16080

Аграрне право України О.О. Погрібного

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

У підручнику докладно розглянуті умови та порядок створення та функціонування субєктів аграрних правовідносин, питання права власності їх на землю, розкриті умови та порядок набуття і користування земельними ділянками, реалізації земельних прав і обмеження прав на землю. Підручник буде корисним для студентів, бакалаврів, спеціалістів, магістрів, аспірантів та викладачів правознавчих, аграрних, землевпорядних та економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, а також широкому колу читачів, які цікавляться проблемами аграрного законодавства і права України.

Украинкский

2015-01-19

2.85 MB

5 чел.

Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ

Аграрне право України

Підручник

За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора О. О. Погрібного

Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів

Видавництво "Істина" 2007

ББК 67.9(4УКР)307я73 А25

 Вступ

A25       Аграрне право України : Підручник / За ред. О. О. Погріб ного. — К.: Істина, 2007. — 448 с.

ISBN 966-7613-45-3

У підручнику докладно розглянуті умови та порядок створення та функціонування суб'єктів аграрних правовідносин, питання права власності їх на землю, розкриті умови та порядок набуття і користування земельними ділянками, реалізації земельних прав і обмеження прав на землю.

Підручник буде корисним для студентів, бакалаврів, спеціалістів, магістрів, аспірантів та викладачів правознавчих, аграрних, землевпорядних та економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, а також широкому колу читачів, які цікавляться проблемами аграрного законодавства і права України.

Колектив авторів:

Багай Н. О. розділ 2;

Бондар Л. О. розділи 6, 12, 18, 22;

Гуревський В. К. розділи 4, 7;

Луняченко А. В. розділ 11;

Пащенко О. М. розділи 5, 8—9, 13, 17, 21;

Погрібний О. О. вступ, розділи 10, 15—16;

Погрібний С. О. розділи 19—20;

Семчик В. 1. — розділ 3;

Титова Н. І. розділ 1;

Федорович В. І. розділ 14.

Рецензенти:

Статівка А. М. д-р юрид. наук, професор кафедри аграрного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого;

Шульга М. В. д-р юрид. наук, член-кор. АПрН України, професор Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого;

Янчук В. 3. — д-р юрид. наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, академік АПрН України, зав. кафедри аграрного, земельного та екологічного права Національного аграрного університету.

Гриф надано Міністерством освіти і науки України 15 червня 2004 р. № 1/11 - 2755.

ББК 67.9(4УКР)307я73

ISBN 966-7613-45-3 © Колектив авторів, 2007

© Видавництво "Істина", 2007

Одним із напрямів аграрної реформи в Україні є зміна суті й характеру відносин власності на землю та майно, реформування трудових відносин у сільськогосподарських підприємствах недержавної форми власності, що потребує адекватного правового оформлення та врегулювання зазначених суспільних відносин з метою створення належних юридичних гарантій реформування недержавних сільськогосподарських підприємств і створення нових суб'єктів підприємництва у сільському господарстві та агропромисловому комплексі.

Законодавче регулювання вказаних змін у сільському господарстві України є надзвичайно суперечливим. Лишається багато актуальних проблем, пов'язаних зі зміною характеру земельних, трудових та управлінських відносин, що має своїм наслідком порушення прав та ігнорування законних інтересів громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави в реформуванні аграрного сектора економіки.

Незважаючи на розмаїття юридичної літератури, виданої за останнє десятиріччя, студенти правознавчих навчальних закладів усе ж таки недостатньо забезпечені підручниками й навчальними посібниками для вивчення дисципліни аграрне право. Видані в минулі роки підручники з аграрного права певною мірою застаріли, а навчальні посібники відстали від вимог навчальних програм.

Нині в Україні створено досить велику аграрну нормативно-правову базу, що дозволяє по-новому поглянути на зміст галузі аграрного права і науково осмислити її. За останню чверть XX ст. ця галузь пережила колгоспний період розвитку, й перетворилася в сільськогосподарське право, а згодом трансформувалася в аграрне право. Ці зміни в найменуванні галузі законодавства й права диктувалися пошуками нових форм і реальними змінами, що відбуваються в агропромисловому комплексі країни. Вони мали не формально юридичний, а сутнісно-змістовний характер. Але якщо назва галузі аграрного права стабілізувалася на довгий час, цього не можна сказати про його зміст.

Сучасна аграрна реформа й соціальні процеси, що мають місце, ще впродовж тривалого часу впливатимуть на зміст аграрного законодавства й права. З огляду на це предмет, метод, система, принципи і джерела правового регулювання аграрних суспільних відносин мають домінуюче значення для становлення внутрішньо злагодженої і логічно послідовної галузі аграрного законодавства. Саме це мали на меті автори підручника, розглядаючи питання загальної частини сучасного аграрного права. Особлива частина підручника представлена викладом питань правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних ресурсів у сільському господарстві, правового становища різних форм господарювання в аграрному секторі економіки, правового регулювання окремих видів господарської діяльності сільськогосподарських підприємств, договірних відносин суб'єктів аграрного господарювання, а також питань охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві й правового забезпечення якості товарної сільськогосподарської продукції і сировини.

Розвиток аграрного права як комплексної галузі права і навчальної дисципліни в правознавчих вузах є актуальним не лише для підготовки висококваліфікованих фахівців з юридичною освітою. Найбільше потребує цього практика здійснення аграрної й земельної реформ, що відчуває гостру нестачу у фахівцях, які володіють глибокими знаннями аграрного законодавства. Парадокс ситуації полягає в тому, що нинішня аграрна реформа в країні розпочата не тільки без розвиненої системи аграрного законодавства, але й без достатньо апробованої і вивіреної теорії аграрного права. Тому не дивують скромні успіхи реформування аграрних відносин за минуле десятиріччя.

Підручник написано на основі матеріалів, апробованих впродовж багаторічного досвіду читання лекційного курсу "Аграрне право України" студентам-юристам в Інституті держави і права імені В. М. Корецького, Львівському національному університеті імені Івана Франка, Одеському юридичному інституті Національного університету внутрішніх справ, Одеській національній юридичній академії. У ньому максимально доступно, логічно й послідовно викладені основні питання сучасного аграрного права, окреслені в навчальній програмі курсу. Колектив авторів свідомо відійшов від зайвого теоретизування окремих проблем, віддаючи перевагу характеристиці змісту вимог чинного аграрного законодавства.

Пропоноване видання не можна розглядати як вичерпне джерело знань із навчального курсу, оскільки в ньому викладено лише основні елементи концепції курсу "Аграрне право України". Це, по суті, перший підручник, створений після ухвалення нових Цивільного, Господарського і Земельного кодексів. Зважаючи на те, що багато питань ані в теорії, ані в практиці правозастосування ще й досі не знайшли свого однозначного вирішення і визначення, автори припускають можливість виникнення цілком обґрунтованих заперечень щодо окремих проблемних аспектів, незгоди з їх поглядами, тим самим запрошуючи вчених і практиків до конструктивної дискусії з метою спільного пошуку шляхів вирішення всіх суперечливих питань.

Підручник розрахований, передусім, на студентів вищих юридичних навчальних закладів, котрі вивчають аграрне право як нормативну дисципліну. Його можуть успішно використовувати викладачі правознавчих закладів для підготовки відповідних лекційних курсів. Він може бути корисним для студентів економічних, аграрних, землевпорядних і природоохоронних спеціальностей вищих навчальних закладів, а також для широкого загалу читачів, які цікавляться проблемами аграрного права України.

Авторський колектив висловлює щиру подяку рецензентам підручника: доктору юридичних наук, професору, академіку АПрН

України, завідуючому кафедрою аграрного, земельного та екологічного права Національного аграрного університету Василю Зиновійовичу Янчуку, доктору юридичних наук, професору, члену-коре-спонденту АПрН України, директору Інституту підвищення кваліфікації Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Михайлу Васильовичу Шульзі, доктору юридичних наук, професору кафедри аграрного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Анатолію Миколайовичу Статівці за висловлені ними побажання, які суттєво вплинули на структуру розташування матеріалу і зміст окремих його розділів. Однак автори будуть вдячні й читачам, за будь-які пропозиції і зауваження щодо вдосконалення структури й змісту підручника, які враховуватимуться в подальших виданнях.

Заслужений діяч науки і техніки України, академік АПрН України, доктор юридичних наук, професор, перший проректор Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ

О. О. Погрібний


Розділ 1

Предмет, метод, принципи і система аграрного права

§ 1. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості

Галузь права основний підрозділ у структурі права, його диференційована складова. Вона є сукупністю певних норм права, що регулюють якісно особливі суспільні відносини.

Разом узяті галузі права становлять систему права його закономірно послідовний склад. До нього входять як основні (профільні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплексні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других господарське, аграрне, екологічне й багато інших галузей права. Слід зазначити, що нині у зв'язку із урізноманітненням суспільних відносин, а також форм їх правового врегулювання, кількість комплексних галузей збільшується. Аграрне право було однією з перших комплексних галузей.

Комплексні галузі права містять як норми основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу. Усі разом вони формують цілісну правову галузеву сукупність норм.

Найхарактернішими рисами правової спільності комплексних спеціалізованих галузей права є не так методи правового регулювання, як особливі принципи (загальні вихідні положення). Саме ці принципи, як зазначає С. С. Алексеев, надають комплексним галузям права специфічного галузевого відтінку1.

Починаючи з 30-х і до 90-х рр. минулого століття єдиною комплексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного суб'єкта суспільних відносин — колгоспів, що було зумовлено наявністю самостійної колгоспно-кооперативної форми власності та адміністративними методами керівництва господарськими процесами на селі.

У 70-х рр. закономірно виникла наукова ідея про потребу сукупного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгоспів, а й інтегровано всіх сільськогосподарських (аграрних) підприємств. Вперше її сформулював М. І. Козир2 як потребу формування сільськогосподарського права, котгре згодом почали називати аграрним. У дискусії, яка розгорнулася щодо цього, брали участь українські вчені — В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. С. Шелестов, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, 3. А. Павлович та ін. Уже тоді необхідність існування аграрного права обгрунтовано доводили не стільки особливостями суб'єктів аграрних відносин, скільки унікальною специфікою їх виробничо-сільськогосподарської діяльності як єдиного об'єкта цих правовідносин. Адже тільки у сфері сільського господарства існує унікальне органічне поєднання господарської діяльності (праці) із землекористуванням,, а самі землі виступають як основний засіб виробництва. Неповторні особливості процесу виробництва сільськогосподарської продукції дістають вияв у всіх сільськогосподарських структурах незалежно від форм власності та господарювання. Саме ця юридична специфіка суспільних аграрних відносин стала першоосновою вирішення їх як предмета правового регулювання окремою комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю аграрного права1.

Аграрне право — порівняно ноіва галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича діяльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграрними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.

З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земельної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно нового змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-правову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, во-Ь но акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові,! майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аг-' рарних суб'єктів.

Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юридичною природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.;

по-друге інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських госпо-

дарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та державній формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.

Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі економіки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі економіки.

Норми сучасного аграрного права України не можуть не регулювати певною мірою й соціальні проблеми селян, кількість яких, за переписом 2001 р., становить 32,8% від усього населення країни.

Розширення предмета правового регулювання сучасного аграрного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції (які залишаються основними), а й відносин у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції та ін.

І Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спе-I ціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.

Ця галузь виникла у 70-х рр. минулого століття, пройшла дискусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інтегровану та спеціалізовану галузь права, яка істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земельної та аграрної реформ.

§ 2. Предмет аграрного права України; його зміст та особливості

Предмет аграрного права це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.

Дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрного) права, яка відбувалася в 70-х рр., була зумовлена начебто відсутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового регулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалізуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований характер. Тому, як зазначає С. С. Алексеев, комплексні утворення є досить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм1.

Отже, предмет правового регулювання є основою виокремлення аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі права.

Комплексність аграрного права означає, що частина його норм похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних відносин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сільськогосподарського призначення як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер котрих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з використання земель сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землекористування — сільськогосподарську виробничу діяльність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — грунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і урізноманітнилося коло суб'єктів аграрних відносин. Виникли та

набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства тощо.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комунальну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегулював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які є природною базою сільськогосподарської виробничої діяльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших категорій земель України.

Отже, предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин значно розширився і набув нового змісту порівняно з періодом становлення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціонування до 90-х рр.

По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності на ці землі та запровадженню приватної власності на них.

По-друге, приватна власність поширилась і на майнові аграрні відносини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.

Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно оновлених, і цілком нових суспільних відносин. Проте незмінним для їх 1 юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин була й лишається виробнича господарська діяльність на землях сільськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламентації правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими).

Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного пра-; ва, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різними аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сільськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні відносини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність таких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166).

Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування приватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орендних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).

Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майнового статусу сільськогосподарських виробничих та інших кооперативів1, фермерських господарств2, особистих селянських господарств3.

Майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній характер. І навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних структур і розглядаються судами, вони не втрачають своєї первісної юридичної аграрно-правової природи, оскільки органічно позв'язані з внутрішніми аграрними відносинами.

До предмета аграрного права належать також організаційні та управлінські відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Слід зазначити, що суть таких відносин істотно змінилася під час переходу від адміністративних до ринкових методів господарювання в аграрному секторі України.

За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійного характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського виробництва. При цьому значно зміцнюються демократичні засади управлінської діяльності, роль правових актів, особливо статутів фермерських господарств, сільськогосподарських виробничих і обслуговуючих кооперативів та ін.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформованому секторі аграрної економіки стосовно державного управління ними, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає цілковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеться лише про заміну методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

За сучасних умов розвитку соціальної правової держави, визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності найвищою соціальною цінністю, чомусь права селян захищено значно менше, ніж права міського населення. Зважаючи на це, аграрне право має містити також і комплекс соціальних аграрних відносин. На жаль, поки що цим відносинам як елементу змісту сучасного аграрного права приділяється мало уваги, законодавство у цій сфері перебуває не на належному рівні. Що істотно впливає на стан виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних структур.

Отже, предмет аграрного права України можна визначити як і сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних і аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, і майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; \вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єктами сільськогосподарської виробничої та пов 'язаної з нею іншої діяльності.

Специфічної й органічної єдності предмету аграрного права надають норми, які регулюють пріоритетний вид землекористування — використання земель сільськогосподарського призначення (передусім — грунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Галузь права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами правового регулювання. Найбільш характерно це для основних профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор менш істотний, але його не можна й цілком відкинути.

Аграрне право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини, "зцементовані" характером сільськогосподарської виробничої діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення, не може мати якогось одного способу і засобу правового впливу на сферу своїх різноманітних відносин, тобто одного і єдиного методу правового регулювання. Має йтися про наявність в аграрному праві елементів методів тих галузей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до змісту цієї комплексної галузі права. Але при цьому істотними є профілююче місце і значення аграрно-земельних відносин у системі аграрного права.

Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання.

З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної пра-вотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з господарською самостійністю аграрних суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).

§ 3. Принципи аграрного права України

Принципи це основні вихідні засади певного суспільного явища, що якнайактивніше виражають його зміст. Принципи права це засади, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються системні особливості галузі права, які зумовлюють її галузеву суть. Проте принципи права можуть мати й ширший, міжгалузевий характер. Такі загальні принципи відображаються в галузевих правових принципах.

Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується такими загальними правовими принципами, які повинні відображатися в законодавстві (в тому числі й в аграрному):

1) спрямованість на зміцнення юридичних засад правової демо-
кратичної держави;

2) спрямованість на гарантування прав людини;

3) відповідність об'єктивним закономірностям сучасного сус-
пільного розвитку, його науковим засадам;

  1.  відповідність усіх нормативно-правових актів Конституції України;
  2.  врахування ієрархічної послідовності та внутрішньої гармонії нормативно-правових актів;

/      6) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи;

7) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку (для усунення існуючого спонтанного розвитку законодавства, численних фактів його доповнень та змін і формування стабільного законодавства).

Аграрне право як комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права має систему спеціальних принципів, наявність яких зумовлена особливостями мети та змісту аграрних відносин. При цьому слід враховувати 2 таких фактори:

1) селяни своєю працею створюють життєво необхідні й неза-
мінні блага для всього суспільства: виробляючи сільськогосподар-
ську продукцію, вони вирішують одну з найважливіших суспільних
проблем — продовольчу;

2) аграрні відносини безпосередньо або опосередковано
пов'язані з процесом сільськогосподарського землекористування.

У зв'язку із зазначеним, провідним спеціальним принципом аг-

(

рарного права слід вважати пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. Основною складовою цього принципу є пріоритетність сільськогосподарського І землекористування серед інших видів користування землею. Одним із прикладів юридичного закріплення цього спеціального принципу є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.1). Існує потреба в прийнятті спеціального, ширшого за змістом, Закону "Про сільське господарство"2.

Другим важливим спеціальним принципом сучасного аграрного права є рівність суб'єктів аграрних відносин. Перехід України до І ринкових відносин, урізноманітнення форм власності на землю та майно, підприємницькі засади аграрного господарювання створили умови для виникнення нових суб'єктів аграрних відносин — фермерських господарств, особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств та ін. І для якісної зміни правового статусу суб'єктів аграрного господарювання, які існували раніше, зокрема сільськогосподарських виробничих та обслуговуючих кооперативів*. Рівність цих та інших суб'єктів аграрних відносин, в тому числі великих аграрних державних підприємств, є закономірним відображенням демократичних засад у розвитку аграрного підприємництва.

І

Наступним принципом сучасного аграрного права є право добровільного вибору селянами організаційно-правових форм господарювання на землях сільськогосподарського призначення, а також характеру, напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльності, як і вільного розпорядження виробленою (виготовленою) сільськогосподарською та іншою продукцією. Цей принцип базується на засадах вільного демократичного вибору форм господарювання й конституційних гарантіях права приватної та інших форм власності.

Специфічним принципом аграрного права є тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин, за якого процес сільськогосподарського землекористування означає використання в процесі трудової діяльності об'єктивних природних властивостей грунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього поєднання людського і природного факторів — одержання сільськогосподарської продукції. Цс — найхарактерніший принцип для основної галузі сільськогосподарського виробництва — рослинництва.

Ведення сільського господарства завжди пов'язане з природним виробничим ризиком, кліматичними умовами, тривалим проміжком часу між вкладенням праці й одержанням прибутків виробленої (виготовленої) продукції та з багатьма іншими факторами. Тому в усьому світі сільське господарство є дотаційним. І для України стабільна державна підтримка сільськогосподарського товаровиробника має стати постійним принципом державного керівництва сільським господарством, а отже — принципом аграрного права. Держава повинна забезпечувати охорону земель сільськогосподарського призначення, створювати соціально-економічні умови життя й праці селянина.

Надзвичайно важливе практичне значення має принцип реальної гарантованості суб'єктивних прав селян як громадян України й як суб'єктів аграрних відносин. Селянство — це та структурна детермінанта, від якої залежить продовольчий добробут суспільства. Водночас воно уособлює усталений спосіб життя, є носієм національних традицій та добропорядних звичаїв. Проте продовжує існувати великий розрив у реальному забезпеченні матеріальних, соціальних і культурних умов життя й праці жителів міст і сіл. Це зумовлює необхідність гуманізації статусу селянина на сучасних законодавчих засадах, забезпечення справедливого розподілу благ у демократичному правовому суспільстві.

§ 4. Система аграрного права України

Система галузі права це закономірно послідовна, повна і внутрішньо узгоджена сукупність складових, основу якої становить правовий інститут. Вона значною мірою зумовлена принципами права.

Можна стверджувати, що сьогодні аграрне право України — це комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права, яка історично склалася і являє собою повноцінну систему аграрно-правових інститу


тів. Саме їх наявність як головної внутрішньогалузевої сукупності норм правової спільності є підтвердженням існування окремої самостійної галузі права.

Для аграрного права характерна наявність, насамперед, комплексних правових інститутів. Провідний серед них інститут права власності на землю (переважно приватну). Він є наслідком здійснення радикальних реформ у сільському господарстві — земельної та аграрної, виникнення аграрних товаровиробників, підприємницьких засад їхньої діяльності.

Комплексна юридична природа інституту права власності пов'язана, передусім, з його генетичними зв'язками з цивільним правом та аграрно-правовою спеціалізацією норм земельного права. Останнє зробило можливим перерозподіл земель сільськогосподарського призначення між різними аграрними суб'єктами, сприяло виникненню нових суб'єктів аграрних відносин.

Комплексну земельно-аграрну правову природу має і новий правовий інститут паювання земель. Він був законодавчо започаткований ЗК 1992 р. та широко задекларований кількома указами Президента України.

Право на земельну частку (пай) стосується переважно колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств і є похідним від права колективної власності на землі сільськогосподарського призначення. Воно є, по суті, основною формою набуття селянами права приватної власності на ці землі.

Похідним від інститутів права власності на землю та паювання земель є поширений у практиці інститут оренди земель сільськогосподарського призначення, який здебільшого використовується аграрними суб'єктами, що значною мірою зумовлює їх юридичну природу.

Одним із нових інститутів аграрного права є інститут фермерського господарства, який органічно поєднує норми права, що регламентують складний комплекс земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та інших відносин.

Правове становище фермерських господарств регулюється переважно спеціальними законодавчими актами аграрного законодавства.

Найусталенішим правовим інститутом аграрного права є інститут сільськогосподарської кооперації. Ця традиційна організаційно-правова форма ведення сільського господарства пройшла багато різних етапів свого історичного розвитку: вона була значно спотворена в період колективізації і відроджена в 90-х рр. минулого століття, коли спочатку на основі Закону СРСР від 25 червня 1988 р. "Про кооперацію в СРСР", а згодом на засадах спеціалізованого Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" почали відновлюватися справжні кооперативні принципи аграрного виробництва.

Створення й функціонування в Україні виробничих і, особливо, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів потребує подальшого вдосконалення їх правового режиму.

Аграрним законодавством передбачено розвиток і деяких інших організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського виробництва: особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств, сільськогосподарських товариств, а також державних сільськогосподарських підприємств та ін. Це сприятиме формуванню відповідних правових інститутів аграрного права.

Необхідність подальших соціальних перетворень на селі потребує законодавчого вдосконалення комплексного аграрно-правового інституту — пріоритетного соціального розвитку села. Він був започаткований ще 1990 р. прийняттям спеціального Закону УРСР "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", яким передбачались пріоритети в державних інвестиціях, принципи еквівалентності товарообміну між сільським господарством і промисловістю, в сфері соціального розвитку села, його наукового та кадрового забезпечення тощо.

18 січня 2001 р. було прийнято Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", який визначив конкретні економічні, фінансові й соціальні важелі розвитку сільського господарства України.

Подальший розвиток нормативної бази цього правового інституту спрямований на законодавче врегулювання форм і методів державної підтримки сільського господарства, забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя та праці селянства.

Тенденцію до подальшого активного законодавчого розвитку має також інститут гарантування прав селянина як громадянина й як працівника сільського господарства, оскільки ці права не повною мірою закріплені в аграрному законодавстві й ще менше реалізуються на практиці.

Активно формується й новий правовий інститут аграрного права — приватизація та паювання майна в агропромисловому комплексі України. Особливості приватизації майна в АПК передбачені спеціальними актами аграрного законодавства: Законом України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", Указом Президента України від 27 серпня 2002 р. № 774/2002 "Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення" тощо.

Науковці рекомендують конкретні правові умови вдосконалення цього складного процесу1.

Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є:

  1.  загальна частина;
  2.  особлива частина;
  3.  спеціальна частина.
  4.  

І


Можливість вирізнення загальної частини навчального курсу аграрного права України є показником, що засвідчує об'єктивне існування відповідної окремої галузі права.

До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоре-і ііч 111 теми, як: предмет аграрного права, його принципи й система, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); держание реї утопання сільського господарства (зміст, форми, система державних органів тощо); правове становище різних аграрних суб'єктів (фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств); особливості реформування аграрних відносин тощо.

Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкриття особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб'єктів.

На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкриваються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України.

Вперше в підручнику з аграрного права України подається спеціальним розділ про розвиток науки аграрного права України.

('нещальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.

Розділ 2 Розвиток науки аграрного права

§ 1. Поняття науки аграрного нрава

Для характеристики юридичної науки базове, фундаментальне значення має загальне поняття науки; його потрібно розглядати у 2 аспектах: а) як певний процес інтелектуальної дослідницької діяльності із здобуття та вироблення теоретично систематизованих знань; б) як наслідок цього процесу сукупність теоретично систематизованих знань про природу, суспільство й мислення.

Наука в широкому розумінні є системою знань про різноманітні форми матерії, про сутність соціальних явищ і форми їх відображення в свідомості людини, їх об'єктивні властивості та закономірності виникнення, будови, змісту, функціонування, взаємодії та розвитку.

Наука як системне утворення складається з окремих галузей наукових знань, які можна умовно поділити на 3 основні групи: природничі, суспільні (соціальні) та науки про мислення і пізнання. Суспільні науки, предметом дослідження яких є явища суспільного життя, за своєю структурою неоднорідні. Часто витоки суспільних наук містяться у природних явищах, чим пояснюється органічний взаємозв'язок природничих (об'єктивних) і суспільних (суб'єктивних) елементів у багатьох суспільних науках (наприклад, у науках аграрного, земельного, екологічного права та ін.). Отже, частина суспільних наук (у тому числі аграрно-правова наука) перебуває в тісному генетичному та структурному взаємозв'язку з природничими науками. Тому нині важливим є об'єктивне взаємозбагачення науки аграрного права й природничих наук.

Однією із системних галузей знань, що належить до групи суспільних (соціальних) наук, зокрема наук про політичну та юридичну надбудову, є юридична (правова) наука.

Виходячи із загальних підходів до поняття науки, юридичну науку треба розглядати двояко: 1) як процес інтелектуальної дослідницької діяльності вчених-правознавців, спрямований на виробництво нових знань про державу й право і 2) як систему знань про об'єктивні властивості держави й права та специфічні закономірності виникнення, будови, змісту, функціонування та розвитку державно-правових явищ, які зумовлюють їх якісну визначеність.

У системі юридичної науки можна вирізнити: 1) загальнотеоретичні, 2) галузеві, 3) комплексні, 4) прикладні, 5) міжнародно-правові юридичні науки.

Аграрне право України належить до групи комплексних юридичних наук і є складовою юридичної науки як системи знань.

Дослідженням складної й визначальної проблеми предмета науки аграрного права вже на етапі її становлення займалися провідні науковці-аграрники: М. І. Козир, В. В. Петров, Н. І. Титова, В. С. Шелестов, Ф. М. Раянов та ін. Вони не тільки з'ясували поняття предмета аграрно-правової науки, а й, що важливо, його систему й структуру.

Наука аграрного права — це, насамперед, комплекс, система знань про теоретичні засоби правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення виробничої та іншої, пов'язаної з нею, сільськогосподарської діяльності аграрними підприємствами, фермерськими господарствами, особистими селянськими господарствами громадян та іншими суб'єктами аграрних відносин. Отже, предмет цієї науки включає і загальні дослідження аграрних відносин, пізнання закономірностей їх правового регулювання, виявлення особливостей правових методів впливу на ці відносини, суб'єктивних прав та обов'язків суб'єктів аграрних відносин.

Оскільки аграрні відносини формуються на основі особливостей сільськогосподарського виробництва, аграрно-правова наука досліджує ступінь впливу цієї специфіки на організацію правового регулювання. Порівняно з галузевими юридичними науками, це є специфічна риса аграрного права. Аграрно-правова наука містить вчення про аграрне законодавство, про джерела аграрного права, виявляє й пояснює особливості цих джерел, їх структуру, співвідношення, зв'язок і взаємозалежність, виходячи із загальнотеоретичних положень вчення про зовнішню форму права, правотворчість, про правовий інститут, галузь права. Вивченню підлягає й практика застосування нормативно-правових актів аграрного законодавства державними органами та аграрними суб'єктами.

Наука аграрного права досліджує правові норми, які в сукупності утворюють комплексну і спеціалізовану галузь права, з'ясовує ефективність їх застосування. Отже, правові норми це також елементи предмета аграрно-правової науки. Основою дослідження є загальне вчення про норми права та їх реалізацію.

Аграрно-правова наука аналізує систему аграрного права як галузі, науки і навчальної дисципліни, сприяє конструюванню цієї системи. Предметом аграрно-правової науки є також методика дослідження аграрних правовідносин і методика викладання аграрного права як навчальної дисципліни тощо.

Важливою складовою науки аграрного права є її історична частина, що присвячена вивченню історії формування аграрного права як комплексної галузі права, історії розвитку певного виду правових відносин, джерел аграрного права, його окремих інститутів, історії самої науки аграрного права.

Діяльність сільськогосподарських підприємств і об'єднань, фермерських господарств, інших аграрних суб'єктів регулюється не лише за допомогою норм аграрного права. Ці суб'єкти як учасники земельних, трудових, майнових та інших правовідносин є водночас суб'єктами земельного, трудового, цивільного, адміністративного, фінансового, процесуального права. Тому наукові дослідження в галузі аграрного права провадяться з урахуванням досягнень і теоретичних положень інших галузевих правових наук; передбачаються й міжгалузеві комплексні дослідження.

Аграрно-правова наука досліджує також досвід зарубіжних країн з юридичного опосередкування виробничих відносин у сільському господарстві, вивчає наукові досягнення в аграрно-правовій сфері інших країн.

Отже, наука аграрного права як комплексна інтегрована та спеціалізована юридична наука, що базується на комплексній галузі аграрного законодавства та однойменній галузі права, є системою знань про аграрні відносини, аграрне право як галузь права, його систему, предмет і методи правового регулювання, аграрно-правові норми й правові інститути, аграрне законодавство як систему, практику його застосування та окремі нормативно-правові акти, що регулюють аграрні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку й напрямів удосконалення.

Аграрно-правова наука покликана програмувати правильний і послідовний розвиток сучасного аграрного законодавства, опрацьовувати систему правових інститутів аграрного права України, вирізняти та обґрунтовувати доцільність і суть нових. Важливе місце у системі предмета науки аграрного права України на сучасному етапі має належати дослідженню правових норм аграрного права, їх особливостям, напрямам їх уніфікації та диференціації тощо.

В основу науки аграрного права покладено систему аграрного права як комплексної галузі права. Поряд із дослідженням загальних положень, принципів правового регулювання організації та "здійснення виробничої сільськогосподарської діяльності суб'єктами аграрних відносин, аграрно-правовою наукою вивчається кожен із аграрно-правових інститутів як вчення про цей інститут (особлива частина науки аграрного права). У спеціальній частині аграрно-правової науки досліджуються основні положення й риси аграрного права зарубіжних країн.

Не можна ототожнювати систему галузі аграрного права й систему науки аграрного права. Незважаючи на тісний зв'язок, ці поняття відрізняються. Зміст науки аграрного права, завдяки включенню до її складу загальних понять, ідей, класифікацій, завжди ширший за зміст галузі аграрного права. Водночас слід підкреслити, що як система науки сільськогосподарського права, так і система сільськогосподарського права як навчальної дисципліни, тяжіють до галузі сільськогосподарського права1.

1 Див.: Раянов Ф. М. Предмет и система сельскохозяйственного права: Учеб. по-соб. - Уфа, 1980. - С. 78.

Наука аграрного права України характеризується певними функціями й методами, які загалом притаманні юридичній науці як системі. Сучасний етап розвитку аграрно-правової науки передбачає необхідність активізації евристичної, прогностичної, практико-прикладної й політичної функцій, а також теоретичних методів наукового дослідження державно-правових явищ.

Отже, наука аграрного права України — відносно нова комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь юридичної науки, що базується на галузі сільськогосподарського (аграрного) законодавства та однойменній галузі права, і як системна галузь знань має власний предмет і методи наукового дослідження.

§ 2. Становлення української науки сільськогосподарського (аграрного) права

Наука завжди є творчим наслідком складних еволюційних наукових процесів і характеризується певним наступництвом.

Процес розвитку науки в напрямі "колгоспне право СРСР" "аграрне право України" особливо складний. Він розпочався ще в умовах колишнього СРСР у 60-70-х рр. XX ст. і вже тоді характеризувався творчим науковим підходом до оцінки суспільних відносин у сфері сільського господарства (згодом агропромислового комплексу), їх критичним аналізом і визначенням перспективи. Власну наукову позицію щодо зазначених явищ завжди мали українські вчені: В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. І. Семчик, В. С. Шелестов, Ц. В. Бич-кова (Боцян) та ін. При цьому досить вагомою була їх позиція стосовно ролі законодавчої бази для становлення (замість колгоспного права) нової широкої комплексної спеціалізованої галузі аграрного права.

Активний розвиток і значне розширення сільськогосподарського (аграрного) законодавства і формування на його базі комплексної, інтегрованої і спеціалізованої галузі аграрного права стимулювали й формування наприкінці 1960-х — початку 1970-х рр. нової галузі юридичної науки — науки аграрного права.

Однак уже й до цього часу вченими колишнього СРСР, у тому числі й УРСР, досліджувалися найважливіші проблеми сільськогосподарського виробництва й використання земель сільськогосподарського призначення. У межах науки колгоспного та земельного права І. В. Павловим, М. Д. Казанцевим, М. І. Козирем аналізувалися проблеми теорії колгоспного та земельного права; Г. В. Чубуковим питання правового регулювання праці в колгоспах, міжгосподарської кооперації; 3. С. Бєляєвою визначалися джерела колгоспного права, міжгосподарської кооперації та ін.

В УРСР також досліджували як загальнотеоретичні проблеми колгоспного права, так і питання розвитку його окремих правових інститутів. Наукові праці у цьому плані належать таким вченим, як В. 3. Янчук, Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, Ю. А. Вовк, В. Л. Мунтян, І. О. Середа, В. І. Семчик та ін. Земельно-правові та еколого-правові питання розглядалися В. Л. Мунтяном, Ц. В. Бичковою, І. А. Дмит-ренком, П. Д. Індиченком, І. С. Цемком та іншими вченими.

Дослідження у сфері колгоспного та земельного права створили наукову базу для розробки теорії аграрного законодавства та однойменної правової галузі, її окремих правових інститутів. Тобто витоки аграрно-правової науки беруть свій початок ще в наукових працях фахівців у галузі колгоспного, земельного права, які виходили у світ задовго до виникнення згаданої науки.

Вперше в юридичній науці думку про існування нової комплексної галузі аграрного права висловлено 1967 р. на сторінках журналу "Советское государство и право". Вчені В. М. Чхіквадзе та Ц. А. Ямпольська зазначали, що в житті намітилось утворення сільськогосподарського права як комплексної галузі, що охоплює і колгоспне право, й право, яке регулює діяльність державних сільськогосподарських підприємств1.

1973 р. це положення розвинув М. І. Козир у статті "Советское сельскохозяйственное право: тенденции становления и развития", де він вирізнив об'єктивні та суб'єктивні передумови формування сільськогосподарського (аграрного) права, дав поняття цієї галузі права, її предмета, методу, системи2.

Опонентом М. І. Козиря став І. Ф. Панкратов, який у своїй статті "Сельскохозяйственное право как отрасль права? Нет оснований" заперечував можливість існування сільськогосподарського права як галузі права, мотивуючи це відсутністю єдиного предмета та єдиного методу правового регулювання цієї галузі3. Аналогічними тоді були й погляди В. 3. Янчука (УРСР), який вважав передчасним визнання сільськогосподарського (аграрного) права як галузі права4.

Протилежну думку висловили у своїх працях 3. С. Беляева5, В. В. Петров6, А. А. Денисов7, О. А. Кічатова8, Г. О. Аксеньонок9.

Згодом проблема набуває міжнародного значення; вивчається та науково аналізується досвід інших країн щодо регламентації аграрних відносин. У травні 1972 р. у Флоренції проводився радянськоіталійський "круглий стіл" з питань аграрного права, де доповіді радянських учених (М. І. Козиря, Г. О. Аксеньонка, В. О. Кікотя, М. І. Краснова) були присвячені проблемам аграрного законодавства, формування аграрного права як галузі права та правової науки, керівництва та управління сільським господарством та ін.1

1974 р. в редакції журналу "Советское государство и право" відбулася нова зустріч за "круглим столом" де розглядалися питання удосконалення правового регулювання сільського господарства2. Під час обговорення виявилися різні підходи до розуміння аграрного права. Були визначені основні напрями наукових досліджень у галузі сільського господарства: поєднання розробки загальнотеоретичних і конкретних правових проблем, актуальність теоретичних досліджень і їх відповідність потребам практики, проведення комплексних досліджень тощо.

Більшість учасників дискусії зійшлися в поглядах на визнання комплексної галузі аграрного законодавства, науки аграрного права та однойменної навчальної дисципліни. І навіть ті вчені, які не визнавали аграрного права як галузі права, не заперечували існування науки аграрного права, а також потреби в такій навчальній дисципліні. Це мало істотне значення для розвитку аграрно-правових досліджень.

Як бачимо, складність і новизна проблеми зумовили аналіз (на етапі становлення аграрно-правової науки) переважно загальнотеоретичних проблем аграрного права.

Наприкінці 70-х і на початку 80-х рр. XX ст. ученими-юристами колишнього СРСР було розроблено значну кількість праць, присвячених теоретичним проблемам аграрного права, його предмету, методу, а також аграрному законодавству як основі формування відповідної галузі права та ін. Серед російських авторів, які досліджували загальнотеоретичні засади аграрного права на етапах його становлення, варто згадати М. І. Козиря, Г. Ю. Бистрова, І. Ф. Казь-міна, В. В. Петрова, А. А. Денисова, 3. С. Беляеву, О. А. Кічатову, Ф. М. Раянова, К. А. Шайбекова, Г. В. Чубукова та ін.

На особливу увагу заслуговують праці М. І. Козиря, В. В. Петрова, А. А. Денисова, Ф. М. Раянова, 3. С. Бєляєвої, Г. Ю. Бистрова, К. А. Шайбекова, в яких поєднується розробка загальнотеоретичних і конкретних (практичних) проблем правового регулювання сільського господарства. У складному процесі становлення наукових засад нової галузі сільськогосподарського (аграрного) права важливу роль відігравали не лише погляди тих авторів, які послідовно запроваджували ідею нової галузі права, а й її противників. У цьому плані істотне значення мали праці І. Ф. Казьміна, присвячені теорії джерел сільськогосподарського законодавства, публікації І. Ф. Панкратова і В. 3. Янчука (УРСР) та деяких інших учених, які не заперечували галузевого існування сільськогосподарського законодавства та науки сільськогосподарського права.

В УРСР, починаючи з 70-х рр., наука аграрного права досліджує також загальнотеоретичні проблеми аграрного права та різні сторони механізму правового регулювання суспільних відносин у сільському господарстві. Поряд із цим у працях українських авторів робляться висновки й щодо наявності окремих комплексних спеціалізованих правових інститутів аграрного права (зокрема, інституту матеріальної відповідальності працівників сільськогосподарських підприємств); й щодо формування в такий спосіб галузевої правової структури. Серед українських авторів, які розробляли теорію аграрного права, слід назвати В. С. Шелестова, Н. І. Титову, Ц. В. Бичкову.

Початок 80-х рр. в УРСР позначився розширенням аграрно-правових наукових досліджень, всебічним обгрунтуванням правових інститутів аграрного права. Так, у цей час досить активно аналізуються проблеми аграрного законодавства та аграрного права (Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, В. С. Шелестов); правового регулювання суспільних відносин в умовах АПК (Ю. С. Шемшученко, В. І. Семчик, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова); сільськогосподарської кооперації (В. І. Семчик, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, 3. А. Павлович); майнових відносин у сільському господарстві (В. І. Семчик); договірних відносин аграрних суб'єктів (В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, В. В. Долежан); державного управління АПК (В. С. Шелестов, 3. А. Павлович); питання охорони земель сільськогосподарського призначення (В. В. Янчук, Д. А. Суржан); охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві (Ю. С. Шемшученко, В. Л. Мунтян, В. І. Андрейцев, В. К. Попов) тощо.

Введення з 1982 р. у вищих навчальних закладах курсу "Сільськогосподарське право" (нині "Аграрне право") та видання 1985 р. у Москві першого підручника з цієї навчальної дисципліни1 відіграло важливу роль у формуванні комплексних, систематизованих знань з цієї дисципліни у студентів-юристів, що, в свою чергу, позитивно позначилося на подальшому розвитку аграрно-правової науки. Слід зазначити, що українські вчені-юрис-ти (В. 3. Янчук, В. С. Шелестов, В. В. Долежан) взяли активну участь в обговоренні цього підручника, продемонструвавши творчий підхід до своєї праці.

Сучасний стан науки аграрного права України характеризується інтенсивним розвитком аграрно-правових досліджень на якісно новій основі в умовах незалежної Української держави, розширенням системи аграрно-правової науки, її предмета за рахунок виникнення нових правових інститутів і нових аграрних суб'єктів тощо.

Важливим внеском у розвиток української аграрно-правової науки стало видання 1996 р. першого в Україні підручника за редакцією В. 3. Ярчука — "Аграрне право України"1.

Аналізуючи аграрно-правову науку України, можна зробити висновок, що сьогодні вона досліджує широке коло проблем аграрного права, і з розвитком суспільних відносин у галузі сільського господарства предмет її теоретичних розробок значно розширюється.

З огляду на це, процес становлення та розвитку науки аграрного права України відповідно до предмета її дослідження й конкретних історичних умов можна умовно поділити на 4 основні етапи:

перший кінець 60-х початок 70-х рр. становлення аграрно-правової науки характеризується аналізом переважно загальнотеоретичних проблем сільськогосподарського права;

другий початок 70-х початок 80-х рр. розвитку української науки сільськогосподарського (аграрного) права супроводжується дослідженням теоретичних проблем аграрного законодавства, розробкою перших аграрно-правових інститутів;

третій — початок 80-х — початок 90-х рр. — активного розвитку української науки аграрного права та формування її як цілісної комплексної системи наукових знань — характеризується розширенням предмета аграрно-правової науки, поглибленням загальнотеоретичних її розробок, всебічним обгрунтуванням багатьох правових інститутів аграрного права в умовах агропромислового комплексу;

четвертий — початок 90-х рр. — й донині — інтенсивного розвитку аграрно-правової науки на якісно новій основі в умовах незалежної Української держави — відзначається розширенням системи аграрно-правової науки, її предмета завдяки виникненню принципово нових правових інститутів, розширенню кола аграрних суб'єктів у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, ра-дикалізацією аграрного законодавства за умов переходу до ринкової економіки.

Отже, становлення української аграрно-правової науки характеризується певним наступництвом. Науковою базою для розробки теорії аграрного законодавства України і відповідної галузі права, окремих аграрно-правових інститутів слугували наукові дослідження у сфері колгоспного й земельного права, які здійснювалися ще задовго до виникнення науки сільськогосподарського (аграрного) права України. Як бачимо, наука аграрного права України генетично пов'язана з наукою колгоспного й земельного права, а також значною мірою з наукою цивільного права.

Українська аграрно-правова наука відігравала важливу роль у системі науки сільськогосподарського (аграрного) права колишнього СРСР у процесі становлення нової комплексної, інтегрованої та спеціалізованої галузі аграрного права, з'ясування її поняття, особливостей, способів формування, зокрема через становлення її окремих правових інститутів.

§ 3. Основні напрями аграрно-правових наукових досліджень на сучасному стані

3.1. Проблеми сучасного наукового правового забезпечення аграрної реформи в Україні

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозривно пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі. Саме тому всі зміни, перетворення в соціальній та економічній сферах, що відбуваються на теренах нашої держави, так чи інакше зумовлюють напрями й зміст науково-правових досліджень в Україні. Водночас юридична наука повинна відігравати роль тієї рушійної сили, яка програмує та спрямовує розвиток законодавства й права в цілому, а тому — покликана сприяти своєчасній розробці науково обгрунтованої державної програми реформування земельних і аграрних відносин в Україні.

Сучасною наукою аграрного права аналізуються різні аспекти земельної та аграрної реформ в Україні. Серед авторів, які досліджують правові проблеми реформування у сфері сільськогосподарського виробництва, слід особливо відзначити В. 3. Янчука, В. І. Андрей-цева, В. І. Семчика, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульгу, О. О. Погрібного, Н. І. Титову, А. М. Статівку, а також В. В. Носіка, В. І. Федоровича, П. Ф. Кулинича, В. К. Гуревського та інших вчених.

1993 р. в Одесі відбулася спеціальна наукова конференція, присвячена економічним і правовим проблемам аграрної реформи в Україні, а 1999 р. — Міжнародний конгрес у Мінську на тему: "Правові проблеми земельної та аграрної реформ в країнах Центральної й Східної Європи, Росії, Білорусі, України та інших країнах СНД, державах Балтії", де аграрно-правова наука України була представлена доповідями вчених В. 3. Янчука, Ю. С. Шемшученка, Н. І. Титової, Ц. В. Бичкової, В. 1. Семчика, В. І. Федоровича, М. Я. Ващишин та ін.

Сьогодні варто звернути увагу на такі основні аспекти проблеми правового наукового забезпечення аграрної реформи в Україні, як: а) наукова розробка фундаментальних засад і стратегії аграрної та земельної реформ, їх правового забезпечення; б) визначення ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетвореннях та її місця в аграрній реформі; в) з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку аграрної реформи; г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення аграрної реформи; д) радикальна зміна відносин власності на землі сільськогосподарського призначення; е) аналіз правового становища суб'єктів аграрної реформи, зокрема селян; є) роль держави у забезпеченні радикальних аграрних перетворень; ж) законодавче забезпечення аграрної реформи; з) охорона навколишнього природного середовища в процесі аграрного реформування. Ці й деякі інші проблеми правового забезпечення земельної та аграрної реформ в Україні послідовно досліджуються представниками науки аграрного права України.

На жаль, ґрунтовної загальнодержавної науково-теоретичної програми радикального реформування земельних та аграрних відносин в Україні своєчасно (напередодні проведення відповідних реформ) не було розроблено. Це істотно позначилося на методах, формах і змісті як земельної, так і аграрної реформ, зумовило їх спонтанний характер, а врешті-решт і їх неефективність. Зважаючи на це, наука аграрного права України розробляє фундаментальні засади та стратегію аграрної реформи, її правового забезпечення. Важливими щодо цього є наукові дослідження В. 3. Ян-чука, В. І. Андрейцева, В. І. Семчика, H. І. Титової, М. В. Шульги, П. Ф. Кулинича, І. І. Каракаша, І. Будзиловича, А. Юрченка, Л. Новаковського тэ інших учених. Особливо слід відзначити науковий доробок В. І. Андрейцева, який визначив основні стратегічні цілі земельної реформи, з'ясував її фундаментальні засади тощо.

Різні наукові підходи до стратегії земельної реформи, що провадиться в Україні, проаналізовані в монографії М. В. Шульги1. Автор обгрунтовано доводить, що основним і вихідним принципом, який визначає напрями земельного реформування в Україні, є скасування монополії держави на землю, тобто перетворення земельної власності2.

Оскільки проведення аграрної реформи розпочалося з реформування земельних відносин в Україні (з прийняттям Верховною Радою У PCP постанови від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу"), важливим для з'ясування суті, завдань та мети аграрної реформи є її аналіз із точки зору співвідношення із земельною реформою. Визначенню ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетвореннях та її місця в аграрній реформі присвячені праці М. В. Шульги, H. І. Титової, П. Ф. Кулинича, І. Будзиловича, А. Юрченка, Л. Новаковського, В. Леонця та інших учених.

Предметом сучасної аграрно-правової науки є також з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку аграрної реформи. Оскільки своєчасно не були визначені на законодавчому рівні стратегія, основні завдання та пріоритети аграрної (в тому числі земельної) реформи, в аграрно-правовій науці відсутня єдність поглядів з цього приводу. Тому актуальною лишається проблема наукового обгрунтування стратегії та змісту майбутніх заходів щодо реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки. У цьому плані важливими є роботи В. I. Андрейцева, В. I. Семчика, М. В. Шульги та інших учених.

Представниками аграрно-правової науки сформульовано основні завдання та мета земельної й аграрної реформ. Більшість учених (М. В. Шульга, В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич, І. Будзи-лович, А. Юрченко та ін.) поділяють думку про те, що головний принцип земельної реформи полягає в ліквідації монополії держави на землю (реформуванні відносин земельної власності) шляхом перерозподілу земель1. Основні завдання земельної реформи з урахуванням як економічних, так і біологічних, соціальних, екологічних функцій земель, чітко сформулював В. І. Андрейцев2.

Представники аграрно-правової науки (П. Ф. Кулинич, В. І. Федорович, В. К. Гуревський та інші) вирізняють окремі етапи земельної та аграрної реформ.

Правовий аналіз організаційних форм і методів проведення аграрної реформи здійснюють В. І. Андрейцев, М. В. Шульга, П. Ф. Кулинич та інші вчені.

Законодавче закріплення та вдосконалення основних форм і методів проведення земельної реформи грунтовно дослідив М. В. Шульга. Особливу увагу автор приділив теоретичним і практичним проблемам процесу паювання земель.

Учені-юристи докладно аналізують конкретний зміст заходів із реформування аграрних відносин в Україні. Зокрема, особливості приватизації державного майна в АПК розглядає В. І. Семчик, проблеми законодавчого регулювання зовнішньоекономічної діяльності аграрних суб'єктів — Ц. В. Бичкова, В. А. Сонюк та ін. Питанням удосконалення договірних зобов'язань між учасниками товарно-грошових відносин у сфері сільськогосподарського виробництва присвячені праці В. 3. Янчука, В. П. Нагребельного, А. М. Ста-тівки, Ц. В. Бичкової, О. А. Поліводського.

Однією з найважливіших проблем, що досліджуються сучасною аграрно-правовою наукою, є радикальна зміна відносин власності на землю, приватизація земель, виникнення суб'єктів приватної власності на землю. Так, проблеми реформування відносин власності на землю проаналізували В. І. Андрейцев, Н. І. Титова, П. Ф. Кулинич, М. В. Шульга, В. 3. Янчук, Ю. С. Шемшученко, О. О. Погрібний, І. І. Каракаш, В. М. Стретович, І. Будзилович, А. Юрченко та ін. Правові засади приватної власності на землю розробили: В. В. Но-сік, В. К. Гуревський, О. М. Вовк та інші вчені.

Реформування відносин власності на землю шляхом паювання сільськогосподарських угідь поставило нові завдання перед наукою аграрного права України. Так, уже нині складні питання юридичної природи права на земельну частку (пай) дослідили В. В. Носік,

Т. О. Коваленко,, М. В. Шульга, В. І. Федорович, П. Ф. Кулинич та багато інших.

Важливе значення для подальшого реформування земельних та аграрних відносиїн мають також наукові дослідження правових засад оренди землі (М. В. Шульга, П. Ф. Кулинич, І. Будзилович, А. Юр-ченко, В. А. Сон(кж, І. Войтюк, Н. Ільницька, А. Берлач та ін.).

Серед проблем, що знаходяться в полі зору сучасної аграрно-правової науки, ]провідне місце належить питанням аналізу правового становища (Суб'єктів аграрної реформи. Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств є предметом вивчення В. М. Стретовичіа, В. І. Семчика, Ц. В. Бичкової та інших учених. Правове становіище колективних сільськогосподарських підприємств у контекстіі Закону України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство" досліджене В. 3. Янчу-ком, В. І. Семчиїком, О. О. Погрібним, Ц. В. Бичковою, П. Ф. Ку-линичем, 1. 1. К<аракашем, В. П. Нагребельним. Проблеми розвитку сільськогосподарської кооперації докладно проаналізовані в працях В. І. Семічика, Н. І. Титової, В. І. Федоровича, О. М. Соні-на та ін. Юридичну природу нових аграрних суб'єктів — фермерських господарств — розглядають Н. 1. Титова, В. І. Семчик, О. О. Погрібний, Т. ПІ- Проценко та ін. Автори розробили обгрунтовані наукові рекомендації щодо вдосконалення правової регламентації фермерських відшосин у майбутньому.

Важливим аспектом наукового забезпечення аграрної реформи в Україні є таксож визначення ролі держави в забезпеченні радикальних аграрних перетворень. Питання державного регулювання сільськогосподарського виробництва проаналізували у своїх працях В. 3. Янчука В. П. Нагребельний, В. І. Семчик, Ц. В. Бичко-ва, 3. А. Павлович, А. Бейкун та інші вчені.

Проблеми законодавчого забезпечення земельної та аграрної
реформ є предметом досліджень майже всіх учених-аграрників:
В. І. Андрейцева,, М. В. Шульги, В. 3. Янчука, В. І. Семчика, В. В. Ян-
чука, В. К. Гуре вського, А. Бейкуна, В. П. Нагребельного, О. І. Заєць,
П. Ф. Кулинича,, А. Берлача та інших, оскільки, як зазначають І. Буд-
зилович та А. кРрченко, найважливішою складовою механізму будь-
якої реформи є 'її правове забезпечення
1. л

Одним із ва)жливих аспектів дослідження аграрно-правової науки нині є наукове обгрунтування проблеми охорони довкілля в процесі аграрного реформування. Вагомий внесок у дослідження згаданої проблеми зробив професор В. І. Андрейцев. Вчений проаналізував еколого-правові проблеми земельної реформи в Україні. Особливу увагу' в своїх наукових дослідженнях автор приділив запровадженню правових норм, які б передбачали екологічні вимоги щодо використання й охорони земель, інших природних ресурсів. Питання охорони навколишнього природного середовища в процесі здійснення аграрної та земельної реформ докладно розглянули Ю. С. Шемшученко і Н. Р. Малишева.

Як бачимо, земельна реформа, що започаткувала процес складних економічних перетворень, а згодом і аграрна реформа, поставили перед наукою аграрного права України принципово нові й надзвичайно складні завдання, які нею послідовно вирішуються.

3.2. Наука про розвиток сучасного аграрного законодавства та розробку його теоретичних засад

Одним із важливих елементів предмета дослідження аграрно-правової науки є комплексна, спеціалізована та інтегрована галузь законодавства аграрне законодавство України. Сьогодні у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ в Україні й потребою їх належного правового забезпечення особливого значення набуває питання наукового обгрунтування подальшого розвитку аграрного законодавства України, аналізу його теоретичних засад.

Проблеми аграрного законодавства України розглядаються багатьма юристами-аграрниками. Проте комплексних наукових досліджень сучасного аграрного законодавства як специфічної галузі законодавства небагато. Серед авторів, які глибоко аналізують сучасне аграрне законодавство України, слід назвати В. І. Андрейцева, Ц. В. Бичкову, 1. А. Дмитренка, П. Ф. Кулинича, 3. А. Павловича, В. І. Семчика, Н. І. Титову, М. В. Шульгу, В. В. Янчука та ін.

Хоча наукові підходи до розуміння суті, структури, тенденцій розвитку аграрного законодавства України формувалися з початку становлення комплексної галузі науки аграрного права. Важливе значення мають дослідження теоретичних проблем сільськогосподарського (аграрного) законодавства, що здійснювалися представниками російської аграрно-правової науки: І. Ф. Казьміним, Г. Ю. Бистровим та іншими вченими.

В Україні теорія аграрного законодавства як комплексної галузі ще з початку становлення аграрного права як галузі права грунтовно досліджує Н. І. Титова. Нині вона розробила конституційні засади та принципи сучасного аграрного законодавства, дослідила основні тенденції та напрями розвитку цієї галузі законодавства, перспективи її кодифікації тощо.

Оскільки кожна наука характеризується певним наступництвом, важливу роль у з'ясуванні природи аграрного законодавства відіграють також дослідження вчених представників науки колгоспного права. Особливо треба відзначити науковий доробок В. 3. Янчука.

Виходячи із загальних наукових підходів до розуміння понять "законодавство", "система законодавства", "галузь законодавства", сучасною аграрно-правовою наукою розроблене також поняття аграрного законодавства України. Зокрема, його визначення дають у своїх працях Н. І. Титова, В. В. Янчук, В. К. Гуревський та інші вчені.


Слід зауважити, що здебільшого науковці дають визначення поняття джерел аграрного права, і, на жаль, менше уваги приділяють поняттю аграрного законодавства як цілісного системного утворення. Хоча поняття джерел аграрного права України теж має істотне значення для з'ясування суті аграрного законодавства, проте останнє, в його системному розумінні, є значно ширшим поняттям.

Сучасне аграрне законодавство України — це комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь законодавства, що відповідає окремій галузі господарського комплексу та є системою взаємопов'язаних і взаємоузгоджених уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актів (актів правотворчості державних органів та правотворчості аграрних суб'єктів), які, в свою чергу, є джерелом і формою вираження правових норм, спрямованих на регулювання аграрних відносин, що виникають у процесі здійснення аграрними суб'єктами сільськогосподарської виробничої та іншої, пов'язаної з нею, діяльності. Сьогодні при характеристиці сільськогосподарського (аграрного) законодавства відбувся науково обгрунтований перехід від терміна "сільськогосподарський" до терміна "аграрний", що зумовлено рядом об'єктивних причин, зокрема розширенням змісту терміна "аграрний" в умовах проведення аграрної реформи в Україні.

Підкреслимо, що в сучасній аграрно-правовій науці існує положення про формування інтегрованої галузі агропромислового законодавства. Ідею агропромислового законодавства як комплексної галузі, до складу якої входить як підсистема аграрне (сільськогосподарське) законодавство, висунув 3. А. Павлович1. Свого часу подібну думку вже висловлювали представники радянської аграрно-правової науки2. Однак суспільні відносини, що складаються в системі всіх ланок агропромислового виробництва, потребуватимуть спеціалізованого правового регулювання лише за умови безпосереднього зв'язку з процесом виробництва сільськогосподарської продукції. Крім того, в разі визнання агропромислового законодавства, до складу якого входитиме аграрне законодавство, ми будемо змушені констатувати формування занадто великої спільності нормативно-правових актів, для яких буде характерним широке коло об'єктів, суб'єктів, а також різна змістовна спрямованість. Це, в свою чергу, може призвести до "розмитості" основної частини спільності норм аграрного права, поступового відходу (зникнення) такої істотної їх особливості, як сільськогосподарська спеціалізація.

Сучасне аграрне законодавство має грунтуватися на конституційних засадах, розроблених представниками аграрно-правової науки (Н. I. Титовою, Ц. В. Бичковою, В. I. Семчиком, В. М. Стре-товичем, В. М. Шульгою, I. Будзиловичем, А. Юрченком, В. В Но-сіком, А. Бейкуном, І. Бакаєм та ін.).

Хоча не всі пропозиції учених з цього приводу знайшли своє відображення в Конституції України, що свідчить про відсутність належного зв'язку між юридичною наукою й практикою правотворчості державних органів.

Процес розвитку сучасного аграрного законодавства України докладно розглядає аграрно-правова наука. Особливо слід відзначити в цьому плані комплексне дослідження колективу авторів (В. І. Семчик, В. М. Стретович, О. О. Погрібний, П. Ф. Кулинич, Ц. В. Бичкова, Т. П. Проценко, О. А. Поліводський, В. А. Сонюк, 3. А. Павлович) "Аграрне законодавство України: проблеми ефективності"1, в якому послідовно розкрито процес розвитку цієї галузі законодавства, її роль у підвищенні ефективності сільськогосподарського виробництва в умовах аграрної реформи, особливості законодавчого регулювання окремих сфер виробничо-господарської діяльності аграрних суб'єктів, перспективи розвитку аграрного законодавства тощо.

Багато конкретних пропозицій щодо вдосконалення сучасного аграрного законодавства України вже висловили представники науки аграрного права України. Крім уже згаданих робіт, особливо відзначаються в досліджуваному аспекті такі автори, як В. 3. Ян-чук, Н. І. Титова, В. І. Семчик, Ц. В. Бичкова, В. В. Янчук та ін.

Поряд із потребою вдосконалення законодавчого регулювання окремих сторін сільськогосподарської виробничої діяльності аграрних суб'єктів, їх правового статусу та ін., особливо важливою сьогодні є проблема кодифікації аграрного законодавства.

Зауважимо, що жоден із науковців не відкидає необхідності прийняття єдиного кодифікованого акта аграрного законодавства як нагальної потреби часу. Водночас у сучасній аграрно-правовій науці існують різні погляди на форму, зміст, суть і назву такого кодифікованого акта.

Так, в аграрно-правовій науці обґрунтовується точка зору щодо необхідності прийняття Аграрного кодексу України. Зокрема, В. В. Янчук визначив предмет, об'єкт правового регулювання такого кодифікованого акта тощо. Він запропонував також структуру цього Кодексу, що є вкрай важливим для подальшої правотвор-чої практики.

Н. І. Титова висунула ідею кодифікації аграрного законодавства шляхом прийняття Основ аграрного законодавства України. Вчена визначила коло суспільних відносин, які потрібно врегулювати таким кодифікованим актом. Прийняття Основ аграрного законодавства України, на її думку, мало б велике значення як для підвищення ефективності правового регулювання суспільних відносин в

аграрному секторі економіки, так і для полегшення правозастосов-чої діяльності в цій сфері.

Авторка обгрунтовано довела, що кодифікованим актом аграрного законодавства мають стати саме Основи аграрного законодавства України, оскільки саме така форма кодифікації найповніше відзеркалю-вала б суть, зміст і межі правового регулювання зазначеного акта. Прийняття Основ аграрного законодавства (а не Аграрного кодексу) відображало б принципові риси аграрного законодавства України, зокрема його комплексний, інтегрований та спеціалізований характер.

Оскільки земельні відносини в системі аграрних посідають чільне місце, визначальним для вдосконалення правового регулювання аграрних відносин є й розвиток земельного законодавства. У зв'язку з цим аграрно-правовою наукою досліджувались також проблеми розробки та прийняття нового кодифікованого акта земельного законодавства України.

Зокрема, питання підготовки основного земельного закону послідовно проаналізували В. І. Андрейцев, Н. І. Титова, П. Ф. Кули-нич. Автори визначили коло земельних відносин, що підлягають правовій регламентації таким кодифікованим актом, основні напрями їх правового регулювання; висловили конкретні пропозиції щодо усунення прогалин у сучасному правовому регулюванні земельних відносин тощо.

Представники науки земельного та аграрного права України взяли активну участь у підготовці нового З К (П. Ф. Кулинич, І. Буд-зилович, А. Юрченко, А. Бейкун та ін.). Особливо слід відзначити плідну практичну роботу в розробці норм З К П. Ф. Кулинича як члена робочої групи з підготовки проекту Кодексу.

З К 2001 р., розв'язавши ряд дискусійних теоретичних і практичних проблем правового регулювання земельних відносин, водночас зумовив виникнення нових важливих напрямів наукових досліджень, що пов'язано з розширенням сфери його правового регулювання та запровадженням нових земельно-правових інститутів.

Сьогодні вчені-юристи України дослідили поняття та особливості аграрного законодавства України як комплексного системного утворення; з'ясували істотні риси й закономірності функціонування його внутрішньої структури (як вертикальної, так і горизонтальної); визначили основні тенденції розвитку аграрного законодавства в умовах здійснення аграрної реформи в Україні тощо.

Одним із головних напрямів розвитку сучасної науки аграрного права України є теоретичне обгрунтування подальшого розвитку й вдосконалення земельного та аграрного законодавства, розробка наукових засад їх кодифікації, науковий аналіз нового ЗК. Особливого значення нині набуває реалізація практичних рекомендацій щодо вдосконалення аграрного законодавства України як системного утворення та окремих його нормативно-правових актів.

З огляду на це важливою практичною проблемою є необхідність врахування наукових концепцій, висновків, положень та рекомендацій, запропонованих представниками науки аграрного права України, у правотворчій діяльності держави, зокрема під час розробки й прийняття нормативно-правових актів з питань регулювання аграрних і земельних відносин в Україні.

3.3. Нові правові інститути аграрного права України; проблеми їх розвитку; роль юридичної науки в їх обгрунтуванні

Сучасний етап розвитку аграрного законодавства України, покликаний забезпечити реалізацію аграрної реформи, зумовив виникнення нових правових інститутів аграрного права України. Оскільки йдеться про формування якісно нових спільностей правових норм, що регулюють специфічні за своєю суттю та змістом суспільні відносини, важливою є проблема їх наукового дослідження, з'ясування їх суті, виявлення основних тенденцій та перспектив розвитку.

Нині в системі аграрного права України можна вирізнити такі нові правові інститути: інститут земельної та аграрної реформ; інститут захисту прав селянина; інститут права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення; інститут паювання земель сільськогосподарського призначення; інститут оренди земель сільськогосподарського призначення; інститут сільськогосподарської майнової оренди; інститут сільськогосподарської кооперації; інститут фермерського господарства; інститут правового забезпечення соціального розвитку села; інститут приватизації та паювання майна в агропромисловому комплексі. Дістають вияв тенденції до формування й інших правових інститутів: правового становища приватних аграрних підприємств, аграрних акціонерних товариств, особистих селянських господарств, права власності аграрних юридичних осіб.

Одним із нових напрямів наукових розробок, що здійснюються вченими-юристами України, є з'ясування соціальної ролі селянства та проблеми гарантування його прав. Науковий доробок у цьому плані мають Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, В. І. Андрейцев, В. В. Носік та ін.

Важливу загальносоціальну роль селянства в суспільстві обгрунтувала Н. І. Титова. Вчена зробила висновок щодо необхідності відповідного відображення такої ролі селянства у державній політиці, а також його правового статусу. На основі аналізу чинних нормативно-правових актів аграрного законодавства, які приймаються за суб'єктним принципом, послідовно доведено потребу чіткого законодавчого закріплення спеціалізованих прав членів аграрних структур та їх державних гарантій1. На Заході існує спеціальна наука — "селянствознавство", що заснована британським ученим Теодором


Шаніним і є міждисциплінарною галуззю знань. Хрестоматія з "се-лянствознавства", яка вперше була видана англійським видавництвом 1971 р., нині вже перекладена російською мовою1. На жаль, в Україні ще й досі ця галузь знань не одержала належного визнання та розвитку.

Науково-правові засади інституту приватної власності на землі сільськогосподарського призначення — предмет дослідження багатьох юристів-аграрників. Серед них слід назвати, насамперед, В. І. Андрей-цева, Н. І. Титову, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульгу, В. 3. Янчу-ка, П. Ф. Кулинича. Заслуговують на увагу також праці В. В. Носі-ка, В. К. Гуревського, О. М. Вовк, А. Берлача, О. А. Вівчаренка.

Представниками науки аграрного права України провадиться іс-торико-правовий аналіз існування права приватної власності на землю. З цього приводу цікаві дослідження М. В. Шульги, В. К. Гуревського та ін.

Поняття й зміст права приватної власності на землю з'ясовують у своїх працях В. І. Андрейцев, В. К. Гуревський, П. Ф. Кулинич, О. М. Вовк та інші вчені.

У системі наукових досліджень інституту приватної власності на землю сільськогосподарського призначення важливим є теоретичний аналіз об'єктів і суб'єктів права приватної власності на землю. Велике значення має наукове з'ясування поняття земель взагалі та земель сільськогосподарського призначення як особливого об'єкта правової регламентації, що грунтовно досліджено у працях Н. І. Титової та В. І. Андрейцева. Поняття земельної ділянки як об'єкта права приватної власності на землю та її визначення пропонує В. К. Гуревський.

Однією з проблем правової регламентації права приватної власності на землю сьогодні є відсутність у земельному законодавстві України (зокрема в ЗК) чіткого визначення поняття земель, земель сільськогосподарського призначення, земельної ділянки тощо. З огляду на це в аграрно-правовій науці висунуто конкретні рекомендації щодо визначення згаданих понять у новому кодифікованому акті земельного законодавства України (Н. І. Титова, В. І. Андрейцев, В. К. Гуревський та ін.).

Науково обґрунтовують юридичний механізм набуття та реалізації права приватної власності на землю у своїх працях В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич, М. В. Шульга та інші вчені.

Особливо відзначимо в цьому аспекті науковий доробок В. І. Андрейцева, який сформулював основні ознаки приватизації земель, виділив головні етапи процедури приватизації тощо2. Він також послідовно обгрунтував необхідність врегулювання на законодавчому рівні процедури приватизації земель3. Аналогічні пропозиції висловили й інші представники аграрно-правової науки, зокрема Ю. С. Шемшученко, П. Ф. Кулинич, 3. А. Павлович.

Наука аграрного права України досліджує також законодавчо закріплені обмеження права приватної власності на землю. Аналізують їх у своїх працях В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич, В. К. Гуревський та інші вчені.

Важливий аспект наукового дослідження аграрного права України — проблема розмежування сфери дії Цивільного кодексу (ЦК) та майбутнього Екологічного кодексу України щодо правової регламентації інституту приватної власності на землю. Згадана проблема є предметом дослідження В. І. Андрейцева, Н. І. Титової, М. В. Шульги, Ц. В. Бичкової та ін. На думку Н. І. Титової, відносини власності на землі сільськогосподарського призначення через особливий характер та значення таких земель повинні регулюватися З К та іншим земельним законодавством1. Аналогічної точки зору дотримуються Ц. В. Бичкова, М. В. Шульга та інші вчені.

Нерозривно пов'язаний з інститутом земельної та аграрної реформ, інститутом права приватної форми власності на землі сільськогосподарського призначення новий інститут аграрного права України інститут правового забезпечення паювання земель сільськогосподарського призначення.

Питання юридичної природи права на земельну частку (пай) досліджуються В. І. Андрейцевим, Н. І. Титовою, М. В. Шульгою, В. І. Федоровичем, В. В. Носіком, П. Ф. Кулиничем, Т. О. Коваленко та ін.

Учені-юристи України з'ясували поняття паювання земель та юридичну природу права на земельну частку (пай). Так, М. В. Шульга розкриває суть права на земельну частку (пай) з погляду його співвідношення з правом приватної власності на землю. Він розглядає право на земельну частку (пай) як правову категорію, що є вторинною щодо права колективної власності на землю2. Обгрунтовану характеристику правової категорії права на земельну частку (пай) як права зобов'язального характеру дає у своїх працях П. Ф. Кулинич. Аналогічно розглядають суб'єктивне право на земельну частку (пай) і В? В. Носік і Т. О. Коваленко.

Поняття та суттєві ознаки земельної частки (паю) як не визначеної в натурі земельної ділянки з'ясували В. В. Носік та Т. О. Коваленко3. Аграрно-правова наука досліджує також коло суб'єктів права на земельну частку (пай) (В. В. Носік, Т. О. Коваленко). Вони вперше проаналізували підстави виникнення та припинення права на земельну частку (пай).

Обгрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства з питань паювання землі висловили у своїх працях В. І. Андрей-цев, Н. І. Титова, М. В. Шульга, П. Ф. Кулинич, А. Бейкун та інші вчені.

Прийняття нового ЗК, яким передбачено приватизацію та паювання земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств (ст. ст. 25, 118), зумовлює потребу подальших досліджень аграрно-правовою наукою теоретичних і практичних проблем паювання земель сільськогосподарського призначення.

Розвиток аграрного законодавства зумовив виокремлення ще одного нового правового інституту аграрного права — інституту оренди земель сільськогосподарського призначення.

Серед представників науки аграрного права України, які досліджують правові засади оренди земель сільськогосподарського призначення, слід відзначити О. О. Погрібного, М. В. Шульгу, Н. І. Ти-тову, П. Ф. Кулинича, І. Будзиловича, А. Юрченка, В. А. Сонюка, Н. В. Ільницьку, І. А. Войтюк, А. Берлача.

Аграрно-правова наука вивчає історію розвитку земельно-орендних відносин на українських землях. Так, історико-правовий аналіз оренди земель здійснили А. Берлач, І. Будзилович та А. Юрченко.

Представники науки аграрного права України з'ясовують поняття та специфічні ознаки оренди земель. Важливими щодо цього є праці О. О. Погрібного, М. В. Шульги, Н. В. Ільницької. Так, О. О. Погрібний розглядає оренду земель як особливий різновид землекористування1.

Важливе значення в системі аграрно-правових досліджень має проблема з'ясування поняття, змісту та юридичної природи договору оренди земель, що розглядають у своїх працях В. І. Андрей-цев, М. В. Шульга, Н. В. Ільницька та ін. Зокрема, М. В. Шульга обґрунтовує, що відносини у сфері орендного землекористування є предметом, насамперед, земельного законодавства, а цивільно-правові норми застосовують до земельних відносин лише в тих випадках, коли ці відносини не врегульовані земельним законодавством2. Аналогічної позиції дотримується і Н. В. Ільницька3.

Недостатньо активно аграрно-правова наука обґрунтовувала потребу врегулювання всього комплексу земельних орендних відносин новим ЗК, а не окремим законом, як це має місце нині. На жаль, новий ЗК фактично обмежується наявністю бланкетної норми щодо регулювання земельно-орендних відносин (ч. 6 ст. 93).

Значну роль у сучасних економічних відносинах на селі відіграє також питання оренди не лише земель, а й майна. На жаль, правовий інститут сільськогосподарської майнової оренди аграрно-правова наука досліджує недостатньо. З монографічних досліджень цієї тематики особливою науковою цінністю відзначається праця О. О. Погрібного "Селянські господарства і оренда (організаційно-правові питання)'", в якій він дослідив поняття, суть, зміст і види оренди, юридичну природу, порядок укладення, виконання та припинення договору оренди тощо. Орендно-майнові відносини за участю фермерських господарств науково обгрунтувала професор Н. І. Титова. Помітний внесок у наукове забезпечення розвитку правового інституту сільськогосподарської майнової оренди зробив також В. А. Сонюк.

На сучасному етапі в умовах низького рівня матеріально-технічного забезпечення аграрних товаровиробників значно підвищується роль орендно-майнових відносин у сільському господарстві. З огляду на це важливими завданнями аграрно-правової науки є дослідження інституту сільськогосподарської оренди майна в аграрному секторі економіки, з'ясування й теоретичне обгрунтування особливостей орендно-майнових відносин, зумовлених специфікою аграрного виробництва, та підготовка наукових рекомендацій щодо вдосконалення правового регулювання таких відносин. Особливо необхідно відзначити потребу в прийнятті спеціалізованого нормативно-правового акта аграрного законодавства (у формі закону) з питань регулювання оренди майна в сільському господарстві2.

Як відомо, в сільському господарстві на українських землях історично склалися кооперативні сільськогосподарські структури. Тому вкрай важливими є питання розвитку сільськогосподарського кооперативного законодавства. В Україні основним нормативно-правовим актом, який регулює діяльність сільськогосподарських кооперативів, є Закон України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію".

Науково-правові засади інституту сільськогосподарської кооперації розробляли й розробляють багато вчених-юристів України. Серед них — В. 1. Семчик, Н. І. Титова, В. І. Федорович, О. М. Со-нін, Я. 3. Гаєцька та ін. Особливо слід відзначити монографічну роботу В. І. Семчика "Кооперація и право" (1991 р.)3, в якій учений на основі законодавства про кооперацію вперше з'ясував правові основи розвитку кооперації в Україні. Він дослідив також порядок створення й припинення діяльності кооперативів, правове становище різних видів кооперативів, зокрема сільськогосподарських, правове регулювання майнових відносин тощо. За його редакцією також видано перший в Україні підручник з кооперативного права (1998 р.)4, в якому, поряд з іншими питаннями, дослід-


жено і правове становище кооперативів, що функціонують в аграрному секторі економіки.

Н. І. Титова ще 1991 р. обгрунтувала необхідність прийняття Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію'". Вчена також внесла пропозиції щодо вирізнення поряд із виробничими та споживчими кооперативами третього типу кооперативів — у сфері послуг.

У червні 2001 р. у Києві відбулася міжнародна науково-практична конференція на тему: "Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI століття", на якій українська аграрно-правова наука була представлена доповідями провідних учених: В. І. Семчика, А. П. Гетьмана, М. В. Шульги,

A. М. Статівки, Н. І. Титової, Т. П. Проценко, В. І. Федоровича,
М. А. Мацька та ін.

Предметом дослідження представників науки аграрного права нашої держави сьогодні є різноманітні проблеми правового забезпечення функціонування й розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні, зокрема з'ясування історії її розвитку. Періодизацію розвитку сільськогосподарської кооперації на українських землях та її законодавчого регулювання здійснили В. 1. Семчик і

B. І. Федорович.

Одним із напрямів аналізу є дослідження юридичної природи, суті та ознак сільськогосподарської кооперації та сільськогосподарського кооперативу (В. І. Семчик, В. І. Федорович, Я. 3. Гаєць-ка-Колотило). Розмежуванню сільськогосподарського кооперативу та інших форм ведення сільськогосподарського виробництва (в тому числі з фермерським господарством) присвячені праці Н. І. Титової.

Актуальними нині є проблеми розвитку та законодавчого регулювання фермерської кооперації, які досліджує Н. І. Титова.

Майнові відносини у сільськогосподарських кооперативах, зокрема особливості реалізації права кооперативної форми, правове регулювання в галузі планування, фінансування, матеріально-технічного забезпечення й оподаткування дослідив О. М. Сонін.

Земельні відносини як пріоритетні в системі інших видів суспільних відносин, що складаються в сільськогосподарських кооперативах, розглянув В. І. Федорович. На жаль, вони недостатньо врегульовані чинним законодавством України, і в ЗК вони також чомусь лишились поза увагою законодавця.

Я. 3. Гаєцька грунтовно проаналізувала організаційно-правові форми кооперації у сільському господарстві.

Актуальними сьогодні є наукові проблеми правового регулювання членських відносин у сільськогосподарських кооперативах. Оскільки членство в кооперативі є підставою виникнення всіх інших внутрішньокооперативних відносин, В. І. Федорович справедливо розглядає інститут членства як провідний і базовий1. Тому слід погодитися з Н. І. Титовою, яка вказує на необхідність детальної регламентації у Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію" правового статусу та, зокрема, специфічних земельних, трудових, майнових і інших прав членів сільськогосподарських кооперативів2. Потрібно також зазначити, що в аграрно-правовій науці висловлено пропозицію щодо необхідності законодавчого розмежування норм про членство в сільськогосподарських кооперативах юридичних і фізичних осіб3.

Порядок створення, реорганізації та припинення діяльності сільськогосподарських кооперативів досліджує О. М. Сонін. Способи виникнення, підстави і процедура ліквідації сільськогосподарських кооперативів проаналізував у своїх в працях В. І. Федорович.

Вчені-юристи вносять конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання сільськогосподарської кооперації в Україні. Так, доцільною є пропозиція О. М. Соніна щодо необхідності розробки Примірного статуту сільськогосподарського кооперативу4. Розвиваючи згадану наукову пропозицію та виходячи з сучасних потреб правового регулювання різних видів сільськогосподарських кооперативів, В. І. Федорович обгрунтовано пропонує прийняти Примірні статути окремих видів сільськогосподарських кооперативів5.

У юридичній науці висловлено також думку щодо необхідності прийняття спеціального закону "Про виробничу кооперацію"6. Доцільними також є розробка та прийняття загального кодифікованого акта "Про кооперацію", який закріпив би кооперативні принципи, врегулював організаційно-правові форми кооперації, правове становище кооперативів різних типів і видів, визначив їх поняття та юридичні ознаки, порядок створення й припинення діяльності, основні засади господарської та іншої діяльності тощо. У такому нормативному акті необхідно було б також законодавчо закріпити пріоритетне значення сільськогосподарських кооперативів у системі кооперації.

20 грудня 1991 р. було прийнято Закон України "Про селянське (фермерське) господарство", що втратив чинність на підставі Закону від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", який закріпив правові основи організації та діяльності нових аграрних суб'єктів — фермерських господарств та поклав початок розвитку


нового правового інституту аграрного права. Серед представників науки аграрного права України, котрі досліджують науково-правові проблеми фермерського господарства, варто назвати О. О. Погрібного, Н. І. Титову та Т. П. Проценко.

Вперше на монографічному рівні правовий статус фермерських господарств дослідив О. О. Погрібний 1992 р. у праці "Селянські господарства і оренда (організаційно-правові питання)"1 та в монографії "Правовое регулирование деятельности крестьянских (фермерских) хозяйств в условиях рынка"2. У ній він з'ясував правові питання створення фермерських господарств, об'єкти їх права власності, землеволодіння й землекористування, а також питання матеріально-технічного постачання, фінансування, кредитування, обліку та ін. Н. І. Титова є автором двох монографій з питань правового становища фермерських господарств3 і багатьох наукових статей, в яких досліджено поняття та юридичні ознаки фермерських господарств, правові проблеми використання землі та права власності цих господарств, основні засади їх створення, функціонування, припинення діяльності тощо.

Проблеми правового регулювання майнових відносин у фермерських господарствах і конституційні засади їх створення й функціонування докладно проаналізовані у монографіях Т. П. Проценко4.

Науково-правові засади інституту фермерського господарства в Україні розробляють також В. 1. Семчик, Ц. В. Бичкова та інші вчені. Свій внесок у дослідження згаданих проблем зробили також Л. В. Логуш, А. Берлач, М. Я. Ващишин.

Важливим аспектом наукової діяльності вчених-юристів України є з'ясування сутності, поняття та суттєвих ознак фермерського господарства як специфічного суб'єкта аграрних відносин (Н. І. Титова, О. О. Погрібний та ін.).

На сучасному етапі існує потреба чіткого законодавчого закріплення поняття та юридичних ознак фермерського господарства, інших пов'язаних із ним понять, наприклад, "фермер", "сільське господарство", на що вказують у своїх працях Н. І. Титова, Л. В. Логуш та інші вчені.

Сприяння вдосконаленню правового інституту фермерства має на меті також дослідження земельних відносин у фермерському господарстві, що здійснюється вченими України. Наукові проблеми правового регулювання земельних відносин у фермерських господарствах з'ясували Н. І. Титова та М. Я. Ващишин.

Правовий режим майна фермерських господарств дослідили Н. І. Титова, В. І. Семчик, О. О. Погрібний, Т. П. Проценко та ін. Автори внесли цінні наукові пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання майнових відносин у таких господарствах.

Крім зазначених основних аспектів проблеми правового забезпечення інституту фермерського господарства, вчені-юристи проаналізували також і інші проблеми розвитку фермерства в Україні: конституційні засади фермерства (Т. П. Проценко); питання фермерської кооперації (Н. І. Титова); орендні відносини у фермерських господарствах (Н. І. Титова, О. О. Погрібний); специфічні трудові відносини та необхідність їх докладнішої правової регламентації (Н. І. Титова); вдосконалення членських відносин (М. С. До-линська, А. Берлач); припинення діяльності фермерських господарств (Н. І. Титова, М. С. Долинська); необхідність державної підтримки фермерства (Н. І. Титова, Т. П. Проценко, Л. В. Логуш); правове регулювання фермерства у США та його значення для України (Н. I. Титова, Л. В. Логуш) тощо.

Подальше вдосконалення законодавства пов'язане з проблемою розмежування регламентації правового становища фермерських господарств між новими ЗК та ЦК.

У системі сучасного аграрного права України в зв'язку з проведенням аграрної реформи, що має на меті реформування не лише економічних (виробничих) відносин в аграрному секторі економіки, а й здійснення соціальних перетворень на селі, відбувається процес становлення ще одного нового правового інституту інституту правового забезпечення соціального розвитку села.

Проблеми правового забезпечення соціального розвитку села сьогодні послідовно досліджують Н. 1. Титова, Ц. В. Бичкова, В. 1. Анд-рейцев, В. В. Носік та деякі інші вчені.

Зокрема, наукою аграрного права України (Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова та ін.) доведено потребу конституційного закріплення таких основоположних для сільського господарства принципів, як принцип державної підтримки сільського господарства, державного забезпечення соціально-економічних умов життя і праці селянина та ін.

Правове регулювання нових за своїм змістом суспільних відносин соціальної сфери села досліджує В. В. Носік. Ним з'ясовано основні напрями правового забезпечення наукових досліджень і підготовки кадрів для села, правове регулювання житлового та шляхового будівництва у сільській місцевості, правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування жителів села1.

18 січня 2001 р. було прийнято Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", який заклав конкретні економічно-фінансові важелі розвитку сільського господарства України (в сфері ціноутворення, податкової та бюджетної політики, особливостей кредитного забезпечення, страхування ризиків сільськогосподарського виробництва та ін.). Звичайно, виконання норм цього Закону створює базу й для поліпшення соціального розвитку села, проте прямих норм щодо цього в Законі немає.

Особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі вперше були визначені Декретом Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. №51-93 "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі". Нині ці питання регулює однойменний Закон України від 10 липня 1996 р.

Правові питання приватизації майна в агропромисловому комплексі докладно дослідив В. 1. Семчик. Крім того, Н. І. Титова на основі аналізу чинного законодавства з'ясувала суть і порядок реалізації права фермерських господарств на приватизацію державного майна.

Як зазначає В. І. Семчик, особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі стосуються об'єктів, суб'єктів, способів і механізму проведення приватизації1. Вчений вказав також на негативні фактори, що супроводжували практичний процес приватизації майна в агропромисловому комплексі та сформулював практичні пропозиції щодо вдосконалення законодавства про приватизацію майна в АПК2.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що на сучасному етапі внаслідок виникнення нових правових інститутів аграрного права України значно розширився предмет аграрно-правових наукових досліджень. Сьогодні в Україні сформувалися наукові школи, зокрема, стосовно наукових засад проведення земельної та аграрної реформ, приватизації земель, соціально-правової ролі селянства, розвитку сільськогосподарської кооперації, правового становища фермерських господарств, екологізації земельного та аграрного законодавства, їх кодифікації та ін.

Водночас, як ми бачимо, нині існує ще багато нерозв'язаних наукових проблем у цьому напрямі, що, у свою чергу, негативно позначається на ефективності правового регулювання суспільних відносин в аграрному секторі економіки. З огляду на це наука аграрного права України покликана сприяти послідовному процесу формування та розвитку нових аграрно-правових інститутів як цілісних, взаємоузгоджених і досконалих підсистем аграрного права України.

Проблеми розвитку нових аграрно-правових інститутів, їх законодавчого забезпечення визначають пріоритетні напрями наукових теоретичних розробок щодо їх наукового обгрунтування, прогнозування майбутнього виникнення й розвитку.

§ 4. Представники науки аграрного права України

Кожну науку, як вже зазначалося, потрібно розглядати як певний процес дослідницької діяльності з відкриття та вироблення теоретично систематизованих знань про дійсність. Наука аграрного права України як комплексна та спеціалізована юридична наука також є процесом творчої дослідницької діяльності вчених-юристів. Саме завдяки їх самовідданій та наполегливій праці формується теоретичний рівень аграрно-правової науки — висуваються наукові гіпотези, формулюються поняття, категорії, створюються теорії та концепції розвитку аграрно-правових відносин, явищ та цілих правових інститутів та їх систем, а також розробляються практичні рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання аграрних відносин, які, у свою чергу, генерують подальший розвиток вітчизняної аграрно-правової науки.

В Україні у сфері аграрно-правової науки нині плідно працюють доктори юридичних наук і професори.

Академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор В. 3. Янчук, заслужений представник української аграрно-правової науки, має понад 150 публікацій, брав участь у написанні 6 підручників з основ права, 2 підручників з радянського права. Під науковим керівництвом В. 3. Янчука та у співавторстві видано юридичні довідники для працівників сільського господарства 1968, 1972, 1982, 1986 рр., а також "Науково-практичний коментар Примірного Статуту колгоспу" 1988 р. 1963, 1968, 1978 рр. за ініціативою вченого та у співавторстві з ним видано "Збірники колгоспного законодавства", а в 1972 і 1979 рр. "Збірники земельного законодавства". Важливе значення для становлення та розвитку аграрно-правової науки мали також підручники із земельного та колгоспного права, видані за редакцією автора1.

У своїй дисертації В. 3. Янчук грунтовно дослідив проблеми матеріальної відповідальності сторін за договором МТС із колгоспом (1954 р.)2 та теоретичні проблеми кодифікації законодавства про колгоспи (1969 р.)3. Особливо слід відзначити внесок ученого в дослідження загальнотеоретичних проблем колгоспного права, здійснені у монографічній та дисертаційній формах4.

Поряд із згаданими науковими працями, В. 3. Янчук грунтовно проаналізував правові питання відповідальності колгоспників за порушення трудової дисципліни, проблеми колгоспної власності та


її правової охорони, правове становище спеціалістів колгоспів, соціальне страхування колгоспників тощо.

Нині В. 3. Янчук досліджує теоретичні проблеми аграрного права в умовах здійснення аграрної та земельної реформ, проблеми правового забезпечення нових аграрно-правових інститутів тощо.

Особливо треба підкреслити вагомий внесок В. 3. Янчука у підготовку першого в Україні підручника "Аграрне право України", який має вже 2 видання1. 2001 р. за редакцією В. 3. Янчука вийшов друком практикум з аграрного права України, в якому розглядаються особливості земельних відносин, зокрема земель сільськогосподарського призначення2. Вчений є також співавтором науково-практичного коментарю до ЗКЛ

Крім того, В. 3. Янчук ініціатор створення ряду наукових юридичних центрів та навчальних закладів, в тому числі в Національному аграрному університеті.

Засновником науки та навчальної дисципліни з правової охорони природи в Україні є доктор юридичних наук, професор В. J1. Мун-тян. 1960 р. він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Адміністративно-правова охорона колгоспної власності"4, в якій вперше в науці колгоспного права здійснив комплексне дослідження проблем адміністративно-правової охорони власності колгоспів. У монографічній формі вчений з'ясував правові питання діяльності міжколгоспних об'єднань5. Важливе значення для розвитку науки аграрного права має його наукове монографічне дослідження "Правова охорона фунтів Української PCP" (1965 р.)6 та колективна монографія (у співавторстві з Ц. В. Бичковою) "Правове регулювання водних відносин в УРСР" (1966 р.)7. В. Л. Мунтян дослідив також проблеми права колгоспної власності, правові форми відповідальності службових осіб колгоспів тощо.

1975 р. учений захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук на тему: " Правовые проблемы рационального природопользования"8. На дисертаційному рівні (а також у монографічній формі — 1973 p.9) він здійснив спеціальне комплексне дослідження правових та організаційних питань природокористування.

В. Л. Мунтян є автором понад 120 наукових праць, з яких 10 — монографії і навчальні посібники. Ним докладно проаналізовано правові проблеми раціонального природокористування та правової охорони природи, питання юридичної відповідальності у галузі охорони довкілля тощо. Значну увагу автор приділяє також проблемам правового регулювання суспільних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва. Так, він розробив окремі правові інститути колгоспного та земельного права. Зокрема, вчений є автором 3 монографій та 9 статей з питань колгоспного та земельного права, співавтором науково-практичного коментарю ЗКЛ

Надзвичайно важливим для розвитку науки аграрного права України є науковий доробок академіка Академії правових наук України, члена-кореспондента НАН України, доктора юридичних наук, професора В. І. Семчика. Вчений є автором понад 300 наукових праць, з яких 5 індивідуальних монографій, розділи до 21 колективної монографії, до 4 підручників і навчальних посібників, до 15 довідників, колективних науково-практичних коментарів.

Вагомий внесок свого часу він зробив у розвиток науки колгоспного права. Зокрема, ним глибоко розроблено теоретичні засади правового становища спеціалістів колгоспу2, майнових відносин у колгоспах3 тощо.

Нині автор послідовно досліджує проблеми правового регулювання майнових відносин у сільському господарстві, виробничо-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств та виробничих об'єднань, організаційно-правові форми спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва, основні аспекти розвитку законодавства про господарську діяльність і власність в АПК України тощо. Так, у монографії "Имущественные правоотношения в сельском хозяйстве" (1984 р.)4 В. І. Семчик дослідив майнові правовідносини, базуючись на правомочностях власника щодо володіння, користування й розпорядження майном з позиції управління ним. Наукові висновки вченого згодом були втілені у докторській дисертації на тему: "Проблемы организационно-правового обеспечения рационального использования имущества сельскохозяйственных предприятий в условиях АПК" (1985 р.)5.

Особливо слід відзначити науковий доробок автора з питань сільськогосподарської кооперації. В. І. Семчик є автором моногра

фічного дослідження "Кооперация и право" (1991 р.)1, в якому він проаналізував правові основи розвитку кооперації в Україні, що мало важливе значення для становлення та розвитку нового правового інституту аграрного права України сільськогосподарської кооперації.

Значною для розвитку науки аграрного права України є наукова діяльність В. І. Семчика з підготовки підручників з аграрного та кооперативного права2. Крім того, за редакцією вченого 1998 р. видано колективну монографію "Аграрне законодавство України: проблеми ефективності"3, в якій В. І. Семчик всебічно проаналізував проблемні аспекти процесу розвитку законодавства про господарську діяльність в АПК України.

2001 р. за редакцією В. І. Семчика та П. Ф. Кулинича було видано перший в Україні академічний курс земельного права України4, а в 2003 р. за редакцією вченого видано науково-практичний коментар до ЗК5.

Істотним внеском у розвиток аграрно-правової науки та юридичної науки в цілому є науковий доробок академіка HAH України, доктора юридичних наук, професора Ю. С. Шемшученка, який, аналізуючи проблеми охорони навколишнього природного середовища, досліджує їх також стосовно сільського господарства. Важливе значення має розробка автором теоретичних засад розвитку сучасного законодавства України.

На дисертаційному рівні вчений дослідив організаційно-правові проблеми державного управління охороною навколишнього природного середовища (1979 р.)6.

Ю. С. Шемшученко є автором понад 650 наукових праць, зокрема 14 індивідуальних і колективних монографій. У них учений досліджує правові проблеми охорони довкілля, а також правове регулювання суспільних відносин в АПК.

Особливо важливою для розвитку науки аграрного права України діяльність Ю. С. Шемшученка з підготовки колективних монографій з аграрно-правових питань: "Правовые вопросы деятельности производственных агропромышленных объединений" (1983 р.)7, "Производственно-хозяйственные связи в агропромышленном комплексе (организационно-правовые вопросы)" (1988 р.)', "Агропромисловий комплекс: правові питання" (1992 р.)2 тощо.

Сьогодні вчений бере активну участь у дослідженні правових засад та науковому обгрунтуванні таких нових правових інститутів аграрного права України, як інститут аграрної та земельної реформ, приватної власності на землі сільськогосподарського призначення тощо.

Ю. С. Шемшученко є співавтором підручника із земельного права (2001 р.)3 та науково-практичного коментарю до ЗК (2003 р.)4.

Слід зазначити, що автор зробив значний внесок у дослідження юридичної науки в Україні, її історії та перспектив розвитку.

Академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України В. І. Андрейцев є автором понад 230 наукових і навчально-методичних праць, зокрема 7 монографій, 4 підручників та 3 навчальних посібників, 3 збірок актів екологічного законодавства України, низки розділів у складі авторських колективів інших наукових видань та коментарів до законодавства. За його участю розроблено понад 50 законопроектів.

Основним предметом дослідження В. 1. Андрейцева є екологічне право, право екологічної безпеки. Одночасно автор приділяв увагу правовим проблемам аграрного сектора економіки, в тому числі проблемам раціонального природокористування в АПК, охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві тощо. У монографії "Правовое обеспечение рационального природопользования предприятий и объединений АПК" учений з'ясував особливості державно-правового механізму забезпечення раціонального природокористування аграрних суб'єктів, заходи юридичної відповідальності за порушення правил і норм використання земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів тощо3.

Нині одним із основних напрямів наукової діяльності В. 1. Андрейцева є дослідження проблем правового забезпечення земельної реформи, приватизації земель, удосконалення земельного законодавства тощо.

Вчений є співавтором першого в Україні підручника з аграрного права6, академічного курсу земельного права України7, науково-практичний коментар до ЗК 2003 р.8

Особливо слід відзначити одну з останніх його праць навчально-практичний посібник "Правові засади земельної реформи і


приватизації земель в Україні"1, в якому зібрані різночасові наукові доробки автора щодо різних аспектів реформування земельних правовідносин в Україні.

Істотне значення для подальшого розвитку науки аграрного права України та вдосконалення земельного й аграрного законодавства мають наукові дослідження В. І. Андрейцева правових проблем приватизації земель в Україні, права власності на землю та інші природні ресурси. Автор уперше в аграрно-правовій науці грунтовно дослідив особливості реформування земельних правовідносин з точки зору додержання екологічних вимог, зокрема норм і нормативів екологічної безпеки.

Праці В. І. Андрейцева присвячені також проблемам реформування юридичної науки та освіти в Україні. Як зазначається в літературі, "вчений зробив значний особистий внесок у розвиток правової науки та її організацію"2.

Вагомий внесок у становлення та розвиток теорії аграрного права України зробила також доктор юридичних наук, професор H. І. Титова, яка є автором понад 200 наукових праць, з яких 6 індивідуальних монографій, 2 розділи в колективній монографії, 2 розділи в підручнику, рецензування 3 підручників (із сільськогосподарського та аграрного права України).

Наукові дослідження H. І. Титової мали істотне значення для становлення та розвитку науки правової охорони природи України (згодом науки екологічного права). Зокрема, вчена є авторкою першого в Україні навчального посібника "Правова охорона природи Української PCP" (1965 p.)3. 1973 p. вона підготувала монографію "Відповідальність за порушення законодавства про охорону природи"4, якою було покладено початок подальшим дослідженням питань екологічної відповідальності у правовій науці та започатковано "Львівську наукову школу" в цій галузі.

Починаючи з 70-х pp. і донині вчена у монографічній та інших наукових формах послідовно досліджує теоретичні проблеми аграрного права. Зокрема, H. І. Титова розробила загальні теоретичні положення про сутність аграрного права як комплексної, інтегрованої та спеціалізованої галузі права; поняття аграрного законодавства та його співвідношення з аграрним правом; роль земельних і трудових відносин (у їх взаємозв'язку) як основоположних суспільних відносин у системі аграрних відносин; значення уніфікованих комплексних спеціалізованих правових інститутів для формування аграрного права на прикладі інституту матеріальної відповідальності.

Вчена 1978 р. опублікувала одну з перших в Україні монографій з теорії аграрного права "Материальная ответственность работников сельскохозяйственных предприятий"', в якій на матеріалах інститутів матеріальної відповідальності за колгоспним і трудовим законодавством з'ясувала загальні та специфічні особливості аграрного права не лише як комплексної та інтегрованої, але й як спеціалізованої галузі в системі права, розкрила фактори її формування та розвитку, сформулювала основні теоретичні поняття, структуру, зміст. Фактично авторка вперше виробила теоретичний підхід до поняття аграрного права через систему уніфікованих правових інститутів.

У монографії "Продовольственная проблема: земля, труд (правовые аспекты)"2 Н. І. Титова обгрунтувала розуміння предмета, змісту та процесу формування галузі аграрного права, з'ясувала структуру та предметну специфіку аграрних відносин.

Нині вона розробляє теорію сучасного аграрного законодавства України, його основні принципи та конституційні засади, шляхи і напрями розвитку та вдосконалення, в тому числі й подальшої кодифікації.

Особливе значення мають наукові праці Н. І. Титової, де вона досліджує новий правовий інститут аграрного права України фермерського господарства. Вчена є автором 2 монографій, присвячених правовому статусу фермерських господарств "Фермер і закон" (1996 р.)3, "Фермерство в Україні: основні правові засади. Питання та відповіді" (1998 р.)\ в яких на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування нею визначено поняття фермерського господарства, сформульовано його юридичні ознаки як специфічного аграрного суб'єкта, проаналізовано його правовий статус.

Поряд із дослідженням правових проблем розвитку фермерства в Україні, авторка також з'ясовує правове становище інших аграрних суб'єктів, зокрема сільськогосподарських кооперативів, обґрунтовує потребу чіткого законодавчого закріплення прав членів цих структур. Н. І. Титова досліджує також соціальний статус селянства та проблеми правового забезпечення його прав, чим започатковує новий напрям наукових розробок у системі аграрно-правової науки.

Значну увагу вона приділяє правовим проблемам розвитку земельного законодавства. Вчена аналізує особливості земель як специфічного об'єкта правової регламентації і на цій підставі робить висновок про необхідність розуміння права власності на землі сіль-


ськогосподарського призначення як особливої й самостійної юридичної категорії1. У ході розробки нового ЗК вона сформулювала принципові засади основного кодифікованого акта земельного законодавства, розкрила його структуру, зміст та межі правового регулювання2, а згодом проаналізувала позитивні та негативні риси прийнятого 2001 р. ЗК3.

Н. І. Титова є співавторкою практикуму з аграрного права України (2001 р.)4. 2001 р. вона видала бібліографію з аграрного та земельного права України5.

Вагомий внесок у розвиток науки аграрного права зробив член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор О. О. Погрібний, який є автором понад 140 наукових праць, з них 17 — індивідуальні та колективні монографії; співавтором 10 підручників, а також понад 30 навчально-методичних робіт. Напрямами наукової діяльності вченого є земельне, аграрне, екологічне та кооперативне право.

У монографічній та інших формах він досліджує правовий статус нових суб'єктів аграрних відносин фермерських господарств6. О. О. Погрібний є автором першої в Україні монографії, присвяченої правовим проблемам функціонування фермерських господарств, — "Селянські господарства і оренда (організаційно-правові питання)" (1992 р.)7, в якій він дослідив правові питання створення фермерських господарств, основи землеволодіння й землекористування громадян, що займаються селянським господарством, власності цих господарств. Цією самою монографією фактично започатковано важливий напрям теоретичних досліджень нового правового інституту сільськогосподарської оренди.

Нині, поряд із дослідженням згаданих проблем, учений вивчає також правові питання права власності та організаційно-правових форм господарської діяльності в АПК, правові основи управління агропромисловим комплексом та аграрними підприємствами, питання юридичної відповідальності за порушення аграрного законодавства, реформування земельних відносин тощо.

Професор О. О. Погрібний зробив значний внесок у розвиток науки аграрного права України, взявши участь у підготовці підручників з аграрного1 та земельного права2. 2000 р. у Харкові за його редакцією видано 2 навчальні посібники — "Аграрное, земельное и экологическое право Украины", які містять загальні та особливі частини трьох навчальних дисциплін3.

Вчений є одним з авторів науково-практичних коментарів ЗК, виданих у Харкові (2002 р.)4 та Києві (2003 р.)5. За його редакцією 2000 р. було видано книгу із земельного законодавства України (Одеса), а в 2001 та 2002 рр. підручник із земельного права України (російською та українською мовами)6.

Доктор юридичних наук, професор Ц. В. Бичкова (Боцян) послідовно досліджує правові проблеми розвитку аграрного сектора економіки.

Велике значення мають її праці з проблем розвитку колгоспного законодавства, зокрема монографія "Нове в статутах сільськогосподарських артілей"7, яка вийшла друком ще 1958 р. 1966 р. Ц. В. Бичкова у співавторстві з В. Л. Мунтяном підготувала монографію, присвячену правовому регулюванню водних відносин8.

Згодом вчена, поряд із деякими питаннями теорії аграрного права, розробляє конкретні правові інститути аграрного права, вивчає актуальні питання взаємовідносин колгоспів і державних підприємств, виробничо-господарське кооперування в сільському господарстві9 та АПК.

Вона грунтовно проаналізувала договірні відносини між сільським господарством і промисловістю10 Зокрема, у монографії "Договор в производственно-экономических связях между сельским хозяйством и промышленностью". Ц. В. Бичкова з'ясувала правові питання сільськогосподарської спеціалізації цивільно-правових договорів та їх нормативно-правового забезпечення, виділила основні особливості договорів із реалізації сільськогосподарської


продукції, матеріально-технічного забезпечення та виробничо-технічного обслуговування сільськогосподарських підприємств тощо1.

Нині вчена досліджує правові проблеми співвідношення цивільного та аграрного законодавств. При цьому вона доводить потребу правового регулювання сільськогосподарської діяльності за допомогою спеціалізованих правових інститутів аграрного права.

Актуальними є дослідження Ц. В. Бичкової інституту права власності, зокрема в аграрному секторі економіки. Важливим аспектом її наукової діяльності є аналіз проблем державного регулювання сільського господарства. Поряд з іншими авторами вона послідовно обстоює позицію щодо необхідності державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників.

Ц. В. Бичкова зробила також значний внесок у розвиток сучасної аграрно-правової науки в частині дослідження проблем законодавчого забезпечення ефективної діяльності державних і колективних сільськогосподарських підприємств, реалізації сільськогосподарської продукції, зовнішньоекономічної діяльності аграрних суб'єктів, розв'язання продовольчої проблеми в країні тощо.

Вчена є співавторкою першого в Україні підручника з аграрного права2.

Доктор юридичних наук, професор В. С. Шелестов досліджує окремі інститути колгоспного та аграрного права. Поряд з цим учений аналізує загальнотеоретичні проблеми аграрного права як галузі права.

Зокрема, В. С. Шелестов у своїх працях розглядає аграрне право як самостійну галузь права, досліджує його предмет та метод, формулює основні поняття тощо3. Вчений сформулював також головні напрями розвитку та вдосконалення аграрного законодавства.

За його участю 1981 р. видано підручник із земельного права4. В. С. Шелестов також є співавтором першого в Україні підручника з аграрного права, в якому він з'ясовує особливості реорганізації та ліквідації аграрних суб'єктів, правове регулювання виробничо-господарської та фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств5.

Доктор юридичних наук, професор І. О. Середа зробив значний внесок у розвиток науки колгоспного права і тим самим сприяв створенню фундаментальної теоретичної бази для подальшого розвитку аграрно-правових досліджень в Україні. Вчений дослідив суб'єктивні права та обов'язки членів колгоспу, правові засоби захисту прав членів колгоспу тощо. І. О. Середа розробив також правові засади аграрного землекористування.

1974 р. він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук на тему: "Теоретические проблемы субъективных прав и обязанностей членов колхоза в условиях развитого социализма"1, в якій, на основі з'ясування суті та юридичної природи членських відносин у колгоспах, здійснив комплексне, систематизоване дослідження суб'єктивних прав та обов'язків членів колгоспу. Наукові висновки вченого із згаданих питань викладені також у монографії "Права і обов'язки членів колгоспу" (1974 р.)2, які є актуальними і для сучасної науки аграрного права України.

1. О. Середа є співавтором першого в Україні підручника з аграрного права (1996 р.)3.

Доктор юридичних наук, професор 3. А. Павлович був відомим ученим-правознавцем. Він — автор понад 120 наукових праць, у тому числі 3 індивідуальних монографій, підручників, книг, довідників, 5 брошур, які є значним внеском у розвиток юридичної науки. Його праці присвячені дослідженню фундаментальних засад аграрного й адміністративного права, державного управління, зокрема управлінню агропромисловим комплексом.

Автор досліджував переважно проблеми розвитку агропромислового комплексу та його правового забезпечення, питання матеріальної відповідальності в колгоспному праві, організаційно-правові проблеми керівництва сільським господарством та виробничо-господарськими зв'язками в АПК, а згодом державно-правового регулювання сільського господарства.

На дисертаційному рівні вчений вперше в аграрно-правовій науці дослідив теоретичні та практичні проблеми вдосконалення управління агропромисловим комплексом (1989 р.)4. Згадані проблеми були також з'ясовані автором у монографічній формі (1984 р.)5, де ним були поставлені та вирішені організаційно-правові питання удосконалення діяльності органів державної влади і управління, органів господарського управління у сфері АПК, підвищення ефективності правового регулювання їх функціонування.

3. А. Павлович висловив думку про формування агропромислового законодавства та доцільність його кодифікації у формі закону "Про агропромисловий комплекс країни"6. Цю ідею він докладно

розвинув у подальших працях, зокрема в колективній монографії "Аграрне законодавство України: проблеми ефективності" (1998 р.)1.

3. А. Павлович був також співавтором першого в Україні підручника з аграрного права, в якому він розкрив питання державного регулювання сільського господарства2.

Член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор В. К. Попов спочатку досліджував проблеми цивільного права, згодом земельного та екологічного права. Багато уваги він приділяє питанням правового забезпечення реалізації екологічних інтересів громадян та юридичних осіб. Автор взяв участь у розробці навчальних та навчально-методичних посібників із природоресурсового та екологічного права.

Вчений на монографічному рівні всебічно проаналізував договірні відносини у сфері сільськогосподарського виробництва. У праці "Договорные отношения и эффективность сельскохозяйственного производства" він обгрунтував поняття договорів у сфері сільськогосподарського виробництва, виділив та проаналізував їх види, сформулював особливості договірних відносин в АПК тощо3. Правовому регулюванню відносин міжгосподарської кооперації присвячена його монографія "Право и материальные интересы в межхозяйственной кооперации"4.

Крім того, В. К. Попов дослідив правове становище виробничих об'єднань у сільському господарстві, питання забезпечення меліорації земель у сільському господарстві тощо.

Доктор юридичних наук, професор Ю. О. Вовк є автором численних наукових досліджень із колгоспного, земельного та екологічного права, зокрема 70 друкованих праць, з яких 2 монографії. Він є також співавтором багатьох підручників і навчальних посібників з колгоспного, земельного та екологічного права.

Вчений вперше в юридичній науці дослідив договірні відносини колгоспів з організаціями і підприємствами. У 1962 р. вийшла друком його монографія "Договорные отношения колхозов с организациями и предприятиями"5.

Значну увагу автор приділяв також аналізу колгоспних трудових правовідносин. У монографії "Колхозное трудовое правоотношение" (1972 р.)6 Ю. О. Вовк обгрунтовано довів відносну самостійність колгоспних трудових правовідносин.

Поряд із названими проблемами, вчений досліджував й інші аспекти правового регулювання суспільних відносин у сільському господарстві, а саме: актуальні проблеми права користування громадян і організацій1; правові питання оплати праці колгоспників2; проблеми матеріально-технічного постачання сільського господарства3; правові проблеми охорони навколишнього природного середовища. Зокрема, у навчальному посібнику "Советское приро-доресурсовое право и правовая охрана окружающей среды" (1986 р.)4 автор послідовно доводить самостійне існування відповідної галузі права, розкриває її особливості та зміст.

Кандидат юридичних наук, професор І. А. Дмитренко у 1960 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Правове регулювання оплати праці в колгоспах на новому етапі розвитку колгоспного ладу"5.

Науковими інтересами вченого є екологічне, земельне та аграрне право. В його доробку 107 наукових праць, з яких 7 монографій, 5 навчальних посібників, 3 розділи у складі авторських колективів інших наукових видань. 2001 р. І. А. Дмитренко видав підручник з екологічного права України6.

Він розробляє й правові інститути колгоспного права, зокрема правове забезпечення діяльності колгоспів, їх соціально-економічного розвитку, правові питання охорони майнових, земельних прав колгоспів тощо. Велику увагу автор приділяє також проблемам правової охорони земель.

Одна з нових його монографій присвячена дослідженню законодавчих основ земельних відносин (1993 р.)7, в якій вчений аналізує процес розвитку земельного законодавства України, його ефективності, дає конкретні пропозиції щодо його вдосконалення.

Вагомий внесок у розвиток науки колгоспного права зробив доктор юридичних наук, професор В. В. Долежан. Учений, зокрема, захистив кандидатську дисертацію на тему: "Договорные отношения колхозов (на материалах Украинской ССР)" (1973 р.)8

Згодом розглянув правові питання прокурорського нагляду за виконанням законів у сільському господарстві9. В. В. Долежан є також співавтором однойменного навчального посібника10.


Ним написано понад 100 наукових праць, з яких 2 монографії, 12 навчальних посібників, 2 науково-практичних коментарі (у складі авторських колективів), 6 методичних рекомендацій, статті та тези виступів на наукових конференціях. З питань, які безпосередньо чи опосередковано стосуються аграрного права, вчений опублікував впродовж 1966-1989 рр. 19 статей в юридичних журналах, 3 — в газетах.

Значним внеском у розвиток науки аграрного права України є науковий доробок доктора юридичних наук, професора А. М. Ста-тівки в частині дослідження теоретичних проблем правового регулювання договірних відносин у системі АПК України.

1990 р. вчений захистив кандидатську дисертацію на тему: "Договор на выращивание в личных подсобных хозяйствах колхозников скота и птицы, принадлежащих колхозу"1.

1997 р. автор підготував індивідуальну монографію "Договоры в агропромышленном комплексе Украины в условиях рынка"2, а 1998 р. А. М. Статівка захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук на цю ж тему3.

У названих працях учений обгрунтував положення про те, що договір в умовах ринку в системі АПК є об'єктивно необхідною формою економічних зв'язків між його суб'єктами, сформулював загальне поняття такого договору, розкрив його зміст та специфічні риси, а також довів закономірність того, що в системі АПК ринкові відносини визначають виникнення нових видів договорів, які раніше не мали широкого застосування (попередній договір, договір про зовнішньоекономічний обіг, договір на рекламні послуги) тощо.

Крім зазначених праць, А. М. Статівка підготував понад 30 статей та публікацій, в яких дослідив окремі аспекти договірних відносин у сфері агропромислового комплексу в сучасних умовах, зокрема з'ясував поняття та види правових гарантій суб'єктів договірних відносин в системі АПК, проблеми договірної свободи в АПК, особливості окремих видів договорів аграрних суб'єктів, проблеми державного регулювання АПК тощо. Учений послідовно досліджує правове становище особистих селянських господарств громадян. Він є також співавтором навчального посібника "Аграрне право", виданого в Харкові (1997 р.)4.

1 Див.: Стативка А. Н. Договор на выращивание в личных подсобных хозяйствах колхозников скота и птицы, принадлежащих колхозу: Автореф. — М., 1990. — 24 с.

2 Див.: Стативка А. Н. Договоры в агропромышленном комплексе Украины в условиях рынка. — Харьков, 1997. — 239 с.

' Див.: Статівка А. М. Договори в системі агропромислового комплексу України в умовах ринкових відносин: Автореф. Харків, 1998. — 32 с.

4 Див.: Аграрне право: Навч. посібник / За ред. В. П. Жушмана. Харків, 1997. — 230 с.

5 Див.: Шульга М. В. Возникновение и прекращение права пользования землями сельских населенных пунктов: Автореф. — М., 1981. — 20 с.

Доктор юридичних наук, професор М. В. Шульга захистив кандидатську дисертацію, присвячену проблемам удосконалення земельного законодавства (1981 р.)5.

У дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук та в своїх монографіях вчений всебічно дослідив сучасні проблеми правового регулювання земельних відносин у ринкових умовах (1998 р.)1. Автор уперше комплексно розглянув актуальні теоретичні проблеми правового регулювання земельних відносин у період утворення самостійної Української держави, формування й розвитку ринкових відносин, проведення земельної реформи з урахуванням екологічного стану в країні. У своїй дисертації він обгрунтував соціально-еколого-економічну сутність землі як об'єкта земельних відносин, необхідність формування інституту правових гарантій земельних прав та новий підхід до кодифікації земельного законодавства, а також зробив інші важливі висновки.

У монографії "Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях"(1998 р.)2, вчений, розглядаючи землю як елемент єдиної екосистеми, пов'язаний з іншими об'єктами природи, докладно аналізує правові форми власності на землю, організаційно-правові форми використання земель, правові гарантії земельних прав тощо.

М. В. Шульга є співавтором підручника із земельного права (2001 р.)3 та коментарів до ЗК (2002 і 2003 рр.)4.

Доктор юридичних наук, професор А. М. Запорожець, поряд з проблемами господарського права, досліджує також правові питання регулювання аграрних відносин в Україні.

Учений є автором близько 140 публікацій, 3 монографій, взяв участь у підготовці 4 колективних підручників. Зокрема, він є співавтором підручника із земельного права (1981 р.)5, першого українського підручника з аграрного права6. Вагомим внеском у розвиток української земельно-правової науки є підготовка та видання вченим навчального посібника з аграрного права (1997 р.)7.

Член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор А. П. Гетьман 1995 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук на тему: "Еколого-процесуальна правова теорія: проблеми становлення і розвитку"8.

Вчений є автором понад 80 праць з питань земельного, екологічного та природоресурсового права, серед них монографія "Процессуальные нормы и отношения в экологическом праве"1, навчальні посібники "Екологічне право України", "Процесуальні питання в природоресурсовому праві", "Вступ до теорії еколого-процесуального права України".

Особливо важливе значення для розвитку наукн аграрного права України мають його дослідження з питань охорони навколишнього природного середовища у сільському господарстві.

А. П. Гетьман є співавтором коментарів до ЗК, виданих у Харкові (2002 р.)2 та Києві (2003 р.)3

Доктор юридичних наук, професор Н. Р. Малишева — авторка понад 160 наукових праць, з яких 3 — індивідуальні монографії, 13 розділів у колективних монографіях, 6 брошур і довідників. Учена грунтовно дослідила економіко-правові питання екології, проблеми державного управління охороною навколишнього природного середовища, питання охорони довкілля від шумових впливів, а також з'ясувала правові питання охорони навколишнього природного середовища від забруднення отрутохімікатами і мінеральними добривами, що застосовуються в сільському та лісовому господарствах.

Істотне значення мають наукові дослідження Н. Р. Малишевої сучасних проблем гармонізації екологічного законодавства в Європі (1996 р.)4. Вчена брала також участь у підготовці підручника із земельного права (2001 р.)5 та науково-практичного коментарю до ЗК (2003 р.)6

Велику цінність для науки екологічного та аграрного права мають дослідження доктора юридичних наук С. М. Кравченко. Ще 1977 р. вчена захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Имущественная ответственность за причинение вреда природным объектам"7, а 1991 р. — докторську дисертацію на тему "Реализация права в охране окружающей среды (социально-психологические условия)"8.

Вона є авторкою понад 120 наукових праць, з яких 6 монографій, 8 навчальних посібників, розділи у 4 підручниках, інших наукових виданнях.

У своїх працях С. М. Кравченко грунтовно проаналізувала правові проблеми охорони довкілля, зокрема питання майнової та матеріальної відповідальності за порушення природоохоронного законодавства, правові питання реалізації екологічного законодавства, соціально-психологічні аспекти правової охорони природи тощо.

В. П. Цемко у монографії "Право сільськогосподарського використання землі в Українській PCP"1 розглядає економіко-правові проблеми, принципи права сільськогосподарського використання земель. Автор досліджує також проблеми відшкодування збитків при вилученні земель для державних і громадських потреб2, еколо-го-економічні аспекти охорони фунтів3 тощо. У 1992 р. вчений захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук на тему: "Эколого-экономическая эффективность охраны земельных ресурсов Украины"4.

В Україні працює велика група науковців у галузі аграрного права -— кандидатів юридичних наук.

Кандидат юридичних наук, доцент Л. В. Бориславський є автором понад 70 наукових праць, з яких 15 — розділи у підручниках і посібниках, 35 статей тощо. 1974 р. вчений захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Ответственность за порчу земель сельскохозяйственного назначения"5, присвячену комплексному дослідженню всіх видів юридичної відповідальності за правопорушення, пов'язані зі псуванням земель сільськогосподарського призначення. У своїй праці він дав загальну характеристику законодавства про охорону земель сільськогосподарського призначення, сформулював поняття правової охорони таких земель. Автор визначив також поняття та види псування земель сільськогосподарського призначення, виділив критерії і специфічні риси такого псування. На основі проведеного дослідження Л. В. Бориславський вніс обгрунтовані пропозиції щодо вдосконалення земельного законодавства про охорону земель від псування, які мають значення й нині.

Кандидат юридичних наук, доцент С. Ф. Василюк, який є представником львівської наукової школи, на дисертаційному рівні дослі-


див проблеми правового регулювання внутрішнього розпорядку в колгоспах1, а також інші аспекти правового регулювання трудових відносин у сільському господарстві. Вчений є автором понад 55 наукових праць, з яких 1 монографія, 2 брошури, 5 навчальних посібників.

С. Ф. Василюк узяв участь у підготовці першого українського підручника з аграрного права2.

Кандидат юридичних наук, доцент В. В. Янчук був автором понад 75 наукових праць, у тому числі монографій, наукових коментарів, юридичних довідників, навчальних посібників, збірників актів законодавства, співавтором підручника "Кооперативне право".

У 1983 р. учений захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Правовой режим пахотных угодий (на материалах Украинской ССР)"3. Він вперше в аграрно-правовій науці зробив теоретичний аналіз правового режиму орних земель.

В. В. Янчук дослідив широке коло питань, зокрема щодо правової охорони земель сільськогосподарського призначення (1987 р.)\ правового забезпечення впровадження інтенсивних технологій в рослинництво (1990 р.)5 тощо. Важливе значення мають також його праці з проблем сучасного аграрного та земельного законодавства України6. Вчений співавтор першого в Україні підручника з аграрного права7.

Кандидат юридичних наук, доцент І. М. Миронець 1955 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: "Договор контрактации в советском праве"8. Це була перша наукова розробка договірних відносин з контрактації сільськогосподарської продукції в післявоєнний період. Він є автором понад 100 наукових праць, виконаних індивідуально та у співавторстві, серед яких підручник, навчальні посібники, брошури, розділи в колективних наукових працях, збірники законодавчих актів, статті в періодичних виданнях.

Значний внесок у розвиток науки аграрного права України зробив кандидат юридичних наук, доцент В. В. Носік. Учений є автором понад 60 наукових і науково-методичних праць, з яких 3 розділи підручника "Аграрне право України", посібник з правових питань кооперації, довідники з питань проведення земельних аукціонів та тендерів в Україні, статті з питань аграрного, земельного, кооперативного права, навчально-методичні посібники з курсу аграрного та земельного права.

Поряд із дослідженням загальнотеоретичних проблем аграрного права України автор аналізує також окремі правові інститути цієї галузі. Зокрема, у кандидатській дисертації на тему: "Правовое регулирование рационального использования земель сельскохозяйственных предприятий агропромышленного комплекса (на материалах Украинской ССР)" (1986 р.)1 він дослідив правові засади сільськогосподарського землекористування.

Нині вчений досліджує проблеми правового забезпечення інститутів аграрної та земельної реформ, права власності на землю, в тому числі правові засади формування ринку землі, паювання земель, інші аспекти правового регулювання земельних відносин.

В. В. Носік (у співавторстві) вперше грунтовно дослідив проблемні та складні питання юридичної природи права на земельну частку (пай), підстави виникнення та припинення такого суб'єктивного права тощо2. Він є автором практичного довідника "Право власності на землю в Україні" (1992 р.)3, співавтором навчального посібника "Право власності в Україні" (2000 р.)4 та практичного посібника "Придбання земельних ділянок несільськогосподарсько-го призначення" (2002 р.)5.

Вчений брав також участь у підготовці підручника з аграрного права6 та коментарів до ЗК7.

Проблеми сільськогосподарської кооперації у дисертаційній та монографічній формах проаналізував кандидат юридичних наук, доцент В. І. Федорович8. Учений провів всебічний комплексний аналіз правових засад створення, реорганізації та ліквідації сільськогосподарських кооперативів в Україні, дослідив теоретичні основи сільськогосподарської кооперації, виділив основні етапи її розвитку тощо. Аналізуючи правові умови створення та організації сільськогосподарських кооперативів автор обгрунтував юридичні та специфічні ознаки сільськогосподарського кооперативу, сформу-

62

 63


лював визначення його поняття, вирізнив загальні та спеціальні організаційно-правові умови створення сільськогосподарських кооперативів тощо. Велику увагу він також приділив проблемам правового забезпечення еволюції відносин власності на землю в Україні1.

Кандидат юридичних наук, доцент П. Ф. Кулинич у 1985 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: "Правовое обеспечение рационального использования мелиорированных земель (на материалах Украинской ССР)"2, в якій вперше в українській юридичній науці розглянув комплекс правових питань, пов'язаних із використанням меліорованих земель у сільськогосподарському виробництві з позицій не тільки земельного, а й водного, цивільного та інших галузей права. Питанням правового забезпечення раціонального використання меліорованих земель присвячена і монографія автора "Рациональное использование мелиорированных земель (вопросы правового обеспечения)" (1987 р.)3. Вчений дослідив також теоретичні та практичні проблеми правової охорони родючих фунтів.

Нині він є автором понад 70 наукових публікацій з проблем земельного, аграрного, екологічного та цивільного права, серед яких розділи в 10 колективних монографіях, остання з них "Аграрне законодавство України: проблеми ефективності" (1998 р.)4. За редакцією В. І. Семчика та П. Ф. Кулинича в Києві 2001 р. видано підручник із земельного права України5.

Слід відзначити вагомий внесок П. Ф. Кулинича в розробку правових інститутів земельної реформи, права приватної власності на землю, участь у підготовці проекту нового ЗК6. Вчений також є співавтором коментарів до ЗК, виданих у Харкові (2002 р.)1 та Києві (2003 р.)1.

Проблеми правового забезпечення та розвитку окремих інститутів аграрного, земельного та екологічного права послідовно досліджує кандидат юридичних наук, доцент І. І. Каракаш. Він є автором понад 60 наукових праць із згаданих проблем, зокрема розділів підручника "Основи держави та права", навчального посібника "Кооперативне право", підручника "Екологічне право України". У 1979 р. вчений захистив кандидатську дисертацію на тему: "Теоретические вопросы правового регулирования обязанностей членов колхозов"3, у якій вперше в українській науці колгоспного права здійснив комплексний та системний аналіз основних питань правового регулювання обов'язків членів колгоспів.

Крім того, вчений розглянув правові питання стягнення шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, особам, що працюють в колгоспі, дисциплінарної та адміністративної відповідальності посадових осіб колгоспів тощо.

Нині напрямами наукової діяльності автора є аналіз теоретичних проблем права власності на природні ресурси; правове забезпечення земельної реформи; регіональні проблеми екології та їх подолання тощо. Він, зокрема, дослідив проблемні питання реформування відносин земельної власності, реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств тощо.

Вчений є співавтором навчального посібника з аграрного, земельного та екологічного права (2000 р.)4 та співавтором курсу лекцій "Экологическое право Украины"5, виданого у 2001 р. за його редакцією.

За редакцією І. І. Каракаша та О. О. Погрібного у 2001 р. видано підручник із земельного права6. Вчений також є співавтором коментарю до ЗК, що вийшов друком 2002 р. у Харкові7.

Актуальні проблеми інституту права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення досліджує В. К. Гуревський (1999-2000 рр.)8. Зокрема, вчений у своїх працях здійснив історикоправовий аналіз існування права приватної власності на землю на території української держави, визначив поняття права приватної власності громадян на землю, дав характеристику об'єкта та суб'єктів цього права, обгрунтував необхідність реформування системи реєстрації прав на землю, сформулював рекомендації щодо вдосконалення земельного законодавства та практики його застосування тощо.

Він також є співавтором навчального посібника з аграрного, земельного та екологічного права (2000 р.)1, 2 коментарів до ЗК (2002-2003 рр.)2.

В. П. Жушман поряд із проблемами цивільного, господарського права досліджує також окремі правові інститути аграрного права. Вчений є автором понад 50 наукових праць, з них 7 — навчальні посібники. Особливо слід відзначити науковий внесок автора в підготовку та видання навчального посібника з аграрного права України (1997 р.)3. У 2003 р. побачив світ його навчально-практичний посібник "Аграрне право та законодавство України"4.

У дисертаційній формі права громадян на землю в сільській місцевості комплексно дослідила О. М. Вовк (1997 р.)5. При цьому вчена вирізняє окремі особливості таких прав, класифікує їх та вносить пропозиції щодо вдосконалення чинного земельного законодавства. Важливим є зроблене нею розмежування прав власників земельних ділянок і землекористувачів та її науковий висновок про потребу їх роздільного регулювання в ЗК.

О. І. Заєць 1999 р. захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Правові аспекти земельної реформи в Україні"6. У цій роботі вона сформулювала поняття земельної реформи, обгрунтувала її мету, провела наукову класифікацію правовідносин у сфері земельної реформи тощо. Важливе практичне значення мають пропозиції вченої щодо розширення змісту нового кодифікованого акта земельного законодавства в частині включення до нього розділу "Правове забезпечення земельної реформи".

Правове забезпечення охорони та раціонального використання земель в сільському господарстві досліджує також Д. А. Суржан. Автор, зокрема в дисертаційній формі, з'ясував правові питання правового захисту земель сільськогосподарського призначення (1979 р.)'.

Ґрунтовне комплексне дослідження оренди земель сільськогосподарського призначення в нових соціально-економічних умовах у дисертаційній формі здійснила Н. В. Ільницька2. На основі аналізу історії розвитку оренди земель на території Української держави, чинного законодавства України в галузі регулювання земельних орендних відносин та наукового доробку представників економічної та юридичної науки з проблем оренди земель автор з'ясувала специфічні ознаки земель сільськогосподарського призначення, поняття та особливості їх оренди, розкрила сутність та особливості оренди земельних паїв, обгрунтувала важливе теоретичне положення про земельно-правову природу договору оренди земель сільськогосподарського призначення, внесла важливі пропозиції щодо вдосконалення чинного земельного законодавства тощо.

Правові засади оренди земель розробляє також кандидат юридичних наук І. Будзилович. Автор, зокрема, докладно проаналізував істо-рико-правові витоки оренди земель в Україні3. Поряд із цим учений досліджує проблеми правового забезпечення земельної та аграрної реформ в Україні, співвідношення між згаданими реформами, перспективи вдосконалення чинного земельного законодавства4 тощо.

Т. П. Проценко, яка є автором близько 20 наукових праць, 1996 р. захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств"5, у якій вперше в українській науці аграрного права комплексно дослідила зміст правового режиму майна фермерських господарств, права власності, інших майнових прав громадян, котрі провадять фермерське господарство. Аналізу проблемних аспектів сучасного законодавчого забезпечення майнових відносин у фермерських господарствах та напрямів його удосконалення присвячена й монографія вченої (2000 р.)6 та інші роботи. Авторка всебічно дослідила також конституційні засади розвитку фермерських господарств7, правові проблеми сільськогосподарських кооперативів тощо.

М. Я. Ващишин на дисертаційному рівні всебічно проаналізував земельні правовідносини у фермерських господарствах1. Вчений обгрунтував значення земельних правовідносин у системі всіх фермерських правовідносин як визначальних і базових, сформулював їх поняття та види. Крім того, він з'ясував поняття і правовий статус суб'єкта права на одержання й використання земельної ділянки у фермерському господарстві, розглянув юридичну процедуру отримання земельних ділянок, правові форми використання земель у фермерських господарствах тощо. Важливе наукове значення має також комплексне дослідження земельних прав та обов'язків осіб, які ведуть це господарство, та конкретні пропозиції, зроблені М.Я. Ващишиним, щодо вдосконалення їх законодавчої регламентації.

Л. В. Логуш провела оригінальне панорамне дослідження правових засад фермерства у США, здійснила порівняльно-правовий аналіз фермерського законодавства США і України, на основі якого внесено конкретні пропозиції щодо розвитку загального та спеціального законодавств України у цій сфері2. Вчена є також авторкою 5 публікацій з питань правового забезпечення розвитку фермерства в Україні та США.

Правове регулювання створення та діяльності фермерських господарств дослідила у своїй кандидатській дисертації М. С. Долин-ська3. Вона проаналізувала процес створення фермерських господарств, з'ясувала етапи та особливості цього процесу тощо. При цьому правовий інститут фермерства аналізується з позицій врахування певного історичного досвіду України щодо існування приватних сімейних господарств на селі.

Правове становище сільськогосподарських кооперативів аналізує О. М. Сонін. Автор на дисертаційному рівні визначив проблемні аспекти виникнення, реорганізації та ліквідації сільськогосподарських кооперативів4. Він також грунтовно дослідив питання класифікації сільськогосподарських кооперативів за різними критеріями, правові проблеми майнових відносин у зазначених аграрних структурах тощо.

О. А. Поліводський у дисертаційній та інших формах з'ясував проблеми правового регулювання реалізації сільськогосподарської продукції5. У своїх працях автор приділяє увагу сучасним проблемам еволюції відносин власності в Україні. Вчений є співавтором колективних монографій "Аграрне законодавство України: проблеми ефективності" (1998 р.)1 та "Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві" (2001 р.)2, а також науково-практичного коментарю до ЗК, виданого в Києві 2003 р.3

Т. Г. Ковальчук — автор більш як 10 наукових праць, серед яких тези конференцій, наукові статті, 3 розділи в різних наукових виданнях. Напрямами наукової діяльності є екологічне, земельне та аграрне право. Зокрема, вчена досліджує правові аспекти збереження і родючості фунтів, охорони земель, проблеми законодавчого регулювання приватизації земель тощо4. Т- Г. Ковальчук також взяла участь у підготовці науково-практичного коментарю до ЗК5.

Кандидат юридичних наук Т. О. Коваленко на дисертаційному рівні здійснила комплексний аналіз правових аспектів реструктуризації недержавних сільськогосподарських підприємств (2002 р.)6. При цьому значну увагу вчена приділила питанням реформування земельних правовідносин. Важливе значення мають висновки авторки щодо вдосконалення земельного законодавства України з метою належного правового регулювання реформування відносин власності на землю у процесі реструктуризації недержавних сільськогосподарських підприємств. Вчена сформулювала наукові визначення понять: "земельна частка (пай)", "право на земельну частку (пай)" тощо.

Вона також грунтовно досліджує правові проблеми паювання земель, зокрема питання реалізації права на земельну частку (пай), захисту права на земельну частку (пай) та ін.

Правові проблеми сільськогосподарських кооперативів в умовах ринкової економіки в дисертаційній формі дослідив В. Ю. Уркевич (2001 р.)7.

Кандидат юридичних наук, доцент М. А. Мацько всебічно проаналізував проблеми правового становища підсобних виробництв і промислів у сільському господарстві8. Нині основними напрямами наукової діяльності вченого є кооперативне право, правове становище сільськогосподарської кооперації, договірні відносини коопера


тивів із господарюючими суб'єктами АПК; аграрне право тощо. Вчений є автором понад 80 наукових праць, з яких 1 книга, 2 розділи підручника, розділи довідково-методичних посібників, індивідуальних статей і наукових повідомлень. М. А. Мацько один із співавторів першого в Україні підручника з кооперативного права, в якому він з'ясував співвідношення аграрного та кооперативного права, правове становище сільськогосподарських кооперативів тощо1.

3. Ф. Самчук 1994 р. захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Юридичне обслуговування сільськогосподарських підприємств в умовах переходу до ринкової економіки"2, є авторкою 7 наукових статей, співавторкою навчального посібника "Аграрне право". Нині вчена аналізує правові проблеми аграрної та земельної реформ, приватизації земель тощо.

В. О. Ситник на дисертаційному рівні з'ясував основні наукові проблеми правового регулювання меліорації в Україні (1996 р.)3. Крім того, він є автором 13 наукових праць з питань правового забезпечення меліорації у ході земельної реформи, реформування аграрних, зокрема земельних відносин тощо.

Автором 45 наукових праць, у тому числі й з проблем законодавчого регулювання аграрних відносин, є В. М. Стретович. Учений глибоко дослідив питання правового регулювання колективного підряду в сільському господарстві4, демонополізації земельної власності тощо. Він також брав участь у підготовці колективної монографії "Аграрне законодавство України: проблеми ефективності" (1998 р.)5.

Кандидат юридичних наук, доцент О. П. Радчук 1993 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему: "Правове регулювання комісійної торгівлі сільськогосподарською продукцією"6. Вчений також є автором близько 10 друкованих праць. За його участю видано навчальний посібник з аграрного права 1997 р.7

І. А. Войтюк 1989 р. у дисертаційній формі дослідила питання матеріальної відповідальності членів колгоспів8. Нині вчена аналізує проблеми правового регулювання оренди земель та інші питання правового регулювання аграрних відносин.

О. В. Конишева вперше в Україні в дисертаційній формі дослідила проблеми правового забезпечення запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення1. Важливе значення мають висновки авторки щодо розмежування понять "землі", "фунти", "сільськогосподарські угіддя" тощо.

Н. С. Гавриш на дисертаційному рівні проаналізувала правові питання відповідальності за забруднення та засмічення фунтів в Україні2.

А. Бейкун докладно дослідив організаційно-правові питання державного регулювання афопромислового комплексу3. Вчений також аналізує проблеми сучасного правового забезпечення земельної та афарної реформ в Україні, розвитку афарного законодавства, його кодифікації тощо.

Конституційні засади забезпечення екологічної безпеки в сільському господарстві та проблеми правового забезпечення виробництва екологічно чистої продукції в АПК усебічно розглянув І. Бакай4.

Організаційно-правові питання управління матеріально-технічним забезпеченням сільського господарства в дисертаційній та мо-нофафічній формах з'ясував В. П. Нафебельний5. Учений опублікував близько 200 наукових праць, взяв участь у розробці багатьох законопроектів. Нині автор, поряд з іншими питаннями, досліджує правові аспекти реформування афарного сектора економіки.

Представниками української афарно-правової науки сьогодні розроблено широке коло питань правового регулювання афарного сектора економіки, зокрема загальнотеоретичні засади афарного права як галузі права, галузі законодавства, науки та навчальної дисципліни, а також науково-правові проблеми розвитку окремих аграрно-правових інститутів. Завдяки цьому нині можна з певністю говорити про науку афарного права як сформовану (але, водночас, динамічну), цілісну системну галузь знань про афарне право України, його систему, предмет та методи правового регулювання, афар-но-правові норми та правові інститути, афарне законодавство тощо.

Слід зазначити, що сучасний період розвитку афарно-правових досліджень українських учених характеризується значним розширенням кола проблем, які потребують науково-теоретичного з'ясування, виникненням нових напрямів афарно-правових наукових досліджень.

Прийняття нового ЗК та істотне розширення кола земельних відносин вимагають нових фунтовних досліджень наукою афарного права України.

Розділ З Джерела аграрного права

§ 1. Особливості джерел аграрного права

Під правом розуміють систему соціальних загальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується державою. Однією з важливих комплексних галузей є аграрне право, — система правових норм, якими регулюються аграрні відносини у сфері господарської діяльності фермерських та особистих селянських господарств, інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій з виробництва сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення, а також її переробки, зберігання й реалізації. До галузі аграрного права належить система правових норм і правових інститутів, які стосуються аграрної сфери економіки. Правові норми відображаються, матеріалізуються в певній правовій формі, яка називається "джерелами" (витоками) права. П. М. Рабінович під формою права має на увазі спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх державну обов'язковість1. Відповідно він розрізняє внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структури) і зовнішню — спосіб її об'єктивації, зовнішнього виявлення, матеріальної фіксації.

До видів зовнішніх форм (джерел) права П. М. Рабінович відносить: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт2. У сучасних умовах в аграрному праві джерела аграрного права мають форму нормативно-правових актів і нормативно-правових договорів.

До нормативно-правових актів за юридичною силою належать закони й підзаконні акти. Закон — це такий нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Підзаконні нормативно-правові акти — це такі нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до нього і для його виконання3. Характерною особливістю галузі права є наявність кодифікованих актів: законів і кодексів, в яких вміщено правові норми і інститути права, характерні для певної галузі права.

Джерела аграрного права як комплексної галузі права мають свої особливості. Так, у нормативних актах, що стосуються аграрного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відносини, так і відносини інших галузей права земельного, господарського, адміністративного, трудового та ін.

Наприклад, ЗК регулює земельні відносини. Разом з тим глави і статті ЗК, якими регулюються відносини з правового режиму земель сільськогосподарського призначення, стосуються як земельного, так і аграрного права.

Професор Г. Ю. Бистров вважає, що в російській аграрно-правовій доктрині норми основних галузей права, якими регулюються аграрні відносини, розглядаються як норми з "подвійною пропискою". Наявність таких правових норм, що відносяться водночас і до основної, і до комплексної галузей права, і є однією з особливостей джерел аграрного права як комплексної галузі права1. Акти основних галузей законодавства, якими регулюються аграрні відносини, входять до складу аграрного законодавства. До основних законів, що стосуються аграрного права, належать закони України від 14 лютого 1992 р.: "Про колективне сільськогосподарське підприємство"2, від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію"3, від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство"4, від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство"5. Аграрне право, до складу якого входять норми інших галузей права, за своїм змістом ширше, ніж аграрне законодавство, яке складається із нормативних актів, що мають одну галузеву прописку. Так, норми законів "Про фермерське господарство", "Про особисте селянське господарство", "Про сільськогосподарську кооперацію", в частині регулювання земельних відносин також належать до джерел аграрного права.

Проте джерела аграрного права як комплексної галузі права мають й інші особливості. Окремі норми аграрного законодавства належать до приватного, а деякі з них до публічного права. В аграрному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, містяться норми публічного права. Серед них можна назвати Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", в якому поряд з цивільно-правовими нормами з питань приватизації є норми, що мають адміністративний (публічний) характер6. Такими є, наприклад, статті Закону, якими визначаються пільгові умови виділення часток у державному майні для керівників і спеціалістів державних сільськогосподарських підприємств. У інших законах відчувається державний

1 Див.: Аграрное право. Учебник для вузов / Под ред. Г. Е. Бистрова и M. H. Козыря. - M., 1998. - С. 31-33.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 20. — Ст. 272.

3 Там само. - 1997. - № 39. - Ст. 261.

4 Там само. - 2003. - № 45. - Ст. 363.

5 Там само. - 2003. - № 29. - Ст. 235.

6 Там само. - 1996. - № 41. - Ст. 188.

вплив на порядок державних закупівель зерна, на виділення й продаж для сільськогосподарських товаровиробників сільськогосподарської техніки, пального, енергоносіїв та ін.

Окрему групу законів і нормативно-правових актів, в яких містяться норми приватного і публічного права, становлять акти, якими встановлюються спеціальні правила щодо стабілізації агропромислового виробництва, формування ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, заходи щодо державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, вдосконалення організаційної структури державного управління й місцевого самоврядування в АПК.

Одним із таких актів є Закон України від 4 липня 2002 р.1 "Про зерно та ринок зерна в Україні".

Важливе місце серед джерел аграрного права посідають закони України, що стосуються розвитку селекції, насінництва, племінного тваринництва, ветеринарії, меліорації земель. Нормами цих законів регулюються як приватні, так і публічні відносини в перелічених сферах аграрної діяльності.

До джерел аграрного права належать і закони, якими вирішуються питання розвитку сільськогосподарської кооперації і соціального розвитку села. Такими є, наприклад, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", а також Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.)2

Особливе значення в аграрному праві має застосування актів санкціонованої і делегованої правотворчості повноважними органами законодавчої і виконавчої влади щодо окремих суб'єктів аграрного права. Завдяки цьому забезпечується реалізація аграрного законодавства на місцевому рівні, в тому числі застосуванням реєстраційного порядку створення сільськогосподарських юридичних осіб, а також договірним регулюванням аграрних відносин. Докладніше про це йтиметься наприкінці цього розділу.

§ 2. Конституція України — правова основа джерел аграрного права

Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно закріпила правовий статус держави України, визначила основні напрями розвитку політичної і правової систем, структуру органів державної влади й органів місцевого самоврядування, основні політичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конституційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції засвідчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, — юридичною основою для формування й розвитку правової системи України.

Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першоджерелом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають Конституції. Якщо закони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Конституції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.

§ 3. Закони — основні джерела аграрного права

Викладене засвідчує, що аграрне право як галузь у системі права України має право на існування, оскільки для цього Верховною Радою України прийнята низка уніфікованих законів, які є основними для регулювання аграрних відносин. їх можна назвати системою аграрних законів.

В аграрній сфері економіки внаслідок специфіки її існування має місце багатопрофільна система господарювання, неодмінно пов'язана з використанням землі, води та інших природних ресурсів, спеціальних матеріально-технічних та енергетичних ресурсів, капіталу й людської праці. Це зумовлює існування різних підходів до організації виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки, зберігання, реалізації і споживання людьми, тваринами й іншими живими істотами. Все це вимагає інтеграції усіх галузей господарської діяльності в аграрній сфері. В організаційному плані така інтеграція відбувається шляхом створення єдиного агропромислового комплексу України. Організаційно-правове об'єднання діяльності сільського господарства, виробництва сільськогосподарської продукції (рослинництва й тваринництва), переробки сільськогосподарської продукції, її зберігання і реалізації є основою АПК і спрямоване на створення єдиного механізму функціонування аграрної сфери.

к У законодавчому плані виникла потреба у прийнятті ряду уніфікованих законів, спрямованих на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин з метою побудови цілісної органічної системи внутрішньокомплексних галузевих нормативно-правових актів, наділених єдиним правовим змістом. Уніфіковані акти аграрного законодавства є джерелом аграрного права і формою відтворення їх норм, підґрунтям яких є інтеграція регулювання аграрних відносин.

Виходячи з цих позицій, аграрні закони доцільно згрупувати за предметом регулювання окремих груп аграрних відносин, забезпечуючи при цьому їх загальну єдність і єдину спрямованість на забезпечення інтегрованої діяльності всіх елементів комплексу.

У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК:

1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову
структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаро-
виробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи нале-
жать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК:
"Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сіль-
ськогосподарську кооперацію", "Про особисте селянське госпо-
дарство", а також закони України від 10 квітня 1992 р.
1 "Про спо-
живчу кооперацію" і від 20 грудня 2001 р.
2 "Про кредитні спілки";

  1.  уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;
  2.  уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал"3, від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них"4, від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві"(в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.)5, від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.)6.

Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднанням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.

Диференційовані акти аграрного законодавства — це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.

Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні"; "Про насіння й садивний матеріал"; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" та інші.

§ 4. Підзаконпі акти в системі джерел аграрного права

а) постанови Верховної Ради України та укази Президента України

Постанови Верховної Ради України та укази Президента України в системі права посідають проміжне місце між законами України й актами вищих і центральних органів виконавчої влади.

Крім законів, Верховна Рада, відповідно до Конституції України, приймає постанови та інші акти (ст. 91 Конституції). До останніх належать, наприклад, резолюції (ст. 87), рішення (ст. 111 Конституції).

Президент України в межах повноважень, наданих йому ст. 106 Конституції, видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України, а також приймає відповідні рішення.

Особливість постанов Верховної Ради України полягає в тому, що, не будучи законами, вони є обов'язковими як для парламентських комітетів та інших органів Верховної Ради України, так і для органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування. Постанови Верховної Ради України, що стосуються аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права. До таких належить, зокрема, постанова Верховної Ради PCP від 18 грудня 1990 р. "Про зе-мельну реформу", якою всі землі України оголошені об'єктами реформи1. Постанова визначила основне завдання земельної реформи: перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковуване володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоуклданої економіки, раціонального використання й охорони земель.

До джерел аграрного права належить також постанова Верхов- t ної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі"2. Цією постановою було затверджено перелік підприємств в системі АПК, які підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України.

1 Відомості Верховної Ради Української PCP. — 1991. — № 10. — Ст. 100.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — Ст. 189.

Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та


органами місцевого самоврядування, підприємствами й організаціями, незалежно від форм власності, а також громадянами. Укази Президента видаються з питань, не врегульованих законами. Водночас із прийняттям Указу Президент України подає на розгляд Верховної Ради проект відповідного Закону. Так, 23 квітня 1997 р. видано Указ Президента України № 367/97 "Про оренду землі", яким були врегульовані відносини, що стосуються оренди земельних ділянок, зокрема із земель сільськогосподарського призначення1. 6 жовтня 1998 р. Верховна Рада України ухвалила однойменний Закон2. Із набуттям законом чинності Указ Президента України перестав діяти.

До указів Президента України з питань аграрної сфери належать: від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва"3, від 18 січня 1995 р. № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин"4, від 29 квітня 1998 р. № 389/98 "Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України"5, від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки"6, від 29 січня 2001 р. № 62/2001 "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки"7 та ін., які мають нормативний характер і регулюють широке коло аграрних відносин, є джерелами аграрного права, що відіграють важливу роль у реалізації аграрної політики України.

б) нормативні акти Кабінету Міністрів України й центральних органів виконавчої влади України як джерела аграрного права

Зауважимо, що за радянських часів постанови Уряду, міністерств і відомств були найпоширенішими джерелами аграрного (сільськогосподарського) права. Більшість відносин у сільському господарстві регулювались не законами, а підзаконними актами, до яких належали постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР, а також накази та інші нормативні акти міністерств і відомств. Незважаючи на те, що сільське господарство було найбільшою сферою суспільних відносин, наближеною до сільгоспвиробників — колгоспників і працівників радгоспів, нормативне регулювання аграрних відносин було найбільш централізованим. Такі відносини регулювались переважно постановами ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Постанови Уряду УРСР здебільшого дублювали, повторювали постанови союзного уряду.

Достатньо сказати, що Примірний статут сільськогосподарської артілі, схвалений II Всесоюзним з'їздом колгоспників-ударників

17 лютого 1935 p., був затверджений постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б)2. Примірний статут колгоспу, прийнятий III Всесоюзним з'їздом колгоспників, був затверджений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р.2 На союзному рівні було прийнято багато інших постанов Уряду.

Після проголошення незалежності України більшість аграрних як і інших суспільних відносин регулюється законами. Проте і в цих умовах не зменшується нормотворча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади, міністерств і відомств — як її центральних органів.

Постановами Кабінету Міністрів України вирішувались питання, спрямовані на реалізацію законів, якими регулюються аграрні відносини, зокрема з організації сільськогосподарського виробництва, приватизації державного майна в АПК і землі, ціноутворення, оцінювання майна й землі, ліцензування, використання сільськогосподарських земель, сприяння розвитку фермерських господарств, соціальної сфери на селі та ін. У цей період було прийнято такі постанови Кабінету Міністрів України: від 16 червня 1993 р. № 459 "Про заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур"3; від 17 листопада 1995 р. № 916 "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку"4; від 19 липня 1996 р. № 755 "Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі та спрощення процедури її проведення"5; від 23 квітня 1999 р. № 658 "Про затвердження Положення про порядок справляння та обліку фіксованого сільськогосподарського податку"6; від 10 грудня 2003 р. № 1904 "Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки та обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу"7.

Згідно зі ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає з питань агропромислового комплексу постанови й розпорядження, які є обов'язковими для виконання і належить до джерел аграрного права. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-Міністр України.

Нормативні акти міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади належать до відомчих актів. їх форма визначається положенням про відповідне міністерство чи відомство. Ними можуть бути: накази, розпорядження, постанови (рішення) колегіальних органів. Положенням про міністерство (відомство), затвердженим Кабінетом Міністрів України чи Президентом Ук-

раїни, визначаються юридична сила і сфера застосування нормативних актів. Це можуть бути акти, що поширюються на внутрішньогалузеві і міжгалузеві (міжвідомчі) відносини, які стосуються різних сфер суспільного життя або в яких містяться норми, прийняття яких є компетенцією кількох центральних органів виконавчої влади. Галузевими (відомчими) й міжгалузевими (міжвідомчими) актами, зокрема наказами, можуть затверджуватись заходи щодо виконання відповідних законів, указів Президента України, Кабінету Міністрів України, положення, правила, інструкції тощо.

Міністерства й відомства прийняли такі нормативі акти, які належать до джерел аграрного права: наказ Мінсільпроду України від 10 жовтня 1995 р. № 269 "Про затвердження Порядку приймання, зберігання, переробки і розрахунків за молочну сировину на давальницьких умовах"; наказ Міністерства аграрної політики України від 14 липня 2003 р. № 236 "Про затвердження Положення про умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва"1.

До міжгалузевих (міжвідомчих) нормативних актів, що стосуються аграрної сфери, належать: положення про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затв. наказом Мінсільгоспроду, Мінекономіки, МЗЕЗторгу, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/3142, наказ Мінсільпроду України та Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 "Про затвердження Типового положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім"3; Порядок проведення розрахунків із постачальниками насіння сільськогосподарських рослин до державного резервного насіннєвого фонду і користувачами, затв. наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 28 листопада 2003 р. № 423/6454; Порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на програму розвитку виробництва біодизеля, затв. Наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 10 листопада 2003 р. № 398/6205.

§ 5. Локальні нормативні акти

До локальних нормативних актів як джерел аграрного права на-\ лежать нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування місцевих державних адміністрацій, районних і ^обласних управлінь сільського господарства, місцевих органів ветеринарної служби, насіннєвої служби, земельних ресурсів, а також установчі документи з питань створення сільськогосподарського підприємства, господарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, зокрема статути, засновницькі договори, рішення зборів засновників господарського товариства, загальних зборів кооперативу, внутрішні акти сільськогосподарських організацій, колективні договори та інші акти.

Кожний із названих органів виконує відповідні функції з управління сільським господарством чи його окремими галузями на районному та обласному рівнях. Вони мають відповідні адміністративні повноваження щодо вирішення організаційних та інших спеціальних питань у галузі сільського господарства і правом приймати нормативні акти місцевого значення.

Повноваження територіальних громад, їх представницьких і ви-конавчих органів місцевого самоврядування визначені Законом/ України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"1. Формою безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, зокрема аграрних, є загальні збори громадян за місцем проживання (територіальної громади). Представницькими органами місцевого самоврядування, згідно зі ст. 10 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", є сільські, селищні, міські ради, які представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені та в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Статтею 11 Закону встановлено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у місті (у разі їх створення) рад є їхні виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами органи.

Головною посадовою особою територіальної громади відповідного села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду мешканців кількох сіл), селища, міста є сільський, селищний, міський голова. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях.

Згідно зі ст. 59 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо рада не встановила пізніший термін введення цих рішень у дію. /

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у/ місті (в разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування доводяться до відома населення. Акти органів місцевого самоврядування, що мають нормативний характер, належать до джерел права місцевого самоврядування. Ті акти місцевого самоврядування, які регулюють аграрні відносини, належать до нормативних актів (джерел) аграрного права.

Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" не визначає прийняття місцевими радами та їх виконавчими органами актів, що безпосередньо стосуються сільського господарства й аграрного сектора економіки.

Згідно зі ст. 33 Закону, спеціально вирізняються повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з прийняття актів у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища. Цілком очевидно, що більшість таких актів приймається з метою забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних об'єктів.

Перелік повноважень обласних, районних, міських, селищних, сільських рад у галузі земельних відносин, зокрема щодо прийняття відповідних рішень нормативного характеру, визначено ЗК (ст. ст. 8—12).

Локальним джерелам аграрного права притаманні методологічні підходи, характерні для комплексних актів законодавства, в яких містяться окремі норми, що регулюють аграрні відносини.

Так, у рішеннях сільських, селищних, міських рад, якими затверджуються програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративних одиниць, визначаються заходи щодо сприяння розвитку сільського господарства, раціонального використання земель, підвищення врожайності сільськогосподарської продукції та її реалізації, а також затверджуються цільові місцеві програми приватизації в АПК, містяться пункти, що стосуються аграрної сфери. Вони належать до джерел аграрного права і є аграрно-правовими нормами.

1 Див: Аграрне право України / За ред. В. 3. Янчука. — К. — 1999. — С.54.

Окремим джерелом аграрного права є внутрішньогосподарські локальні акти. За порядком набуття юридичної сили В. В. Янчук розподіляє їх на 2 групи. До першої групи він відносить внутрішньогосподарські нормативні акти, які набирають юридичної сили з моменту їх державної реєстрації. До другої — акти, що набирають юридичної сили з моменту прийняття їх найвищими органами (самоврядування) господарств — загальними зборами членів підприємств, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства1 та ін. До таких належать установчі документи про створення юридичної особи, що є суб'єктом аграрного права.

З прийняттям 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України (ЦК), який набув чинності з 1 січня 2004 р., види юридичних осіб, порядок їх створення, зміст установчих документів визначено відповідно до концепції цивільних правовідносин, що грунтуються на приватному праві.

Згідно зі ст. 81 ЦК, юридичною особою є організація, створена й зареєстрована в установленому законом порядку. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Юридична особа приватного права створюється на підставі затвердженого засновниками товариства статуту або письмового засновницького договору, підписаного всіма учасниками. Товариство може бути засноване однією особою, воно діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками), юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються норми ЦК, якщо інше не встановлене законом.

Щоб визначити юридичну силу нормативних актів, прийнятих юридичною особою, треба брати до уваги форму власності на майно, на базі якого вона утворена. За нормами ЦК (ст. 318), суб'єктами права власності на майно є фізичні та юридичні особи, держава й територіальні громади села, селища, міста. Юридичні особи приватного права функціонують на майні, що передане їм у власність засновниками (учасниками), яким воно належало на праві приватної власності. Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність на підставах, не заборонених законом. Отже, юридичні особи публічного права створюються за розпорядженням конкретних органів державної влади й місцевого самоврядування, які затверджують статут юридичної особи і передають їй у власність майно державної або комунальної власності, потрібне для забезпечення здійснення статутної діяльності. Умови передавання майна юридичній особі публічного права визначаються в статуті, а також у розпорядчому акті відповідного органу державної влади й місцевого самоврядування.

Наведене засвідчує, що статути юридичних осіб та інші установчі документи містять і, згідно зі ст. 88 ЦК, мають містити норми права, якими регулюються внутрішні відносини у процесі діяльності юридичної особи (товариства, установи та інших форм). Саме тому статут юридичної особи, засновницький договір і розпорядчий акт органу державної влади чи органу місцевого самоврядування мають нормативний характер і щодо юридичних осіб, засно-

ваних у сфері аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права.

До локальних джерел аграрного права належать також розпорядчі (управлінські, самоврядні) акти уповноважених органів управління (самоврядування) юридичних осіб приватного права й юридичних осіб публічного права, що діють в аграрній сфері й містять норми, якими регулюється господарська та інша діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку сільськогосподарського кооперативу, колективного сільськогосподарського підприємства, фермерського господарства (в якому працюють наймані працівники), державного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського акціонерного товариства тощо. Ними регулюються порядок та умови набуття і припинення членства, права та обов'язки членів товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня, режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата сільськогосподарського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінарної і статутної відповідальності тощо. Сільськогосподарські юридичні особи можуть приймати й інші внутрішньогосподарські нормативні акти, наприклад, положення про структурні підрозділи підприємства: бригаду, ферму, механізований загін, ланку, інструкції з правил техніки безпеки, поводження з худобою та іншими тваринами.

Перелічені розпорядчі акти вважаються джерелами аграрного права за умови, якщо вони прийняті компетентними органами юридичної особи (загальними зборами товариства, його правлінням, наказом або розпорядженням керівника юридичної особи публічного права, відповідають законам України, статуту й іншим установчим документам юридичної особи) і мають нормативний характер.

Статут чи інший установчий документ про створення юридичної особи належить до правових норм санкціонованих державою. Ця обставина підтверджується тим, що зміни й доповнення до установчих документів набирають чинності тільки з моменту їх державної реєстрації у відповідному органі.

До локальних внутрішньосистемних нормативних актів, санкціонованих державою, що належать до джерел аграрного права, можна віднести акти, прийняті повноважними органами у відповідних організаційно-правових недержавних системах, що створюються й функціонують в аграрній сфері. Такими органами є об'єднання сільськогосподарських кооперативів, районні, обласні спілки споживчих товариств (Кримспоживспілка), а також Центральна спілка споживчих товариств України (Укоопспілка). До них належить об'єднання кооперативів у відповідних галузях агропромислового комплексу України (АПК України).

Так, згідно зі ст. 26 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарські кооперативи за рішенням загальних зборів можуть на добровільних засадах об'єднуватися за галузевою або територіальною ознакою для будь-якої спільної діяльності, не забороненої законодавством. Об'єднання мають статус юридичної особи, формують органи управління, функції і компетенція яких встановлюються в межах повноважень, делегованих кооперативами на установчих конференціях, з'їздах і містяться в їхніх статутах. Юридична сила норм статутів сільськогосподарських кооперативів, інших об'єднань та організаційних систем аграрної сфери щодо прийняття нормативних актів має відповідати законам і обсягу повноважень делегованих об'єднанням кооперативів.

Оскільки об'єднання юридичних осіб в аграрній сфері створюються на добровільних засадах, затверджують статут об'єднання і підлягають державній реєстрації в такому самому порядку, як і юридичні особи — засновники, то слід вважати, що нормативні акти органів об'єднання є локальними актами, санкціонованими державою, і належать до джерел аграрного права.

Специфічними локальними актами можуть бути договори. Так, 1 засновницький договір, як і статут, є одним із установчих докумен- І тів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому \ містяться окремі положення правового статусу юридичної особи,  \ основні функції і напрями її діяльності, права та обов'язки, інші   і положення нормативного характеру. Такі договори щодо заснуван-   | ня сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аграрного права. До них належать також колективні договори. Колективним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це використання передбачене статутом підприємства. Правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників визначені Законом України від 1 липня 1993 р. "Про колективні договори і угоди"1. Колективний договір на підприємствах аграрної сфери має враховувати специфіку праці в сільському господарстві й як такий належить до локальних джерел аграрного права.

Можна назвати й інші договори, які мають нормативний характер, і відповідно до законів укладаються між юридичними особами первинної ланки та об'єднаннями юридичних осіб в аграрній сфері. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про споживчу кооперацію", взаємовідносини між споживчими товариствами та їхніми спілками будуються на договірних засадах. Товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень і виконання окремих функцій2.

Оскільки спілки в системі споживчої кооперації формуються на засадах членства, а делеговані їм повноваження відтворюються у статутах спілок споживчих товариств, які затверджуються рішенням конференцій, з'їздів уповноважених представників (делегатів) споживчих товариств, то правильно було б у законі визначити, що функції і повноваження спілок делегуються їм споживчими товариствами шляхом участі в роботі конференцій, з'їздів. А відтак можна підтвердити, що окремі додаткові функції і повноваження передаються спілкам на підставі укладених договорів.

Розділ 4 Аграрні правовідносини

§ 1. Поняття, види й особливості аграрних правовідносин

Аграрне законодавство є однією з провідних галузей законодавства України і являє собою сукупність правових актів, що регулюють аграрні відносини. Аграрному законодавству притаманний комплексний підхід. Це зумовлено тим, що в аграрному секторі економіки складаються суспільні відносини, що регулюються нормами різних галузей права: цивільного, фінансового, адміністративного, земельного, кооперативного та ін. Узагальнюючою ознакою, що характеризує незалежність аграрного законодавства (як і аграрного права в цілому) від інших галузей права, є сільськогосподарське виробництво з усім спектром суспільних відносин, пов'язаних із землеробством, специфікою земельних відносин.

В які б відносини не вступав виробник сільськогосподарської продукції: у фінансові, цивільні, кооперативні, трудові, він має погодити їх з можливостями використання землі, врахувати ризик господарювання, що не залежить від людини (грунтово-кліматичні та інші природні фактори: явища природи, специфічні особливості окремих рослин і тварин), врахувати факт використання землі й інших природних ресурсів як основних засобів виробництва, використання як засобів виробництва живих організмів, розбіжність робочого періоду з періодом виробництва, що визначає його сезонність. До того ж ці умови повинні бути враховані незалежно від форми власності на землю та на основні засоби виробництва.

Специфіка сільського господарства є основним об'єктивним фактором, що зумовлює зацікавленість держави у відособленому регулюванні суспільних відносин, що виявляється в наявності великого аграрного законодавства, а також у відповідних принципах і методах регулювання цих відносин.

Аграрними правовідносинами, тобто відносинами, урегульованими нормами аграрного права й суміжними з ним галузями права, є відносини, що складаються в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, а також після її перероблення та реалізації. При цьому виникають відносини щодо використання земельних ділянок і майна сільськогосподарських товаровиробників, їх місріально-технічного забезпечення, трудові відносини, відносини щодо організаційного забезпечення функціонування цього сектора економіки тощо.

Отже, основна особливість аграрних правовідносин полягає в тому, що вони не є цілісними, а становлять органічний комплекс

земельних, майнових, трудових і організаційно-управлінських відносин. Узяті окремо вони належать до сфери регулювання традиційних галузей права — адміністративного, земельного, цивільного, трудового, фінансового, однак усі разом, вони утворюють єдиний органічний комплекс, набувають цілісності, оскільки в цій єдності вони орієнтовані на правове забезпечення сільськогосподарського виробництва з урахуванням його специфіки.

Суб'єктами аграрних правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері виробництва, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції, а також у їхньому виробничо-технічному й соціальному забезпеченні.

Склад суб'єктів аграрних правовідносин, так само як і їхня роль у сільськогосподарському виробництві, не лишилися незмінними. Вони змінюються внаслідок зміни самих регульованих аграрним правом суспільних відносин. Земельна й аграрна реформи докорінно змінили не тільки статус сільськогосподарських підприємств та організацій, які раніше функціонували, але й сприяли виникненню нових суб'єктів аграрних правовідносин — фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських товариств, приватних (приватно-орендних) підприємств та ін. Суб'єктами аграрних правовідносин є не лише юридичні особи, а й громадяни, які ведуть особисті селянські господарства.

Аграрні правовідносини відрізняються не тільки своїм особливим складом учасників (суб'єктів), але й специфічними об'єктами, найважливішим з яких є земля з її неповторними властивостями і якостями.

Земля як об'єкт аграрних правовідносин відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Вона — головний засіб виробництва сільськогосподарської продукції і просторовий базис будь-якої діяльності, в тому числі й місце проживання сільських жителів. Унікальні властивості землі: обмеженість, наявність родючих ґрунтів тощо впливають і на правове становище суб'єктів аграрних правовідносин, і на саме регулювання цих правовідносин. Об'єктами аграрних правовідносин можуть бути й інші природні ресурси — ліс, водойми, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі користування якими визначаються спеціальним законодавством.

Не останнє місце серед об'єктів аграрних правовідносин належать тваринам. Тваринництво — одна з основних галузей сільськогосподарського виробництва, тому ці відносини є важливою складовою аграрних правовідносин. Закон України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"1 виключає домашніх тварин із самого поняття тваринного світу, залічуючи їх до товарно-матеріальних цінностей, що є об'єктами майнових правовідносин. Багато хто з авторів не погоджуються з цим положенням, оскільки тваринний світ — це сукупність усіх живих організмів, а не тільки тих, які перебувають на волі, що рівнозначно лише такому поняттю, як дика фауна, а не всьому тваринному світові. Норми права в сфері тваринництва надзвичайно вузькі. Наприклад, Закон від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу у тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1993 р.)1 визначає загальні — правові, економічні та організаційні основи племінної справи у тваринництві, спрямовані на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин, підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності галузі. А Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про бджільництво"2 регулює відносини щодо розведення, використання та охорони бджіл, виробництва, заготівлі й переробки продуктів бджільництва, ефективного використання бджіл для запилення ентомофільних рослин сільськогосподарського призначення, інших видів запилювальної флори, створення умов для підвищення продуктивності бджіл і сільськогосподарських культур, забезпечення гарантій дотримання прав та захисту інтересів фізичних і юридичних осіб, які займаються бджільництвом.

Об'єктам аграрних правовідносин властиві й інші особливості, які не мають аналогів в інших галузях права. До таких, насамперед, належать ті, що з'явилися в ході реформування сільськогосподарських підприємств — нові види майна: земельні й майнові паї, що є об'єктами складних, але досить поширених на селі правових відносин. Своєрідними об'єктами аграрних правовідносин є селекційні досягнення в рослинництві і тваринництві. Зазначені об'єкти аграрних правовідносин надають особливої, неповторної специфіки цим відносинам, роблять їх несхожими на відносини, врегульовані іншими галузями українського права.

Підставами виникнення, зміни й припинення аграрних правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, які породжують за чинним законодавством певні правові наслідки. Згідно зі ст. 11 ЦК цивільні права та обов'язки, в тому числі й сільськогосподарських організацій, виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Відповідно до цього цивільні права та обов'язки виникають із: договорів та інших правочинів; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) шкоди; актів цивільного законодавства; з адміністративних актів; внаслідок інших дій громадян і організацій; рішень суду; настання або ненастання певної події. Наведені положення ЦК мають універсальне значення і належать не тільки до цивільних правовідносин, але й до відносин, регульованих нормами інших галузей права, зокрема аграрного.

Змістом будь-яких правовідносин, у тому числі й аграрних, є права та обов'язки учасників цих відносин. Права та обов'язки суб'єктів правовідносин взаємозалежні й взаємозумовлені. Тому характеристика прав одного контрагента, як правило, означає й характеристику відповідних обов'язків іншої сторони.

Основні напрями й зміст прав та обов'язків сільськогосподарських організацій визначаються метою аграрного виробництва, його завданнями на тому чи іншому етапі його розвитку. Цілями агропромислового виробництва, в тому числі й аграрного сектора, є вихід аграрної економіки з кризового стану, зростання сільськогосподарської продукції, підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва, соціальне відновлення села. А основними його напрямами є здійснення земельної й аграрної реформ, забезпечення збереження й постійного нарощування ресурсного потенціалу в сільському господарстві і сфері переробки, насамперед, родючості землі, тваринництва, рослинництва тощо.

З огляду на це основними правами та обов'язками сільськогосподарських організацій в сфері земельних правовідносин є їх права та обов'язки щодо раціонального використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва; впровадження прогресивних технологій, запобігання деградації родючості орних земель та їх відтворення, відновлення системи застосування мінеральних і органічних добрив, перехід на нові системи землеробства.

У галузі тваринництва правами та обов'язками сільськогосподарських організацій є застосування перспективних енергозберігаючих технологій утримання тварин і птахів; збільшення виробництва повноцінних кормів; створення комплексів технічних засобів для високомеханізованих і автоматизованих систем; удосконалення племінної справи у тваринництві; реконструкція промислових комплексів з виробництва продуктів першої потреби.

Одним з основних елементів прав та обов'язків сільськогосподарських організацій є відносини, пов'язані з передачею ними зе-' мельних і майнових паїв в оренду і виплатою останніми відповідної орендної плати. Права та обов'язки сільськогосподарських організацій у сферах матеріально-технічного постачання, виробничо-технічного обслуговування, а також реалізації виробленої сільськогосподарської продукції, сировини й продовольства визначаються договорами, що укладаються ними самостійно з іншими господарюючими суб'єктами.

Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, вони поділяються на 2 групи: внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не тільки своїм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами цього регулювання. Так, якщо зовнішні відносини сільськогосподарських організацій регулюються переважно нормативно-правовими актами, прийнятими компетентними органами державної влади, то відносини, що виникають всередині сільськогосподарських комерційних організацій, регулюються в основному актами внутрішньогосподарських органів.

Кожна з цих груп може бути класифікована і на дрібніші підрозділи. Так, внутрішні відносини сільськогосподарських організацій можуть бути поділені на відносини в сфері рослинництва і тваринництва, а кожна з них, у свою чергу, — на відносини в насінництві, овочівництві, плодівництві та ін. Внутрішні відносини сільськогосподарських організацій також можуть бути поділені на трудові, майнові, фінансові та ін.

§ 2. Внутрішні аграрні правовідносини

Внутрішні аграрні правовідносини являють собою правовідносини, засновані на членстві в сільськогосподарському кооперативі, у родині, що провадить фермерське або особисте селянське господарство, а також на трудовому договорі в державній або іншій формах організації сільськогосподарського виробництва, що складаються в процесі виробничо-господарської діяльності. Внутрішні відносини між учасниками і товариством з обмеженою відповідальністю являють собою відносини зі внесення майнових внесків, а в акціонерному товаристві — з придбання акцій. Аграрні відносини всередині сільськогосподарської організації виникають не тільки між підприємством і його членами чи працівниками, але й між підприємством та його структурними (виробничими) підрозділами.

За своїм змістом внутрішні аграрні правовідносини є сукупністю взаємних суб'єктивних прав та обов'язків їхніх учасників, реалізованих у ході провадження сільськогосподарського виробництва. Специфіка сільськогосподарської діяльності визначається насамперед особливостями використання землі й праці на ній, що зумовлює відокремлення земельних і трудових правовідносин.

Серед земельних відносин розрізняють відносини земельної власності й відносини в сфері використання землі. Останні у свою чергу поділяються на відносини сільськогосподарського й несіль-ськогосподарського землекористування. При цьому до предмета аграрного права належать лише земельні відносини в сфері сільськогосподарського землекористування. Подальша класифікація земельних відносин визначається по суб'єктах сільськогосподарського землекористування.

Трудові відносини за своїм характером і змістом поділяються на: відносини у сфері організації праці; відносини з дотримання дисципліни праці; відносини у сфері оплати праці; відносини у сфері охорони праці та дотримання техніки безпеки й виробничої санітарії. Усі ці відносини ґрунтуються або на трудовому договорі й регулюються нормами трудового права, або на членстві в сільськогосподарських кооперативах. Специфіка ж цих відносин визначається нормами аграрного права.

На відміну від земельних і трудових відносин, які визначають специфіку внутрішніх аграрних правовідносин, майнові відносини є основою внутрішніх правовідносин. їх поділяють на: відносини

власності в сільськогосподарському виробництві в процесі володіння, користування і внутрішньогосподарського розпорядження об'єктами цієї власності; відносини, що складаються між сільськогосподарськими підприємствами та їх внутрішніми виробничими підрозділами; деліктні внутрішні майнові відносини. Основну частину майнових відносин сільськогосподарських товаровиробників становлять правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності.

Важливу роль у внутрішніх аграрних правовідносинах відіграють організаційно-управлінські відносини сільськогосподарських організацій. З розширенням легальних організаційно-правових форм господарювання ці відносини набувають нового змісту. Так, залежно від обраної форми господарювання розмежовуються зміст і форми управлінських відносин. Згідно зі ст. 13 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперативі з числом не менше 50 членів може бути створена спостережна рада, що контролює діяльність виконавчих органів кооперативу. Виконавчими органами кооперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді й загальним зборам членів кооперативу.

Інтереси фермерського господарства перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями представляє голова господарства. Він має право письмово доручити виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом (ст. 4 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство").

Загальні принципи організації та управління іншими, крім сільськогосподарських кооперативів і фермерських господарств, суб'єктами сільськогосподарського виробництва регламентуються відповідним законодавством України (ЦК, ГК, Закон України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство" тощо).

§ 3. Зовнішні аграрні правовідносини

Зовнішні аграрні правовідносини є певною сукупністю відносин сільськогосподарських організацій, їх об'єднань та інших учасників сільськогосподарського виробництва між собою, а також з іншими підприємствами, організаціями, громадянами і відповідними державними органами управління. Зовнішні відносини сільськогосподарських організацій і підприємців регулюються, насамперед, нормами традиційних галузей права — цивільного, земельного, адміністративного й фінансового, а всі разом і нормами аграрного права.

Зовнішні аграрні відносини поділяються на: відносини в сфері здійснення права власності на рухоме і нерухоме майно, яке належить учасникам сільськогосподарського виробництва; договірні відносини; податкові відносини; деліктні відносини.

Основну частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять відносини в сфері здійснення права власності. Власник на свій розсуд здійснює зі своїм майном будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству і не порушують права й законні інтереси інших осіб.

В умовах переходу до ринкових відносин значно зростає роль договірних відносин у сільському господарстві. До зовнішніх аграрних договірних відносин належать ті сільськогосподарські договори, що зумовлені специфікою сільського господарства, юридично відображають і закріплюють її. Це договори оренди землі, оренди майнового і земельного паїв, державної закупівлі й постачання сільськогосподарської продукції, на агрохімічне обслуговування, на використання меліоративних земель тощо.

Певне значення має група податкових і прирівняних до них відносин, що за своєю природою носять владно-організаційний характер. До таких належать, зокрема, стягнення плати за землю сільськогосподарських товаровиробників у формах земельного податку чи орендної плати.

Зовнішні деліктні майнові правовідносини сільськогосподарських організацій та інших учасників сільськогосподарського виробництва, що виникають внаслідок заподіяння їм збитків третіми особами, є звичайними цивільно-правовими відносинами, і відповідальність тут настає на підставі загальних норм цивільного законодавства щодо заподіяння шкоди.

Розділ 5

Суб'єкти аграрного права

§ 1. Поняття і класифікація суб'єктів аграрного права

У теорії держави і права під суб'єктами права маються на увазі індивіди або організації, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав та обов'язків1.

Суб'єктами аграрного права є й державні органи, до компетенції яких належить регулювання сільського господарства в Україні, юридичні особи всіх форм власності, громадяни (іноземні громадяни) та особи без громадянства, що господарюють на землі, а також займаються виробництвом, переробкою, реалізацією сільськогосподарської продукції та обслуговуванням сільськогосподарських товаровиробників.

Суб'єктів аграрного права можна умовно поділити на суб'єктів організаційно-господарських повноважень у сфері управління господарською діяльністю та суб'єктів господарювання.

До першої групи належать органи державної влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо (наприклад, Міністерство аграрної політики України) або опосередковано (наприклад, Кабінет Міністрів України) здійснюють управлінські та організаційно-господарські функції в аграрному секторі економіки України.

Друга група представлена суб'єктами аграрного господарювання, тобто аграрними формуваннями всіх форм власності та грома-дянами-підприємцями, які безпосередньо вирощують і виробляють сільськогосподарську продукцію (сільськогосподарські товаровиробники), юридичними особами та підприємцями, що забезпечують діяльність сільськогосподарських товаровиробників, а також Ьізними фінансово-кредитними, страховими та посередницькими Структурами, які надають свої послуги сільськогосподарським товаровиробникам.

Окрему групу суб'єктів аграрного права становлять фізичні осо-Г би, які господарюють на землі для задоволення особистих потреб у | сільськогосподарській продукції. Такі суб'єкти здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи і не ставлять за мету отримання прибутку (наприклад, особисті селянські господарства).

Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за порядком створення, спеціальною правоздатністю та функціями, способом утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою та ін.

За порядком створення всі суб'єкти аграрного господарювання поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Відповідно до ст. 81 ЦК1, юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Прикладом юридичної особи публічного права в аграрному секторі економіки є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка створена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 1 ООО2 "Про утворення Державної акціонерної компанії "Хліб України". Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

За особливостями правоздатності та виконуваними функціями, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на 3 групи. До першої належать засновані на приватній, державній та комунальній формах власності юридичні особи або інші підприємницькі структури, які не мають статусу юридичної особи, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини. Ці аграрні формування називаються сільськогосподарськими товаровиробниками. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію"3 (в редакції Закону від 2 листопада 2000 р.) та ч. 1 ст. 44 Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"4 (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.), головна особливість (кваліфікуюча ознака) сільськогосподарських товаровиробників полягає в тому, що валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, повинен перевищувати 50% загальної суми валового доходу*.

Друга група представлена підприємницькими структурами, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать суб'єкти господарювання, предметом статутної діяльнос


ті яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідромеліоративного, технічного та іншого забезпечення діяльності виробників сільськогосподарської товарної продукції1.

До третьої групи належать підприємницькі структури, право-суб'єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать банки, кредитні спілки, біржі, страхові компанії, аграрні холдінги тощо.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на унітарні та корпоративні підприємства.

Згідно зі ст. 63 ГК2, унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне сільськогосподарське підприємство утворюється, як правило, 2 або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогосподарські кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, зокрема засновані на приватній власності 2 або більше осіб. Отже, унітарним є, наприклад, фермерське господарство, створене одним громадянином, а корпоративним — фермерське господарство, засноване кількома громадянами.

Найпоширенішою є також класифікація суб'єктів аграрного господарювання залежно від їх організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на сільськогосподарські підприємства, кооперативи, господарські товариства та фермерські господарства. Слід зазначити, що відповідно до норм чинного законодавства, зокрема ст. 63 ГК, сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства та фермерські господарства охоплює загальне поняття "підприємство". Однак наявність в аграрному секторі економіки таких суб'єктів господарювання, як державні (комунальні) та приватні сільськогосподарські підприємства зумовлює потребу окремого визначення поняття "сільськогосподарське підприємство".

Отже, сільськогосподарські підприємства є самостійними суб'єктами господарювання, створеними компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб систематичним здійсненням виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в аграрному секторі економіки в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарським кооперативом є юридична особа, створена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Основними кваліфікуючими ознаками сільськогосподарських кооперативів є:

недержавна форма власності;

відносини членства;

управлінські функції здійснюються членами кооперативу за принципом: "один член — один голос";

особиста трудова участь членів у спільній виробничій або іншій господарській діяльності в аграрному секторі;

— об'єднання членами своїх майнових пайових внесків;

— наявність інституту кооперативних виплат* і виплат на паї** та ін.

До кооперативних форм виробництва сільськогосподарської продукції також належать: колективні сільськогосподарські під- \ приємства (КСП)***, фермерські господарства (ФХ), їх об'єднай-ня тощо.

Діяльність сільськогосподарських кооперативів регулюється ЦК, ГК, законами України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"1, від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію"1, "Про сільськогосподарську кооперацію", від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство"2 та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство"3, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, згідно із законом.

Порівняно із сільськогосподарськими кооперативами особливість фермерських господарств полягає у таких головних ознаках:

членство засноване виключно на родинних та/або сімейних зв'язках;

спільна сумісна власність членів господарства на його майно (якщо інше не обумовлено в договорі між ними);

можливість створення господарства однією особою;

право на створення такого господарства має виключно дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, має відповідну кваліфікацію та пройшов конкурсний відбір тощо.

Діяльність фермерських господарств регулюється ЦК, ГК та ЗК України, законами "Про власність"4, від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" та ін.

Господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна та участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У сфері сільськогосподарського виробництва діють переважно акціонерні товариства закритого та відкритого типів (ЗАТ та ВАТ) і товариства з обмеженою відповідальністю (TOB).

Основними кваліфікуючими ознаками господарських товариств є:

недержавна або державна форми власності;

відносини участі (інвестування);

обов'язкове об'єднання учасниками (акціонерами) своїх капіталів (майнових внесків);

необов'язковість особистої трудової участі акціонерів (учасників) у діяльності господарського товариства;

управління й контроль, який здійснюється учасниками (акціонерами), залежить від розміру їх частки у статутному фонді товариства;

наявність інституту права на дивіденди* та ін.

Діяльність господарських товариств в аграрному секторі економіки регулюється ЦК, ГК, законами "Про власність", від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства"1 та ін.

ГК дає класифікацію підприємств за таким критерієм, як кількість працюючих та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік. Відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК, за цим критерієм сільськогосподарські підприємства можуть належати до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) є сільськогосподарські підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими сільськогосподарськими підприємствами є підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства вважаються середніми.

§ 2. Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарювання

Усі суб'єкти аграрного господарювання із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентафікаційним кодом, відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майнові та особисті немайнові права, мати обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді. Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають відповідні права та обов'язки щодо майна таких підприємств. На відміну від них, засновники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств є власниками їх майна.

Суб'єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правосуб'єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нести цивільні обов'язки з метою здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом. Виняток становлять державні та комунальні унітарні сільськогосподарські підприємства, які, відповідно до гл. 8 ГК, мають не загальну, а спеціальну правосуб'єкт-ність, встановлену чинним законодавством. Правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств виникає з моменту їх державної реєстрації, а припиняється з моменту їх ліквідації.

Провідні вчені-юристи зазначають, що всі суб'єкти аграрного господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб'єктності, яка полягає в тому, що вони є учасниками цивільних, земельних, трудових, організаційно-управлінських (адміністративних), фінансових та інших правовідносин. Коло і характер таких відносин різноманітні, мають індивідуальну визначеність для кожної конкретної організації, яка зумовлюється не тільки її організаційно-правовою формою, але й спеціалізацією, іншими особливостями окремих видів сільськогосподарських юридичних осіб. Водночас зазначеній сукупності правовідносин (аграрних правовідносин) притаманні специфічні риси, які зумовлюються галузевим характером господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників, пов'язаної з використанням землі як основного засобу виробництва, а також рослин і тварин, тобто природного й біологічного чинників виробництва, які зазнають постійного впливу погодно-кліматичних умов1.

Діяльність суб'єктів аграрного господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших соціальних потреб їхніх членів або учасників (акціонерів). Головна мета такої діяльності, як правило, — отримання прибутку. Звідси випливають і особливі завдання діяльності вищеназваних суб'єктів, якими є виробництво, переробка й реалізація сільськогосподарської товарної продукції (продуктів харчування та сировини).

Слід зауважити, що продовольча, а отже й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та якості господарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Тому існує потреба в особливому державному регулюванні сільського господарства, яке в сучасних умовах здійснюється переважно економічними методами. Серед них можна назвати ціноутворення, пільгове кредитування, оподаткування, страхування, державні закупівлі, державні заставні операції, економічні санкції, методи встановлення гарантованих фіксованих цін, заставних ставок, державних закупівельних цін та ін. Так, наприклад, державне регулювання ціноутворення на сільськогосподарську товарну продукцію передбачає застосування таких спеціальних методів регулювання цін, як товарні інтервенції на вільних товарних ринках (джерелом таких інтервенцій є державні продовольчі резерви), регулювання експортно-імпортних операцій з сільськогосподарською продукцією* та ін.

Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарювання виявляються також і в договірних правовідносинах. Так договірні відносини між сільськогосподарськими товаровиробниками й державою у сфері реалізації сільськогосподарської продукції для державних потреб регулюються спеціальними нормативними актами1 та особливим видом договору договором контрактації сільськогосподарської продукції. Відповідно до ст. 713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним договорам купівлі-продажу або поставки. Крім того, чинний ЦК передбачає контрактацію лише сільськогосподарської продукції, що ставить суб'єктів аграрного господарювання в особливе становище порівняно з іншими товаровиробниками.

Усі суб'єкти аграрного господарювання використовують землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси. Тому їх статус формується також з урахуванням прав і обов'язків, притаманних виключно землевласникам та землекористувачам (користувачам природних ресурсів).

Правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств має певні особливості в сфері трудових відносин, а виробництво сільськогосподарської продукції — сезонний характер і безпосередньо залежить від природно-кліматичних умов, в яких здійснюється господарювання. Отже, з урахуванням цих об'єктивних виробничих умов, законодавство наділяє суб'єктів аграрного господарювання правами встановлювати на рівні локального регулювання режими праці й відпочинку, норми праці та оплати праці, преміальні та інші види заохочень працівників, правила дисципліни праці та внутрішнього трудового розпорядку, розподіл кінцевих результатів господарської діяльності залежно від особистого трудового внеску кожного працівника (наприклад, встановлення умов нарахування пайових виплат) та ін.

За змістом Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві"2 (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), важливе місце у складі правосуб'єктності сільськогосподарських підприємств належать їх правам та обов'язкам щодо створення, розвитку й функціонування соціальної інфраструктури села, будівництва, оснащення та утримання різних об'єктів культурно-побутового та іншого соціального призначення. Зокрема, суб'єкти аграрного підприємництва залучаються до спорудження в сільській місцевості житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, освіти, зв'язку, шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, тваринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів, машинно-тракторного парку та інших об'єктів, які сприяють поліпшенню соціального становища села.

§ 3. Загальні засади створення та ліквідації суб'єктів аграрного господарювання

Суб'єкт агарного господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання. Вони можуть утворюватися також шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням ан-тимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурен-тного законодавства України. » Створення суб'єкта аграрного господарювання здійснюється на \ підставі установчих документів, які розробляються і підписуються (всіма його учасниками (засновниками), якщо чинним законодавством не встановлений інший порядок їх затвердження. Суб'єкт господарювання створений однією особою (наприклад, фермерське господарство), діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Відповідно до ст. ст. 87, 88 ЦК та ст. 57 ГК, установчими документами суб'єкта аграрного господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених чинним законодавством, статут (положення). В установчих документах мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачене законом.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації.

Статут суб'єкта господарювання має містити відомості про його найменування й місцезнаходження, мету та предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших капіталів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління й контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами.

Суб'єкт аграрного господарювання вважається створеним з дня його державної реєстрації. Виняток становлять лише особисті селянські господарства, які не є суб'єктами підприємницької діяльності й підлягають державному обліку тільки за місцем їх розташування. Момент створення особистого селянського господарства не визначений чинним законодавством. Державна реєстрація колективних сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств здійснюється за правилами, встановленими Законом України "Про фермерське господарство" та Положенням про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства1. Порядок державної реєстрації всіх інших суб'єктів аграрного господарювання визначається ЦК і ГК та Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію". Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Порушення встановленого законодавством порядку створення сільськогосподарського підприємства або невідповідність його установчих документів закону є підставою для відмови в державній реєстрації. Важливою гарантією прав засновників сільськогосподарського підприємства є неприпустимість відмови в державній реєстрації такого підприємства з інших мотивів, зокрема, з приводу недоцільності. Відмова в державній реєстрації суб'єкта аграрного підприємництва, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

Діяльність незареєстрованого суб'єкта аграрного господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Перереєстрація сільськогосподарського підприємства провадиться в разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або його найменування і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта аграрного господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених чинним законодавством. Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність сільськогосподарського підприємства і є підставою для здійснення заходів щодо його ліквідації. Підприємство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис робиться після затвердження ліквідаційного балансу.

Припинення діяльності сільськогосподарського підприємства здійснюється переданням всього майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або внаслідок ліквідації.

Після злиття суб'єктів аграрного господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що створений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. Поділ суб'єкта господарювання зумовлює перехід усіх його майнових прав і обов'язків за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права та обов'язки реорганізованого суб'єкта. Наслідком перетворення одного суб'єкта господарювання в інший є перехід до новоутвореного суб'єкта господарювання всіх майнових прав і обов'язків попереднього суб'єкта господарювання.

Суб'єкт аграрного господарювання ліквідується:

за рішенням його учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами юридичної особи, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків передбачених чинним законодавством;

за рішенням суду про визнання ним недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

Якщо вартість майна сільськогосподарського підприємства є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"1. Порядок припинення суб'єктів аграрного господарювання в процесі відновлення їх платоспроможності або банкрутства має низку особливостей.

По-перше, в разі продажу об'єктів нерухомості, які використовуються з метою сільськогосподарського виробництва та є у власності сільськогосподарського підприємства, що визнано банкрутом, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначених об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фермерським господарствам, розташованим у даній місцевості.

По-друге, в разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв'язку з визнанням його банкрутом звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у цього підприємства (власника землі) відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки (ст. 139 ЗК).

По-третє, при введенні процедури розпорядження майном боржника аналіз фінансового становища сільськогосподарського,підприємства повинен здійснюватися з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва та його залежності від природно-кліматичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.

По-четверте, рішення про звернення з клопотанням до господарського суду про санацію сільськогосподарських підприємств приймається комітетом кредиторів за участю представника органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади.

По-п'яте, санація сільськогосподарського підприємства вводиться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, потрібного для реалізації вирощеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Зазначений строк не може перевищувати 15 місяців. У разі якщо протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку із стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, зазначений строк санації може бути продовжений на рік.

Ліквідація суб'єкта аграрного господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується (наприклад, на голову фермерського господарства).

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта аграрного господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж 2 місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який провадить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в офіційних друкованих органах повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціальним законодавством строки. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Розділ 6

Правове регулювання переходу до ринкових відносин в АПК

§ 1. Загальні питання ринкових перетворень на селі

Про необхідність змін говорять там, де існуючий стан речей не задовольняє. Ринкові перетворення й аграрна реформа започатковані у зв'язку з тим, що стара радянська адміністративно-командна система господарювання показала свою неефективність. Більшість колгоспів і радгоспів, утворених у ході насильницької колективізації, були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися феодальні методи експлуатації селян. Практикувався механізм "ножиць цін", тобто завищення цін на продукцію промисловості та заниження — на сільськогосподарську, що призвело до зубожіння села. Внаслідок такого пограбування зростало відчуження селян від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці, сільське господарство значно відставало від передових аграрних технологій розвинених країн, що робило його щораз менш ефективним.

Механізм адміністративно-командної планової економіки передбачав монополію державної власності на засоби виробництва, в тому числі природні ресурси, застосування жорстких методів бюрократичного централізму в управлінні сільським господарством, тобто адміністративних наказів (команд) і примусу; самоврядування обмежувалося в усіх царинах суспільного життя, забезпечувалася майже повна зайнятість населення, але розподіл матеріальних благ здійснювався централізовано на плановій основі. Планування відігравало важливу роль, позаяк держава зосереджувала всі трудові й матеріальні ресурси, а тому управляла ними для досягнення своїх цілей.

Що ж було поганим у плановій економіці? Безперечно, вона мала і свої плюси: майже 100% зайнятість населення, залучення практично всіх трудових і матеріальних резервів до суспільного розвитку, єдина централізована воля, яка спрямовувала суспільство на пошуки шляхів розвитку держави. Проте така система може бути ефективною тільки за умови відсутності помилок в управлінні й плануванні: найменший прорахунок, помилка перекошували всю систему — саме через це й виникали дефіцити товарів широкого вжитку й черги у крамницях.

Але особливо негативним моментом планової економіки було -знищення стимулу людини до ефективної творчої праці. Повна зайнятість позбавляла людей страху втратити роботу, індивідуальна ініціатива не заохочувалася: від працівників вимагалося тільки виконувати команди. Це штучно зменшувало резерв інноваційного розвитку, що зрештою призвело до значного технологічного відставання країни від розвинених країн. А відсутність стимулів до творчої праці — до неефективного господарювання, невідповідального ставлення до своєї роботи і значного зниження якості вітчизняної продукції, а відтак — до зубожіння країни.

Що являє собою ринкова економіка й чому держава взяла курс на перехід до ринку? Ринкова економіка або ринкове господарство згідно з теорією Адама Сміта — це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил. Природною рушійною силою господарського розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних інтересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна особа покращує як свій добробут, так і примножує багатство суспільства1. Рушійними економічними силами ринкової системи господарювання є приватна власність на засоби виробництва, вільна конкуренція, яка вирівнює попит і пропозицію. Держава відіграє другорядну роль: організація охорони громадського порядку, освіти, оборони, розв'язання екологічних проблем тощо.

Це класична теорія ринкової економіки. Вона показала свою неефективність у часи великої економічної депресії в США та монополізації ринку, що зумовило посилення державного регулювання економічних процесів. Тому згодом виникли інші теорії: "соціального ринкового господарства", "держави загального добробуту" тощо, які передбачають змішану систему ведення господарства: ринкова економіка з різним ступенем державного регулювання. Приватна власність не заперечує державної власності, а ринкові закони — державного регулювання господарства. Ринкова система господарювання характеризується плюралізмом форм власності, регулюванням ринкових законів попиту і пропозиції. Вона має свої мінуси: певний рівень безробіття; високий рівень лібералізації, який, з огляду на український менталітет, був сприйнятий як вседозволеність; відсутність централізованої системи державного планування, що призвело певною мірою до відсутності ефективного управління господарськими процесами. Однак ринкова система має й свої істотні переваги: вищий рівень свободи і приватна власність на засоби виробництва стимулюють приватну ініціативу, творчу діяльність, інноваційний розвиток господарства, впровадження новітніх технологій, а конкуренція — боротьбу за якість продукції, пошук ринків збуту, що задовольняє насамперед споживача.

Проблемою України під час переходу до ринкових методів господарювання є нерозуміння кінцевої моделі, на досягнення якої спрямовані ринкові перетворення. На початку реформ держава припустилася істотної помилки, зруйнувавши централізовану планову систему господарювання, сподіваючись на формування класичної ринкової економіки за теорією А. Сміта. При цьому не було єдиної програми чи концепції таких перетворень. Відсутність навчання керівництва підприємств і населення основам господарювання в нових умовах призвело до спаду виробництва й затяжної економічної кризи. Менталітет пересічного українця, змінений радянською системою, не дозволяв населенню ефективно скористатися всіма благами ринкової свободи. Це спричинило неефективність економічних перетворень, особливо на селі, яке традиційно відзначалося консервативним менталітетом.

Зрештою з'ясувалося, що обійтися без державного регулювання ринкової економіки не можна. Згідно з Основними засадами і напрямами становлення економіки України в кризовий період, схваленими постановою Верховної Ради України від 15 червня 1994 р., курс було взято на формування змішаної системи господарювання: поєднання державного регулювання з приватною ініціативою. Напевне, така модель має бути найефективнішою: помилки централізованого державного управління тепер виправлятимуться приватними підприємствами: досвід Югославії показує, що навіть коли державне господарство було повністю зруйноване внаслідок військової операції НАТО, забезпечення населення продуктами споживання, завдяки приватному секторові народного господарства, практично лишилося на довоєнному рівні. Приватна ініціатива має стимулювати інноваційний розвиток держави. Така система має бути гнучкішою та ефективнішою.

Для переходу на нові методи господарювання на селі потрібно було здійснити приватизацію державної власності на засоби сільськогосподарського виробництва, в тому числі на землю, створення необхідних господарських і правових умов становлення й розвитку приватних господарств, зокрема формування інфраструктури аграрного ринку, а також навчання селян господарюванню в нових умовах. Існуюча в Україні модель ринкових перетворень передбачає реалізацію перших двох напрямів, але третій — практично ігнорується. На селі тривалий час зберігалася адміністративно-командна система господарювання: селяни підкорялися головам колгоспів і були практично позбавлені приватної ініціативи. Лише останнім часом під впливом прикладів ефективного господарювання окремих фермерів та інших приватних господарств свідомість селянина змінюється: він дедалі більше починає розуміти як можна використати переваги ринкової економіки.

Загалом ринкові реформи на селі поділяються на такі етапи:

І. Деклараційний етап (1990-1994 рр.): проголошення на офіційному рівні курсу на ринкові перетворення, формування багатоукладної ринкової економіки, забезпечення приватної власності на засоби виробництва і на земельні ділянки. У цей час приймають законодавчі акти, які регулюють порядок зайняття підприємницькою діяльністю, встановлюють основні засади приватизації майна і землі, закріплюють право приватної власності, вільного ціноутворення. Разом з тим, ці норми-декларації не прийняли консервативні селяни. І хоча на цьому етапі починається перетворення колгоспів на колективні сільськогосподарські підприємства, вони й надалі лишаються збитковими. Держава продовжує застосовувати щодо регулювання сільського господарства переважно нерин-кові методи адміністративно-командної системи господарювання: зберігаються "ножиці цін", сільськогосподарська продукція реалізується переважно державі за її замовленням і за фіксованими державними цінами. Держава централізовано продовжує забезпечувати село машинною технікою, пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин, надає дотації і кредити. Незважаючи на це, сільське господарство залишається збитковим, а держава щороку списує борги сільськогосподарських підприємств. Хоча в цей час і виникають окремі фермерські господарства та інші приватні сільськогосподарські формування, це скоріше винятки з правила, ніж загальна тенденція, бо селянам невигідно створювати приватні господарства.

  1.  Інфраструктурний етап (1995-1998 рр.): зусилля держави спрямовані на поступовий перехід до ринкових важелів управління сільським господарством і формування інфраструктури аграрного ринку. Початком його можна вважати 18 січня 1995 р. — дату прийняття Указу Президента України № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин", згідно з яким, селянам надали право самостійно розпоряджатися вирощеною сільськогосподарською продукцією, реалізуючи її за договорами через біржі, торгові та контрактові доми, заготівельні та посередницькі організації. У цей час створюються аграрні біржі, торгові доми, поступово формується аграрна ринкова інфраструктура, відпрацьовуються механізми вільного ціноутворення на сільськогосподарську продукцію і кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Відтепер держава сама стає учасницею аграрного ринку й купує сільськогосподарську продукцію для державних потреб через ринкові механізми: на біржах, через аукціони тощо. Аграрна реформа прискорюється: провадиться приватизація та паювання землі й майна, зростає кількість приватних господарських формувань на селі. Проте ринкові перетворення не передбачали проведення широкої кампанії просвіти селян, через це вони переважно залишаються в управлінні голів колгоспів і не користуються можливостями створюваного аграрного ринку. Держава продовжує вживати не ринкові, а адміністративні заходи щодо забезпечення сільськогосподарських підприємств технікою, пально-мастильними матеріалами, а господарства залишаються збитковими і щороку держава змушена їм списувати борги. Вона поки що не має єдиної концепції аграрних реформ, тому провадить аграрні експерименти: виокремлює базові господарства для опрацювання ринкових моделей господарювання, вивчає та узагальнює їх досвід.
  2.  Концептуальний етап (1998-1999 рр.): у цей час опрацьовуються концепції аграрної реформи. Якщо раніше реформи провадилися без належного концептуального обґрунтування і прорахунку вжитих заходів, що призвело до їх непослідовності та частковості, чого навіть не передбачали ідеологи реформ. Впродовж цього етапу на основі узагальнення попереднього досвіду реформування опрацьовуються концепції аграрної реформи, що має забезпечити її комплексний і виважений характер. Його початком можна вважати 29 квітня 1998 р., коли Указом Президента України затверджені Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки. Власне цей документ і був однією з перших комплексних концепцій аграрної реформи й розвитку аграрного ринку. Він охоплював різні царини сільського господарства і був покликаний створити ідеологічне підґрунтя аграрних реформ. У цей час продовжує формуватися інфраструктура аграрного ринку, але вже на концептуальних засадах; запроваджується фіксований сільськогосподарський податок, який істотно зменшив податковий тягар на селян; закладаються основи диференційованого розвитку аграрного ринку. Річ у тому, що право Європейської Спільноти передбачає диференційоване регулювання окремих секторів аграрного ринку: ринку цукру, зерна, олії, молока та ін. Україна, намагаючись застосувати свою правову систему до права ЄС, починає диференційовано регулювати різні сегменти аграрного ринку. В усьому іншому спостерігаються ті самі тенденції, що й за Інфрас-труктурного етапу.

IV. Радикальний етап (1999-2000 рр.): пов'язується з прийняттям реформаторського Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки". Радикальність реформ полягала в тому, що протягом короткого періоду колективні сільськогосподарські підприємства були реформовані і на їх базі створені приватні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, агрогосподарські товариства, сільськогосподарські кооперативи та інші суб'єкти аграрного права, засновані на приватній власності. Як у роки примусової колективізації селян зганяли в колгоспи, так протягом 1999-2000 рр. відбувався зворотний процес: колективні сільськогосподарські підприємства реформовали централізовано. Вони змушені були укладати з власниками земельних часток (паїв) договори їх оренди і виплачувати селянам орендну плату за користування земельними ділянками господарства, які були обтяжені правом членів господарства на земельну частку (пай). Земельна частка (пай) відтепер стала цілком новою правовою категорією, новим об'єктом прав, який можна було здати в оренду, укласти інші господарські договори щодо неї. І хоча на цьому етапі ще не забезпечувалося проведення просвітницької кампанії серед селян щодо порядку господарювання в ринкових умовах, такі радикальні заходи все-таки вплинули на свідомість селян, котрі відчули себе власниками. Реформованим сільськогосподарським підприємствам списується заборгованість, приймається Указ Президента України від 6 червня 2000 р. № 767/2000 "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку", який був націлений на прискорення формування його інфраструктури.

  1.  Закріплюючий етап (2001-2002 рр.): для того, щоб закріпити позитивні результати аграрної реформи, вживаються заходи щодо її моніторингу і подальшого формування інфраструктури аграрного ринку. В цей час приймається Закон України від 18 січня 2001 р. "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років". Він передбачає формування механізму заставних закупок сільськогосподарської продукції (тобто можливості селян одразу продати продукцію державі та отримати кошти, а згодом, у разі її подорожчання на ринку, продати її іншому покупцеві, повернувши державі кошти й відшкодувавши витрати на її зберігання). Передбачається податкове стимулювання сільськогосподарського виробництва, пільгове кредитування та страхування, розвиток лізингу й фондового ринку. Важливою складовою аграрної реформи стає запровадження системи сільськогосподарських дорадчих служб. Концепцію становлення і розвитку мережі сільськогосподарських дорадчих служб в Україні затверджено наказом Мінагрополітики, Української академії аграрних наук і Національної академії наук України від 25 квітня 2001 р. № 114/36/165. Саме сільськогосподарські дорадчі служби покликані забезпечити ринкову просвіту селян. Це те, з чого треба було починати аграрну реформу. В Україні створюється близько 50 аграрних бірж, близько 600 агроторгових домів, понад 800 обслуговуючих кооперативів, понад 19 тис. заготівельних пунктів. Передбачаються заходи з розвитку експорту сільськогосподарської продукції. Запроваджується постачання села технікою, пально-мастильними матеріалами й добривами на ринкових засадах. Приймаються укази Президента України від 8 серпня 2002 р. № 694/2002 "Про заходи щодо прискорення розвитку аграрного ринку" і від 8 серпня 2002 р. № 695/2002 "Про заходи щодо розвитку іпотечного ринку в Україні".
  2.  Комплексний етап (з 2003 р. і до сьогодні): пов'язаний з Комплексною програмою розвитку аграрного ринку України на 2003-2004 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2003 р. № 271. Програма має комплексний характер і передбачає: формування інфраструктури аграрного ринку; розвиток сільськогосподарських дорадчих служб для забезпечення ринкової просвіти селян; забезпечення застосування високих інноваційних технологій у сільському господарстві; розвиток аграрної науки; виставкової та маркетингової діяльності та розв'язання цілої низки інших проблем. Ця програма дійсно має комплексний характер, оскільки ґрунтується на визначеній концепції аграрного ринку і охоплює різні аспекти його формування. Основні заходи з виконання зазначеної програми затверджені наказом Мінагрополітики України від 7 квітня 2003 р. № 98.

§ 2. Правове регулювання приватизації в АПК

В умовах переходу до ринкової системи господарювання важливим засобом забезпечення приватної власності є приватизація державного майна. Відповідно до ст. 1 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), приватизація державного майна визначається як відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб. Тобто — роздержавлення майна. У цьому контексті недоцільно використовувати словосполучення "приватизація майна колгоспів", позаяк останні є недержавними суб'єктами власності, а тому до їх реформування правильніше використовувати терміни "реструктуризація" чи "паювання майна". Загальне законодавство України про приватизацію складається із зазначеного Закону, а також законів від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції від 15 травня 1996 р.), від 6 березня 1992 р. "Про приватизаційні папери", від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду", від 7 липня 1999 р. "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", від 14 вересня 2000 р. "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", декретів Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. № 57-93 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду", від 26 грудня 1992 р. №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.

Приватизація державного майна в АПК здійснюється на підставі загального законодавства про приватизацію, з урахуванням особливостей спеціального аграрного законодавства. Стаття 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" визначає, що до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:

— майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами;

— об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;

— акції (частки, паї), що належать державі у майні юридичних осіб.

Приватизації не підлягають об'єкти, котрі мають загальнодержавне значення, визначені Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації". До них належать майнові комплекси підприємств з лісовідновлення, лісорозведення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, дільниці, інші організації з експертизи сортів рослин, скотомогильники, станції хімізації сільського господарства, науково-дослідні інститути, окремі майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вина, лікеро-горілчані вироби тощо.

Специфіка правового регулювання приватизації в АПК зумовлена потребою захисту прав селян, адже згідно з концепцією приватизації, засоби виробництва сільськогосподарської продукції мають належати селянам, які їх використовують. Законодавчим актом, що регулює особливості приватизації державного майна в АПК, є Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі". І хоча приватизація державного майна в АПК майже завершена, в юридичній практиці все ще виникають питання, пов'язані із захистом суб'єктів приватизації від порушень, допущених в її ході. Цей Закон регулює порядок приватизації підприємств, для яких основними видами діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції, продукції рибного та лісового господарства, їх переробка та реалізація, виконання робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам. Перелік таких підприємств затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1996 р. № 638 "Про підприємства, що приватизуються з урахуванням особливостей, визначених законодавством для агропромислового комплексу". Закон по-різному регулює порядок приватизації несільськогосподарських підприємств АПК, державних сільськогосподарських підприємств і встановлює особливості приватизації підприємств окремих галузей.

Приватизація майна несільськогосподарських підприємств АПК (підприємств харчової промисловості, які переробляють сільськогосподарську сировину, борошномельно-круп'яної та комбікормової промисловості, а також сервісних, будівельних, фірмових торговельних, інших несільськогосподарських підприємств та організацій агропромислового комплексу, що виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам), незалежно від вартості об'єктів приватизації, здійснюється шляхом перетворення їх у відкриті акціонерні товариства згідно з Положенням про план приватизації несільськогосподарських підприємств і організацій агропромислового комплексу, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 17 серпня 2000 р. № 1718. При цьому зберігаються профільність, технологічна єдність виробництва та цілісність майнових комплексів і технологій. їх сільськогосподарська спеціалізація має зберігатися не менше 10 років.

Право на пільгове придбання акцій за номінальною вартістю (за приватизаційні майнові сертифікати, а також за власні кошти й компенсаційні сертифікати в розмірі, що не перевищує половини вартості приватизаційних майнових сертифікатів) мають працівники підприємств, що приватизуються. Працівники сільськогосподарських підприємств мають право на пільгове придбання акцій (за приватизаційні майнові сертифікати, а також за власні кошти і компенсаційні сертифікати в розмірі, що не перевищує половини вартості приватизаційних майнових сертифікатів). До працівників підприємств, що приватизуються, прирівнюються особи, які вийшли з цих підприємств на пенсію, звільнені у зв'язку із скороченням штатів і не працюють з моменту звільнення на інших підприємствах; особи, які мають право відповідно до законодавства України повернутися на попереднє місце роботи на цьому підприємстві, та інваліди, звільнені за станом здоров'я у зв'язку з каліцтвом або професійним захворюванням.

Недержавним сільськогосподарським підприємствам (колективні сільськогосподарські підприємства, спілки селян, колгоспи, спілки кооперативів, акціонерні товариства, фермерські господарства та інші суб'єкти недержавних форм власності) передається безоплатно 51% акцій підприємств, що приватизуються, в тому числі розміщення приватизаційних майнових сертифікатів, а також власних коштів і компенсаційних сертифікатів працівників відповідних сільськогосподарських підприємств і прирівняних до них осіб через довірчі товариства, створені в колективах товаровиробників. У плані приватизації підприємств, які переробляють сільськогосподарську сировину та виконують роботи і надають послуги сільськогосподарським товаровиробникам, передбачається відповідна квота для діючих радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств для подальшої передачі відповідної частки після їх приватизації та розміщення приватизаційних майнових сертифікатів їх працівників.

Недержавні сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм господарювання мають право на придбання акцій за номінальною вартістю в межах зазначених квот у разі, коли трудові колективи підприємств, що приватизуються, сільськогосподарські товаровиробники і прирівняні до них особи не викупили ці акції в межах установлених квот. Якщо підприємства, які приватизуються, не мають договірних зв'язків із сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами тощо, визначення переліку сільськогосподарських товаровиробників, які залучаються на пільгових умовах до участі в приватизації підприємств, та квоти для придбання ними акцій передбачаються в плані приватизації відповідного підприємства за пропозиціями цих підприємств і державних органів управління сільського господарства та продовольства залежно від зони діяльності підприємств.

Розподіл акцій між державними, колективними та іншими сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими господарствами здійснюється пропорційно до обсягів сировини, зданої на об'єкт приватизації, виконаних робіт і наданих послуг у середньому за 5 років, що передують року приватизації, а ті, що існують менше 5 років, — за час їх діяльності. Акції, які не були викуплені на пільгових умовах протягом року з дня початку їх продажу, реалізуються на загальних підставах відповідно до законодавства України.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціо-нерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноваже-них). Працівникам підприємства, що приватизується, безоплатно 11.1 дасться частка державного майна (акцій), розмір якої визначається як добуток вартості майна, що припадає на одного члена ко-

лективного сільськогосподарського підприємства по області, на кількість працівників підприємства, що приватизується, та прирівняних до них осіб. Безоплатна передача частки державного майна провадиться при перетворенні в процесі приватизації радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства. Розподіл безоплатно переданого майна (акцій) між працівниками здійснюється відповідно до трудової участі за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених).

Приватизація частки державного майна, що залишилася після безоплатної його передачі, здійснюється за приватизаційні майнові сертифікати. Право на першочергове придбання цього майна за приватизаційні майнові сертифікати мають працівники даного підприємства та прирівняні до них особи. Якщо після використання працівниками радгоспу чи іншого державного сільськогосподарського підприємства, що приватизується, права на придбання державного майна за приватизаційні майнові сертифікати лишається не викупленою частка майна, орган приватизації за згодою загальних зборів (зборів уповноважених) передає їм залишки майна для придбання за власні кошти на виплат до 5 років (без нарахування відсотків, але з урахуванням зміни цін на момент викупу майна). У разі відсутності згоди загальних зборів (зборів уповноважених) на придбання частки майна на виплат орган приватизації приймає рішення про перетворення цього підприємства у відкрите акціонерне товариство. При Цьому право на придбання майна на пільгових умовах за приватизаційні майнові сертифікати, крім членів трудового колективу та прирівняних до них осіб, мають члени сімей трудового колективу даного підприємства, які проживають разом з ними, та особи, зайняті у соціальній сфері на селі. Якщо після реалізації членами трудового колективу та прирівняними до них особами їх права на безоплатну приватизацію частки майна, його викупу з використанням приватизаційних майнових сертифікатів, а також права викупу майна на виплат залишається частка державного майна, вона приватизується на загальних підставах відповідно до законодавства України.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється шляхом перетворення їх за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) у колективні сільськогосподарські підприємства або відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею майна працівникам підприємств-засновників. У разі використання бюджетних коштів з цією метою, створена за їх рахунок частка майна приватизується в зазначеному вище порядку. Якщо частка державного майна (акцій) перевищує загальну вартість об'єкта, що приватизується, все майно, в тому числі й те, що створене за рахунок бюджетних коштів, передається працівникам підприємства на безоплатній основі.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, що були створені на базі міжгосподарських підприємств, заснованих колгоспами і радгоспами без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється перетворенням їх у відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею акцій цих товариств засновникам міжгосподарського підприємства. У разі використання бюджетних коштів на зазначені цілі створена за їх рахунок частка майна приватизується у наведеному вище порядку. Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств затверджене наказом Фонду державного майна України від 17 серпня 2000 р. № 1718.

Закон визначає особливості приватизації майна в окремих галузях сільського господарства. Приватизація майна сільськогосподарських підприємств, які спеціалізуються на вирощуванні багаторічних насаджень (хміль, ефіроолійні та лікарські рослини), здійснюється шляхом перетворення їх у відкриті акціонерні товариства. При цьому акції на суму вартості зазначених багаторічних насаджень тимчасово залишаються у власності держави у розмірі не менше 25%. Приватизація майна державних сільськогосподарських підприємств, що виробляють вино та інші алкогольні напої, здійснюється перетворенням їх у відкриті акціонерні товариства із збереженням у власності держави майна структурних підрозділів із виробництва готових алкогольних напоїв. Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, які перебувають у зоні гарантованого добровільного відселення внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції та в зонах відселення у зв'язку з державними і громадськими потребами, незалежно від джерел його придбання, здійснюється перетворенням їх у колективні сільськогосподарські підприємства з безоплатною передачею майна їхнім працівникам.

Приватизація майна дослідних господарств, експериментальних виробництв, проектно-конструкторських та інших підприємств, підпорядкованих навчальним і науково-дослідним установам, рад-госпів-технікумів здійснюється за погодженням із Кабінетом Міністрів України шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. При цьому частка державного майна (акцій) має становити не менше 51% загальної вартості майна. Приватизація майна рибної та лісової галузі регулюється, відповідно: Положенням про порядок приватизації майна підприємств і організацій рибної галузі, затвердженим наказом Фонду державного майна та Мінагрополітики від 12 вересня 2000 р. № 1898/175, та Положенням про приватизацію переробних підприємств лісового господарства, затвердженим наказом Мінлісгоспу і Фонду державного майна від 28 серпня 1996 р. № 107/1040. Об'єкти незавершеного будівництва агропромислового комплексу, які не були приватизовані відповідно до законодавства України з питань приватизації, можуть передаватися органами приватизації сільськогосподарським підприємствам (у тому числі недержавним) для завершення їх будівництва з наступним пріоритетним правом викупу працівниками зазначених підприємств частки державного майна цих об'єктів.

Під час приватизації майна державних підприємств об'єкти соціально-побутового призначення, інженерні мережі та споруди комунального господарства, зокрема побудовані за кошти фонду соціального розвитку, передаються органами приватизації в комунальну власність за згодою власників підприємств. Приватизація часток (паїв) держави в майні підприємств зі змішаною формою власності (в тому числі орендні) здійснюється перетворенням їх у відкриті акціонерні товариства, якщо інше не передбачено їх установчими документами. Державні підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, сума вартості майна яких є недостатньою для формування статутного капіталу відкритого акціонерного товариства, приватизуються шляхом викупу майна працівниками цих підприємств за приватизаційні майнові сертифікати, власні кошти й компенсаційні сертифікати або за кошти підприємств зі змішаною формою власності.

Підприємства, створені шляхом викупу державного майна, зданого в оренду, які мають або мали прямі договірні зв'язки із сільськогосподарськими товаровиробниками, підлягають перетворенню у відкриті акціонерні товариства за рішенням зборів учасників товариства. При цьому для продажу сільськогосподарським товаровиробникам, які є для зазначених підприємств або акціонерних товариств постачальниками сировини, споживачами робіт і послуг, здійснюються додатковий випуск акцій та їх продаж для того, щоб загальна їх кількість становила не менше 51% статутного фонду. Оплата акцій може здійснюватися в порядку взаєморозрахунків між акціонерним товариством та сільськогосподарськими підприємствами за здану продукцію (виконані роботи, надані послуги). Продаж додаткового випуску акцій здійснюється протягом 6 місяців, а кошти, одержані акціонерним товариством від їх реалізації, спрямовуються на збільшення статутного капіталу.

Постановою Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" затверджено Перелік державних підприємств та організацій АПК, приватизація майна яких здійснюється за погодженням із Кабінетом Міністрів України. Ці підприємства та організації за погодженням з Кабінетом Міністрів України, підлягають перетворенню у відкриті акціонерні товариства. При цьому в статутному капіталі товариств першочергово визначається частка акцій, що тимчасово залишається у власності держави, а решта — розміщується в передбаченому вище порядку.

Закон визначає процедуру приватизації майна державних сільськогосподарських підприємств. Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств на безоплатній основі здійснюється за спрощеною процедурою. Державні органи приватизації створюють комісію з підготовки до приватизації у складі керівника (голови комісії) та головного бухгалтера підприємства, що приватизується, представників відповідного державного органу приватизації та органу, уповноваженого управляти державним майном. Зазначена комісія розробляє план приватизації у місячний термін з дня затвердження її складу. Оцінка майна здійснюється на підставі даних балансу на початок відповідного року та за результатами останньої повної інвентаризації майна підприємства. Проведення аудиту під час приватизації радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств не є обов'язковим. За посвідчення договорів купівлі-продажу майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств у зв'язку з його приватизацією державне мито справляється в розмірі 0,001% вартості майна, що приватизується.

§ 3. Правове регулювання паювання

У ході реформування аграрного сектора економіки провадилося паювання землі й майна. Саме слово "пай" тюркського походження і використовується на позначення частки в майні чи майнових правах. За вітчизняною правовою традицією пайові фонди існують у суб'єктів аграрного права кооперативного типу: колективному сільськогосподарському підприємстві чи сільськогосподарському кооперативі. Кожен член таких підприємств має певну частку в майні підприємства це і є його майновий пай.

Відповідно до ст. 9 Закону України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", до пайового фонду майна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених завдяки діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій. Уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств провадиться за Методикою уточнення складу й вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 177.

Право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від їх трудового внеску. Члену підприємства щорічно нараховується частина прибутку залежно від частки в пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом підприємства. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства. У разі виходу з підприємства його члени мають право на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі.

Закон України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" визначає пай як майновий внесок члена кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється передачею кооперативу певного майна. Розмір паю визначає розмір отримуваного членом кооперативу доходу від участі в діяльності кооперативу і розмір частки, яка виплачується йому при виході із кооперативу. Як показує аналіз законодавства, пай не є індивідуально визначеним майном це лише право на отримання доходу в певному розмірі й на отримання майна при виході з кооперативу. Часто селяни помилково вважають, що пай індивідуально визначене майно чи земельна ділянка і при виході з кооперативу вимагають повернення "мого трактора" або "моєї землі". Але згідно із законом, трактор чи земля є власністю підприємства. У члена є лише пай право на отримання певної частини доходу підприємства і певної частки майна при виході з нього. Селянинові при виході з підприємства може бути передане не те майно, що він вніс до кооперативу, а зовсім інше або земельна ділянка. Отже, пай це не майно, а право, до того ж право, яке може бути й не реалізованим, тобто в разі збиткової роботи підприємства його член не отримує жодних доходів на свій пай.

Найчастіше питання розпаювання майна виникали у ході реформування КСП, тому саме майнові аспекти цього процесу ми й розглянемо. Найбільш проблемним є уточнення майнових паїв членів КСП. Згідно з Порядком обов'язкових процедур при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств та врегулюванні майнових відносин в агро формуваннях, які працюють на умовах оренди землі і майна, затвердженого наказом Мінагрополі-тики України від 15 грудня 2000 р. № 252, процедура реформування КСП обов'язково передбачає затвердження загальними зборами Положення про паювання майна як внутрішньогосподарського локального акту підприємства. Процедура передбачає складання плану розподілу майна пайового фонду та іншого майна КСП, уточнення розміру індивідуальних майнових паїв членів КСП, їх перерахунок. Далі затверджується акт розрахунку пайового фонду, структура пайового фонду та план розподілу пайового фонду. Після цього членам, які забажали вийти з КСП, виплачується чи передається частина майна підприємства, яка припадає на їхні паї, а інші члени можуть створити нове агроформування на базі належних їм часток у майні колишнього КСП.

Істотні зміни у правовому режимі майнового паю сталися у зв'язку з прийняттям указів Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" і від 29 січня 2001 р. № 62/2001 "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки". Останній передбачав уточнення розміру майнових паїв членів КСП, у тому числі колишніх членів, які під час виходу не отримали його в натурі чи грішми. Крім того, право на пай відтепер мало посвідчуватися спеціальними сертифікатами, які видавалися на руки селянам. Але найістотнішою зміною правового режиму майнового паю стало юридичне закріплення можливості укладення договорів оренди, купівлі-продажу, дарування майнових паїв. Оренда, як і купівля-продаж, згідно з цивільним законодавством, застосовувалися лише до індивідуально визначеного майна. А пай — не майно, а лише право на отримання майна в майбутньому. Тому зазначені укази кардинально змінили правовий режим майнового паю, який набув окремих рис правового режиму індивідуально визначеного майна. Згодом у ЦК було закріплено, що право оренди поширюється і на майнові права. Указ Президента від 29 січня 2001 р. № 62/2001 гарантував селянам можливість вільно вийти із КСП, обмінявши свій сертифікат на майновий пай, тобто на індивідуально визначене майно.

На виконання зазначеного Указу, Кабінет Міністрів України постановою від 28 лютого 2001 р. № 177/2001 затвердив Порядок визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення. Цей Порядок встановлює процедуру визначення розмірів майнових паїв членів КСП, у яких паювання не провадилося, а також затверджує форму Свідоцтва про право на майновий пай (майнового сертифікату). Порядок видачі та обліку свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновий сертифікат), затверджений наказом Мінагро-політики України від 23 березня 2001 р. № 79. Після проведення процедури паювання майна і визначення часток кожного члена, майно КСП розподіляється при його реорганізації згідно з Порядком розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 14 березня 2001 р. № 62. Оскільки Указом передбачалося оформлення договорів оренди майнових паїв, наказом Мінагрополітики від 25 травня 2001 р. № 142 було затверджено Методику визначення залишкового ресурсу використання пайового фонду реформованих сільськогосподарських підприємств і визначення оптимальних термінів оформлення договорів оренди майнових паїв по кожному підприємству.

Але хід аграрної реформи й паювання майна показали, що у селян ще не сформувалася ринкова свідомість, почуття власника, а тому Президент України 27 серпня 2002 р. видає Указ № 774/2002 "Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення". Указ передбачає створення умов для викупу реформованими сільськогосподарськими підприємствами майнових паїв, які вони орендують у своїх членів, а також формування ринку майнових паїв, запровадження механізму їх продажу на конкурентних засадах. Крім того, передбачається стимулювання створення сільськогосподарських кооперативів та інших формувань аграрного ринку на основі об'єднання майнових паїв. На виконання цього Указу Мінагрополітики наказом від 28 січня 2003 р.

№ 14 затвердило Порядок продажу на публічних торгах майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств. Отже, можна сказати, що в аграрному праві сформувався інститут майнових паїв, який регулює права членів суб'єктів аграрного права кооперативного типу, зокрема, КСП на отримання певної частини індивідуально визначеного майна цих підприємств, а також встановлює порядок розпорядження цими правами.

Що ж до паювання землі це питання у ході реформування аграрного сектору економіки є не менш складне. Право на земельний пай закріплювалося в ЗК 1992 р. Згідно зі ст. 5 цього Кодексу, кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства в разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) в розмірі середньої земельної частки, яка обчислюється шляхом поділу земель підприємств, що підлягають приватизації на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали в сільському господарстві і проживають у селі, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі. ЗК 1992 р. передбачав, що право на земельну частку могло передаватися у спадщину і продаватися.

Важливе значення для визначення правового режиму земельного паю має Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Указ установив, що кожному члену КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному вираженні. Указ проголосив, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом ку-півлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави. У разі виходу із зазначених підприємств, їх члени мають право на отримання земельної ділянки в натурі.

Варто звернути увагу на те, що сільськогосподарські акціонерні товариства не мають майнового пайового фонду, а тільки акції, але оскільки правовий інститут паювання земель розвивався окремо від правового інституту паювання майна, члени сільськогосподарських акціонерних товариств отримали право на земельні частки. При аналізі правового режиму земельного паю слід усвідомлювати, що це не конкретна земельна ділянка, знову ж таки це лише право на отримання земельної ділянки в натурі, яке може бути ніколи й не реалізоване. Сертифікат на земельну частку не посвідчує права власності на конкретну земельну ділянку це лише цифри на папері, які підтверджують право отримання земельної ділянки у визначеному розмірі при виході з підприємства. Документом, що підтверджує право власності на земельну ділянку, є державний акт про право власності на землю.

Однак після прийняття цього Указу і паювання землі виникло багато питань, пов'язаних з процедурою паювання і визначення кола осіб, які мають право на земельний пай. Тому Президент України приймає Указ від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Указ встановив, що право на земельну частку (пай) мають члени КСП, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства є рівними. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними на підприємствах із числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству приймається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. Форма сертифікату на право на земельну частку пай і зразок книги реєстрації сертифікатів на земельну частку (пай) затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р.

Для недопущення скуповування земельних паїв не селянами приймається Указ Президента України від 21 квітня 1998 р. № 332/98 "Про захист прав власників земельних часток (паїв)", де встановлено, що в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також фермерські господарства та громадяни, які мають право їх створити. Договору купів-лі-продажу, дарування, обміну права на земельну частку (пай) посвідченого сертифікатом, після нотаріального посвідчення підлягають реєстрації районною державною адміністрацією за місцезнаходженням відповідного підприємства з внесенням відповідних змін до записів у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай).

Важливим кроком у захисті майнових прав селян-пенсіонерів було прийняття Указу Президента України від 15 грудня 1998 р. № 1353/88 "Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)". Згідно з цим Указом, починаючи з 1 січня 1999 р. колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства, фермерські господарства, інші підприємства, установи, організації, які використовують землю для сільськогосподарського виробництва, за бажанням селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай), укладають із ними договори оренди цих часток (паїв). Розмір плати за оренду земельної частки (паю), що вноситься орендарем орендодавцеві, не може бути меншим 0,5% вартості земельної частки (паю), яка передана в оренду. Указ передбачав можливість отримання орендної плати як грошима, так і в натуральній чи відробітковій формі.

Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", передбачив реформування колективних сільськогосподарських підприємств шляхом забезпечення всім членам КСП права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) й майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Указ запровадив обов'язкове укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток (паїв) з виплатою орендної плати в натуральній або грошовій формі. При цьому розмір орендної плати не повинен бути меншим за 1% визначеної відповідно до законодавства вартості земельної частки (паю).

Указ запровадив реєстрацію договорів оренди земельної частки (паю). На виконання Указу Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 24 січня 2000 р. № 119/2000 "Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)", якою передбачено спрощений порядок реєстрації таких договорів. Реєстрація договорів оренди земельної частки (паю) провадиться виконавчим комітетом сільської, селищної міської ради за місцем розташування земельної ділянки, обтяженої правом на земельну частку (пай).

Правовий режим земельної частки (паю) врегульований також ЗК. Відповідно до ст. 25 цього Кодексу, під час приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Зазначеним особам гарантується право отримати на підставі свого земельного паю земельну ділянку в натурі (на місцевості). Обчислення розміру земельної частки (паю) здійснюється шляхом поділу сільськогосподарських угідь, які підлягають приватизації, на кількість осіб, які мають право на приватизацію. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток зазначених осіб є однаковими.^

Згідно з Перехідними положеннями ЗК, сільськогосподарські підприємства, які до набрання чинності цим Кодексом уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть за бажанням власників цих часток (паїв) замовити землевпорядній організації виконання робіт, необхідних для виділення земельних часток у натурі, видачі їх власникам державних актів на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або за погодженням сторін на інший строк. Громадяни власники земельних часток (паїв), можуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним масивом.

До 1 січня 2005 р. забороняється вносити земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств, відчужувати її у будь-який інший спосіб, крім обміну на інше майно чи передачі у спадщину. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної ділянки відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

§ 4. Правові засоби формування інфраструктури аграрного ринку

Для ефективного функціонування аграрного ринку потрібно забезпечити функціонування необхідної ринкової інфраструктури. Якщо ринкову економіку ми визначаємо як суспільну систему виробництва й розподілу матеріальних благ, що ґрунтується на вільній торгівлі суб'єктів різних форм власності та ціноутворенні, які регулюються конкуренцією і співвідношенням попиту й пропозиції, то під інфраструктурою ринку ми маємо на увазі ті інституції і засоби, які забезпечують виробництво й реалізацію виробленої продукції. Інфраструктура аграрного ринку передбачає наявність інституцій, які забезпечують постачання сільськогосподарських товаровиробників необхідними для виробництва ресурсами: насіннєвим і садивним матеріалом, племінними тваринами, технікою й пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин і тварин, надають маркетингові й консультаційні послуги, забезпечують кредитування й страхування сільськогосподарського виробництва, його юридичне обслуговування, бухгалтерський облік та аудит, сертифікацію та експертизи, переробку сільськогосподарської продукції, меліоративні, транспортні, складські, охоронні, техсервісні та інші послуги, необхідні для здійснення сільськогосподарського виробництва. Інфраструктура аграрного ринку включає в себе також інституції, які забезпечують реалізацію виробленої продукції, її маркетинг та рекламу. Крім того, цілком ринковими інституціями можна вважати створення аграрних третейських судів.

Якщо проаналізувати чинне законодавство України про формування інфраструктури аграрного ринку, то можна побачити, що законодавець не має чіткої моделі інфраструктури аграрного ринку, через це його формування відбувається стихійно, а не комплексно. Законодавство України передбачає стимулювання створення таких ринкових інституцій на селі: сільськогосподарські товаровиробники, засновані на приватній власності (акціонерні товариства, сільськогосподарські кооперативи, приватні підприємства, спільні підприємства, фермерські господарства, агрофірми, агрокомбінати тощо), інституції з реалізації сільськогосподарської продукції (аграрні біржі, агроторгові доми, гуртові ринки, аукціони, ярмарки, підприємства фірмової торгівлі, торговельні центри та комплекси, інституції зовнішньоекономічної торгівлі), фінансові інституції (кредитні спілки, земельні чи аграрні банки, іпотека та фінансовий лізинг), інституції фондового ринку (національний депозитарій, фондові біржі, незалежні реєстратори тощо), розрахунково-клірин-ґові системи, страхові компанії, сільськогосподарські дорадчі служби тощо.

І хоча автори аграрної реформи звітують, що на селі створено близько 60 кооперативних агроторгових домів, майже 1 тис. сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, майже 300 сільськогосподарських кредитних спілок; вони ж констатують, що формування інфраструктури аграрного ринку відбувається повільно1. Річ у тім, що істотним недоліком аграрної реформи є зосередження уваги на формальному боці питання, при цьому мало уваги приділяється ринковій просвіті селян. Будь-які реформи слід починати із просвітницької кампанії, і тільки коли селяни зрозуміють основи господарювання в ринкових умовах, вивчать основні еко-номіко-правові терміни; вони почнуть користуватися послугами відповідних структур і навіть самі формувати інфраструктуру аграрного ринку. Для того щоб створити ефективно діючу інфраструктуру аграрного ринку, потрібно забезпечити ініціативу "знизу", а не формувати ринок адміністративними методами "згори".

В Україні законодавство в основному сформоване; воно спрямоване на формування ринкової інфраструктури. Важливими ринковими галузями та інститутами є: підприємницька, банківська, біржова галузі права, інститути банкрутства, промислово-фінансових груп, спільного інвестування, фінансового лізингу, іпотеки, цінних паперів та ін. Однак ці інститути передбачають тільки деякі особливості формування інфраструктури аграрного ринку. Виняток становить інститут агроторгових домів; його ми й розглянемо докладніше.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1995 р. № 916 "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку" наказом Мінсільгосппроду і Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 затверджено Типове положення про міжрегіональний та районний агро-торговий дім, яке встановило правові засади створення та функціонування в Україні агроторгових домів. Агроторговий дім слід відрізняти від аграрної біржі, утворюваної відповідно до Закону України від 10 грудня 1991 р. "Про товарну біржі" Останній визначає товарну біржу як організацію, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу й комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладенні біржових угод; з виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари; вивчення, упорядкування й полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій. Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням. Істотною відмінністю товарної біржі від агроторгового дому є те, що товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку, тобто вона, згідно із законом, є неприбутковою організацією.

Агроторговий дім, на відміну від товарної біржі, є підприємством, створеним у формі господарського товариства. Засновниками агроторгового дому можуть бути будь-які суб'єкти аграрного права, зокрема обслуговуючі кооперативи, сервісні центри, аграрні банки та страхові установи. В агроторговому домі може передбачатися дійсне й асоційоване членство. Основними завданнями міжрегіонального та районного агроторгових домів є:

організація аграрних ринків у зоні дії агроторгових домів та забезпечення їх взаємодії з міжрегіональними ринками сільськогосподарської продукції;

координація дій товаровиробників регіону (району) з накопичення та реалізації сільськогосподарської продукції через систему аграрних бірж України, формування лотів сільськогосподарської продукції і переробки, що виставляються на торги;

сприяння товаровиробникам в одержанні максимальних прибутків від реалізації сільськогосподарської продукції, сировини та продукції їх переробки;

вивчення та аналіз ринкової ситуації з широкого переліку товарних груп, які можуть бути продані або куплені сільськогосподарськими, переробними, агросервісними, торговельними та іншими підприємствами на внутрішньому та зовнішньому ринках;

узгодження цін та інших умов, забезпечення організації заготівлі продукції, її зберігання та відвантаження покупцям;

забезпечення розрахунків із постачальниками агроторгового дому з урахуванням інтересів товаровиробників і споживачів сільськогосподарської продукції та постачальників матеріальних ресурсів для села;

організація та контроль за місцевими товарообмінними операціями на компенсаційній основі з дотриманням паритету цін на продукцію сільського господарства і промисловості;

надання підприємствам агентських послуг щодо реалізації або придбання товарів і послуг на внутрішньому та зовнішньому ринках;

вивчення стану організації виробництва агропромислової продукції в зоні дії агроторгового дому, підготовка пропозицій щодо кооперації, інтеграції виробництва та реалізації такої продукції;

вивчення стану фінансово-кредитного обслуговування підприємства та розробка пропозицій щодо його поліпшення;

зниження витрат на маркетинг, рекламу та збут продукції на підприємствах району.

Основною формою діяльності міжрегіонального та районного агроторгових домів є укладення та виконання агентських правочи-нів. Агент це агроторговий дім в цілому та окрема фізична особа, яка перебуває в складі найманого персоналу агроторгового дому й реалізує або закуповує продукцію відповідно до замовлень того чи іншого підприємства і за його рахунок. Сільськогосподарське підприємство, що дає доручення агенту, називається принципалом. Агентський правочин — це правочин між принципалом та агентом, який визначає характер та обсяг доручення, розмір агентської винагороди, терміни дії та умови припинення правочину. Крім того, в останньому можуть зазначатися: територія, кількість товару, ціни, момент виникнення права агента на винагороду та терміни її виплати, обов'язки і права сторін. Агентська винагорода оплата агроторговому дому та агенту за виконання правочину. Вона визначається як частка у відсотках від нетто-суми, що надходить у розпорядження принципала. Агенти, що діють у своїй країні, ймену-ються агентами-резидентами, в інших країнах імпортними (експортними) агентами. Агенти можуть бути універсальними з правом виконання операцій лише в межах статутної діяльності принципала, спеціальними для операцій спеціального характеру. Стосовно закордонних фірм-постачальників засобів виробництва та технологій (консигнантів) міжрегіональний та районний агроторговий дім може виконувати функції консигнатора, який реалізує імпортну продукцію.

Міжрегіональні та районні агроторгові доми обслуговують насамперед позарайонні товарні потоки, тобто реалізують продукцію за межі району та регіону, а також закуповують її на територію району та регіону. Що ж до внутрішньорайонного обігу, то тут агроторговому дому належить роль посередника, що ініціює укладення контрактів. Предметом торгово-посередницької діяльності міжрегіонального та районного агроторгового дому можуть бути ф'ючер-сні контракти та цінні папери. Інформаційно-координаційна його діяльність полягає в акумулюванні, відповідній обробці та поширенні на платній основі знеособленої інформації серед асоційованих членів і разових клієнтів щодо поточної кон'юнктури локального й зовнішніх ринків через систему надання довідок. Крім того, агроторговий дім здійснює рекламно-видавничу діяльність у місцевій мережі радіомовлення й телебачення. Міжрегіональні та районні агроторгові доми можуть бути членами аграрних бірж, на яких, відкриваючи брокерські контори, здійснюють біржову торгівлю від імені та за рахунок клієнта, чи безпосередньо від свого імені та за свій рахунок.

Окрім вищеназваних обов'язкових напрямів, торговий дім може здійснювати й інші передбачені в його статуті види діяльності: фінансово-інвестиційну; надання транспортних послуг; побутове обслуговування; сервісно-ремонтне обслуговування; створення та експлуатація мережі виробництва громадського харчування; надання послуг з організації відпочинку громадян, проведення спортивних і культурно-масових заходів; надання науково-технічних послуг із питань розробки програм, формування та експлуатації інформаційних банків даних з питань економічного, правового, науково-технічного й технологічного характеру тощо.

§ 5. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі

Важливим напрямом аграрної реформи і невід'ємною складовою аграрного ринку є забезпечення зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність". Зовнішньоекономічна діяльність визначається ним як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що побудована на взаємовигідних відносинах. Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності можуть бути всі суб'єкти аграрного права: як юридичні, так і фізичні особи і навіть структурні підрозділи юридичних осіб, які взагалі не є суб'єктами права (філії, відділення, представництва тощо). Фізичні особи набувають права здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту їх державної реєстрації як суб'єктів підприємництва. Юридичні особи набувають таких прав із моменту їх державної реєстрації. Жодна додаткова реєстрація фізичних або юридичних осіб як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не здійснюється. Разом з тим, якщо суб'єкти аграрного права збираються імпортувати чи експортувати товари, вони повинні стати на облік у відповідному митному органі згідно з Порядком ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах, затвердженим наказом Держмиткому України від 31 травня 1996 р. № 237.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється шляхом встановлення певного режиму оподаткування, зокрема ввізним податком на додану вартість, ввізним акцизним збором, митом і митними зборами (останні не належать до податків, але стягуються як плата за послуги митниці), а також шляхом встановлення режиму ліцензування і квотування щодо окремих видів сільськогосподарської продукції. Ліцензування — особливий порядок видачі дозволів Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України на експорт або імпорт товарів. Квотування застосовується разом з ліцензуванням і передбачає зазначення в ліцензії переліку товарів, які дозволяється експортувати чи імпортувати.

Залучення іноземних інвестицій до АПК України і захист прав іноземних інвесторів регулюються законами України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування". Особливим видом інвестиційної діяльності є інноваційна, яка передбачає розробку і створення нового продукту, невідомого раніше на ринку, з використанням високих технологій. Правове регулювання інноваційної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 4 липня 2002 р. "Про інноваційну діяльність". Ним передбачено надання податкових пільг інноваційним підприємствам. Суб'єктам аграрного права рекомендується займатися інноваційною діяльністю, в тому числі в зовнішньоекономічній сфері, оскільки створення аграрних інноваційних підприємств може не тільки забезпечити виробництво сільськогосподарської продукції з використанням високих технологій, але й передбачає можливість отримати податкові пільги, встановлені законодавством.

Найчастіше здійснюваними видами зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі є, безумовно, експорт та імпорт товарів, робіт, послуг, створення спільних підприємств, міжнародна кооперація. Щодо режиму експорту, то держава, як правило, намагається його всіляко заохочувати і підтримувати. Тому експорт, зазвичай, здійснюється без сплати мита з українського боку. Однак у деяких випадках, якщо на внутрішньому ринку відчувається дефіцит певних видів сільськогосподарської продукції, держава впроваджує вивізні (експортні) мита, встановлює режим ліцензування та квотування. Здійснення бартерних (товарообмінних) операцій на зовнішньому ринку щодо сільськогосподарської продукції, яка підпадає під режим ліцензування чи квотування, регулюється Положенням про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затвердженим наказом Мінсільгосппроду, Мінекономіки, МЗЕЗ, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314. Особливий режим експорту й вивізне мито на живу худобу та шкіряну сировину впроваджені в Україні згідно із Законом України від 7 травня 1996 р. "Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину", та на насіння олійних культур, згідно із Законом України від 10 вересня 1999 р. "Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур".

Аграрно-правовий інститут імпорту сільськогосподарської продукції є більш складним, ніж інститут експорту, позаяк передбачає особливе правове регулювання згідно із Законом України від 17 липня 1997 р. "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції". Останній визначає тарифне й нетарифне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції. При ввезенні сільськогосподарської продукції в Україну не дозволяється відстрочення сплати мита та податку на додану вартість, а також звільнення від сплати мита осіб, які мають пільги щодо його сплати. Відповідно до Закону впроваджуються сезонні ввізні мита на окремі категорії сільськогосподарської продукції. їх розмір встановлюється у подвійному розмірі пільгових ставок на цю продукцію згідно з Митним тарифом України, затвердженим Законом України від 5 квітня 2001 р. "Про митний тариф". Сезонні мита діють протягом строку збирання і закладення на зберігання аналогічної вітчизняної сільськогосподарської продукції. Вони вважаються винятком із преференційних або пільгових режимів, у тому числі з правочинів про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнародних правочинів, якщо це передбачено ними. Сезонні мита протягом часу їх дії заміщують ввізні (імпортні) мита, визначені Митним тарифом України. Кабінет Міністрів України встановлює терміни дії сезонних мит на сільськогосподарську продукцію та оприлюднює свої рішення за 45 днів до дня їх запровадження. Строк сезонних мит не може бути меншим 60 або більшим 120 послідовних календарних днів.

Нетарифне регулювання імпорту продукції тваринництва здійснюється шляхом встановлення щорічних квот на її ввезення. Квоти поточного року діють до дня проведення аукціону з їх продажу на наступний рік та поширюються на імпортні поставки продукції тваринництва з усіх країн. При цьому сільськогосподарська продукція, що підлягає квотуванню, не звільняється від обкладання ввізним (імпортним) митом. Обсяг квоти стосовно окремого виду (типу, сорту) продукції тваринництва не може перевищувати 10% від обсягу виробництва аналогічної продукції в Україні року, що передує поточному. Конкретний обсяг квоти в межах зазначених 10% визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до обсягів вітчизняного виробництва окремого виду продукції тваринництва та обсягів її споживання (в тому числі імпортованої) в році, що передує поточному. Квоти вважаються винятком із преференційних або пільгових режимів, зокрема з правочинів про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнародних правочинів, якщо це передбачено останніми.

Щорічні квоти на ввезення імпортної продукції тваринництва реалізуються за кошти на аукціонах, які провадяться Мінагрополі-тики України протягом 60 календарних днів з дня оприлюднення статистичних даних щодо фактичних обсягів вітчизняного виробництва продукції тваринництва та обсягів її споживання (в тому числі імпортованої) в році, що передує поточному. Квоти, що лишаються нереалізованими протягом зазначеного строку, подальшій реалізації або використанню не підлягають. За проведення аукціону з покупців імпортних квот стягується державне мито в розмірі, передбаченому законодавством. Доходи, отримані від продажу квот, зараховуються до Державного бюджету України. Інформація щодо дати запровадження та розміру квот на продукцію тваринництва, а також відомості щодо проведення аукціонів з продажу таких квот оприлюднюються в офіційних періодичних виданнях Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за ЗО календарних днів до дня проведення відповідного аукціону. Квота вважається реалізованою тільки після повної сплати її вартості особою, що виграла аукціон. Подальший перепродаж квот не дозволяється, при цьому вантажоодержувачем імпортної продукції, що підлягає квотуванню, може бути виключно особа, яка виграла аукціон.

Квоти встановлюються на ввезення кожного виду продукції окремої 4-значної товарної позиції груп першої та другої, згідно з Товарною номенклатурою зовнішньоекономічної діяльності, і поділяються на лоти, кожний з яких має становити один відсоток від загального обсягу квоти на таку товарну позицію. Для проведення аукціону Мінагрополітики створює з числа своїх працівників, які мають статус державних службовців, аукціонну комісію, що діє від імені та за дорученням зазначеного Міністерства. Участь в аукціонах з продажу квот може взяти будь-яка особа, що подала аукціонній комісії заявку про свою участь за формою, встановленою Мінагрополітики, внесла реєстраційну плату та заставний внесок у сумах, що визначаються Мінагрополітики України. Встановлення додаткових вимог до учасників аукціонів з продажу квот, обмеження їх кількості або відмова в допуску їх до участі в аукціоні з інших причин не дозволяється. Реєстраційна плата встановлюється на рівні, достатньому для покриття витрат Мінафополітики з організації та проведення аукціону в розрахунку на одного учасника. Реєстраційна плата не підлягає поверненню учасникам аукціону або врахуванню в ціні продажу квоти.

Заставний внесок підлягає поверненню учасникам, які не перемогли в аукціонних торгах, або враховується при зменшенні суми вартості придбаної квоти для переможців аукціонних торгів. Заставний внесок не повертається переможцю аукціонних торгів, який протягом 5 робочих днів, наступних за днем проведення аукціонних торгів, не сплачує повну вартість придбаної квоти. При цьому сума заставного внеску такого учасника спрямовується до Державного бюджету України. Кабінет Міністрів України подає Верховній Раді України до 1 березня чергового року письмовий звіт про виконання вимог щодо продажу квот на поточний рік.

Сільськогосподарська продукція, яка ввозиться в Україну, підлягає обов'язковій сертифікації, що провадиться згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності", а також санітарно-епідеміологічному, радіологічному, а в разі ввезення продукції тваринництва чи рослин — відповідно ветеринарному чи фітосанітарному контролю. Кабінет Міністрів України може тимчасово обмежувати ввезення сільськогосподарської продукції з країн, де було оголошено карантин, або щодо яких Україна запровадила режим карантину. Сільськогосподарські продукти, що підлягають продажу населенню, можуть бути випущені з-під митного контролю на територію України з країн, вільних від карантину, за умови наявності на тарі (коробах, упаковках, розфасовках), а у випадках, визначених Кабінетом Міністрів України, безпосередньо на продукті, відомостей про назву продукту, масу (об'єм), склад, із зазначенням переліку використаних у процесі виготовлення інших продуктів харчування, харчових добавок (консервантів), барвників тощо, вмісту хімічних речовин або сполук, а також сертифіката походження таких продуктів. Окремо наводяться відомості про енергомісткість, дату граничного строку використання, побічні ефекти споживання або про їх відсутність, назву харчових добавок (консервантів) за їх наявності, місце виготовлення, найменування й адресу виробника таких продуктів та посилання на власника торгової марки за його наявності, а стосовно ж віднесених до підакцизних товарів — відомості зазначаються згідно із законами України. Вони мають бути подані українською мовою.

Для підтримки вітчизняних переробних підприємств, що працюють з давальницькою сировиною згідно із Законом України від 15 вересня 1995 р. "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 19 червня 1998 р. № 931 "Про переміщення через митний кордон сільськогосподарської продукції, що ввозиться для переробки", якою дозволено ввезення в Україну поза режимом квотування чи ліцензування сільськогосподарської продукції для подальшої її переробки та за умови обов'язкової сертифікації. Перелік видів такої продукції затверджений наказом Мі-нагропрому України від 7 жовтня 1998 р. № 297.

§ 6. Правове забезпечення формування ринку сільськогосподарської техніки

Як вже зазначалося, право ЄС вимагає від країн членів впровадити диференційоване правове регулювання окремих секторів аграрного ринку. Україна намагається пристосувати своє законодавство до законодавства ЄС. Відтак останнім часом розвиваються інститути диференційованого правового регулювання окремих секторів аграрного ринку. Це стосується й ринку сільськогосподарської техніки, запчастин до неї та пально-мастильних матеріалів.

Проблема забезпечення села пально-мастильними матеріалами і сільськогосподарською технікою загострилася під час аграрної кризи. Держава змушена була постачати сільськогосподарську техніку і пально-мастильні матеріали КСП, знаючи, що ті не зможуть розрахуватися за них, оскільки працюють збитково. За підсумками року КСП списувалися борги. Так тривати довго не могло: держава зрозуміла, що треба вжити заходів щодо створення ринку сільськогосподарської техніки та пально-мастильних матеріалів, зокрема впроваджувати лізингові форми отримання нової техніки. Так в


\

Україні почав розвиватися правовий інститут ринку сільськогосподарської техніки.

Вітчизняне законодавство покликане не тільки забезпечити сільськогосподарське виробництво якісною технікою і пально-мастильними матеріалами, але й підтримувати вітчизняних виробників цієї техніки. Адже на ринок сільськогосподарської техніки вийшли такі гіганти індустрії, як "Джон Дір" і "Кейс Корпорейшн": певний час урядова політика була спрямована на забезпечення селян імпортними машинами і знаряддями праці. Але це не сприяло виходу вітчизняного АПК із кризи, тому концепція формування ринку сільськогосподарської техніки зосередилась на важливості підтримки виробника вітчизняного. Важливу роль у формуванні ринку сільськогосподарської техніки відіграють закони України від 7 лютого 2002 р. "Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу" і від 5 червня 2003 р. "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин".

Вони визначають сільськогосподарську техніку як машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси та лінії з них, що застосовуються в сільськогосподарському виробництві, харчовій та переробній промисловості для проведення робіт з вирощування, збирання, зберігання та переробки сільськогосподарської продукції. До такої техніки і обладнання належать: трактори та інші самохідні енергозасоби сільськогосподарського призначення, спеціальні автомобілі сільськогосподарського призначення, самохідні та причіпні комбайни, жниварки і косарки для збирання зернових, кормових і технічних культур, посівна й ґрунтообробна техніка та комбіновані агрегати з неї, машини і обладнання для тваринництва, птахівництва та кормовиробництва, а також машини, обладнання та лінії з них для харчової і переробної промисловості, для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, зокрема її фасування, розливу, пакетування та пакування.

Розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу разом з його складовими (створення й виробництво техніки та обладнання, її технічне обслуговування і ремонт, а також формування інфраструктури ринку вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу) законодавство визнає пріоритетними напрями розвитку національної економіки. Уповноваженим органом державної влади в галузі сільськогосподарського машинобудування є Міністерство промислової політики України, покликане забезпечити реалізацію державної політики щодо пріоритетності сільськогосподарського машинобудування. Для формування ринку сільськогосподарської техніки передбачається у Державному бюджеті України витрати на підтримку виробництва вітчизняної сільськогосподарської техніки. Порядок використання коштів державного бюджету, передбачених на здійснення заходів, пов'язаних зі збільшенням обсягів виробництва техніки для агропромислового комплексу та розвитком ринку цієї техніки, затверджений наказом Мінпромполітики та Мінфіну України від 5 березня 2002 р. № 93/155.

Зазначені кошти використовуються для формування та розвитку інфраструктури ринку тієї техніки, часткової (до 40%) компенсації державою вартості сільськогосподарської техніки, що поставляється сільськогосподарським товаровиробникам і підприємствам харчової та переробної промисловості АПК; закупівлі вітчизняної сільськогосподарської техніки з подальшою її реалізацією суб'єктам аграрного права на умовах фінансового лізингу. Передбачаються й заходи з недопущення монополізації ринку сільськогосподарської продукції. Так, наказом Мінекономіки та Антимонопольного комітету України від 16 лютого 1999 р. № 22/2 запроваджено державне регулювання оптових цін на окремі види продукції 3 монополістів ринку сільськогосподарської техніки: одеського ВАТ "Одессільмаш", кіровоградського ВАТ "Червона Зірка" і шепетівського ВАТ "Ше-петівський завод культиваторів". Фінансування заходів з компенсації суб'єктам аграрного права частини вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва здійснюється на конкурсних засадах згідно з Положенням гіро умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 7 березня 2002 р. № 76.

Держава здійснює моніторинг цін на основні види металопро-дукції та енергоносіїв, що використовуються вітчизняними підприємствами машинобудування для виробництва сільськогосподарської техніки. У разі потреби держава застосовує ринкові важелі управління зазначеними цінами. Так, Міністерство промислової політики здійснює постійний моніторинг та аналіз кон'юнктури ринку сільськогосподарської техніки і вживає заходів щодо його подальшого розвитку. Конкретні заходи з формування інфраструктури ринку сільськогосподарської техніки визначені Указом Президента України від 3 листопада 2001 р. № 1039/2001 "Про заходи щодо розвитку ринку вітчизняної техніки для агропромислового комплексу та збільшення обсягів її виробництва". Ним установлено, що основними завданнями органів виконавчої влади щодо розвитку машинобудування та ринку вітчизняної техніки для агропромислового комплексу є:

сприяння розвитку економічної конкуренції та недопущення монополізму на основі узгодження інтересів виробників техніки для агропромислового комплексу та її споживачів;

організація створення нових моделей і впровадження сучасних технологій виробництва техніки для агропромислового комплексу, стимулювання раціонального використання у процесі виробництва матеріальних ресурсів та енергоносіїв;

створення умов для розширення мережі підприємств, що здійснюють реалізацію, фірмове обслуговування, ремонт, надання в користування, в тому числі за договорами лізингу, техніки для агропромислового комплексу;

/

— стимулювання інвестиційної діяльності банків, інших фінансових установ, спрямованої на технічне переоснащення агропромислового комплексу.

Виробництво сільськогосподарської техніки держава регулює переважно адміністративно-командними методами відповідно до Програми виробництва технологічних комплексів машин та обладнання для агропромислового комплексу на 1998-2005 роки, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. № 403. Разом з тим, сільськогосподарська техніка і пально-мастильні матеріали розподіляються останнім часом через ринкові, зокрема біржові механізми. Наказом Мінагрополітики, Мінекономіки, Мінфіну, ДПА від 26 квітня 2000 р. № 52/63/90/221 затверджено Положення про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів. Воно регулює ринкові механізми бартерних операцій обміну сільськогосподарської продукції на пально-мастильні матеріали та запчастини для сільськогосподарської техніки.

Пально-мастильні матеріали сільськогосподарські виробники можуть закуповувати також на умовах товарного кредиту згідно з Порядком забезпечення сільськогосподарських товаровиробників пально-мастильними матеріалами, затвердженим наказом Мінаг-ропрому і Мінфіну України від 12 серпня 1998 р. № 244/164. З 1 січня 2000 р., згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. № 50 "Про нові підходи до забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами", державним органом заборонено забезпечувати сільське господарство пально-мастильними матеріалами та засобами захисту рослин неринковими методами.

Відповідно до Закону України від 16 грудня 1977 р. "Про фінансовий лізинг" держава створює систему забезпечення сільськогосподарських товаровиробників сільськогосподарською технікою на умовах фінансового лізингу, тобто платного користування протягом строку, за який амортизується 60% вартості сільськогосподарської техніки, з подальшим переходом права власності на цю техніку до сільськогосподарських товаровиробників. З цією метою було створено Державне лізингове підприємство "Украгролізинґ". Закупівля сільськогосподарської техніки за рахунок державних коштів для передачі її сільськогосподарським товаровиробникам на умовах фінансового лізингу здійснюється згідно з Порядком визначення на конкурсних засадах переліку сільськогосподарської і переробної техніки, закупівля якої фінансується за рахунок коштів державного бюджету, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 27 квітня 2001 р. № 115.

На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18 вересня 1997 р. № 1031 "Про створення державного лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства" було утворено державний лізинговий фонд, кошти якого використовуються на закупівлю вітчизняної сільськогосподарської техніки для наступної передачі її у лізинг сільськогосподарським товаровиробникам. На виконання цієї постанови Мінагрополітики видало наказ від 9 жовтня 1997 р. № 59 "Про основні напрями технічного забезпечення агропромислового комплексу та створення лізингового фонду". Серед напрямів технічного забезпечення АПК передбачається формування інфраструктури ринку сільгосптехніки, зокрема впроваджується фірмове обслуговування вітчизняної складної сільськогосподарської техніки вітчизняними машинобудівними підприємствами шляхом відкриття регіональних центрів фірмового обслуговування. Технічне обслуговування поставленої сільськогосподарської техніки регулюється Законом України "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин". Гуртова закупівля техніки за кошти державного лізингового фонду здійснюється за умови проведення експертизи гуртових цін згідно з Порядком, затвердженим наказом Мінагропрому України від 23 квітня 1999 р. № 171.

§ 7. Правове регулювання ринку зерна

Зернова галузь пріоритетна в сільському господарстві. Від неї залежить продовольча безпека держави, а від ефективно діючого ринку зерна подальший успіх аграрної реформи. Саме тому в Україні сформовано правовий інститут ринку зерна. Важливе місце в системі правового регулювання ринку зерна посідає Закон України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні". Згідно з ним зерном є плоди зернових, зернобобових та олійних культур, використовувані для харчових, насіннєвих, кормових і технічних цілей. Суб'єктами ринку зерна Закон визнає: суб'єктів виробництва зерна, суб'єктів зберігання зерна, суб'єктів заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій, акредитовані біржі, інших суб'єктів підприємницької діяльності, які діють на ринку зерна. Суб'єктами заставних закупок зерна відповідно до Закону є сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, уповноважені із заставних закупок зерна*, суб'єктами інтервенційних операцій — сільськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із проведення інтервенційних операцій, уповноважені з цих операцій**.


Згідно із Законом зернові ресурси України складаються із: зерна державного резерву, зерна інтервенційного фонду, не витребуваного заставного державного зерна, зерна державного насіннєвого страхового фонду, регіональних ресурсів зерна, власних ресурсів зерна суб'єктів ринку. Формування обсягів зерна державного резерву здійснюється укладенням договорів купівлі-продажу на акредитованих біржах. Реалізація зерна державного резерву в разі потреби його поновлення узгоджується з Державним агентом із проведення інтервенційних операцій. Інтервенційні ресурси зерна формуються Державним агентом із проведення інтервенційних операцій за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Кабінетом Міністрів України обсягах шляхом закупок на акредитованих біржах. Інтервенційні ресурси зерна використовуються зазначеним Державним агентом для підтримання цін на зерно та продукти його переробки на внутрішньому ринку України. Формування державних ресурсів не витребуваного заставного зерна здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету і кредитів банків Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна. Ці ресурси зерна використовуються Агентом за рішенням Кабінету Міністрів України.

Формування ресурсів державного насіннєвого страхового фонду здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Кабінетом Міністрів України обсягах1. Кабінет Міністрів визначає також напрями використання цього зерна. Регіональні ресурси зерна формуються укладенням угод на акредитованих біржах за рахунок коштів місцевих бюджетів. Місцеві органи виконавчої влади і місцеві ради здійснюють моніторинг наявності продовольчого і фуражного зерна та визначають поточний і прогнозний рівень забезпеченості ним. У разі недостатнього забезпечення зерном місцеві органи виконавчої влади формують свої регіональні ресурси зерна на конкурентних засадах через акредитовані біржі.

Законом запроваджується декларування зерна, яке знаходиться на зберіганні. Декларування зерна визначається як діяльність суб'єктів зберігання зерна щодо визначення обсягів зерна, що знаходиться на зберіганні. Інформація про власників зерна є конфіденційною і під час декларування зерна не розголошується. Зернові склади зобов'язані щомісячно подавати декларації про обсяги заставного зерна, зерна державного резерву, не витребуваного заставного зерна, зерна інтервенційного фонду та іншого зерна, що зберігається. Порядок декларування зерна суб'єктами його зберігання зерна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2002 р. Декларація подається інспекціям якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції місцевих державних адміністрацій усіма суб'єктами господарської діяльності із зберігання зерна з використанням власного або орендованого зерносховища. Порядок декларування зерна не поширюється на селян, які ведуть особисте селянське господарство і зберігають зерно для особистих потреб.

Зерно та продукти його переробки, визнані за результатами лабораторного аналізу непридатними для продовольчого використання, підлягають експертизі з метою прийняття рішення про можливість їх подальшого використання або знищення згідно із Законом України від 14 січня 2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції". Здійснення експертизи зерна та продуктів його переробки, а також прийняття рішення щодо можливості їх подальшого використання або знищення покладаються на спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України державний орган у сфері державного контролю за якістю зерна та продуктів його переробки. Витрати, пов'язані з транспортуванням, зберіганням, експертизою або знищенням зерна та продуктів його переробки, непридатних для продовольчого використання, оплачуються власником зерна та продуктів його переробки.

Закон регулює порядок зберігання зерна. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберігання зерна в зернових складах з отриманням складських документів на нього, а також зберігати його у власних зерносховищах. Приймаючи зерно на зберігання, зерновий склад зобов'язаний зробити аналіз його якості, вживати всіх заходів, передбачених чинним законодавством і договором складського зберігання зерна, для забезпечення схоронності зерна, переданого йому на зберігання.

Видача зерна володільцеві складського документа на зерно здійснюється в обмін на виписані на це зерно складські документи (подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво чи складська квитанція). Закон встановлює вимоги до обігу складських документів. Порядок випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. Кожна зі сторін договору складського зберігання зерна під час відвантаження зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов'язані із проведенням такого аналізу, бере на себе сторона ініціатор. Перевірки. Зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Договір складського зберігання зерна є публічним; типова форма його затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. За цим договором, зерновий склад зобов'язується за плату зберігати зерно, передане йому суб'єктом ринку зерна. Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа. Зерно, прийняте на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, не може бути відчужене без правомірної передачі простого або подвійного складського свідоцтва.

Якщо за договором складського зберігання зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сторін базуються на правилах про позичку. Порядок повернення зерна обумовлюється окремо в договорі його зберігання. Зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановленого договором. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений умовами цього договору, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором складського зберігання зерна може бути передбачене безоплатне зберігання зерна. Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету.

Зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки. Поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно із зернового складу після закінчення строку його зберігання, а зерновий склад — письмово за 7 днів до закінчення строку зберігання зерна попередити поклажо-давця про закінчення строку зберігання зерна та запропонувати термін його витребування. Якщо поклажодавець у запропонований зерновим складом термін не забрав зерно, склад має право продати останнє на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, в тому числі його витрат щодо продажу зерна.

Зерновий склад повинен повернути поклажодавцеві або особі, визначеній ним як одержувач, зерно в стані, передбаченому договором складського зберігання та законодавством. За втрату, нестачу чи пошкодження прийнятого на зберігання зерна, якщо настав час поклажодавцю взяти це зерно назад, зерновий склад несе відповідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності. Він зобов'язаний на першу вимогу володільця складського документа повернути зерно, навіть якщо передбачений договором строк його зберігання ще не закінчився. У цьому разі володілець складського документа повинен відшкодувати зерновому складу витрати, спричинені достроковим припиненням зобов'язання, якщо інше не передбачено договором. Зернові склади зобов'язані вести реєстр зерна, прийнятого на зберігання.

Заставними закупками зерна закондоваство визнає гарантовані державою закупки його в сільськогосподарських товаровиробників на певний термін за заставними цінами при зберіганні за ними, на встановлений у договорі заставних закупок зерна строк, права витребувати це зерно. Кабінет Міністрів України щорічно передбачає в проекті Державного бюджету України надання коштів на закупівлю зерна для продовольчих і насіннєвих потреб. Заставні закупки зерна здійснюють Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна в межах своїх повноважень. Згідно з Указом Президента України від 29 червня 2000 р. № 832/2000 "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна є Державна акціонерна компанія "Хліб України".

Здійснюючі заставні закупки зерна, сільськогосподарські товаровиробники на підставі укладених договорів заставних закупок зерна передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Строк його зберігання у зернових складах починається з приймання його на зберігання після 1 липня поточного року, але не може бути довшим, ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно. Порядок здійснення заставних операцій із зерном, Порядок залучення кредитів банків для здійснення заставних операцій із зерном і Методика формування заставних цін на зерно затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 164.

Приймання заставного зерна на зберігання здійснюється зерновим складом за дорученням Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна або на підставі договору між зерновим складом та Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна (уповноваженими із забезпечення заставних закупок зерна) в межах визначених обсягів. Прийнявши зерно на зберігання, зернові склади виписують та видають сільськогосподарським товаровиробникам складські документи. Ризику випадкової загибелі або пошкодження заставного зерна несуть зернові склади з моменту його приймання на зберігання. Вони зобов'язані: застрахувати заставне зерно, прийняте на зберігання, від ризиків випадкової загибелі або пошкодження протягом 5 днів із моменту його прийняття на зберігання за рахунок коштів поклажодавця, вести реєстр заставного зерна, прийнятого на зберігання.

Сільськогосподарські товаровиробники мають право розпоряджатися заставним зерном, лише повернувши отримані за заставною ціною кошти та відшкодувавши зерновим складам витрати за зберігання заставного зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сіль

ськогосподарський товаровиробник не витребував це зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету. Порядок проведення розрахунків за заставними операціями із зерном і Порядок проведення розрахунків за зберігання заставного зерна, що перейшло у власність держави, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 164.

Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарські товаровиробники здійснять відчуження простого складського свідоцтва або складського свідоцтва на заставне зерно, то з дати індосаменту до дати повернення отриманих за заставною ціною коштів нараховуються відсотки. Якщо кошти, отримані сільськогосподарським товаровиробником, та нараховані відсотки після індосаменту не будуть повернені Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна до закінчення дії договору заставних закупок зерна, то таке зерно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Щоправда, законодавство не визначає розміру відсотків, що нараховуються, а тому ця норма нині не діє.

Заставне зерно видається сільськогосподарському товаровиробнику не пізніше 3 робочих днів з моменту його витребування за умови повернення сільськогосподарським товаровиробником на спеціальний рахунок Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженого із забезпечення заставних закупок зерна отриманих ним коштів під час застави зерна та відшкодування витрат зерновому складу за зберігання такого зерна. Заставне зерно видають його виробнику в обмін на виписані на це зерно складські документи.

Сільськогосподарський товаровиробник укладає договір заставних закупок зерна з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна за умови зберігання його зерновим складом. Важливими умовами договору заставних закупок зерна є:

найменування зерна;

термін договору закупок зерна;

ціна на зерно;

кількість зерна;

ціна зберігання;

відповідальність сторін;

страхування ризиків випадкової загибелі та ушкодження заставного зерна.

За згодою сторін у договорі заставних закупок зерна можуть бути передбачені й інші умови. Примірна форма договору про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників затверджена наказом Мінагрополітики від 11 червня 2002 р. № 156.

Закон визначає порядок укладення договору про заставну закупівлю зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення таких закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення таких закупок протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник має доставити зерно за свій рахунок. Відмова від укладення договору заставних закупок зерна не допускається, за винятком:

неможливості зберігання заставного зерна визначеного товарного класу в запропонованих обсягах;

можливого погіршення якості зерна, що вже знаходиться на зберіганні;

відсутності коштів для здійснення заставних закупок зерна;

наявності інших підстав, передбачених законодавством.

§ 8. Правове регулювання ринку цукру

Україна, яка є найбільшим виробником цукру в світі, наштовхнулася істотні проблеми, пов'язані з кризою вітчизняної цукрової галузі. Річ у тім, що обладнання на більшості вітчизняних цукрових заводах застаріло, а тому виробництво цукру є нерентабельним. Держава вживає заходів щодо виведення цукрової галузі з кризи. Передумовою для запровадження спеціального державного регулювання ринку цукру було становище, що склалося на цьому ринку: у 1991-1995 рр. середньорічне виробництво цукрових буряків становило 31,3 млн т і цукру 3,6 млн т, тобто скоротилося майже на третину порівняно з попередніми 5 роками. Перехід цукрових заводів на переробку давальницької сировини призвів до зменшення надходження коштів до бюджету, погіршення фінансового стану цукрових заводів, а також перенасичення внутрішнього ринку цукром. Кредиторська заборгованість цукрових заводів станом на 1 липня 1996 р. сягнула 47 трлн крб. Сума позичених фінансових ресурсів перевищила власні кошти1. Крім того, Україна приєдналася до Міжнародної угоди з цукру 1992 р. У зв'язку з цим в Україні запроваджено особливий режим регулювання ринку цукру, спочатку згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 490 "Про регулювання ринку цукру", а згодом — згідно із Законом України від 17 червня 1999 р. "Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру"

Цей Закон визначає бурякоцукровий комплекс як сукупність господарюючих суб'єктів усіх форм власності, які вирощують цукрові буряки, переробляють їх на цукор і реалізують його. Регулюється ринок цукру шляхом квотування реалізації виробленого в Україні цукру. При цьому встановлюються квоти 3 видів: квота "А" — річна квота поставки цукру на внутрішній ринок; квота "В" — квота поставки цукру за межі України за міжнародними договорами і квота "С" — цукор, вироблений в Україні понад квоти "А" та "В" і призначений для реалізації його власниками виключно за межами України.

Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ринок України, обмежуються квотою "А". Обсяги виробництва цукру, призначеного для поставок за межі України з метою виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами, обмежуються квотою "В". Граничні розміри квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Обсяги виробництва цукру в межах квот "А" та "В" розподіляються між цукровими заводами Мінагрополітики України, на конкурсних умовах, згідно з Положенням про умови розподілу обсягів виробництва цукру квот "А" і "В" між цукровими заводами на конкурсних засадах, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 20 вересня 2000 р. № 186. Розподіл обсягів виробництва цукру в межах квот "А" та "В" здійснюється не пізніше 1 січня поточного року. Положення про порядок формування квот поставки цукру на внутрішній ринок і за міжнародними договорами, визначення та розподіл обсягів вирощування цукрових буряків і виробництва цукру в межах цих квот затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868. Обсяги вирощування цукрових буряків для виробництва цукру в межах квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом і розподіляються обласними та районними органами виконавчої влади на конкурсних умовах. Для стабільного забезпечення потреб внутрішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних сезонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місячні обсяги реалізації цукру.

У межах квоти "В" за заявками підприємств, які експортують цукор, Мінекономіки видає спеціальні дозволи (ліцензії) на реалізацію цукру за межами України згідно з міжнародними договорами та з урахуванням квартальних і місячних обсягів. Реалізація цукру квоти "В" здійснюється за цінами, що визначаються міжнародними договорами. Реалізація цукру з квот "В" і "С" на внутрішньому ринку України забороняється. Ввозити цукор в Україну дозволяється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені законодавством.

Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов'язань держави за міжнародними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Для задоволення державних потреб цукор закуповують органи (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цукрових буряків за мінімальними цінами на них. У межах попереднього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.

Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові буряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот "А" та "В", і мінімальна ціна на цукор квоти "А" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням базисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставляються для виробництва цукру квот "А" та "В", і мінімальна ціна на цукор квоти "А" встановлюються щорічно до 1 січня поточного року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забезпечує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. Порядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868.

§ 9. Правове регулювання ринку алкоголю й тютюну

Специфічним для України є ринок алкоголю й тютюну. Він розвивається надзвичайно швидко і характеризується високою рентабельністю, але пов'язаний з продуктами, які становлять небезпеку для здоров'я людини. Щороку в Україні помирає близько 10 тис. людей від неякісних алкогольних напоїв. Необхідність забезпечення національної безпеки від вживання неякісних алкогольних напоїв і тютюнових виробів спричинила виникнення інституту правового регулювання ринку алкоголю й тютюну. Важливим законодавчим актом у цій галузі є Закон України від 19 грудня 1995 р. "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів". Він поширюється на обіг слабоалкогольних напоїв, таких як пиво, а також на виробництво вин і алкогольних настоянок, які виготовлені громадянами в домашніх умовах для власного споживання.

Згідно із Законом, виробництво спиртів етилового (в тому числі як лікарського засобу), етилового ректифікованого виноградного, етилового ректифікованого плодового може здійснюватися лише на державних підприємствах за наявності в них ліцензій. Спирт коньячний і плодовий виготовляється на державних підприємствах, а також на інших підприємствах незалежно від форми власності, які станом на 1 січня 2001 р. мали відповідну ліцензію, повний технологічний цикл виробництва коньяку та алкогольних напоїв за коньячною технологією, забезпечені спеціальною тарою для витримування спиртів, мають кваліфікованих фахівців і виробляють зазначені спирти лише для потреб власного виробництва без права реалізації іншим суб'єктам підприємницької діяльності. Виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів дозволяється суб'єктам підприємницької діяльності незалежно від форм власності за умови одержання ліцензії. Рішення про проектування й будівництво нових спиртових виробництв приймається Кабінетом Міністрів України.

Виробництво спиртів — етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв здійснюється за наявності внесених до Єдиного реєстру місць зберігання спирту. До цього Реєстру місця зберігання спирту вносяться органами державної податкової служби. Спирт-сирець виноградний і спирт-сирець плодовий виготовляють підприємства за наявності у них ліцензій незалежно від форми власності з правом реалізації як сировини іншим суб'єктам підприємницької діяльності, що мають ліцензії на виробництво спирту етилового, етилового ректифікованого виноградного або спирту етилового ректифікованого плодового.

Ліцензії на виробництво спиртів етилового, коньячного й плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів видаються, призупиняються та анулюються Міністерством фінансів України згідно з Положенням про порядок видачі спеціальних дозволів (ліцензій) суб'єктам підприємницької діяльності на виробництво спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 р. № 855. Ліцензії на виробництво коньяку та алкогольних напоїв за коньячною технологією видаються лише тим суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва, в тому числі викурку й витримку. Ліцензії на виробництво спиртів — етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового — видаються суб'єктам підприємницької діяльності — юридичним особам, а на виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів — усім суб'єктам підприємницької діяльності. Ліцензії на виробництво тютюнових виробів видаються лише суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва тютюнових виробів, зокрема виготовлення тютюнової суміші, сигаретні цехи. Для суб'єктів підприємницької діяльності, які отримали ліцензію на виробництво тютюнових виробів у порядку, визначеному законом, але не здійснюють повного циклу цього виробництва, ліцензія дійсна до кінця її строку.

Підприємства, виробничі цехи, дільниці, лабораторії та інші структурні підрозділи, які здійснюють виробництво і контроль за виробництвом спиртів: етилового, коньячного й плодового, етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів підлягають обов'язковій атестації на відповідність вимогам, встановленим чинними законодавчими актами України щодо забезпечення життя та здоров'я людей, охорони навколишнього природного середовища, повного технологічного циклу виробництва коньяку, алкогольних напоїв за коньячною технологією і тютюнових виробів, а також відповідність санітарним, пожежним, екологічним нормам і правилам. Ліцензія на право виробництва спиртів етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів видається після атестації підприємства, яка є чинною протягом терміну дії зазначеної ліцензії.

Спирти етиловий, коньячний і плодовий, етиловий ректифікований виноградний, етиловий ректифікований плодовий, спирт-сирець виноградний, спирт-сирець плодовий, алкогольні напої та тютюнові вироби мають відповідати вимогам державних стандартів України і підлягають обов'язковій сертифікації згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності".

Гуртова і роздрібна торгівля (в тому числі експорт) алкогольними напоями і тютюновими виробами підлягає ліцензуванню згідно з Тимчасовим порядком видачі ліцензій на право імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. № 493.

Розділ 7

Державне регулювання сільського господарства

§ 1. Правові засади державної регулятивної діяльності в сільському господарстві

Сільське господарство є центральною ланкою агропромислового комплексу України. Агропромисловий комплекс — це сукупність галузей економіки, пов'язаних із виробництвом продовольства і предметів широкого вжитку із сільськогосподарської сировини та постачанням їх населенню. Він умовно ділиться на 3 групи галузей: галузі, які виробляють засоби виробництва для сільського господарства, здійснюють його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво; галузі, які забезпечують рух продуктів виробництва від сільського господарства до кінцевого споживача.

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття й виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих органів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як "управління" і "регулювання". Різниця між цими поняттями полягає в широті впливу на певні види суспільних відносин. Регулювання безпосередньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлінський вплив. Вживання в законодавстві термінів "управління", "регулювання" засвідчує ширину і глибину втручання державних органів у ту чи іншу сферу.

Якщо основою державного управління агропромисловим комплексом є вплив на розвиток виробництва, то регулювання — це такий цілеспрямований вплив суб'єктів на об'єкт, коли визначаються напрям, межі функціонування об'єкта, глобальні стратегічні цілі, головні завдання, засоби їх розв'язання. Державне регулювання відрізняється від державного управління специфікою методів і форм впливу, а також суб'єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання визначає напрям діяльності декількох систем галузевих органів, постановку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства й установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управління, яке не має безпосереднього характеру, стає регулюванням. Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий характер; в ньому виявляється внутрішня функція держави; його зміст — підтримка у певному режимі грошово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєвого рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регулювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макро-рівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів щодо охорони навколишнього середовища та ін.1

Державне регулювання має на меті досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення на продукти харчування, сировину й продовольство рослинного і тваринного походження. Завданням його є координація і розвиток міжгалузевих та внутрішньогалузевих зв'язків.

Вищезазначене дає підстави визначити державне регулювання як сукупність економіко-правових заходів, спрямованих на встановлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, підприємництво, розвиток села й різних форм господарювання з метою поліпшення організації виробництва і доведення до споживача продукції сільського господарства2.

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплексом є органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують додержання аграрного законодавства, управління підлеглими структурами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських товаровиробників.

Об'єктами державно-правового регулювання є матеріальні засоби й форми ведення сільськогосподарського виробництва3. До основних з них належать землі сільськогосподарського призначення, що є головним засобом сільськогосподарського виробництва і просторово-операційним базисом; усі галузі й підгалузі сільськогосподарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників худоби й птиці.

У порядку державно-правового регулювання агропромислового комплексу приймаються і застосовуються відповідні законодавчі

акти:

Перехід України до ринкової економіки передбачає прийняття й реалізацію відповідних законодавчих актів; формування системи економічних інститутів державного управління; розробку й узгодження стратегії економічної, соціальної і науково-технічної політики; зміцнення умов функціонування ринкових відносин; регулювання пропозицій та попиту на товари; перерозподіл доходів населення і суб'єктів господарювання; стимулювання виробництва нової продукції; бюджетне фінансування регіональної політики; збереження навколишньої природного середовища. З метою виконан-


ня перелічених завдань концепція Національної програми відродження села на 1995-2005 роки1, схвалена постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р, передбачає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі; удосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціональне використання природних ресурсів; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села відповідно до міжгалузевого характеру проблем та ін.

У цьому зв'язку може йтися про наявність відповідних принципів державного регулювання сільського господарства, що, як правило, відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосередньо зафіксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загального напряму правового регулювання взаємин суб'єктів; треті закріплені в локальному законодавстві; четверті хоча й не дістали конкретного відображення в законодавстві, але є такими, що проймають систему законів і норм.

Одним із таких принципів є створення однакових умов для розвитку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб'єктів права власності, так і паритет форм господарювання, організованих на базі різних форм власності.

Усі суб'єкти сільськогосподарського виробництва мають право провадити виробничу діяльність з метою одержання прибутку, який формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак воля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробників, але й визначення певних прав і обов'язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління в сфері сільськогосподарської діяльності.

Крім наведених, велике значення мають принципи законності, поєднання галузевого й територіального розвитку, єднання і диференціації у підході до суб'єктів сільськогосподарської діяльності, взаємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромислового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сільськогосподарському виробництві. Вони не є вичерпними у зв'язку з розвитком як аграрного сектора економіки загалом, так і самої системи державного регулювання сільського господарства зокрема.

§ 2. Форми й методи регулятивної діяльності державних органів у сільському господарстві

Збільшення масштабів і ускладнення сільськогосподарського виробництва, якісні зрушення в економіці, і докорінні зміни в організації сільського господарства викликають потребу в системному, комплексному аналізі діяльності державного апарату управління цією сферою. Тому важливо досліджувати суть регулювання нею, розкрити його форми й методи.

Форми безпосередньо відображають дії державних органів щодо регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств, їх структуру та основи реалізації ними своїх функцій.

За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різноманітні. Доцільно дотримуватись такої класифікації: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна1.

Усі форми діяльності органів державного регулювання в галузі сільського господарства взаємозалежні. Тому тільки їх комплексне використання дає змогу оптимально розв'язати завдання, які виникають перед сільськогосподарським товаровиробником, раціонально застосовувати наявні юридичні засоби.

Правотворчу діяльність — здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповідних правових актів з питань сільського господарства.

Правові акти органів держави спрямовані на удосконалення організації і діяльності галузевого апарата, поліпшення планування, морального і матеріального стимулювання роботи працівників сільського господарства; впровадження в сільськогосподарське виробництво досягнень науки, економічних стимулів господарювання; якнайефективніше використання матеріально-технічних і фінансових засобів; зміцнення законності. За допомогою правових актів визначається порядок здійснення господарської діяльності суб'єктів сільськогосподарського виробництва; основи їхнього правового становища; режим земель сільськогосподарського призначення.

Правотворчість суб'єктів державного регулювання полягає в розробці, обговоренні і прийнятті законодавчих та інших нормативних актів.

Стаття 92 Конституції України констатує, що лише законами визначаються основи використання природних ресурсів, основи соціального захисту, регулювання праці, правові основи і гарантії підприємництва та ін. Суб'єктами правотворчості також є органи виконавчої влади.

Правові норми постійно змінюються відповідно до тих завдань, які стоять перед цією галуззю, наявності матеріальних і фінансових можливостей держави й сільськогосподарського виробництва.

Отже, правотворча діяльність держави та її органів визначається важливістю ролі права в регулюванні суспільних відносин в аграрному секторі економіки України.

Суть правотворчої діяльності полягає в тому, щоб реалізовувати в конкретних життєвих обставинах аграрну політику держави, правові норми. Вона є оперативно-творчою: вимагає ініціативи, актив-


ності, цілеспрямованості у розв'язанні завдань, врахування всіх обставин, що складаються в конкретній галузі, у кожному господарстві.

Правозастосовна діяльність дістає своє юридичне відображення в виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно-владні розпорядження стосовно суб'єктивних прав і юридичних обов'язків різних органів, посадових осіб, суб'єктів сільськогосподарського виробництва. Конкретність таких розпоряджень виявляється в тому, що: вони персоніфіковані, тобто їхнім адресатом є певна особа; за їхньою допомогою вирішуються індивідуальні питання, які виникають у сфері державного регулювання; вони є юридичними фактами, що зумовлюють виникнення конкретних відносин1. Індивідуальні акти найбільш поширені в практиці державного регулювання сільським господарством, однак головною вимогою щодо них є їх відповідність нормативним актам.

Правоохоронна діяльність, будучи важливою формою державного регулювання, знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодержавних інтересів, прав сільськогосподарських виробників, працівників галузі. Необхідність правоохоронної діяльності пояснюється наявними фактами порушення правових норм.

Ці порушення мають як активну, так і пасивну форми. Порушення в активній формі виявляються в тому, що окремі особи прямо порушують розпорядження правових норм (розкрадання майна, нехтування нормами законодавства про землю й природокористування, ігнорування агротехнічних і зоотехнічних вимог, здача нестандартної продукції тощо). У пасивній формі порушення правових норм виражаються в бездіяльності, відсутності розумного й твердого розпорядництва, безгосподарності.

Правоохоронна діяльність полягає у здійсненні органами держави контрольно-наглядових повноважень, проведенні перевірок фактичного виконання виконавчо-розпорядчих функцій; прийнятті рішень щодо відновлення порушених прав підприємств і організацій; вживанні заходів з попередження неправомірних дій у майбутньому. При цьому органи держави застосовують кримінально-правові й адміністративно-правові засоби захисту.

У своїй правоохоронній діяльності, органи державного регулювання здійснюють державний контроль за використанням земель, правильною експлуатацією машинно-тракторного парку, застосуванням інших матеріально-технічних засобів, вживають заходів щодо охорони природи, раціонального використання зрошувальних, обводнювальних та інших меліоративних споруджень, охорони поверхневих і підземних вод, полезахисних лісонасаджень, посівів, дотримання правил утримання тварин. Вищі органи держави скасовують або припиняють незаконні акти інших суб'єктів державного регулювання.

Охорону суспільних відносин у сільському господарстві держава забезпечує також залученням винних осіб до кримінальної, адміністративної, цивільної, дисциплінарної відповідальності.

Метою організаційної діяльності державних органів у сільському господарстві є забезпечення чіткої, максимально ефективної діяльності цієї галузі й міцно пов'язаних із нею інших галузей АПК. Природно, що для функціонування сільського господарства велике значення мають зміст і сутність організаційних дій усіх систем органів законодавчої і виконавчої влади. Організаційними формами державного регулювання сільського господарства є — роз'яснення змісту нормативних актів; проведення службових нарад; складання інструктивних листів, узагальнень тощо.

Отже, правотворча, правозастосовна, правоохоронна й організаційна діяльність — це основні форми державного регулювання сільського господарства.

Методам державного регулювання сільського господарства, інших галузей у науковій літературі приділено досить велику увагу. В науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів,* прийомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного регулювання.

Застосування того чи іншого методу визначається характером регульованих відносин, специфікою об'єктів регулювання, компетенцією суб'єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого питання, співвідношенням між суб'єктом і об'єктом. Але за будь-яких обставин застосування того чи іншого методу має бути продиктоване не суб'єктивним бажанням суб'єкта регулювання, а зумовлене науковими принципами діяльності з регулювання сільського господарства, передбачатися або дозволятися правовими нормами.

Методи не лишаються незмінними. Поєднання методів державного регулювання сільського господарства, виокремлення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил і стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів.

Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного виробництва, діяльність органів державного регулювання сільського господарства, сільськогосподарського товаровиробництва.

Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні1. До загальних варто віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво сільськогосподарської продукції, можуть застосовуватися до кожного об'єкта управління.

Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх конкретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання сільського господарства.

Найважливішим серед методів державного регулювання сільського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.

Метод переконання становить комплекс виховних, роз'яснювальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпечення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконання та дотримання соціальних і технічних норм.

Це — виховна робота, що сприяє поглибленню працівниками власного досвіду, поширенню досягнень науки й техніки, підвищенню правової культури, моральне й матеріальне заохочування працівників.

У практиці регулювання сільського господарства державні органи дедалі частіше застосовують метод дозволяння. Основа його — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підвищення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогосподарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподарським підприємствам самим вирішувати те чи інше питання.

Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких визначається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхилень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.

Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів.

У державному регулюванні сільського господарства застосовується також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов'язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових засадах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості.

Особливість рекомендаційної норми полягає в тому, що вона не має обов'язкового характеру. Рекомендації, навіть якщо вони викладені у формі юридичного акта, містять положення, виконання яких юридичними санкціями не забезпечується. Тому їх не можна вважати правовими настановами; вони позбавлені обов'язковості виконання. Рекомендаційна норма визначає напрями вирішення того чи іншого питання. Якщо її прийнято, вона набуває ознак внутрішньогосподарської і стає регулюючою для даного господарства.

Адміністративний і економічний методи є основними в діяльності державних органів, що регулюють сільське господарство. Вони взаємозумовлені й доповнюють один одного. Протиставляти їх не можна. Оптимальне регулювання сільським господарством досягається за умови нерозривної єдності економічних і адміністративних методів.

Адміністративні методи державного регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елементи із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих методів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання останнього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.

Якщо економічні методи спонукають діяти у певному напрямі, то адміністративні змушують до цього. Накази, завдання, постанови, розпорядження, вказівки характеризуються обов'язковістю виконання. Невиконання їх розглядається як пряме порушення дисципліни і супроводжується накладенням на виконавця відповідного стягнення.

Водночас адміністративні методи мають не тільки самостійне значення, а є опосередкованою ланкою для здійснення інших методів, наприклад економічних. Перевага цих методів полягає в тому, що оперативність, гнучкість здійснення рішень забезпечує можливість у найкоротший термін досягти змін у виробничому процесі.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних стимулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозрахунок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матеріальній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів.

Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення. Міністерство фінансів України розробляє і доводить до сільськогосподарських товаровиробників орієнтовні закупівельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й іншу продукцію щорічно. Відбувається поетапний перехід до паритетних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що реалізується за державним контрактом і державним замовленням. Норми прибутку мають забезпечувати сільськогосподарським виробникам оптимальні умови для розширеного відтворення та узгоджуватися із платоспроможним попитом населення.

Відповідно до Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села й АПК у народному господарстві"^ редакції Закону від 15 травня 1992 р.) провадиться державне інвестування розвитку соціальної сфери села й АПК. Будівництво в сільській місцевості об'єктів освіти, охорони здоров'я, водопроводів, ліній газопостачання, електропостачання тощо здійснюється за рахунок державного й місцевого бюджетів.

Економічним методом є пільгове кредитування. Для підтримки фермерських господарств і створення стабільних умов одержання кредиту банку, використовуються кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

Законом України від 17 грудня 1988 р. "Про фіксований сільськогосподарський податок" визначено механізм сплати фіксованого сільськогосподарського податку, який вноситься сільськогосподарськими товаровиробниками в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Цей податок розраховується з одиниці земельної площі.

У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засобами впливу на об'єкти державного регулювання, тому що їхнє застосування дозволяє створювати економічні умови, що підштовхують сільськогосподарських виробників діяти в напрямі, потрібному суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загальнодержавних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний вибір поводження.

Отже, під методами державного регулювання сільського господарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконавчої влади для розв'язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва з метою досягнення певних результатів.

§ 3. Система й повноваження державних органів, які здійснюють регулювання сільського господарства

Центральним спеціалізованим органом державного управління агропромисловим комплексом є Міністерство аграрної політики України.

Правове становище та повноваження Мінагрополітики України визначаються Положенням про Міністерство аграрної політики України, затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 р. N° 772/2000'. Згідно з цим актом, Міністерство аграрної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.

Цим документом визначені основні повноваження Мінагрополітики. Останнє відповідно до покладених на нього завдань:

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 23. — Ст. 933.

забезпечує згідно із законодавством здійснення на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій;

координує разом із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначає основні напрями державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського призначення;

здійснює аналіз діяльності, макроекономічне прогнозування й нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари;

бере участь у розробленні й здійсненні заходів щодо реформування майнових і земельних відносин у сфері агропромислового виробництва;

координує діяльність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сільськогосподарської техніки та обладнання, сортів і гібридів сільськогосподарських культур та об'єктів селекції у тваринництві, в межах своїх повноважень контролює якість техніки та обладнання, пально-мастильних матеріалів, запасних частин, насіння, племінних (генетичних) ресурсів, організує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва, племінної справи у тваринництві;

забезпечує у межах своїх повноважень проведення моніторингу, економічний аналіз рівня й динаміки цін на світовому, вітчизняному та регіональних ринках продовольства, готує пропозиції щодо цінової політики на ринку продукції галузей агропромислового виробництва, забезпечує створення системи інформування про попит і пропозицію на зазначеному ринку;

здійснює в межах своєї компетенції державний контроль за додержанням законодавства про захист рослин, пестициди і агро-хімікати, забезпеченням безпечного використання результатів росту рослин;

розробляє і здійснює заходи щодо розвитку ринкової інфраструктури в АПК (аграрні біржі, аукціони худоби, оптової продовольчі ринки, обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки й ярмарки тощо);

розробляє пропозиції з охорони й раціонального використання земель сільськогосподарського призначення, підвищення родючості ґрунтів, бере участь у розробленні та в установленому порядку затверджує умови експлуатації меліоративних систем у разі приватизації майна сільськогосподарських підприємств, які мають у своєму користуванні меліоративні землі;

забезпечує, відповідно до законодавства, державне управління племінною справою у тваринництві;

забезпечує через Державний департамент ветеринарної медицини проведення державної політики в галузі ветеринарної медицини та здійснення державного ветеринарного контролю,, державного контролю і нагляду за якістю та безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини, а також охорони території України від занесення збудників карантинних хвороб тварин;

здійснює організаційне та медичне забезпечення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації керівників у навчальних закладах, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України, сприяє кадровому забезпеченню підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління;

організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додержанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України;

виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Рішення Міністерства аграрної політики України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами та організаціями, незалежно від форми власності, а також громадянами.

Міністр аграрної політики України несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за стан справ у галузях агропромислового виробництва.

До складу Мінагрополітики входять структурні підрозділи: Управління по обслуговуванню роботи Міністра; Департамент кадрової політики, аграрної освіти та науки; Департамент організаційної роботи; Юридичне управління; Управління реформування управління АПК та соціально-трудових відносин; Департамент стратегії розвитку аграрної економіки; Департамент фінансово-кредитної та податкової політики; Департамент міжнародної інтеграції, інвестиційної політики та розвитку аграрного бізнесу; Управління організації та методології бухгалтерського обліку і фінансової звітності; Управління ревізії і контролю; Департамент ринків продукції рослинництва та розвитку насінництва; Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією; Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (відділ); Департамент розвитку соціальної інфраструктури сільської місцевості; Департамент науково-технічної політики; Державна інспекцію по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів; Відділ охорони праці, пожежної безпеки та безпеки дорожнього руху; Департамент реформування сільського господарства; Положення про Департамент розвитку підприємництва та інфраструктури сільськогосподарських ринків; Управління державною власністю та приватизації.

На основі Положення про Міністерство аграрної політики України розробляються відповідні положення про обласні та районні управління сільського господарства і продовольства.

Правомочності Головного обласного управління міністерства аграрної політики визначені Типовим положенням про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної, управління сільського господарства і продовольства Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. №1546'. Головне управління сільського господарства і продовольства є структурним підрозділом обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадміністрації і Мінагрополітики.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдань та компетенції, визначених Типовим положенням. Найважливішими серед них слід визнати повноваження щодо його участі у формуванні та реалізації державної аграрної політики, організації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; розробленні та здійсненні заходів щодо державної підтримки й захисту товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва й розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створення сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискореного розвитку реформованих господарств; участі у формуванні та реалізації соціальної політики на селі; забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності та господарювання в галузях агропромислового виробництва; організації роботи з питань насінництва й розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, з питань наукового й кадрового забезпечення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці й техніки безпеки.

Обласне управління готує пропозиції до проектів програм соціально-економічного розвитку відповідної території та до проектів місцевого бюджету; складає місцеві баланси забезпечення сільської місцевості трудовими, сировинними, продовольчими, матеріально-технічними й енергетичними ресурсами.

До його компетенції належить сприяння формуванню інфраструктури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях агропромислового виробництва; забезпечення державної підтримки підприємництва в сільській місцевості, зокрема селянських (фермерських) господарств та особистих підсобних господарств; узагальнення практики реформування сільського господарства, внесення пропозицій з цих питань до Мінагрополітики й розроблення заходів та рекомендацій з питань реформування сільського господарства.

В межах повноважень воно приділяє увагу забезпеченню додержання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності вимог законодавства з охорони праці, нагляду за технічним станом машин та обладнання пожежної безпеки, безпекою дорожнього руху; додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища й раціональне використання природних ресурсів.

Обласне управління сільського господарства і продовольства здійснює планування, організацію, ведення лісового господарства й використання лісових ресурсів у галузях агропромислового виробництва.

Його важливим повноваження є здійснення аналізу стану цінової політики і подання Мінагрополітики пропозицій щодо її проведення з метою забезпечення цінового паритету на сільськогосподарську продукцію, і щодо зміни в установленому порядку умов оподаткування, кредитування, державної підтримки суб'єктів господарювання всіх форм власності агропромислового виробництва.

У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян.

Правомочності управління (відділу) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації визначені Типовим положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. № 1546і.

Органом державного управління землями сільськогосподарського призначення, які є головним засобом виробництва в сільському господарстві, є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України. Правове становище і компетенція Держкомзему визначені Положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970/20002.

Держкомзем України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень він організує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Держкомзем бере участь у підготовці пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, впровадження державного земельного кадастру та забезпечення реалізації цієї політики; координує проведення земельної реформи в Україні; здійснює державний контроль за використанням та охороною земель; здійснює реєстрацію земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, веде Державний реєстр прав на землю та нерухоме майно, організує в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів земельних ресурсів надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг у сфері землеустрою та використання даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України; розробляє та бере участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру.

Відповідно до покладених завдань Держкомзем здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням земельного законодавства, зокрема встановленого порядку вилучення й надання земельних ділянок, режиму їх використання, відповідно до їх цільового призначення та умов надання їх власниками і землекористувачами.

Держкомзем має право організовувати та забезпечувати проведення робіт з грошової, в тому числі експертної, оцінки земель, готує пропозиції щодо вдосконалення методики та порядку проведення таких робіт; забезпечувати розроблення та здійснення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин і вдосконалення системи оподаткування; готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо вдосконалення захисту права власності на землю та права користування нею; бере участь у формуванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки.

На місцях контроль за використанням земель у системі Держкомзему покладено на обласні, Київське і Севастопольське міські головні управління земельних ресурсів та районні відділи земельних ресурсів згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 200 "Про затвердження типових положень про територіальні органи земельних ресурсів".

§ 4. Органи державного контролю та інспекції в АПК

Державно-правове регулювання агропромисловим комплексом, крім функцій управління, передбачає здійснення органами державного управління державного контролю за додержанням аграрного законодавства всіма аграрними товаровиробниками.

Міністерство аграрної політики України здійснює на підприємствах всіх форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалізації, в тому числі під час проведення експортно-імпортних операцій, а також за якістю насіння і племінних ресурсів.

При Міністерстві аграрної політики України на підставі наказу від 8 листопада 2000 р. № 222 створені і діють відповідні структурні підрозділи. Управління ревізії і контролю є самостійним структурним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України (діє на підставі Положення про Департамент стратегії розвитку аграрної економіки, затвердженого вищевказаним наказом.

На нього покладено функції організації і проведення згідно з чинним законодавством ревізій та перевірок господарсько-фінансової діяльності державних підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства.

Це управління контролює цільове та ефективне використання бюджетних коштів, матеріальних і фінансових ресурсів, збереження державного майна, правильність і достовірність ведення бухгалтерського обліку, виявлення та усунення фактів порушення фінансової дисципліни, викриває нанесені збитки, безгосподарність і марнотратство, перекручення звітності на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління міністерства.

Мінагрополітики України має в своїй структурі Головну державну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продукції. її правове становище визначено в Положенні про Головну державну інспекцію якості та сертифікації сільськогосподарської продукції (відділ) Міністерства аграрної політики України (затверджено вищевказаним наказом).

Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, до складу якої входять Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) та Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція), є структурним підрозділом Міністерства аграрної політики України. Вона здійснює свою діяльність через інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції Автономної Республіки Крим, обласних, Севастопольської міської державних адміністрацій і державні хлібні інспекції Автономної Республіки Крим та областей.

Основними її повноваженнями є: організація роботи відповідних служб з питань формування державних та регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції, її якості, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки товаровиробників, цільового використання бюджетних коштів, а також забезпечення державного контролю за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів; підготовка та внесення у встановленому порядку керівництву міністерства пропозицій щодо удосконалення нормативно-правових актів, які регламентують закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини в державні та регіональні фонди, організація їх виконання, здійснення систематичного контролю за реалізацією законодавчих актів на місцях; організація проведення державного нагляду за дотриманням товаровиробниками, закупівельними організаціями і переробними підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо правильності приймання, розрахунків та визначення якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна і продуктів його переробки, бобових і олійних культур.

Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів є окремим підрозділом Міністерства аграрної політики України, яка діє на підставі Положення, затвердженого вищевказаним наказом, і забезпечує в межах наданих повноважень реалізацію державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного нагляду за дотриманням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами правил технічної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, тракторних причепів, посівних та збиральних машин), правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях галузей агропромислового виробництва.

Державний насіннєвий контроль здійснюється Українською державною насіннєвою інспекцією Міністерства аграрної політики України, повноваження якої закріплені в Положенні про Українську державну насіннєву інспекцію, затвердженому наказом Мінагрополітики України від 19 грудня 2000 р. № 255.

Українська державна насіннєва інспекція Міністерства аграрної політики України відповідно до Закону України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал"1, є органом державного контролю в насінництві. Вона очолює службу державного насіннєвого контролю України, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннєвої інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, міжрайонних, районних та міських державних насіннєвих інспекцій.

Ця інспекція та її органи на місцях здійснюють державний контроль за діяльністю суб'єктів усіх форм власності й господарювання у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією й використанням насіння сільськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садивного матеріалу картоплі щодо додержання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за веденням документації сортових посівів, ділянок гібридизації насіння, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для власних потреб виробника, за оформленням докумен-

тів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням насіння в оборот. Важливим є той факт, що право видачі документів про якість насіння для всіх видів використання та в експортно-імпортних операціях надається лише державним насіннєвим інспекціям.

Згідно із Законом України від ЗО червня 1993 р. "Про карантин рослин" в системі Мінагрополітики діє Головна державна служба з карантину рослин. Вона діє на підставі Статуту державної служби з карантину рослин України, який Кабінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. № 892і На неї покладе