16113

Житлове право України

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Мічурін Є.О. Сліпченко С.О. Соболев О.В. Житлове право України Науковопрактичний посібник. Харків: Еспада 2004. С.318. У посібнику розглядаються питання житлового права України характеризуються основні засоби здійснення права на житло що передбачені Конституцією Ук

Украинкский

2013-06-19

1.2 MB

11 чел.

Мічурін Є.О., Сліпченко С.О., Соболев О.В.

Житлове право України

Науково-практичний посібник. -Харків: Еспада, 2004. - С.318.

У посібнику розглядаються питання житлового права України, характеризуються основні засоби здійснення права на житло, що передбачені Конституцією України. Розгляд питань тісно пов'язано з положеннями нової правової реформи.

Розрахований на студентів, курсантів, що вивчають спецкурс «Житлове право», аспірантів юридичних вузів. Може бути корисним для юрисконсультів, адвокатів, інших практичних працівників, а також усіх тих, хто цікавиться питаннями житлового права.

Зміст

Передмова

Глава І. Загальні положення житлового права України

Вступ

§1. Поняття житлового права

§2. Предмет і метод житлового права

§З.Функціїта принципи житлового права.

§4. Здійснення права на житло

§5. Класифікація житлових правовідносин  

§6. Житлове право як галузь законодавства, навчальна дисципліна та наука

§7. Поняття житлового фонду і види житлових фондів  

§8. Поняття житла та його ознаки

Глава II. Засоби здійснення права на житло

Розділ 1. Здійснення права на житло шляхом будівництва

§1. Самостійне будівництво як засіб реалізації права на житло

§2. Здійснення права на житло через часткову участь осіб у житловому будівництві

§3. Здійснення права на житло через його будівництво житлово-будівельними кооперативами

§4. Кредитування індивідуального житлового будівництва.

Розділ 2. Здійснення права на житло шляхом переходу його у власність

§1. Приватизація житла

§2. Договір купівлі-продажу житла

§3. Договір міни житла

§4. Договір довічного утримання

§5. Договір ренти житла

§6. Спадкування житла

Розділ 3. Здійснення права на житло шляхом отримання його у користування

Підрозіл 1. Сплатне користування житлом

§1. Загальні положення найму житла

§2. Приватний найм житла

§3. Соціальний найм житла

§4. Особливості договору найму службових житлових приміщень

§5. Особливості договору найму житла у гуртожитках

Підрозділ 2. Безоплатне користування житлом  

§1. Договір безоплатного користування житлом  

Підрозділ 3. Інші підстави користування житлом  

§1. Право користування житлом членів сім'ї, які не є співвласниками житлового приміщення

§2. Право користування жилим помешканням на підставі спадкового розпорядження

Глава III. Захист житлових прав

§1. Позасудові засоби захисту житлових прав

§2. Судовий захист житлових прав

ПЕРЕДМОВА

До Вашої уваги рекомендується одна з перших у сучасній Україні теоретична робота з житлового права. Необхідність оновлення правової літератури, яка висвітлює житлові правовідносини, на наш погляд, пояснюється тим, що з радянських часів вони перетерпіли значних змін. Так, бурхливого розвитку набула приватизація житла, внаслідок якої більша його частина перейшла з державної власності у приватну. Власники житла отримали можливість відчужувати його чи здавати в найм на комерційних засадах. Водночас у осіб, що мають потребу у житлі, з'явилася реальна можливість вільно набувати житло у власність чи отримувати у користування без будь-яких обмежень. Це зумовило розвиток ринку житла та збільшення кількості укладених цивільно-правових договорів, які спрямовані на отримання житлових приміщень у власність чи користування. Як наслідок, житлова сфера все більш підкоряється суто приватноправовим та ринковим законам співвідношення попиту та пропозиції, потреб і можливостей.

У свою чергу, сегмент державного та громадського житла ні в якому разі не витискається ринком житла. Вони паралельно розвиваються, одне є альтернативою другого, кожен з них виконує свою функцію. Тобто перехід частки житла у приватну власність та розвиток ринку житла ніяким чином не звужує коло правових засобів реалізації права на житло іншим шляхом. Усі ті механізми надання житла державою, що існували раніше, залишились та продовжують розвиватись, зокрема продовжує успішно втілюватись в життя програма сприяння молодіжному житловому будівництву.

У той же час за нових економічних умов об'єктивно скорочується безоплатне надання державою житла у користування. Пріоритетом при наданні такого житла користуються соціальне незахищені громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. Така ж ситуація щодо безоплатного надання житла державою існує й у більшості країн світу з розвинутою ринковою економікою.

Всі нові процеси, які відбуваються у житловій сфері, невідривне пов'язані з проголошеним курсом економічних реформ та динамікою суспільного життя в Україні. До того ж, житлові правовідносини зараз, як ніколи, стали актуальними. Тому з урахуванням означених змін виникає потреба у новому їх загальнотеоретичному осмисленні, правовій класифікації та узагальненні.

Структурно книга побудована виходячи зі змісту права на житло у тому вигляді, як воно закріплено у ст. 47 Конституції України. Норми житлового законодавства зараз повинні розроблятися відповідно до Конституції України - акту вищої юридичної сили.

Стаття 47 Конституції України проголошує, що держава створює умови, за якими кожен громадянин буде мати можливість побудувати житло, отримати його у власність чи взяти в оренду, а громадянам, які потребують соціального захисту, житло буде надано державою та органами місцевого самоврядування безоплатно чи за доступну для них оплату у відповідності до закону.

Саме така структура і була покладена в основу книги. Способи реалізації права на житло, що закріплені в Конституції України, стали її структурними підрозділами, на які як на матрицю були накладені існуючі теоретичні та нормативні положення щодо врегулювання житлових правовідносин в Україні. Така структура запропонованої роботи, на думку авторів, дозволить, з одного боку, найбільш оптимально викласти матеріал та розкрити сутність житлових правовідносин. З іншого боку, ця структура зможе висвітлити те, яким чином зараз нормативними актами врегульовано правовий механізм реалізації конституційного права особи на житло, які при цьому існують проблеми та що потребує узгодження, доповнення і переосмислення.

Оскільки у пострадянському просторі багато проблем житлового права є «загальними» у розумінні їх юридичної природи, то в роботі наводяться не тільки точки зору вчених України, а й Росії, Білорусії, Казахстану і т. д.

Автори усвідомлюють, що в одній книзі, якою б обсяговою вона не була, не можна вирішити і навіть докладно висвітлити усі питання та наукові суперечки. У свою чергу, багато проблем житлового права є дискусійними, і автори ніяким чином не претендують на їх остаточне вирішення. Сподіваємось, що ця робота знайде як прихильників, так і критиків, викличе дискусію, дозволить підняти, а в подальшому і вирішити цілу низку питань на практиці, в законодавстві й у науці житлового права.

Глава І. Загальні положення житлового права України

Вступ

Місце та значення права на житло у системі права в різні часи визначалося з різних наукових позицій. В.Ф. Маслов щодо цивільно-правових відносин виділяв право на житло як суб'єктивне право громадянина на особливий майновий об'єкт та як одну з характеристик цивільної правоздатності особи1. Право на житло поділялося ним на дві складові: право на конкретне житлове приміщення та право на поліпшення житлових умов. Ґрунтуючись на класифікації конституційних прав, В.А. Золотар відносив право на житло до соціально-економічних прав громадян. В.А. Тархов, використовуючи комплексний підхід, зазначав, що право на житло є складним та включає як державно-правові, так і цивільно-правові аспекти.

Але зараз у суспільстві все більш зміцнюється та виходить на перший план розуміння права на житло як одного з природних і невід'ємних прав людини. Для цього є об'єктивні підстави. Адже 17 липня 1997 року Україна ратифікувала римську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенцію), а також Перший протокол та протоколи №№ 2, 4, 7 та 11 до цієї Конвенції. Певна увага приділена у Конвенції правам людини, що пов'язані з житлом. Так, п. 1 ст. 8 Конвенції встановлює, що кожна людина має право на повагу до її житла. Цим правом закріплена недоторканність житла, яка проголошена також ст. ЗО Конституції України. Відповідно до цього ніхто не може перешкоджати особі у законному володінні, користуванні чи розпорядженні своїм житлом, а будь-які порушення цих повноважень захищаються у встановленому законом порядку. Зокрема ч. З ст. 15 Закону України «Про власність» встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом. Але, як зазначено у ч. З ст. 13 Конституції України, власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству. Тому право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1998 р. № 557 затверджено Положення про Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Відповідно до нього Уповноважений надсилає до відповідних державних органів України запити стосовно надання матеріалів і пояснень щодо конкретних випадків порушень прав людини та забезпечує максимальний рівень об'єктивності під час розгляду справ про порушення прав людини в Україні. Як зазначалось вище, право на житло відноситься до такої групи прав. Таким чином, створені додаткові механізми щодо захисту житлових прав громадян України, які згідно з Конвенцією визнані як одні з основних прав людини.

Права людини, що невідривне пов'язані з житловими, встановлені та захищаються Міжнародним Пактом про громадянські і політичні права (далі Пакт), який ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 року. П. 1 ст. 12 Пакту встановлює, що кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить право на свободу вибору місця проживання. У вузькому розумінні реалізація цього права невідривне пов'язана із свободою вибору житла, яка проявляється у реалізації людиною права на житло. Інше пов'язане з житлом право людини встановлено ст. 17 Пакту. Згідно з ним ніхто не може зазнавати свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла. Вважаємо, що це право передбачає не тільки утримання будь-кого від несанкціонованого проникнення У житло, але й право на недоторканність житла як об'єкту права власності чи інших речових прав (встановлених договором найму, сервітутів тощо). У цьому смислі право людини на недоторканність житла перемежовується та взаємодіє з встановленим п. 1 ст. 8 Конвенції правом людини на повагу до и житла.

Міжнародним Пактом про економічні, соціальні і культурні права, який ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР ще 19.10.1973 року, також були встановлені соціальні права, які зараз активно реалізуються У житлових правовідносинах. Наприклад, у п. 1 ст. 10 Пакту вказано, що сім'ї, яка є природним і основним осередком суспільства, повинна надаватися по можливості якнайширша охорона й допомога, особливо при її утворенні і поки на н відповідальності лежить турбота про несамостійних дітей та їх виховання. Пряма допомога держави молодим сім'ям надається при реалізації програми молодіжного житлового кредитування, що здійснюється відповідно до Положення про порядок надання пільгового довготермінового державного кредиту молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла, що затверджено Постановою КМ України від 17 травня 1999 р. № 825. Це дає можливість молодим сім'ям отримати довгострокові кредити на будівництво та реконструкцію житла на пільгових умовах. При цьому позичальникові, що має дітей, кредит надається безкоштовно чи навіть частково погашається. Так виявляється передбачений у Пакті захист сім'ї на період, коли на и відповідальності лежить турбота про несамостійних Дітей. Крім того, реалізація положень Пакту щодо допомоги соціальне  незахищеним сім'ям та  громадянам  при експлуатації ними житла виявляється у тому, що ним у встановленому законом порядку надаються субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг. Зокрема така допомога надається згідно з Положенням про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 р. № 848.

Іншим соціальним правом людини, що закріплено у названому Пакті, є право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сімї, що включає право на достатнє харчування, одяг і житло та на неухильне поліпшення умов життя. Це право закріплено також у ст. 48 Конституції України. Отже, житло є однією зі складових частин, які характеризують достатній життєвий рівень, що визначений ст. 48 Конституції України. Тому право на житло додатково забезпечується захистом іншого конституційного права - права на достатній життєвий рівень. Відповідно до цього у ст. 47 Конституції України визначено, що, реалізуючи своє право на житло, кожен громадянин може побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Отже, конституційне право на житло надає підтверджену державою можливість отримати у встановленому порядку житло у користування чи в приватну власність. Право на неухильне поліпшення умов життя, що закріплено у ст. 11 Пакту, також знаходить своє втілення у житлових правовідносинах. Зокрема це виявляється в тому, що особа може поліпшити свої житлові умови як за рахунок держави (при дотриманні відповідних умов, що викладені у Житловому кодексі України), так і за власні кошти.

Таким чином, право на житло невідривне пов'язано із соціальними, культурними та економічними правами людини, що закріплені у ратифікованих Україною документах Ради Європи. Це виявляється в тому, що права людини впроваджуються, реалізуються та захищаються при здійсненні особою права на житло.

Низка основних прав людини містить в себе передусім житлові права громадян. Це право людини на повагу до її житла, право на свободу вибору місця проживання, право на недоторканність житла тощо. У той же час деякі права людини містить в собі право на житло лише як одну із складових, поряд з іншими правами. Наприклад, право на достатній життєвий рівень уміщує не тільки право на житло, а також право на достатнє харчування та неухильне поліпшення умов життя тощо.

Отже, право особи на житло слід вважати одним із природних та невід'ємних прав людини. Це підтверджено Конституцією України, де право на житло закріплено у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини та громадянина». Розгляд права на житло в аспекті прав людини має як теоретичне, так і практичне значення. Останнє виявляється, зокрема, в тому, що право на житло може захищатись не тільки на національному рівні. Якщо вичерпані усі доступні національні правові засоби захисту прав людини і вони не принесли позитивного вирішення справи, особа може звернутись зі скаргою на порушення прав людини, що закріплені у документах Ради Європи, до Європейської комісії з прав людини чи до Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Це сприяє зміцненню права на житло та підтримці осіб у реалізації ними цього права.

§1. Поняття житлового права

Термін «житлове право» охоплює декілька взаємопов'язаних, але не тотожних понять. Необхідно розрізняти житлове право як сукупність певних правових норм, як галузь законодавства, як частину науки цивільного права та як учбову дисципліну.

Поняття житлового права як сукупність житлово-правових норм

Як сукупність норм права України, що регулює житлові відношення, житлове право розуміється у широкому і вузькому значенні. У першому випадку, з погляду застосовуваних критеріїв побудови вітчизняної системи права, житлове право відносять до різноманітних галузей права - конституційного, адміністративного, цивільного і т. д. Тільки житлове законодавство, регулюючи єдині за своєю метою відношення, дозволяє об'єднувати їх одним поняттям.

У юридичній літературі можна зустріти різноманітні поняття «житлового права» у так званому вузькому значенні. Одні автори трактують його як частину цивільного права, другі - як комплексний правовий інститут, треті - як комплексну галузь права3, четверті - як підгалузь права, п'яті - як самостійну галузь права.

Для правильного розуміння цього поняття важливе значення має насамперед з'ясування питання про те, що таке «житлові відносини» як предмет регулювання житлового права. У «житлових» законах, як відомо, не міститься визначення його поняття. У юридичній літературі відносно поняття «житлові відносини» позиції можна поділити на дві групи.

Житлові правовідносини одні вчені-юристи розглядають у широкому значенні, як загальне, збірне поняття, що охоплює усі види житлових відношень6, об'єднаних правом на житло. До їх складу іноді включають правові зв'язки, що виникають із експлуатаційної діяльністі суб'єктів житлово-комунального господарства, зі стосунків підприємств, які забезпечують житло електроенергією, газом, теплом, водою, а також займаються вивезенням побутових відходів, та інше.

Така трактовка житлових правовідносин надто широка і за словами С.М. Корнєєва помилкова. Дійсно, житлові правовідносини це ті, що пов'язані із задоволенням житлових потреб, з використанням саме жилих приміщень за їх споживчим призначенням.

На відміну від вищезгаданої точки зору, інші автори їх вважають цивільно-правовими. Подібна позиція не є новою в системі права України. Наприклад, здійснення права власності породжує як цивільно-правові відносини, так і адміністративні, кримінальні і т. д. Не заперечуючи той факт, що пов'язані Із задоволенням потреби громадян у житлі стосунки можуть викликати існування і публічних правовідносини, ми схиляємось до думки, що житлові це насамперед приватні , зокрема, цивільні правовідносин.

Визначивши місце житлового права в системі права України, актуальним стає питання про місце його у системі цивільного права України. І.Л. Брауде вважав, що житлове право не утворювало самостійної галузі права в єдиній системі радянського права. «Те, що в нас називають житловим правом, є частина цивільного права»,- стверджував він.

В.Н. Литовкін також вважає, що житлове право є складовою частиною цивільного права. «Житлове право - це спеціальні норми цивільного права...».

Прихильники цього погляду виходять із розуміння житлового права як права, що регулює, головним чином, користування житловими помешканнями. Що стосується інших правових норм, наприклад, які регулюють управління, експлуатацію житлового фонду, то вони розглядаються не як житлові, а як норми «іншого роду», що є за межами житлових.

У підручнику для юридичних вузів «Загальна теорія права» житлове право виділяється як підгалузь більш значної і складної галузі права - цивільного права. При цьому «підгалузь права» автори розуміють як «цілісне утворення, яким регламентується специфічний вид відношень у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права».

Не зупиняючись на детальному аналізі наведених точок зору, не вдаючись у полеміку, зазначимо, що у своїй роботі ми виходимо із розуміння житлового права як права, що регулює відношення, у яких задовольняється потреба в житлі, відношення, що виникають у процесі задоволення громадянами своїх житлових потреб, відношення по задоволенню потреб громадян у житлі. Інакше кажучи, ми виходимо з того, що житлове право є частиною цивільного права.

§2. Предмет і метод житлового права

Предметом житлово-правового регулювання є відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням громадянами потреби у житлі. Такими є, в більшості своїй, майнові відносини. В реальному житті вони являють собою конкретні вольові (юридичні) взаємозв'язки.

Юридичні ознаки житлових правовідносин виражаються у майновій відокремленості, автономності суб'єктів. Громадяни, організації (в тому числі, державні) діють не в якості органів влади, а як рівноправні особи. Держава через свої органи повинна створювати умови, при яких суб'єкти будуть мати можливість здійснити своє право на житло. Але ці дії є, як правило, публічні і не входять до предмету житлового права. Формування державою житлового фонду та управління ним сприяє забезпеченню житлових прав, але ще не народжує житлові стосунки. Подібна ситуація відбувається при створенні житлового фонду й іншими суб'єктами.

Майнові відносини, що входять до предмету житлового права, поділяються на ті, що пов'язані з приналежністю житла певним суб'єктам та (чи) з переходом жилого приміщення від одних осіб до інших. Юридичне вони можуть бути оформлені за допомогою категорій речових і зобов'язальних прав.

Особливість житлових відносин, звичайно, обумовлює і певний метод їх регулювання. Оскільки вище вказувалось, що ми розглядаємо житлові правовідносини як частину цивільних, то нема підстав не застосувати до житлового права поняття методу цивільного права. Виходячи з цього, зазначимо, житлово-правовий метод регулювання суспільних відносин - це правовий метод, який, як правило, характеризується юридичною рівністю суб'єктів права, їхньою дис-позитивністю й ініціативою у формуванні і реалізації житлових правовідносин, покладанням заходів майнової відповідальності і захисту (у випадку порушення житлових прав), що виконують в основному функцію відновлення. У той же час у ряді випадків житлове законодавство містить елементи адміністративно-правового методу правового регулювання. Це стосується порядку постановки на квартирний облік, перебування у черзі на отримання житлового приміщення, видачі ордеру та деяких інших відносин. Але таке становище не змінює сутності методу житлового права.

Елементи методу житлового права

 Юридична рівність. Йдеться саме про юридичну рівність, а не економічну. Вона свідчить про відсутність примусової влади одного учасника житлово-правових відносин над іншими. Сутність її зводиться до того, що:

- один суб'єкт не може веліти іншим; ці суб'єкти не підвладні один одному, не підпорядковані;

-їхні відносини засновані на рівноправності всіх форм власності;

- між ними існує майново-розпорядницька самостійність при виборі й організації житлових зв'язків;

- існує рівність заходів юридичної цивільно-правової відповідальності одного перед іншим при порушенні нормального ходу реалізації відношень, які регулюються житловим правом.

Диспозитивність. Під нею розуміється заснована на нормах приватного права юридична свобода (можливість) суб'єктів житлових правовідносин здійснювати свою право-суб'єктність і свої суб'єктивні права (здобувати, реалізовувати або розпоряджатися ними) за своїм розсудом. Іншими словами, сторонам надано самим визначати свої взаємовідносини і їх зміст. Більше того, вони вільні у виборі здійснювати чи ні гарантовані законом права та засоби їх захисту. Наприклад, особа, що отримала ордер, може відмовитись від вселення у жиле приміщення, що вказане в ордері.

Ініціативність. Ініціатива у власному розумінні цього слова означає почин, перший крок в якійсь новій справі, підприємливість. Ініціативність суб'єктів житлового права ви-ражає одну з особливостей юридично-фактичних основ виникнення житлових правовідносин, що полягають у тому, що , «перший крок» у розвитку (становленні) зазначених відносин належить, як правило, суб'єктам права. Особливо це виявляється в угодах, наприклад, договорі найму чи купівлі-продажу житла. Отримання неодхідного громадянинові результату у вигляді задоволення житлових потреб залежить насамперед від його ініціативи й уміння організувати свої правові зв'язки. Ініціативність передбачає і відомий майновий ризик.

Майновий характер мір житлово-правової відповідальності

Характерна риса цього елементу правового регулювання полягає в тому, що міри відповідальності не роблять безпосереднього впливу на особистість правопорушника (наприклад, як це відбувається у кримінальному, адміністративному праві). Житлово-правова відповідальність є майновою. Вплив на правопорушника здійснюється шляхом обмеження майнових інтересів особи. Наприклад, несплата протягом певного часу наймачем по договору комерційного найму житлового приміщення може призвести до розірвання цього договору.

Особливість і в межах відповідальності. Відповідальність у житловому праві заснована на принципі повного відшкодування шкоди (збитків). Наприклад, при вилученні земельної ділянки власнику житлового будинку відшкодовується його вартість.

Характерною рисою цього елемента є і те, що відповідальність заснована на презумпції винності. Тобто особа, що порушила житлове право іншого, повинна доказати свою невинність. У протилежному випадку вона визнається винною.

Міри захисту порушених житлових прав носять відновлюваний характер. Тобто вони спрямовані на відновлення майново-правового або особисто-правового положення (стану), що існувало до факту порушення відповідного особистого чи майнового права. Наглядно це виявляється у випадку пошкодження житла. Наприклад, при «затопленні» квартири винний повинен відшкодувати збитки у повному обсязі.

§3. Функції та принципи житлового права

Функції житлового права такі, що вказують на його соціальне призначення, специфічні напрямки правового регулювання відносин у процесі вирішення поставлених перед ним задач.

Житловому праву властиві такі функції:

- регулятивна, що спрямована на регламентацію конкретного поводження людей при задоволенні житлових потреб;

- охоронна, що спрямована на захист житлових прав і інтересів від порушень;

- виховна, що спрямована на виховання і стимулювання потрібної суспільству поведінки громадян і організацій;

- попереджувальна, що спрямована на проведення профілактичних заходів у суспільстві;

- відновлювана, що спрямована на відновлення порушеного блага, у т. ч. і на еквівалентній основі.

Правовий принцип - це певне вихідне положення, основна ідея, відповідно до якої здійснюється правове регулювання житлових відносин. Схиляємось до думки В.Д. Комарова, що принципи цивільного права властиві і житловому праву1. Але їх дія виявляється з урахуванням особливостей, які характерні для специфічних відносин, що розглядаються. Принципи можна поділити на дві категорії:

1) загальні принципи, тобто властиві будь-якій галузі права у цілому (наприклад, принцип гласності, законності тощо);

2) специфічні принципи, тобто властиві здебільшого житловому праву (наприклад, принцип недоторканності житла).

До специфічних принципів житлового права відносяться такі:

Принцип припустимості здійснення права на житло. Зміст даного принципу полягає у тому, що громадянину надана можливість реалізувати своє право різними способами: на підставі договору соціального чи комерційного найму, на підставі договору безоплатного користування житлом, вступом у члени житлово-будівельного кооперативу, придбанням у власність чи будівництвом і т. і.

Принцип недоторканності житла. Відповідно до цього принципу норми житлового права забезпечують власникам чи правомірним користувачам можливість стабільного здійснення правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню жилим приміщенням, що їм належить. Виходячи з цього принципу, виявляється, що жодний суб'єкт житлового права не може бути позбавлений свого житла інакше, ніж за рішенням суду, причому рішення суду про припинення суб'єктивного права може бути винесено тільки у випадках, прямо передбачених законом. Принцип недоторканності житла розповсюджується як на власників, так і на правомірних власників.

Принцип рівності правового режиму для суб'єктів житлового права. Цей принцип означає, що жодний спеціальний суб'єкт не має якихось переваг перед іншими. Він пронизує всю систему житлового права.

Принцип невтручання в особисті справи або ще можна назвати його принципом дозволеної спрямованості житлово-правового регулювання. У відповідності з цим принципом суб'єкти житлового права можуть одержувати права і покладати на себе обов'язки не тільки передбачені законом, іншими правовими актами, але й такі, що не передбачені житловим законодавством, якщо вони не суперечать загальним принципам права і змісту житлового законодавства.

При цьому необхідно пам'ятати, що у випадку здійснення права публічними або приватними юридичними особами вони можуть діяти у межах спеціальної правосуб'єктності. Це пояснюється тим, що громадянину не може бути відмовлено у наданні житла при наявності у нього необхідних підстав.

Принцип свободи договору. Цей принцип передбачає свободу суб'єктів житлового права у виборі партнерів за договором (наприклад, набути у користування житло, що належить державі чи громадянину), у виборі виду договору (наприклад, купівля-продаж, найм і т. д.), умов, за яких він буде укладений (наприклад, на певний строк чи безстрокове).

Принцип свободи особи. Це насамперед свобода людини в самовизначенні, у визнанні за нею природних і невід'ємних прав у різноманітних сферах громадського життя, що ніким, у тому числі і державою, не повинні порушуватися. У рамках житлового права це означає забезпечення її засобами захисту від неправомірних дій проти недоторканності житла, таємниці особистого життя і т. д., створення організацій для досягнення самостійного здійснення всіх майнових і особистих прав, які їй належать.

Принцип закріплення в нормах житлового права новітніх досягнень світової юридичної думки.

§4. Здійснення права на житло

Як зазначається у правовій літературі, право на житло в механізмі цивільно-правового регулювання має три основні форми реалізації: нормативну, правосуб'єктну і форму суб'єктивного права.

Нормативна форма здійснення права на житло - це ті житлово-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з приводу житла. У цьому зв'язку не можна не відзначити, що право на житло - це, на думку В.П. Грибанова, гарантована законом, а значить і державою можливість задоволення потреби в житлі нужденних громадян різноманітними засобами. Правосуб'єктна форма реалізації представляє собою певний елемент змісту правоздатності та дієздатності громадян. Вона є юридичною передумовою виникнення, зміни та припинення конкретних житлових правовідносин. Суб'єктивна форма здійснення права на житло -це конкретне суб'єктивне право на визначене житло. Воно (право) є елементом змісту відповідних цивільних житлових правовідносин. Коло таких суб'єктивних цивільних прав на житло досить широке і різноманітне у зв'язку з тим, що за законом громадянин може займати його на різних підставах (на правах власника, наймача, користувача, тимчасового мешканця, члена сім'ї та ін.).

Відомо, що поняття «здійснення (реалізація) суб'єктивного права» містить у собі не тільки дії, які слугують задоволенню позитивних інтересів суб'єкта, а і протидію -порушення позитивних прав управомоченої особи. Як відомо, структура змісту суб'єктивного права передбачає наявність можливостей двоякого роду: це правова можливість здійснення певних дій самою правомочною особою та правова можливість правомочної особи вимагати від іншої чинити певні дії або утримуватись від них.

Відповідно до Конституції України громадяни можуть реалізувати своє право на житло шляхом будівництва, набуття у власність або отримання в оренду (найм). В свою чергу, кожний із вказаних способів має свій спектр відносин. Громадянин може задовольнити свою житлову потребу будівництвом через самостійне будівництво індивідуального житлового будинку, через вступ до житлово-будівельного кооперативу, через дольову участь у будівництві багатоквартирного будинку і т. д. Набути житло у власність особа може шляхом приватизації, спадкування, через укладення цивільно-правових договорів тощо. Отримати житлове помешкання у користування можна за договором найму, безоплатного користування, за заповітом і т. і.

Таким чином, в умовах ринку житла кожен громадянин при здійсненні своїх житлових прав повинен розраховувати на те житлове помешкання, яке він може набути. Але необхідно зазначити, що з урахуванням принципу справедливості, на якому повинні базуватися всі правові стосунки, дія відомого закону природи - «слабкий гине» стосовно даного випадку обмежена Конституцією України.

Здійснення житлового права шляхом протидії порушенню буде розглянуто в цій роботі пізніше.

§5. Класифікація житлових правовідносин

У залежності від тих чи інших ознак житлові правовідносини діляться на певні види. Так, залежно від особливостей взаємозв'язку суб'єктивних прав і обов'язків вони підрозділяються на абсолютні та відносні.

Абсолютними вважаються житлові правовідносини, в яких право однієї особи протистоїть обов'язку невизна-ченого кола осіб. У цих правовідносинах уповноваженому суб'єкту в якості зобов'язаного протистоїть усякий, хто у межах юридичного досягнення. До абсолютних відносяться права власника житла, права членів сім'ї власника житла, відказоодержувача, якому надано житло у довічне користування, відчужувача, по договору довічного утримання і т. д.

Право власності дає можливість правомочній особі на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своїм житлом. Перелік правових можливостей не обмежений за

виключенням випадків, передбачених законом. Підставою виникнення цього абсолютного права є ті юридичні факти, які спроможні викликати до життя право власності. Це побудова житла, договори купівлі-продажу, обміну, дарування, довічного утримання, приватизації, спадкування, сплата паю у житловому кооперативі.

Права членів сім'ї власника житла також є абсолютними, хоч і вужчі за обсягом ніж право власності за своїм змістом. Вони не можуть розпоряджатися житлом. Підставою виникнення права члена сім'ї власника житла є угода власника і члена сім'ї. Виняток складають неповнолітні при вселенні до свої батьків.

Абсолютним правом на житлове помешкання наділений і відказоодержувач. Підставою виникнення цього права є заповідальний відказ. Подібне право виникає і у відчужувана за договором довічного утримання.

Відносними визнаються такі житлові правовідносини, в яких правомочній особі протистоїть у якості зобов'язаних суб'єктів досить визначене коло осіб. Ці суб'єкти повинні вчинити певні дії вчинення або утримання від їх вчинення. Такими відносинами, зокрема, є ті, що виникають із договору купівлі-продажу, найму, безоплатного користування та інші. Наприклад, продавець зобов'язаний передати покупцеві у власність, наймодавець - у користування житло і т. д. Відносні правовідносини виникають і тоді, коли порушуються абсолютні права. При порушенні суб'єктивного права на житло деліквент повинен відшкодувати завдану правомочній особі шкоду. В цих випадках особа, що порушила право іншої, повинна відновити його.

Житлові права можна поділити на речові і зобов'язальні. В основу цієї класифікації покладено об'єкт правовідносин. Речові права передбачають можливість володіти, користуватись, розпоряджатись річчю спираючись на закон. У здійсненні права на житло (річ) правомочний суб'єкт не потребує вчинення активних дій з боку зобов'язаних осіб. До таких відносяться право власника, членів сім'ї власника житла, відказоодержувач та деякі інші правовідносини. Порушене речове право користується особливим захистом -речовим позовом. Серед них можна вказати віндикаційний, негаторний позов та позови про виключення житла з акту опису та зняття арешту, позов про визнання права власності.

Зобов'язальні відносини - це ті, що дають можливість правомочній особі вимагати від зобов'язаної тільки скоєння певної дії: передати житло, сплатити гроші за користування та інше.

В залежності від підстав виникнення житлових правовідносин їх можна класифікувати на договірні і позадоговірні. Договірні передбачають виникнення їх із двостороннього правочину, тобто обов'язковою умовою є співпадання волі, як мінімум, двох сторін. Такими е, наприклад, правовідносини найму, безоплатного користування житлом, дарування. До позадоговірних можна віднести ті, що виникають із одностороннього правочину чи з делікту. Наприклад, право користування житлом відказоодержувача, права членів сім'ї власника житла.

Залежно від змісту права, за допомогою якого особа задовольняє свою житлову потребу, їх можна поділити на право власності, обмежені речові права, право користування (як сплатне, так і безоплатне).

Залежно від способу задоволення потреби у житлі житлові правовідносини можна класифікувати на ті, що задовольняються шляхом будівництва, шляхом придбання у власність, шляхом отримання у користування.

В юридичній літературі можна зустріти й іншу класифікацію.

§6. Житлове право як галузь законодавства, навчальна дисципліна та наука

1. Житлове право як галузь законодавства

Житлове законодавство - це сукупність нормативних актів, що регулюють суспільні відносини по задоволенню потреб громадян у житлі і пов'язані з ними відносини по управлінню житловим фондом, забезпеченню його цілості, експлуатації і ремонту.

Перехід до ринкової економіки пов'язаний із кардинальним реформуванням житлової сфери. Головним напрямком розвитку житлового законодавства в цих умовах у першу чергу є зміна принципів надання жилих приміщень із державного та громадського житлових фондів, проведення приватизації, створення ринку житла, регулювання відносин власності і т..д. У зв'язку з цим за останні роки почало формуватись нове житлове законодавство, в якому знаходять своє місце і норми, прийняті зі «старого» законодавства.

Однією з основних тенденцій його розвитку є правове забезпечення задоволення житлової потреби громадян не шляхом безоплатного надання квартир (будинків), а через створення умов для будівництва, придбання у власність чи найм (оренду) за свій кошт. Тільки окремі категорії осіб, соціальне незахищені, можуть отримати житлове помешкання від держави, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів безоплатно чи за доступну ціну.

Такий підхід є логічним, виправданим, суспільне справедливим. В умовах ринку житла кожен громадянин повинен при вирішенні житлового питання розраховувати не на безоплатне приміщення, а на те, котре він має можливість придбати. У свою чергу ця можливість визначається розміром винагороди, яку громадянин отримує за свою працю, яка вартість його праці.

Необхідно погодитись і з твердженням, що з точки побудови системи права норми житлового законодавства відносяться до різних галузей права (конституційного, адміністративного, цивільного і т. і.). Регулювання житлових відносин нормами різних галузей прав, без об'єднання їх у самостійну галузь законодавства, теоретично було неможливим здійснити, якщо діяти заради чистоти відособлених галузей. Таке вирішення питання суперечило б факту реальної дійсності2.

Систему житлового права створюють різні закони та підзаконні акти. За ступенем своєї сили закони діляться на основні (конституційні) і звичайні. Конституція України є правовим базисом розвитку житлового законодавства. Вона має найвищу силу і пряму дію. Закони, що видаються на основі Конституції України, називаються звичайними законами і створюють самостійну галузь законодавства. Вона ввібрала в собі майже всі норми про договори найму (оренди), безоплатного користування житлом, ряд норм, що стосуються придбання і здійснення речових прав, а також всі норми адміністративного права, що регулюють відносини по управлінню житловим фондом. Необхідно відзначити, що з урахування завдань, які стоять перед державою, підходів до врегулювання житлових відносин такий підхід є доцільним в урегулюванні відносин у житловій сфері.

Основними законодавчими актами, що регулюють житлові відносини в Україні, є Цивільний кодекс УРСР, введений у дію 1 січня 1964 року, та Житловий кодекс України, введений удію 1 січня 1984 року.

Проте вказані Закони не вичерпують усього цивільного законодавства. Після їх прийняття було видано цілий ряд законодавчих актів, що мають велике значення для житлового права і входять до системи законодавства. Сюди відносяться Закони України «Про власність», «Про приватизацію державного житла», «Про заставу» і т. д.

2. Житлове право як навчальна дисципліна та наука

Навчальна дисципліна житлового права - це систематизована певним чином сукупність знань, теорій, ідей, які пояснюють: виникнення житлового права як сукупності нормативних актів і законодавства; призначення їх у суспільстві. Вона складає частину науки житлового права, яка є в тому числі наукою про засоби одержання нових знань, необхідних для подальшого удосконалення житлового права, про правове регулювання суспільних відносин, про засоби ефективності такого регулювання.

Предметом навчальної дисципліни житлового права є саме житлове право, як певна сукупність норм (правил)  поведінки, встановленої або санкціонованої нашою державою. Вона розкриває закономірності житлово-правового регулювання суспільних відносин. Результатом такого регулювання є сформоване вчення про житлове право, що складається із системи взаємозалежних і взаємопогоджуваних понять, поглядів, суджень, Ідей, концепцій і теорій. Оскільки норми житлового права втілені в численних актах законодавства України, останні також входять у предмет дисципліни.

Для правильного розуміння змісту житлово-правових норм, виявлення закономірностей їх прийняття і наступного вивчення необхідно мати достатньо глибокі уявлення про ті суспільні відносини, що регулюються нормами житлового права. Так, неможливо одержати правильне уявлення про право сплатного користування житлом без виявлення сутності й змісту відношень договору найму, регульованих цим правом.

У свою чергу в основі будь-яких правовідносин лежать відповідні юридичні факти, вивчення яких також відноситься до завдань навчальної дисципліни.

Для виявлення закономірностей взаємодії правових норм і регульованих ними суспільних відносин важливе значення набуває практика застосування норм житлового права судами, іншими правозастосовчими органами.

У сферу житлово-правової дисципліни входить вивчення житлового права не тільки України, але й інших країн як ближнього, так і дальнього зарубіжжя.

Навчальна дисципліна житлового права - це ще й база, на якій будується вивчення й освоєння її основних положень. Навчальна дисципліна, хоч і пов'язана з законодавством, але не зводиться до простого його коментування. Знання повинні будуватися на міцному фундаменті, на теоретичних концепціях і повинні сприяти юридичному мисленню, не повинні обмежуватися матеріалами, що містяться в нормах права та законодавстві.

Виходячи зі сказаного, нами буде розглянуто житлові відносини як приватноправові. Курс житлового права як навчальної дисципліни складається із: вступу, загальної частини, здійснення права на житло шляхом його побудови, шляхом придбання у власність, шляхом отримання у користування, захист житлових прав.

У тих випадках, коли це продиктовано необхідністю об'ємного бачення всієї картини здійснення права на житло розглядаються правовідносини, які хоча і не спрямовані прямо на задоволення житлових потреб громадян, але тісно пов'язані з ними.

§7. Поняття житлового фонду і види житлових фондів

Житло, що знаходиться на території України, утворює житловий фонд нашої держави.

Житловий фонд - сукупність усіх житлових помешкань незалежно від форм власності, включаючи житлові будинки, спеціалізовані будинки, квартири, службові житлові помешкання, інші житлові помешкання в інших будівлях, придатні для проживання.

Необхідно відзначити, що поняття «житловий фонд» не означає, що власником житлового фонду є один суб'єкт -держава. Житлові будинки і житлові помешкання можуть належати різним суб'єктам. Для житлового фонду країни характерна множинність суб'єктів-власників окремих частин цього фонду.

У основі класифікації житлового фонду лежить критерій однорідності правового режиму житла. Це визначає також однорідність правового регулювання суспільних відносин, які залежать від певного засобу, за допомогою якого кожен громадянин реалізує право на житло. Відповідно до цього відбувається отримання житлового помешкання в тому або іншому будинку та встановлюється відповідний режим володіння, користування і розпорядження ним. Традиційно житловий фонд України поділяють на чотири групи.

Житловий фонд містить у собі житлові будинки і житлові помешкання в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд).

Житлові будинки і житлові помешкання, що належать кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілкам та іншим громадським організаціям, створюють громадський житловий фонд.

Житлові будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам, віднесені до фонду житлово-будівельних кооперативів.

Житлові будинки, квартири, що належать громадянам на правах приватної власності, створюють приватний житловий фонд.

У житловий фонд не входять нежилі помешкання в житлових будинках, призначені для торгових, побутових і інших потреб непромислового характеру. Державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих органів самоврядування, міністерств, державних комітетів, відомств. Реалізація конституційних прав здійснюється шляхом надання громадянам прав на одержання житлового помешкання в ньому або будівництва особистого житла. Реалізуючи свої права, громадяни вступають у житлові правовідносини. Це відносини по володінню, користуванню і розпорядженню житловим помешканням. Зрозуміло, що обсяги цих правомочностей у кожному випадку різні.

§8. Поняття житла та його ознаки

Зараз нормотворчими органами різних рівнів використовується поняття «житло». У той же час єдиного тлумачення цього поняття у законодавстві не наведено. Крім Конституції України, цей термін використовується у «Концепції державної житлової політики», що схвалена Постановою Верховної Ради України від 30.06.95 р. № 2541, у ст. 11 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.92 р.1, Наказі Держжитлокомунгоспу від 17.10.96 р. № 87 «Про затвердження положення про порядок відшкодування власникам житла витрат на технічне обслуговування внутрішньобудинкових мереж і обладнання житлового фонду та збирання платежів з населення»2. Саме це поняття використовується також у перспективному законодавстві, зокрема у ст. ст. 382, 688 та інших проекту ЦК України.

Поряд з поняттям «житло» вживаються також інші. Наприклад, у ст. 227 ЦК УРСР йдеться про відчуження житлового будинку. Але з приватизацією значної частини державного житлового фонду з'явилася можливість відчужувати також квартири у багатоквартирних будинках, житлову площу у будинках як з житловими, так і з нежилими приміщеннями та окремі кімнати в квартирі, що знаходиться в загальній приватній власності. При буквальному ж тлумаченні терміну «житловий будинок» незрозуміле, чи розповсюджується ст. 227 ЦК УРСР на все це житло. Якщо ні, то власники квартир в багатоквартирних будинках виявляються в більш привілейованому становищі, ніж власники житлових будинків. Адже перші ніби мають можливість зареєструвати договір на відчуження житла також на біржі, а другі - тільки посвідчити у нотаріуса. Але тут доречним є застосування історичного методу. ЦК УРСР був прийнятий ще у 1963 році, коли договори на відчуження житла укладалися переважно з житловими будинками, що були в особистій власності громадян. На той момент відчуження квартир було неможливе, оскільки вони не перебували в приватному житловому фонді. Тому стає зрозумілим, що в зв'язку з розширенням предмету житлових правовідносин необхідною є зміна, зокрема у ст. 227 ЦК УРСР, словосполучення «житловий будинок» на більш узагальнююче поняття «житло». Крім того, у ст. 6 ЖК і далі вживається поняття «житлове приміщення», але воно також не без недоліків. Адже в житловому приміщенні знаходяться і нежилі приміщення, що також його складають (комори, балкони, лоджії тощо), а це породжує деяку колізію понять.

Тому вважаємо, що саме використання поняття «житло» у нормативних актах останнім часом не є випадковим, та воно потребує теоретичного визначення. З аналізу нормативних актів та практики вживання, що склалися, пропонуємо наступне формулювання поняття «житло». Житло -це квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати в квартирах чи одноквартирних будинках, а також інші приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання людей, що завершені будівництвом та віднесені у встановленому порядку до житлового фонду.

Запропоноване визначення поняття «житло» містить у собі найбільш розповсюджені зараз об'єкти житлового фонду - квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати в квартирах чи одноквартирних будинках. Але будь-яке визначення повинно мати універсальний характер. Відповідно до цього, з одного боку, не виключено, що законодавець за певних умов дозволить відносити до житлового фонду також інші приміщення, що зараз не знаходяться у ньому (наприклад, дачі). З іншого боку, у період гострої потреби в житлі зустрічаються випадки, коли житло розміщується в нежилих за своїм функціональним призначенням приміщеннях. Наприклад, у Кримській астрономічній обсерваторії співробітники проживають в окремих кімнатах і квартирах, розташованих безпосередньо в приміщенні обсерваторії. Саме з цих міркувань нами у поняття житло було впроваджено словосполучення «інші приміщення».

Із запропонованого поняття житла можна виділити його ознаки. Першою ознакою житла є те, що це певне приміщення. Будь-якому житлу в об'єктивному смислі притаманно те, що це певна будівельна споруда чи її частина. Воно має стіни, перекриття, підлогу, стелю, дах. Більше того, житло-це споруда капітального типу. Це зумовлено певними санітарними та технічними нормами, що пред'являються до житла та в найбільш загальному вигляді закріплені у ЖК. Безперечно, особа, яка проживає у чистому полі, може вважати його своїм житлом. Але це є суб'єктивне поняття житла і воно не охоплюється правовим регулюванням житлових відносин, тому не включено до поняття житла, що розглядається нами. Друге. Житлом є не будь-яке приміщення, а саме таке, що призначено для постійного чи тимчасового проживання людей. Основна відмінність житла від нежилих будівель полягає у різному їх призначенні. Перші призначені для постійного чи тимчасового проживання громадян (ст. 6 ЖК).  Інші використовуються для потреб промислового характеру, як об'єкти інфраструктури, адміністративні заклади тощо. Призначення будь-якої будівлі визначається у технічному паспорті будівлі чи споруди, що ведеться за даними технічної інвентаризації. До житла, через його призначення, пред'являються спеціальні вимоги щодо санітарно-технічного стану. У разі порушення цього стану житла та неможливості його відновлення таке житло підлягає зносу чи переведенню у нежилий фонд. Це регламентоване «Положенням про обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків та жилих приміщень непридатними для проживання», яке затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 26.05.84р. № 1891.

Житло завжди має цільове призначення. Воно розраховане саме для проживання людей. Це закріплено у ст. 6 ЖК. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

Третя ознака житла полягає у тому, що споруда повинна бути завершеною будівництвом. Якщо споруда не є завершеною будівництвом, це вже не житло, а незавершений будівництвом будинок. Про те, що будівництво є завершеним, зокрема, свідчить акт державної комісії про прийняття споруди в експлуатацію.

Четверта ознака житла - приміщення повинно у вста-новленому порядку бути віднесено до житлового фонду.

Про це свідчить інвентаризаційна справа, яка ведеться на кожен з об'єктів житлового фонду. Крім того, у довідці-характеристиці БТІ, що є одним з необхідних документів при відчуженні житла, вказується, чи віднесена нерухомість до житлового фонду. Ст. 4 ЖК встановлює, що житлові будинки, а також жилі приміщення в інших спорудах, що знаходяться на території нашої країни, створюють житловий фонд. До житлового фонду не входять нежилі приміщення у житлових будинках, що призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Отже, окреслення на понятійному рівні терміну «житло» сприятиме єдиному вживанню та систематизації термінології у житлових правовідносинах. Цей термін є найбільш уніфікованим поряд з іншими термінами, що також вживаються: «житловий будинок», «житлове приміщення» тощо та охоплює усі існуючи об'єкти житлового фонду. Виділення ознак житла дозволяє безпомилково визначити цей об'єкт права серед інших з урахуванням притаманних йому специфічних якостей.

Глава II. Засоби здійснення права на житло

Розділ 1. Здійснення права на житло шляхом будівництва

Конституція України проголосила, що держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу перш за все побудувати житло.

Таким чином, громадянин у змозі здійснити своє право на житло будівництвом наступними способами: самостійно побудувати собі індивідуальний житловий будинок; брати участь у будівництві шляхом вступу до житлово-будівельного кооперативу; шляхом часткової участі в житловому будівництві або збудувати собі індивідуальний житловий будинок із залученням кредитних коштів.

§1. Самостійне будівництво як засіб реалізації права на житло

Можливість громадянина самостійно збудувати собі індивідуальний житловий будинок за власні кошти полягає в тому, що для реалізації права на житло громадянин, зокрема, має право отримати визначену земельну ділянку, яка на бувається ним для забудови.

Згідно з нині діючим законодавством, яке регулює правовідносини власності і земельні правовідносини, земельні ділянки передаються в приватну власність громадянам України для використання за цільовим призначенням, зокрема для будівництва й обслуговування житлового будинку і господарських будівель (так звана присадибна ділянка). Питання отримання присадибної ділянки не є житловим, але саме вирішення його дає' можливість здійснити у майбутньому право на забудову і як наслідок - право на житло. Земля піл спорудження житлового будинку згідно зі статтею 6 Земельного кодексу України передається державою у власність безкоштовно. Крім того, громадяни України можуть здобувати право власності на земельні ділянки у випадку одержання їх у спадщину, одержання частки землі в загальному майні подружжя й у випадку придбання земельної ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, а також шляхом обміну.

На даний час механізм надання земельних ділянок під індивідуальне житлове будівництво одержав належний розвиток. Прикладом може бути прийняте Харківським міськвиконкомом Положення «Про порядок передачі у власність громадян земельних ділянок для будівництва й обслуговування житлового будинку і господарських будівель», затверджене рішенням міськвиконкому № 952 від 13.12.95 р. з наступними змінами і доповненнями, що регулює надання громадянам земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва. Згідно з цим Положенням право на одержання у власність земельної ділянки мають громадяни України, що проживають у м. Харкові і перебувають на квартирному (кооперативному) обліку при райвиконкомах, на підприємствах, в організаціях. Положенням передбачено механізм встановлення черги на одержання земельної ділянки з урахуванням створення пільгових списків громадян, які мають право на першочергове і позачергове одержання земельної ділянки.

Зазначимо, що самостійне будівництво житла не слід розуміти буквально і обмежено. Це не обов'язково будівництво житла лише самим власником персонально, без залучення інших осіб. Самостійне будівництво житла передбачає лише те, що воно відбувається за власною ініціативою особи та за кошти, що їй належать, на її вибір та за її бажанням реалізувати право на житло саме таким засобом.

Залучення третіх осіб при самостійному будівництві житла відбувається дуже часто. Адже дуже рідко особи, що отримали земельну ділянку під забудову, можуть самі розробити необхідну для будівництва проектно-кошторисну документацію та за відповідними будівельними нормами збудувати житло. Для цього необхідна певна кваліфікація. У той же час існуючі архітектурні та будівельні стандарти повинні чітко дотримуватись та є необхідною передумовою для виникнення права власності на збудований житловий будинок.

Розробку проектно-кошторисної документації для будівництва житлових будинків здійснюють відповідні проектні організації. Вони за договором підряду на проведення проектних робіт розробляють та надають таку документацію забудовникові. В найбільш загальному вигляді цей договір представлений у главі 28 ЦК УРСР. Більш детально цей різновид договору підряду описаний у ст. 944 проекту ЦК України. Згідно з цим за договором підряду на проведення проектних і пошукових робіт підрядчик зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язаний прийняти та оплатити їх.

Будівництво житла з порушенням проектно-кошторисної документації веде до негативних наслідків. Зокрема на будинок, який збудований з такими порушеннями, не можна буде оформити право власності. Для цього є необхідним акт державної комісії про прийняття об'єкту та введення його у експлуатацію1. Державна ж комісія може прийняти будинок у експлуатацію лише у тому разі, якщо він збудований із дотриманням усіх будівельних норм і правил, відповідно з затвердженим проектом.

Тому в більшості випадків для безпосереднього будівництва житла у такій спосіб залучаються інші особи. Юри-дично це оформлюється договором підряду на капітальне будівництво.

Договір може укладатись між громадянином, який отримав земельну ділянку для індивідуального житлового будівництва (замовником), та будівельною організацією, яка виступає як підрядчик.

Договір підряду на будівництво індивідуального житлового будинку є окремим випадком застосування договору підряду на капітальне будівництво та відноситься до зобов'язань з виконання робіт.

За договором підряду на капітальне будівництво орга-нізація-підрядчик зобов'язується своїми силами і засобами збудувати і здати організації-замовнику передбачений планом об'єкт відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації і у встановлений строк, а замовник зобов'язується надати підрядчику будівельну площадку, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх.

Договір є консенсуальним, двостороннім та сплатним. Предметом договору підряду на індивідуальне житлове будівництво є певний матеріальний результат здійснення цих робіт - створення відповідно до існуючих санітарних та будівельних норм індивідуального житлового будинку, придатного до експлуатації.

Для укладення цього договору сторони повинні досягти згоди за такими істотними його умовами як предмет, ціна та строк виконання.

Відповідно до цього побудований житловий будинок повинен бути створений відповідно до будівельних нормативів і правил з матеріалу, який обумовлений в договорі і надається замовником, або підрядчик виконує роботи з свого матеріалу. Будинок повинен відповідати проектно-кошторисній документації і бути придатним для експлуатації саме як житлове приміщення, тобто безперечно відповідати не тільки загальним будівельним, але й встановленим для житла санітарним вимогам.

! Ціна договору підряду являє собою грошову суму, яку замовник сплачує підрядчику за виконану останнім роботу із спорудження житлового будинку. Ціна договору підряду, зокрема, повинна визначатися у кошторисній документації, яка погоджується сторонами та є невід'ємною частиною договору. Строк договору підряду визначає період часу, із закінченням якого пов'язується виконання обумовлених договором робіт і здача придатного до експлуатації житлового будинку. Як правило, крім строку здачі будинку, договором визначаються початкові та проміжні строки виконання робіт. Початкові строки визначають строки початку будівельних робіт з будівництва житлового будинку. Проміжні строки дозволяють контролювати темпи робіт та виконання їх окремих етапів.

Замовником може бути фізична особа, яка отримала у встановленому порядку земельну ділянку під індивідуальне житлове будівництво.

Підрядчиком може виступати юридична чи фізична особа - суб'єкти підприємницької діяльності, що зареєстровані у встановленому порядку та мають відповідну ліцензію на проведення будівельних робіт у капітальному будівництві.

До основних обов'язків замовника відносяться:

-надання підрядчику проектно-кошторисної документації;

- забезпечення своєчасного фінансування будівництва;

- надання будівельного майданчику;

- прийняття закінчених будівництвом об'єктів.

Права замовника кореспондують обов'язкам підрядчика. Крім того, замовник має вправо здійснювати контроль за обсягом, вартістю, якістю будівельних робіт, не втручаючись при цьому в оперативно-господарську діяльність підрядчика.

Основними обов'язками підрядчика є такі:

- побудувати передбачений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації, з дотриманням санітарних норм та будівельних стандартів і умов договору;

- здати у встановленому порядку закінчений будівництвом житловий будинок;

- попередити замовника про непридатність матеріалів, отриманих від нього для будівництва;

- за свій рахунок усунути недоліки виконання робіт чи використаних для цих робіт матеріалів, які виникли з його вини;

- гарантувати якість виконаних робіт та за свій рахунок усувати усі допущені з його вини недоліки протягом гарантійного строку.

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів на загальному рівні визначено Постановою РМ СРСР від 23 січня 1981р. «Про прийняття до експлуатації закінчених будівництвом об'єктів». Відповідно до цього завершений будівництвом об'єкт приймає державна приймальна комісія. Виявляється здатність будівлі до експлуатації, для проживання людей, виявляються недоліки та дефекти будівництва та їх вплив на можливість нормального використання будівлі. За результатами прийняття об'єкту складається акт. Не може бути прийнятий до експлуатації об'єкт, який має суттєві дефекти та недоліки, збудований з порушенням затвердженого проекту, санітарно-будівельних норм тощо.

Об'єкт може бути прийнятий до експлуатації тільки після виконання всіх будівельно-монтажних робіт відповідно до проекту та після усунення недоліків.

У акті державної комісії дається оцінка якості проведених підрядних робіт та відповідність їх проекту. Акт підписується всіма членами комісії. Акт державної комісії про приймання об'єкту і введення його в експлуатацію є однією з підстав для державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходиться у власності осіб. Також для первісної реєстрації житла і видачі свідоцтва на право власності на об'єкт нерухомого майна необхідно подати у БТІ акт про право власності чи рішення про відведення земельної ділянки для забудови.

У ст. 356 ЦК УРСР встановлені загальні підстави відповідальності сторін за порушення умов договору підряду на капітальне будівництво. Згідно з ним за невиконання або не належне виконання обов'язків за договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за це сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, збитки, що виразилися у зроблених другою стороною витратах, у втраті або пошкодженні її майна. Суми неустойки (пені), сплачені підрядчиком за порушення строків виконання окремих робіт, повертаються підрядчикові в разі закінчення усіх робіт по об'єкту до встановленого договором кінцевого строку.

Правовий режим житла, яке збудовано самостійно, залежить від того здійснював громадянин своє право один чи разом із іншими фізичними особами. Житло, що зведено декількома суб'єктами, належить їм на праві спільної власності. Вид спільної власності залежить від тих правових зв'язків, в яких знаходяться особи на момент здійснення свого права на житло шляхом самостійного будівництва. Коли вони на підставі договору про сумісну діяльність утворюють житлово-будівельний колектив, тобто без створення юридичної особи, між ними виникає спільна часткова власність. Наприклад, у випадку будівництва житла подружжям між ними виникає спільна сумісна власність.

§2. Здійснення права на житло через часткову участь осіб у житловому  будівництві

Такий засіб забезпечення житлом як часткова участь в житловому будівництві сьогодні є найбільш вірогідним. Громадяни та організації беруть часткову участь в житловому будівництві шляхом укладання договорів часткової участі в житловому будівництві. Перш за все даний вид договорів вводиться з метою залучення додаткових коштів на житлове будівництво, а також розширення можливостей придбання житла населенням. Укладати договори часткової участі в житловому будівництві мають право громадяни України (дольники), які досягли 18-тирічного віку незалежно від їх забезпечення житлом.

Організація житлового будівництва проводиться підрядною будівельною організацією за рахунок дольника з послідовним придбанням, після виконання умов договору (це стосується порядку сплати вартості квартири), права власності на визначену квартиру.

Договір часткової участі громадян у житловому будівництві укладається між дольником, виконавчим комітетом відповідної місцевої Ради і підрядною будівельною організацією на строк до 3-х років. В окремих випадках договір укладається між дольником і виконкомом місцевої ради, останнім визначається і підрядна будівельна організація, з якою укладається окремий договір на будівництво житлового будинку (будинків) за рахунок коштів громадян. Даний договір є іменним документом, який свідчить про сплату дольником вартості будівництва визначеної кількості загальної площі квартири (наприклад, в м. Харкові укладання договорів проводиться на суму, що забезпечує будівництво не менш 1 кв. м загальної площі квартири) і про його намір здійснити сплату вартості будівництва залишеної площі квартири.

Особі, яка сплатила вартість будівництва 100 % загальної площі квартири в передбачені договором строки, виконкомом до дня закінчення строку основного договору надається у власність квартира за актом прийому-передачі. Додаткові витрати, пов'язані з оформленням правовстано-влюючих документів, несе власник квартири.

Дольник не може продати або передати іншим способом право з договору іншим фізичним особам (крім спадкування у встановленому законом порядку). В протилежному випадку сторони мають право розірвати його. Передбачається можливість і дострокового виконання своїх обов'язків.

Зміна умов договору оформлюється додатковими угодами. В разі якщо особа, що сплачує свою частку, бажає змінити розмір необхідної йому квартири, раніше укладена угода припиняється і оформлюється нова.

Як було вказано, такий спосіб здійснення права на житло є розповсюдженим, але зазначимо, що юридична природа відносин, що виникають в результаті часткової участі суб'єктів у житловому будівництві, до кінця не з'ясована. Останнє, в свою чергу, може призвести до порушення прав фізичних осіб, до їх незахищеності перед законом.

Вважаємо можливим припустити, що договір часткової участі осіб у житловому будівництві є різновидом договору про сумісну діяльність, де виконкому відповідної місцевої Ради доручено ведення спільних справ дольників.

§3. Здійснення права на житло через його будівництво житлово-будівельними кооперативами

Однією з форм реалізації громадянами свого конституційного права на задоволення житлової потреби в частині, що стосується можливості кожного громадянина побудувати житло, є встановлене законом право громадян створювати житлово-будівельні кооперативи (надалі - ЖБК) для будівництва і подальшої експлуатації житлових будинків з метою задоволення членів кооперативу житловою площею.

З'явившись декілька десятків років тому в тоталітарному суспільстві, ЖБК тоді не зовсім вписувалися в систему безкоштовного житла, а керівництво ними на демократичних засадах - тим більше. Сьогодні вже йдеться, що така форма власності є тим самим прообразом об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, до якого усі повинні прагнути з метою повного звільнення держави від проблем по утриманню та ремонту житла, переклавши їх на самих мешканців квартир. Тобто ЖБК має право не тільки на подальше існування, але й на всебічний розвиток у майбутньому як один із вірогідних засобів вирішення житлової проблеми, яка склалася на цей час у нашому суспільстві.

Що стосується можливості вирішення громадянином свого житлового питання шляхом вступу до житлово-будівельного кооперативу, то перш за все треба взагалі визначитись з поняттям ЖБК.

Так житлово-будівельний кооператив можна визначити як добровільне об'єднання громадян, що організується для зведення будинку за рахунок власних коштів її членів або кредиту банку з метою поліпшення їх житлових умов з наступною експлуатацією і комунально-побутовим обслуговуванням кооперативного будинку за рахунок коштів членів ЖБК. За своєю організаційно-правовою формою ЖБК є споживчими кооперативами, які мають статус юридичної особи, відносяться до некомерційних організацій і діють на підставі статутів, прийнятих загальними зборами громадян і зареєстрованих відповідним органом місцевої адміністрації. Кількісний склад кооперативу визначається Статутом ЖБК. При організації цієї юридичної особи слід мати на увазі, що число членів кооперативу не повинно перевищувати кількості квартир, які будуть належати кооперативу після закінчення зведення будинку. Практика показує, що чим більша кількість членів буде залучена до ЖБК, тим менше на їхню частку прийдеться поточних витрат при будівництві, а також господарських і експлуатаційних витрат на утримання будинку. У зв'язку з цим у ряді випадків кооперативи реорганізовуються в укрупнені для будівництва не одного, а двох і трьох будинків, якщо вони передбачені підрядною організацією.

Здійснення права на житло через участь у ЖБК може здійснити тільки спеціальний суб'єкт - член ЖБК. Такими можуть стати громадяни, які досягли 18-тирічного віку і потребують поліпшення житлових умов та постійно мешкають в даному населеному пункті. Члену ЖБК за рішенням загальних зборів надається окрема квартира, яка складається з однієї чи декількох кімнат відповідно з кількістю членів сім'ї, сумою пайового внеску і граничним розміром житлової площі встановленим Примірним статутом ЖБК.

Заселення квартир в будинку ЖБК здійснюється на підставі ордера, який видається виконавчими комітетами районної, міської, районної в місті Радами. Відмова в наданні ордера може бути оскаржена в судовому порядку. Слід зазначити і той факт, що у випадку, коли в судовому порядку ордер, виданий виконкомом місцевої Ради на право зайняття квартири в будинку ЖБК визнається недійсним, особи, вселені на підставі цього ордера у приміщення, про яке йде спір, підлягають виселенню. При цьому, якщо особи, вказані в ордері, раніше користувалися за договором найму жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, їм повинно бути надано жиле приміщення, яке вони раніше займали або інше жиле приміщення.

Не дивлячись на те, що члени сім'ї пайовика кооперативу не набувають самостійного права на членство в організації, проте право користування житлом у них виникає за обсягом таке ж як і члена кооперативу. З втратою права членства в кооперативі пайовик і його сім'я також втрачають і право користування кооперативним житловим приміщенням. Виключенням з цього правила є збереження права користування квартирою за членами сім'ї, якщо: пайовика виключено із кооперативу за систематичне пошкодження чи псування житлового помешкання, або використання не за призначенням, або систематичне порушення правил соціального співіснування, що створює неможливі умови для проживання з членом кооперативу в одній квартирі чи в одному будинку, якщо заходи попередження і громадського впливу виявились безрезультатними; пайовик виїхав на інше постійне місце проживання; в разі смерті пайовика при умові вступу одного чи декількох нащадків у члени ЖБК.

Необхідно звернути увагу на той значний факт, що сам вступ до ЖБК не створює для пайовика права власності на отримання ним квартири до того часу, поки він не виплатить пай повністю. Власником житлового будинку і переданих грошових коштів до цього моменту є кооператив, і тільки член ЖБК, який повністю вніс свій пайовий внесок за житлове приміщення, надане йому в користування, набуває право власності на нього.

Необхідно зауважити, що поряд з пайовиком, який є членом ЖБК, частина паєнакопичення може належати й іншому подружжю. Цей факт має місце у випадках, коли початковий внесок був сплачений із загальних коштів подружжя, коштів, одержаних внаслідок сумісної праці сім'ї члена кооперативу або якщо паєнакопичення збільшилося при спільному житті. Отже, квартира в будинку ЖБК може знаходитись у спільній сумісності члена ЖБК та його подружжя, якщо інше не було встановлене письмовою угодою між ними. Що стосується інших членів сім'ї, то права власності на таку квартиру у останніх не виникає, за ними визнається лише право постійного проживання в квартирі. Треба зазначити, що у власність членів ЖБК переходять лише квартири. Що ж стосується статусу об'єктів загального користування (коридорів, ліфтів, підвалів, сміттєпроводів тощо), то він визначений постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. «Про затвердження Положення про порядок організації та діяльності об'єднань, що створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває у загальному користуванні».

Необхідно вказати і те, що все вище викладене взагалі відноситься до недавнього минулого, коли ЖБК були розвинутою формою задоволення житлової потреби громадян. На сьогоднішній день кооперативне житлове будівництво фактично згорнуто. Тому в сучасних умовах, коли мова заходить про квартири ЖБК, то в більшості своїй маються на увазі вже більш-менш давно збудовані і відповідно вже повністю виплачені квартири1. На зміну їм приходять нові форми організації, які більш вдало відповідають вимогам часу. Так, якщо раніше кооперативну квартиру громадяни виплачували на протязі десяти і більше років, то тепер уся її вартість повинна бути сплачена до завершення зведення будинку2, що за своєю суттю більше нагадує часткове будівництво. Не дивлячись на це, визначимо природу права на житло в ЖБК.

В літературі по житловому праву вважалось загальновизнаним положення про те, що право користування житловою площею в будинках ЖБК є елементом житлових правовідносин, які, поряд з іншими правовідносинами в ЖБК, обіймається єдиним поняттям «внутрішньокооперативні правовідносини» (Ш.Д. Чиквашвілі, І.С. Вишневська, І.Т. Хламов, К.К. Червяков та інші). З цього випливало право загальних зборів ЖБК в односторонньому порядку переглядати раніше прийняте рішення про надання квартир членам ЖБК.

В.І. Жуковим3 була виказана інша точка зору, яка отримала в подальшому втілення у Типовому уставі ЖБК УРСР.

На прикладі правовідносин, що склалися в житлово-будівельних кооперативах, В.І. Жуков показав, що по своїй структурі і суб'єктивному складу ці правовідносини не є єдиними, вони підлягають одному методу правового регулювання - внутріш-ньокооперативному (внутрішньокорпоративному) чи методу юридичної рівності сторін (цивільному). Ігнорування цього положення не дозволяє встановити дійсну юридичну природу правовідносин, що складаються в ЖБК і на практиці ведуть до прийняття юрисдикціонними органами помилкових рішень.

На думку В.І. Жукова, в будь-якому об'єднанні осіб, що мають статус юридичної особи, чи то кооператив чи акціонерне товариство, необхідно чітко розділяти два види правовідносин: а) організаційні (внутрішньокорпоративні) і б) цивільні.

а) Одні правовідносини засновані як «союз осіб» і спрямовані на створення органів юридичної особи, на формування через такі органи його волі. При цьому дане волевиявлення юридичної особи може бути звернене як стосовно до третіх осіб (в комерційному обороті), так і до учасників кооперативу.

б) Другі правовідносини будуються як «союз капіталу» («союз внесків»).

Таким чином, на підставі викладеної конструкції В.І. Жуков зробив висновок про наявність в ЖБК двох видів відносно самостійних правовідносин: внутрішньокооперативних (організаційних), які регулюються методом внутрішньокоопе-ративної (внутрішньокорпоративної) демократії (нормами Статуту), і цивільних, які регулюються методом юридичної рівності сторін (нормами ЦК).

В основі кожного виду правовідносин лежать свої юридичні факти (склади), що їх народжують, змінюють, припиняють. Відрізняється і зміст тих чи інших правовідносин.

§4. Кредитування індивідуального житлового будівництва

Вище вже були розглянуті різновиди участі осіб у будівництві житла. Але вважаємо, що певного розгляду потребують також і засоби залучення коштів до такого будівництва. їх можна умовно розділити на дві основні групи: самофінансування та кредитування житлового будівництва. Як показує життєвий досвід останніх років, далеко не кожний громадянин, що потребує поліпшення житлових умов, може за власні кошти побудувати або придбати собі житло, тобто вирішити своє житлове питання самостійно. В даному випадку найбільш вірогідною є можливість розв'язання житлової проблеми особи шляхом залучення кредитних коштів через укладення кредитного договору. Саме цей засіб фінансування найбільш широко використовується при будівництві житла.

1. Поняття та загальна характеристика договору кредитування індивідуального житлового будівництва

За договором кредитування індивідуального житлового будівництва банк (підприємство-кредитодавець) зобов'язується надати громадянину (кредитоодержувачу) на умовах забезпеченості визначену грошову суму чи інше майно, визначене родовими ознаками у власність на будівництво житлового будинку, а кредитоодержувач зобов'язується прийняти кредит, використати його на будівництво житлового будинку, повернути кредит у встановлений договором термін (при наданні кредиту майном, визначеним родовими ознаками (товарний кредит), виплатити його вартість і сплатити встановлені відсотки за користування кредитом).

За своєю юридичною природою договір кредитування індивідуального житлового будівництва є консенсуальним, платним та двостороннім. На відміну від договору займу вищевказаний кредитний договір вступає в силу вже на момент досягнення сторонами відповідної згоди, до реальної передачі грошей або речей, визначених родовими ознаками, тим більше, що в цьому випадку така передача здійснюється періодично, а не одноразово. Це надає кредитоодержувачу можливість при необхідності понудити кредитодавця до надання кредиту, що неможливо у відносинах займу.

Житлове кредитування деякою мірою є складовою частиною іпотечного кредитування - одного із суттєвих сегментів ринку капіталу. Іпотечний кредит - це довгостроковий кредит, який надається під заставу нерухомості спеціалізованими інститутами - іпотечними банками, а в ряді країн -комерційними сільськогосподарськими та іншими банками.

Ініціатором укладення кредитного договору є кредито-одержувач.

Підставою формування кредитних відносин між банком і кредитоодержувачем є звернення позичальника в банк, іншу кредитну організацію чи підприємство, яке надає товарний кредит за заявою про надання кредиту, у якій вказуються: цільовий напрямок кредиту, його сума і термін користування ним (включаючи конкретні терміни погашення). Також згідно з ч. 1 п. 8 «Положення про порядок надання державного довгострокового пільгового кредиту індивідуальним забудовникам», затвердженого наказом Міністерства фінансів, Міністерства економіки, Міністерства у справах будівництва і архітектури України від 5 липня 1994 року № 59/89/129, для прийняття рішення про видачу кредиту індивідуальний забудовник повинен подати до уповноважених органів: рішення виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів про відведення земельної ділянки під індивідуальне будівництво; акт відведення земельної ділянки під забудову; будівельний паспорт на забудову садибної ділянки, виданий районним (міським) архітектором; дозволений до застосування проект будинку, завірений районним (міським) архітектором кошторис вартості будівництва, погоджений з підрядною організацією, а при спорудженні будинку силами індивідуального забудовника - розрахунок орієнтовної вартості будівництва, погоджений з місцевим управлінням (відділом) капітального будівництва; довідку з місця роботи забудовника із зазначенням одержуваного доходу (середньомісячного заробітку) та суми утримань, що з нього провадяться, а у разі коли забудовник отримує доходи і не за місцем основної роботи

(служби, навчання) -декларацію про доходи за рік, погоджену з податковою інспекцією за місцем проживання громадянина; якщо забудовник не працює - довідку з органів соціального захисту про суму пенсії та суму утримань, що з неї провадиться.

Кредит не надається особам, у яких утримання по виконавчих документах складають 50 чи більше відсотків одержуваного середньомісячного доходу.

Щодо договорів на кредитування житлового будівництва, то цільовий напрямок, сума і термін користування кредитом установлені визначеними нормативними актами. Так, Правилами довгострокового споживчого кредитування населення від 19 листопада 1997 року № 30-02/12, затвердженими Постановою Правління Ощадного банку України 27 листопада 1997 року, термін кредиту на будівництво і покупку житла не повинен перевищувати 10-ти років, сума, видавана на ці цілі, складає 10 тисяч гривень.

2. Істотні умови договору кредитування індивідуального житлового будівництва

При вирішенні питання стосовно змісту того чи іншого договору слід звернути увагу на перелік істотних умов. Виділення законодавством істотних умов договору має за мету встановлення визначеного кола необхідних умов, з моменту узгодження яких сторонами договір вважається укладеним. Звідси можна зробити висновок, що при відсутності в договорі хоча б однієї з істотних умов або не досягненні сторонами консенсусу хоча б з однієї з істотних умов договору, він не може бути визнаний укладеним через не досягнення взаємопогоджуваного волевиявлення сторін.

Надалі при розгляді змісту договору будуть використані поняття «пункти» і «розділи» договору.

Житлове кредитування здійснюється при дотриманні загальних принципів надання кредиту: цільового використання, забезпечення терміновості, платності, зворотності. В даному випадку слід звернути увагу на той факт, що деякі російські вчені-цивілісти (А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой) вважають можливим у нинішніх умовах надання кредиту без будь-яких вказівок на визначені цілі, просто для комерційної або іншої діяльності. Також допускається надання кредитів без забезпечення, вважаючи, що кредит може, але зовсім не повинен мати забезпечення, так званий бланковий кредит, тобто кредит під «добре ім'я» або «чесне слово». Але наприкінці все-таки робиться вказівка на те, що нецільові та незабезпечені кредити є високоризиковими, погіршують нормативи діяльності організацій і їм притаманний виключний характер.

Це, зрозуміло, не може і не повинно торкатися договору кредитування індивідуального житлового будівництва (хоча б у теперішній час), в якому вже в самій назві вказується безпосередньо на його цільовий характер. Що ж стосується згаданого бланкового кредиту, тобто кредиту без забезпечення його товарно-матеріальними цінностями, то ним в основному користуються клієнти, які вже мають тривалі ділові стосунки з банком і володіють високою платоспроможністю. Як правило, більша частина бажаючих отримати кредит на індивідуальне житлове будівництво або кредит взагалі такими вимогами не володіють. Що стосується отримання кредиту речами визначеними родовими ознаками (будівельними матеріалами) для подальшої забудови наданої на ці цілі земельної ділянки, то в цьому випадку і зовсім не може йти мова про можливість надання так званого бланкового кредиту, тому що кредитоодержувач-забудовник користується послугами кредитодавця-підприємства, як правило, тільки один раз.

Також звертаючи увагу на деякі законодавчі акти, які тим чи іншим чином стосуються кредитування житлового будівництва (наприклад: Ч. І Положення НБУ «Про кредитування», затвердженого Постановою Правління НБУ № 246 від 28.09.1995р.; ч.1 п.8 Положення про житлові кредити, затвердженого Указом Президента РФ від 10.10.1994 р.), можна побачити безпосередню вказівку на необхідність дотримання основних принципів кредитування: забезпеченості, цільового використання, строковості, платності та повернення. Невиконання цих принципів тягне за собою визначені негативні наслідки. Наприклад, пунктом 21 Положення про житлові кредити передбачено дострокове стягнення наданої позики в разі виявлення нецільового її використання.

Як вже було вказано, кожному конкретному договору притаманні свої істотні умови за винятком передбачених у законі.

У даний час в Україні не існує якого-небудь нормативного акту, який би міг конкретно визначити істотні умови договору кредитування індивідуального житлового будівництва. У даному договорі істотними варто вважати ті умови, що виражають природу цього договору. Тому що договір кредитування індивідуального житлового будівництва передбачає перераховані вище ознаки кредитування, а відображення цих ознак є необхідним у договорі, як істотних умов.

Погоджуємось із думкою з цього питання Є.Ф. Жукова, що: «Усі питання, пов'язані з кредитуванням, вирішуються позичальником з банком на підставі кредитних договорів, у яких визначаються: предмет договору; об'єкт кредитування; термін і розміри кредиту; порядок видачі і погашення кредиту; процентна ставка, умови і періодичність її зміни; взаємні зобов'язання, відповідальність за неналежне виконання умов договору; зобов'язання позичальника, що забезпечують гарантії своєчасного повернення кредиту, сплату відсотків по кредиту, інші форми відповідальності по боргах; порядок розгляду суперечок за договором; інші умови угоди сторін».

Перш за все при розгляді істотних умов договору кредитування індивідуального житлового будівництва треба визначитися з предметом цього договору.

Як вказував С. Лепех, вичерпне та повне дослідження предмету кредитного договору впливає на правильне окреслення сфери застосування цього правочину і є необхідною передумовою його достатнього об'єктивного аналізу.

Предметом кредитного договору на індивідуальне житлове будівництво можуть бути гроші як готівкою, так і гроші в безготівковій формі. Грошові платежі здійснюються в національній валюті (гривні), яка є законним платіжним засобом на території України (на що вказує ціла низка нормативних актів України). Однак не виключається можливість при дотриманні визначених валютним законодавством вимог здійснювати кредитування і в іноземній валюті. Про це свою думку висловлюють А.М. Жуков у співавторстві із іншими вченими, де говориться, що:«Кредитний договір має особливий предмет, яким завжди виступають кошти (національна або іноземна валюта)». Здається, в цьому випадку не може бути виключенням і договір кредитування індивідуального житлового будівництва.

Отже, що стосується предмету договору кредитування індивідуального житлового будівництва, то можна зробити такі висновки. По-перше, відповідно до норм чинного законодавства предметом цього договору можуть бути лише гроші в національній або іноземній валюті (що стосується надання кредиту будівельними матеріалами (товарного кредиту), то, як вже вказувалося вище, в даному випадку кредитується не сама річ, визначена родовими ознаками, а її вартість, тобто її оцінка в грошовому виразі. Це перш за все дає змогу для визначення процентів сплати за наданий кредит). У даному випадку слід привести думку, виказану Н.Н. Захаровою: «Предметом кредитного договора могут быть только денежные суммы. В случае предоставления вещи, определенной родовыми признаками, на условиях кредитного договора, этот договор подлежит исполнению в соответствии с правилами о договоре купли-продажи товаров. Такой кредит носит название товарный»1. По-друге, кредит на індивідуальне будівництво житла може бути наданий як готівкою, так і у безготівковій формі (як показує банківська практика, остання більш розповсюджена при наданні кредитів такого виду). І останнє, не виключається можливість для надання кредитів у вигляді майна та погашення їх грошима.

Підтвердженням цільового використання кредиту є надання позичальником документів про використання отриманої позички на будівництво житла на придбання й облаштованість землі під майбутнє житлове будівництво. Звичайний опис мети кредиту, а також найменування договірних сторін (суб'єктів договору) міститься в преамбулі кредитного договору.

Що стосується іншої істотної умови договору - терміну дії договору, який необхідно вказати в договорі, то він установлюється з дня його укладання і до повного повернення кредиту, а також одержання всіх належних банку відсотків і, у визначених випадках, виплата штрафів. У договорі вказується дата остаточного погашення кредиту позичальником. У проекті ЦК передбачена стаття, яка безпосередньо закріплює обов'язок позичальника повернути суму позики у визначений термін. Так, у п. 1 ст. 1110 проекту ЦК сказано, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві отриману суму позики в термін і в порядку, передбаченому договором. Зі сказаного випливає, що погашення кредиту здійснюється після настання строку в порядку календарної черговості платежів, у формі, визначеній в кредитному договорі.

Договором кредитування житлового будівництва повинен бути передбачений порядок видачі і погашення кредиту. Що стосується відображення в договорі механізму порядку видачі кредиту, то в даному пункті необхідно вказати номер рахунку, відкритого для надання кредиту; в якому вигляді буде надаватися кредит: наявними коштами, рахунковим чеком, перерахунком на рахунок та ін., а також одноразово або частинами за оплату робіт чи придбання цінностей. Що стосується надання кредиту на індивідуальне житлове будівництво, то в даному випадку найбільш прийнятним є варіант, який передбачає перерахунок на рахунок підрядника, що виконує роботи з будівництва будинку, коштів частинами як оплату за вже виконані роботи.

При укладенні кредитного договору ці умови повинні бути передбачені у відповідних розділах договору.

Порядок погашення кредиту повинен бути передбачений у договорі кредитування індивідуального житлового будівництва. Так, у розділі договору, що стосується порядку погашення кредиту, необхідно вказати те, що позичальник зобов'язаний погашати отриманий кредит у терміни згідно з прийнятим терміновим зобов'язанням (яке повинно бути невід'ємною частиною кредитного договору), визначені, передбаченою угодою сторін шляхом, наприклад, списання суми внеску з рахунку по вкладу, утримання з заробітної плати, пенсії, наявними коштами та ін.

«Правилами...» передбачено, що погашати отриманий кредит, наданий кредитоодержувачу (фізичній особі) у терміни згідно з прийнятим терміновим зобов'язанням, можна одним з передбачених шляхів: списання суми внеску з рахунку по вкладу, утримання з заробітної плати, пенсії, переказами через підприємства зв'язку чи розрахунком готівкою. Також в п. 6.3 передбачені визначені заходи впливу на позичальника за несвоєчасне погашення кредиту. Так, за не-надходження в термін чергових платежів від одержувача кредиту кредитний працівник має право застосувати заходи впливу до неплатника шляхом нагадування поштою чи по телефону, звернення за сприянням до адміністрації за місцем одержання заробітку (пенсії), а також до підрозділу безпеки відділення чи регіонального управління Ощадбанку.

Також у договорі необхідною є умова, яка передбачає забезпечення виконання зобов'язання за договором під визначений вид забезпечення (застава, заклад, порука, гарантія).

Як правило, кредит на будівництво житла надається під заставу цього житла (іпотека). Якщо кредит надається під визначений вид забезпечення, то даний пункт кредитного договору повинен містити докладний опис застави і вказувати порядок поводження з нею.

Відповідно до діючого законодавства України, укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права передбачити умови про забезпечення зобов'язання боржника заставою. Але при цьому необхідно мати на увазі, що у випадках коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті або в переробці. договір застави повинен бути нотаріально засвідчений. Недотримання вимог про форму договору застави і його нотаріального посвідчення спричиняє недійсність договору, передбачену законодавством (ст.ст. 13,14 ЗУ «Про заставу»; ст. 48 ЦК України). На практиці, як правило, договір застави складається як окремий нотаріально засвідчений документ, що є невід'ємною частиною самого кредитного договору. Можливим є забезпечення кредиту і порукою.

Немаловажне значення має розділ, присвячений способам і формам перевірки забезпеченості і цільового використання кредиту. У процесі будівництва банк здійснює інспекцію проведення етапів робіт, контроль за цільовою витратою коштів, дотриманням вартості і графіка будівництва. Усе це повинно бути відбите в кредитному договорі, тому що для кредитування індивідуального житлового будівництва ці умови носять істотний характер.

Вважається природним, що значну роль у договорі кредитування індивідуального будівництва житла повинні зіграти в розділі «Взаємні зобов'язання...» так звані «Забороняючі умови», у яких має бути перелік дій, які кредито-одержувач зобов'язується не починати протягом усього терміну користування кредитом без попереднього узгодження з банком чи підприємством-кредитодавцем. Дані умови ставлять собі за мету збереження капіталу позичальника і не допущення його фінансового ослаблення, що може надалі негативно позначитися на погашенні позички.

Типовими умовами, що забороняють ті чи інші дії кредито-рдержувача, для договору кредитування індивідуального житлового будівництва повинна бути заборона: відчуження предмета договору (зокрема, житлового будинку, квартири) третій особі без попереднього узгодження з банком; виступати в якості гаранта чи поручителя; самостійно надавати позики.

Також в обов'язковому порядку в договорі повинні бути зазначені розмір і порядок сплати штрафу і (чи) пені, що з всією імовірності повинні бути прив'язані до обсягу і терміну кредиту. Ці умови у рамках сумарної величини штрафу чи пені мають бути передбачені угодою сторін.

Обов'язковою умовою договору кредитування індивідуального житлового будівництва є розділ, який передбачає порядок розірвання договору, підстави його розірвання і можливі причини.

3.Форма договору кредитування індивідуального житлового будівництва

Немаловажним також є питання стосовно форми договору кредитування індивідуального житлового будівництва. Відповідно до п.15 Положення Національного банку України «Про кредитування» (затвердженого постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 року № 246) кредитні взаємини регулюються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки у письмовій формі.

Менш категоричні вимоги до форми кредитного договору передбачені в проекті Цивільного кодексу України. Так, у статті 1116 проекту ЦК сказано, що кредитний договір може бути укладений письмово. Тут же вказується і на той факт, що недотримання письмової форми не має наслідків недійсності кредитного договору. Проста письмова форма правочи-ну встановлена головним чином для визначеності взаємин сторін, тобто покликана тим самим забезпечити інтерес контрагентів. Тому держава, звичайно, не втручається в питання, пов'язані з наслідками порушення вимог про письмову форму. З огляду на приватний характер інтересу сторін до письмової форми договору законодавець визнав, що пра-вочин, здійснений усупереч вимогам ЦК чи іншого закону усно, а не письмово, зберігає значення юридичного факту, що породжує відповідні права й обов'язки. Тим самим загальний принцип дотримання простої письмової форми визнається справою самих сторін, зрозуміло, при наявності їхньої згоди на зазначений рахунок.

Діюче законодавство України вказує, що кредитний договір повинен бути підписаний сторонами, кредитором і позичальником, а при обміні листами, телеграмами, телефонограмами, підписаний стороною, яка їх оформляє. Це створює можливість оперативного укладення договору. Але при цьому він повинен бути укладений у формі, яка виявляє волю сторін і дає можливість трактувати недвозначний зміст договору. У даному випадку є доречним розглянути деякі новели про способи підписання кредитного договору. Так, проект Цивільного кодексу України (п. З ст. 198) врахував і визнав за можливе застосування при укладенні правочинів різних способів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-цифрового підпису й інших аналогів власноручного підпису. Однак тут дотримана певна обережність: використання цього способу допускається, якщо в законі інших правових актах чи угоді сторін будуть встановлені сама можливість подібних підписів і визначений їх порядок. Визначальним фактором у даному випадку є можливість вірогідно установити той факт, що даний документ виходить саме від сторони за договором. Що стосується правомірності здійснення підпису договору таким способом, то, виходячи з проекту ЦК, юридична чинність повинна визнаватися як за правочинами, підписаними безпосередньо (власноручно) особами, що укладають кредитний договір, так і за допомогою факсиміле або іншим подібним способом.

З розвитком комп'ютерного обслуговування в банківській діяльності, укладення правочинів за допомогою вищевказаних способів здається найбільш прийнятним. Хоч існує ще дуже багато питань у галузі розробки на належному рівні нормативної бази, що регулює вимоги, запропоновані до даного способу укладення письмових правочинів. У першу чергу, що стосується договору кредитування взагалі і договору кредитування індивідуального житлового будівництва зокрема, то такі зміни, які стосуються можливості застосування електронно-цифрового підпису й інших способів при укладенні вищевказаних договорів, необхідно розробити і внести в Закон України «Про банки і банківську діяльність», Положення НБУ «Про кредитування» та інші нормативні акти.

Елементом письмової форми договору може бути, крім підпису, також вимога про наявність печатки в договорі, що укладається. Нині діюче законодавство України вимог, що стосуються засвідчення підписів сторін відбитками печаток, не містить.

Виходячи зі змісту ст. ст. 44 і 154 ЦК, у яких йдеться тільки про підписання договору, печатка не є обов'язковим реквізитом при укладенні правочину. Проект ЦК (п. 2 ч. 2 ст. 198) передбачає дещо іншу вимогу до письмової форми правочину і наявності печатки. Так правочин, що здійснюється юридичною особою, підписується особами, що уповноважені на це законом, іншими правовими актами чи статутними документами, і скріплюється печатками.

Безперечно, при використанні факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-цифрового підпису й інших аналогів власноручного підпису, необхідність у посвідченні договорів печатками взагалі зникне.

На закінчення розгляду питання, що стосується форми договору кредитування індивідуального житлового будівництва, необхідно вказати, що п. 1 ст. 671 проекту ЦК встановлено, що сторонам надається право укладати договір у будь-якій формі, передбаченій для здійснення правочинів, якщо визначена форма не передбачена законом для даного виду договорів. Таким чином, вимоги до форми означають лише неприпустимість вибору більш простої форми в порівнянні з передбаченою законом. У той же час використання більш складної форми залежить від згоди сторін. Так, відповідно до ч. 1 ст. 154 ЦК договір за згодою сторін може бути виражений у більш строгій формі, якщо законом взагалі не передбачено визначеної форми для даного виду договорів.

Іноді сторони домовляються про посвідчення договору, укладеного в письмовій формі, у нотаріуса для надання йому «більшої ваги». Що стосується можливості нотаріального посвідчення правочинів, то відповідно до ч. 1 ст. 54 Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 року, нотаріуси і посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, що здійснюють нотаріальні дії, засвідчують правочини, стосовно яких законодавством встановлена обов'язкова нотаріальна форма, а також за бажанням сторін і інші правочини, не залежно передбачена законом визначена форма для даного виду договорів чи не передбачена. У всякому разі договір вважається укладеним лише з моменту надання йому обумовленої форми.

4. Сторони договору кредитування індивідуального житлового будівництва, їх права та обов'язки

Виходячи з визначення договору кредитування індивідуального житлового будівництва, розглянемо, хто може бути його суб'єктами, тобто особами (фізичними та юридичними), які виступають в якості учасників цих правовідносин.

Так, за загальним правилом сторонами кредитного договору є позикодавець (кредитодавець) і позичальник (кре-дитоодержувач).

В якості кредитодавця грошових коштів, виходячи зі змісту статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», виступають кредитні установи, що мають право здійснювати такі операції, як розміщення залучених грошових коштів фізичних і юридичних осіб від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Як відзначає Н.Н. Захарова, кредитною установою є банк чи інша кредитна організація1. Основна функція банку - посередництво в платежах і кредиті.

Згідно зі статтею 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки на підставі банківських ліцензій мають право здійснювати такі банківські операції, як розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. У теперішній час в Україні кредитуванням населення на індивідуальне житлове будівництво займається Ощадний банк України. Але, як зазначено в ч. 2 ст. 4 Зщкону України «Про банки і банківську діяльність», банки в Україні можуть функціонувати і як спеціалізовані, до яких, крім ощадних, також відносяться й іпотечні банки. Що стосується визначення поняття «інша кредитна організація», то ні Проект ЦК України, ані Закон України «Про банки і банківську діяльність» якогось тлумачення цього поняття не дають. У цьому випадку можливо погодитись з Н.Н. Захаровою, яка дає таке визначення цього поняття. До інших кредитних організацій треба віднести «небанківські кредитні організації, що .мають право здійснювати, зокрема, банківські операції, передбачені діючим законодавством». У якості прикладу іншої кредитної установи можна навести таку організацію, як ломбард.

Право підприємств виступати кредитодавцями передбачено Законом України «Про підприємства в Україні». Так, в п. 5 статті 24 вищевказаного Закону визначено, що підприємство може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати послуги в кредит з оплатою покупцями (споживачами) процентів за користування цим кредитом.

Аналіз лише цих законодавчих актів вже вказує, що в Україні, крім кредитних установ, кредитування можуть здійснювати підприємства та інші організації, незалежно від їх організаційно-правової форми, діяльності та форми власності.

Як одного із можливих суб'єктів договору кредитування індивідуального житлового будівництва, в якості кредито-давця, можна також розглянути кредитні спілки.

«...Практичне значення кредитних спілок зараз, - як пише О. Старцев, - подібне до популярних у минулому «кас взаємодопомоги» - кредитування виключно своїх членів, між якими в подальшому розподіляються отримані доходи».

Кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг шляхом об'єднання грошових внесків3 3 цього визначення поняття кредитної спілки можна зробити висновок, що головною метою діяльності кредитної спілки є фінансовий і соціальний захист своїх членів шляхом залучення їхніх особистих заощаджень для взаємного кредитування, фінансової підтримки, підприємницьких ініціатив і надання інших фінансових послуг своїм членам.

Встановлення видів кредитів, що надаються кредитною спілкою належить до компетенції правління кредитної

спілки. Тобто є всі підстави для того, що кредитна спілка може самостійно встановити і надавати своїм членам кредит на індивідуальне житлове будівництво. Зокрема, законом це не забороняється.

Це насамперед підкріплює і той факт, які види кредитів, що надаються кредитною спілкою, умови надання та строки повернення кредитів, а також способи забезпечення кредитних зобов'язань, вимоги щодо забезпечення погашення кредитів кредитна спілка має право встановлювати самостійно.

Кредитна спілка відповідно до свого статуту надає своїм членам кредити на умовах їх платності, строковості та забезпеченості. Кредит може надаватися як готівкою, так і в безготівковій формі у розмірі, що визначається статутом спілки. Щоправда, розмір кредиту наданого одному члену кредитної спілки, не може перевищувати 10 відсотків активів цієї організації. Як свідчить практика, кредитні спілки спеціалізуються саме на «мікрокредитах». Але звертаючись до Положення про погодження Статуту кредитних спілок, кредити надаються на підставі заяви і після укладення угоди між спілкою та позичальником і можуть бути короткостроковими та довгостроковими. Тому спроба надання довгострокових кредитів на індивідуальне житлове будівництво, хоч як часткова допомога в будівництві житлового будинку, кредитними спілками теж може бути застосована. Вказана організація надає змогу її членам накопичити відповідну потрібну суму грошей.

Розгляд заяв членів кредитної спілки про надання кредитів і прийняття рішень з цих питань, а також здійснення контролю за своєчасним поверненням наданих кредитів відноситься до компетенції кредитного комітету кредитної спілки.

Згідно з Положенням більшість спілок надає кредити під заставу майна або майнових прав. Також це є обов'язковим, якщо отриманий кредит у частині перевищує грошовий внесок члена спілки. В цьому випадку в якості предмета застави можуть виступати придбаний будівельний матеріал, незавершене будівництво або збудований будинок.

Таким чином, аналізуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що надання кредитів своїм членам є головною функцією кредитної спілки і, якщо не існує ніяких суперечок із законом на предмет можливості надання кредиту своїм членам на індивідуальне житлове будівництво згідно з призначенням самої кредитної спілки, він може бути наданий.

Що стосується питання, хто ж може виступати в якості кредитоодержувача, то до цієї сторони договору кредитування житлового будівництва можуть бути віднесені як громадяни, так і юридичні особи (комерційні та некомерційні організації, зареєстровані у встановленому законодавством порядку). До кредитоодержувачів-юридичних осіб треба віднести: державні будівельні підприємства, приватні будівельні компанії та ін., які мають дозвіл на здійснення житлового будівництва. Слід звернути увагу на те, що в цій роботі в якості потенційних кре-дитоодержувачів будуть розглядатись тільки фізичні особи (громадяни).

До кредитоодержувачів-фізичних осіб (громадян) насамперед треба віднести громадян України, які на момент отримання кредиту були повністю дієздатними. Цей правовий стан виникає у громадян з 18 років. Але дієздатність у повному обсязі може виникнути і раніше, а саме з моменту одруження, якщо це відбулось до 18 років, або у випадку, як передбачає Проект ЦК України, оголошення особи, яка досягла 16-річного віку емансипованої, тобто оголошення неповнолітнього повністю дієздатним при наявності окремих умов (наприклад, якщо неповнолітній, що досяг 16-річного віку, працює за трудовим договором, в тому числі за контрактом або за згодою батьків, усиновлювача або піклувальника, займається підприємництвом). Емансипація відбувається згідно з рішенням органу опікунства та піклування, за згодою обох батьків, усиновлювача або піклувальника, а при відсутності такої згоди - за рішенням суду.

Слід також звернути увагу на деяку особливість суб'єкта договору кредитування індивідуального житлового будівництва з боку потенційного кредитоодержувача. Крім вищевказаних вікового цензу та наявності повної дієздатності забудовника, треба відзначити, що особа, яка бажає отримати кредит, перш за все повинна мати земельну ділянку, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель під подальшу забудову. Для того, щоб особа мала змогу отримати таку ділянку, вона повинна перебувати на квартирному обліку для поліпшення своїх житлових умов при виконавчих комітетах міських, селищних та сільських Рзд народних депутатів. Земельна ділянка для подальшої забудови надається громадянину при підході черги на отримання такої ділянки за місцем перебування його на квартирному обліку.

Важливо відзначити і те, що на теперішній час для прийняття громадянина на квартирний облік існує так званий ценз осілості (наприклад, згідно з п. 4 Постанови № 5 виконавчого комітету Харківської обласної Ради народних депутатів і Президії обласної ради професійних спілок від 11 січня 1985 року «Про введення в дію Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень в Українській РСР» «тривалість часу постійного мешкання громадян, а також прописки, необхідної для прийняття на квартирний облік у м. Харкові, встановити не менше п'яти років...». Для отримання кредиту на індивідуальне житлове будівництво п. 2.5 «Правил...» також передбачена наявність постійної прописки потенційного кре-дитоодержувача). Вкажемо, що такий точно строк мешкання та прописки громадянина в одному населеному пункті встановлений і для прийняття його на облік для отримання земельної ділянки під забудову.

При кредитуванні індивідуального житлового будівництва банк або підприємство можуть вимагати надання цілої низки відомостей, а саме1: про склад сімї та її середньомісячні прибутки та витрати за останні півроку; докладно розповісти про свою освіту, місце роботи та фах, трудовий стаж та рід занять (як правило, ці дані відображаються в анкеті, яку повинен заповнити потенційний кредитоодержувач в кредитному відділі. Також особлива увага приділяється кредитній історії клієнта, в якій можуть бути відображені відомості щодо стосунків потенційного кредитоодержувача з правоохоронними органами, доля попередніх кредитів, що надавались кредитоодержувачу.

Слід також звернути увагу на такий важливий факт: якщо потенційний кредитоодержувач вирішить приховати будь-які відомості про себе, які складають визначений інтерес кредитодавця, і кредитодавець про це дізнається, то видачу кредиту може бути припинено на будь-якому етапі.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити такі висновки, що суб'єктом договору кредитування житлового будівництва, з боку кредитодавця, може бути не лише банк чи інша кредитна установа, а й інші юридичні особи. Кредит може бути надано не тільки грошима, але й іншим майном, зокрема будівельними матеріалами, які надають підприєм-ства-виробники в якості товарного кредиту.

Що стосується кредитоодержувачів, то суб'єктами договору з цього боку можуть бути громадяни України, які мають повну дієздатність, іноземні громадяни та особи без громадянства з урахуванням обмежень, передбачених діючим законодавством України. Слід звернути увагу на той факт, що досягнення певного віку та наявність повної дієздатності є тільки загальною підставою для отримання кредиту, але не гарантією, що потенційний кредитоодержувач (забудовник) зможе отримати без наявності вище передбачених умов сам кредит.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть стати суб'єктами договору кредитування індивідуального житлового будівництва з урахуванням певних обмежень, передбачених діючим законодавством України. Наприклад, згідно з п. 13 ст. 6 Земельного кодексу «іноземним громадянам і особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються». З цього можна зробити висновок, що, як вже було вказано вище, при відсутності рішення відповідного органу місцевої влади про виділення земельної ділянки для забудови в натурі документи до розгляду не приймаються і кредит не надається. Неабияким є й той факт, що згідно з ч. З ст. 11 Закону України «Про заставу» заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно. З цього випливає те, що іноземний громадянин та особа без громадянства, не маючи права власності на земельну ділянку, не можуть передати її під забезпечення отриманого кредиту.

5. Особливості кредитування молодіжного житлового будівництва

Слід звернути увагу на те, що в останній час істотно поширився спосіб розв'язання житлової проблеми (зокрема для молоді) шляхом надання пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла. Відповідне Положення про порядок надання вищевказаного кредиту затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 1999 року № 825.

Основні тези цього Положення можна визначити таким чином.

Кредити на придбання житла надаються молодим сім'ям, де вік подружжя не повинен перевищувати 28 років, а також самотнім молодим особам того ж віку. Обов'язковою умовою надання кредиту є перебування претендента на отримання кредиту на квартирному обліку для поліпшення своїх житлових умов.

Що стосується механізму надання кредиту, то тут хотілося б зауважити, що надаються вони не у вигляді грошових коштів, а як окрема, визначена квартира, вартість якої погашається грошима. Однією з необхідних умов надання кредиту є внесення у банк на особистий рахунок не менш як 10 відсотків вартості будівництва квартири нормативної площі, якщо її фактична площа більша або дорівнює визначеній нормі, та фактичної вартості будівництва квартири, якщо її площа менша, ніж нормативна.

За існуючими нормативами на кожну особу припадає 21 квадратний метр загальної площі плюс 10 квадратних метрів на сім'ю. Якщо квартира перевищує ці нормативи, одержувач повинен сплатити надлишок відразу.

Термін повернення кредиту розрахований на 30 років з часу отримання документів на користування збудованим

житлом. Необхідно також зазначити, що надане житло до погашення кредиту та відсотків за користування ним знаходиться під заставою у кредитодавців.

Згідно з Положенням внески на рахунок до банку слід робити щоквартально, до повного погашення суми зобов'язань. Плата за кредит встановлюється у розмірі трьох відсотків річних. Існує також ціла низка пільг при погашенні боргу. Так, сім'ї, що мають дітей, відсотки за користування кредитом не сплачують, при наявності двох дітей чверть суми боргу сплачується за рахунок бюджету, а якщо в сім'ї троє і більше дітей - за рахунок бюджету сплачується половина суми кредиту. При несплаті або частковій несплаті визначеного щоквартального платежу, кредитор стягує пеню у розмірі двох облікових ставок Національного банку України неспла-ченої суми за кожний день затримки. Звичайно, що ніхто не може заборонити і сплату вартості квартири швидше, чим це встановлено договором, якщо є така можливість.

Кредитною угодою визначаються умови переходу права власності на збудоване (реконструйоване) житло та господарські приміщення до позичальника. Житло, побудоване за рахунок коштів кредиту, є власністю позичальника. Позичальник зобов'язаний передати у заставу побудоване житло за угодою застави на період до повного погашення наданого кредиту. У разі невиконання позичальником умов кредитної угоди дирекція або відділення здійснюють заходи щодо стягнення заборгованості та інші дії, передбачені умовами кредитної угоди. Якщо позичальник відмовляється від погашення кредиту на будь-якому етапі дії кредитної угоди ця угода розривається у порядку, визначеному кредитною угодою. При цьому позичальнику згідно з умовами кредитної угоди повертаються попередній внесок та кошти, сплаченним у порядку повернення кредиту, крім відсотків за користування кредитом. Після розірвання кредитної угоди дирекція або відділення має право укласти кредитну угоду з іншим позичальником, який бере на себе зобов'язання щодо подальшого погашення кредиту з урахуванням частини коштів сплаченої разом з попереднім внеском колишнім позичаль ником.

Розділ 2. Здійснення права на житло шляхом переходу його у власність

Одним із засобів реалізації громадянами права на житло, що передбачені Конституцією України, є набуття його у власність. Діюче законодавство надає широкий спектр засобів здійснення цього права. До них, зокрема, відносяться договори купівлі-продажу, міни, довічного утримання, дарування, а також приватизації та спадкування Проект ЦК України помітно розширює вказаний перелік та передбачає також договір ренти, інші договори, що не були врегульовані діючим законодавством. Отже, розглянемо ці засобі отримання житла у власність.

§1. Приватизація житла

Приватизація житла є дещо новим правовим інструме-знтом у нашій країні. В ранні радянські часи широке розповсюдження мали процеси вилучення майна на користь держави, протилежні приватизації, - націоналізація, реквізиція, конфіскація. Зараз, коли Конституція України проголосила рівність усіх форм власності, пропорційного розвитку отримує кожна з них. Цей процес невідривне пов'язаний з необхідністю переходу деякої частини державної власності у приватну власність як за кошти, так і безкоштовно, щоб подолати той дисбаланс, який спостерігався донедавна між формами власності. Саме цей процес переходу власності від держави До приватних власників дістав назву приватизації. Унікальність приватизації для нашої країни полягає ще й у тому, що за радянських часів хоч на примітивному рівні, але все ж існували договори купівлі-продажу, міни, дарування, які опосередковували врегульований державою процес привласнення майна громадянами. Навпаки, такий спосіб отримання майна у власність як приватизація почав своє законодавче зекріплення, так би мовити, з білого листа.

1. Поняття та особливості приватизації житла

Значне розповсюдження, якого набула приватизація у житловій сфері, обумовлюється тим, що у радянські часи житло за малим винятком перебувало саме у державній власності, а ті, хто безпосередньо проживав у ньому, були лише наймачами. У приватній власності знаходилось переважно житло у сільської місцевості, що було побудовано за власні кошти та власними силами громадян. Адже там житлове будівництво велося значно повільніше, ніж у містах. Тому у міських жителів майже вперше з'явилася можливість отримати житло, що займалося ними на умовах соціального найму у приватну власність. Передумовою тому стало прийняття Конституції України, Законів України «Про власність» та «Про приватизацію державного житлового фонду». Саме завдяки приватизації житла отримав розвитку ринок житла. Як наслідок, набули значення договори з житлом, які опосередковували перехід права власності на приватне житло. Зараз, щоб здійснити право на житло, не обов'язково дотримуватись процедури постання на облік осіб, що потребують поліпшення житлових умов, знаходитись у черзі на отримання житла, отримувати ордер, а вже потім тільки вселятись у житло. Адже є реальна альтернатива у вигляді отримання житла в приватному житловому фонді у власність чи користування. Житлова сфера все більш підкоряється суто приватноправовим та ринковим законам попиту та пропозиції, потреби та можливостей. Це значною мірою стало можливим завдяки приватизації житла, великі обсяги якої обумовлюються ще й тим, що вона значною мірою замислювалась як безкоштовний процес отримання житла його наймачами у приватну власність. Зараз приватизація житла продовжується, тому необхідно зрозуміти її юридичну природу та ті механізми, що впливають на процес її здійснення.

Приватизація державного житлового фонду (далі -приватизація житла) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. і.), державного житлового фонду на користь громадян України. Таким чином, можна зробити висновок, що приватизація - це підстава припинення права державної власності та водночас підстава виникнення права приватної власності. Підстави виникнення, зміни та припинення суб'єктивних прав і обов'язків у цивільному праві іменуються юридичними фактами. З цієї позиції доцільно розглянути і приватизацію.

Звичайно, до події приватизацію віднести не можна, оскільки подія - це обставина, яка протікає незалежно від волі людини. Тоді логічно зробити припущення, що приватизація є дією, тобто юридичним фактом, що змінюється по волі особи. Очевидно, що дії, направлені на приватизацію, є правомірними. Виникає питання про те, що має місце при приватизації - юридичний вчинок чи акт? Відомо, що юридичний вчинок -це правомірні дії, що породжують цивільно-правові наслідки незалежно, а іноді навіть всупереч наміру людини, що здійснює юридичний вчинок. У свою чергу, юридичний акт - це правомірна дія, що породжує відповідні юридичні наслідки лише тоді, коли вони здійснені зі спеціальним наміром викликати їх. Не викликає сумніву, що особи, які беруть участь у приватизації, бажають, щоб житлове приміщення перейшло із державної власності у приватну, тобто при приватизації житла має місце дія у вигляді юридичного акту. У свою чергу до юридичних актів відносять правочини та адміністративні акти. Щоб зробити висновок, чи є роздержавлення житла правочином чи це адміністративний акт, необхідно проаналізувати процедуру цього акту.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації на підставі заяви громадянина приймають рішення про приватизацію, згідно з яким житло передається у приватну власність. Така передача житла у власність громадян оформлюється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації та не потребує нотаріального посвідчення. Отже, у межах цього акту Закон передбачає, по-перше, наявність волі громадянина на приватизацію житла; по-друге, прийняття відповідного рішення органом приватизації, який у конкретних правовідносинах впроваджує волю держави, що виражена у Законі. Мабуть саме тому, хоч і не у зв'язку з приватизацією житла, передачу об'єктів приватизації відносять до договорів, тобто до двосторонніх правочинів.

Враховуючи способи приватизації, наведені у ст. 38 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», можна зробити висновок, що цей договір може бути як безоплатним, так і сплатним. Більше того, останній поіме-новано продажем, тобто передбачається, що це договір ку-півлі-продажу. Безоплатну приватизацію житла у приватну власність можна віднести до такого різновиду дарування як пожалування.

Об'єктом приватизації житла є житлові приміщення, що знаходяться у державному житловому фонді, тобто житловому фонді місцевих Рад та житловому фонді, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, істо-рико-культурних заповідників, музеїв-заповідників; кімнати в гуртожитках; квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забруднені внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (п. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Отже, Закон містить ряд обмежень щодо об'єктів приватизації та має вичерпний перелік тих категорій житла, що не може бути приватизованим. Але у кожному випадку відмови від приватизації необхідно з'ясувати, чи дійсно мають місце ті підстави, за якими така відмова може статися. Наприклад, службове житло не підлягає приватизації. Тому необхідно з'ясувати, чи є житлове приміщення службовим, чи набуло цього статусу належним чином, або, навпаки, вже позбулося його. Так, постановою КМ України «Про зміну та визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень Уряду УРСР з питання надання житлових приміщень у будинках радгоспів» від 11 липня 1992 р. № 391 скасовано статус службового житла у будинках радгоспів. Отже, ті особи, яким раніш надавалося службове житло у радгоспах, вже можуть його приватизувати. Як вже зазначалося вище, приватизації не підлягають кімнати у гуртожитках. Але якщо будинок дійсно є гуртожитком, то для цього не достатньо розпорядження адміністрації підприємства чи навчального закладу. Згідно з п. 5 Примірного положення про гуртожитки, що затверджено Постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208, жилі будинки повинні реєструватися як гуртожитки у місцевому виконкомі. Тобто без належної реєстрації у місцевому виконкомі житловий будинок не може бути визнаний гуртожитком, а особи, що проживають в ньому, позбавлені права на приватизацію. Це, передусім, стосується так званих малосімейних будинків, які мають жилі приміщення, що складаються з однієї чи кількох кімнат та перебувають у відособленому користуванні сімей. Вважаємо, що не може бути Ьерешкод у приватизації таких жилих приміщень.

Приватизація квартир у будинках, включених до плану реконструкції поточного року, здійснюється після її проведення власником (володарем) будинку. Наймачі, які проживали у квартирах до початку реконструкції, після проведення реконструкції мають пріоритетне право на приватизацію цих квартир. Одноквартирні будинки, а також квартири в будинках, включених до планів ремонту, можуть бути приватизовані до його проведення за згодою наймачів з наданням їм відповідної компенсації у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

      Громадянин на власний вибір може приватизувати житло, яке він наймає у будинках державного житлового  фонду чи продовжувати користуватись ним на умовах житлового найму. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» за громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах найму. В цьому виявляється приватна, цивільно-правова складова приватизації житла. У той же час приватизація за своєю сутністю не позбавлена також адміністративно-правового впливу. Адже органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком обмежень, що встановлені для приватизації деяких категорій житла, про які вже йшлося вище (квартири-музеї; квартири (будинки), розташовані на територіях закритих військових поселень, тощо). Тому лише громадянин може як відмовитись, так і погодитись на приватизацію найманого ним житла з державного житлового фонду. Його контрагенти -державні приватизаційні органи - у разі виявлення відповідної волі громадянина щодо приватизації житла мають лише обов'язок здійснити оформлення необхідних приватизаційних документів та, за малим винятком, не можуть відмовити у приватизації.

Отже, кожен може визначитись, яким засобом він буде задовольняти свої потреби у житлі - чи стає приватним власником житла та може не лише користуватися ним, а ще й вільно розпоряджатись, чи залишається наймачем житла у державному житловому фонді. Зараз приватні власники та наймачі житла у державному житловому фонді мають практично рівні обов'язки щодо утримання житла. Дійсно, ті особи, що приватизували своє житло, вже не сплачують квартирної платні, що фактично є найомною платою за договором соціального найму житла. Але вони згідно з п. 33 Положення Державного комітету по житлово-комунальному господарству України «Про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян» № 56 від 15.09.92 сплачують витрати на утримання будинку та прибудинкової території, які зараз не перевищують розмір квартирної плати та вартості комунальних послуг. Але квартирна платня та витрати на утримання будинку та прибудинкової території- це вже два різні платежі і в майбутньому, не виключено, їхні вартісні показники будуть відрізнятись. Крім того, судячи із тенденцій розвитку нашого законодавства, у майбутньому власники житла повинні будуть сплачувати податок на нерухомість. З цього приводу вже прийнята відповідна Постанова Верховної Ради України «Про проект Закону України «Про податок на нерухоме майно (нерухомість)» № 115/97-ВР від 26 лютого 1997 року. Але водночас держава зобов'язується підтримувати приватизований житловий фонд. Наприклад, розроблений Порядок участі в організації та фінансуванні ремонту приватизованих житлових будинків їх колишніх власників, затверджений Постановою КМ України від 8 жовтня 1992 р. № 572. У ньому серед іншого зазначено, що колишній власник будинку (держава) фінансує проведення першого після приватизації ремонту будинку, що повинен носити комплексний характер, тобто включати виконання необхідних робіт, пов'язаних з усуненням виявлених при обстеженні несправностей та пошкоджень усіх елементів будинку. Отже, всі ті зміни, що відбуваються зараз в житловій сфері, відповідають меті приватизації державного житлового фонду, якою є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин. Саме інтеграція житлової сфери у ринкову економіку дозволить здійснювати належне утримання житлового фонду, будівіництво нового житла, залучення кредитування у сегменти обслуговування та будівництва житла.  Приватизація житла здійснюється за допомогою житлових чеків. Житлові чеки - це приватизаційні папери, які одержують всі громадяни України і використовують при приватизації державного житловего фонду. Чеки також можуть використовуватись для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду. Номінальна вартість житлового чеку визначається відновною вартістю наявного державного житлового фонду з розрахунку на кожного громадянина України, Ця вартість підлягає періодичній індексації відповідно до рішень Кабінету Міністрів України. Тобто правом на отримання житлових чеків користується кожен громадянин України; приватизувати за їх допомогою житло можуть лише ті, хто проживає у квартирах (будинках) державного житлового фонду або перебував на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов. В іншому випадку житлові чеки можуть використовуватись для приватизації частки майна державних підприємств у процесі корпоратизації та земельного фонду. Житлові чеки не були емітовані у готівковому вигляді, тому з самого початку почали використовуватись у формі безготівкових рахунків, що відкривались відділеннями Ощадбанку на кожного громадянина України. Отже, житлові чеки стали тим еквівалентом, за яким саме житло з державного житлового фонду надходило у приватну власність проживаючих у ньому осіб.

2.Способи приватизації житла

Ст. З Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачила безоплатну приватизацію житла та приватизацію житла з продажем надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають у них або перебувають у черзі потребуючих поліпшення житлових умов. В останньому випадку йдеться вже про сплатну приватизацію житла. Розглянемо ці способи приватизації житла докладніше.

Безоплатна приватизація житла. Згідно з п. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» при безоплатній приватизації житла передачі громадянам підлягають квартири (будинки) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю. Зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім'ї безоплатно. Загальна площа квартири (будинку) визначається як сума площ жилих і підсобних приміщень квартири (будинку), веранд, вбудованих шаф, а також площ лоджій, балконів і терас, які враховуються з використанням таких коефіцієнтів: для лоджій - 0,5, для балконів і терас - 0,3. Розмір загальної площі, що належить кожному наймачеві у квартирі, де мешкають два і більше наймачів, визначається як сума площ займаних жилих кімнат з урахуванням площі балконів, лоджій та терас і площі підсобних приміщень квартири, яка розподіляється між усіма наймачами пропорційно площі займаних ними жилих кімнат.

До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають у квартирі (будинку) разом з наймачем або які тимчасово відсутні та за ними зберігається право на житло.

Якщо загальна площа квартири менша площі, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймачу та членам його сім'ї видаються житлові чеки, сума яких визначається виходячи з розміру недостатньої площі та відновної вартості одного квадратного метра. Враховуючи, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою лише один раз, житлові чеки, що залишаються таким чином, можуть далі використовуватись лише для приватизації частки майна державних підприємств та земельного фонду.

Незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними: 1) однокімнатні квартири; 2) квартири (будинки), одержані у разі знесення або відселення всіх сімей з будинків (частин будинків), які належали їм на праві власності, якщо колишні власники не одержали за ці будинки (частини будинків) грошової компенсації; 3) квартири (будинки), в яких мешкають громадяни, котрим встановлена ця пільга Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; 4) квартири (будинки), в яких мешкають громадяни, удостоєні звання Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної Праці, нагороджені орденом Слави трьох ступенів, ветерани Великої Вітчизняної війни, воїни-інтернаціоналісти, інваліди І і II груп, інваліди з дитинства, ветерани праці, що пропрацювали: не менше 25 років - жінки, ЗО років - чоловіки, ветерани Збройних Сил та репресовані особи, реабілітовані згідно із Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», 5) квартири (будинки), в яких мешкають сім'ї загиблих при виконанні державних і громадських обов'язків та на виробництві; 6) квартири (будинки), в яких мешкають військовослужбовці, котрим встановлена пільга Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»; 6) квартири (будинки), в яких мешкають багатодітні сім'ї (сім'ї, що мають трьох і більше неповнолітніх дітей). Як бачимо, відносно певного житла та деяким категоріям громадян Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» були забезпечені пільгові умови приватизації житла. Це повністю відповідає ст. 1 Конституції України, оскільки наша країна є, крім іншого, соціальною державою та саме соціальні гарантії деяким категоріям громадян стали основою визначення додаткових підстав щодо безоплатної приватизації житла понад встановлену санітарну норму.

Розмір житла може перевищувати санітарну норму 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю і громадяни можуть не підпадати під означені вище пільги. Але навіть у цьому випадку громадяни можуть приватизувати житло безоплатно. Для цього громадянам до приватизації займаних квартир необхідно переселитись у квартири меншої площі. При цьому їм виплачується грошова компенсація за різницю між загальною площею займаної квартири і квартири, що надається, у розмірі і порядку, які визначаються Кабінетом Міністрів України. Відповідно до цього розроблений Порядок виплати грошової компенсації наймачам за заміну займаних квартир на квартири меншою площею, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. № 572. У п. 9 Порядку вказано, що розмір компенсації громадянам за здану загальну площу при заміні квартири на квартиру меншою площею визначається добутком вартості одного квадратного метра загальної площі житла нового будівництва в даному населеному пункті в рік заміни квартири на різницю в загальній площі квартир, яка здається і одержується громадянином. Органи місцевої державної адміністрації і місцевого самоврядування, державні підприємства, організації, установи, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, повинні сприяти громадянам, котрі бажають замінити квартири (будинки) більшої площі на квартири (будинки) меншої площі. Але при такому переселенні громадян у житло меншої площі в отриманому житлі повинні додержуватись норми мінімальної забезпеченості житлової площі на кожного з членів сім'ї.

Сплатна приватизація житла має місце тоді, коли загальна площа квартири (будинку) перевищує площу, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно та якщо немає підстав для безоплатної приватизації квартир (будинків) незалежно від розміру їх загальної площі. У цьому випадку наймач має право здійснити доплату цінними паперами, одержаними для приватизації державних підприємств чи землі, а у разі їх відсутності - грошима. Отже, в цьому випадку йдеться саме про доплату, а не про оплату за приватизоване житло. Тобто особи, що приватизують житло, використовують право на безоплатну приватизацію санітарної норми житла виходячи з 21 квадратного метра на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю та доплачують лише за ті надлишки житлової площі, що перевищують вказану норму.

Сума доплат визначається множенням розміру надлишкової загальної площі на вартість одного квадратного метра. П. 6 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» встановлює, що оплата вартості надлишків площі приватизованого житла може провадитись громадянами у розстрочку на 10 років за умови внесення первинного внеску в розмірі не менше 10 відсотків суми, що підлягає виплаті. При цьому громадянин дає органу приватизації письмове зобов'язання про погашення суми вартості, що залишається несплаченою. Тобто розроблений досить М'який порядок сплати вартості надлишків площі приватизованого житла, що враховує соціальне становище населення та дозволяє практично кожному за його бажанням приватизувати займане ним житло, у тому числі і за гроші.

3.Оформлення приватизації житла

Ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» також встановлює, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. У той же час підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків) може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства). Незважаючи на те, що приватизація житла, як правило, є безоплатною, при приватизації житла громадяни повинні сплатити вартість послуг за оформлення документів на право власності на квартири (будинки), розцінки на які встановлюються місцевими органами державної виконавчої влади.

Як вказувалося вище, підставою для оформлення приватизаційної справи є заява особи, що виявила бажання приватизувати займану ним та членами його сім'ї квартиру чи інше житло. Для приватизації житла та оформлення відповідної заяви необхідною є письмова згода всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло. При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. . У довідці вказуються новонароджені та на них розраховується норма площі, що передається безкоштовно, незалежно від строку їх народження та введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Відомості про займані наймачем приміщення, їх площа наводяться згідно з інвентаризаційними матеріалами, які зберігаються у державному підприємстві по обслуговуванню житла. При відсутності інвентаризаційних матеріалів або невідповідності інформації про їх фактичний стан, що викликано проведенням ремонту чи реконструкцією будинку, підприємство по обслуговуванню житла відновлює їх через бюро технічної інвентаризації. Уточнення необхідних для приватизації квартир (будинків) даних шляхом обстеження можуть здійснювати підприємства, на які покладені обов'язки з оформлення документів по приватизації державного житлового фонду. Це, з одного боку, захищає права всіх членів сім'ї наймача щодо здійснення ними приватизації житла та, з іншого боку, дозволяє безпомилково визначити об'єкт приватизації. Наприклад, якщо до квартири належать якісь господарські споруди і приміщення (підвали, сараї), вони також включаються до складу приватизованого майна, що відповідає ч. 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». При наявності у наймача або членів його сім'ї пільги на безоплатне одержання займаного житла незалежно від розміру загальної площі до заяви додається відповідний документ (копія посвідчення, довідка та інше), що підтверджує право на пільгові умови приватизації.

Громадянами, що приватизують житло, повинен визначатись уповноважений власник квартири (будинку), на ім'я якого відкривається особистий рахунок для сплати за житлово-комунальні послуги та витрати на ремонт будинку. Але усі співвласники згідно з існуючою між ними домовленістю чи в рівних долях несуть ці комунальні витрати на утримання житла, користуються рівними з уповноваженим власником правами щодо володіння, користування та розпорядження приватизованим житлом.

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. На підставі оформленого розпорядження орган приватизації готує паспорт на квартиру, а на одноквартирний будинок - паспорт на домоволодіння, свідоцтво про право власності на житло та реєструє його У спеціальній реєстровій книзі. Отже, передача квартир (будинків) у приватну власність з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється Свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації  не потребує нотаріального посвідчення, та підлягає реєстрації в органах технічної інвентаризації. Саме це Свідоцтво є правовстановлюючим документом, який засвідчує право власності на житло.

При видачі власнику квартири (будинку) Свідоцтва про право власності на житло у паспортах усіх повнолітніх членів сім'ї власника і у свідоцтвах про народження неповнолітніх осіб робиться помітка про те, у якому обсязі ними використано право на безоплатну приватизацію житла. Це необхідно для підтвердження використання громадянином права на безоплатну приватизацію, яке надається лише один раз та для визначення невикористаної частки житлового чеку за яку можна отримувати акції приватизованих державних підприємств. Якщо у багатоквартирному будинку, що приватизується, не створено товариство (об'єднання) власників квартир при видачі Свідоцтва про право власності на житло власником неприватизованого житла з власником приватизованої квартири укладається договір на його участь у витратах по утриманню будинку, прибудинкової території та одержання комунальних та інших послуг. Згадаємо, що ці витрати зараз не можуть перевищувати розміру квартирної плати та вартості комунальних послуг, яку сплачують наймачі квартир.

Державний житловий фонд, який знаходиться в повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». В разі банкрутства підприємств, зміни форми власності або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віданні чи оперативному управлінні яких перебуває державний житловий фонд, останній (крім гуртожитків) одночасно передається у комунальну власність відповідних міських селищних, сільських Рад народних депутатів. Цими нормами Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передусім гарантуються права наймачів, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло. Отже, за цими громадянами зберігається чинний порядок користування житлом на умовах найму, оскільки житло за цих обставин передається у комунальну власність. Крім того, захищаються права та законні інтереси власників приватизованих квартир багатоквартирних будинків, оскільки правовий режим житла у цих випадках продовжує зберігатись.

З приватизацією державного житлового фонду актуальним стає питання щодо використання та утримання за-гальнобудинкової нежилої площі та прибудинкових територій у багатоквартирних будинках. До приватизації житла ця турбота покладалася на державу. Але приватизація квартир у багатоквартирних будинках створила необхідність власникам цих квартир докладати активних зусиль щодо підтримання належного стану житлового фонду, його відновлення, проведення поточного та капітального ремонту тощо. Державою тут також були створені ефективні правові механізми щодо раціонального використання коштів, які надходять від приватних власників житла на утримання житлового фонду. Але існує і низка проблем. Тому розглянемо це питання більш докладно.

Здійснення права власності на нежитлові приміщення багатоквартирного житлового будинку

та прибудинкові території

Відомо, що реалізація права на житло забезпечується не тільки розвитком нового житлового фонду, але і реконструкцією та збереженням існуючого житла. Тому конституційне право на житло, крім обов'язку держави з забезпечення населення житлом, породжує громадянський обов'язок кожного зберігати житловий фонд, раціонально та дбайливо його використовувати. Приватизація житла сприяла тому, що квартири у багатоквартирних будинках та інше, деколи державне житло, в більшості своїй надійшло у приватну власність його колишніх наймачів. Але поряд з передачею У приватну власність громадян окремих квартир багатоквартирних будинків постає питання про використання та утримання загальнобудинкової нежилої площі та прибудин-кових територій в багатоквартирних будинках.

Адже власники квартир у багатоквартирному житловому будинку щоденно користуються ліфтом чи сходами будинку, а також тротуарами та іншими зовнішніми об'єктами загального користування, що знаходяться у складі багатоквартирного будинку чи на прибудинкових територіях. Тому, хоч ці об'єкти житлового будинку і не входять до складу окремої квартири, власником якої є особа, але утримання їх в належному стані також є необхідним, оскільки це суттєво впливає на комфортність проживання та загальний стан житлового фонду. Тому у процесі приватизації житла в Україні були створені нормативні механізми, що регулюють здійснення права власності на нежитлові приміщення житлового будинку та прибудинкові території.

1. Створення і функціонування товариств власників житла

Власники житла можуть об'єднуватись для спільного використання майна, що знаходиться в загальному користуванні, та прибудинкових територій в товариства, діяльність яких регламентована «Положенням про порядок організації та діяльності об'єднань, що створюються власниками для управління, утримання та використання майна житлових будинків, яке перебуває у загальному користуванні», що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31.07.95 р. № 5881. Відповідно до згаданого Положення розроблений також «Типовий статут об'єднання (товариства) співвласників багатоквартирного будинку», що затверджений наказом Державного комітету України з житлово-комунального господарства та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 року № 28/3892.

В сучасних умовах створення та функціонування товариств власників житла стає об'єктивною необхідністю.

Адже, як зазначається у Концепції розвитку житлово-комунального господарства України, на фоні кризових явищ в економіці відбувається зменшення вдвічі об'ємів виконаних робіт з ремонту житлового фонду та зменшення в сім разів з будівництва об'єктів комунального призначення. Тому головним завданням створення товариств власників житла стає, перш за все, підтримка належного санітарно-технічного стану багатоквартирних будинків та прибудинкових територій та використання їх для задоволення потреб членів товариства власників житла.

Створення товариств співвласників багатоквартирних будинків регламентоване «Положенням про порядок державної реєстрації об'єднань (товариств) співвласників багатоквартирних будинків», затвердженим наказом Державного комітету України з житлово-комунального господарства та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 року № 28/3891. Згідно з цим існує спеціальний порядок створення таких юридичних осіб.

Особливістю є те, що згідно з пунктом 2.4 згаданого Положення державна реєстрація об'єднання співвласників багатоквартирних будинків проводиться безкоштовно. Крім того, на відміну від інших юридичних осіб, діяльність товариств власників житла здійснюється на основі Типового статуту об'єднання (товариства) співвласників багатоквартирного будинку. Тобто власники будинку при створенні товариства можуть відображати у Статуті об'єднання деякі пункти на свій розсуд, але ці пункти не тільки мають відповідати діючому законодавству, а також не повинні суперечити Типовому статуту. Крім того, як зазначає О.В. Дзера, чинне законодавство здебільшого вимагає при створенні юридичної особи кількома засновниками укладати установчий договір2. Але при створенні об'єднань власників житла достатнім є лише протокол установчих зборів. Він і виконує у цьому випадку Функцію установчого договору, оскільки саме у цьому протоколі засновники (власники житла чи нежилих приміщень) відображають своє волевиявлення щодо створення юридичної особи.

На установчих зборах кожен власник, у тому числі власник будинку (неприватизованих квартир), має один голос незалежно від кількості та розміру належних йому квартир, житлових і нежитлових приміщень. Рішення на установчих зборах приймаються простою більшістю голосів присутніх на них власників. Рішення, що прийняті на установчих зборах, є обов'язковими для всіх власників будинку, квартир, інших житлових приміщень, у тому числі і для тих, які незалежно від будь-яких причин не були присутні на установчих зборах або не брали участі в голосуванні.

Вважаємо, що як саме Положення, яке регулює створення товариств власників житла, так і Типовий статут об'єднання (товариства) співвласників багатоквартирного будинку потребують деякого вдосконалення. На наш погляд, корисним було б доповнення п. 1 Положення абзацом 2 та включення у п. 2 Типового статуту підпункту 2.2 такого змісту: «Об'єднання (товариство) власників житла є некомерційною організацією. Усі отримані об'єднанням кошти використовуються ним виключно на утримання майна житлових будинків, що знаходиться в загальному користуванні, та на підтримання діяльності товариства». Таке доповнення дозволило б розмежувати наступне. По-перше, об'єднання відразу ж отримувало б додаткові пільги, якими користуються некомерційні організації. По-друге, визначеною стає мета об'єднання та забезпечується цільове призначення коштів, що надходять до товариства. Стає зрозумілим, що, наприклад, якщо планується створити на нежилій площі магазин, то необхідно здавати цю площу в оренду, але не відкривати цей магазин у складі товариства. Інакше від комерційних боргів можуть постраждати інтереси та кошти членів товариства, що направлені ними на утримання будинку. Отже, некомерційний статус об'єднань співвласників житла бачиться нам оптимальним, та він потребує легального закріплення.

Створення таких товариств власників житла бачиться нам перспективним. Адже товариство має право за власним  вибором укладати договори на обслуговування житлового будинку та прибудинкових територій з енерговодопостачаль-ними та іншими комунальними установами, вимагати належного здійснення ними послуг, застосовувати договірні санкції при неналежної якості чи несвоєчасності наданих послуг. Так, об'єднання власників для підтримки житлового фонду може самостійно укладати договори на ремонтні та будівельні роботи, обираючи підрядні організації. Законодавство в цьому випадку захищає власників житла та надає їм право вільного вибору організацій, що мають обслуговувати будинок. Припускається також обслуговування будинку власними силами. Це прямо випливає з п. 8 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. № 572. Такий підхід дозволяє добиватися високої якості наданих комунальних послуг та виконаних робіт, оскільки власники житла отримують саме ці послуги, за які вони сплачують та можуть застосовувати санкції за їх невиконання.

На наш погляд, існуюче раніш розуміння, що загальне -це «нічиє» при спільній експлуатації багатоквартирного будинку може та повинно трансформуватися в поняття «моє». Це підтверджує позитивний закордонний досвід, де кон-домінімуми є одним з найбільш поширених засобів об'єднання власників житла при його утриманні. Але з урахуванням ситуації, що склалася, необхідна всіляка підтримка таких об'єднань державою. Прикладом тому є «Положення про порядок відшкодування власникам житла витрат на технічне обслуговування внутрішньобудинкових мереж та обладнання житлового фонду та збирання платежів з населення», Що затверджене наказом Держкомжитлогоспу від 17.10.96 р. № 871. Але підтримка цих товариств державою не повинна бути спрямована лише на надання коштів, які не завжди знаходяться та яких майже завжди не вистачає. Необхідно вести м'яку податкову політику щодо таких товариств, розробити механізм їх пільгового кредитування, оскільки це сприятиме підтримці у належному стані житлового фонду.

2. Склад майна багатоквартирного житлового будинку, що може знаходитись у загальній частковій власності

Особливістю багатоквартирного будинку є те, що квар тири та інші приміщення будинку, що є індивідуалізованими об'єктами права власності, мають самостійну оборотоздатність у цивільних правовідносинах. Проте майно, яке знаходиться в загальному користуванні, лише забезпечує нормальне використання багатоквартирного будинку, воно функціонально прив'язано до приміщеннь цього будинку та не може само стійно відчужуватись. Правова доля загального майна багатоквартирного будинку залежить від цієї забезпечувальної функції та неодривно з нею пов'язана. Як зазначає Д.В. Савельев, доки зберігається цільовий зв'язок загального майна багатоквартирного будинку з цими приміщеннями (передусім, квартирами} воно не може виступати в цивільному обігу відокремлено від них. Природно, що коли це майно перестає служити приміщенням (зокрема, у разі заміни технічного обладнання будинку на нове), воно може виходити із складу майна товариства власників житла та набуває самостійну оборотоздатність.

У багатоквартирному будинку можуть знаходитись як нежилі, так і житлові (квартири) приміщення, що знаходять ся у власності окремих осіб чи держави та мають самостійну оборотоздатність у цивільних правовідносинах. Основна відмінність житла від нежилих будівель чи приміщень поля гає у різному їх призначенні. Перші призначені для постійно го чи тимчасового проживання громадян (ст. 6 ЖК). Другі використовуються для потреб промислового характеру, як об'єкти інфраструктури, адміністративні заклади тощо. Призначення будь-якої будівлі чи приміщення визначається за даними технічної інвентаризації у технічному паспорті будівлі чи у інвентаризаційній справі. До житла, через його призначення, пред'являються спеціальні вимоги щодо санітарно-технічного стану. У разі порушення цього стану житла та неможливості його відновлення, таке житло підлягає зносу чи переведенню у нежилий фонд, що закріплено у «Положенні про обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків та жилих приміщень непридатними для проживання», яке затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 26.05.84 р. №1891.

До складу майна, що може перебувати у загальному користуванні об'єднань, що створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває у загальному користуванні, відносяться:

- земельна ділянка або право на постійне чи тимчасове користування земельною ділянкою;

- зовнішні стіни та несучі стіни, фундаменти, колони, балки та інші будівельні опори;

-дахи, труби, фронтони, водостічні труби, блискавковідводи, антени та повітряні кабелі;

- підвали, погреби, комори;

- холи, коридори, вітальні, сходи, сходові клітки, сходові площадки, пожежні драбини, входи і виходи будинку та стіни, що огороджують проходи, коридори та сходові клітки; люки та інші виходи на дахи і двері та ворота, які в них встановлені;

- двори, садки, приміщення та засоби для відпочинку та проведення громадських заходів, автостоянки, під'їзні шляхи, тротуари та інші зовнішні об'єкти загального користування, розташовані на території земельної ділянки;

  - парапети, паркани та огорожі;

- ліфти, ескалатори, ліфтові шахти та обладнання і пристрої, які в них використовуються, їхні огорожі та кожухи;

- водяні баки, насоси, мотори, вентилятори, компресори; повітроводи, колодязі, каналізаційні труби та стояки, водостічні жолоби, кабелі, сміттєпроводи, бункери, сміттєзбірники;  - центральні та автономні санітарно-технічні системи та обладнання, системи та пристрої освітлення, кондиціювання повітря, опалення, газо-, паливо-, електро-, водо-, холодопостачання, сміттєспалення та гасіння пожежі, призначені для загального користування власників, та будь-які приміщення і камери, в яких розташовано та встановлено таке обладнання, пристрої та системи;

- механічні або електричні троси, кабелі, трубопроводи, повітроводи, вентиляційні труби, шахти та інші пристрої і обладнання, розташовані всередині одиниці або одиниць майна, яке використовується чи призначене для використання в інтересах будь-якої іншої одиниці майна або іншої частини будинку;

- приміщення, які використовуються персоналом або працівниками об'єднання;

- інші об'єкти, визначені як загальні елементи в установчих документах;

- всі інші частини, необхідні або корисні для існування, технічного обслуговування, безпеки майна, яке звичайно перебуває у загальному користуванні.

3. Здійснення права власності на нежитлові приміщення багатоквартирного житлового будинку та прибудинкові території

П. З Типового статуту об'єднання (товариства) співвласників багатоквартирного будинку встановлює, що власники квартир, частин квартир і нежилих приміщень будинку є співвласниками на праві спільної часткової власності, допоміжних приміщень будинку, його конструктивних елементів і технічного обладнання та іншого майна, що є спільною власністю товариства. Отже, власниками загального майна багатоквартирного будинку є не тільки власники житла, а також і власники нежилих приміщень. Це є цілком справедливим, оскільки останні також можуть бути членами товариства співвласників багатоквартирного будинку та мають рівні з власниками житла права та несуть рівні з ними обов'язки щодо утримання будинку.

Частка власності кожного власника квартири (квартир) чи нежилого приміщення у спільній частковій власності визначається відношенням загальної площі квартири (квартир) чи нежилих приміщень, які перебувають у його власності, до загальної площі всіх квартир і нежилих приміщень будинку. Вважаємо, що тут також необхідно враховувати порядок користування нежитловими приміщеннями багатоквартирного будинку, що склався між його мешканцями ще до приватизації житла. Адже іноді підвали багатоквартирних будинків обладнані під комори. Причому на момент вселення в цей будинок за однією квартирою, як правило, закріплюється одна така комора. В цьому випадку найбільш виправданим при створенні товариства власників багатоквартирного будинку є збереження порядку користування такими приміщеннями, що вже склався з відповідним відображенням такого рішення у статуті товариства.

Відмова власника від користування майном, яке перебуває у загальному користуванні, не звільняє його від сплати частки у спільних витратах на утримання будинку та прибудинкових територій. Але статутом може передбачатися додаткова або зменшена частка окремих власників у спільних витратах, якщо майно, яке перебуває у загальному користуванні, ті чи інші зручності або комунальні послуги використовуються ними непропорційно чи у разі збільшення страхових внесків у зв'язку з особливим використанням відповідних одиниць майна. Наприклад, один з під'їздів житлового будинку може бути обладнаний домофонами та постом охорони, інші - ні. Отже, мешканці інших під'їздів цим майном не користуються, тому й витрати на обслуговування цієї системи охорони повинні нести лише мешканці обладнаного під'їзду.

Як відзначає Ю.С. Червоний, реапізуючи право на житло, громадянин має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм житлом лише на основі власного волевиявлення1. Це, зокрема, підтверджує ст. 4 Закону України «Про власність»1та ст. 316 проекту ЦК України. Відповідно до цього власники квартир, жилих і нежилих приміщень будинку мають право на свій розсуд розпоряджатися цим нерухомим майном: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, що не заборонені законом. У зв'язку з цим необхідно зупинитися на правовій долі майна, що належить члену товариства співвласників багатоквартирного будинку у спільній власності. Оскільки частка члена товариства у спільній власності пропорційна житловій чи нежилій площі, що знаходиться у його власності, при відчуженні цих приміщень новий власник отримує таку ж частку у спільній власності. Але незважаючи на те, що кожен з членів товариства має право на частку майна у спільній власності товариства, він не може відчужувати цю частку окремо від квартири чи нежитлового приміщення, що є його власністю.

Отже, цінність частки у загальному майні товариства власників житла вміщена у цінності окремої квартири. Наприклад, коли особа придбає квартиру у так званому житлі класу «люкс», вона цілком виправдано сподівається придбати й пов'язані з цим житлом блага, що знаходяться у складі будинку, в загальному користуванні (басейн, автостоянка, спортзал тощо). Ця особа не може стати відокремленим власником кількох метрів басейну, що знаходиться у складі кондомінімуму, але набуваючи у цьому будинку відокремлену квартиру, ця особа також набуває частку у цьому загальному майні. Оскільки загальне майно не може самостійно відчужуватись, воно не має й самостійної ціни.

Член об'єднання власників житла не в праві відмовлятися від своєї частки в загальному майні на користь фізичних чи юридичних осіб, у тому числі на користь інших членів об'єднання або самого об'єднання, а також чинити інші дії, що можуть призвести до втрати ним частки у спільній власності окремо від належних йому на праві власності квартири, жилого або нежилого приміщення. Так саме член товариства не може відчужувати належну йому квартиру чи нежитлове приміщення, а частку майна у спільній власності залишити за собою. Адже право на членство в товаристві співвласників багатоквартирного будинку (право на частку майна у спільній власності товариства) залежить від права приватної власності на квартиру чи нежиле приміщення та невідривно з ним пов'язане.

Межі квартир і нежилих приміщень будинку визначаються згідно з планами, які містяться в технічних паспортах, поверхнями, що обмежені несучими та огороджуючими конструкціями. Виключною власністю членів об'єднання є внутрішні несучі перегородки, елементи оздоблення огороджуючих та несучих конструкцій приміщень, прилади технічного обладнання, що розташовані в приміщеннях, віконні та дверні заповнення тощо.

Об'єкти, що перебувають у спільній власності членів об'єднання, передаються ними в управління правлінню об'єднання. Правління об'єднання має право використовувати об'єкти, що перебувають у спільній частковій власності членів об'єднання, а саме здавати в оренду та інше в порядку, передбаченому Статутом товариства. Загальні збори чле-йів об'єднання можуть прийняти рішення щодо передачі В оренду окремих об'єктів, які перебувають у спільній Частковій власності членів об'єднання, одному або кільком членам об'єднання.

Надана державою можливість переходу житла, в тому числі і багатоквартирних будинків, у власність громадян не означає абсолютної свободи власника в його діях. Із здійсненням права власності на квартиру чи інші приміщення багатоквартирного будинку та об'єкти спільної часткової власності також неодривно пов'язані деякі обмеження у користуванні ними. В умовах правової держави, здійснюючи свої права, власник зобов'язаний не чинити шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та інтереси інших громадян, юридичних осіб та держави, на що прямо вказано у п. 5 ст. 4 Закону України «Про власність».

Враховуючи цільове призначення житла, воно не повинно використовуватись для потреб промислового характеру, що відображено в ст. 6 ЖК. Але цього обмеження, на наш погляд, недосить. Наведемо приклад, що, на жаль, не є одиничним. У одному з житлових будинків міста Харкова на першому поверсі підприємці викупили декілька квартир та згодом відкрили там кафе. Гучна музика грала у кафе після 23 години, що порушує п. 22 «Правил користування приміщеннями житлових будинків та прибудинковими територіями», що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8.10.92 р. № 5721. Але життя у сусідніх квартирах стало важким не лише через це. Потужні музичні та освітлювальні електроприлади кафе перевантажували не розраховану на це електромережу житлового будинку, що призвело до пробоїв у ізоляції. Жителька квартири з другого поверху отримала через це декілька електротравм, коли намагалася скористатися системою водопостачання. Через декілька місяців ці негаразди вдалося владнати на користь мешканців будинку. Але ж власники кафе первісно не порушили норми ЖК, тому що розважальні заклади не є промисловими об'єктами. Поряд з цим згідно із ст. 4 Закону України «Про власність» власники житла використовують його також для комерційних цілей, та це не заважає іншим мешканцям, а навіть розвиває інфраструктуру мікрорайонів. Це має місце, коли у житлових будинках розташовуються магазини, центри правової допомоги, дитячі гуртки, перукарні тощо. Тому вважаємо, що взагалі використання житла для комерційних цілей є можливим та водночас необхідно посилити норму ст. 6 ЖК щоб уникнути ненормального використання житла. Отже, пропонуємо викласти ст. 6 ЖК у такій редакції: «Житло призначається для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленему порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Використання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється. Будь-яке інше використання житла, ніж проживання, може здійснюватися з дозволу місцевого виконкому, який повинен проаналізуваті таку можливість та відсутність збиткових наслідків як для мешканців, так і для об'єктів житлового фонду, що знаходяться по сусідству з об'єктом, який вивчається, або що є його частиною». Тобто при використанні житла інтереси одного власника не повинні задовольнятись за рахунок інтересів іншого власника та стикатися з ними. Як говорив ще класик концепції правової держави Джон Локк, межа твоєї свободи - це початок моєї свободи. Тому правила співжиття в їх широкому розумінні можна висловити так: правила спільного, близького (по сусідству) проживання найбільш актуальні в багатоквартирних будинках, де тиша, спокій та порядок залежать від кожного.

§2. Договір купівлі-продажу житла

Одним з найбільш поширених цивільно-правових засобів сплатного отримання житла у власність є купівля-продаж, яка є договірним зобов'язанням та у найбільш загальному вигляді представлена у ст. ст. 224-240 ЦК УРСР. Більш детально окремі аспекти купівлі-продажу житла регламентовані в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Інструкції про порядок видачі довідок-характеристик на об'єкти нерухомого майна, що знаходиться у власності юридичних та фізичних осіб та зареєстрованих у бюро технічної інвентаризації та інших нормативних актах.

1. Поняття та загальна характеристика договору купівлі-продажу житла

Легальне визначення договору купівлі-продажу, що представлено у ст. 224 ЦК УРСР, дозволяє розуміти під ку-півлею-продажем житла договір, за яким продавець зобов'язується передати житло у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти житло та сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу житла є консенсуальним, оскільки права та обов'язки у сторін виникають з моменту, коли вони у належній формі досягнуть згоди за всіма істотними умовами договору. Характерною рисою договору купівлі-продажу житла є синаллагматичність або функціональна двосторонність зобов'язання1. Це підкреслює, що права та обов'язки за договором купівлі-продажу житла покладені на обидві сторони і є еквівалентними (вартість надання одніє; сторони співпадає з вартістю надання іншої сторони). Тому цей договір є двостороннім або двосторонньо-зобов'язую чим та сплатним. Обов'язок однієї сторони здійснити зустрічну дію відповідає і витікає з права іншої сторони вимагати належного виконання такого обов'язку та навпаки. Оплатність договору виявляється, передусім, у тому, що замість майна яке передане продавцем покупцеві у власність, останній сплачує обумовлену угодою сторін грошову суму. Оплатність договору купівлі-продажу житла витікає з його природи, яка була визначена ще за часів римського права та була сприйнята законодавством України, Росії, Німеччини та багатьох інших держав. Причому обов'язковим для купівлі-продажу є передача за отриману річ саме грошового еквіваленту, а не будь-якої іншої оплати.

Договір купівлі-продажу житла є правочином, що направлений на перехід права власності на майно. Власник приймає рішення про припинення влади над річчю, що йому належить. Ця влада відповідно до ст. 128 ЦК припиняється у момент передачі права власності на майно покупцеві а саме з моменту передачі йому речі.

Зараз в Україні кількість і вартість житла, що знаходиться у власності громадян, не є обмеженою. У період існування СРСР таке обмеження було закріплено у ЦК УРСР, тому громадянин міг мати у власності тільки один житловий будинок. Зміни, що відбулися зараз у законодавстві якнайкраще ілюструють той прогрес приватно-правових відносин, що відбувається зараз у державі і є виправданим у сучасних умовах розвитку приватної власності. Нормативним відображенням цього став п. З ст. 13 Закону України «Про власність», де вказано, що склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Відносно житла законодав ством України такі обмеження не встановлені.

Укладення договорів на відчуження житла переважно пов'язано з наступними діями сторін, серед яких найбільш типовими є:

- досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами договору;

- отримання довідки-характеристики Бюро технічної інвентаризації;

- отримання довідки про відсутність заборони на відчуження житла його власником;

- отримання нотаріально засвідченої згоди іншого з подружжя на відчуження житла;

- отримання нотаріально засвідченої заяви учасника часткової власності про відмову від права переважної купівлі;

- отримання згоди з органу опіки та піклування в тому, що при відчуженні не порушуються права неповнолітніх дітей на житло;

- надання договору письмової форми, нотаріальне посвідчення;

- державна реєстрація переходу права власності на Житло в Бюро технічної інвентаризації або виконкомі місцевої ради.

Необхідно відзначити, що вищезгадані дії є найбільш типовими, але все ж зразкові. Наприклад, власник житла може не мати неповнолітніх дітей або вони можуть проживати в іншому житловому приміщенні. Тоді у органів опіки та піклування немає підстав вирішувати питання про можливість порушення інтересів неповнолітніх дітей при продажу житла. Деякі з перерахованих дій, у свою чергу, можуть носити Комплексний характер, включаючи в собі ще цілий ряд дій. Наприклад, при отриманні довідки-характеристики БТІ може з'ясуватися, що власник здійснив перепланування свого житла. Тоді необхідно додатково надати дозвіл управління архітектури на таке перепланування, на підставі чого у довід-ці характеристиці буде вказано план та розміри житла з урахуванням цих змін.

2. Істотні умови договору

   Істотною умовою договору купівлі-продажу житла, яка є необхідною для всіх договорів цього виду, є предмет договору. Безперечним є те, що предметом купівлі-продажу житла є індивідуально визначена річ, тобто кількість та якість такої речі повинні бути чітко визначені (депиз Іітіїаіит)1. Взагалі ж під предметом договору купівлі-продажу житла розуміється конкретний об'єкт житлової нерухомості, закінчений будівництвом та прийнятий в експлуатацію, з приводу якого сторони домовляються про виникнення цивільно-правових відносин.

Українське законодавство не конкретизує критерії опису житла, що відчужується за договором. Але це має істотне значення. Передусім для безпомилкового визначення (ідентифікації) житла у складі місцевості. На жаль, це питання досить обмежено висвітлено у діючому законодавстві. В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України є лише перелік документів, які необхідні для відчуження житла та тих документів, що визнаються як пра-вовстановлюючі. При цьому на самому описові критеріїв житла, що підлягають відображенню в договорі, увага не акцентується. Більш детально житло визначається у довід-ці-характеристиці БТІ, що є одним з необхідних документів, на підставі якого нотаріус посвідчує правочин з відчуження нерухомості2. Довідка-характеристика видається згідно з Інструкцією про надання довідок-характеристик на об'єкти нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб та зареєстровані у БТІ3. У довідці-характеристиці БТІ наводиться план житла та вказуються відомості преземельну ділянку, на якій розташований об'єкт; найменуванню будівель, споруд та їх літеровка; матеріали стін кожної будівлі та споруди; розмір жилої та нежилої площі; вартість будівель і споруд за даними інвентаризації, в тому числі й самовільних з урахуванням діючої індексації; процент зношеності. У самому ж договорі купівлі-продажу житла вказується лише посилання на ті літери (умовні позначення), що відображені на плані житла у довідці-характеристиці БТІ.

Більш оптимально це питання вирішено у російському законодавстві, де до опису предмету в договорі купівлі-продажу житла пред'являються більш конкретні вимоги. Так, ст. 554 ЦК РФ (1995 року) передбачає, що в договорі необхідні бути дані, що дозволяють конкретно встановити нерухомість, яка підлягає передачі за договором, у тому числі дані, що визначають розташування нерухомості на відповідній земельній ділянці або в складі іншого нерухомого майна.

Найбільш докладною та казуїстичною є процедура опису предмету договору купівлі-продажу житла в англосаксонській системі права. Так, у Великобританії та США безпосередньо в договорах на відчуження будівель до най-дрібніших подробиць описується географічне розташування нерухомості та визначаються ознаки земельної ділянки, на якій вона розташована, з прив'язкою по відстані до сусідніх об'єктів (доріг загального користування, горбів, водних масивів тощо). Розташування цих об'єктів так само вказується на плані будівлі, що дозволяє однозначно ідентифікувати цю нерухомість. Така казуїстичність опису житла у договорі, незважаючи на усю громіздкість, дозволяє уникати помилок в предметі при відчуженні житла. Необхідно зазначити, що українське право на законодавчому рівні також має потребу в регламентації предмета договору при відчуженні нерухомого майна. Цю прогалину в українському законодавстві потрібно усунути, оскільки правовідносини підлягають урегулюванню не за допомогою практики, що склалася, а за допомогою єдиних для всіх норм права.

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу житла сумова про ціну. Ціна житла - це певна грошова сума, що відповідає договірній вартості житла та повинна бути сплачена покупцем продавцю. Ст. 228 ЦК УРСР говорить про те, що продаж майна відбувається за цінами, що встановлені за згодою сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

Розглянемо, чи встановлено таке обмеження щодо ціни житла. У постанові Кабінету Міністрів України «Про врегулювання сплати державного мита при відчуженні об'єктів нерухомого майна» №1030 від 31.08.96 р. вказано, що «при відчуженні об'єктів нерухомості її вартість...не повинна бути менш балансової вартості, визначеної в довідці-характеристиці БТІ». Ця постанова була відмінена Постановою Кабінету Міністрів України №544 від 09.06.97 р. Однак досі діє «Інструкція про порядок обчислення та сплати держмита», що затверджена наказом Державної Податкової Інспекції №15 від 22.04.93 р., яка зареєстрована у Міністерстві юстиції України від 19.05.95 р. за № 50. У ній йдеться про те, що при обчисленні держмита за посвідчення договорів на відчуження житла вартість таких договорів приймається не нижче інвентаризаційної або балансової вартості з урахуванням індексації вартості цих об'єктів та зносу на момент відчуження, що вказується в довідках-характеристиках Бюро технічної інвентаризації. У Свідоцтві про право власності на житло, що отримує власник після приватизації, вказується відновна вартість житла. Ця вартість, відповідно до листа Державного комітету з будівництва, архітектури та житлової політики №11/21-238 від 30.12.97 р. являє собою вартість будинку на момент його введення в експлуатацію. Саме ця вартість фактично вказується в довідках-характеристиках БТІ з урахуванням поправочних коефіцієнтів на знос та індексації. Саме з цієї суми нараховується ставка держмита, що сплачується при укладенні договору на відчуження житла.

Але у всіх вказаних нормативних актах йдеться саме про обчислення держмита, яке стягується при посвідченні договору купівлі-продажу житла, та ніде не обмежується, власне, договірна ціна житла. Відповідно до ст. 228 ЦК УРСР можна зробити висновок, що договірна ціна житла при його відчуженні зараз законодавчими актами не є обмеженою.

Тому в самому договорі на відчуження житла ціна його може бути як нижчою, ніж оцінка БТІ, так і більшою за неї. Вона визначається за взаємною згодою сторін та відповідно встановлює цивільно-правовий обов'язок покупця щодо сплати продавцю певної грошової суми.

Щодо самої методики оцінки житла, яка здійснюється БТІ, необхідно зазначити, що зараз вона не є досконалою щодо визначення саме договірної ціни житла. Власно кажучи, БТІ не стільки оцінює ринкову вартість житла, скільки вказує вартість будівництва. Саме ринкова вартість житла є найбільш близькою до договірної його ціни. Крім вартості будівництва, ринкова ціна житла залежить від цілого ряду показників. Зокрема це ціна житла, за яку його реально можна придбати. Вона залежить від географічного місцезнаходження в мікромасштабі (центр або околиця) та в макромасштаб! (обласний центр або селище); загального економічного становища населеного пункту; етажності будинку (середні поверхи або перший чи останній); наявності телефону і ремонту; загального планування будинку (звичайна або поліпшена); роздільності чи сумісності кімнат та служб; віддаленості об'єктів інфраструктури, транспортних магістралей; наявності балконів та підсобних приміщень; озеле-неності району та відстані від місць масового відпочинку; віддаленості від промислових підприємств тощо. Усе це не враховується при оцінці житла в довідці-характеристиці БТІ. Але саме ринкова оцінка вартості житла переважно співпадає з договірною ціною. Адже остання є юридичним відображенням у договорі фактично здійсненої покупцем продавцеві оплати. На жаль, оцінка вартості житла БТІ, яку потребують зараз нормативні акти, не завжди співпадає з ціною договору на відчуження житла. У підсумку реальна Ціна житла може бути як більшою, так і меншою тієї, яка -вказана в довідці-характеристиці БТІ. Вважаємо, більш досконалим було б проводити оцінку вартості житла БТІ з урахуванням прийнятих у світі методик, що наблизять таку оцінку До реальної вартості житла. Другий можливий варіант -довіряти оцінку нерухомості фахівцям-оцінювачам, інститут яких практично вже сформований в Україні.

Відсутність ціни у договорі купівлі-продажу житла вказує на те, що договір не укладено, оскільки сторони не дося-гли згоди за однією з істотних умов цього договору - згоди про ціну житла.

До суттєвих умов можуть бути віднесені також інші умови, якщо на цьому наполягає хоча б одна із сторін. Такими є, наприклад, строк звільнення житлового приміщення або умова щодо порядку сплати грошей покупцем (з розстроченням чи відстроченням платежу) тощо.

3. Форма договору купівлі-продажу житла

Форма будь-якого договору взагалі та купівлі-продажу зокрема є необхідною умовою, якої повинні дотримуватися сторони. Ст. 227 ЦК УРСР встановлює, що договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є фізична особа. Недотримання цієї вимоги веде до недійсності договору за ст. 47 ЦК УРСР. Договір купівлі-продажу житлового будинку має бути зареєстрований у виконкомі місцевої Ради.

Отже, нотаріальне посвідчення правочинів з житлом є необхідним. Переваги та необхідність нотаріального посвідчення виявляються у тому, що нотаріус:

- по-перше, є уповноваженою державою особою та надає договору юридичної вірогідності;

- по-друге, має відповідну юридичну кваліфікацію та спроможний на високому професійному рівні допомогти сторонам укласти такий договір;

- по-третє, має досвід правозастосувальної діяльності, що позитивно впливає на надійність договору, що ним засвідчується.

Нотаріус роз'яснює сторонам надані ним права, покладені на них обов'язки, а також правові наслідки угоди; засвідчує підписи сторін; виявляє волю одного з подружжя щодо можливості розпорядження нерухомістю іншим з подружжя: перевіряє дієздатність сторін та свободу їх волевиявлення тощо.

У зв'язку з юридичною складністю правочинів з житлом діяльність нотаріуса є незамінною та важливою. До того ж  відповідно до Закону України «Про нотаріат» діяльність нотаріуса контролюється Міністерством юстиції, що сприяє суворій відповідності нотаріальних дій вимогам нормативних актів. Відмова нотаріуса у здійсненні нотаріальної дії, пов'язаної з укладенням договору на відчуження житла, може бути оскаржена в судовому порядку. У разі необґрунтованості відмови суд зобов'язує нотаріуса виконати нотаріальну дію.

Посвідчення договорів про відчуження житла здійснюється за місцем знаходження такого майна, що визначається статтею 53 Закону України «Про нотаріат». Це пояснюється необхідністю здійснення дій супутніх відчуженню, серед яких: проведення технічної інвентаризації житла, перевірка заборон на його відчуження, перевірка права власності на житло, сповіщення учасників часткової власності про право переважної купівлі, дотримання інтересів неповнолітніх дітей та інших дій, які доцільно здійснювати саме за місцем знаходження житла.

Поряд з нотаріальним посвідченням договорів на відчуження житла на практиці зустрічається укладення цих договорів на товарній біржі. Підставою до цього стала ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»2, ст. 9 Житлового кодексу України; п. 49 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Але практика укладання біржових правочинів в Україні показала, що на біржах не завжди в достатній мірі забезпечуються вимоги щодо належного документального супроводження правочинів з житлом. Так, зареєстрований 25.01.95 р. Харківською універсальною біржею договір купівлі-продажу будинку за копією свідоцтва про право власності на нього не був зареєстрований у виконкомі місцевої Ради народних депутатів. Внаслідок цього стався повторний продаж будинку через нотаріальну контору за оригіналом правовстановлюючих документів.

Біржові правочини, які стають згодом предметом судового розгляду, на наш погляд, можливі тому, що до працівників біржі не висуваються жорсткі вимоги щодо освіти та досвіду роботи. У нотаріусів це підтверджується відповідним дипломом і ліцензією. Крім того, на біржах не ставляться суворі вимоги до ведення архівів документів, відсутній будь-який відомчий контроль (наприклад, Міністерства юстиції, що контролює діяльність нотаріату). До того ж, якщо навіть на біржі й ведеться архів документів, виникає проблема, де він буде зберігатись у разі ліквідації біржі та як у цьому випадку отримати дублікат договору на відчуження житла, якщо втрачається оригінал.

Отже, вважаємо, що без дотримання вказаних вимог, що ставляться до нотаріату, не можна належно здійснювати правочини з житлом. Введення для бірж вимог, аналогічних тим, які ставляться до нотаріусів, не є виходом. Адже це означає лише продублювати нотаріат. Але навряд чи варто створювати те, що вже одного разу створене.

Щодо протиріччя укладання правочинів відносно житла з сутністю біржових торгів. По-перше, біржа - це організація, яка укладає договори між членами біржі. Власники та набувачі житла, як правило, не є ними. По-друге, біржа історично і за своєю природою призначена для продажу речей, що визначаються родовими ознаками. Крім того, реєстрація будь-яких правочинів на біржі повинна проводитись між членами біржі. По-третє, існує певна процедура біржових торгів, зокрема покупцем може бути особа, яка запропонує найвищу ціну. Як свідчить практика, і ця умова здебільшого не дотримується. Нарешті, у світовій практиці укладання договорів на житло на біржах не є поширеним, і це також варто взяти до відома.

Перевага ж укладання угод з житлом на біржі для сторін була донедавна у тому, що в нотаріальній конторі необхідно було сплачувати державне мито у розмірі п'яти відсотків від вартості житла відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. При

укладенні договору на біржі державне мито не стягувалося, а договірна плата за послуги біржі становила приблизно одну десяту відсотка від ціни договору. З урахуванням цього сторонам доводилося вибирати між більш кваліфікованою юридичною допомогою нотаріуса і меншою сумою витрат при посвідченні правочину на біржі.

Недотримання сторонами належної форми договору купівлі-продажу житла веде до визнання правочину нікчемним на підставі ст. 48 ЦК УРСР.

4. Сторони договору купівлі-продажу житла

Сторонами договору купівлі-продажу житла є продавець та покупець. Це можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Сторони договору повинні відповідати загальним вимогам відносно їхньої право- та діездатност.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців» фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства) на рівних умовах мають цивільні права та обов'язки1. Тобто об'єм правоздатності цих осіб у цивільно-правових відносинах однаковий, починається з моменту народження та припиняється смертю такої особи. Правоздатність сама по собі не породжує для суб'єкта цивільні права та не створює громадянські обов'язки. Для цього особа повинна володіти дієздатністю, що настає з повноліттям (вісімнадцять років) чи з моменту вступу в шлюб (ст. 11 ЦК УРСР). Наявність у особи повної дієздатності є однією з необхідних умов дійсності договорів з житлом.

Іншою умовою дійсності будь-якого договору є вільне формування волі та свобода волевиявлення сторін. Більше того, воля та волевиявлення особи, що укладає договір купівлі-продажу житла повинні співпадати. Якщо правочин укладений без наміру створити правові наслідки (уявний правочин) чи правочин укладений лише для того, щоб прикрити собою інший правочин (удаваний правочин), це веде до визнання договору недійсним. Тобто воля особи та відповідні дії псвинні формуватись та виявлятись без стороннього впливу і бути спрямовані на виникнення саме тих результатів, що обумовлюються в договорі при його укладенні. Будь-який з факторів, що впливає на свободу волі особи та не дозволяє повною мірою виявляти її, є підставою до визнання правочину недійсним. Серед цих факторів можна визначити важке матеріальне становище, хворобливий стан особи, омана, загроза, насильство тощо. Так, гостра нужда продавця у грошах, коли спостерігається дуже значна невідповідність між вартістю речі та її ціною, дає можливість передбачати, що продавець не був цілком вільний, погоджуючись на продаж житла.

Свобода волевиявлення сторін відносно укладення договору є необхідною складовою договірного процесу у багатьох розвинутих країнах. Так, у французькому праві діє правило, що зветься пороком згоди продавця, а розірвання договору за цією підставою зветься розірванням у зв'язку із збитковістю. Ця ідея закріплена в статті 1674 французького Цивільного кодексу. У німецькому Цивільному укладенні аналогічна норма міститься у статті 138, де вказано, що правочин, який укладено проти добрих звичаїв, є нікчемним. Зокрема, нікчемним є правочин, за допомогою якого одна особа, користуючись потребою, легковажністю або недосвідченістю іншої, навмисно примушує надати собі або третій особі майнову вигоду. В римському праві за часів Юстиніана припускалося розірвання договору продажу нерухомості у зв'язку із збитковістю більше, ніж на половину ціни. Як відмічає Євген Годеме, для застосування теорії нужди потрібно, щоб збиток терпів продавець. Особа, що потребує грошей, може бути вимушена продати навіть за дешеву ціну, але ніколи не буває вимушена купувати. Якщо ж покупець заплатив велику ціну, єдиний захист він має знайти в теорії помилки, насильства або омани1. У цьому випадку, згідно з цитованим джерелом, відбувається порушення «правила чесності», що йде до нас ще з римського права, та розірвання договору необхідно передусім для відновлення порушених прав такої особи.

Довгий час покупцем житла могла бути лише фізична особа. Адже статті 9 та 10 ЖК, говорячи про права та обов'язки осіб відносно житлового фонду, прямо та виключно звертаються до громадян. Це пояснюється тим, що стаття 6 ЖК визначає призначення житла для проживання громадян. До того ж відносини з передачі житлових будинків та квартир між організаціями вирішувалися у радянські часи, як правило, на адміністративному рівні, з дозволу виконкомів місцевих Рад чи відповідних галузевих міністерств та відомств. Зараз юридичні особи вільно можуть набувати та відчужувати житло. Поширеним став спосіб, коли будівельні організації безпосередньо продають фізичним та юридичним особам збудоване ними житло. У цьому випадку юридичні особи (будівельні компанії) виступають як продавці. З іншого боку, юридичні особи можуть купувати житло з метою надання його своїм співробітникам у користування (на умовах житлового найму) чи у власність (наприклад, за договором купівлі-продажу з розстроченням платежу).

Для юридичних осіб необхідною для участі в договорі є умова, за якою б така діяльність відповідала цілям, що відображені в статутних документах. Це визначає їх правоздатність. Оскільки юридичні особи, на відміну від фізичних осіб, мають спеціальну правоздатність, вони не можуть укладати угоди, які суперечать їх статутним цілям (ст. 50 ЦК УРСР). Сьогодні в науці все більш поширеною стає концепція загальної правоздатності юридичних осіб. Як відмічає А.С. Довгерт, це «означає можливість для них, незважаючи на вид та організаційно правову форму, займатися на загальних підставах підприємницькою діяльністю». Згідно з Указом Президента України «Про ріелторську діяльність» від 27 червня 1999 року № 732/992, юридичні особи, що займаються посередництвом, інформаційно-консультаційною діяльністю або торгівлею в сфері нерухомості зобов'язані отримати відповідне Свідоцтво, без якого ця діяльність забороняється. У такому випадку, як відмічає Р.Б. Шишка, підприємницька дієздатність щодо здійснення правочинів з нерухомістю може виникнути у юридичної особи тільки з моменту отримання цього Свідоцтва,.

Договір купівлі-продажу житла може бути укладений і без особистої присутності сторін в місці здійснення угоди. Так, вказаний договір може бути укладений представником будь-якої із сторін або представниками обох сторін. Якщо стороною договору купівлі-продажу житла є юридична особа, такий празочин завжди укладається представником, що діє від імені цієї юридичної особи. Повноваження представника випливають з доручення, закону чи адміністративного акту, що створює, змінює та припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють (ст. 62 ЦК УРСР). Усе це не суперечить ст. 225 ЦК УРСР, де встановлено загальне правило, що продавцем майна є його власник, оскільки продавцем в угоді, що укладена за участю представника, чи стороною в договорі продовжує залишатися власник житла. Крім того, видаючи доручення, саме власник ухвалює рішення про відчуження житла, тобто визначає правову долю речі, а представник діє від його імені та в його інтересах. У даному випадку передбачається, що представник є виразником волі власника, оскільки діє з його згоди та в його інтересах. Покупець, відповідно, також має право діяти при купівлі-продажу житла через свого представника. При цьому представник може від імені покупця сплачувати гроші за житло, розписуватись у договорі та виконувати інші дії, на які його уповноважено. Надане доручення не позбавляє продавця чи покупця наполягати на виконанні контрагентом обов'язків за договором чи особисто виконувати свої договірні обов'язки. Повноваження представника у цьому випадку виникають з доручення або можуть бути закріплені у статутних документах юридичної особи (відносно директора, голови правління тощо).

Отже, сторонами у договорі купівлі-продажу житла можуть бути як фізичні, так і юридичні особи з урахуванням деяких вимог, що до них пред'являються діючим законодавством. Договір може укладатись особисто сторонами або через представника.

5. Права та обов'язки сторін за договором купівлі-продажу житла.

Перехід права власності на житло за договором купівлі-продажу Права та обов'язки взагалі, і за договором купівлі-продажу зокрема, являють собою у загальному вигляді реальний зміст цивільної правоздатності1. Права та обов'язки сторін є невід'ємною складовою договору. Ще в стародавньому римському праві відмічалася протилежність або асиметричність обов'язків сторін у договорі купівлі-продажу. Так, основним обов'язком покупця вважалося сплатити ціну (dаге), а продавця, відповідно, забезпечити покупцеві можливість володіти річчю (habеre liсere)2. Звідси виникає обов'язок продавця передати річ покупцеві. Це положення збереглося в сучасному праві, а вказані обов'язки сторін є основними за договором купівлі-продажу житла. Інші права та обов'язки сторін можна назвати додатковими.

До обов'язків продавця відноситься також необхідність попередити покупця про права третіх осіб на житло, що продається (ст. 229 ЦК УРСР). Відповідно до цього безпосередньо із закону випливає, що покупець має бути попереджений продавцем про наявність існуючих обтяжень житла у вигляді договорів позики, найму чи застави на це житло, існуючих сервітутних прав або про права одного з подружжя чи іншого співвласника на житло. На жаль, у законодавстві не передбачено дійових механізмів проти продавця, який цей свій обов'язок не виконує. У той же час встановлення обтяжень житла іншим шляхом (не із попередження продавця) іноді буває ускладненим. Наприклад, застави житла враховуються в окремих реєстрах. Договори найму житла системно ніде не обліковуються. З прийняттям нового цивільного кодексу актуальним буде питання реєстрації обмежених ре-чових прав на житло. Тому було б доцільним введення Єдиного реєстру прав на житло з відображенням у ньому всіх існуючих обтяжень житла: договорів застави, речових прав, договорів найму житла тощо. Це сприятиме закріпленню прав на житло та інформуванню набувачів житла про всі його обтяження.

Крім того, на продавця покладено обов'язок зберігати продане житло, якщо право власності переходить до покупця раніше його передачі (ст. 230 ЦК УРСР); а також обов'язок попередити про недоліки речі, що продається (ст. 234 ЦК УРСР). Останній обов'язок продавця передбачає те, що безпосередньо в договорі необхідно перелічити всі недоліки майна, про які сторони домовилися як про припустимі. У іншому випадку покупець може наполягати на тому, що недоліки житла виявлені ним вже після укладення договору. Тоді він має право вимагати відповідного зниження договірної ціни житла чи розірвання договору, а також компенсації понесених ним збитків. До речі, у дореволюційному російському праві діяла аналогічна норма, яка свідчила, що продавець в силу закону відповідає перед покупцем за всі недоліки речі, котрі не були обумовлені ним під час продажу.

Основними обов'язками покупця є сплата встановленої договором ціни та обов'язок прийняти житло. Необхідно зазначити, що сплата грошових коштів покупцем продавцеві повинна здійснюватися відповідно до ст. 169 ЦК УРСР у національній валюті України.

Цікавим є той факт, що деякі правові системи передбачають специфічне оформлення факту передачі житла за договором на його відчуження. Так, наприклад, обов'язок прийняти куплену річ покупцем має свою специфіку в цивільному праві Російської Федерації. У ст. 556 ЦК РФ закріплений обов'язок сторін передавати нерухомість по передавальному акту або іншому акту про передачу, який підписується сторонами. Це служить документальним підтвердженням юридичного факту передання житла та вважається виконанням відповідного обов'язку продавця. Ухилення однієї зі сторін від

підписання акту вважається відмовою передати або прийняти майно. Незважаючи на те, що в українському праві аналогічної норми не міститься, сторони можуть факультативно домовитися про таку умову, що буде обов'язковою для них у договорі купівлі-продажу житла.

Перехід права власності на житло до набувача є можливим лише тоді, коли продавець сам є власником майна (зокрема житла) або особа діє за належним повноваженням, що видане йому власником на відчуження такого майна. У той же час є і деякі виключення з цього правила. Наприклад, продаж житла державним виконавцем чи комісіонером також зустрічається у ряді випадків і є законною підставою для відчуження.

Детально не зупиняючись на праві власності як такому, доцільним буде розглянути саме момент переходу цього права. Ще римські юристи говорили, що ніхто не може вважатися таким, що продав річ у власність, про яку було домовлено, щоб вона не перейшла до покупця1. Ст. 128 ЦК УРСР встановлює, що перехід права власності до набувача майна відбувається з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Будь-яких спеціальних норм відносно виникнення права власності на житло чи інше нерухоме майно законодавством не передбачено. Тому, виходячи з диспозитивної норми закону, сторони можуть вказати у договорі, що право власності на житло у набувача виникає, наприклад, з моменту державної реєстрації або з моменту нотаріального посвідчення договору. Для порівняння слід навести приклад з іноземного законодавства. У ст. 223 ЦК РФ це питання регламентоване більш конкретно. Тут прямо передбачено, що майно, яке підлягає державній реєстрації, переходить у власність набувача з моменту цієї реєстрації, якщо інше не передбачене законом.

У науці при вирішенні цього питання існує декілька підходів. Так, деякі вчені висловлюють думку, що право власності у набувача житлового будинку (квартири) виникає з моменту нотаріального посвідчення договору, тому що саме з цією умовою пов'язані підстави визнання договору недійсним, а реєстрація договору у виконкомі має значення лише для обліку будівель та майнових прав на них1. Як доповнення, О.А. Романов відмічає, що до реєстрації прав нового власника договір має повну юридичну силу, а права, що виникають з нього як з консенсуального правочину, забезпечуються судовим захистом2. Є.О. Суханов, виходячи із норм російського законодавства, вважає вдалим, що момент виникнення права власності на нерухомість пов'язано саме з моментом державної реєстрації. При цьому здійснюється державна реєстрація прав на майно, яку не можна змішувати з спеціальною реєстрацією чи обліком деяких видів майна (автотранспорту тощо). Незважаючи на те, що сьогодні ст. 128 ЦК УРСР як загальне правило пов'язує перехід права власності на житло не з нотаріальним посвідченням договору чи державною реєстрацією, а саме з передачею його продавцем покупцеві необхідно підтримати Є.О. Суханова та його позицію у цьому питанні і саме так розглядати законодавчу перспективу цього питання. Бо якщо вважати моментом переходу права власності на житло нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу, то складається ситуація, коли недобросовісний відчужувач може ще раз продати це житло за дублікатами правовстановлюючих документів, на що звертає увагу М.М. Бородін та С. Семідочний. Адже саме при державній реєстрації вносяться відповідні зміни у реєстр власників житла. Саме за цим реєстром нотаріус перевіряє належність житла відповідному власнику. Але до моменту державної реєстрації договору у цьому реєстрі відображені дані лише про попереднього власника, тобто новий власник відображується у реєстрі лише після державної реєстрації права власності. Тому ідеальним варіантом було б здійснення державної реєстрації безпосередньо після нотаріального посвідчення договору на відчуження житла. У підсумку, щоб уникнути вказаних негараздів при відчуженні житла, у договорі на його відчуження слід вказувати, що моментом переходу права власності на житло є момент державної реєстрації.

6. Відчуження житла, що знаходиться у заставі

У сучасній правозастосувальній практиці досить поширеними є випадки, коли житло виступає у ролі заставленого майна та у зв'язку з цим стає забезпеченням виконання іншого, що є основним, зобов'язання. Тому необхідно розглянути, яким чином відбувається відчуження цього житла. Не зупиняючись на процедурі встановлення самої застави, розглянемо лише вплив заставного обтяження на житло при його відчуженні. Передусім визначимо, що відчуження житла, що знаходиться у заставі, тобто зміна його власника, може відбуватися за двома основними підставами. Перша - це відчуження житла за ініціативою власника (заставодавця). Друга підстава - це відчуження житла як заставного, забезпечення іншого зобов'язання, що є основним. Останнє може відбуватися лише тоді, коли не є виконаним основне зобов'язання,, забезпеченням якого виступає житло та воно своєю вартістю погашає борг, що виникає перед кредитором (заставоутримувачем). Розглянемо кожний з цих випадків окремо.

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про заставу» заставодавець зберігає право на відчуження заставленого житла, якщо інше не передбачено законом та договором. Тобто обмеження щодо відчуження заставленого житла можуть бути встановлені імперативно, законом чи за взаємною згодою сторін, безпосередньо у договорі застави житла на весь період дії застави чи на якийсь час. Якщо законом чи договором вказані обмеження не встановлені, власник житла може відчужувати заставлене житло, але тільки за згодою заставоутримувача. У цьому випадку покупець стає новим заставоутримувачем та до нього має переходити борг за основним зобов'язанням (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про заставу»). Тобто фактично маємо окремий випадок переведення боргу, коли первісний заставодавець, відчужуючи житло, перекладає на набувача борг за основним зобов'язанням. У той же час право власності на заставлене житло також переходить до набувача, який стає новим заставоутримувачем. Щодо документального оформлення цих правовід-носин.то воно має бути таким. Заставоутримувач дає згоду на те, що первісний заставодавець не заперечує проти відчуження заставленого житла набувачеві за умови переходу до нього основного боргу, забезпеченого заставою. Ця згода посвідчується нотаріально. Первісний заставодавець та набувач майна укладають договір на відчуження заставленого житла (наприклад, договір купівлі-продажу житла). Набувач житла, що має стати новим заставодавцем та заставоутримувач вносять відповідні зміни до договору застави. При цьому вартість житла для набувача поділяється на два платежі. Адже вартість житла складається з суми боргу, що випливає з основного договору, забезпеченого заставою (вона сплачується заставоутримувачу) та боргу за договором на відчуження житла (що сплачується відчужу-вачеві житла).

Вважаємо, що ця угода також може оформлюватись одним документом. Учасниками цього правочину будуть набувач житла (він же новий заставодавець), відчужувач майна (він же власник житла та первісний заставодавець) та заставоутримувач (він же кредитор за основним, забезпеченим заставою зобов'язанням). При цьому матиме місце змішаний договір з елементами договорів купівлі-продажу (чи іншого договору на відчуження житла), застави та переведення боргу. Договір має бути обов'язково нотаріально посвідчений, оскільки ця форма передбачається ст. 13 Закону України «Про заставу». У подальшому заставне обтяження знімається з житла за умови сплати новим заставодавцем боргу за основним зобов'язанням заставоутримувача, за взаємною згодою сторін (що не звільняє набувача житла від сплати основного боргу), заміною предмета застави (ст. 7 Закону України «Про заставу») тощо.

Іншим засобом відчуження житла, що знаходиться у заставі, є звертання на це майно стягнення. Це стягнення проводиться за ініціативою заставоутримувача у разі невиконання основного, забезпеченого заставою зобов'язання.

Реалізація заставленого житла проводиться шляхом організації прилюдних торгів, що є загальною диспозитивною вимогою, передбаченою у ст. 21 Закону України «Про заставу». Сторони у договорі застави можуть домовитись і про інший порядок реалізації заставленого майна (наприклад, за рішенням третейського суду). Правовою метою застави є забезпечення зобов'язання вартістю предмета застави, але не отримання предмета застави у власність заставоутримувача. Тому задоволенням вимог заставодавця, як правило, стає саме вартість житла, що є предметом застави, а не само це житло, що випливає з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу». Тому договір застави за своєю сутністю не є правовста-новлюючим документом, що свідчить про перехід права власності на житло.

Реалізація житла, що є предметом застави, може проводитись державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду, наказу арбітражного суду, виконавчого припису нотаріуса тощо. Найбільш поширеним засобом реалізації заставленого майна взагалі та житла, зокрема, є прилюдні торги (аукціон). Процедура прилюдних торгів регламентована положенням Кабінету Міністрів України «Про порядок проведення аукціонів (прилюдних торгів) з реалізації заставленого майна» від 22 грудня 1997 року №1448. Порядок проведення прилюдних торгів такий. Організатор аукціону визначає початкову вартість реалізації заставленого житла (за експертною оцінкою) та публікує інформацію про прилюдні торги у місцевій пресі не менш ніж за 30 днів до початку аукціону. У публікації має міститись місцезнаходження житла; дані технічної інвентаризації (загальна та житлова площа, кількість кімнат, рік побудови тощо); початкова вартість реалізації житла; сума коштів, що вносяться учасником перед початком аукціону, банківські реквізити для їх внесення; кінцевий термін прийняття заяв; час та місце проведення аукціону тощо.

Покупцям надається право ознайомитися з житлом, що буде реалізуватись. Приймання заяв на участь в аукціоні закінчується за три дні до початку його проведення. Аукціон може відбутися за наявності не менш ніж двох покупців. Торги розпочинаються за встановленою початковою ціною, яка може поступово збільшуватись не менш ніж на 10 відсотків. Якщо покупці не висловили бажання придбати майно навіть за початковою ціною, вона може бути знижена до рівня ціни, що задовольняє вимоги заставоутримувача. У разі, якщо після цього немає бажаючих придбати майно, аукціон припиняється.

Згідно з п. 17 Положення про порядок проведення аукціонів (прилюдних торгів) з реалізації заставленого майна, аукціон вважається таким, що не відбувся, коли на його проведення з'явився лише один покупець чи у разі несплати переможцем належної суми. Згідно з п.18 Положення організатор аукціону повідомляє про те, що аукціон не відбувся заставоутримувача, який із згоди заставодавця має право залишити житло собі за початковою ціною. У разі, коли заставодавець такої згоди не дав або заставоутримувач відмовився від прийняття заставленого майна, організатор аукціону призначає повторний аукціон. На повторному аукціоні початкова вартість майна може бути зменшена на ЗО відсотків, але тільки за згодою заставоутримувача. Якщо аукціон не відбувся двічі, організатор аукціону у п'ятиденний термін повертає виконавчі документи заставоутримувачу.

У разі придбання майна з аукціону нотаріус видає переможцю аукціону свідоцтво про придбання майна на аукціоні згідно акта про проведений аукціон. Це свідоцтво є правовстановлюючим документом про право власності на житло та підлягає державній реєстрації.

§3. Договір міни житла

1. Поняття та загальна характеристика договору

Згідно зі статтею 241 ЦК УРСР за договором міни житла між сторонами проводиться обмін одного житла на інше. Кожна зі сторін, що бере участь у міні житла, вважається продавцем того житла, яке вона дає в обмін, і покупцем житла, яке вона отримує.

Як відзначається в юридичній літературі, у ЦК УРСР фактично не наведено визначення договору міни. Ця прогалина усунута в проекті ЦК України, де у п. 1 ст. 763 міститься таке визначення: «за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати іншій стороні у власність один товар в обмін на інший товар». З цього випливає, що у договорі міни житла мають брати участь самі власники житлових приміщень чи їхні повноважні представники.

Разом з поняттям «міна» вживається термін «бартер», тому необхідно проаналізувати їх співвідношення. До того ж визначення бартеру пропонується укладачами проекту ЦК України до легального закріплення, оскільки у ст. ст. 763, 764 закріплене поняття «міна (бартер)». У сучасній літературі відмічається, що бартер є різновидом міни2. Але перше застосовується переважно в правочинах між суб'єктами підприємницької діяльності, зокрема між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, а також при обміні робіт (послуг). Підтвердженням того служить вживання терміну «бартерна операція» в Указі Президента України «Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій в області зовнішньоекономічної діяльності» від 27 січня 1995 року № 84/953. Тому «міна» є узагальнюючим поняттям, що охоплює за своїм

змістом також і поняття «бартеру». У правовідносинах з житлом традиційно вживається саме поняття «міна», тому воно буде використовуватись і нами.

Договір міни житла є двостороннім, сплатним та консенсуальним. У дореволюційному російському праві, як відмічає К.П. Победоносцев, існувала така ж конструкція1. Але в римському праві міна була реальним договором. Лише угода про міну не породжувала вимоги про передачу речі. Таке право виникало лише у особи, що передала річ в натурі2. у сучасному праві, коли застосовується консенсуа-льна конструкція міни житла, цей договір вважається укладеним, коли сторони досягнуть згоди за всіма суттєвими умовами у належній формі. Саме з цього моменту кожна із сторін має належно, тобто відповідно до угоди, виконувати свої обов'язки за договором, а невиконання (неналежне виконання) них захищається законом. Договір міни житла є сплатним, тому що хоч відчужувач і не отримує грошей від контрагента, але він отримує еквівалентне зустрічне надання у вигляді іншого, за його вибором, жилого приміщення чи іншого майна.

Отримуючи житло у власність за договором міни, особа, у свою чергу, має також виконати свої зобов'язання на користь контрагента. Тому цей договір є двостороннім. Причому міна є не тільки двостороннім, але і синаллагматичним зобов'язанням. Адже тут маємо не тільки наявність прав і обов'язків з обох сторін, але і їх еквівалентність. Більше того, договір міни можна вважати класичним прикладом синаплагма-тичного договору, оскільки грецьке поняття «synallagma», що було легалізоване римськими юристами, в буквальному перекладі означає обмін, мінову угоду.

Окремо потрібно зупинитися на співвідношенні договору міни та купівлі-продажу в тому регулятивному впливі, який вчиняє купівля-продаж на відносини міни. Незважаючи на те,

що історично міна попереджала купівлю-продаж, купівля-продаж отримала більш ранню юридичну регламентацію і до сьогодення відносини міни житла не позбавлені правового впливу з боку відносин купівлі-продажу житла. Вказані договори порівнює та обставина, що обидва вони є юридичне закріпленими способами еквівалентного обміну, тому до міни застосовні правила, що регулюють купівлю-продаж житла з урахуванням особливостей міни житла. На нормативному рівні це закріплено у статті 242 ЦК УРСР.

Як міна житла, так і купівля-продаж житла передбачають зустрічне надання чи сплатний еквівалент, що надається покупцем продавцеві в обмін на річ, якою є житлове приміщення. Але основною відмінністю є те, що у першому випадку відчужувачеві надається у власність інше майно, у тому числі й житло, а у другому випадку - відповідна грошова сума, тобто різними є форми еквівалента. Тому при міні житла продавець водночас виступає також покупцем того житла, яке йому надається замість зустрічного надання з його боку. Отримання речі в одному випадку і грошей в іншому складає правову мету для відчужувача за цими договорами. Водночас міна є змішаним договором, у якому є два договори купівлі-продажу та у якому поєднуються два зустрічних юридичних об'єкти купівлі-продажу, дві речі3. У той же час не можна розуміти договір міни як просте складання двох договорів купівлі-продажу - це було б дуже широко. Адже необхідно враховувати виключення з купівлі-продажу істотної її складової частини - грошового еквівалента. Саме таке змішане зобов'язання, що поєднує у собі дві речі, кожна з яких виступає як правова мета та як зустрічний еквівалент у договорі має місце при міні взагалі та при міні житла зокрема.

Оскільки міна не породжує грошового зобов'язання, до неї не можуть бути застосовані правила купівлі-продажу стосовно грошових розрахунків. До того ж тут не можуть застосовуватись правила ст. 214 ЦК УРСР щодо сплати стороною, яка прострочила сплату трьох процентів річних. При наявності в договорі міни грошової доплати правила про грошові розрахунки розповсюджуються на ці правовідносини тільки в частині сплачуваної доплати1. Тобто у договорі міни є припустимим, коли поряд з зустрічним наданням у вигляді іншої речі сплачується грошове надання. При цьому зустрічне грошове надання у міни складає різниця між вартістю отриманої речі та вартістю цієї речі. Отже, щоб зберігався принцип еквівалентності надання при міні та враховуючи, що різну за вартістю річ не завжди можливо знайти, як виняток є припустимим часткові грошові розрахунки у межах цього договору.

А.В. Кичихин та Н.А. Щербакова висловлюють думку, що на відносини міни житла розповсюджується право переважної купівлі, що передбачено ст. 114 ЦК УРСР для учасників загальної часткової власності2. Дозволимо собі в цьому засумніватися. Адже право переважної купівлі здійснюється, оскільки гроші служать правовою метою продавця в купівлі-продажу, вони мають родові ознаки та їх цінність полягає лише у тому, що вони є засобом платежу, визначаючись за кількісними показниками. Зворотна ситуація має місце при міні, коли правовою метою продавця є отримання іншої речі. Причому не будь-якого майна, а конкретного, індивідуально визначеного. У цьому випадку воно має властиві тільки йому якісні показники. Тому потрібно погодитися з В.М. Са-мойленко та В.А. Кройтором, які зазначають, що на договір міни не розповсюджується правило переважної купівлі частки в спільному майні3. Останню думку вважаємо більш обґрунтованою та логічною. Адже якщо припустити можливість міни житла з урахуванням права переважної купівлі частки, порушувалась би суттєва умова цього договору щодо його предмета. Розповсюдження ж норми про право переважної купівлі щодо договору купівлі-продажу є можливим, оскільки тут ані становище, ані суттєві умови договору не порушуються: продавець у всякому разі отримує саме ту грошову суму, що він зміг би отримати й від покупця, який не є учасником спільної часткової власності. Цим шляхом іде і судова практика вирішення спорів.

Спільними рисами міни і купівлі-продажу є те, що за обома цими зобов'язаннями здійснюється перехід права власності на майно. Аналогічно вирішується питання про форму та умови договору міни; про права, обов'язки (за винятком грошової оплати) і відповідальність сторін, а також щодо ризику випадкової загибелі або псування майна і виникнення права власності у покупця. Крім того, вказані відносини мають новий юридичний об'єкт, який в обох випадках складає сплатна передача свого майна у власність іншій особі. Саме ці спільні риси дозволяють застосовувати правове регулювання купівлі-продажу до відносин міни у відповідній частині.

На території нашої країни відносини міни в історичному зрізі зазнавали різного роду обмежень. Так, у Російській імперії з 1714 року згідно з Указом «О единонаследии» (російською) прямо заборонялося укладати договори міни нерухомості, у тому числі й житла4. До цього Указу міна нерухомості здійснювалася без яких-небудь обмежень. Причиною ж для поступової її заборони стало те, що, коли у родині власника маєтку було кілька спадкоємців, з його смертю відбувалося роздроблення маєтку. Згодом це роздроблення набувало великих розмірів, що не відповідало державним інтересам. Крім того, існуюче обмеження було зумовлене тим, «...чтобы пошлины не пропадали и можно было сделать учет стоимости имущества»1. Це свідчить про більш обмежений зміст договору міни в праві дореволюційної Росії: оскільки майно мінялося на майно, не проводилася його оцінка, що перешкоджало стягненню мита. Тому міну вищезгаданим указом просто скасували і таке становище було аж до Жовтневої революції 1917 року.

Але і в радянські часи не доводилося говорити про вільне застосування договору міни і зняття з нього усіх обмежень. Наприклад, договір міни житла між його власниками був можливим тільки за умови, що кожна із сторін протягом останніх трьох років не міняла чи не продавала свого житла. Застосування цієї норми до договору міни носило відсилко-вий характер, оскільки безпосередньо нею регулювались відносини купівлі-продажу. Щоб додатково проілюструвати той тиск, що робився на відносини міни, наведемо цитату з праці В.М. Самойленка та В.А. Кройтора, які визначають, що за часів адміністративно-планової системи юридичне обмін автомобілів на інше майно не був заборонений, але фактично ці договори не укладалися, оскільки вони не реєструвалися нотаріальними конторами. Тому громадяни між собою укладали переважно договори міни на дрібному побутовому рівні. Для організацій існувала пряма заборона щодо укладання договорів міни. Ця заборона встановлювалася Постановою РНК СРСР «Про ліквідацію ненормальних фактів прямого товарообміну між господарськими організаціями» від 18 жовтня 1931 року4. Причому за суб'єктним складом ця заборона тлумачилася значно ширше. Наприклад, П.Е. Орловський відмічав: «Что касается отношений между гражданами и социалистическими организациями, то хотя постановление СНК СССР от 18 октября 1931 года к этим отношениям не относится, но, исходя из мотивов, указанных в этом постановлении, необходимо считать, что оно применяется и к этим отношениям». У більш м'якому вигляді, тільки для державних організацій, така заборона досі встановлена в ч. З ст. 241 ЦК УРСР. Поширене тлумачення цієї статті щодо підприємств недержавної форми власності не можна робити, оскільки ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні» прямо вказує, що підприємства можуть обмінювати майно, що їм належить. Виняток становлять норми закону, які прямо передбачають заборону міни чи бартеру між вказаними суб'єктами. Відрадно відмітити, що проект ЦК України не містить будь-яких обмежень відносно міни щодо юридичних осіб. Це зумовлене поступовим відходом економіки нашої держави від планової системи розподілу товарів до вільної ринкової економіки, що веде до розширення свободи договірних відносин в умовах самостійності господарюючих суб'єктів.

Щодо можливості здійснення грошової доплати у межах договору міни, то тут також думки вчених різних часів не були однозначними. У римському праві прихильники сабіньянської школи визнавали угоду міни товарів з грошовою доплатою купівлею-продажем. Прокульянці, навпаки, вважали такий договір міною незалежно від наявності грошової доплати3. У доктрині радянського періоду обмін товару на товар, у тому числі з грошовою доплатою, визнавався міною. У ЦК УРСР грошова доплата при міні прямо не передбачена, але на практиці вона має місце та в цілому зараз не є забороненою. Більше того, торкаючись перспективного законодавства, бачимо, що грошова доплата при міні закріплена в п. З ст. 763 проекту ЦК України. Аналогічна позиція закріплена в п. 2 ст.568 ЦК РФ. В сучасній юридичній літературі також зазначається, що за домовленістю сторін в договорі міни може міститися умова про доплату на користь тієї сторони, майно якої має більшу вартість. Що стосується юридичної сутності виникаючих відносин, то, як відмічає В.І. Акимов, виникають змішані правовідносини, в яких елементи договору міни поєднуються з елементами договору купівлі-продажу, але виникнення самостійного виду договору не відбувається. Тобто міна з частковою грошовою доплатою не є новим видом договору, а є лише змішаним договором, у якому зустрічаються відносини міни та, у відповідній частині, купівлі-продажу. При цьому, якщо сторони договору міни домовляються про грошову доплату за майно меншої вартості, ця умова повинна бути обов'язково закріплена в договорі. В іншому випадку вартість майна в договорі міни вважається рівною. Та це вірно, оскільки грошова доплата у договорі міни є винятком. Якщо про це не йдеться у договорі, застосовується загальне правило, згідно з яким міна є безгрошовим еквівалентним обміном одного товару на інший. Подібна ситуація, на наш погляд, може відбуватись і в договорі з міною нееквівалентних за вартістю речей. В цьому випадку має місце також змішаний договір, де елементи договору міни поєднуються з елементами договору дарування.

На практиці іноді виникають ситуації, коли сторонам відказують у оформленні деяких документів, необхідних для укладення договору міни житла, якщо хоча б одна із сторін має заборгованість з оплати за утримання будинку та при-будинкових територій. Потрібно відмітити, що з юридичної точки зору така відмова в оформленні документів не є законною, оскільки ніхто не може бути обмежений в правах щодо розпорядження своєю власністю за винятком випадків, передбачених у законі. Обмежень у розпорядженні житлом, що залежать від боргів за комунальні послуги, в українському законодавстві нема. Тому договір міни житла може бути безперешкодно укладений. При цьому борг з оплати комунальних послуг повинен сплачуватись колишнім власником житла незалежно від укладення договору міни добровільно чи в судовому порядку. Іншим варіантом є переклад боргу з комунальних платежів на набувача житла за договором міни. На думку В.А. Нагорняка, «...кредитору важливо лише отримати свої вимоги, а хто їх задовольнить - суттєвого значення не має ... при боргах майнового характеру»1. Але з цим не можна повністю погодитись. Адже такий переклад боргу можливий тільки зі згоди кредитора, тобто житлово-комунального органу. Ця вимога відображена у ст. 201 ЦК УРСР. Принципово ж нема перешкод для того, щоб сторони в договорі міни житла домовились про переклад боргу за комунальні послуги на нового власника житла, але тільки при наявності згоди на це відповідної комунальної установи. В іншому випадку вказаний борг повинен сплачуватись попереднім власником житла, який саме й був споживачем цих комунальних послуг. Така точка зору є переважною в ци-вілістиці та вона повністю відповідає діючому законодавству.

2. Сторони, їх права та обов'язки

Сторонами договору міни є продавець і покупець. При цьому кожна з сторін є продавцем того майна, що відчужується, і водночас - покупцем майна, що набувається за договором

До сторін договору міни пред'являються звичайні вимоги про цивільну право- і дієздатність. Але відповідно до статті 242 ЦК УРСР, якщо одна чи обидві сторони договору міни є дер жавними організаціями, вони можуть укладати цей договір тільки у випадках, передбачених законодавством. Як вже було відмічено вище, проект ЦК України не містить будь-яких обмежень щодо юридичних осіб відносно їхньої участі у правовідносинах міни. Необхідно зазначити, що держава нє може бути стороною в договорі міни, оскільки натуральний обмін суперечить основним принципам бюджетного устрою нашої країни. У той же час в окремих випадках такі правочини укладає і держава. Наприклад, при приватизації житла останнє обмінюється на приватизаційні папери - житлові чекі.

Необхідно підкреслити, що обов'язки учасників договору міни, які складають його зміст, однакові для обох сторін. У договорі міни, як і в договорі купівлі-продажу, існує обов'язок відчужувача попередити набувача про всі права третіх осіб на річ, який застосовується відповідно до ст. 242 ЦК УРСР. При міні житла попередній власник повинен попередити набувача щодо боргів з оплати комунальних послуг, про наявність укладених договорів найму житла, про права інших осіб на житло (наприклад, тимчасово відсутніх осіб), про обтяження житла заставою тощо. Невиконання продавцем в договорі міни вимоги щодо попередження покупця відносно прав третіх осіб на житло дає покупцеві право вимагати розірвання договору1. При цьому продавець житла, що обмінюється, повинен відшкодувати контрагенту збитки, а також повернути йому отримане в обмін житло2. Крім того, продавець повинен попередити покупця про недоліки речі. У разі виявлення в житлі, що набувається, прихованих недоліків покупець має право вимагати від продавця заміни речі, відповідної доплати, усунення недоліків або відшкодування понесених в зв'язку з цим витрат, а також і розірвання договору з відшкодуванням заподіяних збитків.

Щодо інших прав та обов'язків сторін за договором міни, то вони є аналогічними тим, що є у сторін договору купівлі-продажу та детально вже були розглянуті вище.

3. Суттєві умови договору міни житла

Що стосується істотних умов договору міни житла, то, наприклад, І.В. Єлісєєв наполягає, що єдиною істотною умовою договору міни нерухомості є умова про предмет. При цьому ціна договору визнана ним звичайною умовою. Аргументується це тим, що ціна не обов'язково повинна бути присутня в договорі міни нерухомості в грошовому вираженні - сама річ виступає натуральним вираженням, еквівалентом ціни і сторони, коли вони визначають предмет договору, тим самим визначають його натуральну ціну. У ч. 2 п. 4 Указу Президента України «Про ріелторську діяльність» від 27 червня 1999 року №732/99 говориться: «Оцінка вартості нерухомого майна є обов'язковою у разі його відчуження...»3. Отже, визначення грошової оцінки житла, зокрема в договорі міни житла, є обов'язковим. Міна, як відомо, є одним із засобів еквівалентного відчуження житла. Для того, щоб з'ясувати, має місце міна у чистому вигляді чи це змішаний договір з елементами купівлі-продажу чи дарування, необхідно з'ясувати вартість зустрічного надання. Крім того, оцінка житла необхідна для цілей публічних - обчислення державного мита та подальшого оподаткування.

Відповідно до п.п. «а» п. З ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 року № 7-93 ставка державного мита, що стягується за нотаріальне посвідчення договорів міни житла, встановлена в розмірі одного процента від суми договору. Ця ставка застосовується, якщо житло знаходиться у власності громадянина-продавця та якщо мито складає не менш, ніж один неоподаткований мінімум прибутків громадян. Вважаємо, що ця норма викладена не зовсім досконало як за формою, так і за змістом. Адже виникає ряд питань. По-перше, стаття 26 Конституції України проголосила рівність прав громадян України, іноземців і осіб без громадянства. Але у ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» йдеться про громадянина-продавця і при буквальному тлумаченні цієї норми фізичні особи поставлені в нерівне становище. Крім того, з тексту статті неясно, про яких громадян йде мова: тільки українських чи іноземних також. Тому вважаємо, що п.п. «а» п. З ст. З Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» було б найкраще викласти в такій редакції: «За посвідчення договорів відчуження житлових будинків, квартир, кімнат, дач, садових будиночків, гаражів, а також інших об'єктів нерухомого майна, які перебувають у власності фізичної особи - 1 відсоток суми договору, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму прибутків громадян».

Якщо ознаками предмету є його оцінка, індивідуальні показники, то не можна обійтися і без кількісного показника, який також потрібно визнати істотною ознакою предмета договору. Як правило, проводиться міна одного об'єкта житлового фонду на іншій, але також є можливим інший варіант. Наприклад, іноді зустрічається так зване «розселення». При цьому результатом міни є те, що власники кімнат комунальної квартири отримують у власність ізольоване житло, а інша сторона стає єдиним власником цієї колишньої комунальної квартири. У цьому випадку укладається декілька договорів міни житла з декількома власниками, а кількість об'єктів житлового фонду відповідно зростає. Останніх в договорі міни житла може бути не менше двох, та вони мають бути визначені. При цьому за одним договором міни кожна зі сторін має право як відчужувати, так і набувати у власність один або декілька об'єктів житлового фонду, що складають предмет договору.

Предметом договору міни взагалі може бути будь-яке майно, що не є обмеженим у цивільному обігу. Це прямо витікає з легального визначення договору міни в ст. 241 ЦК УРСР. Наприклад, громадянин може поміняти будинок (квартиру) на автомобіль, гараж і т. і.

У сучасному праві майно, що обмінюється за договором міни, не має спеціального визначення на термінологічному рівні, інша ситуація була у дореволюційному російському праві. Як відмічав К.П. Победоносцев, відносно речі, яка набувається чи відчужується за договором міни, було встановлено, що перша іменувалася річчю, яку особа виміняла, друга - річчю, яку вона проміняла. Дійсно, ця термінологія специфічна та характерна лише для відносин міни, але на сьогоднішній день вже застаріла та здебільшого застосовується саме для ретроспективних досліджень. У сучасних умовах найчастіше вживаються терміни «відчужувана річ» та «річ, що набувається». Тому саме ці поняття вживаються нами в цьому дослідженні.

Виходячи з буквального тлумачення чинного законодавства, міна передбачає речове надання. Але в цьому випадку необхідно говорити про розповсюджене тлумачення законодавчої норми, оскільки застосування правовідносин міни в ряді випадків говорить про те, що поряд з речовим наданням є можливим також особисте зустрічне надання (у вигляді робіт чи послуг). Тобто останнє не є виключним та не суперечить діючому законодавству та правовим принципам.

Підтвердженням того є й думки вчених, що висловлювались з цього приводу. Наприклад, В.А. Ойгензіхт описує договір міни, за яким одна сторона надає у власність річ, інша - зобов'язується виконати певну роботу. Зараз є підстави говорити, що ця конструкція міни може бути закріплена також на нормативному рівні, оскільки вона відображені у п. 5 ст. 763 проекту ЦК України. В.А.Ойгензіхт називає та кій договір конгломератним. Адже при міні речі за робот (послугу) маємо різнорідні за своєю сутністю зобов'язання що обумовлюється різним наданням - речовим у першому випадку та особистим - у другому. При цьому конгломератний договір є різновидом змішаного договору. Останній має місце, наприклад, при міні речі на іншу річ з грошовою доплатою. Має місце саме змішаний договір, а не новий вид договору, оскільки всередині одного правочину об'єднують ся два вже відомих договори з елементами міни і купівлі продажу, міни і підряду тощо. Вони й складають змішаний договір, практичне значення якого, за словами О.С. Іоффе полягає в тому, що його юридичне нормування забезпечується правилами, які відносяться до кожного з об'єднаних у ньому договірних типів2. Іншими словами, кожна з складових частин змішаного договору врегульовуються нормами права того розділу законодавства, що регулює кожен з цих договорів.

У проекті ЦК України міна представлена значно шир ше, ніж в ЦК УРСР. При цьому прямо закріплено як речеве, так і особисте надання в рамках одного договору міни. Підтвердженням тому служить п. 5 ст. 763 проекту ЦК України згідно з яким договором міни може бути передбачений збалансований за вартістю обмін майна на роботи (послуги), як неопосередковані рухом грошових коштів. Таким чином у нашій країні зроблена перша спроба легально закріпити відносини міни, згідно з якими, з одного боку, може виступати речове надання та особисте надання - з другого. Легалізація обміну майна на роботи (послуги) є позитивною і необхідною. На жаль, у проекті ЦК України не знайшло відображенню пряме посилання на можливість грошової доплати за майні (роботу, послугу) більшої вартості. Це може невиправдано

обмежити застосування такого підвиду міни. Тим більш, як вже йшлося вище, застосування грошової доплати у відносинах міни взагалі є припустимим. Якщо ж вартість роботи (послуги) буде більше або менше, ніж вартість майна, то сторонам доведеться або укладати два окремих договори, за одним з яких проводяться грошові розрахунки, або ж якійсь із сторін доведеться навмисно продешевити. У першому випадку невиправдано ускладнюється юридична процедура; у другому спостерігаємо невідповідність волі і волевиявлення однієї з сторін, що не є можливим. Тому при міні майна на роботи (послуги), на наш погляд, припустимою і навіть необхідною є можливість грошової доплати за майно або роботи (послуги) більшої вартості.

4. Форма договору міни житла. Припинення договору міни житла

На договір міни житла розповсюджуються правила про форму, що є характерними для будь-якого договору на відчуження житла. Тобто необхідною є письмова нотаріальна форма договору з подальшою державною реєстрацією. Більш детально ця форма договору вже була розглянута в підрозділі «Купівля-продаж» тому в цьому підрозділі повторюватись не будемо. Зазначимо лише, що коли об'єкти житлового фонду, що обмінюються, знаходяться в різних населених пунктах, нотаріальне посвідчення договору може бути здійснено в будь-якому з них на вибір сторін.

На думку С.П. Грішаєва, виникнення права власності за договором міни житла у кожного з набувачів необхідно віднести до того моменту, коли він здійснить державну реєстрацію. Така конструкція, на наш погляд, є цілком виправданою. Щодо діючого та перспективного законодавства, то ст. 128 ЦК УРСР та 4 ст. 763 проекту ЦК України передбачає, що право власності у сторін договору міни виникає водночас після виконання зобов'язань з переданням майна обома сторонами, якщо інше не передбачене законом, іншими правовими актами або договором.

Виконання всіх обов'язків за договором міни кожною з зобов'язаних сторін є необхідною і достатньою підставою для припинення договору. При цьому кожна із сторін стає власником того майна, що перейшло до неї від іншої сторони. Крім того, у кожного з відчужувачів за договором міни припиняється право власності на майно, що передано ним іншій стороні. При цьому вносяться відповідні зміни у реєстр власників житла.

З моменту належного виконання договору міни кожною з сторін припиняються зобов'язання сторін та договір як документ стає правовстановлюючим документом, що підтверджує право власності на житло. Цей договір є основним документом, що може згодом стати підставою для укладення інших правочинів з житлом та має правовстанов-лююче значення.

§4. Договір довічного утримання

1. Поняття та юридична характеристика договору

За договором довічного утримання одна сторона, що є особою непрацездатною за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або його частину, замість чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги (ст. 425 ЦК УРСР), Відразу ж зазначимо, що договір довічного утримання, який закріплено у ЦК УРСР, - єдиний з розглянутих видів договорів, за яким може відчужуватись тільки житло. Наприклад, за договорами купівлі-продажу чи міни може відчужуватись будь-яке не виключене з цивільного обігу майно. Але договір довічного утримання може укладатись лише з приводу житлового бу-динку, його частини чи іншого житла, що знаходиться у приватній власності. Це випливає з легального визначення договору, що було наведено вище.

Договір довічного утримання необхідно віднести до договорів на отримання житла у власність. Хоча за ЦК УРСР зазначений договір належить до групи договорів про надання послуг. За часів прийняття ЦК УРСР, у 1963 році законотворень виходив з того, що непрацездатна особа, відчужуючи будинок чи його частину, має на меті передусім одержати утримання, догляд та інші послуги, яких вона потребує через непрацездатність.

Цей договір є сплатним, оскільки майно надається набувачу не безкоштовно, а на платній основі. Платою є зустрічне матеріальне або грошове надання з боку набувача на користь відчужувача майна чи вказаної ним третьої особи (останнє передбачене проектом ЦК України). Необхідно зазначити, що проект ЦК України передбачає можливість зустрічного надання не тільки в натурі, а також і у вигляді грошей. Договір довічного утримання не можна визначити як еквівалентний договір. Цей договір необхідно віднести до алеаторних договорів, оскільки на момент його укладення не можна визначити, що буде більшим -вартість житла чи остаточна вартість зустрічного надання. Адже період життя відчужувача на момент укладення договору не є відомим.

Договір вважається укладеним з моменту наявності згоди за всіма істотними умовами, що виражена у встановленій законом формі, коли відчужувач передасть набувачеві житло. Отже, цей договір є реальним. На це вказує і легальне його визначення. Оскільки з передачею житла основний обов'язок відчужувача є виконаним і з цього моменту в нього виникає право вимагати від набувача надання матеріального забезпечення, а набувач несе лише обов'язок - надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення, можна зробити висновок, що цей договір є одностороннім. Така думка є типовою у вітчизняній правовій літературі. Але є й інші думки. Наприклад, В.А. Тархов визнавав договір довічного утримання також сплатним, але при цьому визначав його консенсуальним та двостороннім.

Виникає питання про те, чи повинен набувач майна здійснювати матеріальне надання відчужувачеві особисто чи може робити це через інших осіб. Вважаємо, що безпосереднє надання за договором довічного утримання може, а в деяких випадках лише повинне бути здійснено іншими особами за рахунок набувача. Наприклад, розглянемо ситуацію, коли відчужувач майна, виходячи з фізичного стану, вимагає постійного медичного догляду, а набувач не є кваліфікованим медиком. Тут особисте надання медичних послуг набувачем відчужувачеві є не тільки неможливим, але й небезпечним, а в ряді випадків навіть протиправним. Не виникає сумніву, що довічне утримання повинно бути спрямоване на якісне надання передбаченого договором утримання. Тому, коли набувач не може особисто здійснити надання, він зобов'язаний доручити це іншим особам. Інакше довелося б вводити в договір умову про спеціального суб'єкта - набувача, яким міг би стати, наприклад, професійний медик, причому у кожному разі певної кваліфікації. Але це значно б ускладнювало та невиправдано обмежувало застосування цього договору. Таким чином, сутність договору відносно видів забезпечення не стільки в безпосередньому наданні послуг набувачем відчужувачеві, а в забезпеченні такого надання набувачем за свій рахунок по видах та в межах, передбачених договором на користь відчужу вача.

За характером дії цей договір є договором на користь його контрагентів. Але, як вже зазначалося вище, ч. 1 ст. 798 проекту ЦК України передбачає можливість укладення договору довічного утримання на користь третьої особи за вибором відчужувача майна. У цьому випадку мова йде про складне зобов'язання. Адже незважаючи на те, що правочин укладається між двома сторонами, третя особа набуває право вимоги майнового надання, тобто стає вигодонабува-чем. Щодо оплатності необхідно вказати: для набувача вона виявляється в необхідності здійснювати майнове утримання замість отриманого житла. Для відчужувана вона проявляється в тому, що після передачі у власність речі він може вимагати від набувача вчинення певних дій, хоч і не відносно себе. Для третьої особи надання може бути як сплатним, так і безоплатним. Коли третя особа отримує довічно певні блага матеріального характеру (необхідне утримання, харчування, медичну чи фармацевтичну допомогу) завдяки від-чужувачеві майна безоплатно, не надаючи останньому будь-якого зустрічного задоволення, а також без перекладу боргу від відчужувача до третьої особи. Такі відносини між відчужувачем і третьою особою нагадують собою дарування, оскільки вигоду третя особа отримує безоплатно по волі відчужувача. У той же час не виключена можливість, коли відносини між відчужувачем і третьою особою будуть побудовані на платній основі. Але в такому випадку платність буде знаходитись за межами договору довічного утримання.

Ст. 427 ЦК УРСР встановлює, що відчуження будинку набувачем за життя відчужувача не є можливим. Ч. 1 ст. 800 проекту ЦК України також передбачає обмеження розпорядження набувача майном та встановлює, що відчужувач майна набуває право застави на це майно, а набувач не має права під час дії договору обтяжувати майно боргами та відчужувати його. Тобто встановлена спеціальна норма щодо неможливості відчуження предмета застави, оскільки взагалі відчуження майна заставодавцем можливе із згоди заставоутримувача, що передбачено ст. 17 Закону України «Про заставу». Як бачимо, позиція законодавця щодо заборони відчуження майна набувачем під час життя відчужувача є традиційною та незмінною. Це обмеження цілком виправдано, оскільки відчужувач майна виконує своє основне зобов'язання за договором, коли надає майно набувачу у власність, тобто безпосередньо після укладення договору. Але набувач майна, навпаки, виконує свої зобов'язання протягом тривалого, що не є визначеним остаточно, часу. Адже обмеження щодо відчуження майна набувачем за договором довічного утримання спрямоване передусім на те, щоб зберегти майно у той період, коли набувач ще не виконав свої зобов'язання. Тобто виконує функцію забезпечення виконання зобов'язання боржником та захищає найслабкішу сторону цього договору - кредитора.

Оскільки набувач стає власником майна, він бере на себе усі обтяження та ризики, що пов'язані з цим майном. У тому числі він сплачує усі податки та платежі з майна, несе ризик його випадкової загибелі чи пошкодження. Останнє передбачено ст. 427 ЦК УРСР. З цього випливає, що у разі випадкової загибелі або псування майна набувач не звільняється надалі від здійснення надання на користь відчужувача. Таким чином, обов'язок щодо здійснення надання на користь відчужувача не залежить від фактичного володіння річчю набувачем. Визначним є факт виникнення у набувача права власності на майно, а це породжує його обов'язки.

При розгляді договору довічного утримання вважаємо за необхідне провести порівняльну характеристику із законодавством інших країн. Оскільки тривалий час російське та українське законодавство мали дуже близькі правові норми, розглянемо, як там регулюються такі відносини. У ЦК РФ договір довічного утримання має істотні відмінності від ЦК УРСР та від проекту ЦК України. Суттєвою відмінністю є те, що російське законодавство не виділяє довічне утримання як окремий вид договірного зобов'язання, а визначає його як різновид договору ренти. До договору довічного утримання за ЦК РФ застосовуються правила про довічну ренту з урахуванням особливостей, які характерні тільки для довічного утримання. Довічне утримання, що передбачене проектом ЦК України, суттєво відрізняється від російського. По-перше, російським законодавцем не передбачена можливість укладення відчужувачем договору довічного утримання на користь третьої особи, що знайшло відображення у проекті ЦК України. По-друге, проект ЦК України передбачає можливість за договором довічного утримання відчужувати поряд з нерухомістю також цінне рухоме майно, але останнє не є можливим за ЦК РФ. Нарешті, російське законодавство не встановлює можливість укладення договору довічного утримання на користь кількох фізичних осіб, а виходячи з ч. 2 ст. 798

проекту ЦК України це припускається. При цьому передбачено, що частки відчужувачів майна в праві на надання за таким договором вважаються рівними, якщо інше не передбачене в договорі. Останнє, судячи з всього, буде мати такий вигляд. Особи, які мають необхідність у довічному утриманні, і є власниками майна в різних частках, за укладеним договором довічного утримання будуть отримувати допомогу від набувача майна пропорційно цим часткам на право власності у відчужуваному майні. Але можливий і інший порядок, він залежить лише від волевиявлення сторін.

Наступна відмінність полягає у тому, що у проекті ЦК України передбачена можливість заміни предмету договору довічного утримання на рівноцінне за вартістю майно. Вважаємо це позитивною зміною. Адже відчужувач за договором довічного утримання може хворіти, наприклад, на астму. При деяких формах цього захворювання лікарі наполягають, щоб хворий постійно знаходився на свіжому повітрі. Але якщо житло знаходиться у промисловому районі міста та відчужувач буде продовжувати користуватись ним, це може призвести до пагубних наслідків для нього. З урахуванням змін, що запропоновані у проекті ЦК України, в цьому випадку досить буде за взаємним погодженням сторін лише замінити предмет договору на інше житло, і це буде оптимальним розв'язанням ситуації. Оскільки встановлюється обмеження лише за вартістю заміненого майна, а не за його видами, у такий спосіб може замінюватись житло на інше нерухоме чи рухоме майно або навпаки. Інша відмінність. За російським законодавством відчуження майна, що передане для забезпечення довічного утримання, можливе при наявності згоди на це одержувача ренти. Проект ЦК України забороняє відчуження цього майна за життя відчужувача (ч. 1 ст. 800). На цьому основні відмінності закінчуються.

Близькими моментами договорів довічного утримання за ЦК РФ та проектом ЦК України, що не є врегульованими ЦК УРСР, є наступні. Передбачена можливість заміни довічного утримання в натурі періодичними грошовими платежами. Прогресивним є те, що законом визначена мінімальна щомісячна сума утримання. Тотожними є формулювання, що при вирішенні спорів щодо обсягів довічного утримання суд повинен керуватися принципами сумлінності та розумності. Зараз, коли ЦК УРСР передбачає обсяг матеріального надання, обмежений лише угодою сторін, не є виключенням і випадки, коли забезпечення відчужувача настільки невелике, що він неспроможний підтримувати мінімальний життєвий рівень. Можливими є й зворотні ситуації, коли вимоги відчужувача дещо надмірні. Тому, щоб уникнути цих крайнощів, урахування принципу розумності є своєчасним і необхідним.

З наведеного порівняння бачимо, що не є протиріччям положення, коли у ЦК РФ довічне утримання - лише різновид ренти, а згідно з проектом ЦК України - самостійне договірне зобов'язання. Адже, незважаючи на ідентичну назву, це є самостійні зобов'язання з властивими кожному з них ознаками та відмінностями. Виходячи з системи критеріїв, якими керувався законодавець, необхідно зазначити, що в українському законодавстві представлені два багато в чому схожих, але самостійних зобов'язання - рента і довічне утримання. Відмінності цих договорів виявляються у такому: договір ренти не може бути укладений на користь декількох осіб - відчужувачів, а в договорі довічного утримання це можливо. Майно, що передане під виплату ренти, не може бути замінено іншим тотожним за вартістю, але це є можливим за договором довічного утримання. Договір ренти не може бути укладений відчужувачем майна відносно третіх осіб, а за договором довічного утримання така можливість існує. Крім того, за договором довічного утримання забороняється відчуження майна набувачем, що є можливим у договорі ренти. Таким чином, рента і довічне утримання, що подані в проекті ЦК України, не співвідносяться як загальне і часткове, оскільки містять ряд індивідуальних, характерних для одного і не характерних для іншого відмінних ознак.

2. Істотні умови та форма договору довічного утримання

Визначення предмету договору довічного утримання є однією з його істотних умов та є обов'язковою ознакою дійсності цього договору. Предметом цього договору може бути тільки індивідуально визначена за видом і вартістю річ. Вартісна оцінка житла, що відчужується за договором довічного утримання, необхідна для фіскальних цілей: визначення суми державного мита при посвідченні договору нотаріусом та в зв'язку з необхідністю введення податку на нерухомість, що відображено в ст. 11 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»1. Оцінка вартості житла служить також договірним цілям: при розірванні договору в деяких випадках може бути потрібна оцінка тих змін вартості майна, що сталися за час його перебування у власності набувача. У випадку загибелі майна також може виникнути потреба в оцінці майна для визначення розміру відшкодування.

Згідно з діючим ЦК за договором довічного утримання може відчужуватись лише житловий будинок чи його частина. З прийняттям Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» можливим стало також відчуження квартир та іншого житла на умовах довічного утримання. Проект ЦК України передбачив ще більш поширений перелік майна, що може відчужуватись за договором довічного утримання. Це може бути будинок чи його частина, квартира, інше нерухоме або те, що має значну цінність, рухоме майно. Це поширення категорій майна відповідає реаліям часу, оскільки, по-перше, деяке рухоме майно зараз має не меншу вартість, ніж нерухомість; по-друге, у власності фізичних осіб, які є відчужувачами майна на законних підставах, тепер знаходяться квартири і виробничі комплекси, які, за малим винятком, раніш належали державі. Оскільки проект ЦК України поширив перелік майна відносно діючого ЦК, виникає питання, чи може відчужувач майна продовжувати користуватися цим майном, якщо згідно з договором у власність набувача переходить не житло, а інше майно (наприклад, автомобіль)? Оскільки чинне законодавство встановлює довічне користування відчужувача житлом, то за аналогією закону це право можна визнати за відчужувачем

також і на інше майно, якщо воно надається набувачу за договором довічного утримання. Тобто відчужувач майна в силу договору довічного утримання може зберігати право користування автомобілем чи іншим майном, що відчужується ним за цим договором.

Виходячи з того, що згідно з ЦК УРСР договір довічного утримання належить до договорів на надання послуг, можна зробити висновок, що зустрічне майнове надання, яке отримує відчужувач, також складає предмет цього правочи-ну, тобто є його суттєвою умовою. Форми такого забезпечення відчужувача виражаються в наданні таких благ:

1. Житло. Воно повинно бути цілком визначено. При відсутності в договорі необхідних вказівок відчужувачеві повинна бути надана ізольована кімната, якщо інше не виключається характером житла, що відчужується. Як правило, це житло надається відчужувачеві саме у тому житловому приміщенні, право власності на яке виникає за договором у набувача. В інших випадках повинно бути вказано місцезнаходження житла, кімната, розмір та інші характеристики такого житла.

2. Харчування. Тут можливі два варіанти. Перший. Види харчування, що повинні надаватись, визначаються безпосередньо у договорі. Другий. Конкретні види харчування в договорі не визначаються, а лише вказується, що набувач повинен забезпечувати відчужувачеві майна необхідне харчування. У останньому випадку, як вказано у літературі, необхідно орієнтуватися на рівень забезпечення, необхідний в даних конкретних умовах з точки зору вимог, що, звичайно, пред'являються.

3. Догляд. Конкретні форми догляду залежать передусім від стану здоров'я відчужувача. Угодою сторін можуть бути передбачені і такі форми догляду, що не залежать від стану здоров'я. Наприклад, обробка присадибної ділянки, забезпечення прибирання житла відчужувача тощо.

4. Допомога. Відчужувач може потребувати різні види допомоги. Наприклад, у здійсненні правочинів, складанні листів, отриманні посилок, грошей за переказами тощо. Набувач зобов'язаний надавати йому таку допомогу, яка прямо передбачена договором чи без якої відчужувач, як непрацездатна особа, не може здійснювати певні дії.

З урахуванням того, що сьогодні договір довічного утримання розглядається як різновид договору купівлі-продажу, то, як вважає О.А. Підопригора, можна говорити про ціну цього договору, але ціну своєрідну, яка може виражатись не в грошовій формі, а в матеріальному забезпеченні в натурі. У договорі має бути чітко визначена оцінка відчужуваного майна за погодженням сторін. Зрозуміло, що точно визначити обсяг і розмір витрат на матеріальне забезпечення в натур; чи у грошовій сумі на момент укладення договору неможливо. Це можна зробити лише приблизно, оскільки тривалість життя відчужувана невідома, а сума надання залежить саме від цього. Тому в договорі визначаються саме періодичні обсяги матеріального надання, що має зробити набувач на користь відчужувача (щомісячні, щоквартальні тощо).

У ч. 4 ст. 799 проекту ЦК України передбачена можливість заміни довічного утримання в натурі періодичними грошовими платежами. Це є позитивною зміною, оскільки набувач майна, який на момент укладення договору має можливість безпосередньо надавати утримання і харчування відчужувачеві, за деякими обставинами (наприклад, переїзд в іншу місцевість) об'єктивно може цієї можливості позбавитися. Тоді він може лише домовитися з відчужувачем про заміну безпосереднього натурального надання на періодичні грошові платежі і це вичерпає виникаючу проблему. На наш погляд, тверда грошова оцінка може бути застосована до всіх видів матеріального надання в цілому за договором чи до кожного виду надання окремо. Можливим є також варіант, коли деякі види утримання надаються у грошовому вираженні (наприклад, витрати на харчування), а окремі з них - в натуральному вираженні (наприклад, ліки за визначеними найменуваннями та у встановленій кількості чи періодичний медичний огляд). Не виникає сумніву, що стан відчужувача може мінятися і замість одних ліків він може вимагати інших; замість ліків може з'явитися необхідність в посиленому харчуванні чи навпаки. Тому, укладаючи додаткові угоди до договору довічного утримання, сторони можуть міняти кількісні та якісні показники надання, керуючись принципом доцільності та необхідності в межах спочатку встановленої суми. Щоб уникнути суперечок у майбутньому про вид, кількість чи якість матеріального надання, можливо безпосередньо в договорі детально вказувати елементи надання: які саме ліки повинні надаватись, у якому медичному закладі повинні проводитись огляди, з якою періодичністю тощо. Якщо в договорі вказується фіксована грошова сума надання, необхідно визначити її розмір.

В договорі довічного утримання обов'язково повинно бути визначено те, коли саме, з якою періодичністю набувач повинен здійснювати надання на користь відчужувача майна (наприклад, «до першого числа кожного місяця» чи «кожного четверга»).

Термін дії договору довічного утримання визначається тривалістю життя відчужувача майна. Але, як відмічає ряд авторів, цей договір не можна визнати умовним правочином, оскільки в умовних правочинах умова може настати, а може й не настати. Смерть - об'єктивна категорія, вона обов'язково настане незалежно від волі сторін. Для умовної угоди обов'язковою є ознака альтернативності відносно настання події. У договорі довічного утримання цього немає, тому що смерть хоч і є подією, але її настання очевидне. Тому необхідно погодитись з вказаними авторами та зазначити, що договір довічного утримання - правочин не умовний, а терміновий, причому укладений на певний строк, тобто період життя відчужувача.

Форма договору довічного утримання не відрізняється від інших договорів на відчуження житла і вже була докладніше подана у попередніх підрозділах, тому зупинятись на цьому зараз не будемо. Зазначимо лише, що це повинна бути обов'язкова нотаріальна форма.

Деякі адвокати намагаються прирівняти договір довічного утримання до купівлі-продажу, а тому в суді вимагають застосувати ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, тобто визнати можливим укладення договору довічного утримання як «домашнього правочину». Наприклад, тяжко хворий громадянин залишає розписку чи заяву: «Прошу вважати, що особа, яка мене доглядала, є власником мого будинку за це». Такі угоди повинні визнаватись недійсними і це, на нашу думку, є виправданим.

3. Сторони та зміст договору довічного утримання

Сторонами в договорі довічного утримання є відчужу-вач і набувач майна. До сторін у договорі ставляться звичайні вимоги про цивільну правосуб'єктність. Згідно зі ст. 425 ЦК УРСР відчужувачем майна за договором довічного утримання може бути лише фізична особа, яка є непрацездатною за віком або за станом здоров'я. Тобто згідно з діючим законодавством працездатна особа за цим договором відчужувати майно та отримувати надання ні в якому разі не може. Крім того, відчужувач повинен бути власником майна та мати право на його відчуження. Подальша демократизація суспільства вплинула на те, що у проекті ЦК України вже немає обмежень щодо непрацездатності відчужувача. Тобто планується, що будь-яка особа за наявності в неї на праві власності значного за цінністю майна зможе укладати договір довічного утримання та протягом свого життя отримувати зумовлене надання.

Практика пішла тим шляхом, що набувачем майна також може бути тільки фізична особа. Але проект ЦК України вже передбачає, що набувачем майна можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Тобто в майбутньому перелік осіб, що можуть набувати майно за договором довічного утримання буде значно розширений. При цьому до юридичних осіб також мають бути поставлені вимоги щодо цивільної правосуб'єктності. Тобто юридична особа повинна бути зареєстрована у встановленому законом порядку Статутом чи Іншим засновницьким документом організації має бути передбачена можливість сплатного придбання майна у власність, тобто це не повинно суперечити цілям її створення та ДІЯЛЬНОСТІ.

Поширення кола осіб, що можуть бути сторонами в договорі довічного утримання, є, на наш погляд, позитивним Адже, що стосується відчужувача, крім осіб непрацездатних фізично працездатні особи можуть не мати можливості чи навіть бажання скористатися правом на працю або повною мірою реалізувати його. Надання юридичним особам можливості набувати майно за договором довічного утримання також є виправданим, оскільки це не суперечить сутності цього зобов'язання та водночас буде додатковим засобом серед Інших, за допомогою яких юридична особа зможе реально збільшити своє майно для здійснення статутних цілей.

Як в ЦК УРСР, так і в проекті ЦК України, а також в ЦК РФ незміннім у договорі довічного утримання залишається правило, згідно з яким відчужувачем майна може бути тільки фізична особа. Таке становище відповідає природі та сутності цього зобов'язання, і є логічним. Адже у разі неспроможності юридичної особи здійснювати суспільне корисну діяльність ця юридична особа має припинити свою діяльність та ліквідуватися. Більше того, юридичні особи і створюються для суспільне корисних цілей: задоволення потреб їх засновників працівників, народу або держави взагалі. Крім того з самої сутності договору довічного утримання випливає що утримуватись може саме фізична особа, оскільки біологічне поняття «життя» може бути пов'язане лише з фізичними особами

Ст. 429 ЦК УРСР встановлює, що за договором довічного утримання є можливим перехід прав та обов'язків набувача у разі його смерті до спадкоємців, яким надходить відчужений за договором будинок. Якщо спадкоємці відмовляються від будинку або вони взагалі відсутні, це майно повертається відчужувачеві. Вважаємо, що в цьому випадку йдеться як про спадкоємців за законом, так і про спадкоємців за заповітом, Адже набувач є власником майна і обмежене заставою право розпорядження ним не є перешкодою для заповідання цього майна будь-яким особам. Щодо юридичних осіб-набувачів майна, то згідно з проектом ЦК України у разі їхнього припинення є можливим правонаступництво обов'язків за договором довічного утримання. Спадкування прав відчужувана майна за договором довічного утримання не є можливим, тому що договір припиняється зі смертю відчужувача.

Основним, обов'язком набувача майна за договором довічного утримання є здійснення на користь відчужувача періодичного довічного надання. Прострочення надання за договором набувачем майна або здійснення надання не в повному обсязі надають відчужувачеві право вимагати стягнення такого надання з набувача в примусовому порядку або розірвання договору.

Що стосується обов'язків відчужувача за договором довічного утримання, то вони фактично вичерпуються з передачею майна набувачу за укладеним у встановленій формі договором.

Але вважаємо за необхідне запропонувати доповнення до законодавства та закріплення у ньому обов'язку відчужувача майна попередити набувача про недоліки речі, що надається за договором довічного утримання. Такий обов'язок є традиційним для відчужувача у більшості договорів на передачу майна у власність. Але як в ЦК УРСР, так і в проекті ЦК України відносно договору довічного утримання цього не передбачено. Що стосується ЦК УРСР, то це можна пояснити тим, що законодавцями того часу цей договір був віднесений до договорів на .надання послуг і перехід права власності був віднесений на другий план. Але проект ЦК України вже відносить цей договір до договорів на передачу права власності, що відповідає основній юридичній меті договору довічного утримання. Як відомо, особі, що придбає майно у власність, у тому числі і на умовах довічного утримання, не байдуже те. яке майно вона отримує. Презумпцією добросовісного відчужувача традиційно е його обов'язок попередити набувача про недоліки речі, які йому відомі, оскільки наявність таких недоліків, по-перше, може нанести шкоду набувачу, по-друге, істотно вплинути на зниження вартості речі в майбутньому. Тому справедливо було б доповнити ст. 800 проекту ЦК України та включити до неї п 4 такого змісту: «Відчужувач зобов'язаний попередити набувача майна про всі відомі йому недоліки речі, що надається за договором довічного утримання».

На наш погляд, також необхідним є покладання на від чужувача обов'язку повідомити набувача про існуючі обтяження житла, що відчужується. Обтяження права на відчуження майна може мати місце тоді, коли існують права третіх осіб на майно, що знаходиться у власності відчужувача. Наприклад
у разі перебування його під заставою. У цьому випадку відчуження майна є можливим за згодою заставоутримувача Договором або законом може заборонятись відчуження майна у період дії договору застави. Крім того, майно чи його частина може обтяжуватись сервітутними чи іншими речовими правами, договором найму чи знаходитись під судовим арештом. Такі обтяження майна інколи стають перешкодою для укладення договору довічного утримання, оскільки торкаються прав третіх осіб та в деяких випадках звужують можливість здійснювати правомочності власника по розпорядженню.

Вважаємо, що набувач повинен знати про всі існуючі права третіх осіб на майно. Це необхідно навіть у тих випадках, коли обтяження хоч і не перешкоджають у відчуженні майна, але можуть вплинути на волевиявлення набувача відносно згоди на укладення договору. Оскільки набувач отримує у власність майно з всіма його обтяженнями то він повинен знати про ці обтяження. З цього і випливає необхідність встановлення обов'язку відчужувача щодо попередження набувача про права третіх осіб на це майно. Але такий обов'язок не знайшов відображення в нормативних актах Тому було б справедливим доповнити ст. 799 проекту ЦК

України пуктом 6 такого змісту: "Відчужувач  зобов'язаний попередити набувача про права третіх осіб на майно, що відчужується. Невиконання цього обов'язку відчужувачем

дає право набувачу майна вимагати розірвання договору і відшкодування заподіяних збитків».

4. Припинення договору довічного утримання

Договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача, що є найбільш поширеною та природною підставою припинення цього договору та свідчить про належне його виконання. На це впливає передусім характер зобов'язання, оскільки виконання носить, по-перше, довічний; по-друге, особистий характер і зумовлено його виконанням на користь відчужувача. Таке виконання повністю вичерпує мету зобов'язання та досягає правового результату договору: від-чужувач отримує в повному обсязі обумовлене надання, а набувач майна дістає право вільного розпорядження отриманим майном, оскільки до цього моменту право розпорядження обмежувалось.

Якщо договір довічного утримання укладено на користь третьої особи (що передбачено проектом ЦК України), підставою припинення договору буде смерть третьої особи, на користь якої встановлено утримання. Смерть відчужувача майна у цьому випадку не є підставою припинення договору довічного утримання.

Механізм зняття заборони на відчуження майна за договором довічного утримання такий. Нотаріус на підставі свідоцтва про смерть відчужувача робить на кожному примірнику договору напис про виконання зобов'язання набувачем майна, в реєстр заборон на відчуження майна вноситься запис про припинення заборони, після чого майно може вільно відчужуватися набувачем.

Договір довічного утримання може також припинитися зі смертю набувача майна, якщо у нього відсутні спадкоємці або якщо його спадкоємці, яким переходить майно, відмовляться від подальшого виконання договору.

Ст. 428 ЦК УРСР передбачає випадки дострокового розірвання договору довічного утримання на вимогу однієї зі сторін. Це, зокрема, можливе на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконує своїх обов'язків. У цьому випадку суперечка розглядається за місцем знаходження спірного майна (ст. 130 ЦПК України). Причому факт невиконання набувачем майна обов'язків за договором встановлюється доказами, що надає кожна зі сторін та які розглядаються у судовому засіданні.

Позов відчужувана може бути підкріплено такими доказами: свідченнями свідків; актами експертиз, матеріалами з міліції про перевірку скарг тощо. Спростувати позов про невиконання набувачем майна обов'язків за договором можна пред'явленням до суду таких доказів: квитанцій про сплату комунальних послуг; чеків про придбання ліків; розписок про отримання одягу, предметів гігієни; зошит витрат, понесених набувачем з підписок відчужувача; квитанції з лікарні, що набувач сплатив грощі за лікування відчужувача; квитанції про сплату санаторно-курортної путівки тощо. Розірвання договору за цією підставою може мати місце лише у разі, якщо набувач не виконує умов договору в цілому, а не будь-якого дрібного зобов'язання, зокрема несвоєчасно виправ білизну, пропустив час на прогулянку тощо.

Крім того, договір довічного утримання може бути розірваним за вимогою набувача майна, якщо він не може більш здійснювати надання внаслідок погіршення його майнового становища. Також є можливим розірвання договору за взаємною згодою сторін. Відносно цих способів припинення договору довічного утримання необхідно зазначити, що остаточна правова мета довічного утримання таким способом припинення не досягається. При цьому маємо деякий ексцес: оскільки отримані наслідки під час укладення договор, сторонами не передбачалися та не охоплювались волею то волевиявленням кожної із сторін.

Договір довічного утримання може бути припинено і на інших підставах, передбачених діючим законодавством.

Якщо договір припиняється раніш його повного вико нання, підлягає поверненню лише майно, що надано відчу жувачем набувачу. Усі види матеріального надання, що булі здійснені набувачем на користь відчужувача майна за договором довічного утримання, не повертаються (ст.428 ЦК УРСР). Будь-які види матеріального надання, здійснені однією стороною на користь іншої сторони поза рамками і крім договору довічного утримання, є можливими виходячи із загальних норм цивільного права та з урахуванням повноти цивільної дієздатності сторін. Наприклад, відчужувач майна може позичати гроші у набувача майна чи навпаки, або укласти з ним будь-яку іншу угоду. Адже необхідно розмежовувати надання, здійснене внаслідок договору довічного утримання, і надання, що здійснюється внаслідок інших цивільно-правових угод.

§5. Договір ренти житла

Проблема придбання житла у власність громадянами є сьогодні досить гострою та актуальною. Як вже відмічалося, будівництво житла зараз ведеться повільними темпами, існуючий житловий фонд застаріває, що вказує на його скорочення в майбутньому при існуючій ситуації. Враховуючи високу вартість житла та невеликі прибутки населення при потребі у власному житлі, перспективними є такі відносини, при яких право власності на житло виникає у осіб раніше моменту повної його оплати. Серед таких договорів найменше дослідженим у вітчизняній юридичній літературі є договір ренти, що все ще не знайшов відображення в чинному законодавстві та передбачений лише розділом 55 проекту ЦК України.

1. Поняття та загальна характеристика договору ренти житла

Згідно зі ст. 784 проекту ЦК України за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платнику ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язується в обмін на отримане майно періодично сплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або іншого надання. Тобто договір ренти необхідно визна чити як договір, що спрямований на передачу майна у власність.

Перш ніж приступити до розгляду та характеристики договору ренти, необхідно з'ясувати зміст цього слова, що новим в українському праві. В різні часи поняттю "рента" надавалися різні значення. Наприклад, К. Победоносцев наводить приклад тлумачення, що надавалося ренті в російському праві до 1917 року. За договором ренти одна сторона віддавала капітал власнику маєтку та відмовлялася безумовно або умовно (на деякий строк), від права вимагати капітал, та в обмін діставала право на щорічне отримання прибутку, або ренти з цього майна, в чиїх би руках воно не знаходилося. Тобто особливості ренти за російським правом до 1917 року були такі. Рента обтяжувала нерухомість незалежно від зміни власника і вона виникала шляхом надання капіталу власнику нерухомості. Рента носила безстроковий або терміновий характер. У англійській мові рента являє собою ціну житла, що здається в найом. В іншому значенні - плату, що дорівнює потенційній корисності землі, якщо вона використовується у різних якостях, що необхідні для забезпечення її пропозиції. Наступне розуміння ренти, що це є показник перевищення сукупного прибутку від землі над можливими витратами. Тобто рента тут виявляється у вузькому значенні, як відображення вартості, тобто плати за землю чи житло. Як бачимо, поняття «рента» не є новим у світовій практиці та у вітчизняному історичному досвіді. Але це поняття має декілька значень, тому необхідне приділити увагу та уявити, що саме розуміє під рентою український законотворець.

Виходячи з аналізу глави 55 проекту ЦК України, що присвячений договору ренти, необхідно зазначити, що це поняття вживається і підлягає тлумаченню в двох аспектах

- широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні рента є узагальнюючим поняттям договору ренти, вид самостійного цивільно-правового зобов'язання з властивими йому загальними та специфічними ознаками, що випливає вже з самої назви глави 55 проекту ЦК України. У вузькому значенні «рента» є формою виплати у вигляді певної грошової суми або іншого надання, що витікає з поняття договору ренти, яке наведено у п. 1 ст. 784 проекту ЦК України.

Перш ніж приступити до юридичної характеристики договору ренти, вважаємо за необхідне відобразити його основну сутність, що знадобиться нам для цієї характеристики. Договір ренти складається з двох складових частин, за першою з яких відбувається перехід права власності на майно від одержувача ренти до платника ренти. На те, що це окрема частина договору ренти, вказує той факт, що перехід права власності може проводитися за окрему платню (що не є рентою у вузькому значенні цього слова) чи безкоштовно (ст. 786 проекту ЦК України). В залежності від цього до переходу права власності застосовуються, відповідно, правила договорів купівлі-продажу або дарування. Другою частиною договору є безпосередня виплата ренти як певної грошової суми або іншого надання, що здійснюється періодично тривалий час та вказує на оплатність правовідносин. Розподіл договору ренти на дві складові частини приводить до твердження, що за договором ренти здійснюються два окремі платежі. Перший пов'язаний з переходом права власності на житло за договором ренти. Другий - це власно рента у вузькому значенні чи періодичні грошові платежі. Остаточна ціна договору ренти чи фактично сплачена платником ренти сума за договором може бути як більшою, так і меншою, ніж реальна вартість майна. Наприклад, у разі відсутності в договорі умови про викупну ціну безстрокової ренти при платному переході права власності викуп ренти здійснюється за ціною, що відповідає річній сумі ренти, яка повинна бути сплачена за договором (п. 2 ст. 795 проекту ЦК України). У цьому випадку вартість майна може бути набагато більшою, ніж фактично сплачена за договором  ренти сума. Якщо рента сплачується безстрокове та платник ренти не скористається правом її викупу, співвідношеня, у порівнянні з попереднім прикладом, може бути зворотним. Тому цей договір, як відмічають Ю.К. Толстой та А.П. Сергеев, можна вважати алеаторним (чи ризиковим), це відрізняє його від еквівалентних договорів. Тобто на момент укладення договору ренти ще не відомо, чи буде ціна договору за сумою більшою або, навпаки, меншою ніж реальна вартість майна.

Перейдемо до юридичної характеристики договору ренти, про яку потрібно сказати особливо, оскільки цей договір є новим у вітчизняному цивільному праві. Спочатку звернемось до досвіду Російської Федерації, де цей договір застосовується вже декілька років. Але відразу ж обмовитись, що цей досвід треба сприймати лишн після пев-

ного аналізу, оскільки конструкція ренти в російському праві включає у собі також договір довічного утримання та має інщі відмінності від договору ренти, що запропонований укладачами проекту ЦК України.

В сучасній російській юридичній літературі характеристика ренти та її різновиду - договору довічного утримання така. С.П. Грішаєв висловлює думку, що договір ренти є реальним, одностороннім, оплатним2. Така позиція є типовою в російській юридичній літературі останніх років. Реальність договору ренти пояснюється тим, що у легальном визначенні договору ренти, що представлено у ЦК рф йдеться про те, що відчужувач передає майно у власність набувача. У зв'язку з цим укладення договору пов'язується законодавцем з передачею речі, а це означає, що догові реальний.

Тепер розглянемо конструкцію договору ренти, що передбачена у проекті ЦК України. Щодо оплатності чи без оплатності цього договору. Договір ренти завжди є сплатним оскільки платник ренти зобов'язаний сплачувати одержувачеві ренту у вигляді грошей чи іншого надання в обмін на отримане від одержувача ренти майно. Отже, на оплатність договору ренти житла вказують періодичні рентні платежі, що сплачує платник ренти одержувачеві. Рентні платежі є невід'ємним та обов'язковим елементом цього договору.

Щодо реальності чи консенсуальності договору ренти житла. Ст. 784 проекту ЦК України, як і ЦК РФ, встановлює, що за договором ренти одна сторона передає іншій стороні у власність майно. Отже, виходячи з легального визначення договору ренти у проекті ЦК України, його юридична характеристика щодо реальності чи консенсуальності начебто повинна співпадати з російською, оскільки формулювання поняття ренти тут майже тотожні. Але розглянемо детальніше ренту, що закріплена у проекті ЦК України. Згідно зі ст. 786 проекту ЦК України майно, що відчужується під виплату ренти, може бути передане одержувачем ренти у власність платника ренти за плату чи безоплатно. Відповідно до цього  договору застосовуються правила ку-півлі-продажу або дарування. Коли право власності на майно переходить у власність платника ренти безкоштовно, немає заперечень щодо реальної конструкції договору ренти. Адже річ передається безкоштовно, договір вважається укладеним з моменту передачі речі і після цієї передачі платник ренти починає сплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або іншого надання. Якщо ж сторони домовляться про сплатний перехід права власності на майно, то при реальній конструкції ренти стає неможливим виконання обов'язку платника ренти щодо сплати цього платежу до передачі майна. Адже будь-який реальний договір вважається укладеним з моменту передачі речі. Обов'язок не може виникати раніш укладення договору. Але п. 2 ст. 786проекту ЦК України встановлює, що у цій частині до договору ренти застосовуються правила купівлі-продажу, якщо це не суперечить суті договору ренти. При купівлі-продажу виконання набувачем обов'язку щодо сплати грошей до передачі речі є можливим, оскільки це консенсуальний договір. Виходячи з цього, і у договорі ренти, за яким передбачається відчуження майна у власність платника ренти за плату, також є можливою сплата цього платежу на користь одержувача ренти до передання майна. Але необхідною умовою для цього є саме консенсуальна конструкція такого договору ренти, оскільки тут права і обов'язки сторін виникають не з моменту передання речі, а з моменту досягнення сторонами домовленості за усіма суттєвими умовами договору та надання йому відповідної форми. Таким чином, коли договором ренти передбачається відчуження майна у власність платника ренти за плату, договір ренти буде консенсуальним. Коли майно, що відчужується під виплату ренти передається у власність платника ренти безоплатно, договір ренти буде реальним.

З проведеного вище аналізу випливає, що коли майно передається у власність платника ренти за плату, цей договір буде двостороннім. Адже у одержувача ренти виникає обов'язок щодо передачі речі платникові. Відповідно, у платника виникає обов'язок щодо здійснення рентних платежів на користь одержувача ренти. Коли майно передається у власність платника ренти безоплатно, цей договір буде одностороннім. Адже річ передається одержувачем рентоплатнику до укладення договору (саме з моменту передачі речі реальний договір ренти є укладеним) і з цього моменту функції відчужувача в основному вичерпуються. Односторонні обов'язки за договором виникають лише у платника ренти Отже, договір ренти буде двостороннім, коли майно передається у власність платника ренти за плату, та одностороннім, коли майно передається у власність платника ренти безоплатно.

Як зазначається у п. 2 ст. 784 проекту ЦК України, можливими є два варіанти виплати ренти: безстрокова рента та рента, що сплачується протягом певного строку (яка в літературі визначається також як термінова рента). Російським законодавством передбачена, крім того, довічна рента. Ст. 793 проекту ЦК України лише передбачає, щл договором може бути обмежено право викупу безстрокової ренти протягом життя одержувача ренти - фізичної особи, але довічна рента тут не виділена окремо.

Згідно з проектом ЦК України основна відмінність безстрокової ренти від термінової полягає в такому: для першої термін виплати в договорі не є остаточно визначеним. Але безстрокова рента не означає, що термін її виплати близький до нескінченності. Проект ЦК України передбачає можливість викупу безстрокової ренти. Такий викуп можливий з ініціативи платника ренти чи одержувача ренти. Термін строкової ренти є визначеним у часі та відображується в договорі за домовленістю сторін. Законодавцем не передбачені будь-які обмеження щодо строків цього договору. Тому теоретично цей строк може бути як три роки, так навіть і дев'яносто дев'ять років. Це повністю залежить від волевиявлення сторін і лише від нього. Головне, щоб цей строк був узгоджений сторонами та визначений ними у договорі. Але якщо він складає, наприклад, три місяці, то це вже не рента. Бо рента - це завжди довгостроковий договір, що випливає з самої сутності виникаючого зобов'язання. Інакше йдеться про прихований договір купівлі-продажу чи будь-який інший договір, але ніяк не про ренту. Тобто має місце удаваний правочин, що має бути визнаний недійсним. Це випливає з принципу розумності, що проголошений у проекті ЦК України, оскільки довгостроковість ренти є невід'ємною та істотною її ознакою.

Додатковим забезпеченням виконання зобов'язання з оплати ренти її платником завжди виступає застава майна, що є предметом договору ренти. Якщо під виплату ренти надається житло чи інша нерухомість, то при заставі мова завжди йде про іпотеку, що обумовлюється особливістю предмета договору. Таке додаткове заставне обтяження, що запропоноване в проекті ЦК України, є необхідним, оскільки надає додаткові гарантії одержувачеві ренти, який виконує зобов'язання щодо передачі майна відразу, проте отримує зустрічне надання поступово та повинен бути впевнений, що таке надання відбудеться. Застава ж, як речове забезпечення, є найбільш надійним підтвердженням доброзичливості платника ренти. Те, що заставою обтяжується майно, передане під виплату ренти, дає можливість платнику ренти без залучення додаткових коштів надати одержувачеві ренти надійне додаткове забезпечення його вимог.

Ще одним забезпеченням виплати ренти, що передбачено ст. 789 проекту ЦК України, є проценти, які сплачує платник одержувачеві ренти у разі прострочення платежів за договором. Як відомо, згідно зі ст. 170 ЦК УРСР встановлення процентів за зобов'язаннями не дозволяється за винятком операцій кредитних установ та деяких інших, передбачених у законі випадків. Ст. 214 ЦК УРСР припускає лише сплату трьох процентів річних за грошовим зобов'язанням. Тому новелою є встановлення можливості сплати процентів за договором ренти, в якому можливо як грошове, так і інше надання. Більше того, сума процентів за договором ренти не є обмеженою, що підвищує надійність та впливову роль цього забезпечення. Встановлення можливості сплати процентів при простроченні виконання зобов'язання платником ренти в цілому потрібно оцінити позитивно. Адже захищається основне зобов'язання, оскільки платник ренти стимулюється під страхом сплати додаткової грошової суми. Крім того, для одержувача ренти з'являється можливість отримання позасудовим шляхом матеріальної компенсації за прострочення виконання. Нарешті, одержувач ренти стає захищеним від інфляційних та інших несприятливих процесів фінансового характеру. Є очевидним, що проценти повинні сплачуватися у грошовому вираженні. Тому для їх обчислення необхідно в договорі ренти на момент його укладення зробити грошову оцінку надання, якщо воно здійснюється в натурі. Цю оцінку необхідно визнати істотною умовою такого договору. Відсотки є додатковим забезпеченням зобов'язання зі сплати ренти, тому вони повинні становити кількість процентів та умови їх стягнення безпосередньо у межах договору ренти. Адже угода про відсотки є додатковою та залежною від основного зобов'язання - договору ренти.

Іншим показником надійності договору ренти можна визнати те, що у разі відчуження майна, що є предметом ренти, одержувач має право вимоги у розмірі рентних платежів до набувача майна, що випливає з п. 1 ст. 787 проекту ЦК України. Тобто рентою обтяжене майно та його власник, зобов'язаний сплачувати рентні платежі до моменту закінчення строкової ренти чи викупу безстрокової ренти. Тому рента е обтяженням, що слідує за річчю та невідривне з нею пов'язане аж до моменту повної сплати. У цьому аспекті рента зберегла своє первісне значення, що описував ще К.П. Победоносцев - вона слідує за майном і не залежить від зміни власника.

У ст. 796 проекту ЦК України викладена спеціальна норма, згідно з якою ризик випадкової загибелі або псування майна, що передане під виплату ренти, несе платник ренти. Це повністю виправдано, оскільки платник ренти є власником майна і як власник повинен нести вказаний ризик. Така концепція є традиційною у вітчизняному законодавстві і як загальна норма викладена у ст. 130 ЦК УРСР.

Згідно зі ст. 797 проекту ЦК України випадкове знищення чи випадкове пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, не звільняє платника ренти від зобов'язання щодо сплати відповідного надання на користь набувача до закінчення строку виплати ренти на умовах, пе редбачених договором. У разі випадкового знищення чи ви падкового псування майна, переданого за плату під виплату безстрокове виплачуваної ренти, платник, навпаки, має право вимагати відповідного припинення зобов'язання щодо і виплати (п. 2 ст. 796 проекту ЦК України).
Вище вже йшлося про те, що рента є новим договором у сучасній вітчизняної цивілістиці. Тому вважаємо за необхідне зробити окремий порівняльний аналіз ренти з іншими договорами та зробити висновок, чи є рента житла самостійним договором чи відновлює вона вже існуючі договірні
відносини. З аналізу літератури можна дійти висновку, що договір ренти вміщує в собі елементи купівлі-продажу, позики, міни, дарування, застави, лізингу, майнового найму, довічного утримання. Тому необхідно дослідити співвідношення ренти саме з цими договорами та знайти їхні спільні

та окремі риси, що дозволить з'ясувати, чи є рента самостійним договором.

Щодо договору купівлі-продажу житла, то як і рента, він е договором на сплатне відчуження майна. Оскільки рента передбачає періодичні платежі у майбутньому, то найбільш показовим та близьким за змістом до нього є купівля-продаж з розстрочкою чи відстрочкою платежу. Але специфічністю купівлі-продажу є те, що остаточна ціна майна у цьому договорі завжди визначена, на який би термін не була відстроченою оплата. Тобто йдеться про еквівалентність зустрічного надання, чого не можна сказати про ренту, яка, навпаки є алеаторним договором.

Договір позики за деякими джерелами був пращуром рентні Але еволюція договірних відносин зараз дещо віддалила ці інколи близькі зобов'язання. Як відомо, за договором позики позикодавець передає у власність позичальника гроші чи речі, що визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцю таку ж суму грошей чи рівну кількість речей того ж роду та якості (ст. 374 ЦК УРСР). З цього визначення позики випливають такі відмінності від ренти. По-перше, за договором ренти майно може бути як індивідуально визначеним (ст. 787 проекту ЦК України), так і визначеним родовими ознаками (п. 2 ст. 788 проекту ЦК України), тобто об'єкт ренти ширше ніж об'єкт позики. По-друге, рента не передбачає повернення еквіваленту, тобто настільки ж цінного майна, як те, що було отримано за договором. По-третє, надання при ренті може бути іншого роду, ніж отримане майно. Адже при позиці, наприклад, за отримані гроші необхідно повернути саме гроші; при ренті ж можна в обмін періодично сплачувати одержувачеві у формі іншого надання (п.1 ст. 784 проекту ЦК України).

Рента найбільш наближається до міни тоді, коли під її виплату передається індивідуально визначена річ, а в обмін на одержане майно платник ренти зобов'язується періодично сплачувати одержувачеві ренту у формі будь-якого негрошового надання. Але якщо при міні зустрічне надання, як правило, є індивідуально визначеною річчю, то при ренті це надання визначається родовими чи видовими ознаками; при міні надання найчастіше є одноразовим, при ренті -періодичним і досить тривалим за часом. Крім того, міна - це завжди еквівалентний договір, а рента - ризиковий.

Дарування властиве договору ренти як складова у разі, якщо майно передається під виплату ренти безкоштовно (п. 1 ст.786 проекту ЦК України). Але тут відмінність більш ніж очевидна: договір ренти завжди сплатний; дарування, навпаки, безоплатний договір. Спільним є тільки те, що у разі безоплатної передачі майна за договором ренти у цій частині до нього застосовуються правила договору дарування (п. 2 ст. 786 проекту ЦК України).

Застава також є складовою ренти та обтяжує майно, якщо під виплату ренти передана земельна ділянка чи інше нерухоме майно. Спільним є те, що як застава, так і рента у вигляді платежу є додатковими обтяженнями майна, що більш пов'язані саме з майном, ніж з його власником. Адже у разі зміни власника рента, як і застава, продовжує обтяжувати майно аж до повного припинення відповідного зобов'язання. Але договори ренти та застави суттєво відрізняються тим, що перший є самостійним зобов'язанням, другий - лише засобом забезпечення виконання зобов'язання.

Що стосується співвідношення лізингу та ренти, то межа цих договорів дуже тонка, особливо якщо порівнювати ренту, за якою майно надходить у власність платника ренти безоплатно, та фінансовий лізинг. Адже лізингові платежі, як і рентні, є періодичними та сплачуються протягом досить тривалого часу. Обидва ці договори передбачають отримання майна у власність. Але лізинг згідно з Законом України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р.1 є підприємницькою діяльністю, за якою лізингодавець набуває майно не для себе, а спеціально для лізингоодержувача. Останній  Закон України «Про лізинг» // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №16. - Ст.68. набуває право користування річчю. Рента не є підприємницькою діяльністю. Сфера її застосування - це не стільки господарські відносини, скільки звичайний цивільний обіг. Сутністною відмінністю порівнюваних договорів є те, що право власності за договором ренти переходить до платника ренти відразу ж, за договором фінансового лізингу - лише після закінчення строку дії договору.

Деяка схожість майнового найму та ренти спостерігається в тому, що при майновому наймі також здійснюються періодичні платежі, що пов'язані з наданим за договором майном. Більше того, як і у ренті, остаточна сума платежів за наймом не завжди відома, адже, по-перше, у разі продовження користування найманим майном після припинення строку договору за відсутності заперечень з боку наймодав-ця договір вважається відновленим на невизначений строк. По-друге, при укладенні договору найму без визначення строку остаточна сума платежів також не відома, хоч відома сума періодичних платежів. Крім того, найом, як і рента, зберігає силу для нового власника майна. Але певна різниця цих договорів полягає у тому, що за рентою майно переходить у власність набувача, при наймі власником залишається наймодавець. Найом передбачає повернення того ж майна у разі остаточного виконання зобов'язань сторін за договором; при ренті майно залишається її платникові.

Щодо довічного утримання, то це найбільш близький до ренти договір. Про це свідчить той факт, що, наприклад, російській законодавець відніс довічне утримання до різновиду договору ренти, з'єднавши їх у главі 33 ЦК РФ «Рента та довічне утримання». Але рента за російським законодавством та проектом ЦК України - це дещо різні договірні конструкції. Що ж до співвідношення саме ренти та довічного утримання за Проектом, то зазначимо таке. Рента не може укладатись на користь кількох осіб-відчужувачів, що передбачено для довічного утримання. Майно, що передається під виплату ренти, не може бути замінено іншим, тотожним за вартістю у межах одного договору, але це можливо за договором довічного утримання. Договір ренти не може укладатись на користь третіх осіб, а договір довічного утримання передбачає таку можливість. Нарешті платник ренти може з відчуженням майна передавати свої обов'язки практично будь-кому; для довічного утримання це е можливим лише у виключних випадках (при ліквідації юридичної особи чи смерті фізичної особи - набувачам та лише їхнім правонаступникам чи спадкоємцям).

Відмінною ознакою, що характерна лише для ренти, та не є обов'язковою для інших розглянутих договорів, є: зобов'язання платника зі сплати ренти завжди повинне супроводжуватись наданням одержувачеві відповідного забезпечення (наприклад, встановленням застави) чи страхуванням відповідного ризику (п. 1, п. 2 ст. 788 проекту ЦК України), за іншими договорами це є факультативним.

Таким чином, проведене дослідження співвідношення договору ренти з іншими, найбільш близькими до нього договорами дозволяє говорити: рента є самостійним договірним зобов'язанням з властивими їй індивідуальними ознаками. Встановлення рентних відносин у вітчизняному законодавстві може сприяти поширенню цивільного обігу та кращої урегульованості цивільних правовідносин. Безперечно, проведений аналіз не є вичерпним. У ньому відображені найбільш суттєві, але далеко не всі відмінні чи спільні риси ренти з іншими договорами. З іншого боку, саме такий комплексний аналіз дозволяє провести відповідну межу, щоб визначити ренту житла серед інших договорів та більш глибоко проникнути в її юридичну природу.

2. Істотні умови договору ренти житла

Однією з істотних умов договору ренти житла є предмет договору. Якщо предметом договору ренти є незавершений будівництвом будинок, мова повинна йти вже не про ренту житла, а про ренту об'єктів незавершеного будівництва, яка має свою специфіку, зокрема в останньому випадку суттєвими вже будуть умови договору про передачу проектно-кошторисної документації тощо. Але якщо йдеться саме про ренту житла, квартири чи будинку, що відчужується за цим договором, повинні бути закінчені будівництвом, прийняті в експлуатацію та віднесені у встановленому порядку до житлового фонду. Про це зокрема свідчить акт державної комісії про прийняття об'єкта житлового будівництва в експлуатацію. Належність нерухомості до житлового фонду можна дослідити у БТІ за реєстровою книгою на житлові об'єкти нерухомого майна чи за інвентаризаційною справою, яка ведеться на кожен об'єкт нерухомості. Нарешті, за довід-кою-характеристикою БТІ, яка є одним з необхідних документів, що повинен витребувати нотаріус при посвідченні договору ренти житла, можна переконатись, чи віднесена нерухомість до житлового фонду.

Предметом договору ренти житла є індивідуально визначена річ: її кількість, якість та інші дані, що дозволяють безпомилково визначити цю нерухомість і мають бути відображені у договорі. Також повинна бути зроблена вартісна оцінка надання, що здійснюється за договором ренти на користь одержувача ренти, визначені види цього надання, якщо воно здійснюється не в грошовій формі.

Строк договору ренти також є однією з істотних умов договору. При цьому йдеться про тривалий термін, що випливає з самої природи виникаючого зобов'язання щодо виплати ренти. Договір ренти за проектом ЦК України може бути укладеним на визначений строк чи безстрокове. Рентні платежі здійснюються платником ренти щоквартально, якщо інше не передбачено договором. Тобто сторони в договорі можуть змінити цю диспозитивну норму або встановити періодичність сплати рентних платежів на свій розсуд, чи буде діяти правило про щоквартальну виплату ренти.

Ще однією істотною умовою договору ренти житла є його ціна. З одного боку необхідна оцінка вартості житла, яка відображає його реальну вартість, що потрібно передусім для публічних цілей. Крім того, у ст. 795 проекту ЦК України визначений такий різновид ціни в договорі безстрокової ренти як викупна ціна ренти, про що сторони також мають домовитися та відзначити це в договорі. Якщо форма виплати встановлена у вигляді безстрокової ренти, викупна ціна, як правило, визначається в договорі за згодою сторін. У разі відсутності умови про викупну ціну безстрокової ренти в договорі, вона при сплатному переході права власності на майно складає річну суму ренти, що підлягає виплаті (п. 2 ст. 795 проекту ЦК України). У разі якщо у договорі безстрокової ренти право власності переходить до платника безкоштовно та в договорі сума викупної ціни не визначена, то вона складає суму ціни переданого майна та річного рентного платежу.

Крім того, як вже говорилося вище, ціна договору ренти складається з двох різних платежів. Перша платня є необхідною при сплатному отриманні права власності на житло. Інший платіж здійснюється у вигляді ренти у вузькому розумінні цього терміну, тобто як періодичне надання. Грошове вираження рентних платежів прив'язане укладачами проекту ЦК України до середньої ставки орендної плати та не повинно перевищувати її меж. Навряд чи це обмеження можна визнати вдалим. Адже обмежується принцип диспозитивності, що виключається у цивільно-правових відносинах лише в суворо виправданих випадках. При збереженні такого обмеження рентних платежів потенційно перспективний договір може виявитися маловживаним, тому що одержувачу ренти буде більш корисним укладати договір оренди, особливо якщо порівнювати з рентою, за якою майно переходить у власність платника ренти безкоштовно. Адже оренда дозволяє отримувати орендодавцеві практично таку ж за розміром платню до повного зносу (природного руйнування) майна, а це для власника більш корисно, ніж втрачати джерело прибутку у разі сплати набувачем ренти, що укладена на визначений строк або у разі викупу безстрокової ренти. Таким чином, обмеження платежів за договором середньою ставкою орендної плати може звузити коло договорів ренти та невиправдано обмежити сторони відносно суми рентних платежів. Найбільш оптимальним було б зняття такого обмеження, що дозволило б сторонам самим визначати, скільки платити набувачу майна та в який саме момент: більше відразу, на сплатних засадах, отримавши майно у власність; або періодично, рентними платежами, коли використовується право безоплатного переходу права власності на майно.

Умова про заставу майна, що передане під виплату ренти, є істотною і необхідною умовою договору ренти. Застава автоматично обтяжує майно за цим договором внаслідок закону. Тому така умова є невід'ємною складовою частиною договору ренти, що обов'язково повинна бути відображена в ньому.

3. Форма договору ренти житла

Проектом ЦК України прямо передбачена не лише письмова, а саме нотаріальна форма договору ренти. Ця норма є імперативною та поширюється на будь-яке майно, що відчужується за договором ренти.

Таким чином, письмова нотаріальна форма договору ренти є необхідною для цього виду договору. У випадку з нерухомим майном, зокрема житлом, крім перерахованого, потрібною є також державна реєстрація, за допомогою якої здійснюється належна реєстрація житла та речових прав на нього. Обов'язкове нотаріальне посвідчення відрізняє договір ренти від інших договорів та є необхідним у зв'язку з юридичною складністю та новизною самого договору.

Недотримання письмової нотаріальної форми веде до визнання договору ренти недійсним.

4. Сторони договору ренти житла. Права та обов'язки сторін

Сторонами договору, що розглядається, є платник ренти і одержувач ренти. Сторонами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, а також держава. До вказаних осіб пред'являються звичайні вимоги про цивільну право- та дієздатність. Тільки дієздатна особа може в повному обсязі та без будь-яких обмежень виступати як платник або одержувач ренти, що є однією з необхідних умов дійсності цього договору. Вимоги до сторін не є специфічними тільки для договору ренти та характерні для всіх правочинів з житлом. Крім того, одержувач ренти на момент укладення договору повинен бути власником майна, яке є предметом договору ренти, що є обов'язковою необхідною умовою цього правочину.

Виходячи з визначення консенсуального договору ренти, що надається, у ст. 784 проекту ЦК України основним обов'язком одержувача ренти є передача іншій стороні майна у власність, а основним обов'язком платника ренти є здійснення обумовлених договором виплат у грошах або здійснення іншого надання на користь відчужувача. Відповідно, у платника ренти виникає право вимагати передачі йому майна одержувачем ренти; а у одержувача - право вимагати від платника ренти здійснення періодичних рентних платежів у сумі або кількості та у терміни, що передбачені договором.

Платник ренти має право відчужувати отримане майно, як і будь-який інший власник. Зобов'язання з виплати ренти покладаються в такому випадку на нового набувача майна, який стає платником ренти. При цьому колишній платник ренти несе субсидіарну з новим платником відповідальність перед одержувачем ренти. Але договором чи законом може бути встановлена солідарна відповідальність, що визначено у ст. 787 проекту ЦК України. Таким чином, відчуження нерухомого майна, що обтяжене рентою, не припиняє повністю відповідальності первісного платника за виконання основного зобов'язання перед одержувачем ренти. Опосередкована відповідальність залишається в нього, незважаючи на перехід права власності на житло до іншої особи. Але це вже опосередкована, субсидіарна відповідальність первинного платника ренти: він сплачує ренту тільки у разі, якщо новий платник ренти буде неплатоспроможним. Вищевказане не відноситься до ситуації, коли договір ренти був підставою придбання майна у власність і рентні платежі (інше надання) платником ренти повністю сплачені, або коли повністю сплачена викупна ціна безстрокової ренти. У цьому випадку відчуження майна, що було придбане за договором ренти, здійснюється в звичайному порядку, передбаченому для цього виду майна. Такий висновок випливає з того, що житло в останньому випадку вже не є обтяженим рентними платежами і це припиняє зобов'язання платника ренти перед її одержувачем. Іншими словами, немає боргу, немає й зобов'язання, як говорили ще римські юристи.

У деяких випадках іншим особам можуть бути передані також права одержувача ренти. Це може відбуватись таким чином:

1) шляхом уступки вимоги; 2) передачею у спадщину спадкоємцям, якщо одержувач ренти є фізична особа; 3) правонаступництвом щодо юридичних осіб. Тобто передбачено досить широкий вибір варіантів щодо зміни одержувача ренти. Звернемо увагу, що навіть у випадку, коли платник ренти не бажає або не може за будь-якими обставинами здійснити викуп ренти, одержувач ренти має можливість отримати негайно та одноразово компенсацію вартості ренти від третьої особи. Ця особа виконує зобов'язання перед одержувачем ренти та автоматично стає такою відносно платника ренти, який продовжує здійснювати рентні платежі вже на користь нового одержувача ренти. Як відомо, достатнім для цього є лише досягнення згоди між первинним та новим кредитором. Тому згода боржника (яким є платник ренти) з приводу поступки вимоги до нового одержувача ренти не є потрібною, оскільки не відбувається погіршення його становища. Адже суми рентних платежів, строків їх одержання та інші умови договору новий одержувач ренти в односторонньому порядку порушити не може. Якщо форма виплати встановлена у вигляді безстрокової ренти, її платник може скористатися правом на викуп ренти. У цьому випадку платник повинен заявити про намір викупити ренту не пізніш ніж за три місяці (п. 2 ст. 793 проекту ЦК України). Договором не може бути обмежено право платника ренти на її викуп за винятком ситуації, коли одержувач ренти, що є фізичною особою, наполягає на обмеженні такого права протягом його життя. Одержувач ренти також має право вимагати викупу платником безстрокової ренти у випадку, якщо останній прострочив виплату ренти більш ніж на рік, порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти чи визнаний неплатоспроможним, а також в інших передбачених договором випадках (ст. 794 проекту ЦК України). Викуп безстрокової ренти припиняє обов'язок платника ренти щодо її подальшої сплати та усі інші договірні обов'язки. Договір за цією обставиною вважається належно виконаним. Після викупу безстрокової ренти всі обтяження з майна знімаються, а подальше відчуження не викликає необхідності для набувача надалі сплачувати рентні платежі одержувачеві ренти.

5. Припинення договору ренти житла

Основною підставою припинення безстрокового договору ренти житла, що свідчить про його належне виконання, є викуп безстрокової ренти. Підстави її викупу були розглянуті вище. У той же час укладачі проекту ЦК України передбачили, що припинення зобов'язання щодо виплати ренти може також мати місце на вимогу платника у разі випадкового знищення чи випадкового псування майна, переданого за плату під виплату безстроково виплачуваної ренти (п.2 ст. 796 проекту ЦК України).

Якщо укладений строковий договір ренти житла, про його належне виконання свідчить сплата всіх рентних платежів на момент закінчення строку договору. Це е підставою припинення даного договору.

Підставою припинення договору ренти житла можуть бути також інші обставини, що передбачені у законі.

§6. Спадкування житла

1.Поняття та особливості спадкування житла

У разі смерті особи її права та обов'язки (за винятком суто особистих) надходять до інших осіб. Ці відносини врегульовуються спадковим правом. Спадкування є одним із засобів отримання житла, коли від померлої особи (спадкодавця) право власності на житло передходить до іншої особи (спадкоємця). Крім права власності, спадкоємець отримує за спадкуванням також інші права, наприклад, право вимоги до боржників померлого за цивільно-правовими договорами. Це не відноситься до особистих прав та обов'язків померлого (пенсійних, аліментних тощо). Припиняються також деякі цивільні договори, за якими настає потреба отримання, надання чи виконання, які повинен зробити лише спадкодавець. Прикладом є, відповідно, договори довічного утримання та доручення.

Також до спадкоємців не переходять права на житлову площу померлого, що випливають з договору житлового найму. Дійсно, якщо померлий за життя наймав житло та спадкоємець проживав разом з ним чи зберігав право на користування цим житлом (наприклад, перебуваючи на строковій військовій службі), він зберігає право користування цим житлом. Справді, цей спадкоємець реально може претендувати на отримання найманої житлової площі, що звільнилася після спадкодавця, що сумісно з ним проживав. Але це вже випливає не з норм спадкового права, а з відносин житлового найму, оскільки смерть одного з наймачів тут має значення лише як одна з підстав звільнення певної частини житлової площі та спадкоємець не має будь-яких переваг перед іншими сумісно проживаючими членами родини.

Але поряд з правами до спадкоємця завжди переходять також і обов'язки. Не можна успадкувати лише права на житло, не прийнявши на себе обов'язків, що з ним пов'язані. Спадкоємець приймає на себе обов'язки, які виникли ще за життя спадкодавця: зі сплати житлово-комунальних послуг, за проведений ремонт, перепланування житла тощо. В цьому є певна відмінність спадкування від договірних засобів отримання житла у власність: в останньому випадку борги за житло, якими обтяжив його відчужувач оплачує, як правило, саме він. Отже, усі ті права та обов'язки спадкодавця, що отримують спадкоємці, після його смерті вкупі складають спадщину (спадкове майно, спадкову масу). Перехід права власності на житло може складати частину спадщини чи взагалі бути відсутнім, коли у померлого не було у власності житла. Житловий будинок чи квартира поряд з предметами звичайної домашньої обстановки і вжитку у окремих випадках можуть складати навіть усе спадкове майно, тоді поняття права та обов'язки, що пов'язані з житлом, та спадщина у цьому окремому випадку є близькими за змістом. Але навіть якщо до спадкової маси поряд з іншими правами та обов'язками увійшли також житлові, не завжди окремий спадкоємець, що приймає спадщину, стає власником цього житла. До нього, як наслідок поділу спадкової маси, може надійти, наприклад, право власності на автомобіль спадкодавця чи гроші. Це вирішується у кожному окремому випадку та залежить насамперед від згоди спадкоємців, порядку користування спадковим майном, що склався ще за життя спадкодавця, змісту заповіту, рішення суду тощо. Тому спадкування як один з засобів отримання права власності на житло та житлові права і обов'язки як складова частка спадкової маси мають бути розглянуті з урахуванням специфіки об'єкту, що дозволить краще розуміти порядок розв'язання вищеозна-чених питань.

Передусім зупинимось на суб'єктному складі спадкових правовідносин. Спадкодавцем завжди є фізична особа, оскільки смерть - біологічна категорія та властива саме фізичним особам. Успадкувати житло можуть як фізичні, так і юридичні особи, а також держава. Спадкоємцем може бути навіть недієздатний громадянин - у цьому випадку прийняття спадщини відбувається за участю батьків або законних опікунів чи усиновителів такої особи. Крім того, згідно зі ст. 527 ЦК УРСР також успадковують діти померлого, що були зачаті при його житті та народжені після його смерті. Але законодавство містить низку обмежень, згідно з якими деякі особи можуть бути усунені від спадщини, тобто не можуть бути спадкоємцями. Передусім це особи, що навмисно позбавили життя спадкодавця чи когось зі спадкоємців або зробили замах на їх життя (ст.528 ЦК УРСР). Такі суб'єкти не можуть спадкувати у всякому разі - ні за законом, ні за заповітом. Крім того, спадкоємцями за законом не можуть бути батьки після дітей, у відношенні до яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Якщо на успадкований будинок (квартиру) заявили права кілька осіб, може виникнути питання про поділ житла в натурі, а також питання, пов'язані з визначенням вартості будівель. Поділ житлового будинку в натурі між спадкоємцями є можливим, якщо кожному з них може бути виділена відокремлена частина будинку з самостійним виходом. Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Тобто найменш проблематичною є ситуація, коли між спадкоємцями поділяється будинок, що має кілька виходів чи такі виходи можуть бути обладнані. Будь-яке переобладнання повинно бути зроблено з погодження органів архітектури та відображено у довідці-характеристиці Бюро технічної інвентаризації. Якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в загальному користуванні спадкоємців.

У разі неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним, спадкоємець має право на отримання компенсації у грошах чи на отримання іншого спадкового майна. Наприклад, якщо успадковують у рівних частках дві особи та до складу спадкового майна увійшли однокімнатний житловий будинок та мотоцикл, один з спадкоємців може успадкувати будинок, інший - стати власником мотоциклу та отримати компенсацію різниці вартості будинку та мотоциклу. Розмір грошової компенсації визначається за згодою спадкоємців, а при відсутності такої згоди - судом, який приймає до уваги дійсну вартість будинку на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза. Таку експертизу можуть провести незалежні оцінювачі житла, інститут яких вже сформувався в Україні.

П. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» від 24 червня 1983 р. № 4 з наступними змінами визначає, що у випадках смерті члена житлово-будівельного, дачно-будівельного або гаражно-будівельного кооперативу, члена садівницького товариства, якщо до дня смерті ним не були внесені повністю пайові внески, спадщина відкривається не на квартиру, дачу, гараж, садовий будиночок, насадження, а на пай спадкодавця та інші суми, які підлягають поверненню у таких випадках. Лише у разі, якщо на час смерті спадкодавцем був повністю внесений пайовий внесок, спадщина відкривається, відповідно, на квартиру, дачу, гараж, садовий будиночок, інші будівлі і насадження. Тому у зазначених випадках сплата померлим пайових внесків відіграє провідну роль у визнанні права власності на нерухомість за спадкоємцями.

Отже, з вищеозначеного можна визначити, що під спадкуванням житла слід розуміти перехід прав та обов'язків, який відбувається після смерті фізичної особи (спадкодавця) з приводу житла, яке знаходилось у його власності до іншої особи (спадкоємця).

2. Відкриття спадщини

Під відкриттям спадщини розуміють визнання у зв'язку зі смертю громадянина за відповідними особами права на спадкування, що відбувається у визначений час та у визначеному місті.

Юридичне значення має час відкриття спадщини. Саме під час відкриття спадщини встановлюється її склад, починається обчислення строку для її прийняття та визначається коло спадкоємців. Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця. При оголошенні померлим часом смерті є день, що визнано судом як дата смерті громадянина або день набрання законної сили рішенням про оголошення померлим, якщо ця дата судом не визначена. Отже, відкриття спадщини відбувається у разі смерті громадянина чи у разі оголошення його померлим. Факт смерті та час відкриття спадщини підтверджуються свідоцтвом органу РАГС про смерть спадкодавця, повідомленням про загибель, що видане органами Міністерства оборони України, рішенням суду чи іншим документом у передбачених законодавством випадках. Лише факт пропажі громадянина без вісті або визнання його судом безвісно відсутнім не тягне за собою відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини після смерті реабілітованих у встановленому порядку громадян є день прийняття рішення Комісією з питань прав реабілітованих про повернення спадкоємцям першої черги майна (компенсації його вартості) реабілітованого (Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»). Особи, що померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після одного.

Визначення місця відкриття спадщини також є необхідним, оскільки саме у ньому нотаріальна контора приймає заяви на прийняття спадщини та видає свідоцтво про право на спадщину, приймає заходи щодо охорони спадкового майна тощо. Саме за місцем відкриття спадщини спадкоємці померлого можуть зробити дії, що свідчать про прийняття чи неприйняття ними спадщини та зробити інші дії, що пов'язані зі спадкуванням. Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, - місцезнаходження майна або його основної частини (ст. 526 ЦК УРСР).

3.Спадкування житла за законом та за заповітом

У статті 524 ЦК УРСР вказано, що спадкування здійснюється за законом і за заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Отже, розглянемо детальніше ці підстави спадкування.

Спадкування за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Тобто, якщо спадкодавець не висловив окремо у заповіті свою волю щодо долі усього чи частини свого майна після смерті чи спадкоємець за заповітом помер раніш відкриття спадщини, спадкувати мають особи, що є спадкоємцями за законом.

Фізичні, особи, що є спадкоємцями за законом, відповідно з тим, хто з них раніш має право на спадкування, поділяються на відповідні черги. Спадкоємці, що віднесені законом до однієї черги, ніяких переваг один перед іншим не мають, а спадкова маса, що припадає на спадкоємців цієї черги, поділяється між ними в рівних частках (крім предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку). Але слід зазначити, що у разі, коли майно (наприклад, будинок) було нажите подружжям у зареєстрованому шлюбі, до спадкової маси має бути віднесена лише та частина цього майна, що належала саме померлому подружжю. Такий поділ не позбавляє іншого з подружжя спадкувати після померлого з виділеної частини майна померлого. Розглянемо приклад. Під час шлюбу подружжя придбало будинок та на протязі одного року до смерті чоловіка в цьому будинку проживали чоловік, дружина та донька. До спадкової маси необхідно віднести лише половину цього будинку, оскільки інша половина, як спільно нажите у шлюбі майно, є власністю дружини померлого. Під час відкриття спадщини її прийняли дружина, син та донька померлого, що є спадкоємцями за законом. Спадкова маса, серед якої половина будинку, поділяється на три рівні частки, що складає долю кожного у майні, яке має бути успадковане кожним зі спадкоємців. Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку поділяються між дружиною померлого та його донькою, оскільки вони проживали сумісно з спадкодавцем на протязі останнього року його життя.

Перша черга спадкоємців за законом встановлена ст. 529 ЦК УРСР. Спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому батьку.

Ст. 530 ЦК УРСР встановлює другу чергу спадкоємців за законом. При відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також у разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спад-. кування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері.

У ст. 531 ЦК УРСР йдеться про те, що спадкувати за законом мають право непрацездатні особи, що утримувались померлим не менше одного року до його смерті. При наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства. Зазначимо, що утримання у цьому випадку повинно мати постійний характер на протязі року. Більше того, утриманці померлого неодмінно повинні бути непрацездатними за віком (пенсіонери, неповнолітні) чи за станом здоров'я (інваліди). Усиновлені та їх нащадки при спадкоємстві після смерті усиновителя або його родичів прирівнюються до дітей усиновителя та їх нащадків. Вони не успадковують за законом після смерті своїх кровних родичів по висхідній лінії, а також братів і сестер. Ст. 532 ЦК УРСР регламентує спадкування усиновленими та усиновителями. Усиновителі та їх родичі при спадкоємстві після смерті усиновленого або його нащадків прирівнюються до батьків і інших кровних родичів усиновленого. В той же час кровні родичі усиновленого по висхідній лінії і його брати та сестри, навпаки, не одержують спадщини за законом після смерті усиновленого або його нащадків

Спадкування за заповітом. Особі надається право самостійно визначати коло осіб, яким може дістатись майно після її смерті та визначити частки, які мають належати цим особам. Щоб це зробити громадянину, необхідно скласти відносно свого майна заповіт. Заповіт - це розпорядження громадянина щодо визначення ним долі свого майна на випадок смерті, що повинно бути зроблено у письмовій формі з нотаріальним посвідченням (чи в прирівняній до неї формі). Заповіт може складатись на користь як тих осіб, що входять до кола спадкоємців за законом, так і тих, що не входять до нього. Також можна заповісти майно державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Отже, заповіт може як покращити становище спадкоємця за законом, так і погіршити його в залежності від волі заповідача, а також може закликати до прийняття спадщини осіб, що взагалі не є спадкоємцями за законом. Заповідач також може у заповіті позбавити права на спадкування одного, кількох чи навіть всіх спадкоємців за законом.

Але закон чітко визначає коло тих осіб, які не можуть бути взагалі залишені без спадщини за волею заповідача. Якщо заповіт складений не на користь таких осіб, вони все одно мають право успадкувати деяку частину від того майна, що належала б їм за законом, тобто так звану обов'язкову частку. Отже, ст. 535 ЦК УРСР виділяє осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Вони успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом. Такими особами є неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого. При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Складання заповіту є одностороннім правочином, оскільки під час життя заповідача спадкоємець щодо житла в силу заповіту прав не має та ні яких обов'язків не несе. Спадкоємець погоджується на прийняття спадщини не під час здійснення правочину - складання заповіту, а вже після смерті заповідача. Отже, складаючи заповіт, спадкодавець висловлює лише свою особисту односторонню волю щодо подальшої долі належного йому майна.

Ніхто примусово не муже бути наділений майном, тому спадкоємець може як прийняти, так і відмовитись від майна, призначеного йому за заповітом. Відсутність волевиявлення спадкоємця щодо прийняття житла за заповітом після смерті заповідача не робить цей заповіт недійсним, а лише свідчить про відмову від спадку. Все це дозволяє говорити про те, що заповіт не є двосторонньою угодою-договором, а є саме одностороннім правочином, у якому відображена воля однієї особи - заповідача.

Заповіт може бути скасований чи змінений заповіда-- чем у будь-який момент на його розсуд. Тому заповіт не має за життя заповідача остаточної сили. Про скасування заповіту говорить звернення заповідача до нотаріальної контори з відповідною заявою чи посвідченням нового заповіту. Останній заповіт відміняє усі попередні. При цьому слід брати до уваги, що скасування чи зміна заповіту є дією, що має суто особистий характер. Тому згідно зі ст. 544 ЦК УРСР та Законом України «Про нотаріат» заповіт може бути зроблено, змінено або скасовано лише особисто громадянином-заповідачем. Вчинення цих дій через представників не допускається. Навіть опікун особи, що

була визнана недієздатною після нотаріального посвідчення заповіту, не має права скасовувати або змінити заповіт підопічного.

Заповідач може на випадок, коли зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її, зазначити іншого спадкоємця (підпризначення спадкоємця) - ст. 536 ЦК УРСР. З деякою умовністю можна провести аналогію між спадкоємцями другої черги спадкоємців за законом та підпризначеним спадкоємцем за заповітом: перші успадковують лише після спадкоємців першої черги за законом, другі - лише після основного спадкоємця за заповітом. Але є й суттєва різниця. Підпризначений спадкоємець призначається заповідачем, а коло спадкоємців другої черги визначено законом. Підпризначений спадкоємець, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її як спадкоємець за заповітом, успадковує перш, ніж будь-які спадкоємці за законом (за виключенням обов'язкової частки у спадщині) Як справедливо зазначають В.М. Самойленко та В.А. Кройтор, якщо основний спадкоємець помре, не відмовившись від спадщини, а лише не встигнув її прийняти, право на спадщину надходить до його спадкоємців за законом. Якщо вже ці спадкоємці не приймуть спадщини, у спадкові права має вступати Підпризначений спадкоємець.

Згідно зі ст. 538 ЦК УРСР заповідач має право покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання (заповідальний відказ) на користь однієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимагати його виконання. Відказоодержувачами можуть бути як ті особи, що входять, так і ті, що не входять до числа спадкоємців за законом. Наприклад, умовою прийняття спадщини спадкоємцем може бути прийняття ним на себе обов'язків за договором довічного утримання. У разі відмови від цього заповідального відказу спадкоємець позбавляється не тільки можливості стати власником будинку, що був отриманий заповідачем за договором довічного утримання, а також позбавляеться всього спадкового майна, що йому мало надійти за заповітом. Адже прийняття спадщини під умовою з боку спадкоємця неможливо та свідчить про його відмову від спадкування. Спадкоємець, на якого покладено заповідачем виконання заповідального відказу, зобов'язаний виконати його лише в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього. Тому, якщо заповідальний відказ перевищує вартість успадкованого спадкоємцем майна, у цій частин, заповідальний відказ буде недійсним. У разі смерті спадкоємця на якого було покладено виконання заповідального відказу, або в разі неприйняття ним спадщини зобов'язання з виконання заповідального відказу переходить на інших спадкоємців, які одержали його частку.

У ст. 539 ЦК УРСР особливо виділено, що заповідач може покласти на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок зобов'язання надати іншій особі довічне користування цим будинком або певною його частиною. Це зобовязання заноситься нотаріусом у свідоцтво про право спадкоємства. Обов'язок надавати вказаній заповідачем особ, довічне користування житлом обтяжує не тільки спадкоємця, а саме житло, оскільки у разі наступного переходу права власності право довічного користування зберігає силу для нового власника. Тому в усіх наступних правовстановлюючих документах про право власності на житло (договорах, заповітах тощо) нотаріус повинен відображувати право особи на довічне користування житлом аж до смерті цієї особи. Необхідно підкреслити, що при покладенні на спадкоємця обовязку з надання іншій особі права довічного користування цим будинком або певною його частиною мова може йти тільки про спадкування за заповітом. Адже в законі мова йде не просто про спадкодавця, а саме про заповідача. Тому у випадку, коли спадкодавець бажає, щоб після його смерті майно перейшло спадкоємцям за законом та щоб при цьому якась інша особа довічно користувалась житлом, є доцільним оформлення заповіту.

4 Прийняття спадщини

Для того щоб скористатись правом на отримання спадщини спадкоємець повинен здійснити фактичні дії, що свідчать про цей його намір. Інакше кажучи, спадкоємець повинен прийняти спадщину. Згідно зі ст. 549 ЦК вважається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він протягом шести місяців з дня відкриття спадщини фактично вступив в управління або володіння спадковим майном чи подав до державно, нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Відносно житла   яке складає спадкову масу, це означає, що якщо спадкоємець у встановлені строки після відкриття спадщини вселяється в це житло чи на момент відкриття спадщини вже проживає у ньому, він вважається таким, що прийняв спадщину Існування вказаних обставин не виключає того, щоб спадкоємець після відкриття спадщини подав у нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини. Цим спадкоємець лише підтверджує свою волю щодо прийняття спадщини. Підтвердженням фактичного вступу спадкоємця в управління або володіння спадковим житлом можуть бути, наприклад, довідка з житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, місцевого виконкому чи держадміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом із ним; штамп у паспорті спадкоємця про прописку в успадкованому житлі у шестимісячний період після смерті спадкодавця чи відповідний запис в домової книзі.

Але якщо спадкоємець не проживає в житлі, що ство-рює спадкову масу у період відкриття спадщини та бажає прийняти спадщину, він обов'язково повинен звернутися з письмовою заявою до державної нотаріальної конторі за місцем відкриття спадщини. До заяв на вчинення нотаріальних дій, пов'язаних зі спадкуванням, як до юридичних документів пред'являються уніфіковані вимоги. Передусім зазначимо, що це найчастіше саме заяви про прийняття спадщини чи про відмову від прийняття спадщини а також про видачу свідоцтва про право на спадщину. Якщо така заява подається спадкоємцем до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини особисто, то нотаріус встановлює особистість заявника, перевіряє його підпис та робить про це відмітку у заяві. Якщо спадкоємець особисто не може з'явитися у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини

його підпис на заяві повинен бути нотаріально засвідченим. Якщо заява, на якій підпис спадкоємця не є нотаріально засвідченим, надійшла по пошті, нотаріус приймає її та пропонує спадкоємцю надіслати заяву, що оформлена належним чином, або прийти особисто до цієї нотаріальної контори (п. 110 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Ст. 550 ЦК УРСР припускає продовження шестимісячного строку на прийняття спадщини. Цей строк може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Питання про те, чи визнавати поважною причину пропуску строку на прийняття спадщини, вирішується судом у кожному окремому випадку, виходячи з його внутрішнього переконання, існуючої практики та матеріалів справи, оскільки закон не містить вичерпного переліку цих поважних причин. Також є припустимим позасудовий порядок продовження строку на прийняття спадщини, навіть якщо він порушений без поважних причин, якщо на це погодяться всі інші спадкоємці, які прийняли спадщину. У цих випадках, якщо спадкове майно було прийняте іншими спадкоємцями або перейшло до держави, спадкоємцеві, що пропустив зазначений строк, передається лише те з належного йому майна, яке збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації решти майна, що мало йому належати.

Спадкоємець приймає спадщину без будь-яких умов або застережень, чи може відмовитись від неї, якщо його не задовольняють будь-які умови прийняття спадщини. Причому згідно з п.111 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, прийняття чи відмова від спадщини можуть мати місце по відношенню до всього успадкованого майна. Спадкоємець не може прийняти одну частину спадщини, а від другої частки відмовитись. Спадкоємець, що прийняв частку спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину. Прийнята спадщина визнається такою, що належить спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець, закликаний до спадкоємства за законом або за заповітом, помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти в установлений строк, право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Це право померлого спадкоємця може бути здійснене його спадкоємцями на загальних підставах протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців (ст. 551 ЦК УРСР).

5. Відмова від спадщини

Відмова від спадщини є одностороннім правочином, що свідчить про неприйняття спадщини спадкоємцем. Така відмова повинна бути зроблена в шестимісячний строк від дня відкриття спадщини. При цьому спадкоємець може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій (ст. 553 ЦК УРСР). Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. З іншого боку, судова практика вважає, що відмова від спадщини є правочином, а тому як і будь-який правочин може бути оскарженим у суді, наприклад, в результаті обману, насилля і т. д.

Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини. Тобто спадкоємець може відмовитись від спадщини шляхом активних дій (коли подає заяву про це до нотаріальної контори) та шляхом бездіяльності (утримуючись від дій, що свідчать про прийняття спадщини). У першому випадку спадкоємець, що відмовляється від своєї частки у спадщині може призначити це майно будь-кому із спадкоємців на свій розсуд. Інакше частка того спадкоємця, що відмовився від спадщини, поділяється між іншими спадкоємцями в рівних частках. Відмова від спадщини не є можливою на користь тих із спадкоємців, які є усуненими від спадщини.

У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» від 24 червня 1983 р. №4 з наступними змінами йдеться про те, що відмова від спадщини на користь інших закликаних від спадкування спадкоємців допускається лише

протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Після цього особа, яка прийняла спадщину, вправі передати право на все або частину одержаного за спадщиною майна іншому спадкоємцеві на підставі загальноцивільних угод-договорів купівлі-продажу, дарування, міни. Як бачимо, угоди, що замінюють відмову від спадщини після пропущення строку, можуть бути як безоплатними, так і сплатними. З цього ви-пливає висновок, що на відміну від прийняття спадщини, яке завжди є безумовним, відмова від спадщини на користь іншої особи може бути зробленою як без будь-яких умов щодо неї, так і з умовою зробити зустрічне грошове чи інше майнове надання.

6.Свідоцтво про право на спадщину

Правовстановлюючим документом, що підтверджує право власності спадкоємця на житло чи інше успадковане майно є Свідоцтво про право на спадщину. Воно свідчить про прийняття спадщини спадкоємцями та підтверджує цей юридичний факт, тому може бути видане лише тим спадкоємцям, які належним чином прийняли спадщину. Це Свідоцтво видається виключно держаним нотаріусом за письмовою заявою спадкоємця. Згідно зі ст. 561 ЦК УРСР Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що крім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає. Але оскільки Свідоцтво про право на спадщину лише засвідчує юридичний факт прийняття спадщини, воно може бути видане навіть через кілька років після прийняття спадщини, якщо встановлено, що цей факт дійсно мав місце.

Видача Свідоцтва про право на спадщину на житло чи інше майно, що підлягає реєстрації, здійснюється нотаріусом після отримання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцю та перевірки відсутності заборони чи арешту цього майна. Крім правовстановлюючих документів на житло, необхідним є надання нотаріусу довідки-характеристики з БТІ, а якщо інвентаризація не проведена - довідки відповідного виконкому. Якщо на вказане житло накладена заборона, нотаріус повинен повідомити кредитора про те, що спадкоємцям боржника видане Свідоцтво про право на спадщину. Відповідно, кредитор спадкодавця може стягнути борг із спадкоємців як з боржників чи задовольнити свої вимоги з вартості майна спадкоємців (у тому числі з успадкованого), оскільки спадкоємці поряд з правами успадковують обов'язки спадкодавця, серед яких також його борги. Якщо на житло, що успадковується, раніш був накладений арешт судовими органами, видача Свідоцтва про право на спадщину зупиняється до зняття арешту. При спадкуванні житла Свідоцтво про право на спадщину, як і інші правовстановлюючі документи про право власності на нерухомість, повинно бути зареєстровано у БТІ чи місцевому виконкомі, про що на ньому цим органом робиться відмітка.

Згідно з п. 109 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України Свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я всіх спадкоємців чи, за їх бажанням, кожному з них окремо. При цьому в кожному Свідоцтві вказується все успадковане майно та перелічуються всі спадкоємці та визначається частка спадщини, що належить спадкоємцеві, якому видається Свідоцтво про право на спадщину. Якщо Свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом не на всю спадщину, то в його тексті вказується, яка частка залишається відкритою.

Розділ 3. Здійснення права на житло шляхом отримання його у користування

Підрозіл 1. Сплатне користування житлом

§1. Загальні положення найму житла

Відповідно до пунктів 1, 2 ст. 4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він може чинити по відношенню до свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати майно для здійснення господарської й іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Очевидно, що коли йдеться про житло, то власник житлового приміщення може використовувати його для особистого помешкання, а також для проживання членів його сім'ї. Житло може здаватися власниками для проживання іншим особам на підставі договору.

Основною юридичною формою такого договору є договір найму житлового помешкання як один із видів цивільно-правових договорів.

За договором найму жилого помешкання одна сторона - власник житлового приміщення або уповноважена ним - особа (наймодавець) - зобов'язується надати іншій стороні (наймачу) жиле помешкання за плату у володіння і користування для проживання в ньому. Договір найму житла має багато спільного з договором майнового найму, проте в системі договорів займає самостійне місце. Це зумовлено тим, що договір найму житлового приміщення спрямований на забезпечення постійного проживання громадян у житлі та правильного використання для цього житлового фонду, хоч треба відмітити, що проект ЦК розглядає його як різновид.

Договір найму житлового помешкання досить широко врегульовано чинним законодавством України. Норми ЦК про майновий найм застосовуються до житлових відносин, лише коли це прямо передбачено законом. Самий же найм житлового помешкання виділений у ЦК в особливу главу.

За своєю юридичною природою житлові правовідносини з користування є зобов'язальними. У ньому беруть участь: на одній стороні той, хто надає житлове помешкання в користування, а на інший - особа, якій воно надається (наймач). У якості особи, що надає помешкання в користування, виступає наймо-давець. Наймодавцем може бути і громадянин - не тільки власник, але і наймач будівлі. Від того, який житловий фонд наймодавець представляє, залежить правовий режим виниклого зобов'язання. Коли здане в найм житлове помешкання перейде у власність або оперативне управління іншої особи, наймач не позбавляється своїх прав. Якщо будинок місцевої Ради передається відомству, яке навіть має право на виселення осіб, що припинили з ним трудові відношення, той, хто вже мешкав у переданому будинку, збереже ті ж права, що належали йому в будинку місцевої Ради. Навпроти, при передачі такими відомствами своїх будинків місцевій Раді проживаючі в них мешканці одержують звичайні права наймачів у будинках місцевих Рад, незалежно від трудових відносин з даним відомством.

Наймачем за договором житлового найму може бути тільки громадянин, але не юридична особа. Якщо юридична особа наймає частину житлового будинку для власних потреб, виникають відносини майнового, а не житлового найму. Коли ж підприємство або установа за згодою власника поселяє в наданій йому квартирі або кімнаті своїх робітників для проживання, відносини власника будинку з юридичною особою регулюються нормами про майновий найм, а до його відносин із мешканцями застосовуються норми житлового законодавства.

Найважливіша функція наймодавця складається в наданні житлового помешкання. Головна функція наймача зводиться до внесення квартирної плати і використання помешкання за його цільовим призначенням.

Загальні положення про зміст договору

Юридичний зміст житлових правовідносин, що виникають із договору найму, складають права й обов'язки його учасників. Розкривши зміст зазначених прав і обов'язків, ми

зможемо розкрити зміст самих житлових правовідносин. Перед вирішенням цього завдання необхідно подати декілька зауважень. По-перше, йдеться про ту стадію розвитку житлового правовідношення, на котрій житлове помешкання уповноваженою особою отримано. На це варто звернути увагу, оскільки в поняття житлових правовідносин можна вкладати і більш широкий зміст. По-друге, у будь-яких житлових правовідносинах, як і в нежитлових взагалі, праву коремпондує обов'язок. Тому при розкритті змісту прав ми розкриваємо тим самим зміст протистоячих їм у житлових правовідносинах обов'язків і навпаки. По-третє, на даній стадії житлового правовідношення незалежно від підстав його виникнення, як І незалежно від того, чи є право на задоволення потреби в житлі зобов'язальним або речовим, вирішальне значення для задоволення цієї потреби мають власні дії уповноваженої особи.

Перш ніж ми приступимо до розкриття змісту окремих правовідносин, які виникають із договорів найму житла, зазначимо, що в підрозділі будуть використані терміни «приватний найм житла» і «соціальний найм житла». Приватний найм житла застосовується до сплатного, строкового користування жилими приміщеннями, що входять у приватний житловий фонд та фонд житлово-будівельних кооперативів. У випадках найму житла державного та громадського житлових фондів використано термін «соціальний найм житла».

§2. Приватний найм житла

За договором найму житла одна сторона - наймода-вець (власник житла) зобов'язується надати іншій стороні -наймачеві житло за плату в тимчасове володіння та користування для проживання в ньому.

1. Мета договору

Мета договору найму житла - забезпечити передачу житла в тимчасове користування. У цьому зацікавлені обидві сторони договору. Наймач, як правило, має потребу в житлі тимчасово або не має можливості придбати його у власність. Наймодавець же має на меті отримання прибутку з передачі житла в тимчасове користування іншій особі. Остання ознака дозволяє відрізняти договір найму від інших зобов'язань по передачі майна в користування, зокрема від договору безоплатного користування майном.

Під користуванням розуміється отримання із речі її корисних властивостей без зміни субстанції речі. Стосовно договору найму житла це значить, що наймач має забезпечену законом можливість задовольняти свою житлову потребу.

Право користування наймача знаходиться під речово-правовим захистом і в цій площині прирівняно до права власності й інших речових прав (ст. 38 Закону України «Про власність»). Проте такий захист воно одержує тільки тоді, коли наймач поряд із правом користування наділений і правом володіння, тобто панує, утримує житло. Такий наймач захищається і від зазіхань наймодавця як власника зданого в найм житла. Якщо ж мова йде про «голе» право користування (без володіння), то речово-правовим захистом воно не користується.

Праву користування притаманна властивість слідування. Договірні (відносні) правовідносини по найму житла в тій мірі, у якій вони пов'язані з його передачею у володіння іншій особі, породжують і певні абсолютно-правові наслідки. Вони виявляються не тільки в захисті прав наймача від будь-якого порушника, але й у тому, що у випадку переходу права власності на наймане майно до будь-якої іншої особи договір найму в межах терміну своєї дії зберігає силу і для нового власника.

2. Учасники правовідносин, що виникають із договорів приватного найму

Учасниками правовідносин, що виникають із договору приватного найму, є перш за все його сторони. Це наймодавець і наймач.

Наймодавець - особа, що здає житлове помешкання за плату в користування (в найм). їм може виступати власник житла або особа, уповноважена власником на такі дії. Наприклад, комісіонер у силу комісійного договору укладає з третьою особою від свого імені в інтересах комітента договір найму житла. У якості наймодавця за договором найму житла можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Одна з вимог, що ставиться до наймодавця, - наявність цивільної правосуб'єктності. У випадку, коли житлове помешкання належить юридичній особі, - то вона виступає наймодавцем. Наприклад, юридична особа набула житлового будинку для своїх робітників або здає в найм з метою одержання прибутку. Коли організація виступає наймодавцем, то необхідно, щоб її правоздатність дозволяла їй це робити.

Якщо житлове помешкання здає в найм член житлового або житло-будівельного кооперативу, то він і виступає в якості наймодавця.

Наймачами за договором найму житла можуть бути тільки фізичні особи, оскільки жилі приміщення призначені для проживання. Юридична особа, що орендує житло, може використовувати його тільки для фізичних осіб. Так, комерційна організація, що одержала за договором найму від власника житлове приміщення, не може використовувати його під свій офіс (контору), а вправі лише здати це помешкання, наприклад, для проживання своєму співробітнику або іншому громадянину за договором найму житла. Тобто юридична особа повинна використовувати житлове помешкання тільки по прямому призначенню, а саме для проживання громадян.

Для того, щоб громадянин або організація виступали наймачами, необхідно наявність у них достатнього обсягу правосуб'єктності.

Особливо відзначимо, що наймачі в будинках житло-будівельного кооперативу користуються правилами про договір піднайму в будинках державного і громадського житлового фонду.

Інші особи, яких наймач має право вселити в займане ним житлове помешкання. Відповідно до діючого законодавства наймач вправі вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб за письмовою згодою власника будинку (квартири) і всіх членів сім'ї, які проживають з наймачем. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Коло членів сім'ї визначено у ст. 64 ЖК, розрахованої на житловий найм, причому на той його різновид, що нині іменується соціальним наймом. У порядку аналогії закону -на членів сім'ї наймача застосовується дія і за договором приватного найму.

Згідно з ч. 2 ст. 64 ЖК до членів сім'ї наймача відносяться чоловік (жінка) наймача, їхні діти і батьки. Членами сімї наймача можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно мешкають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство. Такими вони є тільки перед наймодавцем. У цьому випадку не має значення також вік, майнове становище, час проживання і рід занять самих членів сім'ї.

Дружина наймача - це особа, з якою останній знаходиться в зареєстрованому шлюбі. До подружжя відносяться особи, шлюб яких зареєстрований в органах РАГС. Підставою виникнення взаємних прав і обов'язків батьків і дітей є походження дітей, засвідчене у встановленому законом порядку. У даному випадку не має значення їх вік, чи є вони дітьми самого наймача, чи його подружжя, спільні або усиновлені діти, народилися вони в шлюбі, який у подальшому визнано недійсним або нездійсненим. Батьки відносяться до членів сім'ї наймача в зв'язку з родинними відношеннями з наймачем і незалежно від перебування їх на його утриманні.

Це так звані безспірні члени сім'ї, їхня приналежність до сім'ї наймача визначається фактом указаного сімейно-правового зв'язку. Ніяких інших умов не потрібно. Проте поняття члена сім'ї по сімейному законодавству не можна ототожнювати з поняттям члена сім'ї наймача по житловому законодавству. Щоб стати членом сім'ї наймача в силу житлового законодавства, необхідна не тільки наявність сімейно-правового зв'язку, але і факт спільного проживання. Наприклад, подружжя проживає в одному житловому приміщенні, і чоловік-наймач цього приміщення, то його дружина є не лише членом сім'ї цієї особи, а й членом сім'ї наймача. А в тому разі коли дружина цієї особи живе окремо і має самостійне право на інші жилі приміщення, то вона, хоч і є членом сім'ї свого чоловіка, проте не є членом сім'ї наймача. Таке саме правило застосовується і до повнолітніх дітей наймача, які живуть окремо від батьків, та до батьків наймача і його дружини.

Членами сім'ї наймача можуть бути визнані й інші особи, які постійно проживають разом з наймачем та ведуть з ним спільне господарство. До таких осіб належать не тільки родичі наймача та його дружини, а й особа, з якою наймач фактично перебуває у шлюбних відносинах, опікуни, утриманці наймача тощо. Зазначені особи можуть бути віднесені до членів сім'ї наймача за умови, якщо вони:

- по-перше, проживають разом з наймачем, тобто в одному спільному для них жилому помеканні;

- по-друге, ведуть з ним спільне господарство, тобто мають спільні витрати - на ремонт, придбання речей, їжу, надання взаємної допомоги і т. д. Законодавством України не встановлено термін такого спільного проживання і які-небудь умови ведення загального господарства. У випадку виникнення суперечки це питання вирішується виходячи з конкретних обставин. Наявність родинних зв'язків у цьому випадку не обов'язкова, але при відсутності хоч однієї із вище названих ознак особа не може бути визнаною членом сім'ї наймача.

Піднаймачі - це особи, що набувають похідне від найму право користування житловим помешканням або його частиною. Вони не одержують самостійного права на житло.

Житлове законодавство згадує і таких осіб як тимчасові мешканці.

Тимчасові мешканці - це особи, яким наймач жилого помешкання і проживаючі спільно з ним члени його сім'ї за взаємною згодою дозволили тимчасово і безоплатно проживати у жилому приміщенні, що знаходиться в їх користуванні, у тому числі опікуни чи піклувальники, що не є членами сім'ї наймача. Право користування жилою площею у тимчасових мешканців похідне від права наймача і являє собою самостійний договір безоплатного користування житлом, який буде розглянуто окремо.

3. Юридична характеристика договору приватного найму житла

Оскільки обов'язок передати майно (надати житло) і вносити плату виникає з досягнутої сторонами угоди, а фактичні дії відбуваються після того, як угода здійснилася, приватний найм необхідно визнати консенсуальним договором. Він також є відплатним, тому що з однієї сторони наймач, сплачуючи визначену винагороду наймодавцю, одержує в користування його майно; з іншого боку, наймодавець, надаючи право користування житлом, отримує право на оплату за найм. Водночас договір носить взаємний характер, тому що правам та обов'язкам наймодавця відповідають права і обов'язки наймача.

4. Істотні умови договору

Умови договору найму житлового помешкання в будинках, що належать громадянам на праві приватної власності, встановлюються угодою сторін. Проте для виникнення між сторонами правових зв'язків необхідною і достатньою є угода з усіх істотних умов. У договорі приватного найму такими є: предмет, ціна і строк.

Предметом зазначеного договору може бути окрема квартира або інше ізольоване помешкання (частина квартири), а також одноквартирний житловий будинок або його частина. Допускається здавання в найм неізольованого помешкання (кімнати, з'єднаної з іншою кімнатою спільним входом, а також частини кімнати). Якщо, наприклад, громадянин приватизував квартиру, то хоча жодна кімната в ній не є ізольованою, власник не позбавлений права здати частину цієї квартири в найм. Досить поширене і поселення в приватизовані квартири «куткових» мешканців (наприклад, студентам або відпочиваючим здається не кімната, а закуток), тобто здача в найм частини кімнати. Наймач житла в багатоквартирному будинку поряд із правом користування житлом має право користуватись і майном, яке обслуговує будинок.

Основною вимогою до якості житла є придатність його для проживання, яке визначається в порядку, передбаченому житловим законодавством, тобто помешкання повинно бути включене до складу житла, відповідати вимогам будівельних норм і правил, протипожежних нормативів, санітарним і технічним вимогам і т. д. Здача житлових приміщень в найм на умовах договору приватного найму не обмежується нормами житлової площі.

Оскільки помешкання має бути придатним для постійного в ньому проживання і за розміром відповідати вимогам, передбаченим житловим законодавством, то не можуть бути самостійним предметом договору найму житла приміщення, непридатні для проживання (підвали, гаражі і т. п.), а також підсобні помешкання (наприклад, кухня, коридор, комора).

Плата за користування жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться, окрім квартирної плати, відповідно до затверджених в установленому порядку тарифів і не є оплатою за користування житлом, її необхідно розглядати як умову самостійного договору, хоча обов'язок витрат на них може бути покладено на будь-яку сторону.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити їх.

Зустрічаються випадки, коли при здачі в найм житлових помешкань їх власник надає наймачу у користування меблі й інше майно. Він може надавати послуги по прибиранню помешкання, готуванню їжі для наймача й ін. Подібного роду послуги не входять у предмет договору найму житла, а тому оплачуються самостійно.

З огляду на те, що житлове помешкання передається - іншій особі в тимчасове користування, обов'язковим елементом договору про його передачу стає строк. Проте звідси не випливає, що період дії договору повинен бути обов'язково визначений у ньому самому.

Існують строкові договори, тобто такі, що чітко визначають термін їхньої дії. їх тривалість залежить від домовленості сторін. Договори найму житла бувають і такими, в котрих взагалі не визначається термін їх дії. Як і у всіх інших подібних випадках, у безстрокових договорах по здачі майна в найм кожний із контрагентів у будь-який момент може зажадати його припинення. Проте з огляду на те, що майно, отримане в користування, повинно більш-менш довгостроково обслуговувати відповідні потреби, закон встановлює строк для попередження іншої сторони про намір припинити дію договору тривалістю в 3 місяці (ч. З ст. 168 ЖК).

Істотними вважаються і всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди. Наприклад, умова про можливість здійснення перепланування помешкання.

5. Форма договору

Договір приватного найму житлового приміщення укладається між власником будинку (квартири) і наймачем у звичайній письмовій формі з наступною реєстрацією його у відповідному органі (виконавчому комітеті місцевої Ради або в органі управління, що ним утворюється, правлінні житлово-будівельного кооперативу і т. д.). Недотримання вимог про письмову форму договору, а також умови про його реєстрацію не зумовлює недійсність договору, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦК такі наслідки настають у випадках, прямо зазначених законом. Проте недотримання простої письмової форми позбавляє сторони права, у випадку суперечки, посилатися на підтвердження наявності угоди на показання свідків (ст. 46 ЦК). Доводити наявність договору й окремих його умов у таких випадках можна тільки за допомогою письмових доказів або іншим шляхом. Наприклад, прописка, яка сьогодні хоч і скасована, але при її наявності може бути письмовим доказом договору1.

Договір як документ повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначати права і обов'язки наймодавця і наймача та інші умови найму.

6. Зміст житлових правовідносин, що виникають із договору приватного найму

Обов'язок наймодавця

Основним зобов'язанням наймодавця є надання наймачу вільного житла, що є предметом приватного найму.

Наймодавець також зобов'язаний забезпечувати належну експлуатацію будинку, у якому знаходиться здане в найм житло, надавати наймачеві за плату необхідні комунальні

послуги, забезпечувати проведення ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та того, що знаходяться в помешканні, устаткування для надання комунальних послуг. Капітальний ремонт зданого в найм житлового приміщення є обов'язком наймодавця, якщо інше не встановлено договором найму житлового приміщення.

Після закінчення ремонту власник будинку (квартири) зобов'язаний надати наймачеві займане ним раніше або інше рівноцінне жиле приміщення в належному йому будинку (квартирі), за винятком випадків, коли відповідно до затвердженого виконавчим комітетом місцевої Ради проекту переобладнання чи перепланування будинку (квартири) жиле приміщення, займане наймачем, не може бути збережено. На це не потрібна згода наймача і членів його сім'ї. Право вибору предмета виконання альтернативного зобов'язання по наданню жилого помешкання після капітального ремонту в даному випадку належить наймодавцю. При цьому його право вибору не обмежено якимись умовами, наприклад, неможливістю надати раніше займане приміщення.

Право давати згоду на переустаткування житлового будинку, у якому знаходиться здане в найм житлове помешкання, якщо таке переустаткування істотно змінює умови користування житловим помешканням.

Наймодавець вправі вимагати виселення наймача і членів його сімї у випадку, коли капітальний ремонт не може бути зроблено без виселення наймача. У цьому випадку наймодавець не зобов'язаний надавати наймачу на час капітального ремонту інше житлове помешкання. У зв'язку з відсутністю у власника вищезгаданого обов'язку в нього не виникає й обов'язок по відшкодуванню наймачу витрат, викликаних переїздом в інше житло на час ремонту.

Право наймача і членів сім'ї.

При невиконанні наймодавцем своїх обов'язків по капітальному ремонту наймач житлових помешкань вправі зробити ремонт із покладенням усіх витрат по їхній кошторисній вартості на рахунок наймодавця.

Наймач не вправі робити перебудови і реконструкції житлового помешкання без згоди наймодавця.

Наймач вправі вселити в займане їм приміщення подружжя, дітей, батьків, а також інших осіб із письмової згоди власника будинку і всіх проживаючих із наймачем членів сім'ї. Неповнолітні діти можуть бути вселеними без згоди най-модавця і членів сім'ї наймача.

До числа прав наймача за договором комерційного найму житлового помешкання відноситься право здачі житлового помешкання в піднайм, а також право на вселення тимчасових мешканців.

Особи, що вселилися в житлове помешкання з дотриманням зазначених вище вимог у якості членів сім'ї наймача, набувають рівне з іншими членами сім'ї право користування помешканням, якщо при їхньому вселенні між цими особами, наймодавцем, наймачем і проживаючими разом з ними членами його сім'ї не було іншої угоди про порядок користування житловим помешканням.

Наймач та інші громадяни, що постійно з ним проживають, вправі за згодою наймодавця замінити у договорі приватного найму житлового помешкання особу наймача.

При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї, що мешкають у будинку, який належить громадянину на праві приватної власності, за ними зберігається займане житлове помешкання протягом шести місяців. Право на житло зберігається також у випадках і в межах термінів, установлених пунктами 1 і 5 частини З і частиною 4 ст. 71 ЖК УРСР.

Наймач жилого приміщення в будинку (квартирі) вправі за письмовою згодою проживаючих разом з ним членів сім'ї, включаючи тимчасово відсутніх, а також власника будинку (квартири) провести обмін займаного жилого приміщення з іншим наймачем у цьому будинку (квартирі) або в іншому будинку (квартирі), що належить суб'єкту недержавної власності.

Відмову власника будинку (квартири) у згоді на обмін жилими приміщеннями не може бути оспорено в судовому порядку.

Обов'язки наймача і членів сім'ї.

Наймач зобов'язаний використовувати житлове помешкання тільки для проживання, забезпечувати цілість житлового помешкання і підтримувати його в належному стані. Необхідно при цьому підкреслити, що зміст обов'язку по належному утриманню житлового помешкання не обмежується тільки межами помешкання, а поширюється також на будинок і прибудинкову територію. Наприклад, громадянин викидає сміття на сходові площадки, псує кабіни ліфту і зелені насадження навколо будинку, вигулює у неналежному місці собак і т. д., то він порушує покладені на нього обов'язки по дотриманню правил утримання житлового будинку і прибудинкової території і може бути притягнутий за це до встановленої законом відповідальності. Наймач також зобов'язаний:

- своєчасно вносити плату за житлове помешкання і комунальні платежі;

- робити поточний ремонт, якщо інше не встановлено договором найму житлового помешкання.

- підтримувати найняте житлове помешкання в справному стані;

- при припиненні договору найму звільнити займане житлове помешкання в тому стані, у якому він його одержав, з урахуванням нормального зносу, або в стані, обумовленому договором.

Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність по зобов'язаннях, що випливають з даного договору.

Користуючись житловим помешканням, громадянин стикається з цілим колом осіб, що його оточують. Усі вони зацікавлені в тому, щоб відношення по використанню житлового помешкання носили цивілізований характер, відповідали не тільки вказівкам правових норм, але також сформованим нормам моралі і правилам гуртожитку, тобто не виходили за рамки пристойностей. У зв'язку з цим на наймача покладається обов'язок додержуватися правил суспільного співжиття. Наприклад, не порушувати спокою інших осіб з 23 до 7 години та дотримуватись повної тиші.

Права й обов'язки піднаймачів.

Як вказувалось раніше, договір піднайму є похідним від найму, проте являє собою самостійне зобов'язання. Виходячи з цього, можна зазначити, що права і обов'язки піднаймачів аналогічні наймачам.

7. Зміна договору приватного найму житлового помешкання

Договір найму житла в будинку, що належить громадянину на праві приватної власності, може бути змінений тільки за згодою наймача, членів його сім'ї і наймодавця, за винятком випадків уселення батьками своїх неповнолітніх дітей, де не потрібна така згода, та надання наймачу по закінченні капітального ремонту будинку іншого житлового помешкання.

Наймач житлового помешкання в зазначеному будинку вправі за згодою членів сім'ї в будь-який час розірвати договір найму. У випадку вибуття наймача і членів його сім'ї на постійне проживання в інший населений пункт або в інше житлове помешкання в тому ж населеному пункті договір найму житлового помешкання вважається розірваним із дня вибуття. Якщо з житлового помешкання вибуває не вся сім'я, то договір наймання житлового помешкання не припиняється, а лише вибулий член сім'ї втрачає право користування ним із дня вибуття.

Укладений на певний строк договір найму жилого помешкання в будинку, що належить громадянину на праві особистої власності, припиняється після закінчення цього терміна і може бути продовжений лише за згодою між наймачем і наймодавцем. Дострокове розірвання такого договору з ініціативи наймодавця можливо лише за згодою наймача, а при її відсутності - у судовому порядку.

Найм житлового помешкання, укладений на невизна-чений термін, може бути розірвано відповідно до вимоги наймодавця, якщо житлове помешкання, що займається наймачем, необхідно для проживання йому і членам його сім'ї. У цьому випадку власник будинку (квартири) повинен попередити наймача про майбутнє розірвання договору за три місяці. Фактами, що підтверджують таку необхідність, можуть бути будь-які обставини: збільшення кількості членів сім'ї, виділення окремих членів сім'ї, бажання об'єднатися з батьками, дітьми або іншими членами сім'ї і т. п. При цьому власник не повинен доводити, що необхідність у використанні житла для його нужд виникла або зросла після укладення договору з наймачем, вона могла існувати і раніше. Важливо довести лише потребу в жилому приміщенні для проживання самого власника і членів його сім'ї. При цьому потреба повинна бути наявною, а не очікуваною, реальною, а не удаваною.

Неприпустимо припинення найму в тих випадках, коли буде встановлено, що власник, посилаючись на потребу в житловому помешканні, у дійсності вимагає виселення, щоб здати помешкання в найм іншій особі або продати будинок. Необхідно також відзначити, що судова практика припускає можливість задоволення потреб власника і членів його сім'ї у використанні помешкання для власного користування шляхом вилучення в наймача частини житлової площі у вигляді окремих ізольованих помешкань.

Позов власника житла про виселення наймача, вселеного в кімнату, що займається безпосередньо самим власником або членами його сім'ї, підлягає задоволенню незалежно від терміну проживання наймача в цій кімнаті.

Договір найму житлового помешкання, укладений як на визначений, так і на невизначений термін, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо наймач або спільно проживаючі з ним особи систематично руйнують або псують житлове помешкання, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціального співжиття унеможливлюють для інших проживання з ними в одній квартирі або однім будинку.

При цьому для розірвання договору найму житлового помешкання за вимогою наймодавця за мотивом систематичного порушення наймачем або членами його сім'ї правил співжиття (частина 4 ст. 168 ЖК УРСР) не потрібно, щоб у відношенні відповідачів попередньо починалися міри попередження і суспільного впливу, зазначені в частині 1 ст. 116 ЖК УРСР.

Спеціальною підставою для розірвання договору з наймачем, що мешкає в будинку приватного власника, є також систематична несплата наймачем квартирної плати. У законі не міститься вказівки про те, що варто розуміти під систематичним неплатежем наймачем квартирної плати. Судова практика дотримується позиції, що таким неплатежем варто вважати несплату наймачем квартирної плати протягом трьох місяців підряд. Таке роз'яснення по даному питанню дано також у постанові Пленуму Верховного Суду УРСР від 12 квітня 1985 р. (п. 23).

Оскільки повнолітні члени сім'ї наймача несуть солідарну з ним відповідальність по зобов'язаннях, що випливають з договору найму житла (ст. 64 ЖК УРСР), то при систематичному неплатежі квартирної плати виселенню підлягає не тільки основний наймач, але і члени його сім'ї. Виселення не може мати місця, якщо обов'язок по внесенню квартирної плати був порушений при обставинах, що наступили без провини наймача (тривала хвороба, звільнення з роботи і т. п.). Неприпустимо також виселяти наймача, якщо він заперечує проти внесення наймрдавцю квартирної плати в сумах, що перевищують договірні.

Практика вважає також виправданою обставиною, якщо заборгованість пов'язана з наявністю між власником і наймачем суперечки про залік у рахунок квартирної плати витрат наймача по терміновому капітальному ремонту житлового помешкання і т.п.

Суд не може винести рішення про виселення наймача й у тому випадку, якщо до моменту пред'явлення позову або до моменту розгляду справи в суді відповідач погасив заборгованість по квартирній платі.

При припиненні договору найму житлового помешкання в будинку, що належить громадянину на праві приватної власності, наймач і спільно проживаючі з ним особи зобов'язані звільнити житлове помешкання, а у випадку відмови вони підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого житлового помешкання.

При переході права власності на житловий будинок (його частини), у якому знаходиться здане в найм житлове помешкання, до іншої особи, договір найму зберігає силу до закінчення зазначеного в ньому терміну. Якщо договір найму укладено без зазначення строку, новий власник житла вправі вимагати його розірвання за умови, якщо воно необхідне для проживання йому самому і членам його сім'ї. У цьому випадку власник будинку (квартири) повинен попередити наймача про майбутнє розірвання договору за три місяці.

Договір припиняється і якщо житло стає непридатним для постійного проживання, а також у разі його аварійного стану.

8. Наслідки розірвання договору приватного найму житла

У разі розірвання договору найму житла наймач та інші фізичні особи, що проживали у помешканні до моменту розірвання договору, втрачають право на конкретне житло і повинні виселитися. Виселення може бути здійснено як у добровільному порядку, так і в примусовому.

Виселення

Діюче законодавство передбачає, що виселення наймача з будинку, який належить громадянину, можливо у разі проведення капітального ремонту (ст.1 65 ЖК) та припинення договороу приватного найму (ст. 169 ЖК).

У першому випадку необхідність капітального ремонту житлового будинку не завжди призводить до виселення наймача, а тільки в тих випадках, коли його проведення неможливе без виселення. Слід звернути увагу, що наймода-вець не зобов'язаний надавати наймачу на час проведення капітального ремонту інше житлове приміщення. Не виникає у власника й обов'язку по відшкодуванню наймачу витрат, які виникають у зв'язку з переїздом в інше місце проживання на час ремонту.

Після закінчення ремонту наймодавець зобов'язаний надати наймачу те приміщення, яке він раніше займав, або інше, рівноцінне. В останньому випадку згоди наймача та членів його сім'ї не потрібно. При цьому право вибору предмета альтернативного зобов'язання не обмежено якимись умовами, наприклад, неможливістю надати житло, що раніше займалося.

З припиненням договору приватного найму наймач і члени сім'ї, що спільно з ним проживають, підлягають виселенню, оскільки у них припиняється право користуватися і володіти жилим приміщенням. У разі відмови здійснити це добровільно, особи виселяються у судовому порядку. Виселення наймача тягне за собою виселення і осіб, які проживають із ним. Причому це не залежить від наявності чи відсутності вини останніх. Наприклад, за систематичне порушення правил соціального співжиття буде виселено не тільки чоловіка, який здійснював це порушення, але й його дружину, дітей. Очевидно, що такий підхід до умов виселення спрямований у першу чергу на захист права приватної власності громадянина.

§3. Соціальний найм житла

1. Поняття соціального найму житла

Очевидно, що соціальний найм має місце там, де правостосунки утворюються з приводу житла, що входить у державний або громадський житловий фонд. Поліпшення житлово-побутових умов громадян породило необхідність будівництва державного і суспільного житла. Сьогодні вони представлені ще значною кількістю площі. Основною формою надання такого житла є договір найму. Проте доцільність і прагнення максимального задоволення потреб населення у житловій площі при наявному житловому фонді, можливо, створило умови для виникнення, якщо не окремого, самостійного виду договору, то принаймні особливого різновиду договору майнового найму - «соціального найму».

Особливості договору соціального найму полягають у складній процедурі його укладання, необхідності ряду додаткових підстав для виникнення правовідносин по найму (потреба в поліпшенні житлових умов, постановка на облік осіб, які мають в цьому потребу, ухвалення рішення про надання житла, видача ордера і т. д.), більшій гарантованісті прав наймача.

Договір найму житлового помешкання в будинках державного і суспільного фонду ~ це договір, за яким одна сторона (наймодавець - в особі певного органу місцевої влади або громадської організації) передає іншій стороні (наймачу) за плату житлове помешкання для постійного проживання в ньому.

З приводу природи права на житлову площу у правовій літературі висловлювалися різні точки зору. Так, Е.А. Суханов стверджує, що право на житлову площу, що виникає з договору соціального найму, варто віднести до категорії речових прав, причому обмежених речових прав. Він пояснює це тим, що право на житлову площу по своїй суті виникло з договору найму жилого приміщення; право на певну річ (житлове помешкання), що належить іншій особі (право на чуже майно). Це право належить наймачу і членам його сімї в межах, передбачених законом і договором. Наймачу і членам його сім'ї забезпечуються ті ж гарантії захисту їх прав і інтересів, що і власнику. З іншого боку речовий характер прав наймача рядом авторів заперечується2 і це, на нашу думку, справедливо.

2. Різновиди соціального найму житла, мета

Проведення класифікації відносин, що виникають із договорів соціального найму житлового помешкання, дозволяє більш повно освітити специфіку і природу даного зобов'язання.

Поділ житлових зобов'язань соціального найму на різновиди, залежно від структури житлового фонду, що існує в Україні, дозволяє виділити найм житла в будинках державного і громадського житлових фондів.

Державний житловий фонд - це сукупність житлових будинків і інших житлових помешкань, що знаходяться в державній власності. Він підрозділяється на дві складові частини: житловий фонд місцевих Рад і житловий відомчий фонд.

Відомчий житловий фонд призначений для задоволення потреб у житлі працівників відповідного міністерства, відомства, підприємства або установи. Таким чином, відомчий житловий фонд - це сукупність багатьох фондів, що належать окремим державним підприємствам на праві господарського відання або установам на праві оперативного управління. Загальне управління будинками відомчого фонду здійснює те підприємство, установа або відомство, на балансі якого вони значаться. Окремі будинки або групи перебувають у віданні домоуправлінь.

Право повного господарського відання дає можливість державній юридичній особі володіти, користуватися і розпоряджатися переданим йому майном, у тому числі житловими будинками (квартирами), у межах, установлених їх установчими документами. Підприємство розпоряджається майном, що йому належить (крім нерухомого майна) самостійно, за винятком випадків, установлених законами або іншими правовими актами. Право оперативного управління вказує, що державні юридичні особи (у т. ч. казенні підприємства) здійснюють стосовно закріпленого за ними майна в межах, установлених законом, відповідно до мети своєї діяльності, завдань власника і призначень майна, права володіння, користування і розпорядження ним.

Мета договору соціального найму житла - задоволення потреб громадян у житлі.

3. Юридична характеристика

Договір соціального найму є двостороннім, сплатним, реальним. Двостороннім він є тому, що права і обов'язки виникають у обох сторін. Наприклад, наймодавець зобов'язаний здійснювати капітальний ремонт, а наймач зобов'язаний користуватися житлом відповідно до договору і виплачувати винагороду за це наймодавцеві. Оплатність договору соціального найму виявляється у зустрічному наданні. Наймодавець надає майно у користування і за це вправі вимагати винагороди. Наймач передає наймодавцеві гроші і за це може вимагати отримання майна у користування. Враховуючи ту обставину, що права та обов'язки у сторін за договором виникають на момент передачі (прийняття) житла, можна дійти висновку, що договір соціального найму житла - реальний.

4. Суб'єкти житлових правовідносин, що виникають із договору соціального найму житла

Оскільки в основі договору соціального найму житла лежать житлові правовідносини, то учасники договору є суб'єктами правовідносин, що виникають із нього.

Відповідно до статті 18 ЖК управління житловим фондом здійснює власник або уповноважений ним орган, що діє в межах, визначених власником.

Для експлуатації державного і громадського житлового фонду створюються житлово-експлуатаційні організації, діяльність яких здійснюється на основі господарського розрахунку. Житлово-експлуатаційні організації забезпечують цілісність житлового фонду і його належне використання, високий рівень обслуговування громадян, а також контролюють додержання громадянами правил користування жилими приміщеннями, утримання житлового будинку і прибудинкової території.

Житлово-експлуатаційна організація (а в разі її відсутності - відповідне підприємство, установа, організація) і виступає наймодавцем у договорі соціального житлового найму.

Наймачем є виключно громадянин, на ім'я якого видано ордер. Проте не всякий громадянин може виступити в ролі наймача. Враховуючи те, що договір житлового найму - це цивільний правочин, необхідно підкреслити, що для його укладення суб'єкт повинен мати необхідний об'єм правосу-б'єктності. Такою стороною в договорі житлового найму можуть бути особа з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку, або ті, що одружилися чи влаштувалися на роботу в передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні не можуть самостійно здійснювати право на одержання житлового приміщення, а тому не можуть бути наймачем самостійно.

Окрім загальних вимог до найму ставляться і спеціальні вимоги. Наймачем у договорі соціального найму житла може бути тільки спеціальний суб'єкт. Це завжди фізична особа. Перш за все громадянин повинен мати потребу в поліпшенні житлових умов і постійно проживати у даному населеному пункті, якщо інше не встановлено законодавством України. Відповідно до діючого законодавства поліпшення житлових умов потребують громадяни:

1. Які забезпечені жилою площею нижче за рівень, що визначається в порядку, встановлюваному КМ України і Українською радою професійних спілок. Мінімальний рівень житлової площі для кожного регіону визначається окремо. По Харкову він встановлений у 5,5 кв. м. Мінімальний рівень житлової площі ще називають обліковою нормою.

2. Які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам.

3. Які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв'язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім'ї. Перелік зазначених захворювань затверджується Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Українською радою професійних спілок. До тяжких форм захворювань відносяться близько 8 категорій захворювань:

- серцево-судинної системи (ревматичні й інші органічні поразки серця з порушенням кровообігу II - III ступенів);

- гіпертонічна хвороба, ускладнена органічними порушеннями кровообігу головного мозку; захворювання органів дихання (тяжка бронхіальна астма з частими приступами, ускладнена дихальною недостатністю II - III ступенів, гангрена, абсцес легень, ускладнені легенево-серцевою недостатністю II - III ступенів);

- захворювання опорно-рухового апарату (двостороння висока ампутація нижніх кінцівок (у випадку неможливості протезування));

- нервово-судинні захворювання (органічні поразки центральної нервової системи зі стійкими тяжкими порушеннями функцій кінцівок і функцій тазових органів (наслідки перенесених тяжких черепномозкових травм, травм хребта і спинного мозку);

- психічні захворювання (шизофренія, маніакально-депресивний психоз, епілептична хвороба, пресенильні і се-нильні психози);

- туберкульоз легень та інших органів (активні форми туберкульозу всіх органів та систем із виділенням туберкульозної палички);

- захворювання шкіри (проказа, екзема, нейродерміт (розповсюджені форми з великими осередками поразки, що не піддаються лікуванню), псоріаз (лускатий лишай) - поширені форми), грибоподібний мікоз - еритродермічна і розповсюджені форми;

- інші захворювання (калові, сечові і піхвові свищі, недостатність сечового міхура, протиприродний анус, невиліковні форми нетримання сечі і калу і т. д.).

4. Які проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів.

5. Які проживають тривалий час за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності. Пунк 5 п.13 Правил квартирного обліку конкретизував цей період - не менше 5 років.

6. Які проживають у гуртожитках. Це пояснюється особливим правовим режимом гуртожитку. Гуртожиток - це спеціально побудовані або переобладнані для цих цілей житлові будинки, використовувані для тимчасового проживання.

7. Якщо проживають в однокімнатній квартирі дві або більше сім'ї, незалежно від родинних взаємозв'язків.

8. Особи різної статі, що старше 9 років, крім подружжя, та проживають разом.

9. Які проживають в комунальних або невпорядкова-них стосовно до умов даного населеного пункту квартирах: інваліди Великої Вітчизняної війни і сім'ї загиблих або зниклих безвісті воїнів (партизан) і прирівняні до них у встановленому порядку особи: Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Труда, особи, що нагороджені орденами Слави, Трудової Слави, «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» усіх трьох ступенів; особи, що перебували у складі діючої армії в період громадянської і Великої Вітчизняної воєн і під час інших бойових операцій по захисту Батьківщини, партизани громадянських і Великих Вітчизняних воєн, а також інші особи, що брали участь у бойових операціях по захисту Батьківщини; працівники, що тривалий час працювали сумлінно на одному підприємстві, в установі, організації (не менше 15 років).

Проживання в комунальній квартирі не залежить від її розміру, опорядженості і кількості кімнат, що займаються. Проживання у невпорядкованій стосовно до умов даного населеного пункту квартирі не залежить від її розміру, ізольованості і числа кімнат. Невпорядкованим вважається недостатньо комфортабельне житло.

Окрім потреби житла, фізична особа повинна знаходитися на квартирному обліку або бути такою, що має право отримати житло поза чергою. Розглянемо спочатку більш детально першу категорію, її умовно можна поділити на осіб, що мають право на житло в порядку загальної черги, і осіб, що мають право отримати в користування житло в першу чергу.

Облік громадян, що потребують покращання житлових умов

Хоч облік громадян - це адміністративні дії, він буде розглянутий тому, що є певним юридичним фактом, наявність якого необхідна для укладення договору соціального найму, і в тій мірі, щоб скласти цілісне уявлення про порядок укладення такого договору та з'ясувати правовий режим наймача, як спеціального суб'єкта цих правовідносин.

Загальні положення взяття на облік

З 1 січня 1985 р. питання обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм у безстрокове користування житлових помешкань у будинках державного і суспільного житлового фонду на території УРСР регулюються Правилами обліку громадян, що мають потребу у поліпшенні житлових умов і наданні їм житлових помешкань в Українській РСР, затвердженими постановою

Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 р. № 470 із доповненнями і змінами (ЗП УРСР.— 1984- № 12-Ст. 80) - надалі Правила обліку.

Відповідно до п. 8 Правил обліку квартирний облік здійснюється, як правило, за місцем проживання громадян у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради, а громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть пайову участь у житловому будівництві, здійснюється за місцем роботи, а за їх бажанням - також і в виконавчому комітеті відповідної Ради за місцем проживання. Кожна сім'я може перебувати на квартирному обліку за місцем роботи одного з членів сім'ї (за їх вибором) та у виконавчому комітеті Ради за місцем проживання. В цьому випадку їм надається житло там, де раніше настане черга для його отримання. У виконавчих комітетах місцевих Рад ведення квартирного обліку покладається на відділи з обліку і розподілу жилої площі, а там, де таких відділів нема, - на службових осіб, призначених рішенням виконавчого комітету. На підприємствах, в установах, організаціях облік ведеться житлово-побутовими (житлово-комунальними) відділами, а в разі їх відсутності -працівниками, призначеними адміністрацією підприємства, установи, організації чи органом кооперативної або іншої громадської організації за погодженням з профспілковим  комітетом.

Громадяни, які залишили роботу на підприємствах, в установах, організаціях, що здійснюють квартирний облік, у зв'язку з виходом на пенсію, беруться на облік нарівні з робітниками і службовцями даного підприємства, установи, організації. У такому ж порядку беруться на облік працівники медичних, культурно-освітніх, торговельних та інших установ і організацій, які безпосередньо обслуговують трудовий колектив підприємства, установи, організації, а у випадках, передбачених законодавством України, й інші особи.

Документи, необхідні для взяття на квартирний облік

Для взяття на квартирний облік зацікавлена особа подає заяву відповідно до виконавчого комітету за місцем проживання громадян та адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації за місцем їх знаходження. Вона є офіційним зверненням фізичної особи з метою реалізації свого права на покращення житлових умов. Заява має письмову форму і підписується громадянином та членами сім'ї, які разом проживають, мають самостійне право на отримання жилого приміщення і бажають разом стати на облік. Головна вимога -щоб вказані особи підпадали під категорію «член сім'ї», постійне проживання із наймачем і ведення з ним спільного господарства.

До заяви додаються:

- довідка з місця проживання про склад сім'ї та прописку, видана організацією, яка здійснює експлуатацію жилого будинку, або громадянином, який має у приватній власності жилий будинок (частину будинку), квартиру;

- довідки про те, чи перебувають члени сім'ї на квартирному обліку за місцем роботи (у виконавчому комітеті місцевої Ради).

У необхідних випадках до заяви додаються також медичний висновок, довідка (виписка з рішення виконавчого комітету місцевої Ради) про невідповідність жилого приміщення встановленим санітарним і технічним вимогам, копія договору піднайму жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду чи договору найму жилого приміщення в будинку житлово-будівельного кооперативу або в будинку (частині будинку), квартирі, що належить громадянину на праві приватної власності.

Громадяни, які беруться на облік на пільгових підставах або користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, вказують про це у заяві і подають відповідні документи.

Інші документи при необхідності запитуються виконавчим комітетом місцевої Ради або адміністрацією підприємства, установи, організації.

Прийняття членів сім'ї на квартирний облік спільно з заявником залежить від їх бажання, тобто це право, а не обов'язок.

Подана заява реєструється у книзі реєстрації заяв про взяття на квартирний облік. Книга повинна бути пронумерована, прошнурована, підписана секретарем виконавчого комітету місцевої Ради і скріплена печаткою виконавчого комітету. Книга зберігається як документ суворої звітності.

Розгляд документів і постановка на облік

Попередній розгляд заяв про взяття на квартирний облік у виконавчому комітеті місцевої Ради провадиться громадською комісією з житлових питань при виконавчому комітеті, а на підприємстві, в установі, організації - комісією по житлово-побутовій роботі профспілкового комітету.

Вказані комісії перевіряють житлові умови громадян і про результати перевірки складають акт.

Заяви і матеріали перевірки житлових умов громадян розглядаються на засіданні відповідної комісії, яка вносить свої пропозиції виконавчому комітетові місцевої Ради або адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації і профспілковому комітетові. На засідання комісії при необхідності запрошується заявник.

Рішення щодо взяття на квартирний облік повинно бути винесене у місячний строк з дня подання громадянином необхідних документів.

Якщо на розгляд виконавчого комітету місцевої Ради або адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації і профспілкового комітету буде внесено пропозицію про відмову у взятті на облік, на засідання вказаних органів запрошується заявник.

У рішенні виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів або у спільному рішенні адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації і профспілкового комітету, які розглядали заяви громадян, вказуються дата взяття на облік, склад сім'ї, підстава для взяття на облік, вид черговості надання жилих приміщень (загальна черга, в першу чергу), а при відмові у взятті на облік - підстава відмови.

Рішення про взяття громадян на квартирний облік за місцем роботи затверджується виконавчим комітетом місцевої Ради, на території якої знаходиться відповідне підприємство, установа, організація.

Про прийняте рішення виконавчий комітет місцевої Ради, адміністрація підприємства, установи, організації зразу ж направляють заявникові письмову відповідь з повідомленням відповідно дати взяття на облік, виду і номера черги або підстави відмови у задоволенні заяви.

Громадяни вважаються взятими на квартирний облік: у виконавчому комітеті місцевої Ради - з дня винесення рішення виконавчого комітету, за місцем роботи - з дня винесення спільного рішення адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації і відповідного профспілкового комітету, затвердженого виконавчим комітетом місцевої Ради.

При одночасному розгляді заяв кількох осіб їх черговість на одержання жилих приміщень визначається за датою подання ними заяви з необхідними документами. Якщо в один день подали заяви кілька осіб, їх черговість на одержання жилих приміщень визначається при прийнятті рішення з урахуванням житлових умов, стану здоров'я, трудової та громадської діяльності.

Громадяни, взяті на квартирний облік, вносяться до книги обліку осіб, які перебувають у черзі на одержання жилих приміщень. Книга повинна бути пронумерована, прошнурована, підписана секретарем виконавчого комітету місцевої Ради і скріплена печаткою виконавчого комітету. Книга зберігається як документ суворої звітності.

З числа вказаних громадян складаються списки осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень.

Списки громадян, взятих на квартирний облік, та окремі списки осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, вивішуються для загального відома.

На кожного громадянина (сім'ю), взятого на квартирний облік, заводиться облікова справа, у якій містяться

необхідні документи. Обліковій справі дається номер, відповідний номеру у книзі обліку осіб, які перебувають у черзі на одержання жилого приміщення.

Облікові справи є документами суворої звітності. Облікові справи зберігаються за місцем квартирного обліку громадян, а після надання їм жилих приміщень -у виконавчому комітеті місцевої Ради, який видав ордер на вселення.

Облікові справи зберігаються протягом 5 років після одержання громадянами жилих приміщень (зняття їх з квартирного обліку). Після закінчення вказаного строку справи знищуються в установленому порядку.

Виконавчі комітети місцевих Рад, підприємства, установи, організації щороку в період з 1 жовтня по 31 грудня проводять перереєстрацію громадян, які перебувають на квартирному обліку, в ході якої перевіряються їх облікові дані. Виявлені зміни вносяться в облікові справи громадян і книгу обліку осіб, які перебувають у черзі на одержання жилих приміщень. Зміни з питань, що належать до компетенції виконавчого комітету місцевої Ради, адміністрації підприємства, установи, організації (органу громадської організації) і профспілкового комітету, провадяться після прийняття рішень цими органами. Про внесені зміни зацікавленим особам направляється письмове повідомлення.

Громадяни перебувають на квартирному обліку до одержання жилого приміщення, за винятком випадків, коли вони законно можуть бути зняті з обліку. Підстави зняття з квартирного обліку:

1. Поліпшення житлових умов, внаслідок якого відпали підстави для надання іншого жилого приміщення.

2. Виїзду на постійне місце проживання до іншого населеного пункту.

3. Припинення трудових відносин з підприємством, установою, організацією особи, яка перебуває на обліку за місцем роботи, крім випадків, передбачених законодавством України.

4. Засудження до позбавлення волі на строк понад шість місяців, заслання або вислання.

5. Подання відомостей, що не відповідають дійсності, які стали підставою для взяття на облік, або неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про взяття на облік.

Громадяни виключаються із списків осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, якщо вони були необгрунтоване включені до цих списків або втратили вказане право.

Зняття з квартирного обліку та виключення із списків осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, провадиться органами, які винесли або затвердили рішення про взяття громадянина на облік (включення до вказаного списку).

При розгляді цих питань на засідання відповідних органів запрошуються зацікавлені особи.

Про зняття з обліку (виключення із списку) громадяни у 15-денний строк повідомляються у письмовій формі з вказівкою підстав зняття з обліку (виключення із списку).

Збереження черговості

Право громадянина перебувати на квартирному обліку за місцем попередньої роботи зберігається у випадках:

1) виходу на пенсію;

2) призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на дійсну військову службу на строк до трьох років;

3) направлення підприємством, організацією на навчання;

4) якщо на тому ж підприємстві, в установі, організації працює член його сім'ї, який перебуває разом з ним на обліку. Час перебування даної сім'ї на обліку зберігається у межах часу роботи на даному підприємстві, в установі, організації цього члена сім'ї;

5) в інших випадках, установлених законодавством України.

У разі смерті громадянина, який перебував на квартирному обліку, за членами його сім'ї зберігається право дальшого перебування на обліку. Таке ж право зберігається за членами сім'ї громадянина, який перебував на обліку

у виконавчому комітеті місцевої Ради і був знятий з обліку із законних підставне знімаються з обліку громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, народні депутати України, що перейшли на постійну роботу у Верховну Раду України, і члени їх сімей за місцем попередньої роботи чи постійного проживання.

При розірванні шлюбу між особами, які працюють на одному підприємстві, в установі, організації і перебувають на квартирному обліку за місцем роботи, облікова справа відповідно розділяється та за колишнім подружжям заявника зберігається право перебування на обліку за місцем роботи. Якщо колишнє подружжя заявника не працює на тому ж підприємстві, в установі, організації, воно переводиться на облік за місцем своєї роботи, а якщо там не ведеться облік -до виконавчого комітету Ради за місцем проживання.

При припиненні трудових відносин з підприємством, установою, організацією громадянина, який перебував на квартирному обліку за місцем роботи, у тимчасовому виїзді на роботу в іншу місцевість (якщо за тим, хто виїхав, за законом зберігається жиле приміщення), він переводиться на облік до виконавчого комітету Ради за місцем проживання. У зазначених випадках за громадянами зберігається попередній час перебування на квартирному обліку та у списках осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, у межах, відповідно, часу їх роботи на даному підприємстві, в установі, організації або часу проживання у даному населеному пункті.

Облікові справи громадян передаються до виконавчого комітету відповідної Ради із збереженням попереднього часу перебування на квартирному обліку та у списках осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень у випадках:

1) ліквідації обліку за місцем роботи;

2) переїзду з одного району міста до іншого.

Громадяни, які перебували на квартирному обліку за місцем роботи і перейшли на інше підприємство, в установу, організацію у тому ж населеному пункті (крім громадян, що проживають у приміській зоні і пропрацювали на даному підприємстві, в установі, оранізації не менше 10 років), беруться на облік за новим місцем роботи, а якщо там не ведеться облік, то у виконавчому комітеті Ради за місцем проживання із збереженням попереднього часу перебування на обліку та у списках осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень у випадках:

1) переведення на інше підприємство, в установу, організацію за розпорядженням вищестоящих органів, або за рішенням відповідних партійних, радянських, профспілкових та інших органів, або переходу на виборну посаду;

2) звільнення у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації, скороченням чисельності або штату працівників;

3) звільнення у зв'язку зі станом здоров'я, що перешкоджає продовженню даної роботи;

4) звільнення у зв'язку з неявкою на роботу внаслідок тривалої тимчасової непрацездатності.

Зазначені правила застосовуються також у випадках, коли громадяни працювали на підприємствах, в установах, організаціях, які не ведуть квартирний облік, і перебували на обліку у виконавчому комітеті місцевої Ради, а потім перейшли на роботу до підприємств, в установи, організації, що розташовані в тому ж населеному пункті, які ведуть квартирний облік, за підставами, зазначеними в абзаці першому цього пункту, та висловили бажання перейти на облік за місцем роботи. Ці громадяни можуть бути знову взяті на облік у виконавчому комітеті місцевої Ради у загальному порядку.

Наймачів за договором соціального найму житла можна поділити на три групи. Це ті, що мають право укласти договір у порядку загальної черги осіб, які потребують поліпшення житлових умов, що мають право укласти договір у першу чергу і ті, що мають право укласти договір поза чергою.

До першої групи відносяться особи, які не мають якихось переваг, що встановлені діючим законодавством України.

У першу чергу право укласти договір соціального найму житла мають такі особи:

- інваліди Великої Вітчизняної війни і сім'ї загиблих або зниклих безвісті воїнів (партизанів) і тих, які прирівняні до них у встановленому порядку. До членів сімей військових або партизан, що загинули або пропали безвісті під час Вітчизняної війни, відносяться: утриманці загиблого або зниклого безвісті, яким у зв'язку з цим виплачується пенсія; батьки; подружжя, що не вступили в інший шлюб, незалежно від одержання ними пенсії; діти, що не мають своєї сім'ї, або хоча і мають, але стали інвалідами до досягнення повноліття; діти, що хоча і мають свою сім'ю, але обидва батьки яких загинули або пропали безвісті;

- Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці, а також особи, нагороджені орденами Слави, Трудової Слави, «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» усіх трьох ступенів; особи, що страждають тяжкими формами хронічних захворювань відповідно до списку, затвердженому уповноваженими органами; особи, що перебували в складі діючої армії в період громадянської і Великої Вітчизняної війн і під час інших бойових операцій по захисту СРСР, партизани громадянської і Великої Вітчизняної війн, а також інши особи, що брали участь у бойових операціях по захисту СРСР;

- інваліди праці 1-ї і 2-ї груп та інвалідам 1-ї і 2-ї груп із числа військових;

- особи, що стали інвалідами 1-ї і 2-ї груп у зв'язку з виконанням державних або громадських обов'язків, виконанням обов'язку громадянина СРСР по рятуванню людського життя, по охороні державної і колективної власності і правопорядку;

- сім'ї осіб1, що загинули при виконанні державних і громадських обов'язків, виконанні обов'язку громадянина

СРСР по рятуванню людського життя, по охороні державно і колективної власності і правопорядку;

- сім'ї осіб, що загинули на виробництві в результаті нещасного випадку.

У колективному договорі може бути передбачене надання житлових помешкань у першочерговому порядку новаторам і передовикам виробництва; матерям, яким присвоєне звання «Мати-героїня»; багатодітним сім'ям (які мають у своєму складі трьох і більше дітей) і самотнім матерям. Зазначені сім'ї не втрачають право першочергового одержання житлових помешкань і у випадку, коли після прийняття сім'ї на квартирний облік діти вже досягли повноліття:

сім'ям при народженні близнюків;

вчителям і іншим педагогічним працівникам загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних навчальних закладів;

особам, що мешкають у старих будинках, що не підлягають капітальному ремонту;

іншим громадянам у випадках, передбачених законодавством України;

дітям-інвалідам, що не мають батьків або вони позбавлені батьківських прав і мешкають у державних або інших соціальних установах, після досягнення повноліття, якщо по висновку медико-соціальної експертизи вони можуть здійснювати самообслуговування і вести самостійний спосіб життя;

членам сім'ї народного депутата України у випадку його смерті в період виконання депутатських обов'язків у Верховній Раді України на постійній основі.

Право на позачергове укладення договору соціального найму житла мають:

- громадяни, житло яких у результаті стихійного лиха стало непридатним для проживання;

- особи, направлені у порядку розподілу на роботу в іншу місцевість. Житлові помешкання зазначеним особам даються підприємствами, установами, організаціями, у які вони направлені на роботу, а у випадках, передбачених законодавством, - виконавчими комітетами місцевих Рад;

- особи, що повернулися з державного дитячого закладу, від родичів, опікуна або піклувальника, при неможливості повернення раніш займане житлове помешкання. Житлові помешкання зазначеним особам надаються виконавчим комітетом Ради по останньому постійному місцю проживання;

- громадяни, незаконно засуджені і згодом реабілітовані при неможливості повернення раніш займаного житлового помешкання. Житлові помешкання зазначеним громадянам надаються виконавчим комітетом місцевої Ради, підприємством, установою, організацією, у віданні яких знаходилося раніше займане приміщення, а при відсутності у підприємства, установи, організації житлової площі - виконавчим комітетом Ради за місцем проживання цих громадян до засудження,

- особи, обрані на виборну посаду, коли це пов'язано з переїздом в іншу місцевість;

- особи, що заразились вірусом імунодефіциту людини внаслідок виконання медичних маніпуляцій;

- медичні працівники, що заразились вірусом імунодефіциту людини внаслідок виконання службових обов'язків;

- в інших випадках, передбачених законодавством України.

При наявності рішення про організацію дитячого будинку сімейного типу, особам, призначеним батьками-вихова-телями, дається позачергово індивідуальний житловий будинок або багатокімнатна квартира.

У деяких випадках позачерговиками можуть бути кваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, інші працівники, у тому числі ті, кого запросили з інших населених пунктів.

Члени сім'ї наймача. Коло членів сім'ї визначене у ч. 2 ст. 64 ЖК і розраховано на житловий найм, причому на той його різновид, що нині іменується соціальним наймом.

Піднаймач - особа, яка з наймачем уклала догововір піднайму.

5. Суттєві умови договору соціального найму житла

Предметом договору соціального найму, на відміну від приватного найму, може бути лише ізольоване житлове

помешкання (квартира, житловий будинок, частина квартири або житлового будинку). У зазначеному житлі не можуть бути самостійним предметом договору найму частина кімнати або кімната, пов'язана з іншою кімнатою загальним входом (суміжні кімнати), а також підсобні помешкання.

Надані громадянам житлові помешкання повинні відповідати ряду вимог: бути упорядкованими стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам, а також відповідати розміру, визначеному чинним законодавством.

Санітарні і технічні вимоги, що ставляться до житлових помешкань, передбачають умови, при яких проживання в помешканнях не буде заподіювати шкоди здоров'ю громадян. Під благоустроєм розуміється сукупність визначених житло-побутових умов (наявність водопроводу, каналізації, газу, центрального опалення) і визначається відповідно до місцевих умов і характеру житлового фонду в даному населеному пункті.

Жилі приміщення надаються громадянам у межах норм житлової площі, за виключенням випадків, передбачених законодавством України. Під нормою житлової площі розуміється граничний її розмір, що може припадати на кожного члена сімї, який має право на житлове приміщення. Вона має свої межі. Так, ст. 47 ЖК передбачає норму житлової площі в розмірі 13,65 кв.м на одну особу. Це максимальний розмір, що може бути надано людині. Причому в даному випадку йдеться саме про норми житлової площі без урахування площі підсобних приміщень (кухонь, коридорів, кладових і т. д.). Вона визначає не саме право, а його межі.

Деякі особи мають право на додаткову житлову площу. Додаткова житлова площа - це розрахунковий норматив житлової площі, на яку додатково (понад основну норму жилої площі) може претендувати особа. Вона не є зайвою. До категорії громадян, що мають на це право, відносяться особи, які страждають захворюваннями, перерахованими в особливому переліку; військовослужбовці, починаючи з полковника, у тому числі і ті, що пішли у відставку за вислугою, або звільнені в запас; Герої Радянського Союзу і Герої Соціалістичної Праці; заслужені діячі науки, мистецтва і техніки; народні і заслужені артисти; автори наукових відкриттів, заслужені винахідники і раціоналізатори, а також автори винаходів і раціоналізаторських пропозицій, що мають велике народногосподарське значення; науковці, що мають вчений ступінь доктора або кандидата наук або вчене звання професора, доцента або старшого наукового співробітника, а також письменники, композитори, художники, скульптори й архітектори, що є членами Спілки радянських письменників або відповідних художніх спілок; медичні і зубні лікарі, що займаються приватною практикою вдома; персональні пенсіонери і їхні сім'ї, інші.

Додаткова площа може складати окрему кімнату будь-якого розміру, а при її відсутності - 10 кв.м. Особам, що страждають тяжкими формами хронічних захворювань, а також тим, кому ця площа необхідна за умовами і характером виконуваної роботи, розмір додаткової житлової площі може бути збільшено. Наприклад, право на додаткову площу може бути надано адвокатам.

Площа, яка виходить за межі основної та додаткової норми, що належить даній сім'ї, кваліфікується як надлишки. Наприклад, сім'я у складі чотирьох осіб мешкає в квартирі метражем 96 кв.м. На таку сім'ю припадає: за нормою 54,6 кв. м (13,65x4) і, якщо немає підстав для додаткової житлової площі, надлишки складуть 42,4 кв. м.

Правовий режим, установлений для надлишків, залежить від того, чи є вони внутрікімнатними або утворюють окрему ізольовану кімнату. У будинках місцевих Рад це призводить до покладання на наймача альтернативного зобов'язання: за його вибором передати зайву ізольовану кімнату будь-якій обраній ним особі або здати її для заселення виконкомом місцевої Ради. У противному випадку ця кімната може бути витребувана в судовому порядку. Внутрікімнатні надлишки вилученню не підлягають.

Як виключення із викладених загальних правил для випадків утворення надлишків у наймача, що мешкає із сім'єю в окремій квартирі, встановлено інший порядок. Він має право вимагати замість тієї, яку займає, надання йому іншої квартири меншого метражу. Якщо ця вимога не буде виконана, то і наймач звільняється від обов'язку ліквідувати надлишки одним із двох зазначених засобів. Якщо ж він сам відмовляється від належним чином наданої квартири, відновлюється його зобов'язання по ліквідації надлишків у загально-встановленому порядку. Внутрікімнатні надлишки вилученню не підлягають.

Крім максимального розміру житлової площі в житловому праві існує і мінімальний розмір. Мінімальний розмір - це усереднений показник рівня забезпеченості громадян житловою площею в даному населеному пункті. Рівень середньої забезпеченості громадян житловою площею в населеному пункті визначається відповідними облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами. Житлове помешкання нижче мінімального розміру не може розглядатися в якості предмета договору соціального найму. Воно не може бути таким навіть у тому випадку, коли між громадянином і органами, що надають житло, досягнуто згоди, оскільки така угода явно ущемляє й обмежує права громадян. Виняток складають випадки, коли житлове помешкання нижче мінімального розміру дається в порядку тимчасового поліпшення житлових умов.

Помешкання повинно даватися в будинку капітального типу, у межах того населеного пункту, в якому громадянин стоїть на обліку осіб, що потребують житло.

Строк у договорі соціального найму житла

Відповідно до частини 1 статті 9 ЖК громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду. Таким чином, і договір найму приміщення завжди є безстроковим. Все викладене вказує на те, що термін у договорі соціального найму житла не є істотною умовою. Істотні умови - це умови, узгодження котрих необхідно і досить для укладення договору. Договір не буде укладений доти, доки не будуть узгоджені всі до єдиного його істотні умови. Термін у договорі соціального найму житла сторонами не обумовлюється, а окреслюється законом.

Ціна договору. Плата за користування житлом (квартирна плата) обчислюється виходячи із загальної площі квартири (одноквартирного будинку). Норма загальної площі встановлюється у розмірі 21 квадратного метра на одну особу.

Розмір плати за користування житлом (квартирної плати) обчислюється відповідно до ставок, встановлених Кабінетом Міністрів України. Ставкою квартирної плати називають ціну за користування одним квадратним метром жилої площі1. В одинарному розмірі оплачується загальна площа, що має належати наймачеві та членам його сім'ї за встановленими нормами, а також зайва площа, якщо розміри її на всю сім'ю не перевищують половини норми загальної площі, яку належить мати одній особі. Плата за користування рештою зайвої загальної площі береться в підвищеному розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, електричну, теплову енергію та інші послуги) береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами.

В деяких випадках плата за користування житлом може бути встановлена за ставкою «нуль». Наприклад, спеціалісти, які працюють і проживають у сільській місцевості, поза населеними пунктами (а в установлених законодавством випадках - у селищах), не сплачують ціни договору, оскільки встановлена ставка у розмірі «О» за користування жилим приміщенням з опаленням і освітленням. Переліки категорій спеціалістів, які забезпечуються таким приміщенням, і порядок їх надання встановлюються КМ України.

Ціну навряд чи можна віднести до суттєвих умов договору. Адже вона стандартизована відповідними нормативними актами і не може бути змінена угодою сторін. Таким чином, у договорі соціального найму суттєвою є тільки умова про предмет.

6. Зміст

Право наймодавця.

Жилий будинок може експлуатуватися тільки однією житлово-експлуатаційною організацією. Якщо для експлуатації будинків відомчого або громадського житлового фонду не може бути створено житлово-експлуатаційну організацію. експлуатація будинків здійснюється безпосередньо відповідним підприємством, установою, організацією.

Перед наданням житлових помешкань у будинках відомчого житлового фонду житлово-побутова комісія підприємства (установи, організації) перевіряє житлові умови кожного черговика і вносить пропозиції адміністрації підприємства установи, організації і профспілковому комітету. Розбіжності що виникли між адміністрацією підприємства, установи, орга нізації і профспілковим комітетом з питань надання житлових помешкань, розглядаються вищестоящою організацією, у віданні якої знаходиться дана організація, і вищестоящим проф спілковим органом.

Наймодавець вправі вимагати розірвання або зміни договору найму житлового помешкання тільки на підставах, прямо передбачених законом і у встановленому порядку.

Обов'язок наймодавця:

- Надати житлове помешкання в стані, що відповідає умовам договору і його призначенню саме як житлового помешкання. У противному випадку наймач вправі вимагати цього по суду і стягнути відшкодування понесених ним збитків.

- На органи місцевої адміністрації покладається здійснення контролю за правильним застосуванням законодавства при розподілі житлової площі в будинках зазначених організацій.

- Робити капітальний ремонт житлового помешкання. У будинках місцевих Рад і відомств до капітального ремонту відноситься заміна основних конструкцій будівлі, дверей, вікон, підлог, перекладка печей, ремонт центрального опалення, водопроводу, каналізації, ванного устаткування і сміттєпроводу (п. 4 Типового договору). Порушення цього обов'язку уповноважує наймача зробити капітальний ремонт, передбачений договором, якщо це викликається невідкладною необхідністю, і стягнути з наймодавця вартість ремонту або зарахувати його в рахунок квартирної плати.

- Виправляти в будинках місцевих Рад і відомств ушкодження устаткування в квартирі не пізніше 3 днів після повідомлення, а у випадку аварії - негайно.

- Якщо необхідність у проведенні внутріквартирного поточного ремонту викликана пошкодженням частин будинку, інженерного обладнання або пов'язана з капітальним ремонтом будинку чи його конструктивних частин, цей ремонт провадиться наймодавцем (житлово-будівельним кооперативом) або за його рахунок.

 Право наймача.

Якщо на порушення права наймача жиле приміщення, що є предметом укладеного з ним договору найму, заселено наймодавцем іншими особами, він вправі вимагати визнання ордера недійсним і виселення цих осіб у судовому порядку.

Наймач має право як укладати, так і припиняти договір: відповідно до ст. 107 ЖК України наймач жилого приміщення вправі зі згоди членів сем'ї у будь-який час розірвати договір найму.

Наймачу належить також право залишати за собою жиле приміщення на визначений законом строк при тимчасовому виїзді; здавати частину приміщення, яке він займає у піднайм іншим особам; обмінювати жиле помешкання на інше; вимагати розділу жилого приміщення, укладення одного договору найму на жиле помешкання, що займає при об'єднанні у одну сім'ю наймачів окремих жилих помешкань в одній квартирі; вимагати надання вивільненого суміжного неізольованого жилого приміщення чи ізольованого жилого приміщення (в межах, що встановлені нормами); вселяти інших осіб у найняте жиле помешкання.

Якщо в квартирі, де мешкає два або більше наймачів, звільнилося неізольоване житлове помешкання1, воно відповідно зі ст. 54 ЖК України дається наймачу суміжного житлового помешкання незалежно від його розміру й можливості переустаткування помешкань в ізольовані. Тому неізольоване житлове помешкання, що звільнилося, додається наймачу суміжного житлового помешкання й у тому випадку, якщо в результаті цього житлова площа, що виявилася в користування наймача, перевищить установлені норми.

Наймач має право обміняти житлове помешкання на інше.

Необхідно відокремити обмін житла від міни. Тому доцільно зробити порівняльний аналіз договорів обміну житловими приміщеннями і міни житла. Це дасть можливість знайти спільні і відмінні риси, що дозволять говорити про те, як вказані правовідносини співвідносяться між собою: чи є вони самостійним видом відносин або взаємодіють як загальне і часткове.

Під обміном житла розуміється угода наймачів про взаємну передачу прав і обов'язків за договорами житлового найму (О.С. Іоффе, О.А. Красавчиков). Або, як відмічає в іншій своїй роботі О.С. Іоффе: «Обмен - взаимный перенаем жилых помещений». Основна відмінність міни житла від обміну житловими приміщеннями полягає в тому, що в першому випадку договір фіксує перехід права власності, а у другому випадку відбувається перехід права користування між наймачами житлового приміщення. Саме в тому, що припиняється право власності на майно, яке відчужується при обміні, і тому, що виникає право власності на майно, що набувається. Н.П. Волошин бачить правову мету і правовий результат міни, який дозволяє вважати договір виконаним і завершеним для кожної із сторін, а також відрізняє цей договір від подібних правовідносин. Д.М. Гєнкін також свого часу висловлювався з цього приводу та проводив межу між міною та обміном житла, оскільки в останньому випадку від однієї сторони до іншої остаточно не передається ні право власності, ні інші речові права.

Про те, що обмін не є, власне, міною можна судити і на нормативному рівні. Наприклад, в «Правилах обміну жилих приміщень в Українській РСР» відмічається, що норми цих правил застосовуються тільки до обміну жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду і фонду житлово-будівельних кооперативів2. При обміні обов'язковим є наявність ордерів, що є підставою для вселення кожної із сторін в приміщення, чого не потрібно при міні житла. Обмін житла проводиться за допомогою бюро з обміну житловими приміщеннями чи аналогічною установою при виконкомі місцевої Ради або самим виконкомом. Договір міни житла підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. При обміні житла правовстановлюю-чим документом, що дозволяє займати житлове приміщення, є ордер; у правовідносинах міни житла правовстановлююче значення має договір як документ та ордера не потрібно. При обміні житла необхідною є відповідна згода власника будинку та всіх наймачів, при міні житла вирішальне значення для укладення правочину має сама згода співвласників. Нарешті, за договором міни житла сторони сплачують державне мито4, чого не відбувається при обміні, оскільки не відбувається відчуження житла. Договір міни вичерпується цим договором і не передбачає додаткових договірних зв'язків; обмін житла служить передумовою для встановлення договорів найму житла з обома сторонами, оскільки їх правове становище як жильців та право користування житлом обумовлене існуючим договором найму з власником житла.

При міні житла допускається погіршення житлових умов сторін, у тому числі щодо розмірів житлової площі. Це не є припустимим при обміні житловими приміщеннями Підтвердженням тому є судова практика. Так, Ватутінським районним судом міста Києва розглядалася цивільна справа сім'ї Луговських за позовом до Іванчука Н.Н. про визнання недійсним договору міни трикімнатної квартири в місті Киев; житловою площею 39,6 квадратних метра на будинок в сел; Нова Олександрівка житловою площею 23,7 квадратних метра. Свої вимоги про визнання договору міни недійсним позивачі обґрунтовували погіршенням їх житлових умов в набутому житловому будинку щодо розмірів житлової площі Суд першої інстанції своїм рішенням від 11 травня 1995 року задовольнив позов і визнав договір міни недійсним. Згодом рішення Ватутінського районного суду від 11 травня 1995 року було відмінено Судовою колегією з цивільних справ Київського міського суду, оскільки доводи суду першої інстанції в частині погіршення житлових умов сім'ї Луговських не обґрунтовувалися нормою закону. Норми ж закону, що регулюють договір міни (ст. ст. 241, 242 ЦК УРСР) таких обмежень не містять.

Все вищевикладене дозволяє говорити про відмінність міни житла і обміну житловими приміщеннями в системі цивільного права. Міна житла підкоряється правилам про міну, викладеним в цивільному законодавстві; обмін житловими приміщеннями регулюється як цивільним законодавством, так і ЖК, а також спеціальними правилами і нормами. Основним спільним моментом, характерним як для міни житла, так і для обміну житловими приміщеннями є те, що для виникнення вказаних правовідносин необхідно узгоджене волевиявлення сторін, що дозволяє говорити про їх договір ну природу. З урахуванням всього комплексу проаналізованих характеристик, необхідно зазначити наступне. Міна житла і обмін житловими приміщеннями є двома самостійними правовідносинами, що мають суттєві відмінні риси та на законодавчому рівні врегульовані спеціальними нормами і правилами, що дозволяють відрізняти їх один від одного.

З приводу обміну житла, яке знаходиться в приватній власності на житло, що займається особою на умовах соціального найму, в науці були висловлені різні точки зору. В.А. Та-рхов стверджував, що неприпустимим є обмін громадянином-власником будинку на квартиру, яка знаходиться у громадянина на умовах найму. О.С. Іоффе, навпаки, відмітив, що не є виключеним обмін будинку, що знаходиться у особистій власності на приміщення, що займається наймачем у будинку відомства чи місцевої Ради. На наш погляд, друга точка зору є більш справедливою. Це підтверджується і судовою практикою, оскільки такий обмін передбачений, наприклад, п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи». Якщо у правочині обмінюється приватне житло на те, що знаходиться у особи на умовах найму, вважаємо найбільш вірним вживання терміну «обмін житловими приміщеннями». Адже ще Г.Ф. Шершеневич зазначав, що «не будет договором мены ... сделка, по которой одно лицо вместо вещи, которая приобретается на праве собственности, предоставляет другому пользование ... вещью». Кажучи про обмін житлового приміщення, що знаходиться на умовах найму, на житло, що перебуває в приватній власності, необхідно говорити про змішаний договір з елементами міни і обміну житловими приміщеннями. Тобто тут потрібно використовувати норми як міни, так і обміну у відповідних частинах договору.

У отримане від наймодавця жиле приміщення наймач вправі не тільки вселитися сам із сім"єю, але і вселяти інших осіб.

Наймач вправі зі згоди наймодавця здійснити переобладнання. Переобладнання (перепланування) жилого помешкання - це установка в ньому перегородок, перетворення суміжної кімнати на ізольованую і т. і. Цьому не перечать договори житлового найму будь-яких видів, незалежно від того, виявляє відповідну ініціативу наймодавець чи наймач. Від кого б така ініціатива не виходила і який би вид житлового фонду вона не зачіпала, для переустаткування необхідно дозвіл виконкому місцевої Ради, що надається після утвердження проекту переустаткування межвідомчої комісії. Як акт адміністративного нагляду за збереженням житлового фонду рішення виконкому з цьому приводу не підлягає судовому оспорюванню і може бути оскаржено тільки у адміністративному порядку. Крім того, переобладнання з ініціативи наймодавця потребує згоди наймача і всіх повнолітніх членів його сім'ї, а якщо ініціатором переустаткування є наймач, він повинен отримати згоду всіх повнолітніх членів своєї сім'ї і наймодавця. Відмова у згоді на переобладнання будь-кого із перерахованих осіб може бути оскаржена в суді, за виключенням відмови наймодавця - приватного власника, усупереч волі якого переустаткування взагалі неприпустимо.

При вирішенні подібних суперечок суди враховують, що по прямій указівці закону перебудова житлового помешкання може здійснюватися тільки з метою підвищення його опорядженості. Звідси випливає, що, коли передбачається перебудова комунальної квартири, необхідна згода всіх проживаючих у ній наймачів і повнолітніх членів їх сімей, а при відсутності згоди будь-якого з них - остаточне рішення при ймає суд за позовом зацікавленої особи.

У житлових зобов'язаннях всіх інших видів наймам і повнолітні члени його сім'ї, що володіють самостійним джерелом засобів до існування, мають право на поділ житлового помешкання і воно захищається в судовому порядку.

Розділ житлового помешкання спричиняє утворення замість єдиного двох або декількох житлових зобов'язань.

Але тому що всі учасники поділу є суб'єктами вихідних правовідносин, розділ юридичне означає зміну цих правовідносин як по суб'єктному складу, так і по об'єкту.

Виключений поділ службового або такого помешкання, що надано за спеціальним житловим зобов'язанням у відомчому фонді. У будинках особистих власників розділ може буги здійснений тільки за згодою з власником будинку.

При здійсненні членом сім'ї права на поділ йому повинна бути виділена ізольована кімната. Якщо для цього необхідна перебудова або перепланування, то, дотримуючись встановленого порядоку, можна пред'явити вимогу про розділ, сполучення з вимогою про перебудову (перепланування). Оскільки кожний член сім'ї має рівне з іншими право на житлове помешкання, то і розділ провадиться в рівних частках, якщо інше не було обговорено при вселенні нових членів сім'ї. Відступ від принципу рівності часток може бути викликаний лише об'єктивною невідповідністю таким долям наявних на даній площі ізольованих житлових помешкань. Суд враховує також сформований у сім'ї порядок користування житловим помешканням (коли, наприклад, сину для проживання виділяється певна кімната) і розв'язує питання про поділ хоча із відступом від рівності долей, але у відповідності до цього порядку.

Об'єднання двох або декількох житлових помешкань в об'єкт єдиного зобов'язання - акт, прямо протилежний поділу. Він призводить до утворення на базі декількох єдиного житлового зобов'язання. Але через те, що особи, які прибігають до об'єднання, вже знаходяться в житлових правовідносинах, то цей акт юридичне означає зміну їх по суб'єктному складу й об'єкту водночас.

Юридичною передумовою об'єднання признається утворення єдиної сім!' особами, що мешкають в одній квартирі та користуються житлом за окремими договорами. Якщо цієї передумови немає, в об'єднанні повинно бути відмовлено, тому що в подібних випадках воно звичайно використовується для прикриття незаконної передачі житлового помешкання одним наймачем другому. При наявності ж зазначеної передумови в наймачів виникає право на об'єднання.

Необхідно визнати, що наймач, який мешкає у відомчому будинку по спеціальному житловому зобов'язанню, вправі об'єднатися лише з наймачем, який володіє таким же правом на житлове помешкання. Але які б умови для права на об'єднання не були потрібні, якщо у наймачів таке право є, а наймодавець ухиляється від укладання єдиного договору, об'єднання може бути здійснене в судовому порядку за допомогою позову, пред'явленого до наймодавця.

Наймач управі зажадати помешкання по суду і стягнути відшкодування понесених ним збитків, якщо наймодавець перешкоджав здійсненню права на об'єднання двох чи декількох жилих приміщень.

Обов'язки наймача:

- використання житлового помешкання, а також підсобних приміщень і місць загального користування тільки за прямим призначенням і на рівних правах з іншими наймачами, що мешкають у цій квартирі;

- при вселенні в житлове помешкання інших осіб наймач зобов'язаний додержуватися чинних в даній місцевості правил прописки громадян, хоча на сьогодні інститут прописки і відмінено;

- бережливо ставитись до будинку;

- підтримувати житлове помешкання в справному стані, проводити поточний ремонт. У будинках місцевих Рад і відомств до поточного ремонту відноситься білення стель, фарбування стін, підлог і т. д.;

- наймачі зобов'язані держати в чистоті і порядку житлові помешкання і місця загального користування квартири, зокрема після користування ванною вона і зливальні труби повинні промиватися теплою водою, ванна кімната і санітарно-технічне устаткування мають бути продезинфіковані;

- у зимовий період (при відсутності центрального опалення) необхідно робити регулярну топку печей, підтримуючи нормальну температуру в житлових помешканнях і в місцях загального користування (кухні й ін.);

- своєчасно вставляти і замазувати другі рами, витирати вікна і підвіконня, не допускаючи набрякання води від потіння вікон і льоду на підлогу;

- щодня прибирати і провітрювати помешкання, не рідше одного разу на тиждень мити підлоги (за винятком паркетних) у житлових кімнатах і місцях загального користування, слідкуючи при цьому, щоб вода не проникала через вентиляційні решітки в підлозі;

- паркетні підлоги натирати не рідше одного разу на місяць;

- утримувати ванну, підлогу і стіни ванної кімнати і вбиральні в чистоті і сухими, не кидати в унітази і раковини кухонні відходи та інші предмети, що засмічують каналізацію;

- мати у вхідних дверей квартири постілки для витирання взуття;

- сміття, кухонні відходи збирати у відра, що щільно прикриваються кришкою і щодня виносити їх із квартири в зазначені житло-експлуатаційною організацією місця або згідно з графіком виносити до спеціальних машин (якщо немає сміттєпроводу);

- харчові відходи збирати в спеціальний посуд, котрим відгодівельні господарства забезпечують мешканців, щодня виносити і зсипати в тару, що встановлюється на садибах;

- у випадку появи гризунів повідомляти житлово-експлуатаційні управління;

- своєчасно вносити квартирну плату, а також платежі за комунальні послуги;

- дотримуватися правил соціального співжиття, а також чинних правил користування житловим помешканням;

- економно витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію;

- недопускати використання житлових будинків на шкоду інтересам суспільства;

- при припиненні договору повернути наймодавцю житлове помешкання в тому стані, у якому воно було отримано, з урахуванням нормального зносу або в стані, обумовленому договором. При виїзді з житлового помешкання в будинку місцевої Ради або відомства воно здається наймодавцю по акту із забороною знімати встановлені наймачем устаткування і пристосування, якщо це може заподіяти шкоду помешканню.

У випадку порушення покладених на наймача обов'язків він також піддається визначеним санкціям, зокрема він зобов'язаний відшкодувати викликані погіршенням найнятого житлового помешкання збитки, якщо не доведе, що це відбулося не з його вини і не з вини спільно проживаючих із ним членів сім'ї.

7. Форма

Житлові зобов'язання в будинках місцевих Рад або відомств потребують письмового оформлення (ч. 1 ст. 61 ЦК). Вони повинні оформлятися ордером, фінансовим особовим рахунком, а також письмовим договором. Ця вимога на практиці найчастіше не дотримується, і справа обмежується лише тим, що відповідно до ордера наймодавець фактично надає, а наймач фактично займає виділене йому житлове помешкання. Такі дії аж ніяк не складають односторонніх угод наймодавця і наймача. Кожен з односторонніх правочинів, навіть якщо вони взаємозалежні, відбувається самостійно і породжує певні юридичні наслідки незалежно від іншого. Тим часом наймач не міг би поселитися в житлове помешкання, якби воно не було надано, як і наймодавець надає помешкання лише за вимогою наймача, який бажає в ньому оселитися. Тому фактичне вселення, не супроводжуване письмовим договором, є теж договір, хоч йому і не надано необхідної форми. Оскільки ж письмова форма в цьому випадку не складає умови дійсності договору, а факт його укладання з очевидністю випливає із факту заняття житлового помешкання і відкриття наймачу фінансового особистого рахунку, існування договору не може бути поставлено ні під який сумнів.

Щодо письмової форми цього договору (ст. 61 ЖК), то не можна не погодитися з думкою В.Ф. Маслова, який стверджував, що письмова форма тут не розглядається як обов'язкова умова виникнення договірних відносин. Цією умовою є ордер та факт вселення громадянина у вказане житлове приміщення. Як наслідок, письмовий договір лише обертає у цивільно-правову форму вже ті відносини, що виникли з найму житлового приміщення, та є засобом інформації сторін про їх права та обов'язки.

Особистий рахунок - бухгалтерський документ, допоміжний стосовно договору найму житлового помешкання, і він служить в основному для розрахунків між наймачем і наймодавцем. Таким чином, його відкриття є одностороннім актом наймодавця, що не може замінити двостороннього договору найму житлового помешкання. Проте в тих випадках, коли через будь-які причини не був укладений письмовий договір найму житла, наданого громадянину в користування, відкриття особистого рахунку може бути одним із доказів, що підтверджують укладання сторонами договору.

8. Порядок укладання договору та внесення змін

Договір соціального найму - це двосторонній правочин, а тому для його укладання потрібна угода сторін. Щоб сторони могли досягти згоди і тим самим укласти договір, необхідно, щоб одна із них зробила пропозицію про укладення договору, а інша - прийняла цю пропозицію. Тому укладення договору проходить дві стадії. Перша стадія називається офертою, а сторона, що робить пропозицію укласти договір, оферентом. Друга стадія називається акцептом, а сторона, що приймає пропозицію, - акцептантом. Договір вважається укладеним, коли оферент одержить акцепт.

Вважається, що в договорі соціального найму житла офертою є видача ордера, а акцептом - вселення його отримувача в запропоноване житло. Розглянемо більш детально ці елементи.

Відомо, що за своєю юридичною природою ордер на житлове приміщення є особливим адміністративно-правовим документом, у якому міститься розпорядження, наказ житлово-експлуатаційній організації надати громадянину, на ім'я якого виданий ордер, і членам його сім'ї в користування для проживання жиле приміщення, зазначене в ордері. Але мало хто звертає увагу на те, що ордер водночас містить в собі і пропозицію укласти договір найму житлового приміщення, яке зазначено в ньому. На нашу думку, видача громадянину ордера і є офертою (пропозицією), що спрямована на укладення відносин з соціального найму житла. На користь цього говорить наступне. Ордер містить в собі всі елементи (ознаки) оферти. По-перше, пропозиція отримати зазначене житло адресована конкретній особі. По-друге, ордер вміщує пропозицію та досить визначено виражає намір власника (держави чи громадської організації) укласти договір з адресатом, якщо останній прийме цю пропозицію. Більше того, враховуючи той факт, що ордер є дійсним протягом ЗО (при міжгороднім обміні - 60) днів, можна стверджувати, що маємо справу з офертою, що зроблена з вказівкою строку для відповіді (стаття 155 ЦК). По-третє, ніким не піддається сумніву те, що ордер є підставою для укладення договору соціального найму житла. На це вказує і ст. 61 ЖК. Проте у науці цивільного права є кілька точок зору про ступінь співвідношення ордера та договору найму житлового приміщення. Перша виходить з того, що підставою виникнення прав наймача на надане йому житлове приміщення є відповідний адміністративний акт - ордер. Друга вказує, що цей акт сам по собі не є підставою виникнення прав на житло, але надає наймачу лише право вимагати укладення договору найму відповідного житлового приміщення. Права ж та обов'язки наймача, у тому числі й право на отримання передбаченого у адміністративному акті приміщення, випливають лише з укладеного сторонами договору. Третя - право користування житловим приміщенням виникає зі складної юридичної процедури, якою є поєднання адміністративного акту та укладеного на його підставі договору житлового найму.

Тут потрібно уточнити. Вище вже йшлося про багатопонятійне значення договору. Одне з понять договору вказує, що це правочин, тобто дія, що спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Тому розглянемо договір соціального найму спочатку як правочин. З цією обставиною пов'язана низка важливих наслідків, серед яких і те, що вона підкоряється вимогам про дійсність правочинів, правилам про оферту та акцепт, про момент, коли договір визнається укладеним тощо.

Виникненню житлових правовідносин справді передує ціла низка юридичних фактів: розгляд справи заявника, прийняття власником або уповноваженою особою рішення про надання житлової площі, виділ житла, видача ордера, вселення і т. д. Але все це можна об'єднати словами - волевиявлення наймодавця і волевиявлення наймача. Очевидно, що власник, у якого сформувалась воля на передачу майна у найм, безпосередньо (як це відбувається у громадському житловому фонді) або через уповноважену особу (як це відбувається у державному житловому фонді) виявляє її зовні. Тільки організаційна форма та специфічність сутності наймодавця викликають таку складну процедуру волевиявлення при укладенні договору соціального найму. Подібна ж, так само складна, ситуація може виникнути не тільки при укладенні договору найму. Наприклад, для того, щоб кредитна спілка видала позику, потрібно, щоб особа стала членом цієї організації, подала заявку, яка потім була б розглянута, принято рішення і тільки потім укадена угода і видано позику.

Відомо, що права та обов'язки у сторін виникають з моменту укладення правочину-договору. З цього моменту у наймача виникає право на житлове приміщення, а володіння та користування буде правомірним. Видача ордера на це право ще не породжує, а лише передбачає його виникнення у майбутньому при настанні певних юридичних фактів, зокрема при вселенні в житло особи на підставі ордера. Слід вважати, що оферта у вигляді ордера цією особою акцептована, а між сторонами виникають відносини з соціального найму. Виходячи зі всього вищевказаного, робимо висновок, що договір соціального найму є укладеним з моменту заселення наймача у надане приміщення, оскільки саме це породжує у нього і наймодавця права і обов'язки по житлу. Цей факт підтверджується ще й тим, що оферта не буде вважатись акцептованою у вказаний строк, не відбудеться вселення у пропоноване житло, а правочин не буде укладеним.

Порядок надання житла

Житлові помешкання в будинках державного житлового фонду надаються громадянам районною, міською (районною в місті) адміністрацією при участі громадської комісії з житлових питань, утворюваної з депутатів, представників громадських організацій, трудових колективів. Громадська комісія з житлових питань перевіряє житлові умови громадян, що стоять на обліку, а також розглядає відповідні клопотання адміністрації (профспілкового комітету) підприємства, установи або організації, що не мають свого житлового фонду, і підготовляє пропозиції.

У будинках відомчого житлового фонду житлові помешкання надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим районною, міською (районною в місті) адміністраціями.

Місцева адміністрація міста, району безпосередньо не займається наданням житлових помешкань у будинках відомчого житлового фонду. Вона здійснює контроль за тим, кому даються ці житлові помешкання адміністрацією і профспілковим комітетом відповідного підприємства, установи, організації. Після встановлення правильності рішення указаних органів про надання житлових помешкань місцева адміністрація підтверджує це рішення. У випадку незгоди з рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства (установи, організації) про надання житлової площі працівнику (допущено істотне порушення правил обліку громадян, що потребують житла, розподілу житлової площі і т. д.), це рішення із зауваженнями повертається відповідному підприємству (установі, організації).

Місцева адміністрація не може самостійно включати в подані списки інших громадян або виключати кого-небудь. Дещо інший порядок надання житлових помешкань

установлено для будинків, зведених за рахунок самого підприємства. У цих випадках житлова площа підлягає заселенню в особливому порядку - за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства з наступним повідомленням місцевої адміністрації про надання житлових помешкань. У будинках відомчого житлового фонду житлові помешкання даються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства з наступним повідомленням місцевої адміністрації про надання житлових помешкань для заселення.

   На підприємствах, в установах, організаціях, створених на праві приватної власності, житлові помешкання даються за рішенням уповноважених на те органів управління цих організацій. У кооперативах та інших громадських організаціях, що є власником (власниками) житлового фонду, функції по наданню житлових помешкань виконують колективні органи управління цих організацій: загальні збори, правління, ради й ін.

Зміна договору найму житлового приміщення

Житлові відношення, проходячи стійкими, стабільними, у своєму прямуванні шляхами, піддаються змінам головним чином внаслідок змін, що відбуваються в сім'ї.

Відповідно до статті 162 ЦК одностороння зміна умов договору не припускається, за винятком випадків, передбачених законом. Договор найму житлового приміщення, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, може змінюватися за згодою сторін. Особливість цього договору полягає в тому, що для його зміни необхідна згода не тільки сторін (наймодавця і наймача), але і згода членів сім'ї наймача. Така вимога базується на тому, що особи, які спільно проживають з наймачем, набувають такі ж права як і наймач.

Згоди однієї зі сторін не потрібно, лише коли по прямій указівці закону вона не вправі заперечувати проти зміни договору іншою стороною (поділ і об'єднання житлових помешкань, заміна наймача, ліквідація надлишків, що утворилися, у вигляді ізольованої кімнати і т.д.). У цьому випадку вирішення подібних питань виноситься компетентними органами, що управляють відповідним житловим фондом (ст.ст. 18-19 ЖК).

Розглянемо більш детально випадки зміни договору соціального найму житла без згоди сторін.

Зміни договору найму житлового приміщення на вимогу члена сім'ї наймача

Член сім'ї наймача вправі зажадати згоди на укладення з ним окремого договору найму за умов:

- згоди членів сім'ї, що проживають разом із ним;

- можливості виділення відповідної жилої площі у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам, передбаченим статтею 63 ЖК (а саме: предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване житлове приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок; не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше від встановленого для надання одній особі, частина кімнати або кімната, сполучена з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо), а також, якщо малометражна кухня (до 8 метрів), суміщені санвузол та ванна.

Розмір частки житлової площі, що припадає на кожного з проживаючих у житловому приміщенні членів сім'ї, визначається шляхом розподілу загальної житлової (а не загальної корисної) площі квартири на число членів сім'ї, що мають самостійне право на житлову площу, у тому числі і неповнолітніх дітей. Наприклад, в трикімнатній ізольованій квартирі з житловою площею 45 кв.м проживає сім'я, що складається з 5 членів. Доля житлової площі, що припадає на кожного з них, дорівнює 8 кв.м. При наявності ізольованої кімнати такого розміру один із членів сім'ї може ставити питання про зміну договору найму житла і укладення з ним окремого договору на цю кімнату. Розподіл не може мати місця, якщо це призведе до штучного погіршення житлових умов і необхідності постановки на облік як потребуючих в покращенні житлових умов.

Таким чином:

при відсутності можливості виділити члену сім'ї ізольовану кімнату розділ жилого приміщення не допускається;

розподіл житлової площі проводиться між усіма членами в рівних частках, якщо угодою між сторонами не передбачено інше;

Як результат такого розподілу, між членами сім'ї укладається новий договір найму житла. Одночасно вносяться зміни в існуючий договір найму житлового приміщення.

Зміна договору на вимогу наймачів, що об'єднуються в одну сім'ю

Громадяни, що проживають в одній квартирі і користуються в ній жилими приміщеннями за самостійним договорам найму, відповідно до статті 105 ЖК, мають право вимагати укладення з будь-ким із них одного договору найму на все приміщення, що вони займають.

Таке право у громадян виникає у випадку об'єднання їх в одну сім'ю. Членами сім'ї наймача, як це визначено ч. 2 ст. 64 ЖК, є подружжя наймача, їхні діти і батьки. Інші особи можуть бути визнані членами сім'ї наймача за умови спільного з ним проживання і ведення спільного господарства. Питання про зміну договору найму жилого приміщення з цих підстав є слідством вступу в шлюб осіб, що мешкають у спільній квартирі та користуються за окремими договорами найму житловими приміщеннями в ній, об'єднання в одну сім'ю братів, сестер, бабусь, дідусів і онуків, а то і чужих одна одній осіб із метою сумісного проживання, ведення спільного господарства, надання взаємодопомоги і задля взаємної турботи. Тобто мова в даному випадку не йде тільки про утворення сім'ї шляхом укладення шлюбу.

Вимогу може бути заявлено як у тому випадку, коли сім'я вже склалася, так і тоді, коли громадяни, що мешкають в одній квартирі, у спільній заяві висловили намір об'єднатися в одну сім'ю. Важливо, щоб волевиявлення суб'єктів про об'єднання в одну сім'ю було не фіктивним, а дійсним, відповідало їхньому наміру укласти єдиний договір найму житлового приміщення.

Як відмічається в правовій літературі, зміна договору найму житла за вимогою наймачів, що об'єдналися в одну сім'ю, може мати місце в будь-якому житловому фонді, у тому числі й у жилих будинках підприємств, установ і організацій найважливіших галузей народного господарства1. Хоча в теорії існує й інший погляд2.

Зміна договору внаслідок визнання наймачем іншого члена сімї

Відповідно до статті 106 ЖК повнолітній член сім'ї наймача має право за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача.

Ці правила не поширюються на робітників і службовців (разом з проживаючими з ними особами), що припинили трудові відносини з підприємствами, установами, організаціями найважливіших галузей народного господарства, які надали жиле приміщення, у зв'язку із звільненням за власним бажанням без поважних причин, або за порушення трудової дисципліни, або за вчинення злочину (списки таких підприємств, установ, організацій затверджуються КМ України), крім випадків, коли наймач одержав жиле приміщення не у зв'язку з трудовими відносинами або коли наймодавець втратив право на його виселення.

Заміна одного наймача іншим можлива за умов: пред'явлення повнолітнім членом сім'ї наймача відповідної вимоги до наймодавця про визнання його наймачем по раніше укладеному договору найму замість початкового наймача; згоди наймача й інших проживаючих із ним повнолітніх членів сім'ї на визнання члена сім'ї наймачем. Таке ж право належить у випадку смерті наймача будь-якому з членів сім'ї померлого. Виникаючі суперечки в зв'язку з визнанням члена сім'ї наймачем вирішуються в судовому порядку.

Хотілося б підкреслити, що тільки смерть наймача або втрата ним права на жиле приміщення тягне за собою зміну договору-правовідношення. В інших випадках вносяться зміни тільки в договір як документ без змін у зобов'язаннях. Це пояснюється тим, що хоча члени сім'ї наймача і не названі законом як наймачі - за правовим статусом є такими. Тобто має місце договір з множинністю осіб на стороні наймача. Заміна наймача в принципі не впливає на обсяг прав і обов'язків членів сім'ї, бо всі вони мають однакові права і обов'язки.

9. Припинення договору найму жилого приміщення

Регулюючи припинення договору найму житла, законодавець розрізняє поняття «розторгнення договору найму жилого помешкання» і «виселення». Перше вказує на зникнення підстави, із якої випливає право наймача користуватися житлом. Друге, в більшості випадків, є наслідком безпідставного володіння і користування житлом (наприклад, самоуправне заняття жилого приміщення) або припинення існування таких підстав (наприклад, розірвання договору)1.

Зобов'язання, що виникають з договору найму жилого приміщення, можуть припинятися як за волевиявленням сторін, так і незалежно від їхньої волі. Припинення договору тягне за собою ряд суттєвих наслідків. Для наймача - це необхідність звільнити приміщення. Для наймодавця - це можливість розпорядитися звільненим жилим приміщенням.

Оскільки в регулюванні правовідносин, що виникають із договору соціального найму, законодавець на перше місце ставить захист житлових інтересів наймача і членів його сім'ї, то їм надаються широкі права в припиненні цього договору. Такі дії не спричиняють ніяких несприятливих для них правових наслідків. З другого боку, наймач та члени його сім'ї захищаються від безпідставного розірвання житлових правовідносин з ініціативи наймодавця.

Відповідно до діючого законодавства, наймач жилого приміщення має право за згодою членів сім'ї в будь-який час розірвати договір найму. Передбачається, що в цьому випадку наймач виступає, як представник членів своєї сім'ї Законом не передбачено, як попередня умова, пояснення причин прийняття такого рішення, а також форми вираження волевиявлення наймача. Односторонність прийняття рішення про розірвання договору соціального найму обумовлена, як правило, виїздом на постійне проживання наймача в іншу місцевість у зв'язку зі станом здоров'я, переведенням на іншу роботу, утворенням сім'ї або переїздом в інше жиле приміщення при покращенні житлових умов.

У разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення продовжує діяти для тих, хто залишається проживати далі. А для члена сім’і, який вибув, припиняється, тому він втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Іноді наймачі, переїжджаючи на нове місце проживання, залишають приміщення, що раніше займали, в стані, не придатному для проживання без попереднього ремонту даного помешкання. Для недопущення таких випадків закон (ст.177 ЖК) установив, що наймач зобов'язаний при звільненні приміщення здати його в належному стані. Інші обов'язки наймача припиняються з моменту розірвання договору найму. Договір найму житлового помешкання вважається розірваним із дня виїзду наймача і членів його сім'ї.

Деякі наймачі в період користування житловим приміщенням виконують роботи по його благоустрою (обкладають стіни підсобних приміщень лицювальною плиткою, пофарбовані стіни обклеюють обоями, замінюють лінолеум на паркет, роблять заміну сантехнічного обладнання, світильників, ставлять антени і т. п.). Усе встановлене наймачем він має право при розірванні договору найму демонтувати за умови, якщо це не позначиться негативно на технічному стані жилого приміщення та вартість робіт не враховується як плата за користування приміщенням. При неможливості демонтажу усе встановлене, якщо воно монтувалось без згоди наймодавця, передається разом із житловим приміщенням останньому, і наймач не вправі вимагати відшкодування його вартості.

У випадку, коли покращення зроблені зі згоди наймо-давця і вони є суттєвими, може мати місце вимога про повернення безпідставно набутого відповідно до статті 469 ЦК УРСР. Таким шляхом іде судова практика, хоч це положення є дискусійним.

Житлові правовідносини можуть бути припинені також і у зв'язку з певними подіями (смерть одинокого наймача, руйнування жилого приміщення у зв'язку зі стихійним лихом тощо).

10. Виселення із займаного приміщення

Виселення являє собою не що інше, як примусове вилучення житлової площі. Закон розглядає його в якості крайньої міри, що підлягає застосуванню тільки у випадках і в порядку, що прямо передбачені законом.

Житловий кодекс України встановлює три види виселення: а) судове виселення з наданням іншої площі; б) судове виселення без надання іншої площі; в) адміністративне виселенння без надання другої площі чи з наданням її.

З прийняттям Конституції України і встановленням у ст. 47 норми, згідно з якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, адміністративний порядок виселення на практиці не застосовується, оскільки є неконституційним.

При судовому порядку рішення про виселення виносить суд, а реалізує його державний виконавець, якщо таке не відбувається добровільно. Суд установлює термін виселення, що з урахуванням особливих обставин може бути згодом продовжений. У випадках виселення з наданням іншої площі цей термін повинен бути точно визначений.

Житлове законодавство передбачає в якості основного виду виселення - виселення з наданням громадянам іншого упорядкованого житлового приміщення, за винятком випадків, зазначених у Кодексі. Таким чином, виселення без надання іншого упорядкованого житлового приміщення є винятком із загального правила.

Упорядкованим є житлове приміщення, що не тільки відповідає необхідним санітарним і технічним вимогам, але й обладнано відповідними комунальними зручностями, характерними для даного населеного пункту (газ, водопровід, центральне опалення, туалет, ванна й ін.). У випадку, коли такі зручності мають не всі житлові приміщення даного населеного пункту, варто виходити зі ступеня такої опорядженост! більшості житлових приміщень у даному населеному пункті будинків державного і суспільного житлового фонду.

Деяким наймачам для відселення дається інше житлове приміщення із благоустроєм, що цілком відповідає нормам опорядженості даного населеного пункту, але нижче старого рівня благоустрою (наймач, наприклад, користувався природним газом, підведеним лише до будинків, розташованих поблизу траси газопроводу, а більшість житлових будинків у населеному пункті обладнані газобалонними установками зі скрапленим газом). Розглядати це як обмеження житлових умов наймача не є правильним. Якщо наймач житлового приміщення раніше користувався прихожою, коморою, балконом або іншими підсобними приміщеннями, а в наданому для відселення житловому приміщенні такі підсобні помешкання меншого розміру або взагалі відсутні, основ вважати його невпорядкованим також нема. Водночас не можна визнати правильним надання наймачу, що займав невпорядковане житлове приміщення, такого ж невпорядкованого житлового приміщення, якщо в даному населеному пункті більшість житлових приміщеннь е впорядкованими. Наймачу в такому випадку повинно бути надане для відселення житлове помешкання, що відповідає ступеню впорядженості більшості житлових приміщень даного населеного пункту.

До числа впорядкованих відносяться і житлові приміщення, призначені для малосімейних і самотніх громадян, що відповідно до проекту обладнані напівваннами або піддонами з душовими установками замість ванних.

У випадку виникнення суперечки з приводу відповідності наданого житлового приміщення санітарним, технічним вимогам і ступеню його благоустрою суд може доручити відповідним санітарно-епідеміологічним або житлово-комунальним органам провести його обстеження й дати висновок про це.

Варто мати також на увазі, що інше опоряджене житлове приміщення, надане для виселення в передбачених законом випадках, повинно знаходитися в будинку капітального типу. З цього випливає також, що житлове приміщення повинно бути придатним для постійного проживання в ньому цілодобово.

За розміром інше благоустроєне житлове приміщення, як установлено ст. 113 ЖК України, повинно бути не менше того, що займав наймач, але в межах норми житлової площі (13,65 кв. м на людину). Якщо наймач або проживаючі разом із ним члени сім'ї мають право на додаткову житлову площу і фактично користуються нею, інше житлове приміщення дається з урахуванням норми основної і додаткової житлової площі. У тих же випадках, коли наймач займав житлове приміщення, менше за розміром, чим це передбачено нормами середньої заможності житловою площею в даному населеному пункті, інше житлове приміщення, що виселяється, дається відповідно до встановленої норми середньої заможності житлової площі.

Громадянам, що займали окрему квартиру, повинна бути надана окрема квартира. Якщо наймач займав більше однієї кімнати, йому дається житлове приміщення, що складається з того ж числа кімнат.

Опоряджене житлове приміщення, надане у зв'язку із виселенням (розірванням), відповідно зі ст. 113 ЖК України, повинно знаходитися в межах даного населеного пункту і відповідати вимогам ст. 50 ЖК України, тобто бути у будинку капітального типу, опорядженим стосовно до умов даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам, розміром не менше того, що займається, або зменшеним лише в межах надлишків житлової площі, із тією ж кількістю кімнат, а якщо особа, що виселяється, мешкає в окремій квартирі, то й у виді окремої квартири.

Межа населеного пункту (міста, селища міського типу, сільського населеного пункту) визначається відповідно до адміністративно-територіального поділу, зокрема в рішенні про надання житлового приміщення. Не суперечить вимогам ст. 113 ЖК надання опорядженого житлового приміщення при відселенні наймача, що мешкає в житловому будинку, який підлягає зносу, не в тому районі міста, де знаходиться будинок, що зноситься, а в іншому, де зводяться нові житлові масиви, але в межах даного міста, що має районний розподіл. Водночас це загальне правило не може застосовуватися в кожному конкретному випадку. Надане для відселення житлове приміщення повинно бути придатним для проживання з урахуванням індивідуальних особливостей і доказів, що заслуговують уваги та інтересів осіб, яким воно призначено. Було б неправильним надання в зв'язку зі зносом житлового будинку особі, що мешкала поблизу від місця роботи, опорядженого житлового приміщення в іншому районі міста, якщо за станом здоров'я, підтвердженим висновком медичних органів, їй протипоказані поїздки в міському транспорті на тривалі відстані. Надане для відселення по передбаченим законом основам опоряджене житлове приміщення повинно відповідати й іншим вимогам (ст. 50 ЖК). Не припускається, зокрема, при наданні жилих приміщень заселення:

- однієї кімнати особами різної статі, які старше дев'яти років, крім подружжя;

- квартири, побудованої для однієї сім'ї, двома і більше сім'ям або двома і більше самотніми особами;

- пристарілим, за висновком лікувально-профілактичної установи відповідним категоріям інвалідів і хворих на їх прохання житлове приміщення повинно надаватися на нижніх поверхах або в будинках із ліфтами;

- однієї кімнати особами, що страждають важкими формами деяких хронічних захворювань, у зв'язку з чим вони не мають змоги мешкати в одній кімнаті з членами своєї сім'ї:

- в інших випадках, передбачених чинним законодавством України.

Нехтування загальним правилом підлягає судовому виселенню з наданням іншої житлової площі (ст. 109 ЖК) Інші види виселення припустимі, якщо вони пряме передбачені законодавством. Розглянемо усі ці випадки. Виселення з наданням громадянам іншого благоустроєного жилого приміщення

Як відзначалося, цей вид виселення має загальне значення. Звідси, проте, не випливає, що до нього можна

удатися в усіх випадках, коли наймодавець побажає виселити наймача. Ми погоджуємося з думкою професора О.С. Іоф-фе, що якби справа виглядала саме таким чином, то право на житлову площу втратило б властивість стабільності, а це є однією із його основних якостей. Вона обумовлює цілком інший принцип: за загальним правилом виселення взагалі неможливе, навіть і з наданням іншої площі. Винятки з нього встановлені законом. Але якщо закон, надаючи право на виселення, не визначає його порядку, необхідно застосовувати загальний порядок виселення по суду з наданням іншого житлового приміщення. Як правило, відповідна обмовка міститься у самому законі1.

Громадяни виселяються з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з надан