16108

Кримінальне право України

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Як самостійна галузь права кримінальне право являє собою сукупність юридично закріплених норм, що визначають загальні принципи, умови і підставу кримінальної відповідальності й покарання, а також встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які види та межі покарань застосовуються до осіб, що їх вчинили

Украинкский

2013-06-19

2.01 MB

5 чел.

ББК 67 9(4УКР)308я73+ Рекомендовано

+67 308я73 Міністерством освіти і науки України

К 82 (лист Ns  14/18 2-71  від 21 січня 2004 р)

Рекомендовано до друку

Вченою радою Хмельницького інституту

регіонального управління та права

(протокол №4  від 29 грудня 2003 р)

Авторський колектив:

Волкотруб С. Г. — кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права та процесу Хмельницького інституту регіонального управління та права — Глави 5, 7, 15, 20, 22, 23, 25, 29, 31, 32, Покажчик термінів і понять Омельчук О. М. — кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права та процесу Хмельницького інституту регіонального управління та права — Глави 1, 2, 4, 14, 17, 18, 19, 21, 26, 27, 30, § 2, 3 Глави 16 Ярій В. М. — кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри кримінального права та процесу Хмельницького інституту регіонального управління та права — Глави 28, 33, 34

Внговський Д. Л. — викладач Хмельницького інституту регіонального управління та права — Глави 3, 11, 12, 13, 24

Іваиюк Т. І. — викладач Хмельницького інституту регіонального управління та права — Глави 8, 9, 10

Плисюк Н. М. — викладач кафедри кримінального права Національної академії Державної прикордонної служби України — Глава 6, § 1 Глави 16

Рецензенти:

В. К. Грищук — доктор юридичних наук, професор

О. М. Костенко — доктор юридичних наук, професор

К 82 Кримінальне право України: Навч. посіб. / С. Г. Волкотруб, О М. Омельчук, В. М. Ярін та ін.—За ред О. М. Омельчука. —■ К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. — 297 с.

ISBN 966-00-0255-6

ISBN 966-520-054-2

У навчальному посібнику системно та у відповідності до чинного Кримінального кодексу України викладено питання Загальної частини кримінального права, та основні положення його Особливої частини

Для студентів, аспірантів та викладачів юридичних навчальних закладів та юридичних факультетів навчальних закладів неюридичного профілю

ББК 67 9(4УКР)308я73+ +67 308я73

ISBN 966-00-0255-6 © Колектив авторів, 2004

ISBN 966-520-054-2 © Прецедент, 2004


ЗМІСТ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА  7

Глава 1. Основні положення кримінального права  8

§ 1. Поняття і система кримінального права  8

§ 2. Кримінальна відповідальність та її підстава  10

§ 3. Закон про кримінальну відповідальність  11

Глава 2. Злочин і склад злочину  15

§ 1. Поняття та ознаки злочину  15

§ 2. Склад злочину та його елементи  17

Глава 3. Стадії злочину  24

Глава 4. Співучасть у злочині  33

§ 1. Поняття, ознаки та форми співучасті  33

§ 2. Види та відповідальність співучасників  35

Глава 5. Множинність злочинів  38

§ 1. Поняття та види одиничних складів злочинів  38

§ 2. Повторність злочинів  41

§ 3. Сукупність злочинів  42

§ 4. Рецидив злочинів  43

Глава 6. Обставини, що виключають злочинність діяння   . . 45

§ 1. Поняття та види обставин,

що виключають злочинність діяння  45

§ 2. Кримінально-правова характеристика обставин,

що виключають злочинність діяння  46

Глава 7. Звільнення від кримінальної відповідальності .... 54

§  1. Поняття звільнення

від кримінальної відповідальності  54

§ 2. Кримінально-правова характеристика окремих підстав

звільнення від кримінальної відповідальності  55

Глава 8. Поняття, система і види покарань  61

§ 1. Поняття і мета покарання  61

§ 2  Система і види покарань  64

Глава 9. Призначення покарання  72


4 ЗМІСТ

§  1. Загальні засади призначення покарання  72

§ 2. Правила призначення покарання  75

Глава 10. Звільнення від покарання та його відбування ... 82

§  1. Поняття і види звільнення

від покарання та його відбування  82

§ 2. Кримінально-правова характеристика окремих підстав

звільнення від покарання та його відбування  84

Глава 11. Поняття та значення судимості  93

Глава 12. Примусові заходи медичного характеру

та примусове лікування  97

§  1. Примусові заходи медичного характеру  97

§ 2. Примусове лікування  101

Глава 13. Особливості кримінальної відповідальності

та покарання неповнолітніх  102

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА  107

Глава 14. Поняття і система особливої частини

кримінального права. Кваліфікація злочинів .... 108

§ 1. Поняття і система Особливої частини

кримінального права  108

§ 2. Наукові основи кваліфікації злочинів  111

Глава 15. Злочини проти основ національної безпеки  113

§  1. Поняття злочинів проти основ національної безпеки  113

§ 2. Окремі злочини проти основ національної безпеки  114

Глава 16. Злочини проти життя та здоров'я особи  116

§ 1. Злочини проти життя особи  116

§ 2. Злочини проти здоров'я особи  125

§ 3. Інші злочини, небезпечні для життя та здоров'я особи  132

Глава 17. Злочини проти волі, честі та гідності особи  137

Глава 18. Злочини проти статевої свободи

та статевої недоторканності особи  142

Глава 19. Злочини проти виборчих, трудових

та інших особистих прав і свобод людини

і громадянина  147

§ 1. Загальна характеристика злочинів проти виборчих,

трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина. 147

§ 2. Злочини проти виборчих прав громадян  151

§ 3. Злочини проти трудових прав громадян  153


ЗМІСТ 5

Глава 20. Злочини проти власності 157

§ 1. Поняття і види злочинів проти власності 157

§ 2. Окремі злочини проти власності 161

Глава 21. Злочини у сфері господарської діяльності  173

§  1. Поняття і система злочинів у сфері господарської діяльності . 173

§ 2. Злочини у сфері фінансової, банківської та бюджетної систем 175
§ 3. Злочини у сфері підприємництва, конкуренції, банкрутства

і обігу цінних паперів  180

Глава 22. Злочини проти довкілля 185

§  1. Поняття і види злочинів проти довкілля 185

§ 2. Окремі злочини проти довкілля 188

Глава 23. Злочини проти громадської безпеки 191

§  1, Поняття та види злочинів проти громадської безпеки 191

§ 2. Окремі злочини проти громадської безпеки 196

Глава 24. Злочини проти безпеки виробництва 198

§  1. Поняття і види злочинів проти безпеки виробництва 198

§ 2. Окремі злочини проти безпеки виробництва 199

Глава 25. Злочини проти безпеки руху

та експлуатації транспорту 203

§ 1. Поняття і види злочинів проти безпеки руху

та експлуатації транспорту 203

§ 2. Окремі злочини проти безпеки руху

та експлуатації транспорту 207

Глава 26. Злочини проти громадського порядку

та моральності 209

§  1. Поняття і види злочинів проти громадського порядку

та моральності 209

§ 2. Окремі злочини проти громадського порядку

та моральності 212

Глава 27. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів,

психотропних речовий, їх аналогів або прекурсорів

та інші злочини проти здоров'я населення 216

§  1. Поняття і види злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інших

злочинів проти здоров'я населення 216

§ 2. Окремі злочини у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів
221

Глава 28. Злочини у сфері охорони державної таємниці. . . . 227

§  1. Поняття і види злочинів у сфері охорони
державної таємниці, недоторканості державних кордонів,
забезпечення призову та мобілізації 227


6 ЗМІСТ

§ 2. Окремі злочинну сфері охорони державної таємниці,

недоторканості державних кордонів, забезпечення призову

та мобілізації 230

Глава 29. Злочини проти авторитету органів державної
влади, органів місцевого самоврядування
та об'єднань громадян
234

§ 1. Поняття і види злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян . . 234 § 2. Окремі злочини, пов'язані з перешкоджанням діяльності органів державної влади, органів місцевого

самоврядування та об'єднань громадян 238

§ 3. Окремі злочини у сфері використання

документів і засобів отримання інформації 240

Глава ЗО. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку. . 243

Глава 31. Злочини у сфері службової діяльності 247

§  1. Поняття і види злочинів у сфері службової діяльності 247

§ 2. Окремі злочини у сфері службової діяльності 249

Глава 32. Злочини проти правосуддя 255

§  1. Поняття і види злочинів проти правосуддя 255

§ 2. Окремі злочини проти правосуддя 261

Глава 33. Злочини проти встановленого порядку

несення військової служби (військові злочини). . . 266

§  1. Поняття і види військових злочинів  266

§ 2. Окремі військові злочини  279

Глава 34. Злочини проти миру, безпеки людства

та міжнародного правопорядку 286

§  1. Поняття і види злочинів проти миру, безпеки людства

та міжнародного правопорядку 286

§ 2. Окремі склади злочинів проти миру, безпеки людства

та міжнародного правопорядку 289

Література     291

Покажчик термінів і понять 292


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Глава 1.    ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття і система кримінального права

Поняття "кримінальне право" прийнято розуміти у двох значеннях:

  1.  так зване позитивне (об'єктивне) кримінальне право — як
    галузь права (галузь законодавства);
  2.  "кримінальне право" — як галузь юридичної науки.

Як самостійна галузь права кримінальне право являє собою сукупність юридично закріплених норм, що визначають загальні принципи, умови і підставу кримінальної відповідальності й покарання, а також встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які види та межі покарань застосовуються до осіб, що їх вчинили. Характерною особливістю кримінального права як галузі права є те, що його норми зосереджені в єдиному кодифікованому нормативно-правовому акті — Кримінальному кодексі України (далі — КК)'.

Кримінальне право має свій предмет та метод правового регулювання, тобто кримінально-правові відносини, які виникають в результаті вчинення злочину (предмет) і заходи кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили дані злочини (метод).

Кримінальне право як наука на основі узагальнення норм чинного кримінального законодавства України і практики їх застосування, використовуючи кримінальне законодавство зарубіжних держав та наукові дослідження як сучасних так й історичних процесів розвитку кримінально-правової думки, встановлює прикладне значення правових норм, з'ясовує та обґрунтовує вирішення колізій у правовому регулюванні, а також розробляє конструктивні підходи щодо вдосконалення кримінально-правових норм.

Кримінальне право України структурно складається із Загальної та Особливої частин.

Загальна частина регламентує завдання та принципи кримінального права, підставу кримінальної відповідальності та умови звільнення від неї, чинність кримінального закону в просторі та часі, поняття злочину, його види та стадії, поняття і форми вини, осудність, обмежену осудність та неосудність, співучасть, множинність, покарання, його мету та види, прави-

Тут і далі посилання на Кримінальний кодекс України 2001 р. із змінами та доповненнями станом на 1 березня 2004 р.


Основні положення кримінального права

ла призначення покарання та звільнення від його відбування, особливості відповідальності неповнолітніх тощо. Загальну частину КК складають наступні розділи: І. Загальні положення II. Закон про кримінальну відповідальність

  1.  Злочин, його види та стадії
  2.  Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності
    (суб'єкт злочину)

V. Вина та її форми VI. Співучасть у злочині

VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння IX. Звільнення від кримінальної відповідальності X. Покарання та його види XI. Призначення покарання XII. Звільнення від покарання та його відбування

  1.  Судимість
  2.  Примусові заходи медичного характеру
    та примусове лікування

XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Особлива частина кримінального права характеризує юридичну конструкцію конкретних складів злочинів із зазначенням обсягу і змісту кримінальної відповідальності за кожен склад злочину. Норми Особливої частини розміщені у двадцяти розділах КК у певній послідовності, що передбачає об'єднання окремих статей у розділи через спільність їх родового об'єкта.

Між нормами Загальної і Особливої частин існує тісний взаємозв'язок. Він проявляється, зокрема, у тому, що норми Особливої частини аналізуються на основі правил, закріплених у Загальній частині. Даний взаємозв'язок також ґрунтується на єдності інститутів і норм кримінального права.


10 Глава 1.

Кримінальне право покликане захищати найважливіші суспільні цінності, законні інтереси кожного громадянина, соціальної групи та суспільства вмілому від злочинних посягань а також запобігати злочинам.

§ 2. Кримінальна відповідальність та її підстава

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності й полягає у правовому обов'язку особи, яка вчинила злочин, зазнавати державного осуду у вигляді позбавлень і обмежень особистого, майнового або іншого характеру (покарання), котрі покладаються на винного спеціально уповноваженими органами держави.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України. Склад злочину — це сукупність закріплених у кримінальному законі об'єктивних та суб'єктивних ознак, за наявності яких вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Будь-який склад злочину містить обов'язкові елементи:

об'єкт (те, на що посягає злочин і чому він заподіює або
створює загрозу заподіяння певної шкоди);

об'єктивна сторона (зовнішня сторона (форма) поведінки
людини, котра проявляється у вчиненні злочинного діяння
(дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює небезпеку
заподіяння шкоди об'єкту злочину);

суб'єкт (особа, яка вчиняє злочин);

суб'єктивна сторона (психічне ставлення особи до вчиню
ваного нею діяння, тобто ті психічні процеси, які характери
зують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину).

Отже, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності. Тобто з того моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, а саме кримінально-правові відносини. Суб'єктами даних правовідносин є, з одного боку особа, яка вчинила злочин, а з іншого — держава в особі органів дізнання, слідства, прокуратури і суду. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (у цьому полягає принцип презумпції невинуватості).


Основні положення кримінального права 11

Таким чином, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили1 і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання.

Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це стосується і тих випадків, коли за той самий злочин особу було раніше притягнуто до кримінальної відповідальності в іншій країні.

§ 3. Закон про кримінальну відповідальність

Законодавство (закон) України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України.

Основні ознаки законодавства України про кримінальну відповідальність:

  1.  єдиним джерелом кримінального права є Кримінальний ко
    декс України, який відповідає Конституції і загальновизна
    ним нормам та принципам міжнародного права;
  2.  Кримінальний кодекс приймається вищим законодавчим ор
    ганом державної влади — Верховною Радою України, або
    всеукраїнським референдумом;
  3.  злочинність і караність діяння, а також інші кримінально-
    правові наслідки визначаються тільки КК України;
  4.  законодавство   про  кримінальну  відповідальність  містить
    норми права, які розраховані на невизначені кількість випа
    дків та коло суб'єктів;
  5.  вид та міра кримінального покарання, встановлені у нормах
    законодавства про кримінальну відповідальність признача
    ються виключно судом.

Таким чином законодавство (закон) про кримінальну відповідальність — це правовий акт, який приймається Верховною радою України або всеукраїнським референдумом, має вищу юридичну силу, відповідає Конституції України та загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права, визначає злочинність, караність та інші кримінально-правові наслідки діяння, норми якого є обов'язковими правилами поведінки

Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року "У справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України Щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність)" // Офіційний вісник України, 1999 p., № 44. — Ст. 2193.


12 Глава 1.

для осіб та розраховані на невизначену кількість випадків і коло суб'єктів.

Терміни "законодавство про кримінальну відповідальність" і "кримінальне законодавство (кримінальний закон)" використовуються більшістю правознавців як синонімічні. Однак, не вдаючись у полеміку стосовно розмежування і надання переваги одному із цих термінів, потрібно зазначити, що ст. З КК вказує нам саме на термін "законодавство України про кримінальну відповідальність", а тому при характеристиці даного питання, нами має бути надана перевага саме законодавчо закріпленому терміну.

Законодавство про кримінальну відповідальність виконує певні функції:

охоронна — тобто норми КК встановлюють вичерпний перелік злочинних діянь і окреслюють види та міри покарань, що застосовуються судом до осіб, які їх вчинили. Таким чином законодавство встановлює кримінально-правову заборону на порушення охоронюваних ним суспільних відносин; регулятивна функція полягає у встановленні законодавчих приписів компетентним органам державної влади щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності чи від покарання при наявності позитивної посткримінальної поведінки особи або за наявності інших законних підстав; превентивна функція закріплена у ч. 1 ст. 1 КК, як завдання запобігання злочинам. Тобто сама наявність кримінально-правової заборони вчинення злочинних діянь під загрозою притягнення до кримінальної відповідальності створює передумови для попередження вчинення злочинів їх потенційними суб'єктами.

Норми Особливої частини КК мають однорідну структуру. Зокрема, вони складаються із таких елементів як диспозиція і санкція.

Диспозицією є частина крішінально-правової норми яка визначає злочинне діяння. Диспозиції поділяються на види: проста (наприклад ч. ] ст. 369 "Давання хабара"), описова (наприклад ч. 1 ст. 201 "Контрабанда"), бланкетна (наприклад ст. 236 "Порушення правил екологічної безпеки"), відсилочна (наприклад ч. 1 ст. 192 "Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою" відсилає до ст. 190 "Шахрайство", вказуючи, що заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою може мати місце за відсутності


Основні положения кримінального права 13

ознак шахрайства), змішана (наприклад ч. 1 ст. 206 "протидія законній господарській діяльності").

Санкцією є частина норми; яка встановлює вид та міру покарання за вчинений злочин.

Санкції поділяються на відносно визначені та альтернативні.

Відносно визначена санкція має один вид покарання і зазначає його межі. Даний вид санкцій поділяється на санкції з верхньою і нижньою межею (наприклад ч. 1 ст. 115 КК) та санкцію з верхньою межею (наприклад ч. 2 ст. 323 КК). Нижня межа відповідного виду покарання в таких санкціях визначається нормами Загальної частини, які визначають той чи інший вид покарання (наприклад відповідно до ч. 2 ст. 63 КК мінімальний термін для такого виду покарання як позбавлення волі на певний строк — 1 рік).

До альтернативних відносяться санкції у яких зазначається два або більше види покарань, з яких обирається судом лише один (наприклад ст. 212 КК).

Для з'ясування змісту закону здійснюється його тлумачення. Тлумачення кримінального закону прийнято класифікувати за окремими критеріями:

За суб'єктом:

офіційне (легальне) — здійснюється органом, уповноваже
ним на це законом (Конституційний Суд України);

судове — здійснюється судовими органами;

доктринальне (наукове) — тлумачення науковими або прак
тичними працівниками у монографіях, статтях,  наукових
коментарях.

За обсягом тлумачення:

буквальне (тлумачення, яке точно відображає текстуальний
зміст кримінально-правової норми);

обмежувальне (має місце тоді, коли закону надається більш
вузький зміст, ніж це випливає з його буквального змісту);

розширювальне (надання закону більш широкого змісту, ніж
це випливає з його змісту).

За прийомами тлумачення:

філологічне (це тлумачення закону, яке здійснюється шляхом
етимологічного або синтаксичного аналізу його змісту);

систематичне (полягає у з'ясуванні змісту норми шляхом
співставлення її місця в системі законодавства);


14 Глава 1.

історичне (з'ясування змісту закону з урахуванням законо
мірностей формальної та діалектичної логіки).

Застосуванню закону про кримінальну відповідальність передує визначення його чинності у просторі та часі.

До принципів чинності кримінального закону у просторі відносяться:

територіальний (відповідно до ст. 6 КК особи, які вчинили
злочини на території України, підлягають кримінальній від
повідальності за цим Кодексом. Злочин вважається вчине
ним на території України, якщо його було почато, продов
жено, закінчено або припинено на території України);

принцип громадянства (відповідно до ч. 1 ст. 7 КК грома
дяни України, а також особи без громадянства, що постій
но проживають в Україні, які вчинили злочини за її межа
ми, підлягають кримінальній відповідальності за цим Коде
ксом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами
України, згода на обов'язковість яких надана Верховною
Радою України);

універсальний (зміст і значення цього принципу полягає у
єдності інтересів України та інших держав у боротьбі зі
злочинністю у світі. Зокрема, між державами укладаються
конвенції, які після їх ратифікації втілюються у нормах КК
з метою боротьби із злочинними діяннями на території від
повідних держав);

реальніш (відповідно до ст. 8 КК іноземці або особи без
громадянства, що не проживають постійно в Україні, які
вчинили злочини за її межами підлягають в Україні відпо
відальності  за  цим  Кодексом  у  випадках,  передбачених
міжнародними договорами або якщо вони вчинили перед
бачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і
свобод громадян України або інтересів держави. Особливо
тяжким злочином, відповідно до ч. 5 ст. 12 КК є злочин, за
який передбачене покарання у виді позбавлення волі  на
строк понад десять рокі, в або довічного позбавлення волі).

Чинне законодавство України про кримінальну відповідальність закріпило у ст. 10 поняття екстрадиції, тобто видачу осіб, які вчинили злочин, однією державою (яка запитується) іншій державі (яка запитує) у зв'язку з тим, що такі особи знаходяться на території держави яка запитується, але вчинили злочин на території країни яка запитує, або є її громадянами.


Злочин і склад злочину 15

Екстрадиція здійснюється з метою виконання покарання або з метою притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Стосовно чинності кримінального закону в часі необхідно відмітити, що відповідно до ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Для того, щоб кримінальний закон міг бути застосований, він повинен набрати чинності. Відповідно до ч. 1 ст. 4 КК Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Законодавство про кримінальну відповідальність передбачає положення про зворотну дію закону у часі. Закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Дане законодавче положення закріплене у відповідності із ст. 58 Конституції України, де йдеться про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до ч. 2, З ст. 5 КК, закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі. Закон, який частково пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність.

Глава 2.    ЗЛОЧИН І СКЛАД ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття та ознаки злочину

Поняття злочину чітко визначено у Кримінальному кодексі України, ним визнається передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Традиційно до ознак злочину прийнято відносити наступні ознаки: суспільна небезпечність, протипра-вність, винність, караність. Проте, на нашу думку, до ознак


16

 Глава 2.

злочину відноситься шість ознак, що і підтверджує чинний Кримінальний кодекс України:

  1.  суспільна небезпечність;
  2.  злочином є лише діяння (дія або бездіяльність);
  3.  наявність суб'єкта злочину;
  4.  винність;
  5.  протиправність (тобто дане діяння повинно бути передба
    чене чинним КК України);
  6.  караність (хоча дана ознака злочину і не згадана у визна
    ченні злочину, але вона випливає із самої його суті понят
    тя, адже вчинення злочину завжди пов'язане з відповідним
    покаранням).

Суспільна небезпечність означає, що діяння заподіює або містить у собі реальну загрозу заподіяння шкоди охоронюва-ніш кримінальним законом суспільним відносинам.

Діяння означає, що злочин завжди проявляється у вольовій свідомій поведінці (вчинку) людини, котра спрямована нею на спричинення негативних (суспільно небезпечних) наслідків. Це у свою чергу означає, що думки, почуття, воля, бажання, переконання не визнаються злочином.

Як ми бачимо, у визначенні злочину міститься вказівка на дві форми злочинного діяння: дію та бездіяльність. Злочинна дія — це активна, заборонена законом поведінка (вчинок) особи. Злочинна бездіяльність — це пасивна поведінка людини, яка проявляється в утриманні від вчинення дії, котру дана людина могла і зобов'язана була вчинити згідно з законом.

Наявність такої ознаки злочину як суб'єкт означає, що злочин може бути вчинено лише фізичною, осудною особою, яка до моменту вчинення злочину досягла віку кримінальної відповідальності.

Загальний вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність — 16 років. За вчинення окремих злочинів, наприклад, умисне вбивство, зґвалтування, терористичний акт, крадіжка тощо, особи підлягають кримінальній відповідальності у віці від 14 років.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Неосудні особи (психічно хворі) не є суб'єктами злочину і не підлягають кримінальній відповідальності за вчинення злочинів. До цих осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру.


Злочин і склад злочину 17

Суб'єктом злочину може бути лише фізична особа (людина), юридичні особи (організації) за заподіяну шкоду кримінальній відповідальності не підлягають. При вчиненні злочину в процесі діяльності певної юридичної особи до кримінальної відповідальності притягається конкретна фізична особа (особи), у діяннях якої міститься склад злочину.

Винність проявляється у відповідному психічному ставленні (свідомості і волі) особи до вчинення дії або бездіяльності. Це ставлення дістає вияв у формі умислу або необережності.

Протиправність злочину — це юридичне вираження суспільної небезпечності. її суть полягає у тому, що конкретне суспільно небезпечне діяння визнається злочином лише у тому випадку, якщо воно визначено у кримінальному законі. КК України встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому вчинення особою інших, не передбачених у КК суспільно небезпечних діянь, не визнається злочином.

Караність — це загроза застосування покарання за злочин, що передбачається кримінально-правовими санкціями. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності й протиправності діяння.

Необхідно зазначити, що караність як обов'язкову ознаку злочину, слід розуміти не як реальне застосування покарання, а саме як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення злочину, адже особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена як від покарання, так і від кримінальної відповідальності взагалі внаслідок позитивної посткримінальної поведінки, і це жодним чином не буде суперечити вимозі кримінальної караності, оскільки оцінка судом її особистості та вчиненого нею діяння не заперечує факту злочину. Протилежний підхід до цього питання дозволив би припускати можливу безкарність злочинних діянь, за умови певної посткримінальної поведінки.

§ 2. Склад злочину та його елементи

Поняття злочину необхідно відрізняти від поняття складу злочину. Вони співвідносяться між собою як антисуспільне явище, котре вносить певні деструктивні зміни в суспільні відносини (злочин), та юридична конструкція встановлює відповідальність за злочин і закріплює її на рівні норм Особливої частини КК.

2 — 4-673


18 Глава 2.

Отже, склад злочину потрібно розглядати як сукупність закріплених у нормах законодавства про кримінальну відповідальність юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Склад злочину структурно складається з чотирьох обов'язкових елементів: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона. Для констатації наявності складу злочину необхідне встановлення усіх чотирьох його елементів. Відсутність хоча б одного з них виключає склад злочину вцілому.

Об'єкт злочину — надзвичайно важливий, хоч і юридично рівноправний, рівнозначний, обов'язковий елемент складу будь-якого кримінально протиправного і суспільно небезпечного діяння. Загальна теорія об'єкта злочину детально і глибоко розроблена в юридичній науці проте питання, пов'язані з його визначенням, є одними з найбільш проблемних у науці кримінального права. Правильне встановлення об'єкту злочинного посягання має велике теоретичне та практичне значення, оскільки саме це сприяє з'ясуванню соціально-політичної суті злочину, зокрема характеру та ступеня його суспільної небезпечності.

Найпоширенішою є позиція вчених, які вважають що об'єктом злочину є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини. Щодо структурних елементів об'єкта злочину, то такими вважаються предмети суспільних відносин, їх учасники (суб'єкти) та соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин '.

В юридичних джерелах, які торкаються проблем об'єкта злочину, пропонується "вертикальна" класифікація об'єктів. Розрізняють загальний об'єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній.

Поділ на загальний, родовий і безпосередній об'єкти передбачає уточнення питання — проти яких саме суспільних відносин передусім спрямоване те чи інше злочинне посягання і, відповідно, яким саме суспільним відносинам воно заподіює або може заподіяти шкоду.

Під загальним об'єктом злочину слід розуміти усю сукупність суспільних відносин, які поставлені під охорону кримі-

Кримшальне право України Загальна частина Підручник / За ред М І Ба-жанова, В В Сташиса, В Я Татя — Київ—Харків Юрінком Інтер — Право, 2003 — 416 с — с 90


Злочин і склад злочину 19

нального закону. Однак, це не означає, що кримінальне право охороняє усі без винятку суспільні відносини. Норми кримінального права направлені на захист лише тих суспільних відносин, спричинення шкоди яким здатне завдати істотної шкоди інтересам суспільства в цілому. Отже, об'єктом злочину є не всі й не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які охороняються кримінальним правом.

Під родовим об'єктом злочину слід розуміти об'єкт, що охоплює певне коло тотожних або однорідних за своєю соціально-політичною та економічною сутністю суспільних відносин, які тому й охороняються єдиним комплексом взаємопов'язаних кримінально-правових норм. Тобто — це єдиний об'єкт для певної' (однорідної) групи злочинів. Він є критерієм класифікації усіх злочинів і кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Саме ця його властивість слугує основою побудови Особливої частини КК.

Теорія кримінального права класифікує безпосередні об'єкти злочинів "по горизонталі". Як правило, злочин має один безпосередній об'єкт, однак бувають такі злочини, які посягають відразу на два безпосередніх об'єкти (двооб'єктні злочини). У злочинах такого роду один безпосередній об'єкт є головним, основним, а інший ■— додатковим. Основний об'єкт — це ті суспільні відносини, які є частиною родового об'єкта і саме йому, головним чином, злочином заподіюється шкода. Тому саме цей основний безпосередній об'єкт як частина родового визначає внесення злочину до того або іншого розділу Особливої частини КК. Додатковий об'єкт — ті суспільні відносини, яким заподіюється шкода сумісно, поряд з основним об'єктом. Цьому об'єкту також заподіюється шкода, оскільки він разом з основним об'єктом визначає сутність злочину.

При характеристиці об'єкта злочину не можна обминути питання про предмет злочину, який хоч і не є самостійним елементом складу злочину, однак входить в структуру суспільних відносин, як об'єкта злочину і виступає самостійною факультативною ознакою складу злочину. Крім того законодавцем сконструйовані так звані "предметні" склади злочинів для яких предмет є обов'язковою ознакою складу злочину. Розглядаючи питання про поняття предмета злочину, автори вважають, що це "речі, у зв'язку з якими або з приводу яких вчиняється злочин". Традиційно предметом злочину вважають будь-які речі матеріального світу, з певними якостями яких кримінальний


20 Глава 2.

закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.

В Українській кримінально-правовій літературі побутує точка зору, що предмет злочину є ознакою складу злочину, який містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцінки злочину. У деяких випадках він виступає обов'язковою (конструктивною) ознакою об'єкта злочину певного виду. З цього приводу зауважимо, що предмет злочину не може претендувати на роль самостійної ознаки складу злочину, оскільки склад злочину є сукупністю його обов'язкових елементів (об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єктивної сторони і суб'єкта злочину). Відсутність хоча б одного з цих елементів унеможливлює склад злочину і, отже, кримінальну відповідальність. Предмет же притаманний не кожному злочину, є не обов'язковим, а факультативним стосовно загального поняття складу злочину. Злочини, які мають свій предмет, називаються предметними злочинами.

Окрім предмета злочину, як речей матеріального світу, з приводу яких вчиняються злочин, наука кримінального права виділяє також предмет охоронюваних суспільних відносин та предмет злочинного впливу.

Об'єктивна сторона як елемент складу злочину охоплює ознаки, які характеризують злочин із точки зору його зовнішнього вияву, і містить велику кількість інформації, необхідної для кваліфікації діяння. Об'єктивна сторона це зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законам діяння (дії чи бездіяльності), яке спричиняє або створює небезпеку спричинення суспільно небезпечних наслідків, а також характеризується наявністю причинного зв'язку між діянням і наслідкам, часам, місцем, обстановкою, способами і засобами вчинення злочину.

Усі ознаки, які утворюють об'єктивну сторону злочину, в науці кримінального права прийнято поділяти на обов'язкові та факультативні. Обов'язковими є такі ознаки, які необхідні для кожного конкретного складу злочину. До них відноситься суспільно небезпечне діяння (дія та бездіяльність). Жоден злочин не відбудеться, якщо не вчинятиметься суспільно небезпечна дія або бездіяльність. Факультативні це такі ознаки, які є необхідними лише для окремих конкретних складів злочинів. До них відносяться: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспіль-


Злочин і склад злочину 21

но небезпечним наслідком, місце, час, спосіб, засоби і обстановка вчинення злочину. В одних випадках ці ознаки знаходяться за межами складу, в інших — на них вказано у законі як на основні або кваліфіковані ознаки.

Діяння, як ознака об'єктивної сторони складу злочину — це суспільно небезпечний, протиправний, конкретний, свідомий і вольовий акт поведінки людини, який вчиняється у формі дії або бездіяльності.

Дія — активна, свідома поведінка суб'єкта.

Бездіяльність — пасивна форма поведінки суб'єкта, що полягає у невчиненні ним конкретної дії (дій), яку він повинен був і міг вчинити в даних обставинах.

Суспільно небезпечні наслідки — це фактична шкода або реальна загроза настання такої шкоди, яка заподіюється охоро-нюваним кримінальним законодавством суспільним відносинам злочинними діяннями.

Причинний зв'язок — це об'єктивно існуючий зв'язок між суспільно небезпечним діянням (причиною) і суспільно небезпечним наслідком (наслідком), коли наслідки виникають у результаті вчинення діяння.

Місце вчинення злочину — це певна територія, на якій вчиняється суспільно небезпечне діяння, або настають суспільно небезпечні наслідки.

Час вчинення злочину — це певний проміжок часу, протягом якого вчиняється суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки.

Обстановка вчинення злочину — це конкретні об'єктивно-предметні умови, за яких вчиняється злочин.

Спосіб вчинення злочину — це конкретний шлях за допомогою якого злочинець досягає певного злочинного результату.

Засоби вчинення злочину — це сукупність прийомів та методів, які використовуються злочинцем при вчиненні злочину.

Поділ ознак на обов'язкові і факультативні передбачається лише в рамках загального поняття об'єктивної сторони складу злочину. Якщо одна з названих факультативних ознак включена в об'єктивну сторону основного або кваліфікованого складу злочину, то для цього складу злочину вона є обов'язковою.

У теорії кримінального права суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до вчинення злочину досягла віку кримінальної відповідальності. Дане теоретичне визначення закріплене і на рівні законодавства, зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 18 КК


22 Глава 2.

суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Ознаками суб'єкта злочину є:

наявність статусу фізичної особи;

досягнення встановленого законом віку кримінальної відпо
відальності;

осудність.

Розглянемо їх докладніше. Особа вважається такою, що досягла певного віку в нуль годин наступної за днем народження доби. Вік її встановлюється за особистими документами або експертним шляхом. У випадках, коли вік обвинуваченого неповнолітнього встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а визначаючи вік мінімальною і максимальною кількістю років, виходять з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи.

Осудною, згідно з ч. 1 ст. 19 КК, визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність виступає обов'язковою умовою кримінальної відповідальності і є однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Тобто осудність — це такий стан психіки, коли людина в момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати свої дії і керувати ними. Лише з таким станом психіки і пов'язана здатність особи відповідати за свої дії.

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо така особа за характером вчиненого нею діяння і за своїм психічним станом становить небезпеку для суспільства. Неосудність, відповідно до ч. 2 ст. 19 КК — це неспроможність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного душевного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Однак не слід думати, що будь-яке психічне захворювання особи дає підстави для визнання її неосудною, оскільки не всяке психічне захворювання впливає на здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати своїми вчинками. Осудною мо-


Злочин і склад злочину 23

же бути визнана не тільки психічно здорова людина, а й така, яка страждає на яке-небудь психічне захворювання, але за умови, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння вона усвідомлювала свої дії і могла керувати ними. Отже, осудність є передумовою вини особи, а вина — обов'язкова умова кримінальної відповідальності та покарання.

Суб'єкти деяких злочинів характеризуються ще й додатковими спеціальними ознаками. Залежно від їхньої наявності чи відсутності суб'єкти поділяються на загальні і спеціальні.

Спеціальним суб'єктом злочину (відповідно до ч. 2 ст. 18 КК) є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

У теорії кримінального права спеціальним суб'єктом злочину визнаються суб'єкти, наділені не тільки загальними властивостями всіх суб'єктів злочину, але й характеризуються додатково особливими, лише їм притаманними якостями.

Злочинна діяльність людини — це психофізична єдність зовнішніх форм поведінки і її внутрішньої, психічної сторони, яку становить певне співвідношення свідомості та волі, мотиву й мети діючого суб'єкта. У реальній дійсності будь-яка дія особи, у тому числі і злочинна — це єдність її зовнішньої — об'єктивної і внутрішньої — суб'єктивної сторін. Лише теоретично можна розділити ці сторони і розглядати їх окремо одна від одної, маючи, однак, на увазі, що в житті вони являють собою нерозривну єдність об'єктивного і суб'єктивного в будь-якому акті людських учинків.

Важливість дослідження суб'єктивної сторони злочину полягає в тому, що її ознаки мають вирішальне значення для правильної оцінки суспільної небезпечності діяння; відмежування злочинної вини від невинно заподіяної шкоди; виключення об'єктивного інкримінування; кваліфікації злочину, призначення покарання.

Згідно з традиційним для науки кримінального права визначенням "суб'єктивна сторона злочину" це психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків, тобто, так би мовити, внутрішня сторона суспільно небезпечного діяння.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону злочину, віднесені вина, мотив і мета вчинення злочину. До того ж, якщо вина є обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину, у то-


24 Глава 3.

му числі вчиненого з необережності, то мотив і мета притаманні лише складам злочинів з умисною формою вини.

Виною (відповідно до ст. 23 КК) є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел може бути прямий або непрямий.

Прямим є умисел, якіцо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ст. 24 КК).

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ст. 25 КК).

Глава 3.    СТАДІЇ ЗЛОЧИНУ

Кримінальний кодекс України визначає злочин як передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Виходячи з цього визначення, слід розуміти умисний злочин, як вольову протиправну дію суб'єкта злочину, однак особі, що вчиняє передбачене кримінальним законодавством діяння, не завжди вдається закінчити злочин. Цьому можуть завадити як об'єктивні обставини, так і вольове рішення самої особи.

Згідно ч. 1 ст. 13 КК закінченим злочином визнається діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу. Виконання злочинного наміру з моменту його виникнення до моменту його повної реалізації включає декілька стадій.


Стадії злочину 25

Стадії вчинення злочину це етапи здійснення навмисного злочину, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу. Слід зауважити, що такі стадії знаходять своє відображення лише в злочинах з прямим умислом, оскільки є продуктом цілеспрямованої і вольової діяльності особи. Не слід вважати стадіями вчинення злочину думки особи, злочинний намір, його висловлення, інші прояви, якщо такі дії не утворюють самостійний склад злочину, як, наприклад, погроза вбивством (ст. 129 КК).

В ч. 2 ст. 13 КК визначено дві стадії незакінченого умисного злочину — готування до злочину та замах на злочин. Таким чином, можна визначити як передбачені кримінальним законодавством три стадії вчинення злочину:

готування до злочину;

замах на злочин;

закінчений злочин.

Готування до злочину відрізняється від замаху на злочин,

перш за все характером вчинюваних дій. При замаху на злочин виконуються дії, спрямовані безпосередньо на настання злочинних наслідків, а при готуванні до злочину дії носять підготовчий характер, які мають на меті полегшити чи зробити можливим вчинення злочину.

Розглядаючи питання визнання злочину закінченим, слід пам'ятати, що злочини з так званим матеріальним складом вважаються закінченими з моменту настання злочинних наслідків. Наприклад, вбивство вважається закінченим з моменту смерті потерпілого (ст. 115 КК). На противагу їм, злочини з формальним складом не вимагають настання таких наслідків — наприклад, розголошення державної таємниці (ч. 1 ст. 328). Злочини з усіченим складом становлять собою різновид злочинів з формальним складом з тією відмінністю, що попередні стадії — замах на злочин та готування до злочину є уже закінченими злочинами, тобто становлять самостійний склад злочину. Наприклад, згідно ст. 257 КК бандитизм — це організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі. Законодавець визначає, що стадія готування до злочину — організація банди, — є самостійним складом злочину. Згідно постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної


26 Глава 3.

власності" "розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, незалежно від того, заволоділа винна особа майном потерпілого чи ні". Слід зауважити, що подібні усічені склади злочинів передбачені найчастіше для злочинів з високим ступенем суспільної небезпечності.

Ст. 14 КК визначає готування до злочину як пошук або пристосування засобів чи знарядь, пошук співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Наприклад, це може бути готування інструменту, придбання зброї чи засобів для зламу, вивчення місця вчинення запланованого злочину, підмова співучасників, усунення перешкод (злам замка, вимикання сигналізації) тощо. Усуненням перешкод називають цілеспрямовані дії особи по подоланню штучних чи природних перепон, що заважають вчинити злочин. Під засобами вчинення злочину слід розуміти речі матеріального світу, що застосовуються для вчинення злочину. Виготовлення засобів вчинення злочину — це дії по виготовленню чи переробці предметів матеріального світу, що робить їх придатними чи більш придатними для вчинення злочину. Пошук співучасників — це дії по залученню сторонніх осіб до вчинення злочину.

Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч.2 ст. 14 КК). Тобто готування до пошкодження малозначного об'єкта або пошкодження майна, що не становить матеріальної цінності, і тому подібні діяння не потягнуть за собою кримінальної відповідальності внаслідок своєї малозначності і невисокої суспільної небезпеки.

Відповідно до ст. 15 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. З цього випливає, що замах на злочин — це невдала спроба вчинити злочин, коли суб'єкт доклав всіх зусиль, щоб здійснити всі заплановані дії, але бажані для винного наслідки не настали незалежно від його волі, чи винний не зміг вчинити всіх дій, які мав намір вчинити. Причини ненас-тання наслідків, бажаних для суб'єкта, можуть бути різними:


Стадії злочину 27

опір жертви, втручання сторонніх осіб, технічні несправності знаряддя злочину тощо.

Ознаки об'єктивної сторони запланованого винним злочину визначають зміст і характер такого замаху. Ними можуть бути: дія (невлучний постріл) чи бездіяльність (ненадання медичним працівником допомоги хворому); дія, яка не принесла бажаних наслідків (постріл, що не вбив, а лише поранив потерпілого); дія, що не спричинила ніяких наслідків (проникнення шляхом злому з метою крадіжки транспортного засобу в гараж, де не виявилось автомобіля).

З позиції суб'єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом, оскільки особа повинна усвідомлювати суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачати суспільно небезпечні наслідки його і свідомо бажати настання таких наслідків.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 КК замах на вчинення злочину є закінченим, яки(о особа виконала всі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. В кримінально-правовій літературі цей замах називають ще невдалим. Наприклад, зловмисник намагався з метою вбивства вистрілити в потерпілого, але сталася осічка. Тобто відсутність злочинних наслідків — єдина відмінність закінченого замаху на злочин від закінченого злочину.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця (ч. З ст. 15 КК). Наприклад, злочинець проник до приміщення, але не встиг нічого вкрасти, бо був затриманий, або зброя була вибита з рук злочинця раніше, ніж він встиг вистрілити тощо. При незакінченому замахові злочинні наслідки не лише відсутні, а й неможливі теоретично, бо не виконані всі дії, необхідні для закінчення цього злочину.

Залежно від придатності об'єкта посягання і засобів посягання замах на злочин може бути здійснений на непридатний об'єкт або непридатними засобами.

Замах на непридатний об'єкт має місце, коли об'єкт злочину виявляється позбавленим характерних властивостей, через що вчинення злочину стає неможливим. Наприклад, помилкова крадіжка з аптеки речовини, прийнятої за наркотичну, або постріл в труп, прийнятий за живу людину.

 J


28 Глава 3.

Замах з непридатними засобами має місце тоді, коли особа намагається помилково використати такі засоби, за допомогою яких неможливо вчинити злочин. Як приклад, можна навести ситуацію, коли особа намагається вчинити отруєння за допомогою речовини, помилково прийнятої за отруту, або намагається вистрілити з несправної зброї. В юридичній літературі непридатні засоби поділяються на абсолютно непридатні і відносно непридатні. При цьому критерієм такого поділу слугує повна або часткова непридатність таких засобів для вчинення злочину. Прикладом абсолютно непридатних засобів можна назвати спробу застрелити потерпілого з дитячої іграшки, помилково сприйнятої за зброю. А спроба пострілу зі зброї, яка є несправною або незарядженою є замахом з відносно непридатними засобами.

Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтями 14, 15 КК і за тією статтею Особливої частини Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Склад злочину в діях особи, що готувалася до вчинення злочину чи вчинила замах на злочин, утворюють ознаки, що містяться в статті Особливої частини КК та статтях 14, 15 КК. З цього випливає, що, наприклад, готування до умисного вбивства кваліфікується за ч. 1 ст. 14 і ч. 1 ст. 115 КК, а замах на вбивство — за ст. 15 і ч. 1 ст. 115 КК. У випадку викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин (ст. 262 КК) з метою вчинення іншого злочину (вбивство, розбій) такі дії кваліфікуються як сукупність закінченого злочину і готування до вчинення іншого злочину. Слід зауважити, що відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає лише за наявності в діях особи складу злочину, що є обов'язковою підставою для настання кримінальної відповідальності. При готуванні до злочину і замаху на злочин має місце склад незакінченого злочину, тобто склад готування до злочину або склад замаху на злочин.

За наявності в діяннях особи ознак, передбачених ст. 14 і ст. 15 КК окремо готування до злочину і замах на злочин не оцінюються судом як обтяжуючі обставини. Лише з врахуванням всіх обставин вчиненого злочину така злочинна діяльність (готування до злочину і замах на злочин) карається судом.

Згідно з ч. 1 ст. 17 КК добровільною відмовою при незакін-ченому злочині є остаточне припинення особою за своєю во-


Стадії злочину 29

лею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Добровільна відмова від вчинення злочину означає, що особа з власної волі, керуючись власним розсудом приймає рішення про повне і остаточне припинення злочинного діяння (дії або бездіяльності) при усвідомленні можливості закінчення злочину. Мотиви такої добровільної відмови від вчинення злочину можуть бути різноманітними: страх перед покаранням, сором, каяття, докори сумління, усвідомлення негативного характеру своїх дій, жалість тощо. При винесенні рішення такі мотиви враховуються судом, як обставини, що характеризують особу, розкривають її внутрішній світ. При цьому, ініціатива такої відмови може належати як особі, що вчинила готування до злочину або замах на злочин, так і стороннім особам (близьким, знайомим, родичам тощо). У випадку вчинення тиску (примусу) зі сторони вказаних сторонніх осіб добровільна відмова не вважається такою, що мала місце, оскільки рішення про припинення злочинного діяння повинне бути вольовим рішенням особи, що вчинила готування до злочину або замах на злочин.

В юридичній літературі виділяють наступні ознаки добровільної відмови від вчинення злочину:

повне і остаточне припинення особою готування до злочи
ну або замаху на злочин;

вольове рішення особи про відмову від вчинення злочину;

впевненість особи про можливість доведення розпочатого
злочину до кінця.

Повне і остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин передбачає добровільну відмову особи від готування до злочину або замаху на злочин без наміру продовжити такі дії в майбутньому. Така відмова повинна бути реальною, а не уявною. Рішення особи про тимчасове припинення, призупинення злочинних дій з наміром продовження їх в майбутньому не вважається добровільною відмовою. Для прикладу, не є добровільною відмовою від закінчення злочину випадок, коли особа, що готувала вбивство із застосуванням вогнепальної зброї, не стріляла, побоюючись поранити сторонніх осіб. При цьому вона добровільно не відмовилась від вчинення задуманого злочину, а лише перенесла реалізацію задуму до настання більш сприятливих умов. Лише наявна повна і


ЗО Глава 3.

остаточна відмова може слугувати ознакою добровільної відмови від вчинення злочину.

Також не слід вважати добровільною відмовою від закінчення злочину відмову від повторного посягання після невдалої спроби вчинення злочину. В такому випадку має місце настання кримінальної відповідальності за закінчений замах на вчинення злочину, оскільки особа вчинила всі можливі дії для його закінчення. Наприклад, особа, що спробувала зламати сейф, не змогла це зробити, і не робила інших спроб вчинити крадіжку. Такі дії слід кваліфікувати як закінчений замах на крадіжку, оскільки від першої спроби особа відмовилась не добровільно.

Не виключається кримінальна відповідальність і за дії, що були вчинені до відмови, якщо вони містять склад іншого закінченого злочину. Наприклад, незаконне придбання вогнепальної зброї для вчинення розбою становить окремий склад злочину, на який не впливає добровільна відмова особи від вчинення такого розбійного нападу. Це ілюструє ч. 2 ст. 17 КК, де вказано, що особа, яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому випадку, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Слід пам'ятати, що важливою умовою добровільної відмови від закінчення злочину є внутрішнє переконання особи в можливості доведення задуманого до кінця. Тобто, особа переконана у відсутності факторів, що можуть перешкодити вчинити злочин. Наприклад, після проникнення в приміщення з метою вчинення крадіжки, особа добровільно, на основі внутрішнього переконання, відмовилась від здійснення злочину, не знаючи що спрацювала сигналізація і співробітники правоохоронних органів збираються затримати крадія. Фактична неможливість вчинити крадіжку не враховується в даному випадку, оскільки особа не знала про перешкоду і відмовилась від доведення злочину до кінця через внутрішнє переконання.

Згідно зі ст. 17 КК добровільна відмова від злочину — умова, що виключає кримінальну відповідальність, а не пом'якшує її, оскільки суспільна небезпечність злочинного діяння при незакінченому злочині не реалізовується, а припиняється, не заподіявши шкоди. Необхідно наголосити, що така відмова можлива лише при незакінченому злочині, оскільки припинити злочинне діяння у випадку, коли злочин закінчено, немож-


Стадії злочину 31

ливо через настання істотної ознаки кримінальної відповідальності — злочинних наслідків. Наприклад, при вчиненні крадіжки перехід майна в фактичне володіння злочинця означає закінчений злочин, і подальше повернення викраденого не призводить до звільнення особи від кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

На стадії готування до злочину добровільна відмова не передбачає здійснення активних дій, що спрямовані на відвернення майбутнього злочину. Відмова отримує своє вираження в рішенні особи не здійснювати злочинних дій, направлених на настання злочинних наслідків. Готування особою засобів чи знаряддя злочину (інструментів для злому, пристроїв для викрадення (угону) транспортного засобу тощо) не зумовлює необхідність їх знищення, переробки, відчуження, у випадку, якщо особа не збирається їх використати для вчинення злочинів в майбутньому, бо тоді йтиметься про призупинення готування до злочину. Дії по знищенню засобів і знаряддя злочину та ліквідації вже створених сприятливих факторів не мають юридичного значення для кваліфікації добровільної відмови. Для добровільної відмови від закінчення злочину в такому випадку досить бездіяльності особи, тобто не вчинення дій, спрямованих на доведення злочинного наміру до настання закінченого злочину. Наприклад, особа з наміром вчинити вбивство підготувала отруту, але через внутрішнє переконання відмовилась від свого задуму. При цьому особа не зобов'язана позбавлятись від отрути.

Також можлива добровільна відмова від закінчення злочину на стадії незакінченого замаху. Як і на стадії готування до злочину, особа повинна не вчиняти дій, спрямованих на закінчення злочину. Наприклад, особа з метою вчинення зґвалтування за допомогою алкогольних чи наркотичних речовин довела майбутню жертву до стану сп'яніння, щоб попередити опір жертви і полегшити вчинення злочину. Проте відмовилась від свого задуму добровільно і не вчинила насильницьких дій. В цьому випадку спостерігається добровільна відмова від закінчення злочину на стадії незакінченого замаху.

Дещо інша ситуація відслідковується у випадку добровільної відмови від вчинення злочину на стадії закінченого замаху. Тут відмова може мати місце лише у випадку, коли з моменту вчинення особою всіх необхідних для настання злочинних наслідків дій і до моменту настання таких наслідків існує


32 Глава 3.

проміжок часу. Протягом цього проміжку винна особа повинна вчинити активні дії для недопущення настання таких наслідків. Наприклад, особа з метою вчинення вбивства ввела в організм жертви отруйну речовину. На основі власних переконань відмовившись від вчинення вбивства, винна особа надала невідкладну допомогу потерпілому раніше, ніж отрута спричинила шкоду його організму. Тут спостерігається добровільна відмова від закінчення злочину. Проте, якщо означеного проміжку часу немає і злочинні наслідки настали, відмовитись від закінчення злочину вже неможливо. Наприклад, особа вчинила замах на зґвалтування, але через фізіологічні причини не змогла довести злочин до завершення. Відмова від повторної спроби вчинити зґвалтування не звільняє винну особу від кримінальної відповідальності за замах на вказаний злочин.

Дії суб'єкта вчиненого злочину, що спрямовані на зменшення завданої шкоди і пом'якшення злочинних наслідків, які демонструють каяття винної особи і розуміння нею власної вини називаються дійовим каяттям. Воно може виявлятись у вигляді відшкодування завданих збитків, щиросердого зізнання, допомоги в розслідуванні злочину, сприяння слідству тощо. Наприклад, добровільне повернення викраденого при крадіжці. У випадку нанесення тілесних ушкоджень діяльне каяття може виявлятися в активних діях винної особи, спрямованих на надання потерпілому допомоги, як-от: надання йому невідкладної медичної допомоги, виклик лікаря, транспортування до лікарні тощо.

Діяльне каяття характеризується щирим і добровільним розкаянням винної особи, її суб'єктивним розумінням протиправ-ності вчиненого. Мотив каяття може бути різним: усвідомлення аморальності вчиненого, сором, жалість, бажання виправитися та ін. Дійове каяття є обставиною, що може пом'якшити відповідальність винного. В ряді випадків дійове каяття винного є підставою для звшьнення особи від кримінальної відповідальності. Наприклад, в ч. З ст. 263 (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами) передбачено, що особа, яка вчинила цей злочин звільняється від кримінальної відповідальності за умови, що вона добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини чи вибухові пристрої. Подібні норми передбачено і в деяких інших статтях Кримінального кодексу України: ч. 2 ст. 111 КК (державна зрада); ч. 4 ст. 307 (незаконне виробниц-


Співучасть у злочині 33

тво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів) тощо. З цього випливає, що основна відмінність добровільної відмови від дійового каяття полягає в тому, що при добровільній відмові кримінальна відповідальність не настає взагалі.

Також різниця між цими двома поняттями полягає в тому, що відмова може відбуватися як у активній, так і в пасивній формі (дія або бездіяльність), а діяльне каяття завжди передбачає вчинення активних дій, спрямованих на зменшення шкоди.

Слід також зауважити, що дійове каяття можливе місце при закінченому злочині, на відміну від добровільної відмови, яка неможлива при закінченому злочині, а лише на ранніх стадіях вчинення злочину.

Глава 4.    СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ

§ 1. Поняття, ознаки та форми співучасті

Злочин може бути вчинений як однією особою, так і спільними умисними діями декількох (двох і більше) осіб. Вчинення злочину у співучасті полегшує його вчинення та приховування і тому становить більшу суспільну небезпеку, ніж вчинення його однією особою. Поняття співучасті у злочині важливе як у теоретичному так і в практичному плані. У теоретичному плані воно актуальне у зв'язку з тим, що його визначення співвідноситься з реально існуючими видами злочинної діяльності і породжує цілу низку дисткусійних питань. У практичному плані поняття співучасті важливе тому, що в багатьох випадках кваліфікація конкретних злочинів, вчинених кількома суб'єктами, ускладнюється відсутністю відповідної законодавчої рекомендації і суперечливістю правозастосовчої практики.

Вчинення злочину у співучасті визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність і покарання. Наприклад, умисне вбивство, розбій, де обтяжуючими (кваліфікуючими) ознаками є їх вчинення у співучасті (за попередньою змовою групою осіб).

У ст. 26 КК міститься законодавче визначення співучасті: умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Таким чином, співучасть — це об'єднання,

3 — 4-673


34 Глава 4.

коли кілька осіб вчинюють один і той же злочин спільно і умисно.

Об'єктивні ознаки співучасті вчинення одного і того самого злочину спільно декількома (двома або більше) особами.

Суб'єктивні ознаки співучасті це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину. У злочинах, які скоюються з необережності, співучасті бути не може. Не буде співучасті і тоді, коли одна особа діє умисно, а інша — з необережності.

Кожен із співучасників повинен мати ознаки суб'єкта злочину — тобто бути фізичною особою, досягти віку кримінальної відповідальності (16 років, а в окремих випадках — 14 років) або мати ознаки спеціального суб'єкта (наприклад, службова особа, військовослужбовець тощо).

За об'єктивними ознаками співучасть поділяється на просту і складну.

Проста співучасть (співвиконавство) це форма, де всі співучасники є виконавцями конкретного злочину і виконують однакову роль. Наприклад, один тримає потерпілого, другий наносить удари, третій — вилучає особисті речі потерпілого.

Специфічна ознака співвиконавства — співучасники повністю або частково вчиняють дії, які входять до об'єктивної сторони юридичного складу того закінченого злочину, який вони вчиняють спільними зусиллями. Дана ознака зумовлює основну особливість кваліфікації дій співвиконавців — формула кваліфікації не передбачає посилання на ст. 27 КК, дії співвиконавців кваліфікуються безпосередньо за статтею Особливої частини КК.

Складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) має місце у випадку, коли співучасники виконують різні ролі: виконавець, організатор, підбурювач, пособник.

Загальна ознака даної форми співучасті — наявність (крім виконавця) принаймні ще одного: організатора, підбурювача чи пособника. По суті саме ця форма співучасті найбільш повно регламентована в ст. 27 КК.

Загальною особливістю кваліфікації злочинів, що вчиняються у співучасті з розподілом ролей (крім кваліфікації дій виконавця чи співвиконавців) — є обов'язкове посилання на відповідну частину ст. 27 КК та ту статтю Особливої частини КК, яка передбачає вчинений даним співучасником злочин.

За суб'єктивними ознаками (за стійкістю зв'язків, стійкістю умислу) розрізняться такі форми співучасті:


Співучасть у злочині 35

вчинення злочину групою осіб (злочин визнається таким, що
вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька
(два або більше) виконавців без попередньої змови між со
бою);

вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб (зло
чин визнається вчиненим за попередньою змовою групою
осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або бі
льше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домови
лися про спільне його вчинення);

вчинення злочину організованою групою (злочин визнається
вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або
вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попе
редньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення
цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним пла
ном з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на
досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи);

вчинення злочину злочинною організацією (злочин визнаєть
ся вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний
стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і біль
ше), члени якого або структурні частини якого за попере
дньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з
метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тя
жких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва
чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забез
печення функціонування як самої злочинної організації, так
і інших злочинних груп).

Співучасть є самостійним інститутом і має важливе значення в кримінальному праві, оскільки дає змогу правильного застосування норм Кримінального кодексу, принципу заперечує реалізацію індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання.

§ 2. Види та відповідальність співучасників

Залезісно від ролі, яку виконували співучасники злочину, вони поділяються законом на такі види:

виконавець;

організатор;

підбурювач;

пособник.


36 Глава 4.

Виконавець (співвиконавець) — це особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності (неосудні, психічно хворі, які не досягай віку кримінальної відповідальності), вчинила злочин, передбачений Кримінальним кодексом.

Виконавець вважається найбільш суспільно небезпечним видом співучасників, оскільки він безпосередньо вчиняє злочинні діяння, втілює наміри інших співучасників.

Організатор — особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Діяння організатора можуть проявлятися у підшукуванні співучасників злочину, розробці плану, підшукуванні об'єктів і жертв посягання, керівництві підготовкою й діями співучасників, фінансуванні, діяльності злочинних груп тощо.

Підбурювач — це особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину, тобто викликала у виконавця або в інших співучасників бажання вчинити злочин. Способами підбурювання можуть виступати: умовляння, підкуп, погроза, примус тощо.

Пособник — це особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Діяння пособника можуть вчинятися як у формі дії так і у формі бездіяльності (наприклад, заздалегідь обіцяне потурання вчиненню злочину представником правоохоронного органу).

За загальним правилом кваліфікація дій підбурювача, організатора і пособника здійснюється за тією статтею Особливої частини КК (частина, пункт статті) за якою кваліфікуються і дії виконавця. В окремих випадках кваліфікація дій виконавця і інших співучасників злочину може відбуватися і за різними статтями (частина, пункт статті) Особливої частини КК.

Стадія вчинення злочину для організатора, підбурювача і пособника визначається в залежності від того, яка стадія вчинення злочину мала місце в діях виконавця злочину.

Якщо з боку виконавця мало місце готування чи замах, дії інших співучасників з точки зору стадій його вчинення також


Співучасть у злочині 37

визнаються відповідно готуванням чи замахом (наприклад підбурювання до замаху на крадіжку чужого майна у великих розмірах; пособництво у готуванні до умисного вбивства з корисливих мотивів).

Виконавець (співвиконавець) відповідно до ч. 1 ст. 29 підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ним злочин. Мається на увазі, що кваліфікація його діянь здійснюється без посилання на ст. 27 КК.

Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною ст. 27, в якій зазначені види співучасників, і статтею Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Наприклад, за вчинену виконавцем крадіжку, організатор відповідає за ч. З ст. 27 і ч. 2 ст. 185; підбурювач — за ч. 4 ст. 27 і ч. 2 ст. 185; пособник — за ч. 5 ст. 27 і ч. 2 ст. 185; виконавець — за ч. 2 ст. 185.

Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалось їхнім умислом і домовленістю. Йдеться про так званий "ексцес виконавця", при якому має місце вихід виконавця за межі домовленості з іншими співучасниками і вчинення іншого злочину. Наприклад, співучасники домовились про вчинення крадіжки, а виконавець під час заволодіння майном був помічений власником майна і фактично вчинив грабіж. У цьому випадку виконавець відповідає за грабіж (кількісний ексцес виконавця), а інші співучасники — за співучасть у вчиненні крадіжки, на яку у них була попередня домовленість. Або співучасники домовились на вчинення крадіжки, а виконавець під час заволодіння майном був помічений власницею майна і, подолавши її опір, спочатку зґвалтував потерпілу, а потім вилучив її майно. Тут виконавець відповідає за сукупністю злочинів: зґвалтування та грабіж (якісний ексцес виконавця), а інші співучасники — за співучасть у вчиненні крадіжки, на яку у них була попередня домовленість.

Якщо виконавець (співвиконавець) добровільно відмовився від вчинення злочину, він звільняється від кримінальної відповідальності, а інші співучасники підлягають відповідальності за готування до злочину або за замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець. Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові


38 Глава 5.

організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони своїми активними діями відвернули вчинення злочину виконавцем або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільна відмова співучасників виключається у випадку, коли злочин закінчено.

Глава 5.    МНОЖИННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ

§ 1. Поняття та види одиничних складів злочинів

Множинність злочинів це вчинення особою (або особами-співучасниками) двох або більше злочинних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину. Видами множинності є повторність, сукупність і рецидив злочинів (статті 32, 33, 34 КК).

Для з'ясування сутності множинності злочинів необхідно визначити поняття одиничного злочину та його різновидів.

Одиничним є злочин, який передбачений кримінальний законом як одиничний самостійний склад злочину. Одиничні злочини поділяються на прості та ускладнені одиничні злочини.

Прості одиничні злочини — це злочини в яких одній дії (бездіяльності) відповідає один наслідок або однією дією спричинюється декілька наслідків. Прикладом простого одиничного злочину є крадіжка (ст. 185): однією дією — таємним викраденням чужого майна спричиняється один наслідок — майнова шкода власнику. Крадіжка є злочином з матеріальним складом (передбачає діяння, наслідок і причинний зв'язок між ними). Простим одиничним злочином може бути і злочин з усіченим складом, наприклад — погроза вбивством (ст. 129), коли закон передбачає, що особа вчиняє лише одну дію — погрозу вбивством, причому існують реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози.

Простими одиничними злочинами є й ті злочини, склад яких охоплює вчинення одного діяння з кількома наслідками. Крім того, в юридичній конструкції складу простих одиничних злочинів може бути передбачено можливість вчинення злочину одним з кількох можливих діянь.

Наступним видом одиничних злочинів є ускладнені одиничні злочини. Для них характерним є складніша структура складу. До числа ускладнених одиничних злочинів відносяться:


Множинність злочинів 39

триваючі, продовжувані, складені та ті, що кваліфікуються за наслідками злочини.

Триваючий злочин це ускладнений одиничний злочин, який починається дією або бездіяльністю особи і триває безперервно впродовж певного часу. Прикладами триваючих злочинів є: окремі види незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами — ст. 263 (особа незаконно придбала і зберігає вогнепальну зброю), незаконне зберігання з метою збуту наркотичних засобів або психотропних речовин — ст. 307 (особа незаконно зберігає впродовж тривалого часу наркотичні засоби), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів — ст. 212 та інші.

При триваючому злочині особа вчиняє один раз певну дію і впродовж тривалого часу перебуває безперервно в злочинному стані. Для цього виду злочинів характерним є неспівпадання моменту закінчення складу злочину і моменту фактичного завершення протиправних дій.

Завершення триваючого злочину може бути зумовлене різними обставинами: як об'єктивними, так і суб'єктивними. Об'єктивні обставини — це такі події, що не залежать від волі винної особи. До їх числа можна віднести викриття особи у вчиненні злочину, дії сторонніх осіб, якими припинено вчинювання злочину особою (наприклад викрадення у винного іншою особою наркотичних засобів). Суб'єктивні обставини — це свідомі дії винної особи, якими вона припиняє злочинну поведінку: позбувається зброї, яку незаконно зберігала, з'явлення з повинною до правоохоронних органів та інше.

Продовжуваний злочин це злочин, який складається з декількох тотожних злочинних діянь, що характеризуються єдністю умислу. Кримінальний закон (ч. 2 ст. 32 КК) визначає продовжуваний злочин як діяння, яке складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром. Таким чином, можна виділити такі ознаки продовжуваного злочину:

він складається з двох або більше самостійних, тобто відда
лених одне від одного в часі, тотожних злочинних діянь;

всі ці діяння об'єднані єдиним наміром.

Прикладом продовжуваного злочину можна вважати крадіжку, яку винний вчинив в декілька етапів: розібрав верстат і виніс його по частинах з території підприємства. Кожна з дій винного містить всі ознаки крадіжки, але закон розглядає ці


40 Глава 5.

дії як один єдиний склад злочину і він кваліфікується за однією, окремою статтею (частиною статті) КК.

Початком продовжуваного злочину є вчинення першого з кількох тотожних діянь. Закінченням продовжуваного злочину є вчинення останнього із задуманих злочинних діянь, тобто досягнення, єдиної мети, якої прагнула досягти винна особа.

Слід відрізняти триваючі й продовжувані злочини, основним критерієм для такої диференціації є наявність двох і більше самостійних злочинних діянь, що свідчать про вчинення продовжуваного злочину, а не триваючого, який полягає у безперервному триванні вчинення особою злочину.

Складений злочин це злочин, який складається з двох або більше злочинних діянь, що утворюють одиничний злочин. Мова йде про об'єднання в один склад кількох злочинних діянь, які самі по собі вже є самостійними злочинами. Наприклад, зґвалтування з застосуванням тілесних ушкоджень кваліфікується лише за ч. 1 ст. 152 КК і не потребує додаткової кваліфікації за заподіяння тілесних ушкоджень. Основними ознаками складеного злочину є:

два і більше злочинних діяння;

кожне з цих діянь утворює окремий злочин, містить ознаки
самостійного складу злочину.

Складений злочин є одиничним злочином, який охоплюється ознаками однієї статті (або частини статті) КК.

Злочини, що кваліфікуються за наслідками це злочини, склад яких передбачає настання двох наслідків основного і похідного. Ці наслідки настають послідовно один за одним в результаті вчиненого особою діяння. Прикладом такого злочину є заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. Тут має місце вчинення особою діяння, яке є причиною основного наслідку — тілесного ушкодження і вже внаслідок отриманого тісного ушкодження настає смерть. В таких злочинах можлива змішана форма вини, наприклад, умисел відносно заподіяння тілесного ушкодження, і необережність відносно смерті.

Кожен одиничний злочин кваліфікується за однією статтею КК, а якщо в статті кілька частин — то за однією з частин статті КК.


Множинність злочинів 41

§ 2. Повторність злочинів

Кримінальний закон (ч. 1 ст. 32 КК) визначає, що повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбаченій тією йіс статтею або частиною статті Особливої частини КК. Крім того, повторним є вчинення двох або більше злочинів у випадках, передбачених різними статтями, коли це прямо встановлено в Особливій частині КК (ч. 2 ст. 32 КК). Таким чином законодавчо закріплені такі ознаки повторності:

особою (а також групою осіб) вчинено два або більше са
мостійних одиничних злочинів;

одиничні злочини вчинені у різний час;

повторність має місце незалежно від того, була особа засу
джена за один з цих злочинів, чи не була.

В законі є застереження, що повторність виключається, якщо за раніше вчинений злочин особа була звільнена від кримінальної відповідальності, закінчилися строки давності або на цей злочин поширилася амністія чи за нього була погашена або знята судимість.

Залежно від того, була або не була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин, можна виділити такі види повторності злочинів:

фактична повторність повторність злочинів, не пов'я
зана з засудженням за раніше вчинений злочин;

рецидив повторність злочинів, пов'язана з засудженням
за раніше вчинений злочин.

Повторність, не пов'язану з засудженням за раніше вчинений злочин, можна поділити на два види: повторність тотожних злочинів (ч. 1 ст. 32) і повторність однорідних злочинів (ч. 2 ст. 32).

Повторність тотожних злочинів — це вчинення особою двох і більше діянь, що містять ознаки одного і того ж складу злочину. Якщо диспозиція статті Особливої частини КК передбачає вчинення злочину повторно, то мова йде про повторність тотожних злочинів. Повторність однорідних злочинів може мати місце лише тоді, коли законом спеціально зазначено, що вчинення двох злочинів, що підпадають під ознаки складів різних статей КК, вважається повторним. Наприклад, примітка 1 до ст. 185 передбачає, що: „У статтях 185, 186 та


42

 Глава 5.

189—191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачений цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу".

Повторність злочинів враховується при їх кваліфікації. Злочини, що утворюють повторність, кваліфікують за відповідною частиною статті, якою передбачено вчинення злочину повторно. Наприклад, якщо особа вчинила дві крадіжки, то її дії кваліфікуються за ч. 2 ст. 185 КК. В ситуації, коли один зі злочинів є закінченим, а інший є замахом, то вони кваліфікуються як сукупність злочинів.

У разі, якщо повторність тотожних злочинів прямо не передбачена у відповідній статті Особливої частини, то відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 67 вона є обставиною, яка обтяжує покарання.

Кваліфікація повторності однорідних злочинів здійснюється за таким правилом: кожний злочин, що утворює повторність кваліфікується за відповідною статтею КК, але наступний злочин кваліфікується за ознакою повторності.

§ 3. Сукупність злочинів

Згідно зі ст. 33 КК сукупністю злочинів є вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Таким чином, законом передбачено наступні ознаки сукупності злочинів:

особою вчинено два або більше злочини;

кожен зі злочинів кваліфікується за різними статтями або
за різними частинами однієї статті Особливої частини КК;

за жоден зі злочинів особа не була засуджена (всі злочини
вчинені до
постановления вироку хоча б за один з них).

Сукупність — це вчинення двох і більше одиничних злочинів у будь-якому їх поєднанні, але за умови, що вони підлягають самостійній кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті КК. Сукупність не утворюється при вчиненні двох і більше тотожних злочинів, оскільки це повторність. Якщо особа була засуджена хоча б за один зі злочинів, про які йде мова, то має місце не сукупність, а рецидив злочинів. При сукупності не враховуються злочини, за які особа була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.


Множинність злочинів ' 43

Сукупність злочинів поділяється на два види: ідеальну сукупність і реальну сукупність.

Ідеальна сукупність має місце тоді, коли одним діянням особи вчинено два або більше злочини. Прикладом ідеальної сукупності може бути отримання службовою особою як хабара вогнепальної зброї. Тобто однією дією особа чинить два злочини і кваліфікація вчиненого лише як одержання хабара явно недостатня, оскільки вчинене не охоплюється повністю однією статтею кримінального закону. В даному випадку мають бути застосовані дві норми Особливої частини разом. Дії службової особи, яка одержала у виді хабара вогнепальну зброю мають всі ознаки ідеальної сукупності злочинів і тому кваліфікуються за ст. 263 (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами) і ст. 368 КК (одержання хабара).

Реальна сукупність означає, що винний різними самостійними діями вчиняє два або більше злочини. Тобто, вчинено дві або більше дії, кожна з яких є самостійним злочином (наприклад, крадіжка і вбивство). Слід підкреслити, що при реальній сукупності кожне діяння, вчинене особою, утворює самостійний злочин. На відміну від ідеальної сукупності, при реальній сукупності між діями, що вчиняються винним, є певний проміжок в часі.

Сукупність дуже подібна до складених злочинів, через те, що складений злочин містить в собі два (а то й більше) злочинні діяння, кожне з яких є самостійним злочином, але об'єднані законодавцем в один склад злочину і тому охоплюються ознаками однієї статті КК.

Спільним для реальної сукупності і повторності злочинів є вчинення двох і більше злочинів, кожен з яких містить ознаки одиничних злочинів. При вчиненні повторності тотожних злочинів вони охоплюються однією статтею КК, а при реальній сукупності кожен злочин підпадає під ознаки окремих статей КК. У випадках, коли один з тотожних злочинів є закінчений, а інший є замахом, то вони кваліфікуються за правилами сукупності злочинів.

§ 4. Рецидив злочинів

Рецидив злочинів це повторність злочинів, пов'язана з засудженням особи за попередній злочин. Мова йде про вчинен-


44

 Глава 5.

ня нового умисного злочину особою, яка вже має судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). Основними ознаками рецидиву є:

особою вчинено два або більше самостійних злочини;

вчинені злочини є лише умисними;

злочини вчинені в різний час;

особа має судимість за раніше вчинений злочин.

Саме наявність судимості особи є тією ознакою, що відрізняє рецидив від повторності. Якщо ж судимість погашена або знята (ст.ст. 89, 91 КК), то рецидив злочинів відсутній.

Класифікація рецидиву злочинів можлива за різними підставами. За характером злочинів рецидив поділяється на два види: загальний рецидив і спеціальний рецидив.

Загальний рецидив утворюється вчиненням різнорідних злочинів (нетотожних і не однорідних). Наприклад, особа, що має судимість за крадіжку, вчиняє вбивство. Загальний рецидив є обставиною, яка обтяжує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК).

Спеціальним є рецидив тотожних або однорідних злочинів. Наприклад, особа, засуджена за незаконне полювання, знову його вчиняє, або особа, судима за крадіжку вчиняє грабіж.

Спеціальний рецидив розглядається як кваліфікуюча ознака злочинів.

Наступними видами рецидиву є простий і складний рецидив — залежно від кількості судимостей.

Простий рецидив — особа засуджується вдруге. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє шахрайство.

Складний рецидив — особа засуджується три і більше разів.

Враховуючи ступінь суспільної небезпечності, розрізняють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких або особливо тяжких, злочинів.

Пенітенціарний рецидив це вчинення особою, що засу-дженна до позбавлення волі нового злочину впродовж: строку судимості, за який вона знову засуджується до позбавлення волі. Пенітенціарний рецидив враховується при вирішенні питання про умов но-дострокове звільнення від покарання (ст. 81 КК).

Рецидив тяжких або особливо тяжких злочинів це вчинення особою, судимою за тяжкий або особливо тяжкий злочин, ще одного тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 67 КК рецидив є обставиною, що обтяжує покарання, якщо він не передбачений у відповідній статті Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака.


Обставини, що виключають злочинність діяння 45

Глава 6.    ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

§ 1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння

Відповідно до Конституції України "кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших осіб від протиправних посягань", тому за певних обставин кожен вправі захищатися. Зовні такий захист схожий на злочин, але насправді він є не суспільно небезпечним і правомірним. Дії таких обставин мають відповідні ознаки:

це правомірні дії, які зовні подібні зі злочинами, тобто ха
рактеризуються наступним чинам:

дія або бездіяльність особи спрямована проти об'єкта
кримінально-правовоі охорони;

вчинене діяння відповідає фактичним, зовнішнім ознакам
об'єктивної сторони того чи іншого складу злочину;

це діяння вчинила особа, яка здатна бути суб'єктом
відповідного злочину;

ці дії мають незлочинний характер,  тобто вчиняються
правомірно і полягають в суб'єктивному праві, юридичному
обов 'язку чи владних повноваженнях особи;

вони є суспільно кориснішії відповідають інтересам осо
би, суспільства або держави;

являють собою свідомі та вольові вчинки людини у формі
дії або бездіяльності,  вони є правомірними за наявності
підстав, які обґрунтовують необхідність таких вчинків.

не тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Отже, з огляду на перераховані ознаки можна дати таке визначення обставин, що виключають злочинність діяння

це зовні схожі зі злочинами правомірні дії, що передбачені кримінальним законом, мають незлочинний характер, є суспільно корисними, являють собою свідомі та вольові вчинки які не тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Кримінальний кодекс 1960 року передбачав лише три обставини, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила злочин. Чинний КК України від 5 квітня 2001 року вперше виділив дані обставини в окремий розділ VIII Загальної частини і значно розширив їх коло:


46

 Глава 6.

необхідна оборона;

уявна оборона;

затримання особи, яка вчинила злочин;

крайня необхідність;

фізичний або психічний примус;

виконання наказу або розпорядження;

діяння пов'язане з ризиком;

виконання спеціального завдання з попередженням чи роз
криття злочинної діяльності організованої групи чи злочин
ної організації.

Для чіткого розуміння обставин, що виключають злочинність діяння слід розглянути кожну з них детальніше.

§ 2. Кримінально-правова характеристика обставин, що виключають злочинність діяння

Необхідна оборона. Правовий інститут необхідної оборони відноситься до числа найбільш глибоко і повно розкритих у науці кримінального права.

У ч. 1 ст. 36 КК України зазначено, що необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхам заподіяння таму, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевіаі(ення меж: необхідної оборони.

Право на необхідну оборону є самостійним і невід'ємним правом громадянина і не носить субсидіарного характеру. З точки зору правового статусу особи право на необхідну оборону — це невід'ємне суб'єктивне і притому природне право будь-якої людини — члена суспільства. Кожен може використати своє право на захист незалежно від будь-яких обставин, але може і ухилитися від його здійснення.

Необхідна оборона є правомірною лише за наявності певних умов, визначених ст. 36 КК України: 1) дії, якими вона викликана, вчинено з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, інших осіб (фізичної чи юридичної"), суспільних інтересів, інтересів держави.

Не визнається необхідною обороною захист особи від правомірного затримання працівниками правоохоронних орга-


Обставини, що виключають злочинність діяння 47

нів, але поряд з цим вважається необхідною обороною захист від явно незаконного затримання навіть коли його здійснюють особи, які за законом мають право не таке затримання.

Також слід сказати, що дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований "потерпілим" з метою здобути собі переваги особи, яка обороняється, не є необхідною обороною.

  1.  наявність   суспільно   небезпечного   посягання  —  діяння,
    ознаки якого передбачені КК України.
  2.  своєчасність необхідної оборони, тобто вона можлива лише
    тоді, коли є наявне посягання — яке вже почалось і ще не
    закінчилось.
  3.  реальність посягання. Посягання не може існувати лише в
    уяві того, хто захищається.

Також слід відмітити, що в окремих випадках може бути визнано правомірним такий захист як уявна оборона, що регламентується ст. 37 КК, в якій сказано що уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реально суспільно небезпечного посягання не було і особа неправильно оцінюючи дії потерпілого лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона не тягне за собою кримінальної відповідальності за наявності двох ознак, які їй притаманні:

коли обстановка, що склалася давала особі достатні підста
ви вважати, що мало місце реальне посягання;

коли особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати по
милковості свого припущення.

  1.  шкода може бути заподіяна лише тому хто посягає;
  2.  заподіювана шкода, є необхідною і достатньою в даній об
    становці для негайного відвернення чи припинення пося
    гання.

Перевищенням меж необхідної оборони відповідно до ч. З ст. 36 КК визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність (ч. 4 ст. 37). Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через


48

 Глава 6.

сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст. 36).

Не є перевищенням меж необхідної оборони і немає наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає (ч. 5 ст. 36).

Затримання особи, яка вчинила злочин. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК, не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставляння її, відповідним органама влади якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Отже, затримання особи, яка вчинила злочин — це позбавлення її можливості вільного пересування та вчинення певних дій, спрямованих на зникнення з місця вчинення злочину. У ч. 2 ст. 38 КК зазначено, що перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Якщо присутнє перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, то існують випадки, коли воно тягне за собою відповідальність:

  1.  умисне вбивство при перевищенні заходів, необхідних для
    затримання злочинця (ст. 118);
  2.  умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження злочин
    цю (ст. 124).

Водночас виключає злочинність діяння затримання особи, яка вчинила злочин, коли ця обстановка має наступні ознаки:

мету затримання — дії потерпілих та інших осіб мають
метою затримання злочинця і
доставления його органам
влади (ч. 1 ст. 38 КК);

спрямованість діяння. Заходи повинні застосовуватися ли
ше до злочинця, а не інших правопорушників, тобто затри
мання особи, яка вчиняє або вже вчинила злочинне пося
гання;


Обставини, що виключають злочинність діяння 49

характер дій при затриманні —■ це дії потерпілих або ін
ших осіб, пов'язані із позбавленням злочинця особистої во
лі, а також заподіяння йому шкоди;

своєчасність затримання злочинця — може бути вчинене
лише в момент або безпосередньо після вчинення злочин
ного посягання (ч. 1 ст. 38);

необхідність заподіяння шкоди. Злочинець може не підко
ритися особі, яка здійснює затримання, тому громадянин
часто   змушений   заподіяти   злочинцю   відповідну   шкоду
оскільки у потерпілих або інших осіб відсутня реальна мо
жливість без серйозної небезпеки для себе або інших осіб
здійснити насильницьке затримання злочинця;

співрозмірність шкоди, що заподіюється злочинцю під час
його затримання з характером і розміром шкоди, яка запо
діяна суспільному благу, або реальною загрозою заподіяння
цієї шкоди збоку злочинця.

Крайньою необхідністю визнається заподіяння шкоди право-охоронюваним інтересам задля усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронювангш законом правам цієї людини або інших осіб, а також: суспільним інтересам чи інтересам держави якіцо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобачи і якщо при цьому не було допущено перевищення меж: крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК).

Умовами виникнення крайньої необхідності є:

небезпека повинна бути дійсною, реальною, наявною —
безпосередньо загрожувати правоохоронним інтересам;

немає можливостей усунути небезпеку іншими способами,
крім тих, що спричиняють заподіяння шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 39 КК України перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоро-нюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці (ч. З ст. 39 КК).

Фізичний або психічний примус. Відповідно до ч. 1 ст. 40 КК не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім

4 — 4-673


50

 Глава 6.

впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень ст. 39 КК.

Фізичний примус — це заподіяння особі фізичного насильства з метою вимагання від цієї особи всупереч її волі вчинити чи не вчинити певні дії, які є протиправними.

Види дій, що становлять собою фізичний примус поділяються на такі, що:

позбавляють особу, відносно якої застосовані дії, фізичної
можливості діяти;

спрямовані на те, щоб зламати психологічний опір особи і
змусити її чинити заборонене законом діяння.

Психічний примус — це вплив на психіку особи з метою змусити її не за її волею вчинити протиправні дії. До психічного примусу відносяться:

застосування чи погроза застосування насильницьких дій
відносно близьких, рідних, інших осіб, доля яких є важли
вою для особи, яку схиляють до вчинення певних дій чи
бездіяльності;

погрозу застосування певного фізичного насильства, в тому
числі і зброї;

погрозу знищення або саме знищення майна, яке належить
потерпілому чи його рідним, близьким або іншим особам,
доля яких є важливою для нього;

погрозу розголошення відомостей, які особа хоче зберегти
в таємниці.

Виконання наказу або розпорядження. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження (ч. 1 ст. 41 КК).

Звідси випливає, що єдиною умовою визнання законним виконання наказу або, розпорядження із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам, є законність такого наказу чи розпорядження.

Законним, відповідно до ч. 2 ст. 41 КК, визнається такий наказ, який:


Обставини, що виключають злочинність діяння 51

відданий у  належному  порядку.  Належний  порядок  при
цьому — порядок віддання (видання) наказів, встановлений
законом або іншими нормативно-правовими актами;

відданий відповідною особою у межах її повноважень. Від
повідна особа — це орган або службова особа, до компете
нції яких належать питання, що вирішуються в наказі;

за змістом не суперечить чинному законодавству;

не пов'язаний з порушенням конституційних прав та сво
бод людини і громадянина.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження (ч. З ст. 41 КК). Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах (ч. 4 ст. 41 КК). Явно злочинний — це наказ, злочинний характер якого очевидний, зрозумілий як для того, хто його віддає, так і для того кому він адресований, а також для інших осіб.

У певних випадках за виконання злочинного наказу відповідальність несе не його виконавець, а особа, яка віддала такий наказ (наприклад, якщо особа, до якої звернуто наказ, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу, оскільки при цьому вина виконавця відсутня).

Тому ч. 5 ст. 41 КК вказує, що якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Перевищення меж заподіяння шкоди при виконанні наказу (ексцес виконання наказу) — це заподіяння явно надмірної шкоди, ніж передбачалось наказом. В такому разі кримінальній відповідальності підлягає як особа, що виконала злочинний наказ, так і особа, яка віддала такий наказ.

Діяння пов'язане з ризиком. Дана обставина, що виключає злочинність діяння є новелою для кримінально права України, її поява пов'язана з необхідністю надати статусу правомірних діянням, що здійснюються для досягнення суспільно корисного результату, але пов'язані з ризиком заподіяння шкоди пра-воохоронюваним інтересам у разі їх вчинення. Ч. 1 ст. 42 КК передбачає, що не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваніш інтересам, якщо це


52

 Глава 6.

діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Отже, ризик є виправданим і заподіяння шкоди не тягне за собою кримінальної відповідальності за таких умов:

ризиковане діяння вчинюється для досягнення значної сус
пільно корисної мети;

без вчинення ризикованого діяння у даній обстановці немо
жливо досягти зазначеної мети;

особою було вжито всіх заходів, які дають їй підстави об
ґрунтовано розраховувати на відвернення шкоди правоохо-
ронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу економічної катастрофи чи інших надзвичайних подій (ч. З ст. 42).

Діяння, пов'язане з ризиком має такі ознаки:

  1.  мета — дане діяння вчиняється для досягнення значної су
    спільно корисної мети;
  2.  об'єктом заподіяння шкоди є правоохоронювані інтереси
    особи, суспільні інтереси або інтереси держави;
  3.  характер діяння — ризик збігається з ознаками якогось
    злочину, що передбачений Кримінальним Кодексом Украї
    ни;
  4.  своєчасність — діяння, пов'язане з ризиком, повинно бути
    вчинено лише протягом часу існування його підстави;
  5.  межі заподіяння шкоди — ризик не є виправданим, якщо
    він завідомо створював загрозу для життя інших людей.

Перевищення меж заподіяння шкоди можливе лише в умовах виправданого ризику. Ексцес ризикованого діяння — це заподіяння правоохоронюваним інтересам шкоди, явно не відповідної значимості тієї суспільно корисної мети, до досягнення якої прагнула особа, що ризикувала.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК).

Умови, за яких вказане заподіяння шкоди визнається обставиною, що виключає злочинність діяння:


Обставини, що виключають злочинність діяння • 53

  1.  діяння є вимушеним. Вимушене заподіяння шкоди є необ
    хідним для збереження особою в таємниці факту виконання
    нею спеціального завдання, її співробітництва з оператив
    ним підрозділом;
  2.  здійснюється особою, яка згідно закону виконувала спеціа
    льне завдання, беручи участь в організованій групі чи зло
    чинній організації. Під особою, яка виконує спеціальне за
    вдання, слід розуміти:

штатного працівника оперативного підрозділу правоохорон
них або розвідувальних органів, який проникає до складу
організованої групи чи злочинної організації;

особу, яка на передбаченій законом підставі негласно спів
працює з оперативним підрозділом правоохоронного органу
або з розвідувальним органом і отримала відповідне спеціа
льне завдання;

  1.  мета такого завдання — попередження чи розкриття зло
    чинної діяльності організованої групи чи злочинної органі
    зації;
  2.  під час виконання спеціального завдання особою, яка вико
    нує таке завдання діяння, не вчинено злочини, передбачені
    ч. 2 ст. 43 КК, а саме — тяжкого злочину, вчиненого умис
    но і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого
    злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням
    тяжкого тілесного ушкодження або настанням інших тяж
    ких, або особливо тяжких наслідків.

Ч. З ст. 43 КК встановлює особливі правила призначення покарання особі, яка вчинила злочин, передбачений ч. 2 цієї статті. Зокрема, винний не може бути засуджений до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене не строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.


54 Глава 7.

Глава 7.    ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття звільнення

від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності це відмова держави засуджувати особу, яка вчинила злочин, та застосувати до неї кргшінально-правові засоби примусового характеру, відповідно до підстав, передбачених чинний кримінальним законом (КК України) і в порядку врегульованому крішіналь-но-процесуальним законам (КПК України).

Реалізація завдань охорони інтересів особи, суспільства або держави від злочинних посягань припускає застосування судом покарань до осіб, винних у їхньому вчиненні. За певних умов не потрібно щоб винна особа перетерпіла покладання заходів кримінальної відповідальності (у тому числі і покарання). Крім того, існує потреба проявити поблажливість до осіб, що порушили кримінально-правову заборону і, керуючись принципом гуманізму, звільнити винних не тільки від покарання, але й у цілому від кримінальної відповідальності.

Відповідно до ст. 44 КК (яка визначає правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності) особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише до вступу вироку суду в законну силу, далі мова може йти про звільнення особи від покарання.

Важливо відрізнити звільнення від кримінальної відповідальності від окремих інститутів кримінального права: малозна-чимості (ч. 2 ст. 11), добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17), обставин, що виключають злочинність діяння (Розділ VIII Загальної частини КК).

Звільнення від кримінальної відповідальності застосовується до випадків, коли особа вчиняє злочин вперше та для злочинів невеликої або середньої тяжкості.

Вчинення злочину вперше означає, що особа раніше не вчинила будь-якого злочину, тобто: особа не має непогашеної або незнятої судимості за раніше вчинений злочин, немає кримінальної справи, порушеної у зв'язку із вчиненням осо-


Звільнення від кримінальної відповідальності 55

бою будь-якого злочину. Особами, які вперше вчинили злочин, є й ті хто був виправданий судом, а також ті, хто раніше, хоч і вчинив кримінальне каране діяння, проте у встановленому законом порядку був звільнений від кримінальної відповідальності.

Злочин невеликої тяжкості — це злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання (ч. 2. ст. 12).

Злочин середньої тяжкості — це злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років (ч. З ст. 12).

§ 2. Кримінально-правова характеристика окремих підстав звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК). Особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям за таких умов:

особа вчинила злочин вперше;

вчинено злочин невеликої тяжкості;

особа після вчинення злочину щиро покаялася;

особа активно сприяла розкриттю злочину;

особа повністю відшкодувала завдані нею збитки
або усунула заподіяну шкоду.

Щире покаяння особи має місце тоді, коли вона повністю визнає свою вину, не чинить перешкод розслідуванню, дає правдиві показання, щиро шкодує про вчинене нею, свідомо засуджує вчинений нею злочин, висловлює співчуття потерпілому. Щире покаяння є внутрішнім морально-психічним процесом у свідомості особи і його прояви — індивідуальні, вони мають бути встановлені у кожному конкретному випадку. Іншими словами, мова йде про такі морально-психологічні процеси у свідомості людини, які свідчать про її тверде переконання не вчиняти злочинів у майбутньому.

Активне сприяння розкриттю злочину це дії винної особи, які спрямовані на допомогу органам досудового розслідування і суду у встановленні істини, з'ясуванні фактичних обставин у справі. Такі дії можуть полягати у дачі правдивих показань, викритті співучасників, видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом.


56

 Глава 7.

Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди це дії особи, якими вона реально усуває негативні наслідки вчиненого злочину. Такими діями можуть бути: повернення викраденого майна або передача потерпілому рівноцінного майна, грошова компенсація вартості викраденого, знищеного чи пошкодженого майна, відновлення особисто або за свій рахунок властивостей пошкодженого майна, оплата лікування потерпілого, вибачення у публічній формі. Позиція потерпілого при звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям враховується судом, але не є для суду обов'язковою.

Слід пам'ятати, що сприяння розкриттю злочину і добровільне відшкодування заподіяної шкоди у випадках, коли особа не може бути звільнена від кримінальної відповідальності враховуються судом як обставини, що пом'якшують покарання (п.п. 1 і 2 ч. 1 ст. 66).

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК). Особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням з потерпілим за таких умов:

особа вчинила злочин вперше;

вчинено злочин невеликої тяжкості;

особа повністю відшкодувала завдані нею збитки або усу
нула заподіяну шкоду;

особа після вчинення злочину примирилася з потерпілим.

Під примиренням розуміється добровільна заява потерпілого, в якій він однозначно висловлює свою позицію про закриття кримінальної справи щодо винного. Факт примирення потребує процесуального закріплення у матеріалах справи і може відбуватися лише один раз.

Мотиви, якими керується потерпілий (жалість, бажання покращити своє майнове становище тощо), для застосування ст. 46 значення не мають. Примирення можливе як з ініціативи винного, так і самого потерпілого.

Примирення має відбутись саме з потерпілим, а не з іншими особами, які беруть участь у кримінальному процесі. Потерпілий це фізична особа, якій злочинам заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілим постановою органу дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду. У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права потерпілого мають його близькі родичі, які в уста-


Звільнення від кримінальної відповідальності 57

новленому порядку визнані потерпілими. Не є потерпілими у кримінально-процесуальному аспекті юридичні особи, які, у разі заподіяння їм майнової шкоди, визнаються цивільними позивачами.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК). Особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки за таких умов:

особа вчинила злочин вперше;

вчинено злочин невеликої або середньої тяжкості;

особа щиро покаялася;

колектив підприємства, установи чи організації звернувся з

клопотанням про передачу особи на поруки.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки є умовним видом звільнення від покарання і особа остаточно звільняється від кримінальної відповідальності лише за умови, що протягом року доведе своє виправлення — не вчинить нових злочинів, не порушуватиме громадського порядку, не ухилятиметься від заходів виховного впливу з боку трудового колективу.

Передати особу на поруки може лише суд за клопотанням трудового колективу. За своїм змістом дане клопотання включає:

  1.  вмотивоване   прохання  відповідного   колективу   звільнити
    від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила зло
    чин, і передати її (йому) на поруки;
  2.  зобов'язання колективу здійснювати заходи виховного ха
    рактеру, спрямовані на недопущення вчинення особою, взя
    тою на поруки, нових злочинів. Порядок звернення колек
    тиву з клопотанням про передачу особи на поруки регламе
    нтується кримінально-процесуальним законом.

Клопотання про передачу особи на поруки не є обов'язковим для суду, звільнення від кримінальної відповідальності є лише правом, але не обов'язком суду.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК). Особа звільняється від кримінальної відповідальності за цією підставою за таких умов:

особа вчинила злочин вперше;

вчинено злочин невеликої або середньої тяжкості;

змінилася обстановка, внаслідок чого:

діяння втратило суспільну небезпечність;

особа перестала бути суспільно небезпечною.


58 Глава 7.

• зміна обстановки має місце на час розслідування або роз
гляду справи в суді.

Зміну обстановки необхідно розглядати як два окремих її різновиди: діяння втратило суспільну небезпечність або особа перестала бути суспільно небезпечною. Ці обставини можуть мати місце як окремо, так і в сукупності.

Втрату діянням суспільної небезпечності можна умовно поділити на такі два види:

по-перше, законодавець не завжди встигає за стрімким роз
витком суспільного життя і певні склади злочину не те, що
втрачають так би мовити "актуальність", а стають своєрід
ним анахронізмом.  Така ситуація склалася свого часу з
окремими видами спекуляції. Крім того, ряд норм КК від
силають до інших нормативно-правових актів, які також
змінюються (наприклад, змінюється перелік відомостей, що
становлять державну чи комерційну таємницю,  постійно
оновлюються форми звітності тощо). Життя не стоїть на
місці, у суспільстві в цілому, а також в окремих сферах
життєдіяльності людей відбуваються радикальні зміни і то
му окремі види злочинів перестають бути суспільно небез
печними.

по-друге, можлива втрата суспільної небезпеки лише конкре
тним, окремо взятим злочином, причому, інші подібні злочи
ни залишають суспільно небезпечними. В цьому випадку має
місце зміна обстановки локального характеру: окрема місце
вість, конкретне підприємство чи трудовий колектив.

Втрата особою суспільної небезпечності означає, що в житті особи сталися певні події, які істотно впливають на світогляд особи чи унеможливлюють вчинення злочинів даною особою в майбутньому. Умовно їх можна розділити на два види:

по-перше це такі обставини, з'являються незалежно від во
лі особи: тяжке захворювання, призов на військову службу,
усунення особистих важких обставин тощо;

по-друге, ці обставини можуть виникати з волі особи: вла
штувалася на роботу, розрив стосунків з особами, які при
мушували винного вчиняти злочини. Слід обережно стави
тися до можливості втрати особою суспільної небезпеки
буквально на наступний день після вчинення злочину, для
виникнення таких обставин необхідний відносно тривалий
проміжок часу.


Звільнення від кримінальної відповідальності 59

Звільнення від кримінальної відповідальності за даною підставою є лише правом, а не обов'язком суду. Якщо суд вважає, що суспільна небезпечність вчиненого діяння не відпала або особа не перестала бути суспільно небезпечною (незалежно від зовнішніх обставин, які мали місце), звільнення від кримінальної відповідальності неможливе.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК). Через певний час після вчинення злочину кримінальна відповідальність стає якщо не неможливою, то вкрай утруднюється. Особа, яка вчинила злочин, втрачає частково, а то й повністю суспільну небезпечність, і притягати її до кримінальної відповідальності може бути просто недоцільним і невиправданим.

Виходячи з цих та інших міркувань, кримінальний закон встановлює строки, по закінченні яких особа не може нести кримінальній відповідальності — строки давності. Закон встановлює п'ять видів таких строків:

  1.  два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за
    який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження
    волі;
  2.  три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за
    який передбачене покарання у виді обмеження або позбав
    лення волі;
  3.  п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
  4.  десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;
  5.  п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого зло
    чину.

При обчисленні будь-яких строків взагалі, і строків давності зокрема, важливими є моменти їх початку та закінчення. Перебіг строку давності починається в день, коли злочин був закінчений. Це загальне правило. Але для триваючих злочинів цей строк обчислюється з дня, коли вони були фактично завершені (припинені). Наприклад, особа, яка незаконно зберігала зброю, була затримана працівниками міліції. Саме цей день і є початком перебігу строку давності за триваючий злочин. У разі вчинення особою продовжуваного злочину, початком перебігу строку давності є день, коли особа вчинила останнє злочинне діяння.

Кінцевим моментом строку давності є набуття вироком законної сили (ст. 401 КПК). Вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а


60 Глава 7.

вирок апеляційного суду — після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією. Якщо вирок має набути законної сили вже після того, як закінчився передбачений законом строк, то особа повинна бути звільнена від кримінальної відповідальності.

Закон передбачає зупинення перебігу давності, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. Ухиленням від слідства або суду є дії особи, за допомогою яких вона сподівається уникнути кримінальної відповідальності, наприклад зміна місця проживання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Але якщо особа не вчинятиме нових злочинів, то вона звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років.

Перебіг давності переривається, якщо особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин, тобто строки давності обчислюються ніби „паралельно" за кожний вчинений злочин.

Ч. 4 ст. 49 КК передбачено, що питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Тому суд може прийняти рішення як про застосування давності, так і про незастосування давності. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.

Винятком із загальних правил перебігу строку давності є незастосування давності до окремих категорій злочинів. Такими злочинами є планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид (ст.ст. 437— 439 і ч. 1 ст. 442). Цей виняток зроблений на підставі міжнародно-правових зобов'язань нашої держави стосовно незастосування давності відносно выйськових злочинів і злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.


Поняття, система і види покарань

 61

Глава 8.    ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА І ВИДИ ПОКАРАНЬ

§ 1. Поняття і мета покарання

Ч. 1 ст. 50 КК визначає поняття покарання так: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Аналіз поняття покарання дозволяє виділити його ознаки:

  1.  покарання є заходом примусу;
  2.  застосовується від імені держави за вироком суду;
  3.  застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні зло
    чину;
  4.  полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод
    засудженого.

Покарання виступає тим засобом, за допомогою якого здійснюється вплив на поведінку громадян, що примушує їх до виконання обов'язку неухильно додержуватися Конституції та законів України. Примусовість покарання означає обов'язок засудженого притерпіти всі ті обмеження його прав і свобод, які складають зміст того покарання, яке призначене йому у вироку суду за вчинений ним злочин. Покарання є особливою формою примусу, а тому його слід відмежовувати від таких засобів кримінально-правового впливу як застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 92 КК) та примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судові рішення ухвалюються судами іменем України. Виходячи з цього лише суд, як орган державної влади, має право, встановивши вину особи у вчиненні злочину, прийти до висновку про необхідність застосування до неї покарання та у своєму вироку встановити його вид, строк та розмір. Застосування покарання від імені держави визначає його публічний характер.

Застосування покарання до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, грунтується на положеннях ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, якими в нашому законодавстві закріплено презумпцію невинуватості Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана криміналь-


62 Глава 8.

ному покаранню, доки їі вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Застосування покарання до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, базується також на принципі особистісного характеру покарання. Тобто покарання може бути призначено та виконано тільки стосовно самого винного і не може бути покладено на інших осіб, навіть на близьких родичів (наприклад, конфіскації підлягає лише майно, яке є виключно власністю засудженого).

Зміст покарання полягає у передбаченому законом обмеженні прав та свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Ст. 63 Конституції України передбачено, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Відповідні обмеження визначаються видом, строком, розміром покарання. Вони можуть виражатися в обмеженні свободи пересування, вільного вибору місця проживання (при арешті, обмеженні або позбавленні волі), права вільно обирати вид трудової діяльності (при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), майнових обмеженнях (при виправних роботах, конфіскації, штрафі) та інших.

Мета покарання — це той результат, якого прагне досягти держава, застосовуючи до особи, винної у вчиненні злочину, певні, визначені законом заходи примусу. Мета покарання визначена в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Із змісту даного визначення випливають такі цілі покарання:

  1.  кара щодо засудженого;
  2.  його виправлення;
  3.  спеціальне попередження — запобігання вчиненню нових
    злочинів самим засудженим;
  4.  загальне попередження — запобігання вчиненню злочинів
    іншими особами.

Кара, тобто відплата винному за вчинений ним злочин виступає не лише однією із цілей покарання, але й однією з його ознак, що визначає зміст покарання. Однак досягнення мети кари можливе лише у випадку призначення покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину. Покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК), що і являє собою відплату за вчинене. Кара


Поняття, система і види покарань

 63

як ознака покарання знаходить своє вираження у відповідній нормі Загальної частини КК, в якій описані ознаки певного виду покарання, а також у санкції норми кримінального закону, якою передбачено відповідальність за вчинений особою злочин. Кара як ціль покарання виражається лише у призначенні особі, яка вчинила злочин конкретної міри покарання та її виконанні. Досягнення мети кари, як відплати винному за вчинене необхідно для захисту суспільства, для задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Виправлення засудженого — це такий вплив каральних заходів на засудженого, в результаті якого відбуваються певні зміни його особи, які усувають його суспільну небезпечність, формують схильність до правомірної поведінки та повагу до закону головним чином через страх перед покаранням, небажанням знову його відбувати. Досягнення такої мети прийнято називати юридичним виправленням, яке є достатнім з точки зору кримінального закону. Однак це не означає, що вплив заходів покарання вичерпується цим. Виправлення передбачає також докорінну перебудову психічного складу особи засудженого, формування переконань, які передбачають повагу до правил і норм людського співжиття.

Спеціальне попередження (спеціальна превенція) передбачає, що застосування покарання зробить неможливим або значно ускладнить можливість вчинення нових злочинів засудженим. Досягнення цієї мети забезпечується завдяки тим обмеженням прав і свобод засудженого, які складають зміст відповідного покарання. Так, позбавлення волі, відповідний режим відбування цього покарання та пов'язані з цим обмеження виключають можливість вчинення багатьох злочинів; виконання покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю робить неможливим вчинення злочинів пов'язаних із використанням відповідної посади або здійсненням певної діяльності. Мета спеціального попередження тісно пов'язана з метою виправлення. Формування у особи поваги до норм закону та усунення його суспільної небезпечності веде до того, що засуджений під час виконання покарання, а також після його відбування не буде вчиняти нових злочинів, в чому і полягає зміст спеціальної превенції.

Загальне попередження (загальна превенція) передбачає попередження вчинення злочинів іншими особами. Застосування


64 Глава 8.

покарання до засудженого повинно утримувати інших осіб, схильних до протиправної поведінки, від вчинення злочинів, щоб уникнути відповідних наслідків у вигляді застосування покарання. Досягнення мети загального попередження забезпечується самим існуванням кримінального закону, санкції норм якого попереджують про покарання, засудженням осіб, винних у вчиненні злочину, до покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину та обставинам справи. Саме невідворотність покарання, а не його суворість здійснює вплив на нестійких осіб та сприяє досягненню мети загального попередження.

Ч. З ст. 50 КК встановлено, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Дана норма відтворює положення ч. 2 ст. 28 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню.

§ 2. Система і види покарань

У ст. 51 КК встановлено види покарань, які складають систему покарань. Під системою розуміється сукупність певних елементів, об'єднаних спільним призначенням. Система покарань це закріплений у Кримінальному кодексі України обов'язковий для суду вичерпний перелік видів покарань, які розташовані у порядку зростання їхньої тяжкості. Ознаки системи покарань:

  1.  перелік видів покарань закріплено лише у КК. Жоден інший
    законодавчий акт не може встановлювати види покарання,
    В чинному КК загальний перелік видів покарань (які засто
    совується до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину,
    крім неповнолітніх) встановлено у ст. 51 КК. Види пока
    рань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх встано
    влено у ст. 98 КК;
  2.  перелік видів покарань є обов'язковіш для суду. Тобто суд,
    призначаючи покарання, не може відступити від встановле
    ної кримінальним законом системи покарань, довільно ви
    значити певний вид покарання;
  3.  перелік покарань, які складають систему, є вичерпним. Це
    означає, що в Україні не можуть бути застосовані інші ви
    ди покарання, крім тих, які передбачено в ст. 51 КК. Тобто
    на даний момент система покарань є завершеною, проте
  4.  


Поняття, система і види покарань

 65

вона може змінюватися, шляхом внесення відповідних змін до КК у порядку встановленому законом; 4) перелік видів покарань в середині системи розташовано у певному порядку. В основу побудови системи покарань було покладено критерій порівняльної тяжкості. Види покарань розташовано за принципом зростання від менш тяжких до більш тяжких покарань. Такий принцип побудови системи покарань дає можливість суду вирішувати яке покарання буде більш тяжким, а яке менш тяжким в кожному конкретному випадку при призначенні особі покарання, звільнені її від покарання або заміні покарання на більш м'яке. Систему покарань складають:

  1.  штраф;

позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину
або кваліфікаційного класу;

позбавлення права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю;

  1.  громадські роботи;
  2.  виправні роботи;
  3.  службові обмеження для військовослужбовців;
  4.  конфіскація майна;
  5.  арешт;
  6.  обмеження волі;

  1.  тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбо
    вців;
  2.  позбавлення волі на певний строк;
  3.  довічне позбавлення волі.

У кримінальному законі встановлену систему покарань класифіковано за їх юридичною значущістю на основні, додаткові покарання і такі, що можуть бути застосовані і як основні, і як додаткові (ст. 52 КК).

Основні покарання застосовуються як самостійні за вчинений особою злочин і не можуть додаватися до інших покарань. Основне покарання за відповідний злочин може призначатися лише у випадку, якщо воно передбачено санкцією норми кримінального закону, якою встановлено відповідальність за вчинений особою злочин, за виключенням випадків: • призначення більш м'якого покарання ніж передбачено законом (ст. 69 КК);

5 — 4-673


66

 Глава 8.

заміни невідбутої частини покарання більш м'яким пока
ранням (ст. 82 КК);

амністії та помилування (ст. 85, 86, 87 КК). Відповідно до
ч. 4 ст. 52 КК, за один злочин може бути призначено лише
одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особ
ливої частини КК. Як основні можуть бути застосовані на
ступні види покарання: громадські роботи; виправні робо
ти; службові обмеження для військовослужбовців; арешт;
обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців;  позбавлення волі на певний строк;
довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання це покарання, які призначаються на додаток до основного і не можуть бути застосовані як самостійні. До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань, у випадках та в порядку передбаченому КК (ч. 4 ст. 52 КК). Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Покарання, які можуть бути застосовані і як основні, і як додаткові — це штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу можуть бути застосовані як додаткові покарання і у разі звільнення від основного покарання з випробуванням (ст.ст. 75, 77 КК).

Штраф (ст. 53 КК) — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених Особливою частиною КК. Штраф — найбільш м'який вид покарання у системі покарань,— може бути призначене і як основне, і як додаткове покарання. За своїм змістом штраф має майновий характер. Кримінальним законом встановлено межі штрафу — від тридцяти до тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (розмір мінімуму встановлюється законодавством). У випадках, передбачених КК, за окремі злочини розмір штрафу може бути вищим зазначених меж (наприклад, ч. 2 ст. 204, ч. 1 ст. 209, ст. 220 КК). При призначенні покарання конкретний розмір штрафу визначається судом в залежності від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

У разі неможливості сплати штрафу, суд може замінити не-сплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із


Поняття, система і види покарань 67

розрахунку десять годин громадських робіт за один встановлений законом неоподаткований мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законом неоподаткованих мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років (ч. 4 ст. 53 КК).

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК). Даний вид покарання є додатковим покаранням, яке не передбачено у санкціях норм Особливої частини КК, і може бути призначене судом лише за тяжкий або особливо тяжкий злочин. Це покарання спрямоване на здійснення морального впливу на засудженого, а також на позбавлення статусу та переваг, які надає те чи інше звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас.

Військові звання присвоюються військовослужбовцям, які проходять службу у військових формуваннях (Збройних силах України, Службі безпеці України, Державній прикордонній службі України прикордонних військах та інших формуваннях) та військовозобов'язаним, спеціальні звання — працівникам органів внутрішніх справ України, державної податкової адміністрації, податкової міліції, митної служби. Ранги встановлюються для державних службовців, дипломатів, класні чини — в органах прокуратури. Кваліфікаційні класи присвоюються суддям, судовим експертам та лікарям — судово-психіатричним експертам.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) може бути призначене судом і як основне покарання, і як додаткове. Як основне покарання воно застосовується лише у випадку, якщо воно передбачене санкцією відповідної норми, або, якщо суд визнає за необхідне перейти до іншого, більш м'якого виду покарання, не передбаченого санкцією (ст. 69 КК). Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене і у випадках, коли воно не передбачене санкцією норми, але урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із зайняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це покарання може бути призначене як основне на строк від двох до п'яти років, а як додаткове — на строк від одного до трьох років.


68 Глава 8.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, зазвичай, призначається у випадках, коли вчинення злочину пов'язане із використанням винним займаної ним посади або із заняттям певною діяльністю і має на меті недопущення в подальшому вчинення засудженим злочинів за таких умов. Призначаючи даний вид покарання, суд у вироку повинен чітко вказати, які конкретно посади засуджений позбавляється права обіймати та вид (види) діяльності, якими засудженому забороняється займатися.

При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк — воно поширюється на весь час відбування основного покарання, і крім цього на строк, встановлений вироком суду, який набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання (тобто воно виконується як самостійне покарання). При призначенні цього покарання як додаткового до інших основних покарань, а також у випадку застосування додаткового покарання при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК) — обчислюється з моменту набрання законної сили вироком.

Громадські роботи (ст. 56 КК) є видом основного покарання, яке полягає у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Зазвичай це роботи, які не вимагають певної кваліфікації (прибирання територій, благоустрій населених пунктів і ін.), і встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин, але можуть відбуватися лише не більш, як чотири години на день.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідам першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягай пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Виправні роботи (ст. 57 КК) є одним із видів основних покарань. Воно застосовується до засудженого за місцем його роботи на строк від шести місяців до двох років. Місцем роботи засудженого є підприємство, установа, організація, в якій працює засуджений на момент постановления вироку. Під час виконання цього покарання із суми заробітку засудженого щомісячно про-


Поняття, система і види покарань

 69

водяться відрахування від десяти до двадцяти відсотків в доход держави (розмір встановлюється вироком суду). При цьому засудженому забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції.

Виправні роботи не можуть бути застосовані до певних категорій осіб: вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, які не досягай шістнадцяти років, та осіб пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Виходячи із змісту виправних робіт, оскільки їх виконання відбувається за місцем роботи засудженого, то вони не можуть бути також застосовані до безробітних.

Особам, які стали непрацездатними після постановления вироку суду, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) — це основний вид покарання, який за своїм змістом являє виправні роботи, що застосовуються виключно до військовослужбовців. Причому воно може бути застосоване як у випадках, коли воно передбачено санкцією норми кримінального закону, так і тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк. Службові обмеження для військовослужбовців призначаються на строк від двох місяців до двох років. Службові обмеження для військовослужбовців не можуть бути призначені військовослужбовцям строкової служби.

Зміст даного виду покарання полягає у тому, що із суми грошового забезпечення засудженого провадиться відрахування від десяти до двадцяти відсотків в доход держави (розмір встановлюється вироком суду). Крім цього, під час відбування покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому у строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Конфіскація майна (ст. 59 КК) є видом додаткового покарання і може бути призначена лише у випадках, спеціально


70 Глава 8.

передбачених Особливою частиною КК за тяжкі або особливо тяжкі корисливі злочини.

Зміст конфіскації полягає у тому, що у власність держави безоплатно вилучається усе (повна конфіскація) або частина (часткова конфіскація) майна, яке є власністю засудженого. При цьому слід враховувати, що конфіскація може бути обернена лише на майно, яке перебуває в особистій власності засудженого або становить його частку у спільній з іншими особами власності, і не може бути обернена на частку інших осіб, які володіють майном разом із засудженим на праві спільної власності. Якщо за вироком суду конфіскується частина майна засудженого, то суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується (її розмір — 1/2, 1/3 і т. ін.), або перелічити предмети, що конфіскуються.

Не підлягають конфіскації предмети, які є необхідними для життєдіяльності засудженого (предмети першої потреби). Перелік цих предметів визначається законом України. Такий перелік є додатком до КК.

Арешт (ст. 60 КК) це один із видів основних покарань, що полягає у триманні засудженого в умовах ізоляції Покарання у виді арешту може бути призначене на строк від одного до шести місяців.

Арешт за своєю сутністю є позбавленням волі на короткий строк. Відбування арешту здійснюється у спеціальних виправних установах — арештних домах. Військовослужбовці, згідно ч. 2 ст. 60 КК, відбувають арешт на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до трьох років.

Обмеження волі (ст. 61 КК) є видом основного покарання, зміст якого полягає у триманні особи у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду. При цьому засуджений підлягає обов'язковому залученню до праці, як правило, на виробництвах виправних центрів. Обмеження волі може бути призначене на строк від одного до п'яти років.

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) це основне покаранням, яке може бути


Поняття, система і види покарань 71

застосоване лише до військовослужбовців строкової служби Воно може бути призначене на строк від шести місяців до двох років.

Це покарання може бути застосоване судом у випадках, коли воно передбачено санкцією норми кримінального закону, якою передбачено кримінальну відповідальність за вчинений особою злочин, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців не може застосовуватись замість позбавлення волі до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) є одним із видів основного покарання, що полягає в ізоляції засудженого від суспільства та поміщення до кримінально-виконавчоі установи на певний, визначений вироком суду, строк. Позбавлення волі може бути призначене на строк від одного до п'ятнадцяти років. Застосування позбавлення волі неповнолітнім регулюється ст. 102 КК.

Позбавлення волі пов'язане із значним обмеженням конституційних прав і свобод засудженого. Він позбавляється права вільно пересуватися, обирати вид трудової діяльності, обмежується його права на відпочинок, освіту, спілкування. При цьому на засудженого здійснюється виховний вплив.

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) — це найтяжчий з усіх видів покарання, передбачених КК. Воно може бути застосоване лише до особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин і лише у випадках, спеціально передбачених КК. Довічне позбавлення волі призначається лише якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Зміст довічного позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи довічно, тобто пожиттєво.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановления вироку.


72 Глава 9.

Глава 9.    ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

§ 1. Загальні засади призначення покарання

Загальні засади призначення покарання це система, передбачених кримінальним законом загальнообов 'язкових для суду приписів, якими він має керуватися при призначені покарання кожній особі, визнаній винною у вчиненні злочину у встановленому законом порядку.

Загальні засади призначення покарання передбачені ст. 65 КК. Згідно даної статті суд призначає покарання:

у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини
КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

відповідно до положень Загальної частини КК;

враховуючи  ступінь  тяжкості   вчиненого  злочину,  особу
винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують по
карання.

Призначення покарання у межах, встановлених санкцією норми кримінального закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин означає, що суд може призначити лише той вид покарання, який встановлено у цій санкції. При альтернативній санкції суд може обрати лише один із передбачених видів покарання. Визначаючи строк чи розмір покарання суд повинен виходити із мінімальної та максимальної меж, встановлених у санкції для даного виду покарання. Якщо у санкції зазначено лише максимальну межу, то мінімальною буде нижча межа, яка передбачена в Загальній частині КК для даного виду покарання. Проте ч. З і 4 ст. 65 КК встановлено винятки з даного правила. Суд має право призначити покарання більш м'яке ніж передбачено санкцією норми кримінального закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, лише за наявності підстав, визначених ст. 69 КК. Вийти за верхню межу санкції, тобто призначити покарання більш суворе ніж передбачено, суд може лише при призначенні покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі ст.ст. 70 та 71 КК.

Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК, тобто, призначаючи винному покарання у конкретній справі, суд повинен керуватися загальними положеннями, які характеризують злочинність та караність діяння. До таких положень зокрема належать норми, що визначають понят-


Призначення покарання 73

тя злочину, класифікацію злочинів, стадії злочинної діяльності (ст.ст. 11—16 КК), положення щодо співучасті (ст.ст. 26—31 КК), множинності злочинів (ст.ст. 32—35 КК), звільнення від кримінальної відповідальності (ст.ст. 44—49 КК), поняття, мети, видів покарання, його призначення (ст.ст. 50—73 КК), звільнення від покарання (ст.ст. 74—87), судимості (ст.ст. 88—91 КК) тощо. Недотримання цих положень істотно шкодить законності та обґрунтованості покарання.

При визначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину, в першу чергу, визначається ст. 12 КК, згідно якої всі злочини поділяються за типовими ступенями: злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Типовий ступінь тяжкості визначається також об'єктом злочинів певного виду.

Окрім типового ступеню тяжкості вчиненого злочину, суд повинен встановити також його індивідуальний ступінь, що означає встановлення тяжкості злочину в кожному конкретному випадку, тобто з урахуванням фактичних обставин конкретної справи. Такими обставинами, зокрема, є форма вини, мотиви й цілі, спосіб, обстановка і стадії вчиненого злочину, кількість епізодів, роль кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкість наслідків, що настали тощо.

Врахування особи винного означає врахування судом при призначенні покарання соціальних, психологічних, фізичних та інших істотних з кримінально-правової точки зору даних особи, що вчинила злочин. До соціальних даних особи належать професія, займана посада, характеристика в побуті та на роботі, наявність відзнак, нагород і т. ін., наявність сім'ї, утриманців, матеріальний стан і т. ін. Фізичні дані — це стать, вік, стан здоров'я, інвалідність, вагітність і т. ін., психологічні дані — психічне здоров'я, темперамент, характер особи. Всі ці дані важливо враховувати у сукупності. У вироку повинні бути наведені ті з них, які безпосередньо вплинули на призначення відповідного покарання.

За своїм змістом обставини, що пом'якшують та обтяжують покараззя характеризують подію злочину та особу винного, а тому, за своєю кримінально-правовою природою вони є більш конкретними характеристиками ступеню тяжкості вчиненого злочину та особи винного. Під обставинами, що по-


74 Глава 9.

м'якшуіоть та обтяжують покарання слід розуміти найбільш значимі обставини конкретної справи, які характеризують злочинне діяння та (або) особу винного і свідчать, відповідно, про зниження або підвищення їхньої суспільної небезпечності або беруться до уваги в силу принципу гуманізму, і дають підстави для призначення винному менш суворого або більш суворого покарання.

Перелік обставин, які пом'якшують покарання закріплено в ч. 1 ст. 66 КК. Згідно ч. 2 ст. 66 КК цей перелік не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують і інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Тобто суд, призначаючи покарання, може визнати такою, що пом'якшує покарання будь-яку обставину конкретної кримінальної справи. Однак, визнавши певну обставину такою, що пом'якшує покарання, суд повинен обґрунтувати своє рішення в мотивувальній частині вироку. Судова практика, зокрема, відносить до таких обставин молодий вік особи, позитивну характеристику винного за місцем праці чи проживання, наявність на утриманні малолітніх дітей або інших осіб, неправомірну чи аморальну поведінку потерпілого.

Суд не може не врахувати при призначенні покарання наявні у справі передбачені законом обставини, які пом'якшують покарання.

Врахування обставин, які пом'якшують покарання, дає підстави для призначення підсудному покарання наближеного до мінімального або мінімальний строк чи розмір покарання, передбаченою санкцією відповідної норми кримінального закону; при альтернативній санкції, призначити найменш суворий вид покарання, передбачений в ній; за умови сукупності обставин, які пом'якшують покарання та інших умов, передбачених ст. 69 КК, призначити покарання більш м'яке ніж передбачено законом.

Обставини, які обтяжують покарання, закріплені в ч. 1 ст. 67 КК. Даний перелік є вичерпним, оскільки, згідно ч. З ст. 67 КК, суд не може визнати такими, що обтяжують покарання, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67 КК. Проте, врахування при призначенні покарання обставин, які обтяжують покарання, закріплених у цьому переліку, на відміну від переліку таких, що пом'якшують покарання, не є обов'язковим для суду, за незначним виключенням. Відповідно до ч. 2 ст. 67 КК, суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених в ч. 1 ст. 67 КК обставин, такою,


Призначення покарання

 75

що пом'якшує покарання, навівши мотиви свого рішення, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12.

Врахування обставин, які обтяжують покарання дає підстави для призначення підсудному покарання наближеного до максимального або максимальний строк чи розмір покарання, передбачений санкцією відповідної норми кримінального закону; при альтернативній санкції, призначити більш суворий вид покарання, передбачений в ній.

Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (ч. З ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК). Наприклад, не може бути враховано як обставину, що пом'якшує покарання, вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого при призначенні покарання за вчинення злочину, передбаченого ст. 116 КК (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), оскільки вона є обов'язковою ознакою складу даного злочину. Аналогічно, не може бути враховано як обставину, що обтяжує покарання, вчинення злочину особою повторно при призначенні покарання за ч. 2 ст. 185 КК, яка передбачає відповідальність за крадіжку, вчинену повторно, тобто повторність в даному випадку є ознакою складу злочину.

Відповідно до ч. 2. ст. 65 КК, особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Необхідним і достатнім є таке покарання, що відповідає тяжкості вчиненого злочину, враховує особу винного та обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання, тобто таке, яке призначене із дотриманням вимог, встановлених у ч. 1 ст. 65 КК.

§ 2. Правила призначення покарання

Суд призначає покарання за вчинений особою злочин, керуючись правилами, закріпленими як загальні засади призначення покарання в ч. 1 ст. 65 КК. Однак, існують виключення із встановлених правил, зокрема, щодо призначення покарання у межах, встановлених у санкції відповідної статті Особливої частини КК. Правила призначення покарання більш м'якого, ніж це передбачено статтею Особливої частини КК за вчине-


76 Глава 9.

ний злочин, встановлено в ст. 69 КК, а правила призначення покарання більш суворого — у ст.ст. 70, 71 КК.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, відповідно до ч. 1 ст. 69 КК допускається за наявності таких підстав:

при вчиненні злочину особливо тяжкого, або злочину сере
дньої тяжкості;

за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання
та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

з урахуванням особи винного.

При цьому суд обов'язково повинен умотивувати своє рішення.

Згадана стаття не може застосовуватись при визначенні покарання за злочин невеликої тяжкості, оскільки всі санкції за ці злочини є альтернативними і дають суду можливість обрати найбільш м'яке з них. За вчинення злочинів невеликої тяжкості суд може звільнити особу від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених ст.ст. 44, 47 КК. Також суд може призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено законом за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання (судова практика „декілька" обставин визначає як не менше двох), які істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Обставини, що пом'якшують покарання, закріплені в ч. 1 ст. 66 КК, а також визнані такими судом, згідно ч. 2 ст. 66 КК. Поняття „істотного зниження ступеню тяжкості вчинення злочину" законом не визначено, а тому це поняття є оціночним і визначається судом індивідуально у кожному конкретному випадку.

Врахування судом особи винного передбачає, перш за все, встановлення таких обставин, які знижують його суспільну небезпечність та характеризують особу як під час вчинення злочину, так і до, і після його вчинення?

Ст. 69 КК передбачено три способи призначення покарання більш м'якого ніж передбачено законом:

суд має право призначити основне покарання нижче від
найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої
частини КК;

перейти до іншого, більш м'якого виду основного покаран
ня, не зазначеного в санкції статті за цей злочин;

не призначити додаткового покарання, що передбачене в
санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове.


Призначення покарання 77

Призначення покарання нижче від найнижчої межі, полягає в тому, що суд застосовує покарання того виду, що відповідає санкції норми (в альтернативній санкції один з кількох видів зазначених покарань), але у розмірі нижче мінімуму даної санкції. Однак, в такому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині КК. Так, наприклад, якщо в санкції ч. 1 ст. 187 КК за розбій встановлено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до семи років, то суд має право, керуючись ст. 69 КК, призначити покарання нижче трьох років, але не менше одного року позбавлення волі, тобто мінімуму, встановленого для покарання у виді позбавлення волі в ч. 2 ст. 63 КК.

Перехід до іншого більш м'якого виду покарання полягає у призначенні такого виду покарання, який не передбачено санкцією відповідної статті, а є більш м'яким видом, в системі покарань закріпленій ст. 51 КК. Так, якщо санкцією статті передбачено покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі (наприклад, ч. 2 ст. 185), то суд може перейти, наприклад, до арешту чи виправних робіт.

Згідно ч. 2 ст. 69 КК суд, на підставах, наведених у ч. 1 цієї статті, може не призначати додаткового покарання, яке в санкції статті Особливої частини КК передбачене як обов'язкове (наприклад, ч. З ст. 189 КК встановлене покарання за вимагання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років із конфіскацією майна). Така можливість не пов'язана із застосуванням більш м'якого основного покарання, тому суд має право не призначати додаткове покарання.

Більш м'яке покарання, ніж передбачено законом може бути призначене з обов'язковим посиланням у вироку на ст. 69 КК України.

Призначення покарання більш суворого, ніж встановлено санкцією статті, можливе у випадку застосування покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Призначення покарання за сукупністю злочинів відбувається тоді, коли особа вчиняє два або більше злочини, передбачені різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК, визначення покарання за сукупністю злочинів відбувається у два етапи:


78 Глава 9.

1) суд призначає покарання (основне і додаткове) за кожний
злочин окремо;

2) суд призначає покарання за їх сукупністю.
Призначення покарання
за кожний злочин здійснюється від
повідно до загальних засад, встановлених ст. 65 КК. Такий
підхід дозволяє індивідуалізувати покарання, врахувавши тяж
кість кожного злочину, та обставини, що характеризують його
вчинення.

Остаточне покарання може бути призначене на основі одного із двох принципів:

поглинення менш суворого покарання більш суворим;

складання призначених покарань (може бути повним або
частковим).

Застосування принципу поглинення менш суворого покарання більш суворіш можливе як до покарань одного виду, так і різних видів. Наприклад, якщо суд призначив особі покарання за ч. 1 ст. 187 КК (розбій) у виді позбавлення волі на строк чотири роки, а за ч. 1 ст. 186 КК (грабіж) — позбавлення волі на строк два роки, то остаточне покарання за принципом поглинення становитиме чотири роки позбавлення волі. Так само, якщо суд за один злочин призначив покарання у виді обмеження волі, а за інший — у виді виправних робіт, то остаточне покарання за принципом поглинення покарань буде призначене у виді обмеження волі. В даному випадку порівняння суворості покарань здійснюється судом, на основі системи покарань, встановленої в ст. 51 КК.

Складання покарань, при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів, може бути повним або частковим. При частковому складанні до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується певна частина менш суворого (суворих) покарання, призначеного за інший злочин (злочини). При повному складанні остаточне покарання дорівнює сумі покарань за кожний злочин окремо, але в будь-якому випадку остаточне покарання повинно бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених окремо.

Визначення покарання за сукупністю злочинів здійснюється у певних, встановлених законом межах. Відповідно до ч. 2 ст. 70 КК, при складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Так, якщо суд призначив покарання за ч. 1 ст. 189


Призначення покарання 79

КК (вимагання) у виді чотирьох років позбавлення волі, а за ч. 1 ст. 122 (середньої тяжкості тілесне ушкодження) — у виді трьох років позбавлення волі, то остаточне покарання може перевищувати п'яти років позбавлення волі, тобто в межах максимуму ч. 1 ст. 189 КК. Тобто в даному випадку не може бути застосовано принцип повного складання покарань. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК (наприклад, не більше шести місяців арешту, п'яти років обмеження волі, п'ятнадцяти років позбавлення волі). Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю визначається шляхом поглинання будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Згідно з ч. З ст. 70 КК, до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, за кожен із злочинів, що складають сукупність. Додаткові покарання одного виду приєднуються до основного шляхом їх складання або поглинання, за правилами, встановленими ч. 1 ст. 70 КК, а додаткові покарання різних видів приєднується до основного кожне окремо та виконуються самостійно.

Інколи, після постановления вироку в справі, з'ясовується, що засуджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановления вироку у першій справі. В даному випадку має місце сукупність злочинів, оскільки особа вчинила два або більше злочини і вчинені вони були до засудження хоча б за один із них. Тому, згідно ч. 4 ст. 70 КК, покарання тут призначається за правилами, передбаченими ч.ч. 1—3 ст. 70 КК, тобто за сукупністю злочинів. У цьому разі до строку покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за першим вироком згідно правил, передбачених ст. 72 КК (правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення). Таким чином, визначення покарання за ч. 4 ст. 70 КК відбувається у три етапи:

  1.  спочатку призначається покарання за розкритий злочин;

потім за сукупністю злочинів призначається остаточне по
карання;


80 Глава 9.

3) і нарешті, в строк покарання, остаточно призначеного за

сукупністю  злочинів,  зараховується  покарання  фактично

відбуте за попереднім вироком.

Всі ці етапи повинні бути відображені в резолютивній частині вироку.

Призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71 КК) здійснюється у випадку, коли засуджений вчинив новий злочин після постановления вироку по справі (у тому числі і тоді, коли вирок ще не набрав законної сили), але до повного відбуття покарання за цим вироком. За таких умов призначення покарання здійснюється у два етапи:

  1.  суд призначає покарання за вчинений новий злочин;

призначається остаточне покарання шляхом приєднання по
вністю або частково невідбутої частини покарання за попере
днім вироком до покарання, призначеного за новим вироком.

При цьому остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком (ч. З ст. 71 КК).

Призначення покарання за новий злочин здійснюється відповідно до загальних засад, закріплених в ст. 65 КК. За таких умов, у випадку вчинення нового злочину під час відбування покарання, суд враховує як обтяжуючу обставину вчинення злочину в період відбування покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК — рецидив злочинів), якщо дана обставина не є кваліфікуючою ознакою складу злочину.

Визначаючи остаточне покарання за сукупністю вироків, суд не враховує відбуту засудженим частину покарання за попереднім вироком, а лише покарання, призначене за новий злочин повністю, та невідбуту частину покарання за попереднім вироком повністю або частково. Законом не встановлено вимог, коли невідбута частина покарання приєднується повністю, а коли частково. Суд визначає це в кожному конкретному випадку індивідуально, виходячи із обставин справи, але враховуючи полегшення ч. 2 ст. 71 КК.

Призначення покарання за сукупністю вироків, так само як і за сукупністю злочинів, здійснюється у визначених законом межах. Відповідно до ч. 2 ст. 71 КК, при складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, передбаченого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Виняток встановлено


Призначення покарання 81

лише для позбавлення волі: у випадку, якщо хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більше п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні покарання у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань, загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Додаткове покарання, призначене хоча б за одним із вироків, або його невідбута частина за попереднім вироком, підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків (ч. З ст. 71 КК). Якщо додаткові покарання одного виду було призначено за обома вироками, то остаточне додаткове покарання, яке буде приєднане до основного, визначається за правилами складання покарань за сукупністю вироків, встановленими ст. 71 КК.

Якщо засуджений після винесення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше нових злочинів, то покарання визначається таким чином. Спочатку суд призначає покарання за ці нові злочини згідно правил, передбачених ст. 70 КК для покарань за сукупністю злочинів, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених ч. 2 ст. 71 КК. Таким чином, у даному випадку покарання призначається за ст.ст. 70 та 71.

Складання покарань за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків здійснюється за правилами, встановленими ст. 72 КК. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КК, при складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться у більш суворий вид. Цією ж нормою визначено співвідношення між різними видами покарань: 1) одному дню позбавлення волі відповідають:

один день тримання в дисциплінарному батальйоні військо
вослужбовців або арешту;

два дні обмеження волі;

три  дні  службового обмеження  для  військовослужбовців
або виправних робіт;

вісім годин громадських робіт;

6 — 4-673


82 Глава 10.

2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні війсь
ковослужбовців або арешту відповідають:

два дні обмеження волі;

три дні  службового обмеження для військовослужбовців
або виправних робіт;

3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службо
вого  обмеження  для військовослужбовців  або виправних
робіт;

• одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім
годин громадських робіт.

При визначенні за кількома вироками покарання у виді виправних робіт або службового обмеження для військовослужбовців, складанню підлягають лише строки покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно (ч. 2 ст. 72 КК).

Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при їх призначенні за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарання не підлягають і виконуються самостійно (ч. З ст. 72 КК). Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно (ч. 4 ст. 72 КК).

Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК, попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 цієї статті, щодо співвідношення позбавлення волі та інших менш суворих покарань. При визначенні покарань, не згаданих в ч. 1 ст. 72 КК, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

Глава 10. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

§ 1. Поняття і види звільнення від покарання та його відбування

Інститут звільнення від покарання та його відбування з'явився як прояв принципів гуманізму та економії кримінальної репресії в кримінальному праві, його врегульовано розділом XII Загальної частини КК.


Звільнення від покарання та його відбування 83

Особа, визнана винною у вчиненні злочину, може бути повністю або частково звільнена від покарання (застосовується до осіб вже засуджених за вчинений злочин), що полягає у не-застосуванні до засудженого покарання або у припиненні подальшого його відбування.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 КК, звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м'яким, а також пом'якшення призначеного покарання, крім амністії чи помилування, може застосовуватись тільки судом у випадках, передбачених КК.

Застосування даного інституту можливе у випадках, коли призначення покарання або подальше його відбування є недоцільним у зв'язку з втратою чи значним зменшенням суспільної небезпечності особи, яка вчинила злочин, погіршенням стану її здоров'я або в силу зміни закону.

КК передбачено такі види звільнення від покарання та його відбування:

1) звільнення від покарання (тобто не призначення покарання):

внаслідок втрати  особою  суспільної небезпечності  (ч.  4
ст. 74);

у зв'язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74);

у зв'язку з хворобою особи (ст. 84);

2) звільнення від відбування покарання:

особи, засудженої за діяння, караність якого законом усуне
на (ч. 2 ст. 74);

з випробуванням (ст.ст. 75—78);

з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей
віком до семи років (ст. 79);

у зв'язку із закінченням строків давності виконання обви
нувального вироку (ст. 80);

умовно-дострокове звільнення (ст. 81);

вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох ро
ків (ст. 83);

у зв'язку з хворобою (ст. 84);

на підставі закону України про амністію або акта про по
милування (ст. 85);

3) заміна більш м'яким покаранням:

невідбутої частини покарання,  якщо засуджений став  на
шлях виправлення (ст. 82);

вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох
років (ч. 4 ст. 83);


84 Глава 10.

• покарання повністю або невідбутої його частини на підста
ві закону України про амністію або акта про помилування
(ст. 85);

4) пом'якшення призначеного покарання:

якщо призначена засудженому міра покарання перевищує
санкцію нового закону (ч. З ст. 74);

на підставі закону України про амністію (ч. 2 ст. 86).

Спеціальні види звшьнення від покарання та його відбування встановлено КК щодо неповнолітніх (ст.ст. 104—107 КК).

Всі вище названі види звільнення від покарання та його відбування, в залежності від того чи пов'язує закон звільнення особи від покарання із виконанням певної умови чи ні, поділяються на умовні та безумовні. До безумовних належать:

звільнення особи, засудженої за діяння, караність якого за
коном усунена (ч. 2 ст. 74);

внаслідок втрати особою  суспільної небезпечності  (ч.  4
ст. 74);

у зв'язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74);

у зв'язку з хворобою особи (ст. 84);

у зв'язку із закінченням строків давності виконання обви
нувального вироку (ст. 80);

вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох
років (ч. 4 ст. 83).

Із виконанням певних, передбачених законом умов, пов'язаних зі звільненняи:

з випробуванням (ст.ст. 75—78);

з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей
віком до семи років (ст. 79);

умовно-дострокове   звільнення   від   відбування   покарання
(ст. 81);

заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82
КК). Амністія та помилування найчастіше є безумовними,
але можуть бути (особливо амністія) і умовними.

§ 2. Кримінально-правова характеристика окремих підстав звільнення від покарання та його відбування

У ч. 2 ст. 74 КК встановлено, що особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання, а в ч. З ст. 74 КК — призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового


Звільнення від покарання та ного відбування 85

закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону. Дана норма відображає закріплений в ч. 1 ст. 58 Конституції України та в ст. 5 КК принцип зворотної діл закону в часі згідно з ним, закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом 'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання такий законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Таке звільнення від покарання чи його пом'якшення здійснюється виключно судом за заявою засудженого чи за поданням прокурора чи органу, який відає виконанням покарання.

Звільнення особи від покарання у зв'язку із втратою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74). Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки та сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи не можна вважати суспільно небезпечною (ч. 4 ст. 74 КК). Таким чином, особа може бути звільнення за наявності наступних трьох умов:

  1.  особа засуджена за злочин невеликої або середньої тяжкості;
  2.  бездоганна поведінка особи та сумлінне ставлення до праці
    після вчинення злочину;
  3.  втрата особою суспільної небезпечності на час розгляду
    справи в суді.

Встановлення тяжкості вчиненого злочину здійснюється судом на підставі ст. 12 КК. Втрата особою суспільної небезпечності означає, що в особи сформовано позитивні навички та установки, які свідчать про її виправлення та недоцільність застосування покарання. Про втрату особою суспільної небезпечності свідчить бездоганна поведінка та сумлінне ставлення до праці, що мають місце протягом тривалого часу.

Бездоганна поведінка особи полягає в тому, що вона не вчиняє злочинів та інших правопорушень, виконує професійні, сімейні та інші обов'язки, дотримується загальноприйнятих в суспільстві норм поведінки. Сумлінне ставлення до праці — це, в першу чергу, зайняття суспільно корисною працею, відповідальне ставлення особи до роботи, виконання, покладених на неї трудових обов'язків, підвищення рівня кваліфікації і т. ін.

Звільнення від покарання у зв'язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74 КК) може бути застосоване у випад-


86 Глава 10.

ках, коли суд не може звільнити особу від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, відповідно до ст. 49 КК. Таке можливо, якщо особа заперечує проти закриття справи за нереабілітуючою обставиною (закінчення строків давності), а вимагає закриття справи за відсутністю в діях особи складу злочину, або виправдання. Тоді суд, за наявності підстав, визнає особу винною у вчиненні злочину, виносить обвинувальний вирок, яким звільняє особу від покарання.

Суд може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 75—78 КК) при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи. Підставами такого звільнення є:

  1.  призначення особі основного покарання лише чітко вказа
    них в законі видів (ст. 75 КК);
  2.  висновок суду про можливість виправлення особи без від
    бування покарання. Такий висновок ґрунтується на враху
    ванні судом тяжкості вчиненого злочину, особи винного та
    інших обставин справи, які повинні свідчити про знижений
    ступінь тяжкості вчиненого злочину та суспільної небезпеч
    ності особи винного та можливість виправлення засуджено
    го без відбування покарання.

Суд ухвалює звільнити засудженого від відбування покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обов'язки. Іспитовий строк встановлюється судом в кожному конкретному випадку, виходячи із обставин кримінальної справи тривалістю від одного до трьох років.

Звільняючи засудженого від відбування покарання з випробуванням суд, може покласти на нього обов'язки, передбачені ч. 1 ст. 76 КК. За поведінкою засудженого та виконанням ним покладених на нього судом обов'язків під час іспитового строку здійснюється контроль, органами виконання покарань за місцем проживання засудженого, а щодо військовослужбовців — на командирів військових частин.

Особі, звільненій від відбування покарання з випробуванням, відповідно до ст. 77 КК може бути призначено додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення вій-


Звільнення від покарання та його відбування 87

ськового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Ст. 78 КК встановлено правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням:

  1.  якщо засуджений після закінчення іспитового строку вико
    нав покладені на нього обов'язки та не вчинив нового зло
    чину, то суд зобов'язаний звільнити його від призначеного
    покарання;
  2.  якщо засуджений не виконує покладені а нього обов'язки
    або систематично вчинює правопорушення, що потягли за
    собою адміністративні стягнення і свідчать про його неба
    жання стати на шлях виправлення, то суд направляє засу
    дженого для відбування призначеного йому покарання. У
    разі вчинення засудженим протягом іспитового строку но
    вого злочину суд призначає йому покарання за правилами,
    передбаченими в ст.ст. 71, 72 КК, тобто призначає покаран
    ня за сукупністю вироків з реальним його відбуванням.

Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК). За певних об'єктивних умов постановлений судом вирок може своєчасно не приводитись у виконання. Тоді, після закінчення, встановлених ч. 1 ст. 80 КК строків, суд постановляє звільнити особу від призначеного їй покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, крім випадків вчинення засудженим злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених ст.ст. 437—439 та ч. 1 ст. 442 КК. У разі вчинення цих злочинів, згідно ч. 6 ст. 80 КК, давність не застосовується. Тривалість строків давності диференціюється в залежності від тяжкості вчиненого злочину, а також виду і міри призначеного покарання:

два роки — у разі засудження до покарання менш суворого
ніж позбавлення волі;

три роки — у разі засудження до покарання у виді обмежен
ня волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

п'ять років — у разі засудження до покарання у виді по
збавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при
засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти
років за тяжкий злочин;

десять років — у разі засудження до покарання у виді по
збавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий зло-


88 Глава 10.

чин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

• п'ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді
позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо
тяжкий злочин.

Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду. Питання щодо застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі на певний строк.

Перебіг давності може зупинятись (ч. З ст. 80 КК) та перериватися (ч. 4 ст. 80 КК):

зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування
покарання, тобто вчиняє дії (або бездіяльність), які пере
шкоджають виконанню обвинувального вироку. У цих ви
падках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення за
судженого для відбування покарання або його затримання.
Тобто перебіг давності продовжується, і до її строку зара
ховується час, який минув до зупинення перебігу давності.
У цьому разі строки давності в два, три і п'ять років по
двоюються;

переривається, якщо до закінчення встановлених законом
строків давності, засуджений вчинить новий середньої тяж
кості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення да
вності в цьому випадку починається з дня вчинення нового
злочину, тобто в строк давності не зараховується час, який
минув до вчинення нового злочину.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

(ст. 81 КК) — це дострокове звільнення засудженого за умови не вчинення протягом невідбутої частини покарання нового злочину. Умовно-дострокове звільнення можливе за таких обставин:

1) може бути застосоване лише до осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, тобто покарання, призначені на певний строк. Особа може бути також умовно-достроково звільнена повністю або частково і від відбування додаткового покарання;


Звільнення від покарання та його відбування 89

  1.  сумлінна поведінка і ставлення до праці засудженого, яки
    ми він довів своє виправлення;
  2.  фактичне відбуття засудженим встановлену ч. З ст. 81 КК
    частину строку покарання, призначеного судом.

Сумлінна поведінка засудженого полягає у дотриманні режиму відбування відповідного покарання, виконання всіх вказівок адміністрації органів кримінально-виконавчої системи і т.ін. Сумлінне ставлення до праці передбачає виконання всіх покладених на нього трудових обов'язків, дотримання правил трудового розпорядку, охорони праці тощо.

У разі невиконання покладеної на засудженого умови дострокового звільнення (невчинення протягом невідбутої частини покарання нового злочину), суд призначає йому покарання за правилами призначення покарання за сукупністю вироків (ст.ст. 71, 72 КК).

Застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК) можливе щодо осіб, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, стали на шлях виправлення та фактично відбули частину покарання, встановлену в ч. 4 ст. 82 КК.

У цих випадках не відбувається скорочення строків призначеного покарання, а воно замінюється на більш м'який вид, згідно системи покарань, передбаченої ст. 51 КК. Більш м'яке покарання призначається в межах строків, встановлених у Загальній частині КК для даного виду покарання, і не повинно перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком

Поняття „засуджений став на шлях виправлення" означає, що він своєю поведінкою та сумлінним ставленням до праці ще не довів свого виправлення, але засвідчив успішність процесу виправлення та можливість його досягнення при відбуванні більш м'якого виду покарання, ніж встановленого вироком.

У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м'яким засудженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. До осіб, яким покарання замінено більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 КК, якщо особа, відбуваючи більш м'яке покарання, вчинить новий злочин, суд приєднує невідбу-

 і


90 Глава 10.

ту частину більш м'якого покарання до покарання за знову вчинений злочин за правилами, передбаченими ст.ст. 71, 72 КК.

Кримінальним кодексом встановлено також певні особливості заміни покарання більш м'яким, зокрема для жінок, які мають дітей віком до трьох років (ч. 4 ст. 83 КК), згідно із законом про амністію (ч. З ст. 86 КК) та актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК).

Ст. 84 КК передбачено три самостійні види звільнення від покарання за хворобою. Ч. 1 ст. 84 КК визначає, що звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу Питання про те, чи є психічне захворювання особи підставою для звільнення особи від відбування покарання вирішується судом згідно з Переліком захворювань, які є підставою для направлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, що затверджується Міністерством охорони здоров'я України. Обов'язковою умовою є те, що психічна хвороба позбавляє засудженого можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, а отже і можливості усвідомлювати вплив покарання на неї, що робить подальше виконання покарання недоцільним. Звільнення особи у цьому випадку не пов'язується із тяжкістю вчиненого злочину, особою винного або тривалістю невідбутої частини покарання, а лише із наявністю відповідного психічного захворювання. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до ст.ст 92—95 КК.

Ч. 2 ст. 84 КК передбачає звільнення від покарання особи, яка захворіла на іншу (тобто не психічну) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, загрожує життю особи або може призвести до серйозного погіршення здоров'я чи інших тяжких наслідків. Дана норма застосовується до осіб, які захворіли на таку хворобу після вчинення злочину або постановления вироку. До тяжких хвороб відносяться ті хвороби, що наведені в Переліку захворювань, які є підставою для направлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженому Міністерством охорони здоров'я України.

В цьому випадку при вирішенні питання про звільнення суд бере до уваги тяжкість вчиненого злочину, особу засудженого та інші обставини справи. Тяжкість вчиненого злочину визначається ст. 12 КК. При розгляді особи засудженого врахову-


Звільнення від покарання та його відбування 91

ються його позитивні якості, характеристика під час відбування покарання, ступінь виправлення тощо. Іншими обставинами можуть бути тривалість відбутої частини покарання, факт заподіяння засудженим собі ушкоджень, які призвели до даного захворювання, ухилення засудженого від лікування.

Звільнення від покарання військовослужбовців, засуджених до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я (ч. З ст. 84 КК) має підставою захворювання військовослужбовця на хворобу, що робить його непридатним до військової служби. При цьому не враховується тяжкість хвороби, її перешкоджання виконанню покарання, тяжкість вчиненого злочину, особа винного чи інші обставини.

Для звільнення від покарання особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, та звільнення від покарання чи подальшого його відбування особи, яка після вчинення злочину або постановления вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, встановлено певні умови (ч. 4 ст. 84 КК). У разі одужання таких осіб, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені ст.ст. 49 або 80 КК, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. В цьому випадку час, протягом якого до осіб застосовувались примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими ч. 5 ст. 72 КК, при чому один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування — єдиний вид звільнення, який застосовується не судом, а органом законодавчої влади та Президентом України. Питання амністії та помилування регулюються ст.ст. 85—87 КК, Законом України від 01 жовтня 1996 р. „Про застосування амністії в Україні", Положенням про порядок здійснення помилування, затвердженим указом Президента України від 12 квітня 2000 р.

Амністія це вид повного або часткового звільнення від покарання та його відбування на підставі закону України про амністію певної, визначеної ним категорії осіб, винта у вчиненні злочинів.

Закон про амністію оголошується щодо певної категорії осіб, які вчинили злочини до вступу закону в силу, тобто навіть до

 J


92 Глава 10.

засудження особи чи розгляду її справи в суді. Законом про амністію особа може бути повністю чи частково звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або передбачено заміну покарання чи невідбутої частини покарання більш м'яким. Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені як від основного, так і додаткового покарання.

Закон „Про застосування амністії в Україні" передбачає три види амністії: повну, часткову та умовну. Повна амністія передбачає повне звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання, передбаченої законом про амністію категорії осіб, часткова -— часткове звільнення від відбування призначеного покарання, а умовна поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених законом, і застосовується у виключних випадках. Якщо має місце сукупність злочинів, амністія поширюється на ті злочини, які зазначені в законі про амністію. Дія закону про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після його прийняття.

Законом „Про застосування амністії в Україні" встановлено коло осіб до яких не може бути застосовано амністію, і яке може бути розширено конкретним законом про амністію. Амністія, як правило, оголошується не частіше одного разу на календарний рік.

Помилування це вид звільнення особи від покарання чи його відбування, яке здійснюється на підставі акта Президента України про помилування щодо індивідуально визначеної в акті особи.

На відміну від закону про амністії, акт помилування не має нормативного характеру. Він є персоніфікованим актом одноразового застосування права — щодо конкретного засудженого.

Актом про помилування може бути встановлено наступне:

повністю або частково звільнено особу від відбування видів
основного, крім довічного позбавлення волі, а також додат
кового покарання;

довічне позбавлення волі може бути замінено на позбавлення
волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ч. 2 ст. 87 КК);

замінено покарання або його невідбуту частину більш м'я
ким покаранням;

знято судимість.


Поняття та значення судимості 93

Помилування не ставиться в залежність від тяжкості вчиненого злочину, ступеня суспільної небезпечності особи, виду та міри призначеного особі покарання. Право подати клопотання про помилування має будь-яка особа, незалежно від того, який злочин вона вчинила і до якої міри покарання засуджена. Крім того, право подавати клопотання мають також близькі родичі засудженого, захисник, громадські організації тощо. Якщо особа була засуджено за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, прохання про її помилування може бути подано тільки після фактичного відбуття нею не менше половини строку призначеного покарання, а у разі засудження до довічного позбавлення волі — лише після фактичного відбуття не менше п'ятнадцяти років.

Помилування здійснюється Президентом України. Клопотання про помилування засуджених попередньо розглядає Комісія з питань помилування та Управління з питань помилування Адміністрації Президента України.

Глава 11. ПОНЯТТЯ ТА ЗНАЧЕННЯ СУДИМОСТІ

Згідно ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. З цього випливає, що судимість це специфічний правовий стан особи, що вчинила злочин і якій було призначене покарання. Факт наявності в особи непогашеної судимості тягне за собою певні юридичні обмеження, негативні для засудженої особи. Такими можуть бути, наприклад, обмеження вибору місця проживання або виду діяльності. Наприклад, згідно ч. З ст. 76 не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не була погашена або знята в установленому законом порядку. Особа, що має непогашену судимість не може займати посаду судді, прокурора тощо. Також ці обмеження можуть виявлятися в обов'язку повідомляти про наявну судимість в офіційних документах. Впливає судимість і на кримінально-правові наслідки у випадку вчинення особою нового злочину до погашен-


94 Глава 11.

ня судимості за попередній. Інколи в юридичній літературі судимість визначають, як негативний правовий статус особи.

Метою судимості є попередження (профілактика) вчинення судимою особою нового злочину в майбутньому. Посилена кримінальна відповідальність особи, що має непогашену судимість, слугує додатковим методом захисту суспільства від рецидивної злочинності. Це ілюструє ч. 2 ст. 88 КК, де вказано, що судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.

Підставою судимості є обвинувальний вирок суду. Важливою особливістю є положення кримінального законодавства про те, що судимою вважається особа, яка не лише засуджена за вироком суду, але й засуджується до покарання. Так, ч. З ст. 88 КК визначає такими, що не мають судимості осіб:

засуджених вироком суду без призначення покарання;

особи, засуджені вироком суду із звільненням від покарання;

особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і кар
ність яких виключена законом.

Такими, що не мають судимості визнаються також реабілітовані особи (ч. 4 ст. 88 КК).

Негативні наслідки судимості мають серйозний кримінально-правовий вплив на долю винної особи — часто виступають обставиною, що виключає застосування пільгових інститутів та обтяжує покарання тощо. Так, кримінальне законодавство України визначає, що судимість є перешкодою для звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно ст.ст. 45—47 КК (в зв'язку з дійовим каяттям, примиренням винного з потерпілим, передачею особи на поруки).

Якщо судимість за перший злочин не було погашено або знято, наступний злочин може бути визнаний повторним (ч. 4 ст. 32 КК).

Інститут судимості відіграє важливу роль в системі кримінально-правових інститутів. Згідно зі ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин, а рецидив є найбільш небезпечним видом множинності злочинів і тягне за собою серйозні кримінально-правові наслідки. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 67 КК повторність злочинів та рецидив визнаються обставинами, що обтяжують покарання. Крім того, в багатьох статтях Особливої частини Кримінального кодексу України суди-


 Поняття та значення судимості 95

мість передбачена як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака складу злочину.

 Однак це не означає, що особа, яка була засуджена, є носі- єм такого негативного юридичного статусу все своє життя.  Злочинець має змогу розкаятися, переглянути своє ставлення до вчиненого злочину, засудити свій власний вчинок. Саме тому чинним законодавством України передбачене припинення судимості, а відповідно — і припинення всіх негативних правових наслідків засудження та покарання. Згідно з ч. 1 ст. 88 КК існує два види припинення судимості:

погашення судимості;

зняття судимості.

Погашення судимості це її припинення при настанні умов, передбачених законодавством. Такою умовою є, зокрема, нездійснення засудженою особою протягом визначеного строку нового злочину. При визначенні такого строку враховується суспільна небезпека вчиненого раніше злочину, виду призначеного за нього покарання, а також застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Ст. 89 КК визначає умови, за яких особа вважається такою, що не має судимості. Зокрема, згідно п. 1 ст. 89 КК особи, до яких було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, за умови, що вони протягом іспитового строку не вчинять іншого злочину і рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з передбачених законом підстав, вважаються такими, що не мають судимості. Пункт 2 ст. 89 визначає такими, що не мають судимості жінок, до яких застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням в зв'язку з вагітністю і наявністю дітей віком до семи років. В такому випадку погашення судимості має місце за умови нездійснення протягом іспитового строку нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийняте рішення про направлення для відбування покарання, передбаченого вироком суду. Якщо ж особам, що претендують на погашення судимості згідно п. 1 і 2 ст. 89 було призначено вироком суду додаткове покарання, строк якого перевищує іспитовий строк, то судимість погашається після відбуття цього додаткового покарання.

У інших випадках факт відбуття покарання або звільнення від нього є підставою для погашення судимості. Такими, що не мають судимості визначаються особи, засуджені до позбавлення


96 Глава 11.

права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання. Покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю передбачене ст. 55 КК і може бути як основним, так і додатковим. Погашеними є судимості осіб, які відбули покарання у вигляді службового обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК), тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК), або з моменту їх дострокового звільнення від цих видів покарань. Військовослужбовцям, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту судимість погашається на тій самій підставі. Такими, що не мають судимості є особи, що були засуджені до штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо протягом року з моменту відбуття основного та додаткового покарання вони не вчинять іншого злочину. Невеликий строк погашення судимості згідно п. 5 ст. 89 КК пояснюється незначною мірою суспільної небезпеки злочинів, за які передбачена відповідальність у вигляді штрафу, громадських або виправних робіт, арешту.

Дещо інший строк погашення судимості передбачено п. 6 ст. 89 КК: такими, що не мають судимості визнаються особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинили нового злочину. Злочином невеликої тяжкості вважається, згідно ст. 12 КК, злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

Більший строк погашення судимості передбачено для осіб, які вчинили злочин середньої тяжкості, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років (ч. З ст. 12 КК). Для таких осіб судимість погашається, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинили нового злочину (п. 7 ст. 89 КК).

Для осіб, що вчинили тяжкий злочин (покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, ч. 4 ст. 12 КК) передбачено шестирічний термін погашення судимості, за умови, якщо вони не вчинили в цей період іншого злочину.

Такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин (ч. 5 ст. 12 КК) якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання не вчинять іншого злочину.


Примусові заходи медичного характер} та примусове лікування 97

Строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання (ч. 1 ст. 90 КК). Єдиною вимогою кримінального законодавства до поведінки особи в період судимості є нездійснення нею нового злочину, що засвідчить бажання особи стати на шлях виправлення, засудження нею своїх минулих протиправних діянь.

Іншим видом припинення судимості є зняття судимості припинення судимості рішенням суду. На відміну від погашення, тут судимість не припиняється автоматично в передбаченому кримінальним законом порядку. Необхідний розгляд питання судом, при чому закон не зобов'язує суд зняти судимість, а лише надає йому таке право на основі передбачених Кримінальним кодексом України обставин. Такі обставини (ч. 1 ст. 91 КК) передбачають, що особа, яка довела зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці своє виправлення, може бути визнана такою, що не має судимості навіть до закінчення строків, передбачених у ст. 89 КК. Необхідно зауважити, що зняття судимості завжди є достроковим, бо настає лише до перебігу встановлених законом строків погашення судимості.

Згідно ст. 91 КК можна виокремити умови, необхідні для зняття судимості:

  1.  відбуття особою покарання у вигляді позбавлення, або об
    меження волі;
  2.  встановлення факту, що особа зразковою поведінкою або
    сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення;
  3.  закінчення не менш як половини строку погашення судимо
    сті, передбаченого в ст. 89 КК.

Глава 12. ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ

§ 1. Примусові заходи медичного характеру

В судовій практиці мають місце випадки, коли особа вчиняє суспільно небезпечне діяння в стані неосудності чи обмеженої осудності, або ж вчиняє злочин в стані осудності, але до встановлення вироку або під час виконання покарання може рап-

-4-673


98 Глава 12.

тово захворіти на психічну хворобу. Для таких випадків кримінальним законодавством визначено поняття та мету примусових заходів медичного характеру (ст. 92 КК).

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене Особливою частиною КК, в спеціальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчинення нею суспільно небезпечних діянь. Важливо пам'ятати, що ні примусові заходи медичного характеру, ні примусове лікування не є покаранням, оскільки не містять в собі кари. Метою примусових заходів медичного характеру є надання хворій особі психіатричної допомоги, що являє собою систему медичних заходів, спрямованих на виявлення, діагностування, лікування психічних хвороб, догляд та реабілітацію психічно хворих осіб.

Згідно ст. 92 КК застосування до особи примусових заходів медичного характеру можливо лише за наявності умов: вчинення нею внаслідок психічного розладу суспільно небезпечного діяння, ознаки якого підпадають під ознаки конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною КК або (та) якщо особа собою являє небезпеку для суспільства, оскільки хворіє на психічну хворобу. Однак, незаконне поміщення особи в психіатричний заклад є злочином, передбаченим ст. 151 КК. Коло осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру визначене ст. 93 КК:

  1.  особи, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні
    діяння (такі особи не підлягають кримінальній відповідаль
    ності);
  2.  особи, які вчинили у стані обмеженої осудності злочини і
    підлягають кримінальній відповідальності;
  3.  особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли
    на психічну хворобу до
    постановления вироку (такі особи
    не підлягають покаранню протягом хвороби, до них мо
    жуть бути застосовані примусові заходи медичного харак
    теру, а після видужання вони можуть підлягати криміналь
    ному покаранню);
  4.  особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли
    на психічну хворобу під час відбування покарання. Такі
    особи можуть бути звільнені від невідбутої частини пока
    рання, і суд може застосувати до них примусові заходи ме
    дичного характеру чи передати на піклування органів охо-
  5.  


Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування 99

рони здоров'я. Але в разі припинення примусових заходів медичного характеру такі особи можуть підлягати подальшому відбуванню покарання згідно з ч. 4 ст. 95 КК.

У ст. 94 КК визначений вичерпний перелік примусових заходів медичного характеру, що можуть застосовуватися до психічно хворих осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння. Ними можуть бути, залежно від характеру та тяжкості захворювання, а також тяжкості вчиненого діяння та ступеню небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, такі примусові заходи медичного характеру.

  1.  надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусо
    вому порядку;
  2.  госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним на
    глядом;
  3.  госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим на
    глядом;
  4.  госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Суд обирає конкретний медичний примусовий захід на основі оцінки:

характеру і тяжкості захворювання;

тяжкості вчиненого діяння;

ступеня небезпечності психічно хворого для себе та оточу
ючих.

Лікувальні установи, перераховані в пп. 1—4 ч. 1 ст. 94 КК, розрізняються за умовами нагляду за психічно хворими. Посилений та суворий нагляд передбачають умови, за яких психічно хвора особа не зможе вчинити нового суспільно небезпечного діяння. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу. Психіатричним закладом називають офіційно зареєстрований спеціалізований психоневрологічний, наркологічний та ін. медичний заклад (амбулаторію, відділення, центр), які спеціалізуються на наданні психіатричної допомоги.

Згідно з ч. З ст. 94 КК до психіатричного закладу із загальним наглядом може бути поміщена особа, яка за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння вимагає тримання у психіатричному закладі і лікування


Примусові заходи медичного хараісгеру та примусове лікування 101

суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У випадку, коли необхідне продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців, представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До такої заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, з обґрунтуванням.

У випадку припинення застосування примусових заходів медичного характеру в результаті зміни психічного стану особи на краще суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. З ст. 95 КК). До таких заходів вдаються у випадку, коли особа не вилікувалася остаточно від психічної хвороби, а лише перестала створювати своїм станом небезпеку для себе і для оточуючих.

У випадку ж видужання психічно хворої особи у відношенні неї припиняються примусові заходи медичного характеру. Особи, що вчинили злочин в стані осудності але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку і до яких були застосовані примусові заходи медичного характеру, після припинення таких заходів підлягають покаранню на загальних підставах. Особи ж, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, після припинення застосування примусових заходів медичного характеру можуть підлягати подальшому відбуванню покарання (ч. 4 ст. 95 КК).

§ 2. Примусове лікування

Нормами кримінального законодавства України передбачений і такий інститут, як примусове лікування крішінально-право-вий захід, який застосовується до осіб, що вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб і спрямований на вилікування такої особи, профілактик та недопущення розповсюдження цієї хвороби в суспільстві.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, небезпечну для здоров'я інших осіб. До таких хвороб відносять туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД, алкоголізм, наркоманію.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем


100

 Глава 12.

в примусовому порядку. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом передбачена ч. 4 ст. 94 КК для осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, не пов'язані з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становлять загрози для суспільства. Для особи ж, що вчинила суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом становить загрозу для суспільства, передбачена госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом (ч. 5 ст. 94 КК). Слід зауважити, що законодавець окремо вирізняє посягання на життя інших осіб серед решти суспільно небезпечних діянь як ознаку, що вказує на необхідність госпіталізації психічно хворої особи в психіатричному закладі із суворим наглядом. Таке положення цілком відповідає Конституції України, в якій визначено, що життя людини визнається в нашій країні найвищим благом, а саме тому повинно охоронятись особливо ретельно.

Оскільки не кожна психічно хвора особа є суспільно небезпечною, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом. Підстави такої передачі, закріплені в ч. 6 ст. 94 КК: якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення таких заходів.

Продовження, зміна, або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється виключно судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), що надавав особі психіатричну допомогу, до якої додається обґрунтований висновок комісії лікарів-психіатрів (ст. 95 КК). Необхідність висновку комісії лікарів-психіатрів (двох або більше фахівців в сфері психіатрії, які колегіально вирішують питання, пов'язані з наданням психіатричної допомоги) вказує на визначену кримінальним законодавством важливість правильного діагностування психічної хвороби, встановлення її тяжкості, можливості подальшого лікування та соціальної реабілітації особи. Адже відомо, що стан психічно хворої людини, якій надається психіатрична допомога, під впливом різних факторів може змінюватися, така особа може вилікуватись.

Огляди медичною комісією лікарів-психіатрів таких осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру мають проводитися не рідше, ніж один раз на 6 місяців, задля вирішення питання про наявність підстав для звернення до


Особливості кримінальної відповідальності   ... 103

та більш низьку — 14 років за вчинення деяких злочинів, перелік яких наводиться в ст. 22 КК.

Неповнолітній у віці від 14 до 16 років підлягають кримінальній відповідальності за вчинення зазначених злочинів не лише, як їх виконавець, а й як співучасник, не лише за вчинення закінченого злочину, а й за замах на особливо тяжкий, тяжкий та злочин середньої чи невеликої тяжкості, а також за готування до особливо тяжкого, тяжкого чи злочину середньої тяжкості. Перелік злочинів, наведений в ч. 2 ст. 22 КК, за вчинення яких кримінальна відповідальність настає з 14-річного віку, є вичерпним.

Отже, точне встановлення віку особи може мати вирішальне значення при розгляді питання про притягнення її до кримінальної відповідальності. Вік особи вимірюється часом, календарним періодом життя на певну дату. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, обчислюється на момент вчинення злочину: для неповнолітнього — встановлюється на підставі відповідного документа (копії свідоцтва про народження).

При встановленні вікової межі кримінальної відповідальності законодавець виходив з того, що з досягненням 16 чи 14 років неповнолітні здатні повністю усвідомлювати значення своїх діянь (їх суспільну небезпечність і забороненість) та керувати ними. Однак, треба враховувати й можливу відсталість в розвитку конкретного неповнолітнього, тому при провадженні до-судового слідства та розгляді в суді справи про злочини неповнолітнього необхідно з'ясувати стан його здоров'я та загального розвитку.

Встановлення віку кримінальної відповідальності (16 років, а в певних випадках 14 років) не означає, що кримінальний закон визнає неповнолітніх, які досягли цього віку, повною мірою соціально зрілим. До 18 років вони залишаються неповнолітніми, не є дорослими, а відповідальність неповнолітніх, які вчинили злочин, має свою специфіку. В КК виділено окремий розділ XV "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх." Норми цього розділу покликані забезпечити врахування вікових, соціально-психологічних, психофізичних та інших особливостей розвитку неповнолітніх, які вчинили злочин.

В нормах розділу XV КК втілюється ідея менш суворої відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими. Окрім того, особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх відображені і в деяких нормах інших розділів Загальної части-


102 Глава 13.

відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах (ст. 96 КК).

Глава 13. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Згідно з Кримінальним Кодексом України "кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років" (ч. 1 ст. 22). Але ч. 2 цієї ж статті містить перелік злочинів, за які кримінальна відповідальність настає з чотирнадцяти років: умисне вбивство (ст.ст. 115—117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. З статей 345, 346, 350, 377, 398), грабіж (ст.ст. 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. З статей 262, 308) та багато інших.

Досягнення встановленого КК України віку — одна із загальних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 18).

Кримінальне право встановлює таку мінімальну вікову межу, з якою пов'язана здатність особи підлягати кримінальній відповідальності. Лише за досягненням певного віку під впливом сім'ї, школи, соціального середовища підліток досягає певного рівня свідомості, який дозволяє йому розрізняти добрі й погані вчинки, що можуть спричинити шкоду іншим людям. Формується здатність підлітка усвідомлювати соціальний зміст своєї поведінки та достатній рівень соціальної свідомості, який дозволяє йому оцінювати не лише фактичний бік своїх вчинків, але і їх соціально-правову значимість. Це робить можливим пред'явлення до неповнолітніх вимоги узгоджувати свою поведінку із встановленими в суспільстві правилами.

Тобто йдеться про здатність особи усвідомлювати характер своєї поведінки та приймати рішення, а це набувається з досягненням особою певного віку.

Мінімальна межа віку кримінальної відповідальності в різних країнах відрізняється (приміром в Ірані — з 6 років, у Франції — з 13, в Шотландії — з 16). Кримінальний кодекс України встановлює диференційовані вікові межі притягнення особи до кримінальної відповідальності: загальну — 16 років,


104 Глава 13.

ни (розділ IV ст. 22, розділ X ст. 61, ст. 64, та ін.). Але підстава кримінальної відповідальності неповнолітніх та ж сама, що і в дорослих — вчинення особою злочину, тобто суспільно небезпечного діяння.

Індивідуалізація відповідальності неповнолітніх на підставах, визначених в КК, може полягати в наступному:

звільненні їх від кримінальної відповідальності із застосу
ванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97);

звільненні від покарання із застосуванням примусових за
ходів виховного характеру (ст. 105);

звільненні  від  відбування  покарання  з  випробовуванням
(ст. 104);

призначення покарання (їх перелік дається в ст. 98, а особ
ливості призначення сформульовані в ст. 103).

Це може означати, що за злочини невеликої тяжкості неповнолітні теж несуть відповідальність, або до них застосовуються примусові заходи виховного характеру. Наприклад, ст. 299 КК передбачає настання кримінальної відповідальності за жорстоке поводження з тваринами і встановлює покарання за "знущання над тваринами... із застосуванням жорстоких методів або з хуліганських мотивів, а також нацькування ... тварин одна на одну, вчинене з хуліганських чи корисливих мотивів" у виді штрафу до 50-ти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арешту на строк до 6 місяців. В цьому випадку неповнолітнього може бути покарано штрафом або арештом або звільнено від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

Законом передбачено застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, які вчинили злочин, та неповнолітніх, які до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки діянь, передбачених Особливою частиною КК (ч. 2 ст. 97). Такий вид кримінальної відповідальності, як звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, є найбільш важливою особливістю кримінальної відповідальності неповнолітніх і передбачає застосування особливих заходів впливу, що не є кримінальним покаранням (виховання, переконання та ін.). Таке звільнення може застосовуватися у тому випадку, коли:

• неповнолітній вчинив злочин вперше;


Особливості кримінальної відповідальності ... 105

це злочин невеликої тяжкості (за який передбачене пока
рання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох
років, або інше, більш м'яке покарання);

виправлення неповнолітнього можливе без застосування по
карання.

Крім того, ці всі три умови є обов'язковими. Особливо ретельно суд має дослідити питання про можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання, для чого потрібно оцінити поведінку, ставлення до праці, розкаяння у вчиненому тощо.

Наприклад, ч. 1 ст. 383 КК передбачає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину суду, прокурору, слідчому або органу дізнання у вигляді виправних робіт на строк до 2-х років або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3-х років, або позбавлення волі на строк до двох років. Це злочин невеликої тяжкості, за який неповнолітні караються позбавленням волі на строк до 2-х років, але, виходячи з індивідуальної характеристики особи такого злочинця, суд може прийти до висновку про необхідність (або можливість) звільнення його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру. При умові ж вчинення цього злочину з корисливих мотивів або в поєднанні із обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині або, із штучним створенням доказів обвинувачення, настає кримінальна відповідальність у виді обмеження волі на строк від 2-х до 5-ти років або позбавленням волі на той самий строк. Неповнолітній за такі дії буде підлягати кримінальній відповідальності у вигляді позбавлення волі на строк до 4-х років, при чому звільнення від кримінальної відповідальності тут не передбачається.

Дійшовши висновку про можливість і доцільність звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності, суд зобов'язаний застосувати до нього один чи кілька примусових заходів виховного характеру (ч. 2 ст. 105):

  1.  застереження;
  2.  обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по
    ведінки неповнолітнього;
  3.  передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх
    заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового коле
    ктиву за його згодою, а також окремих громадян на їх про
    хання;
  4.  


106 Глава 13.

  1.  покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку
    і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування
    матеріальних збитків;
  2.  направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-ви
    ховної установи для дітей та підлітків до його виправлення,
    але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебу
    вання в таких установах і порядок їх залишення визнача
    ються законом.

Залежно від обставин вчиненого злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно кілька примусових заходів виховного характеру (ч. З ст. 105). Неповнолітній, який вчинив злочин і до якого судом прийнято рішення про застосування примусових заходів виховного характеру, в разі ухилення від їх реального застосування, притягується до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 97).

Вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього, міститься в ч. 1 ст. 98 КК:

  1.  штраф;
  2.  громадські роботи;
  3.  виправні роботи;
  4.  арешт;
  5.  позбавлення волі на певний строк.

На підставі ч. 2 ст. 98 КК до неповнолітнього можуть бути застосовані і додаткові види покарань у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Слід відмітити, що позбавлення волі на певний строк є най-суворішим покаранням з тих, які можуть застосовуватися до неповнолітніх. Певні особливості має також призначення покарання неповнолітнім. Вони викликані, насамперед, тим, що суд повинен враховувати умови життя і виховання неповнолітнього, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи. При виборі заходів впливу судовий чи слідчий орган повинен встановити не лише факт, що особа формально досягла віку кримінальної відповідальності, але й з'ясовувати всі індивідуальні психофізичні властивості неповнолітнього певного віку щоб досягти основної мети покарання — виправлення злочинця та запобігання вчиненню нових злочинів.


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Глава 14. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ

§ 1. Поняття і система Особливої частини кримінального права

Як зазначалося у Главі 1 даного посібника, кримінальне право поділяється на дві частини:

Загальну, яка визначає підставу кримінальної відповідаль
ності, поняття та стадії злочину, види покарань, підстави
звільнення від відповідальності та покарання тощо;

Особливу, в якій містяться конкретні норми, розміщені у
відповідних розділах, у певній ієрархічній послідовності, і
встановлюють відповідальність за конкретні злочинні діяння.

Єдність та нерозривний зв'язок Загальної і Особливої частин КК полягає у неможливості застосування норм Особливої частини без врахування положень Загальної частини, зокрема неможливо кваліфікувати діяння кількох злочинців, які спільно вчинили умисний злочин без узагальнення положень, які врегульовують особливості кваліфікації злочинів при співучасті, охарактеризованих на рівні Загальної частини.

Особлива частина КК це система норм, які встановлюють коло суспільно небезпечних діянь, котрі визнаються злочинами, види і межі покарань, застосовуваних судам до осіб, що їх вчинили, а також спеціальні підстави звільнення від відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці.

Необхідно відзначити, що перелік складів злочинів в Особливій частині КК є вичерпним, тобто особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності за діяння, яке прямо не заборонене законодавством про кримінальну відповідальність.

Норми Особливої частини КК об'єднані у певні розділи, розміщені між собою у чіткій послідовності залежно від ступеня суспільної небезпечності діянь, які посягають на охоро-нювані кримінальним законодавством суспільні відносини. Дане послідовне розміщення розділів і є системою Особливої частини КК:

І. Злочини проти основ національної безпеки України II. Злочини проти життя та здоров'я особи III. Злочини проти волі, честі та гідності особи


Поняття і система особливої частини кримінального права. 109

IV. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина VI. Злочини проти власності VII. Злочини у сфері господарської діяльності VIII. Злочини проти довкілля IX. Злочини проти громадської безпеки X. Злочини проти безпеки виробництва XI. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту XII. Злочини проти громадського порядку та моральності

  1.  Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотро
    пних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші зло
    чини проти здоров'я населення
  2.  Злочини у сфері охорони державної таємниці, недотор
    канності державних кордонів, забезпечення призову та
    мобілізації

XV. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку XVII. Злочини у сфері службової діяльності XVIII.  Злочини проти правосуддя

XIX. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)

XX. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Узагальнення даної системи дозволяє зробити висновок, що вона побудована з урахуванням родового об'єкта злочинів. Тобто в рамках одного розділу Особливої частини об'єднані склади злочинів, які мають спільний родовий об'єкт.

Родовим об'єктом є однорідна група суспільних відносин яким спричиняється, або створюється небезпека спричинення шкоди в результаті вчинення злочинних діянь

Так, у розділі І Особливої частини КК об'єднані норми, які встановлюють відповідальність за посягання на основи національної безпеки України. Родовим об'єктом усіх злочинів, що


ПО Глава 14.

містяться у даному розділі є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, які забезпечують національну безпеку України. Цей об'єкт єдиний для даної (однорідної) групи злочинів. Він є критерієм класифікації усіх кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за вчинення злочинів. Саме ця його властивість і є основою побудови Особливої частини КК України.

Однак, не можна з упевненістю стверджувати, що дана думка є істиною в останній інстанції. Як правило, основним критерієм класифікації злочинів і розгрупування їх у розділах є родовий об'єкт, але не він один. Так, якщо брати злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини), то тут, очевидно, при включенні складів злочинів до даного розділу мав відношення не об'єкт, а суб'єкт даного злочину. Тому стверджувати, що при систематизації Особливої частини на розділи береться до уваги лише родовий об'єкт — не зовсім вірно.

Систематизація злочинів має важливе значення для спрощення пошуку конкретних складів злочинів серед великої кількості норм Особливої частини КК України. А саме, для того, щоб відшукати певний склад злочину — достатньо встановити його родовий об'єкт, а відтак і визначити розділ Особливої частини КК, у якому знаходиться даний злочин, а потім серед норм цього розділу відшукати конкретний злочин. Наприклад, для того щоб знайти у Особливій частині КК такий склад злочину, як "Крадіжка", необхідно визначити родовий об'єкт даного злочину — охоронювані кримінальним законом суспільні відносини власності. Встановивши, що даний родовий об'єкт поставлений законодавцем під охорону у розділі VI Особливої частини КК, відшукавши цей розділ, ми відразу знаходимо ст. 185 КК ("Крадіжка"). Звичайно, цим не обмежується важливість систематизації Особливої частини КК. Зокрема, вона встановлює значимість суспільних відносин, які охороняються законом, має кодифікаційне значення тощо.

Норми Особливої частини КК України за змістом поділяються на групи: забороняючі; роз'яснюючі; заохочувальні.

Забороняючі — встановлюють пряму заборону вчиняти діяння, які окреслені у рамках диспозиції норми, під загрозою за-


Поняття і система особливої частини кримінального права. 111

стосування відповідних санкцій. Дана група норм становить переважну більшість в Особливій частині КК. У свою чергу дані норми (за структурою) складаються з двох елементів: диспозиції та санкції.

Роз 'яснюючі — розтлумачують зміст термінів, які містяться у диспозиціях кримінально-правових норм.

Заохочувальні — передбачають можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності у випадку дотримання нею тих обов'язкових умов, передбачених цими нормами після вчинення злочину (так звана позитивна постаримінальна поведінка).

§ 2. Наукові основи кваліфікації злочинів

У випадку вчинення суспільно небезпечного діяння перед право-застосовчими органами постає питання про юридичну оцінку вчиненого, встановлення відповідності діяння юридичній конструкції конкретного складу злочину, передбаченого нормами КК. Тобто, виникає необхідність здійснити кваліфікацію злочину.

Кваліфікація злочинів, як поняття науки кримінального права, може вживатися в кількох значеннях в залежності від особливостей змісту даного поняття і суб'єкта кваліфікації. Ці значення мають умовний характер і можуть розглядатися як певні види кваліфікації злочинів.

Залежно від юридичної значимості (зокрема її правових наслідків) кваліфікація злочинів поділяється на:

Офіційну (легальну) — здійснюється компетентним право-
застосовчим органом в процесі розслідування і розгляду
конкретної кримінальної справи.

Неофіційну — не тягне за собою відповідних правових на
слідків, оскільки здійснюється не в процесі реального за
стосування правових норм і не відповідним компетентним
правозастосовчим органом.

В залежності від суб'єкта такої неофіційної кваліфікації вона умовно поділяється на:

а) доктринальну кваліфікацію — дається вченими в межах на
укових досліджень, узагальнення судової практики тощо;

б) учбову кваліфікацію — дається викладачами і студентами в
межах навчання;

в) публіцистичну кваліфікацію — дається журналістами в сво
їх публікаціях.


112 Глава 14.

Кваліфікація злочинів це встановлення і юридичне закріплення відповідності між фактично вчиненими діяннями і юридичним складом злочину, який передбачений нормами кримінального кодексу.

Основний правовий зміст кваліфікації злочинів:

  1.  кваліфікація злочинів — різновид юридичної кваліфікації (з
    позиції загальної теорії права), що полягає у виборі тієї
    правової норми, яка передбачає відповідну ситуацію;
  2.  кваліфікація злочинів є юридичною кваліфікацією у процесі
    застосування правових норм;
  3.  за своїм змістом кваліфікація злочинів — це встановлення
    відповідності певної поведінки особи у поєднанні з іншими
    фактичними обставинами (юридичними фактами) юридич
    ному складу злочину певного виду чи окремого різновиду
    такого злочину;
  4.  висновок про відповідність певної поведінки особи в поєд
    нанні з іншими фактами юридичного складу злочину як ре
    зультат кваліфікації має свої зовнішні форми закріплення в
    процесуальних документах.

Загальною передумовою кваліфікації злочинів є встановлення і узагальнення фактичних обставин, що мають значення для кваліфікації. Таке узагальнення передбачає перехід від фактичного рівня викладу і сприйняття відповідних обставин на рівень їх юридичного змісту.

Наступним етапом кваліфікації є визначення юридичної значимості фактичних обставин в контексті відповідних елементів чи ознак юридичного складу злочину, що передбачає таку систематизацію фактичних обставин, яка дозволяє віднести їх до певної складової частини юридичного складу злочину, яку вони характеризують (наприклад, насильство переважно характеризує діяння як ознаку об'єктивної сторони).

Після проведення оцінки фактичних обставин, здійснюється загальна програма кваліфікації злочинів. Підставами кваліфікації є:

фактична — встановлення наявності конкретних фактич
них обставин у діяннях особи стосовно якої здійснюється
кваліфікація;

нормативна — наявність у нормах КК конкретного складу
злочину, який передбачає відповідальність за вчинене, та за
своїми ознаками повністю співпадає із фактичними обста
винами вчиненого.


Злочини проти основ національної безпеки 113

Глава 15. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

§ 1. Поняття злочинів проти основ національної безпеки

Родовим об'єктом злочинів проти основ національної безпеки є охоронювані законом суспільні відносини з приводу забезпечення національної безпеки.

Національна безпека — це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, що є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. В законодавстві виділяються наступні сфери забезпечення національної безпеки: політична, економічна, соціальна, військова, екологічна, науково-технологічна та інформаційна1

Розглядувані злочини характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, їх вчинення становить загрозу як для кожної особи, так і для суспільства та держави в цілому. Щоб підкреслити їх небезпечність, злочини проти основ національної безпеки розміщені на початку Особливої частини КК України.

Кримінальна відповідальність за посягання на основи національної безпеки передбачена у таких складах злочинів:

дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення консти
туційного   ладу   або   на   захоплення   державної   влади
(ст. 109), що передбачає вчинення дій, а також змову про
вчинення таких дій (ч. 1 ст. 109), здійснення публічних за
кликів, а також розповсюдження матеріалів із закликами до
вчинення таких дій (ч. 2 ст.
109);

посягання на територіальну цілісність і недоторканність
України
(ст. ПО). Кримінально караним є вчинення умис
них дій з метою зміни меж території або державного кор
дону України на порушення порядку, встановленого Кон
ституцією України, а також публічні заклики чи розповсю
дження матеріалів із закликами до вчинення таких дій;

державна зрада (ст. 111);

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України: Схвалена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 року // Відомості Верховної Ради. — 1997. — № 10. — Ст. 85.

8 — 4-673


114 Глава 15.

посягання на життя державного чи громадського діяча
(ст. 112). Відповідно до цієї статті особи несуть відповіда
льність за вчинення вбивства та замаху на вбивство держа
вного чи громадського діяча у зв'язку з їх державною чи
громадською діяльністю. До числа
державша та громад
ських діячів
Закон відносить: Президента України, Голову
Верховної Ради України, Народного депутата України, Пре
м'єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України,
Голову та суддів Конституційного Суду України або Вер
ховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів
України (на сьогодні — Вищого Господарського Суду), Ге
нерального прокурора України, Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини, Голову Рахункової палати,
Голову Національного банку України, керівника політичної
партії;

диверсія (ст. 113);

шпигунство (ст. 114) — це передача або збирання з метою
передачі  іноземній державі,  іноземній організації або їх
представникам відомостей, що становлять державну таєм
ницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без грома
дянства. Відносно шпигунства закон (ч. 2 ст. 114 КК) пе
редбачає спеціальну підставу звільнення від кримінальної
відповідальності. Зокрема, особа, яка вчинила шпигунство,
звільняється від кримінальної відповідальності за наявності
таких умов: а) припинення шпигунської діяльності; б) доб
ровільне повідомлення органів  державної влади України
про вчинене; в) якщо внаслідок цього і вжитих заходів бу
ло відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

§ 2. Окремі злочини проти основ національної безпеки

Державна зрада (ст. 111). Кримінально караним є перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, за умов, якщо ці дії умисно вчинені громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Безпосереднім об'єктом цього злочину є охоронювані законом суспільні відносини щодо забезпечення зовнішньої безпеки держави, суверенітету, територіальної цілісності і недото-


Злочини проти основ національної безпеки 115

рканності, обороноздатності, державної, економічної чи інформаційної безпеки.

Об'єктивна сторона цього злочину полягає у вчиненні хоча б одного з таких діянь: а) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, що може виявлятися у вступі на службу до війська ворожої держави, наданні допомоги агентам спецслужб ворожої держави тощо; б) шпигунство — передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Державна таємниця — це інформація у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення, якої може завдати шкоди національній безпеці України і які в установленому порядку визначені як державна таємниця1; в) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допамоги в проведенні підривної діяльності проти України, а саме вчинення будь-яких дій, що сприяють вищезгаданим державам, організаціям та їх представникам здійснювати підривну діяльність.

Державна зрада — це злочин з формальним складом і є закінченим з моменту вчинення будь-яких передбачених ст. 111 КК дій.

Суб'єкт злочину — громадянин України, який досяг 16-річ-ного віку.

Суб'єктивна сторона державної зради характеризується виною у формі прямого умислу та спеціальною метою — заподіяти шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Покарання за злочин: позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років.

Закон (ч. 2 ст. 114 КК) передбачає спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду, зокрема встановлено такі умови:

громадянин не вчинив ніяких дій на виконання злочинного
завдання іноземної держави, іноземної організації або їх
представників;

громадянин добровільно заявив органам державної влади
про свій зв'язок з ними та про отримане завдання.

Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 року // Відомості Верховної Ради. — 1994. — № 16. — Ст. 93.


116 Глава 16.

Диверсія (ст. 113). Основний безпосередній об'єкт диверсії — охоронювані законом суспільні відносини в окремих сферах національної безпеки. Додатковим об'єктом злочину можуть бути життя та здоров'я особи, навколишнє середовище і власність. Предметом цього злочину можуть бути: об'єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (нафтопроводи, мости, електростанції тощо); стада домашніх тварин, риба; посіви сільськогосподарських культур, лісові масиви.

Об'єктивна сторона диверсії полягає у вчиненні дій (вибухів, підпалів тощо) спрямованих на: а) масове знищення людей; б) заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди здоров'ю; в) зруйнування або пошкодження об'єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення; г) радіоактивне забруднення; ґ) масове отруєння; д) поширення епідемій, епізоотій (масові захворювання тварин) чи епіфітотій (масові захворювання рослин).

Диверсія вважається закінченим злочином з моменту вчинення вибуху, підпалу чи іншої дії незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків.

Суб'єкт злочину — особа, що досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою — ослаблення держави. Саме спеціальна мета диверсії є критерієм відмежування її від подібних складів злочинів: вбивств, забруднення навколишнього природного середовища, терористичного акту тощо.

Покарання за злочин: позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

Глава 16. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я ОСОБИ

§ 1. Злочини проти життя особи

Відповідно до Конституції України (ст. 27) — кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Взагалі зміст права на життя складають:


Злочннн проти життя та здоров'я особи 117

  1.  право народитися;
  2.  право вимагати від інших суб'єктів правовідносин політич
    них, економічних та інших гарантій повноцінного права на
    життя;
  3.  право на самозахист від реальної небезпеки для життя;
  4.  право на звернення за охороною та захистом свого життя
    до державних, недержавних та міжнародних органів і орга
    нізацій;
  5.  право на захист і на рятування уповноваженими працівни
    ками правоохоронних органів, рятувальних служб, медич
    ними та іншими працівниками життя кожної людини;
  6.  право на відсутність у законодавстві будь-яких підстав для
    позбавлення людини життя;
  7.  право розпоряджатися своїм життям на власний розсуд.

Існують випадки, коли позбавлення людини життя не є порушенням права на життя якщо воно вчиняється внаслідок неминучої потреби застосування сили:

коли особа захищається від незаконного насильства;

під час дій, які законно вчиняються з метою придушення
заколоту або бунту (ст. 2 Європейської Конвенції з прав
людини).

Отже, життя особи становить велику соціальну цінність, тому воно повинно захищатися належним чином.

Кримінальний кодекс України розрізняє різні види вбивств:

умисне вбивство (ст. 115);

умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хви
лювання
(ст. 116);

умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини
(ст. 117);

умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони
або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання
злочинця
(ст. 118);

вбивство через необережність (ст. 119);

Об'єктом даних злочинів, тобто вбивства, є життя людини.

Вбивство — це протиправне заподіяння смерті іншій людини.

Не вважається злочином самогубство чи замах на самогубство. Кримінально караним є лише доведення до самогубства (ст. 120 КК).

Об'єктивна сторона вбивства — вчинення протиправної дії (фізичний чи психічний вплив на людину) або бездіяль-


118 Глава 16.

ність (не вчинення будь-яких дій, що могли б відвернути смерть потерпілого).

Закінченим вбивство вважається з моменту настання наслідку злочину — смерті людини.

Суб'єктивна сторона вбивства — вчинення злочину з умислом (прямим або непрямим) і через необережність (злочинну самовпевненість або злочинну недбалість).

Суб'єктом вбивства може бути будь-яка особа, яка досягла 14-ти років, за вбивства, передбачені ст.ст. 115—117, і 16-ти років — за вбивства, передбачені ст.ст. 118, 119 КК.

За суб'єктивною стороною злочини проти життя особи поділяються на такі види:

1) умисні вбивства:

а) просте вбивство (ч. 1 ст. 115) — умисне вбивство без об
тяжуючих і пом'якшуючих обставин. До них відносяться
вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на ґрунті особистих
взаємовідносин, зі співчуття, з ревнощів і т.д. якщо при їх
здійсненні відсутні ознаки вбивств, передбачені ч. 2 ст. 115
та ст.ст. 116, 117, 118 КК України;

б) умисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин — ква
ліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115);

в) умисне вбивство,  вчинене за пом'якшуючих обставин
привілейоване вбивство, до якого відносяться:

умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хви
лювання;

умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини;

умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони
або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання
злочинця;

2) вбивство через необережність (ст.  119), яке може бути
вчинене як внаслідок злочинної самовпевненості, так і вна
слідок злочинної недбалості.

Умисне вбивство (ст. 115).

Підлягає кримінальному покаранню особа, яка вчинила вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. При цьому караним є вбивство як без кваліфікуючих ознак, так і з кваліфікуючими ознаками. Іноді такими ознаками є мотив і мета, тому вони підлягають з'ясуванню.

У ч. 2 ст. 115 КК передбачено відповідальність за кваліфіковані види умисного вбивства, а саме:

— умисне вбивство двох або більше осіб;


Злочини проти життя та здоров'я особи 119

умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідо-
мо для винного перебувала у стані вагітності;

умисне вбивство заручника;

умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю;

умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для жит
тя багатьох осіб;

умисне вбивство з корисливих мотивів;

умисне вбивство з хуліганських мотивів;

умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з
виконанням цією особою службового або громадського обо
в'язку;

умисне вбивство вчинене з метою приховати інший злочин
або полегшити його вчинення;

умисне вбивство поєднане із зґвалтуванням або насильни
цьким задоволенням статевої пристрасті неприродним спо
собом;

умисне вбивство вчинене на замовлення;

умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою
осіб;

умисне вбивство, вчинене особо, яка раніше вчинила умисне
вбивство, за винятком вбивства, передбаченого ст.ст. 116—
118 КК.

Об'єктом умисного вбивства при обтяжуючих обставинах є життя особи.

Об'єктивна сторона даного злочину характеризується: а) діянням — посяганням на життя іншої особи; б) наслідками у вигляді біологічної смерті потерпілого; в) причинним зв'язком між вказаним діянням та наслідками.

Злочин вважається закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі умислу.

Співвиконавцями умисного вбивства визнаються і ті особи, які хоч і не вчиняли дій по безпосередньому заподіянню смерті потерпілому, але були об'єднанні з іншими співвиконавцями єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя та здійснили дії, які вважалися групою необхідними для реалізації умислу.


120 Глава 16.

Кримінально караними є готування до вчинення умисного вбивства і замах на умисне вбивство. Замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі обставин.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК).

Передбачене кримінальним законом у випадку сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого.

Пом'якшення кримінальної відповідальності за цей вид умисного вбивства може бути викликане такими обставинами:

суспільно небезпечне діяння особи спровоковане протиза
конним насильством, систематичним знущанням або тяж
кою образою з боку потерпілого;

суб'єктивна сторона складу даного злочину характеризуєть
ся особливим емоційним станом суб'єкта (його сильним ду
шевним хвилюванням), а умисел на позбавлення життя по
терпілого виникає раптово і здійснюється негайно.

Об'єкт злочину — життя особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: а) діями — посяганням на життя іншої особи; б) наслідками у вигляді смерті людини; в) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідком.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є також час вчинення злочину. Даний злочин може бути вчинений лише тоді, коли винний перебуває у стані сильного душевного хвилювання, що являє собою раптовий емоційний процес, викликаний поведінкою потерпілого, протікає швидко і бурхливо та передбачає здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними. Дуже часто такий стан є короткочасним, триває декілька хвилин.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння вбивства.

Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-ти річного віку і перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого.

При цьому, систематичне знущання — це особливо цинічне глузування, кепкування над особою, образа дією чи словом,


Злочини проти життя та здоров'я особи 121

що мають багаторазовий характер. Тяжка образа — це умисне грубе приниження честі і гідності особи, яке може вчинятися у будь-якій формі — усно, письмово, дією.

Насильство може бути як фізичним — заподіяння тілесних ушкоджень, нанесення побоїв та інше, так і психічним — погроза вчинити якісь дії, що можуть спричинити шкоду потерпілому, але обов'язково протизаконним.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом.

Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину має дві ознаки;

умисел завжди є таким, що раптово виник і афектованим;

емоційний стан винної особи характеризується сильним ду
шевним хвилюванням, що певною мірою знижує її здат
ність усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Покарання за злочин — обмеження або позбавлення волі на строк до п'яти років.

Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини

(ст. 117).

Об'єктом злочину є життя новонародженої особи. Потерпілим від цього злочину може бути лише власна новонароджена дитина матері.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: а) діями — посяганням на життя новонародженої дитини; б) наслідками у вигляді її смерті; в) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідками; г) часом— це діяння може бути вчинено лише під час пологів або одразу після пологів.

Суб'єктом злочину може бути лише мати потерпілої дитини, яка є осудною і на момент вчинення злочину досягла 14-ти річного віку.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом.

Психічне ставлення особи до своїх дій при вчиненні цього злочину характеризують такі особливості:

його вчинення обумовлене емоційним тиском, який викли
каний вагітністю і пологами та психічними процесами, які
їх супроводжували;

тимчасовий психічний розлад, який послаблює здатність
матері усвідомлювати свої дії та керувати ними, у зв'язку з
чим вона є обмежено осудною.


122 Глава 16.

Не впливає на кваліфікацію даного злочину момент виникнення умислу в матері вбити свою новонароджену дитину. Пом'якшуючою обставиною для цього злочину може бути вбивство дитини під час пологів або одразу після них. В іншому разі відповідальність матері за вбивство своєї новонародженої дитини настає на загальних підставах.

Покарання за даний злочин — обмеження або позбавлення волі на строк до п'яти років.

Умисне вбивство при перевищені меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118).

Об'єктом злочину є життя особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: а) діями, що супроводжуються посяганням на життя іншої людини; б) наслідками у вигляді заподіяння їй смерті; в) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідками; г) певною обстановкою.

Обов'язково умовою кваліфікації умисного вбивства при перевищені меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця є перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця.

При цьому, перевищення меж необхідної оборони це умисне заподіяння тому, хто посягає тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Необхідна оборона — це дії, вчинені з метою захисту охо-ронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає шкоди, необхідної та достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Уявна оборона — це дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті потерпілого.


Злочини проти життя та здоров'я особи 123

Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і перебуває у стані необхідної, уявної оборони або правомірного затримання особи, що вчинила злочин.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

Потерпілими від даного злочину вважаються такі категорії осіб:

особа, яка вчинила суспільно небезпечне посягання і щодо
якої винний застосовує заходи необхідної оборони (ст. 36);

особа, дії якої були неправильно оцінені винним (ст. 37);

особа, яка вчинила злочин і щодо якої винний вживає захо
дів із затримання (ст. 38).

При перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинців, домінуючим є певне спрямування дій винного — він переслідує мету затримати особу, яка вчинила злочин і доставити її відповідним органам влади.

Вбивство вчинене з перевищенням меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, коли при ньому наявними є обставини, що передбачені ч. 2 ст. 115 повинно кваліфікуватися не як умисне вбивство, а за ст. 118.

Покарання за злочин — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Вбивство через необережність (ст. 119).

Кримінально караним визнається вбивство, вчинене через необережність, яке слід відмежовувати від випадкового заподіяння смерті (казусу), коли особа, яка заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій чи бездіяльності і не повинна була або не могла цього передбачити.

Об'єктом злочину є життя особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: а) діянням — посяганням на життя іншої особи; б) наслідками у вигляді смерті людини; в) причинним зв'язком між вказаними діяннями і наслідками.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла загального віку кримінальної відповідальності (16 років).

Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті особи.


124 Глава 16.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 119 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років позбавлення волі на той самий строк; ч. 2 ст. 119 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років.

Доведення до самогубства (ст. 120 КК).

Чинним кримінальним законодавством передбачено відповідальність за доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності, а також це ж саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб. Кримінально караними є ці діяння і тоді, коли вони вчинені щодо неповнолітнього.

Об'єктом злочину є життя і здоров'я особи.

З об'єктивної сторони злочин характеризується:

а) діянням у формі:

жорстокого поводження з особою — вчинення безжаліс
них, грубих дій, що спричиняють потерпілому фізичні та
психічні страждання;

шантажу — загрози розголосити про потерпілого відомос
ті, які останній бажає зберегти в таємниці;

примусу до протиправних дій — загрози фізичним насильс
твом, залякуванням, заподіяння побоі'в тощо з метою при
мусити потерпшого вчиняти будь-які дії;

систематичного приниження людської гідності потерпіло
го
— різного роду тривалого принизливого ставлення до
потерпілого;

б) наслідками у вигляді доведення особи до:

самогубства;

замаху на самогубства;

в) причинним зв'язком між вказаними діяннями і наслідками.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення потерпілим дій, безпосередньо спрямованих на позбавлення себе життя.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла загального віку кримінальної відповідальності (16 років).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю.

Кваліфікуючими ознаками даного злочину є вчинення його відносно: особи, яка перебувала в матеріальній або іншій зале-


Злочини проти життя та здоров'я особи 125

жності від винуватого; двох або більше осіб, (ч. 2 ст. 120), а особливо кваліфікуючою ознакою — щодо неповнолітнього (ч. З ст. 120).

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 120 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; ч. 2 ст. 120 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; ч. З ст. 120 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років.

§ 2. Злочини проти здоров'я особи

До злочинів проти здоров'я особи відносяться: тілесні ушкодження, побої і мордування, катування, зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, зараження венеричною хворобою.

Тілесне ушкодження — це протиправне, винне посягання на здоров'я іншої особи, яке виражається у порушенні анатомічної цілісності або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

За ступенем тяжкості тілесні ушкодження поділяються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі. Відповідний ступінь тяжкості тілесного ушкодження визначається на основі висновку експертизи, призначення якої у цих справах, відповідно до ст. 76 ПК України, є обов'язковим. Нормативно-правовим актом, який встановлює критерії віднесення тілесного ушкодження до певного виду є Правіша судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі — Правила), затверджені Міністерством охорони здоров'я України 17 січня 1995 року.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121).

Кримінально караним є умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто, небезпечне для життя в момент заподіяння, або таке, що спричинило втрату будь-якого органу чи його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя (ч. 1 ст. 121).

Об'єктом є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини з приводу здоров'я людини.

З об'єктивної сторони злочин характеризується: а) діянням; б) суспільно небезпечними наслідками у вигляді тяжкого тілесного ушкодження; в) причинним зв'язком між зазначеним діянням і наслідками.


126 Глава 16.

Відповідно до Правил тяжким тілесним ушкодженням вважається втрата будь-якого органу або втрата його функцій. Наприклад, до таких ушкоджень відноситься безповоротна втрата функцій) руки, ноги, зору, слуху, репродуктивної здатності.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла віку 14 років.

Суб'єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 121 КК характеризується наявністю вини у формі умислу.

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень кваліфікується за ч. 2 ст. 121, якщо воно вчинено хоча б одним із кваліфікованих видів: 1) способом, що має характер особливого мучення; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого або інших осіб; 4) на замовлення; 5) спричинення смерті потерпшого.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 121 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; ч. 2 ст. 121 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК).

Законодавство визначає, що умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження — це умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 КК, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я або незначну стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Відповідно до Правил під тривалим слід розуміти розлад здоров'я строком понад трьох тижнів (більш ніж 21 день). Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину — втрату загальної працездатності від 10 до 33 відсотків.

Об'єктом даного складу злочину є здоров'я особи.

Об'єктивну сторону утворюють: а) суспільно небезпечні діяння формі дії або бездіяльності); б) суспільно небезпечні наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження; в) причинний зв'язок між зазначеними діяннями та наслідками.

Злочин вважається закінченим з моменту настання вказаних у ч. 1 ст. 122 наслідків.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла віку 14 років.

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю вини у формі прямого або непрямого умислу.


Злочини протії життя та здоров'я особи 127

Кваліфікованими видами умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 122) є вчинення його з метою: 1) залякування потерпілого або його родичів; 2) примусу їх до певних дій.

Покарання за злочини: ч. 1 ст. 122 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; ч. 2 ст. 122 — позбавлення волі від трьох до п'яти років.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК).

Об'єктом злочину є здоров'я особи.

Об'єктивна сторона характеризується: а) суспільно небезпечними діями; б) суспільно небезпечними наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; в) причинним зв'язком між відповідними діями та наслідком; г) часом; ґ) обстановкою вчинення злочину.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла віку 16 років і перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю вини у формі прямого або непрямого умислу.

Покарання за злочини — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124).

Об'єкт злочину — здоров'я особи.

Об'єктивна сторона характеризується: а) суспільно небезпечними діяннями; б) суспільно небезпечними наслідками; в) причинним зв'язком між діями і наслідками; г) обстановкою вчинення злочину.

Даний злочин вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків, зазначених у ст. 121 КК. Обстановка, за якої вчиняється даний злочин — аналогічна обстановці вчинення умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони, або перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК).


128 Глава 16.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 16 років і перебувала на момент вчинення злочину у стані необхідної, уявної оборони або правомірного затримання особи, яка вчинила злочин.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого або непрямого умислу, а також метою захисту від злочинного посягання на охоронювані законом права та інтереси, затримання особи, яка вчинила злочин і доставления її правоохоронним органам.

Покарання за злочин — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК).

Об'єктом злочину є здоров'я особи.

Об'єктивна сторона характеризується наявністю: а) суспільно небезпечного діяння; б) суспільно небезпечних наслідків двох видів (легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності); в) причинного зв'язку між діяннями і наслідками.

До легкого тілесного ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності (ч. 1 ст. 125) Правіша відносять ушкодження, що мають незначні короткотривалі наслідки строком до 6 днів (наприклад синці).

Легким тілесним ушкодженням, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності, відповідно до Правил, є розлад здоров'я тривалістю понад шість днів, але не більше 21 дня, та втрата загальної працездатності до 10 відсотків.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла віку 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі умислу.

Якщо дії винної особи були спрямовані на спричинення умисного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, а фактично було спричинено умисне легке тілесне ушкодження, то діяння винної особи необхідно кваліфікувати як замах на спричинення бажаних для винного тілесних ушкоджень. Якщо умисел винної особи був спрямований на заподі-


Злочини проти життя та здоров'я особи 129

яння невизначеної шкоди здоров'ю потерпшого, а фактично було спричинено умисне легке тілесне ушкодження, то діяння винної особи слід кваліфікувати за ст. 125 КК.

Заподіяння легкого тілесного ушкодження з необережності не є злочином.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 125 — штраф до п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот годин, або виправні роботи на строк до одного року; ч. 2 ст. 125 — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до одного року, або арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років.

Побої і мордування (ст. 126).

У ч. 1 ст. 126 КК встановлено відповідальність за побої та мордування, тобто умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Основним безпосереднім об'єктом даного складу злочину є здоров'я особи, додатковим факультативним об'єктом можуть виступати честь, гідність, психічна недоторканість особи.

Об'єктивна сторона даного складу злочину характеризується суспільно небезпечною дією, яка полягає: а) у завданні удару, побоїв; б) вчиненні інших насильницьких дій; 3) суспільно небезпечних наслідках, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень та причинному зв'язку між діянням і наслідком.

Під ударом потрібно розуміти одноразовий механічний вплив тупого предмета, яким потерпілому було заподіяно фізичний біль.

Побої — це багаторазове (два або більше разів) нанесення потерпшому ударів, які не спричинили тілесних ушкоджень.

Інші насильницькі дії — це інший вплив (окрім удару і побоїв), що викликав больові відчуття (щипання, виривання волосся, термічний вплив на тіло людини тощо).

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла віку 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі умислу. Можливий як прямий так і непрямий умисел.

Кваліфікованими видами даного складу злочину (ч. 2 ст.  126) є вчинення діянь, що передбачені у ч.  1  ст.   126:

9 _ 4-673


130 Глава 16.

1) мають характер мордування; 2) вчинені групою осіб; 3) вчинені з метою залякування потерпілого чи його близьких.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 126 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот годин, або виправні роботи на строк до одного року; ч. 2 — ст. 126.

Катування (ст. 127).

Дана стаття включена до Особливої частини КК України відповідно до Міжнародної Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. ратифікованої Україною 26 січня 1987 р.

Під катуванням необхідно розуміти умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких впливів з метою спонукати потерпілого, або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є здоров'я іншої особи, а додатковим обов'язковим — воля, честь і гідність особи.

Об'єктивна сторона даного злочину включає: а) суспільно небезпечні протиправні дії (нанесення побоїв, мучення або інші насильницькі дії; б) наслідки у вигляді сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання; в) причинний зв'язок між діями та наслідками.

Суб'єкт катування загальний, тобто фізична, осудна особа, яка досягла до моменту вчинення злочину 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу та спеціальною метою — спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі.

Кваліфікуючими ознаками катування (ч. 2 ст. 127) є: 1) вчинення його повторно; 2) або за попередньою змовою групою осіб.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 127 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; ч. 2 ст. 127 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128).

Об'єктом злочину є здоров'я особи.

Об'єктивна сторона характеризується: а) суспільно небезпечним протиправним діянням (дією або бездіяльністю); б) зло-


Злочини проти життя та здоров'я особи 131

чинними наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; в) причинним зв'язком між діяннями та наслідками.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 КК як вбивство через необережність.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі необережності, яка може виражатися у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості. Даний елемент складу злочину — єдиний критерій, який відмежовує цей склад злочину від злочинів передбачених ст.ст. 121 та ст. 122 КК.

Покарання за злочин: громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130).

Об'єктом злочину виступають життя і здоров'я людини.

З об'єктивної сторони злочин виражається у: а) свідомому поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; б) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка є небезпечною для життя людини.

Суб'єктом даного складу злочину є осудна, фізична особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 16 років, котра хворіє на невиліковну інфекційну хворобу.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі необережності (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).

Ст. 130 КК передбачає відповідальність за три самостійні склади злочину, сформульовані в ч. 1, ч. 2 та ч. 4.

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. З ст. 130, є зараження: 1) двох або більше осіб; 2) неповнолітнього.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 130 — арешт на строк до трьох місяців або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років; ч. 2 ст. 130 — позбавлення волі на строквід двох до п'ягги років;   ч. З ст. 130 —• позбавлен-


132 Глава 16.

ня волі на строк від трьох до восьми років; ч. 4 ст. 130 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти.

Зараження венеричною хворобою (ст. 133).

Об'єктом злочину є здоров'я особи.

Об'єктивна сторона полягає у зараженні іншої особи венеричною хворобою.

До венеричних хвороб відносяться інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом. Це, зокрема, сифіліс, гонорея, м'який шанкер, трихомоніаз тощо.

Суб'єкт даного злочину спеціальний. Ним є фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 16-річно-го віку, хворіє венеричною хворобою і знає про наявність у неї даної хвороби.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого) або необережності у виді злочинної самовпевненості.

Кваліфікуючими ознаками злочину є:

зараження венеричною хворобою особою, раніше судимою
за цей злочин;

зараження двох чи більше осіб;

зараження неповнолітнього, тобто особи, якій на момент
вчинення злочину не виповнилося 18 років (ч. 2 ст.  134
КК).

Особливо кваліфікуючою ознакою є спричинення тяжких наслідків (ч. З ст. 133).

До тяжких наслідків потрібно відносити, зокрема, смерть потерпілої особи, втрату будь-якого органу або його функцій тощо.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 133 — виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до двох років або обмеження волі на строк до двох років або позбавлення волі на той самий строк; ч. 2 ст. 133 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років; ч. З ст. 133 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.

§ 3. Інші злочини, небезпечні для життя та здоров'я особи

Незаконне проведення аборту (ст. 134).

Об'єктом злочину є здоров'я жінки.

Об'єктивна сторона полягає в: а) проведенні аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 131); б)


Злочини проти життя та здоров'я особи 133

незаконному проведенні аборту, якщо це спричинило: тривалий розлад здоров'я; безплідність; смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134).

Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності не більше 12 тижнів. Аборт при вагітності жінки від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється законодавством України.1 Підстави і порядок проведення операцій штучного переривання вагітності строком до 12 тижнів регламентуються Інструкцією про порядок проведення операції штучного переривання вагітності методом вакуум-аспірації, затвердженою наказом МОЗ України від 28 червня 1994 р. №1112.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 16 років і не має спеціальної медичної освіти.

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю вини у формі прямого умислу.

Передбачається відповідальність за незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої. Під тривалим розладом здоров'я потрібно розуміти тривале порушення функцій органів потерпілої особи, зокрема зору, мови, слуху тощо, а також тимчасову (тривалістю понад 21 день) та постійну (від 10%) втрату працездатності.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 134 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років; ч. 2 ст. 134 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Залишення в небезпеці (ст. 135).

Кримінально караним є завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані й позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через ма-

Основи законодавства України про охорону здоров'я // Закони України. — Том 4. — К„ 1996. — С.235.

Юридичний вісник України. — 1997. — 11—17 грудня.


134 Глава 16.

лолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив його без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про нього і надати допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан (ч. 1 ст. 135 КК).

Об'єктом даного злочину є життя і здоров'я особи.

Об'єктивна сторона характеризується наявністю суспільно небезпечного діяння у формі бездіяльності, яка може виражатися у двох видах: а) невиконання особою обов'язків з надання допомоги потерпілому, який знаходиться в небезпечному для життя стані; б) бездіяльність, котра викликана попередніми діями особи, що сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан.

Даний злочин вважається закінченим з моменту залишення без допомоги особи, яка перебуває у небезпечному для життя стані, незалежно від того чи настали небезпечні для життя потерпілої особи наслідки, та чи могли б дії винної особи врятувати життя потерпілої особи.

Суб'єкт даного злочину є спеціальним. Ним виступає фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 16 років і має обов'язок піклуватися про осіб, що перебувають у небезпечному для життя стані, або яка сама поставила потерпілу особу в небезпечний для життя стан.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу.

Кваліфікованим видом даного злочину (ч. 2 ст. 135) є залишення в небезпеці вчинене матір'ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані (ст. 117 КК).

Особливо кваліфікованим (ч. З ст. 135) є залишення в небезпеці, якщо воно спричинило смерть особи або інші тяжкі наслідки.

Під іншими тяжкіши наслідками розуміється спричинення потерпілому тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 135 — обмеження волі на строк до двох років або позбавлення волі на той самий строк; ч. 2 ст. 135 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; ч. З ст. 135 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років.

Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136).


Злочини проти життя та здоров'я особи 135

Кримінальна відповідальність передбачена за умови можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження (ч. 1 ст. 136).

Об'єктом даного злочину є життя і здоров'я особи.

Об'єктивна сторона характеризується суспільно небезпечною бездіяльністю, яка проявляється в: а) ненаданні допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу; б) неповідомлення про небезпечний для життя стан особи належним установам чи особам; в) суспільно небезпечними наслідками у вигляді спричинення тяжких тілесних ушкоджень і причинним зв'язком між бездіяльністю і наслідками.

До належних установ відносяться підприємства, установи, організації, функціями яких охоплюється надання необхідної допомоги (медичні заклади, правоохоронні органи, рятувальні та аварійні служби тощо).

Належними особами є службові особи, а також особи, функціональними обов'язками яких є надання необхідної допомоги, та особи, які в даних умовах можуть надати необхідну допомогу потерпілому.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 16 років, і не була зобов'язана піклуватися про потерпілого і не ставила його своїми діями в небезпечній для життя стан.

Суб'єктивна сторона характеризується непрямим умислом щодо бездіяльності та необережністю до наслідків (ч. 1 ст. 136); прямим умислом до бездіяльності; та необережністю щодо наслідків (ч. 2 ст. 136 КК).

Кваліфікованими видами злочину є:

ненадання допомоги малолітньому (особа, яка не досягла
14 років), який перебуває в небезпечному для життя стані,
при можливості надавати таку допомогу;

неповідомлення про небезпечний для життя дитини (особа,
яка не досягла 18 років) стан належним установам чи особам.

Особливо кваліфікованою ознакою (ч. З ст. 136) є смерть потерпілого.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 136 — штраф від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести місяців; ч. 2 ст. 136 — штраф від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро-


136 Глава 16.

мадян або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років; ч. З ст. 136 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.

Неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137).

Об'єктом даного злочину є життя та здоров'я особи (дитини).

Дитиною вважається особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повноліття раніше.1

Об'єктивна сторона злочину характеризується наявністю наступних обов'язкових ознак: а) суспільно небезпечне діяння; б) суспільно небезпечні наслідки у вигляді істотної шкоди здоров'ю потерпілого або у вигляді смерті неповнолітнього чи інших тяжких наслідків; в) причинний зв'язок між діянням і наслідком; г) спосіб вчинення злочину (недбале або несумлінне ставлення до професійних чи службових обов'язків щодо життя та здоров'я неповнолітніх).

Під істотною шкодою для здоров'я потерпілого необхідно розуміти спричинення неповнолітньому легкого тілесного ушкодження.

Під іншими тяжкими наслідками слід розуміти спричинення потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Злочин вважається закінченим з моменту настання вказаних в законі (ч. 1,2 ст. 137) наслідків.

Суб'єкт злочину спеціальний — це особа, на яку в зв'язку з виконанням нею професійних чи службових обов'язків покладаються функції щодо охорони життя та здоров'я неповнолітніх.2

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі умислу або необережності щодо діяння і необережності щодо наслідків.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 137 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або позбавлення пра-

Закон України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р // ВВРУ — 2001 —№930 — С  142

Основи законодавства про охорону здоров'я від 19 11 1992 р // ВВРУ — 1993 — № 4 — Ст 19 — Ст 62, Закон України "Про дошкільну освіту" від 11 липня 2001 р // Голос України — 2001 — 2 серпня — Ст 34


Злочини проти волі, честі та гідності особи 137

ва обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; ч. 2 ст. 137 — обмеження волі на строк до чотирьох років позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років  або без такого.

Глава 17. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Злочини проти волі, честі та гідності особи передбачені третім розділом Особливої частини КК.

їх безпосереднім об'єктом є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини з приводу захисту волі, честі та гідності особи.

Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146).

Безпосереднім об'єктом даного злочину є фізична свобода людини, що передбачає реалізацію нею права на свободу пересування.

Об'єктивна сторона передбачає вчинення даного злочину у двох формах: а) незаконне позбавлення волі людини; б) незаконне викрадення людини.

Під незаконним позбавленням волі потрібно розуміти створення перешкод вільному пересуванню потерпілого, вчинене з порушенням процедури, встановленої законодавством (наприклад, зв'язування потерпшого, залишення його у закритому приміщенні, ненадання інваліду засобів для пересування тощо).

Незаконне викрадення — це протиправне переміщення особи з одного місця до іншого, поєднане із відкритим або таємним заволодінням людиною та фактичним обмеженням свободи її пересування.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом.

До кваліфікованих ознак цього злочину відносяться дії:

щодо малолітнього (особа, яка не досягла 14 років);

з корисливих мотивів (бажання одержати матеріальну вигоду;

щодо двох чи більше осіб;

за попередньою змовою групою осіб (див. ч. 2 ст. 28 КК);


138 Глава 17.

способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого;

супроводжуються заподіянням потерпілому фізичних стра
ждань;

із застосуванням зброї;

здійснюються протягом тривалого часу.

Особливо кваліфікуючими ознаками є вивчення даного злочину: організованою групою (див. ч. З ст. 28), що спричинило тяжкі наслідки.

Під тяжкими наслідками розуміється спричинення смерті потерпілому, тяжких тілесних ушкоджень.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 146 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; ч. 2 ст. 146 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; ч. З ст. 146 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Захоплення заручників (ст. 147).

Кримінально караним є захоплення заручників або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної чи іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення, чи утримання від вчинення будь-якої дії, як умови звільнення заручника (ч. 1 ст. 147).

Об'єктом даного злочину є особиста воля та особиста безпека особи.

Об'єктивна сторона характеризується вчиненням діяння у двох формах: а) захоплення особи як заручника; б) тримання особи як заручника.

Під захопленням потрібно розуміти протиправне посягання пов'язане із затриманням і обмеженням вільного пересування.

Тримання особи як заручника — це насильницьке унеможлив-лення вільного вибору поведінки заручника щодо пересування.

Суб'єкт злочину є фізична осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 14 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу та спеціальною метою — спонукання певних осіб, підприємств, установ чи організацій до вчинення, чи утримання від вчинення будь-яких дій.

Кваліфікованими видами захоплення заручників (ч. 2 ст. 147 КК) є:

— захоплення у якості заручника неповнолітнього (особу чо
ловічої або жіночої статі, якій на момент захоплення не ви
повнилося 18 років);


Злочини протії волі, честі та гідності особи 139

вчинення організованою групою (ч. З ст. 28);

вчинення відповідних дій, поєднаних з погрозою знищення
людей;

спричинення тяжких наслідків (смерть потерпілого, спричи
нення  тяжких тілесних ушкоджень,  великої матеріальної
шкоди тощо).

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 147 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; ч. 2 ст. 147 — позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Підміна дитини (ст. 148).

Об'єктом злочину є особиста свобода та недоторканість дитини.

Потерпілою виступає чужа дитина, тобто, яка не є біологічною дитиною суб'єкта злочину, ідентифікувати яку, через окремі причини (немовля, батьки не бачили ще цю дитину), надзвичайно важко.

Об'єктивна сторона полягає у підміні чужої дитини на іншу.

Підміна полягає у вчиненні необхідних діянь, спрямованих на ті, щоб батьки або законні представники не дізналися про факт підміни, вчинена з корисливих чи інших особистих інтересів.

Суб'єкт злочину — спеціальний. Ним виступає фізична, осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося 16 років, для якої одне із немовлят, які обмінюються, є чужим.

Суб'єктивна сторона передбачає наявність таких обов'язкових ознак, як вина у формі прямого умислу і корисливі або інші особисті мотиви.

Покарання за злочин: обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людей (ст. 149)

Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є воля і гідність людини. Додатковим безпосереднім об'єктом — порядок перетинання державного кордону, здоров'я людини тощо.

Об'єктивна сторона злочину передбачає вчинення його у наступних формах: а) продаж людини; б) інша сплатна передача людини; в) здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним переміщенням її за згодою або без згоди через державний кордон України.

Продаж — це угода про передачу людини однією особою ("продавцем") іншій особі ("покупцеві") за певну грошову винагороду.


140 Глава 17.

Інша оплатна передача — це передача людини однією особою іншій за певну не грошову винагороду (за звільнення від виконання певних обов'язків, обмін тощо).

Здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди включає в себе: 1) домовленість про переміщення людини за її згодою або без її згоди через державний кордон України; 2) домовленість про подальший продаж людини чи інша передача іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці.

Суб'єкт злочину загальний — фізична, осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Суб'єктивна сторона передбачає наявність таких обов'язкових ознак, як вина у формі прямого умислу та мета.

Кваліфікованими видами торгівлі людьми (ч. 2 ст. 149) є вчинення даного злочину: 1) щодо неповнолітнього; 2) кількох осіб; 3) повторно за попередньою змовою групою осіб; 4) з використанням службового становища; 5) особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності.

Особливо кваліфікованими видами торгівлі людьми (ч. З ст. 149) є здійснення:

організованою групою;

пов'язане з незаконним вивезенням дітей за кордон чи не
поверненням їх в Україну;

з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для
трансплантації;

з метою насильницького донорства;

якщо ці діяння спричинили тяжкі наслідки (смерть, тяжка
хвороба потерпілої особи) тощо.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 149 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; ч. 2 ст. 149 — позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої; ч. З ст. 149 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

Експлуатація дітей (ст. 150).

Безпосереднім об'єктом злочину є свобода дитини від фізичної або інтелектуальної експлуатації. Потерпілою від даного злочину є дитина, яка не досягла віку з якого законодавством дозволяється працевлаштування, фактично виконувала ро-


Злочини проти волі, честі та гідності особи 141

боту до досягнення 16 років або фактично виконувала роботу, у віці від 14 до 16 років з порушенням вимог ч.ч. 2, 3 ст. 188 Кодексу законів про працю України.

Об'єктивна сторона характеризується: вчиненням суспільно небезпечних дій; пов'язаних з певним способом експлуатацією дитини.

Під експлуатацією необхідно розуміти присвоєння результатів праці дитини.

Злочин вважається закінченим з моменту початку фактичного виконання дитиною роботи. Одержання матеріального прибутку не є обов'язковим для визнання злочину закінченим.

Суб'єкт злочину загальний — фізична, осудна особа, яка до вивчення злочину досягла 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу та спеціальною метою — отримання прибутку. Відношення винної особи до наслідків у вигляді істотної шкоди для дитини (ч. 2 ст. 150) може проявлятися і за умови непрямого умислу або необережності.

Кваліфікованими видами вчинення злочину є:

експлуатація кількох дітей (двох або більше);

якщо експлуатація, що спричинила істотну шкоду для здо
ров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини;

експлуатація,  поєднана з використанням дитячої праці в
шкідливому виробництві.

Істотною шкодою для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини є тяжка хвороба, тривале припинення навчання тощо.

Використання дитячої праці в шкідливому виробництві передбачає залучення дитини до роботи зі шкідливими і небезпечними умовами праці, до підіймання важких предметів.

Покарання за злочин: арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років; позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151)

Безпосереднім об'єктом злочину є свобода людини. Потерпілою від злочину є психічно здорова людина, тобто така, що не страждає на психічний розлад, або ж страждає на психічний розлад, але її обстеження та (або) лікування можливі не лише в стаціонарних умовах, тобто не потребують обов'язко-


142 Глава 18.

вої госпіталізації до психіатричного закладу або продовження такої госпіталізації.1

Об'єктивна сторона передбачає наявність таких ознак: а) вчинення суспільно небезпечного діяння; б) місце вчиненого злочину (психіатричний заклад).

Кваліфікуючою ознакою (ч. 2 ст. 151) є спричинення тяжких наслідків, які виступають у якості обов'язкової ознаки об'єктивної сторони поряд із діянням, причинним зв'язком і місцем вчинення злочину.

До тяжких наслідків (ч. 2 ст. 151) відносяться смерть, самогубство, самокалічення потерпілої особи, спричинення їй тілесного ушкодження.

Суб'єкт злочину спеціальний — лікар-психіатр або член комісії лікарів-психіатрів, який має право приймати рішення про госпіталізацію особи до психіатричного закладу.2

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю вини у формі прямого умислу, або необережністю щодо наслідків (ч. 2 ст. 151 КК).

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 151 — арешт на строк від трьох до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; ч. 2 ст. 151 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Глава 18. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ ОСОБИ

Родовим об'єктом злочинів, у розділі IV Особливої частини КК України є охоронювані кримінальним законодавством суспільні відносини з приводу статевої свободи та статевої недоторканості особи як чоловічої, так і жіночої статі.

Закон України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 р. // ВВРУ. — 2000. — № 19. — Ст. 143. Там само.


Злочини проти статевої свободи ... 143

Зґвалтування (ст. 152 КК).

Зґвалтування — це статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ч. 1 ст. 152).

Безпосереднім об'єктом зґвалтування є статева недоторканість особи. Потерпілою від зґвалтування може бути особа як чоловічої так і жіночої статті.

Віктимна поведінка, аморальний спосіб життя, подружні стосунки між винною та потерпілою особою не виключають кримінальної відповідальності.

З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах із: а) застосуванням фізичного насильства; б) погрози застосування фізичного насильства; в) з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Злочин вважається закінченим з моменту початку насильницького статевого акту.

Суб'єктом зґвалтування може бути фізична осудна особа як чоловічої так і жіночої статі, яка до вчинення злочину досягла 14 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу.

Кваліфікуючими ознаками зґвалтування (ч. 2 ст. 152) є вчинення його:

повторно (див. Ст. 32 КК);

особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, перед
бачених статями 153—155 КК.

Особливо кваліфікуючими ознаками зґвалтування (ч.ч. З, 4 ст. 152) є: 1) вчинення його групою осіб (ч. 1 ст. 28 КК); 2) зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього (тобто осіб, які не досягли 18 років); 3) зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки; 4) зґвалтування малолітньої чи малолітнього (тобто осіб, які не досягли 14 років).

Під особливо тяжкими наслідками передбаченими ч. 4 ст. 152 КК слід розуміти смерть або самогубство потерпілої особи, втрата будь-якого органу чи його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, переривання вагітності, зараження вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною хворобою тощо.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 152 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; ч. 2 ст. 152 — позбавлення во-


144 Глава 18.

лі на строк від п'яти до десяти років: ч. 3 ст. 152 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років; ч. 4 ст. 152 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153).

Задоволення статевої пристрасті неприродним способом передбачає неприродний статевий акт, який вміщує у собі прояви мужолозтва, лесбіянства та інших способів задоволення статевої пристрасті (різноманітні дії між чоловіками (оральний секс), між чоловіком і жінкою (анальний, оральний секс) тощо. Вказані дії, якщо вони є взаємно добровільними, не є протиправними.

Безпосереднім об'єктом даного злочину є статева свобода і статева недоторканість особи.

Об'єктивна сторона полягає у вчиненні вказаних вище дій сексуального характеру: а) із застосуванням фізичного насильства; б) погрози його застосування; в) з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Суб'єкт злочину — фізична осудна особа чоловічої або жіночої статті, в залежності від характеру вчиненого діяння (му-жолозтво-чоловік), яка до вчинення злочину досягла 14 років.

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю вини у формі прямого умислу.

Кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 153) є вчинення даного злочину:

повторно;

групою осіб;

особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, перед
бачених ст.ст. 152, 154 КК;

щодо неповнолітньої або неповнолітнього.

Особливо кваліфікуючими ознаками (ч. З ст. 153) є: 1) вчинення даного діяння щодо малолітньої чи малолітнього; 2) якщо воно спричинило особливо тяжкі наслідки.

За своїм змістом ці ознаки аналогічні кваліфікуючим ознакам зґвалтування (див. ст. 152).

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 153 — позбавлення волі на строк до п'яти років; ч. 2 ст. 153 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; ч. З ст. 153 — позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років.

Примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154).


Злочннн проти статевої свободи ... 145

Примушуванням є протиправний вплив на особу чоловічої або жіночої статі з метою примусити її до вступу в статевий зв'язок, природнім або неприроднім способом проти її волі, шляхом використання винною особою матеріального чи службового становища.

Основним безпосереднім об'єктом даного злочину є статева свобода особи. Додатковим безпосереднім об'єктом можуть виступати відносини власності, службової діяльності тощо.

Об'єктивна сторона полягає у вчиненні діянь, пов'язаних із вступом в статевий зв'язок природнім або неприроднім способом.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення примушування, незалежно від того, чи погодилася потерпіла особа на вступ у статевий зв'язок і, чи відбувся такий зв'язок.

Суб'єкт злочину спеціальний — це фізична осудна особа як жіночої так і чоловічої статі, від якої потерпіла особа перебуває у матеріальній чи службовій залежності і яка досягла до вчинення злочину 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю вини у формі прямого умислу.

Кваліфікуючими ознаками даного злочину (ч. 2 ст. 154) є вищевказані дії поєднані з погрозою:

знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої
(потерпілого) чи її (його) близьких родичів;

розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близь
ких родичів.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 154 — штраф до п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців; ч. 2 ст. 154 — арешт на строк до шести місяців або обмеження на строк до трьох років.

Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155).

Кримінально караними є добровільні природні статеві зносини чоловіка або жінки з особою протилежної статті, яка не досягла статевої зрілості.

Особа, що не досягла статевої зрілості вважається такою (потерпілою) до досягнення нею 14 років, а також за висновком експертизи особа, яка не досягла шлюбного віку (жінки від 14 до 17 років, чоловіки від 14 до 18 років).

Об'єктом даного злочину є статева недоторканість осіб, які не досягли статевої зрілості.

Ю — 4-673


146 Глава 18.

Об'єктивна сторона полягає у вчиненні діяння — добровільного природного статевого акту з особою, яка не досягла статевої зрілості.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа як чоловічої так жіночої статі, яка до вчинення злочину досягла 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу.

Кваліфікуючими ознаками даного злочину (ч. 2 ст. 155 КК) визначаються:

вчинення вищевказаних дій батьком, матір'ю, або особою,
що їх замінює (опікуни, піклувальники, усиновителі тощо);

спричинення безплідності чи інших тяжких наслідків (само
губство потерпілої особи, тяжка хвороба тощо).

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 155 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; ч. 2 ст. 155 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

Розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Розбещення неповнолітніх полягає у вчиненні розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16-річного віку.

Об'єктом злочину є статева недоторканість особи, її нормальний фізичний і психічний розвиток.

Об'єктивна сторона характеризується вчиненням розпусних дій сексуального характеру. Такі дії можуть проявлятися як у фізичному так і в моральному розбещенні.

Під фізичний розбещенням слід розуміти оголення статевих органів як винної так і потерпілої особи, непристойні дотики тощо.

Моральним розбеиіенням є спілкування на сексуальні цинічні теми, демонстрація порнографічних зображень та відеофіль-мів тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту початку розпусних дій.

Суб'єктом злочину є фізична, осудна особа як чоловічої так і жіночої статі, яка до вчинення злочину досягла 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу.

Ч. 2 ст. 156 передбачає відповідальність за наявності наступних кваліфікуючих ознак:

розбещення малолітньої особи;

розбещення вчинене батьком, матір'ю або особою, що їх
замінює.


Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав ... 147

Зміст даних кваліфікуючих ознак аналогічний ознакам, передбаченим ч. 2 ст. 155 КК.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 156 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років; ч. 2 ст. 156 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років.

Глава 19. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВИБОРЧИХ,

ТРУДОВИХ ТА ІНШИХ ОСОБИСТИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

§1. Загальна характеристика злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Родовим об'єктом злочинів, передбачених розділом IV Особливої частини КК є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, які забезпечують конституційні права і свободи людини і громадянина. Конституція України (ст.ст. 21— 62) гарантують людині і громадянину низку прав, які захищаються законодавством, зокрема кримінальним.

Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина можна поділити на три групи:

  1.  злочини, які посягають на виборчі права громадян (ст.ст. 157—
    160 КК);
  2.  злочини, які посягають на трудові права громадян (ст.ст. 170—
    175 КК);
  3.  злочини, які посягають на інші особисті права і свободи
    людини і громадянина (ст.ст. 161—169, 176—184 КК).

За посягання на виборчі права громадян законодавець передбачає відповідальність у випадках:

перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157);

неправомірного використання виборчих бюлетенів,  підлог
виборчих документів або неправильний підрахунок голосів
чи неправильне оголошення результатів виборів
(ст. 158);


148 Глава 19.

порушення таємниці голосування (ст. 159). Кримінально ка
раним є умисне порушення таємниці голосування під час
проведення передбачених законом України виборів, вчине
не членом виборчої комісії або іншою службовою особою з
використанням влади чи службового становища;

порушення законодавства про референдум (ст.   160),  під
яким потрібно розуміти перешкоджання насильством, обма
ном, погрозою, підкупом або іншим чином вільному здійс
ненню громадянином права брати або не брати участь у ре
ферендумі, вести агітацію до дня проведення референдуму;

З метою охорони трудових прав громадян законодавець встановлює кримінальну відповідальність за:

перешкоджання  законній  діяльності  професійних   спілок,
політичних партій, громадських організацій
(ст. 170);

перешкоджання законній професійній діяльності журналіс
тів
(ст. 171);

грубе порушення законодавства про працю (ст. 172);

грубе порушення угоди про працю службовою особою під
приємства, установи, організації незалежно від форми вла
сності, а також окремим громадянином або уповноваже
ною ними особою шляхом обману чи зловживання довірою
або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою
(ст. 173);

• ' примушування до участі у  страйку або перешкоджання

участі у страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій (відключення електроенергії, блокування входу на підприємство тощо)   (ст. 174);

невиплата заробітної плати,   стипендії,  пенсії чи  інших
установлених законом виплат
(ст. 175).

Кримінальна відповідальність за злочинні посягання на інші особисті права і свободи людини і громадянина передбачена у таких складах злочинів:

 порушення рівноправності громадян залежно від їх расової,
наі[іональної належності або ставлення до релігії
(ст. 161).
Кримінально караними є умисні дії, спрямовані на розпа
лювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та
ненависті,  на приниження національної честі та гідності
або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними
переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав


Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав ... 149

або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

порушення недоторканності житла (ст. 162), під яким слід
розуміти незаконне проникнення до житла чи до іншого
володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи об
шуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що пору
шують недоторканність житла громадян;

порушення таємниці листування, телефонних розмов, теле
графної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами
зв'язку або через комп'ютер
(ст. 163). За даною нормою
підлягають відповідальності особи, які вчинили дії, пов'язані
з ознайомленням з кореспонденцією відправника або одер
жувача, чи розголошення факту листування між певними
особами; а також дії пов'язані з прослуховуванням розмов
по телефону або повідомлення по телеграфу особою, яка не
мала відповідного права;

ухилення   від   сплати   аліментів   на   утримання   дітей
(ст. 164). Особа підлягає кримінальній відповідальності за
злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду
коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухи
лення батьків від утримання неповнолітніх або непрацезда
тних дітей, що перебувають на їх утриманні;

ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних
батьків
(ст. 165). Законодавством встановлена відповідаль
ність за злісне ухилення від сплати встановлених рішенням
суду коштів на утримання непрацездатних батьків;

злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за
особою,    щодо   якої   встановлена   опіка   чи   піклування
(ст. 166), під яким необхідно розуміти злісне невиконання
батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених за
коном обов'язків по догляду за дитиною або за особою,
щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричинило
тяжкі наслідки;

зловживання опікунськими правами (ст. 167). Кримінальне
законодавство забороняє використання опіки чи піклування
з корисливою метою на шкоду підопічному (зайняття жит
лової площі, використання майна тощо);


150 Глава 19.

розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) є криміна
льно караним (ст. 168) у випадку, коли воно здійснюється
всупереч волі усиновителя (удочерителя);

незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) полягають у
незаконній посередницькій діяльності або інших незакон
них діях щодо усиновлення (удочеріння) дитини, передачі
ії під опіку (піклування) чи на виховання в сім'ю громадян
(ст. 169);

порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176) по
лягає у незаконному відтворенні, розповсюдженні творів
науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз
даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження
виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх неза
конне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відео
касетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умис
не порушення авторського права і суміжних прав, якщо це
завдало матеріальної шкоди у великому розмірі (що у двіс
ті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум до
ходів громадян) або у особливо великому розмірі (у тисячу
і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум дохо
дів громадян);

порушення прав на винахід, корисну модель,  промисловий
зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин,
раціоналізаторську пропозицію
(ст. 177). Кримінально кара
ним є незаконне використання винаходу, корисної моделі,
промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми,
сорту рослин, раціоналізаторської пропозиції, привласнення
авторства на них, або інше умисне порушення права на ці
об'єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому
розмірі (якщо її розмір у сто і більше разів перевищує не
оподатковуваний мінімум доходів громадян), або шкоди в
особливо великому розмірі (якщо ії розмір у тисячу і біль
ше разів  перевищує неоподатковуваний мінімум  доходів
громадян);

пошкодження  релігійних   споруд   чи   культових   будинків
(ст. 178). Держава встановлює відповідальність за пошко
дження чи зруйнування релігійної споруди або культового
будинку — тобто приміщень для проведення богослужінь
чи виконання релігійних обрядів (церкви, костьоли, синаго
ги, мечеті тощо);


Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав ... 151

незаконне утримування, осквернення або знищення релігій
них святинь
(ст. 179), тобто вчинення дій, пов'язаних з по
збавленням представників релігійних організацій реалізову
вати свої релігійні потреби, або глумління чи наруга над
святинями, а також приведення їх у непридатний до вико
ристання стан;

переиікоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180), що
зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд, а
також примушування священнослужителя шляхом фізично
го або психічного насильства до проведення релігійного об-
ряду;

посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релі
гійних віровчень чи виконання релігійних обрядів
(ст. 181) хара
ктеризується вчиненням  організації або керівництва гру
пою, діяльність якої здійснюється під приводом проповіду
вання релігійних віровчень чи виконання релігійних обря
дів і поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю людей або
статевою розпустою;

поруиіення недоторканності приватного життя (ст. 182) по
лягає у незаконному збиранні, зберіганні, використанні або
поширенні конфіденційної інформації про особу без її зго
ди або поширення цієї інформації у публічному виступі,
творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової
інформації;

порушення права на отримання освіти (ст. 183), тобто не
законна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-
якої форми власності;

порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184),
яка передбачає незаконну вимогу оплати за надання медич
ної допомоги в державних чи комунальних закладах охоро
ни здоров'я.

§   2. Злочини проти виборчих прав громадян

Конституція України (ст. 38) проголошує право громадян України брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Порушення даного конституційного принципу спричиняє злочин проти виборчих прав громадян.

Перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157).


152 Глава 19.

Об'єктом злочину є виборчі права громадян, які полягають у праві обирати та бути обраними.

З об'єктивної сторони цей злочин характеризується суспільно небезпечним діянням у формах: а) перешкоджання вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним; б) перешкоджання веденню передвиборної агітації.

До способів перешкоджання відносяться насильство (застосування фізичної сили у вигляді нанесення ударів, побоїв тощо), обман (введення особу в оману з приводу реалізації виборчих прав, термінів проведення виборів тощо), погрози (полягають у психічному впливі на потерпілого через залякування щодо вчинення дій стосовно загрози життю та здоров'ю особи), підкуп (надання або обіцяння надання певних матеріальних цінностей), інше (розуміються способи не вказані вище).

Суб'єкт злочину — фізична, осудна особа, яка до вчинення злочину досягла 16 років (ч. 1 ст. 157); за ч. 2 ст. 157 — член виборчої комісії чи інша службова особа.

Суб'єктивна сторона — характеризується виною у формі прямого умислу.

Кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 157) виступають вказані вище дії:

вчинені за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28);

членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з ви
користанням влади або службового становища.

Членом виборчої комісії є особа, яка включена до складу дільничної, територіальної, окружної чи Центральної виборчої комісії.

Поняття службової особи міститься у примітці до ст. 364 КК.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 157 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до чотирьох років; ч. 2 ст. 157 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; ч. З ст. 157 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.

Неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158).

Об'єктом злочину є встановлений законом порядок голосування і підрахунку голосів.

Предметом злочину є виборчі документи (протоколи, виборчі бюлетені тощо).


Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав ... 153

Об'єктивна сторона може проявлятися у наступних формах: а) видача членом виборчої комісії виборчого бюлетеня особі, яка не внесена до списку виборців; б) видача виборцю виборчих бюлетенів (виборчого бюлетеня) замість інших виборців; в) підлог виборчого документа; г) завідомо неправильний підрахунок голосів.

Суб'єкт злочину спеціальний, тобто член виборчої комісії (ч. 1), або інша службова особа; за ч. 2 ст. 158 суб'єкт загальний — фізична, осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу.

Кваліфікованим видом злочину (ч. 2 ст. 158) є вчинення його членом виборчої комісії або іншою службовою особою. Зміст даних понять аналогічний змісту даних понять у ст. 157.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 158 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років; ч. 2 ст. 158 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; ч. З ст. 158 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

§ 3. Злочини проти трудових прав громадян

Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170).

Об'єктом злочину є право громадян на свободу об'єднання у професійні спілки, політичні партії, громадські організації.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"1 професійна спілка — це добровільна неприбуткова організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про політичні партії в Україні"2 політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяти формуванню і вираженню політичної

1 ВВР — 1999 - № 45 — С 397

2 ВВР — 2001  - № 23 — С 118


154 Глава 19.

волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Відповідно до Закону України "Про об'єднання громадян" від 18.06.1992 р. громадська організація — це об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

З об'єктивної сторони злочин полягає у дії або бездіяльності, що перешкоджає законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій. Перешкоджання може виражатися у встановленні обмежень, неправомірному втручанні в законну діяльність, погрозах, насильстві або іншому протиправному впливі на членів даних об'єднань громадян.

Суб'єктом злочину може виступати фізична, осудна особа, яка до вчинення злочину досягла 16 років.

Суб'єктивна сторона — характеризується виною у формі прямого умислу.

Покарання за злочин: виправні роботи на строк до двох років або позбавлення волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171).

Безпосереднім об'єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують здійснення законної професійної діяльності журналістів.

Конституцією України (ст. 34) гарантується право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і переконань, а також право на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.

Потерпілим від даного злочину є журналіст. Відповідно до абз. 12 ст. 1 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" від 23.09.1997 р.1 журналістом є творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов'язки у засобах масової інформації.

Об'єктивна сторона злочину характеризується вчиненням дій, які можуть виражатися у: а) перешкоджанні законній дія-

1 ВВР — 1997 - № 50 — С 302


Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав ...

 155

льності журналістів; б) переслідуванні журналіста за виконання професійних обов'язків.

Перешкоджання передбачає створення перепон, обмежень, заборон, щодо здійснення журналістами їх законних повноважень.

Під переслідуванням потрібно розуміти вплив на законні права та інтереси журналіста або його близьких осіб здійснюваний у фізичній чи психічній формі (звільнення з роботи, погрози, знищення майна тощо).

Суб'єкт даного злочину — загальний (ч. 1 ст. 171), а також може бути і спеціальний (ч. 2 ст. 171) — службова особа (поняття службової особи міститься у примітці до ст. 364).

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю вини у формі прямого умислу.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 171 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років; ч. 2 ст. 171 — штраф до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення права обіймати певні посади на строк до трьох років.

Грубе порушення законодавства про працю (ст. 172).

Безпосереднім об'єктом злочину є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини з приводу забезпечення права особи на працю, відпочинок, оплату праці.

Диспозиція даної кримінально-правової норми є бланкет-ною, тобто для з'ясування її змісту нам необхідно звертатися до положень Кодексу законів про працю України.

Об'єктивна сторона злочину характеризується діяннями, що полягають у: а) незаконному звільненні працівника з роботи; б) іншому грубому порушенні законодавства про працю.

Звільнення працівника з роботи вважається незаконним якщо воно здійснено без законних на це підстав або з порушенням встановленого порядку звільнення.

Під іншим грубим порушенням законодавства про працю треба розуміти істотне порушення або створення загрози такого порушення трудових прав громадян (незаконне притягнення працівника до матеріальної або дисциплінарної відповідальності, ненадання відпустки тощо).


156 Глава 19.

Суб'єкт злочину спеціальний — службова особа, яка наділена повноваженнями прийняття чи звільнення працівників та зобов'язана дотримуватися трудового законодавства.

Суб'єктивна сторона характеризується наявністю вини у формі прямого умислу, а перша його форма (незаконне звільнення працівника з роботи) ще й особистими мотивами (помста, заздрість, корисливі мотиви тощо).

Кваліфікуючими ознаками грубого порушення законодавства про працю є вчинення його:

щодо неповнолітнього;

вагітної жінки;

матері, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або
дитину-інваліда.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 172 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років; ч. 2 ст. 172 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців.

Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175).

Об'єктом злочину є відносини, які забезпечують реалізацію конституційного права на своєчасне отримання заробітної плати та соціальний захист.

Предмет злочину — грошові кошти, які повинні виплачуватись громадянам (пенсії, стипендії, заробітна плата, інші встановлені законом виплати).

Об'єктивна сторона характеризується безпідставною невиплатою зазначених виплат громадянам більше, ніж за один місяць.

Безпідставною вважається невиплата, яка має місце, незважаючи на наявні можливості для повної виплати коштів.

Суб'єкт злочину спеціальний — керівник підприємства, установи, організації будь-якої форми власності.

Суб'єктивна сторона — вина у формі прямого умислу.

Кваліфікованою ознакою (ч. 2 ст. 175) є невиплата коштів, призначених для заробітної плати, стипендії, пенсії та інших


Злочннн проти власності 157

встановлених законом виплат внаслідок нецільового їх використання.

Ч. З ст. 175 встановлює спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності у випадку, коли до притягнення до кримінальної відповідальності (набрання обвинувальним вироком суду законної сили) особа здійснила виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.

Покарання за злочин: ч. 1 ст. 175 — штраф від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; ч. 2 ст. 175 — штраф від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Глава 20. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

§ 1. Поняття і види злочинів проти власності

У розділі VI Особливої частини КК України „Злочини проти власності" передбачено низку складів злочинів, родовим об'єктом яких є охоронювані кримінальним законом суспільні правовідносини власності, тобто відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном. Для деяких складів злочинів додатковим об'єктом виступають відносини в сфері охорони життя, здоров'я та недоторканності особи. Передусім, це насильницький грабіж (ст. 186 КК), розбій (ст. 187), вимагання (ст. 189) та деякі інші.

Предметом переважної більшості злочинів проти власності є майно, тобто речі матер