16048

Історія держави і права України

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Академія правових наук України Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого Історія держави і права України У двох томах Том 2 За редакцією доктора юридичних наук професора академіка НАН України В.Я. Тація Доктора юрид

Украинкский

2013-06-19

4.17 MB

17 чел.

Академія правових наук України

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого

Історія

держави і права

України

У двох томах

Том 2

За редакцією

доктора юридичних наук, професора, академіка НАН України

В.Я. Тація

Доктора юридичних наук, професора,

академіка Академії правових наук України

А.Й. Рогожина

Доктора юридичних наук, професора,

члена-кореспондента Академії правових наук України

В.Д. Гончаренко

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів юридичних

спеціальностей вищих навчальних закладів

Видавничий дім

Київ 2003   

УДК 340.12 ББК 67.2(4УКР)я73 189

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1224 від 10 липня 2003 р.)

Рецензенти:

О. В. Зайчук —

доктор юридичних наук, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,

О. Г. Мурашин —

доктор юридичних наук, професор кафедри   теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ України.

Автори тому 2:

Частина перша

 ЧАСТИНА ПЕРША

Вступ

 

 

Вступ:

Розділ перший

висновок,

хронологія:

Розділ другий:

Вступ, розділ перший, висновок хронологія: Розділ другий:

Розділ третій: Розділ четвертий: Розділ п'ятий:

Розділ шостий:

Розділ сьомий: Розділ восьмий:

Розділ дев'ятий:

І5ВК 966-313-051-2

 проф. А. Й. Рогожин\

проф. А. Й. Рогожищі проф. О. Д. Святоцький. § 1—3 — проф. О. Л. Копиленко, §4 — проф. Б. Й Тищик. Частина друга

проф. А. И. Рогожин

§§ 1, 6 — проф. В. Д. Гончаренко,

§§ 2—5 — проф. М. М. Стпрахов.

проф. М. М. Стпрахов, доц. В. О. Рум'янцев.

доц. Л. О. Зайцев.

§§ 1,2 — проф. /. П. Сафронова,

§ 3 — проф. І. П. Сафронова, доц. В. М. Єрмо-

лаєв.

§§ 1—3 — проф. І. П. Сафронова,

§4 — проф. І. П. Сафронова, доц. В. М. Єрмо-

лаєв.

проф. В. Д. Гончаренко.

§ 1 — проф. О. Н. Ярмиш,

§§ 2—4 — проф. В. Д. Гончаренко.

проф. В. Я. Тацій.

і В. Д. Гончаренко,|А. Й. Рогожин,|О. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юрс», 2003

Перший том підручника з історії держави і права України був присвячений її державно-правовому розвитку, що розпочався з виникнення перших державних утворень на території України у сиву давнину і до лютого 1917 р., коли Україна, позбавлена національної автономії, входила до складу Російської імперії, Австро-Угорщини, Польщі та Румунії.

Цей другий том — логічне продовження першого тому підручника.

Багато століть у серці українського народу, його душі виношувалася ідея відродження могутньої та славетної держави. Під час демократичної, а для України водночас і національної, Лютневої революції (1917 р.) виникли умови для реалізації цієї ідеї. Революція стала видатною історичною віхою, за змістом і глибиною зрушень вона становить цілу епоху в житті нашого народу. Ніколи ще після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького такого стрімкого злету національна свідомість не знала, не піднімався моральний дух народу, не зростала його соціальна активність. До історичного, воістину доленосного творення були залучені мільйонні :.-аси народу України.

Другий том цього підручника охоплює період, починаючи від лютого 1917 р., коли під впливом демократично-революційних процесів значного розвитку набули національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності, і закінчуючи розбудовою в наші дні суверенної, незалежної, правової Української держави. Це -— тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Через низку причин у 1917—1920 рр. далося втілити в життя ідею відродження державності. Утворе-

 

 

Вступ

 

Ш:

ну в 1917 р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протидіючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні.

Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія — важливі сходинки у створенні незалежної України. Але внаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Ця частина української території увійшла до складу Союзу РСР, а західна її частина опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

У роки другої світової війни і після її завершення Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) була возз'єднана з Українською РСР. У складі Союзу РСР Україна не набула належного економічного, національного, державно-правового і культурного розвитку. Ще в перші роки радянської влади активно руйнувалися політичний плюралізм, інші елементи демократії у державному ладі. Водночас формувалася однопартійна більшовицька державно-правова система, складалася командно-адмініст-ративна система управління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму. Не вистачало терпіння при вирішенні соціально-економічних проблем, жорстокість брала верх над розумом.

І все ж у нас немає підстав вбачати у понад 70-річному періоді радянської влади тільки погане. Слід пам'ятати, що за ці роки Радянський Союз у підсумку став однією з провідних країн світу. Однак у результаті деформованого соціально-економічного та політичного розвитку врешті-решт глибока криза охопила СРСР.

16 липня 1990 р., ще до розпаду СРСР, був зроблений важливий крок у будівництві незалежної Української держави — Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність республіки. Аналізом цих епохальних подій та перших кроків з реалізації Акта про незалежність України, насамперед історії прийняття нової Конституції республіки, завершується другий том курсу історії держави і права України.

Розділ перший

Суспільно-політичний лад

і право України після перемоги

Лютневої демократичної революції

(лютий — жовтень 1917 р.)

§ 1. Перемога Лютневої революції.

Крах самодержавства і початок створення

в Україні нових політичних структур

ютнева революція 1917 р. була зумовлена всім перебігом економічного і політичного розвитку Російської імперії. Як і будь-яка революція, вона була б неможливою без надзвичайного загострення суперечностей усередині старого ладу. До них передусім належали суперечності між працею і капіталом, між селянами та поміщиками, між відсталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним міс-ом. Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися і . Україні, де вони ще більше загострювалися внаслідок політики національного гноблення, яку проводив царизм.

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

§ 1. Перемога Лютневої революції

 

 

За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905—1907 рр., була демократичною, точніше — загальнодемократичною. Проте ситуація в країні до 1917 р. на відміну від передодня першої російської революції, була іншою. За десятиріччя після 1907 р. Росія значно просунулась по шляху розвитку капіталізму. Істотно зріс промисловий потенціал країни, продовжувався процес концентрації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їхні зв'язки з державним апаратом.

Цей процес спостерігався і в Україні — найважливішому регіоні Російської імперії. Тут сформувалися промислові райони всеросійського значення. Правобережжя з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуванням: Південь, що поділявся на Криворізько-Придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням, і Донбас з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю. Слід також виокремити Харківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Ми-колаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість) райони.

В Україні діяли такі об'єднання, як синдикати «Продамет», «Продвугілля», «Продруда», цукровий синдикат та ін. У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі акціонерні товариства зосередили 98,2% всього акціонерного капіталу1.

Водночас з посиленням концентрації виробництва і створенням монополій відбувалося зрощування банків з промисловістю, виникнення фінансового капіталу.

Монополістичний капітал почав дедалі активніше впливати на державний апарат, що означало переростання монополістичного капіталу в державно-монополістичний. В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і зрощення державного господарства та приватної промисловості. Внаслідок цього формувався єдиний комплекс державно-монополістичного господарства.

Проте до початку 1917 р. розвиток монополістичного капіталу істотно не змінив аграрного характеру економіки країни. Капіталізм був «обплетений» густою мережею пережитків феодальних виробничих відносин. В Україні 8,9 млн десятин кращої землі нале-

1 Історія України: Курс лекцій. — К., 1991. — Кн. 1. — С. 457—459; Орлянский С. Ф. Социально-зкономическое и политическое развитие Украиньї во второй половине XIX — начале XX вв. // Страницьі истории Украиньї. — Запорожье, 1991. — С. 49, 50.

 жали дворянам. Крім того, величезна кількість землі була власністю царської родини, церкви та монастирів1.

Аграрні перетворення П. Столипіна, і передусім ламання общинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання тут капіталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феодалізму і пов'язаних з ними соціальних суперечностей. Більше того, внаслідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом.

Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гнобленням національним. Самодержавство, сповідуючи принцип «поділяй і володарюй», цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм. Сповна це виявлялося в Україні. Тут царська влада закривала українські школи, клуби «Просвіти», газети та журнали, забороняла твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напряму. Українці, як і інші пригноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р., вважалися «чужородцями». Жорстоких утисків з боку самодержавства зазнавав і трудовий російський народ.

Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ресурси, країна з вини царизму та правлячої верхівки перебувала на межі убозтва. Ще до початку 1917 р. у Росії виникла революційна ситуація.

Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли непримиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися у зв'язку зі світовою соціально-економічною, політичною і національною кризою, яка призвела до першої світової війни. Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни. Тільки в Україні внаслідок нестачі вугілля та руди до січня 1917 р. були погашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промисловості. На 1 млн 800 тис. десятин скоротилися посівні площі. Розпочався товарний голод, інфляція, в містах і промислових повітах не вистачало продовольства.

Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію,

стався 23 лютого 1917 р. у Петрограді, а вже 27 лютого озброєні ро-

::іки та солдати майже повністю оволоділи столицею Російської

імперії. У ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього

рия Украинской ССР: В 8 т., 10 кн. — К., 1984. — Т. 6. — С. 15.

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

  ]. Перемога Лютневої революції

 

 

царського уряду. Незабаром революція перемогла в усій країні. Розвалилася багатовікова монархія1.

Повалення царизму. Зречення Миколи II від імператорського престолу і вимушена відмова членів царської сім'ї від прав на російський престол відбулися на початку березня2. Але офіційно республікою Росія була проголошена декретом Тимчасового уряду тільки через півроку — 1 вересня 1917 р. У цьому відбилися маневри певної частини правлячих кіл, котрі і після зречення Романових не виключали можливості поновлення у дещо іншому вигляді монархії в майбутньому.

У Петрограді була створена міська Рада робітничих депутатів, перше засідання якої відбулося 27 лютого. 1 березня Рада поповнилась солдатськими представниками і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів. За прикладом Петрограда Ради робітничих і солдатських депутатів, а згодом і селянських депутатів почали виникати в містах і селах України.

Більша частина депутатів Петроградської Ради, як і Рад, що виникли в інших районах країни, в цей період підтримувала меншовиків та есерів, які керували Радами. У діяльності Рад у цей період спостерігався політичний плюралізм.

Меншовики, есери та інші групи, які приєдналися до них, були партіями соціалістичними. їхньою кінцевою метою була побудова шляхом реформ соціалістичного суспільства. Проте вони вважали, що Росію чекає ще тривалий період буржуазно-демократичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може і не повинен прагнути до влади. Члени цих партій намагалися сприяти поваленню царизму, перетворенню Росії на демократичну республіку. їхня програма подальшого розвитку країни докорінно відрізнялася від планів і політики екстремістського крила соціал-демократії, яке складалося з більшовиків.

Останні твердили, що Росія у своєму розвитку досягла вищої стадії капіталізму — імперіалізму, тобто того рівня, який нібито дає змогу відразу здійснити перехід до соціалізму. Хоча Росія ще не належала до найрозвинутіших капіталістичних держав, В. Ленін вважав, що готовність Росії до соціалістичної революції необхідно розглядати у всесвітньо-історичному аспекті. Революційний вибух у Росії він трактував як початок світової соціалістичної революції.

1 Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. —■ К., 1993. —
С. 66—69.

2 Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб.: У 2 т. / В.Д.Гончарен
ко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький; за ред. члена-кор. Академії правових наук
В. Д. Гончаренка. — К., 1997. — Т. 2. — С. 7—8.

8

Більшовицька партія в основу своєї тактики на початку 1917 р. поклала вказівки В. Леніна про те, що Лютнева революція є лише етапом у боротьбі трудящих мас за своє визволення, що вона має перерости в революцію соціалістичну. Подальша історія показала трагічність такого вибору.

Конкретний план боротьби за перехід від демократичної революції до соціалістичної В. Ленін виклав у «Квітневих тезах». Щоправда, в них тоді було ще зроблено висновок про можливість мирного розвитку революції шляхом завоювання комуністами більшості в Радах. Тому вони і висунули лозунг «Вся влада Радам», обіцяючи кожному робітникові, солдату, селянину участь в управлінні державою. Однак єдиновладдя Рад створювало ідеальні умови для диктатури однієї партії, яка матиме контроль над Радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів з Рад.

Курс на єдиновладдя Рад суперечив досвіду людства, яке в процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову — необхідну передумову демократії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися йвід демократії, вступали в конфлікт з переважною більшістю населення і підштовхували Росію до громадянської війни1.

Петроградська Рада спочатку виявила себе як демократична влада. Вона претендувала на роль всеросійського державного центру. У перші дні революції на роль керівної влади претендував також буржуазний Тимчасовий комітет Державної думи. За згодою між лідерами Тимчасового комітету і керівництвом Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів був утворений Тимчасовий уряд. Формально він нікому не підпорядковувався, але фактично йому доводилося діяти під контролем Тимчасового комітету, з яким до травня 1917 р. уряд здійснював спільні засідання. Водночас Петроградська Рада зв'язала Тимчасовий уряд низкою обов'язків і стежила за їх виконанням.

Через кризи, прорахунки та помилки коаліційний Тимчасовий уряд (представлений кадетами, народними соціалістами, меншовиками та есерами) вів країну до Установчих зборів, котрі, як він сподівався, мали розв'язати кардинальні питання її нового буття. Проте коаліція стала «в'язнути» і виявляти тенденцію до банкрутства внаслідок своєї подвійної, нерішучої політики. Не привело до успіху і створення однорідного соціального уряду (есери, меншовики).

Турченко Ф. Г. Новітня історія України. — К., 1994. — С. 15.

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революцгі

Ради   робітничих,   солдатських   і   селянських  депутатів   в Україні та суспільно-політичні структури, що підтримували їх.

Повалення царизму активізувало діяльність демократичних сил. Український народ на повний голос заявив про свої національні інтереси. Намітилася перспектива його самовизначення й утворення власної державності. Водночас очевидною стала необхідність глибоких соціальних і економічних перетворень, від здійснення яких значною мірою залежала доля національної революції в Україні.

Трудящі маси України брали активну участь у другій демократичній революції. Звістка про лютневі події в Петрограді миттю облетіла всю Україну. Трудящі відразу ж приступили до ліквідації органів царської влади і формування своєї революційної влади. У великих містах України Ради почали діяти відразу ж після перемоги лютневої революції в Петрограді. У Харкові перше засідання Ради робітничих депутатів відбулося 2 березня; у Києві, Катеринославі, Кременчуку Ради виникли 4 березня, в Луганську і Полтаві — 5 березня, в Одесі та Миколаєві — 6 березня, в Херсоні та Вінниці — 7 березня, в Сімферополі та Житомирі — 9 березня. Незабаром Ради сформувалися в Єлисаветграді, Бердичеві, Кам'янець-Подільському, Чернігові та інших містах. Багато Рад України ухвалювали рішення про встановлення контактів з Петроградською Радою. У свою чергу, Петроградська і Московська Ради налагоджували зв'язки з Радами України. В Одесі поряд з місцевою Радою робітничих депутатів виникли районні Ради. Утворювалися також Ради солдатських депутатів, що було новим явищем в історії революційного руху в Україні. Подекуди у сільській місцевості формувалися Ради селянських депутатів.

І все ж немає підстав вважати, що в Україні на той час склалося двовладдя, як це було у Петрограді — влада Рад і влада органів Тимчасового уряду. Досить згадати, що чимало Рад робітничих і солдатських депутатів навіть в Україні фінансувалися Тимчасовим урядом та й реальної влади у них ще було недостатньо, був майже відсутній механізм, який міг би забезпечити втілення в життя рішень Рад1.

Порівняно інтенсивно процес будівництва Рад відбувався в Донбасі. Тут Ради формувалися не тільки в більш-менш великих населених пунктах, айв невеликих селищах, на окремих рудниках. До кінця березня в Донбасі налічувалося понад 100 Рад. 15—17 березня в Бахмуті відбулася перша в Україні конференція Рад, що охопила досить значний регіон. 138 делегатів конференції

1 Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — С. 4. 10

  1. Перемога Лютневої революції

було обрано від 48 Рад великих районів басейну, які представляли 190 тис. робітників1.

Безпосередніми організаторами Рад виступали самі трудящі або обрані ними тимчасові ініціативні групи, комісії, комітети. Делегати в Ради обирались на заводах і фабриках, в установах і казармах, селянськими громадами. Наприклад, у Києві вибори до Ради відбулися 2—3 березня на підприємствах міста, а 4 березня вже було скликано її установчі збори, які обрали виконком Ради у складі 37 членів, де переважали представники меншовиків і есерів. Більшовиків було лише шість.

Єдиних для України правил і норм представництва щодо виборів до Рад на той час не існувало. У Лютневій революції повторилося те, що мало місце в роки першої російської революції. Ради тоді створювалися не на підставі відповідних нормативних актів, а як прояв народної творчості.

Деякі комітети та комісії з виборів до Рад, закликаючи населення взяти активну участь у виборах, не встановлювали ні порядку виборів, ні норм представництва (наприклад, у Херсоні та Лиси-чанську). Інші, навпаки, вказували термін виборів, норми представництва і навіть регламентували порядок обрання депутатів.

До кінця першого півріччя 1917 р. в Україні налічувалось понад 250 Рад робітничих і солдатських депутатів, у деяких з них восени вже відчутним був вплив більшовиків. Проте слід враховувати, що це порівняно не така вже велика цифра, бо в Україні на цей час налічувалося близько 10 тис. населених пунктів, щоправда, більшість з них були сільськими. В окремих з них утворювалися сільські Ради, де керівна роль належала українським есерам. У багатьох Радах робітничих і солдатських депутатів провідні позиції посідали українські соціал-демократи. На ці Ради переважно й спиралася Центральна Рада. Зростала і кількість депутатів у Радах. Частина депутатів переобиралась, оскільки застосовувалося право відклику.

Ради ухвалили низку демократичних рішень, спрямованих на зміцнення союзу різних груп трудящих. Вони втручалися в усі сфери життя, в них населення набувало деяких навичок державної роботи. Радам були притаманні почуття відповідальності, народна розсудливість, діловитість, на перших порах недосвідченість і, як данина епосі, революційний ентузіазм, романтизм та ілюзії. Однак усе це мало місце лише на етапі демократичного розвитку револю-

: Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. — К., 1967. Т. 1. — С. 62.

11

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

 1. Перемога Лютневої революції

 

 

ції, до жовтневого перевороту — початку Жовтневої соціалістичної революції, яка незабаром набула характеру громадянської війни.

В утвердженні нової влади особливо активно діяли Ради Донбасу, де значним був вплив більшовиків. Наприклад, у Горлівці і на рудниках органи влади Тимчасового уряду до кінця березня практично припинили своє існування, встановилось єдиновладдя Рад робітничих депутатів.

Ради були різними за соціальним складом, партійністю, характером діяльності. Найчастіше формувалася така їх структура: Раду робітничих і солдатських депутатів у цілому представляли загальні (пленарні) збори усіх депутатів, а її робочим органом був виконком, підзвітний та підконтрольний загальним зборам. Виконкоми проводили в життя постанови Рад і вирішували невідкладні питання.

Ради здійснювали заходи щодо координації своєї діяльності. Виникали перші територіальні об'єднання Рад — районні, повітові, губернські, обласні (крайові).

Ухвалу про утворення районних об'єднань було, наприклад, прийнято в середині березня на Бахмутській конференції Рад Донбасу. Обиралися й повітові Ради. У деяких губерніях України пройшли губернські з'їзди Рад робітничих і солдатських депутатів.

25—27 квітня у Києві відбувся крайовий (обласний) з'їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів Південно-Західного регіону, на якому були представники від Ради Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній. На з'їзді розглядалися питання про ставлення до війни і Тимчасового уряду, про взаємовідносини Рад і громадських комітетів, а також заслухані доповіді з місць1. У Харкові 25 квітня— 6 травня відбувся перший обласний з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів. З'їзд обговорив питання про становище робітників Донбасу і підвищення їм зарплати, про війну і мир, земельне питання та ін. Було обрано обласний виконком Рад Донецького і Криворізького басейнів. У травні в Одесі відбувся перший з'їзд Рад робітничих, солдатських, матроських і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу. Всього у березні — червні 1917 р. відбулося 11 обласних і губернських з'їздів та конференцій Рад України2.

Формування Рад поряд з місцевими установами Тимчасового уряду по суті означало початкок ліквідації державного апарату самодержавства.

1 1917 г. на Киевщине: Хроника собьітий. — X., 1928. — С. 51—56.

2 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украяне: Сб. документов и
материалов. — К., 1957. — Т. 1. — С. 176, 193—195, 257 и др.

12

 В Україні, як і в усій країні, Ради ліквідовували органи царської влади, розганяли поліцію, створювали робітничу міліцію. Вони вживали заходів щодо демократизації місцевих дум, земств, судових органів, домагалися введення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати. Ради намагалися боротися з голодом, робили перші кроки на шляху встановлення робітничого контролю над виробництвом.

Проте не всі Ради приділяли належну увагу розв'язанню національної проблеми. Поступово виділяються, з одного боку, Ради, в яких посилюється вплив більшовиків з їхнім ігноруванням на практиці, а не в демагогічних заявах, ідеї українського самовизначення, і Ради, де керівна роль належала українським есерам та українським соціал-демократам з їх реальною боротьбою за відродження української державності. Саме ці Ради набували дедалі більшої популярності серед українського народу1.

Професійні спілки та фабрично-заводські комітети. Масове
профспілкове будівництво розпочалося в Україні у другій половині
березня. До кінця місяця виникло понад 100 профспілок. Найбільшу
професійну організованість виявили металурги, машинобудівники,
залізничники та гірники. Спілки металургів і машинобудівників бу
ли створені у великих промислових центрах України — Харкові,
Києві, Катеринославі, Миколаєві. Профспілка «Металіст» була од
нією з найактивніших та найорганізованіших в Україні. Профспіл
ки залізничників створювалися на всіх великих залізничних стан
ціях. Спілки гірників сформувалися у багатьох містах і робітничих
селищах Донбасу і Криворіжжя. Організовувалися профспілки та
кож інших загонів трудящих. У деяких містах, наприклад, виника
ли спілки будівельників, друкарів, трамвайників, кушнірів, тютюн
ників, конторників, перукарів, фармацевтів, офіціантів і навіть най
менш організованих за характером своєї праці дворових робітників
і хатньої прислуги. \

В окремих великих промислових центрах були організовані профспілкові об'єднання. У Києві, наприклад, 1.4 квітня було обрано Центральне бюро професійних спілок міста. На цей час у місті профспілки об'єднували 66 тис. робітників і службовців2. Разом з Радами і фабзавкомами, які створювалися на підприємствах, вони боролися за реалізацію вимог робітників, нерідко вживаючи рішучих заходів, аж до організації страйків.

Безпосередньо на підприємствах за ініціативою робітників виникали фабрично-заводські та рудникові комітети, котрі стали важли-

Верт И. История советского государства. — М., 1998. — С. 84. : История Києва.—  К, 1964. — Т. 2, — С. 386.

13

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

  1. Перемога Лютневої революції

 

 

вою формою організації робітників. В Україні створення фабзавкомів мало масовий характер. На більшості шахт, рудників та заводів Донбасу вони були сформовані протягом березня. До кінця місяця заводські комітети були створені на більшості підприємств Катеринослава, Києва, Харкова й Одеси. До складу фабзавкомів звичайно обирали найактивніших робітників. Функції та права фабзавкомів залежали від ступеня свідомості робітників. Фабзавкоми, як і профспілки, зосередили свою увагу на реалізації здобутих політичних свобод, налагоджували охорону підприємств, створювали робітничу міліцію, боролися за встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, зміну правил внутрішнього розпорядку та охорони праці, поліпшення постачання робітників, їх культурного дозвілля. Окремі фабзавкоми навіть увільняли від роботи деяких представників адміністрації. У разі саботажу з її боку вони брали на себе регулювання і організацію виробництва шляхом установлення робітничого контролю. Незабаром після Лютневої революції був установлений контроль профспілок або фабзавкомів за прийняттям на роботу і звільненням з роботи. У Харкові у березні 1917 р. робітники заводів «ВЕК», «Герлях і Пульст» вирішили доручити такий контроль радам старост. До літа 1917 р. контроль робітників за прийняттям на роботу і звільненням було встановлено майже на всіх підприємствах Харкова.

Поступово фабзавкоми виникли практично на всіх підприємствах України. Наприкінці травня відбулася конференція завкомів Харкова, на якій була сформована Рада завкомів металообробної промисловості. 22 червня відбулися збори представників об'єднаних завкомів Придніпров'я. Здійснювалася робота щодо узагальнення досвіду діяльності фабзавкомів і профспілок, які дедалі більше ставали засобом залучення трудящих до активної політичної діяльності1.

Услід за робітниками свої комітети почали створювати солдати та матроси. Солдатські та флотські комітети стали повсюдно виникати після прийняття постанови солдатської секції Петроградської Ради від 1 березня 1917 р., відомої під назвою наказу № 1 по гарнізону Петроградського військового округу2. Постановою було запропоновано утворити в усіх військових частинах виборні солдатські комітети, на які покладалося керівництво усім внутрішнім розпорядком життя підрозділів і частин. У політичних виступах військові частини мали підпорядковуватися тільки Раді та своїм коміте-

1 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. — Т. 1. — С. 201—
221, 329.

2 Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период. — М.,
1990. — С. 468.

14

 там. Зброя ставилася під контроль ротних та батальйонних комітетів. Скасовувалося титулування офіцерів, заборонялося брутальне поводження з солдатами. Відомі також випадки виникнення офіцерських Рад.

Армія та її позиція мали велике значення у політичному житті України, оскільки українська територія була театром воєнних дій Південно-Західного фронту, тут знаходилися також його тили і Румунського фронту. Київський і Одеський військові округи були найбільшими в країні. Основна частина Чорноморського флоту, яка обслуговувала Румунський та Кавказький фронти, була розташована в Севастополі. Всього у військах і на флоті в межах України перебувала майже половина особового складу діючої армії напередодні повалення царизму — 3250 тис. солдатів і офіцерів та 40 тис. моряків. Крім того, в тилових гарнізонах України розміщувалося приблизно 400 тис. солдатів і офіцерів1.

В армії створювалися солдатські комітети — ротні, батальйонні, полкові, бригадні, дивізійні, корпусні, армійські та фронтові, а на флоті — матроські. Вони були органами самоврядування солдатських і матроських мас на фронті та в тилу. Ротні, батальйонні та полкові комітети обиралися загальними зборами солдатів, а солдатські комітети вищої ланки — на відповідних з'їздах. За характером своєї діяльності комітети наближалися до Рад солдатських депутатів. Такими були передусім солдатські комітети нижчої ланки (ротні, ескадронні, батарейні, корабельні, батальйонні, полкові, гарнізонні). Солдатські комітети усували з постів одіозних офіцерів, втілюючи в життя принцип виборності начальників, організовували братання на фронті, контролювали витрати боєприпасів, надавали солдатам короткострокові відпустки, прагнули поліпшити побут солдатів. Аналогічні функції виконували також флотські комітети.

Тимчасовий уряд і Ставка, усвідомлюючи, що вони не можуть ліквідувати виборні армійські та флотські організації, намагалися, з одного боку, оволодіти ними, а з іншого — проводили політику обмеження їхньої компетенції.

Більшовики, усвідомлюючи роль озброєних сил у революції, боролися за зміцнення в них свого впливу. Для масової роботи серед солдатів і матросів при більшовицьких комітетах у Луганську, Катеринославі, Харкові, Києві та в інших містах утворювалися спе-;ьні військові організації. Унаслідок антиурядової агітації армія була значною мірою виведена з-під політичного впливу Тимчасового уряду і підтримувала позицію Рад робітничих депутатів, а чима-

1 Рибалка /. К., Довгопол В. М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму. — К., 1982. — С. 19.

15

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

ла частина її відстоювала позиції розбудови української національної державності.

Потяг трудових селян до формування власних організацій виявився в утворенні на селі Рад селянських депутатів, а в деяких містах і містечках — Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Перші, щоправда, поодинокі, Ради селянських депутатів з'явились в березні 1917 р. Усього у першій половині 1917 р. в Україні були створені та діяли 4 губернські (Київська, Чернігівська, Харківська, Таврійська) і 44 повітові Ради селянських депутатів, а також багато волосних і сільських Рад.

На місцях вибиралися також селянські комітети. Волосні комітети обирались, як правило, на волосних сходах, де правом голосу здебільшого користувалися домогосподарі і рідше — усе доросле населення. Селянство ліквідувало на селі старі органи влади — посади земських начальників, урядників, стражників, волосних старшин.

Трудящі утворювали також власні збройні формування. Відразу ж після повалення царизму за ініціативою робітничих депутатів на підприємствах формувалися загони робітничої міліції (із розрахунку 100 міліціонерів на кожну 1000 робітників). Вони відіграли значну роль у боротьбі зі спробами поновити монархічні установи. Загони робітничої міліції робили обшуки в осіб, котрі приховували товари і штучно створювали господарські та продовольчі труднощі, арештовували спекулянтів, примушували промисловців виконувати постанови Ради, стежили за правильним розподілом продуктів. Робітнича міліція поєднувала у своїй діяльності охорону заводів з підтриманням порядку на підприємствах і в місті, відтак стаючи органом боротьби зі злочинністю і з порушниками громадського порядку в країні1.

В Україні рішення про утворення робітничої міліції було ухвалено, наприклад, на мітингу робітників харківського заводу «Гельферіх-Саде». Резолюцію цього мітингу взято за основу постанови про робітничу міліцію, прийняту 3 березня 1917 р. на загальноміському огляді революційних сил, який організувала Рада робітничих депутатів. 10 березня на пленарному засіданні Харківської Ради начальник міліцейської комісії П. Кін заявив, що робітнича міліція створюється насамперед для запобігання можливим спробам контрреволюційного перевороту.

У березні 1917 р. робітнича міліція також виникала в промислових центрах Донбасу. Активно формувалася вона і на підприємс-

  1. Перемога Лютневої революції

твах Києва і Одеси. Загони робітничої міліції підпорядковувалися Радам робітничих депутатів, де на той час вирішальну роль відігравали меншовики та есери, і власним виборним органам — міліцейським радам. Останні відали призначенням нарядів, навчанням міліціонерів та їхнім матеріальним забезпеченням.

Більшовики, готуючись до захоплення влади, почали створювати озброєні формування, які повністю підпорядковувалися їм. Вони організовували загони Червоної гвардії безпосередньо при більшовицьких партійних комітетах. Згодом їх стали формувати і на підприємствах. Більшовики залучали до створення червоногвардійських загонів завкоми тих підприємств, де переважав їх вплив. Спираючись на червоногвардійців, вони боролися з політичним плюралізмом, за своє єдиновладдя, перешкоджаючи формуванню демократичних політичних структур.

Перші в Україні червоногвардійські загони були організовані більшовиками Харкова, Києва, Одеси та Катеринослава, услід за ними вони були створені у Донбасі та в інших промислових центрах1. Червона гвардія будувалася за виробничо-територіальним принципом. Первинною бойовою одиницею в дружинах (загонах) був десяток, десятки складали сотні. Сотники кожного району разом з районним начальником дружини утворювали районний штаб Червоної гвардії, який підпорядковувався Центральному міському ~табу або раді робітничих дружин міста. Цілі та завдання бойових лружин, їх внутрішня організація, права й обов'язки червоногвардійців та виборних начальників, засоби дотримання дисципліни, порядок бойового навчання закріплювалися у статутах.

Більшовики України використовували досвід більшовиків Петрограда, узагальнений у статуті Червоної гвардії Виборзького ра-•:у. З урахуванням цього досвіду наприкінці квітня була прийня-Інструкція (Статут) Одеської Червоної гвардії. Водночас було розроблено проект статуту Катеринославської Червоної гвардії, за-тзерджений трохи пізніше — 4 червня 1917 р. В інших містах України схвалення статутів червоногвардійських загонів відбулося у вересні — жовтні 1917 р. Чисельність Червоної гвардії в Україні в цей період значно збільшилася. Червона гвардія — ударна сила більшовиків — відіграла велику роль під час жовтневого зброй-0 постання. Вона стала найважливішою складовою частиною збройних сил більшовицької влади, яка установилася після жовтня 1917 р. в Росії,  а після грудня  1917  р. — і на  значній частиш

лїНИ.

 

 

1 Михайленко П. П., Кондратьєв Я. Ю. Історія міліції України. У документах і матеріалах: У 3-х т. — К, 1997. — Т. 1. — С. 89—90, 95—96.

16

 1 Михайленко П. П., Кондратьєв Я. Ю. Історія міліції України. — Т. 1. — С. 90—91.

17

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

 § 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

 

 

§ 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

ісля перемоги Лютневої революції Росія залишалася унітарною державою, яка ігнорувала інтереси національних регіонів. Усі вони управлялися з одного центру. Тимчасовий уряд Росії на чолі з князем Г. Львовим, утворений 2 березня 1917 р., був органом буржуазної влади і спочатку формувався переважно з представників буржуазних партій і близьких до буржуазії поміщиків (П. Мілюков, О. Гучков та ін.). Найміцніші позиції в уряді займала партія кадетів — головна партія російської буржуазії. Посаду міністра юстиції обіймав трудовик О. Керенський1.

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною. Як і в інших районах, тут він спирався на політично близькі йому елементи — членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій земського союзу, союзу міст, військово-промислового та біржового комітетів тощо.

Тимчасовий уряд, за задумом його організаторів, мав не тільки зосередити у своїх руках урядову владу. Він утворювався як вищий орган держави у сферах законодавства, нагляду і верховного управління, який повинен був, таким чином, замінити верховну владу скинутого царя та інших вищих органів царизму. Тимчасовий комітет Державної думи, проголосивши передачу всієї влади Тимчасовому уряду, водночас вказував на неможливість видання ним законодавчих актів, які докорінно змінюють державний і соціальний лад2.

Есеро-меншовицькі лідери Петроградської Ради згідно зі своїми політичними установками схвалили утворення Тимчасового уряду. Проте спочатку вони відмовилися увійти до складу уряду й обмежилися виробленням політичної платформи для нього. Ця політична платформа з деякими поправками була схвалена Тимчасовим урядом і надрукована 3 березня у вигляді програмної Декларації. Уряд заявив про своє прагнення довести війну до переможного

1 Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 8—9.

2 Лихачев М.  Т. Структура центрального государственного аппарата  Времеїгаого
правительства // Сов. гос-во и право. — 1985. — № 1. — С. 120.

18

 кінця і неухильно виконувати договори та угоди, укладені царем із союзними державами.

У галузі внутрішньої політики уряд обіцяв увести демократичні права і свободи, здійснити повну політичну амністію, підготувати скликання Установчих зборів, замінити поліцію народною міліцією. Однак уряд виявив певну нерішучість, відкладаючи реалізацію кардинальних заходів, а також вирішення питання про землю та національних проблем аж до скликання Установчих зборів. Така непослідовність та нерішучість підривали його авторитет в очах народу, полегшували більшовицьку агітацію.

Незадоволення значної частини населення політикою Тимчасового уряду призвело до масових антиурядових виступів, які, у свою чергу, спричинили кризу уряду. Квітнева криза привела до утворення 5 травня 1917 р. першого коаліційного уряду. Зі складу Тимчасового уряду було виведено кадета II. Мілюкова й октябриста О. Гучкова, водночас за угодою між Тимчасовим урядом та виконкомом Петроградської Ради до нього увійшли шість міністрів-соціа-ШСТІВ. Партії меншовиків та есерів перетворилися на урядові партії, безпосередньо відповідальні за політику уряду. Загострення зов-іньої та внутрішньополітичної обстановки внаслідок невдалого червневого наступу на фронті викликало на початку наступного місяця нову політичну кризу, котра призвела до встановлення єдиновладдя Тимчасового уряду. Ради втратили реальну владу.

Тимчасовий уряд, котрий розпочав діяльність на початку бе-;ня, здійснив деякі зміни в апараті управління і утворив нові установи, продемонструвавши цим своє прагнення демократизації іітичного ладу Росії. Водночас  слід наголосити  на  жорсткості :ітики  уряду  щодо  національно-державного  будівництва,   його прагненні зберегти унітарність країни. Державність, яка встанови-я в Росії після Лютневої революції та протистояла Радам, була їжавністю буржуазної республіки. Від царизму була успадкова-Державна дума. Тільки в умовах наростання революційної кри-Тимчасовий уряд на початку жовтня видав указ про її розпуск. Така сама доля спіткала й Державну раду, хоча спочатку Тимчасовий уряд обмежився тим, що вивів з неї осіб, тісно пов'язаних з колишнім царем і найбільш йому відданих.

Апарат міністерств і відомств зазнав незначних змін. Самі міністерства — центральні органи галузевого управління — тимча-\'ряд залишив в основному недоторканими. З числа центральних відомств царської Росії ліквідували лише міністерство ім-іторського двору. З утворенням першого коаліційного уряду бу-засновано кілька нових міністерств — пошт і телеграфів, праці,

19

Г   -■•-

 

Розділ. 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

 § 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

 

 

 продовольства та державного піклування. Бюрократично-чиновни-цький апарат, наскрізь пройнятий антидемократичним духом, залишився старим навіть у міністерствах, які передавалися мініст-рам-соціалістам. Не все можна було зробити відразу.

Свою керівну участь у державному житті буржуазія зміцнювала також через особливі наради, воєнно-промислові комітети і ради при уряді та міністерствах, що виникли ще на початку війни. Тимчасовий уряд зберіг, зокрема, воєнно-промислові комітети та особливі наради з оборони, палива, перевезень та інші державно-монополістичні органи. Утворювалися також нові наради, необхідність яких диктувалася економічною та політичною обстановкою в країні. Кожній особливій нараді доручалося визначене коло питань державного управління. 21 червня 1917 р. при Тимчасовому уряді була сформована економічна нарада (або Економічна рада), якій Тимчасовий уряд доручив розроблення «загального плану організації народного господарства і праці», а також «законопроектів та загальних заходів з урегулювання господарського життя». Рішення виконавчого органу Економічної ради — Головного економічного комітету, міг скасувати тільки Тимчасовий уряд. Головою комітету був голова уряду, а членами — представники міністерства. Ці економічні органи були бюрократичними установами, які не зробили нічого істотного, щоб подолати розруху в країні.

Новим регулюючим органом був і загальнодержавний комітет, створений наприкінці березня замість центральних продовольчих органів, які існували при царизмі. Йому доручалося розроблення продовольчого плану, керівних принципів і загальних заходів щодо продовольчої справи.

Особливі економічні наради і комітети мали свої установи на місцях, у тому числі в Україні. Так, 13 березня 1917 р. міністерство торгівлі та промисловості сформувало Тимчасовий комітет Донецького басейну для об'єднання у цьому регіоні діяльності особливих нарад з палива, оборони, перевезень і продовольства. Особлива нарада з оборони сформувала у великих економічних районах спеціальні міжзаводські наради. Такі наради функціонували, наприклад, у Катеринославському промисловому районі1.

21 квітня 1917 р. для розв'язання земельного питання було сформовано Головний земельний комітет — дорадчий орган при міністрі землеробства. Цьому органу доручалася підготовка проекту реформи, він також спрямовував діяльність місцевих земельних комітетів. Діяльність Головного земельного комітету продемонстру-

1 Зкономическое положение России накануне Великой Октябрьской социалистичее-кой революции: Документи и материальї. — М.; Л., 1957. — 4.1. — С. 243.

20

 вала нерішучість та непослідовність Тимчасового уряду в розв'язанні аграрного питання.

Юридична нарада, утворена 22 березня 1917 р. на основі Конституційного бюро, заснованого ЦК кадетської партії, складалася з її відомих представників. Цій нараді доручалося обговорення правових проблем, які поставали у зв'язку з розробленням економічних і державних планів. Тут розроблялися законопроекти для Тимчасового уряду. На юридичну нараду покладалися також підготовчі роботи, пов'язані з відкриттям Установчих зборів1.

Влада величезного центрального державного апарату, який очолював Тимчасовий уряд, природно, повністю поширювалася і на Україну, оскільки він негайно проголосив лозунг «єдиної та неподільної» Росії.

Буржуазні місцеві органи влади в Україні, як і в Росії, стали утворюватися відразу ж після одержання звістки про революцію у Петрограді. Цей процес відбувався паралельно з організацією Рад робітничих і селянських депутатів. У березні спочатку у великих промислових і адміністративних центрах, а згодом — в усій Україні були створені комітети громадських організацій. Вони складалися переважно з членів міських дум, хоч до участі у формуванні буржуазної влади на місцях залучалися також представники інших організацій.

Партійний склад комітетів був переважно кадетський. Представники меншовиків і есерів також входили до складу рад об'єднаних громадських організацій і брали участь у їхній діяльності.

Торговельно-промислові кола прагнули до того, щоб їхні органи на місцях мали вигляд законних спадкоємців влади. Голова Катеринославської земської управи на нараді земців і фабрикантів, звертаючись до губернатора, заявив, що зібрання просить «його превосходительство про утворення комітету громадських діячів... при їхньому превосходительстві»2. Цей місцевий орган влади в Катеринославі дістав назву «Комітет представників громадських демократичних організацій».

Буржуазія створювала власні комітети, щоб з їх допомогою захопити владу. Місцеві комітети негайно заявили про своє визнання Тимчасового уряду і зверталися до населення із закликом підкоритися цьому урядові.

Проте у деяких центрах України комітети громадських організацій поступово виходили  з-під контролю Тимчасового уряду.

1 Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое при Правитель-

ствующем Сенате (далі — СУ). — 1917. — № 2.02. — С. 1244. - Борьба за Советьі на Екатеринославщине. — Д., 1957. — С. 89.

21

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

4 березня у приміщенні Київської міської думи було утворено Раду об'єднаних громадських організацій у складі представників від губернської, міської та повітових управ, земського союзу, союзу міст, воєнно-промислового комітету, біржового комітету, кооперативів тощо. Виконком цієї Ради протягом перших пореволюційних місяців вважався найвищою владою у місті. З будинку Думи було знято біло-синьо-червоний триколір Російської імперії та вивішено жорстоко гнаний самодержавним режимом синьо-жовтий український прапор, а також прапори численних у місті національних меншин.

Громадські ради і комітети створювалися в усіх губерніях України. Вони розглядалися як представницькі органи місцевої влади. Панівне становище в них мали представники торгово-промислових кіл і управлінської бюрократії1.

У громадських комітетах, як уже зазначалось, велику роль відіграли представники партії кадетів, які спочатку мали в українських містах великий вплив. Партія кадетів, яка після Лютневої революції виступала за республіканську форму правління і називала себе партією народної свободи, закликала до припинення класової боротьби і доведення світової війни до переможного кінця. В Україні близьким за програмними положеннями до партії кадетів було «Товариство українських поступовців» (ТУП), перетворене у червні 1917 р. в українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Але ТУП на відміну від кадетів вимагало автономії для України.

Громадські комітети формувалися і на селі. У березні 1917 р. розпочалася ліквідація колишніх управ. Замість старих волосних управ створювалися волосні та сільські виконавчі громадські комітети — органи Тимчасового уряду. Наприклад, було сформовано виконавчий громадський волосний комітет у с. Митропіллі Харківської губернії. Тимчасовий уряд зберіг у волосних виконкомах вплив буржуазії та ліберальних поміщиків. 20 березня він розіслав циркуляр, згідно з яким пропонувалось утворювати волосні виконавчі громадські комітети під керівництвом і наглядом комісарів уряду, а до їх складу залучати «місцевих землевласників й усі інтелігентні сили села». З волосними та сільськими громадськими комітетами співробітничали також меншовики й есери, які усвідомлювали, що революція не може проминути буржуазний етап розвитку.

Про характер місцевих органів Тимчасового уряду свідчить соціальний склад губернських і повітових комісарів. Уже в перші дні Лютневої революції повсталі маси вигнали царських губернато-

1 Коваль М. Б., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О. Історія України. — К   1992 — С.6.

22

 § 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

рів, багатьох з них було заарештовано. Тимчасовий уряд видав 4 березня 1917 р. з цього приводу постанову, згідно з якою губернатори та віце-губернатори звільнялися з посад, а їхні обов'язки покладалися на голів губернських земських управ — губернських комісарів. Обов'язки повітових управителів цією самою постановою покладалися на повітових комісарів — голів повітових земських управ.

Голів земських управ було обрано ще до революції на основі антидемократичного царського закону. За своєю соціальною суттю це були переважно обуржуазнені поміщики. Більшість комісарів належала до октябристів і кадетів. Нерідко вони зберігали на місцях старий державний апарат і його діячів, за винятком найбільш скомпрометованих прибічників царизму. Губернські та повітові комісари вживали чимало заходів, щоб припинити подальший розвиток революції та демократії, не допустити розширення національно-визвольного руху. Про це свідчать, наприклад, численні донесення губернських і повітових комісарів в Україні Тимчасовому уряду, міністерству внутрішніх справ та іншим органам центральної влади.

Зміцнити свою владу на місцях буржуазія намагалася через органи земського і міського самоврядування. Були сформовані волосні земства — зібрання й управи та дільничні міські управління І районні думи). Останні створювалися в містах з населенням не ме-е 150 тис. осіб. Вони допомагали міській думі управляти госпо-

ством в окремих районах міста. Шляхом демократизації виборів у земські та міські установи було розширено їх склад. Цим буржуа-

зміцнила своє керівне становище в земствах і думах. Проте і трудящі, особливо у містах, розширили своє представництво в думах і земствах, як це було наприкінці березня у Луганську.

Значну увагу Тимчасовий уряд приділяв формуванню охоронного апарату. Проблема його організації для подолання револю-

:ого руху та лівоекстремістських проявів, котрі під час Лютневої революції виходили далеко за межі звичайної демократичної революції, була однією з найскладніших проблем, з якою довелося зіткнутися Тимчасовому уряду. Існувала й реальна загроза контрреволюційного військового перевороту та встановлення реакційної військової диктатури, що також могло призвести до ліквідації демократії.

Десятимільйонна слабодисциплінована армія, значна частина якої перебувала під впливом більшовицької агітації, не могла бути використана для боротьби з контрреволюцією. Уряд міг покладатися, але не завжди надійно, як засвідчила практика, лише на дуже

23

 

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

  2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

 

 

обмежене число добірних військових частин, не припускаючи можливості звернення безпосередньо до широких солдатських мас. Був розширений центральний апарат військового міністерства, витрати на утримання якого подвоїлися. Дедалі реальнішою ставала більшовицька загроза. Солдатські маси — переважно селяни, одягнені в солдатські шинелі, — в умовах війни легко піддавалися більшовицькій агітації.

Необхідно було терміново створити нові спеціальні органи охорони буржуазно-демократичного ладу. Це питання виникло ще під час переговорів між делегаціями виконкому Петроградської Ради і Тимчасового комітету Державної думи з питання про програму майбутнього Тимчасового уряду. Тим більше, що озброєні робітники і повсталі війська розпочали ліквідацію поліції та жандармерії. Вони захоплювали й громили поліцейські дільниці, арештовували ненависних вартових старого ладу, секретних агентів політичної поліції — провокаторів.

Ліквідація поліції та жандармерії відбувалася і в Україні1. їхні керівники, маневруючи, намагалися врятувати від повного розгрому ці чужі народові органи. Так, поліцмейстер Києва після одержання звістки про перемогу революції в Петрограді й утворення буржуазного Тимчасового уряду на загальних зборах поліцейських міста закликав їх підкоритися новій владі. У Катеринославі начальник губернського жандармського управління видав наказ аналогічного змісту. Проте злам старої поліції революційними масами був ґрунтовним і глибшим, ніж це було потрібно буржуазії.

Тимчасовий уряд не міг не зважати на настрої трудящих. Він санкціонував ліквідацію найодіозніших установ царського карального апарату — жандармерії та поліції: 6 березня 1917 р. було ліквідовано корпус жандармів, а 10 березня — департамент поліції. Почалось формування народної міліції. У складі міністерства внутрішніх справ замість департаменту поліції створювалося Головне управління у справах міліції. Водночас Тимчасовий уряд надав своїм губернським комісарам право вирішувати питання про прийняття на службу в міліцію осіб «достойних з числа колишніх членів поліції та корпусу жандармів». Як наслідок, в Одесі, наприклад, у квітні 1917 р. з числа таких колишніх працівників відбували службу в міліції 4 пристави, 9 поліцейських, 46 околодочних наглядачів, 121 городовий, 100 канцеляристів. Народну міліцію у Бахмуті очолював колишній повітовий управитель. Представники інтелігенції обіймали посади міських і дільничних комісарів поліції.

Л, 1980. —

1 Старцєв В. И. Внутренняя политика Временного правительства. С. 172—173.

24

 Отже, на місцях діяла народна міліція, підпорядкована комісарам Тимчасового уряду, та робітнича міліція, підпорядкована

Радам.

В Україні чиновники Тимчасового уряду неодноразово використовували загони народної міліції для придушення виступів селянства, що свідчило про спроби Тимчасового уряду перетворити народну міліцію на інструмент своєї каральної політики. Проте зупинити подальший розвиток революції у країні вони вже не могли.

Тимчасовий уряд намагався зберегти в основному стару судову систему. Головну причину недоліків судоустрою та судочинства він вбачав у відступі від буржуазної судової реформи 1864 р. і вважав за необхідне очистити судові статути від різних нашарувань пізніших контрреформ. Проте розмах революції не дозволив Тимчасовому урядові обмежитися тільки цим. Йому довелося підтвердити ліквідацію фактично зруйнованих революцією тих судових установ царизму, які були ненависні народові, — верховного кримінального суду, особливих присутствій з участю станових представників при Сенаті та судових палатах, військово-польових судів. Проте після червневої кризи 12 липня 1917 р. військово-польові суди були відновлені Тимчасовим урядом під назвою «військово-революційних» з правом виносити смертні вироки. Такі суди влітку 1917 р. діяли у Києві, Житомирі, Вінниці, Кременчуку та інших містах прифронтової смуги. Більше того, за наказом О. Керенського комісія з представників воєнного міністерства і міністерства юстиції підготувала законопроект про військово-революційні суди в тилу, за яким допускалося застосування смертної кари також у тилових умовах1.

Основну форму дореволюційної судової організації — окружної юстиції — Тимчасовий уряд залишив майже без змін, лише дещо розширив її компетенцію. Окружні суди навіть перетворилися в органи реєстрації спілок і товариств. Зміни у становищі засідателів полягали у скасуванні для них майнового цензу й допущенні до складу присяжних засідателів військових чинів, учителів церков-но-приходських і народних шкіл та деяких інших категорій населення, які раніше були позбавлені цього права. Інші обмеження збереглися (не допускалася участь жінок, обмежувалася участь солдатів і робітників).

Значної демократизації зазнала мирова юстиція. Розширилася система мирових судів — вони впроваджувалися у більшості губерній європейської частини Росії. В Україні мирові суди, ліквідо-

• Революционное движение в России в августе 1917 г. Разгром корниловского мяте-жа: Документи и материальї. — М., 1959. — С. 626.

25

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

вані (за винятком Одеси і Харкова) на основі судово-адміністративної контрреформи 1889 р., тепер були відновлені. Збільшилася також частка мирової юстиції. Постановою Тимчасового уряду від 4 травня 1917 р. «Про тимчасовий устрій місцевого суду» розширювалася кримінальна й цивільна підсудність мирового суду. Тепер тут могли розглядатися цивільні позови до 1000 крб., а також кримінальні справи, за якими покарання перевищувало півтора роки тюремного ув'язнення. Отже, мирові суди заступили земських начальників у сфері виконання останніми судових функцій, а також волосні суди, повітових членів окружного суду і міських суддів. Замість одноособого мирового судді створювалася колегія у складі голови — мирового судді та двох членів суду. Щоб бути обраними в мирові судді і членами мирового суду треба було мати середню освіту і три роки попередньої державної служби.

Законом Тимчасового уряду від ЗО травня 1917 р. створювалися суди для розгляду адміністративних справ. Згідно з цим законом у кожний повіт призначався адміністративний суддя. В губернських та обласних містах були сформовані особливі адміністративні відділення, й у Сенаті вищою інстанцією для адміністративних суддів став перший департамент. Вони розглядали конфлікти між державними органами, комісарами уряду та громадськими установами.

Вагомим демократичним, але тимчасовим заходом було санкціонування урядом так званих тимчасових судів, що створювалися з перших днів революції на основі самодіяльності мас. Такі суди керувалися революційною совістю та власною правосвідомістю. Тимчасовий уряд вжив відповідних заходів, щоб їхня діяльність здійснювалася в межах російської законності. Він поставив діяльність тимчасових судів під контроль мирових суддів. 6 березня 1917 р. було розроблено інструкцію про тимчасові суди. Вони утворювалися у складі мирового судді, який виконував функції головуючого, і двох членів суду: одного представника від робітників і одного — від солдатів. Тимчасовим судам надавалося право розглядати справи про злочини, спрямовані проти особистої безпеки та майнових прав громадян, порядку і спокою.

На практиці тимчасові суди розглядали також інші кримінальні, а в деяких місцях і цивільні справи. Вони виконували і функції нагляду: стежили за обґрунтованістю та правильністю тримання арештованих під вартою. Судочинство в цих судах було усним та гласним, їхні вироки не підлягали оскарженню і виконувались негайно; вони могли бути скасовані лише міністром юстиції в порядку нагляду.

26

  2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні

Суди, створені революційною творчістю народних мас, існували й в Україні. Так, у Макіївці представники шахтарів обіймали посади суддів. У Луганську при Раді бойових дружин для боротьби з провокаторами та зрадниками було утворено революційний трибунал. Судові функції іноді виконували безпосередньо Ради. Наприклад, Дружківська Рада робітничих депутатів систематично здійснювала судові функції. Катеринославський губернський комісар у травні 1917 р. у донесенні міністру внутрішніх справ Тимчасового уряду повідомляв про утворення тимчасових судів у Бахмутському повіті. Такі суди діяли в Катеринославській, Херсонській та інших губерніях України.

У травні Тимчасовий уряд оголосив про розпуск судових установ, утворених населенням за власною ініціативою. Після липневої демонстрації він ліквідував усі тимчасові суди.

Отже, Тимчасовий уряд зберіг частину царських судів. Старі прокурорські чини здебільшого теж залишилися на своїх місцях. Водночас слід підкреслити, що період після перемоги Лютневої революції позначений низкою демократичних перетворень, розширенням окремих прав і свобод громадян країни, хоча, як вже зазначалося, не все (і далеко не послідовно) було зроблено в цьому напрямі.

Липнева криза викликала глибокі зміни у політичному ладі Росії, що відбилося і на політичній ситуації в Україні. 2 липня 1917 р. група міністрів-кадетів подала у відставку. За кадетами пішов у відставку глава Тимчасового уряду князь Г. Львов; міністром-голо-вою став О. Керенський.

Не впевнений у міцності своєї влади, Тимчасовий уряд маневрував і намагався залучити трудящих на свій бік обіцянками нових реформ. 24 липня 1917 р. було сформовано другий коаліційний уряд. Він виступив зі зверненням до населення, в якому закликав до «священного єднання» між класами і погрожував боротися з противниками існуючого ладу як зліва, так і справа.

У зв'язку з цими подіями було намічено новий курс більшовицької партії, спрямований на підготовку повалення влади буржуазії та встановлення диктатури пролетаріату. РСДРП(б) визначила курс на збройне повстання. Більшовицькі організації України розгорнули діяльність щодо виконання рішень VI з'їзду партії.

Тимчасовий уряд ухвалив низку постанов про наділення військового міністра і міністра внутрішніх справ надзвичайними повноваженнями у боротьбі з більшовицьким, а також національно-визвольним рухом. Для мобілізації своїх сил Тимчасовий уряд скликав 12—15 серпня 1917 р. у Москві Державну нараду. ЦК РСДРП(б) розцінив  цю  нараду  як  змову  проти  народу.  Були  організовані

27

 

Розділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

страйки та мітинги протесту. У політичному страйку 12 серпня у Києві брали участь 22 тис. робітників. Мітинги і страйки відбулися також н інших містах і районах України.

Верхівка буржуазії та військові кола не були задоволені політикою Тимчасового уряду, вважаючи її недостатньо рішучою. Лідером цих сил став верховний головнокомандувач генерал Корнілов. 25 серпня він зчинив заколот з метою встановлення в країні військової диктатури. Трудящі України та Росії виступили проти диктатури єдиним фронтом. Вони знешкоджували контрреволюціонерів в місцевих гарнізонах, ліквідовували окремі вогнища заколоту, запобігали спробам об'єднання контрреволюційних сил.

За таких умов розпочалася нова, найгостріша і тривала урядова криза. У пошуках виходу з неї в правлячих колах Росії вирішили тимчасово передати владу «раді п'ятисот» (директорії). З метою заспокоєння народу директорія 1 вересня 1917 р. проголосила Росію республікою. При цьому були піддані репресіям ліві революційні організації та їх члени.

Конференція фабрикантів та заводчиків півдня Росії в телеграмі воєнному міністру від 20 вересня 1917 р., повідомляючи про арешт робітниками на деяких заводах Харкова адміністрації за відмову підвищити зарплату, констатувала безсилля та бездіяльність влади. З Переяслава, де у вересні «команда одужуючих» заарештувала начальника міліції, повідомляли: «...всі посадові особи Тимчасового уряду погрожують, що складуть повноваження, віддавши хід подій озброєному натовпу». «Місцева влада безсильна» — повідомляли а Ровенського, Могильовського та Ямпільського повітів. Про безсилість міліції в Ольгопольському повіті, про втечу міліціонерів зі служби доповідав 22 жовтня 1917 р. товариш прокурора Вінницького окружного суду1.

  3. Законодавство Тимчасового уряду

§ 3. Законодавство Тимчасового уряду

Україні після лютого 1917 р. діяло законодавство Тимчасового уряду. Після утворення Центральної Ради, ще до проголошення незалежності УНР, були зроблені перші кроки в напрямі української правотворчості.

Тимчасовий уряд значною мірою зберіг стару правову систему царизму. Його міністерство юстиції, на яке покладалося завдання підготувати нове законодавство, вирішило щодо цього так: «За потреби зберегти існуючі закони та установи надалі до утворення нових Установчими зборами з існуючих установ та законів скасувати лише ті, залишення яких при цьому ладі безумовно неможливо»1. Згідно з цими рішеннями, скасовувалися явно неприйнятні царські закони, які закріплювали права і привілеї вже поваленої монархічної влади.

Була здійснена амністія, проголошена свобода слова, розширені деякі права громадян. Але, коли трудящі вимагали вирішення соціальних питань, національних проблем, видання законів про землю та мир, їм пояснювали; завдання Тимчасового уряду полягає в тому, щоб довести країну до Установчих зборів. Тимчасовий уряд зберіг у законодавстві становий розподіл суспільства, станові привілеї та обмеження, хоча і визнавав необхідність їх скасування. Юридична нарада, яка розглянула це питання, заявила про неможливість здійснити в законодавчому порядку цей захід, посилаючись на те, що «становий лад пронизує усе наше цивільне законодавство, станові (дворянські та ін.) установи відають величезним майном і раптова ліквідація станів неминуче призведе до хаосу та загибелі встановленого порядку»2.

Цивільно право. Центральними в цивільному законодавстві Тимчасового уряду були норми, які охороняли право приватної власності. На нараді в Москві О. Керенський підтвердив, що Тимчасовий уряд відмовиться від будь-яких «посягань на приватну власність окремих громадян і станів». А міністерство юстиції навіть мало підготувати законопроект про відшкодування збитків, заподіяних приватним особам під час революції. Помилкою Тимчасового уряду було те, що він, по суті, нічого не зробив, щоб наділити трудящих власністю. Досить згадати, що селянство при Тимчасовому

 

 

29

1 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украйно — Т. 1. — С 482. 831, 837, 840, 861

28

 1 Скрипилі'я Е. А. ВсероссиАское учредительное собрание — М, 1982, — С. 84 - История советского государства и права: В 3-х кн. — М., 1968 — Кн 1 — С. 71.

 

/'о.ісіід І. Устрій і право України після перемоги Лютневоі революції

  3. Законодавство Тимчасового уряОу

 

 

уряді так і не одержало землі. Вирішення аграрного питання зачепило б інтереси великих землевласників.

У березні 1917 р. на І Всеросійському торгово-промисловому з'їзді було сформульовано низку програмних вимог, яких мав додержуватися Тимчасовий уряд у своїй законодавчій діяльності, декрет створення сприятливих умов для приватного підприємництва, залучення іноземного та вітчизняного капіталів у промисловість. Монополістична буржуазія вимагала якнайскоріше створити торгово-промислові палати. 20 березня Тимчасовий уряд прийняв на захист права власності постанову «Про кооперативні товариства та їхні спілки».

Зловживаючи правом приватної власності, монополії отримували колосальні прибутки. Так, синдикат «Продамет», що діяв в Україні, штучно стримував випуск металу, щоб тримати ринкову ціну на найвищому рівні та одержати якомога більше прибутків. Аналогічно діяв синдикат «Продвугілля». У зв'язку зі зловживаннями проти його хазяїв ще у 1915 р. було порушено кримінальну справу, проте її швидко закрили «за відсутністю доказів». Тимчасовий уряд, замість того щоб терміново прийняти антимонопольний закон, видав промисловцям Донбасу позику: 20 млн крб. — «на зміцнення оборотних коштів» та 3 млн крб. — «на устаткування». Використовуючи практично нічим не обмежене право приватної власності на шкоду трудящим, власники підприємств нерідко вдавалися до локаутів. Наприклад, у травні 1917 р. в Україні було зупинено 108 заводів, у червні — 125, а в липні — 206. Протягом тільки одного жовтневого тижня було закрито близько 200 шахт1. Це була помилкова політика, яка за тих умов сприяла посиленню впливу більшовицьких ліворадикальних екстремістських сил.

В інтересах збереження і зміцнення капіталістичного ладу Тимчасовий уряд під тиском господарської розрухи та революційних сил змушений був здійснити державне регулювання економіки, в кінцевому підсумку прийнятне для буржуазії, шляхом утворення комітетів і нарад з окремих галузей промисловості. У складі уряду було створено міністерство торгівлі та промисловості.

Поряд з традиційними методами регулювання капіталістичного господарства застосовувалося примусове укладання договорів, централізований розподіл стратегічної сировини та матеріалів, зосередження частини товарів у монопольному розпорядженні держави, регулювання цін, примусове картелювання і синдикування капіталістичних підприємств, різноманітні форми контролю за ни-

1 Очерки розвитий народного хазяйства Украинской ССР. — М.. 1954. — С. 127—128. ЗО

 ми тощо. З формально-юридичної точки зору це призводило до посилення адміністративно-правових методів за рахунок цивільно-правових Проте монополістична буржуазія не могла погодитися із встановленням особливих органів фінансового та адміністративного контролю за окремими підприємствами. З приводу примусового синдикування в урядовій декларації зазначалося, що «здійснюватимуться заходи розумного об'єднання окремих приватних підприємств з можливою участю в цих об'єднаннях казначейства»1.

Це положення захоплення в колах буржуазії не викликало, вона навіть вимагала від уряду усунути всі законодавчі обмеження добровільних синдикатських угод. Урядове рішення про регулятивне втручання держави у сфери ціноутворення, розподілу продуктів між різними верствами населення, а в деяких випадках й у виробництво, не одержавши підтримки, зазнало краху. Так, під тиском торгово-промислової верхівки, обуржуазнених поміщиків Тимчасовий уряд, незважаючи на голод у країні, по суті, відмовився навіть від установлення хлібної монополії та твердих цін на хліб. У серпні 1917 р. уряд підвищив ціни на хліб удвічі. Усі ці акти, як і інші акти Тимчасового уряду, поширювалися і на Україну

Водночас буржуазія виступала проти робітничого контролю за виробництвом і розподілом продуктів. У цьому питанні вона мала постійну підтримку Тимчасового уряду.

Формальні обмеження права приватної власності, пов'язані з регулюванням капіталістичного господарювання в умовах війни, а також окремі випадки безпосередньої участі імперіалістичної держави у господарському житті країни юристи та політики намагалися подати за зміну самої суті капіталістичного господарства. Вони назвали капіталістичне господарство воєнного часу «державним» або «воєнним соціалізмом». Насправді ж це господарство було «восн-водержавним» монополістичним капіталізмом.

Правове регулювання аграрних відносин. Тимчасовий уряд послідовно захищав землевласників, і передусім обуржуазнених поміщиків. Уся його діяльність щодо «урегулювання» поземельних відносин була спрямована на збереження і зміцнення земельної власності. У своїй першій декларації від 3 березня 1917 р. Тимчасовий уряд взагалі проігнорував аграрне питання. Пізніше, зважаючи на заворушення селянства, уряд сподівався заспокоїти його різники обіцянками, відкладаючи розв'язання аграрного питання до скликання Установчих зборів. В урядовій постанові від 19 березня 1917 р. з цього приводу зазначалося: «Заповітна мрія багатьох по-

1 История русекои икшіомической мисли. — М.. 1964. — Т. 3. Ч. 1. — С. 299.

 

Розділ 1. Устрій і прало України після перемоги Лютнсноі революції

  3. Законодавство Тимчасового уряОц

 

 

колінь усього землеробського населення країни — земельна реформа — становить основну вимогу програм усіх демократичних партій. Вона, безсумнівно, постане на чергу в майбутніх Установчих зборах»1.

За наказом міністра юстиції від 11 березня 1917 р. на місцеву владу покладався обов'язок охороняти маєтки померлого власника до розшуку його спадкоємців. Маючи на увазі «святенність» та «недоторканність» приватної власності, Тимчасовий уряд повернув у березні 1917 р. відібрані на початку війни землеволодіння, розташовані у прикордонній смузі, їхнім власникам — навіть вихідцям з країн Центрального блоку.

Регулювання аграрних відносин в імперії, в тому числі і в Україні, уряд поклав на міністерство землеробства. Воно співпрацювало із земельними комітетами — головним і місцевим (губернськими, повітовими та волосними), створеними для підготовки земельної реформи та вироблення невідкладних заходів. Справжньою метою, поставленою перед комітетами, була боротьба із захопленням земель поміщиків. Повітові, губернські та головний земельні комітети складалися переважно з чиновників та поміщиків. Тільки в Україні ліквідація приватної власності на землю глибоко зачепила б інтереси 33 тис. поміщиків. До середини літа 1917 р. тут були сформовані 94 повітові земельні комітети, утворювалися також і губернські. Всі вони за своїм складом були кадетсько-есерівськими.

Тимчасовий уряд недостатньо враховував сподівання селян одержати землю. 27 березня 1917 р. він націоналізував усі землі, що безпосередньо підпорядковувалися кабінету колишнього царя, проте не віддав їх селянам, а передав державі. 12 липня 1917 р. було видано новий закон, який дозволяв купувати і продавати землю. Застереження в законі, що акти про встановлення права власності на землю, ким би вони не здійснювалися, «не обмежують свободу дії Установчих зборів і не створюють будь-яких винятків та переваг при вирішенні земельного питання також для учасників цих актів»2 було обманом селян.

Більшовицька партія, використовуючи ситуацію, що склалася, закликала селян негайно, організованим шляхом відбирати землю у поміщиків. Більшовики прагнули пов'язати рух селян з боротьбою пролетаріату за соціалістичну революцію, створити союз робітничого класу та селянської бідноти. 22 травня 1917 р. на ІВсе-

1  Старцев В. Н. Внутренняя политика Временного правительства. — С. 214.

7 Сафронова И. П. Государство и право России в период с февраля до 25 октября 1917 г — X. 1965 — С. 65—€6.

32

 російському з'їзді селянських депутатів з промовою про аграрне питання виступив В. Ленін. Він запропонував оголосити землю всенародною власністю і передати її без викупу селянам, не чекаючи скликання Установчих зборів.

Як і в усій країні, селянський рух в Україні у 1917 р. набув різноманітних форм. Селяни вимагали перерозподілу орендних земель, збільшення їх фонду, зменшення орендної платні. Пізніше набули поширення радикальніші форми боротьби — захоплення приватновласницьких луків, поміщицького інвентаря. У перші місяці після лютого в Україні відбулося понад 900 селянських виступів.

Тимчасовий уряд перешкоджав самовільному захопленню :»•-мель. 8 квітня 1917 р. у спеціальній постанові він висловився про надання повноважень губернським комісарам діяти разом з місцевими громадськими комітетами в напрямі «негайного припинення будь-яких посягань на аграрному ґрунті проти особи та власності громадян». З цією метою у розпорядження губернських комісарів виділялися військові команди. Уряд гарантував землевласникам відшкодування збитків.

8 липня 1917 р. головнокомандувач Нівденно-Західного фронту, що проходив територією України, видав обов'язкову постанову • Про порядок збирання врожаю у зоні фронту», яка встановлювала для селян порядок оплати їхньої праці під час збирання врожаю на поміщицьких землях. Постанова передбачала направлення до виправно-арештантських відділень строком до 3-х років осіб, які перешкоджали збиранню хліба або вчиняли насильницьке захоплення посівів чи врожаю, тварин та інвентаря.

29 вересня 1917 р. уряд ухвалив рішення про утворення в губерніях, де відбулися селянські заворушення, особливих комітетів з поміщиків та представників центральної влади, інакше — польових земельних судів. Вони мали вживати невідкладні заходи з придушення селянського руху. Але солдати — селяни, переодягнені у шинелі, — виявилися ненадійними захисниками землевласників, вони нерідко переходили на бік бідних селян.

Більшовики, готуючись до захоплення влади, використали помилки Тимчасового уряду у вирішенні аграрних проблем у своїх політичних інтересах.

Правове регулювання праці. Для робітничого класу прийняття нових законів про охорону праці було нагальною потребою. Нестерпні умови праці, фактичне скасування завоювань у галузі охорони праці, які були здобуті до війни, висували на порядок денний завдання боротьби за прогресивне, всебічне робітниче законодавство Але Тимчасовий уряд у своїй декларації від 3 березня 1917 р. обми-

33

 

Розділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

нув робітниче питання. Через кілька днів, 9 березня, він прийняв постанову, в якій пообіцяв переглянути старе фабричне законодавство. Ири міністерстві торгівлі та промисловості було створено відділ праці «з метою розроблення заходів, спрямованих на забезпеченим трудящому класу того становища, яке по праву має займати народна праця — основний фактор народного багатства»1.

6 травня 1917 р. у складі першого коаліційного уряду було створено міністерство праці, яке після липневих подій розпочало призначати обласних, районних і міських комісарів праці. Були створені також два обласні комісаріати праці: один — для Донбасу, другий — для решти України.

Водночас було збережено порядок, який існував ще па царату, коли провідні підприємницькі організації з мстою врахування їхньої думки подавали свої висновки на всі законопроекти з робітничого питання безпосередньо урядові.

Багато підприємців чинили опір законодавчому регулюванню робочого часу, насамперед упровадженню 8-годинного робочого дня. Однак Тимчасовий уряд під тистком робітничих Рад санкціонував у середині березня впровадження 8-годинного робочого дня, хоч загального закону з цього питання так і не було видано. Незважаючи на це, протягом березня — квітня 1917 р. 8-годинний робочий день був практично впроваджений на багатьох промислових підприємствах. Провідну роль у цьому відіграли Ради робітничих і солдатських депутатів, які примушували місцеві товариства фабрикантів та заводчиків укладати з ними угоди про впровадження 8-годинного робочого дня або встановлювати новий порядок безпосередньо своїми розпорядженнями. Так, робітники Харкова у березні 1917 р. установили явочним порядком 8-годинний робочий день на заводах «Герлях і Пульст», Шиманського, «Гельферіх-Саде», одержавши згодом на це відповідну санкцію Харківської Ради. Профспілковий комітет Харківського паровозобудівного заводу явочним порядком упровадив 8-годинний робочий день. Незважаючи на опір адміністрації, завод перейшов на такий режим роботи2. В Одесі виконком Ради робітничих депутатів напередодні 1 травня 1917 р. ухвалив запровадити 8-годинний робочий день, для чого вирішив провести переговори з товариством фабрикантів і власниками заводів. Останні не дали згоди на це, але робітники самі провели в життя постанову виконкому3.

1 Старцев В. И. Внутремняя полнтика Временного правительства. — С. 211.

2 Хврьков в 1917 г. — X., 1957. — С. 25—36.

3 Октябрь на Одссщине. — О., 1957. — С. 4.

34

 § 3, Законодавство Тимчасового уряду

Проте загалом становище пролетаріату після Лютневої революції майже не змінилося. Як повідомлялося, «за сім місяців революції донецький пролетарій ще не домігся нормального робочого дня; в багатьох районах продовжують працювати як і раніше — 12 годин»1.

8 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв постанову про обмеження нічної праці жінок та підлітків. Але значення цього закону зменшувалося наданням відомствам права відступати від нього, якщо це викликалося «потребами оборони».

Закон про охорону праці малолітніх, який розроблявся протягом багатьох місяців, так і не був прийнятий. Цей законопроект припускав використання праці підлітків з деякими обмеженнями.

Боротьба робітників за підвищення зарплати та встановлення п гарантованого мінімуму була тривалою. Тимчасовий уряд не ілійснив законодавчого врегулювання цього питання, а намагався спрямувати боротьбу робітників за підвищення зарплати в русло укладення угод з підприємцями. Як реагували останні на вимоги робітників, свідчить такий факт: гірничопромисловці Півдня Росії відмовили шахтарям Донбасу в підвищенні зарплати на тій підставі, що це неминуче підвищить собівартість продукції та призведе до зростання цін на товари.

23 квітня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив постанову «Про робітничі комітети на промислових підприємствах», яка обмежувала права і сферу діяльності фабзавкомів, утворених робітниками. Урядова легалізація локаутів позбавила фабзавкоми контролю за найманням та звільненням робітників. 22 серпня 1917 р. міністр праці своїм циркуляром підтвердив, що право наймання та увільнення робітників мають тільки власники підприємств, і заборонив фабзавкомам втручатися в це питання.

Не набула законодавчого закріплення також обіцяна Тимчасовим урядом свобода страйків. Однак уряду не вдалося здійснити свій намір обмежити робітничий рух і ліквідувати фабзавкоми. Член завкому Харківського паровозобудівного заводу Щербина, виступаючи на III міській конференції фабзавкомів, розповів делегатам про боротьбу харківських робітників проти локаутів. «Тільки завдяки енергійному втручанню завкому, — говорив він, — вдалося запобігти закриттю Харківського паровозобудівного заводу». Отже, постанова Тимчасового Уряду про робітничий контроль не відіграла тієї ролі, на яку розраховувала буржуазія. У країні зростав страйковий рух.

Октябрьская социалиетическая революция на Украине. — Т. 2. — С. 223—

 

Розділ І. Устрій і прало України після перелоги Лхтшгчої революції

  3. Законодавство Тимчасового уряду

 

 

19 серпня 1917 р Тимчасовий уряд затвердив Положення про біржі праці, яке передбачало створення при міських та земських органах самоврядування міських та обласних бірж праці. їхнім головним завданням було ведення обліку попиту на працю, а також посередництво у найманні робочої сили. Проте організація бірж затягнулась. В Україні було створено лише кілька бірж. Досить скромні наміри уряду розпочати боротьбу з безробіттям не дали очікуваного результату.

Тимчасовий уряд мав також намір удосконалити порядок розгляду конфліктів й серпня 1917 р. було прийнято закон «Про примиренські установи». На великих підприємствах з обраних на паритетній основі хазяїв та робітників утворювалися «примиренські камери», або промислові суди. Вони мали запобігати конфліктам між робітниками та підприємцями або мирно розв'язувати їх. стримуючи трудящих від революційних виступів. До закінчення розгляду конфліктів у примиренській камері страйк заборонявся.

Кримінальне законодавство. В перші місяці 1917 р. Тимчасовий уряд під тиском революційної демократії видав низку важливих актів, які пом'якшували політичний режим та каральну політику. 6 березня 1917 р. було затверджено указ про амністії Він проголошував загальну політичну амністію особам, засудженим за політичні злочини усіх категорій, а також за злочини проти релігії. Поновлювалися у правах ті, хто був позбавлений їх на підставі судового вироку за вчинення політичних злочинів. Усі такі справи закривалися. Амністія не поширювалася на зрадників і тих, хто вчинив злочинні дії на релігійному ґрунті, які мали бузувірський характер. Закон про амністію був важливим завоюванням революційного народу. На волю вийшли і включилися в революційну боротьбу есери, меншовики, більшовики, націонал-патріоти, борці за національне відродження України.

5 березня 1917 р. при міністерстві юстиції було утворено надзвичайну слідчу комісію для розслідування протизаконних дій царських міністрів та інших вищих посадових осіб. Діяльність цієї комісії, проте, обмежилася допитами царських чиновників. Більшість заарештованих під різними приводами була звільнена. Будучи непослідовним у переслідуванні прибічників царського режиму, Тимчасовий уряд 9 березня у зв'язку з аграрними заворушеннями попередив, що притягатиме до кримінальної відповідальності усіх, хто братиме участь «у безпорядках».

12 березня 1917 р. уряд прийняв постанову про скасування смертної кари. В усіх випадках, коли за законом як міра покарання передбачалася смертна кара, вона замінялася строковою або безст-

36

 роковою каторгою1. Проте це нововведення проіснувало недовго. Через чотири місяці смертну кару було поновлено на фронті, а згодом і в тилу.

17 березня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв постанову «Про полегшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини». Злочинцям, засудженим до смертної кари, вона замінялася каторгою на 16 років. Постановою скорочувалися строки відбування покарання для інших категорій засуджених або вони повністю звільнялися. За амністією на свободу відпускалися близько 15 тис засуджених. Амністія злочинцям за умов, коли був розладнаний слідчий апарат і дезорганізована діяльність міліції, сприяла зростанню злочинності. Тоді ж, 17 березня 1917 р., було прийнято урядову постанову «Про скасування для засланих поселенців і арештантів покарання різками», а 26 квітня скасовано і саме заслання на поселення як покарання.

Водночас Тимчасовий уряд залишив майже без змін статті Кримінального уложення 1903 р., якими мали керуватися судово-слідчі органи. Залишилися без зміни також в основному царське тюремне законодавство та відомчі акти: тюремний статут і загальна тюремна інструкція.

Після розстрілу липневої демонстрації уряд прийняв нові постанови. Так, законом від 6 липня 1917 р. за підбурювання до невиконання * розпоряджень влади» передбачалися покарання — ув'язнення у фортецю на строк до трьох років або в тюрмі. Заклик військових чинів до невиконання розпоряджень військової влади розглядався як державна зрада

Тимчасовий уряд змінив редакцію окремих статей Кримінального уложення, значно розширивши склад злочинів, передбачених у них. Так, до каторжних робіт могли бути засуджені не тільки винні у замаху повалити органи верховної влади, а й особи, що замірялися «на позбавлення можливості цих органів виконувати свої повноваження». Ця невизначена формула могла тлумачитися досить широко.

6 липня 1917 р, Тимчасовий уряд прийняв постанову про арешт учасників липневої демонстрації та притягнення їх до кримінальної відповідальності. Заарештовані обвинувачувалися за тими самими статтями Кримінального уложення, за якими царизм віддав до суду революціонерів, тобто вони звинувачувалися у державній зраді. На місця були розіслані вказівки міністра внутрішніх справ про арешт осіб, «які прямо чи побічно брали участь у липне-

1 Скрипилев Е. А. Тюремная политика и тюромног законодательство Временного правительства — М , 1968 — С. 59.

37

 

§ 4. Утворення Центральної Ради

§ 4. Боротьба за національно державне

відродження України. Утворення Центральної Ради

Розділ 1. Устрій і прало України після перемоги Лютневої революції

вій демонстрації», а також про арешт і притягнення до кримінальної відповідальності керівників низових Рад і комітетів.

Це однозачно значний відхід від демократичних свобод, завойованих народом (свободи слова, спілок, друку, зібрань). Воєнному міністру і міністру внутрішніх справ надавалося право закривати усі зібрання та з'їзди, які загрожують державній безпеці. їм же було надано право закривати революційні газети, заарештовувати редакторів, забороняти доставку на фронт небажаних газет тощо. Тимчасовий уряд використовував також позасудову розправу. Його постановою від 2 серпня 1917 р. названим міністрам надавалося право заарештовувати і висилати без суду осіб, дії яких визнавалися особливо небезпечними.

В армії застосовувалися жорстокі репресії революційно налаштованих солдатів. Тимчасовий уряд 7 липня 1917 р. прийняв постанову про розформування військових частин, які брали участь у липневій демонстрації. Солдатів — активних учасників демонстрації — пропонувалося негайно заарештовувати і притягувати до кримінальної відповідальності за «зраду Вітчизні». Командувачам армій надавалося право «висилати» з театру воєнних дій «підозрілих» осіб. Тимчасовий уряд боровся й з процесом українізації армії.

Тимчасовий уряд та його судове відомство, формально зберігаючи головні принципи та основи демократичного судочинства, сформульовані в Судових статутах 1864 р., допускав порушення цих статутів, що виявило передусім у відмові від буржуазно-демо-кратнчних принципів судочинства в діяльності військово-революційних судів.

Як уже зазначалося, Тимчасовий уряд поновив смертну кару на фронті. У його постанові від 12 липня 1917 р. перелічувалися склади злочинів, за вчинення яких вона передбачалася. Серед них були: опір виконанню наказів і розпоряджень начальства, підбурювання до повстання, воєнна та державна зрада тощо. Терміни «державна зрада» та «підбурювання до повстання» тлумачилися досить широко, і будь-яке незадоволення діями командування та уряду могло бути підведене під ознаки цих складів.

38

  ютисиа революція створила сприятливі умови для розви- ТКУ національно-визвольного руху пригноблених народів  ''"' п  ^олоиною перешкодою на шляху до вирішення на- ціонального питання, як уже зазначалось, була політична  діяльність Тимчасового уряду. Він хоча і заявив у Декла-^,       рації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.

З перших днів національно-демократичної революції посилилося згуртування національних сил в Україні. Виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух, — Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися граїнські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін).

березня  1917 р. вважається офіційною датою заснування
Центральної Ради і початком її історії
1.

березня Центральна Рада телеграмою повідомила Г. Львова
і О. Керенського про своє утворення. У телеграмі висловлювалося
сподівання, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права
українського народу»
2.

Офіційна діяльність Ради розпочалася 9 березня. В цей день обговорювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній будинку Педагогічного музею (тепер —

1 Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917—1920. — К. 1997. —

С 10—И ■  Нанайський І. Історія Української держави двадцятого століття. — С. 70.

39

 

Роздгл І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

  4. Утворення Центральної Ради

 

 

Київський міський будинок учителя), створення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, що ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу на основі невід'ємного права украінського народу на самовизначення і відродження державності.

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського — лідера ТУІІ. Незабаром М. Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули домогтися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки.

Зміст національно-територіальної автономії М. Грушевський розкрив на прикладі «українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна територія». Вона «має вершити у себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд»1.

19 березня 1917 р. у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем. Протягом березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з'їзду, який дістав назву «Всеукраїнський Національний Конгрес». В. Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності2. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України, у роботі Конгресу брали участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холм-щини (Польща). Було виголошено низку важливих доповідей, зокрема, «Державне право і федеративні змагання України» (Дорошенко), «Федералізм та домагання російської демократичної республіки» (Шульгін). «Права національних меншин та їх забезпечення» (Матушевський), «Про спроби створення автономного ладу на Україні» (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Кон-

1 Копиленко О, Л. Політико-правові ідеї М. Грушевськош і проблеми сучисноі роабу-
дови української державності. — О.. 1993. — С 22

2 Ниннм'їсіїмі Іі Відродження нами* Н 3 ч. — К, Відень, 1920. — 4.1 — С. 87.

40

 гресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому

Головою Ради став М. Грушевський, його заступниками в Раді — В. Винниченко і С. Єфремов, у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д. Антонович1. Центральна Рада обрала свій Комітет у складі 20, пізніше — 40 осіб. Цей Комітет до утворення уряду був, по суті, виконавчим органом Української Центральної Ради2

Отже, Конгрес оформив ідеологічні та організаційні основи руху, передусім з питань національно-державного будівництва. Центральна Рада стала альтернативною політичною силою, що протистояла, з одного боку, існуючій в Україні фінансовій та промисловій буржуазії, а з іншого — тій частині пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення украінського народу, підхопивши його загальнодемократичні вимоги щодо усунення будь-яких обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті.

Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради стали рішення Національного Конгресу, згідно з якими Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово розпочали свою діяльність президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що називають апаратом, з'явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь час тяжіли над Центральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого елемента — правової основи, на якій грунтувалася б її діяльність. Проте і ця проблема була розв'язана. Уже в резолюціях Національного Конгресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розроблення статуту автономної України. Першим узагальнюючим до-

Копиденко О. Л. Сто днів Центральної Ради — К., 1992 — С 65. вмнничемко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 87.

41

 

Розділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

 $ 4. Утворення Центральної Ради

 

 

кументом, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 р. Він юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом — Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. Отже, досить швидко Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс настільки, що М. Грушевський визнав за можливе говорити про «Тимчасовий Український уряд».

Тимчасовий уряд Росії, однак, не поспішав задовольняти вимогу політичної автономії України, хоча в цей період його контакти з Центральною Радою активізувалися як на особистому, так і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулася у другій половині травня під час перебування О. Керенського у Києві). У зв'язку з цим Рада, яка була виразником інтересів народних мас, наполегливо розширювала соціальну базу, залучаючи на свій бік різні верстви населення.

Для зміцнення позицій Центральної Ради важливе значення мала підтримка її з боку скликаних у Києві у травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського і робітничого. Залученню в русло політики Центральної Ради нових соціальних груп, передусім на місцях, сприяло також утворення губернських, повітових та міських «українських рад» (вони діяли на Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, Волині, у Києві). Велике значення мав і Всеукраїнський військовий з'їзд, у якому взяли участь близько 700 делегатів. Адже доля революції значною мірою залежала від позиції армії і флоту. З'їзд ухвалив рішення про українізацію армії. Із солдатів запасу — українців був сформований Перший полк імені Богдана Хмельницького.

До літа 1917 р. відносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом дедалі більше загострювалися, що зумовлювалося насамперед політичною лінією загальноросійськоі влади.

1 червня 1917 р. розпочався новий період у політичній історії Центральної Ради. В цей день Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради. Прагнучи закріпити за собою на майбутнє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої широких мас, Центральна Рада (її виконком) 10 червня прийняла свій перший Універсал — по суті правовий документ у формі звернення до населення. Він був оголошений В. Винничен-ком на 11 Військовому з'їзді. В І Універсалі проголошувалася суверенність українського народу на своїй землі. Принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі

42

 й податки, в центральну (тобто російську) державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку — на «рідну справу», тобто на потреби України1.

В. Винниченко назвав універсали Центральної Ради «першими виразними словами української державності», і це можна вважати точною їх характеристикою, причому не тільки політичною, а й правовою.

Тоді ж, перебуваючи в зеніті популярності після проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради відразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж «Статуту автономної України», як вона тоді називалася.

Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду, який прагнув, але був неспроможний здійснювати традиційну великодержавну шовіністичну політику, не зміг зупинити наростаючий національний рух. Саме непоступлива позиція Тимчасового уряду і стала рішучим поштовхом до перетворення Центральної Ради з «національно-політичного центру» в орган національної державності. Центральна Рада виявила себе у І Універсалі як влада, встановлена українським народом, здатна управляти ним. її постанови та накази підлягали обов'язковому виконанню українською спільнотою.

28 червня 1917 р. було засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради — інститут, що мав за мету реалізувати закріплені в І Універсалі тези. Це не був уряд у звичайному розумінні слова. «Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомо організованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили... Генеральний Секретаріат у тому періоді свого існування не мав ніякої влади, яку має звичайне Пра-вительство... Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви за одним його словом. Генеральний Секретаріат не міг ні поставити, ні скинути ані одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інституціях і на посадах урядовців, накази Генерального Секретаріату ставили вище за накази уряду»2. Не випадково голова Генерального Секретаріату В. Винниченко писав про його утворення як про організацію «морально-правової влади».

• Див. детальніше: Мироненко О. М. Світоч української державності. — С. 122—124. 2 Винниченко В. Відродження нації — Ч. 2. — С. 253

43

 

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

  4. Утворення Центральної Ради

 

 

В. Винничєнко (укр. с.-д.) взяв на себе також обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став II.Христюк (укр. с-р), генеральним секретарем фінансових справ — X. Барановськтї (б. п), генеральним секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов (ТУГІ), генеральним секретарем військових справ — С. Петлюра (укр. с.-д.), генеральним секретарем земельних справ — Б. Мартос (укр. с.-д.), п-нгральним секретарем судових справ — В. Садовський (укр. с.-д.), генеральним секретарем харчових справ — М. Стаскж (укр. с-р.), генеральним секретарем освіти — І. Стещенко (укр. с.-д.).

Генеральний Секретаріат ухвалював акти з багатьох питань. Серед них особливо виділяється Декларація від 27 червня 1917 р., де зазначалося, що «Центральна Рада досягла в своїй національно-політичній діяльності серйозного, відповідального моменту. З виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських груп, яким вона була в початку революції, вона стала найвищим і не тільки виконавчим, але й законодавчим органом усього зорганізованого українського народу». Рада вступила «в ту зону, де стираються межі двох влад — моральної й иублічно-правової». Проте, говорилося в Декларації, процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повноважну, з усіма властивими їй компетеиціями, функціями й апаратами ще не закінчився. «І тому-то утворення Генерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку., представницького органу. Тому-то інститут Генерального Секретаріату мас охоплювати всі потреби українського народу»1. В Декларації визначалися в загальних рисах повноваження усіх секретарств, говорилося про головні напрями діяльності Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

На початку липня 1917 р. пленум Центральної Ради ухвалив рішення, згідно з яким «УЦР, як орган української революційно] демократії, складається, головним чином, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів; цей склад поповнюється представництвом від губерній, великих міст і колоній». До складу Центральної Ради входили: від Ради селянських депутатів — 212 представників, Ради солдатських депутатів — 132, Ради робітничих депутатів — 100, Генерального Військового комітету — 27, учительської спілки, кооператорів і студентства — по 5 представників, духівництва — 1, губерній — 52, великих міст — 23, колоній — 6 представ-

1 Винничекко В, Відродження нації — Ч. 1 — С 260—ДО

 ників1. Було ухвалено й спеціальне рішення про обов'язкове представництво в Раді національних меншин

Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української державності. Лідери Центральної Ради після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва, змушені були в питанні про автономію України тимчасово піти на поступки У виданому 3 липня 1917 р. II Універсалі, на підставі угоди з Тимчасовим урядом, Центральна Рада відмовлялася від автономії України до скликання всеросійських Установчих зборів2. Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений Центральною Радою уряд — Генеральний Секретаріат. Підзвітний був Генеральний Секретаріат і Малій Раді — комітету, створеному Центральною Радою для оперативного вирішення найважливіших питань. До її складу увійшли також представники неукраїнського населення.

29 липня 1917 р. Мала Рада затвердила «Статут Генерального Секретаріату» — першу, за словами М. Грушевського, Конституцію України. «Вищим органом управління на Україні, — говорилося в Статуті, — с Генеральний Секретаріат У.Ц.Р., який формується Ц.Р., відповідає перед нею й затверджується Тимчасовим урядом». До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних секретарів. Статут надавав Генеральному Секретаріату право призначати працівників на всі урядові посади в Україні, якщо вони були невиборними. Усі урядові органи віддавалися під його «юрисдикцію». Водночас відповідно до Статуту Генеральний Секретаріат мав передавати «на санкцію Тимчасового уряду ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада». Так само він надсилав на затвердження Тимчасовому уряду «фінансові обрахунки потреби України». Статут визначав відносини між Генеральним Секретаріатом і комітетом Центральної Ради, порядок, законодавчі процедури та інші питання.

Щоправда, в такому вигляді «перша Конституція України» проіснувала недовго. Після кривавих липневих подій 1917 р. у Петрограді ситуація змінилася, і, як зазначав М. Грушевський, спад революційної хвилі і нахил вправо був очевидний. Статут перетворився на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р. Ця Інструкція істотно обмежувала повноваження Генерального Секретаріату як територіально (його юрис-

1 1917 год на Киевщине. — С. 141.

матеріалів  — К,  1994.

: Національні відносини в Україні у XX ст., 36. док. С48—49

 

И

 

Розділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

дикція поширювалася на п'ять губерній: Київську, Подільську, Полтавську, Волинську та Чернігівську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишалося тільки 9). Інструкція була актом, виданим Тимчасовим урядом без погодження з українською стороною. Однак, незважаючи на це, Центральна Рада погодилась з Інструкцією, хоча у своїй резолюції від 22 серпня наголосила, що вона «цілком не відповідає потребам не тільки українського народу, а й національних меншостей, які живуть на Україні». Інструкція була прямим запереченням принципів, на яких Грунтувався Статут1.

Центральна Рада вступила в етап свого розвитку (тривав до кінця жовтня), для якого характерним було прагнення лідерів українського національного руху наповнити конкретним змістом діяльність раніш утворених інститутів. Так, Генеральний Секретаріат провів понад ЗО засідань, розглянув на них близько 100 конкретних питань зовнішнього та внутрішнього життя України. Серед них слід відзначити підготовку проекту постанови пленуму Центральної Ради про введення українського прогресивно-прибуткового податку у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25% одноденного заробітку. Проблема фінансів була однією з головних для Центральної Ради як державної структури України.

Генеральний Секретаріат розглянув також проблеми судоустрою. Прагнучи, щоб апарати суду були ліпше пристосовані до потреб місцевого населення в нових умовах Секретаріат вважав необхідним «затвердження секретарства судових справ».

Увага приділялася й військовій справі. У постанові Генерального Секретаріату зазначалося: «Організація військових частин іде безупинно. Вона стала позитивним фактором як в справі оборони на фронті, так і в справі охорони революції в державі. Генеральний Секретаріат, маючи на меті надати якомога більшої планомірності у формуванні українських військових частин, визнає для цього необхідним затвердження секретарства військових справ. Визнаючи верховне командування за воєнним міністерством Росії, Генеральний Секретаріат в той же час вважає, що секретарству військових справ мусить бути надано компетенцію і відповідні права у сфері організації формування українських військових частин».

' Гцнчак Т. Україна: перша половина XX століття. — К, 1993 — С  101. 46

 § 4. Утворення Центральної Ради

Генеральний Секретаріат знову розробив і 12 жовтня 1917 р. прийняв Декларацію, яка уточнювала компетенцію кожного секретарства та всього Секретаріату в цілому1.

Центральна Рада робила спроби поширити свій політичний вплив на аналогічні за характером і спрямованістю рухи інших «недержавних» народів, які проживали на окраїнах колишньої імперії. Помітною подією цього періоду став «З'їзд народів», який відбувся у Києві 21—28 вересня 1917 р. Це був з'їзд представників народів і областей, які прагнули до федеративної перебудови Росії. Найактивнішу участь у його роботі брав М. Грушевський як почесний голова, а потім і голова сформованої з'їздом Ради народів. А головне — завдяки його зусиллям була прийнята підсумкова резолюція «Про федеративний устрій Російської республіки», в якій сповна була втілена теорія «нової української інтелігенції». Саме на цьому грунті вбачалося практичне вирішення корінних проблем:

національне визволення («оскільки до складу Росії входить
багато народів з більше або менше вираженим національним само
визначенням... то єдино можливою формою федерації є федерація,
побудована на національних засадах»);

будівництво справді демократичного суспільства («основне
положення сучасної демократії — широка участь громадян у дер
жавному житті, і тенденція регулювання законодавчим шляхом,
а не адміністративним, можлива тільки при федеральному устрої
держави»);

оптимізація державного правління («головною вадою дер
жавного ладу Росії як за часів колишнього режиму, так і після ре
волюції є надмірна централізація законодавчої і виконавчої влади...
За наявності величезного господарства, різнорідності областей Росії
централізація влади стримує розвиток господарської самодіяльнос
ті населення, призводить до експлуатації окраїн в інтересах непро-

ивних класів центру»).

Згадуючи згодом цю подію, М. Грушевський назвав прагнення народів до федеративної перебудови Росії їх «золотими снами», а дні з'їзду «днями радісного натхнення, ентузіазму, високих гуманних настроїв»2.

Наприкінці серпня 1917 р. відбувався корніловський заколот, 29 серпня Центральна Рада рішуче негативно відгукнулась на нього. Через Генеральний військовий комітет вона запропонувала

; Копиленко О. Л. Сто днів Центральної Ради. — С. 172—180.

; Шст. за: Копиленко О. Л., Копиленко М. Д Держава і право України. 1917—1920. —

С 20

47

 

Роїділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

українським військовим частинам і організаціям не виконувати наказів КорнІлова.

Водночас поглиблювався конфлікт Центральної Ради з Тимчасовим урядом. У третій декаді жовтня на інформацію про те, що у Києві розгорнулася підготовка до скликання Українських Установчих зборів, Тимчасовий уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П. Малянтович наказав прокуророві Київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення В. Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Але 25 жовтня Тимчасовий уряд перестав існувати.

* ♦ *

 

Отже, період історії держави і права України, який розпочався перемогою Лютневої революції та завершився подіями, що безпосередньо передували жовтневому збройному повстанню в Петрограді, то був час, коли в Україні в умовах демократичних процесів, які розвивалися під впливом перемоги революції, розгорнулася боротьба за відродження національної державності. Тоді формувалися демократичні суспільно-політичні структури, головною з яких стала створена легітимним шляхом Центральна Рада — перший український парламент, а також урядовий орган — Генеральний Секретаріат. Цим державним структурам доводилося діяти у складних умовах, оскільки влада в Україні належала Тимчасовому урядові, його місцевим органам та законодавству.

Після жовтневого збройного повстання у Петрограді влада Тимчасового уряду була ліквідована і встановилася пролетарська диктатура.

Враховуючи ці обставини, Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, а згодом і її незалежність від більшовицької Росії.

 Розділ другий

Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

§ 1. «Перша» Українська Народна Республіка:

державний лад і право (період Центральної Ради)

Петрограді 25 жовтня 1917 р. перемогло збройне повстання. До влади прийшли більшовики. Генеральний Секретаріат як вища територіальна влада в Україні, створена Центральною Радою і затверджена Тимчасовим Урядом, заявив, що разом з іншими демократичними революційними силами рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати петроградське повстання.

Коли драматичні події вже перемістилися до Києва, лідери Центральної Ради, покладаючись на підтримку українських військ, вирішили будувати свої відносини з Росією, точніше — вже з більшовицьким центром, на принципово нових засадах.

«Грізний момент, — говорив М. Грушевський 7 листопада 1917р. на засіданні Малої Ради, — який переживають Росія та

49

 

Розділ 2. Українські національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

Україна, коли не залишилося центральної влади, коли спалахнула і поширюється громадянська війна, яка вже переходить і на Україну, — цей грі.чний момент вимагає рішучих кроків на шляху до зміцнення влади на Україні»1.

Після цього М. Грушевський оголосив текст III Універсалу Центральної Ради: «Віднині Україна стас Українською Народною Республікою. Не відокремлюючись від республіки Російської і зберігаючи єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів»1.

III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, нічим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього державного ладу, законодавства, сулу й управління. Тільки у відносинах і іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універсалу стосовно федеративного зв'язку з Росією.

М. Грушевський у своїй прані «Якої ми хочемо автономії і федерації» підкреслив, що потрібна «широка автономія». Україна, за його висновком, прагнула саме такої автономії, яка об'єктивно дає поштовх до перетворення в «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР у складі Федеративної Російської республіки Україна на весь голос заявила про себе як про «повну державу». 9 січня 1918 р. IV Універсалом Центральна Рада сповістила, що «віднині Українська Народна Республіка стас самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з погляду еволюції «чистих» державних форм цей шлях є закономірним.

Організація державної влади. У І Універсалі Центральна Рада назвала себе «обраним органом українського народу». III Універсал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом а іншими братніми народами України «берегти права, здобуті в боротьбі, творити порядок і будувати все життя в нашій землі», а в IV Універсалі сказано: «...Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу— селян, робітників і солдатів».

На відміну від Універсалів, у деклараціях Генерального Секретаріату вживаються не політичні, а правові визначення Центральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті — «революційний, демократичний парламент > Проте, кеам-

1 Хрестоматія а історії держави і права України — Т 2. — С. 21. 50

  1. «//ерша» Ухраїхська Народна Республіка: Оержикчий лад і право

жаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала певну специфіку.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити спою діяльність після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Влада в УНР, зазначалося у IV Універсалі, «буде належати тільки народу України, іменем якого будуть скликані Установчі Збори».

Власне, відомий термін «передпарламент» цілком можна застосувати у цей час до Центральної Ради.

По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Наприклад, у списках персонального складу Центральної Ради з (і41) осіб були представники Української Ради селянських депутатів (145), Всеукраїнської Ради військових депутатів (132), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), делегати від «губерній і великих міст» (67). «професійних, просвітніх і економічних організацій»1. У процесі переговорів з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнилася «представниками інших народів, які проживали в Україні, від їхніх революційних організацій».

І все ж, незважаючи на всі реорганізації, лідери Центральної Ради так і не змогли домогтися повноцінного територіального представництва, хоча це питання не сходило з порядку денного майже до останньої хвилини її існування. М. Грушевеький указував на труднощі створення «територіального органу на засадах безпосереднього, загального і рівного представництва»2. Великі надії покладалися на скликання Всеукраїнських Установчих Зборів, які мали обиратися саме на такій основі, однак цим планам не судилося бути втіленими в життя.

Певний підсумок проблем представництва підбивався 20 березня 1918 р., коли Центральна Рада урочисто ніданачала свою першу річницю. На засіданні Малої Ради за участі Ради Міністрів з доповіддю виступив М. Грушевський. Виклавши історію Центральної Ради, він нагадав, що її склад поповнився посланцями нових організацій, які одна за одною виходили на політичну арену. Відчуваючи, однак, зазначав М Грушевський, що вона «все таки є представництвом тимчасовим, сурогатом того представництва, Центральна Рада прагнула якнайскоріше передати своє місце і роботу представ-

: Українська Центральна Рада Документи і матеріали: У 2 т. — К.. 1996—1997. — Т 1 — С 232. 241

: Грушевський М. Спомини — К. 1989 — К» 10. — С 133

51

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

 § 1. 'Перша» Українська Народна Республіка: державний лад і право

 

 

ництву, утвореному на підставі... виборчого права усієї української землі. Обставини, однак, не дали можливості їй здійснити те & своє гаряче бажання — скликати Українські Установчі збори...»1.

Першим узагальнюючим документом, який повинен був реор
ганізувати діяльність
Центральної і гав «Наказ Українській
Центральній Раді» (М. Грушевський називав його «внутрішнім рег
ламентом роботи», а
II. Христюк — «внутрішньою конституцією»).
Цей наказ з'явився 23 квітня 1917 р. і фактично закріпив уже існу
ючу структуру
2 Починався він словами: «Українська Центральна
Рада, будучи представницьким органом усієї організації українсь
кого народу, мас своїм завданням виконати волю цього населення,
виражену в українському національному з'їзді

Робота Центральної Ради повинна була здійснюватися через її Загальні збори і Комітет Ради. У наказі послідовно перелічувались повноваження Загальних зборів: вони «визначають напрями і характер усієї роботи Ради» і поділяються на звичайні (чергові), які «повинні відбуватися не рідше одного разу на місяць» і надзвичайні— їх скликає Комітет у разі «термінової необхідності».

Комітет Центральної Ради «провадить роботу Ради у конкретній обстановці моменту, яка постійно змінюється». До його складу входять: а) обрана з'їздом президія Ради — голова та два його заступники; б) члени, обрані загальними зборами Ради (17 членів); в) обрані Комітетом голови комісій Ради (не більше 8), а також особи, кооптовані Комітетом до його повного складу (33 члени). З числа своїх членів Комітет обирає секретарів, скарбника і голів комісій, причому останніми можуть бути обрані і не члени Центральної Ради, які стають членами Ради і Комітету.

У липні 1917 р. Центральна Рада знову повернулася до організаційних проблем, зокрема — діяльності свого Комітету. Так, виступаючи 6 липня на засіданні пленуму Центральної Ради, М. Грушевський заявив, що Комітет Центральної Ради здшенюватиме законодавчі функції в період між пленумами Центральної Ради. А 12 липня Центральна Рада видала постанову про компетенцію і склад свого Комітету, або Малої Ради, як його потім називали. Згідно з цією постановою Комітет визначався як постійний орган, що розробляє і вирішує всі найважливіші справи, що виникають на сесіях Центральної Ради, а саме: а) скликання чергових зборів; б) підготовка доповідей для сесій Центральної Ради; в) поповнення складу

1 Грищенко А. П. Політичні сили у боротьбі за владу на Україні (кінець Н'17 — поча
ток 1919 рр). — К, 1993. — С 17

2 Копиленко О. Л.,  Копиленко М. Л. Держава  і  право  України   1917—1920.—
С. 18—19.

II

 Генерального Секретаріату між сесіями; г) вирішення усіх невідкладних справ. Чергові збори Малої Ради відбувалися щотижня, а надзвичайні «при необхідності за ініціативою голови, заступників, а також за заявою не менше 5 членів Комітету». Для законодавчого кворуму вимагалося не менше двох третин загальної чисельності членів Комітету. А сам склад Комітету збільшувався до 40 осіб, утому числі: 8 українських соціалісгів-революціонерів, 3 українських соціаліетів-федералістіи, 1 безпартійного соціаліста, 1 українського трудовика та ін.

Поступово ухвалювалися й інші акти, що визначали правові засади діяльності Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 р. було затверджено закон про утримання Центральної Ради за державний кошт, 16 квітня 1918 р. — закон про недоторканність членів Центральної Ради, 9 квітня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань бібліотекою Центральної Ради.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат. У документах того періоду він називався по-різному: виконавчий орган Центральної Ради (Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р), окремий підзвітний Центральній Раді орган (II Універсал), нарешті, «уряд» (III Універсал). Після проголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився в Раду народних міністрів.

Різним був і склад українського уряду. Спочатку до нього вхо-іи 9 членів: В. Викниченко — голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк — генеральнип писар, X Барановський — генеральний секретар фінансів, С. Єфремов — генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, І. Стешенко — генеральний секретар просвіти, М. Стасюк — генеральний секретар продовольчих справ. Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — генеральний секретар у справах шляхів, А. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стебницький — статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім типі, залишалося ще дні вакансії: генерального секретаря праці і генерального секретаря торгівлі і промисловості1.

1 Томенко О.. Япевський Д. Перший уряд демократичної України  — К.. 1992. — С 24—25.

53

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

Пізніше, в умовах посилення протистояння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструкції, склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже входили тільки генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земельних справ, просвіти, торгівлі і промисловості, праці, а також генеральний контролер і генеральний писар.

Зразу ж після проголошення УНР Генеральний Секретаріат знову поповнився тими генеральними секретарями, яких «заборонив» Тимчасовий Уряд.

Звичайно, впродовж свого короткого існування український уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами. Його склад за часів Центральної Ради був таким: голова міністрів — Го-лубович (укр. с.-р), міністри: внутрішніх справ — Ткаченко (укр. с.-д.); військових і морських справ — Жуковський (укр. с.-р.), судових — Шелухін (укр. с.-ф); земельних — Ковалевський (укр. с.-р.); харчових — Коліух (укр. с.-д.); праці — Михайлів (укр. с.-д.); пошт і телеграфів — Сидоренко (с.-сам.); залізничних шляхів — Сокович (укр. с.-р.); фінансів — Перепелиця (укр. с.-р.); просвіти — Ироко-пович (с.-ф.); торгівлі й промисловості — Феїценко-Чоповський (с-ф.)1.

Перед українським урядом постали ті ж самі проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми і проблеми державотворення.

Чимало зусиль від Генерального Секретаріату вимагали й питання організаційного характеру (час роботи, кворум, порядок заміщення відсутнього генерального секретаря, порядок подання документів на розгляд Генерального Секретаріату, порядок складання протоколів та ін.).

Діяльність Генерального Секретаріату ускладнювали й інші проблеми. І хоча вони стосувалися вже не матеріальної чи організаційної сфери, однак вирішувати їх було не легше — практично впродовж усього недовгого існування Генерального Секретаріату над ним тяжіла загроза невизначеності його правового статусу і компетенції.

Спочатку каменем спотикання були відносини з Тимчасовим урядом. Затверджена ним Інструкція не могла задовольнити Генеральний Секретаріат, що послідовно прагнув розширити свої повноваження. Це втілилося, зокрема, у другій Декларації Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р. У ній зазначалося, що Генеральний Секретаріат, затверджений Тимчасовим урядом як вищий

1 Винниченка В. Відродження нащі  В 3-х ч — К, 1990. — Ч. 3. С. 284

54

  1. 'Перша' Українська Народна Республіка: державний лад і право

орган влади в Україні, виступає у тісні державно-правові відносини з вищим «органом» влади всеросійської республіки. Генеральний Секретаріат «розробляє по всіх секретаріатах ті норми, які повинні визначати межі компетенції кожного секретарства й усього секретаріату в цілому»1.

26 жовтня 1917 р. Генеральний Секретаріат надіслав до Петрограда меморандум, в якому підкреслив, що сам Тимчасовий уряд, всупереч його ж Інструкції, «не тільки не звертається до адміністрації України через Генеральний Секретаріат, але навіть приписує своїм органам дотримуватися старого порядку у зносинах з центральним урядом». Подібні дії Тимчасового уряду, як зазначалося у меморандумі, «не тільки не сприяють організації влади у країні, але й просто викликають її дезорганізацію». Тому Генеральний Секретаріат вважав за необхідне вжити низку заходів, щоб усунути непорозуміння у взаємовідносинах між секретаріатом і Тимчасовим урядом.

Українських лідерів турбувала і суто внутрішня проблема, яка полягала у прагненні розподілити «сфери впливу» між Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою. 22 серпня 1917 р. пленум Центральної Ради прийняв резолюцію з питань ставлення до Інструкції Тимчасового уряду, одним з пунктів якої доручав «Малій Раді і Генеральному Секретаріату розробити статут, який би визначав взаємовідносини між Українською Центральною Радою і її Генеральним Секретаріатом»2.

Після проголошення УНР ця проблема стає першочерговою, хоча вона так і не була розв'язана. У підсумку Центральна Рада як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, щодо яких •іімалися то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. і Центральна Рада, і Генеральний Секретаріат розглянули проблеми ціноутворення 19 грудня уряд видав* постанову «Про ціни на державний спирт», а парламент ухвалив закон «Про затвердження тарифів на вантажі».

Досить яскраво ця ситуація виявилася у випадку з Генеральним секретарством земельних справ. Так, протягом вересня Генеральний Секретаріат неодноразово обговорював питання, що стосуються його діяльності, зокрема питання «Про створення при секретарстві земельних справ продовольчого відділу» (11 вересня), «Про встановлення третьої посади товариша Генерального Секретаря зе-

22—23.

1 1917 год на Киевщиие. — К.. 1928. — С. 514. * Вісті з Української Центральної Ради 1917

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад І917—1920 рр.)

 § І. 'Перша' Українська Народна Республіка: державний лад і прано

 

 

мєльних справ для здійснення продовольчої справи» (20 вересня), затвердження положення про секретарство земельних справ (21 вересня). Однак через деякий час у «сферу впливу» Генерального Секретаріату вже активно втручається Центральна Рада, яка 15 листопада приймає постанову «Про розширення компетенції Генерального секретарством земельних справ».

Подібна правова невизначеність характерна і для двох наступних універсалів, що обмежувалися тільки загальними положеннями і містили конкретні доручення Центральній Раді, уряду й окремим секретарствам.

Втім, у тих умовах значно більшої шкоди українській справі завдали не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між політичними силами, які реально виливали на державне будівництво. 11. Христюк писав, .«окрема, про фракцію УГІРС у Центральній Раді, яка постійно була незадоволена політикою «ееерів-сько-еедеківського Генерального Секретаріату».

І все ж незважаючи на всі проблеми і помилки, Центральна Рада зробила важливий крок у напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалися «в силі до прийдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7 листопада 1917 р.». Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер. Вони були розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацій» і поставили Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати повноцінну державу.

Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Наприклад, відповідно до спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917 р., функції Головної скарбниці та Українського Державного Банку виконували Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції починали діяти ще до того, як у відповідний спосіб «легалізувалися». Так, посада Генерального контролера існувала ще в першому складі Генерального Секретаріату, тоді як тільки 23 березня  1918 р.

56

 Його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Створення ж деяких інших інституцій, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію «економічного комітету» для керівництва постачанням і розподілом продовольства, сирих матеріалів і палива та водночас для регулювання усієї промисловості і торгівлі. Однак ця ідея стала реалізовуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918 р. вона одержала проект закону «Про вищу Економічну Раду УНР».

Реформування державного механізму провадилося Центральною Радою майже до останніх днів її існування. Так. 20 квітня 1918 р. було підготовлено законопроект, згідно а яким замість ліквідованого відомства Генерального писаря для управління справами Ради Міністрів засновувалася посада керуючого справами Ради Народних Міністрів. У цій новій ролі колишній Генеральний писар, а тепер — керуючий справами уряду лише «завідував усім діловодством» і керував апаратними відділами: юридичним, редакційно-видавничим і публікаційним, господарським. При Центральній Раді планувалося утворити кодифікаційний відділ.

Місцева влада і місцеве самоврядування. Загальні принципи місцевої влади вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушев-ський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного! Це називається устроєм демократичним — щоб народ сам собою управляв»1.

І Універсал ще зберігав існуючу систему місцевого самоврядування і тільки ставив питання про українізацію і переорієнтацію на Центральну Раду. В. Винниченко з цього приводу писав: «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та ос-відомлення народу й тоді перевибрати адміністрацію»2.

IV Універсал взагалі зобов'язав «правительство додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і сол-

1 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть — К, 1917. — С. 10. } Винниченко В. Відродження нації — Ч. 1. — С 222, 223.

57

 

Розділ 2 Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

  1. 'Перша- Українська Народна Республіка: державний лад і прало

 

 

датських депутатів, вибраних з місцевих людей», тобто з'явилася, точніше — легалізувалася, ще одна ланка, оскільки Ради не припиняли своєї діяльності. Справді, їх не можна було ігнорувати, бо наприкінці 1917 р. в Україні налічувалося близько 300 переважно об'єднаних Рад робітничих і солдатських депутатів1, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно «не вписав» їх в існуючу структуру місцевих органш.

На початку березня Центральна Рада затвердила закон «Про розподіл України на землі», який передбачав новий адміністративно-територіальний поділ України на тридцять земель. Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але Центральна Рада не встигла реалізувати цей закон.

Органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя. Фінансова ситуація була настільки загрожуючою, що 2 квітня 1918 р. на розгляд Центральної Ради було внесено законопроект про асигнування 100 млн крб. для потреб місцевого самоврядування. 20 квітня Центральна Рада виділила понад 15 млн крб. на утримання місцевих земельних комітетів. Однак ці заходи істотно запізнилися.

Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких була успадкована ще від Російської держави, в Україні діяли губернські і повітові комісари Центральної Ради та згадані ще в III Універсалі «органи революційної демократії». Функціонували, наприклад, волосні, повітові і губернські земельні комітети та Ради селянських депутатів.

Значна непослідовність у діях Центральної Ради зберігалася до останнього дня її існування коли, нарешті, Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. Відповідно до ст. 5 Конституції систему місцевого самоврядування складали землі, волості й общини, а їх відносини з державою регулювалися у такий спосіб: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації».

Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з державною адміністрацією. Так, за ст. 26 Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Упра-

 вам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР».

Зовнішня політика. Виступаючи 26 грудня на VIII сесії Центральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі секретаріату міжнаціональних справ секретарство іноземних справ.

Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн — учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє прагнення стати «на шлях самостійних міжнародних відносин». У ноті також зазначалося: «Влада Рад Народних Комісарів не поширюється на всю Росію, зокрема, не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Української Народної Республіки...»1.

Так розпочався шлях Центральної Ради у «велику політику». До складу її делегації, яка виїхала до Брест-Литовська, увійшли тодішній генеральний секретар торгівлі і промисловості В. Голубо-вич (глава делегації), М. Любинський — в березні 1918 р. він став міністром іноземних справ, М. Полоз, М. Левитський і А. Севрюк. Відповідно до вказівок М. Грушевського, українська делегація повинна була боротися за приєднання до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Отже, перейшов у практичну площину один з головних напрямів зовнішньої політики Центральної Ради — боротьба за соборність українських земель. Над цим завданням Центральна Рада та її молода дипломатія працювали активно й наполегливо.

9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала мирний договір з Центральними державами. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відносин, обміну військовополоненими та інші подібні питання, а також була підписана окрема угода між Україною і Австрією про статус Східної Галичини і Буковини.

17 березня 1918 р. Центральна Рада спеціальним «ратифікаційним законом» (це був перший акт такого типу в історії українського парламентаризму) затвердила Брестській договір. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків луже корисним. Насамперед, ним україн-

 

 

1 Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі з* владу на Україні (кінець 1917 — початок 1919 рр) — С 5.

58

 1 Копиленко О, Л., Копииеііко М, Л. Держава і право України  1917—1920. — С. 43.

.V»

 

Розділ 2, Українська національна державність (листопад 1917 — 1920 рр)

ська держава визнана таким серйозним суб'єктом міжнародник) права, як Центральні держави».

Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. У цей період для це] на перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Францією, навпаки, припиняються.

Військове будівництво традиційно вважається «ахилесовою п'ятою» Центральної Ради. Лідери її виступали проти організації регулярної армії, вважаючи її знаряддям гноблення.

Визначилися два напрями щодо питання про українські національні збройні сили: перше продставляв військовий клуб на чолі з М. Михновським, який виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули використати український військовий рух тільки для посилення свого авторитету у Тимчасового Уряду.

Тактичні розбіжності доповнювалися й особистою неприязню між Михновським і Грушевським.

Рішення військового з'їзду в травні 1917 р. переконливо засвідчили перемогу тих, хто прагнув покінчити з «"українським мілітаризмом». Одна з резолюцій з'їзду проголошувала: «...Визнаючи, що постійне регулярне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає прагненням народу і робітничого класу, Український військовий з'їзд, закладаючи перші наріжні камені організаційних збройних сил української демократії, ставить перед собою найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу («народною міліцією»), щоб єдиною метою її існування і формування був захист інтересів і прав народу, а не панівних класів».

Водночас помилково було б стверджувати, що лідери Центральної Ради, спростовуючи ідею створення регулярної армії, взагалі вважали військове питання чимось другорядним. Навпаки, вони ясно усвідомлювали його вирішальне значення. Це підтверджує і висунуте Центральною Радою гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, що її відіграла Центральна Рада, зокрема, в організації українських військових з'їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з'їзди відкрили шлях універсалам Центральної Ради.

Вже Перший військовий з'їзд обрав Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб (у тому числі В Винничен-ка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Михновського, що від-

80

  1. «Перша» Українська Народна Республіка: держалний лад і право

разу відбилося на роботі комітету (врешті-решт останнього з цього комітету вивели).

На Другому військовому з'їзді склад комітету було розширено до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час роботою комітету керувала президія на чолі з С. Петлюрою. Деякі члени комітету відповідали за певні ділянки роботи: так, матрос Писмен-ний входив до президії і займався флотськими справами, поручик Скрипчинський став представником при штабі Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський — представниками відповідно при військовому міністрі і Генеральному штабі в Петрограді

Упродовж кількох місяців, незважаючи на відсутність професіоналізму і належної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для зміцнення армії, причому головна проблема полягала в тому, щоб прискорити процес її формування і водночас уникнути небезпечних звинувачень у дезорганізації фронту.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада 1917 р. розпочало роботу. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і нідділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися «без роботи». М. Порш видав спеціальний наказ, згідно з яким до українського війська зараховувалися лише «офіцери, що були родом з України». Для вступу до лав української армії вони повинні були надати довідки від революційно-демократичних організацій тих частин, в яких вони служили.

Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня 1917 р. з'явився закон «Про відстрочення призову на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім — закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня 1918 р. — тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізува-■ замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього поро-

61

 

Ро-іділ 2. Українськії ниції

 державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

  І. 'Перша- Українська Народна Республіка. Оаржипчий лаО і пршіо

 

 

га. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох підрозділів і патріотично налаштованих студентів і гімназистів.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська армія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії.

Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Центральної Ради шукати лише в її нрорахунках у військовій справі — вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх припустилася Центральна Рада за свою недовгу Історію.

Діяльність щодо охорони революції- Організація, що сьогодні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була уразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й привертала увагу її лідерів ще до утворення УНР. Щоправда, спочатку вони самі опинилися у полі зору відповідних російських «органів».

Під тиском невідкладних обставин (Корніловський заколот) Центральна Рада практично вперше була змушена вжити термінових заходів для «захисту революції». 28 серпня 1018 р., наступного дня після того, як до Києва надійшло повідомлення про виступ Ко-рнілова, відбулося закрите засідання Малої Ради. Вона доручила Генеральному Секретаріату «негайно розробити проект боротьби з контрреволюцією у країні, а також запропонувала Комітету охорони революції в Києві (ідея організації такого комітету виникла трохи раніше на спільному засіданні виконавчих комітетів робітничих і селянських депутатів) підготувати план оборони міста»1.

Компетенція Комітету досить детально викладена у листі С.Петлюри до Генерального Секретаріату від 31 серпня. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії: інформаційну, технічну, військову. Пропонувалося також, що представники Комітету діятимуть «...при державних установах, громадських інституціях, станціях залізниць, пристанях і взагалі скрізь, де це буде необхідним». До компетенції Крайового комітету мало входити використання, за необхідності, резервів і можливостей державних органів, а також недержавних організацій у боротьбі а контрреволю-

1 Українська Центральна І'ада Документи і матеріали — Т. 1. — С 270. 62

 цією. С. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тільки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища».

Комітет повинен був мати повноваження робити обшуки в окремих осіб і в інституціях, зміщувати з постів і заарештовувати осіб, про яких у «Крайовому комітеті» будуть повні відомості про їх небезпечність для революції, переглядати їх кореспонденцію тоїцо Але вже 2 вересня Комітет припинив своє існування. На думку деяких дослідників, саме він став прообразом сучасних українських спецелужб1.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався так званий Комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 7 листопада 1918 р.2, а з 10 листопада — безпосередньо Генеральний Секретаріат. Останній, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному начальникові Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвердження^. До п складу входили по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради Третього Українського військового з'їзду, Київського міського самоврядування.

Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утворив при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію а представників відомств, до якої перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі (у тому мислі й сам Генеральний Секретаріат), так і на місцях, не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, і заклики встановити порядок не давали позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав В. Впнниченко, що населення «шукало якихось засобів рятунку», і це, на його думку, цілком природним шляхом привело до організації так званого «вільного козацтва». У В. Винниченка був досить ідеалізований погляд на ці формування. «Найбільш свідомий, політично й національно, елемент села, — писав він, — брав на себе завдання охорони порядку й ладу у своїй околиці»3.

Втім, не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні міркування визначали інтерес лідерів Центральної Ради до формуван-

' >* В.. Сирота Л Так .-«зроджувалися спецелужби // Військо України. 1994. — М» 1. — С 30—40

2 Українська Центральна |';<да Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 339—360. 1 Нннничі'чко 8, Відродження нації — 4  1. — С. 52. 53-

•З

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

 § 1. «Перша» Украінп.ка Народна Республіка: державний лад і прало

 

 

ня «вільного козацтва» та їхні прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу.

16—19 жовтня 1918 р. в Чигирині відбувся з'їзд вільного козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отамаиіи, :іі старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові» Намічена з'їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд: «Село нехай гуртується з селом, волость — в курінь, повіт — в полк, губернія — в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового строю...». З'їзд також обговорив статут вільного козацтва, який був затвердженіїіі Генеральним Секретаріатом 26 листопада 1918 р., згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні, визнавало усі закони й укази українських властей і могло бути засноване у кожному місті й селі.

Була проведена і реорганізація міської поліції. Підпорядкована комісарам Центральної Ради міліція — як сільська, так і міська, за словами Винниченка, «була організована погано, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався»1.

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у неї «під боком» активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опозиційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради — газета «Пролетарская мьісль». Водночас відомі й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р.

Судова система. Вперше ідею формування власної судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р.. яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. «Завданням секретаріату у судових справах, — наголошувалося в Декларації, — мас бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні. Ця робота повинна розчленовуватися на підготовку українізації і демократизації суду і розроблення відиовід-

1 Винниченко В Відродження наші. — Ч. 1. — С. 51. 64

 них законопроектів, які намітили б форми суду, які відповідали б автономному устрою на Україні»1.

Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Генерального Суду.

«Генеральний Суд, — йшлося в ст. 1, — складається з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствую-щему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства». Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституції — визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Уч-реждением судебньїх установлений».

У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокура-торія». З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншого— її регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторісю». На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокура-торського нагляду на Україні»2.

У березні 1918 р. була зроблена спроба приступити до реформування усієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося у підготовці проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях».

Тяжкі обставини, в яких опинилася УНР, змусили її все наполегливіше звертатися до «надзвичайного правосуддя». Так, наприкінці квітня з'явилася «Інструкція Військовому революційному суду», який створювався «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта».

Законодавча діяльність Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головні етапи. Перший з них, що розпочався рішенням Національного з'їзду у квітні 1917 р., мав переважно політико-декларативний характер. Його основним досягненням стали універсали. В. Винниченко назвав універсали «першими виразними сло-

1 1917 год на Кисвіціше — С. 487.

2 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 64.

65

 

Розділ 2. Українська нац

ість (листопад 19)7—1920 рр.)

вами української державності». У своїх «Споминах» М. Грушевсь-кий пояснює, чому було обрано саме цей термін: «Магічне слово «універсал» несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, приносило задоволення усім, хто прагнув до демонстрації української суверенності».

Після проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради відразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж «Статуту автономної України», як вона тоді називалася.

Вже 24 червня 1917 р. Центральна Рада затвердила «Інструкцію, на підставі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України». Першим пунктом передбачалося, шо вона буде складатися з 100 осіб: «представників української та інших, які проживають в Україні, націй». Обрати їх слід було за принципом «національно-пропорційного представництва». Передбачалося включити до складу Комісії 71 українця, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німця, 2 поляка, по 1 білорусу, татарину, молдовану, чеху, греку і болгарину. Слід наголосити, що 12 місць надавалося «знавцям державного права» від Всеукраїнського правничого товариства.

Пленум Центральної Ради постановив, що Комісія розпочне свою діяльність «відразу ж, як тільки зберуться 50 чоловік її складу... не очікуючи завершення виборів». Водночас визначався і порядок формування керівного органу Комісії — Президії, на яку покладалося завдання підготувати матеріали, скласти попередній план роботи всієї Комісії і проект її регламенту («наказу»). Передбачалося, що комісія збереться не пізніше 10 липня 1917 р.

Законодавча діяльність підпорядковувалася такому плану: робота над конституцією і — паралельно — постійна робота над підготовкою законів, необхідних для створення в Україні «автономного устрою».

Жовтневі події у Петрограді і проголошення УНР докорінно змінили орієнтири в умовах, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя країни. Все це зумовило пріоритети законодавчої діяльності Центральної Ради, а отже, розпочався новий її етап.

25 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з якими «до сформування Федеративної Російської республіки і утворення п конституції виключне й неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді», а «право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генераль-

66

 § 1. *Першам Українська Народна Республіка: державний лад і прало

ним Секретарям Української Народної Республіки». Водночас цей закон не підтвердив дію «всіх законів і постанов», які мали чинність на території УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані Універсалами, законами і постановами Центральної Ради й Генерального Секретаріату. Отже, розпочався процес формування власної правової системи.

У галузі державного будівництва найвагомішим з огляду на стратегічні завдання Центральної Ради став закон «Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки» від 6 листопада 1917 р. Але війна відвунула вибори на другий план. Після повернення Центральної Ради до Києва досить активно обговорювалася пропозиція відмовитися від цієї ідеї, оскільки Центральна Рада вже частково зробила те, що належало до компетенції Установчих зборів. Нарешті, після тривалих дискусій 11 квітня 1918 р Мала Рада вирішила, що Установчі збори мають відкритися 12 травня.

Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральної Ради у сфері, умовно кажучи, «правового забезпечення економічної реформи». Тодішня ідеологія цих перетворень визначалася проголошеними III Універсалом гаслами «упорядкування праці робітництва», «доброго упорядкування виробництва», «рівномірного розподілення продуктів споживання». Відповідно Центральна Рада мала виробити правові підходи до реалізації своєї концепції «соціально орієнтованої» і «керованої» економіки, однак вона не досягла цієї мети, насамперед через політичні причини, хоча водночас ухвалила низку важливих актів.

На перший план вийшла проблема власної валюти — в умовах кризи грошового обігу. На початку січня Центральна Рада ввела в дію Тимчасовий закон про випуск державних кредитних білетів УНР. Пізніше Центральна Рада ще раз повернулася до цих питань. 13 квітня 1918 р. на її розгляд було подано проект закону «Про випуск зобов'язань державного казначейства УНР на забезпечення грошових знаків у сумі 500 млн карбованців».

Деякі акти регламентували оподаткування. Зокрема, відповід-■о до закону від 9 грудня 1917 р. усі державні податки і прибутки, які на підставі чинних законів збиралися на території УНР, визнавалися «прибутками державного скарбу». 11 квітня 1918 р. було ухвалено закон «Про тимчасові розписки видатків на 1918 р.». Певні кроки зробила Центральна Рада й у галузі соціального законодавства, ухваливши, щоправда, з великим запізненням, закон «Про •-годинний робочий день», причому цей закон виходив за межі гі назви, оскільки визначав не тільки тривалість «робочого ча-

67

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр )

 $ 1. 'Иериш* Українська Народна Республіка: державний лад і премо

 

 

су», а й регламентував умови наймання жінок і неповнолітніх, нічну працю, торкався «особливо шкідливих виробництв і робіт» та їм

Передбачалося також створення Головної Ради праці, на яку покладалася реалізація державної політики у цій галузі. А взагалі, цей закон став своєрідним прообразом українського кодексу законів про працн».

Центральна Рада у своїй правотворчій діяльності торкнулася багатьох інших галузей права — від кримінального (скасувавши 111 Універсалом смертну кару й видавши 19 листопада 1017 р. закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 квітня Генеральне нисарство подало на її розгляд законопроект про приєднання до Всесвітнього поштового союзу).

Оцінюючи ж чинники, що негативно вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й професіоналізму. Проте найбільш відчутно на ній відбилися політичні й ідеологічні пристрасті Найхарактерніший приклад — проблема власності.

Як відомо, Центральна Рада, її лідери постійно декларували прагнення розбудувати Українську державу на соціалістичних засадах. М. Грушевський, зокрема, був рішучим противником самого поняття «святість прав власності». Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на землю. Він навіть висловлював надію, що настане час, коли «власність на землю, торгівля землею» будуть вважатися явищем таким же ненормальним, як «власність на лю-дину-раба». III Універсал скасував право приватної власності на землю. Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснення до Універсалу, яким підкреслив, що скасування прав власності на землю й перехід їх до трудящого народу слід розуміти так, що «право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки, отже, від дня опублікування Універсалу колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом. Причому скасування власності, як і весь земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встановити Українські Установчі збори»1. Відповідно до цього документа заборонялися самочинні захоплення земель й всі подібні «революційні» акції

Аналогічний принцип було покладено в основу і земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 р. Ним, зокрема, встановлювалося, що «землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове  користування  сільським  громадянам  та добро-

 вільно складеним товариствам». За свідченням В. Винниченка, «сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея «соціалізації землі» викликала обурення заможного селянства, «яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї». У цих суперечностях Центральна Рада й зустріла свій останній день — 29 квітня 1918 р. Більше того, одночасно з конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна Рада нарешті ухвалює поправку до земельного закону, відповідно до якою ділянки розміром до ЗО десятин ні' підлягають «соціалізації». Проте це вже нічого не могло змінити.

Такі ж самі політичні чинники визначили й долю закону про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 р., де йшлося про право національних меншин на «самостійне устроєння. національного життя в межах Української Народної Республіки».

Однак, незважаючи на зовнішню привабливість, цей закон викликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільстві. Як зауважує Д. Дорошенко, проблема полягала в тому, що серед усіх «запланованих» національних меншин тільки поляки прагнули організуватися на грунті захисту своїх національних інтересів. Найскладнішою виявилася ситуація з російськомовним населенням. Воно зовсім не хотіло визнавати себе в Україні «національною меншиною». У результаті, підсумовує Д. Дорошенко, закон про націо-нально-персональну автономію, яким так пишалися лідери Центральної Ради, вважаючи його зразком того, як треба будувати міжнаціональні відносини, в «дійсності, не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншин...»1.

Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2—4 березня 1018 р., згідно з яким громадянином УНР визнавався той, «хто народився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням». Всі інші могли клопотатися про прийняття їх в українське громадянство. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно прожили три роки на території республіки й ніколи не були помічені в «діяльності, спрямованій проти української державності».

12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила закон про державну символіку. «Володимирів тризуб» став державним гербом УНР.

 

 

1 1917 піл на Киевщине — С. 300.

 1 Дорошенко Д. Історія України  1917. 192(1  У 2 ч. — Ужгород. 19.(2 — С. 270—271.

09

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр)

Паралельно продовжувалася робота над проектом конституції УНР. Конституцію ухвалила Центральна Рада 29 квітня 1918 р., тобто в останній день її існування1. Відповідно до Конституції «верховним органом влади УНР є Всенародні збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують органи виконавчої і судової влади в УНР» (ст. 23). Вища виконавча влада належить «Раді Народних Міністрів» (ст. 24), а «вищим органом судовим с Генеральний Суд УНР» (ст. 25); місцеве самоврядування представлене «виборними Радами» й «Управами общин, волостей і земель», причому тільки їм «належить єдина безпосередня місцева влада: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через призначених ними урядовців, не втручаючись у справи, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах вирішує Суд Української Народної Республіки» (ст. 26).

Одне з центральних місць у конституції посідають права людини: свобода слова, друку, совісті, «переміни місця перебування», недоторканність «домашнього вогнища», рівність усіх громадян незалежно від походження, віри, національності, майнового стану. Досить докладно Конституція визначала також законотворчу процедуру.

Необхідно зауважити, що за своєю Конституцією УНР мала стати «класичною» парламентською республікою. Водночас за деякими авторитетними свідченнями, зокрема Д. Дорошенка, Центральна Рада в свій останній день обрала М. Грушевського Президентом УНР. Однак достовірних архівних матеріалів не знайдено. Тому цей факт слід розглядати як одну з версій розвитку державотворчого процесу.

Втім, у той час дедалі необхіднішою ставала зміна усього державного механізму і переходу і переходу до її сильної моделі.

Повчальні уроки. Відповідь на це питання лежить у площині двох чинників — зовнішнього і внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначав В. Вин-ниченко, опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина Центральної Ради вважала, що допомогу слід шукати в народі, йдучи назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла «Вільна Україна» зробити гасло «Вільна Україна без холопа і пана», щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне.

1 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 330—335. 70

 § 1. 'Перша- Українська Народна Республіка: державний лад і право

Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась «за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська»1.

Вже 2 березня 1918 р. українські і німецькі війська вступили до Києва. Центральна Рада повернулася, але якою ціною? Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М. Грушевський наголосив, що вона «залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України». У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не «приятелями», а повноправними хазяями.

Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандувача німецьких військ генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження в Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.

Результати такої «дружби» показали себе дуже швидко. «Будучи в гущі народу, — писав В. Винничекко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації «орієнтація на зовнішні сили».

Що ж стосується внутрішнього чинника, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у нерішучих спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський запропонував визнати «всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством»2. Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. На жаль, М. Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило і їхню особисту долю, і долю української державності.

• винничекко В, Заповіт борцям за визволення. — К, 1991. — С. 15. : Грушевський М. Вільна Україна. — К., 1917. — С 12

71

 

І'ояділ 2 Українська національна держашність (листопад 1917—1920 рр.)

  2. Українська держава (період гетьманства)

 

 

§ 2. Українська держава (період гетьманства)

Києві 29 квітня 1918 р. відбувся хліборобський з'їзд, організований за ініціативою Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було обрано гетьманом України. У ніч з 29 на ЗО квітня його прибічники захопили усі держанні інституції й найважливіші об'єкти. Вони опиралися на підтримку військ, які фактично окупували Україну.

Свою діяльність Скоропадський розпочав а відмови від соціальної політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя «в нормальне річище». У концентрованому вигляді все це було викладено в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р.

Взявши на себе «за проханням трудящих» владу, гетьман проголосив своєю метою «добро і користь для усіх нас дорогої України». Серед основних заходів, що пропонувалися П. Скоропадським, були такі: «Права приватної власності як фундамент культури і цивілізації поновлюються повною мірою. І всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються... Поряд 3 тим будуть вжиті заходи по вилученню у крупних землевласників земель за їх дійсною вартістю для наділення земельними ділянками малоземельних селян. Водночас будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на покращання правового становища та умов праці залізничників, які у винятково важких умовах ні на мить не кидали свою відповідальну роботу. На економічному фінансовому полі поновлюються повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватному підприємництву та ініціативі»1.

Як відомо, плани П. Скоропадського залишилися нереалізованими, а його особистість й досі викликає гарячі дискусії. Однак всупереч усій неоднозначності оцінок як тодішніх, так і сучасних дослідників, діяльність П. Скоропадського заслуговує пильної уваги саме з погляду його внеску у розбудову української держави.

Організація державної влади. В. Винниченко зазначає, що деякі політичні сили .іапропонували розглядати гетьмана як «тим-

1 Конституційні акти України   1917—1920 рр. Невідомі конституції України — К, 1992. — С. 101.

 часового президента» України1. Проте було б перебільшенням ставити знак рівності між президентством (тим більше, що цей термін тоді не набув загального визнання) і гетьманством. Режим Скоропадського можна розглядати лише як перший крок на шляху переходу від парламентської до більш ефективної моделі організації влади.

Як зазначав сам П. Скоропадський у своїх «Спогадах», спочатку він «не думав про поновлення в Україні гетьманства», а тільки про дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу розсудливішу владу». «Політичну реформу, — писав П. Скоропадський, — я уявляв собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівна участь усіх класів у політичному житті краю»2.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. «Законах про тимчасовий державний устрій України». Так, виключно гетьману належала «влада управи» в усій Українській державі, він призначав «отамана Ради Міністрів» і за його поданням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його. Гетьман був також «найвищим керівничим всіх зносин української держави з закордонними державами» і «верховним воєводою української армії і флоту», здійснював помилування3.

Крім того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він «затверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили». Парламент же «Законами про тимчасовий державний устрій України» не передбачався. Однак не слід робити поспішних висновків: як Центральна Рада зберігала свої повноваження до скликання Всеукраїнських Установчих зборів, так і гетьман виконував свої функції в обсязі, окресленому цим актом, тільки тимчасово — «до обрання Сейму і початку його діяльності». Про необхідність скликання «Державного Сейму» зазначалося також у гетьманській грамоті від 29 квітня 1918 р. Через кілька місяців було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він, вказуючи на завершення «першого періоду будування Української держави», наголошував на тому, «що настав вже час приступити до вироблення закону, який має заверши-

1 Винниченко В  Відродження нації — Ч. 3. — С 35. : Скоропадський П. Спомини — К. 1992. — С. 84. 98.

ититуїимні акти України — 1917—1920 рр. — С. 102.

 

 

72

 73

 

Ролдхл 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

 § 2. Українська держава (період

 )

 

 

ти нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму»1.

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації в країні поставили його перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня 1918 р. «Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У зазначених випадках влада переходила до Колеги Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: «одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів». Зауважимо, що механізм, визначений цим законом, було використано лише одного разу під час державного візиту гетьмана до Берліну на початку вересня 1918 р. Тоді Колегію очолив голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб.

Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися «напрямок і об'єднання праці окремих секцій» (тобто відомств) за «прикметами як законодавства, так і найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а «керування» її справами покладалось на Генерального Секретаря і «підлеглу йому державну Генеральну Канцелярію». Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно — головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар — державним секретарем.

25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка формувалася з товаришів або, сучасною мовою, заступників міністрів, і розглядала, зокрема, «ті законодавчі та адміністративні пропозиції окремих міністрів, які в силу їх нескладності не вимагали взаємного узгодження відомств у письмовій формі», «проекти штатів і кошторису окремих міністерств» та ін. Порівняно з добою Центральної Ради система центральних органів Української держави не зазнала суттєвих змін.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, іноземних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції — міністерство народного здоров'я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами.

Удосконалювалася і внутрішня структура самих міністерств, які  здебільшого  поділялися   на  департаменти.  Деякі  управління

1 Дорошенко Д. Історія України. — Ч. 2 — С. 399400, 416 74

функціонували у складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при міністерстві юстиції — «Головне управління місцями ув'язнення». Однак найпоказовішою у цьому плані можна вважати реорганізацію міністерства народної освіти, перейменованого законом від 21 червня 1918 р. у міністерство народної освіти та мистецтв. У ньому було створено Головне управління мистецтв і національної культури з власним бюджетом.

Слід звернути увагу на розвиток у період гетьманства інституту державної служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їхніх заступників. Решта чиновників лишалася на своїх посадах. Всі, хто перебував на державній службі або планували поступити на неї, мали скласти «урочисту обітницю» на вірність Українській державі.

Проблеми місцевої адміністрації. На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Насамперед слід зауважити, що «Закони про тимчасовий державний устрій України» практично не зачіпали цих проблем. Лише в гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети. Щоправда, це давало певні підстави передбачати, що така ж сама доля спіткає й сформовані в УНР місцеві органи. Так воно й сталося.

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх замінили так звані «старости», які й очолили місцеві адміністрації. 18 травня було видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядковувалася безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував «помічник-інспектор Державної варти», на рівні повіту — «начальник повітової Державної варти». На перший погляд, ця подія не мала принципового значення, однак насправді вона красномовно свідчила, що нова влада, взявши на озброєння повчальний досвід своєї попередниці — Центральної Ради, прагнула йти шляхом створення «сильної» місцевої адміністрації

За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, та й загалом система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Ці аналогії особливо посилилися після того, як за прикладом колишнього російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. у Києві було сформовано Управління столичного Отамана. Така ж сама інституція, тільки під назвою «Управління міського Отамана», діяла й в Одесі.

75

 

Розділ 2. Українська кицшіиьіі.ни державність (листопад 1917—1920 рр.)

Уже під самий кінець існування Української держави — ЗО листопада 1918 р. — було видано закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про полосні, поштові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями», яким поновлювався інститут колишніх «земських начальників» і утворювалися повітові та губернські ради в сільських справах.

Системою місцевої адміністрації, як і в УНР, «завідувало» міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тодішній державний секретар Кістякобський заявив, що перед міністерством внутрішніх справ стоїть важке зандання впорядкування місцевого життя. У виступі Кістяковського чітко проступає проблема, що ускладнювала ситуацію в Українській державі впродовж її недовгого існування: хронічний конфлікт між місцевою адміністрацією та органами місцевого самоврядування.

Проблема полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В. Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьманської держави «чорносотенно-буржуазною вакханалією». Такої самої думки були й чимало його соратників. Крім того, в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про «національно-український характер» нової держави. Органи місцевого самоврядування також ставилися до гетьмана неприязно. Враховуючи це, б травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб заборонив з'їзд представників міст, що мав відбутися у Києві 9 травня. А деякі органи місцевого самоврядування, наприклад Катеринославська та Одеська міські думи, взагалі були розпущені.

Оскільки ці явища набували повсюдного характеру, 7 червня 1918 р. Ф. Лизогуб розіслав губернським і повітовим старостам телеграми, відповідно до яких «надзвичайні заходи» щодо органів місцевого самоврядування могли застосовуватися тільки у «виняткових випадках». Втім, це не завадило схвалити 29 червня закон про надання губернським старостам права розпускати волосні земські збори та управи. Причому підставою для такого рішення могли стати «шкідливе для місцевого господарства ведення справ» або «зловмисний характер постанови Зборів».

Гетьманська адміністрація активно намагалася сформувати «своє» самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки подальшого протистояння. Програма дій у цій сфері була викладена у Заяві або Декларації, гетьманського Кабінету від 10 травня 1918 р.

76

  2. Українська держава (період гетьманства)

Були збережені земські міські управи, але змінено виборчий закон щодо цих інституцій. Відповідно до нового закону про вибори до земств (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви) від 5 вересня 1918 р. вводилася куріальна система — дві курії залежно від суми земського податку — та інші обмеження. Роз'яснюючи но-иші закон, міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: «Наша куріальна система приведе до того, що земське життя буде направляти середня курія — хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний».

На практиці ці добрі наміри лише посилили конфлікт між державною адміністрацією та українським національним рухом і загальне безладдя в місцевому житті.

У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з великими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому у спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову. Д. Дорошенко, гарячий прихильник гетьмана і деякий час міністр іноземних справ у його уряді, писав, що тепер в Українській державі кадри підбиралися переважно за професійною ознакою, а не за «ступенем національної старанності», як було в часи Центральної Ради. Це викликало різке незадоволення супротивників гетьмана, котрі докоряли П. Скоропадському, що він спирається на дореволюційну російську «номенклатуру».

Зовнішньополітична діяльність. За короткий час в Українській державі була створена дипломатична служба. Сформувалися міністерство іноземних справ у складі двох департаментів: загальних справ і зовнішніх зносин (що поділялися на консульські й дипломатичні відділи), а також відділ друку.

5 травня 1918 р. Рада Міністрів видала постанову про тимчасові дипломатичні представництва Української держави в Німеччині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено і закон «Про заснування посад військово-морських агентів у складі посольств Української держави». 19 і 24 жовтня ухвалені закони про заснування українських посольств у Швейцарії, Фінляндії і Польщі. Самі ж посольства за законом від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольства 1-го розряду очолював «Посол, Посланник або Повноважний Міністр», до його складу входило 12 осіб, а посольства 2-го розряду — «Міністр-Резидент» або «Попірений у справах», і мали вони тільки секретаря та «драгомана» (перекладача).

Нарешті, серед актів, що закладали правову основу зовнішньополітичної діяльності Української держави, можна назвати і ■її   «Про закладення Генеральних Консульств і Консульських

77

 

Розділ 2, Українська нацип

 і (листопад 1917-1920 рр.)

 § 2. Українська держава (період гетьманства)

 

 

Агентств за кордоном», відповідно до якого планувалося відкрити Генеральні консульства у Петрограді та Москві, а також тридцять Консульських агентств в інших країнах. Орієнтири гетьманської дипломаті! були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще а однією — відносинами з країнами — суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх суперечностей — територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме ці проблеми стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями відразу ж виростали інтереси «третіх» держав. Так, на Холмщину і Галичину зазіхала Австро-Угорщина (до речі, у липні вона розірвала укладену з Україною в Бресті угоду щодо Галичини), на Бессарабію — Румунія. Важко просувалися переговори з радянською Росією. Українську делегацію очолював колишній міністр юстиції одного з урядів Центральної Ради, пізніше Генеральний Суддя, сенатор С. Шелухін, а російську — X. Раков-ський і Д. Мануїльський. Переговори тривали з травня до листопада і завершилися практично безрезультатно. Каменем спотикання стала проблема поділу активів і боргів колишньої Російської імперії.

Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною були в центрі уваги української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, зокрема зважаючи на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівалися з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти, з іншого боку, тут лежали власні інтереси Німеччини й Австро-Угорщини.

Не менш активним було дипломатичне життя й у самому Києві, де діяли посольства багатьох країн: Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, дипломатичні місії Грузії, «війська Донського», генеральні консульства Росії, Туреччини й Австро-Угорщини, а також «Австрійське товарообмінне бюро» та «Австрійське бюро друку».

Особливої уваги заслуговує один епізод українсько-німецьких відносин того періоду — візит гетьмана Скоропадського до Берліна. Подібної акції, українська державність ще не знала. Візиту передував обмін телеграмами між гетьманом і імператором Вільгельмом II, а також серйозна підготовча робота, проведена експертами обох сторін, переговори між прем'єр-міністром Ф. Лизогубом і державним секретарем Німеччини фон Гінце.

78

 Предметом переговорів насамперед стали питання кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, проблеми Холм-щини, Криму, Чорноморського флоту, створення української армії тощо. Внаслідок цього візиту гетьман заручився підтримкою Німеччини в усіх справах, що його турбували. На міжнародній арені це мало суттєве значення. Хоча не можна не сказати, що у політичних колах України поїздка гетьмана викликала неоднозначну реакцію.

В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація приводить до несподіваних рішень. 14 листопада 1918 р. з'являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність і силу всеросійської держави» на федеративних засадах. Однак цей крок лише прискорив падіння гетьманства.

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те, що німецьке командування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії. Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з кількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'язок від 24 липня 1918 р. (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії — три), закону «Про політично-правове становище службовців військового відомства» від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу будь-яких «спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер».

Нарешті, у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально і відповідали такій самій кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського). Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад

71

 

 2. Українська національна державність (листопад 1017—1920 р;> І

  2. Українсько держала (період

 

 

291 тис. підофіцерів і солдатів. Реально ж у листопаді 1918 р. чисельність гетьмансько! армії становила близько 60 тис.1

Враховуючи досвід Центральної Ради у справі організації «вільного козацтва», 2 червня 1918 р. гетьман звернувся з листом до військового міністерства, в якому, а одного боку, оголошував ліквідованими «всі приватні шльно-козачі організації» (тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради), а з іншого — доручав йому «негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для організації козацтва на Україні так. щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії». На відміну від Центральної Ради гетьман ставив питання про весь «козацький стан, його права та привілеї, спираючись на наші традиції, в Універсалах і Грамотах Гетьманами України зазначені»2.

Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на момент прийняття рішень. Гетьманський режим доживав останні дні, і його, як і Центральну Раду, нікому було захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії».

Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала істотних амін порівняно з судовою системою УНР. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» йшлося про Генеральний Суд як «найвищого хоронителя і захисника закону та найвищий суд України для справ судівництва та адміністративних». Новація полягала лише в тому, що «Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді- приашчалисл гетьманом. Однак вже 20 травня 1918 р. разом :і іншими комісіями при міністерстві судових справ було утворено й «Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів», а 25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні — «іменем закону Української держави», при цьому скасовувався відповідний закон Центральної Ради.

2 червня 1918 р, було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з іншого, до її здійснення уточнював функції Генерального Суду, сформованого за часів Центральної Ради. Згідно :і цим законом, Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів — цивільного, карного й адмініс-іинного — і виконувати на всій території України функції, що

1 Удовиченко О. /. Україна в війні за державність' історія організації і бойових дій
Українських збройних сил 1917—1921. — К.. 1995. — С. 42—43.

2 Держ.іиніш віітник. — 1918 — Д

80

 до його формування належали російському «Иравительствующему Сенату», а також касаційні функції Головного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка і прийняття якого й визначали кінцеву мету всієї судової реформи.

Нарешті, 8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про Державний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію». Характерною особливістю зазначеного закону було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися «Учреждением Рос-сийского Правительствующего Сената», «Учреждением Судебньїх Установлений» та «Уставом Уголовного и Гражданского Судопрои-зводства».

Фактично новий закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьмана на підставі затвердженого Радою Міністрів подання Міністра юстиції.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів: наявність вищої юридичної освіти і не менш 15-річного стажу роботи «в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора». Водночас закон містив й цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону «Про Державний Сенат» стосувалися прокуратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Генеральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

Скасовувався закон Центральної Ради «Про апеляційні суди» від 17 грудня 1917 р., водночас поновлювалася вища судова палата, щоправда, з деякими змінами, які в основному стосувалися їхніх штатів та вимог до кандидатів на відповідні посади.

Організовувався український нотаріат. Установлювалося, зокрема, що нотаріуси Кисва, Одеси і Харкова повинні були призначатися і звільнятися Міністром юстиції за поданням відповідних окружних судів через старших Голів судових палат.

81

 

Розділ 2. Ух

 і державність (листопад 1917-1920 рр.)

  2. Українська держава (перин) гетьманства)

 

 

Визначившись з верхніми рівнями судової влади, гетьманська адміністрація звернулася і до нижчого. 14 і 21 червня 1918 р. були затверджені дві постанови Ради Міністрів: про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям і про розширення іх підсудності за цивільними позовами.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й суди військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. «Про організацію військово-судових установ та їх компетенції» поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). Справи розглядалися у складі голови і виборних суддів (восьми осіб у вищих судах і чотирьох — у штабних). У засіданнях Вищого військового суду передбачалася участь прокурора і захисника, однак у штабних судах їх «присутність не була обов'язковою». При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знову-таки всі військові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням — «наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української держави»1.

Законодавство Української гетьманської держави. На відміну від Центральної Ради, яка в процесі формування національної правової системи зіткнулася з проблемою застосування російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитись і щодо законодавчої спадщини самої Центральної Ради.

Єдиного узагальнюючого акта, який би однозначно вирішив це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про національно-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з «національного», а з «територіального» розуміння держави. У «Споминах» П. Скоропадського читаємо: «У національному питанні вважав найсильніше підтримувати українські національні прагнення, але не підтримувати в українцях особливої ненависті до Росії і не нав'язувати силою українську культуру, знаючи, що для розвитку будь-якої культури значно корисніше її повільне органічне зростання, ніж поверхневе і примусо-

1 Законодательньїе акти УкрашіскоЙ Держави 1918 гоя Апрель-июнь. — О., 1918. — С. 31—32.

82

 ве щеплення»1. II. Скоропадський висловлювався за розвиток територіально-державного патріотизму. Така позиція Скоропадського призвела до того, що 9 липня 1918 р. закон про національно-персональну автономію було скасовано.

Дія деяких інших актів припинялася також у міру того, як ухвалювалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня 1918 р. гетьман ухвалив закон про українське громадянство. Його основою став «нульовий варіант»: «усі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визнаються громадянами України». Остання стаття зазначеного закону скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2—4 березня того самого року».

Офіційні роз'яснення з приводу чинності попереднього законодавства давали також відповідні відомства. Так, 16 травня 1918 р. міністерство праці розповсюдило циркуляр «Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради» з повідомленням, що всі акти, присвячені робітничому питанню, «якщо вони не скасовані Урядом української Держави», зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося що «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі». Визначалося також, що «законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі», а скасувати закон можна було «тільки силою закону». Що ж до процедури розроблення законів, то їх мали готувати відповідні міністерства і передавати «на обміркування Раді Міністрів», а «по її ухвалі» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом «видавати розпорядження» щодо тлумачення законів, причому всі ці розпорядження знову-таки підлягали «попередньому ухваленню» Радою Міністрів. 2 червня 1918 р. ці загальні положення дістали подальший розвиток у спеціальному акті — законі «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх і про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі визначалися функції уряду в законотворчому процесі, керівництво

1 Скоропадський П. Спомини. — С. 84.

83

 

Роіділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

  3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

 

 

§ 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є посилення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства».

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй черговій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг зробити певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: «В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів І духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».

 творення і перші кроки Директорії. Ще в травні 1918 р українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійни-ки, соціалісти-роволюціонери, соціал-демократи, а також деякі інші українські організації, зокрема «Поштово-телеграфний союз» та «Об'єднана Рада залізниць України» створили так званий Національно-державний союз. У своєму першому зверненні від 24 травня цей Союз звинуватив гетьманський уряд у неспроможності «спасти державу від анархії і безпорядків, встановити тверду владу, засновану на довір'ї народу, і зміцнити Українську державу».

У серпні Національно-державний союз перетворився в «Український національний союз» і його тиск на тодішній режим значно посилився. Програмні цілі нової організації, очолюваної з 18 вересня 1918 р. В. Винниченком, який називав її «єдиним фронтом найголовніших провідних сил українства», полягали, зокрема, у боротьбі за «законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом», проведенні загальних демократичних виборів і захисті «прав українського народу і української держави у міжнародній сфері».

Спочатку діяльність новоутвореної організації, принаймні зовні, здійснювалася у цілком легальній формі. Так, після тривалих переговорів із Союзом Скоропадський, який прагнув порозуміння з українськими колами, 24 жовтня 1918 р. затвердив новий склад уряду, в якому посади міністрів віросповідання, народної освіти, юстиції, земельних справ, праці посіли представники Національного Союзу. Однак різка зміна ситуації, викликана передусім революцією у Німеччині, обумовила і зміну планів цієї організації, що почала готувати відкритий виступ проти гетьмана.

Як згадує Винниченко, 13 листопада 1918 р. Український національний союз ухвалив раніше розроблений план повстання, визначив соціальні, політичні й національні гасла, під якими повинна була відбуватися революція, і приступив до виборів Директорії. До ії складу увійшли В. Винниченко (голова), а також С. Петлюра, Ф Швець, А. Макаренко і П. Андрієвський.

Відразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану і боєздатну силу. В ніч з 14 на 15 листопада 1918 р.

 

кі

 

Розділ 2 Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

з'явилося звернення Директорії до населення, в якому Скоропадського проголосили «насильником і узурпатором народної влади», а його уряд «як антинародний, протинаціональний» — недійсним.

Далі події розвивалися так. Д. Дорошенко згадус: «Фактично кампанія звелася до боротьби за Київ. Провінція була залишена сама по собі і скрізь владарювала анархія..., яка вимощувала собі шлях більшовицьким відділам, що насувалися з півночі»1.

У гетьмана залишилася примарна надія на допомогу Антанти, на яку після поразки Німеччини переорієнтувалася його дипломатія.

Проте, коли війська Директорії 12 грудня 1918 р. захопили Одесу, виявилося, що надії Скоропадського абсолютно безпідставні — підтримка гетьмана не входила в наміри Антанти (чого, втім, не можна сказати про її плани, пов'язані з Добровольчою армією А.Де-нікіна). А коли наступного дня німці, які все ще утримували повстанців, підписали з Директорією угоду про нейтралітет, стало зрозуміло, що гетьмана вже ніщо ж? врятує. Це й зумовило його останній крок — зречення від влади, яко він підписав 14 грудня.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так розпочався третій період новітньої історії української державності. На політичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, але свою попередницю вона нагадувала тільки назвою і деякими загальними рисами. Зміст був іншим

Пошуки «третього шляху». На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралася на певну як теоретичну, так і практичну програми, в арсеналі Директорії були лише загальні гасла. «...Усі соціальні і політичні завоювання революційної демократії будуть повернені, — говорилося у її першому зверненні, — а Українські Установчі Збори твердо й неухильно закріплять їх на вільній Українській землі». Отже, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, але решта питань залишалася без відповідей. Більше того, навіть факт поновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а вгадувався з її повної назви— «Директорія Української Народної Республіки»2.

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних тоді аналогій з Великою французькою революцією. Водночас французька й українська директорії були схожі тільки назвою і кількісним складом.

1 Дарошенко Д. Історія України  1917—1920 — Ч 2 — С 422

2 Пааленко Ю., Хромов Ю, Українська державність у 1917—1919 рр. Історико-гене-
тичний аиаліл К. 1995. — С. 198—199

86

  3. 'Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

На відміну від Центральної Ради Директорія не визначилася зі своїм місцем серед гілок влади, уособлюючи собою її єдність і неподільність.

З моменту свого проголошення Директорія повинна була вирішити принаймні три невідкладні проблеми: визначити свій правовий статус, особливо компетенцію і повноваження, урегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізму і, нарешті, запропонувати саму його модель. Проте цього не було зроблено, і всі зусилля Директорії на ниві державного будівництва мали хаотичний характер, розвиваючись «без штурвалу і вітрил» на основі прецеденту.

Так, цілком стихійно, склався певний розподіл обов'язків між членами Директорії. її голова відав зовнішньополітичними справами, а на Петлюру ще під час виборів були покладені обов'язки Головного отамана. Інші члени Директорії так і не мали чітко окреслених обов'язків. Не існувало ні регламенту, ні іншого документа, який би замінював його і спрямовував внутрішню організацію Директорії. Остання як революційний орган з диктаторськими правами була органом верховної влади і виконувала безроздільно законодавчу і виконавчу, а почасти й судову функції.

Однак у міру розвитку подій виникла нагальна потреба удосконалити нову «революційну» систему управління. В одному з перших актів нової влади — «Сповіщенні Директорії» від 21 листопада 1918 р. — проголошувався намір «найскоріше створити ка-бінет народних міністрів».

На практиці Директорія вдалася до паліативної форми. 5 грудня була прийнята постанова про створення при Директорії «відділів: освіти, фінансів, внутрішніх справ, продовольчих, торгівлі і промисловості, праці, шляхів, пошт і телеграфів, судових, хліборобства і народного здоров'я для тимчасового управління справами, які віднесені до певних міністерств». Відповідно сформувалася і «Рада завідувачів державних справ» як своєрідний тимчасовий уряд, який, втім, не залишив після себе скільки-небудь помітного сліду, припинивши існування напередодні вступу Директорії до Києва.

Нарешті, 9 грудня 1918 р. Директорія створила канцелярію (секретарство) для «тимчасового ведення справ Директорії». Па канцелярію покладалася, зокрема, реєстрація «усіх паперів, що поступали до Директорії», кадрові питання, а також законодавча робота.

Владу на місцях представляли повітові і губернські комісари, яких призначала Директорія. Крім того, були численні «отамани» або «польові командири», у чиїх руках, власне, і зосереджувалася

87

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.>

вся реальна влада у провінції. Водночас стихійно поновлювалася діяльність колишніх органів міського і земського самоврядування, а також Рад робітничих і селянських депутатів.

Ситуація, що склалася, примусила Директорію вдатися до конкретних дій. 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці, де тоді розміщувалася штаб-квартира Директорії, відбулася Державна нарада, в якій, крім членів Директорії, брали участь деякі українські партії, зокрема, есери, соціал-демократи, соціалісти-самостійники та ін. Нарада розглянула питання про подальші перспективи розвитку української державності.

Водночас Директорія опинилася перед альтернативою; або обрати «європейську» модель державного устрою, пов'язану із принципом розподілу влади, розвитком парламентаризму (в українському контексті — скликання Установчих зборів), або ж взяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату і «республіки Рад». У результаті намітився компроміс, який задовольнив усіх, тобто обрали «третій шлях», який полягав у прагненні створити вертикаль трудових рад: на місцях — губернські і повітові, а в центрі — Конгрес трудового народу. Але минуло майже два тижні, поки цей «трудовий принцип», а з ним і головні програмні завдання Директорія конкретизувала у своїй Декларації від 26 грудня.

У цій Декларації, крім соціально-економічних гасел (вони були досить стандартними — робітничий контроль, боротьба зі спекуляцією, «кращі форми соціальних реформ, що досягалися світовою, особливо західноєвропейською, трудовою демократією», «національне примирення і дружнє об'єднання трудової демократії усіх націй, які заселяли українську землю»), особливе значення мало те, що Директорія проголосила себе «верховною владою», уповноваженою «силою і волею трудящих класів України» і знову підтвердила свою тимчасовість: «Отримавши на час боротьби силу і право управління державою з першого джерела революційного права — трудового народу, Директорія передасть свої повноваження тому ж народові».

Крім того, в Декларації конкретизувався і розвивався «трудовий принцип», узгоджений на вінницькій нараді. Зокрема, зазначалося, що влада в УНР «повинна належати тільки класам працюючих — робітникам і селянам, тим класам, які завоювали цю владу своєю кров'ю, а класи «нетрудові», експлуататорські, які годуються працею класів трудових, які знищували край, руйнували господарство і відмітили своє правління жорстокостями і реакцією, не мають права голосу в управлінні державою».

88

  3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

Слід нагадати, що трохи більше року до цього М. Грушевсь-кий на хвилі найбільшої популярності Центральної Ради зовсім інакше уявляв собі перспективи народовладдя: «Рівне виборче право повинні мати пани й мужики, багачі й робітники, освічені і прості, чоловіки й жінки, якого б хто не був народу й віри — усім рівне право. Всім повинен бути доступ до виборних урядів, хто тямущий й може його здійснювати»1.

Однак ситуація різко змінилася і, програючи активній, наступальній більшовицькій пропаганді, Директорія змушена була вдатися до популістських гасел. Щоправда, виникла парадоксальна ситуація. Москва звинувачувала Директорію у «буржуазно-націоналістичній контрреволюції», а західноєвропейська, зокрема французька, преса — в більшовизмі. Декларація Директорії офіційно сповістила про скликання Конгресу трудового народу, якому передавалися «всі верховні права і право повновладно вирішувати всі питання соціального, економічного і політичного життя Республіки». Однак, і цей Конгрес — «революційне представництво організованих працюючих мас» — розглядався як тимчасовий передпарламент, що не міг обиратися, як прямо визнавалося в Декларації, «за удосконаленою формою виборів, дотриматися якої зараз неможливо». Хоча проведення саме загальних і демократичних виборів було одним з гасел антиге-тьманської коаліції українських партій.

Незважаючи на те, що деякі дослідники вважають Декларацію Директорії «тимчасовою конституцією», вона все одно не виходила за межі загальних приписів, і всі конкретні функції і повноваження Директорії тільки «вгадувалися» у її контексті. Наприклад, законодавча функція випливала з того, що Директорія «скасувала всі закони і постанови гетьманського уряду у сфері робочої політики», або з того, що вона повинна була розробити спеціальний акт («Інструкцію») про вибори до Конгресу. Водночас можна зробити висновок, що Директорія як «верховна влада» бере на себе й керівництво владою виконавчою — Радою народних міністрів, про утворення якої вже сповіщала Декларація. У день проголошення Декларації Директорія своїм «Наказом» затвердила Раду народних міністрів у складі 18 осіб: головою Ради народних міністрів і міністром іноземних справ став В. М. Чехівський.

Лише одне положення Декларації безпосередньо торкалося правового статусу уряду — йому доручалося «негайне втілення в життя великих завдань», окреслених Декларацією. Зрозуміло, що

Грушелський М. Хто такі українці і чого вони хочуть' — С 10.

89

 

ИозОїл 2. Українська національнії державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

  3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

 

 

подібна невизначеність і відсутність чіткого розподілу повноважень Директорії і Ради народних комісарів (наприклад, а одного боку, Директорія мала право безпосередньо втручатися у сферу виконавчої діяльності, а з іншого — Рада міністрів також мала певні законодавчі функції) неминуче повинні були призвести до серйозних непорозумінь.

Слід брати до уваги і чинник воєнного часу, коли проблема розподілу повноважень ускладнюється ще й суперечностями між цивільною і військовою владою. Протистояння між ними (В. Винни-ченка і С. Петлюри) різко загострилося напередодні відкриття Конгресу трудового народу України.

Конгрес трудового народу відкрився у Києві наприкінці січня 1919 р. (існують різні версії щодо самого дня відкриття Конгресу — називають 22 і 23 січня. В принципі, кожна з цих дат може вважатися правильною, бо напередодні розпочалися міжфракційні консультації та засідання «Ради старійшин»).

За Інструкцією для виборів до Конгресу трудового народу України (це офіційна назва), затвердженої Директорією 5 січня 1919 р., обиралися 593 делегати, у тому числі 65 — від Західно-Ук-раїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вважається, що на Конгрес прибуло близько 400 делегатів.

Делегати на Конгрес обиралися за куріальною системою — від селян — 377, робітників — 118 і «трудової інтелігенції» — 33. Причому нерівномірним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання: селяни обиралися на повітових селянських з'їздах, а робітники і «трудова інтелігенція» — тільки на губернських. Крім того, враховуючи «значні заслуги робітників залізниць і пошт у часи боротьби з гетьманщиною», передбачалося окреме представництво Всеукраїнського з'їзду залізничників (20) і Всеукраїнського з'їзду поштовиків (10). Отож, представництво від цих двох професійних груп практично дорівнювало представництву усієї «трудової інтелігенції України». При цьому саме визначення того, хто, власне, до неї належить, було нечітким і незрозумілим: «працюючі на ниві народної освіти і службовці народних кооперативів, земських і міських самоврядувань та інших установ державних, громадських і приватних»'.

Слід врахувати й чинник часу. Час, відведений на вибори делегатів Конгресу трудового народу — від затвердження Інструкції

1 ЦІаповал М Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 192В. — С 128

и

 про вибори 5 січня до відкриття Конгресу 22 січня — викликає певні сумніви.

І все-таки, незважаючи на ці обставини, Конгрес порівняно з Центральною Радою має більше підстав вважатися передпарламентом, тому що він формувався на основі хоч і неповноцінного, але територіального представництва. Особливе значення має і той факт, що Конгрес уособлював соборну Україну, і на ньому був урочисто проголошений акт возз'єднання з ЗУНР.

Історичне значення Конгресу полягало ще й у тому, що він (на жаль) був останнім акордом молодого українського парламентаризму, який розпочав шлях від Центральної Ради й обірвався, не встигнувши розвинутися. Для нас важливо, що в умовах громадянської війни, розгулу анархії, розвалу державного механізму і постійної загрози воєнної диктатури в Україні було реалізовано спробу демократичного вибору, широкого обговорення альтернативних варіантів державного будівництва. Інша справа, що класичні парламентські форми роботи Конгресу — процедурні дебати, численні резолюції, поправки, заяви, міжфракційна боротьба поряд з відсутністю реальних важелів управління викликали роздратування у суспільстві.

Під час роботи Конгресу висловлювалися різні, інколи полярні пропозиції — від передачі влади робітничим і селянським Радам і негайного проголошення України «соціалістичною республікою» до формування «Малого Конгресу» з повноваженнями «верховної влади» або стандартного європейського варіанта. Але наближення фронту поклало край діяльності Конгресу. На останньому засіданні 28 січня було прийнято «Закон про форми влади в Україні», позитивне значення якого полягало передусім у тому, що він фактично вперше з моменту проголошення УНР — з листопада 1917 р. — у формі закону (а не політико-правового акта, якими були й Універсали Центральної Ради, й Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р.) визначив засади державного устрою і все-таки набув чинності (на відміну, наприклад, від Конституції УНР від 29 квітня 1918 р.).

Проте цей закон про владу був недосконалим, бо готувався поспіхом під час засідань Конгресу на підставі деяких фракційних резолюцій. Звідси і наявність у ньому декларативних положень, наприклад подяка Директорії за її велику роботу «по визволенню українського народу» або «рішучий протест проти посягань на сність, самостійність і незалежність Української Народної Республіки».

91

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

 5 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

 

 

Цим законом підтверджувався статус Директорії як «верховної влади», щоправда, тимчасової — «до скликання наступної сесії Трудового Конгресу», а також визначалися її повноваження видавати закони, які підлягали ухваленню «найближчою сесією» того ж самого Конгресу.

Відповідно до цього закону виконавчу владу уособлювала Рада народних міністрів, яка затверджувалася Директорією і відповідала перед нею «в часи перерви сесії Конгресу». Проте, окрім цього положення, більше ніщо не конкретизувало повноваження уряду. Якщо ж урахувати і правову невизначеність статусу Директорії (з тексту закону не зрозуміло, чи обмежується її «верховна влада» тільки законодавчими функціями), то стає очевидним, що давня проблема розподілу «сфер впливу» між Директорією і Радою народних міністрів залишилася невирішеною.

У не менш невизначеному становищі опинилися також і Конгрес трудового народу (із закону випливало, що він буде працювати сесійно), та Президія Конгресу (не були окреслені її функції у міжсесійний період). Єдине відносно конкретне положення стосувалося організації шести комісій (з числа делегатів): 1) оборони Республіки, 2) земельної, 3) бюджетної, 4) іноземних справ, 5) продовольчих справ і 6) культурно-освітньої. Планувалося також створення «конституційно-адміністративної» комісії для «підготовчої роботи по виборах до Всенародного парламенту». Кожна комісія «повинна була спостерігати за роботою одного або кількох міністерств». Наприклад, комісія з оборони — за міністерствами військовим, шляхів, пошт і телеграфів, бюджетна — за міністерствами фінансів, торгу і промисловості, державного контролю. Це відразу ж викликало незадоволення виконавчої влади, бо з'явилося роз'яснення, що «комісії створені виключно для полегшення законодавчої діяльності».

А головне — закон відбивав дуалізм позиції Директорії й українських партій у визначенні стратегічних орієнтирів державного будівництва. З одного боку, Конгрес висловився проти «організації робітничої диктатури» і за «демократичний лад в Україні», доручивши своїм комісіям і уряду «підготувати закон для виборів всенародного парламенту Великої Соборної Української Республіки». З іншого боку, він не відмовився від «трудового принципу», вирішивши, що місцева адміністрація повинна «працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорційно від селян і робітників».

92

 Окрім закону про владу, Конгрес ухвалив також Універсал до українського народу, в якому практично повторювалися положення закону, і ноту до народів світу. Але доля розпорядилася інакше: Конгрес вже ніколи більше не збирався. 2 лютого 1919 р. Директорія й урядові установи вимушені були залишити Київ і перебазуватися до Вінниці.

Зрозуміло, що за таких обставин не могло бути й мови про забезпечення стабільного і перспективного державного будівництва. Йшлося про виживання і вирішення проблем, успадкованих від дуже короткого відносно мирного періоду: пошук виходів з глухого кута, в якому опинилася Директорія внаслідок компромісного прийняття «трудового принципу»; спроби подолати розбіжності між Директорією і Радою народних міністрів і, нарешті, розв'язання колізій між самими членами Директори.

Між «трудовим принципом» і «європейським зразком». У Вінниці 8 лютого 1919 р. відбулася чергова Державна нарада. Від попередніх вона відрізнялася тим, що у її роботі, крім представників українських політичних партій, брали участь і деякі члени комісій Конгресу трудового народу України, а проблема, винесена на обговорення, торкалася зовнішньополітичної орієнтації УНР. Результатом наради було рішення про переговори а Антантою, що, у свою чергу, призвело до виходу Винниченка 9 лютого зі складу Директорії (незабаром він взагалі виїхав за кордон) і до відставки прем'єра В. Чехівського, а потім і всього уряду.

13 лютого Директорія затвердила новий склад Ради народних міністрів на чолі я С. Остапенком, а наступного дня — тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці». Відповідно до цього закону, метою якого було урегулювання відносин між урядом і Директорією, законопроекти готувалися «зацікавленими» міністерствами і подавалися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради народних міністрів або Кабінету (до складу цього органу — свого роду «президії» Ради народних міністрів — входили міністри іноземних справ, внутрішніх справ, військових справ, земельних, народного господарства, фінансів, а також з дорадчим голосом — Державний секретар і Державний контролер). У разі їх схвалення законопроекти остаточно редагувалися у Державній канцелярії, потім вносилися на розгляд Директорії, а після її «письмового затвердження» набували чинності.

Звичайно, появу цього закону можна розцінити як позитивний факт, але деякі положення породжували нові суперечності. Так, зо-

»3

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

крема, передбачалося, що «у надзвичайних ситуаціях закони і постанови можуть видаватися без попереднього рішення Кабінету або Ради народних міністрів». Але якщо брати до уваги чинник воєнного часу, коли майже всі обставини — «надзвичайні», то у такий спосіб законотворчі повноваження уряду практично зводилися нанівець. До того ж нічим не обмежувалася можливість членів Директорії втручатися у повсякденну діяльність Ради народних міністрів та окремих міністерств.

Відсутність чітких стратегічних орієнтирів і глибокі розбіжності між різними політичними силами щодо перспектив облаштування української державності, які так і не подолав Конгрес трудового народу, разом з пошуками зовнішніх союзників зумовлювали дивовижний правовий нігілізм уряду і таке ж поблажливе ставлення до нього Директорії. У той момент це влаштовувало обидві сторони. Проте стрімка зміна ситуації на фронті вносила свої корективи у плани тодішніх політиків, і вже 6 березня 1919 р. розпочалася евакуація Директорії з Вінниці у напрямку Проскурова. Упродовж цього місяця сталося кілька подій, що мали велике значення з погляду розвитку процесу побудови держави.

Ще у період евакуації у Вінниці відбулася нарада двох «правлячих» партій — есерів і соціал-демократів, які склали загальну доповідну записку про ситуацію в Україні. Дві основні позиції цієї записки заслуговують на увагу — вимога негайно припинити переговори з Антантою і розпочати пошуки взаєморозуміння з радянською Росією, а також заклик до «проголошення влади в Україні у формі влади рад», щоправда, «не як принципу найкращої організації влади працюючих, а тільки як факту нашої дійсності». У записці констатувалося, що «під впливом більшовицької агітації українські селяни і робітники стали пасивними, тому відмовляються від боротьби з більшовиками, або навіть зовсім переходять на їхній бік».

Водночас відбулася нарада Січових стрільців, які тоді розташовувалися під Проскуровом. У результаті з'явилася їхня Декларація, в якій ішлося про «підтримку радянської влади на місцях, якщо вона забезпечить злагоду і порядок»'.

Зростаюче і загрозливе незадоволення політикою Директорії змусило її вжити традиційні кроки — скликати 11 березня чергову Державну нараду, яка ще раз зафіксувала суттєві політичні розбіжності. Петлюра, зокрема, висловився за трудові ради, «прем'єр Остапенко категорично проти. Нарада так нічого й не вирішила, за-

1 Життя Поділля. — 1919 — 21, 23 берез. 94

 $ 3. «Друга' Українська Народна Республіка (період Директорії)

лишилася без відповіді записка двох партій, а наступ більшовицьких військ знову рішуче вплинув на хід подій. 18 березня 1919 р. Директорія виїхала 8 Проскурова. Петлюра і Макаренко опинилися в Рівному, решта членів Директорії, зокрема Андрієвський, — у Станіславі.

Фактично припинив своє існування уряд, а під «юрисдикцією» УНР залишилася територія між лінією Сарни-Проскуров-Могилів над Дністром і річками Збруч і Буг.

За таких умов центром українського політичного життя раптово став Кам'янець-Подільський. Місто перетворилося в центр опозиції до тодішнього уряду.

У другій половині березня кам'янецька опозиція перейшла до реальних дій. її «трудовий конгрес» (хоча під час обговорення цього питання зазначалося, що «немає представництва робітників») прийняв резолюцію, в якій висловив своє ставлення до поточного моменту: «Україна є самостійною і незалежною Республікою, у якій вся влада належить об'єднаним Радам Робітничих і Селянських Депутатів за принципом пропорційності»1.

На фоні паніки, що виникла в Кам'янці, над яким нависла загроза, за відсутності вищого керівництва і швидкої «совєтизації» населення «ліва» частина української демократії (за свідченням Винниченка) разом з місцевим Трудовим конгресом, спираючись на кам'янецький гарнізон, створила Комітет охорони республіки. Його очолив колишній голова Ради народних міністрів Чехівський. 22 березня 1919 р. Комітет оприлюднив своє звернення, в якому пояснив причини свого створення — «в виду дезорганізації державного апарату і можливих внаслідок цього безпорядків і порушень спокою» «тимчасового представництва центральної влади Республіки». У зверненні Комітету практично були відтворені основні положення резолюції повітового Трудового конгресу про рішучий поворот політики УНР у бік пошуку взаєморозуміння з більшовиками і державного будівництва на «радянському ґрунті». Грушевський відмо-мюся увійти до складу Комітету, пояснюючії своє рішення необхідністю виїзду за кордон. Однак тоді ж, 22 березня, його обирають почесним співголопою конгресу, а напередодні на шпальтах місцевої газети він надрукував привітання Комітету, де констатував «параліч центру» і підкреслив, що немає нічого «небезпечнішого, ніж очікувати» якихось інструкцій і розпоряджень, а також наголосив, що «у тій важкій, критичній обстановці, у якій ми перебуваємо, усе

1 Життя Поділля. — 1919 — 22, 23 берез.

 

 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр )

  3. 'Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

 

 

спасіння у самодіяльності дрібних клітин нашого національного організму»1.

Діяльність Комітету розпочалася дуже активно — були призначені комісари усіх міністерств, припинена евакуація. Однак сил у нього було замало, щоб утримувати ситуацію під своїм контролем. До того ж програма Комітету викликала негативну реакцію тих сил, які інакше уявляли собі орієнтири української політики.

Тим часом на фронті встановилася певна стабілізація, і після переговорів з Директорією, прагнучи уникнути кровопролиття, 28 березня 1919 р. Комітет заявив про свою самоліквідацію.

Слід зазначити, що є різні оцінки ролі Комітету охорони республіки. Винниченко, наприклад, вважав, що в умовах «безладдя і безсилля отаманської влади» це була реальна спроба змінити ситуацію на краще, його опоненти для характеристики цієї події використовують лише один термін — «переворот». Проте незалежно від подібних полярних оцінок безспірним є факт: виступ у Кам'янці потягнув за собою різке «полівіння» тодішнього політичного курсу. Як зазначив сам Петлюра у ході міжпартійних консультацій, що відбулися у Рівному в перших числах квітня, «утворення соціалістичного уряду — завдання моменту».

Ці партійні консультації цікаві ще й тим, що показують позицію деяких партій, передусім у питанні реформування самої Директорії та уряду. Так, 5 квітня українські есери і соціал-демократи, які, власне, й ініціювали реформування нового уряду, виробили спільні вимоги до Директорії. Відповідно до цих вимог вона могла ухвалювати закони тільки після їх прийняття Радою народних міністрів, а «повноправний кворум» для прийняття рішень мав «складатися з трьох членів». Спеціально зазначалося, що «у сфері управління члени Директорії видають свої розпорядження тільки через певні міністерства». Що стосується уряду, то призначення «прем'єр-міністра здійснюється «за згодою» політичних партій, і прем'єр «у взаєморозумінні» з ними формує кабінет.

Тоді ж у Рівному відбулася чергова Державна нарада — вона завершила череду подібних заходів на цьому часовому відрізку. Наступна нарада була скликана тільки восени і стала останнім зібранням, на якому хоча б якусь роль відігравали члени комісій Конгресу трудового народу, у подальшому вони зійшли з політичної сцени. Знову обговорювалася проблема трудових рад і знову обговорення закінчилося практично безрезультатно.

 Нарешті, після інтенсивних дебатів 9 квітня 1919 р. було затверджено новий уряд на чолі з Б. Мартосом, а 12 квітня він оприлюднив свою Декларацію. У ній підкреслювався соціалістичний характер уряду і те, що у внутрішній політиці він «буде прагнути до зміцнення демократичного ладу, і в першу чергу будуть вжиті самі енергійні заходи, щоб скрізь організовувалися робітничо-селянські трудові Ради для контролю за діяльністю місцевих властей»1.

За тих умов більшість положень Декларації мала пропагандистський характер. Втім, є й інша, досить авторитетна думка І. Мазепи, який позитивно оцінював потенційні можливості тодішнього уряду. Наприклад, він посилається на спільне засідання Директорії та уряду 27 квітня у Здолбунові, де практично вперше після проголошення УНР конкретно обговорювалася програма діяльності Ради народних міністрів.

Однак можна тількіи гадати, чи вдалося б тоді досягти певної стабілізації: 29 квітня командувач Південно-Західного фронту В.Оскилко зробив спробу «правого» заколоту. У наказі «Військам Української Республіки» він проголосив, що «усунув зрадницький уряд і вступив у командування усіма збройними силами придніпровської України».

За переворотом Оскилка стояли політичні сили, що утворювали «правий табір», зокрема українська партія соціалістів-самостій-ників. На відміну від діячів «лівого табору» у Кам'янці, Оскилко жодним словом не згадав про трудові ради, а навпаки — на противагу <радянському принципу» видав спеціальне звернення «До губернських, повітових, волосних управ, до всіх земельних управ, до місцевого самоврядування», яке містило вимогу «обрати негайно голову Директорії з правами тимчасового президента республіки» і обіцянку «при першій можливості скликати народне представництво з правами установчих зборів». Отже, впродовж одного місяця сталися дві події, що вочевидь продемонстрували наявність глибокого розколу у підходах українських політичних сил до вибору моделі державного устрою.

Спроба заколоту, яку здійснив Оскилко, завершилася повним провалом. Він зумів заарештувати у Рівному майже усіх міністрів, але не зміг «нейтралізувати» Петлюру, що й визначило його долю. Вже наступного дня заколотник мусив шукати притулку у Польщі. Однак, незважаючи на те, що виступ Оскилка тривав тільки два дні, наслідки його були тяжкими, бо призвели до ліквідації фронту.

 

 

1 Життя Поділля — 1919. — 21 берез

•н,

 1 Громада (Кам'янець-ІІодільський). — 1919. — 19 черв.

 97

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

  3. 'Друга» Українсько Народна Республіка (період Директори)

 

 

У перші дні травня Петлюра видав наказ про евакуацію з Рівного до Галичини. Отож, Директорія втратила всю територію Наддніпрянської України. Заколот Оскилка, який у своїх зверненнях прямо заявив про підтримку Андрієвського і Иетрушевича, певною мірою розв'язав руки Петлюрі. У травні з'явився закон «Про зміни у персональному складі Директорії», за яким усі її постанови набували чинності «тільки тоді, коли у засіданні брав участь Головний Отаман С. Петлюра», а двома днями пізніше — 9 травня — Петлюра був обраний Головою Директорії.

Підбиваючи підсумки діяльності Директорії з моменту евакуації з Києва, слід наголосити, що в жодному принциповому питанні вона так і не визначилася. Насамперед це стосується стратегії державного будівництва — парламентаризм або «трудовий принцип». Залишилося нерозв'язаним питання розподілу компетенції між Директорією і Радою народних Міністрів. Єдине, у чому остаточно окреслилася чітка тенденція, — затвердження не тільки фактичного лідерства Петлюри, а й на законодавчому рівні. Травневі постанови Директорії стали початком режиму його особистої влади.

Ситуація, що склалася, в Україні на початку 1919 р., була дуже важкою і суперечливою, а головне — змінювалася майже калейдоскопічно. Окрім військ УНР і «червоного» Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсіснка, треба назвати Збройні Сили півдня Росії, очолювані Денікіним. На півдні десантувалися війська Антанти, Буковину захопили румуни. В січні-квітні Закарпаття було окуповане чехословаками, а наприкінці червня польські війська захопили Східну Галичину.

Взявши під свій контроль усе Придніпров'я, Уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки дуже швидко опинився у такому самому становищі, як і Директорія.

Руйнівна економічна політика, жахливий терор, взагалі все те, що, за влучним висловом Христюка, становило систему «коміса-родержавства», викликали різке незадоволення населення, яке вилилося у широке повстання проти радянського уряду Раковського.

Уже в березні 1919 р. повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частину Полтавщини, а у квітні українські соціалісти-ре-волюціонери і соціал-демократи створили Всеукраїнський революційний комітет і Головну військову раду (пізніше — Головний повстанський штаб).

У таких умовах сам перебіг подій цілком природно поставив питання про координацію дій усіх українських політичних сил. З цією метою після нелегких переговорів між повстанцями і Директорією,

98

 війська якої вже 3—4 червня знову встановили свій контроль над Ка-м'янець-Нодільським, було підписано угоду про спільні дії.

Один з пунктів угоди спеціально наголошував на необхідності «організації місцевої влади на трудовому принципі», оскільки цей принцип був одним з фундаментальних у політичній платформі партій, що очолили повстання, і взагалі відповідав настроям широких верств українського селянства.

Отже, Директорія, прагнучи злагоди, ще раз підтвердила, що йтиме саме цим шляхом. 2 липня 1919 р. у Кам'янці, що став тимчасовою столицею УНР, відбулася ще одна нарада, на цей раз напівофіційна за участі центральних комітетів двох «правлячих» тоді партій — соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, а також галицьких соціал-демократів і деяких міністрів. У постановах, прийнятих цією нарадою, передбачалося чотири пункти: найшвидше розробити закон «Про нормування компетенції і взаємовідносин між Директорією і Радою Народних Міністрів»; завершити реорганізацію Директорії; утворити «Військову Раду», передусім для контролю за хаотичною діяльністю численних отаманів; вжити заходів «для найскорішого внесення... закону про Ради — місцеві органи, побудовані на трудовому принципі».

Однак впливали на політику Директорії не тільки «радянсь-кофільські» тенденції і спроби прийти до згоди з повстанцями. Не менш важливим чинником були відносини з лідерами ЗУНР, які уособлювали зовсім інший напрямок — тоді він вважався «правим».

Принагідно слід звернути увагу на загальну ситуацію, що склалася наприкінці червня-липня 1919 р. Під ударами поляків виснажена Українська Галицька армія опинилася на шматку території південно-східної Галичини, причому 25 червня Рада держав Антанти вирішила передати управління Східною Галичиною Польщі. У цьому рішенні вказувалося на «необхідність захистити безпеку і власність населення від звірства більшовицьких банд» і в майбутньому його право вільно визначити свою державну належність, але фактично Антанта «благословила» окупацію Східної Галичини. Отже, не маючи сил чинити опір полякам, лідери ЗУНР на початку липня 1919 р. опинилися перед вибором: або відступати на територію Румунії, або, природніше, — йти на угоду з військами УНР. Га-личанське командування прийняло єдино можливе рішення — направити керівництву УНР телеграму такого змісту: «Галицька Армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, щоб усі сили використати для спільної боротьби з більшовиками і визволити від них Наддніпрянську Україну. Питан-

ТІ

-утг

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

 § 3. 'Друга- Українська Народна Республіка (період Директори)

 

 

ня про долю Галичини повинно бути передане для вирішення мирної конференції».

Боротьба «соборним фронтом», як говорили тоді, збільшувала воєнний потенціал УНР, але водночас мала й негативний бік. Щодо останнього можна назвати цілу низку причин, включаючи й особисте суперництво за лідерство, але один з найважливіших пунктів розбіжностей стосувався саме шляхів розбудови держави — політичні кола ЗУНР виступали проти «радянського» принципу у будь-яких його проявах і прагнули європейської моделі.

Отже, балансуючи між «лівими» і «правими», повстанцями і «галичанами», Директорія була змушена рахуватися і з зовнішніми чинниками. А вони були не на користь «радянськофільстпа». Прагнення до міжнародного визнання і, зокрема, до взаєморозуміння З Антантою вимагало відмови від будь-яких кроків, що могли дати підставу для звинувачення у більшовизмі. Крім того, революція у Європі йшла на спад, про що свідчили події в Угорщині.

Злободенна того часу проблема державного устрою відбилася і на міжпартійних відносинах. Так, 11 серпня 1919 р. ЦК УСДРП надіслав листа своїм «колегам» з ЦК УПСР з вимогою підтримати «звернення про загальне виборче право». Під таким формулюванням розумівся перехід на європейський варіант розвитку. Відповідальний момент, внутрішня і зовнішня ситуація, зазначалося у цьому листі, «вимагає, щоб Уряд став на шлях чіткої демократичної політики».

Врешті-решт, після тривалих дискусій, остаточний вибір був зроблений, і 12 серпня 1919 р. Рада народних міністрів УНР прийняла Декларацію, яка проголосила перехід до нового етапу будівництва Української держави на основі європейської моделі.

Звичайно, ніхто «урочисто» не проголошував відмову від ідеї трудових рад — зміна курсу випливала з самого змісту Декларації: замість терміна «ради» йшлося про органи самоврядування, які мали обиратися на підставі загальновизнаних демократичних засад.

Організація державної влади і територіальний устрій (серпень 1919 — листопад 1920 рр.). Серпнева Декларація остаточно визначила стратегічний напрям державного будівництва, який вже не змінювався до останніх днів УНР Які ж характерні риси цієї стратегії?

Для відповіді на це запитання слід пригадати основні засади, на які спиралися попередники Директорії. Як відомо, Центральна Рада сповідувала соціалістичні ідеї, гетьман Скоропадський же, навпаки, відстоював «ринкову економіку». Лідери «другої» УНР довго коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гасла-

100

 ми», однак поступово «антирадянська» орієнтація дістала перевагу і серед них.

Так, якщо у зверненні «До населення Соборної України» від 17 вересня 1919 р. зазначалося: «Петлюра, Українське Республіканське Військо, Український Соціалістичний Уряд є. Вони будуть жити й працювати до того часу, поки буде жити доблесний волелюбний Народ Соборної України...», то через два місяці Петлюра на політичній нараді 26 листопада у Старокостянтинові вже не використовує «соціалістичної» термінології: «Самостійна Україна якщо буде, то буде тільки як демократична республіка. Переговори з більшовиками не роблять нас самих більшовиками. Ми завжди будемо самі собою»'.

Нарешті, остання крапка була поставлена Декларацією нового кабінету В. Прокоповича, сформованого 26 травня 1920 р., що свідчило про цілковиту зміну курсу на користь «ринкового» вибору.

Що стосується територіального устрою, то виникла парадоксальна ситуація. Формально Директорія сприйняла ідею земельного поділу України. Але у реальному житті все залишалося по-старому з урахуванням саме губернсько-повітової моделі. ЗУНР дістала статус області.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що впродовж 1917— 1920 рр. Україна існувала як унітарна держава, яка весь час (за винятком періоду гетьманства) тяжіла до федералізації

Щодо проблем організації державної влади в УНР, то вони в основному були такі

Після серпневої Декларації на перший план виходить ідея найскорішого скликання парламенту, обраного на загальних, рівних і прямих виборах. Більше того, уряд УНР навіть доручив Міністерству іноземних справ підготувати відповідний проект закону. Але війна з армією Денікіна, що розпочалася у жовтні, і наступні драматичні події, пов'язані з невдачами збройних сил УНР, перешкодили втіленню цих планів.

Протягом 1920 р. про необхідність скликання повноцінного законодавчого органу в офіційних документах УНР мова йшла досить часто. Втім, ця ідея так і не вийшла за межі декларації про наміри, і Директорія продовжувала спиратися тільки на наради з військовим керівництвом і політичними партіями.

Чимало було проблем й у виконавчої влади — єдиної влади, існуючої того часу. По-перше, логічно завершився процес реорганізації самої Директорії. їй листопада 1919 р. у Кам'янці відбулося

• Сімом Петлюра. Вибрані твори і документи — К_, 1994. — С. 166.

101

 

Розділ 2. Українська

 державність (листопад 1917—1920 рр.)

  3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

 

 

останнє засідання Директорії у тодішньому її складі. У зв'язку з виїздом за кордон членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця було прийнято постанову, згідно з якою «верховне керівництво справами Республіки» покладалося на С. Петлюру. Цією постановою він уповноважувався «іменем Директорії» затверджувати всі закони і постанови, прийняті Радою народних міністрів. Цей документ розглядається як черговий крок на шляху остаточного поновлення «диктаторства» Петлюри. Проте слід звернути увагу і на повноваження, надані А. Макаренку і Ф. Швецю. Вони мали право, зокрема, «укладати прелімінарні договори і політично-мілітаристські договори від імені УНР з іншими державами». Отже, на цьому етапі ще рано говорити про повне закріплення «керівної» ролі Петлюри, оскільки, принаймні формально, відбувся певний перерозподіл влади між членами Директорії; усі внутрішні функції зосередилися в руках Головного Отамана, а зовнішні були передані тим, хто виїхав за кордон. Тільки в період після 21 травня 1920 р., коли Петлюра, який уособлював тоді Директорію, скасував повноваження А. Макаренка і Ф. Швеця, він став одноособовим керівником Української держави.

По-друге, тривав процес урегулювання відносин між Директорією (або самим уже Петлюрою) і Радою народних міністрів. Ситуація виявилася настільки складною, що навіть у зверненні «До населення Соборної України» треба було застерегти, що «між Директорією і Радою народних міністрів царює повна злагода і розуміння щодо управління нашою державою».

Основою розбіжностей стало питання: якою мірою Директорія як «верховна влада Республіки», або її «колективний глава», може втручатися у конкретну повсякденну діяльність Ради народних міністрів, роль котрої у виконавчій вертикалі так і не була чітко визначена?

Прагнучи знайти на нього відповідь уряд (прем'єр І. Мазепа) на своєму засіданні, що відбулося 14 лютого 1920 р. у Кам'янці за польської окупації, прийняв новий «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР». Згідно з цим законом не пізніше 1 травня 1920 р. передбачалося скликання передпарламенту під назвою «Державна Народна Рада», а до цього моменту Директорія повинна була здійснювати свої повноваження виключно через Раду народних міністрів. Однак Петлюра, який перебував у той час у Варшаві, відмовився затверджувати цей закон. Він не бажав зв'язувати себе ніякими новими законами щодо своїх прав на «верховну владу» і навіть образився, що Рада міністрів поставила

102

 питання про його компетенцію як голови Директорії і Головного Отамана.

У вирі взаємних претензій і звинувачень минуло ще кілька місяців. Власне підбивався підсумок усьому процесу розбудови української держави у 1917—1920 рр., суть якого полягала, у поступовому переході від парламентської до президентсько-парламентської моделі організації влади. Саме так можна оцінити два закони — «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР» і «Про Державну Народну Раду УНР», затверджені Петлюрою 12 листопада 1920 р. за кілька днів до краху УНР.

Відповідно до цих законів верховна влада в УНР «тимчасово організується шляхом розмежування і координації державних функцій між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів».

До компетенції Директорії, яка вже повністю ототожнювалася :і п Головою, належало затвердження «прийнятих Державною Народною Радою законів», «прийнятих Радою Народних Міністрів призначень і звільнень», «прийнятих Державною Народною Радою домовленостей з іншими Державами», а також призначення Голови Ради народних міністрів, членів уряду та деякі інші повноваження.

У свою чергу, до повноважень Державної ради як органу законодавчої влади, крім безпосередніх функцій у цій сфері, належали: контроль за діяльністю уряду, призначення комісій, складання державного бюджету і контроль за його виконанням, «розгляд питань про запозичення та Інші державні зобов'язання», розгляд і затвердження міжнародних угод, проголошення стану війни.

Водночас, як і раніше, залишався невизначеним статус уряду. З одного боку, «прем'єр» призначався Директорією, яка, за його пропозицією, затверджувала і членів уряду, але, з іншого боку, Рада народних міністрів була відповідальною за свою діяльність перед Державною Народною Радою. Остання могла висловити недовір'я уряду в цілому або окремому його членові, що тягло за собою їхню відставку. У законі нічого не було сказано і про місце уряду в системі виконавчої влади. Допускалося «паралельне законодавство», оскільки уряд у період, «коли Державна Народна Рада не функціонує», наділявся правом видавати постанови, які після затвердження Головою Директорії набували «сили закону».

На відміну від «верховної влади» система міністерств з їх традиційним поділом на відділи (департаменти), починаючи з часів Центральної Ради, не зазнала істотних змін.

Підсумкову оцінку діяльності державного апарату дав сам Петлюра 28 листопада 1920 р. у своєму таємному посланні тодіш-

103

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

ньому Голові Ради народних міністрів А. Ливицькому: «Повна ревізія і система пристосування до державних потреб була зроблена тільки у Міністерстві іноземних справ, в інших міністерствах ця робота, часто з причин від самого Міністерства не залежних, не могла бути проведена»1.

Проблеми, що стояли перед центральними органами, повною мірою стосувалися і діяльності місцевої влади. У результаті остаточної відмови від «совєтства» визначилася і структура місцевих органів, точніше, вона просто збереглася, бо після всіх експериментів з трудовими радами залишилася вже відома вертикаль комісарів — волосних, повітових і губернських — і паралельно органи місцевого самоврядування, які стихійно поновили свою діяльність після повалення гетьманства.

Повноваження комісарів полягали в основному у нагляді за виконанням розпоряджень центральної влади, у мобілізаційній роботі, керівництві міліцією, інформуванні населення про діяльність уряду. Спостерігалася тенденція до розширення повноважень місцевих комісарів порівняно з повноваженнями, які вони мали в часи Центральної Ради. Найвиразніше це виявилося у статусі губернського комісара — вищого представника адміністративної влади в губернії, який наділявся правом видавати обов'язкові постанови про захист громадського порядку, спокою і республіканської злагоди. Відповідальність за невиконання постанов губернського комісара обмежувалася штрафом або арештом на строк до трьох місяців.

Практично неурегульованими Інструкцією «Пре тимчасову організацію влади на місцях» залишилися питання взаємовідносин комісарів, які уособлювали місцеву адміністрацію, та органів самоврядування. Згідно з цією Інструкцією місцеві комісари виконували певні координаційні функції щодо волосних, повітових і губернських управ, які безпосередньо займалися різними господарськими справами. Крім того, комісари здійснювали загальне керівництво органами самоврядування у містах.

25 червня 1920 р. «для відтворення і поновлення влади УНР в усіх сферах державного життя у місцевостях України, що звільняються від ворожої окупації» вводився інститут «цивільних прифронтових комісарів Уряду УНР при штабах армій, дивізій і рівних їм фронтових груп».

Слід також зазначити, що українська влада прагнула активізувати діяльність органів місцевого самоврядування, які, втім, за свідченням сучасників, не мали для цього ніяких засобів.

1 Українська революція Документи. 1919—1920. — Нью-Йорк. 1984 — Т. 2. — С 376

104

  3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії.)

Судова влада. 1 грудня 1918 р. Директорія вирішила: «Суд на території УНР здійснюється іменем УНР», потім наприкінці місяця повідомила про свій намір ліквідувати Державний Сенат, а 2 січня 1919 р. затвердила закон про поновлення діяльності Генерального Суду під назвою «Найвищий суд». 24 січня були також поновлені апеляційні суди, засновані ще Центральною Радою. Крім того, Директорія зберегла ті інститути, які функціонували з «російських» часів і не були скасовані українською владою. Так, 19 лютого Директорія ухвалила закон «Про вибори і призначення мирових суддів».

Звичайно, громадянська війна і тут внесла свої корективи. 28 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про надзвичайні військові суди. За цим законом такі суди діяли «у місцевостях, де проголошено військовий стан або стан облоги, а також у театрі воєнних дій». Якщо мати на увазі, що на підставі закону від 24 січня 1919 р. на всій території України оголошувався військовий стан, не залишається сумнівів, що «класичне» правосуддя відтіснилося на задній план.

Вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню і негайно виконувалися. Щоправда, особи, засуджені до страти, мали право протягом шести годин після проголошення вироку звернутися з проханням про помилування або пом'якшення кари до «Верховної влади», тобто до Директорії, а «в діючій армії — до Головного Отамана».

Законодавство. У час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силу закони колишньої Російської імперії і Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради і гетьманства. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, — це проблема колізій з попередніми і паралельними системами законодавства.

Щодо законодавства «ворожої сторони» позиція Директорії була абсолютно однозначною. Наприклад, 17 травня Голова Директорії затвердив постанову Ради Народних комісарів «Про анулювання на території України чинності законів і декретів як так званого Радянського Українського, так і Радянського Російського Урядів і про поновлення чинності законів УНР».

Директорія не скасувала у повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, проти якого виступала. Вона досить обереж-то ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його занадто «лівим». Не була поновлена чинність Конституції УНР і цілої низки інших законодавчих актів, зокрема земельного закону, принципові положення якого, втім, майже не відрізнялися від попе-

105

 

Раіділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

реднього. Навпаки, у чомусь він був навіть радикальним, бо порівняно із законом Центральної Ради вдвічі зменшував норму землі, що закріплювалася за «дрібними господарями» — до 15 десятин.

Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський — шлях часткового скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Наприклад, 24 січня 1919 р. Директорія скасувала закон колишнього гетьманського уряду від 9 липня 1918 р. «про відміну закону 9 січня 1918 р. про національно-персональну автономію і скасування національних міністерств». У національній політиці Директорія виходила з тих самих засад, що й Центральна Рада, тому без будь-яких проблем вона поновила чинність цього закону.

Загалом законодавство «другої» УНР можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності «швидкого реагування» на конкретні обставини. Звідси і відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного і кримінального законодавства.

Те ж саме стосується і державного права. Крім уже відомих тимчасових законів про форму влади в УНР, слід назвати і проект Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу за часів «другої» УНР поклав сам Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 р. урочисто пообіцяв «розробити й прийняти Конституцію». Але минуло ще два місяці, перш ніж уряд УНР створив урядову комісію з розроблення нової конституції Української держави. Комісія завершила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлений нею проект був оприлюднений вже на території Польщі. У ньому закріплювалась модель президентсько-парламентської республіки, визначена у законі «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР» від 12 листопада 1920 р.

Ситуація в країні впливала на пріоритети законотворчості. У цей час економічні проблеми відійшли на другий план і регулювалися тільки окремими актами. Крім земельного закону, слід назвати також закони про «Про Державну Українську Грошову Одиницю» від 6 січня, «Про хлібну повинність а урожаю 1У19 року» від 15 серпня 1919 р, «Про надзвичайний одноразовий податок» від 31 травня 1920 р. тощо. «Військове» ж законодавство, навпаки, розвивалося дуже активно: 13 січня Директорія ухвалила закон «Про призов на військову службу», 18 січня — «Про прийом у діючу армію УНР добровольців», 26 січня — «Про поповнення армії і фло-

іос

 $ 3. 'Друга' Українсько Народна Республіки (період Директорії)

ту», 17 лютого — «Про мобілізацію старшин і службовців-учите-лів», 6 квітня — «Про загальний достроковий призов на виконання військової повинності народжених у 1900 році», 31 липня — «Про мобілізацію службовців державного контролю» і чимало інших, включаючи різні постанови, укази та інструкції, що детально регламентували ці питання. На забезпечення виконання військової повинності та інших обов'язків був спрямований і затверджений 26 вересня 1920 р. закон «Про реєстрацію населення, що проживає на території УНР».

Негативно впливала на стан законодавства також відсутність належної законодавчої процедури і чіткої системи нормативно-правових актів. Як і Центральна Рада, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони і постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларація та універсал.

Закон «Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР» містив спеціальний розділ, який так і називався «Законодавство УНР», але він не тільки не вирішував старих проблем, а й породжував нові. Досить сказати, що повноваженнями приймати закони наділялася як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів.

Всі перелічені проблеми обумовили значну увагу українських лідерів до колишнього російського законодавства, чинність якого не припинялася. Про це свідчить інформація міністра юстиції А. Ли~ вицького: «...Зараз провадиться робота з перекладу законів колишньої Російської імперії, прийнятих Українською Республікою, на державну мову», оприлюднена 7 серпня 1919 р. у газеті «Нова Рада» (для розуміння слів, «ужитих УНР» слід нагадати, що за законом Центральної Ради від 25 листопада 1917 р. зберігалася чинність російського законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам).

Ідею «українізації» колишнього російського законодавства бачимо і в уже згаданому посланні Петлюри до Левицького від 20 листопада 1920 р. У цьому посланні йдеться також про необхідність «творчої роботи уряду» у справі кодифікації і видання законодавства УНР, що, однак, залишилося лише наміром.

Проблеми військового будівництва. У Директорії, яка підняла повстання проти гетьмана Скоропадського, на відміну від Центральної Ради, не було жодних сумнівів щодо того, чи потрібні Українській державі збройні сили, спроможні захищати її незалежність. 24 листопада 1918 р. Петлюра підписав «Наказ Армії УНР»,

107

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

  3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

 

 

параграфом першим якого проголошувалося створення республіканських збройних сил «для оборони Української Народної Самостійної Республіки і захисту всього трудового народу». Однак, як і в багатьох інших випадках, проблеми виникли тоді, коли треба було визначати концепцію формування української армії Розглядалося кілька її варіантів: від набору добровольців (саме цю ідею підтримували Січові стрільці) до організації збройних сил на зразок Червоної армії

Своє бачення цієї проблеми висловив і Винниченко, який взагалі вважав, що «вся система організації військової влади не відповідала завданням революції, які були висунуті життям». Особливе занепокоєння викликала недостатня, на його думку, національна свідомість офіцерського складу, а також служба у лавах української армії значного числа російських офіцерів. До речі, цей факт визнавався й «іншою стороною». Так, один з найвідоміших діячів білого руху генерал Дроздовський писав, що значна частина українських офіцерів вороже ставиться до української ідеї.

Враховуючи ці обставини і виходячи з необхідності «організації революційної і соціалістичної армії», Винниченко виступив з проектом відкриття «старшинських шкіл», до яких приймалися б політично свідомі селяни. Крім того, він запропонував заснувати інститут політичних комісарів. Однак Петлюра не погодився з пропозиціями свого постійного «опонента». У результаті з усіх можливих варіантів був обраний найпростіший — масова мобілізація. Згідно з відповідним законом про її проведення, прийнятим 27 листопада 1918 р., усі громадяни, які пройшли муштру в усіх видах армії й на флоті, здатні носити зброю, від 20 до 35 років включно, і старшини до 43 років повинні «негайно стати до лав армії УНР для захисту завоювань революції і боротьби з гетьманатом і гетьманською поміщицькою владою, для завоювання землі і вільних прав трудовому народові і щоб забезпечити республіканський устрій та демократичні порядки в УНР»1.

Завдяки мобілізаційним заходам збройні сили Директорії у листопаді налічували близько 150 тис. штиків. Однак сталося те, проти чого застерігали лідери Січових стрільців — армію заполонили декласовані елементи, які стали тягарем для формування боєздатних частин. До того ж у Директорії не було ні фінансових, ні інших ресурсів, у тому числі й належного командного складу для утримання таких збройних сил. Це, до речі, виявилося й у самому законі

1 Закони і розпорядження у справі при.юву д<> війська. — Кам'янгць-Подільський 1919 — С. 2.

108

 про мобілізацію, за яким усі громадяни, які підлягали призову, повинні були прибути добре взутими, одягнутими по можливості у військовий одяг, зі зброєю, якщо хто має.

Саме у цьому законі — хоча були, звичайно, й інші причини— Є. Коновалець бачить корені такого явища, як «отаманія», або •отаманщина». Як і в інших випадках, вину за «отаманію» українські лідери перекладають один на одного: Винничонко звинувачує Петлюру, Коновалець — взагалі усіх членів Директорії, вважаючи, що всі вони, за винятком Винниченка. бажали створити собі військову частину, на яку можна було б спиратися «як на свою власну гвардію».

Саме «отаманщині» приписують ганебні єврейські погроми. Характерно, що радянська історіографія однозначно негативно оцінювала «петлюрівшину», а вчені — представники української діаспори, навпаки, також однозначно представляли Петлюру як переконаного борця з погромами і взагалі з антисврейськими настроями.

Якщо звернутися до офіційних документів УНР, то у багатьох з них йдеться про необхідність активної протидії погромам. 27 травня 1919 р. був прийнятий закон «Про створення особливої слідчої комісії для розслідування иротиєврейських погромних дій». А 26 серпня з'явився відомий «Наказ Головнокомандування військ УНР», підписаний Петлюрою, у якому він закликав українських воїнів не мувати себе «ганебними діями» і «не соромити нашу державу перед усім світом». Історична правда полягає в тому, що С. В. Петлюра і уряд УНР не змогли відвернути трагедію українського єврейства, хоча й намагалися зробити це у міру своїх сил і можливос-

Повертаючись до безпосередніх проблем військового будівництва, зазначимо, що, як і багато в чому іншому, формування української армії розпочиналося фактично «в-третє», якщо брати до уваги віхи становлення самої української державності.

Не вистачало амуніції, зброї, майже не було технічного забезпечення, авіації, особливо відчувалася слабкість кінноти. На початку січня 1919 р. в армії налічувалося близько 50 тис. воїнів при 140—150 гарматах. У травні їх залишилося 14—15 тис. — усього ..івізій, об'єднаних у три групи: Запорізький корпус, Корпус Січових Стрільців та Волинська група.

Паралельно діяла Українська Галичанська армія, кількісний склад якої оцінюється по-різному. Вважається, що у липні 1919 р.

.«ьчик С. Трагічна сторЬоса української революції. Снмон Петлюра та єврейські м в Україні (1917 — 1920) // Симон Петлюра та українська тцкш.ільна рево- — К . 1995. — С. 165—217

109

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр )

річку Збруч перейшли від 60 до 85 тис. вояків, а в січні 1920 р. їх кількість становила близько 20 тис. Зрозуміло, що для успішної боротьби навіть об'єднаними зусиллями цього було мало.

Серед заходів, спрямованих на зміцнення українських збройних сил, слід відзначити реалізацію ідеї, запозиченої у Червоної армії, організатори якої, втім, також не були оригінальними. Йдеться про інститут комісарів, народжений ще Французькою революцією, змінилася тільки назва. 13 травня 1919 р. було прийнято закон «Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях».

Державні інспектори, яких тоді називали «правою рукою й очима вищої центральної влади», повинні були в основному інформувати про ситуацію у військах (вони не мали права втручатися в «оперативну й адміністративну» діяльність командирів), але «у крайніх випадках» мали право негайно звільнити з армії «ворожих і ненадійних елементів», невідкладно «повідомляючи про це відповідне начальство, уряд і головного отамана». Однак, якщо дії інспектора визнавалися безпідставними, він «підпадав під відповідальність за законом «Про надзвичайні суди».

Сучасники позитивно оцінювали цей закон, оскільки він сприяв зміцненню дисципліни і порядку у військах, хоча, звичайно, сприймався неоднозначно.

Поступово українська армія отримала і власні статути: у 1919 р. був затверджений статут внутрішньої служби, а у 1920 р. статут гарнізонної і польової служби.

Українські політичні сили навіть в умовах смертельної небезпеки не зуміли консолідуватися, а міжпартійні чвари посилювалися ще й наддніпрянсько-галицькими непорозуміннями, а затим і конфронтацією між командуванням обох армій.

Зовніишя політика. Відразу після приходу до влади Директорія зіткнулася з проблемою, розв'язати яку прагнули і її попередники. Нагадаємо, що Центральна Рада починала з контактів з Антантою, а потім переорієнтувалася на Німеччину. Гетьман Скоропадський, розпочавши розвивати відносини з Німеччиною, після п поразки знову намагається поновити контакти з Антантою. Директорія ж опинилася перед вибором — або Антанта, або радянська Росія.

Перші зовнішньополітичні акти Директорії, насамперед її Декларація, ще не визначили пріоритетів і містили заклик розвивати дружні иідносини з усією світовою спільнотою. Але цей заклик не був підтриманий. Антанта, до якої він передусім був звернений, займала вже зовсім протилежну позицію і не згадувала про свої ко-

110

 § 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

лишні «аванси». Остаточно розвіялися і перспективи знайти порозуміння з Москвою.

Отже, як «промосковський», так і європейський орієнтири зовнішньої політики УНР виявилися примарними, а у квітні 1919 р. Директорія проголосила політику «опори на власні сили». Однак вже у другій половині цього року система орієнтирів Директорії знову змінюється, і УНР входить у сферу зовнішньополітичного впливу Польщі, яка з недавнього противника перетворилася у головного союзника. Результатом цього став українсько-польський договір від 21 квітня 1920 р., який і сьогодні викликає неоднозначні оцінки, адже за воєнну й іншу підтримку Україна йшла на значні територіальні поступки. М. Грушевський вважав, що цей договір означав «польську окупацію правобережної України». На думку ж С. Петлюри, «розуміння з поляками треба розглядати як тактичний хід для налагодження зв'язків з Європою».

Крім «польської орієнтації», українські лідери шукали й інших союзників. Саме тому натиск робився на відносини з країнами Чорноморського басейну. Крім того, 1920 р. характеризується й спробами домовитися з бароном Врангелем. А все це разом зумовило зовнішньополітичні невдачі УНР, зокрема те, що «великі держави Європи», за визнанням Петлюри, «не хотіли розуміти української боротьби».

їй

 

Розділ 2. Українсько національна Осржавнхсть (листопад 1917-1920

  4. Західно-Украінська Народна Республіка

 

 

§ 4. Західно-Україиська Народна Республіка

творення ЗУНР. Вслід за Російською багатонаціональною імперією почала розпадатися й Австро-Угорська монархія. Політичні кола поневолених нею народів готувалися до захоплення влади у свої руки. Здійснюючи відчайдушні спроби врятувати монархію, 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І Габсбург видав маніфест, який передбачав перетворення напівабсолютистської Австро-Угорщини у федеральну державу. Союзні «коронні землі» дістали право створити свої представницькі органи — «національні ради». У зв'язку з цим, а також передбачаючи можливий крах монархії, 18 жовтня 1918 р. у Львові за ініціативою так званої Української парламентарної репрезентації (парламентської фракції українських депутатів в австрійському парламенті) був скликаний з'їзд усіх українських депутатів від Галичини і Буковини обох палат австрійського парламенту, галицького і буковинського крайових сеймів, по три представники від кожної з основних політичних партій краю (національно-демократичної, християнсько-соціальної, радикальної і соціал-демократичної), а також від духовенства і студентства1.

З'їзд зі свого складу заснував Українську Національну Раду — як вищий представник нацюнально-ігалітичних інтересів українського народу в Австро-Угорщині. її главою (президентом) був обраний голова Української парламентарної репрезентації Євген Пет-рушевич. Згідно із затвердженим на з'їзді статутом Української Національної Ради (УНР) вона була наділена правом і обов'язком «реалізувати у відповідний момент право українського народу Австро-Угорщини на самовизначення і вирішити державну долю усіх населених ним областей» імперії2.

На з'їзді було піднято і гостро дебетувалося питання про майбутню державну належність західноукраїнських земель. Думка була одна — у майбутньому вони повинні возз'єднатися з усією Україною. Однак у даний момент це возз'єднання, як вважала більшість делегатів, було неможливим. По-перше, західноукраїнські землі поки ще перебували у складі Австро-Угорщини, і тут були австро-угорські війська. По-друге, враховувався той важливий політичний чинник, що у проголошених на Паризькій мирній конференції про-

1 Історія України / Кер. авт. кал. Ю. Зайцев — Л . 1996. — С. 240.

2 Діло. — 1918 — 20 жовт.

 грамних «14 пунктах» післявоєнного мирного переустрою Європи президента США В. Вільсона народам, які населяють Австро-Угорщину, гарантувалося право на самовизначення аж до утворення самостійних держав. Росія ж розглядалася як єдина держава, єдиний народ. Оскільки гетьман України П. Скоропадський не виключав приєднання України на федеративних засадах до складу Росії, то й західноукраїнські землі увійшли б до її складу, що вважалося, враховуючи імперіалістичну політику російських властей, небажаним, таким, що суперечить українським національним інтересам1.

Навіть Український національний союз у Києві, який готував у цей час повстання проти гетьмана, надіслав до Львова повідомлення про небажаність негайного приєднання Галичини до гетьманської України, бо це зміцнило б становище гетьмана2. Тому обережність учасників з'їзду була виправданою

Українська Національна Рада негайно приступила до активної діяльності. 19 жовтня вона видала Маніфест, у якому було записано: 1) усі українські землі в Австро-Угорщині, зокрема, Східна Галичина, північно-західна Буковина й українські повіти Закарпаття утворюють єдину українську територію; 2) ця територія конститусться як Українська держава; 3) усім національним меншинам пропонується обрати своїх представників до складу Української Національної Ради; 4) Українська Національна Рада найближчим часом розробить конституцію нової держави, побудованої на ократичних засадах установленням загального, рівного, таємного, прямого виборчого права з пропорційним представництвом, з правом національно-культурної автономії національних меншин; 5) на майбутній мирній конференції український народ повинен мати своїх власних представників, тому австрійські власті не мають права говорити від його імені3.

Отже, 19 жовтня 1918 р. є днем початку процесу утворення на західноукраїнських землях незалежної української держави. Цей процес тривав деякий час і був завершений у листопаді. Спочатку західноукраїнські землі ще продовжували входити до складу Авст-ро-Угорської монархії, оскільки остаточно порвати з нею місцеві політичні діячі не наважувалися. Не було визначено й назву держави, її точні межі.

: Історія держали і права України / За ред акад АПрН України А Й. Рогожина. — К. 1996. — Ч 2 — С 86.

'■ Ярославин С Визвольна боротьба на Західно-украінських землях у 1918—1923. — Філадельфія. 1956. — С 29.

: Литвин М. ?., Наумечко К. Е. Історія ЗУНР. — Л . 1995. — С. 28—29.

113

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

  4. Західно-Украінська Народна Республіка

 

 

УНР утворила три комісії (делегатури) з функціями вищої виконавчої влади — загальну (під керівництвом Є. Петрушсвича), організаційну для Галичини (на чолі з К. Левицьким) і організаційну для Буковини (на чолі з О. Поповичем). Була також утворена Президія УНР, яка представляла Раду у період між її сесіями (на чолі з Є. Петрушевичем)1.

Представників закарпатських українців у складі УНР, її виконавчих органах не було, оскільки події розвивалися стрімко, без попередньої підготовки. Група закарпатських політичних і національних діячів надіслала тільки до Львова повідомлення, що Закарпатська Україна повністю солідаризується з Галичиною і бажає приєднатися до складу Української держави2.

У неділю, 20 жовтня, на площі Св. Юрія у Львові відбувся багатотисячний мітинг, на якому К. Левицький повідомив народові, який зібрався, про утворення української держави, рішення УНР, що було сприйнято з великою радістю.

21 жовтня в Народному будинку зібралося близько двох тисяч делегатів з усієї Галичини. Було одностайно затверджено Статут УНР, схвалено її склад і дії3.

Незабаром делегація УНР на чолі з Є. Петрушевичем виїхала до Відня для переговорів з австрійськими властями. До того часу більшість депутатів Ради, як і галицьких політичних діячів загалом, ще не звільнилася від австрофільських поглядів, проімпера-торських ілюзій.

Поки делегати у Відні безуспішно пробували потрапити на аудієнцію до імператора, події розвивалися досить стрімко. Австро-Угорщина розпадалася. 24 жовтня 1918 р. проголосила свою незалежність Угорщина, 28 жовтня — Чехословаччина, 29 жовтня — Сербо-Хорвато-Словенська держава (Югославія). 28 жовтня у Кракові була утворена Польська ліквідаційна комісія, яка мала за мету перейняти в усій Галичині владу від австрійських властей і передати її до складу Польщі.

Австро-Угорський уряд обіцяв, щоправда, українській делегації «рівне з поляками право на утворення самостійного державного організму», але це були пусті слова.

У Львові стало відомо, що на 1 листопада 1918 р. Польська ліквідаційна комісія призначила перехід влади в Галичині до Поль-

1 Кульчицькип В. С, Тищик Б. Й. Історія держави і права України — К, 2001. —
С. 170.

2 Макарчук С. А. Українська республіка галичан. — Л., 1997. — С. 42

3 Литвин М. Р., Наумепко К. Є. Історія ЗУНР — С. 29.

114

 щі. Були призначені воєнні коменданти Галичини і Львова, які дістали наказ — опір «непольського населення» придушити, учасників суворо покарати1.

Отже, українцям треба було діяти, причому негайно. Оскільки делегати УНР перебували в нерішучості, ініціативу взяла на себе Українська військова організація, що виникла у вересні 1918 р. у Львові. Вона утворила Центральний військовий комітет на чолі з сотником Українських січових стрільців Д. Вітовським.

Незважаючи на те, що достатніх збройних сил в українців у Галичині поки що не було, а єдина регулярна військова частина — легіон Українських січових стрільців — перебував далеко (у Чернівцях), військовий комітет вирішив діяти. У Львові — столиці краю — у його розпорядженні було лише 1,5—2 тис. солдатів і офіцерів. Водночас тут перебував багатотисячний австрійський гарнізон, діяла польська військова організація, яка налічувала кілька тисяч кадрових військових і добровольчі формування цивільного населення. Справу міг вирішити лише фактор раптовості.

У ніч на 1 листопада 1918 р. українські частини захопили усі стратегічно важливі об'єкти міста. На ратуші було піднято блакитно-жовтий прапор. Д. Вітовський доповів Українській Національній Раді (УН Раді), що влада у місті перебуває в руках українців. Услід за Львовом українці взяли владу у свої руки в усій Східній Галичині — теж мирним, безкровним шляхом. Цей факт не викликає подиву, якщо врахувати, що населення краю більше ніж на дві третини складалося саме з українців.

Значення цієї знаменної події важко переоцінити. Вперше з часів Галицько-Волинського князівства корінне населення західноукраїнських земель знову стало господарем на своїй землі, вільним вершителем своєї долі.

У цей же день, 1 листопада, УН Рада видала два звернення: «До населення міста Львова» і «Український народ». У них повідомлялося, що «волею українського народу на українських землях Ав-стро-Угорської монархії утворилася Українська держава», що вищу владу в ній до скликання парламенту здійснює УН Рада, що старі органи влади й управління ліквідовуються, а владу на місцях до утворення постійної системи органів влади й управління повинні взяти у свої руки у містах, селах (громадах) і повітах українські організації. Усі військовослужбовці, все населення української національності, все цивільне населення закликалося стати на захист своєї держави.

Б. й., Вівчаренко О. А., Лешкович, Становлення державності в Україні (1917—1922). — Коломия, 2000 — С. 20.

115

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

  4. Західно-Украінська Народна Республіка

 

 

Характерно, що вже в цих перших правових актах зазначалося, що всім громадянам Української держави, незалежно від національності і віросповідання, гарантувалася «громадянська, національна і віросповідна рівність». Усім національним меншинам пропонувалося обрати своїх представників до складу УН Ради.

До прийняття своїх законів та інших нормативних актів на території Української держави з метою недопущення хаосу і беззаконня повинно було діяти австрійське законодавство, якщо воно не суперечило принципам і засадам української державності.

Хоча взяття українцями влади у свої руки відбулося, як зазначалося, безкровно, мирним шляхом, однак незабаром польська військова організація у Львові, а пізніше і в інших місцевостях краю розпочала воєнні дії, що переросли у справжню криваву війну. Своїми силами нечисленне польське населення краю було не в змозі п вести, тому безпосередньо з Польщі почали спішно перекидатися до Галичини нові військові частини.

5 жовтня 1918 р. УН Рада видала свій програмний Маніфест, в якому викладалися засади і цілі діяльності Ради, створення економічних, політичних і правових основ Української держаки. Маніфест проголошував, що в утвореній за волею народу державі «...не буде поневолення нації нацією, не може бути панування багатих та економічно сильних над бідними. В Українській державі усі громадяни незалежно від мови, віри, роду, стану або статі будуть по-справжньому рівнями... а демократичний лад, заснований на загальному, рівному виборчому праві, починаючи від громадян і закінчуючи державою, забезпечить у ній верховенство демосу, масам трудящих. Землероб і робітник будуть основними керівними силами держави». У Маніфесті повідомлялося про скликання найближчим часом парламенту, який здійснить земельну реформу, внаслідок якої землі поміщиків та інших великих землевласників перейдуть у власність малоземельних і безземельних селян. «Робітниче законодавство забезпечить робітникам 8-годинний робочий день, дасть забезпечення в старості та у випадку втрати працездатності, повну охорону праці».

Усі державні органи, «цивільна і військова влада повинні забезпечувати у країні спокій і порядок та публічну безпеку». Для захисту своєї землі, свого народу всі громадяни, здатні носити зброю, закликалися вступати до лав української армії1.

9 листопада 1918 р. на засіданні УН Ради була визначена офіційна назва держави — Західно-українська Народна Респуб-

1 Західнп-Украінська Народна Республіка 1918—1923. Історія. Кер. авт. кол. й віди ред. О. Карпенко — Івано-Франківськ. 2000. — С. 110—112.

116

ліка (скорочено — ЗУНР). До її складу, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські комітати (повіти) Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-Угорської монархії, де компактно проживало корінне українське населення. Держава ЗУНР охоплювала територію з шістьма млн населення (у тому числі українців — 71 %, поляків — 13 %, румунів, мадярів та ін. — 2 %).

Щоправда, Північну Буковину незабаром захопила Румунія. У вересні 1919 р. Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексію. Що стосується Закарпаття, то воно так і не визволилося з-під влади Угорщини. У січні 1919 р. західну частину цього краю, а у квітні всю його територію захопила Чехословаччина. Паризька конференція юридично «узаконила» і цю анексію (Сен-Жермен-ський договір).

Отже, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн осіб.

Центральні органи влади ЗУНР. 9 листопада 1918 р. УН Рада сформувала уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Леви-цьким. У складі уряду було 14 секретарств (міністерств), які очолювалися державними секретарями: внутрішніх справ (Л. Цегельсь-кий), зовнішніх зносин (В. Панейко), фінансів (К. Левицький), військових справ (Д. Витовський), юстиції (С. Голубович), торгівлі і промисловості (Я. Литвинович), земельних справ (С. Баран), шляхів сполучень (І. Мирон), пошт і телеграфу (О. Писецький), праці і соціальної опіки (А. Чернецький), громадського здоров'я (І. Куро-вець), освіти (тимчасово О. Барвинський), віросповідання (О. Бар-зинський), громадських робіт (1. Макух).

Було створено ще й продовольчий відділ, який прирівняли у правах до секретарства (на чолі з С. Федаком).

За партійним складом вісім державних секретарів належали до національно-демократичної партії, два — до радикальної, один — до соціал-демократичної, один — до християнсько-громадської, один був безпартійний.

10 листопада, коли Державний секретаріат приносив урочисту присягу на вірність українському народу та державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівництва; робити все необхідне для возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, шукати можливості створення єдиної соборної незалежної України.

З метою з'ясувати ситуацію в Україні УН Рада 8 листопада 1918 р. направила у Київ до гетьмана II. Скоропадського свою делегацію. Вона мала своїм завданням просити в гетьмана воєнної допо-

117

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

моги для ЗУНР. Друга делегація на чолі з держсекретарем зовнішніх зносин В. Панейком була направлена до Парижу, щоб відстоювати інтереси ЗУНР на Паризькій мирній конференції

13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши «Тимчасовий Основний закон». У ньому закріплювалася назва держави, її територія і кордони»; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися усі громадяни держави без будь-яких обмежень, у тому числі незалежно від їх національності, віросповідання або статі. Вищим органом влади мали стати Установчі збори (або Сейм). До його обрання ця влада буде належати Українській Національній Раді, а виконавча — Державному секретаріату. Гербом ЗУНР було затверджено золотого лева на блакитному тлі щиту, прапором — блакитно-жовтий1.

Проголошення незалежної Української держави, визволення від багатовікового гноблення та експлуатації з боку чужоземців викликали у населення західноукраїнських земель хвилю патріотизму, прагнення працювати на благо своєї держави і народу. У багатьох містах і селах відбувалися урочисті збори, вуличні походи, церковні молебні.

Місцеві органи влади й управління. Ще 1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно а яким на території Галичини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний поділ— повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося обрати відповідно міських, общинних (громадських) комісарів і колективні органи при них, які представляли усі верстви населення — так звані «прибічні ради». У повітах належало обрати повітових комісарів і повітові національні ради. Усі названі органи населення мало обрати шляхом загальних, прямих виборів.

У першій половині листопада ці вибори відбулися. На багатолюдних зборах і вічах майже в усіх містах, селах і повітах були обрані відповідні комісари і містечкові, сільські та повітові «прибічні» і національні ради.

Комісарами населення обирало, як правило, людей авторитетних, патріотів, які мали хоча б деякий управлінській досвід і бажання працювати на благо рідного краю. Передусім, це стосується

1 Західно-Укриінська Народна Республіка 1918—1923. Історія. — С. 169. 118

  4. Західно-Українська Народна Республіка

інституту повітових комісарів: їх обрали з числа колишніх державних службовців, суддів, адвокатів, священників, учителів, тобто це були люди, яких населення знало і поважало.

Повітові комісари, у свою чергу, допомагали в організації виборів низової ланки державного апарату — містечкових і сільських (фомадських) комісарів. Ніхто з жителів не позбавлявся права участі у виборчих зборах, права голосу.

Були випадки, коли містечкові і сільські комісари призначалися повітовими комісарами (наприклад, у прифронтових населених пунктах, де не було можливості провести вибори).

Загалом слід наголосити, що українське населення приступило до розбудови основ своєї суверенної держави дуже активно. Воно розганяло австрійську адміністрацію, роззброювало гарнізони, жандармерію. Почався запис добровольців в українську армію.

Що стосується різних суспільно необхідних і корисних державних служб — комунальних, зв'язку, залізниць тощо, то їх не ламали, не ліквідовували, українська держава лише взяла їх під свій контроль і забезпечення. Службовці цих служб, технічний персонал залишалися на своїх місцях, ніякої національної дискримінації не відбувалося. Поляки, євреї, австрійці та інші могли залишатися на своїх робочих місцях, їм належало тільки присягнути на вірність українській державі.

Після виборів сільських, містечкових і міських комісарів у деяких повітах почали провадити наради — з метою інформування про найближчі цілі та завдання, про прийняті УН Радою і урядом закони та рішення, обмін досвідом та ін.

Вища, законодавча влада у той час продовжувала належати Українській Національній Раді. Однак уже на початку її практичної державної діяльності виявилося, що вкрай необхідно розширити склад Ради делегатами з місць, зробити його більшим представницьким органом, схожим на справжній парламент. З цією метою 15 листопада 1918 р. було прийнято закон «Про поповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю». Згідно з законом слід було обрати по одному делегату від усіх 52-х повітів ЗУНР, а також від міст: Львова — 4, Чернівців — 2, Станіслава — 2, Перемишля — 2, Дрогобича — 1, Тернополя — 1 тощо.

Вибори відбулися з 22 по 26 листопада. Склад УН Ради збільшився до 152 делегатів. За соціальним складом більшість делегатів були селяни і робітники. Інтелігенція і клерикали були у меншості. Що стосується політичних переконань, то переважна більшість, навіть соціалісти, стояли на ліберально-національних позиціях. Практично увесь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкоту-

119

 

Роіділ 2. Українська ішціои

 державність (листопад 1917-1920 рр )

  4. Західно-Ухраїмська Народна Республіка

 

 

вали вибори, а євреї й австрійці вважали за краще триматися з боку, щоб не бути втягнутими в українсько-польський конфлікт.

Тоді ж, у листопаді 1918 р., було прийнято ще кілька важливих законів. Так, 16 листопада було видано закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки». У ньому зазначалося, що тимчасово на території ЗУНР залишається чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечить інтересам, суті та цілям Української держави. Сучасники тих подій так пояснюють цей факт: «Це рішення було необхідним, якщо ЗУНР хотіла бути справжньою правовою державою. Видати у достатній кількості нові оригінальні закони за короткий час неможливо, тому повинні були залишатися старі, щоб не було хаосу, які підлягали поступовій заміні або змінам»1.

У законі від 16 листопада далі зазначалося, що всі службовці державних та інших установ, які дадуть письмове зобов'язання чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях, що вищим виконавчим органом у державі, якому підпорядковуються всі адміністративні органи, є Державний секретаріат; що у повіті «представником і основним органом адміністрації с український державний повітовий комісар»; що повітових комісарів надалі вже не обирає населення, а призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ; що повітовим комісарам підпорядковуються повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. Але суди, пошта, телеграф, залізниці підпорядковувалися тільки центральній владі. Повітові комісари, у свою чергу, повинні були призначати (і звільняти) сільських, містечкових і міських комісарів. Вони також мали право розпускати місцеві громадські ради і призначати нові вибори. У законі було регламентовано повноваження повітових і нижчих комісарів.

Зміїш у структурі вищих органів влади й управління. 22 листопада 1918 р. українські частини після боїв з переважаючими силами поляків були вимушені залишити Львів. Українські установи і організації переїхали до Тернополя. Тут уперше майже у повному складі зібралася поповнена новими делегатами УН Рада. З'ясувалося, що найчисленнішою є фракція національно-демократичної партії на чолі з А. Горбачевським. До складу Ради були обрані най-відоміші люди краю — письменники Василь Стефаник, Антон Кру-шельницький, Омелян Попович; професори, наукові співробітники Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Дарвинський,  митрополит Андрій  Шептицький,  сня-

1 Стахій М. Західна Україна та політика Польщі   Росії і Заходу (1772—1918) — Скректои. 1958. — Т. 3. — С. 53,

120

 щеннослужителі Андрій Бандера, Степан Онишкевич. адвокати і правознавці Сидір Голубович, Роман Иерфецький та ін.1

У Тернополі в грудні 1918 р. були переобрані старі і новоство-рені постійні комісії Ради: зовнішніх зносин, військових справ, фінансова, земельної реформи, освіти та ін. Тут же подав у відставку уряд і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем.

Незабаром, однак, український уряд вирішив перебратися ближче до фронту і до західних кордонів держави — до Станіслава. 4 січня 1919 р. тут відбувалося чергове засідання УН Ради, на якому були прийняті нові важливі закони. Зокрема, була створена Президія УН Ради у складі голови (він же голова Ради) і чотирьох його заступників, яка організовувала сесії Ради, визначала їхній порядок денний, керувала секретаріатом.

На цьому засіданні відбулися вибори голови (президента) Ради. Ним був обраний Є. Петрушевич.

4 січня було засновано ще один дуже важливий державний орган — Виділ (комітет) УН Ради. Він складався з президента Ради, дев'яти членів і виконував функції колегіального глави держави. До компетенції комітету входило: призначати уряд (як і окремих міністрів), а також здійснювати його відставку; представляти державу у зовнішніх зносинах; затверджувати і оприлюднювати закони; проголошувати амністії та ін.

Комітет обирався на строк діяльності УН Ради і перед нею ж був відповідальним. Рішення приймалися більшістю голосів. Для наявності кворуму вимагалася присутність шести членів комітету.

Окремим законом (від 4 січня) делегатам УН Ради було надано право депутатської недоторканності, безплатного залізничного проїзду, їх звільнили від військової служби.

На цій же сесії була обговорена програма і новий склад уряду на чолі з С. Голубовичем. Депутати їх схвалили. Залишалася чинною пропозиція УН Ради, звернена до національних меншин, створити у складі уряду польське, єврейське та австрійське секретарства (міністерства). Однак вони не скористалися цією пропозицією.

Вважаючи себе органом тимчасовим, який опинився при владі через збіг обставин, УН Рада у березні 1919 р. прийняла закон «Про скликання Сейму Західно-украінської Народної Республіки», а у квітні — виборчий закон2. Однопалатний сейм повинен був обиратися на основі загального, рівного, прямого виборчого права таєм-юш голосуванням. Активне виборче право надавалося громадянам

1 Кугутяк М Галичина: сторінки історії Нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р) — Івано-Франківськ. 1993 — С. 144—145

п В. С, Тищик Б. Й Історія держави і права України — С 174

121

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)

з 21 року, пасивне — з 25 років. Депутатів (послів) передбачалося обирати за національно-нропорційною системою, тобто за кожною національністю (відповідно до її кількості) закріплювалася певна кількість депутатів. З 226 депутатів сейму українці повинні були обрати 160, поляки — 33, євреї — 27, австрійці — 6 депутатів. Таким чином, це гарантувало усім національним меншинам можливість мати своїх представників у парламенті. До речі, такого демократичного на державному рівні забезпечення прав нацменшин при виборах законодавчих органів світова виборча практика не знала. Щоправда, провести вибори, скликати сейм у ЗУНР не вдалося у зв'язку зі зміною обстановки на фронті.

Органи охорони громадського порядку. Терміново формувалися в державі й органи охорони громадського порядку. Ще на початку листопада під час виборів місцевих органів влади й управління у багатьох населених пунктах населення обирало також так звану «народну міліцію». Вона повинна була стежити за порядком, охороняти міста і села від мародерів, бандитів, кримінальщини. Однак оскільки до її складу обирали часто людей некваліфікова-них, випадкових, або таких, що намагалися лише ухилитися від військової служби, вона далеко не завжди відповідала своєму призначенню.

Тому УН Рада вже в листопаді 1918 р. розпорядилася сформувати українську жандармерію за зразком колишньої австрійської. До речі, в Австро-Угорщині вона не відігравала ролі політичної поліції, як у Росії, а в основному була кримінальною Було прийнято рішення створити корпус державної жандармерії, його очолила Команда української держжандармсрії на чолі з Головним комендантом. На місцях створювалися окружні й повітові команди жандармерії, міські і сільські. Приймали в жандармерію добровольців з числа військовозобов'язаних, а також окремих колишніх жандармів, які не скомпрометували себе антинародною діяльністю, з огляду на їхній досвід. Жандармерія підпорядковувалася держсекрета-ріату внутрішніх справ.

Навесні 1919 р. чисельність жандармерії в ЗУНР була така: близько ЗО офіцерів, 1 тис. жандармів і 4 тис. стажерів. Народних міліціонерів налічувалося близько 3 тис.

Судово-прокурорські органи. Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. 21 листопада 1918 р. УН Рада прийняла закон «Про тимчасову організацію судів і судової влади»1. Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували

1 Збірник законів, розпорядків та обіжників. — Станіслав, 1918. — С. 4—5. 122

 § 4. Західно-Українська Народна Республіка

виконувати суди колишньої Австро-Угорської монархії під керівництвом держсскретарства юстиції. Виходячи з цього всі старі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли залишатися на своїх місцях.

Оскільки цей захід був тимчасовим, викликаний об'єктивною необхідністю, то незабаром секретарство юстиції розгорнуло активну діяльність з перебудови усієї судової системи. Було видано розпорядження про утворення на території ЗУНР судових округів (12) і судових повітів (130). Визначивши точний національний склад населення, секретарство юстиції розпорядилося провести вибори суддів (1 мандат від 40 тис. жителів), причому знову-таки кожна національна меншина могла обрати своїх суддів. У такий спосіб слід було обрати 144 судді окружних судів, з них 102 українці, 25 поляків, 17 євреїв.

Оскільки кваліфікованих суддів-українців, патріотів свого народу не вистачало, УН Рада 11 листопада прийняла закон «Про скорочення підготовчої судової служби». Йдеться про обов'язкове суддівське стажування для випускників юридичного факультету та інших осіб, які не мають суддівської або адвокатської практики. Раніше строк їхньої передсуддівської практики був три роки, тепер його скоротили до двох років.

У зв'язку з воєнним станом тимчасово була призупинена діяльність інституту суддів-присяжних. Були прийняті закони і розпорядження про провадження судочинства українською мовою (однак у місцях компактного проживання національних меншин за їх вимогою можна було провадити судочинство їхньою рідною мовою), широке введення в нього принципів гласності, змагальності, демократизму, права обвинуваченого і підсудного на захист та ін.

Продовжуючи реформу судової системи, УН Рада 11 лютого 1919 р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції — для розгляду кримінальних справ (окружні й повітові суди повинні були розглядати цивільні справи). Судді цих трибуналів призначало секретарство юстиції, затверджувала призначення УН Рада або її комітет.

Трибунали діяли у складі одного або трьох судців. Вищою, лругою, інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, і третьою — Найвищий державний суд. Але тимчасово, до їх утворення функції другої і третьої інстанції належали спеціально створеним на цей час сенатам — Окремому судовому сенату II інстанції і окремому судовому сенату 111 інстанції.

123

 

Розділ 2. Українська національна державність (листопад Ш7--1920 рр.)

Вони згідно з розпорядженням Держсекретаріату від 8 березня були утворені у Станіславі.

Функції обвинувачення виконувала державна прокуратура. Оскільки прокурорами і слідчими в часи Австро-Угорщини були в Галичині переважно поляки та австрійці, які ставилися до української держави вороже, кадри прокуратури довелося міняти майже повністю. Підготовлених для цієї роботи юристів не вистачало, тому й робота прокуратури як слід розгорнута не була. І все ж, певні практичні кроки у цьому напрямі були зроблені.

Прокуратура тепер називалася «Державна прокураторія», вона очолювалася «Вищою державною прокураторією» і Генеральним державним прокурором. Мала бути створена прокуратура у судових округах і повітах. Призначати прокурорів за поданням Генерального прокурора належало секретарству юстиції.

Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у палату адвокатів. Вони складали присягу, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть для її блага.

Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також складали присягу на вірність Українській державі і виконували всі нотаріальні дії від її імені. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, підпорядкована секретарству юстиції.

Окрім органів цивільної юстиції, створювалася і військова юстиція. Вже 16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав розпорядження про організацію системи військових судів. Вона виглядала так: 1) Вищий військовий трибунал; 2) військові обласні суди; 3) військові окружні суди. Членів Вищого військового трибуналу призначало секретарство військових справ, затверджувала УН Рада. Що стосується обласних і окружних судів, то їх головами автоматично ставали відповідні військові коменданти, членами — представники військових округів, корпусів і жандармерії.

Створювався також інститут військової прокуратури, яку очолював Генеральний військовий прокурор.

У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації, обстановки на фронті ЗО листопада 1918 р на території ЗУНР були створені військово-польош суди, які могли постановити навіть смертні вироки, їх, щоправда, затверджував (або не затверджував) Держсекре-таріат.

Цікавим є такий факт: 10 березня 1919 р. Комітет (виділ) УН Ради оголосив амністію. Звільнялися в'язні, засуджені австрійськими судами за 33 види загальнокримінальних злочинів; за 12 — вій-

124

  4. ЗахіОко-Українська Народна Республіка

ськових. Припинялося слідство з усіх справ, розпочатих до 1 листопада 1918 р.

Збройні сили. Для ЗУНР ця проблема стала особливо актуальною, оскільки з перших же днів існування української держави їй довелося оборонятися від агресії сусідньої Польщі, потім Румунії.

На початку листопада УН Рада звернулася до всіх солдатів і офіцерів української національної австро-угорської армії із закликом стати на захист рідного краю, а до цивільного населення — вступати добровольцями в армію. На чолі збройних сил стояли Головна команда (її очолив отаман Г. Косак) і генеральний штаб. Наплив добровольців був великий.

Проте у зв'язку з розширенням військових дій питання про створення постійної, регулярної армії ставало все актуальнішим. Усередині листопада розпорядженням секретарства військових справ серед українського населення була оголошена мобілізація. Було розроблено текст військової присяги, форма одягу, відзнаки, взято на облік усе військове майно, озброєння, спорядження. Територія держави поділялася на три військові області, а вони — на 12 військових округів. Були сформовані регулярні збройні сили — Українська галичанська армія (УГА).

У структурі УГА були різного роду війська: піхота, кіннота, артилерія, льотна частина, саперні частини, а також санітарна, ветеринарна, інтендантська служби, судова система, військове духівництво.

На початку 1919 р. в ЗУНР була створена досить численна (близько 120 тис.) дисциплінована й патріотично налаштована армія. Очолювали збройні сили Начальний вождь (командувач) і Генеральний штаб.

У складі УГА були утворені три корпуси. Корпус поділявся на чотири піхотні бригади, бригада — на два полки, полк — на три курені. При кожній бригаді був полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв'язку, саперні підрозділи та ін.1

Армія ЗУНР хоробро воювала з силами панської Польщі, які і і значно перевищували.

Таким чином, у Західно-українській Народній Республіці у короткий час були сформовані основні ланки державного апарату — центральні і місцеві органи державної влади й управління, правоохоронні органи, збройні сили.

Соціальїіо-політичіїа, економічна та інша діяльність ЗУНР. Незважаючи на напружену зовнішньополітичну ситуацію, у тому

Тищик Б. Й., Нгмчаренко О. А.. Лешкович Н. О Становлення державності в Україні 7—1922) — С. 56

125

 

Розділ 2. Українська національно державність (листопад 1917—1920 рр.)

  4. Залдио-Украінгьха Народна Республіка

 

 

числі на війну з Польщею, яка набирала дедалі більшого розмаху і загострення, УН Рада і уряд ЗУНР розгорнули активну діяльність щодо організації державно-політичного життя країни, створення ЇЇ правової основи, вирішення назрілих соціально-економічних та інших проблем.

У цьому аспекті слід звернути увагу на два важливі закони. 15 лютого 1919 р. УН Рада прийняла закон «Про державну мову». Нею стала українська мова. Водночас національним меншинам гарантувалося право використовувати в офіційних зносинах з державними і суспільно-політичними органами в усній або письмовій формі свою рідну мову, а на владу покладався обов'язок відповідати громадянам тією самою мовою. їм гарантувалося також право вільно розвивати свою мову, культуру, традиції, мати свої школи, бібліотеки, видавництва1.

Зберігало силу і рішення Держсекретаріату від 10 листопада про те, що всі закони, інші нормативні акти й документи, які мають загальнодержавне значення, обов'язково публікуються чотирма найпоширенішими у Галичині мовами: українською, польською, єврейською і німецькою.

8 квітня 1919 р було прийнято закон «Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців». Кожна людина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадянином УНР (ЗУНР в той час уже увійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.

Трохи раніше, у березні, секретарство внутрішніх справ видало розпорядження про перелік вимог до службовців державного апарату. Ними могли бути лише громадяни УНР бездоганної поведінки, які добре володіли українською мовою, не старші 40 років (остання вимога не стосувалася вже працюючих службовців). Не могли ними бути особи, засуджені за злочини; ті, хто вчинив правопорушення проти громадського порядку і моралі; неспроможні боржники; особи, які своєю поведінкою викликали громадський суд. Усі прийняті на службу особи мусили пройти річне стажування, після якого складали іспит перед спеціальною комісією.

Важливим напрямом діяльності ЗУНР було вирішення найгос-тріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Малоземельне і безземельне селянство становило у Га-

1 Вісник державних законів і розпорядків — 1919. — Вип 3. — 2 берез. — С. 12 126

 

 шні 80 % усіх селянських господарств, а поміщики володіли 37% усіх земель.

Над розв'язанням цієї проблеми працювали всі політичні партії, спеціальна комісія УН Ради, секретарство земельних справ, багато хто з депутатів. 14 квітня 1919 р. було прийнято закон про земельну реформу1. Оприлюднили його 8 травня.

Закон торкнувся головної проблеми: землі поміщиків, монастирів, церкви та інших великих землевласників понад установленого максимуму мали бути конфісковані. Вони переходили у так званий «земельний фонд» держави, а якого після війни повинні були наділятися передусім військовослужбовці-інваліди визвольної війни 1918—1919 рр. або їхні сім'ї, інваліди першої світової війни, вдови та сироти загиблих, безземельні і малоземельні селяни.

Однак установлення максимуму земельних ділянок для землевласників, проблема конфіскації земель за викуп або без нього, наділення землею за оплату чи безплатно тощо — все це відкладалося на майбутнє, до скликання сейму і розгляду ним цих питань. Сільська біднота була розчарована і, незважаючи на звернення керівництва ЗУНР не вдаватися до самочинств, розпочала у деяких місцевостях захоплювати і ділити поміщицькі землі. Власті у відповідь застосували репресії, використовуючи жандармів і навіть військові частини.

Нічого суттєвого не було зроблено і в інтересах робітників, хоча деякі заходи, спрямовані на підвищення заробітної плати, поліпшення житлових і санітарних умов, охорони праці здійснювалися. Недарма 25 квітня 1919 р. С. Петлюра телеграфував у Галичину, що власті УНР занепокоєні невдалою політикою Державного секретаріату з соціальних питань, особливо земельних, попереджаючи, що це може завершитися «розвитком більшовизму»2.

Така загроза справді існувала. Більшовизм, завдяки своїм актуальним і принадним гаслам, укорінився в усіх близьких до Росії кавах. Щоправда, у Галичині такого його поширення, як у Східній Україні, не спостерігалося. Відіграли свою роль такі чинники, як русифікаторська політика більшовиків в Україні, з одного боку, та виховані впродовж багатьох поколінь у населення Галичини почуття любові до свого народу, мови, історії, культури, поваги до закону, з іншого.

Однак, уже наприкінці 1918 — на початку 1919 р. тут виникли ишуністичні гуртки, осередки, які у лютому 1919 р. на з'їзді у Ста-

-икськип М. Галичина в 1918—1920 рр — Відень, 1922. — С. 92—95. • Пи прапором Жовтня (1917—1920 рр.)»  Документи й матеріали. — Л. 1957. —

127

 

Розділ 2. Українська національна державність (листами) 1917—1920 рр)

ніславі об'єдналися в компартію Східної Галичини (КПСГ). Комуністи розгорнули агітаційну діяльність серед робітників і солдатів проти властей ЗУНР. У деяких містах виникли ради — у Дрогобичі, Стебкиці, Станіславі та ін.

У квітні в Дрогобичі комуністами було організовано збройний виступ проти ЗУНР. У повстанні брало участь кілька сотень робітників, міліціонерів і солдатів місцеиого гарнізону. Коли спроби місцевих властей урегулювати конфлікт мирним шляхом виявилися безуспішними, воно було придушене.

Багато зусиль доклало керівництво ЗУНР для вирішення гострої продовольчої проблеми. У краї, який був в економічному відношенні повністю розорений кількома роками світової війни, лютував голод, епідемії, були відсутні товари першої необхідності, процвітала спекуляція. У роки війни тут було майже повністю знищено 050 сіл, 200 тис. житлових будинків, 233 тис. господарських будівель1.

Власті ЗУНР намагалися знайти вихід з цієї критичної ситуації При уряді на правах міністерства було утворено продовольчий відділ, а в повітах — місцеві продвідділи. Усі запаси продовольства і товари першої необхідності було взято на облік. Вони розподілялися безкоштовно або за пільговими цінами серед бідноти, а їхнім власникам держава сплачувала компенсацію. Заборонявся вивіз продовольства за межі держави. Продовольчу допомогу ЗУНР надавав уряд УНР.

Вирішувалися питання охорони здоров'я. Відкривалися лікарні, поліклініки, аптеки. Бідноті ліки відпускалися безплатно, або за пільговими цінами. Проводилася боротьба з епідеміями, особливо тифу.

Багато було зроблено у сфері освіти. Насамперед розпочалася українізація школи. Втім, це стихійно робило саме населення з перших днів установлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися українські школи. Існуючі школи національних меншин зберігалися, можна було відкривати й нові, зареєструвавши їх у повітових відділах освіти. У цих школах лише належало ввести як обов'язкові предмети українську мову, історію і географію України

Планувалося після звільнення Львова відкрити тут перший на західноукраїнських землях український університет. Уряд узяв під свій контроль питання культури і мистецтва.

1 Макарчук С. А, Українська республіка галичан — С. 13С—140. 128

 

  4. Західна-Українська Народна Республіка

Провадилися важливі реформи, перебудовувалися інші сфери державного та економічного життя. У галузі фінансів, оскільки не було можливості друкувати власні гроші та цінні папери, вирішено було тимчасово зберегти в обігу австрійську крону. Водночас вводилися в обіг гроші Української Національної Республіки — гривні й карбованці. Грошей постійно не вистачало, навіть нерегулярно виплачувалася заробітна плата робітникам і службовцям.

Дипломатична діяльність ЗУШ*. Активною була і зовнішньополітична діяльність ЗУНР. Уже у перші дні свого існування УН Рада направила до Парижу на Мирну конференцію свою делегацію

Антанта у конфлікті ЗУНР із Польщею підтримувала останню. А польська дипломатія, у свою чергу, усіма доступними засобами намагалася переконати Антанту й інші країни, що ЗУНР — це «дитя Німеччини» і що взагалі Галичина — це споконвічно польська земля. В принципі їй це вдалося.

Комісія Антанти що прибула у Галичину у лютому 1919 р, діяла явно у пропольському дусі. Вона запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я і таку демаркаційну лінію цього перемир'я, яка цілком влаштовувала польську сторону, віддаючи їй 1/3території ЗУНР. Українці не погодилися з цією пропозицією. У квітні сюди була направлена ще одна комісія Антанти. Вона запропонувала сприйнятніші для українців умови перемир'я. Але тепер вже не погодилися поляки. Війна тривала.

ЗУНР утворила свої представництва у багатьох країнах світу — в Австрії, Чехословаччині, США, Канаді, Франції, Німеччині, навіть Бразилії та Аргентині, інформуючи власті і населення цих країн про свою землю, народ, його історію, домагаючись офіційного визнання своєї держави, а можливо й допомоги. Щоправда, офіційного визнання вони не отримали, хоча Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти.

У листопаді-грудні 1918 р. відбулися за ініціативою властей ЗУНР переговори з керівництвом Української Народної Республіки. 1 грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так званий «Вступний (прелімінарний) договір про об'єднання».

З січня 1919 р. УН Рада одностайно прийняла постанову про об'єднання Західно-Української Республіки з Українською Народною Республікою1

УН Рада обрала делегацію у складі 65 осіб для поїздки до Києва, де 22 січня 1919 р. на Софіївській площі у присутності багатьох тисяч людей були зачитані ця постанова та Універсал Директорії

1 Вісник державних законів і розпорядків  1919. — Вип. 1. — 31 січ. — С. 1.

ІЯШ 129

 

Розділ 2. Українська національна

 ь (листопад /977—1920 рр.)

  4. Західно-Українська Народна Республіка

 

 

про об'єднання, «злуку» обох держав і народів в єдину Українську Народну Республіку. 23 січня «Акт злуки» був одностайно ратифікований сесією всеукраїнського парламенту — Трудового конгресу, що відкрився у Києві. Історична справедливість перемогла. Більшість українських земель (крім Буковини і Закарпаття) возз'єдналися у єдиній незалежній державі. 22 січня стало національним святом українського народу.

Найближчим часом планувалося скликати парламент об'єднаної України, який повинен був також ратифікувати «Акт злуки» і вирішити низку важливих державних і правових питань, пов'язаних з фактом возз'єднання УНР і ЗУНР. До його скликання ЗУНР зберігала свою автономію, усі свої центральні і місцеві органи влади й управління, правоохоронні органи, збройні сили, законодавство та ін. Вона почала називатися Західною областю УНР (ЗО УНР).

Однак об'єднання обох українських держав не ліквідувало багатьох внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем. Навпаки, обстановка продовжувала ускладнюватися.

У квітні 1919 р. за наказом Антанти до Польщі була перекинута сформована у Франції з польських емігрантів для боротьби з більшовиками 70-тисячна армія. Польські власті відразу відправили її у Галичину, на фронт. Прекрасно екіпірована Антантою, вона схилила чашу терезів у бік Польщі.

Водночас за порадою Франції розпочала окупацію території ЗУНР Румунія, захопивши все Покуття. Допомоги ЗУНР не було звідки чекати. Надії на УНР не справдилися, Директорія сама знемагала у боротьбі з більшовиками і Денікіним, просила воєнної допомоги у ЗУНР.

Є. Петрушевич, котрий був призначений директором, утворив новий уряд — Раду уповноважених. Армія була реорганізована. Українські війська розпочали успішний контрнаступ. Але нестача припасів, відсутність резервів не дали можливості розвинути успіх. Удар у спину ЗУНР нанесла у той час Антанта. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки... зайняти територію Галичини для гарантування мирного населення Східної Галичини від більшовицьких банд1.

Щоправда, окупація західноукраїнських земель Польщею вважалася поки що тимчасовою. Але 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення про остаточну передачу Східної Гали-

1 Субтельний О. Україна Історія. — К, 1991 — С. 325 130

 чини Польщі — без усякого опитування місцевого населення, всупереч його волі й бажанню.

У середині липня 1919 р. збройні сиди ЗУНР, її власті, різні організації і багато тисяч біженців під натиском польської армії перемістилися на територію УНР. Обидві армії возз'єдналися і продовжували разом боротися за збереження незалежної української держави.

Незабаром власті ЗУНР, переконались у безперспективності цієї боротьби, бажанні С. Петлюри укласти договір з Польщею ціною відмови від західноукраїнських земель на користь Польщі, залишили Україну і переїхали до Відня. Остаточно нові кордони з Польщею схвалив С. Петлюра, підписавши 21 квітня 1920 р. від імені УНР відповідний договір з Ю. Пілсудським.

У Відні Є. Петрушевич та деякі депутати УН Ради, котрі емігрували до Австрії, утворили «зарубіжний галичанський уряд» та інші органи — Військову канцелярію, Президіяльну канцелярію, інформаційну службу та ін. Всі вони, аж до 1923 р., прагнули домогтися згоди Антанти на відродження незалежної західноукраїнської держави. Ними навіть було розроблено і подано до Ліги Націй у 1921 р. проект конституції майбутньої Галицької республіки. У цьому ж році Ліга Націй розглянула проблему Східної Галичини і прийняла рішення, що вона не є частиною Польщі, а Польща є тільки «фактичним мілітарним окупантом Галичини». Ліга Націй передала це питання на остаточний розгляд Ради послів Антанти. Але Рада послів вирішила у 1923 р. передати Галичину Польщі.

Отже, Західно-українська Народна Республіка після восьми місяців самовідданої боротьби із зовнішніми ворогами припинила своє існування. За силою національно-патріотичного руху, національної свідомості, організованості західні українці, як підкреслюють численні дослідники, не поступалися іншим східноєвропейським народам, які добилися у той час незалежності.

ЗУНР у державно-правовому розумінні була відповідно організована, з належною законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створена була і відповідна її правова основа. У практичній діяльності держави виявлялося не формально-показове, а реальне праг-шеяня забезпечити справжню, гарантовану рівноправність націй, які проживали на її території.

Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголоше-■хх ЗУНР: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій, недотор-пність особи, свобода організацій союзів, товариств і партій; вста-)влення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорцій-й системи виборів; безпрецедентний у світовій практиці орган

131

 

Розділ 2. Українська національна державність /листопад 1917-1920 рр.)

гарантування кожній нації відповідного числа своїх представників на виборах органів влади, судових органів та ін., можливість організації своїх міністерств тощо.

Не було також гострих конфліктів між різними прошарками населення, якщо не брати до уваги поодиноких випадків.

_     '

Звичайно, керівники ЗУНР припустилися серйозних помилок і прорахунків. Серед них політична нерішучість, політика очікування, відкладання на майбутнє рішень щодо гострих соціально-економічних проблеми, пасивне ведення війни. Однією з головних причин поразки можна вважати віру у всемогутність, справедливість і демократизм Антанти, тобто сподівання на допомогу ззовні, а не віра у свої власні сили. Однак основною причиною падіння ЗУНР була зовнішня агресія значно сильніших сусідів — Польщі і Румунії.

Висновок

Отже, боротьба за національну державність в Україні наприкінці 1917—1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі вирізняються кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР). Другий етап — це період з кінця квітня 1918 р. Правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у національно-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснювалися спроби об'єднання її з ЗУНР. Це також значний етап у національно-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 — початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перерваний перемогою радянської влади на більшій частині території

132

 § 4. Запдно-Украінська Народна Республіка

України і окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Історія боротьби за державне відродження свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1921 рр. тільки за умови згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не сталося. Протистояння соціальних, національних і політичних прошарків, груп і партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набуло гострих форм, що гальмувало розбудову української національної держави і у підсумку призвело до кризи.

Тільки опора на власні сили могла привести до перемоги. А вона, у свою чергу, передусім потребувала злагоди в Україні. Безперечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було неможливо. 1 все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед у сфері соціально-економічної політики. Окремим лідерам партій необхідно було більше думати про долю України, а не про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, що спричинив значні труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори у боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучалися до справи збереження самостійності України, в результаті, переслідували власні інтереси, дуже часто протилежні інтересам народу України.

Зазначені внутрішні і зовнішні чинники і визначили характер кожного з етапів державного відродження України у 1917—1921 рр.

Прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків своїм однопартійцям в Україні полегшили прихід до влади у східній частині Україні у грудні 1917 р. більшовицького уряду й у підсумку — створення УРРС і встановлення радянської влади на більшій частині України.

Поряд з гіркотою поразки цей період (1917—1921 рр.) для українського народу є періодом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість. Значна частина українського народу впев-іись у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася переможна соціально-иолітична революція, однак безперечно, що національна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був великий крок уперед, крок до справжньої державності.

133

 

 4. ііахіОно-Українська Народна Республіка

вна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність республіки. Аналізом цих епохальних подій та перших кроків з реалізації Акта про незалежність України, насамперед історії прийняття нової Конституції республіки, завершується другий том підручника з історії держави і права України

ЧАСТИНА ДРУГА

 

Вступ

Друга частина другого тому підручника а історії держави і права України здебільшого присвячена радянській державно-правовій моделі, яка існувала тут протягом багатьох десятиліть.

Внаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Ця частина української території увійшла до складу Союзу РСР, а західна її частина опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

У роки другої світової війни і після її завершення Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) була возз'єднана з Українською РСР. У складі Союзу РСР Україна не набула належного економічного, національного, державно-правового і культурного розвитку. Ще в перші роки радянської влади активно руйнувалися політичний плюралізм, інші елементи демократії у державному ладі. Водночас формувалася однопартійна більшовицька державно-правова система, складалася командно-адміністративна система управління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму. Не вистачало терпіння при вирішенні соціально-економічних проблем, жорстокість брала верх над розумом.

І все ж у нас немає підстав вбачати у понад 70-річному періоді радянської влади тільки погане. Слід пам'ятати, що за ці роки Радянський Союз став однією з провідних країн світу. Однак у результаті деформованого соціально-економічного та політичного розвитку врешті-решт глибока криза охопила СРСР.

16 липня 1990 р., ще до розпаду СРСР, був зроблений важливий крок у будівництві незалежної Української держави — Верхо-

134

 135

 

1. Державне будівництво на основі рішень І та II Всеукраїнських з'идів Рад

 

Розділ перший

Утворення Української Радянської Республіки.

Держава і право УСРР в роки громадянської

війни і воєнної інтервенції

§ 1. Державне будівництво на основі рішень І та II Всеукраїнських з'їздів Рад

Всеукраїнський з'їзд Рад. Як уже зазначалося, у відпо-і відь на жовтневе збройне повстання у Петрограді та прихід до влади більшовиків, оформлений рішеннями II Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, III Універсалом Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку. Центральна Рада засудила збройне повстання у Петрограді та зробила заяву про неприпустимість нелегітимного переходу влади до Рад робітничих та солдатських депутатів. Виникло явне протистояння Центральної Ради, з одного боку, і ВЦВК та Раднаркому на чолі з В. Леніним як за-гальноросійськоі державної влади, з іншого. Це протистояння значно посилилося після проголошення «Маніфесту до українського народу» прийнятого Раднаркомом 3 грудня 1917 р., напередодні І Всеукраїнського з'їзду Рад, з ультимативними вимогами до Української

136

 Центральної Ради. Цей маніфест став своєрідним каталізатором, який прискорив початок громадянської пійни в країні1.

Більшовики України, спираючись на прийняті II Всеросійським з'їздом Рад декрети про мир і землю, декларацію Всеросійського ЦВК про права народів Росії та інші популярні акти радянської влади і борючись за перетворення їх у життя, розгорнули бурхливу діяльність з більшовизації Рад та встановлення їх влади на місцях як органів диктатури пролетаріату2. Проте, як це випливає зі змісту актів II Всеросійського з'їзду Рад, більшовики перемогли не під соціалістичними, а під демократичними гаслами. їхня «чер-воногвардійська атака на капітал» була ще попереду. І більшість населення наприкінці 1917 р., підтримуючи більшовиків, не усвідомлювала на який шлях вступає і що її чекає на цьому шляху3.

Недостатньо активна позиція Центральної Ради щодо практичної реалізації проголошених нею соціальних завдань, про що писав В. Винниченко, полегшила процес утвердження більшовицької влади в Україні, насамперед в її пролетарських регіонах4. Після перевиборів до Рад у листопаді та на початку грудня 1917 р. у них різко посилився вплив більшовиків. У багатьох Радах вони повністю оволоділи керівними позиціями. У Луганській Раді більшовики становили 85,5 % депутатів, Бердянській — 75, Друноиській — 70, Київській — 00, Лозово-Павловській — 57,8, Кременчуцькій — 52,6, Харківській — 47,5, Катеринославській — 46,6, Одеській — близько 40 %. Всього на кінець 1917 р. в Україні діяли майже 300 Рад, «важно робітничих та солдатських депутатів5. Більшовикам України значну допомогу подавали їхні однопартійні з центральних регіонів Росії, ЦК більшовицької партії.

Більшовики почали активно створювати пролетарські збройні формування — Червону гвардію. Найчисленнішою в Україні була Червона гвардія Донбасу — найважливіша збройна опора більшовиків. ЦК більшовицької партії робив усе можливе, щоб забезпечити Червону гвардію зброєю. Робітники Донбасу й самі виготовляли зброю на заводах Луганська, Юзовки, Краматорська та інших міст. Більшовики всіляко прагнули перетворити Червону гвардію на організацію поголовного озброєння робітників.

: Романчук О. Ультиматум — К, 1990. — С. 16—19.

• Хргстоматия по истории отечрстветюго государства и права / Под рад. О. И. Чис-

шш — М., 1997. — С. в—15.

1 Наше Отечество. Опьіт политической истории В 2 т. — М, 1991. — Т. 1. — С. 390. *Вкммичгмко В. Заповіт борцям за визволення. — С. 15—18. 107.

зечькіій Ю. М., Тимненко Ж. П., Щусь О. У. Ради України в 1917 р. — К., 1981. — С 2*2—290

137

 

Розділ І. Держава і право в роки громадянської війни і яоопші інтервенції

 § І. Державне будівництво на основі рішень / та 11 Всеукраїнських УиЛв Рад

 

 

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив у ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рад висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів 3 листопада 1917 р., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст. Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які вірили в більшовицькі гасла. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні.

Влада місцевих Рад — «влада знизу» — стала у такий спосіб перетворюватися у «владу зверху», привласнивши собі всі можливі повноваження. «Відтак влада переходила від суспільства до держави, а в державі до партії більшовиків, які монополізували виконавчу і законодавчу владу»1.

17 листопада 1917 р. нарком у справах національностей Сталін у розмові з членом Київського обласного комітету РСДРП(б) Бакинським схвалив курс на поглинання Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом Рад. Від імені керівництва більшовицької партії Сталін заявив: «Ми всі вважаємо, шо ви — кияни, одесити, харків'яни, ка-теринославці та інші повинні негайно взятися за скликання такого з'їзду». Секретар ЦК партії Свердлов на запитання працівника обкому РСДРП(б) Південо-Західного краю Кулика про те, як ставитися до Центральної Ради, рекомендував прислухатися до порад наркому у справах національностей2.

Спочатку намічалося відкрити пробільшовицький з'їзд 4 грудня в Києві. Але враховуючи, що тут були сильними позиції Центральної Ради і фактично уже відкрився під її проводом з'їзд селянських, робітничих і солдатських депутатів, на який прибуло 2 тис. делегатів, за ініціативою більшовиків 124 депутати — представники 49 Рад переїхали до Харкова, де діяв більшовицький ревком, була численна Червона гвардія. Харків був політичним центром До-нецько-Криворізької області, і саме тут 9 грудня 1917 р. відкрився III з'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, об'єднання з яким поповнювало склад більшовицького Всеукраїнського з'їзду Рад представниками революційного пролетаріату.

З'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів прийняв пропозицію більшовицьки налаштованих делегатів Всеукраїнського з'їз-

1 Верт Н История советского государства 1900—1991 — М., 1998 — С. 123 1 Колодь М. В., Кі/льчицький Г. В., Курпосов Ю. О. Історія України. — С. 53.

138

 ду Рад про об'єднання в єдиний з'їзд Рад робітничих та солдатських депутатів. На цьому з'їзді були представлені 89 Рад (близько 200 делегатів). Безперечно, такий з'їзд не можна було вважати легітимним. Адже в Україні у цей час, як уже зазначалося, було обрано понад 300 Рад.

З'їзд Рад розглянув такі питання: 1) про сучасний політичний момент; 2) про організацію влади в Україні; 3) про самовизначення України; 4) про вибори Центрального Виконавчого Комітету Рад України. Порядок денний був доповнений питанням «Про Донець-ко-Криворізький басейн»1.

Всеукраїнський з'їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 р. і закінчив її увечері 12 грудня. У своїх постановах з'їзд вітав жовтневе збройне повстання і встановлення радянської влади та «диктатуру пролетаріату, підтриману найбіднішим селянством». У резолюціях «Про організацію влади на Україні» і «Про самовизначення України» з'їзд проголосив створення Української радянської республіки, визначив основи організації влади та принципи відносин з Російською радянською республікою. 12 грудня з'їзд постановив, що «Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів». Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення називали також Українською Народною Республікою2.

Отже, в Україні склалося своєрідна ситуація: більша частина України була підвладна Центральній Раді, а менша — радянському урядові.

Структуру органів влади І Всеукраїнський з'їзд Рад визначав, орієнтуючись на побудову цих органів у радянській Росії. Влада на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськими та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, обраний ними ЦВК й ті вищі органи виконавчої і розпорядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 члена ЦВК з'їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів має дооб-рати наступний з'їзд Рад селянських депутатів. У числі обраних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-демократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст, Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Ю. Медведєва.

- Великая Октябрьская Социалистнчеекая революцин на Украйно СЛ документе» и

мдгеркалов — Т. 2. — С. 574. І Хрестоматія з історії держави і права України — Т. 2. — С. 105—111.

13»

 

Розділ 1. Держала і право в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

  1. Державне будівництво на основі рішень / та II Всеукраїнських з'їздів Рад

 

 

17 грудня 1917 р. було опубліковано повідомлення про те, :цо ЦВК Рад України утворив радянський уряд — Народний Секретаріат.

Постанови І Всеукраїнського з'їзду Рад, що стосувалися проблем України, були сформульовані в демагогічному дусі, навіяному перемогою пролетарської диктатури. Щодо відносин з радянською Росією, Всеукраїнський з'їзд Рад вирішив; «Установити між Робіт-ничо-Селянським Урядом Російської Федерації, а також урядами інших частин Росії та Робітничо-Селянським Урядом України повну узгодженість у цілях та діях». З'їзд проголосив Українську республіку федеративною частиною Російської республіки. ЦВК Рад України доручалося «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значення», і насамперед ленінські декрети. Раднарком РРФСР призначив надзвичайним комісаром в Україні Г. Орджошкідзе, а український радянський уряд своїм представником у Раднаркомі затвердив В. Затонського.

Основним завданням більшовиків тепер стала боротьба проти Центральної Ради, повсюдне встановлення радянської влади на місцях. У підсумку це мало привести до однопартійної більшовицької державної системи. Більшовики активно боролися проти політичного плюралізму.

У грудні 1917 р. до Харкова прибули загони російських черво-ногвардійців під командуванням комісара з боротьби з контрреволюцією на Півдні В. Антонова-Овсіенка. Розпочалася воєнно-більшовицька експансія в Україну1. Російські червоногвардійці включилися у збройну боротьбу проти Центральної Ради. Зокрема вони прийшли на допомогу пробільшовицьки налаштованим робітникам Катеринослава, які наприкінці грудня виступили за владу Рад, проти військ Центральної Ради. Загони харківських червоногвар-дійців і солдатів контролювали залізничні шляхи на Дон. На початку 1918 р. вони разом з російськими червоногвардійцями захопили більшу частину території Донбасу, вигнавши звідти каледінців. Сформований з місцевих робітників 1-й Донецький полк Червоної гвардії брав участь в остаточному іх розгромі.

4 січня 1918 р. Народний Секретаріат віддав наказ радянським військам розпочати похід у напрямку Полтава — Київ. У ньо-уу брали участь червоногвардійські загоїш, сформовані в Україні, а також війська, надіслані Раднаркомом з Росії. Брав участь у боях проти пійськ Центральної Ради також полк Червоного козацтва,

1 Історія України Нове бачення — К, 1996 — Т. 2. — С  144—148 140

 сформований Народним Секретаріатом із солдатів українізованих частин. Його очолив В. Примаков. Головнокомандувачем радянських військ, які після вступу в Полтаву розгорнули наступ на Київ, Народний Секретаріат призначив Ю. Коцюбинського. Він заступив на цьому посту лівого есера, колишнього полковника царської армії М. Муравйова, який дискредитував радянську владу безпідставно жорстокими наказами про масові розстріли «ворогів революції».

У січні 1918 р. радянська влада була встановлена у Вінниці, Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, Єлисаветграді, Кам'янець-Подільському, багатьох інших містах і селах, а також у Криму. Вірні Центральній Раді війська не змогли стримати наступу радянських військ. Довелося поспіхом формувати нові загони «вільних козаків» і гайдамаків. Проте в січні, в самому Києві почалося збройне повстання. 28 січня 1918 р. в Києві встановилася радянська влада. ЗО січня до міста прибув Народний Секретаріат.

Соціалістична революція набирала жорстоких, трагічних форм громадянської війни. Драматичним виявилася окупація України австро-німецькими військами відповідно до мирного договору Центральної Ради з державами Почетвереного Союзу від 9 лютого 1918 р. Цей договір був помилковою акцією Центральної Ради.

Події революції, громадянської війни та воєнної інтервенції посідають чільне місце в історії України, хоч оцінки їх неоднозначні. І це природно, адже йдеться про долю й існування цілих класів, верств населення — мільйонів людей. Останнім часом учені піддають науковому, критичному аналізу ці найзначніші і водночас трагічні події XX ст.1

II Всеукраїнський з'їзд Рад. Громадянська війна і вступ у середині лютого в Україну австро-німецьких військ поставили перед Радами низку складних проблем у сфері державного будівництва. Для зміцнення диктатури пролетаріату потрібно було передусім посилити представництво найбіднішого селянства у вищих органах державної влади. З цією метою за рішенням І Всеукраїнського з'їз-I 'ад у Харкові було скликано Всеукраїнський з'їзд Рад селянських депутатів. Проте на з'їзд прибула лише частина (78) делегатів. Вони утворили Всеукраїнську селянську конференцію, яка розпочала свою роботу 20 січня 1918 р. Серед делегатів було 44 більшо-«ики та їх прибічники. Серед інших переважали ліві есери.

Як свідчать резолюції конференції, вона підтримала рішення

І Всеукраїнського з'їзду Рад і схвалила політику ЦВК Рад України

Іародного Секретаріату. Особливу увагу селянської конференції

Історія України  нове бачення — К . 1996. — Т. 2. — С. 144—173; Історія України. — К. 1997 — С 195—199.

141

 

Розділ 1. Держала і право < роки громадянської війни і воєнної інтервенції

 § 1. Державне будівництво на основі рішень / та II Всеукраїнських л'глбів Рад

 

 

привернув проект декрету про землю, схвалений в основних положеннях. Відповідно до рішень І Всеукраїнського з'їзду Рад, конференція обрала членами ЦВК 20 представників селян. Вона також висловилася за скликання найближчим часом II Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів1.

Необхідність термінового скликання з'їзду передусім зумовлювалася окупацією України австро-німецькими військами і потребою об'єднання сил проти інтервенції. З'їзд збільшив в усіх, у тому числі й вищих органах радянської влади, представництво селянської бідноти. У повідомленні від 9 березня 1918 р. Президія ЦВК Рад України підкреслила особливу важливість представництва волосних Рад в органах влади.

Проте не тільки активізації селянської бідноти чекали від з'їзду. Він мав вирішити низку актуальних проблем міжнародного і внутрішньополітичного характеру: про позицію уряду радянської республіки щодо Брестського миру і його наслідків для України та її відносин з радянською Росією; про конкретизацію і здійснення декрету про землю; про подолання величезних труднощів господарського будівництва; про поповнення й остаточне оформлення вищих органів радянської влади, визначення їх компетенції

У порядок денний з'їзду було включено такі питання: 1) політичний момент; 2) організація збройних сил, 3) Україна і Федерація; 4) земельне питання; 5) фінанси; 6) доповідь Народного Секретаріату і ЦВК; 7) організаційні питання і вибори.

На з'їзд прибули 964 делегати, з них — 428 більшовиків, 414 лівих есерів, 90 безпартійних. Серед інших 32 делегатів були меншовики, прані есери, українські соціал-демократи та ін. Наприкінці роботи з'їзду число його учасників перевищило 1200 осіб. На з'їзді були присутніми навіть представники деяких губерній України, захоплених австро-німецькими окупантами. Партійний склад II Всеукраїнського з'їзду Рад показує, що прагнення більшовиків установити свою диктатуру наштовхувалося на серйозні труднощі.

З'їзд став ареною боротьби більшовиків і лівих есерів з питання про ставлення до Брестського миру. Ліві есери намагалися включити до резолюції з'їзду схвалення тактики зриву Брестського миру. Проте з'їзд підтримав підписаний Росією мирний договір у Бресті, заявивши в резолюції, що, незважаючи на надзвичайно складне становище, в яке ставить Українську радянську республіку підписання Брестського договору, трудящі, «щоб зберегти можливість вільно розвивати завоювання соціалістичної революції,

1 Королівський С. М  Перша Всеукраїнська селянська конференція. — X., 195В. — С. 12—13.

142

 готові підписати навіть такі важливі умови». Отже, Всеукраїнський з'їзд підтримав оголошену 16 березня 1918 р. на Всеукраїнському надзвичайному з'їзді Рад декларацію ЦВК Рад України і делегатів від радянських організацій, в якій ратифікація мирного договору визнавалася необхідною для «закріплення соціальних завоювань Жовтневої революції і збереження Радянської влади, як вогнища революції всесвітньої». Взагалі утопічна ідея всесвітньої революції штовхала більшовиків до прийняття багатьох трагічних для народу рішень.

З урахуванням умов Брестського договору на з'їзді були при-

ГГІ постанови про державний устрій України, яка проголошувалася самостійною, незалежною від РСФРР республікою. Робилися також спроби подолання невиправданих децентралістських тенденцій у визначенні державного устрою, які у перші місяці радянської влади набули поширення як в Україні, так і в радянській Росії. Ці тенденції виникли на Грунті породженої царизмом недовіри до політичної централізації. їх посилювали ліві есери, «ліві» комуністи та анархісти, які виступали проти прагнення більшовиків закріпити свою владу на всій території України. Децентралізовані тенден-

мали свій прояв у місництві. Окремі міста і повіти проголошува-ли себе «республіками», а місцеві Ради — «Радами народних комісарів» (Одеса). Виникла «Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна», яку очолила «повітова Рада народних комісарів». «Раднаркоми» були створені в Луганську і Старобільську. Дружків-ська Рада відмовилася підпорядковуватися Бахмутській повітовій Раді, оскільки це, на її думку, суперечило декрету Раднаркому про повноту влади Рад на місцях.

Обласний виконавчий комітет Рад Донкривбасу у листопаді 1917 р. навіть поставив питання про включення Донкривбасу разом з Харковом до складу радянської Росії як адміністративно само-■рядної області. Від цього наміру він не відмовлявся до III з'їзду Рід Донецько-Криворізької республіки, який об'єднався з делегатами І Всеукраїнського з'їзду Рад, щоб узяти участь у створенні Української радянської республіки.

З питання про землю II Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв «Тимчасове положення про соціалізацію землі», яке відтворювало з «значними змінами ухвалений 27 січня 1918 р. Всеросійським ЦВК «Закон про соціалізацію землі», і доручив ЦВК Рад України розробити та оприлюднити декрети про 8-годинний робочий день і робіт-шпий контроль, а також маніфест «До українського народу» та відозву до австро-німецьких солдатів окупаційних військ». З'їзд об-рш новий склад ЦВК Рад України.

143

 

Розділ І. Держала і право в роки громадянської війни і воснног інтервенції

  1. Державне будівництво на основі рішень / ти II Усеукраїнських з'цдів Рад

 

 

НУ ЦВК і Народний Секретаріат. Діяльність ЦВК Рад України здійснювалася у важких умовах. Він, як і Народний Секретаріат, переїхав з Харкова до Києва, а згодом, у зв'язку з австро-німецькою інтервенцією, був змушений перебратися до Полтави, потім до Катеринослава, і нарешті — до Таганрога. При евакуації багатьох членів ЦВК залишили на місцях для підпільної роботи. Щоб зберегти працездатність ЦВК. довелося поповнити його склад, не чекаючи II Всеукраїнського з'їзду Рад. У лютому 1918 р. ЦВК включив до свого складу 8 представників селянської бідноти, обраних Катеринославським губернським селянським з'їздом, а в першій половині березня — 10 представників виконкому Київської Ради, 5 — від Полтавської міськради та 14 — від Полтавського губвиконкому.

II Всеукраїнський з'їзд Рад, погодившись з доцільністю розширення складу ЦВК, визначив, що він мас складатися з 102 членів. З'їзд дозволив партійним фракціям самим визначити персональний склад їхніх фракцій в ЦВК, надавши партії більшовиків 47 місць, українським і російським лівим есерам — 49, лівим українським соціал-демократам — 5 місць і 1 місце ППС («лівиці»). Політичні партії мали можливість відкликати і заміняти своїх представників в ЦВК. Головою ЦВК Рад України був обраний більшовик В. Затонський. У політичній обстановці, що склалася на той час, більшовики були вимушені миритися з політичним плюралізмом.

Відомостей про внутрішню структуру і організацію роботи ЦВК Рад України збереглося мало. Спочатку тут були такі відділи: агітаційний, зв'язку і технічний, господарський. Пізніше — військовий відділ. Функції Президії ЦВК спочатку обмежувалися організацією роботи його пленуму. У складі Президії до II Всеукраїнського з'їзду Рад було 4 більшовики та 1 лівий український соціал-демократ, він же — голова ЦВК. У ЦВК першого складу навіть після поповнення його Всеукраїнською селянською конференцією ліві есери були у меншості. У Президії ЦВК, обраній II Всеукраїнським з'їздом Рад, де змінилося співвідношення партійних сил на з'їзді і в ЦВК, було 3 більшовики, 4 лівих есери і 1 лівий український соціал-демократ1.

Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України був її уряд — Народний Секретаріат, який формувався ЦВК. За прикладом Раднаркому Росії Народному Секретаріату були надані також законодавчі повноваження. Проводи-

1 Вичоградская С. П., Рогожин А. Й. Всеукраиискиїі Центральний Исполнительиьій Комитет Советов в первьіе годи СоветскоЙ пласти (1917—1920 гг). — X, 1977- — С. 22—27

144

 лася, як показала історія, хибна політика, спрямована на відмову від розподілу гілок державної влади. Центральними органами управління окремими галузями державної діяльності були народні секретарства, які очолювалися членами ЦВК — народними секретарями.

У повідомленні від 17 грудня 1917 р. про перші рішення ЦВК зазначалося, що створені такі народні секретарства: внутрішніх справ, військових справ, праці, торгівлі та промисловості, фінансів, продовольства, землеробства, міжнаціональних справ, народної освіти, пошт і телеграфів, шляхів сполучення, судових справ, а також управління справами Народного Секретаріату. Народним секретарем у справах торгівлі та промисловості був призначення Ф.Серге-св, внутрішніх справ — Є. Бош, освіти — В. Затонський, у справах праці — М. Скрипник, військових справ — Ю. Коцюбинський, міжнаціональних справ і одночасно шляхів сполучення — С. Бакинський, продовольчих справ — Є. Лугановський Усі народні секретарі були членами РСДРІІ(б). Тільки народне секретарство землеробства було доручено лівому есеру Є. Терлецькому.

Народне секретарство міжнаціональних справ одночасно було органом національної політики більшовицької партії у межах України та за її кордонами. У січні воно створило комісаріат у справах польської нації. Ним же у лютому перед Раднаркомом РСФРР було поставлено питання про призначення в Україну уповноваженого наркомату закордонних справ РСФРР. У березні, коли це секретарство тимчасово очолив В. Затонський, воно вже називалося секретарством іноземних справ. Це уточнення пов'язують з участю представників радянської України в укладенні Брестського мирного договору. 4 березня 1918 р. головою Народного Секретаріату був призначений М. Скрипник.

Складне завдання створення центрального державного апарату Народний Секретаріат вирішував шляхом використання апарату місцевих Рад. Наприклад, функції республіканського продовольчого комітету покладалися на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був організований на базі відповідного Харківського губернського комісаріату. У лв'язку з тим, що секре-тарствам в умовах війни часто доводилося змінювати свос місцеперебування, більшість з них навіть не мала можливості розгорнути свій апарат.

Компетенцію Народного Секретаріату не було законодавчо визначено. Своє керівництво він здійснював як через місцеві Ради та їх відділи, так і через призначених ним комісарів. Були призначені політичний представник Народного Секретаріату при армії та

і •».

145

 

Розділ І. Держала і право в роки громадянської війни і логммої інтервенції

 § 1. Державне будівництво на основі рішень / та 11 Всеукраїнських їіздів Рад

 

 

комісари в усі війська. Комісарів на місця з окремих галузей управління призначало відповідне секретарство. У великих центрах були створені представництва як відділів ЦВК, так і секретарств. У Харкові після переїзду уряду до Києва залишилися представник військового відділу ЦВК та представник секретарства із судових справ. Формувалася система особливо уповноважених на місцях.

У Народному Секретаріаті точилася боротьба між більшовиками та лівими есерами. У лютому 1918 р. ліві есери обґрунтовано запропонували, щоб народних секретарів, у переважній більшості комуністів, замінили колегіями. Після Всеукраїнського з'їзду Рад, враховуючи, що ліві есери одержали майже половину місць в ЦВК нового складу, більшовики були вимушені поступитися їм половиною місць у складі уряду, що формувався. Проте ліві есери зажадали зміни більшовицької політики в питанні про Брестський мир і надання їм секретарств (військового, внутрішніх справ, шляхів сполучення) і посади голови Народного Секретаріату. Коли ці вимоги були відкинуті, ліві есери відмовилися виділити своїх представників до Народного Секретаріату. 29 березня на засіданні ЦВК вони оголосили декларацію про невизнання Народного Секретаріату. У зв'язку з цим останній був сформований і діяв до середини квітня 1918 р. у складі 9 більшовиків та 2 українських соціал-демократів.

Місцеві Ради1. У міру організації радянського державного апарату на місцях ліквідовувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня 1918 р. народне секретарство внутрішніх справ повідомило, що «жодне розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно виконуватися», а винні у невиконанні цієї вказівки «оголошуватимуться ворогами народу України». 27 січня Народний Секретаріат скасував посади губернських, повітових та міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Політичним напрямом організації та діяльності місцевих Рад була їх більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдання, як вже зазначалося, було розв'язане ще наприкінці 1917 р. Проте більшовики намагалися завершити цей процес повсюдно. У цьому плані велике значення мало злиття Рад робітничих та солдатських депутатів з Радами селянських депутатів. Більшовизація Рад навесні 1918 р. наштовхнулась на серйозний опір з боку інших лівих партій, насамперед лівих есерів.

У зв'язку з більшовизацією Рад більшовики по-новому поставили організаційно-правові питання радянського будівництва. Однією з характерних рис розвитку радянського виборчого права бу-

1 Бабій Б. М. Місцеві органи лержавноі влади Української РСР в 1917—1920 рр. — К, 1956.

146

 ла антидемократична тенденція до відмови від таємного голосування. Не тільки кожна Рада, а й окремі профспілки видавали свої інструкції щодо виборів до органів влади. Не було й єдиних норм представництва. Різноманітність норм виборів значною мірою пояснювалася необхідністю пристосувати їх для того, щоб більшовики одержали в Радах оптимальну кількість місць.

При розв'язанні найважливіших питань усе більшого значення набувають розширені пленуми Рад, тобто пленуми, на які запрошувалися представники фабзавкомів, профспілок, солдатських комітетів, штабів Червоної гвардії та інших низових організацій. Більшовики намагалися передати їм функції розв'язання усіх найважливіших питань. Меншовики та есери обґрунтовано оспорювали законність таких рішень.

Надзвичайні органи радянської влади. В Україні, за прикладом радянської Росії, створювалися також надзвичайні державні органи влади — революційні та військово-революційні комітети1.

Надзвичайні органи утворювалися та контролювалися більшовиками. Ці органи виразно виявили прагнення більшовиків встановити диктатуру своєї партії. Більшовизм перетворювався у державну структуру2. Тривав процес формування «воєнно-комуністичного» державного механізму. Складалась адміністративно-командна система. ЦВК Рад України 18 грудня 1917 р., майже одночасно з формуванням Народного Секретаріату, створив крайовий (всеукраїнський) військово-революційний комітет для боротьби з «контрреволюцією», до складу якого увійшли народні секретарі внутрішніх і військових справ, а також представники Харківського штабу Червоної гвардії та штабу Північного загону. Місцевим ревкомам було запропоновано делегувати до Всеукрревкому своїх представників для вироблення єдиної лінії.

Надзвичайним органом всеукраїнського значення була також надзвичайна комісія Народного Секретаріату для «оборони країни і революції», створена 21 лютого 1918 р. Ця комісія здобула «най-ширші повноваження, включаючи й право негайно приймати рішення від імені уряду Української Республіки». Вона відала організацією революційної армії, мала право вводити воєнний і облого-вня стан.

Надзвичайні органи, зрозуміло, не можна визнати легітимними, оскільки їх організація не була передбачена рішеннями ні І, ні П Всеукраїнських з'їздів Рад. Проте більшовики, намагаючись зміц-

* Потарикіна Л. Л. Ревкоми України в 1918—1920 рр. — К. 1957

г Верт Н. История советского государства. 1900—1991. — С. 116—125.

147

 

Розділ І. Держава і право в роки громадянсько! війни і носити

  2. Радянське державне будівництво в Ук]мімі

 

 

нити свою владу, були готові вжити надзвичайних заходів у сфері державного будівництва. У реикомах періоду, що розглядається, при твердо забезпеченому більшовицькому керівництві окремі посади іноді надавалися лівим есерам.

У початковому періоді радянського будівництва створювалися, крім ревкомів, також інші тимчасові надзвичайні органи радянської влади, а саме, революційні штаби, революційні «трійки», «шістки», «сімки» та «дев'ятки». Революційні штаби утворювалися ревкомами або Радами для збройної боротьби з політичними противниками, їхні функції дещо збігалися з функціями штабів Червоної гвардії, а нерідко наближалися до функцій російських надзвичайних комісій а боротьби з контрреволюцією, яких в Україні на той час ще не існувало.

У здійсненні влади на місцях помітна роль належала комендантам і комісарам, які призначалися або обиралися ревкомами. революційними штабами та Радами, а іноді й місцевими з'їздами Рад. Штаб головкому В. Антонова-Овсіенка, Центральний військово-революційний комітет Донбасу, усі інші надзвичайні комітети призначали комісарів для виконання на місцях воєнних, продовольчих завдань і боротьби з політичними противниками.

§ 2. Радянське державне будівництво в Україні

в умовах громадянської війни та воєнної інтервенції

(весна 1918 - - кінець 1920 рр.)

*** 1 "' "Р" гьі*'а за відновлення радянської нлади. Під час грома-''■•^"< дянської війни Україна була окупована австро-німецьки-', ми військами. Аналіз подій весни 1918 р., а також попе-

С

«и    реднього періоду дає змогу, зробити висновок, що громадянська війна розпочалася насамперед як війна сил, керованих соціалістичними партіями. Найжорсткішу поло, що ішключали політичний плюралізм, займали більшовики Логіка боротьби призвела до виходу «на поле бою» праворадикаль-них сил, аж до «білого руху». До цієї боротьби підключилися також іноземні інтервенти. Більшовики опинилися у внутрішньополітич-а невдовзі — і в зовнішньополітичній ізоляції, що. можливо, і стало одним з основних чинників, які підштовхнули їх на згубний іх. Більшовики й у теоретичному плані розглядали громадянську війну як виправданий у певних умовах метод утвердження со-азму. Отже, війну було розпочато відповідно до фатального ло-зунга Леніна про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Ленін проголошував, що більшовики — єдина партія, яка не боїться такої війни. «Наша партія за громадянську війну», — горював за ним Троцький.

Народ не розпочинав війни. Вибір був у руках політичних гій, передусім їхніх лідерів. Коли б вони виявили більше держа-зноі мудрості, терпимості, то шанс на мирний характер перетворень у країні, можливо, не був би втрачений. Події жовтня 1917 р. могли бути не переворотом, а початком процесу радикальних реформ, більш або менш мирно здійснюваних демократичною владою, риманою широкими верствами суспільства.

Були потрібні подальші драматичні події, щоб окремі, поки що розрізнені вибухи громадянської війни перетворилися на тину пов-номасштабну. Однією з таких подій було укладення Брестського договору, наслідки якого виявилися трагічними. Сам Ленін називав його «нещасним миром». Він уразив патріотичні почуття народу. Це був той «фундамент», на якому розгорнувся антибільшовицький рух в різних регіонах країни. Україна теж не була винятком.

Суворі «воєнно-економічні» заходи в містах, продрозкладка, інезами, селянські заколоти стали наслідками «нещасного ми-

 

148

 

Розділ 1. Держава і право в роки громадянської війни і воснної інтервенції

ру». Він також був каталізатором майбутнього розвитку воєнної інтервенції.

У цілому події 1918—1920 рр. в Україні розгорталися в загальному контексті громадянської війни на території дореволюційної Росії. Водночас вони мали свою специфіку і визначалися особливим драматизмом, який виявився у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж в інших регіонах колишньої імперії, комбінуванні найрізноманітніших політичних сил, їх швидкій змінюваності біля керма влади, у поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно-державного суверенітету та ін.

Австро-німецькі війська, які в лютому вступили в Україну, вже у середині квітня 1918 р. окупували всю її територію. Радянська влада в Україні була проголошена поза законом. Влада в Україні у перший час після окупації перебувала ще у Центральної Ради, згодом — у гетьмана, а фактично — в австро-німецького командування. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупантів викликали бурхливу реакцію у більшості українського народу. Розгорнулася широка повстансько-партизанська боротьба проти загарбників.

Керівництво цією боротьбою здійснювалося представниками кількох політичних партій. Повстанські загони очолювали українські есери, анархісти, більшовики, деякі інші партії. На політичну арену вийшли різноманітні отамани, що стало однією з характерних рис громадянської війни в Україні. Серед них були такі суперечливі фігури, як Махно, Зелений, Григор'єв.

Більшовики, спираючись на допомогу радянської Росії, докладали чимало зусиль, щоб відновити в Україні радянську владу. 18 квітня 1918 р у Таганрозі, куди евакуювалися ЦВК і Народний Секретаріат, відбулася сесія ЦВК Рад України. На ній було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів (Повстанбюро) у складі дев'яти осіб. Найчисленнішою групою в ньому були більшовики. До складу Повстанбюро, головою якого був М. Скрипник, входили також ліві есери та ліві українські соціал-демократи.

Постійно діючі вищі органи влади республіки припинили свою діяльність. Засідання ЦВК Рад України до 111 Всеукраїнського з"їз-ду Рад більше не скликалися. Повстанбюро здійснило певну роботу щодо мобілізації українського населення на боротьбу проти авст-ро-німецьких окупантів, а також Центральної Ради, а згодом — гетьманщини. Воно розповсюдило на території України маніфест ЦВК від 19 квітня 1918 р. із закликом до робітників і селян підняти повстання, керувало створенням на місцях військово-революційних

150

  2. Радянські державне будівництво в Україні

комітетів і формуванням українських військових сил у «нейтральній зоні». Проте Повстанбюро не виконало усіх завдань, які доручили йому більшовики. Цим значною мірою пояснюється його розпуск у липні 1918 р. І з'їздом КП(б)У. На прийнятті цього рішення наполягала частина делегатів партійного з'їзду, намагаючись у такий спосіб виключити зі складу радянських органів України лівих есерів.

Подальшу боротьбу за відновлення радянської влади в Україні очолила партія більшовиків, яка сформувала спеціальний орган — Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК). Члени ЦВРК призначалися і відкликалися ЦК КП(б)У. Головою ЦВРК був О. Бубнов. До складу ЦВРК входили В. Затонський, Ю. Коцюбинський та кілька військових. ЦВРК і підпільні більшовицькі організації, виконуючи рішення І з'їзду КП(б)У, створювали місцеві ревко-ми. Спочатку вони формувалися як органи підпільної боротьби і підготовки повстання. У майбутньому ревкоми мали стати — до виборів Рад — органами місцевої влади.

Завдання вигнання окупантів ставало особливо актуальним у зв'язку з демократичною революцією, яка розпочалася у Німеччині в листопаді 1918 р. ЦК РКП(б) визнав за доцільне утворити групу військ Курського напрямку на чолі з Реввійськрадою у складі В. Антонова-Овсіснка, Й. Сталіна і В. Затонського. 19 листопада Ре-ввійськрада Українського фронту прибула до Курська для організації наступу сформованих у нейтральній зоні українських радянських дивізій та військ, що їх виділила Реввійськрада РСФРР для допомоги більшовикам України. Тоді ж розпочалося формування Тимчасового робітничо-селянського уряду України. До Курська разом з членами Реввійськради прибули з Орла члени ЦВК Рад України. Однак процес створення українського уряду наштовхнувся на опір деяких великодержавно налаштованих діячів у РСФРР. Так, Й. Сталін заявив голові ВУЦВК В. Затонському: «Достатньо грали в уряд і республіку, здається, досить, час кидати гру»1.

І все ж 28 листопада 1918 р. у Курську відбулося перше засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Були прийняті декрет «Про організацію Військової Ради Української Радянської армії», «Звернення до нового уряду Німеччини» та інші акти2.

29 листопада 1918 р. було оприлюднено маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду до робітників та селян України. У ма-

Национальная государствонность союзной республики. — К, 1991 — С. 8. : Гражданская война на Украйно Сб. документи» и материалов: В 3 т. — К. 1967. — Т. 1. Кн. І. — С. 256—258.

151

 

Розділ І. Держава і »і|>и«о « роки громадянської війни і воєнної інтервенції

ніфесті повідомлялося про усунення від влади гетьмана II. Скоропадського, скасування всіх його законів та розпоряджень, перехід усієї повноти влади до Рад

Наприкінці листопада 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд видав декрет «Про організацію влади на місцях». У ньому цкшачалося, що радянська влада в Україні відновлюватиметься з урахуванням досвіду державного будівництва в РСФРР. Декрет вимагав негайної організації у містах та селищах України рухомих військово-революційних комітетів, а в селах — комітетів бідноти. Ревкоми та комбіди мали створюватися місцевими організаціями КП(б)У. Знову утворювалися надзвичайні органи влади. Радянська влада набувала форми военно-пролетарської диктатури.

Починаючи з 29 січня 1919 р., уряд радянської України став іменуватися Радою Народних Комісарів УРСР, а керівники центральних відомств — народними комісарами.

Програма діяльності уряду в розгорнутій формі містилася у «Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України», оприлюдненій 28 січня 1919 р. Український радянський уряд в період до III Всеукраїнського з'їзду Рад зосередив свою діяльність на організації вигнання інтервентів і розгрому збройних сил внутрішньої опозиції.

Велася робота з організації виборів до місцевих Рад, проведення губернських і повітових з'їздів Рад і підготовки III Всеукраїнського з'їзду Рад. У цей час спостерігається поступове перетворення з'їздів місцевих Рад у з'їзди місцевих адміністраторів. Більшовики розглядали такі бюрократизовані Ради як найбільш прийнятну для них постійну форму диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919 р. Раднарком України видав постанову «Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління», де ставилося питання про повсюдну передачу влади Радам. Право обирати та бути обраним до них мали особи, що проживають на території України, незалежно від віросповідання, національності та осілості, які досягли 18 років, займаються сусиільнокорисною працею, а також військовослужбовці Червоної армії та флоту. Позбавлялися виборчих прав особи, які живуть на нетрудові доходи або використовують найману працю, колишні службовці та агенти поліції, жандармерії, «державної варти» і охоронних відділень, служителі релігійних культів, члени царської сім'ї. Так закріплялися правові обмеження політичних і цивільних прав за класовою ознакою та мотивами соціального походження. У практиці виборів траплялося багато випадків грубих порушень закону, сваволі влади, тиску на виборців. Вирішальну роль відігравали відкритий характер голосу-

1 .:•

  2. Радянське державне будівництво « Україні

ванни, погрози репресіями на адресу противників радянського режиму.

З'їзди Рад скликалися за багатоступінчастою виборчою системою. Губернські з'їзди складалися з представників міських Рад і волосних з'їздів Рад. На догоду диктатурі пролетаріату в умовах країни з величезним переважанням у складі населення селян були підвищені норми представництва для робітників.

III Всеукраїнський з'їзд Гад. Конституція УСРР 1919 р.1 До початку весни 1919 р. на значній частині території України відновлювалися Ради. Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня 1919 р шлеіувся Ш з'їзд КІІ(б)У. Для сті у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова — найближчого соратника Леніна. НІ з'їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР. підкреслив, що вона мас закріпити диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії. III з'їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР та вніс до неї деякі зміни з урахуванням місцевих умов.

6 березня 1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибули 1887 делегатів, з них 1435 делегатів були комуністами. На з'їзді виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б) указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Було заслухано звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, розглянуто військове, продовольче та земельне питання.

10 березня проект Конституції УСРР було подано на розгляд і затвердження з'їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції О. Хмельницький. Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, шо УСРР є республікою диктатури пролетаріату. III Всеукраїнський з'їзд Рад відкинув це заперечення і затвердив запропонований проект Конституції2.

Але про яку диктатуру пролетаріату можна було вести мову, коли імперіалістична та громадянська війни, розруха, голод призвели до того, що на території колишньої Російської імперії наприкінці періоду, що розглядається, чисельність промислових робітників не перевищувала 800 тис. осіб. Безперечно, вони не могли відігравати вирішальної ролі у житті країни. Проголошена більшовиками диктатура пролетаріату була справжньою фікцією. Насправді владу на той час захопила більшовицька партія, лідери якої

; Сдюсареяко А  Г, Таменко М. В. Історія української конституції — С  126—132,

Таранов А. П- Історія конституції Української РСР — К. 1957. 2 ЗУ УСРР. — 1919 — № 19 — Ст. 204

153

 

Розділ і. Держача і право в роки громадянської війни і воснноі інтервенції

  2. Радянське державне будівництво в Україні

 

 

здебільшого понад усе прагнули влади і слави. Для утримання влади необхідно було мати могутню силу. Розрахунок Леніна на те, що «народ придушити експлуататорів може і при дуже простій «м.і шині», майже без «машини», особливого апарату, простою організацією озброєних мас», не виправдався. «Озброєна маса» складалася майже повністю із селян і солдатів, які підтримували більшовиків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але відразу ж відійшли від них, як тільки було проголошено «воєнний комунізм». Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі.

У Конституції УСРР 1919 р., як і в Конституції РСФРР1, упертому розділі «Загальні положення» визначалися основні завдання диктатури пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів. УСРР проголошувалася державою «трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства». Влада трудящих мала здійснюватися через Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція вищих органів державної влади. Найвищим органом проголошувався з'їзд Рад, а в період між з'їздами діяв ВУЦВК, який утворювався з'їздом і звітував перед ним. В організації та діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не було поділу на гілки влади. Навіть Рад-наркому надавалося право видавати закони. Це було явно не демократичне рішення.

Починаючи з травня 1919 р., у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р. ВУЦВК перейшов до сесійного порядку роботи. Між сесіями ВУЦВК його функції виконувала Президія. Вона керувала сесіями, готувала до них матеріали, передусім проекти договорів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВУЦВК, інструктувала державні органи як у центрі, так і на місцях. Президія ВУЦВК мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і припиняти їх дію, переносячи питання на вирішення найближчої сесії ВУЦВК. Вона також розглядала клопотання про помилування та вирішувала усілякі питання, що стосувалися управління. Керівництво окремими галузями управління покладалося на наркомати.

Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармій-

1 Хрестоматия по истории отечественмого государства и права: Сб. документом — С 33—34

154

 ських депутатів й обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.

На III Всеукраїнському з'їзді Рад було обрано ВУЦВК у складі 99 членів, з них 89 більшовиків та 10 українських есерів (боротьбистів). ВУЦВК обрав свою Президію і затвердив склад Раднаркому. Головою ВУЦВК став Г. Петровський. До складу Раднаркому увійшли більшовики О. Бубнов, К. Ворошилов, В. Затонеький, Е. Квірінг, М. Скрипник, О. Шліхтер та ін.

ЦК КП(б)У і уряд УСРР після прийняття Конституції активно сприяли повсюдному переходу влади на території України до Рад. В усіх ланках державного апарату створювалися більшовицькі партійні осередки, влада яких у процесі радянського будівництва неухильно посилювалася. Водночас партія перетворювалася з революційної організації, зосередженої на поваленні існуючих державних інститутів, в керівне ядро урядової та адміністративної машини. Поступово вона завоювала монопольне становище, усунувши від влади інші партії1

Виборам до Рад передували зміни в адміністративно-територіальному поділі. Україну було поділено на 11 губерній: Київську, Подільську, Херсонську, Одеську, Таврійську, Донецьку, Харківську, Катеринославську, Полтавську, Чернігівську, Волинську. Фактично ж було створено 10 губерній, бо Одеська об'єдналася з Таврійською.

У квітні—травні 1919 р. влада в УСРР (як центральна, так і місцева) в основному була організована відповідно до Конституції. Виняток становили прифронтові райони, а також такі, де особливо сильним був опір опозиції. Тут влада залишалася у ревкомів. Усього до червня—липня 1919 р. було обрано 10 губернських, 95 повітових, 1816 волосних та 14143 сільських виконкомів2.

Перебудова органів влади та упракліііші у зв'язку з дснікін-ським наступим. Починаючи з середини 1919 р., радянське будівництво ускладнилося у зв'язку з наступом військ Денікіна. Партія більшовиків і радянська влада змушені були перебудовувати державні органи відповідно до воєнних умов. ЗО квітня 1919 р. за прикладом Ради оборони РСФРР була створена Рада оборони УСРР. Через Раду робітничої та селянської оборони більшовицька партія і радянська влада усі сили та засоби країни мобілізовували в інтересах її оборони. До Ради оборони УСРР входили секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, голова Раднаркому, наркоми

Карр Здвард. История Советской России  Большевистская реьолюция 1917—1923. В 2 т — М. 1990. —ТІ— С. 157

1 Тригуб П. 11. Количество. состав и деятельиость Советов робочих, крестьяіккнх її красмоармейских дсііутатои на Украшіг в лериод гражданской войни // История СССР — 1983. — К« 6. — С. 128.

155

 

Розділ І. Держава і право в роки громадянської війни і воєнної Інтервенції

у військових справах, продовольства, шляхів сполучень, соціалістичної інспекції, командувач військ Українського фронту та один я членів Реввійськради, голова надзвичайної комісії з постачання Червоної армії.

Просування військ білогвардійців, інтервентів та внутрішньої опозиції вимагало від більшовиків створення надзвичайних органів влади на місцях. У деяких містах і районах України було оголошено воєнний та облоговий стан. Майже в усіх губернських центрах формувалися комітети оборони. Радянська влада знову вирішила посилити роль комбідів — органів пролетарської диктатури на селі. Згідно з декретом ВУЦВК від 14 травня 1919 р. комПіди стали тут єдиними та надзвичайними органами влади. Роль Ради оборони у державному житті УСРР ще більше зросла в серпні, її повноваження значно розширилися. 28 вересня відбулося останнє засідання Президії Ради оборони, яка ухвалила рішення про евакуацію ЗО вересня 1919 р. Українського радянського уряду до РСФРР.

Відновлення радянських органік влади та управління. Наприкінці 1919 р. білогвардійці, пінська інтервентів і сили внутрішньої опозиції зазнали поразки Розпочалося відновлення в Україні диктатури пролетаріату. Пленум РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919 р., прийняв резолюцію «Про Радянську владу на Україні», в якій були накреслені завдання диктатури пролетаріату в республіці. Розуміючи небезпечні» п. революційного екстремізму, ЦК партії дав вказівки щодо організації державного апарату, підкресливши необхідність посилення зв'язку радянських установ з трудящими масами. Перед представниками центральної влади ставилася вимога широко залучати бідне та середнє селянство до управління країною. Для керівництва партійною та радянською роботою в Україні пленум ЦК РКІІ(б) запропонував сформувати Тимчасове бюро у складі С. Косіора, Г. Петровського, В. Затонського і Д. Ману-їльського.

Відновлення радянської влади наприкінці 1919 — на початку 1920 р. здійснювалося у формі ревкомів як у центрі, так і на місцях.

11 грудня 1919 р., у день визволення Харкова і Полтави, в Москві відбулося об'єднане засідання Президії ВУЦВК та Раднаркому України, на якому було прийнято постанову про створення республіканського органу військово-революційної влади — Всеукраїнського революційного комітету, який зосередив у своїх руках вишу законодавчу і виконавчу владу. Його головою став Г. Потровський. До складу Всеукрревкому тоді були допущені представники парти боротьбистів, зокрема Г. Гринько. Всеукрревкому доручалося організувати всебічну допомогу Червоній армії для розгрому білогвар-

15І

 § 2. Радянське державне буїішництво в Україні

дійців, остаточно ліквідувати поміщицьке землеволодіння, встановити жорстку дисципліну і після утвердження на більшій частині території України Рад скликати їх IV Всеукраїнський з'їзд.

Основні напрями діяльності Всеукрревкому були сформульовані в його деклараціях «До робітників та селян України» та «Про воєнну політику на Україні».

22 грудня 1919 р. Всеукрревком затвердив «Тимчасове положення про організацію Радянської влади на Україні», згідно з яким губернські ревкоми призначалися Всеукрревкомом за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У і командуванням Червоної армії. Повітові ревкомн призначалися губернськими ревкомами також за узгодженням з місцевими більшовицькими парторганізаціями та військовою владою.

У другій половині лютого 1920 р. Всеукрревком склав свої повноваження, оскільки виконав покладені на нього завдання. Було прийнято рішення про підновлення ВУЦВК та Раднаркому.

Радянське будівництво п УСРГ у 1920 р.1 25 лютого Президія ВУЦВК ухвалила рішення «Про призначення повсюдних виборів до Рад та про порядок обрання на IV Всеукраїнський з'їзд Рад».

У лютому — квітні відбулися вибори до місцевих Рад. Було створено досить широкий розгалужений низовий апарат радянської влади — понад 1500 волосних виконкомів і майже 10850 сільських Рад. Відбулися губернські та інші місцеві з'їзди Рад. У виборчій кампанії більшовики забезпечили собі перемогу, застосовуючи різні форми тиску на виборців.

IV Всеукраїнський з'їзд Рад відбувався у складній обстановці. У квітні 1920 р. розпочався новий похід проти радянської влади. На цей раз головною ударною силою були польські війська, а також залишки денікінських військ, очолювані бароном Врангелем, які укрилися на Кримському півострові.

З'їзд Рад, який відкрився 16 травня у Харкові, затвердив такий порядок денний: 1) доповідь уряду і співдоповіді: про взаємовідносини між РСФРР та УСРР, про продовольче питання, про освіту; 2) війна з шляхетською Польщею. З'їзд прийняв звернення до робітників, селян та солдатів Польщі, в якому вказав на загарбницький характер агресії. Він також звернувся з маніфестом до селян, робітників і солдатів України, в якому закликав їх помножити свої зусилля для розгрому противника. З'їзд Рад доручив ВУЦВК і Раднаркому здійснити мілітаризацію установ та вжити заходів щодо тимчасового скорочення тих установ, існування яких не було необхідним для оборони країни.

• История государСТМ И права Украшикт- С'СР. — К. 1987. — Т. 2. — С. 68—71.

157

 

3. Розвиток федеративних зв'язків

§ 3. Розвиток федеративних зв'язків УСРР

з РСФРР та іншими радянськими

республіками

Розділ 1. Держала і прало в роки громадянської яійни і лосиної інтервенції

На останньому засіданні IV Всеукраїнського з'їзду Рад було обрано ВУЦВК у кількості 82 членів і 44 кандидатів. Серед членів ВУЦВК було 74 комуністи, 2 укапісти, 3 лівих есерів (боротьбисти), З безпартійних.

ВУЦВК і Раднарком, керуючись рішенням IV конференції КП(б)У «Про роботу на селі», ЗО квітня ухвалили постанову про організацію комітетів незаможних селян. Комнезами відрізнялися від комбідів. Якщо останні створювалися у більшості випадків там, де не було сільських Рад, або замість них і тому вважалися органами влади, то комнезами виникали поряд з місцевими Радами і працювали під їхнім керівництвом. Масова організація комнезамів розпочалася в червні—липні 1920 р. Була створена 800-тисячна організація незаможників, яка відіграла помітну роль у зміцненні радянської влади, в проведенні більшовицької продовольчої політики.

В умовах боротьби з польськими інтервентами та Врангелем радянська влада формувала надзвичайні органи безпосередньо у прифронтовій зоні. На більшій частині УСРР створювалися і діяли Ради. Водночас зберігалися центральні органи влади й управління, передбачені Конституцією 1919 р.

Наступ Червоної армії викликав революційний сплеск у Західній Україні. У Тернополі 8 липня 1920 р. більшовики сформували тимчасовий радянський уряд Східної Галичини — Галицький революційний комітет на чолі з В. Затонським, а на місцях — повітові, міські та сільські ревкоми. Було проголошено створення Галицької радянської соціалістичної республіки. Галицький ревком видав декрети про встановлення радянської влади у Східній Галичині, скасування усіх законів австро-угорської монархії та Польщі, конфіскацію поміщицьких та церковних земель, про націоналізацію банків і промисловості та низку інших декретів. Проте в 1920 р. більшовикам не вдалося утвердити радянську владу в Західній Україні та домогтися її возз'єднання з УСРР. Переважна більшість населення не підтримувала владу ревкомів.

У листопаді 1920 р. в Харкові відбулася V конференція КП(б)У, яка накреслила свої основні завдання у зв'язку з переходом до мирної праці. У сфері державного будівництва насамперед ставилося завдання організації переходу влади від надзвичайних органів до Рад. Було прийнято рішення про перевибори Рад. В основу виборчої кампанії покладався принцип скликання широких робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. У жовтні— грудні 1920 р. у багатьох промислових центрах були обрані міські Ради. ЦК КП(б)У надзвичайними методами, аж до нелегітимних, забезпечив пролетарську більшість та комуністичне партійне керівництво в Радах.

 ід.р.ііииіп зв'язки радянських республік до укладення 1 неннио-політичного союзу. Наприкінці 1918 — на почат-'ку 1919 рр. набули розвитку такі форми зв'язків між радянськими республіками, які склалися ще наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. Ці форми державних зв'язків визначалися тотожністю суспільно-економічного і політичного ладу, керівною роллю ЦК комуністичної партії на території усіх радянських республік, що забезпечувало у будівництві федерації особливе становище РСФРР. Цій федерації було притаманно чимало рис, властивих унітарній державі.

Керуючись вказівками ЦК РКП(б), Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР в декларації від 26 січня 1919 р. заявив, що міцний зв'язок між усіма радянськими республіками є передумовою торжества радянської влади в Україні. 28 січня Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР за ініціативою ЦК РКІІ(б) звернувся безпосередньо до радянських урядів, Росії, Латвії, Білорусі, Естляндії та Литви з пропозицією укласти тісний оборонний союз. Провідною силою процесу об'єднання виступали більшовики, які привносили у пролетарські маси дух класової інтернаціональної солідарності, що згуртовував їх на загальній політичній платформі радянської влади. На цьому етапі більшовицькі лозунги, демагогічні за своїм характером, ще позитивно сприймалися значною частиною пролетарів.

Більшовики прагнули передусім забезпечити єдине командування Червоною армією України і збройними силами РСФРР. З цією метою Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР вирішив направити постійного представника командування української Червоної армії до Ставки головнокомандувача збройних сил РСФРР. 11 лютого 1919 р. нарком військових справ України М. По-дюйський видав наказ, згідно з яким військове законодавство РСФРР, а також накази та розпорядження Реввійськради і Наркомату військових справ РСФРР поширювалися на територію Украї-жж. Встановлювалися також тісні зв'язки між окремими військовим установами і органами радянських республік, утворювалися деякі

 

 

158

 159

 

Розділ 1. Держава і право я роки громадянської війни і воєнної інтервенції

  3. Ромитик федеративних зв'язків

 

 

об'єднані допоміжні органи, діяльність яких була пов'язана а ар-

мією1.

Велика увага приділялася досягненню централізації в управлінні транспортом. Наприкінці січня 1919 р. уряд УСРР прийняв постанову «Про підпорядкування відділу шляхів сполучення Тимчасового робітничо-селянського уряду України Народному комісаріату шляхів сполучення РСФРР».

Чимало було зроблено для об'єднання фінансів. В Україні відкрилися відділення народного банку радянської Росії. Єдиною була грошова система республік, що грунтувалася на радянському карбованці.

На початку 1919 р. склалася і така ознака тогочасного «федеративного характеру» відносин між радянськими республіками, як спільність громадянства2.

Раднарком РСФРР для зв'язку і найбільш оперативної координації політики радянських республік призначив при їхніх урядах своїх уповноважених. У свою чергу, Україна на початку 1919 р. надіслала свого уповноваженого до Раднаркому РСФРР.

Практичні кроки урядів республік щодо зміцнення державних зв'язків були спрямовані на здійснення більшовицьких ідей національно-державного будівництва, закріплених у програмі партії, прийнятій VIII з'їздом РКП(б). Програма передбачала федеративне об'єднання радянських республік як одну з перехідних форм на шляху до повної державної єдності. Вже існуюче «федеративне об'єднання» істотно обмежувало суверенітет суб'єктів федерації, підпорядковуючи їх значною мірою Російському радянському уряду3.

У розвитку більшовицької інтеграції в Україні велику роль відіграв III з'їзд КП(б)У. Його постанови знайшли законодавче втілення в рішеннях III Всеукраїнського з'їзду Рад. З'їзд Рад схвалив заходи Тимчасового робітничо-селянського уряду, спрямовані на здійснення військового співробітництва, зближення з радянською Росією та іншими радянськими республіками. У першій Конституції УСРР, прийнятій з'їздом, проголошувалося: «Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про повну свою солідарність з нині існуючими вже Радянськими республіками та про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об'єднання». Український радянський уряд, зокрема, обговорив пропозицію Ви-

1 СУ УССР. — 1919. — X» 14 — Ст 157; ІЛ 17. — Ст. 185

2 СУ УССР. — 1919. — Х« 9. — Ст. 115.

3 Курицин В. М. Государственное сотрудничество между Украинской ССР и РСФСР
в 1917—1922 гг — М. 1978.

160

 щої ради народного господарства Росії (ВРНГ) та Ради народного господарства України (РНГУ) про інтеграцію у сфері економіки Наприкінці березня 1919 р. було укладено угоду між ВРНГ та РНГУ про проведення єдиної економічної політики. Засади цієї політики вироблялися в РСФРР.

Установлювалися й розвивалися контакти і співробітництво також між іншими відомствами радянської Росії та України. Особливо тісною була єдність у галузі зовнішньої політики.

В УСРР та інших радянських республіках на підставі директив більшовицької партії широко враховувався законодавчий досвід РСФРР. Декларація Тимчасового робітничо-селянського уряду УСРР від 26 січня 1919 р. поширила на Україну дію всіх законодавчих актів РСФРР у галузі охорони праці та соціального страхування. Застосовувався й законодавчий матеріал РСФРР, яким регулювалися інші галузі державного життя.

Слід мати на увазі, що при такому федеративному будівництві часто ігнорувалися особливості національного розвитку, прагнення народів до самобутності, розвитку національної культури. Отже, ще до укладення угоди від 1 червня 1919 р. між РСФРР, УСРР та іншими радянськими республіками складалися характерні форми державного зв'язку, які були розвинуті і юридично оформлені в наступних договорах, укладених між ними.

Иоснио-політичний союз УСРР з РСФРР та іншими радянськими республіками. Необхідність подальшого зміцнення об'єднання радянських республік диктувалася метою, про яку на той час дбали більшовики, — втілення в життя ідеї світової пролетарської революції. Заходи щодо створення союзу радянських республік протягом березня—травня неодноразово обговорювалися ЦК РКП(б). Вони передусім зводилися до забезпечення тісної єдності республік й особливої ролі в цьому процесі радянської Росії. У квітні 1919 р. ЦК РКП(б) ухвалив директиви для ЦК РКП(б)У щодо необхідності єдності дій радянської України та радянської Росії.

РСФРР відігравала провідну роль у формуванні федеративних відносин не тільки з огляду на її економічну та військову могутність, накопичений досвід суспільних перетворень, а й через те, що багато її органів уже насправді виконували функції загально-федерати вни х.

Необхідність подальшого зміцнення зв'язків радянських республік зумовлювалася і наступом білогвардійських військ Денікіна. Форми федеративних відносин, які склалися на початку 1919 р, в нових умовах уже не забезпечували централізованого використання сил і вельми бідних ресурсів радянських республік. На утвер-

 

Розділ І. Держава і право в роки громадянської війни і воснноі інтервенції

 § 3. Розвиток федеративних зв'язків

 

 

дженні диктатури пролетаріату особливо позначалася відсутність єдиної армії.

2 квітня 1919 р. на засіданні Політбюро ЦК РКІІ(б) були ухвалені директиви військовому командуванню і ЦК КП(б)У про єдність у галузі військової політики. Політбюро і Оргбюро ЦК РКП(б) вирішили також розглянути питання про об'єднання військових сил радянських республік на найближчому пленумі ЦК РКП(б). Ленін запропонував об'єднати збройні сили республік, органи постачання, транспорту і зв'язку під керівництвом Ради оборони та інших відповідних органів РСФРР. Ці ідеї були втілені в рішеннях пленуму ЦК РКП(б), який відбувся 4 травня.

ЦК РКП(б) вказав на своєчасність постановки питання законодавчого оформлення тісного об'єднання всіх радянських республік комуністичними фракціями ВУЦВК та ВЦВК. 18 травня 1919 р. ВУЦВК доручив своїй Президії звернутися до ЦВК усіх республік з пропозицією розробити конкретні форми організації об'єднаного фронту революційної боротьби.

Остаточно форма союзу республік була визначена на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 1 червня 1919 р, У той самий день відбулося засідання ВЦВК з участю представників радянських республік. ВЦВК прийняв декрет «Про об'єднання Радянських соціалістичних республік: Росії, України, Литви, Латвії, Білорусі для боротьби зі світовим імперіалізмом», де говорилося: «Здійснити тісне об'єднання: 1. Військової організації та військового командування. 2. Рад народного господарства. 3. Залізничного управління та господарства. 4. Фінансів. 5. Комісаріатів праці Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій».

Державна форма об'єднання радянських республік, закріплена декретом від 1 червня 1919 р., передбачала особливе становище низки органів РСФРР, які мали виконувати одночасно функції органів влади і управління РСФРР та всього об'єднання радянських республік. Єдність республік забезпечувала РКП(б), яка була при владі в усіх республіках.

Будучи законодавчим актом РСФРР, декрет ВЦВК від 1 червня 1919 р. передбачав його ратифікацію вищими органами влади інших республік. ВУЦВК схвалив декрет ВЦВК 1 червня і дав вказівку всім установам УСРР щодо його виконання. У такий спосіб (і не рівноправно, і не легітимно) був оформлений военно-політич-ний союз між РСФРР, УСРР та іншими радянськими республіками — своєрідна «федерація», яка відіграла значну роль у їх подальшому

162

 об'єднанні. Военно-нолітичний союз поглибив і розширив ті зв'язки між республіками, які практично вже існували і спрямовувалися з одного центру — ЦК РКП(б).

Радянський уряд України негайно приступив до виконання договору від 1 червня 1919 р.1 Була забезпечена єдність військової політики республік і здійснювалося завдання злиття армій. У наказі військам української Червоної армії проголошувалося створення єдиної Червоної армії. Об'єднувалися трудові й матеріальні ресурси республік. З урахуванням зазначеного було підготовлено проект декрету «Про організацію народного господарства України», здійснювалися заходи щодо подальшої централізації управління залізничним транспортом, централізованого використання матеріальних ресурсів. Проте повною мірою здійснити влітку 1919 р. передбачене декретом ВЦВК від 1 червня об'єднання радянських республік через загарбання України військами Денікіна не вдалося.

Діяльність більшовиків щодо об'єднання радянських республік поновилася після перемоги над білогвардійцями. Велику роль у розв'язанні цієї проблеми відіграли постанови Всеросійської парт-конференції, в яких було окреслено програму подальшого зміцнення в Україні диктатури пролетаріату.

21 грудня 1919 р. Всеукрревком у зверненні до робітників та селян України підтвердив договір про воєнно-політичний союз від 1 червня 1919 р. 27 січня 1920 р. Всеукрревком прийняв постанову «Про об'єднання діяльності УСРР та РСФРР». У ній зазначалося, що на розвиток угоди від 1 червня 1919 р. усі декрети та постанови УСРР, які стосуються органів влади і підвідомчих установ, пов'язаних з цією угодою, анулюються і заміняються декретами РСФРР, які набувають чинності на всій території України з моменту опублікування даної постанови і підлягають негайному виконанню. На початку 1920 р. було ухвалено «Загальні директиви Російського та Українського Радянських урядів щодо військової політики на Україні».

У 1920 р. тривало будівництво загальнофедеративних, а по суті, російських державних установ. Було розроблено, зокрема, організаційно-правові форми, в яких відбувалася діяльність об'єднаних наркоматів республік. Деякі об'єднані наркомати РСФРР (фінансів, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, праці та ін.) мали при урядах радянських республік, в тому числі й УСРР, своїх уповноважених. Уводилася посада уповноваженого Реввійськради при Раднар-комі УСРР на правах наркому. У прийнятих у той період актах оче-

1 Нальчицький С. В,, Коваль М. В., Лебедсва Ю. Т. Історія України — К., 1998. — С 84—83.

Н.!

ІГМІ2

 

Розділ і. Держава і примо в роки громадянської війни і воєнної інтервенції

 § 3. Розвиток федеративних зв'язків