16049

Історія держави і права України. Підручник

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Історія держави і права України. У 2х томах. Т.1 За редакцією докторів юридичних наук професорів В. Я. Тація А. Й. Рогожина В. Д. Гончаренка ЗМІСТ ЗМІСТ1 Передмова3 ЧАСТИНА ПЕРША Вступ6 Розділ перший Рабовласницькі державні утворення і пр

Украинкский

2013-06-19

2.97 MB

130 чел.

Історія держави і права України. У 2-х томах. Т.1

За редакцією докторів юридичних наук, професорів В. Я. Тація, А. Й. Рогожина,                   В. Д. Гончаренка

 

ЗМІСТ

ЗМІСТ 1

Передмова 3

ЧАСТИНА ПЕРША - Вступ 6

Розділ перший - Рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.) – 7

§ 1. Держава скіфів 7

§ 2. Античні міста-держави 11

§ 3. Боспорське царство 16

Розділ другий Становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.) 20

§ 1. Формування державності східних слов'ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі 20

§ 2. Суспільний лад Київської Русі У ДРУГІЙ половині IX — першій третині XII ст. 28

§ 3. Державний лад 33

§ 4. Право Київської Русі 40

Розділ третій Держава і право феодально роздробленої Русі (30-ті роки XII—XIV ст.) 52

§ 1. Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.) 52

§ 2. Зміни в суспільно-політичному ладі Південно-Західних земель у період поглиблення феодальної роздробленості і боротьби Русі проти навали кочових орд та інших іноземних загарбників (XIII—XIV ст.) 60

§ 3. Галицько-Волинське князівство 63

§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша половина XIV ст.) 67

Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина XVII ст.) 71

§ 1. Колонізація українських земель 71

§ 2. Суспільний лад 74

§ 3. Державний лад 88

§ 4. Право 104

Розділ п'ятий Створення української національної держави та обмеження її суверенітету у другій половині XVII ст. 113

§ 1. Війна українського народу за визволення з-під влади Речі Посполитої 113

§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654 pp. 116

§ 3. Становлення права Української держави (1648—1654 pp.) 122

§ 4. Перехід України під протекторат російського царя. Стосунки України і Росії в 1648—1654 pp. 125

§ 5. Українська держава у 1654—1657 pp. 131

§ 6. Автономія України 136

§ 7. Основні риси права у другій половині XVII ст. 145

Розділ шостий Суспільно-політичний устрій і право України в період наступу на її автономію (XVIII ст.) 151

§ 1. Суспільний лад 152

§ 2. Державний лад 157

§ 3. Право 168

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях (друга половина XVII —друга половина XVIII ст.) 180

ЧАСТИНА ДРУГА 192

Вступ 192

Розділ перший Суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.) 193

§ 1. Суспільний лад 193

§ 2. Державний лад 199

§ 3. Право 203

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях (кінець XVIII — перша половина XIX ст.) 216

Розділ другий Суспільно-політичний лад і право України в період утвердження і розвитку капіталізму (друга половина XIX ст,) 227

§ 1. Суспільний лад 227

§ 2. Державний лад Реформи і контрреформи 244

§ 3. Джерела та основні риси права 272

§ 4. Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття (друга половина XIX ст.) 302

Розділ третій Суспільно-політичний лад і право в Україні (початок XX ст. — липень 1914 р.) 311

§ 1. Суспільний лад 312

§ 2. Державний лад 322

§ 3. Право 332

Розділ четвертий Суспільно-політичний лад і право в Україні у період Першої світової війни (1914 — лютий 1917 pp.) 338

§ 1. Суспільний лад 339

§ 2. Державний лад 344

§ 3. Право 348

§ 4. Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і Закарпаття 353

Висновок 356


Передмова

24 серпня 1991 р. стало історичною подією в житті українського народу. В цей день Верховна Рада України проголосила утворення самостійної незалежної держави. Цим історичним актом було продовжено багатовікову традицію українського державотворення. Перед українським народом постало завдання величезної ваги — побудова демократичної, правової держави. Кожний громадянин, і передусім молодь, має визначити свою роль і місце у її розбудові.

У незалежній Україні значна увага має приділятися підготовці висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжувати кращі традиції власного державотворення, основні моменти якого висвітлюються в цьому виданні.

Підручник містить основні відомості, оцінки й аналіз найважливіших подій в історії держави і права України з найдавніших часів і до сьогодення. Він покликаний сприяти правовому, демократичному і патріотичному вихованню студентів і всієї молоді, формуванню у них високих моральних і правових цінностей. Опора на історичний досвід має допомогти юристу зайняти тверду громадянську позицію у складному сучасному житті, бо мусить бути наступність у розвитку держави і права.

Водночас не може не турбувати й те, що в суспільно-політичній свідомості українського народу ще, на жаль, існує протистояння щодо деяких питань історичного минулого нашої держави. Інколи це протистояння тягне за собою відхилення від історичної правди. Суспільно-політичне примирення громадян було б важливим кроком до консолідації всіх політичних сил країни, сприяло б пошукам шляхів до правди і справедливості в оцінці нашої історії.

Історія України й історія інших країн залишили яскраві приклади перемог саме тоді, коли переважала політика узгоджених дій.

Сподіваємося, що висвітлення і вивчення історії держави і права України в наукових і навчальних закладах країни сприятиме просуванню до зазначеної правди і справедливості. З цією метою історичні джерела, довідкова і монографічна література аналізуються і подаються у підручнику об'єктивно, без штучного їх відбору на догоду формуванню заздалегідь визначеної концепції.

Предметом науки історії держави і права України є історія виникнення, змін і розвитку типів та форм держави і права, а також конкретних державних органів і правових інститутів народів, що населяли і населяють територію України. В курсі, що пропонується, особливе місце посідає історія боротьби українського народу за утвердження в Україні суверенної державності, мрія про яку зародилася ще в сиву давнину.

Як наука історія держави і права України є частиною загальної історії нашого народу, тісно пов'язаної з історією розвитку економіки, культури, науки та інших галузей людської діяльності. Водночас вона зберігає відносну самостійність і має особливо виражений об'єкт дослідження. Історія держави і права України є також наукою юридичною, однією з фундаментальних державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державний механізм, форму державної єдності, право.

Виникненню тих чи інших державних або правових інститутів передують відповідні ідеї. Проте наука історії держави і права України спеціально не вивчає таких ідей, враховуючи те, що вони глибоко висвітлюються в самостійному курсі вчень про державу і право. Тут же про ці ідеї згадується лише взагалі.

Існує певна схожість історії держави і права з теорією держави і права. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права вивчає переважно загальні закономірності розвитку держави і права різних народів, а історія держави і права — конкретні державно-правові системи, їхні особливості та характерні риси. Історія держави і права використовує узагальнення й понятійний апарат, розроблені теорією держави і права, й водночас дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень.

Зауважимо, що історія держави і права вивчає політичні та правові інститути практично аж до сьогодення, тому вона стикується з чинним правом, допомагаючи певною мірою зрозуміти його сутність, негативні та позитивні сторони. Історико-правова наука, вивчаючи та узагальнюючи досвід минулого, сприяє пізнанню і використанню закономірностей державно-правового розвитку, уникненню повторення помилок. Проте, як уже зазначалося, це можливо лише за умови правдивості історико-правового матеріалу. Користуватися сумнівними даними про минуле — значить робити хибний прогноз і на майбутнє.

Періодизація історії держави і права України здійснюється з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому має розрізнення рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень. Під час періодизації враховуються і найважливіші зміни у сфері державно-правової надбудови.

Підручник складається з двох томів. У першому розглядається історія держави і права від часу появи найдавніших рабовласницьких державних утворень на території сучасної України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (ще до нової ери) і завершується часом, коли була відбулася Лютнева демократична революція 1917 р. У межах цього етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі Дві частини: перша — історія держави і права України від появи перших державних утворень на її території й до кінця XVIII ст., коли була ліквідована автономія України у складі Російської імперії, та друга частина — державний лад і право України у XIX — на початку XX ст.

У межах першої частини першого тому слід виділити такі періоди: 1) рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.);

3)             держава і право феодально роздробленої Русі (XII—XIV ст.);

суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних держав (кінець XIV — перша половина XVII ст.);

формування Української національної держави у період визвольної війни 1648—1654 pp. та її розвиток до 1657 p.; 6) автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 7) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царизмом (перша половина XVIII ст.); 8) остаточна ліквідація царизмом автономного устрою України (друга половина XVIII ст.); 9) суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII— друга половина XVIII ст.).

У другій частині першого тому висвітлюються: 1) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 2) суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (перша половина XIX ст.); 3) суспільно-політичний лад і право України в період здійснення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 4) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст.; 5) суспільно-політичний лад і право в Галичині, Північній Буковині та у Закарпатті; 6) зміни в державному апараті України і право в період першої світової війни.

Другий том містить матеріал, що характеризує етап історії держави і права України після лютого 1917 р. У першій частині другого тому виділяють такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після Лютневої демократичної революції (лютий—жовтень 1917 p.); 2) українська національна державність (листопад 1917—1920 pp.)* утворення УНР, гетьманату, Директорії і ЗУНР.

У другій частині другого тому виділяють такі періоди: 1) утворення Української радянської республіки, держава і право УРСР у роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 2) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.); 3) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.); 4) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 5) держава і право України в перші повоєнні роки (1945 — середина 1950 років); 6) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х років); 7) держава і право України в період спроб відродити неосталінізм та в роки застою (середина 1960-х — середина 1980-х років); 8) держава і право України в період «перебудови» (1985—1991 pp.). Другий том завершується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перевагу здобуло довічне прагнення нашого народу — створити незалежну суверенну Українську державу.

Підручник може бути використаний не лише для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. Він розрахований також на наукових працівників, і не тільки юристів, а й спеціалістів у галузі загальної історії України. Підручник має за мету допомогти подальшому поглибленому вивченню окремих найважливіших проблем історії держави і права нашої Вітчизни.

У написанні підручника брали участь викладачі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого: доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук України В. Я. Тацій; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України В. Д. Гончаренко; кандидат юридичних наук, доцент В. М. Єрмолаєв; доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України МЛ. Панов; доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України 1 А. Й. Рогожин); доктор юридичних наук, професор

В.О.Рум'янцев; доктор юридичних наук, професор І П. Сафроно-ва; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України О. Д. Святоцький; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України М.М. Страхов; учений-практик: доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України О. Л. Копиленко; викладачі Національного університету внутрішніх справ: кандидат юридичних наук, доцент Л. О. Зайцев; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України О. Н. Ярмиш; викладачі юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України В. С Кульчицький; кандидат юридичних наук, професор Б. Й. Тищик.


ЧАСТИНА ПЕРША - Вступ

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. є., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й становлення класового суспільства.

Протягом І тис. н. є. на території сучасної України у східних слов'ян відбувався процес формування державності. Цей процес закінчився в IX ст. н. є. створенням Київської Русі — могутньої феодальної держави східних слов'ян. У період феодальної роздробленості функціонувала власне українська держава — Галицько-Волинське князівство.

У першій частині підручника висвітлюється боротьба українського народу проти іноземних загарбників, створення в процесі боротьби держави Богдана Хмельницького, входження цієї держави до складу Росії в ролі суб'єкта міжнародного права, а потім існування України як автономії до її ліквідації царизмом наприкінці XVIII ст. Аналізується також суспільно-політичний лад і право західноукраїнських земель у другій половині XVII — другій половині XVIII ст.


Розділ перший - Рабовласницькі державні утворення і право на території сучасної України (середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.) – 

§ 1. Держава скіфів

VII—III ст. до н. є. у степових районах Північного Причорномор'я на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію — від низин Дунаю до гирла Дону і Приазовья. Більшість сучасних дослід-ників вважає, що формування племені скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII—VII ст. до н. є.

До VII ст. до н. є. у скіфів складається могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, дає грецький історик Геродот (V ст. до н. є.). Головним, найчисленнішим племенем, стверджує він, були скіфи царські, які «вважають інших скіфів своїми рабами». Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-ко-чівники. Між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвії мешкали елліноскіфи. І нарешті, на північ від царських скіфів, скоріше за все в межах степової смуги України, жили скіфи-орачі. Геродот вважав скіфів одним народом, проте спосіб життя, господарювання свідчить про інше. На думку деяких учених, скіфів-орачів можна, більш імовірно, вважати прапращурами українського народу. А В. І. Петрук дотримується точки зору, за якою необхідна взагалі заміна історичної парадигми з «Історії Руси-України» на «Історію Скіфії-України».

У VII—VI ст. до н. є. більшість скіфських племен вже перебувала на останній сходинці первіснообщинного ладу, хоча родові зв'язки все ще були сильними. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в той час ще не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, але земля, як і в землеробів, була общинною, племінною власністю. Родова організація відігравала велику роль у кочівників під час розподілу пасовищ, перекочівель та ін.

Водночас у VII—VI ст. до н. є. у скіфському суспільстві вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осілих землеробів — виокремилася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, дедалі помітнішою ставала майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутому скіфами розвитку відповідала й організація управління у формі воєнної демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів.

Великий вплив мали ради родових старійшин, і передусім союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — царям, які очолювали скіфське військо під час походів. Влада царів уже передавалася у спадщину, проте кандидатури царя і його спадкоємця ще затверджувалися народними зборами.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова і соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових проводирів, розвитку зародків спадкової знаті та справжньої царської влади.

Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспільстві, війна скіфів із військами перського царя Дарія І в 514—513 pp. до н. є. За Геродотом, скіфське військо, що вступило в боротьбу з персами, складалося з трьох основних угруповань, кожне очолював свій військовий проводир — цар. Один із царів, на ім'я Іданфірс, вважався головним, і йому підкорялася решта вождів. Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії.

У цій боротьбі кочові племена, насамперед скіфи царські, виступили на захист усього союзу, чим забезпечили собі панівне становище серед племен. Це дало їм можливість експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм І влада царів і військово-дружинної знаті.

На рубежі V—IV ст. до н. є. у Скіфії, як вважає чимало скіфо-логів, відбувається формування класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших царів й узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і до 40-х років IV ст. до н. є. зумів об'єднати під своєю вла-дою майже всю країну від Азовського моря до Дунаю і перетворити Скіфію в могутнє царство. Центр держави Атея був розташований на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. є. виникло велике укріплене поселення, так зване Кам'янське городище в районі сучасного Нікополя. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н. є. з македонським царем Філіппом II закінчилася поразкою і загибеллю у битві 90-річного скіфського царя Атея. Царство скіфів збереглося, хоча розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною з економічного та воєнного поглядів. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало близько півтораста років — з IV до III ст. до н. є.

Міцнішою виявилася Скіфська держава, що виникла близько Ш ст. до н. є. з центром у Криму. Столицею нової держави стало місто Неаполь Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними кам'яними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. є. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. є. і було знищене готами.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Головну роль в економіці відігравало орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури, орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Оранка землі здійснювалася за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирали залізними серпами, зерно змолочували у зернотерках. Величезними стадами худоби й табунами коней володіли скіфи-кочів-ники. Добре були розвинуті у скіфському суспільстві виробництво шкіри, ткацтво та ін.; установлювалися міцні й широкі торговельні зв'язки з прибережними грецькими містами. Скіфи постачали сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби.

Успіхи економічного розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації у скіфському суспільстві. Основи родоплемінної структури підтримувалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинилися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби.

Ще в V ст. до н. є. Геродот повідомляв про скіфських багатіїв, найблагороднішими серед яких вважалися ті, котрі володіли «найбільшим майном», і про скіфську бідноту, яка належала до числа людей найнижчого «походження».

Отже, із загальної маси вільних землеробів і скотарів виокремилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, та багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були досить різноманітними. Так, важливим засобом збагачення залишалися, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом дедалі більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала торгівля, особливо хлібом, із грецькими містами Північного Причорномор'я. У скіфів, за даними Геродота, було багато жерців — відособленої соціальної групи. Соціальне становище окремих категорій жерців було досить високим.

Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили різну данину, виконували повинності. У найважчому становищі були скіфи-орачі, які опинилися в залежності від степових кочівників.

У скіфському царстві з центром у Криму основну частину міського населення становили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства посідали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. У виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була значною. Як правило, вони використовувалися в домашньому господарстві, для охорони худоби, часто слугували товаром у торгівлі з грецькими містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, відомих у літературі як царські. Такі кургани скіфської знаті IV—III ст. до н. є. були висотою від 8 м і вище. У таких курганах археологи знаходять кераміку, багату зброю. Різко контрастують з царськими курганами поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами зі скромним набором речей або взагалі без будь-якого інвентаря.

 

Скіфське царство може бути віднесене до держав рабовласницького типу. За формою правління воно являло собою один з різновидів рабовласницької монархії.

Главою скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. На той час вже склалося уявлення про божественне походження царської влади, у багатьох випадках правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар виконував також судові функції.

Влада царя нічим не була обмежена у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей одноособово вирішував багато важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у II ст. до н. є. були Скілур і його син Палак, а в другій половині І ст. н. є. — Фарзой та Інісмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалася скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонець.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Дуже красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Скіфських царів ховали у глибоких і складних поховальних спорудах. Поруч із царем поміщали вбитих дружин і наложниць, слуг, рабів та ін.У Неаполі Скіфського царя ховали у кам'яному мавзолеї, поруч з яким містилися гробниці його наближених і поховання коней.

Навколо царя функціонував апарат державного управління. Як і в багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. Особлива роль в управлінні належала царським синам. За повідомленням Страбона (63 р. до н. є. — 23 р. н. є.), у II ст. до н. є. скіфи у Криму перебували «під владою Скілура і його синів з Па лаком на чолі». А синів у Скілура було, за одними відомостями, шістдесят, а за іншими — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим же пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найвпливовіші помічники правителя входили до складу царської ради.

Однак виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію. її пережитки ще тривалий час давалися взнаки (особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді).

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялася від розвинутих рабовласницьких або феодальних держав, хоча за своїми функціями — підтримання відносин землевласності й панування, зміцнення верховної влади, накопичення в руках верхівки суспільства величезних багатств — вона була вже політичною організацією. Тому можна стверджувати: перші паростки державності на території сучасної України з'явилися саме у скіфську добу.

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно до інтересів правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, за Геродотом, ревниво уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо в еллінів. Скіфська культура протягом усієї її історії залишалася безписемною, тому норми звичаєвого права не були зафіксовані. Поряд зі звичаєм досить рано з'являється й інше джерело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися, звісно, групи населення, які жили за своїми законами. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, які проживали на південь від Прип'яті.

Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, пересувні житла на візках, домашні речі, рабів. Судячи з поховань, особистою власністю у скіфів були зброя, знаряддя виробництва, прикраси.

Верховна власність на землю належала царю, який установлював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Звичайно договори у скіфів стверджувалися клятвою, як це робилося, наприклад, під час укладання договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. Щоправда, на практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу провадився по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша дружина мала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила у складі майна у спадок до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підлеглим становищем жінки, а й тим, що старші сини у разі одруження одержували частку майна і право на відокремлення ще за життя глави сім'ї, а молодший залишався спадкоємцем батьківського господарства.

Найнебезпечнішими у скіфів вважалися злочини проти царя: замах на життя правителя шляхом чаклування, непокора царському наказу. Злочином вважалося і неправдиве заприсягання богам царської домівки. Усі названі злочини каралися смертю. Порушення звичаїв і відхід від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного.

Мали місце злочини проти власності (крадіжки, грабіж та ін.), проти особи (убивство, перелюбство, образа).

Найпоширенішими видами покарань були смертна кара, відсікання правої руки, вигнання. Тривалий час у скіфів зберігалася кривава помста.

Можна вважати, що справи про злочини, які не порушували основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку змагального процесу. Однак щодо найнебезпечніших злочинів провадився розшуковий процес.

У III ст. до н. є. з послабленням скіфської могутності чільна роль у політичному й культурному житті величезної території Півдня України належить сарматам. З І ст. до н. є. античні автори називають розташовану на цій території державу уже не Скіфією, а Сарматією. Найменування «сармати» — збірна назва різних племен, серед яких основними були аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани, котрі очолювали великі союзи племен. У сарматів відбувався розклад родового ладу, класоутворення та посилення племінної знаті. У них існувала приватна власність на худобу, що була головним багатством сарматів. У перші століття н. є. частина сарматів перейшла до осілості й займалася землеробством. Значну роль у домашньому виробництві сарматів відігравала праця рабів, яких вони захоплювали під час воєн.

Постійні грабіжницькі війни, що їх вели сармати, посилили владу вождя — «царя», навколо якого групувалася військова дружина. Вже в останні століття до н. є. сармати являли собою велику політичну і воєнну силу. Вони вели дипломатичні переговори з главами європейських держав, брали участь у міжнародних договорах та воєнних союзах. Проте родоплемінний лад у сарматів утримувався досить стійко, і у своєму політичному розвитку вони не перейшли до створення єдиної держави.

Сарматський період завершився на території сучасної України внаслідок експансії гунів у 375 р. н. є.


§ 2. Античні міста-держави

Численні осілі та кочові племена, що населяли Північне Причорномор'я, вступаючи у торговельні, воєнно-політичні відносини з античними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнавали впливу античної рабовласницької цивілізації. Причому найважливішу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорноморських земель і утворення тут грецьких міст-колоній. Переселенці з Давньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як із грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.

Колонізація давала значні прибутки. Через грецькі міста-колонії у метрополію надходили хліб, сировина, раби, забезпечувався збут продукції власного ремесла. Ці міста-держави стали складовою частиною історичного процесу в Північному Причорномор'ї. Вони мали великий вплив на скіфські та інші племена, встановлювали з ними тісні економічні зв'язки. Крім цього, існування таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще в VII ст. до н. є. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.

У VI ст. до н. є. вже було засновано цілу низку міст: на березі Бузького лиману — Ольвію, у східному Криму — Феодосію, Пантикапей (на місці сучасної Керчі). Пізніше (в останній чверті V ст. до н. є.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тира (м. Бел-город-Дністровський) та багато інших.

Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у VI—V ст. до н. є., після чого починається їхній занепад, зумовлений низкою чинників: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єднань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх суперечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римської імперії, що розпочалася з І ст. до н. є., не могла істотно змінити такого становища, оскільки римляни розглядали ці міста як передавальні пункти у торговельних і дипломатичних зносинах з «варварським світом». Тому процес романізації не дуже зачепив грецьке населення античних міст-держав Північного Причорномор'я. Водночас такі міста, як Ольвія, Тира, Херсонес, ставали невід'ємною частиною Римського світу, і життя їхнього населення протягом перших століть н. є. значною мірою залежало від імперії.

У III ст. н. є. міста-колонії на території Північного Причорномор'я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розкладу, що більш як через 100 років призвів до їх остаточної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали готських і гунських племен. У IV ст. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під владу Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така сама доля спіткала Пантикапей і Феодосію.

Грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я за своєю соціально-економічною сутністю мало чим відрізнялися від метрополії.

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст відводилося землеробству і скотарству. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію-хору, на якій її жителі могли вирощувати хліб та овочі, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також жителі поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було розвинуте рибальство.

Херсонес із самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Жителі міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, яке херсонесці називали «рівниною», було житницею Херсонесу, тобто постачало місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром від 17 до 26 гектарів. Кожний клер являв собою земельний наділ з укріпленою садибою, що складалася з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. Садиба була огороджена стіною. Головним заняттям власників клерів було виноградарство, але до складу клерів входили також сади, пасовиська й поля. Такі клери легко поділялися на три або чотири менші ділянки, які здавалися в оренду, і тому в Херсонесі переважало саме дрібне землеволодіння.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у «скіфському звіриному стилі». Розвивалися в Ольвії керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Виготовлялася різноманітна кераміка. Херсо-неські ремісничі вироби продавалися не тільки у самому місті, а й за його межами — у скіфських поселеннях Криму. По ріках Південної України багато з цих товарів розходилося вглиб суходолу.

Торгівля взагалі посідала важливе місце у житті причорноморських міських центрів. Так, високий рівень внутрішньої торгівлі в Херсонесі фіксується вже на початку IV ст. до н. є., коли почалося карбування власної монети. На цей час в основному завершився процес становлення полісу в Херсонесі як певного соціально-політичного організму. Надаючи монетній справі Херсонесу особливого значення, окремі автори навіть розглядають херсонеську монету як «міжнародну валюту», що викликає певні заперечення в інших дослідників історії Північного Причорномор'я.

Грецькі міста вели також жваву заморську торгівлю. Основною статтею у торговельному балансі (за винятком Херсонесу) був вивіз хліба. Крім того, купці продавали у Грецію, а потім і в Рим худобу, шкіри. Поширеним товаром були також раби. У свою чергу, ці міста ввозили із Греції вино й маслинову олію, різні металеві вироби, тканини, предмети розкоші та мистецтва.

З часом роль зовнішньої торгівлі зростає і досягає свого апогею в перших століттях нашої ери. Херсонес стає значним центром транзитної і посередницької торгівлі, через який у сферу обміну з античним світом залучалися величезні маси варварського населення Північного Причорномор'я. З Ольвії, наприклад, херсонеське вино могло надходити в значній кількості скіфському населенню

Північного Причорномор'я, де в курганах археологи знаходять амфори з херсонеським клеймом.

Грецькі міста вирізнялися високою культурою. Тут споруджувалися кам'яні будівлі, оздоблені скульптурою, розписом, мозаїкою. На вулицях стояли кам'яні стовпи з висіченими на них офіційними текстами. Значним політичним, економічним і культурним центром Північного Причорномор'я був, наприклад, Херсонес.

Соціальне розшарування в античних містах Північного Причорномор'я було досить виразним. Панівний клас складався з судновласників, купців, власників ремісничих майстерень, землевласників, лихварів та ін.

Було також багато вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. У ремісничому виробництві Херсонесу переважали, наприклад, дрібні та середні майстерні. Тому не можна недооцінювати тут ролі дрібних виробників, які становили значну частину населення.

Вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки — уродженці міста. Лише вони користувалися політичними правами, могли обіймати державні посади. Набуваючи повноліття і політичних прав у повному обсязі, житель Херсонесу складав присягу, в якій говорилось: «Я буду однодумним про врятування і волю держави і громадян. Я не буду скасовувати демократичного ладу... Якщо я дізнаюся про якусь змову, що існує або зароджується, я доведу це до відома посадових осіб». Чужоземці, навіть ті, що постійно мешкали тут, політичних прав не мали. Однак в окремих випадках за зроблену місту значну послугу їм могли бути надані права повноправних громадян.

З часом склад міського населення поступово змінювався: у містах з'являлося дедалі більше майстрів або багатих громадян з «варварського світу».

Значну частину експлуатованих становили раби. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля рабів на невільничих ринках або у сусідніх племен. Праця рабів використовувалася в ремісничому виробництві, на розробках солі, у домашньому господарстві, а частково і в сільському господарстві. Так, раби працювали на клерах Херсонесу, де кам'янистий грунт Герак-лійського півострова вимагав дуже великих витрат праці з метою створення сприятливих умов для землеробства. До того ж раби становили певну частку експорту.

 

Державний лад грецьких міст Причорномор'я будувався на тих самих засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління ці міста були демократичними або аристократичними республіками. Причому якщо у V—II ст. до н. є. тут переважав демократичний елемент, то починаючи з І ст. до н. є. демократична республіка поступово замінюється аристократичною.

Вищим органом державної влади у містах Північного Причорномор'я були народні збори, що скорочено називалися «Народ». У роботі цих зборів брали участь лише повноправні громадяни міста (як правило, греки), яким виповнилося 25 років. Раби, чужоземці, жінки усувалися від управління. Практично це були збори міської общини повноправних вільних громадян. Саме такими були збори ольвіополітів — еклесія.

Народні збори ухвалювали декрети й постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на міській площі — аго-рі, поблизу головних культових споруд. На зборах вирішувалися найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, нагородження грамотами громадян, які мали відповідні заслуги перед містом, та ін. До компетенції народних зборів належали також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні полісом відігравала Рада міста (буле) — постійно діючий орган влади. До нього входили архонти, номофілаки, продик та інші особи. Рада міста готувала рішення народних зборів, перевіряла кандидатури на виборні посади, контролювала діяльність виборних посадових осіб, і тому ольвійські декрети починалися словами: «Постановлено Радою і Народом».

У Херсонесі законодавчий процес відбувався у такий спосіб. Проект декрету розробляла спеціальна комісія, до складу якої входили три номофілаки і діойкет («той, хто стояв на чолі управління»). Підготовлений цією комісією декрет передавався до Ради і лише потім надходив до народних зборів. Характерно, що на розгляд Ради і народних зборів пропонувалося вже готове рішення, яке ухвалювалося без будь-яких змін і доповнень.

Третьою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи — магістрати. Обрані з числа повноправних громадян магістрати очолювали окремі галузі управління. До їхньої компетенції належали фінансові справи, робота судових установ, військові справи. Найважливішою серед міських магістратур була колегія архонтів. Вона складалася, як правило, з шести осіб, очолював її перший архонт. Колегія архонтів керувала усіма іншими колегіями, могла скликати у разі необхідності народні збори. Колегія номофілаків стежила за виконанням законів. Питаннями оборони відала авторитетна колегія з шести стратегів. Щоправда, військами міста командував перший архонт. Правовими питаннями займалася колегія продиків — юридичних радників. Агораноми та астіноми наглядали за порядком у місті і на ринках, за станом шляхів і громадських будівель, перевіряли правильність мір та вагів.

Особлива увага приділялася фінансовим справам, у тому числі регулюванню грошового обігу. Наприклад, у Херсонесі така впливова посадова особа, як діойкет, була водночас вищим фінансовим магістратом, котрий контролював державні доходи й витрати. Крім того, існували нижчі фінансові магістрати — скарбники. Основу державного бюджету Ольвії становила єдина система вивізних мит на товари, а також різні види податків. Збирання їх звичайно віддавалося на відкуп. Усі грошові надходження в міську казну контролювали спеціальні колегії — «семи» і «дев'яти».

Важливою статтею доходів у містах Північного Причорномор'я, особливо в останні століття до нашої ери, були пожертвування багатих громадян, які вносили гроші у міську казну, безкоштовно забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори й Рада міста нагороджували таких громадян почесним декретом, золотим вінком та ін. Подібних почестей міг удостоїтися й чужоземець, який зробив місту значну послугу. Йому надавалися торговельні привілеї та права громадянства.

Велика увага приділялася військовій справі. Спочатку в грецьких містах не було постійних армій, збройні сили були представлені ополченням громадян, яке збиралося у разі війни. Пізніше в Ольвії і Херсонесі з'являється важкоозброєна піхота.

В античних містах-державах функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожний з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

У перших століттях нашої ери міста-держави Північного Причорномор'я змогли зберегти колишню полісну структуру управління. Спроби вчинити державний переворот, як це було, наприклад, у Херсонесі в IV ст. до н. є., закінчилися невдачею. Втім, певні зміни відбувалися, насамперед змінювався характер управління цих міст: здійснювалася аристократизація міського управління, вищі адміністративні посади передавалися невеликій групі аристократичних сімей тощо. Так, у Херсонесі під тиском римських властей відбувалося скорочення кількості магістратур, занепад колегіальних органів управління, заміщення вищих магістратур римськими громадянами з числа місцевих жителів, зосередження влади у руках першого архонта.

Про посилення аристократизації державного ладу свідчить і така суттєва обставина: в Ольвії приблизно до середини III ст. до н. є. найважливіші закони створювалися у формі псефісмів, які пропонувалися приватними особами. Однак, починаючи з середини III ст. до н. є., прерогатива вносити у Раду та далі в народні збори проекти важливих постанов (почесних декретів, законів та ін.) відбирається колегією синедрів, де була представлена полісна верхівка, у приватних осіб. За останніми зберігається лише право виступати ініціаторами пропозицій з простих псефісмів.

У II ст. до н. є. античні міста Північного Причорномор'я опинилися у сфері політики Понтійського царства. Громадянська община Херсонесу, наприклад, проголосила Понтійського царя Митрида-таУІ своїм «простатом» і, зберігши самоврядування, увійшла до складу його держави.

Після розгрому Понтійського царства грецькі міста не одержали повної самостійності й незалежності, тому що опинилися у сфері римської політики. Завдяки вигідному географічному положенню Херсонес стає основним опорним пунктом Римської імперії у Північному Причорномор'ї. У І ст. до н. є. римська адміністрація дарувала Херсонесу права елевтерія, що забезпечувало право самоврядування, повне громадянство та свободу розпорядження земельними угіддями полісу під контролем римської адміністрації. Ольвія отримала дещо інший статус — їй були надані права, близькі до автономії.

В основу права міст Північного Причорномор'я було покладено правову систему афінської рабовласницької держави. Водночас на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї та традиції місцевих племен, які проживали по сусідству з ними.

Основними джерелами права у зв'язку з цим були закони народних зборів, декрети міських рад, розпорядження колегій посадових осіб — магістратів, а також місцеві звичаї.

Правовій регламентації підлягали майнові відносини. Існувала приватна власність на житловий будинок, рухоме майно, худобу тощо. Земля могла перебувати як у приватній власності, так і в державній або передаватися храмам. Отже, весь земельний фонд, що контролювався громадянською общиною Херсонесу, можна поділити на три частини: 1) земельні ділянки, що належали громадянам; 2) земельні ділянки, що залишалися власністю усієї громадянської общини й доходи від яких ішли на потреби усього полісу; 3) храмові землі.

Частина земель у Північно-Західному Криму, очевидно, була власністю херсонеської общини, яка наділяла цю землю вільним, але неповноправним верствам населення. За це останні були зобов'язані сплачувати «форос» і брати участь у захисті Херсонесу.

Поряд із приватними рабами були також і міські раби. У Херсонесі практикувалося звільнення раба у формі посвячення його будь-якому божеству. При цьому храм ставав начебто покровителем такого вільновідпущеника. В Ольвії в 331 р. до н. є., коли місто оточили війська одного з воєначальників Олександра Македонського, міські власті були змушені вдатися до такого надзвичайного кроку, як звільнення рабів й зарахування їх до складу війська.

Детально розробленим було зобов*язальне право. Жвава зовнішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Багатий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у скрутному становищі. Як правило, більшість важливих угод купів-лі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відкупщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приватному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, указував розмір одержаної суми і разом з покупцем сплачував спеціальний податок-збір.

 

Існувала й оренда землі. Досить поширеною вона була в Херсонесі, де громадяни охоче здавали в оренду свої земельні ділянки. Застосовувалася тут і наймана праця, що мала сезонний характер.

Що стосується злочинів і покарань, то згідно з такою епіграфічною пам'яткою, як Херсонеська присяга, на першому місці у праві грецьких міст стояли злочини державного характеру. До них можна зарахувати змову, спроби повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці. Жорстокому покаранню піддавався кожний, хто зраджував, віддавав ворогам місто, а також його володіння, замишляв щось лихе проти Херсонесу або його громадян. Охоронялася, безперечно, й приватна власність.

До вільних людей застосовувалися такі покарання, як смертна кара, штрафи, конфіскація майна. Вільновідпущеника, котрий учинив злочин, можна було знову повернути в рабство. Фізичне знищення повсталих рабів свідчило про те, що панівна верхівка охороняла тут свою владу, як і в метрополії, вдаючись до найжорстокіших покарань.


§ 3. Боспорське царство

Населення берегів Керченської протоки розпочалося в першій половині VI ст. до н. є. У V ст. до н. є. оформився союз кількох грецьких держав-полісів, розташованих на обох берегах протоки. Так виникло Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи.

У середині IV ст. до н. є. після об'єднання ще кількох грецьких міст Боспор перетворився у значну за своїми розмірами державу, що займала весь Керченський півострів, Таманський півострів з береговою смугою до Новоросійська, а також прилеглу до Тамані територію низу Кубані й східний берег Азовського моря. До її складу увійшли великі міста-держави Північного Причорномор'я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Нім-фей, Кіммерик та ін.) і, крім того, землі, заселені численними племенами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї державності. Становлення держави у скіфських племен — основної частини населення Керченського півострова — тільки починалося. Центром цієї території було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке мало дуже вигідне економічне й політичне становище. Воно і стало столицею Боспорського царства.

Свого розквіту Боспорське царство досягає у IV—III ст. до н. є. Саме до цього періоду належить спроба Боспору поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Але вже з III ст. до н. є. Боспор вступає в пору поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна зазнає глибокої економічної кризи, загострюються класові суперечності, спалахують повстання рабів. Хоча фінансові труднощі й були подолані, а повстання рабів і підкорених скіфських племен, яке спалахнуло у Пантикапеї в 107 р. до н. є., жорстоко придушено, колишнього процвітання Боспору повернути вже не вдалося.

На початку І ст. до н. є. понтійський цар Митридат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор'я, у тому числі й Боспорське царство. Щоправда, Боспор перебував у складі Понтійської держави недовго. Після поразки й загибелі Митридата VI у боротьбі з Римом у середині І ст. до н. є. він опинився під владою римлян. Поступово залежність від Риму стала слабшати. Боспорське царство накопичувало сили. Однак у середині III ст. н. є. на нього нападають готські племена. Наслідком цього стала загибель значної кількості дрібних боспорських поселень, розорення і занепад великих міст. Останній удар по царству був завданий гунами. Кочові орди гунів і підвладних їм племен вторглися сюди в останній чверті IV ст. й учинили жахливий погром. Боспорське царство було зруйноване. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії як її безпосереднє володіння. На цьому його існування припинилося.

Соціально-економічні відносини у Боспорському царстві були такими самими, як і в окремих грецьких містах-колоніях і місцевих племінних союзах, котрі входили до його складу.

Економічну основу Боспору становило розвинуте землеробство, яке не тільки давало продукти харчування для власного населення, а й забезпечувало значний експорт хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Густа мережа сільських поселень покривала його територію. Родючий грунт сприяв успішному веденню зернового господарства, городництва, вирощуванню садів. Жителі Боспору до III ст. до н. є. перетворили виноградарство в одну з основних галузей господарства, а виноробство — у добре розвинуте товарне виробництво. Розвивалося також тваринництво, велике значення мало рибальство. У містах процвітало ремісниче виробництво, що досягло у багатьох галузях високого рівня. Одним із провідних ремесел стало керамічне. Серед боспорських майстрів були металурги, які обробляли залізо й бронзу, каменярі, теслі, ткачі та представники інших професій. Надзвичайно розвинутим було ювелірне виробництво. Ніде в античному світі немає такої кількості чудових виробів ювелірного мистецтва, як у Північному Причорномор'ї.

Різноманітними були торговельні зв'язки Боспору. Основу бо-спорської торгівлі становив експорт зерна, передусім в Афіни та інші міста материкової й острівної Греції. Крім хліба, Боспор вивозив худобу, шкіру, рабів. В обмін на ці товари держави Греції відправляли до Боспору вино, маслинову олію, металеві вироби, дорогі тканини, дорогоцінні метали та ін.

З IV ст. до н. є. Боспор стає основним постачальником античних товарів у північно-чорноморські степи.

Активна зовнішня й внутрішня торгівля, яку вів Боспор, вимагала створення власної монетної системи. Пантикапей почав карбувати власну срібну монету ще в VI ст. до н. є., інші боспорські міста — у V ст. до н. є. Надалі право власного карбування було закріплено тільки за Пантикапеєм, срібна та золота монети якого стали загальнодержавними.

Досить виразно виявлявся у Боспорському царстві поділ на рабовласників і рабів, вільних і невільників. Панівний клас складався з правителів з їхнім оточенням, чиновників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майстерень — ергастерій. Серед експлуататорів було чимало представників скіфської та меотської знаті, які перейняли грецьку культуру й перетворилися у таких самих рабовласників, як і грецькі аристократи. Саме ця рабовласницько-купецька знать (як грецька, так і місцева) відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

Основною формою соціальної залежності у Боспорській державі було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоплювали у сутичках із сусідніми племенами. Боспорські купці купували рабів у кочівників. Рабська праця використовувалась у ремісничих майстернях, у виноробстві, на різних промислах, будівельних роботах. Багато рабів було зайнято у домашньому господарстві. Працювали вони й у сільському господарстві, але тут їх кількість була незначною.

Раби становили основну продуктивну силу боспорського суспільства. Однак у землеробстві були й інші форми залежності та експлуатації. Поряд з рабською тут використовувалася праця залежного населення. Із залежного сільськогосподарського населення збиралася подать натурою за право обробітку земель, власниками яких були боспорські правителі та великі землевласники. І все ж основною соціальною суперечністю Боспорського царства було протистояння рабів та рабовласників. Найяскравіше воно виявилося у повстанні в Пантикапеї у 107 р. до н. є., коли прапор повстанців підняв «раб, якого вигодували у палаці Перісада» — Савмак, скіф за походженням.

 

Державний устрій Боспорського царства не лишався незмінним. Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших правителів Боспору Археанакти-дів був своєрідним. Усі вони вважалися архонтами Пантикапею і всього Боспору. Однак, якщо в грецьких державах посада архонта була тимчасовою, то в Боспорській державі вона набула характеру спадкової влади. У 438 р. до н. є. влада переходить до династії Спартокідів, засновником якої став Спарток І. Нова династія правила до кінця II ст. до н. є. Спартокіди, як це було й раніше, вважалися архонтами Боспору й одночасно — царями підвладних варварських племен. При цьому влада боспорських правителів поступово посилюється, дедалі більше наближаючись до монархічної- Коли Спартокіди у IV ст. до н. є. у боротьбі за розширення держави зуміли приєднати до своїх володінь такий великий торговельний центр, як Феодосія, правитель Левкон І обрав собі титул «архонта Боспору і Феодосії, який царює над сіндами, торетами, дандаріями і псесами». Відомий тут у IV ст. до н. є. інститут співправителів, коли Левкон І одержав в управління європейський Боспор, а Гор-гіпп — азійський. У середині IV ст. до н. є. на боспорський престол вступили одночасно Спарток II і Перісад І.

Подвійний титул зберігався до початку III ст. до н. є., доки Спарток НІ (304—284 до н. є.) не відмовився від нього і не став іменувати себе «царем Боспору», як називалися надалі усі інші правителі Боспорської держави. Поступово ліквідовувалися деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній період існування грецьких міст Причорномор'я. Боспорська держава перероджувалась у монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, який розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами царства. У його руках зосереджується верховна влада, командування військом, судові функції та ін. Правителі стають володарями величезних земельних угідь, найбагатши-ми торговцями, власниками майстерень і промислів. Вони іменують себе «великими царями царів», а піддані називають царя «своїм богом і застуг шком», інколи навіть «спасителем». На початку III ст. н. є., коли боспорські царі підкорили скіфські володіння у Криму, правитель Рискупорид III був названий в одному із написів не тільки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів.

У перші століття нашої ери Боспор стає союзним Риму царством. Уже у І ст. н. є. Боспорська держава остаточно переходить під безпосередній контроль римських намісників. Саме з цього часу на території Боспору періодично перебувають воїни римських допоміжних підрозділів. Опинившись у залежності від Риму, правителі Боспору дістали офіційний титул «друга кесаря і друга римлян». Під час вступу на престол боспорський цар обов'язково здобував затвердження римського імператора і регалії своєї влади — куру-льне крісло, скіпетр та інА Статус союзного царства накладав на боспорських правителів певні обов'язки щодо імперії. Ними, зокрема, передбачалося комплектування підрозділів допоміжних військ для римської армії. Крім того, боспорські царі у II ст. передавали римській адміністрації «щорічну данину».

Центром державного апарату був палац боспорського царя, де вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближче оточення правителя — військову і цивільну знать, яка дістала найменування «кращих біля брами». Особливу роль відігравав глава палацу (дворецький) та особистий царський секретар.

Існувало багато усіляких управителів: охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечували спеціальні чиновники під керівництвом головного перекладача. Важливу роль відігравали фінансові органи. Спеціальна колегія відала доходами держави.

До складу Боспорського царства входили як грецькі міста, так і землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку деякою автономією користувалися міста: у них зберігалися традиції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, міської ради, виборних посад. Дуже довго зберігав таке міське самоврядування Пантикапей — столиця Боспорського царства. Певна автономія була у місцевих племен, які проживали у внутрішніх областях держави. Так, у деяких племен, що визнали владу боспорського царя, залишалися свої царки, або вожді. Вони були зобов'язані платити боспорським правителям данину хлібом та іншими продуктами, але у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.

Однак поступово і міста, і місцеві племена стали втрачати свою колишню владу й елементи автономії. У перші століття нашої ери управління найважливішими областями й містами країни стало доручатися царським намісникам. Особливий намісник — «начальник острова» — управляв азіатською частиною Боспорського царства. Були також посади намісників прикордонних міст: Феодосії — на заході і Горгіппії — на сході. Особливе управління було надано місту Танаїс, де вища влада належала царському послу — пресбев-ту. Пояснювалося це тим, що в Танаїсі, крім греків, мешкала впливова група сарматського населення. Тут була заснована подвійна адміністрація: елінарх очолював грецьку частину населення, а архонт — сарматську.

Військова організація Боспорського царства мала таку структуру: основною силою, на яку могли опиратися правителі, були найманці, переважно греки та фракійці. Боспорська аристократія формувала кінноту. У складі боспорських військ були також воїни з підвладних Боспору або союзних племен. У разі потреби скликалося ополчення громадян боспорських міст. Боспорські правителі мали і власний військовий флот.

Характерно, що у перших століттях нашої ери Рим щорічно давав гроші на утримання боспорського війська, яке розглядалося як оплот усього рабовласницького світу проти «варварських» племен на крайньому північному сході цього регіону.

Збереглося надто мало відомостей про боспорське право. Його джерелами, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були право грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського царства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також норми та інститути римського права.

У Боспорському царстві існувала державна і приватна власність на землю, худобу, рухоме майно. Були як палацові, так і приватні раби.

Характерною особливістю поземельних відносин була наявність різних форм землеволодіння: по-перше, полісного, по-друге, царського землеволодіння. Існували також особливі общинно-варварські території. Всередені цих форм були свої різновидності: наділи військових поселенців і найманців, храмове землеволодіння, землі, які належали боспорській аристократії тощо.

Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної грошової системи стимулювали розвиток договірних відносин: купівлі-продажу, дарування, позики тощо.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: повстання, змова проти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти власності, проти особи. Як покарання застосовувалися смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

У І тисячолітті до н. є. на землях сучасної України відбувалися важливі події. її територію заселяли різноманітні етнічні спільноти, народи, племена, хвилями рухалися численні кочівники. Всі вони залишали свій слід в історії, впливаючи на економічний, соціальний, культурний розвиток, у тому числі й ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я.

Важливу роль у цьому процесі взаємного впливу й збагачення відігравали державні утворення, які сформувалися у цей час на те- ренах України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північного Причорномор'я, Боспорське царство. Виникали та розвивалися сталі економічні й політичні зв'язки між названими державними центрами і войовничими степовиками, а також землеробами українського Полісся та Лісостепу. Так, у Скіфській державі значну частину місцевого населення становили скіфи-орачі. Постійні зв'язки з населенням Подніпров'я, носіями черняхівської культури, різними етнічними групами Таврії підтримували грецькі міста-держави Північного Причорномор'я. Завдяки цьому місцеве населення — східні слов'яни — знайомилося з передовим для тих часів грецьким та римським технічним і культурним надбанням, а також з їхніми політичними та правовими інститутами.

Скіфи, греки, римляни — всі вони на різних етапах через свої державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або й назавжди стаючи його частиною.


Розділ другий Становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.)  

§ 1. Формування державності східних слов'ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. є. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно систематичне вивчення процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як обов'язкової умови становлення державності.

До середини І тис. н. є. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним

Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни.

У писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою «венеди». Вперше таке найменування було вжито римським ученим і державним діячем І ст. н. є. Плінієм Старшим. У «Природничій історії» він зазначав, що «місцевості до річки Віс-тули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами і гіррами». Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трактаті «Походження германців і місцезнаходження Німеччини».

Становлячи в І ст. н. є. єдиний, стійкий і один із найчислен-ніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну й Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип'яті, а на півдні — рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов'ян зміцнював зв'язки між їхніми племенами.

Деякі відомості про слов'янські племена Східної Європи у II—V ст. н. є. містять писемні джерела VI ст. Наприклад, візантійський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Іордан свідчили, що східні слов'яни-венеди (називалися антами) проживали між Дніпром і Дністром та на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобування й оброблення заліза, ткацтво. Внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля прискорювали процес диференціації суспільства, сприяли формуванню багатої соціальної верхівки.

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої половини І тис. н. є. були типовими для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. Археологами знайдено залишки великих поселень антів, що складалися з низки окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого давні великі патріархальні сім'ї. Мала сім'я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була важливою ланкою суспільства — сільської общини, особливо характерної для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині вирізнялися окремі заможні сім'ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей. Соціальна верхівка прагнула до збагачення, привласнюючи продукти праці своїх одноплемінників у вигляді данини.

У слов'янських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про тисячі полонених, які перетворювались у рабів. Рабська праця могла використовуватися у ремісничих майстернях, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх «королями», «старійшинами», «вельможами». Вони вирізнялися своїм майновим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у V ст. н. є. Іордан писав, що спільне збірне ім'я багатолюдного народу венедів змінюється «відповідно до різних родів і місцевостей».

Чим активніше відбувався процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими й довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких називали «рексами», «риксами» (Ардагаст, Межамир, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана є згадка про антського вождя Божа (кінець IV ст.). Найближче оточення Божа становили 70 «вельмож» — рада племінного союзу. Вважають, що ім'я Божа було відоме авторові «Слова о полку Ігоревім», який згадує «часи Бусова». У племенах і союзах племен скликалися і народні збори.

Анти мали сильну військову організацію. Війна й об'єднання населення для війни стають регулярними функціями в діяльності племен. У IV ст. н. є. анти вели наполегливу боротьбу з готами.

V             385 р. готський король Венітар (Вітімар) прагнув підкорити антів своїй владі, але зазнав поразки.

Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його разом із синами й «вельможами». Але й на початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії.

Все це вплинуло на соціально-економічний розвиток слов'ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки, одержувані під час війни, сприяли накопиченню багатств у антських вождів. Посилилась їхня військова й політична влада, що прискорило майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, процес формування у ньому класових відносин.

З VII ст. термін «анти» вже не фігурує у писемних джерелах. З VI—VII ст. у них вживаються такі найменування, як «слов'яни», «склавши», «склавени».

Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення в них у період між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі старі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах панівного класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії перебували й анти.

Військова демократія поєднувала в собі риси, притаманні громадському самоврядуванню, а також елементи державного ладу. У міру поглиблення соціальної диференціації у воєнно-демократичних союзах посилювалася державно-правова основа, що неминуче зумовлювало класовий поділ суспільства й утворення держави. Це, звичайно, вимагало тривалого часу. Позначився і зовнішньополітичний чинник: на розвиток слов'ян несприятливо вплинуло нашестя гуннів.

У другій половині І тис. н. є. східнослов'янські племена заселяли велику територію, на якій сформувалася давньоруська народність. Картину розміщення східних слов'ян на Східно-Європейській рівнині яскраво зобразив давньоруський літописець кінця XI — початку XII ст. Нестор у «Повісті минулих літ», яка «увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури». На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю — древляни з центром у Іскоростені; на північ від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті — дреговичі; на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу — бужани й воли-няни; південніше полян, у Південному Подніпров'ї — уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра — тиверці; у Закарпатті— білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сейму, Десни, сягаючи на сході до Сіверського Дінця, — сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни — кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни, по річці Полоті — полочани; у районі озера Ільмень — словени; нарешті, на крайньому сході регіону розміщення східних слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки й Москви-ріки.

Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов'ян у VII—VIII ст. Основу їхнього господарства становило орне землеробство, в якому тепер застосовувалися більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з широким лезом і залізним наконечником. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Промисли — полювання, рибальство, бортництво — почали відігравати у господарському житті слов'ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала індивідуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвиваються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення каміння, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа.

На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва був однією з передумов виникнення і зростання міст наприкінці VI—VIII ст.. Результатом відокремлення ремісництва від землеробства було зародження товарного виробництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві.

У VII—VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хва-линське (Каспійське) море — з країнами Сходу, Дніпровський шлях — з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули загальноєвропейського значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою.

Економічний прогрес у східних слов'ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — «миру», «верві» як союзу індивідуальних господарств. У їхній власності перебували житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на чоти-ри-п'ять осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з «диму» (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Водночас у межах територіальної общини продовжувала існувати колективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в територіальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і накопичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.

Майнова нерівність її членів дедалі більше поглиблювалася. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини й розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII—IX ст. були укріплені «гради».

Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існувала у східних слов'ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Цей своєрідний розвиток пояснюється низкою обставин. Масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було невигідним. Треба враховувати і роль сільської общини як чинника, що затримував розвиток рабовласництва у східнослов'янському суспільстві. Не менш важливе значення мала й відсутність широкої варварської периферії, яка б постачала східним слов'янам рабів-полонених у великій кількості.

У період становлення у східних слов'ян класового суспільства рабовласницька формація в глобальному масштабі вже віджила себе. І це, звичайно, вплинуло на розвиток східних слов'ян. Велику роль у переході їх до феодальної формації відіграв і досягнутий ними у VIII—IX ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був заінтересований у продуктивному застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів.

Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь — світлі князі — великі бояри — бояри — гості — купці — люди — челядь.

Появу у східних слов'ян елементів антагоністичних класів відобразила пам'ятка давньоруського права — Руська Правда, записана в XI ст. при князеві Ярославі Мудрому, але у своїй основі укладена ще на початку утворення Давньоруської держави. Головна увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів «мужів» — так у Руській Правді називалася соціальна верхівка суспільства слов'ян. «Муж» — представник дружинної знаті, живе у хоромах, оточений численною челяддю, яка працює на нього. Дедалі більше з'являється таких членів общини, які, розорюючись, втрачають волю і потрапляють у залежність від багатих «мужів». Хороми були не тільки житлом «мужів», а й центром їхніх володінь — земель, луків та різних угідь, які вони захоплювали в общини, перетворюючи у свою спадкоємну приватну власність — вотчину. Разом із зростанням економічної сили мужів зростала і їхня політична могутність.

На основі зазначених змін у соціально-економічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VII—VIII ст. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзів племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави.

У східних слов'ян вищим ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що підготував окремі племена до майбутнього життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв'язку, змінюючись новими, ширшими, були союзи племен. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворювали 14 союзів східнослов'янських племен. Територія кожного з них була чималою (дорівнювала кільком сучасним областям).

Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких не дійшли до нас. Збереглася лише загальна назва союзу, котра, як вважають дослідники, могла водночас бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова демократія.

У таких військово-демократичних племенних союзах, утворених насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігравав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI—VII ст. належить і виникнення громадського інституту — дружини. Остання була постійною організацією професійних воїнів, які стояли поза общиною і над нею, організацією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку.

Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи -— народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий ватажок, оточений і підтримуваний дружиною, нав'язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені.

Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — князівство. У союзах племен — князівствах — формувався новий рівень управління.

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особливої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем — князем.

Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина — у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення загарбницьких та оборонних воєн.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в інших — повільніше.

У VIII ст. в умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї декілька союзів племен, або князівств, об'єдналися в союз союзів під назвою «Русь», столицею якого став полянський Київ. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів.

Про формування у східних слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них ідеться про існування на території, де проживали слов'янські племена, трьох політичних центрів: Куяби, Славії та Артанії. Куяба була політичним об'єднанням південної групи слов'янських племен на чолі з полянами із центром у Києві. Славія, на думку окремих дослідників, — об'єднанням північної групи на чолі з новгородськими слов'янами; що ж стосується Артанії, то, очевидно, східні письменники мали на увазі південносхідну групу слов'янських племен.

«Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-кня-зівств, були новими утвореннями і відображали вищий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII— IX ст. придніпровський союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об'єднання під назвою «Руська земля», об'єднавши значну кількість союзів слов'янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Як стверджує академік Б. О. Рибаков, такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, або був справжньою державою, або ставав нею.

Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літописом, були князі Дір і Аскольд. Про князя Діра арабський географ Хет. аль-Масуді писав: «Першим із слов'янських царів є цар Діра».

В одному з джерел IX ст. повідомляється, що «у русів існують лицарі», тобто знать. Про поділ на багатих і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджував, а інколи висилав злочинців «до правителів віддалених областей». На Русі існував звичай «божого суду» (розв'язання спірної справи поєдинком). Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав країну, збираючи данину з населення.

У IX ст. посилилася дипломатична й воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архіпелазі; у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі й германського імператора в Інгельгеймі. У 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя. На такого роду воєнні та політичні акції, як вважають деякі учені, була здатна тільки держава.

Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилися багато інших земель.

У межах Давньоруської держави відбувався процес суспільно-політичного розвитку більш як 20-ти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Давньоруської держави став Олег. Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

Процес політичної консолідації був обумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культурною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільним зовнішнім ворогом. Інтеграційні політико-економічні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (зі збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Очевидно, в цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму.

Отже, у процесі формування давньоруської державності простежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; утворення первісного ядра давньоруської державності — «Руської землі»; формування південного й північного ранньодержавних утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була, розглянута засновниками норманської теорії, яка відроджена у деяких зарубіжних країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї тенденційної теорії стверджують, що держава у східних слов'ян сформувалася не як закономірний результат їхнього внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями зі Скандинавії — «норманськими» або «варязькими» князями.

Норманська теорія виникла ще у XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.

На своєму багаторічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину.

Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. В. Ломоносов, який указав на наукову неспроможність теорії і ворожий народам Росії її політичний зміст. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи В. Г. Бєлінський, О. І. Гер-цен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов. До антинорманістів належали І. Є. Забєлін, М. І. Костомаров та інші історики.

Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить російському вченому О. О. Шахматову, який виявив порівняно пізніше походження й штучний характер розповіді «про призов варязьких князів». Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин.

Всесторонньо розглянув позиції засновників норманської теорії походження Русі і аргументи їх противників М. С. Грушевський. Основною засадою, з якої М. С. Грушевський виходив у критиці прихильників цієї теорії насадження східним слов'янам державності ззовні представниками чужих народів, «було в принципі правильне розуміння ним загальнолюдських процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пережили і слов'яни».

Сучасна історична й історико-правова наука також виступили проти норманізму.

У працях відомих учених Б. Д. Грекова, Д. С. Лихачова, В. В. Мав-родіна, А. М. Насонова, В. Т. Пашуто, М. Д. Приселкова, Б. О. Риба-кова, М. М. Тихомирова, Л. В. Черепніна, І П Шаскольського, С. В. Юшкова, П. П. Толочка, М. Ф. Котляра та інших дана переконлива критика основних положень норманської теорії, показана її невідповідність об'єктивним історичним фактам. Доведено, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з «призовом

варягів», а з явищами, характерними для розвитку суспільно-економічного ладу самих східних слов'ян. До розкладу у них первіснообщинних і виникнення феодальних відносин нормани ніякого відношення не мають. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення, і передусім тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблеми залишаються. Неонор-маністи проголосили варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян. їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину спеціалісти також відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хазар було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася й міцніла у боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються і такі назви, як «Давньоруська держава», «Київська держава», «Давня Русь».

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширювати свою територію. За князя Олега (882—912) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Водночас ліквідовувалася залежність радимичів від хазар. За князя Ігоря (912—945) до Давньоруської держави були приєднані уличі й тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972) і Володимир (978—1015) здійснювали походи у землі в'ятичів. Отже, руйнувалися й зникали старі племенні розмежування та складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького й Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході та південному заході — до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основні етапи. Перший охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичного об'єднання Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці X — у першій половині XI ст. Київська Русь вступила в період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості належить початок зародження української, а також російської та білоруської державності.

Іншої думки дотримувався М. І. Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної, федеративної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») народності, і «єдинодержавної», яку уособлювала великоруська народність.

Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком України М. С. Грушевським, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, великоруської народності — з давньоруською. Втім у М. С. Грушевського іноді траплялася й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації», вироблених Київською державою.

Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володимиро-Суздальській, а пізніше — у Московській Русі. До них належали такі найавторитетніші дослідники російської історії, як С. М. Соловйов і В. Й. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою цілком нових відносин в економічній, соціальній та політичній сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, не схоже на попередню історію, набув досить значного поширення. Так, в одній із популярних праць кінця XIX ст. зазначалося: Русь Дніпровська і Русь Північно-Східна — дві цілком різні історичні дійсності; історію тієї й іншої створюють не одинаково два різні відділи російської народності. У середовищі дореволюційних російських учених були й такі, хто рішуче заперечував спроби відірвати Московську Русь від Київської і підкреслював наступність у їхньому розвитку. До таких, наприклад, належав О. Є. Пресняков.

Завершення процесів формування Давньоруської держави, позитивно позначилося на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово формувалися в єдину давньоруську народність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв'язки.

Упродовж періоду існування Київської Русі давньоруська народність — спільна етнічна основа українців, росіян і білорусів — розвивалася шляхом подальшої консолідації. Відомий спеціаліст з

археології та історії епохи Київської Русі О. П. Моця, зазначає, що «говорити про українців, росіян чи білорусів у IX—XIII ст. зарано— вони ними себе тоді не усвідомлювали, називалися «русами», «русинами», «русичами». Тому, вважає цей автор, спроби «віддати» давньоруський спадок лише одному з цих сучасних народів, котрі в цілому сформувалися і самоусвідомили себе у сучасних назвах у пізні часи, є науково некоректним. Як зазначає П. П. Толочко, «у межах державної території Київської Русі впродовж кінця IX— початку XIII ст. сформувалася відносно єдина етнокультурна і етнополітична східнослов'янська спільність».


§ 2. Суспільний лад Київської Русі У ДРУГІЙ половині IX — першій третині XII ст.

Феодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються насамперед у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. та археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес відбувався швидше (наприклад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності було полюддя, в якому у відкритій формі виступають відносини панування та перехід землі у феодальну власність. Полюддя — процедура об'їзду князями підвладних земель з метою збирання данини; пізніше — подать, яку їм сплачували.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, у який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилося у X ст. Князівський домен являв собою маєток, що належав не державі, а самому князю як феодалу. Класичним прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі й Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про пожертвування князя Десятинній церкві. Князівське землеволодіння, як і всілякі служителі у цих володіннях — огнищани, старости та ін., охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, у статтях 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди (далі — К. П.).

Поряд із великокнязівським доменом і володіннями місцевих князів з'являється боярське землеволодіння, У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські «кращі мужі», котрих, на думку деяких дослідників, можна вважати власниками феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 р. князь Мстислав Володимирович припинив воєнні дії і «розпустив дружину по селах». Усе це свідчить про розвиток боярсько-дружинного землеволодіння. Час виникнення на Русі такої форми землеволодіння через неповноту джерел поки що істориками остаточно не встановлений. Суперечливими є й думки археологів. Проте ст, 34 К.П., де йдеться про штраф за псування межового знаку, свідчить про посилений захист передусім приватного землеволодіння. У Поширеній редакції Руської Правди (далі — П. П.), яка належить до кінця XI — початку XII ст., але відбила більш ранній період розвитку суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і холопів, а також про боярське успадкування. Феодальні землеволодіння збільшувалися за рахунок як князівських пожертвувань, так і захоплення вільних земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) й біле (мирське).

Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де розміщувалися органи верховної державної влади. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях.

Такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося законодавством. Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривень) за порушення межі феодальної оранки (срібна гривня у Давній Русі була платіжною одиницею вагою від 95 до 197 г срібла).

Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітету, васалітету, основу якої становили економічні та політичні інтереси класу феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини у середині феодального класу країни відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами закріплювалися особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, передусім у Руській Правді. Так, за вбивство княжих мужів стягувався штраф у розмірі 80 гривень, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19, 22 К.П.; статті 1, З II.IL).

Честь і гідність членів сімей феодалів захищалися церковним статутом великого князя Ярослава. За застосування до огнищанина без санкції князя випробування залізом (за «муку») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда (ст. 38 К. П., ст. 78 П. П.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при передаванні майна у спадщину (статті 90, 91 П. П.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і церква — володіли правом власності на землю. Феодали не платили данини. Вони, очевидно, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових пам'ятках, але існували у реальному житті. Все це вирізняло феодалів серед решти населення.

Одже, поряд із класовим поділом суспільства відбувався процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп.

Крім феодалів, існували вільні селяни-общинники, вільне міське населення, феодально залежне населення, раби.

Вільні общинники. Основну масу сільського й міського населення становили «люди». У Короткій Правді під цим терміном значилися переважно селяни-общинники. У такому самому значенні він використовувався і в Поширеній Правді. У ст. З П.П. «люди» протиставлялися «княжу мужу». Збереження протягом тривалого часу терміна «люди» стосовно вільного населення вказує на те, що процес феодалізації неоднаково зачіпав окремі сільські общини, общинну власність на землю.

Вільні селяни-общинники зазнавали державного гноблення, сплачуючи данину, що була основною формою експлуатації. Спочатку данина сплачувалася з «диму» (дому).

Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а феодальна власність на землю — основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін «люди» набув значення феодально залежного селянства. Воно експлуатувалося державою шляхом збирання данини, розмір якої тепер став залежати від кількості і якості землі, що перебувала у селян, або окремими феодалами через примус селян до панщини чи збирання оброку. В пізніших актах слово «люди», як правило, супроводжувалося вказівкою на їхню залежність від тих чи інших феодалів («люди» великого князя, монастирські, боярські тощо).

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали общинні землі, що зумовлювало зменшення частки вільних сільських общинників. Стійкість общини підривалася і з боку великокнязівської влади, яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності. Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом із правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу окремих феодалів, які робили членів общини залежними від них.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихій, неврожаю та ін. Посилення позаекономічного примусу також штовхало селян під покровительство наймогутніших феодалів, які тут лее примушували працювати на себе. Таким чином, установлення феодальної залежності було тривалим процесом, у якому виділяються етапи й різні стадії залежності.

Смерди. Як свідчать давньоруські джерела, смерди в XI— XII ст. становили значну частину напівселянського феодально залежного населення. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між нижчим розрядом вільних князівських міні-стеріалів і «людьми» селянської общини.

Те, що смерд входив у систему князівського домену, випливає із включення його в перелік доменіальних осіб у Правді Ярослави-чів (ст. 26 К П.), а також із того, що особиста недоторканність смерда забезпечувалася «княжим словом» (ст. 78 П. П.). Будучи особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь давав смерду землю («село») за умови, що він буде йому служити. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князеві (ст. 90 П. П.). За своє право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, мав можливість стати міністеріалом — емцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом.

Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у давньоруському суспільстві. Зауважимо, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовили різне розуміння правового становища цієї категорії населення Київської Русі.

Закупи. Для позначення феодально залежного населення у Київській Русі поширеним був термін «закуп».

Основним джерелом для вивчення закупництва є компактна група статей Поширеної редакції Руської Правди, названої «Статутом про закупи» (статті 56—64, 66). Статут з'явився на початку XII ст. унаслідок боротьби народних мас проти сваволі феодалів і вимоги чіткішого визначення правового становища закупів. Закуп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього «купу» (позику — борг під проценти). Закуп, який одержав позику під проценти, називався наймитом.

Закуп був зобов'язаний відбувати барщину на пана. Він виконував сільські роботи, мусив працювати на полі («релейний закуп») (ст. 57 П. IL). У ст. 58 Поширеної Правди вказано, що закуп доглядає панську худобу: випасає її на полі, заганяє у двір, запирає у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, привласнювали значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був істотно обмеженим у правах, зокрема у праві залишення пана. За втечу від пана він перетворювався у повного («обіль-ного») холопа (ст. 56 П. П). За крадіжку, вчинену закупом, відповідав його пан (ст. 64 П. П.), але у цьому разі, як і на випадок втечі, закуп ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за діло» і не міг бити закупа «без вини» (ст. 62 П. П.). Це застереження у Руській Правді свідчило про панську сваволю. Пан не мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 П. П.). За цей незаконний акт він мусив платити штраф, а закуп здобував волю. У незначних справах закуп міг виступати як свідок, а також звертатися до суду зі скаргою на свого пана. Зростання закупництва було пов'язане з розвитком приватного землеволодіння.

Слід наголосити, що у дослідників немає єдиної точки зору в оцінці економічного, соціального і юридичного становища закупа.

 Так, Б. Д. Греков, даючи соціально-юридичну характеристику закупництву, бачив його аналогію в селянській служилій кабалі. С. В. Юшков вважав, що закуп був не вільним, не рабом, а напів-рабом.

О. О. Зімін зараховував закупів до холопів. Як напівкріпака, котрий сидів на панській землі, але не втратив ще цивільних прав, характеризував закупа С. О. Покровський. М. Б. Свердлов вважає, що у закупів, які потрапили в залежність через «купу», були і свої земельні ділянки, і тяглова худоба, що слугувала економічною основою часткового збереження прав вільної людини.

Ізгої. Ізгой — це людина «зжита», вибита зі звичної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різне становище ізгоїв пояснювалося середовищем, з якого люди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків із паном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли холоп, який звільнився, йшов від свого пана. Такі ізгої-вільновідпу-щеники звичайно потрапляли під патронат церкви.

Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства: купці, які розорилися, неосвічені поповичі, а також князі-сироти, котрі втратили «причетність» до руської землі. Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи інших причин виокремлювалися («ізживалися») зі складу общини. Такі ізгої були людьми без певних занять і входили до складу давньоруського суспільства як вільні (ст. 1 П. П.). Руська Правда охороняла життя ізгоя штрафом у 40 гривень, так само як і інших категорій вільного населення Київської Русі, названих у вказаній статті. Ізгої залишалися вільними доти, поки самі не потрапляли в услужіння до якого-небудь пана, стаючи закупом або холопом.

У Київській Русі феодально залежними верствами населення були й вотчинні ремісники, які проживали при дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їхнє життя у 12 гривень (ст. 15 П. П.). Джерела називають феодально залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прощеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Основним джерелом рабства був полон. УХ—XII ст. для позначення рабів-полонених вживалися терміни «челядь», «холоп». «Холоп» — це член племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися в суспільстві. Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» на посаду тіуна або ключника (ст. 110 П.П.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який утікав або провинився (статті 56, 64 П. П.). У рабство могли продати боржника, який збанкрутував (ст. 55 П. П.).

За Руською Правдою челядин — це раб, який перебуває під владою свого пана, тобто зовсім безправна істота. Холоп мав дещо інший статус. В окремих випадках він був наділений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді як свідок (ст. 66 П. П.); але холоп не міг присягати на суді як послух, тому що послух має бути вільним; холоп, який ударив «вільного мужа», зазнавав кари (ст. 65 П. П.); за холопа, котрий учинив крадіжку, відповідав його хазяїн (ст. 4 П. П.), тоді як вільні люди, винні в такому самому діянні, сплачували «продажу» (тобто штраф). За вбивство холопа його пану сплачувалася не «віра», а тільки «урок». Хазяїн відповідав за угоди, укладені його холопом. Руська Правда встановлювала відповідальність вільних людей за допомогу, що надавалася збіглому холопові (ст. 112 П. П.); зобов'язувала власті і приватних осіб сприяти його спійманню (ст. 114 П. П.).

Холопи використовувалися переважно у домашньому господарстві феодалів, а посаджені на землю перетворювалися у феодально залежних селян.

Міське населення. Соціальний склад міського населення Київської Русі був вельми різноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи й міську аристократію.

До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з повагою називала «градинів», «купчин» та лихварів. Купці, які займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гостями».

Руська Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їхньої неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 54 П.П.).

Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найчисленнішу категорію міського населення. Основна частина населення міст Русі була особисто незалежною і мала у власності нерухоме майно — «двори». Власниками «дворів» були князі, бояри, князівські управителі, а також ремісники, купці, представники церкви. Частина ремісників залежала від своїх хазяїв — бояр, купців тощо. Вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі, чоботарі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися і платили натурою або ж відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, нагляді за їхнім станом. Руська Правда визначала плату (хлібом, пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, із коштів городян (ст. 43 КП; ст. 96, 97 П.П.). На кошти тих самих городян будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися заможні майстри, які мали підмайстрів та учнів.

Соціально-економічна та правова нерівність призводила до загострення класових суперечностей і розвитку класової боротьби.


§ 3. Державний лад

Давньоруська держава формувалася як ранньофеодальна * монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава. її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася й система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для розв'язання найважливіших питань скликалися феодальні з'їзди.

Великий київський князь. Функції перших великих князів були порівняно нескладними і полягали передусім в організації дружини та військових ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них данини. Водночас київські князі прагнули підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося насамперед інтересами збуту товарів, зовнішньої торгівлі.

Київський князь судив переважно своїх васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки починала поширюватися на основну масу населення. Князь здійснював судову діяльність на основі норм звичаєвого права. Про широке князівське законодавство у цей період навряд чи можна говорити.

Великі київські князі спочатку відали головним чином київською землею, тобто територією полян. Іншими територіями племен управляли князі племен або князі-намісники.

Наприкінці IX — у першій половині X ст. князівства племен східних слов'ян зберігали певну автономію. Центральна влада тоді ще не спроможна була обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалася. У містах, що були, як правило, центрами племінних князівств, «сиділи» місцеві «велиції» — князі, які перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували київському урядові данину і залучалися як союзники для участі у зовнішньополітичних акціях Русі. Київська держава являла собою тоді своєрідну асоціацію «світлих» і «великих» князів, які були «під рукою» великого князя київського.

Завойовуючи і приєднуючи до Києва нові землі, великі князі залишали у центрах племен свої збройні загони. У головному місті племені й особливо важливих центрах розташовувався великий загін — тисяча дружинників, що поділялася на сотні (тисяцький був начальником загону, а соцькі — командирами невеликих дружин); у містах менших за значенням стояли дружини, якими командували соцькі й десяцькі. Вони «рубали» на приєднаних територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що зміцнювали їхню владу на місцях. Нові міста ставали також і економічними центрами.

Літописець повідомляє, що князь Олег повсюди в землях «посади мужи свои». Роздавання міст київським «мужам» в управління простежується в джерелах з другої половини IX ст., у тому числі в «Повісті временних літ», Посадництво відповідало потребам об'єднавчої політики київського уряду, сприяло інтеграції місцевої і служилої знаті, яка феодалізовувалася. Поступово тисяцькі, соцькі й десяцькі наділялися адміністративними функціями (підтримання та наведення порядку у місті, придушення опору місцевого населення, допомога збирачам данини), торговельно-поліцейськими функціями, а з розвитком великокнязівської юрисдикції — судово-адміністративними. Так сформувалася найдавніша десяткова система управління, яку великі князі застосовували і в київській землі.

З кінця X ст. відбулися зміни в організації влади великого князя. Дедалі чіткіше виявлявся її феодальний характер: князь був військовим вождем, організатором і командувачем збройних сил. Але обсяг його військово-організаторської діяльності у зв'язку з ускладненням структури війська Київської держави значно зростає: управління великокнязівською дружиною, військами васалів, народним ополченням потребує значних зусиль. Складнішими стають функції князя щодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира, багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби, встановленню зовнішніх зв'язків. Військово-дипломатична діяльність великого князя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Великий князь також організовував будівництво шляхів, мостів, охорону торговельних шляхів.

Великі князі не тільки «рядили» (управляли), а й багато уваги приділяли розгляду судових справ. Придушення опору пригнічених, який зростав, і передусім опору феодально залежних селян, завжди було в центрі уваги князя. Так, у 1068 р. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання, спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 р. знову повстало київське населення. Народний гнів був спрямований на купців, які втридорога продавали хліб і сіль, а також на лихварів, які вимагали зі своїх боржників непомірні відсотки. До повстання городян приєдналися закупи з селянської околиці. Для його придушення бояри та єпископи викликали в Київ князя Володимира Мо-номаха з сильною дружиною, який і «розрядив напругу в суспільстві, обмеживши лихварські проценти і пом'якшивши ті статті «Руської правди», де йшлося про борги і стягнення їх».

У XI—XII ст. особливо важливою стає законодавча функція великих князів.

Чіткіше, ніж раніше, виявляється релігійна функція великого князя (особливо після запровадження християнства). Він усіляко сприяв поширенню християнства у давньоруському суспільстві, уточнюючи правове становище церкви, визначаючи джерела матеріального забезпечення духовенства. Управляти київським князям допомагали призначені ними посадники, волостелі, тіуни та інші численні представники адміністрації. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруської держави. За літописом князь Володимир Святославич «избра мужи добры, смисленны и храбры и раздал им грады».

У 1096 р. Олег Святославич підкорив собі Муромську і Ростовську землі, «посажа посадники своя по городам и дани поча брати».

Посадники на відміну від тисяцьких і соцьких, які були передусім командирами дружин, а вже потім виконували адміністративні функції, виступали повноправними представниками великокнязівської влади на місцях. Вони судили, збирали данину й різні мита. Засновувалися і спеціальні пункти збирання данини — погости. Посадники водночас керували військовими силами міста, в їхньому віданні була й прилегла сільська територія. Як правило, великі князі призначали посадниками бояр та інших «добрих мужів».

Посадники й волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічників зі спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особи утримувалися за рахунок податків і поборів з населення. Така система управління називалася «кормлінням». Про «корм» представникам князівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 К.П.; статті 9, 10, 74 П. П.).

Великий князь ухвалював найважливіші рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр), «княжих мужів», які утворювали феодальну раду при князеві. До її складу входили також представники духовної знаті, інколи — представники верхівки міст («старцы», «старцы городские»), у воєнний час — керівники союзників. Рада при князеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени княжої ради називалися «думцями».

Князівська рада у Київській Русі не мала чіткої організаційної структури. Однак її діяльність була досить стабільною. Рада обговорювала переважно питання війни і миру, порядок зайняття столів, питання законодавства. Це не означає, що великий князь не мав права ухвалювати самостійно без ради те чи інше рішення, однак він був заінтересований у тому, щоб рішення, які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими особами держави. Тому князь досить часто звертався до ради.

Місцеві князі. У Київській Русі на місцях спочатку владарювали князівські династії племен. Місцеві князі до середини X ст. часто іменувалися також великими. Однак вони, визнаючи силу київського князя, були у нього «в послушании» («сущие под рукою»), виставляли на його поклик війська, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи вони розташовували і військові сили київського князя. За свою «службу» місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. Це можна розглядати як васалітет, що виник на основі данини. У разі порушення вірності київському князеві васал втрачав свої володіння, проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Коли Давньоруська держава об'єднала всі східнослов'янські землі, перед нею постало завдання політичної консолідації. В її досягненні значну роль відіграли політичні акції. Зміст їх полягав у тому, що землі й князівства, де владарювали залежні від київських князів династії, передавалися синам київського князя. Початок практиці «садити» своїх синів у великих містах — центрах давньоруських земель (князівств), що формуються, поклав київський князь Святослав Ігорович. У 970 р. Святослав «сажає» свого сина Олега в «деревех». Володимир «посадив» своїх синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Влади-мирі, Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники, намісники й тисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення.

Реформа великого князя Володимира ліквідувала владу місцевих князів племен, пов'язаних походженням та інтересами зі своїми землями і далеких від інтересів Києва. Вона скасувала автономію земель. Унаслідок реформи усі вищі ступені феодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представники якого у зв'язку з розвитком феодалізму стали власниками землі й перетворились у великих феодалів-землевласників. Вони перебували тепер зі своїм сюзереном — великим князем — у класичних відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званими хрестоцілувальними грамотами. У грамотах насамперед передбачалося, що сюзерен наділяє свого васала землею. Крім того, жалування земель супроводжувалося наданням імунітетних прав. За це васал зобов'язаний був передусім нести службу великому київському князеві.

Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном «старій-шинство» і мав велике значення в системі феодальної ієрархії. Ста-рійшинство не тотожне поняттю «єдиновладдя», навпаки, протистоїть йому, бо пов'язане з уявленням про першого серед рівних і аж ніяк не про єдиного носія влади. Старійшинство політичне було пов'язане зі старійшинством генеалогічним. Місцеві князі-брати як нащадки великого князя користувалися рівними правами на спадщину. Ця обставина підтримувала у них ідею єдності і спільної відповідальності за долю Батьківщини у боротьбі із зовнішніми ворогами. Проте генеалогічний критерій у визначенні старійшинства дедалі більше відходив на другий план, поступаючись місцем суто політичним міркуванням, що визначалися реальними міжкнязівсь-кими стосунками.

Старійшим ставав не той, хто досягав цього становища за віком, а той, кого таким «нарікли», тобто офіційно назвали інші князі. Актами подібного визнання, очевидно, були договори про ва-салітет-сюзеренітет. Договори були двосторонніми: вони укладалися від особи як сюзерена, так і васала. Проте старійшинства досягали не тільки внаслідок добровільного визнання, його завойовували і під час міжусобиць, які у XI—XII ст. стали звичайним явищем і підривали могутність Київської Русі.

Економічна й політична влада окремих феодальних князівств настільки посилилася, що втримувати їх у покорі київському князеві ставало неможливо. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяв розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, передусім місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний апарат, який давав їм можливість тримати у покорі підвладне населення, придушувати опір експлуатованих мас. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

З розвитком феодалізму десяткова система управління (з тисяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружинної організації, змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системи не існувало різниці між органами державного управління й управління особистими справами князя. Всі нитки управління сходилися у дворі князя (боярина). Кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкою господарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїна виконувати й державні функції. Двірсько-вотчинна система управління на відміну від десяткової, яка ще не знала поділу на центральні й місцеві органи, передбачала виокремлення місцевих органів управління. Вони були представлені місцевими князями, а також намісниками та волостелями, які призначалися великим князем. Формувалася система «кормління».

Процес виникнення двірсько-вотчинної системи управління непрямо відображений у Короткій Правді (статті 19—23). Статті ж Поширеної Правди (статті 3, 12) свідчать про подальший її розвиток. Вони передбачали високий штраф (подвійну віру), який треба було сплачувати за вбивство впливових представників двірсько-вотчинної системи управління- Тут же (статті 12 і 13 Пр. Пр.) вживається уніфікована назва різних князівських слуг, тобто застосовується загальний термін — «тіун» (з конкретними уточненнями). Так, огнищанин став називатися тіуном огнищанним, старий конюх— тіуном конюшим, староста сільський і ратайний — тіуном сільським і ратайним. Усі названі, а також інші слуги виконували окремі різноманітні завдання державного характеру.

Для того щоб просунутися по сходинках державної ієрархії, треба було зразково виконувати функції слуги при дворі феодала, бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління роль таких осіб зростала, відбувалися розподіл, уточнення виконуваних ними функцій, установлювалася їхня відносна спеціалізація. Найповажнішими посадовими особами були: воєвода— начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший, який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми; дворецький — огнищанин, котрий управляв князівським двором і водночас виконував важливі державні доручення; стольник, в обов'язки якого входила організація постачання князівського двору продовольством, тощо. У підпорядкуванні цих осіб перебували численні управителі — тіуни, старости.

Апарат двірсько-вотчинного адміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом, оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої та невід'ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчинна система управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і у великокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсяг влади місцевих феодалів при цьому зростав настільки, що не лише місцеві князі, а й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодо залежного від вотчинника населення.

Феодальні з'їзди. Послаблення влади великого київського князя і посилення влади великих феодалів-землевласників зумовили скликання з'їздів — снемів — вищих органів феодальної влади. На феодальні з'їзди, що скликалися великим князем, збиралися місцеві князі, їхні союзники («брати»), васали («сини») і бояри, інколи — церковна знать. На з'їздах розглядали питання нового законодавства, розподіляли лени, вирішували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. Отже, з'їзд являв собою державний орган, який вирішував корінні питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя й посилення впливу місцевих феодалів. Так, снем 1072 p., який зібрався у Вишгороді, ухвалив Правду Ярославичів. Тут були присутні три князі Ярослави-чі— Ізяслав, Святослав, Всеволод, їхні дружинники, митрополит, єпископи, ігумени. Снем 1097 р. у Любечі, вирішуючи питання «устроения мира», визнав незалежність окремих князів («каждо да держит вотчину свою»). На снемі 1100 р. в Уветичах ішлося про розподіл ленів. Питання миру і війни з половцями вирішували на снемі на р. Золотче в 1101 р. і на Долобському снемі в 1103 р.

З'їзди не змогли призупинити посилення феодальної роздробленості, бо в основі її лежали соціально-економічні чинники. Політична влада, будучи за феодалізму атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду владі великого князя, що, зрештою, й прискорило розпад Київської Русі.

Віче. У Давньоруській державі продовжували функціонувати народні збори — віче, які діяли ще до її утворення. Більшість сучасних дослідників у цьому питанні поділяють точку зору В. Т. Пашуто, який шляхом детального аналізу літописних відомостей про віче дійшов такого висновку: означаючи нараду взагалі, цей термін вживався стосовно різнорідних явищ. Як один з найархаїчніших інститутів народовладдя віче було «використано власниками землі й поставлено на службу державі у формі своєрідної феодальної демократії». Із племінних сходів давніх слов'ян віче перетворилося у збори городян, в яких брали участь вільні жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль у них належала міській феодальній верхівці.

Віче відігравало певну роль у політичному житті. Рішення про вбивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі («сдумавше со князем своим Малом»). Коли у 997 р. Бєлгород оточили печеніги, городяни «створи-ша вече». 970 р. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Перша згадка у літописі про віче у Києві належить до 1068 p., а остання — 1202 р.

Однією з важливих функцій віча було комплектування народних ополчень і вибори ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, інколи на знак протесту проти політики князя.

Виконавчим органом віча була рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, рада його заміняла. Правила в ній міська знать.

У XIII ст. діяльність віча припиняється. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Вервь. Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община. Вона була колективним власником неподільних земель, здійснювала реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами й сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, мали перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, розташованих недалеко один від одного.

Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.

Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч із князем, жили при його дворі, поділяли його інтереси, в усьому допомагали йому. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Літопис розповідає, що Володимир Святославич, «любя дружину», з нею постійно думав «о строе зе-мелнем и о уставе земелнем».

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого і князь вважав цінним у ратній справі й пораді, міг бути включеним до складу дружини. З рядів старшої дружини виходили найважливіші представники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та ін.

Молодші дружинники («отроки», «пасинки», «дитячі») постійно перебували при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. Так, у договорі Олега з Візантією 911 р. зазначається, що він укладений від імені «бояр його світлих». Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які мали не тільки велику суспільну вагу, а й певну самостійність. З поглибленням феодальних відносин вони осідали на землях, відривалися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини.

Відносини між ними й князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-ва-салів, приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян. З народних ополчень («воєв») формувалася основна частина війська. Вони комплектувалися у період воєн із зовнішнім ворогом, у випадках загрози державі.

Для проведення воєнних операцій великі князі залучали за плату іноземні наймані загони, які складалися з варягів, представників фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він узяв із собою «множество варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверцы».

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Церква. Представники панівного феодального класу, і передусім сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. З метою зміцнення держави князь Володимир Святославич запровадив християнство (близько 988 р.) як державну релігію, тому що язичеська релігія слов'ян, яка відбивала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти умови суспільного життя і виконувати свою основну функцію — освячувати і зміцнювати існуючий громадський порядок.

Запровадження християнства на Русі — показник того, як далеко зайшов тут процес феодалізації, адже християнство запроваджувалося в інтересах феодалів як духовна узда для експлуатованих. Водночас культурний розвиток Київської Русі, її благополуччя настійно свідчили про те, що Володимир був зобов'язаний якомога тісніше зблизитися із Заходом, з Європою. А найпершим ключем до цього була заміна старої релігії на нову, запровадження християнства.

Християнство не могло, звичайно, поширитися відразу. Давньоруський народ завзято чинив опір запровадженню нової релігії, яка несла йому посилення залежності від князів і бояр, збільшення феодальних повинностей. Офіційне запровадження нової релігії вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство було прийняте в середовищі панівного класу, а вже потім поширилося в народі. Руська православна церква створила за XI—ХШ ст. цілу низку повчань проти язичества, котрі свідчать про те, якими міцними й усталеними були язичеські переконання.

Уведення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації. Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що врешті-решт призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — «задушні люди», тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богодільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви.

Запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з феодальною державою, християнство, наприклад, позитивно вплинуло на розвиток зв'язків Русі з країнами середньовічної Європи, Візантією. Водночас воно сприяло розвитку культури, писемності.

Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпадом дохристиянської культури. Християнство позитивно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно й наполегливо домагалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, багатоженство.

Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об'єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньовіччя перебувала завжди у єдності з релігійними поглядами.

Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від адміністрації. Він захищав насамперед інтереси панівних верхів давньоруського суспільства. У ролі судді передусім виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Статті Руської Правди забороняли мучити смерда й огнищанина без «княжа слова» (ст. 33 К. П., ст. 78 П. П.). Закуп міг піти «жалітися до князя і до суддів» (ст. 56 П. П.). Про себе як про суддю говорить у «Повчанні» Володимир Мономах: «На посадников не полагаясь, ни на биричей, сам делал...» Найважливіші справи князь вирішував разом зі своїми боярами на звичайному місці суду — княжому дворі (ст. 40 П. П.).

Судові функції, крім князя, здійснювали також представники місцевої адміністрації — посадники, волостелі, їхніми помічниками були тіуни, вірники та ін. Це знайшло відбиток у статтях Руської Правди (ст. 41 К. П.; статті 9—10, 20, 74, 86, 107—108 П. П.), де визначаються й уточнюються судові побори на користь численних осіб допоміжного судового персоналу (мечника, дитячого, метельника).

У Київській Русі активно відбувалося становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодально залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі й грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.

Існував у Київській Русі і так званий общинний суд. Про нього Руська Правда згадує лише один раз (ст. 15 К. П.), говорячи про пережиток давнього общинного суду («извод пред 12 человека»).

Запровадження християнства в Київській Русі та зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополит. Під час вирішення справ, які стосувалися чернецтва й населення, залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит. Згідно з церковними статутами князів Володимира і Ярослава, церкві були підсудними справи, що виникали на грунті шлюбно-сімейних стосунків. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу.

Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Він втручався в життя населення так само часто, як і князівський суд. Через єпископського волостеля або тіуна проходили усі побутові конфлікти, пов'язані з життям сім'ї, а також справи, зумовлені заміною традиційних общинних шлюбних норм і звичаїв новими нормами класового суспільства.

ОтэЮе, для Давньоруської держави були характерними такі типові феодальні риси судових порядків, як роздроблення судової влади, її зв'язок із земельною власністю, наявність церковного суду, що конкурував із державним судом.


§ 4. Право Київської Русі

Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу у схід-*них слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньорусь-, кої держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'янські племена, літописець у «Повісті временних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав»*

У міру становлення феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах панівного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. На них покладався захист феодальної приватної власності і соціальної нерівності. Феодальний тип права у східних слов'ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації класового суспільства.

Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'язаний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від порушень. До найдавніших норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінки показань свідків). Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX—X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права й літописах, котрі були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII—IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст.

Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського й давньоруського права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів.

У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Яросла-вичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір — статті 21, 38 К П.; ст. 40 П. П.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корінням сягає в глибочінь століть).

Питання про законодавчу діяльність великих князів кінця IX—X ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період княжіння Олега діяло тільки звичаєве право («законы») і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється новими князівськими законами — «статутами» і «поконами». При цьому, на думку О. О. Зиміна, князівські узаконення першої половини X ст., ймовірно, складалися з окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували правові підвалини общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уроках» підвела юридичну основу під князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославич в «Уставе земленом». Інші вчені вважають досить сумнівною законодавчу практику Ольги й Володимира. Правотворчість цих князів, на їхню думку, не йшла далі прийняття рішень з окремих «казусів» і лише доповнювала звичаєве право.

Принципово інша й аргументованіша позиція групи дослідників, які вважають, що законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку X ст. на Русі вже існував правовий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») — прототип пізнішого збірника права — Руської Правди. Зокрема, на думку Л. В. Черепніна, «Устав и закон русский» — це збірник права ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди.

На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантійських договорів Л. В. Черепній визначив сферу дії норм цього збірника права, який уже виходив із принципу поділу людей на вільних і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имови-тых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім'ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и закон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати.

Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися для здійснення судочинства, здійснювала також княгиня Ольга, яка, за свідченням літопису, вводила «устави» й «уроки». Після загибелі Ігоря і своєї перемоги над древлянами вона упорядкувала данину, що збиралася з древлян, ввела її норми, вказала строки одержання й пункти, де збиралася данина, — «погости» і місця, де зупинялися князі, які ходили в полюддя — «становища». «Уставы» й «уроки» Ольги частково визначали і життя князівського господарства. Цей порядок незабаром був поширений на інші землі і мав загальнодержавне значення.

Літописець відзначив законодавчу діяльність князя Володимира наприкінці X — на початку XI ст., який, «любя дружину, и с ними думая о строе земленем и о ратех», прийняв «Устав земленой».

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми. Посилання на конкретні судові рішення можна знайти, наприклад, у ст. 23 К. П. Стаття 2 П. П., в якій говориться: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини», у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Руська Правда не тільки розкриває процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також у пізніших юридичних збірниках («Мерило праведное», кормчие). До нас дійшло понад 100 її списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він називався Синодальним (бібліотек^ Синоду), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов'язані також з особами, котрі їх знайшли (Карамзінський, Та-тіщевський). Список Археографічний був знайдений Археографічною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Остання, що являла собою пізнішу редакцію Поширеної Правди, позбавлена характеру законодавчої пам'ятки.

Найдавніші і вірогідні списки Короткої редакції Руської Правди — це Академічний і Археографічний. Вони поміщені у так званий Новгородський перший літопис Молодшого ізводу. Найдавнішим списком Поширеної редакції Руської Правди, що дійшов до нас, є Синодальний, поміщений у Синодальну Кормчу книгу 1289 р.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. її текстологічний аналіз дає змогу відновити фрагменти давньоруського права. Коротка Правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті 19—41), Покон вірний (ст. 42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10—30-ті роки XI ст. Правда Ярославичів була ухвалена на князівському з'їзді, який міг відбутися, здогадно, між 1054 і 1073 рр. Виникнення Короткої Пправди як єдиного збірника дослідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Значне застосування на Русі одержала Поширена Правда як збірник розвинутого феодального права. До цього часу дослідникам не вдалося остаточно встановити час і місце складання цього за-гальноруського збірника права. Безпосередньою причиною його появи було повстання новгородців у 1209 р. проти лихварства Мирош-кіновичів. Л. В. Черепній вважав, що тривалий процес складання Руської Правди завершився на початку XIII ст. створенням у Новгороді Поширеної її редакції.

На думку П. П. Толочка, Поширена Правда з'явилася як результат посилення київської великокнязівської влади в часи певної стабілізації міжкнязівських відносин. Такими були останні роки великого князівства Ізяслава Мстиславича (1151—1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159—1167), який ще в 1136—1137 pp. видав Смоленський статут і, очевидно, був добре обізнаний з основами давньоруського законодавства. Отже, Поширена Правда, як і Коротка, виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі.

Третя редакція Руської Правди — Скорочена — з'явилася не раніше другої половини XII ст. Більшість учених розглядає цю пам'ятку як перероблення одного зі списків Поширеної Правди, зумовлену потребами централізованої держави, і датують її складання XV століттям. Деякі дослідники, зокрема Н. А. Максимейко, часом складання цієї пам'ятки вважають XVI або XVII ст., пов'язуючи її виникнення зі спробами кодифікації того часу.

Руська Правда — найважливіша пам'ятка феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя і майно панівного класу. Підтвердженням цього є статті про відповідальність за вбивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найскладніші і найгостріші моменти історії Київської Русі, коли в країні посилювалася класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою та еволюцію права.

В оригіналах списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви окремих частин документа), і тільки пізніше такий поділ було здійснено з науковою метою.

Поряд із Руською Правдою правовими джерелами того часу є також грамоти й договори князів.

Як зазначалося, Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. Водночас не слід забувати, що Русь існувала в оточенні інших держав і народів, котрі так чи інакше впливали на неї і вона впливала на них. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала значний вплив і на становлення пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1497 p., Судебник 1550 р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649 р.

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До такого роду пам'яток права належать Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Пам'ятками давньоруського церковного права вважаються церковні статути князів Володимира (про десятини і церковних людей) і Ярослава Володимировича (про церковні суди). Статут великого князя Володимира — це документ, що відображає договір між князівською владою і церквою (митрополитом, єпископом). Він визначав становище церковної організації в державі. Встановлюючи забезпечення церкви у формі десятини від надходжень князівських, судових, торговельних мит, від приплодів худоби і збору врожаїв, Статут визначав поділ централізованої феодальної ренти та інших доходів між світською і церковною владами. Він також містив норми про передачу в юрисдикцію церкви справ, пов'язаних із внутрішнім життям сім'ї, справ церковних людей — членів причту та окремих соціальних груп у яких була заінтересована церква.

Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні стосунки в сім'ї, відносини церковного кліру із зовнішнім світом. Цей Статут слугував також кодексом відомчого внутрішньоцерковного права. Він містить статті про провини членів церковного причту і монахів як у справах, характерних для церковної юрисдикції взагалі, так і про порушення, пов'язані з особливим моральним та правовим статусом указаних станових груп. Норми статуту Ярослава є відповідними нормам Руської Правди.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в давньоруській державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала.

Право власності. У праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що належало до об'єктів права власності. Водночас статті 13, 14 К. П. дають можливість стверджувати, що Руська Правда розрізняла право власності і право володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, котра перебувала у володінні іншої особи. Пізніше законодавець, по суті, говорить про неправомочне володіння (ст. 44 П. П.), вимагаючи від власника не тільки повернення речі справжньому власникові, а й виплати компенсації за користування нею.

Охорона приватної власності — одне із призначень Руської Правди. Так, згідно зі ст. 71 П. П. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф (12 гривень). Це означало передусім захист самого принципу приватної власності, на який посягав порушник.

У Руській Правді відбито процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в К. П. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого (скажімо, худоби), то в П. П. (статті 41, 42) він визначався також місцем учинення злочину (украдено худобу із закритого приміщення чи з поля).

Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділяла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — об'єктами права власності називаються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало дружинникам, то в Правді Ярославичів уже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Стаття 24 говорить про зростання князівських заорювань і залучення з цією метою значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі; в ст. 32 йдеться про охорону князівської власності, встановлюється штраф за пошкодження князівської борті.

Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Поширена Правда. їй (ст. 72) порівняно зі ст. 34 К П. притаманна більша диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підставу стверджувати про подальший розвиток феодального господарства (насамперед за рахунок общинних земель), зростання випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності та загострення класових суперечностей.

Як зазначалося, феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель працею холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідських общин («окняження й обоярення землі»). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді і залежних селян, господарського інвентаря.

Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя й промислові ділянки збирання меду.

Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок установлення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося великого значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного й того самого класу. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоємицями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, давши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 П. П.). Стосовно бояр і дружинників передбачався виняток — їхня спадщина за відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 П. П.). У цьому, зокрема, виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 П. П. були поширені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну відбувалося при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

Зобов'язальне право. Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 П. П.).

У Руській Правді згадується також про зобов'язання за договорами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж у холопи) (статті 54, 55 П. П.).

Договори («ряди») укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді.

Про існування одного з найдавніших договорів — договору купівлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Договір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут передусім визначено порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а також порядок установлення добросовісного придбання речі (статті 37, 39 П. П.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабство. У цьому випадку договір обов'язково укладався перед послухами (ст. 101 П. П.).

Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови боржника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присо-пом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з короткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то .замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу (ст. 51 П. П.).

Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу (ст. 53 П. П.).

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».

Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійницького нападу. У цьому випадку купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. У цьому разі кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.). Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами.

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчастіше наймання призводило до феодальної залежності.

Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містить Руська Правда.

У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 К П. злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що ієрархія засобів покарання формувалася в праві з урахуванням соціального становища як потерпілого, так і злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особистість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивний бік злочину ще недостатньо виражений, відомими були лише дві стадії вчинення злочину: замах на злочин і закінчений злочин.

Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося, що відображало прагнення феодалів зберегти від знищення власну челядь.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійснення крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину.

Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К. П.) і вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.), убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.) і вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.). Про навмисні вчинки говорить, наприклад, ст. 12 К П., накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що Руська Правда вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 8 П. П., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: «А кто пакощами конь порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити». Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко виявлявся суб'єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банкрутство (статті 54, 55 П. П.).

Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насамперед у повстаннях. До повстанців застосовували сувору міру покарання, яку встановлює князь. В умовах існування сюзеренно-васальних відносин порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким злочином.

Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочинних посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті -Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.

Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочинів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1, 19—27), у ряді статей П. П. (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди стосуються саме дій, спрямованих проти особи феодала, їх учинення каралося дуже суворо.

Так, три перші статті Правди Ярославичів присвячені відповідальності за вбивство огнищанина — князівського дворецького, який управляв князівським доменом або палацами князів у місті. Огнищанами могли називатися і князівські дружинники, бояри, які виконували доручення, що виходили за межі двірського відомства. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався подвійною вірою. Таким чином, цією мірою покарання охоронялося життя князівської знаті, яка відала різними галузями двірського господарства і виконувала судово-адміністративні функції. До привілейованих осіб належали, крім огнищанина, «старий конюх», князівські під'їзні та тіуни.

Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К П. говорить про відповідальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті З, 4 К. П. згадують про побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вважалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався великим штрафом. Тут ідеться про захист честі насамперед представника панівного класу.

Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, побоїв і ран статті П. П. Слід зазначити, що встановлення Руською Правдою відповідальності за вбивства людей, заподіяння їм тілесних ушкоджень можна тлумачити як спробу зберегти в належному стані робочу силу, воїнів, челядь, які були так необхідні для обслуговування маєтків феодалів, ведення війни, продажу в рабство.

Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, у Київській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в Руській Правді говориться про крадіжку— татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 13 К.П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до охорони нормами Руської Правди таких об'єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45

П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холопа (ст. 29 К. П.)- Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П. П.). Руська Правда передбачала відповідальність за крадіжку бобра (ст. 69 П. П.).

Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної власності, Руська Правда навіть припускала можливість за певних умов безкарно вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліві (ст. 38 К. П.).

Одним із видів майнового злочину було знищення й пошкодження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Небезпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.), злісне знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.), незаконне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чужому коні (ст. 12 К П.; ст. 33 П. П.), приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї, одягу (ст. 34 П. П.).

Злочини проти сім'ї і моральності. У так званому світському праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них належали: «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і дочок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлучення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сестрою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.

Види покарання. Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираженої мети, як відплата. Право відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на життя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. У часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст. 1 К П.; ст. 1 П. П.), а потім забороняється зовсім (ст. 2 П. П.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга — як компенсація за заподіяний злочином збиток — надходила потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить сказати, що князівський кінь оцінювався в З гривні). Подвійна віра в розмірі 80 гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі — князівських мужів (статті 19, 22 К П.; ст. З П. П.). Подвійна віра у 80 гривень — наочна ілюстрація існування привілеїв, посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гривень (ст. 88 П. П.). На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, було узаконено нерівне становище жінки. Існує також думка, згідно з якою за вбивство жінки судили, як і за вбивство чоловіка. Якщо жінка теж була винна (наприклад, сама брала участь у бійці), то штраф за її вбивство зменшувався до половини віри.

Поширена Правда передбачала сплату верв'ю так званої дикої віри — штрафу, який спільно сплачували члени верві за вбивство, вчинене на її території, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати.

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка називалася «головництвом». Більшість дослідників вважає, що розмір го-ловництва дорівнював розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі 20 гривень (статті 27, 88 П. П.).

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж— грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших злочинів проти особи, а також за більшість майнових злочинів. Продаж виражався у точно встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривня. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам (20% продажу). Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»).

Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так званий «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 П. П.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпал будинку й гумна (ст. 83 П. П.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перехід у положення рабів. Безперечно, своїм вістрям статті, котрі передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася.

Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насамперед у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися «розбої» («й умножися зело розбо-еве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але «со испытом», тобто після судового розгляду обставин злочину. Згодом єпископи і «старці» знову звернулися до київського князя, доводячи доцільність повернення до грошових штрафів (вір), які в умовах посилення військової небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував смертну кару і повернув віри.

Судочинство. У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники під час розгляду справ про злочини проти релігії і церкви.

В обвинувально-змагальному процесі сторони називалися «позивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад, під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».

Сутність «заклича» визначена в статтях 32, 34 П. П, У разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові і сплатити штраф. Отже, «заклич» — це був один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Другим способом розшуку відповідача був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися статтями 35—39 П. П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшукували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, заперечувала недобросовісність її придбання.

Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ, не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимогою: «пойди на свод, где есть взял» (ст. 35 П. П.). Якщо володілець не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену річ; і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів «звід» тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».

Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П. П.).

Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку украденої челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, вступав у дію інститут «зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так справа велася тільки до «третього зводу». Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челядина як «лице», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до виявлення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 П. П.).

«Гоніння сліду» регулювалося ст. 77 П. П. і виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, власник припиняв розшук. Якщо ж вони вели до якого-небудь населеного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

У разі неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів: особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові докази, «суди божі». Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та ін.

У Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відповідача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося без-спірним доказом. Руській Правді відомий такий вид доказу, як показання видоків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 К. П. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків.

Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. «А ще будеть на кого поклепная вира, то же будеть послухов 7, то ти виведуть виру», — говориться в ст, 18 П.П. Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 П. П.) і лише в окремих випадках — боярські тіуни або закупи (ст. 66 П. П.).

Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим «судом божим», існування якого пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали судові присяги («рота»), різні випробування (ордалії), судовий поєдинок. Руська Правда знає два види судових клятв — для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів (ст. 48 П.П.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 П. П.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменників X ст., а також у пізніших руських правових пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.

Видом «суду божого» були так звані ордалії. Розрізнялися два види орда лій: випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробували залізом у разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування розжареним залізом і водою провадилося навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці («з неволі»): його метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). Процедура випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв'язані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), то тим підтверджувалася його винуватість; якщо тонув, його витягували і проголошували невинуватим.

Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю і кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді — представники того самого панівного класу.

Рішення суду постановлялося усно. Можна припустити, що невдоволена сторона зверталася зі скаргою до князя, який переглядав справу заново. Але це могло стосуватися переважно феодалів. Виконання рішення в судовій справі здійснювалося негайно. Стороні, яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержували за цю допомогу особливе мито.

Право Давньоруської держави — Київської Русі — продовжувало діяти і в часи феодальної роздробленості, і частково в період її подолання та нової централізації земель.

* * *

Історія держави і права Київської Русі яскраво і переконливо свідчить про їх велике значення у вітчизняній історії. У цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, вищому етнічному утворенні. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні внутрішні економічні зв'язки. Упродовж цього періоду Давньоруської держави етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Князь Володимир над Дніпром, водою якого він охрестив Русь, Собор Святої Софії і Києво-Печерська лавра через віки і випробування нагадують нам про велич, могутність і міжнародний авторитет праматері нашої України.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів. Три східнослов'янські народи є «нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах».

Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике позитивне значення для їх подальшого державно-правового розвитку. В межах Давньоруської держави робили перші кроки в суспільно-політичному розвитку і понад 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу та Причорномор'я.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою — це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх — великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десяткова система, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі спричинило появу нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні й місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів. Придушення опору експлуатованих трудящих мас було важливою внутрішньою функцією цієї держави. Одночасно вирішувалися й зовнішньополітичні проблеми. Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою її є Руська Правда. Водночас вона являла собою одну з найважливіших пам'яток середньовічного права в цілому. Велике значення мали князівські статути. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті. У ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплювалися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілеїв. У його нормах передбачалося привілейоване становище представників панівного класу феодалів, безправність пригнічених мас.

Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя країн Західної Європи, сусідніх азійських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі між Європою та Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі був закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма зарубіжними дворами (Візантії, Франції, Англії, Швеції, Угорщини, Норвегії та ін.). Київська Русь — ця велика могутня держава IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Волги, — посідає відоме місце у всесвітній історії.


Розділ третій Держава і право феодально роздробленої Русі (30-ті роки XII—XIV ст.) 

§ 1. Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.)

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості є процесом складним і суперечливим, а водночас — історично неминучим і в певному розумінні прогресивним. Вітчизняною історичною наукою відкинуто помилкові уявлення про цей період історії Русі як про період «занепаду» та «руху назад». Зроблено правильний висновок про те, що аж до «Батиєва погрому» Русь за рівнем розвитку власної економіки та культури була однією з розвинених країн Європи. Дослідники довели також помилковість уявлень про період роздробленості як про час розпаду політичної організації Русі.

Поняття «розпад держави» не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки — більш стале, зумовлене економічним і політичним розвитком об'єднання територіально близьких споріднених племен, входження яких до очолюваної Києвом держави раніше ще не мало міцної основи.

Феодальна роздробленість була викликана причинами насамперед соціально-економічного характеру: зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, подальшим розширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробництва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчинного землеволодіння.

Бурхливо зростали міста, зароджувалися внутрішні торговельні зв'язки між містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури.

Водночас загострилася соціальна боротьба. Під її впливом посилилося прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні «своєю» землею, взяти безпосередньо у свої руки та всебічно зміцнити державний механізм, удосконалити правові засоби придушення опору закабалених народних мас. Унаслідок зазначених чинників роздробленість Русі стала фактом. Це яскраво виявилося після смерті Мстислава Володимировича, коли Київська Русь вступила в нову стадію історичного розвитку. На зміну ран- ньофеодальній монархії в другій третині XII ст. прийшла поліцент-рична структура державно-політичного устрою. Залишаючись відносно єдиним державним механізмом, Київська Русь являла собою федерацію півтора десятка певною мірою відособлених феодальних земель-князівств на чолі з Києвом. У південно-західній частині Русі на українських землях були Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства.

Але це був ще не розпад Давньої Русі. Важлива особливість історичного розвитку державних форм у період, що розглядається, виявилася в тому, що разом з відособленням ряду князівств та земель мали місце й прямо протилежні тенденції. Вони були зумовлені тим, що до цього часу вже склалася давньоруська народність. Спільність етнічної основи усіх князівств та земель Київської Русі перешкоджала її розпаду. У суспільній свідомості народних мас Русі внаслідок багаторічної боротьби з кочівниками сформувалося переконання в необхідності єдності. В писемних пам'ятках чітко простежується схвалення народом дій тих, хто «много пота утер за землю Русскую», і осуд тих, з чиєї вини, як записано літописцями в хроніці 1132 р., «разьдрася вся Русская земля...». Не випадково значного поширення в політичній сфері набули програми загально-руської єдності, які висувалися і в Києві, і в Галицько-Волинському князівстві, і в інших політичних центрах, зокрема це особливо виявлялося у Володимиро-Суздальському князівстві. Прискорення соціально-економічного розвитку поступово створювало матеріальні передумови для відновлення політичної єдності Русі.

Феодальна роздробленість як нова стадія розвитку феодалізму спершу сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньополітичний чинник. Зі складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Зовнішньою формою цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь між усіма спадкоємця-ми-синами. Настає справжня роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі.

Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни («усобиці») за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, відбувалося масове розорення господарств трудівників. Військові сили дедалі більше розпорошувалися. Усобиці в конкретно-історичних умовах справді стали, за влучним висловом сучасника, «погибелью земли Русской». Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Суспільний лад. У XII—XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі писи економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Давньоруське суспільство в період феодальної роздробленості складалося з двох основних антагоністичних класів: феодалів-землевласників та селян.

Землеробство і в цей час було найважливішою галуззю господарсько-економічного життя земель та князівств Русі, а основою панування класу феодалів була земельна власність. Велике феодальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед у таких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика феодальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та холопів, давала змогу організовувати багатогалузеве орно-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво-та трипільну систему сівозміни, удосконалювати знаряддя виробництва, що їх виготовляли ремісники в містах. Найбільшими власниками землі були князі, що помітно вирізняло їх з-поміж інших феодалів. Князівський домен («отчина») був найважливішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, давали можливість утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя. Водночас процес подрібнення князівств на уділи призводив до звуження кордонів князівських землеволодінь, що, однак, не впливало на правове становище князівського домена як такого.

З розвитком феодальних відносин пов'язано кількісне зростання, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи. Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок ідеться в Поширеній редакції Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. У XII ст. у літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін «село». Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була представлена так званими земськими боярами — нащадками родоплемінної знаті. Частина представників як однієї, так і іншої групи боярства перебувала на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це — «князі мужі», тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр посилювалася диференціація. Як випливає з низки статей церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах XII—XIII ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на «великих» та «менших». За образу членів їхніх родин передбачалися неоднакові судові штрафні санкції.

 

Важливу частину виробничої основи вотчинного господарства становила праця залежних від феодала селян. Феодальне законодавство XII—XIII ст. створювало феодалам необхідні умови для за-кабалення дедалі нових груп селянства. Про це свідчать норми Поширеної редакції Руської Правди, насамперед «Статут про закупи», який, на думку дослідників, яскраво характеризує один з поширених способів установлення феодальної залежності вільного сільського населення Давньої Русі від феодала-землевласника. Аналіз норм цього акта дає змогу зробити висновок, що ця правова пам'ятка Давньої Русі була переважно «боярським законодавством».

Робити висновки про становище інших груп світських феодалів у XII—XIII ст. на основі наявних з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам факт існування таких груп у багатьох дослідників не викликає сумніву. Початок створення умовного служилого володіння землею виявлено вже в XII ст. Є всі підстави вважати, що помісна система на Русі все ж існувала. На матеріалах Галицької землі М. Ф. Котляр обгрунтував існування станового землеволодіння в XIII ст. та прошарку «тримувачей» земель, які відбували за наділи військову службу.

Великим феодалом була церква. У XII ст. продовжували зростати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання цих землеволодінь були передусім князівські дарування. Так, уставна грамота князя Ростислава Мстиславича Смоленській єпархії 1136 р. свідчить, що князь дарував церкві два села. У 1158 р. дочка Ярослава Ізяславича подарувала Печерсько-му монастирю п'ять сіл з челяддю. Подібні дарування землі ставали одним з головних джерел збагачення церкви. Іншим таким джерелом у XII—XIII ст. була ще раніше встановлена десятина. Збагачувалася церква і за рахунок церковного суду, у віданні якого перебувало широке коло справ, визначених церковними статутами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувалися також внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися як землі князівські або боярські під час одержання спадщини, а також за рахунок торгівлі та лихварства.

В умовах XII — першої половини XIII ст. панівний клас феодалів являв собою ієрархічну структуру, яку очолювали представники князівського роду. Нижче на цій драбині перебували бояри-землевласники. Ця ієрархічна система у середині панівного класу була саме тією організацією, яка забезпечувала відтворення та збагачення феодалів Давньої Русі, сприяла експлуатації дедалі ширших верств феодально залежного населення.

Основну масу вільного населення і в період феодальної роздробленості становили ще селяни-общинники. Водночас розвиток феодальних відносин супроводжувався подальшим наступом феодалів на права селян-общинників. Одним із головних засобів зака-балення вільних селян, як і раніше, було пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Дедалі більшого поширення набувала й така форма перетворення вільних селян у феодально залежних, як закладництво. Селяни «закладалися» за яким-небудь «сильним» (тобто знатним та багатим) феодалом з метою отримання заступництва, а за це деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність за-кладництва селян, які з огляду на ті чи інші обставини були позбавлені захисту з боку общини, зумовлювалася безперервним розбоєм і грабежем з боку феодалів. Водночас не тільки окремі селяни, а й цілі общини були змушені, «чтобы спастись от сильных людей насильства», ставати «под защиту» найсильніших з них, погоджуючись при цьому виконувати численні феодальні повинності. Тоді феодал припиняв неорганізоване грабування та захищав общину від інших феодалів, вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Отже, закладництво було наслідком позаекономічного тиску феодалів на селян.

Дедалі більшу роль відіграє закабаления селян за допомогою економічних важелів. Збільшується кількість таких залежних селян, як закупи та рядовичі. У XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного населення Давньої Русі періоду феодальної роздробленості була продуктова рента. Мало місце й відпрацьовування залежних селян у господарстві феодалів. Важким тягарем як для феодально залежних, так і для ще вільних селян був їхній обов'язок утримувати князівську дружину, брати участь у ремонті та будівництві шляхів і мостів, виконувати інші численні повинності.

 

У період феодальної роздробленості не втратило свого значення застосування в господарстві феодалів праці холопів. їх примушували працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремеслом, а також обробляти орні землі, що належали боярам.

Розвиток феодальних відносин вів до невпинного зростання числа і таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею, примушуючи їх цю землю обробляти. Відтак створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодально-залежного населення. Зафіксовані в статтях 56, 64, ПО П. П. джерела холопства існували і в роки феодальної роздробленості.

Суспільно-економічний і політичний розвиток Русі в XII— XIII ст. характеризується швидко зростаючою роллю міст. За літописними даними, напередодні навали полчищ Батия на Русь тут налічувалося до 300 великих та малих міст. Тільки в Галицько-Во-линській землі їх було понад 80. В основі господарської діяльності міст було ремесло, промисли, торгівля та певною мірою сільськогосподарське виробництво.

У цей час посилилася неоднорідність соціального складу міст. У них проживали представники всіх верств феодального суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи зі своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту. Наступну за феодалами сходинку у становій драбині городян посідала торгово-реміснича верхівка міст.

Основна маса міського населення була представлена «чорними» «меньшими» людьми. Ними були дрібні торговці й ремісники, численні підмайстри, «убогі» люди, які не мали певних занять. До складу міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Форми експлуатації нижчих верств міського населення ставали дедалі різноманітнішими. Вводилися нові податки, встановлювалося чимало повинностей, посилювався гніт лихварів. Зміни в економічному становищі різних категорій городян призвели до відмінностей і в їхньому правовому становищі.

Посилення в XII—XIII ст. наступу феодалів на права селян та міських низів призводило до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їхньої залежності від представників панівного класу.

Через це загострювалися антагоністичні суперечності в давньоруському суспільстві, що виливалося в повстання феодально залежного населення проти гніту князів та бояр. Антифеодальний характер соціальних рухів у XII—XIII ст., незважаючи на неоднозначність класової належності їхніх учасників, не викликає сумніву. Так, антифеодальними були повстання в 1157 р. у Києві, народний рух 1159 р. у Галицькій землі. Відомі антифеодальні народні рухи в Переяславській та Чернігівській землях, інших князівствах Русі. Класову боротьбу в XII — на початку XIII ст. на Русі дослідники характеризують як надто напружену.

Державний лад. Зумовлені поступовим розвитком продуктивних сил зміни соціальної структури та загострення класової боротьби посилили вплив економічного базису на політичну надбудову і викликали в ній настільки значні перетворення, що деякі дослідники навіть вважають, що з'явилася її нова форма. У період феодальної роздробленості Русь за формою устрою являла собою комплекс напівсамостійних державних утворень. На думку деяких учених, Давньоруська держава цього періоду — це своєрідна феодальна федерація.

Зазнала змін і форма правління Давньоруської держави. У XII— XIII ст., аж до навали Батия, встановилася нова форма правління, за якої київський престол став об'єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів. М. С Грушевський не без підстав писав, що ці відносини сюзеренітету-васалітету в умовах феодальної роздробленості прикривалися формою сімейно-родових відносин. Вони скріплювалися писемними договорами, в тому числі хресними і присяжними грамотами, клятвами, дарунками, а в окремих випадках — взяттям заложників з числа найближчих родичів одного або двох князів — сторін в укладеній угоді.

У цей період Давньоруською державою правив не стільки великий київський князь, скільки увесь князівський рід. Цю думку підтримують і ті вчені, котрі вважають, що політичне змагання князівських династій у Русі, а також страх боярства перед посиленням князівської влади (хоч водночас вони і розуміли її необхідність для охорони їхніх інтересів) сформували у середині XII ст. систему дуумвірату — одночасного співправління в Києві князів з двох найсильніших династій, які не бажали поступатися першістю один одному. Співправителями були, наприклад, Ізяслав Мстисла-вич і В'ячеслав Володимирович, В'ячеслав Володимирович і Ростислав Мстиславич та ін.

Таке правління позитивно впливало на розвиток політичного життя Русі XII—XIII ст. Воно не тільки скорочувало, щоправда тимчасово, міжусобиці, а й деякою мірою сприяло об'єднанню давньоруських земель навколо Києва, а також забезпечувало посилення військового потенціалу Русі в боротьбі з кочівниками. Спосіб правління Давньоруською державою, що існував у XII—XIII ст., виявився в цілому життєздатним у нестійкий час феодальної роздробленості. Він забезпечував успішне поєднання тенденції економічного і соціального розвитку окремих земель і князівств Русі з прагненням усіх верств суспільства до єдності. Як уже зазначалося, навіть міжусобна боротьба різних князівських угруповань найчастіше відбувалася на основі тієї чи іншої програми загальнорусь-кої єдності.

Отже, на першому етапі феодальної роздробленості до навали орд Батия Русь зберігала багато рис відносної єдності свого державного організму. Аж до ординського нашестя центром усієї Руської землі був Київ.

Одним із чинників підтримки відносної єдності політичного розвитку Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодальної роздробленості, були князівські з'їзди. Порядок скликання і проведення з'їздів князів, як і раніше, не регламентувався жодним юридичним документом. Він засновувався на звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого з'їзду. Феодальні з'їзди скликалися для обговорення важливих питань. Наприклад, на князівському з'їзді, який відбувся в 1155 p., зіткнулися два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоювали єдинодержавність, другого — непорушність батьківських спад-щин.

Феодальні з'їзди скликалися і тоді, коли необхідно було обговорити питання, пов'язані з відведенням зовнішньої небезпеки. Так, у 1167 р. на з'їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки проходження купецьких караванів, які прямували Грецьким та Залозним торговельними шляхами. Питанням оборони від кочівників були присвячені й наступні з'їзди князів.

Великий князівський з'їзд був скликаний у Києві в 1223 р. Князі зібралися, щоб досягти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі за допомогою. Князівські з'їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити протилежні інтереси феодалів, але в справі об'єднання давньоруських князів проти зовнішньої загрози відіграли важливу роль.

Структура державного апарату в князівствах XII — першої половини XIII ст. зберігала наступність щодо Давньоруської держави першого періоду її розвитку. Тому основні державні інститути, які сформувалися ще тоді, продовжували розвиватися і в нових умовах. Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулувався «великим», подібно до київського князя. Великий київський князь за традицією ще вважався «старійшим» серед інших князів, однак колишньої влади він уже не мав. Титул «великий князь» придбали, наприклад, князі володимиро-суздальський, чернігівський, галицько-волинський, полоцький, а пізніше і князі деяких інших українських князівств. У васальній залежності від місцевого великого князя, який князював у політичному центрі землі — найбільшому місті, перебували менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.

Заснування в окремих князівствах особистих династій дуло одним із чинників, що сприяли зміцненню панівного класу феодалів. Але в межах цього класу між боярством та князями, котрі прагнули до посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Перебіг цієї боротьби в тому чи іншому князівстві, або землі, безпосередньо впливав на становище князівської влади, а відтак і на форму правління цього князівства, чи землі. У Новгородській землі, наприклад, боярство виявилося настільки могутнім, що повністю підкорило своїй волі князівську владу, закріпивши за Новгородом статус своєрідної «феодальної республіки», в якій влада належала великим боярам-землевласникам. У Галицько-Волинській землі внаслідок боротьби між князями і боярством, яка була тут особливо тривалою і напруженою, перші домоглися значних перемог. Ще серйознішою виявилася перевага сил на боці князівської влади у Володимиро-Суздальській землі, де князі дуже рано почали виявляти прагнення до «єдинодержавності».

У період феодальної роздробленості, коли у боротьбі з боярством і під час міжусобних війн князі часто втрачали свої «столи», особливого значення набув порядок їх захоплення. В нових умовах він став ще різноманітнішим, ніж це було раніше. «Вокнязіння» здійснювалося за рішенням з'їзду князів, частіше — за рішенням лише кількох (двох або трьох) найвпливовіших князів, ще частіше— за згодою (інколи у формі писемного договору) з князем-сюзереном, а також за заповітом унаслідок «добровільної» відмови від престолу попередника або «обміну» столами, за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі. Нарешті існував явочний порядок займання столу князем, котрий здійснювався шляхом прямого насильницького захоплення престолу. Відомий випадок, коли боярин Володислав у 1213 р. проголосив себе галицько-волинським князем.

На відміну від попереднього періоду існування Давньоруської держави князі під час суперечок про переважне право на займання князівського столу дедалі частіше стали посилатися на право одержання його в спадщину як «вотчини».

Князі — правителі князівств і земель Русі були виразниками волі панівного класу феодалів і здійснювали свою владу передусім в їхніх інтересах. Ця обставина значною мірою визначала характер влади князя і його державних функцій. Верховна влада в князівстві належала великому князю. Йому підкорялися збройні сили, насамперед князівська дружина, на яку князь спирався, придушуючи виступи пригнічених народних мас. Придушення опору експлуатованих мас було однією з найважливіших функцій князя як глави князівства, найзначнішого його феодала. У XII—XIII ст. виступи пригнічених мас були виявом передусім класового антагонізму, який існував у давньоруському суспільстві. Те, що князі нехтували ■інтересами народу та їх відірваність від нього, міжусобиці, сподівання на приязнь та допомогу зовнішніх сил обернулися розпадом та занепадом Київської Русі, зумовили тривале татаро-монгольське іго.

Якщо визнати часом створення Поширеної редакції Руської Правди першу третину XII ст., то це свідчить про незначну законодавчу діяльність великих князів у другій половині XII — першій половині XIII ст. Водночас процес зміцнення і розширення феодального адміністративного апарату, підлеглого князям, гарантував їм можливість ефективного застосування, а з боку населення — дотримання норм Руської Правди — цього збірника феодального права, який забезпечував зміцнення феодальних відносин у Давній Русі, в усіх її князівствах і землях.

До сфери діяльності князів входило керівництво центральними і місцевими органами управління. Судова функція князів мала класовий характер, котрий особливо яскраво виявлявся тоді, коли однією зі сторін у судовому процесі були представники простого вільного населення- Судив князь також своїх бояр і дружинників. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах свідчать, що судова діяльність князів у XII ст. була досить активною.

Князь як правитель князівства вирішував питання, пов'язані з обороною земель від уторгнення ззовні (про цю функцію князів згадують літописи). Князі займалися також дипломатичною діяльністю, метою якої було гарантування безпеки землі в умовах постійної загрози з боку кочівників. Князі брали участь і в організації торговельних шляхів.

У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав особливу раду — думу. До її складу входили передусім представники старшої дружини — бояри, або, як їх іменує літопис, «передні», «кращі мужі», а також духовні феодали — єпископ, ігумени. Дума мала великий вплив на політику князя.

Під час здійснення своїх функцій князь спирався на численний адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апараті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники. Будучи двірськими чинами, особистими агентами князя в його домені, вони керували певною галуззю управління всього князівства і водночас здійснювали і загальне управління територіями, пов'язаними з цією галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, на котрих населення займалося конярством. Поява в центральному апараті управління вказаних посадових осіб свідчить про розвиток двірсько-вотчинної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких, воєвод. У їхньому підпорядкуванні перебували тіуни, вирники, отроки, дитячі, мечники та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації здійснювати адміністративні та судові функції на місцях.

Характерною рисою управління залишалася система «кормління», за якої частина прибутків від волостей, що їх збирали агенти центральної влади князівства, йшла їм на «корм». Про судові збори як про одне з джерел утримання представників адміністративно-судової влади свідчать, наприклад, статті 9, 20, 74, 107, 108, 114 Поширеної правди.

Певна роль у місцевому управлінні належала сільській общині, яку князівська адміністрація мобілізовувала на збирання податків, для виконання усім «миром» деяких поліцейських функцій (ви-ловлення збіглих холопів, розшук убивць, татя та ін.).

Збройні сили в князівствах визначалися ієрархією земельної власності. Об'єднання збройних сил кількох князівств Русі було можливим тільки у разі фактичного збігу інтересів їхніх правителів. Хоча збройні сили Русі періоду феодальної роздробленості стали дещо слабшими, ніж вони були в ранньофеодальний період, загальна кількість війська збільшилася. Війська-окремих князівств у воєнний період налічували до кількох тисяч воїнів.

Найнадійнішою з погляду захисту класових інтересів феодалів була дружинна частина війська. Князь міг покладатися лише на свою постійну дружину, яка розташовувалася в стольному місті або в укріплених центрах поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і «шукати» йому слави, а собі «честі». При цьому зростало значення молодшої дружини, бо старші дружинники перетворилися у великих землевласників-вотчинників і поповнили боярство. Молодші дружинники охороняли князя, були рухомим каральним загоном у межах князівства і князівського домену, а в період воєнних дій — ядром військових сил князівства. Дружинники виконували деякі поліцейські, судові й адміністративні функції. Власні дружини мали й інші великі феодали, чиї об'єднані сили інколи переважали сили великого князя. На випадок значних воєнних дій скликалося численніше, ніж дружина, військо — рать (народне ополчення). По закінченні воєнних дій рать розпускалася.

Система управління військовими силами у воєнний час будувалася у такий спосіб: великий князь як верховний командувач разом з найзначнішими феодалами (князями і боярами), а також з тисяцьким (керуючим «воями») утворював військову раду. Безпосередньо перед битвою призначалися командири головних полків
І центру, флангів, сторожових і засідкових полків, Русі періоду феодальної роздробленості, яка склалася ще у першому столітті Давньоруської держави, не зазнала значних змін, але разом з великим київським князем як вер-I ховним суддею судову функцію такого рівня здійснювали й місцеві і великі князі.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи, котрі вже давно перетворилися в знаряддя князівської волі. Віче збиралося в головних містах князівств. Значну цінність являють відомості про київське віче 1146—1147 pp., про віча в інших містах. До складу віча входили передусім князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме цим представникам панівного класу належала вирішальна роль на вічевих зборах, хоча в них брало участь і рядове міське населення.

До компетенції віча входили насамперед питання війни і миру. Віче розглядало також питання, що стосувалися законодавства, фінансових справ, призначення і зміщення представників державної адміністрації. Вічеві збори відбувалися з дотриманням правил, розроблених на основі практики. Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі.

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і земель Русі XII—XIII ст. відігравала церква. На чолі давньоруської православної церкви стояв митрополит. У його підпорядкуванні були єпископи, які очолювали єпархії — своєрідні церковно-адміністративні округи, що територіально охоплювали найбільші князівства Русі.

У період феодальної роздробленості політика, яку проводила церква, була неоднозначною. Розуміючи, що посилення політичної роздробленості і безперервні міжусобиці, зіткнення князів могли негативно вплинути на приріст землеволодінь церкви, її фінансові інтереси, верхівка церковної організації підтримувала ідею єдності Русі. Церква була політичним чинником доцентрового характеру, тоді як князівські міжусобиці давали імпульс відцентрового характеру. Водночас місцеве духовенство, перебуваючи в економічній і політичній залежності від місцевих князів-правителів, нерідко підтримувало міжкнязівські усобиці, в котрих відображалися децент-ралістські прагнення князів та їхнього найближчого оточення. Така політика місцевих церковних феодалів, звичайно, не сприяла зміцненню єдності Русі.

Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо брали участь у політичному житті князівств. Вони могли входити до складу князівської думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з іншими князями. Так, літопис 1148 р. повідомляє про послів київського князя Ізяслава Мстиславича до Ольговичів. Князь надіслав до Чернігова «білгородського єпископа Федора і печерського ігумена Федоса, і мужі свої з ними».

Інколи на час відсутності в адміністративному центрі князя виконання його функцій покладалося на єпископа.

У період феодальної роздробленості не втратила свого значення і судова діяльність церкви, що давала їй значні прибутки. Аналіз співвідношення світської та церковних юрисдикцій дає змогу зробити висновок про те, що в XII—XIII ст. церква розширила межі своєї юрисдикції, не зазнаючи при цьому відчутних протидій з боку князівської влади.

У цілому державний устрій князівств і земель Русі XII — першої половини XIII ст. характеризувався подальшим зміцненням політичного панування феодалів, а також розгалуженою системою васально-ієрархічних зв'язків між ними. Це відбилося на складі, структурі, формах і методах діяльності органів центрального і місцевого управління. Князі і бояри використовували адміністративні органи, а також військові дружини для придушення опору експлуатованих мас, охорони своєї власності, передусім земельної, а також інших своїх привілеїв та інтересів. Активну допомогу у цьому їм надавали церква і духовенство.


§ 2. Зміни в суспільно-політичному ладі Південно-Західних земель у період поглиблення феодальної роздробленості і боротьби Русі проти навали кочових орд та інших іноземних загарбників (XIII—XIV ст.)

Після поразки руських дружин у 1223 р. на річці Калці в * битві з ординськими військами над Руссю нависла грізна небезпека. У 1237—1238 pp. унаслідок спустошливих походів полчищ Батия у Володимиро-Суздальську Русь, а в 1239—1241 pp. — у напрямку Південно-Західної Русі відносно розвинуті області Давньої Русі було перетворено на руїни та попелища. У 1242 р. війська Батия, знекровлені опором Русі, припинили загарбницький похід на захід і повернули до пониззя Волги. Тут Батий заснував державу — Золоту Орду із столицею Сарай-Бату (біля сучасної Астрахані). Але захоплені ординцями землі Русі не припинили боротьбу за свою незалежність. Золото-ординським ханам знадобилося ще більше десяти років, щоб закріпитися на Русі. Русь, героїчно відстоюючи свою незалежність, прийняла на себе головний удар і цим врятувала народи Західної Європи, її матеріальні та культурні цінності від нещадного розорення ордами кочівників.

Збитки, які завдали Русі полчища Батия, були величезні. Завойовники спустошили та зруйнували багато міст. Значна частина населення була знищена або взята у полон. У пожежах, що супроводжували військові походи Батия, були зруйновані палаци, храми, архіви і бібліотеки, знищено багато інших скарбів культури давніх міст. Унаслідок захоплення земель полчищами Батия на Русі надовго встановилося нещадне та виснажливе золотоординське іго — система владарювання ординських феодалів на руських землях. На населення руських земель було накладено дань, воно страждало від різних поборів та нескінченних грабувань.

Вітчизняні дослідники однозначно оцінюють це історичне явище. Реакційна сутність ординських завойовницьких походів і тяжкого іноземного іга розкрита в численних історико-правових працях. Переконливо доведено повну необґрунтованість тверджень окремих представників закордонної історіографії про нібито позитивний вплив держави відсталих кочівників на економічний, політичний та культурний розвиток Давньої Русі. Наслідки навали орд Батия на Русь були негативними, регресивними.

Золотоординське іго безперестану руйнувало продуктивні сили Русі. Спустошення захоплених територій давньоруських земель відсталими в соціально-економічному відношенні кочівниками і систематичне виснажливе пограбування народу золотоординськими правителями тяжко позначилися на сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, затримали подальшу еволюцію товарно-грошових відносин і в цілому на тривалий час законсервували феодальний натуральний спосіб ведення господарства. Цьому сприяло також руйнування міст — носіїв економічного прогресу. Особливо страждала економіка українських земель Русі, зокрема Київщини і Переяславщини, розташованих безпосередньо біля ординських кочовищ. Постійна небезпека загибелі, захоплення людей у неволю примушували давньоруське населення тікати у важкодоступні для ординців райони. Однак незважаючи на те, що економіка Русі була підірвана завойовниками і, починаючи з другої половини XIII ст., опинилася в глибокій кризі, золотоор-динцям не вдалося повністю зупинити процес розвитку феодальних відносин на українських землях.

Надзвичайно негативним було іноземне іго і в політичному відношенні. Воно затримувало політичне об'єднання окремих земель Русі, сприяло їх роздробленості. Тяжкий стан південнорусь-ких земель, які були позбавлені політичної єдності і перебували під виснажливим золотоординським ігом, використали у своїх інтересах сусідні держави — Польща, Угорщина, Молдавське князівство. Внаслідок тривалої боротьби їм вдалося подолати впертий опір місцевого населення і до кінця XIV ст. захопити українські землі. Здобиччю Польщі стали Галичина та Західна Волинь, Закарпаттям заволоділа Угорщина, Буковиною — Молдавське князівство. Східна Волинь, Поділля, Київщина та Чернігово-Сіверщина були включені до складу Великого князівства Литовського.

Суспільний лад. І після ординського завоювання основними антагоністичними класами на Русі залишилися клас феодалів-зем-левласників, пов'язаних між собою поземельними економічними (а відповідно й політико-юридичними) відносинами сюзеренітету-ва-салітету, і клас феодально залежного селянства, яке ще більше за-кабалялося.

В умовах золотоординського іга частина феодалів в особі деяких місцевих князів та великих бояр, керуючись прагненням зберегти феодальні повинності, експлуатацію залежного населення і своє привілейоване політичне, а також правове становище, знайшла спільну мову з ординськими феодалами і стала здійснювати проор-динську політику, співробітничала з ханами Золотої Орди.

Звичайно, далеко не всі представники класу феодалів переходили на службу до ординців. Серед них були і патріоти. Але й при цьому головною та послідовною силою в боротьбі з золотоординськими феодалами виступали широкі народні маси усіх земель Русі. Так, у Куликовській битві (1380 p.), яка мала величезне історичне значення, у складі об'єднаних військ Русі воювали народні ополчення з руських, українських та білоруських земель.

Значним феодалом у цей період залишалася церква. Частина ієрархічної верхівки православного духовенства перейшла на службу до золотоординців, закликаючи народні маси до покірності. Така поведінка деяких церковників Давньої Русі пояснюється виключно корисливими міркуваннями. Золотоординські хани надавали їм усілякі привілеї. Але й серед церковних ієрархів були такі полум'яні борці за свободу Русі, як Сергій Радонежський, та інші організатори боротьби з Ордою. Церква і в цей період збільшувала свої земельні володіння, передусім за рахунок князівських по-жалувань. Так, на початку XIV ст. князь галицький Лев Данилович пожалував церкві Святого Спаса село Страшевичі, а перемишльському єпископству — село Рушевичі. У 1322 р. князь Любарт Геди-минович подарував кілька сіл Соборній церкві Іоанна Богослова в Луцьку.

Установлення тяжкого іноземного іга призвело до посилення феодального гноблення. Сплачуючи золотоординським ханам данину, феодали Русі немилосердно експлуатували залежне селянство. Кількість експлуататорів в Південно-Західних землях поповнювала верхівка міського населення — лихварі, великі та середні купці, власники ремісничих майстерень.

Експлуатація трудящих у Південно-Західній Русі посилювалася внаслідок участі в ній колоністів — вихідців з інших країн, які інтенсивно заселяли руські міста. Отримуючи великі привілеї порівняно з місцевими мешканцями, колоністи захоплювали головні галузі торгівлі та ремісництва, ставали орендарями, наглядачами над землями феодалів, виноторговцями.

Основним експлуатованим класом було селянство, окремі верстви якого перебували на різних ступенях феодальної залежності. Із збільшенням феодального землеволодіння світських та духовних феодалів було тісно пов'язане селянське обезземелювання, зростання заборгованості феодалам і загалом посилення закабаления широких мас селянського населення. З'явилися нові категорії залежного селянства: кріпаки (закабалені селяни), неповноправні члени общини, наймити, підсусідки, які змушені були через відсутність засобів виробництва виконувати різні повинності на користь багатих сусідів, халупники, котрі не мали навіть своїх господарських будівель і тулилися по дворищах тих самих багатих сусідів, дольники, яким залишалася лише частка виробленого ними продукту, полоненики та данники, чиє правове становище зрозуміле вже з самих їхніх назв. Повноправні члени общини, які прийшли з інших місць, називалися «сябрами», «товаришами», «поплічниками», «по-тужниками» та ін. Наступ феодалів-землевласників на селянські общини продовжувався. Це призводило до подальшого руйнування їхньої давньої економічної основи і появи усе нових категорій залежного селянства.

Перебуваючи у тій чи іншій феодальній залежності, селяни зазнавали подвійного гніту; місцевих феодалів та феодалів Золотої Орди. Основним видом податків була грошова рента («подимщина»). Збиралася і данина натурою (медом, воском, хутрами, зерном, сіном, худобою, птицею та ін.). На плечі трудового народу лягло також 14 видів ординських «даней» та повинностей. Основними з них були: «вихід» або «царева дань»; податок безпосередньо для ординського хана; торгові збори («мит», «тамка»); візничі повинності («ям», «підводи»); утримання ханських послів («корм»); різні «дари» та «почесті» хану, його родичам і наближеним. Кожного року з руських земель виходило у вигляді данини багато срібла. Періодично збиралися великі «запити» на військові та інші потреби. Причому збирання данини з населення Русі ординські хани нерідко віддавали на відкуп так званим бесерменам, що означало для населення Русі додаткові побори, кабалу, призводило до ще більшого свавілля, а нерідко й до продажу людини, яка заборгувала, у рабство.

До експлуатованих верств населення входили й низи міста: підмайстри, учні майстрів, слуги, нерідко численні позацехові ремісники та усякий інший «чорний» і «дрібний» люд. Це була най-численніша частина міського населення, становище якої постійно погіршувалося.

Ординське іго та поглиблення внутрішніх антагоністичних феодальних суперечностей призводили до посилення і подальшого загострення класової боротьби, вогнищами якої були здебільшого міста. Часто, набираючи форми визвольних виступів, передусім ан-тиординських, ця боротьба за своєю сутністю мала врешті-решт антифеодальну спрямованість.

Державний лад. Завоювання земель Русі ордами Батия і встановлення іга іноземних загарбників не могло не впливати на державний лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князівствах місцеву адміністрацію, військо. Проте тепер князі повинні були визнавати хана Золотої Орди своїм вищим сюзереном, вважати за «отця» (батька) і приймати з боку хана звернення до себе «діти наше». Князі зобов'язувалися на вимогу хана постачати йому військові сили.

Одним із наслідків установлення золотоординського іга була зміна порядку приходу до влади. Князь, який претендував на займання значного князівського столу, мусив підтвердити це право отриманням від хана Золотої Орди або його представника особливого символу, так званого ярлика (грамоти), який потрібно було викупити та вислужити. З 1242 р. князі почали їздити за цим ярликом у ставку Орди — Сарай. Отримання його пов'язувалося з великими труднощами, які штучно посилювались ординськими правителями, котрі вимагали величезних подарунків. Князі, які прибували у ставку Орди, змушені були дотримуватися принизливого етикету та язичницького ритуалу, бо відмова від цього призводила до неминучої смерті. Наприклад, відмова виконати язичницький обряд стала приводом для вбивства князя Чернігівщини, претендента на київський стіл Михайла Всеволодовича.

На підвладній же їм території князі зберігали усі свої повноваження. Вони відносно самостійно правили своєю землею. Водночас князі перебували під постійним наглядом представників золотоор-динських ханів на землях Русі — баскаків. Система баскацтва була введена в Північно-Східній та Південно-Західній Русі у 1257 р.

З першої половини XIV ст. золотоординські хани припинили посилати на Русь баскаків. До цього їх змусили виступи народних мас Русі наприкінці XIII — у першій чверті XIV ст. Ліквідація баскацтва, а також ординського відкупу-данини створювала необхідні умови для відновлення, а згодом і піднесення господарського життя на землях Русі, активізації процесу їх політичного єднання.

Залишаючи практично недоторканною державну систему в князівствах Русі, в тому числі у південно-руських землях, ординські хани мали при цьому певні цілі. Вони прагнули поставити собі на службу державно-правові порядки, які склалися на Русі протягом ряду століть, видаючи ярлики на займання столів тим князям, які здавалися їм надійними. Ненадійні ж, з погляду ординських правителів, князі ліквідовувалися. Для ординських ханів була традиційною політика на Русі, яка полягала в тому, щоб приборкати одного князя з допомогою іншого, сіяти між ними чвари, доводити сили князів до рівноваги і не давати змоги жодному з них зміцнитися. Робилося це з метою закріплення політичної та економічної влади Орди над руськими землями. Крім цього, Орда привласнила собі право збирати данину (наприкінці XIII ст. збирання данини доручалося руським князям), а також затверджувати князів у руських землях. Однак вона неспроможна була домогтися глибших змін у внутрішньому устрої земель Русі.


§ 3. Галицько-Волинське князівство

Зі великих князівств, які в цей час існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Метиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Пів-денно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, котрий безпосередньо «тримав» Галичину, а також Дорого-чинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці ХНІ ст. з'явилася потенційна можливість установити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними він не був реалізований. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони називають себе «князями всієї Русі, Галичини та Володимири».

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», «принцепсів», «князів Руської землі». Поширювалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, сподіваючись створити за допомогою папи римського антиординську коаліцію в європейському масштабі, князь Данило Романович погодився в 1253 р. прийняти запропоновану йому Іно-кентієм IV королівську корону. Про можливу наявність королівського титулу у князя Юрія свідчить його зображення на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Король Русі і князь Володимирії ».

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому перешкоджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь у Галицько-Волинській землі в окремі періоди вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя водночас як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Це дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-Волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький епископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилася, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, однак, відіграла велику роль у політичному житті цієї землі. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською землею.

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.

Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинство, будучи «суддею князівського двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.

Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писарів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

 

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і втілення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення. Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які «сиділи» на цих ділянках — феодах. До складу «пішців» могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після приєднання їх до складу Великого князівства Литовського, то жодних докорінних змін у ньому не відбулося. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, залежних від великого князя литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави. Велике князівство Литовське значною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, перебуваючи в становищі удільних, південно-руські князівства користувалися відомою автономією. Влада на їхній території зосереджувалася в руках удільних князів. Для розв'язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася рада, до складу якої входили впливові місцеві феодали, представники місцевого боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Великого князівства Литовського та удільних князівств було прагнення великого князя до цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це виявилося, зокрема, у здійсненні політики, спрямованої на підрив давньоруської князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх намісниками великого князя. Складався також слухняний великокнязівський владі військовослужилий стан — місцеве дворянство.

14 серпня 1385 р. в Крево була підписана Кревська унія — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею. Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії німецьких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам польських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити панування на білоруських та українських землях, литовські феодали шукали підтримки у польських феодалів та польського короля. Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погіршилося становище південно-руських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства українських земель були значно ослаблені, що стало однією з передумов здійснення загарбницької політики польських феодалів щодо населення цих земель.


§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша половина XIV ст.)

Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в захисті інтересів великих землевласників й усього панівного класу феодалів продовжувало відігравати феодальне право. В 30-ті роки XII — першій половині XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в ^^ загальних рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і зафіксована в нормах Руської Правди. Водночас унаслідок змін у суспільно-економічних відносинах відбувається перегляд деяких правових норм. З'являються нові редакції Руської Правди. Однак це було не нове законодавство, а лише часткова кодифікація чинного, творчість переписувачів, які «підправляли» текст закону, прийнятого ще в часи розквіту Давньоруської держави.

У період феодальної роздробленості регулятивна роль права посилилася за рахунок збільшення кола конкретних об'єктів феодального господарства, які захищалися правом, розширення складу різних за своїм правовим становищем соціальних груп, передусім феодально залежних верств населення, а також зміцнення основ права-привілею. Для правової системи цього періоду характерне посилення місцевих особливостей (партикуляризм) права, хоча в князівствах Русі воно не досягло тієї глибини, яка мала місце в інших державах, наприклад у країнах Центральної та Західної Європи. Особливості у нормах права, що застосовувалися в окремих князівствах та землях (наприклад Галицько-Волинській), не усували їхньої схожості з давньоруським правом та їх наступності. Зберігалися загальні принципи, інститути та форми цього права на всіх землях Русі.

Розглядаючи право українських земель після золотоординської навали, слід мати на увазі, що навала полчищ кочівників супроводжувалася масовим руйнуванням міст Русі, разом з якими загинули найцінніші давньоруські законодавчі й актові пам'ятки. Цим пояснюється відсутність актових матеріалів з історії Київської, Чернігівської та інших Південно-Східних земель періоду феодальної роздробленості.

 

Відомості, які дійшли до нас, уривчасті і, як правило, посередні, дали змогу дослідникам зробити висновок, що в часи феодальної роздробленості поряд із застосуванням насамперед законодавчих збірників періоду Київської Русі створювалися й нові. До того ж зроблено припущення про існування збірника постанов про правосуддя.

Дослідники одностайні в тому, що в усіх князівствах і землях Русі, як і в перший період феодальної роздробленості, після ординської навали залишалися чинними норми Руської Правди, Життєстійкість Руської Правди визначалася тим, що вона була збірником феодального права, а її норми активно сприяли захисту та зміцненню феодального правопорядку, забезпечували правові умови для подальшого закабаления селян. її норми відображені в пам'ятках права Галицько-Волинської Русі, Новгорода і Пскова, усієї Північно-Східної Русі, а також Великого князівства Литовського. В подальшому норми Руської Правди стали одним із джерел Судебника 1497 р.

В усіх князівствах Південно-Західної Русі в період феодальної роздробленості чинними були норми церковних статутів князів Володимира та Ярослава. Але й вони зазнали деяких змін. З'явилися, наприклад, такі редакції церковного статуту князя Ярослава, які посилювали санкції, встановлені на основі принципів феодального права-привілею. Інтереси панівного класу захищалися в таких збірниках права, як «Кормча» і «Номоканон», які включали запозичені з Візантії церковні правила.

«Кормчі» застосовувалися церковними судами, зокрема, наприкінці XII ст. На землях Південно-Західної Русі під час вирішення судових справ використовувалися також збірники, що мали назву «Мерил праведних», які містили витяги з візантійських правових актів, церковних статутів, а також норм Руської Правди.

Серед поодиноких документів юридичного характеру, створених у період, що розглядається, для повнішого відображення системи права важливими є чотири правові пам'ятки Галицько-Волинської Русі, які збереглися. Хоча вони й різні за часом появи, змістом і характером, однак містять цінні відомості про правове життя на цій землі після ординського завоювання. Так, збереглася грамота князя Івана Ростиславича (Берладника). Будучи пам'яткою історії Дунайсько-Дніпровських земель, яка розкривала економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями, ця грамота надзвичайно важлива і як пам'ятка права. Вона регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час приїзду їх на землі Русі. Грамота встановлювала пільги для болгарських купців, які звільнялися від сплати мита, коли привозили товари «на ізклад».

«Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права успадкування феодального володіння у Володимиро-Волинському князівстві, певного порядку передавання князем права експлуатації феодально залежного населення своїм спадкоємцям. Водночас «Рукописання» дає можливість вивчити організацію управління селами й містами Південно-Західної Русі. Володимир Василькович залишив заповіт і на ім'я своєї дружини, в якому вказано на право княгині успадкувати «город свои Кобрынь, и с людьми, и с данью», село Городіл «и с мытом» та інші села. У зазначеному документі йдеться про куплене землеволодіння: «А село есмь купил Березо-виче у Юрьевича у Давыдовича Федорка». Із заповіту князя Володимира Васильковича випливає, що поряд з успадкуванням, князівськими даруваннями на Галицько-Волинській землі у XIII ст. існував і такий спосіб придбання феодальних землеволодінь, як купівля землі.

У Галицько-Волинському літописі збереглася також статутна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р.. Вона дає змогу уявити розміри та форми феодальних повинностей з міського населення на користь державної влади. Водночас ця грамота відбиває соціально-економічні умови Галицько-Волинської Русі в XIII ст..

Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародно-правові, по-ручництво тощо). Ці документи містять переважно відомості про окремі особливо важливі інститути права власності та зобов'язального права. Зокрема, значний інтерес викликає грамота Олехно Ромашковича про передачу майна Григорію Тункелю, складена ЗО січня 1347 р. У ній ідеться про те, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій може і «продати», і «отдати» (подарувати), і «проме-нити» (обміняти), і використати для своєї мети, «где будет его воля, никому ничим непенно». Безперечно, що для складача цього документа здійснення перелічених у ньому операцій із земельним володінням в умовах XIV ст. було явищем звичайним, зрозумілим. Зміст грамоти свідчить про поширення дарування землі, сіл, садиб, млинів.

v Поширеним був і договір купівлі-продажу рухомого майна, що свідчить про розвиток товарно-грошових відносин, а також договір обміну. У грамотах згадується і про заставу рухомого майна. Часто право власності на майно, придбане за угодою, підтверджувалося спеціальною князівською грамотою. Поширеним був договір позики, який нерідко ставав кабалою для тих, хто позичав гроші, продукти, бо взяте мало повернутися з відсотками. Будь-яких вказівок про правові акти, якими керувалися складачі грамот, у самих грамотах немає. Вважаємо, що за основу бралися норми Руської Правди, що були чинними в князівствах та землях Південно-Захід-ної Русі в період феодальної роздробленості.

Окремі відомості про правові норми цього періоду збереглися в літописах. У них можна знайти згадки про міжнародні договори, законодавчу діяльність князівств та деякі нові моменти в галузі кримінального права. Зокрема, з тексту Іпатіївського літопису випливає, що в Галицько-Волинській землі окремо розглядався такий вид злочину, як змова проти князівської влади. У 1245 р. був засуджений боярин Володислав як «лихий змовник землі». Поряд з іншими застосовувалися такі покарання, як смертна кара, тюремне ув'язнення, вигнання, конфіскація майна. Згідно з літописом князь Роман Метиславич «за невірність» засудив до вигнання бояр Кор-мильчичів. Боярин Жирослав був покараний вигнанням та конфіскацією землі. Князь Данило Галицький після суду над Доброславом наказав кинути його у в'язницю. І якщо суворі покарання застосовувалися до представників панівного класу феодалів, то немає сумніву в тому, що вони ще ретельніше застосовувалися до представників експлуатованих мас — селян та міських низів.

Навіть нечисленні дані писемних джерел дають змогу отримати певні відомості про право українських земель періоду феодальної роздробленості, зображене передусім системою норм, які містила така універсальна і довгочасна пам'ятка права, як Руська Правда.

У деяких містах Південно-Західної Русі починає впроваджуватися Магдебурзьке право, на основі якого в них здійснювалося самоврядування. Магдебурзьке право в межах Галицько-Волинсь-кого князівства вперше починає діяти в період правління Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів селитися в містах. Одним із перших в Україні Магдебурзьке право здобуло місто Санок (1339 р.). У 1356 р. право управління за нормами Магдебурзького права дістав Львів, а згодом — й інші міста.

Проте самоврядування українських міст, засноване за нормами Магдебурзького права, було обмеженим. Магдебурзьке право застосовувалося далеко не в повному обсязі. Крім того, основна маса православного селянства позбавлялася можливості брати участь у діяльності органів міського самоврядування, а також обмежувалася в правах займатися ремеслами, торгівлею тощо. Через це вона чинила опір введенню Магдебурзького права.

З 30-х років XII ст. почався новий період в історії держави та права Русі. Перетворення в її суспільно-політичному ладі були викликані переходом від ранньофеодальних форм суспільного життя до початкового етапу розвинутого феодалізму і характерної для нього феодальної роздробленості.

Поряд з іншими чинниками, що спричинили зміни в державному устрої, основний і безпосередній вплив на нього здійснили: кількісне збільшення класу феодалів і зміцнення економічного значення великих князів-землевласників, боярства, верхівки церковно-монастирської організації, їх консолідація, яка в умовах розчленованої форми земельної власності призвела до ускладнення васально-ієрархічних зв'язків і створення в межах кожного князівства чи землі власної піраміди сюзеренітету-васалітету. Швидке зростання загальної кількості феодально-залежного населення і посилення його експлуатації призводило до загострення класової боротьби, в тому числі до значних виступів народних мас у Київській, Галицькій, Чернігівській та інших землях.

Усе це посилювало прагнення місцевих феодалів взяти безпосередньо у свої руки і всіляко зміцнити державний механізм та правові засоби придушення виступів трудящих мас.

 

Ззовні перехід до феодальної роздробленості виявився у відокремленні у складі Давньоруської держави спочатку близько півтора десятка великих князівств і земель, у яких, як правило, закріплювалися власні князівські династії, з'являлися власні розгалужені системи управління, суду, виросли кількісно і зміцнилися власні військові сили.

Водночас для розвитку державного ладу Русі у період феодальної роздробленості характерною була тенденція збереження певних рис її минулої колишньої єдності, цьому сприяли передусім такі об'єктивні чинники, як спільність етнічної основи давньоруської народності, яка на цей час уже сформувалася. Як зазначають О.П. Толочко і П. П. Толочко, «аналіз етнічного розвитку Русі XII—XIII ст. показує, що саме давньоруський народ був одним із основних елементів єдності давньоруських земель XII—XIII ст. Усвідомлення спільності походження й розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, неможливе в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, зумовило необхідність подолання політичного сепаратизму земель». Виразниками ідеї необхідності спільної боротьби з кочовими ордами стали великі князі, які прагнули до зміцнення своєї влади. Тому за своїм державним устроєм Русь на початковому етапі розвинутого феодалізму була напівсамостійним державним утворенням з рисами відносної єдності. Цьому сприяли й існуюча в початковий період роздробленості загальна форма управління у вигляді колективного сюзеренітету найсильніших і найавторитетніших князів над Києвом, що зберіг номінальне значення столиці Русі, і, отже, над Руссю в цілому, а також періодичне встановлення у Києві співуправління двох найсильніших династій (дуумвірату), збереження загальноруських князівських з'їздів тощо.

Форми державного життя Русі, які існували у 30-х роках XII— 40-х роках XIII ст., спочатку позитивно впливали на її розвиток. Про це свідчить поширення вотчинного багатогалузевого орно-промислового господарства, бурхливе зростання міст, зародження внутрішніх торговельних зв'язків між селом і містом, повсюдний розквіт культури. Але на початку XIII ст. процес дроблення Русі посилився, і на її політичній карті з'явилося вже близько п'ятдесяти окремих князівств і земель. Постійним супутником роздробленості стали нескінченні міжусобиці, одним із наслідків яких було роз'єднання військових сил. У цих умовах нашестя на рубежі

ЗО—40-х років XIII ст. кочових орд Батия і подальше виснажливе золотоординське ярмо поставили під сумнів не тільки державну єдність, а й саме існування Русі.

Руйнування продуктивних сил, консервація натурального господарства, політика золотоординських феодалів, спрямована на підтримання міжкняжих чвар і збереження роз'єднання князівств і земель Русі, призвели до подальшого поглиблення феодальної роздробленості. Однак іноземним феодалам не вдалося ліквідувати державність Русі.

Політична залежність земель Русі виявилась у тому, що її князі змушені були визнати хана Золотої Орди своїм сюзереном. Орда присвоїла собі право збирати данину з населення Русі і вимагала від князів служби військовими силами, проте вона не спромоглася до глибших змін у внутрішньому державному устрої Русі. У межах її окремих князівств і земель діяли усі основні державні інститути, які сформувалися ще в початковий період феодальної роздробленості.

Збереглася в основних своїх рисах і правова система, яка склалася ще в Давньоруській державі, хоча подальший розвиток феодальних відносин вимагав посилення регулятивної ролі права. Це виявилося, насамперед, у збільшенні кола конкретних об'єктів феодального господарства, які захищалися правом, розширенні складу різних за своїм правовим становищем соціальних верств населення, зміцненні основ права привілеїв, загального посилення покарань за злочини, спрямовані проти економічного й політичного панування феодалів.

Слід зазначити, що у південно-західних князівствах Русі намітився процес їх самобутнього розвитку. Саме у цьому регіоні Давньої Русі і сформувалася українська народність та виникла Українська держава.


Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина XVII ст.) 

§ 1. Колонізація українських земель

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попереднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть у цих умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. Його основою були такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розширення економічних зв'язків між окремими регіонами й областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися передумови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономірності. Одчак процес подолання феодальної роздробленості відбувався тут у дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалахували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали перебіг політичного об'єднання. І все ж поступово тут створювалися економічні й політичні умови для об'єднання південно-західних князівств.

Першими у цьому регіоні об'єднання феодально роздроблених князівств намагалися здійснити Галицько-Волинські князі. Захищаючи свої землі від посягань з боку феодальної Угорщини, Польщі й Литви, вони наполегливо домагалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало, і в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не набув подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і Черніго-во-Сіверщина, то і тут процес об'єднання був також малоефективним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, та конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону. Здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводство». У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля.

Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, мусило коритися введенню чужого, польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-Волинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії, а у середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини.

 

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилася в руках угорських магнатів. Після турецької агресії 1543 р. Угорське королівство фактично розпалося. Західна частина Закарпаття тепер перебувала під владою австрійських Габс-бургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політично роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Могутність Литви, вільної від золотоординського ярма, неухильно зростала. Особливо зміцніла Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військову силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього і силу зброї, і дипломатичні союзи, і відкрите захоплення сусідніх територій. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правні норми та ін., а тому і перетворилася поступово на Литовсько-Руську державу. Хоча слід мати на увазі, що литовська влада, незважаючи на її м'якість, для українського народу була все ж чужою.

Ситуація різко змінилася, коли розпочався процес зближення Литви та Польщі. Унаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства «на віки вічні» усі підлеглі йому, в тому числі й українські, землі. Після цього на сеймі в Любліні Ягайло був обраний польським королем.

Кревська унія призвела до поступової ліквідації самостійності південно-західних князівств, забезпечила панування польських феодалів над населенням українських земель.

Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у звичайну литовську провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи». Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля перетворювалися на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об'єднала, а точніше злила Польське королівство і Велике князівство Литовське в «одне, не-розрізнюване, неподільне тіло», утворивши єдину державу — Річ Посполиту зі спільними органами влади й управління, єдиною грошовою системою.

Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Відтоді українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта здобула право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру підкріплювалися Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у межах Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії. Але мета, яку ставили ініціатори унії, не була досягнута, навпаки — упродовж усього XVII ст. вона давала результати, протилежні бажаним. Реального об'єднання церков (православної і греко-католицької) не відбулося. Взаємна ворожість православних, греко-католиків та уніатів справляла величезний вплив на боротьбу України з Польщею, у якій переплелися релігійні елементи з соціальними і національними.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми були різноманітними; втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі й пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх розселення стали Канів і Черкаси.

На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється найбільший центр українського козацтва — Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність. Починаючи з кінця XVI ст. масові козацько-селянські повстання в Україні виникають одне за одним: повстання 1591—1595 pp. на чолі з К. Косинським; повстання 1594 р. під проводом С. Наливайка і Г. Лободи; повстання 1617—1618, 1625, 1635—1638 pp. та ін. І хоча ці збройні повстання зазнали поразки, їхня роль в історії українського народу була надзвичайно великою. Завдяки цій боротьбі розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI— перша половина XVII ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються почуття любові до рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української державності.


§ 2. Суспільний лад

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими феодалами не підірвали основ панівного тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на землю означало збереження класового поділу суспільства на експлуататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і відбилося на економічному і правовому становищі населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств панівного класу на українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності. Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння.

Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їхню власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники панівних верств одержували від польського короля і великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій (умовній) — доки виконували службу на користь сюзерена («на поживе-нье», «до волі та ласки господарської»), і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст. роздавання земель в умовне володіння стає звичайним явищем на українських землях. Таке роздавання здійснювалося не лише великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адміністрації — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права на них. Якщо у XVI ст. землі роздавалися «до живота», тобто до смерті володаря, то починаючи з ЗО—50-х років XVI ст. землі вже давалися «до двох животов» (до смерті васала і його сина) і навіть «до трех животов».

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — у першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Центром великого землеволодіння в Україні була Волинь, де розташовувалися володіння князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського.

Про економічну і політичну могутність великих землевласників в Україні свідчить і той факт, що у першій половині XVI ст. кілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевласники оформилися у вищий феодальний стан, що дістав назву «магнати», і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, чим помітно відрізнялися від середніх та дрібних феодалів. Передусім магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя Литовського або короля Польського. У руках магнатів зосереджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними корогвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругових».

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському підтверджувалося великокнязівськими привілеями 1492 і 1506 pp., відповідно до яких Рада великого князя («Пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські магнати, ставала самостійним, незалежним від великокнязівської влади вищим державним органом. Відтоді великий князь видавав закони та розпорядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою «Панів-Ради». Цими самими привілеями магнати здобули для себе також особисті права: їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнатів дозволялося викликати тільки за чотири тижні до суду; скарги на магнатів можна було подавати лише великому князю або «Панам-Раді».

Характерно, що III Литовський статут 1588 р. особливо вирізняв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а й навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

У другій половині XVI ст. на українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з «Описом землі Волинської» 1528 р. у цьому воєводстві налічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині. 37 магнатських родів на Волині володіли 79 584 «димами», тобто 75% усіх селянських господарств. Найвпливовішими землевласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі, у другій половині XVI ст. їм належало близько третини земельних угідь (32,6%) усієї Волині. А наприкінці XVI ст. понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 2 млн моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і понад 15 тис. чиншовиків.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння на українських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою», коли сейм визнав себе цілковито вільним в роздаванні «цих пустищ на вічність особам шляхетського звання, які вислужилися перед нами і Річчю Посполитою». Причому «пустищами» ця постанова цинічно називала території, що давно вже були заселені українським селянством та козацтвом.

Після Люблінської унії продовжували розширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули права входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму, в якому користувалися правом «вето». Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Лише магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З числа магнатів призначалися воєводи і старости, яким підпорядковувалися представники місцевої воєводської адміністрації. Магнати мали право будувати міста і замки, а також зберегли право утримувати своє військо і виступати в похід під своїми знаменами. Спори між магнатами підлягали розгляду тільки в королівському або сеймовому суді Речі Посполитої.

Магнати-землевласники — найвищий прошарок панівного класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. До нього належали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи з XVII ст. з представників цього стану сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими мусив узгоджувати свої дії король Речі Посполитої. Магнати були вирішальною політичною силою в державі: усі важелі управління державою зосереджувалися у їхніх руках.

Другою найчисленнішою групою панівного класу на українських землях була шляхта — середні й дрібні землевласники. її основа — військова служба. Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. Галичини до польського королівства, з одного боку, сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. Водночас для зміцнення свого становища у Галичині королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта мала менші привілеї порівняно з польськими шляхтичами. Так, на відміну від польських, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю своїх людей, залежно від розміру маєтку, мусили безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові й натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким уже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Безперечно, галицьку шляхту не задовольняло таке становище, і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями (1425, 1430, 1433 pp.) на територію Галичини були поширені деякі інститути польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм польського короля Владислава в 1434 р. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.

Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодіння. Поряд з його традиційними джерелами (купівля-продаж, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичні шлюби) на українських землях значного поширення набули великокнязівські дарування земель. Однак зростання економічного потенціалу шляхти не дістало адекватного політичного оформлення, тому що шляхта ще не стала остаточно самостійним станом панівного класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямі було відокремлення шляхти від нижчих соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р, сейм видав постанову про «вивід» шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV, тобто часу надання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий «попис земський». Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним доказом шляхетства. На українських землях для перевірки реального складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 pp. ревізії (люстрації) замків і староств з метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. — «волочна поміра», під час якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних

людей.

Унаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку панівного класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається у спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за постановою суду про позбавлення шляхетства або у випадку, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом чи торгівлею.

Важливу роль у цьому процесі відіграв розвиток (починаючи з XVI ст.) шляхетських фільварків, що виробляли товари для споживчого ринку. «Фольварки бажаємо мати, — відверто заявляла шляхта в Уставі на волоки 1557 p., — щоб вони повсюдно були заведені, причому якомога більшого розміру, при усіх замках і дворах наших, крім тих, де б грунт поганий чи недорідний був».

 

Шляхетський фільварок у господарському відношенні являв собою відокремлену ділянку землі, яка становила власне господарство шляхтича і оброблялася для нього селянами-кріпаками. Під фільварок відводилися кращі угіддя: орні землі, сади, сінокоси. Такий комплекс, заснований на панській оранці, створювався за рахунок насильницького загарбання общинних земель (випасів, пустищ та ін.), примусової експропріації селянських наділів або зменшення їхніх розмірів.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Водночас шляхті надавалося право вільної навігації по Віс-лі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 р. установив підвищені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича. Шляхта дістала право присягати на суді, що вважалося незаперечним доказом.

Дещо пізніше, у 50—60-х роках XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. Так, на сеймі 1563 р. шляхта домоглася остаточного скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону обіймати найвищі державні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 р. шляхта домоглася прийняття постанови сейму про створення спільних для неї і магнатів виборних земських судів, до компетенції яких належав розгляд усіх цивільних справ.

Віденським привілеєм 1565 р. передбачалися шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Держава неухильно стояла на сторожі шляхетських прав, урочисто проголошуючи у Статуті Великого князівства Литовського 1588 р. від імені його глави: «Також встановлюємо і на вічні часи то бажаємо мати ми, государь, і нащадки наші, що усіх лицарів, шляхту Великого князівства при вольностях і звичаях, котрі від нас, государя, і від предків наших їм були жалувані, будемо зобов'язані зберігати і дотримуватися».

Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і привілеї української шляхти. З цією метою король на Люблінському сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема, в 1569 р. київська шляхта дістала право на внесення змін до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися всі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.

Отже, реформи 60-х років XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму «шляхетської демократії». Водночас слід мати на увазі, що з числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їхня верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, становили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони являли собою штат «замкових слуг» і «служилих бояр», які володіли невеличкими земельними маєтками й були зобов'язані виконувати різні військові, адміністративні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київському Поліссі, Чернігівщині. Дехто з таких «слуг» згодом дістали шляхетські права, але більшість була поневолена старостами.

Окрему суспільну верству становило духівництво. До нього належали не тільки священики, а й їхні родини і весь церковний причт, усі вони підлягали суду єпископа. Духівництво було численним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз було по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а інколи й селяни. Священик мав звичайно цілий лан землі, а крім того, одержував різні продукти як оброк від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, якщо ж родина вимирала, парафія могла залишитися близьким родичам.

Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і надавала їх відданим людям. Але, незважаючи на це, роль церкви як національної організації була в той час значною. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Перебуваючи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому суспільстві, мусила зближатися з народом.

Селянство. Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було неоднорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання «замісника» (селянина такого самого ступеня залежності); 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до складніших і, зрештою, — до їхнього повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і в Галичині він називався «по-димщиною» (одиницею обкладання був «дім» — будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала «поголовщину» (очевидно, також з «диму»). На Волині цей податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було зорати воловою упряжкою). Для загальнодержавного грошового податку з XV ст. у Литві і Польщі існував загальний термін — «серебщина» (сплата податків срібною монетою).

Крім «серебщини», селяни українських земель відбували численні повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і «двори» польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати «з косою, серпом і сокирою», давали «стацію» (грошове забезпечення князю і його двору під час переїздів).

На відміну від державних податків, які були більш-менш фіксованими, обов'язки перед феодалами для різних категорій залежних селян були різноманітними.

Найчисленнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки сплачували переважно медом, воском, хутром цінних порід звірів, іншими продуктами, а також зерном і сіном — так зване дякло. Крім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Однак наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі і, як наслідок, поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином «тяглові» і «роботні» селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому доки частка продуктів землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, доти феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням в Україні у XV ст, фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу, ковалі, псарі, конюхи, рибалки та ін.. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої спеціальні обов'язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.

Безперечно, ці групи феодально залежних селян іноді істотно різнилися у майновому відношенні. Найспроможніші селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. На час переведення селян на військову службу вони звільнялися від усіх селянських податків. Називалися такі селяни «слугами» і розподілялися за родами військової служби — слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисленніший прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги юридично вважалися особисто вільними людьми. Більше того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст. у період остаточного закріпачення селян, більша частина слуг була перетворена у тяглових селян, а менша — одержала шляхетські права й увійшла до лав панівного класу.

Розвиток внутрішнього ринку на українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, передусім на продаж. Це призводило до зростання відробіткової ренти. Отже, на українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, за якої землі феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і шляхта застосовували як економічні, так і позаекономічні засоби для забезпечення своїх господарств робочою силою.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку називалася толокою і означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно на полі феодала, гатити греблі тощо, причому селяни, працюючи на феодала, користувалися власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину у розмірі 14 днів на рік з кожного селянського господарства, то мозовецький князь Януш у межах своїх володінь установив панщину у розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і мінімальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, королівських маєтків), якщо селяни не мали більших повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина становила два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти та поширення фільваркової системи сільського господарства стирало відмінності між різними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався процес обмеження особистої волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: «непохожих», або «отчинів», які втратили право покинути господарство феодала, і «вільних», або «похожих», ще спроможних покинути його.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з «диму», дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, спла- тивши їх володільцю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з іншого — залученням безземельних селян до оброблення магнатсь- ких і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала селя- нам перехід з місця на місце, а з часом і остаточно заборонила його. Відтак кількість «непохожих» селян неухильно зростала.

 Будучи заінтересованою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських зе-мель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати пе-рехід селян з одного села в інше правовими засобами. Так, у 1453 р. галицька шляхта прийняла постанову, відповідно до якої селяни мали право піти від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йо- му купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали і на таких умовах не дозволяли селя- нам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було безумов- не покріпачення селян. І це часто їм удавалось. Селяни, які довго «сиділи» на землях того чи іншого феодала, втрачали право залп шити його і називалися «отчинами», або «людьми звічними». При- вілеєм 1447 p., виданим великим князем Казимиром, заборонявся перехід приватновласницьких селян до господарських (великокня зівських) маєтків. У 1496 р. сейм установив, що «не більше ніж один селянин на рік матиме можливість відповідно до права і справедливості перейти з одного села в інше». Незабаром законами 1501—1543 pp., селянам взагалі заборонявся вихід без дозволу пана.

Зрозуміло, що процес покріпачення селян викликав опір, найпоширенішою формою якого була втеча селян. їх кількість у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка у відповідний спосіб на це реагувала. У 1541р. боротьба із втечами селян покладалася на гродські суди.

 

Згідно з Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків), які переховували се-лян-втікачів, зобов'язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф розміром три гривні на користь власника селян і такий самий — на користь суду. Але вже Судебник 1468 р. передбачав страту для осіб, які підбурювали селян до втечі.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з «Панами-Радою» була видана «Устава на волоки» — закон про проведення «волочної поміри», в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових податків. Згідно з «Уставок» на волоки» всі землі того чи іншого господарського двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки, розміром 33 морги (23,5 га). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, що відповідало трипільній системі землеробства. Частина волок відводилася під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї. З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяглових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Отже, волока становила ту одиницю, з якої селяни мусили виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни семи тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинні дні на тиждень. «А к работе приступать подданным, — сказано в «Уставі на волоки», — как солнце всходит, а уйти (с работы), как заходит (солнце), а отдых для тех, кто со скотом работает, перед обедом — час, в полдень — час, к вечеру — час, а тем, кто работал без скота, тем отдых в то же время, но по полчаса должен быть».

Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка з? незначний час досягла чотирьох—п'яти днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які можна було замінити грошовим податком. Розмір чиншу залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані й дуже погані землі.

Селяни «на осаді» вносили в господарську скарбницю тільки грошову ренту у розмірі приблизно ЗО грошей на рік з волоки; крім того, вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Водночас «Устава на волоки» підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну, сторожову.

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до земельних наділів, тобто великокнязівської і королівської власності, і повністю позбавила їх власних земель і права придбання їх. Відтак селяни перетворилися у кріпаків і були зобов'язані відбувати панщину, яка ставала головним способом експлуатації і дедалі жорстокішою. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування — десятників, отаманів, старців — на представників великокнязівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а іноді і більше селянських волок. Основним обов'язком війта було відправити селян на панщину і контролювати її виконання. А якщо якийсь селянин «не выйдет на работу, — наголошувала «Устава на волоки», — то за первый день прогула заплатит грош, а за второй день — барана, а если и третий раз прогуляет или через пьянство не выйдет, то кнутом на скамье наказать, а дни пропущенные отработать».

Фільваркова система спочатку запроваджувалася на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то, починаючи з останньої чверті XVI ст., фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на всьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Унаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася. Неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки й одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що користувалися кутками у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Найшвидшими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.

Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збільшенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. залишав десятирічний термін розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років.

Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича низкою умов, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV — у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним станом мешканці міст поділялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації перебували чисельно невеликі, але найзаможніші купецько-лихварські і ремісничі верхівки, заможні магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багатолюдному на той час місті (понад 15 тис. осіб), до цього прошарку належало 40—50 сімей.

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: особи, які займалися різними промислами, майстри — хазяї майстерень і бюргерство, або «поспільство».

Третю, найчисленнішу, категорію міщан становили міські низи — плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники («партачі»).

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права та привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був закритий доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Міста були осередками ремісництва. Безперечно, це відбивалося на соціальному складі міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23-х професій, а в Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, ювеліри, різники та ін.

Протягом XV— першої половини XVI ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що приводило до зростання кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів досягала 500 осіб. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісничої майстерності, коли називали Львів «школою ремісництва». Великими ремісничими центрами в Україні були також Луцьк, Кременець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін. У середині XVI ст. налічувалося понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 80.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації — цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їхніх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найвпливовіших майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.

Повноправними членами цехових об'єднань вважалися тільки майстри — власники майстерень, у яких працювало по кілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси. За соціальним і майновим станом члени цехових організацій не були рівними. Головували в них найбагатші майстри. Нижчий соціальний прошарок цехової організації становили підмайстри, які експлуатувалися майстрами й усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісничу продукцію належало лише його членам.

Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах відбувалося швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише чотири цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісничі організації виникли у Києві, Луцьку, Кременці. У першій половині XVI ст. вони існували вже в багатьох містах України.

Окрім цехових ремісників, в українських містах, як зазначалося, була чимала група позацехових ремісників («партачів»). Цей соціальний прошарок міщан українських міст становили ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, через відсутність коштів, і, нарешті, сільські ремісники, котрі працювали в місті.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність позацехових ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців із села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники становили понад 40% загальної кількості ремісників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах» конкурентів і намагалися не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю паралізувати їхню діяльність. З цією метою вони нападали на майстерні «партачів», виганяли їх за межі міста тощо. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдалими, бо «партачів» підтримувала шляхта і міська влада.

Значного розвитку в українських землях набула міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичові, Берестечку, Дрогобичі і Львові, наприклад, ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку — тричі на рік.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування у середовищі міського населення. Мешканці міст, як і раніше, поділялися на три групи: патриціат, бюргерство і міську голоту — плебс.

Міський патриціат, до складу якого входили впливові сім'ї польських, литовських і українських багатіїв, продовжував контролювати усе життя в місті.

В опозиції до патриціату перебувало бюргерство. Зрозуміло, що бюргерство, невдоволене засиллям патриціату, прагнуло зменшити вплив останнього і поширити свої права. Однак бюргерство виступало лише проти тих вад феодального ладу, які зачіпали його інтереси.

З розвитком міст поступово збільшувалася і чисельність плебсу — ремісників, що розорилися, підмайстрів, учнів, «партачів». Голота становила більшість населення у містах і була найбільш експлуатованою його частиною. Тому не випадково, що вона являла собою найрадикальнішу силу, яка виступала проти соціального і національно-релігійного гноблення, утисків з боку феодалів і цехових майстрів.

Посилення експлуатації міських низів призводило до опору голоти. Вона утворювала власні організації — «господи» — для охорони від утисків і експлуатації з боку майстрів. У 1469 р. господа підмайстрів ткацького цеху з'явилася у Львові, а в 1483 р. господа підмайстрів швацького цеху була створена у Коросно. Боротьба підмайстрів проти майстрів хоча і велася досить довго і нерідко жорстоко, як правило, обмежувалася локальними конфліктами.

Значну частину міського населення становили козаки й жовніри. Це передусім стосувалося Подніпров'я і Брацлавщини. Так, за люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві, Переяславі налічувалося приблизно 77% козацьких дворів.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне), майнового стану і роду занять міщанина. У найтяжчому становищі перебували мешканці приватновласницьких міст. Міщани, що займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Так, з міщан Калуша у 1549 р. стягувалося 20 грошей з «диму», а у 1616 р. — 50. А в місті Підгородиьому грошова рента за цей самий час зросла майже утричі (від 24 до 68 грошей). Крім того, міщани міст, які були власністю світських та духовних феодалів, були зобов'язані виконувати на користь власника численні і важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати всілякі податки — в'їзні, весільну куницю та ін. Мешканці приватновласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами й управителями: будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, формували ^посполите рушіння», забезпечували замкову і польову варту. Особливо тяжкою повинністю для мешканців великокнязівських і королівських міст був обов'язок давати у військо «вибранців» з усім необхідним для служби спорядженням. Наприклад, у першій половині XVII ст. місто Степань виставляло у похід 40 вибранців, Дубно і Чудівно — 20, Острог, Коростень, Базалія — по 10 вибранців. Крім того, міщани таких міст України, як Вінниця, Канів, Житомир, Черкаси, мали супроводжувати «конно» і «збройно» старост і воєвод під час військових експедицій.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридично незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, які встановлювалися міськими властями: утримання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата грошових податків.

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної держави й окремих феодалів (іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на Магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їхніх власників), а відтак об'єктивно сприяло прогресивному розвиткові феодальних міст. Але на українських землях Магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міщан від феодальної залежності, іноді воно перепліталося з нормами звичаєвого права. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користуватися Магдебурзьким правом лише католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

У Львові, наприклад, українські міщани не допускалися у деякі цехи, обмежувалося їхнє право на торгівлю сукном, горілкою та ін. Мешкати і придбавати собі будинки їм дозволялося лише у певному районі Львова, який звався «Руською вулицею». Приблизно у такому самому становищі перебували українські міщани Перемишля, Кременця та інших міст. Львівські міщани звернулися зі скаргою з приводу національних та релігійних гонінь до короля, проте згідно з королівською грамотою Сигізмунда усі попередні утиски українського населення Львова залишалися.

Дещо інакше розгорталися події у Києві. У 1506 р. київські міщани просили короля підтвердити їхні права і поскаржилися на введення воєводою «новини» — не запалювати вночі свічки під загрозою штрафу. Ця заборона серйозно зачіпала інтереси ремісників, які мусили працювати ввечері і навіть вночі. Король своєю грамотою підтвердив права київської шляхти на самоврядування, а щодо «новини» вказав, що більше «не треба воєводі тієї вини брати». Проте королівська грамота не вирішила проблеми. У 1523 р. кияни знову скаржилися на воєводу, який відбирав у них коней, брав безкоштовно «живність», захоплював «дворища міські, і вигони, і пахотні землі». Минув деякий час, і в 1564 р. міщани Києва знову попросили захистити їх від самоуправства воєводи князя Острозького, який стягував з міського населення незаконні платежі, зокрема, щорічний «поклон» у розмірі 200 коп грошей, а його слуги брали у міщан різні товари, не сплачуючи за них грошей.

Ці утиски й обмеження викликали тривалу і наполегливу боротьбу українського міщанства за повернення своїх прав. Причому міщани часто не обмежувалися скаргами, а діяли активніше. В деяких містах справа доходила до збройних сутичок і навіть повстань проти старост і воєвод. Так було, наприклад, у Черкасах і Каневі у 1536 p., у Вінниці і Брацлаві — у 1541 р.

Міста України були для Великого князівства Литовського важливим джерелом грошових надходжень до скарбниці. Тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися усі загально-державні податки — серебщина, воловщина, подимний збір. Наприклад, наприкінці 70-х років XVI ст. державні чиновники стягували з міщан Суділкова усіляких податків на суму 4 копи 22 гроша; міщани Насухоїж сплачували податки на суму 8 коп 44 гроша, Острозька — 13 коп 2 гроша, Турійська — 23 копи, Жукова — 24 копи 51 грош, Києва — близько 100 коп. З міщан збиралася й церковна десятина. Наприкінці XVI ст. міщани Миколаєва (Галичина) давали священику з лану по півміри пшениці і вівса, а на Пасху — ще й по одному грошу з дворища.

На зламі XV—XVI ст. спостерігається значне зростання міст на українських землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки за рахунок природного приросту населення, а й шляхом поповнення міст селянами-втікачами. Зрозуміло, що право на переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 р. була стаття, що регулювала вихід селян від феодала до міста. Селяни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це «місцевого бургомістра». Останній мусив зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх володарів підтвердження про те, що вони відпущені у зв'язку з голодом. І коли перевіркою встановлювали, що феодал «геть їх вибив, не хотячи їх годувати», покріпа-чені вважалися вільними.

Козацтво. Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були селянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення се-лян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін.. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.

Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодально залежних селян передусім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результатах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо селяни-втікачі істотно різнилися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства потребувало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів, а з іншого — існування вільних земель і відсутність обмежень відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — «голоти».

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — «громаду». Кожний утікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, діставав формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберігала риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з іншого — викликала шалений опір панівних верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну групу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими й українськими феодалами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалося захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією, незабаром захопив і ці землі. Уже в першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом із землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі й зосередивши у своїх руках адміністративну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і сплачувати грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староств спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 р. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староств, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає найбільшим центром українського козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди «і з доброї волі, і з неволі»: були ті, хто натерпівся від ярма феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю» тощо. Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатим. Тут можна було зустріти українців, поляків, литовців, білорусів, представників інших національностей.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) боки. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати насамперед про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються «городці», тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані «січі». Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для f ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство-громаду з єдиними органами управління.

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кіш. Козаки, які залишилися у коші, становили його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі. Вона фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалося будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало передусім зовнішність людини. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватися кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: той, хто вступив раніше, мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином».

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

 

Таким було військо запорізьких козаків. Воно поділялося на січових і волосних козаків: перші, власне, і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Частину козаків, котрі відзначилися у боях, давно служили у війську, мали інші заслуги, звали «лицарством», або «товариством». Тільки вони мали право зі свого середовища обирати старшину, одержувати грошове і хлібне забезпечення, брати участь у розподілі здобичі й вирішувати всі справи війська. Ця частина козацтва постійно проживала у Січі по куренях, поділялася на «старше і молодше» і становила козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запоріжців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис, із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою охороною, тоді як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Від «лицарства», або «товариства», різко відрізнялося сімейне козацтво. їхніх представників також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: у запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Називалися вони підлеглими посполитих січових козаків, «зимовниками», «сиднями», «гніздюками». Але разом січові і зимовники становили одне військо.

Суттєвими рисами Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою «сіромою». Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язковим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ очолювала боротьбу українського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю. Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 осіб було підпорядковано призначеному урядом «старшому судді усіх низових козаків». Прийняті на державну службу козаки заносилися до реєстру (списку), звідки й отримали назву «реєстрових козаків». З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був занесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися начебто поза законом.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був нечисленним. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв. Насамперед, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій «присуд», тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, діставали права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак усе це не усувало істотних відмінностей у майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру становили козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів — «підсусідків». Становище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов'язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слободи і хутори, останні були вкраплені у державні, магнатські і шляхетські володіння. Це породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної маси реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою для державних і приватновласницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не домігшися цього, вони самовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе козаками і поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру всіх бажаючих, у тому числі селян державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала, більшість із них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися колишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використовувати рядове козацтво у своїх корисливих інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками. Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва: менша його частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша — занепадала і поповнювала лави «черні». Важливе місце у реєстрі посідала козацька «середина», тобто козаки, що перебували між реєстровою верхівкою і «черню».

Вагомим чинником, котрий визначав настрої більшості реєстрових козаків, було те, що завжди існувала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. Реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний утиск, що різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI— першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька «середина» переходила на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.


§ 3. Державний лад

Загарбання й утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виникнення в цей час української державності, хоча окремі її елементи зароджувалися в Запорізькій Січі. Тому, розглядаючи державний лад України в цей період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, дія яких поширювалася на українські землі

Вищі органи державної влади й управління. Верховна влада на території українських земель, які входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади й управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади й управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний «найпереднішими панами і шляхтой с согласия всех жителей королевства» королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До її складу входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися великою, або найвищою радою.

Починаючи з XIV ст. більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками панівних верств (панами і шляхтою) — так звані сейми. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це зумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську зборню, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно.

 

Він вирішував питання про податки, а також ухвалював законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і за відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Великого князівства Литовського. Главою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолював виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами. Однак наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася «Панами-Радою» і сеймом, без згоди і схвалення яких господар не мав права вирішувати основні питання державної політики.

До складу «Панів-Ради» входили найвпливовіші службові особи князівства: маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каштеляни, окремі старости, а також верхівка панівних станів — два католицькі єпископи й окремі великі феодали за особистим запрошенням великого князя. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, «Пани-Рада» незабаром набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря: кількість її членів досягала 80 осіб.

«Пани-Рада» була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи Рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності — самостійно. У випадках, коли думка «Панів-Ради» і думка великого князя не збігалися, останній мусив підкорятися Раді.

Правове становище «Панів-Ради» як одного з найвищих органів державної влади Великого князівства Литовського було закріплено привілеями 1492 і 1506 pp.

До компетенції «Панів-Ради» входило обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі або виносила їх на розгляд сейму.

Вплив і авторитет «Панів-Ради» були зумовлені тим, що до її складу вход ш вищі посадові особи держави. Це передусім маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком та етикетом при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник — маршалок дворний — був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер — голова канцелярії великого князя та «Панів-Ради» й одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера й охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земський відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням натуральних і грошових податків та зборів. Підскарбій двірний відав скарбницею великого князя. В його підпорядкуванні були скарбники, наглядачі за надходженням грошей в скарбницю. До кола впливових членів Ради належав і великий гетьман — головний воєначальник Великого князівства Литовського. Його заступником був гетьман двірський.

З часом дедалі впливовішим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, члени «Панів-Ради», католицькі і православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали за запрошенням великого князя і по два делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на повітових сеймиках. Певних строків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми за потреби, наприклад у разі війни.

Вальний сейм, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, оголошення про скликання ополчення (рушіння), зносини з іншими державами та ін., належали до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру вищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав дедалі міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, відповідно до якої великий литовський князь Ягайло став одночасно королем польським. Подальше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбувалося у 1413 р. завдяки унії, законодавчо оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, польсько-литовських сеймів і з'їздів, «когда это будет нужно», з «волей и согласием короля». Отже, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Польська шляхта, як правило, запрошувала на польський сейм чергових великих литовських князів. Обидві самостійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. Відповідно до цієї унії до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина). Польща і Литва були об'єднані в єдину державу — Річ Посполиту (республіку). Великий князь Литовський став одночасно і королем польським, який «згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися в Польщі, а не в іншому місці... Обраний у такий спосіб на Польське королівство буде миропомазании і коронований у Кракові».

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велику роль у цьому процесі відіграли так звані «Генрікови артикули», прийняті у 1572 р. у зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою, очолюваною королем, котрий обирався. Король визнавав «вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати «посполитого рушіння» без згоди сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм. Король також зобов'язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король порушуватиме права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату й посольської зборні.

Король у сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була значнішою, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі висловлювали свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені канцлер формували загальну думку сенаторів — «конклюзію» (висновок).

Найвпливовішою частиною вального сейму була посольська зборня. До її складу входили 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збиралися в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі. Скликалася посольська зборня королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. В універсалах викладалися питання, які підлягали розгляду на сеймі. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймах. Тут же депутатам надавалися накази, які відображали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської зборні були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностайно, бо тут діяв принцип «вільної заборони» — так зване «libe-rum veto».

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав виключне право ухвалювати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрями зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони за згодою сенату.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сейми: «конвокаційні», на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; «елекційні», де обирали короля; «коронаційні», на яких відбувалася коронація і король давав присягу.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівським двором відав коронний, або великий, маршалок, його заступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої посідав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди перебувала в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман. Польсько-литовські унії сприяли зближенню державного ладу Литви і Польщі, однак у розвитку Великого князівства Литовського деякі державно-правові відмінності збереглися: тут існували свої центральні установи, зокрема адміністрація, власна скарбниця й армія.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебували в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Суттєвою рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління на українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут спочатку залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського старости.

У XV ст. у Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які, у свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину. В 1434 р. вона стала Руським воєводством. Спочатку до нього входили Львівська, Перемишльська і Галицька землі, а пізніше були приєднані Сяноцька і Холмська землі. До середини XVI ст. Північна Буковина, що поділялася на Чернівецьку та Хотинську волості, мала певну автономію у Молдавському князівстві. Закарпаття, яке увійшло до складу Угорської держави, поділялося на жупи, які пізніше стали називатися комітатами.

Сприятливішим було становище тих територій, які опинилися під владою Литви. Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністра-тивний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівсько-Сіверській землі з установленням тут влади литовських князів виникло декілька більш-менш значних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. Водночас ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях. «Мы старины не рушаєм, а новин не вводим», — говорилося в цих актах.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV— XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилася до своєчасного і повного збирання податків до князівської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були захоплені литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинським було скасовано і Київське князівство, і тут замість князів «стали воєводи». Отже, наприкінці XV ст. тільки на Чернігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здіснює реформи, які певною мірою уніфікують його адміністративно-територіальний устрій. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості. Так, Волинське воєводство — на Луцький, Володимирський та Кременецький повіти; Київщина — на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Остер, Переяслав, а також Звягельську, Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості. Подільська земля (Східна Подолія) охоплювала Брацлавський і Вінницький повіти.

Відтепер головною фігурою в системі управління стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав питаннями організації війська, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і наділявся широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (місце розташування адміністративного центру воєводства) інколи називався каштелянією й очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, стольник, хорунжий та ін. На Поділлі правили брацлавський і вінницький старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалася в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564—1566 pp. здійснив реорганізацію місцевого управління на українських землях, наблизив його за формою і структурою до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі й українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалися ЗО повітів. Київське воєводство, наприклад, поділялося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство (колишня Подільська земля) — на Брацлавський, Звенигородський і Вінницький повіти.

Унаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шляхтичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого князівства Литовського. Підсумок цих реформ законодавчо був закріплений у II Литовському статуті 1566 рА

І нарешті, згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава — Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина українських земель, загарбаних польськими феодалами, і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберігалися і такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі Посполитої Литва зберегла деяку автономію в галузях законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і зазнала значних втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів — до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас господарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалувалося королем за службу.

Отже, внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Непідвладними Польщі залишалися тільки ті українські землі, що перебували під владою Угорщини (закарпатська Україна) і Молдавія (Буковина), частина Пінщини і Берестейщини, які продовжували бути у складі Литовського князівства, та Чернігівщина, що належала Московській державі.

Українські землі, що перебували у складі Речі Посполитої і входили до Малої Польщі, остаточно втратили свою автономію й адміністративно були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство (переважно Галичина) охоплювало п'ять земель — Львівську, Галицьку, Перемишлянську, Сяноцьку, Холмську; 2) Белзьке воєводство об'єднувало три повіти — Бузький, Городельський і Гробовецький; 3) Волинське воєводство — також три повіти — Володимирський, Луцький, Кременецький; 4) Подільське воєводство складалося з Кам'янецького, Червоно-градського і Литичівського повітів; 5) Брацлавське воєводство — з Брацлавського і Вінницького повітів; б) Київське воєводство — з Київського, Овруцького і Житомирського повітів.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано Трибунал у Луцьку, перенесений у 1589 р. до Любліна.

Як і раніше, місцеве управління Речі Посполитої зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів (управителів каштеляній або комендантів замків), старост та інших міських і земських посадових осіб: міського старости, який відав судом над шляхтою у кримінальних справах; земського підкоморія, який займався розв'язанням межових спорів; судді, підсудків; земського писаря та ін. Староста, посада якого ставала довічною, сам підбирав і призначав собі помічників: підстаросту, бургграфа та ін.

Незважаючи на численний штат посадових осіб — земських урядників — місцевий чиновницький апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Річ у тім, що зростанню ролі цього апарату в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії. За станом на 1569 р. їх було 70, і лише 24 з них — у Литві.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі питання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив, і на їхнє місце воєводами і старостами стали призначатися управителі. На землях, які перебували у приватному володінні, управителів призначав сам власник.

Міське управління. У зв'язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі в українських землях швидко зростали міста і збільшувалося міське населення.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзького права. Правове становище міст і містечок на українських землях, їхній адміністративний устрій, порядок управління були досить строкатими. За своїм правовим становищем міста й містечка поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі й церковні. Пізніше, коли у XIV— XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі Магдебурзького права, створеного за прикладом німецького міста Магдебурга, з'явилася нова систематизація міст. Цей процес у законодавчому порядку був закріплений у III Литовському статуті, який поділяв міста на привілейовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали Магдебурзьке право, й на ті, що його не мали. При цьому Магдебурзьке право поширювалося і на міста, що опинилися у складі королівства або Великого князівства Литовського.

Система управління містом будувалася відповідно до категорії, до якої воно належало. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адміністрації в містах були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних посадових осіб міської адміністрації, які відали певними галузями управління, в тому числі й суддів. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Так, верхівка міщанства мала право обирати «радовців», які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.

У приватновласницьких містах та містечках управління цілком перебувало в руках їхніх власників — магнатів, шляхти, церкви. Останні призначали в містах адміністрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міщанам дозволялося обирати одно- або двопалатні ратуші.

Значного поширення в українських землях набуло міське самоврядування, засноване на Магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави й окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Представники адміністрації (великокнязівської і королівської), так само як приватні власники міст України, втручалися в соціально-економічне життя міст, накладали на міщан різні тяжкі повинності за право займатися промислами і торгівлею, а то й просто грабували їх. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, домагаючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби, наприкінці XV ст. польський і литовський уряди за певну винагороду стали надавати окремим українським містам грамоти на «вільність», тобто переводити їх на самоврядування на основі Магдебурзького права.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три основні принципи: скасування звичаїв литовського, польського і руського права, що були чинними раніше; скасування влади і суду державців стосовно міщан; утворення органу самоврядування — ради, що обиралася міщанами. У разі одержання права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязівських державців. Такою була, наприклад, Жалувана грамота великого князя Олександра, видана у 1498 р. «Месту Полоцьку на Немецкое Магдебургское право».

Протягом XV — першої половини XVI ст. самоврядування здобули такі українські міста: Київ (1494—1497 pp.), Луцьк (1497 р.), Дубно (1498 p.), Рівне (кінець XV ст.), Львів (1503 р.), Дорогобуж (1514 p.), Ковель (1518 p.), Кременець (1536 р.), Торчин (1540 р.), Берестечко (1547 р.), Брацлав (1564 р.) та ін.

Мешканці міст з Магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій — міської ради і лави.

До складу міської ради щорічно обиралися радці («райці»). Це були, як правило, багаті міщани. Кількість радців залежала від розміру міста і коливалася від 6 до 24 осіб. Зі свого складу радці обирали бурмістра або бургомістрів (у місті їх могло бути два або більше), які головували на засіданнях ради. У королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких — пан міста. Нерідко ці посадові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів.

Міська рада була головним органом самоврядування. Вона виконувала функції міської влади і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випадках — сільських цехових старшин.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолював її війт. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта — лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан до феодалів. Боротьба зі зловживаннями ма- гістратів призвела до виникнення наприкінці XVI ст. особливих ор-'. ганів для контролю за фінансовою діяльністю міської ради, які | складалися, звичайно, з цехових старшин.

У містах України, що мали самоврядування на засадах Магдебурзького права, склалася певна процедура формування органів місь-I кого самоврядування. Вибори здійснювалися щорічно у заздалегідь визначений день. У виборах брали участь усі міщани. Однак порядок проведення виборів у нормах Магдебурзького права не визначався. Детально регулювалося лише те, кого можна обирати до складу ради, а також термін повноважень членів міського самоврядування, для яких у різних містах установлювався віковий ценз — від 25 до 90 років. Обов'язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи — «осілість».

Своєрідними були уявлення середньовічного міщанина про вимоги до кандидатів у органи міського самоврядування. Вони мали бути «не богаты и не убоги, но среднего достатка», законнорожденными, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненными, справедливыми и правдивыми... Не разглашать городские тайны, быть твердым в словах и делах, чуждаться алчности». Але ці вимоги залишалися здебільшого лише побажаннями. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.

Найповніше уявлення про порядок обрання органів міського самоврядування дає процедура виборів бурмістрів і радців у місті Ковелі. Насамперед було визначено строк виборів: щорічно «в перший понеділок, найближчий по новім літі». Зібравшись на сход, міщани обирали зі свого середовища вісім кандидатів — «людей статочных хотливых, в речах беглых и ученых на уряд бурмист-ровский и радецкий». Відомості про обраних кандидатів передавалися потім на розгляд міському старості, який затверджував на посадах радців лише чотирьох осіб, а також призначав з їхнього числа бурмістрів.

Однак один з головних принципів Магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Спостерігалися випадки перебування у складі ради одних і тих самих осіб упродовж кількох років. Такі порушення нерідко вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. У таких випадках, щоб заспокоїти «поспільство», в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена «комісія 40 мужів», куди входили 20 осіб від купецтва і 20 від ремісників.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повноважень. Рада мала піклуватися про безпеку міста і порядок у ньому, розглядала цивільні справи. Важливим напрямом діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань економічного життя міста. Рада здійснювала розподіл податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збиранням, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промислових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали раді. До відання міського самоврядування належали ділянки міської території — «плаци». Раді були підпорядковані ремісничі цехи. Міське самоврядування санкціонувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладення торговельних угод.

Адміністративному устрою українських міст на основі Магдебурзького права був притаманний один важливий елемент — так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адміністративному і правовому відношенні повністю або частково контролювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управління населенням юридик здійснювалося від імені феодала спеціальними посадовими особами — війтами й тіунами. Поділ міста на юридики обумовлював і поділ функцій з управління містом між його власниками. Наприклад, у 60-ті роки XVI ст. мешканці міста Лю-беч були поділені на чотири частини між окремими феодалами. Відповідно до цього й управління в місті належало чотирьом війтам і чотирьом тіунам. Кількість юридик в окремих містах досягала кількох десятків.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їхніх мешканців, збільшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. у Кременці на користь магістрату з 1224 дворів надходила лише третина подимного податку, а на користь десятини власників юридик — 2/3 усієї суми. У середині XVII ст. шляхетські і церковні юридики у Львові налічували близько 600 будинків з населенням понад 4,5 тис. осіб.

Юридики існували у Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Сам-борі та інших містах України.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. в Україні відбувається бурхливий розвиток міст. У цей період з'являються такі міста, як Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. Тільки у Волинському воєводстві за цей час кількість міст зросла майже вдвічі (від 68 до 114). Загалом у середині XVII ст. в Україні налічувалося понад тисячу містечок. Окремі з них мали значну кількість мешканців (Львів — 15—18 тис, Київ — 15 тис, Біла Церква — 10 тис). Однак типовим для України було місто, що налічувало 2—3 тис осіб.

Більшість міст на українських землях у другій половиш XVI — першій половині XVII ст. належала феодалам і, як і раніше, церкві. Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівськими були 46, приватновласницькими — 150, церковними — 10. У Брацлав-ському воєводстві із 117 міст королівських було 6, приватновласницьких — 111. Окремі магнати мали по декілька міст і містечок.

У 80-х роках XV ст. на українських землях з'являються і поширюються громадські організації православного міщанства, насамперед середніх його верств — так звані братства. їх поява пов'язана з прагненням українського міщанства об'єднати зусилля для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильницького окатоличення і ополячення.

Особливо важливими були економічні завдання братств. Вони надавали грошові позики своїм членам, інколи навіть організовували позичкові каси, рятували міщан від боргів, не дозволяли продавати будинки у чужі руки, а для збіднілих братчиків і старців влаштовували притулки. Ці матеріальні заходи зумовлювали особливу популярність братств і єднали їхніх членів.

У XVI ст. братства розширили свою політичну й культурну діяльність. Коли в містах посилився національний гніт, братства організовували захист міщанства, надсилали скарги до судів на міські магістрати, відряджували посольство до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. Найвпливовішим в Україні було львівське братство при церкві Успенія. До нього входило небагато членів — від 20 до ЗО, але це були досить заможні й освічені люди. У 1520 р. вони почали акцію проти обмежень, що встановлював для них польський патриціат. їхні скарги підтримав перед королем гетьман К. Острозький, і українські міщани дістали деяке полегшення.

У 1539 р. вони домоглися відновлення галицького єпископства, яке було скасовано у XV ст. У 1570-х роках львівське міщанство знову здобуло собі широкі права в місті, зокрема й те, що представники братств входили до так званої колегії 40 мужів, яка контролювала міську владу.

Львівське братство виступило ініціатором заснування братств у всіх містах і містечках України. Отже, братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлю.

Важливою обставиною в діяльності українських братств була наявність статутів, які ретельно регулювали їхню організацію і діяльність. Так, наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Статути братств, як правило, передбачали складання присяги тими, хто вступав до них, вибори старшин і їхню відповідальність перед братчиками, регулярне проведення зборів; наголошувалося також, що тільки обрана старшина має право судити членів братств, категорично заборонялося братчикам звертатися в державні органи. Отже, найактивніші братства намагалися утворити самостійні органи міського самоврядування і протиставити їх органам державної влади. Сходи братства відбувалися щонайменше раз на місяць. Така діяльність братств була для них важливою школою політичної боротьби. Природно, що вона натикалася на опір міської влади та уніатського духовенства.

Українські братства були тісно пов'язані з російськими і білоруськими братствами.

Братства своєю організацією і діяльністю сприяли єднанню українського громадянства і піднесенню його культурного рівня. Але у їхній діяльності мали місце й недоліки, що підривали основи громадського життя. Братства були явищем ефемерним, то розгорялися, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братство мало періоди занепаду, коли не скликалися сходи братчиків. Зв'язок між різними братствами також не був постійним і добре зорганізованим; не було скликано з'їзду усіх братств. Тому братський рух мав не тільки своїх прихильників, а й ворогів. Навіть серед міщанства були особи, які не хотіли підпадати під братський режим. Ще більших супротивників мали братства з боку духовенства.

Військова організація. Основою збройних сил як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського було «посполите рушіння», тобто шляхетське ополчення, яке скликалося у межах усієї держави або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були родові або земські хоругви. Хоругва налічувала 200—600 осіб. Участь в ополченні вважалася, з одного боку, обов'язком, а з іншого — привілеєм, почесним правом шляхти. Однак у міру зростання фільваркової системи посполите рушання дедалі більше занепадає. Шляхта тепер неохоче береться за зброю і навіть не з'являється на військові огляди, які інколи відбувалися у мирний час.

Ухилення від участі в посполитому рушанні каралося конфіскацією майна. Незважаючи на це, відмова від участі у військових походах набуває масового характеру. Шляхта поступово ухиляється від військової служби, хоча принцип, за яким «шляхта і кожен розряд шляхетський на війні служити повинні», намагається підтримувати. Цим вона обґрунтовувала свої привілеї і водночас стримувала формування і посилення найманого війська.

Монопольне право шляхти на військову службу підтримувалося вимогою поголовної участі в рушійні усіх чоловіків, здатних тримати в руках зброю. Згідно з III Литовським статутом особи, які досягли повноліття, незалежно від їхнього стану у разі потреби «обязаны будут сами особами своими войну служить і выправлять военную службу». Але значною мірою військові привілеї шляхти підривалися появою найманого війська.

Поступово невеличка, добре навчена і дисциплінована наймана армія повністю витісняє посполите рушіння. Вперше наймане військо було застосовано у Польщі в XV ст. Формувалося воно головним чином на час війни. На сеймі 1562—1563 pp. була прийнята постанова про утворення «квартцяного війська» для оборони південно-східних кордонів. Утримувалося воно на відрахування 1/4 («кварти») доходів держателів королівських маєтків. У 1578 р. з метою збільшення війська сейм ухвалив закон про так званих «виб-ранців», або «выбранецкую пехоту». На підставі цього закону королівські селяни від 20 ланів землі виставляли одного жовніра (рекрута), котрий звільнявся від усіх податків, але був зобов'язаний з'являтися на військову службу з придбаною за свій кошт зброєю й амуніцією (рушницею, шаблею, порохом, свинцем).

Основну частину коронного (королівського) війська становили шляхетська кіннота (гусари, легка кавалерія), іноземна піхота (спочатку угорська, а потім німецька), кіннота (драгуни) й артилерія. Очолював коронне військо великий коронний гетьман, який посідав у Речі Посполитій важливе, незалежне місце. Польні гетьмани командували прикордонними військами.

Дисципліна у найманому війську підтримувалася завдяки суворим покаранням. Згідно з гетьманськими артикулами під час війни гетьман мав право засуджувати солдатів до страти і водночас рекомендувати їх до шляхетського звання.

Власне добре організоване й озброєне військо мали окремі магнати. Нерідко їхні збройні сили були досить значними. Магнати володіли фортецями і мали піхоту, кінноту, артилерію. Наймані війська чисельністю понад 4 тис. осіб мали, наприклад, Вишневецькі, Острозькі, Збаразькі та інші магнати.

Складовою частиною коронного війська Речі Посполитої було реєстрове козацтво. Королівським універсалом 1572 р. був сформований «певний почет» з низових козаків у кількості 300 осіб. Ці козаки були прийняті на державну службу і занесені до особливого списку — реєстру, звідки й дістали назву реєстрових. Кожний з реєстрових козаків перебував на королівському утриманні й одержував плату «за квартал» — по 2,5 злотих та сукном на каптан. Остаточно реєстрове козацьке військо сформувалося у 1578 р. Реєстр був збільшений до 600 осіб за рахунок «кращих козаків», які мешкали в королівських маєтках. Усі реєстрові козаки отримували грошову винагороду і право на освоєні ними землі. Гетьманом реєстру був призначений черкаський і канівський староста Вишневецький. Були визначені його помічник і писар реєстру. Реєстрові мусили беззаперечно виконувати накази своїх начальників і нести службу там, де їм укажуть.

Засновуючи реєстрове військо, уряд Речі Посполитої намагався використати його передусім для боротьби з народними масами України, а вже потім для охорони кордонів. Тому це військо стало офіційно називатися «Військом його королівської милості Запорозьким».

Реєстр з кількісного погляду не був постійним і змінювався залежно від політичної ситуації, яка складалася на певний час. Наприкінці XVI ст. реєстр розширили до 1000 осіб. Ще більшим він став під час війни з турками. У 1621 р. спеціальній комісії «по упорядочению реестра» доручалося переглянути реєстр і скоротити його до 2000 осіб. У 1625 р. реєстр був знову збільшений і досяг 6000 осіб. При цьому в Україні було засновано шість реєстрових козацьких полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Полки, у свою чергу, поділялися на сотні. У 1630 р. реєстр налічував уже 8000 осіб. Але сейм 1635 р. визнав, що чисельність реєстру не повинна перевищувати 7000 осіб.

Після придушення селянсько-козацького повстання 1637— 1638 pp. польський уряд намагався зменшити чисельність реєстру і скасувати здобуті реєстровими козаками права на привілеї. З цією метою у 1638 р. була видана «Ординація війська Запорізького реєстрового». Згідно з «Ординацією» військова організація реєстрового козацтва мала такий вигляд. Верховне керівництво належало коронному гетьману. Військова і судова влада над реєстровим козацтвом зосереджувалася в руках старшого комісара замість гетьмана, котрий обирався раніше. Комісар обирався сеймом за пропозицією коронних гетьманів і обов'язково мусив бути шляхтичем. Комісару були підпорядковані осавули, полковники й сотники. Військові осавули і полковники не обиралися козаками, а призначалися польськими властями із шляхтичів, які мали досвід у військовій справі. Сотники й отамани обиралися з числа козаків, які мали заслуги перед урядом Речі Посполитої. Реєстр, як і раніше, складався з 6000 осіб.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ мала поділ військовий і територіальний, відповідно до якого і будувалося управління нею. Як військо запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіально — на паланки. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово «курінь» вживалося у двох значеннях: як житло і як самостійна частина війська. Термін «паланка» також мав два значення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

Вищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші питання, були загальна або, як її частіше називали, військова рада. Збиралася вона регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля «товариства». На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна й укладався мир, оголошувалися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, звірині та рибні лови тощо, обиралася і зміщувалася козацька старшина.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куренях, які частіше називалися сходками. Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.

Нарешті, були ще сходки по паланках. Вони розглядали переважно зовсім дрібні господарські спори, оскільки населення пала-нок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

У запорізького козацтва склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар становили так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. До військової старшини інколи входили курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася адміністративними і судовими справами Січі, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністратизну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був головним командиром і мав необмежену владу. У мирний час він був нібито володарем Запоріжжя й у своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зводилися до затвердження обраних військовою радою посадових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, установлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. За всієї повноти влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором у мирний час. Його влада обмежувалася трьома умовами; звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, нарешті, самою військовою радою.

Військовий суддя був другою після кошового отамана посадовою особою в Запорізькому війську. Його основний обов'язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він періодично виконував обов'язки скарбника, призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а під час воєнних дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, як у межах самої Січі, так і в паланках, провадив дізнання щодо злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, приймав і за розпорядженням кошового отамана розподіляв хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отаманами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих, часто з числа колишньої військової старшини. Обрання курінного отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував у Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), а також збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

Оскільки курені були одночасно й військовими одиницями, з яких складалося запорізьке «товариство», всі обов'язки, пов'язані з несенням служби, виконувалися з урахуванням належності козака до певного куреня і за нарядом курінного отамана.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, головним завданням яких було надання допомоги посадовим особам військової старшини у виконанні їхніх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутнім під час виконання судових вироків, забезпечував стягнення податків і торговельного мита. Військовий пушкар завідував усією запорізькою артилерією, йому була підпорядкована військова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача, інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір та вагів, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито («перевозне») на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військові булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове знамено — «корогву». Військові чауши виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалася вищою за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі у своїх па-ланках. Похідну старшину становили полковник, осавул і писар. Вони діяли у воєнний час, під час переслідування розбійників та під час охорони передових рубежів Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська, маючи під своїм командуванням кілька загонів козаків. Паланкову старшину становили полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій, їхня влада поширювалася на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової старшини обиралися на свої посади і залишали їх після того, як минав термін повноважень загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить значною: він фактично виконував функції кошового отамана, звичайно, в межах території паланки. В його компетенцію входили функції аж до покарання і навіть засудження до смертної кари окремих козаків. У воєнний час паланковий полковник формував і посилав в прикордонні райони роз'їзди для здійснення розвідки і детально інформував про це Січ.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запорізькій Січі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за можливе оцінювати Запорізьку Січ як «своєрідне державне утворення» в пониззі Дніпра або як «республіку з яскраво вираженими демократичними рисами», підкреслюючи, що «в конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ як військово-політичне утворення українського козацтва з огляду на специфічну тодішню ситуацію виконувала функції державного об'єднання» і мала риси ранньобуржуазних республік.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах, перетворюючи і видозмінюючи форми її діяльності. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність; всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади протягом кількох років. На знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не в змозі було зруйнувати основні демократичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на процеси державотворення.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був використаний під час визвольної війни українського народу 1648—1654 pp.

Судові установи. Судова система в українських землях безпосередньо визначалася класовим і становим ладом суспільства. Вона грунтувалася на таких засадах: залежності суду від адміністрації або на повному злитті з нею, становому принципі побудови судової системи.

Представники панівних станів користувалися «судом рівних». Магнати і шляхта судилися у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама й утворювала. Згідно з Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні й цивільні справи, виконували функції нотаріату.

Земський суд складався з судді, підсудка і писаря. Усі ці посадові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну посаду обиралося чотири кандидати з місцевих шляхти-чів-християн («веры годних»), які були письменними і знали право. Із списку кандидатів великий князь Литовський затверджував одного на кожне місце. Судді призначалися на необмежений строк. На першій сесії вони присягали, що будуть справедливо судити. Сесія земського суду збиралася тричі на рік. Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими статутами 1529, 1566 і 1588 pp. Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.

Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за поданням земського суду й шляхти — свого роду судові виконавці. Для забезпечення законності подібних дій вимагалася наявність при возному щонайменше двох-трьох шляхтичів-свід-ків, яким заінтересована сторона сплачувала, як і возному, певну винагороду. У кожному повіті було кілька возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду або на прохання заінтересованих осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди або збитків та ін. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував публічно-правові дії приватних осіб тощо.

Повітовими судами для шляхти та інших людей були так звані гродські («замкові») суди, в яких головними суддями звичайно виступали посадові особи місцевої адміністрації — воєводи і старости. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. До вищого суду входили головні судді, і він був судом другої інстанції. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання цього суду — «рочки гродские» — починалися першого дня кожного місяця і тривали два тижні. Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найтяжчих злочинів, або коли злочинець був затриманий на місці злочину, а також справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важливою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земельних володінь феодалів, установлював межові знаки, був підкомор-ський суд. Справи тут розглядав один суддя — підкоморій, який призначався великим князем. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у Київському, Волинському, Брацлавсько-му воєводствах) Статутом 1566 р. Отже, у повіті було три судові установи: земський суд, гродський і підкоморський. Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відігравала замкова канцелярія. Тут оформляли усі майнові угоди, сюди надходили заяви про вчинені злочини, доставляли підозрюваних у злочині, складали присягу.

У замкові книги канцелярії записували найрізноманітніші відомості. Працювали тут представники малоземельної («убогої») шляхти. З початку XVII ст. уже простежуються своєрідні династії дрібної шляхти, для якої канцелярська робота стала професією.

Характерно, що згідно з Волинським привілеєм, установленим королем на Люблінському сеймі 1569 р., у повітових судових установах переважно вживалася «руська», тобто українська, мова. «Руською» мовою видавалися акти замкових канцелярій, але в міста слід було надсилати документи, написані польською мовою.

Чинність Волинського привілею було поширено і на Брацлав-щину. Для Київщини встановлювався особливий привілей, де також забезпечувалася можливість вживання «руської» (української) мови.

Значними в той час були судові функції церкви. В українських землях існувало два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо; і церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, котрим була церква для залежних від неї людей. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи селян, які мешкали на церковних землях, а також справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічними правами щодо ченців і підлеглого монастирям населення користувалися монастирські суди. Єпископи та настоятелі монастирів управляли своїми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійснення доменіального суду щодо населення, котре мешкало на церковних землях. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

Щодо міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було, по суті, різновидом доменіального суду.

У містах, котрі користувалися самоврядуванням, судові функції здійснювали магістри й ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, посягання на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою разом з міським старостою.

 

Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступали міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости або іншого державця. Міські суди збиралися на свої засідання двічі на тиждень. їхн рішення можна було оскаржити підвоєво-ді, котрий являв собою суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на Магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до «положень Магдебурзького права». Основними видами судів у містах України з самоврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лент-війт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, кілька радців і лавників. Нерідко поточні суди вирішували спори між феодалами й міщанами, бо гродські суди, що діяли за Магдебурзьким правом, часто ігнорували приписи Литовських статутів щодо порядку розгляду судових тяжб. Інколи поточні суди не постановляли остаточних рішень, а передавали справу на розгляд виложеного суду.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компетенції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, розгляд кримінальних і цивільних справ.

У містах України діяли ще цехові суди, де суддею був цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні справи між членами цеху в процесі їхньої трудової діяльності (спори про неявку «братчиків» на раду цеху, про непристойні висловлювання в присутності цехмайстра, про насмішки над працею іншого майстра). Залежно від провини цехмайстер притягував винуватця до грошового штрафу, короткочасного позбавлення волі, виключення із цеху. Рішення цехмайстра можна було оскаржити на цехових зборах. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали вотчинні суди, де здійснювали судочинство особисто або за їхнім дорученням — управляючі і державці їхніх маєтків. Справи розглядалися з урахуванням місцевих звичаїв або волі власника землі. Найпоширенішими були тілесні покарання і грошові штрафи. У Великому князівстві Литовському юрисдикції вотчинних судів підлягали й справи про тяжкі злочини, за які згідно з III Литовським статутом могло бути призначене покарання у вигляді тюремного ув'язнення і навіть смертної кари.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копні, суди (їх називали «копа», «купа» або ж «громада»). Вони були судами сільської громади та носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих своєрідних установ селяни й жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями й злочинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання життя общини незалежно від місцевої адміністрації та тиску феодалів.

Копний суд територіально об'єднував кілька сіл. Його засідання відбувалися під відкритим небом на заздалегідь визначеному місці — «коповищі», куди збиралися представники селянських дворів, їх називали «сходаї», «мужі», «судді копні».

Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. їхні жінки, брати й діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, становила 10—20 осіб. Священики мали бути присутніми на засіданні копного суду під час складання його учасниками присяги. Крім головних учасників — «сходаїв», на копний суд запрошувалися селяни сусідніх громад — «люди сторонні», які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Це положення поширювалося також на шляхтичів і управителів маєтків. Засідання копного суду відбувалися у присутності представника державної адміністрації — возного, який складав протокол і донесення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні спори між селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, привласнення чужих боргів, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, тілесні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розглядали справи по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувалися негайно.

 

В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право на розгляд його справи як альтернативу в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів.

У міру посилення на українських землях, які з 1569 р. перебували у складі Речі Посполитої, феодальної залежності селян та юридичного закріплення кріпацтва (III Литовський статут 1588 р.) розгортається й подальший наступ на права копних судів. Як наслідок, перелік справ, що підлягали розгляду копними суддями, поступово скорочувався. Але, незважаючи на це, на Правобережній Україні копні суди продовжували функціонувати не тільки у XVII, а й у першій половині XVIII ст..

Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Судові функції тут виконували всі представники козацької старшини: кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а іноді й весь кіш. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією, оскільки він зосереджував у своїх руках вищу владу над усім військом. Суд кошового отамана спочатку був судом першої інстанції у справах військової старшини і паланкових полковників, 3 часом, приблизно у середині XVII ст., він перетворився у вищу апеляційну інстанцію. У найскладніших справах як суд першої інстанції інколи виступав увесь кіш. Про рішення суду коша повідомлялося в спеціальних документах.

Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався козацьким правом і традиціями, на яких був заснований увесь устрій козацького життя і які були занесені на Запоріжжя з усієї України. Військовий суддя розглядав кримінальні й цивільні справи. Однак не в усіх справах він виносив остаточне рішення. Найскладніші справи він передавав кошовому отаману або військовій раді.

Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значними і зводилися переважно до виконання окремих доручень. Так, військовий писар періодично доповідав про рішення старшини на раді і сповіщав учасників процесу. Військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, стежив за виконанням судових рішень, розглядав і вирішував на місці незначні скарги. Військовий довбиш був помічником осавула і приставом при екзекуціях; він прилюдно оголошував судові рішення старшини і всього війська на місці страти або на військовій раді. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи між козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах своєї паланки.


§ 4. Право

Розглядаючи право, що діяло на українських землях, слід враховувати передусім рівень суспільно-політичного розвитку цих територій, особливості та своєрідність становища самої України. Органічний зв'язок між правовим і державним розвитком дає можливість виявити основні закономірності правового розвитку, розкрити суть права, що діяло на українських землях, розглянути його найважливіші форми та інститути.

Джерела права. В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, що мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель.

У кінцевому підсумку на українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв та інших нормативно-правових актів Польського королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права. Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово, однак вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювалися збірники, які охоплювали видані раніше статутні конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого значення набули Генрікови артикули 1572 р.

Власну правову систему було створено у Великому князівстві Литовському. Союз із Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що стосується становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберігалася. Тому після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщини), «был введен государственный строй, но не судебное право коронных земель».

Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятливішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а в XVI ст. — трьох Литовських статутів. Судебник 1468 р. (Статут Казимира) — перший кодекс кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Його основою були місцеве звичаєве право і судово-адміністративна практика. Він містив змішані старі українські та нові польсько-литовські поняття. Багато що було взято з Руської Правди.

У І Литовському статуті (пізніше він дістав назву «Старого»), виключно світському кодексі, який було ухвалено на вальному сеймі 29 вересня 1529 p., дістали юридичне закріплення основи суспільного й державного ладу, що склалися на той час у Литві та на українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми кримінального, а також інших галузей права. Статут проголошував, що усі особи, «як злиденні, так і багаті», повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Свропи.

Для розроблення проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних», які статут склали і написали. Статут було затверджено сеймом у 1554 p., але він набув чинності тільки з 1566 р.

За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував І статут. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 p.; визначав становище великого князя («господаря»), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вільності шляхти.

Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Як і І Литовський статут, він охоплював норми, що належали до різних галузей права: державного, цивільного, військового, земельного, сімейного, кримінального, кримінально-процесуального- Коли після Люблінської унії 1569 р. до Польської Корони були приєднані Київське, Волинське, Брацлавське воєводства, на цих територіях продовжував діяти II Литовський статут, хоча і без другого розділу («Про оборону земську»), який не відповідав політичній ситуації того часу. Оскільки ця редакція з'явилася внаслідок домагань волинської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут дістав також назву Волинського.

Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписання Люблінської унії. За дорученням польського короля Стефана Ба-торія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапе-га. Допомагала йому в розробленні статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився III Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмун-да III у 1588 р. «Ми, государ, — було сказано у цьому акті, — той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо, згідно з яким як ми, государ, так і всі інші стани, мешканці Великого князівства Литовського повинні діяти».

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність НІ або, як його стали називати, Нового Литовського статуту, одного з най-значніших джерел права феодальної Свропи, поширювалася не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він із 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Литовському Статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Статут 1566 рЯ

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак вони, як і раніше, продовжували діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Можливість діяти «згідно зі старим звичаєм», «способом звичая стародавнього» визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати».

Значного поширення на українських землях, як уже зазначалось, набуло Магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста України дістали право самоврядування і право «між собою судитися і радитися». Відоме воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Найавторитетнішими серед них був збірник під назвою «Статті Магдебурзького права», виданий у 1556 р. Бартоломеем Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права. їх розглядали як офіційну інтерпретацію Магдебурзького права.

Так, у 1518 р. аналогічне право було надане киянам, з тим щоб вони «вели свої справи так, як у тих привілеях їм написано і як визначає Магдебурзьке право». Магдебурзьке право мало чітко виражений класовий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного класу (шляхті, купецтву, верхівці ремісників) і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні міськими справами нижчих верств городян. Незважаючи на формальну автономію українських міст, де діяло Магдебурзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і незалежними.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви на українських землях були кормчі книги — «Номоканон» (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава («Сувій Ярослава»). Найвідомішою католицькою кодифікацією канонічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був «звід канонічного права» 1532 р. Певною мірою до джерел церковного права належать привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські військові артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

Велике значення на українських землях мало звичаєве козацьке право — сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що відразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала Війську Запорізькому право судитися «у своїх старшин по давнішнім правам їх», тобто на основі звичаєвого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливої популярності звичаєве козацьке право набуло у середовищі українських селян, що втікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров'я. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування й укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була «чесність велика». Козацтво всіляко відстоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Право власності. І в польському, і в литовському праві поняття власності з'явилося досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними в спадщину «від дідів». Надалі його витиснуло поняття «власность» (власність). У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 p., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча подеколи траплялося і таке поняття, як «отчина».

Об'єкти власності були різними: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього згідно з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувалися маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухомого — «інші всякі добра і пожитки».

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки поділялися на декілька категорій: «отчини», або «дідини», тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені, або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Право розпорядження цими категоріями маєтків було різним. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то щодо маєтків, одержаних іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислужена або куплена — вважалася недоторканною. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, котрі втекли «до землі ворожої», розглядались як державні злочинці, а тому «таковые каждый честь свою тратить, а имение его отчинное, и выслуженное, и купленное ни детям, а ни близким, а только на нас, господаря», тобто їхні маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями. В таких випадках майно переходило «на близьких її».

Право володіння землею грунтувалося на «пожалуванні» господаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння мало відповідати тому, що про нього записано у грамоті господаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею.

 

У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння нею, ця земля відписувалася господарю. Але цілком зрозуміло, що за період від аграрної реформи до прийняття І Литовського статуту з'явилися землевласники, право володіння землею у яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканність таких володінь, остаточно визнавши строк давності 10 років. Після 10-ти років будь-які позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка володіла землею протягом зазначеного часу.

Уже шляхетські привілеї 1413 і 1447 pp. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його щодо родового і вислуженого майна: «Волную моц мает именя своего третюю часть отдати, продати, даровати и в пожитки добровольные принести». Отже, власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. Це право було підтверджено і в II Литовському статуті 1566 р.

Обмеження права розпорядження земельною власністю суперечило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам та привілеям. Цілком природно, що шляхта домагалася скасування цього обмеження. Згідно з рішенням Берестейського сейму 1566 р. кожний землевласник діставав право розпоряджатися своїм батьківським земським, материнським, вислуженим та купленим майном без жодних обмежень. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким «усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване заставне землеволодіння. Воно означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу. Іншими словами, земля перетворювалася у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через ЗО років земля не була викуплена із застави, то вона ставала власністю кредитора.

Литовський статут 1529 р. зобов'язував кожного землевласника відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич мусив з'явитися на війну особисто і, крім того, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p.: «Всякого звання духовні і светські, княжства, панята і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова... ті, хто має маєтки земські... в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу». До того ж військова служба вимагалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право вимагало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу. Однак передбачалася можливість неприбуття на службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. «А хто,— записано у III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозвілу нашого або гетьмана нашого великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю».

Спадкове право. Досить повну і детальну правову регламентацію дістали питання, пов'язані з успадкуванням. У результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося успадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку право на спадщину для жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно, передусім земля, переходило тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частину, але починаючи з XIV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувалися дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися з числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародже-ними; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського і материнського майна. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що «спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде проходити». Отже, батьківське майно, утому числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а дочкам— переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого».

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, возів, килимів тощо, то все це рівно розподілялося поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у родову власність — вотчину або материнське майно. Кожен мав право «записати свої речі, рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські і не материнські маєтки, зі своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським». При цьому не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди та ін.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були ближчими до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося виморочним і переходило до державної скарбниці, великого князя.

Уперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що «котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислужного і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас, Господаря Великого, князя Литовського... переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 р.

Водночас багато питань, пов'язаних зі спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про успадковування мають розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

Зобов'язальне право. В умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали значного поширення. І все ж польське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.

Значного поширення у XIV—XV ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму понад «десять коп грошей». Коли ж договір позики на більшу суму не був. оформлений письмово, боржник, за Литовським статутом 1588 p., мав право сплатити кредиторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».

Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. Уразі продажу або дарування батьківських, материнських, вислуж-них, куплених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, та ще й треба було запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками. Потім цей запис заносили до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Такий самий запис вимагався, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк якусь суму грошей.

Злочини і покарання. Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце посідали вони і в Судебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі взагалі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в'язниця, за образу нешляхтича — штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом «головщину».

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його стали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, котрі досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років і за Литовським статутом 1588 р. — 16 років.

Починаючи з XIV ст. законодавство і судова практика намагалися відрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості». Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалися образа або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря — великого князя, короля. Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, розголошення державної таємниці, здача замку, заколот (ро-кош). Злочинами проти релігії та церкви вважалися богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи належали вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа. Найтяжчими серед них вважалося вбивство, яке поділялося на категорії залежно від об'єкта злочину, способу його учинення: убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, за перевищення меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них становили грабіж — відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, всі учасники, незалежно від їхньої ролі, каралися смертю. До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування та ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося кілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 p., залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави.

Найтяжчим покараннями була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, вбивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічни-цькими (відсікання руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався тільки до представників шляхти, було «виволання» (викрикування), оскільки воно пов'язувалося з публічним оголошенням вироку. Виволання призводило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особистість: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків «виволання» міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також мусив залишити територію держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

У польсько-литовському праві склалася досить складна система покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, «нав'язку»,

«Головщина» — це грошовий штраф «за голову убитого», який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до НІ Литовського статуту, «коли б людина простого звання убила іншу людину такого самого простого звання, нешляхти-ча, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена має бути тому, кому по праву належатиме». Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, «крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра — 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, що на Магдебурзькому праві, — ЗО коп грошей, за тяглову людину — 24 коп грошей» та ін.

Грошовим штрафом, що призначався за заподіяння поранення, побоїв, за незначну крадіжку, вчинену вперше, була так звана нав'язка. Вона могла бути як основною, так і додатковою мірою покарання. Статути детально регламентували випадки призначення нав'язки та її розмір.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям установлювати розмір покарання довільно, виходячи зі своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася, відповідно до старовинних звичаїв, згідно зі «словесним правом і здоровим глуздом».

Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайдамацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), пияцтво під час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру і тяжкості учиненого злочину. Як покарання практикувалися прив'язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна.

Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живими у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Суворість покарань у запорізьких козаків, на думку Д. Яворницького, пояснювалася трьома причинами: по-перше, тим, що в Січ приходили люди високої моралі; по-друге, військо жило без жінок і не знало їх пом'якшуючого впливу; по-третє, козаки майже постійно вели воєнні дії, і тому підтримання порядку у війську вимагало особливо суворих заходів.

Судовий процес. Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

 

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси розшукового процесу.

Загалом обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової належності сторін. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати, що перебували при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не обходився майже жодний судовий процес, бо головну роль на ньому відігравала «розмова сторін», як тоді називалася процедура словесних змагань сторін. Присутність адвоката для людини, що нерозумілася в тонкощах права, була конче потрібною. Наприклад, лише через один Луцький суд у ЗО—40-х роках XVII ст. проходило щороку до сотні правників.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на досконалі та недосконалі («повні» і «неповні»). Кількість та якість доказів установлювалися для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («поличне»), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалися катування.

У привілейованому становищі перебувала шляхта. Присяга шляхтича визнавалася «доводом», тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою.

Найпоширенішими доказами були показання свідків. Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й посадових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їхні намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті («два шляхтича віри годні»).

Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., — це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених і драматизмом, і історичною величчю.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, і насамперед Литви і Польщі.

Подальша їхня доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правовими формами і традиціями. Вони не тільки успішно боронили свою правову культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло його еволюції в Литовсько-Руську державу. Багато в чому литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі, що, у свою чергу, відбилося на подальшому розвиткові української юридичної думки. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали й ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони.

За різних складних умов українські землі все ж таки зберегли високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті українських земель мали поява і розвиток такої суспільної верстви, як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникли зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.


Розділ п'ятий Створення української національної держави та обмеження її суверенітету у другій половині XVII ст. 

§ 1. Війна українського народу за визволення з-під влади Речі Посполитої

Причини війни. Волелюбний український народ не міг змиритися з польським пануванням і в січні 1648 р. почав війну проти Речі Посполитої. У цій війні він виявив відчайдушну хоробрість і незламну мужність, пізнав радість перемог і гіркоту невдач, його полководці вражали своїми військовими та організаторськими здібностями. Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, що їх зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного гетьмана Польщі Конецпольського:

«Если нельзя достать казаков, то наказывать их жен и детей и дом разрушить! Лучше на том месте крапиве расти, чем эти изменники будут размножаться!». А сторонній свідок — французький інженер Г. Боплан — стверджував, що селяни, залежні від панів, перебувають у становищі гіршому, ніж гребці на галерах, пани живуть як у раю, а селяни в чистилищі.

Збройна визвольна боротьба була справді всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частини верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти право на існування народу і держави.

Всенародний характер війни переконливо відображений у літописі Самовидця: «так усе, що живо, поднялося в козацтво...»«Презрение и насмешки ожидали людей, не участвовавших в войне^ — повідомляє М. Костомаров. Війна була загальнонародною, бо виражала об'єктивні потреби українського народу.

Передумови війни. Воєнні події 1648—1654 pp. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими.

Першими піднялися козаки — так звані «виписчики». У 1591— 1593 pp. їх очолив К. Косинський, а у 1594—1596 pp. — С. Наливайко. З посиленням в Україні загарбницької політики Польщі ширився опір українського народу. Найвизначнішим було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp. під проводом Я. Остряниці (до речі, в ньому брав участь майбутній вождь народно-визвольної війни Б. Хмельницький). Це повстання було жорстоко придушено, а багато його учасників страчено. За ординацією 1638 р. козацький реєстр було зменшено до 6000 осіб, старшинами призначалися польські шляхтичі. Ліквідувалася виборність гетьмана та вищої старшини, відтепер вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами.

Час золотого спокою (як у Польщі називали десятиріччя 1638—1648 pp. після придушення повстання під керівництвом Остряниці) виявився оманливим. Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 р. спалахнули полум'ям великої народно-визвольної війни.

Завдання війни. Війну розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей козацтва. Але поступово, в міру того, як літом 1648 р. (червень-липень) до них почали приєднуватися широкі маси українців, козацьке повстання почало перетворюватися на загальнонаціональну війну всього народу. Завдання війни множилися і ставали більш чіткими і визначеними. Правильне уявлення про них дають офіційні, певною мірою програмні заяви Б. Хмельницького, сформульовані ним на переговорах з комісарами польського уряду у Переяславі в лютому 1649 р. Досі всі соціальні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбутися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну православну українську, тобто національну, державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з території України і спираючись на підтримку українського народу, Б. Хмельницький заявив: «Выбью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, теперь буду воевать за нашу православную веру... Ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидите и молчите, ляхи! Дуков и князей туда загоню, а будут и за Вислою брикаться, найду там обязательно. Не останется тут на Украине нога ни одного князя и шляхтича, а захочет который с нами хлеб есть, пусть будет послушным Запорожскому войску...».

Сучасні дослідники розглядають ці та інші подібні заяви Хмельницького як перше формування національної державної ідеї, яка передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України, а самого Хмельницького вважають творцем української державної ідеї.

Коли ж така держава була створена, постало завдання відстоювати її існування. Ці завдання стояли перед усіма учасниками війни, вони об'єднували всі класи та верстви українського суспільства в єдиний рух.

Національно-визвольна боротьба була тісно пов'язана з боротьбою соціальною. Слід враховувати, що на час війни в Україні існувало суспільство,' яке складалося з антагоністичних класів. І кожен з них поряд із загальними — національними завданнями, дбав ще й про свої власні — класові інтереси. Феодали — козацька старшина, шляхта — боролися з Польщею, щоб примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умовах польського панування українські феодали змушені були віддавати частину прибутків магнатам та польським державцям. Трудящі маси України — залежні селяни, міські низи — прагнули національного і соціального визволення від гніту як польських феодалів, так і українських. Вони бажали здобути козацький імунітет і самодіяльно масово по-козачувалися. Отже, народно-визвольну війну вело суспільство, яке роздиралося класовими суперечностями. Проте загальні завдання та інтереси об'єднували учасників війни, різні класові групи населення, сприяли консолідації національних сил України.

Вузькокласові інтереси вносили елементи розбрату в народно-визвольний рух. Усе це стало однією з причин того, що війна велася тривалий час, з великими стражданнями для народу. Під час війни в Україні траплялося чимало соціальних конфліктів, деякі з них перетворювалися на збройні виступи проти українських феодалів, нової адміністрації, а також проти тих поступок польській короні, котрі був змушений робити під час війни Б. Хмельницький. Одне з найзначніших заворушень відбулося у лютому 1650 р. на Запоріжжі. Повстанці навіть обрали нового гетьмана України — Худолія. Цей виступ невдовзі був придушений, а Худолія страчено.

Слід підкреслити, що український народ піднявся на боротьбу саме з польськими феодалами-магнатами, їхньою владою, а не проти трудящого люду Польщі. Кращий тому доказ — взаємодопомога українських повстанців і польського селянства. Чимало поляків ставали у 1648—1654 pp. під прапори українських полків. Загальновідомо, що антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого рушіння проти України.

Рушійні сили війни. Вирішальну роль у війні і перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодально залежного селянства. Вони були не тільки основою військової сили, а й єдиними годувальниками українського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у визвольній війні добре уявляли Б. Хмельницький та його оточення. Починаючи визвольну боротьбу проти поневолення українців чужинцями, Б. Хмельницький мав усі підстави сподіватися, що у вигнанні з земель України польських магнатів йому допоможе «...вся чернь, по Люблин и Краков, от которой я не отступаю и не отступлю, бо це права рука наша...». Він же багато зробив у справі зміцнення союзу козацтва і селянства.

Козацтво (запорізьке і реєстрове), а також українська шляхта стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче начало в їхні устрій та діяльність, а також у господарсько-політичне життя України. Козаки утворювали передову бойову частину армії українського народу і зробили вагомий внесок у перемогу над противником.

Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів. У 1652 р. у зв'язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, зручніше місце і названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 р. Про роль козацтва у визвольній війні яскраво свідчить таке явище: народ переніс назву «козак» на всіх учасників збройної боротьби з Річчю Посполитою.

На українських міщан покладалося матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство ідеологічно обґрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського народу, переважно православного, проти католицької Польщі.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. «...Богдан Хмельницький козак рост-ропній в ділах козацких воєних, и у писмі біглий и часть двора королевського в поселстві будучій». Але ці достоїнства ніяк не захистили його від переслідувань з боку польської адміністрації. Проте не особисті образи примусили його очолити визвольну війну. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 р. і, чітко ураховуючи геополітичне положення України, очолив війну за визволення України від гноблення Польщі, за створення Української національної держави.

Навіть вороги визнавали, що поміж козаків не було рівного Б.Хмельницькому за здібностями і розумом. Життя і діяльність Б. Хмельницького вивчені в усіх подробицях, але й досі ця непересічна особистість викликає гарячі суперечки.


§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654 pp.

Необхідність створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав 9 власної національної держави, що було унікальним явищем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, на порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин.

Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він разом з козацько-шляхетською верхівкою — старшинською радою — затвердив спеціальний документ для регулювання цього процесу. Це був статут «Про устрій Війська Запорізького». У його нормах чітко визначалася організація і компетенція всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади.

Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів; генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем («Tie усі полки були при гетману...»).

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький. Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запорізького — головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б. Хмельницький оголосив себе гетьманом звільненої України: «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть едино-владец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних гетьманів українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіглих коронних гетьманів — їхні булави й бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б. Хмельницького до монархів суверенних держав.

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б. Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець стверджує, що «...разных стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя.

Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмельницького монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідомо, що турецький султан називав його «славою монархів христиан-ських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от анг-лийцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей милостью генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель польской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских священников, преследователь язычников...». Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях державних володарів.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650 р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодержавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельможа». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати постійне реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисельність — 40 тис. козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений Генеральною радою на початку березня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте насправді в 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю 300—360 тис. осіб. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба войска». І все це іменувалося козацтвом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у січні 1648 р. перемістив-

ся у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців, так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смертною карою.

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв військовий Статут — «Статут про устрій Війська Запорізького». Дисципліна у війську була суворою. Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за непокору гетьману.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І це природно. Церква і національна держава були потрібні одне одному. Церква освячувала створення держави, піднімала її авторитет. Нагадаємо, що саме царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі Хмельницького в Києві як переможця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву. Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також, якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією їхньої незалежності від держави.

Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на заході — до р. Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р. Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала приблизно 200 тис. км. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов'язане утримувати на свої кошти козацький реєстровий полк, що дислокувався на цій землі. Проте починаючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полкових та сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та Чернігівське. Вони поділялися на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. налічувалося 20 полків. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4—1,6 млн населення. За Білоцерківським договором територія України обмежувалася лише Київським воєводством.

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важливим елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна організація мала військову, адміністративну та судову владу. Причому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648 р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні товари. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім'я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави висловлюються суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про республіку або християнську демократичну республіку. Інші вчені стверджують, що «за суттю Українська національна держава була монархією», що вже в 1649 р. одночасно з утворенням національної держави відроджується ідея українського монархізму, носієм якої стає Хмельницький. Висловлюється і така думка, що гетьманська влада в Україні не мала ні республіканської, ні монархічної форми.

Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не визначилася.

І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія української національної державності існувала. І вона так чи інакше впливала на становлення держави, її форму правління. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та можливостей українського народу створити таку державу.

На час визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка грунтувалася на ідеях козацької соборності. Для втілення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстрових козаків П. Сагайдачний, досвід якого було використано під час розбудови української козацької держави. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб'єктом договори: у 1617 р. — Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П. Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не дотримувала обіцянок. У 1625 p., вже після смерті П. Сагайдачного, козаки знову звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

У свідомості українців жила також ідея князівства (за зразком Київської Русі) з могутнім князем на чолі.

Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі На ці традиції він спирався у своєму прагненні створити Руське князівство. Але особливість української держави, що складалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в українській державності була започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї думки свідчить і те, що Б. Хмельницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Автори, які підкреслюють монархічні настрої Хмельницького, його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку незалежність, козацькі ради, пов'язують їх з особливостями характеру Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами.

Але, звичайно, не тільки це штовхало Хмельницького прагнути сильної особистої влади. В умовах війни, економічної і політич--ної нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна влада сильної особистості, котра не тільки привласнює певні повноваження, а й бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Добре відомо, що й могутні, стабільні держави під час війни або інших кризових явищ вживають надзвичайні заходи, способи управління. Тим більше цього не міг не робити керівник молодої держави, яка тільки ставала на ноги.

Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в 1648—1654 pp., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик, дипломат — враховував усі існуючі умови і можливості в організації управління державою, що будувалася. Тому він намагався поєднати дві державні ідеї. Як наслідок, у 1648— 1654 рр. в Україні було створено щось на взірець аристократично-республіканського правління. Його основою був козацький демократичний устрій з виборністю, колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій української держави 1648—1654 pp. був більше подібний до устрою теперішніх (друга половина XIX ст.) держав європейських, так званих конституційних.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648—1654 pp., сучасники нарекли Українською козацькою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «правитель», тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини. Правосуб'єктність у міжнародних відносинах — це найважливіша ознака держави, реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 pp. приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань одного дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного положення України, можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у Європі після заключения 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них суверенітет і рівність держав. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина —- надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищували їхнє майно. Стали з'являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ дедалі більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшини і шляхти. У такий спосіб він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.


§ 3. Становлення права Української держави (1648—1654 pp.)

Визвольна війна 1648—1654 pp., у результаті якої було * створено українську національну державу, визначила також процес становлення і розвитку національного права. Зазнали істотних змін не тільки форми чинного права, а й сам соціальний зміст права за збереження його феодаль-^ но-кріпацької сутності. Війна змінила соціальну і правову свідомість народних мас України з найважливіших питань життя. Головним завданням права в конкретних умовах народно-визвольної війни і створення української національної держави стало у кінцевому підсумку закріплення інтересів нового привілейованого стану, що формувався, — козацтва та його панівної верхівки — козацької старшини.

Джерела права. На визволеній території України, що контролювалася гетьманською адміністрацією, більша частина джерел права, які були чинними в Україні в період перебування у складі Речі Посполитої і закріплювали її напівколоніальний характер, були скасовані. Це стосувалося передусім різних постанов королівської влади і сеймів, «Статуту на Волоки» 1557 p., «Ординації Війська запорізького реєстрового» 1638 p., бо вони закріплювали панування польської влади і католицької церкви, польсько-литовських магнатів. Було призупинено чинність багатьох положень Литовського Статуту 1588 р. (в редакції 1614 p.), «Саксонського зерцала» і «Порядку прав цивільних», особливо тих норм, які регулювали прикріплення селян до землі, перехід в інші стани, порядок придбання землі «простими людьми».

Становлення національної держави і права України дало нове життя нормам звичаєвого права — «стародавнім правам і вольностям». Звичаєве право регулювало широке коло як публічних, так і приватних правовідносин, передусім організацію полково-сотенної системи, порядок воєнної організації, аж до ведення бойових дій, судоустрій і судочинство. Збереження традиційних юридичних норм визначало своєрідність правового укладу, його наступний розвиток. Право молодої української держави, що формувалося, його своєрідність, закріплювалися в нормативних актах. Так, у жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича від 27 березня 1654 р. було зафіксовано: «Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королях полских... подтвердити». Серед норм звичаєвого права особливо важлива роль належала так званому «козацькому праву», що являло собою сукупність правових звичаїв, котрі діяли в козацькому середовищі, а в умовах визвольної війни поширилися на всю звільнену територію України. Його норми стосувалися всіх без винятку верств населення, проникали в усі сфери життя. «Козацьке право» залишалося єдиним джерелом права, що регулювало суспільні відносини в Запорізькій Січі.

Особливою категорією норм звичаєвого права було церковне право, яке склалося в середовищі української православної церкви і регулювало правила поведінки, що не дістали законодавчого затвердження в офіційних збірниках. Ці норми були обов'язковими як для церковнослужителів, так і для парафіян. Вони регулювали поведінку в церкві під час богослужіння, «звичайне послушницт-во», деякі питання шлюбно-сімейних відносин.

У процесі формування української державності значення найважливіших джерел права набували рішення Військової Ради як вищого представницького органу. Саме Військовою Радою вирішувалося питання про війну і мир, про укладання союзів з іншими державами (Переяславська Рада 1654 p.), обиралися вищі посадові особи, включаючи гетьмана.

Найбільшого поширення в ході війни набули нормативні акти воєнно-адміністративної влади України, передусім акти гетьмана Б. Хмельницького. Головне місце серед них посідають універсали — офіційні акти вищої державної влади. Крім загальнообов'язкових універсалів, були й спеціальні. Вони стосувались окремих установ, груп людей або конкретних осіб. Інколи універсали видавали і полковники (в разі, коли гетьман наділяв їх такими повноваженнями).

І в умовах війни багато українських міст зберігали право самоврядування. Тому продовжували діяти багато положень Магдебурзького права, головним джерелом яких був збірник «Саксонське зерцало». Березневі статті 1654 р. гарантували українським містам збереження Магдебурзького права, як і інших давнішних їх прав і привілеїв.

В адміністративній і судовій практиці періоду, що розглядається, широко використовувалися адміністративні і судові прецеденти.

Особлива категорія серед нових джерел права — це акти, що регулювали міжнародне правове становище України: її договори з Кримом (1648), Туреччиною (1648, 1654), Річчю Посполитою (Збо~ рівський 1649, Білоцерківський 1651), Молдавією (1654). Серед цих актів особливе місце посідають договірні статті, підписані гетьманом Б. Хмельницьким, з одного боку, і Московським царем з боярською думою — з іншого (Березневі статті 1654 p.). Вони визначали не тільки правові форми взаємовідносин України і Московії, а й зафіксували найважливіші правові норми внутрішнього життя України.

Право власності Одним з найбільших завоювань визвольної війни стала ліквідація магнатського землевласництва, в результаті чого в Україні було ліквідовано велике феодальне землевласництво (воно збереглося лише для монастирів). Набуло розвитку «козацьке землевласництво». Його джерело — одержання від держави, що стала власником землі, польових наділів та майна «в ранг» — залежно від посади, яку обіймав держатель. Так почалося формування маєтків, які давали на час несення служби на правах володіння та користування. їх володільці постійно намагалися перевести рангові землі у свою повну власність.

Рядове козацтво перетворилося в дрібних земельних власників на праві умовного володіння і користування «до ласки військової» з правом передавання землі, але не на підставі спадкового права, а на основі «готовності до військової служби» або виконання спадкоємцями інших обов'язків.

У селянському середовищі на зміну «кріпаку-холопу» прийшов відносно вільний селянин — «посполиті вільних військових сел».

Для більшої частини рядового козацтва і для всього селянства основним способом придбання землі стала займанщина — захоплення вільних земель (колишньої власності магнатів). Закріплення такої землі здійснювалося на основі норм звичаєвого права без спеціального юридичного оформлення. І хоча повною власністю така земля не була, в реальному житті вона розглядалась як власність з правом вільного розпорядження — «вольно как хотеть владети, продати, дати, даровати и как лучшим своим пожитком обернути». Так в Україні з перших років визвольної війни закладалися соціально-економічні засади розвитку подвірного землеволодіння.

Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змінила систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла така категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти життя, здоров'я, майна магнатів, польської шляхти. Водночас з'явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана України, української адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство, неподання допомоги під час бою тощо.

В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, суперечностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як тяжкі державні злочини — повстання Худолія 1650 p., старшинська опозиція С. Герасимова, М. Гладкого, JL Мозирі, С. Подобайла та ін. (наприкінці 1651 — на початку 1652 рр.).

Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Поширилося застосування смертної кари (в тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і пограбувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це були селяни).

Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали козацькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й до-судові форми («шлякувание», або «гоніння сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки, винесені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно (смертна кара). Якщо розгляд справи не був пов'язаний з військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного поширення набула позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала створюватися нова українська національно-правова система, якій судилося проіснувати близько двох століть.


§ 4. Перехід України під протекторат російського царя. Стосунки України і Росії в 1648—1654 pp.

Сміливий волелюбний, але ще нечисленний в той час український народ розумів, що у визвольній війні з Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзником могли стати Росія, єдиновірний російський народ.

Український народ завжди зберігав пам'ять про свій зв'язок із східнослов'янськими народами. Тому він плекав надію зблизитися й утворити союз з ними. Саме цим пояснюється чимало дружніх акцій українців щодо росіян. У Лівонській війні населення України допомагало російським військам. К. Косинський і С. Наливайко ставили питання про перехід реєстрових козаків у підданство Росії. У Смутні часи (1611—1612 pp.) козаки відмовилися брати участь у штурмі Московського Кремля та Троїце-Сергієвої лаври. В 1620 р. гетьман Сагайдачний попросив царя Михайла Федоровича прийняти запорізьких козаків на службу.

У тяжкі часи поразок український народ, рятуючись від переслідувань польської влади та її феодалів, шукав захисту у Московської держави і знаходив його. Втікачам з України було дозволено проживати у прикордонній смузі — Порубіжжі. Вони селилися слободами, звідки й пішла назва — Слобідська Україна. У 1638 р. після поразки повстання Я. Остряниці повстанці заснували кілька слобід. Українським переселенцям надавалися пільги — вони не сплачували мита з промислів, звільнялися від судового мита.

Російський народ завжди співчутливо ставився до України та її народу, намагався полегшити їхню долю, наскільки це було можливо, заохочував наміри України зблизитися з Росією. Але офіційно уряд Росії до пори не висловлював свого ставлення до України, оскільки був пов'язаний Поляновським мирним договором (1634 р.) з Польщею і не був готовий до нової війни з нею. Тому царський уряд, починаючи з 1648 p., передбачливо обрав позицію вичікувального нейтралітету, що практично означало відмову від допомоги Польщі в її боротьбі проти України.

 

Між Україною і Росією йшла жвава торгівля. Україні було дозволено безмитно купувати в Росії хліб і сіль. Росія допомагала їй зброєю і грошима. Після укладення Білоцерківського договору російський кордон був відкритий для втікачів з України. У 1651 р. відбувається масовий перехід селян і козаків на Слобідську Україну. Такі переходи відбувалися і в наступні роки. У 1652 р. сюди перейшов з-під Острога полковник І. Дзіковський, з ним 2000 козаків з сім'ями, майном і худобою. На новому місці вони заснували селище Острогожськ. Царський уряд не чинив перешкод донським козакам перебувати в лавах українського козацтва. Уперше загін донських козаків прибув в Україну на допомогу повстанцям уже у березні 1648 рЯ

Є підстави вважати, що упорядники Соборного уложення 1649 р. використали як одне з його джерел Литовський статут. Вони це зробили не тільки тому, що його джерелом, у свою чергу, була Руська Правда, а тому, що статут офіційно діяв в Україні. Використання норм Литовського статуту як одного з джерел Соборного уложення мало на меті зміцнити зв'язки України та Росії.

Протягом 1648—1654 pp. Росія і Україна підтримували дипломатичні стосунки. Перше українське посольство на чолі з полковником С. Мужеловським відбуло до Москви у січні 1649 р. після блискучих перемог України над Польщею. У відповідь на це в Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолі з Г. Унковським. Упродовж п'ятиденних переговорів у Чигирині (17— 22 квітня 1649 р.) воно переконалося у прагненні українського народу звільнитись з-під гніту Польщі. З цього моменту дипломатичні зв'язки між Україною і Росією стають постійними. Особливо вони активізувалися з 1651 p., коли Україна розірвала з Польщею Білоцерківський договір, який, власне, існував тільки на папері.

Протягом 1649—1654 pp. Б. Хмельницький відрядив до Росії 10 повноважних посольств. Москва за цей час відправила в Україну не менше 15 посольств і окремих посланців.

Водночас Україна шукала союзників серед інших держав. У лютому 1648 р. Б. Хмельницький уклав союз з кримським ханом. На презирливе висловлювання польського короля, що Україна залучає до війни з шляхтою іновірців Б. Хмельницький відповів: «Нельзя осуждать нас за то, что мы защищаем нашу жизнь и имущество. И скотина сопротивляется, когда ее мучают и убивают».

У кримців була кіннота, потрібна українцям. Крім того, союз із Кримом — це безпека південного кордону України. Але кримський хан виявився невірним союзником. Крим боявся самостійності України, її зміцнення. Хан не один раз зраджував Хмельницького. Ненадійними були й інші союзники, з якими Україна вступала в союзи під час її війни з Польщею (Туреччина, Молдавія).

За роки виснажливої війни, не раз обдурені своїми підступними союзниками, Б. Хмельницький, козацтво, український народ дедалі більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під «высокую государеву руку и держать ее от неприятелей в обороне».

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору, Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Вже в червні цар сповістив про свою згоду взяти під свій протекторат Військо Запорізьке. Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею і про те, що «гетмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву высокую руку...». Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович відправив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привести Військо Запорізьке на вірність царю. Отже, союз України з Росією був об'єктивно обумовленим, неминучим. На цей крок гетьман погодився, коли всі інші способи визволити Україну з-під влади Польщі виявилися невдалими.

Правове оформлення переходу України під протекторат російського царя. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось великое множество всяких чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича.

Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протекцию... российского монарха».

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клей-ноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам складати присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Бо-гун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський.

Однак більшість українців підтримали рішення Переяславської ради — «...народ з охотою тое учинил». «Народ присягав без су-противу», — свідчить М. Костомаров. І це об'єктивне свідчення, тому що сумлінний дослідник М. Костомаров знав про випадки відмови від присяги і розповідав про них. Більшість українців своєю присягою підкріпили Переяславську угоду.

Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб «выконання присяги изъ обоихъ сторонъ было».

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української держави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, водночас радили: «...нужно знать, что ничего худого не вышло б для вольности казаков».

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього письмового договору з Росією, який був скріплений підписом Б. Хмельницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-різному: статті Б. Хмельницького, прохальні пункти, Переяславський, чи Московський, договір.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав.

Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. Здебільшого ці укази підтверджували прохальні пункти, але були й укази, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. У такому вигляді, тобто статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі, чи Московські, статті. 27 березня 1654 р. посли одержали цей документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, де також йшлося про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

Так, зрештою, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

Уряд Олексія Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями.

Правовий статус України і українського народу за договором 1654 р. Цим договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому «...быти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели».

Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство и верность» царю й одержати від нього клейноди.

Статті Б. Хмельницького містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою, ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя: «... а с турецким султаном и с польським королем без государева указа не ссылаться». Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «...послать своего государева жалованья по давним обычаям предков своих... гетману и всему Войску Запорожскому золотыми».

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. За словами М. Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Вони вимагали: «Сами смотреть будем: кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенный крестьянин — должность обыклую его царскому величеству отдавать будет». Березневі статті підтвердили колишні права і вільності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648—1654 pp., було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали розв'язали також своє соціальне завдання — зміцнили власне економічне й політичне панування, М. Драгоманов зазначав, що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство й орендарі їхніх земель та іншого майна.

Форма державно-правових зв'язків України з Росією за договором 1654 р. З'ясування цього питання ускладнюється низкою обставин, передусім відсутністю офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 p., а також різними поглядами на кінцеву мету цього договору з обох сторін,

Україна понад усе прагнула до військового союзу з Росією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла В. Батурліна, вже під час переговорів стала на позицію приєднання України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову форму зв'язків України та Росії за договором з їхнім реальним втіленням у життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р. Правовий науковий аналіз ускладнюється також давністю державно-правових подій, що розглядаються.

Крім того, досі немає єдиної наукової термінології, яка б допомогла усунути суперечності у розумінні, тлумаченні державно-правових зв'язків України і Росії за Березневими статтями. Тому не дивно, що й тепер у науці існують різні погляди на відносини України та Росії за Березневими статтями.

 

Є автори, які обмежуються загальною вказівкою на об'єднання України і Росії, не з'ясовуючи при цьому ні форми, ні змісту цього об'єднання (М. Аркас, Н. Полонська-Василенко).

Більшість дослідників точніше характеризують це об'єднання і висловлюють про нього такі думки. Це — воєнний або воєнно-політичний союз (І. Борщак, В. Василенко, В. Ліпинський, А. Ог-лоблін); персональна унія (Р. Лащенко, В. Сергієвич, А. Філіпов); реальна унія (М. Дьяконов); інкорпорація (І. Розенфельд).

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом кількох десятиліть (з 1947 р.) панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єдналася з Росією і увійшла до складу Російської держави як самоврядна автономна територія (С. Юшков). Цей погляд і тепер поділяють деякі автори (А. Гуржій, І. Ісаєв, Г. Кладо-ва, В. Кульчицький, І. Усенко).

Нарешті, існує ще одна серйозна позиція: за договором 1654 р. Україна увійшла в підданство Росії, тобто під її протекцію. Форма зв'язків, відносини України і Росії за цим договором є протекторатом. Це — точка зору М. Грушевського, Д. Дорошенка, 3. Когута, І. Крип'якевича, О. Мироненка, В. Смолія, М. Слабченка, В. Степанкова, О. Яковлева. В. Ліпинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип історизму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в підданство під протекцію Росії як васальна держава.

Протекторат — це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої і слабкої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні обставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є воєнна допомога протектора державі, якій вона протегує, держа-ві-васалу.

Сучасники подій, що досліджуються, добре розуміли суть і значення протекторату і визначали існуючі відносини однозначно. Наприклад, Туреччина, не задовольнившись попередніми договорами про воєнний союз з Україною, у травні 1653 р. стала кликати Україну до себе в підданство, під свою протекцію. Україна ж з огляду на реальну обстановку, за тверезим розрахунком віддала перевагу укладанню такого договору в січні 1654 р. з Росією. Україна уклала цей договір добровільно, як визнаний суб'єкт міжнародного права. Всі документи, якими оформлявся договір, послідовно використовували такі терміни, як «взять под высокую государеву руку», «поддаться под высокую руку царя», «вступить в подданство». Це загальновизнані, поширені у міжнародній практиці того часу юридичні формулювання, які скріплювали відносини протекції.

Такі слова, як з'єднання, приєднання, возз'єднання для визначення відносин протекції неприпустимі. Немає їх також і в документах і матеріалах, які зібрані в трьох томах, що видані АН СРСР у 1953 р. і присвячені подіям 1648—1654 pp. Це редактори, прагнучи підтримати офіційну версію про договір 1654 p., і самому виданню, і багатьом документам у ньому дали назву «возз'єднання України з Росією».

Щоправда, в тексті рішення Земського Собору від 1 жовтня 1653 р. один раз вживається слово «з'єднання» — коли йдеться про відносини царя Михайла Федоровича і короля польського Владислава.

Припускають, що термін «возз'єднання» був уведений в науковий оборот, за однією версією, П. Кулішем, за іншою — М. Максимовичем. Останнім часом замість терміна «возз'єднання» використовують термін «входження». Але він не має однозначного змісту. Рівною мірою «входження» може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на правах автономії.

Але держава, яка протегується, не входить до складу держа-ви-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межами Росії. Якби в 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Російської держави, то Б. Хмельницький у промові на Переяславській Раді не ризикнув би запропонувати народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: турецького султана, кримського хана, короля польського і царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й мови.

Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон.

Звичайно ж, протекторат — це одна з форм залежності. Зміст, ступінь залежності України від Росії визначало конкретне співвідношення сил не тільки України і Росії, а й у тому міжнародному співтоваристві, де і Україна, і Росія виступали як формально рівноправні суб'єкти. Ю. Немирич вважає, що Україна бажала протекції Росії, щоб «...зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків».

 

За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зв'язки України. І не дивно, що чимало вчених розглядають це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність.

Отже, становище України за договором 1654 р. ніяк не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекторат— різні явища.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не передбачав.

Значення договору 1654 р. Цей договір — значна подія в історії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що виявилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

У радянській науці договір про вступ України у підданство Росії розглядався у різні роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для України, потім як найменше зло і нарешті (з кінця 40-х, особливо на початку 50-х років) — як безумовне благо.

Приклад науково-об'єктивного підходу до оцінки договору дав М. Драгоманов. Він пропонував з'ясувати та уважно розглянути і переваги договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі зерна». Зрештою, так підходив до оцінки договору 1654 р. і М. Грушевський.

Виходячи з цих принципів, можна прийти до висновку: за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі.1 не випадково П. Орлик писав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні». О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не заперечуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р,, вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Московській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті документів прямо говорилося про цю «милость». Однак це формулювання — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

В дійсності Російській державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася наказом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.


§ 5. Українська держава у 1654—1657 pp.

 

Березневими статтями навесні 1654 р. Б. Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних межах аж до Вісли й угорського кордону. З червня 1654 р. українські й російські війська спільно діють проти Речі Посполитої і тепер її союзника — Кримського ханства. Водночас гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну Українську державу.

Територія незалежної України. Договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір, на лівому березі Дніпра — Чернігівщина й Полтавщина, на правому — Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після 8 січня 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії (Гомель, Могильов, Новий Бихов), яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ також входила «під високу руку» російського монарха, оскільки становила невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Суспільний устрій. Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення продуктивних сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а отже, і виробників, що працювали на ринок.

Феодали. Більша частина земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталася козацькій старшині. У такий спосіб клас феодалів поповнився козацькою старшиною. Було встановлено, що кожний обраний на посаду в один із трьох урядів діставав шляхетні права, старшина ставала панівним класом. Феодали (старшина та шляхта) привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів — за ними закріплювалося виключне право займатися промислами (поташним, пивоварним, млиновим), а також оптовою торгівлею. Б. Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, що підтверджували їхні привілеї.

Духовенство. Змінився і статус православного духовенства. За договором 1654 р. православна церква в Україні відновила свої права. Царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не порушувати їх. Привілейоване становище православного духовенства визначалося роллю, яку церква відігравала в ідеологічному та політичному житті України. Правове становище духовенства наближалося до статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої групи населення, як реєстрове козацтво. За Березневими статтями з останнього мало бути сформоване постійне військо України. Тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війську. Звідси, мабуть, і з'явилася нова назва реєстрового козака — «воинского звания человек».

Як відомо, реєстр був оголошений на 60 тис. козаків. Проте Б. Хмельницький, щоб зменшити соціальну напруженість, залишив у складі реєстру додатково ще значну кількість осіб. Реєстровці були майново заможними, інакше вони не могли б нести службу. Цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Реєстровці були власниками землі. Джерелом земельних володінь більшості з них стало захоплення земель, які залишилися без хазяїв у 1648— 1654 рр. Так реєстрові козаки — верства між шляхтою і селянством — стали привілейованим станом, опорою влади гетьмана. Рядові реєстрові козаки відбували військову службу (бойову і похідну), яка була досить важкою та підпорядковувалася тільки своїй козацькій адміністрації.

Селяни-посполиті. Основну масу економічно підлеглого населення, як і раніше, становили селяни (посполиті). «После войны Богдана Хмельницкого, як осели люди, тогда можайшие пописались в казаки, а бедные остались в мужиках», тобто залишалися посполитими і феодально залежними. Це становище відповідало інтересам і прагненням козацької старшини, які були чітко відображені у статтях Б. Хмельницького,

Водночас спостерігалося таке нове явище, як збільшення прошарку вільних селян. Це сталося внаслідок скасування польського землеволодіння та зменшення землеволодіння української шляхти. До того ж, значна маса селян, яка брала участь у війні, спромоглася увійти до розряду вільних жителів військових поселень, де вони покозачилися. Хмельницький надав козацьких прав усім селянам і міщанам, які залишалися у війську упродовж 1648—1654 pp. Покозачені селяни здобули право на володіння землею і на особисту свободу. Таким чином, козацтво перетворилося у стан дрібних землевласників.

Це явище мало велике значення — воно на той час послабило систему феодального гноблення в Україні. М. Драгоманов зазначав, що після 1654 р. сільське населення України здебільшого було вільним. Вільні селяни підлягали козацькій адміністрації. Тих селян, які не покозачилися, повертали феодалам, проте режим експлуатації був пом'якшений.

Як і раніше, Хмельницький закликав феодалів поводитися скромно з підлеглими, не переобтяжувати їх феодальними повинностями. Приватновласницькі селяни зберігали право переходу. Проте українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб це право обмежити. Особливо вони старалися не допустити переходів селян у козаки. Чіткого правового відмежування козацтва від селянства Хмельницький так і не зробив.

Міське населення. Після 1654 р. кількість міського населення України, а головне — його роль в економіці, зростає. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади, і більшість городян здобули особливу волю. Основну частину населення міста становили міщани. «Ті, що не пристали до козаків, пішли у міщани». Тому часто термін «городяни» визначає саме цю частку населення міста. Термін «міщани» поширився й на усіх жителів полкових і сотенних міст. Провідна роль у житті міст перейшла до українського населення. Б. Хмельницький збільшив число міст, що управлялися за Магдебурзьким правом. Він звільнив ці міста від постоїв та інших військових обов'язків, надавав купцям і ремісникам різні пільги.

Політичний устрій, У 1654—1657 pp. (тобто в останні роки життя Б. Хмельницького) Україна залишалася незалежною державою. Це визнавали і сучасники, визнають і дослідники. У наші дні ця думка знаходить все нових прихильників. Дослідники стверджують, що спочатку Росія поводила себе дуже обережно, без особливої необхідності не втручаючись у внутрішні справи України, рахуючись з особистістю Хмельницького і політичною реальністю, мирилася з тим порядком в Україні, який визнавали Березневі статті. В Україні зберігався апарат влади та управління — військово-адміністративна, військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654 pp. Гетьман Б. Хмельницький твердо і впевнено очолював цю систему.

У 1654—1657 pp. владні повноваження Б. Хмельницького навіть збільшилися. Він відмовився від нарад із загальновійськовою радою (є думка, що Переяславська Рада була останньою за життя Хмельницького такою масовою радою), віддавав перевагу вирішенню важливих державних питань зі старшинською радою, але останнє — вирішальне — слово залишав за собою. Він привласнив право призначати генеральних старшин, які раніше обиралися, внаслідок чого їхня залежність від гетьмана зросла. Самостійно гетьман розпоряджався державною скарбницею, державними землями. Нарешті, Хмельницький здобув право передачі за спадком посаду гетьмана своєму синові Юрію. До речі, ще в 1649 р. він вніс у козацький реєстр зразу після себе на посаду гетьмана ім'я свого старшого сина Тимоша.

Отже, очевидним є зростання елементів монархізму в право-мочностях гетьмана після 1654 р.