16114

Господарське законодавство

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 Господарського кодексу цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема

Украинкский

2013-06-19

2.72 MB

3 чел.

УКООПСПІЛКА

ПОЛТАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ

КАФЕДРА ПРАВОЗНАВСТВА

                          О.В. Михайлов   

ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО (ПРАВО)

Курс лекцій

для студентів спеціальності

6.050106 „Облік і аудит”

денної та заочної форми навчання

                                   Підлягає поверненню

                          до університету

                                    Примірник № ______

ПОЛТАВА

РВВ ПУСКУ

2007

Тема 1. Вступ до курсу. Поняття, предмет та метод господарського права. Господарське законодавство, його особливості.

План

І. Вступ до курсу „Господарське законодавство (право)”, його напрямки, структура, зміст та значення. Форми і методи вивчення курсу.

ІІ. Поняття, предмет та метод господарського права. Господарське законодавство, його ознаки та особливості. Головні напрямки розвитку господарського законодавства, проблеми удосконалення.

ІІІ. Основні нормативні акти, які регулюють господарську діяльність суб’єктів: поняття, зміст та деякі проблеми його впровадження в господарську діяльність.

І. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання

Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 Господарського кодексу цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ст. 5 закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на відповідних положеннях Конституції України щодо:

забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ч. 4 ст. 13 Конституції);

права власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);

права кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону (ст. 14);

забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству (ст. 14);

права кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (статті 14, 41);

економічної багатоманітності, права кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);

визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 92);

забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (статті 42, 92);

забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, належних, безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (статті 42, 43, 50);

взаємовигідного співробітництва з іншими країнами (ст. 18);

визнання і дії в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях Конституції України та визначається господарським законодавством.

Господарсько-правові норми: поняття та види

Переважна більшість актів господарського законодавства має комплексний характер, тобто складається з правових норм різних галузей права, присвячених одному предмету правового регулювання (господарським договорам певного виду, суб'єктам господарювання певної господарсько-правової форми або органу господарського керівництва тощо). Проте провідне місце в будь-якому акті господарського законодавства посідають господарсько-правові норми, яким властиві загальні (притаманні всім правовим нормам) та специфічні (видові) ознаки, що віддзеркалюють їх відмінність від норм інших галузей права.

До загальних ознак належать:

встановлення господарсько-правових норм компетентними органами (залежно від юридичної сили та виду нормативно-правових актів, в яких містяться норми, такими органами є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи державної виконавчої влади, обласні ради та обласні держадміністрації, міські (Київська та Севастопольська) ради та держадміністрації, господарські об'єднання та суб'єкти господарювання);

офіційний, тобто встановлений законом, порядок прийняття таких норм (залежить від юридичної сили та виду нормативно-правових актів, в яких містяться норми);

фіксація таких норм у спеціальних правових документах (їх назва залежить від юридичної сили документа та відповідно – від органу, що його приймає: закон, декрет, постанова, указ, наказ, положення, статут, засновницький договір, правила);

адресування таких норм заздалегідь невизначеному колу осіб - усім потенційним чи зареєстрованим суб'єктам господарювання взагалі чи суб'єктам певної організаційно-правової форми, наприклад, господарським товариствам (тобто цим нормам не притаманна індивідуальна персоніфікація - адресування конкретній особі).

Крім того, господарсько-правові норми характеризуються такою специфічною ознакою, що відрізняє їх від норм інших галузей права, як сфера застосування: вони містять правила у сфері господарювання (щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації, керівництва такою діяльністю).

Узагальнення згаданих ознак дозволяє дати таке визначення:

Господарсько-правові норми — це встановлені компетентними органами в офіційному порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах індивідуально не персоніфіковані правила у сфері господарювання.

Різноманітність господарсько-правових норм зумовлює доцільність їх класифікації, зокрема, за критерієм структури норми на:

1) норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція і санкція);

2) норми з неповною структурою.

Останні (серед господарсько-правових норм вони становлять більшість), своєю чергою, поділяються на:

норми-заборони (наприклад, заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 43 ГК), а також посадовим особам цих органів (ч. 2 ст. 64 Конституції України; ч. 4 ст. 43 ГК);

норми-принципи (загальні принципи господарювання - ст. 6 Господарського кодексу України; принцип свободи підприємницької діяльності - ст. 44 ГК, принципи зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991р.; принципи приватизації державного майна - ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного майна»  від 04.03.1992р.);

норми-визначення (більшість прийнятих протягом останніх 4-х років законів має спеціальну статтю «Визначення термінів», в якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі, — ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його  банкрутом»  від 14.05.1992р. (в ред. Закону від 30.06.1999 р.; ст. З Закону України від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; ст. 2 Закону «Про кооперацію» від 10.07.2003р.;

компетенцїйні норми (наприклад, про компетенцію: Антимонопольного комітету - статті 7-8 Закону «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 р., Національного банку України - статті 6, 7, 9, 15, 19 Закону України від 20.05.2000 р. «Про Національний банк України», інститутів спільного інвестування - Закон України від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди» (зокрема, ст. 4), Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку - статті 6-8 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», страхових організацій - Закон України від 07.03.1996 р. (в ред. 04.10.2001 р.) «Про страхування» та ін.);

техніко-економічні норми (визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови тощо);

норми-рекомендації (не будучи юридично обов'язковими для суб'єктів господарювання, орієнтують їх на бажану для суспільства (держави) поведінку у сфері господарювання): примірні статути, примірні договори тощо.

ІІ.

Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства

Господарське законодавство становить нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва (в т. ч. організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів, цьому є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і відповідно - правового регулювання) та суб'єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;

перевага в господарському законодавстві комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового регулювання - страхування (Закон «Про страхування»), інвестування (Закон «Про кооперацію»), господарських товариств (Закон України «Про господарські товариства») та ін.;

кодифікованість господарського законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий 16 січня 2003 р. Господарський кодекс України, розроблений відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28.04.1992 р. (набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з новим Цивільним кодексом України); Господарський кодекс визначає основи господарювання, яке базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності та має на меті утвердження оптимального суспільного господарського порядку у сфері національної економіки; складається з 9 розділів:

І - основні засади господарської діяльності;

II - суб'єкти господарювання;

III – майнова основа господарювання;

IV — господарські зобов'язання;

V — відповідальність за правопорушення у сфері господарювання;

VI - особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання;

VII - зовнішньоекономічна діяльність;

VIII - спеціальні режими господарювання;

IX - прикінцеві положення.

Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами;

наявність в господарському законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональних, локальних; відомчі забезпечують специфіку правового регулювання господарських відносин в окремих галузях та сферах економіки, мають відповідати нормативно-правовим актам вищої юридичної сили і, як правило, набувають чинності з дня державної реєстрації в Міністерстві юстиції України (згідно з Указом Президента України від 03.10.1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади», Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади», Порядком скасування рішень про державну реєстрацію нормативно-правових актів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29.01.1999 р. № 54/3347).

Наявність зазначених рис зумовлена специфікою сфери господарювання, що характеризується високим ступенем складності та багатоманітністю відносин, що в ній виникають, а відтак - притаманні законодавству, яке регулює цю сферу не лише в Україні, а й в інших державах.

Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодавству притаманні тимчасові риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки - від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання. Такими тимчасовими рисами, що віддзеркалюють перехідний характер господарського законодавства України, є:

наявність у господарському законодавстві України нормативних актів вже неіснуючої держави - СРСР (Положення про поставки продукції науково-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР № 888 від 25.07.1988 р. та ін.), що застосовуються за умов, визначених Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»; з набуттям чинності Цивільним та Господарським кодексами України (тобто з 01.01.2004 р.) більшість таких актів або їх положень втратила свою чинність;

наявність у господарському законодавстві дореформених нормативних актів (вищезгаданих положень про поставки та ін.) і нормативних актів, що відповідають Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки (схвалена Верховною Радою Української РСР 01.11.1990 р.) і, відповідно, забезпечують розвиток ринкових відносин та їх соціальну орієнтацію (ГК і ЦК України, закони «Про режим іноземного інвестування» - 10.07.2003 р., «Про кооперацію» - 10.07.2003 р. та ін.);

3) стрімкість прийняття актів законодавства, що зумовлено об'єктивними чинниками (змінами у сфері господарювання, пов'язаними із запровадженням та розвитком ринкових відносин), а також суб'єктивними причинами (лобіювання політичними силами прийняття окремих законів без дотримання під час їх розробки та прийняття основних правил юридичної техніки, яка застосовується з метою уникнення нових колізій, неадекватного регулювання, порушення балансу приватних і публічних інтересів тощо).

Все це переконує у тому, що господарському законодавству України (як законодавству перехідного періоду - від планово-розподільчої економіки до соціальне спрямованої ринкової) притаманні риси, що свідчать про недоліки правового регулювання, насамперед: наявність застарілих положень, прогалин, колізійних норм, надмірно велика кількість нормативно-правових актів. Своєю чергою, численні вади господарського законодавства зумовлюють необхідність його вдосконалення.

Питання вдосконалення господарського законодавства

Беручи до уваги вищенаведені ознаки сучасного господарського законодавства України, можна констатувати: в ньому чимало вад, у т. ч. застарілих, колізійних норм, а також прогалин, що зумовлено запровадженням в економіку України нових для неї ринкових відносин, які ще не зазнали відповідного законодавчого врегулювання. Одночасне прийняття, а також набуття чинності Господарським та Цивільним кодексами України породило ще таку проблему, як усунення колізій між їх положеннями (щодо господарських товариств; правового режиму цінних паперів; форм власності та ін.). Зазначені обставини зумовлюють необхідність вдосконалення господарського законодавства, яке відбувається за чотирма основними напрямами:

вдосконалення  господарського  законодавства  щодо  його змісту. Цей напрям передбачає необхідність врегулювання нових для господарської системи України відносин (конфлікту інтересів у господарських  організаціях  корпоративного типу;  правового становища холдингових компаній; господарських товариств публічних - державної та комунальної - форм власності) та врегулювання традиційних (наприклад, договірних) відносин на нових засадах шляхом прийняття нових або внесення відповідних змін до чинних нормативних актів; завданням цього напряму є також забезпечення адекватності правового регулювання відносин у сфері господарювання з врахуванням динаміки розвитку ринкових відносин і відповідно — прийняття нових редакцій законів, прийнятих на початку запровадження ринкових відносин (початок 90-х років XX століття);

вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми. Цей напрям передбачає: а) істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських відносин, що відповідає положенням Конституції України (ст. 92) та ст. 5 Господарського кодексу України щодо регулювання на рівні закону відносин власності, визначення правових засад та гарантій підприємництва, правил конкуренції в економічній сфері та норм антимонопольного регулювання; б) зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості, що забезпечується контролем з боку Міністерства юстиції України у формі державної реєстрації таких актів та набуття ними чинності за умови такої реєстрації; в) підвищення ролі локальних нормативних актів (установчих і внутрішніх правових документів суб'єктів господарювання), які самостійно (але в межах, не заборонених законом) визначають напрями своєї діяльності, внутрішню структуру, порядок використання прибутку та інші питання;

вдосконалення господарського законодавства щодо його системи. Цей напрям передбачає: а) вирішення проблем, пов'язаних з усуненням колізій між Господарським та Цивільним кодексами; б) інкорпорацію господарського законодавства (видання систематизованих збірок господарського законодавства) за предметним критерієм: законодавство про приватизацію, законодавство про капітальне будівництво, законодавство про господарські договори тощо; в) консолідацію господарського законодавства (прийняття замість кількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид господарських відносин, одного, який дозволяє усунути колізії в регулюванні певної категорії господарських відносин (наприклад, питання інноваційної діяльності регулюються: Законом України від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність» (ст. 3), главою 34 Господарського кодексу України, Законом України від 04.07.2002 р. «Про інвестиційну діяльність», Законом України від 16.01.2003 р «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності»; при цьому відсутнє уніфіковане поняття інноваційної діяльності; основні засади її здійснення, державної підтримки визначаються в кожному з цих актів з деякими відмінностями. Відтак виникає потреба в прийнятті консолідованого закону чи питань інноваційної діяльності, який би забезпечив уніфікацію регулювання відносин, що виникають у процесі організації та здійснення такої діяльності);

гармонізація законодавства України  з найдосконалішими міжнародними стандартами регулювання відносин у сферу господарювання, законодавством міжнародних економічних союзів, до складу яких входить чи планує увійти Україна (включаючи й Європейський Союз).

На вдосконалення господарського законодавства спрямована державна регуляторна політика, що має здійснюватися у відповідності до Закону України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Закон визначає:

принципи  державної регуляторної політики  (адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість та врахування громадської думки);

основні етапи та елементи державної регуляторної політики (підготовка аналізу регуляторного впливу; планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднення проектів регуляторних актів; їх відкриті обговорення; відстеження результативності регуляторних актів; перегляд регуляторних актів; систематизація регуляторних актів; оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності), а також основні засади її здійснення (єдиний підхід до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів; недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти; викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним та однозначним до розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регулятивного акта);

систему та повноваження регуляторних органів – Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;

особливості здійснення регуляторної діяльності: а) щодо положень нормативних документів (стандартів, державних норм та правил, технічних умов тощо); б) в умовах воєнного, надзвичайного стану та оголошення зони надзвичайної екологічної ситуації;

• відповідальність за порушення порядку регуляторної діяльності.

Значну роль у вдосконаленні господарського законодавства відіграють господарські суди, які в процесі розгляду господарських справ:

виявляють прогалини, колізії, застарілі норми в чинному господарському законодавстві;

узагальнюють практику розгляду господарських справ (спорів);

Вищий господарський суд (правонаступник Вищого арбітражного суду України) на підставі узагальненої в масштабі України судової практики видає оглядові та інформаційні листи, а Президія Вищого господарського суду України відповідно до ч. 2 ст. 44 Закону України «Про судоустрій»: а) дає роз'яснення з питань застосування господарськими судами законодавства при вирішенні господарських справ (наприклад, Роз'яснення Президії Вищого господарського суду від 21.05.2002 р. № 04-5/563 «Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами»); такі роз'яснення враховуються не лише господарськими судами нижчих ланок, а й суб'єктами господарювання, органами господарського керівництва, іншими учасниками господарських правовідносин у правозастосовній діяльності; б) вносить в установленому порядку пропозиції щодо змін чинного законодавства; в) приймає рішення про звернення до Конституційного суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України стосовно відповідності її положенням окремих норм господарського законодавства.

Хоча офіційно судові рішення не є джерелом права, проте вони фактично виконують таку роль у певних випадках (зокрема, у разі наявності прогалин у нормативних актах, що регулюються господарські відносини). Йдеться про рішення вищих судових інстанцій щодо певних категорій справ та вищезгаданих роз'яснень, які враховуються судами нижчих ланок та суб'єктами господарювання в разі виникнення спорів з таких категорій справ. Крім того, використання в деяких нормативно-правових актах господарського законодавства оціночних категорій (добра совість, добропорядність, розумність, бездоганна ділова репутація тощо) без чіткого визначення змісту цих понять в законі зумовлює підвищення ролі судових рішень, що ґрунтуються на таких поняттях.

ІІІ.

 Система господарського законодавства

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. У своїй сукупності ці нормативно-правові акти складають систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями: а) за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регулювання: за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки) тощо.

Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - «Нормативно-правове регулювання господарської діяльності». За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:

• положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42), та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92 та ін.);

законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин та відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих галузях та сферах господарювання), положень Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 р.; «Про концесії» від 16.07.1999 р.; «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р.; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.; «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. та ін.;

постанов Верховної Ради України, таких, як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р. «Про Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки»; Постанова від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»;

указів Президента України: від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації», від 12.03.1996 р. «Про Загальне Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади» та ін.;

актів Уряду України, що поділяються на такі види: Декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом 6 місяців - з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою повноважень Уряду щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам (декрети: від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» та ін.);

Постанови Кабінету Міністрів України.

відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства, певної категорії суб'єктів або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчуження основних фондів, що є у державній власності, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. № 1477; накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290 «Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку»);

регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень та встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів та територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно до ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування»; регіональні будівельні норми та правила; порядок приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів капітального будівництва (крім державного замовлення);

локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів господарювання).

Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обігу, в т. ч. міжнародні торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування», оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними торговими звичаями; ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності).

Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання.

Отже, регулювання відносин у сфері господарювання може здійснюватися і за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України (ч. 1 ст. 38 ГК України). Проте такі правила належать до узвичаєнь, оскільки застосовуються за умови посилання на них у договорі, установчих та інших документах суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 38 ГК України).

Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:

компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарського права (розділ II «Суб'єкти господарювання» Господарського кодексу України; закони «Про господарські товариства», «Про промислово-фінансові групи в Україні», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», «Про кооперацію», Декрет Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства», укази Президента України «Про корпоратизацію підприємств», «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації» та ін.);

договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання. До цього інституту належать норми Господарського кодексу України (глава 20 «Господарські договори», глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54 56, 58, 60-77), закони «Про інвестиційну діяльність», «Про поставки для державних потреб», «Про інноваційну діяльність», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції»; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»; Примірний договір фінансового лізингу, затверджено наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затверджено наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201 та ін.

До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.

Використана література

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.

Тема 2. Поняття, зміст підприємницької діяльності. Суб’єкти господарського права. Правовий статус підприємства.

План

І. Поняття та зміст підприємницької діяльності та умови її здійснення. Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності.

ІІ. Поняття та види суб’єктів господарського права, мета їх діяльності, права і обов’язки, статус та правове положення в господарській і підприємницькій діяльності.

ІІІ. Поняття підприємства та його організаційно-правові форми. Порядок створення підприємства, правовий зміст його установчих документів. Спеціальна правосуб’єктність підприємств.

IV. Правові підстави і умови припинення діяльності підприємств та порядок їх реорганізації і ліквідації.

І.

Поняття підприємницької діяльності, її ознаки та принципи.

Підприємництво є одним із різновидів творчої, пошукової, ризикової соціальної діяльності і в більшості країн світу з ринковою економікою вважається одним із найпрестижніших.

Адже саме цей вид діяльності у відповідних умовах найкращим чином виявляє людську суть, допомагає прояву працівника як особистості. Підприємництву властивий більш індивідуальний характер, високий ступінь стимулювання співробітників, що призводить до більш повної реалізації потенціалу кожного з них. Здійснюючи самостійну підприємницьку діяльність, працівник значно зростає як людина: він росте і професійно і інтелектуально. І це має цілком реальні позитивні наслідки для всього суспільства. Історія доводить, що підняти економіку, інші сфери буття до високого рівня розвитку можливо переважно через прояв членами цього суспільства їх господарської ініціативи.

Поняття підприємницької діяльності (підприємництва) згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Визначення підприємницької діяльності і відокремлення її від інших видів діяльності, що мають на меті отримання прибутку або доходу, має як теоретичне, так і суто практичне значення. Наприклад, ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність, зокрема, за зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації. Якщо ж не буде доведено, що діяльність, яка провадилася, була саме підприємницькою, притягти особу до відповідальності за вищевказаною статтею буде неможливо. Для чіткого розмежування підприємництва та інших видів діяльності необхідно усвідомлювати ознаки підприємницької діяльності.

Характеристика (ознаки) підприємницької діяльності (підприємництва)

1. Підприємництво є самостійною діяльністю. Це означає, що, по-перше, підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця (ст. 45 ГК України). Також фізичні особи мають можливість зареєструватись як громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності і провадити таким чином діяльність без створення організації.

По-друге, зважаючи на передбачений ч. 1 ст. 44 Господарського кодексу України принцип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності, підприємці мають право здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать законодавству.

2. Підприємництво є ініціативною діяльністю. Це означає, що зайняття підприємницькою діяльністю є добровільним вчинком. Жоден державний орган, недержавна організація, посадова особа не можуть примусити до зайняття підприємницькою діяльністю. Проте це не означає, що особа не може бути примушена до виконання добровільно взятих па себе зобов’язань (наприклад, за договором, укладеним в процесі провадження підприємницької діяльності) або зобов’язань, що передбачені державою і випливають із здійснення особою підприємницької діяльності (наприклад, зобов’язань зі сплати податків).

3. Підприємництво є систематичною діяльністю. Проте чітких кількісних критеріїв систематичності (тобто, скільки разів потрібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона вважалася підприємницькою) законодавством не встановлено. В літературі висловлюється думка про можливість застосування в цьому разі Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел», за змістом ст. 1 якого систематичним вважається продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів, який здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року. Хоча і цей кількісний критерій є дещо умовним, адже, наприклад, за положеннями кримінального права систематичною діяльністю вважається така, що відбувалася три і більше разів.

4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. Це означає. що за порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство та приватний підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України. Тобто суб’єкт підприємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і негативні  наслідки підприємницької діяльності. Підтвердженням цього є положення Цивільного кодексу України, що встановлюють самостійну відповідальність фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності (ст. 52) та юридичної особи (ст. 96) за зобов’язаннями, пов’язаними з їх підприємницькою діяльністю. За загальними правилами ч. 3 ст. 96 Цивільного кодексу учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Тобто законодавство розрізняє відповідальність юридичної особи за наслідки своєї господарської діяльності (ризик) і відповідальність її засновника із винятками, передбаченими законодавством.

5. Підприємництво є господарською діяльністю. Це означає, що, незважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття «господарська діяльність».

Згідно зі ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Ознаки господарської діяльності:

  •  господарською є саме діяльність визначених суб’єктів як активна, специфічна форма людського відношення до навколишньою світу, зміст якої складає доцільну зміну і перетворення в інтересах людей.

Природно, що наведене визначення є загальним і не може враховувати особливості специфіки діяльності саме у сфері господарювання. Водночас наведені складові категорії «діяльність» стосовно господарської діяльності знаходять свій вияв у формах господарської діяльності (підприємницька діяльність та некомерційна господарська діяльність);

  •  господарська діяльність повинна здійснюватися спеціально уповноваженими суб’єктами, які Господарський кодекс України називає «суб’єктами господарювання» або суб’єктами господарської діяльності. Такими «повноваженнями» або «господарською компетенцією» суб’єкт господарювання наділяється як в нормативному, так і в добровільному порядку — власне суб’єктом господарської діяльності (його засновниками або учасниками);
  •  господарська діяльність спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Це означає, що в межах господарської діяльності реалізується продукція, виконуються роботи, надаються послуги, які можливо оцінити у грошовому еквіваленті. Під терміном «вартісний характер» законодавець має на увазі первісну вартість товару (робіт, послуг) для їх власника — виробника товару (виконавця робіт, надавача послуг), яка узагальнено характеризується економіко-правовою категорією «собівартість» товару (робіт, послуг);
  •  продукція, яка реалізується, роботи, які виконуються та послуги, які надаються в межах господарської діяльності, мають цінову визначеність. Іншими словами, зазначені складові предмета господарської діяльності мають ціну продажу, складається з собівартості, та суми виробничої або торговельної націнки, зі складу якої згодом формується прибуток.

6. Підприємницька діяльність здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями). Іншими словами, підприємницька діяльність провадиться фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Це означає, що підприємницькою діяльністю можуть займатися як юридичні, так і інші особи, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності за правилами Закону України від 15 травня 2003 р. N4 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

7. В наслідок підприємницької діяльності досягаються економічні й соціальні результати.

Підприємницька діяльність суттєво впливає на розвиток економіки і соціальної сфери.

Серед економічних результатів найбільш принциповими є утворення конкурентного середовища, насичення ринку товарами і послугами, значна активізація міжнародних економічних стосунків. Водночас ринкова переорієнтація спричиняє і інші проблеми. Наприклад, поширюються тіньові операції, які, як правило, супроводжуються уникненням від оподаткування, дефіцитністю державного бюджету, дестабілізуючи тим самим офіційну економіку.

8. Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку. Якщо метою тієї чи іншої діяльності не є отримання прибутку, вона не може бути віднесена до підприємницької.

Ця мета, як правило, знаходить своє відображення в установчих документах суб’єкта підприємницької діяльності і простежується, виходячи з характеру його діяльності. За цією ж ознакою підприємницька діяльність відмежовується від поняття господарської діяльності, в якій отримання прибутку не ставиться за основну мету.

Принципи підприємницької діяльності

Згідно зі ст. 44 Господарського кодексу України підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1) вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності. Суб’єкт підприємницької діяльності самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займатися з огляду на обмеження, встановлені чинним законодавством (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво» — єдиною статтею, що є чинною у цьому Законі — діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

2) самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

3) вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип обмежується положеннями спеціального законодавства про зайнятість, що містить положення, якими обмежуються трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства — ст. 8 Закону України від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ «Про зайнятість населення» передбачена необхідність отримання дозволу на працевлаштування у державній службі зайнятості України;

4) комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

5) вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. (На практиці цей принцип суттєво обмежується шляхом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, обмежень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.);

6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. (Цей принцип обмежується, зокрема, положеннями Закону України від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», ст. 1 якого встановлені правила щодо обов’язкового зарахування на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів у іноземній валюті у терміни виплати заборгованостей, зазначених в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується).

Порядок державної реєстрації

Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності регулюється Законом України від 15 травня 2003 р. № 755-ГУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Відповідні норми щодо порядку здійснення державної реєстрації містяться і в ст. 58 Господарського кодексу України, проте, зважаючи на те, що загальні норми цього кодексу у цьому питанні суперечать нормам спеціальним, що містяться в зазначеному законі про державну реєстрацію, застосовуються правила саме закону про державну реєстрацію.

Згідно зі ст. 4 закону про державну реєстрацію державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вважається засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

Ознаки державної реєстрації

1. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту створення юридичної особи.

Згідно зі ст. 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Таким чином, для того, щоб утворення, намір про створення якого висловили засновники шляхом оформлення установчих документів, перетворилось на суб’єкта права (суб’єкта господарювання — див. ч. 2 ст. 55 ГК України), який має цивільну право- і дієздатність — тобто юридичну особу, необхідно його зареєструвати в установленому законодавством порядку. Підтвердженням цього є ч. 4 ст. 87 Цивільного кодексу України, згідно із якою юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

2. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою.

3. До процедури державної реєстрації належить і вчинення «інших реєстраційних дій», які передбачені Законом про державну реєстрацію, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Це означає, що державна реєстрація юридичних осіб, окрім правонаділяючих і статусоутворюючих функцій, має і суто статистичну мету, що полягає у внесенні відповідних відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців до спеціальної автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб

Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Місцезнаходженням юридичної особи, за визначенням Закону про державну реєстрацію, вважається місцезнаходження постійно діючою виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності – місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності, за певною адресою, яка вказана засновниками в установчих документах і за якою здійснюється зв’язок з юридичною особою.

Згідно зі ст. 24 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник або уповноважена ним особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи. Нею є документ встановленого зразка, який, на момент державної реєстрації, підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

У разі настання змін у відомостях про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи юридичної особи подається заповнена реєстраційна картка про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі.

Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально посвідчений.

2. Копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом.

Наявність або відсутність цього документа, а також його форма обумовлені кількістю засновників юридичної особи, її організаційно-правовою формою, а також існуванням відносин підпорядкованості засновників іншим особам.

Відповідно до ч. 2 ст. 87 Цивільного кодексу України юридична особа, створена однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Саме у затвердженні статуту виявляється воля (рішення) засновника на створення юридичної особи. Тому окремий документ на її створення у цьому разі не складається.

Якщо засновників юридичної особи декілька (господарські товариства, кооперативи тощо), рішення про її створення приймається зборами засновників. Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який і вважається, в розумінні Закону про державну реєстрацію, «рішенням засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи». Воно підтверджується підписанням засновниками засновницького договору (у разі створення господарського товариства) або затвердженням статуту (у разі створення кооперативів, які діють виключно на підставі статуту).

3. Два примірники установчих документів.

Згідно з ч. 3 ст. 8 Закону про державну реєстрацію до установчих документів належать: установчий акт, статут або засновницький договір, положення.

Установчі документи юридичної особи викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені.

4. Документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи (10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

5. Чинна довідка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців про резервування найменування юридичної особи.

Частиною 2 ст. 23 Закону про державну реєстрацію передбачене право засновника (засновників) юридичної особи зарезервувати найменування юридичної особи строком на 2 місяці, а для відкритих акціонерних товариств — строком на 9 місяців.

6. У випадках, що передбачені законом, додатково подається (надсилається) копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб’єктів господарювання. (Такі випадки передбачені розділами II, V Закону України від 11 січня 2001 р. № 2210-ІІІ «Про захист економічної конкуренції», зокрема щодо створення об’єднання підприємств).

7. У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду юридичної особи в розмірі, який встановлено законом. Зважаючи на те, що Господарський кодекс України передбачає наявність відокремленого майна як обов’язкову ознаку юридичних осіб — суб’єктів господарювання, слід визнати, що на момент реєстрації юридичної особи —суб’єкта господарювання наявність майна є обов’язковою. На момент реєстрації таким майном є статутний фонд, склад та порядок внесення якого визначається їх засновниками.  До подання документів для здійснення державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи засновники зобов’язані внести частину вартості статутного фонду, мінімальний розмір якої встановлюється відповідним законодавством (зокрема Законом України від 19 вересня 1991 р.  № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»).

8. У разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств додатково подається звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.

Згідно зі ст. 30 Закону України «Про господарські товариства» до моменту створення акціонерного товариства засновники повинні організувати підписку на не менш як 60% акцій, інакше акціонерне товариство вважається не заснованим. (Правила засвідчення Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України звіту про проведення підписки на акції встановлюються Положенням про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств, затв. наказом Комісії від 20 вересня 1996 р. № 210).

9. У разі державної реєстрації фермерського господарства додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.

10. У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності

Згідно зі ст. 5 Закону про державну реєстрацію державна реєстрація фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця.

Місцем проживання фізичної особи Закон про державну реєстрацію визнає житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою-підприємцем.

Згідно зі ст. 42 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, вона особисто подає державному реєстратору або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення такі документи:

1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

2. Копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів (довідку про присвоєння ідентифікаційного номера).

3. Документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. (згідно із ч. 1 ст. 10 Закону про державну реєстрацію за проведення державної реєстрації фізичної особи справляється реєстраційний збір у розмірі 2 неоподатковуваних мінімумів походів громадян).

Окрім вищенаведених документів, якщо вони подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред’являється паспорт.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо вони не передбачені Законом про державну реєстрацію.

ІІ.

Поняття, ознаки та види суб'єктів господарських правовідносин (господарського права)

Згідно із ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права). Такими суб'єктами є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак (рис), а саме:

- безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або керівництво господарською діяльністю, що притаманно власникам майна підприємств, господарським об'єднанням, промислово-фінансовим групам, а також господарським міністерствам;

- створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів господарських відносин різний - залежно від виду (суб'єкт господарювання чи орган/організація господарського керівництва), організаційно-правової форми (унітарне підприємство, господарське товариство, виробничий кооператив), основного або виключного виду діяльності (комерційний банк, страхова компанія, фондова біржа, промислово-фінансова група та ін.); набуття статусу суб'єкта господарських відносин (що зазвичай є завершальною стадією процесу створення господарської організації), як правило, пов'язується з їх державною реєстрацією; державна реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (передбачений ст.58 Господарського кодексу України та Законом України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» та/або в спеціальному порядку (передбачається Законом «Про банки і банківську діяльність» - статті 17-18, 22, Законом «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» - пункти 13-14 ч. 2 ст. 7; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті); Постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 781 «Про затвердження Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп» (п. 2) та ін.);

- наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на нього господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами господарського права на різних правових титулах: праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві повного господарського відання (державне та комунальне комерційні підприємства), праві оперативного управління (казенне підприємство, комунальне некомерційне підприємство), праві користування (може застосовуватися з будь-яким з названих правових титулів; є характерною ознакою орендного підприємства); для філій, представництв та інших відокремлених підрозділів ч. 5 ст. 55, ст. 138 Господарського кодексу передбачається закріплення майна на праві оперативно-господарського використання, зміст якого визначає господарська організація, до структури якої належить такий підрозділ;

- наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарювання можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень); обсяг господарської правосуб'єктності учасників господарських правовідносин фіксується в законі та в їх установчих документах і залежить від низки чинників (зокрема, від правового титулу майна, виду та характеру діяльності).

Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) — це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.

Суб'єкти господарського права надзвичайно різноманітні і тому їх класифікують, тобто поділяють на групи, за певними критеріями (ознаками).

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:

суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки);

суб'єкти господарського права, які здійснюють керівництво господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські міністерства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, власники майна підприємств, фондові біржі, Національний депозитарій України).

Залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують, розрізняють державні, комунальні, колективні, приватні та змішані (функціонують на базі двох і більше форм власності) суб'єкти господарського права. До перших (державних) належать державні та казенні підприємства, державні господарські об'єднання, господарські міністерства. До других (комунальних) належать комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. До третіх (колективних) — господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання, унітарні підприємства, створені кооперативами, господарськими товариствами, громадськими та релігійними організаціями. До четвертих (приватних) - індивідуальні підприємці, приватні підприємства. До п'ятих (змішаних) - орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи, до складу яких можуть входити господарські організації різних форм власності.

Основи правового статусу суб'єктів господарювання

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу розрізняє такі категорії суб'єктів:

господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Проте в цій статті не враховані суб'єкти господарювання, які важко віднести до зазначених категорій, зокрема: пайові інвестиційні фонди, які створюються на договірних засадах і не мають статусу юридичної особи (Закон України від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; особисте селянське господарство, яке може реалізовувати надлишки сільськогосподарської продукції та надавати послуги зеленого туризму на платних засадах, проте не визнається юридичною особою і суб'єктом підприємництва та відповідно не підлягає державній реєстрації, а лише обліку, що здійснюється сільськими, селищними, міськими радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки (правове становище визначається Законом України від 15.05.2003 р. «Про особисте селянське господарство»).

Стаття 56 Господарського кодексу України визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, в т. ч. правові підстави, форми створення, необхідність додержання вимог чинного законодавства.

Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також рішення інших органів, організацій і громадян. При цьому можуть застосовуватися різні форми - заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання. Суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України (частини 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Створення суб'єкта господарювання має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог господарського законодавства, включаючи антимонопольно-конкурентне (статті 25-41, 126, 251-257 Господарського кодексу України, Закон від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» та ін.), щодо запобігання економічній концентрації.

Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих документів (документа), які мають відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги до установчих документів визначаються ст. 57 Господарського кодексу України, а спеціальні - в законах, які визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з виключними видами діяльності («Про банки і банківську діяльність» (статті 17-18, 22)); «Про цінні папери і фондову біржу» (ст. 34); «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (пункти 13—14 ч. 2 ст. 7); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті 9, 23-24), «Про страхування» (статті 2, 30, 31) та ін).

Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються:

видів установчих документів:

рішення про утворення суб'єкта господарювання (приймається при створенні господарської організації унітарного типу),

засновницький договір (укладається у разі заснування суб'єкта господарювання двома і більше особами),

статут (приймається в передбачених законом випадках – при створенні підприємства; господарських товариств, що належать до об'єднань капіталів; виробничого кооперативу),

положення (філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій зі статусом юридичної особи);

змісту установчих документів (в них мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом);

- спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону; статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством; положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування, відокремлених підрозділів господарської організації зі статусом юридичної особи.

Обсяг правосуб'єктності (прав та обов'язків) і суб'єктів господарювання залежить від низки чинників, у т. ч. від правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право оперативно-господарського використання), від основного виду діяльності та відповідно - можливості чи неможливості здійснювати інші види господарської діяльності (спеціальна правосуб'єктність і відповідно - можливість здійснювати лише окремі види діяльності характерна, наприклад, для інститутів спільного інвестування, комерційних банків, страхових компаній, фондових бірж).

Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії — загальні права та обов'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальніякі характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.

Обсяг загальних прав залежить від правового титулу майна суб'єкта господарювання. Право власності забезпечує суб'єктові господарювання максимальний обсяг прав, серед яких: право вибору видів господарської діяльності (з дотриманням вимог закону); право вибору контрагентів та укладення з ними господарських договорів; право розпорядження отриманим прибутком та іншим майном, що належить суб'єктові господарювання на праві власності; право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших відокремлених підрозділів та ін. Суб'єкти господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, мають право використовувати таке майно та отриманий прибуток в межах, встановлених власником. Так само власник встановлює для таких суб'єктів межі договірної свободи, організаційно-управлінські повноваження. Проте будь-який суб'єкт господарювання повинен мати широкий спектр прав при здійсненні оперативно-господарської діяльності (щодо забезпечення виробництва необхідними матеріальними та трудовими ресурсами, щодо відвантаження/реалізації продукції, робіт, послуг відповідно до укладених договорів, щодо захисту своїх прав та законних інтересів у разі їх порушення іншими особами).

Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними видами діяльності (банківські операції, страхування, спільне інвестування, біржові операції) і передбачаються у відповідних законах — «Про банки і банківську діяльність» (ст. 9 — право комерційних банків створювати та брати участь у банківському об'єднанні, ст. 47 - право здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції та ін.).

Загальні обов'язки суб'єктів господарювання досить численні, а саме:

• отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) в порядку, визначеному Законом України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Для отримання ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що визначається Кабінетом Міністрів України (це підпорядковані Кабінету Міністрів міністерства, до сфери діяльності яких входить той вид підприємницької діяльності, що підлягає ліцензуванню) заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються: відомості про суб'єкта господарювання — заявника; найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів — для фізичної особи; вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р. № 756.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі (що може мати місце у разі виявлення недостовірних даних у поданих заявником документах, а також у разі неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов) у строк не пізніше ніж десять робочих днів від дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності;

отримати в передбачених законом випадках патент. Для здійснення окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників — платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) законодавством України (Закон від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності») передбачається необхідність отримання торгового патенту - дозволу на торгівлю, що видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності, в т. ч. індивідуальним підприємцям державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів (за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг), а при застосуванні пересувної торговельної мережі - за місцем реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності;

дотримуватися вимог антимонопольного – конкурентного законодавства;

вести бухгалтерський облік і звітність;

сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;

забезпечувати безпеку виробництва (екологічну, пожежну, радіаційну, санітарно-епідеміологічну, щодо охорони праці тощо);

не порушувати права та законні інтереси інших осіб;

виконувати інші вимоги, передбачені законодавством.

Спеціальні обов'язки притаманні для суб'єктів господарських правовідносин із спеціальним (виключним) предметом діяльності. Так, комерційні банки, страхові компанії, інститути спільного інвестування зобов'язані дотримуватися вимог відповідних законів щодо розміру та складу майна, видів діяльності (операцій), контролю за використанням активів та ін.

ІІІ. Поняття підприємства та його основні ознаки

Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після здобуття Україною державної незалежності, вперше було визначено Законом України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в Україні», більшість положень якого була врахована при розробці Господарського кодексу України (набув чинності з 01.01.2004 р.).  Відповідно до умов Цивільного кодексу «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», і як така є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу, Господарський кодекс (статті 62-72) визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси: -

належність до основної ланки економіки;

безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності та іншої господарської діяльності – як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);

установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товариства, установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82);

функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організацій, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підприємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні — зазвичай некомерційні - підприємства, якщо власник для закріплення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вищеназваних, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);

наявність  господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші відокремлені підрозділи;

індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призначається власником майна підприємства) чи корпоративного  типу  (управління здійснюється за  допомогою створених учасниками органів: збори учасників, виконавчий та контрольний органи);

ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежить від правового режиму майна підприємства:

а) підприємства - власники майна мають максимальний  обсяг прав (затверджують свій статут, вирішують усі питання стратегічного плану - щодо реорганізації і ліквідації підприємства, зміни напрямків діяльності, використання майна (у т. ч. розподіл прибутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата податків та інших обов'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статистичної звітності, внесення змін до відомостей державної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог екологічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених договорів та дотримання прав і законних інтересів інших осіб);

б) щодо підприємств – не власників (правовий титул майна такого підприємства - або право повного господарського відання, або право оперативного управління) стратегічні питання створення та діяльності таких підприємств вирішуються власниками їхнього майна (їх представниками), які затверджують статут підприємства, призначають його керівника, визначають правовий титул майна та межі майнової самостійності підприємства, в т. ч. порядок використання його прибутку, вирішують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо. Частина питань погоджується з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо). Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (формування виробничої програми, прийняття (неприйняття) державного замовлення, встановлення господарських зв’язків, наймання та звільнення працівників, організація виробничого процесу і т. ін.).

Види та організаційно-правові форми підприємств

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 Господарського кодексу України, підприємства класифікуються за різними ознаками.

1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної форми власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє па основі колективної форми власності (підприємство колективної форми власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної форми власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємства засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 розрізняє:

підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менш як 10 відсотків);

іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100 відсотків).

3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства, відповідно до ч. 7 ст. 63, можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств:

малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова  чисельність працюючих за звітний  (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

усі інші підприємства вважаються середніми (середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприємства та корпоративні підприємства (частини 3— 5 ст. 63 Господарського кодексу України):

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, (у тому числі через органи, що ними створюються), участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Підприємства, що використовують закріплене за ними майно на праві господарського відання чи оперативного використання є залежними від власника майна (засновника) підприємства. Проте і підприємства-власники, попри наявність у них майна на праві власності, можуть опинятися в організаційній та/або економічній залежності від іншого суб'єкта. Зазначена обставина зумовила ще одну класифікацію підприємств, що закріплена в ст. 126 ГК України: за критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:

залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарювання);

контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповідною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів на загальних зборах чи в інших органах управління залежного підприємства).

Особливості правового становища окремих видів підприємств

Підприємства державної форми власності (державні комерційні та казенні підприємства)

Підприємства державної форми власності були основним суб’єктом господарювання за планово-розподільчої економіки, і в ринкових умовах господарювання (з притаманною ринковим відносинам конкуренцією) їх частка серед суб'єктів господарювання залишається досить значною, незважаючи на приватизаційні процеси. Це пов'язано з необхідністю збереження в державній власності об'єктів загальнодержавного значення, які забезпечують:

виконання державою своїх функцій, обороноздатність та економічну самостійність Української держави (підприємства з лісовиведення, лісорозведення та охорони лісу, сортовипробувальні скандії, підприємства, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків та цінних паперів та ін.);

соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей (об'єкти Національного космічного агентства при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України та ін.);

життєдіяльність держави в цілому (підприємства авіаційної промисловості; підприємства залізничного транспорту; метрополітен; хлібоприймальні та хлібозаготівельні підприємства, що забезпечують розміщення та зберігання мобілізаційних запасів, та ін.);

контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (підприємства з виготовлення усіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних сил України, Служби безпеки України; підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бактеріологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек), підприємства, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовин, та ін.).

Види діяльності, що є державною монополією та, відповідно, можуть здійснюватися лише підприємствами державної форми власності, визначаються ст. 4 Законом України від 01.06.2000 р, «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а перелік підприємств, майно яких має державне значення і не підлягає приватизації, міститься у ч. 2 ст. 5 Закону України від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію державного майна» та Законі України від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».

Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерційне підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного типу) - державне (національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).

Державне унітарне підприємство - це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу. Ознаки державного унітарного підприємства закріплені в ст. 73 Господарського кодексу України.

Державні унітарні підприємства залежно від комплексу ознак (виду господарської діяльності - комерційна чи некомерційна, правового титулу майна - право господарського відання чи право оперативного управління, можливості чи неможливості бути суб'єктом банкрутства, порядку створення та ін.) поділяються на державні комерційні підприємства і казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 Господарського кодексу України).

Основні ознаки державного комерційного підприємства містяться в ст. 74 Господарського кодексу України:

наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у статті 44 Господарського кодексу;

основний правовий титул майна - право господарського відання, відповідно до якого державне комерційне підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо розпорядження майна, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить (галузеве міністерство/відомство, державне господарське об'єднання), і, як правило, на конкурентних засадах;

обов'язковість формування засновником, функції якого виконує уповноважений орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне господарське об'єднання), статутного фонду з дотриманням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації цього підприємства як суб’єкта господарювання;

обов'язковість формування з дотриманням встановлених законом нормативів і порядку спеціальних (цільових) фондів: амортизаційного, резервного, фонду розвитку виробництва, фонду споживання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом підприємства;

необхідність підтримання майново-фінансового стану державного комерційного підприємства не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду;

наявність обов'язку приймати та виконувати доведені до підприємства в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів;

обов'язок самостійної  відповідальності  за  наслідки  своєї діяльності усім належним на праві господарського відання майном (в т. ч. у разі визнання банкрутом);

відсутність у держави та уповноваженого органу обов'язку субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями державного комерційного підприємства, крім передбачених законом випадків (зокрема, ч. 6 ст. 73 Господарського кодексу передбачається, що збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають  відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду);

можливість перетворення у передбачених законом випадках і порядку в корпоратизоване підприємство (державне/національне акціонерне товариство) чи казенне підприємство.

Казенне підприємство це таке державне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, без поділу її на частини, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.

Основними рисами казенного підприємства є такі:

• господарська організація унітарного типу;

• створюється за рішенням Кабінету Міністрів України;

• здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної у поєднанні з комерційною чи без такого поєднання);

• функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство): затверджує статут казенного підприємства, призначає його керівника, здійснює контроль за додержанням положень статуту та ефективністю використання закріпленого за казенним підприємством державного майна; здійснює планування та фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства; затверджує фінансовий план та план розвитку казенного підприємства; укладає з ним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб; визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку; затверджує умови та фонд оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою;

діє на підставі статуту, що розробляється відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України Типового статуту казенного підприємства, і має включати, крім загальних, положення про обов'язкову звітність казенного підприємства за встановленою Кабінетом Міністрів формою, а також відповідальність керівника підприємства за результати його господарської діяльності;

належить до підприємств-невласників. Воно функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємством на праві оперативного управління, яке передбачає.

Державні підприємства можуть бути корпоративного типу. Це стосується так званих корпоратизованих підприємств або державних (національних) акціонерних товариств, легалізація яких пов'язана із прийняттям Президентом України Указу від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств».

Підприємства комунальної форми власності

Значною мірою подібними (за своїм правовим становищем) до державних підприємств є комунальні підприємства, оскільки перші і другі функціонують на базі публічних (державної та комунальної) форм власності (комунальна власність відповідно до першої редакції Закону «Про власність» належала до підвиду державної форми власності; виділення комунальної власності в окрему форму права власності пов'язано з прийняттям Конституції України, в ст. 41 якої містяться положення щодо форм права власності - приватної, державної та комунальної).

Комунальне унітарне підприємство - це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

Характерними рисами комунальних підприємств є такі:

господарська організація унітарного типу;

створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваженим ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності;

функції власника майна щодо комунального підприємства виконує уповноважений орган, тобто орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство (виконком відповідної ради народних депутатів, управління/департамент виконкому);

функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство);

статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформоване до його реєстрації як суб'єкта господарювання уповноваженим органом;

мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою;

найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство;

відсутність у підприємства субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями органу місцевого самоврядування та уповноваженого органу;

управління підприємством очолює керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові;

збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду;

поділ комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних підприємств) на комерційні та некомерційні, що обумовлює можливість застосування до цих видів підприємств положень Господарського кодексу щодо державних комерційних підприємств та казенних підприємств.

Підприємства колективної форми власності. Виробничі кооперативи

Господарський кодекс України (ст. 93) за ознакою форми власності, на базі якої функціонують підприємства, виділяє такий їх різновид, як підприємства колективної форми власності. До них належать:

виробничий кооператив;

колективне підприємство (в т. ч. колективне сільськогосподарське підприємство);

унітарне дочірнє підприємство, створене виробничим кооперативом чи колективним підприємством;

унітарні підприємства, що створюються суб'єктами права колективної власності (споживчим товариством, релігійною організацією, громадською організацією та ін.).

До категорії підприємств колективної форми власності також належать:

підприємства споживчої кооперації (ст. 111 ГК);

підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій (ст. 112);

підприємства у формі господарських товариств (крім державних та комунальних);

дочірні підприємства виробничих кооперативів та господарських товариств;

• виробничі кооперативи.

Підприємства колективної власності можуть бути унітарними та корпоративними (у формі виробничого кооперативу або господарського товариства).

Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної форми власності, є виробничий кооператив.

Виробничий кооператив - це господарська організація корпоративного типу, яка створюється на добровільних засадах громадянами для спільного здійснення господарської (виробничої) діяльності з метою отримання доходу і діє на підставі статуту, на засадах членства, обов'язкової трудової участі в його діяльності, самоуправління та самофінансування.

Основні риси виробничого кооперативу такі:

господарська організація корпоративного типу;

мета діяльності - отримання доходу та забезпечення зайнятості населення;

створення на добровільних засадах;

безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції/товарів, виконання робіт, надання послуг);

наявність статусу юридичної особи;

наявність статуту як обов'язкового установчого документа.

• корпоративний устрій: мінімальна кількість засновників (членів) - 3 - як правило, фізичні особи, які досягай 16-річного віку, а також наявність основного капіталу, поділеного на паї;

здійснення виробничо-господарської діяльності на засадах самофінансування;

наявність власного майна;

відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру основного капіталу виробничого кооперативу;

обов'язкова наявність таких фондів: пайового фонду; неподільного фонду; резервного фонду; спеціального фонду;

загальна частка члена кооперативу у майні кооперативу визначається як сума його паїв у фондах кооперативу;

припинення членства в кооперативі відбувається у разі: добровільного виходу з нього; припинення трудової участі у виробничому кооперативі; несплати внесків у порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу; смерті члена кооперативу; припинення діяльності виробничого кооперативу;

корпоративний характер управління справами кооперативу, яке здійснюється його органами: загальні збори членів кооперативу або збори уповноважених як вищий орган (ст. 15 Закону), виконавчий орган, який відповідно до ст. 16 Закону може бути колегіальним (правління) чи одноособовим у кооперативі з кількістю членів до 10 осіб (голова кооперативу); для здійснення управління оперативно-господарською діяльністю кооперативу його правління може наймати на умовах контракту виконавчого директора); контрольний орган (ст. 18 Закону) - ревізійна комісія або ревізор (в кооперативі з кількістю членів до 10 осіб); в кооперативах з кількістю членів понад 50 осіб додатково може бути утворена спостережна рада, яка контролює діяльність правління (ст. 17 Закону);

відповідальність виробничого кооперативу за зобов'язаннями майном, що належить йому на праві власності; відсутність у членів кооперативу субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями виробничого кооперативу (якщо інше не встановлено статутом кооперативу чи законом); ризик збитків члена кооперативу за результати діяльності виробничого кооперативу обмежується зазвичай розмірами сплаченого ним паю;

можливість участі виробничого кооперативу у кооперативному об'єднанні (кількох кооперативних об'єднаннях) типу спілки, ліги, асоціації, альянсу та інших форм добровільного об'єднання кооперативів за видами діяльності чи територіальною ознакою з метою створення сприятливих умов для діяльності кооперативів, що входять до його складу, та їх членів;

порядок ліквідації виробничого кооперативу.

Приватні підприємства

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особливості правового становища таких підприємств регламентується законодавством лише схематично.

Так, відповідно до ст. 113 Господарський кодекс приватним підприємством є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підприємства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.

Приватні підприємства можуть бути двох типів - унітарного та корпоративного. За підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів - праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особливість, що майно за ним закріплюється на праві спільної часткової приватної власності.

Різновидом приватного підприємства є фермерське господарство.

ІV

Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом України (статті 59-61), а спеціальні - законами, що визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання зі спеціальним (виключним) видом діяльності.

Основні засади, закріплені в Господарському кодексі України, передбачають:

- форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідація);

- підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють:

  добровільне припинення - ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого органу управління суб'єкта господарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів, членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у разі досягнення мсти, заради якої його було створено та

  примусове припинення (за рішенням антимонопольних органів чи суду у передбачених законом випадках, в т. ч. у разі визнання суб'єкта господарювання в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом: у разі скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках);

- принцип публічності прийняття рішення про припинення діяльності суб'єкта господарювання (оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання - ч. 8 ст. 59 ГК);

- форми захисту інтересів кредиторів (щодо реорганізації — визначення правонаступників суб'єкта господарювання, який припиняє свою діяльність в результаті реорганізації; щодо ліквідації - встановлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів (задоволення претензій кредиторів з майна суб'єкта господарювання, що ліквідується; повернення майна, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, його власникові (учасникам суб'єкта господарювання, що ліквідується). Стаття 112 Цивільного кодексу більш ґрунтовно регулює питання задоволення вимог кредиторів, встановлюючи черговість (чотири черги). Спеціальні порядки черговості встановлюються законами: «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 31); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (частини 2—4 ст. 21).

Питання припинення діяльності суб'єктів господарювання, крім статей 59-61 Господарського кодексу, регулюються Цивільним кодексом (стосовно юридичних осіб - статті 104-112), а також низкою законів: «Про банки і банківську діяльність» (статті 26, 28, 87-98); «Про цінні папери і фондову біржу» (ст. 36); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті 20-21); «Про страхування» (ст. 43); «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 22-34) та ін.

Припинення суб’єкта підприємницької діяльності є таким же закономірним та органічним процесом, як і створення.

Поняття припинення діяльності суб’єкта господарювання відсутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб’єкти господарювання втрачають право провадити господарську діяльність та, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб’єктність з моменту внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру суб’єктів підприємницької діяльності.

Відповідно до ГК України ЦК України припинення суб’єкта господарювання здійснюється в результаті реорганізації, передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або шляхом ліквідації.

Суттєва різниця між ліквідацією та реорганізацією полягає у тому, що в першому випадку має місце остаточне припинення будь-якої діяльності якогось суб’єкта господарювання, у другому — припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. В обох випадках «припинення суб’єкта господарювання» суб’єкт, що припиняється, більше не існуватиме. У зв’язку з ліквідацією суб’єкта припиниться і його діяльність, у зв’язку ж із реорганізацією вона триватиме, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб’єкта господарювання.

Тобто можна сказати, що головна відмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (ліквідації та реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, у наявності або відсутності правонаступництва.

Таким чином, під реорганізацією розуміють припинення юридичної особи з переходом всіх прав та обов‘язків до правонаступника в порядку загального правонаступництва. Під правонаступником розуміють юридичну особу (юридичних осіб), до якої (яких) переходять усі права та обов’язки реорганізованої юридичної особи.

Під ліквідацією розуміють такий спосіб припинення суб’єкта господарювання, при якому на майбутнє неможлива будь-яка діяльність та його існування і який пов’язаний з ліквідацією його справ і майна, відсутністю правонаступника.

ГК України (ст. 59) визначає, що скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання є підставою для вилучення його з державного реєстру шляхом внесення до державного реєстру запису про припинення діяльності суб’єкта господарювання. Саме після внесення зазначеного запису суб’єкт господарювання вважається ліквідованим та таким, що припинив свою господарську діяльність. Зазначений запис вноситься лише після затвердження ліквідаційного балансу власником суб’єкта господарювання або ж органом, який призначив ліквідаційну комісію.

Насамперед слід зауважити, що у нормах нових ЦК та ГК України вживається термін «скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання», хоча Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», яким встановлено порядок державної реєстрації суб’єктів господарювання та відповідно її скасування, містить таке поняття, як «державна реєстрація припинення юридичної особи» та «державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи».

Державна реєстрація припинення юридичної особи позбавляє останнього статусу юридичної особи та є підставою для виключення з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Реорганізація є однією із форм утворення суб’єкта господарювання (ст. 56 ГК України).

Це пов’язано з тим, що внаслідок реорганізації, на відміну від ліквідації, припиняється, власне, лише сам суб’єкт господарювання як такий, а от його діяльність триває, але вже не в колишній (яка існувала до реорганізації), а в новій організаційно-правовій формі суб’єкта господарювання.

Відповідно до ст. 59 ГК, ст.ст. 104, 105, 106 ЦК України (хоча останній і не містить самого поняття «реорганізація»), ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» рішення про реорганізацію юридичної особи може прийматися власником (власниками) чи уповноваженим ним (ними) органом, іншими особами — засновником суб’єкта господарювання чи його правонаступниками, або уповноваженим ним органом, за судовим рішенням, а у випадках, передбачених законодавством, реорганізація може здійснюватися за рішенням державних органів, які мають відповідні повноваження. До таких органів ст. 40 ГК України відносить Антимонопольний комітет України, який діє в межах повноважень, визначених законом.

Так, відповідно до ст. 40 ГК України якщо суб’єкт господарювання зловживає монопольним становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення при примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище.

Але рішення Антимонопольного комітету України про примусовий поділ монопольних утворень не є рішенням про примусовий поділ цих утворень, а є підставами для його здійснення на розсуд самого утворення за умови усунення його монопольного становища на ринку.

Злиття має місце тоді, коли дві або декілька юридичних осіб припиняють своє існування, а всі майнові права й обов’язки кожного з них стають правами й обов’язками нового (єдиного) суб’єкта, який виник на майновій базі утворених внаслідок злиття суб’єктів. Організаційно-правова форма новоутвореного суб’єкта може відрізнятися від колишніх форм суб’єктів господарювання, які злилися.

Приєднання характеризується тим, що одне підприємство приєднується до іншого із втратою юридичної самостійності і стає частиною іншого підприємства, до якого переходять права та обов’язки реорганізованої юридичної особи. Тобто основною відмінністю від злиття є те, що всі майнові права й обов’язки стають правами й обов’язками не нового суб’єкта господарювання, а того, який раніше вже існував і продовжує функціонувати в колишній організаційно-правовій формі як правонаступник суб’єктів, утворених внаслідок приєднання.

Щодо законодавчого врегулювання порядку проведення злиття і приєднання, то лише для акціонерних товариств діє Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час реорганізації товариств, затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30 грудня 1998 р. № 221, яким визначено порядок їх злиття та поділу.

При поділі припиняється один суб’єкт господарювання та на його майновій базі утворюються два чи кілька нових суб’єктів з передачею кожному з них за розподільчим актом (балансом) у відповідних частинах усіх майнових прав і обов’язків суб’єкта, що реорганізується. Незважаючи на те, що в нормі, яка коментується, буквально йдеться про перехід прав і обов’язків поділеного суб’єкта до нових суб’єктів господарювання лише «у відповідних частинах», не слід думати, що тут передбачається обмежене, а не універсальне правонаступництво. Діє загальний принцип реорганізації: кожний новоутворений в результаті поділу суб’єкт господарювання несе відповідальність за виконання зобов’язань, що перейшли до нього, у повному обсязі, а не в межах тієї частини активів, які перейшли до нього разом з частиною зобов’язань. Обсяг прав та обов’язків кожного з новоутворених в результаті поділу суб’єктів господарювання фіксується в розподільчому акті (балансі).

Чинні в Україні законодавчі акти не регламентують послідовність дій при поділі суб’єктів господарювання.

При виділенні юридична особа виділяється зі складу іншої; при цьому продовжує існувати і той суб’єкт, зі складу якого відбулося виділення новоствореної юридичної особи. До новоствореного суб’єкта (суб’єктів) переходять права та обов’язки відповідно до розподільчого балансу. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», виділення вважається завершеним з дати державної реєстрації юридичних осіб, утворених в результаті виділу.

Перетворення це припинення суб’єкта господарювання, який у подальшому існує в іншій організаційній формі, має інші цілі діяльності, структуру та приймає всі майнові активи та пасиви свого попередника.

Чинним законодавством встановлені певні обмеження щодо перетворення юридичних осіб. Відповідно до ст. 150 ЦК України товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетворене в акціонерне товариство чи виробничий кооператив.

Стаття 10 Закону України від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР «Про благодійництво та благодійні організації» встановлює, що благодійна організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку.

Моментом переходу прав та обов’язків до суб’єктів господарювання — правонаступників у результаті реорганізації вважається дата підписання передаточного чи розподільчого балансу, якщо інше не визначено законом або рішенням про реорганізацію.

Стаття 107 ЦК України регламентує порядок припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу та перетворення). Так, дана стаття закріпила правило, відповідно до якого кредитор юридичних осіб, що припиняються шляхом реорганізації, має право припинення або дострокового виконання зобов’язань. ЦК не встановлює, які саме зобов’язання можуть бути припинені чи виконані, тому можна зробити висновок, що це стосується як виконання грошових зобов’язань, так і припинення договору оренди, дострокового виконання робіт чи послуг тощо. Але кредитор зобов’язаний заявити свої вимоги письмово. Вони розглядаються комісією з припинення у строк, визначений у повідомленні про злиття, приєднання, поділ та перетворення. Комісія задовольняє чи відхиляє ці вимоги кредиторів та складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов’язань юридичної особи, яка припиняється, щодо всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов’язання, які оспорюються сторонами. Цей акт повинен бути затверджений органом, який прийняв рішення про припинення юридичної особи.

Після проведення роботи комісії з виявлення вимог кредиторів, а також їх розгляду, задоволення чи відхилення учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, затверджуються передавальний акт чи розподільчий баланс. Після його затвердження потрібно засвідчити нотаріально копії цих актів і передати органу, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також органу, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.

Ліквідацією визнається припинення юридичної особи без правонаступництва інших юридичних чи фізичних осіб. Загальні положення щодо ліквідації юридичних осіб закріплені в ЦК та ГК України. Відповідно до ст. 104 ЦК та ст. 59 ГК України ліквідація є однією із форм припинення діяльності суб’єкта господарювання. Особливий порядок ліквідаційної процедури передбачено законодавцем при провадженні справ про банкрутство — відповідно до положень Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХП «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Чинний ГК України містить термін «ліквідація суб’єкта господарювання» (ст. 60), але усе ж таки загальний порядок ліквідації зорієнтований на господарські організації — юридичні особи і не належить до ліквідації таких видів суб’єктів, як індивідуальні підприємці (фізичні особи) і структурні підрозділи юридичних осіб (у т.ч. філії, представництва).

Загальний порядок ліквідації суб’єктів господарювання (юридичних осіб) встановлений ст. 60 ГК та ст. 105 ЦК України.

Так, відповідно до зазначених норм спеціальним органом, який проводить ліквідацію, є ліквідаційна комісія, що має особливий статус і тільки їй властиві повноваження. Ліквідаційна комісія утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання (юридичної особи) чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК України (мається на увазі ліквідація в процесі банкрутства, оскільки така здійснюється не за загальним порядком, а за так званою ліквідаційною процедурою, передбаченою розділом III (ст. ст. 22—34) Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Ліквідація юридичної особи може бути також покладена на орган управління суб’єкта, що ліквідується (ч. І ст. 60 І К України). З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять усі повноваження щодо управління справами суб’єкта господарювання.

Призначенню ліквідаційної комісії передує наступна процедура. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» суд, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи, не пов’язане з банкрутством юридичної особи, також у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення.

Припинення юридичної особи здійснюється комісією з припинення (ліквідаційною комісією) або органом юридичної особи.

Призначення комісії здійснюється органом, який виніс рішення про припинення юридичної особи за погодженням з органами державної реєстрації.

Засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа не пізніше 2 робочих днів з дати надходження до державного реєстратора відповідних документів погоджують з державним реєстратором призначення комісії з припинення (ліквідатора, ліквідаційної комісії тощо), порядок та строки ліквідації юридичної особи шляхом подання (надсилання рекомендованим листом) йому відповідного рішення. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня від дати надходження відповідного рішення вносить до Єдиного державного реєстру запис про призначення комісії з припинення (ліквідатора, ліквідаційної комісії тощо).

З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:

  •  проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийнято рішення про припинення;
  •  внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;
  •  проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення про припинення.

З моменту призначення комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії) припиняються повноваження інших органів щодо управління справами такої юридичної особи. Ці функції переходять до призначеної комісії.

В разі ліквідації юридичної особи її основний рахунок переоформляється на ім’я ліквідаційної комісії, для чого подається рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання та нотаріально засвідчена картка із зразками підписів уповноважених членів ліквідаційної комісії і відбитком печатки юридичної особи, що ліквідується.

Одним із головних завдань ліквідаційної комісії юридичної особи є виявлення кредиторів. Тому вона повинна повідомити про припинення юридичної особи публічним способом, а також письмово кожного кредитора. Публічне повідомлення робиться в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.

Одночасно із поданням вищезазначеного оголошення ліквідаційна комісія зобов’язана вжити усіх необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості особи, що ліквідується, та виявлення вимог кредиторів з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію (п. 4 ст. 60 ГК України).

Після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторам ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний баланс, що містить відомості про склад майна ліквідованого суб’єкта господарювання, в тому числі речі, майнові права (дебіторська заборгованість), перелік пред’явлених кредиторами вимог (найменування кредитора, підстава виникнення вимоги), а також результати їх розгляду (можливість відмови чи задоволення) (ч. 5 ст. 60 ГК, ст. 111 ЦК України).

Остаточно ліквідованою юридична особа вважається з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Використана література

Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996 р. – 8 липня. – с 77

Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 15.05.2003 р.

Про господарські товариства від 19.09.91 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. - № 49. – с. 516

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.

Тема 3. Поняття, види та функції господарських об’єднань. Господарські товариства, їх види та правовий статус.

План

І. Поняття господарських об’єднань, їх правове регулювання. Види господарських об’єднань.

ІІ. Господарські товариства: поняття, види, їх юридичний статус, порядок реєстрації. Поняття та правовий статус акціонерних товариств, порядок їх створення, майнові і немайнові права. Управління Акціонерним товариством, правовий режим акцій та дивідендів.

ІІІ. Поняття, порядок створення повного та командитного товариств.

І

Класифікація об’єднань підприємств

Згідно зі ст. 119 ГК України залежно від порядку заснування можуть утворюватися об’єднання підприємств таких видів:

господарські об’єднання або державні чи комунальні господарські об’єднання.

Господарським об’єднанням визнається об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність. Вони діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Згідно зі ст. 122 ГК України господарські об’єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об’єднання.

До компетенції вищого органу господарського об’єднання належить:

затвердження статуту господарського об’єднання та внесення змін до нього;

вирішення питань про прийняття в господарське об’єднання нових учасників та виключення учасників з його складу;

утворення виконавчого органу господарського об’єднання відповідно до його статуту чи договору;

вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів господарського об’єднання.

Виконавчий орган господарського об’єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.

Державне (комунальне) господарське об’єднання — об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Воно діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання.

Управління державним (комунальним) господарським об’єднанням здійснюють правління об’єднання і генеральний директор об’єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Склад правління визначається статутом об’єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об’єднанням визначається статутом об’єднання відповідно до закону.

Як господарські об’єднання, так і державні (комунальні) господарські об’єднання існують в певних організаційно-правових формах.

Так, господарські об’єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об’єднання підприємств, передбачені законом:

асоціація — договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Така координація може здійснюватися, наприклад, у формі централізованого забезпечення членів асоціації текстами нормативних актів; забезпечення взаємодії з органами державної влади і управління; сприяння підвищенню кваліфікації і професіоналізму спеціалістів підприємств-членів; ознайомлення громадськості з діяльністю підприємств-членів, надання їм рекламно-інформаційної підтримки та ін.

Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств — учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями;

  •  корпорація — договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації;
  •  консорціум — тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо).

Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

  •  концерн — статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Специфічним видом об’єднання підприємств є холдинг (холдингова компанія). Відповідно до ст. 126 ГК України холдинговою компанією визнається суб’єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств). Специфіка холдингу полягає в тому, що він не об’єднує підприємства, а володіє корпоративними правами на них; фактично, у разі наявності у статутному фонді холдингу акцій та/або майна дочірніх підприємств, він стає перехідною формою між, власне, об’єднанням підприємств і господарським товариством. Останнє підтверджується, зокрема, п. 9 Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затв. Указом Президента України від 11 травня 1994 р. № 224/94, відповідно до якого холдингова компанія створюється у формі відкритого акціонерного товариства шляхом об’єднання у статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів.

Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю - підпорядкування відповідно до вимог ГК України та інших законів.

Державні і комунальні господарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об’єднання — комбінат, трест тощо (ч. 6 ст. 120 ГК України).

Особливим видом об’єднання підприємств є промислово-фінансова група. Її статус, порядок створення і функціонування визначається ст. 125 ГК України, Законом України від 21 листопада 1995 р. № 437/95-ВР «Про промислово-фінансові групи в Україні», а також Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781. Відповідно до цих нормативних актів промислово-фінансовою групою є об’єднання, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.

До складу промислово-фінансової групи входить головне підприємство та учасники. Головним є підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію промислово-фінансової групи, здійснює її збут, сплачує податки в Україні. Головним підприємством не може бути торгівельне підприємство, транспортне підприємство, підприємство сфери громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банк, фінансово-кредитна установа. Учасником промислово-фінансової групи є підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно із законодавством України, іноземна юридична особа, що виробляє проміжну продукцію промислово-фінансової групи або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству і має на меті отримання прибутку.

На відміну від об’єднань підприємств, про які йшлося вище, промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб’єкт господарювання. Головне підприємство і його учасники за правилами гл. 77 ЦК України укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінцевої продукції. При цьому право діяти від імені промислово-фінансової групи має виключно головне підприємство.

ІІ

Поняття та характерні риси господарських товариств

Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), Законом України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства».

Характерні риси (статті 79-92 ГК України; статті 113-118 ЦК України; статті 1-23 Закону «Про господарські товариства»):

• господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також подільність майна на частки та корпоративна форма управління справами);

універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосування для підприємств, інших господарських організацій  низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, неприбуткових господарських організацій (фондові біржі тощо), господарських об'єднань (холдингові компанії з мережею дочірніх підприємств);

наявність статусу юридичної особи;

основний правовий титул майна товариства - право власності, джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом;

корпоративний характер управління - учасниками товариства (в персональних товариствах) або системою органів (об'єднання капіталів);

подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається установчими документами товариства;

можливість для засновників (залежно від їх інтересів щодо порядку управління товариством, можливості залучення коштів інших осіб до формування майна товариства, ступеня закритості товариства, виду діяльності та ін.) вибору форми товариства з 5, що передбачені законом: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство;

наявність в учасників господарських товариств корпоративних прав: право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

Класифікація господарських товариств

Господарські товариства можуть бути різних видів та форм. Поділ господарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на форми - за сукупністю ознак. Класифікація господарських товариств має практичне значення: законодавство передбачає застосування різних принципів правового регулювання щодо певних видів господарських товариств, насамперед, щодо товариств, які належать до об'єднань капіталів та персональних товариств. Подібний поділ господарських товариств, широко відомий в комерційному праві (як зарубіжному, так і вітчизняному - дореволюційному, періоду непу, сучасному), здійснюється за ознакою домінування в них майнових чи персональних елементів.

Персональними товариствами або об'єднаннями осіб є такі господарські товариства, в яких домінують особисті елементи. Для таких товариств (а до них належать повне товариство і командитне товариство) притаманні специфічні риси:

наявність одного установчого документа – засновницького договору;

обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для всіх (повне товариство) або для частики його учасників (командитне товариство);

створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками підприємницької діяльності, у зв'язку з чим традиційною (зафіксованою в законодавстві країн ринкової та більшості країн перехідної економіки) вимогою до учасників повного товариства та повних учасників (повних товаришів) командитного товариства є наявність у них статусу зареєстрованого суб'єкта підприємництва (в Законі «Про господарські товариства» та новому Цивільному кодексі така вимога відсутня, але передбачена ч. 7 ст. 80 Господарського кодексу України);

наявність у всіх (повне товариство) або у частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства;

відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного фонду товариства та порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором);

управління справами здійснюється безпосередньо самими учасниками товариства, що несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями;

порядок управління справами товариства визначають самі учасники, закріплюючи його в засновницькому договорі;

заборона для таких учасників конкурувати з товариством;

складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення учасником своєї частки третім особам, необхідність повідомлення про вихід за певний термін і в передбачених випадках).

До об'єднань капіталів належать господарські товариства, в яких домінуючими є майнові елементи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю). Попри наявність значних відмінностей між цими товариствами, вони мають спільні ознаки, що є характерними саме для цієї великої групи господарських товариств:

- обмеження ризику учасників товариства за результати діяльності товариства розміром сплачених вкладів (акцій) та відсутність у них (АТ, ТОВ) чи обмеженість субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства (ТДВ), що викликає застосування спеціальних механізмів захисту інтересів кредиторів товариства;

- законодавчі вимоги до мінімального розміру статутного фонду (капіталу), резервного фонду, порядку їх формування та необхідності підтримання не нижче певного розміру (подібні вимоги встановлюються з метою захисту інтересів кредиторів товариства);

основний установчий документ — статут;

участь учасників в управлінні справами та розподілі прибутку товариства залежить, як правило, від розміру їх часток у статутному фонді товариства;

управління товариством здійснюється за допомогою його органів (вищий - загальні збори учасників; виконавчий орган, що може формуватися не лише з учасників товариства, а й з найманих працівників; контрольний орган чи органи), порядок формування та вимоги до яких встановлюються законодавством;

обов'язковість майнової та необов'язковість персональної участі (за деякими винятками) в товаристві для його учасників;

можливість виходу учасника з товариства в будь-який момент за його бажанням з дотриманням встановленої законом та статутом товариства процедури;

можливість створення таких товариств однією особою та функціонування у складі однієї особи (ч. 2 ст. 114, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 151, ч. 4 ст. 153 Цивільного кодексу України; ч. 1 ст. 79 Господарського кодексу України; щодо створення ВАТ у процесі приватизації шляхом перетворення державних унітарних підприємств — ч. З ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна», щодо державних акціонерних товариств - Указ Президента України від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств»);

можливість здійснення контролю над товариством з боку одного учасника, який володіє контрольним пакетом акцій (відповідною часткою в статутному фонді товариства).

Форми господарських товариств

Становлення інституту господарських товариств і поява їх різних модифікацій відбувалася протягом багатьох століть.

Історична першість належить персональним (повному та командитному) товариствам, прообрази яких були відомі древнім ассирійцям, фінікіянам, грекам і в Стародавньому Римі. На рубежі ХVІ-ХVП ст. з ініціативи підприємців майже одночасно в Голландії та Англії виникли перші акціонерні товариства з однаковою назвою – Ост-Індські компанії, які започаткували нову форму підприємництва, що згодом набула широкої популярності.

Товариства з обмеженою відповідальністю своєю появою завдячують німецьким юристам, які за дорученням парламенту в кінці XIX ст. розробили три законопроекти про нову форму товариства, яке мало би привабливі для малого бізнесу риси акціонерного товариства (насамперед, відсутність у акціонерів субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства) і повного товариства (забезпечення закритості товариства). Один з цих законопроектів був прийнятий німецьким парламентом і досі є чинним. Закон Німеччини від 20 квітня 1892 р. «Про товариства з обмеженою відповідальністю», завдяки ґрунтовності та оптимальності регулювання відносин, що виникають при створенні, функціонуванні та припиненні таких товариств, є взірцем для законодавців інших країн.

Товариство з додатковою відповідальністю фактично є модифікацією товариства з обмеженою відповідальністю і відрізняється від останнього лише наявністю у його учасників додаткової обмеженою відповідальності за зобов'язаннями товариства.

За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком формування та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу учасників товариства та ін.) розрізняють такі форми (види) господарських товариств:

повне товариство (ПТ);

командитне товариство (КТ);

акціонерне товариство (АТ);

товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ);

товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ).

Акціонерне товариство (АТ) — це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість часток рівної номінальної вартості, виражених в акціях, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій.

Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.

Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.

Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

Акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим документом товариства. Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства.

Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.

Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома. Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.

Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та їхня компетенція, встановлюються законом.

Установчим документом акціонерного товариства є його статут. Статут акціонерного товариства має містити відомості про:

найменування юридичної особи;

її місцезнаходження; адресу, органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, розмір статутного капіталу;

умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість;

права акціонерів;

склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень.

У статуті акціонерного товариства мають також міститися інші відомості, передбачені законом.

Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим розміру, встановленого законом. За діючим законом розмір статутного капіталу (фонду) не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків не допускається. У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством.

Акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобов'язань та відшкодування збитків. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.

Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.

До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить:

внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;

обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;

затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства;

рішення про ліквідацію товариства.

До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.

Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.

Порядок голосування на загальних зборах акціонерів встановлюється законом.

Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.

Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік.

Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).

ІІІ

Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів «і компанія», а також слова «командитне товариство». Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.

До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено законодавством.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених ст. 88 Цивільного Кодексу України, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.

Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.

На момент державної реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому законодавством для повного товариства. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю. Вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві.

Вкладник командитного товариства має право:

одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;

переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень ст. 147 ЦКУ. Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;

4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;

ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;

після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);

передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.

Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство.

У разі ліквідації командитного товариства, після розрахунків з кредиторами, вкладники мають переважне право перед повними учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах, встановлених законодавством і засновницьким договором (меморандумом). За недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.

Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.

Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство».

Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма його учасниками.

Засновницький договір повного товариства має містити відомості про: найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адресу, органи управління товариством, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені Цивільним Кодексом України або іншим законом. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.

Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів. Учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.

Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам. У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

У разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство.

Учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.

Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у зв'язку з:

виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи;

виключенням із складу учасників;

вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від учасника.

Учасник повного товариства, яке було створене на невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.

Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин.

Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.

Учасник повного товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обов'язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором.

Рішення про виключення зі складу учасників повного товариства може бути оскаржене до суду.

Повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у разі:

смерті учасника або оголошення його померлим - за відсутності спадкоємців;

ліквідації юридичної особи - учасника товариства, в тому числі у зв'язку з визнанням її банкрутом;

3) визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;

4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юридичної особи - учасника товариства, зокрема у зв'язку з її неплатоспроможністю;

5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув з повного товариства з підстав, встановлених у ст. ст. 126, 128 і 129 Цивільного Кодексу України, виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором.

Використана література

Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996 р. – 8 липня. – с 77

Про господарські товариства від 19.09.91 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. - № 49. – с. 516

Цивільний кодекс України

Господарський кодекс

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.

Тема 4. Правовий режим майна господарюючих суб’єктів та його цивільно-правовий захист

План

І. Поняття та форми власності в Україні, їх економічний та юридичний зміст. Право власності як юридична категорія, підстави її виникнення та припинення. Момент переходу права власності та сутність ризику випадкової загибелі або псування майна.

ІІ. Правовий режим майна колективних і приватних власників. Правовий режим майна державних підприємств та особливості правового регулювання майна бюджетних організацій. Правова сутність повного господарського відання та оперативного управління.

ІІІ. Майно у сфері господарювання. Цивільно-правовий захист власності господарюючих суб’єктів.

І

Правом власності, за ст. 316 ЦК України, є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає в тому, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Цивільний кодекс України зазначає, що суб'єктами права приватної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, яким може належати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

Відповідно до Закону України «Про власність» всі види власності недержавних юридичних осіб віднесені до колективної власності, однак в ЦК України дана форма власності не відображена. Більшість юристів-спеціалістів з цивільного права (О.А.Пушкін, Я.М.Шевченко, В.І.Семчик та ін.) категорично заперечують таку форму власності і вважають, що в даному випадку мова йде про право приватної власності юридичних осіб

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.

Власність, в економічному розумінні - це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах.

Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майна, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управління своєю власністю.

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.

У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право:

• одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства;

особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГК та інших законів;

здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших законів;

приймати рішення про об'єднання створених власником унітарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, передбачені ГК та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шляхом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань).

Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут (уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо:

а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження;

б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких повноважень;

в) склад майна власника різноманітний за своїм складом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення.

Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах залежно від форм права власності.

ІІ

Право колективної власності - це юридично визначене і забезпечене право організації - юридичної особи, створеної на базі об'єднання майна її членів (учасників), використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників).

При праві колективної власності суб'єкт, який передав своє майно до такої власності, втрачає на цю річ право власності, отримуючи натомість зобов'язальні (корпоративні) права щодо нового власника - організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб'єкт, а саме:

а) право на отримання грошового чи майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника - юридичної особи у разі виходу зі складу її учасників (членів);

б) право участі в розподілі майна юридичної особи у разі її ліквідації;

в) право на отримання частини чистого прибутку (дивідендів) суб'єкта колективної власності;

г) право участі в управлінні справами юридичної особи, що діє на базі колективної власності, якщо інше не передбачено її установчими документами.

Суб'єктом права колективної власності є організація корпоративного типу зі статусом юридичної особи.

Об'єктами права колективної власності можуть бути:

статутний (складений) капітал юридичної особи - суб'єкта права колективної власності, створений за рахунок вкладів (пайових внесків) її учасників (членів);

викуплене членами трудового колективу, іншими фізичними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;

кредити банків, отримані суб'єктом права колективної власності;

виготовлена продукція, отримані доходи та інше майно, набуте суб'єктом права колективної власності на законних підставах (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).

Однак не може бути об'єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту, в т. ч. цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, що є монополією держави (діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням та реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охороною найважливіших об'єктів права державної власності).

Як правило, суб’єкт права колективної власності сам використовує належне йому майно своєю владою і в інтересах його учасників (членів). При цьому він може використовувати такі правові форми реалізації права колективної власності:

право господарського відання при створенні суб'єктом права колективної власності унітарного підприємства-невласника, що має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;

право оперативного управління щодо створеної суб'єктом права колективної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;

оренда, на підставі якої об'єкти права колективної власності передаються в користування іншим особам.

Право приватної власності - це юридично визначене і забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.

Суб'єкт права приватної власності - фізична особа (фізичні особи) чи створене ним (ними) приватне підприємство-власник.

Об'єктами права приватної власності може бути майно виробничого призначення, в т. ч. засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, цінні папери, гроші, за винятком майна, вилученого з обороту, а також цілісних майнових комплексів, на базі яких здійснюється діяльність, що належить до монополії держави.

Суб'єкт права колективної власності зазвичай сам використовує належне йому майно своєю владою і у власних інтересах, однак може застосовувати такі правові форми реалізації права приватної власності, як:

право господарського відання при створенні унітарного підприємства-невласника з найманим працівником, яке має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;

право оперативного управління щодо створеної суб'єктом права приватної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;

оренда, на підставі якої об'єкти права приватної власності передаються в користування іншим особам.

Правовий режим майна господарюючих суб'єктів регулюють Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, закон «Про власність», та інші нормативно-правові акти.

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного використання майна. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним та Господарським кодексами України.

Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених чинним законодавством.

Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України і іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про власність»:

власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності;

результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором;

власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою;

юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).

Відповідно до ст. 135 Господарського кодексу України власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства.

Власник вправі особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до законодавства України.

Право господарського відання визнається речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Право оперативного управління є речовим правом суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених Господарським кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Право оперативного використання майна належить суб'єкту господарювання - відокремленому підрозділу, який використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності, обсяг майнових правомочностей якого визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт.

ІІІ

Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, праві господарського відання або праві оперативного управління.

До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.

Управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб'єкти.

Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.

Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків та інших кредиторів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від роздержавлення і приватизації власності;

придбання майна іншого підприємства, організації;

безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.

Суб'єкт господарювання, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу.

Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України.

Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює у встановленому порядку за плату, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, - на пільгових умовах. Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України.

Здійснюючи право господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом. Вилучення державою у суб'єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

Використана література

Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996 р. – 8 липня. – с 77

Цивільний кодекс України

Господарський кодекс

Про власність від 07.02.91 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. - № 20. – с. 214

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.

Тема 5. Загальна характеристика господарських договорів, їх структура, порядок укладання та виконання.

План

І. Поняття, сутність та функції господарських договорів, їх роль в господарській діяльності суб’єктів. Класифікація і система господарських договорів по законодавству України.

ІІ. Структура договору та його істотні умови. Порядок оформлення та заключення договору.

ІІІ. Способи забезпечення виконання господарських договорів і їх сутність.

І

1. Поняття та ознаки господарського договору

Однією з підстав виникнення господарських зобов'язань (і найбільш поширеною у сфері економіки) є господарські договори, за допомогою яких опосередковуються зв'язки між суб'єктами господарювання, а також між ними та іншими учасниками господарських відносин.

Термін «господарський договір» широко використовується в законодавстві, юридичній літературі та в господарській практиці. Однак чинне законодавство не містить визначення господарського договору, хоча в Господарському кодексі України йому присвячена ціла глава - 20 «Господарські договори» (статті 179-188).

У правознавстві категорія господарського договору є спірною. В радянській юридичній (як правило, цивілістичній) літературі поширеною була точка зору про господарський договір як організаційно-економічне явище, що відображає лише окремі засади і умови укладення та виконання відмінних за своєю правовою природою договорів у сфері економіки, що іменувалися господарськими. Проте прибічники такої точки зору відзначали й інші особливості цієї категорії договорів щодо:

порядку укладення, зміни та розірвання договорів;

вимог до форми і змісту таких договорів;

способів забезпечення виконання договірних зобов'язань;

порядку захисту прав та законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов'язань.

Зазначені особливості господарських договорів мають юридичний характер, віддзеркалюючи юридичну спільність таких договорів і в сучасних економічних умовах. Хоча деякі науковці (зокрема, автори російського підручника «Предпринимательское (хозяйственное) право», що був виданий у Москві в 2001 р. за ред. О. М. Олейник: Т. 1, с. 413—414) вважають категорію господарського договору застарілою, що застосовувалася за планово-розподільчої економіки і втратила актуальність в ринкових умовах господарювання, адекватними яким є підприємницькі (комерційні) договори. Проте поняття останніх є вужчим і співвідноситься з категорією господарських договорів як поняття господарської діяльності і комерційної (підприємницької) діяльності, тобто комерційний договір є різновидом господарського договору, що опосередковує переважно майнові відносини у сфері підприємництва і забезпечує досягнення комерційного результату (отримання прибутку).

Термін «господарський договір» використовується в таких значеннях:

а) як угода (правочин), що породжує права та обов'язки учасників господарських відносин;

б) як зобов'язання сторін (учасників господарських відносин), що ґрунтуються на укладеній ними угоді;

в) як правовий документ, в якому фіксується факт угоди та зміст зобов'язання сторін.

Основним є друге значення господарського договору, а перше і третє — відіграють допоміжну (обслуговуючу) роль.

Поняття господарського договору визначається за допомогою його ознак, що дозволяють відокремити його від інших видів договорів (у т. ч. цивільних).

Такими ознаками є:

Особливий суб'єктний склад (зазвичай господарські договори укладаються за участю суб'єктів (суб'єкта) господарювання. Найчастіше сторонами в господарському договорі є суб’єкти господарювання, проте такі договори можуть укладатися і за участю інших учасників господарських відносин - органів/організацій господарського керівництва (при укладенні державних контрактів, зокрема), негосподарських організацій (для задоволення їх господарських потреб в продукції, роботах, послугах суб'єктів господарювання), громадян (для забезпечення здійснення ними спільної діяльності щодо заснування суб'єктів господарювання) як засновників господарських організацій корпоративного типу).

Спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин - матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, реалізації виробленої ними продукції (робіт, послуг), спільній діяльності щодо створення нового суб'єкта господарювання (господарської організації), спільного інвестування, координації господарської діяльності та ін.

Тісний зв'язок з плановим процесом, насамперед, внутрішньо-фірмовим плануванням учасників господарських відносин, а також державним (щодо суб'єктів, які функціонують на державній формі власності, підприємств-монополістів), комунальним (щодо підприємств та організацій комунальної форми власності). Ця риса господарських договорів пов'язана з попередньою і віддзеркалює специфіку господарської діяльності - її систематичність, що потребує планування як обов'язкового елемента організації такої діяльності.

Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата тощо) та організаційних елементів (визначення порядку виконання, приймання виконання, підстав дострокового розірвання договору, порядку розгляду спорів між сторонами договору тощо).

Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів (вимоги щодо якості та безпеки товарів, робіт, послуг) та загальногосподарських інтересів (типові договори, заборона застосування методів недобросовісної конкуренції, обов'язковість укладення державних контрактів для окремих категорій суб'єктів господарювання, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій тощо).

Можливість відступлення від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, договори, що укладаються в межах рамочних контрактів).

Узагальнивши вищеназвані ознаки, можна дати таке визначення:

Господарський договірце зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди майново-організаційні зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб) з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів.

Функції господарського договору

Роль господарських договорів найбільш повно розкривається через їх функції — основні напрями дії господарських договорів та/або ті економічні результати, досягнення яких забезпечується у разі застосування правової форми господарського договору.

Господарський договір виконує низку важливих функцій. Одні з них (функції) притаманні будь-яким договорам (регулятивна, координаційна, контрольно-інформаційна, охоронна), інші - переважно господарським (планування, опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, узгодження економічних інтересів сторін договірного зв'язку з врахуванням загальногосподарського інтересу).

Регулятивна функція виявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється регулювання відносини між сторонами. Хоча договір укладається на підставі закону, але водночас забезпечує врахування специфіки конкретного господарського зв'язку і відповідно - містить положення, що конкретизують положення закону (щодо порядку та строків виконання договірних зобов'язань, кількісних та якісних характеристик предмета договору тощо) чи заповнюють його прогалини (наприклад, встановленням конкретного розміру санкцій за порушення умов договору, якщо такі санкції не передбачені законом). Регулятивна дія господарського договору обумовлена двома чинниками:

а) господарський договір є індивідуальним правовим актом, що забезпечує юридичне оформлення складних і різноманітних господарських зв'язків;

б) складність і різноманітність цих зв'язків з необхідністю вимагає належного пристосування загальних вказівок закону до змісту і середовища функціонування певного господарського зв'язку: характеру конкретної господарської операції, економічних інтересів і технічних можливостей сторін, їх фінансового становища, перспектив розвитку.

Координаційна функція проявляється в тому, що сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом погодження між учасниками договірних відносин умов договору. Оскільки інтереси сторін господарського зв'язку, як правило, не збігаються, а задовольнити свої потреби кожна з них може, лише співпрацюючи з контрагентом, сторони на стадії укладання договору змушені так скоординувати свої потреби і можливості, інтереси і передбачення, щоб шляхом компромісу виробити обопільно прийнятну правову модель відповідного господарського зв'язку; на стадії виконання договору сторони координують свою діяльність відповідно до його умов.

Контрольно-інформаційна функція виявляється в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання. Так, позитивні результати договірної кампанії (найчастіше проводиться напередодні наступного фінансово-господарського року і полягає в укладенні суб'єктом господарювання договорів на збут продукції, робіт, послуг) свідчать про суспільний попит на результати його діяльності. Якщо укладеними договорами покривається незначна частина виробничого потенціалу суб'єкта господарювання, це свідчить, що результати його діяльності не мають достатнього попиту, а сама його діяльність є неефективною і в перспективі може призвести до неплатоспроможності та банкрутства такого суб'єкта. Попередити настання подібних негативних наслідків можна шляхом вжиття активних заходів щодо вдосконалення діяльності (оновити асортимент, поліпшити якість, зменшити ціну продукції, робіт, послуг; у разі доцільності та можливості - змінити виробничий профіль), якщо суб'єкт господарювання має намір продовжити своє функціонування на ринку та забезпечити конкурентоспроможність своїх товарів.

Ступінь ефективності охоронної функції господарського договору (виявляється в можливості забезпечити захист прав та законних інтересів сторін договору) залежить від форми та змісту договору. Сама наявність договору в передбаченій законом формі, зафіксовані в ньому права і обов'язки сторін, а також санкції за невиконання (неналежне виконання) останніх дозволяють здійснити в судовому порядку захист прав та законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов'язань з боку однієї з них чи обопільного порушення. Відтак, найбільш повно ця функція виявляється за умови укладення договору в повній письмовій формі з максимальною деталізацією зобов'язань сторін, способів забезпечення належного виконання договору, позитивного (у формі заохочень за належне або поліпшене виконання договірних зобов'язань) та негативного (у формі санкцій за їх невиконання чи неналежне виконання) стимулювання.

Господарський договір виконує також функцію планування як господарських зв'язків, так і поточної діяльності суб'єктів господарювання. Як інструмент планування договір використовується на різних рівнях: загальнодержавному, регіональному (щодо територіальних громад) і локальному (внутрішньофірмове планування). Плануючи свою діяльність, суб'єкт господарювання насамперед орієнтується на попит щодо результатів своєї діяльності (продукції, робіт, послуг). Найбільш надійну інформацію у цьому відношенні дають укладені суб'єктом господарські договори. Узагальнюючи інформацію щодо всіх укладених договорів, суб'єкт господарювання здійснює планування своєї господарської діяльності, закладаючи відповідні покажчики у свої виробничі програми. При цьому окремі категорії суб'єктів господарювання зобов'язані враховувати державне замовлення (а відтак — і відповідні показники Державного плану), укладаючи на їх підставі державні контракти (ст. 183 ГК України). Відповідно до Закону України від 22.12.1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб» (ч. 8 ст. 2) такий обов'язок покладається на підприємства та організації, що повністю чи частково функціонують на державній власності: державні комерційні та казенні підприємства, контрольовані державою акціонерні товариства (державні/національні чи змішані, контрольний пакет акцій яких належить державі), орендні підприємства, що функціонують на цілісному майновому комплексі державного підприємства чи його структурного підрозділу, а також суб'єкти господарювання будь-яких форм власності, визнані у встановленому порядку монополістами. Договори на реалізацію продукції, яка не увійшла в державне замовлення або державне завдання, укладаються підприємством самостійно (ч. 3 ст. 67 ГК України), на підставі внутрішньофірмового плану.

Відповідно до ст. 67 ГК України за допомогою договору у сфері господарювання здійснюється опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, а також цих суб'єктів з іншими організаціями та громадянами. Саме господарські договори є основною підставою виникнення зобов'язань між учасниками господарських відносин, що забезпечує можливість координації їх діяльності, узгодження інтересів, досягнення компромісу з метою отримання певних, взаємовигідних для сторін договору, господарських результатів.

Про наявність у господарського договору такої функції, як узгодження економічних інтересів сторін договірного зв'язку з загальногосподарськими інтересами, свідчать положення ч. 2 ст. 193 ГК України щодо обов'язку сторін договору вжити всіх заходів, необхідних для виконання договірних зобов'язань, з врахуванням інтересів іншої сторони та загальногосподарського інтересу.

Класифікація господарських договорів

У сфері господарювання використовується велике розмаїття господарських договорів, що зумовлює доцільність їх класифікації з навчальною метою та з практичних міркувань - з метою виявлення тенденцій в регулюванні певного виду договірних відносин та застосуванні їх в законотворчій та правозастосовній діяльності. Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:

1. За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють:

плановані договори - укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності;

регульовані договори - укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

2. За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють на:

вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є обов'язковими для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (переддоговірного спору);

горизонтальні - укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а в разі виникнення спору, можуть звернутися до суду.

3. За строками дії розрізняють:

довгострокові договори - укладаються на строк понад 5 років (наприклад, концесійні договори, договір оренди цілісного майнового комплексу підприємства); в таких договорах організаційні елементи переважають майнові;

середньострокові договори - строком дії від одного до 5 років (наприклад, договори підряду на капітальне будівництво); організаційні елементи в подібних договорах урівноважені з майновими;

короткострокові договори - строком дії до одного року; в цих договорах переважають майнові елементи;

разові договори - укладаються на одну господарську операцію, містять зазвичай лише майнові елементи.

4. За сукупністю критеріїв (економічним змістом та юридичними ознаками) господарські договори можна поділити на такі групи:

договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);

договори на передачу майна в користуванні (безоплатне користування майном, оренда, лізинг);

підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-вишукувальних, дослідно-конструкторських та інших робіт);

транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, тайм-чартеру, подачі та забирання вагонів, експлуатації залізничної під'їзної колії та ін.);

договори на надання банківських послуг (договори на розрахунково-касове обслуговування, банківського кредитування, факторингу та ін.);

договори на надання інших послуг (щодо охорони об'єктів, зберігання майна та ін.);

договори про спільну діяльність - договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність, про заснування господарської організації корпоративного типу, що діє на підставі статуту (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, статутне господарське об'єднання), та ін.;

засновницькі договори (договори, що відіграють роль установчого документа господарської організації корпоративного типу - повного товариства, командитного товариства, договірних господарських об'єднань - асоціації, корпорації).

5. За тривалістю застосування у сфері господарювання (підприємництва) можна виділити:

Традиційні договори - застосовуються протягом багатьох століть (договори купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);

Новітні договорипоява яких протягом останнього століття викликана ускладненням господарського життя (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори та ін.).

6. За ступенем складності розрізняють:

прості договори - містять ознаки договору одного виду (відповідно до класифікації 4); до них належить більшість традиційних договорів, у т. ч. купівлі-продажу, перевезених, підряду, майнового найму;

комплексні (складні) договорипередбачають наявність ознак кількох вищезгаданих договорів (договір факторингу, договір консигнації, договір лізингу, концесійний договір та ін.).

7. Залежно від ролі у встановленні господарських зв'язків розрізняють:

генеральні договори (рамочні контракти)визначають основних учасників договірних відносин та параметри їх наступних договірних зв'язків (генпідрядні договори, договір комерційної концесії);

субдоговори - укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду) або рамочних контрактів (наприклад, договір комерційної субконцесії).

8. За ознакою можливості чи неможливості корегування договірних умов господарські договори можна поділити на:

некореговані договориодна чи дві сторони договірних відносин позбавлені можливості корегування заздалегідь визначених умов договору; до них належать типові договори (затверджуються Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади) та договори приєднання (зміст договору визначається однією із сторін без права іншої наполягати на його зміні; наприклад, договори купівлі-продажу акцій у процесі проведення відкритої підписки на акції);

кореговані договори - умови договору шляхом вільного волевиявлення (сторони мають право на власний розсуд погодити будь-які умови договору, якщо це не суперечить законодавству), в т. ч. з використанням примірних договорів, що мають рекомендаційний характер.

9. У разі використання при встановленні господарського зв'язку попередніх переговорів договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою двох категорій договорів:

попереднього договору, в якому фіксуються: намір сторін укласти в майбутньому (не пізніше року з моменту укладення попереднього договору - ч. 1 ст. 182 ГК) основний договір певних параметрів (предмет та інші умови договору), зобов'язання сторін щодо проведення підготовчих дій, спрямованих на забезпечення укладення та виконання основного договору (страхування ризиків, підготовка відповідної документації, отримання ліцензій, інших дозволів тощо), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;

основний договір укладається на умовах та у термін, визначені попереднім договором (проте зобов'язання сторін укласти основний договір припиняється, якщо до закінчення встановленого терміну жодна з них не надішле іншій проект основного договору -ч. 4ст. 182ГК).

10. Залежно від домінування в господарському договорі майнових чи організаційних елементів розрізняють:

майнові договори: до них належать договори, в яких домінують майнові елементи (за можливої наявності організаційних елементів, проте без переваги останніх). Переважно майновими є більшість господарських договорів, у т.ч. поставки, міни/бартеру, підрядні, банківського обслуговування, значна частина транспортних та ін.;

організаційні договори (ст. 186 ГК) спрямовані на забезпечення організації господарської діяльності двох і більше учасників господарських відносин (суб'єктів господарювання), хоча і можуть містити майнові елементи (без переваги останніх над організаційними). До таких договорів належать засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність та ін.

ІІ

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у ст. 15 ГКУ, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника. Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГКУ та іншими законами. Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку. Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 Господарського кодексу України.

Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

ІІІ

Господарський договір є обов'язковим до виконання його сторонами (ст. 193 ГК України, ст. 629 ЦК України).

Сторони господарського договору повинні виконувати свої зобов'язання:

належним чином (відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться) - ч. 1 ст. 193 ГК України;

реально (в натурі): заміна реального (в натуральній формі) виконання грошовим, як правило, заборонена, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (ч. 3 ст. 193 ГК України);

з дотриманням інтересів іншої сторони та загальногосподарського інтересу (кожна сторона зобов'язана вживати заходів, необхідних для належного виконання нею договірних зобов'язань, а у разі порушення контрагентом своїх обов'язків - вжити заходів до зменшення негативних наслідків від цього.

На забезпечення виконання договірних зобов'язань відповідно до згаданих засад спрямовані спеціальні правові механізми. До них належать:

порядок укладення договору (а отже - вибір найбільш оптимального способу вибору найкращого для ініціатора встановлення договірного зв'язку виконавця чи покупця);

зміст господарського договору (і відповідно - той ступінь ґрунтовності регулювання договірного зв'язку, що відповідає інтересам сторін);

форма господарського договору (обирається з врахуванням вимог закону, важливості договірного зв'язку для сторін, предмета договору, договірної ціни, терміновості виконання тощо – сукупності факторів, що визначають найбільш оптимальний спосіб фіксації договірного зв'язку між сторонами);

а також способи забезпечення належного виконання господарських договорів, доцільність (а в певних випадках — необхідність), застосування яких пов'язане зі складністю договірних відносин.

Наявність господарського договору, укладеного в передбаченій законом формі та з дотриманням вимог щодо змісту, не гарантує дотримання сторонами умов договору. Реальному та належному виконанню господарських договорів сприяють різноманітні способи забезпечення виконання договірних зобов'язань. Розрізняють два основних їх різновиди:

1) цивільно-правові (порука - статті 553-559 ЦК України, гарантія - статті 560-569 ЦК України і ст. 200 ГК України, завдаток - статті 570-571 ЦК України, застава - статті 572-593 ЦК України, притримання - статті 594-597 ЦК України);

2) господарсько-правові, до яких належать:

правова (в т. ч. договірна і претензійно-позовна) робота, від організації якої залежить якість укладеного господарського договору (в тому числі щодо повноти закріплення за контрагентами договірних зобов'язань, відповідальності за порушення цих зобов'язань) і виконання договором притаманних йому функцій;

позитивне стимулювання, тобто надання стороні, яка належним або поліпшеним способом виконала покладені на неї договірні зобов'язання, певних пільг чи додаткових матеріальних благ (наприклад, залишення у виконавця устаткування, що було передано йому замовником для виконання обумовлених договором робіт);

негативне стимулювання, тобто заходи відповідальності, що застосовуються до порушника договірних зобов'язань згідно із законом або договором (відшкодування збитків, сплата неустойки, оперативно-господарські санкції).

Використана література

Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996 р. – 8 липня. – с 77

Цивільний кодекс України

Господарський кодекс

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.

Тема 6. Договір поставки: поняття, зміст та види. Правова сутність договору (контракту) міжнародної купівлі-продажу.

План

І. Договір поставки: поняття, характеристика, зміст, види. Істотні умови договору.

ІІ. Порядок укладання договору поставки, внесення змін та його розірвання. Учасники договору, їх головні права та обов’язки. Виконання договору поставки, майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договору. Правове регулювання приймання товарів по кількості та якості.

ІІІ. Договір (контракт) міжнародної купівлі-продажу – основа зовнішньоекономічних угод. Загальні і особливі риси договору поставки та договору міжнародної купівлі-продажу. Особливості укладання договору міжнародної купівлі-продажу.

І

На договір купівлі-продажу найбільш подібний договір поставки (в деяких випадках навіть важко визначити, до якого з них належить договір на реалізацію товару). Складність розмежування цих двох споріднених договорів пов'язана також із відмінністю положень в Господарському та Цивільному кодексах щодо цих договорів.

По-перше, відповідно до Цивільного кодексу України договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу, оскільки положення про нього включені до глави 54 «Купівля-продаж». Також в ЦК закріплено більш широке поняття договору, поставки, ніжу ГК, оскільки:

- в ЦК відсутні обмеження щодо суб'єктного складу цього договору (будь-які фізичні та/або юридичні особи з необхідним обсягом правосуб'єктності), тоді як згідно із ч. 3 ст. 265 ГК України сторонами договору поставки можуть бути лише суб'єкти господарювання (крім філій, представництв та інших відокремлених підрозділів). Укладення суб'єктом господарювання договору на реалізацію його продукції (товарів) негосподарюючим суб'єктам відповідно до ч. 6 ст. 265 ГК України свідчить про укладення договору купівлі-продажу, а не поставки (навіть за наявності інших ознак, характерних для цього договору);

- якщо Господарським кодексом сфера застосування договору поставки обмежена сферою господарювання, то відповідно до Цивільного кодексу обмеження менш значні (договір поставки може укладатися у підприємницькій діяльності, а також може використовуватися в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, - ч. 1 ст. 712 ЦК України). Відтак Цивільний кодекс не містить заборон застосування договору поставки у відносинах між виробником чи торговельною організацією щодо матеріально-технічного забезпечення статутної (основної) діяльності закладів культури, охорони здоров'я, благодійних, релігійних та інших організацій.

Особливості договору поставки як різновиду договорів на реалізацію майна полягають, насамперед, у:

Спеціальному нормативному регулюванні, яке забезпечується низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили:

Господарський кодекс України: параграф 1 «Поставка» (статті 264-271) глави 30 «Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності»;

Цивільний кодекс України: параграф 3 «Поставка» (ст. 712) глави 54 «Купівля-продаж»;

Закон України від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних потреб»,

Закон України від 24 січня 1997 року «Про державний матеріальний резерв»,

Закон України від 03 березня 1999 року «Про державне оборонне замовлення»,

Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 року,

Акти Уряду: Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 271 Господарського кодексу України має затверджувати Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих видів товарів; проте до їх затвердження діють (у порядку, визначеному Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР) союзні нормативно-правові акти: Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання (затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 року № 888), а також Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю (затверджена постановою Держарбітражу СРСР від 15 червня 1965 року № П-6), Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю (затверджена постановою Держарбітражу СРСР від 25 квітня 1966 року № П-7).

Поняття договору поставки: попри відмінності між згаданими положеннями ГК та ЦК, можна дати визначення та виділити ознаки договору поставки з врахуванням інших норм ГК (ст. 1 - щодо регулювання ГК відносин, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання та іншими учасниками господарських відносин; ст. 2 ГК - щодо наявності серед учасників господарських відносин споживачів; ст. 131 — щодо особливостей правового статусу благодійних та інших неприбуткових організацій як суб'єктів господарювання).

Договором поставки є такий договір, за яким постачальник, що є суб'єктом господарювання, зобов'язується передати в обумовлені строки (або строк), що не збігаються з моментом укладання договору, товари у власність (господарське відання, оперативне управління) покупця для використання у господарській діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму.

Договір поставки як різновид договорів на реалізацію майна, що найбільше подібний до договору купівлі-продажу, є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Проте договір поставки має кваліфікуючі ознаки, що дозволяють відрізнити його від інших видів договорів цієї групи, насамперед, від договору купівлі-продажу:

Суб'єктний склад договору поставки. Відповідно до ГК (ч. 3 ст. 265) постачальниками та покупцями можуть бути лише суб'єкти господарської діяльності (як господарські організації, так й індивідуальні підприємці); згідно із ЦК (ч. 1 ст. 712) встановлюється лише вимога до постачальника, який має бути суб'єктом підприємницької діяльності. Оптимальний (і компромісний) варіант цієї ознаки: сторони в договорів - учасники господарських відносин, при цьому постачальник повинен бути суб'єктом господарювання, що професійно здійснює виробництво та/або реалізацію відповідних товарів; покупцем може бути інший суб'єкт господарювання або інша організація, що застосовує цей договір для матеріально-технічного забезпечення своєї статутної (основної") діяльності;

Цільова спрямованість договору поставки завжди є господарською, не пов'язаною із особистим, домашнім або іншим подібним споживанням; мета договору - забезпечення господарський потреб учасників господарських відносин (для виробників продукції та суб'єктів торговельної діяльності - щодо реалізації товарів/продукції, для покупців - щодо матеріально-технічного забезпечення своєї основної/статутної діяльності);

Об'єктом договору поставки є продукція виробничого призначення (сировина, матеріали тощо), або товари для продажу на ринку;

Моменти укладання і виконання договору поставки не збігаються в часі.

Підстави укладення договору поставки: державне замовлення або на розсуд (за вільним волевиявленням) сторін (ч. 2 ст. 265 ГК України). Відтак договори поставки можуть бути плановими і регульованими.

До планованих договорів поставки слід віднести, перш за все, державні контракти на поставку продукції для державних потреб, що укладаються на підставі державних замовлень. Порядок укладання та особливості змісту державних контрактів визначаються Законом «Про поставки продукції для державних потреб». Державними замовниками виступають Верховна Рада України, органи державної виконавчої влади, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

Проте засади виконання державного замовлення можуть бути різними - обов'язковими та добровільними. Відповідно до пункту 8 статті 2 Закону «Про поставки продукції для державних потреб», для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності, визнаних монополістами на відповідному ринку продукції, державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» передбачена відповідальність за необґрунтовану відмову виконавця державного замовлення від укладення державного контракту на поставку продукції для державних потреб у випадках, коли обов'язковість його укладення встановлена цим Законом та за наявності технічних можливостей його виконання, у виді штрафу у розмірі вартості державного контракту.

Інші суб'єкти господарювання (тобто такі, що не підпадають під названі категорії виконавців державного замовлення, для яких останнє є обов'язковим) можуть добровільно, у визначеному законом порядку (зазвичай на конкурентних засадах) виконувати державне замовлення на підставі державних контрактів.

ІІ

Порядок і способи укладання, зміни та розірвання договору поставки.

Чинним законодавством передбачається можливість укладання договорів поставки як неконкурентними (в порядку, передбаченому ст. 181 ГК України, розділом ІV Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначеннями та розділом II Положення про поставки товарів народного споживання), так і конкурентними, що передбачено пунктом 3 ст. 2 Закону «Про поставки продукції для державних потреб», способами.

В цілому неконкурентний (традиційний або загальний) порядок укладання договору поставки, що встановлений Положеннями про поставки, збігається із порядком укладання договорів, передбаченим ст. 181 ГК України.

Положеннями про поставки продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання передбачена можливість укладення договору поставки шляхом прийняття замовлення до виконання: покупець може направити постачальникові замовлення у двох примірниках із зазначенням кількості, розгорнутої номенклатури (асортименту) або технічної характеристики, якості продукції, строків поставки та інших необхідних даних. Замовлення буде вважатися прийнятим до виконання та набуває силу договору, якщо протягом 20 днів після його отримання постачальник не повідомить покупця про відхилення замовлення або про розбіжності щодо окремих його умов. Заперечення щодо окремих умов замовлення та їх мотиви постачальник зазначає в підписаному замовленні. Якщо необхідно узгодити інші умови, не передбачені замовленням, постачальник надсилає покупцеві в той же термін проект договору. На вимогу однієї із сторін відносин по поставці оформлюються договором, що підписується постачальником та покупцем.

Форма договору поставки. Договори поставки (як і інші господарські договори) укладаються в письмовій формі: у повній – шляхом підписання єдиного документа - та скороченій - шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами чи шляхом прийняття постачальником замовлення покупця до виконання (п. 18 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та п. 15 Положення про поставки товарів народного споживання).

Зміст договору поставки становлять його умови: включені до договору

а) як за погодженням сторін, так і

б) на підставі вимог закону (не включення таких умов до підписаного сторонами тексту договору не звільняє сторони від їх виконання; прикладом можуть слугувати стандарти, технічні умови, яким мають відповідати якісні характеристики товарів/продукції, що поставляються).

Відповідно до ГК України, зміст договору поставки повинен відповідати встановленим вимогам:

Мають бути визначені:

А) Предмет договору, показники щодо його кількості та асортименту (ст. 266 ГК). Предметом поставки можуть бути: а) визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках; б) продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Б) Строки і порядок поставки (ст. 267 ГК). Строк договору поставки (зазвичай - один рік, більше одного року - довгостроковий договір або на інший строк) визначається угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Крім загального строку (строку дії договору) в договорі, що передбачає поставку товарів окремими партіями, визначаються проміжні строки виконання (або порядок їх погодження - за довгостроковими договорами) з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством. У такому разі мають враховуватися вимоги до ч. 4 ст. 267, відповідно до якої строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного призначення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання, як правило, - місяць. Сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо). Крім того, у договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок та умови відвантаження товарів, зокрема: визначення виду транспорту; вибірки товарів покупцем; відвантаження товарів вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником; одержання товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем; оплата товарів платником, що не є покупцем.

В) Якість товарів, що поставляються (ст. 268 ГК), повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. При цьому номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість товарів зазначаються в договорі (постачальник на вимогу покупця повинен надавати копії вказаної документації, якщо її не було опубліковано у загальнодоступних виданнях). У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. Якість товарів засвідчується постачальником в товаро-супровідному документі, що надсилається разом з товаром.

Забезпечення виконання постачальником своїх зобов'язань щодо якості товарів, продукції, що поставляються, підкріплюється гарантійними строками (строками експлуатації), що встановлюються сторонами з врахуванням вимог закону (зокрема, за погодженням сторін можуть встановлюватися більш тривалі, ніж в актах законодавства, гарантійні строки).

Г) Вимоги щодо комплектності товарів, що поставляються (ст. 270 ГК), визначаються відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів, проте договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. Якщо комплектність не визначено стандартами, технічними умовами або прейскурантами, вона в необхідних випадках може визначатися договором.

Д) Порядок виконання. Поставка продукції здійснюється постачальником шляхом відвантаження (передачі) товару покупцеві за договором або іншій особі, що визначена в договорі як одержувач. При цьому можуть використовуватися різні види транспорту -залізничний, автомобільний, морський, внутрішній водний, повітряний (включаючи й відомчий транспорт зазначених видів). У договорі може бути передбачена вибірка продукції покупцем (одержувачем) зі складу постачальника. Момент виконання зобов'язання по поставці продукції постачальником залежить від моделі договору, яка застосовується сторонами відповідно до правил ІНКОТЕРМС.

Крім того, виконуючи договірні зобов'язання, постачальник повинен дотримуватися правил пакування та маркування продукції; точно визначати кількість продукції (вагу, кількість місць: ящиків, мішків, зв'язок, пачок тощо); при відвантаженні продукції - вкладати в кожне тарне місце документи, що передбачені договором, стандартами, технічними умовами, іншими обов'язковими правилами, які б свідчили про найменування та кількість продукції, що знаходиться в цьому тарному місці; чітко оформлювати відвантажувальні та розрахункові документи, складати їх таким чином, щоб була відповідність зазначених в цих документах відомостей про кількість продукції фактичній кількості, що відвантажується, своєчасно відсилати ці документи одержувачеві продукції; дотримуватися чинних на транспорті правил здачі вантажів до перевезення, їх навантаження та кріплення; контролювати осіб, які визначають кількість продукції, що відвантажується, та оформлюють на неї документи, тощо.

Е) Порядок приймання поставленої продукції детально врегульовано Інструкціями про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю № П-6 та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю № П-7.

Покупець (одержувач) продукції зобов'язаний здійснювати належним чином приймання продукції від органу транспорту, перевіряти збереження вантажу при перевезенні, зокрема: наявність пломб на транспортному засобі (вагоні, цистерні, автофургоні, трюмі судна), їх неушкодженість, відбитки на пломбах, стан вагону або контейнеру, наявність захисного маркування вантажу, цілісність тари; перевірити відповідність найменування вантажу та маркування на ньому тим відомостям, що були зазначені в транспортному документі. Завжди, коли при прийманні вантажу встановлюється факт пошкодження або псування продукції, невідповідність найменування та ваги вантажу або кількості місць тим даним, що зазначені в транспортному документі, а також у всіх випадках, коли це передбачено правилами, що діють на транспорті, повинен складатися комерційний акт. Приймання продукції здійснюється особами, які на це уповноважені керівником або заступником керівника підприємства-одержувача. Ці особи несуть відповідальність за дотримання правил приймання продукції.

Приймання продукції за кількістю здійснюється за транспортними та супроводжувальними документами (за рахунком - фактурою, специфікацією, описом, пакувальними ярликами тощо) постачальником. Якщо при прийманні виявляється недостача, одержувач повинен призупинити приймання, вжити заходів щодо зберігання продукції та скласти акт, який підписується особами, що здійснювали приймання. Після цього викликати представника постачальника для спільного продовження приймання та складання двостороннього акта. Складений двосторонній акт затверджується керівником підприємства-одержувача. Претензія у зв'язку із недостачею продукції повинна бути направлена постачальникові не пізніше 10 днів після складення акта.

Є) Відповідальність за неналежне виконання договору поставки. Сторони повинні вживати усіх необхідних заходів до належного і реального виконання договорів. З цією метою сторони мають право застосовувати майнові санкції за порушення зобов'язань, передбачених актами законодавства (ГК України, розділами VIII Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та розділом VI Положення про поставки товарів народного споживання) та договором.

Відповідальність за невиконання (неналежне виконання) договору поставки настає у формі:

відшкодування збитків (універсальна форма відповідальності, що застосовується навіть за відсутності в договорі згадки про неї - на підставі відповідних положень Господарського та Цивільного кодексів). За загальним правилом (ч. 2 ст. 224, ч. 1 ст. 225 ГК України) збитки підлягають відшкодуванню в повному розмірі, якщо інше не встановлено законом. Проте розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, може заздалегідь бути визначений за згодою сторін у твердій сумі (ч. 5 ст. 225 ГК України, п. 74 Положення про поставки продукції, п. 65 Положення про поставки товарів) або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами (ч. 5 ст. 225 ГК);

сплати штрафних санкцій (неустойки): зазвичай застосовується залікова неустойка, якщо інше не передбачено законом або договором. Застосування неустойки, її вид, розмір, форма (власне неустойка, пеня, штраф) передбачається законом (щодо типових і найбільш серйозних порушень) та договором (за погодженням сторін). Так, ч. 2 ст. 231 ГК передбачено сплату неустойки (штрафних санкцій) за державними контрактами у формі штрафу за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів - у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів, а також сплату пені за порушення строків виконання зобов'язання - у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів, з яких допущено прострочення виконання, а за прострочення понад 30 днів - додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості; сплата неустойки передбачається також іншими актами законодавства (в т. ч. положеннями про поставки) за найбільш типові та серйозні порушення договірних зобов'язань;

- оперативно-господарські санкції у вигляді: відмови покупця від прийняття і оплати поставлених товарів у разі поставки товарів неякісних (більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком/еталоном (частини 5 і 7 ст. 268 ГК) чи некомплектних (ч. З ст. 270 ГК); дострокового розірвання договору поставки та ін.

На сторони покладаються також певні обтяження у разі невиконання (неналежного виконання) ними договірних зобов'язань. Постачальник зобов'язаний: 1) безоплатно виправити недоліки продукції (товарів), на яку встановлено гарантійний строк, або замінити її, якщо не доведе, що недоліки виникли внаслідок порушення покупцем правил користування продукцією або зберігання (ч. 6 ст. 269 ГК, пункти 40 та 33 Положень про поставки продукції/товарів); 2) на вимогу покупця (одержувача) у встановлений строк виправити дефекти, які можуть бути усунені на місці (пункти 41 та 34 Положень про поставки продукції/товарів); в) у випадку поставки продукції (товарів) з дефектами, покупець (одержувач) має право стягнути з виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі, передбаченому ст. 231 ГК (20% вартості неякісних/некомплектних товарів), якщо інший розмір не передбачено законом або договором.

Аналогічні форми відповідальності передбачені за неналежне виконання державних контрактів на поставку продукції спеціальними законами (ст. 4 Закону «Про поставки продукції для державних потреб» та ст. 14 Закону «Про державний матеріальний резерв»):

при невиконанні державним замовником зобов'язань за державним контрактом він відшкодовує виконавцю державного замовлення завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток;

державний замовник має право відмовитися повністю або частково від оплати продукції, якщо вона не відповідає вимогам щодо  якості  продукції, встановленим  чинним законодавством України та державним контрактом);

у випадках відмови державного замовника від закупівлі продукції, що виготовлена за державним контрактом, виконавець державного замовлення реалізує її на свій розсуд, при цьому замовник відшкодовує виконавцю додаткові витрати, пов'язані з реалізацією, а у разі неможливості реалізації продукції — завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток.

ІІІ

Відповідно до ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ЗЕД), зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Ознаками такого договору, що дозволяють виділити його в окрему групи господарських договорів, є:

особливий суб'єктний склад: сторонами в договорі є вітчизняний суб'єкт ЗЕД та іноземний контрагент;

особливості змісту договору: права та обов'язки його сторін щодо здійснюваної ними ЗЕД (зовнішньоекономічних операцій);

обов'язковість врахування типових платіжних умов та типових захисних застережень (передбачається постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21.06.1995р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті»);

при укладенні договорів на реалізацію товарів (купівлі-продажу, поставки) враховувати Правила ІНКОТЕРМС відповідно до ст. 265 ГК та Указу Президента України від 04.04.1994 р. № 567 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів»;

спеціальні вимоги щодо права, яке застосовується: 1) при визначенні змісту договору (права та обов'язки сторін договору визначаються правом країни, обраної сторонами при його укладенні або в результаті подальшого погодження; якщо сторони не погодили це питання, то їх права та обов'язки визначаються правом місця укладання договору, яке визначається законами України (зокрема ст. 6 Закону «Про ЗЕД»); 2) при прийманні виконання (застосовується право країни, обраної сторонами; якщо такого погодження не було - береться до уваги право місця проведення такого приймання);

спеціальні вимоги щодо форми договору: як загальне правило - письмова форма, якщо інше не встановлено законом чи чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України; форма зовнішньоекономічного договору/контракту (в т. ч. модифікація письмової форми) визначається правом місця його укладення (місце укладення договору/контракту визначається відповідно до законів України); форма договорів щодо нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України; вимоги щодо форми зовнішньоекономічного договору визначаються ГК (ст. 382), Законом «Про ЗЕД» (ст. 6), Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201;

обов'язковість державної реєстрації визначених законом видів зовнішньоекономічних договорів/контрактів, що здійснюється відповідно до встановленого порядку (ст. 383 ГК України; постанови Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 р. № 155 «Про затвердження Порядку реєстрації зовнішньоекономічних контрактів (договорів) на здійснення експортних операцій з металоломом»; Наказ Міністерства економіки України від 29.06.2000 р. № 136 «Про порядок реєстрації та обліку зовнішньоекономічних договорів (контрактів)»; Положення про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 22.12.1999 р. № 602);

особливості порядку розгляду договірних спорів: визначення за згодою сторін з відповідною фіксацією у договорі юрисдикційного органу (державні суди України чи конкретний міжнародний третейський суд/арбітраж, створений на території України чи іншої країни).

Враховуючи положення ст. 4 Закону «Про ЗЕД», зовнішньоекономічні договори можна поділити на кілька видів залежно від предмета договору:

- на експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

щодо надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

кооперації (наукової, науково-технічної, науково-виробничої, виробничої, навчальної та ін.) з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

здійснення міжнародних фінансових операцій та операцій з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

щодо кредитних та розрахункових операцій між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

про спільну підприємницьку діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

про підприємницьку діяльність на території України, пов'язану з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

про організацію та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

про товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

про орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

щодо здійснення операцій по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

щодо здійснення посередницьких операцій, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших);

інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

Регулювання окремих видів зовнішньоекономічних договорів здійснюється в спеціальному порядку. Це стосується таких договорів:

про здійснення товарообмінних (бартерних) операцій (регулювання відносин, що складаються при цьому, здійснюється Законом від 23.12.1998 р. «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. № 756 «Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»);

про операції з давальницькою сировиною (Закон України від 04.10.2001 р. «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»);

комісії та консигнації (постанова Кабінету Міністрів України від 30.03.2002 р. № 445 «Про затвердження порядку віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України»).

Використана література

Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996 р. – 8 липня. – с 77

Цивільний кодекс України

Господарський кодекс

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.

Тема 7. Договір майнового найму та підряду: поняття, види, форма і зміст. Правове регулювання оренди.

План

І. Договір підряду: поняття, форма, види і значення. Права та обов’язки сторін, їх відповідальність за невиконання договору підряду.

ІІ. Поняття, зміст, види і форма договору майнового найму. Права і обов’язки сторін по договору. Підстави припинення договору майнового найму.

ІІІ. Договір оренди як різновид майнового найму. Істотні умови договору оренди і порядок його укладання. Права та обов’язки сторін в договорі. Припинення договору оренди.

IV. Лізингові операції та проблеми їх регулювання в Україні.

І

Поняття і зміст договору підряду

Договір підряду, регламентований главою 61 ЦК України, є традиційним цивільно-правовим договором, регулювання якого за останній час не зазнало істотних змін.

Потрібно звернути увагу на істотну новелу нового ЦК України, що полягає у виділенні окремого виду договорів на надання послуг, які раніше охоплювалися нормами договору підряду. Слід зазначити, що традиційно договір підряду розглядався як договір, спрямований на досягнення (виготовлення, перетворення, відновлення, навіть знищення та ін.) конкретного матеріалізованого результату (об'єкта), однак за відсутності окремого виду договору відносини з виконання робіт і надання послуг (туристичних, медичних, аудиторських тощо), навіть якщо вони і не мали на меті створення матеріалізованого об'єкта, регулювалися нормами договору підряду.

Процес обміну матеріальними цінностями у цивільному обігу опосередковується з правової точки зору двома групами угод:

обмін речами незалежно від того, діяльністю кого вони створені, — такі угоди опосередковуються зобов'язаннями з сплатної реалізації майна (договори купівлі-продажу, міни, поставки тощо);

обмін результатів праці — такі відносини опосередковуються окремим видом зобов'язань — з проведення робіт, до яких і належить договір підряду.

Характерні ознаки договору підряду та його розмежування з іншими видами договорів. За договором підряду відповідно до ст. 837 ЦК України підрядник зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням замовника, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Законодавство та підприємницька практика розрізняють декілька різновидів договору підряду. До них, зокрема, належить як власне підряд, так і побутове замовлення, підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектних та пошукових робіт, підряд на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт тощо. Доречно підкреслити, що договір на виконання науково-дослідних чи дослідно-конструкторських та технологічних робіт має певні особливості, пов'язані з необхідністю обумовлення питань надання прав на використання результатів робіт, авторськими правами виконавців, подальшим наданням ліцензій, а також з можливою конфіденційністю результатів тощо.

До підрядних договорів можна віднести і виготовлення майнових цінностей за толлінговими схемами (з давальницької сировини), регулювання яких, особливо в галузі зовнішньоекономічних відносин, здійснюється спеціальним законодавством. Серед норм такого законодавства основним є Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вересня 1995 р., згідно з яким до операцій з давальницькою сировиною належать операції, в яких сировина замовника на конкретному етапі її переробки складає на менше 20 відсотків загальної вартості продукції.

Договір підряду, враховуючи його характерні ознаки (підрядник виконує обумовлену сторонами роботу для замовника), має певні схожі риси з іншими договорами, зокрема трудовим договором та договором купівлі-продажу (поставки), особливо при виконанні робіт з матеріалів підрядника та передачі їх у власність замовника. З метою розмежування цих угод доцільно звернути увагу на принципові положення, що відрізняють одні види зобов'язань від інших.

Так, схожість з трудовим договором викликана тим, що підрядні роботи також пов'язані з трудовою діяльністю. Разом з тим працівником може бути лише фізична особа — громадянин, а підрядником — як підрядна організація, так і громадянин, а в деяких відносинах — громадянин-підприємець. Однак основною ознакою, що відрізняє підрядні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес трудової діяльності, її організація; працівник приймається до штату підприємства для виконання функцій за конкретною кваліфікацією, професією, посадою; незалежно від результатів праці йому гарантується певна платня, він має право на встановлені трудовим законодавством гарантії, компенсації і пільги; ризик загибелі речі працівник не несе тощо.

При цивільно-правовому договорі підряду процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату, оплачується не процес праці, а її результат, причому, як правило, після завершення робіт на підставі актів здачі-приймання виконаних робіт (слід зазначити, що авансування робіт чи поетапна оплата не суперечать чинному законодавству і також можуть бути передбачені договором).

Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

Відмінність від договору купівлі-продажу (поставки) виявляється за двома основними критеріями: по-перше, предметом договору підряду є виготовлення індивідуально визначеного виробу, тоді як предметом договору купівлі-продажу, як правило, є речі, що характеризуються родовими ознаками; по-друге, умови договору підряду спрямовані перш за все на визначення взаємовідносин контрагентів у процесі виконання обумовлених робіт, а головним змістом договору купівлі-продажу (поставки) є передача покупцеві предмета договору.

Характерною ознакою договору підряду є те, що роботи підрядником виконуються на його власний ризик, а це означає, що він не має права вимагати винагороди у разі випадкової загибелі предмета підряду або неможливості завершення робіт без вини сторін (ст. 855 ЦК України). Підрядник несе ризик у разі можливих раптових призупинень робіт, їх випадкових погіршень або подорожчанні тощо. Так, якщо предмет договору підряду до здачі його замовникові випадково загинув або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін, підрядник не має права вимагати плати за роботу. Однак у тому разі, коли загибель предмета підряду чи неможливість завершення роботи сталися внаслідок недоліків матеріалу, наданого замовником, або через його розпорядження про спосіб виконання робіт, або сталися після настання прострочки в прийнятті замовником виконаної роботи, причому підрядником були додержані вимоги закону щодо попередження замовника про недоліки матеріалів та інші суттєві обставини, що загрожують міцності або придатності виконуваної роботи, і замовник не вжив відповідних заходів, підрядник зберігає право на одержання винагороди за роботу.

Зміст договору підряду. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. У тому разі, коли договором передбачено виготовлення речі, підрядник після завершення робіт має передати права на неї замовникові.

Зміст підрядного договору визначається його істотними умовами, якими є предмет договору, його ціна та строки виконання робіт.

Предметом договору підряду є індивідуально визначені речі, договором мають бути чітко визначені їх характеристики, такі як кількість, якість, розміри, інші необхідні характеристики, як правило, на розсуд замовника.

Відповідно до ст. 839 ЦК України підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, зі свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. При цьому підрядник відповідає за неналежну якість наданого ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб. Матеріал може бути наданий і замовником. Так, згідно зі ст. 840 ЦК України, якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.

Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків.

Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу.

Підрядник зобов'язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна (ст. 841 ЦК України).

Відповідно до ст. 842 ЦК України ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку — сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом.

Законом встановлюються вимоги до якості роботи. Так, відповідно до ст. 857 ЦК України робота, виконана підрядником, має відповідати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти — вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру.

Виконана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові.

Результат роботи у межах розумного строку має бути придатним для використання відповідно до договору підряду або для звичайного використання роботи такого характеру.

Гарантія якості роботи поширюється на все, що становить результат роботи, якщо інше не встановлено договором підряду.

Перебіг гарантійного строку починається з моменту, коли виконана робота була прийнята або мала бути прийнята замовником, якщо інше не встановлено договором підряду (ст. 860 ЦК України).

До вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду, застосовується позовна давність в один рік, а щодо будівель і споруд — три роки від дня прийняття роботи замовником.

Якщо договором підряду або законом встановлений гарантійний строк і заява з приводу недоліків роботи зроблена у межах гарантійного строку, перебіг позовної давності починається від дня заявлення про недоліки.

Якщо відповідно до договору підряду роботу було прийнято замовником частинами, перебіг позовної давності починається від дня прийняття роботи в цілому (ст. 864 ЦК України).

Ціна роботи за договором підряду як його істотна умова визначається відповідно до ст. 843 ЦК України, якою встановлено, що у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення.

Якщо у договорі підряду не встановлена ціна роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи, з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами.

Ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу.

Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі (ст. 844 ЦК України). Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником.

Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Кошторис є твердим, якщо інше не встановлено договором.

Зміни до твердого кошторису можуть вноситися лише за погодженням сторін.

У разі перевищення твердого кошторису усі пов'язані з цим витрати несе підрядник, якщо інше не встановлено законом.

Якщо виникла необхідність проведення додаткових робіт і в зв'язку з цим істотного перевищення визначеного приблизного кошторису, підрядник зобов'язаний своєчасно попередити про це замовника. Замовник, який не погодився на перевищення кошторису, має право відмовитися від договору підряду. У цьому разі підрядник може вимагати від замовника оплати виконаної частини роботи.

Підрядник, який своєчасно не попередив замовника про необхідність перевищення приблизного кошторису, зобов'язаний виконати договір підряду за ціною, встановленою договором.

Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник — його зменшення у разі, якщо на момент укладення договору підряду не можна було передбачити повний обсяг роботи або необхідні для цього витрати.

У разі істотного зростання після укладення договору вартості матеріалу, устаткування, які мали бути надані підрядником, а також вартості послуг, що надавалися йому іншими особами, підрядник має право вимагати збільшення кошторису. У разі відмови замовника від збільшення кошторису підрядник має право вимагати розірвання договору.

Якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, — достроково (ст. 854 ЦК України).

Підрядник має право вимагати виплати йому авансу лише у разі та в розмірі, встановлених договором.

У ЦК України є новела, пов'язана з ощадливістю підрядника (ст. 845). Так, підрядник має право на ощадливе ведення робіт за умови забезпечення належної їх якості.

Якщо фактичні витрати підрядника виявилися меншими від тих, які передбачалися при визначенні ціни (кошторису), підрядник має право на оплату роботи за ціною, встановленою договором підряду, якщо замовник не доведе, що отримане підрядником заощадження зумовило погіршення якості роботи.

Сторони можуть домовитися про розподіл між ними заощадження, отриманого підрядником.

Строки початку і завершення виконання підрядних робіт та терміни передачі результатів робіт замовнику є істотними умовами договору підряду. Строки виконання роботи або її окремих етапів мають бути встановлені у договорі підряду (ст. 846 ЦК України). На практиці при виконанні довгострокових робіт сторонами часто затверджуються графіки проведення робіт, яких має дотримуватися підрядник під загрозою штрафних санкцій або навіть припинення договору.

Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру, обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.

Права та обов'язки сторін

Договір підряду є двостороннім договором, за яким підрядник і замовник набувають певні права та обов'язки.

Основні обов'язки підрядника визначені нормами ЦК України, до яких слід віднести:

виконання певної роботи за завданням замовника та здача належно виконаної роботи (ст. 837);

обов'язок вчасно приступити до виконання роботи та виконати її в обумовлений строк (ст. 846);

виконання роботи, визначеної договором підряду, зі свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором (ст. 839);

якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, правильно використовувати цей матеріал, надати звіт про використання матеріалу та повернути його залишок (ст. 840);

обов'язок вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідати за втрату або пошкодження цього майна (ст. 841);

зобов'язання своєчасно попередити замовника: про недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від замовника; про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи; про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності результату роботи (ст. 847);

зобов'язання передати замовникові разом з результатом роботи інформацію щодо експлуатації або іншого використання предмета договору підряду, якщо це передбачено договором або якщо без такої інформації використання результату роботи для цілей, визначених договором, є неможливим (ст. 861).

Наведений перелік не є вичерпним, договором можуть бути передбачені й інші зобов'язання підрядника, що витікають із характеру та змісту роботи.

Визначені кодексом і певні права підрядника. Так, зокрема, якщо із закону або договору не витікає зобов'язання підрядника виконати обумовлену договором роботу особисто, підрядник має право залучити до виконання роботи (або окремих її етапів чи видів) інших осіб — субпідрядників. У цьому разі підрядник виступає генеральним підрядником, укладає угоди з субпідрядниками і несе відповідальність за виконання ними своїх зобов'язань перед замовником. При цьому субпідрядні договори мають за змістом та термінами узгоджуватися з підрядним договором і не суперечити останньому.

Генеральний підрядник відповідає перед субпідрядником за невиконання або неналежне виконання замовником своїх обов'язків за договором підряду, а перед замовником — за порушення субпідрядником свого обов'язку.

Замовник і субпідрядник не мають права пред'являти один одному вимоги, пов'язані з порушенням договорів, укладених кожним з них із генеральним підрядником, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 838 ЦК України).

Слід звернути увагу на виконання окремих видів робіт, встановлених законом, зокрема Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р., на які підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ліцензію).

Підрядник має право не розпочинати роботу, а розпочату роботу зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником (ст. 851 ЦК України).

Підрядник має право на ощадливе ведення робіт за умови забезпечення належної їх якості (ст. 845 ЦК України).

Якщо фактичні витрати підрядника виявилися меншими від тих, які передбачалися при визначенні ціни (кошторису), підрядник має право на оплату роботи за ціною, встановленою договором підряду, якщо замовник не доведе, що отримане підрядником заощадження зумовило погіршення якості роботи. При цьому сторони можуть домовитися про розподіл між ними заощадження, отриманого підрядником.

Підрядник має право на притримування результату роботи (ст. 856 ЦК України). Так, якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника.

Відповідно до ст. 848 ЦК України підрядник має право відмовитися від договору підряду та право на відшкодування збитків, якщо замовник, незважаючи на своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінить недоброякісний або непридатний матеріал, не змінить вказівок про спосіб виконання роботи або не усуне інших обставин, що загрожують якості або придатності результату роботи.

Якщо використання недоброякісного або непридатного матеріалу чи додержання вказівок замовника загрожує життю та здоров'ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та інших вимог, підрядник зобов'язаний відмовитися від договору підряду, маючи право на відшкодування збитків.

Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, за вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором (ст. 853 ЦК України).

Спільними для сторін є зобов'язання щодо дотримання конфіденційності одержаної сторонами інформації. Так, згідно зі ст. 862 ЦК України, якщо сторона у договорі підряду внаслідок виконання договору одержала від другої сторони інформацію про нові рішення і технічні знання, у тому числі й такі, що не захищаються  законом, а також відомості, що можуть розглядатися як комерційна таємниця, вона не має права повідомляти їх іншим особам без згоди другої сторони.

Певні права й обов'язки за договором підряду покладаються і на замовника за договором.

Основними обов'язками замовника є:

прийняття та оплата виконаної підрядником роботи (статті 837, 853 ЦК України);

сприяння підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду (ст. 850 ЦК України);

на вимогу підрядника у встановлений строк здійснити заміну недоброякісного або непридатного матеріалу, змінити вказівки про спосіб виконання роботи та усунути інші обставини, що загрожують якості або придатності результату роботи (ст. 848 ЦК України);— замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові.

Якщо після прийняття роботи замовник виявив відступи від умов договору підряду або інші недоліки, які не могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (приховані недоліки), у тому числі такі, що були умисно приховані підрядником, він зобов'язаний негайно повідомити про це підрядника (ст. 853 ЦК України).

ЦК України встановлюються основні права замовника під час виконання роботи. Так, відповідно до ст. 849 цього Кодексу замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника.

Якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги — відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника.

Замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.

Якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором.

За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків (ст. 852 ЦК України).

Відповідальність сторін за договором підряду

ЦК України встановлюється відповідальність сторін договору в разі невиконання або неналежного виконання умов договору підряду.

Статтею 858 ЦК України встановлюється відповідальність підрядника за неналежну якість роботи. Так, якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, за своїм вибором вимагати від підрядника: 1) безоплатного усунення недоліків в роботі у розумний строк; 2) пропорційного зменшення ціни роботи; 3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором.

Підрядник має право замість усунення недоліків роботи, за які він відповідає, безоплатно виконати роботу заново з відшкодуванням замовникові збитків, завданих простроченням виконання. У цьому разі замовник зобов'язаний повернути раніше передану йому роботу підрядникові, якщо за характером роботи таке повернення можливе.

Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків.

Умова договору підряду про звільнення підрядника від відповідальності за певні недоліки роботи не звільняє його від відповідальності за недоліки, які виникли внаслідок умисних дій або бездіяльності підрядника.

Підрядник, який надав матеріал для виконання роботи, відповідає за його якість відповідно до положень про відповідальність продавця за товари неналежної якості.

У разі невиконання замовником свого обов'язку щодо сприяння підрядникові у виконанні роботи підрядник відповідно до ст. 850 ЦК України має право вимагати відшкодування завданих збитків, включаючи додаткові витрати, викликані простоєм, перенесенням строків виконання роботи або підвищення ціни роботи.

Якщо виконання роботи за договором підряду стало неможливим внаслідок дій або недогляду замовника, підрядник має право на сплату йому встановленої ціни з урахуванням плати за виконану частину роботи, за вирахуванням сум, які підрядник одержав або міг одержати у зв'язку з невиконанням замовником договору.

Підрядник має право не розпочинати роботу, а розпочату роботу зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ,

що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником.

У разі порушення підрядником договору підряду, якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право згідно зі ст. 852 ЦК України за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором.

За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Відповідно до ст. 853 ЦК України основним обов'язком замовника є прийняття виконаної роботи. Замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові.

Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.

Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки).

Якщо після прийняття роботи замовник виявив відступи від умов договору підряду або інші недоліки, які не могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (приховані недоліки), у тому числі такі, що були умисно приховані підрядником, він зобов'язаний негайно повідомити про це підрядника.

У разі виникнення між замовником і підрядником спору з приводу недоліків виконаної роботи або їх причин на вимогу будь-кого з них має бути призначена експертиза. Витрати на проведення експертизи несе підрядник, крім випадків, коли експертизою встановлена відсутність порушень договору підряду або причинного зв'язку між діями підрядника та виявленими недоліками. У цих випадках витрати на проведення експертизи несе сторона, яка вимагала її призначення, а якщо експертизу призначено за погодженням сторін, — обидві сторони порівну.

Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання.

Договір підряду на капітальне будівництво

Підрядні договори - один з видів господарських договорів. Відповідно до такого договору одна сторона (Підрядник) зобов'язується виконати у встановлений строк обумовлені договором роботи, а інша сторона (Замовник) зобов'язується передати Підрядникові необхідну для виконання робіт документацію, прийняти та оплатити виконані роботи (об'єкт).

У сфері господарювання широко застосовуються договори підряду на капітальне будівництво, договори підряду на виконання проектно-пошукових робіт, договори на виконання і передачу науково-технічної продукції.

Договір підряду на капітальне будівництво відіграє важливу роль у сфері господарювання, оскільки спрямований на створення нових, реновацію (відновлення) або консервацію діючих будівель, споруд (об'єктів), що використовуються суб'єктами господарювання в процесі здійснення своєї діяльності як основні фонди.

За договором підряду на будівництво (капітальне будівництво) підрядник зобов'язується побудувати і передати замовникові у встановлений строк обумовлений договором об'єкт або виконати обумовлені договором роботи відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації (інвестиційного проекту будівництва), а замовник зобов'язується надати підряднику будівельний майданчик (забезпечити фронт робіт), передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію (інвестиційний проект будівництва), забезпечити своєчасність фінансування будівництва, прийняти закінчені будівництвом об'єкти/роботи та оплатити їх.

За своїм предметом договір підряду на капітальне будівництво є універсальним договором. Він укладається на нове будівництво, на усі види реновації (реконструкцію, розширення, технічне переозброєння, капітальний ремонт), на консервацію об'єктів, на виконання передбачених проектно-кошторисною документацією комплексів робіт, пов'язаних із місцем знаходження об'єкта (сантехмонтаж, оздоблювальні, опоряджувальні, земляні роботи тощо).

Договори підряду на капітальне будівництво різноманітні, в зв'язку з чим їх можна класифікувати.

Залежно від предмета договору розрізняють:

договори підряду на капітальне будівництво (нове будівництво, реновацію, консервацію основних фондів);

договори на виконання будівельних і пов'язаних із ними робіт (спеціальних будівельних: монтажних, пусконалагоджувальних, земляних, а також опоряджувальних та інших робіт);

договори на шефмонтаж - на виконання пусконалагоджувальних робіт виробником відповідного устаткування (обладнання), що монтується на об'єкті.

Залежно від сторін-виконавців і обсягу виконуваних ними робіт розрізняють:

договори підряду на будівництво об'єкта (на виконання всього комплексу будівельних та пов'язаних з ними робіт на об'єкті силами підрядника);

договори генерального підряду на будівництво об'єкта (на забезпечення генеральним підрядником виконання всього комплексу робіт на об'єкті - власними силами і з залученням субпідрядників);

договори субпідряду (договори підряду на виконання частин будівельних та пов'язаних з ними робіт,  що виконуються на об'єкті); укладаються між генеральним підрядником і субпідрядниками за наявності договору генерального підряду.

В залежності від розподілу між сторонами обов'язків та їх обсягом розрізняють:

генпідрядний (підрядний) договір на капітальне будівництво: укладається на підставі готової проектно-кошторисної документації (інвестиційного проекту будівництва) і передбачає забезпечення підрядником (в т. ч. із залученням інших виконавців - субпідрядників) усього комплексу будівельних та пов'язаних із ними робіт на об'єкті відповідно до наданої йому замовником проектно-кошторисної документації;

проектно-будівельний договір: укладається з організацією, здатною суміщати 2 стадії капітального будівництва — проектування і будівництво, на виконання і проектних, і будівельних робіт. Підрядник при цьому може виконувати увесь обсяг обумовлених договором робіт власними силами, а може залучати для цього інших виконавців на підставі договору субпідряду. Використання такого виду договору підряду на капітальне будівництво забезпечує скорочення строків будівництва;

- договір на управління будівництвом: укладається інвестором з посередницькою, консалтинговою або інжиніринговою організацією, яка здійснює управління будівництвом об'єкта, тобто визначає виконавців, укладає з ними договори, координує їх діяльність, контролює хід та якість виконуваних ними робіт, забезпечує приймання закінчених будівництвом об'єктів замовником і відповідає перед ним за якість і своєчасність будівництва об'єкта в цілому. Цей вид договору застосовується у випадках, коли замовник власними силами не спроможний здійснювати контроль за будівництвом.

Залежно від кількості сторін у договорі розрізняють:

двосторонні договори підряду на капітальне будівництво, тобто договори, в яких беруть участь лише дві сторони – замовник і підрядник;

багатосторонні договори, в яких нарівні із замовником та підрядником виступають як сторони в договорі гаранти або поручителі (з боку замовника та/або з боку підрядника), страхові, проектні та інші організації.

За принципом визначення ціни в умовах ринкової економіки розрізняють:

договір з фіксованою ціною: вимагає наявності затвердженої проектно-кошторисної документації і гарантує замовникові виконання обумовлених договором робіт у межах кошторисної вартості, однак є ризикованим для підрядчика;

договір з регульованою ціною: передбачає виконання обумовлених договором робіт в межах запланованої кошторисної вартості з урахуванням поточних цін, що бажано для підрядчика, але ризиковано для замовника через відсутність гарантій щодо визначеності вартості будівництва на етапі укладення договору;

договір з контрольованою ціною: передбачає виконання робіт у межах запланованої кошторисної вартості з урахуванням поточних цін, але з встановленням максимальної вартості обумовлених договором робіт, що сплачується замовником; у цьому випадку є гарантія для замовника, що узгоджена з ним певна максимальна вартість будівництва об'єкта не буде перевищена, а підрядникові також гарантується оплата виконання з певним врахуванням змін цін на ринку.

При укладенні договорів підряду на будівництво застосовуються вищезгадані (конкурентні та неконкурентні) способи встановлення договірних зв'язків з врахуванням вимог законодавства (зокрема, законів «Про закупівлю товарів, робіт, послуг для державних потреб», «Про містобудування», «Про архітектурну діяльність»), вартості будівництва, строків виконання, рівня конкуренції на ринку виконання певних видів робіт та ін.

Сторонами традиційного двостороннього договору є замовник і підрядник, а в багатосторонньому договорі можуть брати участь гаранти або поручителі (з боку замовника та/або з боку підрядника), проектні організації, постачальники устаткування, кредитні установи, інжинірингові, страхові та інші організації.

Замовником може бути сам інвестор (особа, яка приймає рішення про вкладення власних або залучених коштів в основні фонди) або уповноважена інвестором особа. Функції замовника виконують:

по об'єктах, що фінансуються за рахунок державних коштів, - дирекції підприємств, що будуються; діюче підприємство (на реновацію виробничих потужностей); місцеві державні адміністрації в особі своїх управлінь капітального будівництва; господарські міністерства та відомства, державні господарські об'єднання в особі своїх управлінь капітального будівництва (якщо функції замовника в галузі централізовано);

по об'єктах, що фінансуються за рахунок місцевих бюджетів, - виконкоми місцевих рад в особі управлінь капітального будівництва.

Обов'язки замовника: передати підряднику будівельний майданчик (трасу будівництва) і затверджену належним чином проектно-кошторисну документацію/інвестиційний проект (за проектно-будівельним контрактом - завдання на проектування та будівництво); забезпечити безперервність фінансування будівництва, прийняти закінчений будівництвом об'єкт в експлуатацію, а також окремі види і комплекси робіт, здійснювати проміжні (за окремі види, етапи і комплекси робіт відповідно до графіка їх виконання) та остаточні розрахунки за виконані підрядником роботи;

Підрядником можуть бути фізичні та юридичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності, за наявності у них ліцензій, необхідних для виконання передбачених законом видів будівельних і пов'язаних із ними робіт.

Обов'язки підрядника: виконати та/або забезпечити виконання обумовлених договором будівельних та пов'язаних із ним робіт відповідно до державних будівельних норм і правил, проектно-кошторисної документації (інвестиційного проекту будівництва) та вимог договору щодо якості робіт; забезпечити виконання зазначених робіт і передачу їх замовникові своєчасно, тобто у передбачені договором строки; якщо підрядник забезпечує організацію обумовлених договором робіт, підбираючи їх безпосередніх виконавців, то він має здійснити підбір виконавців та координувати їх діяльність, а також забезпечити приймання виконаних робіт замовником.

Змістом договору підряду на капітальне будівництво є права та обов'язки його сторін, а також інші умови, що регулюють пов'язані з виконанням договірних зобов'язань питання.

Обов'язкові умови договору підряду на капітальне будівництво визначаються ч. 5 ст. 318 ГК України. До них належать:

визначення предмета договору (види та обсяги будівельних та пов'язаних з ними робіт) та об'єкта, на якому або щодо якого здійснюватимуться ці роботи;

строки початку та завершення будівництва (виконання робіт);

вартість і порядок фінансування будівництва об'єкта (робіт);

права та обов'язки сторін;

порядок матеріального, технічного та іншого забезпечення будівництва;

режим контролю якості робіт і матеріалів замовника;

порядок прийняття об'єкта (робіт);

порядок розрахунків за виконані роботи;

умови про дефекти і гарантійні строки;

страхування ризиків;

фінансові гарантії;

відповідальність сторін;

порядок врегулювання спорів, пов'язаних з виконанням договору;

підстави та умови зміни та розірвання договору.

Положенням про підрядні контракти в будівництві України, затвердженим науково-технічною радою Мінбудархітектури України (протокол від 15 грудня 1993 р. № 9), рекомендовано включати до підрядних будівельних контрактів такі розділи:

Визначення та терміни: розкривається значення термінів та понять, які застосовуються в контракті, з метою виключення розбіжностей їх трактування сторонами та попередження пов'язаних з цим спорів;

Предмет договору: передбачаються роботи та послуги, замовлення на виконання яких приймає підрядник (будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні роботи, передбачені проектною документацією, випробування змонтованого устаткування тощо на певному об'єкті, а також передача замовникові підготовленого для експлуатації об'єкта);

Сума (ціна) предмета договору: визначається розмір договірної ціни, можливість та умови її корегування в процесі виконання робіт; при поетапному введенні об'єкта в експлуатацію ціна встановлюється, як правило, на перший етап (чергу, пусковий комплекс) будівництва з визначенням у контракті порядку розрахунку ціни на наступні етапи; в багатосторонніх контрактах загальна ціна робіт за договором визначається з виділенням ціни робіт, що виконуються кожним учасником контракт);

Строки виконання договору та окремих етапів робіт (згідно з календарним планом будівництва) визначаються на підставі вихідних умов, встановлених інвестором і передбачених інвестиційним проектом; зазначаються також умови та підстави зміни строків будівництва (виконання робіт);

Розрахунки та платежі: передбачається забезпечення, як правило, замовником безперервності та своєчасності фінансування будівництва об'єкта, а також проведення остаточних розрахунків з підрядником за виконані роботи після підписання акта приймання об'єкта в експлуатацію; можливість застосування авансування замовником підрядника;

Проектна документація (інвестиційний проект будівництва): розмежовуються зобов'язання сторін щодо підготовки проектно-кошторисної документації (інвестиційного проекту будівництва), отримання позитивного висновку обов'язкової комплексної державної експертизи в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2002 р. № 483 «Про Порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх комплексної державної експертизи»; визначаються склад цієї документації, порядок узгодження та передачі, кількість примірників, права сторін щодо зміни проектних рішень та інші питання; при укладенні традиційного двостороннього договору відповідальність за забезпечення будівництва проектною документацією покладається на замовника, при укладенні багатостороннього договору за участю проектувальника цей обов'язок покладаєтеся на проектувальника, а при укладенні проектно-будівельного контракту - на підрядника;

Будівельний майданчик та відповідні обов'язки сторін:  замовника - щодо вибору будівельного майданчика, звільнення його від існуючих забудов та насаджень та оформлення відповідної документації на будівельний майданчик, передача підрядникові за актом в обумовлені договором строки будівельного майданчика та документації на нього, забезпечення підряднику вільного, безперервного та безпечного доступу для виконання робіт в умовах діючого виробництва;

підрядника - щодо утримання будівельного майданчика в належному стані, а також після завершення будівельних та пов'язаних з ними робіт звільнення території будівельного майданчика від будівельної техніки, використаних матеріалів та відходів, допоміжних будівель.

Матеріально-технічне забезпечення: визначається порядок забезпечення будівництва та виконання будівельних і пов'язаних з ними робіт матеріально-технічними ресурсами (матеріалами, конструкціями, машинами, устаткуванням), а також розподіл обов'язків щодо цього між сторонами - замовником і підрядником;

Страхування ризиків: з метою зменшення можливих втрат від пошкодження об'єкта будівництва, устаткування, техніки, матеріалів тощо та пов'язаних з використанням праці найманих працівників визначаються види ризиків, які підлягають страхуванню (що виникають під час транспортування матеріалів, устаткування тощо від місця їх відвантажування до будівельного майданчика; пов'язані із захистом виконуваних робіт, матеріальних цінностей на будівельному майданчику від вогню та стихійного лиха з моменту початку робіт на об'єкті до моменту передачі його замовникові; що виникають відповідно до законодавства про охорону праці; інші ризики за домовленістю сторін); розподіл між сторонами обов'язків щодо страхування ризиків; визначення страхової організації та на чию користь відбувається страхування;

Виконання робіт: визначаються: 1) порядок виконання робіт підрядником та забезпечення виконання цих робіт відповідно до проектної документації, будівельних норм та правил, графіка виконання робіт; 2) можливість здійснення замовником контролю і технічного нагляду за якістю, обсягами та вартістю будівництва, відповідністю виконаних робіт проектам, кошторисам та вимогам чинного законодавства, а використаних матеріалів та конструкцій - державним стандартам та технічним умовам; 3) представники замовника і підрядника, які уповноважуються вирішувати оперативні питання з будівництва об'єкта та контроль за виконанням договірних зобов'язань; 4) форма, зміст та порядок ведення документації, пов'язаної з веденням будівництва; 5) порядок повідомлення підрядником замовника про припинення будівництва з вини замовника; 6) порядок використання підрядником приміщень об'єкта, що будується; 7) порядок здійснення контролю за будівництвом; 8) обов'язки сторін щодо залучення до виконання обумовлених договором робіт робочої сили.

Передача та приймання робіт: визначається порядок передачі-приймання закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства та з врахуванням специфіки об'єкта і конкретного договірного зв'язку. Порядок прийняття закінчених будівництвом об'єктів регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 р. № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення», затвердженими Радою Міністрів АР Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими виконкомами за погодженням з Держбудом України положеннями про порядок введення об'єктів в експлуатацію, будівництво яких здійснюється за рахунок недержавних коштів.

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення відповідно до вищезгаданої постанови здійснюється у два етапи:

перевірка готовності об'єкта до експлуатації сформованою замовником/забудовником із заінтересованих осіб та представників компетентних органів робочою комісією, яка повинна перевірити: відповідність об'єкта встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, протипожежним, радіаційним, екологічним, архітектурним та іншим вимогам; результати комплексного випробування устаткування; підготовленість об'єкта до нормальної експлуатації. Прийняття робочими комісіями зазначених об'єктів в експлуатацію оформляється відповідними актами, які передаються на розгляд державної приймальної комісії;

прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта (після усунення виявлених робочою комісією недоліків) державною приймальною комісією, яка призначається органом, що затвердив проектно-кошторисну документацію, а об'єктів житлово-цивільного призначення - державними приймальними комісіями, які призначаються районними, районними міста Києва, Севастопольською міською державними адміністраціями та виконкомами місцевих рад. До складу державної приймальної комісії включаються представники заінтересованих осіб (експлуатаційної організації, замовника, генерального підрядчика, генерального проектувальника), представники компетентних органів (державного архітектурно-будівельного контролю, державного санітарного нагляду, державного пожежного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, Держнаглядохоронпраці, Державної інспекції з ефективного використання газу, Держатомнагляду (на підконтрольних об'єктах), відповідного профспілкового органу (органів) - щодо об'єктів виробничого призначення, а також місцевих органів державної виконавчої влади та виконкомів місцевих рад, на території яких розташовано побудовані об'єкти). Прийняття державною приймальною комісією закінченого будівництвом об'єкта оформляється актом, який є підставою введення такого об'єкта в експлуатацію.

Прийняття закінчених будівництвом об'єктів, що фінансуються за рахунок недержавних (переважно власних) коштів інвестора, здійснюється в один етап - державною технічною комісією, яка призначається виконкомом місцевої ради народних депутатів. До складу комісії входять: представники замовника, підрядчика, проектувальника, а також компетентних органів (державного архітектурно-будівельного контролю, державного санітарного нагляду, державного пожежного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, Держнаглядохоронпраці, Державної інспекції з ефективного використання газу, Держатомнагляду (на підконтрольних об'єктах), відповідного профспілкового органу (органів) - щодо об'єктів виробничого призначення). Рішення державної технічної комісії є підставою для введення об'єкта в експлуатацію.

Фінансові гарантії: передбачаються для захисту фінансових інтересів сторін; можуть здійснюватися у формі: застави (як щодо підрядчика, так і щодо замовника), в т. ч. і з використанням як предмета застави об'єкта будівництва, майбутніх доходів від експлуатації об'єкта та ін.); надання гарантій фінансової спроможності сторін з боку, наприклад, обслуговуючого банку;

Відповідальність сторін за порушення договірних зобов'язань:

відповідальність у формі відшкодування збитків є універсальною і може застосовуватися на підставі закону (зокрема, ч. 1 ст. 322 ГК України) навіть за відсутності відповідних положень у договорі;

відповідальність у формі штрафних санкцій (неустойки) має визначатися в договорі (вид, розмір штрафних санкцій, фактичні підстави - порушення конкретних договірних зобов'язань, за які передбачається застосування таких санкцій; можливим посиланням на застосування відповідних положень Правил про договору підряду на капітальне будівництво, що передбачають розмір неустойки); у разі фінансування робіт за договором за рахунок коштів Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, коштів державних та комунальних підприємств, установ та організацій передбачені в договорі санкції мають відповідати Закону від 06.04.2000 р. «Про майнову відповідальність за порушення умов договору (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів» передбачено обов'язкове застосування майнової відповідальності, в т. ч. сплати залікової неустойки (пені), розмір якої за кожний день прострочення обчислюється від договірної ціни робіт (у разі порушення з вини підрядника строків виконання робіт) або від суми простроченого платежу (у разі порушення з вини замовника строків платежів за виконані роботи), визначеної з урахуванням офіційного рівня інфляції, з розрахунку облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується неустойка (пеня), збільшеної у 1,5 раза (проте дія положень цього закону про обов'язкове застосування передбачених ним видів відповідальності протягом 2002-2004 років щорічно призупиняється черговим Законом «Про Державний бюджет України»);

- договором підряду на капітальне будівництво можуть бути передбачені оперативно-господарські санкції (статті 235—237 ГК).

Так, Правилами про договори підряду на капітальне будівництво, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 26.12.1986 р. № 1550 (застосовуються лише в частині, що не суперечить чинному законодавству України, а щодо санкцій - лише при посиланні на них в договорі) передбачалася неустойка:

за прострочку передачі замовником устаткування для монтажу та інших матеріальних ресурсів, забезпечення якими покладається на нього - в розмірі 8% вартості непереданих в строк устаткування та інших матеріальних ресурсів;

за передачу замовником некомплектного устаткування - в розмірі 20% його вартості;

за затримку прийняття замовником об'єкта а експлуатацію - пеню в розмірі 0,05% вартості будівельно-монтажних робіт за кожний день прострочки (п. 33);

за порушення підрядчиком строків виконання робіт - пеню в розмірі 0,05% кошторисної вартості цих робіт;

за порушення строків передачі об'єкта під монтаж устаткування підрядчик повинен сплатити пеню у розмірі 0,03% вартості устаткування.

Специфіка капітального будівництва: самих робіт (їх складність, значний/великий обсяг), об'єкта будівництва (значна частина його конструкцій після виконання відповідного комплексу робіт стає недоступною для візуального огляду; завершена будівництвом споруда зазвичай призначається для тривалих строків експлуатації); складність контролю з боку замовника за виконанням робіт (і відповідно - дотриманням вимог проектно-кошторисної документації, будівельних норм та правил тощо) - усе це створює значні можливості для зловживань з боку підрядника щодо порушення встановлених вимог стосовно якості будівництва (будівельних та пов'язаних з ними робіт). Відтак, з метою захисту інтересів замовника ст. 322 ГК встановлюються спеціальні строки позовної давності для застосування відповідальності у формі відшкодування збитків. При визначенні тривалості цих строків враховується сукупність чинників (нормативні терміни експлуатації об'єкта, належність його до капітальних чи некапітальних споруд; характер недоліків і відповідно - можливість чи неможливість їх виявлення за звичайного способу прийняття робіт; ступінь тяжкості наслідків наявності в будівлі/споруді недоліків):

щодо недоліків некапітальних конструкцій - один рік; у разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи - два роки;

щодо недоліків капітальних конструкцій - три роки; у разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи - десять років; у випадку завдання збитків замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій, - тридцять років.

Перебіг зазначених строків позовної давності пов'язується з днем прийняття роботи замовником відповідно до встановленого законом та договором порядку, якщо відсутні умови про гарантійні строки. Порядок визначення строку позовної давності змінюється у разі, якщо недоліки виявлено в межах встановленого законом та/або договором гарантійного строку щодо якості. В цьому випадку перебіг строку позовної давності починається з дня виявлення недоліків.

Гарантійні строки: Цивільним кодексом України (ст. 884 «Гарантії якості у договорі будівельного підряду») встановлює 10-річний гарантійний строк, якщо більший гарантійний строк не встановлено законом або договором будівельного підряду).

Порядок розгляду спорів: передбачається можливість залучення до розгляду таких спорів консалтингових, інжинірингових організацій; визначається згідно із вимогами чинного законодавства юрисдикційний орган, а якщо однією із сторін є іноземна організація, то додатково зазначаються: найменування та місцезнаходження юрисдикційного органу, що розглядатиме спори щодо виконання договору; законодавство конкретної країни, відповідно до якого має здійснюватися розгляд спору; мова судового розгляду; порядок розподілу пов'язаних з розглядом спору витрат.

Призупинення робіт та розірвання договору: визначаються підстави (відсутність коштів для фінансування будівництва; недоцільність продовження інвестування в об'єкт будівництва; банкрутство підрядника; тривала затримка замовником передачі підрядчику будівельного майданчика, проектно-кошторисної документації або оплати виконаних робіт; тривале відставання у виконанні підрядником обумовлених договором робіт), порядок призупинення робіт та розірвання договору; обов'язок сторони, з вини якої зупиняються роботи або розривається договір, відшкодовує іншій стороні пов'язані з цим збитки.

Договір підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт

Будівництву об'єкта має передувати його проектування (включає розробку передпроектних документів, що обґрунтовують техніко-економічні показники об'єкта будівництва, та проектно-кошторисної документації) і проведення досліджувальних робіт (наприклад, щодо дослідження геологічних, гідрогеологічних умов будівельного майданчика). Проведення подібних робіт зазвичай здійснюється на підставі відповідного договору - підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт. За цим договором підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну документацію або виконати обумовлені договором роботи (проектні, досліджувальні), а замовник зобов'язується надати необхідні для виконання таких робіт відомості та/або документацію (дозволи), прийняти та оплатити їх (ст. 324 ГК). Регулювання відносин, які виникають у процесі виконання проектних та досліджувальних робіт, може здійснюватися із застосуванням відповідних положень ст. 318 ГК, а також інших нормативно-правових актів, що визначають особливості проведення таких робіт: законів України «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про основи містобудування», «Про архітектурну діяльність», «Про планування і забудову територій»; постанов Кабінету Міністрів України: від 25 листопада 1999 р. № 2137

«Про затвердження Порядку проведення архітектурних та містобудівних конкурсів», від 11 квітня 2002 р. № 483 «Про порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та затвердження їх комплексної державної експертизи» та ін.

На підрядника за цим договором покладається обов'язок відповідальності за недоліки проекту. Якщо останні стосуються питань, що відповідно до ч. 1 ст. 8 і ст. 15 Закону «Про інвестиційну діяльність» підлягають обов'язковій державній експертизі (санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, архітектурних вимог), то вони зазвичай виявляються у процесі проведення такої експертизи і відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 483 такий проект не може отримати позитивного висновку комплексної державної експертизи, без якого він не повинен затверджуватися та реалізовуватися. Відтак, вчасне усунення підрядником таких недоліків необхідно для реалізації інвестицій і відповідно - для укладання договорів з виконавцями будівельних і пов'язаних з ними робіт.

Виявлені в процесі реалізації проекту та експлуатації побудованого за даним проектом об'єкта недоліки, що не були зафіксовані в процесі проведення комплексної державної експертизи, також підлягають усуненню підрядником. Переробка проекту з метою усунення виявлених недоліків здійснюється підрядником за власний рахунок, що не звільняє його від обов'язку відшкодування замовникові збитків, спричинених недоліками проекту.

Тривалість строків позовної давності для подання позову про відшкодування замовникові збитків, спричинених недоліками проекту, залежить від ступеня тяжкості негативних наслідків реалізованого проекту. За загальним правилом, строк позовної давності становить десять років, а якщо збитки замовникові завдано протиправними діями підрядника, що призвели до руйнувань, аварій, обрушень, - тридцять років. Перебіг строку позовної давності починається з дня прийняття побудованого об'єкта.

ІІ

Загальні положення про договір найму (оренди)

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст. 759 ЦК України).

Договір найму є найпоширенішим зобов'язанням з передачі майна у користування. У главі 58 ЦК України врегульовуються відносини з договору найму. Слід зауважити, що у законодавстві та науковій літературі поряд з терміном «найм» широко вживаються терміни «оренда», «лізинг», «прокат», якими позначають однотипні за своєю юридичною природою договори, кожен з яких має певні особливості, обумовлені предметом найму.

Договір майнового найму відрізняється від інших (суміжних) цивільно-правових договорів такими ознаками:

наймач отримує майно не у власність, а лише у тимчасове користування. Цим договір майнового найму відрізняється від договорів купівлі-продажу, міни, дарування, за якими одержувач майна стає його власником. Крім цього, оскільки користування майном за договором найму є тимчасовим, після закінчення строку договору або у разі його дострокового розірвання наймач зобов'язаний повернути майно у тому самому стані, в якому він його одержав;

оскільки надане наймачеві майно підлягає поверненню, предметом договору найму можуть бути:

річ, що визначена індивідуальними ознаками і зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні, тобто неспоживна річ. Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Особливості найму окремих видів майна встановлюються нормами ЦК України та іншими законами;

майнові права, наприклад земельні паї;

підприємство як єдиний майновий комплекс (ст. 191 ЦК України).

Відповідно до ст. 762 ЦК України договір найму є оплатним. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, що мають істотне значення.

Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму.

Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.

Наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася.

Плата за користування майном вноситься щомісяця, якщо інше не встановлено договором.

Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Договір найму має тимчасовий характер, навіть якщо він укладений без зазначення строку, тобто цей договір є строковим.

Договір найму укладається на строк, обумовлений сторонами і встановлений договором (ст. 763 ЦК України).

Суттєвою умовою договору оренди державного та комунального майна є строк (ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), у зв'язку з чим такий договір може укладатися лише на визначений договором строк.

Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк.

Кожна зі сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Проте в законодавстві можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Так, ст. 17 Закону України «Про оренду землі» встановлює, що строк договору оренди землі не може бути більшим ніж 50 років. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна зі сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору.

Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 ЦК України).

Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендоване майно (крім окремого індивідуально визначеного майна) включається до балансу підприємства, господарського товариства із зазначенням, що це майно є орендованим.

Права та обов'язки сторін за договором найму. Головним обов'язком наймодавця є надання наймачеві майна у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна. Цьому обов'язку наймодавця кореспондує суб'єктивне право наймача вимагати надання йому саме того індивідуально визначеного майна, яке зазначене у договорі.

Непередання майна наймачеві спричиняє певні правові наслідки (ст. 766 ЦК України).

Якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право за своїм вибором:

вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою;

відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Відповідно до ст. 767 ЦК України наймодавець зобов'язаний передати наймачеві річ у комплекті й у стані, що відповідають умовам договору найму та її призначенню. Крім цього, наймодавець зобов'язаний попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна наймача чи інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею.

Наймач зобов'язаний у присутності наймодавця перевірити справність речі. Якщо наймач у момент передання речі у його володіння не переконається у її справності, річ вважається такою, що передана йому в належному стані.

Наймодавець може гарантувати якість речі протягом всього строку найму (ст. 768 ЦК України).

Якщо у речі, яка була передана наймачеві з гарантією якості, виявляться недоліки, що перешкоджають її використанню відповідно до договору, наймач має право за своїм вибором вимагати:

заміни речі, якщо це можливо;

відповідного зменшення розміру плати за користування річчю;

безоплатного усунення недоліків речі або відшкодування витрат на їх усунення;

розірвання договору і відшкодування збитків, які були йому завдані.

Права третіх осіб на річ, передану у найм (ст. 769 ЦК України). Передання речі у найм не припиняє та не змінює прав на неї третіх осіб, зокрема права застави.

При укладенні договору найму наймодавець зобов'язаний повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм. Якщо наймодавець не повідомив наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм, наймач має право вимагати зменшення розміру плати за користування річчю або розірвання договору та відшкодування збитків.

У разі зміни власника речі, переданої у найм, відповідно до положень ст. 770 ЦК України до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця. Сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється.

Річ, передана у найм, може бути застрахована (ст. 771 ЦК України). У разі передання у найм речі, що була застрахована наймодавцем, договір страхування не припиняє чинності.

Договором або законом може бути встановлений обов'язок наймача укласти договір страхування речі, що передана у найм.

Страхування є обов'язковим у випадку оренди державного та комунального майна (ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

Ряд обов'язків за договором майнового найму покладається на наймача. Так, наприклад, ризик випадкового знищення або пошкодження майна несе наймач, який затримав повернення речі наймодавцеві (ст. 772 ЦК України).

За загальним правилом наймач зобов'язаний користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Якщо наймач користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою наймодавця (ст. 773 ЦК України).

Окремо врегульовуються питання права власності на плоди, продукцію, доходи, одержані від користування річчю, переданою у найм. Так, відповідно до ст. 775 ЦК України право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані наймачем внаслідок користування найманою річчю, належать наймачу.

Користуючись найнятим майном, наймач може проводити ті чи інші його поліпшення. Зокрема, поточний ремонт речі, переданої у найм, провадиться наймачем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом.

Що стосується капітального ремонту речі, переданої у найм, то він провадиться наймодавцем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 776 ЦК України).

Капітальний ремонт провадиться у строк, встановлений договором. Якщо строк не встановлений договором або ремонт викликаний невідкладною потребою, капітальний ремонт має бути проведений у розумний строк.

Якщо наймодавець не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, наймач має право:

відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту;

вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Наймач має переважні права перед іншими особами, а саме:

у разі належного виконання своїх обов'язків за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк, повідомивши про свої наміри наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, — у розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється;

у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.

У разі порушення цих прав наймодавцем наймач має право звернутися до суду за їх захистом.

Наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору найму, лише за згодою наймодавця (ст. 778 ЦК України).

Якщо поліпшення можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження, наймач має право на їх вилучення.

Якщо поліпшення речі зроблено за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості у рахунок плати за користування річчю.

Якщо внаслідок поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає її співвласником. Частка наймача у праві власності відповідає вартості його витрат на поліпшення речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо наймач без згоди наймодавця зробив поліпшення, які не можна відокремити без шкоди для речі, він не має права на відшкодування їх вартості.

Наслідком погіршення речі, переданої у найм, є зобов'язання наймача усунути погіршення речі, які сталися з його вини (ст. 779 ЦК України).

У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок нормального її зношення або упущень наймодавця.

Відповідальність за шкоду, що завдана у зв'язку з користуванням річчю, переданою у найм. Шкода, завдана третім особам у зв'язку з користуванням річчю, переданою у найм, відшкодовується наймачем на загальних підставах (ст. 780 ЦК України).

Шкода, завдана у зв'язку з користуванням річчю, відшкодовується наймодавцем, якщо буде встановлено, що це сталося внаслідок особливих властивостей або недоліків речі, про наявність

яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати.

Умова договору найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати, є нікчемною.

Припинення договору найму. Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи — наймача, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 781 ЦК України).

Договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.

Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ст. 782 ЦК України).

У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо:

наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі;

наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі;

наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;

наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача (ст. 783 ЦК України).

Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо:

наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;

наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі (ст. 784 ЦК України).

У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ст. 785 ЦК України).

До вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується позовна давність в один рік.

Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача — з моменту припинення договору найму (ст. 786 ЦК України).

Піднайм. Наймач має право за згодою наймодавця передавати наймані речі у користування іншій особі за договором піднайму, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 774 ЦК України).

До договору піднайму застосовуються положення про договір найму. При цьому строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму.

Прокат — це договір, за яким наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк. Вирізнення такого виду договору пов'язане із суб'єктним складом. Як наймодавець може виступати лише суб'єкт підприємницької діяльності.

Відповідно до окремих видів речей може існувати спеціальне правове регулювання прокату. Так, згідно зі ст. 9 Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність» від 11 лютого 1998 р. № 113/98 наказом Держстандарту України від 12 травня 1999 р. № 220 було затверджено «Порядок обліку тих підприємств (їх об'єднань), установ, організацій та громадян — суб'єктів підприємницької діяльності, які займаються виробництвом, ремонтом, продажем і прокатом засобів вимірювальної техніки».

Прокат є різновидом договору найму і за своєю правовою природою — договором приєднання. Договором приєднання відповідно до ст. 634 ЦК України є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише приєднанням другої сторони до запропонованого договору в цілому. Тому наймач не має права запропонувати свої умови до договору. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату, але вони не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом. Умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що встановлено типовими умовами договору, є нікчемними.

Договір прокату є публічним договором, тобто договором, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (ст. 633 ЦК України). Предметом договору прокату є рухома річ, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб (телевізор, холодильник тощо).

Предмет договору прокату може використовуватися для виробничих потреб, якщо це встановлено договором. Зокрема, це можуть бути вимірювальні прилади.

Оскільки договір прокату є договором приєднання і публічним договором, то плата за прокат речі встановлюється за тарифами наймодавця і є однаковою для всіх наймачів.

Договір прокату має свої особливості щодо надання прав наймачу:

наймач має право відмовитися від договору прокату і повернути річ наймодавцеві у будь-який час. Плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю (ст. 790 ЦК України);

наймач не має права на укладення договору піднайму і переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймодавцем (пункти 1, 2 ст. 791 ЦК України);

на наймача не можна покладати проведення капітального та поточного ремонту речі, оскільки це є обов'язком наймодавця, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача (п. З ст. 791 ЦК України).

ІІІ

Договори на користування чужим майном - нечисленні. Основними різновидами цих договорів є договір оренди та договір лізингу, хоча елементи оренди є в складних договорах (зокрема, в концесійному договорі).

Найбільш поширеним у сфері господарювання договором на користування чужим майном є договір оренди.

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК). У користування за договором оренди відповідно до ч. 2 ст. 283 ГК України може передаватися індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості.

Об'єктом оренди можуть бути:

цілісні майнові комплекси підприємств чи їх структурних підрозділів, тобто господарські об'єкти, що забезпечують завершений цикл виробництва продукції (робіт, послуг), з відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; проте оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.

Умови договору оренди:

- істотні умови (відповідно до ч. 1 ст. 284 ГК): об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Сторони договору оренди:

Орендар (основні права та обов'язки визначені ст. 285 ГК):

має переважне право перед іншими суб'єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди;

зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню; здійснювати поточний ремонт орендованого майна (якщо інше не передбачено договором оренди), своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату, відшкодувати орендодавцю вартість орендованого майна у разі його втрати, знищення чи псування з вини орендаря; може бути зобов'язаний використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.

Орендодавець:

має права: на отримання орендних платежів, повернення майна у разі припинення чи розірвання договору оренди, відшкодування збитків за рахунок орендаря у разі втрати, псування чи знищення об'єкта оренди з вини орендаря;

зобов'язаний: передати об'єкт оренди орендареві у встановлений договором строк та у належному стані; здійснювати капітальний ремонт переданого в оренду майна (якщо інше не встановлено законом та договором оренди).

Орендна плата (фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцеві незалежно від наслідків своєї господарської діяльності) встановлюється у грошовій формі (залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі); розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також у передбачених законодавством випадках (зокрема, орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об'єкта оренди); строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Припинення та розірвання договору оренди:

договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено;

викупу (приватизації) об'єкта оренди;

ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря; загибелі (знищення) об'єкта оренди.

Договір оренди може бути розірваний:

за згодою сторін;

на вимогу однієї із сторін з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму (статті 783-784), в порядку, встановленому статтею 188ГК України (загальний порядок зміни та розірвання господарських договорів). Так, відповідно до ст. 783 Цивільного кодексу, дострокове розірвання договору на вимогу наймодавця можливе у випадках, якщо наймач:

користується річчю (майном) всупереч договору або призначенню майна;

без дозволу наймодавця передав річ (майно) у користування іншій особі;

своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі (майна);

не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Згідно із ст. 784 Цивільного кодексу наймач має право вимагати дострокового розірвання договору, якщо наймодавець:

передав у користування річ (майно), якість якого не відповідає умовам договору або призначенню речі (майна);

не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі (майна).

У разі, якщо предметом договору оренди є державне або комунальне майно, такий договір має певні особливості, а саме:

Спеціальне правове регулювання відносин, які складаються в процесі укладення та виконання договору оренди державного та комунального майна: ГК України (статті 287-289), Закон 14.03.1995 р. «Про оренду державного та комунального майна», Декрет від 31.12.1992 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається», низка підзаконних нормативно-правових актів (Методика оцінки вартості об'єктів оренди, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629; Перелік документів, які подаються орендодавцеві для укладання договору оренди державного майна, затверджений наказом Фонду державного майна України від 17.-04.2001 р. № 649; Порядок проведення конкурсу на укладання договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу, затверджений наказом Фонду державного майна від 04.03.1998 р. № 396, та ін.);

Орендодавцями щодо державного та комунального майна є:

Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу національної академії наук України;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном, - відповідно щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності;

державні (комунальні) підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна прощею до 200 кв. м, а з дозволу орендодавців, зазначених у пунктах 1 і 2 цієї статті, - також щодо цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

Обмеження щодо об'єкта оренди на підставі закону (такі обмеження встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається») та ч. 2 ст. 4 Закону «Про оренду державного і комунального майна».

Спеціальний порядок укладення договору оренди, що передбачає кілька етапів: а) подання претендентами на укладення договору орендодавцеві заяви, проекту договору оренди та комплекту необхідних документів згідно з Переліком документів, які подаються орендодавцеві для укладання договору оренди державного майна, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 17.04.2001 р. № 649; б) у разі надходження однієї заяви - прийняття орендодавцем за погодженням (у передбачених законом випадках) із заінтересованими органами рішення про укладення договору оренди або про відмову за наявності передбачених законом підстав (прийняття рішення компетентним органом про приватизацію відповідного об'єкта; включення об'єкта до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій згідно з рішенням Кабінету Міністрів України чи місцевих органів влади; відсутність згоди органу Антимонопольного комітету України на оренду; відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відповідним майном, на виділення структурного підрозділу; інші передбачені законом підстави); в) організацію та проведення орендодавцем в установленому порядку конкурсу на визначення орендаря - у разі надходження заяв від двох і більше претендентів і за умови відсутності поданої в установлений термін заяви господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства/його структурного підрозділу, якому надається пріоритетне право на укладення договору оренди);

Істотними умовами договору оренди відповідно до ст. 10 Закону «Про оренду державного та комунального майна» є:

об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації). Оцінка об'єкта оренди здійснюється відповідно до порядку, визначеного низкою нормативно-правових актів (Положенням про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1993 р. № 158; Методикою оцінки вартості об'єктів оренди, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629; Методикою оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. № 1554; Порядком проведення експертної оцінки майна при приватизації, затвердженої наказом Фонду державного майна України від 02.02.1995 р. № 100);

термін, на який укладається договір оренди, що визначається за погодженням сторін; у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором; після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право на продовження договору оренди на новий термін;

орендна плата - платіж (зазвичай у грошовій формі), який вносить орендар орендодавцеві незалежно від наслідків господарської діяльності; розмір визначається відповідно до Методики розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. № 786;

порядок використання амортизаційних відрахувань: використовуються на відновлення орендованих основних фондів;

відновлення орендованого майна та умови його повернення: у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря останній зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди; якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини; орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди; якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов'язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди; вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає;

Підстави припинення договору оренди, передбачені ст. 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»:

закінчення строку, на який було укладено договір оренди;

приватизація об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря); у разі переходу права власності на орендоване майно до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника;

банкрутство орендаря;

загибель об'єкта оренди.

розірвання договору за погодженням сторін;

дострокове розірвання договору на вимогу однієї із сторін (за наявності передбачених законом підстав) відповідно до рішення суду (господарського суду) та інших підстав, передбачених актами законодавства; так, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. № 5-93 «Про впорядкування використання адміністративних будинків і не житлових приміщень, що перебувають у державній власності», договори найму (оренди) з користувачами будинків і приміщень, що є в державній власності та належать підприємствам, установам і організаціям на праві повного господарського відання або оперативного управління, вважаються розірваними з моменту прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про розміщення в них центральних державних органів, дипломатичних представництв і консульств іноземних держав.

Суборенда державного та комунального майна: щодо цілісних майнових комплексів - заборонена, і щодо індивідуально визначеного майна (окремих об'єктів) - допускається, якщо інше не передбачено законом або договором оренди (ст. 288 ГК).

Викуп (приватизація) об'єкта оренди: згідно із ч. 1 ст. 289 ГК орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди; умови викупу орендованого державного (комунального) майна (цілісного майнового комплексу) визначаються відповідно до закону (зокрема, Закону «Про приватизацію державного майна», який передбачає оренду з правом викупу як один з неконкурентних способів приватизації); приватизація цілісних майнових комплексів, зданих в оренду, здійснюється у випадках і порядку, передбачених цим законом (ст. 17) – шляхом створення на базі орендного підприємства відкритого акціонерного товариства за участю держави та орендного підприємства).

IV

Договір лізингу також спрямований на забезпечення користування чужим майном за відповідну плату, проте за можливої наявності при застосуванні фінансового лізингу ознак договору купівлі-продажу (поставки), технічного обслуговування лізингового майна.

Регулювання відносин, що складаються в процесі укладення та виконання договору лізингу, здійснюється за допомогою відповідних положень ГК України (ст. 292 «Лізинг у сфері господарювання»), ЦК України (статті 806-809), Закону України від 16 грудня 1997 р. (в редакції Закону від 11.12.2003) «Про фінансовий лізинг», Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», відомчих нормативно-правових актів, зокрема: Примірного договору фінансового лізингу та Примірного договору, який передбачає застосування фінансового лізингу (затверджених наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59).

Поняття договору лізингу закріплене в ч. 1 ст. 806 ЦК України.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцеві на праві власності чи праві господарського відання і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника), відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Предметом договору лізингу може бути майно з такими ознаками: неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, що відповідно до законодавства належить до основних фондів, не заборонена законом до вільного обігу на ринку і щодо якої немає обмежень про передачу в лізинг.

Господарський кодекс (ст. 292) містить положення про види (фінансовий та оперативний) та форми (зворотний, пайовий, міжнародний тощо) лізингу, проте без визначення цих понять.

Цивільний кодекс (ст. 806) розрізняє два види лізингу - прямий і непрямий; останній має основні ознаки фінансового лізингу.

Договір фінансового (непрямого) лізингу має значно більше відмінностей від договору оренди, ніж договір прямого лізингу, зокрема:

- правове регулювання договірних відносин фінансового лізингу здійснюється за допомогою спеціального закону - «Про фінансовий лізинг», ст. 1 якого містить визначення договору фінансового лізингу: «За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі)»;

Суб'єктами фінансового лізингу можуть бути:

лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Істотними умовами договору фінансового лізингу є:

- предмет лізингу;

строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу)

розмір лізингових платежів (можливість включення до них:

а) суми, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платежу як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

в) компенсації відсотків за кредитом;

г) інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу);

- інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (наприклад, умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу, про прискорену амортизацію предмета лізингу та ін.)

Права сторін договору відповідно до Закону:

Лізингодавця:

1) інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;

2) здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;

відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом;

вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках;

стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;

вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;

вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов'язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов'язань лізингоодержувачем за договором лізингу.

Лізингоодержувача:

обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю;

відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям;

вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках;

вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу;

інші права відповідно до умов договору лізингу та нормативно-правових актів.

Обов'язки сторін відповідно до Закону:

Лізингоодержувача:

прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;

відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;

своєчасно сплачувати лізингові платежі;

надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;

письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, - негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором;

інші обов'язки відповідно до умов договору лізингу та нормативно-правових актів.

Лізингодавця:

1) у передбачені договором строки надати лізингоодержувачеві предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;

попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров'я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу;

відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу;

інші обов'язки відповідно до умов договору лізингу та нормативно-правових актів.

Форма договору фінансового лізингу — повна письмова та обов'язковість реєстрації предмета лізингу у передбачених законом випадках і порядку.

Строк лізингу - відповідно до умов договору, але не менше одного року.

Можливість відмови від договору лізингу:

Лізингоодержувачем в односторонньому порядку, якщо має місце значне (зазвичай понад 30 днів) прострочення передачі предмета лізингу, за умови письмового повідомлення про це лізингодавця;

Лізингодавцем - якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів; при цьому лізингодавець має право вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Гарантії майнових прав сторін договору щодо предмета лізингу:

- у разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов'язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового власника предмета лізингу;

- якщо сторони договору лізингу уклали договір  купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше;

- предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешту у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

Використана література

Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996 р. – 8 липня. – с 77

Цивільний кодекс України////////Господарський кодекс

Про оренду державного і комунального майна від 10.06.92 р. (в редакції 1996 р.) // Закон і бізнес. – 1992 - № 22 ,23; Голос України. – 1995. – 13 червня. – с. 4-5

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.

Тема 8. Договір перевезення вантажів та його значення в господарській діяльності суб’єктів. Особливості приймання вантажів від органів транспорту.

План

І. Поняття, характеристика, форма і підстави укладання договору перевезення вантажів. Нормативні акти, які регулюють відносини по перевезенню вантажів. Види перевезень.

ІІ. Порядок укладання договору перевезень, сторони в договорі, їх права та обов’язки. Особливості приймання вантажів від залізничного і автомобільного транспорту.

ІІІ. Правові особливості пред’явлення претензій і позову до перевізника.

І

Поняття та види транспортних договорів

Транспорт - одна з найважливіших галузей економіки, покликана задовольняти потреби населення та учасників господарського життя у перевезеннях та пов'язаних з ними послуг.

Транспортні договори - це такі господарські договори, які спрямовані на організацію та/або забезпечення перевезень вантажів надання інших транспортних послуг учасникам господарських відносин. Транспортні договори укладаються, як правило, за обов’язкової участі транспортних підприємств або (незначною мірою) індивідуальних підприємців, які спеціалізуються на перевезеннях.

Транспортні договори класифікуються за різними ознаками:

А) за видом транспорту, який використовується для надання транспортних послуг на: транспортні договори на залізничному транспорті; транспортні договори на морському транспорті; транспортні договори на внутрішньому водному транспорті; транспортні договори; на повітряному транспорті; транспортні договори на автомобільному транспорті; транспортні договори на трубопровідному транспорті; і в недалекому майбутньому - транспортні договори на космічному транспорті (у ч. 3 ст. 306 ГК України зазначається космічний транспорт як один з видів транспорту), а також транспортні договори, що передбачають використання кількох ви
дів транспорту (в т. ч. змішані перевезення);

Б) за ознакою домінування в договорі організаційних чи майнових елементів на: (1) організаційні (забезпечують організацію перевезень та надання інших транспортних послуг) та (2) договори про надання транспортних послуг;

В) за характером транспортних послуг, надання яких передбачається договором, на: (а) договори перевезення вантажів або організованих груп пасажирів, якщо договір укладається, наприклад, туристичною фірмою; (б) договори про надання інших транспортних послуг або комплексу послуг (зазвичай віддзеркалюють специфіку певного виду транспорту).

Організаційні договори у сфері транспорту найчастіше спрямовані на узгодження обсягів перевезень та забезпечення сприятливих умов для перевезень. Такі договори віддзеркалюють планові засади перевезень у сфері господарювання, що зумовлено специфікою транспорту (виробничих можливостей) та необхідністю забезпечення його ефективності (ст. 6 Закону України «Про транспорт»). В організаційних договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, що не передбачаються актами законодавства (кодексами, законами, статутами) та інші умови з урахуванням специфіки транспортування певного виду вантажів, конкретних вантажовідправників, місцевих особливостей тощо.

Організаційним договором є передбачений частинами 3 і 4 ст. 307 ГК та ст. 914 ЦК України довгостроковий договір, який укладається між перевізником та вантажовідправником (власником чи володільцем вантажу). За таким договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу - передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. В договорі також передбачаються інші умови перевезень, включаючи й порядок розрахунків, умови надання транспортних заходів тощо.

Залежно від виду транспорту, яким передбачається здійснення систематичних перевезень вантажів, довгострокові (організаційні) договори можуть мати інші назви: навігаційний — на річковому транспорті, спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті (власне назва «довгостроковий договір» застосовується на залізничному та морському транспорті) - ч. 4 ст. 307 ГК України, ст. 128 Кодексу торговельного мореплавства, ст. 60 Статуту внутрішнього водного транспорту). В таких договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, їх періодичність, порядок розрахунків, раціональні маршрути, схеми вантажопотоків, взаємна майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань. Відповідно до організаційних транспортних договорів укладаються договори про надання транспортних послуг.

Різновидом організаційних транспортних договорів є так звані вузлові угоди, що укладаються на тривалий термін (зазвичай на п'ять років) і визначають умови роботи залізничних станцій та інших транспортних організацій, які беруть участь у прямому змішаному сполученні (перевезенні вантажів кількома видами транспорту за єдиним перевізним документом). Вузлові угоди є обов'язковими до укладення транспортними організаціями, що беруть участь у прямому змішаному сполученні, а відтак, будь-яка із заінтересованих сторін може звернутися до господарського суду із заявою про спонукання до укладення такої угоди. Відповідно до цього різновиду транспортного договору організаційного характеру транспортні організації, що беруть участь у прямому змішаному сполученні, зобов'язуються за плату перемішувати вантажі з одного виду транспорту на інший з метою забезпечення процесу доставки від вантажовідправників до вантажоодержувачів.

Організаційні договори на транспорті є консенсуальними, а отже, вважаються укладеними в момент, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договори про надання транспортних послуг досить різноманітні, що зумовлено характером таких послуг, специфікою певного виду транспорту, використанням різних їх видів тощо. Найбільш поширеними (відомими) є договори:

перевезення вантажів;

транспортного експедирування;

на подачу і прибирання вагонів;

на експлуатацію залізничної під'їзної колії;

буксирування;

чартеру (фрахтування);

каботажу

та ін.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 909 ЦК України).

Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі, оскільки перевізник зобов'язаний скласти та видати відправнику відповідний документ про прийняття вантажу до перевезення. Цим документом може бути транспортна накладна, коносамент або інший документ, передбачений транспортним статутом або кодексом.

Цей договір є реальним, оскільки відправник передає вантаж перевізнику, а останній видає документ, що підтверджує цей факт.

Предметом договору є послуги з доставки, зберігання, видачі, завантаження-розвантаження вантажів.

Договір перевезення має сплатний характер. Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування встановлюється за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими в установленому порядку (ст. 916 ЦК України).

Договір перевезення укладається на певні терміни, за порушення яких встановлюються штрафи, обумовлені, як правило, статутами чи кодексами. У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов'язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами) (ст. 923 ЦК України).

Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору на перевезення вантажу. Договір перевезення є публічним договором.

Транспортне законодавство

Договірні відносини у сфері транспорту регулюються Господарським кодексом України (гл. 32 «Правове регулювання перевезення вантажів», статті 306-316), Цивільним кодексом України (щодо перевезень - глава 64, транспортного експедирування - глава 65), а також актами спеціального транспортного законодавства.

Спеціальне транспортне законодавство регулює відносини, які складаються щодо організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності на транспорті. До системи цього законодавства входять:

транспортні кодекси: Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р.; Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995р.;

закони України: «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.; «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р.; «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р.; «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» від 20 жовтня 1998 р.; «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р. від 05.02.2004 р. «Про Державну спеціальну службу транспорту»;

акти уряду, серед яких низка транспортних статутів (Статут внутрішнього водного транспорту СРСР, Статут автомобільного транспорту УРСР, Статут залізниць України);

відомчі нормативно-правові акти: Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджено наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997р. № 363; Положення про порядок підготовки та надання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення (затверджено наказом Мінтрансу України від 14.12.1998 р. № 497 та ін.

Крім того, щодо практики розгляду договірних спорів у сфері транспорту була прийнята низка роз'яснень та листів Вищим господарським судом (його Президією), в т. ч.:

- Роз'яснення Вищого арбітражного суду від 21 липня 1992 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів автомобільним транспортом»;

- Роз'яснення Вищого арбітражного суду від 20 листопада 1992 р. № 01-6/1395 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»;

- Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 17 квітня 1998 р. № 01-8/142 «Про Статут залізниць».

ІІ

Відповідно до ч 1 ст. 307 та ч. 1 ст. 909 ЦК України договором перевезення вантажу є договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Цей вид договорів укладається, як і інші господарські договори, в письмовій формі, до якої пред'являються спеціальні вимоги. Так, згідно із ч. 2 ст. 307 ГК та ч. 3 ст. 909 ЦК України, укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). Перевізник зобов'язаний забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

Сторони договору: перевізник та відправник, проте участь у виконанні договірних зобов'язань (однією із зобов'язаних сторін) є отримувач вантажу - особа, визначена відправником, яка може і не брати участі в укладенні договору перевезення вантажу, однак повинна мати договірні відносини з відправником (скажімо, бути покупцем за договором поставки, укладеним з відправником).

Договір про перевезення вантажу є реальним (він вважається укладеним у момент здачі вантажу транспортній організації для перевезення), сплатним та двостороннім.

Особливості цього виду договору полягають не лише в його предметі, айв наявності інших специфічних ознак. Насамперед, це особливий суб'єктний склад - однієї із сторін договору, яка виконує обов'язки перевізника, виступає особа (юридична, в окремих випадках - фізична) зі спеціальною правосуб'єктністю, що випливає із Закону України від 10 листопада 1994 року «Про транспорт». Відповідно до ст. 6 цього Закону перевезення вантажів, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами. Господарська діяльність суб'єкта з надання послуг виробничого характеру має ту особливість, що надання перелічених послуг становить зміст такої діяльності, є невіддільним від цієї діяльності. Таким чином, перевізником зазвичай є орган транспорту (залізниця, пароплавство, порт (пристань), автомобільне, авіаційне, дорожнє підприємство та організація), якому надано право укладати договори перевезення безпосередньо або через свої підрозділи транспортними статутами та кодексами, тобто суб'єкт господарської діяльності, який має спеціальну правосуб'єктність. Ліцензії на здійснення транспортної діяльності видаються Міністерством транспорту України та іншими уповноваженими на це органами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено статтями 12, 14 Господарського кодексу України. Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Здійснення перевезень (окремими видами транспорту) можливе й індивідуальними підприємцями, які отримали відповідні ліцензії, сертифікати та дозволи (хоча перевезення значних вантажів на систематичній основі, на значні відстані та з використанням кількох видів транспорту більше відповідає можливостям транспортних підприємств, ніж індивідуальних підприємців, що пов'язано зі складністю організації перевезень).

Транспортні кодекси та статути встановлюють специфічні вимоги до перевізників на залізничному, повітряному, морському та внутрішньому водному транспорті, аналіз положень яких дозволяє визначити особливість правового статусу цих перевізників:

повітряним вантажним перевізником є такий суб'єкт господарювання, власник або судновласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію повітряного судна для вантажних перевезень на підставі ліцензії, сертифіката експлуатанта та дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень;

перевізниками на залізничному транспорті вантажів є залізниці - статутні територіально-галузеві об'єднання, до складу яких входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і які, при централізованому управлінні, здійснюють перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі (ст. 1 Закону України «Про залізничний транспорт» від 04.07.1996 р.); в Україні функціонує 6 залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна;

вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному транспорті є такий суб'єкт господарювання, судновласник або власник морського судна/судна внутрішнього плавання, який здійснює експлуатацію цього судна для вантажних перевезень морськими або внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії;

вантажним перевізником на автомобільному транспорті є суб'єкт господарювання (автотранспортне підприємство, індивідуальний підприємець), який на підставі отриманих ліцензій здійснює експлуатацію власних та/або орендованих транспортних засобів (автомобілів) з метою перевезення вантажів.

Відправником вантажу є зазначена у документі на перевезення вантажу (накладній) юридична чи фізична особа, яка довіряє вантаж органу транспорту для його перевезення і якій цей вантаж належить на законних підставах.

Якщо перевезення відбуваються у прямому або прямому змішаному сполученні, договір перевезення укладає та організація, яка сама або через свої підрозділи приймає вантаж у пункті відправлення.

У відносинах перевезення беруть участь також одержувачі вантажу - зазначені у документі на перевезення вантажу юридичні чи фізичні особи, які за дорученням вантажовідправника отримують вантаж. Як правило, такі особи перебувають у договірних відносинах із відправником вантажу (купівлі-продажу, контрактації, поставки тощо).

Якщо у відносинах перевезення бере участь одержувач вантажу, договір на перевезення вантажу є договором на користь третьої особи, для якої виникають певні права (зокрема, вимагати видачі вантажу) та обов'язки (зокрема, прийняти вантаж).

Договори перевезення вантажу на певному виді транспорту можуть бути різних видів, що пов'язано з технологією перевезень тим чи іншим видом транспорту. Так, відповідно до Положення про порядок підготовки та надання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезенню (затверджено наказом Мінтрансу України від 14.12.1998 р. № 497), договори морського перевезення вантажу залежно від виду останнього (вантажу) поділяються на такі різновиди:

договори перевезення генеральних вантажів;

договори перевезення навалочних вантажів;

договори перевезення небезпечних вантажів;

договори на ліхтерні перевезення;

договори перевезення контейнерів.

Кодекс торгового мореплавства України (статті 131, 132) розрізняє такі види договорів за критерієм сфери перевезень (всередині країни чи за її межі):

договори на каботажні перевезенні (перевезення вантажів між портами України);

договори на міжнародні перевезення (перевезення вантажів між портами України та іноземними портами).

Умови договору перевезення вантажу поділяються на універсальні (притаманні перевезенням будь-яким видом транспорту) та специфічні (характерні для перевезень певним видом транспорту).

Універсальні умови визначаються Господарським кодексом та Цивільним кодексом України, а специфічні - транспортними кодексами (статутами) чи на їх підставі - договором.

Умовами договору перевезень є:

предмет договір - надання послуг перевезення вантажу, для чого перевізник зобов'язаний надати транспортні засоби під завантаження у передбачений договором строк (ч. 1 ст. 917 ЦК України), а відправник повинен пред'явити у встановлений строк призначений для перевезення вантаж в належній тарі та/або упаковці, замаркований відповідно до встановленим вимог (ч. 2 ст. 917 ЦК України). При порушенні однією із сторін своїх зобов'язань щодо предмета договору (надання перевізником непридатних транспортних засобів для перевезення вантажу; надання відправником вантажу в тарі та/або упаковці, що не відповідає встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу) інша сторона вправі відмовитися від виконання свого зобов'язання (перевізник - від прийняття вантажу без відповідного пакування та маркування; відправник — від непридатного для перевезення транспортного засобу);

умови перевезення вантажу зазвичай є специфічними (передбачаються транспортними кодексами (статутами) чи на їх підставі - договором); зміна цих умов вантажовідправником можлива з дотриманням встановленого (згаданими правовими документами) порядку (ч. 1 ст. 309 ГК України); проте перевізник (незалежно від виду транспортного засобу) зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу; одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув на його адресу (ч. 1 ст. 310 ГК України);

провізна плата (ст. 916 ГК України) встановлюється за погодженням сторін, якщо інше не встановлено актами законодавства; перевезення вантажу транспортом загального користування зазвичай здійснюється за встановленими тарифами. Роботи чи послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін;

завантаження та вивантажування вантажу (ст. 918 ЦК України) здійснюється відправником чи перевізником відповідно до домовленості сторін, якщо інше не передбачено транспортними кодексами та статутами; розподіл зазначених обов'язків між сторонами може здійснюватися відповідно до моделей договору на реалізацію майна (правила ІНКОТЕРМС), які застосовуються у відповідному договорі між відправником та одержувачем; строки завантаження та вивантаження встановлюються договором, якщо інше не встановлено актами законодавства; про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в пункті відправлення належним чином оформлений документ (ч. 5 ст. 308 ГК України);

строки доставки вантажу - передбачаються в договорі за домовленістю сторін, якщо інше не передбачено актами законодавства (в т. ч. транспортними статутами та кодексами); якщо договором, актами законодавства не встановлені строки доставки, то вантаж має бути доставлений у розумний термін (ч. 1 ст. 919 ЦК України);

відповідальність за порушення сторонами договірних зобов'язань:

1. відшкодування збитків (статті 224-229 ГК України, статті 923, 924 1166 ЦК України); при цьому розмір заподіяної шкоди визначається за правилами ч. 3 ст. 3і4:

(а) у разі втрата або нестачі вантажу - у розмірі вартості втраченого вантажу (втраченої частини вантажу);

(б) у разі пошкодженім вантажу — у розмірі с/ми, на яку зменшилась його вартість;

(в) у різі втрати вантажу, зданого для перевезення з оголошенням цінності,— у розмірі оголошено цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості ватажу;

2. штрафні санкції, передбачені законом (ч. 2 ст. 231 ГК України, інші акти законодавства) та договором перевезення вантажу (встановлена за домовленістю сторін);

3. оперативно-господарські санкції (притримання перевізником переданих йому для перевезення вантажів для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів - ч. 4 ст. 916; відмова відправника від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення, а також відмова перевізника від прийняття вантажу, що подається у невідповідній тарі/упаковці та/або не відповідає вимогам щодо маркування — частини 1 і 3 ст. 917 ЦК України; відмова вантажоодержувача від прийняття вантажу, що був пошкоджений під час перевезення або втратив свою якість - частини А ст. 314 ГК України.

Особливості має перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні (ст. 312 ГК України, ст. 913 ЦК України). За цим договором перевезення здійснюється від вантажовідправника до вантажоодержувача двома або більше перевізниками різних видів транспорту за єдиними перевізним документом. До цих договорів застосовуються положення ГК та ЦК щодо договорів перевезення вантажу, якщо інше не передбачено транспортними кодексами та статутами. Відносини між перевізниками під час перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні регулюються вузловими угодами, порядок укладення яких встановлюється транспортними кодексами та статутами.

Різновидом транспортного договору, що поєднує в собі і перевезення, і оренду транспортного засобу (його частини), є договір чартеру (фрахтування), відповідно до якого одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів (груп туристів, наприклад), пошти або з іншою метою, що не суперечить законодавству (ст. 912 ЦК України). Цей договір найчастіше застосовується на морському та внутрішньому водному транспорті і є комплексним (містить елементи перевезення та оренди транспортного засобу).

Документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є:

1) рейсовий чартер — якщо договір передбачає умову надання для перевезення всього судна, його частини або окремих суднових приміщень;

2) коносамент - якщо договір не передбачає вищезгаданої умови;

3) інші письмові докази.

Договір фрахтування може бути різних типів залежно від предмета договору, хоча усталеною точкою зору щодо природи цього договору (віддзеркалена у вищезгаданих положеннях ГК та ЦК України) є ототожнення його з договором перевезення, щоправда, з наявністю другорядних кваліфікуючих ознак. Проте договори фрахтування можуть відрізнятися за комплексом ознак (предметом договору, його спрямованістю, видом документа, що підтверджує його укладення).

Так, розрізняють:

договір фрахтування судна/чартеру (є власне договором перевезення, оскільки передбачає обов'язок фрахтувальника подати фрахтівнику вантаж для перевезення, а фрахтівник зобов'язується перевезти його на зафрахтованому судні);

договір фрахтування судна на умовах тайм-чартеру (в цьому випадку перевезення вантажу є не предметом, а метою договору; перевізником вантажу в даному випадку виступає не фрахтівник, а фрахтувальник, відносини якого з відправником та одержувачем вантажу мають оформлятися договором перевезення; відтак, договір фрахтування на умовах тайм-чартеру містить переважно ознаки оренди транспортного засобу, що має використовуватися з певною метою і з дотриманням певних правил, встановлених на морському транспорті).

Чартер (фрахтування) застосовується і при повітряних перевезеннях вантажів. Відповідно до ст. 61 Повітряного кодексу за договором чартеру фрахтівник зобов'язується надати фрахтувальникові за плату всю місткість одного чи кількох повітряних суден на один або кілька рейсів для повітряного перевезення вантажів.

При прийманні вантажу від органів транспорту підприємство-одержувача відповідно до діючих на транспорті правил перевезень вантажів зобов'язано перевірити, чи забезпечено збереження вантажу при перевезенні, зокрема:

а) перевірити в належних випадках наявність на транспортних засобах (вагоні, цистерні, баржі, трюмі судна, автофургоні і т.п.) або на контейнерах пломб відправника або пункту відправлення (станції, пристані, порту), справність пломб, відтиснення на них, стан вагону, інших транспортних засобів або контейнера, наявність захисної маркіровки вантажу, а також справність тари;

б) перевірити відповідність найменування вантажу і транспортної маркіровки на ньому даним, вказаним в транспортному документі, і зажадати від органів транспорту видачі вантажу по кількості місць або вазі у всіх випадках, коли такий обов'язок покладений на них правилами, діючими на транспорті, і іншими нормативними актами.

У разі видачі вантажу без перевірки кількості місць або ваги одержувач в порядку, встановленому правилами оформлення видачі вантажів, зобов'язаний зажадати від органів транспорт, щоб на транспортному документі була зроблена відповідна відмітка.

У всіх випадках, коли при прийманні вантажу від органів транспорту встановлюються пошкодження або псування вантажу, невідповідність найменування і вага вантажу і кількості місць даним, вказаним в транспортному документі, а також у всіх інших випадках, коли це передбачено правилами, діючими на транспорті, одержувач зобов'язаний зажадати від органу транспорту складання комерційного акту (відмітки на товарно-транспортній накладній або складання акту  — при доставці вантажу автомобільним транспортом). При неправильній відмові органу транспорту від складання комерційного акту одержувач зобов'язаний відповідно до діючих на транспорті правил оскаржити цю відмову і провести приймання продукції в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю.

При прийомі вантажу від органів транспорту підприємство-одержувача відповідно до діючих на транспорті правил перевезень вантажів зобов'язано перевірити, чи забезпечено збереження вантажу при перевезенні, зокрема:

а) перевірити у випадках, передбачених у вказаних правилах, наявність на транспортних засобах (вагоні, цистерні, баржі, трюмі судна, автофургоні і т. п.) або на контейнері пломб відправника або пункту відправлення (станції, пристані, порту), справність пломб, відтиснення на них, стан вагону, інших транспортних засобів або контейнера, наявність захисної маркіровки вантажу і справність тари;

б) перевірити відповідність найменування вантажу і транспортної маркіровки на ньому даним, вказаним в транспортному документі;

в) перевірити, чи були дотримані встановлені правила перевезення, що забезпечують запобігання вантажу від пошкодження і псування (укладання вантажу, температурний режим, та ін.), терміни доставки, а також оглянути вантаж.

У разі отримання від органу транспорту вантажу без перевірки кількості місць, ваги і стану його одержувач в порядку, встановленому правилами оформлення видачі вантажів, зобов'язаний зажадати від органів транспорту, щоб на транспортному документі була зроблена відповідна відмітка.

При прийомі вантажу від органів транспорту одержувач у всіх випадках, коли це передбачено правилами, діючими на транспорті, зобов'язаний зажадати від органу транспорту складання комерційного акту, а при доставці вантажу автомобільним транспортом  — відмітки на товарно-транспортній накладній або складання акту. При необгрунтованій відмові органу транспорту від складання вказаних вище актів одержувач зобов'язаний відповідно до діючих на транспорті правил оскаржити цю відмову і провести приймання продукції в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю.

ІІІ

Порядок вирішення спорів, що виникають з перевезень, має свої особливості (ст. 31 5 ГК України; ст. 925 ЦК України):

обов'язковість претензійного порядку врегулювання такого спору - ч. 1 ст. 315 ГК, ч. І ст. 925 ЦК;

строки пред'явлення претензій: за загальним правилом — протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п'яти днів;

строки для відповіді перевізником на претензію вантажовідправника: за загальним правилом — протягом трьох місяців; щодо претензій з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців; щодо претензій про сплату штрафу чи премії протягом сорока п'яти днів (ч. 3 ст. 315 ГК України); щодо претензій з міждержавних перевезень — протягом строків, встановлених транспортними кодексами/статутами чи міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

строки для звернення до суду: за позовом до перевізника (загальне правило) - протягом шести місяців з дня одержання відповіді на претензію або закінчення строку для відповіді; для пред'явлення перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, - протягом шести місяців; щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, - протягом строків, встановлених транспортними кодексами/статутами чи міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Транспортні кодекси та статути також містять низку положень про відповідальність сторін за неналежне виконання договорів перевезення вантажів, які значною мірою збігаються з регулюванням договірних відносин з перевезення вантажів відповідно до Господарського кодексу України (статті 313-314).

Згідно із ст. 13 Закону «Про транспорт», підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятих для перевезення вантажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо вони не доведуть, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з їх вини.

Розміри відповідальності перевізника за втрату, нестачу або пошкодження вантажу детально врегульовано транспортними статутами та кодексами, а стосовно автомобільного транспорту - статтею 924 ЦК.

Так, відповідно до Статуту залізниць залізниця відшкодовує фактичні збитки, що виникли з її вини під час перевезення вантажу, а саме:

а) за втрату чи недостачу - у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його недостачі;

б) за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, - у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, - у розмірах дійсної вартості;

в) за псування і пошкодження -у розмірах тієї суми, на яку було знижено його вартість.

Загальна сума відшкодування збитку за не збережений вантаж в усіх випадках не може перевищувати суми, яка сплачується за повністю втрачений вантаж. Поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стягнуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість втраченого вантажу.

За незабезпечення залізницею подачі вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень та за невикористання вантажовідправником поданих вагонів і контейнерів чи відмову від вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень сплачується штраф у розмірах, встановлених ст. 106 Статуту залізниць.

Перевізник несе відповідальність за прострочення доставки вантажу, якщо не доведе, що воно сталося не з його вини.

Слід мати на увазі, що законодавством визначено підстави звільнення перевізника від відповідальності. Зокрема, Статутом залізниць передбачено, що залізниця звільняється від сплати штрафу за невиконання планів перевезень у разі, зокрема, стихійного лиха (замети, смерч, повінь, пожежа, землетрус тощо), внаслідок якого було неможливо подати вагони (контейнери) під завантаження; незабезпечення подачі вагонів (контейнерів) через неплатоспроможність відправника; виконання плану перевезень власними (приватними) або орендованими вагонами (контейнерами); не завантаження відправником вагонів, поданих йому у меншій кількості, ніж заплановано, та ін. (ст. 108).

Відповідно до ст. 111 Статуту залізниць, залізниця звільняється від відповідальності за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу у разі, коли, зокрема, вантаж надійшов у непошкодженому вагоні (контейнері) з непошкодженими пломбами відправника чи без пломб, коли таке перевезення дозволено Правилами, а також якщо вантаж прибув у непошкодженому відкритому рухомому складі, завантаженому засобами відправника, якщо немає ознак втрати, псування або пошкодження вантажу під час перевезення; недостача, псування або пошкодження сталися внаслідок дії природних причин, пов'язаних з перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі; вантаж перевозився у супроводі провідника відправника чи одержувача; стихійного лиха та інших обставин, які залізниця не могла передбачити і усунення яких від неї не залежало, та в інших випадках.

Транспортними статутами та кодексами передбачена відповідальність вантажовідправників та вантажоодержувачів за неналежне виконання договорів перевезення вантажів. Так, відповідно до ст. 118 Статуту залізниць, за пред'явлення вантажу, який заборонено до перевезень або який потребує під час перевезення особливих заходів безпеки, та з неправильним зазначенням його найменування або властивостей з відправника, крім заподіяних залізниці збитків і витрат, стягується штраф у розмірі п'ятикратної провізної плати за всю відстань перевезення. За пошкодження і втрату вагонів, контейнерів під час навантаження або вивантаження, засобами відправника або одержувача на станції відправник, одержувач несуть матеріальну відповідальність перед залізницею у розмірі фактично заподіяної шкоди, а також відшкодовують залізниці збитки, завдані внаслідок пошкодження рухомого складу, перевантаження, неправильного навантаження, застосування неякісної упаковки або неправильного кріплення вантажу.

Після прибуття на станцію призначення вантажу всю відповідальність перед залізницею щодо цього перевезення несе одержувач.

Порядок пред'явлення претензій і позовів, передбачений Господарським (ст. 315) та Цивільними кодексами (ст. 925) в основному віддзеркалює аналогічні норми транспортних кодексів (статутів). Так, відповідно до статей 386, 387 Кодексу торговельного мореплавства, претензії до перевізника, що випливають з договору перевезення вантажу, пасажирів і багажу, можуть бути заявлені протягом перших шести місяців строку позовної давності незалежно від того, здійснювалось перевезення у каботажному чи закордонному сполученні. Перевізник зобов'язаний розглянути заявлену претензію протягом трьох місяців і сповістити заявника про задоволення чи відхилення її, а претензії, що випливають з перевезення у змішаному сполученні, - протягом шести місяців, 3 дня заявлення перевізникові претензії збігання терміну позовної давності припиняється до одержання відповіді на претензію або закінчення терміну, встановленого для відповіді.

Відповідно до статей 165, 166 Статуту автомобільного транспорту Української РСР, претензії автотранспортному підприємству або організації можуть бути пред'явлені протягом шести місяців, а претензії про сплату штрафів - протягом 45 днів. Автотранспортне підприємство або організація зобов'язані розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення або відхилення її у такі строки з дня одержання претензії:

а) протягом трьох місяців - за претензіями, що виникли з перевезень в автомобільному сполученні;

б) протягом шести місяців - за претензіями, що виникли з перевезень у прямому змішаному сполученні (тобто у взаємодії з іншими видами транспорту автомобільно-залізничних, автомобільно-водних, автомобільно-водно-залізничних, автомобільно-повітряних та інших сполучень);

в) протягом 45 днів — за претензіями про сплату штрафів.

Аналогічні норми містяться в Статуті залізниць України.

Використана література

Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996 р. – 8 липня. – с 77.

Цивільний кодекс України

Господарський кодекс

Статут залізниць України, 1998 р. затвердж. Постановою КМУ від 06.04.1998 р. № 457. – 67с.

Статут автомобільного транспорту України, 1969 р. – 144 с.

Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання а) по кількості, №П-6-65р. та б) по якості, №П-7-66р. – 43с.

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.

Тема 9. Правове регулювання ціноутворення. Кредитно-розрахункові відносини між господарюючими суб’єктами.

План

І. Поняття та функції цін, їх види та порядок встановлення.

ІІ. Правове регулювання контролю за додержанням дисципліни цін та відповідальність за її порушення.

ІІІ. Поняття та види кредиту, кредитний договір. Порядок відкриття рахунків у банку. Порядок та форми розрахунків у господарському обігу.

І

Поняття про ціни і ціноутворення. Функції цін

Ціна — цей грошовий вираз вартості товару. В умовах товарного виробництва і обігу продукти праці виробляються і реалізуються як товари. Ціна кожного окремого товару необов'язково співпадає з вартістю: вона може відхилятися вгору і вниз від вартості залежно від попиту і пропозиції даного товару. В ринкових коливаннях цін навколо вартості виявляється дія закону вартості — економічного закону товарного виробництва. Закон вартості спонукає товаровиробників зважати на суспільно необхідні витрати праці і добиватися їх зниження, регулює розподіл суспільної праці і засобів виробництва між галузями народного господарства.

Закон вартості діє в обстановці конкурентної боротьби, в якій перемогу отримують товаровиробники, що застосовують нову техніку і технологію, найефективніші прийоми організації виробництва. Таким чином, під впливом закону вартості здійснюється технічний прогрес і відбувається розшарування товаровиробників: одні в результаті конкурентної боротьби розоряються, інші збагатили.

Закон вартості виступає як регулятор процесу виробництва і обігу товарів і діє через механізм цін, сприяючи створенню певної рівноваги в співвідношенні цін на різні види товарів і створюючи основу для визначення межі між економічно вигідним і невигідним.

Існує декілька теорій вартості: теорія трудової вартості; теорія попиту і пропозиції; теорія граничної корисності.

Теорія трудової вартості відірвана від ринку і ціни, оскільки вартість суспільно необхідних витрат праці без урахування попиту і пропозиції нічого не виражає.

Згідно теорії попиту і пропозиції вартість товару може виявитися тільки в ціні, тобто в грошовому виразі. Отже, ціна визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Ця теорія доповнює теорію трудової вартості, оскільки пов'язує її з ринком, ціною і механізмом її формування.

Сутність теорії граничної корисності полягає в тому, що вартість товару залежить від його граничної корисності: ніж більше товару конкретного виду на ринку, тим менше його цінність, і навпаки. Якщо кількість якого-небудь товару менше потреби в ньому, то його цінність зростає. При збільшенні пропозиції даного товару цінність його падає до граничної корисності. Отже, теорія граничної корисності ґрунтується на теорії попиту і пропозиції.

В період адміністративно-командної системи господарювання ціноутворення ґрунтувалося на теорії трудової вартості, внаслідок чого у формуванні цін були присутні суб'єктивізм і волюнтаризм.

В ринковій економіці в основі ціноутворення лежить теорія альтернативної вартості, яка об'єднує розглянуті вище теорії в єдину теорію вартості. Суть її в наступному: перш ніж купити товар, покупець стоїть перед необхідністю ухвалення альтернативного рішення, який товар вибрати з безлічі пропонованих на ринку. Купивши один з них, він відмовляється від інших. Вартість купленого товару є альтернативною вартістю. Покупець оцінює товар з погляду своїх інтересів і можливостей.

В той же час альтернативна вартість впливає на пропозицію даного товару, оскільки товаровиробник ради організації його виробництва і отримання прибутку відмовився від інших благ.

Таким чином, альтернативна вартість формується на ринку в конкурентній боротьбі під впливом попиту і в той же час впливає на виробництво і, отже, на пропозицію.

Ціна повинна відображати інтереси як виробників, так і споживачів товарів. Вона повинна забезпечити виробнику відшкодування витрат з певною прибутковістю, а споживачу — економічну вигоду від експлуатації даного товару.

Ціна виконує різні економічні функції: облікову, розподільну, стимулюючу і регулюючу.

Облікова функція забезпечує еквівалентність обміну, тобто виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) за інших рівних умов забезпечує відшкодування витрат на виробництво і реалізацію, а також утворення прибутку в розмірі, що дозволяє удосконалювати і розвивати виробництво, підвищувати життєвий рівень працівників. Цю функцію ціни виконують завжди. Знаючи, у скільки обходиться та або інша продукція, можна за допомогою цін співставляти різні її види, а також виражати в грошовому вимірюванні будь-яку кількість продукції і послуг.

Розподільна (або перерозподільна) функція полягає в розподілі доходу між виробниками і споживачами. Якщо ціна товару вище його вартості, то виробник відшкодовує свої витрати і одержує прибуток. Якщо ж ціна нижче вартості, то виробник працює собі в збиток. Споживач продукції також має різну економічну вигоду при її використовуванні.

Отже, розподільна функція ціни виражає напрям розподілу — на користь виробника або споживача. Іншими словами, в результаті відхилення цін від вартості національний дохід перерозподіляється між накопиченням і споживанням. Задачі перерозподілу національного доходу в певній економічній, соціальній або політичній меті може успішно вирішувати і податкова система. Тому необхідно поступово звільняти ціни від цієї функції і передавати її виконання податковій системі.

Стимулююча функція. Суть її полягає в тому, що підвищені ціни стимулюють підприємства до випуску прогресивних і дефіцитних видів продукції, а знижені — до зняття з виробництва застарілої продукції.

Регулююча функція виражається в балансуванні попиту і пропозиції. В тих випадках, коли немає можливості досягти відповідності попиту і пропозиції шляхом зміни об'єму виробництва або це недоцільно, в цьому випадку використовується інструмент ціни. В машинобудуванні він застосовується як по відношенню до засобів виробництва (наприклад, знижені ціни на сільськогосподарську техніку), так і по відношенню до споживацьких товарів тривалого користування (наприклад, підвищені ціни на легкові автомобілі).

Функції цін взаємозв'язані і утворюють єдину систему, хоча їх дія багато в чому взаємно перекривається, чим пояснюються труднощі практичного ціноутворення.

Ринковий механізм ціноутворення

Ціна виступає як головна і універсальна форма зв'язку товаровиробника і ринку. Вона робить можливою (або неможливої) купівлю-продаж товару, а отже, і саме економічне існування виробника товару. Можливості реалізації практично всіх економічних інтересів зрештою визначаються рівнем ціни, по якій продається і купує товар. Правильний вибір ціни є заставою хорошого фінансового стану і фінансової стійкості підприємства (фірми), успішної реалізації тактичного і стратегічного планування.

Світовою практикою накопичений достатньо великий досвід розробки і використовування ринкового механізму ціноутворення, на який впливають такі умови:

кількість суб'єктів ринку (продавців і покупців): ніж їх більше, ті у меншій мірі зраджується ціна;

незалежність суб'єктів ринку: ніж їх менше, тим більше можливостей як у продавців, так і у покупців впливати на рівень ціни і навпаки;

ступінь індивідуалізації продукції (робіт, послуг): ніж більш різноманітний їх асортимент, тим більше вірогідність того, що окремі їх види зможуть витримати загальний напружений стан ринку;

зовнішні обмеження: на рівень цін на ринку роблять вплив такі чинники, як попит, пропозиція, державне регулювання цін і інші.

Процес вироблення промислової стратегії в області встановлення цін на продукцію складається з ряду послідовних етапів: встановлення цілей ціноутворення; оцінки попиту; вивчення цін на продукти конкурентів; вибору методу ціноутворення; обліку чинників, що впливають на встановлення ціни; остаточного встановлення ціни.

Встановлення цілей ціноутворення. Для розробки відповідної цінової стратегії підприємство (фірма) повинне перш за все визначити цілі, які багато в чому випливають вже з самого позиціонування на ринку продукції (робіт, послуг). Ці цілі повинні бути направлені на досягнення підприємством стратегічних задач, що стоять перед ним в конкретному ринковому сегменті.

Оцінка попиту. В загальному випадку ціна і попит знаходяться в обернено пропорційній залежності, тобто із збільшенням ціни попит падає і навпаки. Проте характер цього зв'язку не однаковий для різних видів продукції, оскільки підвищення цін на деякі з них може сприйматися як значне поліпшення їх якості і приводити до підвищення попиту. Але таке зростання попиту можливе тільки до певної межі, після чого знову починається спад.

Вивчення попиту на промислову продукцію ведеться на підставі обширної інформації про його рівні при різних цінах. Отже, адекватність оцінки попиту і встановлення оптимальної ціни на продукцію значною мірою визначаються ступенем розвитку на підприємстві маркетингової інформації.

Повинна відстежуватися окремо динаміка попиту на кожний вид продукції з погляду рівня цін на нього, інтенсивності рекламних заходів, способу доставки, ступені насичення ринку даним видом продукції, продукцією-аналогом або продукцією-замінником. Дуже важливо не допустити перехрещення окремих чинників, щоб одержати об'єктивну оцінку впливу кожного з них на рівень попиту.

Виявлений характер впливу кожного з чинників дозволяє знайти оптимальні умови, що забезпечують необхідний попит, а отже, і відповідний йому рівень ціни на продукт.

Нарешті, для адекватної оцінки попиту необхідно брати до уваги його чутливість до зміни ціни. Якщо незначна зміна ціни веде до істотної зміни попиту, то він вважається еластичним. Нееластичний же такий попит, який не зазнає помітних змін при коливанні ціни.

Ступінь еластичності попиту на окремий продукт дозволяє скоректувати ціну на нього. Так, якщо попит недостатньо еластичний, підприємство може спробувати поступово піднімати ціну на продукцію до тих пір, поки це не відображається небажаним чином на її збуті. Проте таким прийомом не слід зловживати, оскільки можна підірвати відданість споживачів. При еластичному попиті, особливо якщо підприємство не задоволено розміром поточних доходів, не зайвим було б злегка знизити ціну, щоб стимулювати збут і тим самим підвищити розмір одержуваного доходу.

Вивчення цін на продукти конкурентів. Ціни, встановлювані конкурентами, багато в чому визначають цінову стратегію підприємства, тому вони підлягають ретельному аналізу. Ціни на промислову продукцію і її якість повинні знаходитися в прямій залежності, тому споживачі, вибираючи підприємство для обслуговування, прагнуть зіставити перш за все ці показники. Перевага віддається тому підприємству, у якого ціни в більшій мірі відповідають рівню якості.

Для аналізу продукції конкурентів підприємства звичайно вдаються до експертних оцінок показників якості.

Якість продукції конкурентів і доступність цін на них можна оцінити, дізнавшись про це думку самих споживачів.

Зіставляючи показники якості і ціни конкурентів з аналогічними показниками свого підприємства, службовці відділу маркетингу повинні зробити певні висновки про спрямованість цінової стратегії, що розробляється. Для цього ціни конкурентів беруться як відправна точка досліджень. Якщо якість продукці