підозрюваного на допиті, усуненню небажаних станів його психіки. Використання цього прийому викликає у допитуваного інтерес до інформації, яку повідомляє слідчий, відвертає від чинників, що заважають зосередитись на головному, сприяє відвертості допитуваного.

§ 6. Актуалізація забутого в пам'яті допитуваного

Важливим завданням слідчого при допиті свідків або обвинувачених є надання допомоги у пригадуванні подій минулого. Поновлення (актуалізація) сприйнятого матеріалу може характеризуватися різним ступенем труднощів: від “автоматичного” впізнання предметів до важкого пригадування їх.

Можливість актуалізації забутого у пам'яті допитуваного базується на збудженні відповідних нервових зв'язків або асоціацій (за схожістю, суміжністю або контрастом), а тому тактичні прийоми, які сприяють актуалізації, повинні ґрунтуватися саме на цьому.

Допитуваний може зробити заяву типу “я вже нічого не пам'ятаю”, “був п'яний і не пам'ятаю, що відбувалося” тощо. При “побічній відмові” від показань допитуваний звичайно вказує на повне випадіння з його пам'яті подій, що становлять інтерес, і не докладає зусиль для пригадування “забутого”. Встановити, чи має місце “побічна відмова” від показань або допитуваний дійсно забув обставини, які цікавлять органи розслідування, слідчому допомагає аналіз таких даних, як час, що пройшов з моменту сприйняття окремих фактів, характер події, наступна діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості пам'яті.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутих матеріалів в нам 'яті свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрюваних) може включати:

  1.  постановку нагадуючих запитань;
  2.  показ доказів;
  3.  демонстрацію іншої матеріалізованої інформації;
  4.  допит на місці події;

5)оголошення показань інших осіб.

Запропонована система є найбільш типовою. В процесі її використання ефективним може стати кожен із зазначених прийомів або їх комплекс залежно від психологічних особливостей допитуваного і своєрідності забутого матеріалу. Можливість реалізації окремих тактичних прийомів системи обумовлена ситуацією розслідування, яка складається до проведення допиту.

Важливим прийомом, спрямованим на актуалізацію забутих обставин, є постановка допитуваному нагадуючих запитань, мета яких полягає у нагадуванні обставин, що сприяють збудженню асоціативних зв'язків. Дані для нагадуючих запитань слідчий одержує з матеріалів кримінальної справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових відомостей.

Позитивний ефект у пригадуванні забутого має постановка запитань у хронологічній або логічній послідовності про попередні, супровідні та наступні за подією злочину обставини. Так, в одному з будинків була вчинена квартирна крадіжка. Припускалося, що злочинці могли проникнути до квартири або шляхом підбирання ключів, або використовуючи ключі від даної квартири, які були загублені господаркою рік тому. По підозрі у вчиненні злочину були затримані Г., Л., М., які заперечували свою причетність до крадіжки. У ході розслідування була допитана молодша сестра одного з підозрюваних В. При її допиті слідчий спробував з'ясувати, чи не знаходив хто-небудь з їх сім'ї ключі. У своїх показаннях В. повідомила, що одного разу вона знайшла два ключа, які потім віддала своєму братові. Однак час, коли вона знайшла ключі, і день, коли віддала їх братові, не пам'ятала. Слідчий вирішив поставити їй такі дві групи нагадуючих запитань: а) запитання, які сприяли пригадуванню часу знаходження ключів: В якому місці були знайдені ключі? Чому В. була у цьому місці? Куди вона вирушала і з ким?; б) запитання, які сприяли пригадуванню дня, коли ключі були переданні братові: Де вона їх віддала і за яких обставин? Чим займалася у той час? Постановка цих запитань дозволила В. пригадати обставини, які мали важливе значення для подальшого розслідування.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію сприйнятого, включає і такий прийом, як показ свідку або обвинуваченому речових або письмових доказів. Тут процес пригадування ґрунтується не тільки на розумових асоціаціях, а й на безпосередніх зорових відчуттях. У процесі показу тих чи інших доказів допитуваний впізнає предмет, сприйнятий раніше, і пригадує обставини, пов'язані з ним.

Тактичним прийомом, який сприяє актуалізації забутого, є демонстрація допитуваному іншої матеріалізованої інформації з метою оживити у його пам'яті обставини баченої ним події. Так, для актуалізації забутого можуть бути успішно використані різні фотознімки, схеми, малюнки, макети, а також такі системи, як “фоторобот”, рисований портрет, альбом з типовими малюнками елементів зовнішності людини, альбоми зразків різних фасонів одягу, кольорові репродукції вантажних і легкових автомобілів та ін. Якщо допитуваний забув будь-яке прізвище, можна запропонувати йому ту чи іншу довідкову книгу (наприклад телефонну), з тим щоб він знайшов це або схоже прізвище (асоціації за схожістю або контрастом). Отже, суть цього тактичного прийому полягає в демонстрації (показі) допитуваному аналога раніше сприйнятого предмета або окремих його ознак.

Актуалізації забутого може допомогти й такий тактичний прийом, як допит на місці події. Психологічною підставою його є повторне сприйняття допитуваним обстановки, в якій відбувався злочин. Таке сприйняття збуджує асоціативні зв'язки і стимулює більш повне відтворення обставин, які цікавлять слідчого. Слідча практика свідчить про ефективність використання допиту на місці події. Так, Л. була зґвалтована групою юнаків за таких обставин. Біля кінотеатру до неї підійшли хлопці, які попросили її викликати з сусіднього будинку їх знайому. Л. погодилася їм допомогти. Коли вони підійшли до вказаного будинку, хлопці схопили Л. за руки і завели до під'їзду, а потім на горище будинку, де зґвалтували її. На допиті Л. повідомила, що вона не пам'ятає, де цей будинок розташований, в якій бік від кінотеатру вони пішли, до якого під'їзду заходили. Слідчий вирішив провести допит на місці події. Прибувши до кінотеатру, Л. згадала, якою дорогою вони йшли, впізнала будинок та під'їзд, до якого вони заходили, і навіть пригадала, як у розмові ґвалтівники одного з своєї компанії називали “Рудий”. Показання потерпілої сприяли визначенню місця події, встановленню злочинців і розкриттю злочину.

До системи тактичних прийомів, яка сприяє актуалізації забутого, належить оголошення показань інших осіб. У процесі оголошення показань необхідно пред'являти не протокол у цілому, а зачитувати фрагменти, що стосуються тільки обставин, за яких певний факт мав місце. Так, якщо слідчого цікавить якась розмова  конкретної особи, то свідку оголошується витяг з показань не про розмову, а про місце зустрічі і час, коли ця розмова відбулася.

§ 7. Викриття неправди в показаннях

У ході допиту свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрюваних) в їх показаннях можливе виникнення перекручень, які є наслідком свідомої неправди. Попередження, виявлення та усунення     \ таких перекручень є важливим завданням слідчого при допиті.

Практичне значення мають запропоновані у криміналістичній літературі критерії відповідності показань допитуваного дійсності. Зокрема, такі критерії включають: 1) компетентність допитуваного (коли характер його показань, його особливості дозволяють зробити висновок про те, що він не здатний вигадати повідомлене);

2) його непоінформованість (незнання допитуваним тих обставин, які мали бути відомі і не могли бути забутими, якщо його показання є вірними); 3) рівень мовлення допитуваного (відповідність мовних особливостей показань його культурному рівню, професійній належності, лексичному запасу); 4) унікальність показань (якщо повідомлення має свою індивідуальність, то більш обґрунтовано вважати його правдивим); 5) емоційна насиченість показань (правдиві показання мають порівняно більшу кількість суто особистих, емоційних моментів, посилань і вказівок на переживання); 6) критерій невідповідностей (сумлінний допитуваний описує фрагменти і деталі події, не завжди і не в усьому узгоджує їх між собою; допитуваний, який повідомляє неправду, робить спроби усунути невідповідності). Запропоновані критерії мають орієнтуючий характер.

У криміналістичній теорії зазначається необхідність спостереження в процесі допиту за поведінкою обвинуваченого або свідка та його психофізіологічними реакціями. Виявити неправду у показаннях таке спостереження не дозволяє, однак воно реєструє зовнішні прояви, які відбивають динаміку стану допитуваного у ході допиту, різне реагування на те чи інше запитання або пред'явлений доказ. Ці зовнішні прояви не мають доказового значення, виконують орієнтуючу функцію.

У процесі попередньої оцінки показань можливо виявлення негативних обставин, які при допиті можуть виступати у двох формах: а) відсутності у показаннях допитуваного даних, які повинні мати місце; б) наявності у показаннях даних, яких не повинно бути. Так, у разі наявності даних, яких не повинно бути, негативні обставини при допиті можуть проявлятися у вигляді обмовок та винної поінформованості допитуваного. Значення негативних обставин у допиті полягає в тому, що вони виступають специфічними сигналами неправди у показаннях і потребують використання відповідних тактичних прийомів.

Виявлення неправди у показаннях обвинувачених або свідків передбачає їх попереднє дослідження шляхом зіставлення таких показань з різними даними, які є у розпорядженні слідчого (зіставлення окремих елементів у показаннях допитуваних, зіставлення з показаннями інших осіб тощо).

Повідомлення неправди свідками чи обвинуваченими — це вольовий і свідомий акт, спрямований на перекручення істини.

Отже, для запобігання і встановлення неправди слідчий повинен знати її можливі мотиви. Засобами усунення мотивів неправди при допиті є тактичні прийоми, розроблені на підставі методу переконання. Таким чином неправда може бути відвернута на стадії встановлення психологічного контакту з допитуваним. Використання тактичних прийомів, спрямованих на встановлення психологічного контакту, сприяє побудові безконфліктної ситуації допиту і одержанню правдивих показань. Проте усунути мотиви неправди і одержати об'єктивні показання за допомогою даної системи прийомів не завжди можливо.

Побудова системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в показаннях допитуваного, передбачає необхідність урахування його процесуального становища та форми неправдивого повідомлення. Можна виділити шість підсистем, характерних для допиту обвинуваченого (підозрюваного), які мають таку спрямованість:

  1.  викриття неправди при повному запереченні обвинуваченим своєї вини і висуненні ним своєї версії;

2)викриття неправди у ситуації часткового визнання обвинуваченим своєї вини;

3)подолання замовчування обвинуваченим фактів, які інтересують органи розслідування;

4)викриття неправдивої заяви про алібі;

  1.  встановлення обмови;

6) встановлення самообмови.

Кожна з названих підсистем включає комплекс найбільш доцільних тактичних прийомів. Наприклад, підсистема тактичних прийомів, спрямована на викриття неправдивої заяви про алібі, передбачає:

а) постановку деталізуючих запитань щодо перебування допитуваного у вказаному місці;

б) постановку контрольних запитань щодо фактів, точно встановлених у справі;

в) оголошення фрагментів показань осіб, на яких послався обвинувачений (підозрюваний), стосовно суперечностей, що виникли;

г) оголошення показань осіб, які спростовують заяву про алібі;

г) пред'явлення доказів, які підтверджують перебування допитуваного у місці вчинення злочину;

д) оголошення висновку експерта, результатів окремих слідчих дій, які свідчать про можливість перебування допитуваного на місці злочину.

Розглянемо функціональне призначення і ефективність окремих тактичних прийомів цієї підсистеми в ході її використання. Так, при розслідуванні квартирної крадіжки як підозрюваний був допитаний Г., який мешкав у сусідньому будинку. На допиті Г. заявив, що він нічого не знає про вчинений злочин, бо тоді, коли сталася крадіжка, він перебував у спортивному таборі за містом. Тактика викриття неправди була заснована на використанні групи тактичних прийомів допиту. Зокрема, слідчий поставив деталізуючі запитання щодо тих заходів, які проходили у таборі в той час, коли була вчинена крадіжка (такими заходами були відвідування басейну і обід). Відносно відвідування басейну допитуваному були поставлені такі запитання: Чи відвідував Г. басейн? Коли він прийшов туди? Чи організовано проходило плавання? Хто керував спортсменами? З ким він спілкувався? Про що вони розмовляли? Як довго він там пробув? З ким він покинув басейн? Відносно обіду: Чи ходив Г. на обід? Чи не було спізнення з приготуванням їжі? Що було подано на обід? За яким столом він сидів? Хто обідав з ним за одним столом? Про що вони говорили? Хто першим вийшов з-за столу? Після фіксації відповідей допитуваного слідчий оголосив показання К. і С., на яких посилався підозрюваний Г., як осіб, що можуть підтвердити його дані. Хоча у цілому ці показання підтверджували факт присутності Г. і в басейні, і на обіді, але в деталях їх показання мали істотні розбіжності. Слідчим були оголошені ті фрагменти показань, які суперечили показанням Г. Підозрюваний пояснив їх наявність тим, що “ніхто не ставив за мету запам'ятати нікому не потрібні дрібниці”.

Наступним тактичним прийомом, використаним у допиті, було оголошення показань вихователя табору В., який шукав Г. близько 12-ї години на території табору в той день і не міг знайти його, а зустрівся з ним лише о 14-й годині.

Становить інтерес і прийом, заснований на результатах огляду місця події. Так, попередньо у допитуваного було з'ясовано, що він ніколи не заходив до квартири, де було вчинено злочин, а після цього слідчий повідомив йому про виявлені в процесі огляду місця події сліди рук Г., роз'яснив їх значення.

Таким чином, тільки використання всього комплексу тактичних прийомів підсистеми сприяло спростуванню заяви про алібі і одержанню правдивих показань про обставини вчиненого злочину.

§ 8. Допит неповнолітніх

Підготовка і проведення допиту неповнолітніх обумовлені віковими особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має велике значення для обрання прийомів встановлення психологічного контакту, вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його свідчень.

Неповнолітні — це особи, які не досягли 18 років. У психологічній літературі запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

  1.  дитячій вік (до 1 року);
  2.  раннє дитинство (від 1 до 3 років);
  3.  дошкільний вік (від 3 до 7 років);
  4.  молодший шкільний вік (від 7 до 11-12 років);
  5.  підлітковий вік (від 11 до 14-15 років);

6) старший шкільний вік (від 14 до 18 років).

Вікові особливості — це сукупність взаємопов'язаних типових для даного віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у поведінці і вказують на загальну спрямованість розвитку особи. При розгляді психологічних особливостей неповнолітніх окремих вікових груп необхідно враховувати не тільки хронологічний вік, а й загальні якості культури і товариства, до якого вони належать, соціально-економічний стан, стать, індивідуально-типологічні якості.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок або потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначений. У п. З ст. 69 КПК лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які у зв'язку з своїми фізичними або психічними вадами нездатні правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про них показання. Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і дачі показань. Практиці розслідування злочинів відомо чимало прикладів, коли діти вже 3-5 років повідомляли на допиті дані, які сприяли встановленню об'єктивної істини у справі. Разом з тим дітей рекомендується допитувати тільки у крайніх випадках, бо допит може негативно вплинути на їх психіку.

Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостерігалася, діти можуть свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерна наявність підвищеного навіювання та схильності до фантазії. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього.

Підлітковий вік — це перехідний стан від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку — “почуття дорослості”. Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна пас-трою, негативізм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим і повідомлення необхідної інформації.

Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має проводитися у присутності педагога. Присутність педагога при допиті свідків у віці від 14 до 16 років не є обов'язковою. Це питання у кожному випадку вирішує слідчий. У разі необхідності при допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК). Згідно зі ст. 438 КПК при допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

Важливим питанням підготовки до допиту неповнолітнього є вибір місця і обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого тощо), що має сприяти встановленню психологічного контакту і одержанню необхідної інформації. Треба заздалегідь підготувати запитання, які необхідно з'ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми,     ^ книжки та ін.), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматись спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера поведінки сприяє встановленню необхідного контакту з підлітком, навертає його на відверту бесіду.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих показань. Слідчий не повинен використовувати постановку запитань, що мають елементи навіювання (навідні питання). Дуже обережно слід застосовувати оголошення показань інших осіб. Постановка навідних питань нерідко є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового розуміння “геройства”, “товариськості”.

Специфічними тактичними прийомами, що можуть застосовуватися при допитах неповнолітніх, є: роз'яснення важливості повідомлення правдивих показань; демонстрація поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси; роз'яснення сутності і значення пред'явлених і оголошених матеріалів; роз'яснення неправильно зайнятої позиції.

§ 9. Тактика очної ставки. Перехресний допит

У кримінальному судочинстві очна ставка відома як ефективний спосіб перевірки і одержання нових доказів. У “Руській правді” (ХІ-ХІІ ст.ст.) вже зафіксовано правовий інститут “звід”, який є прообразом очної ставки.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство (ст.ст. 172, 173, 304 КПК) регламентує порядок проведення очної ставки, розкриває її ознаки.

Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний допит раніше допитаних осіб про обставини, відносно яких були дані істотно суперечливі показання.

Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше свідками, свідком і обвинуваченим або підозрюваним, між двома обвинуваченими чи підозрюваними. Очна ставка проводиться і в суді. Головними характеристиками очної ставки є:

єдність предмета (особи допитуються за одних обставин);

єдність об'єкта (очна ставка являє собою процес неперервного порівняння показань двох одночасно допитуваних осіб);

єдність часу (допит двох осіб здійснюється у їх присутності протягом слідчої дії);

єдність місця (особи допитуються в одному місці);

допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань слідчого і показань один одного;

єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному протоколі слідчої дії).

Підготовка до очної ставки передбачає вирішення таких питань:

між якими особами вона буде проведена;

які суперечності необхідно усунути;

які взаємовідносини між допитуваними мають місце;

яка черговість допиту осіб на очній ставці буде ефективною;

яким шляхом можна усунути суперечності;

які запитання слід поставити;

які тактичні прийоми доцільно застосувати.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. У процесі очної ставки допитуваним може бути дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно контролювати їх.

Проведення очної ставки передбачає “ефект присутності”, коли обвинуваченому треба давати показання у присутності особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. Допитувані впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Але такий вплив може бути й негативним, коли авторитет (який іноді має злочинний характер) недобросовісного учасника впливає на добросовісного. Складні психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну ставку проводити не слід.

Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов'язана з:

розширеним складом її учасників;

ускладненим інформаційним обміном;

сильним психологічним впливом учасників ставки один на одного;

зниженням рівня прогнозу слідчого;

можливістю зміни показань;

підвищеним ступенем тактичного ризику.

Перехресний допит є специфічним видом судового допиту. У судовому засіданні правом ставити запитання наділені суддя, прокурор, захисник, експерти, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники, а також підсудні і потерпілі. Допит є перехресним тільки тоді, коли до нього включаються рівноправні учасники кримінально-процесуальної діяльності. Кожний учасник судового розгляду має право ставити допитуваному додаткові запитання для з'ясування чи доповнення відповідей, які були дані на запитання інших осіб.

На перехресному допиті можуть бути допитані усі учасники процесу (підсудні, свідки, потерпілі, цивільні позивачі і цивільні відповідачі, а також експерти), які допитуються у судовому засіданні. Такий допит справляє сильний вплив на психіку допитуваного. Він передбачає одночасний допит кількома учасниками процесу однієї особи відносно одних й тих саме обставин. Особлива роль у перехресному допиті належить суду, який повинен виконувати регулятивну функцію.

Перехресний допит збільшує небезпеку виникнення навіювання. Це пов'язано з постановкою однотипних запитань, повторюванням однакових запитань кілька разів, різною тактикою допитуючих.

§ 10. Фіксація результатів допиту

Важливе значення для розслідування має правильна фіксація результатів допиту в протоколі, де повинні бути повно і об'єктивно відображені повідомлені допитуваним дані. Рекомендується три методи одержання показань: вільна розповідь, “запитання — відповідь” і поєднання першого і другого методів. Це відбивається й у протоколі допиту. Положення, що гарантують найбільш правильну і точну фіксацію показань, зводяться до такого:

1) показання записують від першої особи і по можливості дослівно;

2) поставлені запитання і відповіді на них в разі необхідності записуються дослівно;

3) на прохання допитуваного йому надається можливість власноручно викласти показання, про що в протоколі слідчий робить відмітку;

4) протокол не може бути стилізованим, він повинен відображати вирази, яких вживає допитуваний;

5) протокол підписують допитуваний, слідчий та інші особи,

присутні на допиті. Протокол допиту повинен містити:

1) відмітку про попередження допитуваного (свідка чи потерпілого) про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу свідомо неправдивих показань, що підтверджується його підписом;

2) відмітку про роз'яснення допитуваному, у вчиненні якого злочину його підозрюють, і його право на захист;

3) заяву обвинуваченого про те, чи визнає він себе винним;

4) відомості про перекладача, експерта, захисника, педагога, батьків або законних представників неповнолітнього.

У процесі допиту свідок або обвинувачений може виконати за власним бажанням або за пропозицією слідчого схеми, креслення, малюнки, плани, що пояснюють його показання. Вони повинні бути засвідчені підписами допитуваного і слідчого.

Методом фіксації допиту може бути звуко- і відеозанис. Згідно з КПК такий запис проводиться після попереднього повідомлення допитуваному. Найдоцільніше застосування його у випадках складних допитів і таких, що супроводжуються визнанням обвинуваченим своєї вини, або для фіксації показань потерпілого, який перебуває в тяжкому стані. Паралельно зі звуко- і відеозаписом слідчий веде протокол.

Глава V

Обшук і виїмка

§ 1. Поняття та сутність обшуку

Відшукання прихованих об'єктів (знарядь злочину, речових доказів, трупів, осіб, які переховуються від суду і слідства) може бути здійснено у ході проведення обшуку, процесуальний режим якого визначений кримінально-процесуальним законодавством (ст.ст. 177, 179-186, 188,189 КПК). Обшук є одним із способів отримання доказової інформації у кримінальному процесі.

Головна мета обшуку як пошукової дії полягає у виявленні джерел доказової і орієнтуючої інформації. Обшук має мету виявити знаряддя злочину, речі та цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини у справі. Метою обшуку може бути також виявлення трупів, осіб, які переховуються від слідства і суду. Додатковою метою обшуку є виявлення і вилучення речей і предметів, вилучених з цивільного обігу і заборонених для використання, а також пошук майна для забезпечення відшкодування заподіяних збитків або можливої конфіскації.

У криміналістичній літературі немає єдності у визначенні поняття обшуку. Його пошуковий характер дозволив окремим авторам визначати цю дію як слідчо-оперативну. Таке трактування містить у собі змішання процесуальних дій і оперативних заходів, різних за своєю природою і завданнями, прийомами і формами проведення. Обшук — це слідча дія, яка здійснюється з метою отримання судових доказів. Оперативно-розшукові заходи не мають процесуального значення, відіграють допоміжну роль і до змісту обшуку не входять.

Обшук необхідно відрізняти від близьких до нього адміністративно-процесуальних та інших дій. Так, у відповідності зі ст.ст. ЗО, 32 Митного кодексу України передбачено проведення митного огляду.

Митниця має право провести огляд, а також переогляд речей громадян з розпакуванням багажу. Якщо є достатні підстави вважати, що громадянин приховує при собі предмети контрабанди чи предмети, які є безпосередніми об'єктами порушення митних правил, може бути проведено особистий огляд. Огляд не є слідчою іією і здійснюється без санкції прокурора.

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” регламентує отримання розвідувальної інформації шляхом негласного проникнення оперативного працівника у жиле або інше приміщення громадянина. Такий оперативно-розшуковий захід повинен здійснюватися з санкції Генерального прокурора України або його заступників. Таємне обстеження жилого приміщення передбачає приховане і безперешкодне проникнення до житла, недопустимість вилучення будь-яких предметів, можливість тимчасової заміни їх муляжами, використання аудіо-, кіно- і фотозйомок тощо. Результати даної дії носять конфіденційний характер і не мають доказового значення.

Обшук відрізняється від інших слідчих дій перш за все своїм пошуковим характером. За своїм характером обшук схожий з виїмкою. Виїмка — це слідча дія, яка передбачає вилучення або вит-зебування у якої-небудь особи чи установи (підприємства) певних предметів і документів, що мають значення для справи. Згідно зі ст. 178 КПК, “виїмка проводиться у тих випадках, коли слідчий має точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться у певної особи чи у певному місці”. Різниця між виїмкою і обшуком полягає у тому, що, по-перше, виїмка проводиться тільки у відношенні певних предметів, тоді як предмети, до підлягають вилученню при обшуку, можуть бути відомі орієнтовно, а іноді навіть невідомі взагалі; по-друге, під час виїмки повинно бути відомо місце знаходження тих чи інших предметів, а при обшуку передбачається їх відшукати. Якщо неможливо точно зизначити, що саме необхідно відшукати або де і у кого знаходиться потрібна річ, проводять не виїмку, а обшук.

Обшук — це слідча дія, змістом якої є примусове обстеження приміщень і споруд, ділянок місцевості, окремих громадян з      -І метою відшукання і вилучення предметів, що мають значення для справи, а також виявлення розшукуваних осіб.

Обшук для підозрюваних, обвинувачених, членів їх сімей означає хоча й санкціоноване законом, але небажане втручання чужих людей в їх дім, ознайомлення з матеріальними, особистими, інтимними сторонами життя. Проведення обшуку пов'язано з певними       порушеннями прав громадян на недоторканність особи, житла      ^ гощо і вимагає дотримання встановлених законом гарантій. Згідно з ст. 30 Конституції України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. При цьому відповідно до п. 13 розд. XV Конституції протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією зберігається існуючий порядок обшуку — за постановою органів розслідування з санкції прокурора.

Обшук є невідкладною слідчою дією і у випадках, що не припускають зволікання, він може бути проведений без санкції прокурора, але з повідомленням його у добовий строк про зроблений обшук (ст. 177КПК).

Елемент примусу під час обшуку передбачає, що обстеження приміщень чи інших об'єктів може бути здійснено без згоди особи, у розпорядженні якої ці об'єкти перебувають. Слідчий має право розкривати зачинені приміщення і сховища, якщо власник відмовляється їх відчинити.

Обшук має схожість зі слідчим оглядом. При провадженні цих слідчих дій здійснюється обстеження місцевості, приміщень та інших об'єктів з метою виявлення, фіксації та вилучення різних матеріальних джерел криміналістичної інформації. Разом з тим обшук і огляд — це різні слідчі дії.

На відміну від слідчого огляду, обшук має такі особливості:

1) конкретизованість об'єктів пошуку;

2) належність об'єктів пошуку певним особам;

3) примусовий характер обстеження.

§ 2. Об'єкти та види обшуку

В теорії криміналістики використовуються два різні терміни при характеристиці обшуку: “об'єкти пошуку” і “об'єкти обшуку”.

Об'єкт пошуку — це те, що необхідно відшукати, виявити, знайти. У ході обшуку такими об'єктами є: люди, трупи, знаряддя злочину, предмети злочинного посягання, документи, сліди тощо.

Обшук передбачає відшукання предметів, які можуть бути речовими доказами. Згідно з ст. 78 КПК можна сформувати певні типові групи таких предметів.

1. Знаряддя і засоби вчинення злочину:

а) вогнепальна і холодна зброя;

б) предмети, які спеціально виготовлені для вчинення злочинів (знаряддя злому і злодійський інвентар — відмички, “фомки”, “гусячі лапи” та ін.; знаряддя вбивства чи нанесення тілесних ушкоджень — кастети, надолонники, кістені тощо);

в) предмети, зберігання чи використання яких заборонено або потребує спеціального дозволу (ліцензії) (газова зброя, радіоактивні речовини, наркотики та ін.);

г) предмети, які застосовуються у побуті, виробничій або іншій легальній діяльності (кухонний ніж, сокира, молоток та ін.);

д) транспортні засоби (якщо вони використовувались для досягнення злочинного результату).

2. Предмети, що зберегли на собі сліди злочину (одяг чи взуття обшукуваного, яке має сліди крові, частки ґрунту, жирові плями тощо).

3. Предмети, отримані як наслідок злочину (гроші чи цінності, які є предметом хабара; майно, що належить потерпілому, та ін.).

4. Інші предмети, що виступають засобом для встановлення істини по справі (фотознімки, записні книжки, дискети ЕОМ тощо).

Окрему групу об'єктів складають документи. Розрізняють документи рукописні, поліграфічні, машинописні, фонодокументи, фото-, кіно-, відеодокументи та ін. У ході обшуку підлягають виявленню документи:

а) зміст яких є предметом злочинного посягання;

б) які є засобом вчинення злочину;

в) які є засобом приховання злочину;

г) що характеризують особу злочинця;

д) що містять у собі зразки почерку;

ж) що містять у собі іншу інформацію, яка цікавить органи розслідування.

Об'єкт обшуку — це те, відносно чого (чи кого) здійснюється обстеження.

Найбільш поширеними об'єктами обшуку є:

1) жилі приміщення (квартира, будинок, дача, номер готелю тощо);

2) службові, торговельні, виробничі та інші нежилі приміщення (кабінети посадових осіб і державних службовців, офіси, склади, виробничі дільниці, підсобні приміщення магазинів тощо);

3) ділянки місцевості (садиба, сад, город та ін.);

4) автотранспортні засоби (автомобілі, причепи, мотоцикли та ін.);

5)жива людина (її тіло, одяг, взуття та інші носильні речі).

Таким чином, об'єктом обшуку може бути практично будь-яке місце, що знаходиться у кого-небудь в розпорядженні (власності), або особа, якщо є достатні підстави вважати, що у цьому місці чи уданої особи можуть бути знаряддя злочину, предмети та цінності, які мають значення для справи.

У криміналістичній теорії прийнято розрізняти кілька видів обшуку залежно від тих чи інших підстав їх диференціації. Так, за характером об'єктів обшуку розрізняють обшук: приміщень, місцевості, транспортних засобів, особи. За характером об'єктів пошуку виділяють обшуки, спрямовані на виявлення: людей, трупів (чи їх частин), знарядь та засобів вчинення злочину, предметів злочинного посягання, слідів, документів та інших об'єктів. Обшуки можна розрізняти за їх повторюваністю (первинний і повторний) та за їх одночасністю (груповий і одиночний). Названі види обшуку мають певну специфіку. Розглянемо особливості проведення окремих видів обшуку.

Обшук у приміщенні передбачає примусове обстеження всіх приміщень, які є у володінні фізичних чи юридичних осіб, якщо там можуть знаходитися об'єкти пошуку. Обшук приміщень полягає у вивченні чи аналізі конструктивних вузлів будинку (споруди), жилих і підсобних приміщень, предметів домашньої обстановки. Обшук рекомендується розпочинати з найбільш “важких” ділянок приміщення, проводити пошук спочатку у нежилих, а потім у жилих приміщеннях, здійснювати обшук від входу до приміщення.

Під час обшуку приміщень необхідне обстеження окремих вузлів будівлі або споруди. До останніх належать: підвальна частина будівлі, горище, сходи, міжповерхові перекриття, стіни і перегородки, санітарно-технічні вузли і комунікації.

При обстеженні конструктивних вузлів будівлі слід звертати увагу на елементи, що не передбачені проектом, відсутність окремих деталей, неоднорідність пофарбування, відмінність у штукатурці, пошкодження павутини. Предмети пошуку можуть бути за карнизами, балками, замурованими у стінах тощо.

У ході обшуку у жилих приміщеннях необхідно обстежувати предмети обстановки. Перевіряючи меблі, слід спочатку дослідити предмети чи документи, які знаходяться в (на) них, а потім самі предмети обстановки. Треба оглядати усі пази, щілини, вимірити і порівняти усі внутрішні і зовнішні габарити.

Пошукові дії в службових приміщеннях слід розпочинати з робочого місця обшукуваного. У першу чергу оглядають робочий стіл, сейфи і шафи. Тайників у службових приміщеннях, як правило, не роблять, але предмети маскують, ховають за книжки, папки, папір. Таке маскування створює труднощі у доступі до предмета пошуку.

Обшук ділянки місцевості полягає у примусовому обстеженні! присадибних та інших ділянок, які є у володінні обшукуваної особи.

Обшукам на відкритій місцевості притаманна трудомісткість пошуків. Обстеження необхідно здійснювати планомірно і у певній послідовності. Ділянку території розподіляють на сектори чи квадрати.

У більшості випадків тайники обладнують у землі, кущах, купах сміття, ямах. Ознаками тайника на місцевості може бути: пошкодження Грунту, неоднаковість його кольору, мітки на деревах та ін.

Обшук особи полягає у примусовому обстеженні людини, її одягу, взуття та інших речей. Обшук особи, як правило, проводиться за постановою слідчого. Але існують два випадки, коли обшук можна здійснювати без винесення постанови:

1) коли особа затримується або береться під варту;

2) за наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка перебуває в приміщенні чи іншому місці, де проводиться обшук або виїмка, переховує на собі предмети чи документи, що мають значення для справи.

У процесі обшуку необхідно передбачити можливість вчинення опору обшукуваним. Тому слідчий повинен дотримуватися певних правил, що забезпечують безпеку. Зокрема, обшукуваного необхідно поставити обличчям до стіни чи автомобілю під кутом 45° з широко розсунутими ногами і розведеними руками. Таке положення зменшує стійкість обшукуваного.

Обшук особи рекомендується проводити у певній послідовності — “зверху донизу”. Спочатку обстежують головний убір, потім одяг (пальто, сукню, піджак, брюки тощо), взуття. Окремі предмети одягу знімають з метою обстеження білизни та інших речей. Особливу увагу слід приділяти кишеням, швам одягу, підкладці пальто чи піджака, закаблукам взуття.

Такий обшук виконує особа однієї статі з обшукуваним. В разі необхідності для цього запрошують медичного працівника.

До обшуку особи належать і обстеження речей, що є у обшукуваного: портфелів, дипломатів, валіз, сумок, гаманців. Ці речі ретельно досліджують з метою виявлення тайників та предметів, які шукають.

Обшук транспортних засобів передбачає примусове обстеження будь-якого транспортного засобу, який є у приватному володінні громадянина (мотоцикл, автомобіль, яхта, особистий літак). Такий обшук має певну специфіку в залежності від виду обшуку і особливостей транспортного засобу. Обшук транспортних засобів — це відносно новий вид обшуку у практиці органів розслідування.

Обстеження транспортних засобів повинно мати свою черговість і послідовність. Так, обшук легкового автомобіля доцільно розпочинати з багажника і закінчувати мотором. У багажнику перевіряються сумка з інструментом, запасне колесо, інші предмети. У салоні знімаються килими, настили, чохли. Перевіряються місця між сидінням і спинками, досліджується торпеда, знімається автомагнітола.

Механізми і деталі автомобіля, розташовані під днищем, бажано дослідити на “ямі”. Оглядається автомобіль і під капотом. Обшук автотранспортних засобів доцільно проводити за участю фахівця-автотехніка.

Повторний обшук має місце у тих випадках, коли первісний обшук був проведений у несприятливих умовах або коли залишилися необстеженими (недостатньо ретельно обстеженими) окремі ділянки приміщення, відкритої місцевості, предмети.

Груповий обшук — це кілька одночасних обшуків, що здійснюються по одній справі у різних осіб, в різних місцях. Проведення групового обшуку має певну специфіку:

1) одночасно працюють кілька слідчо-оперативних груп;

2) реально існує кілька об'єктів обшуку;

3) має місце єдине керівництво у проведенні обшуку кількох об'єктів;

4) існує єдність часу початку обшуку на всіх об'єктах;

5) запропоновано єдиний план проведення обшуку;

6) визначені засоби зв'язку між учасниками обшуку і порядок обміну інформацією між ними.

У процесі групового обшуку можуть бути складені різні схеми, зокрема схеми злочинних зв'язків, службової взаємодії, родинних зв'язків підозрюваних осіб.

§ 3. Ситуаційна обумовленість тактики обшуку

У теорії криміналістики тактика обшуку розглядається стосовно п'яти основних питань:

1) що чи кого шукати;

2) у кого шукати;

3) де шукати;

4) коли шукати;

5) як шукати.

Реалізація тактичних прийомів обшуку потребує розгляду їх ситуаційної обумовленості, вивчення повторюваності та типовості ситуацій. Знання типових ситуацій дозволяє не тільки передбачати їх традиційне виникнення у відповідних умовах, а й обирати оптимальну тактику.

У криміналістичній літературі обшук визначається як дія, що відбувається у конфліктній ситуації. Але проведення обшуку може характеризуватися і безконфліктністю ситуації, наприклад обшук у відсутності обшукуваного або при добровільній видачі предмета пошуку.

Поділ ситуацій на конфліктні та безконфліктні Грунтується на характеристиці психологічних компонентів слідчої ситуації — суперництві чи протидії сторін, мета і інтереси яких при розслідуванні злочинів не збігаються. Поділ ситуацій обшуку на конфліктні та безконфліктні має дуже широкий діапазон спрямованості. Обрання ж відповідної тактики обшуку, оптимальне використання тактичних прийомів передбачають диференційований підхід до ситуативності обшуку.

В залежності від присутності чи, навпаки, відсутності обшукуваного можуть бути виділені дві ситуації:

1) здійснення обшуку в ситуації присутності обшукуваного;

2) здійснення обшуку в ситуації його відсутності. У статті 181 КПК вказано, що під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, однак такої можливості може і не бути, і тоді обшук проводиться у відсутності обшукуваного.

В залежності від ставлення обшукуваного до пропозиції слідчого видати зазначені у постанові предмети чи документи, а також вказати місце, де переховується злочинець, можна виділити ситуації обшуку:

1) при добровільній видачі;

2) при відмові від добровільної видачі.

Ситуація добровільної видачі ще не означає, що обшук на цьому може бути завершений. Добровільна видача іноді може бути пов'язана:

а) з видачею частини компрометуючого матеріалу, щоб перешкодити виявленню головної, більш важливої частини;

б) з  видачею документів чи предметів, щоб запобігти вилученню значної суми грошей або цінностей, виявленню слідів і речових доказів по інших злочинах.

В залежності від ставлення обшукуваного до здійснюваного обшуку можна виділити:

1) ситуацію активної протидії (коли обшукуваний своїми діями намагається заважати проведенню обшуку, не виконує законних вимог слідчого чи працівника міліції, істерично реагує на їх дії, зневажає їх);

2) ситуацію нейтральної поведінки обшукуваного і його відмови від спілкування зі слідчим (коли обшукуваний демонструє свою байдужість чи зневагу до дій слідчого, явну відмову від діалогу з ним, не бажає розмовляти, відповідати на запитання);

3) ситуацію надання допомоги слідчому під час проведення пошукових дій (коли обшукуваний намагається сприяти слідчому у його пошуках або імітує активну допомогу).

Ситуації обшуку можуть бути диференційовані також залежно від передбачуваного способу схову предмета пошуку. Тут можна простежити три типові ситуації, коли передбачається, що предмет пошуку:

1) зберігається без спеціального маскування (документи знаходяться у шухляді письмового столу чи сейфі; сокира, якою було вчинено злочин, лежить у сараї разом з іншим інструментом тощо);

2) видозмінено або знищено (злиткам золота можуть надаватися вид і форма предметів (елементів) домашньої обстановки;

у квартирі, де відбувалося розчленування трупа, можуть пофарбувати меблі, замінити шпалери);

  1.  сховано у спеціальних тайниках або інших суб'єктивно недоступних місцях (обрання способу приховання не є повністю вільним, воно детерміновано низкою чинників, обставин, у тому числі й обстановкою дому чи квартири).

Специфіка обшуку відбиває й своєрідність запропонованих груп ситуацій, їх взаємозв'язки та динамізм. Дослідження ситуативної варіантності обшуку дозволяє накреслити певні системи тактичних прийомів, які будуть доцільними в тій чи іншій ситуації обшуку. Взаємозв'язок ситуацій обшуку і систем тактичних прийомів може бути зображений схематично.

Дана схема демонструє можливі варіанти ситуативних змін у , процесі проведення обшуку і пропонує необхідні системи тактич-1 них прийомів у тій чи іншій ситуації. Перш за все обшук може здійснюватися у присутності або відсутності обшукуваного. Якщо обшукуваний присутній при обшуку, слідчий повинен запропонувати йому добровільно видати об'єкти, що розшукують. Після цього можливо виникнення двох різних ситуацій обшуку: при добровільній видачі та при відмові від добровільної видачі. Якщо має місце добровільна видача, то обшук вже на цій стадії може бути завершений. Встановити істинність добровільної видачі або її фальшивість (підміна предмета пошуку, видача тільки його частки) допомагає використання системи тактичних прийомів, спрямованої на діагностику такої видачі.

При відмові від добровільної видачі має місце перехід у два різних за своєю природою блоки ситуацій:

1) блок ситуацій, що відбиває ставлення обшукуваного до здійснюваного обшуку (ситуація активної протидії; ситуація нейтральної поведінки обшукуваного і його відмови від спілкування; ситуація надання допомоги слідчому при здійсненні пошукових дій);

2) блок ситуацій, що відбиває передбачуваний спосіб збереження предмета пошуку (ситуація, коли передбачається, що предмет пошуку зберігається без спеціального маскування; ситуація, коли передбачається, що предмет пошуку видозмінено або знищено; ситуація, коли передбачається, що предмет пошуку сховано у спеціальних тайниках або інших суб'єктивно недоступних місцях).

Стосовно кожного блоку ситуацій пропонуються і два види систем тактичних прийомів'.

1) пов'язані з взаємодією з обшукуваним (система тактичних прийомів, спрямована на усунення активної протидії обшукуваного; система тактичних прийомів, спрямована на подолання відмови обшукуваного від спілкування; система тактичних прийомів, спрямована на отримання пошукової інформації від обшукуваного);

2) пов'язані з взаємодією з матеріальними об'єктами (система тактичних прийомів, спрямована на пошук об'єктів, що зберігаються без спеціального маскування; система тактичних прийомів, спрямована на пошук видозмінених або знищених об'єктів; система тактичних прийомів, спрямована на пошук об'єктів, схованих у спеціальних тайниках або інших суб'єктивно недоступних місцях).

§ 4. Системи тактичних прийомів обшуку

Системи тактичних прийомів обшуку — це своєрідні алгоритми (типові програми) для слідчого в процесі їх використання. Застосування таких систем полегшує прийняття правильних рішень у різних ситуаціях. Між системами тактичних прийомів і ситуаціями їх реалізації існують нерозривні зв'язки, які мають науково обґрунтований характер.

Системи тактичних прийомів обшуку виконують різноманітні функції (діагностичні, пізнавальні, психологічного впливу), дозволяють визначити необхідність пошуків, вплинути на обшукувану особу, одержати від неї певну інформацію, обрати напрямок пошуків та виявити об'єкти пошуку. Системи прийомів передбачають їх певний зміст і структуру, доцільність елементів, логічну послідовність способів дії. Розглянемо окремі системи тактичних прийомів.

Система тактичних прийомів, спрямована па подолання відмови обшукуваного від спілкування, включає:

1) роз'яснення мети і необхідності обшуку;

2) постановку нейтральних запитань;

3) залучення обшукуваного до діяльності слідчого;

4) словесну розвідку.

Тактичний прийом системи, який стосується роз'яснення мети і необхідності обшуку, передбачає розкриття причин візиту слідчого, важливості виявлення об'єктів пошуку, зв'язку обшукуваної особи з розшукуваним предметом. Цей прийом впливає на обшукуваного, спонукає його до аргументації відсутності у нього певних речей.

Подоланню відмови від спілкування сприяє постановка нейтральних запитань, які не пов'язані з предметом обшуку. Відповіді на такі запитання ні до чого не зобов'язують респондента і разом з тим сприяють його залученню до спілкування. У психології такий прийом іноді називають методом “зачіпки”, який дає змогу увійти в контакт із співрозмовником. Важливим тут є те, що співрозмовника необхідно “спіймати на гачок” зацікавленості, використовуючи для цього незначну подію, порівняння, особисте враження, анекдотичний випадок чи незвичне запитання.

Ефективним способом усунення конфліктних стосунків є залучення обшукуваного до діяльності слідчого. Такий прийом включає пропозиції слідчого надати йому технічну допомогу (відкрити шухляду або шафу, перенести білизну тощо). Процес “спільної” діяльності спонукає обшукуваного до спілкування зі слідчим.

Функцію подолання відмови обшукуваного від спілкування в процесі обшуку виконує також тактичний прийом словесної розвідки. Цей прийом має силу побічного навіювання. Слідчий звертається     ^ не до обшукуваного, а до інших учасників обшуку (працівників мі-     ^ ліції, фахівців, понятих) з певними вказівками і пропозиціями: про необхідність перейти до наступної стадії обшуку, доцільність пошуків у тому чи іншому місці, можливість застосування технічних засобів.      ^ Використання прийому словесної розвідки дозволяє слідчому не тільки діагностувати ставлення обшукуваного до того, що відбувається, а й спонукати його до спілкування, змінювати поведінку і обрану позицію. Обшукуваний може відмовитись від зайнятої ним нейтральної позиції і зробити спроби вербальної взаємодії зі слідчим.

Особливий інтерес становлять системи тактичних прийомів обшуку, пов'язані із взаємодією з матеріальними об'єктами. Характер їх спрямованості грунтується на ймовірносному судженні слідчого про спосіб зберігання предмета пошуку.

Так, система тактичних прийомів, спрямована па пошук об'єктів, що зберігаються без спеціального маскування, включає:

1) аналіз обстановки місця обшуку з метою визначення місць природного зберігання предмета пошуку;

2) аналіз об'єктів, виявлених у місцях їх природного зберігання;

3)зіставлення виявленого об'єкта з ознаками того, що шукають.

Важливе значення має пошук об'єктів, схованих у спеціальних тайниках (створених чи пристосованих сховищах, прихованих від інших, відомих не всім) або в інших суб'єктивно недоступних місцях (важкодоступних, незручних, непридатних для зберігання). Слід мати на увазі, що злочинці часто звертаються до витончених способів переховування предметів, прагнуть їх замаскувати, перешкодити доступ до них. Але повністю усунути демаскуючі ознаки практично неможливо.

Система тактичних прийомів, спрямована на пошук об'єктів, схованих у спеціальних тайниках або інших суб'єктивно недоступних місцях, може включати:

1) аналіз ознак предмета пошуку;

2) зіставлення предмета пошуку з різними об'єктами місця обшуку;

3) орієнтацію на професійні (чи інші) навики обшукуваного під час визначення місця приховання;

4) використання можливостей типових аналогів;

5) аналіз окремих ділянок приміщення, меблів, інших об'єктів з метою встановлення демаскуючих ознак;

6) зіставлення однакових предметів між собою.

Запропоновані прийоми вимагають їх стислої інтерпретації. Так, аналіз ознак предмета пошуку полягає в тому, щоб визначити (чи припустити) можливі його властивості та інші особливості (розмір, вагу, обсяг, специфіку умов зберігання тощо.) Важливого значення набуває також з'ясування такої особливості предмета пошуку, як його ділимість (можливість розчленування) або неділимість на окремі самостійні частини (вузли), які можуть бути сховані в різних місцях. Аналіз предмета пошуку здійснюється з метою встановлення місць можливого його схову і тому виконує певну функцію.

Наступним прийомом системи є зіставлення предмета пошуку з різними об'єктами місця обшуку. Такий прийом дозволяє встановити найбільш ймовірні місця можливого зберігання і виключити ті з них, в яких не може бути сховано предмет пошуку (за своїми розмірами, особливостями будови, можливістю руйнування та ін.). Характер тайників залежить від особливостей об'єктів, схильностей особи, яка переховує їх, її здатності до фантазування.

Як тактичний прийом може бути розглянута орієнтація на професійні (чи інші) навики обшукуваного в ході визначення місця приховання. Злочинець вдається до тих способів, якими він краще володіє, використовує звичні виробничі методи. Це неминуче відбивається на обранні місця приховання, конструкції тайника, способі маскування. Професія людини визначає можливість наявності у неї тих чи інших інструментів, знарядь, сировини, матеріалів, що можуть бути використані для створення тайників, приховування слідів та знарядь злочину.

Тактичним прийомом системи є використання можливостей аналогів. Аналоги — це типові випадки виявлення тих чи інших об'єктів у певних місцях. Документи виявляють у книжках, музичних інструментах, предметах одягу; зброю — у м'яких частинах меблів, книгах, тайниках, що зроблені в стінах чи підлозі, підсобних приміщеннях або санвузлах.

Важливе значення має і такий тактичний прийом системи, як аналіз окремих ділянок приміщення, меблів та інших об'єктів з метою встановлення демаскуючих ознак. Характер демаскуючих ознак залежить від конкретних умов, в яких діє особа, особливостей місць приховування предметів, дій обшукуваного. У приміщеннях місце схову виказують різниця у фарбуванні предметів, сліди на підлозі, відсутність сполучення шпалер та ін. Демаскуючі ознаки є своєрідними негативними обставинами, які сигналізують про необхідність пошуків у певному місці.

Тактичним прийомом є також зіставлення однакових предметів між собою. Зіставлення дозволяє виявити різницю між однорідними предметами, що може бути пов'язано з переховуванням в них предметів пошуку.

§ 5. Особливості виїмки

Виїмка — це самостійна слідча дія, яка провадиться у випадках необхідності вилучення лише певних предметів і документів, коли точно відомо, де і в кого вони знаходяться. Процесуальний режим виїмки регламентується ст.ст. 178-183,186-189КПК.

Проведення виїмки не потребує санкції прокурора. Винятком є тільки виїмка поштово-телеграфної кореспонденції і документів, які містять відомості, що складають державну таємницю (ст.ст. 178, 187 КПК). У цих випадках виїмка проводиться з санкції прокурора і в порядку, погодженому з керівником відповідної установи. Виїмка проводиться за постановою слідчого.

Виїмка здійснюється стосовно предметів і документів, які знаходяться у веденні установ, організацій та підприємств. У деяких випадках виникає необхідність у виїмці і в окремих громадян, якщо не передбачається серйозної протидії з боку особи, яка володіє такими предметами.

Виїмка, як правило, проводиться у дений час, за винятком випадків, коли ця дія є невідкладною. Невідкладною є виїмка, якщо мають місце підстави вважати, що предмети або документи можуть бути знищені або сховані.

При виїмці повинна бути забезпечена присутність особи, у володінні якої знаходяться предмети, що підлягають вилученню, або повнолітніх членів її сім'ї. В разі відсутності цих осіб виїмка може здійснюватись у присутності представника житлово-експлуатаційної організації чи місцевої Ради народних депутатів. Виїмку в установах і на підприємствах бажано проводити у присутності особи, у веденні якої знаходяться предмети чи документи.

У приміщеннях, що їх займають дипломатичні представництва, а також у приміщеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їх сім'ї, які користуються правом дипломатичної недоторканності, виїмка може проводитись тільки за згодою дипломатичного представника.

Виїмка проводиться у присутності двох понятих. Про проведення виїмки складається протокол, копія якого вручається особі, в якої проведено виїмку, чи повнолітнім членам її сім'ї або представникові житлово-експлуатаційної організації чи місцевої Ради народних депутатів.

Виїмка може бути здійснена у примусовому порядку. Згідно зі ст. 183 КПК в разі відмови виконати вимоги слідчого виїмка проводиться у примусовому порядку.

§ 6. Фіксація результатів обшуку та виїмки

Про проведення обшуку та виїмки складається протокол, який є джерелом доказів. Він має відповідати загальним вимогам, передбаченим ст. 85 КПК, а також спеціальним вимогам ст. 188 КПК і складається з трьох частин: вступної, описової, заключної.

У вступній частині зазначається коли, де, ким, на якій підставі, в кого, в присутності яких осіб проведено обшук чи виїмку. Тут також зазначається, що перед обшуком чи виїмкою слідчий запропонував добровільно видати предмети чи документи і яку було дано на це відповідь.

Описова частина містить відомості про об'єкти пошуку, умови їх зберігання та способи маскування. Якщо під час обшуку виявлено тайник, необхідно детально описати його конструкцію, вказати розміри, місцезнаходження, яким чином приховано, тощо.

В протоколі необхідно зазначити загальні та окремі ознаки виявлених предметів (назва, розмір, форма, вага, колір, маркування, позначки, номери, пошкодження та ін.). Завдання слідчого полягає в тому, щоб охарактеризувати та індивідуалізувати вилучений предмет, зафіксувати ознаки і особливості, які дозволяють відрізнити його від інших схожих предметів, виключити можливість підміни. В разі вилучення виробів з дорогоцінних металів в протоколі обшуку (виїмки) вказують назву виробу, його родові та індивідуальні ознаки, колір або відтінок, розмір, кількість, особливості окремих частин (якщо є можливість — вагу і розмір кожної частини), наявність пробірних знаків (фігурних клейм і цифрових позначок проби) (рис. 10). При описі виробів з фарфору, фаянсу та майоліки слід звертати увагу на їх маркування (рис. 11).

Рис. 10, Пробірні знаки на виробах з дорогоцінних металів

Певну специфіку має опис зброї, яку вилучено при обшуку. Необхідно вказувати тип і вид зброї (холодна, вогнепальна, бойова, мисливська, спортивна, саморобна), систему (автоматична, напівавтоматична, нарізна, гладкоствольна), марку, номер, клеймо виробника(рис. 12).

В разі вилучення продовольчих товарів у протоколі зазначаються назва, вага, обсяг, кількість продуктів, їх стан, якість, упаковка, маркування, дата виготовлення тощо. Цих вимог слід дотримуватись і при описі промислових товарів. При вилученні однорідних предметів необхідно зазначати їх кількість. Якщо вилучаються цінні папери чи гроші, то вказують їх серії та номери, вартість, інші реквізити.

Рис. 11. Маркування деяких виробів з фарфору, фаянсу та майоліки

Рис. 12. Заводські клейма на вогнепальній зброї іноземних фірм

У протоколі обшуку зазначається, в якому місці і при яких обставинах виявлено ті чи інші предмети пошуку (ст. 188 КПК). Необхідно описувати, яким чином зберігалися такі предмети: на виду, відкрито чи переховувалися у спеціальних тайниках, інших суб'єктивно недоступних місцях.

У заключній частині зазначається, які предмети вилучені, як вони упаковані і опечатані. При наявності заяв і зауважень присутніх їх заносять до цієї частини протоколу обшуку чи виїмки.

Протокол складається у двох примірниках. Другий примірник вручається особі, в якої було проведено обшук чи виїмку, або представникові підприємства, установи чи організації, де було проведено слідчу дію. Протокол підписують слідчий, особа, у якої проводився обшук чи виїмка, запрошені особи, які були при цьому присутні.

Додатковими способами фіксації результатів обшуку і виїмки є фото-, відеозйомка, складання різних планів і схем. Так, фотозйомка дозволяє зафіксувати загальний вигляд приміщення або місцевості, яка обшукувалась, місця приховування предметів, тайники, виявлені об'єкти. Фотознімки, відеострічки, схеми, рисунки та плани додаються до протоколу.

Глава VI

Пред'явлення для впізнання

§1. Поняття, мета та об'єкти пред'явлення для впізнання

Пред'явлення для впізнання — слідча дія, що полягає в пред'явленні свідкові чи іншій особі об'єктів, які вони спостерігали раніше, з метою встановлення їх тотожності або групової належності.

Одночасно ця дія передбачає показ певних об'єктів в умовах, що дозволяють сприйняти загальні та окремі ознаки.

Тотожність при впізнанні встановлюють за ознаками об'єктів, сприйнятих особою і збережених в її пам'яті. Це окрема форма ідентифікації, яка істотно відрізняється від випадків ідентифікації за матеріальними слідами. В процесі впізнання свідок спостерігає ознаки пред'явленого об'єкта, порівнює і співставляє їх із збереженими в пам'яті і доходить певного висновку (про наявність чи відсутність тотожності або групової належності).

Пред'явлення для впізнання як процес встановлення чи заперечення тотожності або групової належності має елементи психологічної діяльності. В його основі лежить здатність людської психіки не тільки фіксувати, а й зберігати в пам'яті особливий комплекс ознак, які дозволяють виділяти певні об'єкти з групи їм подібних. З цього боку пред'явлення для впізнання характеризується двома процесами — фіксуючим і впізнавальним. До фіксуючого належать засвоєння відмітних ознак і формування образу певного об'єкта, до впізнавального — використання цих ознак у вирішенні питань тотожності чи групової належності. Свідчення про тотожність або групову належність є по суті висновком, який грунтується на уявному аналізі, синтезі й порівнянні ознак. З криміналістичного боку організація пред'явлення для впізнання повинна забезпечувати правильність і обґрунтованість висновків за умов точного дотримання процесуального порядку пред'явлення для впізнання.

Цю слідчу дію необхідно відрізняти від непроцесуальних способів встановлення тотожності об'єктів (наприклад у ході опера-тивно-розшукової діяльності). Здійснення розшуку, особливо зло-

чинців, за зовнішніми ознаками передбачає ототожнення суб'єкта якого спостерігають, з розшукуваним. Фотографії злочинця, якого розшукують, чи інших суб'єктів можуть бути показані окремим громадянам. Однак таке пред'явлення переслідує тільки оперативну мету. Його результати не є доказами в справі і виконують роль орієнтуючих відомостей.

Регламентація пред'явлення для впізнання в ст.ст. 174-176 КПК дає змогу вірного вирішення питань про відокремлення цієї слідчої дії від інших. Цьому ж слугують розроблені криміналістикою тактичні правила проведення впізнання.

Об'єктами пред'явлення для впізнання с:

й) особи (живі люди і трупи);

б) предмети;

в)тварини.

§ 2. Підготовка до пред'явлення для впізнання

Пред'явленню для впізнання мусить передувати виконання процесуальних та деяких допоміжних дій:

а) попередній допит особи, яка впізнає;

б) підбір об'єктів, серед яких необхідно провести впізнання;

в) визначення місця і умов пред'явлення для впізнання;

г) визначення необхідного комплексу науково-технічних засобів. У ході допиту перед пред'явленням для впізнання з'ясовують:

а) місце, час, спосіб та інші обставини злочину;

б) прикмети особи, яку впізнають (найчастіше злочинця),

ознаки його одягу, а також ознаки речей чи інших об'єктів.

В статтях 174, 175 КПК встановлено, що слідчий до проведення впізнання повинен допитати свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого про зовнішній вигляд і прикмети чи ознаки об'єкта, а також про обставини, за яких вони бачили цей об'єкт. Залежно від об'єктів, що підлягають впізнанню, допит, який передує впізнанню, має деякі особливості.

Допит, який передує впізнанню живих осіб, повинен бути спрямований на з'ясування: а) обставин, за яких впізнаючий бачив особу в зв'язку зі злочином; б) зовнішності і прикмет цієї особи; в) психологічного стану впізнаючого; г) його фізіологічного і психічного стану (зір, слух, особливості пам'яті тощо).

При з'ясуванні обставин, за яких свідок бачив ту чи іншу особу в зв'язку зі злочинною подією, слідчий повинен допитати його і про місце спостереження (точне місцезнаходження, розташування відносно інших об'єктів, де саме це відбувалося — у приміщенні, на вулиці, в лісі тощо). Слід встановити, на якій відстані і протягом якого часу свідок спостерігав об'єкт, яка була погода, освітлення;

в якому стані перебував злочинець (стояв, сидів, рухався чи перебував у стані спокою). Ці обставини потрібно з'ясувати в першу чергу, оскільки може статися, що свідок у міру певних об'єктивних чи суб'єктивних чинників не міг правильно і повністю сприймати ті чи інші зовнішні прикмети.

При з'ясуванні зовнішності і прикмет особи, яка підлягає впізнанню, слідчий повинен детально допитати свідка про загальні й характерні її риси. При цьому необхідно користуватись даними словесного портрету, але в загальновживаних виразах. Слід детально дізнаватися щодо зросту, будови тіла, віку, типу обличчя, кольору волосся, шкіри і особливих прикмет (шрами, родимки, бородавки тощо). Під час допиту, який проводиться з метою з'ясування зовнішніх прикмет злочинця, можливе використання науково-технічних засобів і способів, що полегшують складання словесного портрета. До них належать виготовлені рисовані портрети, різноманітні фотороботи (у тому числі з використанням комп'ютерної техніки).

Необхідно також детально з'ясувати у свідка, як був одягнений злочинець (форма, фасон, колір одягу, його загальний вигляд), чи не був свідок у стані переляку, душевного хвилювання в момент спостереження, що могло спричинити перекручення ним дійсності, перебільшення баченого. Крім цього, слідчий має визначити тип і особливості пам'яті впізнаючого, а у випадках пред'явлення для впізнання за голосом — його можливості визначити особливості голосу злочинця: тембр, висоту, силу та хрипкість, шепелявість, місцеву говірку тощо.

Під час допиту, що передує пред'явленню для впізнання трупа (коли допитуються особи, у яких зникли родичі чи близькі), необхідно з'ясувати: ім'я, прізвище, по батькові, вік, фах, зовнішні прикмети (зріст, стан і колір волосяного покриву на голові, колір очей, шкіри тощо), коли особу бачили востаннє, як вона була одягнена, які речі були при ній, а також інші особливості зовнішності (татуювання, стан зубів — наявність пломб, коронок, протезів, відсутність окремих зубів тощо, післяопераційні шрами).

Допит, що передує пред'явленню для впізнання предметів, необхідно розпочинати з встановлення обставин, за яких впізнаючий бачив предмет, а далі з'ясувати ознаки предмета (найменування, матеріал, форма, розміри, колір тощо) і його особливості, що відрізняють його від інших. .

Якщо пред'явленню для впізнання підлягає тварина, то крім її загальних ознак (масть, порода, колір шерсті) з'ясовуються особливі прикмети.

Відповідно до ст.ст. 174, 175 КПК особу, яка підлягає впізнанню, пред'являють впізнаючому разом з іншими особами -ієї ж статі (не менше трьох), які не мають різких відмінностей у зовнішності і одязі, а предмети — серед інших однорідних предметів.

Підбір об'єктів для проведення впізнання викликає ряд труднощів, коли треба підібрати схожих за зовнішніми прикметами осіб чи унікальні предмети. Той, кого впізнають, і пред'явлені особи повинні бути приблизно одного віку і схожими в загальних рисах (зріст, будова тіла, волосяний покрив голови, його колір, тип обличчя тощо). Об'єкт впізнання має бути в одязі, який не відрізняється від того, що був на ньому в момент спостереження його впізнаючим. Інші особи, серед яких його пред'являють для впізнання, також повинні не мати різких відмін в одязі (ст. 174 КПК).

Предмети пред'являють разом з іншими однорідними. При цьому важливо враховувати загальні родові ознаки. Наприклад, якщо впізнанню підлягає годинник марки “Сейко”, то підбирають не менше 3-4 годинників однакової марки, форми, кольору, розміру та інших родових ознак.

У більшості випадків місцем пред'явлення для впізнання є кабінет слідчого, в інших випадках слідчий вирішує це питання, виходячи з конкретних умов, але ці умови мають бути найсприятливішими для спостереження і порівняння ознак об'єктів.

Застосування у пред'явленні для впізнання науково-технічних засобів — кіно-, відеотехніки, фотоапаратів, магнітбфона тощо — є однією з важливих умов, що забезпечують ефективність його проведення, фіксації ходу і результатів. Використання їх залежить від виду впізнання, ознак об'єкта, що підлягає впізнанню, та інших даних.

§3. Порядок пред'явлення для впізнання живих осіб, трупів, предметів і тварин

Впізнання живих осіб провадиться у випадках, коли: а) особа, яка підлягає пред'явленню, не була раніше відома свідкові, але спостерігалася ним у зв'язку зі злочинною подією; б) свідок знав раніше пред'явлену особу, але не може дати необхідних даних про неї.

Процес пред'явлення можна поділити на три стадії. На першій стадії перед пред'явленням особи для впізнання, в присутності понятих їй пропонують зайняти будь-яке місце серед інших осіб і роз'яснюють її права. На другій стадії впізнаючий запрошується до приміщення, де знаходяться всі учасники впізнання, його попереджають про кримінальну відповідальність за неправдиві показання (якщо це потерпілий) і за відмову давати показання (якщо це свідок). Після цього у особи, яка впізнає, з'ясовують, чи задовольняють її умови, чи їй добре видно зовнішні прикмети всіх осіб. При позитивній відповіді впізнаючому пропонують подивитися на групу осіб, впізнати серед них потрібну особу і пояснити, за якими ознаками він її впізнав. При цьому не треба квапити його з відповіддю, слід дати йому час на обдумування. Якщо впізнаючий вагається з відповіддю, можна запропонувати пред'явленим особам пройтись по кабінету з метою спостереження їх у русі чи дозволити пред'явленим особам розмовляти між собою.

Третя стадія полягає у встановленні тотожної чи групової належності або відмінності конкретного об'єкта. Названі впізнаючим прикмети, ознаки повинні бути виражені в певній формі. Виконання цієї вимоги багато в чому залежить від правильно поставлених йому уточнюючих і конкретизуючих запитань.

Результат пред'явлення для впізнання може бути позитивним, коли впізнаючий заявляє про впізнання і вказує не тільки загальні прикмети і ознаки, а й особливі, на яких грунтувалося впізнання. Результат для впізнання може бути й негативним. Це може статися, коли, наприклад, з моменту спостереження пройшло багато часу;

особа, яку впізнають, різко змінила свою зовнішність; впізнаючий боїться помсти; для впізнання пред'явлено іншу особу, тощо.

Впізнання людей може бути також за голосом, особливостями мови і ходи. При пред'явленні для впізнання за голосом повинні бути створені певні умови: а) для відтворення звукової мови (приміщення з певними акустичними даними тощо); б) для аналізу і оцінки голосу особи, яку впізнають (для цього використовують дві суміжні кімнати з відчиненими дверима чи тонкою перегородкою між кімнатами, на відкритій місцевості користуються парканом, деревами тощо, які б не дозволяли впізнаючому бачити особу, котру впізнають); в) всі учасники мають бути поділені на дві групи: в одній — слідчий, впізнаючий, двоє понятих, а також фахівці та інші учасники, в другій — особа, яка допомагає слідчому (наприклад співробітник міліції), поняті, особа, яку впізнають, та особи, що ведуть з нею розмову; г) зміст розмови, відтвореної під час впізнання, не повинен торкатися розслідуваної справи, але в її тексті мають бути слова, які чув впізнаючий в момент спостереження.

Можливо впізнання за особливістю ходи, оскільки ходу характеризують довжина кроку даної людини, кут розвороту ступні, швидкість руху. Хода має бути природною, коли людина йде вільно, без напруження. Неприродна хода найчастіше пов'язана з різними аномаліями. Основними умовами проведення впізнання за особливостями ходи слід вважати такі: а) вибір місця проведення, що забезпечує відтворення ознак ходи і можливість їх спостереження впізнаючим; б) пред'явлення особи, яку впізнають, серед інших осіб, які мають схожі ознаки ходи; в) особа, яку впізнають, не повинна знати про те, що за нею спостерігають; г) впізнаючому повинно бути надано досить часу для спостереження ходи пред'явлених осіб.

У практиці розслідування зустрічаються два основних випадки пред'явлення трупа для впізнання. Перший має місце при організації пред'явлення відразу ж після огляду місця події, і слідчий часто не має можливості допитати кого-небудь щодо прикмет невідомої особи, труп якої пред'являтиметься. В таких випадках без попереднього допиту труп пред'являється мешканцям навколишніх будинків, вулиць, а також службовим особам, які спілкуються з населенням. Другий — коли на момент впізнання є дані про зникнення певної особи. В таких випадках допитують її близьких чи знайомих, а потім пред'являють їм труп для впізнання.

Пред'явлення трупа для впізнання слід проводити в тому одязі, що є на ньому, в необхідних випадках цьому повинен передувати “туалет трупа”, що полягає у видаленні бруду і крові з його обличчя, приведенні у звичайний вигляд зачіски. Тільки в особливих випадках, до яких слід віднести наявність значних ушкоджень на обличчі чи зміни внаслідок довгого перебування у воді тощо, можна визнати доцільною реставрацію обличчя трупа. Для ідентифікації особи необхідно широко використовувати прикмети, що є на трупі, а для цього слід надати впізнаючому можливість оглянути обличчя трупа, а в разі необхідності — все тіло. При пред'явленні трупа для впізнання необхідно враховувати деякі дані психології, оскільки трапляються випадки помилкового впізнання внаслідок психологічного настроювання, самонавіювання тощо; іноді при цьому необхідна присутність судово-медичного експерта.

Якщо труп не впізнано, його відправляють до моргу. Слідчий продовжує роботу по встановленню осіб, які можуть впізнати труп (наведення довідок про осіб, які зникли безвісти, перевірка за даними криміналістичного обліку тощо).

Особливості пред'явлення для впізнання предметів і тварин обумовлюються характером об'єктів впізнання і метою, з якою воно проводиться. Якщо в предметі, що підлягає пред'явленню, відомі особливі ознаки, то слідчий повинен підібрати не менше трьох інших предметів з однорідними ознаками. Якщо ж відомі тільки його загальні ознаки, то він повинен пред'являтися серед інших об'єктів з однорідними ознаками, але різними за видовими властивостями.

Порядок пред'явлення для впізнання предметів і тварин здійснюється так само, як і при впізнанні живих осіб. Пред'явлення для впізнання тварин не регламентується КПК, але процес такого впізнання здійснюється з дотриманням тих самих криміналістичних прийомів, що використовуються при пред'явленні для впізнання предметів.

У слідчий практиці нерідко виникає необхідність пред'явлення для впізнання живих осіб, трупів, предметів та інших об'єктів за фотознімками.

Впізнання за фотознімками живої особи проводиться, коли вона відсутня, але слідчий має її фотознімки. Для встановлення особи вбитого нерідко пред'являються фотознімки трупа. Звичайно ці фотознімки використовуються у випадках, коли пред'явлення трупа не дало позитивних результатів і його поховали. Фотознімки можуть пред'являтися не тільки на тій території, де було виявлено труп, айв інших місцевостях.

Пред'явлення для впізнання за фотознімками може також проводитися з тактичних міркувань. Як правило, пред'явлення для впізнання предметів за фотознімками проводиться в тих випадках, коли їх не можна пред'явити в натурі.

Необхідно, щоб пред'явлені фотознімки були однаковими за формою і розміром, а зображені на них обличчя схожі з тим, тотожність якого передбачається встановити. Слід прагнути до того, щоб фотознімки відносилися до того часу, коли свідок спостерігав ту чи іншу особу в зв'язку з розслідуваною подією.

§ 4. Фіксація результатів пред'явлення для впізнання

Про пред'явлення для впізнання, як і про інші слідчі дії, складається протокол (ст.ст. 85, 176 КПК). Для фіксації пред'явлення для впізнання застосовуються також фотографування, кіно-, відео-зйомка та звукозапис.

Протокол пред'явлення для впізнання повинен мати вступну, описову і заключну частину.

У вступній частиш зазначаються: місце і дата складання протоколу; посада і прізвище осіб, які проводять слідчу дію; прізвища і адреси понятих; прізвища інших учасників даної слідчої дії (фахівець, працівник міліції та ін.); статті КПК, з дотриманням яких проводиться слідча дія; вказівка про роз'яснення понятим їх прав і обов'язків, а також про місце безпосереднього проведення цієї слідчої дії. Якщо впізнаючим є потерпілий чи свідок, то потерпілий попереджається про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань, а свідок — ще й за відмову від дачі показань із засвідченням цього їх підписами.

В описовій частині протоколу викладаються відомості про осіб,) яких пред'являють, та про інші об'єкти з описом їх прикмет і ознак. | Стосовно живих осіб зазначаються прізвище, ім'я, по батькові, вік,^ зріст, будова тіла, колір волосся, тип обличчя. Не менш важливо описати в протоколі ознаки одягу — вид, фасон, колір, покрій тощо. При пред'явленні предметів зазначаються (наприклад, щодо годинника): форма, розмір, колір металу корпусу, циферблат, вид кріплення — ремінець, браслет, ланцюжок тощо. У протоколі повинно бути зазначено, що впізнаючий сам зайняв певне місце серед інших пред'явлених осіб.

У заключній частині протоколу зазначаються час початку і закінчення пред'явлення для впізнання, чи проводилась фото-, кінозйомка (тип апарату, чутливість плівки тощо), зауваження, які надійшли від учасників пред'явлення для впізнання, якщо такі мали місце. Протокол підписується слідчим і всіма учасниками даної слідчої дії.

Якщо під час пред'явлення для впізнання застосовувався звукозапис, слідчий повинен повідомити про це всіх учасників впізнання і зробити відповідну відмітку в протоколі. У ньому також повинні бути дані про марку магнітофона, тип стрічки, швидкість тощо. Фонограма додається до протоколу в упакованому вигляді, з написом про те, до якої слідчої дії вона належить. При фіксації пред'явлення для впізнання за особливостями голосу має бути точно зазначено, хто говорив першим, другим тощо, інакше звукозапис втратить зв'язок з протоколом і свою ілюстративну цінність. Необхідність застосування звукозапису при пред'явленні для впізнання визначається слідчим з урахуванням конкретних обставин справи. Використання звукозапису є доцільним: а) для фіксації процесу пред'явлення для впізнання, коли впізнаючим є малолітній; б) для фіксації показань особи, яка коментує кінофільм, де зафіксовано процес пред'явлення для впізнання; в) для одержання зразків голосу, що необхідно для впізнання за межами місця проведення розслідування; г) для фіксації впізнання, коли впізнаючий на попередньому допиті називає тільки загальні ознаки об'єкта.

Кіно-, відеозйомка при пред'явленні для впізнання теж є одним із способів фіксації. Доцільно використання кінозйомки при пред'явленні для впізнання живих осіб за особливістю ходи, оскільки це дозволяє зафіксувати її в динаміці. Використання кіно- або відео-зйомки для фіксації ведення і результатів пред'явлення для впізнання має бути належним чином підготовлено. В протоколі слід зазначи ти, за допомогою якої камери здійснюється кінозйомка, яка частота кадрів і на яку плівку знято фільм. Кінострічка повинна бути переглянута. Під час перегляду доцільно записати за допомогою магнітофона запитання слідчого і відповіді впізнаючого та особи, яку впізнають. Кінострічка разом з фонограмою оформляється протоколом, який може іменуватися протоколом перегляду фільму після проведення пред'явлення для впізнання. На перегляді фільму мають бути присутніми всі учасники даної слідчої дії. Всі вони підписують протокол. Вказані матеріали є додатком до протоколу для впізнання. Кінострічка і фонограма упаковуються і опечатуються слідчим.

Глава VII

Відтворення обстановки

і обставин події

(слідчий експеримент та перевірка)

показань на місці)

§ 1. Поняття та види слідчого експерименту

Відтворення обстановки і обставин події, що передбачено ст. 194 КПК, охоплює по суті дві самостійні слідчі дії: 1) перевірку на місці показань обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка з метою їх уточнення і доповнення у присутності понятих; 2) експериментальну перевірку правдивості показань цих осіб, інших обставин і припущень про можливість чути або бачити при певних умовах що-небудь, що стосується цих обставин, проникнути в дане приміщення названим у свідченнях способом або певною особою, подолати названу в показаннях відстань та ін.

У діяльності органів розслідування серед інших слідчих дій, спрямованих на розкриття злочинів, широко застосовується слідчий експеримент.

Слідчий експеримент є окремою слідчою дією, що полягає у здійсненні дослідів з метою перевірки, чи могли відбутися в певних умовах ті або інші події та яким саме чином.

Проведення цієї слідчої дії пов'язано зі здійсненням дослідів, результати яких і є тими фактичними даними, що дозволяють дійти висновку про обставини, що мають значення для розкриття злочину.

У 30-х роках вперше у криміналістичній літературі з'явилися роботи П. І. Тарасова-Радіонова, у яких досліджувались питання процесуальної природи і тактики проведення слідчого експерименту. Згодом питанням тактики проведення слідчого експерименту приділялося все більше уваги, а у підручниках з криміналістики з'явилися глави, присвячені слідчому експерименту, були видані окремі посібники для слідчих.

Слідчий експеримент схожий з науковим експериментом. І слідчий, і науковий експеримент дозволяє вивчати факти шляхом проведення дослідів.

Слідчий експеримент має свої відмінні риси:

1) його застосування потребує певних процесуальних умов;

2) він відтворює явище не повністю, а лише деякі умови, у яких відбувалися події або мали місце факти, що цікавлять слідчого.

Слідчий експеримент має своїм завданням встановлення того, могла чи не могла відбутися якась подія або дія у певних умовах. Крім того, слідчий експеримент далеко не завжди пов'язаний з місцем події, він може бути проведений залежно від його мети не на місці події. Слідчий експеримент супроводжується проведенням дослідів, що істотно відрізняє його від слідчого огляду і виділяє у самостійну слідчу дію.

Слідчий експеримент відрізняється від експертизи; незважаючи на їх зовнішню схожість, експертиза потребує застосування спеціальних пізнань, у той час як слідчий експеримент у процесі його проведення не вимагає цього.

З'ясовуючи природу слідчого експерименту, слід вказати на те, що він має за мету не тільки перевірку певних фактів, а й одержання нових доказів у справі. Наприклад, в разі проведення слідчого експерименту для визначення можливості витягнути викрадені товари з пролому в стіні магазину, слідчий встановлює новий доказ:

можливість витягнення викрадених товарів або його неможливість.

Слідчий експеримент відрізняється від перевірки показань на місці. Він може бути у деяких випадках проведений без участі свідків та обвинувачених, тоді як перевірка показань на місці без їх участі є неможливою. При слідчому експерименті можуть бути присутніми всі свідки і обвинувачені одночасно, при перевірці показань на місці дія проводиться щодо кожного обвинуваченого або свідка окремо.

Залежно від мети слідчого експерименту розрізняють його види. Важко перелічити всі відомі в практиці розслідування види слідчого експерименту, тому зупинимося тільки на тих видах, які зустрічаються найчастіше.

1. Слідчий експеримент для перевірки можливості бачити у даних умовах. Завдання такого експерименту іноді полягає у встановленні можливості не тільки бачити, а й можливості розрізнити деталі і особливості об'єктів у певних умовах.

Так, громадянка Е. подала заяву в прокуратуру про вимагання від неї хабара за влаштування на роботу. Начальник відділу кадрів С. вимагав від неї хабара через Ф. у сумі 3000 гра. У Е. виник сумнів, що Ф. діє від імені С., і вона попросила його підтвердити цей факт. Ф. заявив, що якщо Е. прийде увечері до його дому, через вікно вона зможе побачити у нього у гостях С. Е. прийшла до зазначеного місця і дійсно побачила С. Бажаючи викрити хабарництво, Е. звернулась до прокуратури. У процесі розслідування Ф. не заперечував своєї причетності до злочину, але заперечував факт перебування в нього С., вказуючи, що у таких умовах Е. не могла бачити обличчя людей, які сиділи в нього. Слідчий провів слідчий експеримент, в процесі проведення якого було встановлено, що Е. у даних умовах абсолютно чітко бачила всіх осіб, які сиділи за столом у квартирі Ф.

2. Слідчий експеримент для перевірки можливості чути в конкретних умовах. У деяких випадках при проведенні слідчого експерименту на відкритій місцевості важливо встановити силу та напрямок вітру в момент події злочину, а також наскільки суттєво ці чинники впливають на можливість почути.

3. Слідчий експеримент для перевірки можливості проникнути через певний отвір та вийняти через нього ті чи інші предмети. Таким експериментом повинна бути встановлена як об'єктивна можливість вчинення дій (проникнення, витягування), так і суб'єктивна здатність на це певної особи або осіб. Важливо з'ясувати, чи може предмет певної конфігурації та обсягу пройти через даний отвір, а також чи може вказана особа проникнути через виявлений пролом. Так, по одній із справ директор магазину стверджував, що викрадення великої кількості товарів було вчинено через напів-відчинене вікно, яке веде до підсобного приміщення магазину. При огляді слідчий дійсно виявив напіввідчинене вікно. При проведенні слідчого експерименту з метою перевірки можливості витягнення названих предметів всі спроби відчинити вікно виявилися марними. Вікно не змогли відчинити й після запрошення столяра, бо у зв'язку з осіданням стіни воно було перекошене. При такому його стані виявилось неможливим витягнути товари певних габаритів через утворений отвір.

4. Слідчий експеримент для перевірки можливості вчинення якоїсь дії за певний проміжок часу. При проведенні такого експерименту головним чинником є час, через те що викликає сумнів не сам факт можливості вчинення певних дій, а час, протягом якого вони були вчинені.

5. Слідчий експеримент для перевірки можливості настання певних наслідків даних дій (розгоряння, поламки та ін.). Такі експерименти слід проводити у випадках, коли ці питання не вимагають експертного дослідження, застосування спеціальних знань.

6. Слідчий експеримент для встановлення спеціальних та професійних навиків особи. Такі експерименти рекомендують проводити тоді, коли обвинувачений або свідок стверджує, що він володіє можливістю виконати ту чи іншу роботу. У разі заперечення ним цього проводити слідчий експеримент не рекомендується.

Цікаві випадки такого слідчого експерименту відомі практиці. Так, у справі про розкрадання коштів при виконанні художньої реклами було встановлено, що бригадир художників включає до відомості на зарплату підставних осіб, які взагалі не вміють малювати. Отримані гроші підставні особи передавали бригадиру. Найбільші суми отримував родич бригадира Г. При допиті Г. стверджував, що він виконував вказані роботи. У процесі проведення слідчого експерименту Г. намагався зробити декілька штрихів, однак, переконавшись у своїй безпорадності, відмовився від подальшого заперечення фактів.

7. Слідчий експеримент для встановлення, яким чином відбулась подія. Наприклад, до прокуратури стали надходити заяви, що з пральні молочного комбінату прачки виносять топлене масло. Факт здавався малоймовірним. При перевірці були затримані прачки, які дійсно виносили масло. При обшуку у пральні було виявлено кілька кілограмів масла. В процесі розслідування прачки показали, що при пранні марлевих мішочків з-під сиру вода, пропущена через них, містила велику кількість масла, яке вони збирали. В ході проведення експерименту з'ясувалось, що при обробці 1000 мішків залишається 11,5 кг масла.

Слідчий експеримент може бути проведений не в усіх випадках. Неприпустимо проведення експериментів, які: 1) принижують гідність людини; 2) загрожують життю або здоров'ю учасників експерименту або інших осіб; 3) загрожують майну або можуть призвести до значних матеріальних збитків.

§ 2. Підготовка до слідчого експерименту та його тактика

Перш ніж проводити слідчий експеримент, до нього необхідно старанно підготуватися, а саме:

1) визначити мету експерименту. Для цього слід вивчити матеріали справи та всі обставини, виходячи з яких проводиться слідчий експеримент;

2) визначити умови, у яких повинен бути проведений слідчий експеримент (встановити, як, де, коли і у якій послідовності слід провести досліди; скільки їх необхілно провести, як забезпечити освітлення при проведенні експерименту на перевірку видимості та ін.);

3) визначити учасників експерименту (свідків, обвинувачених, кількість понятих та ін.). Рекомендується запрошувати більше двох понятих, коли учасники експерименту поділяються на групи, якщо досліди проводяться у різних приміщеннях. Понятих слід підбирати завчасно. Необхідно пам'ятати, що роль понятих при проведенні слідчого експерименту полягає в тому, що вони посвідчують можливість якоїсь події або дії у певних умовах. Тому, підбираючи понятих, треба враховувати їх суб'єктивні якості — зір, слух;

4) передбачити, які матеріали, засоби, знаряддя слід використовувати.

Оскільки значення знарядь та предметів при проведенні слідчого експерименту є важливим, необхідно завчасно продумати й доставку цих предметів до місця експерименту та перевірити їх стан.

Речові докази, які згодом будуть об'єктами експертного дослідження, при експерименті використовувати не можна;

5) слідчий повинен підготувати слідчу валізу;

6) перед проведенням слідчого експерименту, як і перед проведенням інших слідчих дій, рекомендується складати його план. У випадках, коли експеримент є складним, доцільно складати письмовий план його проведення. Спеціальної форми плану експерименту не існує, вона може бути вільною. Однак у план доцільно внести такі обставини:

1) місце і час проведення експерименту;

2) кількість учасників та їх розташування;

3) сутність дослідів, їх послідовність і роль учасників експерименту при проведенні кожного досліду. В разі необхідності при складанні плану, особливо щодо проведення дослідів, можна проконсультуватися з фахівцями: судово-медичним експертом, криміналістом та ін. Ці особи можуть дати цінні вказівки з відтворення обстановки експерименту і характеру проведення дослідів. Під час підготовки до експерименту слідчому доцільно побувати на місці майбутнього експерименту, щоб краще орієнтуватися у навколишній обстановці при його проведенні.

У процесі підготовки до слідчого експерименту слідчому необхідно вирішити, роз'яснювати завдання експерименту та обставини справи учасникам експерименту чи робити цього не слід. Як правило, мета експерименту і обставини справи повідомляються учасникам слідчого експерименту. Однак у деяких випадках такі роз'яснення є недоцільними, наприклад, якщо метою експерименту є перевірка обсягу виконаних робіт за один день. Таке повідомлення може вплинути на темп і якість робіт та дати по суті неправильні результати експерименту.

У процесі підготовки до експерименту треба вирішити питання про засоби зв'язку між окремими групами його учасників. Засобами зв'язку, за допомогою яких встановлюють початок здійснення досліду, його закінчення, можуть бути телефон, сигналізація прапорцями, свистками, руками.

Методика слідчого експерименту передбачає виконання та дотримання правил його проведення. До процесуальних правил належать такі:

1) при проведенні слідчого експерименту обов'язковою є участь понятих; як вже зазначалось, їх кількість визначається характером дослідов та розташуванням учасників експерименту;

2) необхідною є участь фахівців у випадках, коли їх спеціальні знання можуть бути використані для відтворення обстановки події або явища, а також для визначення місця розташування учасників експерименту або їх поз — в разі визначення пози потерпілого при пораненні та ін.;

3) доцільною є присутність при проведенні експерименту осіб, показання яких перевіряються; якщо слідчим експериментом перевіряється можливість певних осіб бачити або чути щось, їх участь в експерименті є обов'язковою;

4) про хід і результати проведення слідчого експерименту складається протокол відповідно до ст. 195 КПК. До тактичних правил проведення слідчого експерименту належать такі:

1) слідчий експеримент слід проводити в умовах і обстановці, максимально наближених до тих, в яких відбулася подія. З цією метою при відтворенні обстановки використовуються протокол місця події, фотознімки, креслення, показання свідків і обвинувачених;

2) слідчий експеримент бажано проводити на тому саме місці, де відбулась подія, яку перевіряють. Тут важливо відзначити, що коли факт, який перевіряють, тісно пов'язаний з місцем дійсної події або з умовами цього місця, то слідчий експеримент, як правило, проводиться на цьому місці;

3) слідчий експеримент має проводитися у такий час, коли і відбулась подія, яку перевіряють, з метою створення аналогічних умов чутності (особливо у місті), видимості, що забезпечує об'єктивність результатів експерименту;

4) для проведення слідчого експерименту слід використовувати ті ж знаряддя і засоби, які застосовувалися при події злочину, або однорідні предмети і знаряддя;

5) після відтворення обстановки учасників треба розташувати саме так, як вони про це повідомили, а понятих поставити в місце проведення дослідів та у точки спостереження;

6) досліди необхідно повторювати кілька разів, змінюючи умови експерименту. Повторення дослідів дозволить виключити випадкові результати та з'ясувати з достовірністю певний факт. Не рекомендується здійснювати досліди слідчому або понятим. Для цього повинні запрошуватися спеціальні особи. Слідчий та поняті мають спостерігати за проведенням дослідів. Слідчий регулює черговість проведення дослідів та визначає специфіку кожного з них.

Якщо обвинувачений, який бере участь у слідчому експерименті, заявляє клопотання про проведення того або іншого досліду, як правило” таке клопотання задовольняється. Під час дослідів слідчому доцільно робити помітки про їх результати, а у разі необхідності фотографувати окремі моменти досліду або проведення його у цілому.

§ 3. Особливості перевірки показань на місці

Перевірка показань на місці — це слідча дія, що полягає у зіставленні показань про пов'язані з певним місцем обставини злочину з фактичною обстановкою на цьому місці, показаною слідчому в присутності понятих особою, яка дала показання, з метою їх достовірності.

Перевірка показань на місці має за мету отримання нових фактів і перевірку, уточнення вже встановлених під час розслідування.

Необхідність у застосуванні цієї дії виникає у випадках, коли іншим шляхом, крім зіставлення показань з тим, що є в дійсності на місці події, неможливо переконатися в достовірності таких показань. Зміст перевірки показань на місці полягає в тому, що слідчий пропонує особі, яка була допитана (свідку, потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому), вказати місце вчинення злочину (чи інше місце), розповісти про цю подію, супроводжуючи у певних випадках свою розповідь демонстрацією своїх дій чи дій інших осіб, і зіставляє відомості, одержані в ході перевірки, з реальною обстановкою на місці, з одного боку, і з раніш одержаними показаннями та іншими доказами по справі — з другого. Особа, показання якої перевіряються, дає їх в присутності понятих, показує, де і що відбувалося.

Слідчий у процесі перевірки показань на місці вирішує кілька завдань:

1) переконується в існуванні місця, про яке йшлося в показаннях;

2) перевіряє відповідність опису ознак обстановки в показаннях конкретної особи дійсній обстановці на місці;

3) встановлює наявність слідів чи предметів, які підтверджують зміст показань;

4) визначає напрямок руху учасників досліджуваної події, їх взаємне розташування в той чи інший момент розвитку події злочину;

5) зіставляє опис обстановки на місці і в показаннях підозрюваних, обвинувачених, потерпілих чи свідків.

Проведення перевірки показань на місці передбачає стадії підготовки, проведення та фіксації результатів.

Підготовка до перевірки показань на місці включає підготовчі дії, пов'язані із вивченням показань допитуваного, та підготовку, пов'язану із забезпеченням цієї дії на місці її проведення.

Підготовка до перевірки показань на місці полягає в тому, що слідчий:

1) пропонує особі, показання якої перевіряються, взяти участь у слідчій дії і показати на місці те, про що вона повідомила на допиті; роз'яснює, в чому полягає сутність перевірки показань на місці і яким буде порядок її проведення. Необхідною умовою перевірки показань на місці є добровільна згода на це допитуваного;

2) перевіряє достатність і ступінь конкретності даних про місце, на якому буде проведена перевірка. Якщо цих даних недостатньо, проводиться додатковий допит певної особи;

3) визначає склад учасників слідчої дії, запрошує до участі у перевірці понятих, роз'яснює їм їх права і обов'язки;

4) готує необхідні науково-технічні і допоміжні засоби, транспорт;

5) визначає найбільш доцільний час проведення перевірки показань на місці;

6) складає план проведення слідчої дії. В плані зазначається: де, коли і з якою метою проводитиметься перевірка, порядок і послідовність дій її учасників.

Складність структури перевірки показань на місці робить її схожою на інші слідчі дії—допит, огляд, експеримент, пред'явлення для впізнання, обшук. Перевірка показань на місці включає окремі елементи цих дій, у зв'язку з чим її тактика в деякій мірі схожа з тактикою проведення названих слідчих дій. Однак тактика перевірки показань на місці в цілому має свою, притаманну тільки їй специфіку.

Проведення перевірки показань на місці характеризується наступними тактичними особливостями:

1) показання повинні перевірятися лише на тому місці, де відбувалася подія злочину, де йшов (їхав) підозрюваний, обвинувачений чи свідок до місця події, де він залишив сліди чи знаряддя злочину;

2) особа, показання якої перевіряються, повинна сама показувати, де і що відбувалося. Така особа дає згоду на перевірку показань на місці;

3) якщо перевіряються показання кількох осіб, кожна з них виводиться на місце окремо. Групова перевірка суперечить сутності слідчої дії і втрачає своє доказове значення;

4) при перевірці показань на місці неприпустимо відтворювати цинічні дії чи дії, що загрожують безпеці оточуючих осіб, принижують їх честь і гідність. Про такі дії обвинувачений може тільки розповісти на місці;

5) слідчий не повинен допускати в своїх діях чи запитаннях навідних вказівок чи слів.

Тактика перевірки показань на місці передбачає використання різних тактичних прийомів: постановку уточнюючих, доповнюючих чи контрольних запитань; аналіз відповідей особи, показання якої перевіряються; зіставлення показань, що були одержані на допиті, з реальною картиною місця події; надання свідку (обвинуваченому) можливості пояснити розбіжності між показаннями і даними місця події та ін.

§ 4. Фіксація результатів відтворення обстановки та обставин події

Основним способом фіксації результатів відтворення обстановки та обставин події є протокол, який складається відповідно до вимог ст.ст. 84, 85, 195 КПК. Він передбачає за своєю структурою три частини: вступну, описову і заключну. В описовій частині протоколу слідчого експерименту містяться такі відомості: точне місце проведення слідчої дії; метеорологічні, звукові та інші умови; обстановка (якщо її було реконструйовано, то зазначається, як і на підставі яких даних); розміщення учасників перед початком дослідів; зміст кожного досліду; одержані результати та ін. Тут також слід зазначати: звідки почався маршрут прямування до місця перевірки, як він проходив, які показання давав обвинувачений, підозрюваний чи свідок, які дії він виконував на місці події, які питання ставилися до особи, показання якої перевіряються, які вона давала відповіді, які сліди чи предмети були виявлені у ході перевірки показань на місці.

У протоколі відтворення обстановки і обставин події містяться дані про заяви та зауваження учасників слідчої дії (якщо вони мали місце), про час початку і закінчення відтворення, про попередження учасників щодо нерозголошення даних слідства. Протокол складає особа, яка проводить слідчу дію. Його підписують всі особи, які брали участь у відтворенні обстановки і обставин події, поняті та слідчий.

Додатковими способами фіксації результатів відтворення обстановки і обставин події є складання планів і схем, використання фото-, кіно-, відеозйомки, звукозапису. Метою такої фіксації є наочне відображення обстановки і обставин відтворюваної події. Так, плани і схеми дозволяють відобразити розташування ділянок місцевості і приміщень, розміщення всіх предметів і учасників слідчої ДІЇ. На планах і схемах бажано намітити маршрут руху із зазначенням його початку та закінчення, проміжні зупинки, місця проведення дослідів тощо.

Фотозйомку доцільно застосовувати для фіксації взаємного розташування учасників відтворення обстановки і обставин події, важливих елементів дослідів або пересування учасників перевірки показань на місці, їх результатів. Окремі моменти під час слідчої дії фотографуються за правилами судово-оперативної зйомки.

Відеозйомка має певні переваги у порівнянні з фотографуванням. Вона дозволяє зафіксувати всі дії обвинуваченого (чи свідка) в динаміці, послідовність цих дій, ініціативу обвинуваченого у показі і розповіді під час відтворення обстановки і обставин події.

Глава VIII

Призначення та проведення судових експертиз

§ 1. Поняття судової експертизи, її види та значення

В криштально-процесуальній діяльності спеціальні пізнання використовуються у двох формах: при залученні фахівців у ході окремих слідчих (судових) дій та в межах проведення експертизи. Під час здійснення правосуддя велику допомогу слідству та суду надає судова експертиза.

Судова експертиза — це процесуальна дія, яка полягає в дослідженні експертом за завданням слідчого або судді речових доказів та інших матеріалів з метою встановлення фактичних даних та обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Проведення судової експертизи регламентовано Законом України від 25 лютого 1994 р. “Про судову експертизу”, КПК (ст.ст. 75-77; 196-205; 310-312) і Цивільно-процесуальним кодексом України — (далі ЦПК) (ст.ст. 57-61). Згідно з чинним законодавством України експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні у справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 75 КПК). До спеціальних знань відносяться будь-які знання та уміння об'єктивного характеру, отримані внаслідок вищої професійної підготовки, наукової діяльності, досвіду практичної роботи, що відповідають сучасному науковому і практичному рівню.

У теорії кримінального процесу та криміналістики

судова експертиза визначається як дослідження, що проводиться у відповідності з кримінально-процесуальним або цивільно-процесуальним законом особою, яка володіє спеціальними знаннями у науці, техніці, ремеслі з метою встановлення обставин (фактичних даних), що мають значення для справи.

Закон України “Про судову експертизу” визначає поняття судової експертизи як дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду.

У ході експертизи на відміну від інших процесуальних дій істотні для справи факти можуть встановлюватися при відсутності слідчого (або суду). Ця особливість дозволяє пояснити, чому законодавець встановив систему додаткових процесуальних гарантій, дотримання яких покликано сприяти достовірному, повному й об'єктивному встановленню фактів експертом та всебічній перевірці його висновків слідчим і судом. Експертизу слід призначати тільки тоді, коли в цьому є дійсна необхідність, коли без відповіді експерта на деякі питання неможливо встановити істину у справі. Недопустимо призначати експертизу для вирішення питань, що потребують таких спеціальних знань, які не виходять за межі професійної підготовки слідчого, прокурора або судді, тобто на вирішення експерта не можна ставити питання правового характеру.

Судові експертизи класифікуються за різними підставами. За своєрідністю предмета спеціальних пізнань їх можна розділити на кілька класів: криміналістичні, судово-медичні, судово-психіатричні, судово-психологічні, судово-фармацевтичні та фармакологічні, фізико-технічні, хімічні, товарознавчі, екологічні та деякі інші.

Кожний названий клас можна розділити на роди, види та підвиди. Так, всі криміналістичні експертизи поділяються на два роди:

традиційні та нетрадиційні. Традиційні охоплюють такі види експертиз: дактилоскопічну, судово-почеркознавчу, авторознавчу, судово-балістичну, техніко-криміналістичну експертизу документів та ін. Нетрадиційні включають експертизу матеріалів, речовин та виробів (нафтопродукти, пально-мастильні матеріали, лакофарбові матеріали та покриття тощо), експертизу Грунту, фоноскопіч-ну та фонетичну експертизи та ін.

Найбільш поширеним видом судової експертизи є криміналістична. Криміналістична експертиза — це лабораторне дослідження об'єктів з метою встановлення їх фактичного стану; можливості проведення певних дій; обставин, при яких були проведенні дії; невидимих слідів зашифрованого змісту; групової належності об'єктів або їх тотожності. Така експертиза вимагає застосування спеціальних криміналістичних знань. Її об'єктами можуть бути тексти та підписи документів, відбитки печаток і штампів, сліди рук, ніг, знарядь злому та інструментів, транспортних засобів, зброї, боєприпасів та ін. В залежності від об'єктів дослідження криміналістичні експертизи поділяються на почеркознавчу, техніко-криміналістичну експертизу документів, трасологічну, судово-балістичну та ін.

Судово-медичні експертизи можна розділити на експертизи трупа, живих осіб, речових доказів. Їх завдання полягають у встановленні причини смерті, характеру та ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, визначення групової належності і походження різних виділень організму людини та вирішенні інших питань, що вимагають застосування судово-медичних знань.

За характером завдань, які вирішуються, та методів дослідження судові експертизи можуть бути поділені на ідентифікаційні, класифікаційні та діагностичні. Ідентифікаційні експертизи встановлюють індивідуальну тотожність; класифікаційні — визначають групову належність різного роду об'єктів; діагностичні — показують стан різних об'єктів та їх динаміку.

Судові експертизи поділяються на

1) первинні та повторні. Повторні призначаються у разі необґрунтованості висновку експерта у первинній експертизі або у разі сумніву в правильності його висновку. Вона доручається іншому експертові або іншим експертам (ст.ст. 75, 203 КПК);

2) основні та додаткові. Додаткова експертиза призначається, якщо експертиза визнана неповною або не досить ясною, і доручається тому самому або іншому експертові (ст.ст. 75, 203 КПК);

3) одноособові та комісійні. Перші проводяться одним експертом, другі — групою експертів, спеціалістів з однієї галузі знань. Комісійна експертиза може призначатися для вирішення достатньо складних питань або коли мають місце різні точки зору з будь-якого питання;

4) однорідні та комплексні. Однорідною є експертиза, при проведенні якої використовуються знання з галузі однієї науки. При виконанні комплексної експертизи використовуються спеціальні знання різних наук. Це можуть бути медико-криміна-лістичні, психолого-психіатричні, автотехнічні та криміналістичні, зоотехнічні та ветеринарні й інші комплексні дослідження. Фахівці, які беруть участь у комплексній судовій експертизі і дійшли єдиної думки, складають та підписують спільний висновок. При цьому в акті визначається, у чому конкретно полягала роль кожного фахівця. У разі, коли експерти не дійшли згоди, кожний з них складає свій висновок окремо.

§ 2. Процесуальні та організаційні питання призначення

експертиз. Система судово-експертпих закладів в Україні

Призначення експертизи віднесено на розсуд слідчого або суду, які приймають рішення про необхідність залучення наукових, технічних або інших спеціальних знань. У деяких зазначених у законі випадках обов'язково повинна бути проведена відповідна експертиза. Так, експертиза обов'язкова (ст. 76 КПК):

1) для встановлення причин смерті;

2) для встановлення тяжкості й характеру тілесних ушкоджень;

3) для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

4) для встановлення статевої зрілості потерпілої у справах про злочини, передбачені ст. 120 КК;

5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність, при відсутності відповідних документів про вік або неможливість їх отримання (ст. 76 КПК).

Експертиза проводиться у період розслідування або судового розгляду справи на підставі відповідного процесуального документа: постанови слідчого або ухвали суду. Призначення експертизи є процесуальною дією і тому її проведення можливо лише по порушеній справі.

Чинне законодавство України визначає правовий статус експерта, встановлює вимоги до нього. Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для давання висновку з досліджуваних питань. Фахівці державних спеціалізованих установ і відомчих служб, що проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності (ст. 10 Закону України “Про судову експертизу”).

Законодавством визначені особи, які не можуть бути судовими експертами. Так, не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість (ст. 11 Закону України “Про судову експертизу”). Крім того, не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або які раніше були ревізорами в справі (ст. 75 КПК).

У певних випадках експерт може бути відведений з таких підстав (ст.ст. 54, 62 КПК):

1) якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем будь-кого з них, а також родичем слідчого, особи, яка проводить дізнання, обвинувача або обвинуваченого;

2) якщо він брав участь у цій справі як свідок, експерт, фахівець, перекладач, особа, яка проводить дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача або розглядав по цій справі скаргу в порядку ст.ст. 232, 234,236 КПК (попередня участь даної особи у справі як експерта не є підставою для його відводу);

3) якщо він особисто або його родичі зацікавлені у результатах справи;

4) при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності експерта;

5) якщо буде виявлена некомпетентність цієї особи з тих питань, які підлягають вирішенню шляхом проведення експертизи.

Закон передбачає права та обов'язки експерта. Зокрема, експерт має право: ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються предмета судової експертизи; клопотати про надання додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку; вказувати в акті судової експертизи на виявлені у ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при проведенні допитів та інших слідчих дій і задавати допитуваним особам запитання, які стосуються експертизи; подавати скарги на дії особи, в провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; отримувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (ст. 13 Закону України “Про судову експертизу”, ст. 77 КПК).

Судовий експерт має певні обов'язки. Так, особа, призначена експертом, повинна з'явитися за викликом і дати правильний висновок на поставлені запитання. Експерт зобов'язаний відмовитися від дачі висновку з питань, що виходять за межі його компетенції, і письмово повідомити про це орган, що призначив експертизу. Саме так він повинен робити і у випадках, коли наданих йому матеріалів недостатньо для дачі висновку (ст. 77 КПК). Експерт зобов'язаний: провести повне дослідження та дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок; на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді дати роз'яснення щодо даного ним висновку; заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі (ст. 12 Закону “Про судову експертизу”).

За злісне ухилення або відмову без поважних причин від виконання своїх обов'язків або за дачу свідомо неправдивого висновку експерт несе кримінальну відповідальність за ст.ст. 178, 179 КК.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про судову експертизу” судово-експертпу діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи та відомчі служби. До них належать: науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України. Судово-експертна діяльність також може здійснюватися на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами за разовими договорами.

У системі Міністерства юстиції України функціонують науково-дослідні інститути судових експертиз (зокрема, Київський науково-дослідний інститут судових експертиз, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса), відділення та лабораторії, в яких проводяться всі традиційні і нетрадиційні види криміналістичних експертиз. Поруч з криміналістичними в інститутах проводяться і такі види судових експертиз, як бухгалтерські, автотехнічні, будівельно-технічні, товарознавчі, ґрунтознавчі, біологічні та ін.

У Харківському науково-дослідному інституті судових експертиз діють такі лабораторії: а) судово-почеркознавчих та комп'ютерних досліджень; б) судово-трасологічних, балістичних досліджень та технічних досліджень документів; в) криміналістичних досліджень матеріалів, речовин та виробів, біологічних досліджень; г) судово-автотехнічних досліджень; ґ) судово-товарознавчих досліджень; д) судових будівельно-технічних, будівельно-пожежних досліджень; е) судово-економічних досліджень.

У системі Міністерства внутрішніх справ України створена мережа експертно-криміналістичних служб, де проводяться різні види криміналістичних експертиз, автотехнічні, пожежно-технічні та деякі інші. У своїй структурі експертно-криміналістичні служби мають експертно-криміналістичні управління та експертно-криміналістичні відділи. У системі Міністерства охорони здоров'я України зосереджені судово-медичні та судово-психіатричні установи. Мережа судово-медичних установ складається з різних за своїм рангом бюро судово-медичних експертиз. Такі експертизи проводяться і співробітниками кафедр судової медицини вищих навчальних закладів.

§ 3. Основи підготовки, призначення та проведення судових експертиз

Судова експертиза має бути старанно підготовлена. Процес підготовки експертизи містить основні елементи:

1) збирання необхідних матеріалів;

2) вибір моменту призначення експертизи;

3) визначення предмета судової експертизи;

4) формулювання питань експерту;

5) вибір експертної установи або експерта. Збирання необхідних матеріалів. Такими матеріалами насамперед є досліджувані об'єкти (речові докази, жива особа, труп або його частини та ін.), відносно яких слідчий (суд) повинен з'ясувати питання, що цікавлять. Досліджувані об'єкти збираються у ході проведення слідчих (судових) дій (оглядів, обшуків, виїмок та ін.) з дотриманням встановлених законом правил їх збирання.

Експерту в деяких випадках необхідно надавати так звані зразки порівняльного матеріалу. Під зразками для експертного дослідження слід розуміти матеріальні об'єкти, що надаються експерту для порівняння з об'єктами, які ідентифікуються або діагностуються. Це можуть бути зразки почерку, відбитки пальців рук, зліпки зубів, взуття, проби крові, слини, зразки шрифту друкарської машинки, які використовуються в процесі проведення експертиз як порівняльні матеріали при дослідженні рукописів, предметів з відбитками рук, ніг, зубів, паперів та інших об'єктів, які надаються експерту для дослідження.

Слідчий збирає зразки в процесі таких слідчих дій, як огляд, обшук, виїмка або шляхом безпосереднього відібрання їх у обвинуваченого, підозрюваного, свідка або потерпілого. Так, відповідно до ст. 199 КПК в разі потреби слідчий має право винести постанову про вилучення або відібрання зразків почерку та інших зразків, необхідних для експертного дослідження. У цьому разі отримання зразків для порівняльного дослідження є процесуальною дією, яка полягає в отриманні порівняльних матеріалів для експертного дослідження. Для відібрання або вилучення зразків слідчий може використовувати допомогу фахівця. Про відібрання зразків складається протокол.

На відміну від речових доказів зразки для порівняльного дослідження не пов'язані з розслідуваною подією і безсумнівно походять від конкретного об'єкта. Зразки повинні мати репрезентативність (достатність кількості та якості) та порівняльність (можливість порівняння).

За способом отримання зразки підрозділяються на дві групи:

вільні та експериментальні. Вільні зразки виключають можливість будь-якого умисного викривлення ознак досліджуваного об'єкта. Це зразки створені або отримані поза зв'язком з розслідуваною кримінальною справою і, як правило, до її порушення (наприклад, особисте листування особи, у якої відбираються зразки, її щоденники та інші рукописні документи, виконані до кримінальної справи). Експериментальні зразки — це зразки, спеціально отримані для проведення цієї конкретної експертизи.

Вибір моменту призначення експертизи. За загальним правилом судова експертиза повинна бути призначена своєчасно. Своєчасність призначення експертизи забезпечується плануванням цієї слідчої (судової) дії.

Визначаючи момент призначення експертизи, необхідно враховувати:

1) властивості та стан об'єктів експертного дослідження;

2) необхідність та можливість отримання порівняльних зразків;

3) особливості експертного дослідження (складність, наявність відповідних методик, час проведення та ін.);

4) слідчу ситуацію.

Вибір моменту призначення експертизи передбачає визначення її місця у системі інших слідчих (судових) дій. Призначення та проведення експертизи обумовлені тактичними міркуваннями. Визначення часу призначення експертизи пов'язано з особливостями розслідуваного злочину, слідчою ситуацією, наявністю або відсутністю необхідних матеріалів для призначення експертизи.

Визначення предмета судової експертизи. Предмет експертизи — це ті обставини, які можуть бути з'ясовані в процесі експертного дослідження, фактичні дані, які встановлюються на основі спеціальних пізнань та дослідження матеріалів справи. Предмет експертизи визначається питаннями, поставленими перед експертом, слідчим або судом.

Формулювання питань експерту. У відповідності із законом перед експертом можуть бути поставлені тільки такі питання, для вирішення яких необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Існують різні посібники з судової експертизи, які містять типові переліки питань стосовно різних видів експертиз при розслідуванні тих або інших категорій злочинів. Однак такі переліки є орієнтуючими.

Питання експерту повинні відповідати таким основним вимогам:

1) не виходити за межі спеціальних знань експерта і не мати правового характеру;

2) бути визначеними, конкретними та короткими;

3) мати логічну послідовність;

4) характеризуватися повнотою та мати комплексний характер. Вибір експертної установи або експерта. Вибір експертної установи здійснюється з урахуванням виду експертизи, об'єктів дослідження та характеру питань, які підлягають вирішенню. В Україні існує система судово-експертних установ, в яких проводяться судові експертизи. При проведенні експертизи поза експертною установою в постанові або ухвалі про призначення експертизи вказується конкретний фахівець, якому доручається проведення експертизи.

Призначення експертизи оформляється постановою слідчого (ст. 196 КПК) або ухвалою (постановою) суду (ст. 310 КПК), яка є юридичною підставою проведення експертизи. Постанова (ухвала) про призначення експертизи складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

У вступній частині постанови вказується дата та місце її складання, посада, звання та прізвище особи, яка винесла постанову, найменування кримінальної справи, з якої призначається експертиза.

Описова частина передбачає короткий виклад обставин справи, в яких найбільш докладно подаються відомості щодо об'єктів експертизи (обставини, пов'язані з їх виявленням, вилученням, зберіганням та ін.). Завершується описова частина постанови формулюванням підстав для призначення експертизи (з посиланням на відповідні статті КПК, якими керувався слідчий або суд).

Резолютивна частина містить рішення про призначення експертизи, тут вказується її вид, прізвище експерта або найменування експертної установи, питання, з яких необхідно дати висновок, перелік матеріалів, що надаються експерту.

Відповідно до ст. 198 КПК керівник експертної установи, отримавши постанову про призначення експертизи, доручає її проведення одному або кільком експертам. При цьому необхідно враховувати обставини, які виключають можливість доручення проведення експертизи зацікавленій особі.

Експертне дослідження — це процес дослідження об'єктів, що надані на експертизу. Експерт використовує у своїй діяльності методи експертного дослідження, тобто систему способів, прийомів, операцій для вирішення експертних завдань. У теорії криміналістики існують різні класифікації цих методів. Так, за класифікацію Т. В. Авер'янової методи експертного дослідження підрозділяються на загальні, спільні, окремо-наукові та спеціальні (багатооб'єктні)'.

Експерт не має права обмежити обсяг запропонованого йому дослідження. Слідчий або суд при наявності великої кількості однорідних об'єктів (наприклад партія недоброякісної продукції) повинні розглянути питання щодо доцільності вибіркового дослідження. Разом з цим ст. 200 КПК надає експерту право розширити обсяг дослідження, зазначивши в висновку виявлені в процесі дослідження обставини, які мають значення для справи, з яких йому не були поставлені питання.

Експерт повинен виходити з таких загальних положень: об'єктивності, повноти та всебічності дослідження; його законності та своєчасності; цілеспрямованості та плановості; безпосередності дослідження об'єктів експертизи; процесуального оформлення її результатів.

§ 4. Оцінка та використання висновку експерта у кримінальному процесі

Висновок експерта є джерелом судових доказів.

Висновок експерта — це процесуальний документ, в якому викладаються підстави проведення експертизи, хід та результати експертного дослідження.

Він складається з трьох частин: вступної, дослідної та заключної (ст. 200 ПК).

У вступній частині зазначаються: найменування експертизи;

дата і місце складання висновку; дата постанови про призначення експертизи та хто її виніс; перелік об'єктів, що надійшли на дослідження, порівняльних та інших матеріалів; питання, поставлені перед експертом, відомості про його особу; клопотання про надання додаткових матеріалів та результати їх розгляду; відомості про участь експерта у проведенні слідчих дій; прізвища та процесуальний стан осіб, які брали участь при проведенні експертизи.

У дослідній частині описуються об'єкти експертизи, викладається процес експертного дослідження, робиться аналіз і синтез отриманих результатів, наводяться різні розрахунки та довідкові дані, якими користувався експерт, обґрунтовуються його висновки. Дослідна частина висновку ідентифікаційної експертизи повинна містити опис конкретних ознак, покладених в обґрунтування висновку.

У заключній частині містяться висновки експерта, тобто відповіді на поставлені перед ним питання. Висновок експерта може бути у формі категоричного висновку або у формі висновку про неможливість вирішити питання, яке поставлено перед експертом. Категоричний висновок може бути позитивним або негативним. До висновку додається ілюстративний матеріал: фотознімки, схеми, креслення та ін. Висновок підписується експертом.

Висновок експерта не має переваг перед іншими доказами. Корені погляду на експертизу, як на “особливий” доказ, сягають у теорію, яка визнавала експерта науковим суддею. Л. Володимиров писав, що судді не можуть критично ставитися до експертизи, для розуміння підстави якої треба кілька років наукових занять. Їм залишається тільки йти слідом за авторитетною вказівкою експертів. Суд є самостійним у виборі експертів. Але оскільки останні обрані, суддя йде слідом за ними, як сліпий за своїм поводирем'.

Та обставина, що висновки експерта обґрунтовані дослідженнями, проведеними із застосуванням наукових, технічних або інших спеціальних знань, не виключає можливості та необхідності їх оцінки слідчим і судом у повному обсязі. Характер виду доказу, який розглядається, не може бути підставою для некритичного до нього ставлення, надання йому особливої доказової сили. Відповідно до ст. 75 КПК “висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку”.

Оцінка висновку експерта проводиться за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК). Одна з особливостей оцінки висновку експерта — необхідність спеціального мотивування підстав, за якими відкидається висновок.

Оцінка висновку експерта є складною розумовою діяльністю. Вона включає:

1) аналіз дотримання процесуального порядку призначення та проведення судової експертизи;

2) визначення відповідності висновку експерта завданню;

3) встановлення повноти та наукової обгрунтованості висновку експерта;

4) визначення відповідності висновку експерта іншим зібраним по справі доказам;

5) перевірку віднесення до справи даних, які містяться у висновку. Необхідно мати на увазі, що встановлені суперечності між висновком експерта та іншими даними по справі ще не свідчать про достовірність висновку. Суперечливі дані підлягають новій оцінці, у ході якої можуть бути встановлені погрішності у результатах огляду місця події або обшуку, помилки у показаннях свідків або потерпілих та ін.

У результаті оцінки висновку експерта слідчий (суд) може прийняти одне з таких рішень:

1) визнати висновок експерта повним та обґрунтованим, таким, що має значення для справи;

2) визнати висновок неповним або недостатньо ясним та при необхідності призначити додаткову експертизу або допитати експерта відповідно до ст. 201 КПК;

3) визнати висновок експерта необгрунтованим або сумнівним щодо його правильності та при необхідності призначити повторну експертизу або провести інші процесуальні дії, спрямовані на перевірку висновків експерта.

Розділ другий

МЕТОДИКА РОЗСЛІДУВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗЛОЧИНІВ (криміналістична методика)

Глава IX

Загальні положення криміналістичної методики розслідування злочинів

§ 1. Сутність методики розслідування злочинів

Даний розділ криміналістики традиційно в системі науки називається методикою розслідування злочинів (окремих видів злочинів). Бажаючи надати системі науки єдності, деякі автори пропонували називати цей розділ криміналістичною методикою, аналогічно криміналістичній техніці та криміналістичній тактиці. Ось чому в науковому обігу і на практиці застосовуються всі перелічені терміни. У даному підручнику в основному застосовується термін “методика розслідування злочинів” або “методика розслідування”.

Методика розслідування може розглядатися в двох аспектах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюється на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів слідчої тактики, методів розслідування певних видів злочинів. По-друге, це розділ науки криміналістики, який містить систему комплексних криміналістичних рекомендацій щодо виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів.

Саме у взаємозв'язку цих двох напрямів — практичного і теоретичного— методика розслідування злочинів виявляє своє призначення, сприяючи розробці наукових рекомендацій і запровадженню їх у практику розслідування злочинів.

Процес розслідування в цілому і окремих видів злочинів може бути охарактеризований як:

1) правова діяльність, що здійснюється на підставі процесуальної форми уповноваженими законом органами (попереднє слідство, дізнання) та особами (слідчим, дізнавачем);

2) пізнавальна діяльність, спрямована на встановлення обставин події минулого на підставі теорії судових доказів, законів логіки і положень психології;

3) організаційна діяльність, спрямована на забезпечення планомірного розслідування окремих видів злочинів на підставі нормативних приписів, рекомендацій з наукової організації праці;

4) оперативно-розшукова діяльність, що проводиться уповноваженими законом органами по виявленню та розкриттю злочинів;

5) профілактична діяльність, спрямована на встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочинів, що здійснюється на підставі рекомендацій кримінології та криміналістики.

У здійсненні зазначених напрямів процесу розслідування злочинів синтезуюча роль належить криміналістичній методиці і в цілому науковим рекомендаціям науки криміналістики.

Основу методики складає система методів розслідування, що покликана сприяти повному та всебічному розкриттю злочинів, збиранню та об'єктивній оцінці доказів на підставі закону і криміналістичних рекомендацій.

Слідча та оперативно-розшукова практика, теорія криміналістики виробили основні методи розкриття злочинів: від відомостей про спосіб та механізм вчинення злочину до методу його розкриття; від мотиву вчинення злочину до методів встановлення передбачуваного злочинця; від потерпілих до методів виявлення підозрюваної особи; від осіб, які раніше вчиняли аналогічні злочини, до методів встановлення інших осіб та обставин; від відомого кримінального епізоду, до методів виявлення інших пов'язаних з ним епізодів. Застосовуються і такі методи встановлення злочинців, як криміналістичний аналіз оперативної обстановки в певному районі, групування та об'єднання кримінальних справ, що дозволяє концентрувати та систематизувати уривчасту інформацію. Останнім часом запропоновано метод розкриття злочинів шляхом виявлення їх осередків.

Методика розслідування злочинів, як структурна частина науки криміналістики, органічно пов'язана з іншими її розділами: загальною теорією криміналістики, криміналістичною технікою і криміналістичною тактикою. В цілісній науковій системі криміналістики, безпосередньо спрямованій на повне відбиття досягнутого знання, властивостей і закономірностей об'єкту пізнання, методика розслідування є, як зазначалося, заключним розділом, синтезуючим наукові положення криміналістичної техніки і тактики стосовно завдань і програм виявлення і розкриття окремих видів злочинів. У цьому розумінні методика розслідування злочинів може розглядатися як особлива частина криміналістики.

Порівняння системи криміналістики з системами наук кримінального права і кримінального процесу показує, що розділи цих галузей знань, що розробляють власні положення загальної частини, відрізняються структурно. В той же час система заключного розділу криміналістики — методики розслідування злочинів — відповідає побудові особливих частин наук кримінального права та кримінального процесу. Така однотипність систем визначається спільністю об'єктів, що вивчаються ними, єдністю завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю, впливом міжнаукових зв'язків. Очевидно, що система окремих методик розслідування в основному відповідає побудові особливої частини кримінального права, а внутрішня структура кожної окремої методики будується згідно з процесуальними стадіями провадження кримінальної справи на попередньому слідстві.

Внутрішня система розділу методики розслідування складається з двох основних частин: 1) загальної методики розслідування злочинів (поняття, об'єкт дослідження, завдання, принципи, місце в системі криміналістики і зв'язок з іншими галузями знань); 2) окремих методик розслідування різних видів злочинів (криміналістична класифікація злочинів і методик їх розслідування, структура окремих методик розслідування).

§ 2. Загальна методика розслідування злочинів

Поняття методики розслідування. Розглянута сутність методики розслідування дає підстави для визначення її поняття як заключного розділу науки криміналістики, її особливої частини, що містить рекомендації, синтезовані на основі узагальнення практики виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів, наукових досягнень всіх розділів криміналістики, суміжних наук.

Виходячи з сутності визначення предмету криміналістики як науки про закономірності виникнення слідів злочину (у широкому розумінні) та закономірності ефективної діяльності правоохоронних органів, про методику розслідування як структурну частину криміналістики можна говорити також у плані завдань вивчення нею вказаних закономірностей стосовно специфічних завдань розслідування окремих видів злочинів.

Об'єкт дослідження методики розслідування. Звичайно об'єктом дослідження криміналістики є процес розслідування злочинів. В окремих випадках, намагаючись спеціалізувати і конкретизувати цей об'єкт, надати йому суто криміналістичної спрямованості, говорять про процес розкриття злочинів. При такому підході поза об'єктом дослідження залишається найважливіша діяльність з боротьби зі злочинністю, з її найбільш небезпечною формою — організованою злочинністю — сфера виявлення злочинів. Як показала практика боротьби зі злочинністю останніх років та нові напрямки законодавчого регулювання, об'єктом дослідження методики розслідування мають стати всі етапи, а разом з ними напрямки та форми боротьби зі злочинами: виявлення, відшукання, розкриття, розслідування та попередження їх.

Завдання методики розслідування (як і в цілому науки криміналістики) полягають у сприянні найбільш успішному здійсненню конституційних положень про захист інтересів держави, законних інтересів та прав громадян, у вирішенні завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), оперативно-розшукової діяльності (ст. 1 Закону “Про оперативно-розшукову діяльність”), у сприянні досягненню мети боротьби з організованою злочинністю (ст.ст. 2, 3 Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”).

До таких завдань, сформульованих в КПК, належать: охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у кримінальному судочинстві, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних (ст. 2 КПК). Ці завдання конкретизуються іншими законами, що регулюють діяльність відповідних правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю, що випливає з їх компетенції, повноважень та функціональних обов'язків.

Завдання методики розслідування безпосередньо пов'язані із завданнями кримінального законодавства, що полягають в охороні суспільного ладу, його політичної і економічної систем, власності особи, прав і свобод громадян і всього правопорядку від злочинних посягань (ст. 1 КК).

На підставі цих завдань та виходячи з предмету дослідження і логіки наукового розвитку в методиці розслідування виділяють власні завдання з удосконалення наукових рекомендацій щодо підвищення ефективності розкриття злочинів: систематичне узагальнення слідчої, судової та експертної практики, вивчення кримінальної обстановки в цілому та в окремих регіонах, стану, структури та динаміки злочинності; аналіз кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, адміністративного, цивільно-правового, а також галузевого законодавства, пов'язаного з встановленням юридичної відповідальності за правопорушення в різних сферах діяльності (господарської, фінансової, банківської, податкової, екологічної) та ін.

Одним з важливих завдань методики розслідування є розробка найбільш ефективних методів і засобів розкриття і розслідування злочинів, побудова їх криміналістичної характеристики, оптимізація процесу розслідування окремих видів злочинів на основі використання даних про типові слідчі ситуації, системи типових версій, комплекси слідчих дій, організаційних і оперативно-розшукових заходів.

У переліку таких завдань останнім часом виділяється вдосконалення методики прогнозування змін у структурі злочинності і розробка відповідно до цього нових методик розслідування та вдосконалення тих, що застосовуються. Так, в числі актуальних стала розробка методик розкриття та розслідування злочинів проти особи, зокрема вбивств, вчинених на замовлення, різних видів економічних злочинів та ін. Вирішення таких завдань відбиває одну з найважливіших функцій криміналістики — прогностичну, що особливо важливо в умовах структурних змін і динаміки злочинності.

До важливих завдань методики розслідування слід віднести розробку криміналістичних аспектів проблеми латентності і розкриття злочинів. Латентність пов'язана з рівнем виявлення злочинів. Деякі з таких діянь виявляються через певний, іноді тривалий час, деякі взагалі не виявляються. Латентна злочинність становить значну небезпеку для суспільства не тільки самим фактом непока-раності винних осіб за вчинені злочини, а й тим, що є джерелом рецидивної злочинності.

Проблема розкриття злочинів завжди була в центрі уваги криміналістики, оскільки початковий етап розслідування відіграє важливу роль у процесі доказування. На даному етапі застосовуються методики розслідування по “гарячих слідах”, комплекси невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, тактичні операції, що розробляються в окремих методиках розслідування.

Останнім часом активно розробляються методики розслідування осередків злочинів — певних сукупностей злочинів, що вчиняються однією особою або злочинною групою.

Особливого значення набуває розробка методик розслідування злочинів, що вчиняються організованими групами, до яких належать діяння загальнокримінальні (насильницькі, насильницько-корисливі) та економічні, що вчиняються в сфері виробництва, торгівлі, обслуговування, банківської та іншої економічної діяльності.

Принципи методики розслідування. Методика розслідування будується на загальних принципах кримінального судочинства, і в той же час її розробка і застосування підпорядковані характерним методиці принциповим положенням. Одним з таких почожень є побудова методики розслідування на основі змісту і диспозицій відповідних норм кримінального закону, інших законодавчих актів, що встановлюють юридичну відповідальність (цивільно-правову, адміністративну), а також регламентують діяльність правоохоронних органів.

Кожна окрема методика розслідування розробляється у відповідності з нормами Особливої частини КК, що містять опис ознак злочинів певних видів. Відповідні норми КПК складають основу для розробки типових обставин, що підлягають встановленню в процесі доказування по справах про злочини певного виду, і побудови структури окремої методики розслідування.

Одним з принципових положень методики розслідування є забезпечення наукової обґрунтованості початкових положень і одержаних результатів, що надаються правоохоронним, контролюючим, судово-експертним органам, суду у вигляді криміналістичних рекомендацій.

Дане положення тісно пов'язано з вимогою використання в процесі розробки окремих методик розслідування узагальнення слідчої, експертної та судової практики, криміналістичної теорії, даних суміжних юридичних наук та інших галузей знань.

Найважливішим чинником розробки ефективних методик розслідування є вивчення та аналіз кримінального оточення особи злочинця, механізму та способів вчинення та приховування різних видів злочинів. Дотримання даного принципового положення забезпечує умови для наукового розроблення криміналістичної характеристики окремих видів (різновидів) злочинів, їх класифікації.

Криміналістичні аспекти процесу виявлення і розкриття злочинів. Розробка та ефективне застосування окремих методик розслідування значною мірою залежить від узагальнення практики виявлення ознак злочину, розгляду їх відповідними органами для прийняття рішення про проведення розслідування.

Тут треба враховувати два аспекти: 1) практичну діяльність по боротьбі зі злочинністю як цілісну систему, пов'язану з виявленням ознак злочину, його початковим, наступним та завершальним етапами розслідування, та 2) розмежування наукових галузей, що вивчають дану систему, — кримінального процесу, криміналістики, теорії оперативно-розшукової діяльності. Єдність даної системи в практичній діяльності потребує відповідно системного розгляду її в криміналістиці як науці, що здійснює найбільш широкі міжна-укові зв'язки.

Поняття “виявлення злочинів” (ознак злочину) звичайно має оперативно-розшуковий характер.

У статті 2 і п. 2 ст. 10 Закону України “Про міліцію” при визначенні основних завдань та обов'язків міліції йдеться саме про виявлення злочинів. У статтях 1, 2 Закону України “Про оператив-но-розшукову діяльність” у переліку завдань такої діяльності і визначенні самого поняття оперативно-розшукової діяльності говориться про пошук і фіксацію фактичних даних відносно протиправних дій, про гласні і негласні пошукові, розвідувальні і контр-розвідувальні заходи.

У статті 6 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” серед основних напрямків діяльності спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ України названо виявлення учасників організованих злочинних угруповань. Разом з тим ці органи наділені повноваженнями дізнання, до яких входить вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили (ст. 103 КПК). Поряд з цим у п. 5 ст. 94 КПК як підстава для порушення кримінальної справи передбачено безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Таким чином, зазначені закони наділяють відповідні правоохоронні органи повноваженнями щодо виявлення ознак злочину, проведення розшукових дій і прийняття рішення про наявність підстав для порушення кримінальної справи. Процесуальна діяльність при розгляді заяв і повідомлень про злочини регулюється ч. 4 ст. 97 КПК, що надає право відповідним органам здійснювати перевірочні дії шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи службових осіб або витребування необхідних документів.

Місце методики розслідування в системі криміналістики та її зв'язки з іншими галузями знань. Як завершальний розділ у науці криміналістиці методика розслідування акумулює наукові дані попередніх розділів: загальної теорії, криміналістичної техніки та криміналістичної тактики. Логіка внутрішньонаукових зв'язків криміналістики є такою, що планування наукових досліджень і реалізація їх результатів спрямовані, в кінцевому підсумку, на створення системи ефективних методик розслідування.

В умовах швидкого та інтенсивного розвитку науки і техніки питання про міжнаукові зв'язки криміналістики набуває особливого значення. Кожний розділ криміналістики в залежності від об'єктів та завдань дослідження поряд з внутрішньонауковою взаємодією здійснює цільові зв'язки з відповідними галузями знань. З цього погляду методика розслідування, маючи своїм предметом широке коло об'єктів, що відносяться до різних сфер життя та діяльності, відповідно використовує багатосторонні наукові зв'язки криміналістики. До таких галузей знань перш за все належать наукові дані, необхідні для розкриття злочинів проти життя та здоров'я людей, інших тяжких насильницьких та корисливо-насильницьких посягань. Тут мають значення такі досягнення в галузі біології, судової медицини, які дозволяють на підставі генної “дактилоскопії” ідентифікувати підозрюваного у вбивстві, встановити особу невпізнаного трупа тощо.

Особливого значення для розвитку методики розслідування набувають найновіші дані в галузі економічних знань, математико-кібернетичних методів, що застосовуються в розкритті економічних злочинів та пов'язаних з ними службових діянь.

§ 3. Окремі методики розслідування різних видів злочинів

Криміналістична класифікація злочинів. У науці кримінального права питання класифікації злочинів розглядаються стосовно її Загальної частини, де критерієм для цього є ступінь тяжкості діяння, і Особливої частини, де такими підставами є юридичні ознаки складу злочину.

В основі криміналістичної класифікації злочинів і відповідно окремих методик їх розслідування лежить кримінально-правова класифікація злочинів, система норм Особливої частини КК. Між тим очевидно також, що криміналістичні методики, побудовані тільки на основі кримінально-правової класифікації злочинів, мають здебільшого загальний характер і потребують для свого практичного застосування більш конкретизованих окремих методик.

Традиційно в криміналістиці класифікація злочинів будувалася, виходячи з системи кримінального закону, залежно від того, до якої глави КК віднесені ті чи інші норми. В літературі висловлювалася думка про те, що класифікація злочинів у криміналістиці повинна базуватися тільки на криміналістичних даних, що мають безпосереднє значення для розкриття злочинів, головним чином за способом їх вчинення. Однак переважаючим є положення, згідно з яким криміналістична класифікація злочинів будується на основі поєднання кримінально-правових та криміналістичних критеріїв. В основі такої класифікації злочинів за класами, групами, підгрупами, видами та різновидами мають бути перш за все кримінально-правові ознаки. Запропоновані різні види класифікації, наприклад родова (за групами злочинів, об'єднаних однією главою КК) та видова кримінально-правова класифікація злочинів, що використовується в криміналістиці як основна ознака при розробці окремих криміналістичних методик. Можливі й інші класифікації, до яких належать класифікації: а) за способом вчинення злочину; б) за ступенем приховання, маскування злочину; в) за злочинним досвідом особи, яка вчинила злочин; г) за місцем їх вчинення: злочини, місце вчинення яких локалізується в просторі; злочини, місце вчинення яких не має певного територіального характеру, а пов'язане з якою-небудь організаційною структурою, системою.

На думку деяких авторів, підставою для класифікації, що розглядається, є криміналістична характеристика злочинів, слідчі ситуації та напрямки розслідування, що визначаються ними, механізм виникнення доказової інформації. Перелічені варіанти рішення цієї проблеми відбивають широкий спектр думок, аналіз яких дозволяє прийти до певного рішення.

В основу криміналістичної класифікації злочинів мають бути покладені два взаємопов'язані критерії: 1) кримінально-правовий, що визначає нормативну суть класифікації; передбаченої законом, та 2) криміналістичний, що враховує чинники, пов'язані із специфікою виявлення і розкриття злочинів різних видів у залежності від особливостей предмету посягання, обстановки приготування, вчинення і приховування злочину, його механізму та способів, типології особи злочинця, мети та мотивації злочинних дій тощо.

Структура окремих методик розслідування злочинів. Кожна окрема методика розслідування являє собою результат наукового дослідження, узагальнення практики розслідування певного виду злочинів, характеристики його як явища, що відбивається у специфічних проявах наслідків, слідах.

У криміналістиці розроблена структура окремих методик розслідування, узагальнений варіант якої можна уявити в такому вигляді: а) криміналістична характеристика даного виду злочину; б) типові слідчі ситуації на стадії виявлення злочину та етапах його розслідування; в) криміналістичні питання порушення кримінальної справи; г) слідчі версії, обставини, що підлягають з'ясуванню;

г) організація і планування розслідування; д) первісні слідчі дії і оперативно-розшукові заходи; е) особливості проведення окремих слідчих дій та їх комплексів (криміналістичних операцій); є) забезпечення координації дій правоохоронних органів у розслідуванні та взаємодії з контролюючими та іншими державними органами, об'єднаннями громадян; ж) заходи криміналістичної профілактики.

Глава Х

Криміналістична характеристика злочинів

§ 1. Сутність криміналістичної характеристики злочинів

Проблема криміналістичної характеристики злочинів набуває все більшого значення для розвитку криміналістичної теорії, вирішення практичних завдань розслідування злочинів.

Криміналістична характеристика визначається як система відомостей про певні види злочинів, ознаки суб'єкта злочину, його мотиви, предмет посягання, обстановку, злочинні способи, які мають значення для виявлення і розкриття таких діянь криміналістичними засобами, прийомами та методами.

Для розуміння сутності криміналістичної характеристики необхідно виходити з того, що в ній відбиваються особливості певного виду злочинів, які мають значення для їх виявлення і розкриття. Такі особливості називають криміналістичне значущими.

Для розробки наукових рекомендацій щодо виявлення і розкриття злочинів, всебічного, повного і об'єктивного дослідження пов'язаних з ними обставин необхідно не тільки узагальнення опе-ративно-розшукового і слідчого досвіду, практики судового розгляду (слідчо-судової' практики), а й глибоке комплексне дослідження самих злочинів певного виду, фактологічних та статистичних даних про них. З цією метою з середини 60-х років у процесі наукових кримінологічних і криміналістичних досліджень злочинності, окремих видів злочинів почали застосовуватися соціологічні методи. Поряд з вивченням кримінальних справ за спеціально розробленими програмами вченими-криміналістами, кримінологами, процесуалістами, психологами проводилися опитування суб'єктів кримінального процесу, а також осіб, засуджених за вчинення злочинів. Таким розробкам сприяли розвиток криміналістичних методів дослідження, міжнаукові зв'язки дисциплін кримінально-правової галузі.

Це закономірно привело до необхідності розробки галузевих видів юридичних характеристик відповідних видів злочинів: кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінологічної та криміналістичної. Практичне використання криміналістичної характеристики окремих видів злочинів потребує комплексного підходу, пов'язаного із залученням даних інших видів характеристик злочинів (табл. 1).

Структурну основу цієї системи складають кримінально-правова та кримінально-процесуальна характеристики: система елементів складу злочину і обставин, що підлягають доказуванню, визначають тією чи іншою мірою структуру кримінологічної та криміналістичної характеристик злочину. Залежно від особливостей того чи іншого виду злочинів структура елементів кримінально-правової характеристики конкретизується включенням відповідних факультативних елементів, наприклад, предмет безпосереднього злочинного посягання, потерпілий.

У системі, що розглядається, кримінально-правова характеристика охоплює звичайно тільки сферу виникнення фактичних даних внаслідок вчинення злочину, допроцесуальний період і саме тому може визначатися як доказова характеристика. В науках кримінального права і кримінального процесу проблема характеристики тих чи інших видів злочинів знаходить відбиття відповідно у теорії кваліфікації злочинів і теорії судових доказів, вченні про предмет доказування. Тут кримінальне право і кримінальний процес виступають як науки, які складають теоретико-правову основу для розробки кримінологічної та криміналістичної характеристик певного виду злочинів. У свою чергу ці дві характеристики конкретизують кримінально-правову та кримінально-процесуальну характеристики злочинів. Наприклад, кримінологічна характеристика містить відомості про чинники криміногенності, стан, структуру і динаміку певних видів злочинів, криміналістична характеристика — дані, пов'язані з механізмом слідоутворення у широкому розумінні, його проявом у формуванні певних ознак тощо.

Сутність криміналістичної характеристики полягає в тому, що вона розглядається як система, що містить ознаки і дані про закономірні зв'язки слідів, виражені відповідним ступенем вірогідності, встановленої на підставі узагальнення даних матеріалів кримінальних справ, апробованих слідчою практикою. Такі дані складають основу для побудови систем типових версій, які використовуються при вирішенні конкретних слідчих завдань, висуненні робочих версій. У криміналістиці вживались заходи щодо розробки систем визначення характерних особливостей особи, яка вчинила злочин, на підставі аналізу типових слідів, особливостей обстановки в аналогічних випадках. Розроблено табличні види таких систем, запропоновані і кібернетичні варіанти на підставі уведення в пам'ять ЕОМ картотеки “доказових прецедентів” та ін. Цей напрямок е перспективним і вимагає подальшого розроблення.

У широкому, загальнотеоретичному плані можна говорити про криміналістичну характеристику злочинів як про систему, що містить сукупність криміналістична значущих ознак. Такий висновок будується на аналізі вже розроблених криміналістичних характеристик злочинів окремих видів, їх науковому узагальненні, що складає основу для розвитку загального вчення про криміналістичну характеристику злочинів.

Практичне значення криміналістичної характеристики злочинів розкривається в рекомендаціях з встановлення і застосування криміналістичне значущих множинностей ознак злочинів різного ступеня спільності, які характеризують: найширші множинності злочинів, наприклад, злочини проти життя і здоров'я людини, злочини проти власності тощо; групи злочинів, наприклад, вбивства, розкрадання тощо; види злочинів, наприклад, вбивства (при виявленні трупа); розкрадання шляхом присвоєння, розтрати чи зловживання службовим становищем тощо', різновиди злочинів, наприклад, вбивство (коли особа потерпілого не встановлена); розкрадання на підприємствах того чи іншого виробництва тощо, а іноді з конкретизацією, наприклад, виду продукції, що виробляється і відрізняється технологією (ковбасної, консервної тощо).

Викладене дає підстави для висновку про тс, що криміналістична характеристика може розглядатися і застосовуватися: 1) у концептуальному плані усвідомлення і розвитку самої ідеї криміналістичного дослідження відповідних видів злочинів з метою побудови описової моделі цих злочинів для розробки відповідних методик їх розслідування; 2) з метою розробки і застосування методик розслідування на підставі програм “безмашинної кібернетики” (схеми, таблиці показників статистичних даних); 3) при наявності спеціально розроблених програм слідчих версій із застосуванням комп'ютерної техніки.

§ 2. Структура криміналістичної характеристики злочинів

Як і будь-яка система, криміналістична характеристика складається з взаємопов'язаних складових частин-елементів. У літературі по-різному визначаються види таких елементів та їх кількість:

від прямого слідування системі елементів складу злочину до переліку криміналістичне значущих елементів, які не завжди структурно узгоджуються з системою кримінально-правової характеристики певного виду злочину.

Криміналістичний аспект характеристики злочинів підпорядкований завданням доказування по кримінальній справі. Саме тому структура криміналістичної характеристики будується на підставі системи обставин, які входять у предмет доказування (ст. 64 К.ПК). і елементів складу злочину, передбачених відповідними статтями КК.

Поруч з цим криміналістична характеристика злочинів ширша за їх кримінально-правову та кримінально-процесуальну характеристики, оскільки включає у себе не тільки елементи, що містять обставини, які мають кримінально-правове значення, а й низку інших обставин. Таким чином, конкретизація кримінально-правової характеристики здійснюється за рахунок виділення елементів (наприклад, механізм, спосіб, обстановка злочину та ін.), які мають вирішальне значення для розкриття злочину. При цьому деякі суміжні елементи можуть бути наповнені змістом інших характеристик, наприклад, елемент “суб'єкт злочину” може містити компоненти, пов'язані з такими чинниками, як психологічні, що впливають на формування та здійснення злочинної мети. Виходячи з цього, криміналістична характеристика злочинів може розглядатися як система, що складається з елементів, котрі містять у собі окремі підсистеми-компоненти:

а) особа злочинця, яка характеризується фізичними, соціально-демографічними даними; категорії посадових матеріально відповідальних осіб та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину; чинники, що мали вплив на формування і здійснення злочинної мети, створення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками тощо;

б) способи готування до злочину (пошук відповідних знарядь злочину, заходи щодо створення лишку сировини, готової продукції, резерву грошових коштів та ін.); способи вчинення злочину (ненасильницькі дії, заходи щодо заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації); способи приховування злочину, маскування злочинних дій;

в) особа потерпілого (демографічні дані, відомості про спосіб життя, риси характеру, звички, зв'язки і стосунки, ознаки вік-тимності тощо);

г) предмет посягання: грошові кошти, цінні папери, матеріальні цінності у вигляді сировини, палива, матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої цінності, які можуть бути віднесені до різних джерел посягання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені при їх виробництві за рахунок лишку, який надійшов зі сторони (сторонні цінності), від співучасників, майно, приховане від оподаткування);

ґ) обстановка вчинення злочину: місце як частина матеріального середовища, що включає, окрім приміщення та ділянки місцевості, сукупність різних предметів. До обстановки входять такі чинники регулятивного характеру, що визначають порядок діяльності, фактори поведінки людей у побуті і трудовій діяльності. Для економічних злочинів даний елемент пов'язаний з особливостями: галузі, виду виробництва або іншої сфери діяльності; умов, які визначаються технологічним процесом чи операцією; системою обліку і звітності; зберігання і обігу грошових коштів і матеріальних цінностей; документообігу (оформлення і обіг планових, проектних, облікових, бухгалтерських, лабораторних, технічних, технологічних, виробничо-господарських, статистичних та інших документів); виду продукції, яка використовується, переробляється, випускається чи реалізується; часу вчинення злочину (сезонність робіт: посівний, збиральний, заготівельний періоди тощо); каналів збуту, реалізації розкраденого тощо;

д) наслідки у вигляді будь-яких змін, викликаних злочином, виражені у: фізичній матеріальній шкоді, відображеній у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди пошкоджень, викликані злочинними діями, їх локалізація і взаємозв'язок); моральній шкоді, заподіяній злочином.

Криміналістична характеристика як накопичувач і джерело відомостей про певні види злочинів, виконуючи інформаційну функцію, являє собою єдину інформаційну систему. Використання такої системи можливе шляхом одержання та аналізу відомостей, щодо окремих елементів і встановлення зв'язків між ними. У цьому розумінні всі елементи системи теоретично рівнозначні, і поділяти їх на основні і другорядні недоцільно. У той же час використання такої інформаційної системи вимагає у кожному конкретному випадку визначення ключового елементу, через який можна здійснити “вхід” у систему з метою одержання необхідної інформації. Визначення ключового елементу для конкретного випадку залежить від слідчої ситуації, яка склалася на даному етапі розслідування, від того, які вихідні дані має слідчий і які з них необхідно встановити. Аналіз кримінальних справ щодо злочинів різних категорій показує, що значна частина їх вчиняється способами, ознаки яких не завжди очевидні. Тому їх виявлення і пояснення вимагають перш за все знання і використання систематизованого опису злочинних способів.

Іноді важко встановити джерело незаконних господарсько-фінансових операцій або такі обставини, як час їх вчинення, і через це — осіб, які можуть бути причетними до них. У таких випадках великого значення набувають рекомендації, побудовані на аналізі закономірних зв'язків, які складаються між елементами криміналістичної характеристики. У дослідженні таких зв'язків міститься перш за все практичне призначення криміналістичної характеристики злочинів. Принципові можливості використання у розслідуванні закономірних зв'язків між елементами криміналістичної характеристики полягають у тому, що при наявності відомостей щодо одних типових обставин передбачається існування інших. Це важливо не тільки для розслідування злочинів на початковому його етапі, пов'язаному з встановленням особи, яка вчинила злочин (вбивство, крадіжку тощо), а й для ситуації, коли на початку розслідування, наприклад у справах про економічні злочини, особа, причетна до злочину, відома, але не відомі способи його вчинення.

Розглянуті закономірні зв'язки можуть бути однозначними і багатозначними (ймовірними). У першому випадку складається такий зв'язок, коли за наявності одних обставин можна категорично вважати існуючими обставини, що належать до іншого елементу характеристики. У другому випадку закономірні зв'язки носять ймовірний характер, встановлюють більший або менший ступінь вірогідності, що визначається на підставі даних статистичного обліку типових ознак масиву вивчених кримінальних справ відповідного виду злочину (певного регіону, періоду).

Прикладом однозначного зв'язку може служити випадок, коли виявлена при інвентаризації нестача майна (наслідки можливого розкрадання) прямо вказує, на відсутність певних підзвітних цінностей (предмет посягання, джерело розкрадання) і вірогідно на те, що причиною цього є розкрадання; або, з урахуванням особливостей молочного виробництва: приймання молока від здавальника за обсягом (ємкістю) посуду з переведенням його у вісові показники по системі “1л=1кг” (при порушенні порядку приймання молока за жирністю) однозначно вказує на створення лишку даного продукту, оскільки 1 л містить 1032 г молока, та ймовірно — на те, що створений резерв міг бути використаний для розкрадання (за наявності підстав для висунення інших версій: лишок, використаний для покриття збитків, що виникли в результаті дефектів технологічного обладнання, тощо).

Криміналістичне дослідження закономірних зв'язків обставин, які характеризують злочини певного виду, вимагає застосування спеціально розроблених програм з метою отримання статистичних даних про взаємозв'язки таких обставин. У деяких випадках простежується закономірний зв'язок між особами, які можуть бути

причетними до даного виду злочину, і способом його вчинення і приховування, застосування певних знарядь злочину (рис. 13).

Такий зв'язок носить вірогідний характер і може бути підставою для побудови системи типових версій, що використовуються з урахуванням фактичних даних по справі, яка розслідується, для висунення та перевірки робочих слідчих версій.

Рис. 13. Загальна структура зв'язків елементів криміналістичної характеристики злочинів

Кожний з елементів системи пов'язаний з іншими прямо і опосередковано, що значною мірою визначає характер зв'язків між ними. У залежності від рівня та обсягу слідчого завдання аналіз таких зв'язків може охоплювати різну кількість елементів. У будь-якому випадку можна простежити прямий зв'язок між елементами “особа злочинця” і “спосіб злочину”, який виражається у тому, що лише особи з певними характерологічними даними або ті, які займають певну посаду, можуть використовувати певний злочинний спосіб. У той же час на даний зв'язок впливають побічні обставини, що належать до предмета злочинного посягання і обстановки злочину.

Таким чином, можна уявити варіанти взаємозв'язків кожного з елементів криміналістичної характеристики злочинів — подвійних і більше, обумовлених особливостями взаємодії.

Глава XI

Криміналістичне вчення про розкриття злочинів

§ 1. Криміналістичне поняття розкриття злочину

Поняття розкриття злочину — одне з основних криміналістичних понять і вимагає спеціального розгляду, оскільки воно найтісніше пов'язане з процесом розслідування злочинів. Дане положення пояснюється й тим, що криміналістика в цілому та криміналістична методика покликані розробляти методи і засоби для швидкого і повного розкриття злочинів.

У науці кримінального процесу існують різні точки зору щодо змісту поняття розкриття злочинів, пов'язані з прийняттям того чи іншого процесуального рішення (порушення кримінальної справи у зв'язку з виявленням особи, яка вчинила злочин; пред'явлення йому обвинувачення; складання обвинувального висновку; поста-новлення вироку судом і набрання ним чинності).

У криміналістиці вирішення даного питання також є неоднозначним. Існує низка концепцій, одна з яких, наприклад, полягає в тому, що розслідування злочинів не обов'язково пов'язано з їх розкриттям, оскільки у деяких випадках вже під час розгляду матеріалів, що містять ознаки злочину, або на початковому етапі розслідування є досить доказової інформації, яка вказує на певну особу, причетну до вчинення злочину. У зв'язку з цим й виник термін “очевидні” злочини, який носить умовний характер і відбиває конкретну ситуацію, коли особа, яка проводить розслідування, приходить до ймовірного знання про конкретну особу, яка вчинила злочин. Така ситуація звичайно створюється при затриманні особи на місці вчинення злочину, розслідуванні економічних злочинів, пов'язаних з конкретною діяльністю певних категорій матеріально відповідальних осіб, службових злочинів, вчинених певним колом осіб, наділених службовими повноваженнями, і таких, які мають доступ до документів, матеріальних цінностей тощо.

Залежно від повноти первісної інформації можна говорити й про “неочевидні” злочини, що вимагають встановлення особи, яка вчинила даний злочин.

Одне з визначень криміналістичного поняття розкриття злочину дозволяє розглядати його як діяльність з розслідування злочину, спрямовану на отримання інформації, що дає підставу для висунення версії про вчинення злочину певною особою.

Правильне визначення суті розкриття злочину має важливе криміналістичне значення, оскільки воно пов'язано з побудовою структури окремих методик розслідування, визначенням його етапів. При цьому в основі такого рішення повинно бути положення ч. 2 ст. 98 КПК: “якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи”. У таких випадках виникає ситуація, коли конкретний злочин може бути віднесений до “очевидних”.

Визначення поняття розкриття злочину має істотне значення для побудови об'єктивної системи статистики боротьби зі злочинністю, що здійснюється правоохоронними органами.

Розкриття злочинів тісно пов'язано з розшуковою діяльністю і значною мірою залежить від ефективності розшукових дій слідчого і оперативно-розшукових заходів, що здійснюються органами дізнання за його дорученням, а також заходів, що проводяться цими органами при виконанні ними функціональних обов'язків відповідно до законів “Про міліцію”, “Про оперативно-розшуко-ву діяльність”, “Про Службу безпеки України”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

Розмежування функцій слідчого, органів дізнання та оперативно-розшукових органів у цій діяльності проводиться у залежності від характеру і особливостей об'єктів розшуку. Наприклад, стосовно обвинуваченого, якщо місце перебування його не встановлено, оголошується розшук (ст.ст. 138, 139 КПК); або, коли не встановлено особу, яка вчинила злочин, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії (ч. З ст. 104 КПК). Це ж стосується розшуку осіб, які зникли, щодо яких є підстави гадати, що вони могли бути вбиті (розшук трупа, його частин), предметів (злочинного посягання, знарядь злочину).

Оперативно-розшуковий аспект розкриття злочинів пов'язаний з діяльністю органів дізнання, у зв'язку з чим на них покладається вжиття необхідних заходів з метою виявлення ознак злочину і особи, яка його вчинила (ст. 103 КПК).

Як показує практика (на основі так званої неліченої статистики) за експертними оцінками криміналістів початковий етап (приблизно перші десять днів розслідування) інтенсивної роботи з розкриття злочину значною мірою визначає успіх розслідування в подальшому. У цей період має застосуватися комплекс криміналістичних методів і засобів розкриття злочину, слідчих і організаційних дій, оперативно-розшукових заходів.

Підвищення ефективності методики розслідування залежить від того, наскільки криміналістичні рекомендації використовуватимуться в оперативно-розшуковій діяльності з виявлення ознак злочину, у тому числі в період, що передував прийняттю рішення відповідними органами про порушення кримінальної справи.

§ 2. Розшукова діяльність у системі розкриття злочинів

Розшук є різновидом практичної діяльності з боротьби зі злочинністю і розкриття злочинів.

Розшукова діяльність становить функцію оперативно-розшукових органів, органів дізнання та попереднього слідства. Одна частина розшуку належить до оперативно-розшукової діяльності і має на меті встановлення та виявлення об'єктів розшуку. Друга його частина, притаманна органам попереднього слідства, пов'язана з вирішенням завдання виявлення вже встановлених об'єктів розшуку. За цією лінією проводиться розмежування функціональних обов'язків правоохоронних органів.

Розшукова діяльність при розслідуванні різних видів злочинів передбачає комплекс дій, спрямованих на:

1) створення умов, що ускладнюють перебування особи, яка переховується, у нелегальному становищі, перешкоджають їй перебувати у певному місці, вільно переміщатися (проживати, оформитися на роботу, навчатися та ін.);

2) створення обстановки, що змушує того, хто переховується, шукати зв'язків зі своїм оточенням, змінювати місце перебування і тим самим демаскувати себе;

3) створення у особи, яку розшукують, суб'єктивного уявлення про хід розслідування і розшукову діяльність шляхом суворого дотримання вимог про недопустимість розголошення даних попереднього слідства (ст. 121 КПК, ст. 181 КК);

4) використання можливостей впливу через оточення особи, яку розшукують, з метою схилити її до явки з повинною.

Розшукові дії проводяться у різних ситуаціях. Залежно від виду об'єкта розшуку, ступеня його встановлення, індивідуалізації, наявності інформаційного матеріалу, реєстраційних даних та інших чинників слідчий здійснює різні дії. Слід мати на увазі, що орган дізнання відповідно до ст. 104 КПК проводить слідчі дії до встановлення особи, яка вчинила злочин (що не є тяжким), і невідкладні слідчі дії по справах про тяжкі злочини.

Невідкладні і первісні слідчі дії є криміналістичними поняттями. У більшості випадків вони здійснюються на початковому етапі розслідування. Разом з тим невідкладного характеру набувають відповідні слідчі дії й на наступних етапах розслідування.

Розкриття злочинів значною мірою залежить від способів їх приховування. Способи приховування злочинів поділяються на групи, пов'язані з особливостями:

1) утаювання інформації, її джерел пасивними способами (умовчання, неповідомлення, відтягнення часу, відмова віддачі показань тощо) і активними способами (приховання знарядь злочину, предметів посягання, матеріальних цінностей, грошових коштів та ін.);

2) знищення інформації (слідів злочинця, наслідків його дій);

3) маскування інформації, прийоми якого спрямовані на викривлення уявлення про особу злочинця, спосіб його дій та інші обставини злочину (зміна зовнішнього вигляду особи, яка вчинила злочин, зміна звичайного розташування предметів тощо); фальсифікацію (підроблення) інформації, створення неправдивої інформації, що виходить від заявників (свідомо неправдива заява, донос), учасників кримінального процесу (свідомо неправдиві показання); створення фальшивих слідів, предметів, документів, їх підміна тощо; інсценування злочинів (удаване створення обстановки, яка не відповідає події, що відбулась, з метою приховати злочин і спрямувати розслідування у помилковому напрямку).

§ 3. Розкриття злочинів по “гарячих слідах”

У системі розкриття злочинів одним з важливих напрямів є робота слідчого і оперативно-розшукових органів по “гарячих слідах”. Даний термін характеризує сліди (матеріальні та ідеальні) як такі, з моменту залишення яких минуло мінімум часу, що не вплинуло на необоротні зміни “неостиглих” слідів.

Як “гарячі сліди” можуть виступати будь-які зміни, що відбулися внаслідок злочину, у вигляді слідів-відображень, речовин, матеріалів, виробів та інших предметів. До таких слідів також належать факти, які викладаються у поясненнях і показаннях різних осіб про подію злочину та його обставини.

Чинник часу як характеристика ступеня збереження матеріальних слідів залежить від їх виду, умов створення, місця знаходження та інших обставин. Щодо слідів-відображень (сліди рук, взуття, транспортних засобів, знарядь та інструментів тощо), то можливість їх використання як “горячих” пов'язана з визначенням їх “свіжості” за відносними фізичними ознаками (насиченість пото-жирового шару слідів папілярних ліній, невивітрений Грунт у сліді взуття та ін.), ситуаційними ознаками, наприклад, метеорологічний вплив (слід взуття на свіжому снігу та ін.).

Важливим засобом, що сприяє розкриттю злочинів по “гарячих слідах”, є прийоми визначення віднесеність слідів до справи при провадженні первісних слідчих дій, у першу чергу огляду місця події, обшуку та ін.

Велике значення має застосування прийомів, за допомогою яких можна встановити: 1) просторово-часові зв'язки окремих слідів злочину з обставинами події та зв'язки між ними; 2) ідентифікаційні та ситуаційні якості слідів та їх доказову цінність; 3) причини відсутності або наявності слідів як фактів, що суперечать природному перебігу аналогічних подій (негативні обставини).

Зазначені обставини можуть бути встановлені шляхом застосування комплексу криміналістичних прийомів: 1) вивчення окремих слідів злочину; 2) вивчення комплексу слідів (матеріальних та ідеальних); 3) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і оператив-но-розшукової інформації; 4) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і моделей аналогічних типових ситуацій; 5) з'ясування причин розбіжностей (суперечностей) між даними вивчення слідів та іншими джерелами інформації; 6) перевірки висунутих у зв'язку з такими суперечностями слідчих версій шляхом проведення відповідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Застосування даного комплексу прийомів на початковому етапі розкриття злочинів по “гарячих слідах” має визначальне значення. Це пояснюється особливістю початкового етапу розслідування як періоду, що настає здебільше безпосередньо після вчиненого кримінального діяння, інтенсивна робота під час якого забезпечує “наближення” до події злочину (чинник наближення).

Розкриття злочинів по “гарячих слідах” розпочинається як тільки виявляються ознаки злочину, у зв'язку з чим на підставі КПК і законодавства, що регламентує оперативно-розшукову діяльність, організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, вживаються такі заходи:

припинення протиправних дій злочинця;

          затримання злочинця на місці вчинення злочину і доставлення його до місця утримання;

    вжиття заходів щодо ліквідації наслідків злочину;

    виявлення і збереження джерел інформації про подію злочину;

         попереднє дослідження і перевірка інформації про ознаки злочину.

Особливістю цієї діяльності є те, що її часто здійснюють особи, які опинилися на місці події: оперативні працівники, дільничні інспектори, члени патрульно-постових груп, контрольно-перепу-сткових пунктів, представники охорони підприємств, установ, організацій, які передусім вживають заходів щодо припинення злочинних дій, затримання злочинця на місці вчинення злочину, надають допомогу потерпілим, охороняють затриманих осіб до прибуття слідчо-оперативної групи, чергового наряду міліції або доставляють їх у найближче місце утримання; вживають заходів щодо охорони місця події (видаляють сторонніх осіб, виставляють огорожі), встановлюють очевидців, інших свідків, їх адреси.

Особлива роль у розкритті злочинів по “гарячих слідах” на цьому етапі належить черговому відповідного органу внутрішніх справ. Отримавши повідомлення про злочин, черговий вживає заходів з його розкриття: а) інструктує телефоном заявника про наступні його дії; б) направляє найближчий наряд патрульно-постової служби до місця події; в) доводить до відома про подію дільничного інспектора; г) направляє до місця події наряд міліції, слідчо-оперативну групу; ґ) повідомляє про подію начальника міліції (РВВС);

д) забезпечує постійний зв'язок з місцем події і слідчо-оперативною групою.

Наступний етап розкриття злочину по “гарячих слідах” розпочинається після прибуття до місця події слідчо-оперативної групи. Діяльність слідчого (дізнавача) спочатку спрямовується на оцінку слідчої ситуації, що склалася, вирішення питання про наявність ознак злочину, вжиття, оперативно-розшукових або організаційних заходів для розкриття злочину по “гарячих слідах”. З цією метою паралельно з оглядом, якщо кримінальна справа порушена, можуть проводитися інші невідкладні слідчі дії (допит, обшук). Одночасно складаються орієнтувальні дані для розшуку відповідних осіб, знарядь злочину, викрадених предметів.

До оперативно-розшукових заходів, що вживаються, входять:

а) переслідування і затримання злочинця по запахових слідах за допомогою службово-розшукової собаки; б) організація загороджувальних заходів та перекриття шляхів відходу злочинця; в) організація пошуково-розшукового патрулювання за участю потерпілого або свідків-очевидців; г) організація засідок у місцях ймовірної появи злочинця; Г) спостереження за місцями значного скупчення людей (ринки, вокзали, магазини та ін.); д) “прочісування” території, прилеглої до місця події; ж) організапія поквартирного опиту осіб, які проживають поблизу місця події.

Розкриття злочину може розпочатися від:

а) предметів, що були знайдені на місці події; б) слідів-відображень; в) знаряддя вчинення злочину (інструменти, зброя, транспортні засоби); г) способу вчинення злочину; г) ознак зовнішності злочинця, що збереглися у пам'яті потерпілих, очевидців.

Па даному етапі великого значення набуває проведення тактичної операції “Розшук”, яка проводиться для пошуку особи за ознаками зовнішності і містить: 1) допит потерпілих, свідків-очевидців;

2) складання словесного портрета, малюнків по пам'яті та ін.; 3) пред'явлення потерпілим, свідкам-очевидцям фотознімків з оперативних обліків; 4) здійснення оперативних заходів з метою узнавання злочинця; 5) перевірку даних за криміналістичними обліками картотек осіб, які зникли безвісти, невпізнаних трупів та ін.; 6) проведення портретно-криміналістичної, комплексної судово-медичної та криміналістичної експертиз для ідентифікації невпізнаного трупа.

Особливе місце в системі розшуку злочинця у стадії розкриття злочину посідає робота щодо використання слідів рук, виявлених на місці події, яка включає:

1) огляд слідів (за участю фахівця); 2) перевірку по картотеці слідів пальців рук з місць нсрозкритих злочинів (ЕКУ УМВС України); 3) перевірку по дактилоскопічній картотеці осіб, які перебувають на криміналістичному обліку; 4) призначення дактилоскопічної експертизи в разі наявності підозрюваних; 5) допит підозрюваного з пред'явленням висновку дактилоскопічної експертизи.

До завершальної стадії виконання невідкладних слідчих дій накопичується достатньо відомостей з основних джерел інформації, у деяких випадках встановлюється підозрювана особа. Ця стадія носить аналітичний характер. Слідчий працює над матеріальними джерелами інформації: проводить їх огляд і попереднє дослідження із застосуванням технічних засобів; вирішує питання про їх віднессність і придатність для використання, проводить фіксацію раніш не виявлених ознак.

Для попереднього дослідження слідчий залучає фахівців, проводить перевірку показань, отриманих від свідків-очевидців, які зіставляються з механізмом злочину. На підставі аналізу зібраної інформації висуваються слідчі та розшукові версії.

На цій стадії може виникнути необхідність у створенні слідчо-оперативних груп, загального планування їх діяльності. У зв'язку з цим склалися організаційні форми взаємодії слідчого з органами дізнання: 1) взаємне інформування про встановлені у справі факти, що належать до предмета розслідування; 2) спільне планування розслідування по кримінальній справі, особливо тоді, коли винні у вчиненні злочину не встановлені; 3) спільне проведення слідчих і розшукових дій; 4) дача слідчим у порядку ст.ст. 114, 118, 191 КПК доручень оперативним працівникам про проведення ними самостійних окремих слідчих дій і розшукових заходів.

§ 4. Криміналістичні операції з розкриття та розслідування злочинів

КПК визначає види і зміст різних процесуальних дій, що застосовуються особою, яка проводить попереднє слідство, і називаються слідчими діями. Такі дії разом з оперативно-розшуковими заходами складають криміналістичні операції, які мають вирішальне значення для розкриття злочинів та їх повного розслідування.

У розслідуванні злочинів виділяють систему слідчих дій, спрямованих передусім на встановлення фактичних даних криміналістичними методами, прийомами та засобами: слідчий огляд, виїмка, обшук, допит, очна ставка, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події (у двох його формах — слідчого експерименту і перевірки показань на місці), призначення експертиз, отримання зразків для експертного дослідження та ін.

Дана система пов'язана з процесуальними діями, що відбивають стадіі (етапи) руху кримінальної справи: порушення справи, притягнення особи як обвинуваченого, обрання запобіжного заходу (накладення арешту, виїмка поштово-телеграфної кореспонденції), припинення слідства, закінчення слідства та ін. Крім того, проводяться дії, до яких належать: дача окремих доручень, винесення постанови про привід свідка або обвинуваченого, винесення постанови про відсторонення від посади та ін. При цьому виділяється група процесуальних дій, що закріплює статус учасників процесу, їх права та обов'язки.

Поняття “слідча дія” характеризується обов'язковими умовами: законодавчою кримінально-процесуальною регламентацією;

здійсненням її тільки слідчим, дізнавачем або прокурором у межах їх компетенції; проведенням під час розслідування; спрямованістю на виконання завдань кримінального судочинства; обов'язковістю процесуального відображення в постановах, протоколах, дорученнях, вказівках, поданнях та вимогах. Зазначені умови складають основу для наповнення слідчих дій криміналістичним змістом, необхідним для розробки і удосконалення методики розслідування злочинів.

Для досягнення мети розслідування разом зі слідчими діями застосовуються дії організаційного характеру і оперативно-розшукові заходи, що складають у різних сполученнях (комбінаціях) криміналістичні операції. До організаційних дій належать: витребування документів (ст. 97 КПК), відібрання пояснень (ст. 97 КПК), вимога про проведення ревізії (інвентаризації) (ст. 66 КПК), залучення понятих (ст. 127 КПК) та інших учасників слідчих дій: перекладача (ст. 128 КПК), фахівця (ст. 128' КПК), опечатування описаних об'єктів, предметів, речових доказів, зберігання речових доказів і вилучених цінностей (ст. 79 КПК) та ін.

Оперативно-розшукові заходи органів внутрішніх справ вживаються як до порушення кримінальної справи, так і після її порушення. Під час розслідування ці заходи регламентуються відповідними нормами КПК і законів “Про міліцію”, “Про оперативно-роз-шукову діяльність”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

Закон “Про оперативно-розшукову діяльність” визначає завдання, поняття цієї діяльності, підрозділи, які її здійснюють, їх обов'язки і права, інші повноваження.

Завданнями оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб і груп з метою припинення правопорушень і в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

Оперативио-розшукова діяльність являє собою систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів.

Даний закон наділяє підрозділи, що здійснюють таку діяльність, певними правами за наявності передбачених законом підстав, зокрема:

     опитувати осіб, використовувати їх добровільну допомогу;

проводити контрольні закупки товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності;

брати участь у перевірці фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій і окремих осіб;

     витребувати і вивчати документальні дані, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці та вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;

відвідувати житло та інші приміщення за згодою їх власників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого або такого, що готується, злочину, а також збирати відомості про

протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких проводиться перевірка;

негласно виявляти і фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, які можуть бути доказами приготування або вчинення такого злочину, або отримувати розвідувальну інформацію;

здійснювати візуальне спостереження в публічних місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних і радіоприладів, інших технічних засобів тощо. Відповідно до Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та їх співробітники мають зокрема право:

заводити оперативно-розшукові справи;

отримувати на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів від банків, кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб;

проводити перевірки, ревізії і експертизи;

отримувати інформацію з автоматизованих інформаційних і довідкових систем і банків даних судових, правоохоронних, контролюючих та інших державних органів;

витребувати і отримувати від державних органів, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи;

за письмовим розпорядженням керівника відповідного спеціального підрозділу входити на територію, у приміщення, склади і сховища підприємств, організацій, установ (крім іноземних дипломатичних представництв), незалежно від їх відомчої належності та форми власності, на контрольно-перепускні пункти прикордонних військ і митниць, а також у виробничі приміщення громадян, які займаються підприємницькою діяльністю;

за постановою або з санкції відповідного прокурора (а у невідкладних випадках — з наступним повідомленням прокурора протягом доби) на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком житла) чи інші сховища, брати їх під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних і юридичних осіб, вилучати предмети і документи із складанням відповідного акта.

§ 5. Криміналістичні операції в розслідуванні злочинів

Розслідування злочинів вимагає вирішення завдань різного рівня: від загальних, що стосуються повного розкриття злочину, встановлення всіх обставин, які підлягають доказуванню, викриття винних, до завдань, що вирішуються з метою встановлення окремих сторін події, яка розслідується, забезпечення умов для досягнення загальної мети розслідування.

Щодо цього можна говорити про стратегічну лінію в розслідуванні і вирішення тактичних завдань. Для оптимального вирішення завдань розслідування проведення слідчих дій має сполучатися з організаційними діями і оперативно-розшуковими заходами.

У зв'язку з цим можна говорити про криміналістичні комплекси розслідування злочинів, що визначаються в літературі по-різному: тактична комбінація, слідча комбінація, тактична операція.

Тактична комбінація тлумачиться як певне сполучення тактичних прийомів або слідчих дій, що мають на меті вирішення конкретного завдання розслідування і обумовлені цією метою та слідчою ситуацією (Р. С. Бєлкін).

Слідча комбінація — таке сполучення тактичних прийомів у межах однієї або різних слідчих дій, яке спрямовано на встановлення певної обставини або вирішення певного криміналістичного завдання, наприклад встановлення особи загиблого, перевірка алібі обвинуваченого, розшук викраденого майна (М. П. Яблоков).

Тактична операція — поняття, введене А. В. Дуловим (1979 р.), означає сукупність слідчих, оперативних, ревізійних та інших дій, які розробляються і проводяться в процесі розслідування за єдиним планом під керівництвом слідчого з метою реалізації такого завдання, що не може бути вирішене провадженням по справі окремих слідчих дій. Такі криміналістичні комплекси, які складають у сукупності зміст розслідування по кримінальній справі, можуть бути класифіковані в залежності:

від мети:

вирішити локальне тактичне завдання або таке, яке має для розслідування стратегічне значення;

від етапу розслідування злочинів:

початкового — від порушення кримінальної справи до пред'явлення обвинувачення (часто вони носять характер невідкладних);

наступних, які мають за мету перевірку первісних фактичних даних, збирання нових доказів; завершального розслідування — його закінчення, складання обвинувального висновку.

Локальні тактичні завдання вирішуються залежно від етапів розслідування під час проведення окремих слідчих, організаційних дій шляхом оптимального використання тактичних прийомів (наприклад, завдання отримати правдиві показання в ході допиту, виявити предмети пошуку під час обшуку та ін.). Стратегічні цілі (розшук винного, пред'явлення обвинувачення, складання обвинувального висновку та ін.) досягаються на підставі застосування криміналістичного комплексу дій для вирішення загальних завдань розслідування. Таким чином, криміналістичні комплекси розслідування можуть зосереджуватися в межах вирішення завдань на певному етапі розслідування або в межах будь-якого відрізку того або іншого етапу і можуть виступати у вигляді такого комплексу, який не обмежений певними етапами розслідування, а має “наскрізне” значення і здійснюється як на початковому етапі, так і на наступному, а іноді й на завершальному етапах розслідування.

Характерним прикладом тактичної операції є встановлення особи загиблого (“Атрибуція” невпізнаного трупа), операція з відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, встановлення співучасників даного злочину та ін. У методиці розслідування корисливих злочинів виділяються такі операції, як “Пошук майна”. По справах про економічні злочини важливе місце в системі розслідування займають комплекси “Документ” (для забезпечення збирання необхідних документальних даних), “Затримання на місці вчинення злочину” (операція, що здійснюється для встановлення механізму, способів вчинення злочину і причетних до нього осіб).

Стосовно розслідування злочинів, які вчиняються посадовими особами як навмисно, так і з необережності, зокрема економічних, розроблені різні варіанти операцій з документами. Такі операції спрямовані на виявлення системи документального відображення процесу діяльності, збирання відомостей про особу, вивчення структури підприємства, установи, організації та ін.

Для криміналістичних комплексів, пов'язаних, наприклад з розслідуванням посадових розкрадань, є характерними такі різновиди операцій, як фіксація фактів стосунків посадової особи з відповідними особами; доступ до документів, технологій та ін.

Проведення криміналістичних комплексів вимагає розробки спеціальних планів, що мають узгоджуватися із загальним планом розслідування.

§ 6. Програмування розслідування злочинів

Програмування діяльності слідчого відкриває додаткові можливості для швидкого пошуку необхідної інформації шляхом використання типових програм розкриття і розслідування окремих видів злочинів. Поняття “програмування діяльності” (поряд з іншими, близькими за значенням термінами “алгоритмізація”, “кібернетизація діяльності” та ін.) застосовується досить широко.

У процесі оперування судовими доказами та їх оцінки використання методів точних наук (математики, кібернетики та ін.) викликає деякі труднощі, що пояснюється відсутністю засобів кількісного вираження значущості тих або інших доказів. Проте у цій галузі можливо використання прийомів логічного моделювання процесу розкриття і розслідування злочинів.

У цілому застосування ідей кібернетики в цій сфері стає реальним завдяки тому, що діяльність слідчого в розслідуванні злочинів має певні риси кібернетичного процесу. Слідчі при вирішенні багатьох завдань розслідування користуються рекомендаціями теорії інформації, особливо алгоритмічного характеру.

Важливим напрямком програмування діяльності слідчого є розробка конкретних програм розслідування. Алгоритмізація цієї діяльності так або інакше спрямована на підвищення ефективності розслідування злочинів. Зараз у криміналістиці набувають розвитку логічні моделі типових версій про способи вчинення злочинів. Особлива увага приділяється розробці таких моделей у методиці розслідування злочинів, які вчиняються шляхом розтрати, привласнення або зловживання посадовим становищем, у сфері, де встановлення способу злочину має вирішальне значення для повного виявлення епізодів злочинів, його співучасників, розміру заподіяної матеріальної шкоди та інших питань. Зрозуміло, що побудова цих моделей не зводиться до переліку основних способів злочинів, встановлених у результаті узагальнення слідчої, судової і експертної практики. Такі моделі повинні являти собою інформаційні системи відомостей про способи вчинення злочинів, застосування яких дозволяє визначити найбільш важливі для розкриття і розслідування злочинів обставини.

Кібернетичний підхід до вирішення завдань розкриття і розслідування злочинів не передбачає обов'язкового використання електронно-обчислювальної техніки. Стосовно завдань розслідування можливе прийняття рішень і на базі так званої безмашинної кібернетики, шляхом розробки програм у вигляді схем типових версій вчинення злочинів та ін.

Глава XII

Ситуаційний підхід до розслідування злочинів

§ 1. Сутність та поняття слідчої ситуації

Розслідування злочинів являє собою процес підготовки та проведення різних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, їх комплексів на відповідних етапах провадження по справі з урахуванням обставин, що складаються, — слідчих ситуацій. Інакше кажучи, процес розслідування як сукупність слідчих ситуацій, що чергуються, потребує їх розв'язання на відповідних його етапах та окремих відрізках часу.

На кожному етапі розслідування — початковому, наступному, заключному — можуть складатися численні та різноманітні слідчі ситуації, обстановка та умови, що визначаються різними об'єктивними та суб'єктивними чинниками.

У криміналістиці дослідження проблеми слідчої ситуації почалося наприкінці 50-х років (Р. С. Белкін) та отримало розвиток у зв'язку з розробкою теорії криміналістичної методики і окремих методик розслідування злочинів (О. Н. Колесниченко, В. К. Лиси-ченко та ін.).

Зараз розробленню слідчих ситуацій також приділяється багато уваги. Їх розглядають як загальну теоретико-методологічну проблему (Л. Я. Драпкін), а також у практичному аспекті криміналістичної діяльності, вирішення завдань вибору тактичних прийомів, урахування ситуаційних особливостей етапів розслідування злочинів (М. П. Яблоков).

Слідча ситуація розслідування визначається як уявна динамічна модель, що відображає інформаційно-логічний, тактико-психо-логічний, тактико-керівний та організаційно-структурний стан, що склався у кримінальній справі, та характеризує сприятливий чи несприятливий перебіг процесу розслідування.

Слідча ситуація як обстановка, що склалася на тому чи іншому етапі (відрізку часу) розслідування, являє собою певний комплекс обставин, що визначаються різноманітними чинниками.

До числа основних чинників об 'сктивного характеру (соціально-правового і організаційного) належать: 1) місце, період (час), умови

Глава XII

Ситуаційний підхід

до розслідування злочинів

§ 1. Сутність та поняття слідчої ситуації

Розслідування злочинів являє собою процес підготовки та проведення різних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, їх комплексів на відповідних етапах провадження по справі з урахуванням обставин, що складаються, — слідчих ситуацій. Інакше кажучи, процес розслідування як сукупність слідчих ситуацій, що чергуються, потребує їх розв'язання на відповідних його етапах та окремих відрізках часу.

На кожному етапі розслідування — початковому, наступному, заключному — можуть складатися численні та різноманітні слідчі ситуації, обстановка та умови, що визначаються різними об'єктивними та суб'єктивними чинниками.

У криміналістиці дослідження проблеми слідчої ситуації почалося наприкінці 50-х років (Р. С. Белкін) та отримало розвиток у зв'язку з розробкою теорії криміналістичної методики і окремих методик розслідування злочинів (О. Н. Колесниченко, В. К. Лиси-ченко та ін.).

Зараз розробленню слідчих ситуацій також приділяється багато уваги, їх розглядають як загальну теоретико-методологічну проблему (Л. Я. Драпкін), а також у практичному аспекті криміналістичної діяльності, вирішення завдань вибору тактичних прийомів, урахування ситуаційних особливостей етапів розслідування злочинів (М. П. Яблоков).

Слідча ситуація розслідування визначається як уявна динамічна модель, що відображає інформаційно-логічний, тактико-психо-логічний, тактико-керівний та організаційно-структурний стан, що склався у кримінальній справі, та характеризує сприятливий чи несприятливий перебіг процесу розслідування.

Слідча ситуація як обстановка, що склалася на тому чи іншому етапі (відрізку часу) розслідування, являє собою певний комплекс обставин, що визначаються різноманітними чинниками.

До числа основних чинників об 'сктивного характеру (соціально-правового і організаційного) належать: 1) місце, період (час), умови розслідування злочину; 2) ступінь повноти та об'єктивності інформації про злочин, надійності її джерел; 3) соціально-економічна, криміногенна, службово-психологічна обстановка розслідування; 4) рівень і повнота розробленості наукових рекомендацій у галузі розслідування; 5) рівень і повнота розробленості нормативно-правового регулювання порушених відносин; 6) організаційна та матеріально-технічна забезпеченість розслідування.

Чинники суб'єктивного (соціально-психологічного) характеру, що формують і впливають на слідчу ситуацію, включають особисті, професійні, службові та інші якості осіб, які здійснюють розслідування, суб'єктів кримінального процесу, інших осіб, пов'язаних із розслідуванням.

Хоча поняття слідчої ситуації виникло у криміналістичній тактиці, воно значною мірою є і проблемою криміналістичної методики, оскільки виходить за межі тактичних завдань проведення слідчих дій, охоплює методичні аспекти стратегії прийняття рішень в різних ситуаціях провадження у справі з використанням комплексів криміналістичних засобів, прийомів та методів на усіх етапах роз-слідування різних видів злочинів. Однак у більш широкому розумінні ситуаційний підхід треба здійснювати з урахуванням обстановки, яка передувала виявленню злочину, що, у свою чергу, викликав певні наслідки, які склали підстави для порушення кримінальної справи.Такий підхід до проблеми ситуацій покликаний враховувати механізм самого вчинення злочину, особливості слідоутворен-ня (у широкому розумінні), локалізації слідів, умов їх збереження та можливостей прояву або латентність.

Все це настроює на вирішення пошукових завдань, що потребують виявлення ознак злочину, з чим в основному пов'язані діяльність оперативно-розшукових органів, а також органів, що здійснюють наглядові та контрольні функції. В даному випадку при виявленні сукупності ознак, достатніх для проведення перевірочних дій та порушення кримінальної справи, формується первісна слідча ситуація, яка залежно від об'єктивних та суб'єктивних чинників у ході подальшого розслідування прямо або непрямо впливає на формування інших слідчих ситуацій.

Відповідні типові ситуації складаються під час судового розгляду, виконання судових рішень. Таким чином, криміналістичний ситуаційний підхід можна розглядати як діяльність по збиранню інформації про обстановку, що склалася, її оцінці й прийняттю рішень щодо переборення негативних обставин, що виникли. У зв'язку з цим можна розглядати різноманітність вказаних видів слідчих ситуацій як єдину систему: 1) криміногенних ситуацій, в яких вчиняються злочини; 2) кримінальних ситуацій, викликаних вчиненням певних злочинів; 3) слідових ситуацій; 4) ситуацій прояву ознак (слідів) злочину; 5) пошукових ситуацій виявлення оперативно-розшуковими органами ознак (слідів) злочину; 6) слідчих ситуацій проведення перевірочних дій; 7) слідчих ситуацій різних етапів і відрізків часу розслідування; 8) ситуацій судового розгляду (судових ситуацій); 9) післясудових ситуацій виконання судових рішень.

Викладене дає підставу виділити наступні блоки ситуацій: І — криміногенно-кримінальні ситуації; II — ситуації прояву ознак злочину; III — слідчі ситуації; IV — ситуації судового розгляду (судові ситуації); V — післясудові ситуації (рис. 14).

Керування ситуаціями, що складаються в процесі судового розгляду кримінальної справи, передбачає перевірку доказів, зібраних у ході досудового провадження, криміналістичне забезпечення судового слідства, судових дебатів та ін.

Певні ситуації складаються у стосунках між засудженими, що відбувають покарання, і представниками адміністрації установ по виконанню покарань, а також медичних,виховних установ. У цих випадках криміналістична діяльність має на меті з'ясування даних, що сприяють вивченню обставин вчинення того чи іншого виду злочинів, можливих злочинних зв'язків з особами, які уникли кримінальної відповідальності, злочинними групами та організаціями і зрештою — попередження злочинів, що готуються. У цьому плані можна говорити і про певну ситуаційну циклічність процесу, що потребує поетапного криміналістичного вивчення ситуаційного підходу.

Відомо, що поява нових наукових понять і термінів нерідко викликана необхідністю більш точно визначити ті чи інші явища, процеси на підставі нових наукових рекомендацій. У даному випадку поняття слідчої ситуації дає розвиток таким прийнятим у криміналістиці поняттям, як “вихідні дані”, “обстановка і умови розслідування”.

Поняття слідчої ситуації можна розглядати у двох аспектах, один з яких охоплює стан самого розслідування на даному етапі і має, так би мовити, внутрішній характер, інший містить сукупність умов, за яких відбувається в даний момент процес розслідування, і носить певний зовнішній характер.

Таким чином, слідча ситуація складається з двох основних елементів, що визначаються як стан розслідування (внутрішній, сутні-стний чинник) і як обстановка і умови розслідування (зовнішній, інфраструктурний чинник) на певних відрізках того чи іншого етапу розслідування.

Стан розслідування можна визначити як систему встановлених обставин злочину, що дають підстави для прийняття відповідних

Стр 169

су (зовнішня конфліктність), та 2) між особою, що проводить розслідування, і іншими правоохоронними та контролюючими органами в системі їх взаємодії (внутрішня конфліктність).

Класифікацію слідчих ситуацій можливо здійснювати за кількома підставами (критеріями). Серед критеріїв можна виділити основний — інформаційний, обумовлений повнотою відомостей про подію злочину і особу, яка його вчинила. В залежності від впливу різних чинників виділяється низка типових слідчих ситуацій початкового (як звичайно найбільш складного) періоду розслідування, які відображають особливості окремих методик розслідування.

У методиці розслідування найбільш реальною в плані використання є класифікація слідчих ситуацій на типові, що розроблені в криміналістиці у вигляді типових моделей, і специфічні, які характеризуються особливостями обставин розслідування конкретного злочину. Тут типове й специфічне співвідносяться як загальне і окреме.

Розроблення об'єктивної класифікації слідчих ситуацій і критеріїв для цього на нинішньому етапі повинно здійснюватись шляхом накопичення даних про слідчі ситуації, що складаються на різних стадіях розслідування певних видів злочинів, з подальшим виділенням типових ознак.

Основи взаємодії

та інформаційного забезпечення

в методиці розслідування злочинів

§ 1. Сутність взаємодії в методиці розслідування

Проблеми взаємодії правоохоронних та контролюючих органів у діяльності по виявленню та розслідуванню злочинів розробляються науками кримінально-правового циклу: кримінальним процесом, криміналістикою, теорією оперативно-розшукової діяльності.

Зрозуміло, що криміналістика вивчає таку взаємодію відповідно до свого предмета дослідження — під кутом зору закономірностей слідоутворення, виявлення, фіксації, дослідження слідів злочину в широкому розумінні, використання їх в процесі доказування по кримінальних справах. Завдання криміналістики в даному випадку полягає в тому, щоб встановити, яким чином побудувати взаємодію правоохоронних органів, щоб забезпечити найбільш повну та ефективну їх участь у розслідуванні слідів злочину.

Питання взаємодії слідчого та оперативно-розшукових органів у розкритті злочинів розглядаються в різних розділах криміналістики: в загальнотеоретичному плані — як проблема, що має загальне значення для вирішення тактичних і методичних завдань розслідування в цілому, та окремо — в криміналістичній тактиці та криміналістичній методиці. Однак найбільш повне та предметне вираження дана проблема має отримувати в методиці розслідування злочинів, де на основі загальнотеоретичних положень криміналістики питання взаємодії реалізуються в окремих методиках розслідування.

Термін “взаємодія” в КПК відсутній, але він застосовується в інших законах: “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст. 4, п. 4 ст. 7), “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (розділ V). У зв'язку з цим даний термін та саме поняття “взаємодія” відрізняється від таких близьких до них за змістом понять, як “взаємозв'язок”, “узгоджені дії”, “координація”, “сприяння”, “виконання доручень та вказівок”, “надання допомоги” та інші, зміст яких роз'яснюється у відповідних правових нормах або випливає з їх змісту.

У даній главі йтиметься головним чином про взаємодію слідчого з правоохоронними органами, які наділені правом проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на розкриття та розслідування злочинів.

Взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими органами відповідно до ч. З ст. 114 КПК здійснюється головним чином у процесі попереднього слідства. Однак, виходячи із змісту ч. 4 ст. 97, ч. 2ст. 190, ч. 4 ст. 191 КПК, воно можливе й до порушення кримінальної справи, а відповідно до ч. 2 ст. 138, ч. 1 ст. 139 КПК — і після зупинення попереднього слідства.

Оперативно-розшукові заходи носять переважно пошуковий характер, здійснюються спеціальними негласними методами та засобами та мають на меті своєчасне виявлення злочинів і осіб, які їх вчинили, знарядь злочину, викраденого майна, встановлення фактичних даних, важливих для розслідування, а також обставин, що сприяли вчиненню злочинів. Така діяльність Грунтується на положеннях пп. 2, 9 ст. 10, п. 10 ст. 11 Закону “Про міліцію”, ст. 8 Закону “Про оперативно-розшукову діяльність”; ст.ст. 13-15 Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та ін.

У криміналістиці є декілька визначень взаємодії органів розслідування злочинів, узагальнюючи які

взаємодію правоохоронних та інших державних органів і посадових осіб у процесі розкриття і розслідування злочинів можна розглядати як узгоджену діяльність різних ланок однієї або декількох організаційних систем, спрямовану на досягнення загальної мети з найменшими витратами сил, засобів і часу.

Взаємодія як найбільш організована і ефективна форма боротьби правоохоронних органів зі злочинністю характеризується деякими основними властивостями. У зв'язку з цим вона розглядається як вищий ступінь консолідації сил і засобів правоохоронних та контролюючих органів, наділених законом відповідними повноваженнями (серед яких один з основних видів — взаємодія слідчого та оперативно-розшукових органів), у різних сполученнях участі залежно від виду злочину, що розслідується, складності завдань, що вирішуються, необхідності використання відповідних засобів, прийомів та методів.

Основу взаємодії складає обов'язкова участь відповідних правоохоронних та контролюючих органів у розкритті злочинів з виділенням для цього необхідних, специфічних для кожного органу джерел інформації, сил та засобів.

 

Слід зазначити, що така взаємодія не зводиться лише до обміну процесуальною, оперативно-розшуковою та іншою службовою інформацією, передбаченою відповідними законодавчими актами. Йдеться також про реалізацію цієї інформації шляхом проведення спільних дій, обговорення отриманих результатів, планування подальших заходів, спрямованих на розкриття злочинів.

У боротьбі зі злочинністю правоохоронні органи становлять єдину систему. Однак єдність системи як основна вимога ефективної діяльності потребує оптимальної цілеспрямованості та узгодженості усіх її елементів, тобто структур різної відомчої приналежності та підпорядкованості.

Необхідно особливо відзначити повернення до ідеї співробітництва правоохоронних органів з громадськими формуваннями по охороні громадського порядку, застосування накопиченого раніше досвіду роботи в цьому напрямку, створення нових видів таких формувань, залучення їх до участі в боротьбі зі злочинністю.

Вид системи взаємодії, що вивчається криміналістикою, відбиває лише частину системи: “слідчий — оперативно-розшукові органи”. До реальної системи взаємодії, що здійснюється в практичній діяльності, входять органи прокуратури, органи внутрішніх справ, Служби безпеки, деякі державні органи України (Національний банк, Міністерство фінансів, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі, Державна митна служба, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба та ін.), а також експерти, фахівці та консультанти відповідних галузей знань, аудитори, представники підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян, громадські формування по охороні громадського порядку. Особливе місце в даній системі посідають спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ та Служби безпеки України по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією (рис. 15).

§ 2. Види та форми взаємодії в процесі розслідування злочинів

Дослідження практики взаємодії правоохоронних органів У процесі розкриття та розслідування злочинів здійснюється в криміналістиці за різними напрямками. При розробці видів та форм взаємодії необхідно враховувати особливості різних злочинів, у тому числі тих, що вчиняються організованими групами.

На практиці склалися та застосовуються певні види взаємодії правоохоронних, контролюючих та інших державних органів у боротьбі зі злочинністю.

Найбільш загальним видом взаємодії є координація діяльності правоохоронних органів. Цей вид взаємодії має широкий характер та спрямований на узгодження у вирішенні загальних питань боротьби зі злочинністю, в тому числі розробки стратегії, тактики та практичних рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, а також її профілактики. Форми взаємодії в цьому випадку специфічні і мають в основному організаційний характер. До них належать: міжвідомчі оперативні наради, обмін інформацією, розробка спільних доповідей про стан злочинності, основні напрямки та результати боротьби з нею.

Взаємодія слідчого та оперативних підрозділів у процесі розкриття та розслідування злочинів є найбільш поширеним та важливим видом взаємодії, необхідною умовою успіху в розкритті злочинів. Форми взаємодії слідчого, органу дізнання та оперативно-розшукових органів поділяються на: 1) нормативно-правові, що випливають з положень КПК, законів, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, прокуратури, та 2) організаційно-тактичні.

1. Перша форма взаємодії стосується питань:

а) передачі слідчому матеріалів про виявлені шляхом оперативно-розшукових заходів ознаки злочину для вирішення питання про порушення кримінальної справи;

б) проведення слідчим процесуальних дій одночасно із здійсненням органом дізнання узгоджених оперативних заходів;

в) проведення оперативно-розшукових заходів по справі, в якій не встановлена особа, яка вчинила злочин, після передачі цієї справи слідчому;

г) виконання доручень слідчого щодо проведення розшуко-вих дій;

ґ) здійснення заходів щодо встановлення особи, яка підлягає притягненню як обвинувачений після припинення попереднього слідства;

д) отримання інформації та документів про операції, рахунки, внески, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб.

Особливе значення має взаємодія правоохоронних та контролюючих органів при розслідуванні злочинів, що вчиняються організованими злочинними групами. В цих випадках здійснюється один з найважливіших видів взаємодії, який полягає в обміні оперативною інформацією між спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ та Службою безпеки України.

2. Друга форма взаємодії стосується питань:

а) спільної розробки версій і узгодженого планування слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;

б) організації слідчо-оперативних груп (СОГ), до складу яких входять слідчі та оперативні працівники. Дана форма взаємодії отримала поширення як одна з найбільш ефективних, особливо, коли йдеться про розслідування складних тяжких злочинів, вчинених організованою злочинною групою, багатоепізодної злочинної діяльності.

Поряд з такими нормативно-правовими формами взаємодії, як виконання органом дізнання доручень слідчого щодо проведення слідчих дій, сприяння слідчому при проведенні окремих слідчих дій, передача відповідним спеціальним підрозділам оперативної інформації, документів та інших матеріалів, пов'язаних з організованою злочинністю, слід виділити організаційно-тактичні форми взаємодії, а саме: спільний виїзд слідчого та працівників органів дізнання на місце події, проведення слідчими та працівниками органів дізнання криміналістичних операцій, спільні виїзди слідчих та працівників органів дізнання в інші міста, райони для виконання комплексу слідчих дій, оперативно-розшукових та інших заходів. Розслідування злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями, може викликати необхідність виїздів до зарубіжних держав. Взаємодія прокурора із слідчим має місце, коли:

а) прокурор дає доручення та вказівки слідчому щодо конкретних справ;

б) слідчий передає кримінальні справи за підслідністю та приймає до свого провадження кримінальні справи;

в) прокурор сам бере участь у розслідуванні та проводить слідчі дії;

г) прокурор бере участь у проведенні окремих слідчих дій. Необхідність наукового забезпечення розслідування визначає види взаємодії слідчого з експертом, фахівцем у відповідних галузях знань. Така взаємодія здійснюється в процесі:

а) виконання доручень правоохоронних органів при проведенні ревізій, перевірок та інших дій щодо контролю за дотриманням законодавства України;

б) підготовки та проведення огляду місця події;

в) проведення інших слідчих дій (слідчого експерименту, перевірки показань на місці, обшуку тощо);

г) підготовки та збирання матеріалів для експертного дослідження;

ґ) складних експертних досліджень, коли їх попередні результати потребують уточнення питань, поставлених слідчим, або виникає необхідність у додаткових матеріалах. При розслідуванні злочинів, що вчиняються у сфері економіки, великого значення набуває взаємодія слідчого з установами Національного банку, Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державної податкової адміністрації, Державної контрольно-ревізійної служби та інших державних органів України, що мають право контролю за дотриманням організаціями та громадянами законодавства. Даний вид взаємодії може здійснюватися в таких формах: а) передачі отриманої при здійсненні контрольних функцій та аналізі інформації, відомостей, що можуть містити ознаки злочинної діяльності;

б) отримання відомостей з автоматизованих інформаційних та довідкових систем і банків даних, що створюються Антимо-нопольним комітетом, Фондом державного майна, Державною митною службою, Державним комітетом статистики, іншими міністерствами, відомствами, банківськими, фінансовими органами та організаціями, в тому числі інформації про реальні прояви злочинної діяльності;

в) спільної розробки пропозицій, спрямованих на з'ясування

та усунення умов, що сприяли вчиненню злочинів даного виду.

У справах про економічні злочини слідчі податкової міліції здійснюють взаємодію з іншими державними органами стосовно перевірки своєчасності подання документів, пов'язаних з підприємницькою, зовнішньоекономічною діяльністю та ін. Органи Державної митної служби сприяють проведенню оперативно-розшукових заходів (у зоні митного контролю), проводять перевірку законності дій організацій та громадян, пов'язаних з переміщенням предметів через митний кордон.

При розслідуванні різних видів злочинів залежно від специфіки сфери їх вчинення, предмету посягання, злочинних способів, що застосовуються, винних осіб слідчий, орган дізнання взаємодіють з різними державними органами. При розслідуванні злочинів проти життя та здоров'я, діянь, пов'язаних із незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин тощо, виникає необхідність у взаємодії з медичними закладами, використанні допомоги фахівців-фармацевтів, хіміків, ботаніків, банку даних з цих питань.

Аналогічна ситуація виникає при розслідуванні екологічних злочинів.

§ 3. Взаємодія при проведенні слідчих дій та криміналістичних операцій

Взаємодія слідчого з працівниками оперативно-розшукових органів та інших служб органів внутрішніх справ необхідна при підготовці і проведенні різних слідчих дій та реалізації отриманих результатів. Відповідно до ч. З ст. 114 КПК слідчий по розслідуваних ним справах має право давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими.

Закон “Про оперативно-розшукову діяльність” встановлює, що підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, повинні виконувати письмові доручення слідчого про проведення оперативно-розшукових заходів, здійснювати взаємодію між собою та іншими правоохоронними органами з метою швидкого і повного розкриття злочинів та встановлення винних.

До найбільш складних слідчих дій, що потребують встановлення та забезпечення взаємодії, належать: огляд місця події, обшук, перевірка показань на місці, допит, очна ставка, пред'явлення для впізнання.

Згідно з ч. 4 ст. 191 КПК органи внутрішніх справ зобов'язані подавати слідчому допомогу в проведенні огляду. Це перш за все стосується проведення найбільш складного його виду — огляду місця події,

Орган міліції зобов'язаний повідомити слідчого про знайдені ним ознаки злочину та вжити заходів для охорони місця події, а також попередження злочинних дій, подання допомоги потерпілим, усунення наслідків злочину, переслідування злочинців, що зникли, по “гарячих слідах”.

Взаємодія проявляється в підготовці та проведенні огляду: визначенні меж місця події та спрямування огляду, поділенні його на вузли, встановленні свідків, організації роботи кінолога та ін. По закінченні огляду взаємодія спрямовується на проведення невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів за результатами спільної роботи на місці події. Важливу роль в огляді відіграють фахівці відповідних напрямків: криміналісти, судові медики, авто-техніки та ін.

Взаємодія при підготовці та проведенні обшуку покликана забезпечити подолання конфліктної ситуації при проникненні до приміщення, проведенні слідчої дії, відшуканні тайників, забезпеченні заходів щодо збереження описаного майна тощо.

Перевірка показань на місці вимагає забезпечення взаємодії на стадії підготовки для з'ясування за даними допиту особи, показання якої передбачається перевірити, відповідності її показань загальній обстановці на місці, тобто проведення своєрідної рекогносцировки. В ході проведення слідчої дії забезпечується конвоювання обвинувачених, що перебувають під вартою, показання яких перевіряються. Важлива роль при цьому належить фахівцю (звичайно з експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх спраа, техніку-криміналісту прокуратури), який здійснює фото-, відеозйомку процесу перевірки показань на місці.

Взаємодія при допиті забезпечується обміном інформацією про особу допитуваного, узгодженим планом одночасного допиту співучасників злочину, заходами з перевірки алібі, допомогою фахівця в проведенні звуко-, відеозапису допиту.

 

Узгоджені дії слідчого та працівників міліції необхідні при підготовці до пред'явлення для впізнання, коли потрібно відшукати осіб, учасників даної слідчої дії, предмети-аналоги, фотознімки осіб та предмети, що пред'являються. Необхідна також взаємодія в організації самого пред'явлення для впізнання з урахуванням ізоляції осіб, які пред'являються, від впізнаючого, обладнання приміщення для пред'явлення у випадках, коли впізнаючий побоюється брати участь у “прямому” пред'явленні.

Взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими органами особливо важлива при спільній розробці планів проведення криміналістичних операцій — комплексів слідчих, організаційних та оперативно-розшукових дій на різних етапах розслідування (особливо на початковому, до розкриття злочину) і для вирішення відповідних тактичних та стратегічних завдань розслідування.

У таких планах, наприклад у плані проведення тактичної операції, визначаються завдання і напрямки діяльності кожного з взаємодіючих органів та спільна участь у вирішенні завдання, розподіл обов'язків між конкретними учасниками (членами слідчо-оперативної групи), терміни виконання, канали обміну інформацією.

Основи методики розслідування вбивств

§ 1. Криміналістична характеристика вбивств

Вбивство є злочином проти життя людини. Найважливішим завданням оперативно-розшукових та слідчих органів є швидке розкриття таких злочинів, встановлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню. Складність розслідування вбивств зумовлена відсутністю, як правило, свідків, великою кількістю версій розслідування, характером речових доказів, інсценуванням у деяких випадках обставин події злочину.

Ефективному розслідуванню злочинів сприяє з'ясування даних, що складають криміналістичну характеристику вбивств, тобто сукупність криміналістичне значущих елементів, таких, що сприяють найбільш швидкому розслідуванню.

До елементів криміналістичної характеристики вбивств належать:

1) спосіб вчинення;

2) спосіб приховання;

3) місце, час та обстановка;

4) “слідова картина”;

5) особа злочинця;

6) особа потерпілого.

При розгляді першого елементу характеристики — способу вчинення злочину — важливо з'ясувати, як вбивство було вчинено — в умовах неочевидності або очевидності. З'ясування цієї обставини впливає на планування і організацію розслідування. В першому випадку факт вчинення вбивства неочевидний, і особа, яка вчинила цей злочин, невідома. Завданням розслідування є встановлення особи злочинця, обставин вчинення злочину, особи потерпілого.

Вбивство, вчинене в умовах очевидності, характеризується тим, що особа злочинця відома, злочин вчинявся в присутності інших осіб. Завданням розслідування є встановлення обставин злочину, виявлення речових доказів, встановлення особи потерпшого і мотивів убивства.

Розглянемо основні елементи криміналістичної характеристики вбивств.

Спосіб вчинення. Такі способи надзвичайно різноманітні: застосування вогнепальної і холодної зброї, удавлення зашморгом, дія високої температури, утеплення та ін. Спосіб вчинення часто вказує на особу злочинця і дозволяє висувати версії як щодо вбивці, так і щодо мотивів учинення злочину. Спосіб вчинення злочину орієнтує слідчого на комплекс слідів і речових доказів, що можуть бути виявлені в процесі розслідування. Крім того, спосіб вчинення може сприяти встановленню особи потерпілого (мається на увазі характер попередніх стосунків потерпілого зі злочинцем).

Спосіб приховання. Найбільш традиційними способами приховання є: знищення слідів злочину; приховання чи знищення знарядь і засобів; інсценування вбивства під нещасний випадок чи самогубство; знищення трупа (спалювання, утоплення, розчленування, закопування); спотворення трупа з метою приховання особи потерпілого. Такі дії пов'язані, як правило, з бажанням вбивці уникнути відповідальності, приховати свою причетність до злочину.

Час, місце та обстановка події злочину. Злочинець обирає, як правило, час, коли немає свідків, коли потерпілий один у будинку чи в офісі або в іншому місці, нерідко вечірній або нічний. Місце вчинення вбивства — найчастішеІГезлюдна місцевість чи квартира, в якій потерпілий може бути один. Це також може бути транспорт (автомобільний чи залізничний), зруйновані будинки або такі, що будуються, інші місця, куди з різних обставин потрапляє потерпілий. Місце злочину, як і обстановка, є надзвичайно важливим джерелом інформації, бо воно містить чималу кількість слідів і речових доказів, що визначають напрямок розслідування і висунення слідчих версій.

“Слідова картина” події. “Слідову картину” утворюють обставини і сліди події злочину, їх виявлення, аналіз, встановлення причинних зв'язків дозволяють побудувати картину події, сформувати уявні або дійсні моделі злочину, механізм його вчинення. Дослідження таких слідів і речових доказів може вказати на особу злочинця, особу потерпілого та обставини події, виявити негативні обставини, сліди приховання злочину.

Особа злочинця. Соціальний і психологічний портрет вбивці має різноманітні риси в залежності від того, є злочин умисним чи необережним. Злочинець, який вчинив вбивство навмисно, характеризується негативно, має такі якості, як агресивність, жорстокість, егоїзм, цинізм, зневага до чужих інтересів, розпущеність тощо. Серед злочинців цієї категорії переважають наркомани, сексуальні психопати, особи з психічними відхиленнями. У випадках необережних вбивств злочинці, як правило, не мають таких якостей. Дії злочинця на місці події дозволяють дійти висновків щодо його обережності, продуманості дій, наявності фахових навиків, сили, жорстокості та ін.

Особа потерпілого. Особа потерпілого нерідко вказує на особу злочинця (зв'язки потерпілого зі злочинцем, характер їх стосунків, мотиви вчиненого злочину). Тому вивчення особи потерпілого дозволяє висунути версії щодо вбивці, мотивів учинення злочину, в окремих випадках щодо віктимного поводження потерпілого.

Приводами до порушення кримінальної справи є: а) виявлення трупа з ознаками насильницької смерті; б) заяви очевидців вбивства; в) зникнення людини за наявності обставин, що вказують на можливість її вбивства; г) явка з повинною; ґ) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором ознак злочину.

§ 2. Початковий етап розслідування

В процесі розслідування вбивств необхідно з'ясувати низку обставин, що сприяють встановленню істини. До них належать: 1) безпосередня причина смерті; 2) що мало місце — насильницьке заподіяння смерті чи смерть сталася від інших причин (нещасний випадок, хвороба); 3) яким способом, за допомогою яких знарядь вчинено вбивство; 4) час настання смерті (має важливе значення для встановлення багатьох обставин, зокрема часу вчинення злочину, визначення кола можливих свідків, організації оперативно-розшукових заходів, пов'язаних з пошуком злочинця, та ін.); 5) місце вчинення вбивства; 6) обставини, за яких вчинено вбивство; 7) особа жертви (може бути встановлена в разі виявлення документів, що засвідчують особу, а також пред'явлення для впізнання особам, котрі першими виявили потерпілого, або тим, які проживають поруч з місцем події; особа жертви може бути встановлена шляхом звернення до криміналістичних обліків, зокрема, до дактилоскопічного і обліку осіб, що безвісти зникли; 8) співучасники вбивства і роль кожного з них у вчиненні злочину; 9) особа вбивці (може бути встановлено шляхом опитування свідків, складання портрету, його показу по телебаченню); 10) мотиви вбивства (помста, користь, ревнощі, бажання усунути конкурента, “розборки” мафіозних груп); 11) обставини, що сприяли вбивству (умисному чи необережному), заходи, яких треба вжити для попередження таких злочинів.

Названі обставини складають основні питання розслідування вбивств, але не вичерпують їх.

Первісні дії при розслідуванні вбивств включають невідкладні слідчі дії і оперативно-розшукові заходи. До оперативно-розшукових заходів належать: організація переслідування злочинця, опитування громадян, які першими виявили труп, або тих, котрі перебували на місці злочину, організація спостереження на вокзалах, пристанях, улаштування засідок тощо.

Первісною невідкладною слідчою дією є огляд місця події і трупа. Особливості огляду місця події по справах цієї категорії випливають із специфіки характеру вбивства (застосування вогнепальної зброї, удавлення зашморгом, отруєння тощо). Важливими є також пошук і огляд слідів та речових доказів. Характер вбивства орієнтує слідчого на пошук слідів, характерних для застосування тих чи інших знарядь і засобів вчинення злочину. Так, слідами застосування вогнепальної зброї можуть бути гільзи, стріляні кулі, іноді пістолет, а також сліди крові, сліди опору (боротьби) і, що особливо важливо, мікросліди й сліди нашарування. Аналіз таких слідів дозволить дійти висновку про вид зброї, з якої було зроблено постріл; при дослідженні мікрослідів (крупинок, ниток) можна встановити групову належність тканини одягу злочинця.

У випадках, коли наявні ознаки отруєння, на місці події необхідно вилучити посуд із залишками харчів, лікарські препарати (порошки, пляшки з ліками), виділення потерпілого.

При удавленні зашморгом чи повішенні особливу увагу слід зосередити на матеріалі зашморгу, його формі, способі в'язання, бо це часто пов'язано з фаховими навиками особи, яка вчинила злочин, і може вказати на певне коло осіб, які могли бути причетними до події. Так, при розслідуванні вбивства шляхом удавлення зашморгом жінки, труп якої був виявлений у водосховищі, дослідження характеру в'язання зашморгу вказувало на те, що воно притаманно фаховим діям телятників — саме так зв'язують телят. Зять потерпілої був телятником. Незважаючи на висунуте їм неправдиве алібі, вину його було доведено.

Огляд місця події і трупа здійснюється з участю судово-медичного експерта, який виконує в цьому випадку функції фахівця. Він допомагає слідчому в здійсненні огляду, зосереджуючи свою увагу на огляді трупа. Проте це не означає, що огляд трупа здійснюється тільки судово-медичним експертом, слідчий бере в ньому найактивнішу участь. Огляд трупа здійснюється в певній послідовності, у такій саме послідовності фіксуються в протоколі його результати. При огляді трупа в протоколі зазначаються: а) загальні дані (зріст, вік, стать, поза, положення); б) одяг (його стан, ознаки, наявність слідів впливу знаряддя вбивства); в) будова тіла, колір шкіри, особливі прикмети; г) ушкодження, що є на тілі (розмір, форма, місце розташування).

Велике значення має огляд ложа трупа (тобто місця його виявлення). Тут можуть бути виявлені документи, предмети, загублені злочинцем, знаряддя вбивства та інші сліди, що мають значення для з'ясування характеру вчиненого злочину.

У процесі огляду місця події внаслідок аналізу виявленого слідчий у ході моделювання картини злочину може виявити негативні обставини — такі, що суперечать даним про природний розвиток подій. Зокрема, це може бути посмертний характер странгуляційної борозни при заяві про самогубство потерпілого, відсутність крові при чималому числі ножових поранень тощо.

До первісних слідчих дій належить призначення до провадження судово-медичної експертизи. Серед питань, що розв'язуються судово-медичною експертизою, можуть бути наступні: причина смерті, час її настання; характер та послідовність ушкоджень; чи міг постражда-лий нанести собі ушкодження; прижиттєвість або посмертність ушкоджень трупа; його резус-фактор, що сприяє визначенню особливостей крові, сліди якої можуть бути виявлені на одязі підозрюваного. Судово-медична експертиза відкриває можливість для індивідуальної ідентифікації особи по крові, частках м'язів, фрагментах кісток тощо.

Поряд із судово-медичною експертизою можуть призначатися й інші експертизи, в тому числі судово-балістична, трасологічна, дактилоскопічна, біологічна та ін.

До невідкладних слідчих дій належить пред'явлення трупа для впізнання. Необхідність у цьому виникає тоді, коли іншим шляхом особу постраждалого встановити неможливо. Пред'явлення для впізнання здійснюється у моргу особам, які заявили про зникнення, або можливому вбивці. Пред'явленню для впізнання передує допит заявників про прикмети зовнішності і одягу постраждалого, а також здійснення туалету трупа з метою надати зовнішності прижиттєвого вигляду. Результати пред'явлення для впізнання фіксуються в протоколі.

При розслідуванні вбивств особливе місце посідає допит свідків. До плану допиту включаються всі питання, що характеризують склад злочину. Особливе значення має деталізація показань, бо вона може містити необхідну інформацію для контрольних запитань і перевірки показань як свідків, так і обвинувачених. Показання свідків можуть мати значення для розшуку злочинця (опис прикмет зовнішності) і наступного пред'явлення для впізнання.

При розслідуванні вбивств однією із важливих слідчих дій є обшук. Мета обшуку — викриття слідів і речових доказів причетності особи до злочину. В процесі обшуку слідчий повинен бути орієнтований на пошук: одягу і взуття злочинця, що були на ньому під час події; знарядь і засобів заподіяння смерті; цінностей і предметів, що належали потерпілому; зброї і боєприпасів; листування, фотознімків та інших даних, що можуть пояснити характер стосунків між злочинцем і потерпілим; слідів крові.

При проведенні обшуку в будинках, надвірних будівлях і на дворових ділянках можуть бути виявлені сліди розчленування і останків розчленованого трупа.

Успіх розслідування вбивств визначається його плануванням. Планування в своїй основі передбачає висунення версій, виявлення доказів внаслідок логічного аналізу їх походження, ролі і значення. Висунення загальних версій є важливим етапом планування і має місце в тій стадії розслідування, коли вже проведені основні невідкладні слідчі дії. Аналізуючи одержані докази, слідчий висуває найбільш ймовірні версії, серед яких суттєве значення мають версії про осіб, які вчинили вбивство, і мотиви вчинення злочину. Залежно від одержаних матеріалів можуть бути висунуті такі слідчі версії: а) смерть єжаслідком вбивства; б) смерть є наслідком самогубства; в) смерть є наслідком нещасного випадку; г) природна смерть.

Щодо мотивів вбивства можуть бути висунуті наступні версії: а) вбивство з метою заволодіння майном потерпілого; б) вбивство із помсти; в) вбивство з метою приховання іншого злочину і страху викриття; г) вбивство з метою позбавитися необхідності турбуватися про потерпілого чи з метою одержати свободу дій (вступити в інший шлюб, не сплачувати аліменти та ін.); ґ) вбивство у сварці, бійці; д) вбивство з необережності; е) вбивство при необхідній обороні.

Неприпустимо перебувати в полоні однієї версії, якою б правдоподібною вона не здавалася.

Висунення слідчих версій сприяє вирішенню наступних питань: 1) чи вчинено вбивство в місці виявлення трупа; 2) шляхи проникнення вбивці до місця злочину або виявлення трупа; 3) діяла на місці злочину одна людина чи декілька; 4) які зміни на місці події залишив вбивця; 5) тривалість перебування вбивці на місці події; 6) час вчинення вбивства (час доби); 7) положення жертви і вбивці в момент вбивства; 8) які дії, крім вбивства, вчиняв злочинець на місці злочину; 9) які предмети залишив вбивця на місці злочину; 10) які сліди з місця події могли залишитись на вбивці; 11) хто і звідки міг бачити і чути, що відбувалося.

§ 3. Особливості розслідування деяких видів вбивств

У загальній методиці розслідування вбивств виділяють кілька особливих методик, що відрізняються специфікою, яка визначається ситуацією. До них належать: методика розслідування вбивств, що маскуються під нещасний випадок; методика розслідування вбивств за відсутності трупа потерпілого; методика розслідування вбивств, пов'язаних із розчленуванням трупа; методика розслідування вбивств на замовлення.

Кожна з названих методик має особливості в організації провадження первісних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів.

Вбивства, що маскуються під нещасний випадок чи самогубство. Найважливішою слідчою дією при розслідуванні таких вбивств є огляд місця події і трупа. При огляді особливу увагу звертають на обставини виявлення трупа, його положення, стан одягу, сліди боротьби чи опору. В ході огляду можуть бути виявлені певні невідповідності (негативні обставини), характер яких дозволяє висунути версію про те, що мало місце інсценування події. До таких належать сліди, що суперечать загальній картині події або явно вказують на те, що подія відбувалася в іншому місці чи мала інший характер. Так, при огляді місця автотранспортної події наявність різаних ран на тілі постраждалого внаслідок наїзду є обставиною, що вказує на вбивство, інсценоване як нещасний випадок. Виявлення посмертної странгуляційної борозни на трупі як наслідок наїзду поїзду також є результатом інсценування і вказує на інший характер події, ніж той, що передбачався. Вбивства, що маскуються під нещасний випадок на виробництві, також вимагають ретельного аналізу слідів при огляді місця події, їх розміщення, співвідношення з частинами механізмів, що рухаються, співвідношення з часом вмикання чи вимикання механізмів. У цих випадках дуже важливим є зіставлення показань свідків з результатами огляду і даними судово-медичної експертизи, що можуть виявити невідповідність, яка вказує на вбивство.

При розслідуванні вбивств, які інсценуються під самогубство, дійсна картина того, що сталося, може бути з'ясована внаслідок проведення як невідкладних, так і наступних слідчих дій. Так, при огляді місця події важливо встановити, чи міг загиблий сам собі нанести поранення, зав'язати зашморг (останнє може вказати на фахові навики), чи мають місце сліди боротьби або опору, що знайшли відображення як на трупі, так і в обстановці події (розбиті меблі, сліди крові на предметах обстановки). У разі застосування вогнепальної зброї важливо встановити дистанцію, з якої був зроблений постріл, виявити на пістолеті сліди пальців руки, що належать потерпілому або іншій особі.

Судово-медичне дослідження трупа дозволяє встановити сліди прижиттєвого або посмертного ушкодження, головним чином странгуляційної борозни. У випадках самогубства шляхом повішення слідчим експериментом з використанням вантажу, рівного вазі тіла загиблого, необхідно встановити, чи витримує мотузка вагу тіла.

У практиці розслідування нерідкі випадки, коли особа, яка вчинила самогубство, залишає перед смертю листи, записки. Якщо факт написання листа загиблим викликає сумнів, необхідно призначити почеркознавчу експертизу. При розслідуванні самогубства важливо зібрати дані про спосіб життя загиблого, встановити його психологічний стан, з'ясувати, чи не було заяв про прагнення піти із життя. У необхідних випадках можна призначити судово-психіатричну або судово-психологічну експертизу за матеріалами справи.

Вбивства за відсутності трупа потерпілого. У випадках зникнення особи, коли обставини вказують на можливість вбивства, приводом для порушення кримінальної справи і розслідування є заяви чи інші дані про її зникнення. Первісною слідчою дією в цій ситуації є допит заявника і свідків у справі. В процесі допиту з'ясовуються час уходу (від'їзду) особи, яка зникла (години і хвилини), можливий шлях її слідування, прикмети зовнішності, одягу, мета уходу (від'їзду), місце, куди особа мала прибути, дані про стан здоров'я, психічний стан, настрій. Слід з'ясувати також наявність у зниклого цінностей, грошей, документів, що засвідчують особу, дрібних речей — брелоків, запальничок, ключів та ін.

Оперативним шляхом необхідно перевірити місця можливого перебування особи — місце роботи, проживання, місця проживання родичів і знайомих; лікарняні заклади, морги, місця затримання органами міліції та ін.

Допит свідків має на меті з'ясувати певні дані про зниклу особу, зокрема, її стосунки у сім'ї, наміри виїхати в певному напрямку, стосунки із знайомими, друзями, інтимні зв'язки, що приховуються. За показаннями свідків можна скласти приблизний маршрут руху особи до її зникнення і в місцях можливого її перебування провести огляд з метою виявлення трупа. Рекомендується направити окремі запити до місць проживання родичів та друзів зниклої особи з метою з'ясувати її перебування.

В процесі розслідування слідчий повинен скласти план розшуку трупа відповідно до місця його можливого приховання. Разом із цим, складаючи реєстраційну карту особи, яка безвісти зникла, слідчий робить запити в органи міліції інших областей про можливе виявлення невпізнаного трупа, прикмети якого схожі з прикметами особи, яка зникла. Отже, необхідно вилучити якомога більшу кількість фотознімків особи, яка зникла, здебільшого близьких до часу зникнення.

По злочинах цієї категорії заявники нерідко є особами, які вчинили вбивство. З метою встановлення їх можливої причетності слідчий після порушення кримінальної справи повинен зробити огляд можливого місця події.-Це може бути квартира, надвірні будівлі, підвали, присадибна ділянка. Підставами для огляду можуть бути показання свідків про неприязнені стосунки, погрози, майнові домагання тощо. При огляді слід виявляти негативні обставини (пішла взимку до крамниці — шапка і пальто на місці; поїхала до родичів — не взяла носильних речей і взуття), а також на сліди крові, розкопування в надвірних будівлях і на присадибній ділянці. Так, у справі про зникнення громадянина Б., який начебто поїхав до своєї дочки, слідчий при огляді звернув увагу на свіжопофарбовані панелі кухні в квартирі зниклого. За словами свідків, ремонт був зроблений за тиждень до зникнення особи, при цьому панелі він фарбував сам блакитною фарбою, що різко відрізнялася від нового — коричневого — покриття. Проведені соскоби та їх дослідження підтвердили наявність слідів крові. За свідченням свідків, жінка зниклого пересаджувала смородину на ділянці під час її цвітіння, що викликало подив сусідів. При проведенні розкопок було виявлено труп.

Вбивства, пов'язані з розчленуванням трупа. При порушенні кримінальної справи, пов'язаної із виявленням частини чи частин трупа, огляд місця події має своєю метою виявлення всіх частин трупа, огляд прилеглої місцевості, пакувальних матеріалів, а також засобів доставки частин трупа до місця їх виявлення. Для виявлення інших частин трупа необхідно надіслати запити до сусідніх областей, вказавши приблизно час і спосіб розчленування. Виявлені частини трупа повинні зберігатися в моргу в період можливого виявлення інших частин. Треба зазначити, що пакувальні матеріали мусять бути не тільки ретельно оглянуті (мали місце випадки, коли на газетах були виявлені адреси причетних осіб), а й сфотографовані і залучені до справи як речові докази, що можуть бути пред'явлені для впізнання.

Однією з невідкладних слідчих дій при виявленні частин трупа є призначення судово-медичної експертизи, в процесі якої можуть бути поставлені і вирішені наступні питання: 1) чи є виявлене частинами тіла людини; 2) чи належать усі виявлені частини одному трупу; 3) стать, вік, зріст потерпшого, чи є ознаки (шрами, татуювання), що можуть сприяти встановленню особи; 4) причина смерті, час настання смерті, прижиттєве або посмертно було зроблено розчленування трупа; 5) яким предметом завдана смерть, яким знаряддям (припустимо) зроблено розчленування трупа, чи залишилися

на кістках І хрящах трупа сліди знаряддя розчленування, що мають індивідуальні ознаки; 6) чи не має особливостей спосіб розчленування трупа, який вказує на фахові навики злочинця; 7) чи не був потерпілий хворим, ознаки захворювання.

Разом з призначенням судово-медичної експертизи мають виконуватися дії, пов'язані з ідентифікацією особи загиблого, зокрема, демонстрація фотографії по телевізору, дактилоскопіювання з метою перевірки за криміналістичними облікам попередньої судимості, заповнення карти невпізнанного трупа з метою її зіставлення з картами осіб, які зникли безвісти, пред'явлення частин тіла для впізнання особам, які заявили про зникнення їх рідних чи близьких. При встановленні особи вбитого подальші слідчі дії спрямовані на з'ясування його родинних, дружніх, інтимних зв'язків для встановлення осіб, причетних до злочину, і місця його вчинення.

В процесі проведення обшуків слід зосереджувати увагу на пошуку слідів крові, знарядь розчленування, пакувальних матеріалів (їх частин), які в подальшому можуть бути використані для встановлення причетності особи до вчиненого злочину. При затриманні і освіду'вапні підозрюваного необхідно фіксувати увагу на слідах крові, а також слідах боротьби чи опору.

Особливості розслідування вбивств на замовлення

§ 1. Вбивства на замовлення: поняття та історичний екскурс

Зараз в Україні велику соціальну небезпеку становлять вбивства на замовлення, або вбивства, що вчиняються найманими особами. Спостерігається тенденція до зростання таких злочинів, але їх розкриття і розслідування пов'язані із значними труднощами.

Замовленим є умисне вбивство, яке вчиняється особою за винагороду в інтересах третьої особи.

Таке вбивство має специфічний механізм організації і вчинення, дуже часто характеризується відсутністю безпосередніх зв'язків між замовником (організатором) і кілером (виконавцем злочину), попередніх стосунків між найманою особою і жертвою (вони не знайомі один з одним, не мають спільних інтересів, вбивця не зацікавлений особисто у смерті тієї чи іншої особи, а має тільки корисливий мотив). Пункт “й” ст. 93 КК передбачає як обтяжуючу обставину вбивство, вчинене на замовлення.

В історії людства це не новий вид злочину. Вбивства на замовлення, або знищення, були відомі вже до нашої ери, опис їх зберігається у пам'ятках Стародавнього Сходу. Щодо вітчизняної історії, то не можна не згадати про знищення Святополком своїх братів Бориса і Гліба (XI ст.).

Вбивство найманими особами існувало у нашій країні і у застійні роки. Але воно не мало такого розмаху, як сьогодні. Вбивства на замовлення існували на побутовому підґрунті (ревнощі, помста, одержання спадщини), а наймачами чи замовниками були жінки у віці від 20 до 60 років. Виконавцями таких злочинів ставали дилетанти з нищого прошарку кримінального середовища.

Вбивство на замовлення як спеціальність вперше з'явилось на Сицилії. Сицилійська мафія понад 150 років не змінювала своїх ритуалів і залишалася найбільш консервативною з усіх злочинних організацій. Вона одержала назву “Товариство честі”. Право винесення смертного вироку належало голові мафіозної “сім'ї”. Засудженого до смерті вбивали не “всліпу”, а заздалегідь попередивши.

У рамках мафіозних кланів у США на початку 30-х рр. була створена організація професійних кілерів — “Корпорація вбивць”. З цього часу жоден мафіозний керівник під страхом смерті не мав права вчиняти кару самостійно. Щоб знищити ту чи іншу людину, йому необхідно було подати “заяву” до корпорації, оплатити “послугу” і чекати виконання вироку. Більшість вбивств на замовлення у той час у США не розкривалося.

Сьогодні в Україні крупні банківські, страхові, довірчі товариства і фірми мають відділи “безпеки”, які виконують функцію “роботи” з боржниками, усунення конкурентів, застосовуючи найрізноманітніші методи. У пресі можна зустріти об'яви на зразок “виконую будь-які конфіденційні доручення”, “конфіденційні послуги за високу оплату”, “колишній спортсмен шукає можливість заробити 2000 доларів”. Попит породжує пропозицію, з'являються організатори і виконавці, замовники і кілери.

З переходом України на шлях ринкових відносин, з капіталізацією економіки, з поширенням корупції і проникненням злочинців до різних сфер суспільного життя і бізнесу виникають проблеми і суперечності, які все частіше вирішуються за допомогою кулі, ліквідацією конкурента. На початку 90-х років вбивство на замовлення вже виступило як явище, а фігура професійного кілера набрала “популярності”. В цей час жертвами кілерів були кооператори і лідери злочинного середовища. Статистика свідчить, що кількість вбивєтв на замовлення щороку збільшується, змінюється і особа жертви.

§ 2. Проблема створення мікрометодики розслідування вбивств на замовлення

Способи вчинення вбивств на замовлення та способи їх приховування, об'єкти посягання не вписуються в традиційну схему методики розслідування вбивств, набувають нового криміналістичного забарвлення, вимагають певного узагальнення і аналізу слідчої практики для формування нетрадиційної методики.

Методика розслідування вбивств являє собою узагальнену логічну схему розслідування, яка включає найбільш важливі компоненти — планування, організацію і проведення окремих слідчих дій. На даному етапі розвитку теорії криміналістики логіка розслідування одержала більш глибоку інтерпретацію, що знайшло свій прояв у такому понятті, як криміналістична характеристика. Вона охоплює найбільш значущі для розслідування і попередження злочинів ознаки (елементи), несе нові пізнавальні функції.

Загальна методика розслідування вбивств містить у собі так звані мікрометодики (розслідування вбивств “без трупа”, розслідування вбивств, пов'язаних з розчленуванням трупа, розслідування вбивств, прихованих інсценуваннями). Нова мікрометодика розслідування вбивств на замовлення передбачає певний комплекс заходів, які істотно відрізняються від попередніх, і повинна забезпечувати ефективність розкриття та розслідування злочинних проявів.

Створення нової мікрометодики розслідування вбивств на замовлення вимагає дослідження криміналістичної характеристики цього виду злочинів, її основних елементів. Вбивства на замовлення відрізняються від інших видів вбивств нетрадиційними способами їх вчинення і приховування, організованим характером, особою злочинця, специфічною мотивацією.

Вбивства на замовлення вчиняються в умовах неочевидності. Тому бути абсолютно впевненим у тому, що такий злочин вчинений найманими особами, можна тільки після його розкриття і встановлення замовника. Але цілеспрямована організація роботи по розкриттю замовлених злочинів передбачає їх діагностику на ранніх етапах.

Теорія криміналістики дозволяє сформулювати криміналістичні ознаки, які відрізняють вбивства на замовлення від інших умисних вбивств вже при наявності первинної інформації про подію злочину. До таких належить:

зухвалість злочину;

використання автоматичної чи напівавтоматичної зброї, вибухових пристроїв;

залишення знарядь злочину на місці його вчинення; неприйняття заходів, спрямованих на приховування трупа; велика кількість ушкоджень у життєво важливих органах жертви (у багатьох випадках має місце “контрольний” постріл); відкритий характер багатьох злочинів; відсутність ознак інших складів злочинів при наявності у жертви грошей, цінностей, документів; соціальний стан жертви.

§ 3. Криміналістична характеристика вбивств на замовлення

Криміналістична характеристика вбивств на замовлення має певні особливості, які стосуються окремих її елементів та зв'язків між ними. При встановленні одного елемента може бути одержана інформація про ознаки іншого. Розглянемо основні елементи криміналістичної характеристики даного виду злочинів.

 

Спосіб вчинення. Способів позбавлення життя людини багато, але вбивствам на замовлення притаманний відкритий зухвалий напад на жертву. Спосіб вчинення вбивства може бути небезпечним для життя інших людей: відкрита перестрілка в багатолюдних місцях, використання вибухівки, гранат, вогнепальної зброї, гранатометів. Може застосовуватись й снайперський постріл у життєво важливі органи. Під час виконання замовлення має місце прагнення знищити тільки замовленого (людину, яку оплатили).

Мафіозні структури віддають перевагу латентним злочинам. Цим можуть пояснюватися випадки втеплення трупів, уторування їх в асфальт, розчинення у кислоті. Професійні вбивства на замовлення слід шукати у статистиці нещасних випадків: автокатастроф типу “п'яний за кермом”, побутових ушкоджень електрострумом, серцевих нападів тощо.

При реалізації способу вчинення злочину важливу роль відіграють дії з його підготовки. Вони забирають багато часу і охоплюють дії, пов'язані з пошуком кілера, вивченням жертви, вибором знаряддя злочину, розробкою сценарію вбивства. Ретельно хронометрується “життєвий графік” жертви, перевіряється, де і з ким вона проживає, чим займається, з ким зустрічається, її розпорядок дня, наявність охорони та ін.

Спосіб приховання. У більшості випадків злочинець залишає труп на місці вчинення злочину. Майже не буває випадків приховання трупів керівників великих підприємств, фінансово-кредитних установ, “авторитетів” злочинного світу.

Однією з ознак вбивств на замовлення є факт залишення зброї на місці події або під час втечі: без зброї легше втікати. Деякі замовники позбавляються і самих кілерів (чи посередників).

Збільшення вбивств на замовлення породжує новий вид кримінального бізнесу: “шустовку” зброї. Вона дозволяє знищити на зброї ідентифікаційні ознаки.

Місце вчинення злочину. Більшість вбивств на замовлення вчиняються за місцем проживання жертви. Злочинці для нападу обирають майданчики східців у під'їзді, кабіни ліфтів, територію біля будинку чи під'їзду. “Під'їздні” вбивства завдали тон першим вбивствам на замовлення на початку 90-х років.

Місцем вчинення злочину може бути узбіччя дороги. Це місце найбільш часто використовується при застосуванні вибухових пристроїв.

Місце вчинення вбивства на замовлення може не бути заздалегідь визначеним у випадках, коли використовується валіза-пас-тка, наповнена вибухівкою.

Час злочину. Для нападу злочинці, як правило, обирають ранковий час, рідше вечірній. Це пов'язано з чіткою регламентацією робочого дня жертви і системою часових інтервалів виходу з домівки.

Знаряддя злочину. Під час вчинення вбивств на замовлення використовуються вогнепальна зброя, радіокеровані чи контактні вибухові пристрої, гранати. Вогнепальна зброя забезпечується глушителями, оптичними і лазерними прицілами, пристроями нічного бачення. Речі господарсько-побутового призначення майже не

використовуються.

Особа жертви. Найчастіше жертвами вбивств на замовлення

стають:

особи, які займають керівні посади у бізнесі (президенти акціонерних товариств, керівники фінансово-кредитних установ, директори великих торгових чи інших комплексів);

представники вищих органів державної влйди і управління; працівники правоохоронних органів (прокуратури, МВС, СБ, судів та ін.);

лідери і члени злочинних угруповань.

Людину вбивають, як правило, не за зроблене, а за те, що вона могла б зробити. Ця людина реально заважає здійсненню планів замовника вбивства. Це може стосуватися сфери політики, бізнесу, кримінального впливу чи особистих стосунків.

Особа злочинця. Вбивство на замовлення характеризується складним злочинним переплетінням: замовник — кілер, або замовник — посередник — кілер, або замовник — декілька посередників — кілер. Особливістю вбивства на замовлення є інститут замовника. Як замовники виступають комерційні партнери — бізнесмени, корумповані посадові особи, “авторитети” злочинного світу. Посередник у вбивстві на замовлення здійснює пошук конкретного виконавця, є зв'язуючою ланкою між замовником і кілером. Посередниками можуть бути особи з оточення організатора, підлеглі йому по службі, члени злочинних угруповань. Роль посередника зводиться до того, що він виступає як додатковий засіб захисту замовника. Ні кілер, ні замовник не знають один одного. І для того, щоб обірвати сплетіння, іноді знищують посередника.

Хто такі кілери (або ліквідатори, курки)? Кілер — це англійське слово, що означає “вбивця”. У нашій лексиці воно з'явилося наприкінці 80-х років. До недавнього часу професія “мок-рушник” — вбивця — не користувалася “повагою” у злочинному середовищі. Сьогодні кримінальний світ стає більш жорстоким, професія кілера перетворюється на одну з “престижних” і високооплачуваних.

 

Існують різні типи кілерів. Вони можуть бути поділені на кілерів-дилетантів і кілерів-професіоналів. Дилетанти характеризуються низькою вартістю послуг. Але їх використання не дає високих гарантій і не виключає помилок: дилетант може вбити не ту людину, лише поранити жертву, залишити докази причетності.

Професіонал йде на справу, коли відчуває майже повну гарантію власної безпеки. Він володіє достатньо високими навиками у “мистецтві” вбивати людей, використовує найсучаснішу техніку спостереження і радіозв'язку, здійснює заходи щодо підготовки вбивства. Професіонал мусить мати надійну легенду. Ніхто і ніколи не повинен запідозрити у ньому ліквідатора. Він має бути неяскравим, непомітним, розчинюватися у натовпі. Професійного кілера нерідко запрошують з іншого регіону, далекого зарубіжжя чи з країн СНД.

Наймані вбивці-професіонали, в свою чергу, поділяються на кілерів-одиночок, які виконують замовлення від випадку до випадку, і кілерів, які перебувають на постійному утриманні того чи іншого злочинного угруповання. Останні одержують спеціальну підготовку, займаються спортом, стрільбою, постійно перебувають у формі. Вони здійснюють вбивства групою по два — три чоловіки.

Для виконання вбивств на замовлення можуть бути завербовані колишні військовослужбовці, які мають досвід інтернаціональних і міжнаціональних війн, працівники МВС, СБ, охоронних підрозділів, майстри спорту (снайпери, сапери, біатлоністи). Сьогодні злочинці роблять спробу змінити типовий зразок кілера. Останнім часом у вчиненні вбивств на замовлення намітилися нові тенденції: до таких вбивств стали залучати жінок.

§ 4. Початковий етап розслідування

Специфіка розслідування вбивств на замовлення, особливість контингенту осіб, які їх вчиняють, вимагають від слідчого проведення широкого кола слідчих дій і оперативно-розшукових заходів.

Типовими первісними слідчими діями при розслідуванні таких вбивств є: 1) огляд місця події; 2) огляд трупа; 3) огляд зброї та інших предметів; 4) виявлення і допит свідків; 5) пред'явлення трупа для впізнання; 6) призначення судово-медичної експертизи трупа; 7) призначення інших судових експертиз. На початковому етапі при розробці по “гарячих слідах” можуть бути встановлені особи, які підозрюються у причетності до вчиненого злочину. У цих випадках необхідно провести такі слідчі дії, як затримання і допит підозрюваного, особистий обшук та обшук за місцем проживання і роботи підозрюваного.

При розслідуванні вбивств на замовлення огляд місця події набуває важливого значення у зв'язку з особливостями характеру злочину, відсутністю попередніх зв'язків між злочинцем і жертвою, необхідністю отримання первісної інформації про злочин.

На місці події слідчий повинен правильно визначити межі огляду. Використання кілером сучасної зброї дозволяє вести стрільбу на великій відстані, що необхідно враховувати при з'ясуванні механізму злочину, виявленні слідів і знарядь злочину. Під час огляду місця події можна встановити: сліди взуття, рук, застосування зброї, мікросліди, одорологічні сліди.

На місці вчинення злочину кілер часто залишає зброю. Тому необхідно відшукати цю зброю і детально її оглянути. Зброя може містити певну інформацію про злочинця: пальцеві відбитки, сліди крові, одорологічні сліди тощо.

Для виявлення стріляних гільз використовують дані про спрямованість, кут і дистанцію викидання їх зі зброї. При цьому враховуються модель застосованої зброї, передбачуване місце знаходження злочинця, можливість рикошету.

Під час вчинення вбивств на замовлення можуть бути використані різні вибухові пристрої. У такому випадку існує певна специфіка в огляді місця події: залучення фахівців до огляду; послідовність його проведення; пошук слідів на залишках вибухових пристроїв; виявлення залишків вибухівки тощо.

При огляді трупа на місці події обов'язково досліджуються: поза трупа, зовнішній стан одягу на^трупі, ложе трупа, тіло трупа і ушкодження на ньому. Якщо особа їкертви не встановлена, здійснюють опис ознак зовнішності загиблого та його одягу.

Виявлення і допит свідків має певні труднощі при розслідуванні вбивств на замовлення. Це пов'язано зі страхом тих чи інших осіб перед злочинцями, небажанням наразитися на небезпеку. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” (ст. 7) передбачає такі заходи забезпечення їх безпеки: а) особисту охорону, охорону житла і майна; б) видачу спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку; в) використання технічних засобів контролю, прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; г) заміну документів та зміну зовнішності; д) зміну місця роботи або навчання; е) переселення в інше місце проживання; є) поміщення до дошкільної виховної установи або установи соціального захисту населення; ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу; з) закритий судовий розгляд та ін.

Можна вказати кілька шляхів встановлення свідків: 1) виявлення свідків шляхом опитування громадян, які знаходяться в районі місця події; 2)встановлення свідків, які живуть чи працюють поблизу місця виявлення трупа; 3) встановлення свідків засобами опера-тивно-розшукової діяльності; 4) повідомлення у засобах масової інформації про необхідність надання допомоги.

Як свідки можуть бути допитані: 1) особи, які першими виявили труп; 2) особи, які повідомили в міліцію чи прокуратуру про виявлення трупа; 3) очевидці події; 4) інші особи (близькі, рідні, знайомі).

Допит свідка-очевидця (чи особи, яка першою виявила труп) передбачає з'ясування таких обставин: коли і чому він з'явився на місці вбивства; хто ще був з ним; чи не виявляв потерпілий ознак життя; чи не була змінена обстановка на місці події; чи не бачив свідок, як було вчинено злочин; що він чув або бачив; скільки було злочинців, їх зовнішність, як вони були одягнені; якою зброєю було вчинено вбивство; чи користувались злочинці транспортом; чи мали вони радіозв'язок; про що розмовляли злочинці; як вони звертались один до одного; в якому напрямку зникли злочинці; як довго вони перебували на місці події, тощо.

Специфіка вбивств на замовлення передбачає необхідність використання сучасних криміналістичних науково-технічних розробок. Можуть дати бажаний результат і традиційні засоби відтворення особи злочинця за допомогою свідка-очевидця — у вигляді словесного або рисованого портрета, фоторобота (у тому числі й із застосуванням комп'ютерної техніки).

У розкритті вбивств на замовлення важливе значення має створення так званих психологічних портретів чи психологічних профілів. Це один з різновидів криміналістичних розумових моделей. Портрет (профіль) розшукуваного злочинця являє собою систему відомостей про психологічні та інші ознаки даної особи, важливі для її виявлення та ідентифікації. Ця система охоплює не тільки психологічні, а й правові, соціально-демографічні, криміналістичні ознаки. На відміну від багатофункціонального словесного портрета психологічний портрет відбиває внутрішні, психологічні, а також поведінкові ознаки людини. Його основна функція — бути засобом пошуку, виявлення злочинця, особа якого не встановлена.

Певну допомогу в розкритті вбивств на замовлення можуть надати довідково-інформаційні та оперативні обліки органів внутрішніх справ.

Глава XVI

Основи методики розслідування зґвалтувань

§ 1. Криміналістична характеристика зґвалтувань

Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 117 КК, є найбільш тяжким злочином проти статевої свободи жінки.

Специфіка розслідування цих злочинів обумовлюється їх характером, необхідністю детального вивчення не тільки обставин самої події і особи потерпілої, підозрюваних (обвинувачених), а й різноманітних сторін їх особистого життя, у тому числі інтимного. Складність розслідування злочинів, передбачених ст. 117 КК, полягає передусім у тому, що потерпіла, як правило, не хоче розголошення зґвалтування, яке мало місце, і в зв'язку з цим нерідко висуває клопотання про зберігання таємниці самої події від близьких та інших осіб (подруг, товаришів по роботі, членів родини).

Таке клопотання, іноді досить обґрунтоване, ускладнює в цілому процес розслідування. Складність розслідування цих злочинів обумовлюється й тим, що потерпіла, як правило, психологічно не підготовлена до викладення подробиць зґвалтування, на її поведінку часто впливають такі чинники, як сором, страх, що в свою чергу потребує особливого підходу до встановлення психологічного контакту між нею і слідчим.

Ускладнюється розслідування також тим, що потерпіла іноді тривалий час після зґвалтування не звертається із заявою до слідчих органів. Несвоєчасність подання заяви утруднює розшук злочинця і встановлення самого факту злочину. Однак і відразу після зґвалтування (внаслідок психічного чи фізичного стану) потерпіла, як правило, не може брати участь у деяких слідчих діях (пред'явленні для впізнання, очній ставці та ін.), дуже важливих для з'ясування обставин вчиненого злочину і провини злочинця.

Нерідко потерпілими від зґвалтування є неповнолітні, а насильниками — особи, які проживають в одній з ними родині, де стосунки між дорослими бувають надзвичайно складними.

Особливо важко з'ясувати поведінку потерпілої, що передувала зґвалтуванню. Іноді вона у випадках, коли існує реальна можливість сексуального нападу, поводиться необережно, розв'язне. Така поведінка потерпілої може бути активною (вживання спиртного, відокремлення з насильником, прояви ласки) і пасивною (недостатньо активна протидія), що вводить насильника в оману.

Необхідно також враховувати, що після порушення кримінальної справи на потерпілу, як правило, робить вплив винний або його родичі (умовляння, обіцянка одружитися, пропонування грошей, подарунків тощо).

На практиці трапляються випадки, коли потерпілі в стадії розслідування викривають винуватця, дають свідчення про факт зґвалтування, але в судовому засіданні, під впливом родичів та інших зацікавлених осіб відмовляються від даних раніше показань.

До криминалістичної характеристики як її елементи відносяться: а) спосіб вчинення та приховання злочину; б) найбільш характерні сліди, пов'язані з насильством; в) особа злочинця; г) особа потерпілої; ґ) місце і час вчинення злочину; д) обстановка злочину.

Спосіб вчинення зґвалтування визначений у диспозиції ст. 117 КК (з застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої), а найбільш поширеним способом приховання цього злочину є маскування насильника, замовчування про себе чи повідомлення неправдивих відомостей, вбивство потерпілої, а іноді, навпаки, прагнення надати потерпілій першу допомогу.

Найбільш характерними слідами зґвалтування є розірваний одяг потерпілої, сліди боротьби на тілі як потерпілої, так і підозрюваного (подряпини, укуси, гематоми на шиї, обличчі, стегнах). На одязі потерпілої і підозрюваного, як правило, залишаються сліди виділень людського організму, а на місці вчинення злочину — окремі елементи одягу: ґудзики, банти, труси, а інколи — документи (перепустки, залізничні квитки).

Особа злочинця по цих справах різниться за віком, освітою, соціальним станом. Серед злочинців значна кількість неповнолітніх. Поведінка ґвалтівника є неоднозначною, іноді він агресивний, спричиняє тілесні ушкодження, цинічні образи, знущається, принижує честь і гідність особи тощо.

Зустрічаються також випадки, коли злочинець після вчинення зґвалтування допомагає привести в порядок одяг потерпілої, зовнішній вигляд, проводжає її, вживає заходів до встановлення місця проживання, навчання або роботи, складу родини, намагається призначити зустріч тощо.

Місцем вчинення зґвалтувань бувають найчастіше підсобні приміщення, покинуті будинки, підвали багатоповерхових будинків, а іноді й квартири, куди потерпіла зайшла внаслідок обману з боку насильника, готелі, пустирі та інші місця, де немає сторонніх.

Щодо джерел відомостей про обстановку злочину та особу злочинця, то заяви можуть поступити не тільки від потерпілої, а й від батьків, подруг, людей, які надали потерпшій першу допомогу, медичних працівників тощо. Однак відомості з цих джерел часто бувають неповними, містять суб'єктивні оцінки події, їх завжди необхідно перевіряти і критично оцінювати. Рідше джерелом відомостей вчинення зґвалтування бувають факти, встановлені опе-ративно-розшуковими органами або безпосередньо в ході допиту осіб, затриманих чи вже притягнутих до кримінальної відповідальності. Це трапляється, коли злочинна група вчиняла злочини протягом деякого часу, а потерпілі з тих чи інших причин не заявили або заявили, але заява перебувала без розгляду чи справа була припинена у зв'язку з тим, що злочинці не були встановлені.

Велике значення для розслідування має своєчасність одержання свідчень про вчинений злочин. Чим раніше вони надійдуть, тим більше можливостей виявити сліди злочину і злочинця.

Всі елементи криміналістичної характеристики зґвалтувань взаємопов'язані. Поєднання цих елементів у конкретних ситуаціях неоднакове, а тому і значення їх для розслідування неоднозначне у кожному окремому випадку.

При розслідуванні справ про зґвалтування необхідно встановити: а) наявність самої події злочину; б) особу, яка вчинила зґвалтування; в) винність особи у цьому злочині; г) обставини, що визначають характер та ступінь відповідальності; ґ)причини та умови, що сприяли зґвалтуванню.

Перш за все слід з'ясувати, чи був статевий акт здійснений всупереч волі потерпілої (чи застосував злочинець фізичне або психічне насильство), або був використаний її безпорадний стан, що виявилося у фізичній або психічній безпорадності потерпілої.

Після встановлення факту зґвалтування слідчий з'ясовує: а) у чому саме виявилося фізичне насильство (заламування рук, здавлен-ня шиї, спричинення тілесних ушкоджень, больові прийоми тощо); б) форму та зміст погрози; в) чим був обумовлений безпорадний стан потерпілої, у чому це конкретно виявилось (фізичні вади, розлад нервової системи, інший хворобливий або непритомний стан).

З'ясування факту фізичного насильства не є складним, бо це загальноприйняте поняття, однак необхідно уточнити характер та вид насильства.

При встановленні ж факту психічного насильства (погрози) треба керуватися п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4, в якому вказано, що у справах про зґвалтування “під погрозою, що застосовується як засіб подолання опору потерпілої, слід розуміти її залякування висловлюваннями, жестами чи іншими діями про застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини), а так само про знищення або пошкодження майна потерпілої чи її родичів, погроза розголошення відомостей, що ганьблять честь і гідність потерпілої”1, тобто погроза повинна бути реальною.

У пункті 9 цієї ж постанови визначено поняття безпорадного стану потерпілої, наявність або відсутність якого підлягає обов'язковому встановленню у ході розслідування. Необхідно з'ясувати, у чому конкретно виявлявся безпорадний стан потерпілої (малолітній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо). Якщо йдеться про перебування потерпілої в стані сп'яніння, то слід обов'язково встановити ступінь сп'яніння. У пункті 9 даної постанови вказано, що зґвалтування слід визнавати вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої у випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій або не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був усвідомлювати, що потерпіла знаходилася саме в такому стані2.

Встановлюючи, за допомогою яких насильницьких дій здійснено зґвалтування, слідчий з'ясовує, чи був реальним опір, що вчинила потерпіла, а також уточнює час, місце і обставини вчинення злочину.

Точне встановлення часу вчинення зґвалтування дозволяє не тільки перевірити свідчення потерпілої і підозрюваного (обвинуваченого), який може заявити про своє алібі, а й виявити свідків злочину.

На місці вчинення зґвалтування часто можуть бути виявлені сліди та інші важливі доказі по справі: предмети туалету як потерпілої, так і злочинця, інші речові докази, сліди опору з боку потерпілої.

Так, при огляді за участю потерпілої місця вчинення зґвалтування в одному випадку було знайдено шматок матеріалу від її плаття, бант, а в іншому — постійний залізничний квиток, в якому було вказано прізвище. В ході подальшого розслідування було встановлено, що цей квиток належав злочинцю і випав з кишені його піджака під час боротьби з потерпшою.

1 Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини (Постанова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України, № 1, 1995. -С. 99.

2 Там же.

Важливе значення має з'ясування обставин зґвалтування. Підлягають з'ясування усі деталі перебігу злочину: місце зустрічі, шлях та спосіб прямування до місця події, зміст розмови до події і після неї, дії злочинця тощо.

До обставин, які підлягають з'ясуванню, належить поведінка потерпілої. У ході розслідування необхідно встановити об'єктивні критерії її поведінки, тому що суд враховує це при призначенні міри покарання.

Підлягають встановленню й обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність винних, які повинні враховуватися у справах про зґвалтування.

/

§ 2. Початковий етап розслідування

Справи про зґвалтування, передбачені ч. 1 ст. 117 КК, відповідно до ч. 2 ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілої. У виняткових випадках справа може бути порушена прокурором і при відсутності скарги потерпілої. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи попереднього слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у загальному порядку. Така справа в разі примирення потерпілої з обвинуваченим закриттю не підлягає (ч. З ст. 27 КПК). За наявності обтяжуючих обставин (чч. 2-4 ст. 117 КК) кримінальна справа порушується незалежно від скарги потерпшої.

В усній чи письмовій заяві про зґвалтування повинні міститися такі основні елементи:

1) попередження заявниці про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос (ст. 177 КК);

2) викладення обставин події;

3) чітко виражене прохання притягти насильника до кримінальної відповідальності;

4) роз'яснення санкцій ч. 1 ст. 117 КК і положень ст. 27 КПК про те, що після порушення кримінальна справа не може бути закрита за примиренням потерпілої з особою, яка вчинила зґвалтування.

Хоча приводом до порушення кримінальних справ про зґвалтування, як правило, є заява потерпілої, однак одного цього приводу недостатньо. Необхідні певні об'єктивні дані, які свідчать про факт зґвалтування і вказують на ознаки злочину. Такі відомості можуть міститися в першу чергу в заяві потерпілої, але необхідно одержати дані й з інших джерел, які підтверджують подію злочину. Питання щодо достатності підстав для порушення кримінальної справи вирішується окремо у кожному конкретному випадку.

 

За наявності приводу та достатніх підстав справа повинна бути порушена. Однак іноді потрібна попередня перевірка, передбачена ст. 97 КПК. Мета перевірки — встановити факт зґвалтування та отримати додаткові дані, які свідчать про подію злочину. Перевірка не повинна підміняти розслідування і, як правило, проводиться шляхом відібрання пояснень від потерпілої та осіб, яким відомо про даний факт. При цьому з'ясовуються обставини самої події та докладні дані про зовнішність злочинця, якщо особа, яка вчинила злочин, потерпілій невідома.

Доцільно оголосити потерпілій про те, яке покарання може бути визначено судом щодо особи, яка здійснила зґвалтування, роз'яснити зміст відповідних статей КК. Необхідно також роз'яснити, що справи про зґвалтування без кваліфікуючих обставин порушуються виключно за заявою потерпілої, але не можуть бути припинені після подання такої заяви.

До вирішення питання про порушення кримінальної справи у порядку перевірки може бути здійснено огляд місця події, відібрано пояснення від особи, на яку потерпіла вказала як на насильника. При перевірці з'ясовують, чи дійсно зґвалтування мало місце. Перевірку не слід необґрунтовано розширювати та підміняти нею попереднє розслідування.

Визначивши обставини, які підлягають з'ясуванню, слід розпочати проведення першочергових слідчих дій та оперативпо-розшуко-вих заходів. Перелік слідчих дій носить ситуаційний характер і визначається типовими слідчими ситуаціями.

Найбільш типові слідчі ситуації по цих справах такі:

потерпіла знайома з насильником (зустрічалася з ним, знає його в обличчя);

потерпіла незнайома з насильником, але запам'ятала його зовнішність і зможе його упізнати;

потерпіла незнайома з насильником і внаслідок раптовості нападу або вжитих ним заходів маскування не запам'ятала його зовнішності і розпізнати його не зможе;

в разі зґвалтування групою осіб потерпіла знає одного з учасників злочину, а інших — ні;

один з учасників зґвалтування, вчиненого групою осіб, залишившись віч-на-віч з потерпілою, відмовився від вчинення злочину, виявив почуття жалості, турбування, намагався подати допомогу;

потерпіла добровільно погодилась на статеву близькість зі знайомим, але він, скориставшись цим, привів її туди, де чекала група осіб, які й вчинили групове зґвалтування.

Початок розслідування ситуаційно залежить від фактору попередніх стосунків між потерпілою та насильником. Якщо особа, про яку йдеться в заяві потерпшої, знайома їй, то необхідні слідчі дії спрямовані на встановлення того, чи здійснила дана особа цей злочин. Якщо ґвалтівник потерпілій не знайомий, то перш за все потрібні такі слідчі дії, які сприятимуть встановленню його особи.

У системі першочергових слідчих дій та оперативпо-розшукових заходів необхідно виділити такі, які по справах про зґвалтування рекомендується здійснювати без зволікання (інакше можуть бути безповоротно втрачені важливі докази або нагода негайно затримати злочинця): допит потерпілої, розшук та затримання підозрюваного, огляд місця події, виїмка та огляд одягу потерпілої і підозрюваного, призначення судово-медичної експертизи або освідуван-ня потерпілої та підозрюваного. Час, послідовність, спрямованість, сукупність оперативно-розшукових та слідчих дій обумовлені вихідними даними конкретної слідчої ситуації.

Початковий етап розслідування зґвалтування завершується тоді, коли зібрано достатньо доказів для висунення обґрунтованих слідчих версій про обставини вчиненого злочину та провину конкретної особи.

Найбільш типовими версіями при розслідуванні справ про зґвалтування є:

1) мало місце зґвалтування з використанням фізичного або психічного насильства або погрози його використання;

2) статевий акт був при добровільній згоді заявниці;

3) заява про зґвалтування є неправдивим доносом;

4) мало місце задоволення статевої пристрасті неприродним способом;

5) злочин не був закінчений (потерпіла зуміла захиститися),

була лише спроба зґвалтування.

Слід також побудувати і перевірити версії про вчинення зґвалтування однією особою або групою осіб, причому обов'язково по конкретних підозрюваних, якщо їх декілька. Основні версії, які повинні бути старанно перевірені щодо суб'єкта даного злочину, такі:

зґвалтування вчинено особою, на яку вказала потерпіла; потерпіла помиляється щодо особи, яка вчинила зґвалтування, або умисно вказує на іншу особу; потерпіла обмовляє конкретну особу.

Якщо особа, що вчинила зґвалтування, невідома потерпілій, то перш за все висуваються версії з метою встановлення цієї особи, які в основному зводяться до збирання даних про неї. Для встановлення особи злочинця можуть бути вивчені аналогічні нерозкриті злочини,

що Іноді дозволяє доповнити перелік ознак, прикмет невідомого насильника та судити про те, що ці злочини вчинені однією особою.

Так, при розслідуванні справи, порушеної за фактом зґвалтування та вбивства потерпілої, були витребувані та вивчені усі нерозкриті справи про аналогічні злочини, з яких шість були схожі за способом вчинення. Потерпілі по цих справах давали різні свідчення про зріст, вік, одяг злочинця. З метою оцінки правильності отриманих свідчень слідчий перевірив шляхом експерименту здатність потерпілих запам'ятовувати прикмети особи з урахуванням конкретної обстановки події. З'ясувалося, що одна з потерпілих, жінка низького зросту, усіх, хто був вище за неї, вважала людьми високого зросту, друга в момент нападу перебувала на пагорбі, а злочинець — у лощині, і тому вона його сприйняла як людину низького зросту. З урахуванням цих даних були встановлені справжні прикмети злочинця, що вчинив усі названі злочини.

З метою встановлення особи, на яку вказує потерпіла як на ґвалтівника, іноді слід звертатися до громадськості, оголошуючи його прикмети. Перевірка версій повинна проводитися у взаємодії з працівниками кримінального розшуку, що дає позитивні результати при встановленні особи злочинця.

У випадках, коли злочинець встановлений або відомий заявниці, перш за все висувається та перевіряється версія потерпілої щодо обставин зґвалтування, а потім версія щодо цього підозрюваного.

Слід враховувати, що поведінка підозрюваного з метою свого захисту може бути різноманітною. В одних випадках підозрюваний повністю заперечує факт статевих зносин із заявницею або вказує на своє алібі. У другому випадку, не заперечуючи факту статевих зносин, він посилається на те, що це сталося за згодою потерпілої. Повинна бути відпрацьована версія й про те, що недостатньо активний опір з боку потерпілої міг бути сприйнятий підозрюваним як удаваний.

При перевірці версії про причетність до зґвалтування конкретної особи перш за все повинні бути виконані такі слідчі дії, як допит підозрюваного, пред'явлення його для впізнання. Необхідно перевірити алібі, якщо воно заявлено підозрюваним. Передусім має бути з'ясований факт перебування підозрюваного на місці події, і з цією метою перевірено: чи саме підозрюваний залишив сліди, виявлені на місці події, на одязі та на тілі потерпілої; чи йому належать речі або їх частини, виявлені на місці події; чи знаходяться у підозрюваного речі, які бачила у насильника потерпіла (слід зробити обшук, встановити і допитати свідків, в разі необхідності зробити запити до камер схову, ломбардів, комісійних магазинів, хімчисток, пралень); чи немає на підозрюваному слідів, які свідчать про його перебування на місці події; чи немає у підозрюваного речей, що належать потерпілій.

Одночасно перевіряється версія підозрюваного про здійснення ним статевого акту за добровільною згодою потерпілої.

Далі встановлюється, чи^астосував підозрюваний насильство, для чого необхідно перевірити, чи немає на його одязі та на ньому самому слідів боротьби. З цією метою проводиться освідування та оглід одягу, а у разі необхідності призначаються відповідно судово-медична, криміналістичні або інші види експертиз.

При перевірці версії про погрозу насильства та його застосування необхідно встановити, яким способом і як довго чинила опір потерпіла, якими були її поведінка та стан після статевого -акту, характер та локалізація ушкоджень на одязі і тілі підозрюваного і потерпілої. Аналогічним чином перевіряється версія про те, що недостатньо активний опір з боку потерпшої міг бути сприйнятий як удаваний, а не як реальний. З метою перевірки цієї версії необхідно встановити, чи давала сама обстановка підставу розраховувати на допомогу з боку перехожих, інших осіб або чекати такої допомоги було марно (поле, ліс, віддаленість від населенних пунктів). При перевірці цієї версії слід з'ясувати, чи вчинив підозрюваний дії, спрямовані на створення у потерпілої уявлення про реальність погрози, яке було у нього знаряддя, котрим він погрожував, де воно знаходиться.

При перевірці версії про завідомо неправдивий донос в плані розслідування слід передбачити вивчення та встановлення наступних обставин:

1) як стало відомо про зґвалтування: ким і з чиєї ініціативи, коли, чи добровільно подана заява, за яких обставин стало відомо про самий факт зґвалтування (іноді з'ясування цих обставин дозволяє зробити висновок про добровільні статеві зносини);

2) чи дозволяли об'єктивні умови вчинити зґвалтування (обстановка вчинення злочину, погодні умови та інші чинники іноді можуть вказувати на неправдивість заяви);

3) чи є на тілі потерпілої та її одязі сліди насильства: синці, садна та інші ушкодження;

4) в яких стосунках перебувала заявниця з підозрюваним до події злочину (чи іншої події) (особисті, службові, сімейні, майнові та інші стосунки, які могли стати підставою для завідомо неправдивого доносу).

Крім вказаних обставин при перевірці цієї версії в залежності від конкретних умов можуть з'ясовуватися й інші питання, які сприяють встановленню істини по справі.

§ 3. Наступний етап розслідування

Як правило, в результаті слідчих дій, проведених на початковому етапі, з'ясовані основні обставини щодо події злочину: коли, де та в якій обстановці було вчинено зґвалтування; у чому знайшло вираз фізичне та психічне насильство; чим погрожував насильник потерпілій та чи застосовував при цьому яку-небудь зброю; які ушкодження були спричинені потерпілій і чим; чи чинила вона опір і у чому це виявлялося; чи є сліди її опору на одязі і тілі ґвалтівника; чи був злочин закінчений, якщо ні, то чому; які сліди насильства залишилися на тілі та одязі потерпілої; чи була дефлорація; чи перебувала потерпіла в момент насильства у хворобливому або безпорадному стані; чи жила вона раніше статевим життям; хто міг бачити її та насильника на місці події до або після того, що сталося; чи знайома потерпша з насильником, які їх стосунки; чи просив він її відмовитися від заяви про зґвалтування, що за це обіцяв, чим підтверджується цей факт, та ін.

Крім цього, слідчий вже має свідчення про особу потерпілої та підозрюваного. Наступні дії слідчого пов'язані із перевіркою інформації та складанням розгорнутого плану розслідування. Особливості наступного етапу розслідування багато в чому залежать від того, наскільки повно досліджені на початковому етапі версії про обставини зґвалтування, стосунки та поведінку потерпілої і підозрюваного, позицію підозрюваного після пред'явлення йому постанови пр