16110

Комерційне право

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Книга загострює увагу на найбільш актуальних проблемах підприємництва, спрямована на поєднання в процесі навчання теорії і практики. Практикум містить методичні вказівки для підготовки та проведення занять з курсу «Комерційне право», практичні поради, ситуаційні завдання, основою яких є реальні судові прецеденти...

Украинкский

2013-06-19

2.84 MB

84 чел.

Л.В. Ніколаєва, П.М. Пальчук, О.В. Старцев

Комерційне

право

Практикум

Київ

Видавництво “Істина”

2000

ББК   67.304я7

         Н63

           Ніколаєва Л.В. та ін.

Н63   Комерційне право: Практикум/ Л.В. Ніколаєва, П.М. Пальчук, О.В. Старцев. - К.: Істина, 2000. - 176с.

           ISBN 966-7613-08-9

Книга загострює увагу на найбільш актуальних проблемах підприємництва, спрямована на поєднання в процесі навчання теорії і практики. Практикум містить методичні вказівки для підготовки та проведення занять з курсу «Комерційне право», практичні поради, ситуаційні завдання, основою яких є реальні судові прецеденти, бібліографію до кожної з тем, орієнтовну тематику дипломних робіт. Найбільш складні для засвоєння теми доповнені схемами.

Розрахована на підприємців, юристів, науковців, викладачів, студентів, а також всіх, хто цікавиться правовою тематикою.

                                                                                                            ББК 67.304я7

Рекомендовано кафедрою комерційного права Київського державного торговельно-економічного університету як навчальний посібник з дисциплін «Комерційне право», «Підприємницьке право», «Господарське право» (протокол № 21 від 14 червня 2000 року).

Теми підготували:

Ніколаєва Л.В. — канд. юрид. наук, доцент

        (програма курсу, теми 1—3)

Пальчук П.М. (теми 5, 8)

Старцев О.В. (теми 4, 6, 7, 9-15)

ISBN 966-7613-08-9                                        © Ніколаєва Л.В.,

                                                                             Пальчук П.М.,

                                                                             Старцев О.В., . 2000р.  

                                                                         © Видавництво «Істина», 2000р.

Передмова

Більшість конфліктних ситуацій у роботі юриста-початківця трапляється через відсутність практичного досвіду, слабку обізнаність із судовою практикою, невміння застосовувати у роботі отримані теоретичні знання. Некваліфіковано складені угоди, договори, установчі документи неминуче відбиваються на іміджі суб’єкта підприємницької діяльності, загрожують штрафними санкціями з боку контролюючих органів та контрагентів, завдають матеріальних і моральних збитків, зокрема, і професійній репутації юриста.

Ідея підготовки цього «Практикуму» склалася у процесі викладання курсу «Комерційне право», коли висвітилися прогалини у засвоюванні студентами саме практичної частини курсу. Особливо це стосується студентів заочної форми навчання, які не мають змоги постійно консультуватися з викладачем. На жаль, на сьогодні бракує літератури, яка б допомогла ефективно контролювати знання і, водночас, містила б методичні рекомендації і вказівки щодо виконання практичних завдань.

«Практикум» має на меті допомогти викладачам з комерційного (підприємницького, господарського) права та студентам у підготовці до семінарських (практичних) занять. У ньому висвітлено найбільш гострі, актуальні проблеми, що виникають у господарській діяльності і які, на думку авторів, доцільно розглядати в межах навчального курсу. Крім традиційних питань для вивчення, у «Практикумі» пропонуються до обговорення проблеми колізії нормативних актів різного рівня, тобто правової неврегульованості певних суспільних відносин.

Таким чином, одним із головних завдань цього видання є сприяння розвиткові творчого правового мислення, що допомагатиме засвоєнню комерційного права на якісно новому, високому рівні, який буде гармонійно поєднувати теорію, практику, а також дещо новаторський підхід до розв’язання проблем, що виникають у бізнесі, в межах закону.

«Практикум» містить програму курсу «Комерційне право», що включає 15 тем-розділів. Кожна тема складається з методичного блоку із рекомендаціями щодо підготовки та проведення семінарських (практичних) занять, практичних завдань, а також переліку нормативних актів, джерел судової практики та додаткової фахової і періодичної літератури.

Особливістю практичних завдань (задач) є те, що вони мають комплексний характер, оскільки більшість із них складено на матеріалах судової практики, при вивченні яких, як правило, закріплюються знання з кількох тем. Це дає можливість викладачеві на власний розсуд розглядати більшість із практичних завдань у межах кількох тем. Наприклад, завдання стосовно порушення прав на фірмове найменування можна розглядати як у темі, що стосується захисту інтелектуальної власності, так і при опрацюванні теми про захист від недобросовісної конкуренції. При підготовці завдань було також враховано тісний зв’язок комерційного права з іншими галузями права. Тому деякі задачі можна розглядати і при вивченні відповідних тем, зокрема, в галузі цивільного права.

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики складений із урахуванням можливості підготовки як теоретичної частини теми, так і практичних завдань.

«Практикум» містить додаток з орієнтовним переліком тем дипломних робіт з курсу «Комерційне право», який можна із певною конкретизацією використовувати і для виконання менших за обсягом студентських досліджень на кшталт курсових робіт, рефератів тощо.

Автори «Практикуму» усвідомлюють, що не могли повністю охопити всі питання, яких бажано торкнутися при розгляді відповідних тем, тому із вдячністю сприймуть конкретні відгуки і пропозиції щодо подальшого вдосконалення цього видання.

Висловлюємо щиру подяку редакції газети «Юридическая практика» за надану можливість використовувати інформацію, вміщену на сторінках цього видання

Програма курсу «Комерційне право»

Тема 1. Поняття, структура

та джерела комерційного права

Визначення комерційного права, його ціннісні орієнтири. Предмет комерційного права, його основні категорії та інститути. Правові відносини, що регулюються комерційним правом. Товарно-грошові (майнові) та управлінські відносини.

Методологічні основи правового регулювання підприємницької діяльності. Основні ознаки, що характеризують галузевий метод регулювання. Система комерційного права.

Комерційне право як комплексна галузь. Співвідношення комерційного права з іншими галузями права. Функції комерційного права, що визначають його нормативну характеристику. Соціальна цінність комерційного права як ефективного регулятора ринкових відносин.

Джерела комерційного права. Юридична сила нормативних актів. Роль актів узагальнення судової практики та судових прецедентів.

Тема 2. Поняття та види підприємницької діяльності

Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи. Види підприємницької діяльності. Господарська діяльність, що потребує спеціального дозволу (загальні положення). Підприємницька діяльність, що заборонена законом.

Поняття суб’єкта підприємницької діяльності. Види та правовий статус підприємців (загальні положення). Підприємницька діяльність без створення юридичної особи. Правова регламентація заборон громадянам щодо зайняття підприємницькою діяльністю. Підприємницька діяльність юридичних осіб.

Тема 3. Суб’єкти підприємницької діяльності.

Окремі види

Суб’єкти підприємницької діяльності без створення юридичної особи (громадяни-підприємці).

Суб’єкти підприємницької діяльності — юридичні особи. Підприємства: поняття та види відповідно до законодавства України. Статут підприємства. Спеціальна праводієздатність підприємства. Філії та представництва підприємств. Дочірні підприємства, їх правовий статус. Об’єднання підприємств, їх види та правовий статус.

Господарські товариства: поняття та види відповідно до законодавства України. Права та обов’язки засновників і учасників господарських товариств. Функції статутного фонду. Особливості створення та функціонування господарських товариств різних видів.

Інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності, правовий статус за законодавством України.

Тема 4. Організація підприємницької діяльності

Нормативні акти, що регулюють порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Порядок і особливості державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Особливості реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб. Оформлення документів, необхідних для державної реєстрації. Отримання дозволів на початок роботи.

Підстави та порядок перереєстрації суб’єктів підприємницької діяльності.

Установчі документи юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Функції статутного фонду. Особливості установчих документів підприємств і господарських товариств.

Ліцензування господарської діяльності. Патентування підприємницької діяльності.

Тема 5. Припинення підприємницької діяльності

Підстави та наслідки скасування державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Реорганізація юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності. Форми реорганізації. Ліквідація юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності, порядок її здійснення. Черговість задоволення претензій кредиторів.

Банкрутство (неплатоспроможність) суб’єктів підприємницької діяльності: поняття, суб’єкти. Провадження у справах про банкрутство. Порядок виявлення кредиторів. Порядок проведення санації. Наслідки визнання боржника банкрутом.

Тема 6. Правовий режим майна суб’єктів

підприємницької діяльності

Майно як об’єкт підприємницької діяльності. Склад майна підприємця. Об’єкти майнових прав суб’єктів підприємницької діяльності. Правовий режим речей. Правовий режим грошей. Правовий режим цінних паперів. Об’єкти права інтелектуальної власності суб’єктів підприємницької діяльності (загальні положення).

Тема 7. Договірне право. Загальні положення

Поняття договору у підприємницькій діяльності. Укладання, зміна і розірвання договорів. Підстави та наслідки визнання договорів недійсними і неукладеними. Попередній договір.

Виконання договірних зобов’язань. Способи забезпечення виконання договірних зобов’язань. Відповідальність за порушення договірних зобов’язань. Припинення договірних зобов’язань.

Тема 8. Договори про передачу майна у власність

Договір купівлі-продажу, його види. Договір роздрібної купівлі-продажу. Порядок заняття торговельною діяльністю і правила обслуговування населення. Відповідальність суб’єктів підприємництва за порушення правил торговельної діяльності і торговельного обслуговування покупців.

Особливості оптової торгівлі. Поняття та значення товарних бірж. Порядок їх створення та функціонування. Учасники біржової торгівлі. Порядок встановлення правил біржової торгівлі. Види біржових угод.

Договір міни. Бартерний договір: поняття та особливості. Договір безоплатної передачі (дарування). Договір поставки. Договір контрактації.

Тема 9. Договори про передачу майна в користування

Поняття та зміст договору майнового найму. Види договорів майнового найму.

Договір безоплатного користування майном. Договір оренди. Особливості оренди державного і комунального майна. Договір лізингу. Концесійний договір.

Тема 10. Договори про виконання робіт та надання послуг

Поняття та види договорів про виконання робіт та надання послуг. Договір підряду. Договір підряду на капітальне будівництво.

Транспортні договори. Система та види перевезення вантажів, їх правове регулювання. Поняття і види договору перевезень вантажів. Підстави припинення договору перевезення вантажів. Відповідальність за порушення умов договору перевезення. Комерційні акти та порядок їх складання. Інші транспортні договори. Договір перевезення пасажирів і багажу. Договір транспортної експедиції.

Договір страхування. Правове регулювання страхової діяльності у підприємництві. Види договору страхування. Права й обов’язки сторін за договором страхування.

Правове регулювання розрахункових та кредитних відносин у підприємницькій діяльності. Договір позики та кредитний договір. Розрахункові відносини. Договір банківського рахунка. Депозитний договір. Договір доручення. Договір комісії. Договір консигнації. Договір схову.

Тема 11. Зобов’язання про сумісну діяльність. Договори про створення юридичної особи

Договори про сумісну діяльність. Склад майна і порядок здійснення внесків учасниками сумісної діяльності.

Установчий договір про створення юридичної особи. Права й обов’язки сторін за установчим договором.

Тема 12. Право промислової власності

Поняття промислової власності. Законодавство України про захист прав промислової власності. Правова охорона винаходів, корисних моделей та промислових зразків. Охорона прав на знаки для товарів та послуг. Фірмове найменування. Ліцензійні договори та договори на передачу права власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знаки для товарів і послуг. Охорона інших об’єктів промислової власності. Раціоналізаторські пропозиції. Сорти рослин. Зазначення походження товару. Топографії інтегральних мікросхем.

Тема 13. Антимонопольне регулювання підприємницької діяльності. Захист від недобросовісної конкуренції

Правові засади розвитку конкуренції і демонополізації у сфері підприємництва. Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.

Поняття та прояви монопольної діяльності. Методика визначення монопольного стану. Неправомірні угоди між підприємцями. Дискримінація підприємців органами державної влади та управління. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства. Поняття недобросовісної конкуренції, її прояви на ринку. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Тема 14. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів підприємницької діяльності

Загальні положення про зовнішньоекономічну діяльність у сфері підприємництва. Зовнішньоекономічні договори (контракти). Валютне регулювання і валютний контроль. Особливості вирішення зовнішньоекономічних спорів. Міжнародний комерційний арбітраж.

Тема 15. Захист прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності

Способи і механізми захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності. Цивільно-правовий, кримінально-правовий, адміністративно-правовий і нотаріальний захист прав та законних інтересів суб’єктів підприємницької діяльності.

Розгляд господарських спорів судами загальної юрисдикції. Розгляд господарських спорів арбітражними судами. Доарбітраж-ний порядок урегулювання господарських спорів. Підвідомчість господарських спорів і компетенція арбітражних судів щодо їх вирішення. Порядок розгляду спорів арбітражними судами. Виконання арбітражних рішень. Розгляд господарських спорів третейськими судами.

Тема 1. Поняття, структура та джерела комерційного права

(Теоретичний семінар)

1.1. Поняття, предмет, метод і система комерційного права.

1.2. Співвідношення комерційного права з іншими галузями права. Функції комерційного права.

1.3. Джерела комерційного права.

Методичні рекомендації

1.1. Ця тема є оглядовою і охоплює не тільки інформацію, власне, про комерційне право як систему норм і навчальний курс, а й передбачає з’ясування ступеню закріплення основних положень теорії права, цивільного, кримінального, адміністративного та інших галузей права, зв’язку між цими галузями та виведення в результаті своєрідного симбіозу норм цих галузей — комерційного права.

Підходячи до визначення поняття «комерційне право», варто зупинитися на співвідношенні понять «комерційне», «господарське», «підприємницьке», використовуючи як нормативну базу, так і відповідний навчально-методичний апарат. Після цього, опираючись на теоретичне визначення права, необхідно вивести визначення комерційного права. У найбільш загальному вигляді його може бути визначено як систему’ правових норм, що регулює відносини у сфері підприємницької діяльності.

Зважаючи на викладене вище, особливу увагу потрібно звернути на чітке усвідомлення предмета комерційного права — правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням підприємницької діяльності. Після цього, зазначаючи, що визначення підприємницької діяльності буде дано в наступній темі, можна перейти до визначення комерційного права як комплексної галузі, що в межах вищезазначеного предмета поєднує норми різних галузей права. Як приклад доцільно навести норми цивільного (правове регулювання договорів, зокрема господарських), земельного (купівля-продаж, оренда земельних ділянок для здійснення підприємницької діяльності), сімейного (принципи розподілу майна суб’єктів підприємницької діяльності, створених па основі спільного сумісного майна подружжя) та інших галузей права.

Необхідно зупинитися па можливості поділу комерційного права на публічне і приватне право. У цьому контексті можна розділити комерційне право за предметом правового регулювання (публічне право регулює організацію державних установ та їх відносини із окремими особами, в тому числі — суб’єктами підприємницької діяльності; приватне право регулює відносини між окремими особами у зв’язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності) та за методом правового регулювання (публічне право — якщо правовий захист надається на вимогу особи, що представляє державу, незалежно від волі потерпілої особи; приватне право — якщо правовий захист надається на вимогу окремої особи, чиє право порушено).

Переходячи до визначення методу комерційного права, необхідно зазначити, що він обумовлений специфікою методів тих галузей, норми яких входять до складу комерційного права. Переважно це — дозвільний метод (для суб’єктів підприємницької діяльності — «дозволено все, що не заборонено законом»; для публічних органів влади — «дозволено те, що встановлено законом»). Варто також зупинитися на теоретичному аналізі складових методу правового регулювання (приписи, дозволи, заборони, обмеження).

Говорячи про систему комерційного права, необхідно зазначити, що вона може розглядатися як система правових норм і як система навчального курсу. Оскільки інтерес становить, насамперед, система навчального курсу, за її основу можна взяти програму курсу «Комерційне право», що наводиться у цьому посібнику.

1.2. Під час розгляду питання про співвідношення комерційного права з іншими галузями права, необхідно знову звернутися до предмета правового регулювання і до комплексного характеру цієї галузі права. Особливу увагу слід звернути на те, що до комерційного права входять лише ті норми, що безпосередньо або опосередковано стосуються здійснення підприємницької діяльності. Тут є сенс докладніше розглянути ті правові норми, що були запозичені комерційним правом з інших галузей права. До них, насамперед, можна віднести інститут права власності, загальні положення про угоди, зобов’язальне право. Інститут спадкування цивільного права також може відноситися до комерційного права, зокрема, при визначенні порядку спадкування корпоративних прав на суб’єкт підприємницької діяльності, при внесенні до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності майна, що було отримане в порядку спадкування тощо.

До функцій комерційного права можна віднести, зокрема, регулятивну (законодавче встановлення істотних умов договірних зобов’язань, порядок отримання різноманітних дозволів), охоронну (забезпечення дотримання, захисту і відновлення порушених прав і свобод суб’єктів підприємницької діяльності), виховну (притягнення до відповідальності за незаконні дії (бездіяльність), комплексність (взаємодія з нормами інших галузей права і, як наслідок, повне відображення всіх аспектів підприємницької діяльності) та ін. Оскільки визначення функцій комерційного права має суто теоретичне значення, допускаються й інші підходи до їх формулювання.

1.3. Особливу увагу слід приділити розгляду питання визначення джерел комерційного права. Тут знову можна повернутися до комплексності цієї галузі, зробивши застереження, що визначення джерел, власне, комерційного права, є досить суб’єктивним. Також можна зробити прив’язку до публічного та приватного характеру комерційного права. Наприклад, публічний характер мають Конституція України, яка проголошує загальне право на заняття підприємницькою діяльністю, Закон України «Про державну податкову службу в Україні», який визначає базу для відносин суб’єктів підприємницької діяльності із цим контролюючим органом тощо. У базовому Законі «Про підприємництво» містяться як норми публічного (необхідність і порядок державної реєстрації суб’єкта підприємництва), так і норми приватного права (принципи підприємницької діяльності). Закон України «Про господарські товариства» є прикладом приватноправового характеру комерційного права. Хоча такий розподіл нормативних актів є «Ідещо умовним, адже, наприклад, один із принципів підприємницької діяльності щодо вільного розпорядження прибутком (приватне право) містить умову щодо обов’язкового внесення платежів, встановлених законодавством (публічне право).

Обов’язково потрібно зупинитися на аналізі юридичної сили нормативних актів. Після наведення традиційної схеми, можна подискутувати на предмет відповідності Конституції і законам України «економічних указів» Президента, відомчих нормативних актів, що не реєструються Міністерством юстиції України (листи, роз’яснення). Можна окремо виділити локальні нормативні акти (акти органів місцевого самоврядування) та акти окремих суб’єктів підприємницької діяльності. Окремо необхідно розглянути значення нормативних актів судових органів (рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України та ін.), виносячи на обговорення можливість віднесення судових прецедентів до джерел права, а також міжнародних документів (угоди про уникнення подвійного оподаткування, «ІНКОТЕРМС»), в тому числі — не ратифікованих Україною (Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС).

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових

джерел та судової практики

1. Конституція України/ /ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

3. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприєм-ництво»//ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

4. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576^Х11 “Про господарські товариства»//ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

5. Быков А. Предпринимательское право: проблемы формирония й развития/ /Вестник Московского университета. Серия И

6. Коммерческое право /Под ред. Попондопуло В.Ф., Яковлевой В Ф - С.-Пб., 1998.            

7. Кулагин М.И. Предпринимательство й право: опмт балада. М 1992

8 Лаптев В Хозяйственное право - право предпринимательскои деятельности//Тосударство й право. - 1993-№1.

9 Мартемьянов В.С. Хозяйственное право. - М. 1984.   

10. Теорстические проблемьі хозяйственного права/Под. ред. Лаптева В.В. – М., 1975.

11.Цивільне право України/За ред. Дзери О.В„ Кузнєцової Н.С.

_  К. 1999

12. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. - К., 1999.


Тема 2. Поняття та види підприємницької діяльності

2.1. Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи.

2.2. Види підприємницької діяльності.

2.3. Суб’єкти підприємницької діяльності. Загальні положення.

Методичні рекомендації

2.1. При визначенні підприємницької діяльності необхідно звернути увагу на практичне значення відокремлення підприємницької діяльності від інших видів діяльності, що мають на меті отримання прибутку або доходу. Зокрема, цс пов’язано із тим, що у деяких випадках адміністративна, кримінальна відповідальність передбачена виключно стосовно підприємницької діяльності. Як приклад можна навести відповідні положення ст. 164 «Порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю» Кодексу України про адміністративні правопорушення, ст. ст. 148 «Заняття забороненими видами підприємницької діяльності» та 1483 «Порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю» Кримінального кодексу України та ін. Для цього необхідно чітко усвідомлювати ознаки підприємницької діяльності (безпосередня діяльність; самостійна діяльність; систематична діяльність; діяльність на власний ризик; діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг; основна мета діяльності — отримання прибутку; здійснення діяльності особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством).

Розглядаючи ознаки підприємницької діяльності, особливу увагу слід звернути на систематичність підприємницької діяльності, оскільки кількісні критерії систематичності законодавством не встановлено. При вирішенні цього питання можна посилатися на Декрет Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел», згідно із яким у разі, коли продаж товарів здійснюється протягом календарного року більше чотирьох разів, така діяльність вважається систематичною. У порядку обговорення можна порівняти це положення із положеннями кримінального права, за якими систематичною діяльністю вважається така, що відбувалася три і більше разів.

Під час розгляду ознаки отримання прибутку в результаті підприємницької діяльності доречно проводити розмежування понять прибутку і доходу, виходячи із визначень, наведених у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств». Підсумовуючи розгляд ознак підприємницької діяльності, необхідно зауважити, що діяльність може вважатися підприємницькою тільки за умов, що вона має відповідні ознаки у сукупності.

Є сенс зупинитися на дещо спірному положенні ст. 1 Закону України «Про підприємництво», яка визначає підприємництво як «...діяльність..., яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством». Адже з цього випливає, що діяльність, що здійснюється особами, не зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності, не можна відносити до підприємницької, а тому вищезазначені положення Кодексу України про адміністративні правопорушення і Кримінального кодексу України фактично не можуть бути застосованими.

Зважаючи на визначення різниці між прибутком і доходом, необхідно зупинитися на різниці між підприємницькою і господарською діяльністю, визначення якої наведено у законах України «Про оподаткування прибутку підприємств» та «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Ця різниця має суто практичне значення, адже з часу набрання чинності Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензуванню підлягає саме господарська діяльність, яка не має ознак, характерних для підприємницької діяльності, зокрема, ознаки отримання прибутку.

Принципи підприємницької діяльності досить чітко закріплено в ст. 5 Закону України «Про підприємництво». Але тут можна подискутувати з приводу принципу вільного найму працівників. Адже законодавство (Закон України «Про зайнятість населення» та кореспондуючі акти) передбачає обмеження щодо прийняття на роботу іноземних громадян. При цьому доречно робити посилання не тільки на Закон України «Про підприємництво», а й на відповідні положення Конституції України (ст. 43).

2.2. Розмежування підприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж — неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і, відповідно, інших критеріїв та видів підприємницької діяльності. За основу можна взяти класифікацію, наведену у підручнику «Правові основи підприємницької діяльності» за редакцією В.І. Шакуна, П.В. Мельника, В.М. Поповича. Зокрема, класифікувати підприємницьку діяльність можна за ознакою предмета діяльності (виробнича, невиробнича), за наявністю обмежень у здійсненні підприємницької діяльності (вільна, дозвільна), за ознакою законності здійснення підприємницької діяльності (легальна, тіньова), а також за іншими ознаками.

2.3. В широкому розумінні суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути фізичні і юридичні особи, які здійснюють діяльність, яка за своїми ознаками підпадає під визначення підприємницької.

Одразу радимо розрізняти підприємницьку діяльність фізич-их і юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Щодо фізичних осіб, законодавство (ст. 2 Закону України «Про підприємництво») встановлює певні обмеження на заняття підприємницькою діяльністю. Тут доречно знову повернутися до ознак підприємницької діяльності, а саме, до ознаки безпосеред-ньості, а також до положень ч. 2 ст. 1 Закону України «Про підприємництво» про тс, що створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю.

Переходячи до юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності варто у порядку поточного контролю з’ясувати ознаки юридичної особи, а також поняття комерційної організації.

Загальні відомості про суб’єктів підприємницької діяльності радимо подати у схемі (схема 1);

Схема 1. Суб’єкти підприємницької діяльності в Україні

Практичні завдання

Задача 1. Громадяни Циганов та Норко домовились про те, що Циганов (будівельник за фахом) у період літньої відпустки зробить ремонт у квартирі Норко. На вимогу Норко між громадянами було укладено письмовий договір, який містив усі необхідні умови, в тому числі — строки, суму та порядок розрахунку. По закінченню робіт громадянин Циганов, отримавши обумовлену договором грошову винагороду у розмірі 2000 гри., сплатив певну суму прибуткового податку. Але після розгляду декларації про сукупний річний доход, його було оштрафовано за те, що він займався підприємницькою діяльністю без державної реєстрації.       

Питання:                                  

1. Чи можна вважати діяльність, що нею займався Циганов підприємництвом? Обгрунтуйте свою відповідь.               

2. Яку суму прибуткового податку сплатив Циганов?        

3. Які органи розглядають справи, пов’язані із порушенням порядку заняття підприємницькою діяльністю?

Задача 2. Державна податкова адміністрація м. Києва звергнулась до ВАТ «Радіозавод Маяк» з попередженням про притягнення до відповідальності ВАТ у зв’язку з порушенням вимог чинного законодавства На думку податківців, порушення законодавства виявлялося у неодержанні ліцензії на послуги із перевезення працівників цього підприємства з роботи додому.

Питання:

1. Чи потрібен спеціальний дозвіл (ліцензія) на здійснення подібних автотранспортних перевезень?

2. Чи вважається така діяльність підприємництвом? Чи має це значення у ситуації, що розглядається?

3. Чи мав право податковий орган взагалі здійснювати перевірку наявності ліцензій?

Задача 3. На початку 2000 р. до складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю було введено нового учасника — громадянина Ізраїлю, який вніс інвестицію до його статутного фонду у розмірі 100 тис. доларів США. Зважаючи на суму інвестиції, на зборах учасників цього громадянина було призначено на посаду президента товариства, хоча на території України він постійно не проживав, а займався налагодженням зв’язків з ізраїльськими партнерами.

Державна служба зайнятості винесла постанову про накладення на товариство стягнення у вигляді штрафу, посилаючись на відсутність дозволу на працевлаштування іноземного громадянина в Україні. Товариство оскаржило постанову до арбітражного суду, посилаючись на Конституцію України, за ст. 43 якої кожен має право на працю, а держава «гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності».

Питання:

1. Якими нормативними актами регламентовано необхідність отримання дозволу на працевлаштування іноземного громадянина в Україні? На яких громадян поширюються ці положення?

2. Які санкції передбачено для роботодавців, які використовують працю іноземців без дозволу державної служби зайнятості, та для іноземців, які працюють без дозволу на працевлаштування в Україні?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача 4. Посадову особу районної податкової інспекції було звинувачено у корупції і притягнуто до відповідальності за зайняття підприємницькою діяльністю. Під час перевірки було з’ясовано, що ця особа була учасником одного з товариств з обмеженою відповідальністю. Працівник податкової служби заперечував проти звинувачення, посилаючись на те, що він як фізична особа — учасник ТОВ не є підприємцем. Підприємницькою діяльністю, на його думку, займався не він, а засноване за його участю ТОВ.

Питання:

1. Яким нормативним актом визначено коло суб’єктів, які не можуть займатися підприємницькою діяльністю?

2. Чи заслуговують на увагу доводи працівника податкової служби?

3. Чи змінилася б ситуація, якби зазначена особа була не учасником ТОВ, а акціонером АТ?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

3. Кримінальний кодекс України/Кодекси України. — 1998. — Кн. 3.

4. Закон СРСР від 26 травня 1988 р. № 8998-11 «Про кооперацію в СРСР».

5. Закон України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні»/ /ВВР. — 1991. — № 6. — Ст. 37.

6. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво» /ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

7. Закон України від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ «Про зайнятість населсиня»//ВВР. — 1991. — № 14. — Ст. 170.

8. Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ «Про підприємства в Україні»//ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

9. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»//ВВР. — 1991. — № 49. — Ст. 682.

10. Закон України від 20 грудня 1991 р. № 2009-ХІІ «Про селянське (фермерське) господарство»//ВВР. — 1992. — № 14. — Ст.186.

11. Закон України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХП «Про колективне сільськогосподарське підприємство»//ВВР. — 1992. — № 20. - Ст. 272.

12. Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ «Про споживчу кооперацію»//ВВР. - 1992. - № ЗО. - Ст. 414.

13. Закон України від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР «Про боротьбу з корупцією»//ВВР. - 1995. - № 34. - Ст. 266.

14. Закон України від 21 листопада 1995 р. № 437/95-ВР «Про промислово-фінансові групи в Україні»//ВВР. — 1996. — № 23. - Ст. 88.

15. Закон України від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР «Про сільськогосподарську кооперацію»//ВВР. — 1997. — № 39. - Ст. 261.

16. Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ПІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»//Урядовий кур’єр. - 2000. - 2 серпня. - № 139.

17. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 –«Про прибутковий податок з громадян»//ВВР. — 1993. - № 10. - Ст. 77.

18. Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел»//ВВР. - 1993. - № 19. - Ст. 208.

19. Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020//Офіційний вісник України. - 1998. -№ 27. - Ст. 1004.

20. Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028// Офіційний вісник України. — 1999. — № 44.

21. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. № 13 «Про практику розгляду судами справ про ко-рупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією» / / Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 11.

22. Лист Вищого арбітражного суду України від 26 червня 1995 р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів».

23. Аксенов Й., Платонов С. Что такое предпринимательство?// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 7.

24. Бусыгин А.В. Предпринимательство- Основной курс: Учебник дляВУЗов. - М., 1998.

25. Задьіхайло Д.В. Предпринимательское право в Украине. — Харьков, 1998.

26. Зинченко С., Лапач В. Субьект предпринимательства как юри-

дическое лицо/УГосударство и право. — 1995. — № 7.

27. Кузьмін Р.І., Кузьмін Р.Р. Співвідношення понять «підприємництво» та «господарська діяльність»//Право України. — 1999. - № 5.

28. Мартсмьянов В.С. Хозяйствсннос право. — Т. 1. — М., 1984.

29. Правові основи підприємницької діяльності/За ред. Шакуна В.І., Мельника П.В., Поповича В.М. - К,, 1997.

30. Предпринимательское право Украиньї: Практикум/Под общей ред. Саниахметовой Н.А. — Харьков, 1999.

31. Саниахметова Н.А. Регулирование предпринимательской дея-тельности в Украине: организационно-правовьіе аспекты. — Одесса, 1998.

32. Старцев О. Чи є підприємцем засновник ТОВ?/ /Юридичний вісник України. - 1999. — Хе 34.

33. Чсрныш Л.П. Основы предпринимательства: Курс лекций. — Минск, 1993.

34. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. - К., 1999.


Тема 3. Суб’єкти підприємницької діяльності.

Окремі види

3.1. Суб’єкти підприємницької діяльності без створення юридичної особи (громадяни-підприємці).

3.2. Суб’єкти підприємницької діяльності — юридичні особи:

— підприємства та їх об’єднання;

— господарські товариства;

— інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності.

Методичні рекомендації

3.1. Розглядаючи суб’єкти підприємницької діяльності без створення юридичної особи, необхідно зазначити, що підприємцями можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Тому доцільно в порядку поточного контролю повторити положення Загальної частини цивільного права щодо набуття, обмеження, позбавлення особи дієздатності. У порядку обговорення можна поставити питання, хто і яким чином може (має право) перевірити дієздатність фізичної особи — потенційного підприємця, адже законодавством не передбачено ані обов’язковості, ані процедури такої перевірки (виняток становлять лише випадки перевірки нотаріусом дієздатності фізичної особи — засновника (учасника) суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) під час нотаріального засвідчення її підпису на установчих документах). Також необхідно зупинитися на кореспондуючому питанні, з якого віку громадянин може набувати статусу підприємця, що теж пов’язано із дієздатністю особи. Оскільки особа має право займатися підприємницькою діяльністю по досягненні повноліття (або з дня вступу в шлюб), варто провести паралель із трудовим законодавством, за яким трудова дієздатність настає з 16 років, а також з’ясувати причини такої різниці.

Доцільно також зупинитись на питанні різниці між правовим статусом громадянина-підприємця та громадянина — фізичної особи, адже в повсякденному побуті (сім’я, спадкування - тобто, все, що безпосередньо не пов’язано зі здійсненням підприємницької діяльності) особа виступає не як підприємець, а саме як громадянин — фізична особа. Це матиме значення, зокрема, при визначенні судового органу, до якого, у разі необхідності, може звертатися громадянин-підприємець.

Логічним переходом до питання 3.2. може бути різниця в обсягах відповідальності приватного підприємця та юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності. Адже громадянин-підприємець несе відповідальність всім своїм майном (в тому числі — особистим, яке було набуто не в результаті здійсненням ним підприємницької діяльності), крім майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами. Юридична ж особа відповідає за зобов’язаннями тільки тим майном, яке знаходиться у її власності, що не поширюється на особисте майно засновників (учасників), крім випадків, встановлених законодавством (товариство з додатковою відповідальністю, повне, коман-дитне товариства тощо).

3.2. Після того, як буде дано законодавче визначення поняття «підприємства» (ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні»), бажано виокремити його ознаки. При цьому варто звернути увагу на ознаку наявності статуту підприємства з тим, щоб потім повернутися до неї при визначенні необхідних установчих документів господарських товариств.

У порядку обговорення можна поставити питання про розмежування понять «суб’єкт підприємницької діяльності» і «суб’єкт господарської діяльності», з огляду на різницю у визначенні підприємницької діяльності (підприємництва) за Законом України «Про підприємництво» та господарської діяльності за законами України «Про оподаткування прибутку підприємств» і «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», що розглядалася у темі 2.

Потрібно одразу розмежувати підприємства як юридичні особи і філії (представництва), чцо юридичними особами не є. Окремо слід визначитись із поняттям «дочірнє підприємство», взявши до уваги положення листа Вищого арбітражного суду України від 24 січня 1997 р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів» (докладніше див. Кожухов А. Плохая наследственность//Юри-дическая практика. — 2000. — № 12).

При класифікації підприємств необхідно звернути увагу на те, що господарські товариства є одним із видів підприємств. Таким чином, їх діяльність регулюється Законом України «Про підприємства в Україні» — як загальним нормативним актом і Законом України «Про господарські товариства» — як спеціальним нормативним актом.

Певну увагу потрібно приділити правовому статусу приватного підприємства. Зважаючи на його законодавче визначення, можна поставити запитання, яка кількість фізичних осіб може бути засновниками приватного підприємства. Необхідно чітко з’ясувати різницю між правовим статусом засновника підприємства і власником майна, на базі якого це підприємство було засноване. А тому доцільним є постановка питання про те, чи може один із подружжя заснувати приватне підприємство з використанням спільного сумісного майна, чи потрібна у такому разі згода іншого з подружжя тощо (докладніше див. Ніколаєва Л., Старцсв О. Приватне підприємство в контексті шлюбно-сімейних правовідносин// Предприниматсльство, хозяйство й право. — 1999.— № 11).

При розгляді питання про визначення статусу державних і комунальних підприємств, необхідно нагадати про різницю у класифікації форм власності, що їх містить Конституція України та Закон України «Про власність». Тому заборона державним підприємствам бути засновниками суб’єктів підприємницької діяльності, що міститься у Декреті Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств», не поширюється на комунальні підприємства. Крім того, необхідно звернути увагу на особливості відчуження основних фондів державного підприємства і заборону передавати його майно на безоплатній основі.

При розгляді об’єднань підприємств потрібно зазначати, що об’єднання підприємств створюються і реєструються в порядку, встановленому для підприємств. Об’єднання є юридичною особою зі всіма ознаками, що їй притаманні, в тому числі — і можливістю самостійно нести відповідальність. Щодо відповідальності, радимо звернути увагу на те, що об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств» які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, підкреслюючи при цьому формулювання Закону України «Про підприємства в Україні» — «якщо інше не передбачено установчим договором (статутом)».

Крім чотирьох базових об’єднань, визначення і ознаки яких містяться у Законі України «Про підприємства в Україні», можна розглянути ще й холдинги (Указ Президента України «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації») та промислово-фінансові групи (Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»). При визначенні промислово-фінансової групи бажано вказати, чим вона відрізняється від об’єднання підприємств (у об’єднання є статус юридичної особи, а у групи немає; об’єднання діє на основі статуту або договору, а група — на підставі Генеральної угоди про сумісну діяльність, яка підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України). При підготовці цього питання доречно також звернутися до листа Вищого арбітражного суду України від 25 червня 1996 р. № 01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні».

Враховуючи своєрідність такого виду підприємств, як господарські товариства, доцільно розглядати його окремо від інших.

Під час класифікації господарських товариств за ознакою їх установчих документів, необхідно зупинитися на тому, що повне і командитне товариство діють на підставі установчого договору, без статуту. У порядку обговорення можна простежити колізію цього положення Закону України «Про господарські товариства» і положення Закону України «Про підприємства в Україні» (підприємство — статутний суб’єкт; господарське товариство — вид підприємства; повне і командитне товариство — види господарських товариств, а, отже, і види підприємства, тобто повинні я відповідати основному визначенню підприємства) і зробити висновок про пріоритет у випадку колізії положення спеціального норії мативного акта стосовно положення загального акта.

Необхідно чітко розрізняти господарські товариства і об’єднан-ня підприємств. Цю різницю в узагальненому вигляді можна проілюструвати схемою (схема 2):

Схема 2. Господарські товариства та об’єднання підприємств

Вид суб’єкта

Засновники (учасники)

Мета діяльності

Мета діяльності засновників (учасників)

Господарські товариства

не об’єднуються (вносять частки)

отримання прибутку

отримання прибутку

Об’єднання підприємств

об’єднуються

координація діяльності учасників

отримання прибутку внаслідок скоординованої діяльності учасників

Щодо певних видів господарських товариств необхідно постійно конкретизувати вищенавсдсну загальну схему (говорячи, наприклад, про заборону учасникам повного товариства конкурувати, тобто займатися ідентичними видами діяльності із товариством та ін.).

Розглядаючи акціонерні товариства, варто вдатися до схем, коли йдеться про створення цього виду товариства, розбиваючи цей процес на етапи (повідомлення про намір створити акціонерне товариство; здійснення підписки на акції; проведення установчих зборів; проведення державної реєстрації акціонерного товариства). Також бажано зазначити, які суб’єкти підприємницької діяльності можуть бути утворені виключно у цій організаційно-правовій формі (зокрема, інвестиційний фонд — у формі закритого акціонерного товариства відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії).

Особливу увагу радимо приділити товариству з обмеженою відповідальністю як найбільш поширеній формі здійснення підприємництва.

Насамперед, потрібно роз’яснити принцип обмеженості відповідальності його учасників. Після цього бажано з’ясувати процес створення товариства з обмеженою відповідальністю, також розбиваючи його на певні етапи (проведення установчих зборів; розробка і підписання установчого договору; розробка і прийняття статуту; формування статутного фонду товариства; проведення державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю).

Певну увагу потрібно звернути на розмір, склад та порядок використання статутного фонду товариства. Можна закцентувати практику незаконної відмови у державній реєстрації з причин відсутності грошових коштів у статутному фонді і наявності у ньому лише майна.

На обговорення можна винести питання про кількісний склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Тут доцільно повернутися до загального визначення господарського товариства та товариства з обмеженою відповідальністю, вказуючи на відсутність у ньому вимог щодо кількості засновників (учасників) та подискутувати з приводу законності застосування органами реєстрації положень ст. 63 Закону України «Про господарські товариства» щодо складу та кількості членів ревізійної комісії товариства. Адже відповідно до цієї статті до складу ревізійної комісії, яка обирається з числа засновників, має входити не менше трьох осіб.

Розглядаючи товариство з додатковою відповідальністю, необхідно звернути увагу на те, що учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Таким чином учасники мають можливість передбачити граничний розмір своєї відповідальності у необмежене малій кількості (кратності). Усі інші моменти створення, діяльності та ліквідації товариства з додатковою відповідальністю регулюються подібно до товариства з обмеженою відповідальністю. Варто також додати, іі(о за Декретом Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства» функціонування довірчих товариств можливе виключно у цій організаційно-правовій формі.

Щодо повних товариств — необхідно зупинитися на аналізі поняття «солідарна відповідальність», яке застосовано в Законі України «Про господарські товариства», порівнюючи його із частковою та субсидіарною відповідальністю (див. тему 7). Заслуговує на увагу й те, що законодавством не встановлено мінімального статутного фонду для цього виду товариства з урахуванням обсягу відповідальності його учасників, а також проведення діяльності товариства на підставі установчого договору без статуту. Варто додати, що виключно у цій організаційно-правовій формі можливе створення і функціонування ломбардів (Закон України «Про підприємництво» ).

Стосовно прав учасників повного товариства потрібно зазначити, що учасники повного товариства не вправі від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з метою діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), ЩО мають однорідну з повним товариством мету діяльності. знову ж на обговорення можна винести питання, чи можна відносити до участі в «товариствах», в розумінні вищенаведсного положення ст. 70 Закону України «Про господарські товариства», участь у приватних підприємствах та інших суб’єктах господарської діяльності, що за своєю природою не є товариствами. За основу можна взятії проект Цивільного кодексу України, в якому йдеться вже не про «товариства», а про «третіх осіб» (ст. 99), в інтересах яких учасник повного товариства не має права діяти без згоди інших учасників.

Переходячи до командитного товариства, необхідно зазначити, що цей вид господарських товариств є своєрідним поєднанням ознак повного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю. Тут особливу увагу можна приділити правам та обов’язкам повних товаришів та вкладників. Як приклад функціонування суб’єктів підприємницької діяльності у цій організаційно-правовій формі можна навести страхові організації (Закон України «Про страхування»).

Підсумовуючії вищенаведене, радимо стисло подати відмінності щодо відповідальності засновників (учасників) різних видів господарських товариств (докладніше див. Красовский К. Отличия в ответственности учредителей (участников) в различпьіх видах хозяйственньїх обществ, /Юридическая практика. — 2000. - .\° 1).

До інших організаційно-правових форм суб’єктів підприємницької діяльності можна віднести, зокрема, кооперативи. Діяльність їх на сьогодні регулюється Законом СРСР «Про кооперацію в СРСР», законами України «Про споживчу кооперацію» та «Про сільськогосподарську кооперацію».

Практичні завдання

Задача № 1. Асоціація рекламних фірм уклала договір на організацію та проведення рекламної кампанії великого підприємства. Порушивши низку умов договору, асоціація завдала рекламодавцеві значних збитків. Підприємство звернулося до арбітражного суду із позовом до асоціації, вимагаючи відшкодування суми збитків. Заперечуючи протії позову, юрист асоціації заявив, що причиною порушень умов договору став вихід з асоціації групи рекламних фірм, яким передбачалося доручити виконання договору, тому до них і слід пред’являти позов.

Питання:

1. Чи могла асоціація укладати від свого імені договір на проведення рекламної кампанії?

2. Хто несе відповідальність за зобов’язаннями об’єднання підприємств?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 2. На загальних зборах відкритого акціонерного товариства була сформована спостережна рада у строк, передбачений статутом АТ. Проте група акціонерів оскаржила в суді рішення загальних зборів АТ, оскільки частина членів спостережної ради не є акціонерами, а один з акціонерів (юридична особа) уповноважила свого працівника за довіреністю здійснювати повноваження в спостережній раді.

Питання:

1. Який порядок формування органів управління АТ?

2. Який статус спостережної ради АТ? Чи є вона органом управління?

3. Хто має право входити до складу спостережної ради? Чи  можуть особи, які не є акціонерами, та юридичні особи-акціонери входити до спостережної ради АТ?

Задача № 3. ^Товариство з обмеженою відповідальністю «Крок» — акціонер товариства «Росава» — подало позов до суду про визнання недійсним рішення загальних зборів АТ. У позові ТОВ зазначало, що правління АТ не дало ТОВ можливості брати участь у роботі загальних зборів АТ, посилаючись на те, що ТОВ ще не повністю сплатило вартість акцій, на які воно підписалося. У зв’язку із цим ТОВ вимагало скасування рішення і відшкодування збитків.

Питання:

1. Хто має право брати участь в загальних зборах АТ? Коли

акціонер набуває права власності на акції АТ?

2. Чи є ТОВ власником акцій? У який строк необхідно оплачувати акції емітента?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 4. Голова правління відкритого акціонерного товариства «Неон» (він же — власник 60% акцій), зловживаючи своїм посадовим становищем, почав завдавати шкоди підприємству. Він безкоштовно або за заниженими цінами забирав зі складу товарно-матеріальні цінності, укладав невигідні для ВАТ договори тощо.

Питання:

1. Чи мав би право власник 60% акцій, не обіймаючи посади

голови правління ВАТ, укладати договори та діяти іншим чином від імені ВАТ?

2. Який орган може відкликати членів виконавчого органу ВАТ (правління)? Чи матиме при цьому значення кількість акцій, що знаходяться у власності акціонера?

3. Що можна порадити акціонерам у ситуації, що склалася?

Задача № 5. Двоє фізичних осіб вирішили створити товариство з обмеженою відповідальністю, подавши всі необхідні документи до державної адміністрації. Але працівник органу реєстрації відмовив їм, посилаючись на ст. 63 Закону України «Про господарські товариства», за якою ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа, повинна налічувати не менше трьох осіб.

Питання:

1. Які документи подаються для державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю?

2. Чи правомірна відмова працівника держадміністрації? Якою повинна бути мінімальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю?

3. Чи є підстави для розгляду спору в суді?

Задача № 6. У 1992 р. було створено і зареєстровано товариство з обмеженою відповідальністю. Учасниками виступали 3 особи, які мали однакові частки у сформованому статутному фонді. На день реєстрації товариства кожен з учасників вніс до статутного фонду по 30% своєї частки, що відповідало Закону України «Про господарські товариства». У подальшому учасники решту своїх вкладів не вносили, і статутний фонд товариства не змінювався. Через 5 років 2 учасники вирішили вийти з товариства, написавши відповідні заяви, які були у встановленому порядку нотаріально засвідчені. У заявах зазначалося, що учасники на майно товариства не претендують, а від своєї частки в статутному фонді відмовляються. Водночас 2 сторонні особи виявили бажання увійти як учасники у товариство. Рішення про вихід зі складу учасників та вступ до нього нових осіб було прийнято на зборах учасників товариства зі складанням відповідного протоколу.

На початку 1999 р. учасники, які вийшли з товариства, звернулися до суду із позовом до товариства та його директора (учасника, який залишився) про виділення майна товариства. Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що свого часу позивачі від своїх часток в майні та інших майнових претензій до товариства відмовилися, що і було оформлено належним чином.

Питання:

1. За яких умов можливе відчуження частки учасника у статутному фонді на користь товариства або третіх осіб?

2. Яке значення мають нотаріально засвідчені заяви учасників про відмову від своїх часток та претензій на майно товариства?

3. До якого суду звернулися колишні учасники товариства? Яке рішення він має прийняти?

Задача № 7. Один із учасників товариства з обмеженою відповідальністю виїхав за кордон на постійне місце проживання. Решта учасників вирішила виключити його зі складу ТОВ та ввести іншу особу. Прийнявши відповідне рішення і склавши протокол, вони звернулися до держадміністрації із проханням зареєструвати зміни до установчих документів, але їм було відмовлено із посиланням на те, що вивести учасника можна лише за його згоди.

Питання:

1. Чи правомірна відмова держадміністрації?

2. Яким чином можна довести, що учасник систематично не виконує обов’язки, покладені на нього товариством?

3. Що робити з часткою в статутному фонді учасника, який виїхав за кордон?

Задача № 8. Громадянин Васильников, перебуваючи у складі учасників повного товариства, що займалося виготовленням металопластикових вікон, вирішив заснувати власне підприємство. Не виходячи з товариства, він заснував приватне підприємство, основним видом діяльності якого було виробництво жалюзі та віконних склопакетів. На неодноразові вимоги товариства припинити випуск ідентичної продукції він не реагував. Товариство звернулося до суду із позовом до Васильникова про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.

Питання:

1. Яким законодавчим актом передбачено заборону учасникам повного товариства конкурувати з повним товариством?, Що розуміється під терміном «конкуренція» у цьому випадку?

2. Чи підпадає під ознаки конкуренції діяльність приватного підприємства?

3. До якого суду звернулося товариство? Яке рішення він має прийняти?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

3. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

4. Цивільний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 2.

5 Кримінальний кодекс України/Кодекси України. — 1998. — ‘ Кн. 3.

6 Кримінально-процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 3.

7 Закон СРСР від 26 травня 1988 р. № 8998-11 «Про кооперацію в СРСР».

8. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність»,/ВВР. - 1991. - № 20. - Ст. 249.

9 Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво»//ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

10. Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ «Про підприємства в Україні»//ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

11. Закон України від 18 червня 1991 р. № 1201-ХП «Про цінні папери і фондову біржу»//ВВР. - 1991. - № 38. - Ст. 508.

12. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»//ВВР. — 1991. — Х° 49. — Ст. 682.

13. Закон України від 20 грудня 1991 р. № 2009-ХІІ «Про селянське (фермерське) господарство»/ ВВР. — 1992. — № 14. — Ст.186.

14. Закон України від 14’ лютого 1992 р. № 2114-ХП «Про колективне сільськогосподарське підприємство»//ВВР. — 1992. — № 20. - Ст. 272.

15. Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ «Про спожив-’ чу кооперацію»//ВВР. - 1992. - № ЗО. - Ст. 414. 16; Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»//ВВР. — 1995. — № 4. • — Ст. 28 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР//ВВР. - 1997. - № 27. - Ст. 181).

17. Закон України від 21 листопада 1995 р. № 437/95-ВР «Про промислово-фінансові групи в У країні»/,/ВВР. — 1996. — № 23. - Ст. 88.

18. Закон України від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР «Про сільськогосподарську кооперацію» / ‘ВВР. — 1997. — №39. — Ст. 261.

19. Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІП «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»//У рядовий кур’єр. — 2000. — 2 серпня. — № 139.

20. Декрет Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств»//ВВР. — 1993. - № 11. - Ст. 94.

21. Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93 «Про довірчі товариства»- ВВР. — 1993. — № 19. — Ст. 207.

22. Положення про інвестиційні ф>онди та інвестиційні компанії, затв. Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. № 55/94// Голос України. — 1994. — 11 березня. — № 45.

23. Указ Президента України від 11 травня 1994 р. № 224/94 «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпора-тизації та приватизації» //Голос України. — 1994. — 20 травня. - № 93.

24. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740//Офіційний вісник України. — 1998. - № 21. - Ст. 767.

25. Лист Вищого арбітражного суду України від 25 червня 1996 р. № 01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні».

26. Лист Вищого арбітражного суду України від 24 січня 1997 р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів».

27. Беляневич Е. Физическое лицо как субьект хозяйственньїх отноше-ний//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 1.

28. Вінник О. Закрите акціонерне товариство і товариство з обмеженою відповідальністю: порівняльна характеристика і проблеми вдосконалення правового регулювання//Предприниматель-ство, хозяйство й право. — 1997. — № 8.

29. Вінник О. Виробничий кооператив як різновид підприємницької організації//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. - № 1.

30. Вінник О. Характерні риси господарських організацій//Пред-принимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 2, 3, 5, 6.

31. Винник О. Общсство с ограничснной ответственностью: пре-имущества й недостатки//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1999. - № 7.

32. Горбунов А.Р. Холдинговьіе предприятия й дочерние фирмн. - М., 1994.

33. Грудницкая С. Порядок формирования обьединений предприя-тий: структура й компетенция органов обьединения//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 9.

34. Грудницька С. Відмінність об’єднань підприємств від господарських товариств//Право України. — 1994. — № 9.

35. Кожевников В., Гончарова Й. Корпорация по-украински: срав-нительньїй анализ основньїх параметров создания й деятельно-сти акционерного общества й общества с ограниченной ответственностью//Предпринимательство,, хозяйство й право. — 1998. - № 11.

36. Кожухов А. Плохая наследственность//Юридическая практика. - 2000. - № 12.

37. Коммерческое право/Под ред. Попондопуло В.Ф., Яковлевой В.Ф. - С.-Пб., 1998.

38. Кравчук В. Правові ознаки юридичної особи//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 9.

39. Кравчук В., Красовська А. Право на вихід з господарського товариства//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. - № 9.

40. Кравчук В., Красовська А. Відступлення частки в статутному фонді господарського товариства//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 10.

41. Кравчук В., Красовська А. Виключення учасників з господарських товариств//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1999. - № 11.

42. Красовский К. Отличия в ответственности учредителей (участ-ников) в различньїх видах хозяйственньїх обществ//Юриди-ческая практика. — 2000. — № 1.

43. Ніколаєва Л., Старцев О. Приватне підприємство в контексті шлюбно-сімейних правовідносин//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999.— № 11.

44. Спасибо-Фатеева Й. Правовая природа акционерньїх обществ/ /Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 12.

45. Уманцив Г., Уманцив Ю., Льісенко О. Некоторьіе зкономико-правовьіе аспектьі функционирования об-ьединений предприя-тий в Украине//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. - № 5.

46. Фролов Ю. Некоторьіс проблемьі правовой характеристики юридического лица// Предпринимательство, хозяйство й право. - 2000. - .№ 5.

47. Цивільний кодекс України (проект від 25 серпня 1996 р.)// Українське право. — 1999. — .№ 1.

48. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. - К., 1999.

Тема 4. Організація підприємницької діяльності

4.1. Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Отримання дозволів на початок роботи.

4.2. Підстави та порядок перереєстрації суб’єктів підприємницької діяльності.

4.3. Установчі документи юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності.

4.4. Ліцензування господарської діяльності,

4.5. Патентування підприємницької діяльності.

Методичні рекомендації

4.1. Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності досить чітко встановлено відповідними положеннями Закону України «Про підприємництво» та Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності. Під час розгляду цього питання одразу бажано розмежувати фізичних і юридичних осіб — потенційних суб’єктів підприємницької діяльності , а також визначитися із розміром плати за державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності (п. 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності»).

Розглядаючи перелік документів, що подається для державної реєстрації, необхідно звернути увагу на його вичерпний характер. У порядку обговорення можна поставити питання про те, яким документом може засвідчуватися «сплата власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності» в розумінні вищенавсдених нормативних актів у разі, якщо вносяться не грошові кошти, а майно, а також про те, чи має право працівник органу реєстрації вимагати подання експертного висновку, що визначає вартість цього майна. На нашу думку, подібні вимоги є логічними, проте безпідставними з правової точки зору, оскільки необхідності подання подібного документа не передбачено переліком.

Також варто торкнутися питання про можливі причини відмови в державній реєстрації і шляхи захисту своїх прав (відправка документів поштою, оскарження в судовому порядку, в тому числі — спонукання здійснення державної реєстрації).

Говорячи про отримання різноманітних дозволів, необхідно, в першу чергу, з’ясувати порядок отримання дозволів на виготовлення печаток і штампів. Можна також зупинитися на необхідності отримання дозволу органів державного нагляду за охороною праці та державного пожежного нагляду.

4.2. Вичерпний перелік підстав для перереєстрації суб’єктів підприємницької діяльності передбачено Законом України «Про підприємництво». Саме на цьому необхідно наголосити під час розгляду відповідного питання. Бажано також зупинитися на необхідності опублікування інформації про реорганізацію суб’єкта підприємницької діяльності у друкованих засобах масової інформації, поставивши на обговорення питання: в яких саме засобах масової інформації може бути опубліковано такс повідомлення? Адже законодавство про реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприємницької діяльності ніяким чином не конкретизує ці засоби (на відміну від законодавства про банкрутство, за яким відповідне оголошення має подаватися в офіційних друкованих органах).

4.3. Перелік документів, які вважаються установчими, наводиться у Положенні про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності. До них належать: рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи (якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) та статут, якщо це передбачено законодавством. Перед тим, як розглядати вимоги до них, бажано наголосити, що фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності діють не на підставі установчих документів, а на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. Вимоги до статуту юридичної особи містяться в Законі СРСР «Про кооперацію в СРСР», законах України «Про підприємства в Україні» та «Про господарські товариства». Під час визначення реквізитів установчих документів господарського товариства необхідно пам’ятати, що ця організаційно-правова форма є видом підприємств, а тому до неї, крім спеціальних положень Закону України «Про господарські товариства», застосовуються загальні положення Закону України «Про підприємства в Україні» (див. схему 3).

Підстави та порядок визнання установчих документів недійсними радимо розглядати у темі 5.

Розглядаючи порядок внесення змін до установчих документів, доцільно зупинитися на порядку внесення змін, пов’язаних із збільшенням або зменшенням розміру статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності, зауважуючи, зокрема, що зміна мінімального розміру заробітної плати не зумовлює необхідність зміни розміру статутного фонду (див. лист Вищого арбітражного суду України від 15 травня 1997 р. .№ 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»).


4.4. Перелік видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, а також порядок подання документів для отримання ліцензій, підстави для відмови у її видачі, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення відповідного законодавства чітко визначаються у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Розглядаючи цей Закон, слід звернути увагу на момент набрання ним чинності (через три місяці з дня опублікування). Докладніше аналіз Закону див. Й. Лавриненко. Юридическая практика больше не лицензируется// Юридическая практика. — 2000. — Мо 31.

4.5. Випадки та порядок патентування підприємницької діяльності викладено у Законі України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». У цьому контексті доцільно звернути увагу на патентування торговельної діяльності «за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків...» і з’ясувати, чи підпадають безготівкові розрахунки під це визначення, а отже, і під режим обов’язкового патентування. За основу можна взяти лист Державної податкової адміністрації України від 21 травня 1999 р. № 7327/7/15-1317 «Про застосування окремих норм Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Також доцільно в порядку ознайомлення звернутися до Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва», за яким не потрібно купувати патент суб’єктам підприємницької діяльності, що сплачують фіксований розмір податку, . звертаючи увагу на колізію цього положення із відповідними положеннями Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Підбиваючи підсумки, необхідно чітко визначити різницю між ліцензією та патентом.

Практичні завдання

Задача № 1. Громадянин Петров вирішив заснувати приватне підприємство. Державна адміністрація, до якої звернувся Петров із необхідними документами, відмовила в реєстрації підприємства, посилаючись на недостатність розміру статутного фонду, передбаченого установчими документами підприємства. Петров не погодився і звернувся до суду із заявою про спонукання державної адміністрації здійснити реєстрацію приватного підприємства.

Питання:

1. Які обов’язкові реквізити статуту приватного підприємства?

2. Яким законодавчим актом визначений мінімальний розмір статутного фонду приватного підприємства?

3. До якого суду звернувся Петров? Чи виграє він справу?

Задача № 2. Вирішивши заснувати приватне підприємство, громадянин Санін зібрав всі необхідні документи і подав до органу реєстрації. Але працівник держадміністрації відмовився приймати документи, мотивуючи це тим, що офіційну назву підприємства — «Інтернешнл Фуд Компаніє — у порушення ст. 37 Закону «Про мови в Українській РСР» утворено і подано не українською мовою.

Питання:

1. Які документи необхідно подати для реєстрації приватного підприємства? Який порядок подання документів на реєстрацію?

2. Якою мовою було подано назву підприємства?

3. Що можна порадити Саніну в цій ситуації?

Задача № 3. Для отримання дозволу на виготовлення гербової печатки державний науково-дослідний інститут «Укренергопро-ект» звернувся до місцевого відділу внутрішніх справ. Але йому було відмовлено у видачі дозволу із посиланням на те, що печатку із зображенням Державного герба України можуть використовувати тільки органи державної влади та управління (наприклад, Міністерство палива та енергетики України, до відання якого належав вищезазначений інститут).

Питання:

1. Які органи можуть використовувати зображення Державного герба України?

2. Чи правомірна відмова місцевого відділу внутрішніх справ?

Задача № 4. Для того, щоб мати можливість займатися ломбардними операціями, товариство з обмеженою відповідальністю подало документи для перереєстрації у повне товариство. Працівник державної адміністрації висунув вимоги щодо надання довідки банку про сплату кожним учасником не менш як 30% внеску до статутного фонду.

Питання:

1. Які документи подаються для перереєстрації суб’єкта підприємницької діяльності?                         

2. Яким документом може бути підтверджено розмір статутного фонду діючого підприємства?       

3. Чи правомірна вимога працівника державної адміністрації?

Задача № 5. У 1995 р. було створено і зареєстровано в установленому порядку товариство з обмеженою відповідальністю «Мрія». У серпні 2000 р. у товариства виникла необхідність внести зміни до установчих документів, пов’язані із зміною його місцезнаходження, прийняттям до складу учасників нових осіб та виходом частини інших учасників. Були зібрані всі необхідні документи і подані для реєстрації змін. Проте районна державна адміністрація відмовила в прийнятті документів, висунувши вимоги щодо обов’язкової перереєстрації товариства і збільшення статутного фонду до величини, еквівалентної 625-ти розмірам мінімальної заробітної плати.

Питання:

1. Який мінімальний розмір статутного фонду передбачений законодавством для товариств з обмеженою відповідальністю?

2. Чи правомірні вимоги державної адміністрації щодо проведення перереєстрації товариства та збільшення розміру його статутного фонду?

3. Чи є підстави для розгляду спору в арбітражному суді?

Задача № 6. У квітні 1999 р. було зареєстровано товариство з обмеженою відповідальністю «Тема» із оголошеним статутним фондом у розмірі 50 тис. грн. На момент реєстрації товариства фактично було внесено 20 тис. грн. У лютому 2000 р. засновники товариства прийняли рішення про зменшення статутного фонду до розміру часток, що були фактично внесені ними. Оформивши необхідні документи, засновники звернулися до місцевої державної адміністрації. Але працівник органу реєстрації відмовився зареєструвати зміни до установчих документів, висунувши вимоги про  первісне внесення всієї оголошеної суми.

Питання:

1. Який мінімальний розмір статутного фонду передбачено для товариств з обмеженою відповідальністю?

2. За яких умов можна зменшувати розмір статутного фонду?

3. Чи правомірна відмова працівника державної адміністрації? Що можна порадити засновникам?

Задача № 7. У 1999 р. під час перевірки діяльності підприємства, що здійснювало оптовий продаж фотоапаратів, плівок та інших фотоматеріалів, податковий інспектор виявив, що зазначена діяльність здійснювалася без ліцензії на оптову торгівлю непродовольчими товарами. Згодом податкова інспекція подала позов до арбітражного суду про визнання всіх укладених підприємством угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ним за цими угодами.

Питання:

1. На підставі яких нормативних актів податкова інспекція подала позов до підприємства про визнання договорів недійсними? Чи відповідає це чинному законодавству?

2. Чи правомірні вимоги податкової служби про необхідність придбання ліцензії на оптову торгівлю фотоапаратами та відповідними матеріалами?                                   

3. Який документ необхідний для здійснення діяльності із проявлення плівок та друку фотографій для населення?

4. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 8. Громадянин Павлов, отримавши сертифікат про право на заняття аудиторською діяльністю і зареєструвавшись як суб’єкт підприємницької діяльності, уклав договір із фірмою «Еко» на проведення її комплексного бухгалтерського і аудиторського обслуговування. Податкова інспекція подала позов про визнання договору недійсним, мотивуючи це тим, що v Павлова немає ліцензії на зайняття аудиторською діяльністю. Крім того, у позові вона просила стягнути з Павлова всі кошти, що були отримані ним за договором, в доход держави. Фірма «Еко» проти позову заперечувала, посилаючись на те, що договір має бути визнаний недійсним за ст. 48 Цивільного кодексу УРСР як такий, що не відповідає вимогам закону. Тому сторонам (тобто фірмі «Еко») повертаються всі кошти, отримані їх контрагентами за недійсною угодою.

Питання:

1. Який порядок отримання ліцензії на здійснення господарської діяльності? Чи підлягає ліцензуванню аудиторська діяльність?

2. У яких випадках здійснюється відчуження всього, отриманого за угодою, в доход держави? Чим це відрізняється від стягнення безпідставно придбаного майна в доход держави?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 9. ЗО грудня 1999 р. районною державною податковою інспекцією було прийнято рішення про стягнення з торговельної фірми «Крона» річної плати за ліцензію на право здійснення імпорту алкогольних напоїв за 1999 р. та пені за прострочку терміну сплати. В акті перевірки діяльності фірми, на підставі якого приймалося вищезгадане рішення, зазначалося, що 19 грудня 1996 р. фірмою «Крона» було отримано ліцензію на право здійснення імпорту алкогольних напоїв із терміном дії 5 років — з 20.01.97 р. до 20.01.2002 р. 20 грудня 1996 р. фірма перерахувала плату за право здійснення імпорту алкогольних напоїв за період з 20.01.97 р. до 19.01.98 р., а 23 січня 1998 р. - за період з 28.01.98 р. до 27.01.99 р.; таким чином, чергова плата за ліцензію на момент перевірки внесена не була. Фірма «Крона» звернулася до суду із позовом про визнання недійсним рішення ДПІ, мотивуючи це тим, що у 1999 р. діяльності зі здійснення імпорту алкогольних напоїв вона не провадила. Крім того, за рішенням податківців чергова плата за право здійснювати імпорт алкогольних напоїв прирівнюється до податків та стягується як недоїмка із нарахуванням пені, що суперечить законодавству.

Питання:

1. Чи можна вважати плату за ліцензію платою за документ, який дає право займатися певним видом діяльності, і справляється із суб’єкта підприємницької діяльності незалежно від того, користується суб’єкт цим правом чи ні?

2. Який порядок отримання та оплати спеціальних дозволів (ліцензій) на право імпорту алкогольних напоїв? Які наслідки несплати вартості ліцензії?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 10. Приватний підприємець Грушин здійснював продаж спортивних товарів населенню. Готівкових коштів він не приймав, а виписував рахунок, за яким покупець сплачував обумовлену суму через Ощадбанк. Торговий патент він не придбав. Податкова інспекція оштрафувала Грушина за те, що він здійснював торговельну діяльність без патенту. Грушин не погодився і звернувся до арбітражного суду.

Питання:

1. У яких випадках придбання патенту на здійснення торговельної діяльності за готівкові кошти не є обов’язковим?

2. Чи мав приватний підприємець право звертатися із позовом до арбітражного суду?

3. Яке рішення має прийняти суд? Обгрунтуйте свою відповідь.

Задача № 11. Підприємство грального бізнесу «Міраж» звернулось до суду з вимогою скасувати незаконне рішення податкової інспекції про безспірне стягнення коштів. Податківці посилалися на Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування грального бізнесу», яким передбачалось збільшення вартості патенту з 1 листопада поточного року. Отже, на їх думку, необхідно було сплатити вартість патенту за новими ставками за весь IV (звітний) квартал. Підприємство, яке сплачувало вартість патенту щоквартально, за жовтень сплатило вартість патенту за старими ставками, а за листопад-грудень — за новими. Податковий орган відповідно до ст. 8 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» стягнув недоїмку у вигляді різниці між старою і новою вартістю патенту за жовтень і відповідні штрафні санкції.

Питання:

1. Які види діяльності підлягають патентуванню? Визначте поняття патенту, порядок його видачі та термін дії.

2. У якому порядку і ким встановлюється вартість патенту?

3. Обгрунтуйте правомірність (неправомірність) вимог податкових органів.

Задача № 12. АТ «Будинок побуту «Столичний» з початку нового року перейшло на спрощену систему оподаткування за єдиним 6-відсотковим податком. Під час чергової перевірки працівники податкової інспекції оштрафували АТ за відсутність торгового патенту на надання побутових послуг. АТ звернулося до арбітражного суду.

Питання:

1. Який порядок патентування підприємницької діяльності? Які послуги відносяться до побутових?

2. Які штрафні санкції передбачені законодавством за здійснення діяльності без патенту?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 13. Рішенням районної податкової інспекції на спільне підприємство «Кафе «Сервіс», якому належав будинок із розташованими у ньому магазином і кафе, було накладено штрафні санкції за здійснення торговельної діяльності без патенту. Підприємство звернулося до суду із позовом про визнання недійсним рішення податкового органу. Представники підприємства вважали, що звинувачення ДПІ у відсутності торгового патенту на кафе, яке розташоване в одному приміщенні з магазином, є безпідставним, адже магазин і кафе знаходяться в одному будинку, зареєстровані як одна торговельна точка одного суб’єкта підприємницької діяльності. Податківці позов не визнали, посилаючись на те, що для здійснення торговельної діяльності в магазині та кафе, які займають два окремі приміщення (мають два окремих входи) і займають дві торговельні зали у різних частинах однієї будівлі, хоч і знаходяться в одній будівлі, необхідно придбати два торгових патенти: окремо для магазину і окремо для кафе.

Питання:

1. Яка торговельна діяльність підлягає патентуванню?

2. Чи можна вважати магазин і кафе структурними підрозділами СП? Чи має цс правове значення?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 14. Підприємство, що займалося виробництвом предметів з кольорового скла, напередодні Нового року вирішило орендувати кіоск в центральній частині міста та протягом 1—2 днів здійснювати продаж ялинкових прикрас власного виробництва. Оскільки продавати прикраси передбачалося населенню за готівкові кошти, підприємство звернулося до місцевої податкової інспекції із заявою про видачу короткотермінового торгового патенту. Але працівник податкової служби відмовив підприємству у видачі патенту, посилаючись на те, що короткотерміновий патент видається лише для проведення ярмарків і виставок-продажів. Підприємство звернулося до арбітражного суду.

Питання:

1. Який порядок придбання і видачі короткотермінового патенту?

2. Де міститься застереження про те, що короткотерміновий патент видається лише для проведення ярмарків і виставок-продажів?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1 Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

2 Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. —  ,1998. - Кн. 2.

3 Цивільний процесуальний кодекс України/Кодекси України. « - 1998. - Кн. 2.

4. Закон СРСР від 26 травня 1988 р. № 8998-11 «Про кооперацію «в СРСР».

5. Закон УРСР від 28 жовтня 1989 р. № 8312-11 «Про мови в Українській РСР»//ВВР. - 1989. - № 45. - Ст. 631.

6. Закон України від 4 грудня 1990 р. .№ 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні»// ВВР. - 1991. - № 6. - Ст. 37.

7. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво»//ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

8. Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ «Про підприємства в Україні»//ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

9. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП «Про господарські товариства»   ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

10. Закон України від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ «Про охорону праці»//ВВР. - 1992. - № 49. - Ст. 668.

11. Закон України від 22 квітня 1993 р. № 3125-ХІІ «Про аудиторську діяльність»//ВВР. - 1993. - № 23. - Ст. 243.

12. Закон. України від 17 грудня 1993 р. № 3745-ХП «Про пожежну безпеку»//ВВР. - 1994. - № 5. - Ст. 21.

13. Закон України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами»/ /ВВР. - 1995. - № 46. - Ст. 345.

14. Закон України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»//ВВР. — 1996. - № 20. - Ст. 82.

15. Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІП «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»//У рядовий кур’єр. — 2000. — 2 серпня. — Х° 139.

16. Постанова Верховної Ради України від 19 лютого 1992 р. № 2137-ХІІ «Про Державний герб України»//ВВР. - 1992. - 40. - Ст. 592.

17. Указ Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва»//Офіційний вісник України. — 1998. - № 27. - Ст. 975.

18. Тимчасовий порядок видачі ліцензій на право імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. № 493//ЗП. - 1996. - № 11. - Ст. 321.

19. Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781//ЗП. - 1996. - № 15. - Ст. 398.

20. Перелік послуг, що належать до побутових і підлягають патентуванню, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 576//0фіційний вісник України. - 1998. - № 17.

21. Постанова Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740 «Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності»//0фіційний вісник України. — 1998. - № 21. - Ст. 767.

22. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740//Офіційний вісник України. — 1998. - № 21. - Ст. 767.

23. Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020/’/Офіційний вісник України. - 1998. -№ 27. - Ст.1004.

24. Положення про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077//Офіційний вісник України. — 1998. - № 28.

25. Інструкція про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об’єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затв. наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 1999 р. № 17//0фіційний вісник України. - 1999. - № 17.

26. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 15 червня 1993 р. № 01-6/676 «Про деякі питання застосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»// Правовий кур’єр. — 1993. — № 22-23.

27. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»//Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду України. — К., 1998.

28. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 серпня 1997 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»//Юридичний вісник України. — 1998. — № 36.

29. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів,  ов’язаних з визнанням угод недійсними»/ /Юридичний вісник України. — 1999. — № 16.

30. Лист Вищого арбітражного суду України від 24 січня 1997 р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів».

31. Лист Вищого арбітражного суду України від 15 травня 1997 р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів».

32. Лист Державної податкової адміністрації України від 21 травня 1999 р. № 7327/7/15-1317 «Про застосування окремих норм Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»//Все о бухгалтерском учете. — 1999. - № 55.

33. Андрушко П. Створення, діяльність, реорганізація і ліквідація суб’єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб// Юридичний вісник України. — 1997. — № 52.

34. Вінник О. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності//Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. - № 2.

35. Волков Д. Существенньїе условия й признание договора неза-ключ.енньім//Юридическая практика. — 1998. — № 24.

36. Гейко Н. Лицензирование предпринимательской деятельности/ /Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 2.

37. Гражданское право. Ч. 1. Учебник/Под ред. Толстого Ю.К., СергееваА.П. - М., 1996.

38. Кисслсв А. Порядок подготовки учредительньїх докуметов й создания уставного фонда предприятия//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 12.

39. Коммерчсское право/Под ред. Попондопуло В.Ф., Яковлевой В.Ф. - С.-Пб., 1998.

40. Кондратова А. Пять кругов регистрационного «ада»//Юриди-ческая практика. — 1999. — № 6.

41. Кучеренко Й. Как зарегистрировать й перерегистрировать предприятие// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. - № 1.

42. Саніахметова Н.О. Правовий захист підприємництва в Україні. - К., 1999.

43. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. - К., 1999.

Тема 5. Припинення підприємницької діяльності

5.1. Підстави та наслідки скасування державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності.

5.2. Реорганізація юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності.

5.3. Ліквідація юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності.

5.4. Банкрутство (неплатоспроможність) суб’єктів підприємницької діяльності.

Методичні рекомендації

5.1. Процедуру, порядок скасування державної реєстрації, а також документи, що для цього потрібні, визначено Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності. Під час наведення підстав для скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності необхідно звернути увагу на те, що вона може здійснюватися органом державної реєстрації за заявою власника, а також на підставі рішення арбітражного суду. Тому скасування органом державної реєстрації власного рішення про реєстрацію (наприклад, у разі неповідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну свого місцезнаходження) без звернення із відповідним позовом до арбітражного суду є незаконним. Паралельно доцільно визначитися із поняттям «орган державної реєстрації» і з’ясувати, чи можуть інші органи (в тому числі — контролюючі) вважатися такими і, відповідно, чи мають вони право подавати позов про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. За основу можна взяти ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (див. також лист Вищого арбітражного суду України від 17 серпня 1998 р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»).

У цьому ж питанні доцільно розглянути проблеми визнання установчих документів недійсними, визначити суб’єктів подання відповідних позовів, а також наслідки такого визнання. Для з’ясування цих питань можна звернутися до роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»..

5.2. Реорганізація юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності може відбуватися у формі злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення. Ознаки цих форм передбачено Законом України «Про підприємства в Україні». Поряд із цим потрібно визначитися, що реорганізація може бути добровільною (за рішенням власника) і примусовою (наприклад, за постановою Днтимонопольного комітету України). Хоча подібні постанови про примусовий поділ монопольних утворень є не рішеннями про реорганізацію цих утворень, а підставами для її здійснення на розсуд самого утворення за умови усунення його монопольного становища на ринку.

Обов’язково потрібно приділити увагу моменту переходу прав і обов’язків до нових підприємств у результаті реорганізації. У разі злиття, поділу, приєднання підприємств таким моментом є, якщо інше не передбачено законом чи постановою про реорганізацію, день підписання передаточного або розподільного акта чи баланса. Тому цей момент може не співпадати у часі з моментом оформлення реорганізації підприємства, тобто виключення його з державного реєстру. Також необхідно зазначити, що нові підприємства (правонаступники), до яких у результаті реорганізації перейшли майнові зобов’язання, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо прийняте ними майно не покриває вимог кредиторів у межах, визначених установчими документами про реоргані-д зацію правопопередника.

5.3. Ліквідація суб’єктів підприємницької діяльності є ще одним способом припинення їх діяльності. Розглядаючи її, необхідно зауважити, що у цьому випадку, на відміну від реорганізації, к юридична особа припиняє сїою діяльність без правонаступництва.

Ліквідація суб’єкта підприємницької діяльності може бути добровільною (за рішенням засновників — наприклад, після закінчення строку, на який ця юридична особа створювалася або після досягнення мети, поставленої під час її створенні, тобто за обставин, що передбачені установчими документами підприємства) і примусовою (визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом, прийняття рішення про заборону діяльності через невиконання умов, встановлених законодавством, визнання недійсними установчих документів і рішення про створення підприємства тощо). Тут необхідно звернути увагу на особливі підстави примусової ліквідації господарського товариства, зокрема, за ознакою «систематичного або грубого порушення ним законодавства». Критерії визначення цієї ознаки містяться у роз’ясненні Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств».

Окрім загальних положень про ліквідацію, що наводяться у ст. ст. 34—36 Закону України «Про підприємства в Україні», доцільно докладніше розглянути процедуру ліквідації юридичної особи за ініціативою власника, зупиняючись, зокрема, на необхідності отримання дозволів від різноманітних контролюючих органів (повідомлення і перевірка податковою інспекцією, повідомлення Пенсійного фонду, Фонду зайнятості, Фонду соціального страхування, здача до архіву відомостей про виплату заробітної плати тощо). Після цього, говорячи про необхідність подання заяви до органу реєстрації про виключення з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, можна перейти до питання про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Особливу увагу слід звернути на черговість задоволення претензій кредиторів, вказуючи на колізію відповідних положень Закону України «Про підприємства в Україні» і Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та застосовуючи правило про співвідношення у разі колізії норм загальних та спеціальних нормативних актів.

Під час підготовки питання щодо ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності доцільно також звернутися до листа Вищого арбітражного суду України від 6 червня 1994 р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів».

5.4. Умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності та/або визнання його банкрутом, а також застосування відповідної ліквідаційної процедури містяться в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Увагу, зокрема, радимо приділити з’ясуванню питання, які друковані органи в розумінні Закону вважаються офіційними. У порядку обговорення можна торкнутися питання щодо доцільності призначення розпорядника майна боржника після порушення справи про банкрутство, чим суттєво обмежується підприємницька діяльність особи (докладніше див. Мар-тмнюк Н. Долговая яма 2000//Юридическая практика. — 1999. — № 18; Юрченко Й. Банкротство в законе//Юридическая практика. - 1999. - № 22).

При вивченні теми можна змоделювати ситуацію порушення справи про банкрутство, звертаючи увагу на такі питання:

1) чи подано позов до належної особи (щодо якої не розпочато справу про банкрутство; чи не ліквідовано її в установленому порядку; чи має організація статус юридичної особи, а фізична особа

— статус суб’єкта підприємницької діяльності)?

2) чи проводилися на підприємстві заходи щодо попередження неплатоспроможності? Паралельно можна розглянути особливості досудової санації державних підприємств;

3) чи дозволяє розмір незадоволених вимог порушувати справу про банкрутство (не менше 300 мінімальних заробітних плат відповідно до вимог закону)?

4) чи не порушено встановлені законодавством строки розгляду справи?

5) визначення повноважень розпорядника майна, арбітражного керуючого, ліквідатора, порядок їх призначення, оплати праці, особливості діяльності цих осіб щодо окремих категорій суб’єктів банкрутства, наприклад банківських або фінансових установ;

6) визначення прав та обов’язків кредиторів, порядку формування комітету кредиторів, його компетенції та порядку прийняття рішень;

7) визначення ролі арбітражного суду у вирішенні питань про початок провадження справ про банкрутство; затвердження рішень про санацію підприємства; затвердження ліквідаційного балансу.

При підготовці цього питання радимо звернути увагу на відповідні положення листів Вищого арбітражного суду України від 18 січня 2000 р. № 01-8/11 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство» та від 10 травня 2000 р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства».

Практичні завдання

Задача № 1. Українсько-бельгійське підприємство «Аґрус», зареєстроване у 1998 р., протягом року не подавало до органів державної податкової служби податкових декларацій та інших документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством. Районна державна податкова інспекція подала позов до суду про скасування державної реєстрації підприємства.

Питання:

1. З яких підстав, передбачених законодавством, може здійснюватися скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності?

2. Чи є податкова інспекція органом, що здійснює державну реєстрацію, в розумінні ст. 8 Закону України «Про підприємництво»? Чи має право податкова інспекція подавати позови про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 2. У 1998 р. приватне підприємство було зареєстроване за місцем проживання засновника. Через рік воно придбало окреме приміщення під офіс, у якому впродовж 6-ти місячного терміну здійснювало свою діяльність. Довідавшись про це, представники державної адміністрації, у якій було зареєстроване підприємство, скасували рішення про його реєстрацію, посилаючись на те, що підприємство своєчасно не повідомило реєструючий орган про зміну свого місцезнаходження. Підприємство звернулося до арбітражного суду.

Питання:

1. У якому порядку здійснюється скасування державної реєстрації у разі несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну свого місцезнаходження?

2. Чи потрібно було повідомляти реєструючий орган про зміну місцезнаходження підприємства, якщо засновник не змінював свого місця проживання?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 3. У 1997 р. між АКБ «Альянс» і малим приватним підприємством «Радість» було укладено договір депозитного вкладу строком на 2 роки. У 1999 р. банк подав позов до ПП про визнання недійсними його установчих документів, посилаючись на те, що в статуті ПП не міститься його повне найменування. Як наслідок — банк просив визнати недійсним і договір депозитного вкладу.

Питання:

1. Назвіть обов’язкові реквізити статуту приватного підприємства.

2. Що розуміється під поняттям «повне найменування підприємства»? Чи може бути відсутність у статуті підприємства його повного найменування підставою для визнання його установчих документів недійсними? Якщо це можливо, то за яких умов?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 4. У 1998 р. було створене і зареєстроване дочірнє підприємство «Водограй». За його статутом підприємство було утворене шляхом виділення частки майна і фінансів з основних і оборотних фондів материнського підприємства. У статуті також містилося положення про те, що дочірнє підприємство не відповідає своїм майном за боргами засновника, а засновник не відповідає за боргами дочірнього підприємства. Пізніше материнське підприємство — засновник підприємства «Водограй» — було в установленому порядку визнане банкрутом і ліквідоване. У зв’язку із цим прокуратурою було ініційовано арбітражний розгляд питання про визнання недійсною вищезазначеної частини статуту дочірнього підприємства, що виключала взаємну відповідальність за боргами та зобов’язаннями засновника та дочірнього підприємства.

Питання:

1. Хто є власником майна, що передається засновником юридичній особі до статутного фонду? Чи відповідає юридична особа за боргами засновника?

2. Які правові наслідки мають місце при виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств? Чи несуть в такому разі підприємства відповідальність за боргами засновника?

3. Яке рішення має прийняти суд? Чи можуть кредитори материнського підприємства вимагати задоволення своїх вимог з майна дочірнього підприємства?

Задача № 5. П’ять комунальних підприємств з прибирання сміття вирішили добровільно об’єднатися у асоціацію на основі поєднання своїх виробничих і комерційних інтересів. Але невдовзі місцева державна адміністрація прийняла рішення про ліквідацію асоціації. Об’єднання звернулося до арбітражного суду із позовом про визнання рішення недійсним. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись, зокрема, на те, що оскільки об’єднання вже  ліквідовано, спір непідвідомчий арбітражному суду.

Питання:

1. Хто може прийняти рішення про ліквідацію об’єднання підприємств?

2. З якого моменту об’єднання підприємств втрачає статус юридичної особи (а отже, і право на звернення до арбітражного суду)?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 6. Товариство з обмеженою відповідальністю протягом року торгувало медикаментами, не придбавши при цьому ліцензії на здійснення цього виду діяльності. Податкова інспекція подала позов про ліквідацію товариства. Товариство проти позову заперечувало, посилаючись на те, що торгівля без ліцензії не може бути підставою для ліквідації товариства.

Питання:

1. Які підстави передбачено законодавством для ліквідації господарських товариств? Чи може бути торгівля без ліцензії підставою для ліквідації товариства?

2. Чи мав право податковий орган подавати подібний позов?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 7. Товариство з обмеженою відповідальністю в результаті невдалої операції з кредитом, отриманим в одному з комерційних банків, мало заборгованість перед кредиторами у розмірі 10 тис. грн., а податкових зобов’язань — на 23 тис. грн. Передбачаючи фінансовий крах, учасники ТОВ, в тому числі — і директор, вирішили ліквідувати товариство. Порадившись з юристом, на загальних зборах вони прийняли рішення про вихід з ТОВ всіх учасників одночасно і викуп їх часток власне товариством. Оформивши при цьому відповідний протокол і затвердивши зміни до установчих документів, вони подали останні у місцеву адміністрацію для реєстрації. Але у цьому їм було відмовлено на підставі того, що законодавством не передбачено можливість виходу всіх учасників товариства одночасно.

Питання:

1. Який порядок ліквідації господарського товариства?

2. Чи можна «позбавитися» підприємства без його ліквідації, шляхом одночасного виходу всіх учасників?

3. Що станеться з товариством, з якого вийдуть всі учасники?

Задача № 8. Комерційний банк звернувся до арбітражного суду із позовом про визнання недійсними дій арбітражного керуючого. Неправомірні дії арбітражного керуючого, з погляду позивача, полягали в невнесенні вимог банку, які, крім того, частково були забезпечені заставою, до реєстру вимог кредиторів. Арбітражний керуючий заперечував проти вимог позивача, посилаючись на те, що комерційний банк не подав у місячний строк з дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство письмової заяви про грошові вимоги до боржника, а також документи, що їх підтверджують — тому його (керуючого) дії не суперечать чинному законодавству.

Питання:

1. Які повноваження арбітражного керуючого за чинним законодавством?

2. Висвітліть порядок виявлення грошових вимог кредиторів.

3. Який порядок задоволення грошових вимог кредиторів під час ліквідаційної процедури? Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 9. Приватне підприємство «Лего» звернулось із позовом до арбітражного суду з вимогою про припинення провадження справи про банкрутство на підставі того, що підлягає ліквідації за рішенням власника, яке було прийнято 12 липня 1999 р. У заяві вказувалось, що під час ліквідації не вистачило майна ліквідованого підприємства, щоб задовольнити вимоги кредиторів, тому його боргові зобов’язання мають бути погашені відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні». Проте суд, враховуючи заперечення кредиторів ПП, відмовив в задоволенні позову та виніс постанову про початок провадження справи про банкрутство.

Питання:

1. Визначте випадки ліквідації підприємств згідно з чинним законодавством та перелік органів, що можуть винести відповідне рішення.

2. Чи можливе порушення справи про банкрутство щодо юридичних осіб, які ліквідуються за рішенням власника?

3. Який порядок задоволення претензій кредиторів у цьому випадку? Якими нормативно-правовими актами це встановлено?

Задача № 10. Відповідно до чинного законодавства під час провадження справи про банкрутство відкритого акціонерного товариства «Геліос» був сформований комітет кредиторів з 11 осіб, до складу якого ввійшли кредитори або їх представники, вимоги яких становили понад 300 мінімальних розмірів заробітних плат, (враховуючи велику кількість осіб, які подали заяви про грошові вимоги до боржника), а також представник профспілкового органу та арбітражний керуючий із правом прийняття відповідного рішення. Під час розгляду питання про укладення мирової угоди представник податкового органу та профспілки відмовилися погодитись на списання частини заборгованості через значний розмір сум які підлягають прощенню (списанню), проте арбітражний керуючий подав до арбітражного суду заяву про затвердження мирової угоди.

Питання:

1. Розкрийте порядок формування та повноваження комітету кредиторів під час провадження справ про банкрутство.

2. Що таке мирова угода? Яка роль комітету кредиторів у питанні підготовки і укладення мирової угоди?

3. Чи правомірні дії арбітражного керуючого в цьому випадку? Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача №11. Арбітражний суд м. Києва прийняв постанову про визнання товариства з обмеженою відповідальністю «Оранта» банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру. Ліквідатор відповідно до законодавства оголосив через засоби масової інформації умови продажу майна банкрута, а саме: склад майна, порядок продажу, умови і строки. Проте частина вимог кредиторів після продажу майна банкрута залишилась незадоволеною, що було зафіксовано у звіті ліквідатора.

Питання:

1. На яке майно банкрута може бути звернено стягнення з метою ,  задоволення вимог кредиторів?

2. Який порядок оцінки і умови реалізації майна банкрута? Чи можлива передача майна банкрута кредитору в рахунок погашення боргових зобов’язань?

3. Яка черговість задоволення вимог кредиторів передбачена чинним законодавством? Які претензії вважаються погашеними?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

2. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

3. Закон України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні»//ВВР. — 1991. — № 6. — Ст. 37.

4. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприєм-ництво»//ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

5. Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ «Про підприємства в Україні»//ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

6. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»//ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

7. Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»//ВВР. - 1999. - № 42-43. - Ст. 378.

8. Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»//ВВР. — 1997. — № 24. — Ст.170.

9. Закон України від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІУ «Про місцеві державні адміністрації»//ВВР. - 1999. - № 20-21. - Ст. 190.

10. Закон України від 1 червня 2000 р. .№ 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»//Урядовий кур’єр. - 2000. - 2 серпня. - № 139.

11. Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781//ЗП. - 1996. - № 15. - Ст. 398.

12. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740//0фіційний вісник України. — 1998. - №21. - Ст.767.

13. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»//Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду України. - К., 1998.

14. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними»/ /Юридичний вісник України. — 1999. — № 16.

15. Лист Йищого арбітражного суду України від 6 червня 1994 р. № 01^8/368 № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішенню господарських спорів».

16. Лист Вищого арбітражного суду України від 17 серпня 1998 р. № 01--8/ЗІ 4 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів».

17. Лист Вищого арбітражного суду України від 18 січня 2000 р. № 01^8/11 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство».

18. Лист ^Вищого арбітражного суду України від 10 травня 2000 р. № 01^8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства».

19. Бирю ков А. Санация или приватизация?//Юридическая практика. - 2000. - 15.

20. Бирю;ков А. Реформа законодательства о банкротстве на Укра-ине / у Юридическая практика. - 2000. - № 18.

21. Жуко^ А. О путях санации прсдприятия-должника в процедуро банкротства или как привлечь санаторов//Бизнес. — 1997. — № 228.

22. Кожухов А. Плохая наследственность// Юридическая практика. - 2000. - № 12.

23. Кравчук В. Правові наслідки смерті (реорганізації) учасника господарського товариства//Предпринимательство, хозяйство й     й право. - 2000. - № 2.

24. Красько Й. Правовая природа разделительного баланса//      Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 9.

25. Мартьінюк Н. Долговая яма 2000//Юридическая практика. - 1999. - № 18.

26. Мироненко Н. Банкрутство: правове регулювання і практика     застосування//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. - № 6.

27. Поляков Б., Замойский Й. Проблемьі реорганизации юридических лиц/ /Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. - № 5.     

28. Спасибо-Фатеева Й. Проблеми реорганизации акционерньїх обществ//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. - № 5.                              

29. Теньков С. Предприятия: закриваємся! //Все о бухгалтерском учете. - 1998. - № № 106, 121.

30. Терещенко О. Зкономико-правовьіе аспектьі санации предпри-ятий//3кономика предприятия. — 1999. — №1.

31. Феоктістова Л. Про банкрутство підприємств//Праця і зарплата. - 1999. - № № 1-3.

32. Юрченко Й. Банкротство в законе//Юридическая практика. - 1999. - № 22.

Тема 6. Правовий режим майна суб’єктів підприємницької діяльності

(Теоретичний семінар)

6.1. Об’єкти майнових прав суб’єктів підприємницької діяльності.

6.2. Правовий режим речей.

6.3. Правовий режим грошей.

6.4. Правовий режим цінних паперів.

6.5. Об’єкти права інтелектуальної власності суб’єктів підприємницької діяльності.

Методичні рекомендації

6.1. У теоретичному аспекті майнові права можна розділити на речові і зобов’язальні. Розглядати цю класифікацію доцільно у вигляді схеми (схема 4):

Зважаючи на назву основної теми, доцільно докладніше розглянути речові права суб’єктів підприємницької діяльності. До них, зокрема, належать право власності, право повного господарського відання, право оперативного управління. Розглядаючи ці повноваження, слід сказати, що у теорії комерційного права іноді до речових прав відносять заставу (в тому числі - іпотеку) та оренду (в тому числі — оренду земельної ділянки та передачу майна у лізинг), що розглядаються окремо від вищенаведених.

Переходячи до об’єктів речових прав потрібно зазначити, що до них може бути віднесено речі, гроші, цінні папери та об’єкти права інтелектуальної власності. Даючи загальну характеристику цим об’єктам, необхідно звернути увагу на те, що ними можуть бути тільки такі види майна, які вільно обертаються або обертаються із обмеженнями. Причому обмеження можуть бути як за суб’єктним складом (сторонами лізингових правовідносин можуть бути тільки суб’єкти підприємницької діяльності), так і за ознакою об’єкта (реалізація лікарських засобів потребує ліцензії).

6.2. Розглядаючи правовий режим речей як об’єктів майнових прав, доцільно першочергово вказати, що речі можуть бути об’єктами як цивільного (купівля будинку), так і комерційного обороту (здача цього будинку в оренду); за цією ознакою можна відповідним чином класифікувати речі. Речі також можна класифікувати за ознаками, які розроблені наукою цивільного права: речі рухомі і нерухомі; подільні і неподільні; вилучені або не вилучені з цивільного обороту, обмежені у цивільному обороті; головні речі та приналежності; плоди та доходи; споживні та неспоживні тощо (докладніше див. Цивільне право України/За ред. Дзери О. В., Кузнєцової Н.С. — К., 1999). Окремо можна класифікувати майно підприємства на основні фонди та оборотні засоби. Враховуючи специфіку таких речей, як гроші та цінні папери, вони виносяться у наступні питання.

Обов’язково потрібно зупинитися на зміні правового статусу майна у разі внесення його засновником до статутного фонду. Необхідно підкреслити, що власник при цьому втрачає право власності на таке майно, набуваючи взамін цього корпоративне право. Визначення корпоративних прав міститься у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств». Із цього випливає необхідність реєстрації певного майна (нерухомість, транспортні засоби) за новим власником. На прикладі приватного підприємства доцільно провести розмежування майна (відповідальності) засновника приватного підприємства і власне підприємства (докладніше див. Ніколаєва Л., Старцев О. Приватне підприємство в контексті шлюбно-сімейних правовідносин//Предприниматель-ство, хозяйство й право. — 1999.— № 11). На цьому ж прикладі можна обговорити проблеми участі підприємства як об’єкта у комерційному обороті. Можна подискутувати з приводу можливості (правомірності) продажу (безкоштовної передачі, міни) приватного підприємства і правильного оформлення такої дії, а також з приводу правомірності віднесення підприємства до цілісного майнового комплексу та відповідно — нерухомого майна (докладніше див. Старцев О. Чи можна продати власне підприємство?// Юридичний вісник України. — 1999. — № 2; Тсньков С. Приватне підприємство: хто власник?//Юридичний вісник України. — 1998. — № 46; Фрідмо І. Про правову природу приватного підприємства//Юридичний вісник України. — 1998. — № 46).

6.3. Говорячи про гроші як про об’єкт майнових прав, треба у порядку дискусії визначитися, чи можна відносити гроші до речей. Враховуючи їх специфічність, а також існування поряд із готівковими безготівкових коштів, віднесення грошей до категорії речей є вельми умовним. Водночас гроші можуть виступати як самостійний об’єкт майнових прав (кредитні договори, договори позики тощо).

Окремо слід розглянути співвідношення понять «грошові кошти», «гроші», «валюта» та визначити природу безготівкових грошей як майнових прав суб’єкта підприємницької діяльності.

6.4. Говорячи про цінні папери, необхідно із законодавчого визначення, що міститься в Законі України «Про цінні папери і фондову біржу», чітко виокремити ознаки цінного паперу. При цьому особливу увагу слід звернути на ознаку його документальності. Адже за Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» цінні папери можуть випускатися як в документарній, так і в бездоку-ментарній формах.

При характеристиці акцій як виду цінних паперів у порядку обговорення можна поставити питання, чи є сертифікат акцій, який часто видається товариством на суму придбаних акцій, цінним папером з огляду на тс, що його немає у вичерпному переліку, встановленому Законом України «Про цінні папери і фондову біржу». Із цим безпосередньо пов’язане питання невизнання чеку та коносаменту цінними паперами (на відміну від чинного законодавства проект Цивільного кодексу України (ст. 178) відносить до цінних паперів «...чек, коносамент... та інші документи»). За бажання при розгляді іменних цінних паперів можна зупинитися на процедурі реєстрації прав власності на них.

Розглядаючи інвестиційні сертифікати як вид цінних паперів, слід керуватися Положенням про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії; векселі — Положенням про псрсказний і простий вексель; приватизаційні папери — Законом України «Про приватизаційні папери».

6.5. Оскільки інтелектуальна власність розглядається в окремій темі, рекомендуємо обмежитися переліком і визначенням основних об’єктів інтелектуальної власності (товарний знак — Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»; фірмове найменування — Положення про фірму; винаходи і корисні моделі — Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; промислові зразки — Закон України «Про охорону прав на промислові зразки»).

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

3. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність»//ВВР. - 1991. - № 20. - Ст. 249.

4. Закон України від 18 червня 1991 р. № 1201-ХІІ «Про цінні папери і фондову біржу» /ВВР. - 1991. - № 38. - Ст. 508.

5. Закон України від 6 березня 1992 р. № 2173-ХП «Про приватизаційні папери» /ВВР. - 1992. - № 24. — Ст. 352.

6. Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХП «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»//ВВР. — 1994. — № 7. — Ст. 32 (в редакції Закону від 1 червня 2000 р. № 1771-ІІІ/ /Урядовий кур’єр. — 2000. — 12 липня).

7. Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХІІ «Про охорону прав на промислові зразки»/ /ВВР. — 1994. — № 7. — Ст. 34.

8. Закон України від 15 грудня 1993 р. .№ 3689-ХІІ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»/ ВВР. — 1994. — № 7. — Ст. 36.

9. Закон України від 10 грудня 1997 р. № 710/97-ВР «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»/ВВР. — 1998. — № 15. — Ст. 67.

10. Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»// ВВР. - 1993.   № 17. - Ст. 184.

11. Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затв. Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. № 55/ 94, /Голос України. — 1994. — 11 березня. — № 45.

12. Положення про фірму, затв. постановою ЦВК і РНК від 22 червня 1927 р./’ - Известия ЦИК Союза ССР н ВЦИК. - 1927. - 8 липня.

13. Положення про псрсказний і простий вексель, затв. Постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. № 104/1341//Галицькі контракти. — 1996. — № 49.

14. Винник О. Имущественная самостоятельность как необходимое условие для осуществления прсдпринимательской деятельнос-ти/Предприниматсльство, хозяйство й право. — 1997. — № 3.

15. Коммсрческое право/Под ред. Попондопуло В.Ф., Яковле-вой В.Ф. - С.-Пб., 1998.

16. Ніколаєва Л., Старцев О. Приватне підприємство в контексті і     шлюбно-сімейних правовідносин/Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999.— № 11.

17. Старцев О. Чи можна продати власне підприємство?//Юридичний вісник України. — 1999. — № 2.

18. Теньков С. Приватне підприємство: хто власник?//Юридичний вісник України. — 1998. — № 46.

19. Фрідмо І. Про правову природу приватного підприємства// Юридичний вісник України. — 1998. — № 46.

20. Цивільне право України/За ред. Дзери О.В., Кузнєцової Н.С. - К., 1999.

21. Цивільний кодекс України (проект від 25 серпня 1996 р.)//     Українське право. — 1999. — № 1.

22. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник.  - К., 1999.

Тема 7. Договірне право. Загальні положення

7.1. Поняття договору у підприємницькій діяльності.

7.2. Укладання, зміна і розірвання договорів. Підстави та наслідки визнання договорів недійсними і неукладеними.

7.3. Попередній договір.

7.4. Виконання договірних зобов’язань.

7.5. Способи забезпечення виконання договірних зобов’язань.

7.6. Відповідальність за порушення договірних зобов’язань.

7.7. Припинення договірних зобов’язань.

Методичні рекомендації

7.1. Власне поняття «договір у підприємницькій діяльності» законодавчими актами не визначене. Це є цілком логічним, адже він за своєю юридичною природою є різновидом цивільно-правового договору (угоди). Тому на нього в повному обсязі поширюються положення цивільного законодавства, якщо інше не встановлено спеціальним законодавством, що регулює підприємницьку діяльність. Зважаючи на це, доцільно зупинитися на характерній ознаці цього договору — він укладається між суб’єктами підприємницької діяльності або за їх участю. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність досягнення (отримання) суб’єктами цього статусу шляхом державної реєстрації та інших відповідно пов’язаних дій, що розглядалися вище.

Крім того, оскільки метою (і основною ознакою) підприємницької діяльності є отримання прибутку, договір, щоб відповідати визначенню «у підприємницькій діяльності», повинен основною мстою мати отримання винагороди (за цивільним правом — бути сплатним).

Ще однією ознакою договору, сторонами якого є суб’єкти підприємницької діяльності, є те, що спори з приводу укладання, виконання і розірвання таких договорів вирішуються спеціалізованими судовими органами — арбітражними і третейськими судами. Зважаючи на це, можна в порядку обговорення поставити питання, у яких судах розглядаються спори з приводу, наприклад, зміни і розірвання шлюбного контракту, що укладався між особами, які мають статус суб’єктів підприємницької діяльності, або з приводу спадкування тощо. За основу тут можна взяти вимоги щодо підвідомчості справ судам загальної юрисдикції (ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України) та арбітражним судам (ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України).

7.2. Перед тим, як перейти власне до процедури укладання господарських договорів, потрібно звернути увагу на принципи законності і свободи договору. У зв’язку із цим доцільно обговорити питання співвідношення принципу «дозволено все, що не заборонено законом» та вимог щодо суб’єктного складу, форми, змісту договору тощо. При цьому доречно торкнутися імперативних та диспозитивних норм, що регулюють підприємницьку діяльність.

Розглядаючи суб’єкти підприємницької діяльності, що можуть (мають право) укладати договори, слід зупинитися на їх право-дієздатності. Шляхом порівняння дієздатності громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності і юридичної особи необхідно вивести тезу про загальний характер дієздатності фізичної особи (право укладати будь-які не заборонені угоди, але з встановленими законодавче обмеженнями — необхідність отримання ліцензій, патентів тощо) та спеціальний характер правоздатності юридичної особи (право займатися лише тими видами діяльності, а отже, укладати лише ті угоди, що їх передбачено установчими документами).

Говорячи про форму договору, можна послатися на відповідні норми Цивільного кодексу УРСР, що встановлюють загальні та спеціальні положення щодо форми угод. Після розгляду письмової форми логічно зупинитися на тому, що укладення договору у письмовій формі може відбуватися як шляхом складання одного з документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка у їх надсилає.

Зміст господарського договору складають його умови. Під час висвітлення питання про істотні умови договорів необхідно вказати, що істотними є, зокрема, ті умови, які визнані такими за законом або необхідні для договорів цього виду. Як приклад можна навести істотні умови договору поставки за Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення — номенклатура (асортимент), кількість та якість продукції, строки поставки,  ціна. За відсутності цих умов договір поставки вважатиметься неукладеним. Крім того, необхідно звернути увагу на те, що істотними також є ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути (« досягнуто згоди.

Порядок укладання договорів можна викласти за ст. ст. 155—160 к Цивільного кодексу УРСР. При цьому бажано звернути увагу на те, що відбиток печатки за чинним законодавством не є обов’язковим реквізитом договору (див., наприклад, роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 «Про Деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними»).

Після цього варто обговорити порядок підписання господарських договорів. Акцент необхідно зробити на визначенні кола посадових осіб, які мають право виступати від імені юридичних осіб, в тому числі — підписувати договори, оскільки назва посади при Цьому не має юридичного значення. Перелік осіб, які мають право підписувати договори, має міститися в установчих документах суб’єкта підприємницької діяльності (див., наприклад, ст. 29 Цивільного кодексу УРСР).

Паралельно можна торкнутися питання візування господарських договорів головними бухгалтерами. Відповідний обов’язок передбачено Положенням про головних бухгалтерів. Розглядаючи наслідки невізування господарських договорів та інших документів, можна звернутися до листа Вищого арбітражного суду України від 7 квітня 1994 р. № 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів» (див. також Теньков С. Договорьі не только для того, чтобьі их нару-шать//Все о бухгалтерском учетс. — 1999. — № 14).

При розгляді порядку зміни та розірвання господарських договорів необхідно зазначити, що за положеннями цивільного законодавства одностороння відмова від виконання зобов’язання і одностороння зміна умов договору не допускається. У цьому контексті варто подискутувати з приводу правомірності встановлення в договорі права однієї зі сторін відмовитися від виконання (змінити умови) договору в односторонньому порядку у випадку настання визначених договором умов або із повідомленням іншої сторони про це за визначену кількість діб. Адже, з одного боку, подібні умови встановлюються і фіксуються в договорі за угодою сторін; з іншого ж боку, угода вважається недійсною у разі її невідповідності закону — в нашому випадку вимогам ст. 162 Цивільного кодексу УРСР. Після цього можна перейти до розгляду порядку розв’язання спірних питань, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів. Його досить чітко встановлено ст. 159 Цивільного кодексу УРСР та ст. ст. 10—11 Арбітражного процесуального кодексу України.

Особливу увагу слід приділити проблемі визнання договорів недійсними і неукладеними. При цьому, крім загальних нормативних актів, необхідно скористатися актами судової влади — постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» та роз’ясненням Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними».

Підстави та наслідки визнання угод недійсними визначено у Цивільному кодексі УРСР. У порядку обговорення можна поставити питання про момент, коли угода, яка містить порушення закону, стає недійсною, а також чи має право сторона, яка з’ясувала невідповідність договору законодавству, відмовитися від його виконання. Особливий інтерес викликають наслідки здійснення господарської діяльності, що потребує ліцензії, без одержання останньої. Зважаючи на існуючі розбіжності у судовій практиці з цього приводу, є сенс подискутувати, чи можна вважати відповідний договір недійсним як такий, що суперечить закону, із наслідками у вигляді двосторонньої реституції, як це випливає з роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними». Адже за Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензією вважається документ, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності. Оскільки особа, яка здійснює діяльність, що підлягає ліцензуванню, не має права (фактично — не уповноважена) здійснювати цю діяльність без одержання ліцензії, угоди, що нею таким чином неправомірно укладені, не можуть визнаватися укладеними взагалі із наслідками, передбаченими ст. 470 Цивільного кодексу УРСР.

Бажано також зупинитися більш докладно на випадках визнання недійсними угод, укладених внаслідок помилки.

Дуже важливо виокремити наслідки визнання договорів недійсними і неукладеними. Адже у разі визнання договору неукла-деним до нього застосовуватимуться зовсім інші правові норми, що містяться в главі 42 Цивільного кодексу УРСР (докладніше див. Волков Д. Существенньїе условия й признание договора незаклю-ченньім//Юридическая практика. — 1998. — № 24).

7.3. Розглядаючи означений вище договір слід зазначити, що він є своєрідним обмеженням свободи підприємницької діяльності, яке, щоправда, впроваджується власне підприємцями за взаємної згоди.

У порядку обговорення можна поставити питання про те, чи правомірно вважати попередній договір способом забезпечення виконання основного зобов’язання. Адже цей договір укладається неза’лежно від укладання основної угоди. Водночас попередній договір тісно пов’язаний із майбутнім основним договором, оскільки для того, щоб вважатися укладеним, він має містити всі істотні умови основного договору.

Необхідно чітко вказати на переваги укладення попереднього договору, зокрема, на можливість стягнення збитків з винної сторони у разі відмови укласти основний договір (докладніше див. Ста-тивка А. Предварительньїй договор й его использование в АПК// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 4).

7.4. Загальні положення про виконання договорів містяться у главі 15 Цивільного кодексу УРСР. Розглянувши принципи виконання договірних зобов’язань (належність, реальність, строк), доцільно звернути увагу на суб’єкти виконання зобов’язань. За загальним правилом, виконання зобов’язання здійснює боржник. Але цивільним законодавством передбачено можливість залучення до виконання зобов’язання третьої особи. Таке залучення (термінологією Цивільного кодексу УРСР — покладення виконання зобов’язання на третю особу) може здійснюватися, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само, якщо третя особа зв’язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. У цьому разі відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання несе сторона за договором (тобто боржник).

Від покладення виконання зобов’язання на третю особу необхідно відрізняти заміну осіб у зобов’язанні — уступка вимоги та перевід боргу (глава 17 Цивільного кодексу УРСР). У зв’язку із цим доцільно в порядку обговорення поставити питання про правомірність положень Указу Президента України «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами», що забороняють уступку вимоги і перевід боргу, тим самим утворюючи колізію із відповідними положеннями Цивільного кодексу УРСР, як акта вищої юридичної сили.

Щодо строків виконання зобов’язання, то у більшості випадків вони визначаються сторонами. Із цього приводу необхідно зазначити, що строк є істотною умовою (мається на увазі, що він визнається такою законом) не для всіх договорів (наприклад, договір купівлі-продажу, позики).-Якщо строк виконання зобов’язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. Боржник має виконати таке зобов’язання в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із закону, договору або із змісту зобов’язання. Щоправда,’інше може бути передбачене законом. Зокрема, за Законом України «Про оренду державного та комунального майна» у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Розглядаючи порядок дострокового виконання зобов’язання, слід звернути увагу на те, що за загальним правилом боржник вправі виконати зобов’язання до строку, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов’язання. Дострокове ж виконання зобов’язань між юридичними особами допускається у випадках, якщо це передбачено законом або договором, а також за згодою кредитора. У зв’язку із вищевикладеним можна поставити питання: яке правило застосовується у відносинах між юридичними особами і громадянами-підприємцями або між громадянами-підприємцями, якщо останні вступають у договірні відносини, не пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності? На нашу думку, у першому випадку слід розширено тлумачити термін «юридична особа», прирівнюючи його тим самим до терміна «суб’єкт підприємницької діяльності» і таким чином поширюючи на громадян-підприємців правило щодо обов’язкового попереднього передбачення можливості дострокового виконання зобов’язання. На другий же випадок поширюється загальне правило щодо дострокового виконання зобов’язання.

Місце виконання зобов’язання чітко визначене ст. 167 Цивільного кодексу УРСР. Щодо порядку виконання зобов’язання, то за загальним правилом кредитор вправі не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов’язання.

7.5. До способів забезпечення виконання зобов’язання, передбачених цивільним законодавством, належать неустойка, поручительство, гарантія, застава, завдаток.

Під час визначення неустойки як способу забезпечення виконання зобов’язання можна у порядку обговорення поставити питання: чи правомірно в договорі встановлювати неустойку не у грошовій формі, а у натуральному вигляді? Адже зараз арбітражною практикою цс категорично заборонено (див., наприклад, лист Вищого арбітражного суду України від 7 грудня 1995 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»). Іншим питанням є те, чи поширюється правило щодо обов’язковості письмової форми угоди про неустойку на випадки, коли розмір неустойки прямо зазначений в законі (див., наприклад, ст. 214 Цивільного кодексу УРСР. Якщо брати саме цей приклад, то варто визначитись, чи є встановлені законом 3% за своєю природою неустойкою). Після цього можна перейти до випадків обмеження розміру неустойки (наприклад, Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», Положеннями про поставки та іншими нормативними актами).

Обов’язково потрібно зупинитися на питанні, чи є стягнення неустойки правом або обов’язком кредитора. При цьому посилання,можна зробити на норми п. 1.22. та підпункту 4.1.6. п. 4.1. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», що визначають безповоротну фінансову допомогу, яка належить до складу валового доходу кредитора.

Розглядаючи поручительство, необхідно підкреслити, що відповідні відносини встановлюються договором, укладеним у письмовій формі, тобто дво— або багатосторонньою угодою. Відносини поруки не можна вважати встановленими за листом особи із пропозицією виступити поручителем, оскільки подібний лист не є договором (тобто двосторонньою угодою). Тому таку угоду можна визнати недійсною як таку, що не відповідає вимогам закону (ст. 48 Цивільного кодексу УРСР). Також важливо зупинитись на тому, що договір поруки укладається між кредитором і поручителем.

Відносини поручительства (майнового поручительства) бажано представляти у схемах (див. схему 5). Моделлю є будь-який договір (наприклад, договір підряду, за яким підрядник виконує роботу з оплатою за фактом виконання, тобто виступає кредитором, а замовник, який винен йому гроші за виконану роботу, — боржником).

Різновидом поручительства е майнове поручительство, за якими поручитель відповідає перед кредитором не коштами, а майном. Це є комплексною моделлю,-що поєднує в собі ознаки поручительства та застави (див. схему 6).

Згідно зі ст. 192 Цивільного кодексу УРСР в разі невиконання зобов’язання головний боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки (див. схему 7). Ця норма є диспозитивною, а отже, відповідальність поручителя може мати додатковий (субсиді-арний) характер (див. схему 8).      

Щодо припинення відносин поручительства необхідно зазначити, що воно, зокрема, припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку основного зобов’язання не пред’явить позову до поручителя. За відсутності іншої угоди відповідальність поручителя припиняється після спливу 1 року з дня укладення договору поруки.

Подібним, але не тотожнім поручительству, є інститут гарантії. Згідно зі ст. 178 Цивільного кодексу УРСР гарантією можуть забезпечуватися зобов’язання тільки між юридичними особами. Крім того, на відміну від поручительства, законодавство, що регулює інститут гарантії, не передбачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому кредитор має право у судовому порядку вимагати від гаранта сплати заборгованості боржника тільки у разі відсутності у останнього коштів, необхідних для належного виконання зобов’язання (див схему 8). Також необхідно звернути увагу на те, що законодавством не передбачено право гаранта, який виконав зобов’язання за боржника, у регресному порядку вимагати задоволення від останнього.

Можливість застосування застави як способу забезпечення виконання зобов’язання передбачено ст. 178 Цивільного кодексу УРСР та ст. З Закону України «Про заставу». У разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання, кредитор (заставодержатель) має право одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами (див. схему 9). У зв’язку із цим варто поставити питання: чи можуть сторони за договором застави встановити порядок, у відповідності з яким у разі невиконання забезпечуваного заставою зобов’язання власність на предмет застави, зокрема на нерухоме майно, переходить одразу до заставодержателя? На нашу думку, оскільки «задоволення з вартості майна» є юридичною природою застави, у випадку невиконання умов основного договору до заставодержателя не може автоматично перейти майно, передане заставодавцем.

Необхідно зупинитися також на тому, що предметом застави є майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене заставодавцем та на яке може бути звернене стягнення. Тут доречно перейти до розгляду переліку майна, на яке не може бути звернуто стягнення за виконавчими документами, що міститься у Законі України «Про виконавче провадження».

Порядок реалізації заставленого майна регулюється Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна.

Обов’язково потрібно розглянути заставу окремих об’єктів. Зокрема, розглядаючи іпотеку, слід ретельно з’ясувати порядок передачі у заставу земельних ділянок. Під час розгляду застави майнових прав бажано звернути увагу на порядок їх реалізації, зважаючи на заборону, встановлену Указом Президента України «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами».

Що стосується завдатку як способу забезпечення виконання зобов’язань, його застосування обмежується зобов’язаннями між громадянами або за їх участю. До громадян у цьому випадку можна віднести і фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Зокрема, слід звернути увагу на те, що у разі невиконання договору, що забезпечений завдатком, винна сторона зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше

7.6. Розглядаючи відповідальність за порушення договірних зобов’язань, слід зауважити, що основною її формою є відшкодування збитків; слід розглянути склад збитків (ст. 203 Цивільного кодексу УРСР). Після цього необхідно зазначити, що відповідно до принципу реальності виконання договору відшкодування збитків, завданих неналежним його виконанням, а також сплата неустойки (штрафу, пені), не звільняють боржника від виконання зобов’язання в натурі. При цьому можна звернути увагу на те, що неустойка за своєю правовою природою є не тільки способом забезпечення виконання зобов’язання, а й формою відповідальності.

Зупиняючись на підставах відповідальності за порушення договірних зобов’язань, потрібно вказати на необхідність наявності всіх елементів складу цивільного правопорушення, що, в свою чергу, є передумовою для стягнення (відшкодування) збитків. Такими елементами є протиправна поведінка боржника, небажані наслідки у вигляді шкоди (збитків), причинний зв’язок між протиправною поведінкою боржника і завданими збитками та вина боржника. Розглядаючи докладніше ці елементи, доцільно зупинитися на вині боржника (особи, яка своїми діями (бездіяльністю) заподіяла збитки). Адже особа, яка не виконала зобов’язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. При цьому можна зробити прив’язку до терміна «форс-мажор», який, хоча й застосовується у зовнішньоекономічній діяльності, але має із вищезазначеним правилом однакову правову природу. Тим більше, що форс-мажорні обставини мають встановлюватися договором, а норми щодо вини особи, яка заподіяла збитки, встановлено Цивільним кодексом УРСР. Вони діють у разі, якщо інше не встановлено законом або договором. Випадки відповідальності без вини встановлюються, зокрема, Цивільним кодексом УРСР (відповідальність власників джерел підвищеної небезпеки, відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників тощо).

Розглядаючи порядок відшкодування моральної шкоди, слід звернути увагу на те, що у випадку заподіяння шкоди шляхом опублікування неправдивих відомостей у засобах масової інформації, практика виходить із необхідності попереднього спростування цієї інформації. Цю вимогу можна поставити на обговорення.

Важливо наголосити, що цивільним законодавством передбачено презумпцію вини особи, яка порушила зобов’язання, тобто саме ця особа має довести відсутність своєї вини (докладніше див. лист Вищого арбітражного суду України від 20 травня 1992 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»).

7.7. Випадки припинення зобов’язання передбачено цивільним законодавством (виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи). Із цього приводу можна поставити питання: в якому випадку може відбутися збіг в одній особі кредитора і боржника — суб’єктів підприємницької діяльності? Крім того, у спеціальних нормативних актах можуть передбачатися додаткові підстави для припинення договорів (наприклад, Законом України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, окрім вищенаведених підстав для припинення зобов’язань, приватизацію об’єкта оренди орендарем або за його участю).

Практичні завдання

Задача № 1. Між приватним підприємством та командитним товариством було укладено договір поставки. Приватне підприємство в особі його директора підписало договір та скріпило його печаткою підприємства- Керівник командитного товариства, посилаючись на те, що він забув печатку, тільки підписав договір. На виконання договору приватне підприємство в строк поставило товар товариству. Незважаючи на це, товариство затримувало його оплату. На пред’явлену підприємством претензію товариство відповіло, що її вимоги воно не визнає, оскільки вважає договір поставки неукладеним за відсутності відбитку печатки однієї зі сторін. Підприємство звернулося до арбітражного суду.

Питання:

1. З якого моменту цивільно-правовий договір вважається укладеним?

2. В якому нормативному акті вказано на необхідність відбитку печатки для дійсності договору?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 2. Товариство з обмеженою відповідальністю «Час» уклало із приватним підприємцем договір комісії. За цим договором ТОВ передавало приватному підприємцеві шкіряні куртки на реалізацію, а підприємець зобов’язувався сплатити ТОВ обумовлену суму коштів, отриманих від реалізації. Підприємець реалізував товар, але гроші на рахунок ТОВ не перерахував. ТОВ «Час» звернулося до арбітражного суду із позовом про примусове стягнення суми від продажу курток. Підприємець, в свою чергу, подав позов до товариства про визнання договору комісії недійсним, мо тивуючи це тим, що договір не було завізовано головним бухгалтером ТОВ «Час».

Питання:

1. В яких судових органах вирішуються спори між юридичними особами та суб’єктами підприємницької діяльності без створення юридичної особи?

2. Яким нормативним актом обумовлено необхідність візування господарських договорів головними бухгалтерами? Яка відповідальність настає за недодержання такого порядку?

3. Чий позов задовольнить суд?

Задача № 3. У 1998 р. між закритим акціонерним товариством «А-стас» і акціонерним банком «Облбудбанк» був укладений кредитний договір, за яким ЗАТ отримало кредит у сумі 100 тис. грн. під 45 відсотків річних. З боку позичальника цей договір був підписаний віце-президентом.

У 1999 р. ЗАТ пред’явило позов про визнання недійсним кредитного договору, посилаючись на те, що договір укладений товариством на вкрай невигідних для нього умовах. Крім того, у позові зазначалося, що за статутом ЗАТ право здійснювати дії від імені товариства та представляти товариство у відносинах з юридичними та фізичними особами без довіреності надано лише президенту товариства. Віце-президент діє від імені товариства за довіреністю і не має права без рішення загальних зборів акціонерів укладати угоди на суму понад 50 тис. грн. Банк позов не визнав, посилаючись на накази президента ЗАТ від 8-квітня 1994 р. № 1 про призначення на посаду віце-президента та № 14-К від 2 лютого 1997 р. про визначення повноважень віце-президента ЗАТ, за якими віце-президент мав право без довіреності здійснювати дії від імені товариства.

Питання:

1. Чи мають вищезазначені накази директора юридичне значення, якщо не внесені відповідні зміни до статуту товариства?

2. Чи є підставою для визнання договору недійсним його не-затвердження (непогодження) із вищим органом акціонерного товариства?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 4. Акціонерний комерційний банк «Держава» і директор приватного підприємства домовилися про те, що приватне підприємство виступить поручителем за кредитним договором, що був укладений між банком та товариством з обмеженою відповідальністю. Банк розробив проект договору, сформувавши на комп’ютері не тільки власне текст, а й печатку банку та підпис керівника. Отримавши договір електронною поштою, директор роздрукував і підписав його.

Позичальник у строк кредит і відсотки за ним не повернув, і банк звернувся до поручителя із проханням відшкодувати йому втрачені кошти. Але директор приватного підприємства у листі вказав, що оформлення договору поруки не відповідає вимогам закону, оскільки він укладений не у письмовій формі, а отже, є недійсним. Банк звернувся до арбітражного суду.

Питання:

1. Що вважається письмовою формою договору поруки у розумінні Цивільного кодексу УРСР?

2. Хто може визначити дійсність/недійсність договору?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд? Чи передбачено законодавством санкції за відтворення і використання комп’ютерних відбитків печатки?

Задача № 5. Товариство з обмеженою відповідальністю вирішило укласти із державним підприємством, що знаходилося в іншому місті, договір оренди виробничих приміщень. За обставин, що склалися, у визначений час директор товариства не зміг виїхати на підписання договору. Оскільки за статутом товариства ніхто, крім директора, не міг підписувати господарські договори, товариство довіреністю уповноважило комерційного директора на підписання договору. В довіреності повноваження комерційного директора були сформульовані як «право на оформлення договору оренди». Але представники державнрго підприємства відмовилися мати справу із комерційним директором підприємства, посилаючись на те, що поняття «оформлення договору» не включає право на його підписання.

Питання:

1. Хто має підписувати угоди від імені суб’єктів господарювання?

2. Які вимоги пред’являються згідно із законодавством до довіреностей, що видаються від імені суб’єктів господарювання?

3. Чи правомірна позиція представників державного підприємства?

Задача № 6. Між двома акціонерними товариствами було укладено договір перевезення. Від імені замовника договір було підписано генеральним директором, а від імені перевізника — заступником директора, оскільки останній перебував у відпустці. Оскільки перевізник своїх зобов’язань за договором не виконав, замовник звернувся до суду із позовом про відшкодування збитків. Але перевізник, в особі директора, який повернувся з відпустки, подав позов про визнання договору недійсним як такого, що суперечить вимогам закону, оскільки заступник директора не мав повноважень на підписання договору.

Питання:

1. Хто має право від імені юридичної особи лідписувати договори? Де повинні міститися такі відомості?

2. Чи створює цивільно-правові наслідки угода, що підписана представником сторони, який не мав належним чином оформлених повноважень на її підписання?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 7. Податкова інспекція подала позов про визнання договору перевезення, укладеного між двома резидентами України, недійсним, посилаючись на те, що одна сторона за договором використала печатку без ідентифікаційного коду підприємства. Юрист цього підприємства проти позову заперечував, посилаючись на те, що законодавством взагалі не передбачена обов’язковість скріплення договорів печатками.

Питання:

1. Який порядок отримання дозволу на виготовлення печаток та штампів?

2. Якими нормативними актами визначено, що на печатці має бути вказаний ідентифікаційний код суб’єкта підприємницької діяльності?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 8. Згідно з кредитним договором, що був укладений 31 жовтня 1997 р. між КБ «Правекс» та інвестиційною компанією «Аріон — космст», остання пообіцяла повернути наданий їй кредит до 1 квітня 1998 р. У договорі поруки, укладеному між КБ «Правекс» і ТОВ «Світ-М» зазначалося, що позичальник і поручитель відповідають як солідарні боржники. Боржник кредит та проценти по ньому в строк не повернув, і кредитор пред’явив до нього і поручителя позов як до солідарних боржників.

Поручитель відмовився виконувати вимоги банку, мотивуючи це тим, що строк договору поруки не був встановлений, а згідно зі ст. 194 Цивільного кодексу УРСР поручительство припиняється, якщо кредитор протягом 3-х місяців з моменту настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить позов до поручителя. Позов пред’явлено 17 травня 1999 р, тому поручитель вважає себе вільним від будь-яких зобов’язань.

Питання:

1. Які види способів забезпечення виконання зобов’язань передбачені законодавством?

2. У чому полягає особливість поручительства як способу забезпечення виконання зобов’язань?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 9. Між акціонерним комерційним банком «Сонячний» та малим підприємством було укладено договір про надання кредиту строком на 3 місяці. На забезпечення його виконання між банком та товариством з обмеженою відповідальністю «Центр» було укладено договір поруки, за яким поручитель зобов’язувався погасити заборгованість, якщо майна і забезпечення боржника не вистачить для її покриття. Боржник заборгованість у встановлені строки не погасив, і банк звернувся до поручителя із проханням відшкодувати основну суму і відсотки за кредитом. Але ТОВ відмовилося повертати гроші, посилаючись на те, що воно несе не солідарну, а субсидіарну відповідальність.

Питання:

1. Чим відрізняється солідарна відповідальність від еубсидіар-ної? Яку відповідальність несе поручитель?

2. У які строки можна пред’являти позов до поручителя про відшкодування суми боргу?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 10. Ощадний банк України в особі директора Дніпропетровської філії надав ВАТ «Сімош» кредит, перерахувавши в липні 1998 р. визначену суму на поточний рахунок позичальника. Гарантом за цим договором виступив «Південний машинобудівний завод». У гарантійному листі, який завод надіслав банку, містилося застереження про те, що гарант і позичальник несуть солідарну відповідальність за невиконання або неналежне виконання кредитного договору.

Оскільки зобов’язання вчасно виконано не було, кредитор звернувся до гаранта із вимогою про повернення кредиту, а до позичальника — про виплату штрафу за несвоєчасне виконання кредитного зобов’язання. Гарант відмовився добровільно виконувати свої зобов’язання, і банк звернувся до суду.

Питання:

1. Яку відповідальність несуть позичальник і гарант?

2. Які правила о4’іормлсння відносин гарантії? Чи може гарантом виступати небанківська установа?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 11. Між АКБ «Мрія» і приватним підприємством «Щербаков і Ко» було укладено договір про надання останньому кредиту на строк 6 місяців. На забезпечення виконання кредитного договору сторони уклали договір застави приміщення магазину, що належало приватному підприємству. За цим договором у разі неповернення кредиту та належних за ним процентів приміщення переходило у власність банку. Але нотаріус, до якого звернулися сторони для посвідчення договору застави, відмовився його посвідчувати, посилаючись на невідповідність окремих положень договору чинному законодавству.

Питання:

1. Чи передбачено законодавством обов’язкове нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна?

2. Чи може заставлене майно у разі невиконання забезпечуваного зобов’язання одразу переходити до заставодержателя?

3. Чи правомірна відмова нотаріуса?

Задача № 12. АТ «Дніпромаш» надало своєму співробітнику та акціонеру Григоруку позику для придбання квартири, висунувши вимогу забезпечити повернення позики заставою автомобіля або акцій номінальної вартості, рівній сумі позики. Не маючи акцій на суму, достатню для забезпечення повернення позики, Григорук погодився передати в заставу і належні йому акції за номінальною вартістю, і автомобіль.

Григорук не повернув у встановлений строк позику і навіть не почав її виплачувати. АТ звернулось до суду, вимагаючи задоволення своїх претензій з вартості заставленого майна. Паралельно на зборах акціонерів, що відбувалися в цей час, заставодсржатель (АТ) до голосів, які належали йому, додав голоси акцій, які належали заставодавцю (Григоруку).

Григорук пред’явив до заставодержателя зустрічний позов, посилаючись на те, що договір застави автомобіля є недійсним, оскільки не був нотаріально посвідченим. Крім того, фактом голосування по заставлених акціях заставодержатсль порушив його (Григорука) право власності, у зв’язку з чим зобов’язаний відшкодувати завдані йому збитки в розмірі вартості заставлених акцій.

Питання:

1. Який порядок укладення договору застави транспортних засобів та цінних паперів?

2. Які права передбачені законодавством для акціонерів?

3. Чий позов буде задоволене судом?

Задача № 13. У 1997 р. між науково-дослідним інститутом «Укрпроект» та акціонерним комерційним банком «Вернісаж» було укладено кредитний договір із строком погашення заборгованості до кінця 1998 р. На забезпечення виконання кредитних зобов’язань банку було передано майнові права за договором, укладеним між інститутом та Міністерством промислової політики України. Оскільки у встановлені строки боржник (заставодавець) кредит і відсотки за ним не повернув, між ним і банком було укладено договір уступки вимоги (цесії) за договором між інститутом і Міністерством промислової політики України. Коли банк звернувся до останнього із вимогами про виконання цього договору, представник Міністерства повідомив, що Указом Президента України «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами» устунка вимоги і перевід боргу заборонені. Банк звернувся до суду.

Питання:

1. Який порядок передачі в заставу майнових прав? У якому порядку здійснюється реалізація заставлених прав?

2. Чи заслуговують на увагу доводи Міністерства промислової політики України?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 14. Приватний підприємець Петренко, перебуваючи у відрядженні в невеликому південному місті, домовився із господарем будинку, що знаходився неподалік від моря, про те, що протягом трьох літніх місяців в будинку буде проживати дружина Петренка із сином. Також він вніс частину суми в рахунок майбутніх платежів, що було належним чином посвідчено нотаріусом.

Через кілька днів сім’я Петренків приїхала, але власник будинку відмовився надати житло, мотивуючи тим, що чекає на приїзд сина. Петренку сплачену суму було повернуто, проте він вимагав повернення суми в подвійному розмірі, оскільки вважав її завдатком. Також він вимагав відшкодування збитків, пов’язаних із марним приїздом сім’ї. Не отримавши потрібної суми, він звернувся до суду.

Питання:

1. Які особи можуть надавати/отримувати завдаток? Чи можна вважати надану Петренком суму завдатком?

2. До якого суду звернувся Петренко?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 15. Приватний підприємець Ващук своєчасно заповнив і опустив в спеціальну скриньку білет «Спортлото», на який у подальшому випав виграш. Організація «Молодьспортлото» відмовила у видачі виграшу, посилаючись на те, що виграшний білет не було вчасно здано на пошту, внаслідок чого його не було враховано при підрахунку. Ващук подав позов до суду про примусове стягнення суми виграшу. Під час розгляду справи було встановлено, що затримка передачі білетів організатору («Молодьспортлото») сталась через недбалість працівників поштового відділення. За рішенням суду суму було стягнуто на користь Ващука.

У свою чергу організація «Молодьспортлото» подала позов до органів зв’язку про відшкодування збитків. При розгляді справи в суді постало питання, чи було завдано збитків взагалі.

Питання:

1. Що розуміється під збитками (поняття, структура, умови відшкодування)?

2. Чи було завдано збитків у випадку, що розглядається? Якщо так — то кому?

3. До якого суду звертався Ващук? Яке рішення має прийняти суд у спорі між організацією «Молодьспортлото» та органами зв’язку?

Задача № 16. Легковий автомобіль, що належав малому підприємству «Мрія» зіткнувся із вантажним автомобілем, що належав товариству з обмеженою відповідальністю «Шарм». Експертизою було встановлено, що ДТП трапилася з вини водія вантажівки. МП «Мрія» пред’явило претензію до ТОВ «Шарм» із проханням відшкодувати збитки, заподіяні внаслідок зіткнення автомобілів. ТОВ «Шарм» задовольнити претензію відмовилося, посилаючись на те, що аварія трапилася із вини водія, отже, до нього і слід висувати усі вимоги з цього приводу. МП звернулося із позовом до арбітражного суду.

Питання:

1. Якими нормами законодавства регулюється цивільна відповідальність у випадку ДТП?

2. Чи несе відповідальність водій ТОВ «Шарм»? Якщо несе — то яку?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 17. Райспоживспілка звернулась до суду з позовом про стягнення з районної податкової інспекції 20 тис. грн. збитків в вигляді упущеної вигоди.

У судовому засіданні було встановлено, що через неправомірні дії співробітника ДПІ району райспоживспілці було спричинено збитки. Але добровільно відшкодувати ці збитки ДПІ відмовилася, посилаючись на неможливість їх відшкодування за рахунок бюджетної організації, якою є ДПІ.

Питання:

1. Чи підлягають відшкодуванню збитки у вигляді упущеної вигоди?

2. Чи передбачена законодавством можливість відшкодування збитків податковим органом за незаконні дії його працівників? Чи несуть якусь відповідальність працівники податкового органу?

3. Чи підлягає позов задоволенню?

Задача № 18. Товариство з обмеженою відповідальністю «Пар-ма» уклало із підприємством «Діалог» договір, за яким ТОВ зобов’язувалось протягом двох днів з дня підписання договору перевезти та встановити обладнання, що належало підприємству «Діалог». Зазначене обладнання протягом обумовленого терміну перевезене та встановлене не було, внаслідок чого підприємству було завдано збитків у вигляді упущеної вигоди від несвоєчасного початку роботи обладнання. ТОВ «Парма» збитки відшкодовувати відмовилось. Підприємство «Діалог» подало позов до арбітражного суду про стягнення з товариства суми збитків у вигляді упущеної вигоди, а також суми моральної шкоди, спричиненої неналежним виконанням ТОВ договірного зобов’язання.

Питання:

1. Що розуміє законодавство під терміном «збитки»? Чи підпадає упущена вигода під це визначення?

2. Чи підлягає відшкодуванню моральна шкода, спричинена неналежним виконанням стороною договірного зобов’язання?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 19. У 1999 р. в газеті «Діафрагма» було опубліковано статтю «Скільки коштує полетіти повоювати?», в якій йшлося про те, що тільки за допомогою компанії «Політаємо», яка здійснює продаж квитків виключно югославських авіаліній по ціні 500 дол. США, можна полетіти «повоювати» до Югославії. Акціонерне товариство «Агентство повітряних сполучень «Політаємо» розцінило цю публікацію як таку, що звинувачує АТ в бажанні заробити «брудні» гроші. Незважаючи на те, що в одному з наступних чисел газети було часткове спростування цієї інформації, товариство вирішило звернутися до суду із позовом про відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок поширення відомостей, що не відповідають дійсності і порочать ділову репутацію АТ АПС «Політаємо», у сумі 500 000 грн.

Питання:

1. Що розуміється під поняттям «поширення відомостей, що не відповідають дійсності» у розумінні положень Цивільного кодексу УРСР? Хто має доводити відповідність (невідповідність) дійсності відомостей, а хто — факт їх поширення?

2. За яких обставин юридична особа може вважати, що їй завдано моральної шкоди?

3. Яким чином можна довести, що поширення суб’єктом неправдивих відомостей негативно вплинуло на ділову репутацію юридичної особи?   .

Задача № 20. У 1997 р. газета «Независимость» під рубрикою «Штрихи к портрету» опублікувала матеріал «Евгсний Марчук: хождение во вдасть». Один із фрагментів цього матеріалу безпосередньо стосувався газети «Зеркало недели»: «Буквально на дрож-жах, только подогретьіх долларами, за весьма непродолжительное время стали «раскручиваться» «Зеркало недели», «День», «Биз-нес», — целая газетная империя, которую за цинизм й продажность в журналистском мире сразу же окрестили империей лжи й зла». Редакція газети «Зеркало недели» звернулася до арбітражного суду із позовом про відшкодування редакцією газети «Независимость» моральної шкоди, що її було завдано поширенням відомостей, які порочать ділову репутацію газети «Зеркало недели», у сумі 100 тис. гри. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що спір не підвідомчий арбітражному суду, оскільки позивач не висував вимог щодо спростування інформації.

Питання:

1. За яких умов організація має право вимагати відшкодування моральної шкоди? У яких судових органах вирішуються спори з цього приводу?

2. Чим є вимога спростування інформації — правом чи обов’язком потерпілої сторони?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

2. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

3. Цивільний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 2.

4. Кримінальний кодекс України/Кодекси України. — 1998. — Кн. 3.

5. Кодекс законів про працю України/Кодекси України. — 1998. - Кн. 3.

6. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприєм-ництво»//ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

7. Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ «Про підприємства в Україні»//ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

8. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»//ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

9. Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХП «Про оренду державного та комунального майна»//ВВР. — 1992. — № ЗО. - Ст.416.

10. Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХП «Про заста-ву»//ВВР. - 1992. - № 47. - Ст. 642.

11. Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію»// ВВР. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

12. Закон України від 16 листопада 1992 р. № 2782-ХІІ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»>//ВВР. - 1993. - № 1. - Ст. 1.

13. Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»//ВВР. — 1995. — № 4.

- Ст. 28 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР//ВВР. - 1997. - № 27. - Ст. 181).

14. Закон України від 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’я-зань»//ВВР. - 1997. - № 5. - Ст. 28.

15. Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ «Про виконавче провадження»//ВВР. - 1999. - № 24. — Ст. 207.

16. Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»//Урядовий кур’єр. - 2000. - 2 серпня. - №139.

17. Указ Президента України від 4 березня 1998 р. № 167/98 «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами»//Офіційний вісник України. — 1998. — № 17.

18. Постановление Государстеенного комитета Совета Министров СССР по труду й социальньїм вопросам й Секретариата ВЦСПС от 28 декабря 1977 года № 447/24 «Об утверждении пе-речня должностей й работ, замещаемьіх или вьіполняемьіх работ-никами, с которьіми предприятием, учреждением, организацией могут заключаться письменньїе договорм о полной материальной ответственности за необеспечение сохранности ценностей, пере-данньїх им для хранения, обработки, продажи (отпуска), пере-возки или применения в процессе производства, а также типового договора о полной индивидуальной материальной ответственности»/Законодавство України про працю. — 1999. — Кн. 3.

19. Положення про головних бухгалтерів, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 24 січня 1980 р. № 59.

20. Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. № 888.

21. Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448//Офіційний вісник України. — 1998. — № 2. — Ст. 50.

22. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740//Офіційний вісник України. — 1998. - № 21. - Ст. 767.

23. Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затв. наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р. № 121//Офіційний вісник України. - 1998. - № 26.

24. Інструкція про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об’єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затв. наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 1999 р. № 17//Офіційний вісник України. - 1999. - № 17.

25. Положення Національного банку України «Про кредитування», затв. постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246/Задьіхайло Д.В. Предприни-мательское право в Украине. — Харьков, 1998.

26. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними»//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1999. — № 5.

27. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 1 квітня 1994 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди»// Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду України. — К., 1998.

28. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»//Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду України. - К., 1998.

29. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди»//Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду України. - К., 1998.

30. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними»/ /Юридичний вісник України. — 1999. - № 16.

31. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 24 грудня 1999 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про заставу».

32. Лист Вищого арбітражного суду України від 20 травня 1992 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України».

33. Лист Вищого арбітражного суду України від 7 квітня 1994 р. № 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів».

34. Лист Вищого арбітражного суду України від 27 квітня 1995 р. № 01-8/281 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів».

35. Лист Вищого арбітражного суду України від 7 грудня 1995 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів».

36. Баранова Л. Понятия «непреодолимая сила» й «форс-мажор» й их соотношение в гражданском праве//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 11.

37. Беляневич Е. «Внеуставная» сделка//Юридическая практика. - 1999. - № 11.

38. Білоус Ж. Деякі проблеми визначення умов господарського договору//Предпринимательство, хозяйство й право. — 2000. — № 5.

39. Вінник О. Проблема дійсності угод, що укладаються виконавчим органом господарського товариства//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 11.

40. Волков Д. Существенньїе условия й признание договора незак-люченньім//Юридическая практика. — 1998. — № 24.

41. Дзера Н. Некоторьіе вопросьі признання сделок недействитель-ньіми в предпринимательской деятельности//Предпринима-тельство, хозяйство й право. — 1997. — № 4.

42. Коротка Г. Практика застосування законодавства про заставу/ /Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 5.

43. Красовский К. О правових аспектах залога как способа обеспе-чения обязательств//Юридическая практика. — 1999. — № 8.

44. Красько Й. Договор поручительства//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 10.

45. Красько Й. Задаток й особенности его применения//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 4.

46. Поляков Б., Замойский Й. Мнимьіе й притворньїе сделки в арбитражной практико//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1997. - .№ 10.

47. Прахов Б. Составление хозяйственньїх договоров//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 5.

48. Середюк А. Неустойка й убьітки по денежньїм обязательствам как правовьіе средства снижения хозяйственньїх рисков// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 9.

49. Стативка А. Предварительньш договор й его использование в АПК//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 4.

50. Теньков С. Договорьі не только для того, чтобьі их нарушать/ /Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 14.

51. Теньков С. Матеріальна відповідальність податкових органів/ /Вісник податкової служби України. — 2000. — № 5.

52. Шимон С. Про розмір відшкодування моральної шкоди// Право України. - 1998. - № 12.

53. Шкрум Т. Гласность залога й его регистрация//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 3.

54. Шкрум Т. Концептуальні підходи законодавчого врегулювання застави//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. - № 12.

Тема 8. Договори про передачу майна у власність

8.1. Договір купівлі-продажу, його види.

8.2. Договір міни. Бартерний договір.

8.3. Договір безоплатної передачі (дарування).

8.4. Договір поставки. Договір контрактації.

Методичні рекомендації

8.1. Розглядаючи договір купівлі-продажу, слід зазначати, що цей вид договорів може укладатися як між громадянами, організаціями, що не мають статусу суб'єктів підприємницької діяльності, так і між суб'єктами підприємницької діяльності або за їх участю.

У порядку обговорення можна поставити питання: що може бути предметом договору купівлі-продажу (що розуміється під поняттям «майно»)? Також необхідно звернути увагу на форму цього договору (при визначенні нотаріальної форми необхідно з'ясувати випадки, коли законом така форма вимагається).

Обговорюючи істотні умови цього виду договорів, доцільно зупинитися на ціні та з'ясувати, чи можуть суб'єкти підприємницької діяльності самостійно визначати ціни на продукцію, що є предметом договору. Також варто подискутувати з приводу одиниць виміру ціни договору з огляду на вимоги постанови Кабінету Міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін».

Види договорів купівлі-продажу радимо розглядати за підручником «Цивільне право України» за редакцією О.В. Дзери та Н.С. Кузнєцової (частина 2). Під час розгляду договорів, що укладаються на біржах, доцільно зупинитися на положенні Закону України «Про товарну біржу», згідно із яким угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню, і зробити прив'язку до випадків обов'язкового нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу (зокрема, нерухомого майна, коли однією із сторін є громадянин). Окремо бажано розглянути договори купівлі-продажу майна у розстрочку.

8.2. Під час розгляду договорів міни, зважаючи на відсилку ст. 242 Цивільного кодексу УРСР до правил про договір купівлі-продажу, необхідно чітко розрізнити ці види договорів, зокрема, за способом проведення розрахунків (при купівлі-продажу — грошові кошти, при міні — майно).

Обов'язково слід зупинитися на визначенні бартеру (Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств») і порівнянні його із інститутом міни (предметом міни може бути тільки майно; предметом бартеру — товари, роботи, послуги). Розглядаючи бартер, слід зупинитися на формуванні ціни на товари, що є предметом договору, роблячи посилання на відповідні положення Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а також Указу Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» стосовно визначення звичайних цін.

Особливості бартерних операцій у зовнішньоекономічній діяльності радимо розглядати у окремій темі.

8.3. При розгляді норм Цивільного кодексу УРСР, що є базою для визначення договору безоплатної передачі (дарування), особливу увагу слід звернути на форму відповідних договорів. У порядку обговорення можна поставити питання про правомірність застосування терміна «карбованці» у Цивільному кодексі УРСР, а, отже, і вимог щодо обов'язкового нотаріального посвідчення угод, укладених на визначену суму. При цьому є сенс торкнутися положень Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» і визначити можливість застосування їх за аналогією.

У цій темі доцільно розглядати інститут благодійництва. Правові засади його визначено Законом України «Про благодійництво та благодійні організації» (див. також лист Вищого арбітражного суду України від 14 січня 1998 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»).

8.4. Інститут поставки необхідно чітко відокремлювати від суміжного правового інституту купівлі-продажу. За визначенням, що дається у Цивільному кодексі УРСР, сторонами договору поставки можуть бути тільки юридичні особи. У зв'язку із цим доцільно поставити питання про те, чи включаються в поняття «юридичні особи» (або «організації» за Цивільним кодексом УРСР) громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності, а звідси — чи можуть останні укладати договори поставки. У порядку ознайомлення варто із цього приводу звернутися до проекту Цивільного кодексу України (ст. 743), за яким договори поставки можуть укладатися між підприємцями.

Говорячи про нормативну базу інституту поставок, необхідно особливу увагу приділити Положенню про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенню про поставки товарів народного споживання. Адже саме вони містять істотні умови відповідних договорів, а також ретельно розроблені штрафні санкції за порушення сторонами умов договорів поставки. Тут можна розглянути випадки односторонньої відмови від виконання договору, що їх передбачає, зокрема, Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, і порівняти це положення із нормою Цивільного кодексу УРСР про те, що випадки односторонньої відмови від виконання зобов'язання можуть бути встановлені тільки законом.

Особливу категорію становлять поставки продукції для державних потреб, що регулюються законами України «Про поставки продукції для державних потреб», «Про державний матеріальний резерв», а також «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Під час підготовки цього питання радимо звернути увагу на лист Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1996 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб».

У цій же темі доцільно розглянути порядок приймання продукції за кількістю (Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю) та якістю (Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю), зокрема, порядок складання акта приймання. У найбільш загальному вигляді процес приймання товарів можна зобразити у схемі (див. схему 10). Докладніше про приймання товарів можна дізнатися з вищезазначених нормативних актів, а також зі збірника «Предпринимательство в торговле или как вести торговеє дело».

Схема 10. Приймання товарів

Етап підготовки до приймання (призначення осіб, відповідальних за приймання та ін.)

Ознайомлення із супроводжуючими документами і перевірка правильності їх оформлення

Перевірка кількості упакованих місць та кількості товарів за маркуванням; співставлення фактичних даних із документами

Розкриття транспортної тари і перевірка кількості одиниць товарів

Співставлення фактичних даних із даними маркування і супроводжуючих документів

Одночасна перевірка якості товарів і звірка фактичних даних із даними, що вказані в супроводжуючих документах, а також нормативних актах

Документальне оформлення результатів приймання (складання акта приймання)

Договір контрактації поєднує в собі ознаки договорів купівлі-продажу та поставки і відрізняється від останніх предметом (сільськогосподарська продукція) та особливостями, що йому притаманні (умови дозрівання продукції, її зберігання тощо). Істотні умови договорів контрактації передбачаються ст. 255 Цивільного кодексу УРСР.

Практичні завдання

Задача № 1. Підприємство «Господар» уклало із товариством з обмеженою відповідальністю «Нове» договір купівлі-продажу будинку, що належав підприємству «Господар». Працівник бюро технічної інвентаризації відмовив в реєстрації договору, посилаючись на те, що договір купівлі-продажу будинку не був нотаріально посвідчений, а отже, є недійсним. ТОВ «Нове» звернулося до арбітражного суду із позовом про спонукання БТІ здійснити реєстрацію договору.

Питання:

1. Які наслідки недодержання обов'язкової нотаріальної форми договору?

2. Які аргументи застосовуватиме товариство на підтримку своїх позовних вимог?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 2. Товариство з обмеженою відповідальністю «Бюро нерухомості» звернулося до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним як такого, що був укладений внаслідок помилки. Помилка, на думку позивача, полягала в тому, що причиною купівлі земельної ділянки була попередня інформація про те, що потужне промислове підприємство, розширюючи виробництво, планує придбати зазначену ділянку, Покупець, у свою чергу, шляхом перепродажу планував отримати значний прибуток. Проте промислове підприємство розмістило структурний підрозділ на прилеглій земельній ділянці.

Питання:

1. Чи можна зазначену ситуацію віднести до категорії нормального підприємницького ризику? Чи матиме це значення при розгляді справи?

2. Чи можна визнати цю угоду купівлі-продажу недійсною? Які наслідки визнання угод недійсними?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 3. У 1998 р. між товариствами з обмеженою відповідальністю «Ікарус» та «День» (учасником якого виступало ТОВ «Ікарус») було укладено договір безоплатної передачі сировини, яка за залишковою вартістю коштувала 1,5 млн грн. Договір нотаріально посвідчений не був. У 1999 р. податкова інспекція подала позов до арбітражного суду про визнання його недійсним внаслідок недодержання обов'язкової нотаріальної форми. Юрист ТОВ «День» у відзиві на позов зазначав, що обов'язковому нотаріальному посвідченню згідно зі ст. 244 Цивільного кодексу УРСР підлягають договори дарування «на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей — на суму понад 50 карбованців». А оскільки на сьогодні Верховною Радою України не прийнято жодного документа з питання правомірності застосування терміна «карбованці» у Цивільному кодексі УРСР та інших нормативних актах колишнього СРСР, то, на його думку, норми вищенаведеної та аналогічних статей Кодексу, де згадуються карбованці колишнього Союзу, не можуть прямо застосовуватися до української валюти — гривні.

Питання:

1. Чи можна визнати договір безоплатної передачі (дарування) недійсним у разі недодержання обов'язкової нотаріальної форми? Чи має право податковий орган подавати до суду відповідний позов?

2. Яким нормативним актом визначено спосіб перерахунку (індексації) радянського карбованця, який застосовується у актах союзного законодавства, до сучасної української грошової одиниці?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 4. У результаті перевірки діяльності акціонерної енерго-постачальної компанії «Астат» начальником Державної інспекції контролю за ціпами в м. Києві було прийнято рішення про накладення на АЕК фінансових санкцій. На думку перевіряючих, АЕК, використовуючи монопольне становище при укладанні угоди на постачання електроенергії, безпідставно передбачає надбавку до тарифу на електроенергію за надійність у розмірі від 2% до 5% вартості одержаної енергії, а отже, завищує при цьому граничний розмір регульованого тарифу на електроенергію. Акціонерна компанія, вважаючи, що вона не порушувала вимог законодавства, оскільки у ньому не міститься заборони збільшення тарифів на електричну енергію шляхом включення додаткової надбавки за надійність, звернулася до суду.

Питання:

1. Який орган формує цінову політику із встановленням тарифів на електроенергію? Які його повноваження?

2. Яким чином оформлюються відносини між снергопостачаль-ною організацією та споживачем? Чи можна вважати надбавку складовою тарифу на електричну енергію?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 5. 1 жовтня 1997 р. між дочірнім підприємством «Дорога» (постачальником) та державним підприємством «Укренерго» (замовником) було укладено договір поставки електроенергії з Російської Федерації. За цим договором ДІЇ «Дорога» було поставлено електроенергії на суму 110 млн грн. 1 листопада 1998 р. між тими ж сторонами було укладено додаткову угоду до договору поставки, якою вони зафіксували в доларовому еквіваленті заборгованість «Укренерго» перед підприємством «Дорога» в розмірі 35 млн грн., що дорівнювало 9 млн 722 тис. доларів США. Районний прокурор в інтересах Міністерства палива та енергетики України подав позов до «Укренерго» та підприємства «Дорога» про визнання недійсною додаткової угоди, посилаючись на заборону встановлювати ціни в доларовому еквіваленті згідно із постановою Кабінету Міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін».

Питання:

1. Яким чином формуються ціни на товари та послуги, що надаються суб'єктами підприємницької діяльності?

2. Чи може застосовуватися постанова Кабінету Міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін» до вищезазначених відносин? Чи може Кабінет Міністрів України обмежувати права суб'єктів господарювання на встановлення вільних цін із урахуванням доларового еквіваленту?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 6. 5 січня товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до виробничого підприємства із проханням поставити йому до кінця місяця 75 балок, вказавши свій поточний рахунок і гарантувавши негайну оплату. 15 січня підприємство відвантажило товариству замовлені балки. Але претензію підприємства про оплату балок товариство відхилило, посилаючись на те, що договір поставки між ними укладено не було, а лист, з яким товариство звернулося до підприємства, воно розцінювало як пропозицію для укладення договору. Підприємство звернулося до суду.

Питання:

1. Який порядок укладання господарських договорів передбачено чинним законодавством України?

2. Чи може договір поставки укладатися шляхом прийняття до виконання замовлення?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 7. Між виробничим підприємством «Хвиля» і оптовою фірмою «Рондо» було укладено договір поставки партії запчастин за обумовленою ціною. Після падіння курсу національної валюти собівартість запчастин різко підвищилася, і постачальник — підприємство «Хвиля» — запропонував внести зміни до договору поставки в частині, що стосувалася ціни товарів. Оскільки замовник відмовився вносити відповідні зміни до договору, підприємство-постачальник припинило відвантаження товарів. Фірма «Рондо» звернулася до суду із позовом про відшкодування збитків, завданих неналежним виконання договору поставки.

Питання:

1. Яке юридичне значення має підвищення/зниження курсу іноземної валюти? Чи може це бути підставою для зміни умов договору?

2. Чи можна у судовому порядку примусово внести зміни до договору? Якщо можна — то в якому порядку?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 8. Між акціонерним товариством «Ураган» і товариством з обмеженою відповідальністю «Темп» було укладено договір, за яким ТОВ «Темп» зобов'язувалося поставити ліфтове обладнання для АТ. Оплату передбачалося здійснити після поставки обладнання. ТОВ «Темп» затримало поставку обладнання на 10 днів, і АТ звернулося до нього з претензією про стягнення передбаченої договором пені за прострочку поставки у розмірі 10% від вартості обладнання за кожен день прострочки. ТОВ «Темп» просило зменшити розмір пені, посилаючись на те, що законодавством встановлено граничний розмір штрафних санкцій за подібними зобов'язаннями.

Питання:

1. Який розмір штрафних санкцій передбачений законодавством за прострочку поставки?

2. У яких випадках арбітражний суд може зменшувати розмір неустойки, що встановлена договором?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд у випадку звернення до нього АТ?

Задача № 9. Державний будівельний трест «Будівельник» уклав із малим приватним підприємством «Дон» договір, за яким «Дон» зобов'язувався поставити тресту дизельне пальне на умовах передоплати. «Будівельник» вчасно перерахував МПП усю суму, обумовлену договором, проте «Дон» своїх зобов'язань не виконав і пальне не поставив. Районний прокурор подав позов до арбітражного суду в інтересах «Будівельника» про стягнення вартості пального та обумовленого договором штрафу за прострочку виконання зобов'язання в розмірі 20% від суми передоплати.

Питання:

1. Який розмір неустойки передбачено законодавством за прострочку поставки?

2. Чи мав право прокурор подавати позов на захист інтересів державного підприємства?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 10. Товариство з обмеженою відповідальністю «Вал-да» уклало з ліспромгоспом договір поставки лісоматеріалів на умовах передоплати. ТОВ перерахувало повну вартість пиломатеріалів, проте у встановлений строк пиломатеріали поставлено не було. Тому ТОВ пред'явило позов до постачальника з вимогою про повернення раніше сплачених сум, сплату неустойки та відшкодування збитків, завданих у результаті відповідної сплати ТОВ неустойки його контрагенту за несвоєчасну поставку столярних виробів, що мали бути вироблені із отриманих матеріалів.

Питання:

1. Яким чином повинна оформлюватися угода про неустойку? Який граничний розмір відповідальності постачальника за несвоєчасну поставку будівельних матеріалів?

2. Чи підлягають задоволенню вимоги ТОВ до ліспромгоспу?

3. Чи зміниться рішення якщо буде встановлено, що заготовлені для поставки товариству пиломатеріали були знищені повінню?

Задача № 11. Акціонерне товариство пред'явило позов до виробничого кооперативу про стягнення неустойки за недопоставку рідкого скла. Кооператив не відмовився від факту невиконання договірних зобов'язань, проте просив звільнити його від відповідальності, оскільки його контрагенти, в свою чергу, не поставили йому силікат натрію для виробництва рідкого скла.

При розгляді спору арбітражний суд встановив, що контрагенти виробничого кооперативу — виробники силікату натрію — визнані банкрутами і припинили свою діяльність, а тому кооператив не зміг закупити необхідну сировину для виготовлення скла. Враховуючи ці обставини, арбітражний суд відмовив АТ в задоволенні позову.

Питання:

1. Чи може суб'єкт підприємницької діяльності звільнятися від відповідальності за невиконання договірного зобов'язання, якщо таке невиконання було спричинене відповідним невиконанням зобов'язань його контрагентами?

2. Чи можна наведені в ситуації обставини вважати форс-ма-жорними? Чи матиме це значення для правильного вирішення справи?

3. Чи обгрунтоване рішення суду?

Задача № 12. Між рибоконсервним заводом і торгівельним підприємством було укладено договір поставки рибних консервів. Рибоконсервний завод свої зобов'язання не виконав протягом осіннього сезону, в зв'язку з чим торгівельне підприємство пред'явило позов про сплату неустойки. В арбітражному суді відповідач пояснював, що недопоставка продукції пов'язана з невиконанням зобов'язань постачальників самого заводу — риболовецьких об'єднань, які через штормову погоду на тривалий час змушені припинити рибний лов. Торгівельне підприємство відкинуло аргументи постачальника, вважаючи, що вони мають значення у відносинах між консервним заводом і риболовецькими об'єднаннями.

Питання:

1. Яка загальна характеристика договору поставки?

2. Чи може завод перекласти відповідальність на своїх контрагентів?                           

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція У країни//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

3. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

4. Закон України від 3 грудня 1990 р. № 507-ХІІ «Про ціни і ціноутворення»//ВВР. - 1990. - № 52. — Ст. 650.

5. Закон України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні»//ВВР. — 1991. — № 6. — Ст. 37.

6. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво»/ /ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

7. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»//ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

8. Закон України від 10 грудня 1991 р. № 1956-ХІІ «Про товарну біржу», /ВВР. - 1992. - № 10. - Ст. 139.

9. Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприбмств»//ВВР. — 1995. — № 4.

- Ст. 28 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР//ВВР. - 1997. - № 27. - Ст. 181).

10. Закон України від 22 грудня 1995 р. № 493/95-ВР «Про поставки продукції для державних потреб»//ВВР. — 1996. — № 3. - Ст. 9,

11. Закон України від 21 листопада 1996 р. № 537/96-ВР «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян Украї-ни»//ВВР. - 1997. - № 8. - Ст. 60.

12. Закон України від 24 січня 1997 р. № 51/97-ВР «Про державний матеріальний резерв»//ВВР. — 1997. - № 13. — Ст. 112.

13. Закон України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР «Про благодійництво та благодійні організації»//ВВР. — 1997. — № 46. - Ст. 292.

14. Закон України від 16 жовтня 1997 р. № 575/97-ВР «Про електроенергетику»//ВВР. - 1998. - № 1. - Ст. 1.

15. Закон України від 22 лютого 2000 р. № 1490-ІІІ «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»//ВВР. — 2000. - № 20. - Ст. 148.

16. Положення про Національну комісію регулювання електроенергетики України, затв. Указом Президента України від 14 березня 1995 р. № 213/95/,/Урядовий кур'єр. - 1995. - 23 березня.

17. Указ Президента України від 23 липня 1998 р. № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності»// Офіційний вісник України. - 1998. - № ЗО. - Ст. 1119.

18. Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. № 888.

19. Положення про поставки товарів народного споживання, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. № 888.

20. Правила торгівлі у розстрочку, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 997//Офіційний вісник України. — 1998. — № 27.

21. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 1998 «Про удосконалення порядку формування цін»// Офіційний вісник України. — 1998. — № 51.

22. Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затв. наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р. ^№ 121//Офіційний вісник України. - 1998. - № 26.

23. Правила користування електричною енергією, затв. постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 р. № 28.

24. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99/ /Офіційний вісник України. — 1999. — № 15. — Ст. 614.

25. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними»//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1999. — М0 5.

26. Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 р. № П-6//Юридичний вісник України. - 1999. - № 16.

27. Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю, затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25 квітня 1966 р. № П-7//Юридичний вісник України. - 1999. - № 16.

28. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від ЗО березня 1995 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»//Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. — К., 1998.

29. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»/ /Юридичний вісник України. — 1999. — № 16.

30. Лист Вищого арбітражного суду України від 7 квітня 1994 р. № 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів».

31. Лист Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1996 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб».

32. Лист Вищого арбітражного суду України від 14 січня 1998 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації».

33. Баранова Л. Понятия «непреодолимая сила» й «форс-мажор» й их соотношение в гражданском праве//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 11.

34. Галанский Д., Харченко Д. Приемка груза по количеству. За-конодательство отстает от практики//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 7.

35. Грейт Я. Бартер: сущность й роль в развитии зкономики Укра-иньї на современном зтапе//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 3.

36. Красько І. Договір факторингу//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 6.

37. Михайлов А. Показатели качества товара в хозяйственньїх договорах//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 7.

38. Порядинский В.Н., Белик М.Д., Барановский А.Й., Андрю-щенко Р.И. Предпринимательство в торговле или как вести тор-говое дело. — К., 1993.

39. Смирнов Д. Украйна — США: правовеє регулирование купли-продажи//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. - № 11.

40. Старцев О. Ще раз про договори дарування//Закон і бізнес.

- 1999. - № 23.

41. Теньков С. Договорьі не только для того, чтобьі их нарушать (договорьі поставки)//Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 19.

42. Теньков С. Договорьі не только для того, чтобм их нарушать (договорьі купли-продажи)//Все о бухгалтерском учете. — 1999. - № 26.

43. Теньков С. Договорьі не только для того, чтобм их нарушать (до-говор бартера)//Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 79.

44. Цивільне право України/За ред. Дзери О.В., Кузнєцової Н.С.

- К., 1999.

45. Цивільний кодекс України (проект від 25 серпня 1996 р.)// Українське право. — 1999. — № 1.

Тема 9. Договори про передачу майна в користування

9.1. Договір майнового найму. Договір безоплатного користування майном.

9.2. Договір оренди.

9.3. Договір лізингу.

9.4. Концесійний договір.

Методичні рекомендації

9.1. Майновий найом є найбільш загальним способом передачі майна у користування. Визначення його дано у ст. 256 Цивільного кодексу УРСР. Розглядаючи майновий найом, слід звернути увагу на сплатний характер цього договору. Саме цим він відрізняється від договору безоплатного користування майном. Крім того, чинний Цивільний кодекс УРСР встановлює право юридичних осіб укладати договори безоплатного користування майном на строк не більше одного року.

Бажано зупинитися на випадках дострокового розірвання договору майнового найму, вказуючи, що останнє не означає розірвання відповідного договору в односторонньому порядку.

Порівнюючи договір майнового найму і договір безоплатного користування майном, доцільно зазначити, що за положеннями Цивільного кодексу УРСР при переході права власності на здане в найом майно від наймодавця до іншої особи договір найму зберігає чинність для нового власника, в тому числі — і при переході Майна від однієї юридичної особи (наймодавця) до іншої. На відміну від цього договір безоплатного користування майном, укладений без зазначення строку, може бути розірваний на вимогу особи, до якої перейшло право власності (право оперативного управління) на це майно.

9.2. Різновидом майнового найму є інститут оренди. Його врегульовано нормами Цивільного кодексу УРСР щодо майнового найму (загальний нормативний акт), а також Законом України «Про оренду державного та комунального майна» (спеціальний нормативний акт). Тож доцільно обговорити правомірність застосування положень цього Закону до оренди недержавного майна (майна підприємств із недержавною формою власності). Адже згідно із ч. З ст. 1 зазначеного Закону, оренда майна інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди. Тобто положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» поширюються і на підприємства недержавної форми власності, якщо сторони за договором оренди не обумовили застосування іншого нормативного акта. У випадку, якщо положення цього Закону конфліктують із загальними положеннями Цивільного кодексу УРСР щодо майнового найму, необхідно керуватися саме Законом України «Про оренду державного та комунального майна» як спеціальним нормативним актом.

Подаючи визначення оренди, необхідно уточнити, що розуміється під терміном «користування». Доцільно також подискутувати, чи може мати місце користування майном (орендованим об'єктом) без відповідного володіння цим майном орендарем (ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). Адже користуванню будь-якою річчю обов'язково передує необхідність фактичного володіння нею.

Розглядаючи суб'єкти орендних правовідносин, бажано звернути увагу на те, що орендарями (рівно, як і наймачами у договорі майнового найму) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи незалежно від того, чи є вони суб'єктами підприємницької діяльності.

При розгляді порядку укладання договорів оренди необхідно зупинитися на істотних умовах цього виду договорів, кількість яких за Законом України «Про оренду державного та комунального майна» суттєво збільшується у порівнянні із договором майнового найму.

Щодо терміну, на який укладається договір оренди, доцільно зауважити, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Це положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вже не містить застереження, що є у Цивільному кодексі УРСР про те, що у такому випадку кожна із сторін вправі в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць.

При розгляді цього питання можна торкнутися особливостей фрахту судна та чартерних повітряних перевезень.

9.3. Лізинг є специфічним різновидом майнового найму (оренди), що в деяких випадках може поєднувати в собі ознаки купівлі-продажу. Правову базу лізингу складають положення Цивільного Кодексу УРСР щодо майнового найму, Закон України «Про лізинг», а також Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств». Зважаючи на це, доцільно проаналізувати розбіжності у визначенні лізингу та ного форм, що їх містять вищезазначені закони. Можна подискутувати з приводу правомірності ототожнювання Законом України «Про оподаткування прибутку  підприємств» інститутів лізингу і оренди, вказуючи, зокрема, на те, що при фінансовому лізингу передбачається обов'язкова подальша передача права власності на передані основні фонди орендареві, а у разі оренди викуп майна, переданого в оренду, є тільки правом орендаря, а не його обов'язком.

Говорячи про суб'єктний склад лізингових відносин, слід зауважити, що сторонами договору лізингу можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності — фізичні або юридичні особи. Необхідно також наголосити на обмеженні відповідно до Закону України «Про лізинг» щодо можли'вих об'єктів лізингу.

9.4. Незважаючи на схожу правову природу із майновим наймом, орендою та лізингом, концесія істотно відрізняється від цих правових інститутів. На практичному занятті доцільно розглянути найсуттєвіші із цих відмінностей, паралельно розтлумачуючи законодавче визначення концесії.

По-перше, у найм (лізинг, оренду) власником надається майно, необхідне наймачу (лізингоодержувачу, орендарю) для здійснення підприємницької та іншої діяльності, яке було створене до моменту укладення договору про його використання. У концесію може передаватися право на створення (будівництво або добудову) майна і на подальше його використання концесіонером з метою отримання прибутку. Тобто концесія поєднує в собі ознаки підряду (виконання на свій ризик роботи із будівництва доріг за завданням концесієдавця) і найму (строкове, платне володіння і користування дорогою.

По-друге, загальне визначення концесії містить положення про те, що концесія може надаватися «юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності)». Але вже спеціальний нормативний акт (наприклад, Закон «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг») закріплює вимогу про тс, що «дорожня» концесія надається виключно юридичним особам. Такої вимоги не містять інститути найму, оренди та лізингу, за якими майно може бути надано як юридичній, так і фізичній особі.

По-третє, концесіонером і лізингоодержувачем може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності, на відміну від найму і оренди, де наймач (орендар) може і не бути суб'єктом підприємницької діяльності (наприклад, людина наймає квартиру для проживання, орган виконавчої влади орендує приміщення для ведення своєї діяльності).

По-четверте, вибір концесіонерів здійснюється переважно на конкурсній основі. Інститути лізингу і майнового найму взагалі не містять вимог щодо проведення конкурсів із визначення лізинго-одержувача (наймача). Що ж до оренди державного (недержавного) майна, то відповідно до ч. 7 ст. 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» конкурс проводиться лише за наявності заяв про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу або заяв про оренду нерухомого майна від двох або більше фізичних чи юридичних осіб.

По-п'яте, визначення об'єктів, які надаються в концесію, та затвердження їх переліку здійснюється, відповідно, Кабінетом Міністрів України (щодо об'єктів права державної власності) і місцевими радами на пленарних засіданнях (щодо об'єктів права комунальної власності). Рішення про надання концесії на об'єкт права державної власності за результатами концесійного конкурсу приймає Кабінет Міністрів України або уповноважений ним орган виконавчої влади, а на об'єкт права комунальної власності — уповноважений орган місцевого самоврядування. Така жорстка регламентація об'єктів концесії свідчить про виняткову зацікавленість держави у додержанні законності власне передачі в концесію та відповідної процедури. Жоден з інститутів, подібних до концесії, не містить таких вимог.

Згідно зі ст. 20 Закону про концесії передача об'єктів у концесію не зумовлює перехід права власності на ці об'єкти до концесіонера та не припиняє права державної чи комунальної власності на ці об'єкти. Майно, створене на виконання умов концесійного договору, є об'єктом права державної чи комунальної власності. У цьому спостерігається тотожність інститутів концесії, майнового найму і оренди, законодавчі акти про які містять ідентичні положення. Що ж до лізингу, то згідно зі ст. 4 Закону «Про лізинг» після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Практичні завдання

Задача № 1. З вини орендаря сталася пожежа, якою було пошкоджено складські приміщення. За договором оренди, у випадку пожежі чи іншого пошкодження майна з вини орендаря, орендар повинен був відшкодувати:

а) суму орендної плати за час проведення ремонтних робіт;

б) вартість ремонтних робіт, що проводяться орендодавцем, яка визначається за кошторисом будівельної організації.

Питання:

1. Хто несе ризик випадкової загибелі майна?

2. Чи було завдано майну орендодавця збитків? Що означає термін «збитки» за чинним законодавством?

3. Чи відповідають законодавству наведені положення договору оренди? Чи задовольнить суд вимоги орендодавця у випадку, якщо орендар відмовиться добровільно відшкодовувати вказані суми?

Задача № 2. Між громадянином Нестеренко і виробничою фірмою «Німфа» було укладено договір оренди жилого будинку в одному із селищ Житомирської області, який на вимогу громадянина, сторони вирішили нотаріально посвідчити. Зважаючи на те, що у селищі не було ані державної нотаріальної контори, ані приватного нотаріуса, вони звернулися до місцевої сільради, оскільки, на їх думку, посадові особи могли посвідчити такий договір. Але їм було відмовлено із посиланням на ст. 37 Закону України «Про нотаріат».

Питання:

1. Що таке цивільно-правова угода? Які її різновиди?

2. Чи є обов'язковим нотаріальне посвідчення договору оренди жилого приміщення, однією із сторін якого є громадянин?

3. Чи правомірна відмова посадової особи місцевої сільради у посвідченні угоди про оренду жилого будинку на прохання громадянина?

Задача № 3. Фірма «Міст» уклала із громадянином договір оренди його приватизованої квартири для розміщення у ній магазину. Однак у відповідній ЖЕО, куди звернулися представники фірми для реєстрації договору, повідомили, що оренда квартир для таких цілей відтепер заборонена, оскільки змінилося відповідне законодавство.

Питання:

1. Якими нормативними актами регламентовано здачу квартир, що належать громадянам, в оренду?

2. Чи потрібно реєструвати договори оренди квартир? Якщо так — то у якому органі?

3. Чи відповідають дійсності доводи працівників ЖЕО про те, що оренда квартир для нсжитлових потреб заборонена?

Задача № 4. Між двома підприємствами було укладено договір оренди нежилого приміщення строком на 1 рік. Плату за користування приміщенням передбачалося вносити щомісячно. Оскільки протягом шести місяців орендар не сплачував орендних платежів, орендодавець надіслав йому листа, в якому повідомляв про дострокове розірвання договору і вимагав забрати товари, які зберігалися у приміщенні. У своїй відповіді орендар повідомляв, що одностороння відмова від виконання зобов'язань заборонена, і погрожував звернутися до суду із позовом про усунення перешкод в користуванні приміщенням.

Питання:

1. Чи передбачає законодавство випадки дострокового розірвання договору оренди? Чи може таке розірвання відбуватися в односторонньому порядку?

2. Що можна порадити орендодавцеві у цій ситуації?

Задача № 5. У 1998 р. між підприємством з іноземними інвестиціями «Єва» та Київським обласним підприємством електрозв'язку був укладений договір оренди нежилого приміщення — частини переговорного залу в належному відповідачеві будинку зв'язку — для облаштування там торгівельного павільйону. Одним із пунктів договору передбачалось, що у разі його розірвання, торговий павільйон після повного відшкодування його балансової вартості передається орендодавцю, а відшкодування проводиться у тижневий строк із урахуванням індексації на підставі цін, зафіксованих в узгоджувальному акті, підписаному сторонами. Через місяць підприємство «Єва» на орендованих у відповідача площах збудувало павільйон, а ще через 6 місяців сторони шляхом обміну листами домовились про розірвання договору. Оскільки орендодавець у встановлені строки не відшкодував вартість збудованого павільйону, орендар звернувся до арбітражного суду.

Питання:

1. Чи правомірно розривати договір шляхом обміну листами?

2. Чи мали право сторони включати в договір умову про зали-' шення павільйону орендодавцеві і про обов'язок останнього відшкодувати орендареві його вартість?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 6. Товариство з обмеженою відповідальністю «Граніт» здавало в оренду складські приміщення з метою зберігання в них кави, що потім реалізовувалася через мережу магазинів роздрібної торгівлі. Зміна кон'юнктури ринку і різке зростання вартості кави призвело до зменшення обсягів продажу і утворення заборгованості з орендної плати.

Коли представник орендаря прибув для отримання чергової партії товару, орендодавець відмовився видати товар, погрожуючи при цьому не видавати каву до погашення заборгованості. Орендар направив орендодавцю лист, в якому зазначив, що вартість товару в сотні разів перевищує заборгованість по орендних платежах і що подібним чином він не вправі примушувати до сплати суми заборгованості.

У відповідь на претензію орендодавець частково погодився з неправомірністю своїх вимог і запропонував орендарю отримати каву в кількості меншій, ніж заявлено, а решту товару, вартість якого дорівнює заборгованості по орендних платежах, залишити в розпорядженні орендодавця.

Питання:

1. Визначте істотні умови договору оренди.

2. У якому порядку вирішуються спори між орендодавцем та орендарем?

3. Що можна порадити орендодавцеві та орендареві? Вирішіть ситуацію.

Задача № 7. Фірма «Будова» уклала із виробничим об'єднанням «Дежа вю» договір, за яким фірма орендувала належне об'єднанню складське приміщення строком на 1 рік. Протягом цього строку орендар належним чином виконував свої обов'язки за договором — сплачував орендні платежі тощо. По закінченні терміну договору орендодавець відмовив орендареві у його подовженні і звернувся до суду із позовом про визнання договору оренди не-укладеним, мотивуючи це тим, що договір оренди не містив всіх істотних умов, що передбачені ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Відповідач заперечував проти позову, посилаючись на те, що він сумлінно виконав свої обов'язки за договором, а отже, договірні відносини можна вважати такими, що склалися між сторонами.

Питання:

1. Чи поширюються вимоги Закону України «Про оренду державного та комунального майна» на відносини між підприємствами, що не перебувають у державній (комунальній) власності?

2. Які наслідки визнання договорів неукладеними?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 8. Між приватним підприємцем і державним підприємством «Південний завод» було укладено договір оперативного лізингу землі для тимчасового розміщення на ділянці об'єкта торгівлі. Під час чергової перевірки податкова інспекція подала позов до суду про визнання договору лізингу недійсним, посилаючись на те, що завод є тільки землекористувачем і не має права укладати подібні договори.

Питання:

1. Який порядок передачі майна в оперативний лізинг? Чи є правомірною передача землі в лізинг?

2. Чи мала право податкова інспекція в цьому випадку втручатися в господарську діяльність сторін?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

3. Земельний кодекс України/Кодекси України. — 1998. — Кн. 1.

4. Житловий кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 1.

5. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

6. Повітряний кодекс України/Кодекси України. — 1998. — Кн. 2.

7. Кодекс торговельного мореплавства України/Кодекси У краї* ни. - 1998. - Кн. 2.

8. Закон України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні»//ВВР. — 1991. — № 6. — Ст. 37.

9. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про влас-ність»//ВВР. - 1991. - № 20. - Ст. 249.

10. Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна»//ВВР. — 1992. — №30. - Ст. 416.

11. Закон України від 2 вересня 1993 р. № 3425-12 «Про нота-1;     ріат»//ВВР. - 1993. - № 39. - Ст. 383. І; 12. Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про опо-|'     даткування прибутку підприємств»//ВВР. — 1995. — № 4. — і     Ст. 28 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР/ /ВВР. - 1997. - № 27. - Ст. 181).

13. Закон України від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР «Про лізинг»//ВВР. - 1998. - № 16. - Ст. 68.

14. Закон України від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІУ «Про оренду землі»//ВВР. - 1998. - № 46-47. - Ст. 280.

15. Закон України від 16 липня 1999 р. № 997-ХІУ «Про кон-цесії»//ВВР. - 1999. - № 41. - Ст. 372.

16. Закон України від 14 грудня 1999 р. № 1286-ХІУ «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг»// ВВР. - 2000. - № 3. - Ст/21.

17. Правила користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. № 572//ЗП. — 1992. - № 11. - Ст. 270.

18. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затв. наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 р. № 22/5/Законодавство України про нотаріат. — К., 1994.

19. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 25 травня 2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»//Юридичний вісник України. — 2000. — № 26.

20. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1999 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»//Юридичний вісник України. - 1999. - № 25.

21. Лист Вищого арбітражного суду України від 7 квітня 1994 р. № 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів».

22. Лист Вищого арбітражного суду України від 23 березня 1998 р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг».

23. Лист Вищого арбітражного суду України від 14 січня 1999 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі».

24. Берлач А. Аренда земли как путь к ее рьінку//Предпринима-тельство, хозяйство й право. — 1999. — № 4.

25. Внукова Н. Лизинговьіе операции во внешнезкономической де-ятельности (опьіт ближнего зарубежья)//Предприниматель-ство, хозяйство й право. — 1997. — № 5.

26. Кисіль С. Лізинг як специфічний вид цивільно-правових зобов'язань//Предпринимательство, хозяйство й право. — 2000. - № 4-5.

27. Николаева Л., Старцев А. Концессия как форма инвестирова-ния частного капитала в У крайнє//Зкономика предприятия. - 2000. - № 1.

28. Отнюкова Г. Финансовая аренда (лизинг). Понятие й суб-ьек-тьі лизинговмх операции//Бизнес. — 1994. — № 46.

29. Рубальский А. В чем различие арендм й лизинга//Финансовая Украйна. - 1996. - № 12.

30. Руденко М. Девять отличий арендьі й лизинга//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 3.

31. Руденко М. Обзор лизингового законодательства Украинм// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 8.

32. Руденко М. Существенньїе условия договора финансового лизинга//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 11.

33. Рябко Л. Правова природа договору лізингу//Право України. - 2000. - № 1.

34. Старцев О. Оренда майна недержавних підприємств//Юридичний вісник України. — 1999. — № 12.

35. Старцев О. Розвиток лізингових операцій в Україні//Фінан-си України. - 1998. - № 6.

36. Старцев О. Чи можна посвідчити договір у виконкомі?// Юридичний вісник України. — 1999. — № 46.

37. Старцев О. Юридическая сущность й правовое закрепление лизинговмх операции//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1998. - № 2.

38. Стативка А. О договоре лизинга//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 2.

39. Степаненко В. Зффективнмй финансовьій инструмент инвести-ций//3акон й бизнес. — 1997. — № 20.

40.Теньков С. Договорьі не только для того, чтобьі их нарушать (договор арендм)//Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 45.

41. Усенко Я., Снисаренко Л. К вопросу о различии арендм й лизинга//Финансовая Украйна. — 1996. — № 17.

42. Шульга М. Правовеє обеспсченис отношений арендм земли// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 4.

Тема 10. Договори про виконання робіт та надання послуг

10.1. Договір підряду.

10.2. Договір підряду на капітальне будівництво.

10.3. Договір перевезення.

10.4. Договір страхування.

10.5. Договір позики та кредитний договір. Розрахункові відносини.

10.6. Договір доручення.

10.7.Договір комісії. Договір консигнації.

10.8. Договір схову.

Методичні рекомендації

10.1. Договори підряду належать до договорів про виконання робіт, предметом яких є їх результат. Зважаючи на це, доцільно одразу виокремити ці'договори із суміжних договорів (наприклад, трудового договору (контракту).

Під час розгляду договорів підряду можна у порядку обговорення зупинитися на питанні, що стосується його сторін зокрема з'ясувати, чи може громадянин — суб'єкт підприємницької діяльності укладати договори підряду, а також доручати виконувати його особам, що у нього працюють.

Розглядаючи істотні умови договору підряду, варто вказати на те, що строк виконання робіт та їх оплати за Цивільним кодексом УРСР не є однією з таких умов. Слід наголосити на обов'язковості складання акта виконаних робіт, а також дійсності положень договору, якщо відповідного акта не складено.

Особливу увагу треба приділити скороченим строкам позовної давності за договорами підряду, а також правам замовника в разі порушення договору підрядчиком.

Наприкінці розгляду цього питання доцільно здійснити аналіз такого різновиду договору підряду, як договір на переробку давальницької сировини, і відповідної правової бази — Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах».

10.2. Інститут підряду на капітальне будівництво докладно висвітлено у підручнику «Цивільне право України» за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової (частина 2). Також доцільно використати положення листа Вищого арбітражного суду України від 20 листопада 1992 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво». Під час розгляду цього питання бажано звернути увагу, зокрема, на право генерального підрядчика до-ручати ведення робіт своєму структурному підрозділу в порядку покладення зобов'язання на третю особу.

10.3. Загальні положення про перевезення містяться у главі ЗО Цивільного кодексу УРСР. Але, враховуючи специфіку цього інституту та наявність різних видів транспорту, правові особливості його функціонування закріплено у спеціальному транспортному законодавстві.

Розглядати цю тему радимо в комплексі, не розбиваючи її на окремі види транспорту; доцільно робити порівняльну характеристику суміжних понять у правовій базі щодо перевезень різними видами транспорту, а також з огляду на поділ перевезень на пасажирські та вантажні.

У порядку обговорення можна розглянути природу договору перевезення, зокрема, питання про момент набрання ним чинності, його сторони (відправник, перевізник), а також про те, коли можна вважати його укладеним на користь третьої особи (одержувача).

Обов'язково потрібно проаналізувати документи, що складаються під час оформлення відносин перевезення (товарно-транспортна накладна — автомобільний транспорт; вантажна накладна — повітряний транспорт; накладна — залізничний, річковий транспорт; коносамент — морський транспорт). Також необхідно докладно розглянути зміст договору перевезення, а також права та обов'язки його сторін.

Особливу увагу слід приділити відповідальності за порушення умов договору перевезення, а також строкам, протягом яких сторони мають можливість подавати позови з приводу його невиконання або неналежного виконання.

Окремо можна розглянути транспортну експедицію, звертаючи увагу на комплексність відповідних договорів (останні поєднують ознаки договорів підряду, доручення, перевезення тощо) та їх істотні умови (за основу можна взяти підручник «Цивільне право України» за редакцією О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової (частина 2);

також див. Красько Й. О договоре транспортной зкспедиции// Предпринимательство, хозяйство й право. — 2000. — № 6).

10.4. Починаючи розглядати інститут страхування, доцільно у порядку обговорення поставити питання про те, чи можна вважати його способом забезпечення виконання зобов'язань. Адже відносини страхування завжди оформлюються самостійним договором, що супроводжує основні зобов'язання, та призначення якого не в тому, щоб покладати відповідальність на страхувальника поряд з основним боржником, а у виплаті страхового відшкодування за настання обставин, що пов'язані із виконанням основного договору (див. Середюк А., Ляшенко В. Страхование как способ минимизации кредитних рис-ков//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 9).

Далі варто перейти до розгляду договору страхування, зокрема його істотних умов, перелік яких містить Закон України «Про страхування». Паралельно можна поставити питання: чи є договір страхування за своєю природою договором з відкладальною умовою?

Обов'язково потрібно зупинитися на моменті набрання чинності договором страхування, роблячи прив'язку до питання про суму страхових платежів. Бажано також розглянути випадки відмови страховика від виплати страхових сум.

10.5. Розглядати договір позики та кредитний договір — зобов'язання, що мають однакову правову природу — бажано шляхом їх порівняння. Але перед тим доцільно визначити ці правові інститути і з'ясувати відмінності нормативного визначення у актах різного рівня (зокрема, визначення кредиту за Законом України і «Про оподаткування прибутку підприємств» та за Положенням Національного банку України «Про кредитування»). Окремо слід і визначити безповоротну фінансову допомогу (п. 1.22. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств») і порівняти її з інститутом позики і кредиту.

Порівняльну характеристику інститутів позики і кредиту доцільно почати із суб'єктів їх надання (кредит — банки або небанківські кредитні установи; позика — фізичні і юридичні особи без обмежень). Тут можна подискутувати з приводу права власника розпоряджатися своїм майном (коштами), в тому числі — надавати кредити, роблячи при цьому посилання на Конституцію України, що не містить застереження щодо можливого обмеження  такого права законами (Закон України «Про оподаткування при бутку підприємств», інші нормативні акти).

Крім того, розмежування кредиту та позики можна проводити за ознаками встановлення строку (на відміну від позики, при кредитуванні строк є істотною умовою договору); обов'язкового цільового використання (позика на відміну від кредитування не передбачає подібного обмеження у розпорядженні коштами); платності користування грошима (кредит надається під процент, а позик? передбачає повернення тільки основної суми боргу).

Під час більш докладного розгляду питання банківського кредитування доцільно зупинитися на праві банку в односторонньому порядку переглядати умови договору (у зв'язку зі зміною облікової ставки НБУ, іншими чинниками), а також подискутувати з приводу правомірності встановлення в кредитному договорі права комерційного банку стягувати в безспірному порядку суму заборгованості за кредитом та відсотків. На нашу думку, це суперечить чинному законодавству, а саме ч. 2 ст. 381 Цивільного кодексу УРСР, якою встановлено правило щодо неприпустимості стягнення коштів, які знаходяться на рахунках юридичних та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності у банках без їх згоди за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів. Оскільки законами, насамперед Законом України «Про банки і банківську діяльність», комерційним банкам права на списання в безспірному порядку заборгованості за кредитом не надано, встановлення подібних умов у договорі є незаконним (див. також п. З Інструкції -№ 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України).

При розгляді розрахункових відносин бажано зупинитись на правовій природі договору банківського рахунка. За основу радимо взяти підручник «Коммерческое право» за редакцією Попондо-пуло В.Ф. та Яковлсвої В.Ф. (див. також Інструкцію № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України). Після цього необхідно розглянути порядок відкриття рахунків юридичним та фізичним особам-суб'єктам підприємницької діяльності (див. Інструкцію про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті).

Питання проведення безготівкових розрахунків між суб'єктами підприємницької діяльності врегульовано Інструкцією .\° 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України та відповідними нормативними актами (Положенням про переказний і простий вексель та ін.).

10.6. За договором доручення повірений зобов'язується виконати від імені й за рахунок довірителя певні юридичні дії. Останнє є предметом договору, що відрізняє його від інших договорів, зокрема, від договорів підряду (предмет - кінцевий матеріальний результат).

Відповідні положення про договори доручення містяться в Цивільному кодексі УРСР. Слід звернути увагу на те, що повірений виконує дії (наприклад, укладає угоди) від імені довірителя. Бажано провести розмежування договорів доручення із поручительством і інститутами уступки вимоги та переводу боргу.

На обговорення можна винести питання про те, чи може фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності отримувати винагороду за договором доручення. Адже ст. 387 Цивільного кодексу УРСР прямо забороняє громадянам одержувати винагороду за виконання договору доручення, крім випадків, прямо зазначених у законі. Позитивна відповідь на це питання міститься у проекті Цивільного кодексу України (ст. 1060).

10.7. За договором комісії комісіонер зобов'язується за дорученням комітента за винагороду вчинити одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента. Необхідно чітко розмежовувати договори комісії і договори доручення, зокрема, за предметом (предметом договору комісії є виключно вчинення угод; предметом договору доручення є вчинення юридичних дій, у тому числі — і укладення угод) та за способом виконання (за договором комісії комісіонер вчиняє угоди від свого імені, а отже, набуває прав і обов'язків за укладеними договорами; за договором доручення повірений вчиняє угоди від імені довірителя, а отже всіх прав і обов'язків набуває довіритель).

Говорячи про комісійну винагороду за виконане доручення, особливу увагу слід приділити положенню ст. 406 Цивільного кодексу УРСР, за яким по всіх комісійних договорах, за винятком договорів комісії по зовнішній торгівлі, забороняється визначення комісійної винагороди і винагороди за дслькредере у вигляді різниці або певної частини різниці між призначеною комітентом ціною і тією більш вигідною ціною, за якою комісіонер укладе угоду. Доцільно поставити питання, чи буде визнано недійсним договір комісії у разі обрання саме такого способу визначення комісійної винагороди (див. Коломиец А. Комиссия или консигнация. А ка-кая разница? / Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 6).

Розглядаючи відмінності договорів комісії і консигнації, слід вказати, що консигнація застосовується виключно у зовнішньоекономічній діяльності. Характерною/її ознакою є те, що консигнатор зобов'язується за дорученням консигнанта продати від свого імені товари, які належать консигнанту, з консигнаційного складу (див. Порядок віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення).

10.8. Під час розгляду договорів схову необхідно з'ясувати момент набуття чинності відповідним договором. Також увагу потрібно звернути на те, що договір схову вважається безоплатним, якщо інше не встановлено законом або договором.

Більш докладно інститут схову (глава 36 Цивільного кодексу УРСР) можна розглянути у порівнянні його із інститутом відповідального зберігання (п. 1.24. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»). Зокрема, можна зазначити, що при відповідальному зберіганні матеріальні цінності передаються без права їх використання у господарському обороті охоронця і повинні повертатися без зміни їх якісних або кількісних характеристик. На відміну від цього Цивільний кодекс УРСР надає охоронцеві право користуватися переданим йому на схов майном, якщо це передбачено договором. Якщо ж на схов здано речі, визначені в договорі лише родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов'язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того ж роду і якості.

Практичні завдання

Задача № 1. Між науково-виробничим об'єднанням «Сатурн» та державним підприємством «Схід-Захід» було укладено договір на встановлення та технічне обслуговування систем колективного прийому телебачення в готелі «Рівне», що належав державному підприємству.

Відповідно до умов договору НВО повинно було здійснити проектну, конструкторську розробку системи колективного прийому ефірного і супутникового ТВ, за власний кошт закупити обладнання, здійснити його монтаж і запуск, а після введення в експлуатацію системи — здійснювати її технічне обслуговування. Через три місяці систему було прийнято в експлуатацію, складено кошториси на загальну суму 170 тис. 900 грн., що було погоджено у встановленому порядку із державним підприємством. Але згодом підприємство «Схід-Захід» в односторонньому порядку своїм листом відмовилося від виконання умов договору, частково відшкодувавши витрати НВО. Об'єднання звернулося до суду із позовом про стягнення із замовника решти суми боргу.

Питання:

1. Чи допускається законодавством одностороння відмова від виконання договірних зобов'язань? Якщо допускається — то в яких випадках?

2. Яким чином Оформлюється розірвання договору? Як відбувається розірвання договору в судовому порядку?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 2. За договором підряду, що був укладений наприкінці 1999 р. між товариством з обмеженою відповідальністю і підрядною організацією, остання зобов'язувалася зробити ремонт у офісі ТОВ. Оплату передбачалося провести після закінчення робіт. Підрядчик зобов'язання свої виконав вчасно, а замовник (ТОВ) з незалежної від нього причини зміг розрахуватися тільки через тиждень після настання строку оплати. Незважаючи на те, що договором передбачалася неустойка за прострочку оплати, директори ТОВ і підрядної організації домовилися про оплату тільки основної суми боргу без пені.

Через 8 місяців, за результатами перевірки діяльності підрядної організації податкова інспекція застосувала до неї фінансові санкції, а керівництво притягла до адміністративної відповідальності за заниження об'єкта оподаткування, посилаючись на те, що при сплаті податку на прибуток не було враховано суму несплаченої пені.

Питання:

1. Чи є стягнення пені за укладеним договором обов'язком кредитора?

2. Яким чином повинно оформлюватися рішення керівників суб'єктів господарювання, які дійшли згоди про нестягнення пені?

3. Чи правомірні дії податкової інспекції? Яке рішення має рийняти арбітражний суд у випадку звернення до нього підрядної організації?

Задача № 3. Між приватним підприємством «Бриг» та товариством з обмеженою відповідальністю «Норд» було укладено договір підряду, за яким ТОВ «Норд» зобов'язувалося виконати ремонтні роботи в приміщенні, що належало ПП. При прийнятті підприємством роботи з'ясувалося, що товариство виконало ремонт із порушенням технології (нерівне покладений кахель, вологий паркет і т. ін.). Незважаючи на це, товариство відмовилося від належного виконання робіт без додаткової оплати. Через місяць після прийняття робіт ПП надіслало претензію ТОВ, у якій наполягала на завершенні ремонтних робіт своїм коштом, але у зв'язку із тим, що претензія не мала дати і номера, а також була підписана не керівником ПП, ТОВ «Норд» відмовилося її розглядати. Через 8 місяців приватне підприємство «Бриг» надіслало повторну претензію, що містила всі необхідні реквізити, на яку ТОВ «Норд» не відповіло. Підприємство звернулося до арбітражного суду.

Питання:

1. Які наслідки настають для сторони за договором у разі недодержання нею порядку пред'явлення претензії?

2. Протягом якого строку замовник має право на пред'явлення позову про виявлені недоліки в роботі, виконаній за договором підряду?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 4. Дочірнє підприємство «Бурда-Україна», створене і зареєстроване як підприємство зі 100% іноземним капіталом, здійснювало на території України випуск журналів «Отдохни», «Бурда», «Лиза» та ін. Податок на додану вартість воно не сплачувало, застосовуючи підпункт 5.1.2. п. 5.1. Закону України «Про податок на додану вартість», за яким звільняються від оподаткування операції з продажу (передплати) і доставки періодичних видань друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва. Головний відділ податкової міліції районної податкової інспекції, здійснюючи перевірку діяльності підприємства, прийняв рішення про донарахування податку на додану вартість у сумі 119 тис. 27 грн., а також про нарахування пені і застосування фінансових санкцій. В обгрунтування своїх дій податківці зазначали, що оскільки вся поліграфічна частина виробничого процесу здійснювалася за кордоном, виробництво журналів вже не можна вважати вітчизняним. Не погодившись із таким рішенням, підприємство подало позов до арбітражного суду про визнання його недійсним.

Питання:

1. Чи можна видання, які друкуються за кордоном, відносити до зарубіжних? За якими ознаками відрізняються вітчизняні і невітчизняні товари?

2. Що такс видавнича справа? Які її істотні ознаки?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 5. Товариство з обмеженою відповідальністю «Світанок», укладаючи договір підряду на ремонтно-будівельні роботи, не склало кошторису робіт як окремого документа. Податкова інспекція подала позов до суду з вимогою про визнання договору недійсним на пий підставі. Відповідач проти позову заперечував, мотивуючи це тим, що акт приймання-передачі виконаних робіт, що був складений представниками сторін, містить перелік робіт та їх вартість.

Питання:

1. Що є істотними умовами договору підряду? Чи є кошторис істотною умовою договору? Чи завжди він складається?

2. Яке юридичне значення має акт приймання-передачі виконаних робіт, у в яких випадках він складається?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 6. Між підприємством «Жовті сторінки України» та комерційною фірмою «Оксі» було укладено договір, за яким підприємство «Жовті сторінки України» зобов'язувалося виготовити і розмістити у довіднику з ідентичною назвою рекламну інформацію фірми «Оксі». Остання, в свою чергу, зобов'язувалася оплатити ці роботи у 14-тиденний строк з моменту підписання договору. Вартість робіт встановлювалася в умовних одиницях (розрахунок 1 у.о. = 1 долар США) у гривнях за курсом НБУ на момент оплати. Оскільки фірма протягом 6-ти місяців не оплатила виконані роботи, підприємство вирішило звернутися до суду із позовом про стягнення суми заборгованості. Відповідач заперечував проти позову, посилаючись на те, що йому позивачем не було надано акта виконаних робіт.

Питання:

1. Чи правомірно встановлювати суму оплати за договором в умовних одиницях, прирівнюючи їх до долара США чи іншої іноземної валюти?

2. Чи є обов'язковим складання акта виконаних робіт?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 7. За договором, укладеним між спільним підприємством «Теза» та товариством з обмеженою відповідальністю «Аналітика», СП зобов'язувалося надавати ТОВ послуги стільникового зв'язку. ТОВ, у свою чергу, зобов'язувалося оплачувати надані послуги в 15-тиденний строк з моменту виписки рахунків. Спільне підприємство впродовж трьох місяців надавало відповідні послуги, але жодного рахунка ТОВ не оплатило. Після вжиття заходів доарбітражного врегулювання, СП звернулося до суду.

Питання:

1. Яка правова природа договору, що його було укладено між і СП та ТОВ? Якими нормами законодавства врегульовано цей пра-^ вовий інститут?

2. Чи мали право сторони встановлювати в договорі умову, за ' якою ТОВ повинно сплатити вартість наданих послуг в 15-тиденний строк з моменту виписки рахунків?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 8. Між товариством з обмеженою відповідальністю «Либідь» та юридичною фірмою «Схід» було укладено договір, за яким фірма зобов'язувалася здійснювати комплексне юридичне обслуговування товариства. За свої послуги фірма щомісячно передоплатою отримувала фіксовану суму, а також відсоток від виграних судових справ. Одного дня фірма отримала лист від товариства, в якому останнє повідомляло про відзив договору і укладення нового з іншою юридичною компанією. Юридична фірма звернулася до арбітражного суду.

Питання:

1. Яка природа договору на комплексне юридичне обслуговування?

2. Чи передбачений цивільним законодавством інститут відзиву договору? Як вирішуються спори про примусове розірвання договору?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 9. За договором, укладеним між торговельним підприємством та Південно-західною залізницею, остання здійснювала перевезення вантажів з м. Києва у м. Ужгород. Під час одного з перевезень сталося зіткнення вантажних потягів, що спричинило загибель вантажу торгівельного підприємства. Через 3 місяці торгівельне підприємство надіслало залізниці претензію, в якій вимагало відшкодування вартості втраченого вантажу, суми штрафу та плати, що її сплатило підприємство за перевезення вантажу. У встановлений термін залізниця надіслала заявникові відзив, у якому погоджувалася відшкодувати тільки суму втраченого вантажу. Підприємство звернулося до арбітражного суду.

Питання:

1. Який обсяг відповідальності, що його несе залізниця, передбачений за втрату вантажу?

2. Протягом якого терміну можуть заявлятися претензії і подаватися позови до залізниці?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 10. Між акціонерним комерційним банком «Адоніс» і науково-виробничим підприємством «Баришівка» було укладено кредитний договір. Відповідальність позичальника за неповернення кредиту було застраховано шляхом укладення договору страхування між ним і Національною акціонерною страховою компанією «Оранта». НВП «Баришівка» кредит не повернуло, і АКБ звернувся з претензією до НАСК «Оранта» про відшкодування суми боргу. Але правління страховика претензію не визнало, зазначивши у відзиві, що за договором страхування НВП «Баришевка» зобов'язувалось перерахувати страхові платежі в два етапи. Фактично ж на рахунок «Оранти» від НВП надійшла лише частина першого платежу. Отже, страховик вважав, що відносини страхування не склалися. Банк не погодився і звернувся до арбітражного суду із позовом до НАСК «Оранта».

Питання:

1. З якого моменту набирає чинності договір страхування?

2. Яким чином можна перевірити сплату позичальником страхових платежів? Як банк може упевнитися, що договір страхування набрав сили?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 11. Відкрите акціонерне товариство «Лубнимедторг» звернулося до акціонерного комерційного банку «Трансавтобанк» із проханням про видачу значного кредиту строком на 5 років. Банк погодився видати кредит, але у проекті договору, що його було надіслано позичальнику, запропонував включити до нього умови про заборону позичальникові протягом всього строку дії кредитного договору продавати чи передавати в оренду основні засоби товариства, укладати договори поруки та гарантії, а також передавати у позику грошові кошти товариства без згоди банку. Товариство не погоджувалось на такі умови, вважаючи, що вони обмежують його право-суб'єктність, а отже, є недійсними. Проте директор товариства підписав договір і разом із протоколом розбіжностей передав у банк. Банк вирішив звернутися до арбітражного суду.

Питання:

1. У якому порядку вирішуються переддоговірні спори між сторонами?

2. Чи правомірно включати вищенаведене положення в договір? Чи буде воно недійсним у разі його включення?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 12. Котюк звернувся до банку з метою отримання кредиту і отримав його під заставу будинку і земельної ділянки, що до нього прилягала і належала Котюку на праві приватної власності. Між сторонами було укладено два договори — кредитний та договір застави.

Через певний час банк запропонував замінити договір застави договором купівлі-продажу зазначених об'єктів. Банк посилався на те, що у випадку застави законодавством передбачається реєстрація заставленого майна, а у випадку неповернення Котюком кредиту необхідно чекати на рішення суду для звернення стягнення на заставлене майно, що суттєво ускладнює сам процес. Підписання договору купівлі-продажу більшою мірою задовольнятиме банк, а інтереси Котюка будуть гарантуватись умовою, що буде закріплена в договорі, за якою банк бере на себе зобов'язання здійснити зворотній продаж будинку, якщо Котюк своєчасно виконає свої зобов'язання перед банком.

Питання:

1. Які способи забезпечення виконання зобов'язань передбачені законодавством?

2. Які угоди за чинним законодавством належать до мнимих та удаваних?

3. Чи відповідає законодавству запропонований спосіб забезпечення виконання кредитної угоди? Що можна порадити Котюку в ситуації, що склалася?

Задача № 13. За кредитною угодою позичальник зобов'язувався сплатити 20% від суми несвоєчасно повернутої позички за кожний день прострочки. Повернувши 75% боргу, позичальник припустився тримісячної прострочки у поверненні залишкової частини боргу. У зв'язку із цим кредитор пред'явив позов до суду з вимогою стягнення решти суми боргу та передбаченої договором неустойки.

Боржник, не заперечуючи проти висунутих вимог щодо основної суми боргу, просив суд звільнити його від сплати неустойки, аргументуючи це тим, що розмір вимог, які пред'явив банк, у 15 разів перевищує суму залишку боргу, і що основна частина позички повернута у визначений сторонами термін. Боржник також посилався на виникнення у нього фінансових труднощів, пов'язаних із зменшенням кількості замовлень на його продукцію.

Питання:

1. Як визначає законодавство кредитну угоду? Які є види кредитів?

2. Чи може суд зменшувати суму неустойки, яка встановлена кредитним договором?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 14. Між закритим акціонерним товариством «Корпус» та акціонерним комерційним банком «Фінансовий кредит» було укладено кредитний договір, за яким АКБ надав ЗАТ кредит на суму 50 тис. гри. Окремо було укладено строкове зобов'язання, у якому передбачалося право кредитора самостійно (у безспірному порядку) списувати з рахунка позичальника суму кредиту та відсотків за користування ним при настанні строку платежу. ЗАТ в обумовлений строк кредит і відсотки за ним не повернуло, і АКБ за меморіальним ордером списав кошти з рахунка позичальника. Товариство звернулося до суду із позовом про визнання меморіального ордера таким, що не підлягає виконанню.

Питання:

1. Чи передбачено законодавством можливість встановлення в договорі бсзспірного порядку списання грошових коштів, які знаходяться у банках?

2. Яка правова природа строкового зобов'язання, що було укладено між сторонами? Чи може таке зобов'язання вважатися розпорядженням (дорученням) власника коштів на їх списання?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 15. Підприємство-постачальник надало партію товару на умовах товарного кредиту. Договором передбачалося, що v випадку, якщо покупець не розрахується до кінця поточного року, постачальник нараховуватиме підвищені відсотки. До кінця року обумовлена сума перерахована не була, але покупець відмовився сплачувати відповідні відсотки, посилаючись на тяжке матеріальне становище.

Питання:

1. Дайте визначення понять «кредит» і «товарний кредит».

2. Чи можна включати в договір умови про сплату підвищених відсотків у разі неналежного виконання зобов'язання? Чи є обмеження розміру таких відсотків?

3. Вирішіть ситуацію.

Задача № 16. Між споживчим товариством і банком «Ажіо» було укладено договір на розрахунково-касове обслуговування. За цим договором товариство передавало до банку платіжні доручення на перерахування грошових сум, але списання з поточного рахунка проводились із затримкою, на адресу одержувачів платежів списані суми вчасно не перераховувались. На листи та претензії, що пред'являлися, банк не реагував. Товариство звернулося до суду із вимогами про стягнення передбаченої договором пені. Банк, у свою чергу, посилаючись на ст. 205 Цивільного кодексу УРСР, вимагав, щоб суд зменшив суму неустойки.

Питання:

1. Яка природа договору на розрахунково-касове обслуговування? Чи є цей договір грошовим зобов'язанням?

2. Який максимальний розмір неустойки за затримку зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта?

3. Яке рішення має прийняти суд? Чи заслуговують на увагу доводи банку?

Задача № 17. Між відкритим акціонерним товариством «Дорога» та приватним підприємством «Стиль» було укладено договір доручення, за яким повірений (ПП) зобов'язувався розробити та здійснити комплекс організаційних заходів, які б забезпечили отримання кредиту довірителем (ВАТ) у розмірах, що відповідають його потребам. Повірений виконав договір, але не у повному обсязі, оскільки ВАТ було надано кредит на меншу суму, ніж та, що була зазначена в договорі доручення. На пропозицію ВАТ про дострокове розірвання договору ПП відповіді не надало і умови договору доручення не довиконало. ВАТ звернулося до суду із позовом про розірвання договору.

Питання:

1. Що могло входити до комплексу організаційних заходів, що розроблялися II П і які б забезпечили отримання кредиту ВАТ?

2. Чи є правомірним укладання подібних договорів?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 18. Між двома приватними підприємцями було укладено договір доручення на купівлю-продаж та перевезення із-за кордону автомобіля. Податкова інспекція подала позов до суду про визнання договору недійсним з таких підстав:

1) договором, всупереч положенням законодавства, передбачалася винагорода повіреному за виконання доручення;

2) договори доручення взагалі заборонені у зв'язку із виданням Президентом Указу від 4 березня 1998 р. № 167/98 «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами».

Питання:

1. Чи поширюються норми зазначеного Указу Президента України на договори доручення? Які санкції передбачені за невиконання суб'єктами підприємництва вимог цього Указу?

2. Чи мають право громадяни-підприємці передбачати винагороду за договорами доручення, що укладені між ними?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 19. Між закритим акціонерним товариством «Ясен» та приватним підприємством «Медаліст» було укладено договір, за яким підприємство «Медаліст» здійснювало пошук партнерів для реалізації продукції товариства і від свого імені укладало з ними (партнерами) договори на її поставку. Але коли відповідного партнера було знайдено, а договір — укладено, виявилося, що продукція, яку виробило товариство «Ясен» є неякісною. Проте партнер погодився прийняти неякісну продукцію зі знижкою її вартості на 50%. Після відвантаження продукції підприємство повідомило товариство про зниження ціни внаслідок браку продукції. Товариство ж наполягало на поверненні йому вартості продукції, яку було передбачено первісним договором між ним і підприємством.

Питання:

1. Чим відрізняється інститути доручення і комісії, комісії і консигнації? Який договір було укладено між товариством і підприємством?

2. Чи мало право підприємство без погодження із товариством знижувати ціну на його продукцію?

3. Яке рішення має прийняти суд у випадку звернення до нього товариства?

Задача № 20. Між двома приватними підприємствами було укладено договір оренди сховища для зберігання у ньому цукру (у мішках) та борошна (у паперових пакетах) строком на 6 місяців. За договором орендодавець зобов'язувався створити належні умови для зберігання товару, а також забезпечити охорону сховища.

По закінченні строку договору представники орендаря і орендодавця прибули до сховища. Відкривши його, вони з'ясували, що внаслідок тривалих злив стіни і дах сховища протікли, через що товар повністю втратив якість і товарний вигляд. Орендодавець запропонував орендареві відшкодувати вартість товару, що була записана у договорі оренди. Орендар наполягав на відшкодуванні вартості товару з урахуванням підвищення за період зберігання курсу долара США у 2 рази.

Питання:

1. Ознаки яких зобов'язань присутні у договорі оренди сховища?

2. Чи обумовлене нормативними актами використання курсу долара (індексу інфляції) як порівняльної величини для розрахунку суми збитків? '

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд у випадку звернення до нього орендаря?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України/УВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

3. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

4. Повітряний кодекс України/Кодекси України. — 1998. — Кн. 2.

5. Кодекс торговельного мореплавства України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 2.

6. Закон України від 3 грудня 1990 р. № 507-ХІІ «Про ціни і ціноутворення»//ВВР. - 1990. - № 52. - Ст. 650.

7. Закон України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні»//ВВР. — 1991. — № 6. — Ст. 37.

8. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприєм-ництво»//ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

9. Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ «Про підприємства в Україні»//ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

10. Закон від 25 червня 1991 р. № 1251-12 «Про систему оподатку-вання»//ВВР. - 1991. - № 39. - Ст. 510.

11. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»//ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

12. Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна»//ВВР. — 1992. — № ЗО. - Ст.416.

13. Закон України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХП «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру-том»//ВВР. - 1999. - № 42-43. - Ст. 378.

14. Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ «Про заста-ву»//ВВР. - 1992. - № 47. - Ст. 642.

15. Закон України від 16 листопада 1992 р. № 2782-ХІІ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»//ВВР. - 1993. - № 1. - Ст. 1.

16. Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»//ВВР. — 1995. — № 4.

- Ст. 28 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР//ВВР. - 1997. - № 27. - Ст. 181).

17. Закон України від 15 вересня 1995 р. № 327/95-ВР «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»/,/ВВР. - 1995. - № 32. - Ст. 255.

18. Закон України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування»//ВВР. - 1996. - № 18. - Ст. 78.

19. Закон України від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР «Про залізничний транспорт»//ВВР. - 1996. - № 40. - Ст. 183.

20. Закон України від 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'я-зань»//ВВР. - 1997. - № 5. - Ст. 28.

21. Закон України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість»//ВВР. — 1997. — № 21. — Ст. 156.

22. Закон України від 5 червня 1997 р. № 318/97-ВР «Про видавничу справу»//ВВР. - 1997. - № 32. - Ст. 206.

23. Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1641-ІІІ «Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів»//У рядовий кур'єр. — 2000. — 14 червня. — № 107.

24. Закон України від 20 квітня 2000 р. № 1699-ПІ «Про планування і забудову територій»//Урядовий кур'єр. — 2000. — 7 червня. - № 102.

25. Указ Президента України від 4 березня 1998 р. № 167/98 «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами»//Офіційний вісник України. — 1998. — № 17.

26. Положення про переказний і простий вексель, затв. постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1937 р. № 104/1341//Галицькі контракти. — 1996. — № 49.

27. Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801. - М., 1956.

28. Статут автомобільного транспорту Української РСР, затв. постановою Ради Міністрів Української РСР від 27 червня 1969 р. № 401//Юридичний вісник України. — 1999. — № 51.

29. Правила про договори підряду на капітальне будівництво, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1986 р. № 1550.

30. Статут залізниць України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457//0фіційний вісник України. - 1998, - № 14.

31. Порядок віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1994 р. № 882//ЗП. - 1995. - № 3. - Ст. 64.

32. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 1998 «Про удосконалення порядку формування цін»// Офіційний вісник України. — 1998. — № 51.

33. Інструкція № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, затв. постановою Правління Національного банку України від 2 серпня 1996 р. № 204//Юридичний вісник України. — 2000. — № 12.                    

34. Інструкція про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, затв. постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. .№ 527//Офіційний вісник України. — 1999. — № 1. — Ст. 23.

35. Положення Національного банку України «Про кредитування», затв. постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246/Задьіхайло Д.В. Предприни-мательскос право в У крайнє. — Харьков, 1998.

36. Положення про організацію будівництва об'єктів «під ключ», затв. постановою Держбуду СРСР від 10 листопада 1989 р. № 147.

37. Положення про підрядні контракти у будівництві України, затв. науково-технічною радою Міністерства України у справах будівництва і архітектури (протокол від 15 грудня 1993 р. № 9)// Все о бухгалтерском учетс. 1999. — № 43.

38. Положення про взаємовідносини організацій — генеральних підрядників з субпідрядними організаціями, затв. науково-технічною радою Державного Комітету України у справах містобудування і архітектури (протокол від 14 грудня 1994 р. -№ 4).

39. Угода між Україною і Федеративною Республікою Німеччина про сприяння здійсненню і взаємний захист інвестицій від 15 лютого 1993 р.

40. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1999 р. -\° 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»//Юридичний вісник України. -»1999. - № 25.

41. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 24 грудня 1999 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу».

42. Лист Вищого арбітражного суду України від 20 листопада 1992 р. .\° 01-8/ 1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво».

43. Лист Вищого арбітражного суду України від 14 червня 1993 р. № 01-8 672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів».

44. Лист Вищого арбітражного суду України від 24 вересня 1999 р. № 01-8, 451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства».

45. Барвено С. Вексель: його види і передача//Предпринима-тсльство, хозяйство й право. «- 1996. — ^№ 5.

46. Богун В. Фортфсйтипг як специфічна форма кредитування// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 5.

47. Богун В. Акредитив та інкасо як форми міжнародних розрахунків//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 8,

48. Викснтьев Й. Являются ли слова «Украйна» й «Отечество» си-нонимами?//Юридическая практика. — 1998. — № 24.

49. Коломпец А. Комиссия или консигнация. А какая разница?/ /Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 6.

50. Коммерческое право/Под ред. Попондопуло В.Ф., Яковлевой В.Ф. - С.-Пб., 1998. 51-Красько Й. Договор поручительства /'/Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 10.

52. Красько Й. О договоре транспортной зкспедиции//Предпринимательство, хозяйство й право. — 2000. — № 6.

53. Кузнєцов В. Сучасні посягання у сфері безготівкових розрахунків /Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 10.

54. Лисанский Ю. Договор хранения: нскоторьіс проблсмьі возни-кающих правоотношений.  Все о бухгалтерском учете. — 1999. - № 86.

55. Мережко А. международньїе морские перевозки//Юридичес-кая практика. — 2000. — !\° 25.

56. Назаренко В. Консигнація як один із різновидів комісійних операцій//Предпринимательство, хозяйство й право. — 2000. - № 5.

57. Ніколаєва Л., Старцев О. Деякі питання правової регламентації банківського кредитування в У країні//Юридичний вісник України. - 1999. - № 18.

58. Олейник В. Правовая проблематика начислення процентов в крсдитной деятельности банка //Юридическая практика. — 2000. - № 25.

59. Пацурия Н. Правила страхования как основная правовая форма закрепления условий добровольного страхования//Пред-принимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 7.

60. Попов Ю. Соотношение процентов за кредит в повьішенном размере, процентов за товарньїй кредит й неустойки//Юридическая практика. — 2000. — № 1.

61. Середюк А., Ляшенко В. Страхование как способ минимизации кредитньїх рисков//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1997. - № 9.

62. Телятник Л. Правовая природа процента в кредитньїх отношениях//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № Ц.

63. Теньков С. Договорьі не только для того, чтобьі их нарушать (договорьі подряда й оказания услуг)//Все о бухгалтерском учете. - 1999. - № 52.

64. Теньков С. Договорьі не только для того, чтобьі их нарушать (поручение й комиссия, перевод долга й уступка требования)/ /Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 85.

65. Федоров Д. Правовеє регулирование предпринимательской страховой деятельности//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1997. - № 5.

66. Цивільне право України/За ред. Дзери О.В., Кузнєцової Н.С. - К., 1999.

67. Цивільний кодекс України (проект від 25 серпня 1996 р.)// Українське право. — 1999. — № 1.

68. Шкрум Т. Концептуальні підходи законодавчого врегулювання застави//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. - № 12.

69. Янишсн В. Нормативное регулирование деятельности страхових организаций в У крайнє//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 2.                                 

Тема 11. Зобов'язання про сумісну діяльність. Договори про створення       юридичної особи

11.1. Договори про сумісну діяльність.

11.2. Установчий договір про створення юридичної особи.

Методичні рекомендації

11.1. Базові поняття про інститут сумісної діяльності містяться у главі 38 Цивільного кодексу УРСР. Згідно зі ст. 430 Цивільного кодексу УРСР за договором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети. Подібне визначення (щоправда — вже не сумісної, а спільної діяльності) міститься у підпункті 7.7.1. п. 7.1. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», за яким договір про спільну діяльність передбачає об'єднання коштів або майна учасників для досягнення спільної господарської мети. Також тлумачення деяких положень інституту спільної (сумісної) діяльності містяться у роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність», зокрема щодо істотних умов відповідного договору.

Необхідно звернути увагу на те, що договорами про сумісну діяльність передбачаються права і обов'язки сторін щодо досягнення певної господарської мети без створення окремої юридичної особи. Грошові та інші майнові внески учасників цього договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх сумісної діяльності, є спільною частковою власністю сторін. У зв'язку із цим доцільно поставити питання про те, чи може сторона — нсвласник майна (наприклад, суб'єкт права повного господарського відання або оперативного управління) передати це майно як внесок в межах договору про сумісну діяльність. За таких умов правовий статус майна, яке передається, суттєво змінюється, що виходить за межі повноважень невласника (наприклад, орендаря, лізингоотри-мувача).

У порядку обговорення можна поставити питання про те, чи можуть укладатися договори про сумісну діяльність між фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності, а також між громадянами і юридичними особами з огляду на обмеження, що встановлені ст. 430 Цивільного кодексу УРСР. Адже на думку деяких фахівців, подібні обмеження суперечать ст. ст. 5, 6 Закону І  України «Про підприємництво» та іншим актам законодавства (див., наприклад, Теньков С. Спільна діяльність: деякі юридичні та податкові аспекти//Вісник податкової служби України. — 2000. - № 15).

Необхідно розглянути питання щодо порядку ведення спільних справ учасників договору та, відповідно, суб'єктів укладання різних договорів для досягнення мети сумісної діяльності. Якщо рішення приймаються радою з числа працівників сторін, договори укладаються всіма учасниками сумісної діяльності або за їх дорученням одним із них; якщо керівництво сумісною діяльністю сторони доручили одному з учасників договору, ця особа укладає договори, пов'язані з забезпеченням сумісної діяльності, від свого імені і сама набуває цивільних прав і несе обов'язки за договорами.

Бажано також зупинитися на необхідності реєстрації договорів про сумісну діяльність у податковому органі відповідно до вимог підпункту 7.7.7. п. 7.7. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» і розглянути відповідну процедуру (див. Порядок ведення податкового обліку та складання податкової звітності результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи).

11.2. Створення юридичних осіб шляхом об'єднання майна і спільної підприємницької діяльності їх засновників (учасників) є специфічним різновидом сумісної діяльності, що оформлюється відповідними документами. Найчастіше такими документами є установчі договори.

Спеціальної правової бази, що регламентує порядок укладання, зміни, розірвання установчих договорів, в Україні немає. Тому у цьому випадку застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання, а також вимоги стосовно до-арбітражного врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів. Також реквізити установчих договорів можна знайти у законах України «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін. Тут можна знову звернутися до теми «Організація підприємницької діяльності» або подібної теми, у якій розглядалися вимоги щодо установчих документів юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності.

Розглядаючи це питання, необхідно чітко розмежувати функції статуту (регламентація діяльності суб'єкта підприємницької діяльності) та установчого договору (регламентація відносин між засновниками суб'єкта підприємницької діяльності).

Практичні завдання

Задача № 1. Між державним підприємством «Трактормаш» та приватним підприємством «Олена» було укладено договір про сумісну діяльність із організації центру дитячого дозвілля. За цим договором державне підприємство як внесок передавало приміщення дитячої дошкільної установи, що знаходилося на його балансі та тривалий час не використовувалося. Приватне підприємство зобов'язувалося зробити ремонт, найняти персонал і організувати роботу центру. Податкова інспекція подала позов про визнання договору недійсним, посилаючись на те, що статутом приватного підприємства не передбачено право на зайняття діяльністю із організації дитячого відпочинку. ПП проти позову заперечувало, посилаючись на те, що його статутом передбачено право на «зайняття іншими видами діяльності, які не заборонені законом».

Питання:

1. Де має міститися перелік видів діяльності, якою має право займатися юридична особа? Чи можна вважати цей перелік вичерпним? Обгрунтуйте тезу про вичерпність невичерпність видів діяльності.

2. Чи мало право державне підприємство як внесок передавати приміщення дитячої установи? Який порядок такої передачі?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 2. 1 березня мале підприємство і акціонерне товариство уклали договір на спільне будівництво санаторію з водолікуванням, згідно з яким мале підприємство зобов'язувалося збудувати об'єкт «під ключ», а товариство надавало для цього належну на правах власності земельну ділянку і забезпечувало фінансування будівельних робіт. Доходи від експлуатації об'єкту сторони домовилися розподіляти порівну. Кошторисна вартість будівництва складала 6 млн грн., з яких 2 млн грн. товариство перераховувало малому підприємству в десятиденний термін з моменту підписання договору. Договором також передбачалося, що отриманими від товариства грошовими коштами мале підприємство розпоряджається на власний розсуд, використовуючи їх виключно на цілі будівництва і під контролем товариства.

Наприкінці липня товариство запропонувало малому підприємству представити звіт про виконані роботи, а також про використання грошових коштів. Проте підприємство повідомило, що земельна ділянка, надана для будівництва, є непридатною через надзвичайну віддаленість від мінеральних джерел, а тому роботи не було розпочато. 5 вересня підприємство повернуло товариству отримані 2 млн грн. і запропонувало розірвати договір. Товариство, в свою чергу, наполягало на поверненні не тільки основної суми, а й компенсації у вигляді процентів за фактично наданий кредит.

Питання:

1. Яка правова природа договору на спільне будівництво санаторію?

2. Чи можна подібними договорами передбачати відповідальність за неналежне виконання сторонами своїх зобов'язань? Чи містить законодавство обмеження розміру такої відповідальності?

3. Чи є правомірними вимоги товариства про стягнення процентів за фактично наданий кредит?

Задача № 3. Установчим договором товариства з обмеженою відповідальністю було передбачено, що кандидатура головного бухгалтера товариства перед призначенням на посаду повинна погоджуватися із засновниками товариства на їх загальних зборах. Всупереч цьому, директор товариства, який не був його засновником, призначив на посаду головного бухгалтера свою сестру, не погодивши її кандидатуру із жодним із засновників. Один із засновників почав вимагати звільнити головного бухгалтера, оскільки не було додержано порядку його призначення. Крім того, він посилався на те, що родичам заборонено працювати на одному підприємстві. Директор підприємства відмовився звільняти бухгалтера, посилаючись на те, що за статутом товариства він має право самостійно здійснювати адміністративно-господарську діяльність; до компетенції ж загальних зборів засновників взагалі не належить погодження кандидатури головного бухгалтера. Заборони ж родичам працювати на підприємстві установчі документи не містять.

Питання:

1. Яке значення має установчий договір і статут у діяльності господарського товариства? Якому документу надається перевага при наявності подібних суперечностей між установчим договором і статутом?

2. Чи заслуговують на увагу доводи засновника про неможливість родичів працювати на одному підприємстві?

3. Чи мають право засновники без погодження з директором самостійно звільнити головного бухгалтера, зробивши відповідний запис у трудовій книжці?

Задача № 4. Учасник спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю прийняв рішення про вихід зі складу учасників товариства. У грудні він звернувся до директора товариства, яким був інший учасник, із вимогами про повернення його внеску до статутного фонду товариства — квартири, про сплату йому частини вартості майна підприємства пропорційно його внеску, а також про сплату частини прибутку, що належала йому за підсумками року. Директор пояснив, що дивіденди він зможе отримати лише у січні наступного року після складання річного балансу підприємства. Повернути ж квартиру він відмовився, запропонувавши замість неї грошову компенсацію у розмірі її вартості, встановленої довідкою бюро технічної інвентаризації частину вартості майна товариства директор взагалі відмовився повертати без будь-якої компенсації, оскільки це не передбачено установчими документами. Під час судового розгляду з'ясувалося, що за установчими документами товариства у випадку виходу учасника зі складу товариства його внесок до статутного фонду є  власністю підприємства; особі, яка виходить, виплачується частина прибутку, що отриманий підприємством до моменту виходу учасника.

Питання:

1. Які права мають учасники товариства відносно майна, що внесено ними до статутного фонду? Чи відповідають установчі документи, що розглядаються, законодавству?

2. Чи має право учасник вимагати передачі йому його внеску до статутного фонду в натурі?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 5. За статутом товариства з обмеженою відповідаль-, ністю кожному з учасників надавалося право, після сплати ним ! свого внеску у повному обсязі в будь-який час збільшувати суму статутного фонду із внесенням відповідних змін до установчих документів. Але коли один із учасників звернувся до районної адміністрації із проханням зареєструвати відповідні зміни, йому було відмовлено із посиланням на те, що решта учасників не повністю оплатила свої внески, а тому він не може збільшувати своєї частки в статутному фонді товариства.

Питання:

1. Чи відповідають законодавству установчі документи товариства?

2. За яких умов можливе збільшення статутного фонду товариства?

3. Чи правомірна відмова працівника державної адміністрації?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

2. Кодекс законів про працю України/Кодекси України. — 1998. - Кн. 3.

3. Закон України від 7 лютого 1991 р. -№ 698-ХІІ «Про підприєм-ництво»//ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

4. Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ «Про підприємства в У країні»//ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

5. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»//ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

6. Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств «//ВВР. — 1995. — № 4. — Ст. 28 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР/ /ВВР. - 1997. - № 27. - Ст. 181).

7. Постанова РНК УРСР від 4 червня 1933 р. «Про сумісництво посад і службу родичів в установах, підприємствах .і організаціях усуспільненого секторам/Законодавство України про працю. - 1999. - Кн. 1.

8. Порядок ведення податкового обліку та складання податкової звітності результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 11 липня 1997 р. № 234// Офіційний вісник України. — 1997. — № 33.

9. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 28 квітня 1995 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»//Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. — К., 1998.

10. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»/ /Юридичний вісник України. — 1999. — 16.

11. Бубликов В. Учрсдительньїй договор о СП: новьіе подходьі к его составлению//Хозяйство и право. — 1994. — № 8.

12. Козлова Н. Правовая природа учредительното договора в создании юридического лица//Государство й право. — 1993. — № 10.

13. Омельченко А. Правовеє регулирование совмсстной деятельнос-ти на У крайнє//Юридическая практика. — 1998. — № 24.

14. Садиков О. Учредительньїй договор й его правовьіе особеннос-ти//Государство й право. — 1994. — № 6.

15. Саниахметова Н. Учредительньїй договор//Бизнес. — 1995. - № 10.

16. Теньков С. Спільна діяльність: деякі юридичні та податкові аспекти//Вісник податкової служби України, — 2000. — М° 15.

Тема 12. Право промислової власності

12.1. Правова охорона винаходів, корисних моделей та промислових зразків.

12.2. Охорона прав на знаки для товарів та послуг. Фірмове найменування.

12.3.Охорона інших об'єктів промислової власності.

Методичні рекомендації

12.1. Основними нормативними актами, що закріплюють правову охорону винаходів, корисних моделей та промислових зразків є Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та Закон України «Про охорону прав на промислові зразки», а також відповідні документи Державного патентного відомства України (Державного департаменту інтелектуальної власності України). Крім того, це питання регулюється міжнародними нормативними актами, зокрема Паризькою конвенцією з охорони промислової власності.

На початку радимо чітко визначити поняття «винахід», «корисна модель» та «промисловий зразок», зокрема за їх об'єктами.

Під час розгляду цієї теми необхідно зупинитися на тому, що винахідником (автором) може бути лише фізична особа. Можлива наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності у такої особи не має значення. Проте використовувати винахід (корисну модель, промисловий зразок) на умовах, що зазначені у вищенаведе-них нормативних актах та відповідних договорах, може будь-яка особа, в тому числі — і юридична.

На обговорення можна винести питання про те, хто є власником винаходу у разі, якщо винахід створено за дорученням роботодавця, адже за ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; тому за змістом конституційної норми можна зробити висновок, що надання винахіднику права володіння, користування і розпорядження результатами своєї інтелектуальної діяльності означає надання йому статусу власника. Всупереч цьому Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» передбачено, що коли винахід створено за дорученням роботодавця, то останній має право на отримання патенту, тобто права власності на винахід (за умови, що трудовим договором або контрактом не передбачено інше). На нашу думку, будь-який результат інтелектуальної творчої діяльності має належати авторові, якщо інше не передбачено договором (цивільним або трудовим).

Доцільно розглянути порядок передачі права власності на патент, а також надання права користування винаходом (корисною моделлю, промисловим зразком), зупинитись на моменті набрання чинності відповідними договорами.

12.2. Зважаючи на практику, що склалася останнім часом у зв'язку із використанням (в тому числі — неправомірним) знаків для товарів та послуг, а також фірмових найменувань, особливу увагу слід приділити саме цим правовим інститутам.

Відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг, регулюються Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Спеціальним нормативним актом, що регулює порядок використання фірмового найменування, є Положення про фірму від 22 червня 1927 р.

Обов'язково слід зупинитися на вичерпному переліку випадків, коли позначення не можуть одержати правову охорону. У порядку обговорення можна поставити питання про загальновідомість знака як підставу для відмови у реєстрації (докладніше див. Макарен-кова М. Скандальная «общеизвестность»//Юридическая практика. — 2000. — № 18; Петрова Л. По стойке «СмирноРР»//Юри-дическая практика. — 2000. — № ЗО). Особливу увагу слід приділити використанню знака на території України, а також з'ясувати, як таке використання (невикористання) може бути доведено.

Розглядаючи фірмове найменування (фірму), слід визначити це поняття і обговорити, чи охоплює воно назву організаційно-правової форми. Також потрібно з'ясувати, чи є обов'язковою реєстрація права власності на нього (докладніше див. Сергеев В. Фирменное наиме-нование без защиты//Юридическая практика. — 1998. — № 20).

12.3. До інших об'єктів права промислової власності можна віднести раціоналізаторські пропозиції (Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій), сорти рослин (Закон України «Про охорону прав на сорти рослин»), зазначення походження товару (Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів»), топографії інтегральних мікросхем (Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»).

Окремо варто розглянути секрети виробництва («ноу-хау»), зазначаючи, що до них застосовуються загальні положення щодо захисту конфіденційної інформації (докладніше див. Цивільне право України/За ред. Дзери О. В., Кузнєцової Н.С. — К., 1999;

Петрик Й. ТКІР5 й директиви ЕС: право на прозрачную инфор-мацию об змитентах в Украине//Предпринимательство, хозяй-ство й право. — 2000. — № 6).

Практичні завдання

Задача № 1. У 1993 р. компанія «Хуго Босе АГ» зареєструвала в Міжнародному бюро Світової організації інтелектуальної власності знак для товарів та послуг «Ваісіеввагіпі НІЮО В055» для товарів 34-го класу Міжнародної класифікації товарів та послуг «Тютюн приналежності для паління; сірники» із строком дії міжнародної реєстрації 20 років. В Україні цей знак було взято під охорону з 20 липня 1993 р., а відомості про початок його дії було опубліковано 18 жовтня 1993 р. У травні 1999 р. компанія  «Реемстма Сигареттенфабрикен Гмбх» подала позов до компанії «Хуго Босе АГ» (третя особа на стороні відповідача — Державне патентне відомство України) із вимогами про дострокове припинення на території України дії міжнародної реєстрації знака для товарів 34-го класу Міжнародної класифікації товарів та послуг та про зобов'язання Державного патентного відомства України повідомити про це Міжнародне бюро Світової організації інтелектуальної власності. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що компанія «Хуго Босе АГ» протягом тривалого часу не використовує в і України зареєстрований товарний знак. Власне ж реєстрацію товарного знака, на думку позивача, було здійснено для того, щоб і перешкодити використанню марки «ВOSS» для тютюнових виробів.

Питання:

1. Чи має обмеження строк, по закінченні якого дію свідоцтва на товарний знак, що не використовується на території України, може бути припинено у судовому порядку? Що вважається викори-I станням товарного знака?

2. Чи є правомірним встановлення необхідності використання власником свого майна (товарного знака)? Як у цьому контексті можна охарактеризувати дії компанії «Хуго Босе АГ»?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 2. Виробник чаю марок «Ьірїоп», «ВіїтаЬ» та «МіІЮгсі» — компанія «ОзіггісзіасЬе Теє СсзсИасЬагі І^аигепя ЗреІЬтапп» — подала заявку на поширення міжнародної реєстрації вищезазначених товарних знаків на територію України. Незважаючи на те, що ці знаки було зареєстровано на ім'я виробника ще за часів колишнього СРСР, а строк дії реєстрації ще на закінчився, Державне патентне відомство України відмовило заявникові в поширенні міжнародної реєстрації, посилаючись на те, що на ці товарні знаки вже подано заявку на ім'я дистриб'ютора компанії  — товариства з обмеженою відповідальністю «Зовнішньоторговельна фірма «Мономах», яка має більш ранню дату подання.

Питання:

1. Хто має право на повторну реєстрацію товарного знака?

2. Які товарні знаки не можуть одержати правову охорону? Чи може бути зареєстрований знак на ім'я дистриб'ютора без згоди на це виробника (власника знака)?

3. Чи правомірна відмова працівників Державного патентного відомства України? Якими мають бути дії представників компанії «05(;Ггіе$і5сЬе Теє ОеїеІІзсЬаСі Ьаигепх Зреіптапп»?

Задача № 3. У 1995 р. товариство з обмеженою відповідальністю «Флеш», яке займалось виготовленням телевізійних ігрових приставок, подало до Державного патентного відомства України заявку на реєстрацію знака для товарів та послуг «NINТЕN^О» і отримало у вересні 1996 р. відповідне свідоцтво. Через певний час компанія «Нінтендо Ко, Лтд» (Японія) звернулася до суду із позовом до товариства та Держпатенту із вимогами про визнання недійсним свідоцтва на вищезазначений знак для товарів та послуг, посилаючись на те, що він відтворює загальновідомий знак «МІМТЕМОО», що належить компанії з 1933 р., тим самим вводячи в оману споживачів щодо якості товару та його виробника. Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що компанія «Нінтендо Ко, Лтд» не працювала і не працює на ринках України, а отже, знак «NINТЕN^О» не є загальновідомим.

Питання:

1. Які знаки для товарів та послуг не можуть бути зареєстрованими в Україні?

2. Які знаки належать до загальновідомих? Чи можна вважати знак «МІМТЕМОО» загальновідомим? Яким чином це можна довести?

3. Чи може знак для товарів та послуг, що збігається з фірмовим найменуванням їх виробника, бути зареєстрованим на ім'я українського товариства?

4. Чи заслуговують на увагу доводи відповідача про те, що знак «МІМТЕМОО» не є'загальновідомим, оскільки компанія-виробник не працювала і не працює на ринках України? Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 4. До Міжнародної адвокатської компанії «Бі.Ай.Ем» звернулася громадянка Іванченко із проханням про надання їй юридичної допомоги. Іванченко зазначила, що у травні 1996 р. вона уклала із трастовою компанією «Владибор-Траст» інвестиційний договір, за яким через два роки їй поверталася сума вкладу і обумовлені відсотки. Оскільки ані основна сума, ані відсотки повернуто не було, Іванченко просила через суд захистити її законні права і повернути грошові кошти. Ознайомившись із текстом інвестиційного договору, юристи звернули увагу на його преамбулу, за якою «текст цього договору було складено на підставі відповідної розробки Міжнародної адвокатської компанії «Бі.Ай.Ем». Але насправді ніякої участі у розробці договору зазначена адвокатська компанія не брала, а трастова компанія «Владибор-Траст» ніколи не була її клієнтом.

Надавши громадянці відповідну допомогу, Міжнародна адвокатська компанія «Бі.Ай.Ем» звернулася до арбітражного суду із позовом до трастової компанії «Владибор-Траст» про відшкодування моральної шкоди. У позові вона зазначала, що трастова компанія без згоди власника використовувала ім'я добре відомої юридичної фірми для залучення інвестицій. При невиконанні ж зобов'язань трастовою компанією, невдоволення її клієнта автома тично поширюється і на «автора» договору, що, в свою чергу, завдає шкоди діловій репутації Міжнародної адвокатської компанії «Бі.Ай.Ем».

Питання:

1. Які суди розглядають спори між організаціями про відшкодування моральної шкоди? У яких випадках відшкодовується |а, така шкода?

2. Чи є обов'язковим у випадку, що розглядається, попереднє  спростування інформації винною стороною?

3. Яким законодавчим актом передбачено можливість відшкодування моральної шкоди, заподіяної використанням фірмового найменування без згоди власника? Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 5. У 1995 р. п'ятеро фізичних осіб створили і зареєстрували товариство з обмеженою відповідальністю «Арктика». Основною діяльністю товариства була торгівля продуктами харчування дитячого асортименту. Через три роки один із колишніх працівників товариства заснував приватне підприємство «Арктика», яке також займалося торгівлею продуктами харчування для дітей. Місцеве відділення Антимонопольного комітету України, до якого звернулося ТОВ «Арктика» із відповідною заявою, зобов'язало ПП «Арктика» припинити дії, спрямовані на неправомірне  використання фірмового найменування ТОВ та сплатити штраф. Не погодившись із цим, ПП «Арктика» звернулося до суду.

Питання:

1. Що входить в Поняття «фірмове найменування»? Чи можна вважати, що фірмове найменування «Товариство з обмеженою відповідальністю «Арктика» ідентичне фірмовому найменуванню і «Приватне підприємство «Арктика»?

2. Чи мало право ТОВ «Арктика» без звернення до Антимонопольного комітету України звернутися одразу до арбітражного суду, вимагаючи при цьому відшкодування збитків? Якщо мало, то відшкодування яких збитків вправі було б воно вимагати?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 6. У серпні 1999 р. закрите акціонерне товариство «АЛЬФА КАПІТАЛ УКРАЇНА» звернулося до арбітражного суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Українська фінансова компанія «Альфа-Капітал». У позові ЗАТ вимагало припи-' нення використання ТОВ у своїй назві позначення «Альфа Капітал», посилаючись на те, що останнє є зареєстрованим за позивачем товарним знаком для всіх (42-х) класів Міжнародної класифікації товарів та послуг. Суд відмовив ЗАТ у позові, зазначаючи, зокрема, що відповідач зареєстрований у формі ТОВ, а не у формі ЗАТ. Крім того, позивачем не надано підтвердження того, що використання відповідачем товарного знака позивача призводить до змішування із його діяльністю, а тому це не може вважатися недобросовісною конкуренцією.

Питання:

1. Чи є обов'язковою реєстрація права власності на фірмове найменування?

2. Чи має значення різниця у організаційно-правових формах сторін спору? Чи заслуговує на увагу ненадання позивачем доказів того, що використання його товарного знака призводить до змішування із діяльністю відповідача?

3. Чи правильно вирішив суд?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

3. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність «//ВВР. - 1991.,- № 20. - Ст. 249.

4. Закон України від 21 квітня 1993 р. № 3116-ХІІ «Про охорону прав на сорти рослин»//ВВР. - 1993. - № 21. - Ст. 218.

5. Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХІІ «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»//ВВР. — 1994. — № 7. - Ст. 32 (в редакції Закону від 1 червня 2000 р. № 1771-ІП/ /Урядовий кур'єр. — 2000. — 12 липня).

6. Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХІІ «Про охорону прав на промислові зразки»//ВВР. — 1994. — № 7. - Ст. 34.

7. Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3689-ХІІ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»//ВВР. — 1994. — № 7. - Ст. 36.

8. Закон України від 7 червня 1996 р. № 236/96-ВР «Про захист від недобросовісної конкуренції»//ВВР. — 1996. — №36. — Ст. 164.

9. Закон України від 5 листопада 1997 р. № 621/97-ВР «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»//ВВР. - 1998. - № 8. - Ст. 28.

10. Закон України від 16 червня 1999 № 752-ХІУ «Про охорону прав на зазначення походження товарів»//ВВР. — 1999. — № 32. - Ст. 267.

11. Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій, затв. Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. № 479/92//Інно-вація. - 1992. - № 4-5.

12. Положення про фірму, затв. постановою ЦВК і РНК від 22 червня 1927 р.//Известия ЦИК Союза ССР й ВЦИК. - 1927. - 8 липня.

13. Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу сві- . доцтва України на знак для товарів і послуг, затв. наказом Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 р. № 116.

14. Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20 березня 1883 р.

15. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р.

16. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС)/Результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: тексти офіційних документів. — К., 1998.

17. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»//Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. - К., 1998.

18. Андрощук Г., Денисюк В. Передача прав на промьішленную собственность: вознаграждение//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 9.

19. Викентьев Й. Суд изучает альфа-частицьі//Юридическая практика. - 1999. - № 23.

20. Дахно Й. Недобросовестная конкуренция й промьішленная собственность в Украине//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1996. - № 11.

21. Демченко Т. Поняття та функції товарного знака//Предпринимательство, хозяйство й право. — 2000. — № 5.

22. Дубинский М. Недобросовестная конкуренция й нарушение прав владельца товарного знака//Юридическая практика. — 1999. - № 23.

23. Жаров В. Адаптация национального законодательства по вопро-сам защитьі прав на обьектьі интеллектуальной собственности к международно признанньїм нормам //Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 5.

24. Жаров В., Шевелева Т. Нужсн ли Украине закон об охране прав на коммерческую тайну?//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 5.

25. Кашинцева О. Сравнительная характеристика правового режи-ма товарних знаков в Украине, России й Польше//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998 — № 11.

26. Коммерческое право/Под ред. Попондопуло В.Ф., Яковле-вой В.Ф. - С.-Пб., 1998.

27. Крайнев П. Проблеми комплексной оценки интеллектуальной собственности//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. - № 5.

28. Крьіжна В. Знаки для товаров й услуг й лицензии на их ис-пользование//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. - № 1.

29. Крьіжна В. Право преждепользования в патентном праве Украиньі//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 2.

30. Макаренкова М. Скандальная «общеизвестность»//Юриди-ческая практика. — 2000. — № 18.

31. Пахаренко А. Некоторьіе практические вопросн оценки интел-лектуальной собственности//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1997. - № 12.

32. Петрик Й. ТКІР5 й директиви ЕС: право на прозрачную ин-формацию об змитентах в Украяне//Предпринимательство, хозяйство й право. — 2000. — № 6.

33. Петрова Л. По стойке «СмирноРР»//Юридическая практика. - 2000. - № ЗО.

34. Прахов Б. Последствия нарушения прав обладателя патента// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 6.

35. Прахов Б. Как демонстрировать об-ьект лицензии?//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 7.

36. Ридченко Й. Столкновение фирменньїх найменований й товарних знаков на рьінке товаров й услуг//Юридическая практика. - 2000. - № 8.

37. Сергеев В. Фирменное наименование без защитьі//Юридичес-кая практика. — 1998. — 20.

38. Тимофеенко Л. Проблемьі правовой охраньї й использования изо6ретений//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. - № 2.

39. Тимофеенко Л. Об использовании товарних знаков//Пред-принимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 3.

40. Тимощук Л. Патентная активность й развитие государственной системьі охраньї промьішленной собственности//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 7.

41. Цивільне право України/За ред. Дзери О.В., Кузнєцової Н.С. - К., 1999.

42. Черепов Л. Знаковме войньі//Юридическая практика. — 1999. - № 18.

43. Черненко А. Юридическая фирма требует возмещения морального вреда//Юридическая практика. — 1999. — № 12.

44. Черненко А. В0§§, отдай покурить...//Юридическая практика. - 1999. - № 13.

45. Шамрина Е., Пахаренко А. Интеллектуальная собственность как нематериальньїе активьі//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 6.

46. Штсфан М. Ответственность за нарушение прав в сфере промьішленной собственности й судебная защита зтих прав// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 10.

47. Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник. - К., 1999.

Тема 13. Антимонопольне регулювання підприємницької діяльності. Захист від недобросовісної конкуренції

13.1. Правові засади розвитку конкуренції і демонополізації у сфері підприємництва. Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.

13.2. Поняття та прояви монопольної діяльності. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.

13.3. Поняття недобросовісної конкуренції, її прояви на ринку.     Відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Методичні рекомендації

13.1. Це питання є дещо оглядовим і охоплює теоретичне обгрунтування необхідності антимонопольного регулювання підприємницької діяльності. Розпочати розгляд його радимо зверненням до Конституції України, за ст. 42 якої держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, а зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція не допускаються.

Визначення конкуренції міститься у Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», за яким конкуренцією вважається змагальність підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач. Звідси можна вивести функції, що їх виконує конкуренція (регулювання ринкової економіки, свободи підприємництва, а в кінцевому підсумку — захист прав споживачів).

Крім вищеназваного базового закону, що визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісно^ конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства, правові засади захисту від недобросовісної конкуренції визначаються Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Також відповідні положення стосовно, зокрема, недобросовісної реклами, містяться в Законі України «Про рекламу».

Органом, що здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства є Антимонопольний комітет України. Компетенцію та повноваження його визначено Законом України «Про Антимонопольний комітет України». Особливу увагу слід звернути на деякі повноваження, що їх конкретизовано Законом України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (контроль за створенням, реорганізацією, ліквідацією суб'єктів господарювання; контроль за придбанням, передачею в оренду майна; примусовий поділ монопольних утворень).

Також слід зупинитися на можливості оскарження будь-якого рішення Антимонопольного комітету України, звертаючи увагу на строк, протягом якого можна провести таке оскарження (ЗО днів).

13.2. Поняття монопольної діяльності міститься у ст. 1 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Нею вважаються дії (бездіяльність) суб'єктів господарювання за умови монопольного становища на ринку одного суб'єкта господарювання (групи суб'єктів господарювання) у виробництві та реалізації товарів, а також дії (бездіяльність) органів державної влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління та контролю, спрямовані на недопущення, істотне обмеження чи усунення конкуренції.

Після подання визначення, доцільно сформулювати можливі прояви монопольної діяльності (зловживання монопольним становищем на ринку; антиконкурентні узгоджені дії; дискримінація суб'єктів господарю,вання органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-госпо-дарськогр управління та контролю). Конкретні прояви монопольної діяльності чітко передбачено ст. ст. 4-6 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Крім того, цей Закон передбачає заходи контролю за створенням монопольних структур, що розглядалися у попередньому питанні. Паралельно можна розглянути і відповідальність за порушення антимонопольного законодавства (розділ V Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»; ст. ст. Ібб'—ібб4 Кодексу України про адміністративні правопорушення; ст. 1557 Кримінального кодексу України), звертаючи особливу увагу на цивільну відповідальність у вигляді відшкодування збитків.

Під час підготовки цього питання радимо звернути увагу на відповідні положення листа Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України».

13.3. Щодо недобросовісної конкуренції, в Законі України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» міститься відсилка до спеціального законодавства, а саме — до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції». При розгляді недобросовісної конкуренції доцільно за цим Законом сформувати групи проявів недобросовісної конкуренції (неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання; створення перешкод _ суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції; неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці). Окремо можна  розглянути недобросовісну рекламу (ст. 10 Закону України «Про рекламу»).

При більш докладному визначенні проявів недобросовісної : конкуренції слід зупинитися на визначенні комерційної таємниці (Закон України «Про підприємства в Україні»), а також відомостях, що не можуть складати комерційної таємниці (див. постанову Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці»).

Відповідальність за недобросовісну конкуренцію передбачена Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» (глава 5); ст. 1643 Кодексу України про адміністративні правопорушення; ст. ст. 1486—1487 Кримінального кодексу України. Відповідальність за недобросовісну рекламу передбачено ст. 27 Закону України «Про рекламу». Цивільна відповідальність настає за загальними правилами цивільного законодавства у вигляді відшкодування збитків.

Практичні завдання

Задача № 1. Державна адміністрація залізничного транспорту України «Укрзалізниця» направила телеграму начальникам своїх структурних підрозділів, а також начальникам залізниць СНД, в якій повідомлялося про створення при «Укрзалізниці» транспортно-експедиційної компанії «Залізтранс». При цьому пропонувалося укладати договори на транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоторговельних і транзитних вантажів тільки з цією компанією. Водночас на ринку відповідних послуг діяло вже понад 100 компаній, що надавали подібні послуги.

Питання:

1. Охарактеризуйте дії ^Укрзалізниці» з точки зору чинного законодавства.

2. Якими можуть бути дії Антимонопольного комітету України у випадку звернення до нього однієї з вищезазначених 100 компаній?

Задача № 2. Державна адміністрація залізничного транспорту України «Укрзалізниця» видала наказ, згідно із яким підлеглі їй залізниці повинні були вносити плату за використання вагонів, що належали країнам СНД та Балтії у розмірі 5 швейцарських франків за одну вагоно-добу. Водночас власники вантажів і порти повинні були вносити плату за використання тих же вагонів під час їх знаходження на під'їзних шляхах в розмірі 29 швейцарських франків за одну вагоно-добу.

Питання:

І. Порушення яких норм законодавства допустила «Укрзалізниця»?

2. Яку відповідальність передбачено за такі порушення?

3. Чи має право Антимонопольний комітет України з власної ініціативи (без заяви суб'єкта господарювання) здійснювати перевірку додержання вимог антимонопольного законодавства і, відповідно, притягати винних до відповідальності?

Задача № 3. Водопостачальна організація м. Чернівці, зважаючи на існуючий дефіцит питної води, здійснювала поставку води за графіком. Згідно із визначеними Черновицькою облрадою нормами відпуску води, розрахунок за надані послуги має був проводитися згідно із скоригованими тарифами, що їх було затверджено облдержадміністрацією. Всупереч цьому деяким особам і організаціям вода відпускалася постійно, а плата за воду стягувалася зі всіх споживачів однакова — за цілодобове споживання.

Питання:

1. Порушення яких норм законодавства допустила водопостачальна організація?

2. Яку відповідальність передбачено за такі порушення? До якого органу слід звертатися з метою їх припинення?

Задача № 4. Між місцевим відділом реєстрації актів громадянського стану (РАГС) та приватним підприємством «Регіон» було укладено договір, за яким РАГС здавав в оренду ПП частину свого приміщення, а підприємство надавало послуги фото— віде-озйомки урочистих церемоній реєстрації шлюбу. За фактичною згодою відділу РАГС підприємство перешкоджало здійсненню зйомок самими клієнтами та запрошеними фотографами. Клієнти, які бажали здійснювати зйомку самостійно, повинні були сплатити підприємству 40—50 гри. за дозвіл. Також підприємство встановило обов'язковий мінімум фотографій, що замовлялися (п'ять).

Питання:

1. Чи можна вважати договір між місцевим відділом реєстрації актів громадянського стану (РАГС) та приватним підприємством «Регіон» антиконкурентними узгодженими діями? Якщо можна, то в чому це виявляється?

2. Які наслідки можуть настати для сторін у разі визнання їх дій такими, що призводять до усунення з ринку інших суб'єктів господарювання?

3. Яке рішення має прийняти Антимонопольний комітет України у випадку звернення до нього?

Задача № 5. Влітку 1999 р. торговельно-виробнича фірма «Воланд» звернулася до державного підприємства «Термоарм» із проханням про закупівлю оптом температурних реле. Підприємство І запропонувало купити реле за ціною 10 тис. грн. за штуку. На доводи фірми про те, що ще на початку року реле коштувало 1 тис. грн. за штуку, завод відповідав, що така ціна виправдана Коливаннями курсу долара США та підвищенням цін на енергоносії. З огляду на те, що підприємство «Термоарм» було єдиним виробни-, ком подібних реле в Україні, а імпортні аналоги з урахуванням  витрат на їх доставку, сертифікацію та розмитнення виявлялися ще дороuими, «Воланд» відмовився від виробництва котлів для обігрівання приміщень.

Питання:

1. Що таке монопольне становище суб'єкта господарювання на ринку? Чи можна вважати монопольним становище державного підприємства «Термоарм»?

2. Яка відповідальність передбачена за зловживання монопольним становищем на ринку? Які повноваження в цій сфері має Антимонопольний комітет України?

3. Що можна порадити торговельно-виробничій фірмі «Воланд»?

Задача № 6. Між Одеським морським портом та товариством з обмеженою відповідальністю «Морбудтранс» було укладено договір про сумісну діяльність. За цим договором порт надавав ТОВ виключне право на виконання транспортно-скспсдиційних послуг. Тому інші експедитори вимушені були укладати договори із ТОВ «Морбудтранс» для забезпечення транспортно-експедиційних послуг у порту, а також виплачувати йому винагороду у розмірі 3% від акордної ставки порту за кожну тонну переробленого вантажу. Також ТОВ мало виключне право на експедицію зовнішньоторговельних вантажів. Одна з конкуруючих експедиційних фірм звернулася до Антимонопольного комітету України.

Питання:

1. Чи можна вважати договір між Одеським морським портом та ТОВ «Морбудтранс» антиконкурентними узгодженими діями? Якщо можна, то в чому це виявляється?

2. Які наслідки можуть настати для ТОВ «Морбудтранс» у разі визнання його дій такими, що призводять до усунення з ринку інших суб'єктів господарювання?

3. Яке рішення має прийняти Антимонопольний комітет України?

Задача № 7. Між Національною телекомпанією України і фірмою «Парк» було укладено договір, за яким редакція газети «Парк» за обумовлену суму отримувала на 1999 р. виключне право на розповсюдження програми телепередач на каналах УТ-1 та УТ-2. НТКУ також зобов'язувалася не займатися розповсюдженням своєї програми передач самостійно. Зважаючи на те, що розцінки на передрук програми, встановлені фірмою «Парк», перевищували в кілька разів первісну ціну, за якою вона купувала розклад, одне з конкуруючих видань звернулося до Антимонопольного комітету України.

Питання:

1. Чи можна вважати монопольним становище фірми «Парк»?

2. Яка відповідальність передбачена за зловживання монопольним становищем на ринку? Кого може бути притягнуто до неї у випадку, що розглядається?

3. Чи мало право конкуруюче видання звертатися до Антимонопольного комітету України? Яке рішення він має прийняти?

Задача № 8. Державне підприємство «Укрвагонсервіс» — єдине підприємство, що забезпечує комплектами постільної білизни пасажирів на Південно-західній залізниці — уклало договір із акціонерним товариством «Київпас», за яким «Укрвагонсервіс» забезпечував пасажирів постільними наборами, напоями та товарами, що надавалися АТ. Договором також передбачалося, що жоден з партнерів не може укласти аналогічний договір з іншим підприємством без згоди партнера.

Після укладення договору вартість послуги із користування постільними наборами зросла удвічі у порівнянні з аналогічними послугами, що надавалися іншими залізницями. Також у вартість комплекту білизни входив набір чаю із цукром-рафінадом, який в обов'язковому порядку видавався разом із постіллю.

Питання:

1. Які порушення законодавства допустили державне підприємство «Укрвагонсервіс» та АТ «Київпас»?

2. Чи правомірно включати в договір заборону укладання аналогічних договорів без згоди партнера?

3. Яка відповідальність передбачена за такі порушення? До якого органу слід звертатися з метою їх припинення?

Задача № 9. Виконком м. Ужгорода прийняв рішення, яким зобов'язав підприємства, установи і організації, а також фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, що не зареєстровані в Ужгороді, здійснювати реалізацію товарів тільки через торговельні точки суб'єктів підприємництва, що зареєстровані в місті, або придбати у виконкомі патент на здійснення торговельно-посередницької діяльності на території міста.

Питання:

1. Чи відповідають законодавству вимоги, рішення виконавчого комітету?

2. Чи можуть місцеві органи запроваджувати патентування торгово-посередницької діяльності на території міста?

3. Яка відповідальність передбачена за такі порушення? До якого органу слід звертатися з метою їх припинення?

Задача № 10. Обласний відділ освіти надіслав завідуючим міських та районних відділів освіти листа, в якому заборонялося користуватися послугами приватних та комерційних турфірм для організації екскурсійного обслуговування школярів. Єдиною фірмою, послугами якої дозволялося користуватися, було визначено туристичну агенцію «Дсржскскурс». Подібні вказівки отримали і директори всіх шкіл, які згодом перестали укладати відповідні договори з іншими туристичними фірмами.

Питання:

1. Яка відповідальність передбачена за зловживання монопольним становищем на ринку?

2. Чи можна вважати монопольним становище підприємства «Держекскурс»?

3. Що можна порадити конкурентам підприємства «Держекскурс»?

Задача № 11. У липні 1998 р. дочірнє підприємство «Бурда-Україна» звернулося до державного підприємства «Преса» із проханням розіслати клієнтам, які оформили передплату на журнал «Наталі» (видавець — компанія «Бліц-Інформ»), рекламні числа журналу «\Уотап» (ДП «Бурда-Україна»). Згодом компанія «Бліц-Інформ» звернулася до Антимонопольного комітету України із заявою, у якій вказувала, що ДП «Бурда-Україна» схилило постачальника (підприємство «Преса») до дискримінації покупця послуг останнього (видавництво «Бліц-Інформ»), оскільки держ-підприємство «Преса» надало можливість ДП «Бурда-Україна» провести рекламну компанію серед передплатників схожого за тематикою видання без додаткових витрат, за винятком витрат на розсипку журналів. Крім того, ДП «Бурда-Україна» неправомірно використало адресну базу передплатників журналу «Наталі», що складає, за наказом керівника компанії «Бліц-Інформ», її комерційну таємницю. Все це давало, на думку компанії «Бліц-Інформ», підстави для кваліфікації дій ДП «Бурда-Україна» як недобросовісної конкуренції і притягнення її до відповідальності.

Під час розгляду справи представники ДП «Бурда-Україна» вказали, що ніяких переваг у розумінні Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» вони не мали. Про те, що адресна база передплатників журналу «Наталі» складає комерційну таємницю компанії «Бліц-Інформ», вони не знали, оскільки держпідприємство «Преса» їх про це не повідомило; взагалі ДП «Бурда-Україна» безпосередньо не збирала та не використовувалацю інформацію. Крім того, на їх думку, ДП «Бурда-Україна» і компанія «Бліц-Інформ» відносно державного підприємства «Преса» виступали не як покупці, а як постачальники.

Питання:

1. Хто є постачальником, а хто — замовником у відносинах між ДП «Бурда-Україна», компанією «Бліц-Інформ» та державним підприємством «Преса»? Чи поширюються положення ст. 11 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» на відносини, що склалися між сторонами спору?

2. Що таке комерційна таємниця? Який порядок її захисту і використання? Чи можна вважати, що ДП «Бурда-Україна» неправомірно використала комерційну таємницю?

3. Яке рішення має прийняти Антимонопольний комітет України?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.                           

3: Кодекс України «про адміністративні правопорушення/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

4. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

5. Кримінальний кодекс України/Кодекси України. — 1998. — Кн. 3.

6. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприєм-ництво»//ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

7. Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ «Про підприємства в Україні»//ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

8. Закон України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів»//ВВР. - 1991. - № ЗО. - Ст. 379.

9. Закон України від 18 лютого 1992 р. № 2132-ХІІ «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»//ВВР. — 1992. — № 21. - Ст. 296.

10. Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХП «Про інформацію»//ВВР. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

11. Закон України від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ «Про Антимонопольний комітет України»//ВВР. — 1993. — № 50. — Ст. 472.

12. Закон України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»//ВВР. — 1996. - № 20. - Ст. 82.

13. Закон України від 7 червня 1996 р. № 236/96-ВР .»Про захист від недобросовісної конкуренції»//ВВР. — 1996. — №36. — Ст. 164.

14. Закон України від 3 липня 1996 р. № 270/96-ВР «Про рекла-,    му»//ВВР. - 1996. - № 39. - Ст. 181. і 15. Закон України від 20 квітня 2000 р. № 1682-ІІІ «Про природні монополії»//Урядовий кур'єр. — 2000. — 24 травня. — № 92.

16. Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці»//ЗП. - 1993. - № 12. - Ст. 269..

17. Методика визначення монопольного становища суб'єктів господарювання на ринку, затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 10 березня 1994 № 1-р//Державний інформаційний бюлетень приватизації. — 1994. — № 6.

18. Положення про контроль за економічною концентрацією, затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25 1    травня 1998 .\о 134-р//Офіційний вісник України. — 1998. — «    № 27.

19. Лист Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 р. № 01-8/106 «Про практику-вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України».

20. Андрощук Г. Защита от недобросовестной конкуренции: право-•'    вос рсгулирование за рубежом//Бизнес-Информ. — 1997. — ^    № 4,

21. Валітов С., Кузьмін Р. Деякі проблеми розвитку антимонопольного законодавства//Право України. — 1996. — № 8. І 22. Корнилова Л. Жснские штучки//Юридическая практика. — 2000. - № 11.

23. Корчак Н. Конкурентне законодавство: формування та перспективи розвитку в У країні//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1999. - .№ 10.

24. Кузьмина С. Проблеми применения законодательства о конкуренции//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — ,    № 9.

25. Кузьмина С.А. Механизм защитьі интересов субьектов хозяй ствования от недобросовестной конкуренции. — Донецк, 1999.

26. Саниахметова Н. Правовая регламентация недопущення антиконкурентних действий в прсдпринимательской деятельности //Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 7.

27. Саниахметова Н. Правовьіс средства противодействия монопо-лизму в предпринимательской деятельности//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 8.

Тема 14. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів підприємницької діяльності

14.1. Загальні положення про зовнішньоекономічну діяльність у сфері підприємництва.

14.2. Зовнішньоекономічні договори (контракти).

14.3.Валютне регулювання і валютний контроль.

14.4. Особливості вирішення зовнішньоекономічних спорів.

Методичні рекомендації

14.1. Базовим правовим джерелом, що регулює на сьогодні по- о рядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Саме у ньому містяться визначення, види та принципи зовнішньоекономічної діяльності, а також визначаються особи, які можуть бути суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Особливу увагу бажано звернути на докладне засвоєння принципів зовнішньоекономічної діяльності з метою повернення до них при більш детальному розгляді відповідних питань цієї теми.

Розглядаючи суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, необхідно звернути увагу, що ними можуть бути, зокрема фізичні особи. Тут можна зробити прив'язку до одного із принципів підприємницької діяльності (самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності), вказавши, що фізичні особи теж мають право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності з моменту реєстрації їх як суб'єктів підприємницької діяльності.

Далі доцільно зупинитися на тому, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності вже не підлягають спеціальній реєстрації як учасники зовнішньоекономічної діяльності у Міністерстві економіки України. Можна винести на обговорення питання про те, чи підлягають вищезазначеній спеціальній реєстрації представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, розглянувши тим самим колізію положень ч. 18 ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та п. 22.20. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Під час вирішення цієї та подібних колізій рекомендуємо користуватися ст. 76 проекту Закону України «Про нормативно-правові акти» від 27 січня 2000 р., за якою у випадку колізії між положеннями різних нормативних актів, які мають однакову юридичну силу, повинні застосовуватися нормативний акт чи його окремі норми, що набрали чинності пізніше.

Об'єкти зовнішньоекономічної діяльності фактично визначено у ст. 4 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Необхідно також звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним, проте у випадках, передбачених законодавством, може бути обмежений.

Звідси можна зробити логічний перехід до ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій (ст. 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Після визначення видів ліцензій і квот, а також умов, за яких вони запроваджуються, варто зупинитися на суб'єкті встановлення режиму ліцензування і квотування експорту та імпорту (за Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» відповідне рішення приймається Верхов-| ною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України; на | практиці — Кабінетом Міністрів України (див., наприклад, по-| станову Кабінету Міністрів України від 6 січня 2000 р. № 4 «Про переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню у 2000 році»). Після цього можна розглянути заборону окремих видів експорту та імпорту.

14.2. Визначення зовнішньоекономічного договору (контракту) і міститься у ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Згідно зі ст. 6 цього Закону суб'єкти, які є сторонами ; зовнішньоекономічного договору, мають бути здатними до укладання договору відповідно до цього та інших законів України та/ або закону місця укладання договору. Це, зокрема, означає, що на зовнішньоекономічний договір поширюються положення Цивільного кодексу УРСР та інших актів законодавства, що встановлюють загальні вимоги до зобов'язань, в тому числі — і до їх виникнення, з урахуванням, звичайно, специфіки зовнішньоекономічної діяльності. Ця специфіка може встановлюватися не тільки законодавством України, а й міжнародними договорами та нормативними актами (класичний приклад — Конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.). Доцільно також звернути увагу на те, що за Конституцією України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Вимоги щодо умов, які мають бути передбачені у зовнішньоекономічному договорі та, власне, умови із відповідними поясненнями, містяться у Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Цей же документ дає примірний перелік нормативних актів України, що регулюють питання форми, порядку укладання та виконання зовнішньоторговельних договорів. На об-| говорення можна винести питання про те, чи є вимоги вищснаведе-ного Положення, зважаючи на його п. 1, обов'язковими для сторін ' договору. На нашу думку, умови цього акта мають рекомендацій-', ний характер, адже згідно зі ст. 6 Закону України «Про зовнішнь-г оекономічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (кон-'\ тракт) складається відповідно до цього та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України визначено типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які мають рекомендаційний характер.

Розглядаючи порядок підписання відповідного договору, необхідно зупинитися на тому, що для його укладення достатньо єдиного підпису директора або іншої особи, якій надано право виступати від імені підприємства. Необхідності другого підпису особи, що спеціально уповноважена на підписання договору, вже не передбачено (з 16 листопада 1999 р. - дня набрання чинності Законом «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Обов'язково слід розглянути право, що застосовується до зовнішньоекономічного договору (ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).                                   \

Після визначення загальних положень щодо зовнішньоекономі- \^ чних договорів (контрактів), радимо зупинитися на більш докладному розгляді деяких видів договорів.

Порядок укладення договору міжнародної купівлі-продажу товарів, права та обов'язки сторін, а також юридичні засоби захисту їх інтересів врегульовано Конвенцією 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. При підготовці цього питання радимо скористатися підручниками «Міжнародне приватне право» (автор — Фединяк Г.С.) та «Коммерческое право» за редакцією Попондопуло В.Ф. та Яковлевої В.Ф.

Паралельно бажано розглянути Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів «ІНКОТЕРМС», що з огляду на вимоги Указу Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» підлягають обов'язковому застосуванню при укладанні суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари. Характеристика окремих правил наведена, власне, у тексті «ІНКОТЕРМС». При цьому необхідно мати на увазі, що з 1 січня 2000 р. набрали чинності нові правила «ІНКОТЕРМС 2000» (докладніше див. Дрегуляс Е. Инкотермс 2000//Юридическая практика. - 1999. - № 19).

Бажано також розглянути бартерні договори. Окрім загальних положень Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», бартерні операції регулюються Законом України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності». Оскільки загальне визначення бартеру вже розглядалося, зокрема у темі «Договори про передачу майн'а у власність», тут доцільно зупинитися на особливостях цього правового інституту (істотні умови бартерного договору, строки проведення бартерних операцій, відповідальність за їх порушення тощо).

Можна також розглянути на обмеження на здійснення бартерних операцій, що передбачені, відповідно, п. 4 ст. 1 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» та постановою Кабінету Міністрів України «Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у сфері зовнішньоекономічної діяль-д ності», подискутувавши з приводу правомірності встановлення та-|| ких обмежень з огляду на вищенаведені принципи зовнішньоеконо-^ мічної діяльності (право суб'єктів зовнішньоекономічної діяль-V ності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України; неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, крім випадків, передбачених Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; заборона застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України тощо).

14.3. Основи валютного регулювання і валютного контролю закладено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», в тексті якого, зокрема, міститься власне визначення валюти (валюти України та іноземної валюти).

Розглядаючи це питання, необхідно чітко розмежувати поняття президент» і «нерезидент». При визначенні понять «резидент», «нерезидент» стосовно юридичних осіб, їх філій і представництв, рекомендуємо звернути увагу на те, що представництва нерезидентів на території України є резидентами України, а отже, до них у повній мірі застосовується правовий режим щодо резидентів України.

При визначенні понять «резидент», «нерезидент» стосовно фізичних осіб (в тому числі — суб'єктів підприємницької діяльності), рекомендуємо зупинитися на колізії законодавства у визначенні ознаки постійності проживання (за Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» постійним вважається проживання не менше одного року; за Декретом Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» постійним вважається проживання не менше 183 днів у календарному році). На нашу думку, в цій ситуації необхідно керуватися загальними положеннями Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», оскільки відповідне визначення ознаки постійності проживання, що його наведено у Декреті Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян», застосовується для цілей оподаткування прибутковим податком.

Також слід зупинитися на операціях з валютними цінностями (розділ II Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»). При цьому особливу увагу доцільно звернути на операції, що потребують ліцензії Національного банку України. Щодо порядку організації розрахунків у іноземній валюті необхідно зазначати: у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта; здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Контроль за своєчасністю надходження виручки в іноземній валюті за експортними контрактами є своєрідною формою валютного контролю, що регулюється Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Тому радимо його розглядати саме в межах цього питання.

Зокрема, на обговорення можна винести питання про правову природу пені, що стягується у випадку порушення строків зарахування виручки на валютні рахунки резидента, роблячи тим самим прив'язку до можливості застосування строків позовної давності за спорами про її стягнення. При цьому доцільно звернутися до листа Вищого арбітражного суду України від 7 лютого 2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів» (також див. Кожухов А. Кто не успел — пеняй на себя//Юридическая практика. — 2000. — № 8).

Після цього логічно розглянути випадки зупинення термінів, що відводяться законодавством для зарахування виручки на рахунки експортера за експортними контрактами та на відстрочку поставки товару за імпортними контрактами (ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»; див. також Лапенко Т., Мосійчук С. Повернення виручки в іноземній валюті за експортовані товари//Вісник податкової служби України. — 2000. — № 13).

Доцільно зупинитися на можливості віднесення операцій до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного і фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення, за якими законодавством передбачено отримання ліцензії Національного банку України на перевищення встановлених термінів (див. Порядок віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення).

14.4. Під час розгляду питання про особливості вирішення зовнішньоекономічних спорів необхідно звернути увагу на відповідні положення Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ зі спорів за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності».

Згідно зі ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності можуть розглядатись судовими, іншими органами вирішення спорів за вибором сторін спору, якщо це прямо не суперечить чинному законодавству України або передбачено міждержавними угодами чи договорами України. За змістом ст. ст. 12, 13 і 14 Арбітражного процесуального кодексу України та ст. ст. 38, 39 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності, підлягають вирішенню Вищим арбітражним судом України, арбітражними судами Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя в межах їх підсудності.

За змістом ст. ст. 1, 12—17 Арбітражного процесуального кодексу України для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачений національний режим процедури вирішення господарських спорів. Отже, оскільки в цьому Кодексі відсутній інститут договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутись до арбітражного суду лише у відповідності з вимогами ст. ст. 13— 16 Арбітражного процесуального кодексу України стосовно підсудності справ. Таким чином, арбітражні суди не вправі приймати до свого провадження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім випадків, коли міждержавними договорами чи угодами України передбачене інше (щодо подібних випадків див. роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 21 вересня 1993 р. № 01-6/1025 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ зі спорів за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності»; також див. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. — К., 1997).

У зв'язку із вищевикладеним необхідно звернути увагу на те, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності при укладанні контрактів (договорів), зробивши відповідне арбітражне застереження, можуть домовитись про передачу спору на вирішення міжнародного арбітражу.

Насамкінець можна перейти до розгляду інституту міжнародного комерційного арбітражу. Його законодавчу базу складає Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж», Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України, які є додатками до означеного Закону.

Практичні завдання

Задача № 1. За договором, укладеним між українським і російським контрагентами, останній протягом певного терміну зобов'язувався поставити хімікати. Зобов'язання вчасно виконано не було, і українська сторона звернулася до суду із вимогами про стягнення передбаченої договором неустойки і відшкодування збитків, які виникли внаслідок зупинки виробництва. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач надав докази, що у зазначений період він неодноразово намагався відправити товар контрагенту, але рішенням уряду Російської Федерації було введено тимчасову заборону на експорт цього виду продукції. Також він підкреслив, що продукція у визначеній договором кількості перебуває на складі виробника та її буде поставлено одразу після зняття заборони на експорт.

Питання:

1. Дайте загальну характеристику зовнішньоекономічного договору та його істотних умов.

2. Чи можна притягти до відповідальності російського контрагента, який не виконав договірного зобов'язання?

3. Вирішіть ситуацію.

Задача № 2. Спільне підприємство «Лісова пісня» звернулося до свого банку для придбання іноземної валюти для розрахунку з нерезидентом за поставлену сировину. Незважаючи на те, що у відповідному договорі були всі істотні умови, працівник банку відмовився оформити продаж валюти під нього, посилаючись на те, що в договорі міститься не два, а один підпис з боку СП.

Питання:

1. Які істотні уж>ви зовнішньоекономічного договору (контракту)? Які нормативні акти регулюють це питання?

2. Скільки підписів необхідно для оформлення зовнішньоекономічного договору (контракту) з боку юридичних осіб?

3. Яке рішення має прийняти суд у випадку звернення до нього СП?

Задача № 3. 20 лютого 1999 р. між акціонерним товариством «Релторг» та компанією «Роспродукт» (нерезидент) було укладено договір поставки обладнання для виробництва пельменів на умовах оплати продукції в 90-денний термін або повернення її в той же термін при неможливості реалізації. 2 березня 1999 р. обладнання було відвантажено на адресу замовника, а 17 травня останній повідомив постачальника (АТ) про неможливість реалізації обладнання. З червня постачальник направив замовникові письмову претензію із нагадуванням про можливість арбітражного розгляду спору, якщо замовник не перерахує кошти постачальникові або не поверне обладнання у зв'язку із неможливістю його реалізації. 18 червня замовник направив постачальникові відповідь на претензію, у якій зазначав, що поверне товар 22 червня. Реально товар надійшов постачальнику 23 червня того ж року.

Податкова інспекція стягнула 15 тис. грн. фінансових санкцій з АТ за порушення вимог Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». АТ «Релторг» звернулося до суду із позовом про скасування рішення податкового органу.

Питання:

1. З якого моменту починається перебіг процесуального 90-ден-, ного строку, передбаченого Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»?

2. За яких умов можливе зупинення термінів, передбачених ви-' щезазначеним Законом?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 4. Між підприємством «Екрос» та нерезидентом було укладено договір поставки партії товару. В обумовлений законодавством 90-денний термін нерезидент не зміг розрахуватися із підприємством «Екрос», у зв'язку із чим податкова інспекція нарахувала останньому пеню. Підприємство звернулося до арбітражного суду із позовом про визнання недійсним рішення податкової інспекції, посилаючись на те, що його не може бути визнано винним у порушенні 90-денного терміну, оскільки нерезидент не зміг вчасно розрахуватися внаслідок кризи на валютному ринку Російської Федерації.

Питання:

1. Які умови притягнення до відповідальності резидента за порушення строку розрахунку за експортним контрактом?

2. Які правовідносини склалися між резидентом і нерезидентом та між резидентом та податковою інспекцією? Яке значення має вина у цих правовідносинах?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 5. Товариство з обмеженою відповідальністю «Логос» (Україна) та компанія «Сіпсіппаї.і Согр.» (США) здійсню-» вали взаємні торговельні операції. 22 травня 1998 р. між ними І було укладено договір, за яким українська сторона поставила до і США 100 тис. тонн олії соняшникової на умовах відстрочки платежу. Зважаючи на скрутне фінансове становище американського партнера, який не міг впродовж 90 днів розрахуватися за поставлений товар, сторонами було вирішено при розрахунку суми контракту на поставку в Україну автомобілів «СЬгузІег», торгівлею якими займалася компанія «Сіпсіппаїі Согр.», врахувати заборгованість за контрактом на поставку олії, тим самим проводячи залік взаємної заборгованості.

Питання:

1. Який порядок проведення заліку взаємних вимог? Чи допускається взаємозалік у зовнішньоекономічній діяльності?

2. Яка природа взаємовідносин, що склалися між сторонами у ситуації, котра розглядається?

3. Чи є взаємозалік заборгованості підставою для ненарахуван-ня санкцій за прострочку 90-денного терміну, що встановлений Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»?

Задача № 6. На початку 1998 р. підприємство «Рінг» уклало із зарубіжним контрагентом договір, за яким здійснило йому поставку товарів. Нерезидент розрахувався за товар, але із порушенням 90-денного строку, що встановлений Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Кінцевий розрахунок було виконано лише у квітні 1999 р. У листопаді 1999 р. податкова інспекція провела перевірку дотримання підприємством «Ринг» валютного законодавства. За результатами перевірки було складено акт і прийнято рішення про накладення на підприємство штрафних санкцій у вигляді пені за несвоєчасне надходження валютної виручки. Підприємство «Ринг» оскаржило рішення арбітражного суду, посилаючись на те, що податковою інспекцією було порушено скорочений строк позовної давності для стягнення пені — шість місяців (ст. 72 Цивільного кодексу УРСР).

Питання:

1. Які відносини не регулюються положеннями Цивільного кодексу УРСР?

2. Яка природа правовідносин, що склалися між підприємством «Ринг» та податковою інспекцією з приводу стягнення пені? Чи є вони податковими, бюджетними або заснованими на адміністративному підпорядкуванні?

3. Який порядок повідомлення податкового органу про затримку розрахунків за зовнішньоекономічними договорами?

4. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 7. У травні 1998 р. науково-дослідний інститут (продавець) уклав із фірмою-нерезидентом (покупцем) контракт на поставку зубофрсзерного станка. Обумовлена ціна товару складала 20 тис. доларів США, і за цією ціною товар було відправлено за кордон. Коли покупець отримав товар, виявилося, що якість станка не відповідає умовам договору. Зважаючи на це, сторони домовилися про зменшення його вартості з 20 до 10 тис. доларів США, про що ними було складено 2 акта, підписано додаткову угоду до контракту. Нерезидент в строк перерахував продавцеві кошти відповідно до нової ціни станка.

У квітні 1999 р. податкова інспекція, здійснюючи перевірку інституту, виявила факт ненадходження в Україну валютної виручки у розмірі 10 тис. доларів США (різниця між первісною і остаточною вартістю зубофрезерного станка) і застосувала до продавця фінансові санкції, обумовлені ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Інститут не погодився із цим і подав позов до арбітражного суду про визнання недійсним рішення податкової інспекції.

Питання:

1. У якому випадку податкова інспекція має право притягти експортера до відповідальності за порушення порядку здійснення розрахунків в іноземній валюті? У якому випадку пеня не сплачується?

2. Який документ, що оформлювався сторонами, закріплював ціну товару і мав характер правовстановлюючого?

3. Яке рішення має прийняти суд?

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

3. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

4. Закон України від 5 грудня 1990 р. № 512-ХІІ «Про бюджетну систему України»//ВВР. - 1991. - № 1. — Ст. 1.

5. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво»/ /ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

6. Закон України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність»//ВВР. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

7. Закон від 25 червня 1991 р. № 1251-12 «Про систему оподаткування»//ВВР. - 1991. - № 39. - Ст. 510.

8. Закон України від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХІІ «Про міжнародний комерційний арбітраж»//ВВР. — 1994. — № 25. — Ст. 198.

9. Закон України від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»//ВВР. — 1994. - № 40. - Ст. 364.

10. Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»//ВВР. — 1995. — № 4. — Ст. 28 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР/ /ВВР. - 1997. - № 27. - Ст. 181).

11. Закон України від 23 грудня 1998 р. № 351-ХІУ «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»//ВВР. — 1999. — № 5—6. — Ст. 44.

12. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян»//ВВР. — 1993. - № 10. - Ст. 77.

13. Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»// ВВР. - 1993. - № 17. - Ст. 184.

14. Указ Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних тсрмінів»//Урядовий кур'єр. — 1994. -^ 6 жовтня. - № 154-155.

15. Указ Президента України від 4 березня 1998 р. № 167/98 «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки , з бюджетами та державними цільовими фондами»//Офіційний вісник України. — 1998. — № 17.

16. Порядок віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1994 р. № 882/, ЗП. - 1995. - № 3. - Ст. 64.

17. Типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) (додаток № 1 до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444)// ЗП. - 1995. - № 9. - Ст. 243.

18. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. № 756 «Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»/ /Офіційний вісник України. — 1999. — 18. — Ст. 781.

19. Постанова Кабінету Міністрів України від 6 січня 2000 р. № 4 «Про переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню у 2000 році»/ /Офіційний вісник України. - 2000. - К» 2. - Ст. 32.

20. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 р. № 75//Биз-нес. - 1999. - № 16.

21. Інструкція про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № ЗО.

22. Інструкція про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями, затв. постановою Правління Національного банку України від 24 березня 1999 р. № 136//Офіційний вісник України. — 1999. - № 22.

23. Положення про порядок реєстрації та обліку постійних представництв нерезидентів в Україні як платників податку на прибуток, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 16 січня 1998 р. № 23//Офіційний вісник України. — 1998. - № 5.

24. Конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р./Международное частное право: Сборник нор-мативньїх документов. — М., 1994.

25.Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів «ІНКОТЕРМС»/Как заключать международньїе торговьіе кон-трактьі. - К., 1992.

26. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Відкритого акціонерного товариства «Луб-нифарм» щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 6 Закону Української РСР «Про зовнішньоекономічну ;    діяльність» і статті 154 Цивільного кодексу Української РСР (справа про порядок підписання зовнішньоекономічних договорів) від 26 листопада 1998 р. № 16-рп/98//Офіційний вісник України. - 1998. - ^ 48. - Ст. 1767.

27. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 21 вересня 1993 р. № 01-6/1025 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ зі спорів за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності»//Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. — К., 1998.

28. Лист Вищого арбітражного суду України від 21 червня 1999 р. .№ 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства».

29. Лист Вищого арбітражного суду України від 7 лютого 2000 р. 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів».

30. Ашурков О. Щодо ефективності правового регулювання зовнішньоекономічних договорів//Юридичний вісник України. — 1998. - № 2.

31. Богун В. Валютно-фінансові умови зовнішньоекономічних угод//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — №7.

32. Горицкая Н. Такой загадочньїй бартер//Предприниматель-ство, хозяйство й право. — 1999. — № 7.

33. Давиденко О. Долгосрочньїе видьі внешнезкономической дея-тсльности и роль сувсренитета государства в мсждународном частном праве //Юридическая практика. — 2000. — № 9.

34. Дрегуляс Е. Инкотермс 2000 /Юридическая практика. — 1999.»- № 19.

35. Живагин А. Признание й исполнение иностраннмх судебньїх (арбитражньїх) решений//Юридическая практика. — 1999. - № 10.

36. Закон України «Про нормативно-правові акти» (проект) від 27 січня 2000 р.

37. Звірховська С. Міжнародно-правова відповідальність//Юридичний вісник України. — 1999. — № 12.

38. Ковальчук О., Юров С. Бартер как национальное «средство» международньїх расчетов//Все о бухгалтерском учете. — 1999. - №6.

39. Кожухов А. Кто не успел — пеняй на себя//Юридическая практика. - 2000. - № 8.

40. Коломиец А. Комиссия или консигнация. А какая разница?/ /Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 6.

41. Криволапов Б. Исковая давность во внешнезкономической дея-тельности//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. - № 7.

42. Криволапов Б. Исковая давность в международном частном праве//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 11.

43. Лапенко Т., Мосійчук С. Повернення виручки в іноземній валюті за експортовані товари//Вісник податкової служби України. - 2000. - № 13.

44. Назаренко В. Використання договору комісії у зовнішньоекономічній діяльності//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1999. - № 2.

45. Павлов А. Сущность й значение банковских корреспондентс-ких отношений во внешнезкономической деятельности//Юри-дическая практика. — 2000. — № 7.

46. Теньков С. Договорьі не только для того, чтобьі их нарушать (до-говор бартсра)//Все о бухгалтсрском учете. — 1999. — № 79.

47. Ткаченко Н., Доктор А. Договор (контракт) купли-продажи во внешнезкономической деятельности/ /Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 4.

48. Ткаченко Н., Доктор А. Контракт (договор) купли-продажи во внешнезкономической деятельности/ /Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 12.

49. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. — К., 1997.

50. Филипов А. Исковая давность в международном частном праве: купля-продажа// Предпринимательство, хозяйство й право. - 1997. - № 8.

51. Хахулин В. Предельї диспозитивности в международном ком-мерческом арбитраже//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1998. - № 6.

52. Хахулин В., Кравченко В., Мальїга В. Проблемьі правового обеспечения бсзопасности Украиньї во внешнезкономической деятельности//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. - № 8.

53. Шевченко О. Бартер во внешнезкономической деятельности// Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 52.

54. Шишкин В. Арбитражньїй институт торговой палатьі Стокгольма й порядок разрешения им коммерческих споров//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 1.

Тема 15. Захист прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької і               діяльності

15.1.Способи і механізми захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. Цивільно-правовий захист.

15.2.Кримінально-правовий, адміністративно-правовий і нотаріальний захист прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. ; 15.3. Розгляд господарських спорів судами загальної юрисдикції.

15.4.Розгляд господарських спорів арбітражними судами.

15.5.Розгляд господарських спорів третейськими судами.

Методичні рекомендації

15.1. Зважаючи на комплексний характер комерційного права, що розглядався у темі «Поняття, структура та джерела комерційно-і го права», захист прав та законних інтересів суб'єктів підприєм-! ницької діяльності здійснюється за допомогою норм багатьох галу-! зей права: цивільного, адміністративного, кримінального, трудово-1 го та інших. Проте засоби охорони означених чотирьох галузей ї права можна вважати найважливішими. А з огляду на тс, що основною метою підприємницької діяльності є отримання прибутку (тобто будь-яка діяльність суб'єкта підприємницької діяльності в кінцевому підсумку зводиться до збереження та, за можливості збільшення власного матеріального достатку), саме цивільно-пра-' вові засоби захисту порушених прав та інтересів підприємців | можна вважати базовими.

Розглядаючи цивільно-правові засоби захисту прав підири-' ємців, необхідно звернутися до ст. 6 Цивільного кодексу УРСР, яка поширюється на правовідносини у сфері підприємництва. Доцільно докладніше зупинитися на складових збитків, що підлягають відшкодуванню, випадках обмеження розміру їх відшкодування (відповідальності) — див., наприклад, ст. 363 «Розмір відповідальності автотранспортної організації за втрату, нестачу і пошкодження вантажу» Цивільного кодексу УРСР та ін.

Бажано розглянути також «інші засоби [захисту], передбачені законом». До них можна віднести, зокрема, способи забезпечення виконання зобов'язань (реалізація заставленого майна, правило про залишення завдатку у завдаткоотримувача або сплата ним завдатку у подвійному розмірі). На обговорення можна винести питання про можливість віднесення до засобів цивільно-правового захисту виплату страхового відшкодування.

У цьому питанні необхідно чітко розмежувати цивільно-правовий захист і захист за допомогою норм трудового права майнових прав підприємців (зокрема, за суб'єктами правовідносин, за обсягом відповідальності). Розглядаючи обсяг відповідальності, необхідно зупинитися на випадках обмеженої та повної відповідальності за трудовим правом, особливу увагу приділяючи порядку і суб'єктам укладення договору про повну матеріальну відповідальність, зокрема тому, що такий договір може укладатися виключно з особою, посаду якої визначено законодавством у відповідному переліку (див., наприклад, постановление Государственного комитета Совета Министров СССР по труду й социальньїм вопро-сам й Секретариата ВЦСПС от 28 декабря 1977 года № 447/24 «Об утверждении перечня должностей й работ, замещаемьіх или вьіполняемьіх работниками, с которьіми предприятием, учрежде-нием, организацисй могут заключаться письмснпьіе договорьі о полной материальной отвстственности за необеспечение сохраннос-ти ценностей, переданньїх им для хранения, обработки, продажи (отпуска), перевозки или применения в процессе производства, а такжс типового договора о полной индивидуальной материальной ответственности» ).

Механізм захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності складають об'єктивно наявні можливості для реалізації вищснаведених способів захисту. До них можна віднести: врегулювання спору у позасудовому порядку (шляхом досягнення угоди між сторонами; у претензійно-позовному порядку, в тому числі — шляхом безспірного списання коштів з рахунка боржника); розгляд і вирішення заяв, скарг та інших документів органами виконавчої влади у порядку підлеглості; надання захисту правоохоронними органами в межах їх компетенції; нотаріальний захист; судовий захист (в тому числі — Конституційним Судом України, судами загальної юрисдикції, арбітражними і третейськими судами).

15.2. Кримінально-правовий захист у сфері підприємницької діяльності полягає у встановленні відповідальності за порушення прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. Розглядаючи цей вид захисту, можна виокремити захист від незаконного втручання державних органів та посадових осіб у підприємницьку діяльність (зокрема, ст. ст. 165, 166 Кримінального кодексу України); захист від порушень організаційного характеру (ст. ст. 148, 1483—1484, 1557 Кримінального кодексу України); захист від порушень виробпичо-господарського характеру (ст. ст. 147, 1473, 1532 Кримінального кодексу України); захист від фінансових порушень (ст. ст. 1485, 1562—1564 Кримінального кодексу України) та інші види захисту. Ця градація за видами є дещо умовною, тому допускаються інші її варіанти.

Адміністративно-правовий захист у сфері підприємництва є ширшим, ніж кримінальний, оскільки охоплює не тільки відповідальність за порушення прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності (див., наприклад, ст. ст. 164, 1643, '^66^—\66І Кодексу України про адміністративні правопорушення), а й встановлює процедуру відомчого захисту (розгляд і вирішення заяв, скарг та інших документів органами виконавчої влади у порядку підлеглості — див., наприклад, Положення про порядок розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби). Адміністративно-правовий захист може здійснюватися і спеціалізованими органами, яким надано відповідні повноваження у сфері підприємництва (наприклад, Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва — див. Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва).

Можна подискутувати з приводу розмежування адміністративної і фінансової відповідальності (фінансових санкцій) суб'єкта підприємницької діяльності, зважаючи на відсутність у Конституції України такого виду відповідальності, як фінансова. Найкращим чином це робити на прикладі юридичної особи, яку було притягнуто до відповідальності за несплату податків у належному розмірі, роблячи прив'язку до строків накладення адміністративного стягнення та інших ознак адміністративної відповідальності.

Особливістю нотаріального захисту є те, що йому властивий превентивний характер. Це означає, що інститут нотаріату, зокрема, сприяє додержанню прав власності, адже нотаріуси прослідковують шлях, яким пройшло майно від першого власника до останнього, попереджаючи нового власника про можливі зобов'язання, які обтяжують майно, що відчужується. Слід також звернути увагу на те, що нотаріат виконує функцію фіксації (за законодавчим визначенням нотаріату на відповідні органи і посадових осіб покладається обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, з метою надання їм юридичної вірогідності).

При розгляді цього питання більш докладно радимо зупинитись на порядку та значенні вчинення нотаріусами виконавчих написів.

15.3. Обговорення питання розгляду господарських спорів судами загальної юрисдикції може бути дещо скороченим, зважаючи на існування окремого курсу «Цивільний процес». Аналіз радимо почати із положень ст. 124 Конституції України, за якими юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. На це можна зробити посилання і при розгляді підвідомчості судам трудових спорів (немає необхідності попереднього звернення до комісії по трудових спорах).

Під час розгляду підвідомчості, правила щодо якої зазначено у ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України, доцільно зак-центувати випадки підвідомчості судам загальної юрисдикції інших справ, віднесених законами до їх компетенції, зробивши тим самим прив'язку, зокрема, до інституту міжнародного комерційного арбітражу (можливість у випадках, передбачених законом, скасування рішення арбітражу судом загальної юрисдикції).

Розглядаючи процедуру пред'явлення позову, слід зауважити, що вона не передбачає обов'язковості досудового врегулювання спору, крім випадків, прямо зазначених законом (наприклад, зверненню до суду із позовом до транспортної організації має передувати пред'явлення відповідної претензії — ст. 365 Цивільного кодексу УРСР). У цьому питанні бажано також розглянути вимоги до позовної заяви та супровідних документів.

15.4. Докладно слід розглянути питання вирішення господарських спорів арбітражними судами. При визначенні підвідомчості справ цим судам можна, у порядку обговорення зупинитися на питанні, в яких судах вирішуються спори, що виникають у зв'язку із оскарженням відмови у державній реєстрації приватного підприємства або приватного підприємця. Також можна знову поставити питання, в яких судах вирішуються спори між приватними підприємцями (або підприємцями і юридичними особами), що не пов'язані із здійсненням ними господарської (підприємницької) діяльності (див., зокрема, вимоги щодо підвідомчості справ судам загальної юрисдикції (ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України) та арбітражним судам (ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України).

Розглядаючи суб'єкти, що можуть подавати позовні заяви, обов'язково потрібно наголосити на праві прокурорів та їх заступників звертатися до арбітражного суду в інтересах держави, зважаючи на рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України.

При розгляді законодавства, яке застосовується при вирішенні господарських спорів, можна зауважити, що арбітражний суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. Зважаючи на це, варто визначитися із поняттям «законодавство» (див. рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»), а також із можливістю суду не застосовувати акти Президента України та органів державної виконавчої влади (наприклад, Кабінету Міністрів України), якщо вони суперечать Конституції України і законам.

Особливу увагу слід приділити положенням Арбітражного процесуального кодексу України щодо доарбітражного врегулювання господарського спору із урахуванням роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування розділу II Арбітражного процесуального кодексу України», зупиняючись, зокрема, на тому, що спір може бути передано на вирішення арбітражного суду за умови додержання сторонами порядку доарбітражного врегулювання, за винятком випадків, встановлених вищезазначеним Кодексом.

Слід зупинитися і на обов'язкових реквізитах претензії, зазначаючи, що за їх відсутності документ не вважається претензією, а це може спричинити, відповідно, повернення позовної заяви.

Далі варто розглянути вимоги щодо подання позову (реквізити, ціна тощо) та відповідних документів. Обсяг подальшого розгляду арбітражного процесу залежить від наявності/відсутності спеціального курсу «Арбітражний процес», що присвячений саме цьому питанню (крім Арбітражного процесуального кодексу України, тут , доцільно користуватися роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України»).

(15.5. Питання розгляду господарських спорів третейськими судами на сьогодні врегульовано Арбітражним процесуальним кодексом України та Положенням про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями, установами.

Третейські суди можуть розглядати спори, що віднесені законодавством до компетенції арбітражних судів (крім спорів про визнання недійсними актів, спорів, які виникають при укладанні, і зміні, розірванні й виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, пов'язаних з державною таємницею та справ про банкрутство).      Необхідно звернути увагу на те, що на відміну від інституту міжнародного комерційного арбітражу, на вирішення третейського суду може бути передано господарський спір, незважаючи на відсутність спеціального застереження про це в договорі. Слід також зупинитися на тому, що на спір, що передається на вирішення третейського суду, поширюються вимоги Арбітражного процесуального кодексу України щодо доарбітражного врегулювання господарського спору.

:     Розкриваючи переваги вирішення господарських спорів у тре-8 тейських судах, можна вказати на відсутність необхідності сплати : державного мита за розгляд таких справ.

Практичні завдання

Задача № 1. 24 березня 1999 р. на Броварському проспекті, що у м. Києві, відбулося зіткнення автомобіля «Вольво-850», який належав Посольству Російської Федерації, із автомобілем «Мазда-626», який належав громадянинові України, приватному підприємцеві Іванову. ДТП трапилася в результаті порушення водієм автомобіля Посольства Правил дорожнього руху. Як наслідок — було пошкоджено автомобіль Іванова, а його власник отримав численні тілесні ушкодження. У жовтні 1999 р. Іванов подав до суду позов про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Відповідач у судовому засіданні пояснив, що він користується імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах.

Питання:

1. До якого суду і до кого подав позов Іванов? Обгрунтуйте свою відповідь.

2. Хто за законодавством України та міжнародними нормативним актами користується імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах?

3. Чи мав право Іванов вимагати відшкодування моральної шкоди, спричиненої ДТП? Якщо мав, то якими документами повинно підтверджуватися заподіяння такої шкоди?

4. Яке рішення має прийняти суд?

Задача № 2. За результатами перевірки податковою інспекцією діяльності товариства з обмеженою відповідальністю «Майстер» на нього було накладено значні фінансові санкції. Причиною стали численні помилки у бухгалтерському обліку, яких, в свою чергу, припустилась головний бухгалтер товариства. Директор ТОВ видав наказ про стягнення з бухгалтера повної суми штрафних санкцій. Не погоджуючись із цим, бухгалтер зазначала, що вона несе відповідальність лише в межах свого місячного заробітку. ТОВ в особі директора звернулося до суду.

Питання:

1. Які категорії осіб несуть повну матеріальну відповідальність? Яку відповідальність несуть бухгалтери підприємств?

2. Чим відрізняється матеріальна відповідальність від цивільної? Чи можна притягти головного бухгалтера до цивільної відповідальності? Якщо можна, то за яких умов?

3. До якого суду звернулося ТОВ? Яке рішення він має прийняти?

Задача Хе 3. 28 квітня 1998 р. загальні збори акціонерів відкритого акціонерного товариства «Промінь» своїм рішенням затвердили відставку голови правління. За протоколом зборів з 18 травня він звільнявся від виконання своїх посадових обов'язків. 19 червня 1998 р. (останній день подання декларації з ПДВ) його було запрошено до офісу ВАТ і запропоновано підписати фінансову звітність товариства, оскільки посада голови правління все ще залишалася вакантною.

Через рік під час перевірки податкова міліція виявила за травень 1998 р. недоїмку з ПДВ у розмірі 18 тис. грн. Але в декларації, що її підписав колишній голова правління, цей факт відображений не був. Районною податковою міліцією було порушено кримінальну справу за сукупністю злочинів, передбачених ч. З ст. 1482 (умисне ухилення від сплати податків, що призвело до ненад-ходження до бюджету коштів в особливо великих розмірах) та ч. 2 ст. 172 (посадовий підлог) Кримінального кодексу України.

Питання:

1. Які обов'язкові елементи складу злочину? Чи всі елементи присутні у складах злочинів, що були інкриміновані колишньому голові правління?

2. Чи мав право колишній голова підписувати документи товариства? Якщо не мав, то які санкції за це передбачено законодавством?

3. Чи є сенс подавати клопотання про закриття цієї кримінальної справи?

Задача № 4. На початку 1998 р. директор малого підприємства «Надія» звернувся до акціонерного комерційного банку «Ростов» із проханням про видачу кредиту на строк 4 місяці. На забезпечення виконання кредитного договору між МП та АКБ було укладено договір застави належних МП 2000 відеомагнітофонів. Кредит був наданий, а відеомагнітофони, зважаючи на відсутність у банку відповідного приміщення, залишені на зберігання заставодавця. Після спливу встановленого строку кредитного договору, директор МП звернувся до банку із проханням про його подовження, яке було за-доволсно, а між сторонами укладена додаткова угода про зміну строків повернення кредиту та сплату підвищених відсотків за користування ним. Наступного дня директор без відома банку реалізував відеомагнітофони, отримані кредитні кошти і підвищенні відсотки не повернув. Протягом кількох місяців АКБ пред'являв претензії із проханням повернути кредит, на які боржник не реагував. Подати позов до суду банк не зумів, оскільки, з огляду на скрутне фінансове становище не міг сплатити державне мито.

Питання:

1. Яким нормативним актом передбачено процедуру оформлення підвищених відсотків за кредитним договором?

2. Які органи уповноважені розслідувати господарські злочини? Чи є в діяннях директора МП ознаки злочину? Якщо є—то якого?

3. Що можна порадити працівникам банку?

Задача № 5. Працюючи директором приватного підприємства, Петрина підготував пакет документів про фінансово-господарську діяльність очолюваної ним компанії, що були необхідні для отримання банківського кредиту. Складені бухгалтерський баланс та звіт про фінансові результати містили завідомо неправдиві відомості, що приховували збитковість підприємства. На підставі сфальсифікованих документів підприємство отримало кредит у сумі 85 тис. грн. для придбання бензину. Насправді кредитні кошти було використано для погашення дебіторської заборгованості, що не було передбачено кредитним договором.

Питання:

1. Чи є в діях Петрини ознаки злочину? Якщо є—то якого?

2. Чи змінилася 6 ситуація, якби виконання кредитного договору було забезпечено заставою приміщення вартістю 100 тис. грн?

Задача № 6. Розпорядженням районної податкової інспекції було блоковано рахунки колективного підприємства «Чернігів-трест». Підприємство звернулося до арбітражного суду, який своїм рішенням скасував розпорядження як таке, що не відповідає вимогам закону. Згодом підприємство звернулося до арбітражного суду із позовом до тієї ж податкової інспекції про відшкодування шкоди, спричиненої незаконним блокуванням рахунків. Податкова інспекція заперечувала проти позову, посилаючись на тс, що позивачем не було додержано обов'язкового порядку доарбітраж-ного врегулювання.

Питання:

1. На які спори не поширюються вимоги щодо доарбітражного врегулювання?

2. Чи потрібно було додержувати порядку доарбітражного врегулювання у випадку, що розглядається? Чи змінилася б ситуація, якби вимоги про відшкодування шкоди були заявлені у першому позові про визнання недійсним розпорядження про блокування рахунків?

3. Яке рішення має прийняти арбітражний суд?

Задача № 7. Між повним товариством «Вега» (замовником) та приватним підприємством «Акорд» (перевізником) було укладено договір перевезення вантажів. Оскільки приватне підприємство прострочило виконання договору на два тижні, ПТ «Вега» звернулося до нього із письмовою претензією із проханням відшкодувати збитки у вигляді упущеної вигоди. Зважаючи на те, що через місяць ПТ не отримало відзиву на неї, останнє вирішило звернутися до арбітражного суду. У позові воно просило стягнути з боржника суму збитків, що розраховувалися за весь термін прострочки виконання, в тому числі — і за місяць, що надавався для розгляду претензії. Але суддя повернув позивачеві ' заяву, вказавши, що стороною не вжито заходів доарбітражного :

врегулювання.

Питання:

1. Що розуміється під доарбітражним врегулюванням господарського спору? Які обов'язкові реквізити претензії?

2. Протягом якого часу замовник має право подавати претензії перевізнику? Скільки часу надається перевізникові для розгляду пред'явлених претензій?

3. Чи вірно вчинив суд? Чи має право замовник вимагати у позові відшкодування шкоди за період, що надається законодавством для розгляду претензії?

Задача № 8. Між приватним підприємством та товариством з обмеженою відповідальністю було укладено договір на виконання маркетингових досліджень. Незважаючи на перерахований ПП аванс, що було передбачено договором, ТОВ так і не розпочало виконання робіт, а гроші із штрафними санкціями повертати відмовилось. Юрист приватного підприємства після вжиття заходів доарбітражного врегулювання в установленому законом порядку подав позов до суду. Але у канцелярії суду, до якої він приніс пакет документів, відмовилися їх приймати, посилаючись на те, що всупереч ч. 4 ст. 6 Арбітражного процесуального кодексу України, копії документів, якими заявник обґрунтовував свої вимоги, не були нотаріально засвідчені.

Питання:

1. Якими нормативними актами регламентується порядок оформлення і подання на розгляд копій ділових (процесуальних та інших) документів?

2. Яким актом законодавства визначено поняття належним чином засвідченої копії?

3. Чи є законною відмова працівників канцелярії прийняти документи із посиланням на ч. 4 ст. 6 Арбітражного процесуального кодексу України? Що можна порадити у цій ситуації?

Задача № 9. Державне підприємство звернулося із позовом до виробничого кооперативу про відшкодування шкоди, завданої неналежним виконанням договору перевезення вантажів. У заяві позивач просив відшкодувати основну суму шкоди, суми сплаченого державного мита, а також витрати на оплату послуг юридичної консультації.

Питання:

1. Чи мало право державне підприємство звертатися до виробничого кооперативу із позовом у порядку арбітражного судочинства?

2. З чого складаються арбітражні витрати? Чи відшкодовуватиме суд витрати на оплату послуг юридичної консультації?

3. Чи можна зарахувати кошти, що сплачені на оплату послуг юридичної консультації, до складу валових витрат позивача?

Задача № 10. Приватний підприємець Хоменко, якому товариство з обмеженою відповідальністю «Ровен» заборгувало 10 тис. * грн. за вироблені і відвантажені ним ще. півроку тому вироби з лози, вирішив звернутися до арбітражного суду. Державне мито він не сплачував, оскільки був віднесений до четвертої категорії пост-раждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, постійно працював і проживав на території зони посиленого радіоекологічного контролю. Але арбітражний суд повернув позовну заяву підприємцеві без розгляду, посилаючись на те, що громадянин не подав квитанцію про сплату державного мита.

Питання:

1. Чи мав право громадянин-підприємець звертатися до арбітражного суду?

2. Чи звільняються від сплати державного мита громадяни-підприємці, які беруть участь в судовому процесі, якщо вони є «чорнобильцями»?

3. Що необхідно робити, коли на думку позивача йому неправомірно повернули позовну заяву без розгляду?

Задача № 11. Компанія «Крокус» розмістила в місцевій газеті оголошення, в якому крупним шрифтом було зазначено: «РОЗПРОДАЖ ІМПОРТНОГО ВЗУТТЯ. ВЕЛИЧЕЗНІ ЗНИЖКИ», і вказувалася адреса складу-магазину. Обласне управління у справах захисту прав споживачів подало позов до арбітражного суду про накладення на компанію штрафу у розмірі 1200 грн. за порушення вимог щодо змісту рекламного оголошення про розпродаж товарів. У судовому засіданні представник компанії зауважив, що вона є представництвом фірми «Кгосих Епіегргіхеа» (Великобританія) і представив відповідне свідоцтво про реєстрацію Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України.

Питання:

1. Які вимоги пред'являє законодавство до змісту рекламного оголошення про зниження цін на продукцію?

2. Які повноваження має представництво суб'єкта підприємницької діяльності? Чи може представництво бути відповідачем по справі?

3. Чи підлягають зараз державній реєстрації представництва іноземних суб'єктів підприємницької діяльності? Якщо підлягають — то у якому органі?

4. Якими можуть бути дії арбітражного суду?

Задача № 12. За договором купівлі-продажу для приватного підприємства «Літо» з Єгипту було завезено пляжні велюрові рушники, які були розміщені на митному ліцензійному складі «Лани» згідно з договором на зберігання вантажів, укладеним між підприємством та відкритим акціонерним товариством «Лани». На підставі розпорядження Київської регіональної митниці частина вантажу (120 місць) була нередекларована на спільне підприємство

«Опттранс». Постановою арбітражного суду м. Києва вищезазна-; чене розпорядження Київської регіональної митниці та передекла-рування вантажу на СП було визнано незаконним. Але за період, коли ПП було фактично позбавлено можливості користуватися вантажем (з квітня по грудень), ціни на предмет договору на внутрішньому ринку України значно знизились, що було підтверджено експертним висновком Київської торгово-промислової палати. Приватне підприємство звернулося до суду із позовом до Київської регіональної митниці про стягнення збитків, що складали різницю від реалізації товару за ціною, нижчою собівартості і, власне, його собівартістю. Відповідач вимоги відхилив, посилаючись на їх безпідставність.

Питання:

1. Чи несуть відповідальність митні органи за шкоду, заподіяну суб'єкту підприємницької діяльності?

2. Чи мають право торгово-промислові палати проводити експертизи, аналогічні вищезазначеній?

3. Яке рішення має прийняти'суд?

Задача № 13. Податкова інспекція м. Сміли винесла рішення про накладення штрафних санкцій на МП «Мрія» за порушення порядку розрахунків з бюджетом. Рішення ДПІ було оскаржено МП в судовому порядку із посиланням на те, що був пропущений строк позовної давності, передбачений п. 1 ч. 2 ст. 72 Цивільного кодексу УРСР.

Питання:

1. Який строк позовної давності застосовується для примусового стягнення штрафних санкцій? Чи поширюється дія Цивільного кодексу УРСР на відносини між податковим органом і платниками податків?

2. Чи застосовується позовна давність у відносинах платників податків і податкової служби, зокрема, при стягненні фінансових санкцій?

3. Вирішіть ситуацію.

Перелік рекомендованої літератури, нормативно-правових джерел та судової практики

1. Конституція України//ВВР. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Арбітражний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення/Кодекси України. - 1998. - Кн. 1.

4. Цивільний кодекс Української РСР/Кодекси України. — 1998. - Кн. 2.

5. Цивільний процесуальний кодекс України/Кодекси України. - 1998. - Кн. 2.

6. Кримінальний кодекс України/Кодекси України. — 1998. — Кн. 3.

7. Кримінально-процесуальний кодекс України/Кодекси України.   1998. - Кн. 3.

8. Кодекс законів про працю України/Кодекси України. — 1998. - Кн. 3.

9. Митний кодекс України/Кодекси України. — '1998. — Кн. 3.

10. Закон СРСР від 26 травня 1988 р. № 8998-11 «Про кооперацію в СРСР».

11. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво»/ /ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

12. Закон України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність»//ВВР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

13. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»/ /ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

14. Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ «Про заставу»/'/ ВВР. - 1992. - № 47. - Ст. 642.

15. Закон України від 2 вересня 1993 р. № 3425-12 «Про нотаріат»/ /ВВР. -.1993. - .\° 39. - Ст. 383.

16. Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»//ВВР. — 1995. — № 4.

- Ст. 28 (в редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР//ВВР. - 1997. - № 27. - Ст. 181).

17. Закон України від 3 липня 1996 р. № 270/96-ВР «Про рекла-му»//ВВР. - 1996. - № 39. - Ст. 181.

18. Закон України від 2 грудня 1997 р. № 671/97-ВР «Про торгово-промислові палати в Україні» //ВВР. — 1998. — № 13. — Ст. 52.

19. Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито»//ВВР. - 1993. - № 13. - Ст. 113.

20. Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 8-93 «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів»//ВВР. - 1993. - № 13. - Ст. 114.

21. Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затв. Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93/ /Урядовий кур'єр. - 1993. - 24 червня. - № 93-94.

22. Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, затв. Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000.

23. Постановление Государственного комитета Совета Министров СССР по труду й социальньїм вопросам й Секретариата ВЦСПС от 28 декабря 1977 года № 447/24 «Об утверждении пе-речня должностей й работ, замещасмнх или вьіполняеммх работ-никами, с которьіми предприятием, учреждением, организацией могут заключаться письмснньїс договорьі о полной материальной ответственности за необеспечение сохранности ценностей, пере-данньїх им для хранения, обработки, продажи (отпуска), пере-возки или применения в процессе производства, а также типового договора о полной индивидуальной материальной ответственпости»/ Законодавство України про працю. — 1999. — Кн. 3.

24. Примірна інструкція з діловодства у міністерствах, інших цент-'     ральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1997 р. № 1153//Офіційний вісник України. — 1997. — № 43.

25. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172//Офіційний вісник України. — 1999. - № 26. - Ст. 1241.

26. Інструкція про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затв. наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № ЗО.

27. Положення Національного банку України «Про кредитування», затв. постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246/Задьіхайло Д.В. Предприни-мательское право в У крайнє. — Харьков, 1998.

28. Інструкція про особливості застосування Декрету Кабінету Міністрів України № 8-93 від 21 січня 1993 р. «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів», затв. наказом Міністерства фінансів України від 2 листопада 1993 р. № 84//Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 37.

29. Положення про порядок розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 11 грудня 1996 р. № 29.

30. Положення про порядок реєстрації та обліку постійних представництв нерезидентів в Україні як платників податку на прибуток, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 16 січня 1998 р. № 23//Офіційний вісник України. — 1998. — № 5.

31. Віденська конвенція від 18 квітня 1961 р. про дипломатичні зносини.

32. Віденська конвенція від 24 квітня 1963 р. про консульські зносини.

33. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини 3 статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство») від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98//0фіційний вісник України. - 1998. - № 32. - ст. 1209.

34. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99/ /Офіційний вісник України. — 1999. — -№ 15. — ст. 614.

35. Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями, установами, затв. постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від ЗО грудня 1975 р. № 121/Притика Д.М., Тітов М.І. Арбітражний процес: законодавство та практика застосування: Навч. посібник. — Харків, 1999.

36. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 21 липня 1992 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»//3бірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. — К., 1998.

37. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1995 р № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»//Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. — К., 1998.

38. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 1 листопада 1995 р. № 02-5 '781 «Про деякі питання практики застосування розділу II Арбітражного процесуального кодексу України»//Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. - К., 1998.

39. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України № 02-5/62 від 8 лютого 1996 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ арбітражним судам»//Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. — К., 1998.

40. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України»//Збірник роз'яснень Вищого арбітражного суду України. - К., 1998.

41. Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 4 березня 1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Арбітражного процесуального кодексу України»//Юридичний вісник України. — 1998. — № 36.

42. Лист Вищого арбітражного суду України від 14 червня 1993 р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів».

43. Лист Вищого арбітражного суду України від 7 березня 1996 р. № 01-8 106 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів».

44. Лист Вищого арбітражного суду України від 6 квітня 1999 р. № 01-8 151 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів».

45. Абрамов Н. О третейских судах й ведомственньїх арбитражах/ /Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. — № 8.

46. Андрушко П. Фіктивне підприємництво: проблеми кваліфікації та вдосконалення відповідальності//Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. - № 10, 11.

47. Бабий Я. Правовьіе основания разрешения хозяйственньїх споров третейскими судами   Предпринимательство, хозяйство й право. - 1997. -»№ 10.

48. Бабій Я. Чи варто звертатися до третейського суду? //Предпринимательство, хозяйство Й право'. — 1998. — № 3.

49. Вінник О. Проблеми майнової відповідальності посадових осіб органів акціонерного товариства//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — .\Ь 3.

50. Грек Г. Сроки исковон давнос'ти//Все о бухгалтерском учете. - 1999. - № 19.

51. Дудоров О., Богушко О. Шахрайство з фінансовими ресурсами: врахування банківської специфіки при кваліфікації злочину// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 6.

52. Ковальчук О. За нарушения существует ответственность//Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 115.

53. Лисанский Ю. «Юридическая ответственность лица имеет ин-дивидуальньш характер» (часть 2 ст. 61 Конституции)//Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 38.

54. Лобза Й. Применение уголовной ответственности к учредителям (физическим лицам)/ /Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 57.

55. Папаика А., Филиппов В., Лобан В., Белинский Е. Ответственность должностньїх лиц предпринимательских структур й частньїх предпринимателей за преступления, связанньїе с нало-гообложением//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. - № 6.

56. Посполітак В., Ханик-Посполітак Р. Адміністративна відповідальність за порушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів/ /Прсднринимательство, хозяйство й право. — 1997. - № 9.

57. Притика Д.М., Тітов М.І. Арбітражний процес: законодавство та практика застосування: Навч. посібник. — Харків, 1999.

58. Притьїка Д. Досудебное урегулирование хозяйственньїх споров

— залог стабильности зкономнческих связей//Юридическая практика. - 2000. — № 6.

59. Саніахмстова Н. Правовий захист підприємництва в Україні. - К., 1999.

60. Сахарова Е. Возможности предупреждения преступлений, свя-занннх с подделкой векселей//Предпринимательство, хозяй-ство й право. — 1998. — № 10.

61. Семенов Г. Встречньїй иск в арбитражном судопроизводстве// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 6.

62. Талан Л. Пути разрешения налоговьіх споров арбитражньїми й третейскими судами//Предпринимательство, хозяйство й право. - 1999. - ^№ 6.

63. Фесенко Є. Проблеми відповідальності за зловживання в сфері приватизації об'єктів державної власності//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 1.

64. Хавронюк М. Кримінальна відповідальність за порушення законодавства про якість продукції/'/Предпринимательство, хозяйство й право. — 1996. — № 5.

65. Хавронюк М. Підприємницьке шпигунство і розголошення комерційної таємниці: юридичний аналіз складів злочинів, питання удосконалення відповідальності//Предпринимательство, хозяйство й право. — 1999. — № 9.

66. Чимшит О. Применение административной ответственности за нарушение налогового законодательства//Все о бухгалтсрском учете. - 1999. - № 86.

67. Чимшит О. Применение финансовмх санкций органами нало-говой службьі//Все о бухгалтерском учете. — 1999. — № 86.

68. Шишкин В. Зарубежньїй опьіт организации судопроизводства по коммерчсским делам//'Предпринимательство, хозяйство й право. - 1996. - № 2.

69. Шишкин В. Судопроизводство в Европейском Содружестве// Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 3.

70. Яблонський Б. «Грамотна» претензія — півдороги до задоволення позову//3акон і бізнес. — 1999. — № 26.

  Податок

Орієнтовна тематика дипломних робіт з курсу «Комерційне правом

1.  Правовий статус інституту приватного підприємництва: становлення та тенденції розвитку.

2.  Приватне підприємство як особливий суб'єкт підприємницької діяльності.

3.  Особливості створення і функціонування господарських товариств.

4. Юридичні аспекти створення і функціонування об'єднань підприємств.

5.  Правові засади функціонування малого бізнесу в Україні.

6.  Легітимація підприємницької діяльності в Україні.

7.  Банкрутство суб'єктів підприємництва (процесуально-правові аспекти).

8.  Правові проблеми запобігання неплатоспроможності підприємств.

9.  Правові проблеми захисту права приватної власності.

10. Правова регламентація цесії. ; 11. Правове регулювання приватизації державного майна в Україні.

12. Правові засади здійснення приватизації державного майна 1      шляхом продажу за конкурсом.

13. Правова охорона промислової власності у комерційній діяльності.

14. Правова охорона знаків для товарів і послуг.

15. Юридична відповідальність за порушення авторських та суміжних прав.

16. Правове регулювання інвестиційної діяльності в Україні.

17. Держава як суб'єкт інвестиційної діяльності: правовий статус інвестора та учасника інвестиційних відносин.

18. Сучасні правові проблеми суб'єктного складу учасників інвестиційної діяльності.

19. Правове регулювання спільного інвестування в Україні.

20. Інтелектуальні інвестиції як форма сучасного інвестування.

21. Правове регулювання іноземного інвестування в Україні.

22. Правовий статус підприємств з іноземними інвестиціями.

23. Проблемні питання оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями.

24. Концесійне інвестування: правова регламентація за законодавством України та міжнародний досвід.

25. Проблеми правового регулювання фондового ринку в Україні.

26. Правове регулювання ринку державних цінних паперів в Україні: сучасний стан та проблеми розвитку.

27. Правове регулювання випуску акцій на фондовому ринку України.

28. Правове забезпечення реєстрації випуску та обігу акцій і облігацій на ринку цінних паперів України.

29. Боргові цінні папери на фондовому ринку України: становлення, проблеми і перспективи.

30. Правове регулювання вексельного обігу в Україні.

31. Правове регулювання деривативів в Україні.

32. Правове регулювання кредитних відносин в Україні.

33. Правове регулювання процесу банківського кредитування в Україні.

34. Способи забезпечення виконання кредитних зобов'язань у банківській діяльності.