15978

Злочинність і система кримінальних покарань

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Фролова О.Г. Злочинність і система кримінальних покарань ВСТУП Не лише в Україні та державах що утворилися на території колишнього СРСР а також у країнах колишнього соціалістичного табору у більшості зарубіжних країн світу за останні роки спостерігається зростан...

Украинкский

2013-06-18

2.35 MB

6 чел.

Фролова О.Г. Злочинність і система кримінальних покарань

ВСТУП

Не лише в Україні та державах, що утворилися на території колишнього СРСР, а також у країнах колишнього соціалістичного табору, у більшості зарубіжних країн світу за останні роки спостерігається зростання злочинності та погіршення її основних показників (1). Періоди деякої стабілізації злочинності або незначного її зниження, як правило, з невідворотністю змінюються зростанням і подальшим погіршенням 'її стану, рівня, структури та динаміки(2). За істотних розбіжностей у рівнях злочинності в різних країнах першою і визначальною тенденцією в світі, що зберігається впродовж тривалого часу, є її абсолютне та відносне зростання(З). Саме тому проблема боротьби зі злочинністю є однією з найактуальніших не тільки для України, де вона загострилась через тривалу економічну, фінансову, енергетичну і політичну кризу, але й для більшості країн світу. В усьому світі нині здійснюються інтенсивні дослідження, спрямовані на пошук і визначення найбільш ефективних шляхів, засобів і методів боротьби зі злочинністю та на її попередження. При цьому сучасні буржуазні кримінологічні школи і теорії, побудовані головним чином на неокласичних і нео-соціологічних засадах, поступово починають втрачати свої провідні позиції, що, в свою чергу, зумовлює деяке посилення ролі прихильників нео-онтропологічної школи, зокрема її практичного, чи так званого клінічного напряму, що проголошує злочинність медичною проблемою й відмовляється від критики існуючого ладу, який нібито не може нести ^дповідальність за підсвідомі імпульси індивідів. З іншого боку, спостерігається тенденція до помолодшання та модернізації теоретичних

і практичних підвалин неокласичних і неосоціологічних шкіл з урахуванням соціально-політичних, економічних, господарських, юридичних та інших умов і реалій сучасності, що постійно змінюються(4).

Не вдаючись до подробиць дискусій та конкретної боротьби між різними кримінологічними школами й теоріями у питаннях боротьби зі злочинністю, зауважимо, що більшість теоретиків вважає, що якщо злочин вже вчинено, то першочергове значення серед попереджувальних заходів отримують заходи по забезпеченню невідворотності відповідальності, своєчасності та справедливості покарання. Таким чином, проблеми злочинності та проблеми системи кримінальних покарань у боротьбі з нею є взаємозв'язаними та взаємозумовленими. При цьому проблеми злочинності, незважаючи на наявність зворотних зв'язків, зберігають відносну самостійність. Це пояснюється низкою причин і передусім тим, що ефективна боротьба зі злочинністю та її попередження не зводяться і не можуть бути зведеними лише до кримінального покарання, а передбачають комплекс попереджувальних заходів і системний підхід до їх реалізації. Злочинність — це масове соціально-правове явище. Якщо злочин — це одиничний, окремий, суб'єктивний та випадковий факт, то злочинність у цілому — це вже загальне, об'єктивне і закономірне явище. Злочинність не є механічною сумою злочинів або злочинців, що їх вчинили. Це якісно нове (порівняно з окремим злочином) явище, що має якісно нові властивості й підкоряється якісно новим закономірностям, наукове вивчення яких, як масових явищ і процесів, підвладне лише сучасним логіко-математичним та статистичним методам вивчення.

Як окремий злочин співвідноситься зі злочинністю в цілому, так само покарання за окремий злочин співвідноситься із системою покарань. При вивченні проблем кримінального покарання та системи кримінальних покарань як масових юридичних, кримінологічних і соціальних явищ, так само як і при дослідженні проблем злочинності, не можна обійтись без математичних методів, які дозволяють поширити та поглибити межі вивчення, гранична точно й професійно грамотно обробити значні масиви статистичної інформації, визначити ефективність окремих

видів кримінальних покарань та їх системи в боротьбі з конкретними складами й видами злочинів і злочинністю в цілому, виявити та оцінити фактори, що впливають на цю ефективність і розробити науково обгрунтовані заходи її підвищення. Сучасний кримінолог повинен використовувати у своїх дослідженнях апробований і відшліфований століттями математичний інструмента?, логічні можливості сучасних ЕОМ та комп'ютерної техніки для генерації нових гіпотез, перевірки їх несупе-речливостіта дієвості для одержання вірогідних висновків і результатів з відомою ймовірністю помилки, проводити і, зрештою, розробляти ефективні комплексні попереджувальні заходи боротьби зі злочинністю на підставі наукового прогнозування відповідних явищ і процесів.

Незаперечним є факт, що нині в усьому світі логіко-математичні методи завоювали загальне визнання і є найпоширенішими методами, сфера використання яких постійно зростає, поглиблюється, зокрема і в кримінологічних дослідженнях. Разом з тим в Україні досі, як і в інших державах, що утворилися на території колишнього СРСР, зберігається гострий дефіцит відповідних підручників і навчальних посібників, присвячених методам логіко-математичного аналізу для вирішення актуальних проблем як кримінального та кримінально-виконавчого права і кримінології, так і правоохоронної практики, які були б корисними для професійної підготовки сучасного юриста й відповідали б рівню сучасних вимог. Така ситуація пояснюється низкою об'єктивних і суб'єктивних причин, у тому числі й ідеологічного характеру, що зумовили панування в науковій та навчальній літературі помилкової точки зору, згідно з якою злочинність — це "родима пляма" капіталізму, "рудимент (залишок) класово-експлуататорських формацій(5). У зв'язку з цим невипадково викорінювання" злочинності в процесі побудови комуністичного суспільства було проголошено програмним завданням КПРС(6). Застосування логіко-матєматичних методів у кримінології іноді оцінювалося як Щось буржуазне, спрямоване на приховання зв'язку злочинності з "самою природою буржуазного суспільства" (7). Звідси логічний висновок — ра-9янським кримінологам ні до чого, ламаючи інерційність традиційно-гу-

манітарного способу мислення, засвоювати кількісні методи математичного аналізу з метою застосування їх при дослідженні злочинності, особистості злочинця, причин та умов злочинності і розробки заходів по запобіганню злочинності. Все це, безперечно, гальмувало розвиток науки, вдосконалення законодавства та практики його застосування, негативно позначилось на якості підготовки юридичних кадрів.

Частково усунути наявні прогалини у постановці та вирішенні соціальних, юридичних і кримінологічних проблем злочинності й системи кримінальних покарань у боротьбі з нею покликаний цей навчальний посібник. Як науковий інструмента? при розв'язанні поставлених проблем тут використано відомі методи логіко-математичного аналізу, що добре зарекомендували себе на практиці.

Структура й зміст навчального посібника визначаються тим, що він призначений для студентів юридичних спеціальностей вузів, які вивчають курси кримінального права й кримінології і вже ознайомлені з курсом юридичної статистики та основами математичного аналізу в межах навчальної програми школи.

Основною метою навчального посібника є постановка соціальних, правових і кримінологічних проблем злочинності й системи кримінальних покарань, пошук і визначення можливих шляхів їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів, що відігравали б допоміжну роль. Виходячи з вищенаведеного, автор не намагався дати тут первинні або глибинні знання відповідних математико-статистичних методів, обмежившись лише конкретними прикладами їх використання або посиланням на конкретну літературу. Додаткову інформацію, необхідну для поширення чи поглиблення відповідних знань про механізм застосування автором логіко-математичних методів, можна знайти в цитованій літературі як наукового, так і науково-популярного характеру.

Грунтуючись на власному багаторічному досвіді роботи та аналізуючи дані практики, автор не без підстав вважає, що навіть при спільній роботі з математиком, кримінолог повинен володіти деяким мінімумом знань про математико-статистичні методи і мати певний рівень ро-

чуміння їх можливостей і перспектив використання. Інакше ніякі математичні методи, ніяка сучасна електронно-обчислювальна чи комп'ю-теона техніка не здатні повною мірою розкрити своїх можливостей шоао дослідження кримінально-правових і кримінологічних проблем, а їх використання може перетворитися на якусь безглузду гру, яка, до того ж може дати безліч "гарно оформлених", але хибних результатів, що скомпрометують ідею використання логіко-математичних методів у цій галузі науки. Додатковою метою посібника є переконати і зацікавити студентів юридичних спеціальностей вузів у одержанні певного мінімуму знань про логіко-математичні методи дослідження, у необхідності вироблення практичних навичків по їх впровадженню і застосуванню на практиці, без яких робота сучасного юриста завтра буде неможлива.

Декілька слів про загальний методолого-концептуальний підхід, на якому грунтується цей посібник. Співвідношення і зв'язки злочинності і системи кримінальних покарань надто складні й суперечливі. З одного боку, вони стикаються із загальнофілософськими проблемами пошуку джерел і глибинних механізмів соціальних, антисоціальних і соціально-правових явищ і процесів, з іншого боку — зі спеціальними проблемами конкретних соціальних, у тому числі й правових наук. Зрозуміло, що розв'язати ці та інші проблеми й дати відповіді на всі питання, які при цьому виникають, у рамках одного посібника неможливо. Та ми й не ставили перед собою такої мети. Виходячи з матеріалістичного розуміння злочинності як лише частини протиправних, суспільна небезпечних діянь, передбачених кримінальним законом, вважаємо самі по собі протиправні, суспільне небезпечні діяння первинними, а кримінальне законодавство — вториним, що не тільки моделює певну кількість протиправних, суспільна небезпечних діянь, але й (що є найважливішим) передбачає покарання за їх вчинення.

Гаким чином, у деякій системі протиправних діянь, що об'єктивно існує в певних історичних, соціально-політичних, економічних, госпо-Уарськшс та їяшшс умовах, законодавець більш-менш вдало вирізняє ок-

рему систему найбільш, на його думку, суспільна небезпечних діянь, що називаються ним злочинними, описує і моделює їх у законі, передбачивши за вчинення кожного з них "своє" покарання, що у сукупності з іншими створює ще одну систему — систему кримінальних покарань. Звідси виходить, що ефективність системи кримінальних покарань у боротьбі з реальними правопорушеннями й успішність вирішення її власних соціальних, правових і кримінологічних проблем значною мірою залежить від професійної майстерності законодавця в криміналізації та пе-налізації суспільна небезпечних діянь; своєчасності і наукової обгрунтованості його рішень; якості, своєчасності і повноти їх реалізації в правоохоронній діяльності. А тоді для успішного дослідження соціальних, правових і кримінологічних проблем системи кримінальних покарань з метою її вдосконалення і підвищення ефективності боротьби зі злочинністю конче необхідний всебічний комплексний і системний підхід, що передбачає одночасне застосування багатьох різноманітних наукових засобів, методів і методик, а також поступове (окремими кроками) наближення до істини, чи суті, досліджуваного явища або процесу. У нашому випадку це, зокрема, означає, по-перше, що спочатку необхідний умовно ізольований розгляд соціальних, правових і кримінологічних проблем як самої системи кримінальних покарань, так і злочинності як системи, що є первинною по відношенню до системи кримінальних покарань і лише потім, по-друге, ускладнення дослідження шляхом встановлення і моделювання прямих та зворотних зв'язків, існуючих між злочинністю і системою кримінальних покарань за допомогою загальної теорії систем та деяких інших логіко-математичних методів з метою подальшого попередження злочинності.

Оскільки цей посібник за своїм змістом, цільовим призначенням та інструментарем є одним із перших в Україні, він, безперечно, має окремі недоліки й далеко невичерпані можливості щодо вдосконалення. Тому автор буде щиро вдячний за зауваження, рекомендації та побажання, які

будуть ним обов'язково реалізовані.

Автор висловлює щиру подяку рецензентам, чиї доречні та глибокі

уааження, поради і рекомендації допомогли в роботі над цим посібником і наштовхнули його на ідею написання інших, які б продовжили, розвинули, поглибили, конкретизували або деталізували окремі висновки і положення, наприклад, у загальнофілософському або вузькоспеціальному плані чи поради щодо розкриття механізму і можливостей застосування конкретних логіко-математичних методів тощо.

Сподіваємось, що цей посібник буде корисним викладачам, студентам і слухачам юридичних спеціальностей вузів, працівникам правоохоронних органів, які підвищують свою кваліфікацію, не тільки як допоміжний чи додатковий матеріал, який сприяє розширенню та поглибленню знань з окремих тем курсів "кримінальне право" та "кримінологія", але й як основний — при підготовці та вивченні відповідного спецкурсу.

Бібліографічні посилання

1. Див.: Преступность й правонарушения в СССР: Статистический сборник. 1989 г. /Отв.ред. А.И. Смирнов. — М., 1990. — 112 с.; Преступность й правонарушения в СССР: Статистический сборник. 1990 г. /Отв. ред. А.И. Смирнов. — М., 1991. — 117 с.

та ін.

2. Див.: Третий обзор 00Н о тенденциях в области преступности, функииониро-вания систем уголовного правосудия й стратегиях по предупреждению преступности:

Доклад, подготовленньїй секретариатом. А/СОМР. 144/6, 27]'и1у 1990 та ін.

3. Лунеев В.В. Тенденции преступности: мировне, региональньїе, российские //Го-сударство й право. — 1993. — № 5. — С. 3-19.

4. Ре(ег5 А. Маіп сиггепів іп сгітіпаї 1а\у Іпеогу // Сгітіпаї Іа-иг іп асііоп; ап оуегуіезд оі сиггепі і88, іп \Уе8Іет аосіеііея. — Кішуег, 1988. — Р. 19-36.

5. Див.: Криминология: Учебник /Под ред. Б.В. Коробейникова, Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского. — М., 1988. — С. 63-66; Советская Криминология: Учебник / Отв.ред. А.А. Герпензон, И.И. Карпец, В.Н. Кудрявцев. — М., 1966. — С. 53-84 та ін.

6. Программа Коммунистической партии Советского Союза. — М., 1961. — С. 106.

7. Див.: Криминология: Учебник /Под ред. Б.В. Коробейникова, Н.Ф.Кузнецовой, Г.М. Миньковского. — М„ 1988. — С. 211-229:

РОЗДІЛ 1

ЗЛОЧИННІСТЬ

(СОЦІАЛЬНІ, ПРАВОВІ ТА КРИМІНОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ Й ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ ЗА ДОПОМОГОЮ ЛОПКО-МАТЕМАТИЧНИХ МЕТОДІВ)

1.1. ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИННОСТІ ТА ЇЇ ОЗНАКИ

1. Початкове поняття злочинності. Поняттям злочинності в літературі, а також у повсякденному житті вільно оперують не тільки юристи, а й представники будь-яких інших професій і спеціальностей, домогосподарки і пенсіонери, учні й студенти й усі вони одностайні в тому, що це поняття описує деяку сукупність злочинів і є узагальнюючим, таким як "ліс" по відношенню до окремих дерев або ж поняття "населення" по відношенню до окремих індивідів, які проживають у тому чи іншому населеному пункті тощо. При цьому майже кожний з нас усвідомлює, що поняття "злочинність", як і інші узагальнюючі поняття, визначає не лише суму якихось одиничних понять (у нашому випадку злочинів), але й якісно нове утворення, а саме: систему, що відрізняється цілісністю своєї структури, певним взаємозв'язком або взаємозумовленістю своїх структурних елементів, новими властивостями та якостями порівняно з окремими злочинами, що становлять злочинність. Тому поняття "злочинність" і "злочини" або навіть "конкретна кількість злочинів", що входять до складу злочинності, не є ідентичними або рівнозначними, а злочинність не є лише механічною сумою злочинів, що її складають. Які ж ознаки має злочинність як якісно нове утворення і певна система?

2. Злочинність як система. Системність — це одна з найпоширеніших рис, характерних сучасній дійсності. Поняттям системи можна охопити і описати більшість оточуючих нас явищ і процесів, що існують або відбуваються у навколишньому світі. Злочинність не є винятком. Першою ознакою злочинності як систе-^ є п цілісність, яка розуміється як принципове незведення злочинності до простої суми її складників — злочинів. Злочинність як

истема   це вже якісно нове й стійке інтегративне утворення, Що не є механічною сукупністю її складників (1). Головною озна-ю цілісності злочинності як системи є поява у неї нових інте-

Ративних властивостей, відсутніх у окремих елементів —

злочинів, і перевага стійких внутрішніх зв'язків над зовніщ. німи(2). У цілісності злочинності як системи виявляються діалектичні закономірності і відносини цілого і його частини, загального й окремого, закономірного й виняткового тощо.

Другою суттєвою ознакою злочинності як системи є її ієрархічність, багаторівневість, чи багатоступінчастість(З). Справа у тому, що будь-яка система, як правило, є частиною іншої більш широкої системи, а її елементи, в свою чергу, можуть розглядатись як самостійні системи меншого ступеня, чи порядку, складності. Так, злочинність входить до більш широкої системи правопорушень, а окремі злочини, що її складають, можуть утворювати, поєднуючись в окремі групи, певні види злочинів, чи злочинність певного виду, тобто підсистеми меншого ступеня, чи рівня, складності. Ця ознака злочинності тісно зв'язана з іншою, а саме: злочинність як система має певну структуру. Ця ознака злочинності буде розглянута більш докладно трохи пізніше. Таким чином, те, що злочинність — це певна система, чи системне утворення, можна вважати доведеним на підставі перевірки нами головних ознак системи. Деякий інтерес викликають інтегральні ознаки і властивості злочинності, яких вона набуває порівняно з окремими злочинами, що її складають(4). Розглянемо головні з них.

3. Закономірності злочинності. Злочинність — це передусім явище, підпорядковане певним закономірностям, на відміну від одиничного злочину, який має випадковий, спонтанний характер. Можливо припустити, що при об'єднанні окремих злочинів у злочинність випадковий характер кожного з них при взаємодії з випадковим характером інших злочинів якимось чином нейтралізується, тому нове утворення, яке ми матимемо у результаті такого об'єднання, перестає бути випадковим і набуває певного закономірного характеру. Останній не залишається постійним і з часом змінюється або може певним чином змінитися. Про закономірний характер злочинності на практиці свідчать можливості її моделювання та прогнозування на порівняно невеликих (у історичному плані) проміжках часу на основі вивчення її нинішніх і колишніх показників, виявлення закономірностей їх розвитку та екстраполяції цих закономірностей на майбутнє. Слід погодитися з думкою В.В.Лунєєва про те, що статистика злочинів, з яких складається поняття злочинності, при всій її відносності й навіть перекрученості (внаслідок існування латентної злочинності й різного підходу до обліку і реєстрації даних про вчинені злочини в різних регіонах), разом з тим, як свідчить закон великих чисел, є висок-о 1,1

пезентативним кількісним утворенням, оскільки має масовий Р6 'тер і "виробляється" консервативною та інерційною право-понною системою, що працює приблизно з однаковими полками і перекрученнями, національними, регіональними та

•нтііими особливостями. Тому, наприклад, річні рівні врахованої члочинності, що неповно відбивають фактичні сучасні кримінологічні реалії, взяті за багато років, адекватно передають головні тенденції та закономірності її динаміки і розподілу(5). І саме тому, незважаючи на "шуми", "завади" і викривлення поточних даних про показники злочинності за конкретний проміжок часу, ми разом з тим з достатнім ступенем точності можемо встановити головні закономірності змін злочинності за цей же проміжок часу, якщо він не є занадто малим. Геніальний здогад у зв'язку з цим зробив К.Маркс, він писав: "... злочини, узяті у великому масштабі, виявляють, за своїм числом і своєю класифікацією, таку ж закономірність, як і природні явища..." (6).

Уперше закономірний характер злочинності був встановлений понад 150 років тому бельгійським математиком А. Кетле. Він був одним із фундаторів наукової статистики, зокрема правничої. У своїй роботі "Про людину та розвиток її можливостей, або досвід соціальної фізики" (1835 р.) він стверджував, що соціальне життя і фізичні явища підпорядковуються законам одного порядку й повинні вивчатися точними методами математичної статистики. А. Кетле довів, що деякі масові явища, у тому числі й злочинність, підпорядковуються певним статистичним закономірностям(7). Послідовниками А. Кетле були міністр юстиції Франції Герре та директор статистичного бюро Міністерства юстиції Франції Тард.

У наш час закономірний характер злочинності вважається вірогідно доведеним. Головною закономірністю злочинності визнано її абсолютне і відносне зростання(8). Проте це не означає, що злочинність у будь-який відтинок часу завжди лише зростає. В окремі проміжки часу і в окремих регіонах показники злочинності можуть стабілізуватися й навіть зменшитися. Більш то-

нині висловлюється припущення щодо циклічності, чи еріодичності, таких процесів зростання, стабілізації й зменшен-злочинності, що супроводжуються хвилеподібними коливан-ми значень кількісних показників злочинності. Але при цьому гальна тенденція злочинності, спрямована на її збільшення, все та ки 3 Р11'36™^ оскільки після чергових періодів стабілізації яком^01^ ^^У починається таке зростання злочинності, при інач " К1ЛЬКІСНІ "оказники, як правило, сягають значно більших бнь, ніж у попередньому циклі (9).

Гіпотеза про циклічність коливань злочинності на фоні її за. гального невпинного зростання часом непогано узгоджується із загальнофілософськими теоріями розвитку суспільства, а також з космічними теоріями циклічності та циклічними моделями, наприклад історичного коловороту подій або циклічними моделями економічного розвитку, прихильниками яких у різний час і в різних країнах (у тому числі й зараз, і в нашій країні) були видатні вчені, які працювали у різноманітних галузях знань — від фізики та математики до економіки, соціології та політології. Це Аристотель, Е.О. Араб-Огли, В.І, Вернадський, Дж. Віко, Дж. Го-лядстайн, К. де Грін, Л.М. Гумільов, В.В. Докучаєв, В.В. Ільїн, Н.Д. Кондрат'єв, С. Кузнец, К. Манхейм, С.Ю. Маслов, І. Міллен-дорфер, М.О. Морозов, К. Перес, В.М. Петров, Платон, Плугарх, П.О. Сорокін, О.Л. Чижевський, О. Шлезінгер, К.Е. Циолков-ський та багато інших (10). Це свідчить про те, що згадана гіпотеза має право на існування і знехтувати нею без відповідних доказів не можна. Необхідно її ретельно перевірити, а в разі підтвердження — надалі розвинути й поглибити. Разом з тим існують принципові труднощі щодо достатньої та репрезентативної перевірки як суті цієї гіпотези, так і її природи та генезису на великих відтинках часу, що можуть порівнюватися з історичними епохами. Ці труднощі зумовлені тим, що за великі періоди часу можуть неодноразово змінитися кримінальні закони, крім того, може змінитися і практика їх застосування за рахунок зміни, наприклад, стук-тури чи функціонування правоохоронних органів. Все це неминуче призведе до перекручення кримінальної статистики, у тому числі може стати головною причиною чи джерелом окремих хибних або удаваних, штучних циклічних змін або хвилеподібних коливань злочинності за даними цієї перекрученої кримінальної статистики. Непрямим підтвердженням цього є хвилеподібні коливання кримінальної політики, що спостерігаються на тривалих історичних періодах, коли кримінальна відповідальність і заходи то множилися, зростали, ставали більш тяжкими і жорсткішими, то зменшувалися, пом'якшувалися і демократизувалися і навпаки, що відповідало тією чи іншою мірою циклічним хвиле^ подібним коливанням громадської думки і загальної терпимос'йі населення до окремих видів злочинів і злочинності в цілому( 11) -||

Так чи так закономірний характер розвитку злочинносд сьогодні є безсумнівним. Дискусійними є тільки конкретні теорЩ що описують або характеризують зміст чи характер тих загальні закономірностей, які властиві злочинності як складнодинамічй0

ищу і процесові. Солідаризуючись з І.М. Даньшиним, зазна-м^   то математико-статистичні закономірності розвитку зло-^'^ності є похідними від загальних законів розвитку природи і чи пільства. Практика свідчить, що вони існують реально, можуть с   инні бути науково дослідженими з метою подальшого поглиб-ння вивчення злочинності, її наукового прогнозування і попе-рлження(і2). Вважаємо, що прогресивним і досить ефективним Інструментом такого дослідження можуть стати статистичні та динамічні моделі злочинності, які будуть наведені дещо пізніше. А за-паз перейдемо до розгляду інших ознак злочинності, зумовлених її природою, походженням, змістом і розвитком.

4. Природа злочинності. У науці існує давня суперечка з приводу того, чи є термін "злочинність" абстракцією, чи відбиває певне явище у суспільному житті. У підвалинах цієї суперечки лежать філософські концепції номіналізму та реалізму. Номіналісти вважають злочинність абстракцією, а реально існуючими, на їх думку, є лише одиничні, окремі злочини. Навпаки, реалісти гадають, що як загальні, так і часткові, поодинокі, окремі чи приватні поняття позначають та відбивають реальні явища. Звідси, на їх погляд, терміни "злочинність" і "злочин" відповідають конкретним явищам суспільного життя(ІЗ).

Автор цього посібника, як і всі реалісти, вважає, що за своєю природою, генезисом та суттю злочинність — це реальне явище, ' що існує на вісі історії і часу досить довго. Разом з тим як термін, який позначає певне реальне явище, що існує досить довго, сам термін "злочинність" з'явився, на відміну від відповідного реального явища, яке він позначає, не так давно, оскільки він, як і термін "злочинне", походить від терміну "злочин". В свою чергу, термін "злочин" позначає суспільне небезпечне діяння, що заборонене законом під загрозою покарання. Таким чином, для того, Щоб виникли терміни "злочин", "злочинне", "злочинність" потрібен був відповідний закон. А закон виник тоді, коли з'явило-

раво, а право зародилося з виникненням держави, появою приватної власності і поділом суспільства на класи.

нуючі класи, захищаючи приватну власність і свої інтереси, лей • или загальн1 правила, що регулюють взаємовідносини лю-вил М1Ж собою 1 -^-йгтя суспільства у цілому. Порушення цих пра-

Гаки01^011173^0^ злочинним і каралося відповідно до закону. ином, ні первіснообщинний лад, ні біологічні спільноти

особин не знали та й не могли знати терміну злочинність. Але цр зовсім не означало, що при первіснообщинному ладі або біологічній спільноті, наприклад в зграї вовків, не існувало т^к званої відхиленої поведінки (що суперечить загальноприйнятим нормам або відхиляється від вимог більш сильної особини, наприклад ватажка зграї вовків тощо). Це зовсім не означало того, що ця "відхилена" поведінка залишалася безкарною з боку найстаріших чи найсильніших, наймудріших представників громади або спільноти, чи ватажка, або найсильнішої особини. Але терміни "злочинного" і "злочинності", ще раз підкреслимо, не виникли одразу. Людство повинно було пройти для цього певний період свого розвитку. Саме тому виникнення терміну "злочинність" стало можливим лише на певному етапі розвитку людства, оскільки він з'явився на історичній арені тільки з появою приватної власності, держави та права.

Виникнення злочинності як суті певного історичного явища на відміну від виникнення відповідного терміну "злочинність" має більш давню історію і більш глибокі коріння і джерела, зв'язані;

зокрема, з проблемами, по-перше, створення певних об'єднань, чи спільнот біологічних істот, які дозволяли б вижити в умовах діііі^ жорстких біологічних законів природного відбору; по-друге, з ви< робленням і усвідомленням всіма членами об'єднань, чи спільної певних спільних правил, чи норм поведінки та засобів покарання-що можуть бути застосовані до тих, хто їх порушить; і, нарешті по-третє, появи розумної людини. Тобто, злочинність у цьому ро зумінні (як і у розумінні виникнення та існування певного терміна) — це не одвічне і нерухоме, а мінливе і динамічне явище що має свої джерела і розвиток і виникло лише на певному сту' пені розвитку біологічного світу і людства. Умовним же "днем на' родження" цього явища задля спрощення вважають, як правило, дату появи терміна "злочинність", тобто дату, коли це явище стало у своєму розвитку не тільки соціальним, але й соціально-право' вим. Звідси виходить, що злочинність — це явище, що нібито при" ходить до нас на певному історичному етапі розвитку людства з появою кримінальних законів. Якщо злочин — це певна юриди4 на модель реального протиправного і суспільне небезпечної" вчинку людини, що передбачена кримінальним законом, то&т система встановлених кримінальним законом об'єктивних суб'єктивних ознак, які характеризують певний суспільне неб6 печний вчинок як злочин, то що ж таке злочинність?

Поняття злочинності. З вищенаведеного випливає, що зло-'.   _ це також модель певного реального явища дійсності, чин^ поняття на відміну від злочину не дає законодавець, тому це аконодавча модель. Поняття злочинності ми знаходимо лише

р літературі існує багато понять злочинності, що відбива-певні ознаки цього складного соціально-правового явища. Зупинимося на деяких з них, на наш погляд, найбільш характерних. Чгілно з М.О. Стручковим (мовою оригіналу): "преступность єсть исторически преходящее негативнеє социальное явление классо-вого общества, виражающееся в общественно опасном поведений отдельньїх членов общества, которьіми нарушаются установ-ленньїе нормами уголовного права запретм, й представляющее собой систему в виде образующей внутреннее единство со свои-ми свойствами совокупности преступлений й лиц, их совершив-ших, за определенное время й в определенном регионе"(14). У підручнику для слухачів Академії МВС СРСР за 1984 рік знаходимо дещо подібне визначення поняття злочинності, яке дає Г.А. Аванесов (мовою оригіналу): "преступность єсть относитель-і но массовое (массовидное), исторически изменчивое социально-. правовеє явление, которому присущ преходящий характер; явле-' ниє классового общества, антинароднеє (антиобщественное) явление, слагающееся из совокупности действий, запрещенньїх уголовньїм законом (преступлений), совершаемьіх в данном госу-дарстве в тот или иной период времени"(15). До цього поняття автор далі додає (мовою оригіналу): "... К сказанному, однако, надо добавить еще й некоторьіе уточняющие моментьі: во-первьіх, преступность слагается не только из общего количества преступлений, но й лиц, их совершающих; во-вторьіх, она, говоря о ее понятий абстрактно, представляет собой совокупность утоловно-на-казуемьіх деяний, совершенньїх в данном государстве не только в настоящем, но й в прошлом, й в будущем"(16). Принципово не-уперечні з наведеними є поняття злочинності, які пропонують Н.Ф. Кузнецова, Г.М. Міньковський, І.М. Даньшин, О.Ф. Токарєв та інші. Наприклад, згідно з Н.Ф. Кузнецовою і Г.М. Міньков-ьким (мовою оригіналу): "преступность — зто исторически пре-дящее, изменчивое, социальное й утоловно-правовое явление ^  сового общества, представляющее собой целостную сово-^^   ь (систему) всех преступлений, совершенньїх в стране шин в™0"8 за ^'"^'"^Утащий период времени"(17). І.М. Дань-тельно ажає ^мовою оригіналу), що "преступность — зто относи-нувд   ^совое, исторически^менчивое, имеющее определен-Рриториальную й временную распространенность, явле-

і ^Ш^л:-& :":',:-;;..• :•: ;

ниє классового общества, представляющее собой органическущ основанную на статистических закономерностях, совокупностт' антиобщественньїх деяний (действий или бездействий), запре-щенньїх уголовньїм законом" (18). Дещо дискусійне поняття злочинності наводить О.Ф. Токарєв, а саме (мовою оригіналу): "пре-ступность можно определить как порождаемое противоречиями развития общества социально опасное явление, качественньїе характеристики которого определяются уголовньїм законодатель-ством"(19). Не вдаючись до аналізу і критики наведених та інших визначень поняття злочинності, підкреслимо лише, що всі вони якоюсь мірою спираються на певні ознаки і властивості злочинності. Різниця між ними в багатьох випадках полягає лише в тому, на яких конкретно чи на скількох конкретно таких ознаках, чи властивостях, злочинності вони побудовані.

Повертаючись до того, що злочинність є лише модель реального суспільне небезпечного соціально-правового явища, в усіх цих та інших поняттях злочинності, як правило, можна умовно виділити дві чи три частини. Перша описує саме соціально-правове явище і деякі його найбільш характерні ознаки, що відбиваються (моделюються) у відповідних ознаках злочинності, друга позначає чи називає загальні ознаки системи, які мають як досліджуване соціально-правове явище, так і його модель — злочинність. Нарешті, третя частина в загальних рисах описує конструкцію моделі. Зупинимося на кожній із них.

Злочинність — це, по-перше, правова модель реального, складного, системного і динамічного суспільне небезпечного соціально-правового явища, що має певні ознаки й закономірності розвитку і появи;

по-друге, — ця модель сама є системою й одночасно моделлю системи суспільне небезпечних вчинків. Як система вона характеризується цілісністю, ієрархічністю й певною структурою;

по-третє, — ця модель є системою, з одного боку, злочинів, які вчинені на певній території або в тій чи іншій державі чи регіоні за визначений період часу, з іншого боку, — осіб, які винно їх вчинили.

Оскільки перелічені ознаки системи характерні для будь-якої системи, то акцентувати на них увагу при визначенні поняття злочинності, на наш погляд, не слід, достатньо лише підкреслити, Щ° як сама злочинність (як модель), так і реальне соціально-правове явище (що моделюється) мають системний характер, чи є системами. Отже, підсумовуючи сказане, можна дати таке визначення зло чинності.

пчинність — це правова модель реального, складного намічного суспільне небезпечного соціально-правового 1   я що успадковує і моделює лише частину його ознак і є сис-злочинів, вчинених на певній території або в тій чи іншій пжаві чи регіоні за певний період часу, а також осіб, які винно їх вчинили.

6 Ознаки злочинності. Зрозуміло, що як модель злочинність є деяким спрощеним відображенням дійсності. Тому вона відбиває (точніше, повинна відбивати) лише деякі окремі і найбільш істотні її ознаки і властивості (як це вдається на практиці — це вже тема окремого посібника, лекції, якої ми вже трохи торкалися при розгляді дійсних та можливих хибних закономірностей розвитку злочинності).

Невід'ємними ознаками (властивостями) злочинності є її складність, мінливість (динамічність), соціально-правовий характер. Складність злочинності виявляється у тому, що цим узагальненим поняттям можуть охоплюватися різні роди, види і склади злочинів. Це так звана якісна складність. Але крім останньої, є ще й кількісна складність, оскільки ці роди, види та конкретні склади злочинів можуть бути репрезентовані у складі злочинності різною (довільною) кількістю. Злочинність змінюється як у часі, так і у просторі, оскільки головні показники злочинності, взяті за різні, хоча б і рівні відтинки часу в тому самому регіоні або державі (наприклад, в Україні за 1913, 1917, 1933, 1985, 1996 або будь-який інший рік), або в різних державах чи регіонах, але за той самий "ерюд (наприклад, за 1996 рік в Україні, Росії, Франції, Англії і т.д., або за 1996 рік у Донецькій, Київській, Чернігівській, Львівській та інших областях України тощо), як правило, не співпадають, що

ідчить про мінливий, точніше, динамічний характер досліджува-иого явища (зауважимо, що тут і далі поняття "період", "про-к і інтервал", чи "відтинок", часу використовуються авто-як такі, що взаємозамінюють одне одного, і є ідентичними, за нятком випадків, виділених автором окремо). Злочинність — це не і    е явишег скільки злочини, що її становлять, вчиняються мих   ованими один від одного індивідами і по відношенню до са-новл -е а членами ^спільства, що посягають при цьому на вста-найбі л законом "Р^ила поведінки людей у суспільстві, які носять щ бальний характер.

Злочинність соціальна ще й тому, що соціальними є її причини та умови, якими можуть бути економічні, господарські, соціально-політичні, ідеологічні, морально-психологічні, організаційно-керівничі та інші явища і процеси, що мають свідомо соціальний характер. За своєю природою злочинність — правове явище, як підкреслювалось раніше, коли ми говорили про те, що злочинність вчинків встановлюється тільки законом, злочини — це не тільки суспільне небезпечні, але й обов'язково кримінально-протиправні дії, заборонені кримінальним законодавством під загрозою покарання. Врахування правового походження злочинності є дуже важливим, оскільки зміни в законодавстві в бік криміналізації або декриміналізації окремих дій з невідворотністю відбиваються на всіх показниках злочинності. Інші ознаки злочинності, підкреслені у визначенні її поняття, були розглянуті нами раніше.

Отже, головні ознаки злочинності схематично можна зобразити таким чином:

1.2. СТАН. РІВЕНЬ ТА КОЕФІЦІЄНТ ЗЛОЧИННОСТІ ЯК її ГОЛОВНІ ПОКАЗНИКИ

1. Загальний підхід до визначення головних показників злочинності та її стан. Поглиблене вивчення злочинності з метою її попередження передбачає вимір і кількісно-якісну її характеристику за допомогою певних показників. Як свідчить літературний огляд, до основних із них більшість авторів відносить такі, як стан, рівень, структура та динаміка злочинності або абсолютний і відносний рівень, структура та динаміка злочинності, або рівень, коефіцієнт, структура та динаміка злочинності тощо. На жаль, досі в кримінології єдине розуміння кожного з наведених вище показників (окрім хіба що структури та динаміки злочинності) зустрічається не завжди, не встановлено й єдиної термінології. Тому розробка власного апарату понять і дотепер залишається одним із основних завдань кримінології як науки. Дуже часто на практиці різні автори головні показники злочинності розуміють і тлумачать однаково, але одним і тим самим поняттям надають різні термінологічні назви (20). У цьому посібнику ми будемо намагатися дотримуватися найбільш поширеної термінології та найбільш поширеного тлумачення понять головних показників злочинності, що визнані більшістю авторів, але задля довідки та правильної орієнтації в інформаційному розмаїтті наводити й інші назви тих самих понять, що зустрічаються у різних літературних джерелах.

Більшість авторів вважає стан злочинності не тільки кількісною, але й якісною характеристикою злочинності, що має комплексний характер, визначається рівнем, структурою, динамікою, коефіцієнтом та іншими показниками злочинності і дозволяє комплексно характеризувати злочинність як у абсолютних, так ^.у вілносних одиницях виміру за певний період часу і на певній території чи у певному регіоні або державі(21). Але є авто-ри, які під станом злочинності розуміють тільки кількісну величи-

ну, наприклад: абсолютну кількість злочинів і осіб, які їх вчинили, на певній території за певний період часу (22). Виходячи з етимо-лого-філологічного тлумачення і розуміння слова "стан", під станом злочинності потрібно розуміти стан, положення чи становище, в якому опинилася злочинність у певний період часу і на' певній території чи в регіоні, яке складається з певних складових частин чи характеризується певною кількістю показників (23). Тому, на наш погляд, більш вдалим є перше з наведених вище визначень стану злочинності, згідно з яким стан злочинності є комплексною кількісно-якісною характеристикою злочинності. Наведемо основні показники стану злочинності:

Розглянемо кожний з показників злочинності, що характеризує її стан, окремо і почнемо з рівня та коефіцієнта злочинності.

2. Рівень злочинності, виражений у злочинах. Поняття рівня злочинності у тому розумінні, як ми наводимо нижче, у літературі використовується такими авторами, як І.М. Даньшин, Н.Ф. Куз-нецова, Г.М. Міньковський, В.В. Орєхов, М.О. Стручков, О.Ф. То-карєв та іншими(24), причому Н.Ф. Кузнецова, Г.М. Міньков-, ський, В.В. Орєхов і О.Ф. Токарєв уточнюють його як абсолютний рівень, а згідно з Аванесовим, він відомий у літературі ще й я:

стан злочинності (25). Надалі будемо вважати, що рівень злочш пості — це загальна кількість злочинів, вчинених на відомі (певній) території, в тій чи іншій державі або регіоні за визнач\

ний період часу, а також загальна кількість злочинців, визнаних такими, згідно з законом, за вчинення злочинів на тій самій території й утому самому регіоні чи державі за означений період часу.

Таблиця 1

РІВНІ ТЯЖКИХ НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСОБИСТОСТІ, ЗАРЕЄСТРОВАНИХ У КРАЇНАХ СНД У ПЕРШОМУ ПІВРІЧЧІ 1996 РОКУ

Рівень умисних вбивств

Рівень умисних тяжких тілесних

Рівень зґвалтувань

Країни СНД

ушкоджень

І півріччя

І півріччя

І півріччя

1995 р.

1996р.

1995р.

1996 р.

1995р.

1996р.

Азербайджан

293

281

238

167

38

36

Бєларусь

495

501

960

949

271

254

Вірменія

90

74

59

91

11

24

Грузія

256

184

141

140

29

31

Казахстан

1351

1307

2249

2170

976

1093

Киргизстан

301

280

333

262

181

185

Молдова"

269

239

368

258

149

135

Росія

16304

15591

32814

28862

6814

5716

Таджикистан

229

221

121

102

38

42

Туркменістан

125

135

103

141

53

40

Узбекистан

521

527

416

426

396

394

Україна

2395

2415

4424

4042

1057

834

'Розрахунки Статкомітету СНД.

Таким чином, рівень злочинності фактично виражений або може бути вираженим у двох одиницях виміру: з одного боку, в злочинах і, з іншого, — в особах, які вчинили злочини, тобто кількісно рівень злочинності репрезентується двома числами. У загальному випадку ці числа (кількість злочинів і кількість осіб, які їх вчинили) не збігаються, бо один злочин може бути вчинений кількома особами або ж одна особа може вчинити кілька злочинів. Так, у 1996 році в Україні було зареєстровано 617262 злочинів і виявлено 339530 осіб, які їх скоїли.

Позначимо рівень злочинності та елементи, що його склала ють, літерами й запишемо рівень злочинності в злочинах і злочин цях, тобто особах, які винно їх вчинили, формулами, наприклад:

застосовують різні одиниці вимірювання злочинності, що створює додаткові перешкоди на шляху їх спільного використання та вірогідного обліку й розрахунку відповідних інтегральних показників злочинності.

Звідси виходить, що формула (1) або подібні до неї, з об'єктивних причин нерідко на практиці не працюють і мають здебільшого лише теоретичне значення, а рівень злочинності обчислюється лише згідно з зареєстрованими злочинами(27). Проте навіть тоді, коли така єдина кримінально-статистична звітність буде утворена і впроваджена в життя і правоохоронну практику, і тоді залишаться певні перешкоди щодо використання на практиці формули (1) для вірогідного розрахунку рівня злочинності. Ці перешкоди, зокрема, будуть зв'язані з об'єктивною неможливістю або об'єктивними труднощами у визначенні розмірів латентної злочинності, визначенні кількості латентних, тобто прихованих, не врахованих чи незареєстрованих у встановленому порядку чи замаскованих злочинів.

Цей навчальний посібник не має на меті навчити точним методам чи методикам виявлення та обчислення латентної злочинності. Цій тематиці присвячено чимало спеціальних праць (28). Наша мета — лише ознайомити з основами встановлення (з певною ймовірністю) розмірів такої злочинності за допомогою методу вибіркових досліджень. Докладніше з цим та іншими методами встановлення латентної злочинності можна за бажання ознайомитися, звернувшись до вказаних нами та інших літературних джерел (29).

Відмовитися від розгляду можливостей оцінювання розмірів латентної злочинності ми не вважали за потрібне, тому що між складовими частинами рівня злочинності, згідно з формулою (1), існують діалектичний взаємозв'язок і діалектична взаємодія. Приміром, скорочення латентної злочинності може викликати зростання кількості нерозкритих злочинів, по яких були одержані відповідні повідомлення і які були зареєстровані у встановленому порядку, а також зростання кількості злочинів, процесуальна діяльність по справах яких завершилася оголошенням обвинувального вироку. Таким чином, теоретично можлива ситуація, коли сумарний рівень злочинності не змінюється на якомусь проміжку часу не через те, що лишаються постійними складові елементи, а внаслідок того, що їх зміни взаємно гасяться або компенсують одна одну. Наприклад, зростання одного доданка в фор-

С=Сі+С2+Сз+С4;...(1),

де С — рівень злочинності, виражений у злочинах;

Сі — кількість злочинів, провадження по кримінальних справах яких закінчилось оголошенням обвинувального вироку, а винні особи були засуджені до відбування кримінального покарання чи інших заходів кримінально-правового впливу;

Сз — кількість злочинів, за які винні особи були звільнені від кримінальної відповідальності або покарання з причин, що їх не( реабілітують (наприклад, за амністією або у зв'язку з заміною кримінального покарання заходами виховного характеру або заходами громадського впливу чи адміністративного стягнення);

Сз — кількість нерозкритих злочинів, зареєстрованих у встановленому порядку;

С4 — кількість латентних злочинів, тобто прихованих, неврахова-них, незареєстрованих у встановленому порядку чи замаскованих.

При обчисленні рівня злочинності, згідно з формулою (1), як і при обчисленні рівня злочинності осіб, які винно вчинили злочини, чи при обчисленні інших показників стану злочинності особливого значення набуває вірогідна і об'єктивна первинна інформація про злочинність та різні її первинні показники (наприклад^ у формулі (1) це Ср Сз, Сз і С4 тощо). Велику і без перебільшення

справді неоціненну роль при цьому відіграють єдність, спільн підходи до обліку цих показників, їх збирання, зберігання та ста тистична переробка. На жаль, така єдність, чи такі спільні підході і критерії, на практиці часто відсутні, що призводить до негатив' них наслідків і порушень вірогідності не тільки первинної інфор' мації, але й кінцевих результатів її переробки. На подібні не доліки і необхідність запровадження відповідної й єдиної системв статистичної звітності в органах МВС, СБУ, прокуратури і суд^ звертали увагу свого часу В.В.Орєхов, С.С.Остроумов, Л.І.Спири-донов, М.О. Стручков та інші автори(26). Однак досі відомчі перепони на шляху розробки і впровадження такої звітності нї ліквідовані й єдиної звітності ще не створено. До того ж, існуюч;

у різних відомствах кримінально-статистичні звітності нерідке

мулі (1) нейтралізується рівним йому зменшенням іншого доданка чи навпаки. Звідси — загальне зростання або загальне скорочення рівня злочинності не означає на практиці, що всі доданки формули (1) зростають або скорочуються відповідно до зростання чи скорочення їх суми, тобто у загальному випадку вони можуть мати будь-які тенденції, в тому числі й прямо протилежні, однак підсумовуючий загальний сумарний ефект буде саме такий. Звідси виходить, що виявлені нами тенденції в зміні рівня злочинності перебуватимуть і вже перебувають у прямій залежності від так званої чистоти експерименту, або точності вимірювання складових частин рівня злочинності, згідно з формулою (1). Якщо ця "чистота", чи точність, будуть недостатніми, то й одержані нами висновки можуть виявитися неточними, помилковими, неправдивими. Особливі труднощі при цьому, як вказувалось, викликає вимірювання латентних злочинів.

3. Латентна злочинність. Складність визначення рівня латентної злочинності (Сд), тобто кількості латентних злочинів, вчинених на певній території за якийсь період часу, випливає з самої сугі поняття латентності, але зовсім не означає, що це завдання не можна розв'язати. Нині існує безліч спеціальних засобів і прийомів, за допомогою яких можна у певних межах і з певною ймовірністю помилки оцінити рівень латентної злочинності (ЗО). Розглянемо деякі з них.

Спочатку зауважимо, що вибір тих чи тих спеціальних засобів, прийомів та методів виявлення рівня латентної злочинності значною мірою залежить від виду латентних злочинів. На наш погляд, найбільш вдалими є класифікації латентних злочинів, наведені О.С. Шляпочніковим і Г.І. Забрянським, О.М. Алексєєвим і О.М. Рошем, М.О. Стручков та І.М. Даньшиним(ЗІ). Так, І.М. Даньшин вирізняє такі чотири види латентної злочинності: 1) природна; 2) штучна; 3) прикордонна та 4) зв'язана з порушеннями законності.

До природної латентної злочинності автор відносить злочини, про які невідомо ні правоохоронним чи правозастосовуючим органам, ні посадовим особам — керівникам підприємств, установ, органів, окремим громадянам. Сюди можна віднести усі старанно замасковані розкрадання, господарські злочини та хабарництво.

Штучна латентна злочинність — це злочинність, що відома посадовим особам чи окремим громадянам (наприклад, потерпілим, свідкам), але вони з різних причин не повідомляють про скоєні злочини у відповідні органи. Серед цих причин можна

назвати такі: бажання приховати злочин, бо його виявлення може нанести шкоду авторитету певних органів, організацій, підприємств, установ, відомств або авторитету чи характеристиці їх керівників, посадових осіб чи самих потерпілих, якщо вони своїми діями (бездіяльністю) сприяли, потурали чи провокували вчинення злочину (наприклад, недбало ставилися до виконання своїх службових обов'язків, розпивали разом з особою, яка винна у вчиненні злочину, спиртні напої, аморально поводили себе тощо). До причин штучної злочинності можна також віднести й побоювання помсти чи переслідування з боку злочинців, їх співучасників та родичів.

Прикордонна латентна злочинність складається із злочинів, факт учинення яких став відомий як потерпілим, так і, можливо, стороннім особам, але вони внаслідок неясності ситуації (наприклад, зникнення грошей з кишені особи, яка перебуває у стані алкогольного сп'яніння, може бути результатом як крадіжки, так і втрати чи розтрати) не повідомили в відповідні органи про вчинення злочину.

І, нарешті, четвертий і останній вид латентної злочинності — це латентна злочинність, зв'язана з порушеннями законності. Цей вид латентної злочинності є характерним у випадках, коли спеціальному органу, що здійснює боротьбу зі злочинністю, стало відомо про злочин, але його представник з тих чи інших злочинних міркувань не реєструє цей злочин (наприклад, одержав хаба-ря або бажає створити видимість благополуччя у певному місті чи регіоні тощо).

Наведена вище класифікація видів латентної злочинності за І.М. Даньшиним(32) частково доповнюється класифікацією латентних злочинів, здійсненою дещо раніше О.С. Шляпочніковим і Г.І. Забрянським (33). Так, згідно з цими авторами, серед латентних злочинів можна вирізнити, по-перше, латентні злочини, що мають очевидність, серйозно зачіпають інтереси і права громадян і про їх учинення робляться відповідні повідомлення спеціальним органам, а інформація про них поширюється швидко й широко (наприклад, вбивство, грабіж, розбій тощо). По-друге, латентні злочини, що є менш очевидними, і про них не завжди офіційно повідомляють органам держави, але розповідають родичам, знайомим, сусідам тощо. Це — злочини проти честі й гідності особистості, обман покупців тощо. По-третє, латентні злочини, про вчинення яких потерпілий нікого не повідомляє й максимально

уникає розголосу. Це — зараження венеричною хворобою чи вірусом імунодефіциту, незаконний аборт, зґвалтування чи інші статеві злочини тощо. І, нарешті, по-четверте, латентні злочини, про учинення яких нікому (окрім осіб, що їх вчинили) невідомо. Це — розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем, службова підробка, фіктивне підприємництво, шахрайство з фінансовими ресурсами тощо. Зрозуміло, що кожен вид латентних злочинів потребує індивідуального підходу до їх виявлення. Якщо деякі з них з певною ймовірністю можна встановити, наприклад шляхом анонімного опитування чи анкетування всього населення або певних його верств чи прошарків, або експертного оцінювання, то інші виявляються лише в результаті застосування спеціальних методів і методик. На практиці, як правило, для підстрахування використовують одночасно декілька методів, способів чи методик, комплексно поєднуючи їх переваги один перед одним з метою одержання вірогідних результатів.

Види латентної злочинності наочно представлені на такій схемі:

З вищенаведеного витікає, що оцінка латентної злочинності на тій чи тій території за визначений період часу є складною висококваліфікованою роботою, що потребує комплексного і системного застосування різноманітних методів і засобів, заохочення з цією метою спеціалістів різного профілю і спеціальностей. Це не лише тривала й копітка праця багатьох людей, але й певні затрати матеріальних, людських та інших ресурсів. З метою мінімізації затрат і оптимізації процесу розшуку, виявлення та оцінки латентних злочинів можна звернутися до методу так званих вибіркових досліджень, чи "вибіркового спостереження". Коротко розкриємо дію цього методу для розв'язання конкретного завдання, наприклад, визначення рівня латентної злочинності в якомусь місці. Перед тим як розглянути сутність цього методу, наведемо початкові базові поняття.

Генеральною сукупністю називається множина явищ чи об'єктів, які потрібно охарактеризувати на засадах інформації лише про частину цих явищ чи об'єктів, при цьому ту частину явищ чи об'єктів (одиниць сукупності), відносно якої є потрібна інформація, називають вибіркою. Головною метою вибіркових досліджень, чи вибіркового спостереження, є отримання потрібної вірогідної інформації та вірогідних даних про досліджувані параметри всієї генеральної сукупності, що безпосередньо не спостерігається, від даних про вибірку та її параметри, що спостерігаються. Перехід від інформації про вибірку та її параметри до оцінювання генеральної сукупності та її параметрів є певним статистичним висновком, що отримується за допомогою певних логіко-математичних і математико-статистичних методів і правил. Більш докладно про це читайте у спеціальній літературі(34). Тут зауважимо лише, що метод вибіркових досліджень, чи вибіркового спостереження, полягає у тому, що для встановлення досліджуваних властивостей загальної, тобто генеральної сукупності (у нашому випадку — це рівень латентної злочинності в якомусь районі, місті тощо), з цієї генеральної сукупності вибирають підмножину з "п" елементів, яку називають вибіркою з обсягом "п" (в цьому разі цими п-елементами можуть бути "п" районів міста). Потім досліджуються властивості цієї вибірки, тобто латентна злочинність не в усьому місті, а тільки в "п" його районів. Отримані результати узагальнюються і поширюються на всю генеральну сукупність. Це узагальнення та поширення результатів на всю генеральну сукупність називають у літературі математи-

ко-статистичним висновком. Особливі вимоги при цьому пред'являються до процедури відбору елементів вибірки та її обсягу (тобто кількості та якості п-елементів, що її складають, і при яких подібні узагальнення та поширення припустимі).

Основна вимога до вибірки — добре представляти генеральну сукупність, тобто бути досить репрезентативною, чи представницькою. На практиці цієї вимоги досягають, по-перше, шляхом випадкового вибору елементів вибірки (наприклад, за допомогою таблиці випадкових чисел, де кожне число — номер якогось району міста, або за допомогою "чорної" скриньки, з якої послідовно виймають кулі з номерами чи з назвами районів міста) і, по-друге, шляхом задання потрібного або необхідного обсягу вибірки, тобто числа "п" її складових елементів, яке вибирають чи задають, виходячи з бажаної ймовірності врахування потрібної ймовірності помилки кінцевих результатів досліджень за спеціальними таблицями(35).

Після того, як вибірку визначено, починають поглиблене вивчення її елементів. Кожний район міста, що потрапив у вибірку, піддається ретельній комплексній перевірці з метою виявлення латентної злочинності. Перевірка здійснюється одночасно в усіх напрямах з використанням спеціалістів різного профілю. Насамперед перевіряється діяльність усіх суб'єктів профілактики правопорушень з питань дотримання ними законності, повноти, своєчасності, якості та грамотності попереджувальних заходів, що ними вживаються, а також заходів реагування по вже встановлених фактах вчинення злочинів чи якихось інших порушень законності, допущених при цьому помилках і недоопрацюваннях та їх усуненню. По цих та інших питаннях, зв'язаних прямо чи опосередковано з проблемою існування латентної злочинності, здійснюється, зокрема, комплексна перевірка діяльності всіх органів і підрозділів внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури, юстиції, арбітражу, адміністративних комісій, громадських утворень по боротьбі зі злочинністю та правопорушеннями тощо. Окрім того, перевірці підлягає діяльність адміністрацій усіх підприємств, установ та організацій (незалежно від форм власності) , розташованих на досліджуваній території, аналізуються та співставляються основні показники їх роботи, перевіряється безпосередньо та за відповідною документацією стан правової, фінансової, технологічної, трудової, виробничої, господарської

дисциплін. Аналізуються заходи щодо порушників та сутність вчинених ними правопорушень. Здійснюються інші види контролю, спрямовані на виявлення латентної злочинності.

Паралельно з комплексним відпрацюванням досліджуваних районів для перевірки та уточнення одержаних результатів додатково проводяться соціологічні опитування різних верств та прошарків населення, наприклад, від домашніх господарок та пенсіонерів, які проживають на території цих районів, до працівників відповідних підприємств, закладів і організацій, розташованих на території досліджуваних районів; від осіб, які не знають про мету дослідження і не мають відповідної освіти та підготовки, до експертів з високим рівнем спеціальної теоретичної підготовки, чималим досвідом багаторічної практичної роботи з відповідних спеціальностей.

Дані про рівень латентної злочинності, одержані в результаті комплексних і системних досліджень вибіркової сукупності районів міста, аналізуються, співставляються, узагальнюються і поширюються за допомогою спеціальних таблиць та обчислень з достатньою ймовірністю помилки на місто у цілому. Таким чином можна оцінити рівень латентної злочинності, а звідси — й рівень злочинності (у злочинах) у цілому для будь-якого кримінологічного об'єкта, держави, регіону або конкретної територіальної одиниці.

4. Рівень злочинності, виражений в особах, які вчинили злочин. Використовуючи загальне поняття рівня злочинності, запишемо тепер у вигляді формули визначення рівня злочинності в особах, які вчинили злочини, тобто у злочинцях. При цьому зазначимо, що відповідно до існуючих норм права й чинного кримінального законодавства, особу можна обвинуватити у вчиненні злочину й визнати злочинцем лише у судовому порядку після винесення обвинувального вироку та набрання ним чинності. Злочинець — це особа, яка з провиною вчинила суспільне небезпечне діяння, що заборонене законом під загрозою кримінальної відповідальності, і була визнана такою судом у встановленому законом порядку. Тобто, будь-які інші особи, в тому числі й ті, які вчинили суспільне небезпечні діяння, що не містять ознак якихось складів злочинів, передбачених кримінальним законом, а також особи, чию провину у вчиненні злочину судом не доведено, та особи, які перебувають під слідством або вчинили латентні злочини, згідно з принципом презумпції невинності, стро-

го кажучи, поняттям "злочинність" чи "злочинці" не охоплюються. Виходячи з цього, формула (2) рівня злочинності в злочинцях запишеться в дещо спрощеному порівняно з формулою (1) вигляді, а саме:

С'= Сі'+ С^;...(2),

де С — рівень злочинності, виражений у злочинцях;

СІ — кількість засуджених до відбуття кримінального покарання чи інших заходів кримінально-правового впливу (умовного засудження або відстрочки виконання вироку);

С\ — кількість осіб, звільнених від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав (наприклад, за амністією або у зв'язку з помилуванням чи звільненням від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, заходів адміністративного стягнення або громадського впливу).

5. Приклади розрахунку рівня злочинності. Скористаємося даними офіційної статистики і наведемо приклади обчислення рівня злочинності у злочинах і злочинцях, згідно з зазначеними вище формулами. Так, відповідно до даних, опублікованих у статистичному збірнику "Преступность в Украине"(36), у 1993 році загальна кількість осіб, які вчинили злочини і були виявлені, становила 242363; кількість виявлених осіб, яких притягнуто до кримінальної відповідальності — 187855; кількість осіб, звільнених від кримінальної відповідальності, — 54508; кількість засуджених — 152878. На жаль, автори цього збірника не уточнили, з яких підстав особи, які вчинили злочин і були виявлені, потім були звільнені від кримінальної відповідальності. Якщо припустити, що їх звільнили з нереабілітуючих підстав, то рівень злочинності у злочинцях, згідно з формулою (2), становитиме:

С = 152878 +54508=207386.

Слід зауважити, що це значення рівня злочинності у злочинцях є свідомо завищеним, тому що не враховує кількості осіб, які були звільнені від кримінальної відповідальності з реабілітуючих підстав. Ще більш неточною (якщо не сказати невдалою) виявляється спроба за допомогою тільки опублікованої статистики об

числити рівень злочинності у злочинах. Так, згідно з вище згаданим статистичним збірником, загальна кількість зареєстрованих злочинів в Україні за 1993 рік становила 539299. Оскільки будь-які інші дані про злочинність за цей період у літературі відсутні, вважаємо, що рівень злочинності (у злочинах) приблизно дорівнює кількості зареєстрованих злочинів, тобто 539299. До такого спрощеного визначення рівня злочинності у злочинах вдалися й автори названого статистичного збірника, обчислюючи надалі коефіцієнт злочинності з розрахунку на 100 тисяч населення на основі і за допомогою кількості зареєстрованих злочинів як рівня злочинності у злочинах. Слід підкреслити, що це спрощення обрахунку рівня злочинності у злочинах є вимушеним, зв'язаним, як зазначалось, з нестачею потрібної інформації, відомчою роз'єднаністю і розподілом необхідної інформації між різними відомствами, відсутністю єдиного обліку та закритим характером окремих даних про злочинність, що не допускає відкритих публікацій у засобах масової інформації. У формулах (1) та (2), що визначають рівень злочинності відповідно в злочинах і злочинцях, відсутні дані про час визначення рівня злочинності та про територіальні масштаби, чи обсяги, його дослідження. Вони можуть бути будь-якими, наприклад, ми можемо визначити рівень злочинності за день, місяць, рік, десятиріччя тощо у масштабах конкретного кримінологічного об'єкта, для визначеного міста, області, держави тощо.

На практиці часто виникає потреба у порівнянні характеристик злочинності різних регіонів за той самий проміжок часу. Застосування з цією метою такого показника злочинності, як її рівень, виявляється у цих випадках мало інформативним, оскільки рівень злочинності у різних регіонах (наприклад, у різних областях однієї держави) може відрізнятися один від одного не через те, що один із регіонів є більш криміногенне неблагопо-лучним чи небезпечним, ніж інший, а тому, що в конкретному регіоні, приміром, проживає більша, ніж в інших регіонах, кількість населення. У зв'язку з цим виникає необхідність введення іншого основного показника злочинності.

6. Коефіцієнт злочинності. Другим показником злочинності є коефіцієнт злочинності (у кримінологічній літературі цей показник відомий також як відносний рівень, або індекс злочинності). Від рівня (або абсолютного рівня) злочинності коефіцієнт

(або відносний рівень, чи індекс) злочинності відрізняється тим, що розраховується на певну кількість населення, а саме: коефіцієнт злочинності є відношення кількості злочинів, вчинених на певній території (чи на певній адміністративно-територіальній одиниці), за означений період часу, а також злочинців, які визнані такими, згідно з законом, за вчинення злочинів на тій самій території (або адміністративно-територіальній одиниці) за той самий означений період часу до заздалегідь зумовленої кількості населення, що мешкає на тій самій території чи на тій самій адміністративно-територіальній одиниці, наприклад, з розрахунку на 1000, 10000, 100000 тощо.

Звідси випливає таке стисле визначення: коефіцієнт злочинності — це рівень злочинності, обчислений з розрахунку на попередньо чи заздалегідь зумовлену кількість населення, наприклад, 1000, 10000, 100000 іт.д.

Якщо рівень злочинності відомий, то коефіцієнт злочинності можна визначити, співставляючи відповідну пропорцію. Порівняно з рівнем злочинності коефіцієнт злочинності вимірюється у відносних одиницях. Наприклад, якщо рівень злочинності в місті з населенням, рівним "Н", становить "С", то коефіцієнт злочинності "К" з розрахунку на 100000 чоловік населення можна обчислити за допомогою такої формули:

Є-100000 ; пі Н

Аналогічно рівню злочинності коефіцієнт злочинності можна вимірювати в злочинах з розрахунку на певну кількість населення або в злочинцях з розрахунку на певну кількість населення. Для підвищення точності розрахунків у формулі (3) замість загальної чисельності населення "Н", яке проживає на досліджуваній території або в досліджуваній державі чи регіоні, використовують чисельність населення, що досягло, згідно з законом, віку кримінальної відповідальності, а в окремих випадках цю чисельність населення додатково обмежують не лише нижньою віковою межею (досягненням передбаченого законом віку кримінальної відповідальності), але й верхньою, виключаючи з цієї чисельності осіб похилого віку "як криміногенне менш активних і небезпечних", оскільки цією частиною населення, як правило, вчиняється лише незначна кількість злочинів, які, до того ж, є

менш суспільне небезпечними порівняно з їх абсолютною більшістю. Зауважимо, що коефіцієнт злочинності можна розраховувати як стосовно окремих видів злочинів, так і злочинності у цілому. В цьому випадку в формулу (3) підставляють значення "С", що дорівнює кількості злочинів окремого виду, вчинених на тій чи іншій території за означений період часу або кількості злочинців, які вчинили ці злочини.

Підкреслимо, що оскільки коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинах, і коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинцях, як головні показники злочинності, мають велике теоретичне і практичне значення, то стає зрозумілим, чому останнім часом у літературі поступово окреслилась тенденція до їх роздільного і самостійного поіменування(37). Так, коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинах, отримав ще назву інтенсивності злочинності (якщо він обчислювався з розрахунку на 100 тисяч усього населення чи населення певної групи, певного адміністративно-територіального підрозділу) або коефіцієнта інтенсивності злочинності (якщо він обчислювався з розрахунку на будь-яку заздалегідь зумовлену кількість населення певного адміністративно-територіального підрозділу, чи одиниці). Коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинцях, отримав ще назву злочинної активності (якщо обчислювався з розрахунку на 100 тисяч усього населення чи населення певної групи, певного адміністративно-територіального підрозділу) або коефіцієнта злочинної активності (якщо обчислювався з розрахунку на будь-яку заздалегідь зумовлену кількість населення певного адміністративно-територіального підрозділу, чи одиниці). Як бачимо, на сьогодні ще не існує єдиної, загальноприйнятої, об'єднуючої всі точки зору термінології з цього питання.

Підсумовуючи, пропонуємо компромісне рішення щодо відокремлення й самостійного визначення і переіменування коефіцієнта злочинності, обчисленого у злочинах і злочинцях, як відповідно коефіцієнта інтенсивності злочинності і коефіцієнта злочинної активності, визначення яких наводимо нижче.

7. Коефіцієнти інтенсивності злочинності і злочинної активності. Під коефіцієнтом інтенсивності злочинності будемо надалі розуміти кількість злочинів, вчинених на певній території чи певній адміністративно-територіальній одиниці, або в підрозділі за означений період часу з розрахунку на заздалегідь зумовлену

кількість населеннЯг яке мешкає на тій самій території. Обчислення коефіцієнта інтенсивності злочинності можна зобразити формулою:

К, = ^--Но;... (4),

де К; — коефіцієнт інтенсивності злочинності (чи коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинах);

С — рівень злочинності, обчислений у злочинах, згідно з формулою (1);

Нд — заздалегідь означена і зумовлена кількість населення, відносно якої обчислюється коефіцієнт інтенсивності злочинності (наприклад, 1000, 10000, 100000, 1000000 і т.д.);

Н — кількість населення, яке мешкає на досліджуваній адміністративно-територіальній одиниці, для якої обчислюється коефіцієнт інтенсивності злочинності ( це може бути як усе населення, яке мешкає на вказаній території, так і певна його група або частка), наприклад, населення "криміногенного віку".

Під коефіцієнтом злочинної активності слід розуміти кількість злочинців, які вчинили злочини на певній території чи певній адміністративно-територіальній одиниці, або в підрозділі, за означений період часу з розрахунку на заздалегідь зумовлену кількість населення, яке мешкає на тій самій території. Коефіцієнт злочинної активності можна виразити формулою:

К„ = ^•Но;... (5),

де К.о — коефіцієнт злочинної активності населення (або коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинцях);

С1 — рівень злочинності, обчислений у злочинцях, згідно з формулою (2);

Н і Нц — ті самі, що й у формулі (4). Зауважимо, що як коефіцієнт інтенсивності злочинності, так і коефіцієнт злочинної активності можуть бути обчислені по відношенню до злочинності у цілому, а також по відношенню до окремих видів злочинів.

Для порівняння рівнів і коефіцієнтів злочинності у різних країнах наведемо декілька прикладів.

8. Приклади рівнів і коефіцієнтів злочинності. Наприклад, у 1990 році рівень злочинності, обчислений у злочинах, і коефіцієнт інтенсивності злочинності, також обчислений у злочинах, з розрахунку на 100 тисяч усього населення становили відповідно: в Україні — 369809 та 713, у колишньому СРСР (у цілому) — 2786 605 та 969, у США — 14350600 та 5820, у Франції — 3492712 та 6169, у Великобританії — 4542806 та 7956; в Японії — 2261076 та 1834, у ФРН — 4258573 та 7031(38).

За 1996 рік рівні злочинності, обчислені в злочинах, становили по деяких областях України відповідно у Вінницькій — 15192, Волинській — 7371, Дніпропетровській — 80928, Донецькій — 58373, Житомирській — 14165, Закарпатській — 1752, Запорізькій — 32326, Івано-Франківській — 8769, Київській —15163, Кіровоградській — 24169, Миколаївській — 21379, Одеській — 33666, Полтавській — 19607, Рівненській — 6994, Сумській — 15931, Херсонській — 16517, Хмельницькій — 9948, Черкаській — 13029, Чернігівській — 11727, Чернівецькій —5300, м. Києві — 31308, м. Севастополі — 3872 тощо.

1.3. СТРУКТУРА І ДИНАМІКА ЗЛОЧИННОСТІ ЯК ЇЇ ГОЛОВНІ ПОКАЗНИКИ

1. Загальне поняття структури злочинності. Ні рівень, ні коефіцієнт злочинності як її головні показники не можуть відбити якісну різноманітність вчинених злочинів і дати якісну характеристику злочинності та її змін за часом. Для характеристики якості злочинності передбачений третій показник, а саме структура.

Структура злочинності — це її "внутрішній устрій" і одна з головних ознак злочинності як системи. Структура, як відомо, визначається певними елементами, їх абсолютною кількістю, якістю і тим, як і яку частину системи (у нашому випадку — злочинності) вони становлять. Оскільки складовими елементами злочинності є окремі злочини (або їх групи, чи види), вчинені на досліджуваній території за означений період часу, то якщо прийняти всю злочинність, приміром, за одиницю або за 100%, то її структуру можна виразити відповідно або в частках одиниці, тобто у так званій питомій вазі, або у відсотках. Отже, структура злочинності визначається питомою вагою чи процентним виразом окремих груп чи видів злочинів, що становлять злочинність і класифікуються на кримінально-правових або кримінологічних підставах відповідно до предметів кримінального права і кримінології.

Зазначимо, що оскільки класифікація структури злочинності на окремі групи чи види злочинів залежить від вибору критеріїв класифікації чи групуючих ознак, а цей вибір у певних межах (означених відповідними елементами предметів кримінального права та кримінології) може бути будь-яким і загальна кількість таких критеріїв (ознак) може бути невизначеною й досить великою, якщо не сказати нескінченною, то характеризувати структуру злочинності у повному обсязі об'єктивно неможливо, тим більше, що дійсність (наприклад, процеси криміналізації та де-криміналізації) постійно вносить свої корективи. Зважаючи на це, наведемо для прикладу лише декілька можливих най-

38

простійших варіантів структури злочинності, які можна отримати, класифікуючи злочини, що становлять злочинність, лише за деякими (для прикладу) критеріями.

На наведеній нижче діаграмі показана структура виявленої МВС України організованої злочинності за 1996 рік за суб'єктами її викриття і попередження:

злочини, вчинені ор-\ ганізованими злочин-' ними групами і викриті співробітниками органів боротьби з організованою злочинністю МВС України

злочини,вчинені організованими злочинними групами і викриті співробітниками карного розшуку МВС України

злочини, вчинені організованими злочинними групами і викриті співробітниками інших органів і служб МВС України

2. Приклади варіантів структури злочинності залежно від критеріїв класифікації злочинів, що її становлять. По-перше, структуру злочинності можна визначити за ступенем суспільної небезпеки, чи тяжкістю злочинів, що становлять злочинність, обчислюючи співвідношення злочинів особливо тяжких, тяжких, менш тяжких та тих, що не становлять великої суспільної небезпеки;

по-друге, можна вирізнити структуру злочинності за формою вини, з якою були вчинені злочини, що становлять злочинність, виділяючи співвідношення в злочинності умисних і необережних злочинів та злочинів, що були вчинені зі складною або змішаною формою вини;

по-третє, структуру злочинності можна визначити за стадіями вчинення злочину, обчислюючи співвідношення закінчених злочинів, готувань до злочинів і замахів на злочини;

по-четверте, структуру злочинності можна вирізнити за критерієм присутності чи відсутності співучасті при вчиненні злочинів з урахуванням її форм і різновидів, обчислюючи співвідношення відповідних груп злочинів, що входять до складу злочинності;

по-п'яте, структура злочинності може бути репрезентована за об'єктом злочинних посягань, згідно з класифікацією злочинів, наведеною в Особливій частині Кримінального кодексу, з урахуванням нових видів і складів злочинів, що тільки-но з'явилися (наприклад, екологічні) або знаходяться на стадії криміналізації (приміром, комп'ютерні);

по-шосте, структуру злочинності можна виділити на підставі врахування певних ознак суб'єктів злочинів (їх відсутності чи присутності, кількісно-якісних характеристик), обчислюючи у відсотках чи питомій вазі співвідношення відповідних груп злочинів. Наприклад, за соціально-демографічними ознаками суб'єктів злочинів (за статтю, віком, соціальним статусом, родом занять, сімейним станом, матеріальними та житловими умовами тощо), за освітньо-культурними ознаками суб'єктів злочинів (наявністю освіти та її рівнем і видом, рівнем культури, загальними і специфічними культурними ознаками), за морально-психологічними ознаками суб'єктів злочинів (загальною ціннісною орієнтацією, ставленням до права і правоохоронної діяльності, за потребами та інтересами, інтелектуальними, вольовими та емоційними ознаками), за кримінально-правовими ознаками суб'єктів злочинів (спрямованістю злочинної діяльності, її змістом, мотивами, тривалістю, одноосібним чи груповим характером, рядовою чи організаторською роллю, інтенсивністю злочинної діяльності) тощо;

по-сьоме, структуру злочинності можна вирізнити ще за таким суто кримінологічним критерієм, як причини та умови злочинів, що їх можна, у свою чергу, диференціювати за безліччю критеріїв, які пропонують вчені та практики.

Тут були наведені далеко не всі типи й варіанти структур злочинності, а лише їх приклади. Дати їх повний перелік, повну характеристику структури злочинності практично неможливо, та ми й не ставили перед собою такої мети. Слід тільки зауважити, що нумерація цих простих варіантів структур злочинності умовна

й використана автором задля зручності, тому вона може бути змінена повністю чи частково. Якщо ж структура злочинності визначається лише за одним чи декількома критеріями, чи групуючими ознаками, ми маємо справу тільки з частковою структурою злочинності. Безумовно, поглиблений аналіз структури злочинності, тим більше аналіз повної структури злочинності, вимагає застосування якщо не всіх, то якомога більшої кількості різних диференціюючих критеріїв.

3. Математичне визначення структури злочинності. Розрахунок структури злочинності у загальному випадку можна стисло зобразити формулами: у питомій вазі — формулою (6), у відсотках — формулою (7):

Д=-|Ч...(6), Д,=-^.100;...(7),

де Д — структура злочинності (точніше, частка у відсотках (7) чи у вигляді питомної ваги (6) досліджуваного виду злочинності чи групи злочинів по відношенню до всієї злочинності);

Д^ — показник структури злочинності у відсотках, а саме:

частка досліджуваного виду злочинності чи групи злочинів по відношенню до всієї злочинності (якщо вся злочинність приймається за 100 відсотків);

С — уся злочинність (точніше, рівень, чи коефіцієнт, усієї злочинності) ;

Вд — досліджений вид злочинності чи група злочинів, чию частку з усієї злочинності ми розраховуємо (точніше, рівень, чи коефіцієнт, цього виду злочинності чи групи злочинів).

Наведемо декілька конкретних прикладів структури злочинності за опублікованими у пресі даними (39).

4. Практичні приклади структури злочинності. Так, у 1996 році структура злочинності за видами злочинів, тобто кримінально-правовими критеріями, тільки по лінії карного розшуку в Україні у відсотках по відношенню до загальної кількості зареєстрованих злочинів становила: бандитизму — 0,02%; умисних вбивств — 1,0%; тяжких тілесних ушкоджень — 1,7%; зґвалтувань — 0,4%; розбоїв — 1,1%; грабежів — 5,9%; шахрайств — 2,4%; вимагань —

0,6%; хуліганств — 7,6%; крадіжок державного майна — 21,7%, у тому числі: зі складів, баз, магазинів — 5,2%; на транспорті — 0,7% крадіжок приватного майна — 39,7%, з них: з квартир — 14,5%, крадіжок транспортних засобів — 4,5%; з них: автомобілів —1,7%, угонів транспортних засобів — 1,2%, з них: автомобілів — 0,8%, крадіжок зброї та боєприпасів — 0,04%; злочинів, зв'язаних з наркоманією — 7,6%; дорожно-транспортних пригод зі смертельними наслідками — 0,7% тощо. У цьому ж році структура злочинності за кримінологічними критеріями становила: злочинів, вчинених особами, які вже мали судимість — 18,2%; злочинів, вчинених групою осіб — 19,6%; злочинів, вчинених неповнолітніми або за їх участю — 10,5%; злочинів, вчинених особами у стані алкогольного сп'яніння — 18,3%; злочинів, вчинених з використанням вогнепальної зброї — 0,4%; злочинів, вчинених з використанням холодної зброї чи знарядь злому — 2,7%; злочинів, вчинених з використанням транспортних засобів — 0,4%; злочинів, вчинених організованими злочинними групами — 1,0%, у тому числі: у комерційних структурах — 0,03%; у фінансово-кредитній системі — 0,03 %; у банківській сфері — 0,01%; крадіжок державного, колективного або приватного майна — 0,36%; вимагань — 0,08%; розбоїв — 0,06%; вбивств — 0,01%; бандитизму — 0,01%; розкрадань — 0,13%; хабарництва — 0,02% тощо.

5. Дещо про нетрадиційні способи обчислення структури злочинності. Підсумовуючи розгляд структури злочинності як одного з її головних показників, слід зауважити, що крім наведеного вище традиційного способу розрахунку структури злочинності, згідно з формулами (6) і (7), існують й інші. Так, іноді для її характеристики застосовується статистичний прийом так званого співставлення окремих груп злочинів, чи співвідношення між ними, або їх порівняння. У таких випадках розрахунок, як правило, здійснюється шляхом ділення одних показників злочинності на інші з множенням на 100 відсотків чи без такого, тобто шляхом виразу одних показників злочинності через інші відповідно у відсотках чи дробом. Наприклад, за 1996 рік в Україні було вчинено 4896 умисних вбивств і 8429 умисних тяжких тілесних ушкоджень. Отож, можна сказати, що за 1996 рік в Україні в середньому було вчинено приблизно у 2 рази, чи приблизно у середньому на 100% більше тяжких тілесних ушкоджень, ніж умисних вбивств, оскільки 8429:4896= 1,72^2^200%.

Злочинність у цілому і розглянуті її показники перебувають у постійному русі, постійно змінюються.

Для характеристики такого руху й змін злочинності вводиться ще один її головний показник — динаміка.

6. Загальні поняття про динаміку злочинності й швидкість динаміки злочинності. Динаміка злочинності — це зміни її рівня, коефіцієнта та структури за певний відтинок часу. Слід зазначити, що цей проміжок часу у загальному випадку може бути будь-яким. Якщо він дорівнює якійсь одиниці часу, наприклад, одному місяцю, одному року або одній хвилині, одній годині, одній добі тощо, то в цих випадках можна говорити вже не лише про динаміку якогось показника, але й про швидкість динаміки, або швидкість зміни цього показника за часом.

Іноді в літературі замість терміна "швидкість динаміки" можна зустріти термін "темп динаміки" чи більш вузький термін (тільки для зростання) — темп зростання, або темп приросту. З позицій логіко-математичних методів та пошуку ефективних шляхів їх застосування у праві та правоохоронній діяльності вважаємо термін "швидкість" більш точним і вдалим, ніж термін "темп", який є більш гуманітарно-розмовним і гірше піддається формалізації. Це наша особиста точка зору, але ми не виключаємо існування й інших, у тому числі й протилежних. Наочне уявлення про динаміку зміни показників у часі (кількість умисних вбивств, зареєстрованих у СНДу 1990-1995 роках) дає такий графік:

7. Основні способи обчислення динаміки злочинності та вимоги до них. Динаміка основних показників злочинності як зміна їх за якийсь проміжок часу може, згідно з наявними літературними даними, визначатися двома способами: з одного боку, як різниця між значеннями досліджуваних показників, узятих відповідно в кінці та на початку означеного проміжку часу, і вимірюватися в цьому випадку у тих самих одиницях виміру, що й досліджувані показники, тобто це зміна (зростання чи зменшення) досліджуваних показників на якесь число конкретних одиниць виміру, які потім, якщо з'явиться бажання, можна додатково перевести у відсотки відносно початкових значень досліджуваних показників. Наприклад, за 1996 рік в Україні зареєстровано 617262 злочина, що на 24598 злочинів, або приблизно на 3,8% менше, ніж у попередньому році. Нерідко динаміку рівня злочинності, визначену таким чином, у літературі позначають як приріст злочинності (маючи, очевидно, на увазі, що цей приріст у загальному випадку може бути як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус, як у нашому прикладі, тобто фактично не приріст, а зменшення). Для випадків стабільного зростання можна так само визначити й динаміку динаміки, тобто подвійну динаміку, чи динаміку приросту як, у свою чергу, зміну у часі приросту злочинності.

З іншого боку, динаміку будь-яких показників злочинності можна визначити ще й як частку від ділення значень цих показників під кінець означеного проміжку часу на значення тих самих показників на початку цього ж проміжку часу. У цьому випадку динаміка — це зміна (збільшення чи зменшення) досліджуваних показників порівняно з їх початковими значеннями в якусь кількість разів, тобто безрозмірна величина. Якщо помножити її на 100%, то одержимо вираз кінцевих значень досліджуваних показників у відсотках стосовно їх початкових значень. Наприклад, за період з 1973 по 1993 рік на території України рівень злочинності (у злочинах) у цілому збільшився в 4,2 раза й становив по відношенню до 1973 року 420%, у тому числі, зокрема, рівень розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки — в 7,5 раза й становив 750% по відношенню до 1973 року.

Більшість авторів, у тому числі й автор цього посібника, віддає перевагу першому способу підрахунку динаміки злочинності як різниці між кінцевими і початковими значеннями її показників. Проте в який би спосіб ми не визначали динаміку, слід пам'ятати, що задля того, аби отримати вірогідні, репрезентативні статис

тичне вагомі дані про динаміку злочинності, що свідчать про закономірні, а не випадкові зміни її показників, необхідно з особливою обережністю ставитися до вибору розміру проміжку часу, протягом якого досліджується динаміка злочинності.

Обережність необхідна, по-перше, тому, що на зміну основних показників злочинності можуть впливати відповідні зміни кримінального, кримінально-виправного, кримінально-процесуального законодавства. У зв'язку з цим бажано вибрати відтинки часу так, щоб протягом них вказане законодавство залишалося відносно постійним або зазнало лише незначних змін, інакше треба врахувати ці зміни та їх вплив на основні показники злочинності. По-друге, обережність необхідна також задля врахування (по можливості) всіх змін законодавства взагалі на означеному проміжку часу, які б могли мати як попереджувально-профілактичний, так і криміногенний характер. По-третє, обережність необхідна для того, щоб розмір обраного відтинку часу в певному значенні був оптимальним і відповідав обсягам досліджень або розміру території чи кримінологічного об'єкта, де будуть здійснюватись відповідні виміри показників злочинності. Відомо, зокрема, чим меншим є досліджуваний кримінологічний об'єкт (конкретне підприємство, мікрорайон міста, населений пункт сільського типу, робітниче селище тощо), тим більшим має бути проміжок часу, протягом якого буде досліджуватися динаміка злочинності на певному кримінологічному об'єкті, задля того, щоб встигли здійснитися взаємокомпенсація, поглинання, посилення чи нейтралізація різноманітних випадкових процесів, що відбуваються на об'єкті, які в разі малих проміжків часу можна сприйняти помилково як закономірні, а не випадкові і зробити в результаті хибні висновки.

Для великих кримінологічних об'єктів, регіонів та територій, що складаються з безлічі більш дрібних кримінологічних об'єктів, територіальних одиниць чи регіонів, така небезпека є незначною, бо кількість випадкових процесів, що з ними трапляються навіть на невеликих відрізках часу, різко зростає, отже зростає й взаємодія (взаємопоглинання, посилення чи послаблення) цих випадкових процесів між собою і швидше "вимальовуються" загальні закономірності, яким підпорядкована динаміка основних показників злочинності досліджуваних об'єктів.

Виходячи з накопиченого практикою досвіду, для малих та порівняно невеликих кримінологічних об'єктів рекомендують ви-

бирати для вивчення динаміки злочинності періоди, що дорівнюють 10 і більше років. Воднораз для більш великих кримінологічних об'єктів, цілих регіонів, відносно великих адміністративно-територіальних одиниць та окремих держав розміри досліджуваних періодів можна скоротити до одного року, а в окремих випадках — і менше одного року, наприклад, до одного кварталу або одного місяця. Природно припустити, що із зростанням досліджуваного проміжку часу точність виявлення основних закономірностей в динаміці злочинності зростає. Проте й тут є свої труднощі й обмеження, деякі з них вже були названі — це, зокрема, численні або докорінні зміни в чинному законодавстві, що можуть внести значні "шуми", "перешкоди" в дослідження закономірностей динаміки злочинності. Це зовсім не означає, що не можна, наприклад, досліджувати динаміку злочинності на малих кримінологічних об'єктах чи малих територіях протягом малих проміжків часу або на великих кримінологічних об'єктах чи великих територіальних одиницях або в державах за досить довгі періоди або цілі історичні епохи. Проте теоретична й практична значущість таких досліджень може різко знизитись, якщо при цьому не скористатися сучасними методами математичного аналізу, теорії ймовірностей, математичної статистики, сучасними комп'ютерними технологіями, щоб "відсіяти" всілякі випадкові або закономірні, але "шумові" процеси і впливи, що вуалюють або викривлюють досліджувані закономірності в динаміці

злочинності (40).

Нині в теорії кримінального права та кримінології ще не відпрацьовано науково обгрунтованих рекомендацій щодо оп-тимізації відбору конкретних відтинків часу для вивчення динаміки злочинності на певних групах чи класах кримінологічних об'єктів або для певних груп чи класів територіальних одиниць чи регіонів. Це питання, як правило, розв'язується в кожному конкретному випадку емпіричним шляхом, методом спроб і помилок, їх аналізу, обговорення й усунення. Особливе місце при цьому посідає проблема відокремлення основних явищ і процесів, чиї впливи на злочинність призводять до закономірних змін, від випадкових чи шумових. Специфіка цієї проблеми та її вирішення полягають у тому, що вона в ряді випадків має не лише кримінологічний, але й суто філософський чи морально-етичний, або соціально-психологічний характер, який необхідно враховувати, використовуючи сучасний математичний інструмента?.

Розглядаючи динаміку злочинності та способи її обчислення, ми навмисне дещо спрощували картину. Так, відзначаючи динаміку злочинності як різницю її показників, узятих відповідно в кінці та на початку досліджуваного проміжку часу, ми тим самим нібито постулювали, чи стверджували, що в кінці та на початку досліджуваного відрізку часу беремо "миттєві", чи "точкові", значення показників злочинності. Насправді ж, ці значення не можуть і не повинні бути миттєвими, інакше вони будуть носити випадковий характер. Інакше кажучи, на початку та наприкінці досліджуваного проміжку часу ми вимірювали (або обчислювали) показники злочинності, взяті, в свою чергу, за якийсь інший проміжок часу. Головною ж умовою було те, що ці відтинки часу на початку та в кінці досліджуваного періоду повинні обов'язково бути рівними. Наведемо конкретний приклад і для наочності зобразимо його графічно на вісі часу. Приміром, обчислимо динаміку стану злочинності в будь-якій області за 1980-1990 роки. Для цього визначимо стан злочинності окремо за 1980 і 1990 роки, потім від стану злочинності за 1990 рік віднімемо стан злочинності за 1980 рік. Зобразимо це графічно на вісі часу:

-1985

1986

1987

1988

1989

1990

1991

1992 |1993

1994

1995

1996

1997-

х,

г^ .

, х„

де Хі — відрізок часу, за який визначався рівень злочинності на початку досліджуваного періоду;

Хд — досліджуваний період, протягом якого вивчалася динаміка рівня злочинності;

Х^ — відтинок часу, за який визначався рівень злочинності в кінці досліджуваного періоду (причому, в обов'язковому порядку повинна виконуватися вимога: X; = Х^).

Отже, ще раз повторимо: обов'язковою вимогою при обчисленні Динаміки злочинності є рівність на початку та в кінці досліджуваних відтинків часу, протягом яких визначалися показники злочинності. У протилежному випадку отримані дані про динаміку злочинності будуть свідомо помилковими або неправдивими.

8. Види динаміки злочинності, базисна та ланцюгова динаміка. На практиці поряд з простою вирізняють також базисну та ланцюгову динаміку. При визначенні базисної динаміки злочинності за певний проміжок часу вибирають початкову точку відліку (базис), а потім відносно неї обчислюють динаміку показників злочинності в будь-який інший момент часу (за умови, що виміри показників злочинності будуть здійснювати в початковій точці відліку та наприкінці досліджуваного проміжку часу за той самий відтинок часу). Наприклад, донедавна популярним було порівняння значень якихось показників, узятих за один рік, з відповідними значеннями цих самих показників за 1913 чи 1917 роки, які в цьому випадку вибиралися як початкові, чи базисні, точки відліку. Нині початковими (базисними) точками відліку можна, наприклад, обрати рік початку перебудови чи рік проголошення Україною суверенітету тощо. Початковою точкою відліку може бути в загальному випадку будь-який момент часу, як достатньо збільшений, наприклад, початок якоїсь історичної епохи, так і дрібно конкретизований, приміром рік, місяць, число та час доби. Ланцюгова динаміка відрізняється тим, що при її обчисленні порівнюються показники злочинності та визначається їх зміна за кожний наступний проміжок часу порівняно з рівним йому попереднім, тим самим немовби утворюється послідовний ланцюг порівнянь. Наприклад, показники злочинності за 1996 рік порівнюються з показниками злочинності за 1995 рік; показники злочинності за 1995 рік порівнюються з показниками злочинності за 1994 рік; показники злочинності за 1994 рік порівнюються з показниками злочинності за 1993 рік тощо.

Таблиця 2

КІЛЬКІСТЬ УМИСНИХ ВБИВСТВ, УЧИНЕНИХ НЕПОВНОЛІТНІМИ В УКРАЇНІ у 1991-1995 роках

Роки

1991

1992

1993

1994

1995

Кількість убивств та замахів на вбивство

134

143

159

178

191

У % до попереднього року

108,1

106,7

111,2

111,9

107,3

Таким чином, послідовно визначається динаміка злочинності за 1996, 1995, 1994 роки, що називається в цьому разі ланцюговою, чи безперервною, динамікою. Підкреслимо, що відтинок часу, протягом якого досліджується ланцюгова динаміка злочинності, у загальному випадку може бути будь-яким. Основними вимогами, яким повинен задовольняти їх вибір, є такі: ці проміжки часу повинні бути рівними за розмірами і слідувати безперервно один за одним.

Тепер, після того як ми розглянули основні види динаміки злочинності та способи їх обчислення, доцільно ввести ще одну, четверту, загальну, необхідну та безумовну вимогу, яку пред'являють до відтинку часу, протягом якого буде досліджуватися динаміка злочинності, а саме: цей відтинок часу не повинен бути меншим за проміжок часу, протягом якого роблять виміри або за який беруть значення показників злочинності. Наприклад, якщо досліджуються значення показників злочинності, взяті за один рік, то мінімальним проміжком для дослідження динаміки цих показників може бути лише один рік тощо.

9. Динаміка злочинності як наука. Говорячи про динаміку злочинності в цілому або про динаміку якихось родів чи видів, злочинів, необхідно передусім виходити з самого поняття динаміки. Динаміка — це наука, що на відміну від кінематики вивчає не просто рух чи зміну чогось, а займається пошуком та виявленням причин цього руху чи зміни як результату взаємодії з іншими явищами або процесами(41).

Злочинність як масове соціальне та правове явище зазнає впливу безлічі факторів і, в свою чергу, виявляє відповідну дію на окремі сторони життя та діяльності людей, розвиток суспільства в цілому. Серед факторів, здатних за певних обставин здійснити істотний вплив на злочинність, можна назвати соціально-політичні, економічні, господарські, організаційно-управлінські, правові, ідеологічні, морально-психологічні та інші. За характером, змістом та ступенем впливу на злочинність у певний проміжок часу всі ці фактори можна, в свою чергу, розподілити, або диференціювати, на причини та умови злочинності. Цей розподіл буде переважно умовним, оскільки одні й ті самі фактори, в ролі яких можуть бути конкретні явища та процеси, в одних умовах чи за одних обставин безпосередньо зумовлять злочинність, а в інших — будуть лише сприяти її зростанню та подальшому розвиткові. Таким чином, питання вивчення динаміки злочинності тісно зв'язане з питанням про її причини та умови.

Якісна й кількісна оцінка характеру та ступеня впливу тих чи інших факторів на статистичні показники злочинності та їх динаміку здавна хвилювала розум учених та практичних працівників. Достатньо буде, наприклад, ще раз нагадати першу роботу у цій сфері бельгійського математика А. Кетле "Про людину та розвиток її здібностей, або досвід соціальної фізики", опубліковану ще в 1835 році, роботи А. Герре, Ф. Ліста, А. Принса, Г. Тар-да, Є. Феррі та інших, видані ще у XIX та на початку XX сторіччя. З позицій сьогодення їх можна, звичайно, звинуватити в дещо наївному підході до проблеми та примітивних способах її розв'язання, критикувати за суб'єктивізм у виборі досліджуваних факторів та за багато інших помилок і похибок.

Проте при цьому безсумнівним є велике теоретичне та практичне значення цих перших робіт, що відкрили, по суті, нову еру в кількісному вивченні та моделюванні злочинності.

10. Логіко-математичні методи як інструмента? для вивчення механізмів динаміки злочинності. Нині кількісні методи математичного аналізу, статистики та моделювання міцно увійшли в теорію й практику кримінологічних досліджень. З їх допомогою успішно виявляються глибинні механізми розвитку кримінологічних явищ і процесів, здійснюється кримінологічне прогнозування та комплексне науково обгрунтоване й ефективне планування боротьби зі злочинністю, широко застосовуються вони також і в інших галузях знань та правоохоронній практиці.

Разом з тим, не ідеалізуючи картину, слід зауважити, що логіко-математичні методи аналізу, що є універсальним та дійсно найбільш ефективним інструментом пізнання, залишаються, одначе, тільки інструментом, або допоміжним засобом. Вони не можуть компенсувати недоліки, помилки або дефіцит відповідних якісних знань про предмет дослідження, а також відсутність необхідних практичних навиків й досвіду в тих, хто цими методами користується. Про це не слід забувати при використанні навіть найсучасніших та найбільш ефективних логіко-математичних методів, інакше все це може перетворитися лише на подобу науковості, призвести до помилкових висновків, скомпрометувати як самих дослідників, так і ідею використання цих методів. Навіть тоді, коли цими методами користуються достатньо підготовлені спеціалісти, нерідкі випадки, коли одержують такі несподівані результати, які "не вкладаються" у звичні стереотипи професійного мислення. І далеко не в усіх випадках ці "несподівані" результати

є помилковими або свідчать про некоректне застосування тих чи інших методів або про неякісний початковий теоретичний чи практичний матеріал. У низці випадків вони, як правило, є вірними і нібито "наштовхують" нас на нові ідеї, маленькі чи великі відкриття. Але щоб бути впевненими в їх правильності, необхідні додаткові дослідження й перевірки, у тому числі й на можливість відтворення цих результатів, принципово нові перевірки результатів іншими методами.

Це складна й копітка робота професіоналів, але вона виправдовує себе значним прискоренням, інтенсифікацією та оптимі-зацією наукових і практичних пошуків і досліджень, одержанням точних і вірогідних висновків, поглибленням відповідних знань та прогнозуванням розвитку досліджуваних явищ і процесів. Застосування логіко-математичних методів виправдовує себе не лише у вирішенні загальних фундаментальних проблем дослідження злочинності та її динаміки, але й у розв'язанні окремих більш вузьких теоретичних і практичних завдань дослідження злочинності певного виду й оцінки впливу, який здійснюють на неї конкретні соціальні, економічні, господарські, правові та інші фактори. Наведемо приклад.

11. Приклад застосування логіко-математичних методів, зокрема методів математичного моделювання, з метою виявлення механізмів динаміки злочинності неповнолітніх. На підставі відповідних даних в Україні в цілому, а також у розрізі кожної з її областей, республіки Крим та міста Києва нами було досліджено вплив на рівень злочинності неповнолітніх (з розрахунку на 100 тисяч мешканців) низки соціальних, демографічних, економічних та інших факторів. У результаті застосування спеціальних логіко-математичних методів, зокрема методу найменших квадратів, широко описаного у літературі, одержано найпростішу робочу лінійну модель, коефіцієнти якої вказують на "роль", "знак" та "силу" впливу відповідних факторів на рівень злочинності неповнолітніх:

У= - 158 + 12,67 Хі + 165,7 X;; +10,36 Хз - 5,701 Х4 -7,467 Хд--3,122 Хе -9,3 Ху -5,928 Хе ;...(6),

де У — рівень злочинності неповнолітніх з розрахунку на 100 тисяч мешканців;

X, — кількість шлюбів з розрахунку на 100 тисяч мешканців;

Хз — кількість розлучень з розрахунку на 100 тисяч мешканців;

Хз — частка школярів, які навчаються у "2" та "З" зміни

(у відсотках);

Х4 — кількість дітей, які померли у віці до 1 року на 1000 народжених;

Х5 — кількість мешканців, які стоять у черзі за одержанням

житла (у відсотках до всього населення);

Х6 — темп збільшення (+) чи зниження (-) виробництва у промисловості (у відсотках);

Ху — темп збільшення (+) чи зниження (-) обсягів промисловості (у відсотках);

Хз — частка промислових підприємств, що знизили продуктивність праці (у відсотках).

Навіть первинний аналіз одержаної формули (6) доводить, що найбільший "внесок" у зростання злочинності неповнолітніх та найбільш сильний вплив на неї чинять нестабільність сім'ї та кількість розлучень. Подальший більш докладний аналіз одержаної моделі та її опрацювання з метою отримання можливостей для наступного прогнозування та скеровуючого впливу на досліджуваний процес є предметом окремих спеціальних досліджень, результати яких наводити у цій роботі недоцільно, враховуючи її обсяг та призначення. Можна лише зазначити, що й у такому вигляді одержана математична модель рівня злочинності неповнолітніх є досить інформативною й добре описує реальний процес впливу на рівень злочинності неповнолітніх досліджуваних факторів. Для підтвердження сказаного наведемо значення відносної помилки апроксимації. Ця помилка для одержаної моделі становить лише 8,42%, у той час як при моделюванні соціальних та соціально-правових явищ і процесів припускають відносну помилку апроксимації приблизно 10-15 % (у зв'язку з особливою складністю та непередбаченістю досліджуваних об'єктів порівняно з будь-якими фізичними явищами та процесами, технічними пристроями, хімічними реакціями та технологіями в інженерних дослідженнях).

Розглядаючи питання про динаміку злочинності, слід ще раз підкреслити, що донедавна його дослідження блокувалося пануючими у нашій державі ідеологічними настановами, висхідною теоретичною підвалиною яких часто був відомий вислів В. І. Леніна

про "... відмирання" ексцесів, що містяться в порушенні правил сумісного проживання..." Й хоча В.І. Ленін неодноразово висловлював думку про те, що не знає, як швидко та в якій послідовності це буде відбуватися, а потім ніколи не поширював і не розвивав цієї ідеї, питання про "відмирання" негативних явищ, отже й злочинності, для суспільствознавства взагалі та кримінології зокрема вважалося аксіоматичним.

У таких умовах основними закономірностями злочинності та її динаміки "природно" вважалося її поступове зменшення та зниження суспільної небезпеки вчинених злочинів, а кримінологічні проблеми злочинності в колишньому СРСР розглядалися ізольовано від світових тенденцій та досвіду дослідження злочинності в інших країнах, тим більше тих, що належали до "ворожо-протилежного" пануючій ідеології капіталістичного табору. Наша свідомість, як правильно визначив В.В. Лунєєв, була нібито обтя-жена удаваною чи уявною ідеєю про об'єктивно задану приреченість цих проблем у процесі соціалістичного будівництва. В наш час кримінологічні дослідження ідеологічно розкріпачені, що дало можливість дослідити справжні тенденції в динаміці злочинності порівняно з відповідними тенденціями злочинності в інших країнах світу.

12. Наслідки злочинності як її додатковий показник. Окрім розглянутих вище головних показників злочинності, на практиці нерідко застосовують й інші, серед яких найбільш відомий такий її додатковий показник, як обсяг і характер прямої та непрямої (побічної) шкоди, заподіяної злочинами, відомий у літературі ще й як "наслідок злочинності". Кримінологічне поняття наслідків злочинності охоплює не тільки прямий матеріальний збиток і пряму моральну шкоду, заподіяні у результаті злочинних дій чи злочинної бездіяльності, але й непрямі. Показники шкоди при цьому можуть бути обчислені відносно певного рівня чи коефіцієнта злочинності у цілому, а також відносно рівнів чи коефіцієнтів окремих родів, видів і складів злочинів й їх динаміки. У принципі, шкоду від будь-яких злочинів можна виразити в грошовому обчисленні. Проте на практиці частіше за все в грошовому розрахунку виражають шкоду, заподіяну корисливими майновими чи господарськими злочинами. Шкоду від насильницьких злочинів, наприклад, можна виразити в кількості випадків смерті, інвалідності, завдання тілесних ушкоджень різного ступеня тяж-

кості або у кількості робочих днів, втрачених у зв'язку з непрацездатністю потерпілих, а також у розмірах витрат на лікування та виплату по лікарняних листах.

Непряма, чи побічна, шкода може виражатися, по-перше, у прибутку, втраченому державою, підприємством, організацією чи закладом, а також окремими особами внаслідок вчинення злочинів, для обчислення якої розроблено безліч методик(50), або у витратах, зв'язаних, наприклад, з організацією боротьби зі злочинністю на всіх рівнях, починаючи з організації ранньої попереджувальної роботи і закінчуючи постпенітенціарним контролем. Можливі й інші узагальнені оцінки всіх соціальних, господарських, матеріальних, правових та інших наслідків злочинності, що базуються на спеціальних дослідженнях.

Були розглянуті далеко не всі соціальні, правові та кримінологічні проблеми злочинності та шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів. Та ми й не ставили перед собою такої мети. Розкриваючи поняття злочинності, її основні властивості та показники, автор вбачав своє завдання у тому, щоб, не уникаючи суперечливих та дискусійних боків досліджуваних проблем, їх мало досліджених аспектів, спробувати знайти найбільш оптимальні шляхи їх розв'язання, які б відкрили нові перспективи для більш глибокого вивчення злочинності, осмислення її основних тенденцій і закономірностей.

Головні висновки, до розділу

1. Злочинність — це складне, системне і закономірне явище існуючої дійсності, ознаки, властивості і закономірності розвитку якого до кінця ще не вивчені й потребують своєї розробки.

2. Головні показники злочинності можна і необхідно виражати та обчислювати за допомогою строго формалізованих математичних формул, що дасть змогу поставити вивчення злочинності у цілому та її окремих видів на строго наукову основу. Першою і головною умовою для успіху цієї справи є створення у масштабах усієї держави єдиної автоматизованої системи обліку відповідних показників.

3. Виявлення та поглиблене вивчення внутрішніх і зовнішніх механізмів динаміки різних показників злочинності вимагає оволодіння та застосування на практиці різноманітних логіко-математичних методів, зокрема методів математичного моделювання, що дозволяють відносно швидко і професійно грамотно обробляти великі масиви статистичних даних і отримувати при цьому вірогідні результати з відомою ймовірністю помилки.

Бібліографічні посилання Підрозділ 1.1

1. Див.: Кузнецова Н.Ф. Преступление й преступность. — М., 1969. — С. 174-175.

2. Аванесов Г.А. Криминология. — М., 1984. — С. 170-172.

3. Кузнецова Н.Ф. Проблеми криминологической детерминации /Под ред. В.Н. Кудрявцева. — М., 1984. — С. 30-33.

4. Див.: Шахматов А.В. Преступность. Методические указания для применения системного й вероятностного методов исследования. — Л., — Красноярск, 1978. — С. 8-21. (Цит. за: Стручков Н.А. Преступность как социальное явление: лекции по криминологии. — Л., 1979. — С. 14).

5. Лунеев В.В. Тенденции преступности: мировне, региональньге, россипские // Государство й право. — 1993. — № 5. — С. 4-6.

6. Маркс К., Знгельс Ф. Соч., 2-е изд. — Т. 8.— С. 532.

7. Цит. за: Аванесов Г.А. Криминология. Прогностика. Управление. — Горький, 1975. — С.35-48.

8. Лунеев В.В. Вказ. праця. — С. 5-6.

9. Там само.

Ю.Дяв.'.ВернадскийВ.И. Избранньїетрудьі по истории науки.—М., 1981.—С. 26-134;

Кондратьев Н.Д. Проблеми зкономической динамики. — М., 1989. — С. 234; Мас-лов С.Ю. Теория дедуктивних систем й ее применение. — М„ 1986. — С. 217; Меньши-ков С.М., Клименко А.А. Ддинньїе волньї в зкономике. Когда общество меняет кожу. — М., 1987. — 304 с.; Петров В.М. Зта таинственная цикличность / Число й мисль. — М., 1986. — Вьіп. 9. — С. 86-112; Поманений А.Б., Трофимов Г.Ю. Математические модели в

теории зкономического цикла // Зкономика й математические методьі. — 1989. — Т xxv — Вьш 5 — С 825-840; Уцжевскиц АЛ Земное зхо солнечннх бурь —

М, 1973 —289с та ін

11 Саркисова ЗА Роль наказания в предупреждении преступлений — Минск,

1990 —С 160

12 Даяьшіш ИН Преступность. понятие й общая характеристика, причини й ус-

ловия —К, 1988 —С 14

13 Див Стручков НА Преступность как социальное явление (лекции) — Л,

1979 —С 7-12

14 Там само — С 14

15 Див Аванесов ГА Криминология. — М , 1984. — С. 167

16 Див Там само

17 Див Криминология Учебник / Под ред Б В Коробейникова, Н.Ф Кузнепо-вой, Г М Миньковского — М , 1988 — С 63

18 Див ДаньшинИН Преступность понятие й общая характеристика, причини иусловия —К, 1988 — С 16

19 Див ТокаревАФ Основньїе понятия криминологии —М, 1989 —С 5

Підрозділ 1.2

20 Див. Аванесов ГА Криминология Прогностика Управление — Горькии 1975 —С 31-64,ДаньшияЯН Вказ праця—С 19-31, Стручков НА Введение в крими нологию — Л, 1977 — С 24-78 Курс советской криминологии Предмет Методология Преступность й ее причини Преступник /Под ред В В Коробейникова, В Н Кудрявцева Й Й Карпеца —М, 1985 —С 151 162, Криминология Учебник / Под ред Б В Коробей никова.НФ Кузнецовой ГМ Миньковского —М, 1988 —С 66-70 та ш

21 Див Соколов Д Й К понятим преступности й ее состояния // Становление й развитие советского утоловного законодательства Материальї межвузовской конфе ренции посвященной 50 летию первого советского уголовного кодекса — Волгоград 1973 —С 108-112, Стручков НА Преступность как социальное явление Лекции по криминологии —Л, 1979 —С 14-18, Дальший Й Н Преступность понятие й общая характеристика, причини й условия Учеб пособие — К , 1988 — С 19-33, Токарев А Ф Основньїе понятия криминологии — М , 1989 — С 10 та ін

22 Див Аванесов ГА Криминология —М 1984 —С 167-170 Карпец Й Й Сов ременньїе проблеми уголовного права й криминологии — М , 1976 — С 10-36 Коган В М. Социальньїе свойства преступности — М , 1977 — С 30-48, Кузнецо ваНФ Преступление й Преступность —М 1969 —С 171-184 та ін

23 Див Доль В Толковьій словарь — М — Т 4 — 1935 — С 284-286 Ожегов С Й Словарь русского язьїка —М 1987 —С 610-613

24 Див ДаньшинИН Вказ праця —С 19-23 Криминология Учебник/Под ред Б В Коробейникова, Н Ф Кузнецовой, Г М Миньковского — М , 1988 — С 66-67 Стручков НА Преступность как социальное явление Лекции по криминологии — Л , 1979 — С 14-20 та ін

25 Див Аванесов Г А Вказ праця —С 168-174

26 Див Кондрашков Н Н Исследование статистических данньїх о преступности и мерах борьбьі с ней в союзной республике // Вопросьі борьбьі с преступностью — М 1969 — Вьіп 10 — С 4-8, Орехов В В, Спиридонов ЛИ О понятий й измерении прес тупности // ВестникЛГУ — 1968 — № 5 — С 146-148, Остроумов С С Советская су дебная статистика — М , 1976 —С 65-140, Кузнецова Н, Остроумов С , Яковлева З Необходимо статистическое изучение преступности // Социалистическая закон

ность — 1975 — № 1 — С 24-32, Стручков НА Вказ праця — С 12-22, Шахма-тов А В Преступность Методические указания для применения системного й вероят-ностного методов исследований — Л, — Красноярск 1978 — С 8-16, Шляпочни ковАС Советская Криминология на современном зтапе —М, 1973 —С 20-26 та ін

27 Див Криминология Учебник/Под ред В В Орехова —СПб 1992 —С 52-62

28 Див Алексеев А Й, Роша А Н Латентная Преступность й зффективность дея-тельности правоохранительньїх органов // Вопросьі борьбьі с преступностью — М , 1973 —Вьіп 19 —С 30-36 Булатов Г, Майоров Н Показательность данньїх уголов-ной статистики // Вестник Московского университета Серия Право — 1969 — №3 —С 58-61, КоневАА Основньїе криминологические характеристики латентной преступности — Омск, 1980 — С 10-46, Шляпочников А С , Забрянский ГИ Вьіявле-ние латентной преступности // Советское государство й право — 1971 — № 5 — С 98-104, Щеглова С А Латентная Преступность й ее значение для зффективности уго-ловно-правовьіх норм Автореф канд дисс —М, 1973 —С 3-16 АкутаевРМ Про-блемьі латентной преступности Автореф. канд дисс —Харьков 1984 —С 6-12 тат.

29 Там само

30 Там само

31 Див Шляпочников АС, Забрянский Й Й Вказ праця — С 99-102;

Алексєєв А М, Роша А Н Вказ праця —С 33-34 Стручков НА Вказ праця —С 18-21, ДаньшинИН Вказ праця —С 25-31

32 ДаньшинИН Вказ праця —С 25-31

33 Шляпочников А С , Забрянский Й Й Вказ праця —С 99-102

34 Див БернстайнА Справочник статистических решений —М , 1968.—С 162, Большев Л Н, Смирнов Н В Таблицьі по математической статистико — М , 1983 — 416 с, Ван дер Варден БЛ Математическая статистика — М 1960 — 434 с., Докторов Б 3 О надежности измерения в социологическом исследований — М , 1979 — 129 с , Елисеева Й Й, Рукавишников В О Логика прикладного статистического анализа — М 1982 — 192 с , Кендалл М, Стьюарт А Статистические виводи й свя-зи — М, 1973 — 899 с , Кимбл Г Как правильно пользоваться статистикой — М , 1982 — 295 с , ТІоллард Аж Справочник по вьічислительньїм методам статистики — М , 1982 — 344 с Репия С В, Шеин С А Математические методьі обработки ста-тистической информации с помощью ЗВМ — Минск 1990 — 128 с , Здельгауз ГЕ. Достоверность статистических показателей —М 1977 —278с таїн

35 Див Поллард Дж Справочник по вьічислительньїм методам й статистико — М , 1982 — 344 с , Пустьільник Е Й Статистические методьі анализа й обработки на-блюдений Физико математическая библиотека инженера — М 1968 — 289 с , Репия С В, Шеин СА Математические методьі обработки статистической информации с помощью ЗВМ — Минск 1990 — 128 с

36 Преступность в Украйно // Бюлетень законодавства і юридичної практики України —1994 —№2 —С 164-173

37 Див Стручков НА Преступность как социальное явление Лекции по криминологии —Л.1979 —С 16-18, Аванесов Г А Криминология —М 1984 —С 173-180;

ДаньшинИН Преступность понятие й общая характеристика, причини й условия — К, 1988 —С 21-23 Токарев А Ф. Основньїе понятия криминологии —М, 1989 — С 10-13 та ін

38 Цит за статтею Лунеев В В Тенденции преступности мировьіе, региональньїе, российские//Государство й право.—1993 —№5 —С 9,ЛуяеевВВ Преступность в СССР Основньїе тенденции й закономерности // Государство й право. —1991 — №8 —С 90-97

Підрозділ 1.3

39. Див.: Преступность в Украине // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1994. — № 2. — С. 142-159. Примітка: надалі автором при розрахунку основних показників злочинності для прикладу застосовуються статистичні дані про злочинність в Україні, наведені у вказаному збірнику без відповідних посилань на нього.

40. Див.: Лунеев В.В. Преступность в СССР: основньїе тенденции й закономернос-ти // Советское государство й право. — 1991. — № 8. — С. 90-97.

41. Див.: Афифи А., Зйзен С. Статистический анализ: Подход с использованием ЗВМ / Пер. с анг. И.С. Енюкова й И.Д. Новикова; Под ред. Г.П Башарина — М., 1982. — 488 с.; Мостеллер Ф., Тьюки Дж. Анализ данньїх й регрессия: В 2-х т. — Вьш. 1 /Пер. с анг. Ю.Н. Благовещенского; Под ред. й с предисл. Ю.П. Адлєра. — М., 1982. — 317 с.; Сборник задач по теории вероятности, математической статистике й теории случайньїх функций /Под ред. А.А. Свешникова. — М., 1990. — 656 с.; Статистические методьі в инженерньїх исследованиях: Учеб. пособие /Под ред. Г.К. Крута. — М.і 1983.—216с. та ін.

РОЗДІЛ 2

СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ

(СОЦІАЛЬНІ, ПРАВОВІ ТА КРИМІНОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ Й ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

ЗА ДОПОМОГОЮ ЛОГІКО-МАТЕМАТИЧНИХ МЕТОДІВ)

2.1. ЗАГАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ І СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА ЇХ ОЗНАКИ

1. Історія і соціальна зумовленість системи кримінальних покарань. Історія розвитку людства, держави та права дає чимало типів систем покарань та видів конкретних покарань, що їх призначають особам, які вчинили злочини або проступки, що караються відповідно до кримінального закону. Історичний досвід і практика свідчать про те, що кримінальні покарання та їх система, як правило, перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємодії з конкретними умовами та епохою, загальним устроєм життя суспільства, станом економіки та фінансів держави, її суспільно-політичним ладом, морально-етичними й правовими поглядами, звичаями й звичками, а також ідеологічними стереотипами, що склалися в суспільстві. Як найбільш вагомі соціальні фактори, що безпосередньо та істотно впливають на зміну системи покарань у кримінальному праві (з часом і в просторі), можна назвати тип суспільно-економічної формації, спосіб виробництва й розподілу вироблених продуктів праці, рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин та їх взаємну відповідність. В практиці існує чимало прикладів еволюції системи покарань, що відбувалася залежно від змін суспільного, соціально-політичного та економічного устрою і відповідних змін, наприклад, в ідеології, політиці, етиці, моралі, виборі основних шляхів, засобів і методів боротьби зі злочинністю. В рабовласницькому суспільстві, наприклад, за тяжкий злочин вільній людині загрожувало невільництво. До рабів же застосовувались найтяжчі й кваліфіковані види покарань. За феодально-кріпосницького ладу та способу виробництва в Росії до осіб, винних у вчиненні злочину, застосовувались такі специфічні види кримінальних покарань, як "отдание или видача головою до искупа", "отдание головою на продажу" та інші. Конфлікт між застарілими феодально-кріпосницькими виробни

чими відносинами й зростаючими буржуазними виробничими відносинами призвів до зростання тяжкості системи кримінальних покарань, посилення кримінальної відповідальності, застосування кваліфікованих різновидів смертної кари, довічного ув'язнення, тілесних покарань. Зі вступом Росії в епоху станово-представницької монархії з'явилось альтернативне покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, залежно від їх приналежності до конкретного класу, стану чи соціальної групи тощо.

Уперше про проблему соціальної зумовленості системи кримінальних покарань було виголошено у книгах І.С. Ноя "Воп-росьі теории наказания в советском уголовном праве" (1962 р.) і Г.О. Кригера "Наказание й его применение" (1962 р.) (1). Згодом були опубліковані видатні у цій галузі праці Л.В. Багрій-Шахмато-ва "Система уголовньїх наказаний й исправительно-трудовое право" (1969 р.) та "Система уголовньїх наказаний й их классифи-кация" (1972 р.), 1.1. Карпеця "Наказание. Социальньїе, правовьіе й криминологические проблеми" (1973 р.), М.Д. Шаргородського "Наказание, его цели й зффективность" (1973 р.) та інші (2).

Проте, незважаючи на чималу кількість праць, присвячених цій проблемі, вона поки що залишається не повністю розкритою і до кінця не розробленою. Однією з основних причин цього, на наш погляд, є, з одного боку, безмежні й практично невичерпні можливості в пізнанні оточуючого нас світу. З іншого боку, те, що кожна історична епоха, кожне покоління висуває свої вимоги, демонструє свій власний погляд на досліджувані питання та найбільш ймовірні шляхи, способи й методи їх вирішення, використовуючи і воднораз заперечуючи досвід, накопичений попередньою епохою, поколінням. У цьому, напевно, і є діалектика розвитку. Нині, на нашу думку, в проблемі соціальної зумовленості системи покарань у просторі та часі, як власне, і в низці інших проблем, що стосуються системи покарань, накопичено значний інформаційний матеріал. Проте цей матеріал часто не систематизований і представляє собою роз'єднані знання, зібрані в різний час, у різних умовах, на різних засадах, з різним ступенем вірогідності й точності, різними авторами, що значно ускладнює або робить неможливим їх взаємне порівняння та узагальнюючий аналіз. На наш погляд, потрібен принципово новий підхід до проблеми, що грунтувався б на сучасних досягненнях науки й техніки і використовував не лише соціально-правові, а й логіко-матема-тичні методи, які дозволяють зібрати й комплексно опрацювати

на якісно новій основі багатий і різноманітний інформаційний матеріал з досліджуваної проблеми. Зрозуміло, що для розкриття механізму соціальної зумовленості системи кримінальних покарань потрібен більш точний і досконалий науково-дослідний інструмента?, ніж просто візуальне порівняння та аналіз видимих розбіжностей багатофакторних явищ і процесів, які, як правило, дуже важко чи майже неможливо з достатньою глибиною уявити собі, тим більше проаналізувати. Для цього необхідний не тільки якісний первинний інформаційний матеріал, але й сучасні статистично-математичні методи й розроблені на їх основі спеціальні сучасні електронно-обчислювальні та комп'ютерні

технології.

В основу вивчення системи кримінальних покарань повинно

бути покладено визначення її поняття. Поняття системи покарань похідне від поняття покарання. Тому перш ніж визначити поняття системи кримінальних покарань, зупинимося на понятті покарання.

Покарання є мірою примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, і полягає в передбачених законом втратах та обмеженнях прав і свобод засудженого.

2. Поняття покарання та його ознаки. У чинному кримінальному законодавстві відсутні поняття покарання і системи покарань. Окремо їх ознаки вказані у низці норм, проте загальні визначення сформульовано лише в теорії кримінального права. Найбільш вдале визначення поняття покарання наведено, на наш погляд, у проекті нового Кримінального кодексу України, що був підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України у 1994 році. Так, зокрема, згідно з частиною першою статті 41 проекту Кримінального кодексу, покарання є мірою примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, і полягає в передбачених законом втратах та обмеженнях прав і свобод засудженого.

Розглянемо основні ознаки покарання, названі в цьому визначенні, більш докладно. Отже, основні ознаки покарання, згідно з кримінальним правом.

Покарання є мірою примусу. На думку Н.Ф. Кузнецової, в цьому і виявляється специфічна карна сутність будь-якого кримінального покарання (3). На відміну від Н.Ф. Кузнецової М.Д. Шаргородський припускає, що не всякий примус — це кара. Кара, на його думку, стає примусом лише при наявності означених додаткових обставин(4). Ці обставини конкретизує І.С. Ной, уточнюючи, що кара — це примус з метою викликати страждан-ня(5). Дещо інакше цю думку висловлює Б.С. Никифоров. На його погляд, кара — це примус до такого страждання, яке співрозмірне вчиненій злочинній справі, злочину (6). Продовжуючи думку авторів далі, слід було б дійти висновку, що покарання — це не просто примус, а примус з метою викликати страждання або примус до такого страждання, яке було б співрозмірним вчиненому винним злочинному вчинку. Але відповідно до чинного законодавства, покарання не має на меті спричинення фізичних страждань або приниження людської гідності (див. ч.2, ст.22 Кримінального кодексу України). Крім того, оскільки, говорячи словами 1.1. Кар-пеця, покарання — це примус з усіма наслідками, що звідси ви-пливають(7), то, на нашу думку, особливо наполягати на необхідності обов'язкового зв'язку примусу зі стражданням як на базовій ознаці покарання немає сенсу.

Покарання застосовується від імені держави, тобто є мірою державного примусу. Практично це означає, що покарання встановлюється кримінальним законом, а кримінальний закон ухвалюється найвищими державними органами влади. Ніякі інші засоби примусового впливу, крім передбачених кримінальним законом, не можуть застосовуватися як кримінальне покарання.

Покарання застосовується тільки за вироком суду. Ця ознака покарання, по суті, відтворює принцип, закріплений у Конституції України (ст. 148 і 158) і є положенням, згідно з яким правосуддя здійснюється тільки судом і ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду відповідно до закону. Призначення покарання — виключна компетенція суду, причому кримінальне покарання виноситься саме у вироках, а не в якихось інших процесуальних документах. Наприклад, винесення цивільно-правових санкцій на відміну від кримінального покарання здійснюється у рішеннях суду тощо.

Покарання може бути застосоване тільки до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину. В цій ознаці кримінального покарання реалізовано такі принципи кримінального законодавства, як передусім законність, справедливість, невідворотність відповідальності, рівність громадян перед законом і, нарешті, особиста та винна відповідальність. Однак не у всіх випадках особа, визнана винною у вчиненні злочину, невідворотно буде піддана покаранню. Виняток становлять передбачені кримінальним законом випадки звільнення від кримінального покарання, наприклад, внаслідок хвороби або закінчення строків давності виконання обвинувального вироку.

Покарання полягає в передбачених законом втратах та обмеженнях прав і свобод засудженого. Саме в цьому на практиці, як це вже підкреслювалося раніше, полягає карна сутність покарання. Серед прав і свобод, які обмежуються або повністю втрачаються засудженим, можна, наприклад, назвати такі: право на вільне пересування та свободу дій; політичні, трудові та майнові права; у виняткових випадках — право на життя. Приміром, втрата та обмеження права на вільне пересування та свободу дії може виразитися у повному чи частковому позбавленні волі з утриманням у спеціальних закладах закритого чи напівзакритого типу з певними режимними вимогами та правилами внутрішнього розпорядку дня, втрата та обмеження політичних прав — у втраті та обмеженні виборчого права та права брати участь у роботі громадських організацій і політичних партій тощо; втрата та обмеження трудових прав — вибору робочих місць, а також у відсутності вибору місця роботи за професією, неможливості працювати відповідно до раніше здобутої спеціальності, у позбавленні права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, необхідності навчатись новій спеціальності, обмеженні пересування по службі тощо. Втрата та обмеження майнових прав може виявлятися в штрафах, повній або частковій конфіскації майна, втраті чи обмеженні прав користування особистим майном, наприклад, в обмеженні вибору одягу і взуття, необхідності носити одяг і взуття встановленого зразка, обмеженні асортименту й кількості продуктів харчування та речей першої необхідності, що їх можна придбати і продаж яких засудженим дозволено, у спеціальному обладнанні кімнат для побачень, гуртожитків тощо.

Покарання тягне за собою судимість. Ця ознака кримінального покарання законодавцем окремо не підкреслена. Проте наявність цієї ознаки є характерною та відмітною особливістю тільки

64

кримінального покарання. Судимість — це специфічний стан особи, який з'являється у неї після засудження за винно вчинений злочин і набуття вироку чинності. Сутність інституту судимості полягає у тому, що особа, яка має судимість, може бути піддана низці правообмежень, наприклад у виборі місця роботи, а також у тому, що в разі вчинення нею нового злочину можливе настання визначених законом обтяжуючих відповідальність кримінально-правових наслідків. Викладені ознаки є базовими і характерними ознаками кримінального покарання і можуть бути покладені в основу відмінності кримінального покарання від інших заходів державного примусу та заходів громадського впливу.

Розглянуті нами основні ознаки покарання можна для кращого запам'ятовування зобразити такою схемою:

3. Поняття системи кримінальних покарань та її ознаки.

Поняття системи кримінальних покарань, як зазначалось, є вторинним і похідним від поняття покарання. Під системою покарань у теорії кримінального права нині розуміють встановлений кримінальним законом обов'язковий для суду і вичерпний перелік покарань, разташованих у певному порядку залежно від ступеня їх тяжкості (8). З цього визначення поняття системи покарань витікають такі її основні й характерні ознаки.

Перша ознака — система покарань встановлюється тільки кримінальним законом. Ні система в цілому, ні жоден із видів кримінальних покарань, що її становлять, не можуть бути визна-

ченими іншим шляхом, крім кримінального закону. Характер, зміст, розмір, порядок та підстави застосування покарання можуть бути встановлені та регламентовані лише кримінальним законом.

Друга ознака — перелік покарань, що утворюють систему,

є обов'язковим для суду, тобто суд, прерогативою якого, згідно з Конституцією, є застосування покарання, за жодних обставин конкретної кримінальної справи не має права як-небудь відступати від цього переліку й зобов'язаний суворо дотримуватися його і керуватися ним при здійсненні правосуддя.

Третя ознака — перелік покарань, що складають систему, є вичерпним, отже, будь-яким змінам, доповненням чи скороченням

не підлягає.

Четверта ознака — система покарань побудована шляхом розташування різних видів покарань у певному порядку (в чинному законодавстві — від тяжких до менш тяжких). А послідовність, чи так звана шкала мір покарань, дає можливість суддям вірно визначати, яке з покарань є більш чи менш тяжким, співставляти й порівнювати між собою різні види кримінальних покарань залежно від ступеня їх тяжкості, правильно застосовувати їх на практиці при призначенні покарань за конкретні злочини.

Зобразимо розглянуті ознаки схематично:

4. Критика сучасного поняття системи покарань. Розглянуте визначення поняття системи покарань не є ідеальним і несупе-речливим. На його адресу висловлено багато критичних зауважень і робилось чимало спроб його вдосконалення вченими та практиками. Так, Л.В. Багрій-Шахматов пропонує, зокрема, у визначенні поняття системи покарань уточнити характеристику переліку покарань як такого, що не підлягає довільним змінам і тлумаченням (9). Визнаючи вірність такого уточнення, разом з тим вважаємо, що воно частково за своєю суттю поглинається більшим за обсягом поняттям суворої "обов'язковості" цього переліку, яке вже присутнє у визначенні поняття системи покарань, і тому, на наш погляд, подальшого "розшифрування", чи деталізації, не потребує.

М.О. Бєляєв слушно наголошує на необхідності доповнення поняття системи покарань вказівкою на те, що ця система зовні виражається не лише в переліку покарань, а й у певній їх класифікації, тобто у поділі всіх видів покарань на основні й додаткові та на винятковий вид покарання — страту (10). Цю думку розвиває далі О.Л. Цвєтинович, який вказує на те, що визнання системи покарань лише переліком покарань, хоча б таким, що володіє певними властивостями, призводить до того, що в понятті системи покарань власне "системні ознаки" не виражені з достатньою повнотою, а сутність системи визначена не зовсім точно (11). Обстоюючи свою точку зору, О.Л. Цвєтинович наводить низку прикладів, акцентуючи увагу, зокрема, на неможливості поставити знак рівності між переліком видів покарань, наведеним у законі, та системою покарань, хоча б тому, що перелік не містить у собі смертної кари, у той час як вона "є повноправним" елементом системи покарань(12). Ми повністю згодні з думкою Л.В. Багрій-Шахматова, М.І. Бажанова, М.О. Бєляєва, В.К. Кетова, 0.1. Коробєєва, Н.Ф. Кузнецової, Б.М. Леонтьєва, О.Л. Цвєтино-вича та інших, яка полягає у тому, що система покарань соціальне зумовлена(ІЗ) як, втім, і багато інших інститутів кримінального права та права взагалі, й залежить від конкретних історичних умов, рівня розвитку суспільних відносин(14), головних завдань, які розв 'язує держава на тому чи іншому етапі свого розвитку! 15). Проте підкреслювати цю ознаку як основну у визначенні системи покарань не вважаємо за потрібне, оскільки вона притаманна тією чи іншою мірою всім галузям права та їх інститутам.

0.1. Коробєєв пропонує в понятті системи покарань додатково відбити ще два істотних моменти. По-перше, цілісність та повноту всіх без винятку видів покарань, по-друге, функціональне значення тих видів покарань, що входять до системи (16). Принципово не заперечуючи проти цих пропозицій, разом з тим слід зауважити, що в разі їх реалізації визначення поняття системи покарань стало б більшим за обсягом, якщо не перевантаженим, громіздким. Вихід з цієї ситуації вбачаємо в тому, щоб, підтримуючи О.Л. Цвєтиновича(17), визнати, по-перше, систему покарань відкритою, тобто мінливою у взаємодії з зовнішнім середовищем та конкретними історичними, соціально-економічними та політичними умовами, а, значить, незавершеною, що дозволило б уникнути у визначенні поняття системи покарань детальної характеристики її цілісності та повноти. Разом з тим, визнаючи, що все в світі є відносним, слід розглядати і відкритість, і незавершеність системи покарань також відносними, при цьому суворо зумовлюючи конкретні проміжки часу, умови та суб'єктів, відносно яких дається така оцінка. Так, протягом тривалих в історичному плані періодів часу та стосовно "вільної" волі законодавця система покарань дійсно є відкритою й незавершеною, що виявляється через правотворчість у змінах як загального переліку покарань та їх класифікації, так і в змінах характеру, змісту, тяжкості, розмірів, обсягів та меж застосування конкретних видів покарань, а також їх взаємозв'язків у системі покарань на підставі порівняльного оцінювання тяжкості обмежень, ними передбачених, поширеності цих видів покарань у судовій практиці та ефективності їх у боротьбі зі злочинністю. Воднораз для відносно невеликих проміжків часу, коли в регіоні зберігається соціально-політична, економічна та інша стабільність, і стосовно до правоохоронних та пра-возастосовуючих органів і окремих громадян система покарань навпаки є замкнутою, обов'язковою та завершеною, що за жодних обставин (за винятком випадків, спеціально передбачених кримінальним законом) не підлягає ніяким змінам, скороченням чи доповненням. По-друге, визнати систему покарань функціонально-цільовою, тобто системою, основні функції якої полягають у такому диференційовано-індивідуалізованому підході до покарання осіб, винних у вчиненні злочинів, за якого створюються оптимальні умови для досягнення мети кримінального покарання.

Підбиваючи підсумки обговорення цієї проблеми, зазначимо, що ми розглянули далеко не всі критичні зауваження та пропозиції з цього питання, що містяться в літературі, а лише найбільш характерні з них. Припускаємо, що в основі багатьох непорозумінь, які дають підстави для критики, а також недостатнього взаєморозуміння між різними авторами, нерідко лежать розбіжності у використанні ними понятійно-категорійного апарату та його тлумаченні. Інакше кажучи, на практиці, у літературних джерелах частими є випадки, коли автори розмовляють "різними" мовами, навіть тоді, коли вживають одні й ті самі слова та словосполучення, надаючи їм свого власного змісту та значення, або використовуючи розмовно-побутове тлумачення цих слів, яке, на жаль, не завжди співпадає з науковим і не є загальновживаним у літературі. Доречно у зв'язку з цим приєднатися до думки М.І. Панова, який вказує на необхідність суворої, однозначної й одночасно якісної, ясної, доступної й зрозумілої не лише юристам, але й будь-яким громадянам мови кримінального закону та юридичної літератури (18).

Сучасна науково-технічна революція відкрила нові підходи до дослідження оточуючого нас світу, зумовила поширення системного підходу до вивчення тих чи інших проблем та не менш широкого використання терміна "система" у різних галузях знань. Так, відомий спеціаліст у галузі загальної теорії систем, який дослідив, зокрема, походження та розвиток різних визначень поняття "система", В.М. Сагатовський писав, що зараз системна проблематика та відповідна термінологія твердо ввійшли у свідомість сучасного вченого, інженера, практика. За його словами, систему та системність ми сьогодні вбачаємо скрізь. Теоретично будь-який об'єкт наукового дослідження може бути розглянутий як особлива система; системність характеризує процес пізнання таких об'єктів; сучасна техніка має справу із створенням систем великого масштабу, систем "людина-машина"; до категорії систем ми відносимо людський мозок, колонії організмів, найскладніші виробничі об'єднання, соціальний лад суспільства; особливими системами вважаються в межах наукознавства наука та організація наукової діяльності; людина у сучасному світі діє, оперуючи численними системами — лінгвістичними, логічними, психологічними й входить до оточуючих її виробничих, організаційних та інших систем. Аналіз системності в результаті цього виявляється однією з найважливіших сучасних філософських та спеціально-наукових проблем (19).

Однак просте "мовне" запозичення "модного" терміна "система" без поглибленого розуміння його суті і тих "ґрунтовних", чи "джерельних", властивостей та закономірностей, які значною мірою сприяли досягнутим успіхам у використанні системного підходу, не може принести відчутної користі. Водночас ефективність практичного застосування системного підходу та систем для розв'язання конкретних проблем у науці та техніці, розвитку народного господарства очевидне й не потребує доказів. Саме тому останніми роками в нашій країні й за її межами цьому питанню приділяється значна увага, у зв'язку з чим видано низку фундаментальних праць(20). Все це полегшує наше завдання щодо пошуку шляхів удосконалення та подальшого поглиблення поняття системи покарань у кримінальному праві, вивчення її основних властивостей як системи.

2.2. РЕФОРМУВАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ ШЛЯХОМ ВВЕДЕННЯ ПОНЯТТЯ СКЛАДУ ПОКАРАННЯ

1. Визначення поняття системи у загальній теорії систем і основний підхід до реформування поняття системи покарань.

Науці у цілому та загальній теорії систем зокрема відомо безліч загальних понять системи. Найбільш вдалими, на нашу думку, і репрезентуючими різні напрями у визначенні поняття системи є такі: наприклад, за В.І. Вернадським, система — це сукупність різних функціональних одиниць (біологічних, людських, машинних, інформаційних, природних), що взаємодіють і зв'язані з середовищем і спрямовані на досягнення деякої загальної мети шляхом дії над матеріалами, енергією, біологічними явищами та керування ними(21). Згідно з 0.1. Уємовим, можна дати визначення системи як множини об'єктів, на якій реалізовано певні відносини з фіксованими властивостями, або множини об'єктів, що володіють наперед визначеними властивостями з фіксованими між ними відносинами (22). В дещо іншому плані доповнює наведені визначення В.М. Сагатовський. Він називає їх та їм подібні визначення як дескриптивні й вважає за необхідне дати власне конструктивне визначення, згідно з яким система — це кінцева множина функціональних елементів та відносин між ними, що вирізняється з середовища відповідно до визначеної мети в межах означеного інтервалу часу(23). Проте, які б не були зовнішні розбіжності різних визначень поняття системи, всі вони, як правило, мають деякі спільні глибинні й характерні особливості та ознаки, властиві будь-якій системі та визначенню її поняття, в якій би галузі знань вони не розглядались. Серед них, зокрема, можна виділити дві найбільш істотні ознаки. Перша: система — це множина, чи сукупність, яких-небудь елементів; або система — це

один об'єкт, що розглядається в єдності його складових частин;

друга: всі елементи системи, чи її складові частини, взаємозв'язані й утворюють систему шляхом спеціальних системоутворюючих властивостей чи відносин.

Звідси випливає, що для побудови системи покарань та визначення її поняття необхідно розв'язати три основних завдання: по-перше, визначитися в тому, що система покарань — це множина різних елементів, якими виступають види покарань, передбачені кримінальним законом; по-друге, спробувати максимально стиснути, узагальнити, сконцентрувати та систематизувати всю відому на сьогодні характеристичну інформацію та знання про названі елементи, по-третє, визначити системоутворюючі властивості чи відносини, що зв'язують ці елементи у систему покарань.

2. Поняття складу покарання та його елементів. Для зручності та адекватного, повного і разом з тим стислого опису різних видів покарань і системи покарань у цілому введемо новий інститут — інститут складу покарання (за аналогією з інститутом складу злочину у вченні про злочин).

Склад покарання — це наукова абстракція й своєрідна юридична модель покарання, що дозволяє найбільш повно і разом з тим лаконічно й строго охарактеризувати (описати) кримінальне покарання, виділивши у ньому найхарактерніші ознаки.

До об'єктивних ознак покарання віднесені: об'єкт та об'єктивний бік покарання, а до суб'єктивних ознак покарання — суб'єкт та суб'єктивний бік покарання. Таким чином, для будь-якого реального кримінального покарання можна побудувати його теоретичну модель — склад покарання, який би містив у собі чотири обов'язкових структурних елементи: об'єкт, об'єктивний бік, суб'єкт та суб'єктивний бік покарання. Під об'єктом покарання будемо розуміти осіб, засуджених до відбування покарання судом, відповідно до закону, за вчинення злочину з моменту набуття вироку чинності та початку виконання покарання до моменту звільнення від відбування покарання, згідно з законом. До суб'єктів покарання у загальному випадку належать органи, заклади, установи, організації та окремі особи, які, відповідно до закону, виконують вирок суду і здійснюють кримінальне покарання.

Зобразимо склад покарання схематично:

СКЛАД ПОКАРАННЯ — ЮРИДИЧНА МОДЕЛЬ ПОКАРАННЯ Й ОСНОВА ПОБУДОВИ СИСТЕМИ ПОКАРАНЬ

Склад покарання — це сукупність певних об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують які-небудь позбавлення чи обмеження прав і свобод громадян (які визнані винними, відповідно до кримінального закону, у вчиненні злочину), як кримінальне покарання.

Об'єктивний (формальний) бік покарання міститься, з одного боку, у передбачених вироком суду, відповідно до закону, конкретних видах, розмірах чи обсягах кримінального покарання, а також у визначеному порядку, місці, строках чи способах його виконання. Окрім того, з іншого боку, у передбачених законом характері, змісті, обсязі чи розмірах позбавлень (обмежень) визначених прав та свобод засудженого, які повинні були б виникнути У нього у зв'язку з виконанням конкретного вироку. Суб'єктив-

ний (фактичний) бік покарання виражається у фактично виконуваних стосовно засудженого видах, розмірах чи обсягах кримінального покарання, а також у певному фактичному порядку, місці, строках чи засобах його виконання. З іншого боку, у фактичних позбавленнях (чи обмеженнях) прав і свобод засудженого, які виникають у нього у зв'язку з фактичним виконанням призначеного вироком суду покарання. Інакше кажучи, об'єктивний бік покарання — це те, що, відповідно до закону, об'єктивно повинно було б становити зміст покарання, а суб'єктивний — це фактичний зміст покарання на стадії його виконання.

3. Реформування визначення системи кримінальних покарань. Очевидно, що склад покарання дозволяє на якісно новому рівні досить повно, всебічно й глибоко за допомогою об'єктивних і суб'єктивних ознак описати як конкретне покарання, так і їх групу, чи множину. Введення поняття складу покарання дозволяє вирішити інше завдання, яке було сформульоване нами у зв'язку з реформуванням визначення системи кримінальних покарань як системи і полягало у тому, що треба було досить повно охарактеризувати й схематично описати кожен елемент системи кримінальних покарань і всіх їх у цілому. Однак, як підкреслювалося, цього ще недостатньо. Потрібно знайти хоча б одну системоутворюючу властивість чи хоча б єдине системоутворююче відношення, що поєднувало б усі види покарань як складові елементи системи в систему. Основні системоутворюючі властивості й відношення в систему кримінальних покарань вводить сам законодавець. Так, одну з головних системоутворюючих властивостей ми отримуємо завдяки спільним для всіх видів покарань цілям, що ставить законодавець перед кримінальним покаранням взагалі, отже, перед будь-яким та кожним видом покарання й всіма ними водночас. Системоутворюючі відношення виникають, наприклад, і у зв'язку з визначенням законодавцем для кожного виду покарання, який входить до складу системи, його об'єктивного боку, об'єкта та суб'єкта, що дозволяє строго диференціювати та певним чином упорядкувати структуру системи покарань і види покарань, що її становлять, за тяжкістю, змістом, характером тощо, визначити певні "внутрішні" взаємовідносини між ними всередині системи, що має неабияке значення при вирішенні питань призначення покарання або заміни одного виду й розміру покарання іншим, здійсненні взаємних заліків тощо. Показово, що диференціація

74

видів покарання зумовлює не тільки структуру системи покарань, але й певною мірою її функціонування, при якому кожному елементу системи відводиться "своя", строго визначена роль. Диференційованість елементів системи за вказаними вище та іншими критеріями автоматично передбачає наявність всередині системи покарань інших підсистем, що мають свої системні властивості, таких як підсистеми покарань, що застосовуються щодо неповнолітніх та осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, підсистеми основних і додаткових покарань, а також покарань, які можуть застосовуватися не лише як основні, але й як додаткові покарання тощо.

Виходячи з цього, поняття системи покарань у кримінальному праві можна визначити таким чином.

Система покарань — це передбачена кримінальним законом і строго диференційована законодавцем за об'єктивним боком, об'єктом та суб'єктом покарання кінцева множина різних видів покарань, що об'єднані в систему спільністю поставлених законодавцем цілей.

Розглянемо основні атрибутивні системні властивості, чи параметри, які має система покарань у чинному кримінальному законодавстві.

2.3. ВЛАСТИВОСТІ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ ЯК СИСТЕМИ

1. Гомогенність. Система покарань є, з одного боку, гомогенною, чи однорідною, за єдиними цілями функціонування, що поставлені законодавцем перед усіма видами кримінальних покарань і кримінальним покаранням у цілому. І, з іншого боку, гетерогенною, чи різнорідною, за об'єктивним боком, об'єктом і суб'єктом різних видів покарань, що становлять систему, в тому числі й за їх суб'єктивним боком, який на практиці, на жаль, не завжди відповідає закону, змісту вироків та "офіційним" цілям покарання.

Разом з тим, визначаючи систему покарань гетерогенною за своєю структурою, у ній, однак, можна вирізнити окремі відносно гомогенні підсистеми більш низького рівня узагальнення, ніж система покарань, що містить їх у своєму складі, наприклад, покарання, зв'язані з позбавленням чи обмеженням волі; майнові покарання; покарання, зв'язані з виправно-трудовим впливом тощо. Показовою щодо цього є, наприклад, класифікація кримінальних покарань за родами, видами та підвидами, наведена О.Л. Цвєти,. новичем в одній із його останніх робіт(24).                   Ц

2. Впорядкованість. Система покарань є впорядкованою, оскільки для неї істотне значення має порядок розташування її елементів, а саме: різні кримінальні покарання розташовані в системі не довільно, а диференційовано, наприклад, з урахуванням і залежно від тяжкості, а також характеру, змісту, обсягу, чи розмірів передбачених ними позбавлень чи обмежень прав і свобод засудженого. При цьому цей "порядок" є відносним і може змінюватися залежно, приміром, від соціально-політичних,, економічних і правових, морально-психологічних та інших умої що складаються в суспільстві. Таким чином, ця властивість є нібв то розвитком і логічним продовженням першої властивості.

3. Багатовимірність. Система покарань у своїй структурі має багато вимірів, тобто є багатовимірною, оскільки кожний з її елементів може набувати різних значень, як правило, розміщених у певних межах. Наприклад, згідно з частиною 1 статті 29 Кримінального кодексу України, виправні роботи без позбавлення волі призначаються на строк від двох місяців до двох років і відбуваються, відповідно до вироку суду, за місцем роботи засудженого або в інших місцях, визначених органами, що відають застосуванням виправних робіт, але в районі проживання засудженого; або, згідно з частиною 1 статті 25 зазначеного Кодексу, позбавлення волі встановлюється на строк від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини та злочини, що спричинили особливо тяжкі наслідки, й для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених Кримінальним кодексом, — не більш, ніж п'ятнадцять років, при заміні у порядку помилування смертної кари позбавленням волі, воно може бути призначене й на строк більше п'ятнадцяти років, але не більш, як двадцять років тощо.

4. Система без посередництва. Система покарань є системою без посередництва, бо кожний її елемент, представлений в системі, бере участь в її роботі безпосередньо, а не через якісь інші елементи.

5. Неавторегенеративність. Система покарань має властивість неавторегенеративності як за субстратом, тобто складовими її елементами, так і за системоутворюючими відносинами. Властивість неавторегенеративності пояснюється тим, що система покарань самостійно не може відновлювати втрачені нею з тих чи інших причин елементи (наприклад, види покарань, втрачені системою впродовж історичного розвитку нашої країни, такі як оголошення поза законом, оголошення ворогом революції чи закону, оголошення під бойкотом тощо). Система покарань також не може самостійно генерувати і регенерувати, тобто відновлюва-^"и втрачені нею системоутворюючі відносини (наприклад, такі Цілі покарання, як помста, залякування тощо). З іншого боку, °скільки право формувати, а потім змінювати, виключати, доповнювати або відновлювати систему покарань будь-якими елементами — видами покарань, а також початкове формулювати, а Нотім змінювати, відновлювати, виключати чи доповнювати втра-

чені раніше цілі покарання або критерії його диференціації, мають найвищі законодавчі органи влади і тільки вони (що, однак, не виключає можливості доктринальних тлумачень), то систему покарань можна визнати зовнішньо регенеративною.

6. Зовнішня регенеративність. Зовнішня, а не внутрішня реге-неративність системи покарань пояснюється тим, що законодавчі органи не входять безпосередньо до системи покарань, а керують нею нібито зовні.

7. Розітненість. Система покарань є розітненою, оскільки складається не з одного, а з багатьох елементів — видів покарань, передбачених законом.

8. Нецілковита надійність. Система покарань не є цілковито надійною, оскільки, наприклад, не зберігає свій характер та спрямованість на досягнення цілей кримінального покарання в тому разі, якщо буде знищено чи виключено з її складу будь-яку кількість складових її елементів, аж до одного. Наприклад, якщо з системи покарань вилучити всі види покарань, окрім якогось одного (теоретично цим "одним" може бути будь-який з видів покарань, що становить систему, тобто і виправні роботи, і штраф, і позбавлення волі тощо), то, очевидно, що система покарань припинить виконувати покладені на неї завдання в боротьбі з різними видами злочинів з урахуванням обставин їх вчинення, особистості винних, мотивів скоєного, розмірів і характеру завданої шкоди, обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність. Зрозуміло, що цілей покарання досягнуто не буде. Як свідчить практика, система покарань тільки тоді найбільш ефективна, коли дозволяє здійснити диференційований підхід до кожного злочину та індивідуалізований підхід до кожного винного у його вчиненні. Це, як відомо, неможливо здійснити без достатньої різноманітності видів покарань, яка, в свою чергу, залежить від конкретних історичних, соціально-економічних, політичних, юридичних, морально-психологічних, господарських та інших умов, що складалися у визначений проміжок часу в цій державі, тобто є, по суті, похідною від соціально-економічної зумовленості системи покарань та правової системи в цілому.

9. Складність і неелементарність. Система покарань є складною й неелементарною, оскільки може містити в собі низку підсистем, що мають усі ознаки і властивості самостійної системи. Приміром, системами другого порядку по відношенню до системи покарань, якщо прийняти систему покарань системою першого порядку, є системи основних і додаткових покарань, а також покарань, що можуть застосовуватися не лише як основні, але й як додаткові. В свою чергу, всередині кожної з названих підсистем, чи систем другого порядку, можна вирізнити свої підсистеми, чи системи тепер уже третього порядку на підставі критеріїв, вказаних, наприклад, у визначенні поняття системи покарань. Приміром, усередині системи другого порядку основних покарань можна вирізнити системи третього порядку основних покарань, що застосовуються до неповнолітніх, військовослужбовців, нарешті, до всіх і будь-яких осудних осіб, які винно вчинили діяння, передбачені кримінальним законом.

10. Відносна детермінованість. Систему покарань можна визнати в певних межах детермінованою. Оскільки нам відомі деякі елементи системи покарань та її системоутворюючі відносини, то можна з певною мірою точності визначити відсутні елементи системи, використовуючи її системоутворюючі відносини та дотримуючись засад оптимальності й збалансованості всіх видів покарань між собою з урахуванням основних показників злочинності та загальної соціально-політичної, економічної, юридичної та іншої характеристики стану держави в цілому. Із зрозумілих причин властивість детермінованості є відносною, а не абсолютною і може братися до уваги тільки з певним ступенем ймовірності.

11. Часткова центрованість. Систему покарань можна визначити частково центрованою завдяки наявності в кримінальному законодавстві правил складання різних видів покарань та заліку попереднього ув'язнення. Нагадаймо, що система називається центрованою, якщо серед усіх її елементів є такий, що еідносини між будь-якими іншими елементами системи встановлюються лише за допомогою відношення до цього центрального елемента. Очевидно, що таким елементом для системи покарань у ^имінальному законодавстві є позбавлення волі. Так, зокрема,

згідно з частиною 3 статті 43 Кримінального кодексу України, що' передбачає правила складання покарань, встановлюється відповідність одного дня позбавлення волі одному дню перебування у дисциплінарному батальйоні та трьом дням виправних робіт. Оскільки позбавлення волі входить до системи покарань, то система покарань є частково центрованою з внутрішнім центром. Частково, а не повністю центрованою система покарань може бути визнана тому, що є окремі види покарань, такі як штраф, конфіскація майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, для яких законодавець не передбачає спеціальних коефіцієнтів переводу в інші види покарань і які^ виконуються самостійно.                                   *

12. Одношаровість. Систему покарань за першим системоутворюючим відношенням можна віднести до одношарових систем, оскільки цілі покарання для всіх елементів системи є однаковими. Щодо інших системоутворюючих відносин, то оскільки критерії диференціації всіх видів покарань за об'єктивними та суб'єктивними ознаками складу покарання також спільні, то система покарань у цьому випадку може бути визнана також одношаровою.

13. Відкритість і незавершеність. Система покарань є відкритою й незавершеною, оскільки приєднання до неї нових підсистем, чи елементів, не призводить до того, що вона перетворюється на якусь іншу, якісно відмінну систему. Внаслідок цього, наприк- • лад, у нових Основах кримінального законодавства СРСР та республік, ухвалених 2 липня 1991 року, що не набрали чинності у зв'язку з розпадом СРСР, були введені такі нові види покарань, | як обмеження волі, арешт, обмеження по службі, а також пока-1 рання для неповнолітніх — накладення обов'язку відшкодувати заподіяний збиток, притягнення до суспільне корисних робіт, обмеження свободи дозвілля. Проте їх включення до системи пока- І рань не призводило до перетворення її в якусь іншу систему, І що свідчить про відкритість і субстратну незавершеність системи | покарань і підтверджується історичним розвитком і вдосконален- | ням кримінального законодавства і, зокрема, системи покарань. |

14. Зовнішня система. Система покарань переважно є зовнішньою системою, бо, незважаючи на те, що між елементами :

системи та її системоутворюючими відносинами існують діалек

тичний зв'язок і взаємодія, разом з тим системоутворюючі відносини безпосередньо самою природою елементів, що складають систему, не визначаються. Це, зокрема, підтверджується тим, що одні й ті самі види покарань у різні історичні епохи нерідко переслідували різні цілі покарання тощо.

15. Іманентність. Система покарань є в цілому іманентною, оскільки її системоутворюючі відносини, а саме: цілі покарання та диференціація різних видів покарань за обов'язковими структурними елементами складу покарання, властиві повною мірою лише цій системі — системі кримінальних покарань.

16. Немінімальність. Система покарань — це немінімальна система, оскільки мінімальна система — це система, що знищується при знищенні будь-якої з її підсистем чи будь-якого з її елементів. Сказане підтверджується історичним розвитком радянського кримінального законодавства, коли з системи покарань витягалися окремі види покарань або їх групи, що утворюють підсистеми, як малоефективні чи як такі, що не відповідають вимогам кримінальної та виправно-трудової політики. Приміром, відійшли в минуле такі види покарань, як вигнання за межі СРСР на строк і назавжди, вилучення з об'єднання на час чи назавжди, оголошення поза законом, заслання й вислання та багато інших. Властивості мінімальність та немінімальність слід відрізняти від властивостей цілковитої надійності та нецілковитої надійності. Так, зокрема, коли ми перевіряємо наявність властивості мінімальності, то розглядаємо питання про збереження системи при видаленні з неї будь-якої з її підсистем чи будь-якого з її елементів. При перевірці ж наявності властивості цілковитої надійності ми оцінюємо збереження системи при видаленні з неї будь-якої кількості підсистем, чи елементів, аж до одного. Нагадаємо, що система покарань була визнана нами нецілковите надійною й одночасно немінімальною. Ці дві властивості, винайдені в системі покарань, не суперечать одна одній, незважаючи на те, що властивості мінімальності та цілковитої надійності взаємно виключають одна одну, оскільки зворотнє є вірним не в усіх випадках, бо, як це можна побачити з визначення умов їх існування, галузі існування нецілковитої надійності та немінімальності можуть "перекриватися", припускаючи одночасну наявність цих двох властивостей.

17. Унікальність. Система покарань певною мірою є унікальною, тобто такою, системоутворюючі відносини якої можуть бути повністю реалізовані тільки в цій системі. Жодна інша система, наприклад, система заходів адміністративної відповідальності або система заходів дисциплінарної відповідальності у загальному випадку (крім винятків, зв'язаних з передбаченими кримінальним законом випадків звільнення від кримінальної відповідальності та покарання) не може мати і здійснювати цілі покарання щодо осіб, які винні у вчиненні злочину. З іншого боку, можлива лише часткова та неповна диференціація елементів інших систем за критеріями, характерними для системи кримінальних покарань. Наприклад, можна диференціювати адміністративні стягнення на ті, що завдають винній особі майнові та моральні позбавлення, але не можна на ті, що позбавляють винного волі чи обмежують її тощо(25).

18. Нестабільність. Систему покарань можна визнати нестабільною, оскільки вона не припускає довільних змін у своїй структурі (що, однак, не виключає змін взагалі). Наприклад, неприпустимими є довільні зміни в диференціації покарань за ступенем їх тяжкості та, зокрема, довільні переставляння місцями різних видів покарань у загальному порядку їх розташування за ступенем тяжкості у так званій "шкалі" мір покарань. Так, не можна в "шкалі" мір покарань довільно міняти місцями штраф з позбавленням волі, штраф з виправними роботами тощо, бо такі "довільні" зміни невідворотно викличуть зміни якихось системних ознак, чи властивостей, системи і в результаті призведуть до руйнування системи або до перетворення її на якісно нову.

Неприпустимими є також довільні зміни у кількості видів покарань, що входять до певної підсистеми системи покарань (що, однак, не виключає таких змін взагалі).

Очевидно, що довільні зміни в кількості видів покарань, що входять до якоїсь з підсистем системи покарань, наприклад, до підсистеми майнових покарань, призведуть не лише до змін у структурі, але й до розбалансованості всіх підсистем у системі покарань, що також зумовить неминуче руйнування системи або перетворить її на якісно нову.

Зауважимо, що стабільні системи на відміну від нестабільних припускають до вільних тих чи інших змін у структурі системи, при цьому системоутворюючі відносини системи (у нашому ви

падку — це цілі покарання й критерії диференціації різних видів покарань) залишаються незмінними, і система зберігається і не руйнується.

19. Стаціонарність. Система покарань є стаціонарною системою, бо її системні характеристики зберігаються у разі зміни суб-страта (чи "будівельного матеріалу") системи. Інакше кажучи, незважаючи на зміни складових елементів системи, тобто видів покарань, за умови сталих системоутворюючих відносин, система зберігається. Саме це ми спостерігали протягом її історичного розвитку й вдосконалення. Наприклад, Законом України від 6 березня 1992 року було виключено з системи покарань такі покарання, як заслання та вислання, що призвело до зміни субстрата системи. Проте при цьому її системоутворюючі відносини залишилися незмінними й основні системні характеристики збереглися й наочно продемонстрували цю властивість — стаціонарність системи покарань.

Зазначимо також, що визначення стабільності й стаціонарності сформульовані нами стосовно системи покарань за 0.1. Уємо-вим, згідно з загальною теорією систем(26). Як видно з цих визначень, стаціонарність відрізняється від стабільності тим, що стаціонарність належить до стійкості системи при зміні її субстрату, а стабільність — до стійкості системи у разі зміни її структури. Будемо вважати, що ці властивості на практиці тісно взаємозв'язані, теоретично можна припустити визнання цих властивостей системи покарань відносними (а, втім, як і всіх інших властивостей системи). Інакше кажучи, апріорно на якихось окремих історичних проміжках часу та при визначених соціально-політичних, господарсько-економічних, морально-психологічних, ідеологічних, правових та інших умовах, приміром, можна припустити можливість існування системи покарань вже як стабільної або нестаціонарної. А про те, що такі винятки є можливими, свідчать окремі приклади з історії. Так, згідно зі статтею 32 першого Кримінального кодексу РРФСР 1922 року, у переліку видів покарань, розташованих від найбільш тяжких до найменш тяжких, за штрафом наступним було обмеження прав і тільки потім — звільнення з посади. Таким чином, штраф вважався більш тяжким (на той час) видом покарання, ніж звільнення з посади. Але вже через два роки (це був період революційних

перетворень у суспільстві) у статті 13 Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1924 року, де наводився перелік заходів соціального захисту судово-виправного характеру, розміщених також від більш тяжких до менш тяжких, спочатку вказувалося звільнення з посади і лише потім, через три інших види покарання (заборони займатися тією чи іншою діяльністю або промислом, громадської догани та конфіскації майна), називався штраф як менш тяжке покарання, ніж звільнення з посади. Показово, що саме в цей період систему покарань, по суті, було зруйновано й замінено системою заходів соціального захисту, що в цілому підтверджує наше уявлення про систему покарань як про переважно нестабільну систему. Проте цікавим виявився той факт, що визнання штрафу менш тяжким покаранням збереглося при наступному поверненні від системи соціального захисту до системи покарань та її подальшого вдосконалення впродовж історичного розвитку кримінального

законодавства.

Цілком очевидно, що ретельне дослідження генези та історичного розвитку системи покарань та її властивостей дасть багатий матеріал для пізнання теоретичних засад системи покарань та формування науково обгрунтованих прогнозів її подальшого розвитку.

20. Відносно сильна система. Систему покарань можна визнати відносно сильною, оскільки включення тих чи інших видів покарань до системи з уже заданими системоутворюючими відносинами певним чином впливає на подальший розвиток і вдосконалення цих покарань.

Перебуваючи в системі покарань, кожний вид покарання нібито оптимізується у взаємодії з іншими видами покарань і відповідно до основних системних властивостей та ознак. Так, введення в перспективі такого нового виду покарання, як арешт, дозволить реформувати короткострокове позбавлення волі тощо.

Підсумовуючи вивчення основних (атрибутивних) властивостей системи покарань, підкреслимо, що оскільки системне дослідження цієї проблеми здійснювалось вперше, то, природно, не виключені окремі помилки чи неточності, які будуть усунені у разі подальшого відпрацювання цієї проблеми. Важливо з'ясувати (й усвідомити) засади якісно нового підходу до досліджуваної проблеми, його переваги та перспективи. Щодо розглянутих

вище властивостей системи покарань, то вірогідність їх наявності первинно перевірялася (і неодноразово) за допомогою загальновідомих зв'язків і залежностей між різними системними властивостями та параметрами, що існують з певною ймовірністю в будь-якій системі, на багатому статистично-емпіричному матеріал^?). Оскільки ця перевірка має не тільки пізнавальний інтерес, але й може бути використана при подальшому більш поглибленому вивченні властивостей системи покарань (втім, як і будь-якої іншої системи), зупинимось на її розгляді докладніше.

21. Перевірка властивостей системи кримінальних покарань.

Численними експериментами на системах найрізноманітніших класів складності (від найпростішої живої клітини, простого технічного пристрою до супутника, синхрофазотрона, складних автоматизованих систем управління, людини та біосоціальних систем управління) було встановлено, що між певними атрибутивними системними властивостями, або параметрами систем, існують стійкі зв'язки, чи закономірності, що повторюються з відомою ймовірністю в будь-якій іншій системі. Тому після встановлення цих спільних зв'язків і закономірностей для всіх систем і після визначення ймовірності помилки чи неспівпадіння в кожному конкретному випадку, можна, застосовуючи їх, зокрема до системи покарань, таким чином перевірити правильність визначення її головних системних властивостей.

Перевіримо отримані нами властивості системи покарань за допомогою декількох таких зв'язків та закономірностей. Для перевірки, зокрема зазначимо, що виявлені нами властивості системи покарань є бінарними, тобто можуть набувати лише двох значень (наприклад, стабільність і нестабільність, стаціонарність і нестаціонарність, іманентність і неіманентність, регенеративність та нерегенеративність тощо). Для зручності запису операцій введемо стислі позначення для кожної властивості, наприклад:

X; — авторегенеративність за елементами;

Х^ — авторегенеративність за відношеннями;

Хз — зовнішня регенеративність за елементами;

Х4 — зовнішня регенеративність за відношеннями;

Х5 — іманентність;

Хд — мінімальність;

Х7 — стабільність за структурою;

Хз — субстратна гомогенність;

Хд — функціональна гомогенність;

Хю — детермінованість;

Хц — центрованість;

Х^ — цілковита надійність;

Хіз — підпорядкованість;

Х,4 — елементна автономність;

Хі5 — функціональна залежність елементів;

Хіб — сильна система;

хіу — ланцюгова система;

Хів — циклічність системи;

Хід — повнота системоутворюючого відношення;

Хзо — стаціонарність;

Х^і — структурна багатомірність;

Хз2 — система без посередництва;

Х2з — розітненість (чи членороздільність);

Хз4 — наявність одного шару;

Х^ — зовнішня система;

Х^б — унікальність;

хзу — варіативність*.

Продовжуючи формалізацію, вважатимемо, що позитивні значення кожної властивості умовно будуть позначатися одиницею,

а негативні — нулем, наприклад:

X, = 1 — авторегенеративність системи за елементами;

X) = 0 — неавторегенеративність системи за елементами;

X; = 1 — авторегенеративність системи за відношеннями;

Х^ = О — неавторегенеративність системи за відношеннями;

Хз = 1 — зовнішня регенеративність за елементами;

Хз = 0 — зовнішня нерегенеративність за елементами тощо. Скористаємося відомими вже і доведеними закономірностями,

що існують між різними атрибутивними властивостями будь-якої

системи, й перевіримо їх наявність для встановлених нами раніше

властивостей системи покарань.

1) Система, що є зовнішньою регенеративною за елементами,

'Примітка: у позначеннях нами введено 27 властивостей системи покарань, у той час як раніше наведено лише 20 її властивостей. Справа в тому, що ми розглянули далеко не всі властивості системи, що, проте, зовсім не виключає їх наявності. Як буде показано далі, деякі з них легко "виводяться" з уже розглянутих нами властивостей системи, інші визначаються додатковими дослідженнями.

буде зовнішньо регенеративною й за відношеннями, з ймовірністю виключення (неспівпадання) — 0,013, тобто при

Хз ^ 1, повинно бути й Х4 = 1, як бачимо, ця закономірність для системи покарань виконується.

2) Практично не існує систем, що мають одночасно властивості функціональної гомогенності та центрованості (ймовірність винятку — 0,016), тобто при

Хц = 1 повинно бути Хд = 0, ця закономірність для системи покарань виконується.

3) Практично не існує систем, які є цілковито надійними й одночасно центрованими (ймовірність винятку — 0,007), тобто при

Хц == 1 повинно бути Хіз == 0, ця закономірність системою покарань дотримується.

4) Не існує центрованих систем, що не мають одночасно властивості підпорядкованості або функціональної залежності елементів; закономірності щодо центрованості й підпорядкованості системи для системи покарань дотримуються, оскільки при Х„=1 і Х,з= 1.

Показовим є те, що з урахуванням сказаного є підстави вважати існування й функціональної залежності між елементами системи — видами покарань (тобто Хід =1). Це, у свою чергу, може мати далекосяжні наслідки щодо прогнозування та практичного використання цієї властивості системи покарань.

5) Практично не встановлено центрованих систем, що не мають властивостей стаціонарності (ймовірність винятку — 0,008), ця закономірність для системи покарань виконується, оскільки при Хц= 1 і Хао = 1.

6) Детерміновані системи, як правило, є й центрованими (ймовірність винятку — 0,010), закономірність виконується, тому щоприХю = 1 і Хц = 1.

7) Системи, що не мають властивості цілковитої надійності, зустрічаються дуже рідко (ймовірність винятку — 0,016), закономірність дотримується, оскільки при Ху = 0 і Х^ = 0.

8) Як правило, система має або авторегенеративність за відношеннями або зовнішню регенеративність за відношеннями (ймовірність винятку—0,07), закономірність виконується, оскільки при Х^ = 0; Хд = 1.

9) Система, що не має авторегенеративності за елементами, не має також і субстратної, або функціональної гомогенності (ймовірність винятку — 0,0159 та 0,65), закономірність вико-

нується, оскільки при X, = 0; Хд = 0; Хд = 0.                 у

10) Не існує систем, нестабільних за структурою і цілком надійних (ймовірність винятку — 0,016), закономірність виконується, оскільки при X.,, = 0 і Х^ == 0.

11) Центровані системи дуже рідко є одночасно й ланцюговими (ймовірність винятку — 0,016), закономірність виконується, оскільки при Хц = 1 і Х;7 = 0.

12) Системи, неавторегенеративні за елементами та за відношеннями, в більшості випадків є й нецілковите надійними (ймовірність винятку — 0,67), закономірність виконується, оскільки при Хі = О і Хз = 0 маємо й Х^ = 0.

Наведену нами перевірку за аналогією можна продовжити й для інших властивостей системи покарань з урахуванням існуючих залежностей, встановлених для основних властивостей будь-якої системи, згідно з загальною теорією систем.

У цій роботі у зв'язку з її обмеженим обсягом ми не проводили перевірку виключно всіх виявлених нами властивостей системи покарань, а обмежилися перевіркою лише деяких з них. Бажаючих продовжити і самостійно завершити перевірку інших властивостей системи покарань вважаємо за необхідне застерегти, з одного боку, від можливого "запаморочення від успіхів" чи надмірних захоплень з приводу "доброї роботи", хороших чи повних збігів з перевіреними практикою загальними закономірностями, властивими більшості систем взагалі і, з іншого боку, від можливої апатії чи зневіри в отримані результати в разі одержання поодиноких негативних відповідей чи значних розбіжностей. Справа в тому, що, як зазначалось, встановлені нами властивості системи покарань є (втім, як і все в оточуючому нас світі) не абсолютними, а відносними. Тому для кожного з них, образно кажучи, є своя сфера існування, поза якою вони можуть набувати інших значень і видозмінюватись або взагалі припиняти своє існування. Ця сфера існування для кожної із властивостей системи покарань обмежена часом і простором і може бути охарактеризована цілком визначеними "граничними" внутрішніми та зовнішніми умовами, причому в загальному випадку можна припустити, що вона може бути різною для різних властивостей системи. А оскільки ми тільки-но починаємо вивчення властивостей системи покарань, то з цілком зрозумілих причин поки що не володіємо необхідними знаннями про ці сфери існування. Крім того, всі за

лежності, як відомо, в природі виявляються з певною ймовірністю.

Отже, одержання під час перевірки практично будь-яких результатів, як позитивних, так і негативних — це лише перший крок на шляху дослідження властивостей системи покарань, а, точніше, лише відправна точка у таких дослідженнях.

Подальше вивчення основних властивостей системи покарань буде мати не лише теоретичне, але й велике практичне значення, оскільки дозволить не тільки об'єктивно оцінити сучасний стан системи покарань, але й здійснити якісне прогнозування системи покарань, зумовити її подальший розвиток і вдосконалення.

2.4. ВЛАСНА СТРУКТУРА СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ ТА ЇЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ

1. Вид покарання як базовий структурний елемент системи покарань. Згідно з теорією кримінального права, базовими структурними елементами системи покарань вважаються види покарань, що її утворюють. Погоджуючись з М.О. Стручковим і доповнюючи його, під видом покарань будемо розуміти визначене і встановлене кримінальним законом покарання, що входить до системи покарань як основний структурний елемент, має свою назву, специфічний зміст, ознаки та властивості, що відрізняють його від інших видів покарань(28).

2. Існуюча в юридичній літературі диференціація структури системи кримінальних покарань. Види покарань — це не єдині структурні елементи системи покарань. Виходячи з того, що слово "вид" гносеологічне означає підрозділ в систематиці, що входить до складу більш високого розділу — роду(29), логічним буде припустити існування об'єднань різних видів покарань на підставі якихось критеріїв в окремі групи чи роди. Так, згідно з О.Л. Цвєти-новичем, у системі покарань можна виділити за характером основного правообмеження чотири роди: 1) вид покарань, що обмежують особисту волю; 2) вид покарань, що обмежують трудову правоздатність; 3) вид покарань, що обмежують право особистої власності; 4) вид покарань, що здійснюють моральний вплив (ЗО).

З іншого боку, не менш логічним є припущення, що будь-який вид покарань, в свою чергу, можна диференціювати на більш дрібні різновиди, які в цьому випадку матимуть назву підвидів. Наприклад, як зауважує О.Л. Цвєтинович, такий вид покарань, як позбавлення волі, можна розділити на підвиди: 1) позбавлення волі і відбування покарання у виправно-трудовій колонії; 2) позбавлення волі, яке відбувають у в'язниці; 3) позбавлення волі, яке відбувають у виховно-трудовій колонЩЗ 1).

Картина ускладнюється тим, що названі нами за іншими критеріями роди й підвиди, що існують у системі покарань та утворюють її, в свою чергу, можуть бути диференційовані (розділені, інтегровані, чи об'єднані) в інші, відповідно менші чи більші групи. Показовим є те, що такі процеси диференціації та інтеграції можна продовжувати як завгодно довго, якщо не сказати нескінченно, оскільки для здійснення цих процесів критерії, чи підстави, в кожному конкретному випадку можна відбирати різними способами, крім того, можна використовувати різноманітні комбінації цих критеріїв. Наприклад, візьмемо по одному з наведених нами вище, за О.Л. Цвєтиновичем, родів та підвидів і спробуємо проілюструвати висловлене шляхом розподілу, чи диференціації, їх на більш дрібні різновиди. Наприклад, рід покарань, що обмежують особисту волю, можна розділити ще на два різновиди: покарання, що обмежують особисту волю будь-якого суб'єкта покарання, та покарання, що обмежують особисту волю лише спеціального суб'єкта злочину. Підвид — позбавлення волі, яке відбувається у виправно-трудовій колонії, можна розділити на чотири різновиди: позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму; позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму; позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму; позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. При цьому виникає правомірне запитання: як називати нові структурні елементи системи покарань? Відповідно підроди чи роди в квадраті або роди другого рівня, чи ступеня, а також підвиди підвидів чи підвиди в квадраті, або підвиди другого рівня та ступеня?

Ми ще більше заплутаємося, якщо врахуємо, що терміни "рід", "вид", "підвид" тощо використовуються в юридичній літературі різними авторами, на жаль, не однозначно. Більш того, в історії кримінального законодавства мали місце випадки й прямо протилежного використання цих термінів. Так, у Кримінальному кодексі РРФСР 1922 року термін "рід покарання" використовувався для позначення того, що нині називають видом покарання, а під терміном "вид покарання" фактично розуміли певний різновид роду (наприклад, позбавлення волі з суворою ізоляцією й без неї;

примусові роботи за спеціальністю та у вигляді некваліфікованої фізичної праці; конфіскація майна повна та часткова тощо) (22).

Вихід з цієї ситуації бачимо у пошуках принципово нового підходу до диференціації та позначення назв структурних елементів системи покарань.

3. Новий підхід до визначення структури системи покарань.

Будемо виходити з того, що процес пізнання оточуючого нас світу, в тому числі й системи покарань у кримінальному праві, є нескінченним. Для упорядкування інформації, яку ми отримуємо в процесі пізнання структурних елементів системи покарань, та для усунення наявної й попередження нової можливої плутанини у використанні різних термінів, найбільш простим та зручним у практичному застосуванні засобом є вибір початкової точки відліку, яка б була всіма визнана і не викликала б жодних сумнівів. Як таку початкову точку відліку, відносно якої можна було б здійснювати "вимір" і позначення різних структурних елементів системи покарань, на наш погляд, доцільно взяти ті види покарань, які більшістю дослідників і самим законодавством прямо чи опосередковано визнаються основними структурними елементами системи покарань. Отже, види покарань, що є основними структурними елементами системи покарань, надалі будемо вважати умовною нульовою, або початковою, точкою відліку для інших структурних елементів системи покарань, яку для зручності ми визначимо як підсистему нульового рівня. По обидва боки від підсистеми нульового рівня логічним буде припустити існування, з одного боку, підсистем більш високого позитивного рівня, а з іншого — більш низького негативного рівня. Так, різні групи, утворені шляхом об'єднання декількох видів покарань, логічно буде визнати підсистемами більш високого позитивного рівня, причому "номер" рівня буде зручно поставити залежно від кількості критеріїв, за якими ці групи видів покарань були виділені з усієї системи (наприклад, якщо групи зазначені за одним критерієм, то це підсистеми 1-го рівня, якщо за двома, то системи 2-го рівня тощо). З іншого боку, в будь-якому з видів покарань за якимись критеріями можна вирізнити "внутрішні" для даного виду підвиди покарання, а в підвидах — підвиди підвидів тощо. Підсистеми, утворені в результаті розподілу видів, логічно визнати підсистемами більш низького негативного рівня, при цьому номер негативного рівня зручно також поставити в залежність від кількості критеріїв, за якими розподілено види покарань на більш дрібні структурні утворення.

4. Власна внутрішня структура системи покарань та її диференціація (загальна схема). Зобразимо сказане вище графічно за допомогою прикладів, які були наведені й розглянуті нами на початку підрозділу (для порівняння), паралельно використовуючи "стару" й "нову" термінологію, на конкретних прикладах демон-

92

струючи переваги останньої у диференціації структурних елементів системи покарань. Для цього зробимо умовний зріз усієї системи покарань вглиб по вертикалі й позначимо на вертикальній осі окремими крапками різні рівні, чи підсистеми, як позитивного, так і негативного рівня:

Згідно з науковими даними, найбільш розробленими нині є шари підсистем нульового, першого, другого, мінус першого та мінус другого рівнів складності. Підсистеми інших рівнів вивчено ще недостатньо (33).

Вважаємо за доцільне для ілюстрування роботи запропонованої схеми та одночасного показу процесу заповнення кожного шару підсистем того самого рівня складності розглянути для прикладу формування шару підсистем 1-го рівня. Нагадаємо, що до підсистем 1-го рівня належать підсистеми, що є групами видів, і вирізнені з системи покарань за якимось одним критерієм. Для

розпізнавання різних підсистем одного рівня будемо вказувати не тільки рівень та власне назву підсистеми, але й за яким (якими) критеріями її виділено з системи покарань (оскільки "всередині" одного шару підсистем зі спільним чи однаковим рівнем складності у загальному випадку можливі різні види підсистем, що відрізняються одна від одної тільки критеріями свого виділення при рівності цих критеріїв за кількістю). Наприклад, підсистема 1-го рівня "основні види покарань" (критерій виділення цієї системи — порядок, чи спосіб, призначення покарання); підсистема 1-го рівня "загальні види покарань" (критерій виділення підсистеми — суб'єкт, до якого застосовується покарання) тощо.

Зазначимо, що як критерій виділення з усіх видів покарань, що складають систему, підсистем 1 -го рівня можна використовувати множину найрізноманітніших факторів. Наприклад, всі види покарань можна розподілити на групи — підсистеми 1-го рівня за такими критеріями:

1) порядок чи спосіб призначення покарання;

2) об'єкт покарання (в ідеалі суб'єкт злочину);

3) можливість визначення строку покарання;

4) зв'язок з виправно-трудовим впливом на засудженого;

5) характер призначених засудженому позбавлень чи обмежень прав.

Розглянемо, які ж конкретно види підсистем 1-го порядку можна одержати при диференціюванні системи покарань, передбаченої чинним кримінальним законодавством України, за кожним із названих вище критеріїв.

5. Підсистеми покарань першого рівня (порядку) складності.

5.1. При диференціюванні системи покарань за порядком чи способом призначення кримінальних покарань (цей вид підсистем, по суті, введений самим законодавцем у статті 23 Кримінального кодексу України) можна виділити чотири підсистеми 1-го рівня:

5.1.1. Основні види покарань — це види покарань, які можуть призначатися у вироках як основні та є самостійними видами покарань.

До них належать: 1) громадська догана; 2) штраф; 3) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю;

4) виправні роботи без позбавлення волі; 5) позбавлення волі;

6) направлення до дисциплінарного батальйону.

5.1.2. Додаткові види покарань — це види покарань, які призначаються у вироках лише як додаток до основних і самостійно застосовуватися не можуть.

До них належать: 1) позбавлення батьківських прав; 2) позбавлення військових чи спеціальних звань, рангів, чинів тощо;

3) конфіскація майна.

5.1.3. Види покарань, що можуть застосовуватися не тільки як основні, а й як додаткові покарання. До них належать:!) штраф;

2) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

5.1.4. Винятковий вид покарання — смертна кара. 5.2. При диференціації системи покарань за об'єктом покарань у системі покарань можна виділити, відповідно до чинного кримінального законодавства, дві підсистеми 1-го рівня:

5.2.1. Загальні види покарань — це види покарань, які можуть, згідно з кримінальним законом, призначатися у вироках будь-яким особам, які вчинили злочини.

До них належать: 1) громадська догана; 2) штраф; 3) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю;

4) виправні роботи без позбавлення волі; 5) позбавлення волі.

Тут і далі під об'єктом покарання розуміють (але спеціально не підкреслюють) лише осудні особи, які вчинили злочин винно, тобто з тією чи іншою формою вини, вважаючи, що ці вимоги виконуються безумовно і "автоматично".

5.2.2. Види покарання, що їх можуть призначати у вироках, відповідно до кримінального закону, лише військовослужбовцям. До них належать: 1) направлення до дисциплінарного батальйону;

2) позбавлення військових чи спеціальних звань.

5.2.3. Види покарань, які можуть, згідно з чинним кримінальним законодавством, призначатися тільки батькам, тобто особам, які мають дітей. До них належить один вид кримінального покарання — позбавлення батьківських прав.

Строго кажучи, у певному значенні та у деяких випадках до спеціальних видів покарань можна було б віднести і виділити окремо такий вид покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (який раніше був віднесений нами до так званих "загальних" покарань). Це можна зробити тому, що даний вид покарання можна призначити тільки особі, яка обіймала, обіймає і може обіймати у майбутньому якусь певну посаду або займалась, займаєтт,гя і може займатись у май-

бутньому якою-небудь певною діяльністю. А якщо, наприклад, це домогосподарка, чи особа, яка не має певного місця проживання й роботи, то цей вид покарання, по суті, втрачає своє призначення й перестає бути для таких осіб покаранням, тим більше кримінальним.

5.3. У разі диференціації системи покарань за можливістю визначення строку покарання серед усіх видів покарань, що входять до системи, можна виділити дві підсистеми 1-го рівня.

5.3.1. Це так звані "строкові" види покарань, для яких вироком встановлюється строк, або тривалість відбування покарання.

До них належать: 1) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; 2) виправні роботи без позбавлення волі; 3)позбавлення волі; 4) направлення до дисциплінарного батальйону.

5.3.2. Види покарань, не зв'язані зі встановленням певного строку — це види покарань, для яких вироком не встановлені строк, тривалість відбування покарання.

До них належать: 1) громадська догана; 2) штраф; 3) конфіскація майна; 4) смертна кара.

Отже, у визначенні строкових видів покарань, не зв'язаних зі встановленням певного строку, ми вважали за необхідне альтернативне уточнити слово "строк" більш, на нашу думку, влучним словом "тривалість". Заміну зроблено свідомо з метою розділу понять та уникнення можливої плутанини у використанні термінів. Справа в тому, що практично будь-який вид покарання має свій "граничний" строк виконання, чи термін давності виконання, що має правове значення й тягне за собою певні правові наслідки для винної особи. Проте в нашому визначенні строкових видів покарань та видів покарань, не зв'язаних зі встановленням строку, мається на увазі зовсім інший "строк" (термін), який розуміють як тривалість виконання покарання.

Пояснимо висловлене на конкретних прикладах. Так, згідно зі статтею 11 "Положення про порядок та умови виконання в Україні кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених", суд у разі оголошення вироку пропонує, зокрема, засудженому до покарання у вигляді штрафу добровільно сплатити суму штрафу у місячний термін з моменту набуття вироком чинності (це "граничний" термін виконання покарання) та попереджає його, що в разі несплати штрафу його буде стягнуто у примусовому порядку. Воднораз, згідно з Криміналь

ним кодексом України, п. 1, ч. 1 статті 49, якщо вирок не був приведений до виконання впродовж одного року з дня його набуття чинності (це термін давності виконання обвинувального вироку), при цьому засуджений не ухилявся від виконання чи відбування покарання, то ця особа, засуджена до покарання у вигляді штрафу, звільняється від виконання покарання. Проте наявність граничного терміну виконання покарання та строку давності виконання обвинувального вироку зовсім не означає, що покарання має строк, який розуміють як "тривалість" виконання покарання, оскільки в цьому випадку, якщо особа сплатить штраф, то вона не буде зобов'язаною, наприклад, щоденно знову сплачувати штраф до закінчення граничного строку виконання покарання чи терміну давності виконання обвинувального вироку. Саме тому штраф належить до покарань, не зв'язаних зі встановленням певного строку (тривалості виконання покарання), тобто є видом покарання практично "миттєвого" виконання (на відміну, наприклад, від позбавлення волі, виправних робіт тощо).

5.4. У разі диференціювання системи покарань щодо зв'язку з виправно-трудовим впливом на засудженого в системі покарань можна виділити дві підсистеми 1-го рівня, поняття яких випливають з їх назви і додаткового визначення не потребують:

5.4.1. Види покарань, зв'язані з виправно-трудовим впливом на засудженого.

5.4.2. Види покаранЬї не зв'язані з виправно-трудовим впливом на засудженого.

Відповідно до "Положення про порядок та умови виконання кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених", затвердженого ще Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 березня 1983 року(34), до покарань, не зв'язаних із виправно-трудовим впливом на засудженого, належать такі види покарань: 1) громадська догана; 2) штраф;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю ; 4) конфіскація майна; 5) позбавлення військового чи спеціального звання.

Разом з тим ми повністю згодні з А.Л. Ременсоном, який вважає, що різниця за ознакою зв'язку із заходами виправно-трудового впливу не має принципового характеру, оскільки види, що входять до системи кримінальних покарань, незалежно від їх характеру, змісту, обсягів та розмірів, порядку призначення та виконання, мають спільну мету — виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці(35).

5.5. І, нарешті, п'ятий вид підсистем 1-го рівня входить у разі диференціювання систем покарань за характером призначених, засудженому позбавлень, чи обмежень прав. Перш ніж виділити із системи покарань підсистеми 1-го рівня за даним критерієм, підкреслимо, що більшість видів покарань, як правило, носить комплексний характер. Тому практично неможливо виділити хоча б один вид покарання, який завдавав би при його виконанні засудженому лише одне (чи один) вид позбавлень або обмежень прав та свобод. У зв'язку з цим при віднесенні конкретного виду покарань до будь-якої з підсистем цього виду будемо орієнтуватися на той вид позбавлень, який є для засуджених, які відбувають даний вид покарання, головним та найбільш значущим серед усіх інших, що завдаються у процесі виконання покарання. Тоді з усіх видів покарань, що складають систему, за характером завданих засудженому позбавлень чи обмежень прав можна виділити такі підсистеми 1 -го рівня складності:

5.5.1. Покарання, при виконанні яких головними позбавленнями для засудженого є позбавлення життя.

До цієї підсистеми входить лише один вид покарання, що є винятковим — це смертна кара.

5.5.2. Покарання, при виконанні яких головним позбавленням для засудженого є позбавлення або обмеження волі.

До них належать, згідно з чинним законодавством: 1) позбавлення волі; 2) направлення до дисциплінарного батальйону.

5.5.3. Покарання, при виконанні яких головними позбавленнями для засудженого є майнові (матеріальні) позбавлення чи шкода.

До них належать: 1) штраф; 2) виправні роботи без позбавлення волі; 3) конфіскація майна.

5.5.4. Покарання, при виконанні яких головними позбавленнями для засудженого є позбавлення чи обмеження яких-небудь інших прав, не врахованих попередніми підсистемами цього виду.

До них належать: 1) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; 2) позбавлення військових або спеціальних звань, рангів, кваліфікаційних класів; 3) позбавлення батьківських прав.

Ми розглянули для прикладу лише один із варіантів заповнення, причому лише одного шару внутрішньої структури системи покарань, передбаченої чинним кримінальним законодавством України, а саме: шару підсистем першого рівня складності. Очевидно, що аналогічно можна заповнити будь-який інший шар, зріз, або рівень, власної внутрішньої структури системи покарань.

Головні висновки до розділу

1. Історія розвитку суспільства, держави і права незаперечна свідчить про соціальну зумовленість кримінальних покарань та їх системи.

2. Визначення поняття системи кримінальних покарань тільки як встановленого криміна.льним законом, обов'язкового для суду і вичерпного переліку покарань, розташованих у певному порядку залежно від ступеня їх тяжкості на сьогодні явно застаріле, не відповідає рівню сучасних вимог, потребує перегляду й реформування.

3. Впровадження нового інституту складу покарання має на меті систематизувати, реформувати і впорядкувати всю інформацію, накопичену нинішнім і минулими поколіннями про покарання, його види і систему й спрямувати здобуті результати на подальший розвиток і підвищення ефективності боротьби зі злочинністю.

Бібліографічні посилання

Підрозділ 2.1

1. Див.: Кригер Г.А. Наказание й его применение /Отв.ред.В.Д. Меньшагин. — М., 1962. — 70 с.

2. Багрий-Шахматов Л.В. Система уголовньїх наказаний й исправительно-трудовое право: Учеб. пособие /Под ред.проф. НА. Стручкова. — М., 1969. — 76 с.; Карпец И.И. Наказание. Социальньїе, криминологические й правовьіе проблеми. — М., 1973. — С. 228; Бажанов М.И. Назначение наказаний по советскому уголовному праву. — К., 1980. — 216 с.; Гальперин И.М. Наказание: социальньїе функции, практика примене-ния. — М„ 1983. — С. 206 та ін.

3. Див.: Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Куз-неповой, Ю.М. Ткачевского. — М., 1988. — С. 211.

4. Див.: Курс советского уголовного права. Общая часть /Отв. ред. НА. Беляев, М.Д. Шаргородский. — Л„ 1970. — Т.2. — С.208.

5. Ной И.С. Вопросьі теории наказания в советском уголовном праве. — Саратов, 1967. — С. 25.

6. Никифоров Б.С. К вопросу об изучении зффективности уголовно-правовьіх мер борьбьі с преступностью // Зффективность уголовно-правовьіх мер борьбьі с преступ-ностью. — М., — 1968. — С. 25.

7. Карпец И.И. Наказание. Социальньїе, правовне й криминологические проблеми. — М.,1973.— С.152.

8. Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецо-вой, Ю.М. Ткачевского. — М., 1988. — С. 218; Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответ-ственность й наказание. — Минск, 1976. — 139 с. та ін.

9. Див: Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность й наказание. — Минск, 1976. — С. 139.

10. Беляев Н.А. Уголовно-правовая политика й пуги ее реализации. — Л., 1986. — С.121.

11. Цветинович А.Л. Дополнительньїе наказания. — Куйбьгшев, 1989. — С. 46.

12. Там само. — С. 47.

13. Див.: Бажанов М.И. Назначение наказаним по советскому уголовному праву. — К., 1980. — С. 28-64; Цветинович А.Л. Проблеми повьішения зффективности законода-тельства об уголовном наказаний // Вопросьі повьішения зффективности правосудия по уголовньїм делам. — Калининград, 1980. — С. 63-81.

14. Див.: Кетов В.К. Условное освобождение из мест лишений свободи й условное осуждение к лишению свободьі с обязательним привлечением к труду в системе мер уголовного наказания // Вест. ЛГУ. — 1975. — № 17. — Вьіп. 3. — С. 119.

15. Див.: Багрий-Шахматов Л.В. Совершенствование системи наказаний в связи с изменениями в уголовном законодательстве // Теоретические й практические проблеми нового уголовного законодательства. — М., 1985. — С. 56.

16. КоробеевА.И. Советская утоловно-правовая политика: Проблеми криминализа-ции й пенализации. — Владивосток, 1987. — С. 15.

17. Цветинович А.Л. Дополнительньїе наказаний. — Куйбьппев, 1989. — С. 45.

18. Див.: Панов Н.И. Юридическая терминология й ее значение для разработки нового уголовного законодательства // Актуальнне проблеми формирования правового государства: Краткие тезиси докладов й научних сообщений республиканской науч-ной конференции, 24-26 октября 1990 г. — Харьков, 1990. — С. 210-212.

19. Сагатовский В.Н. Основания общей теории систем. — М., 1974. — С. 5.

20. Див.: Афифи А., Зйзен С. Статистический анализ. Подход с использованием ЗВМ. — М., 1982. — 488 с.; Загоруйко Й. Т., Елкина В.Н., Лбов Г.С. Алгоритми обнаруже-ния змпирических закономерностей. — Новосибирск, 1985. — 110с.

Підрозділ 2.2

21. Цит. за кн.; Уемов А.И. Системний подход й общая теория систем. — М., 1978. — С.21.

22. Там само. — С. 22-64.

23. Там само. — С. 24-51.

Підрозділ 2.3

24. Цветинович А.Л. Дополнительньїе наказания: функции, система, види. — Куй-бишев, 1989. — С. 32.

25. Про деякі властивості унікальних систем див., наприклад: Бердников В.Ф. та ін. До проблеми чіткості та унікальності систем // Філософські проблеми сучасного природознавства. —К., 1974. — Вип. 34. — С. 17-20.

26. Див.: Уемов А.И. Системний подход й общая теория систем. — М., 1978. — С. 150-176.

27. Див.: Богданович В.И., Плеский Б.В; Уемов А.И. Автоматический учет корреля-пий между системними параметрами // Проблеми формального анализа систем. — М., 1968.—С. 26-28 та ін.

Підрозділ 2.4

28. Див.: Курс советского угсловного права: В 6-ти т. /Ред.кол.: А.А. Пионтковский, П С. Ромашкин, В.М. Чхиквадзе. — М., 1970. — Т.З — С. 56.

29. Ожегов Е.Й. Словарь русского язьїка. — М., 1952. — С. 66.

30. Див.: Цветинович А.Л. Дополнительние наказания: функции, система, види. — Куйбьшіев, 1989. — С. 39-57.

31. Там само. — С. 32.

32. Див.: СУ РСФСР. — 1922. — № 15. — Ст. 153, а також 3 сессия Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета IX созива. — Бюллетень. — № 3. — С. 29.

33. Див.: Багрий-Шахматов Л.В., Гуськов В.И. Теоретические проблеми классифи-каций уголовних наказаний. — Воронеж, 1971. — 108 с. та ін.

34. Див.: Ведомости Верховного Совета СССР. — 1983. —№ 12. — Ст. 175.

35. Ременсон А.Л. Новьій зтап совершенствования исправительно-трудового права й некоторие вопросн его теории // Правовие вопроси борьбн с преступностью: Сб.ст. / Под ред. А.Л. Ременсона, В.Д. филимонова. — Томск, 1985. — С. 59-67.

РОЗДІЛ З

ЗЛОЧИННІСТЬ І СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ, ПРЯМІ Й ЗВОРОТНІ ЗВ'ЯЗКИ

(СОЦІАЛЬНІ, ПРАВОВІ ТА КРИМІНОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ Й ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ ЗА ДОПОМОГОЮ ЛОПКО-МАТЕМАТИЧНИХ МЕТОДІВ)

3.1. ЗАГАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ЦІЛІ

1. Загальний підхід до філософських концепцій покарання та його цілей (у плані вивчення прямих і зворотних зв'язків злочинності й системи кримінальних покарань). Прямий зв'язок між злочинністю і системою кримінальних покарань є очевидним. Злочинність первинна, її існування з необхідністю породжує, пояснює і виправдовує існування системи кримінальних покарань, безпосереднім і головним призначенням якої є боротьба зі злочинністю і в кінцевому рахунку — її попередження та знищення. У зв'язку з цим деякий теоретичний і практичний інтерес має ознайомлення із загальними філософськими концепціями покарання, що, безумовно, певною мірою відображають чи моделюють існуючі або можливі зв'язки між злочинністю, системою кримінальних покарань і громадською думкою та впливають на формулювання законодавцем цілей кримінального покарання. В свою чергу, цілі покарання вказують шлях і механізм можливої зворотної дії, точніше, протидії системі кримінальних покарань злочинності.

Питання про філософські концепції покарання й пріоритетність деяких з них упродовж усієї історії людства було найбільш дискусійним. За даними М.І. Бажанова, наприкінці минулого століття нараховувалося 24 самостійні філософські системи і понад 100 юридичних концепцій, присвячених цілям покарання, а нині їх кількість значно зросла (1). Не вдаючись до аналізу всіх концепцій покарання, зупинимося на розгляді лише трьох із них, що мають найбільш загальний характер і є, по суті, первинним будівельним матеріалом для конструювання багатьох інших концепцій, а на їх підставі — множини різноманітних теорій покарання.

Наш підхід до виявлення загальних філософських концепцій покарання збігається з відповідним підходом професорів Нотін-гемського університету Філіппа Біна, Давида Марша, Стюарта

Макферсона, Джона Сміта(2) і зовсім не виключає існування інших підходів(З). Наш вибір підходу до розв'язання проблем визначення найбільш загальних філософських концепцій покарання значною мірою диктувався необхідністю виявлення гносеологічних коренів соціальних, правових і кримінологічних проблем покарання і не претендує на унікальність чи єдиність.

Перша із виділених нами загальних філософських концепцій покарання розглядає покарання як відплату. Згідно з другою, покарання є деяким контролюючим засобом, ця концепція відома в літературі під назвами концепції страхання, або концепції попередження. Й, нарешті, остання концепція покарання розглядає його як засіб, здатний викликати якусь форму морального, психофізіологічного чи соціального відродження, це концепція виправлення чи перевиховання. Стисло ознайомимося з кожною із них.

2. Концепція покарання як відплати. Найбільш послідовними прихильниками концепції відплати були філософи І. Кант і Бредлі(4). Реалізацію цієї концепції у Давньоруській державі можна спостерігати ще з періоду централізованої держави, тобто з XIV-XVI століть. Так, у статті 9 "Судебника" (1497 р.) вказувалося: "А государственному убийце й крамольнику, церковному татю й головному, й подьімщику, й зажигальнику, ведомому лихому человеку живота не дати, казнити его смертною каз-нью"(5). В основу концепції відплати було покладено два принципи: перший з них полягав у визнанні вини обов'язковим елементом, без якого покарання втрачало б будь-який смисл і значення. Звідси випливало, що покарання повинно призначатися тільки за винні правопорушення. Другий принцип передбачав обов'язкову відповідність покарання вчиненому злочину.

До однієї з основних переваг цієї концепції покарання перед іншими належить те, що вона передбачала використання покарання, яке відповідало б злочину, було б встановлене законом і заздалегідь відоме, тобто ще до вчинення злочину. До головних недоліків концепції відплати належать: по-перше, те, що ця концепція, як і інші, не в змозі була дати достатньо строгих і чітких рекомендацій щодо І. Кант            відповідності чи еквівалентності покарання

вчиненому злочину, а також щодо того, як порівнювати між собою у зв'язку з цим різні злочини. По-друге, концепція відплати належним чином не враховувала наслідки злочину чи які-небудь інші чинники, що знаходяться поза прямими зв'язками між покаранням і злочином (наприклад, неповноліття).

3. Концепція покарання як страхання чи попередження. Друга концепція покарання, що розглядає покарання як страхання чи попередження, підкріплюється практикою та заохочує емпіричні дослідження. Чимало філософів старожитностей таких, як Г. Гроцій, Буфендорф, Дж. Локк, вивчали принцип страхання, але тільки І. Бентам і Ч. Беккаріа надали цій концепції завершеності, яку вона має і нині(6).

І. Бентам вважався "головним інтелектуальним виразником" ідеї страхання, а Ч. Беккаріа — її "гуманітарним виразником" ще й фундатором класичної кримінально-правової школи (яка на відміну від антропологічної та соціологічної шкіл займалася розробкою проблем "чистої юриспруденції". Концепція покарання як страхання чи попередження була більш гуманною і людяною, ніж концепція відплати. Поступово вона висунулась на перший план порівняно з концепцією відплати. Так, у наказі Катерини II ми читаємо: "предупреждение преступлений єсть намерение й конец всякого хорошего законоположничества, которое ничто иное єсть, как искусство приводить людей к самому совершенно-му благу, или оставлять между ними, если всего искоренить не-возможно, самое малейшее зло" (7). Погоджуючись з Беккаріа та його послідовниками, С.В. Познишев у Руському кримінальному праві стверджував, що якщо покарання реально застосовується, то його стримуючого ефекту можна досягти і без зайвої жорстокості, а якщо не застосовується, то навіть найстрашніша загроза лишається мертвою літерою(8). С.В. Познишев вважав, що кримінальне покарання має на меті попередження злочинів шляхом фізичного утримання злочинців або психологічної протидії злочинам з боку інших членів суспільства(9). Сьогодні ця концепція нерідко зв'язується з утилітаризмом. Одним із головних її недоліків є відсутність обов'язкового й тісного зв'язку між виною і покаран-           Дж- Локк

ням, що робить цю концепцію небезпідставно відкритою щодо обвинувачень в існуванні потенційних можливостей для випадкового, помилкового, зловмисного чи мстивого покарання. Певних труднощів зазнають прихильники цієї концепції й у визначенні понять злочинності, злочинного та карного.

4. Концепція покарання як виправлення чи перевиховання.

Остання у нашій класифікації концепція — це покарання як виправлення чи перевиховання. Витоки цієї загальної філософської концепції надто складні й походять від Платона. Приблизно дві з половиною тисячі років відділяють нас від епохи, коли жив і творив Платон. Але в історії філософії дуже мало таких мислителів, як Платон, чия б теоретична спадщина так гостро сприймалася у контексті сучасної боротьби ідей. За значенням її можна порівняти лише зі спадщиною Гегеля(Ю). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головне завдання правосуддя, говорив він, полягає в лікуванні їх душ. У підвалини своєї концепції Платон заклав три постулати. Перший постулат — прихильність до хиби є душевною хворобою, що руйнує і, зрештою, вбиває. Другий постулат — покарання за злочин слід розглядати як моральні ліки — не смачні, але корисні. Третій постулат — для злочинця держава повинна бути "лікарем" чи джерелом і причиною його видужання (11). Згідно з Платоном, ніяке покарання за законом не призначається заради того, щоб завдати шкоди, а для того, щоб зробити стражденного (стражденним і хворим Платон вважав злочинця — прим. авт.) кращим, ніж він був до покарання (12).

Недоліками цієї концепції, засновником якої вважають Платона, є, по-перше, припущення про те, що злочин зв'язаний з хворобою злочинця, так само як і твердження про те, що фахівці з соціальних питань, соціології та психології можуть діагностувати цю хворобу, що не є строго науково обгрунтованими;

по-друге, лікувальна дія є "відкритою" й ніяк не зв'язаною ні з правопорушенням, ні з чимось іншим, за винятком такого погано визначеного для цих випадків поняття, як "необхідність"; по-третє, правопорушник, якого не вважають особою, яка цілком відповідає за свої дії, здатен на лукавство, всілякі махінації, Пдатон            пристосовування (13).

Звичайно, в сучасному світі у "чистому вигляді" розглянуті нами загальні концепції покарання практично не зустрічаються. Вони модифіковані, вдосконалені й комбіновані. Але вивчення "походження", змісту і недоліків цих концепцій необхідне нам для кращого розуміння глибинних соціальних, правових і кримінологічних витоків сучасних концепцій покарання та їх реалізації у кримінальній політиці держав, їх законодавстві, а також для того, щоб зробити таке розуміння активним, спрямованим на подальший розвиток законодавства і правоохоронної практики, підвищення їх ефективності в боротьбі зі злочинністю. У цьому плані особливий інтерес становлять сучасні цілі покарання.

5. Цілі покарання та дискусія навколо них. Питання про цілі покарання залишається одним із дискусійних у правничій літературі, кримінальному праві, сучасній теорії покарання. Тому не випадково в різних підручниках, навчальних та навчально-методичних посібниках це питання різними авторами викладено по-різному (14).

Певною мірою дискусії навколо цілей покарання спровокувало й кримінальне законодавство. Зокрема, найбільшого напруження полеміка, наприклад, досягла з питання оцінки кари, а саме: є кара метою покарання чи ні. У статті 22 Кримінального кодексу України з цього приводу записано: "Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення та перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Таке некоректне формулювання, як правильно зазначив М.Д. Шаргородський, дало "привід для тверджень про те, що законодавець визнає кару метою покарання" (15). Незважаючи на це, більшість вчених, серед яких Г.О. Злобін, Б.С. Никифо-ров, Н.Ф. Кузнецова, І.С. Ной, М.О. Стручков, С.В. Полубінська, М.Д. Шаргородський та багато інших, продовжували обстоювати точку зору, згідно з якою кара, що розуміється як обмеження чи позбавлення певних благ, прав та свобод засудженого, становить не мету, а основний зміст покарання і є засобом досягнення цілей покарання (16). Наприклад, Б.С. Никифоров, аналізуючи соціальне призначення кари як суті покарання, розглядає її як важливий засіб примусити злочинця "відчути неправильність своєї по-ведінки"(17), а М.О. Стручков пропонує оцінювати кару якісно і кількісно, якісно — як комплекс правообмежень, що характери-

зують конкретний вид покарання, і кількісно — як розмір кари — термін покарання, відсоток грошей, що утримуються із заробітку, тощо (18). Очевидно, враховуючи досвід попередньої нормотвор-чості, законодавець у нових Основах кримінального законодавства, що так і не набрали чинності внаслідок розпаду СРСР, виключив термін "кара" як з визначення поняття самого покарання, так і з визначення його цілей. На противагу цьому в проекті нового Кримінального кодексу України, розробленому робочою групою Кабінету Міністрів України, кара, згідно з частиною 2 статті 41, прямо та відверто названа першою серед цілей покарання (19). Таким чином, явно позначилася тенденція до визначення покарання більше як відплати, страхання, ніж, наприклад, виправлення чи перевиховання. І якщо законодавець прийме таку редакцію статті про цілі покарання, то ця тенденція буде офіційно визнаною.

Не менш дискусійними є й інші питання, зв'язані з цілями покарання. Наприклад, Н.Ф. Кузнецова та М.Д. Шаргородський вирізняють дві мети покарання: перша — попередження нових злочинів з боку засуджених (спеціальне попередження) та друга — попередження нових злочинів з боку інших осіб (загальне попередження). При цьому Н.Ф. Кузнецова оцінює виправлення та перевиховання засуджених лише як засіб досягнення мети спеціальної превенції, а не як самостійну мету покарання (20). М.Д. Шаргородський оцінює загальне й спеціальне попередження як кінцеву мету покарання, а виправлення і перевиховання засуджених — як одну з початкових цілей покарання, що одночасно є і засобом для досягнення кінцевої мети — попередження вчинення злочинів (21). А.Л. Ременсон наголошує на тому, що виховання свідомого громадянина суспільства не є специфічним завданням ні кримінального права, ні покарання як такого (22).

Приєднуючись до думки М.І. Бажанова, Н.Ф. Кузнецової, М.Д. Шаргородського та інших учених і практиків, зауважимо, що основними й першочерговими цілями покарання є загальне й спеціальне попередження. Разом з тим на відміну від них вважаємо, що виправлення, тим більше перевиховання засуджених, можуть бути лише віддаленими цілями покарання, що їх можна досягти тільки після досягнення мети спеціальної превенції, що, однак, не виключає одночасного руху до всіх цілей одразу та взаємодії протягом цього руху (наведена взаємодія на практиці в окремих випадках може бути помилково розцінена як вияв того, що виправлення та перевиховання є засобом досягнення мети спеціального попередження).

6. Загальне попередження та шляхи його досягнення. Не зупиняючись докладно на аналізі дискусій з проблем загального й спеціального попередження, підкреслимо лише, що, на нашу думку, попередження є загальним у тих випадках, коли воно адресоване всім громадянам і спрямоване на отримання їх від вчинення злочинів під загрозою (страхом) покарання та зв'язаними з ним державним і громадським засудженням і різноманітними обмеженнями прав і свобод.

Не менш цікавим є питання про те, як загальне попередження сприймають громадяни на практиці та як воно реалізується. Виявляється, що переважна більшість людей не вчиняє злочинів зовсім не зі страху перед покаранням, а з причин, наприклад, певного свого виховання, моральних принципів і засад. Проте є й інші громадяни, які не вчиняють злочинів саме внаслідок загрози та страху перед покаранням. Крім того, існує й третя група громадян, які вчиняють злочини, незважаючи ні на що: ні на виховання, ні на існуючі у суспільстві норми поведінки тощо, ні, зрештою, на загрозу покарання. Й оскільки межі між цими умовними групами громадян не є стійкими й сталими, вони перебувають у постійному русі (до того ж, їх ставлення до злочинності, кримінального покарання в цілому і до конкретних видів злочинів і передбачених законом за їх, вчинення конкретних видів, обсягів і розмірів кримінальних покарань може бути різним і також змінюватися з часом, залежно від низки обставин), остільки проблема загального попередження ніколи не втратить свого значення та актуальності. У зв'язку з цим певне теоретичне і практичне значення мають соціолого-кримінологічні дослідження громадської думки за допомогою спеціальних опитувань різних верств населення.

7. Спеціальне попередження та шляхи його досягнення. Спеціальне попередження на відміну від загального попередження адресоване певним групам, чи категоріям осіб. Так, зокрема, говорячи про цілі покарання, можна констатувати, що спеціальне попередження як мета кримінального покарання, згідно з законодавчим визначенням (23), спрямоване на отримання засуджених від вчинення ними нових злочинів. Для досягнення цієї мети необов'язковими є виправлення та перевиховання засуджених. Головне, щоб вони не скоювали нових злочинів з інших причин, наприклад внаслідок успішної реалізації оперативно-розшукових або виховних заходів, повного й раціонального завантаження робочого та вільного часу засуджених, постійного нагляду й контролю тощо.

Водночас слід розуміти, що виправлення й перевиховання засуджених неможливі без досягнення мети спеціального попередження. Отже, мета спеціального попередження свідомо досягнута, якщо відомо, що засуджені виправилися та перевиховалися (виняток можуть становити лише необережні злочини).

Це породжує в окремих авторів, як зазначалось, ілюзію того, що виправлення і перевиховання є засобами досягнення мети спеціального попередження, в той час як у дійсності розглянуті явища і процеси є виявом діалектичного зв'язку й діалектичної взаємодії різних цілей покарання.

8. Виправлення та перевиховання засудженихі їх поняття та шляхи досягнення. Власне поняття виправлення та перевиховання засуджених є досить складним і полемічним. У літературі не вщухають суперечки про те, чи є поняття "виправлення" і "перевиховання" ідентичними, рівнозначними, тотожними чи ні, а також про те, чи можна й потрібно вирізняти окремо, наприклад, моральне та юридичне виправлення (24). Більшість учених, серед яких М.І. Бажанов, М.О. Бєляєв, Б.В. Кисельов, Н.Ф. Кузнецова, В.І. Куфаєв, 0.0. Піонтковський, Б.С. Утєвський, М.Д. Шарго-родський та інші, виступає за безумовне розмежування понять "виправлення" і "перевиховання". При цьому, як правило, під виправленням розуміють перший ступінь виховного процесу або програму-мінімум, а під вихованням — більш глибинну перебудову особистості в цілому або програму-максимум. Особливий інтерес викликає запропонована І.С. Ноєм класифікація виправлення на моральне і юридичне. Так, зокрема, під юридичним виправленням автор розуміє невчинення засудженим у певний період часу нового злочину (25), а під моральним — те ж саме, але новий злочин він не скоює не зі страху перед покаранням, а тому, що це суперечить його новим поглядам і переконанням (26). Показово, що, як вірно зазначив М.Д. Шаргородський(27), практично на цих самих підставах деякі автори намагаються розмежувати й поняття виправлення та перевиховання. Так, наприклад, М.О. Бєляєв пише: "Виправленням є така зміна особистості злочинця, яка перетворює його у безпечну й нешкідливу для суспільства людину. Перевиховання ж є виправлення злочинця плюс виховання з нього свідомого громадянина правового суспільства" (28). Н.Ф. Кузнецова дає таке більш сучасне й розгорнуте визначення виправлення й перевиховання: "Виправлення передбачає коригування

соціально-психологічних рис особистості шляхом заміни криміногенних властивостей на некриміногенні; паразитичних настанов на чесне ставлення до праці, неповаги права та правил співжиття — на повагу їх, хоча б зі страху покарання. Перевиховання — більш глибинна та обгрунтована перебудова особистості, коли характер вчиненого злочину та суспільна небезпека особистості злочинця вимагають цього для попередження рецидиву злочинів з його боку" (29).

9. Основні висновки щодо різних точок зору про шляхи досягнення цілей покарання. Як бачимо, точки зору різних авторів, незалежно від вибору ними пріоритетності конкретних цілей покарання та незважаючи на використання різної термінології, у більшості випадків є внутрішньо несуперечливими. Всі вони тією чи іншою мірою вирізняють такі головні механізми, шляхи чи засоби реалізації цілей покарання, зокрема, відносно особи, яка відбула покарання:

1) особа, яка відбула покарання, не вчинила нового злочину через страх перед покаранням у цілому або через страх перед конкретним покаранням, яке вона "зазнала" особисто чи інформацією про яке вона володіє, або через страх перед більш тяжким покаранням;

2) особа, яка відбула покарання, не скоює нового злочину внаслідок зміни своїх внутрішніх орієнтацій та настанов, світогляду та соціального й морально-психологічного переродження.

Очевидно, що другий з названих шляхів досягнення цілей покарання — це, мабуть, ідеал, якого необхідно досягти. Але це все досить тривалий процес, що вимагає навіть після досягнення поставленої мети певних спеціальних "підтримуючих" умов. На практиці ж в окремих випадках буває цілком достатньо досягнення лише цілей спеціального й індивідуального попередження за допомогою першого з наведених вище засобів, особливо в разі моральної та кримінально-правової занедбаності особистості злочинця, наявності у нього сталої установки на злочинну діяльність як на основне джерело свого існування, а також в умовах змуше-но-несприятливого зовнішнього (оточуючого) середовища, що нерідко провокує різні криміногенні ситуації та вчинення злочинів, коли внутрішньо безповоротне соціальне та морально-психологічне переродження особистості, яка відбула покарання, стає категорично неможливим або ускладненим.

Можливо, саме ці та інші докази призвели до того, що, зокрема, у проекті нового Кримінального кодексу України, підготовленому робочою групою Кабінету Міністрів України, термін "перевиховання" було взагалі виключено, в результаті цілі покарання сформульовано таким чином: "Покарання має на меті не тільки кару, але й виправлення засуджених, а також попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами" (ЗО). Таким чином, цілями покарання, згідно зі змістом цієї статті, є:

по-перше, кара;

по-друге, виправлення засуджених;

по-третє, попередження вчинення нових злочинів засудженими;

по-четверте, попередження вчинення злочинів іншими особами.

Певний інтерес у плані практичної реалізації цілей покарання, згідно з законом, має відповідна правоохоронна практика органів та установ, що виконують покарання.

10. Існуюча правоохоронна практика досягнення цілей покарання. Розглянемо її на прикладі діяльності установ, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі. Згідно з діючим виправно-трудовим кодексом, головними засобами виправно-трудового впливу на засудженого, що дозволяють якщо не виправити його, то наблизитися ближче до досягнення мети виправлення, є такі: встановлений порядок виконання та відбування покарання (або режим виконання та відбування покарання), суспільне корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє навчання та професійна підготовка, при цьому вказані виховні засоби застосовуються з урахуванням виду органу чи установи, що виконує покарання, характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистості засудженого та його поведінки у місцях позбавлення волі.

Мету покарання — попередження вчинення нових злочинів

засудженими досягають, по суті, ще в процесі руху до мети виправлення засуджених. На відміну від процесу досягнення мети виправлення засуджених при досягненні мети попередження вчинення ними нових злочинів серед усіх виховних засобів, що застосовуються до засуджених, особливого значення набувають встановлений порядок виконання та відбування покарань (або режим виконання та відбування покарань), а також організація

й проведення спеціальної оперативно-розшукової роботи, що разом з тим не означає знехтування іншими виховними засобами для забезпечення досягнення цієї мети.

Досягнення мети спеціального попередження, на нашу думку, як вже вказувалося раніше, є першим і обов'язковим кроком на шляху подальшого досягнення інших цілей покарання. Без реалізації цієї мети досягнення інших цілей покарання, таких як загальне попередження та виправлення засуджених, стає практично неможливим (виняток можуть становити лише окремі види необережних злочинів). Наведене, проте, аж ніяк не применшує взаємодії та взаємозумовленості процесів досягнення всіх цілей покарання, що передбачає, зокрема, "взаємодопомогу", чи "взаємопідтримку", всіх цілей покарання при русі до їх досягнення. Мета покарання — попередження вчинення нових злочинів іншими особами, тобто загального попередження, реалізується шляхом утримання осіб від вчинення злочинів через страх перед покаранням, його конкретними видами та розмірами, соціальними та кримінально-правовими наслідками. Досягнення цієї мети забезпечується дотриманням принципів невідворотності особистої та винної відповідальності, законності, справедливості й рівності громадян перед законом, як при призначенні покарання, так і при його виконанні чи відбуванні, та інші, серед яких принцип невідворотності відповідальності посідає одне з центральних місць. Загрожуючи винним у вчиненні злочину, а також тим, хто готує злочин або замах на його вчинення, та здійснюючи цю погрозу, кримінальний закон водночас робить, як вірно зазначає Н.В. Кузнецова, "суттєвий ідейно-правовий вплив на всіх громадян, підтримуючи в них психологію соціальної справедливості, активної життєвої позиції щодо охорони правопорядку" (32).

Для подальшого вдосконалення системи покарань та її конкретних видів велике значення має вивчення питання про ефективність покарання та умови її підвищення. Розглянемо це питання докладніше.

3.2. ПОНЯТТЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ПОКАРАННЯ ТА УМОВИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ

1. Про підходи до розв'язання проблеми оцінки ефективності норм права. Нині існує декілька підходів до розв'язання проблеми оцінки ефективності норм права, зокрема норм кримінального права, щодо покарання, його системи, видів, а також кримінальної відповідальності за конкретні злочини. Так, С.Ю. Марочкін пропонує оцінювати ефективність норм права за декількома критеріями: їх "внутрішньою" якістю (обгрунтованістю, реальністю, гарантованістю тощо); за успішністю дій; реалізацією; опти-мальністю витрат та досягненням мети, що відповідає потребам прогресивного розвитку(ЗЗ). 0.0. Чалий виділяє такі основні концепції ефективності норм права: цільову (залежно від ступеня досягнення зафіксованих у нормах цілей); витратну (залежно від рівня витрат, зв'язаних зі створенням норм та досягненням передбачених ними результатів) та з позиції внутрішньої якості норм (залежно від їх досконалості та універсальності(34). Існують й інші точки зору, що не суперечать наведеним.

2. Ефективність кримінального покарання, його поняття та різновиди. З аналізу спеціальної літератури можна зробити висновок про те, що у визначенні, зокрема поняття ефективності кримінального покарання, у більшості випадків панує цільова концепція, коли під ефективністю покарання розуміють ступінь досягнення мети покарання. Цієї точки зору дотримуються, наприклад, М.О. Бєляєв, 1.1. Карпець, І.В. Каретников, Н.Ф. Кузнецова, 0.0. Наташев, Б.С. Никифоров, О.М. Яковлєв та багато інших(35).

Визнаючи ефективність покарання як ступеня досягнення його цілей, слід відрізняти: 1) ефективність систем покарань у цілому; 2) ефективність окремих видів покарання; 3) ефективність конкретних санкцій кримінального закону; 4) ефективність покарання на стадії його призначення; 5) ефективність

покарання на стадії його виконання; 6) ефективність покарання через певний проміжок часу після відбуття покарання (у так званий постпенітенціарний період). Кожний із цих різновидів ефективності покарання буде мати свої специфічні особливості й свої специфічні показники. Спільними показниками ефективності покарання (у цільовій інтерпретації) є показники ступеня досягнення цілей покарання, тобто, згідно з чинним законодавством, ступеня досягнення виправлення та перевиховання засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Проблема оцінки ефективності виправлення та перевиховання засуджених. Виникає питання: як практично можна оцінити ступінь виправлення та перевиховання засуджених? Однозначної, строгої, точної та зрозумілої відповіді на це питання в наявній літературі немає. Пленум Верховного Суду колишнього СРСР з вказаного питання дав таке пояснення: висновок про виправлення та перевиховання засудженого "повинен бути обгрунтований сукупністю даних про дотримання ним режиму у виправно-трудовому закладі, виконувану ним роботу та ставлення до неї, підвищення своєї виробничої кваліфікації, участь у громадському житті тощо" (36). Отже, намагаючись на практиці підвищити наведені показники, ми зможемо тим самим сприяти зростанню ефективності покарання.

Разом з тим практичним працівникам правоохоронних органів відомі випадки, коли точне й неухильне виконання засудженими законів, вимог режиму утримання, дотримання дисципліни та Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових закладів, а також виконання та перевиконання виробничих завдань, участь у громадському житті та роботі самодіяльних організацій засуджених, активне підвищення свого загальноосвітнього рівня у школі, професійних знань у ПТУ тощо свідчать зовсім не про виправлення та перевиховання засуджених, а про пристосування їх до умов місць позбавлення волі або інших органів, що виконують покарання, маючи на меті максимальну користь для себе, одержання додаткових пільг від адміністрації, реалізації якихось інших корисливих цілей та мотивів. Тому наведені вище показники не можна визнати абсолютними при оцінці результатів виправлення та перевиховання засуджених та їх ефективності. Зважати на ці показники слід з певною обережністю, розглядаючи

одержані результати за відносно тривалий проміжок часу у взаємозв'язку з даними про досягнення інших цілей покарання, зокрема цілей спеціального та загального попередження.

4. Оцінка ефективності різних видів попередження. Дещо простіше, на перший погляд, оцінюють ефективність покарання за ступенем досягнення цілей приватного, спеціального та загального попередження. Про досягнення цих цілей можна судити з показників наявності чи відсутності фактів вчинення засудженими та іншими особами нових злочинів. На перший погляд здається, що ці показники, які є, по суті, показниками злочинності, порівняно з попередніми показниками виправлення та перевиховання є більш точними, ясними, строгими й чіткими, за якими з високим ступенем точності й вірогідності можна було б судити про ефективність покарання. Воно й було б так, якби на кінцеві результати (показники злочинності) впливало тільки покарання винних. Однак на практиці виявляється, що на ці показники впливає безліч інших чинників. Так, на злочинність засуджених в установах, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, істотний вплив, крім якості виконання покарання, передбаченого вироком суду, чинять також різні недоліки організації праці та виробництва, діяльності різних відділів та служб цих закладів, а також підприємств та закладів, що працюють з ними по кооперації тощо. На злочинність засуджених після їх звільнення від покарання у вигляді позбавлення волі значний вплив справляють повернення звільнених до колишніх занять, оточуюче їх криміногенне середовище, незадовільне вирішення питань їх побутового та трудового влаштування, якість та ефективність постпенітенціарного контролю й здійснення практичної допомоги звільненим у розв'язанні злободенних проблем, що виникають у період їх адаптації до життя на волі та в процесі соціально-політичної реабілітації.

Проте, незважаючи на наведені та інші "шумові" впливи та залежності, сьогодні рецидивну злочинність, як і раніше, вважають основним показником ступеня досягнення мети спеціального попередження, а злочинність взагалі — мети загального попередження (37).

5. Злочинність як один із головних і найвагоміших показників ефективності покарання та його контрольно-перевірочні показники. Отже, злочинність є одним із головних і найвагоміших показників ефективності покарання, але існують й інші показники. Багато з них порівняно зі злочинністю має непрямий характер і частіше за все використовується на практиці для "підстрахуван-ня" або додаткової перевірки результатів, одержаних за допомогою основних показників. До показників, що використовуються, наприклад, для додаткової перевірки ефективності спеціального запобігання належать такі, як частота призначення судами тих чи інших видів та розмірів покарань (при альтернативних чи відносно означених кримінально-правових санкціях законів); призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом; використання інститутів умовного засудження та відстрочки виконання вироку; звільнення від кримінальної відповідальності й покарання та інші. Так, скорочення частоти застосування судами певних видів покарання або зміна їх у ряді випадків на більш м'які або більш тяжкі покарання будуть свідчити про необхідність їх перегляду та зміни. Наприклад, за 1987-1989 роки народними судами Донецької області застосування покарання у вигляді позбавлення волі скоротилося майже у 1,7 раза й становило 3494, у тому числі:

призначення покарання у вигляді позбавлення волі терміном до 1 року — більше 10 років — лише у 1,5 раза й становило 86. Ці дані, отримані на підставі аналізу судової практики та свідчень про зростання рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі, підтвердили зменшення ефективності покарання у вигляді позбавлення волі й водночас, з одного боку, дозволили виявити більш криміногенний термін відбування покарання у вигляді позбавлення волі — до 1 року, а, з іншого боку, вказали на необхідність збереження тривалих строків відбування покарання — більше 10 років за найбільш тяжкі злочини.

Таким чином, використовуючи основні дані про стан рецидивної злочинності й злочинності взагалі та співставляючи їх з додатковими "підстраховуючими" даними, ми можемо певною мірою "очистити" одержані результате від зайвих "шумових" впливів та з певним ступенем вірогідності оцінити ефективність використовуваного виду покарань або системи покарань у цілому.

До контрольно-перевірочних, чи "підстраховуючих", показників щодо основного показника ефективності загального попередження, а саме: злочинності серед інших категорій осіб, крім

засуджених та осіб, які мають судимість (або населення в цілому), можна віднести також, крім судової практики, результати контрольних опитувань експертів серед науковців та найдос-відченіших практичних працівників правоохоронних органів, а так само й засуджених та "рядових" громадян країни чи регіону. Так, у результаті вибіркового опитування й відповідного криміно-лого-соціологічного та кримінально-правового дослідження, проведеного студентами Донецького державного університету (еко-номіко-правового факультету), було опитано три категорії осіб:

1) співробітники суду та прокуратури, різних управлінь, відділів та служб МВС та СБУ; 2) особи, які перебувають під слідством і вже засуджені до позбавлення волі та інших видів кримінального покарання, у тому числі до вищої міри покарання — розстрілу, а також ті, хто відбуває покарання, й 3) інші особи з числа законослухняних громадян, які працюють у закладах, організаціях, підприємствах, не зв'язаних з правоохоронною діяльністю. Опитування проводилося за спеціально розробленою анкетою. Остання мала на меті з'ясувати громадську думку про ефективність системи покарань у цілому, а також ефективність різних видів та розмірів покарань у боротьбі зі злочинністю загалом та з конкретними видами злочинів, виявити основні причини та умови виникнення злочинності або фактори, що її зумовлюють на сучасному етапі розвитку суспільства.

За попередніми даними (анкети знаходяться у машинній обробці), більшість опитаних основними причинами та умовами злочинності назвали сучасну політичну та економічну нестабільність в Україні, зростання інфляції, соціальної несправедливості та розшарування суспільства, неможливість чесним шляхом, не порушуючи закони та численні "інструкції", добитися високого матеріального рівня життя, подальше зубожіння більшості населення та, як результат цього — зростання дефіциту моральності й доброти, наявність подвійної моралі, знецінення людини, її життя, здоров'я, загальнолюдських цінностей, а також незадовільне вирішення питань трудового та побутового влаштування звільнених від відбуття покарання з місць позбавлення волі та їх повернення практично в те ж саме соціально-негативне або відкрито й неприховане криміногенне середовище та багато інших. Внаслідок наведених та інших причин деякі з опитаних вважають, що відбувається поступове знецінення заходів кримінальної відповідальності за вчинений злочин і падіння ефек

тивності кримінального покарання тим більше, що, наприклад, матеріальні умови відбування покарання одного з найтяжчих видів покарання — позбавлення волі — в умовах економічної кризи, що загострюється, нерідко виявляються набагато кращими, ніж матеріальні умови життя окремих верств населення, яке опинилося за межею бідності або близько до неї. Про це відкрито, в тій чи іншій формі, заявили й засуджені, опитані нами. Показовим є те, що вихід з кризової ситуації та шляхи підвищення ефективності кримінального покарання кожна з опитаних нами категорій осіб уявляє по-своєму, при цьому в окремих випадках й прямо протилежно. Це, очевидно, пояснюється різним життєвим та професійним досвідом, позиціями та настановами, рівнями правової освіти та матеріальної забезпеченості, соціальним і правовим становищем у суспільстві та взаємозв'язаним з ними специфічним ставленням цих осіб до заходів кримінальної відповідальності й покарання. Можливі й інші причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

Аналіз різних точок зору опитаних осіб і результатів проведеного експертного опитування й анкетування з урахуванням їх природи й можливих причин виявлених випадків розбіжностей та порівняння їх з фактичною кримінальною й судовою статистикою, а також прийняття необхідних заходів реагування для поліпшення одержаних результатів, безсумнівно, сприятиме зростанню запобіжної ролі покарання, підвищенню його ефективності.

6. Відмінність ефективності покарання від ефективності діяльності органів, що його виконують. Слід відрізняти поняття ефективності покарання від поняття ефективності діяльності органів, що його виконують(38). Ці поняття мають як спільні, так і відмінні риси. Так, якщо виходити з того, що основним цільовим призначенням органів, що виконують покарання, є виконання покарання, а покарання, як відомо, має визначені законом цілі, то стає очевидним, що ці органи повинні намагатися досягти мети покарання. В цьому й виявляється спільне, що є характерним як для ефективності покарання, так і для ефективності органів, що його виконують (якщо під ефективністю розуміти ступінь досягнення поставлених цілей). Проте, крім ступеня досягнення поставлених перед покаранням цілей, ефективність діяльності органів, що виконують покарання, характеризується також низкою інших показників. Наприклад, для установ чи закладів, що вико-

нують покарання у вигляді позбавлення волі, до зазначених показників відносять такі: виконання підприємством виробничого плану й основних виробничо-економічних показників; виконання плану щодо впровадження нової техніки й технології, капітального будівництва тощо; стан дисципліни та режиму утримання;

використання оперативно-режимними службами інженерно-технічних засобів і нових методів роботи; стан та подальший розвиток матеріальної бази для проведення виховної роботи з засудженими; організація загальноосвітнього навчання та професійно-технічної підготовки тощо. З іншого боку, як вже зазначалося раніше, в ефективності покарання на відміну від ефективності діяльності органів, що його виконують, необхідно, на нашу думку, відрізняти не лише ефективність покарання на стадії його виконання, але й ефективність покарання на стадії його призначення та ефективність покарання через певний проміжок часу після його відбуття, а також ефективність усієї системи покарань, так само як і ефективність окремих його видів та розмірів, і, нарешті, ефективність конкретних кримінально-правових санкцій закону за вчинення конкретного складу злочину. Вивчення наведених різновидів дозволить глибше дослідити проблему ефективності покарання, знайти й використати впливові важелі, заходи та

умови її підвищення.

Значний вплив на ефективність покарання, безумовно, справляє ефективність реалізації системи покарань у кримінально-правових санкціях. Розглянемо основи цієї реалізації.

3.3. ОСНОВИ РЕАЛІЗАЦІЇ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ У САНКЦІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

1. Взаємозв'язок ефективності системи кримінальних покарань з ефективностями конструкцій кримінально-правових санкцій закону та їх реалізації у судовій практиці. Якою б досконалою не була система кримінальних покарань, її ефективність у боротьбі зі злочинністю визначається не лише власними перевагами та якостями, а й тим, наскільки науково обгрунтовано, оптимально й якісно реалізовано систему покарань у кримінально-правових санкціях закону, що передбачає відповідальність осіб, які винні у вчиненні певних злочинів, а також тим, наскільки професійно грамотно й відповідно до закону ці кримінально-правові санкції реалізуються в судовій практиці при розгляді конкретних кримінальних справ. Таким чином, ефективність системи кримінальних покарань нібито залежить від ефективності конструкцій кримінально-правових санкцій закону та ефективності реалізації цих конструкцій у судовій практиці.

2. Проблеми вдосконалення кримінально-правових санкцій.

Необхідність й актуальність вдосконалення санкцій у Кримінальному кодексі України з урахуванням змін, що відбулися і відбуваються у нашій країні, соціально-політичних, економічних, господарських, правових та інших умов сьогодення, у більшості науковців та практичних працівників правоохоронних органів сумнівів не викликає. Вибір основних напрямів і конкретних шляхів, засобів і методів такого вдосконалення значною мірою залежить від поставлених при цьому цілей. Ці цілі з добре зрозумілих причин не можуть бути абсолютно незалежними і самостійними. За своїм походженням і сутністю вони повторні й по-

ходять від загальних цілей, що їх ставить законодавець перед кримінальним покаранням, а саме: цілей виправлення й перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Звідси випливає, що головними критеріями остаточної результативності кримінально-правових санкцій, а, отже, й їх удосконалення, можуть бути основні показники досягнення вищевказаних цілей.

Значну складність у вдосконаленні кримінально-правових санкцій викликають проблеми вибору типових конструкцій кримінально-правових санкцій для конкретних родів, видів і складів злочинів, а також проблеми розробки теоретичних засад такого конструювання. Виходячи з поставлених цілей, а також загальних засад і положень кримінального законодавства, в основу побудови кримінально-правових санкцій повинно бути покладено неухильне дотримання принципів законності, рівності громадян перед законом, невідворотності відповідальності, особистої та винної відповідальності, справедливості, демократизму, гуманізму, диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання, згідно з характером та мірою суспільної небезпеки вчиненого злочину, його мотивами, особистістю винного, характером і розмірами завданої шкоди, обставинами, що пом'якшують або обтяжують відповідальність. У зв'язку з цим логічним буде апріорно вважати, що санкції кримінального закону повинні передусім відповідати диспозиціям статей закону, тобто характеру, змісту та мірі покарань, передбачених кримінально-правовими санкціями, а також характеру, мірі суспільної небезпеки та тяжкості й усім основним і додатковим кваліфікуючим або пом'якшуючим відповідальність ознакам складів злочинів, передбачених певними диспозиціями статей. А це, в свою чергу, означає, що у підвалини конструювання кримінально-правових санкцій слід покласти дві класифікації, з одного боку, науково обгрунтовану класифікацію злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки та тяжкості й, з іншого боку, відповідну попередній науково обгрунтовану класифікацію різних видів та розмірів покарань, а також їх різноманітних комбінацій за характером, змістом та мірою тяжкості.

3. Класифікації злочинів і покарань та проміжна між ними класифікація відповідності ступеня суспільної небезпеки і тяжкості злочинів характеру, змісту й мірі, чи тяжкості покарань, що передбачені законом за їх вчинення, — теоретичні підвалини конструювання кримінально-правових санкцій закону. Питання класифікації злочинів і покарань з метою побудови теоретичних засад конструювання кримінально-правових санкцій та їх подальшої оптимізації до сьогодення залишаються одними з найбільш дискусійних у літературі. Це пояснюється низкою об'єктивних та суб'єктивних причин. Не вдаючись до подробиць їх обговорення, зазначимо, що у чинному кримінальному законодавстві первісна класифікація покарань за тяжкістю наведена законодавцем у загальному переліку покарань, розташованих у порядку зменшення тяжкості. Проте цю класифікацію можна з повною впевненістю вважати приблизною, оскільки вона не враховує розмірів, обсягів різних видів покарань та їх співвідношення між собою за тяжкістю, тим більше, законодавець не враховує при цьому і не дає оцінки тяжкості різних комбінацій основних і додаткових покарань з урахуванням можливих варіацій їх обсягів, розмірів. Стосовно класифікації злочинів за тяжкістю, чи ступенем суспільної небезпеки, чинний кримінальний закон вирізняє, на жаль, за тяжкістю серед усіх злочинів та досить строго формулює в статті 7 Кримінального кодексу тільки поняття тяжкого злочину, відповідно всі інші злочини, а, точніше, їх склади, що не передбачені вказаною статтею, можна віднести до нетяжких. Разом з тим, як теорії кримінального права, так і практиці його застосування сьогодні відомі, крім тяжких, також особливо тяжкі й менш тяжкі злочини та злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. Зовсім відсутнє в чинному Кримінальному законодавстві України й досить строго визначене кільце, чи співвідношення, що зв'язувало б класифікації злочинів та покарань, які призначаються за їх учинення.

Ці недоліки частково усунені в нових Основах кримінального законодавства колишнього Союзу РСР та республік, прийнятих на останній сесії Верховної Ради колишнього Союзу РСР 2 липня 1991 року, але так і не реалізованих у кримінальних кодексах республік через розпад СРСР. Зокрема, безсумнівним кроком уперед У розв'язанні поставлених проблем слід вважати введену Основами класифікацію злочинів за тяжкістю на підставі покарань, які можуть бути визначені за їх вчинення з урахуванням форми вини

суб'єкта злочину. Визнаючи цю класифікацію досить успішною | й відповідною сучасним теоретичним уявленням і практиці, вва-1 жаємо, що її можна використати для зв'язку так званих власних класифікацій злочинів і покарань (тобто класифікацій злочинів та покарань, що базуються на власних ознаках, властивостях та якостях відповідно злочинів та покарань). Таким чином, постулюючи раніше те, що в основи конструювання кримінально-правових санкцій та їх подальшого вдосконалення повинні бути покладені насамперед три класифікації: дві власні класифікації зло-;

чинів і покарань за тяжкістю і одна, що зв'язує їх і дозволяє науково обгрунтовано побудувати санкції кримінального закону, ос-. танню ми знаходимо в нових Основах кримінального законодавства та, після визнання її достатньо обгрунтованою і репрезентативною, пропонуємо використати як одну з фундаментальних засад при конструюванні санкцій.

4. Класифікація злочинів як одна з фундаментальних теоре-1 тичних засад конструювання кримінально-правових санкцій за-;

кону. Готової й придатної для цілей конструювання санкцій влас-1 ної класифікації злочинів за ступенем їх суспільної небезпеки, або| за тяжкістю, ні в чинному, ні в новому проекті кримінального законодавства сьогодні немає, за винятком раніше згадуваної статті 7';

Кримінального кодексу України. Спроби такої класифікації злочинів у літературі робилися неодноразово. Серед авторів, які вивчали цю проблему, можна, зокрема, назвати Ю.Д. Блувштейна, С.В. Бородіна, М.І. Загородникова, М.І. Ковальова, О.П. Козлова, Г.О. Кригер, В.В. Мальцева, П.П. Осипова, В.В. Проценка, Д.С. Хан-Магомедова, В.Л. Чубарєва та деяких інших(39). До найбільш, на наш погляд, розроблених власних класифікацій злочинів належать класифікації, які наведені в працях С.В. Бородіна та В.Л. Чубарєва. Приміром, В.Л. Чубарєв виділяє такі 14 чинників, за допомогою яких можна диференціювати злочинні діяння за тяжкістю: 1) мотиви вчинення злочину; 2) основні характеристики способів його вчинення; 3) види насильства, що застосовувалися; 4) засоби, що використовувалися в ході вчинення злочину; 5) кількість винних осіб; 6) їх роль у злочині; 7) розмір матеріальної шкоди; 8) наслідки для здоров'я потерпілого; 9) група екстраординарних ознак;

10) кількість вчинених злочинів; 11) кількість потерпілих; 12) стосунки з потерпілим; 13) основні дані про потерпілого; 14) ставлення до завданої матеріальної шкоди.

Далі автор диференціює, в свою чергу, кожний із наведених вище чинників ще за низкою ознак. У результаті власна класифікація злочинів за тяжкістю, що її дав В.Л. Чубарєв, виходить досить складно та тонко організованою, що враховує множину ознак, які характеризують тяжкість злочинів, а також варіації їх значень(40).

Не менше теоретичне та практичне значення має, на нашу думку, й класифікація злочинів, наведена С.В. Бородіним. Автор, відштовхуючись від основних елементів складів злочинів, як критерії класифікації злочинів пропонує розглядати такі 7 чинників:

1) суб'єкт вчинив злочин уперше чи повторно;

2) форма вини: недбалість, самовпевненість, змішана форма вини; прямий чи непрямий намір;

3) спосіб вчинку: дія чи бездіяльність;

4) наявність або відсутність обставин, що пом'якшують відповідальність;

5) наявність чи відсутність обставин, що обтяжують відповідальність;

6) наслідки: без значних наслідків, менш тяжкі, тяжкі, особливо тяжкі;

7) інші обставини, в тому числі мотив та мета, істотні для цього злочину, в тому числі ті, на які не вказано в диспозиції статті (41).

Заслуговує на увагу те, що запропонована С.В. Бородіним методика визначення ступеня суспільної небезпеки злочинів та їх класифікація з метою вибору відповідних ним кримінально-правових санкцій, згідно з рішенням Міністерства юстиції Росії, були використані при розробці проекту Кримінального кодексу Росії.

5. Проблеми розробки фундаментальних теоретичних засад конструювання кримінально-правових санкцій закону та шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів. Слід зазначити, що жодна з наведених вище та інших класифікацій на сьогодні, згідно з наявними літературними даними, до кінця не доведена відносно всіх родів, видів та конкретних складів злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України. Все це значно ускладнює й уповільнює процес розробки фундаментальних засад побудови типових кримінально-правових санкцій та їх подальшого вдосконалення. Процес уповільнюється ще й тому, що на певному етапі досліджень з невідворотністю виникає, по-перше, необхідність кількісних оцінок і виразу окремих якісних оз-

нак і показників, що характеризують чи впливають, наприклад, ^ на суспільну небезпеку чи тяжкість злочинів, а також, по-друге, ' необхідність переходу від конкретних одиниць виміру окремих ознак або показників до безрозмірних величин з метою подальшого створення загального сумарного, чи інтегрального, показника, наприклад, суспільної небезпеки або тяжкості вчинених злочинів. На цьому етапі оптимальним є використання сучасної електронно-обчислювальної й комп'ютерної техніки. Це можуть бути, як пропонує С.В. Бородін, спеціальні комп'ютерні програми з використанням експертних систем (42). На нашу думку, не менш ефективними є й комп'ютерні програми, що містять статистичні методи обробки даних експертного опитування, а також методи математичного аналізу. Наприклад, експертне опитування спеціалістів, згідно зі спеціально розробленими і відпрацьованими збірками запитань або анкетами з програмованими і вільними відповідями, що ранжируються зі шкалами чи системами балів, як здається, дозволить, з одного боку, уникнути суб'єктивізму в оцінках, з іншого, — надасть можливість максимально використати накопичений досвід і знання спеціалістів у цій галузі знань, а також думку вчених та практиків. Сучасні математичні методи дозволять заздалегідь, ще до початку опитування, визначити необхідну й достатню кількість опитуваних (респондентів) для того, щоб одержати вірогідні й репрезентативні результати досліджень із заданою мірою вірогідності й відомою ймовірністю помилки. Надійність одержаних результатів значно зросте, якщо поряд з експертним опитуванням провести відповідні дослідження за допомогою методів математичного аналізу й статистики чинного кримінального законодавства та фактичних даних кримінальної статистики й судової практики, а потім одержані результати

порівняти між собою.

Після завершення процесу створення типових кримінально-правових санкцій — для певних родів, видів і конкретних складів злочинів і фактичного завершення первинної переробки та вдосконалення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу очікується значна робота по оцінюванню ефективності цього процесу й подальшому доопрацюванню і вдосконаленню санкцій. Оптимальних результатів з найменшими затратами сил і | часу можна досягти, якщо почати перевірку ефективності роз- і роблюваних кримінально-правових санкцій паралельно з основними дослідженнями, що дозволить здійснювати гнучке коригу

вання санкцій та їх подальше доопрацювання, додатково не витрачаючи часу. Одним із найефективніших методів, що його можна застосувати з цією метою, на наш погляд, є метод математичного моделювання досліджуваних процесів. На певному етапі зі значними обмеженнями можливі постановка й використання активного експерименту, наприклад, з сімплексно-решітчастим або сімплексно-клітинним плануванням (43). Основним же, гадаємо, буде метод так званого пасивного експерименту(44).

6. Загальний підхід до проблеми вдосконалення кримінально-правових санкцій закону та їх типи. Підготовчим етапом на шляху створення фундаментальних основ реалізації системи покарань у санкціях кримінального закону та їх подальшого вдосконалення є аналіз існуючих теоретичних розробок з цього питання. Підтримуючи О.П. Козлова в тому, що наріжним каменем у вдосконаленні кримінально-правових санкцій повинна стати проблема їх побудови(45), зазначимо, що ця проблема логічно розпадається на такі підпроблеми:

1) розробка спільних принципів і засад побудови кримінально-правових санкцій;

2) відповідність санкцій тяжкості та суспільній небезпеці злочину;

3) відповідність санкцій суспільній небезпеці особистості винної особи.

Останні дві з названих вище проблем будуть розв'язані із завершенням науково обгрунтованих класифікацій злочинів і покарань за тяжкістю та встановленням між ними відповідності, про необхідність яких ми вже говорили. Перша підпроблема взаємозв'язана з проблемами диференціації санкцій щодо типів та їх соціальної зумовленості. В чинному кримінальному законодавстві можна виділити такі типи санкцій:

 абсолютно й відносно визначені;

альтернативні;

санкції з додатковими видами покарань (крім основних), названі в літературі складними, кумулятивними, чи підсумовуючими;

а також змішані, чи комбіновані санкції.

До абсолютно визначених санкцій більшість вчених і практиків ставиться негативно, оскільки вони виключають можливість індивідуалізації покарання на практиці. Разом з тим слід погодитися з М.І. Ковальовим у тому, що існують і винятки, на-праклад злочини, суспільна небезпека яких настільки висока або

настільки низька, що індивідуальні особливості винних осіб та інші обставини кримінальних справ практично не можуть істотно вплинути чи змінити оцінку характеру та ступеня суспільної небезпеки, або тяжкості цих злочинів. Для таких злочинів, на думку М.І. Ковальова, абсолютно визначені санкції є вкрай необхідними(46).

Досить широко у чинному Кримінальному кодексі застосовуються відносно визначені, альтернативні й змішані, чи комбіновані, санкції. В теорії кримінального права питання застосування відносно визначених санкцій і визначення оптимальних меж між мінімумом і максимумом таких санкцій сьогодні, як і раніше, залишаються мало вивченими і недостатньо розробленими. На думку М.І. Ковальова та О.П. Козлова, до якої приєднуємося й ми, не можна довільно встановлювати межі між нижчим та вищим розмірами покарання, при цьому чим вищою є формалізованість диспозиції, тим меншим повинен бути розрив між мінімумом і максимумом санкції, що визначається. І чим глибше диференційовано ознаку в диспозиції, тим ширшою повинна бути її оцінка в санкції(47). О.П. Козловим сформульовано, зокрема, декілька правил побудови таких санкцій. Найважливішими й найбільш визначеними серед них, на наш погляд, є такі: кількість рівнів карності в санкції повинна відповідати кількості ступенів відбиття ознаки (де рівень карності — умовна самостійна категорія в санкції, що визначає межі карності кожного із ступенів відбиття), при цьому рівні карності між собою є рівними настільки, наскільки є рівними один одному ступені відбиття тієї чи іншої ознаки в диспозиції. За рівними рівнями карності приховано нерівні покарання та інше.

На думку більшості авторів, альтернативна санкція, порівняно з відносно визначеною, створює великі можливості для індивідуалізації покарання шляхом вибору не лише розміру, але й виду покарання. Альтернативні санкції є корисними, коли діапазон ступеня суспільної небезпеки злочину є значним, а також коли діяння може стояти на межі між адміністративним або дисциплінарним порушенням. Таким чином, діапазон ступеня суспільної небезпеки свідомо повинен впливати на межі санкції й навпаки.

У теорії кримінального права чимало праць присвячено додатковим покаранням у цілому та їх окремим видам. Проте проблеми підсумовуючих санкцій, як санкцій, в яких поряд з основними покараннями включені й додаткові, розроблені мало. О.П. Козлов не без підстав вважає, що додаткові види покарань вводять у більш

тяжкі санкції, що передбачають покарання за вчинення злочинів підвищеної суспільної небезпеки(48).

Підвищення тяжкості санкцій при введені в них додаткових видів покарань у різних санкціях є різним. Воно залежить від багатьох чинників, зокрема від кількості основних видів покарань у санкціях (з урахуванням їх альтернативності або неальтернатив-ності), від кількості додаткових видів покарання, що "додаються" до основного покарання; від характеру застосування додаткового покарання (обов'язкове або факультативне), від видів додаткових покарань у санкції тощо(49). Логічно припустити, що змішані, або комбіновані, санкції, що створюються на підставі всіляких комбінацій, розглянутих нами вище типів кримінально-правових санкцій, повинні бути більш тяжкими, ніж ті типи санкцій, на підставі яких вони створені, та застосовуватися в разі вчинення більш тяжких чи суспільне небезпечних злочинів.

7. Практика застосування законодавцем різних типів кримінально-правових санкцій. Певний інтерес викликає практика застосування законодавцем різних типів санкцій у статтях Особливої частини Кримінального кодексу та реалізації в санкціях системи кримінальних покарань. Як свідчить аналіз, законодавець з низки об'єктивних і суб'єктивних причин далеко не в усіх випадках дотримується положень і рекомендацій, висунутих теорією кримінального права з цих питань (деякі з яких були розглянуті вище). Так, понад 30% санкцій в Особливій частині чинного Кримінального кодексу України мають неальтернатив-ний характер, що свідчить про появу тенденції до скорочення судової ініціативи та можливостей для індивідуалізації покарання з урахуванням особистості винних осіб та всіх обставин вчинення злочину, а також є побічним підтвердженням посилення карної сутності кримінального покарання. У зв'язку з цим показовими є результати аналізу санкцій за родами та видами злочинів. Наприклад, санкції статтей, що передбачають відповідальність за вчинення найбільш суспільне небезпечних та тяжких злочинів, а саме:

особливо небезпечних злочинів проти держави, в останній час було дещо пом'якшено, зокрема шляхом скорочення застосування виняткового виду покарання — смертної кари. Проте вони, як і раніше, на що слід було й сподіватися, зберегли карний характер. Так, 100% з них, як і досі, містять у собі такий вид покарання, як позбавлення волі: 22,2% — в альтернативі позбавленню волі перед-

бачають смертну кару; 58,3% — за своєю конституцією є підсумовуючими санкціями з одним, але обов'язковим додатковим покаранням, яким, як правило, є конфіскація майна. Інші злочини проти держави, як менш небезпечні, ніж особливо небезпечні злочини проти держави, разом з тим, як відомо, також відрізняються надзвичайно високим ступенем суспільної небезпеки й тяжкістю наслідків, що настають чи можуть настати як результат їх вчинення. Тому невипадково 100% санкцій статей, що передбачають відповідальність за вчинення цих злочинів, мають покарання у вигляді позбавлення волі. Надзвичайно високий ступінь суспільної небезпеки цих злочинів підкреслюється особливостями конструкцій санкцій, близько 70% з яких мають неальтернативний жорстко-карний характер та є у більшості підсумовуючими санкціями. Дещо несподіваним є той факт, що значна кількість санкцій з додатковими видами покарань є санкціями основних складів, у той час як у санкціях складів з обтяжуючими обставинами додаткові види покарання застосовуються вкрай рідко, що суперечить якоюсь мірою теорії використання підсумовуючих санкцій.

Особливу увагу привертають злочини проти власності. Незважаючи на прийняття Закону України "Про власність" від сьомого лютого 1991 року, в якому держава гарантує й зобов'язується забезпечити всім формам власності рівні можливості, а всім видам власників — рівні умови захисту права власності, в Кримінальному кодексі України досі зберігається нерівність у кримінально-правовому захисті різних форм власності від злочинних посягань. Якщо в цілому оцінити всі види злочинів проти власності, то понад 90% з них обтяжені за рахунок введення додаткового покарання, причому в більшості випадків таким додатковим покаранням є одне з найбільш тяжких — конфіскація майна. Все це незаперечне свідчить про збільшення жорсткості у карній політиці держави у боротьбі зі злочинами проти власності. Така політика, очевидно, викликана значним зростанням цього виду злочинності, з одного боку (наприклад, в окремих регіонах кожний другий-третій злочин є злочином проти власності), та, з іншого боку, — їх незадовільним розкриттям. Разом з тим теорія кримінального права та світова практика в галузі використання кримінальних покарань засвідчують, що не можна досягти високих попереджувальних результатів у боротьбі зі злочинністю лише шляхом страхання, за рахунок використання найбільш тяжких видів покарань. Для

цього необхідний комплекс соціально-політичних, економічних, господарських, правових, виховних та інших заходів. Щодо кримінального покарання, то в боротьбі з майновими злочинами, як правило, найбільш ефективними є й майнові покарання, у той час як ізоляція засуджених у місцях позбавлення волі, тим більше на тривалі строки, тимчасово захищаючи нас від злочинців, може, в цих та низці інших випадків, породити лише нові проблеми. Останні будуть зв'язані, зокрема, з так званим кримінальним зараженням злочинним середовищем та поширенням можливостей для злочинної професіоналізації в місцях позбавлення волі, а також із труднощами подальшої переадаптації та ресоціалізації колишніх засуджених, їх трудового та побутового влаштування, які на практиці нерідко породжують рецидиви. Тому не випадково в нових Основах кримінального законодавства, прийнятих 2 липня 1991 року на останній сесії Верховної Ради колишнього СРСР, які так і не набули чинності, в загальних основах та засадах призначення покарання вказувалося, що покарання у вигляді позбавлення волі може бути призначене лише за умови, що його цілі не зможуть бути досягнуті іншими, менш жорсткими і більш м'якими видами покарання, передбаченими законом (ст.41).

Як теоретичне, так і практичне значення в плані вивчення реалізації системи покарань у чинному Кримінальному кодексі мають дані про застосування різних видів покарань у санкціях і різних типів санкцій у статтях кримінального закону, що передбачає відповідальність за вчинення інших родів та видів злочинів. Оскільки докладне обговорення цих даних не є метою цього посібника, обсяг якого обмежений, наведемо їх без обговорення. Так, серед злочинів проти особистості в середньому однакова кількість складів злочинів має як неальтернативні, так і альтернативні санкції, з них понад 80% — це покарання у вигляді позбавлення волі; близько 50% — виправні роботи; десь 20% — штраф, приблизно 20% — громадська догана; 5% — позбавлення права обіймати певні посади й лише один склад (близько 2%) — смертна кара, яка передбачена санкцією в альтернативі позбавленню волі;

92,3% — санкцій прості й тільки 7,7% — підсумовуючі, тобто такі, Що передбачають разом із основним покаранням і додаткове. Серед господарських злочинів близько 76% складів мають альтернативні санкції та 24% — неальтернативні санкції, при цьому в середньому 55% санкцій є підсумовуючими і 45% — простими. Позбавлення волі як вид покарання застосовується у більш, ніж 80%

випадків, штраф — приблизно у 70%; виправні роботи — 55%, конфіскація майна — 48% та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — 24%. Склади злочинів проти навколишнього середовища та природних багатств мають 86% альтернативних санкцій і 14% неальтернативних, у тому числі: 62% простих та 38% підсумовуючих типів санкцій, з них близько 80% містять у собі штраф; понад 70% — виправні роботи;

близько 70% — позбавлення волі; понад 30% — конфіскацію майна і тільки приблизно 3% — позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Деякий інтерес викликають санкції посадових злочинів, 67% серед них мають альтернативний та 33% — неальтернативний характер; 67% санкцій є простими і 33% — підсумовуючими. Позбавлення волі передбачене у санкціях 93% складів посадових злочинів; однаково репрезентовано у санкціях посадових злочинів виправні роботи та конфіскацію майна — по 26,6%, а також штраф та позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю — по 6,6%. Серед злочинів проти правосуддя 52% складів злочинів мають неальтернативні, а 48% — альтернативні санкції, при цьому всі 100% санкцій є простими. Позбавлення волі передбачене у 78% складів злочинів проти правосуддя, виправні роботи — в 47%, штраф — у 62,8%. Санкції складів злочинів проти політичних та трудових прав громадян у 87% випадків є альтернативними і лише у 13% випадків мають неальтернативний характер, всі вони є простими і містять виправні роботи у 87% випадків, штраф — у 47%, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, а також позбавлення волі представлено у санкціях однаково у 33,3% випадків, громадська догана — у 26,6% випадків. Серед злочинів проти порядку управління 74% складів мають альтернативні, а 26% — неальтернативні санкції, 85% з них — є простими, а 15% — підсумовуючими санкціями. Позбавлення волі зустрічається у санкціях складів злочинів проти порядку управління у 81% випадків, виправні роботи — у 64%, штраф — у 40%, конфіскація майна — у 15%, смертна кара та громадська догана порівну — у 2%. Відповідальність за вчинення злочинів проти суспільної безпеки, громадського порядку та здоров'я народу передбачена у 56,5% альтернативних та 43,5% неальтернативних санкцій, з яких 75% є простими, 25% — підсумовуючими. У процентному відношенні види покарань репрезентовано в санкціях таким чином: позбавлення волі — в 93,5% випадків; виправні ро

боти — в 46,7%; штраф — у 30,4%; конфіскація майна — 17,4%;

позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю — в 7,6%; громадська догана — 1,1%. Склади військових злочинів мають 81,6% неальтернативних і 18,4% альтернативних санкцій, причому всі санкції є простими й містять у собі такі види покарань: позбавлення волі — у 86,2% випадків, смертну кару (в альтернативі позбавленню волі) — у 19,5% випадків, направлення у дисциплінарний батальйон — у 2,3% і, нарешті, заміну заходів кримінального покарання застосуванням Дисциплінарного Статуту Збройних Сил, тобто заходами дисциплінарної відповідальності — в 11,5% випадків.

Зроблений аналіз реалізації системи покарань у санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу України, по суті, є підготовчим етапом на шляху вдосконалення кримінально-правових санкцій. Наступним етапом повинно стати співставлення одержаних результатів із судовою практикою та фактичним використанням різних видів і розмірів покарань у вироках судів за вчинення певних родів, видів і конкретних складів злочинів з урахуванням усіх обставин їх вчинення та особистості винних осіб. Це дозволить, з одного боку, виявити істотні помилки й недоліки у конструкціях існуючих нині кримінально-правових санкцій і, з іншого, — визначити ефективність цих санкцій, а, значить, і передбачених ними конкретних комбінацій окремих видів та розмірів покарань у боротьбі з певними родами, видами та конкретними складами злочинів.

Удосконалення кримінально-правових санкцій шляхом постановки та послідовного, комплексного й системного розв'язання проблем створення фундаментальних основ реалізації системи покарань у санкціях кримінального закону буде сприяти доопрацюванню та вдосконаленню Особливої частини нового Кримінального кодексу України, служитиме справі загального, спеціального та індивідуального попередження злочинності.

3.4. ЗАСТОСУВАННЯ ЛОГІКО-МАТЕМАТИЧНИХ МЕТОДІВ ДЛЯ АНАЛІЗУ ЕФЕКТИВНОСТІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ ТА СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ ЗАГАЛОМ

1. Актуальність використання логіко-математичних методів при обчисленні ефективності кримінально-правових санкцій і системи кримінальних покарань у цілому. Відповідно до сучасного рівня розвитку науки й практики достатньо серйозне і репрезентативне дослідження проблем ефективності окремих кримінально-правових санкцій і всієї системи кримінальних покарань у боротьбі з певними злочинами та злочинністю загалом (як на окремому кримінологічному об'єкті чи в регіоні, так і у масштабах усієї держави або групи чи об'єднанні держав) не можна уявити собі без професійно грамотного використання логіко-математичних методів, сучасного математичного апарату та засобів обчислювальної техніки. Використання їх дозволяє, з одного боку, найповніше дослідити попереджувальний вплив на злочинність різних видів та розмірів покарань, а також всіляких їх комбінацій, виокремити серед них найважливіші й найбільш значущі і, з іншого боку, оптимізувати й мінімізувати дослідження, значно підвищити їх якість і швидкість, досягти високої точності й вірогідності отримуваних результатів. Таку точку зору підтверджують численні дослідження, наукова література з цих питань, згідно з якими логіко-математичні методи та кібернетичний підхід є одними з найперспективніших у дослідженні ефективності правових норм (50).

2. Злочинність як один із головних критеріїв ефективності кримінально-правових санкцій та системи покарань. Перш ніж перейти до безпосереднього розгляду прикладів застосування логіко-математичних методів для аналізу ефективності конкретних кримінально-правових санкцій чи системи кримінальних пока

рань у цілому, заздалегідь домовимося надалі вважати, що головним критерієм такої ефективності є сама злочинність, а точніше, Її відсутність чи наявність і зміни, тобто загальна "реакція у відповідь" і застосування у боротьбі з нею певних кримінально-правових санкцій чи системи кримінальних покарань загалом. Наприклад, якщо ця "реакція" відсутня, то можна буде стверджувати, що досліджувана ефективність дорівнює нулеві і навпаки.

Таким чином, здавалося б, що після виявлення цієї "реакції" за допомогою логіко-математичних методів можна було б комплексно оцінити й досліджувану ефективність. Проте все це не є таким простим, як здається. Злочинність — це складне соціальне явище, на динаміку якого можуть певним чином впливати не лише окремі кримінально-правові санкції закону чи система кримінальних покарань загалом, але й безліч інших факторів. Для зручності введемо умовну класифікацію всіх факторів, що впливають на злочинність. Це дозволить, на наш погляд, дещо впорядкувати наявну інформацію й полегшити надалі сприйняття результатів досліджень.

3. Класифікація факторів, що впливають на злочинність. Усі

фактори, що впливають на злочинність, умовно можна поділити, по-перше, на позитивні та негативні і, по-друге, на внутрішні й зовнішні. "Знак" фактора визначається за результатами його впливу на злочинність. Наприклад, позитивні — спричиняють зростання злочинності, погіршення або збільшення її головних факторів, а негативні — навпаки, призводять до зменшення злочинності, скорочення чи поліпшення її показників. Позитивні фактори у літературі часто називають криміногенними детермінантами, серед яких за силою, "знаком" і механізмом впливу відрізняють причини й умови злочинності. Причини — це фактори, що безпосередньо викликають чи породжують злочинність як свій наслідок, а умови — це фактори, що якимось чином зумовлюють її існування або зростання.

Негативні фактори у літературі відомі ще й як запобіжні, попереджувальні, превентивні, чи профілактичні. Так само як і позитивні, вони можуть відрізнятися один від одного за силою й механізмом впливу. Зовнішні фактори — це фактори, що впливають на злочинність нібито "зовні", а внутрішні —"зсередини" злочинності. До зовнішніх факторів можна віднести різноманітні соціальні, економічні, політичні, господарські, правові, управ-

лінські та інші. До внутрішніх — власні якості й показники злочинності, наприклад її стан, рівень, структуру, динаміку тощо. Показовим є те, що у загальному випадку як серед позитивних і негативних факторів можливі "власні" зовнішні й внутрішні фактори, так і серед внутрішніх і зовнішніх факторів — "власні" позитивні й негативні фактори, тобто можливе взаємне проникнення і "сплетіння" наведених нами умовних класифікацій факторів, що впливають на злочинність.

4. Ймовірнісний характер впливу окремого фактора на вчинення конкретного злочину. Вплив більшості факторів на кожного окремого індивіда є суто індивідуальним, його важко передбачити, бо він залежить від впливу багатьох інших факторів, у тому числі від власних якостей і характеристик індивіда — суб'єкта злочину в момент скоєння чи нескоєння ним злочину. Тому можна сказати, що факт учинення чи невчинення конкретного, окремо взятого злочину, залежно від діючих на нього факторів, як і власне вплив цих факторів на конкретного індивіда в означений момент часу переважно має випадковий характер. Результат такого впливу, а саме: вчинення чи невчинення індивідом конкретного злочину можна описати за допомогою теорії ймовірностей і передбачити з певною ймовірністю за допомогою ймовірнісних методів аналізу(51).

5. Закономірний характер комплексного впливу різних факторів на злочинність. Значно більший теоретичний і практичний інтерес як при дослідженні ефективності окремих кримінально-правових санкцій, так і при дослідженні ефективності системи кримінальних покарань у цілому становить перехід від окремого злочину, вчиненого одним конкретним індивідом чи кількома індивідами, до групи однорідних злочинів, вчинених як одним і тим самим індивідом, так і кількома індивідами. Тим більше цікавить перехід до злочинності певного виду чи роду або до загальної, сумарної, чи підсумкової, злочинності, який знаменує собою вже якісно новий рівень вивчення поставленої проблеми, у тому числі й у засобах математичного забезпечення цього процесу, опису й прогнозування злочинності. При цьому переході окремі випадкові процеси, дії чи впливи багатьох факторів на групу, вид, рід чи загальну сумарну злочинність можуть взаємно гаситися, повністю чи частково нейтралізуватися, в результаті чого комп

лексний вплив на злочинність різних факторів поступово набуває дещо впорядкованого характеру, в якому можна вже прослідкувати певні закономірності, характерні, зокрема, для певного історичного періоду чи епохи, громадсько-політичної формації, конкретного типу держави, органів державної влади чи управління, існуючих продуктивних сил і пануючих виробничих відносин.

Механізм такого впливу піддається вже більш точному математичному опису й дослідженню за допомогою, наприклад, множинного корреляційного й регресійного аналізів, багатомірного статистичного й багатофакторного аналізів, кібернетичного й математичного моделювання й інших методів (52).

6. Основи кібернетичного підходу до вивчення механізму впливу досліджуваних факторів на злочинність. Оскільки часто, починаючи розв'язувати конкретні дослідницькі завдання, ми не маємо достатньо точних і вичерпних знань і відомостей про внутрішній механізм досліджуваного процесу (наприклад, у нашому випадку ми не маємо повних і вірогідних даних про внутрішні механізми впливу на злочинність окремих кримінально-правових санкцій або системи покарань загалом), остільки в таких випадках доцільно використовувати кібернетичний підхід (53), підвалиною якого є запропонована Н. Вінером ідея "чорної скрині". "Чорна скриня" — це об'єкт дослідження, який має умовний вхід і умовний вихід. На вході на нього діє, чи впливає, безліч зовнішніх факторів, значення яких піддаються або не піддаються керуванню (при цьому від внутрішніх факторів абстрагуємося, вважаючи, що їх усі "поглинула" "чорна скриня", про внутрішні власні механізми якої нам нічого вірогідно і повно не відомо). У нашому випадку "чорна скриня" — це злочинність. Серед факторів, що керуються, можна назвати насамперед передбачені законом і конкретними вироками судів кримінально-правові санкції та систему кримінальних покарань загалом, а також усілякі соціальні, правові та інші фактори, що впливають на злочинність і регулюються (в певних межах) волею людини. До факторів, що не керуються зовсім або ж погано керуються, належать, наприклад, погода, здоров'я, час, пори року, психофізіологічні процеси, що відбуваються в організмі людини (суб'єкта злочину чи його жертви) тощо. На виході з "чорної скрині" маємо вихідні параметри об'єкта дослідження чи його "реакцію" на вплив названих вище та інших факторів (у літературі її інколи називають

відповідно "результатами роботи об'єкта", або ж просто "відгуком"). Як "реакція", "відгук", чи "відповідь", у нашому випадку можуть розглядатися основні показники злочинності (а, точніше, їх змінений під впливом зовнішніх факторів стан). Описане вище можна проілюструвати такою схемою:

вхід

вихід

ь V

^ ї!

1———»•

———————^

Хз——————»•

«чорна скриня» - злочинність

скк г^^У^кт \ л\ґ* л і л 'иг^иисі мху ии с.іуі ^и^/уі/і^іубгігіл.

х,———^

———————-уі

———————^ук

Хп——————^

де Хі, Хз, ..., Хд — це вхідні зовнішні фактори (або зовнішні

фактори, що діють на вході об'єкта);

vi, У^,..., ук — це "відповіді", чи вихідні параметри об'єкта (або

результати роботи об'єкта під впливом зовнішніх факторів).

Залежність вихідних параметрів об'єкта від вхідних називають функцією відгуку. В загальному вигляді її можна записати як:

У=Г(Хі,Х2,...,Х„);...(1),

де V — "відповідь", чи "відгук", вихідний параметр, чи результат впливу факторів на об'єкт (у нашому випадку —злочинність), Хр Хз,...., Хд — зовнішні фактори, що впливають на об'єкт.

За умови обмежених знань про механізми впливу зовнішніх факторів на досліджуваний об'єкт (як, наприклад, у нашому випадку) аналітичне зображення функції відгуку залишається невідомим, тому доводиться обмежуватися описом її у вигляді

полінома:

У = Ь„ + ЕЬіХ, + ЕЬцХіХ, + ІЬцХ^ + ...; ...(2),

і-1         і<]            1=1

де Ь, Ь;, Ь,„ Ьц ... — вибіркові коефіцієнти регресії, що їх можна обчислити, користуючись результатами відповідних досліджень.

Отримане емпіричним (експериментальним) шляхом рівняння (2) можна назвати математичною моделлю (чи просто моделлю) злочинності як досліджуваного явища. Слід, проте, зауважити, що цей термін, широко вживаний на практиці, у різних дослідників нерідко, на жаль, набуває різного змісту. Розглянемо, у чому ж суть суперечностей.

7. Дещо про загальні властивості емпіричної математичної моделі злочинності як кібернетичної моделі. В. В. Налімов в одній із своїх робіт(54) поняттю математичної моделі, існуючому зараз у кібернетиці, протиставляє поняття закону, що існує в інших галузях науки. Як відомо, закон недвозначно, чітко й строго описує досліджуване явище. Закон — це абсолютна категорія. Він може бути лише або вірним, або невірним. Ніякого середнього, проміжного стану закон не може мати. В традиційному, класичному розумінні модель — це є, по суті, математичне формулювання закону, тому, здавалося б, вона також повинна бути такою ж абсолютною категорією, як і закон. Але з точки зору кібернетики, під моделлю розуміють не абсолютно точний опис явища, точніше закону його змінювання, а лише наближений вираз цього невідомого закону, який би задовільно характеризував досліджуване явище чи процес в якійсь локальній галузі факторного простору (але не в усьому просторі!). Виходячи з цього визначення математичної моделі у кібернетиці, для приблизного опису того самого явища може бути запропоновано у загальному випадку декілька різних моделей, кожна з яких може досить добре описувати досліджуване явище чи процес тільки у "своїй", певним чином визначеній галузі факторного простору, тобто при заданні певних значень впливаючих на об'єкт факторів, що займають, образно кажучи, лише якусь визначену частину або галузь, чи сферу, від усіх їх можливих значень. Звідси випливає, що стосовно математичної моделі у кібернетиці правомірним є використання таких "розширених" чи "уточнюючих" понять, як "хороша" модель;

"погана" модель; модель, яка б описувала досліджуване явище чи процес "краще" або "гірше", ніж будь-яка інша модель; модель, вірна лише при дотриманні певних умов або при виконанні певних обмежень тощо. Слід підкреслити, що в усіх названих та інших випадках, коли ми оцінюємо роботу моделі та її аде-

кватність досліджуваному процесу чи явищу, необхідно вказувати, по-перше, за допомогою якого критерію робилася оцінка моделі й якості її роботи і, по-друге, при яких значеннях зовнішніх факторів або якихось інших умов модель працює, наприклад, відмінно, добре, задовільно тощо. Якщо ж ми зможемо створити модель, що добре працювала б за всіх можливих зовнішніх умов і при всіх значеннях впливаючих факторів, то й у цьому випадку вона могла б бути не однією і не єдиною, а мати "конкурентів", тобто могли б існувати й інші конкуруючі моделі, що добре працювали б за тих самих умов. І це нормальний процес діалектичного пізнання й поступового наближення до істини. Чим ширше розсунуто межі галузі факторного простору, в якій модель добре чи відмінно працює та є адекватною щодо експерименту, тим ближче математичний вираз цієї моделі до істинного, чи фактичного, математичного опису закону, якому підпорядковані існування й розвиток злочинності як досліджуваного явища чи процесу.

Оскільки ступінь полінома у формулі (2), звичайно, заздалегідь передбачити не можна, тому на практиці, як правило, користуються методом послідовного наближення, або "пошуку крок за кроком", коли спочатку досліджуване явище намагаються описати як найпростішу лінійну модель за типом:

У = Ь„ +ІЬіХ,;... (3),

і=1

причому моделюють спочатку, як правило, вплив кожного фактора на досліджуваний параметр (один із показників злочинності) окремо, отримуючи при цьому систему, що складається з п-рів-нянь, де п — загальна кількість досліджуваних факторів, що впливають на злочинність:

У, = Ь„, + Ь.Хі;

¥2 = Ь^ + ЬзХг;

............................... (4)

\ Уп = Ь„„ + Ь„Х„;

і лише потім "збирають" всі ці п-рівняння в одне рівняння (3). Найпростішим і найперевіренішим методом для побудови лінійних моделей є метод найменших квадратів, який добре описаний

практично в будь-якій літературі з математичної статистики, зі статистичних методів та аналізу (55). Потім, після того як проаналізовано якість лінійних моделей, виявлено й уточнено їх слабкі місця в опису злочинності як реального явища чи процесу, звичайно переходять до побудови більш складних математичних моделей, наприклад нелінійних моделей 2-го, 3-го, 4-го порядку й так доти, поки не буде отримана, нарешті, модель, яка б адекватно описувала й прогнозувала фактичні результати досліджень. Перевірка адекватності — це строго формалізована статистична процедура, яку можна здійснити, наприклад, за допомогою Р-кри-терію Фішера(56). При цьому знову нерідко починають побудову таких моделей спочатку для кожного з впливаючих або діючих на досліджуване явище факторів окремо і лише потім (у разі необхідності) будують "сумарну" модель, що враховує не лише вплив на досліджуваний параметр кожного фактора окремо, але й їх різноманітні "комбіновані" впливи.

Щоб одержані моделі не були зайвими чи дуже громіздкими, коли кількість факторів вимірюється десятками, сотнями чи тисячами одиниць, попередньо, ще до побудови лінійних моделей, не кажучи вже про моделі більш високого порядку, як правило, роблять первинну "чистку", "відсів", чи відбір, факторів з метою зменшення їх кількості. Критеріями такого відбору можуть бути, наприклад, спеціально обчислені для цього коефіцієнти кореляції, критерії знаків Вілкоксона, Мана-Уітні, Фішера, Ст'юдента та інші (57). За допомогою цих чи інших критеріїв відбирають найінформативніші й найбільш значущі для злочинності фактори, що справляють на неї досить вагомий і вірогідно значний вплив, а потім вже на базі вивчення впливу цих факторів на злочинність будують математичні моделі для вимог прогнозування й подальшої науково обгрунтованої розробки запобіжних чи попереджувальних заходів, значно підвищують ефективність боротьби зі злочинністю. Такий послідовний рух від простого до складного, від первинного відбору факторів до побудови найпростіших моделей і від найпростіших математичних моделей до більш складних моделей у застосуванні логіко-математичних методів взагалі, у тому числі, зокрема, з метою вивчення ефективності окремих кримінально-правових санкцій чи системи кримінальних покарань у цілому, на практиці дозволяє у низці випадків обмежитися найпростішими математичними моделями. Вони є зручними у використанні та легко отримуються фахівцями будь-якого

і ^ і

профілю навіть на підвалинах шкільної математичної підготовки й не потребують для свого розуміння та експлуатації якихось спеціальних знань чи освіти й разом з тим адекватно відбивають дійсність. Загальновідомою є істина, що не все те, що є складним і важко зрозумілим, обов'язково повинно бути найдосконалішим, тому треба спочатку спробувати описати досліджуване явище чи процес найпростішою доступною для розуміння кожного математичною моделлю найнижчого порядку, чи ступеня, й лише потім, якщо буде встановлено неадекватність цієї моделі реальному явищу чи процесу, що моделюється, або одержана модель з тих чи інших причин отримує незадовільну оцінку своєї роботи, збільшити кількість членів полінома у формулі (2), тобто підвищити його ступінь. Цей процес підвищення ступеня необхідно продовжувати доти, поки не буде отримана модель, що адекватно відображає результати експерименту. Перевірка адекватності, як уже вказувалося, — це строго формалізована статистична процедура, що її можна здійснити, наприклад, за допомогою Р-критерію Фішера. Модель у цьому випадку вважають адекватною тоді, коли розраховане за відповідною формулою на основі експериментальних даних значення Р-критерію Фішера не перевищує його відповідного табличного значення при певному рівні значу-щості(58). Звичайно, при розв'язанні складних соціально-біологічних, медичних і правових проблем рівень значущості (або помилка експерименту) приймається рівним 0,05 (5%), а в окремих випадках допускається його підвищення до 0,1 (10%) і навіть до 0,15(15%) (59).

8. Два принципово відмінних підходи до побудови математичної моделі злочинності. Слід зазначити, що існують два принципово відмінних підходи до проведення дослідів і побудови математичних моделей досліджуваних явищ та процесів. Перший, здавалося б, найпростіший, базується на так званих пасивних експериментах, коли дослідник може лише "фіксувати" зміну якихось зовнішніх факторів і відповідні зміни досліджуваних явищ і процесів. Другий грунтується на так званих "активних" експериментах, за яких дослідник активно втручається у хід досліджуваних процесів й активно впливає на досліджувані явища, певним чином активно й цілеспрямовано змінюючи й моделюючи зовнішні умови та фактори. Для цього підходу характерним є строге й науково обгрунтоване планування експерименту. Він приваблює

мінімізацією часу й мінімізацією витрат, мінімізацією застосування різноманітних засобів, що витрачаються для проведення досліджень, точністю й чіткістю отримуваних висновків і результатів, можливістю їх відносно нескладної перевірки. Проте він вимагає від дослідника оволодіння не лише окремими галузевими науковими методиками, але й спеціальною теорією планування експерименту (витрати на оволодіння цією теорією, проте, виправдовують себе й сторицею повертаються на практиці) (60). Кожний із вищеназваних підходів, які умовно можна визначити як "пасивний" і "активний", мають власні переваги й недоліки, що досить повно розкриті, наприклад, в одній із праць(бі). Головною ж відмінністю кримінально-правових досліджень злочинності, на відміну від інших, є обмежені можливості у проведенні активних експериментів, зумовлені надзвичайно високою моральною, матеріальною та суто людською "ціною" таких експериментів та їх можливими негативними наслідками. Все це певним чином відбивається на організації й проведенні відповідних кримінально-правових досліджень, в яких, як правило, домінують пасивні експерименти.

Зрозуміло, що межі цього посібника не дозволяють досить повно проілюструвати застосування у конкретних кримінально-правових дослідженнях злочинності як пасивних, так і активних експериментів, й повністю здійснити повний цикл руху від най-простійших математичних моделей до більш складних і більш досконалих. Проте така мета й не ставилася ні перед цією роботою у цілому, ні перед якоюсь її окремою частиною. Виходячи з того, що раніше, говорячи про проблеми злочинності та її головні показники, ми вже наводили приклади побудови найпростіших математичних моделей, зокрема, математичних моделей злочинності неповнолітніх, вважаємо доцільним, ілюструючи застосування конкретних логіко-математичних методів з метою дослідження ефективності системи кримінальних покарань, навести приклади побудови вже більш складних нелінійних моделей 2-го порядку (тим більше, що природа досліджуваного процесу підвищення ефективності системи покарань схиляє нас до того через свою особливу складність, а також через складний комплексно-комбінований характер різноманітних впливів всіляких видів і розмірів покарань, що застосовуються в судовій практиці, на стан злочинності як один із базових показників досліджуваної ефективності системи кримінальних покарань). Очевилно. що застосовані нами й

інші методи, на які ми послалися й будемо посилатися, за аналогією можна буде без особливих утруднень використати не тільки для аналізу ефективності конкретних кримінально-правових санкцій або ефективності системи кримінальних покарань на стадії їх реалізації в судовій практиці чи практиці діяльності органів, що виконують покарання, але й на інших стадіях вивчення, наприклад, на стадії розробки чи доопрацювання системи покарань у Загальній частині Кримінального кодексу України чи в процесі її реалізації у кримінально-правових санкціях. Науковий інструмента?, загальний методологічний підхід, конкретні методи й галузеві наукові методики можна буде залишити попередніми, такими, наприклад, як і в наведених нами прикладах. При цьому зміняться лише первинний якісно-кількісний матеріал чи первинні дані експерименту.

9. Застосування методів логіко-математичного моделювання для аналізу ефективності кримінальних покарань, що застосовуються в судовій практиці. Як базовий регіон для проведення досліджень було обрано один із найбільших, стратегічно важливих для України, індустріальне розвинутих, а також найскладніших у криміногенному відношенні регіонів України — Донбас, а саме Донецьку область (очевидно, що за бажання чи у разі потреби аналогічне дослідження можна буде здійснити на будь-якому кримінологічному об'єкті чи в будь-якому регіоні).

Якісному аналізу, вивченню, спеціальній кількісній математичній обробці при цьому в дослідженнях піддавались кримінальна та судова статистика, дані конкретних кримінальних справ і відповідні теми дослідження, звіти й документація, що знаходяться в спеціальних архівах, органах та підрозділах Донецької обласної прокуратури, Донецького обласного управління внутрішніх справ і управління юстиції Донецької області, за більш як 20-річний період. Зауважимо, що часова глибина дослідження не була довільною, а строго контролювалась і задавалася у кожному конкретному випадку спеціальними статистичними методами, які дозволяють одержати результати досліджень з визначеною вірогідністю або заданою (припустимою) помилкою досліджень з урахуванням загальної кількості факторів, вплив яких на злочинність моделювався в дослідженнях, а також виду шуканої математичної моделі, її ступеня, чи порядку, складності.

144

Як зазначалося, для прикладу нами була поставлена мета побудови нелінійної математичної моделі 2-го порядку типу:

V = Ь„ + ІЬіХ, + ІЬцХХ ; ... (5),

і"1        і.І=1

і-<І

де п — кількість факторів Х„ що впливають на У-злочинність.

Для побудови цієї моделі (5) був використаний пасивний підхід і поставлені пасивні експерименти, в результаті яких одержано ряд моделей типу(5), зокрема, для випадку, коли п = 4, тобто коли кількість зовнішніх факторів, що впливають на злочинність і моделюються в експерименті, дорівнювала чотирьом(62).

Серед зовнішніх факторів Хі, чий вплив на злочинність моделювався в експерименті, були вибрані найбільш часто застосовувані в судовій практиці види кримінальних покарань, такі як позбавлення волі, виправні роботи і штраф, а також такі заходи кримінально-правового впливу, як умовне засудження і умовне засудження з обов'язковим залученням до праці (взяті ще до набуття чинності Постанови Верховної Ради України від 16 травня 1992 року, що зупинила застосування на практиці інститутів умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці).

Для зручності виконання подальших операцій були введені такі спеціальні позначення:

У — абсолютний рівень злочинності (у злочинах);

Хі — кількість засуджених до покарання у вигляді позбавлення волі;

Хг — кількість засуджених до покарання у вигляді виправних робіт;

Хз — кількість засуджених до покарання у вигляді штрафу;

Х4 — загальна (сумарна) кількість умовно засуджених і умовно засуджених з обов'язковим залученням до праці.

Щоб попередити можливі питання і неясності, які можуть виникнути у зв'язку з особливостями впровадження нами 4-го фактора Х4 ( з урахуванням того, що початкове нами була поставлена мета змоделювати вплив на злочинність лише найбільш часто засто-

145

совуваних на практиці видів кримінальних покарань і на їх основі дослідити ефективність системи кримінальних покарань, проте ж Х4 — не є видом кримінальних покарань, це — різновид інших засобів кримінально-правового впливу). Спеціально пояснимо, що Х введений нами невипадково. Річ у тому, що в деяких країнах За-ходу(63) аналогічні, однорідні, чи споріднені, з названими засоби нерідко включені законодавцем безпосередньо в систему кримінальних покарань або застосовуються в судовій практиці самостійно на рівні чи поряд з кримінальним покаранням. Все це наштовхнуло нас на постановку не просто експерименту по дослідженню ефективності найбільш часто застосовуваних у судовій практиці видів кримінальних покарань і їх системи у боротьбі зі злочинністю, але й на постановку експерименту, при виконанні якого було зроблено спробу здійснити розвідку можливого впливу на злочинність деяких інших засобів кримінально-правового впливу в порівнянні, а також у комплексі з найбільш часто застосовуваними видами кримінальних покарань, що й було зроблено нами нижче.

Щоб одержані математичні моделі можна було використати не тільки з практичною метою (наприклад, для середньо- та короткострокового прогнозування і тактичного комплексного планування засобів боротьби зі злочинністю, зокрема за допомогою системи кримінальних покарань та конкретних кримінально-правових санкцій закону), ці математичні моделі будувались не тільки в натуральних одиницях виміру — Х„ але і в так званих кодовано-стандартизованих значеннях 2,. Це дозволило теоретично осмислити одержану модель та за "ваговими" коефіцієнтами при 2, не тільки якісно, але й кількісно оцінити, або "зважити", роль та вплив кожного Х,-го фактора та їх всіляких комбінованих впливів 2-го порядку на злочинність.

Кодування або стандартизація введених нами раніше X, здійснювались за допомогою загальновідомої формули:

•у  —^^іі"-""^ .   ік\

=:———о—— ;••• (6), ^і

де 2(и — кодовано-стандартизоване "и"-те значення X, факто ра; Х( — середнє значення Х„ тобто

/.л..,, X, = и-^... (7),

де N — кількість "експериментів" або спостережень за злочинністю, 5, — дисперсія 2,-го фактора, тобто

5 ^ГЙ2^2? ^ 81   V   N-1   '-(8)-

\

У результаті проведеного експерименту були одержані такі математичні моделі типу (5) у кодовано-стандартизованих (9) та натуральних одиницях виміру значень досліджуваних факторів (10):

У= -0,2112і-7,52922+4,0162з+2,73224-9,1952?+

+24,5452і22-19,0517.^-18,268^+27,164:7^-6,089^+ +5,03422 24 +7,4062з2- 1,7352з 24-9,804 2^ ;... (9) та

¥=74735,600-0,816Хі-49,932Х2+29,451Хз+18,260Х4-

-0,002Хі+0,012ХіХ2-0,016ХіХз-0,014ХіХ4+0,032Х2-

-0,009Х2Х3 +0,003Х2Х4 +0,010Хз-0,005ХзХ4-0,010Х4;... (10).

Нашвидкуруч проаналізуємо для прикладу формулу (9). Як видно з аналізу знаків та величини коефіцієнтів у формулі (9), найбільший, причому позитивний, або криміногенний, вплив на злочинність має кількість випадків застосування до засуджених покарання у вигляді виправних робіт, піднесене до квадрата (див. у формулі: +27,16422). Однак, як виходить з подальшого аналізу цієї формули (більш докладно цей аналіз буде наведено повністю дещо пізніше), вплив на злочинність покарання у вигляді виправних робіт не є однозначним, тому що містить у собі як криміногенні, так і антикриміногенні елементи. Звідси випливає, Що до застосування цього виду покарань (по відношенню до інших) треба ставитись досить обережно, тому що в квадраті воно здатне виявити могутній і найсильніший, порівняно з іншими видами покарання, криміногенний (а не антикриміногенний) вплив на злочинність.

На другому місці за силою впливу на злочинність, причому також позитивного, який зумовлює зростання злочинності, стоїть

комбінований вплив на злочинність добутку випадків застосування до засуджених покарань у вигляді позбавлення волі та виправних робіт (див. у формулі: +24,545 2, 2.2). Цей висновок, одержаний на основі поглибленого аналізу та математичної обробки фактичних даних кримінальної й судової статистики, з одного боку, підтверджує висунуту в наш час багатьма вченими та практиками тезу про те, що в сучасних умовах позбавлення волі як вид кримінального покарання не тільки не здатне дієво стримувати зростання злочинності, але й в окремих випадках (як у цьому — при певному "критичному" поєднанні застосування до засуджених позбавлення волі й виправних робіт) призводить до її зростання. З іншого боку, цей висновок, по своїй суті, породжений дійсністю (оскільки безпосередньо витікає з математичної моделі дійсності), наштовхує нас на нові теоретичні положення про кри-міногенність певного сполучення в судовій практиці застосування позбавлення волі та виправних робіт, що за певних (назвемо їх критичними) значень здатні зумовити зростання злочинності.

Показово, що тільки на третьому, четвертому, п'ятому та шостому місцях за силою дії на злочинність виявляється анти-криміногенний, знижуючий зростання і зменшуючий стан злочинності вплив окремих видів кримінальних покарань та їх системи. Все це ще раз підтверджує і частково пояснює те, чому в сучасних умовах спостерігається нестримне зростання злочинності, і чому сучасна система кримінальних покарань, а точніше практика її застосування, малоефективна і не здатна стримати зростання злочинності. Найбільш антикриміногенний, стримуючий і зменшуючий злочинність вплив здійснює сполучення (добуток) позбавлення волі та штрафу (див. у формулі: — 19,051 2і2з), далі у міру зниження антикриміногенного попереджуючого злочинність впливу йде сполучення (добуток) позбавлення волі та умовного засудження, а також умовного засудження з обов'язковим залученням до праці (див. у формулі: - 18,2682і24); квадрат умовного засудження та умовного засудження з обов'язковим залученням до праці або умовне засудження та умовне засудження з обов'язковим залученням до праці, піднесені до квадрата (див. у формулі: —9,80424) та квадрат позбавлення волі, чи кількість засуджених до позбавлення волі, піднесена до квадрата (див. у формулі: —9,1952;') і т.д. Антикриміногенний, попереджуючий вплив на злочинність цих видів кримінальних покарань та

інших заходів кримінально-правового впливу, різних сполучень їх впливу особливого подиву не викликають, оскільки вони вже давно відомі як у теорії кримінального та виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права й кримінології, так і в практиці.

Особливий як теоретичний, так і практичний інтерес викликає більш докладний, ретельний аналіз впливу на злочинність кожного виду кримінального покарання або інших засобів кримінально-правового впливу окремо і в різних сполученнях, або комбінаціях. Почнемо, наприклад, з позбавлення волі. Дія позбавлення волі (як, утім, й інших видів кримінальних покарань та інших заходів кримінально-правового впливу) на злочинність є складною і неоднозначною, оскільки вона не є ізольованою і тут починають виявлятися системні ознаки, тобто ті властивості, що їх набуває той чи інший вид покарання у системі кримінальних покарань. Для зручності коментування випишемо із формули (9) всі члени, які моделюють вплив на злочинність позбавлення волі:

-0,21121-9,195212+24,5452^22-19,051212з-18,2682124.

Із 5 членів тільки один (+24,5452і22) справляє на злочинність зворотний очікуваному попереджуючому явно криміногенний вплив — це назване нами вище критичне поєднання в судовій практиці позбавлення волі та виправних робіт як основних видів покарання. Не зупиняючись на ньому, зауважимо, що цей криміногенний вплив досить сильний і значною мірою послаблює загальний антикриміногенний, попереджуючий вплив на злочинність як власне самого позбавлення волі, так і його поєднань з іншими видами покарань та іншими засобами кримінально-правового впливу. Так, якщо антикриміногенний вплив можна виразити у таких умовних одиницях:

0,211+9,195+19,051 +18,268=46,725,

то після "віднімання" від нього криміногенного впливу залишається тільки 21,18 умовних одиниць антикриміногенного попереджуючого впливу (46,725—24,545=21,180). Найбільш антикриміногенний та попереджуючий вплив на злочинність чинить комбіноване поєднання позбавлення волі із штрафом (див. за формулою: — 19,0512і2з). Далі у міру зменшення сили попереджуючого впливу на злочинність йдуть: по-перше, комбінований

вплив на злочинність позбавлення волі та умовного засудження, а також умовного засудження з обов'язковим залученням до праці (див. за формулою: — 18,2682і24); по-друге, власна кількість випадків засудження до позбавлення волі, піднесена до квадрата (див. за формулою: — 9,1952і) і, по-третє, просто кількість випадків засудження до позбавлення волі (див. за формулою: —0,2112і).

Переходимо до наступного виду покарань — виправних робіт. Випишемо з формули (9) всі члени, що моделюють вплив на злочинність цього виду покарання:

- 7,5292г + 24,5452і22 + 27,1642з - 6,0892а2з + 5,0342224.

Як бачимо, тільки два члени із п'яти свідчать про антикриміно-генний і попереджуючий вплив на злочинність. Це власна кількість випадків засудження до виправних робіт (показово, що ця кількість, але піднесена до квадрата, стає вже криміногенною і чинить найбільш сильний криміногенний вплив, який зумовлює зростання злочинності) та комбінований вплив на злочинність виправних робіт і штрафу як основних видів покарань. Однак цей попереджуючий вплив, як можна судити з оцінки величин відповідних "вагових" коефіцієнтів, дуже слабкий і зводиться нанівець більш сильним криміногенним впливом. Внаслідок цього вплив виправних робіт на злочинність у модельованих умовах у цілому можна оцінити як криміногенний, який сам по собі є над-! звичайним і потребує негайної перевірки, додаткового поглибленого вивчення та усунення.                                 -

Розглянемо й оцінимо вплив на злочинність штрафу. Для цього випишемо з формули (9) всі члени, що моделюють цей вплив:

+4,0162з- 19,0512і2з-6,089222з +7,4062з- 1,7352з24.

Як бачимо (див.: + 4,0162з + 7,4062з), застосування тільки штрафу саме по собі є криміногенним, тобто здатним викликати й підтримувати зростання злочинності. Однак цей криміногенний ефект гаситься більш значним за своєю силою попереджуючим й антикриміногенним, який чинить на злочинність комбінований вплив штрафу разом з іншими видами покарань й іншими засобами кримінально-правового впливу. Найбільший антикриміноген-ний ефект при цьому спричиняє комбінований вплив на зло- • чинність штрафу і позбавлення волі як основних видів покарань (див.: - 19,051 2і2з).

Вплив на злочинність також інших заходів кримінально-правового характеру моделюється такими членами:

+2,732 24- 18,2б82і24+5,0342224- 1,7352з24-9,804242.

З їх аналізу видно, що найсильніший антикриміногенний і попереджуючий вплив на злочинність чинить комбіноване застосування в судовій практиці позбавлення волі та умовного засудження, а також умовного засудження з обов'язковим залученням до праці (див. у формулі: - 18,2682і24), а ще піднесена до квадрата кількість випадків умовного засудження й умовного засудження з обов'язковим залученням до праці (див. у формулі: - 9,80424). Показово, що, порівняно з іншими видами кримінальних покарань, антикриміногенний і попереджувальний вплив умовного засудження й умовного засудження з обов'язковим залученням до праці виявляється одним із найсильніших. Так, за силою анти-криміногенного і попереджувального впливу на злочинність комбінований вплив на злочинність умовного засудження, а також умовного засудження з обов'язковим залученням до праці і позбавлення волі посідає друге місце (після комбінованого впливу позбавлення волі і штрафу), а кількість випадків умовного засудження й умовного засудження з обов'язковим залученням до праці, піднесена до квадрата, — третє місце, перевищуючи попереджувальний вплив кількості засуджених до позбавлення волі, також піднесеної до квадрата. Все це свідчить про значний попереджуючий ефект, а, отже, про високу ефективність у боротьбі зі злочинністю розглянутих засобів кримінально-правового впливу, а також їх різноманітних комбінацій.

Значний теоретичний і практичний інтерес має більш поглиблене дослідження ефективності якого-небудь одного виду покарання або інших заходів кримінально-правового впливу, наприклад дослідження ефективності позбавлення волі, зокрема дослідження ефективності в боротьбі зі злочинністю різних строків позбавлення волі. Введемо для прикладу необхідні позначення:

У — абсолютний рівень злочинності (у злочинцях);

Хі — кількість засуджених до позбавлення волі на строк до 1 року включно;

Х2 — кількість засуджених до позбавлення волі на строк більше 1 року до 3-х років включно;

Хз — кількість засуджених до позбавлення волі на строк більше 3-х років до 10 років включно;

Х4 — кількість засуджених до позбавлення волі на строк більше 10 років до 15 років включно.

Після проведення пасивного експерименту і відповідних розрахунків можна одержати такі нелінійні математичні моделі 2-го порядку відповідно в кодово-стандартизованому вигляді(И) і в натуральних одиницях вимірювання (12):

У= - 17,0712і+30,32822-30,8072з+9,49324+8,6032^-1 - 19,41 02,22+9,11 22,2з+34,1102,24-83,6 1622 + і +68,352222з-9,7372224+36,1382;з-31,3722з24-5,4341242; ...(11).

У =181874-239,578Хі+315,828Х2-320,985Хз+1169,980Х4+ +0,041ХЇ-0,067ХіХ2+0,018ХіХз+0,114ХіХ4-0,1512ХІ+ +0,109Х2Х3-0,448Х2Х4+0,907х1-0,695Х3Х4- 1.592Х42; ...(12).

Аналогічно з попереднім прикладом розпочнемо загальний аналіз формули (11). З аналізу знаків і абсолютної величини вагомих коефіцієнтів цієї формули випливає, що максимальну силу дії на злочинність (антикриміногенну і попереджуючу) має кількість випадків позбавлення волі на строк більше 1 року і до 3-х років включно. Попереджуючий ефект посилюється квадратом кількості осіб, засуджених до позбавлення волі на той самий строк (див. у формулі: —83,615 2^). Близьким за абсолютною величиною, але все-таки меншим і вже зворотнім за напрямом впливу, тобто криміногенним, виявляється, є комбінований вплив добутку кількості засуджених до таких строків позбавлення волі: більше 1 року до 3-х років включно і більше 3-х років до 10 років включно (див. у формулі:

+ 68,3522з2з). Звідси випливає необхідність обмеження й зменшення в судовій практиці кількості засуджених до названих строків позбавлення волі, наприклад, за рахунок зменшення кількості засуджених до позбавлення волі на строк більше 3-х років до 10 років включно, тим більше, що ця кількість, піднесена до квадрата, виявляє, у свою чергу, за силою інший, більш сильний криміногенний вплив на злочинність (див. у формулі: 36,1382з). На третьому місці за силою криміногенного впливу на злочинність, як і варто було чекати, стоїть криміногенний вплив на злочинність найнижчих (малих) і найвищих строків позбавлення волі, посилений їх добутком, невиправдане і безпідставно розширене використання цих

строків у судовій практиці зумовлює зростання злочинності. До таких строків позбавлення волі належать позбавлення волі на строк до 1 року включно і більше 10 років до 15 років включно (див. у формулі: +34,1102і24).

Дещо меншою за величиною, але вже антикриміногенною і попереджуючою зростання злочинності є комбінована дія на злочинність таких строків позбавлення волі: більше 3 років до 10 років включно і більше 10 років і до 15 років включно (див. у формулі:—31,3722з24). При цьому слід пам'ятати і враховувати виявлений нами раніше могутній криміногенний вплив на злочинність кількості чоловік, засуджених до позбавлення волі на строк більше 3-х років до 10 років включно, піднесеної до квадрата. Звідси випливає, що для досягнення і збільшення бажаного антик-риміногенного і попереджуючого впливу розглядуваної комбінації в судовій практиці застосування різних строків позбавлення волі, необхідно збільшувати (у певних межах) позбавлення волі на строк більше 10 років до 15 років. Але й тут є свої обмеження, про які ми вже згадували, і які випливають з подальшого аналізу одержаної формули. Аналогічно до попереднього прикладу, пропонуємо вам продовжити і закінчити аналіз одержаних нами математичних моделей (11) і (12).

Слід зазначити, що в загальному випадку неможливо всі виявлені в ході дослідження закономірності безумовно відносити до шуканих, оскільки вони можуть бути зумовлені не тільки природою досліджуваних явищ і процесів, але й різними, так званими шумами, або перешкодами, зокрема властивостями й якостями окремих об'єктів вивчення.

Щоб виділити і відібрати серед усіх закономірностей, виявлених у ході досліду ті загальні, які й належать досліджуваному явищу або процесу, "відсіяти" їх від інших так званих шумових, породжених, зокрема, властивостями і якостями об'єктів вивчення (у нашому випадку це — індивідуальні особливості кожного суб'єкта покарання і кожного об'єкта загального попередження), існує багато спеціальних методів і приватно-наукових методик, про які ми вже згадували раніше. Серед них можна, наприклад, назвати метод оцінки коефіцієнта одержаних математичних моделей на значущість, у результаті використання якого відсіваються і не беруться до уваги ті члени формул одержаних математичних моделей, коефіцієнти яких визнані незначущими або малозначущими,

а їх "внесок" у досліджуваний процес або вплив на досліджуване явище хибними, породженими і зумовленими флуктуаціями і коливаннями властивостей та якостей досліджуваних об'єктів. На-| приклад, в одержаній нами раніше математичній моделі (11) мож-'і на знехтувати таким членом: —5,43424, а отже, знехтувати і попереджуючим впливом на злочинність кількості засуджених до максимального строку покарання (більше 10 років до 15 років включно), піднесеної до квадрата, завдяки її малим величинам і відносно високій схильності до різних випадкових процесів, характерних для поведінки окремих індивідів, схильних до вчинення злочинів, за які, відповідно до закону, передбачені максимальні строки позбавлення волі.

Окрім методу оцінки коефіцієнтів, одержаних рівнянь регресії, можливе також використання спеціальних методів перевірки одержаних математичних моделей на відтворення й адекватність даним практики, про які ми вже згадували.

Наведені приклади свідчать про те, що використання логіко-математичних методів і особливо методів математичного моделювання є, по суті, кроком уперед, який дозволяє піднятись на якісно новий рівень вивчення проблем злочинності і системи кримінальних покарань, перейти від нестрогих та найпростійших якісно-кількісних оцінок досліджуваних явищ і процесів до виявлення їх глибинних механізмів. Очевидно, не всі одержані таким чином висновки, думки, пропозиції та ідеї можна буде одразу ж і без особливих зусиль і затрат осмислити, продумати і безболісно прийняти, оскільки багато з них не тільки стверджують і уточнюють вже відомі істини в теорії або раніше одержані на практиці результати, а й дозволяють сформулювати якісно нові, нерідко несподівані й суперечливі відомим, багато в чому незвичні для нас і досить оригінальні висновки, ідеї, думки. Особлива цінність цих висновків, думок та ідей полягає в тому, що вони ненадумані, не є штучною побудовою, а народжені і підказані самою дійсністю, практикою. Логіко-математичний апарат дозволив лише виявити сховане природою, розкрити внутрішній механізм досліджуваних явищ і процесів, не порушуючи його і не втручаючись у нього, описати його і виявлені закономірності. Разом з тим не слід й абсолютизувати та ідеалізувати одержані висновки і результати. Як і все в цьому світі, вони відносні. А значить, діють і дійсні й правильні тільки в певних просторово-часових межах, за певниі

зовнішніх умов, які склалися й існували в ході експерименту (соціально-політичних, історичних, господарських, правових та інших). З цього випливає, що будь-яка зміна за цих умов або вихід із заданих просторово-часових меж, здатні й можуть у загальному випадку порушити виявлені нами закономірності, а значить, і вплинути на кінцеві висновки й результати. Тому одним із завдань, що виникають у ході експерименту, є встановлення точних рамок і перевірка так званої галузі існування кінцевих висновків і результатів експерименту, а також можливостей їх поширення на інші галузі. В разі відсутності збігу цих галузей існування в теорії й на практиці можливі випадки так званих артефактів або хибного розходження одержаних результатів з уже відомими в літературі і на практиці, на що треба звернути велику увагу при підсумковому аналізі одержаних висновків і результатів, їх порівнянні з уже відомими.

Головні висновки до розділу

1. Питання про загальні філософські концепції покарання та їх вплив на цілі покарання, законодавчу модель системи кримінальних покарань та практику її використання й реалізації, кримінальну та кримінально-виконавчу політику держави у цілому впродовж усієї історії людства було найбільш дискусійним, що певною (якщо не значною) мірою позначалося на злочинності та системі кримінальних покарань і на ефективності кримінально-правової боротьби зі злочинністю.

2. Розглядаючи ефективність покарання як ступінь досягнення його цілей, головним показником ефективності покарання слід вважати злочинність.

3. Якою б досконалою не була система кримінальних покарань, 'її ефективність у боротьбі зі злочинністю визначається не тільки її складом і власними кількісно-якісними особливостями, але й тим, наскільки науково обгрунтовано, оптимально й якісно реалізовано систему покарань у кримінально-правових санкціях закону.

4. У підвалини конструювання кримінально-правових санкцій закону слід покласти три науково обгрунтовані класифікації: першу — злочини за ступенем їх суспільної небезпеки й тяжкості, другу — різні види й розміри покарань за мірою тяжкості, а також третю (проміжну) класифікацію, що ставить перші дві у відповідність одна одній. Найбільш оптимально, економна й результативно все це можна зробити тільки за допомогою логіко-матєматичних методів.

Бібліографічні посилання

Підрозділ 3.1

1. Див.: Бажанов М.И. Уголовное право Украйни. Общая часть. — Днепропетров 1992.— С. 132-136.

2. Див.: Веап РШІір. РипізЬтепІ. — ОхЮга, 1981. — 332 р.

3. Див.: Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. —М., 1990. — С. 34-37; Курс советской криминологии: Предмет. Методология. Преступность й ее причини. Прес-тупник /Под ред. В.Н. Кудрявцева, Й.Й. Карпеца, В.В. Коробейникова. — М., 1985. — С. 106-138; Криминология: Учебник /Отв.ред. В.К. Звирбуль, Н.Ф. Кузнецова, Г.М. Миньковский. — М., 1979. — С. 49-90; 173-189 й др.

4. Див.: Капі І. Рііііочорпу оі Ьато (Ігапя. Е.Т. Нааііе).— Т. апа Т. СІагЬ, 1897, Р.14-|! 37-42; Вгааіеу Р.Н. ЕІЬісаІ Зічаіев. — Сіагепаоп. Ргевв, 1927. — Р. 26-27.             ^

Кант Й. Соч. в 6-ти томах: Библиотека "Философское наследие". — М., 1965. ^ Т. 4, ч.2. — С. 20-59; 388-439.                                                 |

5. Див.: Судебники ХУ-ХУІ вв. — М., 1952. — С. 2-Ю.                       І

6. Див.: Вепіїїат С. Ап Іпігойисиоп Іо Ше Ргіпсіріев оі Могаїв апа Ьедізіайоп. — Вази

Віаск^еіі, 1948. — Р. 300-310; Вессагіа С. Оі сгітеа апгі ритяЬтепІї. — Іп А. Мапгот.

ТЬе Соїитп оГ ІпГату (ггапк.К.РозІег апа д. Сгідвоп). — 1964. — Р. 60-79; Гагонцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. Общая часть. — СПб., 1887. — С. 130-168.

7. Див.: Таганцев Н.С. Вказ. праця. — С. 162-163.

8. Позньїшев С.В. Основньїе вопросьі учения о наказаний. —М., 1904. — С. 260-264.

9. Там само. — С. 370-402.

10. Овсянншов М.Ф. Философия Гегеля. — М., 1959. — 305 с.

11. Платон. Соч. в 3-х томах: Библиотека "Философское наследие". — М., 1968. — Т. 3. — 562 с.

12. Там само.

13. Веап РШІір, ор. сії. — Р. 154-182.

14. Див.: Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. — М., 1988. — С. 213-217; Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. П.И. Гришаева, Б.В. Здравомьіслова. — М., 1982. — С. 264-268; Курс советского уголовного права. Общая часть /Отв.ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. — Л., 1970. — Т.2 — С. 201-228; Курс советского уголовного права. Общая часть. Наказание /рєд.кол.: А.А. Пиантковский, П.С. Ромашкин, В.М. Чхиквад-зе. — М., 1970. — Т.З. — С. 31-50; Уголовное право УССР. Общая часть /Под ред. В.В. Сташиса, А.Ш. Якупова. — К., 1984. — С. 223-226; Уголовное право Украин-ской ССР на современном зтапе. Общая часть /Отв.ред. Ф.Г. Бурчак. — К., 1985. — С. 315-319 та ін.

15. Курс советского уголовного права. Общая часть /Отв.ред. Н.А. Беляева, М.Д. Шаргородский. — Л., 1970. — Т.2. — С. 220.

16. Див.: Кузнецова Н.Ф., Злобин Г.А. Социальная обусловленность уголовного за-кона й научное обеспечение нормотворчества // Сов. государство й право. — 1976. — № 8. — С. 76-80; Никифоров Б.С. Наказание й его цели // Сов. государство й право. — 1981. — №9. — С. 65-68; Ной И.С. Вопросьі теории наказания в советском уголовном праве. — Саратов, 1962. — С. 104-160; Стручков Н.А. Уголовная ответственность й ее реализапия в борьбе с преступностью. — Саратов, 1978. — 264 с.; Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. — М., 1990. — 142 с. та ін.

17. Див.: Никифоров Б.С. Вказ. праця. — С. 64-66.

18. Див.: Стручков Н.А. Вказ. праця. — С. 60-64.

19. Див.: Кримінальний кодекс України: проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. — К., 1994. — 152 с.

20. Див.: Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. — М„ 1988. —С. 213-214.

21. Див.: Курс советского уголовного права. Общая часть /Отв.ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. — Л„ 1970. — Т.2. — С. 201-202.

22. Див.: Ременсон А.Л. Теоретические вопросьі исполнения лишения свободи й перевоспитания заключенньїх: Автореф. док. дисс. — Томск, 1965. — С. 19.

23. Див.: Кримінальний кодекс України. — Ст. 22.

24. Див.: Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. — М., 1988. — С. 213-215; Уголовное право УССР. Общая часть /Под ред. В.В. Сташиса, А.Ш. Якупова. — К., 1984. — С. 223-226;

Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. П.И. Гришаева, Б.В. Здравомьіслова. — М., 1982. — С. 264-268; Курс советского уголовного права. Общая часть /Отв. Ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. — Л„ 1970. — Т. 2. — С. 201-229 та ін.

25. Див.: Ной И.С. Вопросьі теории наказания в советском уголовном праве. — Саратов, 1962.—С. 44.

26. Там само. — С. 41.

27. Див.: Курс советского уголовного права. Общая часть. /Отв.ред. НА. Беляев, М.Д. Шаргородский. — Л., 1970. —Т.2. — С. 213.

28. Див.: Беляев Н.А. Цели наказаний й средства их достижения в исправительнй трудовьіх учреждениях. — Л., 1963. — С. 48.                                   '

29. Див.: Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г.А. Кригера^ Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. — М., 1988. — С. 214.                       :

30. Див.: Кримінальний кодекс України: проект, підготовлений робочою групою. Кабінету Міністрів України. — К., 1994. — 152 с.

31. Див.: Примітка.                                                         '

32. Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузне-;

цовой, Ю.М. Ткачевского. — М., 1988. — С. 214.

Підрозділ 3.2

33. Див.: Марочкин С.Ю. Проблема зффективности норм международного права. — Иркутск, 1988. — С. 25.

34. Див.: Критика й библиография // Сов. государство й право. — 1989. — №9. —

С.152-153.

35. Див.: Беляев Н.А. Цели наказаний й средства их достижения в исправительно-трудовьіх учреждениях. — Л., 1963. — С. 40-64; Карпец И.И. Наказание, Социальньїе, правовьіе й криминологические проблемьі. — М., 1973. — С. 263-285; Карєтников Й.В. Криминологические проблеми исполнения й отбьівания уголовного наказания в виде лишения свободи //Сов. государство й право. — 1989. — №10. — С. 66-72; Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. — М., 1988. — С. 216; Наташев А.Е., Никифоров Б.С. Об зффективности уго-ловно-правовьіх мер борьбьі с преступностью. — М., 1968. — С. 4; Яковлев А.М. Пре-ступность как социально-правовое явление //Сов. государство й право. —1978. — №1, —

С. 78-80.

36. Див.: О судебной практике по условно-досрочному освобождению осужден-ньіх от наказания: Постановление Пленума Верховного Суда СССР от 4 марта 1961 г. — №2 // Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР 1924-

1963 гг, — М., 1964. — С. 209-210.

37. Див.: Саркисова З.А. Роль наказания в предупреждении преступлений. — Минск, 1990. — 160 с.; Белая книга о преступности, 1988 г. Хандзай Хапусе //Хомусе хому сого конкюдзе хзн. — Токио, 1989. — 650 с. — Яп. яз. та ін.

38. Див.: Кузнецов Ф.Т., Подьімов П.Е., Шмаров Й.В. Зффективность деятельности исправительно-трудовьіх учрежденйй. — М., 1968. — С. 18-44.

Підрозділ 3.3

39. Див.: Блувштейн Ю.Д. Об оценке степени общественной опасности преступлений // Вопросм борьбьі с преступностью. — М., 1972. — Вьш. 15. — С. 27-32; Боро-дш С.В. Пуги оптимизации вьібора санкций при разработке проектов утоловньїх ко-дексов республик (юридический аспект) // Сов.государство й право. — 1991. — № 8. — С. 73-89; Загороди чков Н.И. Проблеми классификации преступлений в свете дальней-иіего совершенствования советского уголовного права // Проблеми совершенствова-ния уголовного закона. — М., 1984. — С. 80-86; Ковалев М.И. Зффективность уголов-но-правовьіх санкций в законодательстве, теории уголовного права й судебной практико // Проблеми уголовного права й криминалистики: Научньїе трудьі. — СверД-ловск, 1971. — Вьш. 14. — С. 30-41; Козлов А.П. Система санкций в уголовном праве. — Красноярск, 1991. — 119 с.; Кригер Г.Л. Построение санкций в новом уголовном законодательстве // Актуальньїе проблеми уголовного права. — М., 1989. — С. 112-119;

Мальцев В.В. О правилах построения утоловно-правових санкций // Вопросьі совер|-|

шенствования уголовно-правовьіх норм на современном зтапе: Сб. научн. трудов. -у

Г:

Свердловск, 1986. — С. 23-33; Осипав П.П. Теоретические основи построения й приме-нения уголовно-правових санкций. — Л., 1989. — 110 с.; Проценко В.В. Построение уголовно-правовьіх санкций при повторности преступлений: Автореф. дисс. на соиск. учен. степ. канд. юрид. наук. — Саратов, 1989. — 21 с.; Хан-Магомедов Д.С. Проблеми классификации преступлений с учетом их общественной опасности // Проблеми совершенствования уголовного законодательства. — М., 1981. — С. 17-34; Хан-Магомедов Д.С. Методика сравнительной оценки тяжести наказания // Вопроси борьбьі с преступностью. — М., 1972. — Вип.15. — С. 42-53; Чубарев В.Л. Общественная опас-ность преступления й наказание (Количественньїе методи изучения). — М., 1982. — 98 с.; Чубарев В.А. Тяжесть преступного деяния. — К., 1992. — 270 с.

40. Чубарев В.Л. Тяжесть преступного деяния: Автореф. дисс. на соиск. учен. степ. доктора юрид. наук. — К., 1992. — С. 24.

41. Бородин С.В. Пуги оптимизации вибора санкций при разработке проектов уго-ловних кодексов республик // Сов.государство й право. — 1991. — №8. — С. 80.

42. Бородин С.В. Пуги оптимизации вьібора санкций при разработке проектов утоловньїх кодексов республик // Сов. государство й право. — 1991. — № 8. — С. 89.

43. Див.: Винарский М.С., Лурье М.В. Планирование зксперимента в технологичес-ких исследованиях. — К., 1975. —168 с.; Горьский В.Г., Бродский В.З. Симплексний метод планирования зкстремальньїх зкспериментов // Заводская лаборатория. — 1965. — № 7. — С. 831-836; Налимов В.В., Чернов Н.А. Статистические методи планиро-вания зкстремальньїх зкспериментов. — М., 1965. — 340 с. та ін.

44. Див.: Афифи А., Зйзен С. Статистический анализ: подход с использованием ЗВМ /Пер. с англ., подред. Г.П. Башарина. —М., 1982. — 488 с.; Поллар Дж. Справоч-ник по вьічислительньїм методам статистики /Пер. с англ. В.С. Занадворова. — М., 1982. — 344 с.; Пустьільник Е.Й. Статистические методи анализа й обработки наблю-дений: физико-математическая библиотека инженера. — М., 1968. — 288 с. та ін.

45. Козлов А.П. Уголовно-правовие санкций (проблеми построения, классификации й измерения). — Красноярск, 1989. — С. 3-10.

46. Ковалев М.И. Советское уголовное право. — Свердловск, 1974. — С. 90-93.

47. Ковалев М.И. Вказ. праця. — С. 210-215; Козлов А.П. Вказ. праця. — С. 67-86.

48. Козлов А.П. Вказ. праця. — С. 128-130.

49. Там само.

Підрозділ 3.4

50. Див.: Питання прикладної математики та математичного моделювання: 36. наук. праць / Ред. кол.: Ю.А. Мельников (відп. ред.) та ін. — Дніпропетровськ, 1992. — 160 с.; Робертс, Фред.С. Дискретние математические модели с приложениями к соци-альньїм, биологическим й зкологическим задачам /Пер. с англ. А.М. Раппопорта, С.И. Травкина; Под ред. А.И. Теймана. — М., 1986. — 494 с. та ін.

51. Асимптотические задачи теории вероятностей й математической статистики:

Сб, статей //АН Узб. ССР й Ин-т математики им. В.М. Романовского; (Ред.кол.: Т.А. Аз-паров, Ш.К. форманов (отв.ред.) й др.). — Ташкент, 1990. — 175 с.; Секей, Габор. Парадокси в теории вероятностей й математической статистико /Пер. с англ. В.В. Ульяно-ва; Под. ред. В.В. Сазанова. — М., 1990. — 240 с.; Купер, Джордж, Макшллем, Клерк. Ве-Роятностние методи анализа сигналов й систем /Пер. с англ. Е.М. Липовецкого, А.И. Папкова; Под ред. В.Г. Горянова. — М., 1989. — 376 с. та ін.

52. Факторний дискриминантний й кластерний анализ: Сборник /Пер. с англ. А.М. Хотимского, С.Б. Королева; Под ред. И.С. Енюкова. — М., 1989. — 215 с.; Семе-^ов Н.А. Программи регрессионного анализа й прогнозирование временньїх рядов. Пакети ПАРНС й МАВР. — М., 1990. — 106 с. (Мат пйрг.печение приклад, статистики);

Шеффе, Генри. Дисперсионньїй анализ /Пер. с англ. Б.А. Севастьянова, В.П. Чистякова. — 2-е изд. — М., 1980. — 512 с. та ін.

53. Див.: Математическое моделирование: Методьі описання й исследования слодс-ньіх систем: Сб. статей / Отв.ред. А.А. Самарский й др. — М., 1989. — 272 с.; Питання прикладної математики та математичного моделювання: 36. наук. праць / Ред. кол.' Ю.А. Мельников (відп. ред.) та ін. — Дніпропетровськ, 1992. — 160 с.

54. Репин С.В., Шеин С.А. Математические методн обработки статистической ин-формации с помощью ЗВМ: Пособие для исследователей гуманит. спец. — Минск 1990. — С. 26-48.

55. Див.: Турчин В.М. Математична статистика в прикладах та задачах: Навч. посібник для студентів, які вивчають дисципліну "теорія ймовірностей та математична статистика". —Дніпропетровськ, 1992. — 163 с.; Мармоза А. Т. Практикум по мате-матической статистико: Учеб. пособие. — К., 1990. — 190 с.; Афифи А; Зйзен С. Ста-тистический анализ: Подход с использованием ЗВМ /Пер. с англ. И.С. Енюкова, И.Д. Новикова / Под ред. Г.П. Башарина. — М., 1982. — 488 с.

56. Див.: ПоллардДж. Справочник по внчислительньїм методам статистики /Пер. с англ. В.С. Занадворова / Под ред. й с предисл. Е.М. Четьіркина. — М., 1982. — 344 с.

57. Там само.

58. Мюллер П. й др. Таблицьі по математической статистике /П. Мюллер, П. Ной-ман, Р. Шторм; Пер. с нем. й предисл. В.М. Ивановой. — М., 1982. — 271 с.

59. Див.: Зфрон, Бредли. Нетрадиционньїе методьі многомерного статистического анализа: Сб.статей / Пер. с англ. Ю.П. Адлера й др.; Под ред. Ю.П. Адлера (Предисл. . Ю.П. Адлера, Ю.А. Кожевника). — М., 1988. — 261 с.; Павловский Ю.Н. Имитационньіе| системи й модели. — М., 1990. — 46 с.                                         |

60. Монаїгомери, Дуглас К. Планирование зксперимента Й анализ данньїх /Сокр.'| пер. с англ. В.А. Коптяева. — Л., 1980. — 383 с.                      ;             |

61. Там само.                                                             |

62. Песаран, Мунтар Хешем, Слейтер, Люси Джоан. Динамическая регрессия: тео-1 рия й алгоритми / Пер. с англ. Д.В. Певцова, Й.В. Полякова; Под ред. З.Б. Ершова. — М., 1984.—310с.

63. Фролова Е.Г. Системи уголовждх наказаний зарубежньїх стран. — Донецк, 1992.—198с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

26592. МЕТОДЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ДОБРОКАЧЕСТВЕННОСТИ ЖИРА 22.16 KB
  МЕТОДЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ДОБРОКАЧЕСТВЕННОСТИ ЖИРА. В средней пробе жира при температуре 20С определяют ЗАПАХ И ВКУС при установлении вкуса пробы не проглатывают. Эти показатели должны быть характерными для данного вида жира вытопленного из доброкачественного сырья. Она должна быть независимо от сорта для говяжьего и бараньего жира плотной или твердой для курдючного мазеобразной для свиного и конского жира мазеобразной или плотной для сборного и костного жира жидкой мазеобразной или плотной.
26593. МЕТОДЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ НАТУРАЛЬНОСТИ МЕДА 3.16 KB
  МЕТОДЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ НАТУРАЛЬНОСТИ МЕДА. Для определения натуральности и качества меда следует проанализировать три признака: питательность неизменность природного состава и возможность хранения. Питательность меда зависит в основном от содержания углеводов и его зрелости причем зрелость определяет не только пищевые и вкусовые но и лечебные качества. Созревание меда эго ряд биохимических превращений основу которых составляет ферментативный гидролиз сахарозы и удаление воды.
26594. МЕТОДЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ СВЕЖЕСТИ РЫБЫ 6.44 KB
  МЕТОДЫ ОПРЕДЕЛЕНИЯ СВЕЖЕСТИ РЫБЫ. Осмотру подлежит вся доставленная к реализации партия рыбы. Обращают внимание на внешний вид рыбы ее цвет состояние чешуи и слизи покрывающих тело рыбы а также на плавники цвет жабр состояние глаз брюшка поджато или вздуто консистенцию мышечной ткани запах слизи жабр и области анального отверстия. Вскрывают также рыбу со вздутым брюшком так как причиной такого состояния у свежей рыбы могут быть лигулез брюшная водянка и другие болезни.
26595. МИКРОФЛОРА МОЛОКА. ИСТОЧНИКИ МИКРОФЛОРЫ МОЛОКА. ИСТОЧНИКИ МИКРОБНОГО ОБСЕМЕНЕНИЯ МОЛОКА 6.71 KB
  МИКРОФЛОРА МОЛОКА. ИСТОЧНИКИ МИКРОФЛОРЫ МОЛОКА. ИСТОЧНИКИ МИКРОБНОГО ОБСЕМЕНЕНИЯ МОЛОКА Молоко хорошая питательная среда для микроорганизмов попадающих в него из различных источников. Вымя коровы основной источник микробного обсеменения молока.
26596. МИКРОФЛОРА, ВЫЗЫВАЮЩАЯ ГНИЛОСТНОЕ РАЗЛОЖЕНИЕ МЯСА 4.08 KB
  Одним из первоначальных продуктов гнилостного распада белка являются пептонысмеси пептидов вызывающие отравление при парентеральном введении. Органические основания образующиеся при гниении белка мяса называют птомаинами. В аэробных условиях процесс распада белка идет значительно глубже с образованием множества промежуточных и конечных продуктов гниения вплоть до воды и газа. Мясо в начальной стадии гниения когда накапливаются промежуточные продукты распада белка более опасно для человека.
26597. МОРФОЛОГИЧЕСКИЙ СОСТАВ МЯСА РАЗЛИЧНЫХ ЖИВОТНЫХ (ВИДОВ УБОЙНЫХ) 18.31 KB
  МОРФОЛОГИЧЕСКИЙ СОСТАВ МЯСА РАЗЛИЧНЫХ ЖИВОТНЫХ ВИДОВ УБОЙНЫХ. Цвет мышечной ткани красный но у различных видов убойных животных он отличается значительным разнообразием оттенков. Бледная окраска мускулатуры у откормленных и мало работающих животных связана с незначительным содержанием в ней миоглобина и свидетельствует о слабой интенсивности окислительных реакций. Так белесоватый цвет имеет мясо животных при беломышечной болезни а белое мясо возможно у свиней и даже у крупного рогатого скота при откорме их в промышленных комплексах в...
26598. СПОСОБЫ ДЕЗАКТИВАЦИИ ПРОДУКТОВ УБОЯ ЖИВОТНЫХ, СОДЕРЖАЩИХ РАДИОАКТИВНЫЕ ВЕЩЕСТВА 19.52 KB
  Основной задачей дезактивации мяса и мясопродуктов является снижение их радиоактивности до допустимых величин.56096: для мяса убойных животных без костей полуфабрикатов субпродуктов по цезию137 60 Бк кг стронцию90 50 Бк кг; для оленины без костей по цезию137 250 Бк кг стронцию90 80 Бк кг; для мяса диких животных без костей по цезию137 320 Бк кг стронцию90 100 Бк кг; для костей всех видов по цезию137 160 Бк кг стронцию90 200 Бк кг; для мяса домашней и промысловой птицы субпродуктов и полуфабрикатов из мяса птицы...
26599. СПОСОБЫ ОБЕЗВРЕЖИВАНИЯ МОЛОКА БОЛЬНЫХ ЖИВОТНЫХ. КОНТРОЛЬ ЗА ЭФФЕКТИВНОСТЬЮ ОБЕЗВРЕЖИВАНИЯ 2.24 KB
  СПОСОБЫ ОБЕЗВРЕЖИВАНИЯ МОЛОКА БОЛЬНЫХ ЖИВОТНЫХ. Высокотемпературная обработка молока проводится с целью его обеззараживания от патогенных микроорганизмов продления срока хранения и обеспечения технологических свойств при переработке в молочные продукты. Чаще применяют пастеризацию нагревание молока до температуры не выше 100 С с выдержкой или без нее при этом инактивируют вегетативные формы бактерий. Пастеризация может быть длительной молоко нагревают до температуры 63 65С и выдерживают 30 мин кратковременной нагревание до...
26600. СПОСОБЫ ОГЛУШЕНИЯ УБОЙНЫХ ЖИВОТНЫХ, ИХ СРАВНИТЕЛЬНАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА 12.88 KB
  СПОСОБЫ ОГЛУШЕНИЯ УБОЙНЫХ ЖИВОТНЫХ ИХ СРАВНИТЕЛЬНАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА. 2 способа: с оглушением и без оглушения. Животных других видов убивают без оглушения. К кольцу привязывают животное за рога чтобы в момент оглушения оно не отскочило назад.