15980

Конституційне право України

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ББК 67.94УКРЗООя73 Ф89 Рекомендовано Вченою радою Академії адвокатури України Затверджено Міністерством науки і освіти України лист від 3 червня 2002 р. за № 14/18.21154 Рецензенти В. Ф. Погорілко доктор юридичних наук професор членкореспондент АПрН України завіду...

Украинкский

2013-06-18

2.37 MB

2 чел.

ББК 67.9(4УКР)ЗООя73 Ф89

Рекомендовано Вченою радою Академії адвокатури України

Затверджено Міністерством науки і освіти України (лист від 3 червня 2002 р. за № 14/18.2-1154)

Рецензенти

В. Ф. Погорілко, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент   АПрН   України,   завідувач   відділу конституційного    права   і    місцевого    самоврядування Інституту держави і права ім.. В. М. Корецького НАН України;

М. І. Козюбра, доктор юридичних наук, професор, суддя Конституційного Суду України;

П. Є. Євграфов, кандидат юридичних наук,

заступник Голови Конституційного Суду України;

В. В. Кравченко, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач   кафедри   конституційного   права   Інституту економіки та права "Крок", Заслужений юрист України.

О. Ф. Фрицький

Ф89          Конституційне право України: Підручник. — К:

Юрінком Інтер, 2002. - 536 с.

І5ВК 966-667-048-8

У підручнику розглядаються особливості конституційного права України як галузі національного права, науки та навчальної дисципліни; Конституція України як Основний Закон держави, загальні засади конституційного ладу; конституційно-правовий статус людини і громадянина; форми народного волевиявлення; конституційно-правові основи організації здійснення державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, влади Президента України; територіальний устрій та місцеве самоврядування в Україні.

Для студентів, аспірантів, викладачів і науковців юридичних та гуманітарних вищих навчальних закладів.

ББК 67.9(4УКР)ЗООя73+67.300я73

І5ВК 966-667-048-8

© Фрицький О.Ф., 2002

© Художнє оформлення

Юрінком Інтер, 2002


Від автора

З проголошенням незалежності, а згодом і з прийняттям Конституції України у 1996 р. почався науковий процес розв'язання теоретичних проблем конституційного права України. З'явилася потреба дослідити головні інститути цієї галузі права, з'ясувати тенденції їх становлення та розвитку в період розбудови української державності, виявити загальні та особливі риси конституційно-правового регулю-ваня, обумовлені притаманними Україні властивостями: соціальними, економічними, політичними, науковими та національними традиціями.

Теоретичні здобутки українських вчених-конституціона-лістів знайшли своє втілення у процесі законотворення, підготовці монографій та підручників, виданих в Україні у 1999—2002 рр. з курсу "Конституційне право України".

Водночас досить помітною стала тенденція певного захоплення теоретичною підготовкою фахівців з конституційного права як науки, у відриві від дослідження його як галузі національного права України, тобто вивчення статей Конституції, законодавчих і нормативно-правових актів без знання яких опанування курсу з конституційного права неможливе.

Це зокрема, підтверджується тим, що за час, який пройшов після прийняття Конституції України, докорінним чином змінилася нормативно-правова база цієї галузі права: на підставі Основного Закону було прийнято багато нових законів, конституційно-правових актів (1991—1996 рр.).

З 1997 до 2000 р. було двічі (у 1997 та 2001 рр.) оновлено законодавство про вибори народних депутатів України, прийняті закони про місцеві державні адміністрації (1999), місцеве самоврядування в Україні (1997) тощо. Докорінним чином зазнали змін закони України "Про громадянство України", "Про біженців", "Про іміграцію", прийняті у 2001 р.

Важливу роль у процесі визначення правового статусу судової влади відіграв Закон України "Про судоустрій України", прийнятий у 2002 р.

-З-

Всі ці нормативно-правові акти ретельно проаналізовані у цьому підручнику.

У зв'язку зі значним пожвавленням нормотворчого та законодавчого процесів в цей період зазнали відповідних уточнень і теоретичні положення, сформульовані вченими до прийняття Конституції України.

Крім того, саме життя поставило на порядок денний питання більш широкого використання в процесі розробки проблем конституційного права України, порівняльного конституційного права країн СНД, Балтії, інших держав

світу.

Звідси і випливають, обумовлені авторською концепцією завдання, що розглядаються у запропонованому підручнику. Вивчення студентами курсу "Конституційне право України" допоможе їм засвоїти основні положення теорії конституційного права як науки; їх порівняльні характеристики з міжнародно-правовими стандартами конституційного права країн світу; і, нарешті, допоможе засвоїти певний масив нормативно-правової бази, навчитися працювати з законом, з'ясовувати його зміст, особливості, засоби застосування

тощо.

Власне, в цих трьох складових і закладено зміст усіх розділів підручника "Конституційне право України": основні категорії, поняття, терміни теорії конституційного права України; порівняльний аналіз цих теоретичних положень і законодавства інших країн світу; аналіз статей Конституції України і основних нормативно-правових актів конституційного права України.

Звичайно, як і у будь-якому великому науковому дослідженні не всі з авторських висновків будуть сприйняті, деякі з них, мабуть, будуть вимагати додаткової перевірки самим життям, інші мають бути в подальшому розвинуті, уточнені, змінені або взагалі відкинуті наступними дослідженнями. Доцільно також переосмислити наукову спадщину не лише вітчизняних вчених, а й науковців минулого — дореволюційних, близького та далекого зарубіжжя, — дати об'єктивну оцінку їх науковим концепціям, і все корисне для сучасного рівня науки конституційного права України використати, враховуючи нові реалії розбудови конституційної держави.

-4-

Глава І

Конституційне право як провідна галузь

національного права України,

наука та навчальна дисципліна

1. Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права

Традиційно конституційне право розглядається у правознавстві як галузь національного права, як наука і як навчальна дисципліна (курс).

З прийняттям Акта проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україна стала самостійною, суверенною державою, розвиток якої потребував перш за все правового закріплення. Це завдання було покликано виконати, перш за все, конституційне право як провідна галузь системи національного права, що конституює державу. Проте воно ускладнювалося тим, що не можна було автоматично переносити положення конституційного права колишнього Радянського Союзу в нову добу розбудови української державності. Потрібно було на засадах принципово нових концептуальних підстав створити конституційне право України і конституційно-правову ідеологію, які грунтувалися б на досвіді конституціоналізму демократичних країн світу, який, на жаль, не брався до уваги в період існування СРСР.

Зокрема, не враховувалися найважливіші принципи буржуазної науки конституційного права, які здобули своє втілення у багатьох конституціях світу:

—  ідея народного суверенітету як джерела конституції, інших галузей права та державної влади;

—  принцип верховенства закону над іншими нормативними актами;

-5-

—  принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

—   принцип народного представництва і верховенства парламенту;

—  рівність усіх перед законом;

—  пріоритет природних прав людини над державою та її органами.

Як відомо, право регулює різні за змістом суспільні відносини, які мають свою специфіку, з урахуванням того, що виникає об'єктивна необхідність диференціації норм права на окремі частини (галузі) єдиної, в даному разі, системи національного права України, які являють собою сукупність правових норм, що регулюють певну групу суспільних відносин.

Приступаючи до вивчення нового суспільного явища звичайно з'ясовується, що саме досліджується і як, яким чином це дослідження здійснюється стосовно правових явищ, зокрема для з'ясування питання щодо критеріїв виділення відповідних норм права у відповідну галузь. Відповідь на перше питання становить предмет правового регулювання, а на друге — метод правового регулювання, іноді виділяють мету правового регулювання, характер санкцій, об'єкт правовідносин тощо, які також мають певне значення для виділення відповідних галузей права.

Але цього замало.

Необхідним і, мабуть, головним є такий елемент з'ясування сутності відповідної галузі, як юридичний режим. (Режим (франц. гедіте, від лат. гедітеп — правління) — форма правління, метод правління, державний устрій.) Саме за допомогою юридичного режиму з'ясовуються основні напрями дії всієї сукупності норм певної галузі.

Стосовно галузі конституційного права за допомогою юридичного режиму з'ясовуються основні об'єкти дії норм конституційного права — права і свободи особи; державний устрій; влада та форми її здійснення; організація та здійснення державної влади на підставі принципу її розподілу; місцеве самоврядування; територіальна організація України.

Предмет же галузі конституційного права дає можливість диференційовано виділити окремі елементи, які у сукупності дають цілісне уявлення про його зміст.

-6-

Згідно з марксистсько-ленінською концепцією конституційне (державне) право вважалося результатом, знаряддям панування певного класу, знаряддям державного керівництва суспільством. Так, В. Ф. Коток вважав, що специфіка предмета державного права полягає в тому, що його норми закріплюють основи суспільного і державного ладу відповідно до інтересів робітничого класу і колгоспного селянства. С. С. Кравчук специфіку предмета держаного права бачив у регулюванні суспільних відносин, які становлять основи повновладдя народу і виникають у процесі здійснення державою належної народові державної влади. При цьому вчені колишнього Союзу РСР підкреслювали, що найважливіша складова предмета державного права — держава, державні органи, що фактично здійснювали всю повноту державної влади, вирішували, які саме права і свободи надати народові.

Такий самий підхід щодо цього питання був притаманний і буржуазним ученим-конституціоналістам. Так, відомий дореволюційний учений Г. Єллінек у своїй праці "Загальне вчення про державу" писав, що "державне право обіймає правоположення, які стосуються держави і компетенції її органів, а рівно нормує права та обов'язки підданих стосовно держави".

До речі, згаданий підхід безпосередньо пов'язаний з різними підходами щодо термінів "конституційне право" і "державне право". Історично відмінність між цими термінами була обумовлена різними концептуальними підходами у XVIIIXIX ст., згідно з якими у якості вихідних ідей визначалися, з одного боку, ідеї, що абсолютизували роль держави (Німеччина), а з другого — ідеї демократії, законності та конституціоналізму (Велика Британія, СІІІА, Франція).

Зокрема, у згаданих країнах на початку XIX ст. утвердився конституційний лад, основними принципами якого були розподіл влади та судовий захист прав людини. У Німеччині законодавче закріплення цих принципів відбулося пізніше, але у процесі викладання відповідного курсу в сучасний період державне право вважається основоположною частиною публічного права, що відображається і в назвах підручників (зокрема, підручник А. Катца "Государственное право. Основной курс в публичном праве").

-7-

Слід зазначити, що в період існування як Російської імперії, так і СРСР, спостерігалося прагнення визначитися щодо проблеми співвідношення між згаданими термінами.

Так, на початку XX ст. у Московському і Санкт-Петер-бурзькому університетах професорами М. Ковалевським та В. Алексєєвим викладався курс конституційного права. Поряд з цим існував широко відомий підручник О. Градовсько-го "Державне право Росії".

Незважаючи на те, що за радянських часів у вузах країни викладався курс державного права, дискусії щодо термінів "державне право" і "конституційне право" були проведені у 1970 та 1972 рр. Більшість учених мотивувала неможливість запровадження терміна "конституційне право" замість "державне право" не лише тим, що введення категорії "конституційне право" обмежувало б межі державного права лише нормами Конституції, а й тим, що це ліквідувало б розподіл між нормами Конституції та іншими

нормами.

В дискусії щодо цих термінів, яка відбулася у 1992 р. в Інституті законодавства і порівняльного законодавства при Верховній Раді Російської Федерації, висловлювалися різні пропозиції. Одні вчені вважали, що конституційне і державне право не збігаються, оскільки поточне законодавство і підзаконні акти не можна включати до конституційного права, адже зміст останнього становлять лише конституції та конституційні закони (В. А. Кикоть). Інші (Н. А. Михалєва) виходили з того, що конституційне регулювання е органічною складовою державно-правового регулювання.

На наш погляд, розв'язання цієї проблеми слід шукати у філософсько-правовому,\відношенні до тих категорій, які пов'язані з двома основними напрямами юридичної думки — природно-правовим та позитивістським. Перший виходить з того, що першоосновою конституції є людина та її права, тому в країнах, які визнають це положення, існує конституційне право. У тих країнах, що визнають позитивістський напрям, першоосновою конституції визнається держава, яка визначає обсяг прав і свобод людини. Звідси і різниця, яка спостерігається щодо цієї проблеми.

Саме тому в одних країнах визнається категорія "конституційне право" (США, Франція, Росія, Угорщина, Україна та

ін.), в інших застосовується термін "державне право" (Австрія,' Німеччина, Швейцарія).

Взагалі у сучасний період ця різниця має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглися у науці та державно-правовій практиці. Отже можна говорити про відносну тотожність, синонімічність термінів "державне право" і "конституційне право".

Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно визначений вид суспільних відносин, які вимагають правового регулювання, з другого — відповідно суспільні відносини є тією об'єктивною основою, яка викликає до життя право і вносить у нього системоутворюючі ознаки.

Кожна галузь права, в тому числі конституційне право, регулюють відповідний вид суспільних відносин, які вимагають правового регулювання. Природно, що вони об'єктивно не можуть бути однакові для всіх галузей права. Наприклад, у цивільному праві для них характерне перш за все те, що учасники правовідносин мають рівні права, іншим галузям притаманні інші особливості. Специфічним є й предмет конституційного права. Ідеально він повинен включати такі складові: — людина — громадянське суспільство — влада як основна ознака держави — економічні, соціальні, політичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в демократичній державі — територіальна організація держави.

На жаль, така складова як громадянське суспільство, поки що знаходиться лише на стадії закладення правових засад його утворення і розвитку.

Досить близькі до згаданої схеми складових предмета конституційного права, але не безспірні, є погляди деяких учених. Зокрема, М. В. Баглай і Б. Н. Габричидзе вважають, що до предмета цієї галузі належать суспільні відносини з приводу охорони прав і свобод людини (відносини між людиною і державою, устроєм держави і державною владою).

Уявляється, що до предмета конституційного права України слід віднести політичні відносини і політичну діяльність у суспільстві.

Відомо, що будь-які суспільні відносини, які врегульовано правом, набувають у кінцевому підсумку політичного ас-

-9-

пекту. Конституційне право має більш вузьку, специфічну сферу регулювання — сферу відносин безпосередньо політичного характеру. Проте, враховуючи різноманітність цих відносин та 'їх суб'єктів, доцільно виходити у першу чергу зі змісту найбільш загального об'єкта політики — людини, життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека якої визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини та їх гарантії становлять зміст і спрямованість держави, яка відповідає перед людиною за

свою діяльність.

У процесі визначення змісту предмета конституційного права України слід виходити, на наш погляд, із загальновизнаних конституційною практикою країн світу концептуальних підходів щодо вихідних ідей, які мають бути закладені у

конституції.

Насамперед слід врахувати ту обставину, що генетичний початок будь-якої конституції виходить з певних суспільних інтересів соціальних груп суспільства. Інтереси ці не збігаються. Тому між державою і сукупністю цих груп — народом у цілому утворюється певний суспільний договір. Пояснюється це тим, що особа має від народження природні права і свободи, які держава не може ігнорувати або відміняти. З другого боку, держава має свої інтереси, які не завжди збігаються з інтересами особи. Тому конституції, у тому числі і Конституція України, є результатом погоджених інтересів особи і держави, результатом консенсусу, компромісу. Іншими словами, конституційне право України основане на договірних  засадах,  а  не  на  односторонній  волі  певної соціальної групи, партії або особи. Отже до предмета конституційного права України слід віднести перш за все суспільні відносини, пов'язані зі взаємовідносинами особи і держави. Не випадково розділ, присвячений регулюванню цих відносин, посідає у Конституції України провідне місце.

Слід врахувати і таку обставину: для того щоб записане у ст. З Конституції України положення відносно статусу людини в суспільстві і державі стало реальністю, необхідна сила, яка б забезпечувала права і свободи людини. Такою силою завжди була і є влада. Отже, друга складова конституційного права має включати суспільні відносини, що виникають з приводу та у зв'язку з закріпленням у Конституції влади, а також у процесі її організації і здійснення.

-10-

Проте предмет конституційного права не охоплює повністю згадані відносини. Зокрема, до обсягу конституційно-правового регулювання включаються так звані соціально-політичні відносини владарювання, які уособлюють соціальні передумови змісту політики, її взаємозв'язок з економічними і соціальними основами суспільства і які регулювалися нормами радянських конституцій і визначали змістовні характеристики, на жаль, не всієї влади, а лише державної. Ці відносини звичайно не регулювалися безпосередньо конституційним правом і перебували у сфері реальної державно-політичної діяльності. В результаті у колишніх радянських конституціях існував фактор фіктивності ряду найважливіших конституційних положень, які визначали засади влади.

Нова Конституція України чіткіше окреслює частину суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права. Необхідно врахувати і той факт, що згадана частина істотно звузилася. Специфікою сучасного предмета конституційного права України є те, що він охоплює, в першу чергу, сферу закріплення, організації та здійснення державної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, як гарантію забезпечення громадянських прав і свобод особи, та самоврядної влади (останньої лише у межах норм Конституції), і в той же час ця влада обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та здійснення.

Конституція України досить вдало і логічно виходить із взаємовідносин людини і держави саме через родову і видову характеристику влади. Розкриття змісту влади як родового поняття здійснюється за схемою — джерело влади в цілому — розподіл влади на окремі види. Згідно з цією схемою відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції України єдиним джерелом влади є лише народ як певна сукупність людей, і саме народ здійснює владу: безпосередньо (народне волевиявлення); через органи державної влади; через органи місцевої влади (місцевого самоврядування).

Безумовно, суспільні відносини, що виникають з приводу здійснення народовладдя, відіграють визначальну роль в організації державної влади. Тому предмет конституційного права повинен включати і суспільні відносини, що виникають з приводу та у зв'язку з формуванням на підставі основних форм народного волевиявлення державної влади, яка

-11-

покликана виконувати службову роль не лише щодо людини як вищої соціальної цінності, а й забезпечувати охорону суверенітету і територіальної цілісності держави, здійснювати державне управління усіма сферами державного і суспільного життя, приватним і державним секторами економіки тощо. Виконання цих завдань можливо на основі організації і здійснення державної влади на демократичних засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому органи законодавчої, виконавчої та судової влади повинні здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах, відповідно до законів України, на підставі принципу верховенства права (статті 6 і 8 Конституції).

Нарешті, до предмета конституційно-правового регулювання належать суспільні відносини з приводу визнання і гарантування Україною місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України).

Слова "безпосередньо" і "через", досить вдало введені в Основний Закон України, дають можливість з'ясувати обсяг суспільних відносин, які регулюються нормами Конституції на даному етапі розвитку Української держави.

Внаслідок того, що Україна перебуває ще на етапі розбудови державності, народне волевиявлення здійснюється у досить обмежених формах безпосередньої демократії — виборів та референдумів. Установчу і особливо контрольну функції, на жаль, не регламентовано конституційними нормами.

У принципі народне волевиявлення ніколи не може бути за обсягом повним, оскільки слід враховувати вік людини, недієздатність певних осіб, відбуття покарання за вчинення

злочину тощо.

Найбільший обсяг суспільних відносин регулюють органи державної влади, що пояснюється труднощами перехідного періоду розбудови держави на сучасному етапі її розвитку.

Норми конституційного права регулюють також комплекс суспільних відносин, які визначають основні засади суспільного, політичного, економічного ладу і включають як організаційно-політичні, так і соціально-економічні відносини.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, які безпосередньо впливають на складові предмета конституційно-правового регулювання, безумовний інтерес ста-

-12-

новлять також відносини, що виникають у самій сфері державної владності, яка виявляється у процесі її організації і здійснення. Політичний характер суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об'єктів регулювання дають змогу говорити про їх особливості.

Особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної більшості з них виступає безпосередньо чи опосередковано Українська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владування. Будучи "одягнені" у правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.

Інша особливість соціально-політичних відносин полягає у тому, що державно-політичні відносини владування поділяються на дві групи. Перша група — це відносини, які виникають у ході встановлення і функціонування основних інституційних форм держави і відображають її політико-тет риторіальну організацію. По-перше, ці відносини взаємозу-мовлені, а їх врегулювання конституційним правом може розглядатися як створення передумов для самого процесу державного владування. Друга група відносин виходить з наявності основних взаємозв'язків держави і особи, проте для конституційного права істотними є відносини держави і особи з приводу користування взаємними юридичними можливостями, які звичайно виявляються у конструкціях громадянства і конституційних політичних правах і свободах громадян. Інші права, свободи і обов'язки громадян України є предметом конституційного регулювання лише в межах та обсязі конституційного закріплення; конкретизація ж цього інституту здійснюється нормами інших галузей національного права .

Норми Конституції закріплюють також основні політико-правові принципи, які визначають розвиток держави, дають характеристику державної організації суспільства, зокрема конституційного ладу, форми правління, основ організації і функціонування політичної організації суспільства.

Другою складовою предмета конституційного права відносно цієї групи є соціально-економічні відносини. Сутність Цих відносин визначається конституційним закріпленням

Див.: Степанюк О. І. Норми конституційного права України: проблеми теорії. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1993. — С. 9—10.

-13-

економічних основ держави і суспільства, які будуються на базі економічного плюралізму, різноманітності форм власності, забезпечення рівного її захисту з боку держави (статті 13 і 14 Конституції України).

Нарешті, складовою суспільних відносин, що регулюються нормами конституційного права, є державно-територіальна організація України, яка має визначальне значення для управління людьми, територіями, розв'язання політичних, соціальних та економічних питань, визначення форми територіального устрою держави (ст. 5 Конституції), її адміністративно-територіальної системи, встановлення взаємовідносин центру з місцями тощо.

Таким чином, предмет конституційного права України це сукупність політико-правових суспільних відносин, пов'язаних з взаємовідносинами держави і особи в Україні, народним волевиявленням, організацією та здійсненням державної влади і місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних умов владування, а також з державно-територіальною організацією України, які ругулюються нормами цієї галузі національного

права.

Для повного з'ясування змісту конституційного права важливе значення має метод правового регулювання. Відповідно до загальної теорії права метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів.

Цей метод характеризується:

—  колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними

і дієздатними;

— порядком формування, встановлення юридичних прав

і обов'язків суб'єктів;

— ступенем   визначеності   змісту   юридичних   прав   і

обов'язків;

— співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку повноважень (дозволів), обов'язків та заборон; порядком (процедурою) здійснення юридичних прав і обов'язків; способами примусового забезпечення прав і обов'язків1.

Див.: Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. — К.:Атіка, 2001.

-14-

Специфіка конституційного методу правового регулювання полягає в тому, що він е сукупністю способів регулювання політико-правових суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.

Тому для розкриття сутності методу конституційного регулювання слід з'ясувати його співвідношення з предметом конституційного права, оскільки обидві категорії щільно пов'язані одна з одною. Проте, якщо предмет розкриває сутність конституційного регулювання, то метод стосовно предмета має підпорядковане значення: це істотне відображення предмета його основних рис. На відміну від предмета метод виступає як внутрішньогалузева система засобів впливу на суспільні відносини, яка має значення для з'ясування особливостей при регулюванні окремих груп суспільних відносин. Виходячи з вищезазначених груп політико-правових суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права України, можна виділити такі види методу конституційного регулювання.

Перш за все, слід враховувати ту обставину, що внаслідок свого призначення, місця і ролі конституційного права в системі національного права України, необхідно розрізняти методи, які притаманні виключно конституційному праву, і методи, які властиві як усім галузям, так і певною мірою галузі конституційного права.

До першого виду методів, властивих лише конституційному праву, належать такі методи.

Метод владного впливу, який застосовується щодо суб'єктів правовідносин у конституційному праві.

Метод загального (конституційного) нормування, який є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього інституту.

Метод конкретного регулювання, притаманний для регулювання більшості конституційно-правових відносин.

Ці методи можуть бути визначені як основні.

Що стосується другого виду методів, то, як і реалізація правових норм взагалі, вони здійснюються у конституційному праві у формі додержання, виконання, використання і застосування. Крім безпосередньої реалізації конституційних норм, частина їх реалізується у поєднанні з поточним законодавством. У ряді випадків поточні закони мають ви-

-15-

даватися на підставі безпосередніх вказівок, що містяться в Основному Законі. Це перш за все стосується законів, які визначають мету, форми і порядок реалізації відповідних конституційних норм щодо органів Української держави.

Метод конституційного регулювання має свої особливості порівняно з методами правового регулювання, притаманними іншим галузям права. Конституційне регулювання, як різновид політичного, здійснюється спеціальними юридичними засобами.

Разом з тим у конституційному праві України застосовуються такі типові для інших галузей права прийоми, як дозвіл, заборона, покладення обов'язків.

Діалектичний взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх цих способів і прийомів, форм впливу на суспільні відносини характеризує метод конституційного права України в цілому.

Розкриття змісту предмета і методу конституційного права дає можливість сформулювати визначення конституційного права України.

Конституційне право України — основна галузь національного права. Воно являє собою сукупність конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з взаємовідносинами особи з Українською державою, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, а також з визначенням територіальної організації Української держави.

2. Норми конституційного права України, їх особливості та класифікація

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь національного права е сукупністю конституційно-правових норм, у яких встановлюються формально-визначені обов'язкові правила поведінки учасників (сторін) конституційно-правових відносин.

Як і іншим нормам національного права, їм притаманні загальні риси, що характерні для правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються державою, забезпечуються нею і охороняються за допомогою відповідних засобів; у деяких випадках вони захищаються примусом держави; в

-16-

них сформульовано офіційні, формально визначені приписи, що є обов'язковими для виконання.

Разом з тим конституційно-правові норми мають свої особливості. По-перше, ці норми приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом; по-друге, вони мають державно-владний характер і їх порушення тягне за собою конституційно-правову відповідальність; по-третє, конституційно-правові норми відрізняються від інших правових норм підвищеним ступенем стабільності і більшим ступенем охорони з боку Конституції України; по-четверте, відміну від інших правових норм, вони мають більшу юридичну силу і особливості предмета та методу правового регулювання.

Згадані загальні та специфічні особливості конституційно-правових норм в основному відповідали і положенням радянської науки державного права, проте українська наука останніми роками внесла чимало нового.

Зокрема, досліджувалися властивості норм цієї галузі права. Так, юридичні властивості конституційно-правових норм розуміються як способи вияву певних ознак цих норм щодо норм інших галузей права у процесі регулювання поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин.

Звичайно юридичні властивості поділяють на загальні та спеціальні. До загальних властивостей належать: обов'язковий характер дії цих норм; їх державно-владний характер; визначеність їх приписів; потенційна можливість багатоваріантної поведінки; ситуаційний характер; цілеспрямованість конституційно-правових норм; їх гарантованість. Багато з цих властивостей характерні і для норм інших галузей права, проте у конституційному праві їх слід досліджувати в аспекті конституційно-правовому, що допомагає зрозуміти специфіку конституційно-правового регулювання. Так, наприклад, примус не є властивістю конституційних норм, а виступає як вид їх юридичних гарантій. Примус виконує досить обмежену і підпорядковану роль у цій галузі права, адже не всі конституційно-правові норми здійснюються через примус.

У свою чергу конституційно-правові норми відрізняються від норм інших галузей права своїм змістом, тобто специфічною сферою суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані; джерелами, в яких вони відображені (перш за

-17-

все Конституцією України), і суб'єктами, на регулювання поведінки яких вони спрямовані.

Виходячи з цих особливостей, до специфічних особливостей норм конституційного права слід віднести: вищу юридичну силу норм деяких конституційно-правових актів; особливий юридичний зміст; установчий характер конституційних норм; безпосередній і прямий характер їхньої дії та особливості їхньої структури.

Вища юридична сила норм деяких актів виявляється у тому, що Конституція, окремі акти Конституційного Суду і конституційні закони мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормативними актами. При цьому Конституція України має найвищу юридичну силу, що відділяє її від згаданих нормативно-правових актів.

Досліджуючи особливий юридичний зміст конституційних норм, слід акцентувати увагу на суб'єктному складі конституційного права та конституції правових відносин. Згадані суб'єкти відрізняються від суб'єктів інших галузей права політичним характером, правоздатністю (у індивідуальних суб'єктів) і компетенцією (органів державної влади, глави держави, Конституційного Суду України та територіальних утворень). Аналіз законодавства дає підстави стверджувати, що норми конституційного права здійснюють учасники, які є суб'єктами тільки конституційного права або сторонами й інших галузей права. Суб'єкти даної галузі не є поки що так часто учасниками правовідносин юридичної відповідальності. .

Вивчаючи норми конституційного права, можна дійти висновку, що конституційне право — це право, констатуюче державу, тобто таке, що встановлює устрій держави, визначає принципи її діяльності, систему державних органів та їхню компетенцію. Ось чому установча здатність норм конституційного права виявляється щодо інших галузей права і цілої правової системи України. Установчо-універсальний характер мають і конституційні принципи, оскільки вони є відправними для всієї правової системи.

Безпосередня і пряма дія норм конституційного права зумовлена специфічними особливостями конституційно-правового регулювання. Конституційно-правова норма діятиме безпосередньо, якщо її приписи достатньо визначені, якщо між нормою і поведінкою суб'єкта конституційно-

-18-

правових відносин немає потреби в опосередковуючій чи конкретизуючій ланці. У даному разі наявний^ необхідний і достатній зв'язок за схемою "норма—поведінка". Безпосередньо діє більша частина норм конституційного права, за винятком норм неконституційно-правових видів відповідальності та більшої частини норм Конституції. Такі норми породжують конкретні правовідносини.

Коли йдеться про пряму дію норм конституційного права, то це стосується в основному конституційних норм. Пряму дію не можна ототожнювати з безпосередньою. Діяти прямо означає діяти через закон, зміст якого визначається нормою Конституції. Закон конкретизує цю норму, якщо немає такого закону, то конституційна норма може діяти безпосередньо1.

До специфічних особливостей норм конституційного права належать особливості їхньої структури.

Як відомо, правова норма складається з трьох частин: гіпотези, за допомогою якої визначаються умови і дії таких норм; диспозиції в якій сформульовано саме правило поведінки, тобто права і обов'язки суб'єктів правовідносин; санкції, в якій вказуються наслідки, які настають у разі недодержання приписів правової норми.

Більшість конституційно-правових норм та їх основа — конституційні норми не мають тричленної структури. У багатьох з них відсутня санкція, деякі складаються лише з диспозиції.

Якщо проаналізувати наявність елементів структури кон-ституційно-правових норм, то можна дійти таких висновків.

Гіпотеза як частина правової норми містить у собі умови, обставини з настанням яких можливо або необхідно здійснювати її диспозицію. Призначення гіпотези — визначати сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Щодо конституційно-правових норм, то гіпотеза частіше за все висловлює загальні або конкретні умови, за наявності яких діють правила поведінки учасників правовідносин, що містяться у даній нормі. У Конституції України є й гіпотези, загальні для цілої групи державно-правових норм і інститутів.

Див.: Степанюк О. І. Зазн. праця. — С. 14—15.

-19-

Диспозиція — це частина юридичної норми, в якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів правовідносин. Вони являють собою центральну, основну частину норми, яка вказує дозволену (можливу), обов'язкову й заборонену (неприпустиму) поведінку суб'єктів. Зміст впливу диспозиції конституційно-правових норм більш багатогранний; він виявляється у регулюванні, орієнтації, ідеологічній, політичній оцінці явищ і процесів тощо.

Санкція являє собою частину норми, в які зазначено заходи державного примусу в разі невиконання або порушення її диспозиції. Тому і призначення санкції — забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми.

Санкції поділяються на каральні (штрафні) і відновлю-

вальні.

У конституційному праві санкції мають свою специфіку. Часто-густо в них встановлюються загальні принципи відповідальності і підпорядкованості (наприклад, відповідальність народного депутата за невиконання принципу несумісності посад), внаслідок чого ці норми є обов'язковими. У ряді випадків у конституційно-правових нормах містяться від-силки до норм поточного законодавства з приводу конкретних санкцій за невиконання тих чи інших конституційних

приписів.

Для конституційно-правових норм характерне неоднакове поєднання згаданих елементів. Досить рідко трапляються норми, які містять у собі всі елементи структури. Значно частіше норми містять диспозицію і досить рідко виражають

гіпотезу.

У конституційному праві України містяться норми, які з'єднані предметом правового регулювання, але вони різноманітні за змістом і призначенням. Тому для зручності вивчення, систематизації і застосування їх поділяють на види за відповідними ознаками. Така класифікація дає змогу повніше з'ясувати властивості цих норм, завдяки їй досягається певна зручність у застосуванні останніх.

Отже, як і будь-який розподіл певної категорії на відповідні види, класифікація конституційно-правових норм це розподіл їх на окремі види залежно від певного

критерію.

Критеріями класифікації цих норм є: об'єкт конституційного регулювання; особливості, що притаманні нормі в меха-

-20-

нізмі конституційного регулювання; зміст закладених у нормі приписів; ступінь визначеності прщщсу; р_бсяг та особливості суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права; коло суб'єктів, на яких,, поширюється дія норм; межі дії норм у просторі; межа дії норм у часі тощо.

Враховуючи специфіку цих підстав, критеріями видової диференціації конституційно-правових норм можуть слугувати такі:

Залежно від правового регулювання норм конституційного права визначається коло політико-правових суспільних відносин, які випливають з предмета і методу правового регулювання конституційного права.

Залежно від змісту в нормах конституційного права приписів загально регулятивного характеру виділяються: норми-визначення, норми-принципи, норми-декла-рації, норми-цілі, норми-програми.

За юридичною силою, залежно від форм виразу і статусу органу, що приймає конституційно-правові норми, можна виділити: норми Конституції України, норми актів Конституційного Суду; норми конституційних законів; деякі інші конституційно-правові норми.

Зв'язок норм конституційного права з правовідносинами зумовлює існування матеріальних і процесуальних норм.

Матеріальні норми конституційного права поділяються на забороняючі, зобов'язуючі, уповноважуючі (дозволяючі) та установчі. Що стосується процесуальних норм, то їх зміст неоднозначне трактується у юридичній науці. Уявляється, що під процесуальними нормами конституційного права слід розуміти правила поведінки, що регулюють діяльність уповноважених органів і посадових осіб у сфері установчої, правотворчої і контрольної діяльності.

У той же час процесуальні норми є засобом реалізації матеріальних норм, вони створюють юридичні передумови додержання прав учасників процесуальної діяльності, гарантують користування конституційними правами і свободами, слугують необхідною умовою конституційної законності та правопорядку.

І, нарешті, процесуальні норми є по суті єдиним засобом переведення матеріальних норм із статичного стану в дина-

**!**•>„_ «

мічний.

-21-

За формою виразу виділяються нормативно-правові акти, в яких містяться ситуаційні, факультативні, конституційно-правові норми цієї галузі.

За способом встановлення диспозиції конституційно-правових норм виділяються імперативні і диспозитивні норми.

Залежно від характеру диспозиції виділяються уповноважуючі (дозволяючі), зобов'язуючі та забороняючі норми конституційного права.

Норми конституційного права можна також класифікувати за ступенем визначеності в них гіпотези, яка може бути абсолютною, визначеною, відносно визначеною і невизна-

ченою.

Залежно від сфери діяльності конституційно-правові

норми можуть бути загальними та локальними.

За тривалістю дії розрізняються постійні і тимчасові

норми.

За спрямованістю дії є загальні, або неперсоніфіковані,

і конкретно звернені норми.

За структурою норми конституційного права бувають одноелементні та двоелементні. Здебільшого ці норми мають лише диспозицію, є норми, що складаються з гіпотези і диспозиції або з гіпотези і санкції.

За способом дії розрізняються норми прямої і безпосередньої дії. Характер вираження у нормах конституційного права приписів дає змогу говорити про установчі норми, уповноважуючі, регулятивні, охоронні та конституційно-правові норми.

Норми конституційного права поділяються на загальні, загальнодержавні, які діють на всій території України, місцеві (локальні), які діють на певній її території та за її межами.

Залежно від органів, що приймають норми даної галузі права, останні поділяються на норми, прийняті всеукраїнським референдумом, парламентом, Конституційним Судом, Президентом.

За ступенем визначеності змісту розрізняються абсо« лютно визначені та відносно визначені конституційно-право^; ві норми.                                                                               і|

Норми цієї галузі, залежно від їх ролі та призначення! у правотворчості, поділяються на первинні та похідні (доі| повнюючі, конкретизуючі).                                                   Л

-22-

За дією на коло суб'єктів конституційно-правові норми поділяють на загальні (їх дія поширюється на всіх суб'єктів), спеціальні (діють на певну групу однойменних суб'єктів, наприклад, державних службовців) та виняткові (у передбачених законом випадках, усувають дію норм щодо певних суб'єктів)1.

За порядком вступу в дію виділяються конституційно-правові норми, які набирають сили з моменту прийняття конституційно-правових актів (укази Президента України у разі введення воєнного чи надзвичайного стану відповідно до ст. 83 Конституції України), через 10 днів з дня його офіційного опублікування, якщо інакше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. За цим критерієм можна ще говорити про нормативно-правові акти, що санкціонуються Президентом України і не потребують такої процедури, можна також розрізняти постійні (норми, не визначені у часі дії) та тимчасові (норми, визначені у часі дії) норми.

Аналіз конституційного законодавства, свідчить, що норми конституційного права приймаються законодавчою владою, а в окремих випадках — Президентом України.

Не безспірним є питання щодо актів Конституційного Суду України. Одні вчені (зокрема, Є. А. Тихонова) вважають, що вони належать до норм конституційного права, інші (П. Євграфов) виходять з того, що Конституційний Суд не створює нових норм права, в тому числі конституційного, а лише визначає відповідність Конституції України (конститу-ційність) зазначених у Конституції чинних правових актів, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України тощо. Саме у здійсненні нормотворчих функцій і полягає специфіка діяльності Конституційного Суду України.

Отже, норма конституційного права — це прийняте законодавчою, а іноді Президентом України формально-обов'язкове правило фізичної поведінки особи, що має загальний характер, встановлюється і санкціонується державою з метою регулювання політико-правових суспільних відносин у процесі організації, здійснення та

Докладніше з цього питання див.: Рабінович. П. М. Основи теорії права та держави. — К., 2001.

-23-

загальної

взаємовідносин публічної влади з людиною-громадянином, яке забезпечується владною, організаційною, виховною і примусовою діяльністю цієї влади.

Уся сукупність конституційно-правових норм залежно від предмета і методу правового регулювання становить галузь конституційного права, яка у свою чергу поділяється на підгалузі, що регулюють особливу сукупність однорідних відносин у певній сфері (наприклад, у сфері взаємовідносин

держави і особи).

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділяються на конституційно-правові інститути, які являють собою певну групу конституційно-правових норм, що регулюють відповідний вид родинних політико-правових суспільних відносин, які пройняті певною єдністю і виділені в особливий  комплекс.  Ядром  цих  інститутів  є  конституційні інститути, які являють собою органічно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише Конституції. У ці інститути включаються групи конституційних норм, які мають єдиний предмет правового регулювання.

Виділяють три різновиди конституційних інститутів. Перш за все це загальні конституційні інститути, які відповідають системі Конституції України (основні засади конституційного ладу, основні права і свободи людини і громадянина, державний і територіальний устрій України тощо). У них концентруються всі інші інститути.

Загальні інститути можуть об'єднувати менш складні інститути (наприклад, інститут єдиного законодавчого органу України включає в себе інститут законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і невеличкі групи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і обов'язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Виділяють і одноелементні інститути, які включають конституційні норми, що відзначаються стійкістю і взаємозв'язком і не мають інших підрозділів. Такі інститути досить індивідуальні, найбільш рухомі, частіше змінюються (наприклад, інститут громадянства).

Конституційні інститути можуть різнитися також зй змістом, структурою, методами та завданнями правового регулювання.

-24-

Вони у своїй сукупності утворюють систему, закладену в Конституції України. До цієї системи входять інститути:

загальних засад, прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення;

інститути органів державної влади, територіального устрою, місцевого самоврядування;

інститут, що визначає порядок змін і доповнень до Конституції України.

Порушення конституційно-правових норм тягне за собою конституційно-правову відповідальність.

3. Конституційно-правова відповідальність

В оціночному контексті положень Конституції України 1996 р., на жаль, недостатня увага приділяється питанням конституційної відповідальності. Достатньо звернути увагу на те, що останніми роками серйозному науковому аналізові згаданої проблеми увагу приділяли лише окремі дослідники1.

Між тим ґрунтовне з'ясування сутності конституційно-правової відповідальності має не лише теоретичне значення, згідно з яким цей вид відповідальності є одним із системоутворюючих, кваліфікаційних ознак конституційного права, а й практичне значення, що випливає з реалізації відповідних норм Конституції, які безпосередньо регулюють питання цієї відповідальності.

Загальновідомо, що конституційно-правова відповідальність — особливий вид соціальної відповідальності особи, об'єднань громадян тощо.

Однак, це специфічний вид юридичної відповідальності, зміст якої обумовлений провідною роллю конституційного права в системі національного права України, незважаючи на те, що вона безпосередньо пов'язана і з іншими видами юридичної відповідальності.

Конституційно-правова відповідальність має досить складний політико-правовий характер, оскільки вона

Див., наприклад: Мельник О. В. Конституційно-правова відповідаль-й!стиЩих органів державної влади: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — л-, 2000; Наливайко Л. Р. Конституційно-правова відповідальність: питання теорії та практики: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 2000.

-25-

пов'язана з такими соціальними явищами, як народ, нація,

держава, влада, політика.

Цей вид діяльності настає за конституційний делікт (правопорушення), який виявляється в особливих негативних наслідках для суб'єктів конституційного правопорушення. Об'єктом правопорушення є політико-правові суспільні відносини, які регламентуються нормами конституційного права України. Сутність цих правовідносин полягає в тому, що вони є найважливішими, основоположними, грунтуються на ідеях та практиці волевиявлення народу, внаслідок чого об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні, видання актів державних органів, Президента України, виборчих прав громадян, референдумів тощо.

Суб'єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути органи державної влади, державні органи, вищі посадові особи, органи і посадові особи місцевого самоврядування, фізичні особи.

Формами (санкціями) конституційно-правової відповідальності є:

скасування або призупинення нормативно-правового акта, який не відповідає Конституції;

дострокове припинення повноважень відповідних органів

або посадових осіб;

визнання виборів або результатів референдумів недійсними; відповідальність депутатів перед парламентом або перед

місцевою радою;                                                                      ,

офіційне визнання роботи державних органів, посадових осіб незадовільною (у тому числі шляхом висловлювання вотуму недовіри урядові, дострокове розформування підлеглою го органу тощо). Вказівки на можливість застосування таки, санкщй містяться у відповідних нормах Конституції Украївд зокрема у статтях 81, 87, 111, 115, 118 та 126.

Проте, вичерпні норми конституційно-правової відповії дальності вищезгаданих суб'єктів можуть бути визначені ли| ше за умови чіткішого закріплення у Конституції Україн™ прав основного суб'єкта — народу, перед яким мають нест відповідальність усі вищеперелічені органи та посадові особи Згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції України єдиним джерело влади в Україні є народ.

-26-

Розрізняються такі види єдиної влади: влада, яку здійснює народ безпосередньо; через органи державної влади; через інші державні органи; через органи місцевого самоврядування.

Природно, що народ і є тим основним суб'єктом, перед яким згадані органи мають нести конституційно-правову відповідальність.

Проте, згідно зі статтями 76, 103 та 141 Основного Закону народ формує лише одну гілку влади — законодавчу, обирає Президента України, місцеві ради та голів сіл, селищ і міст.

Фактично, крім народу, джерелом державної влади в Україні є Президент, який формує дві інші гілки влади — виконавчу та судову. Звідси, ці органи, зокрема виконавчі, несуть конституційно-правову відповідальність перед народом — єдиним джерелом влади, а відповідають перед парламентом і Президентом (ст. 87 і пункти 9, 10 ст. 106 Конституції).

Повною мірою це стосується і судової гілки влади. Згідно з п. 23 ст. 106 Конституції України, статтями 20, 21, 25, 32, 38 та 61 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. саме Президент України утворює і ліквідує суди загальної юрисдикції, місцеві загальні суди, господарські та адміністративні суди, апеляційні суди, касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди, призначає та звільняє з посади професійних суддів.

У зв'язку з цим, призначення на певні посади та звільнення з цих посад можливі лише у порядку підпорядкованості нижчестоящих вищестоящим. Тобто, фактично судова влада в цілому та судді її системи фактично підпорядковані Президенту України, незважаючи на те, що вона (судова влада) є окремою, відносно незалежною від інших, самостійною гілкою єдиної державної влади, що підтверджує ст. 126 Конституції України, яка закріплює визнаний у всьому світі принцип незалежності суддів.

Якщо поряд з призначенням і звільненням суддів Конституція України (п. 27 ст. 85) передбачає, що Верховна Рада України обирає суддів безстроково, то незрозуміле, по-перше, з якого часу судді набувають свої повноваження — при їх призначенні чи після обрання; по-друге, як бути у тому разі, якщо Президент звільнив з посади суддю, але він залишається у цьому статусі, оскільки його обрав парламент?

-27-

Відповіді на це питання Конституція України не дає, а тому й не передбачає конституційно-правової відповідальності за фактичне порушення згаданих статей.

Отже народ практично не може контролювати роботу урядовців та суддів, а також відкликати народних депутатів, оскільки вони внаслідок виборів дістають вільний мандат. Тобто щодо них неможливо застосувати санкції конституційно-правової відповідальності.

Таким чином, конституційно-правова відповідальність стосовно згаданих органів та осіб обмежена, а деякі санкції щодо них може застосовувати лише Президент України.

Між тим цей державний орган, яким є глава держави, до жодної гілки влади не належить. Звідси виникає закономірне питання щодо застосування ним відповідних санкцій до згаданих органів державної влади.

Уявляється, що названі проблеми випливають з не досить чіткого уявлення щодо підстав та форм (санкцій) конституційно-правової відповідальності. Це пояснюється тим, що в багатьох випадках її детально не регламентовано.

Відомо, що цей вид відповідальності буває двох видів: ретроспективною,  коли відповідальність настає у разі, якщо для цього існує нормативна основа внаслідок якої підставою конституційно-правової відповідальності є вчинення відповідним органом, посадовою особою або депутатом правопорушення; і позитивною, яка полягає у відповідальному ставленні органу або особи до своїх обов'язків, виконання

ними своїх обов'язків.

Саме такими і є підстави для цього виду конституційно-правової відповідальності, що безпосередньо випливають з правового статусу органу, посадової особи, депутата.            :

Проте, оцінити їх поведінку іноді неможливо, оскільки у відповідному нормативно-правовому акті такі підстави не ви-3 значено. Це пояснюється тим, що виконання приписів такихі актів забезпечуються .у конституційному праві як безпосе-! редньо, так і у поєднанні з іншими видами юридичної відго^ відальності інших галузей права.

Тому конституційно-правова відповідальність в цілому -це, безумовно, юридична відповідальність у широкому ро мінні слова.

-28-

Проте, виділяють і конституційну відповідальність у вузькому (власному) розумінні слова, яка стосується лише певного кола суб'єктів і санкцій.

Підтвердженням цьому е положення ч. 4 ст. 81 Конституції України, згідно з яким у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.

У свою чергу конституційно-правова відповідальність поєднується з кримінальною, адміністративною та іншими видами відповідальності. Тому підставою для притягнення до конституційно-правової відповідальності може бути порушення як норм конституційного права, так, наприклад, і норм кримінального законодавства. Так, вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину, є підставою для усунення його з поста в порядку імпічменту (ст. 111 Конституції).

Вище зазначалося, що специфічною рисою конституційно-правової відповідальності є її політичний характер, який враховується тоді, коли норми права взагалі не порушуються. У цьому разі конституційна відповідальність пов'язується з тими діями, що розцінюються як негативні у політичному плані. Прикладом такого виду відповідальності є колективна відповідальність уряду перед парламентом, передбачена ст. 87 Конституції України . Притягнення уряду до такого виду відповідальності визначається не критеріями законності дій Кабінету Міністрів України або його окремих членів, а додержанням політики, яка визначається передусім на підставі волевиявлення депутатів парламенту, оцінки дій уряду тощо. Так, заслуховування діяльності Кабінету Міністрів на Днях уряду полягає не у застосуванні відповідних заходів нормативного характеру, а в оцінці його роботи з точки зору додержання тієї програми, а звідси і політики, яка прийнята Верховною Радою України після сформування Уряду.

Отже, як засіб забезпечення приписів правових норм, завдяки вищепереліченим підставам, конституційно-правова відповідальність реалізується:

— безпосередню в межах конституційно-правових відносин;

— через конституційно-правові норми у поєднанні з нормами інших галузей права;

-29-

—  на підставі норм інших галузей права, які забезпечують виконання приписів норм конституційного права;

—  внаслідок порушення норм інших галузей права, зокрема кримінального;

— підставою застосування конституційно-правової відповідальності є те, що норми відповідних галузей права не порушуються, але відповідний орган або посадова особа притягається до політичної відповідальності.

Згадані підстави впливають на форми (санкції) конституційно-правової відповідальності. До них, зокрема, належать:

—  відповідальність депутатів перед Верховною Радою

України;

— усунення з поста або з посади;

— дострокове припинення повноважень державних органів та органів державної влади або посадових осіб;

—  вимушена відставка посадових осіб;

—  достроковий розпуск органу державної влади;

—  скасування або призупинення дії актів державних органів або посадових осіб;

—  визнання виборів до представницьких органів недійсними;

— втрата народним депутатом мандата у зв'язку з відмовою скласти присягу;                                                            ;

—  відповідальність особи, що випливає зі стану громадянства;

—  невиконання рішень Конституційного Суду України

органами державної влади, посадовими особами тощо.

Проте, такі санкції, як відповідальність органу або посадової особи за бездіяльність, недосягнення поставлених цілей і завдання, які випливають з передвиборної програми Президента України, народних депутатів, депутатів місцевих, рад тощо; неефективна робота органів та посадових осіб, особливо вираження довіри або недовіри до вищої посадової] особи, уряду, суддів, повинні застосовувати і органи, і посаді дові особи один до одного, а народ на підставі проведення! всеукраїнського референдуму та референдумів Автономної республіки Крим та міських референдумів. Саме тому у ма** бутніх Законах "Про всеукраїнський референдум" та "ПІ референдум Автономної Республіки Крим та міські референ« думи" предмет референдумів має бути значно розширенні

-30-

за рахунок включення до нього вищеперелічених питань конституційно-правової відповідальності.

При висвітленні питань конституційно-правової відповідальності, як правило, увага дослідників зосереджується на таких суб'єктах відповідальності, як вищі органи виконавчої влади та вищі посадові особи як представники державної влади.

Проте, існує визнана і гарантована державою відповідно до ст. 7 Конституції України місцева влада — місцеве самоврядування. Природно, що конституційно-правова відповідальність властива цій владі, незважаючи на те, що вона має свої особливості. Вони виявляються у джерелі цієї влади та конституційно-правової відповідальності.

Первинним суб'єктом місцевої влади, місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є, згідно з ч. З ст. 140 Конституції України, ст. 6 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада села, селища, міста.

У свою чергу, суб'єктами конституційно-правової відповідальності є органи і посадові особи, які формуються на основі проведення виборів територіальною громадою. Такими органами відповідно до ч. З ст. 140, ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є сільські, селищні, міські ради, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції та повноваження місцевого самоврядування.

Обласні та районні ради також є органами місцевого самоврядування, але вони представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Депутат, обраний до відповідної ради, представляє перш за все інтереси всієї територіальної громади і несе обов'язки перед виборцями, радою та її органами, виконує їх доручення.

Підставою для застосування до депутата відповідної форми конституційно-правової відповідальності є недодержання принципу несумісності посад. На відміну від народних депутатів, депутат відповідної ради може бути відкликаний ви-

-31 -

борцями. Для застосування такої форми конституційно-правової відповідальності до депутата є такі підстави.

У разі пропуску депутатом протягом року більше половини пленарних засідань ради або засідань постійної комісії, не виконання ним без поважних причин рішень і доручень ради та її органів відповідна рада може звернутися до виборців з пропозицією про відкликання такого депутата у встановленому законом порядку.

У зв'язку з цим виникає закономірне питання, чому лише рада є ініціатором відкликання депутата? Адже не вона обирала його, а територіальна громада.

Тому у статутах громад, які зараз розробляються в селах, селищах і містах, на наш погляд, має бути закріплено право ініціювання відкликання депутата це радою, а територіальною громадою.

Підстави відкликання, які закладені ще в Законі України "Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів" від 4 лютого 1994 р. можуть бути такі:

—  порушення депутатом положень Конституції, законів

України;

—    незадовільне   виконання   депутатом   депутатських

обов'язків, визначених законом;

—  невідповідність практичної діяльності депутата основним принципам і положенням його передвиборної програми;

—  використання депутатського мандата в цілях, які не відповідають основним принципам і положенням його передвиборної програми.

Виборці також мають право порушувати питання про відкликання депутата з інших питань, які вважатимуться ними істотними відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"; депутат періодично, але не менш як один раз на рік, зобов'язаний звітувати про свою роботу перед виборцями і перед тими, хто висував його кандидатуру у

депутати.

На жаль, закон не передбачає наслідків такого звітування. Між тим негативні наслідки, тобто такі, які не задовольняють виборців, повинні бути підставою для застосування щодо депутата відповідних санкцій конституційно-правової відповідальності, перелік яких доцільно було б закріпити у новому Законі "Про місцеве самоврядування в Україні", а також у статутах територіальних громад.

-32-

Іншим суб'єктом конституційно-правової відповідальності на місцевому рівні є сільський, селищний, міський голова, який згідно зі ст. 12 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" є головною посадовою особою саме територіальної громади відповідного села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл, селищ, міст).

Як і депутати представницьких органів місцевого самоврядування, голова обирається відповідно територіальною громадою (ч. 2 ст. 141 Конституції). На нього, як і на депутатів місцевих рад, поширюється принцип несумісництва посад, Зокрема, він не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, у тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

Отже, сільський, селищний, міський голова виступає одноосібним представником територіальної громади, очолює відповідну раду, її виконавчий орган.

Звідси виникає питання, чи не порушує цей статус головний принцип несумісності посад?

І, по-друге, як може посадова особа, яка не є депутатом, керувати депутатами відповідної ради? Зокрема, статус голів районних і обласних рад такого питання не викликає, адже вони також як і інші є депутатами відповідної ради.

У новому законодавстві доцільно було б розв'язати ці питання, оскільки вони стосуються конституційно-правової відповідальності згаданих посадових осіб.

Законодавство передбачає дострокове припинення повноважень голів сільських, селищних, міських рад. Вони несуть персональну відповідальність за здійснення наданих їм законом повноважень перед державою, радою, юридичними та фізичними особами.

При здійсненні наданих повноважень голова є підзвітним, підконтрольним і відповідальним перед територіальною громадою, перед радою, а з питань здійснення виконавчими органами ради повноважень органів державної виконавчої влади — також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади.

Сільський, селищний, міський голова не рідше як один Раз на рік звітує про свою роботу перед територіальною гро-

2 2-290                                              - 33 -

мадою. У той же час на вимогу не менш як половини депутатів відповідної ради він зобов'язаний прозвітувати перед радою про роботу виконавчих органів ради у будь-який ви значений ними строк. На жаль, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" не передбачає права територіальної громади порушувати питання про звіт голови у будь-який час, якщо цього вимагають члени територіальної громади.

Крім того, незрозуміло, чому лише рада може ініціювати звітування голови перед радою про роботу виконавчих органів ради, а не громада чи виборці?

Щодо дострокового припинення повноважень голови. Оскільки він фактично обіймає кілька посад, як бути у тому разі коли виникає питання про відкликання голови окремо: як головної посадової особи територіальної громади села, селища, міста; як голови відповідної ради і як голови виконавчого комітету ради, у тому разі, якщо його робота задовольняє населення не на всіх посадах, а лише на окремій (наприклад, як голови громади або голови виконкому)? Адже з'ясування цих питань безпосередньо впливає на форми конституційно-правової відповідальності цієї посадової

особи.

Нарешті, щодо підстав відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає, що ці органи та посадові особи несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними та фізичними особами (ст. 74). Зокрема, органи і посадові особи місцевого самоврядування підзвітні, підконтрольні та відповідальні перед територіальними громадами за виконання програм соціально-економічного розвитку, місцевого бюджету,

за свою діяльність.

Формами конституційно-правової відповідальності цих органів і посадових осіб є те, що територіальна громада у будь-який час може достроково припинити 'їх повноваження

за наявності таких підстав:

— якщо вони порушують Конституцію або закони України;

—  обмежують права і свободи громадян;

—  не забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень (ст. 75).

Питання   про   дострокове   припинення   повноважень сільської, селищної, міської, районної в місті ради може бут|

-34-

порушено головою відповідної ради, а також не менш як однією десятою частиною громадян, що проживають на відповідній території та мають право голосу (ч. З ст. 78).

Повноваження цих рад припиняються достроково за рішенням місцевого референдуму (ч. 2 ст. 78).

У свою чергу повноваження сільського, селищного, міського голови за наявності вищезазначених підстав можуть бути достроково припинені за рішенням місцевого референдуму або за рішенням відповідної ради, прийнятим шляхом таємного голосування не менш як двома третинами голосів від загального складу ради (ч. 9 ст. 79).

Окремою формою правової відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед юридичними і фізичними особами є прийняття неправомірних рішень, дії або бездіяльність органів місцевого самоврядування, внаслідок яких заподіяна шкода юридичним і фізичним особам, що відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (ст. 77).

Крім того, оскільки на голову відповідної ради покладено здійснення функцій представницької влади, а його посада пов'язана з виконанням виконавчих розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків, він вважається, як зазначалося, посадовою особою. Тому порушення ним обов'язків, зумовлених його службовим статусом, що завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам, правам та інтересам населення, суб'єктам підприємницької діяльності, вважається посадовим злочином і карається на підставі відповідних статей Кримінального кодексу України. Якщо ж діяння, які вчинив голова, не є суспільне небезпечними, а також не передбачені Кримінальним кодексом, голова може бути підданий адміністративній відповідальності за посадову провину на підставі відповідних нормативно-правових актів.

4. Конституційно-правові відносини

Норми конституційного права діють у тому разі, коли вони реалізуються. Під реалізацією норм конституційного права розуміється здійснення учасниками конституційно-право-

2*                                               -35-

вих відносин встановлених у них приписів. У результаті реалізації цих норм виникають конституційно-правові відносини. Отже політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами Конституції України, становлять конституційно-правові відносини.

Існує й інша думка, згідно з якою конституційно-правові відносини — це юридичний зв'язок між суб'єктами цих відносин.

Таким чином, конституційно-правові відносини це

політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права України, змістом яких, є юридичний зв'язок між його суб'єктами у формі прав та обов'язків, передбачених відповідною конституційно-правовою нормою.

Будь-які правовідносини, у тому числі і в конституційному праві, є результатом впливу правової норми на суспільні відносини, які можна охарактеризувати як засіб переведення змісту правової норми (суб'єктивного права) в її конкретні (суб'єктивні) права та обов'язки учасників правовідносин. Як одному з видів правовідносин конституційно-правовим відносинам у цілому притаманні загальні ознаки, що характерні для правовідносин взагалі: вони є вольовими відносинами, виникають між учасниками правовідносин відповідно до норм права, які визначають їх права і обов'язки.

Разом з тим конституційно-правові відносини мають і свої особливості, визначені ведучим місцем конституційного права у правовій системі українського національного права. До цих особливостей належать: їх особливий зміст, зумовлений специфічним характером предмета і методу конституційного права; особливе місце і роль цих відносин у системі правовідносин; особливе коло суб'єктів конституційно-пра-

вових відносин.

Оскільки  юридичний  зміст  правовідносин  становлять права та обов'язки їх учасників, остільки особливості змісту конституційно-правових відносин слід шукати в характері прав та обов'язків учасників правовідносин, встановле них нормами конституційного права. Особливості цих прав обов'язків полягають у тому, що вони найповніше виража ють суверенітет українського народу, визначають становиш^ людини і громадянина в суспільстві і державі, закріплююті форми здійснення державної влади в Україні.

-36-

Ообливість конституційно-правових відносин полягає в тому, що багато з них мають загальний характер.

Іншою особливістю цих відносин є й те, що їм притаманний особливий склад учасників (сторін), більшість з яких характерна лише для конституційно-правових відносин.

Характер конституційно-правових відносин визначається перш за все певними конституційними нормами. Власне вони є першим елементом складу конституційно-правових відносин, оскільки визначають права і обов'язки суб'єктів цих відносин.

Відповідно другим елементом є суб'єкти. Під суб'єктами конституційно-правових відносин розуміють їх учасників, які виступають як сторони.

Суб'єктами цих відносин є: Український народ — носій повновладдя; Українська держава; нації, корінні народи, національні меншини, що населяють Україну; фізичні особи; юридичні особи; громадяни України; в деяких випадках іноземці і особи без громадянства; політичні партії і громадські організації; державні органи та органи державної влади; виборці, що об'єднані у виборчі округи; комітети та комісії Верховної Ради України; депутати; службові особи державних органів і громадських об'єднань; адміністративно-територіальні одиниці; територіальні громади та інші елементи системи місцевого самоврядування.

Статус учасників конституційно-правових відносин полягає в тому, що вони посідають особливе місце у сфері суспільних відносин, які виникають і діють у процесі взаємовідносин людини і громадянина як ведучого суб'єкта цих правовідносин і держави та її органів, які відіграють службову роль стосовно особи, внаслідок чого основне знаряддя їх діяльності — державна влада — обмежена Конституцією.

Такі відносини влади, зокрема її носії — перелічені суб'єкти, посідають особливе місце тому, що саме вони здійснюють таку владу, наділені виключними повноваженнями, їхні дії і вчинки здебільшого мають владно-імперативний характер. Однак суб'єкти цих відносин наділені неоднаковими правами та обов'язками, тобто різною за змістом державно-правовою правоздатністю. Так, ніхто з учасників суспільних відносин не наділений такою правоздатністю, яку має народ України, тобто сукупність громадян, — суверенний носій

-37-

влади. Причому свою владу він може реалізувати як через систему створюваних ним органів, так і безпосередньо.

Особливість суб'єктів конституційно-правових відносин полягає у тому, що вони мають різні за обсягом права та обов'язки, тобто різну за змістом правоздатність — властивість володіти правами та обов'язками відповідно до норм конституційного права. Неоднакова вона, наприклад, у народу України і Української держави, у громадян України, з одного боку, й іноземців і апатридів — з другого, які у випадках, визначених законом, також можуть бути суб'єктами конституційно-правових відносин. Громадяни України, крім того, різняться за своєю дієздатністю, тобто можливістю своїми діями здійснювати надані їм права і виконувати покладені на них обов'язки.

Іншою рисою суб'єктів конституційно-правових відносин є особливий механізм реалізації їхніх повноважень. Така реалізація здійснюється безпосередньо через норми джерел конституційного права (Президент України обирається народом) або через норми інших галузей права (право на забезпечення недоторканності житла, у разі потреби здійснюється у повному обсязі нормами кримінального права).

Специфіка деяких суб'єктів цих відносин полягає у тому, що вони виступають лише як учасники конституційно-правових відносин і не можуть бути суб'єктами інших правових відносин (наприклад, територіальні утворення). Переважна більшість суб'єктів виступає учасниками як конституційно-правових, так і інших відносин, причому основою статусу цих "суб'єктів є конституційно-правовий статус.

Особливий,  субординаційний характер  мають зв'язки між суб'єктами конституційного права та суб'єктами інших правових відносин. Визначальною рисою таких зв'язків є їх нерівноправний характер, тобто один із двох таких суб'єктів наділений владними, підпорядковуючими повноваженнями відносно іншого суб'єкта. Проте, з цього правила є й винятки, коли відносини між суб'єктами конституційно-правових відносин рівноправні, паритетні. Це, наприклад, відносини між територіальними утвореннями, які виступають суб'єктами конституційно-правових відносин, між державними органами. Прикладом таких відносин між цими органами можна вважати Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України від 18 червня 1995 р.

-38-

Діяльність суб'єктів конституційно-правових відносин з реалізації наданих їм прав, свобод і обов'язків пов'язана з об'єктами конституційно-правових відносин.

Під об'єктами конституційно-правових відносин розуміють певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб'єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб'єктивні конституційні права і обов'язки.

Згадані блага можуть бути матеріальні і нематеріальні.

Матеріальними видами об'єктів конституційно-правових відносин є:

—  політичні блага — конституційний лад, суверенітет, влада, влада народу, державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада, територіальна цілісність тощо;

— дії уповноваженого суб'єкта (парламенту, Президента України, народного депутата тощо);

— дії зобов'язаних суб'єктів (підпорядкованих органів державної влади, суб'єктів правовідносин, щодо яких прийнято відповідне рішення Конституційного Суду України);

—  речі та інші майнові і духовні блага (власність, засоби виробництва, предмети споживання, гроші, цінні папери, податки, збори, інтелектуальна власність, наукові і літературні твори, образотворче мистецтво тощо);

—  поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин;

—  результати поведінки суб'єктів таких відносин;

—  природні об'єкти.

Видами об'єктів нематеріальних конституційно-правових відносин є:

— особисті нематеріальні блага людини і громадянина (життя, здоров'я, честь, гідність);

•>— певні соціальні властивості і риси об'єднань, спільностей;

— духовні цінності.

У більшості випадків підставою для виникнення, зміни і припинення конституційно-правових відносин є дії або акти як результат таких дій.

Так, згідно зі ст. 88 Конституції України Голова Верховної Ради України обирається єдиним законодавчим органом — парламентом України. Об'єктом правовідносин тут є дія, внаслідок якої реалізується ця норма Конституції.

-39-

Акт Президента України про прийняття іноземця до гро-      , мадянства України є підставою для виникнення конституційно-правових відносин між Україною і новим громадянином держави (п. 26 ст. 106 Конституції).

Серед матеріальних видів об'єктів конституційно-право-вих відносин провідна роль належить загальнонародним та загальнодержавним об'єктам. Це:

—  конституційний лад в Україні, право визначати і змінювати який належить виключно народові (ч. З ст. 5 Конституції);

— влада народу, державна влада, місцева влада (статті 5, 6 та 7);

— суверенітет і територіальна цілісність України (статті 1, 2 та 17);

— економічна та інформаційна безпека України (ч. 1 ст. 17).

До дій уповноваженого суб'єкта належать:

—  повноваження Верховної Ради (статті 85 і 92 Конституції). Згідно з ч. 2 ст. 82 Конституції України Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу;

—  повноваження Президента України (ст. 106 Конституції). За ст. 104 Конституції України повноваження Президента починаються з моменту складення присяги і припиняються у строк, визначений законом, або достроково чи в порядку імпічменту (статті 108 і 109 Конституції);

— повноваження народного депутата України, які починаються з моменту складання присяги і припиняються у строк, визначений законом, або достроково (статті 79 і 81

Конституції).

Об'єктами конституційно-правових відносин є й дії зобов'язаних суб'єктів. Зокрема, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів (ч. 4 ст. 115

Конституції України);

Стаття 78 Конституції України зобов'язує народних де-і путатів України не мати іншого представницького мандата! чи бути на державній службі.                                                 і

Рішення Конституційного Суду України про відповідність! Конституції України перелічених у ч. 2 ст. 150 Конституцій України нормативно-правових актів Верховної Ради України! Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховне^

-40 -

Ради Автономної Республіки Крим є обов'язковим для виконання на території України.

Речі (майнові і культурні блага) є об'єктами тих Конституційно-правових відносин, що пов'язані із закріпленням і захистом землі, її надр, атмосферного повітря, водних та інших природних ресурсів, які перебувають у межах території України, а також із закріпленням і захистом усіх форм власності (статті 13, 14 та 41 Конституції України).

Об'єктами цього виду правовідносин також є: приватна власність, інтелектуальна власність, підприємницька діяльність, яка не заборонена законом, художня, наукова і технічна творчість; авторські права; моральні і матеріальні інтереси, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (статті 41, 42 та 54 Конституції України).

Поведінка суб'єктів конституційно-правових відносин — об'єкт таких відносин. Це фіксується визначенням у поведінці можливого складу правопорушення. Так, Президент України може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ч. 1 ст. 111 Конституції України).

Об'єктами конституційно-правових відносин цієї групи (матеріальних видів об'єктів) є також поведінка суб'єктів таких відносин. Наприклад, обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь. Якщо недовіру цим посадовим особам висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації (частини 9 і 10 ст, 118 Конституції України).

Забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу (ст. 16 Конституції) — все це належить до такого виду матеріальних об'єктів конституційно-правових відносин, як стан природних об'єктів.

Серед другої групи видів об'єктів (нематеріальні об'єкти) конституційно-правових відносин слід передусім виділити особисті нематеріальні блага людей.

-41-

Конкретними об'єктами правовідносин цієї групи є:

—   життя людини, захист його є обов'язком держави

(ч. 2 ст. 27 Конституції);

— охорона здоров'я людини (ч. 1 ст. 49 Конституції). Окремий вид нематеріальних благ людини як конкретний об'єкт конституційно-правових відносин пов'язаний із захистом від посягань на честь і гідність людини та посадової особи, зокрема глави держави Президента України (ч. 1 ст. 28 і ч. 2 ст. 105 Конституції). Прикладом такого об'єкта конституційно-правових відносин, як соціальні властивості об'єднань і спільностей громадян, є право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів

(ст. 36 Конституції).

Духовні цінності як об'єкт конституційно-правових відносин знаходять конкретизацію у зобов'язанні держави сприяти історичній свідомості, традиціям і культурі української нації, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції). До них слід віднести право людини і громадянина України на свободу світогляду і віросповідання (ч. 1 ст. 35 Конституції).

Нарешті, об'єктом конституційно-правових відносин цієї групи є культурна спадщина України (ч. 4 ст. 54 Конституції). Підставою для виникнення, зміни і припинення конституційно-правових відносин є певні життєві обставини, умови, що сформульовані у нормах конституційного права. Такі обставини (умови) визначаються як юридичні факти. Вони відрізняються від інших суспільних фактів тим, що тягнуть за собою певні правові наслідки.

Під  юридичними фактами розуміють, як  правило, такі життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. \ Іншими словами, з настанням конкретних явищ, передбаче-і них гіпотезами норм, норми реалізуються. Проте, нерідко такі норми реалізуються без юридичних фактів і, як наслідок, без правовідносин. Це повною мірою стосується правоздатності особи чи організації, що виникає вже з самого факт народження особи чи утворення організації. Але правоздаї ність — не правовідносини, а лише їх передумова. Така сам!

-42-

ситуація щодо забороняючих норм, які в переважній більшості реалізуються за межами конкретних правовідносин. Тому в дефініціях юридичних фактів треба обов'язково підкреслювати, що правові факти це такі факти реальної дійсності, з настанням яких настають певні юридичні наслідки (а не тільки правовідносини).

Особливості конституційно-правових фактів зумовлені тими суспільними відносинами, які потрапляють у сферу дії норм конституційного права. Такі факти спричиняють виникнення, зміну чи призупинення правовідносин, які мають місце у процесі реалізації конституційно-правових норм.

Юридичні факти передбачаються у гіпотезах таких норм.

За своїм змістом юридичні факти поділяють на юридичні події, юридичні дії та правовий стан.

До юридичних подій у конституційному праві належать факти, які не залежать від волі і свідомості учасників державно-правових відносин (народження, смерть, хвороба людини, досягнення певного віку). Наприклад, у зв'язку з досягненням 21-річного віку у громадянина України виникає право бути обраним депутатом Верховної Ради України.

Проте, одних подій ще не досить для виникнення конституційно-правових відносин: вони здебільшого лише створюють передумови реалізації прав. Так, для реалізації права на освіту при досягненні певного віку має бути реалізований механізм переведення можливостей у реальну дійсність. Іншим прикладом може бути ст. 36 Конституції України, де для реалізації права об'єднуватися у політичні партії та інші громадські організації досягнення громадянином відповідного віку не є єдиною і вирішальною умовою. Потрібні воля й бажання громадянина стати членом такої організації, його згода на це тощо.

Юридичні дії — це обставини, пов'язані з діяльністю людини, виявом її волі. Юридичні дії можуть бути правомірні (видання закону в межах компетенції Верховної Ради) і неправомірні (видання акта з перевищенням повноважень певного державного органу або посадової особи); правомірні дії поділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.

Під юридичними актами розуміють дії суб'єктів, спрямовані на досягнення певних правових наслідків. Наприклад, акти державних органів, угоди тощо. Юридичні вчинки — це заяви і клопотання громадян, запит депутата тощо.

-43-

У конституційному праві розрізняються також правомірні і неправомірні факти. Правомірними фактами е такі дії, які відповідають вимогам, що визначаються Конституцією та іншими загальнодержавними актами. Зокрема, правомірними діями громадян будуть такі, які узгоджуються з конституційним принципом: "Ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством". І навпаки, орієнтиром для дій державних органів і посадових осіб є правило: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі,   в  межах  повноважень  та  у  спосіб,   що  передбачені Конституцією та законами України" (ч. 2 ст. 19 Конституції

України).

Видом юридичних фактів є правовий стан (наприклад,

стан особи у громадянстві України, стан у шлюбі тощо).

Під впливом юридичних фактів реалізуються конституційно-правові норми, виникають, змінюються і припиняються конституційно-правові відносини.

Вивчення й аналіз конституційно-правових фактів дає підстави для їх класифікації, в основі якої лежать такі критерії:

—  наслідки, які спричиняє юридичний факт — правоут-ворюючі, правозмінюючі, правосприяючі;

—  форма юридичних фактів — позитивні й негативні;

—  характер дії юридичного факту — факти обмеженої,

однократної дії і факти-стани.

Правоутворюючими актами є рішення про проведення позачергових та повторних виборів, на основі яких виникають конституційно-правові відносини.

Правозмінюючі юридичні факти тягнуть за собою зміну обсягу правоздатності суб'єктів, перехід конституційно-пра- І вових відносин у нову якість, в інші види правовідносин. І Прикладами таких юридичних правозмінюючих фактів мо- * жуть бути: обрання Президента України; досягнення громадянином встановленого законом віку; набуття особою громадянства України тощо. Нерідко правозмінюючі юридичні факти викликають до життя принципово нові конституційно-правові відносини.

Правоприпиняючі факти припиняють конституційно-правові відносини при достроковому припиненні повноважень органу державної влади, народного депутата, на підставі чого виникають нові правовідносини.

-44-

і

Залежно від форми вияву конституційно-правові факти можуть бути позитивні й негативні. Позитивні факти викликають певні правові наслідки, негативні не породжують' їх. У конституційному праві переважна частина юридичних фактів має позитивний характер. Прикладом негативних юридичних фактів є дострокове припинення повноважень народного депутата в разі невиконання вимог щодо несумісності, втрата депутатського мандату при відмові скласти присягу.

Є факти обмеженої (однократної) дії і факти-стани, які існують безперервно, тривалий час, постійно породжуючи юридичні наслідки. Це зумовлює стабільність правовідносин: стан громадянства, перебування у шлюбі тощо. Перетворення такої стабільності на динаміку суспільних відносин передбачає складний механізм, елементами якого є відповідні правові норми, правовідносини і, безперечно, конкретні юридичні факти1.

5. Джерела конституційного права Украши як галузі національного права

У конституційному праві спостерігається неоднозначний підхід щодо загального поняття джерел цієї галузі.

Зокрема, існує точка зору, згідно з якою джерела права взагалі розуміються як матеріальні умови життя суспільства, тобто джерела розглядаються у матеріальному значенні2. Іноді цей термін трактується у формальному, тобто суто юридичному значенні як засіб висловлення державної волі у вигляді загальнообов'язкових правил поведінки3.

При цьому, одні вчені мають на увазі нормотворчу діяльність держави та її органів4, другі — результат цієї діяльності^ — закони, декрети тощо5, а треті поєднують перший і другий підходи в загальному понятті "зовнішня форма права"6.

Докладніше див.: Конституційне право України / За ред. В. Ф. Пого-рілка. — 3-є вид. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 72—74.

з Теорня государства й права. — М.: Юрид. літ., 1973. — С. 81. ^ Явич Л. С. Общая теория права. — Л., 1976. — С. 131. Див.: Шебанов А. Ф. О содержании й формах права / Правоведе-

Див.: Право страм ооцналистической ориентации. — М., 1997. — Є. 87. Там само. — С. 98.

-45-

г

Згідно з цією позицією джерелом права є діяльність державних органів зі встановлення правових норм (нормотвор-чість, санкціонування). Самі ж акти, які містять правові акти, є різноманітними формами права.

На наш погляд, при визначенні понятя джерел конституційного права слід виходи з такого. Джерела права взагалі і конституційного зокрема необхідно розглядати з таких вихідних позицій.

Для того, щоб норми конституційного права виконували своє призначення, вони повинні бути виражені в певних формах. 'При цьому слід виходити з філософського розуміння єдності форми і змісту, згідно з яким форма — це продовження змісту, в даному випадку — певної норми конституційного права.

Отже, форми, в яких виражені норми конституційного права є джерелами державного права України.

Вимоги, які пред'являються до джерел конституційного права, зводяться до того, що останні повинні мати: визначеність, тобто вимогу чітко формулювати права та обов'язки суб'єктів правовідносин, вказувати на умови, які тягнуть за собою юридичні наслідки; загальнообов'язковість, згідно з якою, норми конституційного права мають бути обов'язкові для всіх; загальновідомість — вони повинні бути відомими всім, до кого адресовані. Джерела конституційного права України як частина єдиної правової системи держави, повинні також відповідати таким загальним для всієї системи властивостям,  як:  системність, тобто чітко визначену погодженість єдиної системи правових норм, яка складається не лише з норм Конституції України, а й з ряду нормативно-правових актів конституційного характеру; нормативність, за допомогою якої визначається характер установ конституційного законодавства; надійну державну забезпеченість, тобто охорону джерел конституційного права сукупністю певних гарантій, встановлених Конституцією України.

Можна також стверджувати, що форм вираження норм конституційного права досить багато, але за своїм змістом вони значно ширші за джерела цієї галузі права. Справа у тому, що політико-правові суспільні відносини потребують різнопланової правової регламентації. Система такої регла-; ментації складається з кількох рівнів:                                   і

1) нормативно-правової регламентації, яка здійснюєтьс"

-46-

за допомогою власне Конституції, конституційних і ординарних (звичайних) законів, а також підзаконних нормативно-правових актів;

2)  правової регламентації, яка забезпечується індивідуальними (правозастосовними) актами;

3)  юридичної регламентації, яка досягається як результат дії усталених правових традицій, звичаїв, звичок (рос. "обнк-новений").

У цій системі виявляються субординаційні зв'язки, які грунтуються на засадах: верховенства Конституції України, конституційності законів, підзаконності всіх інших правових актів.

Основним джерелом конституційного права є Конституція (Основний Закон). Верховенство Конституції виявляється, по-перше, у тому, що над нею не можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу Конституції, що є основою законності.

По-друге, верховенство Основного Закону виявляється і в конституційності Конституції. Це зумовлюється такими факторами: високою легітимністю Конституції, вона повинна відображати волю народу; визнанням і закріпленням загальнолюдських цінностей і насамперед підпорядкуванням держави, її влади і усіх службовців служінню людині, суспільству, а не особі особисто; врахування Конституцією за: гальновизнаних і перевірених практикою міжнародних стандартів демократичного конституціоналізму.

Формою вираження норм конституційного права є акти всеукраїнського референдуму.

На жаль, Закони України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" прийнятий 3 липня 1991 р. діє лише в тій частині, яка не суперечить Конституції України. Тому при характеристиці актів всеукраїнського референдуму відносно актів місцевого референдуму слід виходити з положень статей 72—74 Конституції України та ст. 7 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні".

Джерелом конституційного права є закони.

Закон — це виданий у встановленому порядку акт законодавчої влади держави, що містить правові норми, які регулюють найважливіші суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу.

-47-

У конституційному праві їх поділяють на 3 види: конституційні, органічні і звичайні (іноді застосовується і такий термін, як "ординарні").

Конституційні закони це такі закони, які вносять зміни і доповнення до Конституції, приймаються в особливому, ускладненому порядку і мають таку саму юридичну силу, що й сама Конституція. Тобто вони регулюють ті самі політико-правові суспільні відносини, що й Конституція, але на відміну від неї такі закони своїм регулюючим впливом охоплюють не весь комплекс Конституції, а лише певні, найважливіші її частини, які безпосередньо визначаються самою Конституцією.

Конституційні закони покликані забезпечити надійність і стабільність Конституції, тому в самій Конституції встановлюється спеціальний ускладнений порядок прийняття, набрання чинності і зміни конституційних законів. Це закони, які визначають порядок прийняття і введення в дію Конституції; закони, які вносять зміни в текст Конституції з тим, щоб надалі ці норми були інкорпоровані у сам текст. За їх допомогою вносять зміни, доповнення до чинної Конституції. Порядок їх прийняття нічим не відрізняється від порядку прийняття самої Конституції. Ці закони є свого роду продовженням Конституції. Але їх положення в текст Конституції не включаються, оскільки їх головне призначення конкретизувати і деталізувати певні конституційні норми. Порядок прийняття, набрання чинності і зміни конституційних законів ускладнений порівняно з порядком прийняття, набрання чинності і зміни звичайних законів, але спрощений щодо порядку прийняття і набрання чинності органічних конституційних законів. *

Органічні закони приймаються за прямими приписами Конституції в порядку, відмінному від процедури прийняття як конституційних, так і звичайних законів, і посідають проміжне місце між ними. Перелік повноважень, за допомогою яких вносяться зміни, що вирішуються органічними законами, закладений у Конституції України (ст. 92). При цьому, чітко визначаються закони інституційного профілю (про громадянство, ч. 4 ст. 32), статутні (засади утворення і діяльності політичних партій, ч. 11 ст. 92), закони процесуального та процедурного характеру (організація і порядок

-48-

проведення виборів і референдумів, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, ч. 21 ст. 32).

Звичайні ординарні закони, якщо в ни* містяться конституційні норми, також є джерелом державного права. Вони є складовою частиною поточного законодавства і приймаються у порядку такої самої законодавчої процедури, що й інші нормативно-правові акти парламенту.

Формою вираження норм конституційного права є окремі акти Конституційного Суду України. За юридичною силою вони поступаються тільки актам всеукраїнського референдуму і Конституції (наприклад, рішення Конституційного Суду щодо конституційності Закону України "Про вибори народних депутатів України" 1998 р.).

Конституційно-правові норми містяться також у ряді постанов Верховної Ради України (наприклад, у постанові "Про державний герб України", прийнятій до вступу в силу Конституції України 1996 р.).

Джерелом конституційного права є й окремі загально-нормативні укази Президента України, які містять конституційно-правові норми (наприклад, укази "Про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України" від 31 березня 1992 р.; "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 червня 1997 р.).

Окремі конституційно-правові норми можуть міститися у деяких постановах Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян" від 26 лютого 1993 р.).

Джерелом конституційного права можуть бути й договори. Договір як джерело конституційного права це угода держав, державних утворень та їх органів з питань їх взаємовідносин.

У конституційному праві країн світу існує п'ять видів таких договорів:

1)  договір незалежних держав, які утворюють нову державу (федерацію, конфедерацію);

2)  договір, що його укладає федерація або її органи з суб'єктами федерації;

3) договір незалежних держав, який укладається між ни-

-49-

ми, для утворення певного політичного, економічного та іншого об'єднання (СНД);

4)  міжнародні договори, які імплементовані у внутрішньодержавне (національне) законодавство;

5)  конститущ'йно-правові договори, які укладаються між самоврядними структурами, зокрема законодавчою і виконавчою владою, законодавчої владою і президентом країни.

Особливим джерелом конституційного права може бути й конституційно-правовий договір. Він має бути забезпечений силою закону, що передбачає договір, або у випадку, не врегульованому конституційним законодавством.

Гарантом їх виконання мають стати суди, у тому числі і Конституційний Суд України. Прикладом такого договору був Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 18 червня 1995 р.

Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, також є джерелами конституційного права, оскільки вони згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України — частина національного законодавства України.

Джерелами конституційного права України є також деякі нормативо-правові акти колишніх СРСР та УРСР внаслідок принципу правонаступництва або на період, коли будуть прийняті відповідні акти України (Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р.).

До джерел конституційного права можуть бути віднесені відповідні окремі рішення, прийняті місцевим референдумом. Вони мають вищу юридичну силу щодо рішень рад, на території яких референдум проводиться. Можуть бути джерелом державного права й окремі рішення місцевих рад (наприклад, рішення, які затверджують регламент відповідної ради, статути територіальних громад).

Джерелом конституційного права, як і права взагалі, є правові звичаї як санкціоновані (забезпечувані) державою правила поведінки загального характеру.

Стосовно конституційного права джерелом цієї галузі права є конституційні звичаї — норми, які регулюють по-літико-правові суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням! державної влади. Останні виникають в результаті тривалого!

Я

-50-

однакового їх застосування учасниками правовідносин, на підставі чого вони можуть бути безпосередньо або побічно санкціоновані державою.

Конституційні звичаї складаються з двох різновидів: звичаю, який виникає внаслідок практичної діяльності конституційного механізму на підставі конституційних (законодавчих) положень (конституційна угода або конвенціонне нормування), і звичаю, який складається поза межами конституційного механізму і лише санкціонується державою.

Нарешті, джерелом конституційного права є конституційний прецедент як об'єктивне (виражене зовні) рішення органу державної влади (перш за все Верховної Ради України) в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв'язанні наступних аналогічних справ.

У практичній діяльності українського парламенту конституційні прецеденти можуть мати місце, наприклад у процесі однозначного розуміння депутатами окремих положень Регламенту Верховної Ради України під час їх застосування.

До конституційних прецедентів можуть бути віднесені і окремі рішення Конституційного Суду України, оскільки, не створюючи нових правових норм, він цими рішеннями, по-перше, визначає правову політику, якої повинні додержуватися при прийнятті нових нормативно-правових актів парламентом інші правотворчі органи держави; по-друге, своїми рішеннями (з питань визнання неконституційними законів, інших правових актів повністю чи їх окремих положень; офіційного тлумачення Конституції та законів України). Суд вносить певні зміни до чинної системи національного законодавства, уточнює зміст і межі правового регулювання.

6. Система конституційного права України як галузі права

З одного боку, система конституційного права як галузі національного права являє собою єдність і послідовність розподілу конституційно-правових норм на певні групи залежно від їх змісту, значення цих норм та характеру політико-пра-вових суспільних відносин, які ними регулюються. З другого боку, як система норм галузі конституційного права вона обумовлена рядом ознак: конституційне право — функціо-

-51-

нальна  система,  в  якій  норми  взаємопов'язані,  логічно взаємоузгоджені і розміщені за певною субординацією.

Системоутворюючими факторами є предмет правового регулювання, метод правового регулювання, рівень розвитку загальнолюдських цінностей у суспільстві, процес сформування демократичної правової держави, єдність і послідовний розподіл норм конституційного права на певні групи залежно від їх змісту, значення та характеру політико-право-вих суспільних відносин, які регулюються. Місце кожної з груп у системі конституційного права залежить від питомої ваги цих правових норм, які охоплюються цією групою, їх значення, а також принципів, на підставі яких будується галузь права. Ці критерії здійснюють перш за все зовнішній вплив на систему конституційного права. У той же час єдність і стабільність системи цих норм забезпечують і зв'язки системоутворення та системозбереження з точки зору внутрішньої системно-функціональної організації конституційного права. Такими системоутворюючими зв'язками є генетичні, субординаційні, координаційні (взаємодії) та управління. На систему конституційного права поширюються й інші закони   системоутворення.   До   них   належать:   логічний взаємозв'язок, взаємозалежність і побудова елементів системи залежно від їх важливості для людини і держави; структурованість системи як засіб зв'язку елементів в одне ціле і ускладнення системи в міру її розвитку, розширення функціональних зв'язків між ними і наявність головного елемента системи (людина як вища соціальна цінність), який визначає закономірності побудови всієї системи в цілому; відносна самостійність інших елементів системи стосовно головного.

Отже, під системою норм конституційного права розуміється обумовлене системоутворюючими зв'язками і факторами розміщення норм за інститутами, що перебувають у таких взаємозумовлених зв'язках, які дають можливість функціонувати системному утворенню як

єдиному цілому1.

Аналіз теоретичних основ систематики норм конституційного права дозволяє викласти систему цієї галузі національного права виходячи з того, що конституційне право Ук-

1 Див.: Степанюк О. І.. Зазнач, автореферат. — С. 16—17.

-52-

пального права виходячи з того, що конституційне право України покликане служити перш за все вільній від природи людині — головному елементу системи конституційного права як галузі.

Таким чином, система конституційного права України включає:

—  конституційні загальні засади конституційного ладу (форма устрою, форма правління, механізм закріплення і здійснення державної влади, принципи верховенства права, територіальної цілісності України, пріоритету загальнялюд-ських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права тощо);

—   правовий статус особи в Україні, права, свободи, обов'язки, гарантії прав і свобод громадян, як вихідні для інших елементів системи;

—  права українського народу (народний, національний суверенітет, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, право на референдум, право виборів представницьких органів державної влади);

—  виборче право і референдум (принципи, порядок призначення і проведення);

—  основи громадянського суспільства та його взаємовідносини з державою (власність, підприємництво, екологічна безпека, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднання, свобода інформації);

—  Верховну Раду України (зміст мандата, структура, компетенція,  процедура діяльності,  законодавчий процес, охорона парламентаризму тощо);

—  Президента України (повноваження, умови обрання, компетенція, припинення повноважень);

—  систему і організацію виконавчої влади (організація і діяльність Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади);

—  систему та організацію судової влади;

—  Конституційний Суд України і конституційний процес;

—  систему та організацію місцевої самоврядної влади (порядок формування, повноваження, акти).

Разом з розкриттям змісту системи конституційного права України необхідно розглянути питання і про співвідношення системи Конституції і системи конституційного права.

-53-

Конституція інтегрована в конституційне право як частина, тому потрібно виходити з того, що конституційне право як галузь права не можна розглядатися поза Конституцією. Отже, система конституційного права і система Конституції нерозривно пов'язані, єдині у своїй основі, однак ці поняття не можна ототожнювати, кожній з цих систем притаманні характерні специфічні критерії побудови і обсяг.

7. Конституційне право України як наука

Наука конституційного права є складовою частиною наук взагалі, під якою розуміють сукупність ідей, концепцій, теорій про якесь суспільне явище.

У свою чергу складовою суспільних наук є юридична наука, завдання якої — вивчення правових явищ. У кожної з галузей цієї науки є свій особливий предмет. Для будь-якої з гілок юридичної науки характерний власний підхід до

об'єкта дослідження.

Проте наука, зокрема наука конституційного права, варта чогось, якщо вона розуміється як галузь виробництва нових знань і водночас належить до числа галузевих наук, основною ознакою яких є те, що їх предметом, є вивчення однойменної галузі права.

Отже, наука конституційного права являє собою систему ідей, теорій, концепцій про конституційне право як галузь національного права України.

Предметом же дослідження науки конституційного права е вивчення цього права як галузі.

Так, предметом її дослідження є в цілому вся сфера полі-тико-правових суспільних відносин, які підлягають конституційно-правовому регулюванню.

Вона розкриває закономірності, властиві цій науці, формулює основні поняття і категорії, що використовуються у процесі законотворчої і законодавчої діяльності, аналізує функції відповідних конституційно-правових інститутів, досліджує процеси, які пов'язані з реалізацією норм та інститутів конституційного права. На підставі цього наука конституційного права виявляє ефективність дії правових норм, виробляє рекомендації щодо їх удосконалення на основі вивчення діяльності, нагальних потреб людини, державних органів, об'єднань громадян тощо.

-54-

В результаті аналізу цих явищ і процесів наука конституційного права повинна виробляти теоретичні обгрунтування необхідних меж правового регулювання норм конституційного права.

Виходячи зі змісту предмета правового регулювання конституційного права, особливостей політико-правових суспільних відносин, визначаються і основні теоретичні концепції науки. До них, зокрема, можна віднести такі теоретичні проблеми, як:

—  теорія реалізації і гарантій прав і свобод людини як вищої соціальної цінності;

—  роль у цьому процесі держави та її органів;

—  сутність і взаємодія народного, національного і державного суверенітету;

—  проблема визначення конституційних засад організації громадянського суспільства;

—   розширення форм народного волевиявлення за рахунок надання народові статусу суб'єкта законодавчої ініціативи, здійснення функції контролю за органами і вищими посадовими особами, які ним обираються; надання права відкликати народних депутатів і достроково припиняти повноваження Президента України за наявності підстав, які мають бути визначені в Конституції України;

—  подальше дослідження проблем, пов'язаних з розподілом державної влади, системи стримувань і противаг між гілками єдиної державної влади;

—  проблема повнішої реалізації Верховною Радою України установчої, законодавчої та контрольної функцій;

— подальша розробка проблеми унітаризму, автономії, форм територіального устрою, особливо адміністративно-територіального поділу України;

— важливою і не до кінця вирішеною, є й проблема взаємовідносин місцевих органів держаної виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Дослідження цих далеко не вичерпаних проблем становить предмет науки конституційного права. Самі ж висновки, теоретичні положення, рекомендації — її зміст.

Наука конституційного, як і всяка інша, являє собою певну систему знань, елементами яких є: відносно відокремлені теоретичні положення, висновки, що зроблені на підставі пізнання сутності та закономірностей розвитку різноманіт-

-55-

них сторін суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права. Згадані положення науки не лише тісно пов'язані між собою на підставі єдності предмета галузі, а й перебувають у певній підпорядкованості, тобто одні теоретичні висновки є основою для інших.

Таким чином, система науки конституційного права це упорядкована сукупність відносно самостійних комплексів теоретичних положень, яку побудовано на підставі логічного зв'язку між ними, її основу становить структурність самого предмета наукового пізнання, обумовлена предметом галузі конституційного права. Тому кожному з елементів системи галузі відповідає певний розділ конститу-ційно-правової теорії, яка повинна досліджувати загальні проблеми, що притаманні галузі в цілому, специфіку і характер її предмета; різновидності її норм; засоби їх реалізації; особливості суспільних відносин, які виникають на їх основі;

її джерела; систему.

Сукупність теоретичних висновків, положень з усіх перелічених проблем становить перший розділ у системі науки, присвяченій характеристиці конституційного права та

однойменної науки.

Оскільки наука конституційного права є галузевою, то її завданням є пізнання сутності, юридичних властивостей, функцій основного джерела галузі, який посідає у правовій системі особливе місце. Таким джерелом є Конституція. Тому другий розділ системи науки складається з положень, пов'язаних з обгрунтуванням теорії Конституції, аналізом конституційного розвитку держави.

Наступним елементом системи науки є комплекс теоретичних проблем, які випливають зі змісту конституційно-правового інституту "загальні засади". ; Складовою системи науки є теоретичні розробки щодо статусу людини і громадянина, взаємовідносин держави і особи, природи і класифікації прав, свобод та обов'язків

людини і громадянина.

Важливою частиною згаданої системи є розділ, присвячений формам народного волевиявлення в Україні.

Окрема частина науки присвячена питанням організації і діяльності органів держави парламенту, системи виконавчої влади, судової системи, взаємовідносин місце-

-56-

вих державних адміністрацій з органами місцевого самоврядування.

У системі науки досліджуються теоретичні проблеми територіальної організації держави, особливості автономії в Україні.

Джерелами науки є також правові акти, в яких містяться констйтуційно-правові норми, а також матеріали практики застосування цих норм.

При дослідженні згаданих проблем системи науки конституційного права широко використовуються джерела, під якими розуміють фактори, що становлять основу наукового пізнання. До них належать праці вітчизняних і зарубіжних учених, які містять як правові, так і історичні, філософські думки з проблем, які стосуються предмета науки конституційного права.

Значний внесок у науку конституційного права України зробили такі відомі вчені як В. В. Цвєтков, С. О. Макогон, В. В. Копєйчиков, Є. М. Тихонова, Р. С. Павловський, Ю. М. То-дика, В. Ф. Погорілко, В. Ф. Мелащенко, М. П. Орзіх, В. М. Ша-повал, П. Ф. Мартиненко, Л. Т. Кривенко та багато інших. Не можна не відзначити і внесок російських вчених у розробку проблем конституційно-правової науки. До їх числа слід віднести А. І. Лепешкіна, В. Ф. Котока, І. П. Ільїнсько-го, О. Е. Кутафіна, М. П. Баглая та інших.

У загальній характеристиці науки конституційного права важливе значення мають методи наукового пізнання: історичний, порівняльно-правовий, системний, функціональний, статистичний, конкретно-соціологічний, метод кількісного та якісного аналізу, формально-логічний (догматичний) тощо. Значення цих методів полягає в тому, що за їх допомогою забезпечується додержання достовірних і об'єктивних знань.

Як відомо зміст науки розкривається через її функції, які визначаються її предметом. Основними функціями науки конституційного права є: політична, методологічна, ідеологічна, евриститично-прогностична, комунікативна, інтегративна і прикладна1.

пі™ Докладніше див.: Конституційне право України / За ред. В. Ф. Пого-Рілка. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 78—79.

-57-

8. Конституційне право України як навчальна дисципліна

Як навчальна дисципліна конституційне право України є певною сукупністю знань, які випливають із системи науки цієї галузі, а також практики реалізації наукових досягнень.

Конституційне право України як нормативний курс, навчальна дисципліна вивчається у всіх юридичних закладах, а також майже у всіх інших вищих і середніх навчальних закладах. Ця навчальна дисципліна покликана допомогти студентам здобути комплекс знань про зміст конституційного права, зокрема про поняття, предмет, методи, норми цієї галузі, правовідносини, джерела, систему конституційного

права.

Першчерговим завданням курсу є висвітлення питання про пріоритет людини, її прав і свобод, гарантій їх здійснення державою та її органами, які відіграють службову роль стосовно людини і громадянина.

У курсі приділяється велика увага висвітленню загальних засад конституційного ладу, за допомогою якого з'ясовуються питання, що стосуються характеристики Української держави в цілому; форм її територіального устрою, правління та демократичного режиму; народного волевиявлення; розподілу влади; верховенства права; законності; політичної, економічної, соціальної, культурної основ держави; статусу державної мови; функцій держави; її символів.

Висвітлюються у курсі також основні принципи державного ладу: народного, державного, національного суверенітету; соціальної справедливості, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Важлива частина курсу присвячена питанням правового статусу людини і громадянина в Україні, в якій висвітлюються природні (особисті), громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні права і свободи особи, гарантії їх;

здійснення.

Аналізується також статус іноземців, осіб без громадян-!

ства, біженців та мігрантів в Україні.                                    <

Приділяється увага висвітленню питання щодо форм народного волевиявлення: виборам, референдумам, іншим формам волевиявлення.

-58-

Особлива увага приділяється питанням організації та здійсненню державної влади на підставі розподілу її на законодавчу, виконавчу і судову, а також інституту Президента України.

Окремо у курсі висвітлюються питання організації і діяльності Верховної Ради України як парламенту та єдиного органу законодавчої влади, основні форми її діяльності (сесії, пленарні засідання, робота комітетів і комісій), парламентські процедури, стадії законодавчого процесу, система стримувань і противаг між парламентом, Президентом та виконавчою владою України.

Аналізується також статус народного депутата, керівництва парламенту, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Рахункової палати.

У процесі висвітлення питання про місце і роль Президента України в системі органів держави аналізуються особливості його статусу, функції, повноваження, акти.

Значна увага в курсі приділяється питанням організації і здійснення виконавчої влади в Україні: Кабінету Міністрів, міністерствам, державним комітетам, іншим центральним органам виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевим державним адміністраціям, функціям і повноваженням цих органів на підставі адміністративної реформи, яка проводиться в Україні.

В курсі аналізується судова система України, основні засади судочинства, статус судів і судців як на основі Конституції, так і на основі нового законодавства про судоустрій в Україні.

Проблемі визначення місця і ролі Конституційного Суду України також приділяється значна увага, у процесі аналізу якої розглядається порядок його формування, склад, функції цього органу, порядок звернення до нього та розгляду справ судом.

Важливим для засвоєння курсу є висвітлення основних засад територіального устрою України, принципів, адміністративно-територіального устрою, особливостей спеціального статусу міст Києва і Севастополя, а також Автономної Республіки Крим.

В конституційному праві значна увага приділяється місцевому самоврядуванню в Україні, зокрема статусу територіальної громади як основи самоврядування, повноваженням,

-59-

радам, їх органам і статусу голови села, селища, міста; органам самоорганізації населення.

Засвоєнню курсу конституційного права допоможуть підручники, видані останніми роками в Україні. До них слід віднести: підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти "Конституційне право України" (три видання — 1999, 2000, 2002 рр.), підготовлений авторським колективом у складі В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького, О. В. Городецького, М. І. Корнієнка, Є. Я. Кравця, В. Ф. Куз-нецової, О. С. Лотюк, В. Ф. Мелащенка, Н. А. Міловицької, М. І. Ставнійчук, Н. Г. Шукліної; підручник "Конституційне право України", підготовлений Ю. М. Тодикою та В. Я. Таці-єм у Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого, а також підручник "Конституційне право України" (виданий у 2000 р.) В. В. Кравченком (м. Київ).

Всі ці та інші підручники сприяли опануванню курсу конституційного права студентами, аспірантами, науковцями.

Проте, життя не стоїть на місці. За останні два роки по суті оновлено законодавство в галузі конституційного права 1992—1998 рр., парламентом прийнято 5 кодексів, значних змін зазнало виборче законодавство тощо. Все це поставило на порядок денний питання про підготовку підручників з курсу "Конституційне право України" на основі ретельного аналізу новітнього законодавства, уточнення багатьох складних проблем, які вимагають нових підходів до їх розв'язання на сучасному етапі розвитку науки конституційного права.

Глава II Конституція — Основний Закон держави

1. Історія становлення і розвитку Конституції

До останнього часу вважалося, що термін "конституція" походить від латинського сопзШІШо — установа, установлення, устрій. Між тим, походження самого терміна "сопзіі-іиііо" точно не встановлено. Можливо, він походить від технічного обороту — геіриЬІісит сопзШиіге, яким починалися акти римських імператорів.

Поряд з терміном "сопзШиііо" на початкових етапах становлення конституції застосовувалося найменування Іех їип-гіаіепіаіез (основний закон).

У працях учених колишнього Радянського Союзу майже одностайно проводилася думка про те, що конституція властива державам лише у період становлення буржуазного суспільства. Проте більш уважне вивчення історії політичних вчень спростовує цей висновок.

Зокрема, у працях Платона і Арістотеля міститься багато елементів змісту конституції. Це, наприклад, стосується питань належності влади певним верствам населення, механізму її здійснення; форм державного устрою; форм правління. Арістотель, узагальнивши досвід більшості міст Стародавньої Греції, на цій основі по суті підготував нормативний акт, багато в чому подібний до чинних конституцій.

Елементи конституційності можна також знайти в настановах та указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерел права.

Нарешті, в деяких феодальних державах можна знайти окремі елементи майбутніх конституцій, які містилися у хартіях, що являли собою компроміс між королівською владою

-61-

і мешканцями вільних міст, що виявилося у закріпленні у відповідних актах повноважень цих міст.

Прикладом таких хартій були так зване магдебурзьке право, яке протягом XIIIXVIII ст. поширювалося на Південну Європу, зокрема й на Україну, і любекське право, яке використовували країни Північної Європи. Мешканці вільних міст здобували це право від князів, гетьманів.

В Україні протягом XVIXV ст. магдебурзьке право здобули такі міста, як Володимир-Волинський, Санок, Львів, Дубно, Кременець, Вінниця, Житомир, Бердичів, Звениго-родка, Овруч, Стародуб, Чернігів, Полтава, Гадяч, Глухів, Лубни, Ніжин та Козелець. Києву магдебурзьке право було надано у 1497 р., і воно проіснувало до 1835 р., в якому Микола І скасував його.

Відповідно до магдебурзького права міста звільнялися від управління феодалів. Воно закріплювало права та обов'язки основних верств мешканців міст (купців, міщан, ремісників), встановлювало порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування, суду, купецьких об'єднань і цехів.

Ідея створення конституції виникла в Англії у ХНІ ст. Важливим етапом у передісторії становлення конституції як основного закону держави стали конституційні акти, які було прийнято в Англії у XVII ст.: Хабеас Корпус (акт 1679 р.) та Білль про права 1688 р., а також конституційні акти, прийняті у період англійської буржуазної революції (1640— 1658), зокрема "Форма правління Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" (1653 р.). У цих актах встановлювалися основи побудови вищих органів держави, їх компетенція, принципи виборчого права та основи законодавства про релігію.

Проте, незважаючи на зазначені елементи конституціоналізму, ні феодальний, ні рабовласницький лад не знали конституції як кодифікованого основного закону держави. Становлення і розквіт конституціоналізму належить до кінця XVIII — початку XIX ст., що безпосередньо пов'язано з періодом становлення буржуазних держав і законодавчим закріпленням основних принципів буржуазної демократії і законності (представницька форма правління, громадянські права особи тощо). Поява конституцій у цей період пов'язана з тим, що інтереси буржуазії, яка прийшла до влади, були поєднані з вимогами знищення віджилих феодальних відно-

-62-

син, які гальмували суспільний розвиток, і в той же час поставили на порядок денний питання про особливу правову форму закріплення завоювань буржуазії. Такою і була конституція — основний закон держави.

Оцінюючи перші конституції, слід відзначити їх прогресивний порівняно з феодальним законодавством характер, оскільки вони закріпили принципи народного суверенітету, поділу державної влади, демократичні свободи громадян, законності, республіканської форми правління — принципи, які обґрунтовували представники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гобс, Дж. Локк, а також французькі енциклопедисти XVIII ст. Вольтер, III.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та інші. На основі їхніх праць було створено основні теорії прав людини, згідно з якими кожна людина має право бути вільною, брати участь у громадському і державному житті.

Ідеї представників теорії природного права та енциклопедистів дістали своє матеріальне закріплення у Декларації прав людини і громадянина, яка була прийнята Установчими зборами Франції 4 серпня 1789 р. У ст. 2 Декларації, зокрема, було зазначено: "Метою будь-якої спілки є збереження природних і невід'ємних прав людини. Права ці суть: свобода, власність, безпека і опір гнобленню".

"Найпершим станом, який набувається людиною від природи і який оцінюється ним більше за всі блага, що можуть випасти на його долю, — зазначав енциклопедист Жокур, — є стан свободи. Він не може обміняти її ні на що інше, ні продати, ні загубити, оскільки за природою всі люди народжуються вільними, тобто не підпорядковані владі будь-якого пана, і ніхто не має права власності над ним.

Маючи свободу всі люди за законами самої природи володіють правом робити все, що здається їм найкращим, на свій розсуд, вирішувати, що їм робити, і розпоряджатися своїм майном, якщо все це не суперечить законам правління, яким вони підпорядковані"1.

Підсумовуючи ці положення, Жокур обґрунтовує об'єктивну необхідність появи конституції, як закону, завданням

Див.: Люди. Время. Идеи. Осадная башня штурмующих небо / / Из-

І!ІопНЬІе тексти из Великой французской знциклопедии XVIII века. — Л., ІУ80. — С. 157.

-63-

якого є захист людини. Зокрема, він зазначав: "У стані природи, звичайно, люди народжуються вільними, але вони не можуть такими залишатися; суспільство спонукає їх нищити цю вільність і вони не можуть здобути її знову інакше, як за

допомогою закону"1.

Обґрунтовуючи природні права людини як основу конституції, представники теорії природного права і французькі енциклопедисти в той час визнавали основним з цих прав — право кожного володіти особистою власністю. При цьому, на жаль, виникала нерозв'язна суперечність: з одного боку, проголошувалася рівність усіх людей, а з другого — закріплювалося право на приватну власність, що неминуче призводило до фактичної нерівності людей.

Вважається, що першою конституцією у світі була Конституція СІЛА, яку було прийнято у 1787 р. і створення якої пов'язують з "батьками"-засновниками США.

Відомо, що цей Основний Закон було підготовлено на підставі таких конституційних актів штатів цієї держави: Декларації прав Віргінії (1776), Білля про права Пенсільванії (1776), Акта щодо віротерпимості Конектікуту (1784), Конституції Массачусетсу (1780 ), Конституції Північної Каролі-ни (1776), Білля про права Нью-Гемпширу (1766), Конституції Меріленду (1776). Відповідні конституційні норми були також прийняті в штатах Нью-Йорк, Південна Кароліна, Нью-Джерсі, Джорджія (1776—1780).                                   ;

Ось чому проект Конституції США був розроблений! установчими зборами штатів, а потім ратифікований консти-1 туційними конвентами штатів.

Як відомо, перша спроба створення конституції в ЄвроІ * належить гетьманові України в еміграції Пилипу Орлик (1710—1742). Він є автором Пактів і Конституції прав вольностей Запорізького війська, тексти яких було оголоїщ но 5 квітня 1710 р. на урочистих зборах з приводу обранні його гетьманом.                                                                  ;|

16 статей Конституції передбачали встановлення нацй кального суверенітету і визначення кордонів Українські держави, забезпечення демократичних прав людини, визш

Див.: Люди. Время. Идеи. Осадная башня штурмующих небо / / 1 бранньїе тексти из Великой французской знциклопедии XVIII века. — • 1980. — С. 162.

-64-

ня непорушності складових чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина і обрані представники від кожного полку, бо "самодер-жавіє Гетьманському уряду непрелично") та судової влади, яка підзвітна і контрольована. Цим були вироблені незнані ще в Європі демократичні засади суспільного життя.

Конституція Пилипа Орлика має дві частини: декларативну та власне суспільний договір (16 пунктів). У преамбулі до Конституції зазначається, що вона складена, щоб запобігти монархічнм самодержавним замахам гетьманів. У ряді статей йдеться про встановлення парламентської республіки, в якій має постати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Які ж джерела лежать в основі цього конституційного акта? Слід взяти до уваги, що суспільно-політична думка Європи того часу вже мала теорію парламентаризму, її теоретиком був Дж. Локк. Можна лише припустити, що Пилип Орлик, навчаючись у Києво-Могилянському коледжі, був знайомий з його творами. До того ж місто Бендери, де перебував І. Мазепа і Карл XII після 1708 р., було своєрідним Вавілоном мов і націй того часу. Мабуть, там була належна література. Отже, наявність козацького парламенту обмежувала гетьманську владу на користь старшинської аристократії. Конституція на той час була маніфестом державної волі українського народу.

На жаль, положення цієї Конституції не набрали чинності але формально вона діяла на Правобережній Україні до 1714р.

Офіційно першими конституціями у світі були також конституція США (1787 р.), а також конституції Франції і Польщі (1791). Основні закони цих держав визначили бага-то рис, які характеризують конституції світу і донині.

Розквіт конституціоналізму настав у XVIII ст. У 1831 р. була прийнята конституція Бельгії, в 1848 р. — конституції Німеччини, Швейцарії, Італії, Голландії та Данії. У другій по-д°вині XIX ст. прийнято конституції у ряді країн Латинської меи

д                 т. принято конституці у ряді країн Латинської

мерики (Венесуела, Мексика, Чилі), у Новій Зеландії та Канаді.

-65-

В історії нашої Вітчизни доля Конституції відображає загальну долю її народу. Будучи до 1917 р. у складі Росії, Україна разом з нею пройшла нелегкий і трагічний шлях становлення конституційного ладу. Як у Росії, так і в Україні до 1917—1918 рр. так і не був прийнятий закон, який мав назву "конституція".

Перші спроби створення конституції у Росії належать декабристам П. І. Пестелю і М. М. Муравйову.

П. І. Пестель — автор "Руської правди". Основні положення проекту конституції були такі: знищення кріпосного права, станового ладу; впровадження унітарної республіки, як форми державного устрою; визнання рівності всіх громадян перед законом; закріплення громадянських свобод; відсутність виборчих цензів; конфіскація великих латифундій;

наділення селян землею.

Конституція М. М. Муравйова — це проект державного устрою Росії, розроблений у 1821—1825 рр. поміркованою частиною декабристів. Проект передбачав: впровадження за формою правління конституційної монархії; федерації областей; проголошення громадянської рівноправності; свободи; слова, друку; звільнення селян при збереженні помісного]

землеволодіння.

На жаль, для простого народу конституція уявлялася

щось важливе, бажане, але чуже, яке не можна застосува-

у побуті, далеке і нереальне. Так, на Сенатській площі у П(

тербурзі у 1825 р. солдати бунтівних полків, які не розумілі

що таке конституція, кричали: "Хай живе Костянтин" (за

коном про престолонаслідування він повинен був зайняі

престол замість Миколи 1) та його дружина Конституція!".

В Росії з середини XIX ст., особливо в період царюванні

Олександра II — царя-реформатора, реально почався прощ

становлення конституційного ладу. І хоч така форма парлі

ментаризму, як Державна дума, з'явилася після революї

1905—1906 рр., вже у 60-х рр. минулого століття було З

кладено три великі блоки реальних конституційних ряд

Це, по-перше, правове закріплення волі селян; по-друге,

тономне муніципальне самоврядування (земство); і по-тр

демократична судова система.

Серйозна конструктивна праця з підготовки констиі вилилася наприкінці царювання Олександра II у пері конституційний проект — Конституцію Моріс-Мелікова.'-1

- 66 -

ператор своєю владою мав намір дарувати країні виборний парламент, який обмежував його ж владу. Проте екстремісти бомбою обірвали життя царя за три дні до підписання маніфесту про запровадження конституційного ладу у Росії, що призвело до наступу реакції. На її тлі пробив собі шлях марксизм з головною доктриною не конституції, а диктатури пролетаріату.

Проте, окремі конституційні положення, закріплені у маніфестах 1905 р. і 23 квітня 1906 р., були одягнені у форму Конституції під назвою "Основні Закони", автором яких був С, Ю. Вітте.

Оцінюючи цей закон, П. А. Столипін відзначав: "За волею монарха Вітчизна наша повинна перетворитися на державу правову, щоб обов'язки і права підданих визначалися писаним законом, а не волею окремих осіб". При цьому він попереджав: "Навіть бажані заходи, але такі, які проводяться шляхом сумнівної законності, е повернення до минулого. Наш історичний гріх: неповага до ідеї права, до непорушності закону. Не зустрічаючи протидії, такі заходи мають тенденцію повторюватися"1.

На жаль, вбивство П. А. Столипіна, а потім Жовтневий переворот 1917 р. перешкодили подальшому розвиткові конституційного ладу у Росії та в Україні.

Побудова конституційного ладу в Україні почалася у 1917 р. Вже І Універсал Української Центральної Ради "До Українського народу на Україні й поза Україною", прийнятий 10 червня 1917 р., проголосив Україну вільною, закріпив демократичну виборчу систему.

Період відродження національної української держави (1917—1920) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести НІ Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада 1917 р.

^ Великого значення для подальшого розвитку конституційного ладу в Україні мав IV Універсал від 9 січня 1918 р., який проголосив Українську Народну Республіку самостій-

1§п7СтолипиІІ П- А. Речь при открмтии 2-й Государственной думи 2 марта

З*

-67-

мою, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Нарешті, 28 квітня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР), яка складалася з 7 розділів і 83 статей.

Одночасно 29 квітня 1918 р. було прийнято Закон про тимчасовий державний устрій України.

Безумовно, серед цих конституційно-правових актів чільне місце посідає Конституція УНР, яка юридичне оформила відродження державності України. Конституція проголошувала Україну суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою. Відзначалося, що вся влада в УНР належить народові України, а за формою правління УНР є парламентською республікою, верховним органом влади якої

є Всенародні збори.

За формою державного устрою УНР була унітарною державою з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади якої будувалася на основі принципу децентралізації.

Взаємовідносини людини з Українською державою будувалися відповідно до принципів ліберальної (європейської)

концепції прав людини.

У Конституції визначалося, що організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влади.

Органом законодавчої влади проголошувалися Всенародні збори, які формували інші гілки влади.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Мініст рів, а вищим органом судової влади був Генеральний су

УНР.

На жаль, ліквідація Української Центральної Ради, вст;

новлення влади гетьмана П. Скоропадського призвели до т го, що положення першої Конституції України 1918 р. не б

ли реалізовані.

Незважаючи на те, що керівництво УНР у 1918 р. пе їхало до Житомира, робота над відповідними конституцій

ми актами тривала.

Зокрема, 13 листопада 1918 р. був прийнятий Тимча вий основний закон про державну самостійність колиши Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Наці нальною Радою.

-68-

Г

За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р. та "Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України" від 1 серпня 1918 р. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні, зберігаючи її унітарний державний устрій. Главою Української держави проголошувався Гетьман України, виключно якому належала "влада управління". Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів), затверджував склад уряду, призначав на посаду та звільняв членів уряду, був "Верховним воєводою Української Армії і Флоту" тощо1.

Незважаючи на те, що "гетьманська конституція" фактично закріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона містила й деякі демократичні положення, які, зокрема, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканність власності, певні політичні свободи.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала належати Директорії, її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль "малої конституції" соборної УНР. Універсал з точки зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був істотним кроком уперед порівняно з "гетьманською конституцією", хоч

Закони про тимчасовий державний устрій України / / Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України // Філософська ' соціологічна думка. — 1992. — № 1. — С. 84—86.

-69-

він і не відтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем "Трудових Рад", принцип народного суверенітету підмінявся декларуванням належності влади "трудовому народові України" тощо.

У 1919 р. Урядова Комісія з розробки Конституції УНР підготувала новий проект Основного державного Закону УНР, який складався з 15 розділів і 345 статей.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційні акти: Закон "Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці" та Закон "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки". В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий —

федеративний.

За радянського періоду української державності буж прийнято чотири конституції: Конституцію УСРР 1919 р.. Конституції УРСР 1929, 1937 і 1978 р. У конституції законо-| давчо закріплювали так звану радянську модель організації^ влади, основою якої був ленінський принцип поєднання Радах, як працюючих корпораціях, законодавства і управлін* ня. Тим самим заперечувався визнаний у багатьох демократ тичних державах принцип розподілу влади.

Проголошуючи диктатуру пролетаріату перші радянсі конституції України фактично закріплювали нерівність л

дей. Всі вони фактично текстуальне відтворювали струк1

і норми Конституцій СРСР того періоду.

Нарешті, у конституціях містилося багато норм не праІ

вого, а ідеологічного і політичного змісту, через що зарубі

ні вчені називали 'їх не конституціями, а "політичними де

лараціями".

-70-

На підставі аналізу теоретичних основ побудови конституцій та історії становлення і розвитку конституційного ладу у світі і в Україні можна зробити деякі висновки.

Зміст конституції можна розглядати з двох позицій: по-перше, з формально юридичних, а, по-друге, з позиції соціально-класових, властивих марксизму-ленінізму.

З правових позицій, конституція майже в усіх країнах розглядається як Основний Закон держави, який закріплює правовий статус особи, що випливає з природних прав людини, взаємовідносини влади з людиною, а також належність державної влади та механізм її реалізації.

Так, Г. Єлінек у 1908 р. розумів під конституцією "сукупність правоположень, які визначають вищі органи держави, порядок покликання їх до відправлення їх функцій, їх взаємовідносини і компетенцію, а також принципи становища індивіда щодо державної влади".

Німецький державознавець Т. Маунц дає таке визначення Конституції: "Конституція — сукупність правил про керівництво державою, про формування і коло завдань вищих державних органів, про основні державні установи і про становище громадянина у державі".

Що стосується соціально-класового аналізу конституції, то він має безумовно політичний, а не юридичний аспект, хоч і нехтувати висновками цього аналізу повністю не можна. Аналіз цей зводиться до такого:

—  будь-яка конституція виражає волю пануючого класу;

— на зміст і форму конституції безпосередньо впливають підсумки класової боротьби;

—  будь-яка конституція відображає дійсне співвідношення сил у класовій боротьбі;

—  конституція встановлюється пануючим класом після завоювання ним державної влади.

Узагальнююче формулювання суті конституції, виходячи 3 Цих положень соціально-класового аналізу, дав В. І. Ленін У статті "Як соціалісти-революціонери підводять підсумки революції і як революція підвела підсумки соціалістам-револю-Ціонерам" (1907). "Сутність конституції, — писав він, — у тому, що основні закони держави взагалі і закони, які стосуються виборчого права в представницькі установи, їхньої компетенції і под., виражають дійсне співвідношення сил у басовій боротьбі". Якщо відкинути терміни "класи", "класо-

-71-

ва боротьба", то можна визнати, що викладені положення мають право на життя і можуть враховуватися у процесі конституційного будівництва в Україні.

Історія становлення конституцій має певні періоди. Перше покоління конституцій належить до періоду перших буржуазних революцій в Англії і Франції (XVII ст.) і пов'язано із закріпленням ідей представників природного права та французьких енциклопедистів (Ж.-Ж. Руссо та ін.). Саме в цей період признаються конституції СІЛА, Франції, Польщі, причому конституція Польщі 1795 р. вважається найбільш демократичною.

Зміст цих конституцій запозичується іншими державами: американська — для основних законів латиноамериканських країн, французька — для конституцій європейських країн, а англійська — для Канади, Австралії та Південно-Африкан-ського Союзу. В Азії перші конституції було прийнято у Японії, Китаї та Ірані.

Друге покоління конституцій належить до періоду закіН' чення першої світової війни. Характерним для нього була де мократизація суспільно-політичного життя в ряді країн, зокрема в Німеччині, Веймарська конституція якої і досі вважається найдемократичнішою у світі.

На жаль, цей період був неоднозначним, поряд з демі кратизацією державно-політичних режимів, по-перше, спо терігалося прагнення до диктатури (Німеччина, Італія, ІспІ нія), що безпосередньо відображалося на змісті конституції і, по-друге, прийняття конституцій радянського зразка (Росії у 1918 р., Україна у 1919 р., Угорщина у 1919 р., Монголі у 1940 р.  тощо), а згодом — конституцій СРСР та союзні і автономних республік.

Третє покоління конституцій належить до періоду від з| кінчення другої світової війни і до середини 50—60-х рр. ХІ рактерним для цього періоду є те, що, по-перше, одразу закінченні війни відбувся розвал колоніальної системи, закономірно зумовило прийняття конституцій практично ма країнами світу, і, по-друге, в період 1946-1948 рр. в к нах Західної Європи були прийняті демократичні за св змістом конституції (Франція, Італія та ін.), проте, закл в них положення не були реалізовані, що призвело у 50-х до прийняття конституцій на підставі ліберальної мод< (Конституція Франції 1958 р.), і, нарешті, по-третє, прийні

-72-

тя в колишніх державах з тоталітарним режимом (ФРН, Іспанія, Португалія, Японія) на підставі ліберальної моделі демократичних конституцій (60—70-ті рр. минулого століття). Четверте покоління конституцій характерно до періоду кінця 80-х рр. XX ст., коли перестали існувати майже у всіх країнах соціалістичної орієнтації марксистсько-ленінська ідеологія, а звідси, пішла в минуле соціалістична модель поділу конституцій на зміну якій прийшла західна (ліберальна) модель Основного Закону.

2. Поняття конституції

В науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід враховувати два підходи: західної (європейської) концепції та марксистсько-ленінської.

Перша характерна тим, що представники різних філо-софсько-првових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу.

Нормативістська школа права вважає конституцію вираженням вищої правової норми.

Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише держави, а й нації.

Зміст конституції — це сукупність конституційно-пра-врвих норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином.

Розрізняються два види змісту Основного Закону: суспільний зміст конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і правовий зміст, тобто за основу беруться норми, з яких складається конституція (норми, інститут тощо).

Уявляється, що сутність і зміст конституції виявляється У сукупності її властивостей (юридичних, політичних тощо).

1. Конституція як юридичний документ. Терміни "конституція" і "Основний Закон" — тотожні (Україна, ФРН та ін.). Це головне джерело національного права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного законодавства.

-73-

2. Найважливішою властивістю конституції є її верховенство, тобто пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується особливим порядком її розробки, прийняття і доповнення, визнання її вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак правової держави — верховенство права і перш за все конституції.

3.  Стабільність конституції — найважливіша умова режиму законності, сталості всієї правової системи і організації державної влади, визначення правових відносин між особою і державою. Прикладом такої стабільності є Конституція США, в яку з 1789 по 1985 рр. члени конгресу внесли 9991 конституційний проект, а прийнято було лише 27.

4. Особливою юридичною властивістю Конституції України є її правовий захист, метою якого є виключення можливості порушення та дотримання норм Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими, фізичними і юридичними особами.

Суб'єктами правового захисту Конституції є:

—  сама Конституція, в якій передбачено жорстку процедуру змін відносно неї. Прикладом такої процедури є розділ XIII "Внесення змін до Конституції України";

—  глава держави — Президент України, який згідно з ч. 2 ст. 102 Конституції є гарантом додержання Конституції;

—  Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч. 1 ст. 85 Конституції);

—  Кабінет Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції забезпечує виконання Конституції і  Законів

України;

—  центральні і місцеві органи виконавчої влади;

—   правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура;

—  Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції, до повноважень якого належить вирішення питання про відповідність Конституції, законів та інших   правових   актів   Верховної   Ради   України,    актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим та офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 150 Конституції).

-74-

Г

Викладене дає змогу визначити загальне поняття конституції. Це можна зробити, визначивши місце і роль цього нормативно-правового акта в загальній системі національного права держави.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, посідає самостійне й особливе місце у правових системах сучасних демократичних держав. Від усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими рисами:

—  особливим суб'єктом, який розробляє Основний Закон або від імені якого він приймається (народ, парламент, установчі збори);

—  всеосяжним об'єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

—   особливими юридичними властивостями:  верховенством у системі права, вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в конституцію змін і доповнень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило — парламент. Установчий характер Конституції виявляється у тому, що народ, як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим його проявом, як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті засади державного і суспільного устрою, які визначає народ.

Що стосується всеохоплюючого об'єкта конституційного регулювання, то він виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у специфіці тих політико-правових суспільних відносин, які він регулює і закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених вище, виявляються також у ролі Основного Закону як ядра всієї правової системи, а також в особливостях прийняття конституції, її перегляді та внесенні в її текст відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його іме-ні, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються

-75-

державою, утверджують основні засади устрою суспільства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення.

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб організації матеріалу, який у ній міститься.

Традиційно конституційна доктрина за формою поділяла конституції на писані (Україна, Франція, ФРН) і неписані (Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль). Зокрема, в Ізраїлі з 1958 по 1984 рр. кнесет прийняв 8 так званих основних законів (про землі Ізраїлю, про президента, про уряд, про державну економіку, про армію, про Єрусалим — столицю Ізраїлю, про судоустрій).

Проте, в сучасний період розвитку конституціоналізму згадана класифікація конституцій не підтримується, оскільки всі основні закони писані.

Зокрема, виділяють кодифіковані (єдиний акт) і некоди-фіковані (сукупність нормативних актів, які рівною мірою мають вищу юридичну силу) конституції.

Кодифіковані конституції складаються з різних частин, які у сукупності становлять їх структуру. Звичайно вона включає: преамбулу, основну частину, заключну частину та

перехідні положення.

Преамбула, ЇЇ положення у концентрованому вигляді втілюють основні політико-правові ідеї "батьків конституції". Значення преамбули важливе для подальшого тлумачення усіх положень конституції і прийняття на її основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, глави і статті.

Заключні та перехідні положення стосуються: про

дію законодавства, яке було прийняте до вступу в силу нового Основного закону; про час здійснення влади до створення передбачаючих її організацію інститутів; про тимчасове 1 виключення застосування колишніх конституційних норм; 1 про строки прийняття законів, видання яких передбачав' Конституція.                                                                          >

Значення цього розділу полягає в тому, що його норми регулюють порядок реалізації нової Конституції, забезпечую4* чи в той же час продовження нормального функціонуванні І державного механізму і правової системи в перехідний періоду Відповідно  до  ст.   160  Конституція  України  набуд*-5 чинності в день її прийняття Верховною Радою України   *

-76-

28 червня 1996 р. на 5-й сесії. Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної ради України1.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, та 14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

Розділ НІ. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосуддя.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення.

3. Основні способи розробки і прийняття Конституції

Конституція, як основний закон держави, відрізняється від інших нормативних актів особливістю її розробки і прийняття. Особливості ці полягають, по-перше, у тому, що в розробці конституції бере участь значно більша кількість осіб порівняно з підготовкою інших нормативних актів. По-Аруге, ці особи наділяються законодавчим органом особливим статусом порівняно зі статусом органів та осіб, які залучаються до підготовки відповідних правових актів. Склад

Див.: Рішення Конституційного Суду України у справі про набуття "     Конституцією України від 3 жовтня 1997 р. за № 4-зп, справа -

.             -,        ва

3-97  //  Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 . — Кн. 1 . — С. 39—46.

-77-

органів, або комісій, які повинні розробляти проект конституції, утворюється законодавчим органом. По-третє, особливістю відзначаються і способи прийняття конституції.

Конституційній практиці сучасних країн світу відомо кілька способів розробки проектів і прийняття конституції.

Перша конституція — Конституція США, була розроблена установчими зборами, а потім ратифікована конституційними конвентами штатів.

У Франції проект чинної Конституції (1958 р.) вироблений конституційним комітетом і згодом був схвалений

шляхом референдуму.

Конституції Італії та Індії були розроблені і остаточно

схвалені установчими зборами.

Деякі конституції (наприклад, Греції 1975 р., Іспанії 1978 р. були розроблені парламентом, а згодом винесені на

референдум.

Відверто реакційним способом розробки і прийняття конституції є откроїрування, тобто здійснення всіх процедур, пов'язаних з введенням конституції у дію, одноособовим актом виконавчої влади — монархом або президентом. У Росії таким актом був Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 р. Майбутню конституцію Росії розробляли і мали прийняти Установчі збори, які у січні 1918 р. були розігнані більшовиками. В Україні перша Конституція Української Народної' Республіки 1918 р. була розроблена Українською Центральною Радою.

Усі радянські конституції готувалися конституційними комісіями, а у 1936 і 1977 рр. виносилися на загальнонародне обговорення, наслідки якого по суті не мали ніякого значення, оскільки пропозиції населення вважалися лише рекомендаційними за своїм характером, а згодом приймалися Верховною Радою, причому порядок введення у дію конституції визначався законом, який приймав той самий законодавчий орган.

Отже, на підставі викладеного, можна зробити певні висновки. Розробка проекту конституції, як свідчить світова практика, здійснюється місцевими органами влади (СІЛА), установчими зборами, конституційними комітетами або самим парламентом.

Верховна Рада України пішла перевіреним шляхом розробки конституції шляхом створення конституційних КОМІ-

сій. Це не найкращий спосіб підготовки проекту Основного Закону, по-перше, тому, що ці комісії навряд чи спроможні створити дійсно якісний проект Конституції. Вони складалися з депутатів, серед яких фахівців-державознавців по суті не було, оскільки при формуванні депутатського корпусу триває негативна практика радянського періоду недопущення юристів до розв'язання державних справ. Кількість фахівців у таких комісіях незначна, спеціалістів у галузі конституційного права в Україні дуже мало, і вони в переважній більшості не залучалися до роботи у комісії. І, по-друге, не можна механічно порівнювати склад комітетів у закордонних країнах зі складом комісії в Україні, оскільки кількість юристів-парламентаріїв за кордоном і у нас — речі непорівнянні. Тому більш доцільна форма підготовки проекту конституції в Україні — створення Установчих зборів або Конституційної наради з числа фахівців різних галузей права і надання їм відповідних повноважень з підготовки проекту конституції.

Що стосується способів прийняття конституції, то світова практика виробила чотири основні способи: ратифікація проекту місцевими органами влади, прийняття конституції парламентом, установчими зборам і референдумом. Найбільш демократичним є, безумовно, спосіб прийняття Основного Закону шляхом проведення референдуму.

4. Юридичні властивості Конституції України

Незважаючи на те, що конституційні норми відображають політику держави, конституція є перш за все правовим актом. Тому необхідно визначити її місце і роль у системі національного права України, її юридичну силу та особливості. На всі ці питання може дати відповідь висвітлення юридичних властивостей Конституції як юридичного нормативно-правового акта.

Перш за все, слід відзначити, що Конституція України є елементом системи нормативно-правових актів, її не можна винести за межі чинного права, оскільки є складовою частиною позитивного права і в той же час — специфічним законодавчим актом. Більше того, Конституція — основна галузь національного права і всієї правової системи України.

-79-

Конституція України це особливий нормативно-правовий акт — Основний Закон Української держави. Розширення меж правового регулювання за рахунок суто "державної сфери" призвело до того, що в юридичній науці радянського періоду був зроблений висновок про те, що Конституція — це Основний закон не лише держави, а й суспільства. Дійсно, як і вся система права, Конституція звернута і до суспільства, проте вона, як і будь-який інший закон, являє собою різновид правового акта, характеризується властивостями останнього і приймається державою в особі її органів.

Конституція України це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації

права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві взаємопов'язані властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу. Відтак використання конституційних настанов у поточному законодавстві має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її дії будуть неповними і малоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну силу Конституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному

-80-

комплексі з іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів, які "не замкнуті" на конкретних статтях Конституції.

Будучи базою поточного законодавства, Конституція стимулює подальший розвиток і оновлення законодавства, приведення його у відповідність з Конституцією України.

Співвідношення конституції і поточного законодавства визначає відповідь на питання про обсяг конституції і "конституційну мову". Як свідчить практика, це питання має не лише чисто технічне значення. Конституція безпосередньо звернута до народу і тому повинна бути, по-перше, короткою, а, по-друге, має бути написана простою зрозумілою для кожного мовою.

Конституція України, як і інші конституції цивілізованих країн, повинна виступати юридичним виразом обмеження державної влади. Саме Конституція визначає межі здійснення повноважень кожної з гілок влади з метою недопущення диктатури.

Конституції України притаманний нормативний характер. Нормативний, свого роду загальноправовий характер Конституції ставить її в один ряд з іншими нормативними актами, особливо із законами, але не можна забувати про специфічні риси Конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів. До таких особливостей належить, перш за все предмет її правового регулювання, який охоплює всі сторони державного і громадського життя. У суспільстві не повинно бути таких відносин, регулювання яких у поточно-МУ законодавстві не спиралося б на Конституцію. Різниця

-81-

між Конституцією та іншими законами визначається, таким чином, за характером відносин, які регулюються нормами

права.

Конституція України закріплює в узагальненому вигляді положення, які мають найбільш важливе значення для життя суспільства на даному етапі. Внаслідок свого становища в ієрархії правових актів Конституція характеризується найбільш високим рівнем узагальненості регулюючих відносин. Своїми нормами вона охоплює все суспільство. В Конституції у ряді випадків прямо зазначається, яким чином найбільш загальне рішення конкретизується у| галузевому законодавстві.                                                   1

Конституція України має установчий характер. ЦеД властивість Конституції наділяти певні суб'єкти (органи, оргФІ нізації, посадові особи) конкретними правами та обов'язками;^ Властивістю Конституції України є особливий поря$ док її прийняття, доповнення і зміни. Так, відповідно до ст. 154 Конституції України законопроект про внесення змія до Конституції України може бути поданий до Верховної Ра ди України Президентом України або не менш як третиноіі народних депутатів України від конституційного складу Вем ховної Ради України.                                                        «

Законопроект про внесення змін до Конституції Украй крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Ре< рендум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції Ук| ни", попередньо схвалений більшістю від конституцій!» складу Верховної Ради України, вважається прийня~ якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради Украй нього проголосувало не менш як дві третини від консі ційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І "Зап засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу "Внесення змін до Конституції України" подається до ховної Ради України Президентом України або не мені двома третинами від конституційного складу Верховної;-і України і, за умови його прийняття не менш як двома т] нами від конституційного складу Верховної Ради Укг затверджується всеукраїнським референдумом, який п{ чає Президент України.

Повторне подання законопроекту про внесення ' розділів І, III і XIII цієї Конституції з одного й того саі

-82-

тання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.

5. Види конституції, їх структура та особливості

Види певних явищ є складовими відповідної класифікації. Повною мірою вони властиві і конституції.

Підставою видової диференціації є певні критерії.

Зокрема, залежно від періоду дії розрізняють постійні конституції (у більшості країн світу) і тимчасові (наприклад, Мала конституція Польщі).

За порядком зміни конституцій, розрізняють жорсткі (стабільні; США), гнучкі (Франція, Венесуела) та змішані Основні Закони (Велика Британія, закони якої включають парламентські закони; судові прецеденти, акти тлумачення; статути, конституційні угоди, які містять так звані конвен-4*4 норми)1.

•Підставою видової класифікації може бути державний ^шм, залежно від якого розрізняють демократичні та

Див.: Конституційне право України. — К: Наукова думка, 2000. — С. 104.

-83-

авторитарні конституції; різновидом останніх можуть бути тоталітарні конституції.

За формою правління виділяються монархічні і респуб- \

ліканські конституції.                                                               ]

В юридичній науці часто-густо стверджується, що існують, на жаль, без визначеного певного критерію юридична і фактична різновиди конституції.

Юридична конституція у матеріальному і формальному значенні — це завжди певна система правових норм, які регулюють відповідне коло суспільних відносин.

Щодо так званої фактичної конституції, то аж ніяк не можна погодитися з позицією деяких учених, згідно з якою фактична конституція — це реальний стан суспільних відносин, які становлять предмет конституційного регулювання1. Вже зазначалося, що предмет правового регулювання, е тому числі і конституційного, включає дві взаємопов'язані складові — суспільні відносини і норми, що їх регулюють Виходячи з цього, фактична конституція — це самі суспільї відносини, тобто те, що реально існує поза межами правові го регулювання. Тому не може бути так званої фактичні конституції, доки вона не буде "одягнена" у відповідну пр

вову форму.

Отже, твердження щодо тлумачення фактичної коне туції, тобто реального порядку фактичних стосунків між о бою і державою, організації і здійснення державної влади, витримує будь-якої критики. З цього випливає, що об'єкті но існують конституційно-правові відносини навіть поза І жами і наслідками відповідного правового регулювання.

Тим самим формулюється і обґрунтовується абстра: що суперечить основним засадам юридичної теорії і прак

правозастосування.

Нарешті, за формою територіального устрою роз няють конституції федеративних (США, колишній СРС1 унітарних держав (Польща, Угорщина та ін.), різнов: яких є унітарні держави, у складі яких є автономні у

рення.

Виходячи з цього підвиду, в Україні існують два конституцій: Конституція України і Конституція Автоної

Див., наприклад: Кравченко В. Конституційне право України. 1998. — Ч. 1 — С. 20.

-84-

республіки Крим. Для з'ясування сутності цих видів необхідно виявити їх загальні й особливі риси.

Загальним для цих видів конституцій є те, що вони побудовані на основі єдиних принципів і властивостей, які характерні для сучасного конституційного будівництва в Україні.

Особливості виявляються:

—  у неоднаковій юридичній силі цих конституцій. Конституція України має вищу юридичну силу на всій території України, Конституція Автономної Республіки Крим -?-• лише на території Криму як частини території України. Крім того, всі нормативні акти, які видаються у Криму, повинні відповідати нормам і не суперечити Конституції України;

—  Конституція України — Основний Закон унітарної держави. Ця особливість знаходить своє відображення у змісті Конституції;

—  Конституція Автономної Республіки Крим — Конституція автономної республіки, яка є складовою невід'ємною частиною території України;

— Конституція України виражає волю всього українського народу, визначає організацію України як єдиної багатонаціональної держави, основи правового статусу Автономної Республіки Крим, побудови на її території органів представницької, виконавчої і судової влади. Конституція Автономної Республіки Крим виражає волю народу, який проживає на її території і який є часткою народу України, організовує побудову влади на своїй території на підставі основ її організації, визначених Конституцією України;

—  специфічні структура й особливості, які спостерігаються у згаданих видів конституцій.

6. Конституційна реформа в Україні

Прагнення України на початку 90-х рр. минулого століття стати незалежною суверенною державою об'єктивно спричинилося до початку процесу розробки і прийняття нової Конституції України.

Першим етапом цього конституційного процесу слід бажати період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р.

Початок цього процесу пов'язується з прийняттям Верфною Радою Української РСР 16 липня 1990 року Декла-РЗЩІ про державний суверенітет України. У цьому важливо-

-85-

му політико-правовому документі вперше були закладені основоположні принципи, які пізніше знайшли своє правове закріплення у Конституції України 1996 р.

В Декларації було проголошено, що державний суверенітет України — це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

У Декларації закріплювалися державно-правові ознаки, які характеризували Україну як незалежну, суверенну державу.

Так, у розділі І "Самовизначення української нації" зазначалося, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначень ня. Україна здійснює захист і охорону національної держав-І ності українського народу.                                                    І

Єдиним джерелом державної влади в Республіці, як бу. зазначено у розділі II "Народовладдя", є народ України.

У розділі III "Державна влада" закріплювалися положе: ня про те, що Україна самостійна у вирішенні будь-яких п тань свого державного життя. Державна влада в Республії здійснюється, як зазначалося у Декларації, за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

У розділі IV "Громадянство України" вказувалося, — Україна має своє громадянство і регулює інтеграційні проц<

Державно-правовій ознаці верховенства України на своїй території був присвячений розділ V "Територіє

верховенство".

Зокрема зазначалося, що Україна як суверенна наї нальна держава розвивається в існуючих кордонах на ос» здійснення українською нацією свого невід'ємного права

самовизначення.

У розділі VI "Економічна самостійність" було запиі що Україна самостійно визначає свій економічний ста' закріплює його в законах. Народ України має виключне во на володіння, користування і розпорядження нашої ним багатством України. Україна має право на свою ч; в багатстві колишнього СРСР, зокрема в алмазному І лютному фондах і золотому запасі, яка створена завді силлям народу Республіки.

.86-

Г

У розділі вказувалося, що Україна самостійно створює банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за необхідності запроваджує свою грошову одиницю.

У розділах VII "Екологічна безпека" і VIII "Культурний розвиток" відзначалося, що Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів. Вона самостійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, причому гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національного культурного розвитку. Національні, культурні та історичні цінності на території України визнавалися виключно власністю народу Республіки. У Декларації вказувалося, що Україна має право на повернення у власність народу України національних та історичних цінностей, що знаходяться за межами України.

Розділ IX "Зовнішня та внутрішня безпека" закріплював право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді України. Україна урочисто проголосила про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

У розділі X "Міжнародні відносини" закріплювалося положення про те, що Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Україна визнавала перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Україна, як суб'єкт міжнародного права, самостійно вступає у відносини з іноземними державами, укладає з ни-

Договори і обмінюється дипломатичними і консульськими

Редставниками, бере участь у діяльності міжнародних орга-•нза

-87-

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України утворила Конституційну комісію (Комісія з розробки нової Конституції Української РСР).

Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, яка була ухвалена Верховною Радою УРСР 19 червня І991 р.

Основні загальнометодологічні принципи цієї концепції:

1.   Нова Конституція республіки має грунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, закріплювати, розвивати і конкретизувати її положення. Через всю Конституцію мають бути проведені ідеали правової держави.

2.  В центрі уваги нової Конституції має бути людина як найвища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії. Основним об'єктом конституційного регулювання повинні 1 бути відносини між громадянином, державою і суспільством. ' Регулювання Конституцією цих, а також інших відносин має бути спрямоване на забезпечення умов життя, гідних людини, формування громадянського суспільства.

3.   Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей, закріпити принципи соціальної справед- і ливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко показати прихильність України загаль-1 новизнаним нормам міжнародного права.                               -

4.  Норми нової Конституції — норми прямої дії. Неприпустимою є відмова від їх застосування внаслідок відсутності конкретизуючих законів або інших нормативних актів.

5.  Нова Конституція має бути стабільною. Для цього передбачався жорсткий механізм її змін і доповнень.

6.  Для забезпечення стабільності та ефективності Коки ституції має бути запроваджений інститут конституційн"* законів, посилання на які міститимуться у тексті КонституІ"

Пропонувалася така структура нової Конституції: пре була, 9 розділів і 26 глав, у яких висвітлювалися б такі тання: засади конституційного ладу; права людини і гро дянина; громадянське суспільство і держава; територіальн устрій; державний лад; Кримська Автономна Соціалістич Республіка; національна безпека; охорона Конституції; пор док змін і доповнень Конституції і конституційних законів,

Перший проект Конституції України був розробле"' Конституційною комісією і постановою Верховної Ради У.г ни, винесений 1 липня 1992 р. на всенародне обговоре

-88-

Проект включав в основному структурні підрозділи концепції Конституції 1991 р. і складався з 10 розділів і 258 статей.

Нарешті, наступний проект Конституції України було представлено Верховній Раді України 26 жовтня 1993 р. Він складався з 12 розділів і 211 статей. Основні положення цього проекту зводилися до такого.

Було визначено структуру Конституції, яка включала багато зовсім нових положень.

1.  До Конституції України вперше було включено преамбулу, в якій у стислій формі викладалися завдання, що їх ставить перед собою Основний Закон.

2.  Розділ І проекту був присвячений "Загальним засадам конституційного ладу". В ньому визначалася сутність України як демократичної правової соціальної держави, яка за формою правління визнавалася республікою. Були перелічені обов'язки держави перед людиною і суспільством. Зазначалося, що влада в Україні здійснюється народом, а також системою державних органів і органів місцевого самоврядування. При цьому державна влада здійснювалася за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Проголошувався принципи верховенства права. Був визначений статус української мови як державної, закріплено положення про те, що норми Конституції є нормами прямої дії. Крім того, проголошувався принцип єдності, недоторканності і цілісності території України. Було визначено, що громадяни здійснюють свої права згідно з принципом: "дозволено все, що не заборонено законом", а органи держави здійснюють свої повноваження за принципом: "дозволено лише те, що визначено законом". Було закріплено положення, згідно з яким Україна визнавала пріоритет загальнолюдських цінностей, додержання загальновизнаних принципів міжнародного права. Громадянам України надавалося право чинити опір та перепони будь-кому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації української державності, конституційного ладу, порушення територіальної цілісності чи чинять дії, спрямовані на захоплення державної влади.

Розділ II проекту Конституції "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина" складався з 6 глав, які містили загальні положення, регламентували питання громадянства, визначали громадянські і політичні права; економічні, соці-

-89-

альні, екологічні і культурні права людини; перелік гарантій прав і свобод, а також основних обов'язків громадян.

Головне у цьому розділі було те, що закріплені у проекті права і свободи громадян відповідали Загальній декларації прав людини ООН 1948 р. Посилені були і гарантії цих прав і свобод, проте не до такої міри, щоб вони стали реальними.

Громадянському суспільству і державі був присвячений розділ III проекту. Розділ дуже проблематичний, тому, що в ньому закладалися норми, які належали до інших розділів Конституції. Загальні положення цього розділу не містили ніяких норм прямої дії. Глави були присвячені власності, підприємству, екологічній безпеці, сім'ї, освіті, науці і культурі, громадським об'єднанням, свободі інформації (всього 8 глав). Перелічені глави, на наш погляд, належали до соціальних та економічних прав і свобод громадян.

Дуже важливим для того періоду був розділ IV проекту "Пряме народовладдя". Він розкривав сутність народовладдя, форми його здійснення, а також надавав народові України право законодавчої ініціативи.

Розділ V проекту Конституції України було присвячено органові, який здійснює законодавчу владу в Україні — Верховній Раді України. У п'яти главах закріплювалися норми, що регулювали порядок визначення складу Верховної Ради, процедуру її формування, закріплювалися повноваження і організація роботи цього органу. Порівняно з минулими конституціями, у розділ було вміщено спеціальну главу, присвячену законодавчому процесові. Окрема глава регламентувала питання бюджету і фінансового контролю.

Про виконавчу владу в Україні йшлося у розділах VI і VII проекту Конституції, в яких закріплювався статус Президента України і Кабінету Міністрів України.

Розділ VIII проекту стосувався судової влади. Проте не зрозуміло, чому глава А була присвячена органам правосуддя, а глава Б — прокуратурі, яка, як відомо, у нашій країні завжди була наглядовим органом.

Територіальному устрою і територіальній організації влади в Україні присвячувався розділ IX проекту Конституції. У главах закріплювалися норми, які регулювали принципи та систему територіального устрою; статус Республіки Крим; статус областей (земель). Окрема глава стосувалася місцевого самоврядування, у якій йшлося як про територіальну

-90-

організацію влади безпосередньо на місцях (у селах, селищах, містах і районах), так і про місцеве самоврядування та його органи — місцеві ради. Якщо перше дійсно стосувалося згаданого розділу, то друге слід було б розглядати у блоці, присвяченому місцевому самоврядуванню.

Розділ X проекту Конституції стосувався охорони Конституції. У ньому регламентувався порядок обрання, організації і діяльності Конституційного Суду України. На наш погляд, зважаючи на логіку закріплення конституційних інститутів, цей розділ мав бути вміщений після розділу про Верховну Раду або після розділу про судову владу.

Державним символам України було присвячено розділ XI проекту Конституції України.

Розділ XII проекту визначав порядок внесення змін і доповнень до Конституції і конституційних законів.

Закінчуючи характеристику проекту Конституції України, слід відзначити її, на наш погляд, великий обсяг. 211 статей — забагато для Основного Закону. Наприклад, Конституція США містить 7 статей, які складаються з 21 розділу і 27 чинних поправок. Конституція Франції 1958 р. складається з 92 статей. Конституція Італії — з 168 статей і 18 перехідних положень. 146 статей містить Основний Закон ФРН, 120 — Конституція Греції. 137 статей і 9 заключних і перехідних положень — Конституція Російської Федерації. Лише Конституція Португалії складається з 312 статей.

Після 26 жовтня 1993 р. внаслідок протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади конституційний процес був фактично перерваний.

Другий етап конституційного процесу почався після завершення дострокових парламентських, президентських виборів і охоплював період з 10 листопада 1994 р. по 8 червня 1995 р. Він характеризується відновленням конституційного процесу. Почалася робота Конституційної комісії над третім проектом Конституції України.

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України.

Цей договір дав змогу прискорити конституційний процес в Україні. У стислій формі він визначав основні поло-

-91-

ження майбутньої Конституції України і складався з 8 розділів і 61 статті.

В розділі І "Загальні положення" визначалися основні загальні засади майбутньої Конституції.

Розділ II був присвячений статусу Верховної Ради України та статусу народного депутата.

Розділ III визначав статус Президента України, особливістю якого було те, що Президент вважався главою держави і главою державної виконавчої влади.

Розділ IV закріплював правове становище уряду України — Кабінету Міністрів України.

Розділ V був присвячений судоустрою України, а VI розділ — прокуратурі.

Розділ VII фактично визначав органи держави, які функціонували на місцях. Специфікою цього розділу було те, що він до цих органів відносив одночасно і місцеві органи державної виконавчої влади, і місцеве самоврядування, У законодавстві країн Європи таке поєднання можливе. Так, у Болгарії є Закон "Про місцеві державні адміністрації і місцеве самоврядування".

Розділ VIII містив "Заключні положення".

Характерно, що Конституційний договір визначав строки прийняття нової Конституції України і не виключав можливості винесення тексту нового Основного Закону на всеукраїнський референдум (п. 4 Договору). Після підписання Конституційного договору почався процес реалізації закладених у ньому положень.

Третій етап конституційного процесу охоплює період з 18 червня 1995 р. до 28 червня 1996 р.

В липні 1995 р. було створено Робочу групу з підготовки проекту Конституції України. На основі підготовлених нею матеріалів для підготовки проекту Основного Закону 24 листопада 1995 р. Конституційна комісія України утворила з числа її членів Робочу групу для підготовки проекту.

Конституційна комісія згодом схвалила проект, підготовлений Робочою групою, і передала його разом з власними зауваженнями на розгляд Верховної Ради України.

5 травня 1996 р. Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію для доопрацювання проекту Конституції.

В період з 5 травня по 28 червня 1996 р. Верховна Рада України постатейно обговорювала доопрацьований Тимчасовою комісією проект.

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України, яку 12 липня 1996 р. урочисто підписали Президент України і Голова Верховної Ради України.

Четвертий етап почався після прийняття Конституції України з 28 червня 1996 р. і триватиме до часу прийняття Верховною Радою України Закону про імплементацію у текст Основного Закону змін і доповнень. На підставі рішень всеукраїнського референдуму, проведеного за народною ініціативою 16 квітня 2000 р., і схвалення всіх питань, винесених на його обговорення, Верховна Рада України повинна ім-плементувати в текст Конституції України такі питання:

—  про скорочення кількості народних депутатів у парламенті до 300 осіб;

—  про право Президента України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість;

— це саме право може бути застосовано, якщо протягом трьох місяців Верховна Рада не затвердить Державний бюджет України;

—  про створення у Верховній Раді України другої (верхньої) палати.

На жаль, зміни до Конституції України на підставі рішень референдуму до цього часу не внесено до тексту.

Крім того, протягом цього етапу проводилася робота з приведення відповідно до Конституції поточного законодавства та розробки і прийняття нових законів України.

-92-

Глава III

Загальні засади конституційного ладу в Україні

1. Загальні засади — форма вираження основ конституційного ладу України

Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади". Термін не зовсім вдалий для відображення змісту цього розділу, оскільки у кожного виникає закономірне питання — загальні засади чого?

Між тим, лише конституції України та Казахстану застосовують цей термін. Інші держави колишнього СРСР назву згаданого розділу визначають відповідно до його змісту.

У конституціях Вірменії, Білорусі, Російської Федерації він має назву "Засади конституційного ладу".

"Засади держави" — таку назву має цей розділ у Конституції Азербайджану. Багато держав, виходячи зі змісту згаданого розділу, застосовують інші назви: "Загальні принципи", "Загальні постанови" (конституції Киргизстану, Молдови, Узбекистану, Литви, Латвії та ін.).

Аналіз змісту розділу "Загальні засади" доводить, що мова в ньому йде саме про конституційний лад, незважаючи на те, що цей термін застосовується лише у п. З ст. 5 (з 20 статей цього розділу).

У той же час, термін "конституційний лад", закладений у текст конституцій багатьох країн світу, не містить у собі офіційного поняття цього інституту. У різних країнах він, як правило, об'єктивно різний.

Мабуть, вищенаведені обставини пояснюють різні підходи щодо змісту цього поняття.

Так, одні автори визначають конституційний лад як систему соціальних (економічних і політико-правових) відносин,

-94-

які встановлюються і охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами кожної держави1.

Близькі до змісту цього поняття і визначення конституційного ладу інших вчених, згідно з поглядами яких згаданий конституційно-правовий інститут розуміється як такий стан (або порядок) суспільних відносин, врегульованих конституційно-правовими нормами, що характеризує державу як підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню у суспільній практиці та правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою2.

Деякі автори ототожнюють конституційний лад з державним ладом, визначаючи, що конституційний лад — це певна форма або відповідний засіб організації держави, закріплений у її конституції, яка забезпечує підпорядкованість держави праву і характеризує її як конституційну державу3. Між тим, конституційний лад не можна ототожнювати з державним ладом, оскільки на відміну від останнього він завжди передбачає наявність у державі конституції.

Так, необхідними ознаками конституційного ладу є: непорушність і невідчужуваність загальновизнаних природних прав і свобод людини, народний суверенітет, розподіл влади та ін.

Державний лад може і не містити цих ознак. Іноді зміст поняття "конституційний лад" надто широко трактується, оскільки під цим терміном розуміють устрій держави та суспільства. При цьому за основу останнього береться термін періоду доби існування СРСР — "суспільний лад" 4.

Суспільний лад розумівся у той період як система суспільних відносин, притаманних радянському суспільству на

Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Инфра-М, 1997. — С. 143.

о

Див., зокрема: Кравченко В. В. Конституційне право України. — К.: Атіка, 2000. — С. 175.

о

Див.: Козакова Е. Й., Кутафин О. Е. Конституционное право России. — М.: Юристь, 1995. — С. 75—76.

Див., зокрема: Тодьїка Ю. Н. Основи конституционного строя Украи-ньі. — Харьков: Факт, 1999. — С. 8; Конституційне право України. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 129.

-95-

конкретному етапі його розвитку. На відміну від таких категорій, як держава або право суспільний лад СРСР охоплював всі сторони суспільного життя в їх органічному зв'язку. До його структури входили всі соціальні відносини (не лише правові), які існували в суспільстві.

До системи цих відносин включалися: економічний базис та відповідна надбудова — політичні, юридичні, філософські, моральні, естетичні та інші ідеї.1. Крім того, ця система включала соціально-класову структуру радянського суспільства — робітників, колгоспників, селянство, інтелігенцію.

На сучасному етапі розвитку суспільства зникли класи, виникли зовсім інші відносини між сучасними прошарками

суспільства.

Виходячи з наведеного, не можна вважати складовою частиною поняття "конституційний лад" суспільний лад, оскільки останній поглинає як державний лад, так і право в

цілому.

Деякі автори досить широко трактують зміст конституційного ладу, розуміючи його як: 1) сукупність правовідносин, що виникають у зв'язку із застосуванням норм конституції та інших джерел галузі конституційного права; 2) сукупність основоположних правовідносин, закріплених і нерідко спеціально виділених конституцією; 3) систему конституційних положень, здебільшого сутнісного характеру, які іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості (більше убезпечені від скасування, ніж зміст)2.

По-перше, в цьому визначенні відсутні складові конституційного ладу, що їх відмічають майже всі вчені (принципи, державний лад, громадянське суспільство та ін). По-друге, не можна погодитися з тим, що правовідносини, які притаманні конституційному ладу, виникають лише за умови застосування відповідних норм і джерел конституційного права. Адже конституційний лад об'єктивно існує і за умови додержання цих норм. Крім того, дуже об'ємними є норми, а також джерела, за наявності яких можуть виникати згадані правовідносини.

1 Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Советскаяі знциклопедия, 1984. — С. 207.                                                                  |

п                                                                                                                                                                                          

Див.: Юридична енциклопедія. — К: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажа-.| на. — К., 2001. — С. 279.                                                                                'і|

-96-

Г

По-третє, термін "основоположні правовідносини" є досить загальним і конкретно не визначає, які саме з них належать до норм, які у своїй сукупності становлять зміст конституційного ладу в Україні.

Нарешті, правовідносини, перелічені у вищезазначеному визначенні поняття "конституційний лад", можуть бути лише і виключно політико-правовими, оскільки норми, закладені у понятті "загальні засади", є відображенням політики держави у перехідний період її розбудови.

Найбільш правильним уявляється таке визначення поняття "конституційний лад": під конституційним ладом слід розуміти систему принципів (на наш погляд, не лише їх), які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її конституції1.

Проведений аналіз різних поглядів учених щодо змісту поняття "конституційний лад" дозволяє зробити висновок, що майже всі вони акцентують увагу на державницькій стороні цього інституту у відриві від основної складової самого поняття — людини як вищої соціальної цінності, інтересам якої мають бути підпорядковані всі інші елементи конституційного ладу — громадянське суспільство, державний лад, принципи конституційного ладу тощо. Між тим, з часів прийняття перших декларацій щодо ролі та місця людини в державі основою конституційного ладу завжди була людина і громадянин.

Зокрема, в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 р., зазначалося: "Ми вважаємо очевидними такі істини: всі люди створені рівними і всі вони одарені своїм творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода, прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав серед людей установлені уряди, які покликані здійснювати свою справедливу владу за згодою тих, ким вони управляють. Якщо ж дана форма уряду стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або скасувати його і встановити новий уряд, оснований на таких

Див.: Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украйни. — К.: Пар-•яаментское изд-во, 2000. — Кн. 1. — С. 41.

42-290

-97-

принципах і з такою організацією влади, які, на думку народу, більш за все можуть сприяти його безпеці і щастю"1.

Декларація прав людини і громадянина, прийнята 26 серпня 1789 р., також підтвердила первинність прав і свобод людини і вторинність її підпорядкованості державі, яка зобов'язана забезпечити права людини.

Стаття 2 Декларації проголошувала, що "мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невід'ємних прав людини".

У ст. 16 цього документа це положення було викладено ще більш конкретно: "Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влади, не

має конституції"2.

Уявляється, що для з'ясування змісту поняття "конституційний лад", як і будь-якого визначення, доцільно пройти певні етапи від одиничного факту до явища, від часткового до закономірності, як обов'язковий шлях розвитку знань про будь-яку наукову категорію.

Для цього необхідно перш за все визначити критерій, на його основі — принципи, а окремі блоки змісту поняття самі вибудуються навколо знайденого стрижня.

Проте, стосовно поняття "конституційний лад", як ми організації Української держави, слід врахувати таке] Конституційний лад може бути юридичне проголошений, я фактично не існуватиме, оскільки з сьогодні на завтра авт матично його утворити неможливо. Становлення його залі жить-від певних чинників: рівня розвитку демократії, еконі

міки, права тощо.

Мабуть, саме тому в Конституції України закріплено т; ку назву розділу — "Загальні засади", в якому містяться « ше основи конституційного ладу України, який прохо процес свого становлення і поступового розвитку.

Кожна з держав має притаманну їй специфіку, яка пі гає у сукупності певних ознак, які визначають форму, соби організації держави, основи побудови її ладу. Зга, ознаки в демократичній державі закріплюються у її коні туції.

1  Див.: Хрестоматію по истории государства й права зарубежньїх страв,)! М.: Юрид. лит., 1984. — С. 182.                                                            .;

2  Див.: Там само. — С. 208—209.

-98-

Отже, у найзагальнішому вигляді конституційний лад — це закріплення в Основному Законі держави форми і засобів організації держави.

Проте, таке закріплення властиве будь-якій державі — і тоталітарній, і демократичній. У демократичних державах, до яких належить і Україна, згадані форми і засоби організації держави характеризуються тим, що держава, державна влада підпорядковані праву, а Конституція як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили в демократичній державі завжди є основним засобом обмеження державної влади на основі відповідних гарантій, закріплених у Конституції. Саме така держава може за своєю суттю бути конституційною державою, яка у своїй конституції закріплює засади конституційного ладу.

Отже, конституційна держава характеризується обмеженістю державної влади правом на основі принципу суверенітету народу, якому належить вся повнота державної влади, і забезпеченням цієї обмеженості відповідними конституційними гарантіями.

Із загального поняття "конституційна держава" випливає і визначення конституційного ладу даної держави. Проте, конституція закріплює внаслідок свого призначення лише основи конституційного ладу, які є відправними для організації та діяльності держави.

Таким чином, основи конституційного ладу України — це основоположні принципи організації та діяльності держави, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину права і свободи та характеризують її як конституційну державу.

Виходячи з цього, визначальним критерієм з'ясування змісту поняття "конституційний лад" є людина з її невід'ємними правами і свободами.

Загальні засади закріплюють окремі права громадянського суспільства у статтях 13, 15 та 19 розділу І Конституції, а також у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", на підставі яких і визначаються основні принципи конституційного ладу України.

Зокрема, такими принципами є: право визначати і змінювати конституційний лад в Україні виключно народом, яке не може бути узурповане державою чи її органами або поса-

4*

-99-

довими особами (ч. З ст. 5), принцип розподілу державної влади (ст. 6), принцип верховенства права (ст. 8) та ін.

У свою чергу на основі цих принципів конституційного ладу України з'ясовується сутність державного ладу (устрою) України.

Згідно з ч. 2 ст. З Конституції України "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Крім того, державний лад включає також певну систему соціальних, економічних і політико-правових відносин, яка встановлюється і закріплюється нормами конституційного права. Зокрема, до них відносять норми, які характеризують Українську державу в цілому (ст. 1), форму держави (форми територіального устрою України (ст. 2); правління (ст. -5), державний режим (ст. 1) тощо.

Проте, державний лад може відрізнятися від конституційного ладу, якщо вплив держави на суспільство виявляється у неправовій формі, в обхід Конституції та інших легітимних джерел права, з порушенням обов'язків держави щодо людини і громадянина. Саме тому Конституція України є засобом обмеження державної влади.

Обмеження державної влади має на меті створення певних умов для створення і функціонування громадянського суспільства, яке є необхідним атрибутом конституційної держави. Громадянське суспільство являє собою систему самостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини і колективів у духовній, соціальній і культурній: сферах. Зокрема, воно охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і діяльність громадських об'єднань, сферу виховання, освіти, науки і культури, сім'ю, систему засобів масової інформації, норми? етики поведінки людини тощо.                                              

Конституція повинна визначати такі межі державної вла-; ди, які б виключали взагалі її втручання у сферу громадян^ ського суспільства. Проте, в сучасний період без такого втручання у межах, суворо визначених у Конституції, не^ можливе нормальне функціонування громадянського сус-<

-100-

пільства. Зокрема, таке втручання виявляється в неприпустимості задоволення прав громадян на шкоду політичній, економічній та духовній свободі; державного регулювання економіки на шкоду ринковій економіці; підміни судової процедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, тощо.

Таким чином, у конституційній державі громадянське суспільство функціонує як самостійно, так і завдяки управлінню з боку держави. У свою чергу конституційна держава залежить від громадянського суспільства та його потреб.

Отже, загальні засади, як форма вираження конституційного ладу України, визнають як першооснову людину і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріплення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та основи громадянського суспільства в Україні.

У свою чергу норми цього розділу регулюють сукупність основоположних політико-правових відносин у вищезгаданих сферах. Така конструкція відповідає сучасним реаліям.

Зокрема, Президент України Л. Д. Кучма у своєму виступі на урочистому засіданні з нагоди 5-ї річниці створення Конституційного Суду України 18 жовтня 2001 р. відзначав: "У конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель суспільних відносин, за якою ми жили тривалий час. Не людина для держави, а держава для людини — ось квінтесенція цієї формули. І вона має постійно й цілеспрямовано впроваджуватися в життя".

2. Основні принципи конституційного ладу України

Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних політико-правових, економічних та суспільних відносин, які виникають у суспільстві, в його закріпленні беруть участь усі галузі національного права України, проте провідне місце серед них належить нормам Конституції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної сили і базою галузевого законодавства.

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що закріплюють загальні засади конституційного Ладу, в яких закладено основні принципи української конституційної держави, що відображають її сутність.

-101-

Основні принципи конституційного ладу України:

—  принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

—  принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади

(ст. 5 Конституції);

—  визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з республіканською формою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);

—  організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6

Конституції);

—  визнання і гарантування місцевого самоврядування

(ст. 7 Конституції);

—  принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Конституції);

—  визнання і гарантування основ громадянського су< пільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (стаї ті 11, 13 та 14 Конституції);

—  принцип, згідно з яким суспільне життя в Укра'і грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологи ної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичне діяльності, не забороненої Конституцією і законами Україн (ст. 15 Конституції);

—    принцип   визнання   української   мови   державне

(ст. 10 Конституції);

—  визнання плюралізму форм власності і гарантуві захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарки ня, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституї

— принцип, згідно з яким норми міжнародного права, умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною 1 дою України, становлять частину національного законе; ства (ст. 9 Конституції);

—  визначення основних функцій держави: захисту ренітету і територіальної цілісності України, забезпечеі економічної та інформаційної безпеки, забезпечення еі гічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності

-102-

Г

раїни,   оборона  держави,  здійснення  зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

—  принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

У свою чергу органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції);

—   закріплення у якості державних символів України Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20 Конституції).

3. Державний устрій (лад) України

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а)  форму держави та її конституційне закріплення;

б)  характеристику України як демократичної держави;

в)  визначення України як суверенної незалежної держави;

г)  конституційне закріплення України як правової держави; ґ) характеристику України як соціальної держави.

У попередніх параграфах було з'ясовано сутність загальних засад конституційного ладу в Україні, які стосуються як конституційного закріплення державного устрою держави, так і основних принципів організації в Україні громадянського суспільства.

Щоб з'ясувати питання про державний устрій України, необхідно визначити, які конституційно-правові норми закріплюють форму Української держави, а також регулюють систему політико-правових, економічних і соціальних відносин.

Як відомо, форма держави визначається шляхом з'ясування питання про її державний устрій, форму правління та державний режим.

Державний устрій України — це її територіальна організація, яка характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами.

Відомо, що за формою державного устрою держави поділяються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні Окладні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна е унітарною державою.

-103-

її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності становлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141

Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою входить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції), її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов'язана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парла-ї

ментська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повж важення глави держави і глави уряду, обираючи президент шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд п< запарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної ди покладено принцип верховенства парламенту, який рює уряд і контролює його діяльність.

-104-

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні полягає у тому, що Конституція передбачає міцну президентську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призначення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Конституції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним голосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократичною державою (ст. 1 Конституції).

Демократизм Української держави знаходить своє вираження у забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демократична держава, тобто держава народу, його влади, У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ.

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 5 Конституції).

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і безпосередню демократію.

-105-

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70 Конституції). Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69—74 Конституції України здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу влади. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополізацію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок влади, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стримувань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базується на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Цей принцип виключає можливість Існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості впливати на політичний процес громадським об'єднанням, діяльність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. "Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України", — зазначається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які здійснюються завдяки діяльності політичних партій, громадських організацій, масових рухів, що беруть участь у політичному процесі. Тому визначення правового статусу цих об'єднань — важлива умова реалізації

цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України еІ визнання і гарантування місцевого самоврядуванні (ст. 7 Конституції), оскільки основою демократії як формі держави та засобу правління є ідея політичної свободи, І виявляється на підставі принципу самовизначення і само]

-106-

равління не лише людини, народу, а й окремої територіальної громади, яка вирішує питання місцевого значення як безпосередньо, так і через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві референдуми, збори громадян та ін.), органи територіального громадського самоуправління.

Слід зазначити, що конституційні норми, які характеризують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відображають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада, яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною державою. Суверенність (від нім. Зошге-гапіШ, франц. Зоиуегаіпеіе) — верховна влада, верховенство і незалежність влади.

Суверенітет — властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

В Конституції України розрізняють: державний, національний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміється верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і незалежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у відповідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяльності держави. Як найважливіші властивості державної вла-Ди вони являють собою якісну приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єдності і незалежності державної влади.

-107-

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади робить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існування поряд з суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.

Верховенство також полягає у правильному встановленні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності державних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдиного органу або системи органів, які здійснюють державну владу. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загальна компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм призначенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих самих обставин взаємовиключаючі правила поведінки.

Міждержавне спілкування є зносинами суверенних держав. У сфері зовнішньополітичної діяльності кожна держава не може не враховувати суверенітету інших держав, тому спілкування держав здійснюється у формі їх взаємних погоджень. Основою підкорення державами своїх дій певним галузям відносин, тим чи іншим правилам, які з моменту укладення відповідної угоди, за умови ратифікації її парламентом, стають обов'язковими для цих держав, є міжнародне право. Існує органічний зв'язок і тісна погодженість внутрішнього верховенства державної влади і зовнішної незалежності: зовнішня незалежність державної влади во вне обумовлена самим фактом її верховенства всередині держави. У той же час верховенство державної влади неможливе без її незалежності — необхідної умови верховенства.

Отже, незалежність також є властивістю державної влади, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.

Незалежність України була проголошена Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і під-

-108-

тверджена рішенням всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р.

Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції України, її законодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сутність суверенітету, визначаються політичною і економічною системами суспільства, громадянськими підвалинами держави.

Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити характер свого національного життя, включаючи перш за все можливість самовизначення (політичного), аж до визначення і утворення самостійної держави, що і зробив народ України 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському референдумі. Кожна нація має право визначати свою долю, вирішувати питання національно-державної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, створити власну державу. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні національні установи.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою України є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

У роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд з державною мовою, й інші національні мови.

Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується населення республіки. Порядок застосування української та інших мов в Україні визначається законом.

^ Національний суверенітет слід розуміти і як демократичний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої Держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного статусу, який вільно визначається народом, є заео-ами здійснення цим народом права на самовизначення.

-109-

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юридичні, політичні і соціально-економічні засоби, які забезпечують його участь в управлінні справами держави. Конституція України законодавчо закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обговорень проектів законів, виборів, народної законодавчої ініціативи та інших формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою. Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду, законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необхідні для держави: народне волевиявлення, народний суверенітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші загальні засади конституційного ладу, закріплені на вищому законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та інші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні прийматися на основі та відповідати Конституції (ст. 8).

Правова держава повинна мати власну конституцію — основу національної правової системи, що має бути оформлена у вигляді нормативно-правового документа, який зобов'язує відповідні органи здійснювати державну владу на основі порядку, встановленого Конституцією.

Україна як член світового співтовариства визнає частиною її національного законодавства чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада України (ст. 9 Конституції).

-110-

Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням такої держави є формування цілісної системи національного законодавства, яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають бути рівні для всіх громадян.

Тому, згідно зі ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина гарантуються.

Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами, за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому суспільству, відповідають перед людиною. Звідси — пріоритет особи у взаємовідносинах між людиною і державою.

Виходячи з цього, коли правова держава приймає закон, вона покладає на себе обов'язки перед громадянами і повинна визначити конкретні правові види відповідальності державних органів і посадових осіб за свою діяльність. Держава, якщо вона правова, повинна нести перед народом політичну, правову і моральну відповідальність за повне виконання своїх обов'язків.

Не менш важлива для правової держави і відповідальність громадян перед державою і суспільством.

Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною держа* вою, тобто такою, головним завданням якої є досягнення такої стадії прогресу, яка основана на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава покликана допомагати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл економічних благ в дусі принципу справедливості з метою забезпечення кожному гідних умов його життя.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному громадянинові:

—  необхідний прожитковий мінімум;

соціальну рівність як альтернативу соціальній нерівності;

—  соціальне забезпечення.

Засобами досягнення цього є соціальна політика держави, яка має визначатися у відповідних загальнодержавних програмах України (ч. 6 ст. 85 Конституції) і являє собою частину загальної політики держави, що регулює відносини між соціальними групами, між суспільством у ці-

-111-

лому та його членами, пов'язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх матеріальних і духовних потреб, вдосконаленням способу життя.

Головне завдання соціальної політики — досягнення добробуту людини і суспільства, забезпечення рівних і справедливих можливостей розвитку особи.

Виходячи з цього завдання, основними принципами соціальної політики є:

—  охорона праці і здоров'я людини (ч. 4 ст. 43 і ст. 49

Конституції);

—  встановлення гарантованого мінімального розміру оплати праці, не нижчого від визначеного законом (ч. 4 ст. 43 Конституції);

— забезпечення державної підтримки сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів та людей похилого віку (ч. З ст. 24 і ст. 46 Конституції);

— розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);

—  встановлення державних пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, які мають забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. З ст. 46 Конституції України).

4. Конституційне закріплення основ громадянського суспільства в Україні

Серед раніше перелічених елементів громадянського суспільства основоположними є:

а)  економічна основа конституційного ладу в Україні;

б)  пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах держави і особи.

Вище було з'ясовано, що поряд з державою, яка здійснює державну владу, Конституція України передбачає також існування громадянського суспільства як системи відносно автономних щодо держави інститутів, які забезпечують конкретні способи соціального існування людей на підставі їх особистої свободи, обумовленої правом демократичної держави.

Виходячи з того, що існує державний лад, окремі вчені під громадянським суспільством розуміють існування суспільного ладу як вільного вибору людиною форм еконо-

-112-

мічного, політичного і соціального життя, завдяки яким забезпечуються права і свободи людини1.

Серед згаданих інститутів громадянського суспільства основоположними, тобто такими, які є ^азою інших елементів громадянського суспільства, є економічна основа і система України (власність* її основні форми, підприємництво тощо), а також права і свободи людини і громадянина, особливо сім'я, сфера виховання, освіти, науки, культура, норми етики поведінки людей, сфера приватних інтересів і потреб людини, організація і діяльність об'єднань громадян.

Економічну основу конституційного ладу в Україні згідно зі ст. 13 Конституції становлять земля, її надра, атмосферне повітря, води та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які є об'єктами права власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України.

Отже, згадані об'єкти належать єдиному суб'єктові — Українському народові, право ж власності органів держави є вторинним, похідним від основного власника.

Для економічної системи України, яка базується на згаданій економічній основі держави, характерна багатоманітність форм власності. Правове регулювання відносин власності здійснюється за допомогою норм різних галузей права, центральне місце серед яких належить конституційним нормам, що є основою всього правового регулювання відносин власності в державі:

Основне завдання цих норм — юридичне закріплення форм власності, які визнаються і гарантуються державою.

Конституція України визначає конкретні складові своєї економічної системи. Згідно з частинами 1—3 ст. 41 Конституції ними є: приватна, державна, комунальна та інтелектуальна власність.

Під особливою охороною держави за ст. 14 Конституції України перебуває земля як основне національне багатство,

Див., наприклад, Конституційне право України. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 168—184). Проте зміст цього поняття вужчий, ніж сутність громадянського суспільства.

-113-

причому право власності на землю гарантується, набуваєть-ся і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Конституція України у ч. 2 ст. 13 і ст. 41 встановлює, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Кожен (тобто людина і громадянин) має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності

відповідно до закону.

Конституція України передбачає взаємні обов'язки суб'єктів власності і держави. Згідно з частинами 3 і 4 ст. 13 Конституції власність зобов'язує, тобто вона не повинна використовуватися власником на шкоду людині і суспільству. У свою чергу держава повинна забезпечити захист прав суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, причому всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Нарешті, Конституція України передбачає конкретні форми захисту. Згідно з частинами 4—7 ст. 41 Конституції ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, виходячи з того, що право власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених

законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Конкретною формою захисту прав власника є судовий, захист (ч. З ст. 8 Конституції).                                                і

Пріоритет прав і свобод людини у взаємовідносинах ] держави і особи виявляється перш за все у тому, що Коя-І

-114 -

ституція України розглядає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соціальну цінність. Тобто первинним є особа, вторинним — держава. Це співвідношення знаходить своє закріплення у ч. 2 ст. З Конституції України, в якій зазначається, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, тобто держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Ці принципові положення, які визначають відносини держави і людини, є основою для вирішення докорінного, більш загального питання про співпрацю на конституційному рівні різних за своїм соціальним призначенням інститутів — держави і громадянського суспільства, основою якого є людина.

Визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю саме на конституційному рівні створює фундамент не лише конституційного ладу України, а й конституційного захисту громадянського суспільства від пригноблення особи, її прав і свобод.

Зв'язок між визнанням людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю та конкретними правами і свободами, викладеними у розділі II Конституції України, визначений у п. З ст. З Конституції, в якому головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Тобто конкретні норми розділу II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" не можна розглядати поза зв'язком з принципом визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю і обов'язку держави утверджувати і забезпечувати ці права.

Держава на основі цих принципів не має права у своїй діяльності виходити за встановлені Конституцією межі взаємовідносин з людиною. Якщо захист людини, її прав і обов'язків є завданням конституційної держави, то у свою чергу захист людини, її прав і свобод від посягань суспільства є обов'язком держави. Цей захист здійснюється на підставі застосування норм матеріального і процесуального права, судового їх захисту відповідно до ч. З ст. 8 Конституції України.

У свою чергу для реалізації принципу, згідно з яким людина, її права і свободи є найвищою цінністю, важливого значення набувають соціальні функції людини, її відповідальність перед іншими людьми, суспільством і державою. Лише в цьому разі цей принцип може бути поширений на всіх членів громадянського суспільства.

-115-

Глава IV

Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні

1. Статус людини і громадянина як інститут конституційного права

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується неоднаково. Можна виділити чотири усталені підходи, що визначають вирішення

цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильству та ін.

У руслі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згадуються у конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). За такого підходу головними є соціально-економічні права, розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР

1978 р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам

-116 -

Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'ємна клітинка племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Сьогодні спостерігається процес уніфікації всіх концепцій, оскільки права і обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам1.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини або "білль про права". Таким чином, права людини, залишаючись морально-політичним імперативом, набувають юридичної форми і стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Для визначення суб'єкта прав людини вживають, звичайно формули: "кожний", "всі", "кожна людина", "ніхто", "жодна людина" чи вирази типу: "визнається право", "гарантується свобода".

Іноді замість терміна "громадянин" використовується вислів, що вказує на належність до нації, наприклад, "всі німці", "кожен іспанець". Варто мати на увазі, що в західних країнах термін "нація" означає не етнічну, а політико-дер-жавну спільність, людський субстракт держави, тобто всіх, хто є громадянами держави.

Розробники проекту нової Конституції України, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадянина, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України зі 48 статей розділу II, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і

Сравнительное конституционное право / Под ред. А. Й. Ковлера, В. Е. Чиркина, Ю. А. Юдина. — М.: Манускрипт, 1966. — С. 237—240. У Цьому плані особливо перспективною є інтеграція двох основних напрямів Юридичної думки — природно-правового та позитивістського.

-117-

свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки

громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не можна позбавити її природних прав — це принижує її природу. Невід'ємні права людини — відправний пункт в обгрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.

У ст. З Конституції України сказано, що людина є "найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та 'їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Правова система  взаємовідносин  держави  і  особи

включає:

1.  Норми Конституції України, пов'язані з визначенням належності до громадянства і регулюванням відносин з приводу громадянства.

2.  Норми Конституції, що закріплюють загальні принц» пи статусу особи (рівність громадян, обов'язок держави що- * до особи, пріоритет норм міжнародного права над націоналі»- ,

ними тощо).

3. Юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права

України права, свободи і обов'язки.

У визначенні правового статусу людини і громадянину важливе значення має не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є:                                   *'

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, мовлених нормами міжнародного права.

-118-

Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції" України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, набули чинності у 1996 р. До цих документів треба додати Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина1, ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Права і свободи людини і громадянина, проголошені у згаданих документах та закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.

2.  Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст. 21 Конституції).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.

3.  Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції).

Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 Конституції).

Права і свободи людини і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (ч. З ст. 24 Конституції).

Рівність прав і свобод людини і громадянина проголошується чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. З Конституції).

4.  Принцип єдності прав і обов'язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без

Закон України "Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини" !960 р. // Голос України. — 1997. — 24 липня.

-119-

прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки, у шлюбі та сім'ї. Стаття 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об'єктами права власності народу, а ст. 66 — що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.

5. Принцип гарантування прав і свобод людини і громадянина. Цей принцип полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини і права і обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерний дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим, статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина. В сучасних умовах у зв'язку зі здійсненням кардинальних демократичних перетворень,, утвердженням соціальної, правової держави проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.

Ускладнюються взаємозв'язки суспільства й особи, гро-1 мадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємоза^ лежними стають їхні інтереси та проблеми, підвищується її взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребу-, ють глибокого осмислення, узагальнення і відображення А

-120-

законодавстві. Особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав і свобод людини і громадянина1.

В основі конституційного статусу особи лежить її фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фактори, що визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством2.

Конституційний статус громадянина — поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і "залишає" за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'єктів постійно виникають і. припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина — єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони становлять його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи та обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та

Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 7.

Там

само.

-121 -

державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний характер, — "працюють" на цю мету.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є основоположною частиною чинної Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципово новими для України підходами. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов'язання держави. Саме права і свободи людини та гаранти їх визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх затвердження й забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність перед людиною (ст. З Конституції).

Конституційні права і свободи — це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дають змогу кожному громадянинові   обирати   вид   своєї   поведінки,   користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах. Саме "можливості, які дають змогу...", є тим вихідним конструктивним елементом, що дає первинне уявлення про особисте або, як звичайно визначають, суб'єктивне право. В юриспруденції під правами, які є у громадянина, розуміють надані йому законом можливості.

Одна з найважливіших рис державно-правового інституту прав і свобод полягає у тому, що громадяни є вільними і рівними у своїй гідності і правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами. Отже, усі соціальні верстви і групи населення у своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями» що не встановлені законом та суперечать принципам соціальної справедливості, неприпустиме.

-122-

Права і свободи людини і громадянина, закріплені у чинній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, як зазначалося, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).

Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із загальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в суспільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріплені в Конституції.

Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюються найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадянина з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі виробництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.

У новій Конституції України права і свободи громадян закріплюються у спеціальному розділі, який називається "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Цей розділ розміщений після розділу "Загальні засади" і перед розділами про органи влади, що підкреслює важливе значення інституту прав і свобод людини1.

Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. Як зазначалося, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридичне, оскільки вони закріплені в Конституції. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам

1 Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 68. Виділення у Конституції певного кола прав громадян у спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції.

-123-

широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і держави, служать функціонуванню всього державного і політико-правового механізму, сприяють підвищенню рівня загальної і правової культури особи, вдосконаленню демократичного способу життя.

Права і свободи, закріплені Конституцією України, в цілому відповідають положенням Загальної декларації прав людини,  Міжнародного  пакту  про  економічні,  соціальні, культурні права, а також принципам Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі1. Це не означає, що права людини регулюються міжнародним правом безпосередньо, що вони перестали бути внутрішньою справою держави. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосередньо   не   надають   відповідних   прав   індивідам.   Вони встановлюють лише взаємні зобов'язання держав з надання своїм громадянам певних прав і свобод. Розв'язання конкретних питань про права і свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави.

Зміст і межі конституційних прав і свобод визначаються Конституцією України неоднаково. У деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Так, ст. 43 Конституції, проголошуючи право громадян на працю, встановлює такі конкретні повноваження: право на вільний вибір праці, на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

В інших випадках конституційні права і свободи розкриваються  через  гарантії,  встановлені  Конституцією  щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 4& Конституції визначено гарантії права на відпочинок, зокрема-сказано, що це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпусти^ встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічн час.

Международньїе пактьі о правах человека й советское законодат ство. — М., 1976. -г- С. 8.

-124-

У деяких випадках Конституція України не встановлює конкретних повноважень того чи іншого права, а обмежується визначенням об'єктів, цілей та інших додаткових критеріїв, через які і розкривається зміст і межі окремих конституційних прав. Так, ст. 41 Конституції, визначаючи зміст права власності громадян, обмежується вказівкою на те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.

Конкретизація конституційних прав, свобод та обов'язків громадян галузевими правами та обов'язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов'язки доповнюють систему конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків. Розвиток тут треба розуміти як закріплення у поточному законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов'язків.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфері правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх повноваженням громадські організації зобов'язані видавати такі підза-конні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи та обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства не можуть обмежувати конституційні права та обов'язки громадян при їх конкретизації й розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчих, організаційно-правових, виховних та інших заходів для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та галузеві норми так,

-125-

Щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основних обов'язків1.

Виконання зазначених вимог (обов'язків) створює режим конституційної законності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або обов'язок Діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом2.

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні

юридичні особливості.

1.  Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.

2.  Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій,

або громадян між собою.

3.  Конституційні права, свободи та обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних, обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.            ,

4.  Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'яз?, ків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних пра вовідносинах неоднакові  і за своїм змістом,  і за  свої

обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод та обов':

забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями забороненими законом  засобами)  окремого громадян; скільки державним і суспільним ладом. Конституційні пр свободи та обов'язки охороняються відповідними нормі всіх галузей права.

1 Конституція України: реалізація її принципів і норм. — К., 1996.

С. 187. 188.

Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: І

ва думка, 2002. — С. 191—195.

-126-

Г

2. Конституційно-правовий статус громадянина України

Основна частина населення України — це особлива категорія фізичних осіб — громадян. Правовий статут їх істотно відрізняється від статусу інших осіб, які проживають в країні.

Громадянство — це такий правовий зв'язок особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, грунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов'язками громадян і держави у випадках, зазначених у законі.

Згаданий зв'язок полягає у поширенні на згадану особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання.

Проте, громадян не можна розглядати лише як сукупність осіб, які проживають на території держави, оскільки за цією ознакою утворюється населення країни — категорія демографічна, а не правова.

Не можна визнати громадянами і всіх осіб, на яких поширюється влада держави, оскільки вона є обов'язковою рівною мірою і для іноземних громадян, які проживають на її території.

Юридичні норми, за допомогою яких регулюються питання громадянства, поділяються на такі групи:

1.  Провідне місце серед них посідають норми Конституції (статті 4, 25 та 26 Конституції).

2.  Закони про громадянство України, які регулюють на основі Конституції всі питання, пов'язані з громадянством. Такими законами є закони України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. (вступив у силу 13 листопада 1991 р.), "Про внесення змін до Закону України "Про громадянство України" від 16 квітня 1997 р. і чинний Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р., який відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади,  що беруть участь у вирішенні питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

-127-

3.  Підзаконні акти, які регулюють процесуальні та інші питання, що безпосередньо пов'язані з громадянством України.

4.   Питання громадянства України регулюються також міжнародними договорами" України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

Більшість держав, у тому числі й Україна, виходить з визнання виключності громадянства, тобто Українська держава не визнає подвійного громадянства (біпартизму).

Це положення є основним серед принципів законодавства України про громадянство.

Відповідно до ст. 2 Закону громадянство України грунтується на таких принципах:

— єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існуваннях громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

—  запобігання виникненню випадків безгромадянства;

—  неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

-ї- визнання права громадянина України на зміну громадянства;

—  неможливості автоматичного набуття громадянства

України іноземцем ніж особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та авто-, матичного припинення громадянства України одним з по-« дружжя внаслідок припинення шлюбу, або припинення громадянства України другим з подружжя;

—  рівності перед законом громадян України незалежні від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянств^

України;

—  збереження громадянства України незалежно від мі<

ця проживання громадянина України.

У зв'язку з розпадом колишнього СРСР, законода якого формально визнавало лише принципи єдиного грої

-128-

дянства СРСР, практично існувало ще два різновиди громадянства внаслідок федеративного устрою Союзу РСР — республіканське та громадянство автономних республік. Через це виникла проблема належності відповідних фізичних осіб до громадянства України. На жаль, у законах 1991 та 1997 рр. цю проблему не було вирішено до кінця.

Згідно зі ст. З нового Закону громадянами України визнаються:

—  усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

— особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Закону України  "Про громадянство України"  (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

— особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

— особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Закон визначає термін, з якого особа вважається громадянином України.

Особи, які постійно проживали на території України, вважаються громадянами України з 24 серпня 1991 р., які постійно проживали в Україні і не були громадянами інших держав, а також особи, які прибули в Україну після 13 листопада 1991 р. — з моменту внесення напису про громадянство України.

Значно збільшився перелік документів, що підтверджують громадянство. Якщо раніше таких документів було лише два— паспорт і свідоцтво про народження, то в новому Законі згідно зі ст. 5 документами що підтверджують громадянство України, є: паспорт громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення грома-

5 2-*х>                                                . 129 .

дянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення

в Україну.

Законодавство Украши, як і законодавство інших держав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

У ряді країн можливий також виключний порядок набуття громадянства (колективна натуралізація, оптація, тобто вибір людиною громадянства певної держави, реінтеграція — поновлення у громадянстві).

Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких принципів:

—  за "правом крові" (]из запдиіпіз), коли береться до уваги громадянство батьків особи незалежно від місця її народження. "Право крові" діє не тільки під час народження дитини, а й може поширюватися на випадки, коли батьки не? повнолітньої особи набувають інше громадянство;

— за "правом грунту" (іиз зоїі), коли громадянство у. ній державі надається будь-якій особі, яка народилася на території, незалежно від громадянства або за обстави пов'язаних з територією, з якою фізична особа має певні в носини. Територіальними факторами може бути й міс знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі,

Застосування кожного з цих принципів неоднакове. П« ревага може надаватися одному з них або ж вони можуть п< єднуватися. У законодавстві більшості держав пріоритетни вважається принцип "права крові", а принцип "права гру; ту" застосовується як додатковий, коли родинні зв'язки дають змоги цілком певно визначити громадянство осо "Право грунту", зокрема властиве законодавству США, ла ноамериканських країн, в тому числі Кубі, а також Індії та і В українському Законі зазначені принципи поєднуютьс причому "право крові" превалює, а "право грунту" заст вується лише для дітей, батьками яких є особи без гро дянства (апатриди)1.

1 Коментар до Закону "Про громадянство України". — К., 1999. — С.

-130-

г

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про громадянство України" громадянство Украши набувається:

— за народженням;

— за територіальним походженням;

— внаслідок поновлення у громадянстві;

— внаслідок усиновлення;

—  внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

—  внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

—  у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

—  внаслідок встановлення батьківства;

—  за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Закон передбачає різні варіанти набуття громадянства за народженням: від батьків — громадян України; коли дитина народжена за межами України тощо. Визначається, що особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, вважається громадянином України з моменту народження (ст. 7).

Заслуговує на увагу специфіка набуття громадянства за територіальним походженням.

Попередні закони достатньою мірою не визначали, які категорії фізичних осіб мають право за цією підставою набути громадянство.

Згідно зі ст. 8 Закону особа, яка сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР), є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Найбільш поширеним способом набуття громадянства вважається так зване укорінення або набуття громадянства

-131 -

в порядку натуралізації, тобто надання органами державної влади громадянства особі,, яка про це просить. При цьому, прийняття до громадянства даної країни тягне за собою втрату громадянства, набутого за народженням. Це стосується трьох категорій осіб: громадян іноземних держав, осіб без громадянства і осіб з невизначеним громадянством. Натуралізація має два основні різновиди: індивідуальна   і   натуралізація   внаслідок   правонаступництва держав. Остання, як правило, відбувається в момент виникнення нової держави.

У свою чергу індивідуальна натуралізація поділяється на натуралізацію, яка базується на особистому виборі, і натуралізацію за законом. Остання являє собою юридичний наслідок одруження іноземця з громадянином даної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо. Згадані вимоги, як уже зазначалося, відображено у ст. 6 Закону України "Про громадянство України". Законодавство всіх країн передбачає певні передумови натуралізації (досягнення повноліття, письмова заява, знання мови тощо).

Перш за все для подання заяви про натуралізацію вима-. гається досягнення певного віку, як правило повноліття, тобто 18 років, у ряді країн — 21 року і більше (наприклад, у

Греції і Бельгії).

В Україні Законом цей вік визначено у 18 років.

Питанню натуралізації присвячена ст. 9 Закону "Прий-^ няття до громадянства". Згідно з цією статтею іноземець абоі особа без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України.                                       ]

Умовами прийняття до громадянства України є:

—  визнання і додержання Конституції України та за»

нів України;

—  зобов'язання припинити іноземне громадянство неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, які б ли громадянами держав, міжнародні договори України з як ми дозволяють особам звертатися для набуття громадянс України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадян: іншої договірної сторони);

— зобов'язання припинити іноземне громадянство, п ставою якого є письмово оформлена заява іноземця про І що в разі набуття громадянства України він припинить І мадянство іншої держави і протягом одного року з моме

-132-

набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства іншої держави до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України.

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати про це документ, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами дер'жав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони.

Декларація про відмову від іноземного громадянства — документ, в якому особа засвідчує свою відмову від громадянства іншої держави і зобов'язується не користуватися правами цієї держави і не виконувати обов'язків, пов'язаних з належністю до її громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

Наступна вимога до осіб, які бажають натуралізуватися, — постійне проживання у країні протягом певного строку (наприклад, в Швейцарії — 12 років, Австрії і Іспанії — 10, в Італії, Фінляндії, Швеції та США — 5 років).

При цьому можуть бути і додаткові вимоги. Так, відповід-но До американського законодавства необхідно фізично перебувати у країні не менш як 2,5 року і проживати у штаті, в якому подано заяву, не менш як 6 місяців; у Швейцарії із за-

-133 -

гального строку в 12 років необхідно постійно проживати у країні 3 роки протягом 5 років, які передували поданню заяви. В Україні згідно з Законом для набуття громадянства в порядку натуралізації необхідно безперервно проживати на законних підставах на території України протягом останніх 5 років. Безперервне проживання на території України — це проживання особи в Україні, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває шлюбі з громадянином України понад 2 роки та постійної проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка| постійно проживає в Україні на законних підставах та пере-; бувала з громадянином України понад 2 роки у шлюбі, який: припинився внаслідок його смерті.                                         І

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на 3 ро-І ки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чиї притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами! без громадянства, — на 3 роки з моменту одержання дозво| лу на проживання в Україні.

Отримання дозволу на постійне проживання в Укра не поширюється на осіб, які мають у паспорті зразка 1974 громадянина колишнього СРСР, відмітку про постійну ав тимчасову прописку на території України, а також на осіС яким надано статус біженця в Україні або притулок в Укра'ш Умовою набуття статусу натуралізованої особи є воло діння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньо му для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі).

У багатьох країнах (СПІА, Канада, Франція) необхі/

достатнє знання мови.

Наявність законних джерел існування. Ця умова не ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Укра або притулок в Україні.

-134-

Законодавство ряду країн (Фінляндія, Норвегія, Швеція) вимагає, щоб особа, яка бажає натуралізуватися, могла б забезпечити матеріально як себе, так і свою родину.

Згідно з Законом України "Про громадянство України" до законних джерел існування належать: заробітна плата, прибуток від підприємницької діяльності або власності, стипендія, аліменти, соціальні виплати та допомога, власні фінансові заощадження або фінансова допомога від членів сім'ї, інших фізичних та юридичних осіб, що мають законні доходи.

У той же час, положення про необхідність проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років, отримання дозволу на постійне проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, і наявність законних джерел існування не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, та на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Закони багатьох країн (США, Канада, Грузія) передбачають, що бажаючий натуралізуватися повинен вести добропорядній спосіб життя, мати бездоганне моральне обличчя. Тому серйозною (скоріше нездоланною) перепоною для натуралізації у ряді країн є вчинення кримінального злочину, а в деяких країнах і судимість за злочин, вчинений до в'їзду в країну.

Закон України в цьому зв'язку передбачає, що до громадянства України не приймається особа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених законом, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Слід зупинитися і на такій підставі набуття громадянства, як поновлення у громадянстві України.

-135-

Згідно зі ст. 10 Закону особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, які передбачають володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав щодо володіння мовою, реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Особа, зазначена у ч. 2 ст.10, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві України лише після припинення іноземного громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

У громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

-136-

Датою набуття громадянства України є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Закон України "Про громадянство України" також докладно регламентує порядок набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення (ст. 11); набуття громадянства внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування (ст. 12); особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок встановлення над нею опіки громадянина України (ст. 13); набуття громадянства України дитиною у зв'язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них (ст. 14); набуття громадянства дитиною внаслідок встановлення батьківства (ст. 15).

Передбачається також, що набуття громадянства.Украї-ни дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою (ст. 16 Закону).

Поряд з питаннями щодо набуття громадянства, Закон визначає і підстави припинення громадянства України.

Згідно зі ст. 17 громадянство України припиняється:

— внаслідок виходу з громадянства України;

—  внаслідок втрати громадянства України;

—  за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Закон визначає підстави і порядок виходу з громадянства України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням.

В Законі окремо визначено підстави виходу з громадянства України дітей.

Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з грома-

-137-

дянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України.

У разі якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на по стійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Дитина також може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків, якщо вона виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства

України.

За умови, якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Нарешті, за умови, якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України.

Крім того, дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини.

Дитина, усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем.

Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

-138-

Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка подала клопотання про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Втрата громадянства в країнах світу, тобто втрата правового зв'язку особи з даною державою, можлива з таких підстав: внаслідок виходу з громадянства за власним бажанням (експатріація); примусового позбавлення громадянства особи, яка набула його за погодженням (денаціоналізація); або примусового позбавлення громадянства натуралізованих осіб (денатуралізація).

Щодо позбавлення громадянства, то воно має персональний характер і звичайно є санкцією держави щодо особи, яка вчинила протиправну дію. Як правило, такий захід застосовується лише стосовно натуралізованих громадян, причому протягом досить невеликого строку після натуралізації (ФРН, Іспанія).

В Законі колишнього СРСР "Про громадянство СРСР" від 1 грудня 1978 р. позбавлення громадянства було передбачено ст. 18, в якій зазначалося: "Позбавлення громадянства СРСР може мати місце у виняткових випадках за рішенням Президії Верховної Ради СРСР, якщо особа вчинила дії, які ганьблять високе звання громадянина СРСР і завдають шкоди престижу або державній безпеці СРСР".

В Україні згідно з ч. З ст. 2 Закону діє принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України.

Щодо втрати громадянства України, то відповідно до ст. 19 Закону, громадянство України втрачається, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність

-139-

набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків,

якщо:

діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави; діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя; громадянин України автоматична набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави; якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; якщо він набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Згідно з Законом України "Про громадянство України" визначаються повноваження у вирішенні питань громадянства, які здійснюють Президент України, Комітет при Президентові України з питань громадянства, Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та підпорядковані йому органи, Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські установи України.

Слід зазначити, що в ряді країн ці повноваження здійснюють органи внутрішніх справ, причому на досить високому рівні, а у США ці повноваження реалізуються судами.

Повноваження Президента України. Президент України: — приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції і Закону України "Про громадянство України"  про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України;

-140-

—  визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень;

— затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Повноваження Комісії при Президентові України з питань громадянства. Комісія при Президентові України з питань громадянства:

—  розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань; -

—  повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;

—  контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та підпорядкованих йому органів1. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи:

—  приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2001 р. "Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України" визначений спеціально центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядкуваних йому органів в особі Міністерства внутрішніх справ України і підпорядкованих йому органів в Автономній Республіці Крим, областях та містах Києві і Севастополі. Див.: Президентський вісник. — 2001.-№Н.

141

—  готують подання про втрату особами громадянства України і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

—  приймають рішення про оформлення набуття громадянства України;

—  скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України;

—  виконують рішення Президента України з питань громадянства;

—  видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

—  вилучають у осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

— ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства один раз на півріччя інформує Комісію при Президентові України з питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи здійснюють повноваження стосовно осіб, які проживають на території України.

Повноваження Міністерства закордонних справ України, дипломатичних представництв та консульських установ України. Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють повноваження, передбачені щодо спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади стосовно осіб, які постійно проживають за кордоном.

Закон України "Про громадянство України" передбачає також оскарження рішень з питань громадянства, дій чи

-142-

бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, Міністерством закордонних ^справ України та їх органами можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду.

Оскарженню підлягають також дії чи бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань громадянства; вони можуть бути оскаржені у судовому та адміністративному порядку.

Нарешті, особи, які постійно проживають за кордоном, оскаржують неправомірні дії чи бездіяльність посадових осіб дипломатичних представництв чи консульських установ України у встановленому законом порядку до суду.

Посадові і службові особи, які порушили цей Закон, несуть відповідальність у порядку, передбаченому законами України.

3. Конституційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні

Поряд з громадянами України на її території перебувають іноземці та особи без громадянства, а також біженці і мігранти. У загальному вигляді основи правового статусу перших порівняно зі статусом громадян України закладені у ст. 36 Конституції України, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і методами, а також несуть ті самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

.   Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

В той же час слід врахувати, що розбіжність принципів набуття і припинення громадянства у ряді країн породжує такий стан, як безгромадянство і багатогромадянство.

Правовий статус осіб, які не мають громадянства, у більшості країн світу збігається з правовими положеннями іноземних громадян. Це повною мірою збігається з конституцій-

-143-

ним законодавством України, зокрема зі ст. 26 Конституції України і Законом України "Про правовий статус іноземців", прийнятим 4 лютого 1994 р.

Стаття 1 цього Закону визначає поняття "іноземці". Іноземцями визнаються іноземні громадяни особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — апатриди (від грец. ошхтрібос — той, хто не має вітчизни), тобто особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Деякі держави (Болгарія, Іспанія) у своїх конституціях виділяють права та обов'язки, які притаманні всім, а також такі, що належать лише громадянам цих держав.

В Конституції та Законі України "Про правовий статус іноземців" пішли по шляху зрівняння у правах своїх громадян і іноземців, за винятками, встановленими Конституцією України, законами або міжнародними договорами України. Різниця тут полягає в тому, що всі права, свободи та обов'язки належать громадянам України, інші, як права людини, — іноземцям.

Зокрема, Закон передбачає, що іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці зобов'язані поважати та дотдержуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

Закон України "Про правовий статус іноземців" визначає статус іноземців, які іммігрують в Україну на постійне

-144-

проживання або для працевлаштування на певний строк, та іноземців, які тимчасово перебувають в Україні.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання, якщо він:

—  має в Україні законне джерело існування;

—  перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України;

—  перебуває на утриманні громадянина України;

—  має на своєму утриманні громадянина України;

—  в інших випадках, передбачених законами України. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або

для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Якщо іноземці, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх національні паспорти або документи, що їх замінюють.

Відповідно до Конституції та законодавства України іноземцям може надаватися притулок.

Іноземці можуть також набути статусу біженця з підстав і в порядку, передбачених Законом України "Про біженців" від 21 червня 2001 р.

Відповідно до Конституції та Закону України "Про громадянство України" іноземці можуть набути громадянства України (натуралізуватися).

До основних прав, свобод та обов'язків іноземців належать права на: інвестиційну та підприємницьку діяльність; трудову діяльність; охорону здоров'я і соціальний захист; житло; освіту; користування досягненнями культури; участь в об'єднаннях громадян (якщо інше не передбачено закона-

-145-

ми України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань, проте іноземці не можуть бути членами політичних партій України); свободу совісті; права у шлюбних і сімейних відносинах. Іноземці також можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

При цьому законодавство України гарантує іноземцям недоторканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу до 'їхньої гідності нарівні з громадянами України.

На іноземців покладаються і певні обов'язки. Так, згідно зі ст. 21 Закону, іноземці обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та її міжнародних договорів.

Слід зазначити, що правовий статус іноземців, які постійно проживають в Україні, і статус іноземців, які тимчасово перебувають на її території, різняться саме у процесі реалізації перелічених прав і свобод. Так, наприклад, іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з громадянами України. Іншим іноземцям така допомога надається у порядку, який визначає Кабінет Міністрів України.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на житло, якщо інше не передбачено законом; безоплатну освіту нарівні з громадянами України.

У той же час іноземці обмежені в реалізації деяких прав та обов'язків. Зокрема, іноземці не можуть призначатися на деякі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України (ст. 8. Закону).

Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах (ст. 23 Закону).

На   іноземців   не   поширюється   загальний   військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних і Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

Україна передбачає також захист прав іноземців. Згідно зі ст. 22 Закону, іноземці мають право на звернення до суду

-146-

та інших державних органів за захистом їх особистих, майнових та інших прав.

У судочинстві іноземці як учасники процесу користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України.

Закон передбачає, що іноземці можуть пересуватися територією України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Обмеження у пересуванні та виборі місця проживання допускається, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні (ст. 20 Закону). Це стосується і порядку в'їзду і виїзду з України іноземців.

Відповідно до ст. 25 Закону, іноземці можуть в'їжджати в Україну за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому іноземці повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. В'їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

—  в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

— якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

—  якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе явно неправдиві відомості або підроблені документи;

—  якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

—  якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав   законних   вимог   посадових   осіб   Прикордонних військ України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

—  якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Іноземці виїжджають з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому

-147-

вони повинні одержати у встановленому порядку виїзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

—  щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом — до закінчення провадження у справі;

— його засуджено за вчинення злочину — до відбування покарання або звільнення від покарання;

—  його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України — до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця може бути відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні (ст. 26 Закону).

Транзитний проїзд іноземців через територію України в країну призначення дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України.

Правила в'їзду в Україну іноземців, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію встановлюються відповідно до Закону України "про правовий статус іноземців" Кабінетом Міністрів України і підлягають опублікуванню (статті 27 і 28 Закону).

За порушення українського законодавства іноземці несуть відповідальність, яка поділяється на загальну і спеціальну.

Загальна відповідальність полягає в тому, що іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах, як і громадяни України.

До спеціальних видів відповідальності належать:

1. Відповідальність за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію.

За порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду через територію України, до них встановлюються заходи відповідно до законодавства України.

-148-

2.  Скорочення терміну тимчасового перебування в Україні. Іноземцю, який порушив законодавство України, якщо ці

порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений йому термін перебування в Україні.

Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця відпали підстави для його подальшого перебування в Україні.

Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця в Україні приймають органи внутрішніх справ.

3.  Видворення за межі України.

Іноземця може бути видворено за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо:

—  його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

—  це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

— він грубо порушив законодавство про правовий статус іноземців.

Іноземець зобов'язаний залишити територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухиляються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення.

Рішення про видворення іноземців з України може бути оскаржено до суду. Оскарження не зупиняє виконання рішення про видворення.

Видворення іноземців здійснюють органи внутрішніх справ.

Іноземці, які підлягають видворенню, або фізичні, юридичні особи, які приймають цих іноземців, влаштовують їх незаконні в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяють в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

.Для багатьох країн, у тому числі і для України стає дедалі актуальнішою проблема біженців. Це пов'язано з існуванням у ряді держав "гарячих точок", воєнними діями, нестабільністю політичних режимів, голодом, стихійним лихом тощо.

-149 -

На міжнародному рівні порядок і умови статусу біженців та притулку здобули закріплення у таких документах, як Конвенція про статус біженців від 22 квітня 1954 р.; Протокол, який стосується статусу біженця від 4 жовтня 1967 р.; Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, прийнятий у грудні 1950 р.

В Україні статус біженців був визначений в Законі України "Про біженців" від 24 грудня 1993 р.

Новий Закон України "Про біженців" набрав чинності

21 червня 2001 р.

Відповідно до ст. 1 Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися ним внаслідок таких побоювань або, не маючи громадянства (підданства), перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Закон визначає повноваження органів виконавчої влади, які вирішують питання щодо надання, втрати і позбавлення статусу біженця. До них належать: Кабінет Міністрів України; Державний комітет України у справах національностей та міграції1, органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; інші органи виконавчої влади (Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство закордонних справ •України, регіональні органи, органи опіки та піклування), якУ мають відповідні повноваження.                                            :

Закон визначає стадії надання статусу біженців, які складаються з порушення-клопотання шляхом подання заян ви; оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу; порядку розгляду заяви після прийняття рї-шення про оформлення документів; прийняття рішення з

Див.: Указ Президента України "Про Державний комітет України й справах національностей та міграції" від 13 вересня 2001 р.                      |

-150-

заявою про надання статусу біженця, яке приймають протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, що розглядав заяву.

Статус біженця надається на період дії обставин, які перешкоджають біженцю повернутися до своєї країни. Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується. У свою чергу статус біженця втрачається, якщо особа: добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом; добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; будучи особою без громадянства може повернутися до країни свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких було надано статус біженця, більше не існує.

Це положення не поширюється на біженця, якщо він може навести достатні обгрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови повернутися до країни свого попереднього постійного проживання; отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існує.

Воно також не поширюється на біженця, якщо він може навести достатні обрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

Підставою для подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця може бути особиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні, або клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу Державної влади.

-151-

Такою ж підставою для подання органу міграційної служби про позбавлення статусу біженця може бути клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за наявності підстав, вносять до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції подання про втрату або позбавлення статусу біженця за власною ініціативою.

У поданні про втрату або позбавлення статусу біженця мають бути викладені обставини та долучено документи, що підтверджують наявність підстав для втрати або позбавлення Статусу біженця.

Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця протягом міся: ця з дня отримання подання та його особової Справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більш як до

трьох місяців.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції може вимагати додаткової інформації від органу міграційної служби, який вніс подання.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, викладеної у поданні, потреби у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений цент тральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звернутися з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ, України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, питання про втрату або позбавлення статусу біженця якої вирішується.

Подання щодо_втрати та позбавлення статусу біженця, документи, отримані або підготовлені під час розгляду подання, додаються до особової справи біженця.

-152-

На оснвві всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця.

Рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою біженця надсилається до органу міграційної служби за місцем проживання особи.

Орган міграційної служби за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про втрату або позбавлення статусу біженця, протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає їй письмове повідомлення з викладенням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його оскарження. Національний паспорт та інші документи, що перебували на зберіганні в органі міграційної служби, повертаються власникові. Посвідчення біженця та проїзний документ біженця для виїзду за кордон вилучаються або визнаються недійсними, про що орган міграційної служби протягом трьох робочих днів інформує орган внутрішніх справ за місцем проживання особи і відповідний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб.

Особа, яка не використала права на оскарження рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця, повинна залишити територію України у встановлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.

Закон також визначає права та обов'язки біженців. При цьому, окремо визначаються обов'язки особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця; правовий статус осіб, яким надано статус біженця в Україні; права особи, якій надано статус біженця.

Зокрема, у ст. 20 Закону зазначається, що особа, якій надано статус біженця в Україні, користується правами і свободами, які передбачені Конституцією та законами України. Закон передбачає також міжнародне співробітництво з метою захисту прав біженців.                                       \

Незважаючи на оновлення законодавства про статус іноземців, осіб без громадянства та біженців, умови і порядок

-153-

імміграції в Україну в законодавстві визначені не були. Між тим міграційні процеси набувають з року в рік загрозливого для України масштабу, внаслідок військових дій в Афганістані та на Близькому Сході, зокрема в Ізраїлі та Пакистані. В Європі, за офіційними даними, мігранти становлять 50 відсотків від усього населення (близько 20 млн чоловік).

Визначення статусу іммігрантів в Україні стало можливим завдяки Закону України "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р. Крім визначення понять "імміграція" та " "іммігрант", яких не було у попередньому законодавстві, Закон вирішує такі важливі питання: дозвіл на імміграцію; квота імміграції, повноваження органів, що забезпечують виконання законодавства про імміграцію; надання дозволу на імміграцію; порядок в'їзду іммігрантів; скасування дозволу на імміграцію, виїзд та видворення за межі України тощо.

Згідно з Законом під терміном "імміграція" розуміється прибуття чи залишення України у встановленому порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.                                                                        І

Відповідно іммігрант — це іноземець чи особа без гро-^І мадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув^ в Україну на постійне проживання або, перебуваючи е^ Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміг-і, рацію і залишився в Україні на постійне проживання.   • Правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією, цим Законом, іншими законами України та при»* нятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Дозвіл на імміграцію надається у межах квоти імміграції Квоту імміграції встановлює Кабінет Міністрів України • визначеному ним порядку за такими категоріями імміграї тів: діячі науки та культури, імміграція яких відповідає іні ресам України; висококваліфіковані спеціалісти і робітник гостра потреба в яких є відчутною для економіки Украї'к особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку Укр ни іноземною конвертованою валютою на суму не менш 100 тис. доларів США, зареєстровану у порядку, визначеі му Кабінетом Міністрів України; особи, які є повнорідш братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою І. мадян України; особи, які раніше перебували в громадяни України; батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його н повнолітні діти; особи, які безперервно прожили на терит~

-154-

України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається також: одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

Закон визначає і підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Зокрема, дозвіл на імміграцію не надається: особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство у справі не закінчено; особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я; особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили явно неправдиві відомості чи подали підроблені документи; особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; в інших випадках, передбачених законами України.

Закон визначає коло органів і посадових осіб, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію: Кабінет Міністрів України; спеціальний уповноважений центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи; дипломатичні представництва і консульські установи України; інші органи виконавчої влади.

Так, Кабінет Міністрів України: визначає порядок формування квоти імміграції і встановлює квоту імміграції на кожний календарний рік; визначає порядок провадження

-155-

за заявами про надання дозволів на імміграцію і поданнями про скасування дозволів на імміграцію та виконання прийнятих рішень; затверджує зразок посвідки на постійне проживання, правила та порядок її оформлення і видачі.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: приймають заяви разом з визначеними Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах, тобто рішення цих органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на іміграцію; перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; видають та вилучають у випадках, передбачених Законом, посвідки на постійне проживання; ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.

Повноваження цього органу здійснюють Державний Комітет України з питань національностей і іміграції та органи Міністерства внутрішніх справ України.

Дипломатичні представництва і консульські установи України: приймають від осіб, які постійно проживають за межами України, заяви про надання дозволу на імміграцію разом з визначеними Законом документами, перевіряють правильність їх оформлення і надсилають через Міністер-' ство закордонних справ України до спеціально уповноважвг'| ного центрального органу виконавчої влади з питань іммігруй! ції; видають копії рішень про надання дозволу на імміграцій^ та про відмову у наданні дозволу на імміграцію особам, яки* вони стосуються; оформляють особам, яким надано дозвіл н*'| імміграцію, імміграційні візи.                                         ' :  "''І

Повноваження інших органів виконавчої влади у сфе{" імміграції полягають у тому, що центральний орган викоиаі чої влади з питань праці та соціальної політики щорічно г тверджує перелік спеціальностей та вимоги до кваліфікг спеціалістів і робітників, потреба в яких може бути задо лена за рахунок імміграції.                                                  **

-156-

Центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров'я затверджує перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

Інші органи виконавчої влади в межах наданої їм компетенції забезпечують виконання законодавства про імміграцію.

У Законі детально визначено процедуру надання органами дозволу на імміграцію та порядок видачі посвідок на постійне проживання, тобто документа, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні; перелічуються вимоги щодо заяв про надання дозволу на імміграцію тощо.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію згідно з законом не може перевищувати одного року з дня її подання.

Крім того, Закон передбачає порядок в'їзду іммігрантів в Україну і видачі посвідки на постійне проживання.

Особі, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року з дня її оформлення. Зазначена особа в'їжджає на територію України в порядку, встановленому законодавством України.

Після прибуття іммігранта в Україну він повинен звернутися протягом п'яти робочих днів до органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання. До заяви мають додаватися копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційною візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію.

Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції протягом тижня з дня прийняття заяви видає іммігрантові посвідку на постійне проживання.

Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

-157-

У той же час Закон передбачає скасування дозволу на імміграцію за наявності для цього підстав. Так, дозвіл на імміграцію може бути скасований органом, який його видав, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;   іммігрант   порушив   законодавство   про   правовий статус іноземців та осіб без громадянства; р інших випадках, передбачених законами України.

За наявності перелічених підстав Закон передбачає вилучення посвідки на постійне проживання, виїзд і видворення іммігранта за межі України.

Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, не пізніше як у тижневий строк з дня отримання цього рішення надсилає його копію особі та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.

Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили.

У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання у зв'язку із засудженням? до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця з дня відбуття покарання.

-158-

Якщо особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову у наданні їй дозволу на імміграцію, за час розгляду її заяви втратила інші законні підстави для перебування в Україні, вона повинна виїхати з України протягом місяця, а якщо вона не виїхала за цей час, вона підлягає видворенню.

Закон передбачає, що особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи його скасування.

Закон також передбачає, що дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію, рішення, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованими йому органами, можуть бути оскаржені у встановленому порядку до суду.

Закон визначає особливе коло осіб, які мають дозвіл на імміграцію в Україну. Такими особами вважаються: іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія, Грузії, прибули в Україну, одержали у встановленому порядку тимчасову довідку, прожили в Україні не менш п'яти років і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу^ їм посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 р. за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 р., залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку зі збройними конфліктами у місцях їх постійного проживання і виховуються або виховувалися у державних дитячих закладах чи

-159-

в дитячих будинках сімейного типу або над якими встановлено чи було встановлено опіку або піклування громадян

України.

Згаданим особам посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.

4. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні

Основні права^ свободи та обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для

всіх людей.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. При цьому основні права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть

правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації

чи особи.

Інтерпретація змісту прав людини в сучасній науковій літературі досить розмаїта.

Під правами людини розуміють певні її можливості, виокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані сус-

-160 -

пільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб вияву) матеріалів1. Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах.

Суб'єктивне право особи — це закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини2. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто загальна (абстрактна) здатність мати права. Суб'єктивне право — необхідний елемент конкретних правовідносин, тому воно виникає на основі юридичного факту. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії (поведінку), можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права, так і можливість застосування в разі необхідності механізму державного примусу. Зокрема, власник землі має право володіти, користуватися й розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій. Таке суб'єктивне право називають абсолютним, воно захищається законом від дій будь-кого, хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.

За депутатським запитом депутат має право вимагати від посадових осіб або певного державного органу здійснення певних дій. Таке суб'єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них) стосуються певної особи або певних осіб.

У разі порушення суб'єктивного права воно захищається законом у примусовому порядку шляхом пред'явлення у суді або іншому встановленому законом державному органі вимог до порушника суб'єктивного права.

Залежно від виду суспільних відносин, які регулюються різними галузями права, суб'єктивні права можуть бути конституційними, цивільно-правовими, трудовими, адміністративними і т. п. Вони можуть бути спрямовані на захист майнових і немайнових особистих інтересів особи (громадянина,

Докладніше див.: Рабінович П. М. Основи загальної теорії держави і права. — К., 1995. — С. 7, 8.

2   и

Його ж. Основи загальної теорії права та держави. — К., 2001. — С. 9,

6 2-290

-161 -

органу), можуть випливати безпосередньо із закону (право на недоторканність особи, охорону здоров'я, на освіту тощо).

Конституція України закріпила основні права, свободи та обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має можливість реалізувати свої суб'єктивні права.

Основні необхідні для людини права, як певні її можливості нормального існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, права людини — це певним чином внормована її свобода; певні її потреби чи інтереси; вимоги про надання благ, спрямовані суспільству, державі, законодавству, це певний вид, форма існування, спосіб прояву

моралі1.

У свою чергу конституційне право людини — це певні юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, необхідні для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем розвитку в сучасний період розбудови Української держави, які мають бути загальними і рівними для всіх людей.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина стосовно держави, державної влади та інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку або право громадянина на невтручання органів держави та інших громадян у сферу його особистих переконань.

Щодо конституційних обов'язків людини і громадянина, то згідно з постулатами загальної теорії права це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України

1 Див.: Рабінович П. М. Зазнач, праця. — 2001. — С. 10—11.

-162-

акцентуе увагу на правах і свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.

Конституційний обоє язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи та обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. У той же час деякі конституційні права та обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватися, крім останніх — таємниці листування, виконання законів тощо.

Уся система прав та обов'язків, їх співвідношення зумовлені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини — з іншого.

Конституційні норми різних країн щодо прав і свобод людини і громадянина можна поділити на:

1)  природні, громадянські та політичні права і свободи, проголошені буржуазними революціями;

2)  соціально-економічні права, які грунтувалися на соціалістичному вченні;

3)  колективні, або солідарні, права, проголошені, головним чином, країнами третього світу.

Права і свободи, які стосуються перших двох видів, належать кожному індивідові. Права третьої категорії можна назвати правами людини і народів (право на здорове довкілля, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

За іншою класифікацією можна виділити загальні та особливі права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших — тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, Дітей).

6*                                        -163 -

Основні права та обов'язки можна класифікувати також на основні (участь у керівництві громадськими справами) і додаткові (виборче право).

Класифікація може здійснюватися на різних підставах. У результаті одні й ті самі права і свободи одночасно належатимуть до двох, а то й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, будуть досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-технічною революцією, медична етика, наприклад.

Нарешті, права і свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод та обов'язків і однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.

1. Природні (особисті) права і свободи людини, які надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні.

Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.

Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

-164-

1

Право на життя — універсальне, загальновизнане природне право людини і громадянина, яке закріплено в міжнародно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.

У Конституції України це право відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріплення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов'язок захищати життя людини (ст. 27).

Відповідно до цієї статті кожна людина має невід'ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього є те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).

У свою чергу, крім держави, кожний має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).

Особисті права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного втручання держави у всі сфери цього життя.

Це пояснюється тим, що ліберальна (європейська) концепція прав і свобод людини, на підставі визнання якої Конституція України закріплює всю сукупність прав і свобод людини і громадянина, виходить з принципу належності їм природних, невід'ємних прав, які не надаються людині державою, а згідно з природно-правовою теорією, виникають як невід'ємні, або з розуму, або з божественної волі, або з природи самої людини.

При цьому держава відіграє щодо цих прав службову роль, яка виявляється в гарантуванні природних прав людини і в першу чергу основного права — права на життя.

Держава повинна також проводити цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю. На особливу увагу в сучасний період заслуговують злочини проти життя. Серед них до категорії особливо небезпечних належать злочини проти життя, за вчинення яких глава III Особливої частини бувшого Кримінального кодексу України 1961 р. передбачала смертну кару. Проте, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 грудня 1999 р. смертна кара взагалі не передбачалася.

Це питання безпосередньо пов'язано з вимогами Ради Європи щодо вступу України до цієї організації. Воно випли-

-165-

ває зі ст. 2 і Протоколу № 6 Європейської конвенції з прав людини, яку Україна ратифікувала і яка зобов'язує її відмовитися від застосування смертної кари.

За ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, яка набула чинності з вересня 1953 р., право кожного на життя охороняється законом. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що їх вчинено фізичними особами або державними службовцями, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин.

У ст. 2 Конвенції зазначається, що нікого не можна умисно позбавити життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчинені злочину, за який законом передбачено таке покарання.

Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в ст. 2, ні в Протоколі № 6, в якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

З цього загального правила у Конвенції є певні вийнятки (п. 2 ст. 2). Так, позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення згаданої статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили,

зокрема:

—  при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

—  при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;

—  при вчиненні правоохоронних дій для придушення заворушення або повстання.

Незважаючи на ці винятки, Протокол № 6 вимагає, крім надзвичайно обмеженої кількості випадків, щоб країни, які ратифікували цей Протокол, скасували смертну кару. На жаль, Рада Європи застосовує при цьому подвійні стандарти: до країн, які вступили до цієї організації раніше, ці вимоги не пред'являються.

Так, за станом на 1 лютого 2000 р. Протокол № 6 ратифікували лише 35 країн—членів ЄС, а смертна кара застосовується в ряді країн, зокрема навіть у Люксембурзі та Ліхтенштейні.

-166-

І

До речі, далеко не всі країни світу скасували смертну кару. Це стосується США, країн Латинської Америки, Африки, 12 країн Ради Європи, а також більш як 100 країн світу.

Щодо країн СНД, які бажають вступити до цієї міжнародної організації, скасування смертної кари є обов'язковою умовою прийняття до Ради Європи.

Як зазначалося, Конституційний Суд України ще у 1999 р. визнав положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статті Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як міру покарання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Тому положення цього Кодексу, що визнані неконституційними, було визнано такими, що втратили чинність з дня ухвалення судом цього рішення1.

Виконуючи вимогу ЄС в Україні скасовано застосування смертної кари. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 р. внесено зміни до 26 статей КК України, в яких передбачалося застосування смертної кари. Замість неї за вчинення, передбачених цими статтями злочинів передбачено позбавлення волі на певний строк, а за вчинення особливо тяжкого злочину — довічне позбавлення волі.

За ст. 64 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р., довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кодексом, якщо суд не вважатиме за можливе застосування позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент ухвалення вироку.

Взагалі природні права людини і громадянина поділяються на дві підгрупи: перша, більш загальна включає такі основоположні права як право на життя, право на свободу особи, право на свободу думки тощо; друга — права, визначені дер-

Див.: Рішення Конституційного суду України у справі про смертну кару від 29 грудня 1999 р. № 11 рп /99. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 р. — Кн. 1. — С. 497—503.

-167-

жавою, які конкретизують ті, які належать до першої групи (недоторканність особи, життя, свобода пересування тощо).

2.  Другу групу становлять громадянські права. Ці права є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини. До них, зокрема, належать: проведення Українською державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключала б війни та воєнні конфлікти (ст. 18); забезпечення особистої недоторканності людини (ст. 29); недоторканність житла (ст. ЗО); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); кожному, хто на законних правах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України і право в будь-який час повертатися на неї (ст. 33); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); належний рівень охорони здоров'я, медичної допомоги (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); захист прав і свобод людини судом (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); принцип презумпції невинності (ст. 62); право кожного на повагу до його гідності (ст. 28); право звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб (ст. 40); діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; права на відшкодування збитків (ст. 56); право захисту своїх прав та обов'язків (ст. 57); право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення (ст. 58); право невиконання незаконних розпоряджень і наказів (ст. 60); право індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61); право підсудного на захист (ст. 63).

3.  Економічні права. До цієї групи належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами   своєї   інтелектуальної,    творчої   діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних 1

-168 -

соціальних інтересів (ст. 44); кожен, хто працює, має право на відпочинок.

4.  Соціальні права включають: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).

5.  Культурні права і свободи. До цієї групи прав належать право на освіту (ст. 53) і свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

6.  Політичні права і свободи включають: право на свободу   об'єднання   у   політичні   та   громадські   об'єднання (ст. 36); право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському референдумі, обирати і бути обраним до органів державної   влади   та   органів   місцевого   самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Обов'язки громадян України, як уже зазначалося, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин.

Що стосується конституційних обов'язків, то вони є відносно самостійним інститутом, що об'єднує певну групу конституційно-правових норм, які позначені певною єдністю і виділені в особливий комплекс у системі конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Призначення цих норм визначається тим, що виконання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди державі, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.

Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій зазначається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством,

-169-

в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Отже, конституційні обов'язки людини і громадянина — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки людини, які застосовуються до будь-яких осіб, які перебувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебування, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди державі, суспільству, правам і свободам інших людей.

Як правило, в умовах застосування ліберальної (західної) концепції прав і свобод людини конституційні обов'язки громадян формулюються в обмеженому обсязі, а то і зовсім не згадуються у Конституції. Так, у Конституції України їм відведено лише 4 статті (статті 65—68) з 48, які включено до розділу II, присвяченому правам і свободам людини і громадянина. Для порівняння зазначимо, що в Конституції УРСР 1978 р. 11 статей містили обов'язки громадян, що становило 1/3 від загальної кількості статей, присвячених правам та обов'язкам громадян.

Закріплені в Конституції України основні обов'язки можуть одночасно стосуватися як людини, так і громадянина України, а можуть лише громадянина України.

До першої групи належать такі основні обов'язки:

—  кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє людину і громадянина від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції; ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.; ст. 19 Закону України "Про біженців" від 21 червня 2001 р.);

—  кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції; ст. 15 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.);

—  кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ч. 1 ст. 67 Конституції; ст. 21 Закону України "Про правовий статус іноземців").

До другої групи, крім зазначених, належать додаткові обов'язки, які стосуються лише громадян України.

-170-

У першу чергу, це обов'язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ч. 1 ст. 65 Конституції).

Громадяни України зобов'язані відбувати військову службу відповідно до закону (ч. 2 ст. 65 Конституції). Цей обов'язок не поширюється на іноземців (ст. 24 Закону України "Про правовий статус іноземців").

Відповідно до ч. 2 ст. 65 громадяни України повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Нарешті, до третьої групи належать додаткові обов'язки, які стосуються як людини, так і громадянина України.

Ця група обов'язків включає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту (ст. 53 Конституції України).

Згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції України обов'язком батьків є утримання дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Обов'язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб цих органів є розгляд і дача обрунтованих відповідей у встановлений законом строк на індивідуальні чи колективі письмові звернення людини і громадянина до згаданих органів (ст. 40 Конституції).

Щодо обсягу обов'язків людини і громадянина. Він залежить від ряду критеріїв, до яких, зокрема, належать: вік людини; стан її здоров'я; стать (чоловік, жінка); особливі умови праці (міліція, митна служба, Збройні Сили України тощо).

Норми, які становлять систему прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні, виступають як:

—  принципи системи прав, свобод та обов'язків людини і громадянина (статті 21, 22, 23, 24 та 64 Конституції);

—  права громадян — норми, які є основою обов'язків держави щодо особистості (право на працю, на охорону здоров'я і соціальне забезпечення, на освіту та ін.);

—  свободи громадян — норми, які гарантують індивіду невтручання в його особисте життя (свобода переконань і Думок, совісті та віросповідання);

—  обов'язки громадян — норми, які покладають на особистість обов'язки здійснювати певні дії або утримуватися від них;

-171-

—  матеріальні гарантії реалізації прав і свобод;

—  конституційні рекомендації щодо встановлення законодавчого регулювання у сфері громадянських прав, свобод та обов'язків;

—  конституційна директива стосовно політики держави у сфері прав і свобод людини і громадянина1.

Сукупність конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві і-державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.

Система конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між елементами, з яких вона складається. Найтиповіші з них такі.

1.   Здійснення одних конституційних прав,  свобод та обов'язків служить підставою для реалізації інших.  Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності,  інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.

2.  Реалізація одних прав та обов'язків може бути підставою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на матеріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, передбачених трудовим договором.

3.  Порушення будь-яких прав і невиконання громадянами обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до порушення його права на відпочинок та права на матеріальне забезпечення.

Класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків будується не довільно, а з урахуванням наявності в суспіль-

Див., наприклад: Постанова Верховної Ради України "Про засади державної політики України в галузі прав людини" від 17 червня 1999 р.

-172-

стві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честґй гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Ці конституційні права, свободи та обов'язки є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші та найістотніші сфери життя і діяльності людини — соціальну, економічну, політичну, а також розвитку їх індивідуальних фізичних і духовних якостей.

5. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина

З прийняттям нової Конституції України питання про місце основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, про основи взаємовідносин держави та її органів з індивідами було вирішено в дусі часу.

Усі колишні радянські конституції законодавче закріпляли примат держави над особою, бо вважалося, що саме держава визначає обсяг прав та обов'язків людини. Особливо це виявилося у першій Конституції Української РСР 1919 р. Становище не змінилося і після 1948 р., коли ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, хоч вона й мала тоді лише рекомендаційний характер, і після 1966 р., коли положення Загальної декларації були визнані міжнародними правовими нормами. Навіть Конституція УРСР 1978 р. не змінила практику вторинності прав і свобод особи, хоч і закріпила в Основному Законі розділ про них після розділу І Конституції.

Нова Конституція України значно розширила обсяг прав і свобод людини і громадянина, практично включила до неї основні права і свободи, закладені у Загальній декларації прав людини. При цьому було визнано примат прав і свобод людини над державою.

Структурно розділ про права, свободи й обов'язки людини і громадянина розміщено одразу після розділу І Конституції "Загальні засади".

-173-

Безумовно, розділ містить багато статей, яких немає у попередніх конституціях. Ці статті не є новими, створеними розробниками конституції. Всі вони запозичені з авторитетних джерел: французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р., Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р., Декларації прав і свобод людини, яку було прийнято з'їздом народних депутатів СРСР 5 вересня 1991 р.

Це стосується і норми, яка закріплює положення про те, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах (ст. 1 французької Декларації, далі — Декларації; ст. 1 Декларації ООН, ст. 1 Союзної декларації, ст. 21 Конституції України), а також принципів примату природних і невід'ємних прав людини (ст. 2 французької Декларації і ст. 22 Конституції), дозволеності робити все, що не заборонено законом (ст. 5 Декларації та статті 19 і 33 Конституції), недоторканності особи (ст. 7 Декларації та ст. 29 Конституції), презумпції невинуватості (ст. 9 Декларації та ст. 62 Конституції), свободи вираження думки й слова.

Проте, при всій важливості закріплення прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів найважливішим, безумовно, є визначення механізму реалізації прав і свобод людини, закріплення їх дійсних гарантій захисту.

Наука конституційного права, на жаль, не має теоретичного обгрунтування того, яким має бути конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав. Звичайно, поняття "механізм" розкривається як система правових засобів. Метою цих засобів є захист прав людини, потреба в такому захисті виникає при вчиненні певного правового правопорушення чи об'єктивно-протиправного діяння. Подібні юридичні факти спричиняють виникнення охоронного суб'єктивного права, яке в юридичній науці називається домаганням і реалізується у рамках правоохоронних відносин, що виникають або можуть виникнути із передбачених законом конфліктних ситуацій, що перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин1.

Мотьвилавка Е. Я. Теория регулятивного й охранительного права. — Воронеж, 1990. — С. 54.

-174-

Право на захист — це матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного суб'єктивного права на стороні потерпілого.

Треба виділити дві риси правоохоронних відносин. По-перше, право на захист означає можливість вдатися у необхідних випадках до примусової сили держави, тобто суб'єктом правоохоронних відносин, як правило, має бути державний орган, без якого такий примус неможливий. Тому контрагентами цих правовідносин, з одного боку, є носій права на захист, а з іншого — державний орган влади. По-друге, властивістю правоохоронних відносин є те, що на їх основі складаються відповідні процесуальні відносини, які опосередковують порядок, процедуру застосування державно-правових заходів юридичної відповідальності та захисту.

Отже, юридичний механізм захисту людиною своїх прав це динамічний взаємозв'язок носія права на захист та відповідного державного органу, що здійснюється у процесуальному режимі реалізації правоохоронних відносин з метою захисту суб'єктивного права.

Конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав це: система влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується з допомогою держави і за цією процедурою1.

Гарантії основних прав і свобод людини і громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які у сукупності забезпечують додержання прав і свобод та законних інтересів особи.

Як показує міжнародний досвід, ефективність гарантій основних прав і свобод людини залежить від рівня розвитку правових принципів і інститутів демократії, стану економіки, засобів розподілу життєвих благ, правотворчої атмосфери в суспільстві, рівня правового виховання і культури населення, ступеня суспільної злагоди, наявності певних елементів У системі функціонування державної влади. До останніх, зокрема, треба включити: наявність писаної конституції, чинність якої не може бути призупинена довільно, та жорст-

Докладніше див.: Конституційне право України / За ред. В. Ф. Пого-рілка. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 205—206.

-175-

кої процедури її формальної дії; надійне законодавче забезпечення користування правами і свободами (знаменно, що у ст. 16 французької Декларації прав людини зазначалося: "Суспільство, у якому не забезпечено користування правами і не проведено розподіл влади, не має конституції"); визнання владою конституції як джерела цієї влади і умови її легі-тимності; конституційні гарантії стримування надмірного посилення виконавчої влади; наявність компетентних і ефективно діючих органів представницької влади; закріплення у конституції основних прав і свобод людини, що відповідають міжнародним стандартам; наявність незалежної судової влади у вигляді судів загальної і спеціальної юрисдикції; наявність компетентного, високоефективного та авторитетного органу конституційного контролю.

Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій — це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, які охоплюють усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії — правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи "громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права,

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні та організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод громадян України це: спосіб виробництва; економічний лад суспільства, який має забезпечувати неухильне зростання продуктивних сил на основі визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва; соціально орієнтована ринкова економіка; економічна свобода громадян та їхніх об'єднань у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності.

-176 -

До політичних гарантій належать: держава — головний організатор здійснення та захисту прав людини; народне волевиявлення, яке здійснюється безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод; право громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право громадян звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Організаційні гарантії — це організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій зі створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами.

Спеціальні (юридичні) гарантії — це надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їхньою метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Зокрема, Основний Закон передбачає низку конкретних гарантій, які є переважно традиційними для Конституції і законів України. До них належать:

—  право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);

—  право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб;

—  право знати свої права та обов'язки; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом; закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57); гарантується неприпустимість зворотної дії закону; ніхто не може відповідати за діян-

-177-

ня, які на час їх вчинення не визначалися законом як правопорушення (ст. 58);

—  право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно (ст. 59);

—  принцип необов'язковості виконання явно злочинного

розпорядження чи наказу (ст. 60);

—  принцип презумпції невинності людини, який означає що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);

—  гарантія неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод означає, що дані права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків,  передбачених Конституцією

(ст. 64).

Призначення цих та інших нормативно-правових гарант тій, які містять Конституція і закони України, полягає в т^ і му, щоб забезпечити найсприятливіші умови за яких закріп-1 лений у Конституції України статус людини і громадянина став би юридичним і фактичним соціальним становищем^ кожної особи. Гарантії, таким чином, є тією ланкою, яка да§| змогу здійснити необхідний в правовому статусі громадян перехід від передбаченої у Конституції та в законах України можливості до реальної дійсності.                                           |

Для реалізації прав і свобод людини необхідно, звичайної! щоб особа, по-перше, сама бажала цього, і по-друге, мал** певний рівень правового виховання і правової культури. Тс му важливою є роль держави у формуванні належної пр вої свідомості у кожного громадянина. На це, зокрема, з тається    увага   у   проекті   Концепції   державно-право реформи у сфері захисту прав людини в Україні.

Найважливішими передумовами і водночас елемента! захисту прав людини і громадянина в системі гарантій в Уї раїні повинні виступати норми та принципи матеріального^ процесуального права, які закріплені у Конституції і * мають бути реалізовані у поточному законодавстві й судої практиці. До таких норм та принципів, наприклад, нале* принцип, що конституційні права і свободи не можуть

-178-

скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції); принцип передбачуваності та ясності законів, які приймаються.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному, адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об'єктом оскарження до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом обов'язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої відповідальності.

В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125 Конституції), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р.).

В Україні лише впроваджується система адміністративної юрисдикції, яка відіграє значну роль у механізмі захисту прав людини у багатьох країнах, зокрема у Франції.

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав громадян є: "конституційна скарга" (ФРН, Австрія), наказ "хабеас корпус" (як у країнах загального права, так і в державах з іншими правовими системами), процедура "ампаро" (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному вигляді. Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного звернення чи письмового клопотання до Конституційного

-179-

Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України").

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством України не передбачені.

Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод людини, включає не лише правові інститути. У багатьох державах є спеціальні служби омбудсмана (походить від королівського уповноваженого в Швеції XVII ст.), які відповідають за своєчасне й адекватне реагування влади на звернення та скарги громадян. В одних країнах ця служба представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія, Іспанія, Франція, Австрія та ін.), в інших — колегіальними органами (Угорщина та ін.).

Хоч омбудсман, як правило, призначається і звільняється з посади органом законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від іншої публічної влади у сфері здійснення своєї компетенції.

До повноважень цієї служби, звичайно, належать: розгляд скарг громадянина на порушення його конституційних прав; проведення розслідування за власною ініціативою, якщо є підозра, що дії адміністрації порушують закон або суперечать справедливості і доцільності, чи є факти зловживання владою. Омбудсман зобов'язаний викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо публічної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерівних можливостей доступу до державної служби. Він має право викликати необхідних осіб, вимагати пред'явлення документів, вести допит будь-якої особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх знання при розслідуванні.

Акти і рішення, які приймає омбудсман, не мають юридичної сили. Омбудсман щорічно представляє доповіді парламенту і останній приймає відповідні заходи до порушників закону.

Сфера діяльності омбудсмана — це відносини, між громадянином і представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До його компетенції не дять справи, у яких громадяни взаємодіють між собою.

-180 -

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх порушення. Ефективність цієї гарантії визначається обсягом правового захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Обсяг правових засобів захисту в сучасний період значно розширено завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і органів системи міжнародної юрисдикції. Йдеться про міжнародно-правові гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська конвенція із захисту прав людини).

Проте, інститут судового захисту прав людини має істотний недолік. Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового розгляду лише після того, як вичерпано інші засоби правового захисту.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана. Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належать: призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.

Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначені в Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 13 листопада 1997 р.

Згідно з Законом парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, під-

-181-

приємствами,   установами,   організаціями,   незалежно   від форм власності, та їх посадовими і службовими особами.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, що його здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є: захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння поновленню порушених прав; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина відповідно до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без громадянства чи їхніх представників, народних депутатів України, а також за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України "Про звернення громадян". Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення порушення прав і свобод людини і громадянина, За виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більш як до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення, направляє його за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення, або відмовляє в подальшому розгляді звернення.

-182-

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі, яка його подала, причому відмова у прийнятті звернення до розгляду має бути вмотивованою.

Відповідно до Закону Уповноважений повинен реагувати на порушення положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина.

Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне подання та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).

Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з приводу вирішення питання про відповідність Конституції закону України, чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим, офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який він вносить до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199), підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125), Конституційний Суд

-183-

України (ст. 147 Конституції і ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України"); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції), прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

6. Співвідношення міжнародно-правового

інституту регулювання прав і свобод людини

та забезпечення міжнародних стандартів

прав і свобод людини в Україні

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавні правові системи. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного

права.

Таке становище, характерне для посттоталітарних держав, які для утвердження демократичного курсу приймають певні зобов'язання. І хоч у міжнародно-правовій доктрині домінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, проте конституційна практика деяких держав з різних причин не сприймає цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право — частина права країни", як і раніше, виходить з примату конституції щодо міжнародно-правових зобов'язань, у тому числі у сфері міжнародних гуманітарних стандартів. Водночас у системі спів^ відношення законів, зокрема конституції та міжнародних договорів, діє, як правило, принцип: "Іех разіагіогів іегодоі 1е]і ргзогі" (закон наступний акумулює закон попередній). Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим конституція, встанов-

-184-

люючи основи політико-правової системи держави, кореспондує з міжнародним правом, яке базується на пошані до конституції.

Вже зазначалося, що згідно з Конституцією України на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права1.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсильних норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощуються процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного і міжнародного права.

Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві?

Дія права, як відомо, полягає у впливі на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), у результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.

Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються у межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми Дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не