16104

Право соціального забезпечення

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

У навчальному посібнику на основі чинного законодавства України та відповідно до програми курсу «Право соціального забезпечення» розглядаються питання правового регулювання соціального захисту громадян в Україні.

Украинкский

2013-06-19

2.21 MB

101 чел.

Міністерство освіти і науки України

СОЦІАЛЬНОГО

За редакцією

доктора юридичних наук, професора

П. Д. ІІилипенка

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів юридичних

спеціальностей вищих навчальних закладів

Київ 2006

БВК 67.9(4УКР)305я73 П68

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 1.4/18-Г-775 від 8 вересня 2006 р.)

Рецензенти:

Процевський О. І. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Інституту економіки і права Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди;

Хуторян Н. М. — доктор юридичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України;

Гарасимів Т. 3. — кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного і трудового права Львівського університету внутрішніх справ

Навчальний посібник підготовлено колективом викладачів кафедри трудового, аграрного та екологічного права Львівського національного університету імені Івана Франка

Пилипенко II. Д. — передмова; розділи 1-3; 4 (у співавторстві з Син-чук С. М.); розділ 11 (у співавторстві зі Стрепком В. Л.) Бурак В. Я. — розділи 8; 10; 12; 14

Синчук С. М. — розділ 4 (у співавторстві з Пилипенком П. Д.); 6-7; 9; 13 Стрепко В. Л. — розділ II (у співавторстві з Пилипенком П. Д.) Кульчицька О. І- — розділ 5

П68        Право соціального забезпечення: Навч. посіб. для студ. юрид. спец,

вищ. навч. закл. / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, С. М. Синчук та ін. / За ред. П. Д. Пилипенка. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — 496 с.

І8ВИ 966-313-325-2

У навчальному посібнику на основі чинного законодавства України та відповідно до програми курсу «Право соціального забезпечення» розглядаються питання правового регулювання соціального захисту громадян в Україні.

Крім загальнонаукових положень про предмет, метод, систему, принципи та функції права соціального забезпечення, окремі розділи навчального посібника присвячено з'ясуванню соціальних ризиків, що лежать в основі права на соціальне забезпечення, соціальному страхуванню, особливостям пенсійного забезпечення, соціальним допомогам, пільгам та іншим видам і формам соціального забезпечення.

Розраховано на студентів, аспірантів, викладачів вищих навчальних закладів, працівників органів праці та соціального захисту, всіх тих, хто цікавиться правом соціального забезпечення.

ББК67.9(4УКР)305я73

ІЗВИ 966-313-325-2                          © П. Д. Пилипенко, 2006

© Видавничий Дім «Ін Юре», 2006

їй*

Передмова

Поява тієї чи іншої галузі права у системі вітчизняного права зумовлена зазвичай об'єктивними чинниками, серед яких визначальна роль відводиться предмету правового регулювання. Саме завдяки розвитку та автономності відповідної сфери суспільних відносин і необхідності їх правового забезпечення норми права набувають ознак системності та формуються в єдину структуру — галузь права. Разом з тим цей закономірний, об'єктивний процес систематизації правових норм не позбавлений впливу на його розвиток і деяких суб'єктивних чинників, що також відіграють не останню роль у диференціації системи права. При цьому вони залежать від багатьох обставин і пов'язані зі станом розвитку самого суспільства, рівнем його демократизації, правової свідомості, культури тощо. Суб'єктивні чинники переважно знаходять своє вираження у тих функціях, які відповідно до Конституції покладаються на державу. Відомо, що остання як організація публічної влади здійснює керівництво суспільством, у тому числі і шляхом правотворчої діяльності. А отже, формуючи нормативну базу, держава так чи інакше змушена враховувати інтереси розвитку суспільних відносин і забезпечувати виконання покладених на неї завдань з метою впливу на ці відносини.

Проголошення України незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою (ст. 1 Конституції України) зумовлює відповідну увагу законодавця до розширен-

3

Передмова

ня правових засад, необхідних для реалізації нею своєї соціальної функції. І в цьому плані цілком закономірно можна стверджувати про існування інтересу держави щодо формування в системі вітчизняного права окремої, достатньо великої групи норм — соціального права. За своїм характером та правовою природою ця група норм може претендувати на належне їй місце у системі права України не лише як самостійна галузь, а й як певна підсистема, що об'єднує декілька однорідних правових галузей. Уже тепер існує достатньо підстав, аби розглядати соціальне право рівноправним партнером серед інших відомих складових системи права — приватного і публічного права1.

Право соціального забезпечення у структурі соціального права займає одне з чільних місць. І незважаючи на те, що і серед вчених-юристів, і серед практичних працівників немає належного розуміння важливості цієї галузі для забезпечення ефективності правового регулювання відповідних суспільних відносин на сучасному етапі розвитку нашої держави, ця галузь права, як і соціальне право загалом, стала невід'ємним елементом системи права України.

Право соціального забезпечення веде свій родовід від всесвітньо відомих міжнародно-правових актів, у яких були проголошені найважливіші соціальні права людини. Це передусім Загальна декларація прав людини (ООН, 1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966), а також Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961) та її нова редакція — Переглянута європейська соціальна хартія (1996). Вони стали взірцем і основою для кодифікації правових норм переважної більшості держав, які міжнародні стандарти соціального забезпечення громадян адаптували до своїх національних систем

права.

Як про самостійну галузь у системі тоді ще радянського права про право соціального забезпечення почали активно

ТтихамировЮ.А.Пуб^чш* право: Учебник. - М.: Изд-во БЕК, 1995. - С. 25 26.

4

Передмова

говорити наприкінці 60-х років минулого століття. Це був період, коли у структурі суспільних відносин з'явились яскраво виражені соціальні елементи, що проявлялись у забезпеченні радянською державою своїх зобов'язань з виплати пенсій та допомог громадянам, які їх потребували.

Саме тоді ця галузь права отримала свою нинішню назву — право соціального забезпечення. Однак уже наприкінці 70-х, після проголошення у Конституції СРСР 1976 р. права громадян на соціальний захист, з'явилися пропозиції про перейменування цієї галузі на право соціального захисту. Та попри всі дискусії й рекомендації (а вони подекуди тривають і дотепер), право соціального забезпечення і надалі в усіх офіційних класифікаторах подається у своєму первинному варіанті назви. Наприклад, відомий класифікатор наукових спеціальностей за номером 12.00.05 має назву «трудове право; право соціального забезпечення». Зрештою, проблема не у тім, як має називатися галузь права, а в сутності тих суспільних відносин, що виступають предметом регулювання її норм. А вони за своєю юридичною природою вважаються соціально-забезпечувальними відносинами і належать до одного з різновидів відносин, що є значно ширшим за своїм змістом, — відносин соціального захисту, та потребують регулювання нормами декількох галузей права. Ці та деякі інші аспекти, що стосуються проблеми співвідношення понять «соціальне право», «соціальна держава», «соціальний захист», «соціальне забезпечення», «право соціального захисту» тощо, автори підручника намагалися розкрити максимально доступно і зрозуміло для читача у межах того, як це дозволяють обсяг та правила написання навчальної літератури.

Як галузь вітчизняного права право соціального забезпечення здійснює регулювання надзвичайно важливої сфери суспільних відносин. Це відносини щодо формування соціальних фондів, надання пенсій та різного виду допомог, соціальних пільг і соціального обслуговування.

5

Передмова______________________________________________________________

Останніми роками право соціального забезпечення динамічно розвивається на основі нових концепцій та принципів, охоплює відносини, які раніше перебували поза сферою правової регламентації. Необхідність удосконалення правового регулювання відносин щодо соціального забезпечення в сучасних умовах, поява нових організаційно-правових форм та соціальних інститутів, формування недержавних видів соціального забезпечення підвищують значимість цієї галузі права для системи вітчизняного права.

Маючи досвід викладання курсу «Право соціального забезпечення» у Львівському національному університеті імені Івана Франка, де ця навчальна дисципліна читається як самостійна вже майже десять років, автори підручника намагалися при висвітленні основних тем відобразити найновіші досягнення, що існують у сфері науки права соціального забезпечення та практики застосування норм цієї галузі у складних умовах реформування соціальних відносин у нашій державі, та показати важливість вивчення цього курсу студентами юридичних навчальних закладів, що здійснюють підготовку фахівців-юристів.

Зацікавлені читачі знайдуть у навчальному посібнику чимало нових, принципових положень, що не завжди відтворюють усталені формулювання, які утвердилися в радянській та вітчизняній науці права соціального забезпечення. Аргументи, якими користувалися автори підручника для пояснення своїх теоретичних позицій, видаються достатньо обґрунтованими. Вони базуються на найновіших досягненнях теорії права, економічної науки, напрацювань сучасних соціальних наук та міжнародного досвіду забезпечення невід'ємних прав і свобод людини й громадянина у державах з розвиненою ринковою економікою.

Основні засади, на яких базуються загальні висновки про право соціального забезпечення, виходять з того, що воно є особливим соціальним інститутом сучасної держави, виступає показником соціальної впевненості та соціальною гарантією гідного розвитку кожного члена суспільства і збере-

6

Передмова

ження засобів для існування в разі настання соціальних ризиків. Норми права і соціальні стандарти, що ухвалюються законодавчими органами нашої держави, повинні виходити з необхідності забезпечення матеріального розподілу благ для задоволення життєво необхідних особистих потреб (фізичних, соціальних, інтелектуальних) осіб похилого віку, хворих, інвалідів, дітей, осіб, котрі втратили годувальника, безробітних з метою охорони здоров'я й відтворення продуктивних сил за рахунок спеціальних страхових фондів та асигнувань держави.

Структура навчального посібника обрана з урахуванням існуючих щодо цього традицій та у відповідності з програмою курсу «Право соціального забезпечення», що затверджена Вченою радою юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка 29.06.2002 р. (Протокол № 9). При цьому, з огляду на важливість тієї чи іншої теми для вивчення всього курсу та значимість відповідних інститутів для самої галузі права, деякі розділи підручника відрізняються за обсягом поданого матеріалу. Маючи на меті донести до студентів лише загальні правила регулювання соціального забезпечення і порядку нарахування й призначення пенсій, допомог та інших соціальних виплат, автори акцентують увагу винятково на загальних засадах здійснення розрахунків при обчисленні страхового стажу, середнього заробітку, визначення розмірів виплат, щоб не перевантажувати підручник та не перетворювати його на практичний посібник для фахівців органів соціального захисту.

Відомо, що відсутність відповідної навчальної літератури негативно позначається на авторитеті тієї чи іншої навчальної дисципліни, послаблює інтерес закладів освіти щодо включення її до планів підготовки юристів, не сприяє розвитку наукових та методичних досліджень. Саме такий стан, як видається, і є характерним для права соціального забезпечення на ринку сучасної навчальної літератури з юридичних спеціальностей. Тому не претендуючи на якісь особливі відзнаки в цьому плані, автори пропонованого навчального

7

Передмова

посібника мають надію, що їх скромна праця сприятиме посиленню уваги до права соціального забезпечення та стимулюватиме його вивчення у вищих навчальних закладах правничого профілю. Автори також сподіваються, що цей посібник може бути корисним для викладачів та аспірантів юридичних вузів і факультетів, слухачів системи підвищення кваліфікації й перекваліфікації кадрів. Не завадить він і практичним працівникам органів соціального захисту, страхових фондів, юридичних і кадрових служб підприємств, установ, організацій та профспілкових об'єднань.

Автори свідомі того, що наша держава, як основний гарант соціальних прав своїх громадян, уже найближчим часом зуміє забезпечити належні умови їх реалізації та достатній рівень захисту. Відповідність їх міжнародним стандартам має стати найвищою метою для демократичної, соціальної і правової держави, якою проголосила себе Україна.

При написанні навчального посібника авторами було використано нормативно-правові акти станом на 1 серпня 2006 р.

б

тт^ч

г

Розділ 1

Поняття права соціального забезпечення та його місце в системі права України

1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні соціальних прав громадян

Соціальна сутність сучасних держав виражається у їх загальнонаціональних функціях щодо освіти, культури, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення та інших форм соціального захисту своїх громадян. Держава набуває соціальних ознак, якщо реалізація цих функцій відбувається на основі панування права, створення гарантій прав людини, дотримання демократичних принципів здійснення соціально-економічної політики.

Соціальна держава спрямовує свою політику в напрямі розвитку ринкової економіки, соціальної справедливості, соціальної захищеності, соціального партнерства і соціальної солідарності членів суспільства. її основними завданнями визнаються досягнення стабільності рівня життя населення, захист та здійснення прав і свобод громадян, створення сучасних систем охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, підтримки злиденних та бідних соціальних верств, попередження і вирішення соціальних конфліктів.

Поняттям «соціальна держава» у науковій літературі почали оперувати ще в середині XIX ст. під впливом філософії

9

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...

Гегеля. Один з основних розробників теорії соціальної держави німецький державознавець Лорен фон Штейн виходив з того, що завданням такої держави має бути досягнення суспільної рівності й особистої свободи, а також створення умов для піднесення бідних і слабких класів до рівня багатих і сильних. Держава, вважав він, повинна втручатися в економічне життя суспільства з метою перерозподілу доходів на користь трудящих та зниження соціальної нерівності.

Найбільш повно концепцію соціальної держави обґрунтував наприкінці XIX ст. відомий німецький економіст А. Ваг-нер. Він охарактеризував шляхи перетворення буржуазної держави на державу «загального благоденства», яка за своїми ознаками відповідає параметрам сучасної соціальної держави1.

Після завершення Другої світової війни розпочався новий етап у розвитку теорії соціальної держави, який позначився піднесенням основних положень про неї до рівня конституційних норм. Поняття «соціальна держава» дістало своє закріплення у Конституції ФРН 1949 р., Конституції Франції 1949 р., Конституції Іспанії 1978 р. та конституціях багатьох інших держав.

Переважна більшість сучасних держав визначає у своїх Основних Законах місце і роль держави у регулюванні справедливого розподілу доходів між працею і капіталом, у забезпеченні рівності і свободи громадян та турботи імущих та працюючих про неімущих і непрацюючих, для досягнення соціального миру і злагоди у суспільстві.

Основний Закон нашої держави у ст. 1 проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. При цьому наголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед

1 Волгин Н. А. Грищенко Н. Н„ Шаркон Ф. И. Социальное государство: Учебник. — М.: Дашков и К°, 2003. — С. 42-43.                                                            ■'* •

10

______1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні...

людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком нашої держави. Отже, основною метою соціальної держави є максимальне задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб громадян, послідовне підвищення рівня життя усього населення та зниження соціальної нерівності, створення максимальних можливостей для доступу до основних соціальних благ — якісної освіти, медичного і соціального обслуговування тощо.

Ідея соціальної держави з її орієнтацією на розвиток людини, створення для неї гідних умов для життя дістали своє закріплення й у нормах Загальної декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1948 р. У ній, зокрема, наголошується, що всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності і кожна людина повинна мати усі права і свободи, проголошені у Декларації, без будь-яких обмежень.

Такими правами є, зокрема, визначені у ст. б Декларації економічні, соціальні та культурні права людини, у тому числі і право на соціальне забезпечення, на працю і вільний вибір роботи, на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров'я і благополуччя, на освіту, на участь у культурному житті тощо.

Ці ж права пізніше були відтворені й у інших важливих міжнародно-правових актах світового та європейського рівня: Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966), Європейській соціальній хартії (Рада Європи, 1961) та Переглянутій соціальній хартії (Рада Європи, 1996).

Конституція України у розділі другому проголосила основні права і свободи людини та громадянина, у тому числі й у соціальній сфері. При цьому ст. 22 Основного Закону наголошує, що всі ці права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними, а здійснення їх гарантується державою.

11

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

Обравши статус соціальної держави, наша країна тим самим визначила для себе не лише проголошення основних соціально-економічних прав і свобод громадян, а й взяла зобов'язання забезпечити їх здійснення та реалізацію в умовах ринкової економіки. Для цього держава як гарант соціальних прав і свобод своїх громадян проводить відповідну соціальну політику, що представляє собою систему адміністративно-правових заходів, спрямованих на забезпечення гарантій здійснення громадянами проголошених прав і свобод. Основна суть цієї соціальної політики полягає у тому, що держава з допомогою спеціальних правових механізмів, які зазвичай базуються на відповідному економічному підґрунті, бере на себе додаткові обов'язки для забезпечення соціального захисту тих громадян, які в силу об'єктивних обставин неспроможні самостійно чи без підтримки держави здійснювати свої конституційні права. Наприклад, як потенційно слабшу ланку у трудових правовідносинах держава захищає найманих працівників, гарантуючи їм 40-годинний робочий тиждень та мінімальний розмір оплати праці. Особам, що втратили роботу і не можуть самостійно працевлаш-туватися, вона сприяє у пошуку підхожої роботи і на період безробіття гарантує виплату допомоги по безробіттю. Тим своїм громадянам, які досягли похилого віку або з інших причин (хвороба, каліцтво) втратили працездатність, держава зобов'язується забезпечити виплату пенсій чи надання інших соціальних пільг для неімущих та непрацездатних. За рахунок держави громадяни вправі реалізувати свої соціальні права на освіту, охорону здоров'я, житло. Отже, здійснюючи притаманну їй соціальну функцію, держава тим самим забезпечує соціальний захист своїх громадян у сфері суспільних відносин.

Соціальний захист є одним з головних завдань соціальної держави. Більше того, соціальний захист особи має відношення і до такої категорії, як мораль. Вважається, що з огляду на стан соціальної захищеності особи у суспільстві визна-

12

1.1. Соціальна сутність сучасної держави та Тіроль у забезпеченні...

чаються його моральні засади, тобто соціальний захист є своєрідним критерієм зрілості суспільства і самої держави.

Соціальний захист у широкому значенні цього терміна являє собою окрему ланку суспільних відносин, що існують у державно організованому суспільстві з метою забезпечення достатніх можливостей особи для її всебічного розвитку та нормальної життєдіяльності. Як об'єкт правового забезпечення, ця сфера суспільних відносин є предметом регулювання різних галузей права — адміністративного, трудового, екологічного, соціального забезпечення, судового та ін. І Суб'єктами соціального захисту виступають усі громадяни, а \ не лише ті, що в силу об'єктивних обставин втратили роботу (безробітні), пенсіонери, хворі, інваліди тощо. Проголошуючи, наприклад, право громадян на безпечне і здорове довкілля (ст. 50 Конституції України), держава тим самим гарантує соціальний захист кожному громадянинові, а не тільки тим, що постраждали внаслідок техногенних катастроф. Або ж, створюючи можливості здобуття освіти своїм громадянам, держава піклується про кожного з них, забезпечуючи гарантії соціального захисту права на освіту (ст. 53 Конституції України).

Соціального захисту потребують особи, які працюють, займаються підприємницькою діяльністю, служать у війську, правоохоронних органах тощо. У разі порушення законних прав і свобод людини держава гарантує соціальний захист ними своїх прав шляхом звернення до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і навіть до відповідних міжнародних судових установ чи до інших органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України).

Отже, соціальний захист є поняттям досить містким та широким на відміну від іншого терміна, яким доводиться оперувати при характеристиці соціального захисту як системи суспільних відносин і який має своє власне значення та зміст. Йдеться про поняття соціального забезпечення.

13

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце-_________

Термін «соціальне забезпечення* вважається більш поширеним та відомим, аніж попереднє поняття — «соціальний захист». Досить часто і на практиці, і в літературі ці два поняття ототожнюються, що є, однак, не зовсім правильним. Насправді ми маємо справу з двома різними за змістом поняттями, які опосередковують собою дещо відмінні між собою суспільні явища, котрі співвідносяться як частина і ціле.

Існують декілька варіантів наукового визначення поняття «соціальне забезпечення». Зокрема, воно розглядається як: форма розподілу, що гарантує громадянам нормальний рівень життєвого та культурного стандарту понад винагороду за працю з настанням старості, втрати працездатності чи годувальника1; система матеріального забезпечення і обслуговування громадян за віком, через хворобу, інвалідність, безробіття, на випадок втрати годувальника, виховання дітей та в інших випадках, передбачених законодавством2; спосіб розподілу частки валового внутрішнього продукту шляхом надання громадянам матеріальних благ з метою вирівнювання їхніх особистих доходів у разі настання соціальних ризиків за рахунок засобів цільових фінансових джерел в обсязі та на умовах, встановлених державою для підтримання їх повноцінного соціального статусу3.

Тобто соціальне забезпечення як явище суспільного порядку трактується доволі неоднозначно. Його називають формою, способом або системою розподілу матеріальних благ. Очевидно, що такий неоднозначний підхід до визначення одного й того ж поняття не може вважатися прийнятним для подальшого його з'ясування і характеристики як об'єкта правового регулювання. Дещо інше визначення поняття соціального забезпечення знаходимо у працях Н. Б. Болоті-

1 Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспечению в СССР. — М.,

1986. —С. 22.

2 Батшин К. С. Право социального обеспечения. Общая часть: Учебное пособие. —

М., 1998. —С. 7.

3 Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Право социального обеспечения России: Учебник. —

М.:Изд-во БЕК, 2001. —С. 15.

14

_______1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні...

ної. Вона, зокрема, визначає його як «організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, соціального утримання, обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров'я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців»1.

Тут уже акцент робиться не на функції держави щодо розподілу матеріальних благ поміж особами, які цього потребують в силу об'єктивних обставин, про що йдеться у попередніх визначеннях соціального забезпечення, а на тому, що це є організаційно-правова діяльність держави. Очевидно, такий підхід можна вважати більш правильним, оскільки держава справді є неодмінним учасником відповідних суспільних відносин та гарантом соціальних прав громадян.

Тим не менше, держава, беручи участь своїми організаційними та правовими заходами у сфері соціальних відносин, не є єдиним їх учасником і не здійснює своєї соціальної функції лише задля власного іміджу. Зрозуміло, що вся її (держави) «організаційно-правова діяльність» спрямована на забезпечення соціальних прав та інтересів інших неодмінних суб'єктів соціального забезпечення — громадян. Тому, коли розглядати соціальне забезпечення як суспільне явище, то необхідно виходити з того, що ми маємо справу з певним видом суспільних відносин. І ці відносини передбачають наявність взаємних прав і обов'язків суб'єктів з приводу матеріального забезпечення осіб, які в силу об'єктивних обставин втратили роботу, здоров'я, працездатність, а разом — і засоби до існування та не можуть себе матеріально забезпечити.

Якщо соціальний захист у суспільстві досягається завдяки здійсненню державою своєї соціальної функції і зрештою ми отримуємо певну сферу суспільних відносин, то соціальне

1 Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 38.

15

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце.-

забезпечення — всього лиш елемент, складова соціального захисту і окремий вид суспільних соціально-захисних відносин, які дістали назву соціально-забезпечувальні відносини і стали об'єктом правового регулювання.

Стаття 46 Конституції України, проголошуючи право громадян нашої держави на соціальний захист, передбачає, що воно включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як бачимо, законодавець до соціального захисту відносить соціальне забезпечення і при цьому робить наголос на окремих його видах, що традиційно розглядаються у науковій та навчальній літературі саме як різновиди соціального забезпечення. Однак для повного і об'єктивного визначення соціального забезпечення важливе значення має і друга частина цитованої статті Основного Закону. Тут, зокрема, наголошується, що «це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними*. А отже, соціальне забезпечення — це не тільки заходи держави як основного соціального гаранта, спрямовані на матеріальну допомогу непрацездатним, хворим, інвалідам, безробітним тощо, а й створення спеціальної мережі соціального страхування з метою мобілізації коштів (страхових внесків) роботодавців, найманих осіб для забезпечення гарантій соціального захисту громадян. Тобто, якщо визначати відносини соціального забезпечення, то норма ст. 46 Основного Закону України цілком адекватно відображає сутність цих суспільних відносин, з відповідними суб'єктами, об'єктами та характером змісту. Поза сферою соціального забезпечення залишаються інші види соціального захисту: медична допо-

16

1.1. Соціальна сумність сучасної держава та їіроль у забезпеченні...

мога і медичне страхування, соціальне житло, екологічна безпека, обов'язкова освіта, соціальне партнерство тощо.

Таким чином, соціальне забезпечення можна визначити як систему суспільних відносин для створення завдяки мережі соціального страхування, бюджету та іншого фінансування достатніх умов для життя і діяльності осіб, які з незалежних від них обставин втратили засоби до існування.

Визначення соціального забезпечення саме як системи суспільних відносин має не лише теоретичне, а й важливе прикладне значення. З огляду на необхідність створення належних гарантій додержання прав громадян у сфері соціального захисту населення соціальне забезпечення як самостійний вид суспільних відносин об'єктивно потребує своєї законодавчої регламентації, тобто цілком закономірно стає об'єктом правового регулювання. У правничій літературі такі відносини дістали назву соціально-забезпечувальні відносини.

Теоретичні засади формування системи соціально-забез-печувальних відносин вперше дослідив В. С. Андрєєв. У 1966 р. він, з огляду на тоді ще радянську систему соціального забезпечення, обґрунтував особливості цих відносин: 1) аліментарний характер; 2) специфічний суб'єктний склад (громадяни та державні органи); 3) фінансове джерело — суспільні фонди; 4) підстава виникнення — особа не працює через непрацездатність або звільнена державою від цього обов'язку1.

Згодом у галузевій правовій літературі з'явилось декілька концепцій обґрунтування сфери соціально-забезпечувальних відносин, кожна з яких доводила необхідність формування на їх основі окремої галузі права. Найбільш відомими вважаються чотири концепції: непрацездатності, соціальної аліментарності, індивідуальної форми розподілу та соціального ризику.

Андрєєв В. С. Конституционньїе основьі советского права социального обеспе-чения // Вопросьі теории и практики социального обеспечения. — М.: НИЙ труда, 1978. — С. 7-8.

17

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце—________

Автори концепції непрацездатності В. С. Андрєєв, Я. М. Фотель виходили з того, що відносини соціального забезпечення — це відносини щодо надання допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним громадянам. Непрацездатність розглядалась ними як неспроможність людини самостійно здійснювати суспільно-корисну діяльність за станом здоров'я, за віком та з інших причин.

Ця концепція була однією з найперших, а тому цілком закономірно, що в сучасних умовах вона не зовсім повно відображає систему соціально-забезпечувальних відносин. Адже за рахунок соціальних фондів також здійснюється фінансування соціальних виплат і працездатним громадянам. Зокрема, ця теорія залишає поза сферою соціально-забезпечувальних відносин ті з них, що стосуються забезпечення сімей з дітьми державними допомогами; надання населенню субсидій, матеріальної адресної допомоги малозабезпеченим сім'ям, допомоги по безробіттю тощо.

Концепція соціальноїаліментарності (А. Д. Зайкін, Р. І. Іванова) базується на тому, що соціально-забезпечувальні відносини мають аліментарний характер, тобто матеріальне забезпечення та послуги за рахунок державних позабюджетних фондів соціального призначення, державного чи місцевих бюджетів здійснюється безоплатно та поза зв'язком з трудовою діяльністю чи сплатою страхових внесків, безеквівалент-но, але з урахуванням трудового (страхового) стажу, чи частково нееквівалентно, як правило, на недоговірній основі.

Незважаючи на те, що соціальна аліментарність все ще є переважаючою, вона тим не менше не може бути визначальною ознакою соціально-забезпечувальних відносин, а тому її не можна покласти в основу виокремлення останніх з-поміж інших суспільних відносин соціального захисту. Спираючись на концепцію соціальної аліментарності, не можна обґрунтувати, наприклад, природу відносин по наданню державних допомог та відносин у сфері державної форми навчання.

18

______1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні...

За концепцією індивідуальної форми розподілу (В. Ш. Шай-хатдінов) відносинами соціального забезпечення вважаються нідносини щодо безпосереднього матеріального (грошового) набезпечення конкретного громадянина (наприклад, надання пенсії). Але таке обґрунтування відносин соціального забезпечення теж не беззаперечне. Індивідуальна форма розподілу не може бути визначальною при з'ясуванні соціально-забезпечувальних відносин, оскільки одним із видів соціального забезпечення вважається також соціальне обслуговування. А воно зазвичай передбачає колективні форми споживання соціальних фондів (сюди належать: соціальне обслуговування громадян у будинках-інтернатах, будинках для людей похилого віку тощо), а отже, зрозуміло, що форма споживання (індивідуальна чи колективна) не може бути визначальною при виділенні соціально-забезпечувальних правовідносин.

І, нарешті, остання концепція визначення соціально-забезпечувальних відносин базується на доволі поширеній тепер теорії соціального ризику. Більшість вчених у сучасній галузевій літературі (Н. Б. Болотіна, О. Є. Мачульська, В. Д. Роїк) вважають, що саме соціальні ризики — події, внаслідок яких особа втрачає засоби до існування через незалежні від неї обставини1, є тим визначальним критерієм, завдяки якому можна найбільш повно і об'єктивно окреслити сферу соціально-забезпечувальних відносин.

Такий підхід до визначення соціально-забезпечувальних відносин, з огляду на об'єктивний характер тих критеріїв (соціальні ризики), які покладені в основу виникнення у особи права на соціальне забезпечення, можна вважати найбільш прийнятним для характеристики одного з важливих видів суспільних відносин, що складаються у сфері соціального захисту населення. Разом з тим, потрібно мати на увазі, що соціальне забезпечення як суспільні відносини щодо матеріальної підтримки осіб, які зазнали соціального ризику

1 Детальніше про соціальні ризики див. у розділі 6 цього навчального посібника^* 1

19

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

(події), полягають у виплаті пенсій, допомог, наданні пільг і соціальних послуг, в основі свого існування мають конкретні, визначені законодавством обставини (дії), а учасниками таких відносин виступають, крім того, спеціалізовані страхові фонди, державні органи, комунальні та приватні заклади, що покликані надавати допомогу та догляд таким особам. Тому соціально-забезпечувальні відносини не можна визначати лише з огляду на соціальні ризики, які лежать в основі виникнення у особи права на соціальне забезпечення. Фактично такі відносини матимуть місце при здійсненні (реалізації) особою цього права на соціальне забезпечення.

1.2. Предмет права соціального забезпечення

Відомо, що право як система загальнообов'язкових норм існує для врегулювання відносин, які об'єктивно складаються у соціально-організованому суспільстві між людьми, державними органами, юридичними особами та іншими їх учасниками. Тим не менше, право не може і не повинно регулювати всі без винятку відносини чи соціальні стосунки членів суспільства. Чимало з них впорядковується за допомогою інших соціальних норм і правил, котрі є відмінними від правових норм. До таких належать звичаєві норми, норми моралі, корпоративні правила тощо. Тобто на кожному конкретному етапі розвитку суспільства сфера застосування правових норм для регулювання суспільних відносин може змінюватися. Більше того, самі суспільні відносини є доволі динамічним соціальним явищем. Одні з них існують від зародження соціально-організованого суспільства і до його найвищих форм розвитку, інші — зникають після спливу певного часу, а ще інші, навпаки, — з'являються на більш пізніх етапах розвитку суспільства. Саме до останніх можна зарахувати відносини щодо соціального захисту, які достатньо виразно постали лише з появою ринкових капіталістичних відносин і необхідністю використання найманої праці. У зв'язку з цим виникла потреба впорядкувати стосунки між капіталом та трудящими, і держава взяла на себе обов'язок

20

1.2. Предмет права соціального забезпечення

оахисту інтересів слабшої ланки цих відносин — найманих працівників.

Суспільні інтереси, які і є тими рушіями, що визначають потреби суспільного розвитку, значно пізніше, вже у XX ст., зумовили необхідність появи у системі відносин соціального захисту окремого їх різновиду — відносин соціального забезпечення. І цілком закономірно, що ці відносини так само потребували свого юридичного впорядкування, тобто підпадали під сферу правового регулювання. їх правовий характер не лише досить виразно проявлявся в індивідуальних інтересах членів суспільства, а й відображав загальносоціальні інтереси. При цьому взаємні інтереси учасників цих відносин могли найбільш повно реалізуватися за умови, коли кожен із них погоджувався на певне ущемлення власних інтересів заради задоволення інтересів іншого. Крім того, згода учасників відносин соціального забезпечення виконувати певні правила, з огляду на "їх обов'язковість, у разі необхідності може бути посилена застосуванням державного примусу.

Якщо врахувати, що завдяки цим ознакам визначається сфера правового регулювання, то зрозуміло, що відносини соціального забезпечення виступають об'єктом нормативного впливу і формують таким чином предмет окремої галузі права — права соціального забезпечення.

Про право соціального забезпечення як самостійну галузь права почали згадувати в середині 60-х років минулого століття. Вважається, що на теренах колишнього Радянського Союзу найбільш повно ідею самостійності цієї галузі обґрунтував В. С. Андрєєв1.

За останні півстоліття відносини соціального забезпечення зазнали суттєвих змін, і закономірно, що це не могло не позначитися на визначенні предмета права соціального забезпечення. Ці відносини набули ще більш вираженого соціального характеру. На зміну планово-розподільчій си-

Болотіна Н.Б. Вказ. праця.

21

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

стемі матеріального забезпечення непрацездатних та членів їх сімей, де провідну роль відігравала держава в особі своїх уповноважених органів, прийшли нові, більш сучасні форми соціального захисту прав громадян, які базуються на соціальному страхуванні. Останнє передбачає активну участь у фінансуванні соціальних виплат не лише держави, а й роботодавців та самих найманих працівників. Відповідно, право соціального забезпечення як самостійна галузь ще міцніше утвердилось на чільних позиціях системи права України.

При визначенні предмета права соціального забезпечення необхідно мати на увазі, що крім соціально-забезпечувальних відносин, які за своїм складом не є однорідними, до сфери правового регулювання цієї галузі входять ще деякі самостійні види суспільних відносин, які покликані забезпечити існування соціально-забезпечувальних відносин. Такими, зокрема, є соціально-страхові відносини та відносини, пов'язані із встановленням юридичних фактів, що є підставою для реалізації особою права на соціальне забезпечення. Останні прийнято називати процедурними відносинами.

Процедурними відносинами у сфері соціального забезпечення вважаються такі відносини, які виникають та існують при визначенні і встановленні юридичних фактів, що є необхідними для існування матеріальних відносин соціального забезпечення.

Окрім процедурних відносин, деякі вчені до предмета права соціального забезпечення включають також відносини процесуального характеру, які виникають при захисті права на соціальне забезпечення у судах1. Та очевидно, що процесуальні відносини з приводу захисту права на пенсію, матеріальну допомогу чи інший вид соціального забезпечення за своїм характером нічим особливим не відрізняються, наприклад, від аналогічних відносин щодо захисту у суді трудових прав. А тому за своєю юридичною природою такі відно-

^ЗахаровМ. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 66.

22

1.2. Предмет права соціального забезпечення

сини, напевно, все ж мають знайти місце у системі відповідних процесуальних галузей права.

Що ж до процедурних відносин, то їх значення для предмета права соціального забезпечення є досить вагомим. Адже порушення процедури при встановленні юридичних фактів, необхідних для виникнення матеріальних відносин, може призвести до відмови у призначенні того чи іншого виду соціального забезпечення.

Процедурні відносини за своїм характером подібні до процесуальних відносин, оскільки передбачають певний порядок послідовних дій, спрямованих на встановлення обставин, що мають істотне значення для функціонування фактичних матеріальних відносин. Процес з'ясування відповідних обставин передбачає дотримання певної процедури при встановленні юридичних фактів. Однак процедура для процесу — це лише засіб досягнення очікуваного результату. Тому процесуальні відносини передбачають існування певних обов'язкових стадій розгляду справи, кожна з яких відбувається за встановленою процедурою. Послідовність дотримання порядку вирішення справи за усіма стадіями є неодмінною умовою процесуальних відносин. Крім того, на котрійсь із стадій цих відносин обов'язково повинен з'явитися суд як основний їх учасник.

Що стосується процедурних відносин, в тому числі й у Сфері соціального забезпечення, то вони зазвичай не містять якихось визначених стадій, передбачають спрощений порядок встановлення фактів, і оцінка їх здійснюється не судом, а іншими уповноваженими на те органами. Тому процедурні відносини (а вони є характерними і для адміністративного, земельного, трудового та деяких інших галузей права) доповнюють переважно систему матеріальних відносин, які формують предмет відповідної галузі права. Отже, процедурні відносини щодо встановлення юридичних фактів та реалізації права на соціальне забезпечення належать до предмета права соціального забезпечення і доповнюють тим са-

23

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

мим соціально-забезпечувальні відносини, що, як вже було зазначено, становлять основу предмета цієї галузі.

Важливу роль у структурі предмета права соціального забезпечення відіграють соціально-страхові відносини. Вони традиційно доповнювали соціально-забезпечувальні відносини, але фактично тільки з кінця минулого століття їм, як і належить, було надано у нашій державі статус відносин соціального захисту. Після ухвалення 14 січня 1998 р. Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування та низки законів щодо соціального страхування1 окремих видів соціального забезпечення2 соціально-страхові відносини стали невід'ємною частиною предмета вітчизняного права соціального забезпечення.

Соціально-страховими вважаються відносини, які існують у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, щодо організації соціального страхування, утворення соціальних страхових фондів, формування коштів останніх та розподілу цих коштів між особами, котрі потребують соціального забезпечення.

Дуже часто соціально-страхові відносини за своїм характером нагадують фінансові чи адміністративні відносини (система загальнообов'язкових зборів на соціальне страхування, управління фондами загальнообов'язкового соціального страхування тощо). Однак юридична природа цих відносин така, що ефективності правового регулювання у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування можна об'єктивно досягти лише за умови належності їх до сфери права соціального забезпечення.

Галузевий характер соціально-страхових відносин не менш виразно проявляється і в тому, що їх існування зумовлено необхідністю створення достатніх можливостей для

1 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 23. — Ст. 121.

2  Закони України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на

випадок безробіття», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

24

1.2. Предмет права соціального забезпечення

реалізації громадянами свого конституційного права на соціальне забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Тобто ці відносини логічно доповнюють соціально-забезпечувальні відносини.

Існує, щоправда, проблема із визначенням юридичної природи відносин, що складаються у сфері недержавного соціального страхування. Суб'єктами такого страхування виступають приватні пенсійні фонди, недержавні соціальні заклади, роботодавці, фізичні особи. Держава ж, яка на законодавчому рівні встановлює недержавне пенсійне страхування чи страхування від нещасного випадку, бере під свій контроль діяльність таких страхових фондів і тим самим стає учасником відповідних відносин. Тому відносини недержавного соціального страхування мають подвійний характер: за винятком тієї їх частини, що належить до сфери цивільного права, решта стосується предмета права соціального забезпечення.

Як уже зазначалося, соціально-забезпечувальні відносини, що виступають основою (ядром) предмета права соціального забезпечення, теж не є однорідними і поділяються на декілька відносно самостійних видів суспільних відносин. Спільним, що їх об'єднує в одну групу і завдяки чому вони розглядаються як єдиний вид суспільних стосунків, є визначені законом соціальні ризики, з настанням яких у особи виникає право на соціальне забезпечення1.

Зміст права на соціальний захист, що проголошується у ст. 46 Конституції України, дає підстави для виділення у структурі соціально-забезпечувальних відносин трьох окремих їх різновидів: пенсійних відносин; відносин щодо надан-

Соціальні ризики також лежать в основі виникнення права на медичну допомогу та деяких інших соціально-економічних прав {права на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди). Але відносини, що виникають у зв'язку з реалізацією громадянами цих прав, автори схильні віднести до предмета медичного та екологічного права. Детальніше про це див. у наступних розділах цього навчального посібника.

25

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

ня матеріальних допомог та відносин щодо надання соціальних послуг.

Необхідно зазначити, що кожен із цих різновидів соціально-забезпечувальних відносин може бути поділений на певні підвиди, а в структурі останніх можна виділити ще дрібніші, але порівняно самостійні групи суспільних відносин.

Пенсійні відносини поділяються, зокрема, на відносини щодо пенсійного забезпечення за рахунок соціального страхування та відносини щодо пенсійного забезпечення з державного бюджету, яке застосовується до окремих категорій громадян.

Відносини щодо пенсійного забезпечення за рахунок соціального страхування являють собою сукупність таких відносин, як: відносини щодо пенсій за віком, по інвалідності, у зв'язку із втратою годувальника.

Серед відносин щодо надання матеріальних допомог можна виділити: відносини, пов'язані з наданням допомог у зв'язку з безробіттям; відносини щодо надання допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; відносини щодо забезпечення допомогами сімей, які мають дітей; відносини з приводу надання допомог на поховання та ін.

Таке доволі багате розмаїття відносин соціального забезпечення або, як зазвичай їх називають, — соціально-забезпечувальних відносин, не впливає на характер їх правової природи, яка зумовлена сутністю соціального захисту громадян як одного з обов'язків і завдань соціальної держави. Разом з відносинами соціального страхування та процедурними відносинами вони становлять якісно однорідну групу суспільних відносин, що існують у життєво важливій сфері суспільства і формують тим самим предмет правового регулювання самостійної галузі права — права соціального забезпечення.

Отже, предметом права соціального забезпечення є комплекс якісно однорідних суспільних відносин, що існують у сфері соціального забезпечення осіб, які зазнали соціального ризику (соціально-забезпечувальні відносини), а та-

26

І

1.3. Методи права соціального забезпечення

кож пов'язані з ними процедурні та соціально-страхові відносини.

1.3. Методи права соціального забезпечення

Важливе значення для характеристики будь-якої галузі права, крім предмета правового регулювання, має і метод, тобто специфічний спосіб впливу держави (законодавця) на відповідні суспільні відносини. Зазвичай такий вплив здійснюється за допомогою правових норм та інших юридичних засобів1. Вважається, що метод, так само як і предмет, є визначальними критеріями, які впливають на побудову системи права, оскільки з їх допомогою можна відмежувати одну галузь права від іншої. Та насправді ці два чинники не є рівнозначними для об'єднання юридичних норм в окрему галузь. Основна роль належить предмету правового регулювання. Він є первинним і визначальним критерієм поділу системи права і формування галузі права. Метод, на відміну від предмета, — всього лиш додатковий критерій. Він є похідним від предмета, визначається характером суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання, і значною мірою залежить від законодавця, який, фіксуючи у Правових нормах різні за своїм значенням приписи, визначає способи впливу на поведінку людей та інших учасників суспільних відносин.

Проте більш суттєво на характер методу впливають самі суспільні відносини, які формують предмет регулювання. Наприклад, при рівноправності учасників відносин використовується один метод правового регулювання, а якщо у відносинах учасники є нерівними і один з них має владні повноваження щодо іншого — метод регулювання відрізняється від попереднього.

У теорії права, у зв'язку з цим, виділяють два основні методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний.

1 І'абінович, 17. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2001. —С. 119.

27

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

Диспозитивний (децентралізований) метод передбачає взаємну координацію цілей та інтересів учасників суспільних відносин. Він характерний для галузей права, що належать до сфери приватного права.

Імперативний (централізований) метод регулювання суспільних відносин базується на субординації учасників цих відносин. Завдяки йому регулюються відносини, у яких пріоритетними визнано загальносоціальні інтереси. У державно-організованому суспільстві загальносоціальні інтереси виражає передусім держава, яка здійснює централізоване управління соціальними процесами. Вона наділяє учасників цих відносин владними повноваженнями, які вони використовують в інтересах усього суспільства.

Вже із загальної характеристики цих двох методів, що їх прийнято виділяти в теорії права, стає зрозумілим, що ознаки, які характеризують імперативний метод, найбільше відповідають сутності соціально-забезпечувальних відносин. Тому цілком закономірно, що саме імперативний метод використовується правом соціального забезпечення для врегулювання тих суспільних відносин, що формують його предмет.

Однак не можна обмежитися лише констатацією того, що методом права соціального забезпечення є імперативний метод, оскільки його характеристика при цьому буде неповною. Адже методів правового регулювання існує лише два, а галузей права — понад півтора десятка і кожна з них формується на базі певної групи достатньо самостійних суспільних відносин, що різняться і за змістом, і за суб'єктним складом, і за іншими ознаками. За цих умов не менш важливим для ефективності правового регулювання є спосіб впливу на суспільні відносини, який застосовує законодавець.

Розрізняють три основні способи поведінки учасників суспільних відносин: чинити тільки так (припис); так не чинити (заборона); чинити так, як вважають за потрібне (дозвіл)1. Кожен із цих способів поведінки знаходить своє

'Лившиц Р. 3. Теория права: Учебник. — М., 1994. — С. 96.

28

!

1.3. Методи права соціального забезпечення

відображення у нормі права, яка визначає вчинки учасників суспільних відносин. І залежно від набору комбінацій зазначених способів та від того, які з них переважають у правових нормах, визначається метод правового регулювання. Наприклад, для імперативного методу характерним є переважання приписів, а для диспозитивного — дозволів. Спосіб заборон може проявлятися і у першому, і в другому випадках і тим самим впливати на специфіку методу окремої галузі права.

Загалом, імперативний та диспозитивний методи застосовуються у поєднанні і є фактично наскрізними для усіх галузей права. Тим не менше, як зауважує С. С. Алексєєв, «галузеві методи не можна звести до найпростіших прийомів. Кожен галузевий метод як складне, багатогранне правове ивище виражає особливий юридичний режим регулювання, який існує лише у конкретному нормативному матеріалі і тісно пов'язаний з відповідною групою суспільних відносин — предметом правового регулювання»1. Тому для характеристики методу кожної конкретної галузі застосовують додаткові юридичні ознаки, завдяки яким проявляється специфіка тих суспільних відносин, які формують її предмет. Такими ознаками є: характер юридичних фактів, що виступають підставами для виникнення правових відносин; правове становище суб'єктів правовідносин; характер встановлення прав та обов'язків; характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов'язань (санкції).

Передбачаючи загалом імперативний характер методу права соціального забезпечення, в якому переважають нор-ми-приписи, поглянемо, яким чином впливають на специфіку методу додаткові ознаки. При цьому не варто забувати, що предмет права соціального забезпечення формують декілька видів самостійних відносин: соціально-забезпечу-иальні, соціально-страхові та процедурні. А тому названі ознаки можуть по-різному проявлятися щодо кожного із них

' Алексєєв С7с. Теория права. — X.: Изд-во БЕК, 1994. — С. 157.

29

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце..._________

і тим самим комплексно впливати на специфіку методу правового регулювання.

Характер юридичних фактів, що виступають підставами для виникнення правових відносин1.

Найбільш суттєво ця ознака методу проявляється стосовно соціально-забезпечувальних правовідносин, які становлять ядро предмета. І це, зрештою, характеризує усі галузі соціального права. В основі правовідносин за правом соціального забезпечення лежать соціальні права людини. Вони хоч і не породжують безпосередні правовідносини, але саме факт юридичного проголошення цих прав презюмує появу в перспективі правовідносин щодо кожного з них. Тобто держава, встановлюючи в імперативному порядку приписи — гарантувати, надати, сплатити, забезпечити тощо, визначає спосіб реалізації громадянами своїх прав на соціальне забезпечення.

Ще однією обставиною, яка досить суттєво впливає на характер методу права соціального забезпечення, є те, що реалізація права на соціальний захист можлива, як правило, тільки з настанням обставин, незалежних, як правило, від волі людини (подій), так званих соціальних ризиків — смерті, каліцтва, хвороби, втрати роботи та ін. Але ці соціальні ризики не породжують фактичних правовідносин. Вони лише є підставою для звернення заінтересованої особи до уповноважених органів про призначення їй відповідного виду соціального забезпечення. Без такого звернення особи матеріальне забезпечення не надаватиметься. І, нарешті, завершальною ланкою у цій низці обставин, яка стане підставою для виникнення відносин соціального забезпечення, є

1 Відзначаючи цю ознаку методу правового регулювання (юридичні факти), деякі вчені акцентують увагу не лише на підставах виникнення правовідносин, а й на відповідних підставах зміни та припинення їх. Однак при характеристиці методу зосереджуються переважно тільки на підставах виникнення, залишаючи поза увагою інші юридично значимі факти (див., напр.: Иосифиди Д. Г. Право социального обеспечения Российской Федерации: Учебн. для вузов. — М.: Право и государство, 2003. — С. 24-25). Очевидно, що це не випадково, адже насправді специфіка методу виражається тільки фактами, які лежать в основі виникнення правовідносин. Юридичні факти, що змінюють чи припиняють правовідносини, залежать від попередніх, а тому не є визначальними для методу.

ЗО

1.3. Методи права соціального забезпечення

рішення компетентного державного органу про призначення того виду соціального забезпечення, на який претендує особа. Схематично виникнення соціально-забезпечувальних відносин виглядає таким чином:

Право на соціальне забезпечення

Соціальний - ризик

Звернення

особи

(її волевиявлення)

Рішення компетентного - органу про призначення матеріального забезпечення

Соціально-страхові відносини, що теж є предметом права соціального забезпечення, мають підставами своєї появи юридичні факти, які випливають із імперативних приписів про обов'язкову реєстрацію страхувальників та обов'язкову сплату ними страхових внесків. Цей аспект методу є домінуючим для соціально-страхових відносин. Тим не менше, система загальнообов'язкового державного соціального страху-ішиня допускає можливість також добровільного соціального страхування певних категорій фізичних осіб. А отже — підставами виникнення соціально-страхових правовідносин може бути добровільний вступ до них фізичних осіб і набуття у зв'язку з цим статусу і страхувальників, і застрахованих осіб.

Що ж до процедурних правовідносин, які пов'язані із истановленням юридичних фактів, то вони лише доповнюють соціально-забезпечувальні правовідносини і є типовим иидом адміністративних (управлінських) правовідносин, мри цьому суттєво не впливають на характер методу права соціального забезпечення.

Правове становище суб'єктів правовідносин. Така додаткова ознака методу правового регулювання, на перший погляд, навряд чи матиме вплив на визначення його специфіки, оскільки саме з огляду на правове становище суб'єктів правових відносин прийнято виділяти два основні мотоди правового регулювання. Нагадаємо: якщо учасники рівноправні, то метод має диспозитивний характер, а якщо один з них має владні повноваження щодо іншого, то в наявності — імперативний метод.

31

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

Тим не менше, з'ясування цієї додаткової ознаки не може вважатися зайвим, оскільки диспозитивні чи імперативні відносини самі по собі не є однорідними і специфіка рівноправності чи підпорядкованості (субординації) може по-різному проявлятися щодо певної групи суспільних відносин. Підпорядкованість (субординація) учасників адміністративних, кримінальних, фінансових, земельних правовідносин є неоднаковою. Аналогічно, правове становище учасників соціально-забезпечувальних правовідносин має свою специфіку, яка істотно впливає на характер імперативного методу права соціального забезпечення.

Загалом, коли стверджується, що «правове становище суб'єктів правовідносин соціального забезпечення має таку особливість, що між ними немає ні відносин рівності, ні відносин субординації»1, то складається враження, що ми маємо справу не з правовим явищем (правовідносинами), а з таким видом соціальних стосунків, які не потребують правового регулювання. Очевидно, що це не так. У соціально-забезпечувальних правовідносинах, як це і належить відносинам імперативного характеру, суб'єкти перебувають у підпорядкуванні один стосовно іншого. Але їх підпорядкування (субординація) все ж відрізняється від класичної субординації, що властива, наприклад, адміністративному праву.

Якщо в управлінських (адміністративних) правовідносинах субординація суб'єктів майже завжди одностороння і держава та її органи мають владні повноваження щодо інших учасників правовідносин, то у соціально-забезпечувальних правовідносинах субординація суб'єктів виглядає дещо інакше. Тут держава і її органи виступають зобов'язаними суб'єктами стосовно інших основних учасників цих відносин, які наділені правом вимагати відповідної поведінки від них. Така субординація спостерігається вже на етапі так званих абсолютних правовідносин, коли держава, проголосивши відповідні соціальні права, бере на себе зо-

1 Иосифиди Д. Г. Вказ. праця. — С. 29.

32

_____________________________1.3. Методи права соціального забезпечення

бов'язання забезпечити реалізацію їх потенційними суб'єктами при настанні соціального ризику. Класичний варіант субординації адміністративного характеру властивий лише процедурним правовідносинам, які виникають при потребі встановлення юридичних фактів, що мають юридичне значення для виникнення матеріальних правовідносин. У цих відносинах державні органи мають владні повноваження і ннраві вимагати від осіб, що претендують на соціальне забезпечення, відповідних документів та вчинення ними певних дій.

Фактичні соціально-забезпечувальні правовідносини позначені субординацією, що є аналогічною абсолютним право-иим відносинам. Уповноважені державні органи виступають тут зобов'язаними суб'єктами, і їх діяльність врегульована на основі категоричних приписів. Вони не вправі на власний розсуд вирішувати, призначати (виплачувати) чи не призначати (не виплачувати) певний вид соціального страхування. Отже, у соціально-забезпечувальних правовідносинах правове становище суб'єктів є відмінним від класичного адміністративного варіанта субординації (підпорядкування). Належним, зобов'язаним суб'єктом виступають держава та її органи, що уповноважені здійснювати забезпечення соціальних прав громадян. Такий варіант субординації є результатом проголошення державою соціальних прав та здійснення мою соціальних функцій.

Характер встановлення прав та обов'язків. Імперативний мотод правового регулювання, як уже зазначалося, має й Іншу назву — централізований. Тому, зрозуміло, що за такої назви може йтися лише про централізоване встановлення прав і обов'язків суб'єктів, а на виявлення якихось додатко-их ознак, характерних для методу права соціального забезпечення, годі сподіватися. Тим не менше, специфіка предме-цієї галузі позначилася і на юридичній природі правил, які гулюють соціально-забезпечувальні відносини. Зрозуміло, о умови, порядок, види соціального забезпечення визначався законами і не можуть бути змінені на договірному

1141

33

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

рівні. Однак у соціально організованому суспільстві реалізація соціальних прав неможлива без залучення до участі у формуванні правових інститутів усіх соціальних партнерів — держави, роботодавців та профспілок. Тому генеральна, галузеві та регіональні угоди, що ухвалюються за взаємної згоди усіх соціальних партнерів, містять спеціальні договірні норми, спрямовані на поліпшення прав і обов'язків суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин.

Договірне регулювання можливе і на рівні колективного договору. Роботодавці та профспілки, що представляють інтереси найманих працівників, вправі передбачити у колективному договорі підвищені розміри допомог сім'ям з дітьми, допомог одиноким матерям тощо.

Фактично у сфері договірного регулювання перебувають відносини, що визначають умови матеріального забезпечення поза державною системою соціального забезпечення.

Отже, встановлення прав і обов'язків учасників соціально-забезпечувальних правовідносин відбувається переважно на централізованому рівні, хоч допускається застосування і договірних норм, які ухвалюються в результаті соціально-партнерських стосунків.

Характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов'язань. Цю додаткову ознаку іноді називають — санкції. І у такому варіанті намагаються показати наявність самостійних санкцій, що використовуються для захисту порушених прав учасників правових відносин. Однак санкції за своєю юридичною природою не є численними, і вони властиві тільки для деяких самостійних галузей права: адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, фінансового і деяких інших. Натомість чимало галузей права не мають своїх власних санкцій, а тому при необхідності захисту порушених прав суб'єктів правовідносин використовують засоби впливу (санкції), що містяться в інших галузях права. Право соціального забезпечення саме і належить до таких галузей. Основними способами впливу на порушників соціально-забезпечувальних правовідносин вважаються

34

1.4, Система (структура) права соціального забезпечення

санкції адміністративної та майнової відповідальності. При цьому заходи юридичної відповідальності в основному застосовуються лише щодо громадян, які є носіями суб'єктивних Прав, або щодо їх страхувальників (роботодавців). Відповідальність державних страхових фондів і державних органів, що надають соціальне забезпечення громадянам, не передбачена. Тому для забезпечення виконання ними своїх обов'язків перед застрахованими особами використовуються традиційні методи оскарження дій державних органів і страхових фондів до вищих органів або до суду. Як бачимо, для лпхисту порушених прав учасників соціально-забезпечувальних правовідносин використовується відповідний набір засобів, властивих імперативному методу правового регулювання.

З'ясувавши, таким чином, специфіку прояву додаткових ознак методу правового регулювання стосовно соціально-забезпечувальних правовідносин, можемо сформулювати визначення методу права соціального забезпечення.

Отже, метод права соціального забезпечення має імперативний характер, що зумовлений реалізацією громадянами права на соціальне забезпечення та соціальними ризиками, які лежать в основі правовідносин, передбачають підпорядкованість держави та її органів, централізоване, в основному, встановлення прав і обов'язків суб'єктів, а також адміністративно-судовий захист порушених прав.

1.4. Система (структура) права

соціального забезпечення                                               й

Право соціального забезпечення як окрема галузь права — сукупність правових норм, покликаних регулювати якісно однорідну групу суспільних відносин. При цьому така сукупність правових норм не є якоюсь хаотичною, безсистемною і такою, що позбавлена певної внутрішньої організації. Норми права, які формують галузь права, розташовуються у певному порядку, який об'єктивно зумовлений характером суспільних відносин. Тобто система будь-якої галузі права —

35

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...

це зумовлене характером суспільних відносин внутрішнє розташування правових норм усередині галузі.

Норма права вважається найдрібнішим структурним елементом системи будь-якої галузі права. Та зазвичай суспільні відносини, які формують предмет правового регулювання, за своїм характером не є однорідними. А це дає підстави виділяти всередині кожної з галузей права відносно стійкі групи правових норм, які забезпечують регулювання відповідних груп однорідних суспільних відносин. Вони відомі як інститути права або правові інститути. Зрозуміло, що й у структурі системи права соціального забезпечення можна виділити галузеві правові інститути, які об'єднують близькі за змістом і характером правові норми.

Усі правові інститути залежно від того, чи вони містять норми, які є визначальними для всієї галузі права і мають вплив на увесь комплекс суспільних відносин, що формують предмет правового регулювання, чи їх дія обмежується лише певним видом суспільних відносин, в теорії права прийнято поділяти на загальні інститути та спеціальні.

Такий загальнотеоретичний підхід до розподілу правових інститутів за їх значенням для конкретної галузі права дає підстави для виділеня в системі права соціального забезпечення Загальної і Спеціальної частин1. Відповідно, кожна із цих частин містить властиві їй правові інститути, а останні, у свою чергу, складаються з норм права, які є найнижчою (найдрібнішою) ланкою внутрішньої структури галузі права.

1 У російській правничій літературі при характеристиці системи галузі права поряд із Загальною частиною виділяють «Особенную часть», а не «Специальную». Видається, що ті вітчизняні автори, які услід за росіянами поділяють галузі національного права на Загальну та Особливу частини, не зовсім послідовнішу використанні української термінології. Річ у тім, що українське «особливий» відповідає російському «особенньїй» і «особьш», де «особьій* — це щось надзвичайне. Тому норми, які регулюють певні однорідні види суспільних відносин, що мають специфічні особливості, найкраще об'єднати у Спеціальну, а не Особливу частину.

36

_________'";■ 1-4- Система (структура) права соціального забезпечення

Отже, система права соціального забезпечення — це зумовлена характером суспільно-забезпечувальних та пов'язаних з ними відносин внутрішня структура галузі права, яка виражається у розподілі всіх норм за правовими інститутами, що залежно від їх значимості формують Загальну та Спеціальну частини.

Схематично система права соціального забезпечення може Лути виражена таким чином:

Право соціального забезпечення — • галузь права

— Спеціальна частина                  І

Розподіл правових інститутів за Загальною та Спеціальною частинами у галузевій юридичній літературі прийнято иизначати з огляду на структуру основного нормативного акта, яким переважно є кодекс. Право ж соціального забезпечення належить до тих небагатьох галузей вітчизняного пранії, які не мають свого кодифікованого акта. Правові норми, котрі регулюють соціально-забезпечувальні та пов'язані з ними відносини, містяться у законах та інших нормативних нктах, що здійснюють правову регламентацію певних груп суспільних відносин. Об'єднання цих актів у єдину систему відбувається фактично на основі галузевої інкорпорації правових норм. Тому при визначенні місця того чи іншого інституту права у структурі права соціального забезпечення, а от-

37

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...

же — і приналежність його до Загальної чи Спеціальної частини, крім об'єктивних чинників, використовуються й і суб'єктивні критерії. Йдеться передусім про наукове обґрун- І тування розміщення відповідного інституту права у певному 1 місці системи права соціального забезпечення.                           1

У навчальній літературі, зокрема, точиться дискусія щодо 1 сформованості Загальної частини права соціального і забезпечення. Російські вчені М. Л. Захарові Є. Г. Тучкова, | азнимийД.Г. Іосіфіді вважають, що на сьогодні формуван- І ня цієї частини ще не завершене, оскільки повністю несфор- 1 мованими виявились її основні інститути1.                                 1

Враховуючи, що деякі аргументи, наведені авторами в 1 обґрунтування своєї позиції, не є достатньо переконливими,'" а також ту обставину, що крім об'єктивних чинників на формування системи права відповідний вплив мають суб'єктивні підходи різних авторів, можна вважати, що Загальна частина права соціального забезпечення на даний час усе ж є сформованою і реально відображає стан соціально-забезпечувальних відносин у нашій державі.

Як уже зазначалося, склад Загальної частини формують ті правові інститути, які відображають специфіку галузі права і мають визначальне значення для більшості інститутів Спеціальної частини. Такими є, зокрема, інститут, що визначає сферу дії та об'єкт правового регулювання; інститут пра-восуб'єктності учасників правових відносин; інститут дер- ■ жавних соціальних стандартів та соціальних гарантій; інститут соціальних ризиків; інститут, що визначає принципи права соціального забезпечення; інститут загальнообов'язкового державного соціального страхування; інститут оформлення реалізації права на соціальне забезпечення (процедурні норми).

Серед цих правових інститутів, що формують Загальну частину, найбільш вагоме місце відводиться нормам, які визначають сферу дії та об'єкт впливу. І якщо у тих галузях

1 Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 83; Иосифиди Д. Г, Вказ. праця. — 1

с. зо.                                                                                               ч

38

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

права, де існує кодифікований акт (кодекс), це визначається спме у ньому, то для права соціального забезпечення визначальними у цьому плані є норми, які містяться у ст. 46 Конституції України. Тут у концентрованому вигляді окреслено той комплекс суспільних відносин, що потребує самостійного правового регулювання, тобто визначено предмет галузі п [шва.

Не менш важливим для Загальної частини права соціального забезпечення є інститут правосуб'єктності учасників гоціально-забезпечувальних та пов'язаних з ними правових иІдносин. Тут, зокрема, визначаються основні елементи пра-нового статусу цих учасників. Цей інститут має комплексний характер, оскільки його норми містяться не лише у актах національного права — Конституції України, законах, иідзаконних актах, а й у деяких міжнародно-правових документах (угодах, укладених між державами — учасницями ('І ІД), на які було надано згоду Верховною Радою України.

Відносно новим для вітчизняного права соціального забезпечення є інститут Загальної частини — соціальні ризики. Після ухвалення Основ законодавства України про загально-сібов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. норми цього інституту дістали своє довершення і зайняли чільне місце у структурі галузі права. Ще більш повним цей інститут став після прийняття низки законів щодо окремих видів соціального забезпечення: «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою итратою працездатності та втратами, зумовленими народженням та похованням*; Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»; «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

Комплексним інститутом, що теж був фактично заново сформований у структурі Загальної частини права соціального забезпечення, став інститут загальнообов'язкового державного соціального страхування. Він вважається чи не

39

найбільшим правовим утворенням цієї галузі. А тому можна у його структурі виділити норми, що мають якісну однорідність та слугують регулятором відносно самостійної групи соціально-страхових відносин — відносин страхового стажу. Тобто у складі комплексного інституту загальнообов'язкового державного соціального страхування виділяється самостійний підінститут — страховий стаж.

Загальний характер цього підінституту і його вплив та вирішальне значення для більшості норм Спеціальної частини є очевидним. Тому не можна погодитися з деякими вченими, які слідом за В. С. Андрєєвим намагаються обґрунтувати місце цього інституту у структурі Спеціальної частини права соціального забезпечення1. Норми, які регламентують страховий стаж осіб, що мають право на соціальне забезпечення, єдині для більшості видів соціального забезпечення, а тому недоцільно виводити їх за межі Загальної частини, а тим більше вилучати із структури норм, які формують комплексний інститут загальнообов'язкового державного соціального

страхування.

Спеціальна частина права соціального забезпечення, на відміну від Загальної частини, є менш сформованою. Принципово основні інститути цієї структурної ланки визначені достатньо повно, і проблем щодо належності їх саме до Спеціальної частини фактично не існує. Є лише проблеми із внутрішнім нормативним наповненням самих інститутів цієї частини права соціального забезпечення.

Реформування системи законодавства у сфері соціального захисту і приведення його у відповідність до Конституції України та ринкових перетворень у нашій країні призводять до якісних змін і оновлення цілого ряду правових інститутів. Суттєво змінився інститут страхових та державних (нестра-хових) пенсій. Після прийняття та набрання чинності Законом України «Про державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. повністю оновлено ту частину інституту, яка

1АндреевВ.С. Право социального обеспечения в СССР. — М.: Юрид. лит-ра, 1987. — С. 43; Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 85.

40

^___________1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

формувалася за рахунок норм, що регулюють страхові пенсії. Загалом цей інститут набув ще більш виразного соціального характеру.

Що ж до такого важливого інституту Спеціальної частини, як інститут страхових та державних допомог, то його сформованість і наповненість виглядають більш стабільними І визначеними. Нормативні акти, норми яких становлять .іміст цього правового інституту, пройшли апробацію впродовж декількох останніх років і засвідчили свою ефективність у забезпеченні відносин щодо надання допомог по безробіттю, в разі тимчасової непрацездатності, у зв'язку з ішгітністю і пологами та ін.

Достатньо вагоме місце у структурі Спеціальної частини права соціального забезпечення займає інститут соціальних пільг та соціального обслуговування. Тут об'єднані норми, икі спрямовані на забезпечення медико-реабілітаційних, соціально-трудових, житлово-побутових та інших соціальних пільг, які надаються для підтримання життя особи з настанням соціальних ризиків, а також на здійснення соціального обслуговування та надання соціальних послуг.

Для Спеціальної частини характерна комплексність її основних інститутів. Наприклад, інститут страхових та державних (нестрахових) пенсій має у своїй структурі принаймні два відносно самостійні утворення — страхові пенсії ти державні (нестрахові) пенсії. При цьому норми, які формують кожен із цих підінститутів, можна об'єднати у менш іначні за обсягом групи, що забезпечуватимуть регулювання подібних за характером груп соціально-забезпечувальних «ідносин: пенсій за віком, у зв'язку з інвалідністю, втратою годувальника тощо.

Крім системи права соціального забезпечення, розрізняють також систему науки права соціального забезпечення та систему навчальної дисципліни: «Право соціального забезпечення». Існує також поняття «система законодавства щодо соціального забезпечення».

41

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

Система законодавства, на відміну від системи галузі права, є сукупністю взаємопов'язаних між собою нормативно-правових актів, покликаних забезпечити певну сферу суспільних відносин.

Вважається, що система права має вплив на характер системи законодавства. Оскільки система права є об'єктивним формуванням, то її розвиток зумовлює трансформацію системи законодавства, яку творить законодавець1. Можна погодитися з таким трактуванням, якщо розглядати право як загальносоціальне явище, котре формується не лише з нормативних актів державних органів, а й з актів договірного характеру, судової практики. Коли ж об'єктивне юридичне право розглядати лише як результат правотворчості уповноважених державних органів, то віднайти особливі відмінності між системою права і системою законодавства практично неможливо. Р. 3. Лівшиць з цього приводу висловив думку, що «неможливо провести межу між нормою права і нормативним актом, оскільки у кінцевому підсумку і одне, і друге — всього лише сукупність правових норм, а отже як сукупності і галузі права і галузі законодавства виявляються тотожними за змістом»2.

Право соціального забезпечення якраз і належить до тих галузей, які базуються фактично на нормативно-правових актах, а це дає підстави вважати, що система соціально-забезпечувального законодавства є аналогічною системі права соціального забезпечення. Та обставина, що не існує єдиного кодифікованого акта, який виражав би собою структуру системи законодавства у цій сфері, не впливає на формування системи соціально-забезпечувального законодавства. Адже існує цілий ряд галузей права (фінансове, аграрне, екологічне), у яких нормативний матеріал розкидано по різних юридичних актах і на єдиний кодифікований акт тут годі й сподіватися. Більше того, комплексний характер предмета

1 Поленина С. В. Взаимодействие системи права и системи законодательства в

современной России // Государство и право. — 1999. — № 9. — С. 5.

2 Лившиц Р. 3. Теория права: Учебник. — М., 1994. — С. 115.

42

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

цих галузей права та достатньо тривала практика їх існування у системі вітчизняного права засвідчують недоцільність кодифікації нормативних актів таких галузей. Отже, система законодавства, яке покликане регулювати соціально-за-бс-зпечувальні відносини, фактично відповідає системі права соціального забезпечення.

Право соціального забезпечення як галузь права і суспільне явище є об'єктом вивчення галузевої правничої науки. На сьогодні достатньо виразно визначився такий її напрям, як наука права соціального забезпечення. Вона є системою наукових поглядів, правових знань, ідей стосовно права соціального забезпечення як явища правової дійсності.

Крім вивчення права соціального забезпечення, його структури, характеру норм, окремих інститутів, предмета, методу, принципів, правосуб'єктності учасників правових відносин тощо, наука права соціального забезпечення досліджує також цілий ряд інших важливих у науковому плані аспектів, що мають безпосереднє відношення до цієї галузі права. Як і кожна галузева правнича наука, вона вивчає Історичний аспект становлення і розвитку права соціального ;ійбезпечення, міжнародний досвід регулювання відносин у цій сфері, а також роль та значення актів міжнародних організацій і їх вплив на стан правового забезпечення соціальних прав громадян у нашій країні. Важливим напрямом науки права соціального забезпечення є вироблення наукових рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин та практики застосування галузевих норм у сфері соціального забезпечення.

Як бачимо, предмет науки права соціального забезпечення значно ширший від предмета цієї галузі права.

Важливо зазначити, що достатньо розвинута наука має не-мбиякий вплив на розвиток і вдосконалення галузі права як системи норм. Більше того, багатьма вченими-теоретиками обґрунтовується ідея про те, що право як загальносоціальне нпище — це не тільки акти державної правотворчості, а й правова ідеологія, правова наука і правові відносини. Тому

43

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

від фактичного стану правової науки залежить рівень правового забезпечення соціально-забезпечувальних відносин та його ефективність.

Донедавна вважалося, що вітчизняна наука права соціального забезпечення не набула ознак самостійності і є складового науки трудового права1. Однак за останній період, особливо наприкінці минулого століття, відбувся досить виразний процес формування наукової бази саме у сфері соціального забезпечення, що дає підстави вважати науку права соціального забезпечення самостійним напрямом правничої науки. Чималий внесок у її становлення і розвиток внесли Я. І. Безугла, Н. Б. Болотіна, Б. С. Стичинський, І. М. Сирота, С. М. Синчук, Б. І. Сташків та інші вчені.

Наука права соціального забезпечення як система наукових поглядів і знань теж має свою внутрішню структуру. Зазвичай вона будується за аналогією із структурою системи галузі права. Адже вивчення тих чи інших правових явищ є найбільш доступним з огляду на відповідні інститути та норми, що розташовані у закономірній послідовності у структурі галузі. Тому у системі науки права соціального забезпечення традиційно виділяють Загальну та Спеціальну частини, які в свою чергу поділяються на відповідні інститути. Відмінність лише в тому, що самих інститутів є дещо більше. Це особливо характерно для Загальної частини.

Як уже зазначалося, предмет науки права соціального забезпечення значно ширший за предмет галузі права. Тому у структурі Загальної частини мають місце такі інститути, як історія права соціального забезпечення, теоретичні засади становлення і розвитку галузі, міжнародне співробітництво у сфері соціального забезпечення та ін.

Спеціальна частина науки права соціального забезпечення містить наукові знання і теоретичні позиції про конкретні правові інститути та підінститути, що регулюють відповідні види відносин соціального забезпечення.

1 Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права. — Л.: Вид-во ЛНУ ім. І. Франка, 1999. — С. 23.

44

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

Подібною до системи науки права соціального забезпечення є система навчальної дисципліни (курсу) «Право соціального забезпечення», яка вивчається у багатьох вищих навчальних юридичних закладах. Система курсу «Право соціального забезпечення» зазвичай відповідає структурі навчальної програми. Відмінність від системи галузевої науки полягає лише в тому, що відповідні інститути тут мають назву «теми». Для прикладу, програма курсу «Право соціального забезпечення» для студентів юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, а отже — і система цієї навчальної дисципліни має такий вигляд:

І. Загальна частина передбачає вивчення таких тем:

1. Соціальне забезпечення — пріоритетний напрям соціальної політики держави.

2. Державні соціальні стандарти та соціальні гарантії в системі соціального забезпечення.

3.  Поняття, предмет, метод та система права соціального забезпечення.

4. Правовідносини у сфері соціального забезпечення.

5. Соціальні ризики як підстава виникнення у особи права на соціальне забезпечення.

6. Організаційно-правові форми соціального забезпечення.

7. Принципи права соціального забезпечення.

8.  Форми права соціального забезпечення України.

9. Організація загальнообов'язкового державного соціального страхування.

II. Спеціальна частина містить такі теми:

1.  Система страхових пенсій за законодавством України.

2. Державні (нестрахові) пенсії.

3. Система страхових допомог за законодавством України.

4. Державні допомоги.

5. Соціальні пільги як вид соціального забезпечення.

6. Соціальне обслуговування.

7. Міжнародні стандарти соціального забезпечення.

45

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

Право соціального забезпечення як самостійна галузь вітчизняного права за останні декілька десятків років цілком закономірно утвердилось на чільних позиціях системи права України. Зародившись у надрах колишнього радянського трудового права, спочатку як самостійний інститут, воно з середини 60-х років минулого століття сформувалося в окрему галузь соціалістичного права. У нашій державі право соціального забезпечення набуло свого довершеного вигляду лише з прийняттям Конституції України, яка закріпила основні права громадян у сфері соціального захисту.

Ухвалення низки законів, що визначають систему соціального страхування та гарантії реалізації соціально-економічних прав нашими громадянами в умовах ринкової економіки, посилення їх соціальної захищеності ще більше зміцнило позиції цієї галузі у системі вітчизняного права. Закономірно, у зв'язку з цим постає питання про необхідність з'ясувати місце права соціального забезпечення у цій системі та встановити співвідношення і взаємодію його з іншими суміжними галузями права.

Відомо, що система права є внутрішньою побудовою (структуру), яка передбачає єдність та диференціацію правових норм. При цьому важливо зауважити, що основна мета цієї системи полягає в обґрунтуванні водночас інтеграції та поділу нормативного масиву на галузі й інститути для одержання системної характеристики позитивного права загалом. Не зайвим буде наголосити також і на тому, що система права (його структура) зумовлює форму права (систему законодавства), тобто обидва ці системні утворення є дуже тісно пов'язаними і взаємозалежними одне від одного.

Увесь історичний шлях становлення і розвитку права засвідчує, що всі правові системи сучасного позитивного права тією чи іншою мірою базуються на диференціації останнього на приватне й публічне право, де перше усі свої регулятивні властивості спрямовує на задоволення потреб і захист

46

1,5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

Інтересів окремих осіб, а друге забезпечує регулювання затильних інтересів держави й суспільства.

Такий поділ позитивного права на дві відносно самостійні Групи не дістав належного схвалення радянською правовою доктриною, а тому лише після розпаду Союзу з'явилися наукові доробки, де сучасні теоретики правової науки поверталися до відомої ще з часів римського права концепції приватного і публічного права. Та попри всі зрушення у цьому напрямку і фактичне утвердження у сучасній правничій науці Ідей про розподіл усіх галузей права за двома відомими напрямами, варто зазначити, що не лише радянська правова наука, а й правові школи і наукові течії у різні часи не .шнжди однозначно ставилися до диференціації системи пранії на публічне і приватне1.

Достатньо виразно у пізнавальному плані історію зародження і розвитку ідей «публічного» та «приватного» в праві показав Ю. А. Тихомиров у своєму підручнику «Публичное право», виданому в Москві у 1995 р. Відзначаючи повернення на теренах колишнього СРСР до концепції приватного і публічного права, він, зокрема, наголошує, що зміни, які сталися на початку 90-х років минулого століття, повалення тоталітарних основ державності і відродження ідей природного права посилили деструктивні процеси у сфері форму-іімпня системи права.

Підтримуючи ідею дуалізму в праві, вчені-юристи вважали за потрібне підкреслити пріоритети приватного права, яке подавалось як головний чинник системи права, як носій правового прогресу. Вважалося, що завдяки йому відбу-иасться захист і розвиток основних цінностей цивілізованого гніту — свободи особи, приватної власності, ринкових відносин2. Відома теза про те, що приватне і публічне право як дві рівнозначні частини системи права, що логічно доповнюють одна одну і тим самим утворюють паритетну, цілісну структуру» була порушена на користь надання пріоритетів приват-

1 Тихомиров Ю. М. Публичное право: Учебник. »Т«мсамо. — С. 20.

М.:Изд-во БЕК, 1995. —496 с.

47

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

ному праву. Знаний авторитет радянської (а тепер і російської) правової науки С.С. Алексеєв писав з приводу цього, що саме приватному праву належить виражати особливий правовий устрій та правовий порядок, який формується на основі свободи людини, а тому в новій правовій системі на ■ перших позиціях має бути приватне, цивільне право. Він наголошував, що право лише тоді право, коли у ньому високе місце займає приватне право1.

Насправді ж фактичні реалії розвитку суспільних відносин вкотре продемонстрували невідворотність об'єктивних законів і їх вплив на формування системи позитивного права. Ринкова економіка, як це не парадоксально, не може функціонувати без держави та її органів, роль яких усе більше зростає. А досвід розвинутих країн засвідчує, що держава при цьому активно впливає на стан ринкових процесів, надаючи особливого значення розвитку соціальної сфери. Тобто значення публічного правового напряму регулювання суспільних відносин у сучасний період зовсім не зменшується. Інша річ, що публічне право вже не те, що було раніше, воно набирає якісно нових ознак. Акценти його правового впливу починають зміщуватися з охорони інтересів держави на задоволення потреб та інтересів окремих осіб. Ще минулого століття у структурі публічного права розпочинають формуватися якісно нові правові норми, які формуються завдяки так званому соціальному законодавству, що історично розвинулось наприкінці XIX ст. і було пов'язане з необхідністю охорони інтересів найманих працівників.

Після Другої світової війни соціальний напрям у сфері публічного права продовжував активно розвиватися вже за рахунок посилення соціальної функції держави, в результаті чого утворилась ціла правова спільність, яка зрештою отримала назву соціального права.

\Алексеев С. С. Не просто право — частное право // Известия. — 1991. — 19 октября.

48

1,5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

І Поява цього, як пише Ю. А. Тихомиров, «третього партнера» у системі права є цілком закономірним і об'єктивним пнищем. Адже «соціальне» стає «публічним» через те, що гиїтове співтовариство, суспільство і держава беруть на себе •обов'язання гарантувати громадянам реалізацію стандартів ІХ особистих прав на освіту, здоров'я, безпечне для життя і адоров'я довкілля тощо, маючи на меті добровільну згоду і- громадян скористатися цими гарантіями без втручання в [і си-обисту сферу1. Соціальна держава як гарант прав і свобод «■моїх громадян стає суб'єктом правових відносин, які є підмінними від традиційних публічних, адміністративних : відносин. Соціальна спрямованість таких відносин зумовле-■ мп передусім захистом особистих інтересів членів суспільства, а не загальносуспільних інтересів, як це існує в класичному публічному праві.

Важливою ознакою відносин, котрі регулюються соціальним правом, можна вважати і те, що їх формування відбувається під безпосереднім впливом держави та пов'язане із вдійсненням нею своєї соціальної функції2. Тобто соціальна функція держави дістає своє втілення у соціальному праві, •ікс може розглядатися як окреме структурне утворення у системі права, поряд із традиційними її складовими — Публічним та приватним правом. Соціальне право об'єднує правові норми, покликані регулювати відносини соціального захисту громадян та забезпечувати їм гарантії реалізації : основних соціально-економічних прав.

Отже, соціальне право — це не окрема галузь у системі і права, а своєрідна правова спільність, яка об'єднує в собі І Цілу низку самостійних галузей, для яких визначальним | чинником є забезпечення соціального захисту громадян, котрі в силу об'єктивних обставин потребують допомоги держави як основного соціального гаранта.

'Тихомиров Ю. А. Вказ. праця. — С. 26.

' Мпикова О. Е. Роль функций государства в формироваяии предметного и фуяк-

ционального критериев вьіделения отраслей в системе права // Вестник

ОмГУ. — 1998. — Вьгп. 3. — С. 84.- , •                 лЧ\ ч

49

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

Зародження соціального права пов'язують із появою трудового права, яке з'явилось у зв'язку зі становленням капіталістичних ринкових відносин та найманої праці. Робото-давці-підприємці, для яких основною метою було отримання прибутку, намагалися досягти його завдяки надмірній експлуатації робочої сили, що викликало невдоволення найманих працівників. Розпочалися масові акції протесту останніх з вимогами нормування робочого часу, гарантій оплати праці, охорони праці тощо. Для запобігання загрозі соціальних конфліктів в цей процес змушена була втручатися держава, яка шляхом встановлення обмежень тривалості робочого дня, заборони використання праці неповнолітніх, інших соціальних пільг у сфері праці встановила певні стандарти найму робочої сили. Тобто держава як політична організація виступила своєрідним гарантом трудових прав найманих працівників, взявши на себе їх охорону як сторони потенційно слабшої у системі суспільно-трудових відносин. Трудові відносини, які ще донедавна базувались на приватних правових засадах і найм робочої сили відбувався за правилами цивільного (приватного) права, дістали свій подальший розвиток завдяки втручанню у їх сферу публічно-правових засад. Ця обставина суттєво вплинула на стан подальшого регулювання праці, що зрештою виявилося у формуванні трудового права як права, спрямованого на захист інтересів найманих працівників. Держава тут відіграла досить значну роль, реалізуючи свою, на той час не зовсім сформовану, соціальну функцію.

Вже пізніше, у XX ст. і особливо після Другої світової війни, коли соціальне призначення і соціальна функція держави стали невід'ємними атрибутами їх існування, розпочався наступний етап формування соціального права. При цьому чималу роль у його розвитку відіграло і світове співтовариство, яке у повоєнний період максимум зусиль спрямувало н забезпечення прав і свобод людини у соціальній сфері. Зй галька декларація прав людини (1948), Пакт про економічні соціальні і культурні права (1966) та інші важливі міжна

50

1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

(мідні документи стали визначальними для багатьох держав Ири ухваленні ними своїх основних законів, де важливе Місце займали норми, які проголошували соціально-еко-Иомічні права і свободи громадян. Гарантії соціального захисту зумовлюють подальший розвиток соціального права. в*являється право соціального забезпечення, медичне право, Право охорони навколишнього природного середовища, житлове право, право соціального партнерства та ін., для яких основним завданням стає регулювання соціальних прав.

Соціальне право в Європі розглядається науковцями саме як системна правова структура. Таким воно сприймається, аокрема, й французькою правовою доктриною. А соціальне алконодавство ЄС включає такі важливі інститути, як: трудовий договір; робочий час; час відпочинку; охорона праці і ялоров'я працівників; участь трудящих в управлінні виробництвом; рівність чоловіків та жінок у сфері трудових відносин; соціальне страхування та соціальне забезпечення й деякі інші1. Натомість чимало вітчизняних науковців, а також деякі російські вчені розглядають соціальне право лише як окрему галузь у системі права, а не як особливу правову спільність2. При цьому більшість із дослідників соціального права наголошує на його складній і багатогранній структурі, що зумовлена соціальним захистом як одним із основних завдань соціальної держави. У той самий час вони намагаються показати його крізь призму становлення права соціально-п) забезпечення і тим самим звести все до ознак галузі права. Ііозумовно, що такий підхід до проблеми соціального права по можна вважати достатньо виваженим. Та обставина, що право соціального забезпечення було наступним після трудо-иого права і виділилось в окрему галузь права на рубежі

Нилотіна Н. Б. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми формування та розвитку // Право України. — 2000. — № 12. — С. 27. ' І'абінович П., Панкевич О. Соціальне право: деякі питання загальної теорії // Право України. — 2003. — № 1. — С. 10І-107; Яковюк І. В. Соціальна держава: питання теорії і шляхи її становлення: Автореф. канд. дис. — X., 2000, — С. 13; Коробов С. Є. Государство социальное и социалистическое // Юрист. — 1998. — № 3. — С. 36-39.

51

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце..._________

60-70-х років минулого століття, ще не означає, що його можна ототожнювати із соціальним правом. Адже соціальне забезпечення, як уже наголошувалося, — це всього лише один з елементів соціального захисту, з яким, власне, асоціюється соціальне право. Крім соціального забезпечення, соціальний захист передбачає також соціальну безпеку, медичну допомогу, безплатну освіту, соціальне житло, соціальне страхування тощо. І коли за цих умов розглядати, наприклад, екологічне право як соціальне право1, то навряд чи предмет його правового регулювання становлять ті ж самі відносини, що й права соціального забезпечення. Більше того, коли вважати, що соціальне право — це окрема галузь права, то постає логічне запитання: а яке місце у ньому займає трудове право? Адже останнє, як відомо, поклало початок становленню соціального права і з'явилось задовго до появи права соціального забезпечення, яке намагаються подавати як аналог соціального права.

Названі аргументи підтверджують, що соціальне право не є окремою галуззю у системі права, а являє собою своєрідну функціонально-структурну підсистему, яка виражає відносини соціального захисту індивідів, що складаються внаслідок здійснення державою своєї соціальної функції. Це правова спільність, яка утворилась в результаті об'єктивних процесів розвитку суспільних відносин і публічного права та оформилась у відносно самостійну структуру на перетині з приватним правом, увібравши в себе як публічні, так і приватні правові засади.

З огляду на соціальну функцію держави та здійснення нею соціального захисту соціальне право формується за рахунок таких галузей права, як трудове право, право соціального забезпечення, медичне право, екологічне право, освітянське право, житлове право, право соціального партнерства. При цьому деякі з названих галузей (трудове, житлове, екологіч-

1 Колбасов О. С. Международно-правовая охрана окружающей средьі. — М., 1982; Красавчикова Л. О. Право на благоприятную окружающую среду (гражданско-правовой аспект) // Российский юридический журнал. — 1993. — № 2.

52

І               1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

І и», соціального забезпечення) є достатньо сформованими і І івгпльновизнаними правовими структурами, а інші (медичне, освітянське, соціального партнерства) перебувають на стпдії становлення та утвердження і їх місце у системі національного права є менш виразним. Але, як показує досвід розпитку соціально орієнтованих держав, існують об'єктивні чинники, які дають підстави вважати, що і ті галузі, які ще по зовсім сформувались в окремі структурні утворення, з [ часом все ж займуть належне їм місце у складі галузей соціального права. Установчі документи Європейського Союзу прямо зазначають необхідність формування соціального законодавства держав-учасниць з метою підвищення ріння соціального захисту трудящих1.

І Право соціального забезпечення належить до тих галузей соціального права, які лягли в основу становлення останнього. З приводу правомірності перебування цієї галузі у системі ИІтчизняного права особливих сумнівів не виникає. Те, що останнім часом його почали ототожнювати з так званим пра-цом соціального захисту — це всього лише результат неоднозначного тлумачення широкого за змістом терміна соціальний захист, яким позначається одне з основних завдань сучасної держави. Якщо ж виходити зі змісту ст. 46 Конституції України, то неважко переконатися, що право на Соціальне забезпечення є одним із складових елементів Соціального захисту. І власне, терміну «соціальний захист» відповідатиме соціальне право як правова спільність, що містить самостійні галузі права, в тому числі і право соціального забезпечення. [г Переважно галузі права, що входять до групи соціального права, активно взаємодіють між собою. При цьому така ■іюсмодія може виражатися як у наявності спільних міжгалузевих інститутів (соціального страхування для права

Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота: Учебн. пособие / Под ред, проф. В. В. Безбаха, доц. А. Я. Капустина, проф. В. К. Пучинского.— М., 1999.— С. 74-79. .                        _

53

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...________

соціального забезпечення і медичного права), так і у єдиних завданнях та функціях, що вони виконують.

Чимало спільних дотичних рис мають право соціального забезпечення і трудове право. Історично право соціального забезпечення виділилось із трудового права. Інститут пенсійного права перебував раніше у системі трудового права. Близькими за своїм характером є вихідна допомога при звільненні працівників, що регулюється трудовим правом, та окремі види допомог, які надаються особам за правом соціального забезпечення. Юридично значимими для права соціального забезпечення можуть бути факти, що встановлюються за правилами трудового законодавства: шкідливі умови праці, середній заробіток та ін. Норми інституту працевлаштування застосовуються при пошуку роботи безробітними, а залучення їх до виконання громадських та сезонних робіт відбувається за правилами, що регулюють трудовий договір, оплату праці, робочий час тощо.

Аналогічні паралельні взаємодії права соціального забезпечення та його окремих інститутів можна простежити і щодо інших галузей соціального права. Важливо при цьому не забувати, що сутність системи права виражається не лише в диференціації і поділі на окремі галузі, але і в єдності всіх цих галузей та їх інститутів. Тому право соціального забезпечення як елемент соціального права взаємодіє з деякими суміжними галузями публічного та приватного права. Зокрема, класичне адміністративне право забезпечує регулювання тих відносин соціального захисту, які пов'язані із визначенням правового становища та діяльності органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування у сфері соціального забезпечення. А у цивільному і господарському праві можна віднайти норми, якими врегульовуються відносини недержавного соціального страхування.

Отже, право соціального забезпечення є однією з галузей вітчизняного права, що належить до сфери соціального права. Останнє ж являє собою відносно самостійну правову спільність, яка оформилась наприкінці минулого століття

54

І

І

1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

ініпслідок посилення соціальної функції держав. Соціальне право у системі права перебуває на перетині приватного і публічного права, забезпечуючи взаємодію усіх правових норм та інститутів юридичного права з метою задоволення приватних, публічних та соціальних інтересів у державно-оргянізованому суспільстві.

Запитання для самоконтролю

1, Дайте визначення соціальної функції сучасної Української дер-

жави.

2. Розмежуйте поняття «соціальний захист» та «соціальне забезпе-

чення».

Ь, Які саме відносини є предметом права соціального забезпечення? Які їх види?

А. Назвіть особливості методу права соціального забезпечення.

6. Спробуйте схематично зобразити систему права соціального забезпечення.

0,  Як співвідносяться між собою система права соціального забез-

печення та система законодавства про соціальне забезпечення? Т. Дайте визначення соціального права та назвіть галузі права, що формують його систему.

Література

1, Нолотіна Н. Б. Право соціального захисту: становлення і розви-

ток в Україні. — К.: Знання, 2005. — 381 с.

2,  Иванова Р. И., Тарасова В. А. Предмет и метод советского права

социального обеспечения. — М.: Наука и техника, 1982. —

176 с. |. Стаховська Н. М. Соціальне забезпечення чи захист // Предпри-

нимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 8. — С. 54-57. 4. Статків Б. І. Теорія права соціального забезпечення: Навч.

посіб. — К.: Знання, 2005. — 405 с.

,-)*'■ 'І-'н

55

Розділ 2

Принципи права соціального забезпечення

2.1. Поняття та види принципів права соціального забезпечення

Право як явище об'єктивної дійсності будується за відповідними принципами, що виражають його сутність та призначення у суспільстві. Принципи права — це такі засадничі ідеї, вихідні положення, крізь які проявляється зміст права як системи норм1. Вважається, що ці вихідні положення повинні відповідати характеру суспільних відносин, економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються у суспільстві. Така залежність зумовлює характер правотворчості, зміст правових норм, способи й методи реалізації норм права2.

Принципи права визначають також шляхи вдосконалення правових норм і є тим самим керівними ідеями для законодавця. Вони — своєрідна сполучна ланка між основними закономірностями розвитку й функціонування суспільства та правовою системою. Завдяки принципам права система адаптується до найважливіших інтересів і потреб людини та суспільства, стає сумісною з ним.

1 Латинський термін «принцип» (ргіпсіріит) відповідає українському «засада,

основа».

2 Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998. — С. 21.

56

2.1. Поняття та види принципів права соціального забезпечення

Донедавна вважалося, що принципи права — це продукт Людської діяльності, що їх джерелами є сфера ідеології, і щоб одержати статус принципів права, певні керівні поло-Ммншя мають бути відображені у самому праві, у змісті норм ■Ірина. Однак нині домінуючою в теорії права є думка про Н«*риинність принципів права відносно норм права і його си-«гггми. Вони не обов'язково потребують свого закріплення в іфішових нормах, а є найзагальнішим вираженням основин х, керівних засад, вихідних положень науки права в цілому чи окремої галузі або ж інституту. Тобто принципи права Існують об'єктивно і незалежно від того, знайшли вони своє відображення у праві чи ні. Як слушно зазначає Р. Давид, Принципи відображають залежність права «від повелінь (ніриведливості у тому "її значенні, як вона трактується відповідною епохою і на певний момент»1.

Відомо, що право як загальносоціальне явище виникає та Існує незалежно від держави. Воно формується всіма соціальними інститутами громадянського суспільства, виникле на засадах безпосередньої взаємодії суб'єктів і існує у вигляді найбільш зрозумілих принципів правового порядку регулювання суспільних відносин. Тобто це таке право, яке безпосередньо утворює саме суспільство. Воно зумовлене Природною свідомістю людей, їх життєвими потребами. Лише з появою держави виникає юридичне право у надрах уже Існуючого загальносоціального права. Тому вважається, що Принципи юридичного (позитивного) права необхідно шукати не в ідеологічних категоріях, а виводити безпосередньо з правової матерії. Відомий теоретик трудового права IV 3. Лівшиць зазначив, що «принципи права охоплюють усю правову матерію — і ідеї, і норми, і відносини — та надають їй логічності, послідовності, збалансованості. У принципах права ніби синтезується світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Принципи — це свого роду «сухий залишок» найбагатшої правової матерії, її суть, звільнена від конкретики. Принципи відіграють роль орієнтирів у форму-

Цавид Р. Основньїе правовьіе системи современности. — М., 1988. — С. 145.

57

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення_____________________

ванні права»1. Отже, юридичне право не може суттєво відступати від усталених і апробованих постулатів загально-соціального права. Зрештою, більшість з них держава закріплює у нормативних актах і вони продовжують свою регулятивну функцію вже як юридичне право.

«Принципи загальносоціального права, — наголошує А. М. Колодій, — передаються юридичному праву, тому що законодавець не може не враховувати думки суспільства і тому що ця думка акумулюється насамперед у цих принципах — особливо це стосується демократичного (громадянського) суспільства»3.

Принципи права як основа системи юридичного права, підґрунтя, на якому воно розвивається, не перетворюються на якісь інші правові субстанції, а існують реально і одночасно з самою системою права.

Система чинного юридичного права повинна своїм змістовним нормативним наповненням чітко відповідати конкретним принципам права. Якщо через якісь об'єктивні обставини ті чи інші принципи права припиняють своє існування, то норми права, інститути або галузі, які на них опиралися, зазвичай втрачають свої регулятивні властивості. Так само, якщо певні правові акти розроблено і прийнято законодавцем без урахування вимог принципів права, то вони не забезпечуватимуть ефективного регулювання суспільних відносин і їх, зрештою, потрібно буде або скасувати, або вдосконалювати3.

Принципи права як надбання всього історичного процесу розвитку людської цивілізації не можна змінювати, скасовувати чи, навпаки, створювати певним політичним силам чи. групам, які визначають політику держави, зокрема і в сфері правотворення. їх можна лише пізнавати, вивчати з більшою чи меншою проникливістю в їхню сутність і додержуватись

1 Лившиц Р. 3. Теория права. — М., 1994. — С. 195-196.

2 Колодій А. М. Вказ. праця. — С. 42.

3  Законотворчість в Україні останнім часом є яскравим прикладом для ілюстрації

невідповідності принципам права цілого ряду законів, прийнятих Верховною Радою. Декілька разів змінювався Земельний кодекс, закони про вибори, податкові закони тощо.

58

2.1. Поняття та види принципів права соціального забезпечення

(*Л<> Ігнорувати — собі ж на шкоду) також з більшим чи меншим хистом, а відтак — із більшим чи меншим успіхом. Відмінності можуть виявлятися не в природі принципів права {капіталістична, соціалістична чи ще якась), а, щонайбільше — лише в різному акцентуванні того чи іншого з них, в їх щміпжуванні у національних, територіальних, історичних та Інших системах права.

Отже, принципи (засади) права соціального забезпечення йі< галузі вітчизняного права — це такі засадничі ідеї, які ви-аиачають сутність цієї системи правових норм і спрямовані МИ створення достатнього рівня правового захисту громадян, що зазнали впливу соціальних ризиків.

До принципів, які визначають сутність та закономірності [юанитку права соціального забезпечення України, належать:

— всезагальність права на соціальне забезпечення;

—  залежність права на соціальне забезпечення від соціального ризику;

— соціальне страхування;

—  гарантування соціальним забезпеченням гідного рівня життя особи;

—  відповідність соціального забезпечення міжнародним стандартам соціального захисту.

Ці принципи є найбільш характерними для сучасного праця соціального забезпечення. Вони достатньо виразно відображають основні закономірності розвитку цієї галузі права. Тп крім галузевих принципів, право соціального забезпечення постійно перебуває під впливом керівних засад більш запільного рівня — принципів соціального права та загально-правових принципів.

Такі відомі загальноправові принципи, як: права людини — найвища цінність; верховенство права; юридична рівність усіх громадян перед законом і судом; соціальна спра-иедливість, пріоритет норм міжнародного права, гуманізм, .іаконність, відповідальність за вину тощо — визначають регулятивні властивості норм права соціального забезпечення

59

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення

та впливають на характер соціально-забезпечувальних пр вовідносин. Тобто завдяки цим керівним засадам пра соціального забезпечення органічно вписується в єдину систему вітчизняного права, стає її невід'ємним елементом.

Принципи соціального права, що більше відомі як міжгалузеві принципи, є свого роду проміжною (сполучною) ланкою між загальноправовими та галузевими принципами. Вони базуються на перших і виступають основою для формування інших, відображаючи при цьому специфіку всіх галузей, які формують соціальне право загалом. До них належать такі принципи: право на захист від безробіття; право на охорону здоров'я; піклування держави та підтримка сім'ї, материнства, дитинства; право літніх громадян, інвалідів на соціальних захист; право на захист від злиденності та ін.

На цих принципах ґрунтується усе соціальне право. Вони визначають сутність цієї правової спільності і в той же час виступають основою для виділення з них більш конкретних засад, на яких зрештою формуються окремі галузі, що входять до складу соціального права.

Принципи права соціального забезпечення — теж не остання ланка в системі засад, на яких будується правове регулювання соціально-забезпечувальних відносин. Вони визначають тільки основні напрями впливу на сферу соціального забезпечення. Безпосередній зміст цієї галузі права, її внутрішню структуру та подальший розвиток і функціонування визначають принципи основних правових інститутів права соціального забезпечення. Зазвичай, принципи окремих інститутів (пенсії, допомоги, соціальне страхування тощо) можуть знаходити своє відображення безпосередньо в законодавстві або ж їх виводять з правової матерії і формують у науковій літературі. Наприклад, керівними засадами для інституту пенсій називають такі положення: низький пенсійний вік, диференціація пенсійного віку за ознаками статі

1 Иосифиди Д. Г. Вказ. праця. — С. 110.

60

$ 'Легальна характеристика принципів права соціального забезпечення

Характеризуючи принципи права соціального забезпечення, необхідно зазначити, що суспільні відносини, які регулюються нормами цієї галузі, належать до так званих ІІдносин перерозподілу. Право соціального забезпечення встановлює відповідну міру споживання у процесі розподілу тих ресурсів, які суспільство виділяє для потреб белробітних, хворих, інвалідів, знедолених тощо. А оскільки такі ресурси не є безмежними і залежать від стану економічного розвитку країни, то нерідко принципи цієї Гелузі залишаються якби не до кінця витриманими у процесі правового регулювання і «працюють» в основному на Перспективу. Насамперед це стосується тих принципів, ЯКІ спрямовані на забезпечення нужденним рівня соціальних виплат не нижче державних і міжнародних стандартів соціального захисту. Проте це не означає, що такі принципи не вписуються у загальну теорію про об'єктивний характер принципів права і їх не потрібно враховувати в процесі правотворчості. Недостатня ефективність правових норм, ухвалених у порушення таких принципів, повинна розглядатися як тимчасове явище перехідного періоду. В цьому разі принципи права якраз і відіграють роль орієнтирів для законодавця, досягнення яких у майбутньому означатиме забезпечення соціального захисту у державі на рівні, що визначається міжнародними стандартами.

2.2. Загальна характеристика принципів права соціального забезпечення

Галузеві принципи, що виражають сутність та призначення норм, покликаних регулювати соціально-забезпечувальні ■ідносини, за своїм значенням та важливістю можна вважати абсолютно рівнозначними для права соціального забезпечення. Послідовність розміщення їх у класифікаційному ряду з верху до низу є досить умовною. Вона базується переважно на існуючих традиціях, що склалися в науці права соціального забезпечення. Провідні науковці, характеризу-

61

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення

ючи основні засади цієї галузі, подавали принципи права саме у такій послідовності. Тому, наприклад, розташування принципу відповідності соціального забезпечення міжнародним стандартам соціального захисту в кінці переліку тих засад, на яких базується право соціального забезпечення, не можна сприймати як результат другорядності чи меншовартості його серед інших принципів, що посідають більш високі позиції в загальному ряду основних засад. Насправді ж роль і значимість цього принципу для права соціального забезпечення є такими ж об'єктивними і важливими, як і всіх інших. Більше того, він фактично відображає одне з невід'ємних соціальних прав людини і міститься у багатьох міжнародно-правових актах та є своєрідним фундаментальним положенням, яке безпосередньо впливає на формування інших закономірностей розвитку права соціального забезпечення.

Зазвичай характеристику засад права соціального забезпечення у навчальній літературі розпочинають із принципу: всезагальність права на соціальне забезпечення. У вітчизняних посібниках він подається як поширення права соціального забезпечення на всіх громадян, незалежно від громадянства, форми та виду суспільно-корисної діяльності1, що, вочевидь, більше характеризує зміст самого принципу права, а не визнання його вихідним положенням чи ідеєю.

1. Всезагальність права на соціальне забезпечення. Цей принцип у сучасній літературі формулюється у дещо іншій редакції. Зокрема, російські автори традиційно визначають його як всезагальність соціального забезпечення2, тим самим

1Синчук С. М., Бурак В. Я. Право соціального забезпечення України: Навч. посіб. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. — С. 15.

2 Захаров М. Л., Тучкова 9, Г. Вказ. праця. — С. 102; Иосифиди Д. Г. Вказ. праця. — С. 95.

62

ЯЧЧР'"'

Начальна характеристика принципів права соціального забезпечення

цантуючи увагу при його визначенні власне на «рівній жливості для кожного отримати певні види соціального Лрііпєчєння при настанні вказаних у законі юридичних фактів»1. Тобто за такого формулювання «керівна ідея» |Принцип) спрямовується передусім на факт реалізації права ма соціальне забезпечення, на сферу правовідносин, а не на п щсне право (правові норми). Принципи ж права, як було за-мілмено, — це керівні ідеї для формування права, яке зреш-пно виступає передумовою правовідносин та визначає їх вміст.

Нагадаємо, що принципи права визначають сутність пра-«н як системи норм, становлять його основу, фундамент. А сю основою для юридичного права, як наголошувалось, є ірми загальносоціального права — права більш високого пня, що формує і визначає волю законодавця при створенні ридичного права. Тому більш правомірним буде визначати щим з принципів юридичного права соціального забезпе-.і-ііня норму, яка належить до сфери загальносоціальних прав людини, — право на соціальне забезпечення. Останнє, ,ііставши своє закріплення у Загальній декларації прав людини (1948), у Міжнародному пакті про соціальні, економічні і культурні права (1966), стало писаним правилом, .ш яким національні системи права вибудовують правові норми, що виражають всезагальність права на соціальне забезпечення. Суть цього принципу полягає у тому, що всі громадяни мають однакові можливості соціального забезпечення їх у разі настання визначених у законодавстві юридичних фактів незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і службового становища, місця проживання, належності до релігії, політичних переконань та Інших обставин.

1 Иосифиди Д.Г. Вказ. праця. — С. 96.

63

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення

; Згідно з цим принципом держави визнають право на со ціальне забезпечення як за своїми громадянами, так і за іно земцями та особами без громадянства. При цьому іноземця та особам без громадянства це право гарантується за умови ї постійного проживання на території України. Тому букваль но тлумачити формулювання ст. 46 Основного Закону нашо держави, де вказується, що «громадяни мають право н соціальний захист...», як його закріплення винятково лиш за громадянами України не можна. Чимало інших соціально-економічних прав, що передбачені Конституцією нашої держави, подаються у відповідних статтях з формулюван ням: «Кожен має право...», тобто без вимоги щодо громадянства. Отже, гарантуючи кожному, наприклад, право на працю, право на заняття підприємництвом тощо, держава забезпечує таким особам і соціальний захист у разі настання відповідних обставин. Так, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають громадяни України, іноземці (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України) та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від виду діяльності та господарювання. Інша річ, що іноземні громадяни та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, правом на соціальне забезпечення не користуються. Вони можуть отримати таке забезпечення від своїх держав, у громадянстві яких перебувають, або на підставі міждержавних угод, якщо Україна є їх учасником.

Всезагальність права на соціальне забезпечення як при цип права знаходить своє вираження при визначенні пе сійного забезпечення, а також інших соціальних виплат допомог. Спеціальних обмежень щодо реалізації права на с ціальне забезпечення законодавство України не встановлю

2. Залежність права на соціальне забезпечення від с ціального ризику. Цей принцип права соціального забезп

64

£ :?. Нагальна характеристика принципів права соціального забезпечення

чічі ня лежить в основі визначення сфери правового регулю-имішя, а також вказує на підставу виникнення у особи права ма соціальне забезпечення.

Попередньо ми вже наголошували на існуванні чотирьох основних концепцій обґрунтування сфери соціально-забез-почувальних відносин (непрацездатності, соціальної пліментарності, індивідуальної форми розподілу та соціального ризику) і дійшли висновку, що саме теорія соціально-і о ризику найбільш повно і об'єктивно відображає сутність цієї групи суспільних відносин і саме завдяки соціальним ризикам визначається сфера застосування права соціального забезпечення. Тобто саме об'єктивний характер соціальних ризиків (а принципи права зазвичай і належать до явищ об'єктивного порядку) засвідчує належність їх до тих іінсад, на яких базується право соціального забезпечення як система норм.

Самі по собі соціальні ризики (непрацездатність, хвороба, безробіття) не дають підстав для правового регулювання і створення правових норм. Вони об'єктивно існували з давніх часів, але їм не надавалося жодного юридичного значення, аж поки суспільство не досягло відповідного рівня розвитку, коли настала потреба у їх, так би мовити, узаконенні. Суспільство об'єктивно потребувало захисту від безробіття, нещасних випадків, хвороб тощо. В результаті цього соціальні ризики дістали належне їм визнання і з'явилася окрема група суспільних відносин, які підпадали під сферу правового регулювання. Правові норми, що ними впорядковувались такі відносини, потрапили у залежність від соціальних ризиків. Сутність і призначення цих норм, а також тенденції їхнього розвитку стали визначатися характером соціальних ризиків, на яких базувалися суспільні відносини, що потребували правового регулювання. Тобто принципом права соціального забезпечення вважаються не самі соціальні ризики як об'єктивні явища, а об'єктивно існуюча залежність цієї галузі права від соціальних ризиків. Соціальними ризиками вчені називають такі життєві обстави-

3 6-545

65

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення_____________________

нит які породжують суб'єктивне право особи на соціальне забезпечення1. При цьому легальне визначення цього явища у законодавстві відсутнє, як і немає якогось єдиного норматив- \ ного переліку соціальних ризиків. Щоправда, такі переліки містяться у деяких документах Міжнародної організації, праці та в міжнародно-правових актах про права людини. Однак наявні там системи соціальних ризиків не є вичерпними, оскільки не передбачають усіх підстав соціального забезпечення, А тому у питанні про соціальні ризики важливим залишається з'ясування критеріїв, що їх характеризують. Лише визначення найбільш характерних ознак цього явища дозволить повною мірою розкрити систему ризиків за правом соціального забезпечення.

Прийнято вважати, що соціальні ризики, аби набути значення юридично значимих фактів, що безпосередньо впливають на виникнення у особи права на соціальне забезпечення, повинні відповідати таким критеріям:

—  по-перше, вони повинні належати до явищ матеріального світу і не можуть бути вигаданими подіями;

— по-друге, обов'язковою умовою є відображення їх у правових нормах, оскільки тільки в такому разі вони набувають юридичного значення;

—  і, по-третє, з їх появою настають обставини, що слугують підставами для виникнення правовідносин у сфері соціального забезпечення.

Отже, лише ті соціальні події, що відповідають зазначеним критеріям, належать до соціальних ризиків. Вони ж без-, посередньо впливають на характер норм права соціального; забезпечення, визначаючи їх сутність та регулятивні властивості. Через соціальні ризики фактично проявляється І соціальна спрямованість права соціального забезпечення яке з огляду на таку залежність належить до сфери галузе'

1 Болотіна Н. В- Концепція кодифікації законодавства України про соціальне за беапечення//Право України. — 1996. — № 7,—С. 52.

66

* *г

$Л. Нагальна характеристика принципів права соціального забезпечення

соціального права, права більш високого порядку у системі ■Ітчизняного права. Це принципове положення є важливим для всієї правової системи нашої країни, оскільки завдяки Йому відбувається утвердження прав людини у суспільстві як найвищої цінності, а їх захист визнається одним із головних пріоритетів правової держави.

3. Соціальне страхування. У юридичній літературі соціальне страхування розглядається як одна з організаційно-иравових форм соціального забезпечення та як окремий Інститут права соціального забезпечення. Зараховувати його до принципів права соціального забезпечення донедавна ніхто з учених не наважувався. І для цього, очевидно, були ипгомі причини, оскільки сама система соціального страхування у нашій країні не відповідала міжнародним стандартам, а тому суттєво впливати на характер норм, які забезпечували соціальний захист населення, воно не могло. Право соціального забезпечення більше залежало від бюджетних нсигнувань, які виділялися державою для підтримки соціально незахищених осіб, аніж від соціального страхування. Тому й не дивно, що принципом права соціального забезпечення у навчальній літературі ще й досі називають здійснення соціального забезпечення за рахунок державних коштів1. Безперечно, у сфері соціального забезпечення в нас чимало залежить від державного бюджету і підтримки державою матеріальної захищеності своїх громадян. Та навряд чи можна таку ситуацію розглядати як принцип права соціального забезпечення, як вихідну ідею, що покладена в основу існування цілої галузі права. Можна погодитись на таку конструкцію лише з огляду на перехідний період розвитку вітчизняної системи соціального забезпечення, яка все ще потребує державної фінансової підтримки. Але загалом факт здійснення соціального забезпечення за рахунок державних коштів не можна вважати принципом права. Держава як гарант соціально-економічних прав своїх громадян,

хИосифидиД. Г. Вказ. праця. — С. 97.

67

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення

здійснюючи притаманні їй функції та завдання, зобов'язан всебічно підтримувати тих осіб, які з незалежних від них о ставин не можуть себе самостійно матеріально утримуват Це обов'язок держави, яка згідно з Конституцією прогол шена соціальною та демократичною. Однак не можна завда ня і функції держави розглядати водночас як принцип окр мої галузі права. Адже право, особливо у його загальн соціальному значенні, виступає первинним щодо держав І нагадаємо, що саме у праві як загальносоціальному яви необхідно шукати ті вихідні ідеї, що зрештою набувають х рактеру принципів права юридичного — вже як продукт держави.

Соціальне страхування є основою соціального захисту гро мадян будь-якої держави. Як явище об'єктивного порядку його розглядають у соціальному, економічному та правовому аспектах.

Соціальний аспект полягає у створенні всеосяжної т універсальної системи захисту всіх верств населення в' соціальних ризиків. Наявність такої системи свідчить пр ефективну соціальну політику держави, спрямовану на задо волення потреб громадян.

З економічної точки зору соціальне страхування виступає одним з важелів перерозподілу грошових коштів у суспільстві та пов'язане з розвитком економіки. Зміцнення економіки впливає на зростання доходів підприємств, організацій, а разом із тим — на збільшення розміру страхових внесків1.

Правовий аспект соціального страхування ще більш багатогранний. Воно безпосередньо виступає об'єктом правового регулювання, а тому існує відповідна система правових норм, що регулюють відносини соціального страхування і становлять міжгалузевий інститут у системі соціального права. Цей аспект пов'язаний Із вираженням соціального страхування через об'єктивне юридичне право.

1 Юрій С. І., Шаваріна М. 77., Шаланська Н. В. Соціальне страхування: Під ручник. — К.: Кондор, 2004. — С. 16-17.

68

щ І Загальна характеристика принципів права соціального забезпечення

Ти найважливішу роль соціальне страхування як правове #»ищс відіграє у своєму загальносоціальному значенні, вис-і иочи основою юридичного права. Це принципове поло-і пя доволі виразно простежується в результаті аналізу і (іми правового регулювання соціального захисту у еко-і' ично розвинутих державах із стабільними ринковими і юсинами. Правове регулювання соціального забезпечен-і громадян тут неодмінно базується на розгалуженій фш гемі соціального страхування. Саме соціальне страхування зумовлює розвиток правових норм, спрямованих на забезпечення соціального захисту громадян. Чим вищий рівень соціального страхування, тим вищою є ефективність правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Характеризуючи соціальне страхування як об'єктивне йиище, необхідно відзначити, що воно з'явилося на відповідному етапі розвитку суспільства і набуло ознак соціальної вмачимості на рубежі XIX—XX ст. Останнє століття стало, крім того, періодом найбільшого розквіту соціального страхування з усіма його позитивними властивостями, в тому мислі і з огляду на вплив останнього на правотворчу діяльність у сфері соціального захисту.

Соціальне страхування — це колективна форма захисту Людей, які зазнали впливу соціального ризику. І за цією оанакою воно суттєво відрізняється від цивільно-правового страхування, що теж має місце на практиці. При цьому проблема співвідношення цивільного та соціального страхування у науковій літературі була свого часу доволі дискусійною. Ще за радянських часів вважалося, що соціальне страхування належить до різновидів цивільно-правового захисту1, хоч були спроби довести його самостійність та цивілістичну не-иідпорядкованість2. Насправді соціальне та цивільне страхування — різні явища, хоч і мають багато спільного. їх

11'айхер В. К. Общественно-политические типьі страхования. — М.; Л.: Изд. Акад.

наук СССР, 1947. — С. 19-20. * Аидреев В. С. Материальное обеспечение граждан в старости, в случае инвалид-

ности и временной нетрудоспособности (правовьге вопросьі). — М.: Госюриздат,

1963. —С. 112.

69

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення_____________________

об'єднують як термінологія, так і те, що вони є способами захисту матеріальних інтересів людини в разі настання страхового ризику. Однак саме ці способи істотно відрізняються один від одного. Як відомо, цивільно-правове страхування передбачає випадки, коли одна особа за плату передає іншій зацікавленій особі (як правило, страховій організації) ризик відповідальності за збитки, що можуть виникнути в разі настання страхового ризику. Тобто цивільно-правове страхування, на відміну від соціального, є не колективною, а індивідуальною формою захисту матеріальних інтересів людини. Це перша досить виразна відмінність соціального страхуван- '. ня від цивільно-правового.

Друга відмінність полягає у правовому забезпеченні захисту людини від ризику. За цивільним правом, при страхуванні передача відповідальності за настання страхового ризику вимагає обов'язкового погодження інтересів обох сторін такої передачі. Зазвичай вона досягається завдяки укладенню цивільно-правового договору страхування, який має відповідати вимогам статей 979-999 Цивільного кодексу України. Натомість соціальне страхування передбачає особисту участь працівників у формуванні страхових коштів, а тому й умови забезпечення з фонду соціального страхування не можуть бути індивідуальними для кожного з них. Вони є однаковими для всіх. Тому умови надання соціальних страхових допомог чітко визначаються законодавством України.

І, нарешті, третя, остання відмінність полягає у різних способах організації цивільного та соціального страхування. Соціальне страхування базується на єдиній загальнодержавній системі захисту людини від соціальних ризиків, перелік яких передбачений законами України, а спеціальної системи цивільного страхування не існує у природі.

Характеризуючи соціальне страхування як принцип права соціального забезпечення, потрібно зазначити, що завдя ки йому галузеві норми адаптуються до найважливіши-інтересів і потреб людини та суспільства. Воно є своєрідно ланкою, що пов'язує основні закономірності соціального роз

70

$ 1 Загальна характеристика принципів права соціального забезпечення

Нитку з розвитком правових норм, які спрямовуються на со-НІпльний захист громадян.

4. Гарантування соціальним забезпеченням гідного рівня Миття особи. Вважається, що витоки цього принципу міститься у міжнародно-правових документах про права людини. Зокрема, Загальна декларація прав людини (1948) у > і. 25 проголошує, що кожна людина має право на такий < міттєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування, який є необхідним для Підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право Ми забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існу-цііння через незалежні від неї обставини. Його відображення лілходимо і у Конституції України. Тут, у преамбулі, серед Інших обставин, що спонукали до ухвалення Основного Закону нашої держави, вказується і на турботу «про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя».

З цією метою в Україні було ухвалено Закон «Про прожитковий мінімум»1, яким закладено основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян на достатній життєвий рівень. Цим Законом прожитковий мінімум визначається як вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Прожитковий мінімум розраховується на місяць на одну особу і при цьому окремо визначається стосовно основних соціальних і демографічних груп населення. Тобто встановлюється прожитковий мінімум для дітей віком до 6 років; від б до 18 років, а також окремо — для працездатних осіб та для тих, що втратили працездатність.

У сфері соціального забезпечення прожитковий мінімум ;іастосовуеться для встановлення мінімальної пенсії за ві-

1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. —№ 38. — Ст. 348-

71

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення

ком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомог сім'ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також інших со ціальних виплат, виходячи з вимог Конституції України т законів нашої держави. Він також має юридичне значенн при визначенні права на призначення соціальної допомоги т державних соціальних гарантій і стандартів обслуговуванн й забезпечення в сфері охорони здоров'я, освіти, соціальног обслуговування тощо.

Законом передбачено, що прожитковий мінімум встанов люється Кабінетом Міністрів України після проведенн спеціальної науково-громадської експертизи сформовани наборів продуктів харчування, непродовольчих товарі та послуг. А затвердження прожиткового мінімуму н одну особу, в тому числі й за основними соціальними і демо графічними групами населення, відбувається щорічно Вер ховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів. Пе редбачається, що це приурочується до початку розгляду Дер жавного бюджету України та підлягає періодичному пере гляду відповідно до зростання індексу споживчих цін.

Отже, прожитковий мінімум є тим соціальним стандар том, що має забезпечувати гідні умови життя громадян на, шої держави і тим самим слугувати основою для ухваленн ' норм права соціального забезпечення як окремої галузі у системі вітчизняного права. Однак сам прожитковий мініму ' не слід абсолютизувати і тим більше ототожнювати із прин ципом права. Він є всього лише найнижчою межею забезпе ченості людини і, очевидно, не свідчить про добробут, яки гарантує гідний рівень життя особи. Тому принципом прав соціального забезпечення, яким повинен керуватися законо давець у своїй правотворчій діяльності, залишається іде про гарантування соціальним забезпеченням гідного життєвого рівня, а не досягнення прожиткового мінімуму.

Російські вчені, що характеризують зміст цього принцип права соціального забезпечення, вказують на недостатн ефективність його реалізації у сучасній системі соціальног захисту. Для прикладу, вони наводять випадки недотриман-

72

Загальна характеристика принципів права соціального забезпечення

II у багатьох видах соціального забезпечення встановлених державою вимог щодо прожиткового мінімуму3.

Аналогічна ситуація є характерною, на жаль, і для вітчиз-Мнмої системи соціального забезпечення. Дуже часто встановлені законами України мінімальні розміри соціальних допомог і пенсій фактично виплачуються із значними кори-І7ШШНЯМИ у бік їх заниження. Тобто гарантія отримання «чіцінльних виплат на рівні прожиткового мінімуму, який Мй<: забезпечувати гідні умови життя людини у нашій дер-жпні, не завжди дотримується. А це дає підстави вважати, що право соціального забезпечення у цій частині або не від-цонідає вимогам принципу гарантування гідного рівня житій людини, або ж ми маємо приклади порушення норм права ініціального забезпечення.

З теорії права відомо, що в разі невідповідності правових иорм принципам права їх доводиться змінювати через неефективність регулювання ними суспільних відносин. У нашому випадку ситуація виглядає дещо інакше. Норми, що «находять своє відображення у законах, які регулюють розміри соціальних виплат, визначають їх на рівні прожиткового мінімуму, а отже, є підстави вважати, що принцип права у даному разі дотримано у процесі правотворення. Та ж обставина, що фактичні виплати є меншими, аніж це передбачено «лконом, означає, що йдеться про елементарне порушення иорм права соціального забезпечення.

Все це можна пояснити хіба що проблемами економічного Характеру. Перехідний стан вітчизняної економіки змушує відповідні державні органи, в тому числі і найвищого рівня, ухвалювати нормативні акти, які спрямовані на зменшення соціальних виплат всупереч принципам права.

Так, у Законі «Про загальнообов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття» задекларовано принцип про те, що розмір допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення

' Ііахаров М. Л., Тучкова 3. Г. Вказ. праця. — С. 104; ИосифидиД. Г. Вказ. праця. — С. 99.

73

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення

кваліфікації має бути на рівні не нижче за прожитковий мінімум, встановлений законом. Разом з тим, правила обчислення допомоги по безробіттю, визначені цим законом, дають підстави вважати, що навіть особи з тривалим страховим стажем, але невеликою заробітною платою можуть мати допомогу нижчу від прожиткового мінімуму. Що ж до осіб, страховий стаж яких є недостатнім для нарахування їм допомоги по безробіттю за правилами ст. 23 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», то розмір виплат для цієї категорії безробітних встановлюється у розмірі 23 % встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатної особи1. Тобто вже ці приклади засвідчують наявність у системі законодавства про соціальне забезпечення окремих нормативних актів, що не відповідають принципам правового регулювання у цій сфері. Тому такі акти потрібно або скасовувати, або вдосконалювати.

Очевидно, що подальше зміцнення економіки нашої держави і поліпшення матеріального добробуту громадян України неодмінно впливатиме й на характер законотворчості у сфері соціального захисту. Ті акти законодавства, які суперечать принципам права, поступово вилучатимуться зі сфери правового регулювання, а на їх місце прийдуть норми, що гарантуватимуть достатній рівень життя громадян нашої держави.

5. Відповідність соціального забезпечення міжнародним стандартам соціального захисту. Характеризуючи цей принцип галузі права, необхідно відразу визначитися із його смисловим значенням та змістовним наповненням у контексті доволі поширеного останнім часом терміна «міжнародний стандарт».

Річ у тім, що поширене у вжитку слово «стандарт» в його традиційному розумінні як «норма, зразок, мірило»2 не зовсім придатне для характеристики принципу права соціаль-

1 Закон України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного ' соціального страхування» у редакції від 9 квітня 2004 р. // Відомості Верховної і Ради України, — 2001. — № 11. —Ст. 47.

3 Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. — С. 1187.

74

2.2. Загальна характеристика принципів права соціального забезпечення

ного забезпечення. Адже йдеться не про стандарти у вказаному їх значенні, а про дещо інші загальноприйняті взірці і вимоги, яким повинні відповідати правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини. Більше того, якихось єдиних міжнародних стандартів у буквальному їх значенні, визначених світовим співтовариством для сфери соціальних допомог, послуг, пенсій тощо, фактично не існує. Тому коли ми вживаємо термін «міжнародні стандарти соціального захисту», то маємо на увазі передусім найвищий рівень, найкращу якість соціального забезпечення1, якому повинні відповідати норми, що встановлюються нашою державою для захисту своїх громадян, які зазнали впливу соціального ризику. Саме такі, найвищі, орієнтири і виступають тими засадами, на яких базується право соціального забезпечення як система норм. Безперечно, і цей принцип права юридичного бере свій початок у природних правах людини, у праві в його загальносоціальному значенні. У суспільстві вже давно склалися відповідні загальнолюдські цінності та ідеали, пов'язані зі справедливістю, свободою, невід'ємними правами людини тощо. Поступово наповнюючись новим, більш широким змістом, вони лягли в основу концепції правової держави та знайшли своє відображення у міжнародних актах — конвенціях, деклараціях, пактах, угодах. Закріплені тут пріоритети загальнолюдських ідеалів та цінностей стали визнаними принципами суспільних відносин та основою побудови правових систем усіх цивілізованих країн.

Право соціального забезпечення як один з елементів системи вітчизняного права не може не відчувати впливу на його норми світових тенденцій правового регулювання. Тому серед основних принципів цієї галузі і виділяється відповідність соціального забезпечення у нашій країні міжнародним стандартам соціального захисту.

1 Великий тлумачний словник сучасної української мови подає тлумачення поширеного тепер фразеологічного виразу «світовий стандарт» саме як вищий рівень, найкраща якість чого-небудь (Вказ. праця. — С. 1187). .-.-

75

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення

Соціальні стандарти, що виражають найвищий рівень захисту громадян, дістали своє закріплення у Загальній декларації прав людини, яка була затверджена і проголошена ООН 10 грудня 1948 р. Пізніше їх було відображено у двох міжнародних пактах: «Про економічні, соціальні і культурні права» та «Про громадянські і політичні права» (1966). Чимало таких стандартів є і в інших міжнародних документах — конвенціях, деклараціях, рекомендаціях.

Вважається, що міжнародно-правові акти, котрі містять стандарти соціальних та економічних прав, поділяються на всесвітні (універсальні) й регіональні, зокрема європейські. При цьому остання група актів має особливе значення для України з огляду на обраний нею курс на європейську інтеграцію. Тому у національному законодавстві дуже важливим є врахування стандартів, встановлених міжнародними установами, що мають всесвітнє значення, — ООН та МОП1.

Науковці відзначають три варіанти впливу міжнародних норм на національну систему права: 1) пряме застосування міжнародних актів після їх ратифікації; 2) включення основних положень міжнародних актів у тексти національних законів; 3) реалізація положень ратифікованих або нерати-фікованих актів за допомогою внутрішнього законодавства2.

Тим не менше, всі ці варіанти спрямовані на забезпечення так званої адаптації вітчизняного законодавства до норм, які ухвалені ООН, МОП, та директив і регламентів, прийнятих ЄС. Адаптація (з англ. айаріаїіоп — пристосовування, перероблення) саме і передбачає діяльність держави щодо приведення законодавства України у відповідність до міжнародних стандартів.

Разом з тим, право — це не лише результат діяльності державної влади, а й основа її власної побудови та функціонування. Тому, спрямовуючи свою законодавчу діяльність на

' Болотіна Н. Б. Міжнародні стандарти соціальних прав та напрямки їх упровадження в юридичну практику України / Захист соціальних та економічних прав людини: Матеріали конференції. — К.: КЮІ МВС України, 2004. — С. 9.

а Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения: Учебное пособие. — М.: Книжний мир, 1999. — С. 204.

76

г

2.2. Загальна характеристика принципів права соціального забезпечення

апбезпечення відповідності соціального захисту в нашій країні міжнародним стандартам, держава повинна передусім Керуватися загальними принципами, які визначають основні напрями правової політики у цій сфері. І тут принцип відповідності соціального забезпечення міжнародним стандартам соціального захисту відіграє неабияку роль. Адже йдеться не про звичайне пристосування (адаптацію) нашого законодавства до міжнародних актів, а про створення на основі засадничих положень міжнародних стандартів норм вітчизняного права. Такий підхід до побудови галузевих норм, які забезпечують соціальний захист громадян у нашій країні, гарантує, що за своєю сутністю та змістом вони відповідатимуть об'єктивним закономірностям існування й розвитку людини та суспільства.

Чимало міжнародних стандартів соціального захисту, які містяться у згадуваних вже актах (Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії та інших документах), знайшли своє відображення у Конституції України й законах, прийнятих Верховною Радою України для врегулювання відносин соціального забезпечення у нашій країні. Найвищий рівень соціального захисту громадян, які зазнають впливу соціальних ризиків, стали єдино прийнятними орієнтирами для вітчизняного законодавства при ухваленні нормативних актів у цій сфері. Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією й законами України основних соціальних гарантій. Цей закон фактично акумулював у собі більшість тих міжнародних стандартів, які й стали визначальними для правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин у державі. Реалізація їх у правотворчій та правозастосувальній діяльності означатиме досягнення відповідності права соціального забезпечення міжнародним стандартам соціального захисту.

77

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення

Запитання для самоконтролю

1.  Дайте визначення принципів права соціального забезпечення.

2.  Які саме принципи визначають сутність та закономірності роз-

витку права соціального забезпечення?

3.  Чи можуть міжнародні стандарти соціального захисту бути вод-

ночас принципами права соціального забезпечення?

4.  Соціальне страхування — це суспільні відносини чи принцип

права соціального забезпечення?

5.  Яке значення мають соціальні ризики для визначення прин-

ципів права соціального забезпечення?

Література

1. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту: становлення і розви-

ток в Україні. — К.: Знання, 2005. — 381 с.

2. Гарасимів Т. 3. Принципи права соціального забезпечення Украї-

ни. — Дрогобич: Видав, фірма «Відродження», 2002. — 128 с.

3. ЗахаровМ. Л., Тучкова 9. Г. Право социального обеспечения Рос-

сии: Учебник. — 2-е изд., испр. и перераб. — М.: Изд-во БЕК, 2002. — 560 с.

4. Статків Б. Принципи права соціального забезпечення // Право

України. — 2002. — № 4. — С. 86-88.

78

Розділ З

Джерела (форми) права

соціального забезпечення

3.1. Поняття, загальна характеристика та класифікація джерел права соціального забезпечення

Право соціального забезпечення як система загальнообов'язкових правил і норм знаходить своє зовнішнє вираження у формі відповідних юридичних документів — законів, підзаконних актів, міжнародних пактів, конвенцій, двосторонніх та багатосторонніх договорів. Тобто, саме ці акти і є зовнішньою формою вираження права соціального забезпечення, і тому їх називають формами права. Разом з тим ці форми права соціального забезпечення, існуючи об'єктивно, слугують джерелами, з яких зацікавлені суб'єкти можуть почерпнути відомості про характер і зміст відповідних норм права, що містяться у них. Тим самим право як соціальне явище має свою форму зовнішнього вираження, що є водночас джерелом, з якого це право (юридичні норми) ніби випливають назовні у сферу соціальних стосунків, сферу правовідносин. Саме термін «джерело права» є найбільш вживаним в літературі й широко представлений у юридичній практиці, саме ним впродовж багатьох століть оперують вчені-юристи та фахівці багатьох країн світу.

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення______________

Джерелами права в Україні визнаються правовий звичай, нормативно-правовий договір та нормативно-правовий акт.

За нинішніх умов правовий звичай у нашій державі не має широкого поширення і для регулювання суспільних відносин застосовується рідко. Тим більше, що чимало звичаєвих норм впродовж тривалого їх використання набули правового значення й, отримавши так звану легітимацію, перетворилися у правові норми і стали нормативно-правовими актами. Що ж до права соціального забезпечення, то як самостійне джерело цієї галузі він в Україні практично не застосовується. Однак історично так склалося, що фактично соціальне забезпечення можна розглядати як закріплений законодавчо звичай допомоги слабкому, злиденному. Відомо, що у конституції Пилипа Орлика були окремі приписи щодо соціального захисту малоімущих (вдів, сиріт).

Отже, називати джерелами права соціального забезпечення в Україні можна лише нормативно-правовий договір та нормативно-правовий акт.

Та обставина, що право соціального забезпечення належить до сфери соціального права, норми якого спрямовані на забезпечення захисту осіб, що зазнали впливу соціальних ризиків, дає підстави окреслити деякі особливості його джерел.

Передусім необхідно наголосити, що суб'єктивне право особи на соціальний захист з боку держави належить до невід'ємних і невідчужуваних прав, зумовлених соціальною природою людини, її стосунками з суспільством та державою, до яких вона належить. Розвиток соціального забезпечення характеризує суспільство як гуманне, а державу — як соціальну. Внаслідок своєї значущості для суспільства та держави забезпечення цього права перестало бути справою окремої держави, воно перебуває в центрі уваги міжнародної спільноти та провідних міжнародних організацій. Тому велику вагу серед джерел права соціального забезпечення України мають документи договірного характеру, ухвалені на міжнародному рівні.

80

І

$.1. Поняття, загальна характеристика та класифікація джерел права...

Зважаючи на існуючу різницю в соціальних та економічних можливостях різних держав, міжнародні документи з прав людини встановлюють мінімальні стандарти соціального захисту, які не є нормами прямої дії, а виступають бизою для правотворчості держав-учасниць, нормами-прин-ципами, на які повинно орієнтуватися національне законодавство. Основні положення права соціального забезпечення України, яка є одним із членів-фундаторів Організації Об'єднаних Націй, членом Ради Європи, базуються на нормах міжнародно-правових актів з прав людини. Двосторонні угоди нашої держави містять норми прямої дії, застосування нких відбувається в порядку, встановленому законами України.

Ще однією особливістю джерел права соціального забезпечення є їх множинність. Відносини соціального забезпечення врегульовані великою кількістю нормативних актів. Ііільшість цих актів є загальнодержавними й ухвалюються відповідними державними органами, але у системі джерел права соціального забезпечення існують і акти, що мають місцевий (локальний) характер. При цьому останнім часом ;іростає роль актів органів місцевого самоврядування. Ці органи приймають нормативно-правові акти, якими регулюють окремі питання соціального забезпечення громадян (надання субсидій на житлово-комунальні послуги, надання соціальних пільг окремим категоріям населення та ін.). Зростання ролі актів органів місцевого самоврядування серед джерел права соціального забезпечення зумовлено двома причинами:

—  розширенням компетенції органів місцевого самоврядування у сфері регулювання відносин соціального забезпечення;

—  збільшенням кількості виплат соціального забезпечення, що здійснюються за рахунок місцевих бюджетів.

Множинність джерел права соціального забезпечення є результатом того, що в Україні відсутній єдиний кодифікований акт, який би врегульовував увесь комплекс суспільних

81

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення______________

відносин, котрі є предметом цієї галузі. Об'єктивно цього на сьогодні досягти неможливо. Система законодавства в сфері соціального забезпечення перебуває у стадії реформування. Тому чинне законодавство характеризується значною нестабільністю, безсистемністю, суперечливістю, а подекуди й дублюванням відповідних положень у різних законодавчих актах, відмінних за юридичною силою.

Важливо зазначити, що серед джерел права соціального забезпечення особливе місце належить актам Міністерства праці і соціальної політики України. Це зумовлено тим, що одним з основних його завдань є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати праці, пенсійного забезпечення і соціального обслуговування населення. Правові акти цього міністерства сприяють правильному та однаковому застосуванню законодавства про соціальне забезпечення.

Ще однією характерною рисою джерел права соціального забезпечення може вважатися наявність серед них актів, які ухвалюються органами соціального страхування. За своєю юридичною природою вони не належать до актів державних органів, але після реєстрації у Міністерстві юстиції України набувають ознак нормативності та застосовуються на рівні з іншими нормативними актами.

Джерела права соціального забезпечення відзначаються також певною цільовою спрямованістю. Як уже відзначалося, відсутність єдиного кодифікованого акта на зразок основ законодавства чи кодексу призводить до того, що акти права соціального забезпечення здійснюють регулювання переважно лише певної групи відносин, якогось одного виду соціаль-* ного забезпечення: пенсій, допомог тощо.

Неабияку роль у системі джерел права соціального забезпечення відіграють закони про Державний бюджет на поточний рік. Завдяки Державному бюджету держава здійснює коригування багатьох показників соціального захисту своїх

82

р

гг

З.І. Поняття, загальна характеристика та класифікація джерел права...

громадян, гарантуючи щорічно їм більш високі стандарти забезпечення.

Для джерел права соціального забезпечення властивою є також значна міра диференціації правового регулювання. Окремі види пенсійного забезпечення залежать, наприклад, від попередньої діяльності пенсіонерів, від належності їх до певних соціальних груп, умов праці тощо, і все це знаходить відображення у джерелах цієї галузі.

Таким чином, джерелами права соціального забезпечення є нормативно-правові акти та акти договірного характеру, які ухвалюються компетентними державними та іншими уповноваженими органами з метою врегулювання соціально-забезпечувальних відносин.

Джерела права соціального забезпечення класифікуються за різними критеріями. При цьому кожен із видів джерел поділяється на окремі підвиди, що відзначаються властивими їм ознаками та мають свої специфічні риси. Однак найбільш загальним усе ж є поділ усіх джерел права соціального забезпечення на дві великі групи з огляду на вже відомий нам критерій — юридична природа норм, що містяться в актах, які регулюють відносини соціального забезпечення. Йдеться про акти договірного характеру та нормативно-правові акти.

Перші являють собою чималу групу джерел, норми яких є результатом договірного правовстановлення, тобто прийняті за угодою двох чи більше осіб і спрямовані на врегулювання відносин учасників, які уповноважили цих осіб на підписання договору. Зазвичай нормативно-правовий договір містить правила, що поширюються на певне коло неперсоніфікованих суб'єктів, чинними є впродовж тривалого часу або безстроково, не вичерпують своєї обов'язковості визначеною кількістю застосувань і їх виконання забезпечується державним примусом.

Систему договорів — джерел права соціального забезпечення України становлять:

а) міжнародні договори (міжнародно-правові акти), які уклала, до яких приєдналася чи щодо яких у порядку право-наступництва підтвердила свої повноваження Україна;

83

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення______________

б) договори, укладені у сфері соціального партнерства як результат колективних переговорів. Це договори, що крім регулювання трудових відносин, містять положення, які стосуються соціального забезпечення.

Виходячи з особливостей нормативно-правових угод, укладених на міжнародному рівні, їх можна поділити на два види: міжнародні договори та міжнародно-правові акти. «Міжнародний договір є виражена певним чином угода між двома або кількома державами чи іншими суб'єктами міжнародного права щодо встановлення, виконання, зміни або припинення їх взаємних прав і обов'язків»1. Ці угоди встановлюють відповідні норми права, які кожен з учасників договору зобов'язується виконувати, переважно на своїй території, стосовно другої сторони — держави або стосовно громадян цієї держави.

Існують також міжнародні угоди, укладаючи які держа-ви-учасниці беруть на себе зобов'язання дотримуватися певних норм права стосовно своїх громадян. Це — міжнародно-правові акти з прав людини. Вони поширюють свою дію на територію відповідної держави після ратифікації їх уповноваженими державними органами. До таких актів належать майже усі документи з прав людини.

Отже, систему міжнародних угод, що є джерелами права соціального забезпечення, становлять міжнародно-правові акти і двосторонні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Це положення прийняте, «виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність

Международное право / Отв. ред. Ф. И. Кожевников. — М.: Международньїе отно-шения, 1981. —С. 106.                                                *

84

. Поняття, загальна характеристика та класифікація джерел права...

прав і свобод людини...»1. Застосування норм міжнародних договорів можливе, якщо вони не суперечать законодавству України і відповідають вимогам Закону України «Про пра-нонаступництво України»2.

Однак щодо міжнародно-правових актів з прав людини залежність є зворотною — законодавство України повинно відповідати ратифікованим Верховною Радою України міжнародно-правовим актам. Ці акти встановлюють загально-правові стандарти прав і свобод особи, що визначають відповідний рівень, нижче якого держави не можуть опускатися, гарантуючи права і свободи для своїх громадян. Річ у тім, що права і свободи людини перестали бути тільки внутрішньою справою держави. Тепер вони — об'єкт уваги всієї міжнародної спільноти. Універсальний набір прав і свобод, здатний забезпечити нормальну життєдіяльність людини, сформульований у таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966). Завдяки цим документам людина стала суб'єктом міжнародного права. Всі держави, що приєдналися до цих документів, зобов'язані привести своє законодавство у відповідність до них. Тобто існує пріоритет наведених міжнародних актів над внутрішнім законодавством держав-учасниць. Тим самим кожен громадянин, політичні або громадянські права якого порушено, має право звернутися безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо ним вичерпані всі існуючі внутрішні засоби правового захисту.

Отже, важливість міжнародно-правових актів для права соціального забезпечення України полягає у тому, що вони визначають основні цілі, які повинні бути досягнуті у сфері

1 Преамбула Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 10. — Ст. 137. 'Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 3.—Ст. 46.

85

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

соціального забезпечення, та формулюють принципи, на яких повинно вибудовуватися це право.

Крім принципів, міжнародно-правові акти встановлюють також основні права різних категорій суб'єктів права соціального забезпечення, умови реалізації цих прав, мінімальний рівень допомог та виплат. Законодавство України розвиває і конкретизує положення договорів, враховуючи економічні та соціальні чинники. Переважно норми багатосторонніх міжнародно-правових актів щодо соціального забезпечення не є нормами прямої дії, а тому потребують додаткового втручання з боку компетентних органів України.

Чимало у системі джерел права соціального забезпечення є двосторонніх угод, які містять норми прямої дії, зокрема: Угода між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян1; Угода між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян і їх соціальний захист2 тощо.

Велике значення для громадян України, які перебувають на законних підставах на території держав, котрі є Договірними Сторонами в міжнародних угодах з питань соціального забезпечення, має домовленість про рівний статус у цій сфері з громадянами Договірних Сторін. Такі договори укладені Україною з деякими державами, що входять до складу СНД. Це, зокрема, Угода між Урядом України та Урядом Республіки Білорусь про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав3.

Крім міжнародних угод, джерелом права соціального забезпечення в Україні є також акти соціального партнерства — колективні договори і угоди. Це специфічний вид угод (договорів) з чітко визначеними законом сторонами, спеціальним порядком його укладення, вирішенням розбіжностей і з особливим юридичним значенням.

1 Голос УкраїнйТ^1- 1997. — 23 грудня; Урядовий кур'єр. — 1997. — 25 грудня.

2 Урядовий кур'єр. — 1998. — 10 лютого.

3 Відомості Верховної Ради України. 1996. — № 26. — Ст. 113.

86

1 ріг

3.1. Поняття, загальна характеристика та класифікація джерел права...

Колективні договори (угоди), що укладаються між профспілками (їх об'єднаннями) як представниками інтересів найманих працівників та роботодавцями або їх представниками відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів сторін, можуть містити норми, які надають працівникам додаткові, порівняно з централізованим законодавством, пільги і переваги у сфері соціального захисту.

У всіх випадках при встановленні в колективному договорі таких норм важливо, щоб визначені ними умови не погіршували прав найманих працівників у порівнянні з тими, що їм гарантовані централізованим законодавством. Це можуть бути додаткові виплати на оздоровлення, забезпечення медикаментами, путівками, доплати до пенсій ветеранам праці, пільги для жінок, що мають дітей, додаткові гарантії для інвалідів, надання житла за рахунок підприємства та інші соціальні пільги.

Залежно від рівня соціально-партнерських відносин існують генеральна, галузеві, регіональні та локальні угоди, які регулюють виробничі, трудові та соціально-економічні відносини. Прикладом угоди соціального партнерства, що укладається на найвищому рівні, є Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями на 2004-2005 роки1. Тут, зокрема, містяться норми про забезпечення щоквартального збільшення заброньованих робочих місць для працевлаштування безробітних, посилення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном, тощо.

Отже, група міжнародно-правових актів, міжнародних та національних договорів є доволі вагомою у системі джерел права соціального забезпечення України. Та все ж більш поширеним джерелом цієї галузі права продовжує залишатися

'Урядовий кур'єр. — 2004. — № 125. — 7 липня.

87

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

нормативно-правовий акт завдяки тому, що у порівнянні з' іншими джерелами права він має ряд істотних переваг. Зокрема:

—  у ньому найбільш чітко, повно і однозначно формулюються права і обов'язки учасників соціально-забезпечувальних відносин;

—  завдяки йому існує можливість найшвидше і найповніше довести зміст правових норм до безпосередніх суб'єктів суспільних стосунків;

—  він забезпечує умови для адекватного і однакового розуміння норм права;

—  здійснює оперативне реагування на потреби правового регулювання відповідних суспільних відносин;

—  нормативно-правові акти піддаються систематизації, а це сприяє полегшенню користування ними.

На відміну від актів договірного характеру, нормативно-правові акти є волевиявленням держави або всього народу, тобто приймаються тільки державними або іншими органами, що наділені відповідними державно-владними повноваженнями, і є їхнім одностороннім волевиявленням; містять у собі правові норми; назовні виражаються у вигляді письмового документа встановленої форми; наділені юридичною силою, яка позначається на їх місці і ролі у системі законодавства та правового регулювання. За юридичною силою вони, відповідно, поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Параметри чинності нормативно-правових актів визначаються трьома напрямами: а) дією у часі, тобто вони мають певний термін чинності або не обмежуються жодними термінами; б) просторовим базисом, на який поширюється чин-, ність нормативно-правового акта; в) колом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акта, тобто у яких завдя-. ки цьому акту виникають конкретні юридичні права та обов'язки.

Нормативно-правові акти, що регулюють соціально-забезпечувальні відносини, містять, як правило, норми прямої дії

88

Л, /. Поняття, загальна характеристика та класифікація джерел права...

ті» поширюються на всю територію України. За колом осіб їх чинність поширюється на всіх громадян України, які перебу-мають на території нашої держави, а також на тих громадян, що виїхали за кордон, якщо інше не встановлено міжнародними угодами України. Крім того, у сфері дії нормативно-Нравових актів соціального забезпечення можуть перебувати Іноземці та особи без громадянства. Наприклад, Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. передбачено, що право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верхов-! ною Радою України.

Окремі положення нормативно-правових актів України можуть не поширюватися на громадян іноземних держав. Це можливо у тих випадках, коли таким актом визначаються права спеціальних суб'єктів права соціального забезпечення, до яких іноземці та особи без громадянства належати не можуть — наприклад, військовослужбовці, особи, які стали жертвами політичних репресій в Україні тощо.

Одночасно існує велика кількість нормативно-правових актів, що стосуються лише певних категорій суб'єктів права соціального забезпечення: інвалідів, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Є також акти, що поширюються на спеціальних суб'єктів права соціального забезпечення, таких як військовослужбовці, науково-педагогічні працівники, державні службовці, народні депутати.

Характеристику нормативно-правових актів з права соціального забезпечення можна також здійснити на підставі їх класифікації. І для цього існують найрізноманітніші критерії. Це може бути класифікація за суб'єктами ухвалення; за вже згадуваною юридичною силою нормативно-правових актів; за сферою дії; за ступенем загальності правових норм;

89

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення______________

за характером волевиявлення; за правовими інститутами; зо часом дії.

Отже, за суб'єктами ухвалення нормативно-правові акти права соціального забезпечення належать до актів, що видаються органами держави та недержавними органами, яким делеговано право ухвалювати такі акти (акти страхових фондів); за сферою дії вони поділяються на загальнодержавні та локальні; за ступенем загальності правових норм — на загальні та спеціальні.

За юридичною силою ці джерела можна класифікувати на закони України та підзаконні нормативно-правові акти. З-поміж останніх виділяють: укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств, нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування.

Закони України як акти вищої юридичної сили з огляду на їх значимість та місце у системі законодавства соціального забезпечення поділяються на:

—  конституційні, або основні. Це передусім Конституція та закони з питань, що безпосередньо випливають із Конституції. Конституція України є Основним Законом держави, в якому серед інших визначаються права особи у сфері соціального забезпечення. Положення, закріплені в Основному Законі, конкретизуються у конституційних законах. Прикладом такого конституційного закону може бути Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»1, який конкретизує положення абзаца 1ст. 50 Конституції України: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди»;

— звичайні, або поточні. Це всі інші чинні в державі закони. До цієї групи законів у сфері соціального забезпечення можна віднести Закон України «Про формування Фонду для

1 Законодавство України про соціальне забезпечення. — Л., 2002. — С. 368.

90

9.1. Поняття, загальна характеристика та класифікація джерел права...

йдіЙснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення».

Підзаконні нормативно-правові акти ухвалюються компетентними органами на підставі закону та спрямовані на Лоро виконання. У праві соціального забезпечення до них належать укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, положення, розпорядження міністерств та відомств України; нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування. Питома вага підзаконних ііктів у системі законодавства соціального забезпечення України достатньо велика.

Підзаконні акти іноді ще називають похідними чи конкретизуючими. Такими, зокрема, є затверджені постановами Кабінету Міністрів України «Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві», а також «Порядок видачі свідоцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

Для зручності користування законодавством велике значення має його систематизація, згрупування за галузями чи мідгалузями права. Особливо це є важливим для права соціального забезпечення через складність врегульованих ним правовідносин, значну кількість спеціальних суб'єктів, широке коло інститутів цієї галузі та множинність нормативно-правових актів.

Залежно від підгалузей та правових інститутів нормативно-правові акти соціального забезпечення можна систематизувати з огляду на зміст врегульовуваних ними соціально-забезпечувальних відносин на:

1) загальне законодавство;

2) нормативно-правові акти, що врегульовують:               

— організаційно-правові основи соціального страхування;

— пенсійне забезпечення;

— систему допомог;

—  соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

91

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

— соціальний захист інвалідів;

— соціальний захист ветеранів війни та праці;

— соціальних захист жертв політичних репресій1. Можуть застосовуватися й інші критерії систематизації

нормативно-правових актів у сфері соціального забезпечення. Зрештою, всі вони спрямовані на створення можливостей для найбільш ефективного застосування джерел, що регулюють соціально-забезпечувальні відносини.

Відзначимо ще один з видів джерел цієї галузі, який за усіма об'єктивними ознаками не зовсім вписується у задекларовану на початку структуру нормативних договорів та нормативно-правових актів. Йдеться про акти, що ухвалюються страховими фондами.

Страхові фонди є органами, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вони належать до неко-мерційних самоврядних організацій, що діють на підставі статутів, затверджених у встановленому законами України порядку.

У межах своєї компетенції страхові фонди вправі ухвалювати документи нормативного характеру, які стосуються прав і обов'язків страхувальників та застрахованих осіб. Такі акти підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нормативно-правових актів органів виконавчої влади. Тобто з моменту такої реєстрації вони отримують державне санкціонування і набувають ознак правових актів. А отже, ми маємо особливий вид джерел права, який є характерним для сфери відносин соціального страхування. Це є один з варіантів так званого санкціонованого законодавства. Разом із іншими нормативно-правовими актами та нормативно-правовими договорами вони забезпечують повноту правового регулювання відносин у сфері соціального захисту громадян України.

к

1 Законодавство України про соціальне забезпечення. — Л., 2002. С. 434.

92

3.2, Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...

3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального забезпечення

Акти цієї групи, що є джерелами права соціального забезпечення, поділяються на універсальні міжнародно-правові акти, регіональні міжнародно-правові акти, двосторонні (локальні) договори України та внутрідержавні акти соціального партнерства.

Одним з перших універсальних міжнародно-правових актів, що проголошував принципи, на яких базується право соціального забезпечення багатьох країн світу, є, безперечно, Загальна декларація прав людини, яка була ухвалена резолюцією ООН 10 грудня 1948 р. Положеннями цієї Декларації закріплюється, що «кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності і вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах за посередництвом національного й міжнародного співробітництва та у відповідності зі структурою і ресурсами кожної держави»1.

Зазначене положення дає підстави для висновку, що право на соціальне забезпечення визнається правом людини, а не громадянина конкретної держави. Це право належить до соціальних прав, оскільки людина є членом суспільства. Незаперечним є й те, що його визнання державами-учасницями передбачає пряму залежність реалізації цього права від стану соціального забезпечення та ресурсів кожної держави. При цьому рівень соціального захисту має бути таким, щоб забезпечити інше право — «право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї»2. Право на достатній життєвий рівень повинно гарантуватися засобами соціально-

1 Стаття 22 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. // Действующее международное право. Сборник документов. — М.: Издво Московского независимого института международного права, 1997. — Т. 2. — С. 5.

"Там само. — Ст. 23.

93

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

го забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, настання старості або іншого випадку втрати засобів до існування з незалежних від людини обставин, а також якщо винагорода за працю, якою займається особа, не забезпечує такого рівня для неї самої та її сім'ї. Декларація визнає, що материнство та дитинство дають право на особливу турботу та допомогу і звертає увагу на те, що всі діти, які народилися в шлюбі чи поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом1.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права2 від 16 грудня 1966 р. також підтверджується право людини на соціальне забезпечення. Більше того, тут називається одне з джерел соціального забезпечення, яким відповідно до ст. 9 визнається соціальне страхування. Пактом передбачено, що сім'я є основною ланкою суспільства і їй потрібно створювати усі необхідні умови соціального захисту та охорони. Особлива охорона має надаватися матерям, у тому числі у допологовий та післяпологовий період. У цьому ж документі закріплено право кожного на достатній життєвий рівень, що включає належне харчування, одяг, житло та постійне поліпшення життєвих умов.

Декларація соціального прогресу і розвитку3, проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1969 р., у тринадцяти статтях узагальнила принципи, що містилися в Загальній декларації прав людини, Міжнародних пактах про права людини, Декларації прав дитини та деяких резолюціях Організації Об'єднаних Націй. У цьому міжнародно-правовому акті було визначено цілі, яких праг-

1   Стаття 22 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. //

Действующее международное право. Сборник документов. — М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1997. — Т. 2. — Ст. 25.

2  Действующее международное право: Сборник документов. — М.: Изд-во Мос-

ковского независимого института международного права, 1997. — Т. 2. — С. 10.

3 Международньїе актьі о правах человека: Сборник документов. — М.: Издатель-

ская группа «Норма-Инфра-М», 1998. — С. 324.

94

3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...

и<* досягти міжнародне співтовариство, а також засоби і методи їх досягнення.

Зокрема відзначається, що соціальний прогрес та розвиток повинні бути спрямовані на:

— надання соціального захисту та послуг соціального піклування, створення та поліпшення системи соціального за-Лозпечення і страхування всіх осіб, які в силу хвороби, не працездатності або похилого віку тимчасово або постійно не можуть заробляти на прожиття, з тим, щоб забезпечити належний рівень життя для таких осіб, їх сімей та утриманців;

—  охорону прав матері і дитини; турботу про виховання і здоров'я дітей, проведення заходів, спрямованих на охорону здоров'я і добробуту жінок та особливо працюючих матерів під час вагітності та матерів з грудними дітьми, а також матерів, заробіток яких є єдиним джерелом забезпечення сім'ї, надання жінкам відпусток і допомог у зв'язку з вагітністю і материнством із збереженням за ними місця роботи і зарплати;

—  захист прав і забезпечення добробуту дітей, осіб похилого віку та інвалідів; забезпечення захисту тих осіб, які мають фізичні та розумові вади1.

Декларація наводить широкий перелік засобів та методів досягнення цих цілей.

Особливу увагу світової спільноти впродовж минулого століття привертали права дитини як однієї з найменш захищених категорій населення. З приводу захисту прав дитини було проголошено чимало декларацій та угод. Положення, спрямовані на захист прав дитини, містяться майже у кожному міжнародно-правовому акті з прав людини. Необхідність в такому особливому захисті дітей була передбачена Женевською Декларацією прав дитини 1924 р. і Декларацією прав дитини, ухваленою Генеральною Асамблеєю ООН 20 грудня 1959 р. Норма про захист прав дитини є і у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стат-

1 Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. — М.: Юри-дическая литература, 1990.—С. 328.

95

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

ті 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні соціальні* культурні права (ст. 10), а також у статутах і відповідних д кументах спеціалізованих установ і міжнародних організа цій, що займаються питаннями добробуту дітей.

Декларація прав дитини1, прийнята резолюцією Генерал ної Асамблеї ООН 20 листопада 1959 р., вказує, що дити «внаслідок її фізичної та розумової незрілості, необхід спеціальна охорона і турбота, в тому числі і належний прав вий захист, як до, так і після народження...». Крім того, п «людство зобов'язане давати дитині все найкраще», дити повинна «за будь-яких обставин бути серед тих, хто перши отримує захист та допомогу»2. Метою проголошення Декла. рації Генеральна Асамблея визначила забезпечення щасливого дитинства, користування передбаченими правами і свободами — на їх власне благо і на благо суспільства. Преамбула Декларації закликає всіх — батьків, а також чоловіків і жінок як окремих осіб, добровільні організації, місцеву владу та національні уряди — до того, щоб вони визнали ці права і домагалися їх дотримання як законодавчими шляхами, так і іншими способами. В Декларації викладено 10 принципів, на яких мають базуватися національні законодавчі та інші заходи. Серед принципів, що проголошують визнання багатьох притаманних дитині прав, таких як право на ім'я та громадянство, освіту, право на створення умов для її фізичного, духовного, розумового розвитку, атмосфери любові та розуміння, визначено, що дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення. їй має належати право на здорове зростання і розвиток. З цією метою спеціальний догляд і охорона повинні бути забезпечені як їй, так і її матері, включаючи допологовий і післяпологовий догляд. Дитині має належати право на належне харчування, житло, розваги та медичне обслуговування.

1 Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. — М.: Юри-

дическая литература, 1990. — С. 385.

2 Принцип 8 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 р. // Международная

защита прав и свобод человека. -— М.: Юридическая литература, 1990. — С. 387.

96

3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...

Гуманізм держави, моральність суспільства характеризує їх ставлення до своїх найслабших членів, якими, без сумніву, є інваліди та розумово відсталі особи. Положення про .шхист їх прав містяться у більшості міжнародно-правових актів щодо захисту прав людини та прав дитини. У сімдесятих роках минулого століття було прийнято дві окремі декларації, які стали невід'ємною частиною договірного права, спрямованого на захист інтересів соціально незахищених осіб.

Декларація про права розумово відсталих осіб1 була проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1971 р. У ній наголошується, що «розумово відстала особа має В максимально здійсненній мірі ті ж права, що й інші люди».

В плані соціального забезпечення проголошено, що розумово відстала особа має право на належне медичне обслуговування і лікування, а також право на відновлення працездатності і піклування, які дозволять їй розвивати свої здібності і Максимальні можливості. Розумово відстала особа має право на матеріальне забезпечення і на достатній життєвий рівень.

Декларація про права інвалідів2, проголошена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1975 р., стала основою та керівництвом для захисту прав інвалідів. Декларація визнає інвалідами будь-яких осіб, які не можуть самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і (або) соціального життя внаслідок недоліку (вродженого чи ні) його або її фізичних чи розумових здібностей.

Декларація наголошує, що інваліди мають право на економічне та соціальне забезпечення, достатній життєвий рівень, на одержання і збереження за собою робочого місця або на заняття корисною, продуктивною і нагороджуваною діяльністю.

1 Международньїе актьі о правах человека: Сборник документов. — М.: Изда-

тельская группа « Норма-Инфра-М», 1998. — С. 343. г Там само. — С. 341.

4 6-545

97

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

Зобов'язання щодо прав людини у сфері соціального забезпечення містяться також у багатьох регіональних міжнародно-правових актах. Статус регіональних мають передусім акти Ради Європи. Найяскравішим зразком тут є, звичайно Європейська соціальна Хартія1, що була ухвалена 18 жовтн 1961 р. Хартія встановлює механізм міжнародного захис економічних та соціальних прав людини для держав членів Ради Європи, до яких з 1995 р. належить і Україна. «Європейська соціальна хартія містить три категорії зобов'язань держав-учасниць. По-перше, держава-учасниця має прагнути до досягнення умов для ефективної реалізації на її території 19 прав і принципів політики у соціально-економічній галузі, проголошених у першій частині Хартії. По-друге, кожна держава-учасниця зобов'язана забезпечити реалізацію щонайменше 5 з 7 прав, перелічених у другій частині Хартії (право на працю, на організацію профспілки, на колективне ведення переговорів, на соціальне забезпечення, на соціальну і медичну допомогу, право сім'ї на соціальний, правовий і економічний захист, право робітників-мігрантів та їх сімей на захист і допомогу). По-третє, держава-учасниця має визначити, які додаткові з перелічених у Хартії прав вона захищатиме на своїй території»2.

Уряди держав-членів Ради Європи, ухвалюючи Хартію, дійшли згоди, що метою своєї політики, до здійснення якої вони прагнутимуть усіма відповідними засобами як національного, так і міжнародного характеру, є досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи: всі працівники та їхні утриманці мають право на соціальне забезпечення і на користування послугами соціального забезпечення. Інваліди мають право на соціальну реадаптацію — незалежно від причин і характеру їхньої; інвалідності. Кожна малоімуща людина має право на сс£ ціальну та медичну допомогу. Сім'я визнана Хартією голо

1 Международньїе актьі о правах человека: Сборник документов. —■ М.: Изда

тельская группа«Норма-Инфра-М», 1998. — С. 570. '■Юридичний словник-довідник. — К.: Решіпа, 1996. — С. 196-197.

98

^ 3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...

■ним осередком суспільства, вона має право на відповідний соціальний, правовий та економічний захист з метою забезпечення її всебічного розвитку. Крім того, матері й діти, незалежно від сімейного стану, мають право на відповідний соціальний та економічний захист.

Для гарантування права на соціальне забезпечення Договірні Сторони відповідно до ст. 12 Хартії зобов'язалися започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її діяльність, причому рівень системи соціального забезпечення повинен бути не нижчим необхідного для ратифікації Конвенції про мінімальні норми соціального забезпечення (МОП, № 102), а також докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень. Договірні Сторони зобов'язалися також забезпечувати рівність між власними громадянами та громадянами інших Договірних Сторін у всьому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи одержання допомоги. Право на соціальне забезпечення реалізується за допомогою таких засобів, як сумарне урахування періодів страхування або роботи, що були здійснені згідно із законодавством кожної з Договірних Сторін.

Україна підписала Європейську соціальну хартію, прийняту Радою Європи 2 травня 1996 р. А вже 7 травня 1999 р. було підписано Європейську соціальну хартію (переглянуту), яка була ухвалена Радою Європи у 1996 р. Цей документ, як зазначено у Преамбулі до нього, покликаний замінити Європейську соціальну хартію 1961 р. При цьому варто зазначити, що Європейська соціальна хартія (переглянута) містить більш широкий спектр соціальних та економічних прав людини, що визнані державами — членами Ради Європи.

Наша держава відповідно до постанови Верховної Ради України «Про підготовку до ратифікації Верховною Радою України Європейської соціальної хартії від 5 листопада 1997 р. № 620/97» має намір надати обов'язковості цьому акту на території України. Хоч, очевидно, доцільніше було б

99

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

ставити питання про ратифікацію Верховною Радою Україн саме Європейської соціальної хартії (переглянутої), а не п передньої (1961). Це дало б можливість наблизити вітчизн не законодавство до сучасного європейського, що, безпере но, є більш високого рівня, аніж те, що ухвалювалося на п. чатковому етапі створення Європейського Союзу.

Україна є також; учасницею ряду регіональних міжнаро но-правових актів, прийнятих у рамках Співдружності Нез лежних Держав. Що стосується соціального забезпечення це передусім Конвенція Співдружності Незалежних Держ про права і основні свободи людини1 від 25 травня 1995 р. угоди «Про гарантії громадянам країн — учасниць Співдружності Незалежних Держав (СНД) у галузі пенсійного забезпечення»2 від 13 березня 1992 р., «Про взаємне визнання пільг та гарантій для учасників і інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав, сімей загиблих військовослужбовців»3 від 15 квітня 1994 р., «Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів»4 від 15 квітня 1994 р.

Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права і основні свободи людини підписана державами-учасницями з огляду на Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, міжнародні зобов'язання з прав людини, прийняті в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Право на соціальне забезпечення тут гарантується відповідно до національного законодавства держав-учасниць у випадках хвороби, інвалідності, втрати годувальника, виховання дітей та в інших випадках. Ефективне здійснення права на соціальну і медичну допомогу має забезпечуватися наданням особі, що не може

1 Действующее международное право: Сборник документов. — М.: Изд-во Мос-ковского независимого института международного права, 1997. — Т. 2. — С. 188.

^Урядовий кур'єр. — 1996. — 20 серпня.

3 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 25. — Ст. 102. ( ., .

4 Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 29. — Ст. 221.

100

:і.2.Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...

адобути собі засобів для реалізації цих прав власними силами, відповідних пільг у межах соціального забезпечення, допомоги, а також необхідного в разі хвороби догляду. Заходи, необхідні для забезпечення права матерів і дітей на соціальний і економічний захист, включають створення і утримання відповідних інститутів та служб. Проголошується, що кожен неповнолітній має право на особливі засоби захисту, необхідні в його становищі, з боку сім'ї, суспільства і держави.

Конвенція передбачає зобов'язання договірних сторін щодо захисту прав інвалідів — фізично чи розумово непрацездатних осіб. Це права на відновлення працездатності, професійну підготовку, повернення до суспільного життя. З цією метою держави-учасниці повинні вживати заходів для створення навчальних закладів, державних або приватних спеціалізованих установ. Заходи щодо працевлаштування, серед інших, повинні передбачати створення спеціалізованих служб з працевлаштування, установ зі спеціальними умовами праці, а також заходи щодо заохочення роботодавців, які приймають інвалідів на роботу1.

Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів2 підписана 15 квітня 1994 р. урядами Азербайджанської, Киргизької Республік, Республік Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Молдова, Таджикистан, Узбекистан, а також урядами Туркменистану, України та Російської Федерації. Угодою передбачено основні напрями співробітництва Сторін у галузі трудової діяльності та соціального захисту осіб і членів їхніх сімей, які постійно проживають на території однієї з держав-Сторін і провадять свою трудову діяльність на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності на території іншої держави-Сторони відповідно до законодавства

'Статті 16, 17 та 18 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права і основні свободи людини // Действующее международное право: Сборник документов. — М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1997. — Т. 2. — С. 193-194.

1Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 29. — Ст. 221.

101

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення_____________

Сторони працевлаштування. Відповідно до законодавств;! Сторони працевлаштування трудівники-мігранти мають право на соціальне страхування і соціальне забезпечення — крім пенсійного забезпечення, яке врегульовується на підставі двосторонніх угод між державами або Угоди про гарантії прав громадян держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення. Законодавством Сторони працевлаштування регулюється порядок відшкодування працівникові шкоди, завданої каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, якщо інше не передбачено окремою угодою.

Джерелами права соціального забезпечення є також двосторонні угоди, які уклала чи щодо яких підтвердила свої повноваження в порядку правонаступництва Україна.

Прикладом двостороннього нормативно-правового договору може бути Угода між Урядом України та Урядом Республіки Вірменія про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Вірменія, які працюють за межами кордонів своїх держав1, укладена 17 червня 1995 р.

Угода визначає процедурні питання надання всіх видів соціального забезпечення, крім пенсійного. Пенсійне забезпечення громадян чи осіб, котрі постійно проживають на території однієї держави, а працюють на території іншої регулюються двосторонніми угодами у цій сфері та Угодою про гарантії прав громадян держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення від 13 жовтня 1992 р. Стаття 12 зокрема передбачає, що соціальний захист для працівників, які працюють на території Сторони працевлаштування, та членів їхніх сімей здійснюється на основі законодавства цієї Сторони. Сторона працевлаштування бере на себе всі витрати, пов'язані із здійсненням соціального забезпечення всіх видів, крім пенсій-

1 Урядовий кур'єр. — 1996. — 16 травня.

102

- рг~

3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...

його. Допомога по безробіттю призначається за рахунок Сторони виїзду згідно з її законодавством. Детально визначено Порядок відшкодування шкоди внаслідок трудового каліц-Тнп або іншого ушкодження здоров'я, одержаного у зв'язку з виконанням трудових обов'язків працівником, який працює нм підставі трудового договору (контракту), укладеного на визначений термін. Угода також визначає гарантії працівникам на випадок припинення її дії: положення Угоди залишаються чинними щодо трудових договорів (контрактів), укладених працівниками з роботодавцями, до закінчення строку, па який вони були укладені1. Угода є строковою, вона укладена терміном на 5 років і буде автоматично продовжуватись кожного разу на один рік, якщо жодна із Сторін не заявить про свій намір припинити її дію.

Прикладами аналогічних двосторонніх угод є Угода між Урядом України та Урядом Республіки Білорусь про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав2; Угода між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про взаємне працевлаштування громадян і їхній соціальний захист3.

Ці угоди у переважній своїй частині врегульовують трудові відносини, хоч містять і окремі положення щодо соціального забезпечення. Однак є чимало двосторонніх угод України, які в основному стосуються права соціального забезпечення. Вони детально регламентують питання надання соціального забезпечення та соціального захисту громадянам договірних сторін. Так, Україною укладено та ратифіковано спеціальні двосторонні угоди щодо соціального забезпе-

1 Статті 9, 11, 12 та 13 Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Вірменія про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Вірменія, які працюють за межами кордонів своїх держав // Урядовий кур'єр. — 1996. — 16 травня.

'' Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 26. — Ст. 112.; Урядовий кур'єр. — 1996. — 16 травня.

3 Урядовий кур'єр. — 1998. — 10 лютого.

103

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення______________

чення з Естонською та Латвійською Республіками, а також з Королівством Іспанія.

Угода між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян1 укладена в Мадриді 7 жовтня 1996 р. Об'єктивною сферою застосування Угоди в Україні є законодавство щодо системи соціального забезпечення населення про: а) пенсії за віком, по інвалідності та в разі втрати годувальника; б) допомогу по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах, при народженні дитини, по догляду за дитиною; в) допомогу у зв'язку з нещасними випадками на виробництві і професійними захворюваннями; г) допомогу на поховання; ґ) допомогу сім'ям з дітьми; д) соціальні пенсії. В Іспанії Угода застосовується щодо системи соціального забезпечення населення про: а) допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю внаслідок загального захворювання, будь-яких нещасних випадків, не пов'язаних з виробництвом та материнством; б) допомогу по інвалідності, за віком, у разі смерті чи втрати годувальника; в) допомогу у зв'язку з нещасними випадками на виробництві та професійними захворюваннями; г) допомогу для сімей.

Угода поширюється на працівників, які є громадянами Договірних Сторін, а також на членів їхніх сімей. Вона також застосовується до осіб, які мають статус біженців згідно із Женевською конвенцією від 28 липня 1951 р. та Протоколом від 31 січня 1967 р., а також до осіб без громадянства, які проживають на території однієї з Договірних Сторін, і членів їхніх сімей відповідно до Конвенції від 28 вересня 1954 р. Угода передбачає принцип рівності прав і обов'язків працівників — громадян Сторін. Норми Угоди поширюються як на працівників, що працюють на умовах найму, так і на працівників, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю. Характерним є те, що проживання на території Договірної Сторони не може бути умовою здійснення виплат, призначених відповідно до цієї Угоди. Виплати не можуть

1 Голос України. — 1997. — 23 грудня; Урядовий кур'єр. — 1997. — 25 грудня.

104

_ 3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...

скорочуватися, змінюватися, припинятися чи затримуватися, якщо пенсіонер чи особа, котрій призначена допомога (крім соціальної допомоги) на території однієї Договірної Сторони, проживає на території іншої Договірної Сторони чи на території третьої країни.

Угода укладена на невизначений термін, кожна Сторона може денонсувати її, однак права, набуті відповідно до цієї Угоди, гарантуються. Розбіжності в тлумаченні положень Угоди повинні вирішуватися Арбітражною комісією або арбітром, призначеним Головою Міжнародного суду в Гаазі.

Ще одним прикладом двосторонніх договорів, що належать до джерел права соціального забезпечення, є договір між Урядом України і Урядом Естонської Республіки про Співробітництво в галузі соціального забезпечення1, підписаний Сторонами 20 лютого 1997 р., та Договір між Україною І Латвійською Республікою про співробітництво в галузі соціального забезпечення2, підписаний 26 лютого 1998 р.

Ці договори мають багато спільних рис: визначають терміни, що в них застосовуються; містять як процедурні, так і матеріальні норми права соціального забезпечення, які регулюють правовий статус громадян Договірних Сторін.

Договори регулюють соціальне забезпечення осіб, а також членів їхніх сімей, на яких поширювалось або поширюється законодавство України чи протилежної Договірної Сторони у сфері соціального забезпечення. Договорами визначено основні напрями соціального забезпечення. В Україні це: 1) допомога по тимчасовій непрацездатності; 2) допомога по материнству; 3) медичні послуги; 4) пенсії по інвалідності; 5) пенсії за віком; 6) пенсії за вислугу років; 7) пенсії в разі втрати годувальника; 8) відшкодування шкоди у випадку трудового каліцтва, професійного захворювання або смерті з цих причин; 9) допомога на поховання; 10) допомога по без-

1Голос України. — 1997. — 19 листопада; Урядовий кур'єр. — 1997. — 20 листопада. г Голос України. — 1999. — 31 березня; Голос України. — 1999.—3 квітня.

105

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення______________

робіттю; 11) сімейні допомоги; 12) соціальні пенсії. Аналогічну сферу регулюють Договори на території протилежних Договірних Сторін, за винятком положення 12. У Латвійській Республіці — це державні допомоги соціального забезпечення, а в Естонській Республіці — народні пенсії. Договори стосуються також сфери соціального страхування. Чинність Договорів за умови письмового повідомлення Компетентного органу керівництва іншої Сторони може поширюватися на нову систему чи на нову сферу соціального забезпечення. Сторони надають на своїй території громадянам іншої Сторони, які постійно проживають або працюють на території Сторони працевлаштування, а також членам їхніх сімей, незалежно від громадянства, однакові права зі своїми громадянами як стосовно поширення на них законодавства, так і стосовно прав на соціальне забезпечення, крім порядку обчислення страхового стажу, набутого до 1 січня 1991 р. громадянами Латвійської Республіки, репатріантами, членами їхніх сімей.

Обидва Договори укладені на невизначений термін. Кожна сторона може денонсувати Договір шляхом подання письмового повідомлення. Та навіть у разі денонсації Договору права осіб, що були набуті в період його дії, не втрачають

своєї чинності.

Ще одним джерелом права соціального забезпечення в Україні є внутрішні державні акти соціального партнерства як

результат колективних переговорів. Це угоди, що укладаються між профспілками (їхніми об'єднаннями), що представляють інтереси найманих працівників, і роботодавцями відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. Залежно від рівня укладення існують генеральна, галузеві, регіональні та локальні угоди, які регулюють виробничі, трудові та соціально-економічні

відносини.

Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднань

106

3.2. Акти договірного характеру, що є джерелами права соціального...

нями на 2004-2005 роки1, укладена 19 квітня 2004 р. Цим актом соціального партнерства регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин на підприємствах.

Генеральною угодою, зокрема, передбачено вживати заходів, спрямованих на належне впровадження загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, а також рекомендувати при укладанні галузевих, регіональних угод та колективних договорів встановлювати зобов'язання щодо соціального захисту ветеранів праці та людей похилого віку.

Під час розроблення проектів законодавчих та нормативно-правових актів у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування (пенсійного, медичного, на випадок безробіття, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням) та недержавного пенсійного забезпечення, в тому числі щодо зміни розміру страхових внесків, об'єкта страхування, умов забезпечення, інших правових чи організаційних питань пропонується забезпечити їх попередній розгляд і узгодження з об'єднаннями профспілок та всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців. В Угоді наголошується, що під час складання проекту державного бюджету на відповідний рік потрібно передбачати забезпечення фінансування в повному обсязі за рахунок державних коштів витрат, пов'язаних з розмежуванням пенсійних виплат, призначених за різними пенсійними програмами та виплат незастрахованим особам з окремих видів соціального страхування.

Сторони Угоди поставили за мету розглянути можливість запровадження з 2005 р. методики обчислення сукупного доходу сім'ї, що береться для призначення державної соціальної допомоги, без урахування в ньому сум сплачених податків та внесків до фондів загальнообов'язкового державно-

ГУрядовий'ку^є:р"— "2004. — № 125.

107

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

го соціального страхування, а також здійснити аналіз стану розроблення та запровадження державних соціальних стандартів і нормативів у всіх сферах їх застосування, визначити порядок проведення їх моніторингу та терміни інформування профспілок.

При внесенні змін до Законів України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» Угодою передбачено не допускати звуження обсягів існуючих державних соціальних пільг, рівнів компенсацій, доплат і допомоги, передбачених законодавством, рівня пенсійного забезпечення, ефективності заходів із збереженням здоров'я постраждалого населення та можливість їх підвищення.

Якщо Генеральна угода, галузеві та регіональні угоди — це переважно тристороннє партнерство, то локальне регулювання соціального забезпечення завжди відбувається на двосторонньому рівні. Колективні договори, які укладаються на підприємствах, в установах, організаціях, є угодами між найманими працівниками, від імені яких зазвичай виступають профспілкові організації, та роботодавцями. Ці акти соціального партнерства спрямовані передусім на регулювання соціально-трудових відносин працівників відповідних підприємств, однак можуть передбачати також заходи щодо соціального забезпечення працівників та членів їхніх сімей за рахунок підприємств. Зрозуміло, що такі заходи передбачаються лише у колективних договорах тих підприємств, установ, організацій, які є достатньо фінансово потужними й спроможними виділяти кошти з доходів та скеровувати їх на додаткові соціальні пільги. В умовах економічної скрути колективні договори містять переважно норми, які спрямовані на покращання житлово-побутових умов найманих працівників, надання їм безкоштовних путівок у санаторії та будинки відпочинку, компенсацію видатків на навчання, лікування тощо. Загалом колективно-договірне регулювання

108

_ 3.3. Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення...

соціально-забезлечувальних відносин на локальному рівні має неабиякі перспективи і може стати у майбутньому суттєвим додатком до заходів соціального забезпечення, встановлених на централізованому, державному рівні. А колективні договори як форма соціального партнерства займуть належне їм місце у системі джерел права соціального забезпечення.

3.3. Нормативно-лравові акти як джерела права соціального забезпечення в Україні

Як уже відзначалося, до нормативно-правових актів, що є джерелами права соціального забезпечення, належать закони України та підзаконні нормативно-правові акти: Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств та місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Серед законів України, що є джерелом права соціального забезпечення, найвищу силу має Конституція України — Основний Закон нашої держави. Характеризуючи Конституцію України, відзначимо, що вона є основою правової системи нашої держави. А це означає, що норми усіх галузей права мають бути зорієнтовані на неї і не можуть суперечити їй.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., проголосила Україну соціальною державою і серед інших прав закріпила основні права людини і громадянина у соціальній сфері.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, які пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

109

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення______________

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46). Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів1.

У ст. 46 Конституції України закріплено основні положення щодо права громадян на соціальний захист. Воно базується на загальних засадах діяльності соціальної держави, у якій «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3).

Право на соціальний захист громадян включає в себе «право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом». Право на соціальний захист гарантується загальнообов'язковим державним соціальним

1 Основи конституційного права України: Підручник / За ред. В. В. Копейчи-кова. — К.: Юрінком, 1997. — С. 38-40.

110

т

В.З. Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення...

\ страхуванням. Джерелами коштів для здійснення соціальних виплат є страхові внески громадян, підприємств, установ І організацій, а також асигнування з державного та місцевих бюджетів. Право на соціальний захист гарантується також створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Важливим є проголошення у Конституції України положення, що «пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» (ст. 46). Ця норма міститься у багатьох міжнародно-правових актах, у яких бере участь наша держава.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Всього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй трудовій діяльності. Але за певних обставин (у разі настання соціальних ризиків), коли людина не може себе забезпечити, допомогу зобов'язується надавати держава. При цьому критерієм надання матеріальної допомоги, здійснення різноманітного за формами соціального захисту в умовах кризового стану економіки є офіційно встановлена межа малозабез-печеності.

Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50). Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш цінного, що є для людини, — її здоров'я та самого життя. Право на охорону здоров'я держава забезпечує створенням мережі лікувальних закладів, вжиттям заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здійснюється безкоштовно. Важливе значення для охорони здоров'я населення і запобігання захворюванням має розвиток різних форм медичного страхування.

111

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

Здійснення конституційного права на охорону здоров'я передбачає й заборону приховувати від населення факти, що становлять загрозу для здоров'я.

У ст. 52 Конституції України проголошуються права дитини. Основні її положення зводяться до закріплення рівноправності дітей незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Зазначається, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування, заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Таким чином, у другому розділі Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» передбачено широке коло прав у сфері соціального захисту, перелік яких не є вичерпним. Важливо, що ці права є невідчу-жуваними та непорушними. Жодна людина не може бути позбавлена своїх прав ні державним актом, ні будь-чиєю волею, незалежно від того, чи це воля однієї людини, чи групи людей, чи навіть більшості народу; і сама людина також не може їх комусь передати чи скасувати своїм власним бажанням. Непорушність цих прав означає, що вони не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод1.

Реалізація прав людини і громадянина у сфері соціального забезпечення, закріплених у Конституції України, здійснюється на підставі законів, які врегульовують відповідно інститути права соціального забезпечення, та законів, що стосуються інших галузей права, але містять положення щодо соціального захисту. Такі закони поділяються на конституційні та звичайні. Конституційні закони приймаються з питань, безпосередньо врегульованих Основним Законом і на його виконання. Всі інші закони називаються звичайними та мають об'єктом регулювання відносини соціального забезпе-

1 Стаття 22 Конституції України.

112

3.3. Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення...

чення, які не випливають безпосередньо із конституційних положень.

До конституційних законів належать акти, ухвалені передусім на виконання положень ст. 46 Конституції України. Це закони «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям»1, «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»2.

На розвиток ст. 50 Конституції України, яка проголошує: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди», було прийнято Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»3 та «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»4.

Звичайні закони можуть бути або повністю присвячені регулюванню відносин соціального забезпечення, як, наприклад, Закон України «Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення»,_або ж вони можуть стосуватися іншої сфери, але містити окремі норми щодо соціального забезпечення. Такими, зокрема, є Закони України «Про державну службу», «Про статус суддів», «Про наукову і науково-технічну діяльність» тощо.

Серед найважливіших законів конституційного плану, які безпосередньо стосуються соціального забезпечення, є акти, що регулюють відносини загальнообов'язкового державного соціального страхування. Базовим законом тут, безперечно, вважаються Основи законодавства України про за-

1 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 35. — Ст. 662. 2Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 22. — Ст. 370. 3Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 22. — Ст. 172. 4 Урядовий кур'єр. — 2000. — 16 серпня.

113

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення______________

гальнообов'язкове державне соціальне страхування1 від 14 січня 1998 р. Це конституційний закон, прийнятий відповідно до положень ст. 46 Конституції України, яка визначає соціальне страхування як одну з гарантій права громадян на соціальний захист. Одночасно він є первинним та загальним щодо інших законів, які стосуються соціального страхування й конкретизують його положення: це Закони України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»2, «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»3 та «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»4, «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»5.

В Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначається поняття «соціального страхування» як система прав, обов'язків і гарантій, що передбачає надання соціального захисту, в тому числі і матеріального забезпечення непрацездатних внаслідок настання соціальних ризиків громадян, за рахунок спеціальних грошових фондів, які формуються зі страхових внесків роботодавців, громадян, а також бюджетних та інших коштів.

Закон також визначає ряд основоположних понять соціального страхування. Суб'єктами права на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням є громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні. Якщо положення ратифікованих міжнародних договорів України

1 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 23. — Ст. 121.

2 Праця і зарплата. — 2003. — № 32.

3 Відомості Верховної Ради України. — 2000. —№ 22. — С. 370.

4 Офіційний вісник України. — 1999. — № 42.

5 Праця і зарплата. — 2001. — № 8.

114

Л Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення...

передбачають інше, то діють норми міжнародних договорів. Суб'єктами загальнообов'язкового державного соціального страхування є застраховані особи (в окремих випадках — члени їх сімей), страхувальники (роботодавці та застрахо-ішні особи) та страховики (цільові фонди пенсійного, медичного страхування, страхування на випадок безробіття; від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, пов'язаними з народженням та похованням). Керівництво та управління окремими видами соціального страхування, збір, акумуляція страхових внесків, фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням здійснюються страховими фондами, які є не-комерційними самоврядними організаціями, що діють на підставі статутів. Усі застраховані громадяни є членами відповідних цільових страхових фондів, кошти яких не включаються до Державного бюджету України. Управління страховими фондами здійснюється державою та представниками суб'єктів страхування. Органами управління фондів є правління та виконавчі дирекції. Нагляд за діяльністю цільових страхових фондів здійснює Наглядова рада, державний нагляд — центральні органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України. Закон визначає види і умови надання соціальних послуг та матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням з відповідних цільових фондів. Усі суб'єкти загальнообов'язкового державного соціального страхування несуть відповідальність за належне виконання своїх обов'язків відповідно до законодавства України.

Основним законом у сфері пенсійного забезпечення є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», прийнятий 9 липня 2003 р. Цей Закон, відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного

115

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсі" надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, щ формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бі~ джетних та інших джерел. Закон також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам.

9 квітня 1992 р. було прийнято Закон України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», що теж належить до джерел права соціального забезпечення. Цей Закон визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення лише громадян України, оскільки іноземці та особи без громадянства, що проживають на території нашої держави, не можуть бути суб'єктами військового обов'язку.

Категорії осіб, на яких поширює свою дію закон, визначені у його преамбулі: це військовослужбовці всіх військових формувань, що створюються в Україні; особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України; особи начальницького складу податкової міліції, особи начальницького і рядового складу кримінально-виконавчої системи та члени їхніх сімей, військовослужбовці колишніх Збройних Сил СРСР, органів державної безпеки і внутрішніх справ СРСР, а також військовослужбовці, що проходили службу у складі першого Чехословацького армійського корпусу в період Великої Вітчизняної війни.

Законом визначаються види пенсійного забезпечення військовослужбовців та прирівняних до них осіб. Це пенсія за вислугу років, пенсія по інвалідності та пенсія в разі втрати годувальника.

Крім пенсій, особи, перелічені у Законі України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», мають право також на допомоги, порядок виплат і розмір яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. Джерелом ви-

116

• І..7. Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення...

плат за цим законом є кошти Державного бюджету України. Крім того, нарахування та виплата пенсій здійснюється не органами соціального страхування, а органами соціального .шхисту населення, Міністерством оборони України, Державшім комітетом у справах охорони державного кордону України, Державною податковою адміністрацією України та пішими органами виконавчої влади.

Ще одним законом, який належить до джерел права соціального забезпечення, є Закон України «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною»1. У ньому визначаються основні засади державної політики щодо громадян, які мають ііпачні заслуги у сфері державної, громадської або господарської діяльності, досягнення у галузі науки, культури, освіти, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту тощо.

Серед законів, що безпосередньо не стосуються сфери соціального забезпечення, але містять норми, які регулюють відносини, що є предметом права соціального забезпечення, можна виділити передусім Закони України «Про державну службу», «Про статус народного депутата», «Про прокуратуру», «Про статус суддів». Вони визначають засади пенсійного забезпечення та соціальний захист ще одного виду спеціальних суб'єктів цієї галузі.

Пенсійне забезпечення осіб, що мають право на пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється за умови наявності загального трудового стажу 25 і 20 років відповідно для чоловіків та жінок за умови стажу державної служби не менше 10 років. Призначення пенсії за Законом України «Про державну службу» можливе лише в разі, якщо особа виходить на пенсію, звільняючись з посади державного службовця.

Закон України «Про статус народного депутата» встановлює особливості обчислення стажу роботи, що дає право на призначення пенсії. Зокрема, до загального стажу роботи (служби) за спеціальністю зараховується не лише час роботи

1 Відомості Верховної Ради України. —2000. — № 35. — Ст. 662.

117

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

депутата у Верховній Раді, а й ті періоди, коли колишній н родний депутат тимчасово не працював у зв'язку з немо ливістю надати йому попередню або рівноцінну роботу (пос ду). При досягненні пенсійного віку народному депутато України пенсія призначається у розмірі 80 % від заробіт працюючого народного депутата з урахуванням усіх допл та надбавок до посадового окладу. Граничний розмір пен не встановлюється.

Соціальне забезпечення суддів здійснюється відповідно;' Закону України «Про статус суддів», який теж належить , джерел права соціального забезпечення. Цим законом передбачено, зокрема, виплату компенсацій у розмірі різниці між втраченим заробітком і призначеною пенсією у разі заподіяння судді каліцтва чи іншого стійкого ушкодження здоров'я, що виключає можливість продовження подальшої професійної діяльності. За ним також зберігається право н пільгове отримання і придбання житлового приміщення і знижкою вартості на 50 %. А в разі виходу судді у відставк~ за ним зберігаються пільги щодо 50 % знижки плати за займане житло та комунальні послуги, право на безплатне медичне обслуговування в державних медичних закладах та надання щорічної путівки на санаторно-курортне лікування.

Пенсійне забезпечення наукових працівників державних наукових установ і організацій здійснюється відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» . Необхідною умовою отримання пенсії за цим законом є наявність загального стажу роботи, а також стажу роботи науковим працівником для чоловіків — не менше 20 років, а для жінок — не менше 15 років. Перелік посад, перебування на яких дає право на отримання такого пенсійного забезпечення, визначається Кабінетом Міністрів України. При виході на пенсію цим працівникам виплачується грошова допомога у розмірі шести місячних посадових ставок з урахуванням надбавок і доплат за наявності стажу роботи науковим працівником: для чоловіків — 12,5 років; для жінок — 10 років. Особливістю є те, що при переході на державну

118

' .1, Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення.»

гдужбу стаж роботи наукових працівників зараховується до етпжу роботи державного службовця, а стаж роботи на державній службі зараховується до наукового при переході державного службовця на посаду наукового працівника.

Для забезпечення соціального захисту окремих категорій населення в Україні ухвалено спеціальні закони, якими визначено додаткові гарантії громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інвалідам, ветеранам війни і праці, а також тим громадянам нашої держави, які стали жертвами політичних репресій.

У відповідності із законами України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про основи соціальної захищеності Інвалідів в Україні», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» визначається статус цих осіб, умо-ви надання відповідного соціального захисту, джерела фінансування, органи, що здійснюють соціальний захист, контроль та відповідальність у цій сфері.

Джерелами права соціального забезпечення є також закони, що визначають надання державних допомог сім'ям з дітьми. Прикладом можуть бути закони України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям», які спрямовані на реалізацію конституційного права громадян на соціальний захист — забезпечення рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму шляхом надання грошової допомоги найменш соціально захищеним сім'ям. При цьому сім'єю визнається як кілька осіб, які проживають разом і (або) об'єднані законними правами та обов'язками щодо утримання, так і одинока особа1.

^Стаття 1 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 35. — Ст. 662.

119

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

Чільне місце у структурі джерел права соціального забезпечення займають підзаконні нормативно-правові акти. Перша позиція тут традиційно належить указам Президента України. Завдяки актам цього виду регулюється широкий спектр соціально-забезпечувальних відносин. Одним з перших у цій сфері був Указ «Про соціальний захист населення в умовах лібералізації цін»3 від 27 грудня 1991 р., яким вперше після прийняття Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р. було збільшено на 100 % розмір державних пенсій, призначених до 1 січня 1992 р. У 1991-1996 рр. було прийнято ряд указів про адресну допомогу з боку держави малозабезпеченим непрацездатним громадянам2, про підвищення розмірів сукупного доходу і* цільову грошову допомогу малозабезпеченим громадянам3, про статус ветераніввійськової служби, гарантій їх соціального захисту4 та ін. Указом Президента України «Про організаційні заходи щодо посилення соціального захисту малозабезпечених громадян»5 від 12 травня 1995 р. передбачено поліпшення діяльності органів соціального захисту населення та їх фінансування.

Указами Президента України встановлюються додаткові заходи соціального захисту. Так, з метою моральної та матеріальної підтримки дітей працівників, які загинули або стали інвалідами на вугледобувних підприємствах, було дозволено зараховувати їх до державних вищих і професійно-технічних закладів для навчання за гірничими спеціальностями і професіями поза конкурсом, за рахунок

1 Урядовий кур'єр. — 1992. — 1 січня.

2  Указ Президента України «Про підвищення розмірів сукупного доходу і цільову .

грошову допомогу малозабезпеченим громадянам» від 1 жовтня 1994 р. // Урядовий кур'єр. — 1994. — 19 листопада.

3  Указ Президента України «Про підвищення розмірів сукупного доходу і цільову.'

грошову допомогу малозабезпеченим громадянам» від 18 листопада 1994 р. // Урядовий кур'єр. — 1994. — 19 листопада.

4  Указ Президента України від 4 липня 1994 р. // Урядовий кур'єр. — 1994. —

7 липня. й Указ Президента України «Про організаційні заходи щодо посилення соціального захисту малозабезпечених громадян» від 12 травня 1995 р. // Урядовий кур'єр. — 1995. — 16 травня.

120

ф

3.3. Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення...

коштів державного бюджету. їм гарантується призначення стипендії та надання місць у гуртожитках1.

Існує значна кількість указів, якими було затверджено документи програмного характеру, де визначено напрями реформування соціального забезпечення, заходи щодо реалізації соціальної політики України. Наприклад, Укази Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки» № 1166/97 від 18 жовтня 1997 р., «Про Програму здоров'я літніх людей» № 1347/97 від 10 грудня 1997 р., «Про Основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні» № 291/98 від 13 квітня 1998 р., «Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу на Україні в період до 2010 р.» № 958/99 від 3 серпня 1999 р., «Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 р.» № 717/2000 від 24 травня 2000 р. таін.

Указами Президента України затверджено «Національну програму «Діти України»2, «Заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт, які залишилися без піклування батьків»3, ♦ Комплексні заходи щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві»4, «Додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності»; створено Національний фонд соціального захисту матерів і дітей «Україна — дітям»5. -

1 Указ Президента України «Про державну допомогу дітям, які вчаться за гірничими спеціальностями і чиї батьки загинули або стали інвалідами на вугледобувних підприємствах» від 19 травня 1999 р. № 524/99 // Урядовий кур'єр. — 1999. — 10 червня.

' Указ Президента України «Про Національну програму «Діти України» від 18 січня 1996 р.№ 63/96//Урядовий кур'єр. — 1996. — № 15-16. — 25 січня.

л Указ Президента України «Про затвердження Заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт, які залишилися без піклування батьків» від 17 жовтня 1998 р. № 1153/97//Урядовий кур'єр. — 1997. — 11 червня. — № 207-208.

1 Указ Президента України «Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві» від 18 березня 1998 р. № 200/98 // Урядовий кур'єр. — 1998. — 26 березня. — № 57-58.

'■ Указ Президента України «Про Національний фонд соціального захисту матерів і дітей «Україна — дітям» від 19 березня І997 р. № 1104/97 // Урядовий кур'єр. — 1996. — 23 листопада.—№ 220-221.

121

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

Указами Президента України затверджуються нормативні акти, що стосуються інших галузей права, але містять норми, які регулюють відносини соціального забезпечення. Наприклад, «Положення про Міністерство праці та соціальної політики України»1 було затверджено Указом Президента України від ЗО серпня 2000 р. та ін.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших органів центральної виконавчої влади теж містять приписи правового характеру, якими затверджуються різного роду положення, методики, інструкції, правила тощо. Нормативні акти органів виконавчої влади мають вторинний, похідний характер та спрямовані на виконання законів — актів вищої юридичної сили.

Постанови Кабінету Міністрів України є одним з найчис-ленніших джерел права соціального забезпечення. Найчастіше вони приймаються на виконання положень законів України та указів Президента України. Наприклад, у відповідності зі ст. 8 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування ухвалено постанову «Про затвердження Порядку видачі та зразка свідоцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»2, а на виконання ст. 26 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»3 видано постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфек-ції, і переліку категорій медичних працівників, які підляга-

1  Указ Президента України «Про Положення про Міністерство праці та соціальної

політики України» від 30 серпня 2000 р. № 1035/2000 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 35. — С. 15.

2 Постанова Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 р. № 1306 // Офіцій-

ний вісник України. — 2000. — № 34. — С. 50.

3 Відомості Верховної Ради України. — 1998. —№ 35. — Ст. 706.

122

;і,:і. Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення...

Ють обов'язковому страхуванню на випадок інфікування Иірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку Я цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції»1.

Постановами Кабінету Міністрів України затверджуються документи, що визначають умови, порядок надання, обчислення, перерахунку матеріального забезпечення. Наприклад, постановами Кабінету Міністрів України затверджено * Порядок обчислення стажу державної служби»; «Положення про умови та порядок надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям»; «Про порядок та розміри компенсаційних виплат дітям, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи»; «Про порядок надання пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та багато інших.

Постановами Кабінету Міністрів України, як і указами Президента України, визначаються завдання органів виконавчої влади у сфері соціального забезпечення. Наприклад, постанова «Про заходи щодо забезпечення дітей повноцінними продуктами харчування і виробами дитячого асортименту, стимулювання вітчизняного виробництва та реалізації зазначених товарів»2 затверджує План комплексних заходів а перелічених питань, в якому вказуються відповідальні за виконання затверджених положень. Цей акт також можна віднести до програмних документів, адже ним передбачаються завдання щодо законодавчого забезпечення вказаних заходів. До програмних нормативно-правових актів належить і постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження заходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року»3.

1  Урядовий кур'єр. — 1998. — № 203-204.

2 Постанова Кабінету Міністрів України від 6 вересня 2000 р. № 1389 // Офіцій-

ний вісник України. — 2000. — № 36. — Ст. 1542. 'Офіційний вісник України. — 2000. — № 36. — Ст. 1531.                , >

123

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення_____

Джерелами права соціального забезпечення є норматив акти міністерств та інших органів виконавчої влади, зареєстровані Міністерством юстиції України. Як і постанови Кабінету Міністрів України, вони можуть мати самостійний характер або прийматися на виконання положень нормативних актів, які мають вищу юридичну силу і регулювати відносини матеріального та процедурного характеру, спрямовані на реалізацію прав громадян у сфері соціального забезпечення.

Нормативні акти органів центральної виконавчої влади можуть визначати додаткові умови призначення матеріального забезпечення. Так, відповідно до спільного наказу Міністерства праці та соціальної політики України і Головного управління державної служби України «Про врегулювання питання призначення пенсій державним службовцям у зв'язку з інвалідністю та втратою годувальника на випадок смерті державного службовця»1 умовою призначення вказаних пенсій є наявність загального стажу та спеціального стажу не менше 10 років.

Акти центральних органів виконавчої влади можуть видаватися також з метою роз'яснення порядку застосування документів, затверджених Кабінетом Міністрів України.

У структурі джерел права соціального забезпечення можна віднайти також незначну кількість нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування. Ці органи видають та затверджують нормативні акти в межах своїх повноважень з питань соціального захисту, що віднесені до їхнього відання і фінансуються з місцевих бюджетів. Прикладом можуть бути положення щодо надання матеріальної допомоги малозабезпеченим верствам населення та деякі інші акти. Ухвалами органів місцевого самоврядування затверджуються місцеві бюджети, які зазвичай передбачають фінансування витрат на соціальне забезпечення. Зокрема, ухвалою

1 Наказ від 31 липня 2000 р. № 181/40 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 34. — Ст. 1466.

124

3.3. Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення...

Львівської міської ради «Про міський та районні бюджети м. Львова на 2005 рік» встановлено додаткове матеріальне іінбезпечення, що не було передбачене нормативними документами органів законодавчої чи центральної виконавчої плади, яким визначено фінансування видатків на придбання проїзних документів у громадському транспорті для проїзду репресованих та реабілітованих громадян, які не користуються пільгами згідно з прийнятими законами України. Серед видатків передбачено також доплати до пенсії воїнам УПА та ін.

Так загалом виглядає стан нормативно-правового забезпечення відносин соціального захисту у нашій державі. Подальший розвиток законодавства у цій сфері має бути спрямований на створення максимальних умов для забезпечення гарантій права на соціальний захист громадян України та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення джерел (форм) права соціального забезпечення.

2. Які Ви знаєте види джерел права соціального забезпечення?

3. Чи є акти соціального партнерства джерелами права соціального

забезпечення?

4.  Назвіть основні ознаки нормативно-правових актів як джерел

права соціального забезпечення, б. Спробуйте класифікувати нормативно-правові акти, що є джерелами права соціального забезпечення.

6.  Чи є джерелом вітчизняного права соціального забезпечення

Європейська соціальна хартія?

7.  Охарактеризуйте роль та значення двосторонніх міжнародних

договорів, що належать до джерел права соціального забезпечення.

8.  Чи є акти локального характеру джерелами права соціального

забезпечення?

125

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

Література

1.  Бурах В. До питання про джерела права соціального забез-

печення // Вісник Львівського національного університету. Серія юридична. — № 38. — С. 362-369.

2. Право социальногообеспечения: Учебник. — 2-е изд., перераб

танное и дополненное / Под ред. К. Н. Гусова. — М.: ООО «Т Велби», 2002. — 328 с.

3. Сирота І. М. Право соціального забезпечення в Україні: Підруч-

ник. — X.: Одісей, 2001. — С. 38-53.

4.  Статків Б. І. Міжнародно-правові акти як джерела права

соціального забезпечення / Держава і право: 36. наук, праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 23. — К.: Ін-т держави і праваім. В. М. КорецькогоНАНУкраїни, 2004. —С. 337-344.

л*

126

<Ч ;'

Розділ 4

Правовідносини соціального забезпечення

4.1. Поняття та види правовідносин соціального забезпечення

Будь-які суспільні відносини, що зазнають впливу правових норм, набувають значення правових відносин і стають при цьому головним засобом виконання та втілення в життя вимог юридичних приписів. Вже відзначалося, що суспільні відносини у сфері соціального забезпечення постають у результаті дії відповідних норм права, а отже, законодавство про соціальне забезпечення є необхідною передумовою виникнення їх правової форми. Поза правом вони існувати не можуть, оскільки за своїм соціально-цільовим призначенням спрямовані на створення реальних можливостей для здійснення одного з найважливіших прав людини — права на соціальний захист.

Зазвичай наявності лише норм права недостатньо для динаміки правовідносин соціального забезпечення. Вони виникають, змінюються чи припиняються після того, як учасники майбутніх правових відносин вчинять певні дії (зареєструються у державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу, звернуться із заявою про призначення відповідної пенсійної виплати тощо).

127

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення___________________

Учасники правовідносин соціального забезпечення, як будь-яких інших правовідносин, наділяються суб'єктивн ми правами та юридичними обов'язками. Держава при ц му виступає гарантом реалізації цих прав та їх здійсненн Уповноважені державою органи (соціального захисту, су та ін.) здійснюють охорону і захист прав, застосовуючи за нодавство про соціальне забезпечення та норми інших га зей права (кримінального, адміністративного, фінансовою, цивільного).

Правовідносини, як відомо, завжди передбачають двосторонній зв'язок конкретно визначених суб'єктів — носіїв взаємокореспондуючих один одному юридичних прав та обов'язків. Правовідносини соціального забезпечення за кількісним складом суб'єктів є простими, оскільки права і обов'язки учасників розподілені між двома сторонами у взаємопротилежних напрямах (особа, яка зазнала впливу соціального ризику, має права, а уповноважений державою орган чи установа — обов'язки). За характером дії зобов'язаного суб'єкта ці правовідносини вважаються односторонньо активними, оскільки для реалізації суб'єктивного права зобов'язана особа має вчинити відповідні передбачені законом дії (призначити пенсію, сплатити страховий внесок тощо). Тобто вона повинна виконати конкретно-необхідний обов'язок, обсяг і порядок виконання якого завжди передбачені законом або договором.

Загалом правовідносини соціального забезпечення мають цілий ряд спільних рис і ознак, що відображають їх природу, характер, склад та зміст і завдяки яким вони виступають самостійним різновидом правових відносин. Разом з тимЕ правовідносини, що є результатом впливу норм права соціального забезпечення, досить різноманітні за своїми суб'єктами, об'єктами та підставами виникнення, у зв'язку з чим їх прийнято поділяти на окремі, відносно самостійні види. Вони утворюють певну структуру взаємопов'язаних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами різного функціонального призначення: соціально-забезпе-

128

4.1. Поняття та види правовідносин соціального забезпечення

чувальними (матеріальними), соціально-страховими та п роцедурними.

Тож характеризуючи правовідносини у сфері соціального ;шбезпечення та визначаючи їх як самостійний вид правових иідносин, необхідно брати до уваги увесь комплекс суспільних відносин, які становлять предмет права соціального забезпечення. Тобто правовідносинами соціального забезпечення слід вважати не тільки соціально-забезпечувальні відносини, а й соціально-страхові відносини та відносини, пов'язані зі встановленням юридичних фактів, що є підставою для реалізації особою права на соціальне забезпечення (процедурні відносини).

Отже, правовідносини соціального забезпечення можна визначити як врегульовані нормами однойменної галузі права суспільні відносини, що існують у сфері соціального забезпечення осіб, які зазнали соціального ризику (соціально-забезпечувальні відносини), а також пов'язані з ними процедурні та соціально-страхові відносини.

Основою всієї системи правовідносин соціального забезпечення вважаються соціально-забезпечувальні правовідносини. Це правовідносини щодо матеріального забезпечення громадян, які зазнали впливу соціального ризику. Вони є визначальними для галузевих правовідносин. Саме завдяки їм відбувається реалізація права особи на отримання будь-якого з видів соціального забезпечення. Це типові правовідносини матеріального характеру, всі інші правовідносини цієї системи відіграють допоміжну роль.

Соціально-страхові правові відносини покликані забезпечити належний рівень фінансування та обліку соціальних коштів, необхідних для матеріального забезпечення громадян. Саме завдяки соціально-страховим правовідносинам формується фінансова база коштів, які спрямовуються на оплату соціального забезпечення конкретного виду. Так, страхові внески у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття використовуються для соціального забезпечення безробітних та членів

5 6-545                                                                                                                            129

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

їхніх сімей, а кошти, що акумулюються у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві, спрямовуються на забезпечення громадян при настанні такого випадку.

Основне функціональне призначення процедурних правовідносин полягає в організації практичної реалізації права громадян на матеріальне забезпечення. Для цього законом передбачено певний порядок та процедуру такої реалізації. Держава з прийняттям матеріальних норм одночасно визначає і форми їх реалізації, встановивши відповідні правила процедури. Скажімо, щоб отримати допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, особа попередньо має оформити у встановленому порядку листок непрацездатності. Тобто соціально-забезпечувальним правовідносинам з тимчасової втрати працездатності передують процедурні правовідносини щодо підтвердження факту непрацездатності між особою та медико-соціальною експертною комісією.

Соціально-страхові та процедурні правові відносини мають допоміжний характер стосовно матеріальних соціально-забезпечувальних правовідносин. При цьому вони або передують основним матеріальним правовідносинам (щодо встановлення юридичних фактів, сплати страхових внесків, реєстрації учасників відповідного соціального фонду тощо), або ж існують одночасно з ними, супроводжуючи їх впродовж усього строку існування таких правовідносин (щодо зміни групи інвалідності чи у зв'язку зі зміною виду соціального забезпечення).

Отже, як і в трудовому праві, де, крім трудових правовідносин, існують допоміжні правові відносини — працевлаштування, соціального партнерства, вирішення трудових спорів тощо, у праві соціального забезпечення основний вид однойменних правовідносин не може функціонувати без правовідносин допоміжного характеру — соціально-страхових та процедурних. Самі вони без основних, соціально-забезпечувальних, правовідносин самостійно теж не існують. І така взаємозалежність основних та допоміжних правових відно-

130

4.2. Загальна характеристика соціально-забезпечувальних правовідносин

син для права соціального забезпечення є універсальною, адже неможливо досягти повноти правового регулювання соціального забезпечення без допомоги системи соціального страхування та діяльності спеціально уповноважених державних органів щодо реалізації громадянами своїх соціальних прав.

4.2. Загальна характеристика

соціально-забезпечувальних правовідносин

Соціально-забезпечувальні правовідносини є визначальними у системі правових відносин соціального забезпечення. Вони становлять комплекс суспільних відносин, що врегульовані нормами права, та стосуються матеріального забезпечення громадян чи надання їм соціальних послуг і пільг у разі настання соціальних ризиків за рахунок коштів соціальних фондів та бюджетів різних рівнів.

За своїми сутнісними характеристиками соціально-забез-печувальні правовідносини належать до розподільчих відносин, оскільки в юридичній формі виражають і закріплюють економічні відносини перерозподілу витрат відповідних грошових коштів (Державного й місцевих бюджетів та спеціально створених фондів).

Характерною рисою соціально-забезпечувальних правовідносин є їх так звана персоніфікація (індивідуалізація). Вона виражається у тому, що обсяг права на соціальне забезпечення конкретної особи (наприклад, розмір пенсії) зумовлюється саме її періодом трудової діяльності та сплатою страхових внесків, розміром середнього заробітку, відсотком втрати працездатності, сімейним станом, кількістю утриманців тощо.

Чимало вчених, які досліджували соціально-забезпечувальні правовідносини (Р. І. Іванова, В. А. Тарасова, Є. Є. Ма-чульська), виділяють таку їх ознаку, як соціальну алімен-тарність1. Вони вважають, що соціальний характер право-

1 Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения. — М.: Международьій центр финансово-зкономического развития, 1997. —С. 21.

131

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення___________________

відносин проявляється у тому, що кошти на їх реалізацію у з значені фонди акумулюються шляхом здійснення відповідни грошових внесків усіма фізичними та юридичними особами) тобто фактично усім суспільством. Аліментарність полягає у тому, що матеріальне забезпечення громадян здійснюється пе+; реважно на безеквівалентній основі, без попереднього та по* дальшого відшкодування сплачених коштів або наданих піль^ чи послуг. Це, на думку вчених, істотно відрізняє соціально-: забезпечувальні правовідносини від подібних правовідносин, характерних для інших галузей права. Більшість цивільних,' правовідносин (наприклад, купівлі-продажу, обміну, поставки, тощо) реалізуються шляхом безпосереднього відшкодування' вартості набутого майна чи отриманої послуги, а трудові правовідносини будуються за принципом виконання тієї чи іншої роботи за певну грошову винагороду тощо.                                   ,

Однак сучасний стан соціально-забезпечувальних правовідносин засвідчує, що не всі вони є аліментарними. Матеріальне забезпечення громадян за принципом соціальної аліментарності здійснюється лише у системі державно-', го соціального забезпечення за рахунок коштів бюджетів в обсязі, що не перевищує гарантованих державою соціальних стандартів. Це, наприклад, забезпечення допомогами дітей-інвалідів чи сімей з дітьми, які не застраховані у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, або ж пільгове забезпечення ветеранів війни чи осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, та деякі інші.

За тривалістю в часі соціально-забезпечувальні правовідносини можуть бути постійними (регулярними) або ж відбуватися як одноактна дія. Так, виплата пенсій усіх видів здійснюється щомісячно і впродовж певного терміну, на який вона призначена: наприклад, пенсії за віком та вислугу років призначаються довічно, по інвалідності — на весь час ; інвалідності особи або довічно, пенсії в разі втрати годувальника — до досягнення повноліття дітьми померлого годувальника тощо. Разом з тим, такий вид соціального забезпе-

132

' -■ Загальна характеристика соціально-забезпечувальних правовідносин

■іення, як допомоги, є переважно одноразовим (допомога по иагітності та пологах, одноразова допомога при народженні дитини, допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю тощо). Надання соціальних послуг також може відбуватись мбо одноразово, або регулярно (протягом тривалого часу). Так, наприклад, побутове обслуговування одиноких осіб почилого віку органами соціального забезпечення здійснюється регулярно (2-3 рази на тиждень) протягом тривалого часу, а забезпечення інвалідів засобами пересування має одноразовий характер.

В основі соціально-забезпечувальних правовідносин лежить суб'єктивне право особи на соціальне забезпечення певного виду та відповідний йому обов'язок державних органів (юридичних осіб) призначити чи надати його.

Спектр правомочностей учасників соціально-забезпечу-вальних правовідносин, що мають суб'єктивне право, є доволі різноманітним. Вони вправі вимагати відповідних дій органів чи установ, які здійснюють соціальне забезпечення, для реалізації свого соціального права. Крім того, їм надається можливість самостійно вчиняти певні дії та право звернутися за захистом до держави в разі порушення цього права. Так, суб'єкт права на пенсію вправі вимагати: призначення пенсії визначеного виду і розміру в разі настання пенсійних ризиків, проведення перерахунку розміру пенсії (при зміні страхового стажу), переведення з одного виду пенсії на інший, а також проведення інших передбачених пенсійним законодавством дій.

Правомочностям суб'єкта права на соціальне забезпечення відповідає юридичний обов'язок відповідного органу соціального захисту призначити та здійснити надання соціального забезпечення. Юридичний обов'язок разом із суб'єктивним правом, як уже наголошувалося, становлять основу змісту правовідносин цього виду, а отже, й зумовлюють їх активний характер.

Фізичні особи, які виступають суб'єктами права на соціальне забезпечення, наділені також певними юридичними обов'яз-

133

Рочділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

ками. Так, законодавством передбачено, що пенсіонер зобов'язаний своєчасно повідомляти про обставини, які можуть спричинити зміну розміру пенсії або припинити її виплату (зміни в складі сім'ї пенсіонера, переосвідченпя у МСЕК тощо). Зо невиконання цих юридичних обов'язків до пенсіонерів застосовуються передбачені пенсійним законодавством санкції. Наприклад, при одержанні з їх вини зайвих сум пенсії на них покладається обов'язок відшкодувати завдану шкоду.

Характерною особливістю соціально-забез печу вальних правовідносин с те, що на відміну від багатьох інших правових відносин вони в ідеалі як відносини суспільні не можуть існувати позо сферою правового регулювання. Та обставина, що при характеристиці предмета права соціального забезпечення ми виходили із класичного їх розуміння як суспільних відносин, що існують у сфері соціального захисту і потребують свого законодавчого впорядкування, стаючи тим самим предметом права, зовсім не означає, що об'єктивно такі відносини можливі без правового регулювання. Якщо інші суспільні відносини (майнові, трудові, сімейні, земельні тощо) можна уявити і без їх правової форми, то відносини соціального захисту завжди с правовими відносинами. Адже не можуть існувати відносини з нарахування й виплати, наприклад, пенсій, якщо попередньо не буде проголошено право на пенсію. Так само не можна отримати субсидію на покриття комунальних послуг, якщо держава не гарантуватиме такої можливості. Отже, соціально-забезпечувальні відносини у їх ідеальному вигляді завжди мають правову форму. Т у традиційному значенні суспільних відносин як таких, відносин соціального захисту не буває1.

■Сучасний стан розпитку суспільних відносин у державах з високим рівнем правового .забезпечення фактично впключяс існування не правових форм цих відносин. Навіть якщо врахувати, що частина відносин все ж врегульовується іншими видами соціальних норм (моральними, звичаєвими, релігійними, корпоративнії ми тонні), відсоток відносин, що забезпечуються правовими нормами, о абсолютно найвищим. Тому коли ми відзначаємо, що існують, наприклад, відносини купітїлі-ііродажу, трудові, сімейні чи інші, то ми тим самим уявляємо, що йдеться відразу про правові види цих відносин. Всі вони вже врегульовані правовими нормами і поза правом практично не існують.

134

\-.і гильни харіїніперистпка социігіьно-.шбслісчіівагіьних праекшиЬіосин

Зазначена обставина досить суттєво вплинула по характер

ндичних фактів, які породжують виникнення, зміну та

н чинення соціально-забезпеч у вальних правовідносин.

іьіпе того, при цьому визначальними тут все ж є юридичні

■ к'ти, які виступають підставами виникнення цих відно-

Гллузева наука такі факти, що лежать в основі соціального снувальних правовідносин, називні-: юридичними                  і .адами, виділяючи при цьому три необхідні елементи               і лдичіюго фактичного складу (окремі юридичні факти). Це               |< родусім об'єктивні обставини (факти), а також волсвияв-,іпя особи на отримання конкретного виду соціального за-                | | шочення І рішення компетентного органу про прпзпачен-                ' > відповідного виду соціального забезпечення. Кожен із цих                І і -плинних фактів, що у сукупності формують юридичний                \, іад, г, необхідним для виникнення еоціально-зобезпечу-                §. !ьних правовідносин. Відсутність хоча б одного з еле-                || лтів цього ланцюжка виключає можливість становлення                | жових відносин.                                                                                                                і. !■ Об'єктивні факти — це такі передбачені юридичними ігор-                іц ^і 11 конкретні соціальні обставини, які є необхідними для                ::-пикнення у особи права на певний вид соціального забез-                ]'. іоння. Воші бувають абсолютно та відносно об'єктивними                 ■[ ктами.                                                                                                                   ,; і Абсолютно об'єктивними фактами, тобто такими, що не                П іежать від волі самого суб'єкта правовідносин, вважають-                 ,! соціальні ризики та стать особи. Вони визначають вид пра-                 і 'йдноеин та умови їх динаміки.                                                                      ;■ Відносно об'єктивними фактами с обставини, наявність                 !; відсутність яких ставиться у залежність від волі суб'єктів мвовідносин. Такими є страховий стаж особи, її заробіток деякі інші.

Другий елемент юридичного складу повністю стосується                 !:

і'ри свідомого волевиявлення суб'єкта права на соціальне                  '' "іезпечення, а тому такі факти прийнято називати діями. об правовідносини соціального забезпечення постали в ре-

135

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

альності, необхідним є волевиявлення (ініціатива) громадянина або іншої, визначеної законодавством, особи, яка діє в інтересах отримувача. Волевиявлення зазвичай має письмову форму і проявляється у вигляді заяви до відповідного компетентного органу, який ухвалює рішення про надання особі належного виду соціального забезпечення.

Найбільш характерним прикладом елементів волевиявлення, що властиві правовідносинам соціального забезпечення, можуть бути підстави виникнення пенсійних правовідносин усіх видів. Вони постають за наявності визначеної у законодавстві певної сукупності юридичних фактів, яка є індивідуальною для кожного з видів таких правовідносин. Так, для виникнення пенсійних правовідносин за віком юридичний склад повинен містити такі елементи: досягнення особою пенсійного віку; наявність страхового стажу зазначеної тривалості; волевиявлення громадянина та рішення компетентного органу про призначення пенсії. Для виникнення пенсійних правовідносин у зв'язку із забезпеченням інвалідів юридичними фактами є: наявність однієї з трьох груп інвалідності у поєднанні з її причиною (загальне чи професійне захворювання); наявність страхового стажу певної тривалості (для пенсійного забезпечення по інвалідності внаслідок загального захворювання); волевиявлення інваліда та акт відповідного компетентного органу про призначення пенсії у зв'язку з інвалідністю.

Необхідним елементом юридичного фактичного складу є і рішення державного органу. Саме воно і зумовлює динаміку соціально-забезпечувальних правовідносин.

Рішення про призначення пенсії констатує наявність усіх необхідних умов для виникнення, зміни чи припинення пенсійних правовідносин. У фактичному складі — це завершальний елемент, який у сукупності з іншими призводить до певних юридичних наслідків — призначення соціальної виплати, зміни її розміру, припинення виплати тощо.

У сфері недержавного пенсійного забезпечення зовнішнім проявом волевиявлення сторін (скажімо, пенсійного фонду

136

4.2. Загальна характеристика соціально-забезпечувальних правовідносин

та вкладника) може стати пенсійний контракт. Змістом цього договору вважатимуться пенсійні ризики, настання яких зумовлює виникнення у особи-учасника права на пенсію, істотні умови застосовуваної пенсійної програми та умови реалізації пенсійного права особи. Укладення пенсійного контракту є первинним елементом юридичного фактичного складу у сфері недержавного пенсійного забезпечення.

Варто зазначити, що традиційна класифікація юридичних фактів за правовими наслідками на правовстановлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі у сфері соціального забезпечення є до певної міри умовною. Тут за певних обставин один і той самий юридичний факт може мати різні правові наслідки. Так, смерть пенсіонера припиняє правовідносини з матеріального забезпечення пенсією за віком і може стати підставою для призначення виплати у зв'язку із втратою годувальника.

Соціально-забезпечувальні правовідносини, утворюючи єдину цілісну структуру, є, тим не менше, досить неоднорідними, що дає підстави класифікувати їх за різними критеріями.

Найпоширенішою можна визнати класифікацію за видами соціального забезпечення, де, як відомо, виділяють пенсійне забезпечення, допомоги, соціальні пільги та соціальне обслуговування. Зазначені види зумовлюють відповідний поділ соціально-забезпечувальних правовідносин на пенсійні, допомогові та правовідносини щодо надання соціальних пільг і обслуговування. Натомість чимало з цих видів можна класифікувати на окремі підвиди залежно від виду соціального забезпечення, на який претендує особа. Так, правовідносини у сфері державного пенсійного забезпечення поділяють на правовідносини пенсійного забезпечення за віком, у зв'язку з інвалідністю внаслідок загального захворювання, внаслідок професійного захворювання та внаслідок втрати годувальника (у солідарній пенсійній системі), щодо забезпечення довічною пенсією чи одноразовою виплатою (у накопичувальній системі).

137

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

Для класифікації допомогових правовідносин, як і для класифікації самих видів допомог, використовуються дещо інші критерії. Так, за характером суб'єктного складу всі ці правовідносини поділяються на правовідносини з надання соціальних допомог сім'ям з дітьми, тимчасово непрацездатним громадянам, безробітним, малозабезпеченим особам, особам, що постраждали внаслідок аварій, катастроф, стихійного лиха; а за джерелами фінансування — на правовідносини по допомозі в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування та у бюджетній сфері.

Чимало з цих видів потребує ще більш детального поділу. Так, класифікуючи допомоги сім'ям з дітьми за соціальним ризиком, можна виділити: допомоги у зв'язку з вагітністю та пологами, одноразові допомоги при народженні дитини, допомоги для догляду за дитиною, допомоги на дітей одиноким матерям тощо.

4.3. Об'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

Об'єктами соціально-забезпечувальних правовідносин вважаються конкретні матеріальні блага, з приводу яких во- . ни виникають. Такими, зазвичай, є визначені законодавст- -вом види соціального забезпечення. Як уже зазначалося, до них належать: пенсії, соціальні допомоги, соціальні пільги •■• та соціальне обслуговування. Кожен з цих видів соціального забезпечення, що виступає об'єктом правових відносин, має властиві йому особливості, завдяки яким їх можна відрізняти від інших аналогічних виплат чи послуг.

Варто наголосити, що незважаючи на доволі активне впровадження до сфери суспільних відносин термінів і по- ; нять, що визначають соціальний захист населення, існування розвиненої нормативної бази, законодавець так і не спромігся закріпити легальне визначення поняття жодного з об'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин. Навіть ті положення законів, які на сьогодні легалізують поняття '

ОКремИХ ВИДІВ ПеНСІЙ, ДОПОМОГ ЧИ ПІЛЬГ, Є НІЧИМ ІНШИМ, ЯК:

138

4.3. Об'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

спробою дати пояснення, в якому значенні вживаються ці терміни у відповідних законах1. Тому чимало науковців вважало за потрібне долучитися до проблеми з'ясування поняття, ознак та видів соціального забезпечення. І найбільш дослідженою тут, як видається, є пенсія.

Поняття «пенсія» має латинське походження і у буквальному перекладі означає «платіж (виплата)». Беручи за основу таке її розуміння, вчені-правники визначають пенсію як щомісячну (регулярну), періодичну виплату, що надається громадянам у грошовій формі2.

При визначенні пенсії акцентується увага на її грошовій формі. І це закономірно, адже саме грошова форма пенсійного забезпечення пройшла випробування часом й дістала визнання світового співтовариства. Вона вважається найбільш прийнятною та оптимальною завдяки тому, що не обмежує можливостей пенсіонера у задоволенні своїх потреб.

Характерними ознаками пенсії називають регулярність та систематичність пенсійних грошових виплат. Вона виплачується не у вигляді одноразової виплати, не епізодично, а щомісячно (систематично протягом тривалого проміжку часу) з тим, щоб бути постійним джерелом засобів до існування. Як виняток, у недержавній пенсійній системі існує одноразова виплата пенсії у випадках, що прямо зазначені у законодавстві.

Ще однією ознакою пенсії вважається її компенсаційний характер. Найбільш повно це знаходить своє відображення через механізм призначення пенсії. Розмір пенсії визначається у прямій залежності від обсягу винагороди, яку особа отримує за трудову діяльність. Зазвичай пенсія є нижчою від заробітної плати і встановлюється вона у відсотках до неї.

1 Закони України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування*, «Про

недержавне пенсійне забезпечення».

2 Цікаво, що у польській мові слово «пенсія» використовується для позначення за-

робітної плати, яка виплачується працівникові у трудових правовідносинах. А пенсія у тому значенні, яке надається їй в українській мові, польською звучить як «емеритура», або «рента».

139

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

При визначенні поняття «пенсія» у навчальній літературі звертається увага на підстави її призначення та виплати. При цьому наголошується, що виплата її провадиться державою у зв'язку з настанням певної обставини у житті людини — досягнення відповідного віку, інвалідності, смерті годувальника1. Та, як видається, така ознака не є характерною для визначення «пенсії». Адже переліку визначенні всіх підстав пенсійного забезпечення призведе до ускладнення самого поняття пенсії та позбавить його лаконічності. Більше того, воно зовсім не ідентифікуватиме пенсію в системі інших видів соціального забезпечення, оскільки право на будь-який вид соціального забезпечення, в тому числі на допомоги, соціальні пільги, виникає за умови настання соціальних ризиків (пенсійного віку, інвалідності, втрати годувальника тощо).

Отже, пенсією вважатиметься грошове зобов'язання держави чи уповноваженого нею суб'єкта, що виплачується особі для її утримання з підстав та на умовах, передбачених законом у розмірі, що залежить від страхового стажу особи та її доходу.

Вітчизняне законодавство передбачає виплату двох видів пенсій: страхових та спеціальних.

Страхова пенсія — це щомісячні грошові виплати, які здійснюються застрахованим громадянам при досягненні ними пенсійного віку, встановленні інвалідності чи у зв'язку з втратою годувальника за рахунок коштів соціальних страхових фондів у порядку і розмірах, визначених законами України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення».

Страхова пенсія передбачає три види пенсійних виплат, які призначаються та виплачуються особі окремо у солідарній, накопичувальній обов'язковій та недержавній пенсійних системах. У кожній з них особа має право лише на

1 Захаров М. Л., Тучкава 3. Г. Азбука соціального обеспечения. — М., 1987. — С. 105.

140

4.3. Об'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

один, визначений законом чи пенсійним контрактом, вид пенсії.

У солідарній пенсійній системі особа має право на пенсію за віком, по інвалідності та у зв'язку з втратою годувальника. Накопичувальна обов'язкова система передбачає виплату довічної пенсії або одноразової пенсійної виплати, а система недержавного пенсійного забезпечення — довічної пенсії, пенсії на визначений період або ж одноразової пенсійної виплати.

Другим видом пенсійних виплат є спеціальні пенсії. Умови та порядок призначення таких пенсій встановлюються спеціальним законодавством, яким визначається особливий правовий статус осіб, що виконують державні чи інші суспільно значимі функції, мають особливі заслуги перед державою, а також тих, що постраждали внаслідок техногенних та екологічних катастроф. Єдиного закону про спеціальні пенсії в Україні немає. Тому при визначенні пенсійного забезпечення таких осіб використовується декілька відповідних законодавчих актів.

За суб'єктами, що мають право на спеціальні пенсії, їх поділяють на пенсії для:

— військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу внутрішніх справ;

—  осіб, які виконують обов'язки державної служби (державні службовці та прирівняні до них особи, посадові особи місцевого самоврядування, народні депутати, судді та службові особи органів прокуратури);

— наукових (науково-педагогічних) працівників; осіб, які мають особливі заслуги перед Україною;

—  осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Варто зазначити, що за цільовим спрямуванням спеціальні пенсії виплачуються як додаток до страхової пенсії, яку особа може мати у солідарній пенсійній системі. А тому існують спеціальні пенсії за віком, по інвалідності та у зв'язку з втратою годувальника.

141

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

Пенсія за віком у системі спеціальних пенсій має назву пенсія за вислугу років. Основною особливістю, що є властивою для пенсії за вислугу років, є те, що вона призначається за умови припинення особою виконання трудової діяльності, яка зумовила право на такий вид пенсії. Ця обставина береться до уваги при визначенні пенсії за вислугу років. Вважається, зокрема, що це щомісячні грошові виплати із Державного бюджету чи Пенсійного фонду, що призначаються пожиттєво, з метою компенсації заробітку, втраченого у зв'язку з припиненням роботи чи служби, особам, які мають встановлену законом тривалість вислуги років1.

Коло суб'єктів, які мають право на спеціальну пенсію за віком, визначається відповідно до окремих законів України: «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про державну службу», «Про державну підтримку засобів масової інформації та спеціальний захист журналістів», «Про дипломатичну службу», «Про судову експертизу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата», «Про статус суддів», «Про прокуратуру», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а також Митним кодексом України.

Крім пенсій, окремим видом матеріального соціального забезпечення, що є об'єктом соціально-забезпечувальних правовідносин, вважаються соціальні допомоги.

В юридичній літературі існує чимало визначень цього виду соціального забезпечення. Усі вони, як правило, відображають найбільш характерні ознаки та особливості, властиві соціальним допомогам за правом соціального забезпечення.

1ИосифидиД. Г. Вказ. праця. — С. 289.

142

4.3. Об'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

Передусім наголошується, що допомоги у переважній більшості надаються лише у грошовій формі. Відзначається також, що вони, як правило, мають тимчасовий характер. їх виплачують або одноразово, або періодично впродовж нетривалого строку. Так, допомога по вагітності та пологах за загальним правилом призначається на весь період однойменної соціальної відпустки, що надається для догляду за дитиною до досягнення нею 3 років.

При визначенні соціальних допомог вважається за потрібне відобразити їх цільове призначення. Воно залежить від виду допомоги, яка надається особі. Так, допомоги мають на меті компенсацію втраченої заробітної плати особи (наприклад, допомога в разі тимчасової непрацездатності) або ж спрямовані на підтримку особи незалежно від факту її трудової діяльності (наприклад, одноразова допомога при народженні дитини є нічим іншим, як додатковою соціальною підтримкою сім'ї у випадку народження дитини).

Ще однією ознакою соціальних допомог є те, що умови та порядок їх призначення передбачені законами України. Органи місцевого самоврядування можуть ухвалювати рішення про надання додаткових видів допомог за кошти місцевих бюджетів, що, однак, не позбавляє особу права на всі, передбачені законодавством види соціальних допомог.

Остання ознака, яка характеризує соціальні допомоги як вид соціального забезпечення, — це їх розміри. За чинним законодавством допомога може виплачуватися у відсотках співвідносно до заробітної плати особи та еквівалентно її страховому стажу (це правило переважно стосується соціальних допомог, які виплачуються в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування) або ж у встановленій законом твердій сумі (фіксований розмір мають допомоги, які виплачуються за рахунок коштів місцевих бюджетів).

Враховуючи усі зазначені обставини, соціальну допомогу можна визначити як короткострокову грошову виплату, що надається з метою компенсації втраченого особою заробітку

143

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

чи для її додаткової підтримки в разі настання соціального ризику за рахунок коштів соціальних страхових фондів чи бюджетів різних рівнів.

Видовий поділ допомог та критерії їх розмежування визначаються здебільшого законодавцем у відповідних нормативно-правових актах. Тому в науковій літературі соціальні допомоги прийнято класифікувати за підставами їх настання (соціальними ризиками) та за суб'єктами, що мають право на такі допомоги. Видами тут є: допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, по безробіттю, від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги на поховання, допомоги малозабезпеченим сім'ям, дітям-інвалідам чи інвалідам з дитинства. Кожен із названих видів можна поділити на підвиди залежно від соціальних ризиків, що лежать в основі виникнення права на такі допомоги.

Важливе значення має поділ усіх допомог залежно від джерела їх виплати. Саме така класифікація визначає особливості правової природи кожного з видів допомог. За цим критерієм розрізняють страхові та державні (нестрахові) соціальні допомоги.

Страховими допомогами вважаються одноразові або періодичні грошові виплати короткострокового характеру, які здійснюються за рахунок коштів соціальних страхових фондів при настанні страхового випадку. На відміну від страхових, державні допомоги виплачуються незастрахованим особам за кошти державного або місцевого бюджетів. Лише страховими бувають допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, нещасним випадком на виробництві. Натомість допомоги малозабезпеченим сім'ям, особам, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, дітям-інвалідам чи інвалідам з дитинства є виключно нестраховими. Змішаний характер, залежно від того, застрахована особа в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування чи ні, мають допомоги у зв'язку з безробіттям, допомоги сім'ям

144

4.3. Об'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

з дітьми. Щоправда, від того, чи застрахована особа у системі соціального страхування, залежить розмір такої допомоги.

Ще одним видом соціального забезпечення громадян є соціальні пільги. Вони передбачають право особи на безкоштовне користування певними видами послуг (безоплатний проїзд у міському транспорті) чи їх привілейоване одержання (переважне право вступу до вищих навчальних закладів). Соціальні пільги — це певна підтримка, що є додатковим соціальним забезпеченням особи. Вони надаються їй незалежно від будь-яких інших видів соціального забезпечення.

Найперше, що варто зазначити при характеристиці соціальних пільг, є те, що їх призначення та надання пов'язане зазвичай із соціальними ризиками так званого публічного характеру. Йдеться про випадки, коли особа постраждала від певних подій в державі чи, навпаки, її діяльність стала особливо значимою для держави та була визнана особливими заслугами.

Соціальні пільги надаються:

— ветеранам війни;

— ветеранам праці;

— особам, які мають особливі заслуги перед державою;

— багатодітним сім'ям;

—  особам, які належать до постраждалих від Чорнобильської катастрофи;

— дітям-сиротам;

—  реабілітованим особам, пенсіонерам, інвалідам, дітям-інвалідам.

Отже, соціальними пільгами вважаються передбачені законодавством можливості повного чи часткового звільнення особи від виконання обов'язку або надання додаткових прав при настанні соціального ризику за наявності у особи значних заслуг перед державою. За характером усі соціальні пільги можна поділити на:

— житлово-комунальні;

— медико-реабілітаційні;

— транспортні;                                                                   

— соціально-побутові; -

145

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

— пенсійні;                                                             ; а

— соціально-трудові.

Ще одним видом соціального забезпечення, що виступає об'єктом соціально-забезпечувальних правовідносин, є соціальне обслуговування особи. Соціальне обслуговування визначається як діяльність державних органів чи уповноважених державою установ щодо надання громадянам соціально-побутових, соціально-медичних, психолого-педагогічних, соціально-правових послуг та матеріальної допомоги з метою їх соціальної адаптації та реабілітації.

Чинним законодавством передбачено, що соціальне обслуговування може надаватись як соціальні послуги або як матеріальна підтримка громадян. Залежно від суб'єкта (отримувача соціальних послуг) вони бувають декількох видів. Зокрема, ті з них, що надаються особам, застрахованим у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, або особам, прирівняним до них, можуть бути поділені з огляду на соціальні ризики на: соціальні послуги безробітним, тимчасово непрацездатним та особам похилого віку. Соціальне обслуговування громадян похилого віку та одиноких непрацездатних громадян за формою його здійснення можна поділити на: соціальні послуги вдома та ', стаціонарне соціальне обслуговування. За цим критерієм розрізняють також стаціонарне соціальне обслуговування інвалідів, соціальне обслуговування дітей, соціальну реабілі тацію та адаптацію інвалідів, санаторно-курортне лікуваї ня, забезпечення протезно-ортопедичними виробами, нада; ня засобів пересування.

Матеріальна підтримка як різновид соціального обслуг; вування у переважній більшості є натуральною за формою та полягає у наданні особі, яка потрапила у важкі життєві об-! ставини, необхідних матеріальних благ: речей, одягу, засобів пересування тощо.

4.4. Страховий стаж

за правом соціального забезпечення

Страховий стаж, що є одним з юридичних фактів, які забезпечують реалізацію соціальних прав громадян України,

146

4.4. Страховий, стаж за правом соціального забезпечення

є порівняно новою обставиною, з якою норми права пов'язують виникнення правових відносин. Ще донедавна аналогічну функцію виконував інший юридичний факт — трудовий стаж. Термінологічно обидві ці обставини є подібними, однак вони відмінні за своїми змістовними характеристиками.

Трудовий стаж визначається як тривалість (період) трудової діяльності особи в системі суспільної організації праці і обчислюється на підставі записів до трудової книжки працівника. На відміну від нього, страховий стаж передбачає обчислення тривалості сплати особою або на її користь іншими зобов'язаними суб'єктами страхових внесків до спеціальних страхових фондів.

Запровадження в системі соціального захисту страхового стажу замість трудового є віддзеркаленням нових економічних перетворень та змін у соціальній політиці держави. Відмова від планово-розподільчої системи та перехід до соціально-ринкових відносин, де головна увага акцентується на особистій відповідальності особи за майбутні соціальні ризики, зумовили переорієнтацію в оцінці юридичних фактів. Тепер для одержання особою соціальних виплат у системі загальнообов'язкового соціального страхування необхідним є не лише факт заняття нею суспільно корисною діяльністю, а й факт сплати соціальних страхових внесків. За відсутності останнього особа такої допомоги не отримає. Страховий стаж є своєрідним відображенням часткової участі особи у формуванні загальнообов'язкової державної системи соціального страхування та слугує підставою для обчислення її майбутніх соціальних виплат.

Страховому стажу у системі права соціального забезпечення надається досить важливе значення. В одних випадках з ним пов'язане виникнення самого права на відповідний вид соціального забезпечення, в інших — від його тривалості залежить розмір соціально-забезпечувальної виплати. Зокрема, при загальній тривалості страхового стажу особи до 5 років розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності стано-

147

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

витиме 60 % її заробітку; від 5 до 8 років — 80 %; понад 8 років — 100%.

Найузагальненіше визначення страхового стажу міститься в Основах законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Тут він визначається як період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та сплачуються внески (нею, роботодавцем) на страхування, якщо інше не передбачено законодавством.

Страховий стаж є водночас правостворюючим юридичним фактом (оскільки необхідний для призначення різних видів соціальних виплат) і правозмінюючим {його збільшення призводить до зміни і перегляду суми вже призначених пенсій). Законодавець в одних випадках надає значення тривалості страхового стажу як умові для призначення того чи іншого виду соціального забезпечення (всіх видів пенсій, наприклад), а в інших — його тривалість лише пре-зюмується. Зокрема, для призначення допомоги по вагітності та пологах чи у разі нещасного випадку на виробництві, що спричинив втрату працездатності, законодавством не вимагається кількісного критерію страхового стажу. Достатнім вважається факт, що особа є застрахованою, а отже, передбачається, що вона є потенційним носієм страхового стажу.

Особливості обчислення страхового стажу стосовно певних видів загальнообов'язкового державного соціального страхування визначаються відповідними законами України. Зокрема, в Законі «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими з народженням та похованням» цьому присвячено статті 6 і 7, у Законі «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» це статті 4 і 5, Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» відвів для цього статті 8-11, а Закон

148

4.4. Страховий стаж за правом соціального забезпечення

«Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» — статті 11 і 12.

Як уже зазначалося, наявність страхового стажу визначається фактом сплати страхових внесків (платежів) уповноваженими суб'єктами. Розмір таких внесків встановлено законодавчими актами.

Базовими величинами для обчислення страхових внесків у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування є заробітна плата особи або інший дохід, у тому числі і дохід від підприємницької діяльності. Страхові внески сплачуються особою самостійно, або (та) її роботодавцем. До страхового стажу зараховуються також періоди трудової діяльності (трудового стажу) особи, набуті нею до запровадження у нашій країні загальнообов'язкової системи соціального страхування, тобто до 1998 р.

Страховий стаж є сукупністю відповідних періодів, протягом яких особа самостійно або на її користь інші уповноважені суб'єкти сплачують страхові внески до спеціалізованих страхових фондів. Тобто факт виконання особою якоїсь певної роботи чи зайняття нею підприємницькою або іншою суспільно корисною діяльністю не впливає на характер самого страхового стажу й не дає підстав виділяти (як це прийнято, наприклад, щодо трудового стажу) загальний чи спеціальний страховий стаж. Від того, яку роботу, вид діяльності виконує чи посаду займає застрахована особа і які вона у зв'язку з цим має доходи, залежить лише розмір страхових внесків та розмір соціально-забезпечувальних виплат. Отже, страховий стаж за своїм характером є в усіх випадках однорідним явищем. І він або є, або його немає зовсім, якщо особа не застрахована у встановленому законом порядку.

Тривалість страхового стажу безпосередньо впливає на зміст правомочностей суб'єктів правовідносин. Чим більша тривалість страхового стажу, тим більшими зазвичай є розміри соціальних страхових виплат. Страховий стаж є юридичним фактом, з яким пов'язано призначення усіх видів пенсій у солідарній пенсійній системі, та допомоги по

149

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

тимчасовій непрацездатності, а також допомоги по безробіттю.

Деякі вчені, характеризуючи страховий стаж, виділяють як різновид останнього так званий спеціальний стаж1. При цьому вони наголошують, що інститут спеціального стажу виник як наслідок запровадження в державі особливих програм пенсійного забезпечення відповідних категорій працівників, тобто намагаються зосередити увагу саме на особливостях умов та змісту виконуваної працівником роботи.

Як уже зазначалося, робота в певних умовах праці чи на відповідних посадах, з якою законодавець пов'язує пільгове (або за особливими правилами) забезпечення пенсіями, не може впливати на характер страхового стажу, а тому відсутні об'єктивні умови для виділення його спеціального виду. Очевидно, що йдеться не про страховий, а про трудовий стаж спеціального виду у його традиційному значенні. Тобто для одержання відповідного пенсійного забезпечення застрахована особа повинна мати, крім страхового стажу, ще й спеціальний трудовий стаж.

Спеціальний трудовий стаж, якому надається значення юридичного факту для виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин, поділяється на два види: 1) спеціальний стаж, який дає право на призначення пільгового пенсійного забезпечення в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування »; 2) так звана вислугу років як особливий вид спеціального страхового стажу, що зумовлює виникнення права на пенсію за вислугу років, якщо це передбачено спеціальними законами.

З огляду на правила обчислення, перший вид спеціального трудового стажу можна поділити на декілька підвидів. Це, зокрема:

1 Никонов Д. А., Стремоухов А. В. Право социального обеспечения. — М.: Закон и право, 2004. — С. 68-100.

150

4.4, Страховий стаж за правом соціального забезпечення

а)   стаж на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, визначених Списком № Iі;

б) стаж працівників, які безпосередньо зайняті на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість на яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, визначених Списком № 22;

в) період трудової діяльності, яка здійснювалась в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до них3;

г) період трудової діяльності на територіях радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи4.

Другий вид спеціального трудового стажу, що застосовується у пенсійному забезпеченні, має назву вислуга років.

Вислугою років вважаються відповідні періоди виконання особою особливого виду трудової діяльності, а саме: державної служби, військової служби, служби і роботи в правоохоронних органах, а також іншої суспільно корисної діяльності, які дають право на пенсію незалежно від віку, але за умови звільнення зі служби (роботи), у зв'язку з якою призначається пенсія5.

Важливою рисою вислуги років є те, що вона, як і вік та страховий стаж, належить до основних підстав, що зумовлюють право на пенсію. Таке її значення безпосередньо випливає із законодавчої презумпції про втрату професійної працездатності чи придатності внаслідок тривалого виконання того чи іншого виду діяльності до настання віку, який дає право на пенсію за віком на загальних підставах.

і Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження списків виробництв, робіт, професій, посад і показників, зайнятість в яких дає право на пенсію за віком на пільгових умовах» від 16 січня 2003 р.

2 Там само.

3  Закон "України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок

Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р. № 796-ХІІ.

4   Україна за своїм географічним розміщенням розташована далеко від районів

Крайньої півночі. Переважно цей вид стажу береться до уваги щодо тих осіб, які за радянських часів працювали у відповідних районах. г' Иосифиди Д. Г. Вказ. праця. — С. 232.

151

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

Як вид спеціального трудового стажу вислугу років поділяють залежно від суб'єктів, для яких вона є необхідною при пільговому пенсійному забезпеченні. Найперше, вислуга років використовується для нарахування і виплати пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ. Правове її регулювання у цьому разі здійснюється на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ».

Крім того, Законом України «Про державну службу» вислуга років встановлена також для державних службовців. Порядок обчислення стажу державної служби визначається спеціальною постановою Кабінету Міністрів України від З травня 1994 р. До державної служби, що зараховується як вислуга років прирівнюється також трудова діяльність: 1) працівників Національного банку, які безпосередньо беруть участь у виконанні його функцій та займають посади, передбачені штатним розписом (Закон України «Про Національний банк України»); 2) журналістів державних і комунальних засобів масової інформації (Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»); 3) митників (Митний кодекс України); 4) посадових осіб органів місцевого самоврядування (крім виконання обов'язків на виборних посадах), (Закон України «Про службу в органах місцевого самовряду-; вання»); 5) помічників-консультантів народних депутатів (Положення про помічника-консультанта народного депута-' та України); 6) працівників державних спеціалізованих: установ судових експертиз (Закон України «Про судову експертизу»); 7) дипломатичних працівників (Закон України «Про дипломатичну службу»); 8) народних депутатів (Закон України «Про статус народного депутата»).

Важливо зазначити, що стаж державної служби має подвійне значення. З одного боку, це період, протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійно-

152

4.4. Страховий стаж за правом соціального забезпечення

му страхуванню, тобто йдеться про страховий стаж, що дає право на пенсійне забезпечення за Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». З іншого боку, він розглядається як спеціальна підстава пенсійного забезпечення державного службовця за Законом України «Про державну службу» (ст. 37).

Спеціальними законами передбачено порядок обчислення трудового стажу суддів (Закон України «Про статус суддів») та прокурорсько-слідчих працівників (Закон України «Про прокуратуру»). Тут, зокрема, передбачено, що періоди трудової діяльності цієї категорії працівників зараховуються до спеціального стажу державної служби, що дає право на соціальне забезпечення за Законом України «Про державну службу». Але періоди проходження державної служби не можуть бути зараховані до спеціального стажу суддів чи прокурорсько-слідчих працівників.

Ще одним видом вислуги років є спеціальний трудовий стаж науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів освіти III і IV рівнів акредитації. Цей вид стажу встановлений Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» та постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку посад наукових (науково-педагогічних) працівників підприємств, установ, організацій, вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, перебування на яких дає право на призначення пенсії та виплату грошової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до ст. 24 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» від 4 березня 2001 р.

Щодо цієї категорії працівників законодавець передбачив можливість взаємного зарахування державної служби та науково-педагогічного стажу. Тобто періоди здійснення науково-педагогічної діяльності у разі необхідності зараховуються до державної служби, і навпаки.

Різновидом спеціального страхового (трудового) стажу є строкова військова служба. Період, протягом якого особа пере-

153

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

буває у Збройних Силах, виконуючи свій загальний військовий обов'язок, зараховується до стажу будь-якого виду.

4.5. Процедурні правовідносини

Процедурними правовідносинами, що є складовим елементом правових відносин соціального забезпечення, можна вважати врегульовані галузевими нормами відносини, які виникають в результаті встановлення юридичних фактів, що є необхідними для функціонування соціально-забезпечувальних правовідносин.

Процедурні правовідносини вважаються допоміжними правовими відносинами. їх основним призначенням є сприяння у виникненні і створенні умов для реалізації матеріальних правовідносин. За своїм характером вони належать до так званих правозастосовчих правових відносин. Об'єктом цих правовідносин є юридично значиме рішення компетентного органу про встановлення відповідних юридичних фактів.

Процедурні правовідносини виникають у результаті добровільного волевиявлення особи, яка претендує на той чи інший вид соціального забезпечення. Зазвичай воно виражається у формі заяви самої особи або її законних представників до відповідного уповноваженого органу про встановлення юридично значимого факту для призначення конкретного виду соціального забезпечення. Слід мати на увазі, що для виникнення процедурних правовідносин на момент подачі такої заяви особа повинна мати суб'єктивне право на отримання певного виду соціального забезпечення. Тому законодавець зобов'язує громадянина разом із заявою подавати необхідні документи, що підтверджують це його право. Без них заява сама по собі не матиме юридичного значення для вирішення питання по суті.

Суб'єктами процедурних правовідносин соціального забезпечення виступають: з одного боку — фізична особа, що звертається до компетентного органу за встановленням відповідного юридично значимого факту, а з іншого — упов-

154

4.5. Процедурні правовідносини

новажені державою органи, на які покладається обов'язок встановлювати юридичні факти та приймати рішення про призначення соціального забезпечення.

Основу змісту процедурних правовідносин становлять взаємні права і обов'язки учасників цих правових відносин. На уповноважений орган покладається обов'язок встановити юридичний факт та призначити за наявності всіх необхідних об'єктивних підстав і документів, що їх підтверджують, той чи інший вид забезпечення, на який претендує і має право громадянин. Особа ж має право звернутися із заявою до компетентного органу про встановлення відповідних юридичних фактів та призначення належного їй виду соціального забезпечення. При цьому на неї покладається обов'язок подати необхідні документи і докази, що підтверджують її право на соціальне забезпечення. Додатковими елементами змісту процедурних правовідносин можуть бути інші взаємні права й обов'язки сторін: право вимагати від зобов'язаного суб'єкта сприяти у встановленні доказів, яких не вистачає; право вимагати своєчасного виконання зобов'язань іншою стороною; за наявності права на декілька видів соціального забезпечення, що виключають один одного, обирати на власний розсуд один із них тощо.

Визначальним для змісту цих правовідносин є, безперечно, конституційне право особи, якому відповідає кореспондуючий обов'язок компетентного правозастосовчого органу розглянути заяву із доданими до неї документами та прийняти відповідне рішення — встановити юридичний факт або ж зафіксувати наявність повного юридичного складу з призначенням конкретного виду соціального забезпечення.

Саме результат діяльності компетентних органів, що фіксується у відповідному рішенні і який в подальшому стає юридично значимим фактом, необхідним для виникнення матеріальних соціально-забезпечувальних правовідносин, є об'єктом процедурних правовідносин.

Для з'ясування характерних особливостей процедурних правовідносин їх прийнято поділяти на окремі види. Зокре-

155

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

ма, з огляду на матеріальні правовідносини, які вони обслу говують, розрізняють: процедурні правовідносини у пенсійному забезпеченні; процедурні правовідносини у сфері соціальних допомог тощо.

За цільовим призначенням процедурні правовідносини соціального забезпечення можна класифікувати на правовідносини, які пов'язані із встановленням юридичних фактів, та правовідносини, які спрямовані на констатацію юридичного фактичного складу та призначення конкретного виду соціального забезпечення. До першої групи належать правовідносини, що постають між: особою та відповідними органами медичних лікувальних закладів з приводу встановлення факту тимчасової непрацездатності, або ж причини і ступеня стійкої втрати працездатності із встановленням групи інвалідності; органами РАГСу з приводу встановлення факту смерті, народження; органами праці та соціального захисту з приводу підтвердження факту малозабезпеченості тощо. Другу групу становлять, наприклад, правовідносини, що виникають між громадянином та пенсійними фондами з приводу призначення відповідної пенсійної виплати, або пра- ■ вовідносини, у яких беруть участь органи праці та соціального захисту щодо призначення різних видів допомог.

4.6. Соціально-страхові правовідносини

Чільне місце у структурі правових відносин соціального забезпечення займають соціально-страхові правовідносини. Такими, зокрема, вважаються врегульовані нормами права суспільні відносини щодо збору страхових внесків та акумуляції коштів соціальними страховим фондами. Вони, як і процедурні правовідносини, є допоміжними та існують задля обслуговування основних соціально-забезпечувальних правовідносин. Саме завдяки соціально-страховим правовідносинам реалізується право застрахованих осіб (членів їхніх сімей) на отримання соціальних виплат за кошти соціальних страхових фондів у разі настання страхового випадку.

156

4.6, Соціально-страхові правовідносини

Суб'єктами соціально-страхових правовідносин є застраховані громадяни, а в окремих випадках — члени їхніх сімей та інші особи, а також страхувальники і страховики. Застрахованою вважається фізична особа, на користь якої здійснюється загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Коло тих осіб, які можуть бути застрахованими, визначається законами, які регулюють окремі види загальнообов'язкового соціального страхування.

Суб'єктами правовідносин соціального страхування є також страхувальники. Це ті особи, які зобов'язані (або мають бажання) сплачувати страхові внески відповідно до закону чи договору. Суб'єктами, що зобов'язані перераховувати до фонду внески, є роботодавці. Наймані працівники, які також сплачують їх на свою користь, теж належать до суб'єктів цього виду. Страхувальником, що сплачує страхові внески за власним бажанням, може бути будь-яка фізична особа, яка виявила інтерес до участі у соціальному страхуванні. Це можуть бути так звані самозайняті особи (підприємці без створення юридичної особи, адвокати, приватні нотаріуси тощо).

Страховиками у соціально-страхових правовідносинах виступають цільові страхові фонди: пенсійного страхування, страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; страхування на випадок безробіття і страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

З-поміж усіх цих учасників центральним суб'єктом соціально-страхових правовідносин вважається застрахована особа, адже саме її інтерес слугує об'єктом страхування.

Участь суб'єктів у соціально-страхових правовідносинах є доволі різноплановою за характером та змістом. Зокрема, правові стосунки страхувальників і застрахованих осіб майже відсутні у площині соціального страхування. Тут обов'язки участі страхувальників у соціально-страхових правовідносинах зумовлені наявністю трудових правовідносин із застрахованою особою, тобто якихось додаткових зобов'язань між страховиком і застрахованою особою щодо сплати

157

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

страхових внесків не виникає. Вони встановлені законом і виникають у результаті укладення трудового договору.

Інакшою є ситуація із взаємовідносинами страхувальників та страховиків. Специфіка таких правовідносин проявляється у тому, що об'єктом соціально-страхових правовідносин між страхувальником та страховиком є страхові внески, які і становлять основу соціальних коштів. Натомість інший їх різновид — правовідносини щодо організації соціального страхування (реєстрація платників страхових внесків, персоніфікований облік, видача застрахованим документів, які підтверджують факт страхування, тощо) мають своїм об'єктом результат дій суб'єктів, який відображений у правовому акті, що фіксує здійснення соціального страхування щодо конкретної особи.

Змістовні ознаки соціально-страхових правовідносин виражаються не лише в обов'язку страхувальників сплачувати страхові внески. Суб'єкти цих правовідносин можуть мати й інші права та обов'язки. Так, роботодавець як суб'єкт соціально-страхових правовідносин зобов'язаний в установленому порядку надавати виконавчій дирекції відповідного Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України відомості про: прийняття на роботу працівників; їх заробітну плату, використання робочого часу; сплату страхових внесків, у тому числі застрахованими особами; ліквідацію чи реорганізацію підприємства, установи, організації, зміну юридичної адреси тощо. Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві, крім збору та акумуляції коштів, здійснює заходи, спрямовані на запобігання нещасним випадкам, усунення загрози здоров'ю працівників та ін.

Особливості виникнення, зміни і припинення соціально-страхових правовідносин зумовлені тим, що вони тісно пов'язані і до певної міри залежні від трудових чи цивільних правовідносин. Так, момент виникнення соціально-страхових правовідносин визначений законом та зумовлений обов'язковістю страхування всіх осіб, які працюють на умо-

158

4.6. Соціально-страхові правовідносини

вах трудового договору (контракту). А таке ж страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), та громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності виникає з моменту добровільного укладення ними договору. Уклавши трудовий договір, працівник стає застрахованою особою і вправі вимагати від роботодавця перерахунку страхових внесків до соціальних страхових фондів. Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків у 10-денний термін від дня отримання ним свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або з дня укладення трудового договору з найманим працівником.

Розірвання трудового договору зумовлює припинення сплати страхових внесків, що, однак, не позбавляє особу статусу застрахованої особи в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, оскільки припинення трудових правовідносин може призвести до виникнення інших правових відносин. Наприклад, факт безробіття особи породжує право на продовження її участі в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, тільки вже у статусі забезпечуваної особи. Тобто тут виникають соціально-забезпечувальні правовідносини щодо виплати допомоги по безробіттю.

Та обставина, що соціально-страхові правовідносини мають допоміжний характер, зовсім не свідчить про їх вторинність або меншовартість для права соціального забезпечення та вітчизняного права загалом. Структура суспільних відносин настільки різноманітна і мінлива, що повнота їх правового регулювання досягається саме завдяки поєднанню і збалансованості основних і допоміжних правових механізмів юридичного впливу на ці відносини.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення та розкрийте співвідношення понять «правовідносини соціального забезпечення» та «соціально-забезпечувальні правовідносини ».

159

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

2.  Назвіть критерії класифікації правовідносин соціального заб

печення.

3.  Вкажіть основні ознаки соціально-страхових правовідносин,

характеризують їх як правовідносини соціального забезпеченн

4.  Яке значення відводиться процедурним правовідносинам у с

стемі правовідносин соціального забезпечення?

5.  Назвіть основні ознаки та дайте визначення понять «пенсія

«допомога», «соціальнапільга», «соціальнеобслуговування»

6.  Як співвідносяться між собою поняття «страховий стаж», «тр

довий стаж» та «спеціальний трудовий стаж»?

Література

1.  Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспечению

СССР. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1986. — 176 с.

2. Кульчицька О. /. Зміст правосуб'єктності громадян за правом с

ціального забезпечення // Держава і право: Збірник науков праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 21. — К.: Інстит держави і права імені В. М. Корецького НАН України, 2003. С. 281-287.

3.  Сташків Б. І. Юрид. факти в праві соціального забезпечення:

Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05 // КНУ ім. Т. Шевченка. — К., 1997. — 19 с.

4.  Субботенко В. К. Процедурньїе правоотношения в социальном

обеспечении. — Томск: Изд-во Томского ун-та, 1980. — 198 с.

5.  Тарасова В. А. Юридические фактьі в области пенеионного обес-

печения. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1980. — 198 с.

6.  Шайхатдинов В. М. Теоретические проблемьі советского права

социального обеспечения. — Свердловск: Изд-во Уральского ун-та, 1986. — 156 с.

160

.">£. •"

Розділ 5

Суб'єкти права соціального

забезпечення

5.1. Поняття суб'єктів права соціального забезпечення та їх властивості

Суб'єктами права соціального забезпечення є особи, які виступають носіями передбачених законом прав та обов'язків у сфері соціального захисту.

Щоб стати суб'єктом права соціального забезпечення, особа повинна бути наділена правоздатністю та галузевим правовим статусом. Правоздатність у сфері соціального забезпечення є складовою загальної правоздатності, яка належить до природних властивостей людини. Отже, правоздатність — це не сукупність прав і обов'язків, що ними наділена особа, а така властивість, яка передбачає можливість мати будь-які права та обов'язки. Правоздатність належить до соціально-правових властивостей особи й існує тому, що у суспільстві наявним є право, завдяки дії якого особа і є правоздатною.

Іншою властивістю, яка характеризує суб'єкта права, є галузевий правовий статус. Це певна сукупність закріплених у Конституції та законах основних прав і обов'язків осіб у сфері соціального захисту. Правовий статус суб'єктів права соціального забезпечення характеризується тим, що в основу галузевого правового статусу одних суб'єктів покладено суб'єктивне право на соціальне забезпечення, яке виникає з

6 6-545

161

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення_________________________

настанням соціального ризику. А основу галузевого правового статусу інших суб'єктів цієї галузі становить обов'язок надавати соціальне забезпечення. Тобто, суб'єктами права соціального забезпечення вважаються правоздатні особи, які в силу свого галузевого правового статусу виступають носіями відповідних прав та обов'язків.

Суб'єктів права соціального забезпечення необхідно відмежовувати від суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин передусім тому, що не всі суб'єкти права соціального забезпечення можуть бути суб'єктами соціально-забезпечувальних правовідносин. Наприклад, Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада 2000 р. передбачено надання допомоги дітям-інвалідам. Однак реалізовують це право їх батьки або законні представники, що беруть безпосередню участь у правовідносинах із відповідними органами соціального захисту. Тим самим діти-інваліди є суб'єктами права соціального забезпечення, а учасниками (суб'єктами) правовідносин з приводу реалізації належних їм прав виступають батьки або законні представники.

Крім того, щоб стати учасником (суб'єктом) правовідносин, особа повинна володіти так званою правосуб'єктністю1. її визначають як здатність особи бути суб'єктом правових відносин. При цьому, щоб бути учасником соціально-забезпечувальних правовідносин, особа повинна мати ще й галузеву правосуб'єктність.

Така правосуб'єктність є складним явищем і охоплює галузевий правовий статус, правоздатність і дієздатність за правом соціального забезпечення. Окрім властивостей, що характеризують суб'єктів права соціального забезпечення (правоздатність та галузевий правовий статус), правосуб'єктність доповнюється ще й третім елементом — дієздатністю.

1 Проблеми общей теории права и государства: Учебник для юридических вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М.: Изд-во Норма, 2001. — С. 373; Сирих В. М. Тєория государства и права: Учебник для вузов. — 4-е изд., стер. — М.: ЗАО Юстицинформ, 2005. — С. 319; Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришнна. — X.: Право, 2002. — С. 340.

162

5.1. Поняття суб'єктів права соціального забезпечення та їх властивості

За визначеннями, що подаються в загальній теорії права, дієздатність полягає у здатності особи своїми діями набувати прав і виконувати обов'язки. Іноді до складу право-суб'єктності зараховують ще й деліктоздатність, що визначається як здатність відповідати за вчинені правопорушення. Оскільки ж відповідальність є різновидом юридичного обов'язку, то деліктоздатність, відповідно, належить до дієздатності, а тому виділяти її у складі правосуб'єктності немає необхідності.

Отже, наявність дієздатності перетворює суб'єктів права на суб'єктів правових відносин. На відміну від правоздатності, вона є юридичною властивістю особи, оскільки встановлюється законодавством. Дієздатність, як здатність своїми діями набувати та здійснювати права і самостійно виконувати обов'язки, передбачає можливість усвідомлювати свої дії та керувати ними. Очевидно, що така можливість не є вродженою властивістю людини. Вона приходить з віком, досвідом та знаннями, що набуваються особою. Тому момент виникнення дієздатності визначається у відповідності із законодавством для всіх громадян. Переважно це відбувається встановленням відповідних норм у галузевому законодавстві.

З приводу моменту виникнення дієздатності фізичних осіб за правом соціального забезпечення існує декілька відмінних позицій серед науковців. М. Л. Захаров та Е. Г. Тучко-ва вважають, наприклад, що дієздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення настає одночасно з виникненням права на відповідний вид забезпечення, а тому момент її виникнення залежить від виду соціально-забезпечувальних правовідносин1. Тобто в одних випадках дієздатність громадян виникає одночасно із цивільною (наприклад, право на будь-який вид державної соціальної допомоги особа може реалізувати з моменту досягнення повноліття), в інших — з трудовою (право на соціальну допомогу у системі

1Захаров М. Л„ Тучкова 9. Г. Право социального обеспечения Росеии: Учебник. — 2-е изд., испр. и перераб. — М.: Изд-во БЕК, 2002. — 560 с„. ■ , . ,

163

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення

загальнообов'язкового державного соціального страхування може бути реалізоване з моменту укладення трудового договору), ще в інших — з досягненням певного віку (право на пенсію за віком особа може реалізувати, досягнувши 60 років — чоловіки і 55 років — жінки).

Видається, що виникнення дієздатності не може залежати лише від настання юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення права на відповідний вид соціального забезпечення. На наявність дієздатності громадян за правом соціального забезпечення впливають вік та психічне здоров'я громадянина. Це єдині чинники, що визначають здатність усвідомлювати особою значення своїх дій і керувати ними.

Інші вчені (Б. І. Сташків, О. Г. Чутчева) вважають, що дієздатність за правом соціального забезпечення настає з досягненням особою певного віку1. Очевидно, що такий підхід до проблеми дієздатності є найбільш прийнятним. Саме вік особи, визначений законодавством щодо права на певні види соціального забезпечення, і є тим критерієм, за наявності якого вона має можливість брати участь у правовідносинах. Тобто для права соціального забезпечення не існує якогось одного вікового критерію (наприклад, як це існує у цивільному праві — 18 років). Тут дієздатність може виникати як з 18-річного віку, так і з іншого віку, визначеного законом.

5.2. Класифікація суб'єктів права соціального забезпечення

Право соціального забезпечення відзначається наявністю досить широкого кола суб'єктів. Така їх різноманітність зумовлена передусім значною кількістю соціальних прав, які передбачені Конституцією України, та відповідних їм видів соціального забезпечення, що гарантуються державою.

1 Сташків Б. Суб'єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення // Право України. — 2003. — № 2. — С. 42; Чутчева О. Г. Правове регулювання соціального захисту громадян України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — X., 2003.—С. 11-12.

164

5.2. Класифікація суб'єктів права соціального забезпечення

Одним із критеріїв класифікації суб'єктів права соціального забезпечення може бути функція, яку вони виконують у сфері соціального забезпечення. Так, одні суб'єкти отримують різні види соціального забезпечення, інші — виконують функції з надання такого забезпечення, ще інші — підтверджують факти, які мають правове значення для надання соціального забезпечення.

З огляду на такі підстави суб'єктів права соціального забезпечення можна поділити на суб'єктів, які одержують соціальне забезпечення, і суб'єктів, які забезпечують реалізацію особою належного їй права на соціальне забезпечення. До другої групи належать суб'єкти, які надають соціальне забезпечення, і суб'єкти, які сприяють в одержанні соціального забезпечення.

Правова функція першої групи суб'єктів полягає в отриманні різних видів соціального забезпечення. У науковій літературі цих суб'єктів прийнято називати «фізичні особи» (Б. І. Сташків1, М. Л. Захаров, Е. Г. Тучкова2) або «громадяни» (О. Г. Чутчева3). В основу такого двозначного підходу покладено положення ст. 46 Конституції України, яка гарантує громадянам право на соціальний захист. Тому й вважається, що Конституція гарантує право на соціальний захист лише громадянам України. Н. Б. Болотіна зазначає, що конституційна норма тут не відповідає міжнародним стандартам і не узгоджується з чинним законодавством України4. Вона звертається до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», де передбачено право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі й на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги. Аналогічні

1  Сташків Б. Суб'єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення // Право

України. — 2003. — № 2. — С. 42.

2 Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Право социального обеспечения России: Учебник. —

2-е изд., испр. и перераб. — М.: Изд-во БЕК, 2002. — 560 с.

3  Чутчева О. Громадяни як суб' єкти соціально-забезпечувальних правовідносин:

теорія і практика // Право України. — 2003. — № 7. — С. 65-69.

4   Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема

термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 37.

165

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення_______________________

положення містяться й у законах України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про державну допомогу сім'ям з дітьми». Звідси робиться висновок про правомірність застосування терміна «фізичні особи» замість «громадяни». Зрештою, законодавство України про соціальне страхування, визначаючи суб'єкт права на відповідний вид страхових виплат чи послуг, вживає термін «застрахована особа». Тобто законодавство про соціальне забезпечення не пов'язує настання права на соціальне забезпечення із приналежністю до громадянства України. Тому очевидно, що застосування для позначення суб'єктів цієї галузі права терміна «громадяни», що передбачає зарахування до цієї категорії, крім власне громадян, також іноземних громадян та осіб без громадянства, є невиправданим.

Отже, суб'єктами, які отримують соціальне забезпечення, є фізичні особи. Основу їх галузевого правового статусу становить право на соціальне забезпечення, яке виникає на основі соціального ризику. Як виняток, суб'єктом, що відповідає загальним ознакам цього виду, є сім'я. Вона згідно із законодавством визнається суб'єктом права на одержання соціальних допомог (наприклад, існує державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям).

Класифікацію суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення, можна здійснити за різними критеріями. З огляду на організаційно-правові форми соціального забезпечення їх поділяють на осіб, які беруть участь у системі соціального страхування (застраховані), і тих, які не беруть участі у ній (незастраховані). До застрахованих належать особи, які підлягають обов'язковому соціальному страхуванню, а також особи» які беруть участь у системі соціального страхування добровільно.

Практичне значення цього поділу полягає в тому, що законодавство про соціальне страхування закріплює види, розміри і порядок надання соціального забезпечення за рахунок страхових соціальних фондів, право на які мають тільки застраховані особи. Наприклад, лише застраховані особи ма-

166

5.2. Класифікація суб'єктів права соціального забезпечення

ють право на соціальну допомогу в разі тимчасової непрацездатності або нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання. Натомість Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачає право на матеріальне забезпечення за рахунок Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття також за неза-страхованими особами.

Беручи до уваги особливості правового статусу суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення, їх поділяють на осіб, які набувають право на соціальне забезпечення у зв'язку із наявністю соціального ризику, — загальні суб'єкти права соціального забезпечення, та осіб, право на соціальне забезпечення яких пов'язане з наявністю спеціального правового статусу, — спеціальні суб'єкти права соціального забезпечення.

До другої групи суб'єктів права соціального забезпечення, як уже зазначалось, належать суб'єкти, які забезпечують реалізацію особою належного їй права на соціальне забезпечення. У сфері соціального захисту ці суб'єкти виконують функції з надання соціального забезпечення або підтвердження юридичних фактів, які є підставою для його надання.

Суб'єктами, які надають соціальне забезпечення, є:

1) державні органи спеціальної компетенції;

2) соціальні страхові фонди;

3) спеціалізовані державні підприємства та установи.

До суб'єктів, які сприяють в отриманні соціального забезпечення, належать особи, які підтверджують наявність спеціального правового статусу (статусу ветерана війни, учасника бойових дій тощо) або які підтверджують юридичні факти, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення. Такими є органи медико-соціальної експертизи; комісії зі встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною; органи, які видають посвідчення, що підтверджують спеціальний галузевий правовий статус (посвідчення учасника бойових дій, посвідчення ветерана війни, посвідчення інваліда війни, посвідчення біженця, посвідчення

167

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення_______________________

учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи) тощо.

Отже, відмінність між суб'єктами права соціального забезпечення полягає в тому, що вони виконують у сфері соціального забезпечення різні правові функції. Правова функція однієї групи суб'єктів полягає в одержанні соціального забезпечення, інші суб'єкти у цій сфері виконують функції з надання соціального забезпечення або сприяють в одержанні такого забезпечення.

5.3. Суб'єкти, які отримують соціальне забезпечення

Характеристика суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення, може бути найбільш повною за умови з'ясування їх правового статусу стосовно загальних та спеціальних суб'єктів.

Загальними суб'єктами, які отримують соціальне забезпечення, є фізичні особи, які мають правоздатність і загальний галузевий правовий статус. Це передусім: пенсіонери, які одержують пенсію на загальних підставах; інваліди, що отримали інвалідність внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва чи професійного захворювання; тимчасово непрацездатні; безробітні; малозабезпечені; особи, які втратили годувальника внаслідок загального захворювання або трудового каліцтва чи професійного захворювання. Загальним суб'єктом, що отримує соціальне забезпечення, вважається також сім'я.

Правоздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення виникає в момент їх народження і припиняється зі смертю. Галузева правоздатність є рівною для всіх фізичних осіб. Це означає, що вони мають рівні можливості мати права.

У визначених законодавством про соціальне забезпечення випадках захищаються права також ще ненароджених дітей. Так, у Законі України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» міститься положення, відповідно до якого заподіяння шкоди людському зародку внаслідок травмування

168

5.3. Суб'єкти, які отримують соціальне забезпечення

на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою і до досягнення нею 16-річного віку або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення нею 23 років їй надається допомога за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника для непрацездатних членів сім'ї померлого годувальника, до яких, зокрема, належать діти, які народилися до спливу 10 місяців від дня смерті годувальника.

Як бачимо, законодавством захищаються права ще ненародженої дитини, хоч самі ці права виникають для неї лише після появи на світ. Оскільки наявність прав перебуває у зв'язку з моментом народження, коли фізична особа вже є правоздатною, то, очевидно, людський зародок не може вважатися правоздатним за правом соціального забезпечення.

Загальний галузевий правовий статус, що характеризує загальних суб'єктів права соціального забезпечення, є сукупністю прав і обов'язків, які виникають з настанням соціального ризику. Основу галузевого правового статусу фізичної особи як суб'єкта права соціального забезпечення становить право цієї особи на соціальне забезпечення.

У структурі загального галузевого правового статусу виділяють декілька видових правових статусів. Таким вважається статус особи, що належить до певної соціальної групи, відокремленої за певною юридично значимою ознакою, який формується за рахунок додаткових прав та обов'язків. Найбільш характерними тут є: правовий статус пенсіонерів, інвалідів, тимчасово непрацездатних, безробітних тощо. Права і обов'язки, що є елементами відповідного видового правового статусу, визначаються спеціальними законодавчими актами. Так, правовий статус пенсіонерів визначається

169

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення______________________

Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», інвалідів — Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», тимчасово непрацездатних — Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасового втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» та ін.

Особливим суб'єктом права соціального забезпечення вважається сім'я. Вона є суб'єктом права на відповідний вид соціального забезпечення, якщо це передбачено законодавством. Визначення сім'ї подається у Законі України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям». Це особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Права члена сім'ї має одинока особа. Якщо виходити з того, що згідно з Сімейним кодексом України сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення чи з інших підстав, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, то сім'єю за правом соціального забезпечення, очевидно, можна вважати одиноку особу чи кілька осіб, які об'єднані законними правами та обов'язками щодо утримання на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення та інших підставах, не заборонених законом і (або) проживають разом, ведуть спільне господарство, які у передбачених законодавством випадках мають право на соціальне забезпечення.

У деяких випадках суб'єктом права на соціальне забезпечення виступає сім'я як єдине ціле, а в інших — лише певні її члени. Тобто галузеве законодавство України розмежовує поняття «сім'я» та «члени сім'ї». Так, Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» передбачає, що право на державну соціальну допомогу мають малозабезпечені сім'ї, які постійно проживають на території України. Натомість, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. передбачається надання права на пенсію у зв'язку з втратою го-

170

5.3. Суб'єкти, які отримують соціальне забезпечення

дувальника непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника.

Конституційний Суд України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень п. 6 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей», частин 4 і 5 ст. 22 Закону України «Про міліцію» та ч. 6 ст. 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (рішення від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99) здійснив офіційне тлумачення поняття «член сім'ї». Відповідно до рішення Конституційного Суду України, членами сім'ї вважають осіб, які перебувають між собою у правовідносинах, природа яких визначається однією із таких ознак: кровними (родинними) зв'язками або шлюбними відносинами; постійним спільним проживанням; веденням спільного господарства.

Щодо спеціальних суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення, то ними також є фізичні особи, для яких отримання соціального забезпечення залежить від наявності вже не загального, а спеціального правового статусу. Передусім йдеться про інвалідів та ветеранів війни, ветеранів військової служби, учасників бойових дій, ветеранів праці, військовослужбовців та членів їхніх сімей, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, реабілітованих репресованих громадян, біженців, жертв нацистських репресій тощо. Виникнення спеціального правового статусу цих осіб пов'язане з наявністю відповідних юридичних фактів: виконання цими особами обов'язків, які мають важливе значення для держави (участь у бойових діях, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, тривала сумлінна праця) або заподіяння шкоди цим особам внаслідок військових конфліктів, техногенних катастроф тощо.

Права та обов'язки, що формують спеціальний правовий статус цих осіб, існують додатково до загального правового статусу. Наприклад, учасники бойових дій мають право на

171

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення______________________

пільги, передбачені ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту*, незалежно від наявності у них права на пенсію або інший вид соціального забезпечення. Тобто законодавство встановлює різний порядок і підстави виникнення прав і обов'язків, які становлять загальний і спеціальний правові статуси суб'єктів права соціального забезпечення.

Спеціальний правовий статус суб'єктів права соціального забезпечення потребує його обов'язкового підтвердження для реалізації прав, які становлять зміст цього статусу. Способом підтвердження може бути одержання відповідного посвідчення або іншого документа, що засвідчує спеціальний правовий статус, на підставі якого надаються відповідні пільги і компенсації1.

Правовий статус спеціальних суб'єктів права соціального забезпечення, як вже зазначалося, визначається відповідними законодавчими актами, що встановлюють підстави, види та порядок надання соціального забезпечення цим категоріям громадян. Так, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» встановлює пільги для ветеранів війни. Ветеранами війни вважаються особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи у бойових діях на території інших держав. До них належать: учасники бойових дій (статті 5, 6), інваліди війни (ст. 7), учасники війни (статті 8, 9). Перелік держав та періодів бойових дій, участь у яких дає право на визнання особи учасником бойових дій, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. № 63. Крім того, закон визначає категорії осіб, які

1Див. п. 2 Положення про порядок видачі посвідчення і нагрудного знака «Ветеран праці», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1994 р. № 521; п, 2 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302; п. 1 Положення про посвідчення біженця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1527; п. 2 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 51.

172

5.4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

хоч і не належать до ветеранів війни, але на них тим не менше поширюється його чинність.

Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» визначено категорії осіб, які належать до ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і ветеранів державної пожежної охорони.

Правовий статус ветеранів праці та інших громадян похилого віку визначається Законом України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні». Ветеранами праці визнаються громадяни, які працювали на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян, фізичних осіб, мають стаж 40 років — для чоловіків і 35 років — для жінок і вийшли на пенсію.

Пільги для жертв нацистських переслідувань встановлені Законом України «Про жертви нацистських переслідувань». Вони надаються особам, які в роки Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни постраждали від нацистських переслідувань з мотивів політичного, національного чи релігійного характеру, а також ворожого ставлення до націонал-соціалізму.

Закон України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» встановлює, що постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи є учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також потерпілі від Чорнобильської катастрофи. Закон подає перелік осіб, які належать до цих категорій.

5.4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

Суб'єктами, які забезпечують реалізацію належних особам прав на соціальне забезпечення, є суб'єкти, що безпосередньо надають таке забезпечення, і суб'єкти, які сприяють особам у його отриманні. Залежно від підстави надання соціального

173

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення

забезпечення суб'єктів, які його надають, можна поділити на тих, які це роблять відповідно до законодавства, і тих, які надають його на добровільних засадах. Такими, що надають соціальне забезпечення відповідно до законодавства, є державні органи спеціальної компетенції, соціальні страхові фонди, спеціалізовані державні підприємства та установи.

Суб'єктами права соціального забезпечення виступають такі державні органи: Міністерство праці та соціальної політики України; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; обласні і районні управління праці та соціального захисту; Фонд України соціального захисту інвалідів; органи державної служби зайнятості. Основною функцією кожного з цих органів є надання населенню в межах своєї компетенції різних видів соціального забезпечення. Головними з повноважень цих суб'єктів є їх обов'язки саме у сфері соціального забезпечення громадян.

Найбільш відомим спеціально уповноваженим суб'єктом у сфері соціального забезпечення є Міністерство праці та соціальної політики України. Його повноваження визначаються Положенням про Міністерство праці та соціальної політики України, затвердженим Указом Президента України від ЗО серпня 2000 р. № 1035/2000. Міністерство праці та соціальної політики України належить до так званих функціональних міністерств. Це означає, що сфера його діяльності визначається соціальною функцією держави, тобто цей орган має забезпечувати реалізацію та захист соціальних прав громадян.

Основними завданнями Міністерства праці та соціальної політики України є:

1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, у тому числі ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці, пенсійного забез-

174

5.4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

печення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції;

2)  керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкурентоспроможності робочої сили;

3)  розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування;

4)  забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо;

5)  забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю;

6)  розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення.

7)  забезпечення здійснення Пенсійним фондом України заходів у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування.

На місцевому рівні державними органами, наділеними повноваженнями у сфері соціального забезпечення населення, є головні управління праці та соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій, управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації і управління праці та соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій. Правовою базою діяльності цих органів є Типове положення про головне управління праці та соціального захисту насе-

175

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення

лення, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 вересня 2000 р. № 1498.

Головні управління праці та соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій і управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації є структурними підрозділами обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, що утворюються головами обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, підзвітними і підконтрольними головами відповідних держадміністрацій та Мінпраці. Підзвітність і підконтрольність управлінь праці та соціального захисту населення Міністерству праці та соціальної політики не означає, що ці управління є територіальними органами названого міністерства.

Основними завданнями обласних та районних управлінь є забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері соціально-трудових відносин, безпечної життєдіяльності, оплати, охорони і належних умов праці, зайнятості, пенсійного забезпечення, соціального захисту та обслуговування населення, в тому числі громадян, які потребують допомоги та соціальної підтримки з боку держави; забезпечення у межах своїх повноважень дотримання законодавства про працю й охорону праці, зайнятість, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення та соціальний захист населення.

У сфері соціального забезпечення діють також спеціалізовані органи, до повноважень яких віднесено соціальне забезпечення окремих категорій громадян. Такими є Державна служба зайнятості, що має своїм завданням соціальний захист безробітних, Фонд України соціального захисту інвалідів, а також Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Державна служба зайнятості була утворена на базі служби працевлаштування1, що існувала раніше. Відповідно до Поло-

1 Постанова Ради Міністрів Української РСР «Про створення державної служби зайнятості в Українській РСР» від 21 грудня 1990 р. № 381.

176

5.4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

ження про державну службу зайнятості, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47, у структурі державної служби зайнятості є Державний центр зайнятості Мінпраці, центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські, районні, міськрайонні, міські і районні у містах центри зайнятості. Крім того, до її складу входять центри організації професійного навчання незайнятого населення, центри професійної орієнтації населення та інспекції з контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення. Особливістю правового статусу органів державної служби зайнятості є те, що вони, з одного боку, перебувають в управлінні Міністерства праці та соціальної політики, а з іншого — виконують відповідно до Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» функції виконавчої дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Одним із органів, які забезпечують реалізацію державної політики у сфері соціального захисту окремих категорій населення, донедавна був Державний комітет України у справах ветеранів, центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовувалася і координувалася Кабінетом Міністрів України через міністра праці та соціальної політики України. Основними завданнями Комітету були: участь у формуванні соціальної політики щодо ветеранів війни, ветеранів праці, ветеранів військової служби; забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту ветеранів війни; здійснення заходів щодо увічнення пам'яті загиблих під час бойових дій, ліквідації соціальних наслідків воєн та воєнних конфліктів, щодо патріотичного виховання населення. Указом Президента України від 20 квітня 2005 р. Державний комітет України у справах ветеранів ліквідовано, а виконання його функцій передано Міністерству праці та соціальної політики України.

Одним із суб'єктів права соціального забезпечення, на який законодавством покладено здійснення соціального за-

177

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення

хисту окремих категорій громадян, є Міністерство України питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту насе лення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Це Мі

ністерство є розпорядником коштів Фонду для здійсненн заходів щодо ліквідацій наслідків Чорнобильської катастро фи та соціального захисту населення, який існує у вигляд окремого рахунка Державного бюджету України і не є са мостійним суб'єктом права. Суб'єктами права соціального забезпечення виступають також інші особи, які надають матеріальне забезпечення громадянам за рахунок цього Фонду.

Справами соціального захисту інвалідів займається в Україні Фонд соціального захисту інвалідів. Він здійснює свої повноваження відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1434 «Про затвердження Положення про Фонд соціального захисту інвалідів». Цей Фонд є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства праці та соціальної політики України і підпорядковується йому. Основними завданнями Фонду є: участь у реалізації державної політики у сфері соціального захисту інвалідів; здійснення контролю за додержанням підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності і господарювання нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Важливими суб'єктами права соціального забезпечення можна вважати соціальні страхові фонди. В Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування1 вони називаються цільовими страховими фондами. Це органи, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, провадять збір та акумуляцію страхових внесків, контролюють використання коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші функції згідно з затвердженими статутами.

1 Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР.

178

5.4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

На сьогодні створено та успішно функціонують лише: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття і Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. В майбутньому, відповідно до Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», планується створення Накопичувального фонду. Крім того, після впровадження в Україні системи медичного страхування можливе створення ще одного соціального страхового фонду — фонду медичного страхування.

Правове становище соціальних страхових фондів визначається Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також законами про окремі види соціального страхування. Цими законодавчими актами встановлено, що кожен із фондів соціального страхування є юридичною особою і набуває цього статусу з дня реєстрації статуту фонду, який затверджується його правлінням, у спеціально уповноваженому органі виконавчої влади. Особливостями правового статусу соціальних страхових фондів порівняно з іншими юридичними особами є цільовий характер діяльності цих суб'єктів, їх позабю-джетність, некомерційність та самоврядність.

Цільовий характер соціальних страхових фондів означає, що їх кошти забороняється використовувати на цілі, не передбачені законом. Про це прямо зазначається у ч. З ст. 58, ч. 2 ст. 73 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»1, ч. 4 ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»3, ч. 4

1 Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від

9 липня 2003 р. № 1058-ІУ // Офіційний вісник України. — 2003. — № 33. — Ст. 1770.

2  Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від

нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 46-47. — Ст. 403.

179

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення

ст. 9,ч. 2 ст. 19 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»1. Цільове використання коштів є законодавчо закріпленим принципом усіх видів соціального страхування в Україні. Суть цього принципу, як уже наголошувалося, саме у тому, що кошти соціальних страхових фондів, які формуються за рахунок страхових внесків роботодавців та застрахованих осіб, можуть бути використані лише для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг при настанні страхових випадків.

Позабюджетними соціальні страхові фонди вважаються тому, що їх кошти не включаються до складу Державного бюджету України, а зараховуються на єдиний централізований рахунок в установах банків.

Некомерційність соціальних страхових фондів полягає в тому, що вони не мають на меті отримання прибутку. Засобом забезпечення дотримання правового статусу в цьому аспекті є заборона провадити будь-яку діяльність, крім передбаченої законом про відповідний вид соціального страхування та статутом фонду. Така заборона передбачена для соціальних страхових фондів ч. 4 ст. 14 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Відповідні положення також містяться в законах, які регулюють окремі види соціального страхування.

Завданням соціальних страхових фондів є збір страхових внесків роботодавців і застрахованих осіб та надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг при настанні страхових випадків. До страхових випадків належать: тимчасова непрацездатність, вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною; інвалідність; хвороба; досягнення пенсійного віку; смерть годувальника; безробіття; соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов'язані з певними обставинами; нещасний випадок на ви-

1 Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р. № 2240-ІП // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 14. — Ст. 71.

180

5.4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

робництві; професійне захворювання. При настанні одного із страхових випадків відповідний соціальний страховий фонд зобов'язаний надати застрахованій особі матеріальне забезпечення та соціальні послуги, на які вони мають право. Наприклад, у разі народження застрахованою особою дитини Фонд соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності надає цій особі одноразову допомогу в разі народження дитини.

Соціальні страхові фонди є самоврядними організаціями. Управління ними здійснюють на паритетній основі представники держави, застрахованих осіб та роботодавців. Вищим органом управління фондом є правління соціального страхового фонду. Воно затверджує статут фонду, бюджет та документи, що регламентують його внутрішню діяльність.

Страхові соціальні фонди наділені також владними повноваженнями. Зокрема, виконавчі дирекції відповідних соціальних страхових фондів здійснюють контроль за сплатою страхових внесків. Вони ж вправі застосовувати штрафні санкції за порушення порядку сплати цих внесків.

До соціальних страхових фондів, як нам видається, також належать недержавні пенсійні фонди. Правове становище недержавних пенсійних фондів визначається Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р. Недержавний пенсійний фонд є юридичною особою, яка має статус неприбуткової організації (непідприємниць-кого товариства). Він функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному законом порядку. Недержавне пенсійне забезпечення є для цих фондів виключним видом діяльності, провадження ними іншої діяльності забороняється. Недержавні пенсійні фонди створюються за рішенням їх засновників. Тобто за своїм правовим статусом недержавні пенсійні фонди, як і інші соціальні страхові фонди, є некомерційними, самоврядними юридичними особами,

181

Розділ 5, Суб'єкти права соціального забезпечення

кошти яких можуть використовуватися виключно за цільовим призначенням. Завданням цих пенсійних фондів є надання своїм учасникам недержавних пенсій, які є додаткови ми до тих, що виплачуються у системі загальнообов'язково го державного пенсійного страхування.

Суб'єктами, для яких надання соціального забезпечення є законодавчо встановленим обов'язком, вважаються також спеціалізовані підприємства, установи та організації. До них належать: протезно-ортопедичні підприємства, територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, будинки-інтерна-ти для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричні пансіонати, пансіонати для ветеранів війни та праці, дитячі будинки-інтернати, психоневрологічні інтернати тощо.

Типовим положенням про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, затвердженим наказом Міністерства соціального захисту населення України від 1 квітня 1997 р. № 44, передбачено, що територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян (далі — територіальні центри) є спеціальними державними установами, які надають послуги пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам та іншим соціально незахищеним громадянам вдома, в умовах стаціонарного,' тимчасового та денного перебування, які спрямовані на під тримання їхньої життєдіяльності і соціальної активності. Те риторіальні центри створюються за рішенням відповідног органу місцевої виконавчої влади за погодженням з Міністер ством праці та соціального захисту Автономної Республік Крим, управлінням праці та соціального захисту населенн обласної, Київської та Севастопольської міських державни адміністрацій. Територіальний центр утримується за раху нок коштів, що виділяються з місцевих бюджетів на соціаль ний захист населення. До складу територіального центру мо жуть входити різні структурні підрозділи.

182

5.4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

Будинки-інтернати, пансіонати та інтернати є стаціонарними соціально-медичними закладами, призначеними для постійного проживання осіб, які потребують стороннього догляду, побутовогоі медичного обслуговування. Правовою базою їх діяльності є Типове положення про будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричний пансіонат, пансіонат для ветеранів війни та праці, Типове положення про дитячий будинок-інтернат, Типове положення про психоневрологічний інтернат, які були затверджені наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 р. № 549. Вони створюються за рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, за поданням Міністерства праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головного управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації, Управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської держадміністрації, погодженим з Міністерством праці та соціальної політики України. Діяльність будинків-інтернатів і пансіонатів фінансується з обласних бюджетів.

Серед суб'єктів, які надають соціальне забезпечення, необхідно виділяти тих, що надають його на добровільних засадах. Для юридичних осіб не існує жодних обмежень щодо можливості надання за рахунок власних коштів будь-якого виду соціального забезпечення. Вони можуть провадити свою діяльність шляхом встановлення додаткового пенсійного забезпечення, соціальних допомог та послуг у колективному чи трудовому договорах або в порядку благодійництва.

Суб'єктами, які сприяють у одержанні соціального забезпечення, вважаються юридичні особи, які здійснюють пра-вовстановлюючу діяльність. До них належать: органи меди-ко-соціальної експертизи, комісії із встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною, органи, які видають посвідчення, що підтверджують відповідний статус (посвід-

183

Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення

чення учасника бойових дій, посвідчення ветерана війни, посвідчення інваліда війни, посвідчення біженця, посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи) тощо.

Основною метою діяльності цих суб'єктів у сфері соціального забезпечення є прийняття індивідуальних актів застосування норм права, які мають правовстановлюючий або правопідтверджуючий характер. Наприклад, Положенням про медико-соціальну експертизу, що було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р.1, медико-соціальні експертні комісії (МСЕК) визначають ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину, час настання, групу інвалідності, а також ступінь втрати професійної працездатності працівників, які одержали каліцтво чи інше ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням їх трудових обов'язків. Рішення МСЕК про встановлення зазначених вище обставин є правозастосувальним актом, який встановлює право громадянина на відповідні види соціального забезпечення (пенсію, допомогу, страхові виплати, послуги тощо), тобто основною функцією МСЕК є прийняття рішення про підтвердження наявності юридичного факту, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення. '

Ще одним суб'єктом права соціального забезпечення, основним завданням якого є ухвалення правовстановлюючого рішення, є Комісія з встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною при Кабінеті Міністрів України. Відповідно до Положення про неї2, Комісія призначає пенсії за особливі заслуги перед Україною особам, перелік яких наведено у Законі «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною», а в разі смерті цих осіб — членам їхніх сімей. Комісія ухвалює рішення про призначення громадянинові пенсії за особливі

1 Зібрання постанов Уряду України. — 1992, — №3. — Ст. 68.

2 Постанова Кабінету Міністрів України «Питання Комісії з встановлення пенсій за

особливі заслуги перед Україною при Кабінеті Міністрів України» від 20 жовтня 2000 р. № 1578 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 43. — Ст. 1838.

184

5.4. Суб'єкти, які забезпечують реалізацію права па соціальне забезпечення

заслуги перед Україною, яке надсилається органу, що провадить виплату пенсії. Отже, як і медико-соціальна експертна комісія, Комісія з встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною при Кабінеті Міністрів України лише ухвалює рішення про встановлення права на соціальне забезпечення (у вигляді пенсії), а виконання його, тобто надання відповідного виду соціального забезпечення, покладається на інші органи.

Запитання для самоконтролю

1.  Назвіть властивості, що характеризують суб'єктів права со-

ціального забезпечення.

2. Запропонуйте критерії класифікації суб'єктів права соціального

забезпечення.

3.  Визначте зміст правосуб'єктності фізичних осіб за правом со-