16106

Українська державність у 1917-1919рр

Книга

История и СИД

У книзі висвітлюється історія формування, розвитку та падіння першої у XX ст. Української держави, пов’язаних з цим соціальних процесів, культурних перетворень та політичних подій. Головна увага приділяється розгляду періоду гетьманування П. Скоропадського, під час якого Україна перетворилася на справжній державний органам з усіма властивими йому ознаками та атрибутами

Украинкский

2013-06-19

1.57 MB

11 чел.

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

Й ІСТОРІЇ НАУКИ їм. Г.М.ДОБРОВА

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОГРЕСУ

84

Ю. ПАВЛЕНКО, Ю. ХРАМОВ

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ

у 1917 —1919 рр.

(історико-генетичний аналіз)

Київ Манускрипт 1995


У книзі висвітлюється історія формування, розвитку та падіння першої у XX ст. Української держави, повязаних з цим соціальних процесів, культурних перетворень та політичних подій. Головна увага приділяється розгляду періоду гетьманування П. Скоропадського, під час якого Україна перетворилася на справжній державний органам з усіма властивими йому ознаками та атрибутами. У цьому звязку критично переглядаються поширені в історіографії оцінки діяльності лідерів Центральної ради. Гетьманату та Директорії, характер діяльності більшовицьких, анархістських та білих сил. При написанні книги, крім звичайних історичних джерел, широко використовувалися мемуарні свідчення різних людей, що пережили ці буремні роки в містах України, особливо у Києві, події в якому реконструюються з особливою увагою.

Книга розрахована на широкий загал читачів, всіх, хто цікавиться історією своєї Батьківщини.


ВСТУП

Розмірковуючи над історією України XX ст., згадуючи криваві події Громадянської війни, катування і розстріли провідних діячів культури і науки, голодомор. Вітчизняну війну, подвійне, притаюване духовне життя в сірі, безбарвні роки так званого застою, мимоволі запитуєш себе: невже ми були приречені на все це? Чи дійсно в історії діяв злий, чомусь особливо ворожий саме до України, рок, фатум, котрий нам намагалися подати у вигляді “закону історії”, за яким капиталізм через революцію обов’язково породжує соціалізм радянського гатунку? Чи, може, ми в Україні мали шанс уникнути того, що сталося, якби утримали власну, створену наприкінці 1917 р., державу, де б поступово розвинулися сучасна ринкова економіка, громадянське суспільство та правова демократична державність?

Ці питання неодмінно приводять нас до подій 1917-1919 рр., коли в межах українських губерній Російської імперії, що розвалилася, виникала, певний час існувала і врешті-решт загинула українська державність, яку невдовзі замінила квазідержава — УРСР. Абстрагуючись поки що від подій, котрі відбувалися в ті роки на Галичині, Буковині й Закарпатті (до 1918 р. вони перебували у складі Австро-Угорської імперії Габсбургів), важко не помітити, що центральним періодом у державному житті України того часу була доба гетьманування Павла Скоропадського: останні дні квітня — середина грудня 1918 р. До цього, по суті, відбувалося лише формування української державності як такої, накреслилися, так би мовити, начорно, в цілому не досить вдало, її контури. Після повалення Гетьманату ми вже спостерігаємо її агонію, що тривала майже два роки. Не применшуючи історичне значення першої та другої Українських Народних Республік (відповідно кінець 1917 — початок 1918 рр. та кінець 1918 — 1919 р., а якоюсь мірою і 1920 р.) а також Західно-Української Народної Республіки, необхідно визнати, що апогеєм державотворчого процесу тих часів в межах України була Українська держава гетьмана П.Скоропадського.

Проте, як не парадоксально, у багатьох авторів —очевидців-мемуаристів, істориків, публіцистів, можна знайти найпротилежніші оцінки та підходи. Умовно їх доцільно розбити на чотири групи.

Перша відтворює офіційну радянську позицію, за якою гетьман був ставлеником буржуазно-поміщицьких кіл України та політичною маріонеткою німецько-австрійського військового командування, а його влада — контрреволюційною, спрямованою на відновлення старого державного ладу. Таку оцінку знаходимо вже у В. І. Леніна, який писав, що гетьманська влада є реставрацією “буржуазно-поміщицького монархізму на Україні при підтримці кадетсько-октябриських елементів, всеросійських буржуа і за допомогою німецьких військ”[1,с.304]. Ця оцінка без змін повторюється в усіх наступних радянських виданнях з історії України [2]. Цікаво зазначити, що майже таку саму характеристику Гетьманату подає у своїх спогадах і Н.Махно [3,с.72-73].

Друга група авторів, що дотримуються позицій національно-соціалістичних діячів Центральної ради та Директорії, звинувачує П. Скоропадського та його оточення не тільки в реставрації дореволюційних соціально-економічних відносин, тобто в “контрреволюційності”, але й в “неукраїнстві”, якщо не в “антиукраїнстві”, висвітлюючи його якросійського генерала”, який, спираючись на підтримку окупаційної армії, встановив в Україні власний військовий режим. Так, В. Винниченко, описуючи події 29 квітня 1918 р., зазначає, що “німецькі генерали поставили руського генерала П. Скоропадського за гетьмана”, що означало перехід “влади з рук національно-української дрібнобуржуазної демократії в руки неукраїнської великої буржуазії” [4,с.326]. Подібні звинувачення на адресу гетьмана знаходимо й у інших авторів [5].

Зовсім протилежні звинувачення відносно П. Скоропадського та його однодумців натрапляємо в спогадах російських білих генералів, які називають його “сепаратистом” та “зрадником Росії”. Зокрема, А. Денікін писав: Національний шовінізм і українізація були покладені в основу програми гетьманського уряду. Сам гетьман в урочистих виступах проголошував самостійність України на вічні часи та паплюжив Росію, під ярмом якої Україна стогнала протягом двох віків... Кадетське міністерство не відставало в шовіністичних заявах та в спрямованих діях: міністр внутрішніх справ Кістяківський вводив закон про українське підданство та присягу; міністр народної просвіти Василенко приступив до масового закриття і насильницької українізації навчальних закладів; міністр віросповідань Зеньківський готував автокефалію української церкви... Всі разом у формах безглуздих та образливих поривали звязок з російською культурою та державністю [6, с.139]. На близькі за змістом свідчення натрапляємо і в спогадах інших російських генералів та політичних діячів, які влітку —восени 1918 р. відвідували Київ.

Четверта група авторів, репрезентована зокрема, такими визначними істориками української діаспори, як Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василснко, О. Субтельний, підходять до оцінки доби Гетьманату й особи П.Скоропадського більш виважено [7—9]. І.Нагаєвський, наголошуючи передусім на тих безумовних досягненнях і здобутках, котрими було відзначено його нетривале правління, пояснює окремі вчинки, що викликали обурення національне орієнтованих українських кіл (наприклад, “Грамота” від 14 листопада 1918 р. про майбутню федерацію України з небільшовицькою Росією), не злою волею гетьмана, а безвихідною ситуацією, в якій опинилась Україна наприкінці 1918 р. [10]. З розумінням політичної лінії П. Скоропадського, з урахуванням тих складних обставин, в яких опинилась Україна в 1918 р., починають ставитись і сучасні українські науковці.

Не важко помітити, що перші три погляди зумовлені перш за все політичними пристрастями та певними ідеологічними засадами (більшовицько-комуністичними, українськими національно-соціалістичними, російськими імпсрсько-шовіністичними) відповідних авторів, а не науковим історико-соціологічним підходом до суті справи. Але й ґрунтовні праці українських істориків-фахівців четвертої групи, зокрема Д.Дорошснка та Н.Полонської-Василснко, не вичерпують проблеми. З одного боку, в науковий обіг не запроваджено ще величезний обсяг історичних документів тих буремних років, і справжня робота в цьому напрямку в наш час лише розпочинається як у самій Україні, так і за кордоном. З іншого боку, наприкінці XX ст., коли стали вже відомі кінцеві наслідки тих соціалістичних починань, в полоні яких ми перебували майже три чверті століття і які зазнали крах, є не тільки можливість, а й нагальна необхідність по-новому оцінити все те, що мало місце на тсрсні нашої держави в ті роки. До цього спонукає не лише природне прагнення усвідомити історичну долю власного народу, а й актуальні проблеми розбудови нашого теперішнього державного організму та визначення його соціально-політичних, економічних і культурних орієнтирів.

Українській історіографії, як сучасній, так і попередніх десятиліть, бракує широкого бачення загального контексту розвитку українського народу. Останній можна адекватно усвідомити лише на широкому всесвітньо-історичному тлі, у порівнянні та у взаємозвязку з розвитком інших держав та етнічних спільностей. Най-принциповішими моментами в історії У країни останнього століття, на нашу думку, є два. По-перше, це шлях до незалежності, а по-друге, утвердження, а потім і лише тільки розпочате подолання тоталітарно-соціалістичної системи. Ні перше, ні друге не є чимось унікальним в історії людства останньої доби. До незалежності протягом XX ст. прийшла переважна більшість народів світу, так само як і значна кількість націй зазнала на собі згубний вплив соціалістичних експериментів. В історії народів Східної та Центральної Європи, Прибалтики, Закавказзя, а подекуди й Азії, Африки та Латинської Америки, зазначені моменти переплелися так, що розглядати їх окремо неможливо.

У другій половині XIX — першій половині XX ст. за умов перебування певного народу в складі тієї чи іншої імперії боротьба його демократичних сил проти соціально-скономічного гноблення, що як правило, походила з соціалістичних ідеологом, автоматично перетворювалась на національно-визвольну боротьбу, яка за мсту ставила утвердження власної незалежної державності. Так само і власне національно-державницькі рухи так чи інакше намагалися використовувати фактор незадоволення широких верств своїх народів їх соціально-економічним становищем, подекуди не нехтуючи відкрито популістськими гаслами соціалістичного забарвлення. Це спостерігалося від Прибалтики до Індокитаю, від Кореї до Анголи, на теренах колишніх Австро-Угорської та Російської імперій і, зокрема, в Україні.

Приблизно з початку Нового часу майже всі слов’янські і найближчі до них за обставинами своєї історичної долі народи (румуни, угорці, литовці, грузини, вірмени й інші) поступово потрапляють до складу багатонаціональних абсолютистських імперій, перш за все Російської, Австро-Угорської та Османської (Турецької). Єдиним із словянських народів (за винятком хіба що чорногорців), який наприкінці XVIII ст. займав провідне положення в державі, до якої входив, був російський. Проте з огляду на систему поліцейсько-бюрократичного свавілля та кріпацького гноблення, його становище було ще гіршим, ніж у багатьох інших народів — чехів, угорців або поляків.

Необхідно розмежовувати два окремі аспекти в суспільній історії бездержавних народів у складі абсолютиських імперій: соціально-скономічний та національно-культурний. По відношенню до кожного з них політика імперських урядів у різних випадках була неоднаковою. В Україні, після знищення решток її автономії (1763 р. — скасування Гетьманства, 1775 р. — зруйнування Запорозької Січі) та введення кріпацтва становище народних мас було чи не найтяжчим: рівень соціаль-но-скономічного гноблення був фактично таким, як і в Росії, але до нього додавалися ще культурно-мовні утиски, яких в XIX ст. у Центральній Європі — зокрема в імперії Габсбургів, до складу якої 1772 р. увійшла Галичина, а через два роки пізніше Буковина, вже не було.

Перебуваючи у складі абсолютистсько-бюрократичних імперій, народи, про які йдеться, розпочали боротьбу з системою суспільно-економічного, політичного та національно-культурного гноблення. Першою її фазою майже повсюдно був романтичний національно-просвітницький рух, якому спочатку у слов’янських народів відповідало слов’янофільство як загальна ідеологічна течія. Цей процес, що започаткувався в Чехії на межі XVIII —XIX ст. і мав відгомін у Польщі та серед інших словянських народів Центральної Європи, захопив також значні духовні сили російського суспільства 40 — 50-х років минулого століття. В Україні слов’янофільською орієнтацією відзначалася перш за все діяльність Кирило-Мсфодіївського братства. На цьому етапі ідеальною національно-політичною структурою вважалася пансловянська федерація з окремим територіально-адміністративним устроєм для кожного народу.

Але протягом другої половини XIX ст. формуються власне національні ідейні течії, які своєю кінцевою метою проголошують подолання соціально-економічного та національного гноблення шляхом утворення власних держав. Знов, від берегів Лаби і Дунаю, така ідея поступово поширюється на схід і на початку XX ст. гасло утворення незалежної Української держави вже лунало від Львова до Харкова, хоч і знаходило ще не дуже велику кількість прихильників. Водночас поступово поширювалася думка про те, що лише у власній державі можливо побудувати соціальне справедливе (соціалістичне) суспільство без експлуатації та нерівності. Внаслідок цього у свідомості демократичних верств населення національна ідея поєднувалася з різними формами соціалістичних уявлень. В Україні таке поєднання цих двох ідей вперше зустрічається у працях М. Драгоманова. Від нього ця тенденція так чи інакше переходить до І. Франка, Лесі Українки, М. Грушсвського та інших українських культурних і громадських діячів.

Вражаючий виняток становить еволюція словянофільства в Росії у бік імперсько-шовіністичного почвсничсства. Проте революційно-демократичний рух, що поступово набирав виразних соціалістичних рис, був для російського суспільства не менш характерним, ніж для пригноблених народів. Якщо для останніх у другій половині ХІХ — на початку XX ст. боротьба за соціально-скономічні права так чи інакше повязується з боротьбою за національне-державне самовизначення (у вигляді незалежної держави чи принаймні автономного утворення у складі федеративної республіки), то в Росії націоналістична та соціалістична ідеології займають протилежні полюси політичного життя. Завдяки тому, що в цій імперії російський народ займав домінуюче положення, національно-всликодержавна ідеологія стала знаряддям саме для владних структур. Це, мабуть, мало не останнє значення в справі поширення серед російських демократичних кіл саме марксистської (космополітичної за своєю суттю) форми соціалізму.

Для переважної більшості слов’янських, як і багатьох інших, народів у XX ст. відбувається процес національно-дсржавного самовизначення, який проходить кілька етапів і не однаково швидко в різних країнах. Одним з основних наслідків першої світової війни був розпад континентальних імперій Європи та вдалі чи невдалі спроби різних народів утворити на їх терені власні національні держави. Дещо раніше цс пощастило зробити окремим південнослов’янським етносам — болгарам і сербам, частково —румунам та угорцям (останні домоглися найширшої автономії). З середини 1917 р. процес державотворення активно розпочався в Україні, Закавказзі, Прибалтиці, а наприкінці 1918 р. його здійснили народи Австро-Угорської імперії та поляки.

Але встановлення в Росії комуністичної диктатури найістотніше перешкодило нормальному процесу державного самовизначення її народів. Більшовикам спочатку вдалося придушити національно-визвольні рухи на більшій частині колишньої царської імперії, а після Другої світової війни поставити в залежність і держави Центральної та, певною мірою, Балканської Європи, які більш ніж на чотири десятиліття фактично опинилися в майже васальній залежності від СРСР. Справжню незалежність вони здобули лише в результаті повалення власних комуністичних режимів у 1989-1990 рр. Крах тоталітарного соціалізму в СРСР зумовив можливість здобуття державної самостійності окремими народами колишнього Радянського Союзу. Процес, який припинився внаслідок більшовицької перемоги в Громадянській війні, розпочався з новою силою, але вже за нових умов.

Таким чином, бачимо, що майже всі народи Східної (за винятком російського) та Центральної Європи, Балкан і Закавказзя протягом XIX — XX ст. пройшли два етапи боротьби за свою незалежність. Апогеєм першого були 1917 — 1920 рр., коли одним з них (фінам, полякам, угорцям та іншим) пощастило утворити власні незалежні держави. Але визвольний рух інших народів (українців, білорусів, грузин, вірмен) був придушний. Формально в межах СРСР і за останніми було визнано право на власні адміністративно-політичні утворення типу таких квазідсржав, як УРСР чи БРСР.

Поширення влади СРСР до Ельби після другої світової війни спричинило ситуацію, за якою новоутворені національні держави були або включені до його складу (Естонія, Латвія, Литва, така ж доля чекала б і Фінляндію, якби вона не вистояла у радянське-фінській війні 1939 — 1940 рр.), або поставлені в безпосередню залежність від нього (Польща, Чехословаччина, Угорщина та інші). Скрізь це було повязано з утвердженням у цих країнах прокомуністичних режимів. Тому другий етап боротьби за незалежність характеризується поваленням останніх і звільненням їх народів від залежності або безпосередньої приналежності до СРСР. Звільнення у найширшому розумінні має два аспекти: національно-політичний, тобто здобуття повної державної незалежності, і соціально-економічний — подолання тоталітарної соціалістичної системи та влади-власності панівного класу номенклатури на одержавлені засоби виробництва. На початку XX ст. необхідно було вирішувати передусім лише перше, державотворче завдання, тоді як друге, соціально-економічне, вимагало не радикально-революційного, а обережного реформаційного розвязання.

Подивимось тепер на цю проблему з дещо іншого боку. Століття між 1870-ми та 1970-ми роками в світовій історії було відзначено ситуацією вибору найрізноманітніших народів (від французів часів Паризької комуни до чілійцівдоби С. Альєндс — в хронологічному відношенні, від іспанців і кубинців до корейців, в’єтнамців чи китайців в просторовому) між радикально-соціалістичними утопіями (в діапазоні між більшовицьким комунізмом та націонал-соціалізмом) та встановленням військово-консервативних режимів на більший чи менший час (від уряду Т’єра в Парижі 1871 р. до диктатур Франко в Мадриді чи Піночста в Сант-Яго, до встановлення досить поміркованих авторитарних режимів, як, наприклад, Пілсудського в Польщі, Ульманіса в Латвії або Маннсргейма у Фінляндії). Аналогічний діапазон можливостей наявний також в історії Росії (з одного боку більшовики, з другого, спроби встановити військові режими Корніловим, Колчаком і Денікіним) та України, що здобула фактичну незалежність одразу після жовтневих подій 1917 р. (більшовики або власні національні радикал-соціалісти на чолі з В. Винниченком та тимчасово авторитарна система влади гетьмана П. Скоропадського).

Протягом зазначеного періоду, як правило, за умов істотного погіршення життєвого рівня широких верств населення через обєктивні труднощі росту капіталістичного суспільства, а особливо після виснажливих війн чи глобальної економічної кризи громадсько-політична ситуація в окремих країнах ставала настільки напруженою, що помірковано-ліберальні сили істотно втрачали свій вплив. Внаслідок боротьба за владу розгорталась між радикальними соціалістами та консерваторами, які вступали між собою в безпосереднє, переважно криваве протиборство.

Перші з них прагнули встановити власну ідеологічну диктатуру з мстою перетворення відповідно до неї всього соціально-економічного, громадсько-політичного та культурного життя (як російські чи китайські комуністи або німецькі нацисти). Другі були віддані ідеї відновити стабільність та непорушне право приватної власності найрішучішими силовими засобами, навіть вводячи на більш чи менш тривалий час військову диктатуру. В останньому випадку стабілізація політичного життя, спираючись на власницькі прошарки населення, давала змогу подолати економічні труднощі і вивести країну на той новий рівень розвитку, коли добробут пересічної людини зростав, а відтак загроза захоплення влади заідеологізованими радикалами зникала. У даному разі у середніх власницьких верствах населення поступово зникав страх перед загрозою з боку лівих сил (що справді зменшувалася). А відтак вони переставали підтримувати авторитарні диктатури, що відмирали самі собою, як це сталося в Іспанії, Чілі чи Південній Кореї. Проте, якщо до влади приходили радикально-соціалістичні сили на чолі з партією, побудованою на взірець воєнізованого ордену, відразу починалися глобальні, продиктовані догматами відповідної ідеології, перетворення: передусім скасування права приватної власності як основи економічної свободи особи, а потім і все інше, навіть фізичне знищення мільйонів людей.

В історії багатьох народів, зокрема центральне- та східноєвропейських, тенденції до утворення національних держав у XX ст. реалізовувалися в процесі запеклої боротьби між радикально-соціалістичними та ліберально-консервативними власницькими колами. Певною мірою це стосується й історичної долі України часів революцій 1917 р. та Громадянської війни.

Як зазначалося, національний громадсько-політичний рух України на початку XX ст. мав здебільшого виразний соціалістичний характер. Це підтверджують програмні документи українських політичних партій того часу: соціал-демократичної, соціал-революційної, соціалістів-федералістів і соціалістів-самостійників. Ідеали національно-адміністративного самовизначення (від автономії до незалежності) у них поєднувалися з соціалістичними уявленнями про соціально-скономічнс визволення шляхом скасування приватновласницьких відносин. Про соціалістичний характер Центральної ради свідчать численні матеріали і, найпереконливіше, її III і IV Універсали.

Однак, якщо в Росії наприкінці 1917 р. владу захопили найрадикальніші соціалісти — більшовики, то в Центральній раді переважали соціалісти, котрі, проголошуючи майже такі самі гасла, заради втілення їх у життя не вдавалися д6 кривавих заходів, якими більшовики не нехтували з самого початку свого панування. Помилковість і непослідовність соціально-економічної політики українських керівників-соціалістів, багато грубих політичних прорахунків зумовили незахищеність Української Народної Республіки на початку 1918 р. та її швидку окупацію більшовицькими збройними силами, на боротьбу з якими уряд Центральної ради змушений був покликати німецькі та австро-угорські війська. Все цс, а особливо червоний терор, що почався у Києві в лютому 1918 р., сприяло дискредитації соціалістичних ідей у свідомості середніх верств населення. Водночас закріплення “влади рад” у переважній більшості власне російських губерній психологічно полегшувало пересічній людині сприйняти ідеї утворення окремої Української держави як оссредка порядку, спокою та добробуту.

Виклик з боку лівих сил, як своїх соціалістів з Центральної ради, так і російських більшовиків сприяв консолідації поміркованих власницьких сил право-центристської орієнтації в Україні, безвідносно до їх національного походження. Вони погоджувалися підтримати незалежну, тільки не соціалістичну, не більшовицьку Українську державу. За умов очевидної нездатності Центральної ради та її уряду контролювати ситуацію в країні було встановлено Гетьманат П.Скоропадського. Історичне значення цієї події, як і взагалі факт існування Гетьманської держави слід оцінити, враховуючи рух народів (зокрема українського) до утворення незалежних держав таділсму встановлення радикально-соціалістичної або військово-власницької диктатур.

Системне, продумане, послідовне і багатопланове державобу-дівництво в Україні розпочалося саме в останні дні квітня — на початку травня 1918 р. Велося воно, по-перше, на грунті визнання права приватної власності, ринкової економіки та недоторканості особи і її майна, і, по-друге, цілеспрямованої реорганізації українських губерній колишньої Російської імперії в самостійний державний організм з усіма необхідними для його функціонування інституціями та атрибутами.

Гетьманат П. Скоропадського був природною альтернативою спробі утвердження в Україні соціалізму в його половинчасто-центральнорадівському або радикально-більшовицькому вигляді. Проте в порівнянні з диктатурами типу Франко, Піночста або навіть режиму Т’єра він вражає своєю ліберальністю. Найкоректнішс його порівнювати з початковим станом розбудови антибільшовицьких держав, що виникли після Першої світової війни, наприклад, Польща Пілсудсько-го та Фінляндія Маннергсйма. Проте порівняння Польщі часів Пілсудського й України періоду Скоропадського в певному відношенні буде не на користь першої, бо на відміну від неї в Гетьманській державі представникам всіх націй та віросповідань було гарантовано і забезпечено однакові права і свободи.

На жаль, в 1918 р. Україні не пощастило. Розкол між національно-соціалістичними та гетьманськими власницько-дсржавницькими силами, повстання Н. Махна на півдні, відверта підготовка агресії з боку більшовицької Росії та невизнання України білими лідерами та країнами Антанти зумовило падіння Української держави. Спроби відновити Українську Народну Республіку під владою Директорії за тих умов, які були в Україні з кінця 1918 р., та через різні, непомірковані дії її керівників — В. Винниченка та С. Петлюри — були приречені на невдачу.

Шанс розбудувати незалежну несоціалістичну державу в Україні наприкінці 1918 р. був втрачений. Водночас факт існування Української держави, сприйнятий і усвідомлений широкими верствами населення, значною мірою зумовив тс, що більшовики були змушені піти на утворення УРСР — відносно автономної від Радянської Росії квазідержавної тсриторіально-адміністративної структури. У порівнянні зі станом на початку 1917 р. це був значний крок вперед. Наявність власної, до певної межі автономної політичної системи протягом майже семи десятиліть значно полегшило проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 р.


НАПЕРЕДОДНІ СТВОРЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Національно-демократичний рух і громадсько-політичні обєднання в Україні у XIX ст.

Велика французька революція, що відкрила новий етап у розвитку європейської цивілізації, зумовила як докорінну трансформацію всієї системи суспільної свідомості відповідних народів, так і зміну принципів самоідснтифікації особи. Якщо до цього людина відчувала себе представником певного соціального стану і підданим свого окремого, власного государя, то після того, як станові барєри почали долатися, а верховним сувереном влади було оголошено сам народ, принципового значення почала набувати національна ідея. У французькій та англо-американській традиції з самого початку вона мала переважно соціально-правовий, політичний акцент, у духовному ж контексті німецького романтизму ця ідея набувала перш за все етнокультурно-мовного значення. В остаточному вигляді вона у першій половині XIX ст. поширилася і серед переважної більшості інших народів Центральної та Східної Європи, які, так само як і німецький, ще не мали тоді адекватного своїй цілісності державного самовизначення. Саме цс було характерним для переважної більшості словянських народів, зокрема для українського.

В еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігаються значні відмінності, але сучасні вчені в розвитку національних рухів Східної Європи вирізняють три основні етапи. На першому, позначеному дещо ностальгічними настроями, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, вважаючи, що незабаром самобутність їхнього народу може зникнути під навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило, ставав періодом несподіваного “відродження” місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. На третьому етапі, який можна назвати політичним, відбувалося зростання національних обєднань і висунення національне орієнтованих вимог, за якими так чи інакше було прагнення до самоврядування [9,с.201]. Останнє, вело до вимоги і врешті-решт до здобуття державної незалежності. Саме це ми і спостерігаємо в історії України протягом останніх двох століть.

В останній третині XVIII ст., після ліквідації автономних прав України, закріпачення селянсько-козацьких мас Лівобережжя та підпорядкування Київської митрополії й українських монастирів, зокрема Києво-Печерської лаври. Російській православній церкві, українська національна культура опинилася у глибокій кризі. Тоді ж соціальна еліта Лівобережжя — козача старшина, що була урівняна в правах з російським дворянством, яка до того ще зберігала свою національну ідентичність, почала масово сприймати соціо-культурні еталони російського абсолютизму. Її діти та онуки не тільки зрусифікувалися в культурно-мовному відношення, ставши поступово органічною часткою панівного класу Російської імперії, а й сприйняли відповідну загальноросійсько-імперську свідомість, розглядаючи себе як “малоросів”, які разом з “великоросами” та білорусами утворюють єдиний “руський народ”.

За таких умов при подальшій русифікації церковного життя й освіти, національна культура зберігається насамперед як народна, фольклорна, а її квінтесенцією стає кобзарство. В ньому, як і в народному малярстві (наприклад, образ козака Мамая), втілюються історична пам’ять, волелюбний народний дух, етичні та естетичні козацькі ідеали, які по обох берегах Дніпра стають світоглядною антитезою кріпацької дійсності. Реакцією на посилення соціально-скономічного гноблення й національно-політичного безправ’я, на відрив представників елітарних кіл від національної культури, стає намагання окремих освічених людей з дворянсько-старшинського стану зберегти або відновити щось з власного славетного минулого, яке відповідно до менталітету епохи ідеалізується й романтизується. Національна шляхетна молодь, до якої так чи інакше доходили відлуння як німецьких уявлень про самоцінність відображеного у фольклорі “народного духу”, так і французьких гасел свободи, рівності й братерства, схильна була бачити саме ці цінності у власній, напівміфологізованій, козачій старовині. Національним символом-ідеалом стає козак як втілення волі та лицарських чеснот і козацька громада — Запорозька Січ —якїимвол вищих принципів свободи, рівності й братерства.

У такій суперечливій суспільно-психологічній атмосфері на межі XVIII — XIX ст. на Лівобережжі з його переважно українською за походженням соціальною елітою (на відміну від Правобережжя та Поділля, Галичини й Волині) розпочинаються перші заходи по збиранню й відтворенню, а невдовзі і розвитку української національної культури. Тут слід відзначити історико-етнографічно-фольклористичні дослідження Т. Калиновського, В. Рубана, О. Шафонського, Я. Марковичата Р. Марковича, В. Полетики, Д. Бантиш-Камснського, М. Максимовича, Й.Бодянського та інших. У цьому відношенні викликає особливий інтерес Історія русів, чиє авторство і досі є предметом наукового пошуку. В цій пам’ятці національної історичної та суспільно-політичної думки початку XIX ст. увага акцентується на волелюбних інтснціях українців і висловлюється теза, що саме Україна (а не Московія-Великоросія) є безпосередньою спадкоємницею Київської Русі. Водночас, на тлі живої народної мови Середнього Подніпров’я, на відміну вщ штучної, книжної мови, якою користувалися українські діячі, що були пов’язані з староукраїнською традицією Києво-Могилянської академії (як, наприклад, Г. Сковорода), формується мова класичної української лггератури, багатство якої з усією повнотою розкрито І. Котляревським в “Енеїщ”.

Започаткований на межі XVIII — XIX ст. національний культурний рух певною мірою відбивався і на свідомості лівобережного панства, в середовищі якого до кінця 20 — 30-х років XIX ст. діяли гуртки українських дворян-автономістів, об’єднаних у масонські ложі та так чи інакше пов’язаних з відповідними таємними польськими та російськими організаціями. Так, 1818 р. у Полтаві засновано ложу Любов до правди, майстром якої був український землевласник С.Кочубей, а оратором — пост, майор І. Котлярсвський. Через персяс-лівського дворянського маршалка В. Лукашсвича вона була повязана з ложею Обєднаних словян у Києві. Крім того, як свідчили деякі декабристи перед карним трибуналом, паралельно з ними, в основному на Чернігівщині, діяло українське таємне товариство, що ставило на меті державну самостійність України [11,с.21]. Саме з цього середовища лівобережного дворянства і вийшли українські пани-меценати, які в 40-х роках XIX ст. радо вітали творчість Т. Шсвченка, а у 50 — 70-х роках морально і власними коштами підтримували український культурний і громадський рухи: В.Тарнавський, Г. Галаган, Л. Скоропадська-Милорадович та інші.

Але справжній самостійний громадсько-політичний рух в Україні розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, яке об’єднало таких талановитих митців і вчених, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак-Артемовський, О. Маркович, В. Білозерський, до яких у 1846 р. приєднався і Т. Шевчснко. Його мстою було скасування кріпацтва і національне визволення українського народу, який мав здобути власне політичне і культурне самовизначення серед інших слов’янських народів у спільній федерації.

Але, поділяючи спільні ідеали, висловлені в Книзі буття українського народу, члени братства істотно розходились щодо методів їх досягнення. Якщо М. Костомаров і П. Куліш відстоювали поступові реформи, то Т. Шсвченко і М. Гулак-Артемовський висловлювались за організацію збройного повстання і повалення царату. Таким чином, в українському громадському русі вже в середині 40-х років минулого століття визначилися розбіжності між прихильниками помірковано-реформістського та радикально-революційного напрямків. На жаль, арешт у березні 1847 р. провідних діячів цієї групи не дали повною мірою розвинутися цим тенденціям.

Після свого визволення, провідні діячі Кирило-Мефодіївського братства на початку 60-х років XIX ст. знов, на цей раз вже в Петербурзі, згуртувались, утворивши так звану Петербурзьку Громаду. Всі, за винятком Т. Шевчснка, наполягали на тому, щоб Громада була аполітичною і зосереджувалась на просвіті мас. Основну роль в ній тоді відігравали М. Костомаров і П. Куліш, які спільно з В. Білозерським, маючи грошову підтримку багатих українських поміщиків В. Тарнавського й Г. Галагана, розгорнули широку видавничу діяльність, зокрема протягом 1861-1862 рр. здійснювали видання щомісячного часопису “Основа” українською мовою. В самій Україні —в Полтаві, Чернігові, Харкові та інших містах — також почали засновуватися громади, що розгортали власну видавничу справу. Так, у Чернігові в 1861-1863 рр. виходив український тижневик за редакцією поста-байкаря Л.Глібова. У всіх великих українських містах почали друкувати українські книжки для народного читання, особливо підручники для народних шкіл.

Найвпливовішою серед таких громад була Київська. Вже 1859 р. у Києві, як і в інших українських містах, почався рух за створення недільних шкіл та публікацію посібників для них. Серед молодої інтелігенції, що брала участь у відповідних заходах, було сформовано Київську Громаду. Її члени, багатьох з яких за народницькі симпатії називали “хлопоманами”, висловлювалися за необхідність ліквідації кріпацітва, демократізацію суспільних відносин та активного служіння народу, їхні погляди чимось схожі з позицією російських народників того періоду. Проте, на відміну від них, в їх середовищі революційні гасла не були популярними. Вони піклувалися про освіту, культуру і самі активно працювали в царині науки і літератури. Особливу роль в цьому процесі відігравав В.Антонович, представник спольщсного українського шляхетського роду, який ще в молоді роки свідомо обрав українство й присвятив своє життя його розвитку.

Реакція, що посилилася в Росії після придушення польського повстання 1863 р., унеможливила плідну суспільно-просвітницьку роботу, і Київська Громада зазнала змін. Залишився її старий гурток під керівництвом ВАнтоновича, до якого ретельно добирали нових членів. У 70-х роках у цій, так званій Старій Громаді налічувалось не більше півсотні членів, але всі вони були визначними вченими і митцями. Варто згадати такі відомі в українській культурі імена: М. Драгоманов, Т. Рильський, М.Зібер, Б. Познанський, П. Житсцький, О. Кістяківський, П. Чубинський, М. Михальчук, О. Русов, Ф. Вовк, І. Лучицький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Ковалевський, С. Подолинський та інші.

Стара Громада активно розгорнула наукову, літературну і просвітницьку роботу, концентруючи в собі, за висловом І. Крип’якевича, національну інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом [12,с.297]. Вона встановила зв’язки з громадами інших міст, зокрема Харкова, Одеси, Чернігова, Полтави, Санкт-Петербурга тощо, але трималася осторонь політичних акцій та зв’язків з революційними російськими гуртками. Важливе значення Стара Громада приділяла розвиткові науки і письменства, спираючи на них основи української національної ідеології [12,с.298]. Її представники розпочали систематичне вивчення різних аспектів життя українського народу. Наукові дослідження проводилися на кафедрах Київського університету імені святого Володимира, в Археологічній Комісії — офіційній установі при київському генерал-губернаторі та у відкритому в Києві 1873 р. Півдснно-Західному відділі російського географічного товариства, який став головним центром української науки. Деякий час вона висловлювала свої позиції на сторінках газети Кисвский телеграф.

Але поступово серед членів Громади почали виникати розбіжності між прихильниками двох напрямків: соціалістичного, на чолі з М. Драгомановим та національно-культурницького, провідну роль в якому відігравав В.Антонович. Розкол, що накреслювався, збігся з загальним загостренням суспільно-політичної ситуації в Російській імперії (що врешті-решт привело до вбивства 1 березня 1881 р. народовольцями царя Олександра II) та реакційними заходами царського уряду, спрямованими безпосередньо і проти українського руху, наприклад “Емський указ” від 18 травня 1876 р., за яким заборонялося друкувати і ввозити з-за кордону літературу українською мовою. Обережна культурно-просвітницька позиція переважної більшості членів “Старої Громади” не задовольняла бажання радикальної молоді корінних суспільно-політичних змін, тому численні вихідці з України ставали членами перших російських революційних груп (М. Кибальчич, А. Желябов, Я. Стефанович, Д. Лизогуб, С. Степняк-Кравчинський та ін.). З іншого боку, її культурно-просвітницька орієнтація виглядала світоглядним анахронізмом порівняно з тим широким соціал-демок-ратичним рухом, який на тоді охопив провідні країни Європи (зокрема, Німеччину та Австро-Угорщину) і вже мав деяких прихильників в окремих губернських містах. Так, у 1875 р. в Одесі вже діяв “Південноросійський союз робітників”, статут якого в деяких положеннях відповідав принципам І Інтернаціоналу, а в Петербурзі з 1878 р. і протягом кількох наступних років — “Північний союз російських робітників”. Серед членів Київської Громади активним прихильником новітніх соціалістичних ідей був, як зазначалося, М.Драгоманов, а М.Зібер — одним з провідних вчених-марксистів європейського масштабу.

З початку 70-х років діяльність Громади виходить за межі Російської імперії. Починаються її жваві зв’язки з галицьким українським рухом. У 1872 р. коштом киян відновлено видання львівської “Правди” і її співробітниками стало багато наддніпрянців, а у 1873 р. на гроші аристократки Л. Скоропадської-Милорадович та цукрового барона В. Симиренка у Львові створено Літературне товариство ім.Т. Шевченка, реорганізоване в 1892 р. у Наукове товариство ім.Т. Шевченка (НТШ). Урядові утиски та заборона друкарства українською мовою сприяють переміщенню національної громадсько-політичної діяльності за кордон. До Австро-Угорщини, а потім до Швейцарії переїжджає звільнений з Київського університету М. Драгоманов, який у Женеві спільно з наддніпрянцями М. Зібером, С. Подолинським, Ф. Вовком та іншими й галицьким вченим М. Павликом налагоджує видання української громадсько-політичної літератури.

Еміграція М. Драгоманова привела до формування женевського гуртка українських соціалістів, які встановили стосунки з відповідними галицькими групами, найяскравішими представниками яких були І. Франко та М. Павлик. Женевський гурток став зародком українського соціалістичного руху. На цьому грунті загострилися розбіжності між М. Драгомановим і більшістю членів “Старої Громади”, що невдовзі призвело до остаточного розриву. Громада з 1886 р. відмовилась фінансувати діяльність М. Драгоманова, і він у 1889 р. переїхав до Болгарії, де став професором Софійського університету.

У Києві залишилися люди переважно помірковано-культуротворчої орієнтації, які підкреслено трималися осторонь народницького революційного та соціалістичного рухів. Вони гуртувалися навколо часопису Кисвская старина, що за умов заборони українського друкованого слова виходив російською мовою, хоча й відтворював українську національну позицію.

Як бачимо, український національно-культурний рух з самого початку був повязаний з провідними вищими навчальними закладами, особливо з Київським університетом. Його представляли провідні вчені свого часу: М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк та інші. Тому для адекватного розуміння атмосфери, в якій формувалася українська політична свідомость, необхідно в загальних рисах охарактеризувати стан науки й освіти в Украші на межі XIX — XX ст.

Наука й освіта в Україні на межі XIX —XX ст.

Кінець XIX —початок XX ст. відзначився інтенсивним розвитком науки, пов’язаним з її диференціацією, формуванням нових наукових напрямів, новими відкриттями, що спричинилося до наукових революцій — зміни парадигм, а отже, до трансформації основ наукового мислення, до заміни класичної науки і побудови нової картини світу. Особливо бурхливо розвивалися такі провідні галузі природознавства, як фізика, хімія, біологія, що й визначило якісно новий поступ наукового пізнання.

В науці дедалі більше почали переважати новий спосіб організації наукових досліджень і колективний характер праці, пов’язані зі створенням науково-дослідних лабораторій та інститутів з відповідною технічною базою для виконання виключно наукових робіт, відбувалося подальше зближення науки з виробництвом, стрімко прогресували технічні науки. Дещо повільніше розвивалися науки гуманітарні, що було пов’язано з більшою їх залежністю від верховної влади країн, зокрема з існуванням у багатьох із них цензури. Створювалися передумови для виникнення й розвитку наукових шкіл. Першими можна вважати в хімії — школу Ю. Лібіха, в біології — Е. Фішера, у фізиці — А. Кундта (Німеччина) і Дж. Томсона (Англія)

Все це зумовлювало перетворення малої науки XIX ст. у велику і відбувалося в контексті загального культурного процесу, в якому наука як складова частина духовної культури вносила певний внесок у формування стилю мислення епохи, культурного клімату суспільства-

Проте розвиток науки в Україні, як і в Росії, у другій половині XIX ст. був пов’язаний виключно з її вищою школою, передусім університетами (перші спеціалізовані наукові інститути в Росії і на Україні створено лише на початку XX ст.). Тому наукові дослідження відігравали другорядну роль, підпорядковуючись навчальному процесу, і мали в основному несистематичний і фрагментарний характер. Наука розвивалася завдяки зусиллям окремих учених- одинаків, які, проте, внесли істотний вклад до світової скарбниці знань.

Основними центрами освіти, наукової думки й проведення наукових досліджень на Україні були Харківський, Київський, Новоросійський, Львівський та Чернівецький університети, Ніжинський історико-філологічний інститут. Харківські ветеринарний і технологічний інститути. Львівський і Київський політехнічні інститути, Новоолсксандрійський інститут сільського господарства і лісівництва, Катеринославське вище гірниче училище та ряд інших навчальних закладів. Тут у різні роки викладали і проводили плідну наукову роботу такі видатні вчені, як математики і механіки О. Ляпунов, В. Стеклов, В. Єрмаков, В. Кирпичов, Я. Грдина, фізики М. Авснаріус, М. Умов, М. Пильчиков, М. Смолуховський, Ф. Шведов, хіміки М. Бєкетов, О. Ельтсков, П. Алсксєєв, С. Реформатський, Л. Писаржевський, біологи Л. Ценковський, І. Мечников, О. Ковалсвський, І. Сєчснов, ґрунтознавець В. Докучаєв, помолог Л. Симирснко, учені в галузі техніки М. Бенардос, С. Тимошенко, М. Делонс, І. Сікорськийташші [13 —16]. Гуманітарні науки репрезентували такі видатні діячі культури, як В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потсбня, Леся Українка, І. Нечуй-Лсвицький, І. Франко, М. Грушевський, Д. Багалій, А. Кримський та ін.

Неабияку роль у науці та культурі відігравали наукові товариства — один з найцікавіших і водночас найменш досліджених феноменів науки і культури. В першій половині XIX ст. вони являли собою окремі угруповання діячів науки й освіти, що прагнули взаємного спілкування, обговорення наукових питань, наукових дискусій. Одними з перших на Україні були Філо-тсхнічнс товариство у Харкові (засноване 1810 р.) і Товариство наук при Харківському університеті з двома відділеннями — природничим і словесним (1812). Пізніше почали створюватись товариства з точніше визначеною спеціалізацією, наприклад Товариство сільського господарства Південної Росії в Одесі (1828). Першим науковим медичним товариством в Україні стало Товариство київських лікарів (1840), згодом виникли Одеське товариство лікарів (1849) і Харківське медичне товариство (1861). Першим науково-технічним товариством було Одеське товариство інженерів і техніків (1864).

Новою формою організації науки в другій половині ХIХ ст. стали зїзди природознавців і лікарів. На першому зїзді (1868) у Петербурзі було вирішено створити товариства природознавців при університетах, чому сприяв новий університетський статут 1863 р., що надав певну самостійність вищим учбовим закладам. Одними з перших були такі товариства у Харкові (1869), Києві (1869) й Одесі (1870). У 1879 р. засновано Харківське математичне товариство, в 1889 р. — Київське фізико-матсматичне тощо. У порсформений період створено також кілька товариств гуманітарного профілю. Цс Історичне товариство Нестора-літописця у Києві (1873) та Півдснно-західний відділ Російського географічного товариства (Київ, 1873), продовжувало працювати Товариство історії та старожитностей в Одесі. У 1873 р. у Львові засновано Товариство імені Т. Шевчснка, головним чином літературознавчого напряму. Але, спираючись на досвід західних країн і Росії, що вже мали свої академії або товариства, які, виконуючи роль академій, об’єднували гуманітарні й природничі напрями, у 1892 р. це товариство трансформувалось у Наукове товариство у складі трьох секцій — філологічної, історично-філософічної та математично-природописно-лікарської.

Пробудження на початку XX ст. демократичних тенденцій у різних верствах суспільства і підвищення інтересу до наукових знань зумовили появу значної кількості нових добровільних асоціацій, в тому числі наукових товариств. Саме в цей час виникли Медичне товариство при Новоросійському університеті (1904), Київське хірургічне товариство (1908), Хімічне товариство при Київському університеті (1910). З’явилися товариства любителів природи у Миколаєві (1907), Києві (1907), Харкові (1911), серед яких, крім професорів університетів та інших навчальних закладів, були також учителі гімназій і взагалі всі бажаючі. У 1907 р. засновано Українське наукове товариство в Києві з структурою, схожою на структуру Наукового товариства ім. Т. Шевченка До її складу ввійшли історична, філологічна і природничо-медична секції. Ці два товариства М. Грушсвський називав академіями в мініатюрі.

Отже, наведена досить розгалужена мережа державних учбових установ, а також самоврядних обєднань стала базою для розвитку наукових досліджень в Україні. Чимало професорів місцевих навчальних закладів збагатили тогочасну науку вагомими результатами.

Істотний внесок у математику і механіку зробили вчені Харківського університету [13,17,18]. Так, В. Імшeнeцький розробив (1881) метод знаходження раціональних розв’язків лінійного диференціального рівняння, К. Андрсєв став одним із засновників вітчизняної проективної геометрії, але особливо яскравими індивідуальностями були O. Ляпунов та його учень В. Стеклов. О. Ляпунов працював у Харківському університеті в 1885 — 1902 рр. Він створив тут сучасну строгу теорію стійкості рівноваги й руху механічних систем із скінченним числом параметрів, розвинув загальний метод розв’язання задач про стійкість, вперше довів існування фігур рівноваги однорідної й слабко неоднорідної рідини, близьких до сфери, а також фігур рівноваги повільно обертової неоднорідної рідини при дуже загальних припущеннях щодо зміни густини з глибиною, довів нестійкість рівноваги грушовидних форм. У математичних працях О. Ляпунова (поряд з А. Пуанкарe) закладені основи математичного апарату, адекватного всьому циклові проблем нелінійних коливань, що було використано в 20 — 30-х роках XX ст. школою Л. Мандсльштама при побудові теорії нелінійних коливань.

Праці В. Стеклова стосувалися головним чином математичної фізики, зокрема, розв’язання основних задач теорії потенціалу, теорії теплопровідності, теорії пружності й гідродинаміки. Він дав повне обгрунтування розв’язків задачі про поширення тепла в неоднорідному стержні при заданих початкових умовах і граничних умовах на кінцях стержнів, а також задачі про коливання неоднорідної струни або стержня при певних початкових і граничних умовах, вивів диференціальні рівняння руху твердого тіла в рідині при досить загальних припущеннях, розв’язав низку задач теорії пружності, зокрема задачі про рівновагу нескінченного тонкого стержня, пружних циліндричних тіл тощо. В. Стеклов відомий також як організатор науки, який чимало зробив для її розвитку в Росії в 20-х роках.

Досить сильна група математиків і механіків була у Київському університеті — М. Ващенко-Захарчснко, В. Єрмаков, Г. Суслов, І. Рахманінов, Б. Букрсєв та ін. [15,17,18]. У 1880 р. М. Ващенко-Захарчснко переклав і видав Початки Евкліда, в 1883 р. опублікував монографію Історія математики, був одним з перших у Росії популяризаторів неевклідової геометрії, реформував викладання математики в університеті. В. Єрмаков відкрив (1870) нову ознаку збіжності нескінченних рядів, подав загальний метод інтегрування деякого диференціального рівняння в частинних похідних другого порядку, розробив теорію безпосереднього інтегрування системи канонічних рівнянь, розв’язав новим способом класичну задачу про брахістохрону. В галузі теорії функцій, геометрії, варіаційного числення плідно працював Б. Букреєв, зокрема, він вперше у Росії дослідив (1889) фуксові функції. Праці Г. Суслова стосувалися головним чином аналітичної механіки. Він вивчав можливі переміщення для систем із звязками нейзагальнішого вигляду, поширив принцип Гамільтона-Остроградського на нсголономні системи. Свої дослідження узагальнив у двотомній праці Основи аналітичної механіки (1900 — 1902).

У галузі теоретичної й прикладної механіки фундаментальні результати одержав В. Лігін. У 1873 — 1895 рр. він викладав у Новоросійському університеті. Суттєвий внесок у механіку й організацію вищої технічної освіти зробив В.Кирпичов, який був першим ректором Харківського технологічного (1885 — 1898) і Київського політехнічного (1898 — 1902) інститутів. Він створив учення про подібність, широко використовував теорему взаємності в опорі матеріалів, значно спростив метод розрахунку різних статично невизначених конструкцій [18].

Серед українських астрономів другої половини XIX ст. слід згадати професора Київського університету М. Хандрикова, що працював в галузі теоретичної астрономії, розробляючи теорію руху планет і комет [19].

Фізику в Київському університеті вікладали М. Авснаріус і М. Шіллер [15]. Саме від них почався новий етап в її розвитку в університеті — етап наукового дослідження. В 1873 р. тут створено фізичну лабораторію, в 1875 р. — кафедру експериментальної фізики. М. Авснаріус першим показав, що у критичній точці прихована теплота випаровування дорівнює нулеві, запропонував новий метод визначення критичної температури і встановив критичні температури для ряду рідин. М. Авенаріус зі своїми учнями одержав важливі результати у галузі критичного стану речовини. Протягом 1875 — 1889 рр. вони визначили багато критичних значень для великої кількості речовин, які ввійшли до основного фонду фізичних величин і надовго залишилися незмінними. Зокрема, в 1885 р. О. Надєждін уперше новим методом (згодом названим його іменем) виконав пряме визначення критичної температури води.

Після М. Авенаріуса кафедрою фізики протягом 1890 — 1903 рр. завідував М. Шіллер — фізик-теоретик широкого профілю. У 1874 р. він розробив метод визначення діелектричної проникності у змінних полях і перевірив справедливість максвсллівського співвідношення між діелектричною проникністю і показником заломлення речовини. М.Шіллер один з перших вітчизняних фізиків застосував (1879) закон термодинаміки до вивчення стану пружного тіла. Вивчаючи пружність насичених газів, М. Шіллер теоретично довів, що кривина поверхні рідини відіграє роль додаткової сили, і пружність насиченої рідини змінюється в той чи інший бік залежно від характеру дії, додатково прикладеної до поверхні рідини, над якою досліджується пружність насиченої пари (закон Томсона-Шіллера). Поряд з оригінальними дослідженнями окремих наукових проблем М. Шіллер присвятив чимало праць аналізові основних понять і законів фізики, здебільшого термодинаміки.

Протягом 1871 —1893 рр. у Новоросійському університеті (Одеса) працював М. Умов. У 1873 — 1874 рр. він запровадив поняття про швидкість і напрям руху енергії, про потік енергії та її густину, подав диференціальні рівняння руху енергії в пружному твердому тілі й рідині, сформулював теорему, що пов’язує потік механічної енергії мерез площадку, тиск, якого вона зазнає, і швидкість її руху (теорема Умова). Він перший застосував закон збереження енергії до хвильових процесів, довівши, що поширення хвиль пов’язано з перенесенням енергії, і подав його нове формулювання. Ці ідеї М. Умова випереджали рівень тогочасної науки і здавалися його сучасникам не тільки новими, але й спірними і навіть фантастичними; минуло чимало часу, поки вони стали загальновизнаними.

На кафедрі фізики Харківського університету в 1880 — 1894 рр. працював відомий вітчизняний фізик М. Пильчиков — учении-дослідник в найвищому розумінні цього слова. Він підтвердив (1883 р.) існування магнітних аномалій в районі Курська, відкритих у 1874 р., і висловив правильні думки щодо їх природи. В 1892 р. М. Пильчиков експериментальне підтвердив теорію розсіяння світла Релея. Перейшовши до Новоросійського університету, він висунув там ряд ідей у галузі бездротової телеграфії і радіозв’язку, зокрема розробляв (1898) керовані по радіо механізми. Ці дослідження він продовжив у Харківському технологічному інституті.

Ф. Шведов (Новоросійський університет) перший спостерігав (1889) пружність форми й аномалію в’язкості колоїдних розчинів, вивчив процес релаксації напруг у колоїдах, вивів рівняння в’язкопластичної течії речовини (рівняння Швсдова). Він є засновником нового наукового напряму — реології дисперсних систем та фізичного інституту при університеті.

Ще в 1861 р. професор Львівського університету Планер фактично одержав рідкі кристали, однак не зрозумів явища, яке спостерігав, і подальших досліджень не проводив. Псрсвідкрив рідкі кристали в 1888 р. австрійський ботанік Ф. Рейніцер. Слід сказати і про наукові розробки І. Пулюя, вихідця з України, який працюючи у Відні та Празі, підгримував тісний зв’язок з Україною. Незалежно від В. Рeнтгена він відкрив Х-промені (рентгенівські промені) і дослідив їх властивості [20].

Значний внесок у розвиток хімії зробили вчені Харківського університету. Протягом 30 років (1855 — 1886) тут працював видатний  учений і талановитий педагог М. Бєкетов, який істотно змінив постановку хімічної освіти, зокрема ініціював організацію в 1865 р. фізико-хімічного відділення та спеціалізацію з фізичної хімії, розпочавши в 1860 р. вперше викладання цієї дисципліни читанням курсу “Відношення фізичних і хімічних явищ між собою”, що становив першу систематизацію фактів і законів фізичної хімії. Він видав у 1886 р. перший підручник з фізичної хімії і був одним із засновників її як науки [21]. У праці “Дослідження над явищами витиснення одних елементів іншими” (1865) М. Бєкетов розв’язав чимало питань, важливих для формування уявлень про хімічну спорідненість. Відкривши здатність алюмінію відновлювати метали з окислів, він тим самим започаткував алюмотсрмію — один з важливих методів одержання хімічно активних і високочистих металів. Останні дослідження близько підвели його до формулювання закону діючих мас. М. Бєкетову належить ідея про зв’язок будови речовини з її властивостями, а також ідея (1873) про єдність матеріального світу. Важливе значення мали його термохімічні дослідження.

Він виховав чимало талановитих хіміків, його учнями були О. Ельтеков, Ф. Флавицький, І. Осипов, В. Тимофєєв, Д. Турбаба та інші. Діяльність М. Бєкстова стимулювала розвиток хімії в Україні [21, 22]. У Харкові О. Ельтеков встановив (1877) правило, за яким, спирти, що мають гідроксильну групу у вуглецю з подвійним зв’язком, необоротно перетворюються на ізомерні граничні альдегіди і кетони (правило Ельтекова), відкрив (1878) реакцію одержання альдегідів і кетонів [24].

Відомим ученим у галузі органічної хімії був професор Київського університету П. Алексєєв. Основні його праці стосувалися хімії азосполук і сприяли виділенню останніх в окремий клас речовин. Він розробив (1867) метод відновлення нітросполук цинковим пилом у слабколужному спиртовому розчині, який широко використовується для одержання гідроазосполук. Експериментальні дослідження П. Алексєєва сприяли розвитку теорії хімічної будови органічних сполук Бутлерова. П. Алексєєв був одним із засновників Російського фізико-хімічного товариства (1868).

Значний вклад у розвиток органічної хімії вніс також професор кафедри хімічної технології цього ж університету М. Бунге. Він започаткував (1868) дослідження нітрозосполук, запропонувавши для них на-йраціональнішу формулу й визначивши їх місце в ряді хімічних сполук, його монографія “Про нітрозосполуки” мала велике значення для хімії азотвмісних сполук. М. Бунге перший довів тотожність електрохімічної поведінки при електролізі органічних і неорганічних аніонів (1870). При лабораторії технічної хімії університету він у 1873 р. заснував першу в Росії контрольну станцію для випробування світильного газу, а в 1885 р. —лабораторію для випробування води [24].

Помітну роль у геологічній науці в цей період відіграли вчені Київського університету К. Феофілакгов — один із засновників вітчизняної стратиграфії та його учень П. Тутковський, який застосував новий мікропалеонтологічний метод дослідження осадочних порід. Новий етап у розвитку стратиграфії розпочався роботами М. Андрусова [15]. Важливе теоретичне і практичне значення мали дослідження геологів Харківського університету. Н. Борисяк перший обгрунтував можли-вість поширення кам’яного вугілля за межами Донбасу, І. Леваківський вивчав пермські відклади Донбасу і кристалічні породи вздовж Дніпра [ІЗ].

Розвиток біологічних наук в кінці XIX ст. пов’язано з всесвітньовідомими вченими, що працювали на Україні [26]. У Харківському університеті викладав ОДанилсвський, який сформулював тут оригінальну теорію будови білка і був одним з тих, хто закладав основи вітчизняної біохімії. Роботи В. Палладіна, проведені у цей період, лягли в основу створеної ним теорії дихання рослин як сукупності ферментативних процесів. Л. Ценковський організував першу в Росії мікробіологічну лабораторію і винайшов оригінальний метод виготовлення вакцини сибірки.

У Київському університеті проводилися також фундаментальні дослідження в галузі мікробіології. Г. Мінх і В. Високович розробляли методи боротьби з холерою й чумою, А. Павловський винайшов оригінальну протидифтерійну сироватку, В. Підвисоцький вивчав шляхи поширення інфекційних хвороб. У галузі ембріології рослин відкриття світового значення зробив С. Навашин, який вперше описав (1898) явище подвійного запліднення у покритонасінних рослин. У Новоросійському університеті І. Мечніков виконав дослідження внутрішньоклітинного травлення, що стали основою для створення теорії імунітету. Він і О. Ковалсвський довели єдність плану розвитку різних груп тваринного світу і стали засновниками еволюційної ембріології. У Новоросійському університеті також працював І. Сєченов. Ф. Камснський відкрив явище мікоризи, яке має велике значення в житті рослин.

Плідно розвивалася на Україні в цей період сільськогосподарська наука. У Новоолександрійському інституті сільського господарства і лісівництва В.Докучаєв, який був протягом 1892 — 1895 рр. його директором, відкрив першу в світі кафедру генетичного ґрунтознавства, де розроблялося вчення про грунт як особливе природноісторичнс тіло. Значний внесок у розвиток вітчизняного садівництва вніс Л. Симирснко, який у Млієві на Київщині у 1887 р. заклав перший в Європі помологічний розплідник і маточний сад.

Багато наукових біологічних розробок проводилось у товариствах, де наукова діяльність поєднувалась з науково-організаційною. Завдяки їх зусиллям відкрито Севастопольську біостанцію, пастерівські станції в Одесі, Харкові та Києві для проведення щеплень проти сказу, аналітичні лабораторії для перевірки якості харчових продуктів.

Розвиток промисловості в Україні у XIX ст. посилив вимоги до технічних наук. І. Рахманінов (Київський університет) досліджував питання теорії відносного руху, важливі для розрахунків гідравлічних машин, В. Лігін (Новоросійський університет) займався теоретичною та прикладною кінематикою механізмів [18], М. Бєкетов (Харківський університет) започаткував металургію спеціальних сплавів [27].

Після відкриття в кінці XIX ст. вищих технічних навчальних закладів стали активно розроблятися теоретичні основи технічних дисциплін. В. Кирпичов, який відіграв важливу роль в організації Київського політехнічного і Харківського технологічного інститутів, плідно працював також у галузі будівельної механіки, опору матеріалів, теорії механізмів [18].

Прискорення розвитку промисловості в Росії стримувалося гострим дефіцитом металу, значна кількість якого ввозилася з-за кордону. В кінці 60-х років у Донецькому басейні знайдено значні поклади залізної руди, що сприяло виникненню у цьому регіоні низки металургійних підприємств. Наукові розробки в галузі чорної металургії почали проводитись в лабораторіях Харківського технологічного і Київського політехнічного інститутів. У Харківському технологічному інституті А. Мевіус розпочав систематичні дослідження в галузі ливарного виробництва, що мало значення для розвитку гірничо-металургійної промисловості Донбасу. В цьому ж інституті К. Зворикін закладав основи науки про різання металів, а П. Мухачов розробляв проблеми паровозобудування, техніки і технології ковальської справи [27]. В кінці 90-х років М. Бенардос, який розробив метод зварювання вугільним електродом, почав впроваджувати його у залізничних майстернях під Києвом [28].

Центром розвитку науково-технічної думки в галузі цукрової промисловості стало Київське відділення Російського технічного товариства, відкрите у 1871 р. Воно створило спеціальну лабораторію для виконання досліджень за заявками заводів, відкрило перший вітчизняний середній технічний учбовий заклад для підготовки майстрів цукрового виробництва [25].

На початку XX ст. чимало українських учених стояли на передових рубежах світової науки. В галузі математики значну роль почала відігравати алгебраїчна школа Д. Граве (Київський університет), з якої вийшли О. Шмідт, Б. Делонс, М. Чеботарьов та інші. Плідно працював у теорії алгебраїчних функцій і теорії інтегрування диференціальних рівнянь в частинних похідних професор Київського університету Г.Пфейффер. Він установив нову класифікацію простих точок алгебраїчних поверхонь, істотно розширив і удосконалив відомі методи інтегрування. У цьому ж університеті глибокі результати в галузі неголономної механіки й окремих проблем математики одержав П. Воронець, який запропонував новий метод побудови рівнянь руху неголономних систем, розробив методи безпосереднього інтегрування рівняння Лагранжа другого роду та інтегрування рівняння Гамільтона —Остроградського [15].

У Харківському університеті Д. Синцов розвинув теорію коннексів, а С. Бернштейн започаткував конструктивну теорію функцій і розгорнув широкі дослідження в галузі теорії ймовірностей, зокрема, запровадив (1911) нерівність, що дає можливість замінити степеневу оцінку ймовірності значних відхилень скспонснційною спадною (нерівність Бернштейна) і виконав (1917) першу аксіоматичну побудову теорії ймовірностей [17].

У Новоросійському університеті І. Слешинський обгрунтував метод найменших квадратів і розпочав систематичне дослідження з порівняно нової тоді дисципліни —математичної логіки. Він виховав чимало математиків (В. Каган, В. Ціммерман, С. Шатуновський та інші), які невдовзі стали відомими вченими [17].

Питання механіки в цей період почали активно опрацьовуватися у вищих технічних вузах. Вагомі результати з опору матеріалів і теорії пружності одержав професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, який працював тут у 1907 — 1911 та 1918 — 1920 рр. і розробив загальний метод визначення критичних стискуючих сил для тонких пластин з різними граничними умовами, що широко використовувався при проектуванні великих російських лінійних кораблів. У 1907 —1910 р. він опублікував праці, присвячені застосуванню енергетичного методу в дослідженнях пружних деформацій однорідних і ґраткових стержнів, пластин і циліндричних оболонок, та для широкого кола задач стійкості стержнів і пластин. Значний цикл його праць присвячено проблемам коливань і удару деформованих стержнів. У теорію коливань увійшло поняття балка Тимошенка, яке розроблялося ним, зокрема, в 1920 р. у Києві. Науковий авторитет С. Тимошенка у будівельній механіці був надзвичайно високий, а його результати широко використовувались при проектуванні різних інженерних споруд і в промислових розробках [29]. Ще один професор Київського політехнічного інституту, К. Симінський, був відомий своїми працями в галузі теорії міцності, стійкості і втомленості металевих і дерев’яних конструкцій, а молодий викладач цього інституту О. Динник вперше визначив (1909) контактні напруження зсуву [18, ЗО].

Професор Катеринославського вищого гірничого училища Я. Грдина сформулював (1910 — 1912) основні теореми динаміки живих організмів, ставши засновником цього розділу теоретичної механіки, і перший звернув увагу на аналогію між технічними і біологічними системами [18].

Фізичну науку представляли як вчені, про яких йшлося вище (М. Шіллер, М. Пильчиков, Ф. Швeдов та інші), так і нова генерація (М. Смолуховський, Д. Рожанський, Л. Кордиш, Й. Косоногов, Ч. Бялобжеський, Г. Де-Метц таін.) [20]. У 1898 — 1913 рр. у Львівському університеті М.Смолуховський виконав свої основоположні класичні праці з статистичної фізики. Його дослідження з броунівського руху та з питань межі застосування другого начала термодинаміки обґрунтовували й розвивали ідеї Л. Больцмана. Виходячи з кінетичного закону розподілу енергії, М. Смолуховський створив у 1905 — 1906 рр. (незалежно від А. Ейнштейна) теорію броунівського руху, яка доводила справедливість кінетичної теорії теплоти та її висновків і сприяла її остаточному утвердженню. Він встановив закони флуктуацій рівноважних станів у молекулярних системах, які використав для обгрунтування обмеженості тлумачення Р. Клазіусом другого начала термодинаміки. Його теорія дала можливість визначити час, через який настає новий аномальний стан системи, а отже, завдала серйозного удару гіпотезі теплової смерті Всесвіту. В 1908 р. на основі теорії флуктуацій побудував теорію критичної опалесценції. Ще в 1898 р. теоретично обгрунтував явище температурного стрибка на межі газ —тверде тіло, що було досить сильним аргументом на користь молекулярної кінетики.

Ч. Бялобжеський, який закінчив Київський університет і працював у ньому до 1919р., вивчаючи роль тиску випромінювання у внутрішній рівновазі зір, вперше висловив (1913) ідею про променисте перенесення енергії в зорях.

Д. Рожанський у Харківському університеті започаткував роботи з радіофізики і виховав перші кадри українських учених у цій галузі. У 1910 р. він розробив методи осцилографування швидкоплинних електричних процесів. У Харкові Д. Рожанський висунув ідею магнетронного генератора, реалізовану згодом його учнями А. Слуцкіним і Д. Штейнбергом.

Серед українських астрономів початку XX ст. слід згадати О. Орлова (Одеська обсерваторія), який започаткував на Україні роботи, пов’язані з організацією спостережень за припливними деформаціями Землі, і заклав традиції класичних астрономічних досліджень, а також В.Фесснкова (Харківський університет), який вперше (1914) виконав фотометричне дослідження зодіакального світла, одержавши дані щодо розподілу міжпланетного пилу [19].

Значним внеском у хімію стали роботи П. Мелікішвілі та його учня Л. Писаржсвського (Новоросійський університет) у галузі перекисів і надкислот. Зокрема, вони довели, що перскисні неорганічні сполуки і надкислоти містять групу атомів кисню, характерну для перекису водню (1889), і встановили будову перекисів металів (1897) (22—24]. Там же, в Одесі, Є. Бурксер створив (1910) першу в Росії радіологічну лабораторію і розпочав дослідження радіактивності мінеральних вод і гірських порід. Винятково важливу роль в утвердженні й розвитку електронних уявлень в хімії відіграли дослідження Л.Писаржевським електропровідності водних і неводних розчинів, розпочаті ним у 1914 р. у Катеринославському вищому гірничому училищі. Тут він заклав основи електронної теорії окисно-відновних реакцій, побудував теорію гальванічного елементу, що враховувала термодинамічну рівновагу між іонами й електронами в металі та їх сольватами в розчині й пояснювала походження електродних потенціалів і природу електролітичної пружності розчинення металів [21]. Електрохімією неводних розчинів займався В. Плотников у Київському політехнічному інституті, який пояснив (1908) іонізацію розчину електролітичною відповідністю між розчиненою речовиною і розчинником, висунув (1913) оригінальну гіпотезу електрохімічного резонансу, довів (1916) існування комплексів у неводних розчинах [21]. А. Думанський організував (1904) у Київському політехнічному інституті першу в Україні лабораторію колоїдної хімії, де провів важливі дослідження в галузі неорганічних колоїдів, вперше застосував (1907) ультрацентрифугування для визначення розмірів колоїдних частинок. Пізніше він став засновником вітчизняної колоїдної хімії [22]. У цьому ж інституті В. Шапошников досліджував (1904) кольоровість, будову і таутометрію барвників.

У 1899—1906 рр. професором хімії Київського політехнічного інституту і в 1902—1904 рр. його ректором був М. Коновалов, що згуртував тут велику групу учнів і разом з ними встановив основні закономірності реакції нітрування. Він одержав численні нітросполуки й продукти їх відновлення в хімічно чистому вигляді і вивчив їх фізичні й хімічні властивості, зокрема, запропонував метод відновлення нітросполук і синтезував понад 50 амінів, одержав оксини, розробив умови перетворення нітросполук в альдегіди й кетони, здобувши понад 200 нових солей і вивчивши фізико-хімічні властивості усіх нових сполук. Встановлені ним закономірності при нітруванні різних граничних вуглеводнів дали можливість розвязати чимало проблем органічної хімії [24].

Чималий внесок в органічну хімію зробили професор (з 1891 р.) Київського університету С. Реформатський. Він запропонував метод синтезу Роксикислот із застосуванням цинкорганічних сполук (реакція Реформатського), який значно розширив можливості синтезу складних природних сполук. С. Реформатський виховав багато вітчизняних учених, а його підручник Початковий курс органічної хімії витримав 17 перевидань [24]. О. Спсранський (Київський університет) встановив, що закони, властиві поведінці рідких розчинів, поширюються і на тверді розчини. Роботи В. Тимофєєва (Харківський університет) вивчення природи неводних розчинів сприяли підтвердженню хімічної теорії розчинів [21].

У галузі геології вагомі дослідження провів МАндрусов (Київський університет). Він розробив стратиграфічну схему неогенових морських відкладів, заклав основи вітчизняної палеоекології, встановив наявність сірково вого зараження глибинних водних зон Чорного моря [15]. Важливою рисою геології XX ст. стало розуміння необхідності її взаємодії з суміжними науками — фізикою, хімією, біологією. Перші кроки у досягненні такої інтеграції зробив В. Вернадський. У 1916 р., живучи на Україні, під Полтавою, він почав систематизувати свої роздуми про роль живої речовини у геохімічних процесах і у 1917 р. остаточно сформулював концепції живої речовини та біосфери, започаткувавши тим самим нову дисципліну — біогеохімію.

Цей період на Україні широкого розповсюдження дістали щеї еволюціонізму [18]. В Київському університеті О. Сєверцов створив вчення про співвідношення онто- і філогенезу (1910), І. Шмальгаузен розробив оригінальні положення про шляхи і фактори еволюції. М. Холодний — автор гормональної теорії тропізмів — підтвердив висновок Ч. Дарвіна про локалізацію геотропічної чутливості у кінчику корня. Продовжуючи роботу, розпочату в Київському університеті, на кафедрі ботаніки Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісівництва, М. Цингер провів перші вітчизняні дослідження з біосистематики, підтвердивши тезу Ч. Дарвіна щодо кореляції корисних і нейтральних ознак. У Харківському університеті В. улевич, вивчаючи склад м’язової тканини, відкрив невідомі раніше екстрактивні речовини і встановив їх хімічний склад. У харківський період своєї діяльності О. Краснов заклав основи вітчизняної геоботаніки. На агрономічному факультеті Київського політехнічного інституту Є. Вотчал організував ботанічну лабораторію, де з учнями одержав ряд вагомих результатів у галузі фізіології й анатомії рослин [26].

Песний внесок у розвиток біологічних наук зробили наукові товариства. Завдяки зусиллям Київського товариства любителів природи відкрито (1908) Дніпровську біологічну станцію, а силами Товариства природознавців при Харківському університеті організовано (1914) Донецьку біологічну станцію. Ахтивну природо-охоронну діяльність розгорнув В. Талієв у заснованому ним Харківському товаристві любителів природи. Експедиції для вивчення рослинності різних районів України, організовані І. Пачоським, фінансувало Київське товариство природознавців.

Дослідження в галузі технічних наук продовжували в цей період активно розвиватися в технічних вузах. У Київському політехнічному інституті працював В. Іжевський, розробки якого стосувалися доменного виробництва, електрометалургії, термічної обробки металів [27]. У цьому ж інституті широко розгорнулися роботи в галузі опору матеріалів (С. Тимошенко, К. Симінський). Праці Є. Патона в цей період були присвячені розв’язанню проблем мостобудування [30]. У Катеринославському вищому гірничому училищі працювали такі відомі спеціалісти, як М. Павлов, що розробляв теорію доменного процесу, і П. Рубін, який досліджував металургію чавуну і технологію твердого палива. На Юзівському заводі розвивав доменну справу М. Курако [27].

У дореволюційній Росії існувало кілька авіаційних центрів, зокрема в Києві й Одесі. Для розвитку авіаційної справи чимало зробив М. Делоне, який очолював повітроплавну секцію при механічному гуртку в Київському політехнічному інституті. Один з його учнів — згодом видатний авіаконструктор І. Сікорський — побудував (1913) перші багатомоторні літаки Руський витязь та Ілля Муромець. Також у Києві свій моноплан побудував Ф.Тсрещенко. В Полтаві (1914 — 1915), а потім у Києві (1918 — 1919) почав розробляти теорію космічного польоту Ю. Кондратюк (Шаргей) — один з піонерів космонавтики [31].

На відміну від природничих наук розвиток суспільствознавства і гуманітарного знання в Україні гальмувався як царською цензурою, так і забороною українського друкованого слова Емським указом 1876 р. Центрами проведення досліджень в галузі гуманітарних наук були університети. Навколо їх провідних учених-викладачів утворювалися різноманітні культурно-дослідницькі товариства, головним чином історико-етнографічного і краєзнавчого спрямування. Навіть за умов царату їх члени зробили чимало у справі вивчення народного життя й минулого українського народу, хоч друкувати свої розвідки могли лише російською мовою.

Розвиток української гуманітарної науки з самого свого початку, ще від часів Кирило-Мефодіївського братства, був органічно пов'язаний з національним рухом, більше того, усвідомлювався як його невід'ємна частина. Тому не дивно, що на чолі останнього стояли такі видатні українські вчені-гуманітарії, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко і М. Грушевський. До того ж актуальність боротьби за національно-культурну спадщину, рідну мову і власну літературу стимулювала широкий громадський інтерес до українознавчих студій.

Розвиток українознавства в контексті боротьби за національно-культурне, а згодом і національно-державне самовизначення зумовлював особливо сумлінне ставлення дослідників до корпусу історичних, етнографічних і лінгвістично-літсратурознавчих дисциплін. Це випливало з необхідності обгрунтування окремішності українського народу в його попередній еволюції, своєрідності його господарських, культурних, побутових рис, самобутності й самостійного розвитку його мови та національної літератури. З цим, зрозуміло, пов’язувалисьдосліджсння втаких суміжних науках, якархеологія, антропологія, історія права, всесвітня історія, історія культури тощо.

Особливо значними були здобутки в галузі національної історії. Традиції української історіографії започатковано ще з козацьких літописів, узагальнених (разом з іншими історичними документами українського, російського, польського походження) у першій половині XIX ст. у таких працях з історії України, як “Історія Русів” невідомого автора, “Історія Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського та п’ятитомної “Історії Малоросії” М. Маркевича [32]. Подальший розвиток української історіографії повязується перш за все з іменем М. Костомарова, який у своїх численних працях подав історію України переважно у життєписах її провідних діячів.

Новий її етап розпочинається діяльністю В. Антоновича, який завідував кафедрою історії Київського університету, та його численних учнів. Його заслугою було використання в дослідницькій праці найпередовіших на той час методів джерелознавства, що відкривало можливість всебічно використовувати різноманітні архівні документи минулих часів, збирання й публікації яких підняв на належний рівень ще М. Костомаров. У своїх численних працях з історії станів, міст, економіки, церкви в Україні В. Антонович, як згодом і його учні, широко використовував комплексний метод, узагальнюючи дані писемних, археологічних, етнографічних та інших джерел [33]. Протягом останніх двох десятиліть ХІХ ст. учні В. Антоновича обіймали майже всі історичні кафедри в українських університетах: Д. Багалій, відомий дослідник Слобожанщини — у Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському, І. Линничснко — в Новоросійському, М. Грушевський — у Львівському. Ученицею В. Антоновича вважала себе О. Єфименко, авторка Історії українського народу (1906), де українська історія подавалася в аспекті органічного саморозвитку народного життя [34]. З близьких методологічних позицій, враховуючи досягнення західно-європейського позитивістського еволюціонізму, написано і фундаментальну “Історію України-Руси М. Груш енського, переважна більшість томів якої надруковано протягом 1898 — 1909 рр. [35]. Видатним досягненням української науки кінця XIX ст. була і тритомна “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького (1892 —1897) [36].

Крім, власне, історичних студій в Україні на межі XIX — XX ст. значного розвитку набувають й інші науки історичного циклу, насамперед, археологія. Перш за все тут необхідно згадати узагальнююче дослідження “Давні мешканці Середнього Придніпров’я і їх культура у доісторичні часи” (1913) видатного київського археолога В. Хвойка, який відкрив основні культури первісного населення Лісостепової України. У ній на засадах еволюціонізму зображена широка панорама господарського і культурного поступу давнього населення зазначених територій від пізнього палеоліту до часів, що безпосередньо передували виникненню Київської Русі [37]. Ця праця, разом з дослідженнями інших археологів, які вивчали культури найдавнішого населення території України (І. Забєлін, М. Вeсeловський, О. Спіцин, Б. Фармаковський, В. Городцов), дозволяла реконструювати давнє, дописемне минуле історичних предків українського народу та їх найближчих сусідів. Чималий внесок у цю справу робили й дослідження провідного українського антрополога Ф. Вовка.

Завдяки плідній діяльності українських істориків, археологів та антропологів на початку XX ст. не тільки у цілому, а значною мірою навіть в деталях було відтворено історію українського народу, його культури й соціально-політичних інституцій у органічному зв’язку як з історією сусідніх народів, передусім російського і польського, так і з безпосередніми його історичними предками — русичами Київської Русі. Водночас було ретельно вивчено, переважно заданими писемних джерел, історію південних та південне-західних земель Київської Русі та в основному на підставі археологічних досліджень намічено основні етапи розвитку давнього населення України від часів кам’яного віку.

В органічному звязку з блоком історичних дисциплін розвивалася й українська етнографія, започаткована ще в першій половині XIX ст. Так, надруковано, зокрема, такі праці, як “Опис весільних українських простонародних обрядів” Г. Калиновського та “Записки про Малоросію, її жителів та виробництва” Я. Марковича, “Українські народні пісні М. Максимовича. У другій половині XIX ст., переважно вченими Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, в Україні проводяться широкі етнографічні дослідження й збирання пам’яток фольклору, в яких брали участь такі дослідники, як П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський, а також В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, Д. Яворницький та інші. Їхні праці свідчили про самобутність життя українського народу, його мови й творчості, надто ж пісенної.

Особливу увагу українські гуманітарії приділяли вивченню народного фольклору й національної мови, яскравим прикладом цього є “Історичні пісні українського народу” В. Антоновичата М. Драгоманова [38,39]. Діапазон мовознавчих досліджень сягав від емпіричної історико-етнографічної фольклористики до справжньої філософії мови О. Потебні, лінгвістичні праці якого набагато випередили науковий рівень свого часу. Особливий інтерес становить його книга “Думка і мова” (1862), де він першим з вітчизняних дослідників дав аналіз зв’язку між мовою й мисленням [40]. Питання української мови висвітлювали в своїх працях також такі вчені, як П. Житецький, К. Михальчук, І. Франко, А. Кримський, В. Наумснко, Є. Тимчснко. Наслідком лексикографічних студій стала серія словників, зокрема, Словарь російсько-український М. Уманця й А. Спілки (1893 — 1898) та Словарь української мови за редакцією Б. Грінчснка (1907 — 1909).

Найтісніше з лінгвістикою було пов’язано українське літературознавство. Його проблемами, на рівні свого часу, цікавилися вже письменники першої половини XIX ст. — І. Котлярсвський, П. Гулак-Артемовський, Г.  Квітка-Основ’яненко та інші, а пізніше, вже на вищому науково-професійному рівні, такі діячі культури, як М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилсвич у Галичині, М. Максимович, М. Костомаров і І. Срсзнсвський у Подніпровї.

Починаючи від М. Драгоманова та І. Франка українське літературознавство сягає загальноєвропейського рівня, набуваючи дальшого поглиблення у працях таких вчених, як А. Кримський, М. Грушевський, М. Дашкевич, О. Огоновський, В. Наумeнко та інші. Наслідками цих студій стали такі узагальнюючі праці, як “Нариси з історії української літератури XVII — XVIII ст.” М. Пeтрова [41], “Історія українського письментва” С. Єфремова [42] та шеститомна “Історія української літератури” М. Грушсвськоаго, роботу над якою вчений розпочав у 1914 р. [43].

На початку XX ст. українознавчі студії охопили практично всі сфери гуманітарного й суспільного знання. Почалися дослідження з українського мистецтва, архітектури, економічного потенціалу українських губерній тощо. У Києві працювали такі видатні економісти й суспільствознавці, як М. Зібер і М. Туган-Барановський, історик українського права М. Василснко, вчені-юристи М. Владимирський-Буданов,  М. Іванишев,  О. Кістяківський та  інші. Відомими вченими-правознавцями були викладачі Харківського університету Д. Качснівський, Одеського — Є. Васьковський, Львівського —П. Домбковський.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. було репрезентовано практично всі галузі гуманітарних і суспільних наук, а найкращі з їх діячів у цей час працювали на європейському рівні. Їхніми зусиллями було доведено не тільки існування українського народу як автохтона відповідної території, а й всебічно вивчено різні аспекти його культурного, соціального, політичного й економічного життя.

Водночас предметом вітчизняної суспільно-гуманітарної науки не були виключно українознавчі дисципліни, а також історія й культура інших, як європейських, так і східних народів, що дістало відображення у працях М. Драгоманова, І. Франка, О. Потебні, Д. Яворницького та інших учених. Особливо слід згадати фундаментальні орієнталістичні праці сходознавця світового рівня А. Кримського, зокрема такі, як тритомна “Історія арабів та арабської літератури, світської і духовної” (1914), тритомна “Історія Персії, її літератури та дервіської теософії” (1909 — 1917), двотомна “Історія Туреччини та її літератури” (1910) тощо [44].

Окремо слід сказати про розвиток філософської думки в Україні. Протягом першої половини — середини XIX ст. у Київській духовній академії, організованій на базі Києво-Могилянської академії, зберігалася традиція викладання філософії, яку за вказівкою Миколи І було вилучено з університетських програм майже на 20 років. Тому при відновленні викладання філософії в російських університетах, зокрема у Московському, цілком природно, що провідну роль у становленні її професійного рівня відіграв саме вихованець Київської академії П. Юркевич, учитель В. Соловйова. Без перебільшення можна сказати, що його філософський ідеалізм християнсько-платонівського гатунку репрезентував найвищий рівень спіритуалістичної думки у межах всієї Російської імперії. Але, на жаль, на тсрсні самої України кінця XIX — початку XX ст. духовних мислителів такого плану вже не було, хоча філософські аспекти, скажімо, праць О. Потебні мають непересічне значення.

Водночас брак філософів-метафізиків до певної міри компенсувався, як і в переважній більшості європейських країн того часу, розвитком суспільно-філософської думки, яскраво відбитої в численних працях М. Драгоманова, М. Зібера, С. Подолинського, І. Франка та інших. Усі вони стояли на позиціях най передовішого на той  час  еволюційного  вчення,  репрезентуючи  здебільшого позитивістський ліберально-демократичний світогляд. На певній фазі свого інтелектуального розвитку не лишилися вони осторонь і захоплення соціалізмом, навіть марксизмом у його науковому, соціально-скономічному аспекті, але (як М. Драгоманов та І. Франко) врешті-решт поставилися до його революційно-політичної доктрини критично. В контексті загальноєвропейського філософського пошуку відбувалася творча еволюція таких мислителів, як В. Лесевич, А. Спір та К. Ганкевич, виходили на відповідний філософський рівень в окремих своїх працях і представники українського суспільствознавства — М.Туган-Барановський та Б. Кістяківський.

Наведений вище короткий і схематичний нарис розвитку на Україні гуманітарних, природничих і технічних наук свідчить, що тут існувала досить розгалужена система вищих навчальних закладів підготовки національних кадрів для господарства, освіти, науки і культури, де проводилась також певна наукова робота, і їх учені зробили помітний внесок у розвиток світової науки, а піонерські досягнення висунули окремих їх представників у передовий загін наукової еліти.

Отже, українська наука XIX ст., так само, як і українська література чи мистецтво, відповідала потребам самоствердження українського народу як повноцінної європейської нації з усіма її ознаками. Найважливішою серед останніх була державність, боротьба за яку і розгорнулася під час Першої світової війни, особливо в березні 1917 р. Але і власний науковий рівень, що був досягнутий на початку XX ст., свідчив про досить високий творчий потенціал України, якому мали вщповідати і нові, досконаліші організаційні форми. Останнє й зумовило створення Української академії наук у листопаді 1918 р., про що докладніше йдеться далі.

Національно-демократичні обєднання та політичні партії в Україні кінця XIX — початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. за умов кризи загальноросійського народництва в Україні зявляються нові групи радикальної молоді, що прагнули перетворити український рух з переважно просвітянсько-культурного на політичний, орієнтуючись при цьому на власне національні цінності, забарвлені ідеями соціальної справедливості. З цих “свідомих українців” у 1892 р. утворилося “Братство тарасівців”, першими членами якого були брати Міхновські, Є. Черняхівський, І. Липа, Б. Грінченко, М. Вороний та інші, які особливого значення надавали впровадженню в побуті інтелігенції української мови. Вони надрукували у львівській Правді свою програму, де зобовязувалися бути чистими українцями. Поряд з цим, в середині 90-х років у Київському університеті активно діяв гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну на чолі з сином В. Антоновича — Д. Антоновичeм, та помірковану, але також соціалістичну, “драгоманівську” з К. Василснком та М. Ковалевським, до яких була близька Леся Українка. На цьому тлі в 1897 р. у Києві створюється український соціал-демократичний гурток, а в 1899 р. у Харкові під проводом Д. Антоновича засновується Революційна українська партія (РУП), яка відкрито висуває гасло самостійної України і поширює з Буковини та Галичини нелегальну національну літературу.

Таким чином, як пише Д.Дорошснко, наприкінці XIX ст. в громадсько-політичне життя вступає нове покоління українців, “вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялися лише культурницькою діяльністю, а хотіли здобути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамках власних організацій” [7,с.318].

У свідомості людей, зорганізованих у РУП, синкретичне поєднувалися національні і соціалістичні ідеї, але поступово між її членами посилювалося розмежування. Дуже швидко від цієї партії відокремилася група власне націоналістичного спрямування (з гаслом “Україна для українців”), на чолі з М. Міхновським, що основною метою проголосила утворення самостійної держави. В 1902 р. вона перетворилася в Українську народну партію (УНП), яка проіснувала до 1907 р., відновившись через десять років під назвою Української партії соціалістів-самостійників (УПСС). У своїй праці “Самостійна Україна” М. Міхновський ще в 1900 р. писав: “Доки хоч на одному клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе зброї, доти всі покоління українців ітимуть на війну. Війна провадитемсться всіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою”  [45].

Але основна частина членів РУПу не пішла за М. Міхновським і, орієнтуючись все більше на марксизм, у 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), що в політичній сфері обмежувалася гаслами автономії України, її очолили В. Винниченко, С. Петлюра і М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони вважали, що ця партія має бути виключно національною організацією, до якої входили б тільки українці. Це аж ніяк не вязалося з відомим марксистським гаслом Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Тому не дивно, що ще за рік до перейменування РУП на УСДРП від них відокремилась група більш послідовних соціал-демократів під проводом М. Меленевського (Спілка). Останній вважав, що УСДРП має бути автономною складовою частиною РСДРП, репрезентуючи інтереси робітничого класу України безвідносно до національності окремих її членів.

Ідейна боротьба та відповідні розколи в РУП наочно демонстрували ціннісні орієнтації представників українського ліворадикального руху, що поєднував націоналістичні й соціалістичні тенденції. Одні його представники, як М. Міхновський, рішуче висловлювалися за пріоритет національних цінностей (які все більше усвідомлювалися як національно-державницькі), не відмовляючись при цьому і від соціалістичного ідеалу. Інші, як М. Меленевський, навпаки, віддавали перевагу соціал-демократичним гаслам, вважаючи вирішення національного питання похідним від розв’язання соціально-економічних проблем. Треті, а таких серед українських соціал-демократів була більшість, намагались поєднати національні й соціалістичні цінності. Останнє було привабливим для багатьох, але гальмувало розробку стрункої концепції та вибору конкретної стратегії політичної гри, яких так бракувало проводу УСДРП під час революційних подій 1905 — 1907рр. та 1917—1919рр.

Зазначені тенденції в українському національно-визвольному русі мали наприкінці XIX — початку XX ст. відповідні аналогії в політичному житті хіба що не всіх поневолених народів царської Росії. Такі саме націоналістичні, національно-соціалістичні та cоціалістично-інтернаціональні течії спостерігаємо тоді у визвольних рухах фінів, грузин, латишів, поляків, євреїв та багатьох інших народів за винятком лише етносів мусульманської культурної традиції, в свідомість яких соціалістичні гасла прищеплювалися вкрай погано. Так, у радикальній частині єврейства, дуже чисельного в польських, литовських, білоруських та українських губерніях, а одного боку, бачимо зростання суто національно-дсржавницького напряму — сіонізму, а з другого — поширення соціал-демократичної ідеології виразно національного забарвлення. Остання стає теоретичним тлом Бунда, утвореного в 1897 р. на таємному зїзді представників єврейських робітничих гуртків у Вільно (Вільнюсі). Але певна кількість єврейських марксистів, що спочатку була пов’язана з Бундом, згодом відійшла від нього і опинилась у лавах російської (інтернаціоналістичної) соціал-демократії.

Поєднання національних та соціалістичних ідеологічних засад в свідомості діячів українського визвольно-демократичного руху кінця XIX — початку XX ст. є цілком зрозумілим явищем, типовим для більшості народів Центральної та Східної Європи і Закавказзя, які не мали ще тоді власної державності і входили до складу багатонаціональних імперій, перш за все Російської та Австро-Угорської. їх бездержавний стан об’єктивно зумовлював те, що на відповідних територіях влада, капітал, престиж, освіта знаходилися в руках представників пануючих етносів і тих людей з місцевого середовища, які вписувалися в соціо-культурний контекст імперської соціальної еліти. Тому в середовищі відповідних народів рух за соціально-скономічні права так чи інакше поєднувався з боротьбою за національно-державне самовизначення, з перевагою першого або другого компонентів цього суперечливого ідейно-політичного комплексу.

За умов зростання і радикалізації молодіжного соціалістичної орієнтації руху з середини 90-х років XIX ст. пожвавлюється і громадська діяльність поміркованих представників української інтелігенції старшого віку. В 1897 р. у Києві за ініціативою В. Антоновича та О. Кониського відбувається зїзд представників українських громад більш як з 20 різних міст. Внаслідок цього була створена “Загальна українська безпартійна демократична організація” (ЗУБДО), назва якої свідчить про небажання її засновників брати участь у відкритій політичній боротьбі. Метою цього об’єднання була широка культурно-Просвітницька діяльність, зокрема через організацію урочистих святкувань ювілеїв українських діячів — І. Котляревського в 1903 р., М. Лисенка в 1904 р. та інших. Така робота ЗУБДО, безумовно, сприяла зміцненню та піднесенню українського національного руху, але повністю не могла задовольнити прагнень суспільства, яке на межі XIX — XX ст. все більше радикалізувалося і політизувалося.

Організаційне оформлення лівої гілки українського національного руху в РУТІ стало поштовхом до власне політичної самоорганізації поміркованих сил. У 1904 р. за ініціативою Є. Чикаленка ЗУБДО перетворюється в Ліберальну партію (ЛП), що ставила на меті встановлення конституційного правління, проведення широких соціальних реформ і здобуття повноти національно-культурних прав для українців у межах федеративної Росії. Але загостррення революційної кризи та початок справжньої політичної боротьби у зв’язку з швидкою радикалізацією суспільної свідомості під час Російсько-японської війни 1904 —1905 рр. зумовили зміну назви цієї організації, яка стала називатися Українською радикально-демократичною партією (УРДП). Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною партією, дуже подібною до російських кадетів. Її членами були такі видатні культурні діячі, як С. Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушсвський, Д. Дорошeнко та інші, які висували перш за все гасла автономії України та земельної реформи.

Таким чином, на момент революційного вибуху 1905 р. в українському суспільстві вже склався спектр власних політичних сил, які репрезентували погляди окремих національне-інтелігентських кіл. Вони прагнули втілення народницько-соціалістичних ідеалів й українізації суспільно-політичного життя, а найрадикальніші з них висунули гасло здобуття державної незалежності. Але цей спектр ідейно-політичних сил був, як і сама соціальна структура українського суспільства того часу, не повним і занадто ухиленим ліворуч. Молодь жадала швидких перетворень і прагнула до рішучих дій, що було повязано з абсолютною перевагою в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Помірковані ліберали старшого покоління, значно культурніші і досвідченіші, не могли конкурувати з нею щодо впливу на загал національне свідомого українства.

Більше того, сильна радикальна тенденція українського руху за умов високого ступеня “зросійщення” панівних верств, змушувала консервативніші шари нації орієнтуватися на загал ьноімперські партії відповідного напрямку. Як писав у зв’язку з цим Д. Дорошенко, всі українські партії “прийняли в свої програми соціалістичні гасла” і український рух відзначався радикалізмом. Нечисленні консервативні елементи серед українського громадянства так і не сконсолідувалися і замість того, щоб “прилучитися до українського національно-автономічного руху й, зайнявши в ньому певне місце, зрівноважувати в країні соціальні змагання лівіших елементів, українське панство остаточно зв’язало свою долю з всеросійською реакцією та централізмом і тим підкопувало свою власну будучність як суспільної верстви” [7, с.320].

Національно-соціалістична орієнтація українських політичних груп не могла забезпечити їм переважаючого впливу в українських губерніях, особливо в російськомовних містах. Тут, як і взагалі в індустріальних районах, наприклад у Донбасі, з самого початку доби промислового перевороту існував високий, якщо не переважаючий, відсоток російського за походженням пролетаріату, службовців та інженерно-технічної інтелігенції. Підприємства, шахти і кар’єри, залізниці тощо утворювалися на російськомовних засадах. Тому люди з україномовного (так само, як і з єврейськомовного) середовища південних та південно-західних губерній, які йшли туди працювати, включалися в наперед визначену суспільно-культурно-мовну структуру, змушені були адаптуватися до неї і часто-густо, не маючи чіткої національної самосвідомості (офіційно українці і росіяни вважались “руськими”, православними), ідентифікували себе з відповідним станово-класовим російськомовним загалом. Для таких людей їх соціально-економічний статус був більш значущим, ніж національне походження, і тому, включаючись у загальну боротьбу за свої людські права, вони в переважній більшості підпадали під визначальний вплив загальноросійських партій лівої, соціалістичної спрямованісті. А це, у свою чергу, сприяло подальшій нівіляції їх національної самосвідомості.

Соціалістична пропаганда серед студентства та робітників промислових центрів України проводилась вже з 80-х років. У наступному десятилітті вона набула більш виразного характеру і поряд з соці-ал-демократичними гуртками та групами Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсона, Полтави, міст і селищ Донбасу, в Києві та Катеринославі, подібно до петербурзького Союзу боротьби за визволення робітничого класу, утворюються власні Союзи. Спільно з петербурзькими і московськими, київські й катеринославські активісти виступили ініціаторами скликання у Мінську в 1898 р. І з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Таким чином, у багатьох містах України у російськомовному середовищі, де були люди різного національного походження — росіяни, українці, євреї та представники інших народів, паралельно з формуванням національних соціалістичних організацій відбувався і процес створення загальноро-сійеьких політичних структур лівого спрямування.

Із загальноросійських лівих партій, що діяли в українських губерніях, слід виділити найрадикальніші — анархістів, а також соціал-демократів і соціалістів-революціонерів (серед останніх завжди більш-менш чітко існував розкол, а подекуди і відкрита ворожнеча між “правими” та “лівими” крилами відповідних течій).

Анархісти мали успіх переважно в південних містах із строкатим етнічним складом, особливо в Одесі та Катеринославі. Вони були відомі гучними ексцесами і кривавими терористичними актами під час революції 1905—1907 рр., на кінець якої більшість з них опинилася за ґратами. З новою силою хвиля анархізму, пов’язана з іменем Н. Махна, охопила південь України вже в 1918 — 1920 рр., але підґрунтя її формувалося саме в перших роках XX ст., коли анархістські ідеї набули значної популярності в радикальних за своїми настроями напівосвічених гуртках в основному декласованої молоді.

Російська соціал-демократична робітнича партія, що була створена в 1898 р., вже після свого II зїзду в 1903 р. фактично розкололася на дві конкуруючі фракції, що поступово ставали окремими партіями. Більшовики, які пішли за В. Леніним, були за активні революційні дії і відкидали союз з лібералами, прагнучи до власної диктатури під назвою диктатура пролетаріату. Меншовики, на чолі з Л. Мартовим, були, навпаки, прихильниками реформістського перетворення суспільства, розраховуючи на співпрацю з лібералами, орієнтувались на парламентську форму правління. Представники РСДРП, склад якої в національному відношенні, як і всіх інших лівих партій, був надзвичайно строкатим, діяли активно і мали в Україні чималий успіх переважно в денаціоналізованому фабрично-заводському середовищі, де при безпосередній участі більшовиків у 1905 р. утворювалися перші ради робітничих депутатів.

Близькими до російських соціал-демократів в ідейно-політичному відношенні були українські соціал-демократи та єврейські бундівці, які водночас відстоювали принципи національно-тсриторіальної (перші) та національно-культурної (другі) автономії. Спроба об’єднати дві гілки російської соціал-демократії з відповідними національними течіями в квітні 1906 р. не мала практичних наслідків. У подальшому ці організації розвивалися окремо. Поразка революції 1905 — 1907 рр. та як наслідок жорсткий курс уряду П. Столипіна зумовили зменшення політичного впливу цих сил аж до часів першої світової війни.

Численною і енергійною, але на відміну від РСДРП (особливо більшовиків) погано організованою в загальнодержавному масштабі силою була Партія соціалістів-революціонерів (ПСР), що зорганізувалася в 1901 — 1902 рр. внаслідок об’єднання численних постна-родницьких груп на чолі з М. Натансоном, В. Черновим, Г. Гершуні та іншими й тривалий час не мала навіть власної програми. Це, як і значний ідейно-політичний синкретизм світогляду її членів, неминуче призводило до розмежування різних есерівських течій, частина яких обирала тактику індивідуального терору, що було характерно, зокрема, для Одеського відділення партії. Від цих екстремістів, які називали себе максималістами, вже в 1906 р. відокремилось праве крило партії, що утворило Партію народних соціалістів (ПНС). Остання протягом наступних років користувалася істотним впливом і в межах українських губерній, переважно в російськомовних середніх та мало-заможних верствах, використовуючи виключно цивілізовані форми боротьби та блокуючись з іншими політичними демократичними силами російськомовного населення.

У загальноросійському політичному спектрі ПНС, гуртуючись навколо часопису Русскос богатство, займала лівоцснтриську позицію, чим привабливала українських інтелігентів. Тому в різні часи до неї належали такі відомі українські діячі, як С. Єфремов, та російськомовні митці українського походження, як В. Короленко. В Державній думі до народних соціалістів, соціалістів за назвою та лібералів по духу, була близька фракція трудовиків.

Політично-ціннісні орієнтації власне українських (радикальних) партій початку XX ст. обумовлювали той факт, що інтелігенція російськомовних міст, утому числі й українського походження, орієнтувалась на загальноросійські сили, найчіткіше і найяскравіше репрезентовані Конституційно-демократичною партією (КДП) на чолі з П. Мілюковим, яка утворилась у 1905 р, В Україні до неї належали такі поважні культурні і громадські діячі, як І. Лучицький, Я. Яснопольський, Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, В. Наумснко, М. Василснко та інші, багато з яких згодом співпрацювали з П. Скоропадським під час існування гетьманської Української держави 1918 р. У Києві вони гуртувались переважно навколо газети “Свобода й право”.

Ідейно та організаційно представники “кадетської” партії були органічно пов’язані з земствами, університетськими колами, різноманітними громадськими об’єднаннями ліберального спрямування. Тому чимало представників української творчої еліти, працюючи на тсрені розвитку національної культури, були прихильниками саме цієї “Партії народної свободи”, як, наприклад, майбутній перший президент Української академії наук В. Вернадський. Після розвалу Російської держави наприкінці 1917 р. представники цього напрямку на чолі з В. Науменком утворили в Києві Українську федеративно-демократичну партію (УФДП), що вважала себе наступницею І продовжувачкою ідей М. Драгоманова.

За зазначених вище причин консервативні кола в Україні, безвідносно до етнічного походження своїх представників (за винятком деякою мірою поляків) орієнтувались на загальноросійські праві партії. Передусім мається на увазі право-центриський “Союз 17-го Окгября”, очолюваний О. Гучковим, що об’єднував підприємців, землевласників і консерваторів із земського середовища. Прихильників таких відверто реакційних об’єднань, як Російська монархічна партія або шовіністичний погромно-чорносотснний “Союз русского народа” в українському середовищі, практично не було, хоча діяльність цих сил відчувалась і в містах України. Представники останніх у 1908 р. заснували в Києві Клуб русских националистов, що ставив за мету боротьбу з українським рухом.

Усі праві організації завжди були під таємним, а часто навіть під наявним протекторатом уряду, мали від нього різного роду субсидії й протекції. В університетах існували філії правих організацій — так звані “Союзьі академистов”, що об’єднували монархічні елементи серед студентства, їм протистояли загальноросійські ліві та українські, також переважно соціалістичної орієнтації, гуртки молоді, за якими невпинно стежила поліція.

Певним відзеркаленням питомої ваги окремих політичних сил в українських губерніях були результати виборів у 1905 р. у І Державну думу. Всього від України було обрано 102 депутати, 45 з яких обєднались у фракцію під назвою “Українська парламентська громада” (УПГ), що мала свій друкований орган “Украинский вестник” з головним редактором М. Славинським та секретарем Д. Дорошенком. З цією фракцією активно співробітничали такі відомі українські громадські діячі, як М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та інші. Основу політичної платформи УПГ становила автономія України. В II Державній думі (вона проіснувала з лютого по червень 1907 р.) УПГ мала вже 47 голосів, але за новим виборчим законом, що був оголошений у день розгону цього дорадчого органу 3 червня 1907 р., шансів на перемогу демократичних кандидатів ставало значно менше і III та IV Державні думи були істотно правіші за попередні.

За умов післяреволюційної реакції та посилення утисків відбувається (1908) об’єднання майже всіх українських партій і політичних груп на засадах автономізму, конституціоналізму та парламентаризму. Наслідком цього було утворення Товариства українських поступовців (ТУП), згуртуваного, в основному, на базі ліберальної за своїм духом УРДП. Водночас чимало українських радикалів з соціалістичною і націоналістичною свідомістю були змушені емігрувати переважно до Австро-Угорщини, де встановили безпосередні зв’язки з галицькими політичними силами.

Незважаючи на поразку революції 1905 — 1907 рр. та істотне зниження політичної активності в наступні роки, її наслідком було здобуття права на українське друковане слово, національні громадсько-культурні організації, навіть політичного характеру (наприклад, ТУП). Залишились окремі Просвіти, що виникли в 1905 — 1906 рр. у багатьох містах на зразок галицьких закладів, українські культурні клуби, створено в Києві Українське наукове товариство, близько 20 українських часописів. Збільшився контингент свідомої української інтелігенції, й українська національна ідея почала глибше пускати коріння в свідомість простого народу. Все це формувало грунт для наступних бурхливих подій, повязаних з боротьбою за національну державу та розбудовою власних культурних, зокрема, наукових інституцій.

Водночас революційні події першого десятиліття XX ст. остаточно закріпили відчуженість від українського національного руху консервативної меншості української громадськості переважно лівобережних дворян, нащадків козачої старшини. Ця меншість, яка щиро підтримувала паростки національного відродження в XIX ст., але відмежувавшися від соціального радикалізму українських політичних груп, так і не змогла сконсолідуватися. Тому в наступних подіях представники цього прошарку або не зуміли визначити власної позиції, змшюючи погляди і орієнтації відповідно до перебігу подій, або однозначно повязували свою долю з загальноросійським консерватизмом.

Істотно інша ситуація мала місце в західноукраїнських землях, які ще наприкінці XVIII ст. увійшли до складу Австро-Угорської імперії. “Весна народів” 1848 р. знайшла свій відгук у серцях галичан-русинів і з цього часу на їх землях розпочинається національний політичний рух, органічно пов’язаний, як і в Подншров’ї та на Слобожанщині, з культурним, зокрема літературно-науковим поступом. Ситуація в Галичині значно ускладнювалася тим, що в ній постійно точилася жорстка боротьба між українською, переважно селянською, більшістю та польською, впливовою і заможною, землевласницькою меншістю. Крім того, в самому русинсько-галицькому національному русі не було єдності. Він був розколотий між консерваторами-москвофілами, які чекали допомоги від царської Росії, та радикалами-народовцями, що розраховували на власні сили.

Заборона українського друкованого слова в Подніпровї сприяла перенесенню центру відповідної діяльності до Львова. В Галичині утворюються нові національні українські товариства — Руська бесіда, Просвіта, Літературне товариство імені Т. Шевченка, яке незабаром перетворилося на відому наукову установу.

Значний і всебічний вплив на кращих представники галицького українства мав М. Драгоманов. Особливо зазнали його І. Франко та М. Павлик — засновники і лідери галицької Української радикальної партії (УРП). Вона зорганізувалася наприкінці 80-х років ХЕХ ст. і своєю метою ставила перш за все оборону штересів селян, наголошуючи на соціально-економічних, політичних і національно-культурних правах народу. На гроші, зібрані на Наддніпрянщині, УРП видавала газети Народ і Хлібороб. Вона провела своїх кандидатів до Галицького сейму та парламенту у Відні. На цей час і народовці вже мали власну політичну організацію — Народну раду, що як головні гасла поставила —не без впливу Наддніпрянщини —розвиток народ-дості, поступ і лібералізм, демократію і федералізм [46,с.317].

У 90-х роках XIX ст. в щейно-політичному житті Галичини відбуваються значні зміни. Праве крило УРП, що поступово відходило від радикально-соціалістичних гасел, обєднавшись з народовцями, створило нову — Національно-демократичну партію (НДП), яка перебрала провід у політичному житті народу. В 1895 р. Ю. Бачинський в книжці Україна Ірридснтна обгрунтував необхідність для повноцінного національного життя утворення незалежної Української держави [47]. Того ж року заяву про самостійність українського народу як мету політичних вимог проголосила на своєму зїзді у Львові УРП. У 1899 р. ліве крило НДП створило нову Українську соціал-демократичну партію (УСДП) на чолі з М. Ганкевичем і своєю метою проголосила створення “вільної Української держави, Української республіки”.

Наступного року в Львові на публічному вічі українського студентства прийнято резолюцію, де зазначалося, що його ідеалом є створення самостійної Української держави. Цю резолюцію підтримали газета Діло та І. Франко на сторінках Літературно-наукового вісника. Тоді ж, як уже зазначалося, М. Міхновський на таємних зборах української молоді в Харкові та Полтаві також виголосив як мету створення власної незалежної держави.

Таким чином, на 1900 р. гасло утворення незалежної Української держави поширилось по всій Україні, від Західного Бугу до Сіверського Дінця. В Галичині його підтримували представники як радикальних, так і ліберально-демократичних українських кіл.

Дуже важливе значення для справи єднання наддніпрянських і галицьких культурно-політичних сил мав переїзд до Львова учня В. Антоновича — М. Грушевського, який у 1894 р. зайняв відкриту в місцевому університеті кафедру української історії. При найтіснішій співпраці з І. Франком та іншими галицькими і наддніпрянськими вченими він організував у Науковому товаристві імені Т. Шевченка широкомасштабну дослідницьку роботу. Значна роль у розбудові української національної культури на початку XX ст. належала також А. Шeптицькому, який у 1900 р. став митрополитом греко-католицької церкви в Галичині.

За умов конфронтації з польськими колами, що все загострювалася напередодні Першої світової війни, серед русинсько-галицької молоді значно поширився військово-патріотичний рух (організації “Січові стрільці”, “Соколи” тощо), орієнтований на радикальні політичні сили. Все це сприяло згуртуванню і зростанню національного руху Західної України, що мало особливе значення саме тоді, коли на території Російської імперії після поразки революцлії 1905 — 1907 рр. умови для вільного національно-політичного розвитку знову стали малосприятливими. В середовищі галицьких українців у ці роки теплий прийом знаходили національні політемігранти, зокрема Д. Донцов.

Перша світова війна. Лютнева революція 1917 р. та їх відпуння в Україні

Початок першої світової війни продемонстрував відсутність не тільки організаційної єдності національного руху в Україні, а і відсутність спільних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів. Переважна більшість українських сил з обох боків лінії фронту, що проліг між двома “тюрмами народів,” — Російською й Австро-Угорькою імперіями, поспішила виказати свою лояльність власним монархіям.

В “Украинской жизни” за підписом її редактора С. Петлюри з’являється декларація з висловленням повної підтримки російському уряду і запевненням, що українці чесно виконають свій обов’язок перед державою. Київська газета Рада також писала, що українці повинні боронити російську державу [48,с.4—5]. Але царський уряд, не без підстав, не вірив у щирість цих заяв і, підозрюючи українських політиків у звязках з певними колами ворожих Антанті Центральних країн, особливо в Австро-Угорщині, розпочав репресії. Було закрито “Просвіти” і українські видавництва, фактично знову заборонено друкарство українською мовою, заслано ряд відомих національних діячів, зокрема М. Грушсвського, який повернувся до Києва лише після Лютневої революції на початку березня 1917 р.

Певний привід для цих репресій подала діяльність утвореного у Львові 4 серпня 1914 р. політемігрантами з Подніпровя Союзу визволення України. Ця організація складалася з соціалістів, які в часи реакції залишили межі Російської імперії. Серед них були В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Мелeнeвський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та інші. Вони проголосили своєю метою утворення самостійної Української держави і заради цього пішли на співпрацю з Німеччиною та Австро-Угорщиною проти Росії.

Невдовзі у зв’язку з наступом російських військ на Львів, яким вони оволоділи 21 серпня (3 вересня за нов.ст.), члени цієї організації переїхали до Відня, звідки і розгорнули свою діяльність Найважливішим у ній була організаційно-агітаційна робота в таборах військовополонених серед солдат-українців, яких багато було в тилах Центральних країн після поразки, котру зазнала російська армія по всій лінії фронту в лютому — вересні 1915 р. Це сприяло розвитку національної свідомості у солдат і незабаром призвело до створення двох дивізій, так званих “Сірожупанників” та “Синьожупанників”, що згодом взяли активну участь в боротьбі за українську справу.

Як і в Російській імперії, “свій” уряд на початку Першої світової війни підтримала і переважна більшість політичних партій галицьких русинів, які вже на початку серпня 1914 р. утворили у Львові “Загальну Українську раду” (ЗУР) на чолі з К. Левицьким. Ця організація заявила, що перемога австро-угорьких сил “буде й нашою перемогою” і закликала до формування українських добровольчих загонів —легіону “Українських січових стрільців”, який чисельністю в 2500 вояків З вересня присягнув на вірність цісарю Францу-Йосипу. Цей підрозділ започаткував західно-українські військові формування часів першої світової та громадянської війн.

Однак, незважаючи на всі декларації та навіть практичні заходи по залученню добровольцв до цісарського війська, австрійський уряд не довіряв галичанам-русинам майже так само, як і російський, своїм українським політичним діячам. Певною мірою цьому сприяло поширене серед консервативних верств галицького суспільства так зване москвофільство. Частина галицьких москвофілів ще перед війною виїхала за межі краю і з початком бойових дій обєдналась у Києві в Карпато-Русьюий освободительннй комитст, що повністю стояв на позиції царського уряду. З початком успішного для російських військ серпневого 1914 р. наступу в Галичині цей комітет неодноразово звертався з відповідними гаслами до українців-русинів, що спричинило звинувачення українства в москвофільстві з боку австрійської адміністрації.

На початку війни певні кола в Галичині справді сподівалися поліпшення свого становища внаслідок перемоги Росії, але поведінка російської адміністрації відразу перекреслила ці сподівання. Її представники разом з місцевими москвофілами розгорнули боротьбу з “мазепинцями” методами, взагалі невідомими в межах імперії Габсбургів. Були зачинені всі українські установи, бібліотеки і школи, почалися масові обшуки та арешти. Тільки через київські тюрми перевезено до Сибіру понад 12000 осіб, серед яких було чимало грско-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. заарештували митрополита А.Шептицького і вивезли до монастирської тюрми в Суздаль, де він перебував до Лютневої революції 1917 р., був депортований ректор Львівської семінарії отець Й.Боцян та багато шших відомих діячів. Місце греко-католицьких священиків масово займали православні російські, що, безумовно, викликало глибоке обурення народу [8,с.445]. Все це сформувало у галичан вкрай негативне ставлення до Росії, чиї війська протягом квітня — липня 1915 р. вимушені були залишити Галичину і західну частину Волині.

Як бачимо, в кожній з імперій провідні політичні українські сили з початком війни підтримали власний уряд, але в обох випадках (крайньо-праві у галичан та крайньо-ліві у подніпровців) відкрито стали на бік протилежної сторони.

Виняток з цього становила лише рада київського Товариства українських поступовців (ТУП), яка у вересні 1914 р. ухвалила постанову про тс, що українці мусять зайняти нейтральне становище у цій війні. Зрозуміло, що така позиція української інтелігенції не могла не викликати гніву царської адміністрації. Але поразка російської армії 1915 р. та наявна неспроможність державної бюрократії справитися з завданнями, особливо гуманітарного плану, які висував військовий час, сприяли пом’якшенню позиції урядових кіл щодо українства. Певну роль в цьому відіграла і гостра критика політики в Галичині з боку ліберально-демократичної російської опозиції, зокрема лідера кадетів П. Мілюкова.

За умов, коли наприкінці першого року війни масово почали виникати такі могутні, орієнтовані на благодійну діяльність, громадські організації, як Военно-промьішленннй комитет, Союз городов, Зeмский союз та ін., українські діячі влітку 1915 р. у Києві створили Общество помощи населению юга России, пострадавшему от воєнних действий з широкими повноваженнями. Його гуманітарні акції та принципова позиція ТУПу сприяли підвищенню авторитету українського руху й згуртовуванню відданих українській ідеї людей.

За умов затяжної і взагалі безперспективної війни, що виснажувала людські та економічні ресурси, в Росії протягом 1915 — 1916 рр. загострювалася загальна криза. Самодержавство все більше дискредито-вувало себе в очах громадськості корупцією вищих посадових осіб, нездатністю уряду до чітких,раціональних і рішучих дій та багато чим іншим, зокрема одіозним зв’язком августішої родини з Г. Распутіним, вбивство якого в грудні 1916 р. вже не могло врятувати імперію від краху. Взимку 1916 — 1917 рр. у промислових містах, особливо в Петрограді, значно посилився страйковий рух, чому сприяли загальна втомленість від війни, падіння життєвого рівня народу, зневіра в здатність царя і уряду подолати загальну кризу.

17 лютого (2 березня) 1917 р. у Петрограді розпочався страйк на Путилівському заводі, який злившися з загальним протестом проти війни, дорожнечі та перебоїв у постачанні столиці хлібом, викликав ланцюгову реакцію протесту. Через тиждень, на Міжнародний жіночий день, у місті страйкувало вже 128000 робітників, а вулиці заповнили колони демонстрантів. Стихійне поширення акцій протесту значно випереджало всі намагання влади і різних політичних сил поставити під контроль цей вибух народного незадоволення. 24 лютого (9 березня) на робочі місця не вийшло вже 214000 чоловійк, а наступного дня економічне життя столиці було остаточно паралізовано.

Командуючий округом генерал С. Хабілов наважився використати проти демонстрантів силу, але перші ж криваві сутички довели ненадійність військ столичного гарнізону і 27 лютого (12 березня) загальний політичний страйк переріс у збройне повстання. Цього дня голова Державної думи М. Родзянко телеграфував головнокомандуючому Північного фронту. “Хвилювання, що почалися в Петрограді, приймають страхітливі і загрозливі розміри”, а військовий міністр інформував начальника штабу верховного головнокомандуючого: “Становище в Петрограді стає надзвичайно серйозним; військовий заколот нечисленними військовими частинами, що залишились вірними урядові, приборкати поки що не вдається, навпаки, численні частини поступово приєднуються до заколотників” [49,с.224—225]. Війська масово почали переходити на бік демонстрантів і наступного дня під революційними гаслами стали вже 127000 військових. Під контролем повстанців було вже все місто разом з останніми бастіонами царату — Адміралтейством, Петропавлівською фортецею й Зимовим палацом.

У ніч на 28 лютого (13 березня) як інституціональні органи, що претендували на владні функції в охопленій суцільним хаосом столиці, сформовано Тимчасовий комітет Державної думи, з одного боку, та Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів — з другого. У ставку, де в цей час перебував цар, було відправлено делегацію від Комітету на чолі з В. Шульгіним та О. Гучковим, які зустрілися з Миколою II у Пскові 2 (15 березня) і разом з деякими генералами переконали його зріктися влади на користь брата Михайла, який, однак, наступного дня сам відмовився від престолу. В ці дні за погодженням з Петроградською радою депутатів, в якій взяли гору соціалісти більш-менш поміркованої позиції, на базі Тимчасового комітету утворюється Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. Свою програму, спрямовану на демократизацію суспільно-політичного життя та скликання Установчих зборів, Тимчасовий уряд оголосив в декларації 3 (16) березня.

Повним контрастом до того, що відбувалося в Петрограді було становище в Києві. На кінець лютого 1917 р. тут ніщо не передвіщало великих подій. На фронті було зимове затишшя, продовольче становище не загострювалося і в громадському житті міста все було відносно тихо. І ось увечері 1 (14) березня до Києва з Петрограда надійшла телеграма з повідомленням про революцію та текстом звернення М.Родзянка до населення. Наступного дня про повалення монархії та встановлення нової, демократичної влади було проголошено офіційно. Ці звістки облетіли місто зі швидкістю блискавки, викликавши загальне піднесення. Для всіх цс була несподівана радість, справжній подарунок долі. Здійснилися віковічні мрії, причому без боротьби, пострілів і крові. Щиро й емоційно в ці дні на події реагував Олександр Олесь [50,с.268]:

Воля?! Воля! Сниться може?

Друже! Брате! Говори!

Що? народ? солдати? Боже!

Бій... червоні прапори!..

З тюрем вязнів випускають?!

Прилучаються міста!..

Далі, далі! Хай співають

Золоті твої уста.

Марсельєзу! Швидше б ранок!

Чом так тихо на селі?!

На дзвінницю! вже світанок!

Люде! Воля на землі!

Ставлення до революції розмежувало київську громадськість. Один таоір був за “поглиблення революції”, тоді як інший, що складався з обережніших людей, був стурбований звісткою, що брат царя, відомий англоман Михайло Олександрович відмовився від пропозиції стати конституційним монархом. У кадетських та більш правих колах висловлювали побоювання (і це показав наступний перебіг подій), що відсутність спадкоємності в переданні влади може призвести до безвладдя і хаосу. Але в ті дні таких поміркованих було обмаль і революційна повінь захопила людей.

У Києві відразу розпочалися процеси самоорганізації громадських сил різної політичної спрямованості, які в перші дні після скасування самодержавства ще не повною мірою розмежовувалися і не до кінця усвідомлювали несумісність своїх прагнень і цілей.

1 (14) березня 1917 р. помірковано-демократичні російськомовні кола міста, переважно центристи кадетської орієнтації, утворили Громадянський комітет. Через кілька днів завдяки об’єднанню з ним представників майже всіх, що існували тоді в Києві, громадських, культурних, просвітницьких, національних (перш за все українських та єврейських) організацій, а також представників утвореної в місті 3 (16) березня Ради робітничих депутатів, цей Комітет реорганізується в “Раду об’єднаних громадських організацій міста Києва”, яка відразу ж утворила свій “Виконавчий комітет”. До його першого складу увійшли представники міської думи (Н. Страдомський, Д. Григорович-Барський), Земського союзу (С. Шликевич), Міського союзу (Ф. Ютенгейль), Військово-промислового комітету (Ю. Вагнер), українських організацій (А. Ніковський), єврейських організацій (І. Фрумін), робітничих рад (П. Незлобін, А. Доротов), військових кіл (офіцер Л. Карум, солдат Зайцев) та інші. Головою Комітету став Ф. Штейнгель, секретарем — А. Ніковський, редактор української газети “Нова Рада”, з українських діячів його членами були також С. Єфремов, М. Порш та М. Паламарчук. Цей Виконавчий комітет у перші півроку після Лютневої революції фактично був представником влади Тимчасовго уряду у Києві.

За прикладом Виконавчого комітету Державної думи. Київський виконавчий комітет призначав своїх комісарів в окремі міські установи, і більшість з них згодом їх очолила. Так, комісар судових установ Д. Григорович-Барський, представник відомого в українській історії XVIII —XIX ст. київського роду, став згодом головою судової палати, а комісар військового округу К. Оберучев — начальником цього округу. Губернським комісаром став голова губернської земської управи М. Суковкін. При ньому існували власний губернський виконавчий комітет і власна губернська рада громадських організацій, які, за словами відомого київського юриста А. Гольденвейзера репрезентуючи всі повіти без губернського центру, “з самого початку були забарвлені в український колір”. Зокрема до Київського губерніального комітету на земських з’їздах були обрані М. Грушевський, Д. Дорошенко, Х. Барановський, Д. Антонович, П. Линниченко, А.Красовський, О. Степаненко та інші відомі українські діячі.

Перевага представників загальноросійських центристських сил у виконавчій владі Києва та української демократії у відповідних губернських органах обєктивно вела до напруги в суспільстві.

В перші тижні після Лютневої революції це ще майже не усвідомлювалося, але наступні події продемонстрували загострення взаємин між ліберально-демократичними російськомовними (кадетської орієнтації) колами та силами українського національно-демократичного табору.

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ:

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ТА УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

Створення Центральної ради як органу державного самоврядування України

Відразу ж після отримання звістки про Лютневу революцію почалося обєднання національних українських сил. У Києві на грунті Товариства українських поступовців (ТУП) та інших українських національних організацій 4 (17) березня створюється Українська Центральна рада (УЦР або просто ЦР). Її головою обирається М. Грушевський, заступником голови —В. Науменко, товаришами голови — Д. Антонович і Д. Дорошенко. Поряд з цим у багатьох містах і передусім у Києві утворюються легальні осередки українських соціалістичних партій — Української соціал-демократичної робітничої партії (В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Порш), Української партії соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, С. Севрюк), Української партії соціалістів-самостійників (П. Макаренко, І. Луценко, М. Андрієвський), розпочинається робота по оновленню колишньої Української радикально-демократичної партії (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський), перейменовану незабаром в Українську партію соціалістів-федералістів.

Представники українських соціалістів з самого початку відігравали найактивнішу роль у формуванні і перших кроках діяльності Центральної ради, а після появи у них власних партійних структур їх вплив на її роботу став ще більшим. Повсюди засновувалися нові українські організації — Військова рада. Центральний український кооперативний комітет, Просвіта тощо. Одночасно було створено Українські національні ради в Петрограді (О. Лотоцький) та Москві (О. Саліковський), які завязали стосунки з Центральною радою. Скрізь лунали вимоги перетворення Росії в федеративну республіку з широкими автономними правами України.

Кульмінаційним моментом першого місяця революції у Києві стала грандіозна маніфестація 18 березня (1 квітня) 1917 р., у якій брали участь понад 100 тисяч чоловік. Під українськими та червоними прапорами йшли всі демократичні сили міста — студенти, робітники, військові, службовці. У цей день був знятий памятник П. Столипіну на Думській площі (нині майдан Незалежності). М. Грушевський виголосив промову, в якій закликав боротися за автономію України. Потім демонстранти рушили до Софійського майдану, де відбулося грандіозне віче, що прийняло резолюцію: підтримати Тимчасовий уряд, добиватися широкої автономії й скликання Установчих зборів.

Відбиваючи радість і піднесення учасників цієї демонстрації, Олександр Олесь наступного дня писав [50,с.270]:

Крики... Усміхи привітні...

Прапори... пісні...

— Будьте мужні, непохитні,

Єдністю міцні!

Свято волі... скрізь бенкети...

Мрій, надій рої...

— Зброю в руки! За мушкети!

Будуть ще бої!..

Де дівались пута, грати...

Люде як брати...

— Вартові, вночі не спати!

Пильно стерегти!

6 — 8 (19 —21) квітня в Києві відбувся Український національний конгрес, котрий оцінюють як тріумф української національної ідеї та особисто М.Грушевського, обраного його почесним головою. Конгрес, на який зібралося 900 депутатів з мандатами та члени різних українських установ Києва, всього до півтори тисячи чоловік, рішуче висловився за надання Україні автономного статусу в межах майбутньої Російської федеративної республіки та проголосив Центральну раду загальноукраїнським крайовим представницьким органом. Тоді ж відбулися перевибори її Президії. М. Грушевський залишився головою Центральної ради, а його заступниками стали радикальний соціал-демократ В. Винниченко та соціаліст-ліберал С. Єфремов. З цього моменту, відчувши широку підтримку на місцях і передбачаючи створення широкої мережі українських комітетів на сільському, повітовому й губерніальному рівнях. Центральна рада починає усвідомлювати себе вищим представницьким органом українського народу та, відповідно, тих територій, де українці складали переважну більшість населення. А відтак її майбутня конфронтація і боротьба з “Радою об’єднаних громадських організацій”, засідання якої вже наприкінці весни представники українських організацій перестали відвідувати, ставали неминучими. Названий вище конгрес, як добре усвідомлювали українські діячі вже в 1917 р., поклав початок практичному втіленню в життя ідеї української державності, хоч на цьому етапі вона тлумачилась переважною більшістю національних діячів ще обмежено, в контексті федералістської концепції [51,52].

Третьою силою (разом з Радою обєднаних громадських організацій та Українською Центральною радою”), яка поступово включалася в боротьбу за владу в містах України, були Ради робітничих і солдатських депутатів, що орієнтувалися в своїй діяльності на загальноросійські соціалістичні партії, маючи за взірець відповідну раду в Петрограді. 2 (15) березня утворилась Харківська рада робітничих депутатів, у наступні дні подібні ради виникли в Києві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві і в інших містах України із значним відсотком серед населення промислового пролетаріату. Робітничі та солдатські ради почали виступати все активніше і радикальніше вже в квітні —травні 1917 р. Так, 27 квітня (10 травня) в Харкові відбулася Південноросійська конференція рад робітничих та солдатських депутатів, яка засвідчила істотний вплив останніх у містах українських губерній і орієнтацію не на боротьбу за самовизначення України, а на розв’язання в соціалістичному дусі загальноросійських проблем.

Отже, навесні — влітку 1917 р. в Україні активно діяли, три політичні сили: представники російськомовної інтелігенції, прихильні до політики Тимчасового уряду і пов’язані з помірковано-ліберальними загальноросійськими партіями; демократичні українські організації на чолі з Центральною радою, яка постійно поповнювалась членами соціалістичних партій, з напливом яких її засновники, колишні члени ТУПу, поволі втрачали провідні позиції; російськомовні ради робітничих та солдатських депутатів, у яких повністю домінували представники загальноросійських соціалістичних партій, серед яких все більший вплив, особливо протягом літа —осені 1917 р., здобували більшовики.

Соціальною базою першої з названих політичних сил були перш за все середні прошарки великих, головним чином губернських, переважно російськомовних міст — Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава та ін. Їх представники обіймали впливові посади, мали відповідний досвід організаційної і високопрофесійної роботи. Але їхня безумовна орієнтація на кадетські кола й Тимчасовий уряд не сприяла збереженню популярності, яку вони мали навесні 1917 р., особливо за умов, коли перша ейфорія від повалення царату вже пройшла, а життя день за днем ставало все важчим, війна тривала, аграрне питання не вирішувалося і незадоволення населення петроградською владою зростало. Тому їх і без того не дуже широкий (поза межами великих міст) вплив на свідомість широких верств населення протягом 1917 р. дедалі зменшувався.

Грунт загальноросійських соціалістичних партій взагалі по Україні, за винятком промислових центрів, таких як Донбас, та міст з розвинутою індустрією, зокрема і губернських, таких як Харків, Катеринослав і Київ, також не був широким і складався переважно з російськомовного робітництва та певної частини радикальної молоді. Але в цих, значною мірою орієнтованих на загальноімперськс економічне і політичне життя центра, вони, особливо більшовики, що мали чітку організаційну структуру, були здатні вже з середини 1917 р. чинити істотний вплив на свідомість малозабезпечених верств населення. Чим більше пролетарі та інші соціальнознедолсні групи зневірялися в політиці Тимчасового уряду, тим легше вони піддавалися популістським гаслам більшовиків, які обіцяли швидко і радикально вирішити всі болючі проблеми.

Обидві розглянуті вище сили орієнтувалися на загальноросійську боротбу за владу, і конфронтація між ними неухильно загострювалася.

З літа 1917 р. перевага все більше схилялася на бік робітничих і солдатських рад, що поступово збільшовичувалися. За умов, коли більшість чоловічого населення була призвана до армії, ці сили намагалися поширити свій вплив на військові частини, проте і тут очевидною була перевага на боці більшовицьких агітаторів, які закликали до припинення обридлої солдатам війни, тоді як протилежна сторона використовувала малопривабливі для простої людини гасла вірності союзникам та війни до переможного кінця.

Але щодо впливовості на солдатські лави з обома розглянутими загальноросійськими силами з успіхом конкурували українські національно-соціалістичні сили, які з квітня домінували в Центральній раді. Гасла, що висувались ними знаходили відгук у серцях переважної більшості населення України. Їх соціально-економічні вимоги зводилися, головним чином, до перерозподілу поміщицької землі за умов її безкоштовного відчуження у колишніх власників, що схвально сприймалося селянами і демократичними прошарками українських міст, як правило, своїм корінням безпосередньо пов’язаними з тим самим селом. Політичні гасла містили вимоги автономного устрою України, права розпоряджатися ресурсами краю на власний розсуд і жити за своїми законами, водночас не розриваючи взаємовигідні звязки (в межах федерації) з іншими регіонами Російської держави. Це також схвально сприймалося абсолютною більшістю населення. Нарешті, в культурному відношенні заклики до відновлення національних традицій, шанування рідної історії, вільного розвитку мови і літератури також знаходили повну підтримку представників найрізноманітніших верств населення України.

Цей блок вимог принципово не суперечив задекларованим цілям загальноросійських політичних сил і був зорієнтований на комплексне вирішення  актуальних  соціально-економічних,  адміністративно-політичних та культурно-освітніх проблем з апеляцією до власних національно-регіональних інтересів. Безумовно, це сприяло поширенню впливу національно-соціалістичних сил на найширші верстви українського народу, в тому числі на солдат і молодших старши, набраних в Україні і розміщених, переважно і відносно компактно, на Південно-Західному фронті між Припяттю та Прутом (VII, VIII, IX та XI армії). Тому серед них все більшим авторитетом починала користуватися Центральна рада. її вимоги підтримав І Український військовий з'їзд, який проходив у Києві 5 — 8(18 — 21) травня. На ньому було представлено близько 700 депутатів від українських організацій фронтових та тилових частин, що обрали Український військовий генеральний комітет на чолі з С.Петлюрою, який у своїй промові, зокрема сказав: не треба... відокремлювати долю України від долі Росії” [8,с.4б5]. Зїзд ухвалив також резолюцію про необхідність утворення українських військових частин. А ще раніше, 18 квітня (1 травня) за ініціативою солдат у Києві самочинно організувався перший український полк імені Богдана Хмельницького. На підтримку Центральної ради та її вимог висловився і І Всеукраїнський з’їзд селян, що відкрився в Києві 28 травня (11 червня), на ньому було представлено близько 1500 делегатів від дев’яти українських губерній.

Як зазначав у своїх спогадах Д. Дорошенко, на початок літа український національний рух набув такого успіху і поширення, що його досягнення перебільшували найсміливіші мрії місцевих патріотів. Центральна рада, підтримана багатьма різноманітними зїздами, ставала фактичним господарем ситуації в Україні. Вона тримала курс на соціалізацію землі, і її вимоги щодо цього питання поступово ставали все радикальнішими. “Автономія України і взагалі національні вимоги подавались як свого роду викуп, ціна за панську землю: якщо прагнеш отримати панську землю задарма — вимагай автономію!” — зазначив Д. Дорошенко. Зрозуміло, що це не утворювало міцної бази для відтворення української державності [6, с.71]. Але тоді це ще мало кому було зрозуміло. Успіхи були вражаючими, і це робило українських діячів впевненими в своїх силах.

Ще в травні 1917 р. для переговорів про правове визнання автономії України Центральна рада (без погодження з Радою обєднаних громадських організацій) направила до Петрограда делегацію на чолі з В.Винниченком, яка порушила це питання перед Тимчасовим урядом (зокрема мала зустріч з його головою ГЛьвовим) та Виконкомом Петроградської ради. Проте 3 (16) червня Тимчасовий уряд відхилив вимоги Центральної ради, посилаючись на те, що Центральна рада не була обраною всім населенням краю і не уповноважена звертатися від його імені, а питання про адміністративний устрій майбутньої демократичної Росії повинні вирішити лише Установчі Збори, які повинні бути скликані наприкінці року. Так само до українських вимог поставилася і Петроградська рада депутатів. У Києві це рішення схвально сприйняли Виконавчий комітет ради громадських організалій, котрий визнавав себе в місті єдиним легітимним владним органом, і Рада робітничих депутатів, на думку керівників якої самочинне проведення принципу автономії України до скликання Установчих зборів містить загрозу загальноросійській революції.

Але владні структури Петрограда недооцінили силу і рішучість української демократії. Вже 4 (17) червня на закритому засіданні Центральна рада констатувала, що актом відхилення вимоги автономії України Тимчасовий уряд порушив інтереси українського народу і принцип права націй на самовизначення. Тому було прийнято рішення безпосередньо звернутися до народу, тобто видати Універсал. Наступного дня в Києві відкрився заборонений напередодні Тимчасовий урядом II Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому були присутні близько 2000 делегатів. З’їзд повністю підтримав вимоги Центральної ради і в категоричній формі звернувся з закликом до Тимчасового уряду задовольнити їх. Самій Раді він запропонував самостійно перейти до встановлення автономії і визнав за необхідне українізацію армії й школи, водночас запропонувавши скликати українські територіальні збори.

Натхненна підтримкою Всеукраїнського військового з’їзду Центральна рада 10 (23) червня проголосила на Софіївському майдані свій І Універсал. В ньому, зокрема, наголошувалося: Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм)” [53, с.5]. А далі йдеться про тс, що незабаром буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів [53, с.5].

Через п’ять днів було обрано Генеральний секретаріат зі статусом крайового уряду на чолі з В. Винниченком. Генеральним секретарем з військових питань став С. Петлюра. Соціал-демократи та найближчі до них соціалісти-революціонери брали гору в українському русі, тоді як переважна частина поміркованих інтелігентів — фундаторів Центральної ради, як А. Ніковський, Д. Дорошснко та С. Єфрсмов, все більше втрачала вплив і відходила від активної діяльності, не маючи бажання і сил конкурувати з молодшими радикалами. Але М. Грушсвський залишався центральною її фігурою, своєрідним патріархом загальнонаціонального руху, що, однак, не заважало йому конфліктувати з соціал-демократами і (для противаги їм?) все більше зближуватися з есерівською молоддю.

Такі рішучі кроки вкрй стурбували Раду громадських організацій, сила якої базувалася головним чином на ще не зовсім розтраченому авторитеті Тимчасового уряду. Її Виконавчий комітет намагався знайти компроміс та примиритися з Центральною радою, задля чого в один з чарівних червневих вечорів влаштував на пароплаві катання по Дніпру, на яке було запрошено представників обох політичних сил. В бесідах, у невимушеній обстановці безпосереднього спілкування, сторони намагались зясувати позиції та плани одна одної, але практичних наслідків ці катання та банкет не дали. Однак В.Вин-ничснко попередив: якщо Тимчасовий уряд надалі опиратимется в справі надання автономії Україні та визнання Центральної ради як представницького органу краю, в українстві можуть взяти гору сили, що вдадуться до таких заходів, як оголення фронту за рахунок відозви з нього солдат-українців. Не має сумніву, що голова Генерального секретаріату мав на увазі активну роботу у військах Народної української партії (з грудня 1917 р. Української партії самостійників-соціалістів) М. Міхновського, спрямовану на отримання підтримки гасла незалежної України серед військових українського походження.

Проголошення І Універсалу та формування українського уряду (Генерального секретаріату) надзвичайно стурбувало владні структури Петрограда. 28 червня (11 липня) до Києва прибула урядова делегація у складі О. Корейського, М. Тeрещeнка й І. Церeтeлі, котра під час переговорів принципово визнала автономні права України, які в деталях ще передбачалося узгодити. Відповідно до цього Центральна рада погоджувалася поповнити свій склад на 30% представниками громадських організацій неукраїнського населення. Завдяки цьому вона набувала вигляду справжнього, хоча й тимчасового, до скликання Сойму, парламенту автономної країни, де репрезентувались всі національно-політичні сили краю відповідно до їх дійсних впливів на населення в середині 1917 р. Цю перемогу української демократії було про голошено в II Універсалі від 3 (16) липня, в якому, зокрема, повідомлялося про поповнення складу Центральної ради представниками неукраїнського населення та необхідність утворити новий Генеральний секретаріат з урахуванням змін, що відбулися. Згідно з угодою, яку від імені Тимчасового уряду 4 (17) серпня підписали його голова О. Корейський та міністр юстиції А. Зарудний, повноваження українського уряду поширювалися на Київську, Волинську, Подільську, Полтавську й Чернігівську губернії. Зазначалося, що вони можуть охопити й інші губернії або їх частини, якщо згодом земські установи останніх погодяться за це.

Переобрання Генерального секретаріату загострило боротьбу між партіями в складі Центральної ради. Як пише один з найактивніших учасників подій тих днів Д. Дорошенко, найвпливавішими діячами Ради тоді були соціал-демократи В. Винниченко, М. Порш, Б. Мартос та близькі до них соціалісти-федералісти. Соціалісти-революціонери, до яких зараховував себе і М. Грушевський, складали більшість. Переважно це були малодосвідчсні молоді люди. Вони не мали власного кандидата на посаду голови Генерального секретаріату, проте не хотіли щоб її займав В.Винниченко. Тому М. Грушевський звернувся з відповідною пропозицією до Д. Дорошeнка, як до компромісної фігури, члена партії соціалістів-федералістів і людини, що користувалася повагою не тільки серед української громадськості, але й мала авторитет у Тимчасового уряду. Останній погодився і почав формувати уряд, але прихильне ставлення до нього керівників Тимчасового уряду (у попередні місяці він найкращим чином проявив себе як комісар зайнятих російськими військами районів Галичини та Буковини) викликало підозру з боку радикальних націоналістів. До того ж, у принципових питаннях між ним і М. Грушeвським не виявилося достатньої згоди. Врешті-решт Д. Дорошенко відмовився від цієї посади і за браком гідної особи з власних лав есерівська більшість була вимушена погодитись на кандидатуру В. Винниченка, яку затвердив і Тимчасовий уряд.

На цю дрібязкову міжпартійну боротьбу було витрачено майже два місяці. За цей час у відставку подавали і М. Грушевський — 6 (19) серпня, і Генеральний секретаріат — 9 (22) серпня. Лише 3 (16) вересня, Генеральний секретаріат спромігся, нарешті, приступити до практичної роботи. За цей час економічна криза та загальний розвал господарського життя в країні значно збільшилися, а відтак зросла й незадоволеність широких мас всіми структурами, що символізували в очах пересічної людини владу як таку. 11 (24) липня на Українському робітничому з’їзді делегати відкрито висловлювали його керівникам, українським соціал-демократам В. Винничснку, Д. Антоновичу та М. Поршу, своє різке незадоволення тим, що Центральна рада практично не захищає інтереси робітників, констатуючи падіння її авторитету серед трудящих мас. Вони також попереджали, що селянин попри антибільшовицькі настрої, якщо йому дати землю і волю, “стане більшовиком”. Політизація в ці місяці все більше захоплювала і селянські лави. Цс яскраво виявилося в дні роботи чергового зїзду українських есерів, під час якого депутати від лівобережних районів кілька разів демонстративно залишали зал засідань на знак протесту проти політики керівництва партії в аграрному питанні [54].

Трагічно складалася і ситуація на фронті. Ще в червні 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв рішення про наступ на кількох напрямках, який спочатку мав успіх у Галичині, але в першій половині липня закінчився повною поразкою і втратою понад 150000 військових. Скориставшись масовим незадоволенням солдат столичного гарнізону, які саме у цей час побоювалися відправки на фронт, більшовики залучили спрямованих проти влади до виступів військових, намагаючись перебрати керівництво над цією масою озброєних людей. Столиця опинилася на межі військового перевороту, але тоді уряд знайшов сили для рішучих дій і 4 —6 (17 — 19) липня порядок у Петрограді був відновлений. Внаслідок цих подій вибухнула урядова криза. Міністр-голова Г. Львов подав у відставку і його посаду 8 (21) липня зайняв О. Кeренський. В ці самі дні німецько-австрійські війська прорвали під Тернополем фронт і під їх тиском почалася панічна втеча російських частин, що продовжувалася до 15 (28) липня, коли фронт пощастило стабілізувати по лінії Броди — Збараж — р. Збруч.

На фоні військових поразок, урядових криз, падіння виробництва й наростання незадоволення мас праві кола, зневірившись в дієздатності Тимчасового уряду, розпочали консолідацію своїх сил. На їх вимогу 12 (25) серпня у Москві було скликано Державну нараду, яка, однак, не дала жодних практичних наслідків. Тоді призначений незадовго перед цим верховним головнокомандуючим генерал Л. Корнілов 25 серпня (7 вересня) підняв заколот, заздалегідь не подбавши про його політичне забезпечення, покладаючись, по суті, лише на власну популярність у військах. Перед загрозою встановлення відвертої військової диктатури в Тимчасовому уряді фактично відбувся розкол, але його ліве крило на чолі з О. Корейським відважилося протистояти путчистам і заради цього пішло на зближення з радами робітничих і солдатських депутатів, в яких вже брали гору більшовицькі елементи. Завдяки перш за все енергії й рішучості виконкомів рад, особливо Петроградської, 30 серпня (12 вересня) корніловський виступ було придушено, а самого генерала та його найближчих сподвижників (А. Денікіна, О. Лукомського та інших) заарештовано.

Реакцією на невдалий виступ Л. Корнілова по всій країні була рішуча радикалізація настроїв, дискредитація наявних владних структур і зміцнення позицій рад, керівництво якими все міцніше прибирали до своїх рук більшовики та близькі до них ліворадикальні елементи. Вони, мотивуючи це необхідністю запобігання проявів реакції та контрреволюції фактично почали встановлювати контроль над урядовими установами на місцях, що вело до остаточного руйнування вертикальних структур загальнодержавної влади й управління.

З цього часу Українська Центральна рада мала можливість вже майже не рахуватися з знесиленим Тимчасовим урядом, хоча Генеральний секретаріат 24 вересня (7 жовтня) 1917 р. офіційно прийняв владу в відзначених вище п’яти українських губерніях як його крайовий орган. Значення Центральної ради як верховної влади в Україні оцінили,навіть військові представники Антанти і французький генерал Табуї, який розпочав з С. Пeтлюрою, секретарем у військових питаннях, переговори про організацію власне української армії.

10—15 (23—28) вересня 1917р. у Києві за ініціативою Центральної ради під головуванням М. Грушсвського проведено грандіозну політичну акцію — з’їзд представників національностей колишньої Російської імперії. На ньому були представлені громадські організації естонців, латишів, литовців, білорусів, молдован, грузинів, татар, донських козаків, бурятів, євреїв та ін. Всі, за винятком литовців, які прагнули повної незалежності, висловилися за федеративний устрій майбутньої демократичної Росії. Цим реально закладались підвалини перебудови колишньої імперії на автономно-федеративних засадах, але події розгорталися так швидко, що цим планам не судилося здійснитися.

Отже протягом шести місяців, з березня до вересня 1917 р., Українська Центральна рада пройшла шлях від громадської культурно-політичної організації українського народу до органу законодавчої влади, визнаного в межах названих вище п'яти губерній автономної України. Для оперативної роботи Центральною радою 28 червня (11) липня, через день після того, як найвищим виконавчим органом затверджено Генеральний секретаріат, було обрано Малу раду. Владні структури України почали набувати державного вигляду.

Українська інтелігенція та ідейно-політична орієнтація партій, що входили до складу Центральної Ради

Формування українського національно-дсмократичного руху з самого початку було органічно пов’язано з діяльністю гуртків творчої, наукової та письменницької інтелігенції.

Цей звязок українського національно-демократичного руху з національно-культурним життям мав чимало позитивних, але й деякі негативні наслідки.

З одного боку, такі люди, як М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, В. Наумснко, Д. Дорошенко та інші справді становили квінтесенцію національної інтелігенції. Вони мали широкий і глибокий погляд на історію, долю та можливості України, високе моральне відчуття відповідальності перед суспільством, усвідомлення того, що саме від праці кожного з них, від їх громадянської позиції залежить майбутнє народу, його культура й умови життя.

Але, з іншого боку, переважна більшість представників літературно-художньої та викладацько-наукової інтелігенції, українські громадсько-політичні діячі передреволюційних десятилітть не мали майже ніякого досвіду організаційно-адміністративної і, тим більше, військової роботи. Тому вони виявились здебільшого непрактичними і навіть певною мірою наївними у тій жорстокій боротьбі, яку започаткувала Лютнева революція 1917 р. Такі талановиті державні діячі, як міністр закордонних справ у гетьманському уряді Д. Дорошенко, міністр народної освіти цього ж уряду М. Василенко, не кажучи вже про таких видатних організаторів науки, як М. Грушсвський та В. Вернадський, були серед них особами винятковими і не типовими. Тому, фактично перебравши владу в українських губерніях на хвилі загальнонародного піднесення в липні — вересні 1917 р. вони — провідні фігури Центральної ради та її Генерального секретаріату — вже через кілька місяців демонструють свою повну нездатність у справі організації повсякденного державного життя, наслідком чого стають більшовицька окупація України в січні —лютому 1918 р. і наступне розміщення на її території німецьких та австро-угорських військ.

При першому ж знайомстві з матеріалами тих часів впадає в очі цілком зрозуміле для літераторів і вчених-гуманітаріїв акцентування їх уваги на мовно-культурному житті, тоді як питання економіки, структури і організації дієздатної влади, військового будівництва згадуються ними спорадично і не знаходять навіть в теорії системного, концептуального вирішення. І цьому не варто дивуватись. Само життєве становище української інтелігенції, що очолила народно-демократичний рух в Україні у другій половині XIX — на початку XX ст., зумовлювало як її національну культурно-мовну орієнтацію, а також абстрактно-соціалістичні пристрасті, так і непрактичність й малу придатність до копіткої організаційно-адміністративної роботи на державному рівні.

Офіційні ідеологія та політика царської Росії не чинили особам українського походження, як східним слов’янам “руського племені” та православним християнам, ніяких перешкод щодо просування вгору по сходах службової, військової, підприємницької або науково-викладацької ієрархії. Однак, умовою входження у відповідні соціально-престижні структури було вільне володіння російською мовою й органічне вживання в систему російської чи, точніше, російськомовної культури (творцями її поряд з росіянами були і українці, і німці, і євреї, і представники інших народів імперії).

Для значної більшості представників українського за походженням дворянства та середнього і вищого прошарків городян входження до російськомовного соціо-культурного континіуму відбувалося паралельно з загальною соціалізацією індивідуума ще в дитинстві завдяки спрямованим на цс системам виховання й освіти російською мовою, на зразках російської літератури та історії. Місцеве дворянство, духовенство та міщанство, з седовища яких у XIX ст. переважно і поповнювалась українська інтелігенція, органічно вливалися в загальноім-перські структури, як правило усвідомлюючи своє українство (малоросійство), але не надаючи практично цьому факту особливого значення. Вони відігравали активну роль в загальноросійському політичному і військовому житті (як Безбородьки, Ґалаґани, Кочубеї, Скоропадські та інші), були одними з фундаторів і найвидатніших діячів культури Російської імперії, вносячи до неї своєрідні риси українського світосприймання та менталітету (як Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Бортнянський, М. Березовський, Л. Левицький, В. Боровиковський, М. Гоголь, В. Короленко, П. Юрксвич, О. Потебня, М. Міщeнко і багато інших).

На цьому тлі яскраво виділялись люди, які оволодіваючи досягненнями російської культури, не поривали з національним культурно-мовним підґрунтям, а подекуди, як В. Антонович або М. Драгоманов, свідомо повертались від польського чи загальноросійського шару самосвідомості до власних національних джерел. Цим вони демонстрували акт вільного вибору власної національно-культурної ідентифікації і тому протягом всього наступного життя акцентували увагу на відповідних ознаках як свого народу, так і самих себе.

Такий вибір життєвих орієнтирів на психологічному рівні демонстрував їх неабиякий нонконформізм, а на суспільно-політичному — дистанціював від реальної адміністративної, військової чи навіть підприємницької діяльності. Останнє перешкоджало нагромадженню представниками національне свідомої української інтелігенції необхідних для майбутньої державотворчої роботи практичних знань і досвіду. Більше того, відчуженість, навіть неприховане вороже ставлення до влади і її носіїв, сприяло поширенню у відповідних колах зневажливого, зверхнього, саркастичного ставлення до згаданих вище професій, а соціальне домінуюче становище осіб, що їх репрезентували, викликало ще більше негативних емоцій.

Схарактеризований тип людей переважав серед української національне свідомої інтелігенції у 60 — 80-х роках XIX ст. Цe яскраво демонструється на прикладі діячів київської Старої Громади. Її члени орієнтувалися на творчу — наукову, літературну, мистецьку діяльність, розбудовуючи підвалини української національної культури відповідно до тогочасних вимог, проте зовсім не були схильні (що за тих умов було цілком природньо) до практичної роботи в галузі державотворення. В їхній свідомості домінували постромантично-народницькі ідеали культурно-просвітницькоїдіяльності, що поєднувалися з поступовим утвердженням позитивістсько-сволюціоністської орієнтації, з перевагою емпіризму в науковій сфері (класичний зразок — школа В. Антоновича, як і її спадкоємниця — школа М. Грушевського) та реалістично-критичного, виразно соціального спрямування, з істотним етнографічним забарвленням, методу в літературі (особливо в творчості І. Нeчуя-Левицького).

Але протягом останньої чверті XIX ст. поступово набирали силу й інші радикальншіі соціалістичні тенденції, про що йшлося раніше. Бурхливе економічне та культурне піднесення південних і південно-західних губерній європейської частини Російської імперії цього часу, розквіт таких міст, як Київ, Одеса, Харків та Катеринослав, органічно пов’язувались з підвищеним попитом на людей з спеціальною технічною освітою, центрами якої були саме переважно російськомовні, з строкатим етнічним складом населення міста. За цієї доби значно демократизується склад учнів гімназій і студентів трьох університетів, розташованних у підросійській Україні — Київського, Харківського та Одеського. Якщо в останніх у 1865 рр. 71% складали дворянські сини, то в 1890-х роках понад 60% були дітьми священників, міщан тощо.

До освіти, а відтак і до новітніх на той час ідей (соціалізму, зокрема марксизму) все більший доступ мали люди з середніх та незаможних, переважно україномовних верств населення. Невисокий рівень добробуту прискорював засвоєння радикальних вчень, орієнтованих на скасування станових привілеїв і приватновласницьких засад суспільно-скономічного життя. Цьому сприяла і відповідна нелегальна література, яка мала ще й романтичну привабливість “забороненого плоду”, а відсутність ґрунтовних теоретичних знань не дозволяла побачити хибність відповідних утопій. До того ж, отримання освіти не рідною, російською мовою, як у цілому і російськомовний клімат великих міст, де доводилося вчитися представникам демократичної провінційної молоді, викликали їхнє природне обурення, реакцію, що подекуди набувала вигляду демонстративної прихильності до всього національно-українського. Труднощі адаптації, як і свідоме небажання змінювати власний культурно-мовний імідж, помножені подекуди на жалюгідне матеріальне становище та відчуття соціальної обмеженості в чужому — великому, капіталістично-бюрократичному, російськомовному, жорстокому, “бездушному” — місті сприяли у відповідному середовищі кристалізації радикальних соціалістичних і національних (у крайньому виявленні — націоналістичних) поглядів, які, об’єднуючись, складали емоційно насичене, але логічно суперечливе ціле.

Зважуючи все цс, не важко зрозуміти, чому на межі XIX —XX ст. український визвольний рух починає набувати виразнішого національно-радикального характеру. Його представники —люди, здебільшого не пов’язані з практичною організаційною, військовою та підприєм-ницькою діяльністю або причетні до неї лише як виконавці-клерки, орієнтуються на модні ідейні течії соціалістичного гатунку. Протягом 1917р. вони або витискують з політичної авансцени досвідченіших, а відтак і поміркованіших, українських діячів, таких як В. Науменко, М. Василенко, Д. Дорошенко, або, захоплюючи їх своїм потоком, несуть попереду, як М. Грушевського. Коли їм доля судила очолити український народ, то, з одного боку, вони прагнули негайно втілити свої соціально-економічні й культурно-мовні наміри у життя, а з іншого — не вміли і не знали, як реально зорганізувати державу.

Зупинимось докладніше на ідейно-політичній спрямованості тих сил, які відігравали провідну роль в Українській Центральній раді й у проголошеній нею наприкінці 1917р. Українській Народній Республіці. Про соціалістичне спрямування більшості українських партій, що діяли в Україні в 1917 р., і, особливо, двох найчисельніших з них — УСДРП та УПСР, свідчить аналіз їх програмних документів та універсалів Центральної ради.

Українські соціал-демократи в соціально-економічних питання перебували на цілком марксистських позиціях, наполягаючи на необхідності скасування революційними методами приватної власності на засоби виробництва. Тільки заміна приватної власності на землю, рудники, сирові матеріали, машини тощо на власність громадську і перетворення товарної продукції на соціалістичну стає джерелом найвищого добробуту і цілковитого гармонійного розвитку, — писали вони в своїй програмі. Цей громадянський переворот — революція —означає визволення не тільки пролетаріату, але і всієї людськості... Але ця революція може бути справою тільки робітничого класу, бо всі інші класи... стоять на грунті приватної власності [55,с.8].

Подібні думки проголошували'й українські соціалісти-революціонери, які восени 1917 р. становили найчисельнішу в Україні партію і до яких врешті-решт приєднався голова Центральної ради М. Грушевський. Члени цієї партії називали себе “складовою частиною армії міжнародного революційного соціалізму” і основним своїм завданням вважали “перебудову сучасного капіталістичного ладу на лад соціалістичний”, підвалиною якого має бути “скасування приватної власності на сили природи і на засоби (знаряддя) виробництва”. Вони наголошували, що право приватної власності на землю касується назавжди і земля виключається з товарообміну. Засобом реалізації цих намірів проголошувалася революційна боротьба, в якій партія виступатиме як “революційна організована меншість”, що прагне до “диктатури рсволюційноїдемократії..., яка б дала змогу побороти всякі протилежні заходи буржуазії” [55,с.15—17,21].

Більш помірковані, але також соціалістичні гасла знаходимо й у програмі соціалістів-федералістів, до керівництва якої входили такі діячі, як Д. Дорошенко та С. Єфрсмов. У ній зазначалося, що право приватної власності на землю має бути скасованим і вимагалося, щоб була заведена крайова монополізація в справах господарських і торговельних та перехід до власності краю, округу чи громад усяких підприємств. На думку членів цієї партії, як і інших соціалістів, “гуртове хозяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи”, тоді як землі “мають перейти до органів місцевого самоврядування” [55,с.35—36]. Але на відміну від двох згаданих вище соціалістичних партій ця не проголошувала курс на насильницьке, революційне перетворення суспільного життя.

“Соціалістичний ідеал як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український і інші народи” та “знищити сучасний капіталістичний устрій” визнавала і партія соціалістів-самостійників, на яку у грудні 1917 р. перетворилася Народна партія М. Міхновського, об’єднавшися з іншими групами, що дотримувалися ідеології “національного соціалізму”. Одним з основних її завдань було “націоналізувати землю —значить зробити її власністю тієї нації чи народу, що цю землю оселяє; тільки власністю не окремих одиниць, а власністю усієї нації”. Йшлося також про те, що націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного устрою і соціалістичного оброблення землі — це наш ідеал і наше конечне завдання [55,с.59]. На фабрики й заводи передбачалося також встановити робітничу властність. Цe, здавалося, було дуже схожим на заяви трьох попередніх соціалістичних партій, але один істотний нюанс відрізняв цю програму від інших, а саме: власником засобів виробництва, передусім землі, в майбутній соціалістичній Україні має бути не громадянське суспільство через органи місцевого самоврядування (до яких, зрозуміло, можуть бути обраними представники різних національностей, шо мешкають в даному краю), а сама корінна, тобто українська, нація. А це твердження небезпечно вже тим, що імпліцитно вміщує тезу про нерівність представників різних етносів, що складають населення України, в ставленні до засобів виробництва, а відтак і в усіх інших сферах. Привілеї надаються корінній нації, а цс автоматично веде до конфронтації з некорінним людом.

Як бачимо, при розбіжностях в деяких підходах, всі провідні партії, що утворювали основу Центральної ради, стояли на соціалістичних позиціях у ставленні до проблеми власності. Тому не дивно, що саме цей підхід до соціально-економічних питань і декларувався в її універсалах. Вже в першому з них, складснному в червні 1917 р., проголошувалася неодмінна майбутня соціалізацію всіх категорій земель з переданням права користування ними вищій українській законодавчій владі — Сойму. Конкретніше соціалістична спрямованість економічної політики Центральної ради та її Генерального секретаріату знайшла втілення в III Універсалі, виданому в листопаді 1917 р.: “Віднині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хозяйств сільсько-господарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетні та церковні землі —касується” (53,с.10]. Всі ці землі проголошувалися власністю усього трудового народу. Висловлювався також намір встановити державну контролю над промисловістю і товарообігом. А через два місяці пізніше, — за кілька днів до того, як більшовицькі війська захопили Київ, IV Універсал сповіщав, що спеціальна комісія “вже виробила закон про передачу землі трудовому народу без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі”. Поряд з цим декларувалося впровадження державної монополії на найважливіїиі галузі торгівлі й промислового виробництва, а також державно-народну контролю над усіма банками [53,с.15—16].

Як писав В. Винничснко, переважна більшість Ц. Ради дивилась на революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому нарямку. І не тільки вбачала, але й хотіла того [4,с.32]. Навіть у квітні 1918 р., після трьох тижнів позначеного розстрілами більшовицького панування в Києві (лютий 1918 р.) соціалізм як ідеал повністю зберігав свою привабливість, зокрема для М. Грушевського. Базою Української держави він вважав тоді об’єднання “правдиво демократичних, а передусім соціалістичних елементів” [56,с.53] і метою висував “можливе наближення до соціалістичного ладу” [56,с.45]. У зв’язку з цим наведемо свідчення німецького посла в Україні А. фон Мумма, який 13 квітня 1918 р. у шифрованій телеграмі до свого міністерства закородонних справ інформував, зокрема, і про те, що постійне співробітництво з керівництвом Центральної ради та її уряду, "які через свої соціалістичні теорії втрачають розуміння реального стану справ, неможливе" [57,с.42]. Цей висновок він остаточно зробив після двогодинної бесіди з М. Грушeвським та премєр-міністром українським есером В. Голубовичем.

Зрозуміло, що не всі політичні сили України проголошували тоді соціалістичні гасла, але у свідомості демократичної інтелігенції й у створеному нею загальноукраїнському представницькому органі — Центральній раді, повністю панувала саме соціалістична орієнтація. В цьому відношенні українська демократія мало чим відрізнялася від за-гальноросійської, що протягом однієї доби роботи Установчих зборів встигла прийняти “Закон про землю”, запропонований фракцією соціалістів-революціонерів. В першому ж його пункті проголошувалося: “Право власності на землю в межах Російської республіки віднині та назавжди скасовується” [58, с.9б].

На тлі такого соціально-економічного радикалізму дещо дивує обережність майже всіх (за винятком соціалістів-самостійників та їх попередниці Народної партії М. Міхновського) у питанні здобуття державної незалежності. Але пояснити це не важко. Українські соціалісти у своїх соціально-економічних прагненнях та гаслах йшли пліч-о-пліч з загальноросійськими партіями відповідного спрямування, які, власне, у Росії почали брати гору відразу після придушення корніловського заколоту. В питанні ж про незалежність вони були б змушені йти на відкриту конфронтацію не тільки з Тимчасовим урядом, а й з загально-російським соціалістичним рухом, партії якого через ради робітничих та солдатських депутатів мали значний вплив на пролетарське населення індустріальних міст та Донбасу. До того ж, майже вся попередня українська культурно-політична традиція (крім галицьких партій та окремих, наприклад того ж самого М. Міхновського, груп Наддніпрянщини) не переслідувала мету боротьби за незалежність, обмежуючись з часів Кирило-Мeфодіївського братства гаслами автономії й федералізму.

Ідеї щодо майбутнього федеративного устрою Російської республіки, до складу якої з правами найширшої автономії мала б входити Україна, дотримувалися не тільки помірковані ліберали, київські професори з Української федсративно-демократичної партії [55,с.76—80], а й українські соціал-демократи, що знайшло відображення в їхній програмі [55,с.12], та українські соціалісти-революціонери, чия партія вважала за необхідне “вимагати перебудови Російської держави на федерацію рвноправних, національно-тсриторіальних республік” [55,с.18]. Подібних поглядів дотримувалися й українські соціалісти-федералісти, для яких у кращому випадку Україна мала б існувати як “автономний штат держави Російської” з власним законодавством та органами влади [55,с.ЗЗ].

Як зазначалося вище, на грунті повної державної незалежності України перебувала лише Українська народна партія, перетворена в 1917 р. у партію соціалістів-самостійників. Від Лютневої революції її вплив на українську громадськість, а особливо у військових колах, поступово зростав, але провідною чи домінуючою силою в українському політичному спектрі того часу її аж ніяк вважати не можна.

Протягом 1917 р., не кажучи вже про попередні часи, ідея повної державної самостійності України не переважала не тільки в свідомості широких верств народу, айв самій Центральній раді. Це виразно засвідчують гасла демонстрацій та резолюції численних зїздів тогочасного громадського життя. У повній відповідності до загального настрою, що панував в українському суспільстві, М. Грушевський у своїх публіцистичних статтях наголошував на тому, що “українці не мають наміру відривати Україну від Росії..., а хочуть тільки, щоб вона ні в чому не обмежувала їх свободи і самостійного національного життя” [59,с.18]. Такі думки висловлювалися і на грандіозній маніфестації в Києві 18 березня (1 квітня) 1917 р., на квітневому Всеукраїнському національному конгресі та на всеукраїнських військових з’їздах в травні й червні того ж року.

Тому не дивно, що в перших трьох універсалах Центральної ради про незалежність не йдеться. Зокрема, в першому з них наголошувалося: Не одціляючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має сам порядкувати своїм життям” [53,с.5]. Так само і в II Універсалі підкреслювалося: Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії [53,с.8]. Навіть у НІ Універсалі, прийнятому вже після жовтневого перевороту в Петрограді, в якому проголошувалося створення Української Народної Республіки, остання усвідомлювалася саме в федеративній Росії” [53, с.12].

Більше того, на початку січня 1918 р., коли більшовицькі загони вже просувались Слобожанщиною та Лівобережжям на Київ, на вимоги солдат проголосити незалежність України військовий міністр М. Порш відповідав, що не час ще йти на цей крок [6,с.23]. Врешті-решт на нього зважились, але не слід забувати, що проголошення Г/ Універсалом України самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу (53,с.14] в значній мірі відбулося під тиском зовнішніх сил та обставин, а саме: німецької та австро-угорської делегацій на мирних переговорах у Бресті. Мотиви Центральних держав цілком зрозумілі: мирний договір з Україною як з повноцінним субєктом міжнародного права, можна було підписати не раніше, ніж вона проголосить себе незалежною. Але і IV Універсал остаточно не вирішував цього питання, оскільки, як зазначалося в ньому, лише Загальноукраїнські установчі збори, “сей найвищий орган має рішити про федеративну зв’язь з народними республіками колишньої російської імперії” [53,с.16].

Отже, українські партії, що складали основу Центральної ради, відверто декларували радикально-соціалістичні плани перебудови життя, але були обережними щодо висунення гасла незалежності України, як і щодо проголошення останньої навіть тоді, коли після більшовицького перевороту законного уряду в Російській державі вже не було і Україна стала незалежною де-факто.

Окремою темою є ставлення українських партій та самої Центральної ради до національного й мовного питань. Тут спостерігається певна двоїстість, навіть протиріччя між тим, що проголошувалося представниками політичне заангажованої української інтелігенції з високих трибун та нетактовними закликами і необачними діями окремих провідників політики української влади на місцях.

В офіційних документах, програмах майже всіх партій та Універсалах Центральної ради делікатні проблеми культурно-національно-мовного плану тлумачилися надзвичайно коректно. Так, програма УСДРП передбачала для майбутньої України “права кожної нації на культурне і політичне самоопреділсння”, “знищення усяких привілеїв класів, верств (сословій), походження, статі, релігії і національності”, “рівноправність всіх мов у школах, судах, крайових, громадських і державних інституціях” [55,с.9]. Партія українських соціалістів-революціонерів наголошувала на тому, що вона “свідомо стоїть в обороні національних цінностей усіх народів”, дотримується принципу “рівності всіх націй” і визнає право “кожної нації на самовизначення”, що має бути забезпечено системою національно-персональної автономії [55,с.17]. Аналогічні погляди висловлювали і представники партії соціалістів-федералістів. Навіть у статутах найбільш національне зорієнтованих українських партій — народної та її наступниці партії соціалістів-самостійників (при підкресленні необхідності надання українській мові державного статусу) існувало положення про “рівність усіх громадян Української держави перед законом незалежно від національності, віри, статі, достатків і скасування всіх станових (сословних) привілеїв” [55,с.42]. Був там навіть пункт про автономність (за бажанням їх населення) областей і країв, що одрізняються чи народністю, чи окремими умовами життя, — аби не була гноблена національна меншість чи нація слаба [55,с.55].

У своїх виступах у 1917 р. М. Грушевський постійно наголошував, що в майбутній Російській федерації, однією з складових частин якої має стати Україна, автономні землі мають утворювати “одну державу”, так що громадянин однієї з них автоматично буде мати всі громадянські права “в цілій федерації”. Тобто, чоловік, що родився в Московщині, матиме всі горожанські права, наприклад, на Україні — може там кориетатись з своїх виборчих прав, займати посади, вести діла. Нема сумніву, що до всіх державних установ України він матиме змогу звертатися на своїй великоруській мові і діставати від них відповіді [59,с.49—50].

Ці принципи поваги до національних прав та гідності представників інших народів дістали відображення і в універсалах Центральної ради. Так, в третьому з них підкреслювалося, що український народ буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих і далі оповіщається, що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні призначаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи врядування в справах їх національного життя” [53,с.12].

Водночас, як це випливає з публіцистичних статей М. Грушевського 1917 р. та інших джерел, дещо в цій сфері вже почало бентежити провідних діячів Центральної ради. Її голова писав навесні цього року: “З різних сторін до мене звертаються з тривожними запитаннями, чи се за нашою згодою і відомістю виголошуються такі слова, що Україна тільки для українців, а “кацапам” звідси треба збиратись, що всякі посади на Україні повинні тепер займати тільки українці, а іншим людям робити тут нічого. Сі розмови дуже неприємно вражають навіть дуже прихильних до українства людей. І далі, відхрещуючись від гасла “Україна для українців”, М. Грушевський наголошує: “Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на ній, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для блага краю і його людності [59,с.105—106]. Ширість цих слів, сказаних від імені “організованого поступового українства”, сумнівів не викликає, але сама полеміка засвідчує, що тоді були чутні й суто націоналістичні виступи. А останні справляли на деяких таке враження, що окремі з неукраїнців, які посвоєму старалися для краю, беруть собі такі розмови до серця і справді збираються з України перебиратися до інших сторін [59, с.106].

Нагнітання національних пристрастей протягом другої половини 1917 р. можна простежити у спогадах П. Скоропадського. Згадуючи своє відвідання в липні 1917 р. Генерального секретаріату, зокрема його військового відділу, комісаром якого тоді був С.Петлюра, він відзначає, що там, при досить обережному ставленні до питань соціальної реформи, головним чином проводилась національна ідея, хоча тоді ще українська мова не накидалася силоміць [60, с.15 — 16]. Трохи пізніше після нетривалого навчання до діючої армії почали надсилати прапорщиків, дуже гостро національне настроєних, але зовсім несвідомих у військових справах [60,с.24]. Наприкінці 1917 р. національні пристрасті розпалилися ще більше, бо до українського руху приєднувалися не завжди гідні елементи і “головною перешкодою для участі в державному будівництві більш культурної частини місцевого суспільства був український шовінізм, якому народні маси далеко не так співчували, як то здавалося тодішнім українським проводирям” [60,с.75]. До речі, сам П. Скоропадський в національному питанні “вважав потрібним найсильніше підтримувати українські національні змагання, але не культивувати в українцях особливої ненависті до Росії і не накидати силоміць українську культуру, знаючи, що для розвою всякої культури далеко більш корисний її повільний органічний зріет, ніж поверхове і примусове прищеплювання” [60,с.84].

Прагнення якомога швидше українізувати суспільне життя часто, особливо наприкінці 1917 р., оберталося невиваженими заявами та непоміркованим.и заходами, які не тільки не наближали до мети, а настроювали проти української справи значні соціальне вагомі прошарки населення, особливо в переважно російськомовних великих містах. В.Винниченко, визнаючи, як мало Центральна рада зробила в справі перебудови навчання, згадував, що в системі освіти тільки змінили мову, змінили учителів неукраїнців на українців” [4,с.113]. Не важко збагнути, як до цього заходу (точніше наміру) мала відноситись більшість жителів міст України, які, за словами того ж автора, давно зрусифікувались, прийняли руську мову, руську культуру [4, с.41]. Без сумніву, це не сприяло консолідації українського суспільства і не вело до зміцнення соціальних позицій Центральної ради. Про ставлення до українізації широких кіл неукраїнського населення у містах, зокрема в Києві, йдеться в спогадах А. Гольденвейзера. Після проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. чиновники почали адаптуватись до нових умов, тоді як російськомовна інтелігенція, причетна до школи, адвокатури, науки, була вкрай збентежена, а запровадження української мови в її середовищі викликало стурбованість і протидію. Національний момент, який і без того при не завжди спокійних міжетнічних взаєминах у Києві в попердні роки, був офіційно висунутий на перше місце і наслідком не могло не стати національне відокремлення, ворожість і занепад загальнолюдських благ культури [6, с.18].

Шкоду від таких непоміркованих, поверхових заходів відзначав етнограф М. Могилянський, котрий за часів гетьманату займав посаду товариша державного секретаря. За його словами, в практичній сфері украшізація зводилась до боротьби з вивісками, що перефарбовувалися в жовто-блакитні кольори і перекладалися українською мовою. Переважна більшість населення ставилась до цього цілком байдуже, тоді як російськомовна демократія міст до українізації школи, наприклад, ставилась відверто вороже. Попри всі намагання спроба “зверху” українізувати міста ні до чого, крім дратування російськомовної громадськості, не призвела, про що, до речі, німецькі та австрійські представники в Києві та Одесі повідомляли урядовців у своїх столицях в квітні 1918 р. [6,с.120—122].

Посилення уваги певних прихильників Центральної ради на національно-мовному питанні не знаходило відгуку і в провінції, особливо на півдні та сході України. Щодо цього цікава інформація міститься в спогадах Н. Махна. Його особиста українська національна самосвідомість не викликає сумніву, про що свідчать хоча 6 такі його слова:Про одне лише жалкую я, видаючи цей нарис: це тe — що він видається не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності [61,с.6]. Але ставлення Н. Махна, як і більшості населення Катсринославщини до Центральної ради було негативним. З одного боку, цс було пов'язано з упередженим сприйняттям її як “буржуазної влади”, в чому не без успіху намагалися переконати людей представники загальноросійських соціалістичних партій та, особливо, більшовики; а з другого, її політика на місцях часто сприймалася як “українсько-шовіністична”, принаймні як спрямована проти росіян. Відповідальність за таке спотворення політики Центральної ради повинні нести безпосередньо ті її прихільники, що розпалювали національні пристрасті і міжетнічну ворожнечу в глибинці і за вчинками яких прості люди складали уявлення про наміри української демократії в цілому.

Характерно, що вже на початку липня 1917 р. один з агітаторів від українських есерів у Гуляй-Полі, виступаючи проти Тимчасового уряду і закликаючи до підтримки Центральної ради як “свого” народного уряду, закінчив свою промову гаслом: “Геть кацапів з нашої землі! — Смерть цим гнобителям нашої рідної мови!”. Зрозуміло, що мешканці містечка не лише обурились такими провокаційними закликами, про що пише Н. Махно [61,с.47], але й після такої промови мали загальне враження щодо національної політики Центральної ради. Так само і в грудні 1917 р. люди обурювалися, коли “захисники” національної ідеї всіх соціалістів не-української орієнтації називали “зрадниками неньки України” та оборонцями “кацапів”, яких нібито “треба було вбивати як гнобителів мови”. Цс, за словами Н. Махна, ображало селян, які стягували з трибун таких промовців та били, як ворогів братського єднання українського народу з російським. Відповідно, у населення створювалася думка що “український шовінізм” фактично є “провідною ідеєю українства” [61,с.133]. А це, зрозуміло, не сприяло зростанню прихильників української державності.

Але повною мірою негативні наслідки не завжди поміркованої та виваженої політики українського керівництва, а особливо його провідників на місцях, виявилися на початку 1918 р. В останні місяці 1917 р. позиції Центральної Ради в українських губерніях були ще досить міцними, особливо в порівнянні з тими силами, з якими вона конкурувала в боротьбі за вплив на народні маси.

Утворення Української Народної Республіки та початок війни з більшовиками

Придушення корніловського заколоту було пірровою перемогою Тимчасового уряду. Внаслідок цього права опозиція, що була вкрай погано організована і не мала досвіду справжньої політичної боротьби, вже не могла не тільки врівноважувати ліві сили в Росії, але й просто протистояти їм. За цих умов лівоцснтристський уряд у Петрограді залишався віч-на-віч з радикалізмом рад, де брали гору більшовики.

Хвиля ейфорії, викликана суцільною демократизацією, а з вересня 1917 р. навіть “охлократизацією” всіх сфер громадсько-політичного життя (що само по собі було досить небезпечним за умов тяжкої виснажливої війни) швидко спливала. Людям все більше кидалося у вічі падіння виробництва, розвал транспортної системи, дефіцит товарів масового споживання, ріст цін та масове зубожіння. В країні посилювалася інфляція, і якщо від початку війни до лютого 1917 р. в обіг було випущено 8,2 млрд. крб. грошей, то в наступні вісім місяців — 9,5 млр.крб., і цс коли валова національна продукція промисловості в 1917 р. порівняно з 1916 р. скоротилася на 36,4%. З березня до жовтня 1917 р. у країні зупинилося близько 800 підприємств (восени на Уралі й Донбасі не працювало 50% всіх підприємств), а державний борг Росії на жовтень 1917 р. виріс до 50 млрд.крб. У 1917 р. випуск грошей на 65,5% покривав бюджетні витрати, що неминуче вело до фінансового банкрутства країни. Цe викликало суцільне зубожіння мало- та середньозабезпсчених верств населення, особливо в містах Нечорнозем’я; провокувало страйки і загальне невдоволення, а відтак готувався грунт для популістської пропаганди ліворадикальних елементів, насамперед більшовиків.

Невдоволення зростало і в широких солдатських і матроських лавах, де не бачили перспектив закінчення не популярної в народі і взагалі всім обридлої війни, яку Тимчасовий уряд збирався вести до переможного кінця. Все активніше діяли Ради солдатських депутатів, які ставали другою, поряд з офіцерським корпусом, владною структурою у військах. За цих умов дисципліна в армії катастрофічне падала, солдати й молодше старшинство частіше залучалося до політичних баталій, висловлюючись на підтримку тих чи інших, але завжди лівих сил, які обіцяли скорішого закінчення війни та переділу панської землі.

Провал червневого 1917 р. наступу, розгром у липні російських військ у Галичині, здача німецьким військам Риги 24 серпня (б вересня) остаточно деморалізували війська, а акції для придушення корніловського заколоту, про ліквідацію якого офіційно повідомили 31 серпня (13 вересня), фактично позбавили російську армію боєздатного вищого командування. Під контроль Рад солдатських депутатів були поставлені майже в усіх частинах командно-штабні структури, що призвело до повного параліча загального керування військами. З середини літа, а особливо з вересня дизертирство в армії стає масовим явищем, що зумовлювалось не тільки небажанням воювати і суцільним падінням дисципліни, дискредитації офіцерського корпусу тощо, але й чутками про перерозподіл землі по селах, на який, зрозуміло, кожний селянин намагався встигнути, прихопивши з собою ще й гвинтівку.

Через Україну, Білорусь, Північно-Західний край до своїх домівок Пробирались ватаги озброєних дизертирів, які часто ставали просто розбійними бандами, в боротьбі з якими мешканці прифронтових губерній могли покладатися лише на самих себе. Розпад військових структур дійшов до того, що Центральний комітет Балтійського флоту (Центробалт), головою якого був обраний більшовик П. Дибeнко, у вересні 1917 р. відкрито заявив, що він не визнає влади Тимчасового уряду і ніяких його наказів виконувати не буде. З підпорядкування уряду О. Корейського протягом жовтня почали виходити й інші частини.

З недовірою до Тимчасового уряду все більше починало ставитися і селянство, яке, підпадаючи під вплив есерівсько-більшовицької пропаганди і прагнучи до найшвидшого переділу панських земель, не хотіло чекати вирішення аграрного питання майбутніми Установчими зборами. Нерозвязаність земельної проблеми вела до селянських заворушень, яких у серпні —жовтні 1917р. було зареєстровано близько двох тисяч. Соціалістичну агітацію селяни здебільшого сприймали по-анархістськи і гасло “грабуй награбоване” все частіше оберталося полум'ям над панськими садибами, в якому знищувалися і нагромаджені віками цінності.

За цих умов представники власницьких кіл починали ставитися до Тимчасового уряду, не здатного захистити їх майно і життя, з неприхованою ворожістю. Соціальною базою останнього залишалася лише не дуже численна, виснажена економічними труднощами, лібсрально-дe-мократична інтелігенція, до того ж, переважно лише російська, бо в національних регіонах (Україна, Прибалтика, Білорусь, Закавказзя, Туркестан тощо) національні громадсько-політичні і культурні діячі одностайно брали курс на автономне життя. Тут фактично господарями положення ставали такі національні організації, як Українська Центральна рада, Білоруська рада, національні ради в Прибалтиці і Закавказзі, Шура-і-Іслам у Середній Азії тощо.

За таких умов хитка влада Тимчасового уряду в Україні навіть не скасовувалась, а поступово відмирала сама собою. 24 вересня (7 жовтня) Генеральний секретаріат, що фактично вже три тиждні виконував функції вищой виконавчої влади в пяти українських губерніях, офіційно вступив в управління ними як крайовий орган влади Тимчасового уряду. Антанта оцінила значення Центральної ради і в ці ж самі дні до Києва було призначено французького консула, який привітав Генеральний секретаріат як вищий орган виконавчої влади в Україні. Розпочались переговори французького військового представника при штабі Південно-Західного фронту генерала Табуї з секретарем у військових справах С.Петлюрою щодо організації української армії.

Але взаємини між Генеральним Секретаріатом і Тимчасовим Урядом загострилися дуже швидко. 10 (23) жовтня Мала рада, реально діючий між сесіями Центральної Ради її провід, та Генеральний секретаріат приймають рішення про початок підготовки до скликання Українських Установчих зборів. Реакція з Петрограда не змусила довго чекати на себе. Столична влада побачила в цьому рішенні порушення попередніх угод (за якими остаточно автономний статус України мають затвердити Всеросійські Установчі збори) і прийняла постанову віддати під суд увесь склад Генерального секретаріату. Це безглузде рішення агонізуючого Тимчасового уряду напередодні його власного падіння лише підлило масла у вогонь, тим більше що 20 жовтня (2 листопада) в Києві зібрався III Всеукраїнський військовий з’їзд, настрої делегатів якого були дуже рішучі.

Виголошені на цьому з’їзді промови засвідчили велике загострення стосунків між російським урядом та Центральною радою і її Генеральним секретаріатом. Виступаючи на ньому, М. Грушевський висловив надію, що українське вояцтво разом з Центральною радою приступить до будівництва самостійної Української держави, а український есер А. Ковалеве ьки й, секретар з аграрних питань, сказав у своїй промові: “Ви вже знаєте, що Тимчасовий уряд віддав Генеральний Секретаріат під суд і навіть Українській Центральній Раді той уряд загрожує розгоном. Проти нас збираються великі хмари... Ставаймо тепер на справжній шлях, шлях утворення власними силами Української Демократичної Республіки. Представник Вільного козацтва також закликав зїзд до рішучих дій: Памятайте ви, члени зїзду, з якими очима ви явитесь до війська з порожніми руками. Памятайте, що коли зїзд хоче розїхатися, нічого не зробивши, —хай раніше відправить панахиду по Україні. Пам’ятайте ті, хто хоче, щоб з’їзд роз’їхався, нічого не зробивши, що ви оддаєте свій народ на пота лу москалям, пом’ятайтс, що сучасний момент найзручніший, щоб здобути народові землю й волю. Час настав Україні сказати своє рішуче слово і цe слово мусить сказати Третій військовий зїзд [62,с.367—368].

Саме в дні роботи цього зїзду до Києва з Петрограда надійшло повідомлення про початок збройного повстання проти Тимчасового уряду. Після отримання таких вісток у Києві відразу ж, 24 жовтня (6 листопада), був організований “Революційний комітет по охороні революції на Україні”, в якому об’єдналися представники Центральної ради та лідери місцевих більшовиків (Л. Пятаков і В. Затонський). Комітет проголосив себе верховною владою над всіма українськими губерніями і у зверненні до населення проголосив, що на вулицях Петрограда йде боротьба між Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих та солдатських депутатів і для того, щоб вороги революції і народної свободи не скористалися з цієї нагоди для повернення царського режиму і гноблення народу, вся революційна демократія —робітники, селяни і армія — повинна обєднатися і зібрати всі свої сили для того, щоб зберегти спокій і порядок на Україні. Під цими словами, як зазначав Д. Дорошенко, приховувався розрив з Тимчасовим урядом та українсько-більшовицький альянс [6,с.81].

Але він не протримався і двох днів. Більшовики не приховували, що прагнуть до встановлення своєї влади, тоді як російські кадeтсько-мeншовиські сили, які в Києві гуртувалися навколо Штабу військового округу і могли розраховувати на курсантів юнкерських училищ, готувались не допустити цього. Гострі суперечки між українськими соціалістами та більшовиками призвели до того, що останні 26 жовтня (8 листопада) вийшли з “Революційного комітету”, після чого саме його існування втратило сенс. Наступного дня Генеральний секретаріат виступив з відозвою “До всіх громадян України”, в якій, сповіщаючи про “криваві події, що загрожують погубити здобутки революції”, заявив, що буде рішуче боротися з усілякими спробами підтримувати петроградське збройне повстання [54,с.24—25].

Однак це застереження не було почуто. В день проголошення відозви, 27 жовтня (9 листопада), у приміщенні театру Бергон’є (тепер Російський драматичний театр) на об’єднаному засіданні Рад робітничих і солдатських депутатів, орієнтованих на більшовиків, було прийнято рішення про підтримку повстання в Петрограді та організацію нового, більшовицького, Військово-революційного комітету і передачу йому всієї влади в Києві. Спираючись на червоногвардійські загони робітників заводу “Арсенал” та деякі військові частини (всього до 6,6 тис.чоловік) цей ревком на чолі з Л. Пятаковим, Я. Гамарником, В. Затонським та іншими зайняв Марийський палац і, не приховуючись, розпочав активну підготовку збройного повстання. Але більш досвідчені військові з Штабу округу випередили більшовиків і 28 жовтня (10 листопада) (маючи на своєму боці близько 10 тис. озброєних людей) зненацька оточили палац, заарештувавши ревком. Офіцери й козаки хотіли на місті розправитися з більшовицькими ватажками, але делегація Центральної ради, що поспіла на місце подій, спромоглася звільнити Л. Пятакова та інших. Проте початок військових дій цим гуманним заходом українських діячів вдалося стримати лише на кілька нічних годин, а вранці наступного дня більшовицькі сили атакували штаб округу. З боку заводу “Арсенал” почулися перші гарматні постріли і на вулицях Києва закипіла збройна боротьба (яку за своєю жорстокістю ще не можна було порівняти з тим, свідками чого кияни стали у 1918 р.). Вона справила відштовхуюче враження на мешканців до того ще в цілому тихого й мирного міста.

Атака більшовицьких сил на штаб округу була невдалою і вірні йому підрозділи, користуючись чисельною перевагою і кращою підготовкою й дисціплінованістю своїх кадрів, перенесли бойові дії на Печерськ, оточивши корпуси заводу “Арсенал”. Але розміщені на Печорську орієнтовані на більшовиків військові частини підтримали червоногвардіиців і протягом 29 жовтня (11 листопада) відкинули юнкерів від заводу. Наступного дня бої стали ще запеклішими, більшовицькі сили зуміли захопити Олсксандрівське юнкерське училище (тепер будинок Суворовського училища) і, таким чином, встановити контроль майже над всім Печерськом, а чехо-словацький батальйон, який спочатку підтримав Штаб округу, проголосив нейтралітет.

У збройній боротьбі, що точилася в місті, вирішальну роль мали відіграти сили, вірні Центральній раді, яких загалом у Києві налічувалося близько 18 тисяч, тобто приблизно стільки, скільки більшовицьких та вірних штабу округу разом узятих. Складається враження, що провід Центральної ради на початку цих подій не займав якоїсь певної позиції, чим і був зумовлений нейтралітет національних українських сил. Це цілком зрозуміло, оскільки Штаб округу як представник Тимчасового уряду стояв до української влади у відкритій опозиції, тоді як з більшовицьким керівництвом ради робітничих і солдатських депутатів взаємини після виходу 26 жовтня (10 листопада) його представників з Військово-революційного комітету, а, особливо, після початку повстання були вкрй загостреними. Але коли до Києва почали наближатися викликані з фронту на допомогу Штабу округу військові частини. Центральна Рада, не без підстав побоюючись, що їхня перемога над більшовиками призведе і до її розгону, блокувала вірними їй силами підхід цих військ до міста. Водночас було укладено угоду з більшовицьким проводом, за якою останній визнавав над собою владу призначеного Центральною радою українського начальника Військового округу полковника В. Павленка, і його сили почали розгортатись проти зосереджених в місті військ Штабу округу.

Це визначило-підсумки подій і 31 жовтня (13 листопада) штаб Київського військового округу і комісар Тимчасового уряду в Києві прийняли умови миру, запропоновані Центральною радою. Вони припиняли збройний опір, і їм надавалася можливість без перешкод залишити місто, чим вони і скористалися ближчими днями. Внаслідок цих триденних боїв (останній загін офіцерів і юнкерів, що засів у Кадетському гаю, в районі теперішнього стадіону КВО, капітулював наступного дня) над містом був встановлений повний контроль вірних Центральній раді сил. Дво- і навіть тривладдя в місті скінчилося, і Центральна рада, ставши господарем становища, заговорила з більшовиками іншим тоном, виразно показуючи їм своє небажання ділитися з ними владою. Цe викликало обурення останніх, які звинуватили українців у підступності та віроломстві. Незабаром українські частини роззброїли більшовицькі загони в Києві і за Дніпром — в Микільській слобідці, Дарниці та Броворах [6,с.82].

Після припинення боїв у Києві Центральна рада діяла енергійно й рішуче. Була значно розширена сфера компетенції Генерального секретаріату, в якому, до існуючих раніше, додалися відомства праці, пошт і телеграфів та ін. Юрисдикцію Центральної ради було поширено майже на всі території, де переважало українське населення, разом з областями Південної (без Криму) й Східної України. Водночас “обласним” урядам, тобто самопроголошсним внаслідок подій у Петрограді місцевим владам Білорусі, Дону, Кубані, Сибіру тощо, були направлені офіційні запрошення розпочати переговори з приводу конституювання нового, в межах колишньої Російської імперії, федеративного утворення.

У цьому контексті Рада народних комісарів на чолі з В. Леніним сприймалась українськими керівниками не загальноросійським органом, а як уряд центральних районів Росії. На час, коли в Києві припинилися бої, радянську владу вже було встановлено в більшості губернських центрів Центральної Росії: Володимирі, Ярославлі, Нижньому Новгороді, Калузі, Твері,  Воронежі, в таких промислових центрах, як Іваново-Вознесенськ, та зоні Підмосковя. 2 (15) листопада більшовики встановили свій повний контроль над Москвою. В їх наміри зовсім не входило примиритись як з "рівними" з іншими, навіть соціалістичними, владними структурами, що утворилися на тсрсні колишньої Російської імперії. Неминучість збройної боротьби з більшовиками, які відразу ж після повалення Тимчасового уряду змогли встановити свою владу в Україні лише в містах Донбасу (Луганськ, Макіївка, Краматорськ, Горлівката ін.) тау Вінниці, захопленій збільшовичeним 2-м гвардійським корпусом, у ці дні в Києві ще погано усвідомлювалася.

Наслідком бурхливих подій, що відбувалися в Києві під час та безпосередньо після збройних сутичок, та фактичного утворення Української держави, а також певною реакцією на перші декрети більшовицького уряду в Петрограді, зокрема на Декрет про землю, було проголошення 7 (20) листопада Центральною радою III Універсалу. Основним в ньому було проголошення Української Народної Республіки як автономної складової частини майбутньої демократичної Російської федерації в межах Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини і Таврії (без Криму) та скасування приватної власності на землю та її соціалізація (за умов що, як декларувалося, остаточно аграрне питання має бути вирішеним на майбутніх Українських установчих зборах). Проти першого рішення ніхто (крім, зрозуміло, прихильників влади рад) особливо не заперечував, бо встановлення більшовицької диктатури над, власне, російськими губерніями не влаштовувало навіть українофобів з правого табору. Але декларація про соціалізацію землі та в майбутньому інших засобів виробництва і капіталів підбурювала проти Центральної ради всі власницькі елементи і водночас не задовольняла радикально-соціалістичні кола, серед яких чіткі і зрозумілі декрети Петроградської ради Народних Комісарів знаходили більше прихильників.

Встановлення Центральною радою своєї влади в Києві та її підтримка в переважній більшості інших міст України ще зовсім не гарантувало безпеку новонародженої УНР. Майбутнє України вирішувалося в розташованих на її території, особливо вздовж лінії фронту, військових частинах. Боротьба за вплив на солдатські маси розгорнулася між більшовицькими агітаторами та посланцями від українських соціалістичних партій, що утворювали Центральну раду, ще з травня — червня 1917 р. Українські діячі наголошували на необхідності утворення національних військових частин шляхом “українізації” окремих дивізій за рахунок їх комплектування етнічними українцями, згідно з рішеннями І Всеукраїнського військового з’їзду в травні 1917 р.

Протягом літа —осіні 1917 р. національний рух охопив майже всі частини російської армії, де служили українці, внаслідок чого за ці місяці було зукраїнізовано 48 піхотних полків з артилерією й технічними частинами. Крім цього, постало багато самочинних формувань, що відокремлювалися від російських частин, як вже згадуваний полк ім. Богдана Хмельницького. Вища російська військова влада ставилася спочатку до ідеї українізації частин неприхильне, але в другій половині липня 1917 р. головнокомандуючий військами Л. Корнілов, відвідуючи фронтові частини, помітив, що у тих з’єднаннях, де переважали українці, дисципліна і боєздатність були вищими, ніж у російських. Пояснити це можна було не лише тим, що серед україномовних солдат (вчорашніх селян) більшовицька агітація, яка проводилася російською мовою, мала значно менше успіху, але й більшою відповідальністю, бо за лінією фронту безпосередньо на сході знаходилися їхні рідні села, куди вони зовсім не хотіли пускати ворога. Тому головнокомандуючий запропонував командиру 34-го корпусу генералу П. Скоропадському створити на базі частин, які були йому підпорядковані, І Український корпус. Наказ про українізацію 34-го корпусу Л. Корнілов підписав 18 (31) липня 1917 р. [60,с.23].

Наприкінці серпня справу українізації 34-го корпусу загалом було завершено. Це сталося своєчасно, бо після придушення корніловського заколоту в останніх днях місяця в штабах фронту й армії та в більшості корпусів все начальство скинули і справами фактично заправляли радикалізовані висуванці з солдатських рад, які здебільшого орієнтувалися на більшовиків, лівих есерів та анархістів. У частинах, де переважали українці, розпочався широкий напівстихійний рух українізації, проте за умов загального падіння дисціпліни й при відсутності професійного, чіткого керівництва цим процесом, ці сили, незважаючи на їх вражаючу кількість, не відрізнялися надійністю та боєздатністю, про що свідчать події наступних місяців. Однак на цьому тлі стан справ у І Українському корпусі П. Скоропадського вигідно відрізнявся від того, що спостерігалося в інших армійських формуваннях. Тут підтримувалася міцна дисципліна, котру не змогли розхитати навіть солдатські мітинги й з’їзди, якими були переобтяжені фронтові будні останніх тижднів існування Тимчасового уряду.

Діяльність П. Скоропадського щодо організації власних збройних сил України, як і його овіяна героїчним ореолом постать, мала неабиякий вплив на різні верстви українського народу, зокрема серед свідомого селянства, що за умов насування суцільного хаосу й безладдя, переважно з метою самооборони від банд дезертирів, почало само-організовуватися в загони “вільного козацтва”. Перші з них виникли в квітні 1917р. на Звенигородщині, а вже у вересні його осередки існували в багатьох повітах Київщини, Поділля, Катсринославщини, Херсонщини, Полтавщини й Чернігівщини. 6 (19) жовтня в старовинній гетьманській столиці Чигирині відкрився Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва, на якому було 200 представників від приблизно 60000 членів цієї організації. Одноголосне своїм отаманом вони обрали П. Скоропадського.

Революційний хаос з кожним днем все сильніше охоплював виснажену війною та спантеличену радикально-соціалістичною агітацією країну. Відомості про захоплення в Петрограді влади більшовиками, про бої в Києві й Москві сприяли остаточному краху системи військової організації на фронтах. У переважній більшості частин фактичне головування переходило від старшин до найрадикальніших депутатів солдатських рад та комісарів лівої орієнтації. За цих умов збільшевичений 2-й Гвардійський корпус на чолі з комісаркою Є. Бош самовільно залишив фронт, на кілька днів заволодів Вінницею і, грабуючи спиртові заводи, цукроварні та панські маєтки, почав наступ на Київ з метою повалення Центральної ради та встановлення влади більшовиків.

Як потім згадував П. Скоропадський: Я став роздумувати над становищем, яке оце сталося, коли фронту вже фактично немає і коли збільшовичені фронтові частини збираються йти на Київ і його навіть нікому буде від них оборонити. Тоді я прийняв рішення, що... рушу енергійно на схід, щоб, ставши в Козятині, не допустити 2-й Гвардійський корпус до Києва [60,с.41]. Незабаром, 4 — 5 (17 — 18) листопада, в районі вузлової залізничної станції Козятин підпорядкованими П. Скоропадському силами без пролиття крові було роззброєно та об’їзними шляхами відіслано до Центральної Росії частини цього корпусу, а також загони кавалергарду, ешелони Кeгсгольмського полку та всі інші частини, що пробували прорватися до Києва. Таким чином, — продовжує П. Скоропадський, — Першому Українському корпусові вдалося цей перший напір більшовицьких сил в напрямку на українську столицю цілком паралізувати, і коли більшовики не з’явились у Києві ще в падолисті 1917 року, то це сталося тільки завдяки Першому Українському корпусові” [60, с.43].

Нагадаймо, що всі ці події відбувалися напередодні проголошення 7 (20) листопада 1917 р. Української Народної Республіки. Але, нажаль, дії П. Скоропадського не тільки не знайшли вдячної оцінки та підтримки з боку Генерального секретаріату, а навіть викликали побоювання, що, спираючись на свій корпус, енергійний генерал сам зможе захопити владу. П. Скоропадський відчував, що необхідно протидіяти, щоб зміцнити українські сили Правобережжя і змінити упрсджсне ставлення до своєї особи як до “пана” та “царського генерала” з боку соціалістів українського уряду. Про це зазначають і сторонні спостерігачі. Ці побоювання, — свідчить Д. Дорошенко, — я особисто чув у Києві від самих генеральних секретарів. І ось були спрямовані всі зусилля, щоб розкласти і знищити цей корпус. До нього було направлено спеціальних агітаторів, але, незважаючи на численні прохання командира корпусу, не надсилалися теплий одяг та взуття, хочу київські склади ломилися від запасів обмундирування. Люди, які більше місяця жили в холодних вагонах, почали нервувати. Цілою низкою спрямованих заходів... Порш добився уходу Скоропадського у відставку. І чудова бойова частина, виключно українська за своїм національним складом, швидко розклалася і вже на початку 1918 року припинила існування [6,с.87]. В особі П. Скоропадського Генеральний секретаріат вбачав майбутнього Бонапарта. Розуміючи це, командир І Українського корпусу 29 грудня 1917 р. (11 січня 1918 р.) склав свої повноваження. Під впливом негативного ставлення Центральної ради, а незабаром і більшовицької агітації цей зразковий, добре дисциплінований 60-тисячний корпус теж розпався.

Ось як висвітлює ці події сам П. Скоропадський: “Порш, видно, нічого в військовій справі не розумів і ні на одну законну мою вимогу не дав мені остаточної відповіді, хоча мені було ясно, що при бажанні ці прості і ясні вимоги навіть незначна людина мала зрозуміти і виконати. Я зрозумів, що тут на перешкоді моя особа і побоювання зростаючого значення, яке я починав набувати. Мої враження від Києва в цей приїзд загалом зводились до того, що круги Центральної ради не довіряють людям з вищого командного складу і думають спертися виключно на роботу в армії молодшого старшинства і аматорів-атаманів. Особисто до себе я почув, з одного боку, також недовіря, з другого — не було відваги, аби згори усунути мене од командування. Наслідком такого ставлення був певного роду саботаж мого корпусу з боку українського політичного центру. Я ясно бачив, що цей саботаж призведе до развалу корпусу і катастрофи цілого того політичного центру. Тому я вважав своїм обов’язком одійти од командування корпусом, аби таким способом полегшити встановлення більш нормальних відносин між українським політичним центром і тією збройною силою, на яку цей центр мав спертися в першій війні за українську державність” [60,с.48—49].

Водночас, протягом листопада — грудня 1917 р. Центральна рада та її Генеральний секретаріат мали і певні здобутки. Перш за все слід відзначити успіхи в плані зовнішнього визнанная України. 22 листопада (5 грудня) до Києва прибули керівники ставки військового головнокомандування, які разом з французькою, англійською, румунською та іншими військовими місіями були урочисто зустрінуті Центральною радою. Фактично цс означало визнання Української держави з боку країн Антанти. Франція, Англія та інші країни цього блоку акредитували при уряді Української Народної Республіки своїх офіційних представників. Ось деякі уривки з офіційних документів того часу.

Від голови Французької військової місії в Росії генерала Табуї до голови Генерального секретаріату УНР В.Винничснка від 5 (18) грудня 1918 р.: “Союзницькі держави ще не прийняли офіційного рішення відносно України, але мені вже було доручено передати... симпатію союзників до тих зусиль, які робить український уряд в цілях установлення порядку, відновлення опірної сили й бажання лишитись вірними союзникам”. І в кінці послання: Мій захід, котрий я роблю перший, може вас запевнити в тому, що симпатії Франції відносно вас суть реальні і дійсні [4,с.233—234]. 21 грудня 1917 (3 січня 1918 р.) цей генерал звертався до В.Винниченка так: Пане Генеральний секретарe! Маю честь прохати Вас довести до відома Уряду Української Республіки, що уряд Французької Республіки призначив мене як Комісара Французької Республіки при уряді Української Республіки [4,с.23б]. Наступного дня, українському уряду були передані офіційні документи, які засвідчували, що Франція офіційно визнає Українську державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представник Великобританії в Україні Піктон Баге, який писав: Маю честь повідомити Вас, що уряд його Великобританії Величності призначив мене... представником Великобританії на Україні. Мій уряд доручив мені запевнити Вас у його добрих намірах. Він підтримуватиме з усіх своїх сил український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії і людськості” [4,с.242—243].

Немає сумніву, це був значний крок на шляху до міжнародного визнання України. Але водночас не варто забувати: по-перше, ці документи не можуть свідчити про остаточне визнання України як незалежної держави хоча б тому, що вона сама ще не проголосила себе незалежною; по-друге, в згаданих документах ненавязливе, але цілком певно йшлося про підтримку України з боку держав Антанти саме в справі організації спільної боротьби з країнами Четвірного блоку, і тому подальша антиукраїнська позиція Франції і Англії, після складання дружньої угоди між урядом Центральної ради та Німеччиною і Австро-Угорщиною, не повинна дивувати. Підвищений інтерес французького та англійського урядів до України був зумовлений, головним чином, їх цілком зрозумілим страхом перед ліквідацією Східного фронту і передислокацією дивізій Німеччині та Австро-Угорщини на захід, де на відстані 100 км від Парижа четвертий рік не стихали запеклі та виснажливі для обох сторін бої.

Така загроза стала особливо реальною після того, як 2 (15) грудня 1917 р. у Бресті було підписано угоду про пермиря між Радянською Росією та Німеччиною, а через тиждень між ними офіційно розпочалися мирні переговори. Країнам Антанти треба було забезпечити хоч якусь противагу Німеччині та Австро-Угоршині на сході, а оскільки більшовики взяли прямий курс на підписання миру з останніми, то розраховувати можна було лише на Україну. Тому, коли на мирні переговори з Центральними країнами пішла й Україна, держави Антанти фактично анулювали її попереднє визнання. Єдиною силою, на яку вони могли після цього розраховувати в Східній Європі, була Добровольча армія на півдні Росії, а її керівництво ні за яких умов не погоджувалося визнавати самостійність новоутворених на тсрені колишньої імперії республік, в першу чергу, найбільшої серед них — УНР.

Водночас із встановленням у грудні 1917 р. сприятливих стосунків з Францією і Англією, все більше зростала напруженість у відносинах з більшовиками. В Росії починалася громадянська війна і уряд Області Війська Донського, як і керівництво інших козацьких земель, та й не тільки їх, не збирались визнавати диктатуру партії В. Лeніна. В своїй боротьбі з донськими козаками (з керівництвом яких, до речі, Центральна рада вже кілька місяців мала цілком приязні взаємини) більшовики намагалися скористатись як базою східними областями України, в окремих центрах якої було встановлено радянську владу. Зрозуміло, що віддані Центральній раді війська намагалися не пропускати ці загони на землі України, роззброювали їх, коли вони все ж таки пробиралися туди. Разом з тим Центральна рада не чинила жодних перешкод для повернення з фронту до своїх домівок донських, кубанських та уральських козаків (зрозуміло, що з конями та зброєю). По-перше, не було ні моральних, ні політичних підстав перешкоджати цьому (як того вимагали більшовики), а по-друге, вся Україна опинилася б у стані анархії і збройної боротьби українських та козачих частин, які б із зброєю в руках пробивалися до своїх станиць через її територію.

4 (17) грудня 1917р. Центральна рада отримала від більшовицького Раднаркому складений попереднього дня В. Лeніним і Л. Троцьким ультиматум: Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради. В цьому документі визнавалося право українського народу на власну державність та самовизначення, аж до відокремлення від Росії, але далі йшлося про те, що Центральна рада начебто стала на буржуазні позиції і розпочала контрреволюційну діяльність проти Радянської Російської Республіки. Тому Раднарком не визнає Центральну раду як уповноваженого представника всього українського народу і вимагає від неї не пропускати через територію України козацькі частини на Дон, Урал тощо й припинити роззброєння радянських військ і частин червоної гвардії на території України. В разі не отримання протягом 48 годин згоди на виконання висунутих умов Радянська Росія вважає, що Українська Центральна рада знаходиться в стані одвертої війни з владою рад у Росії та на Україні [63,с.137—138].

Уряд Центральної ради, як і абсолютна більшість делегатів І Всеукраїнського з’їзду рад, що саме в цей день розпочався в Києві, відхилили цей ультиматум. Але офіційна відповідь Генерального секретаріату від 7 (20) грудня була витримана в надто мяких тонах. У ній українська сторона вела мову про тe, що переговори про полагодження спору між Російською Республікою та Україною” залежать від відмови першої від втручання у внутрішні справи другої та висловлювалася надія, що “братній спір буде усунений для обопільного вдоволення”, при цьому також висловлювалась “готовність напружити всі сили для досягнення цієї мети” [4,с.145—146]. Радянська сторона наступного дня висловила категоричне незадоволення такою відповіддю, наголосивши, що “порозуміння з Радою можливе тільки з умовою, що Рада визначне відмовиться підтримувати як Калєдіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та кадетів" [4, с.147]. Але українське керівництво перебувало на позиції нейтралітету і визнання за козачими урядами південних регіонів Росії (з якими, до речі, про це було домовлено ще у вересні 1917 р. на київському форумі народів Російської держави) такого ж легітимного статусу, як і за Раднаркомом губерній Великороси”. А цe давало привід для агресії російських більшовиків проти України.

Водночас з зовнішнім тиском на УНР з боку більшовицького уряду, пробільшовицькі сили почали активніше діяти і в самій Україні. Важко уявити, що їх акції не були узгоджені між собою, що лідери збільшовичених рад робітничих та солдатських депутатів українських міст, намагаючись встановити свою владу, не спиралися на безпосередню підтримку з боку Раднаркому. Про це виразно свідчить навіть збіг у датах.

Як зазначалося, ультиматум Леніна — Грецького надійшов до Києва саме в день, коли в столиці України відкрився І Всеукраїнський зїзд рад. Комуністичний провід Великороси” розраховував на те, що, як і в більшості регіонів Росії, з’їзд рад висловиться на підтримку більшовиків, а надісланий “Маніфест” є визнанням права українців на власну державність, але категорично засуджував дії Центральної Ради і загрожував розпочати проти неї війну, що сприятиме її падінню. За два дні до відкриття зїзду, 2(15) грудня. Харківська рада робітничих та солдатських депутатів, у якій перемогли більшовики, визнала Центральну раду буржуазним та контрреволюційним органом. З (16) грудня в Києві відкрився І Крайовий з’їзд більшовиків України, де проголошено необхідність рішучої боротьби з Центральною радою як контрреволюційним органом, наступного дня схвалено ультиматум Раднаркому.

Але надії на перевагу більшовиків на І Всеукраїнському з’їзді рад зазнали повного фіаско: більшість учасників з’їзду, на який з усієї України прибуло близько 2 тисяч делегатів, було обрано радами селян, які орієнтувалися на програму українських есерів, тоді як більшовиків було лише 150 делегатів, переважно від промислових центрів Східної України. Провід зїздом перебрали українські есери, обравши головою М. Грушевського. Зїзд відхилив ультиматум Раднаркому і, в свою чергу, видав відозву до народів Росії. В ній, зокрема, йшлося про лицемірство більшовиків, які, проголошуючи на словах право народів на самовизначення, погрожують Україні війною, та спростовувалося звинувачення Центральної ради в “буржуазності” й “контрреволюційносгі” тим, що її “вибирали з’їзди робітників, селян і солдатів усієї України”, і вже “дев’ять місяців вона проводить боротьбу за права демократії та національних меншостей України. За сей час Центральна рада зорганізувала навколо себе селянство та робітників, зєднала українське революційне військо, проголосила Народною Українську Республіку в складі федеративної Росії, передала землю без викупу трудовому народові, завела восьмигодинний робочий день і догляд за виробництвом, скасувала кару на смерть, дала амністію за політичні проступки та проголосила національне персональну автономію для меншостей України. Всього цього вона досягла не порушенням прав інших народів, а пошаною до них, не скасуванням громадянських та політичних свобід, а їх обороною, не зброєю та насильством, а відкритою зорганізованою політичною боротьбою. От за яку працю народні комісари обізвали Центральну Раду буржуазним правитeльством [4,с.169]. А в кінці лунав заклик запобігти братовбивчій війні, яку розпалювали більшовики: Спиніться, брати й товариші! Щоб ні одна рука селянина, робітника чи солдата не замахнулася на свого брата. Щоб ні одної краплі крові не пролилося в братогубній війні. Досить крові![4,с.170].

Але не народи Росії, яким ця війна була такою ж непотрібною, як і народам України, вирішували долю взаємин між двома державами. Більшовики, зазнавши повної поразки на Всеукраїнському зїзді рад у Києві, у складі 127 чоловік покинули зал засідань. Услід за ними в роботі з’їзду відмовилися брати участь делегати від партії лівих українських соціал-демократів на чолі з Г. Мeдвєдєвим. На спільному засіданні делегатів, які залишили з’їзд, було прийнято рішення про перенесення його роботи до Харкова, до якого в цей час, 6 (19) грудня, зрозуміло, без дозволу українського уряду, з півночі прибув Московський радянський загін Р. Сіверса. Наступними днями тут було проголошено більшовицьку “владу рад”.

11 (24) грудня 1917 р. у Харкові розпочав свою роботу пробільшовицький з’їзд рад, який представляв, головним чином, робітничі та солдатські ради індустріального Сходу України, в цілому індеферeнтні до проблем її національної, державної й культурно-мовної своєрідності. Наступного дня він проголосив Україну суверенною Українською Радянською Республікою у складі Російської Радянської Федеративної Республіки і прийняв рішення про передачу всієї влади на місцях радам. На цьому з’їзді було обрано і Центральний виконавчий комітет української радянської республіки у складі 35 більшовиків, 4 лівих есерів, 1 соціал-демократа і 1 правого есера [64,с.14]. Першим його законодавчим актом було скасування всіх законів і постанов Центральної ради і її Генерального секретаріату та декларативне поширення на територію України ленінських декретів. Одразу, 17 (30) грудня, було створено і уряд (Народний секретаріат) УРР у складі 12 осіб (серед яких 11 були більшовиками) до якого увійшли Артем (Ф. Сeргєєв), Є. Бош, В. Затонський, М. Скрипник та інші. Цей секретаріат, не вагаючись, видав наказ Про дозвіл вивозити хліб до Центральної Росії.

Проголошення УРР та утворення українського радянського уряду, як потім відзначав В. Винниченко, було для Радянської Росії найзручнішим кроком у справі боротьби проти УНР: “Не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а харківський український уряд боровся проти київського, тепер, мовляв, цс хатня справа самого українського народу. Зрозуміло, що це була лише одна формальність, бо харківський уряд усі дірекгиви отримував із Петрограда й вів військові операції силами руського уряду” [4,с.171]. До речі, вже 12 (25) грудня в Харкові було розпочато формування штабу радянських військ Південного фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Більшовицька сторона відкрито готувалася до військового походу на УНР і розгорнула масову агітацію у всіх областях Слобожанщини, Донбасу та Лівобережжя.

Але, незважаючи на значну підтримку з боку сотен тисяч вояків-українців (як про цс заявлялося ще місяць тому) за нових обставин Центральна рада виявилася абсолютно неспроможною організувати оборону країни. Врешті-решт виявилося, що захищати її владу практично ніхто не збирається. Військові частини при відсутності компетентного і досвідченого вищого керівництва (як зазначалося вище, Генеральний секретаріат всіми силами намагався усунути від командування старших офіцерів, навіть українського походження) та катастрофічного падіння дисципліни напередодні зими розпадалися, а солдати розходилися по домівках. Селяни, які передусім прагнули панської землі, обіцяної Центральною радою, були нейтралізовані такими ж самими і навіть ще радикальнішими заявами більшовицьких агітаторів від Народного секретаріату УРР і взагалі, а ще й в зимові місяці, не мали бажання боротися за не дуже зрозумілі їм національно-державницькі гасла (тим більше, що і УРР проголошувала себе Українською державою в федерації з Росією). Серед міського російськомовного пролетаріату не тільки східних, а й центральних і південних областей України пробільшовицькі ради робітничих депутатів вже з осені 1917 р. користувалися переважаючим впливом; принаймні гасла національної української державності їх мало приваблювали, так само як і основну масу службовців та інженерне-технічних працівників на підприємствах і транспорті. Все, що для цих людей було привабливим у деклараціях Центральної ради, ще категоричніше обіцяли більшовики, а який режим вони встановлять в Україні на межі 1917 — 1918 р., уявити собі ніхто не міг.

Водночас  захоплення  широкими  колами  демократичної української інтелігенції соціалістичними гаслами та її прагнення до прискоренної та суцільної українізації призвело до відчуження і навіть свідомого відторгнення від загальноукраїнського руху представників соціальне домінуючих, безпосередньо причетних до загальноросійсь-кої культурної традиції, верств українського суспільства. Серед них, особливо на Лівобережжі, були не лише середні, але й великі землевласники (як П. Скоропадський), середня та велика буржуазія (як М. Терещенко), визначні представники творчої інтелігенції (як В. Короленко), не кажучи вже про численних чиновників і земських діячів, вчителів, лікарів, інженерів, офіцерів тощо. Переважна більшість їх, з одного боку, не сприймала соціалістичних прожектів (зокрема ідеї скасування приватної власності), а з іншого, як люди російськомовного культурного кола, не могли і не бажали “українізуватися”, як цього хотіли діячі Центральної ради та, особливо, її численні та активні провідники на місцях. В результаті саме такі люди, що мали досвід практичної роботи в адмініструванні, економіці, військовій справі тощо, залишалися осторонь державотворчого процесу.

Як з цього приводу слушно зазначав Д. Дорошeнко, відроджена національна державність України мала б спиратися на всі класи населення і залучати до справи побудови оновленого життя всі соціальні групи, всі народності краю, усіх їх слід було зацікавити та зробити учасниками спільної роботи. Недоцільно було виключати з поняття членів української нації (як це робила національно-соціалістична інтелігенція, яка задавала тон в Центральній раді) представників дворянського класу, зросійщеного на лівому боці Дніпра та ополяченого на правому, і зовсім відлучати їх від участі в державному будівництві. В Україні це був єдиний культурний клас, пов'язаний корінням з цим краєм і, разом з тим, такий, що мав політичні та адміністративні навики. Але таких людей національні демократи-соціалісти відштовхували, звали ворогами народу і вели проти них агітацію. Захоплена першими успіхами націоанльного руху та спяніла від легких перемог над безсилим Тимчасовим урядом, українська соціалістична демократія не хотіла допускати до справи державного будівництва тих, кого вона називала панами” та москалями”, бо не хотіла ділитися з ними владою і керівним положенням [6,с.85—86]. Сама ж вона, не маючи ні відповідних фахових знань, ні достатнього досвіду, справитися з завданням державотворення, організувати оборону країни була нездатна.

При наявності безперечних зовнішніх успіхів становище в Україні протягом листопада-грудня 1917 р., а особливо в січні 1918 р., істотно погіршувалося. Цс проявлялося в різкому спаді виробництва і закритті численних підприємств, інфляції, яка тільки посилилася після того, як 25 листопада (8 грудня) Генеральний секретаріат вирішив розпочати випуск власних грошових знаків, повному хаосі й анархії на селі, викликаних головним чином тим, що III Універсал 7 (20) грудня проголосив про скасування приватної власності на землю і її соціалізацію, а через кілька днів, 11 (24) грудня Генеральний секретаріат повідомив населення та земельні комітети, що вони не мають права відбирати землю у її власників самочинно, що було цілком слушно, але за тих умов це призвело лише до плутанини у свідомості людей і ще більшого роздратувало їх.

Виразну картину відчуження широких народних лав від політики Центральної ради та дискредитації самої ідеї української державності наводить В. Винниченко. Згадуючи ситуацію на січень 1918 р. він писав: Хто за тих часів, а надто зараз же по виході Центральної ради з Києва, був серед народу, особливо ж серед солдатів, той не міг не помітити надзвичайно гострої антипатії народних мас до Центральної ради... Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи... З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну раду, про Генеральних Секретарів, про їхню політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, то це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську... І то ми, украшська демократія, Українська Центральна Рада спровокували велику пробуджену любов сина до своєї матері-нації. Ми своєю політикою... викликали в його недовір'я до національної справи [4,с.256—261].

Враховуючи таке суцільне розчарування Центральною радою селянських, робітничих та солдатських лав на початку 1918 р., не важко зрозуміти, чому в цей час червоні загони, просуваючись до Дніпра, майже ніде не зустрічали істотного опору. Украшські полки танули — солдати йшли додому. Відомий діяч Директорії, раніше полковник генерального штабу, В. Петров, так описував цю трагедію України: “Всі ці полки, а їм нема ні назви, ні числа, були лише випадковим зібранням людей, яке розпалося негайно, доторкнувшись української території, бо їх гаслом було: “додому!”. Так розпався полк, що йшов з Москви славити визволення України; так зник полк імені Шевченка, що постав з частин запасу гвардії у Петербурзі; його вислали боль-шевики на Україну з гаслом: робити порядок в буржуазній Центральній раді [65,с.987]. А в цей час спроба полковника В. Павлeнка сформувати в Києві два так званих ссрдюцьких полки з твердою військовою дисципліною, без комітетів викликала протест Генерального секретаріату, що не хотів постійної армії, як буржуазної, як контрреволюційної” [62,с.376]. Єдиною силою, яка могла б, якщо б збереглася, дати відсіч більшовицькій навалі, був 60-ти тисячний І Український корпус П. Скоропадського, але, як зазначалося, через недалекоглядність тодішніх українських керівників на початку січня 1918 р. не стало і його.

До цих свідчень агонії влади Центральної ради протягом січня 1918 р. варто додати і роздуми С. Єфремова, відомого українського письменника і літературознавця, активного учасника політичного життя тих часів. Розмірковуючи через місяць після того, як більшовицькі війська підійшли до Києва, про причини нездатності УНР чинити ворогам гідний опір він писав: “Бренить воно парадоксом, але цe суща правда: коли Центральна Рада не мала власті формальної, то саме тоді вона й тішилась найбільшим впливом, а власть немов одібрала у неї шляхи до мас і підборкала сміливе завзяття. Бо в гонитві за властю ми забули про ту величезну організаційну роботу, яка стояла перед нами. Потягнувшись до гори, ми занедбали основи і будувалися просто в повітрі, починаючи будинок з даху, а не з підвалин... І от поки тут, у Києві, в центрі, меткі та промітні люди робили політичні й партійні карєри і тішилися часто проблематичними, бо тільки на патері, здобутками —там, на місцях, у селі, все потроху вислизнуло з кзших рук; там пішла руйнація всього економічного й культурного надбання; там почав гору брати більшовизм, такий принадний, як на примітивну психіку темних людей...

Становище українства на початку більшовицького перевороту було надзвичайно добре і вигідне. З самого страху перед більшовизмом з нами наважилися йти, та справді і пішли були, всі елементи, що не приймали більшовизму. Але тих попутчиків ми не тільки не вдержали при собі ми розгубили по дорозі і навіть розпудили їх, — розпудили нещасною фразеологією, за якою вчувався вже вовчий зуб національного шовінізму та соціального авантюризму. То байка, звичайно, що говорили наші вороги про насильствснную украинизацию: фактично бо ії не було... Але була разом і деяка пиха, оті гордовиті хвастощі своїм національним добробутом (“у нас — оазис”), були нетактовні фрази й вихватки, було безпотрeбне нехтування в дрібницях, були необережні слова — а цс може на-йгірш обурювало й одпихало од українства сторонніх людей. І що найщивніше — цю політику, що межувала з національним шовінізмом, провадила якраз наша лівиця, найдужче с[ього]-р[оку], що часто вдарялися просто-таки в словесний і тим шкідливіший, що порожній, націоналізм, за яким сила не відчувалася. Поруч цього наші ксрівничі партії почали ще небезпечнішу гру — пустилися наввипередки з більшовизмом... І от більшовики глушили людність декретами, а ми підтюпцем поспішалися на тс саме місце з універсалами. Розгром та руїна по селах, яким сигнал дали ленінські декрети, найвище підскочили по III Універсалі і аграрну, напр., найістотнішу для нас, може, справу, в такий глухий кут загнано “соціалізацією”, з якого, власне, виходу не бачать, певне, й самі автори соціалізації. Все цe одбило од нас суголосні елементи по містах, і, втративши село, — ми не придбали міста. Коли ми самі показали себе свого роду більшовиками, то інтерес до боротьби з чужим більшовизмом пропав, і резон якогось вибору між ними так само [66,с.127 —129].

Таким чином, головними причинами повної безпорадності уряду УНР у боротьбі з більшовицькою агресією у грудні 1917 — січні 1918 рр. С. Єфремов (як, до речі, і П. Скоропадский, Д. Дорошeнко та інші) вважав три. Цe, по-перше, примітивний націоналізм радикальнішої частини проводу правлячих українських партій, який відштовхував від Центральної ради міське, культурне і професійно кваліфіковане в абсолютній своїй більшості російськомовне населення; по-друге, соціалістичний радикалізм, передусім, нічим не підкріплені декларації про соціалізацію землі, що відштовхувало від Центральної ради всі власницькі елементи як у місті, так і на селі, вже безвідносно до їх національно-мовної принадлсжності, і, разом з тим, не привертало до української влади пролетарські й незаможні селянські маси, бо більшовики обіцяли те саме, але ще раніше і рішучіше; по-третє, нездатність української національно-соціалістичної інтелігенції та напівінте-лігенції, що опинилася при владі, не маючи необхідних знань та досвіду, до методичної державотворчої роботи та її захоплюваність ефемерними прожектами, при наявності постійних чвар у власному середовищі. І з цим сьогодні важко не погодися.

Українська Народна Республіка та більшовицька агресія на початку 1918 р. Брестська угода та прихід в Україну німецьких і австро-угорських військ.

Загроза, що нависала над УНР, добре відчувалася в Києві з кінця листопада — початку грудня 1917 р. Наростання неспокою, який у січні 1918 р. перетворюється у відчай, можна добре простежити в поезії Олександра Олеся [50,с.750—775]. 29 листопада (12 грудня), коли, здавалося б, ще не було очевидного приводу для песимізму, він писав:

Ридайте, струни! Знову хмари

Над рідним краєм гнізда в’ють,

І знов старі страшні примари

На темнім обрії встають.

Не вміли волі шанувати

Одвічні зрадники-раби...

Ридайте, струни, через грати

Порвіться, струни, від ганьби.

Але надія ще зберігається, і в цей же день поет пише:

Не пізнаю тебе, мій краю.

Згубив ти стежку до мети.

Безмежна ніч була, я знаю,

Але осліп від сонця ти.

Подумай, встань! Згадай неволю,

Ясне майбутнє уяви

І привітай велику долю,

І долю в хату позови.

Та у вирі грудневих подій трагічна напруга віршів зростає:

Криваво-чорні хвилі йдуть,

Наш рідний острів в небезпеці...

Хай дзвони жахом загудуть,

Хай нагло виростуть фортеці.

Будуйте мури! Вище стіни!

Сини народу, під стяги!

Навколо люті вороги,

Кати одвічні України.

Криваво-чорні хвилі йдуть,

І в сурми смерть на хвилях грає...

Назустріч їм громи гудуть

І кровю жертвенник палає.

Однак темрява над рідним краєм, як і на душі поета, стає все густішою. В час смеркання, в час вмирання, коли серце голосить Огнів, огнів! Бо сонце гасне..., пост з останньою надією звертається до людей:

Гей, гостри, народе, зброю

І готуйсь до бою!

Буде бій, останній бій

На арені життьовій!

І в перший день (за старим стилем) Нового, 1918р., коли радянські загони вже просувалися Лівобережжям до Дніпра, в його душі трагічне передчуття поєднується з вірою в кінцеву перемогу:

Нехай сліпими табунами

В багно затоптані квітки,

Вони ще зійдуть над ланами,

Ще їх розстелють килимами

І нам розкидають вінки.

НЕПЕРЕВІРЕНО

Збройна агресія Радянської Росії проти УНР під виглядом боротьби Української Радянської Республіки, що визнала себе у складі більшовицької Російської Федерації, проти влади "буржуазної" Центральної ради, розпочалась відразу ж після й" проголошення. 12 (25) грудня 1917р. у день закриття організованого більшовицькими делегатами в Харкові з'їзду рад В.Антонов-Овсієнко формує там штаб радянських військ Південного фронту, які розпочинають рішучі дії. їх першочерговим завданням було встановити контроль над промисловими центрами Донбасу та Катеринославського Лівобережжя, де вони не тільки оволодівали відповідними виробничими ресурсами, а й могли розраховувати на поповнення за рахунок червоногвардійських загонів. До того ж, перекриваючи вузлові залізничні станції, радянські війська запобігали можливості спільних дій проти них сил Центральної ради та Донського уряду генерала О.Кале-діна, коли б вони об'єдналися для цього. Сформований у Харкові Південний фронт було спрямовано і проти України, і проти Дону, але, на жаль, їх уряди не об'єднали свої сили для скоординованих дій проти спільного ворога.

17 (ЗО) грудня 1917 р. радянські сили зайняли станцію Лозова, чим перерізали залізничний зв'язок між Києвом і Доном і, водночас, забезпечили собі ключовий пункт для наступу на Катеринослав. Успішно наступаючи, вони наступного дня були вже в Павлограді, а 21 грудня (З січня) — на станції Синельниково, створивши цим безпосередню загрозу Катеринославу зі сходу. Як і завжди у подібних випадках, більшовицькі активісти при наближенні радянських військ 26 грудня (8 січня) підняли повстання в самому місті. Два дні в Катеринославі точилися бої, але спільними діями армійської групи О.Єгорова та загонами чсрвоногвардійців 28 грудня (10 січня) опір Катеринославського гайдамацького куріня було придушено. Українські збройні сили, якими тоді командував полковник Капкан (про нього як військового фахівця П.Скоропадський відгукується вкрай негативно), намагалися якось протидіяти цим акціям і навіть на кілька днів зайняли з боями Лозову, але ЗО грудня (11 січня) радянській загін примусив гайдамаків на цій станції скласти зброю. Такими ж невдалими були спроби захистити м.Олександрівськ (нині Запоріжжя), яке червоні війська захопили 2 (15) січня 1918 р.

У ці дні радянські війська повели наступ і на Донбас. 20 грудня (2 січня) вони заволоділи Куп'янськом, а протягом наступних чотирьоох днів — майже всіма промисловими центрами Донбасу разом з Луганськом і вузловою для всього району станцією Дебальце-во. Контроль над цими пунктами відкривав радянським силам прямий шлях на Нижній Дон. Усвідомлюючи це, козачий осавул Черне цов сміливою атакою 28 грудня (10 січня) відбив Дебальцево, але наступного дня був змушений відступити перед переважаючими силами ворога. ЗО грудня (12 січня) більшовицькій раді вдалося взяти владу в Маріуполі, внаслідок чого весь "чотирикутник" між Харковом, Катеринославом, Маріуполем і Луганськом опинився в руках радянських сил. Зв'язок між областями України, підконтрольними Центральній раді, й вільними від більшовицької влади козачими областями півдня Росії було остаточно розірвано.

Оволодівши Донбасом і міцно утримуючи райони Середнього По-доння, червоні війська наперердодні нового, 1918 року, розпочали широкий наступ на Нижній Дон — від Горлівки (загін Р.Сіверса) і Луганська (загін Ю.Сабліна) та з півночі, на міллерівському напрямі (загін К.Пстрова), тоді як південніше загони О.Автономова заволоділи вузловою станцією Тихорецька, обірвавши залізничний зв'язок між Областю Війська Донського та козачими землями Кубані й Північного Кавказу. Як і в Україні, пересічне населення Дону не уявляло навіть, що принесе йому більшовицька влада, і не зорганізувалося для справжнього опору. Втомлене роками війни воно з насторогою ставилось і до офіцерів, що саме в ці дні в Ростові-на-Дону почали об'єднуватися в Добровольчу армію. За свідченням одного з очевидців "козаки битися не бажають, співчувають більшовизму і неприязно ставляться до добровольців. Частина з не розформованих ще військ перейшла до більшовиків, інші розійшлися по станицям. Поповнення людей з Росії до армії немає. Командуючий оголосив мобілізацію офіцерів Ростова, але в армію зараховуються нечисленні — більшість же вміло ухиляється". І далі: "Червона армія наступає з півночі на Новочеркаськ та на Ростов з півдня та заходу. Червоні війська стягують кільце цим містам, а в кільці борсається Добровольча армія, що чинить відчайдушний опір та несе страшні втрати. У порвнянні з полчищами більшовиків сили добровольців мізерні. Вони ледве нараховують 2 000 багнетів, а козачі партизанські загони осавула Чернецова, військового старшини Семілстова та сотника Грекова — ледве 400. Сил не вистачає" [67, с.26 —28]. За таких умов усі намагання переконати козаків чинити опір були марними і вони масово розходилися по своїх домівках. У відчаї генерал О.Калсдін застрелився 29 січня (11 лютого) 1918 р. Рештки козачих загонів, що вирішили продовжувати боротьбу, на чолі з отаманом Х.Поповим відійшли в Сальські степи, а Добровольча армія під проводом генерала Л.Корнілова рушила на Кубань.

Ці матеріали, що стосуються козачого, добре озброєного, гордого своїми споконвічними вольностями Дону, виразно передають атмосферу майже суцільного паралічу волі до опору всіх нсбільшовицьких сил за винятком хіба що чотирьох — п'яти тисяч офіцерів з Добровольчої армії. Якщо навіть професійні військові, козаки, яким більшовики, власне кажучи, і пообіцяти нічого привабливого не могли (землі у донців було вдосталь), ухилились від опору, то що вже говорити про селянство Лівобережної України і, тим більше, про ма-лозаможні, особливо російськомовні робітничі, верстви міського населення?! В ті дні, коли більшовицькі вйська звужували кільце на Нижньому Доні, загони Червоної армії швидко залізницею наближалися до Києва-

5 (18) січня 1918 р. розпочався загальний наступ радянських частин під верховним командуванням ВАнтонова-Овсієнко проти сил Української Центральної ради. Вони складалися з трьох основних груп М.Муравйова, що дислокувалися до того в Харкові, Я.Бсрзіна — в Гомелі й Знамснського — в Брянську. До того ж значна армійська група О.Єгорова, спираючись на Катеринослав, діяла на Придніпровському Півдні України. Ці три військові групи мали завдання з'єднатися в районі залізничних вузлів Бахмач — Конотоп і рухатися на Київ. Загони М.Муравйова 6 (19) січня оволоділи Полтавою (і отримали від командуючого наказ "нещадно вирізати всю місцеву буржуазію"). 11 (24) вони вийшли на лінію Сули, захопивши Лубни й Ромни. Червоні війська просувалися на Україну з півночі, займаючи Новгород-Сі-всрський, Глухів та Конотоп. 14 (27) січня всі вони, наступаючи на Київ, об'єдналися в Бахмачі. Там їм намагалися чинити опір прибулі на цю станцію напередодні українські курсанти І Військової школи. В Бахмачі М.Муравйов перебрав командування 'над всіми червоними силами і звідси розпочав прямий наступ на Київ, зустрівши опір лише на підступах до Ніжина на станції Крути 17 (ЗО) січня [62, с.404]. За іншими даними бій тут відбувся 15 (28) січня [8, с.479].

Хід подій цього трагічного дня, коли близько 500 юнаків київських навчальних закладів намагалися стримати наступ не менш як вдесятеро численнішого за них більшовицького війська, докладно висвітлено у спеціальній літературі [68, с.59 — 64; 69, с.12 — ІЗ]. Проте у зображенні обставин, пов'язаних з боєм під Кругами, ми маємо справу з двома досить протилежними версіями. Перша, що належить військовому керівництву УНР, а згодом і Директорії, наголошує на героїзмі київської молоді, але ухиляється від оцінки доцільності рішень самого командування. Другої дотримуються українські діячі, які критично ставились до стану організації військової справи в УНР і тому, віддаючи належне мужності юнаків, що зі зброєю в руках загинули, захищаючи Україну від більшовиків, вважали, що кидати кілька сотень учнівської молоді на тисячі професійних військових було божевіллям, а з моральної точки зору — злочином.

Повна безпорадність проводу Центральної ради у військових справах, її протидія в попередні тижні намаганням кадрових військових (генералу П.Скоропадському, або полковнику В.Павленку) організувати нормальні боєздатні збройні сили; наївні, дилстанські розрахунки на "народне ополчення" (до якого й пішла лише романтична молодь, що полягла під Кругами) —все це врешті-решт і обернулося катастрофою. Після Кругів шлях на Київ був відкритий. У ці дні С.Петлюра намагався з своїм загоном затримати просування більшовицьких сил на Київсько-Полтавській залізниці біля станції Гребінка, але повідомлення про більшовицьке повстання в Києві змусило його повернутися до столиці.

Маючи добре організовану партійну інфраструктуру, більшовицькі сили протягом січня 1918 р., коли Червона армія займала Лівобережжя, піднімали збройні повстання в містах і західніше Дніпра. Так, 10 (23) січня владу Центральної ради було ліквідовано у Вінниці та Жмеринці, а 16 (29) пробільшовицькі сили перемогли після дводенних боїв у Одесі (що наприкінці грудня за угодою між депутатами місцевих рад та представниками Центральної ради була тимчасово, до рішення Всеросійських та Всеукраїнських Установчих зборів, проголошена вільним містом у складі Української Народної Республіки). Навряд чи випадково, що саме в цей день більшовики підняли повстання проти Центральної ради і у столиці України.

Всі ці дні в Києві панував неспокій. Ще в грудні 1917 р., незважаючи на люб'язні привітання країн Антанти, керівникам Центральної ради було зрозуміло, що продовжувати війну з Центральними країнами, а ще й за умов більшовицької інтервенції зі сходу, нема жодної можливості. 12 (25) грудня, коли ВАнтонов-Овсієнко почав в Харкові формувати штаб Південного фронту. Генеральний секретаріат офіційно заявив про своє рішення взяти участь у мирних переговорах у Бресті, і наступного дня держави німецької коаліції повідомили Київ про свою згоду на це. 19 грудня (1 січня) делегація УНР прибула до Бреста. Через кілька днів, коли вона звітувала перед Центральною радою, більшість представників українських партій в ній виявили повну згоду стосовно необхідності укладення миру. На заперечення бундівця М.Рафсса від уряду було заявлено, що Україна мусить піти на мир, оскільки воювати далі у неї нема ніякої можливості, а якщо депутат з цим не згодний, то нехай пояснить, як саме можна продовжувати війну. "Дайте йому рушницю!", — пролунало з хорів, і цей жарт розрядив напружену обстановку. Більше проти курсу на мир з Центральними країнами ніхто не заперечував [6, с.23].

ЗО грудня (12 січня) харківський уряд УРР прийняв рішення про. участь своїх представників на Брестських переговорах у складі делегації Радянської Росії, оскільки як з окремою, самостійною стороною держави німецької коаліції вести справи з ним відмовилися.

Визнання з боку країн Четвірного союзу УНР як суб'єкта міжнародних відносин було значним досягненням її делегації, яку очолювали О.Ссврюк і М.Любинський. Разом з тим не слід забувати, що дипломатам Німеччини та Австро-Угорщини було вигідно вести переговори з двома, та ще й з воюючими між собою, контрагентами, використовуючи протиріччя між ними. На відміну від делегації російських більшовиків, очолюваної Л.Троцьким, українська сторона знаходила порозуміння з дипломатами Центральних країн, тим більше, що протягом січня територія, підконтрольна Центральній раді, зменшувалася наче шагренева шкіра. Але для укладання повноцінної мирної угоди потрібно було офіційне проголошення України незалежною державою. Це і було здійснено актом прийняття IV Універсалу, датованого 9 (22) січня 1918 р.

Цій події передувала урядова криза. Українські соціал-демократи під проводом В.Винничснка, що очолювали виконавчу владу протягом другої половини 1917 р., напередодні Нового року перебували в стані повної безнадійності. Ось як цю атмосферу передає Д.Дорошенко:

"Наступав новий 1918 рік- У старому приміщенні українського клубу на Великій Володимирській зібралося близько сотні представників українського громадського й літературного світу зустріти Новий рік. З'явилися і деякі з генеральних секретарів (нещодавно переіменованих у міністрів) з В.Бинничснком на чолі. Настрій у всіх був пригнічений,

—звідусіль надходили недобрі вістки. Пробила 12-та година, але ніхто не наважувався підняти бокал і проголосити традиційний тост. Всі погляди були спрямовані на голову українського уряду — на І»инниченка; дами почали прохати його сказати хоч кілька слів. — "Що я можу сказати вам? — почав він —хіба лиш те, що варвар з півночі стоїть біля каших дверей і погрожує зім'яти, знищити всі наші досягнення, зруйнувати нашу молоду державу, змести нашу культуру... ". Вся промова Винниченка була пройнята цим. похмурим настроєм передчуття катастрофи, що насувалася. Про тс ж саме говорив і наступний оратор, М.ШапоЕал (міністр пошт і телеграфу) [6, 91 —92].

За таких умов цілковитої розгубленості уряду на найближчому засіданні Центральної ради лідер есерівської фаркцй", яка мала більшість у парламенті, А.Степаненко, заявив про недовіру кабінету В.Винничснка, і той подав у відставку, радіючи, як припускає Д.Доро-шснко, що не йому доведеться відповідати за тс, що відбудеться

•кайближчим часом. Був утворений новий Кабінет Міністрів, де переважали есери, а з попереднього складу залишився як військовий міністр соціал-демократ М.Порш, "військові заслуги" якого, очевидно, дуже цінувалися. Прем'єром став В-Голубович, чиїй особі Д.Дорошенко, як і практично всі, хто згадував про нього і його діяльність, дає нищівну характеристику [б].

У перппос числах (за старим стилем) Нового року, коли вже виразно окреслилася загроза більшовицького завоювання всієї України, солдатські лави почали рішуче вимагати проголошення повної самостійності України. Військовий міністр М.Порш намагався переконати вояків, що ще не час це робити, поки немає справжньої армії, але це не заспокоювало людей. Так "під нссумнівним тиском солдатських лав лідери українських партій в рсшті-решт спромоглися проголосити самостійність" виданням IV Універсалу [6, с.23]. Не останню роль у здійсненні цього кроку відіграли і Центральні держави, зокрема Австро-Угорщини, яка офіційно вимагала проголошення незалежності УНР, щоб скласти з нею повноцінну мирну угоду. Таким чином, під тиском солдатських лав знизу та з огляду на необхідність укладання мирної угоди за міжнародними стандартами уряд УНР нарешті об'явив: "Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, суверенною Державою Українського Народу" [53, с. 14].

Але навіть ця урочиста декларація, одностайно підтримана всіма представленими в Центральній раді українськими партіями, за уомв більшовицького наступу, що розгортався по всьому Лівобережжю, не змогла консолідувати національні сили. Розчарування діяльністю парламенту й уряду все зростало і "прихильників Центральної Ради серед широких мас ставало все менше й менше. Саме ім'я Центральної Ради почало робитись непопулярним" і, як свідчить В.Винничснко, "солдати наші, головна тоді сила, говорили: ми — більшовики, але ми українські більшовики". За таких настроїв у ті дні в самій Центральній раді відбувся розкол і частина її членів, переважно від фракції українських лівих есерів, виступила з пропозицією про перевибори цього органу, наголошуючи на тому, що настрої людей принципово змінилися і його склаД не відповідає дійсним орієнтаціям суспільства [4, с.161 — 1б4]. В.Винниченко вважав, що цс було єдиним виходом у тій скрутній ситуації, але навряд чи можна погодитись з тим, що під час війни проведення виборів могло дати щось позитивне. Навпаки, остаточна самодискредитація Центральної ради в дні, коли більшовицькі війська підходили до Києва зі сходу, могла лише остаточно роззброїти останніх щирих прибічників української державності. Тому переконливішою здається думка Д-Дорошенка про те, що цей виступ найлівішої частини депутатів, які навіть мали намір проголосити себе більшовиками, було інспіровано самими більшовиками.

За свідченнями Д.Дорошенка, більшовики підготували вибух в українському уряді зсередини. Він мав відбутися в самій Центральній раді тому, що її найрадикальніші члени збиралися об'явити себе більшовиками, тоді як київські більшовики в цей час мали виступити зі зброєю в руках проти існуючої влади. Але цю акцію упередили своєчасні дії коменданта Києва й організатора місцевого "вільного козацтва", інженера-винахідника М.Ковенка. За умов повного розкладу вірних Центральній раді військ, лише його люди останніми боролися в місті за українську справу. Маючи інформацію про наміри пробіль-шовицької частини членів Центральної ради, він віддав наказ заарештувати вночі перед 14 (27) січня головних її заколотників. Це викликало велике сум'яття в найвищих інстанціях, але оскільки у Центральної ради не існувало сил, а у М.Ковенка все-таки було кілька сотен "вільних козаків", то її проводу довелося підкоритися, а М.Ко-венко несподівано став диктатором Києва [6, с.93].

Однак, незважаючи на ці заходи, більшовики не відмовились від планів збройного повстання. 15 (28) січня вони обрали загальноміський рсвком і в кожному районі міста створили оперативні штаби. Опорним пунктом повстання знов стає завод "Арсенал", але збройні виступи планувалося розпочати також на Подолі, Дсміївці й Шулявці. Повстання почалося 16 (29) січня. Наступного дня в місті вже не працювали підприємства, зачинилися магазини, було перекрито рух на залізниці. Пробільшовицькі загони закріпилися в районі Залізничного вокзалу й Байкової гори, просувались до центру міста з Подолу Андріївським узвозом, з Шулявки —Брест-Литовським проспектом, з Дсміївкн — Великою Васильківською (пізніше Чсрвоноармійською) вулицею, поступово беручи під свій контроль Жилянську та Маріїнсько-Благовіщинську (тепер вул.Саксаганського) вулиці та Бі-біков (тепер Шевченка) бульвар.

Центр міста опинився в кільці ворожих до Центральної Ради сил пробільшовицьких робітничих загонів та окремих військових частин. Уряд міг спертися на "вільних козаків" М.Ковснка та на Гайдамацький Кіш Слобідської України С.Пстлюри, який, отримавши відомості про бої в Києві, негайно зняв його з позиції під Гребінкою і вже 20 січня (2 лютого), з бою оволодівши Миколаївським мостом, увійшов до міста. За день до того з Західного фронту до Києва прийшов Гордієнків полк В. Петрова. В самому місті Поділ та Старокиївську ділянку, зокрема підступи до будинку Центральної Ради (тепер Будинок вчителя по вул.Володимирській, 5) боронив курінь Січових Стрільців, що складався переважно з колишніх полонених галичан під проводом Є.Коновальця та А.Мельника. Але українські полки, що знаходилися в столиці: Полуботківський, Дорошснківський, Шевченківський тощо, "на які Центральною радою було витрачено стільки грошей, а ще більше красномовства, проголосили "нейтралітет" [6, с.94].

Запеклі бої охопили майже все місто і велися не тільки легкою стрілецькою зброєю, але й використовуючи артилерію. Серед мешканців міста в перші дні боїв жертв було відносно небагато, але від безсистемної гарматної стрілянини з обох боків руйнування були жахливими. Виникали пожежі, а оскільки водопровід не працював, їх ніхто не гасив. Населення всі дні переховувалося в підвалах, перебуваючи у холоді й темряві. Кожного дня квартали переходили з рук в руки. Як згадував відомий київський журналіст С.Сумський, "вся кількість — як повсталих, так і українців — не перевищувала кілька сотень чо-ловік,тоді розкиданих по всьому місту. В бою брало участь, вирогідно, стільки ж гармат, скільки і людей. Бій вели —на кожній ділянці —два десятки чоловік проти двох десятків чоловік. Величезне місто знаходилося у владі цих невеличких групок, що перебігали з одного кварталу до іншого... На цій своїй першій стадії громадянська війна була позбавлена найслсмснтарнішх принципів стратегії. Ніяких команд, наказів не було" [6, с.102].

Цікавий нюанс щодо цих подій знаходимо у спогадах Д.Дорошсн-ка. Розповідаючи, як під час боїв воюючі сторони поповнювалися окремими військовими частинами та загонами добровольців, він констатує: "Можна було 6 набрати добровольців дуже багато, перш за все офіцерів, але український республіканський уряд заздалегідь зробив все можливе, щоб відштовхнути від себе офіцерство, — хоча б своїм розпорядженням, щоб усі офіцери колишньої російської армії у триденний строк залишили Київ. І ось тепер по місту швсндялися тисячі людей в офіцерських шинелях, що були лише мовчазними спостерігачами відчайдушної боротьби, що розгорталася на їхніх очах. Багато хто з них стежив за боротьбою із злорадним відчуттям на адресу українців; для них більшовики все ж таки були свої, "росіяни"... [6, с.94].

У Ростові-на-Дону майже в ці самі дні кадрове офіцерство всіма силами ухилялося від боротьби з більшовиками, не кажучи вже про звичайних мешканців міста. В Києві ж Центральна рада навіть не звернулася з закликом до них для спільних дій, вважаючи їх чужими елементами як з класових, так і з національних поглядів, тоді як більшість офіцерства так само ставилась до українських соціалістів і не збиралася йти їм на допомогу. Врешті-решт така позиція обернулася трагедією для обох сторін. За свідченням П.Скоропадського, час більшовицької окупації міста був "страшний, особливо для нашого брата-офіцера, час". У ці дні "в одному тільки Києві було замордовано близько трьох тисяч офіцерів", причому особливо багато загинуло тих, "які лібс-ральничали і думали, що з більшовиками зможуть порозумітись по-людськи". Взагалі кількість розстріляних тоді офіцерів та цивільних "треба обчислювати тисячами" [60, с.71]. Але в ті дні у Києві, так само як і в Ростові-на-Дону чи Новочеркаську, ніхто не уявляв, що несе людям різних переконань та поглядів більшовицька диктатура.

Запеклі бої на вулицях міста не вщухали протягом тиждня, але на 21 січня (3 лютого) більшовицькі сили, не рахуючи окремих загонів, що продовжували опір на Подолі, зосередилися, в основному, на території заводу "Арсенал". До ранку наступного дня після кривавого бою його кор-. пуси було повністю зайнято українськими національними силами, якими керували С.Пстлюра та В.Пстров. На кілька годин стрілянина майже стихла, почали відчинятися крамниці і люди вишукувалися в довгі черги за харчовими продуктами, але зненацька з лівого берега Дніпра по місту почала бити артилерія: 22 січня (4 лютого) передові радянські частини з бронепоїздами під командуванням Ю.Коцюбинського зайняли Дарницю і мости через Дніпро, що дало їм можливість швидко опанувати всю залізничну колію до міського вокзалу. До того ж, на лівому березі вони знайшли гармати, які вірні Центральній раді сили не встигли перевезти на правий берег і з них відкрили вогонь по місту. Водночас з півночі, через Пущу-Водицю на Курснівку, в Київ з. боями вступали загони "червоних козаків" В.Примакова.

Обстріл столиці, таким чином, здійснювався майже з усіх сторін. Як вихвалявся згодом більшовицький "головнокомандуючий революційною армією" М.Муравйов: "революційна помста змусила нас бути безпощадними. Я велів артилерії бити по самим високим і багатим палацам, по церквам, попам, чсрнецям... Я запалив снарядами величезний будинок Грушсвського, і він протягом трьох діб палав як величезне вогнище" (56, с.5]. В ньому загинула величезна бібліотека, архів, різні колекції, які вчений збирав протягом всього свого життя, цінніше зібрання українських етнографічних матеріалів художника-архітектора В.Кричсвського та багато іншого.

Цс видовище справило на киян жахливе враження. "Пожежа будинку Грушсвського та пожежа велетенського будинку Багрова на Бібіковому бульварі становлять одну з грандіозніших картин доби бомбардування Києва, рідкої, повної трагізму красою цього стихійного лиха", згадував М.Могилянський [6, с.119]. Місто бомбардувалося безперервно і по ньому було випущено не менше двох тисяч снарядів. Вночі майоріли вогні пожеж. Як писав С.Сумський: "Палав вокзал, якісь будинки на Соломинці, якісь на Печорську. На Бібіковому бульварі палав будинок Багрова, на Тарасівській* яскравим вогнищем палав будинок голови Ради М.С.Грушевського... З усіх кінців палав Київ. Вночі стрілянина вщухала, і були видні лише заграви пожеж. В кімнатах було так світло, що можна було читати. І останні дні... було особливо нестерпно". [6, с.103].

За таких умов становище Центральної ради та вірних їй сил ставало безнадійним. Більш того, вони могли опинитися оточеними в центрі міста, якщо б більшовицькі загони, які вже зайняли Пущу-Водицю та Шулявку, замкнули кільце десь в районі Нивок або Святошино. Вночі з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого) 1918р. Кабінет міністрів та Мала рада у супровді близько 3 тисяч вояків залишили Київ, вирушивши на Житомир. Але і в цьому місті вони не змогли перепочити. Саме в ці дні збільшовичені частини колишньої VII російської армії, що залишили німсцько-австрійський фронт, зайняли Проскурів, Жмеринку, Козятин і Бсрдичев та прямували на Житомир. Українські сили були змушені передислокуватися в Коростені, звідки 5 (18) лютого спрямували удар на Сарни. Персмігши там збільшовичсну фінляндську діві-зію, вони звільнили залізничну колію на Ковель, де вже стояли німецькі частини. Водночас було відбито наступ на Коростень (по залізниці з Шепетівки) червоного III Фінляндського корпусу. 11 (24) лютого українські війська знов заволоділи Жи-томиром, а 13 (26) лютого, після дводенних жорстоких боїв — Бердичсвим, до якого наступного дня прибули перші німецькі військові частини, що йшли на допомогу українському урядові. В ці дні лютого 1918 р. окремі загони Вільного козацтва з власною артилерією та кіннотою боронили від більшовицького вторгнення повіти Південної Київщини (в межах сучасної Черкаської обл.), маючи своїм центром Звснигородщину. Зокрема, внаслідок цілодобового бою в районі вузлової станції Бірзула (згодом Котовськ) вони здобули повну перемогу над збільшовиченими частинами, перетнувши їм шлях на Поділля та Правобережжя.

Таким чином, навіть після вторгнення до Києва влада більшовиків не змогла поширитися на всі основні райони Правобережжя. Східну Волинь (в межах Житомирщини) захищали війська, безпосередньо підпорядковані урядові УНР, тоді як Південна Київщина (в межах західної Черкащини) та найближчі до неї повіти Подільської та Херсонської губерній знаходилися пвд захистом загонів самооборони місцевого населення — Вільного козацтва. В цей час на українських землях західніше Дніпра в руках збільшовичсних військових частин знаходився район Проскурова (тепер Хмельницький) — Вінниці — Жмеринки, пов'язаний залізницею через Козятин — Фастів з захопленим армією М.Муравйова Києвом. Влада більшовицьких рад повністю перемогла на півдні України. ЗО січня (12 лютого) у Харкові проголошено Донспько-Криворізьку Радянську Республіку, що мала об'єднати Донецький та Криворізький басейни з іншими територіями Харківської, Катеринославської та, частково. Херсонської губернії. Поряд з нею утворилися ще такі "радянські республіки" Півдня, як Одеська, Кримська та Донська.

29 січня (11 лютого) в Києві було проголошено Українську робітничо-сслянську республіку, а наступного дня з Харкова сюди прибув радянський уряд, у складі якого в той час Є.Бош відповідала за внутрішні справи, Ю.Коцюбинський — військові, В.Ауссм — фінанси, В.Затонський — освіту. Як зазначалося, водночас у Харкові було проголошено Донспько-Криворізьку Радянську Республіку, в Одесі та Криму місцеві більшовики утворили, за згодою з Раднарко-мом, свої "автономні радянські республіки" у складі Радянської Росії. Таким чином, „територія України підлягала розчленування і за Радянською Україною (також автономною республікою у складі більшовицької Росії) передбачалося залишити території в межах колишніх Київської, Подільської, волинської. Полтавської та Чернігівської губерній, тобто тих, на які за угодою з Тимчасовим урядом від 4 (17) серпня 1917 р. поширювалися повноваження секретаріату Української Центральної ради.

Влада більшовиків відразу ж продемонструвала киянам, чого від неї слід чекати. Ще за кілька днів до того, заволодівши Дарницією, М.Муравйов віддав своїм віськам наказ: "нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Тільки в перший день свого хазяйнування було розстріляно, за різними даними, від 3 до 5 тисяч чоловік, переважно російських офіцерів та українських старшин, а також тих, хто мав посвідки Центральної ради, представників духівництва (зокрема митрополита Київського Володимира), окремих громадських діячів. Як згадував П.Скоропадський, очевидець цих подій: "Цс було справжнє пекло. Вже за часів Гетьманщини я хотів точно встановити число розстріляних офіцерів і цивільних, але зробити цс було неможливо. У всякому разі їх кількість треба обчислювати тисячами" [60, с.71]. Жорстокості були настільки вражаючими і безпідставними, що навіть більшовицька Київська рада робітничих та солдатських депутатів вже 28 січня (10 лютого) прийняла спеціальну резолюцію з осудом масових самочинних розправ над мешканцями міста.

Ось як описував у перших числах березня 1918 р. часи першого більшовицького панування у Києві свідок цих трагічних подій С.Єфрсмов: "Божевілля й страх літав над містом і дедалі набирав таких огидних форм, що дихати робилось неможливо... Ще й досі озивається луна од пострілів у Марийському паркові, який зайди обернули в катівню. Скільки людей побито — ми ще не знаємо. Муравйов хвалився на кілька тисяч, а він хе людина в цьому компетентна... Та й коли минули вже були перші чадні дні кривавого туману, все ж кожної ночі більшовики "підсипали" все нових трупів... Грабунок увесь час ішов не ховаючись і без усякого сорому: "обнажища" справді Київ од усього, що тільки можна було вивезти, починаючи од харчових продуктів і кінчаючи грошовими знаками... Все було зруйновано дощенту і в хвилях анархії щоночі вулиці й двори київські ставали ареною кривавих боїв, коли громадяни тільки збройною рукою могли оборонити життя й добро своє. З мстивою завзятістю почали зайди нищити й касувати все, що нагадувало попередню вдасть і що держало ще сякий-такий лад. І допасувалися до того, що й їх самих захлеснула хутко хвиля анархії. За три тижні панування в Києві більшовики згнили цілком і погибель їхня стала питанням кількох днів —усе одно чи прийшло б визволення з околу, чи ні. Це тому, що вся енергія їхня повернулась на саме руйнування, шахрайство, грабунок, "конфіскації", в яких виявлено стільки тупої злості, скільки й завзяття, сполученого з таким сірим убожеством та мізерністю, що навіть не вірилось спершу... Не треба було, власне, і боротись та агітувати проти більшовизму: своїми ділами й своїми писаннями він сам проти себе агітував найкраще, і у всіх — навіть у тих, хто радів колись їхньому прибуттю — була одна думка:

коли ж, нарешті, заберуться вони звідси? Навіть у тих, задля кого вони нібито почали свої криваві спроби: трудящим людям, пролетаріатові стало жити безмірно сітужніше, коли справдився лозунг — "вся вдасть освітам". Ніякої власті у них не було, зате безладдя, безхліб'я, безвіддя, безгрішшя і т.ін., таку взяли силу й так вдалися взнаки, що далі було вже нікуди" (66, с.123 — 125].

Але більшовицька влада в Києві цього разу протрималася лише три тижні. В дні, коли більшовицькі гармати бомбардували місто, в Бресті делегація УНР, незважаючи на протидію представників від більшовицької Росії на чолі з Л.Троцьким, наближалася до порозуміння з німецькими та австрійськими дипломатами. О.Ссврюк та МЛю-бинський, виявивши чимало такту й хисту, відстояли права своєї держави, підтверджені IV Універсалом Центральної ради. Промову М-Любинського німецький генерал М.Гофман назвав в своїх споминах "надзвичайно красномовною". Мирна угода була підписана вночі з 8 на 9 (тут і далі всі дати — за новим стилем) лютого, за кілька годин до того, як до Бреста надійшло повідомлення про захоплення Києва більшовиками. Справу вирішили саме ці години, бо представники німецької коаліції до того заявили, що в разі падіння Києва вони не погодяться на підписання угоди (8, с.481].

Яку мету переслідували обидві сторони, цілком зрозуміло. Представникам УНР потрібна була військова допомога проти більшовиків, а делегаціям Центральних країн — харчові продукти. За Брестським миром Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина визна вали повну незалежність України з чітким кордоном на заході, який мав проходити вздовж старої лінії російсько-австро-угорського кордону, а далі завертати на північ до Бреста, приблизно збігаючись з дійсною етнографічною межею поширення українського населення. До цього Україна забов'язувалася продати Австрії та Німеччині частину своїх продовольчих надлишків (за попередньою домовленістю не менш як мільйон тонн хліба), а ті мусили б допомогти їй відбитися від більшовиків. Було також обумовлено відмовитись від репарацій і контрибуцій, обмінятися військовополоненими, встановити дипломатичні відносини тощо. З точки зору провідних політиків від всіх вагомих українських партій того часу така угода за умов, що склалися, була вигідна і корисна Україні. Так само маємо оцінювати її і ми з позицій нашого часу.

18 лютого о 12 годині дня німецькі та австро-угорські війська розпочали наступ по всій лінії Східного фронту, з'єднуючись на Волині з українськими загонами, що відійшли раніше від Києва. З поширенням чуток про наближення військ Центральних країн, більшовики, навіть не намагаючись чинити опір і уникаючи боїв почали спішно відходити на схід. Українські частини, за якими йшли німецькі армії, швидко просувалися до Києва. 1 березня, коли більшовицький уряд спішно залишав Київ, перебираючися до Полтави, передові українські загони, не зустрівши жодного опору, зайняли Святошин, а наступного ранку вони, під командуванням К.Прісовського та С.Петлюри, без бою увійшли в Київ. Порівняно з тим, скільки їх залишало місто три тиждні тому, кияни відмітили, що українських вояків стало значно більше (за рахунок тих, що повернулися з німецьке-австрійського полону). Вони були одягнуті в сині жупани, нові чоботи, високі сірі папахи з штучного смушка, з великими кокардами українських кольорів. Багатьом мешканцям міста їх шаровари та оселедці здавалися бутафорськими й оперетковими, але незважаючи на цс, після трьох тижнів більшовицького панування зустрічали їх радісно, і урочисті голоси дзвонів зливалися з молитовним співом на Софійському майдані.

Наступного дня, 3 березня, в Київ від вокзалу чітко й дисципліновано увійшли німецькі частини. Їх виправка, акуратність, загальний порядок вразили киян, які дивилися на них з подвійним почуттям: з одного боку, цс були ще вчорашні супротивники, чия поява засвідчувала повну поразку у війні, а з другого, ці, хай і німецькі, вояки несли мир, спокій, гарантію безпеки, тобто те, що люди почали особливо цінувати після більшовицької окупації. І Київ набув зовсім нового вигляду: спустілий та мертвий при більшовиках він пожвавився та прибадьорився, і тисячні натовпи виплеснули на вулиці дивитися на парад німецького війська.

На жаль, вже в ці дні на хвилі антибільшовизму в Києві мали місце окремі антиєврейські ексцеси з боку сп'янілих від перемоги (і не тільки від неї) нечисленних груп націоналістичне настроєних гайдамаків, але тоді, на початку березня 1918 р., з цим лихом вдалося порівняно швидко покінчити. Взагалі з появою німців, без всяких погроз та попереджень, в місті зникли пограбування й насильства. Городянин зітхнув спокійно. Навіть вночі гуляти по вулицях було цілком безпечно. Почали знов відчинятися театри, сінсма, ресторани, не кажучи вже про крамниці та магазини, серед яких з'явилися і німецькі, зокрема, два великих книжкових [6, с. 60].

Червоні загони майже ніде і не намагалися чинити опір німсцько-австро-угорським військам, заздалегідь залишаючи захоплені ними напередодні населені пункти. Власне німецькі війська через Київ (водночас рухаючись на Черкаси, Кременчук та Катеринослав) прямували на Лівобережжя. Вже 12 березня вони зайняли Чернігів, а 17 були в Бахмачі, звідки через Конотоп взяли курс на Суми та Харків. Разом з німецькими частинами українські збройні сили під проводом П.Бол-бочана та В.Пстрова рухалися на Лубни та Полтаву, яку зайняли 27 (за іншими даними — 29) березня, тоді, коли німецькі війська увійшли у Кременчук та Кривий Ріг. Водночас австро-угорські війська, у складі яких був окремий легіон галицьких січових стрільців, через Жмеринку вирушили на Одесу і оволоділи нею 14 березня. 17 березня вони вже були в Миколаєві, а через три дні увійшли у Херсон.

В.Антонов-Овсієнко як верховний головнокомандуючий всіми більшовицькими збройними силами в Україні намагався організувати опір німецько-австро-угорсько-українським військам і з цією мстою 7 березня від імені Центрального виконавчого комітету Радянської України ввдав декларацію, де закликав до об'єднання всіх сил Української, Донсцько-Криворізької, Одеської, Кримської та Донської республік для захисту радянської влади на території Півдня, але практичних наслідків цс не дало. Через три дні Народний Секретаріат Радянської України, головою якого перед тим було обрано М.Скрипника, переїхав з Полтави до Катеринослава. Там 17—20 березня у стані відчаю й безпорадності проходив II Всеукраїнський з'їзд рад пробільшовицької орієнтації, але вже 21 березня український радянський уряд переїхав до Таганрога.

2 квітня німці зайняли Катеринослав, а 6 (за іншими даними — 8) українська група П.Болбочана разом з німецькими частинами увійшла в Харків. Протягом другої половини квітня німецькі та українські (група Сікевича) сили зайняли весь Донбас, тоді як 21 квітня Народний Секретаріат Радянської України відбув з Таганрога на Москву. Через десять днів після цього німецьке військо увійшло в Таганрог. 7 травня воно вже було в Ростові-на-Дону, а за три дні до цього В.Антонов-Овсієнко оголосив заяву про припинення військових дій проти ні-мецько-австро-угорських сил та гайдамаків і складення з себе звання головнокомандуючого Південних республік. Всю Україну і найближчі до неї центри Росії (Бєлгород, Ростов-на-Дону) було звільнено від більшовиків. Тоді відновлену на початку березня владу Центральної ради вже було замінено правлінням гетьмана П.Скоропадського.

Таким чином, розв'язаний більшовиками в кінці грудня 1917 р. збройний конфлікт тривав більше ніж чотири місяці і так чи інакше охопив усі райони України — від Харкова, Луганська і Маріуполя до Рівного, Кам'янця-Подільського та Одеси. За винятком окремих епізодів (як, наприклад, бомбардування Києва), особливих руйнувань та жертв він не приніс, але поведінка більшовиків, їх безглуздий і жахливий терор (особливо в Києві) відштовхнули від них переважну більшість того населення, яке до того ставилося до них цілком нейтрально, а подекуди і з співчуттям. Але всі ці події, як і повернення Центральної ради з німецькими військами, не збільшували її авторитету.

Український уряд та німецька політика в березні —квітні 1918 р. Криза УНР.

Окупація території України німецькими та австро-угорськими військами, яких за різними даними нараховувалося 350 — 400, 450 і навіть 500 тисяч, принципово змінила розтановку політичних сил в Україні. Дипломати Центральних країн у Бресті не приховували, що їх цікавить в Україні перш за все хліб, і українська делегація добре знала, що умовою військової допомоги проти більшовиків є гарантії з їх боку надати в розпорядження Німеччини та Австро-Угорщини "надлишки харчових продуктів" не менш як один мільйон тонн зерна. Про це, безперечно, свідчать численні офіційні документи, наприклад телеграма австро-угорського міністра зовнішніх справ своєму прем'єр-міністру від 5 лютого 1918 р. (за 4 дня до підписання Брестської угоди). Українські делегати гарантували такий обсяг поставок.

Виникає питання: це багато чи мало для України на той час було поставити 1 млн.тонн зерна? Напередодні першої світової війни валовий збір зернових в Україні (без західних областей) становив 1,2 млрд. пудів, тобто приблизно 19 млн.тонн- Понад 300 млн.пудів, тобто більше ніж 4,8 млн.тонн зерна Україна щорічно поставляла за кордон. Таким чином. Центральна рада зобов'язалася поставити Центральним країнам трохи більше 1/5 довоєнних експортних поставок зерна. Безумовно, врахувуючи тягар війни, втрати людської сили, тяглової худоби тощо, протягом 1918 р. Україна навряд чи вийшла 6 на показники 1913 р. Але при нормально організованій мирній праці (а німецьке -австро-угорська військова присутність саме й мала на мсті забезпечити спокій і стабільність в Україні), зобов'язання щодо поставок зерна не перевищували б третини або, в разі неврожайного літа, половини надлишків. До того ж країн й, німецької коаліції мали розраховуватися за них твердою валютою.

Виходячи з сказаного можна погодитися з оцінкою П.Скоропадського відносно приходу на Україну німецьких військ у березні 1918 р.:

"Вони врятували Україну від повної руїни та анархії, і вони були потрібні Україні доти, доки вона не привчиться стояти на своїх власних ногах. Як відомо, народності, що не мають своєї держави довгий час, гублять здібність до організації себе власними силами і повертають знову собі це уміння поволі, при щасливому збігу обставин. Такий щасливий збіг обставин для України якраз і наступив тоді, коли німецька армія оборонила край від зовнішніх та внутрішніх руїницьких сил за дуже дешеву, порівняно, ціну: експорт кількох десятків мільйонів пудів хліба в обмін на потрібні краєві фабричні вироби" [60, с.99].

Таким чином, економічний і виробничий потенціал України, відомий як українським делегатам на переговорах у Бресті, так і їх ні-мсцько-австро-угорським колегам, цілком дозволяв розраховувати на виконання українською стороною тих зобов'язань, які вона мала на себе взяти. Звичайно, виконати ці умови Україна могла лише тоді, якщо б її соціальне-економічне та громадсько-політичне життя увійшло б в нормальне спокійне русло, і люди приступили б до повсякденної праці. З зовнішнього боку саме це і мали гарантувати іноземні війська, що звільнили країну від більшовиків.

Але цс була хоч і необхідна, але недостатня передумова переходу до нормального господарського життя. Приймаючи рішення про розміщення своїх військ в Україні керівники держав німецької коаліції не уявляли собі, що їм доведеться мати справу з територією, на якій ліквідована система адміністративного управління, і з урядом, який не має жодних засобів контролювати хід справ на місцях чи, принаймні, конструктивно впливати на їх перебіг. Такий жахливий стан з виконавчою та судовою владами, а практично їх повна відсутність на величезній території від Дністра до Дону з озброєним населенням, що вже відчуло смак анархії та свавілля, ніхто в Центральних країнах передбачити не міг.

Є всі підстави вважати, що німецький, не кажучи вже про значно слабший австро-угорський, уряд не мав наміру втручатися у внутрішню політику Центральної ради, розраховуючи, що вона власними силами здатна виконати взяті на себе зобов'язання. Але з перших днів перебування в Україні військовим керівникам країн німецької коаліції став відкриватися справжній стан справ. Вже в телеграмі від 10 березня 1918 р. німецьке міністерство закордонних справ інформувалося:

"Український уряд, незважаючи на свою добру волю, в даний час безсилим через недостатність збройних сил та неорганізованість. Сподівання, що цей уряд, у складі якого виключно ліві опортуністи, спроможний організувати тверду владу, дуже сумнівні. Таким чином, наші війська залишені напризволяще і змушені захищати своє життя, незважаючи на тс, що перебувають у країні, з якою укладено мир" [57, с.23]. Через кілька днів про стан українського уряду, який є "надзвичайно слабким" і "нездатним на справжні вчинки" інформував своє міністерство закордонних справ австро-угорський посол у Києві граф І.Форгач [57, с.27].

Позицію офіційного Берліна щодо України навесні 1918 р. якоюсь мірою проясняє телеграма німецького міністерства зовнішніх справ німецькому послу у Києві барону А. фон Мумму від 26 березня. В ній, зокрема, йдеться: "Наша військова інтервенція в Україні виправдана проханням Ради про допомогу. Ми визнали Раду законним урядом Української Республіки і уклали з й" представниками мир. Ці факти мусять визначати наше подальше відношення до України, якщо ми не хочемо порушувати основи своєї політики. Крім того, головна мста нашої окупації — забезпечення хлібного експорту з України до країн Центральної Європи. Завданням нашого представництва в Києві є всебічне здійснення цієї мсти". І далі: "Ми далекі від думки про втручання у внутрішні справи України, але змушені стежити за тим, щоб обробіток полів проводився в повному обсязі... Йдеться не про остаточну відмову Ради від втілення її принципів, з приводу яких ми не бажаємо займати яку-нсбудь позицію, а виключно про тимчасові заходи, що викликані необхідністю" [57, с.ЗО —ЗІ].

З юридичного боку така позиція німецької сторони цілком виправдана. Звільнивши Україну від більшовиків, вона виконала свої зобов'язання і наполягала на тому, щоб і Центральна рада виконала свої. Але з кожним днем німці переконувалися, що остання не контролює ситуацію в країні, не здатна керувати нею, а тому й неспроможна забезпечити обіцяні поставки хліба. З цього, власне кажучи, і розпочинається спочатку прихований, а на кінець квітня 1918 р. і цілком відвертий конфлікт між німецькою стороною та есерівським урядом Центральної ради.

До певної міри можна зрозуміти, хоча й не виправдати, поведінку українських урядовців-соціалістів. У дні, коли падіння Києва, а відтак і ліквідація УНР, ставало неминучим, делегати від Центральної ради в Бресті згодні були в обмін на військову допомогу обіцяти багато чого, не дуже задумуючись над тим, як ці зобов'язання будуть реально виконуватися. Але, коли майже півмільйонне німецьке-австро-угорськс військо перебувало в Україні, а за контрактом його необхідно було хоча б годувати, уряд усвідомив, що виконати свої обіцянки він не має можливості. З іншого боку, населення, яке за майже чотири роки війни звикло дивитися на німців як на ворогів, що перемогли у війні і окупували країну, а не як на союзників українського уряду в боротьбі з більшовиками за незалежність. До цього додамо, що, займаючи містечка чи села і натрапляючи на якийсь опір, війська Центральних країн брали все необхідне для свого забезпечення, а цс ще більше дра-* тувало населення. Водночас, особливо на Поділлі та Волині, прихід армій держав німецької коаліції сприймався як повернення до старих аграрних порядків. Знов де-не-де з'являлися колишні землевласники і селяни або "добровільно", або примусово (з командирами іноземних солдатів місцевим панам не важко було порозумітися) повертали їм награбоване в садибах майно та поділену, відповідно до обіцянок українських соціалістів та більшовиків, землю.

Урядовці Центральної ради відразу відчули значне незадоволення селян і робітників (особливо певною мірою збільшовичених на Сході та Півдні України) появою іноземних військ і напівстихійним (всупереч їх власним деклараціям) поверненням до старих порядків. Щоб остаточно не позбутися решток свого колишнього авторитету, українські соціалісти почали вести подвійну гру, з одного боку, запевняючи німців у вірності підписаним домовленостям, а з іншого, намагаючись запевнити широкі маси, що за дії іноземних військ Центральна рада ніякої відповідальності не несе. Безумовно, така політика ніякої користі принести не могла, а лише викликала недовіру до українських урядовців з обох боків.

Ось як описує П.Скоропадський ситуацію, що тоді склалася: "У колах Центральної ради був повний розбрід, нерозуміння того, що треба робити далі. Уряд намагався проводити в життя Універсали Центральної ради, на місцях же просто грабували і влади Центральної ради не визнавали... В той час як австрійці в своїй зоні на півдні України зразу взялися наводити порядок страшно суворими мірами, німці у внутрішнє життя майже не втручалися, а тільки брали у населення тс, що їм потрібно, не питаючись уряду" (60, с.76]. Зрозуміло, що останнє вело до непорозуміння і напруженості. І далі вія продовжує: "Відносини між німцями і українським урядом Центральної Ради були цілком ненормальні: німці просто не рахувалися з урядом, а уряд, який сам покликав німців і про цс розголосив, не знав тепер, як викрутитись перед народом, якого він сам же привчив нікого не слухатись і нічим для держави не жертвувати. Спочатку уряд запевняв усіх і себе, що німці прийшли тільки помогти вигнати більшовиків і зараз же підуть геть з України, як тільки Український уряд того вимагатиме. Коли ж для німецької армії селяни мусили поставляти продукти, то уряд почав ширити серед населення поголоску, ніби німців покликали дідичі. Коли ж німці стали вимагати виконання умови і населення зрозуміло, що треба давати хліб ще й для одсилки до Німеччини, то почало ширитись незадоволення супроти уряду і він став хитрувати з німцями... Почалось тертя між німцями і урядом, який зі страху на словах у всьому уступав німцям, а на ділі наказував своїм підлеглим свої ж накази гальмувати. Німці обурювались, брали силою, своєвільно, а престиж уряду падав все нижче" [60, с.77].

Така сама невтішна картина складається і з свідчень інших спостерігачів тих подій. Д Дорошенко, згадуючи обстановку в березні 1918 р., писав, що в дні повернення уряду до Києва у всіх була надія, що тепер, після всього пережитого і вистражданого, справи підуть по-новому і Центральна рада не буде припускатись колишніх помилок. Але ці сподівання виявилися марними. Урядовці, які повернулися, власне, ссе- * рівський уряд В.Голубовича, так нічому й не навчилися і почали співати "свої старі пісні", поводячись хіба що самовпсвнснішс. Як і раніше, одне за одним з'являлися безглузді розпорядження, непорозуміння та скандали. Не кращої думки про уряд були і віддалені від нього кияни [6, с. 98]. У державних інституціях панував повний хаос. Центральна рада, в якій все більше розпалювався конфлікт між есерівською більшістю та соціал-демократичною й іншою опозицією, не здатна була налагодити хоч якийсь адміністративно-управлінський апарат, і її влада, за переконанням німецьких військових, не сягала далі їх багнетів [57, с.36]. Проте, незважаючи на настрої населення (що істотно змінилися порівняно з весною —літом 1917 р. через незадоволення обраним тоді українськими соціалістами курсом), провід УНР намагався продовжувати і навіть поглиблювати два основні напрямки свого попереднього курсу: національно-мовний та спрямований на втілення соціалістичних ідеалів суспільно-скономічний.

За умов суцільного розчарування в попередніх заходах Центральної ради, коли більшість міського населення ставилося до прискореної українізації байдуже, іронічно і подекуди відверто вороже, а селянство, яке і так все життя спілкувалося рідною мовою, взагалі було байдужим до цього, особливо навесні 1918 р., 23 березня уряд видав наказ про перехід всього діловодства на українську мову. В цей час, за А.Гольдсн-вейзсром, розпочалася запекла боротьба проти всього російського і за обов'язкове введення української мови в різних установах, зокрема в судах, працівники яких нею майже не володіли. Реформу розпочали зверху. Київську судову палату замінив "Апеляційний суд", склад якого був обраний Центральною Радою з юристів, що володіли українською мовою. Щодо їх фахового рівня, то він цікавив діячів національного парламенту вже в другу чергу [6, с.29, 120]. Таким чином, у судовій справі відбувалося такс ж утвердження національно-мовного принципу над фаховим, як за кілька місяців до того у військовій. Те саме почало відбуватися і в інших сферах. Як пише П.Скоропадський, "у культурних справах проводилась тільки поверхова українізація, наспіх і такими заходами, які тільки одштовхували од української ідеї культурні верстви краю замість того, щоб притягати їх" [60, с.77]. Все цс, зрозуміло, не сприяло консолідації громадянського суспільства в Україні і не збільшувало авторитет її керівництва. Російськомовні в своїй масі службовці та міська інтелігенція остаточно відверталися від нього.

Другим, значно істотнішим фактором самодискредитації Центральної ради і її уряду, ніж розглянутий вище, була її нспоміркована аграрна політика. Українські есери, здебільшого молоді люди до ЗО років, які складали більшість як в Центральній раді, так і в тій масі інтелігенції, точніше, за словами М.Могилянського, напівінтелігснції, яка служила в земствах, кооперативах, різного роду чиновниками в урядових установах, обіцяли всю землю селянам, що було дійовим засобом отримати на виборах голоси села. Хто обіцяв землю, ставав володарем села [6, с.121].

Розуміючи цс, Центральна рада офіційно заявляла про скасування поміщицького землеволодіння і передачу панських земель селянам. Але після її повернення разом з німецькими та австро-угорськими військами в ряді областей автоматично почали відновлюватися старі порядки. Так, польські поміщики Поділля та Волині офіційно звернулися до австрійського командування з проханням розпустити селянські комітети, відновити поміщицьке землеволодіння і навіть ввести примусову селянську працю. Вони організовували власні каральні загони ("легіони"), з допомогою яких намагалися повернути втрачені землі, а окупаційні війська часто в тому їм допомогали [8, с.483; 57, с.39]. Все цс не тільки дискредитувало, по сугі, номінальну владу Центральної ради, а й провокувало пожежу селянських повстань, які, за свідченнями німецьких та австрійських документів, розпочались ще за часів Центральної ради, до переходу влади в руки гетьмана П.Скоропадського.

Але, з іншого боку, селянство домагалося не соціалізації землі, не скасування права приватної власності на землю, як то слідом за більшовицькими декретами проголошувала Центральна рада, а привласнсння поділених панських ланів. Ідея скасування приватної власності на землю в селянських масах, особливо серед заможних та середніх господарів, викликала лише обурення і протести. "Українські селяни, — свідчить етнограф М.Могилянський, який добре знав настрої народу, — власники землі, особливо заможні, а таких на Україні було досить багато, були проти небезпечної витівки соціалізації" [6, с.121]. Особливо цс було характерним для Лівобережжя., де антагонізм між поміщиками та селянами не був таким гострим і застарілим. Тут, на Полтавщині та Чернігівщині, в березні 1917 р., відразу ж після втечі більшовиків, поміщики об'єднувалися з дрібними землевласниками та заможними селянами і ухвалювали резолюції з вимогами скасування закону про соціалізацію землі.

Активно за цю справу взялася партія хліборобів-демократів на чолі з С.Шсметом. 25 березня 1918 р. у Лубнах відбувся організований нею з'їзд, на якому було присутньо близько двох тисяч селян. Вони ухвалили резолюцію, основними пунктами якої були: засудити політику Центральної ради в аграрному питанні; вимагати повернення їм права на землю та забраний інвентар; передати землю (понад певної норми) в оренду селянам; забезпечити однакові права соціалістам і не-соціалістам, вимагати ввести до Центральної ради представників від хліборобів. Через кілька днів делегація від цього з'їзду прибула до Києва з рішучими вимогами на адресу уряду.

Про враження, яке вони справили на столичну громадськість, розповідає П.Скоропадський: "З Полтавщини від кількох повітів прибуло кількасот хліборобів, що належали до Української демократично-хліборобської партії, на чолі з С.Шсметом і рішуче вимагали відкликання Третього універсалу, яким, як відомо, власність на землю була скасована. Поява цих дійсних селян —людей дійсно од плуга, які були до крайності обурені заведеними Центральною радою земельними непо-рядками і які одверто і в дуже різкій формі оце своє невдоволення урядові висловили, — зробила в Києві на всіх дуже сильне враження. З одного боку, всі противники Ради осміліли і зараз же почали зав'язувати з прибувшою селянською опозицією контакт; з другого — в колах Ради цс викликало велике замішання. Вже не можна було казати, ніби увесь народ задоволений цим Третім універсалом; виявилось, що частина дійсного народу — працівники біля землі — зовсім не поділяє поглядів Центральної ради" [60, с,88]. Але практичних наслідків цей приїзд не приніс, і голова Центральної ради М.Грушевський навіть не прийняв їх.

Безпорадність есерівського уряду в справі внесення ясності в земельні відносини, вирішення питання про тс, кому саме і на які землі належить власність, бентежила німецьких представників у Києві. Під загрозою опинилась доля майбутнього врожаю, оскільки селяни не знали, хто і які ділянки і за яких умов має право засівати. "Нарешті необхідно роз'яснити уряду, — телеграфував з Берліна міністр закордонних справ німецькому послу в Києві у відповідь на його тривожні сигнали, — що наближення весняної сівби вимагає термінових дій. Може, Рада видасть розпорядження, яке спонукало б володаря кожної земельної ділянки обробити її. Це не повинно заважати наступному врегулюванню питання про земельну власність" [57, с.31].

Незважаючи на такого роду нагадування німецькими представниками, есерівський уряд В.Голубовича так і не спромігся прийняти якесь певне рішення в справі врегулювання аграрних відносин. Тоді, усвідомлюючи реальну загрозу зриву весняних польових робот, 6 квітня без погодження з урядом УНР головнокомандуючий німецьких військ в Україні фельдмаршал Г.Ейхгорн видав наказ, за яким до остаточного врегулювання питання про власність селяни та поміщики мали засівати ті землі, що раніше належали їм. Хліб, засіяний селянами на поміщицькій землі без відповідної угоди мав наложити селянину, але чверть врожаю він мусив віддати поміщику. Цс правило "працювало" і в тому випадку, коли поміщика в маєтку не було, але він би потім з'явився [57].

Цей наказ остаточно зіпсував взаємини між німецьким командуванням та українським урядом. Щодо самого документу, то він дістав протилежні оцінки. Власницькі кола, зрозуміло, схвально сприйняли його і важко не погодитися з тим, що цей захід за умов, що склалися, був з господарчої точки зору доцільним і "правильно враховував господарський дух селянина" [6, с.32]. Але, з іншого боку, цс було безумовне втручання німецького фельдмаршала у внутрішні справи України, чию незалежність Німеччина визнала, і з цього боку обурення діячів Центральної ради, які, за С.Сумським, дізналися про цей наказ із сторінок газети "Кисвская мисль" [6, с.111], цілком зрозуміле. Тим більше, що цей наказ фактично ліквідував декларації українських соціалістів стосовно соціалізації землі. Ледве ознайомившись з текстом наказу, який за тиждень до того вже був розповсюджений у селах, Рада Міністрів УНР прийняла з цього питання гостру (і необережну, з огляду на реальне співвідношення сил) резолюцію з осудом і відміною наказу Г.Ейхгорна і зі скаргами та протестами направило її до Берліна. Тут, відповідно, обурилося німецьке командування, яке, за В.Винниченком, попередньо узгодило його зміст з міністром хліборобства, лідером партії українських есерів М.Ковалсвським [4, с.323]. Цей скандал призвів лише до конфузу і повної втрати довіри і порозуміння між німецькою та українською сторонами.

Наслідки не примусили на себе чекати. 13 квітня посол фон Мумм телеграфував до Берліна: "Вчора... мав двогодинну розмову з головою Ради Грушевським..., прем'єр-міністром Голубовичсм та заступником міністра зовнішніх справ Любинським... Постійні скарги прем'єр-міністра на відомий наказ фельдмаршала, виданий з метою стимулювання обробки полів, примусили мене до різкої відповіді. Я цілком ясно висловив цим панам, що без нашої військової допомоги жодний з них не залишився б на своїй посаді, а відкликання наших військ негайно спричинилося б до їх вигнання та анархії в країні. Наше спільне враження від розмови було невтішним. Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе". І, далі йшлося проте, що поки що ні він сам (посол), ні його австрійський колега, ні генерал В.Гренер (начальник штабу німецьких військ в Україні) не знають гідної кандидатури "для зміни нинішнього уряду" [57, с.42 —43]. Доля уряду Центральної ради була вирішена і його заміна була лише справою часу.

Над Україною нависла реальна загроза перетворення її в звичайну окупаційну зону з безпосереднім і прямим управлінням німецьким командуванням на півночі і сході та австро-угорським на півдні. Як свідчить М.Могилянськнй, у своїй секретній доповіді про стан справ в Україні, надісланій німецьким командуванням до Берліна в середині квітня 1918 р., йшлося про суцільне безвладдя в країні та робився висновок про тс, що тут бажано проголосити відкрито і легальне про окупацію краю німецькими збройними силами [6, с.122].

Така інформація повністю підтверджена офіційними документами. В телеграмах німецького посла в Києві до його міністерства закордонних справ від 18 та 19 квітня констатується, що в Україні "партій, здатних керувати, нема; теперішній уряд не має сил і не користується авторитетом; в країні всюди, де нема наших багнетів, панує хаос" [57, с.49]. За цих умов генерал В.Грснср, "військовому духу якого суперечить той факт, що він, маючи силу, змушений бездіяльне спостерігати опір та експерименти цього слабкого, утопічно комуністичного уряду, який руйнує країну", наполегливо радив відправити останній у відставку та ввести безпосереднє військове управління [57. с.46]. Але після наради з австрійським послом та вищим німецьким командуванням у Києві фон Мумм 24 квітня телеграфував про їхні спільні висновки: "Співробітництво з теперішнім урядом, беручи до уваги його тенденції, неможливе. Утворення генерал-губернаторства поки визнати недоцільним" [57, с.49]. На цей час вищі представники Німеччини і Австро-Угорщини вже були поінформовані щодо справи, яку готував протягом останнього місця П.Скоропадський, та схвально до неї ставилися.

Тому можна цілком погодитись із твердженням П.Скоропадського що, коли б не його виступ 29 квітня, "німці кілька тижнів пізніше завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство... Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства" [60, с.112].

Ще одним з істотних наслідків відсутності взаєморозуміння між українськими урядовцями-соціалістами та офіційними представниками Німеччини та Австро-Угорщини було те, що останні, спочатку ставилися до уряду УНР цілком приязно і лише дивувалися, "не виявляючи ніяких ознак роботи нссоціалістичних партій" [60, с.74], у квітні почали фактично його ігнорувати, все більше підпадаючи під вплив представників великого бізнесу.

Як зазначає С.Сумський, український уряд у квітні 1918 р. цілком слушно враховував, що на командування все більше впливають поміщицькі та рсакційно-промислові кола, які були, по-перше, антисамостійницькі і дискредитували в очах німців всю українську державність, доводячи, що ніякого українського народу немає; по-друге, з ненавистю ставилися до Ради та її уряду, "як тому, що всі ці сільські вчителі, фельдшери та дрібні журналісти були все-таки демок ратією, так і тому, що вони абсолютно не здатні були до якої-нсбудь державної чи господарської діяльності" [6, с.112]. Зрозуміло, що цьому впливу необхідно було протидіяти, але засоби такої протидії есерами-урядовцями були обрані, м'яко кажучи, не найкращі.

Останній тиждень існування Центральної ради та її уряду ознаменувався гучним скандалом навколо справи з викраденням відомого київського фінансиста і банкіра АДоброго, який встиг вже розгорнути широкі ділові операції з німецькою стороною. В один з перших днів третьої декади квітня 1918 р. він був викрадений якимись невідомими від імені доти нікому не відомої організації "Союз спасіння України". Поліція в цій справі вела себе якось підозріло, з самого початку заявляючи про розшук, але не вживаючи для того ніяких заходів. Так само і вищі урядовці, на запити з різних сторін (у тому числі і з німецької) відповідали, що вжито всіх необхідних заходів, але додавали, що не можуть дати ніякої інформації. А в цей час викрадачі за хабар відвезли АДоброго не в глухе містечко, куди їм було наказано це зробити, а до Харкова, де йому вдалося дати знати про себе німецьким офіцерам.

Німецька сторона з самого початку всієї історії поставилася до справи АДоброго з усією серйозністю і через кілька днів мала безперечні докази того, що викрадення банкіра організували "силові міністри" уряду: внутрішніх справ М.Ткачснко та військових — О.Жу-ковський разом з деякими іншими офіційними особами та з відома, як потім з'ясувало слідство, прем'єра В.Голубовича. Не наважуючись відкрито заарештувати банкіра, який користувався великою повагою у німців, мав на них відповідний вплив і, до того ж, не вчинив ніякого, передбаченого законом, злочину, вони вирішили ізолювати його і, водночас, залякати інших представників бізнесу, які не приховували своєї неприязні до соціально-скономічного та національного курсу .есерівського уряду.             .

Розібравшись в справі викрадення АДоброго, німецьке командування відкинуло дипломатичний камуфляжі перейшло до рішучих дій. Свідчення про це дещо відрізняються в деталях, але в цілому перебіг подій можна реконструювати таким чином.

25 квітня на викрадення АДоброго та аналогічні провокаційні дії щодо деяких інших представників ділових кіл фельдмаршал Г.Ейхгорн видав наказ про введення військово-польових судів, у компетенцію яких підпадали всі провини проти громадського порядку та карні злочини. Мотиви були такі: "Безвідповідальні особи та союзи намагаються тероризувати населення. Проти всякого закону і права вони проводять арешти з мстою залякати тих, хто в інтересах батьківщини та новостворснної держави згоден працювати пліч-о-пліч з Німеччиною. Там, де знаходяться німецькі війська, я ніяких незаконних дій допускати не буду. Тому я наказую вжити надзвичайні заходи для охорони м.Києва" [57, с.52].

Цей наказ населенням був сприйнятий спокійно, бо недієздатність правоохоронних органів УНР на той час ні в кого сумніву не викликала і всі розуміли, що спокій у місті підтримується виключно завдяки присутності німецьких військ. Але він, без сумніву, був відкритим і безпардонним втручанням німецького командування (ініціатива його видання наложила начальнику штабу генералу В.Грснсру) у внутрішні справи "самостійної, ні від кого незалежної, вільної, суверенної", як було проголошено IV Універсалом, України. Тому 27 квітня вранці на закритому засіданні Малої ради її члени бурхливо висловлювали свій протест і обурення. Вдень цього х дня на відкритому засідання прем'єр В.Голубович, між іншим, заявив офіційний протест проти порушення німцями суверенних прав УНР та сказав, що уряд звернеться до Берліна з вимогою відкликати з Києва представників вищого командування. Вночі відбулося ще одне закрите засідання. Симптоматично, що, усвідомлюючи, наскільки есерівське керівництво уряду вже дискредитувало його, соціалісти-федералісти, представники найпоміркованішої з представлених в Центральній раді партій, вирішили відкликати з кабінету міністрів трьох своїх представників: міністрів юстиції, торгівлі та освіти.

Наступного дня, 28 квітня, зранку, в будинку Центральної ради засідання відновилися. Настрій панував схвильований, але не безнадійний. Всі промовці —українські ссдски М.Порш та В.Винничснко, російський есер А.Зарубін, єврейський соціаліст М.ПІац та інші — в один голос засуджували німців. Перший із згаданих промовців кричав:

"Пане Ейхгорн, знайте своє місце!", а останній, молода людина з франтоватим виглядом, так захопився красномовством, що назвав 70-річного фельдмаршала "прусським лейтенантиком з нафабреними вусами". Міністерська ложа спочатку була повною, але потім порідшала. В другій половині дня, десь близько до 3 —4 годин, слово взяв бундівець М.Рафсс, промова якого, як і інших представників неукраїнських партій, містила звинувачення на адресу керівництва Центральної ради за покликання німців, які тепер нехтують Радою та урядом і починають хазяйнувати по-своєму. Він в запалі значно перевищив регламент і головуючий М.Грушсвський звернувся до нього із словами: "Ваш час вичерпано", але промовець не стихав.

У цей час рота німецьких солдат підійшла до будинку, де засідала Центральна рада, і двома шеренгами перекрила квартал по вул.Володи-мирській, відрізавши його від вул.Фундуюісєвської та Бібікова бульвару. Потім невеликий загін під командою офіцера ввійшов до залу засідань і один, як потім з'ясувалося, з чинів таємної поліції, підскочивши до крісла головуючого, ламаною російською мовою вигукнув: "За наказом німецького командування, оголошую всіх присутніх заарештованими. Руки вгору!". Солдати навели гвинтівки, і всі присутні, з М.Рафссом на трибуні та М.Поршсм з номером німецької газети 'Т^спе Ргсіс Ргеза", встали з місць і виконали вимогу. Лише один М.Грушсвський залишився сидіти в своєму кріслі головуючого і рук не підняв. Офіцер мав наказ заарештувати міністрів внутрішніх справ М.Ткаченка, військових справ 0-Жуковського, хліборобства М.Ковалсвського та директора департаменту внутрішніх справ В.Гаєвського. Серед перелічених в залі був лише останній, але разом з ним під варту був взятий і ВЛюбинський, який рішуче протестував проти цього свавілля, але сам не був у списку осіб, замішаних в справі АДоброго. В усіх присутніх зробили обшук. Заарешто ваних В.Гаєвського та ВЛюбинського вивели з будинку й відвезли вниз по вул.Фундуклсєвській. Приблизно через годину з початку акції до дверей зали, де перебували затримані учасники засідання, підійшов хтось з військових і глузливим тоном вигукнув німецькою мовою:

"Геть! Розходьтеся по домам!". Всі вийшли. На вулиці перед будинком Ради знаходилося кілька панцирників та натовп людей, що спостерігали це видовище.

ВЛюбинського швидко звільнили. Того ж дня німцям вдалося заарештувати О.Жуковського та начальника міської міліції Богацького. Ввечері цього ж дня під варту на деякий час взяли і прем'єра В.Голу-бовича, але цього разу його арешт було пов'язано не із звинуваченням у причетності до справи АДоброго (хоча його також запідозрювали), а курйозним випадком. На шляху до будинку німецького посольства, де він мав зустрітися з послом, його затримав пост догляду за автомобілями, а оскільки документів у нього з собою не було, то його доставили до комендатури, де, через його моложавий зовнішній вигляд та поведінку, ніхто не повірив, що він прем'єр-міністр. Але цю помилку швидко виправили і військовий уповноважений, який за дорученням фельдмаршала мав зустрітися з ним, пізно ввечері того ж дня розшукав його в приміщенні Ради разом з М.Грушсвським [4. с. 324-325; 6. 133-135;57.с.53-58].

Наступного дня владу Центральної ради було офіційно скасовано і в Україні проголошено правління гетьмана П.Скоропадського. У зв'язку з цим більшість свідків цих подій, а за ними й дехто з істориків наступних часів, пов'язують введення німецьких солдат у приміщення Центральної ради та проголошення Гетьманату наступного дня в єдиний причинно-наслідковий ланцюг. Послідовність подій у часі ще не свідчить про їх казуальний зв'язок. У своїх спогадах П.Скоропадський підкреслює, що арешт окремих представників уряду не був пов'язаний з його планами взяття влади. Але оскільки переворот відбувся безпосередньо після описаних подій, то і публіка, і преса все, що відбулося, об'єднала між собою як дві частини одного плану. Вийшло так, ніби німці арештували міністрів для того, щоб розчистити шлях П.Скоропадському до влади. З огляду на такс тлумачення, німці самі офіційно спростували цей розголос, проте в таких випадках спростування рідко досягають мети [60, с.9б].

П.Скоропадський, безумовно, була особа зацікавлена і можна б засумніватися щодо пояснень. Але правдивість його слів засвідчують офіційні, не розраховані на публікацію німецькі документи, зокрема "Доповідна записка" німецького посла в Києві А. фон Мумма до рейхсканцлера графа Г.Гсртлінга від 29 квітня 1918р. щодо подій, які сталися в Центральній раді. Написана, очевидно, вночі напередодні і відіслана вранці, бо про дії П.Скоропадського в ній не йдеться, вона засвідчує, що пан посол, що був інформований про дебати в Раді та вихід з урядової коаліції соціалістів-федералістів, тобто про урядову кризу, вважав, що цс сприяє мирній зміні уряду "без нашого активного втручання". Але після обіду 28 квітня генерал В.Грснер проінформував посла про тс, що за розпорядженням німецького слідчого, який вів справу А-Доброго, та з санкції німецького судді в приміщенні Центральної ради проведено арешти. Зважаючи на негативні політичні наслідки від цієї нетактовної акції, через кілька годин на нараді у фельдмаршала фон Ейхгорна, фон Мумм наполегливо заперечував політичний характер проведених арештів і застосованих дій, з чим присутні погодилися. Проте зважаючи на те, що відмінити зроблений крок вже неможливо, вирішили, "що треба покрити дії судді" [57, с.57]. Ця акція, таким чином, не планувалася вищими німецькими представниками в Києві — Муммом, Грснсром, Ейхгорном, які були поінформовані щодо підготовки виступу П.Скоропадського наступного дня. Ці заходи більш дискредитували справу останнього, ніж сприяли їй, і німецький посол у Києві це чудово розумів, так само як і П.Скоропадський.

Тому слід, визнати, що проведена німецькими солдатами в приміщенні Центральної ради акція свідчить швидше не про намір німців (у змові з майбутнім гетьманом) усунути провідних урядовців УНР з політичної арени, а доводить повне нехтування німецькими офіційними особами середньої ланки (слідчий, суддя тощо) Центральної ради та її уряду. Останні в їхніх очах не користувалися ніякою повагою і тому, маючи підстави вважати окремих їх представників винними у кримінальній справі, яку вони вели, ці посадові особи прийняли відповідне рішення, не замислюючися, на відміну від пана посла, про його політичні наслідки.

Таким чином, події 28 квітня 1918р. остаточно розставили всі крапки над "і" в питанні про ставлення німецької сторони до вищих органів влади в УНР. Така ситуація складалося протягом двох місяців стосунків між ними з посиленням взаємонспорозуміння і недовіри. У першій половині квітня 1918 р. німецьке військове командування взагалі вважало потрібним розігнати Центральну раду та її уряд і ввести пряме військове управління Україною, як окупаваною територією. Але німецькі дипломати і, перш за все, посол фон Мумм, називали таке рішення шкідливим з політичної точки зору і тому воно не було в ті дні запроваджене в життя. В середині квітня П. Скоропадський вже встановив контакт з німецьким командуванням і відкрив йому свої плани щодо перевороту, який він із своїми прихильниками по "Українській Громаді" готував з кінця березня. Запропонований ним вихід із кризової ситуації, що склалася, був визнаний німецькими представниками доцільним.

Наступного дня, 29 квітня, відбулося ще одне, і вже останнє, засідання Центральної ради. На ньому "нашвидку", як зазначає його учасник В.Винничснко, був ухвалений проект Конституції Української Народної Республіки і прийнято зміни щодо земельного закону, за яким "соціалізації" не підлягала власність до ЗО десятин [4, с.326]. На цьому засіданні, десь опівдні, коли на Софійському майдані вже вітали обраного на гетьманство П.Скоропадськоаго, за три квартали нижче по вул.Во-лодимирській, обрали першого президента Української республіки — М.Грушевського. Всі розуміли, що то була виключно символічна акція. Десь у післяобідяний час, ще до того, як військовий відділ прогеть-манських сил наблизився до будинку колишнього Педагогічного музею, члени Центральної ради розійшлися самі. М.Грушсвський перейшов до казарми галицьких "січових стрільців" під їх охорону, але незабаром всім стало зрозуміло, що ніяких арештів та переслідувань членів Центральної ради нова влада здійснювати не збирається і він як приватна особа та всіми шанований учений і патріарх українського національного руху оселився у віллі "Виноградний Сад" поблизу Києва-

Ці події були останніми в історії Центральної ради та Першої Української Народної Республіки. В цей день почалася доба гетьманської Української держави.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО

Власницькі сили в Україні на початку 1918 р. Павло Скоропадський та його політична програма

Прийшовши на Україну німецьке командування було здивоване, не знаходячи в ній партій несоціалістичної орієнтації, які б репрезентували інтереси власницьких кіл. Спочатку цс давало їм підстави вважати, що соціалісти справді висловлюють волю українського народу і разом з ними можна керувати країною. Але дуже швидко вони розчарувалися, не бачачи нікого, хто був би здатний керувати державою, навіть розробляли план запровадження в Україні прямого військового правління. Проте знайомство з П.Скоропадським, який очолював організацію "Українська громада", та його політичною програмою переконало німецьких представників у Києві відносно приходу до влади солідних поміркованих національних діячів власницької ліба-рельно-конссрвативної орієнтації.

Чи існували в Україні наприкінці 1917 — на початку 1918 р. політичні сили несоціалістичної орієнтації, що були в опозиції до курсу Центральної ради та її уряду в соціально-скономічному питанні і ворожі більшовизму як такому? Відповідь на це запитання звичайна:

їх просто не моглр не бути! Всі власницькі верстви населення, від міцних середніх селян до підприємців і великих землевласників, не кажучи вже про численних офіцерів, чиновників, працівників судової сфери, більшість науково-викладацької та інжснсрно-технічної інтелігенції та інші групи, не поділяли соціалістичних ідеалів або не вірили у можливість їх втілення за існуючих умов. Всі вони були в опозиції до національно-соціалістичних сил, що керували державою, і прагнули безпеки, спокою й ладу, коли б людям гарантувалося право власності як основна умова для повсякденної плідної праці.

Розмірковуючи над цим питанням, П.Скоропадський у своїх спогадах зазначав, що в народній масі, як і у військових формуваннях, були присутні два елементи: елементи порядку, спокійної праці і елементи руйнівницькі, революційні. "Я був завжди того погляду, що на Україні перших значно більше, ніж других, що вони і числом і моральною силою більші і сильніші від других. Але з початком революції руйнівні елементи вже мали сильну підтримку ззовні, з боку російських більшовиків... Елементи порядку на Україні не мали ні сторонньої підтримки, ні підготовленої в дореволюційний період своєї організації, тому у них опустилися руки, тому не могла з'явитися у них віра в свої сили, в свою перемогу, тому елементи порядку були побиті і тому прийшла німецька окупація" [60, с.57].

На подібні роздуми натрапляємо у спогадах й інших спостерігачів тих подій. Так, М.Могиллнський, на підставі власних вражень від того, що діялося на Чернігівщині, свідчив: "Людей вбивали, маєтки палали і спустошувалися, а соціалізація залишалася порожнім звуком. Українські селяни, власники землі, особливо заможні, а таких _в Україні було достатньо, були проти небезпечної витівки соціалізації, так само, як і проти земельних комітетів, але, боючись помсти, мовчали і не заперечували проти... розподілу худоби, хліба, панських економій тощо. Коли мені особисто доводилося розмовляти з тими, кого я знав з дитинства, вони потайки признавалися: "Ми б'вам всіх їх видали, баламутів та грабіжників, лише за однією умовою: щоб вони більше до нас не повернулися". Страх перед помстою визначав ставлення до анархії, яка коїлася навколо". [6, с.121].

Подібні враження від подій, що відбувалися на початку революції на Полтавщині, передає В.Королснко. Вбивства і грабунок маєтків стало повсякденним явищем. "Люди, відомі своїм злочинним минулим, тепер сміливо висувалися на передній план, займали відповідальні посади, висловлювалися від імені революції, і маса не наважувалася і зойкнути проти них, як раніше не наважувалася цс робити проти станових, які інколи чинили відверті беззаконня вщ імені царя" [70, с.124 — 125]. Земельна реформа з самого початку пішла не як запланована загальнодержавна справа, а стихійно, в бік самовільних захоплень та пограбувань. Уряд українських соціалістів в гінці 1917р. не міг контролювати цей процес, а більшовики, які прийшли за ним, сприяли цьому безчинству. "Народ наш, —зазначає В.Королснко, —в цілому все-таки не розбійник і не грабіжник... Але у нас старою нашою історією вбито сміливість думки, здатної йти проти будь-якої різкої течії... І раніше у нас були села, де відомі злодії тримали населення в страсі підпалу або вбивства і багато рогів верховодили безкарно над цілими громадами. У нас є чимало хороших людей, проте натовп часто піддається спонуканням не кращих своїх представників, а гірших... [70. с. 125].

Все цс в січні 1918 р. на Правобережжі бачив і П.Скоропадський. Він розумів, що своїм перемогам ліворадикальні елементи зобов'язані саме нездатності до об'єднання, консолідації поміркованих, власницьких гіл. Цс сталося, на його думку, безпосередньо внаслідок політики "старого уряду, що все хотів робити сам, а благонадійні елементи привчав тільки підлягати та виконувати "прсдложснія" уряду". В страшні тижні першої більшовицької окупації України майбутній гетьман усвідомлював, що противників більшовизму була більшість, але вони не були здатні об'єднатись, "бо не готувались до того, щоб самим, з власної ініціативи свої інтереси і своє життя захищати" [60, с.58].

Було б несправедливим вважати, що в Києві напередодні його захоплення червоними військами М.Муравйова взагалі не було поміркованих людей лібсрально-власницької орієнтації, здатних об'єднатися й розробити альтернативну суспільно-скономічну програму. Перш за все слід згадати Українську фсдсративно-дсмократичну партію (УФДП), яку очолював В.Наумснко, майбутній міністр освіти в уряді П.Скоропадського. Програма цієї партії проголошувала верховенство загальнолюдських цінностей над національними та класовими і ставила право особи вище інтересів окремих соціальних чи національних спільнот. Тобто ця партія, наголошуючи на правах людини, серед яких невід'ємним правом кожної особи визнається право на приватну власність, репрезентувала в українському суспільстві традицію світового лібералізму, так само як в загальноросійському масштабі цс робили конституційні демократи. Вважаючи себе спадкоємницею таких більш давніх течій української громадської думки, як Кирило-МефодіЇвське товариство та драгоманівськс крило "Старої Громади", партія вважала своєю першою вимогою найширшу свободу особи та рівноправність всіх громадян [55, с.7б].

Особливо цікавою була аграрна програма цієї партії. Вона виходила з того, що в Україні малоземелля є відносним, тобто обумовлюється не реальною нестачею землі у селян (український селянин, що вважався малоземельним, мав ділянку більшу, ніж заможний західноєвропейський фермер), а низьким, відсталим рівнем землекористування. В Україні, як і в Росії, не так не вистачало землі у селян, як їм бракувало вміння і досвіду раціонального ведення господарства. Тому, визнаючи необхідність радикальної земельної реформи, а програма, передусім, передбачала необхідність забезпечення модернізації всієї системи сільськогосподарського виробництва. При цьому невідкладними заходами вирішення аграрного питання вважалося відчуження частини приватної землі у власників, що мали більш ніж 50 десятин, за відповідну винагроду і розподіл цих вилучених ділянок між малоземельними селянами. Водночас планувався і розпродаж приватним власникам певної частини земель державного фонду [55, с.86 — 87). Мстою було перетворення аграрного сектору України на систему заможних селянських господарств фермерського типу.

На протилежність пануючим у Центральній раді соціалістичним партіям УФДП вважала, що соціалізація та націоналізація землі можуть призвести лише до "насадження колективізму згори, що покличе державну опіку та бюрократизм, який глибоко відворотний душі українського народу". "Українське землеробство спокон віку було індивідуальним; спокон віку сини відділялися: вели самостійне господарство на своїх окремих ділянках" і зважуючи на все цс, УФДП "вважає, що не тільки землероби мають отримати землю у власність, але мусять бути відмінені і всі обмеження в праві користування землеробами своїх ділянок". "Кожний хлібороб на Україні може скористатися всіми благами, що надає індивідуальне господарство, вільне від державної опіки" [55, с.88].

Така поміркована, глибоко виважена, ґрунтовна програма подолання земельного голоду й вивидення сільського господарства країни на вищі світові рубежі, на жаль, не привернула уваги керівників Української Народної Республіки, котрі, враховуючи настрої хліборобів, лише на останньому засіданні Центральної ради спромоглися прийняти рішення, що соціалізації не підлягає власність до ЗО десятин. Водночас програма вирішення земельного питання, запропонована УФДП, добре узгоджувалася з вимогами полтавських хліборобів-демократів, які вони висунули перед есерівським урядом УНР в квітні 1918 р. Так само їй відповідали і наміри П.Скоропадського та його уряду в сфері аграрних перетворень в Україні.

Але при всій виваженості й ґрунтовності своїх положень УФДП так і не стала впливовою політичною силою, можливо, саме через ці якості, зрозумілі в колі професорів, що складали її основу, але малоефективні у водограї запеклих політичних пристрастей. Як писав П.Скоропадський, у питаннях як соціальних, так і національних тоді треба було шукати компромісних рішень; "завдання тим більш важке, що все поділилося тоді на різко протилежні угруповання: одне — українське, різко шовіністичне, друге —рішуче не хотіло знати ніякого українства; одне —зо всіма крайностями і утопіями соціалізму, друге — без всякого політичного чуття необхідності деяких реформ". За цих умов поміркована партія В.Науменка, "малолюдна, м'якотіла і неактивна", помітної ролі в політичному житті відіграти не могла [60, с.97].

Інший, ідейно близький до УФДП центр консолідації антисопіа-лістичних сил утворився протягом перших місяців 1918 р. навколо П.Скоропадського.

Павло Петрович Скоропадський (1875 — 1945) за походженням належна до одного з найшляхстніших і найзаможніших українських родів, які ще за часів утиску української культури з боку царату активно сприяли її розвитку. Його предок, Іван Скоропадський, тримав гетьманську булаву за пстровських часів, безпосередньо після Мазспиного правління, робив все можливе для збереження решток традиційних українських прав і свобод.

Поступово родина Скоропадських входить до кіл вищої аристократії Російської імперії, але зберігає органічний зв'язок з Україною та її культурою. В маєтку батьків майбутнього гетьмана збиралась колекція козацьких старожитностей, а його рідна тітка Л.Скоропадська-Милорадович разом з наддніпрянцсм цукропромисловцсм В.Сими-рснком фінансувала створення у Львові Літературного товариства імені Т.Шсвчснка. Зокрема, на її кошти Товариство придбало друкарню. Велику допомогу Л.Скоропадська-Милорадович надавала і українським школам Полтавщини.

Початок життєвого шляху П.Скоропадського типовий для представника аристократичної родини. Він дістав освіту у Пажеському корпусі, в якому навчання відбувалося за програмою не тільки середньої, але й вищої школи, і став офіцером Кавалергардського полку. У вільний від служби час він подорожував по країнах Європи та Туреччині, відвідував лекції у Сорбонні. В 1904 р., під час російсько-японської війни, він брав участь в бойових операціях і невдовзі за хоробрість отримав золоту зброю. Після цього, будучи полковником, він командує 20-м Фінляндським драгунським та Лсйб-гвардійським кінним полками, а в 1912 р. став генералом почту імператора. З самого початку Першої світової війни він перебував на фронті. Під час серпневих боїв 1914 р. у Східній Пруссії полк під його командуванням прославився блискучою атакою під Краупішкіном, а потім прикриттям відступу російських військ генерала Раннснкампфа. За вмілі дії молодого генерала підвищено у званні і призначено спочатку командуючим кавалерійської бригади, а потім і всієї 1-ої Гвардійської кавалерійської дивізії, яка в 1915 р. зупинила наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двини. Він отримує високі військові нагороди, зокрема, Георгіївський хрест.

На початку 1917 р. П.Скоропадський як командир 34-го корпусу перебував на фронті в Західній Україні, де його й застало повідомлення про Лютневу революцію і зречення царя. За його власними свідченнями, він тоді з насторогою ставився до бурхливих подій, що розгоралися в Україні і, зокрема, до ідеї українізації армії, бо зовсім не співчував "тому українському соціалістичному рухові, який тоді панував, вважаючи його занадто лівим, і —як генерал — побоювався, як би справа українізації не підірвала боєздатність його корпусу [60,с.11].

Але любов до України і її минулого, зумовлена як сімейною традицією, так і тісними зв'язками з окремими діячами національної культури, наприклад П.Дорошенком, брала своє, і П.Скоропадський активно взявся за справу формування українських збройних сил. І в серпні 1917 р. під його командою постав зразково дисциплінований 60-тисячний І Український корпус, завдяки чому в листопаді цього ж року майбутньому гетьману вдалося врятувати Київ і щойно проголошену УНР від навали збільшовичсних частин, що самовільно покинули свої позиції на фронті. Тоді ж, 6 жовтня його було обрано отаманом Українського вільного козацтва.

Але соціалістичний провід Центральної ради з недовірою ставився до його заходів,; запідозрюючи П.Скоропадського в бонапартистських намірах, зробив все, щоб очолювані ним військові формування втратили боєздатність. Цю мсту було досягнуто. Напередодні 1918 р. генерал був змушений піти у відставку, а незабаром розпався і його корпус. Відбулось цс напередодні більшовицького наступу і захоплення Києва військами М.Муравйова.

Ідея встановлення тимчасової диктатури з мстою протидії руй-нівницьким силам виникла у П.Скоропадського саме в першій половині січня 1918 р., коли більшовицькі загони вже наближалися до української столиці, а уряд Центральної ради виявляв повну нездатність організувати оборону міста. В цей час майбутній гетьман активно займався формуванням Вільного козацтва та військовою підготовкою його старшин, і цс відіграло певну роль в перебігу подій, бо в перші дні більшовицького Січневого повстання саме загони "вільних козаків", якими в Києві керував М.Ковснко, змогли захистити УНР та її керівників. Але ще до цих кривавих подій, усвідомлюючи маштаб більшовицької загрози, П.Скоропадський за допомогою французької військової місії у Києві під головуванням генерала Табуї сподівався залучити до спільних дій польський та чехословацький корпуси. Французькі представники цілком підтримували такі пропозиції, але, як пише П.Скоропадський, "тут виявилось, що поляки не настільки готові слухатись французів, як я думав" [60, с.5б].


За розробленим майбутнім гетьманом планом польський корпус, що знаходився між Мінськом і Гомелем, мусив зайняти залізничні вузли Бахмач і Конотоп (до яких, вже після їх захоплення більшовиками, кілька сот київських учнів кинув військовий міністр М.Порш). "Досвідчений" військовий правильно розрахував, що головний удар має бути спрямованим саме з цього напряму, де згодом і об'єдналися червоні війська, розміщені у Харкові, Полтаві, Брянську і Гомелі, а не з боку Полтави, звідки їх чекав С.Петлюра. Польське командування хотіло йти на Правобережну Україну, що зовсім не допомогло б зупинити наступ більшовиків, а до того ж, справило б на Правобережжі найгірше враження на селян, вороже настроєних проти своїх тамошніх споконвічних гнобителів — польських магнатів і шляхтичів. Не налагоджувалися і відносини з чехословаками, представники яІЬіх взагалі не з'явилися на організовану французькою місією нараду. Остання, таким чином, і не мала конкретних наслідків. Більшовики ж все ближче підступали до Києва і врешті-решт захопили його.

Пережите під час більшовицького терору, усвідомлення нездатності соціалістів Центральної ради організувати нормальне державне і господарське життя, реальна можливість перетворення України на німецьку колонію, переконували П.Скоропадського протягом перших місяців 1918 р. у необхідності консолідації всіх нссоціалістичних сил краю та встановлення з опорою на них тимчасової авторитарної влади. Тільки цс, на його думку, могло стримати від остаточного сповзання до хаосу, анархії й братовбивчої війни.

Центральним пунктом програми П.Скоропадського було об'єднати всі власницькі, нссоціалістичні сили України, "бсзріжниці національності й віросповідання" для подолання революційної кризи та відродження української державності на правових засадах. Для здійснення цієї мети необхідно було створити розгалужену організацію — відповідну партію. Аналізуючи причини таких вражаюче легких перемог соціалістів, П.Скоропадський дійшов висновку, що їх сила була в наявності сформованих ще за часів царату організаційних структур та, відповідно, в слабкості власницьких елементів, які були роз'єднані, не мали досвіду самоорганізації і після зруйнування основ старого режиму не вміли об'єднатися, до того ж, у своїй більшості не завжди розуміли необхідність докорінних перетворень, у тому числі у сфері землеволодіння.

Усвідомлення   необхідності   самоорганізації  поміркованих власницьких сил у відповідну партію зумовило, завдяки активній діяльності П.Скоропадського, формування в березні 1918 р. організації лібарсльно-конссрвативного спрямування під назвою Української народної громади (Української громади). До неї вступило багато старшин колишнього І Українського корпусу та представників Вільного козацтва, особисто зв'язаних з П.Скоропадським. Крім нього, визначними організаторами цієї партії були і такі відомі українські громадські діячі, як М.Устимович, В.Кочубсй, М.Воронович, ВЛюбинський, М.Василснко. Громада встановила тісні стосунки з партією хліборобів-демократів, до якої належали, зокрема, брати В. і С.Ше-мети, М.Міхновський та В.Липинський, а також зв'язки з Союзом земельних власників. Але між цими політичними об'єднаннями власницької орієнтації й П.Скоропадським були досить істотні протиріччя.

Душею партії хліборобів-демократів вважали М.Міхновського, лідера колишньої Української народної партії, яка у 1917 р. стала основою партії самостійників-соціалістів. Цс був харківський адвокат, який ще в перші роки XX ст. висунув гасло "Україна для українців" і поставив своєю мстою боротьбу за повну незалежність України. Ставлення П.Скоропадського до нього ще з березня 1917 р., коли той розпочав організовувати український національний рух у військах, було двоїстим.

З одного боку, майбутнього гетьмана приваблювали активна і принципова національно-дсржавницька діяльність М.Міхновського — ініціатора організації першого українського полку ім.Б.Хмсль-ницького та проведення І Всеукраїнського військового з'їзду, на якому на перший план висунуто розбудову Української держави і підпорядкування цьому завданню всіх інших. Задовольняла П.Скоропадського і соціально-скономічна програма хліборобське-демократичної партії, що уникала крайнощів і відстоювала принцип приватної власності, вважаючи можливим вирішити аграрне питання тільки законними шляхами парцеляції великої земельної власності. Саме цс, як і "різка та неуживчива вдача", зумовило конфронтацію М.Міхновського з есс-рівсько-соціал-дсмократичною більшістю Центральної ради.

Водночас П.Скоропадський засуджував у ньому "крайності шовінізму, який багато йому шкодив" [60, с.80]. Тут майбутній гетьман принципово розходився як з М.Міхновським, так і з Д.Донцовим, який у цей час також приєднався до партії хліборобів-демократів. За переконаннями П.Скоропадського, для відтворення України потрібно було "найсильніше підтримувати українські національні змагання, але не культивувати в українцях особливої ненависті до Росії і не накидати силоміць українську культуру, знаючи, що для розвою всякої культури далеко більш корисний її повільний органічний зріст, ніж поверхове і примусове прищеплювання". Засвоєння народом шовіністично-націоналістичних тенденцій він вважав з державної точки зору шкідливим, бажаючи натомість розвитку "тсриторіально-дсржавницького патріотизму", який мав би охопити як українців, так і представників інших етнічних груп України, та прагнув "підпорядкування українського націоналізму територіально-дсржавницьким інтересам" [60, с.84].

Різниця в підходах до національного питання віддаляла П.Скоропадського від М.Міхновського та Д.Донцова, але зближувала з ВЛипинським, який в наступні роки — перший серед українських громадських діячів — виступив з обгрунтуванням концепції побудови не вузько-національної, а громадянсько-правової Української держави на чолі з гетьманом.

Якщо основним пунктом розмежування Української громади з більшістю у проводі хліборобів-демократів було національне питання, то розбіжності з Союзом землевласників зумовлювалися різними підходами до аграрного питання. П.Скоропадський вважав за потрібне брати курс на утворення великої кількості міцних сільських господарств фермерського типу, перерозподіливши надлишки великих володінь за умов виплати компенсації їх. власникам. Керівники Союзу землевласників, як і близької до нього по духу Ради землян, що складалася з правобережних поміщиків-католиків, вперто стояли за охорону старої системи землеволодіння без змін. Навіть найпоміркованіша програма аграрної реформи самого П.Скоропадськоаго, викладена на засіданні Союзу землевласників, викликала обурення присутніх. "Я ніколи не відчував, — згадував він, — такого розчарування в політичних здібностях наших вищих класів, як того разу... У більшості членів Союзу землевласників чомусь було переконання, що увесь світ буде за них; що німці, як тільки прийдуть, негайно відновлять все старе; що все, що тоді переживалося, було лише тимчасовим; що хтось обов'язково мусить повернути все до старого і для чого, мовляв, робити уступки, коли можна одержати все своє назад" [60, с.78].

Зрозуміло, що в цих колах і українська ідея не знаходила собі прихильників, а серед багатьох взагалі викликала обурення і лють. "Заїлість цих українонснависників була... одною з головних причин, яка перешкоджала власницьким елементам з'єднатися в об'єднану організовану силу" [60, с.85]. Антагонізм між хліборобами-демократами, виразниками інтересів міцних і працьовитих елементів українського села, та угрупованнями поміщиків з обох боків від Дніпра був відвертим. Тому постать П.Скоропадського була найпридатнішою, щоб очолити всі власницькі, антисоціалістичні елементи.

З числа діячів різних українських національних груп, зазначав він, на роль лідера з диктаторськими правами не міг бути висунутим ні один, "бо всі вони для таких численних на Україні кіл російського напряму були занадто крайні або в своїх соціальних, або в національних прагненнях. Так само всякий кандидат російського напряму викликав би найгострішу опозицію українських національне свідомих кіл усіх категорій". Серед всіх можливих кандидатів П.Скоропадський мав справді найбільше шансів на підтримку з боку і прихильників національної ідеї, не орієнтованих на соціалізм, і "наших українських людей, прихильних до Росії, і кіл російської громадськості міст України", розраховуючи і на прихильне ставлення з боку землевласників-католиків Правобережжя, Поділля і Волині, в середовищі яких він також мав особисті знайомства [60, с.86].

Альтернативою приходу до влади представників власницьких кіл, як вже було зрозуміло після трагічних подій січня —лютого 1918 р., міг бути лише більшовизм. Українська інтелігенція, що переважно схилялася до соціалізму, але була нездатною налагодити справу розбудови державності, своїми популістськими гаслами та обіцянками, які не могла задовольнити, лише розчищала шлях більшовицькій експансії. П.Скоропадський дає їй малопривабливу, але не позбавлену правди, характеристику. За його словами, вона, "наша демократична і соціалістична інтелігенція", загалом нсімуща, "була перейнята лютою заздрістю до всіх імущих", і, можливо, в цій заздрості і був головний секрет її соціалістичних настроїв. Вона "не розуміла завдань держави і не тямила в організації влади", вносячи своїм невмілим керуванням дестабілізацію і анархію в народні маси" [60, с.75].

"Я бачив, —писав П.Скоропадський на початку 1919 р., —що соціалістичні ідеї чужі народній масі, що їх держиться тільки невелика купка відірваної від народу інтелігенції. Я ясно собі усвідомлював, що соціалістичні експерименти привели б неминуче до більшовизму, до знищення духовної і матеріальної культури, повернули б наш чудовий край на висохшу пустелю, на якій з часом усіявся б знову капіталізм. Але який!.. Не той кволий, м'якотілий, що животів у нас досі, а всемо-гучий всесвітній золотий телець, в ногах якого буде повзти наш же нещасний, соціалістичними провідниками обдурений "революційний народ... " [60, с.98].

І сьогодні ми змушені визнати, що це пророцтво здійснилося вже майже повністю. Тоді, 75 років тому, мало хто так чітко уявляв собі контури того лиха, яке несли соціалістично-більшовицькі елементи.

Заради вищої мсти —згуртування всіх антисоціалістичних сил для боротьби з загрозою більшовизму П.Скоропадський пішов на компроміси з потенційними союзниками, хліборобами-демократами та земельними власниками, зміцнюючи, водночас структуру та ідейне тло власної партії. В ній об'єднувалися "всі власницькі елементи без різниці відтінків, для боротьби з руйнуючими соціалістичними гаслами". Вона мусила ставити на перше місце "справу державну та сповідувати українську національну ідею, але без крайнього шовінізму, без виховування ненависті до всього російського, твердо стоячи на завданнях розвитку української культури" (60, с.75].

Основою діяльності Української громади були: компроміс у соціальних питаннях; демократизація державного устрою за участю в правлінні державою нових сил з народу; українізація зрусифікованих культурних верств шляхом повільного залучення їх до державної і культурної роботи, уникаючи будь-яких проявів шовінізму [60, с.7б].

Програма-мінімум на найближчі часи також була чіткою й лаконічною. Вона зводилася до трьох основних пунктів: створити здатний до державної праці сильний уряд, з яким би рахувалося німецьке командування; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких тоді фактично не існувало, і за їх допомогою відновити на правовій основі порядок; провести необхідні політичні і соціально-економічні реформи, зокрема, по-перше, категорично відмовитися від ідеї диктатури якоїсь одної, вищої чи нижчої, верстви населення над іншими й забезпечити рівномірну участь всіх класів суспільства в політичному житті краю, по-друге, збільшити кількість самостійних господарств "коштом зменшення обширу найбільших маєтків" [60, с.98].

Але, щоб перейти до втілення у життя цієї розумної, поміркованої програми, необхідно було спочатку прийти до влади, що, за умов німецької окупації, вимагало порозуміння з командуванням кайзерівських військ та посольством Німеччини.

З нечисленних приватних розмов, які П.Скоропадський мав з німецькими офіцерами, він переконався щодо їхнього небажання втручатись у внутрішнє політичне життя України, так само як і в їхньому незадоволенні нездатністю соціалістичних партій, що були при владі, забезпечити порядок і організувати нормальне життя в країні. Такі настрої німецького командування давали підстави сподіватися на його прихильне ставлення до ідеї державного перевороту. Під час зустрічі з німецькими офіцерами в середині квітня П.Скоропадський вже відверто накреслив їм свій план дій, зазначивши, що він не потребує від ,них ніякої допомоги, а лише нейтралітет. На цей час, як зазначалося, німецьке керівництво у Києві вже дійшло остаточного висновку про неможливість співпрацювати з урядом Центральної ради, і військове командування виношувало плани запровадження в Україні прямого окупаційного режиму, але дипломати на чолі з фон Муммом вважали такс рішення недоцільним з політичних міркувань. Тому пропозиція П.Скоропадського була сприйнята німцями позитивно.

18 квітня німецький посол у Києві фон Мумм та головнокомандуючий німецькими військами в Україні фельдмаршал Ейхгорн дали згоду на втілення цього плану [б, с.406]. Ввечері 24 квітня під час зустрічі П.Скоропадського з групою німецьких офіцерів на чолі з генералом Гренсром, командуючим штабу і фактичним керівником німецьких військових заходів в Україні, були остаточно з'ясовані умови, на яких представники Центральних держав погоджувалися на переворот. Окремі вимоги з боку Німеччини й Австро-Угорщини були українською стороною категорично відхилені. В остаточному вигляді документ містив такі основні положення:

1. Визнання пактів Брестської у годи.

2. Розпуск Центральної ради. Відкладення скликання Установчих зборів до повного "заспокоєння краю ".

3. Домовленість про те, що кількість українських військових формувань і їх використання мають бути погоджені з німецьким командуванням.

4. Визнання необхідності відбудови правильного судового апарату і обмеження компетенції військова -польових судів тільки розглядом акцій, спрямованих безпосередньо проти німецьких та австр о -угорських військ.

5. Приведення до порядку всього адміністративного апарату і розпуск всіх комітетів "революційного походження ".

6. Зобов'язання України щодо забезпечення потреб військ Центральних країн.

7. Відновлення вільної торговельної та іншої комерційної діяльності.

8. Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств з метою забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляцію великих, вище встановленої майбутнім законодавством норми, маєтностей, передача землі селянам за викуп в кредит.

9. Оплата за військову допомогу Україні [7, с.31 — 32; 60, с.101]. Зрозуміло, що перший пункт цієї угоди, який підтверджував, що Україна зобов'язується виконувати всі пункти Брестської угоди, передбачав і обіцяні урядом Центральної ради поставки харчових продуктів. Але, як зазначалося, це була припустима плата за необхідні для економічного відродження і державної розбудови спокій і безпеку, котрі мали забезпечити армії Центральних країн.

На П.Скоропадського генерал Грснер справив, за його словами, дуже гарне враження. Спокійний, урівноважений, прямий, без бажання безсоромно використати те скрутне становище, в якому опинилася Україна. Наприкінці їх зустрічі Грснер підкреслив, що той може розраховувати на німецьку допомогу відносно встановлення порядку тільки після того, як Українська громада візьме владу в Києві власними силами, весь час наголошуючи, що німці не мають наміру втручатися у внутрішні справи України [60, с.102]. Вся відповідальність за підготовку і здійснення операції лягала на П.Скоропадського і його найближче оточення. Тому всі розмови про якусь участь німецьких військ у цій акції слід вважати безпідставними, якщо не прямими вигадками ворогів П.Скоропадського.

Проголошення гетьманської Української держави та громадська реакція на цю подію

Основною соціальною верствою, на яку розраховував спертися в своїх починаннях П.Скоропадський, було міцне заможнє та середнє селянство, котре він сподівався перетворити в козацтво, повернувши його до власних історичних коренів. Тому сам факт встановлення своєї тимчасової диктатури він пов'язував з відкриттям Всеукраїнського з'їзду хліборобів-власників, настроєних рішуче проти соціально-економічного курсу Центральної ради. Відкриття з'їзду було намічене на 29 квітня і головувати там мав М.Во-ронович, активний діяч руху вільного козацтва, один з провідних членів Української громади. На цьому з'їзді П.Скоропадський мав бути обраним гетьманом України і вірні йому невеликі, але дисципліновані й висококваліфіковані військові підрозділи мусили після цього взяти під контроль найважливіші установи Києва, серед них і приміщення Центральної ради по вул.Володимирській, 57. До цього ж дня за активною участю юриста Палтова готувалися оголошені в день перевороту "Грамота до всього українського народу" та "Закон про тимчасовий державний устрій України". За технічну сторону організації військової акції відповідав колишній командуючий 24-ою дивізією в І Українському корпусі, начальник штабу гетьмана генерал-майор Даш-кевич-Горбатський.

В останні дні квітня до Києва почали з'їжджатися делегати з'їзду, переважно селяни. Як зазначає П.Скоропадський, якихось розбіжностей між дрібними й великими землевласниками щодо подій, які відбувалися в Україні, не було. Ця єдність поглядів виникла після появи III Універсалу з його заявою про соціалізацію землі. Всіх їх об'єднала ідея захисту права власності і порятунку краю від анархії. "Тс, що потім писалося і говорилося людьми, вороже настроєними до хліборобського руху, ніби весь цей з'їзд був штучною інсценіровкою, було неправ дою. Треба було тільки бачити цей натовп дядьків в сіряках, уважно поставитися до їх настрою, прислухатися до їх розмов, щоб зрозуміти, що це був природний щирий протест дрібного земельного власника проти того наглого порушення його права власності, яке вчинила йому революція. Дрібного і великого власника об'єднали спільна недоля, що їх однаково спіткала" [60, с.105].

Такі погляди засвідчують різні спостерігачі тих подій. Так, М.Могилянський підкреслює, що навколо П.Скоропадського згуртувалися всі антисоціалістичні елементи України; вщ поміщиків — власників великих маєтків, до дрібних земельних власників-селян "хліборобів", усі політичні партії, правіше соціалістів, починаючи вад кадетів. Цс був досить згуртований антисоціалістичний блок безпартійних різних національностей. За ним пішли і росіяни, і євреї, і українці, і поляки, і кадети, і октябристи. "І що б не казали вороги Скоропадського, в основі організації "хліборобів"... була міцна група справжніх селян-власників, для яких смертельною загрозою був універсал про соціалізацію землі" [6, с.122]. Про відповідні настрої міцного українського селянства навесні 1918 р. згадує і начальник штабу верховного головнокомандування російської армії у 1917р. генерал АЛукомський [6,с.200]. Вартою уваги є нотатка завзятого ворога П.Скоропадського В.Винниченка про тс, що гетьман, відновлюючи право приватної власності, прагнув спертися "на клясу дрібних власників" і "може, навіть... щиро хотів забезпечити собі симпатії з боку кляси дрібних, а не великих земельних власників" [4, с.2б]. Як доповідав у день перевороту рейхсканцлеру Гсртлінгу посол у Києві фон Мумм, кінцевою мстою цього селянського руху, що і привів П.Скоропадського до влади, "було повалення теперішнього нездібного уряду, який складається з теоретиків-утопістів і своєю аграрною та фінансовою політикою вщент руйнує і підриває основи нової держави" [57, с.55].

Підготовка до здійснення задуму П.Скоропадського розгорталася за наміченим планом лише за тим винятком, що напередодні відкриття хліборобського з'їзду німецькі солдати увійшли до приміщення Центральної ради, щоб заарештувати тих членів уряду, які були причетні до справи викрадення банкіра АДоброго. Ця акція, як зазначалося, не мала щодо планів перевороту ніякого відношення, але, за словами П.Скоропадського, кинула на його виступ небажану тінь. У цей день у Києві вже зібралися делегати-хлібороби, серед яких уповноважених представників було 6432 від восьми українських губерній, а всього прибуло вісім чи навіть понад дев'ять тисяч учасників [6, с.200; 8, с.490].

Близько 11 годин ранку 29 квітня 1918 р., коли Центральна рада проводила своє останнє засідання, в приміщенні Київського цирку П.Крутикова (за іншими даними — Шанцера), що стояв на вул.Миколаївській (на тому місці, де тепер знаходиться кінотеатр "Україна") розпочався з'їзд хліборобів-власників. Чому для цього було обрано саме приміщення цирку, точніше "Гіппо-паласу" (кінного палацу), де в день виборів гетьмана "весело гуділи матові електричні кулі і було чорно до купола народом?" [72, с.35] Відповідь проста: зал цієї чудової, завершеної в 1903 р., будівлі відзначався рідкісними акустичними властивостями, так що приїжджі співаки (Ф.Шаляпін, Л.Собінов, М.Батгістіні, А-Дідур та інші) часто надавали йому перевагу перед Оперним театром, крім того, він вміщував велику кількість людей (був розрахований на дві тисячі відвідувачів). Отже, для проведення з'їзду хліборобів й було обрано найбільше приміщення міста, але і воно виявилося недостатнім, щоб вмістити всіх делегатів.

П.Скоропадський не планував свого обрання на гетьманство в перший день роботи з'їзду, але події розгорталися з надзвичайною швидкістю. За його свідченням, великий зал цирку був переповненим до краю. Тут були прості селяни і "дуже мало людей, одягнених в піджаки, все більше в свитах". Спочатку було заслухано доповіді з місць, "які змальовували розпучливу картину повного хаосу, безправності і безвладності на місцях" [60, с.108]. Критика урядової політики ставала все жорстокішою. У своїх промовах делегати висловлювали рішуче незадоволення владою Центральної ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державності у формі історичного гетьманату [8, с.490].

П.Скоропадський, враховуючи настрій делегатів, прийняв рішення не відкладати на завтра тс, що можна зробити сьогодні, і дав розпорядження вірним йому силам (це було кілька сот людей) негайно приступити до виконання покладених на них завдань, а сам, після того, як його кандидатура на гетьманство зустріла загальну підтримку, взяв слово. Він, за його свідченням, "казав, що владу приймаю, що мені дорога Україна, що владу беру для того, щоб допомогти змученому народові. На закінчення підкреслив, що в хліборобах бачу головну силу України і що у них шукатиму я опертя у всіх потрібних випадках. Після цього залунали овації і хтось крикнув: "Молсбсн на Софійській площі!" Пропозиція була зустрінута голосними оплесками згори. Вирішено було всім з'їздом йти на Софійський майдан". Делегати пройшли Думською площею (тепер Майдан Незалежності) і Софійською вулицею піднялися до головної київської святині, біля якої їх, на чолі з обраним гетьманом, урочисто зустріло духовенство і архієпископ Никодим, який виконував обов'язки замість забитого більшовиками митрополита Київського Володимира, благословив новообраного голову держави. Хор співав "Многая літа гетьману всієї України" і дзвони вторували йому [60, с.109].

За спогадами М.Могилянського, цс мало такий вигляд. Через Думську площу, з Хрещатика по Софійській вулиці ринув великий натовп народу. На автомобілі під'їхав генерал П.Скоропадський, щойно проголошений гетьманом. Він був у чорній черкесці з Георгіївським хрестом. Його струнка, красива фігура й гарний римський профіль були дуже ефектними. На площі, перед дзвіницею Софійського собору, відслужили молебен. Картина була надзвичайно красивою. Все відбувалося при м'яких проміннях сонця. Блакитне небо, свіжа весняна зелень, урочистий голос дзвонів... Довго не розходилася юрба зацікавлених киян, серед яких виділялася група справжніх селян-хліборобів у своєму повсякденному одязі, в "вишиванках" та "чсмірках". Вони ще довго були об'єктом загальної уваги. Розмовляли вони справжньою народною мовою, образною і повною гумору. Рівновагу, спокій, звичку до знегоди і постійної праці виражали ці справжні господарі України [6, с.124].

Всі учасники та свідки подій у Києві 29 квітня 1918 р. відзначали легкість, з якою відбувся перехід влади від Центральної ради до гетьмана П.Скоропадського. Під час проголошення гетьманства та урочистостей на Софійській площі в другій половині дня військові відділи під безпосереднім керівництвом Дашксвича-Горбатського, у членів яких була відзнака — біла перев'язь на лівій руці й малинова на правій, за розробленим планом почали займати головні установи міста- Ще до того, як один з таких відділів наблизився до будинку Центральної ради, їїчлени, після закінчення засідання, розійшлися по своїх домівках "не впевнені в тому, що їм дадуть ночувати вдома. Але ні в цей, ні в наступні дні ніяких арештів не було" [6, с.Зб].

Ніякого опору, навіть спроб опору зміні влади не було, бо Центральна рада не мала ні фізичної, ні моральної підтримки серед населення міста [6, с.Зб], оскільки на цей час вона викликала своєю політикою повне розчарування селян. Протягом другої половини дня 29 квітня прихильники гетьмана вже заволоділи більшістю установ. Лише біля будинку Центральної ради галичани-січовики, які охороняли його, зустріли їх пострілами й вбили трьох офіцерів. Цс були єдині жертви перевороту. Щоб запобігти можливих кривавих інцидентів у П.Скоропадського близько 8 годин вечора з'явився начальник січовиків Є.Конова-лсць. Він хотів з'ясувати ставлення гетьмана до ідеї розбудови Української держави, і отримавши запевнення, що саме для цього той і бере владу, заспокоївся. З цього дня аж до осіні 1918 р. галицькі формування зберігали вірність гетьману.

До другої години ночі були зайняті військове міністерство, міністерство внутрішніх справ та державний банк. Військовий міністр генерал О.Грсков кудись зник, а його начальник штабу полковник Сливинський заявив, що переходить на бік гетьмана. Кінний відділ Центральної ради на чолі з полковником Аркасом також прийняв бік нової влади. Після цього П.Скоропадський переїхав до Маріїнського палацу, колишньої резиденції київського генерал-губернатора, де він і провів наступних сім з половиною місяців свого правління [60, с.ПО — НІ].

Про зміну влади в Україні населення повідомили того ж 29 квітня "Грамотою до всього українського народу" та "Законом про тимчасовий державний устрій України". У Грамоті, звертаючись до громадян України, П.Скоропадський та його перший "отаман" (голова) Ради Міністрів М.Устимович перш за все обґрунтовували необхідність встановлення в країні тимчасового авторитарного правління. Наголошувалося, що Україна внаслідок кривавих подій за останній час опинилася на краю загибелі. "Спаслась вона дякуючи могутньому підтриманню Центральних держав", що дало надію на відновлення порядку і економічне відродження. Але нездатність минулого уряду до державного будівництва зумовила поширення анархії й економічної розрухи, що "збільшуються і поширюються з кожним днем". Це викликало необхідність встановлення твердої влади, здатної забезпечити населенню "спокій, закон і можливість творчої праці".

Грамотою проголошувалося, що управління державою гетьман буде здійснювати за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про тимчасовий устрій. Центральна і Мала ради розпускаються і призначені ними державні міністри звільнюються, але всі інші урядовці, що працюють в державних інституціях, залишаються виконувати свої обов'язки. Населення запевняли, що найближчим часом буде видано закон про вибори до Українського Сойму, а до його скликання гетьман має особливі повноваження і буде "твердо стояти на сторожі порядку й законності".

Права приватної власності відновлюються повністю, так само як і "свобода торгу й відчиняється широкий простір приватного підприємництва, й ініціативи". Водночас з метою розв'язання аграрного питання "будуть прийняті міри по відчуженню земель до дійсної їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів".  Гарантується  забезпечення  прав робітничого класу. Усвідомлюючи труднощі роботи стосовно подолання революційної кризи і розбудови Української держави, П.Скоропадський закликав "всіх громадян і козаків України —без різниці національності й віросповідання" — допомогти йому та його співробітникам в цьому "велике відповідальному ділі" [73, с.82 —83].

У "Законі про тимчасовий державний устрій" конкретизувалися основні положення, проголошені в Грамоті. Підкреслювалося, що всі громадянські і майнові права мають визначатися законом, тобто правовим чином. У відповідності до цього проголошувалося недоторканість особи, її оселі і власності, право на вільне підприємництво, збори та громадські об'єднання, висловлення і розповсюдження думок, вільний вибір місця мешкання та праці, виїзд за кордон. "Ніхто не може підлягати переслідуванням за злочинні вчинки, тільки як в черзі, законом визначеній" [73, с.84 — 86].

Не важко помітити, що за задумом П.Скоропадського та його послідовників, форма правління Української держави тимчасово, до скликання Сойму, мала бути обмеженою рамками закону авторитарної диктатури. Вищим принципом державного устрою проголошувалися саме закони, які гарантували всі основні права і свободи демократичного суспільства за винятком тих, що можуть призвести до насильницьких дій, спрямованих проти існуючого суспільного устрою (наприклад таких, які застосовували більшовики). Розглянуті документи демонструють намір на певний час, до заспокоїння країни і проведення  парламентських виборів,  перетворити Україну  на авторитарну, при верховенстві законів, державу з ліберальним соціаль-но-скономічним устроєм та спрямованістю на проведення невідкладних реформ (перш за все аграрної) правовими засобами, з дотриманням недоторканості природних людських прав і свобод, передусім, права приватної власності.

Нині, коли ми знаємо, чого коштувало Україні більшовицьке правління, реальність загрози якого і його жахливі наслідки П.Скоропадський повною мірою передбачав [60, с.98], важко не погодитись, що з усіх можливих і реалістичних програм дій, спрямованих на захист населення України від комуністичного свавілля, гетьманська видається найлібсральнішою. Вона намагалася забезпечити поєднання сильної державної влади, необхідної для боротьби з тими руй-нівницькми популістсько-дсмагогічними групами, які на той час перемогли в Росії і відкрито загрожували Україні, з додержанням всіх основних прав і свобод людини, якими нехтували і які відкрито, майже демонстративно порушувалися радикальними соціалістичними силами. Встановлення гетьманської влади надавало Україні історичний шанс запобігти жахливих наслідків Російської революції, який, на жаль, не пощастило використати.

Порівнюючи ці гетьманські документи з прийнятою (в день їх проголошення) Центральною радою "Конституцією Української Народної Республіки" на перший погляд здається, що остання має значно дсмократичніший характер. У ній констатувалося, що "вся влада в УНР походить від народу"; чітко розмежовувалися три гілки влади: законодавча (Всенародні Збори УНР), виконавча (Рада народних міністрів УНР) та судова (Генеральний суд УНР); всіляко підкреслювалася рівність прав всіх громадян УНР безвідносно до їх статі, національності чи віросповідання, соціального та майнового стану; проголошувалися найширші повноваження щодо самоврядування окремих територіальних одиниць та національних союзів [73, с.73 — 79].

Але порівнювати цю конституцію та перші два законодавчі акти, видані гетьманским урядом, не зовсім коректно. Адже останні не претендували на конституційний статус, а лише визначали загальну орієнтацію курсу нової влади та встановлювали тимчасовий державний устрій —до того моменту, як буде скликано Сойм, який і має остаточно вирішити питання про майбутній лад та форму Української держави. Разом з тим слід зазначити, що, з огляду на історичний досвід . XX ст., гетьманські документи у найпринциповіших моментах глибші і конструктивніші.

У конституції УНР від 29 квітня 1918р. нічого певного не зазначалося щодо власницьких прав громадян. Приватна власність на засоби виробництва (перш за все на землю) не заперечувалася, як в III та IV Універсалах, але і не гарантувалася; у § 14 проголошувалося, що громадянин УНР "не може бути покараний смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу або іншим актам, які принижують людську гідність, ані підпасти конфіскації майна, як карі" [73, с.74 — 75]. А не як карі? У відповідності, наприклад, до проголошеної універсалами Центральної ради соціалізації засобів виробництва, особливо землі? Далі, у § 15, читаємо: "Домашнє огнище признається недоторканим" [73, с.75]. А клуня чи город, чи худоба?

Найголовніше питання соціально-економічної організації суспільства, яке, власне кажучи, і викликало революцію, — питання власності — на конституційному рівні лишалося абсолютно не розв'язаним. А цс за умов ситуації, що склалася на весну 1918 р., було по сугі законодавчим прологом до розв'язання громадянської війни.

Важко сказати, чи справді укладачі Конституції (серед яких, до речі, було багато обізнаних з марксистською теорією людей) не розуміли фундаментального значення питання власності для суспільного устрою, чи (що здається більш ймовірно) свідомо обходили його, намагаючись залишити собі щонайбільшу свободу маневрування на майбутнє, можливість відповідно до обставин відхилення як до соціалістичного, так і до лібсрально-скономічного курсу.

На відміну від такої невизначеності гетьманські документи чітко проголошували пріоритетність і недоторканість прав власності, пропонуючи водночас конкретні заходи щодо розв'язання аграрного питання. В цьому вони більш відповідали дійсним потребам часу, протистояли спробам соціалістично-анархістських елементів зруйнувати підвалини нормального громадянського суспільства, що поступово, еволюційно склалося в межах України на початку XX ст.

Подібне необхідно зазначити і стосовно пропозицій щодо устрою системи влади. Гетьманат був формою хоча й досить ліберальної, але все ж таки диктатури. Однак, з огляду на внутрішню та зовнішню більшовицьку загрозу, що реально ще можна було в тих умовах запропонувати, щоб зберегти Україну та захистити її населення від катувань, розстрілів (чого собі навіть уявити тоді ніхто не міг) та фізичної ліквідації цілих верств населення, голодомору та майже поголовного знищення діячів культури? За умов військової агресії більшовиків, які мали певний вплив, а особливо міцні організаційні структури в східних районах України, проголошення парламентської республіки з автономно-федеративним устроєм та фактичною децентралізацією влади об'єктивно могло б привести лише до розпаду Української держави та її кінцевої окупації червоними силами. Тільки міцна виконавча влада на чолі з гетьманом чи президентом, який би мав широкі повноваження, мала певні шанси протидіяти загрозі встановлення комуністичного панування.

Крім того. Конституція, прийнята Центральною радою, мала . певні суперечності (і потенційні конфлікти) між національними об'єднаннями, адміністрацією автономних земель та центральною державною владою, оскільки законодавче межі компстснцій всіх їх залишалися не визначеними. До якої міри автономні землі і чи можуть вони виходити із складу УНР, особливо тоді, коли більшість їх населення складають не українці і відповідні національні союзи висловлюються за такий вихід? Як бути з українізацією, цією блакитною мрією Центральної ради, там (скажімо, у переважній більшості міст), де об'єднане в "національні союзи" населення висловлюється проти цього, та й ще за умов значної кількості російськомовних українців у містах та взагалі надзвичайно розмитої межі між українцями та росіянами, багатьох змішаних шлюбів, спільної віри тощо?

Якби ця Конституція почала діяти, то зазначені протиріччя неминуче почали б загострюватися, наміри забезпечити найширші права національних меншин, самоврядування земель, єдність держави обов'язково призвели б до низки внутрішніх конфліктов, якими, без сумніву, скористалися б зовнішні сили, перш за все, більшовицька Росія.

Не усвідомлюючи, зрозуміло, в сучасних політологічних категоріях суть справи, автори Конституції і перших гетьманських документів, по суті, виходили з двох протилежних концепцій розбудови української державності. Перші орієнтувалися на теоретичні доробки австро-угорських соціал-демократів, які приймали концепцію К.Рсй-нсра (писав під псевдонімом Р.Шпрінгср) про те, що соціалістична держава має бути не стільки федерацією територій, скільки федерацією народів, які історично співіснують у межах певних кордонів і кожний з яких має окремо вести свої національно-культурні справи [74].

З цього випливало, по-перше, майже автоматичний розподіл людей в багатонаціональній країні на основну, провідну (а відтак, фактично пануючу) націю та національні меншини, і, по-друге, окрс-мішність, яка з часом все збільшувалася б, породжуючи відповідні установки в самосвідомості людей, між групами людей різного етнічного походження. Все це потенційно не тільки містило можливість зловживання і дискримінації національних меншостей з боку уряду, який обов'язково вважав би себе репрезентантом інтересів етнічної більшості, але й працювало б не на об'єднання, консолідацію, а на роз'єднання за національно-мовно-культурно-конфссійними ознаками між громадянами держави, тобто вело б до деструкції останньої.

Навпаки, перші гетьманські .документи чітко визначали курс на побудову громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до національності, мови та віросповідання, а основою держави є міцний середній клас громадян-власників, які податками та виконанням інших обов'язків утримують державу як політичну організацію, що має працювати для забезпечення їх власних прав і свобод. Фактично цс було прообразом на українському грунті того, що вже тоді існувало в приат-лантичних країнах Заходу (США, Англія, Франція), а тепер становить основу всієї західноєвропейсько-північноамериканської цивілізації, поширюючи досвід на передові країни інших континентів.

З наведеного очевидно, що навіть в порівнянні з "найдсмок-ратичнішою" Конституцією, прийнятою Центральною радою в останній день її існування, гетьманські документи, складені поспіхом, за словами самого П.Скоропадського, напередодні перевороту, відрізняються далекоглядністю, чіткістю, поміркованістю, врахуванням реальних умов і потреб часу і, головне, зорієнтованістю на розв'язання найгострішіх питань поточного моменту: відновлення законності і правопорядку, забезпечення прав власності, вирішення аграрного питання, розбудови та консолідації міцної соборної держави.

Окремою проблемою є питання про авторство та походження перших гетьманських документів, яке, як зазначають дослідники, потребує спеціального вивчення [73, с.17]. Вороги П.Скоропадського поширювали чутки про тс, що вони "були написані німецьким військовим командуванням і перекладені на українську мову російськими добровольцями" [75]. Дещо інші міркування висловлював В.Винниченко, за яким Грамоту "написали слинявому генералові руські поміщики й офіцери під верховною редакцією німецького генерала" [71, с.18]. Зайве казати, що ці автори не переобтяжують себе аргументацією на користь тверджень, які висловлюють.

Більше ясності в це питання вносить досвідчений київський юрист А-Гольденвейзер, який наголошує на тому, що в основу "Закону про тимчасовий державний устрій України" було покладено "Основні закони" в редакції від 23 квітня 1906 р., до речі, найпрогресивніший юридичний документ в історії Російської імперії, складений як наслідок завоювань початкового етапу першої російської революції [6, с.37]. Це, очевидно, відповідає дійсності, бо навіть структура гетьманської Грамоти та "Основних законів" 1906 р. співпадають майже повністю. Подібні навіть назви основних розділів та їх послідовність: "Про сутність верховної самодержавної влади" та "Про гетьманську владу", "Про права і обов'язки російських громадян" та "Права і обов'язки українських козаків і громадян", "Про закони" та "Про закони", "Про Раду Міністрів" та "Про Раду Міністрів і про міністрів" тощо. Факт походження гетьманських "Законів" від "Основного закону" 1906 р. не підлягає сумніву і спростовує вигадки про те, що їх авторство належить німецьким військовим, які б, зрозуміло, за основу брали б німецькі, а не російські документи.

До того ж, П.Скоропадський сам розповідає, як і за допомогою кого ці документи складалися. "Обдумуючи свою першу відозву до населення, —пише він, —яку необхідно було випустити в день перевороту, я хотів порадитись з юристом і про це сказав Гіжицькому. Він привів до мене Палтова. Я розповів Палтову про наші плани і про ті цілі, які майбутній уряд собі ставить. Палтов з моїх слів записав головні точки відозви, а через півтори години приніс вже готову Грамоту, яка після кількох редакційних виправок і була оповіщена в день проголошення Гетьманства. Палтов зробив на мене враження дуже освіченої і здібної людини, яких якраз тоді мені було потрібно. Він заявив повну охоту працювати далі... Вже після перевороту він був призначений товаришем міністра закордонних справ і на цій посаді працював весь час Гетьманства... чесно і енергійно... для добра Української держави" [60, с. 102 — ЮЗ].

Отже, Грамота була написана О.Палтовим, професійним юристом, за усно викладеною йому програмою П.Скоропадського і за остаточною редакцією останнього. Цілком логічно зробити висновок, що і "Закон", оголошений разом з Грамотою, було розроблено О.Палтовим, який, працюючи над ними, використав найкраще, що було в дореволюційній російській правничій традиції.

З перших своїх кроків гетьман і його прихильники зіткнулися з протидією з двох протилежних боків. Їх, як "сепаратистів" і "зрадників", "мазепинців" не сприймали російські праві (на зразок В.Шульгина, видавця і редактора впливової газети "Киевлянин", колишнього депутата Державної Думи, який на знак протесту незабаром навіть подався з Києва на Дон). Не менш рішуче від П.Скоропадського, як від "поміщика" і "царського генерала", відхрещувалися і соціалісти всіх відтінків (за винятком деяких, як ДДорошснко, соціалістів-федералістів), зокрема українські, вважаючи гетьмана, які всіх заможних та російськомовних осіб українського походження "не-українцями". За їх концепцією "безкласовості української нації", особливо популярною в колах українських есерів і соціал-демократів, справжніми українцями були лише представники "трудящих кляс" — селяни, робітники та демократична за походженням інтелігенція.

Проте, як свідчать численні джерела, населення загалом поставилося до проголошення Гетьманату з порозумінням. За свідченням австрійського генерального штабу вже у першій половині квітня майбутній гетьман користувався "великою повагою в місті і на селі" [57, с.117]. П.Скоропадський писав, що вже в день перевороту він "мав враження, що переміна влади... зустрінута загалом із задоволенням" [60, с.109]. Про це читаємо і в спогадах інших очевидців тих подій [6, с.Зб —37; 124]. Рішучі дії П.Скоропадського знайшли підтримку і в не соціалістичних колах провінційної громадськості. Так, наприклад, ВАндрієвський, яскраво намалювавши негативне ставлення до Центральної ради на Полтавщині, так пише про враження від повідомлення про обрання гетьмана: "Псрсмогла-таки здорова національна стихія над модерними доктринами та силогізмами, значить, у народі таки знов заговорив голос крові... козацької крові" [76, с.7].

Більш насторожено до цих подій поставилась українська громадськість Галичини. Як згадує Д Дорошенко, який в кінці квітня 1918 р. перебував у Львові, після одержання інформації про переворот "знайомі кинулись мене розпитувати, що цс може значити? Чи не кінець цс української державності?.. Я зазначав своїм галицьким знайомим, що імена — гетьмана Скоропадського та М.Василенка — вже самі собою свідчать, що діло йде не про "кінець української державності", а, щонайбільше, про зміну її форми" [7, с.83].

Зміна форми правління, до якої привели події 29 квітня, висунули питання про ставлення до нової влади. Психологічний стан київської інтелігенції нссоціалістичної орієнтації (а такої, особливо після більшовицьких злочинів в лютому 1918 р. була абсолютна більшість), як і взагалі середніх верств населення, добре відтворює М.Могилянський. Події, пише він, розгорталися з такою феєричною швидкістю, що міщанській думці за ними було важко встигнути. Як дивитися на державний переворот, в центрі якого стоїть постать генерала П.Скоропадського? Прямолінійні доктринери з різних таборів таврували і ганьбили його як могли, називаючи "німецьким ставлеником", але поміркованіші люди намагалися оцінити ситуацію об'єктивно й гадали приблизно так.

По-перше, окупація України німцями — об'єктивний факт, і не нова влада в цьому винна. По-друге, німці дали згоду на утворення місцевого уряду з поміркованих елементів і беруться своїми силами забезпечувати порядок в Україні, не допускати розвитку більшовизму і захищати її від його проникнення ззовні. По-третє, у випадку нелояльності німці просто проголосять Україну окупованою територією і, як то було в Бельгії чи Польщі, встановлять свою безпосередню владу і вивезуть все, що тільки можливо. І чи краще цс буде, ніж система гетьманату?! "Сумніви, як відомо, величезною більшістю розв'язані були позитивно, тобто в бік співробітництва і підтримки генерала П.Скоропадського" [б, с.125 —126].

Населення, розчароване правлінням уряду Центральної ради і не бажаючи запровадження прямого німецького правління виказало новій владі цілковиту лояльність. У цьому відношенні цікаво навести і думку німецького посла в Києві в телеграмі від 2 травня 1918 р.: "Уряд може розраховувати на підтримку всіх власницьких класів, включаючи дрібнопомісне селянство, в той час як, можливо, занадто різке підкреслювання диктаторського принципу відштовхнуло від нього робітничий клас" (57, с.61].

Перший уряд гетьманської України та його соціально-економічна політика. Київ за часів Гетьманату

У дні підготовки до перевороту 29 квітня, за умов конспірації й секретності, П.Скоропадський не мав можливості підбирати до свого майбутнього уряду людей з широкого загалу фахівців. Можна було робити призначення лише з осіб, шо були членами Української громади, та найближчих до неї людей. На посаду голови Ради Міністрів був призначений М.Устимович (Сахно-Устимович), інжснср-тсхно-лог, який мав сформувати уряд. Визначено були також кандидатів на пости міністра охорони здоров'я — доктор Любинський (ініціали якого різні джерела називають різні: В., П.І. та Ю.В. [6, с.38, 125; 71, с.39]) та міністра шляхів Бутенка (чиї ініціали визначають як Б.А., В. таА.І. [6, с.125; 60, с.91; 71, с.39]).

Перші офіційні документи після П.Скоропадського підписував М.Устимович як голова ("отаман") Ради Міністрів, але скласти урядовий кабінет йому не довелося. Вже наступного дня після приходу до влади гетьман на цю посаду тимчасово, для термінового утворення уряду, призначив М.Василенка, який мав широкі зв'язки у поміркованих колах української інтелігенції. Водночас П.Скоропадський послав за відомим полтавським земським діячем поміркованих поглядів Ф.Лизогубом, якому був запропонований пост прем'єра.

Перший кабінет, за задумом П.Скоропадського, мав бути ліво-центристським, а в основу його діяльності було поставлене завдання відродження України, але без тих "країностсй", які могли викликати нсдо-брозичлсвс ставлення до українства з боку інших національностей. Гетьман наказав М.Василснкові, відомому вчсному-історику і правнику та громадському діячеві, до 1 травня, тобто за добу, сформувати Кабінет Міністрів. Спроба М.Василенка залучити до співпраці соціалістів-федералістів закінчилася невдачею. С.Єфрсмов та Л.Старицька-Черняхівська підтримали його, але більшість побоялася забруднити свою соціалістичну чистоту і разом з А-Ніковським перейшла в опозицію до нової влади. З соціалістив-фсдералістів лише Д.Дорошенко вступив до Кабінету і прийняв портфель міністра закордонних справ.

Зовсім іншу позицію зайняли центристи, що орієнтувалися на соціально-політичні цінності лібералізму. Після деяких сумнівів, київський комітет "партії народної свободи" висловився за участь кадетів у новому уряді. Обласний з'їзд кадетської партії підтвердив таке рішення, і до складу Ради Міністрів від цієї партії, крім М.Василенка, увійшли також А.Ржспсцький та С.Гутник. Вже 2 травня 1918 р. до Києва прибув ФЛизогуб, який погодився виконувати обов'язки голови Ради Міністрів і фактично сформований М.Василенком кабінет. В ньому "бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів" (9, с.312]. У ньому "не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України,... що брали участь в українському житті як земські діячі, професори, правники, громадські працівники" [8, с.493].

Серед них, крім вже згаданих лібералів, таких як прем'єр ФЛизогуб, М.Василенко, який став міністром народної освіти, Д.До-рошснко, Любинський і Бутснко, були й інші відомі діячі, як, наприклад, В.Зіньгівський, міністр віросповідань, історик української та російської філософії або міністр юстиції, професор М.Чубинський, до речі, син знаменитого етнографа й автора українського національного гімну П.Чубинського. Поряд з українцями в цьому кабінеті були й представники інших народів краю: поляк А.Ржепецький — міністр фінансів; єврей С.Гутник —міністр торгівлі; росіяни Ю.Вагнер —міністр праці, професор Київського політехнічного інституту, та Г.Афа-нас'єв —державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету звільнений за царських часів "за нсблагонадійність". Особливу роль в уряді швидко почав відігравати І.Кістяківський, відомий юрист, який спочатку змінив М.Гіжицького на посаді державного секретаря, а згодом очолив Міністерство внутрішніх справ.

Враховуючи зазначене вище, можемо повністю погодитися з думкою ліберальне настроєних киян того часу про те, що "склад цього першого гетьманського міністерства був зовсім не правий; навпаки, поряд з поміркованими консерваторами до нього увійшли діячі певно прогресивного напрямку" [6, с.38]. Сучасники-соціалісти, а за ними ліва преса та деякі пізніші історики оголосили всіх міністрів гетьманського уряду "не-українцями". Зумовлено цс було передусім тим, що ніхто з тих міністрів не належив до соціалістичних партій (за винятком, хіба що Д.Дорошсн-ка —члена партії соціалістів-федералістів). Але в Україні, незважаючи на всі нещастя, які вже встигли принести ліві радикали, численні політичні сили все ще трималися гасла: "непотрібна нс-соціалістична Україна!". А під таким кутом зору міністри гетьманського уряду, як і сам гетьман, дійсно, не були... українцями [8, с.493].

Зрозуміло, що національність визначається не політичними переконаннями чи соціальною приналежністю. Більше того, не може не дивувати надзвичайно високий відсоток у гетьманському уряді людей, своїми сімсйніми традиціями пов'язаними з українським національно-культурним рухом. Так, прем'єр ФЛизогуб був сином А.Лизогуба, товариша Т.Шевчснка, який не припинив з поетом дружніх стосунків і під час його заслання та допомагав йому матеріально. Батьком І.Кіс-тяківського був член "Старої Громади" О.Кістяківський, відомий професор з історії українського права. Це саме можна сказати і про М.Чубинського, Д-Дорошснка та самого П.Скоропадського. А такі поважні члени гетьманського кабінету, як М.Василснко та В.Наумсн-ко, являли собою живий зв'язок між традиціями "Старої Громади" та українським рухом революційної доби. Вважати названих вище представників авангарду національної інтелігенції меншими українцями ніж, скажімо, есерів або соціал-демократів не тільки нелогічно, а й просто смішно.

Як вже зазначалося, П.Скоропадський і його прихильники мали цілком конкретну програму розбудови Української держави. Найважливішим її пунктом було найскоріше розв'язання соціально-ско-номічних проблем, надзвичайно заплутаних діяльністю попередньої влади. Тільки подолавши економічний спад і суспільно-політичну анархію, можна було справді братися за всебічну розбудову державності та національної культури.

З мстою відродження економічного життя новий уряд перш за все вживає рішучі заходи для відновлення фундаментальних засад цивілізованого господарювання — прав приватної власності та вільного підприємництва. Водночас гетьман та його оточення чудово розуміли, що соціально-економічна стабільність в українському суспільстві можлива лише за умов розв'язання аграрної проблеми. Тому заходи щодо забезпечення приватновласницьких прав мали здійснюватися паралельно й у взаємозв'язку з перерозподілом земель великих маєтків для забезпечення ними незаможних селянських родин, але лише на законній підставі, через державний викуп надлишкових земель за їх справжню вартість.

Відповідна робота у цьому напрямі почала проводитися з перших •днів існування Гетьманської держави. Менш ніж через півтора місяця після перевороту, 8 червня 1918 р. було розроблено і схвалено аграрний закон, за яким приватне землеволодіння обмежувалося 25 десятинами і Державному земельному банку надавалося необмежене право придбання земель з мстою їх продажу селянам у розмірах, нсоб-, хідних для збільшення їх ділянок не вище означеної законом межі. 'і Поступово, на жаль, значно повільніше, ніж того вимагали обставини, 'і протягом наступних місяців йшла робота по розробці в повному обсязі / нового аграрного законодавства. Передбачалося, що землскористу-/ вання протягом сезону господарчих робіт весни —літа 1918 р. має відповідати виданому на початку квітня наказу фельдмаршала Ейхгорна, а після того, як урожай буде зібраний, в кінці року буде проведений перерозподіл землі, з тим щоб з початку нового, 1919 р., кожний хазяйнував би на власній землі.

Для підготовки матеріалів до нового земельного закону й улагоджування конфліктів між великими землевласниками та селянами створено земельні комісії — губернські та повітові. 8 червня схвалено аграрний закон, що обмежував земельну власність у 25 десятин. В жовтні 1918 р. було засновано Вищу Земельну Комісію, яку очолив сам гетьман. На початку листопада затверджено проект аграрної реформи, за яким передбачався примусовий викуп державою, через Державний земельний банк, надлишкових земель панських маєтків з подальшим їх розподілом між селянами. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, плекали елітну худобу тощо, могли мати до 200 десятин, але вони підлягали акціонуванню [7, с. 283 —286; 8, с.499 —500].

г/   Варто підкреслити, що гетьманський план аграрної реформи мав на мсті вирішення не тільки економічної проблеми (наділення малоземельних селян достатніми для гідного існування ділянками), а й ширше —формування соціальноої бази справжнього громадянського суспільства через утворення міцного середнього класу забезпечених селян-власників. Світова політична думка ще з часів Арістотсля, а особливо з доби Просвіти, виходить з того, що громадянське суспільство можливо лише за умов наявності чисельно переважаючого прошарку самостійних в економічному, соціальному та правовому відношенні громадян. На утворення такої верстви в царській Росії, в основному, і спрямовувалась діяльність П.Столипіна після революції 1905 — 1907 рр. Він чудово розумів, що для того, щоб утворилось громадянське суспільство, необхідно спочатку забезпечити наявність самих громадян-власників.

Є всі підстави вважати, що саме так міркував і П.Скоропадський. Але, виходячи саме з самобутності традиційної української соціальної системи, національної історичної свідомості тощо, було обрано курс на утворення численного прошарку не просто селян-фермерів (як для Росії планував П.Столипін), а саме козаків-фермерів — озброєних і військове кваліфікованих середніх та заможних селян, які б у разі потреби, маючи відповідну військово-політичну самоорганізацію, могли швидко зібратись і виступити як народне військо. На початку XX ст., коли кіннота ще становила ударну військову силу, а середній селянин, при поміркованій податковій політиці, міг мати не тільки верхового коня, а ще й зброю та амуніцію (як донські, кубанські чи уральські козаки) така ідея була цілком реальною. Перебіг подій 1917 р. переконував, що ідея козацтва в українському народі існувала ще за умов фактичного паралічу державної адміністрації, принаймні з літа цього року, селяни самі, з мстою підтримання порядку в своїх селах та повітах, почали утворювати виборні козачі структури самоврядування — Вільне козацтво. Восени 1917 р., коли П.Скоропадського було обрано отаманом цієї організації, козачий рух охопив майже всі українські губернії. Тому було цілком логічно сподіватися, що за умов проведення на власницьких засадах аграрної реформи саме козацтво-фермерство стане основою суспільно-політичної системи на селі.

Проте стан справ на селі навесні 1918 р. був жахливий. Як зазначав В.Винничснко, з приходом німців та відновленням української влади до своїх маєтків "то тут, то там почали повертатися пани й господарювати як до революції" [4, с.321]. Розвалений під час революції й правління Центральної ради та остаточно зруйнований більшовиками адміністративний та судовий апарат був абсолютно нездатний контролювати ситуацію, і влада на місцях фактично переходила до окупаційних сил, які й влаштовували порядки на власний розсуд, їх поведінка, особливо менш дисциплінованих австро-угорців, м'яко кажучи, не завжди була коректною і неодноразово провокувала вибухи селянського протесту, а після розвалу фронту і пограбування військових складів значна частина чоловіків була озброєна і мала бойовий досвід.

Есерівський уряд В.Голубовича в березні — квітні 1918 р. офіційно заявляв, що війська Центральних держав прийшли допомогти Україні і після встановлення порядку підуть звідси, що вся влада \ належить українському керівництву тощо. Але в газеті прем'єра "Боротьба" вже друкувались статті, де зазначалося, що по селах іноземні війська ведуть себе як загарбники і жорстоко розправляються з селянами [6, с.Ю9]. Голову Ради Міністрів запитували, на якій підставі в ~\ Україні хозяйнують німецькі та австро-угорські війська, але відповіді \ на цс ніхто дати не міг. По обох боках Дніпра військові підрозділи армій Центральних країн допомагали панам, що поверталися, відновлювати втрачену власність і визискувати з селян компенсацію за вчинені грабунки. Оскільки уряд Центральної ради був неспроможний організувати, згідно з Брестським договором, постачання іноземних військ харчами, останні робили цс самочинно, що призводило лише до конфліктів з місцевим населенням. З іншого боку, ще до проголошення Гетьманату пани-офіцери почали формувати добровольчі каральні загони, які з часом діяли все активніше.

Такі самочинні розправи, як зазначав Д.Дорошснко, поширю-[ валися і на початку існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили, щоб припинити їх. Минуло кілька тижнів, поки нова ) адміністрація спромоглася покласти краї анархії. Але весь одіюм "каральних експедицій" упав на гетьманський уряд [7, с.283 —290].

Пожежа анархії й братовбивчої війни, розпалена самочинними експропріаціями й екзекуціями з боку іноземних військ, спалахнула значно раніше, ніж П.Скоропадський прийшов до влади, але за весь час його правління загасити її так і не змоглиКОдним з першочергових завдань гетьманської влади була відбудова іїбрмально діючого адміністративного і судового апарату, без яких відновити контроль цснт-ральнихдсржавних інституцій над територією і населенням було не-можлив@?Поюіикані Центральною радою до такої роботи представники народницько-соціалістичної інтелігенції (точніше напівінтелігснції) продемонстрували свою повну нездатність. Зрозуміло, що гетьманський уряд намагався спертися на кваліфіковані несоціалістичні кадри, а такими, по суті, були лише старі фахівці, які вміли працювати лише старими методами, не враховуючи достатньою мірою зміни, що відбулися в суспільстві та суспільній свідомості, зумовлені першим роком революції.

Цс усвідомлював і сам П.Скоропадський. "Вся моя увага, —писав він, — була звернена на організацію елементів, яких революція позбавила була всякого впливу в державі і без участі яких державне діло не могло нормально розвиватися" [60, с.85]. Всі ці елементи, були, зрозу міло, власницькими, які звикли до старої системи, що їх випестувала. Багато з них сподівалося, що можна повернути собі все втрачене під час революції, і майже всі мали в душі більш-менш приховане відчуття класової образи і бажання помститися. Тобто на місцях гетьманський уряд змушений був спиратися переважно на елементи, здебільшого здатні лише реанімувати дореволюційні структури і не свідомі нових завдань, у тому числі і в аграрній сфері, без виконання яких неможливо було забезпечити соціальний мир і утвердити підвалини української державності. До того ж, як зазначав П.Скоропадський, "події розвивалися занадто швидко і тому не було досить часу, аби відповідною організацією державно-думаючої частини суспільства пд-вести готові підвалини під гетьманську владу" [60, с.91].

Про тс, як сприймалася на місцях така ситуація людьми поміркованих поглядів писав В.Королснко: "Безумовно, було в гетьманському уряді чимало людей доброзичливих і гарних. Вони намагалися влаштувати справедливий порядок, говорили в центрі порядні промови, викладали більш або менш задовільні програми, серед них і земельну. Але цей уряд не мав сил. З одного боку, розпоряджалися усім німецькі офіцери, з іншого — клекотали та кипіли почуття класової помсти. З власницької молоді утворювалися загони, що здійснювали каральні експедиції. Згори йшли накази одного змісту, місцеві ж влади робили своє в розумінні не державної роботи, а тільки безоглядної класової помсти". З місць направлялися протести проти свавілля, яке колишні пани чинили селянам за криваві розправи над родичами та спустошення маєтків в минулі місяці революції. Одне насильство викликало такс ж саме насильство з протилежного боку, "і в багатьох умах виникало передчуття, що буде, коли маятник знов хитнеться в інший бік" [70, с.126 — 127]. Аналогічні приклади стосовно стану справ на Правобережжі наводить і М.Могилянський (6, с.128 — 129].

Неспокій на селі врешті-решт і дав змогу антигетьманським силам наприкінці 1918 р. повалити політичну систему Гетьманату. П.Скоропадський так і не зумів через відсутність кадрів, які б поєднували адміністративний досвід з усвідомленням нових суспільно-політичних завдань, взяти під державний контроль всю територію Української держави. Констатуючи цей факт, варто зазначити, що по-перше, конфлікти між селянами, з одного боку, та колишніми панами і іноземними військовими частинами, з іншого, почалися задовго до приходу до влади гетьмана. Тому не він і не його політика їх спричинили. Все цс дісталося в спадок від попереднього національно-соціалістичного уряду. По-друге, небажані ексцеси, які, на жаль, справді мали місце в Україні у 1918 р. і вражали сучасників, зовсім не були характерними для життя більшості ссл, де люди були зайняті власними повсякденними турботами.

З оглядом на загальний стан справ ситуація на селі залежала передусім від місцевих обставин і не в останню чергу від поведінки особового складу німецьких військ. Так, за М.Могилянським, він сам бачив німців, розквартированих у Канівському повіті Київської губернії, які не чіпали населення, не викликали обурення проти себе і не залишили по собі поганих вражень. За всі харчі, які вони брали у селян, вони справно сплачували і людей не ображали. Але в іншіх місцях відбувався справжній безсоромний грабіж, що разом із свавіллям каральних загонів панів-офіцерів провокував селянські повстання. А гетьманська влада не мала достатньої сили, щоб боротися з такими ганебними явищами [6, с.127 — 129].

Значно більших успіхів досягнуто гетьманским урядом у промисловій, торговельній і фінансовій сферах. 15 —18 травня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства ("Протофісу"), на який прибуло близько тисячі делегатів. З'їзд висловився за всіляку підтримку гетьманського уряду і заявив про свою готовність всіми силами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного ладу в Україні. Цей з'їзд, як зазначала Н.Полонська-Василснко, показав, що гетьманську Україну, крім хліборобів-власників і більшості несоціалістичної інтелігенції, підтримують також підприємці і промисловці [8, с.495].

Це і не дивно, оскільки гетьманский уряд відразу ж розпочав проводити активну політику, спрямовану на підтримку промислово-торговельних кіл, що швидко принесло відчутні наслідки. Так, А.Гольден-вейзср підкреслює, що доба Гетьманату "дійсно характеризується певним економічним піднесенням. Вона була у нас часом "високої кон'юнктури". "Промислові та торговельні кола, з одного боку, були близькими до владних інституцій і впливали на останні у вигідному для економічного зростання напрямі. З іншого боку, забезпечений збуток товарів у Німеччину та Австро-Угорщину створював і в суто економічному відношення для України сприятливі передумови подальшого зростання. Скрізь засновувалися нові акціонерні компанії, відроджувалися промислові підприємства, банки, біржі тощо" [6, с.38—39].

Влітку та восени 1918 р., продовжує А.Гольдснвсйзер, економічне життя в Києві буяло. Самі німці, що забезпечили "порядок", позитивно ніяк не могли сприяти добробуту окупованої України, бо саме в цей час Німеччина переживала часи свого найбільшого економічного виснаження. Тому вони виступали, в основному, як експортери, при цьому до Німеччини вивозилися не тільки харчові продукти та сировина, а й промислові товари. Останні в обмеженій кількості надходили і з Німеччини, але основною для німців в економічному житті тогочасної України була роль покупців. А "покупцями вони були великими і щедрими, платили акуратно в німецьких марках" за курсом, який з задоволенням сприймався населенням. Тому торговельно-промисловий світ охоче співпрацював з ними [6, с.43 —44].

Про економічне піднесення України гетьманської доби свідчать й інші автори, навіть ті з російського генералітету, які заздалегідь упереджено ставились до спроб П.Скоропадського створити справді високо-розвинену і незалежну державу. Так, В.Гурко, колишній начальник штабу верховного головнокомандування, а після Лютневої революції командуючий військами Західного фронту, пише, що "Протофіс" розвинув найактивнішу діяльність, особливо в промисловій сфері, що цілком від повідало тогочасним швидким темпам економічного відродження краю. Народжувалися нові галузі виробництва та розширювалися вже існуючі підприємства- Розроблялись і грандіозні та далекоглядні проекти, наприклад, використання енергії дніпровських порогів (6, с.215 — 217].

Слід відзначити також успішну роботу міністерства фінансів, якому під керівництвом А-Ржспецького вдалося налагодити грошовий обіг й створити державний бюджет. Як зазначав ДДорошснко, українська валюта, забезпечена природними багатствами України, й головним чином, цукром, стала тривкою. Велику працю виконало міністерство шляхів (міністр В.Бутенко), що спромоглося, незважаючи на великі руйнування та нестачу паровозів і вагонів (величезна їх кількість була відправлена більшовиками до Росії в березні 1918 р.), інспіровані і матеріально підтримувані більшовиками страйки тощо, вже влітку налагодити в країні нормальний залізничний рух. Знову стало можливим їздити та перевозити вантажі по залізницях. Зв'язок з Польщею та Німеччиною був цілком задовільний — з Києва до Берліна потяги йшли близько двох діб [6, с.44].

Порядок, підтримуваний німецькими патрулями, поміркована економічна політика уряду, що сприяла бурхливому відродженню підприємництва, та відновлення контактів і зв'язків з іншими країнами (перш за все — Центральної Європи, а після підписання угоди про перемир'я з більшовиками в кінці травня — і з Центральною Росією) сприяли тому, що життя в містах, зокрема в Києві, почало входити в нормальне русло. Особливо відчутними виглядають успіхи гетьманського уряду в економічній сфері, якщо порівняти становище влітку — восени 1918 р. у містах України та у підпорядкованій більшовикам Росії. Після відновлення залізничного руху та відкриття дипломатичних представництв (українського у Москві й більшовицького у Києві) з півночі на південь, в основному до Києва, рятуючись від свавілля, репресій та голоду, попрямувала лава людей самого різного соціального стану, майнової приналежності, освіти, фаху і переконань.

Київ приймав всіх утікачів. "Відносний добробут Києва за гетьманських часів різко контрастував з швидким озлидснінням Петрограда та Москви,—згадував Гольдснвсйзср. —На півночі вже починався голод, який був нам ще незнайомий. А починаючи з осені, після замаху на Леніна, почався й червоний терор, з розстрілом заложників, надзвичайками та ревтрибуналами". Всі, хто міг, тікали до Києва. На вулицях було надзвичайно жваво, відкривалися десятки нових кав'ярень, кабаре, ігорних клубів. Після "московського пекла" Україна здавалася людям своєрідним ельдорадо. Протягом кількох місяців, продовжує А.Гольдснвсйзер, з серпня до грудня 1918 р. "У нас, можна сказати, перебував "весь Петроград" і "вся Москва". Були засновані газети з петроградськими редакторами і співробітниками, в театрах гастролювали столичні артисти, в місцевих банківських філіалах притулилися центральні правління банків. Місто було переповнено, знайти кімнату ставало майже неможливо" [6, с.44].

Красномовний опис того, як Київ заполонили втікачі з півночі, знаходимо у М.Булгакова. Почалось цс з весни, після обрання гстьмат' на. Відчинялися нові ресторани і театри, де виступали най видатніші актори колишньої імперії, зокрема знамениті театри "Липовий негр" та клуб "Прах" ("пости — режисери — артисти — художники") на Миколаївській вулиці. Починали виходити нові газети, з якими співпрацювали кращі автори Росії. У квартирах спали на диванах та стільцях; місто, дома, квартири не могли вмістити усіх втікачів з півночі, але все літо насувались і насувались нові... " [72, с.57 — 59]. Спогади біженців з Росії (серед яких було багато людей і київського походження — сам М.Булгаков, який повернувся до рідного міста ще в березні 1918 р., О.Вертинський, К-Паустовський та інші) досить красномовні. З червоного, більшовицького світу жахів, безправ'я, крові і злиднів люди опинялись в місті, де можна було досита наїстися за помірними цінами і не турбуватися за власне життя.

Найчастіше шлях цих біженців починався у Москві. Якщо вони збиралися податися на Україну легальне, то мали отримати дозвіл на це в українському консульстві, яке розміщувалося у великому будинку на Тверській вулиці. Але, як згадував К.Паустовський, коли він прийшов туди, то "з'ясувалося, що навіть підійти до дверей консульства було неможливо. Сотні людей сиділи і лежали прямо на запорошеній землі, чекаючи черги. Деякі чекали вже більше місяця... [77, с.585]. Тому зрозуміло, що далеко не всі бажаючі потрапити в Україну діяли законно, як, до речі, і сам згаданий вище автор, який, доїхавши до російсько-українського кордону, перебрався через нього за відповідний хабар.

Тим, хто їхав у поїзді доводилося перед кордоном витримувати принизливий обшук. "Все, що було контрреволюційне, відбирали: мило фабрики Ралле, цигарки фабрики Лаферм, царські сторубльовки з портретом Катерини... Комісарські очі буравили, наган теліпався, громадяни плуталися у відповідях і тремтіли. По щучому велінню добру половину з поїзда висаджували й заганяли невідомо куди", а решта "перебралася на інший бікдобра і зла, де браво гарцьовав осавул Коновалець, а перевіряв документи літній прусський офіцер, вбивчо-вічливий" [78, с.218].

І ось більшовицька Росія вже позаду. Як пише вже інший автор, "чим ближче до Києва, тим жвавіші станції. На вокзалах буфети. По платформах ходять люди, які жують, з масляними губами та лисніючими щоками... На стінках афшіі, що свідчать про потреби населення в культурних розвагах. Читаю: "Грандіозний атракціон собак. За системою славнозвісного Дурова", "Трупа ліліпутів", "Артистка Олександринського театру з повним місцевим репертуаром" [79, с.325]. І ось, продовжує далі Н.Теффі, "Київ! Вокзал переповнений народом і наскрізь пропах борщем. Цс новоприбулі у буфеті залучаються до культури вільної країни... Розум говорить, що ти тут у повній безпеці, що борщ твій — невід'ємна твоя власність і права твої на нього охороняються залізною німецькою силою... Пожвавлені вулиці, люди, що снують із магазину до магазину... І раптом дивна, небачена картина, немовби сон про забуте життя, — така неймовірна, радісна і навіть страшна: у дверях кондитерської стояв офіцер у погонах і їв тістечко! Офіцер, з по-го-на-ми на плечах! Тіс-теч-ко!.. Не де-небудь у підвалі, затравлсний, як звір, закутаний у бумазейне ганчір'я, голодний, саме існування якого —трепет і смертельна загроза для близьких". "Перше враження — свято... Метушня на Хрещатику, ділова і весела. [79, с.328 — 330]. І далі ще сторінки, і все в такому ж плані.

Так само сприймав Київ і Дон-Амінадо (А.Шполянський): "Київ було неможливо впізнати. Від часів половців та печенігів не згадає давнє місто такого набігу, нашестя, багатолюдства. На вулицях натовпи народу. У кав'ярнях, на терасах не проштовхнутися. Зголоднілі москвичі та схудлі петербуржці накинулися на білий хліб і ковтають його стоячи і сидячи. Всі один з одним розкланюються та, попиваючи каву, розповідають, як вони вирвалися, як утікали, що у них відібрали. Настрій ідіотсько-святковий. На клумбах у Купецькому саду розквітають серпневі троянди" [78, с.219]. Всі, хто міг, тікали на Україну, "де все ще було порівняно дешево і все ще можна було щось придбати" [6, с.223]. І всім приїжджим влітку 1918 р., наприклад, О.Всртинському, в очі перш за все кидалося такс: "Білий хліб продавався запросто. Всього було вдосталь, і після голодної Москви люди сп'яніли від щастя, будуючи різномантні плани" [80, с.110 — 111].

Однак, зрозуміло, що і за часів гетьмана П.Скоропадського життя в Україні і в місті, і на селі, не було безхмарним. Не було воно безхмарним у 1918 р. і в інших країнах Європи — Німеччині, Австро-Угорщині, Франції, Італії тощо, чиї солдати гинули на фронтах Першої світової війни. Проте, порівняно з тим, що коїлося в більшовицькій Росії, місцеві труднощі не сприймалися занадто страшними.

Збройні сили, внутрішня та зовнішня політика гетьманської України

Зазначені вище успіхи в справі економічного відродження і налагодження нормальних умов життя стали можливими лише завдяки забезпеченню політичної стабільності, на що було спрямовано як внутрішню, так і зовнішню політику гетьманського уряду. Ситуація в Україні протягом 1918 р. зумовлювала нероздільність внутрішньої й зовнішньої політики. З одного боку, в Україні перебували німецькі та австро-угорські війська, які становили один з найважливіших чинників, що визначав стан справ у країні. З іншого, в Україні перебувала величезна кількість людей, за своїм походженням, долею, переконаннями органічно причетних до світу російських політичних сил: як лівих, особливо більшовиків, та, меншою мірою, російських лівих есерів та анархістів, пов'язаних з Радянською Росією, так і правих або право-центристських, орієнтованих на білий рух, котрий протягом 1918 р. набирав силу на Північному Кавказі і орієнтувався на країни Антанти.

Таким чином, якщо гетьман і його уряд змушені були спиратися на країни німецького блоку і враховувати цс при розбудові своєї внутрішньої і зовнішньої політики, то ліва опозиція до його влади розраховувала на допомогу більшовицької Росії, а права, що вперто стояла на засадах "єдиної й неподільної", була пов'язана з Добровольчою армією, яку підтримували Франція і Англія. Відповідно, політична ситуація в Україні безпосередньо залежала від співвідношення сил між Центральними країнами, Радянською Росією і державами Антанти, яке принципово змінювалося протягом 1918 р. На початку і в середені року російські більшовики були ще занадто слабкі і, пов'язані Брестською угодою, не могли розпочати відкриту агресію проти України, перевага ж однієї з коаліцій на фронтах Першої світової війни ще чітко не визначилася і домінуючою силою в Східній Європі залишалася німецька армія. Але протягом осіні 1918 р. ситуація принципово змінилася. Більшовики зміцніли і, здобувши вирішальні перемога на Середній Волзі та в Приураллі, готувалися до загарбання України. В цей час остаточно визначилася і поразка Німеччини, союзники якої один за одним виходили з війни. Цс підривало основи гетьманської державності і водночас сприяло активізації право-центриських російських сил, орієнтованих-на А.Денікіна, війська якого здобували все більших успіхів, та Антанту, вплив якої на події на півдні Східної Європи і на Кавказі зростав.

Отже, доля Української гетьманської держави визначалась не тільки станом справ у ній самій, а й гсополітичним розкладом сил навколо неї, що якісно змінився протягом 1918 р. Від того, зростала чи слабшала могутність однієї з трьох світових сил — Центральних країн, Радянської Росії та Антанти, змінювався і політичний розклад протидіючих угруповань в самій Україні. Але і тут повної відповідності між внутрішніми політичними угрупованнями та трьома названими вище гсополітичними центрами не було. Гетьман і його оточення через розміщення в Україні німецьких та австро-угорських військ були дуже тісно пов'язані з країнами німецької коаліції. Більшовицькі структури та інші російські ліві, що підтримували ідею радянської влади фактично виступали агентурою червоної Москви. Російські право-центристські угруповання були, відповідно, орієнтовані на Добровольчу армію та Антанту. Але зовнішньополітична орієнтація опозиційних до гетьмана українських соціалістичних партій, що де того утворювали Центральну раду, не була однозначною. Їх крайнє ліве крило на чолі з В.Винниченком все більше схилялося до більшовиків, групи ліберально-центристського спрямування з А.Ні-ковським, цілком лояльні до німців, погоджувалися на роль легальної опозиції. А радикальні, більш національне, ніж соціалістичне настроєні, сили, лідером яких став С.Петлюра, знаходячи певне порозуміння з німцями, після їх поразки намагалися знайти порозуміння з Антантою. Але протягом весни, літа і початку осіні 1918 р. сили німців майже усіма вважалися непохитними, і тому внутрішньополітична боротьба в Україні передусім співвідносилася з позицією Німеччини щодо подій у Східній Європі.

На відміну від есерівського уряду Центральної ради, П.Скоропадському пощастило досягти порозуміння з представниками вищого німецького командування (фельдмаршал фон Ейхгорн, генерали Грс-нср та Людсндорф). Так, вже 4 травня 1918 р. з штабу головнокомандуючого Східним фронтом надходить така його характеристика: "В наш час ідеологів, фантастів та недоумства він принаймні проявив себе як чоловік. Яка буде його подальша поведінка — важко визначити; в усякому разі він справляє враження непересічної особи. Вчора, 2 травня, він мав розмову в штабі і дуже ясно і розумно говорив про політичний та економічний стан країни [57, с.61]. Пізніше один з провідних німецьких військових керівників Е.Людендорф у своїх спогадах писав: "Як і треба було сподіватися, молодий український уряд виявив себе нездатним захистити у країні спокій... З гетьманом Скоропадським у Києві прийшов до влади чоловік, з яким можна було добре працювати" [6, с.44]. Заходи гетьмана, спрямовані на підтримку добрих взаємин з німцями, цілком зрозумілі в контексті умов, що склалися тоді. Вони мали на меті забезпечити в Україні порядок і стабільність та гарантувати її безпеку від агресивних замахів російських більшовиків.

У свою чергу, майже до своєї остаточної поразки. Центральні країни були зацікавлені в існуванні окремої Української держави, пов'язаної з ними низкою економічних та політичних угод. В їхніх інтересах було забезпечити в Україні порядокта спокій, без яких остання не могла б виконати свої, дані урядом Центральної ради та підтверджені гетьманом, зобов'язання щодо відправки ешелонів з харчами. Таким чином, у справі забезпечення в Україні миру та злагоди, необхідних для нормального економічного життя, інтереси Німеччини та гетьманського уряду, як і всього населення України, за винятком радикально-соціалістичних сил, повністю співпадали. Тому ця успішна співпраця П.Скоропадського з німецьким командуванням заслуговує не на осуд, а на цілком схвальну оцінку.

Водночас німецьке командування пильно стежило за тим, щоб гетьманська Україна не набула такої сили, за якої могла б обійтись і без присутності німсцько-австро-угорських військ. Німці перешкоджали заходам П.Скоропадського щодо розбудови справді боєздатної української армії, запевняючи його в тому, що для захисту України досить і військ Центральних країн [8, с.503]. Тс, що гетьман широ прагнув створити власну армію та розробляв для цього низку заходів засвідчують чимало обізнаних у цій справі людей [6, с.133, 202]. Проте, як підкреслює А.Денікін, "німці всіляко протидіяли організації української армії, вважаючи її небезпечною для себе" [6, с. 146].

Незважаючи на таку протидію з боку німців у справі розбудови українських збройних сил, гетьманський уряд та його військове міністерство на чолі з О.Рогозою плідно працювали в цьому напрямі, закладаючи "добрі організаційні рамки майбутньої української армії" [62, с.424]. 24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний війьсковий обов'язок та затвердила план організації армії. Виходячи з нього, українська армія мала нараховувати трохи більше 300000 особового складу і складатися із восьми армійських корпусів, однієї сер-дюцької дивізії (свого роду гвардії), восьми корпусних кінних полків, однієї окремої таврійської піхотної бригади, чотирьох кінних дивізій, однієї окремої кінної бригади, двох понтонних куренів, трьох окремих важкогарматних бригад, трьох повітряних інспектур, двох інспектур повітроплавних батальйонів, однієї ескадрильї бомбардувальних літаків, однієї повітряної школи, чотирьох залізничних куренів, дев'яти інспектур кінного ремонту, восьми ремонтних депо, одного булавного кінного полку (свого роду кінної гвардії), чотирьох запасних кінних полків і 108 повітових комендатур. Крім того, мали бути зорганізовані восени 1918 р. Військова академія з трирічним навчанням, чотири кадетські школи, дві військові школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії та технічної служби.

Корпуси мали поповнюватися територіальне, вони діставали назву за місцем свого розташування: І — Волинський, II — Подільський, III — Одеский, Г/ — Київський, V —Чернігівський, VI — Полтавський, VII — Харківський, VIII — Катеринославський, що в цілому відповідало поділу України на губернії. Корпус складався з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат, однієї бригади важких гармат, одного корпусного кінного полку, чотирьох автопанцирних сотень, чотирьох радіо-телеграфних сотень, одного повітряного парку, одного технічного куреня, одного санітарного куреня і двох залізничних сотень. Піхотна дівізія складалася з трьох піхотних полків, полк із трьох куренів, курінь із трьох стрілецьких сотень і сотні скорострілів (кулеметів). Тобто, курінь відповідав батальйону, а сотня — роті. Кінна дивізія мала дві бригади, один кінно-гарматний полк, кінну сотню піонерів, сотню мотоциклістів і сотню кінних розвідників; бригада —два кінні полки; полк —п'ять кінних сотень — і кінну сотню кулеметників. Гарматна бригада складалася з трьох полків, у кожному по три батареї. Загалом у складі української армії мало бути 54 піхотних полки, 28 кінних, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат і 4 кін но-гармати і полки [62, с.42б —427].

Як бачимо, плани були далекоглядними і при їх розробці найре-тельніше використовували новітній досвід світової війни. Поряд з цим розпочалася й робота по відновленню козацтва, яке мало бути свого роду військовим резервом, потенційним ополченням національне свідомого й економічно міцного сільського населення, на зразок донських, кубанських або тсрських козачих військ. Наказ про організацію козацтва гетьман видав у червні 1918 р. Козаки одної губернії творили кіш, з кошовим отаманом на чолі, який підпорядковувався безпосередньо гетьману. Кіш складався з кількох полків, які набиралися з козаків кількох повітів. Усім козацтвом керувала Велика козацька рада. Проводилася робота по формуванню Київського, Полтавського, Чернігівського, Волинського, Слобідського, Запорізького, Ново-Запорізького та Подільського кошів, у які було призначено кошових отаманів з досвідчених українських полковників і генералів колишньої російської армії. Повстання, підняте Директорією, та падіння Гетьманату обірвали цю роботу (81, с.156 — 157].

Значно складнішою була справа створення українського флоту. При наближенні німців до Севастополя (який вони зайняли 1 травня 1918 р.) на Чорноморському флоті відбувся розкол і більша частина кораблів, деякі вже під вогнем німецької артилерії, взяли курс на Новоросійськ, де, після німецького ультиматуму та під впливом більшовицької пропаганди, їх і було затоплено. Інша частина кораблів під командуванням вірного Україні контрадмірала М.Остроградського, залишилася в Севастополі. Зайнявши місто німці взяли їх під свй контроль, що викликало певне непорозуміння між німецьким командуванням і гетьманом. Лише у вересні 1918 р. німці почали повергати Україні чорноморські військові кораблі. До початку листопада 1918 р. майже всі вони, що стояли у Севастополі, були передані українським морякам, після чого з'явився наказ гетьмана про бойовий розклад, командування й новобранців військово-морських сил держави. Але невдовзі, у зв'язку з повстанням Директорії, зв'язок з Києвом обірвався, а після того, як німці залишили Севастополь, туди прибули війська Антанти, які й взяли під свій контроль чорноморські кораблі [62, с.445 — 446].

На осінь 1918 р. старшинські й підстаршинські кадри, в основному, з особового складу колишньої російської армії, було набрано й зорганізовано. У військових училищах почали готувати нові молоді кадри. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р., коли планувалося з усієї України зібрати 85000 вояків, а на початку 1919 р., до 1 березня, ще 75000. Офіцерських кадрів для розбудови справжньої армії в цілому вистачало, але далеко не всі з цих фахівців були щиро віддані ідеї розбудови Української держави. Вважати майже всіх офіцерів царської армії, які йшли на службу до гетьманської армії, "москалями", що "вороже ставилися до українства" [62, с.427 — 428], як то робить дехто з авторів, значить надмірно спрощувати справу. Влучну характеристику цих людей подає М.Могилянський, який сам знав багатьох з них:

"Серед офіцерів були українські націоналісти, серед південноросійського офіцерства, навіть найвищих рангів, були федералісти, які... не співчували і ставилися негативно до відновлення єдиної, централізованої Росії. Істотна кількість таких офіцерів після падіння Гетьманату опинилася в Польщі: вони не захотіли піти за Петлюрою, як завзятим ворогом Росії, але, з іншого боку, вони відмовилися і від вступу до лав денікінської Добровольчої армії, на прапорі якої вони не бачили навіть автономії України. Треба тільки мати трохи уяви, щоб представити душевну драму цих нещасних жертв капризів історії. У якій безкінечно важкій обастановці прийшлося їм вирішувати питання власної совісті!" [6, с.134].

Поряд з ними до війська йшли і власне російські за переконаннями офіцери для боротьби з більшовиками. Переважно з них восени розпочато формування Особливого корпусу. Уряд вирішив використати їх антибільшовицький настрій та військовиий досвід і розташував цей корпус на українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було української армії.

Цей корпус не входив до організаційної структури власне українського. війська і підлягав безпосередньо гетьманові [8, с.504]. Всі розумілі, що покладатись на його вірність українській справі було марно, але у випадку нападу більшовиків на його бійців можна було розраховувати.

Проте, незважаючи на достатню кількість кваліфікованих офіцерських кадрів і опрацьовану на вищому рівні програму формування української армії, насичення останньої реальним змістом відбувалося повільними темпами. З одного боку, як вже зазначалося, цьому перешкоджали німці, які з підозрою ставилися до гетьманських військових планів. З іншого, і сам гетьманський уряд до справи мобілізації підходив обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація відповідного віку молоді може привести до армії збіль-шовичсні елементи. Тому уряд схилявся відкласти комплектування військових частин до того часу, коли дійдуть відповідного віку молоді хлопці, ще не отруєні більшовизмом. З огляду на цс, мобілізацію було перенесено з жовтня на листопад [8, с.503]. Проте через розпочате Директорією повстання, провести її вже було неможливо.

Загалом збройні сили гетьманської України були відносно невеликими. Ще в квітні 1918 р., коли загострилися відносини між німецьким командуванням і урядом Центральної ради, німці роззброїли дивізію Синьожупанників, яка була сформована у Німеччині з військовополонених українців, а потім і полк січових стрільців, сформований у Придніпровській Україні з військовополонених галичан. Тому на початку гетьманського правління власне українські збройні сили складалися з Запорізької дивізії під командуванням П.Болбочана, розміщеної на Слобожанщині, та ще з двох відділів: Запорізького коша у Могилсві-Подільське му та Чорноморського коша у Бердичеві. Останні два мали не більше, як по 400 козаків, але Запорізька дивізія була укомплектованою. Вона складалася з трьох запорізьких піхотних полків, Гайдамацького полку, кінного полку ім.Гордієнка, гарматного полку, інженерного полку, кінно-гарматного дивізіону, авто-панцирного дивізіону і повітроплавного ескадрону [62, с.428]. Концентрація основних військових сил наприкінці квітня 1918 р. на сході України пояснюється тим, що вони в цей час разом з німецькими військами завершували звільнення території держави від більшовицьких частин.

За часів гетьманщини було сформовано Сердюцьку дивізію, дивізію Сірожупанників та відновлено полк січових стрільців. Гвардійську Сердюцьку дивізію у складі'5000 вояків сформовано в липні 1918 р. з хлопців віком від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. В жовтні вона складалася з чотирьох піхотних полків, кінного лубенського полку, гарматного і автопанцирного дивізіонів і технічної сотні. Розміщувалась вона в Києві. Сірожупанна дивізія, яка складалася з військовополонених українців, що повернулися з Австро-Угорщини, завершила своє формування на Волині в червні і була направлена до районів Староду-ба і Конотопа, прикривати Україну, разом з Запорізькою дивізією, а згодом Особливим корпусом, від більшовицької Росії. У складі цієї дивізії були чотири піхотні полки, гарматний полк і технічна сотня. Наприкінці серпня 1918 р. був сформований, точніше —відновлений, також полк січових стрільців, який розташовувався в Білій Церкві. Останній і відіграв вирішальну роль в поваленні гетьманської влади. У листопаді 1918 р., за підрахунками Б.Гнатсвича, загальний чисельний склад української армії доходив до 60000 [62, с.428 —429]. З них майже 90 % перебували на Слобожанщині, новобранці-сердюки та досвідчені січовики —в Києві і поблизу нього, по кілька сот козаків —на Поділлі та в Приазов'ї.

Зрозуміло, що цих сил було недостатньо для підтримання порядку в Україні і забезпечення її зовнішньої безпеки без участі німсцько-ав-стро-угорських військ. Крім того, переважна більшість цих військ, а особливо їх командири, такі як П.Болбочан, були ненадійними, що розумів і військовий міністр О.Рогоза [6, с.134]. Національне настроєні галичани-січовики упереджено ставилися до влади П.Скоропадського, вбачаючи в ньому перш за все "російського генерала", а кадрове офіцерство з Особливого корпусу було проти більшовиків, але зовсім не за Україну. Гетьман покладав великі надії на новобранців-сердюків, але за кілька місяців служби ці хлопці не встигли стати справжньою гвардією, тим більше, що в ситуації другої половини 1918 р., коли в боротьбу за вплив на маси активно включилися і українські радикально-соціалістичні, і більшовицькі сили, зорієнтуватися в політичній обстановці їм було надзвичайно важко.

З перших днів встановлення Гетьманату П.Скоропадському та його помічникам довелося зіткнутися з протидією з боку ліворадикальної опозиції як української, національно-соціалістичної, так і більшовицької, орієнтованої на Радянську Росію.

Українські соціалістичні сили почали гуртуватися відразу після встановлення гетьманської влади і 21 травня в Києві з представників партій, які головним чином і формували Центральну раду, було створено Український національно-дсржавний (з серпня —просто Національний) союз на чолі з А.Ніковським. Цей союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду, як "буржуазного й нс-українського", діючи через пресу і підтримуючи страйки [7, с.57 — 59; 8, с.495].

Але єдності серед національно-соціалістичної опозиції не було. Помірковане її крило, передусім соціалісти-федералісти, визнавало лише легальні, цивілізовані форми політичної боротьби. У питання про методи боротьби з гетьманатом партії українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів на своїх з'їздах, що відбулися в травні 1918 р., фактично розкололися. Так, між учасниками IV з'їзду українських есерів розгорілася жорстока боротьба; праве крило стояло за демократизацію, парламентаризм і було готове на компроміс з урядом, тоді як ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими більшовиками і рішуче відмежовувалося від усіх українських політичних груп. Останнє створило новий ЦК партії і почало видавати нелегальний часопис "Боротьба", що закликав до соціальної революції. Від цієї назви і всю групу почали називати "боротьбистами". Очолювали її Г.Гринько, В.Еллансьхий (Блакитний), АЛюбчснко та О.Шумський. Так само і на V з'їзді УСДРП виділилося окреме ліве крило партії — незалежників, які, однак, залишилися в парти, приймаючи її програму, але розходячись з іншими у питаннях тактики. Серед останніх був, зокрема, В.Винничснко. Радикали з соціалістів-революціонерів (боротьбисти) та соціал-демократів (незалежники) утворили нелегальну течію опозиції, яка орієнтувалася на збройне повстання і різко виступала проти тих соціалістів, які йшли на переговори з гетьманським урядом [8, с.494; 71, с.72 — 73]. В деяких місцевостях представники цих ліворадикальних течій ставали ватажками повстанських селянських загонів, наприклад на Звснигородщині, де ними керував лівий есер Шинкар [62, с.431].

Окремою проблемою є питання про тс, в якій мірі повстанський рух серед українських селян влітку 1918 р. був пов'язаний з пропагандистською діяльністю антигстьманських соціалістичних, більшовицьких чи анархістських сил? М.Могилянський зазначає, що важко визначити роль соціалістичної пропаганди в організації повстань і, не заперечуючи її певного значення, наводить факти, коли селянські збройні виступи виникали поза будь-якою діяльністю пропагандистів [6, с.129]. Практика реквізицій австро-німсцьких загонів, як свідчить А.Дснікін, вела до того, що повстання виникали стихійно. "В повстанській психології не було й тіні українського сепаратизму: вони бачили своїх ворогів не в "росіянах", а в поміщику і в німці" [б, с.139]. Цс вело до зростання антинімсцьких настроїв, а з німцями та австро-угорцями в свідомості селян асоціювалася гетьманська влада, як у березні — квітні влада Центральної ради.

Останнє добре ілюструється спогадами Н.Махна. З них випливає, що селяни Катсринославщини зовсім не уявляли собі ні державотворчих намірів гетьманського уряду, ні його планів щодо розв'язання аграрного питання. Традиційна недовіра до "панів", до яких відносили практично всіх представників не робітничо-сслянської верстви, поєднувалася в їх свідомості з нснавістю до влади, з санкції якої ні-мсцько-австро-угорські війська займалися реквизиціями. Характерно. що в цих масах населення українського Півдня, як, очевидно, і в інших місцевостях, різниці в ставленні до соціалістичного уряду Центральної ради та антисоціалістичного уряду П.Скоропадського фактично не усвідомлювалася [82, с.5]. Для селян все цс була "влада", що спиралася на іноземні багнети, а тому і сприймалась, як щось вороже. Більше того, навіть перехід влади до рук Директорії, соціальні прагнення якої взагалі мало чим відрізнялися від більшовизму, не сприймався на Півдні, як щось істотне. Так, згадуючи про ці події, Н.Махно писав: "Повідомлення про Київський переворот мене особисто мало схвилювали. В ньому я вбачив все той самий політичний шантаж, який я бачив і в утвердженні гетьмана Павла Скоропадського" [82, с.156].

Але водночас складалося враження, що найсильніші селянські повстання влітку — восени 1918р. були пов'язані з ідейними установками лівого радикалізму, як-то анархізму Н.Махна на Катсринославщині та національно-соціалістичних прагнень радикального крила Національного союзу на півдні Київщини. Не варто ігнорувати і симпатії певних кіл, особливо в російськомовних промислових центрах, до більшовизму, який вмів висувати найпривабливіші для урбаністичної, особливо робітничої, маси гасла і вказувати найпростіші, найпрямолі-нійніші шляхи їх втілення в життя. Відносний економічний розквіт українських міст у середині 1918 р., набуття певного добробуту середніх верств населення лише розпалювало в низах заздрість до тих, хто зумів скористатися встановленням певного спокою і поліпшити своє становище. Так, В.Гурко, який перебував у Києві восени 1918 р. свідчить, що "настрої народних низів в Києві було визнано більшовицькими, і на базарах відкрито велись розмови про поширення на Україну райських, за їх уявленнями, умов народного життя у Совдспії" [б, с.219]. Значно сильнішими такі настрої були на сході України.

Навряд чи хтось буде заперечувати, що попри свою відносну малочисельність більшовики, у тому числі і в Україні, були найкраще організованою політичною силою, яка мала чітку й просту, зрозумілу й прийнятну для багатьох представників невласницьких верств програму і спиралась на явну і неявну підтримку й допомогу з боку Радянської Росії, не маючи сумніву з приводу того, що Червона Армія рано чи пізно знов повернеться до Дніпра та Чорноморського узбережжя. Більшовики не гаяли часу. Відразу ж після повернення уряду Центральної ради та введення в Київ німецького гарнізону вже в березні 1918 р. відбулися міські підпільні партійні збори, а ще через місяць утворився Тимчасовий міський комітет партії на чолі з Л.Картвслішві-лі. На початку червня 1918 р. у місті діяло вже шість підпільних райкомів партії, які разом нараховували 655 комуністів. Вони проводили активну пропаганду серед робітників і розвішували по місту листівки антиурядового, більшовицького змісту.

26 травня на нелегальній партійній нараді в передмісті Києва, Свя-тошині, було обрано Тимчасовий всеукраїнський комітет робітничої комуністичної партії (Л.Картвслішвілі, М.Майоров, М.Рсут та інші), який встановив тісні контакти з більшовиками з українських міст, які опинилися на території Радянської Росії. Останні за участю делегатів з гетьманської України 5 — 12 липня 1918 р. провели у Москві І з'їзд КП(б)У, що визнала себе однією з організацій РКП(б). Основним завданням, яке з'їзд поставив перед більшовиками України, полягало в організації "збройного повстання робітничо-селянських мас проти їх гнобителів" [83, с.17], що означало курс на розгортання масової антиурядової діяльності протизаконними методами. В резолюції "Україна і Росія" було також категорично засуджено гасло самостійної України, замість якого було обрано курс на боротьбу "за революційне об'єднання України і Радянської Росії" [83, с.21]. Виконуючи резолюції І з'їзду КП(б)У, її центральний комітет, що розташувався поблизу українського кордону, в Орлі, розгорнув на більшовицькі гроші роботу по організації в Україні розгалуженої мережі комуністичних груп, засилаючи свою агентуру. Про організацію більшовиками антиурядових виступів і заворушень, які зовсім не були українським національним рухом, свідчать і офіційні німецькі документи [57, с.126].

Як це робилося, як у Кремлі виготовлялися фальшиві українські документи яскраво описує у своїх споминах Н.Махно, який саме за допомогою більшовиків, після аудієнції у В-Лсніна, в кінці червня 1918р. отримав такі документи від В.Затонського, незадовго перед тим голови ВУЦВК, більшовицького уряду України початку 1918 р. До речі, сам "батько" українських анархістів звертає увагу на тс, що більшовики уникали назви Україна, називаючи і вважаючи її "півднем Росії". Вже тоді Н.Махно зрозумів, що всі більшовицькі балачки про визнання прав українського народу і самої України як чогось окремого від Росії — саме лише лицемірство.

Протягом літа — осіні 1918 р. на північний схід від кордону України, переважно на Курщині, Орловщині і Брянщині, більшовики вели широку діяльність щодо організації "українських" червоних частин для їх подальшого використання у боротьбі з Гетьманською державою. Так, у вересні 1918 р. в районі Унечі (південно-західна Брянщина) більшовик М.Щорс організував І Український радянський полк ім.І.Богуна, а незабаром ще один полк —Таращанський, основу якого склали рештки повстанців Шинкаря з Південної Київщини, який очолив більшовик В.Божснко. В ці самі місяці українські радикали з соціалістів-революціонерів та соціал-демократів на чолі з В.Винниченком та М.Шаповалом, а після звільнення з в'язниці і С.Петлюрою вже готували повстання проти гетьмана на Київщині, особливо розраховуючи на галицьких січових стрільців.

За таких умов політичної напруженості, що зростала щомісяця при майже відкритому потуранні цьому більшовицької агентури, гетьманський уряд обрав тактику рішучої боротьби з ліворадикальними рухами та встановлення конструктивного діалогу з поміркованою частиною соціалістів. І.Кістяківський, з кінця липня 1918 р. вже на посаді міністра внутрішніх справ, в одній з своїх промов провів чітку різницю між соціалізмом "еволюційним "та "революційним". Стосовно першого він обіцяв лояльне ставлення, а другому проголошував безжалісну війну [6, с.42]. Останнє викликало засудження з боку не тільки самих радикалів, а й декого з ліберального табору, проте важко не визнати права кожної держави рішуче боротися з тими, хто готує повалення її уряду насильницькими, протизаконними методами. На місцях, на жаль, відповідні заходи подекуди торкалися і людей, безпосередньо не пов'язаних з антиурядовою революційною діяльністю, що викликало до І.Кістяківського та його міністерства неоднозначне ставлення. Так, називаючи його "самим тямущим і активним членом гетьманських кабінетів", А.Гольденвейзср відзначає, що і під час, і після гетьмана його звинувачували в різноманітних пороках та називали "злим генієм" Скоропадського, що, на його думку як юриста, було безумовним перебільшенням [6, с.42].

Більш   конкретну   інформацію   знаходимо   в   спогадах М.Могилянського, який, працюючи на посаді товарища (заступника) державного секретаря, безпосередньо співпрацював з І.Кістяківським. Останнього він, як і інші автори, характеризує як найяскравішу фігуру гетьманського Кабінету Мністрів, як розумну, талановиту і надзвичайно працездатну людину. Він вибивався з сил, намагаючись укріпити державну владу, але об'єднати кабінет на грунті єдино рятівної в той момент політики твердого курсу було неможливо. Такі впливові міністри-ліберали, як М.Василенко, С.Гутник, В.Зінь-ківський, виступали проти нього, ведучи за собою половину членів Ради Міністрів. Повторювалася трагедія влади Тимчасового уряду в Петрограді і, за словами М.Могилянського, не дивлячись на попередній яскравий досвід історії, люди вперто трималися шляху політичної маніловщини.

І.Кістяківський використовував спочатку всі свої зусилля "для залучення до практичної, творчої діяльності місцевих національних українських діячів". Але на цьому шляху він зазнав майже повної поразки, бо, з одного боку, то були люди, переважно без досвіду і хисту до повсякденної буденної адміністративної роботи, а, з другого — соціалістами, які цуралися співпраці з гетьманським урядом. Тому, щоб налагодити апарат місцевої влади, доводилося знову звертатись до людей з досвідом старих часів, які й починали діяти по-старому. Як підкреслює М.Могилянський, зовсім не будучи реакціонером, І.Кістяківський швидко здобув собі таку славу, чим настроїв проти себе не тільки українські національні кола, а й російські ліберальні елементи в Україні.

Разом з тим, продовжує той же автор, великою заслугою І.Кістяківського була пряма, відверта боротьба, проголошена ним більшовизму, як інтернаціональному, керованому з Кремля, так і "більшовизму національному". Міжнародний більшовизм був представлений в Києві Х.Раковським, "який стояв на чолі мирної делегації і був зайнятий зовсім не мирними справами". Щодо "більшовизму національного", то серед діячів Національного союзу "були справжні більшовики-українці", перш за все В.Винниченко. С.Петлюра, за словами М.Могилянського, хоч і не був більшовиком, "але робота його агентів по підготовці повстання була рівнозначна відданню України під владу більшовиків", що і підтвердили події найближчих місяців [6, с.130 — 131].

До речі, розуміння того, що повалення Гетьманату національними радикалами лише розчистить шлях більшовизму восени 1918 р. було поширено в Києві, про що докладала АДснікіну звідти його агентура. "Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно, котився по інерції в бік більшовизму рад" [6, с.1б8].

Більше того, зв'язок з діяльністю радикального крила Національного союзу та більшовицькими структурами був не лише казуальним, полягав не лише в тому, що заходи перших об'єктивно ввдкривали шлях до перемоги других. Між ними була і безпосередня домовленість щодо спільної антиурядової боротьби. Так, наприкінці літа 1918 р., розпочинаючи підготовку до антигетьманського повстання, українські радикал-соціалісти звернулися за допомогою до більшовицької Росії. На зв'язок з Х.Раковським та Д.Мануїльским — офіційними представниками Кремля в Україні вийшли В.Винниченко та М.Шаповал. Обговорювалися умови повстання, і за військову допомогу українська сторона обіцяла легалізувати в Україні комуністичну партію [8, с.498]. Згадуючи цс, В.Винничснко відверто писав, що переговори велися "для координації наших виступів під час повстання, при тому, що більшовики зобов'язувалися "визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки" [71, с.158]. Безумовно, останнє було чистим лицемірством, але для наступного загарбання України більшовики були зацікавлені в тому, щоб національні соціалісти розпочали повстання проти гетьмана, тим самим розколюючи державу зсередини.

Зрозуміло, що прямим обов'язком І.Кістяківського як міністра внутрішніх справ була боротьба проти цієї змови. Але істотною перешкодою на шляху рішучих дій виявилися німці. На думку М.Могилянсь-кого, "вся політика німців на Україні зводилась до того, щоб підгримувати в країні нестійку рівновагу, для того, щоб в будь-який момент чаша терезів, на яку німці поклали б гнрю свого впливу", схилила б долю краю туди, куди цс було їм потрібно [6, с.132].

Аналогічно поведінку німців восени 1918 р. пояснював і А.Денікін:

"Германці, готуючись до відходу, намагались також утворити для себе обстановку, сприятливу на найближче майбутнє..., вони підтримували і насаджували ті сили, які могли бути союзні до них та протиставлені державам згоди або, принаймні, могли 6 утворити для останніх великі труднощі". Цим і пояснюється "широке покровитсльство більшовицьким організаціям на Україні" з боку німців [б, с.148 — 149]. Так само прихильно ставилися останні восени 1918 р. і до українських радикалів-соціалістів, не позбавляючи водночас своєї підтримки і гетьмана. Про тісні зв'язки Національного союзу з певними владними колами Центральних держав А.Денікін наводить також конкретні матеріали. За його даними, українські радикали перебували в безпосередніх стосунках з "вершителем долі України" генералом Грснсром та його політичним конкурентом австрійським представником гр.Форга-чсм і одночасно мали підтримку в лівих парламентських колах Німеччини [6, с.139 — 140].

Про цс, до речі, свідчать й офіційні німецькі документи і навіть факт прохання до німецького головнокомандування про субсидії для підтримання газет Національного союзу "Нової ради" та "Відродження", опозиційних до гетьманського уряду [57].

У розпорядженні українського міністерства внутрішніх справ були матеріали, що неспростовно доводили підривну діяльність більшовиків в Україні, зокрема витрату ними значних коштів на організацію страйкового руху та збройних виступів. На початку жовтня І.Кіс-тяківський доповідав Раді Міністрів, що німці протидіють йому в справі арешту відомих своєю злочинною діяльністю більшовиків і вимагають звільнення інших. В цей же час німці примусили гетьмана звільнити С.Петлюру, загрожуючи, в разі незгоди, звільнити його силою [6, с.132]. Зрозуміло, що за таких умов здобути вирішальну перемогу над радикальною, національно-соціалістичною та більшовицькою опозицією було майже неможливо. За нею весь час стояла


Радянська Росія, а з осіні 1918 р. діяльність прикривало німецьке командування.

Стурбовані таким станом справ українські урядовці звернулися до німців з настійною вказівкою та пересторогою, що за таких умов уряд "складає з себе відповідальність за більшовицьке повстання, що може бути розпочатим", і значною мірою буде змушений звинувачувати в • ньому "шкідливу діяльність німської влади на Україні". Після того як і це звернення не призвело ні до яких наслідків, І.Кістяківський вважав себе змушеним заарештувати в Одесі Дибснка, а в Києві Єгорова, які безпосередньо керували підривною роботою більшовиків у відповідних регіонах, й зробити обшук у приміщенні делегації та консульства Радянської Росії. Внаслідок цієї акції уряд отримав багато важливих документів, які доводили наявність широкої мережі більшовицького підпілля та плану повстання, тісний контакт членів делегації Х.Ра-ковського з головою Національного союзу В.Винниченком та повну обізнаність, якщо не пряму співучасть в цьому... німецького штабу. Стався великий скандал, але тимчасовий заступник німецького посла в Києві фон Мумма радник Тіль у вкрай різкій формі поставив вимогу негайно звільнити заарештованих, повернути взяті документи та... звільнити з поста міністра Кістяківського. Наслідком цього був демонстративний вихід у відставку дев'яти міністрів кадетської орієнтації, які заступилися за Кістяківського, і падіння першого гетьманського Кабінету Міністрів та формування нового, другого, за участю представників від поміркованого крила Національного союзу [6, с.149 — 150]. Останній приступив до роботи 24 жовтня 1918 р.

На відміну від більшовиків та національно-соціалістичних радикалів, права російська опозиція формувалась поступово, так і не набула чітких організаційних форм й ніяких активних дій проти гетьманської влади не розпочинала, хоч ставилась до неї з неприхованою антипатією. Вона в переважній більшості чудово розуміла, що лише П.Скоропадський може дати їй притулок і захист, тоді як з його падінням до влади в Україні прийдуть радикальні, принципові в своєму ворожому ставленні до неї, сили — національно-соціалістичні чи, тим більше, більшовицькі, від яких вона й тікала до Києва.

Кадетські та близькі до них сили ставилися до гетьманської України цілком лояльно. Характерним прикладом тому є лідер російських кадетів, визначний історик і громадський діяч, друг М.Василснка П.Мілюков. Виникнення регіональних урядів, якими він однаково вважав і український, і донський, і кубанський, розглядалось ним як явище позитивне. В травні 1918 р. він писав, що державна самостійність областей, що звільнилися від більшовиків раніше за Москву, є неминучою перехідною стадією і неминучим наслідком нездатності Москви звільнитися власними силами [6, с.141]. З його щоденників добре видно, що цей ліберал мав погодитися на певну, досить обмежену автономію України у складі майбутньої оновленої Росії, але в душі своїй не хотів навіть цього. Разом з тим, на відміну від відвертих шовіністів-реакціонерів, він захищав ідею розбудови не національної чи конфесійної Росії, а територіальної, основаної на грома- дянському суспільстві, держави, що "повинна бути вищою за релігійні та національні різниці". Водночас і цс варто підкреслити, що значна більшість українських кадетів, зокрема ті, які ввійшли до гетьманського уряду, щиро підтримували ідею розбудови самостійної держави і працювали для цього. Так, Д.Дорошенко, згадуючи свою розмову з М.Василснком у перші дні встановлення гетьманської влади, коли той пропонував йому ввійти до Кабінету Міністрів, писав, що останній казав йому: "треба, щоб і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним змістом" [85, с.86 — 87). Тому спроби деяких представників української національно-соціалістичної історіографії виставляти українських членів конституційно-дсмократичної партії противниками ідеї державної самостійності України є безпідставними.

На відміну від ліберального, кадетського крила російських дср-жавників, конссрвативно-почвснічеські кола, представники яких самі переховувалися в Києві від більшовиків, ставилися до гетьманської України відверто вороже. Передусім цс стосується такої організації, як "Київський національний центр", до якого тяжіли такі шовіністичні об'єднання, як "Позапартійний блок російських виборців", "Клуб російських націоналістів", товариство "Русь" та ін. Найяскравішим виразником цієї ідеології був видавець газети "Кисвлянин" В.Шуль-гін, який, не визнаючи України і в формі Гетьманату, влітку 1918 р. перебрався на Північний Кавказ до Добровольчої армії.

Ось що повідомляє про спрямованість та діяльність "Центру" А.Дснікін, на сили якого представники останнього в першу чергу і розраховували і з яким як з однодумцем підтримували безпосередні зв'язки. "Київський національний центр" ставив своїми найближчими завданнями: 1) боротьбу з українською самостійністю, 2) підтримку Добровольчої армії як організуючого протибільшовицького російського центру та 3) інформування сил Антанти "про справжній стан справ на Україні", доводячи західним союзникам у своїх зверненнях до них, що Української держави ніколи не існувало, а українці — не нація, а політична партія, випсстована Австрією та Німеччиною для розколу Росії. До П.Скоропадскього та його намірів, зокрема щодо скликання Українського державного сойму, ця організація ставилася відверто вороже, але сама визнавала власне безсилля і, розуміючи свою нездатність якось вплинути на хід подій, обмежувала свою діяльність згаданими зверненнями до західних союзників та листами до А.Денікіна, запрошуючи його в Україну. Саме тоді на кінець жовтня — початок листопада 1918 р. Добровольча армія мала лише ЗО —40 тисяч бійців, які вели важкі бої на полях Ставропілля [6, с.158 — 159].

Навряд чи гетьманська влада і, зокрема І.Кістяківський, не знали про діяльність шовіністичних кіл, але, зважаючи на їх практичне безсилля і усвідомлюючи, що основна загроза походить з лівого флангу, не витрачали часу на боротьбу з ними. До того ж П.Скоропадський до останніх днів свого перебування в Марийському палаці не втрачав надії на формування разом з А.Денікіним та іншими антибіль шовицькими силами спільного фронту, а заходи проти російських шовіністів у Києві не сприяли б його утворенню.

На відміну від "Національного центру", рішучий план щодо боротьби з українською державністю розробляла "Спілка відродження Росії", члени якої, колишні царські офіцери, планували зробити військовий переворот, заарештувати П.Скоропадського і, проголосивши нову російську владу, мати зв'язок з Уфимською Директорією як за-гальноросійським центром. За свідченнями одного з керівників цієї "Спілки", В.Мякотіна, він, розуміючи мізерність її сил, доклав чимало зусиль, щоб переконати цих "заколотників" у повній фантастичності їх планів і відмовити їх вщ цього [6, с.159 — 160; 225]. Не маючи відомостей про ставлення гетьманського міністерства внутрішніх справ до цієї організації, але, зважаючи на її малочисельність та практичне безсилля, на те, що вона фактично ніяк себе не проявила, можемо припустити, що І.Кістяківському про неї або взагалі не було нічого відомо, або він не ставився до неї серйозно і не звертав уваги.

Загалом можна погодитись з генералом В.Гурком, який відверто належав до правого табору, що між політичними російськими діячами, які протягом літа —осіні 1918р., рятуючись від більшовиків, зібралися у Києві, єдності не було, проте в двох питаннях їхні погляди співпадали. Йдеться про негативне ставлення до української державності та співчуття денікінській Добровольчій армії. Але як би вони всі в приватних розмовах не висловлювалися проти Української держави, як би не глузували з її атрибутики, вони добре усвідомлювали, що за тих умов "падіння гетьманської влади (в разі можливого відступу німецьких військ, проти присутності яких саме тому теж не повставали) до повалення більшовиків у Москві перетворить весь південь Росії на більшовицьку катівню" [6, с.219].

Знаючи настрої цих кіл, але розуміючи їх кінцеву безпечність для Гетьманату в умовах 1918 р., коли йому загрожували ліві радикали, міністерство внутрішніх справ не звертало на них особливої уваги. Так само не здійснювало воно ніяких заходів проти опозиційної і сатиричної російськомовної преси, що виходила в Києві, зокрема проти найгострішого з видань, щоденної "Чортової перечниці", яку видавав Василевський і де ганьбили всіх і кожного — від Вудро Віль-сона до Павла Скоропадського. Очевидець згадує: "Ігор Кістя-ківський, московська знаменитість, а тепер гетьманський міністр внутрішніх справ, щоденно викликає Василсвського для пояснень та повчань. Василевський ніскільки не засмучується і говорить: — Ви, Ігор Олександрович, дійшли до міністерства, ми до "чортової перечниці". Різниця лише в тім, що у нас успіх, а у вас ніякого... Кіс-тяківський дметься, але все це не надовго" [78, с.220]. І зранку кожного дня опозиційна преса (і українська, і російська) Знов виходила.

З основними напрямами української внутрішньої політики була пов'язана і зовнішньополітична діяльність гетьманської держави, якою керував відомий історик і український громадський діяч Д.Дорошенко. Завдяки його відданості державотворчій справі, енергії, знанням Та широким поглядам на місце України у світовому співтоваристві було розпочато широку роботу для утвердження молодої держави на міжнародній арені.

Центральна рада підтримувала дипломатичні зв'язки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною [9, с.312], і цс на початку 1918 р. було значним досягненням УНР. Діапазон зовнішніх зносин гетьманської України принципово розширився. Постійні і дружні зв'язки вона підтримувала з козачими урядами Дону і Кубані, чому сприяли заходи П.Скоропадського щодо відновлення козацтва в Україні. Велися переговори з місцевою владою Криму про його входження до складу України, але завершені вони так і не були. Кримський уряд наполягав на федерації з Україною, при збереженні державної самостійності півострова, тоді як Україна погоджувалася надати йому лише автономний статус. Так само гетьманська делегація не встигла закінчити розпочаті 4 жовтня у Києві переговори з Румунією стосовно зайнятої її військами ще в грудні 1917 р. Бсссарабії, проведення остаточної лінії кордону між двома державами та встановлення між ними упорядкованого товарообміну.

Добрі відносини були налагоджені з урядами Фінляндії, Литви та Грузії. До речі, визнаючи незалежність останньої, П.Скоропадський відкрито встав у конфронтацію з АДенікіним, який і думки не припускав про можливість існування самостійних держав у Закавказзі. Було встановлено дипломатичні стосунки з такими нейтральними під час першої світової війни країнами, як Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Іспанія, Персія. Особливо щирими були взаємини між гетьманською Україною та керівництвом Болгарії, про що свідчать, до речі, німецькі документи [57, с. 133]. Але коли влітку 1918 р. Україна зробила спробу зав'язати безпосередні зв'язки з Францією та Англією, Центральні країни рішуче запротестували [7, с.380 — 385]. Цс яскраво свідчить про залежність зовнішньополітичного курсу України від останніх, але здобуті досягнення демонструють і значні успіхи української дипломатії в 1918 р. Розвиваючи "й, 8 жовтня гетьманський уряд, обговоривши мирні пропозиції країн германської коаліції державам Антанти, вирішив домагатися власного представництва на майбутній мирній конференції, якою мала закінчитися перша світова війна- Але розпочате в листопаді повстання проти Гетьманату зірвало ці далекоглядні плани.

Зрозуміло, що пронімецька політика України не могла не зберігатися до остаточної поразки Центральних держав у війні. Але гетьманська дипломатія вивела взаємини між Україною та Німеччиною на принципово вищий рівень. Гетьманський уряд спромігся перенести безпосередні стосунки з вищою німецькою владою до Берліна. Подорожі до німецької столиці голови Кабінету Міністрів ФЛизогуба та у вересні 1918 р. самого гетьмана, який особисто вів переговори з кайзером Вільгсльмом II, сприяли зміцненню міждержавних відносин і викликали низку прихильних до України відгуків у німецькій пресі.

Але з Австро-Угорщиною стосунки складалися досить неоднозначне. Вони ускладнювалися нерозв'язаним питанням про майбутній статус Східної Галичини та Буковини і приналежність Холмщини, на яку, крім України, претендувала і Польща, яка у листопаді 1918 р. вступила у фазу державотворення. За доби Гетьманату ця проблема так і не була вирішена, тим більше, що провідні політичні кола галичан, особливо після того, як Австро-Угорщина розпалася і Польща висунула претензії і на їхні землі, орієнтувалися переважно не на П.Скоропадського, а на сили Директори.

Але основною проблемою було встановлення нормальних взаємин з більшовицькою Росією. В нещирості кремлівських представників на переговорах гетьманський уряд був переконаний, але визнання незалежності України з боку Москви та підписання мирного договору з урегулюванням проблеми кордонів було життєво необхідно. 23 травня в Києві розпочалися українсько-російські мирні переговори, на початку яких радянська делегація офіційно визнала Україну незалежною державою. 13 червня було підписано угоду про перемир'я, за якою між державами припинялися військові дії та встановлювалися демаркаційні лінії і торговельні відносини, налагоджувався залізничний зв'язок, обидві сторони висловили бажання працювати над укладенням мирного договору. Але його підписання затягувалося. Водночас більшовицькі місії в Києві та Одесі активно проводили підривну роботу і встановлювали контакти з усіма радикальними антиурядовими силами. І коли на початку жовтня очевидною стала неминуча поразка Центральних країн у війні, а відтак і можливість не рахуватися з підписаними з Україною документами, радянська делегація перервала переговори (8, с.498]. Тоді Радянська Росія вже відкрито готувала вторгнення на українські землі. Проте, незважаючи на провал переговорів про остаточний мир, офіційне визнання незалежності Української держави з боку більшовицького уряду Росії мало велике політичне значення і зміцнювало міжнародні позиції молодої держави. Фактично цс було перше в історії категоричне і недвозначне визнання незалежності України з боку Росії. Як прецедент воно відіграло свою роль у подальшій боротбі українського народу за свою самостійну державність.

Культуротворча діяльність в період Гетьманату. Створення Української Академії наук

Діяльність гетьманського уряду у царині культурного життя та просвіти з самого початку відзначалась планомірністю, зважсністю та поміркованістю і проводилась у загальному контексті завдань розбудови Української держави.

Одним з найважливіших питань духовної культури на Україні були церковні. Центральна рада, складаючись переважно із соціалістів різних відтінків, ставилась до проблеми організації церковного життя легковажно, не враховуючи, що величезна кількість населення країни відносилася до православної конфесії. Проста декларація національно-персональної автономії, проголошена Центральною радою III Універсалом, на папері гарантувала національним меншинам і права вільного віросповідання, але релігійні почуття переважної більшості українського народу взагалі не привертали увагу діячів першого парламенту України та його уряду.

Слід зауважити, що значна частина українського за походженням духовенства прихильно ставилась до національного руху, і такі ієреї, як єпископ Дмитро Уманський та Павло Погорілко в квітні 1917 р. були обрані до президії Українського національного конгресу. Але в соціалістичній Центральній раді представників духовенства не було, а місця для них взагалі не передбачалися. Незважаючи на цс, наприкінці 1917 р., коли виразно окреслилась небезпека більшовицької окупації України, Українська православна церковна рада видала відозву, в якій закликала підтримати Центральну раду та Генеральний секретаріат. На жаль, і в цей час український церковний рух не знайшов відгуку. Важливість конфесійних справ для розбудови державності усвідомлював хіба що один генеральний писар ОЛотоцький. Як з жалем констатував згодом Д.Дорошснко, молода українська державність недооцінювала українського церковного руху і не надала йому потрібної підтримки.

Іншу позицію з самого початку обрали П.Скоропадський та його уряд. Сам акт обрання його гетьманом увінчався урочистим молебнем на Софійському майдані та благословінням нового керівника України преосвященним архієпископом Никодимом, який виконував обов'язки архіпастиря замість замордованого більшовиками мстро-полита Київського Володимира. Цс, за свідченням очевидців, сприяло наданню всій справі піднесення та урочистості і зворушувало серця як селян-хліборобів, які на своєму з'їзді проголосили П.Скоропадського гетьманом, так і пересічних киян, що зібрались на площі привітати його.

В "Грамоті" від 29 квітня 1918 р. гетьман, підкреслюючи рівність всіх громадян України, звертається до них "без різниці національності й віросповідання" із закликом допомагати йому в розбудові незалежної держави [73, с.83]. У виданому того ж дня "Законі про тимчасовий устрій" другий розділ зветься "Про віру" і складається з двох параграфів. У першому, зважаючи на реальний стан духовної орієнтації абсолютної більшості народу, констатується, що "первснствуюча в Українській державі є віра християнська, православна", але в наступному відразу ж підкреслюється, що "всі, не належні до православної віри громадяни Української держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повссмістно свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної" [73, с.84].

Якою мала бути православна церква в незалежній Українській державі? Вже протягом 1917 р. серед віруючих та духівництва в українських губерніях відбувались суперечки з приводу того, чи треба по-старому  зберігати  підпорядкованість  церковних  структур українських земель російським, чи, навпаки, необхідно організувати власну автономну або навіть автокефальну українську православну церкву. 7 — 20 січня 1918 р. у Києві проходив Всеукраїнський церковний собор. Проте більшовицьке повстання, розпочате в ці дні, перервало хід його засідань, а під час захоплення міста червоними загонами було забито значну частину служителів культу разом з митрополитом Київським Володимиром, внаслідок чого українська церква залишилась без керівництва.

Засвідчивши глибоку повагу до християнської віри в день прийняття влади, гетьман не міг залишити нсвиріш