16116

Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

У підручнику висвітлюються основні питання Загальної частини кримінального права України, розкривається зміст (у загальних рисах) кримінального законодавства іноземних держав. Розрахований на студентів, аспірантів (адюнктів) та викладачів вищих юридичних навчальних закладів, а також науковців і практичних працівників

Украинкский

2013-06-19

2.05 MB

12 чел.

ББК 67.9(4УКР)308я73 К82

Затверджено Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів вищих навчальних закладів

(лист№ 1/11-1887від 29.04.2004р.)

Рекомендовано Вченою радою Національної академії внутрішніх справ України,

Вченою радою Київського міжнародного університету та Вченою радою Київського юридичного інституту МВС України

Рецензенти:

Костенко О. М— доктор юридичних наук, професор (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, завідуючий відділом проблем кримінального права, кримінології та судоустрою);

Мисливий В. А- кандидат юридичних наук, професор (Юридична академія Міністерства внутрішніх справ, проректор).

К82      Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.). Вид. 3-тє, переробл. та допов./ За ред. М. І. Мельника, В. А. Климен-ка.- К.: Юридична думка, 2004.- 352 с ISBN 966-326-041-6

У підручнику висвітлюються основні питання Загальної частини кримінального права України, розкривається зміст (у загальних рисах) кримінального законодавства іноземних держав.

Розрахований на студентів, аспірантів (ад'юнктів) та викладачів вищих юридичних навчальних закладів, а також науковців і практичних працівників.

ББК 67.9(4УКР)308я73

© Александров Ю В , Антипов В І, Володько М В , Дудоров О О, Клименко В А, Коробенко В М , Мельник М І, Музика А А , Навроцький В О, Осадчий В І, Останін В О, Приходько Т М , Савченко А В , Стрельцов Є Л , Хавронюк М І,

тог>л.гп/с^ м/: /ілі /С                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     ЧубарєвВ Л.ШепелеваН В,2004

ISBN 966-326-041-6                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      ©Видавництво «Юридична думка», 2004


Авторський колектив

Александров Юрій Валер'янович - к. ю. н., професор, заслужений юрист України (Міжрегіональна академія управління персоналом, професор) - глава XIV;

Антипов Володимир Іванович - к. ю. н., доцент, заслужений юрист України (Науково-дослідний інститут фінансового права Національної академії податкової служби України, директор) - глава І;

Володько Микола Васильович - к. ю. н., професор (Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри теорії кримінального права) - глава VIII;

Дудоров Олександр Олексійович к. ю. н., доцент (Азовський регіональний інститут управління при Запорізькому державному університеті, завідуючий кафедрою кримінального права та кримінології) - глава XV;

Клименко Вадим Арсенович - доцент (Київський міжнародний університет, професор) - глави II, III, XI;

Коробенко Володимир Миколайович - (Національна академія внутрішніх справ України, доцент) - глава X;

Мельник Микола Іванович - д. ю. н., професор, заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції (Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України, заступник керівника) - глава XII;

Музика Анатолій Ананійович - д. ю. н., професор (Київський юридичний інститут МВС України, проректор з наукової роботи) - глава XXI;

Навроцький В'ячеслав Олександрович - д. ю. н., професор (Львівський юридичний інститут МВС України, декан) - глава XXII;

Осадчий Володимир Іванович - к. ю. н., доцент (Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри теорії кримінального права) - глави V, XIX, XX;

Останін Валерій Олексійович - (Національна академія внутрішніх справ України, доцент кафедри теорії кримінального права) - глава VI;

Приходько Тетяна Миколаївна - к. ю. н. (Національна академія внутрішніх справ України, старший викладач кафедри кримінального права) - § 4 глави IX;

Савченко Андрій Володимирович - к. ю. н., доцент (Національна академія внутрішніх справ України, доцент кафедри теорії кримінального права) - глава VII;

Стрельцов Євген Львович - д. ю. н., професор, заслужений діяч науки і техніки України (Одеський національний університет імені 1.1. Мечникова, проректор, завідуючий кафедрою кримінального права, кримінального процесу та криміналістики) - глава IX (крім § 4);

Хавронюк Микола Іванович - к. ю. н., доцент (Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України, завідуючий відділом з питань національної безпеки, оборони, правоохоронної діяльності та боротьби зі злочинністю) - глави IV, XVII;

Чубарев Валентин Леонідович - д. ю. н. (Київський міжнародний університет, професор) - глави XIII, XVI, XXIII;

Шепелева Наталія Володимирівна - к. ю. н., доцент (Національна академія внутрішніх справ України, докторант кафедри теорії кримінального права) - глава XVIII.


Глава I ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

§ 1. Кримінальне право як галузь законодавства

Поняття кримінального права використовується в декількох значеннях, а саме, як: а) самостійна галузь права; б) галузь законодавства України; в) різновид правової науки; г) юридична навчальна дисципліна.

Використання поняття кримінального права як галузі права, науки і навчального курсу ґрунтується на єдиній нормативно-правовій базі - системі чинних норм кримінального права, тобто галузі кримінального законодавства України.

Кримінальне право відрізняється від інших галузей вітчизняного права особливими завданнями, своїм предметом охорони, а також специфічним предметом і методом правового регулювання.

Завданням Кримінального кодексу України1, а відтак - і кримінального права, є правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам (ч. 1 ст. 1 КК).

У теорії кримінального права виділяються такі його функції: а) регулятивна, яка проявляється у впливі на поведінку людей кримінально-правових приписів, конкретних заборон, що сформульовані в КК; б) охоронна, яка пов'язана з безпосередньою охороною тих об'єктів (життя та здоров'я особи, власність, довкілля тощо), посягання на які тягне кримінальну відповідальність; в) виховна - проявляється у формуванні свідомої потреби людини дотримуватися законів; г) попереджувальна (превентивна) - спря-

1 Далі - КК.


Глава I. Поняття кримінального права

мована щодо осіб, стосовно яких виявилася неефективною виховна функція. Вона полягає в погрозі покаранням будь-кому з членів суспільства при вчиненні ним злочину.

Предметом охорони кримінального права України є права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України (ч. 1 ст. 1 КК)

Це визначення цілком відповідає змісту ст. З Конституції України, в якій наголошується, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Слід мати на увазі, що вказані у ч. 1 ст. 1 КК суспільні відносини та цінності не регулюються, а лише охороняються кримінальним правом. Зазначені відносини й цінності регулюються засобами інших галузей права - конституційного, цивільного, адміністративного, земельного тощо. Те, що для кримінального права є предметом охорони, для інших галузей права є предметом регулювання.

Виникає запитання: чи має кримінальне право власний предмет регулювання?

Предметом регулювання кримінального права є суспільні відносини, які виникають у зв'язку із вчиненням злочину.

Особливості будь-яких суспільних відносин визначаються особливостями їх учасників, а також колом прав та обов'язків цих учасників.

Учасниками кримінально-правових відносин є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а, з іншого - держава, що виступає в особі уповноважених на те органів (це, зокрема, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, суд). Зазначені органи мають право і зобов'язані притягнути особу до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин і застосувати до неї покарання чи вжити інші кримінально-правові заходи. Особа, яка вчинила злочин, зобов'язана понести покарання та інші обмеження, пов'язані з кримінальною відповідальністю, і має право вимагати, щоб її відповідальність повністю відповідала положенням кримінального закону. Вирішення викладених вище завдань здійснюється застосуванням специфічного для кримінального права методу правового регулювання.

Метод правового регулювання, що притаманний тільки кримінальному праву, полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1 КК).


Кримінальне право. Загальна частина

Тобто, метод правового регулювання кримінального права має дві складові: а) визначення того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і б) які покарання застосовуються до осіб, що вчинили злочини.

Саме метод правового регулювання найбільш повно відрізняє кримінальне право від інших галузей законодавства.

Якщо завдання, а також предмети охорони та регулювання багато в чому можуть збігатися з іншими галузями законодавства, то метод кримінального права ні за яких підстав не може бути використаний іншою галуззю. Норми конституційного права, цивільного права, адміністративного права, кримінального процесу тощо не визначають і не можуть визначати того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

При цьому важливо мати на увазі, що мова йде не просто про покарання, а про покарання кримінальні. Вони можуть, на перший погляд, бути схожими із санкціями, що використовуються іншими галузями законодавства. Наприклад, штрафні санкції мають норми адміністративного права, фінансового права. Однак штраф, а також інші види кримінального покарання кардинально відрізняються від санкцій інших галузей законодавства процедурою застосування, державними органами, що застосовують заходи примусу, правовими наслідками тощо. Так, штраф як кримінальне покарання може бути призначений винній особі лише судом, а особа, засуджена до штрафу, визнається такою, що має судимість. Штраф, як санкція норм інших галузей права, може бути призначений не тільки судом, а й іншими державними органами. При цьому накладення такого штрафу не тягне судимості.

Норми кримінального права не тільки визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, а й підставу кримінальної відповідальності, принципи чинності кримінального закону в часі, просторі і щодо кола осіб, підстави й умови, за яких особа, що вчинила злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи від покарання, особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх тощо.

Однак сутність кримінального права та особливості його методу правового регулювання проявляються саме через сукупність норм, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Особливе значення методу правового регулювання обумовило й назву кримінального права у багатьох мовах (наприклад, в анг-


Глава I. Поняття кримінального права

лійській — США, Велика Британія), в т. ч. й українській. «Crime» -латинською мовою означає злочин. Відповідно кримінальне право -законодавство про злочини, а Кримінальний кодекс - Кодекс про злочини.

Оскільки, як було вказано вище, друга складова методу правового регулювання кримінального права, а саме: визначення покарання за злочини, також є унікальною особливістю цієї галузі законодавства, цілком природно, що в деяких країнах назва цієї галузі є похідною від поняття «покарання», «кара» (pravo karne -Польща, наказательно право - Болгарія). І в українській мові іноді цю галузь права також називають «карне право». Похідною від і   назви найбільш тяжкого покарання (відповідати «головою» - си-,   нонім смертної кари) виникла і назва цієї галузі права російською і   мовою - «уголовное право».

{ Специфічна риса кримінального права України полягає також у 1 його джерелах - норми кримінального права формулюються тіль-j ки у законах.1 Вони можуть також міститися в чинних міжнарод-\ них договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною ;   Радою України.

| У п. 2 ст. 92 Конституції вказується, що виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та відповідальність за них.

З погляду історичної справедливості необхідно підкреслити, \  що кримінальне право України бере свій початок у звичаєвому, |  неписаному праві. Звичаї й положення судової практики довгі роки були живильним середовищем, основою писаного кримінального права. І в даний час роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, які мають рекомендаційний характер, чимало слугують подоланню складнощів застосування кримінального закону.

Вітчизняне кримінальне право як система взаємозалежних юридичних норм складається з відповідних кримінально-правових інститутів.

Інститут кримінального права - це сукупність однорідних кримінально-правових норм, які регулюють групу однорідних суспільних відносин.

Кожна норма кримінального права належить до того чи іншого інституту Загальної чи Особливої частини КК. Норми кримінального права, як правило, соціально обґрунтовані, тісно між собою взаємопов'язані, діють системно, стосовно до конкретного випадку

На території України першим правовим актом, що містив норми про відповідальність за злочини, була Руська Правда Ярослава Мудрого (1016 p.).

7


Кримінальне право. Загальна частина

вчинення злочину діють одночасно кілька взаємозалежних кримінально-правових норм і інститутів, а іноді також норм й інших галузей права.

Кримінальне право як галузь українського права розвивається й удосконалюється шляхом уточнення та доповнення окремих його інститутів. Зміст норм й інститутів кримінального права визначається домінуючими в суспільстві економічними відносинами, його соціальною структурою й етичними поглядами, а також політичним устроєм держави. З огляду на необхідність оновлення кримінального законодавства у зв'язку з фундаментальними перетвореннями економічних, політичних і соціальних відносин, у 2001 р. був прийнятий і з 1 вересня того ж року набрав чинності новий Кримінальний кодекс України.

Під принципами кримінального права розуміються основоположні ідеї, які визначають зміст кримінального права в цілому і його окремих інститутів. Принципи є орієнтиром діяльності відповідних державних органів та суду при застосуванні кримінального закону.

Механізм дії принципів кримінального права полягає в тому, що вони є підґрунтям правової свідомості осіб, які мають безпосереднє відношення до застосовування кримінального закону: дізна-вачів, слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів тощо. А це, у свою чергу, є засобом виконання завдань кримінального права - правового забезпечення охорони прав і свобод людини й громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

КК не містить норм, в яких би безпосередньо формулювалися й відповідно іменувалися принципи кримінального права. Водночас вони об'єктивно існують і обумовлюють зміст багатьох норм Загальної частини КК.

Принцип законности У Римському праві цей принцип був втілений у відому формулу: «Nullum crimen sine lege» («Немає злочину без вказівки на те в законі»).

Конституцією України принцип законності щодо кримінального права сформульований у такому вигляді: виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами та відповідальність за них (п. 22 ст. 92). Це конституційне положення набуло розвитку й уточнення в частинах 3 і 2 ст. З КК - злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання ним чинності, включаються до нього після набрання ними чинності.


Глава I. Поняття кримінального права

Інакше кажучи, діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються: а) лише кримінальними законами; б) закон є кримінальним, якщо він включений до КК.

Законність означає, що.

1)                  кваліфікація конкретних діянь особи як злочинних безумовно і повністю повинна здійснюватися уповноваженими на те органами і посадовими особами в точній відповідності до кримінального закону;

2)                          особі, яка вчинила злочин, покарання чи (та) інші заходи кримінально-правового характеру призначаються тільки того виду і в тих межах, що передбачені відповідними нормами КК;

3)                     застосування до зазначених осіб інших кримінально-правових заходів, пов'язаних із вчиненим ними злочином (наприклад, видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, іноземній державі - ст. 10 КК), відбувається лише за підставами та в порядку, що передбачені КК.

Принцип законності виключає застосування норм за аналогією (ч. 4 ст. З КК). Яким би суспільно небезпечним не видавався вчинок особи, яка посягнула на певні цінності чи порушила певні норми інших галузей права (наприклад, приховування злочинів, вчинених близькими родичами, або самовільне будівництво житла, або порушення тиші в нічний час, або самовільний відстріл бродячих свійських тварин), але якщо такі дії не передбачені КК у якості злочинних, її не можна притягнути до кримінальної відповідальності.

Принцип вини передбачає, по-перше, особисту відповідальність винної у вчиненні злочину особи, по-друге,- кримінальну відповідальність тільки фізичних осіб, які умисно або з необережності вчинили злочин.

У ст. 62 Конституції України принцип вини щодо застосування кримінального покарання сформульований через презумпцію невинуватості: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Це конституційне положення дослівно відтворене у ч. 2 ст. 2 КК.

Принцип індивідуального характеру відповідальності базується на конституційному положенні, відповідно до якого юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ст. 61 Конституції України). До кримінальної відповідальності може бути притягнута лише фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до чинного КК може наставати кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Цей принцип, який інколи


Кримінальне право. Загальна частина

йменують ще принципом особистого характеру відповідальності, означає, зокрема, що ніякі інші особи (у тому числі її близькі та родичі) не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за діяння, які вони не вчинювали. Індивідуальний (особистий) характер відповідальності випливає також з інших норм КК (зокрема, ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 6, ч. 2 ст. 17, статті 7 та 21, в яких вказується, що покарання застосовуються до особи, яка вчинила злочин).

Наведене вище дозволяє сформулювати загальне визначення кримінального права України як галузі вітчизняного законодавства.

Кримінальне право - це система взаємопов 'язаних і побудованих на певних принципах юридичних норм, які: мають форму кримінальних законів; прийняті для правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності та інших законодавчо визначених суспільних відносин і цінностей; визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили; регулюють суспільні відносини, які виникають у зв 'язку із вчиненням злочину.

Систему кримінального права складають певним чином упорядковані кримінально-правові норми. У ст. З КК закріплене положення, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України.

Структура кримінального права. Кримінальне право України складається з юридичних норм Загальної та Особливої частин.

Відповідно до цього побудована й структура КК. Загальна частина КК складається з п'ятнадцяти розділів, що містять 108 статей. У її нормах визначаються чи регулюються положення загального характеру, зокрема:

-                  завдання КК, підстави та принципи кримінальної відповідальності;

-              принципи чинності кримінального закону в часі, у просторі і щодо кола осіб;

-            поняття й категоризація злочинів, а також їх стадій;

-             ознаки суб'єкта злочину;

-             форми вини;

-             поняття співучасті, види співучасників;

-             повторність, сукупність та рецидив злочинів;

-             обставини, що виключають злочинність діяння;

-               правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності;

-             поняття та види покарання, порядок призначення покарання;

10


Глава І. Поняття кримінального права

-             звільнення від покарання та його відбування;

-                       правові наслідки судимості, строки її погашення та зняття судимості;

-                       примусові заходи медичного характеру та примусове лікування;

-                    особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Особлива частина КК складається з XX розділів і містить 339 статей, в яких визначаються:

-            які суспільно небезпечні діяння є злочинами;

-                які види покарання і в яких межах підлягають застосуванню до осіб, що вчинили ці злочини;

-              підстави й умови, за наявності яких особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289);

-              дефініції окремих понять (повторності злочину - п. 1 примітки до ст. 185, бюджетних коштів - п. 1 примітки до ст. 210, воєнізованих та збройних формувань - пункти 1 і 2 примітки до ст. 260, транспортних засобів - примітка до ст. 286, допінгу примітка до ст. 323 тощо).

Завершується КК Прикінцевими та перехідними положеннями та Переліком майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

§ 2. Кримінальне право у системі права України

Кримінальне право займає особливе місце в правовій системі України. Це обумовлено, як уже зазначалося, його предметом і методом правового регулювання. Водночас, кримінальне право має певний зв'язок з іншими галузями законодавства, оскільки охороняє від злочинних посягань суспільні відносини і цінності, що регулюються цими галузями законодавства (наприклад, трудовим, цивільним, фінансовим), і які можуть охоронятися також певними галузями права від незлочинних на них посягань (наприклад, адміністративним).

Безпосереднім джерелом основних принципів і навіть окремих норм Загальної та Особливої частин кримінального права є Конституція України. Це можна проілюструвати на конкретних прикладах.

Так, ч. 2 ст. 27 Конституції України наголошує: «Кожен має право захищати своє життя й здоров'я, життя й здоров'я інших

11


Кримінальне право. Загальна частина

людей від протиправних посягань». Це є підґрунтям для такого кримінально-правового інституту, як необхідна оборона, основні положення якого сформульовані у ст. 36 КК.

Основний Закон України (ч. 1 ст. 28) встановлює: «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Відповідно до цього в кримінальному праві при формулюванні покарання підкреслено, що воно не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. З ст. 50 КК), у ст. 127 передбачена відповідальність за катування, а у ст. 434 - за жорстоке поводження з військовополоненими.

Ст. 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Ці конституційні положення знаходять закріплення і розвиток, зокрема, у ч. 2 ст. 4 та ч. 2 ст. 5 КК.

У ч. З ст. 2 КК закріплений принцип, відповідно до якого ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Цей принцип базується на положеннях ст. 61 Конституції України.

Надзвичайно важливим для застосування норм кримінального права є конституційне положення, що міститься у ст. 68 Конституції України: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності».

Кримінальне та кримінально-процесуальне право. Кримінально-процесуальне право регламентує порядок порушення, розслідування і розгляду справ про вчинені злочини. Воно також регламентує порядок приведення у виконання вироків та інших рішень судів за кримінальними справами. Кримінальне право обумовлює багато норм і інститутів кримінально-процесуального права. Інакше кажучи, кримінальне (матеріальне) право і кримінально-процесуальне право співвідносяться між собою як зміст і форма. Кримінально-процесуальне право є формою, в якій знаходить своє застосування зміст кримінального права.

Норми кримінально-процесуального права не можуть суперечити нормам кримінального права, оскільки основне їх призначення полягає у сприянні забезпеченню реалізації норм кримінального права.

12


Глава I. Поняття кримінального права

Кримінальне та адміністративне право. Тісний зв'язок кримінального права з адміністративним правом проявляється, зокрема, у використанні ним положень адміністративного права при побудові деяких своїх норм та інститутів. Так, однією з підстав направлення засудженого, який раніше був звільнений судом від відбування покарання з випробуванням, для відбування призначеного покарання є систематичне вчинення ним правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення (ч. 2 ст. 78 КК).

Адміністративне право, передбачаючи відповідальність за різні правопорушення, також виконує охоронну функцію - захищає суспільство (правопорядок) від адміністративних правопорушень. Однак кримінальне право охороняє правопорядок від найбільш небезпечних посягань - злочинів. Саме ступінь суспільної небезпеки відрізняє адміністративні правопорушення від злочинів.

Кримінальне та кримінально-виконавче право. Кримінально-виконавче право регулює порядок та умови виконання і відбування покарань, визначає засоби виправлення засуджених, охорони їхніх прав і законних інтересів, надання засудженим допомоги в соціальній адаптації. Воно базується на відповідних нормах та інститутах кримінального права, що визначають підстави, межі, загальні засади призначення покарання. Порядок і умови виконання (відбування) кримінальних покарань регулюються нормами кримінально-виконавчого права.

Кримінальне право і міжнародне право. У ст. 9 Конституції України вказується, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з ч. 5 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Тому ряд норм чинного КК сконструйовані відповідно до змісту міжнародних договорів. Це норми, які регулюють питання: кримінальної відповідальності іноземних громадян і осіб без громадянства; відповідальності осіб, що користуються дипломатичною недоторканністю; видачі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину, тощо. Фактично усі статті розділу XX Особливої частини КК - злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку - кореспондуються з положеннями відповідних міжнародних конвенцій, угод, протоколів тощо.

13


Кримінальне право. Загальна частина

Крім того, згідно з ч. 1 ст. З КК норми законодавства про кримінальну відповідальність повинні ґрунтуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

§ 3. Кримінальне право і політика держави у сфері протидії злочинності

Кримінальне право взаємопов'язане з політикою держави і суспільних об'єднань у сфері боротьби зі злочинністю (кримінальною або її ще називають антикримінальною, антикриміногенною політикою).

У сучасних умовах кримінальна політика виробляється як результат компромісу позицій (нерідко - діаметрально протилежних) усіх гілок влади, політичних партій, інших об'єднань громадян, науковців тощо щодо прийняття певних кримінальних законів, а також підзаконних актів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю.

Важливим завданням кримінальної політики є виховання громадян України в дусі бездоганного виконання своїх обов'язків перед суспільством і державою.

Однак варто мати на увазі, що можливості кримінальної політики в боротьбі зі злочинністю не є безмежними. Справа в тому, що кримінальна відповідальність, покарання самі по собі не усувають причин злочинності. Тому в боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями особлива увага повинна приділятися здійсненню заходів соціально-економічного, правового і культурно-виховного характеру.

Запобігання злочинам та іншим правопорушенням - стратегічний напрям кримінальної політики.

Таким чином, кримінальна політика - це вироблена органами держави, партіями та іншими об 'єднаннями громадян за участю наукових установ система відповідних правових, економічних і соціально-культурних заходів, які відображають стратегію і тактику боротьби зі злочинністю, і на основі яких формується, змінюється і доповнюється кримінальне законодавство, визначаються його цілі, завдання, принципи, форми й порядок впливу на осіб, що вчинили злочини.

Кримінальна політика знаходить своє відображення у відповідних законах та інших нормативно-правових актах, концепціях, програмах тощо. У найбільш концентрованому вигляді вона фокусується у кримінальному законі.

14


Глава I. Поняття кримінального права

§ 4. Наука кримінального права

Наука кримінального права - це система наукових положень і поглядів щодо підстав і меж кримінальної відповідальності, а також: напрямів використання можливостей кримінального права в боротьбі зі злочинністю.

Вона досліджує соціальну обумовленість і сутність кримінального закону, принципи його дії, ефективність застосування, шляхи удосконалення тощо. Таким чином, кримінальне право як галузь права й законодавства виступає для науки як предмет її вивчення. Водночас, наука кримінального права вивчає не тільки чинне кримінальне законодавство, а й його історію та перспективи розвитку.

Наука кримінального права розробляє наукові рекомендації щодо удосконалення кримінального законодавства, правозасто-совної практики, має своїм завданням вивчення зарубіжного досвіду законотворення у цій галузі та застосування на практиці.

Система наукових положень і знань про кримінальний закон перебуває у постійному розвитку завдяки проведенню новітніх досліджень із застосуванням притаманних науці кримінального права методів щодо вивчення кримінального законодавства, практики його застосування, статистичних даних про злочинність тощо.

Наука кримінального права використовує логіко-юридичний, соціологічний та історичний методи, а також метод системного аналізу та метод порівняльного правознавства.

За допомогою логіко-юридичного методу коментуються положення кримінального закону, здійснюється кваліфікація злочинів, що передбачає аналіз елементів складу конкретного злочину. Значення цього методу обумовлюється тим, що правові норми є за суттю системою формалізованих понять, пов'язаних певною логікою, і розкрити їх зміст неможливо без використання логіко-юридичного аналізу. Широке використання цього методу в праві виробляє особливий стиль мислення юристів, коли будь-яке поняття розкладається на складові частини і кожній дається визначення, оцінка.

Метод системного аналізу передбачає вивчення кримінального права і його інститутів як цілісної системи. Перш за все (вищий рівень системи) кримінальне право є однією з галузей законодавства, і вивчення того, що вони (галузі) мають загальне і що їх відрізняє, дає багато для розуміння природи кримінального права.

Другий рівень системності щодо кримінального права виявля-

15


Кримінальне право. Загальна частина

ється в тому, що воно складається, як уже вказувалося, із Загальної та Особливої частин. Вивчення їх взаємних зв'язків, впливу норм Загальної частини на процес застосування норм Особливої частини являє вияв системного методу.

Третій рівень: кожна з частин кримінального права, у свою чергу, складається з розділів, які також мають певну ієрархію, впливають одна на іншу.

Четвертий рівень: дослідження взаємозв'язку окремих норм як у межах одного розділу, так і норм, що розташовані в різних розділах та різних частинах КК (Загальній та Особливій).

Метод системного аналізу допомагає виявити суперечності та прогалини в законодавстві і на цій підставі сформулювати пропозиції щодо його змін і доповнень.

Метод порівняльного правознавства полягає в порівнянні норм кримінального права України з нормами кримінального права інших країн. Цей метод дає можливість, по-перше, краще виявити соціальну та правову природу українського права і, по-друге, запропонувати напрями використання зарубіжного досвіду правотворення для удосконалення нашого законодавства.

Історичний метод передбачає вивчення норм кримінального права в історичному розвитку. Відомо, що на території України після 1917 р. в різні періоди діяли кримінальні кодекси, що приймалися послідовно в 1922, 1927 і 1960 роках. Нині чинним є кодекс 2001 р. Вивчення того, як у кожному із зазначених кодексів формулювався склад, наприклад хуліганства, дозволяє виявити генезис сучасних формулювань елементів складу цього злочину, а відтак - їх сутність і значення для правильної кримінально-правової оцінки діянь, що порушують громадський порядок.

Соціологічний метод передбачає проведення конкретно-соціологічних досліджень (анкетування, аналіз статистичних даних, інтерв'ювання тощо) для виявлення соціального змісту конкретних злочинів як соціальних явищ, їх видів, соціальної характеристики суб'єктів різних злочинів, ставлення громадян до тих чи інших злочинних діянь і заходів боротьби зі злочинністю. Соціологічний метод дає можливість оцінити ефективність кримінального закону, розробити пропозиції щодо його удосконалення.

Наука кримінального права відіграє важливу творчу роль у законодавчій і правозастовній діяльності. Наукові рекомендації теорії кримінального права використовуються при підготовці проектів кримінальних законів.

Науці кримінального права належить важлива роль у науковому тлумаченні чинного кримінального законодавства. Велику увагу

16


Глава I. Поняття кримінального права

наука кримінального права приділяє вивченню й узагальненню слідчо-судової практики, виявленню типових помилок, а також прогалин та протиріч у чинному законодавстві. До складу Консультативної ради при Верховному Суді України входить багато вчених - фахівців у галузі кримінального права.

Наука кримінального права тісно пов'язана з іншими гуманітарними науками, використовує їхні досягнення, а також збагачує їх своїми результатами.

Наука кримінального права є фундаментом для інших наук кримінального циклу - кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, кримінальної (судової) статистики, криміналістики. Водночас вона використовує дані цих прикладних наук. Так, кримінологія - це юридична наука, що вивчає причини злочинності, особу злочинця і розробляє спеціальні заходи щодо запобігання вчиненню злочинів. Поняття, розроблені наукою кримінального права (поняття злочину, форми вини, вік відповідальності, окремі види злочинів), широко використовуються в кримінології. У свою чергу, кримінологічні дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнт злочинності тощо запозичуються кримінальним правом.

Наука кримінального права широко використовує дані такої науки, як судова статистика. При вивченні проблеми осудності (неосудності, обмеженої осудності) використовуються дані судової психіатрії, вини та її форм — дані психології, а при дослідженні вікових особливостей неповнолітніх, що вчинили злочини,— дані педагогіки. При вирішенні питань, які пов'язані із встановленням причинового зв'язку між вчиненим діянням і суспільно небезпечними наслідками, використовуються дані судової медицини. Останнім часом спостерігається проникнення в науку кримінального права даних математичних досліджень, положень таких наук, як кібернетика, наука управління тощо.

§ 5. Кримінальне право як навчальна дисципліна

і Поняттям кримінального права позначають також і навчальну дисципліну, що викладається у навчальних закладах юридичного профілю і вивчається студентами й слухачами, які навчаються в них.

Кримінальне право як навчальна дисципліна це сукупність розташованого відповідно до структури КК навчального матеріалу, в якому розглядаються теоретичні положення, що розкрива-

17


Кримінальне право. Загальна частина

ють зміст кримінально-правових норм і дозволяють студентам засвоїти суму знань, необхідних для обґрунтованої кримінально-правової оцінки вчиненого злочину в якості особи, яка застосовує кримінальний закон (наприклад, слідчого, адвоката, прокурора, судді).

Навчальний курс (дисципліна) кримінального права України складається з курсів Загальної й Особливої частин кримінального права. Спочатку вивчається курс Загальної частини кримінального права України, а потім, після засвоєння загальних положень про злочин та покарання, вивчається курс Особливої частини.

Порядок і послідовність викладу питань Загальної частини кримінального права прийнято іменувати системою курсу Загальної частини кримінального права. Система курсу Загальної частини кримінального права в основному визначається системою чинного кримінального законодавства. Завершується вивчення цього курсу знайомством із загальними положеннями кримінального права іноземних країн.

* * *

Знання кримінального права є підґрунтям професійної діяльності для таких категорій юристів, як слідчий, працівник оперативних служб міліції, прокурор, адвокат, суддя.

Однак і для юристів, які спеціалізуються в трудовому, житловому, банківському, податковому, шлюбному праві тощо, які беруть участь у розгляді цивільних справ (наприклад, за позовами підприємств), знання кримінального права має не другорядне значення. Практика доводить, що інколи учасники цивільних спорів переступають межу дозволеного і вчиняють злочини. Юрисконсультові, судді господарського суду, нотаріусові необхідно чітко відрізняти цивільно-правове правопорушення (делікт) від злочинного діяння. Бачити, наприклад, коли'порушення банківських правил переростає у викрадення майна, дії спадкоємців набувають ознак злочинного підроблення документів тощо.

Оперативні працівники і слідчі, які не належному рівні засвоїли положення кримінального права, можуть не приділяти уваги збиранню доказів, що характеризують необхідні ознаки відповідного злочину. А це призводить до неправильного застосування закону -виправдання підсудного, винного у скоєнні злочину, засудження невинного, інкримінування особі більш тяжкого або менш тяжкого злочину у порівнянні з тим, який ним вчинено насправді. Вивчення кримінальних справ свідчить, що помилки при кваліфікації злочинів - найпоширеніший вид помилок у слідчій та судовій практиці.

18


Глава I. Поняття кримінального права

Викриття злочину, розшук злочинців та збирання доказів вчиненого злочину визначається саме ознаками злочину, встановленого кримінальним законом. Кримінальне право має значення базової дисципліни для інших юридичних дисциплін кримінального циклу - кримінального процесу, криміналістики, кримінології, оперативно-розшукової діяльності та деяких інших. Для правильного й ефективного розслідування справи треба чітко знати, що й кого шукати, в чому й кого треба викрити, які докази для цього треба знайти тощо. Без таких знань правоохоронна діяльність навіть за умови досконалого володіння тактикою допиту, технікою огляду місця події, психологією злочинця тощо може бути спрямована на вирішення другорядних питань, що не мають прямого відношення до ознак конкретного злочину.

Наприклад, не володіючи знаннями щодо складу злочину і розслідуючи справу про вбивство, слідчий може не приділити належної уваги встановленню і доказу мотивів дій особи, яку затримали на місці злочину з ножем і слідами крові жертви на своєму одязі. Як результат - особа, що вбила людину з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК - закон за цей злочин передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі), може бути засуджена за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК -покарання у виді обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк) або навіть буде виправдана як така, що буцімто діяла в стані необхідної оборони.

* * *

Вивчення курсу Загальної частини кримінального права обумовлює необхідність використання (крім цього підручника) КК, інших нормативно-правових актів, науково-практичних коментарів КК, постанов Пленуму Верховного Суду України, монографій, навчальних посібників, наукових статей з кримінально-правових проблем.


Глава II

ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА ЙОГО ТЛУМАЧЕННЯ

§ 1. Поняття закону про кримінальну відповідальність

Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Це означає, що, по-перше, злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після 1 вересня 2001 p., тобто після набрання чинності новим КК, повинні включатись до нього після набрання ними чинності (ч. 2 ст. 3).

По-друге, оскільки норми чинного КК ґрунтуються на нормах Конституції України, то й закони про кримінальну відповідальність, схвалені Верховною Радою України після прийняття чинного КК, повинні відповідати її положенням. Конституція України, норми якої є нормами прямої дії, може застосовуватися лише в частині звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання у випадку протиріччя між її положеннями та нормами КК.

По-третє, презюмується, що норми нового КК повною мірою відповідають загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. Тому положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, можуть застосовуватись лише при виявленні протиріччя між нормами чинного КК та нормами міжнародного права. Зміни, що будуть вноситись до нового КК (а вони через певні обставини є неминучими), повинні відповідати положенням ст. З КК і не суперечити ні Конституції України, ні нормам міжнародного права.

20


Глава II. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

По-четверте, джерелами кримінального права є чинний КК, міжнародні правові акти, згоду на обов 'язковість яких дала Верховна Рада України, та Конституція України. Крім того, відповідно до ст. 152 Конституції України, джерелами кримінального права можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів. Такі закони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Закон про кримінальну відповідальність - це нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, який містить взаємопов 'язані юридичні норми, одні з яких, ґрунтуючись на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, закріплюють підстави та принципи кримінальної відповідальності, містять загальні положення кримінального законодавства, інші визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють, які покарання можуть бути застосовані до осіб, що вчинили їх, або ж називають підстави та умови звільнення їх від кримінальної відповідальності.

Характерні риси кримінального закону полягають у тому, що він:

а)                     базується на Конституції України та загальновизнаних нормах міжнародного права;

б)                           приймається Верховною Радою України (Парламентом) єдиним органом законодавчої влади в Україні;

в)                регламентує підставу й принципи кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відповідальності;

г)                     містить юридичні норми, які визначають принципи та загальні положення кримінального права;

ґ) визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та яке покарання чи інші заходи кримінально-правового характеру призначаються за вчинення цих злочинів;

д)                          є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян.

§ 2. Структура закону про кримінальну відповідальність

Закон про кримінальну відповідальність (далі - Кримінальний кодекс - КК) складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких, у свою чергу, складається із розділів, а розділи - із статей.

Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, чинність

91


Кримінальне право. Загальна частина

кримінального закону в просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, ознаки суб'єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множини злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання і його відбування, загальні засади призначення покарання тощо. Загальна частина складається із 15 розділів, кожен з яких має відповідну назву: Загальні положення; Закон про кримінальну відповідальність; Злочин, його види та стадії; Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину); Вина та її форми; Співучасть у злочині; Повторність, сукупність та рецидив злочинів; Обставини, що виключають злочинність діяння; Звільнення від кримінальної відповідальності; Покарання та його види; Призначення покарання; Звільнення від покарання та його відбування; Судимість; Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування; Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Більшість статей Особливої частини КК складається з однієї або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання передбачені за їх скоєння.

Одна стаття Особливої частини КК (401) визначає поняття військового злочину, родовий об'єкт військових злочинів, осіб, які можуть нести відповідальність за їх вчинення, називає умови звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовця, який вчинив військовий злочин, тощо. Понад 30 статей Особливої частини мають примітки, в яких роз'яснюються окремі терміни, що вживаються у диспозиції конкретної (их) статті (ей), та розкривається зміст таких оціночних понять, як значна шкода, істотна шкода, великий, особливо великий розмір шкоди, тяжкі наслідки тощо.

Більш ніж у 10 статтях Особливої частини КК визначаються підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили передбачені в них злочини (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289 та інші). У трьох статтях (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396) сформульовано виняток із правила, зазначеного у попередніх частинах названих статей, згідно з яким виключається кримінальна відповідальність осіб, що вчинили передбачене в них діяння.

Особлива частина складається із 20 розділів, назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів, схожих між собою за об'єктом посягання. Наприклад: розділ II. Злочини проти життя та здоров'я особи; розділ VI. Злочини проти

22


Глава II. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

власності; розділ VII. Злочини у сфері господарської діяльності; розділ VIII. Злочини проти довкілля; розділ XVIII. Злочини проти правосуддя.

Загальна та Особлива частини КК органічно взаємопов'язані та взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм. Найбільш помітно це проявляється при застосуванні закону про кримінальну відповідальність. Наприклад, для визначення вини особи, яка вчинила діяння, передбачене статтею Особливої частини КК, необхідно звернутися до статей розділу V Загальної частини, які розкривають зміст умислу та необережності; для кваліфікації дій осіб, які вчинили злочин у співучасті - до статей розділу VI Загальної частини, в якому регламентована відповідальність співучасників; для визначення при постановлянні обвинувального вироку нижньої межі покарання за злочин, санкція за який вказує лише верхню межу покарання,- до статті Загальної частини КК, яка розкриває зміст відповідного виду покарання та його межі; для застосування ст. 396 Особливої частини до ст. 12 Загальної частини, в якій дається визначення тяжкого і особливо тяжкого злочинів.

Спостерігається єдність норм і всередині кожної з частин КК. Наприклад, застосування положень розділу IX (Звільнення від кримінальної відповідальності) Загальної частини неможливе без використання положень ст. 12 (класифікація злочинів) із розділу III (Злочин, його види та стадії) тієї ж частини КК. Для визначення повторності вимагання (ст. 189), шахрайства (ст. 190), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191) треба використати п. 1 примітки до ст. 185 Особливої частини КК. Найчастіше спостерігається єдність норм, розташованих в одній статті Особливої частини. Вона проявляється у використанні словосполучень «та сама дія», «дії, передбачені...», «ті самі дії» тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті Особливої частини КК.

Норми Особливої частини закону про кримінальну відповідальність поділяють на диспозицію та санкцію.

Диспозиція - це та частина норми (статті) Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 КК диспозицією будуть слова «вбивство, вчинене через необережність»; у ст. 304 - «втяг-нення неповнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними іграми».

За технікою побудови і способом описування ознак конкретного

23


Кримінальне право. Загальна частина

виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсилочну.

Простою вважається диспозиція, яка тільки називає злочинне діяння, не розкриваючи його змісту. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція ч. 1 ст. 369 КК - давання хабара. Проста диспозиція використовується у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах достатньо зрозумілий і без описування його ознак у законі.

Простими, зокрема, є диспозиції ч. 1 ст. 125, ч. І ст. 146, статей 178, 302, 335, 336 КК.

Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 127 розкривається зміст катування - умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі; у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіжки, у ч. 1 ст. 186 - грабежу, у ч. 1 ст. 187 - розбою, у ч. 1 ст. 189 - вимагання. Більшість статей Особливої частини КК має саме такі диспозиції.

Бланкетною є диспозиція, яка, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їх змісту до інших нормативних актів, що не є кримінальними законами (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція ст. 251 (порушення ветеринарних правил), ст. 421 (порушення статутних правил внутрішньої служби) тощо. Суспільно небезпечні діяння, передбачені такими диспозиціями, називають злочинами зі змішаною протиправністю.

Відсилочною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті кримінального закону, де називається злочин, або описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за злочин, описаний у цій диспозиції. Наприклад, відповідальність за невиконання наказу (ст. 403) можлива за відсутністю ознак, зазначених у ст. 402; диспозиція ст. 445 передбачає кримінальну відповідальність за незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Не називаючи конкретну статтю, вона вимагає віднайти у КК норму, яка виключає відповідальність за описані в ній дії. Нею є незаконне використання названих видів символіки та зловживання ними (ст. 435). Найчастіше відсилочні диспозиції вживаються для того, щоб уникнути повторень. Для

24


Глава П. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

цього законодавець використовує словосполучення «та сама дія», «дії, передбачені...», «ті самі дії», «ті самі діяння», «те саме діяння», «діяння, передбачені...», «вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті», «один із злочинів, передбачених статтями...» тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті, або діянь, опис яких розташований в інших статтях Особливої частини КК. Іноді замість цих слів називається злочин, суть якого розкрита в іншій статті або першій частині відповідної статті. Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття вбивства, а в ч. 2 та статтях 116, 117, 118 і 119 воно тільки називається; в частинах перших статей 185, 186 та 187 розкривається зміст крадіжки, грабежу та розбою, наступні ж частини названих статей починаються відповідно словами «крадіжка», «грабіж», «розбій», а далі йде перелік кваліфікуючих ознак.

Санкція - це частина статті Особливої частини КК, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції.

Теорія кримінального права знає, а законодавча практика різних років розрізняла п'ять видів санкцій: неконкретизовані, абсолютно визначені, відсильні, відносно визначені та альтернативні санкції. Так, після Жовтневої революції 1917 р. і до прийняття у 1922 р. першого КК нашої держави кримінальному законодавству була відома така неконкретизовапа санкція, як «покарати по всій строгості законів», яка, виходячи із її змісту, не називала ні вид покарання, ні його розмір. Абсолютно визначені санкції мали місце у кримінальних кодексах 1922, 1927 та 1960 років. Вони були двох видів. Санкції першого виду встановлювали один певний вид покарання та (за необхідності) його точний розмір. Наприклад, за самовільне залишення поля бою під час бою або відмову під час бою діяти зброєю була передбачена вища міра покарання - розстріл (ст. 206 КК 1927 р.); за самовільне повернення висланих у місцевість, де їм проживати заборонено, передбачалась заміна висилки засланням на невідбутий строк (ст. 185 КК 1960 p.). Санкції другого виду передбачали два альтернативних абсолютно визначених покарання. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960 р. за добровільну здачу в полон передбачала смертну кару або позбавлення волі строком на 15 років. Неконкретизовані (невизначені) санкції допускали свавілля у їх застосуванні, а абсолютно визначені звужували можливості щодо індивідуалізації покарання. Відсильна санкція - відсилала до санкції іншої статті КК, де визначався вид і розмір покарання за певні види злочинів. Наприклад, санкції статей 92 (злочини проти державної або громадської власності інших

25


Кримінальне право. Загальна частина

соціалістичних країн) та 146 (злочини проти власності об'єднань, що не є соціалістичними організаціями) КК 1960 р. відсилали до санкцій відповідних статей глави II та глави IV названого Кодексу.

Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій: відносно визначену та альтернативну.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов 'язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, незаконне введення будь-яким способом наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів в організм іншої особи проти її волі (ч. 1 ст. 314 КК) карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Якщо текстуально нижча межа покарання певного виду не вказана, вона встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини КК. Наприклад, за ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335) передбачено покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі названого виду покарання треба звернутися до ч. 2 ст. 61 КК (обмеження волі), в якій встановлено мінімальний розмір цього покарання - один рік.

Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, із яких суд може призначити тільки одне. У формулюванні такої санкції присутній сполучник «або», який стоїть між назвами основних видів покарань.

Альтернативні санкції, залежно від визначення видів та міри покарання, мають різновиди:

а)                санкція, в якій з кожного виду покарання вказані його верхня і нижня межі (остання може припускатися), тобто два або більше відносно визначених види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 (доведення до самогубства) передбачає покарання у виді обмеження волі строком до трьох років або позбавлення волі на той самий строк;

б)                  санкція, в якій вказано відносно визначений і абсолютно визначений види покарання. Наприклад, санкція ст. 112 (посягання на життя державного чи громадського діяча) передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі;

в)                    санкція, в якій вказано два абсолютно визначених види покарання. Такі санкції були відомі кримінальному законодавству до прийняття нині чинного КК. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960 p., про яку вже йшла мова вище, та аналогічна їй санкція ст. 257 (самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю) того ж Кодексу.

26


Глава II. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на одне або кілька додаткових покарань, котрі можуть бути застосовані як додаток до основного (одного із основних) видів покарання. Додаткове покарання може бути обов'язковим або факультативним. Санкції з додатковими видами покарання в юридичній літературі називають кумулятивними або такими, що підсумовують.

§ 3. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

При застосуванні кримінального закону виникає необхідність у його тлумаченні, тобто у з'ясуванні волі законодавця, усвідомленні змісту закону, у точному поясненні термінів, що вживаються у ньому. Тлумачення закону полягає у знаходженні належного правового рішення для конкретного випадку.

Залежно від критерію, покладеного в основу поділу тлумачення на види, наука кримінального права розрізняє тлумачення закону за суб'єктом, за обсягом та за способом (прийомом).

За суб'єктом, тобто залежно від того, хто здійснює тлумачення, розрізняють тлумачення:

а)                автентичне, яке дає орган, що прийняв закон. До прийняття Конституції 1996 р. таке тлумачення здійснювала Верховна Рада України (див., наприклад, постанову Верховної Ради України від 26 січня 1993 р. «Про застосування статей 154, 1556 КК України та статей 1602, 208і Кодексу України про адміністративні правопорушення»). Зараз визначення окремих понять, термінів дається у примітках до самого закону, у зв'язку з чим автентичне тлумачення Верховною Радою України не застосовується. Автентичне тлумачення мало загальнообов'язкову силу і являло собою по суті новий закон;

б)               легальне (офіційне), яке дається органом, спеціально на те уповноваженим. Згідно із п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, у тому числі^й кримінальних, наділений  Конституційний  Суд  України.  Його  роз'яснення  є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені;

в)                    судове (казуальне). Воно має два різновиди: 1) тлумачення,

1 Див.: Козлов А. ТІ. Уголовно-правовые санкции.- Красноярск, 1989.— С. 55, 128.

27


Кримінальне право. Загальна частина

яке дається судом (суддею) будь-якої інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи. Воно є обов'язковим тільки у тій справі, у зв'язку з якою воно здійснювалось. Якщо таке тлумачення виходить від вищих судових органів (наприклад, Палати чи Пленуму Верховного Суду України), то воно одночасно може бути зразком правильного застосування закону для судів нижчих ланок при розгляді аналогічних справ; 2) тлумачення, яке дається на базі вивчення й узагальнення судової практики у постановах Пленуму Верховного Суду України. Воно має рекомендаційний характер. Воно впливає на практику судів при розгляді ними кримінальних справ відповідної категорії. Ним можуть користуватися й інші суб'єкти при застосуванні норм закону про кримінальну відповідальність;

ґ) доктринальне (наукове) - це роз 'яснення чинного кримінального законодавства фахівцями у галузі кримінального права. Воно дається у підручниках, монографіях, статтях, лекціях, виступах наукових і практичних працівників на науково-практичних конференціях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє велику роль у розвитку науки кримінального права, при підготовці нових законів та застосуванні закону про кримінальну відповідальність у слідчій та судовій практиці.

Тлумачення за обсягом - це визначення меж дії закону у співвідношенні тексту закону і кола тих діянь, на які розповсюджується його дія. За обсягом тлумачення може бути буквальним, обмежувальним і поширювальним.

При буквальному тлумаченні зміст кримінально-правової норми точно відповідає її текстуальному вираженню. Наприклад, у ст. 344 КК дається точний перелік осіб, втручання у діяльність яких тягне кримінальну відповідальність за цією нормою. Його розширення за рахунок інших державних діячів чи виключення з переліку хоча б одного з них є недопустимим. При буквальному тлумаченні зміст певної ознаки або всієї норми закону збігається з її словесним викладенням.

При обмежувальному тлумаченні закону надається більш вузький (обмежувальний) зміст, ніж у тексті самого закону. Цей вид тлумачення застосовується у випадках, коли закон про кримінальну відповідальність недостатньо визначає якусь ознаку складу злочину. Наприклад, ст. 324 КК передбачає кримінальну відповідальність за схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів. Зі змісту диспозиції цієї статті випливає, що кримінальну відповідальність за цей злочин можуть нести тільки особи, які на момент його вчинення досягли 18-річного віку, хоча ст. 22 КК та-

28


Глава II. Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

кого виключення із загального положення про вік кримінальної відповідальності не називає. Ст. 343 КК передбачає відповідальність за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу. Для тих, хто застосовує закон про кримінальну відповідальність, очевидно, що такими не можуть бути технічні працівники прокуратури, органу внутрішніх справ тощо, які не наділені повноваженнями щодо здійснення правозастосовних чи правоохоронних функцій (прибиральниці, водії тощо), оскільки виплив на них не може спричинити шкоду авторитету цих органів.

При поширювальному тлумаченні закону, що застосовується, надається більш широкий (але в рамках закону) зміст порівняно з буквальним його текстом. Наприклад, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 347 КК, закон називає працівника правоохоронного органу. Фактично ж ним може бути і працівник іншого відомства, наділений правозастосовними або правоохоронними функціями (наприклад, технічний інспектор праці). Поширювальним тлумаченням треба вважати і розкриття змісту узагальнюючих термінів. Так, Пленум Верховного Суду України, говорячи про зґвалтування, яке спричинило тяжкі наслідки, роз'яснив, що ними треба визнавати смерть або самогубство потерпілої, втрату будь-якого органу чи його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрату здатності до дітоутворення, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування (див. постанову від 27 березня 1992 р. «Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочини»).

При тлумаченні за обсягом межі закону не звужуються і не розширюються, а тільки повніше розкривається його зміст.

Теорія кримінального права знає чотири способи (прийоми) тлумачення кримінального закону: граматичне, логічне, систематичне (системне) і історичне.

Граматичне тлумачення (його ще називають філологічним) полягає у з 'псуванні змісту закону шляхом етимологічного аналізу термінів і понять, що вживаються у ньому, та аналізу його тексту за допомогою правил граматики, синтаксису, орфографії та пунктуації. Наприклад, вживання у санкції статті Особливої частини КК сполучника «або» між названими в ній видами покарання свідчить про те, що суд може застосувати до винного лише одне з них.

Логічне тлумачення полягає у з 'ясуванні змісту закону на підставі правил логіки. Наприклад, згідно з п. 10 розділу II Прикінце-

29


Кримінальне право. Загальна частина

вих та перехідних положень КК 2001 p., дії осіб, які вчинили розкрадання державного чи колективного майна у великих чи особливо великих розмірах, передбачене відповідними статтями КК 1960 p., необхідно перекваліфікувати, якщо будуть для цього підстави, на відповідні частини й статті КК 2001 р. Для вирішення цього питання треба побудувати логічні силогізми. Припустимо, що в період дії КК 1960 p., коли мінімальна заробітна плата становила 118 гривень, Ім'ярек викрав державного майна на суму 12 000 гривень, що перевищує 100 мінімальних заробітних плат. Відповідно до п. 2 примітки до ст. 81 КК 1960 р. крадіжка, якою завдано шкоду на суму, що перевищує 100 мінімальних заробітних плат, вважалась вчиненою у великих розмірах. Значить, Ім'ярек вчинив крадіжку у великих розмірах (ч. 4 ст. 81 КК 1960 р.). У новому КК категоризація розкрадання чужого майна залежить від кратності неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно з п. 2 примітки до ст. 185 КК 2001 p., крадіжка на суму від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян вважається такою, що завдала значної шкоди потерпілому. Ім'ярек вчинив крадіжку на суму 12 000 гривень, що в 195 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Значить, Ім'ярек вчинив крадіжку, що завдала значної шкоди потерпілому (ч. З ст. 185 КК2001р.).

Систематичне тлумачення полягає у з 'ясуванні змісту закону про кримінальну відповідальність шляхом порівняння його з положеннями цього чи інших законів. Наприклад, для з'ясування змісту словосполучення «те саме діяння», передбаченого у ч. З ст. 153 КК, треба звернутися до диспозиції ч. 1 цієї ж статті, в якій дається його опис. Для з'ясування значення слів «корисна модель», «промисловий зразок» тощо, які вживаються у ст. 177 КК, треба звернутися до Закону України «Про авторське право і суміжні права». Для визначення того, хто є батьком, опікуном чи піклувальником, тобто особами, які можуть нести кримінальну відповідальність за злочин, передбачений ст. 166 КК, треба звернутися до відповідних норм сімейного законодавства.

Історичне тлумачення зводиться до з'ясування соціальних передумов, що обумовили прийняття закону про кримінальну відповідальність, а також завдань, які ставить законодавець, приймаючи закон. Інколи ці обставини вказуються у преамбулі закону.

30


Глава III

ЧИННІСТЬ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ЧАСІ І ПРОСТОРІ

------------------------

§ 1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі припускає усвідомлення положень про: а) набрання чинності законом про кримінальну відповідальність; б) припинення чинності законом про кримінальну відповідальність; в) зворотну дію закону про кримінальну відповідальність.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі це можливість застосування кримінального закону залежно від часу вчинення злочину. Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Порядок набрання чинності закону про кримінальну відповідальність визначений у ст. 94 Конституції України. Відповідно до цієї статті, закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує та офіційно оприлюднює його. У цей же термін Президент України може скористатися правом вето і повернути закон з умотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

Офіційним оприлюдненням закону про кримінальну відповідальність є опублікування його у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр», а також у журналах «Відомості Верховної Ради України» та «Офіційний вісник України». Днем оприлюднення

31


Кримінальне право. Загальна частина

закону про кримінальну відповідальність є дата першого опублікування його у будь-якому з названих видань.

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 1 ст. 4 КК). Зміст цього положення та аналіз опублікованих законів свідчать про те, що новий закон може набрати чинності, по-перше, після десяти днів з дня його офіційного оприлюднення (опублікування). При цьому день опублікування до їх числа не входить. Тобто, закон набирає чинності з нуля годин дванадцятої доби після з'явлення (опублікування) його тексту в офіційному виданні. По-друге, - з дня оприлюднення закону або з того строку, який у ньому зазначений. Перший випадок повинен стосуватись, як правило, законів, що пом'якшують відповідальність, другий -законів, якими вносяться суттєві зміни та доповнення і застосування яких вимагає часу для попереднього їх вивчення та усвідомлення їх суті. Наприклад, новий КК був прийнятий 5 квітня 2001 p., а набрав чинності з 1 вересня того ж року (див. п. 1 Розділу І Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 p.).

Закони, у яких вказаний день набрання ними чинності, застосовуються щодо діянь, вчинених цього дня.

Припинення чинності закону про кримінальну відповідальність означає, що його норми не можуть застосовуватися до зафіксованих у ньому діянь.

Підставами припинення чинності законом про кримінальну відповідальність є:

а)               скасування закону про кримінальну відповідальність. Наприклад, із набранням чинності КК 2001 р. втратив чинність Указ Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. «Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання» (див. абз. 7 п. 2 Розділу І Прикінцевих та перехідних положень до КК 2001 p.);

б)                заміна закону про кримінальну відповідальність іншим законом. Так, КК 1960 р. був замінений КК 2001 р. Досить часто заміна закону про кримінальну відповідальність здійснюється шляхом викладення його у новій редакції. Наприклад, Законом України від 18 січня 2001 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією» ст. 75 КК 1960 р. (незаконне перетинання державного кордону України) була викладена в новій редакції;

в)                 закінчення строку дії, на який закон був виданий. Наприклад, із закінченням Великої вітчизняної війни припинив свою чинність

32


Глава III. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 p., що передбачав кримінальну відповідальність за розповсюдження під час війни неправдивих пліток, що викликають тривогу серед населення.

На практиці трапляються ситуації, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час досудового слідства чи розгляду справи у суді - інший. Виникає запитання: який з цих законів підлягає застосуванню? Особливо актуальним воно є у зв'язку із прийняттям нового КК, оскільки багато осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, вчинили злочин до набрання ним чинності тобто до 1 вересня 2001 р.

Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності (ч. З ст. 4 КК), незалежно від часу настання злочинних наслідків. Відповідно до ч. 1 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі. Наприклад, якщо за діяння, яке особа вчинила до набрання чинності новим КК, санкція відповідної статті КК 1960 р. передбачала більш м'яке покарання, застосовується КК 1960 р. Якщо ж новий КК за вчинене діяння не передбачає кримінальної відповідальності або передбачає за нього менш суворе покарання або іншим чином поліпшує правове становище особи, яка його вчинила, застосовується новий КК.

У пункті 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень до КК 2001 р. є пряма вказівка закрити всі кримінальні справи щодо осіб, які вчинили діяння, декриміналізовані новим КК; у п. 1 - про звільнення від покарання осіб, засуджених за КК 1960 р. за діяння, відповідальність за які не передбачена новим КК; у п. 5 - зменшити відповідно до частин 2 і 3 ст. 100 КК 2001 р. до одного року строк виправних робіт, призначених неповнолітнім, а також розмір відрахування з їх заробітку до 10 відсотків; у п. 7 - про те, що особи, засуджені до покарання у виді громадської догани (ст. 33 КК 1960 p.), якщо у них до набрання чинності КК 2001 р. не була погашена судимість, вважаються такими, що не мають судимості. Останні три приклади свідчать про те, що дія закону про кримінальну відповідальність, який будь-яким чином поліпшує правове становище особи, що вчинила злочин, поширюється і на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Поширення дії нового закону на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання ним чинності, називається зворотною дією закону про кримінальну відповідальність у часі.

2    4-88                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            33


Кримінальне право. Загальна частина

Більш м 'яким вважається закон, в якому:

встановлюється більш м'який вид покарання, ніж у законі, що діяв під час вчинення злочину;

мінімальна межа покарання нижча, ніж така ж межа покарання у законі, що діяв раніше;

максимальна межа одного і того ж виду покарання є більш низькою у новому законі;

одночасно знижена нижча межа і підвищена вища межа. В цьому випадку закон має зворотну дію у часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність (див. ч. З ст. 5 КК);

виключено додаткове покарання, яке було передбачене у попередньому законі;

збережене додаткове покарання, однак це покарання в новому законі, на відміну від того, що діяв раніше, передбачене факультативно поряд із менш суворим додатковим покаранням;

виключений більш суворий вид покарання, передбачений в альтернативній санкції, або в таку санкцію включений менш суворий вид покарання;

замість одного основного покарання, яке було у законі, що діяв раніше, передбачено альтернативно ще хоча б одне більш м'яке основне покарання.

Закон про кримінальну відповідальність не має зворотної сили, коли визначає злочинність діяння або встановлює більш суворе покарання чи іншим чином погіршує правове становище особи. Наприклад, умови звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки і втрати суспільної небезпечності діянням або особою, яка вчинила діяння, за ст. 50 КК 1960 р. є більш пільговими (вони не пов'язуються з тяжкістю вчиненого злочину, як це передбачено у ст. 48 КК 2001 р.), тому при звільненні від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин до набрання чинності КК 2001 p., слід керуватися ч. 1 ст. 50 КК 1960 р. (п. 16 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 p.).

§ 2. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі базується на двох основних принципах: територіальному і громадянства. Територіальний принцип чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність сформульований у ст. 6 КК і полягає

34


Глава НІ. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі

в тому, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК України.

Такими особами є громадяни України, іноземці (крім тих, стосовно яких питання про кримінальну відповідальність у випадку вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом), а також особи без громадянства.

Злочин вважається вчиненим на території України у випадках, коли: 1) він розпочатий і закінчений на території України; 2) він підготовлений за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України; 3) суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України).

Поняття території України визначається нормами державного та міжнародного права. Згідно зі ст. 1 Закону «Про державний кордон України» державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору. Визначається державний кордон України рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України (ст. 2 Закону). Порядок встановлення та позначення державного кордону регламентується статтями 3 та 4 цього Закону.

Поняттям «територія України» охоплюються:

1)                   суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальними водами (територіальним морем);

2)                 військові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави;

3)                 невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які знаходяться під прапором України у відкритому морі;

4)                   військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

5)                невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та знаходяться поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Сфера застосування закону про кримінальну відповідальність поширюється (із певними обмеженнями) також на окремі об'єкти,

2*

35


Кримінальне право. Загальна частина

які не є територією України. До них належать: а) континентальний шельф, під яким розуміється поверхня й надра морського дна підводних районів, що прилягають до узбережжя чи до островів України, за зоною територіального моря до глибини 200 м або за цією межею до таких місць, де глибина вод, що його покривають, дозволяє вести розробку природних багатств цих районів. Сфера дії закону про кримінальну відповідальність на континентальному шельфі стосується лише злочинів, пов'язаних із розробкою його мінеральних і живих ресурсів, провадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією й використанням штучних островів, установок, споруд, здійсненням наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери тощо; б) виключна (морська) економічна зона, тобто морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що й територіальне море України (ст. 2 Закону «Про виключну (морську) економічну зону»). Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні стосуються розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, управління цими ресурсами, інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці зазначеної зони (ст. 4 Закону); в) підводні телеграфні кабелі й трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; г) наукова станція, розташована на острові Галіндес в Антарктиді; г) запущені в космос об'єкти, що належать Україні.

Територіальна чинність закону про кримінальну відповідальність України розповсюджується і на іноземні невійськові судна, які перебувають у територіальних водах чи порту України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону «Про державний кордон України» прикордонні війська України мають право «знімати із судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і досудового слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України».

Норми міжнародного права, зокрема: «Віденська Конвенція про дипломатичні зносини» від 18 квітня 1961 p., «Віденська Конвенція про консульські зносини» від 24 квітня 1963 р. та внутрішнє, прийняте на основі цих конвенцій, «Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні» від 10 червня 1993 р. надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло

36


Глава III. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі

інших іноземних громадян або частково це обмежують щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності.

Дані особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише акредитуючої держави, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом.

Відповідно до міжнародних угод і законів України із кримінальної юрисдикції України виключені іноземні громадяни, які користуються дипломатичним імунітетом. Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, які мають повний або частковий дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. До відповідальності такі особи притягуються державою, представниками якої вони є.

Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і консульські службовці, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також представники і посадові особи міжнародних організацій, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають юрисдикції України лише щодо злочинних діянь, вчинених ними при виконанні своїх службових обов'язків.

Дипломатичний кур'єр є недоторканним та не підлягає українській кримінальній юрисдикції лише при виконанні своїх обов'язків, а тимчасовий дипломатичний кур'єр - лише на час доставки пошти за призначенням.

Недоторканністю та імунітетом від кримінальної юрисдикції користуються також дипломатичні агенти, акредитовані в іншій державі, які транзитом проїжджають через територію України. Це поширюється і на членів їхніх сімей, які супроводжують вказаних осіб або слідують окремо, щоб приєднатися до них або повернутися у свою державу.

Принцип громадянства (його ще називають національним) означає, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо

37


Кримінальне право. Загальна частина

інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).

Якщо громадянин України або особа без громадянства, яка постійно проживає в Україні, за вчинений за кордоном злочин зазнали кримінального покарання за межами України, то вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК). Це положення випливає із ст. 61 Конституції України, в якій сказано, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме порушення.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КК, у разі вчинення зазначеними особами нового злочину на території України, при його кваліфікації, призначенні за нього покарання, звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання суд має врахувати правові наслідки вироку суду іноземної держави.

Крім розглянутих вище принципів дії закону про кримінальну відповідальність у просторі, доктрина виділяє ще два додаткових принципи: універсальний (його ще називають космополітичним) та реальний.

Універсальний принцип полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності у випадках, передбачених міжнародними договорами (ст. 8 КК).

Цей принцип відображає спільність інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, відповідальність за які випливає з міжнародно-правових актів. КК 2001 р. містить низку статей, які включені в нього саме у зв'язку з ратифікацією міжнародних конвенцій, договорів тощо. До них належать, наприклад, виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК), ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха (ст. 284 КК), неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285 КК), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК), піратство (ст. 446 КК), найман-ство (ст. 447 КК).

Реальний принцип полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, підлягають кримінальній відповідальності за вчинені за її межами особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Цей принцип, як і попередній, випливає зі змісту ст. 8 КК. Він є новелою, яка відображає прагнення нашої держави захи-

38


Глава Ш. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі

стити права й свободи громадян України та свої інтереси від злочинних посягань навіть тоді, коли вони вчинюються на території інших держав. Він базується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, відповідно до яких Україна має право карати іноземців за діяння, вчинені ними за її межами, якщо вони спрямовані проти прав і свобод громадян нашої держави або ставлять під загрозу її інтереси.

Універсальний і реальний принципи виключають притягнення до кримінальної відповідальності зазначених осіб, якщо вони були засуджені за вчинені злочини іноземним судом та відбули за них покарання.

У КК 2001 р. вперше закріплено положення про те, що громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду (ч. 1 ст. 10 КК). До набрання чинності зазначеним КК таке піклування та захист вказаних осіб гарантувались ст. 25 Конституції України.

Водночас іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України (ч. 2 ст. 10 КК).

Видачі на підставі міжнародних угод іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або для відбування покарання підлягають також іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території (ч. З ст. 10 КК).

Не підлягають видачі іноземні громадяни і особи без громадянства, яким Україною було надано притулок (ст. 26 Конституції України).

* >t


Глава IV ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ

§ 1. Поняття та ознаки злочину

Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну властивість злочинів). Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння, заборонене законом (причому часто - не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обгрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки: 1) це діяння вчинене суб'єктом злочину; 2) воно є винним; 3) вказане діяння є суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою поняття злочину є також 5) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.

Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних

40


Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику); б) вимова, написання чи висловлення іншим способом думки або побажання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України); в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку; г) суб'єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв'язків з особою, яка вчинила злочин, тощо.

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Злочином визнається діяння, вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні

41


Кримінальне право. Загальна частина

або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість, яка розкривається у ч. 2 ст. 11 КК через:

1)                         узагальнене формулювання об'єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються: а) особа (фізична чи юридична); б) суспільство; в) держава, а з урахуванням змісту ст. 1 КК - також і г) людство;

2)            два різновиди наслідків посягання: а) реальне заподіяння істотної шкоди; б) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Не є злочином діяння, яке: а) посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям, благочинність тощо); б) із необхідністю не заподіює істотної шкоди об'єктам кримінально-правової охорони або принаймні не створює реальної загрози її заподіяння; в) заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Визнання матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди істотною, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, часто здійснюється в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), а нематеріальної (політичної, організаційної, моральної тощо) - як правило, у межах судової дискреції1 без урахування вказаних критеріїв.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли мова йде про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначається сама фактично заподіяна матеріальна шкода. Що ж стосується створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою.

З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов'язковою властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1

1 Дискреція [лат. discretio] - вирішення посадовою особою або державним органом будь-якого питання на власний розсуд.

42


Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

ст. 364, ч. 1 ст. 423 та ін.), у т. ч. для характеристики кваліфікуючих ознак (наприклад, ч. 2 ст. 361, ч. 2 ст. 410), слід розглядати скоріше за все як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіяння істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння.

Вимога ст. 11 КК про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене (тобто його вчинення заборонене) чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога грунтується на відомому правовому принципі Nullum crimen, nulla poena sine lege (Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону), безпосередньо випливає з положення п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює вказане положення.

Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави, крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

Кримінальна караність є обов'язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Особливої частини КК (крім ст. 401) поряд із диспозицією містять санкцію. Караність як ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже кримінальна караність є обов'язковим компонентом кримінальної протиправності, а посткримінальна поведінка особи і по-сткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у не-злочин.

43


Кримінальне право. Загальна частина

§ 2. Криміналізація суспільно небезпечних діянь. Декриміналізація діянь

Протиправність як ознака злочину прямо пов'язана з криміна-лізацією суспільно небезпечних діянь та декриміналізацією діянь, що втратили суспільну небезпеку.

Криміналаація - це законодавче визнання тих чи інших діянь злочинними, встановлення за них кримінальної відповідальності.

Однією з аксіом кримінально-правової доктрини є те, що кри-міналізація того чи іншого діяння має бути обумовлена певними факторами. Інколи ці фактори називають підставами визнання діяння кримінально протиправним. У теорії права існують різні погляди щодо факторів (підстав) криміналізації.

На нашу думку, слід виділяти не лише підстави, а й приводи та умови криміналізації, які мають застосовуватися у сукупності, системно.

Так, приводами до криміналізації є:

1)                   необхідність виконання зобов'язань за міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України. Наприклад, приводом до криміналізації такого малопоширеного діяння, як неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285 КК), стала необхідність виконання зобов'язань, взятих на себе Україною у зв'язку з ратифікацією Конвенції ООН із морського права від 10 грудня 1982 p.;

2)                     необхідність створення правових механізмів утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов'язку держави (ст. З Конституції України), яка стала приводом до криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 28 Конституції України, ст. 142 КК), примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 44 Конституції України, ст. 174 КК), порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 49 Конституції України, ст. 184 КК) тощо;

3)                   необхідність забезпечення реалізації певних положень Конституції та інших законів України. Так, приводом до криміналізації умисного перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК) стали відповідні положення Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»;

4)                      результати кримінологічних досліджень щодо динаміки та поширеності певного діяння, які обґрунтовують необхідність його кримінально-правової заборони. При цьому, як правило, не кримі-налізується діяння, яке не є поширеним або, навпаки,- поширеним

44


Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

настільки, що боротьба з ним кримінально-правовими засобами буде вкрай неефективною (наприклад, виготовлення самогону для власних потреб).

До відносної поширеності слід прирівнювати й можливість такої поширеності діяння за певних обставин. Зрозуміло, наприклад, що такий злочин, як порушення законів та звичаїв війни, у мирний час не вчинюється зовсім. Але в умовах воєнного стану він може вчинюватися і, як свідчить сучасний світовий досвід воєнних дій, його поширеність, особливо з урахуванням певних значень латентності, може бути вельми високою.

Поширеність діяння, достатня для його криміналізації, може бути тим меншою, чим вищою є його об'єктивна шкідливість. Так, хоча протягом кількох років жодна особа не засуджувалась за шпигунство, цей факт ще не може слугувати аргументом за дек-риміналізацію цього діяння.

Відсутність відносної поширеності часто є аргументом проти криміналізації діяння, навіть у разі існування інших приводів для його криміналізації. Наприклад, УРСР приєдналася до Конвенції ООН про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами 1949 р. ще у 1954 р. Але торгівля людьми була криміналізована в Україні лише у 1998 p.- після того, як відповідні діяння стали поширеними;

5) громадська думка. Так, ніщо інше, як громадська думка стала приводом до криміналізації у 1988 р. незаконного поміщення в психіатричний заклад. Відповідна стаття з'явилася у вітчизняному КК у часи «перебудови» після оприлюднення в засобах масової інформації відомостей про вчинення зазначених дій як засобу розправи тоталітарної влади з інакомислячими.

За наявності зазначених приводів єдиною підставою криміналізації діянь є відповідний ступінь і характер їхньої суспільної небезпеки, який характеризується їхньою здатністю заподіювати об'єктам кримінально-правової охорони (а не будь-яким іншим об'єктам) істотну (а не будь-яку іншу) шкоду.

Суспільна небезпека діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям, її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно обумовлюють необхідність криміналізації (або, навпаки, де-криміналізації) того чи іншого діяння.

Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України (18%) і питомої ваги еродованих ґрунтів у складі

45


Кримінальне право. Загальна частина

розораних земель (32%)' створили підстави для криміналізації забруднення або псування земель (ст. 239 КК) і безгосподарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.

Вирішення питання про законодавче визнання діяння злочином обов'язково потребує дотримання певних умов криміналізації. їх можна поділити на умови: 1) соціально-психологічного характеру; 2) кримінологічного характеру; 3) загальноправового характеру; 4) кримінально-правового характеру; 5) кримінально-процесуального характеру.

Так, відповідно до умов соціально-психологічного характеру діяння може бути криміналізоване, якщо це обумовлено його явною або відносною аморальністю чи правосвідомістю населення, представників законодавчого і правозастосовних органів. Саме явна аморальність такого діяння як сутенерство стала соціально-психологічною умовою його криміналізації (ч. 4 ст. 303 КК).

Право може й випереджати мораль. Наприклад, чинним КК криміналізоване таке діяння, як нацьковування хребетних тварин одна на одну з корисливих мотивів (ст. 299 КК). Це діяння в Україні не є поширеним і тому ще не встигло отримати з боку усього суспільства оцінку як аморальне, але його криміналізація була обумовлена правосвідомістю представників законодавчого органу.

Згідно з умовами кримінологічного характеру діяння може бути криміналізоване лише у разі, якщо боротьба з ним кримінально-правовими засобами може бути ефективною і прогнозовані побічні соціальні наслідки криміналізації не є негативними.

До умов загально-правового характеру слід віднести відповідність нової кримінально-правової заборони:

а)                  Конституції України. Наприклад, не може вважатися злочином незаконне перетинання державного кордону України, вчинене громадянином України при поверненні в Україну, або відмова свідка від давання показань щодо себе, оскільки це суперечило б статтям 33 і 63 Конституції України;

б)                    міжнародним договорам, ратифікованим Верховною Радою України. Наприклад, зміст ст. 209 КК має відповідати вимогам

1 Шлемко В. Т., Бінько 1. Ф. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення.- К., 1997.- С 56; Національна безпека України (1994— 1996 pp.).-К., 1997.-С 87.

46


Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

ст. 6 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, від 8 листопада 1990 p., ратифікованої Україною 17 грудня 1997 p.;

в)                  іншим законам України. Так, недоцільною з точки зору її ко-лізійності стала, на наш погляд, криміналізація незаконного здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК). Адже таке саме діяння визнане ст. 16410 КУпАП адміністративним правопорушенням;

г)                         техніко-юридичним вимогам. У ст. 315 проекту нового КК пропонувалося криміналізувати «здійснення особою статевого акту з іншою особою за платню». Лише перед остаточним прийняттям КК у диспозицію цієї статті (у новому КК це ст. 303) були внесені зміни, якими вдалося запобігти двозначності змісту закону: нібито статевий акт можна здійснити за платню із самим собою. На жаль, у чинному КК не вдалося запобігти інших порушень техніко-юридичних вимог. Так, важко зрозуміти, що мається на увазі під «іншим засобом» у ст. 188 КК, якщо перед цим мова йде про спосіб, а не засіб.

Відповідно до умов кримінально-правового характеру не підлягає кримінал ізації діяння:

а)                   яке не відповідає визначеним у кримінальному законі ознакам злочину, зокрема, не є власне діянням, не може бути винним і вчинюватися суб'єктом злочину;

б)               яке вже визнане злочином;

в)                                 криміналізація якого спричинить небажану конкуренцію норм КК або іншим чином може суттєво ускладнити процес кваліфікації злочинів та сприяти помилкам у кваліфікації.

До умов кримінально-процесуального характеру належить можливість доказування факту вчинення даного діяння кримінально-процесуальними засобами.

Способами криміналізації діяння є: а) доповнення Особливої частини КК новими нормами чи окремими положеннями; б) зміна норм Особливої частини КК; в) внесення відповідних змін до норм Загальної частини КК; г) офіційне тлумачення Конституційним Судом України кримінально-правової норми, яке змінює (збільшує) обсяг забороненої цією нормою поведінки без зміни її змісту (без зміни «букви» закону).

Декриміналізація означає виключення діяння з числа злочинних, скасування кримінальної відповідальності за них.

Як і криміналізація, декриміналізація також має бути обумовлена відповідними факторами, які створюють її підстави, здійснюватися за певних приводів і відповідати певним умовам.

Приводи до декриміналізації ті самі, що й приводи до криміна-

47


Кримінальне право. Загальна частина

лізації. Підставою декриміналізації діянь є їхня нездатність заподіювати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

За своїм конкретним змістом деякі з умов декриміналізації мають свої особливості порівняно з умовами криміналізації. Так, відповідно до умов кримінально-правового характеру, підлягає декриміналізації діяння, попереднє визнання якого злочином спричинило небажану конкуренцію норм КК, яка суттєво ускладнила процес кваліфікації злочинів та сприяла помилкам у кваліфікації. Згідно з умовами кримінально-процесуального характеру може бути декриміналізоване діяння, що не може бути доведено кримінально-процесуальними засобами.

t

§ 3. Малозначність діяння

Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки. Це положення конкретизує зміст суспільної небезпеки як загальної ознаки злочину. Мета його введення до КК обумовлена необхідністю підкреслити, що правосуддя в Україні має здійснюватися на засадах принципів справедливості та індивідуалізації кримінальної відповідальності, за яких формальний момент - кримінальна протиправність типового діяння - не може превалювати над фактичним - відсутністю суспільної небезпеки конкретного діяння.

Від злочинів малозначні діяння відрізняються відсутністю суспільної небезпеки. Тому не можуть визнаватись малозначними діяння, спрямовані на заподіяння шкоди найбільш важливим об'єктам кримінально-правової охорони (життю людини, безпеці людства тощо), а так само діяння, які спричинили тяжкі наслідки.

Визнання того чи іншого діяння малозначним не залежить від наявності обставин, що пом'якшують покарання або є правовими підставами для звільнення від кримінальної відповідальності, від позитивних характеристик винного, його посткримінальної поведінки тощо. Так, вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, добровільне відшкодування завданого злочином збитку або усунення заподіяної ним шкоди, факт примирення потерпілого з обвинуваченим (підсудним) у справах приватного обвинувачення, втрата суспільної небезпечності особою на час розслідування злочину не перетворюють його (злочин) у малозначне діяння.

Не можуть визнаватися малозначними і діяння, які не містять

48


Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

складу злочину. Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосередньо в законі через певну кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину. Щодо нематеріальної шкоди, то визначення її істотності здійснюється в межах судової дискреції, а тому визнання конкретного діяння таким, що становить суспільну небезпеку або не становить її через малозначність, залежить від конкретних обставин справи та їх оцінки судом. Наприклад, відсутність умислу в діях особи може бути такою обставиною лише у разі, якщо відповідне діяння може бути вчинене як умисно, так і через необережність (якщо воно може бути вчинене лише умисно, то відсутність умислу означає відсутність складу злочину).

В силу прямої вказівки закону (статті 37-43 КК) не визнається малозначним діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, під впливом фізичного примусу та в силу інших обставин, що виключають злочинність діяння, а також готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14 КК).

Не можуть визнаватись малозначними діяннями і вчинки, які взагалі не містять ознак злочину, передбачених у ст. 11 КК: не являють собою дію або бездіяльність, не є винними тощо. Кримінальна справа про вчинок, який не містить ознак злочину, не може бути порушена через відсутність події злочину.

Таким чином, малозначне діяння - це така формально передбачена КК умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної чи потенційної шкоди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність хоча і заподіяла охоронюваному КК об'єкту посягання шкоду (створила загрозу заподіяння шкоди), але ця шкода не є істотною.

У цьому зв'язку слід підкреслити, що не може бути визнано малозначним діяння, яке посягає на об'єкт, який взагалі не охороняється КК (скажімо, справа про скотолозтво не може бути порушена за відсутністю події злочину), або хоча й посягає на об'єкт, який перебуває під кримінально-правовою охороною, але не заподіяло йому і не могло заподіяти не тільки істотної, а й будь-якої шкоди.

Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч. 2 ст. 11 КК.

49


Кримінальне право. Загальна частина

§ 4. Відмінність злочинів

від інших правопорушень та від правомірної поведінки. Сукупність злочинів та інших правопорушень

Злочин, як вид правопорушення, слід відрізняти не лише від малозначних діянь, а й від інших правопорушень, а як прояв суспільно небезпечної поведінки особи - слід відрізняти від інших видів людської поведінки.

Під правопорушенням розуміється антисоціальне протиправне і, як правило, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне юридичну відповідальність. Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Із цих конституційних положень однозначно випливає, що злочини, адміністративні, дисциплінарні правопорушення і цивільно-правові делікти є різними видами правопорушень. У теорії права виділяються й інші види правопорушень - господарсько-правові, фінансові, конституційні, трудові, корупційні, податкові, екологічні, земельні, сімейні правопорушення, порушення міжнародного права тощо.

Правильне вирішення питання про розмежування злочинів та інших правопорушень має важливе значення для дотримання як загальних, так і галузевих принципів кримінального права.

Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб'єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність.

Суспільна небезпека, як один із названих критеріїв, є характерною не тільки для злочинів, а й для інших правопорушень. Цей висновок випливає, зокрема, із ч. 2 ст. 1 КК, де зазначено, що «Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами».

Розрізняють характер і ступінь суспільної небезпеки. Характер -якісна ознака суспільної небезпеки - залежить від важливості об'єкта кримінально-правової охорони. Так, життя та здоров'я особи, її воля, статева свобода і статева недоторканність, мир, безпека людства, міжнародний правопорядок як найбільш важливі цінності захищаються кримінальним законом. Наявність факту посягання на них не викликає необхідності порушувати питання про відмежування такого злочину від інших правопорушень, оскільки таких законодавство не передбачає.

50


Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

Відповідальність за посягання на особисті права людини і громадянина, власність, порядок здійснення господарської діяльності, довкілля, громадську безпеку, безпеку виробництва, безпеку руху та експлуатації транспорту, громадський порядок та моральність, порядок несення військової служби тощо передбачена не тільки кримінальним правом, а й іншими галузями права. Для відмежування злочину від інших правопорушень у таких випадках недостатньо звертатися тільки до характеру суспільної небезпеки вчиненого. Необхідно визначити її кількісну ознаку - ступінь суспільної небезпеки діяння. Злочин завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. На ступінь суспільної небезпеки впливають: тяжкість заподіяної шкоди, спосіб вчинення діяння, форма вини, мотив і мета, повторність та інші ознаки.

Основною ознакою, яка впливає на ступінь суспільної небезпеки, є властивість діяння заподіювати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

Істотність матеріальної шкоди у багатьох випадках визначається безпосередньо у КК на підставі заздалегідь визначених абсолютно конкретних критеріїв і вимірюється у грошовому виразі (щодо майнової шкоди), у фіксованих показниках короткочасного розладу здоров'я, втрати працездатності, втрати органу або його функцій, смерті тощо (щодо фізичної шкоди). Ці критерії дають змогу, як правило, чітко відмежувати злочини від інших правопорушень. Наприклад, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв є адміністративним правопорушенням (ст. 61 КУпАП). Якщо зазначеним діянням буде умисно заподіяно шкоду у великих розмірах, вчинене переростає у злочин, передбачений ст. 194 КК (умисне знищення або пошкодження майна), а якщо пошкодження названих предметів спричинило, скажімо, тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, то, залежно від форми вини,- у злочин, передбачений ч. 2 ст. 194 КК (умисне пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки), або у злочин, передбачений ст. 196 КК (необережне знищення або пошкодження майна). Аналогічне рішення треба приймати при знищенні або пошкодженні дренажних систем (ст. 74 КУпАП), пошкодженні газопроводів (крім магістральних) і їх устаткування при провадженні робіт (ст. 1032 КУпАП) тощо.

Однак часто вказаних критеріїв у КК не передбачено і визнання чи невизнання істотною нематеріальної, а інколи - і матеріальної шкоди, особливо якщо вона має непрямий характер, здійснюється у межах судової дискреції. У цих випадках з метою визначення шкоди істотною мають враховуватися інші критерії - спосіб, місце, час, засоби, знаряддя, обстановка вчинення злочину, наявність потерпі-

51


Кримінальне право. Загальна частина

лого, який має особливий статус та потребує особливого захисту, наявність предмета злочину, що є особливо важливим, тощо.

Із ч. 2 ст. 11 КК випливає, що діяння, яке не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, взагалі не становить суспільної небезпеки, тобто не вважається злочином.

Суб'єктом злочину, як зазначалося вище, може бути лише фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступати суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (див. статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень.

На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсутності вини. Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано: 1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідальність без вини передбачена також статтями 1173-1176 ЦК України.

Такі критерії, як кримінальна протиправність і кримінальна караність, дозволяють відмежувати злочини від інших правопорушень, не передбачених чинним КК і вчинення яких не створює підстави для застосування кримінальних покарань. Інакше кажучи, правопорушення, відповідальність за які не передбачена КК, не є злочинами.

Відмежування злочинів від аморальних вчинків звичайно здійснюється за критеріями кримінальної протиправності й кара-

52


Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

ності, а також за об'єктом, ступенем суспільної небезпеки та деякими іншими ознаками.

Так, суспільство може визнавати аморальними, а у деяких випадках і суспільно небезпечними вчинками самогубство і замах на самогубство, клонування людини, проведення самоабортів, свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження на венеричну хворобу тощо, але усі ці діяння не розглядаються як злочини, оскільки відповідальність за них чинний КК не встановлює. Санкціями за невиконання вимог моральності можуть бути лише певні форми морального впливу, наприклад, громадський осуд.

Об'єкт аморальних вчинків суттєво відрізняється від об'єкта злочину. З одного боку, аморальні вчинки можуть посягати на такі загальні блага, як уявлення суспільства про добро і зло, справедливість тощо, але не всі злочинні посягання є аморальними (нейтральними до моралі є більшість необережних злочинів, ряд злочинів у сфері господарської діяльності, інші злочини, для яких не є характерними корисливі чи інші низькі мотиви). З іншого боку, об'єктами аморальних вчинків можуть бути суспільні відносини, які перебувають виключно у сфері моральності і не мають жодного кримінально-правового відтінку: кохання, загальне ставлення до віросповідання, деякі правила етикету тощо.

На відміну від злочину, аморальний вчинок не завжди полягає у конкретному діянні (дії або бездіяльності). Аморальними можуть бути спосіб життя загалом або деякі його сфери, думки та переконання.

Більш чітко таке відмежування можна зробити тоді, коли ознаки, за допомогою яких визначається ступінь суспільної небезпеки, чітко визначені безпосередньо в законі. Так, виготовлення порнографічних предметів визнається злочином лише за наявності мети їх збуту (ст. 301), заняття проституцією - за умови його систематичності (ст. 303) тощо.

Відмежування злочинів від суспільно небезпечних діянь, які не визнаються злочинами, здійснюється переважно за критеріями кримінальної протиправності й караності, суб'єкта, винності.

Так, немає сумніву у тому, що суспільно небезпечними діяннями є застосування будь-якої зброї масового знищення - хімічної, біологічної, ядерної, лазерної, інфразвукової, радіологічної, променевої тощо. Проте кримінально протиправним і караним (ст. 439 КК) визнається застосування лише перших трьох із перелічених її видів.

Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки, яка не є ні аморальною, ні суспільно небезпечною і, маючи певні ознаки злочину, насправді може бути навіть суспільно корисною, стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином

53


Кримінальне право. Загальна частина

через існування обставин, які виключають його злочинність (статті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).

Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для припинення суспільно небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочином і є суспільно корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей.

Інколи одним і тим самим діянням вчинюються правопорушення, відповідальність за які передбачена КК та іншим (не кримінальним) законодавчим актом, тобто йдеться про сукупність злочинів та інших правопорушень.

Наприклад, ст. 176 КК визнає злочином, зокрема, незаконне розповсюдження творів, якщо ці дії завдали шкоди у великому розмірі. Відповідно ж до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» такі самі дії є цивільно-правовим проступком, який тягне відповідальність, передбачену ст. 52 зазначеного Закону.

Теоретично можливою є сукупність злочину з конституційним правопорушенням. Так, вчинення Президентом України державної зради чи іншого злочину водночас розглядається і як конституційне правопорушення, що має своїм наслідком відповідальність у виді усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

У силу прямої вказівки закону (ч. 2 ст. 9 КУпАП, ч. 1 ст. З Закону України «Про боротьбу з корупцією»), як правило, неможливою є сукупність злочинів і адміністративних та правопорушень корупційного характеру, які посягають на один і той самий об'єкт правової охорони: злочин як більш антисоціальне правопорушення поглинає останні.

§ 5. Класифікація злочинів та її значення

Класифікація злочинів передбачає поділ їх на групи (категорії) залежно від того чи іншого критерію.

Ст. 12 КК (класифікація злочинів) таким критерієм катетеризації злочинів називає ступінь їх тяжкості. Роль формального класифікатора за цим критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір покарання у виді позбавлення волі.

Залежно від ступеня тяжкості закон поділяє злочини на чотири категорії:

1)                       злочини невеликої тяжкості. За ці злочини передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання;

2)               злочини середньої тяжкості. За них передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

54


.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

3)                     тяжкі злочини. Санкція відповідних статей передбачає за ці злочини покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років;

4)                 особливо тяжкі злочини, до яких належать суспільно небезпечні діяння, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості має важливе значення для правильного застосування КК. її роль полягає, зокрема, у визначенні: чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які не проживають постійно в Україні (ст. 8); підстав кримінальної відповідальності за готування до злочину (ч. 2 ст. 14); поняття злочинної організації (ч. 4 ст. 28); обставин, що виключають злочинність діяння (ч. 2 ст. 43); підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45—49); підстав і умов звільнення від покарання та його відбування (ч. 4 ст. 74, статті 79-83, 97, 105-107); застосування окремих видів покарань (ст. 54, ч. 2 ст. 59, статті 64, 102); призначення покарання (статті 69-71); встановлення строків погашення судимості (статті 89 і 108); визначення підстав кримінальної відповідальності за деякі злочини (зокрема, передбачені статтями 255, 372, 383, 384, 396 КК) тощо.

Крім того, вказана класифікація злочинів має значення для вирішення низки інших правових питань, а саме про: визначення виду кримінально-виконавчої установи, у якій особа має відбувати покарання; здійснення оперативно-розшукової діяльності; провадження у кримінальних справах; застосування амністії; визначення підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції та інших правоохоронних органів; порядок розміщення осіб, взятих під варту; наявність підстав для встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі; дозвіл чи відмову у наданні допуску до державної таємниці; прийняття до громадянства України, поновлення у громадянстві України і надання статусу біженця; виключення з військового обліку; особисту недоторканність і можливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину тощо.1

Зазначена класифікація злочинів може бути врахована у кримінальному судочинстві при визначенні переліку злочинів, розслідування у справах про які проводиться за протокольною формою досудової

Більш детально про значення класифікації злочинів див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України 3-тє вид., переробл. та доп. / За ред. М. І. Мельника, М І. Хавронюка- К.: Атіка, 2004.- С 48-50.

55


Кримінальне право. Загальна частина

підготовки матеріалів, при визначенні підслідності, підсудності кримінальних справ тощо. У кримінальній політиці держави вона може мати значення для розробки програм боротьби із злочинністю, кримінальної статистики, організації профілактики злочинів тощо.

В основу інших класифікацій злочинів можуть бути покладені: 1) родовий об'єкт посягання, який є основою для визначення характеру суспільної небезпеки злочинів; 2) характер суспільно небезпечних наслідків; 3) форма вини; 4) суб'єкт злочину; 5) наявність предмета злочину; 6) наявність потерпілого; 7) територіальна поширеність і країна, на території якої вони вчинені; 8) їх міжнародне визнання саме як злочинів; 9) їх кримінологічна характеристика; 10) їх політико-економічна характеристика тощо. Низка цих класифікацій має значення для практики застосування кримінального та виправно-трудового законодавства, інші - переважно для теоретичних розробок проблем з кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінології, кримінальної статистики тощо.

За родовим об'єктом посягання можна виділити двадцять видів злочинів - відповідно до назв розділів Особливої частини КК.

За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити злочини з наслідками: а) матеріального характеру (злочини, наслідком яких є майнова чи фізична шкода); б) нематеріального характеру (злочини, наслідки яких полягають у психологічній шкоді, що заподіюється особі, або створюють дисфункції у певних суспільних відносинах - політичних, економічних, соціальних, правових тощо і мають, таким чином, дезорганізаційний характер).

Форма вини є критерієм поділу усіх злочинів на: а) умисні злочини; б) необережні злочини; в) злочини, які можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність; г) злочини з так званою складною виною.

Суб'єкт злочину може бути критерієм поділу злочинів на: а) злочини із загальним суб'єктом; б) злочини із спеціальним суб'єктом.

За критерієм наявності предмета злочину можна виділити: а) злочини, обов'язковою ознакою складу яких є предмет; б) безпредметні злочини. За наявністю потерпілого виділяються злочини, обов'язковою ознакою складу яких: а) є потерпілий; б) потерпілий не є. При цьому першу із цих категорій злочинів за характеристикою потерпілого можна поділити на злочини: із загальним потерпілим і злочини із спеціальним потерпілим, а за роллю потерпілого в обвинуваченні - на злочини: приватного обвинувачення (передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 і, у певній частині, ст. 356 КК); приватно-публічного обвинувачення (передбачені ч. 1 ст. 152 КК); публічного обвинувачення (усі інші).

56


Глава IV. Поняття злочину. Класифікація злочинів

Територіальна поширеність злочинів є критерієм їх поділу на: а) злочини екстериторіального характеру; б) інші злочини, а країна, на території якої вони вчинені- на: а) злочини, вчинені на території України; б) злочини, вчинені за межами України. Перша з цих класифікацій має значення для правильного застосування положень частин 1 і 5 ст. З, ч. 1 ст. 7, статей 8 і 10, а друга положень статей 6-10 КК.1

За критерієм міжнародного визнання їх як злочинів виділяються: а) міжнародні злочини; б) інші злочини.

При цьому міжнародні злочини, у свою чергу, поділяються на: а) злочини за міжнародним правом (це передбачені, зокрема, статтями 433-442 КК України злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності); б) конвенційні злочини, тобто ті, склади яких встановлені на підставі положень міжнародних конвенцій (зокрема, це злочини, передбачені статтями 147, 149, 209, 215, 258, 266, 278, 284, 285, 307, 323, 333, 443-447 КК України).

Кримінологічна характеристика злочинів створює підстави для їх поділу за критерієм мотивації на насильницькі, корисливі тощо. Але виділення в окрему групу корисливих злочинів (злочинів, що вчинюються за корисливим мотивом) має також і певне кримінально-правове значення. Так, згідно з ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; в Особливій частині КК міститься понад тридцять складів злочинів, для яких корисливий мотив є обов'язковою ознакою і підлягає встановленню при кваліфікації злочину.

Кримінально-правове значення при застосуванні інституту видачі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10 КК), має політико-еконо-мічна характеристика злочинів, за якою серед них виділяються, зокрема, політичні, фінансові та військові злочини.

У КК виділяються і такі види злочинів, як: а) особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України і проти інтересів України (згідно зі ст. 8 КК вчинення цих злочинів за межами України іноземцями або особами без громадянства, що не проживають постійно в Україні, тягне відповідальність за КК України); б) злочини проти миру та безпеки людства (статті 437-439, ч. 1 ст. 442), у разі засудження за які, відповідно до ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 КК, не застосовується давність; в) продовжувані злочини (ч. 2 ст. 32 КК) та деякі інші.

' Детальніше про це див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України... / За ред. М. І. Мельника, М. 1. Хавронюка- К., Атіка, 2004.-С 16-36.

57


Глава V КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА її ПІДСТАВИ

§ 1. Поняття кримінальної відповідальності та її реалізація

У кримінальному законі поняття «кримінальна відповідальність» не розкривається, хоча і вживається досить широко. Тільки в Загальній частині КК ці слова вжито в назвах двадцяти статей.

У теорії кримінального права це поняття трактується по-різному. У загальному вигляді позиції криміналістів щодо змісту кримінальної відповідальності можна представити так: а) як обов'язок особи не вчиняти злочинів; б) як обов'язок особи відповідати згідно із законом за вчинений злочин; в) як реальний процес такої відповідальності. Існують й інші точки зору щодо поняття кримінальної відповідальності, в яких певним чином поєднуються наведені вище позиції.

Кожна з точок зору так чи інакше відображає зміст кримінальної відповідальності. Проте таке відображення не є повним. Етимологічне розуміння терміна «відповідальність» означає покладений на когось обов'язок відповідати за вчинки, бути відповідальним за щось. Тобто кримінальна відповідальність, як різновид юридичної відповідальності, означає, що особа має бути відповідальною за свою поведінку, яка зумовлена вимогами кримінального закону. Отже, кримінально-правові норми зобов'язують особу поводити себе певним чином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї кримінальним законом, не вчиняти злочинів.

Така позиція повною мірою узгоджується з філософсько-соціологічним розумінням поняття відповідальності як такого, що відображає об'єктивний, історично конкретний характер взаємовідносин між особою, колективом, державою з точки зору усвідом-

58


Глава V. Кримінальна відповідальність та її підстави

леного здійснення взаємних вимог, що пред'являються до них. Вона грунтується і на положеннях кримінального закону. Так, вживання в КК терміна «Закон про кримінальну відповідальність» свідчить про те, що кримінальна відповідальність встановлюється (породжується) саме законом (нормами КК).

Серед завдань КК (ст. 1 КК) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Таким чином, закон вимагає від особи бажаної, правомірної поведінки. Невчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності до його вимог. Така поведінка особи отримала назву позитивної кримінальної відповідальності. Вона реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Дотримання громадянами вимог закону гарантує їм право на особисту недоторканність. Відповідною цьому має бути і поведінка відповідних службових осіб, насамперед, працівників правоохоронних органів. Вони зобов'язані діяти відповідно до вимог Конституції України - утверджувати й забезпечувати права й свободи людини, що визнано головним обов'язком держави, і мають право діяти лише в рамках закону. Дотримання вимог закону зазначеними суб'єктами можна вважати гармонічною реалізацією позитивної кримінальної відповідальності.

Позитивна кримінальна відповідальність включає в себе об'єктивні та суб'єктивні ознаки. До об'єктивних слід відносити наявність кримінально-правових приписів (дозволів та заборон) і відповідну їм (правомірну) поведінку суб'єкта. До суб'єктивних -обов'язок суб'єкта діяти відповідно до цих приписів. Позитивна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин.

Правомірна поведінка суб'єктів не вичерпує змісту кримінальної відповідальності в повному обсязі. Порушення кримінально-правових заборон накладає на суб'єкта обов'язок піддатися дії кримінально-правових заходів та реально перетерпіти передбачені в законі міри впливу. Обов'язок суб'єкта бути відповідальним за вчинений ним злочин і перетерпіти передбачені законом міри це негативна або ретроспективна (відповідальність за минулу негативну поведінку) кримінальна відповідальність.

Негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність характеризується: а) наявністю кримінально-правових заборон; б) вчиненням діяння, передбаченого КК, що містить склад злочину; в) реальним перетерпінням заходів, передбачених КК (об'єктивні

59


Кримінальне право. Загальна частина

ознаки), та г) обов'язком особи, яка вчинила діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, піддатися заходам кримінально-правового характеру (суб'єктивна ознака).

Реалізується ретроспективна кримінальна відповідальність у рамках кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих відносин.

Зміст кримінально-правових відносин негативної кримінальної відповідальності полягає в обов'язку особи, яка вчинили діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, перетерпіти заходи кримінально-правового характеру при дотриманні наданих їй законом прав. І коли навіть особа буде ухилятися від притягнення її до кримінальної відповідальності, вона все ж таки зобов'язана перетерпіти заходи, передбачені в КК, протягом визначеного законом терміну. Працівники правоохоронних органів зобов'язані реагувати на вчинений особою злочин у рамках наданих їм прав. Виникнення зазначених обов'язків є першим етапом реалізації негативної кримінальної відповідальності, що відбувається в рамках кримінально-правових відносин.

Кримінально-правові відносини, породжені вчиненням злочину, «викликають до життя» кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі відносини. Саме в рамках (межах) цих відносин і відбувається фактична реалізація негативної кримінальної відповідальності. Слід зазначити, що кримінально-правові відносини продовжують своє «життя» і після реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках цих відносин. Наприклад, повторне вчинення суспільно небезпечного діяння створює в ряді випадків кваліфікований склад злочину.

Початком реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин є передбачені законом дії відповідної службової особи чи органу щодо суб'єкта злочину, наслідками яких передбачаються його певні, визначені законом, обов'язки і права. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин. Він, зокрема, охоплює собою затримання особи в процесуальному порядку, обрання запобіжного заходу, пред'явлення обвинувачення, винесення вироку й набрання ним законної сили.

Завершується реалізація негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин засудженням особи і набранням законної сили обвинувальним вироком суду.

Після вступу обвинувального вироку з призначенням покарання в законну силу кримінальна відповідальність реалізується

60


Глава У. Кримінальна відповідальність та її підстави

в рамках кримінально-виконавчих відносин, тобто під час відбування покарання. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності. Зазначимо, що на цьому етапі кримінально-правові відносини продовжують своє «життя». Це пов'язано з наявністю в особи судимості. А судимість накладає на особу певні кримінально-правові й загальноправові наслідки. Відбування покарання завершує реалізацію негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-виконавчих відносин.

Після того, як особа відбула покарання, негативна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин за умови, що особа перебуває в стані судимості. І тільки її погашенням чи зняттям негативна кримінальна відповідальність завершується в повному обсязі, вичерпує себе.

Отже, негативна кримінальна відповідальність виникає із вчиненням особою передбаченого КК діяння, яке містить ознаки складу злочину, і завершується погашенням судимості.1

1 Щодо початкового моменту виникнення негативної кримінальної відповідальності в літературних джерелах висловлені й інші погляди. Відзначають, наприклад, що негативна кримінальна відповідальність настає з моменту вступу в силу обвинувального вироку суду.

Видається, що початковий момент виникнення негативної кримінальної відповідальності не пов'язаний із вступом у силу обвинувального вироку суду. Взагалі, негативна кримінальна відповідальність не виникає внаслідок констатації її у вироку чи в іншому процесуальному документі. Вона є результатом неправомірної поведінки особи, яка вчинила передбачене Кримінальним кодексом діяння, що містить склад злочину.

Рішення Конституційного Суду України в справі конституційного подання Міністерства внутрішніх справ України у світлі офіційного тлумачення положень ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. № 9 рп/99 про те, що кримінальна відповідальність настає з моменту вступу в силу обвинувального вироку суду, стосується не стільки моменту виникнення кримінальної відповідальності, скільки офіційної її констатації у вироку (офіційного підтвердження обов'язку винної особи піддатися кримінальній відповідальності) і початку її фактичної реалізації, тобто моменту, з якого починається фактичне перетерпіння винною особою заходів, зазначених у законі про кримінальну відповідальність, або з моменту, коли початі (застосовані) до цього заходи (наприклад, запобіжний захід у виді взяття під варту) були цілком законними.

Такий висновок повною мірою узгоджується з положеннями закону про кримінальну відповідальність. Так, у ч. 1 ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є здійснення особою суспільно небезпечного Діяння, що містить склад злочину. І тому логічними і законними є дії працівників правоохоронних органів щодо порушення кримінальної справи, затриманні особи, що вчинила злочин, і т. п.

61


Кримінальне право. Загальна частина

Графічно реалізація негативної кримінальної відповідальності виглядає так:

Реалізація негативної кримінальної відповідальності

Етап вчинення злочину

Реалізується в рамках кримшально-правових відносин

Етап процесуальних дій щодо суб'єкта злочину

Реалізується в рамках: а) кримшально-правових відносин; б) кримінально-процесуальних відносин

Етап відбування покарання

Реалізується в рамках: а) кримінально-правових відносин; б) кримшально-виконавчих відносин

Етап судимості

Реалізується в рамках кримінально-правових відносин

При цьому зазначимо, що негативна кримінальна відповідальність може завершуватися до погашення чи зняття судимості. Мова йде про звільнення від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених Загальною й Особливою частинами КК.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності в Загальній частині КК передбачені статтями 45-49, частинами 2, 4, 5 ст. 74, статтями 75, 79, 80, 86, 97, 104-106 КК. Водночас ст. 87 КК, що регламентує застосування помилування, не говорить про таке звільнення. У ній передбачається лише заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років. Згідно з Положенням про порядок здійснення помилування (затверджене Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 588), помилування здійснюється також у виді повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання.

У ряді випадків кримінальна відповідальність вичерпується фактом відбуття покарання (пункти 3, 4 ст. 89; п. 1 ч. 2 ст. 108 КК).

В Особливій частині випадки звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 4 ст. 331, ч. З ст. 369, ч. 2 ст. 385 і ч. 2 ст. 396 КК.

62


Глава У. Кримінальна відповідальність та Ті підстави

§ 2. Підстави кримінальної відповідальності

Виділяють правову і фактичну підстави кримінальної відповідальності.

Правовою підставою кримінальної відповідальності КК визначає наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченого КК (ст. 2 КК). Це означає, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка є суб'єктом злочину і є винуватою у вчиненні забороненого КК діяння проти охоронюваних законом про кримінальну відповідальність об'єктів.

Фактична підстава кримінальної відповідальності - це вчинення особою діяння, передбаченого в КК, яке містить склад злочину. Наприклад, особа вчинила крадіжку. Саме факт вчинення особою крадіжки і буде підставою негативної кримінальної відповідальності.

Особа не підлягає відповідальності, якщо діяння вчинене нею за обставин, що виключають його злочинність.

Не може підлягати кримінальній відповідальності й особа, коли вчинене нею діяння не визнається законом про кримінальну відповідальність злочином (п. З розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК).


Глава VI СКЛАД ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ВИДИ

§ 1. Поняття та значення складу злочину

Чинний КК, так само, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину. Склад злочину - це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені нормами Особливої частини КК.

Злочин, як реальний факт, не може служити підставою кримінальної відповідальності, оскільки містить у собі деякі ознаки, що не впливають на відповідальність.

Тому тільки сукупність вказаних у законі ознак, суттєвих для визначення суспільної небезпеки та характеру певного виду злочину, утворює склад злочину, факт встановлення якого і є підставою для кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину за певною статтею КК.

Ст. 2 КК як підставу кримінальної відповідальності визначає факт «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом».

Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину.

По-перше, відомо, що кожне суспільно небезпечне діяння володіє різноманітними ознаками об'єктивного й суб'єктивного характеру. Але при цьому кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні й типові для більшості діянь ознаки. Оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної

64


Глава VI. Склад злочину та його види

відповідальності тісно пов'язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо - впливати на ступінь суспільної небезпеки зокрема.

По-друге, склад злочину - це законодавче поняття про злочин і вказує лише на ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність.

Відповідно до ст. З КК «законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».

Тобто, ознаки складу злочину встановлюються лише кримінальним законом, а не будь-якими іншими законодавчими актами. Виняток становлять нормативно-правові акти, що наповнюють кримінально-правові норми з так званими бланкетними диспозиціями відповідним змістом, уточнюють ознаки окремих складів злочинів (прикладом можуть бути ознаки складів злочинів, передбачених статтями 247 та 274 КК).

Класичний принцип «Nullum crimen sine lege» передбачає, що усі кримінально карані діяння мають були описані у законі про кримінальну відповідальність. Згідно з цим принципом правові звичаї не можуть визначати злочинність діяння.

Неприпустимо також і застосування аналогії, яка означає можливість притягнення до кримінальної відповідальності особи за діяння, яке прямо не передбачене законом про кримінальну відповідальність, але оцінюється як суспільно небезпечне за якоюсь кримінально-правовою нормою, найбільш близькою за своїми ознаками до вчиненого діяння.

Світовій практиці відомі випадки аналогії в застосуванні кримінального закону. Такий підхід свого часу був притаманний і вітчизняному кримінальному праву. Так, у радянському кримінальному праві аналогія існувала до 1958 р. і виступала способом розширення та посилення кримінальної відповідальності, а також використовувалась як інструмент політичних репресій.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає повну заборону застосування аналогії. Частина 4 ст. З КК прямо вказує, Що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Склад злочину - це, насамперед, сукупність передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з цих ознак свідчить про відсутність складу злочину в цілому, що відповідно до кримінально-процесуального законодавства України (п. 2 ст. 6, ст. 213,

4—88

65


Кримінальне право. Загальна частина

ст. 324 КПК) усуває можливість настання кримінальної відповідальності.

Історія розвитку кримінально-правової науки свідчить про те, що спочатку поняття «склад злочину» (corpus delicti - лат.) мало не матеріальне, а виключно процесуальне значення. Під ним розумілися лише сліди, що їх залишає злочинне діяння в матеріальному світі: мрець, знаряддя вбивства, знаряддя та засоби вчинення інших злочинів тощо. За таких обставин встановлення складу злочину надавало можливість переконатися в наявності події злочину та являло собою першу стадію процесу. Другою стадією був так званий спеціальний розшук злочинця. В англійському праві термін «corpus delicti» і досі має процесуальний, доказувальний відтінок і служить об'єктивним свідченням вчинення злочину.

Наукова розробка інституту складу злочину обумовила те, що поняття «склад злочину» міцно завоювало позиції у матеріальному праві - передусім кримінальному праві Німеччини, де до середини XIX століття склалося відносно стале вчення про склад злочину.

Завдяки дослідженням німецького вченого Белінга під складом злочину, у вузькому значенні слова, почали розуміти опис у законі індивідуальних ознак злочину, що характеризують притаманний для даного злочину зміст і за якими він відрізняється від інших злочинів.

Відомий російський вчений-юрист М. С. Таганцев визначив склад злочину як сукупність своєрідних рис або ознак, на підставі яких злочинне діяння входить до групи юридичних відносин як кримінально карана неправда1.

У сучасному вітчизняному кримінальному праві найбільшого поширення набуло поняття складу злочину, сформульоване А. Н. Трайніним, який визначив склад злочину як сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин.2

З огляду на це, можна дійти висновку, що злочин являє собою конкретний акт поведінки особи, а склад злочину - юридичну абстракцію, його законодавчу модель, без якої конкретне діяння неможливо визнати злочинним.

Наука кримінального права визначає не лише загальне поняття складу злочину, а й поняття складів окремих груп злочинів, що

1                     Див.: Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая. 1 том.-М., 1994.-С. 141.

2               Див.: Трайнин А. К Общее учение о составе преступления.- М., 1957.— С. 59-60.

66


Глава VI. Склад злочину та його види

посягають на однорідні суспільні відносини, наприклад, на статеву свободу та статеву недоторканність особи (статті 152-156 КК), власність (статті 185-198 КК) тощо.

Склади певних злочинів (вбивство, грабіж, контрабанда, самоправство тощо) визначаються відповідними нормами закону про кримінальну відповідальність. Диспозиціями цих норм передбачено найбільш характерні та специфічні ознаки, що притаманні конкретному злочинові.

Склади конкретних злочинів охоплюють не лише закінчений злочин, а й готування чи замах на злочин, а також дії співучасників у вчиненні злочину. При цьому склади таких злочинів визначаються не лише за допомогою норм Особливої частини КК, а й з використанням норм Загальної частини КК (статті 14, 15, 26, 27, 28, 29, ЗО), що містять у собі характеристику як об'єктивних, так і суб'єктивних ознак зазначених різновидів злочинної діяльності.

У сучасному кримінальному праві значення складу злочину вбачається, насамперед, в його функціях, тобто в тій ролі, яку виконує поняття складу злочину в боротьбі зі злочинністю та у пра-возастосовній діяльності.

Наукою кримінального права визначено, що склад злочину, як один із найбільш важливих інститутів, виконує функції: а) фундаментальну, б) процесуальну, в) розмежувальну, г) гарантійну.

Фундаментальна функція складу злочину полягає в тому, що він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності1. Законною підставою кримінальної відповідальності склад злочину виступає тому, що його ознаки описані в законі й більш ніде. Єдиною підставою - тому, що іншої підстави просто не існує. Інша поведінка особи, що не містить складу злочину, не може бути підставою кримінальної відповідальності. Достатньою підставою - тому що встановлення складу злочину - це все (необхідні мінімум і максимум), що вимагається для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Необхідною підставою - тому що склад злочину виступає необхідною умовою такої відповідальності. Без встановлення складу злочину кримінальна відповідальність виключається.

Процесуальна функція складу злочину полягає в тому, що саме встановлення складу злочину визначає межі розслідування і є

Див.: Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть.- Днепропетровск, 1992.-С. 27-28.

3*                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             67


Кримінальне право. Загальна частина

головним завданням будь-якого розслідування. Інші факти, які не мають відношення до складу злочину, не мають значення для кваліфікації злочинів. Вони можуть мати інше кримінально-правове (скажімо, для призначення покарання), цивільно-правове тощо значення.

Розмежувальна функція складу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину відмежовується злочинна поведінка від незлочинної, один склад злочину від іншого. КК не містить двох складів злочинів, які були б повністю ідентичні за всіма ознаками.

Гарантійна функція складу злочину полягає в тому, що точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав людини. Особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинна нести відповідальність саме за той злочин, який вона вчинила. Застосування закону, який посилює чи зменшує відповідальність за фактично вчинене, є неприпустимим. Крім того, існування поняття складу злочину надає кожному громадянинові можливість самоорієнтації, обмежуючи рамки його свободи через точний опис протиправної поведінки.

Значення складу злочину полягає також і в тому, що він конкретизує, наповнює правовим змістом саме поняття злочину.

Поняття злочину та поняття складу злочину тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Вони по-різному відображають суттєві ознаки одних і тих самих явищ суспільного життя - злочинів.

У понятті злочину розкривається його соціально-політичний зміст як суспільно небезпечного діяння, що посягає на суспільні відносини, які перебувають під охороною закону про кримінальну відповідальність. Воно охоплює лише найбільш характерні й суттєві ознаки, притаманні кожному злочину, вказує на найбільш важливі соціальні й правові властивості злочину, завдяки яким останній відрізняється від інших правопорушень.

Поняття злочину конкретизується в кримінальному праві у формі окремих складів злочину, що виступають як своєрідна міра, масштаб злочину.

Поняття злочину відповідає на питання, що є загальним для усіх злочинів, а поняття складу злочину - чим відрізняється один злочин від іншого.

Отже, поняття злочину і поняття складу злочину перебувають між собою у співвідношенні форми та змісту. При цьому, поняття злочину є формою, а поняття складу злочину - змістом.

68


Глава VI. Склад злочину та його види

§ 2. Елементи складу злочину та їх ознаки. Обов'язкові та факультативні ознаки складу злочину

Як уже зазначалось, склад злочину утворює лише певна кількість ознак, що встановлюється тільки кримінальним законом.

Сам термін «склад» передбачає наявність якоїсь єдності, чогось цілого, що утворюється з певних складових частин.

Наука в багатьох випадках при дослідженні якогось складного явища вдається спочатку до його розподілу на складові, які дослідити простіше, а згодом, складаючи вже досліджені складові до одного цілого, формує уявлення стосовно явища в цілому.

Кримінально-правова наука, досліджуючи інститут складу злочину, вдалася саме до такого прийому, що дало можливість отримати позитивні результати.

Виходячи із законодавчих положень, наука кримінального права визначила, що склад злочину утворюють чотири елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об'єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, віднесено предмет злочину. Об'єктивну сторону характеризують: дія (бездіяльність), злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) та наслідками, що настали, час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище, відношення до військової служби тощо. Суб'єктивну сторону: вина, мотив, мета та емоційний стан.

З цих ознак, що наповнюють правовий зміст елементів складу злочину, обов'язковими, тобто необхідними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться: а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом; б) злочинна дія (бездіяльність); в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність); г) вина (умисел або необережність).

Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: уже розглянуті нами необхідні (обов'язкові) ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки.

69


Кримінальне право. Загальна частина

Факультативними (необов'язковими) є ознаки, що притаманні не усім, а тільки окремим складам злочину. До таких ознак віднесені: а) предмет злочину; б) злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину; в) ознаки спеціального суб'єкта (службове становище, державно-правове становище тощо); г) мотив, мета та емоційний стан.

У тих випадках, коли названі ознаки вказані безпосередньо у законі про кримінальну відповідальність, вони стають обов'язковими для даного складу злочину і підлягають встановленню та доказуванню. Так, склад злочину, передбаченого ст. 148 КК, має місце тоді, коли підміна чужої дитини вчинювалася з корисливих або інших особистих мотивів. Склад одержання хабара (ст. 368 КК) є лише за умови, що суб'єктом такого діяння виступає службова особа.

Розподіл ознак на обов'язкові та факультативні має сенс тільки на рівні загального поняття про склад злочину, а для конкретного складу (крадіжки чи зґвалтування) усі описані в законі ознаки є важливими та обов'язковими.

Окремі елементи та ознаки складу злочину отримали своє законодавче визначення безпосередньо у законі про кримінальну відповідальність (зокрема, суб'єкт злочину - у ст. 18 КК, осудність -ст. 19 КК; вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність,- ст. 23 КК); а інші, такі, як об'єкт, об'єктивна сторона, предмет, спосіб, знаряддя, мотив, законодавчого визначення не мають і визначаються кримінально-правовою наукою.

Теорією кримінального права ознаки складу злочину, за логічним характером понять, що використовуються для опису цих ознак, поділяються на позитивні й негативні.

Перші виражені позитивними поняттями. Вони вказують на наявність певних якостей, властивостей злочину, що обов'язково повинні бути присутні в нього (наприклад, ч. З ст. 133 КК передбачає відповідальність за зараження венеричною хворобою, що спричинило тяжкі наслідки).

Другі - негативними поняттями, що вказують на відсутність певних якостей або властивостей (наприклад, ч. 1 ст. 122 КК визначає умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження як таке, що не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених уст. 121 КК).

За специфікою опису в законі розрізняють конкретно визначені й оціночні ознаки складу злочину.

Зміст перших чітко й однозначно зафіксовано в законі (напри-

70


Глава VI. Склад злочину та його види

клад, позбавлення життя при вбивстві). Оціночні ознаки отримують реальне значення лише в процесі їх тлумачення правозасто-совними інстанціями (наприклад, особлива жорстокість, шкода здоров'ю потерпілого, тяжкі наслідки тощо).

За стійкістю застосування ознаки складу злочину ще поділяються на постійні та перемінні.

До постійних ознак складу злочину належать ті, дія яких не змінюється протягом дії закону (наприклад, спосіб при крадіжці -таємне викрадення).

Перемінними називаються ознаки бланкетних норм, що можуть неодноразово змінюватися протягом дії самої кримінально-правової норми (наприклад, ст. 286 КК, де йдеться про порушення правил дорожнього руху або правил експлуатації транспорту).

Елементи та їх ознаки утворюють склад злочину лише при певній їх сукупності. Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину чи його обов'язкової ознаки виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за даний злочин.

§ 3. Види складів злочину

Побудова складів злочинів підпорядкована певним закономірностям, які залежать від розташування елементів і ознак складу злочину між собою. Виходячи з цих закономірностей, прийнято виділяти види складів злочинів.

За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом'якшуючими обставинами.

Основний (простий) - це склад злочину певного виду без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом 'якшуючих обставин. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у ч. 1 ст. 115 КК (умисне вбивство), ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка).

Кваліфікований - це склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікуючими ознаками), тобто такими, що обтяжують покарання і впливають на кваліфікацію. Це, наприклад, склад злочину, що описаний у ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), ч. 2 ст. 186 КК (грабіж, вчинений повторно).

Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами (ознаками). У такому складі міститься вказівка на обставини, що додають злочинові особливої суспільної небезпеки. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у

71


Кримінальне право. Загальна частина

частинах 3, 4, 5 ст. 185 КК (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, вчинена у великих розмірах, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою).

Склад злочину з пом'якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим) - це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину. До таких складів злочинів належать, зокрема, склади злочинів, описані у статтях 116-118 КК: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють простий та складний склади злочинів.

Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об'єкт, вчиняється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 КК).

Складний склад злочину характеризується наявністю: а) двох і більше безпосередніх об'єктів (наприклад, склад розбійного нападу - ст. 187 КК), б) двох форм вини - складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого - ч. 2 ст. 121 КК), в) двох або більше дій, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК - викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем...).

До числа складних належать також склади злочинів, об'єктивна сторона яких характеризується різними способами вчинення злочину або настанням різних наслідків.

Залежно від конструкції об'Активної сторони розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом.

Злочини з матеріальним складом - це злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки є обов 'язковою ознакою об 'єктивної сторони. У таких складах об'єктивна сторона одержує свій повний розвиток тільки за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. До злочинів з матеріальним складом віднесені вбивство (статті 115-119 КК), крадіжка (ст. 185 КК) та інші.

Злочини з формальним складом ~ це злочини, в яких суспільно

72


Глава VI. Склад злочину та його види

небезпечні наслідки не є обоє 'язковою ознакою об 'єктивног сторони. Такі злочини вважаються закінченими з моменту вчинення зазначених у законі дій.

Безумовно, що і в злочинах з формальним складом має місце настання певних наслідків, але вони не віднесені законом до числа ознак злочину і перебувають немовби за межами складу злочину. Настання таких наслідків не впливає на кваліфікацію злочину і може враховуватись лише при призначенні покарання. До злочинів із формальним складом віднесені одержання хабара (ст. 368 КК), дезертирство (ст. 408 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші.

Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності. Так, розбій (ст. 187 КК) вважається закінченим із моменту нападу, а не з моменту заволодіння майном, а бандитизм (ст. 257 КК) - з моменту організації банди. Іншими словами, закон конструює ці злочини таким чином, що вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, яке за своїм змістом є попередньою злочинною діяльністю.

У кримінально-правовій літературі йдеться ще й про формально-матеріальні1 склади злочинів. До цих складів С. Д. Шапченко відносить злочини, момент закінчення яких пов'язаний як з часом вчинення діяння, так і з часом настання передбачених у відповідній нормі наслідків. Типовим прикладом, на його думку, є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК). Вважаючи зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього одним юридичним складом злочину, Шапченко С. Д. робить висновок, що це і є формально-матеріальний склад злочину: якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу зґвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить - зґвалтування малолітньої чи малолітнього - цей склад розглядається як формальний.2

До цього ж виду складів злочину віднесено й такі злочини, що

' Див.: Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред професора П С Матишевського, доцентів П П Андрушка, С. Д Шап-ченка.-К., 1997.-С 113-114.

2 Там само.-С 114.

73


Кримінальне право. Загальна частина

вважаються закінченими як з моменту настання злочинного наслідку, так і з моменту вчинення замаху на його досягнення (наприклад, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя,- ст. 379 КК).

§ 4. Склад злочину й кваліфікація злочину

Кваліфікація злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в результаті правильної кваліфікації.

Кримінально-правова наука розробила поняття кваліфікації злочинів після Другої світової війни. В 1947 році А. А. Герцензон визначив кваліфікацію як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом1.

Свого подальшого розвитку поняття кваліфікації набуло в наукових працях таких учених-правознавців, як В. М. Кудрявцев2, Б. А. Курінов3, С А. Тарарухін4, В. О. Навроцький5, які розглядають кваліфікацію не тільки як процес встановлення точної відповідності між ознаками діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом, а ще і як юридичне закріплення в офіційному документі результату встановленої чи невстановленої відповідності.

Найбільш повним видається визначення поняття кваліфікації, дане В. О. Навроцьким. На його думку, кваліфікація злочинів - це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування (досудового слідства), прокуратури й суду, внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначено норму (и) кримінального закону, яка (і) передбачає(ють) від-

1             Герцензон А. А. Квалификация преступлений.- М., 1947.- С. 4.

2                       Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.- М., 1972.- 352 с.

3            Куриное Б. А. Научные основы квалификаци преступлений.- М, 1976.-182 с.

4                  Тарарухин С А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике- К., 1995.- 208 с.

5             Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій.-К., 2000.-С. 33.

74


Глава VI. Склад злочину та його види

повідальність за скоєне, і встановлено відповідність між юридично значущими ознаками посягання й ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплено висновок про наявність такої відповідності.1

Кваліфікація являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного.

Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне й достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.

Кваліфікація - це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.

Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак - про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.

Кваліфікація - це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.

При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.

Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.

' Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій.- К, 2000.- С 33.

75


Кримінальне право. Загальна частина

Офіційна (легальна) кваліфікація - це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов'язковий характер (є юридично значущими).

Неофіційна кваліфікація це відповідна правова оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру (не є юридично значущою), вона відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб'єктами офіційної кваліфікації.

У процесуальних документах, що складаються за результатами офіційної кваліфікації, висновки останньої закріплюються за допомогою так званої формули кваліфікації.

Формула кваліфікації являє собою скорочену умовну вказівку на статті, частини й пункти статей Загальної та Особливої частин КК, якими передбачена відповідальність за вчинене діяння. Фактично, це сукупність цифрових та буквених позначень, що вказують на кримінально-правові норми, які підлягають застосуванню.

У правозастосовній діяльності правильна кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя у кримінальних справах.


Глава VII

ОБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ

-----♦ -----

§ 1. Поняття об'єкта злочину

Кожен злочин завжди посягає на певний об'єкт, спричиняє йому шкоду або створює загрозу заподіяння такої шкоди. Будучи одним із чотирьох елементів складу злочину, об'єкт злочину дає можливість визначити суспільно-політичну сутність злочину, з'ясувати його суспільно небезпечні наслідки. Чим більш важливим є об'єкт, тим більш небезпечним є злочин, а отже, тим більш пріоритетною повинна бути кримінально-правова охорона даного об'єкта.

Вчення про об'єкт злочину є одним із ключових у кримінальному праві й містить ряд складних, дискусійних і цікавих питань. При цьому нагальним було та залишається визначення поняття об'єкта злочину. Протягом тривалого часу відомі вітчизняні й іноземні вчені підходили до вирішення цієї проблеми з різних позицій. Перші дослідники об'єктом злочину визнавали суб'єктивні права особи (A. Feuerbach), норми права в їх реальному бутті (М. С. Таганцев), цінності, як умови здорового існування суспільства (К. Binding), охоронювані нормами права життєві інтереси (F. Liszt), правові блага (Н. Welzel) тощо.1

У подальших наукових працях під об'єктами злочинів розуміли подібні явища, зокрема, конкретні відносини, речі та стани осіб чи речей (С. В. Познишев),2 матеріальні та нематеріальні цінності (А. Н. Трайнін),3 суспільні інтереси (Б. С. Нікіфоров),4 охоронювані

Коржанський М Й Нариси уголовного права.- К., 19*99.- С. 156.

Познышев С В Учебник уголовного права Очерк основных начал Общей и Особенной части науки уголовного права. 1. Общая часть.- М., 1923- С. 53. 3 ТрайнинА Н. Общее учение о составе преступления.- М., 1957.- С. 123.

Никифоров Б. С. Объект преступления по советскому уголовному праву.-М., I960.-С. 4.

77


Кримінальне право. Загальна частина

кримінальним правом блага (С. Б. Гавриш).1 Проте найпослідовнішим і найпоширенішим є визнання об'єкта злочину в якості суспільних відносин. Висновок про те, що об'єктом злочину є суспільні відносини, грунтується також і на чинному кримінальному законодавстві (наприклад, статті 1, 11, 111, 258, 377 КК). Однак деякі статті КК найчастіше всього вказують не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом (наприклад, статті 115-118, 146, 152, 162, 296, 331 КК), або на різноманітні норми права, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 143, 202, 213, 223, 236, 240 КК).

Визнання суспільних відносин об'єктом злочину випливає із загального вчення про суспільну сутність і призначення кримінального права, яке покликане охороняти найцінніші соціальні здобутки - особу (як сукупність суспільних властивостей і ознак людини та громадянина), її життя, здоров'я, волю, недоторканність, власність та інші законні права й свободи. Об'єктом кримінально-правової охорони є також і громадський порядок, громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України тощо. У ст. 1 КК наводиться перелік найбільш важливих, найголовніших об'єктів, що перебувають під кримінально-правовою охороною. Проте повний і вичерпний перелік таких об'єктів міститься в Особливій частині цього Кодексу, де встановлюється і кримінальна відповідальність за конкретні посягання на них.

Завдяки об'єкту як суспільним відносинам визначається небезпека протиправної поведінки особи, відокремлюється її соціальний зміст - суспільна небезпека. Ст. 11 КК закріплює, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Звідси, злочинним слід вважати все те, що посягає на суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом. Якщо об'єктом кожного злочину є певні суспільні відносини, то неможливо водночас визнавати об'єктом окремих злочинів щось інше (майно, речі, предмети, но-

1 Гавриш С. Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины / Проблемы теории и развития законодательства.- X., 1994.— С. 65.

Пионтковский А. А. Уголовное право РСФСР. Часть Общая.- М., 1924.-С. 129-130; Брайнин Я. М. Уголовная ответственность и ее основания в советском уголовном праве.- М., 1963.- С. 167; Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.- М., 1972.- С. 151; Таций В. Я. Объект и предмет преступлений в советском уголовном праве.- X., 1986.- С. 75-76; Ба-жанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть.- Днепропетровск, 1992.- С. 30; Коржансъкий М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій.- К, 1996.- С. 103.

78


 Глава VII. Об'єкт злочину

рми права тощо). В іншому разі це може призвести до неправильної соціальної оцінки та юридичної кваліфікації злочину.

Останнім часом у вітчизняній кримінально-правовій науці поставлено під сумнів визнання об'єктом злочину суспільних відносин і пропоновано замість цього інше - соціальні цінності.1 Такий аксіоло-гічний підхід до об'єкта випливає насамперед із положень Конституції України (ст. 3), в якій найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. На цій підставі поняття «соціальні цінності» пропонується автоматично та беззаперечно перенести на ґрунт кримінального права. При цьому не зовсім враховуються історичні традиції, специфіка кримінально-правової галузі та її окремих інститутів.

Наприклад, в Особливій частині КК більш пріоритетною визнається охорона такого об'єкта, як національна безпека (розділ І «Злочини проти основ національної безпеки України»), а людське життя та здоров'я посідають лише друге місце (розділ II «Злочини проти життя та здоров'я особи»). Крім того, замість конституційних термінів «людина» і «громадянин» у більшості розділів вживається узагальнюючий термін «особа» (розділи II, III, IV Особливої частини КК). «Звичайно^ що злочин посягає на суспільні цінності,— пише професор М. Й. Коржанський,- але яке практичне значення такого визначення об'єкта злочину, як його використати для визначення суспільної сутності злочину, його ознак, для кваліфікації злочину, для відмежування одного злочину від іншого? Ніякого практичного значення воно не має і мати не може. Це є загальна оцінка об'єктів уголовно-правової охорони, яку давали йому К. Binding і Н. Welzel».2

Отже, об'єктом злочину є суспільні відносини між людьми, що існують у суспільстві та охороняються нормами кримінального законодавства. Зрозуміло, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найбільш значущі для інтересів суспільства і держави відносини, яким злочинні посягання завдають або можуть завдати значної шкоди. Відносини, які не підпадають під сферу правового регулювання (звичаєві, моральні, партійні тощо), а також правом заборонені (наприклад, відносини, що виникли внаслідок згоди між правопорушниками про вчинення злочину), не можуть бути об'єктом злочину. Суспільні відносини завжди мають об'єктивний

1 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. ІГ. В. Андрусів, П. П. Андрушко, В. В. Бенківський та ін.; За ред. Я С Матишевськргота'т.-К., 1997.-С 123, 127.

Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.— К., 1999.- С. 160.

79


Кримінальне право. Загальна частина

характер, існують поза і незалежно від людської свідомості, а отже, і незалежно від самого кримінального закону, і є первинними щодо нього. Більше того, суспільні відносини є первинними щодо самого злочину. Оскільки злочин завжди посягає на об'єктивно існуючий об'єкт, певну реальність, то він не може завдати шкоду тому, чого немає в об'єктивній дійсності.

У вітчизняній теорії кримінального права прийнято виділяти такі структурні елементи суспільних відносин: а) суб'єкти (носії) відносин; б) предмет, з приводу якого існують відносини; в) соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин.

Суб'єктами суспільних відносин (учасниками відносин) можуть виступати держава, різноманітні об'єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Безсуб'єктних відносин у суспільстві бути не може. Якщо немає учасників відносин, то не існує й самих відносин, які завжди являють собою певні соціальні зв'язки, стосунки між їх учасниками. Чітке встановлення кола учасників суспільних відносин, тобто їх суб'єктивного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, дозволяє визначити та відокремити ті суспільні відносини, які виступають об'єктом того чи іншого злочину.

Предметом суспільних відносин є все те, з приводу чого або у зв'язку з чим існують ці відносини. До предметів відносин належать майно, речі, матеріальні та духовні цінності, а також сама людина. Наприклад, в об'єкті такого злочину, як підміна чужої дитини (ст. 148 КК), остання є лише предметом відносин, що охороняються законом, а їх суб'єктами виступають батьки цієї дитини. Залежно від особливостей предмета всі суспільні відносини прийнято поділяти на дві основні групи - матеріальні (предметом яких є майно, тварини, рослини тощо) та нематеріальні (державна влада, духовні блага тощо).

Соціальний зв'язок як зміст суспільних відносин - це певна взаємодія, певний взаємозв'язок суб'єктів цих відносин. Важливо зазначити, що соціальний зв'язок завжди виникає та існує з приводу конкретного предмета суспільних відносин, а тому йому властивий предметний характер. Так само, як і суспільні відносини, соціальний зв'язок має об'єктивний прояв, тобто існує у реальній дійсності. Ззовні соціальний зв'язок виявляється насамперед у різних формах людської діяльності (нормальне функціонування органів державної влади; раціональне використання природних ресурсів; забезпечення безпечних умов праці на виробництві тощо), а також в особливостях правового або соціального статусу громадян, у соціальних інститутах тощо. Ось чому для з'ясування сут-

80


Глава VII. Об'єкт злочину

ності соціального зв'язку потрібно спочатку встановити зміст діяльності (поведінки) суб'єктів відносин.

З урахуванням викладеного зазначимо, що всі елементи суспільних відносин перебувають у нерозривному зв'язку між собою. При заподіянні шкоди хоча б одному з елементів суспільних відносин руйнуються, спотворюються всі інші. Механізм спричинення шкоди суспільним відносинам полягає в тому, що злочин, посягаючи хоча б на один із його елементів, руйнує їх у цілому.

Таким чином, об'єкт злочину - це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди або створюючи загрозу завдання такої шкоди.

Правильне встановлення об'єкта злочину має важливе теоретичне та практичне значення. Саме об'єкт суттєво сприяє визначенню поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак злочинів, є провідним критерієм для класифікації злочинів, а також для побудови системи Особливої частини КК. Завдяки об'єктові з'ясовується характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, вирішується питання про правильну кваліфікацію діяння, а також про його відмежування від суміжних суспільно небезпечних посягань. Усе це дозволяє дійти висновку, що вчення про об'єкт злочину є одним із ключових у кримінально-правовій науці.

§ 2. Види об'єктів злочину

У вітчизняній науці кримінального права найбільш прийнятною вважається триступенева класифікація об'єктів «по вертикалі». Згідно з нею розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкти. Визначальною рисою такої класифікації є те, що вся сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, її окремі групи та конкретні суспільні відносини повною мірою відповідають взаємовідносинам філософських категорій «загального», «особливого» («спеціального») та «окремого» («конкретного»). Усе це дає змогу визначити об'єкти кримінально-правової охорони на різних рівнях їх узагальнення.

Загальним об'єктом злочину визнається вся сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону. Тобто це система всіх об'єктів кримінально-правової охорони. До цієї системи входять різноманітні суспільні відносини: життя, здоров'я та інші інтереси особи, національна безпека, власність, сфера господарської діяльності, громадська безпека, нормальна Діяльність органів державної влади тощо. Загальний об'єкт зло-

81


Кримінальне право. Загальна частина

чину не є раз і назавжди усталеним, він може змінюватися (збільшуватися або зменшуватися) у зв'язку із змінами кримінального законодавства, обумовленими змінами у суспільному житті. Існування загального об'єкта дозволяє розкрити спрямованість злочину на зміну суспільних відносин, адже суспільна небезпека злочинного діяння і полягає в тому, що воно змінює встановлені у суспільстві відносини. Саме так розуміється загальний об'єкт злочину в ст. 1 КК.

Загальний об'єкт об'єднує вичерпне коло суспільних відносин, взятих під охорону закону про кримінальну відповідальність. Якщо ж ті чи інші відносини не взяті під охорону (наприклад, дружні стосунки, товариство), то завдання їм (відносинам) шкоди не є злочином. Загальний об'єкт злочину має важливе значення для визначення природи та сутності злочинів, відмежування від незло-чинних діянь тощо.

Під родовим об'єктом злочину розуміють окрему групу однорідних або тотожних суспільних відносин, що утворюють певну сферу суспільного існування. Суспільні відносини даного виду становлять собою менш високий рівень узагальненості та охороняються визначеною сукупністю кримінально-правових норм. Родовий об'єкт відображає характер і ступінь суспільної небезпеки окремої групи злочинів, через що виступає своєрідним критерієм об'єднання окремих злочинів у групи та подальшого розташування таких груп в Особливій частині КК.

Невипадково, що родовий об'єкт злочинів найчастіше зазначається у назві розділу Особливої частини КК. Наприклад, розділ VII названо «Злочини у сфері господарської діяльності». Родовим об'єктом виступають саме ці суспільні відносини, тобто такий їх стан, який забезпечує встановлений у державі порядок господарювання. Іноді родовий об'єкт злочину вказується в самій кримінально-правовій нормі. Так, у ст. 401 КК (поняття військового злочину) як родовий об'єкт військових злочинів зазначається встановлений порядок несення або проходження військової служби.

Безпосереднім об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає конкретний злочин і яким він заподіює шкоду. Так, безпосереднім об'єктом при вбивстві є життя конкретної особи, при викраденні майна - державна, колективна або приватна власність (власність конкретної особи), при хуліганстві громадський порядок у конкретному місці (кафе, на стадіоні, в кінотеатрі тощо). Безпосередній об'єкт є обов'язковою (конструктивною) ознакою будь-якого складу злочину. Без його точного встановлення суттєво ускладнюється або унеможливлюється здійснення правильної кваліфікації діяння.

Ю


Глава VII. Об'єкт злочину

З родовим безпосередній об'єкт найчастіше співвідноситься як частина та ціле, але іноді вони збігаються за обсягом (наприклад, і родовим, і безпосереднім об'єктом убивства є життя особи). У певних випадках кілька злочинів мають один безпосередній об'єкт: так, безпосереднім об'єктом злочинів, передбачених статтями 121-126, є здоров'я особи, а злочинів, передбачених статтями 328-330 КК,-сфера охорони державної таємниці. У деяких нормах безпосередній об'єкт зазначається у диспозиції статті Особливої частини КК (наприклад, безпосереднім об'єктом державної зради ст. Ill KK називає суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність, обороноздатність, державну, економічну чи інформаційну безпеку України). Проте найчастіше безпосередній об'єкт конкретного злочину встановлюється шляхом тлумачення закону.

На думку деяких вчених, між родовим і безпосереднім об'єктом слід виділяти ще й видовий об'єкт (суспільні відносини одного виду), тобто об'єкт певного окремого виду злочину - крадіжки, вбивства, хуліганства тощо. Оскільки стаття КК передбачає (описує) не конкретний злочин, а його вид, то пропонується визнавати об'єктом цього виду злочину не безпосередній (конкретний), а видовий об'єкт, тобто об'єкт певного виду. Безпосередній об'єкт у такому разі є лише частковим випадком прояву, буття видового (окремого) виду суспільних відносин.1

Крім класифікації безпосередніх об'єктів «по вертикалі», виділяють їх класифікацію й «по горизонталі». Сутність останньої полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта розрізняють основний (головний) та додатковий об'єкти. Це має місце тоді, коли одним і тим же злочином заподіюється шкода кільком видам суспільних відносин. Отже, йдеться про багатооб'єктні злочини, в яких одні безпосередні об'єкти є основними, а інші - додатковими. Наприклад, при пошкодженні об'єктів магістральних нафто-, газо-та нафтопродуктопроводів, якщо це спричинило загибель людей, інші нещасні випадки з людьми чи інші наслідки, передбачені ч. З ст. 292 КК, основним об'єктом виступає нормальна робота зазначених трубопроводів, а додатковим - життя особи, її здоров'я, власність, пожежна безпека, довкілля.

Основним (головним) безпосереднім об'єктом називаються ті суспільні відносини, посягання на які становить суспільну сутність злочину та заради охорони яких законодавець створив відповідну кримінально-правову норму. Завдяки основному безпосе-

1 Див.: Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів.- К., 2000.- С 100.

83


Кримінальне право. Загальна частина

редньому об'єкту визначається місце злочину в системі Особливої частини КК1.

Додатковим безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, яким заподіюється або стосовно яких виникає загроза заподіяння шкоди поряд з основним об 'єктом. Розрізняють додатковий необхідний (обов'язковий) безпосередній об'єкт і додатковий факультативний (необов'язковий) безпосередній об'єкт.

Додатковий необхідний об'єкт злочину - це суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину завжди спричиняється шкода. Наприклад, у складі необережного знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим необхідним - життя або здоров'я особи.

Додатковий факультативний об'єкт злочину - це ті суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину в одному випадку заподіюється шкода, а в іншому - завдання шкоди цим відносинам не відбувається (наприклад, здоров'я при вчиненні зґвалтування -ч. 1ст. 152 КК).

Проведення обґрунтованої класифікації об'єктів кримінально-правової охорони допомагає більш точному розкриттю ролі та значення кожного з них, визначенню місця конкретного об'єкта в загальній системі суспільних відносин, а також з'ясуванню суспільної небезпеки злочинного посягання. Класифікація об'єктів злочину впливає також і на вирішення питання про кваліфікацію злочинів.

§ 3. Предмет злочину

Від об'єкта злочину слід відрізняти предмет злочину. Якщо об'єкт завжди виступає в якості суспільних відносин, завжди є обов'язковим (необхідним) елементом кожного складу злочину, то предмет - це речі (фізичні утворення) матеріального світу, з приводу яких чи у зв'язку з якими вчиняється злочин; це - факультативний елемент складу, який виявляється не в усіх злочинах. Наприклад, при крадіжці об'єктом злочину є право власності, а предметом - майно, речі та інші цінності; при порушенні порядку здійснення операцій з металобрухтом об'єктом злочину є встановлений порядок здійснення операцій з металобрухтом, а предметом

Див.: Кудрявцев В Н. О соотношении предмета и объекта преступлений по советскому уголовному праву // Труды ВЮА.- 1961.- Вып 13.-С. 64-65; Фролов Е А Спорные вопросы общего учения об объекте преступления // Сборник ученых трудов Свердловского юрид. ин-та.- 1969- С. 212.

84


Глава VII. Об'єкт злочину

металобрухт; при незаконному носінні зброї об'єктом злочину виступає громадська безпека, а предметом - зброя. Однак предмет відсутній у таких, наприклад, злочинах, як умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК), ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК).

Якщо злочин має свій предмет, його називають предметним злочином. Оскільки предметом злочину може виступати, як правило, певна річ, то він є речовою (матеріальною) ознакою злочину. В законі ознаки предмета злочину описуються по-різному: а) предмет може чітко зазначатися в самому законі (наприклад, у ст. 245 КК міститься вказівка на такий предмет, як лісові масиви або зелені насадження); б) предмет може безпосередньо випливати з диспозиції кримінально-правової норми (наприклад, за статтями 368-370 КК предметами хабарництва можуть бути як будь-які матеріальні цінності - гроші, продукти, предмети побутової техніки та інші речі, так і майнові блага); в) предмет може визначатися різними нормативними актами, якщо певна диспозиція має бланкетний характер (наприклад, перелік наркотичних засобів, про які йдеться у ст. 305 КК, встановлюється не безпосередньо у КК, а в іншому нормативно-правовому акті).

Кримінально-правове значення предмета злочину проявляється у таких аспектах:

1)                  включення предмета злочину в комплекс ознак конкретного складу злочину забезпечує повноту його конструювання, що сприяє успішному вирішенню завдань кваліфікації;

2)                       предмет злочину може виступати критерієм розмежування суміжних злочинних діянь. Наприклад, предметом шахрайства (ст. 190 КК) є майно, яке на момент вчинення злочину перебувало у власності держави, колективу або приватних осіб, а предметом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК) є майно, яке лише повинно було перейти у цю власність від інших суб'єктів;

3)                  предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування злочинного та незлочинного діянь. Наприклад, за предметом розрізняють кримінально карану контрабанду (ст. 201 КК) і контрабанду як адміністративне правопорушення;

4)                   ті чи інші ознаки предмета посягання можуть бути пом'якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину (наприклад, викрадення офіційного документа утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, а викрадення особливо важливих документів кваліфікується за ч. 2 ст. 357 КК) тощо.

Предмет злочину необхідно відрізняти від знарядь і засобів

85


Кримінальне право. Загальна частина

вчинення злочину. Якщо предмет злочину - це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об'єкту злочину, то знаряддя та засоби -це ті предмети, які використовуються нею для виконання об'єктивної сторони складу злочину. Так, при квартирній крадіжці можуть бути використані такі знаряддя злочину, як відмичка, ключі, лом, а також засоби злочину - автомобіль, на якому можна вивести викрадене майно. Предметом же крадіжки можуть бути різні чужі речі та майно (одяг, їжа, побутова техніка та ін.). Іноді предмет, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, «одне в інше». Наприклад, зброя при її викраденні є предметом злочину, а при вбивстві за допомогою цієї зброї - знаряддям вчинення злочину; документ при його підробленні є предметом злочину, а при використанні його для заволодіння чужим майном шляхом обману - засобом вчинення шахрайства.

§ 4. Потерпілий від злочину

Проблема потерпілого від злочину в кримінальному праві є ще недостатньо розробленою. Вона має комплексний і міжгалузевий характер. За загальним правилом, потерпілим визнається фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Потерпілими вважаються тільки окремі індивіди (учасники суспільних відносин), а отже, юридичні особи за чинним законодавством не можуть виступати потерпілими. Згідно з КПК (ст. 49) потерпілий є учасником кримінального процесу (при цьому має бути винесена відповідна постанова особи, яка проводить дізнання, слідчого, судді або ухвала суду), він має певні процесуальні права та обов'язки. Щодо кримінологічного аспекту, то в межах віктимології (вчення про жертву злочину) вивчаються всі потерпілі - жертви злочинних посягань: живі та загиблі, засуджені та недієздатні, у відокремленні та у своїй сукупності.

Кримінально-правове розуміння поняття «потерпілий» має певні особливості. КК пропонує декілька варіантів позначення потерпілого від злочину: «потерпший» (ст. 116), «потерпіла» (ч. 2 ст. 134), «потерпіла особа» (ч. 1 ст. 152), «потерпіла (потерпілий)» (ч. 2 ст. 154) тощо. Структура особи потерпілого включає три основних компоненти (так звані підсистеми): 1) соціально-демографічні якості (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо); 2) соціальні ролі особи, включаючи сукупність видів її діяльності в системі суспільних відносин як громадянина чи члена трудового колективу, сім'янина; 3) морально-психологічна характеристика, що відображає ставлення

86


Глава VII. Об'єкт злочину

особи до соціальних цінностей і соціальних функцій, які вона виконує.1 У своїй сукупності потерпілий від злочину та його поведінка мають важливе кримінально-правове значення, оскільки враховуються при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

Сама ж кримінально-правова оцінка поведінки потерпілого та її вплив на кримінальну відповідальність залежить, по-перше, від ролі цієї поведінки у вчиненні злочину і, по-друге, від його соціальної, моральної та правової характеристики.2 Наприклад, у статтях 116, 118, 123, 124 ЮС передбачено значне пом'якшення кримінальної відповідальності у зв'язку з неправомірною поведінкою потерпілого, що викликала стан сильного душевного хвилювання, перевищення меж необхідної оборони або перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Навпаки, у ст. 350 КК встановлюється більш сувора відповідальність за погрозу вбивством, умисне нанесення побоїв, заподіяння легкого, середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку. Перелічені обставини також визнаються такими, що пом'якшують або обтяжують покарання (див., наприклад, п. 7 ч. 1 ст. 66, п. 4 ч. 1 ст. 67 КК).

Залежно від певних вихідних критеріїв, усіх потерпілих від злочинів можна класифікувати на декілька груп: 1) за об'єктом злочинного посягання (потерпілий від вбивства; потерпілий від зґвалтування; потерпілий від крадіжки тощо); 2) за типом поведінки потерпілого від злочину (потерпілий з правомірною поведінкою; потерпілий з неправомірною поведінкою; потерпілий з нейтральною поведінкою); 3) за формою вини злочинного посягання (потерпілий від навмисного злочину; потерпілий від необережного злочину) тощо. Існують й інші класифікації потерпілих, наприклад, залежно від їх статі, віку, специфіки виконуваної діяльності, соціального статусу, рівня освіти тощо.

У межах кримінально-правового вчення про потерпілого від злочину ще й досі залишаються дискусійними питання про кримінальну відповідальність при «згоді» потерпілого на заподіяння йому шкоди, провокації потерпілим злочину, неповідомленні потерпілим про факт вчинення злочинного посягання тощо. Усе це повинно мобілізувати на більш глибинне дослідження різноманітних аспектів даної проблеми.

1           Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми потерпілого від злочину (кримінологічний та психологічний аспекти): Навчальний посібник.- К., 1994.- С. 13.

2        Дагелъ П. С. Уголовно-правовое значение поведения потерпевшего // Вик-тимологические проблемы борьбы с преступностью- Иркутск, 1982.- С. 7.

87


Глава VIII ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття та значення об'єктивної сторони складу злочину

Об'єктивна сторона складу злочину - це сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об'єкти кримінально-правової охорони, а також об'єктивні умови цього посягання.

Об'єктивна сторона визначає: а) у чому полягає злочин, б) яким чином він скоюється, в) у яких умовах місця, часу, обстановки він протікає, г) за допомогою яких засобів і знарядь вчинюється.

Основні ознаки об'єктивної сторони зазначаються в диспозиціях статей Особливої частини КК. Наприклад, катування з об'єктивної сторони полягає в заподіянні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом побоїв, мучення або інших насильницьких дій (ст. 127 КК); зґвалтування - у статевих зносинах із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ст. 152 КК); шахрайство - у заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (ст. 190 КК).

Таким чином, сутність названих та інших злочинів взагалі полягає в суспільно небезпечному діянні, яке є основною ознакою об'єктивної сторони. Слід зауважити, що кримінальна відповідальність настає лише за суспільно небезпечне діяння, а не за думки, намір вчинити злочин.

Об'єктивна сторона є важливим показником ступеня суспільної небезпеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об'єкту кримінально-правової охорони.

88


Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

Шкода, зокрема, може бути фізичною (при вбивстві, тілесному ушкодженні), майновою (при злочинах проти власності), моральною (наруга над могилою), політичною (наруга над державною символікою), іншою.

Важливість об'єктивної сторони полягає і в тому, що вона дає можливість відмежовувати один злочин від іншого. Деякі злочини схожі між собою за об'єктом, суб'єктивною стороною, суб'єктом і відрізняються лише за об'єктивною стороною. Наприклад, об'єктивна сторона крадіжки полягає у таємному викраденні чужого майна (ст. 185 КК), грабежу -у відкритому викраденні чужого майна (ст. 186 КК), тоді як об'єкт названих злочинів, суб'єкт і суб'єктивна сторона їх збігається.

Розбій за об'єктивною стороною схожий з вимаганням, коли суб'єкт також намагається заволодіти чужим майном чи правом на майно, але не шляхом нападу, поєднаного з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ст. 187 КК), а шляхом пред'явлення вимоги про передачу чужого майна, яка супроводжується погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеженням прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (ст. 189 КК).

Об'єктивну сторону необхідно розглядати у взаємозв'язку з іншими елементами складу злочину, а особливо - із суб'єктивною стороною, оскільки злочин є завжди свідомим актом волевиявлення суб'єкта злочину. Об'єктивні ознаки суспільно небезпечного діяння, характер поведінки особи дозволяють судити і про суб'єктивні моменти злочину - про форму й вид вини, мотив і мету.

Наприклад, при вчиненні крадіжки діяння суб'єкта полягає в таємному викраденні майна (об'єктивна сторона), що свідчить про те, що суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого, бажає обернути чуже майно на свою користь, тобто про наявність у його діях умислу (суб'єктивна сторона). У даному разі характер діяння впливає на форму й вид вини. Таким чином, саме об'єктивна сторона є критерієм з'ясування суб'єктивної сторони. При розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи на практиці в першу чергу, як правило, встановлюється об'єктивна сторона злочину, на підставі якої з'ясовуються ознаки суб'єктивної сторони.

Структурно об'єктивну сторону складу злочину утворюють:

89


Кримінальне право. Загальна частина

а) суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), б) суспільно небезпечні наслідки, в) причиновий зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком (у злочинах із матеріальним складом).

Ці ознаки вважаються основними, у своїй сукупності вони складають об'єктивну сторону злочину.

До об'єктивної сторони входять також факультативні ознаки: спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя й засоби вчинення злочину.

Основні і факультативні ознаки об'єктивної сторони мають значення для: а) встановлення наявності складу злочину і тим самим - для підстави кримінальної відповідальності, б) кваліфікації діяння за відповідними статтями Особливої частини КК, в) призначення справедливого покарання, г) можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання на підставі закону про кримінальну відповідальність.

§ 2. Суспільно небезпечне діяння та його види

Суспільно небезпечне діяння є обов'язковою, стержньовою ознакою щодо інших ознак об'єктивної сторони. Без суспільно небезпечного діяння нема злочину.

Поняття «діяння» містить у собі дві форми поведінки особи, що вчиняє злочин,- дію та бездіяльність.

Переважна більшість злочинів вчинюється дією. Це, наприклад, такі злочини, як: державна зрада (ст. 111 КК), зґвалтування (ст. 152 КК), грабіж (ст. 186 КК), розбій (ст. 187 КК), контрабанда (ст. 201 КК), обман покупців та замовників (ст. 225 КК), бандитизм (ст. 257 КК), незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК) і багато інших злочинів.

Шляхом бездіяльності вчинюються, зокрема: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ст. 212 КК), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) тощо.

Ряд злочинів може вчинятися як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Це, зокрема: порушення правил екологічної безпеки (ст. 236 КК), порушення ветеринарних правил (ст. 251 КК), порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270 КК), розголошення державної таємниці (ст. 328 КК), службова недбалість (ст. 367 КК).

90


Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

Вчинення злочину шляхом дії означає активну вольову поведінку особи, що вчиняє злочин. Ця дія є суспільно небезпечною, протиправною, вона спричиняє шкоду об'єкту кримінально-право-вої охорони. Якщо дія особи не є суспільно небезпечною, то діяння не може бути визнано злочинним (ч. 2 ст. 11 КК). Це положення закону повною мірою стосується і вчинення злочину шляхом бездіяльності.

Бездіяльність у кримінальному праві розуміється як суспільно небезпечна вольова пасивна поведінка особи, що полягає у невиконанні того діяння, яке особа повинна була і могла виконати чи попередити настання суспільно небезпечного наслідку.

Бездіяльність має кримінально-правове значення за умови, що вона є протиправною. Обов'язок діяти грунтується на правовій нормі і може випливати з: а) закону (наприклад, обов'язок нести військову службу); б) підзаконного акта (наприклад, обов'язок водія зупинити автомашину при червоному світлі світлофора); в) законного наказу чи розпорядження (наприклад, військового начальника); г) характеру сімейних відносин (наприклад, обов'язок батьків утримувати неповнолітніх дітей; ґ) характеру професії (наприклад, обов'язок лікаря надавати медичну допомогу).

Свідоме невиконання цих обов'язків за наявності реальної можливості їх виконати тягне за собою кримінальну відповідальність за відповідними статтями КК.

Оскільки злочинне діяння (дія чи бездіяльність) є поведінкою свідомою, вольовою, то вчинення його, наприклад, неосудною особою виключає кримінальну відповідальність навіть тоді, коли ним завдано істотної шкоди.

Особа не несе кримінальної відповідальності, якщо вона вимушена діяти проти власної волі під впливом фізичного примусу, внаслідок якого воля особи була повністю паралізована і вона не могла керувати своїми вчинками (ст. 40 КК). Наприклад, сторож не може нести кримінальної відповідальності, якщо при нападі на об'єкт, який він охороняє, його було зв'язано чи йому було спричинено тяжкі тілесні ушкодження і тим самим позбавлено реальної можливості виконувати свій обов'язок щодо охорони цього об'єкта і припиняти злочинні дії нападаючих.

Психічний примус (погроза вбивством, завданням тілесних ушкоджень, знищенням майна, шантаж, інші подібні дії) та фізичний примус, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми діями, виключають кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо особа, що зазнала такого впливу, була у стані крайньої необхідності. Наприклад,

91


Кримінальне право. Загальна частина

касир не повинен нести кримінальну відповідальність за те, що віддав гроші злочинцям, які погрожували йому вбивством.

Кримінальна відповідальність не настає при непереборній силі, під якою розуміється дія сил природи, механізмів, людей, звірів та інших факторів, через які особа реально позбавлена можливості виконати покладений на неї обов'язок. Наприклад, призовник не підлягає кримінальній відповідальності за ухилення від призову на строкову військову службу внаслідок тяжкого захворювання, яке позбавило його можливості з'явитися на призовний пункт.

Об'єктивна сторона складу злочину може складатися з одноактного діяння, декількох діянь, тривати значний проміжок часу, характеризуватися іншими ознаками.

Залежно від викладених положень злочини в теорії кримінального права поділяються на: прості, складні (складені), триваючі, продовжувані.

Особливістю простих злочинів є те, що при їх вчиненні: а) посягання здійснюється на один безпосередній об'єкт; б) об'єктивна сторона складається з одного діяння; в) діяння виконується однією і тією ж особою; г) суб'єктивна сторона характеризується однією формою вини; ґ) кваліфікація дій винної особи здійснюється за однією статтею Особливої частини КК.

До простих злочинів віднесені, зокрема, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), крадіжка (ст. 185 КК), втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329 КК).

Складними є злочини:

а)                     об'єктивна сторона яких складається з двох або більше різних дій, кожна з яких за умови окремого (ізольованого) вчинення являла б собою самостійний злочин, кожен із яких кваліфікувався б за окремою статтею КК. Наприклад, незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднане з насильством, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого (ч. З ст. 289 КК). Вчинення зазначених дій у різний час необхідно було б кваліфікувати за ч. 1 ст. 289 КК та як відповідний злочин проти здоров'я;

б)              які посягають на два і більше безпосередніх об'єктів. Наприклад, розбій (ст. 187 КК) посягає на власність та на здоров'я особи, що зазнала нападу;

в)                 об'єктивна сторона яких характеризується двома і більше злочинними наслідками. Наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК);

г)                 зі змішаною (складною) формою вини. Наприклад, незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здо-

92


Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

ров'я, безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК). У даному разі психічне ставлення до факту проведення аборту характеризується умисною формою вини, а щодо настання зазначених наслідків необережністю.

Триваючі злочини характеризуються:

по-перше, безперервним здійсненням злочинного діяння (дії або бездіяльності). Об'єктивна сторона такого злочину протікає, тягнеться протягом певного часу. Наприклад, незаконне носіння або зберігання вогнепальної зброї (ст. 263 КК) може продовжуватись до певної події, яка припиняє його вчинення,- втрати, викрадення, збуту тощо. Прикладами подібних злочинів є ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) тощо;

по-друге,- одноактним діянням і подальшим безперервним злочинним станом винної особи, який зберігається невизначено тривалий час і припиняється з моменту явки з повинною, затриманням, смертю чи іншою подією. Прикладами таких злочинів є, зокрема: втеча зі спеціалізованого лікувального закладу (ст. 394 КК), дезертирство (ст. 408 КК).

Продовжувані злочини складаються з низки тотожних дій, об'єднаних єдиним наміром. Такі дії становлять у своїй сукупності одиничний злочин і кваліфікуються за однією статтею Особливої частини КК. При вчиненні продовжуваного злочину суб'єкт посягає на один і той же об'єкт, діяння вчиняється одним і тим же способом, всі дії цього злочину об'єднані одним умислом і спрямовані на досягнення єдиної мети.

§ 3. Суспільно небезпечні наслідки

Будь-який злочин тягне за собою суспільно небезпечні наслідки, які виражаються у спричиненні шкоди об'єкту кримінально-правової охорони.

Шкода може бути: а) фізичною (наприклад, при вбивстві (статті 115-119 КК), тілесному ушкодженні (статті 121-125 КК); б) майновою (зокрема, при грабежі (ст. 186 КК), умисному знищенні або пошкодженні майна (ст. 194 КК); в) моральною (скажімо, при незаконному позбавленні волі або викраденні людини (ст. 146 КК), нарузі над могилою (ст. 297 КК); г) політичною (наприклад, при посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. ПО КК), при посяганні на державного чи громадського діяча (ст. 112 КК).

93


Кримінальне право. Загальна частина

Шкідливі наслідки настають як від злочинів, що вчиняються шляхом активних дій, так і злочинів, які з об'єктивної сторони характеризуються бездіяльністю (наприклад, залишення людини в небезпеці утворює склад злочину, передбаченого ч. З ст. 135 КК, за умови настання в результаті такої бездіяльності смерті потерпілого або інших тяжких наслідків).

Як уже зазначалось у главі VI, залежно від того, обов'язковими чи необов'язковими ознаками об'єктивної сторони є суспільно небезпечні наслідки, тобто залежно від конструкції складу злочину, всі злочини поділяються на злочини з матеріальним складом та злочини з формальним складом.

У злочинах із матеріальним складом суспільно небезпечні наслідки передбачені в якості обов'язкової ознаки об'єктивної сторони складу злочину. У законі вони формулюються по-різному:

а)                        називається сутність злочину, що свідчить про обов'язковість наслідку, наприклад, смерті людини при вбивстві (ст. 115 КК);

б)                      наслідки перелічуються у диспозиції статті Особливої частини КК - наприклад, у ст. 264 КК (недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів) називаються загибель людей та інші тяжкі наслідки;

в)                      вказується вид та (або) розмір спричиненої шкоди (наприклад, у ст. 227 КК йдеться про випуск або реалізацію недоброякісної продукції, якщо такі дії вчинені у великих розмірах; у ст. 367 КК (службова недбалість) - про істотну шкоду).

Усі названі види наслідків мають свої особливості, а тому при розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ необхідно детально з'ясовувати їх характер і відповідність описаним у законі ознакам об'єктивної сторони.

Злочини з матеріальним складом вважаються закінченими з моменту настання суспільно небезпечного наслідку, який передбачено в диспозиції статті Особливої частини КК у якості обов'язкової ознаки конкретного злочину. Якщо передбачений у законі наслідок не настав, злочин вважається незакінченим, і кваліфікація вчиненого повинна бути з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК.

Злочини з формальним складом - це злочини, для визнання яких закінченими достатньо самого факту скоєння суспільно небезпечного діяння. У таких злочинах наслідки не включені в об'єктивну сторону і на кваліфікацію діяння не впливають. Злочини з формальним складом фактично можуть заподіювати суспільно небезпечні наслідки (наприклад, при вчиненні хуліганських дій може знищуватись майно чи заподіюватися тілесне ушкодження), але вони перебувають за межами об'єктивної сторони складу злочину,

94


Глава VIII. Об 'ективна сторона складу злочину

є факультативними і на кваліфікацію цього діяння не впливають. У таких випадках наслідки можуть враховуватись судом при призначенні покарання як обтяжуюча обставина або ж отримувати самостійну оцінку за іншими частинами цієї статті чи іншими статтями Особливої частини КК.

До злочинів із формальним складом віднесені, зокрема: державна зрада (ст. 111 КК), підміна чужої дитини (ст. 148 КК), порушення таємниці голосування (ст. 159 КК), незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 268 КК), ввезення, виготовлення або розповсюдження товарів, що пропагують культ насильства й жорстокості (ст. 300 КК), незаконна видача рецепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 319 КК), підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК), давання хабара (ст. 369 КК), самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК).

При конструюванні злочинів із формальним складом враховуються особливості суспільної небезпеки і характер самого злочинного діяння, а також те, що конкретно визначити, підрахувати шкідливі наслідки діяння у багатьох випадках неможливо чи вкрай складно. Це стосується, зокрема, таких злочинів, як державна зрада, шпигунство, бандитизм.

§ 4. Причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками

Причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком обов'язкова ознака об'єктивної сторони в злочинах із матеріальним складом. Якщо в цих злочинах відсутній такий зв'язок, кримінальна відповідальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається.

У КК немає норм, які б вирішували питання причинового зв'язку. Однак цьому питанню приділяється значна увага в теорії кримінального права і практиці його застосування.

Наука кримінального права розглядає причиновий зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком з позиції філософії. Причина у філософії - це таке явище, яке неминуче з внутрішньою необхідністю породжує інше явище -наслідок. Причина це об'єктивний зв'язок між фактом матеріального світу й наслідком від цього факту.

У кримінальному праві як причина виступає факт, тобто вчи-

95


Кримінальне право. Загальна частина

нення суспільно небезпечного діяння людиною, іншими словами, скоєння злочину, а в якості наслідку - результат від цього діяння -суспільно небезпечна шкода.

Чинне кримінальне законодавство передбачає злочини з матеріальним складом, які вчиняються як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності.

Прикладом злочинів, які спричиняють суспільно небезпечні наслідки шляхом бездіяльності, є: залишення в небезпеці, якщо внаслідок цієї бездіяльності настала смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 135 КК); бездіяльність військової влади, внаслідок якої була заподіяла істотна шкода (ч. 1 ст. 426 КК) або спричинені тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 426 КК).

При розслідуванні й судовому розгляді кримінальних справ необхідно встановлювати причиновий зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком, при якому діяння повинно бути безпосередньою причиною наслідку, що настав. Як причина розцінюється суспільно небезпечна дія чи бездіяльність, а як наслідок - суспільно небезпечний результат, викликаний цим діянням.

У кримінальному праві суттєве значення має наявність не випадкового, а безпосереднього причинового зв'язку між діянням і наслідком.

При випадковому причиновому зв'язку наслідки не породжуються закономірним розвитком діяння людини. Наслідок є результатом випадкового збігу обставин, він не є результатом внутрішнього розвитку діяння, а викликається іншими причинами й обставинами.

Наявність безпосереднього і випадкового причинового зв'язку можна проілюструвати на такому прикладі.

Водій порушив правила безпеки дорожнього руху, збив пішохода, спричинивши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження, з місця події втік, залишив потерпілого на морозі без допомоги. Потерпілий, як встановила судово-медична експертиза, помер від охолодження. У даному разі між дією водія - порушенням правил безпеки дорожнього руху - і наслідком, який настав - спричиненням середньої тяжкості тілесного ушкодження - є безпосередній причиновий зв'язок. Водій повинен нести кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 286 КК, тобто за порушення правил безпеки дорожнього руху, в результаті чого потерпілому спричинено середньої тяжкості тілесне ушкодження. При цьому безпосередньою причиною є дія (бездіяльність) водія (порушення правил безпеки дорожнього руху), яка неминуче з внутрішньою необхідністю

96


Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

породила суспільно небезпечний наслідок - середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Що ж стосується настання смерті потерпілого, то тут має місце випадковий причиновий зв'язок тому, що смерть настала не від наїзду, а через випадковий збіг інших обставин. Разом із тим водій повинен нести кримінальну відповідальність за інший злочин, передбачений ч. З ст. 135 КК, тобто за завідоме залишення потерпілого без допомоги, який перебував у небезпечному для життя стані та був позбавлений можливості вжити заходів до самозбереження.

Бездіяльність водія - ненадання допомоги потерпілому, якого він поставив у небезпечний для життя стан,- є безпосередньою (прямою) причиною його смерті.

Наведемо інший приклад. Водій порушив правила безпеки дорожнього руху, вчинив наїзд на пішохода, заподіяв йому тяжке тілесне ушкодження, потерпілого доставив у лікарню. Медична сестра помилково застосувала ліки, внаслідок дії яких потерпілий помер. Між діями водія - порушенням правил безпеки дорожнього руху і заподіянням тілесного ушкодження є безпосередній причиновий зв'язок, тому він підлягає кримінальній відповідальності за ч. 2 ст. 286 КК. До настання смерті потерпілого водій не має прямого відношення, тут у наявності випадковий причиновий зв'язок, викликаний іншим фактом. Між дією медичної сестри (застосуванням неналежних ліків) і настанням смерті потерпілого є безпосередній причиновий зв'язок, тому вона при наявності й інших підстав повинна нести кримінальну відповідальність за заподіяння смерті, тобто за вбивство, вчинене через необережність, за ст. 119 КК.

Суспільно небезпечна поведінка особи може бути визнана причиною настання суспільно небезпечного наслідку лише у разі, якщо вона у часі передувала-його настанню: спочатку повинне бути діяння, а пізніше - наслідок. Це ілюструє наступний приклад: пішохід переходив вулицю, раптово впав, потім його переїхала автомашина. Слідством було доведено, що водій не порушив правила безпеки дорожнього руху, пішохід перед машиною з'явився і впав раптово, водій, хоча й застосував термінове гальмування, але переїзду потерпілого не міг уникнути. Судово-медична експертиза показала, що смерть пішохода настала від інфаркту міокарда ще до наїзду на нього машиною.

Таким чином, у даному випадку причинового зв'язку між діями водія і смертю пішохода не існувало, а тому кримінальна відповідальність водія виключається.

4   4-81

97


Кримінальне право. Загальна частина

§ 5. Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину

До факультативних ознак об'єктивної сторони належать: спосіб, місце, час, знаряддя, засоби й обстановка вчинення злочину. Факультативні ознаки складають умови скоєння злочину.

Названі ознаки називаються факультативними, тому що вони законом можуть передбачатися як ознака об'єктивної сторони складу злочину (зазначатися в диспозиціях статей Особливої частини КК), а можуть і не передбачатися в кримінально-правових нормах. Якщо такі ознаки передбачені в законі, вони є для цих злочинів обов'язковими.

Спосіб вчинення злочину це форма прояву суспільно небезпечного діяння. Наприклад, крадіжка вчинюється шляхом таємного викрадення чужого майна (ст. 185 КК); грабіж - шляхом відкритого заволодіння чужим майном (ст. 186 КК); катування - шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій (ст. 127 КК); насильницьке донорство - насильницьке або шляхом обману вилучення крові у людини (ст. 144 КК).

Місце вчинення злочину - певна територія, на якій вчинюється злочин. Так, місцем вчинення контрабанди є митний кордон України (ст. 201 КК); незаконної порубки лісу - ліси, захисні та інші лісові насадження, заповідники, території та об'єкти природно-заповідного фонду, інші особливо охоронювані ліси (ст. 246 КК); мародерства - поле бою (ст. 432 КК); незаконного носіння символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця - район воєнних дій (ст. 435 КК) тощо.

Місце є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони також злочинів, передбачених статтями 273, 305, 331, 391, 392, 428, 433 та іншими статтями КК.

Час вчинення злочину - певний часовий період, протягом якого скоюється злочин. Кримінально-правове значення він має лише у випадках, коли передбачений у диспозиції відповідної статті Особливої частини КК. Так, часом вчинення злочину, передбаченого ст. 272 КК, є час виконання робіт із підвищеною небезпекою; самовільного залишення поля бою або відмова діяти зброєю - час бою (ст. 429 КК); часом вчинення опору представникові влади -час виконання ним службових обов'язків (ч. 1 ст. 342 КК).

Знаряддя і засоби вчинення злочину - це речі матеріального світу, за допомогою яких у той чи інший спосіб (фізичний вплив на потерпілого, обман тощо) полегшується вчинення злочину (виконання його об'єктивної сторони). До них можна віднести зброю,

98


Глава VIII. Об'єктивна сторона складу злочину

інструменти, транспортні засоби, підроблені документи тощо. Знаряддя і засоби є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину, коли вони вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з неї. Наприклад, зброя є обов'язковою ознакою складу бандитизму (ст. 257 КК), транспортні засоби - кваліфікованого складу незаконного полювання (ст. 248 КК), чужий товарний знак - складу незаконного його використання (ст. 229 КК).

Обстановка вчинення злочину - це об'єктивні умови, в яких скоюється злочин. У ряді статей Особливої частини КК вказується на умови, в яких відбувається діяння. Наприклад, опір начальникові або примушування його до порушення службових обов'язків, вчинені в бойовій обстановці (ч. З ст. 404 КК), бездіяльність військової влади в бойовій обстановці (ч. З ст. 426 КК), неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285 КК), зловживання в умовах воєнного стану прапорами чи знаками Червоного Хреста і Червоного Півмісяця або пофарбуванням, присвоєним санітарно-транспортним засобам (ст. 435 КК). У деяких статтях вказується на умови, в яких перебуває потерпілий. Наприклад, залишення в небезпеці (ст. 135 КК), ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК).

Обстановка, за якої вчинюється злочин, є обов'язковою ознакою злочинного діяння лише у випадках, коли вона вказана у диспозиції статті Особливої частини КК.

З'ясування вказаних ознак об'єктивної сторони при розслідуванні кримінальних справ є важливим не тільки тоді, коли вони є обов'язковими ознаками і впливають на кваліфікацію вчиненого, а й тоді, коли вони не передбачені в законі, оскільки вони можуть мати й інше кримінально-правове значення, скажімо, впливати на міру покарання (див., наприклад, пункти 11, 12 ч. 1 ст. 67 КК).


Глава IX

ОСОБА, ЯКА ПІДЛЯГАЄ КРИМІНАЛЬНІЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ)

§ 1. Поняття суб'єкта злочину

Суб'єкт злочину в кримінальному законодавстві - це один з обов'язкових елементів складу злочину. У кримінально-правовій теорії суб'єктом злочину визнається особа, яка володіє сукупністю ознак, що дають підстави для її притягнення до кримінальної відповідальності. КК 1960 р. не передбачав законодавчого визначення цього елемента складу злочину. КК 2001 р. не лише визначив поняття суб'єкта злочину, але й передбачив у Загальній частині окремий розділ IV, в якому врегульовані всі основні питання щодо цього поняття, а саме питання: розуміння сутності суб'єкта злочину (ст. 18 КК); осудності (ст. 19 КК); обмеженої осудності (ст. 20 КК); особливості кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп'яніння (ст. 21 КК); віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК).

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК, суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Це законодавче визначення дає можливість виділити три обов'язкові групи ознак, що характеризують суб'єкт злочину. Він (суб'єкт) повинен бути: 1) фізичною особою; 2) осудним; в) досягти віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Що стосується такої ознаки суб'єкта злочину, як фізична особа (інші ознаки будуть розглянуті нижче), то слід зазначити, що під час обговорення проекту нового КК висловлювалися пропозиції передбачити в кримінальному законі відповідальність не тільки фізичних, а й юридичних осіб. Однак закріплення в законі положення про кримінальну відповідальність тільки фізичної особи як

100


Глава IX. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)

ознаки суб'єкта свідчить про збереження в КК 2001 р. принципу особистої, персональної відповідальності за вчинений злочин.1 З огляду на це, у разі вчинення окремими представниками юридичних осіб злочину, відповідальність несуть не юридичні особи, а певні фізичні особи, навіть якщо під час вчинення злочину вони діяли від імені юридичної особи чи в її інтересах.

Фізична особа у кримінально-правовому значенні - це людина.

Відповідно до чинного КК суб'єктами злочину можуть бути: а) громадяни України; б) особи без громадянства; в) іноземці, що не володіють дипломатичним імунітетом. Питання про кримінальну відповідальність дипломатів та деяких інших категорій осіб, які не підлягають юрисдикції українського суду, вирішується дипломатичним шляхом.

Фізична особа в кримінально-правових відносинах виявляє себе не тільки як суб'єкт злочину, тобто особа, якій притаманні ознаки, зазначені у ст. 18 КК, але й більш широко - як особа, що поєднує сукупність ознак соціального індивіда і біологічної істоти. Тобто, йдеться про особистість злочинця як поняття, яке охоплює багато інших ознак, що не вказані в ч. 1 ст. 18 КК.

Слід зазначити, що у кримінально-правовому аспекті поняття «суб'єкт злочину» і «особистість злочинця» не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним. Якщо поняття суб'єкта злочину важливо для рішення питання про кримінальну відповідальність особи, то поняття особистість злочинця має кримінологічне значення. До кримінологічних ознак, які характеризують особу, що вчинила злочин, віднесено: її соціальний статус; соціальні функції (ролі), які вона виконує в суспільстві; її морально-психологічна характеристика, що відображає її ставлення до соціальних цінностей, тощо.

Відокремлення понять «суб'єкт злочину» і «особистість злочинця» необхідно для того, щоб чіткіше розуміти можливості й завдання кримінального законодавства. Ознаки суб'єкта злочину необхідні Для вирішення питань кримінальної відповідальності, зокрема кваліфікації злочинів. З'ясування ознак особистості злочинця може слугувати, наприклад, більш повному встановленню обставин вчиненого злочину, причин та умов, які йому сприяли, з метою призначення необхідного для виправлення винного покарання та запобігання вчиненню злочинів як засудженим, так й іншими особами.

1 Див.: Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. М. І. Бажа-нова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація.- 2-ге вид., перероб. і доп.- X., 1999- С. 114.

101


Кримінальне право. Загальна частина

§ 2. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність

Досягнення встановленого законом віку є однією з обов'язкових умов притягнення особи до кримінальної відповідальності. Вік людини - це певний етап її розвитку, який характеризує ступінь формування її особистості. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ч. 1 ст. 22 КК).

Водночас закон (ч. 2 ст. 22 КК) передбачає так званий знижений вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Відповідно до ч. 2 ст. 22 КК особи, які вчинили злочин у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності за ряд перелічених у ній злочинів. Серед них, зокрема: умисне убивство (статті 115-117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. З статей 345, 350, 377, 398), зґвалтування (ст. 152), крадіжка (ст. 185, ч. 1 статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. З статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308). Слід зазначити, що кримінальна відповідальність може настати з 14 років лише за злочини, перелічені у ч. 2 ст. 22 КК. Цей перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. Злочини, що входять до нього, є умисними і, в основному,- насильницькі та майнові.

В основу встановлення можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності з 14-річного віку покладені такі обставини: а) рівень розумового розвитку особи, який дає підставу вважати, що особа в 14-річному віці вже розуміє (усвідомлює) суспільну небезпеку й протиправність діянь, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК; б) значна поширеність цих злочинів серед підлітків; в) висока суспільна небезпека таких злочинів.

Особа у віці від 14 до 16 років не несе відповідальності за злочини, які не передбачені у ч. 2 ст. 22 КК, навіть за умови, якщо вона брала участь у їх вчиненні як співучасник.

Суб'єктами окремих злочинів можуть бути особи, яким виповнилося більше шістнадцяти років. Так, відповідальність за втяг-нення неповнолітнього у злочинну діяльність можуть нести тільки особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 18 років. Це стосується і таких злочинів, як спонукання неповнолітніх до застосування допінгу (ст. 323 КК), схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів (ст. 324 КК). Суб'єктами злочинів проти правосуддя, які вчиняються суддями, можуть бути особи, які досягли 25-річного віку.

З точки зору права, вік - це встановлений документально період

102


Глава IX. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)

життя людини. За відсутністю необхідних документів вік фізичної особи визначається судово-медичною експертизою. У разі, коли встановити точний вік особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, документально неможливо, це робиться шляхом проведення судово-медичної експертизи. При цьому слід мати на увазі, що особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з нуля годин наступної доби. При встановленні експертизою не дня народження, а року народження, днем народження вважається останній день цього року. Якщо судово-медична експертиза визначила вік у рамках певного періоду років, наприклад, приблизно 15-16 років, то вважається, що особа досягла мінімального із вказаного експертом віку (у наведеному прикладі - 15 років).

§ 3. Осудність

Аксіоматичним положенням кримінального права є те, що правильно оцінювати фактичні ознаки вчинюваного діяння й усвідомлювати його суспільно небезпечний характер, а також керувати своїми діями (бездіяльністю), що є необхідною умовою вини, може тільки осудна особа. Осудність є передумовою кримінальної відповідальності й покарання. Як кримінально-правове поняття осудність не визначалась КК 1960 р. Новий КК законодавчо закріпив це поняття і дав його визначення. У ст. 19 сказано, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа - це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров 'я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину.

Із викладеного випливає, що питання про осудність особи виникає лише при вчиненні нею злочину та визначенні інтелектуального й вольового моментів її вини.

Осудність - це нормальний психічний стан особи (людини). Осудність характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.

Юридичним критерієм осудності є факт вчинення злочину психічно здоровою особою, яка здатна повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину.

Психологічний критерій характеризує стан психіки особи під

103


Кримінальне право. Загальна частина

час вчинення нею злочину. У свою чергу, він характеризується двома ознаками: 1) можливістю повною мірою усвідомлювати характер своїх дій (бездіяльності), тобто усвідомлювати як фактичну сторону, так і суспільну небезпеку свого діяння; і 2) керувати своїми діями.

З визнанням особи осудною пов'язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність вчиненого злочину, але й характер покарання, його вид, соціальне призначення. За таких умов покарання, що призначене винній особі, багато в чому визначає подальшу її поведінку, пов'язану з невчиненням нових злочинів.

У цілому, осудність - це не тільки фактична передумова, але й юридична підстава вини і відповідальності. Сукупність таких ознак, як вік кримінальної відповідальності й осудність, є підставою для визнання особи суб'єктом злочину.

§ 4. Обмежена осудність

Обмежена осудність як кримінально-правова категорія є різновидом осудності. КК 2001 р. уперше законодавчо закріпив поняття обмеженої осудності. До цього часу проблема обмеженої осудності мала переважно теоретичний характер. Відповідно до закону (ст. 20 КК) обмежено осудною визнається така особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують обмежену осудність, можна називати формулою обмеженої осудності. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про обмежену осудність. Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і тільки у зв'язку з ним. Отже, недопустимо за межами такого діяння ставити питання про обмежену осудність. Поняття обмеженої осудності визначається за допомогою трьох критеріїв: медичного, психологічного та юридичного.

Медичним критерієм є психічний розлад. На жаль, у законі не конкретизовані хоча б загальні ознаки медичного критерію. Тому розкривати зміст цього критерію можна по-різному. До медичного критерію треба відносити хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких

104


Глава IX. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)

є кількісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості (наприклад, епілепсія, олігофренія, психопатія, неврози).

Психологічний критерій виражається в нездатності особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. У законі не передбачено ступінь обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Цим, по-перше, ігнорується факт існування розбіжностей за тяжкістю проявів психічних розладів, які передбачають обмеження здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними; по-друге, унеможливлюється визнання обмежено осудною будь-яку особу, яка має хоча б незначні розлади психіки. Тому психологічний критерій потребує певного уточнення. Він повинен передбачати суттєве обмеження (кількісне) у суб'єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.

За обмеженої осудності відбувається кількісна зміна свідомості, при збереженні її якості. Усвідомлення фактичних обставин вчиненого обмежено осудною особою суттєво знижується, стає неповним внаслідок значних кількісних змін свідомості, які викликані хворобливими розладами психічної діяльності. Це суттєве обмеження свідомості вказує на глибину психічного розладу і виражається у формулі обмеженої осудності через психологічний критерій. Психологічний критерій може виражатися двома ознаками: 1) інтелектуальною - особа нездатна повною мірою усвідомлювати свої дії (нездатна у повному обсязі розуміти фактичну сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки); 2) вольовою -особа нездатна повною мірою керувати своїми діями.

При цьому в особи може бути суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії та просто обмежена або збережена здатність керувати ними, і навпаки. А також може бути суттєво обмежена і здатність усвідомлювати свої дії, і здатність керувати ними.

Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак й обумовили те, що у кримінальному законі між ними стоїть і єднальний («та»), і розділовий («або») сполучники.

Юридичним критерієм обмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК суспільно небезпечного діяння (злочину), ознаки якого відбивають психічний розлад суб'єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, за наявності доказів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.

Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли: а) є факт вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину),

105


Кримінальне право. Загальна частина

б) вказане діяння передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин, в) діяння вчинене особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність; г) у судді (слідчого) виник сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхилення від норми).

Лише за наявності усіх трьох критеріїв особа може бути визнана обмежено осудною.

Важливе значення має те, що будь-який психічний розлад межового характеру, який не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який психічний розлад свідчить про обмежену осудність. Тобто, обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хворобливих розладах психіки (непсихотичного рівня), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнання особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хворобливий розлад психічної діяльності непсихотичного рівня, необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи й зумовили злочинний характер діяння.

Визнання особи обмежено осудною є прерогативою суду, однак із змісту ч. 2 ст. 20 КК це чітко не випливає, оскільки в ній йдеться про те, що визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання.

Вчинення злочину обмежено осудною особою треба визнавати скоєним при пом'якшуючих покарання обставинах, хоча з тексту закону це також не випливає. Правова природа обмеженої осудності полягає у тому, що вона є пом'якшуючою покарання обставиною, яка передбачена самостійною нормою Загальної частини КК України.

До обмежено осудної особи за необхідності суд може застосувати примусові заходи медичного характеру.

§ 5. Неосудність

Поняття неосудності є протилежним поняттю осудності. Кримінально-правове поняття «неосудність» вказує на неможливість покладання на неосудного вини і, отже, притягнення його до кримінальної відповідальності.

106


Глава IX. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)

Відповідно до ч. 2 ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Із законодавчого визначення неосудності випливає, що питання про неосудність особи виникає лише у зв'язку із вчиненням нею суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК.

Законодавча формула неосудності складається з трьох критеріїв: юридичного, психологічного і медичного.

Юридичним критерієм неосудності є факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, за наявності доказів скоєння його особою, стосовно якої вирішується питання про неосудність.

Психологічний критерій неосудності, на відміну від такого ж критерію осудності та обмеженої осудності, полягає у негативному змісті його інтелектуальної і вольової ознак.

Інтелектуальна ознака психологічного критерію неосудності означає, що особа не могла (нездатна була) усвідомлювати свої дії (бездіяльність), тобто усвідомлювати фактичний характер своїх діянь та їх суспільну небезпеку.

Вольова ознака неосудності полягає у неможливості (нездатності) особи керувати своїми діями (бездіяльністю). Для наявності психологічного критерію неосудності достатньо однієї із зазначених ознак. Підставою для такого твердження є сполучник «або», який стоїть між інтелектуальною і вольовою ознаками розглядуваного критерію неосудності у ст. 19 КК.

Причиною нездатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними є наявність хоча б однієї з ознак медичного критерію неосудності.

Медичний критерій неосудності характеризується наявністю в особи, що вчинила передбачене КК суспільно небезпечне діяння, одного з різновидів розладу психічної діяльності. Роль медичного критерію неосудності - передбачити всі можливі клінічні форми хворобливих розладів психічної діяльності (психотичного рівня), Що виключають можливість особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Такими розладами (ознаками) закон (ч. 2 ст. 19 КК) називає:

107


Кримінальне право. Загальна частина

а) хронічне психічне захворювання; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічним психічним захворюванням є довготривале захворювання психіки, що має тенденцію до наростання хворобливих явищ (наприклад, шизофренія, прогресивний параліч, епілепсія, маніакально-депресивний психоз). У деяких випадках захворювання може протікати у формі окремих приступів, але при припиненні цих приступів стійкий психічний дефект зберігається.

До тимчасових розладів психічної діяльності психіатри відносять різноманітні форми порушення психічної діяльності, що можуть тривати певний час і закінчуються повним видужанням (наприклад, реактивні стани, патологічний афект, патологічне сп'яніння).

Недоумство - це уроджений (олігофренія) чи придбаний (деменції) хворобливий стан психіки, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності. Виділяють три ступеня олігофренії: найбільш легкий - дебільність; середній імбецильність; важкий -ідіотія. При ідіотії та імбецильності людина завжди визнається неосудною. Практика показує, що дебільність у легкій формі в принципі не виключає стану осудності та обмеженої осудності.

Іншим хворобливим станом можуть визнаватися розлади психічної діяльності, які не підпадають під ознаки перших трьох категорій психічних захворювань. Це, наприклад, маревні явища на ґрунті важкого інфекційного захворювання.

Для визнання особи неосудною необхідно, щоб був встановлений факт вчинення нею суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, наявність доказів скоєння його саме цією особою (юридичний критерій) та наявність хоча б однієї ознаки медичного критерію та однієї ознаки психологічного критерію.

Оскільки для визначення психічного стану конкретної особи (підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного) необхідні спеціальні знання, то у випадках наявності у судді, слідчого, адвоката обґрунтованих даних, що ставлять під сумнів осудність чи обмежену осудність особи, що вчинила передбачене КК суспільно небезпечне діяння, у справі призначається судово-психіатрична чи комплексна психолого-психіатрична експертиза.

Відповідно до закону (ч. 2 ст. 19 КК) особа, яка перебувала під час вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності.

Разом з тим можлива ситуація, коли особа під час вчинення такого діяння була осудною, але до постановления вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати

108


Глава IX. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)

свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню (ч. Зет. 19 КК).

§ 6. Спеціальний суб'єкт злочину

Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК).

Ознаки спеціального суб'єкта завжди доповнюють обов'язкові ознаки загального суб'єкта. Такими ознаками, наприклад, є ознаки громадянства для суб'єкта державної зради (ст. 111 КК); ознаки службової особи для суб'єкта одержання хабара (ст. 368 КК).

Ці додаткові ознаки можуть прямо вказуватися в тексті диспозиції конкретної статті або безпосередньо випливати з тексту відповідної кримінально-правової норми. Наприклад, у ч. 1 ст. 371 КК, яка передбачає відповідальність за завідомо незаконне затримання або незаконний привід, не зазначено, хто є суб'єктом цього злочину. Однак зі змісту цієї статті можна встановити, що ним можуть бути працівники правоохоронних органів, які наділені правом затримувати осіб чи здійснювати їх привід.

У деяких випадках, ознаки спеціального суб'єкта можуть бути вказані тільки в частині статті КК, що передбачає кваліфікуючі ознаки злочину. Так, за ч. З ст. 206 КК склад протидії законній господарської діяльності може бути кваліфікованим, коли це діяння вчиняється службовою особою з використання службового становища, тобто спеціальним суб'єктом.

Ознаки спеціального суб'єкта, доповнюючи ознаки загального суб'єкта злочину, звужують коло осіб, які можуть підлягати кримінальній відповідальності.

§ 7. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння

Питання кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у стані сп'яніння, має декілька аспектів: по-перше, його вирішення важливе для визначення як обставини, яка обтяжує покарання; по-друге, воно пов'язане з визначенням осудності (обмеженої осудності), з оцінкою психічного стану особи.

109


Кримінальне право. Загальна частина

Відповідно до ст. 21 КК, особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності.

Сп'яніння буває двох видів: фізіологічним і патологічним.

При фізіологічному сп'янінні (алкогольному, наркотичному, токсичному) в особи послаблюється функціонування гальмових процесів нервової діяльності й самоконтролю. Звичайне фізіологічне сп'яніння настає поступово. Особа усвідомлює, що алкоголь, наркотик чи інша речовина одурманює його, порушує нормальний стан психіки, швидкість реакції, координацію рухів тощо. Продовжуючи вживати такі речовини та засоби, особа приводить себе у стан сильного сп'яніння, що, хоча і порушує психічні процеси, але не є хворобливим станом.

Інший зміст має патологічне сп'яніння, яке може настати для особи раптово, навіть при вживанні невеликих доз алкоголю, наркотику тощо. Патологічне сп'яніння є хворобливим станом, що належить до короткочасних психічних розладів і якісно відрізняється від тяжкого ступеня звичайного побутового сп'яніння. За патологічного сп'яніння присутні психологічний і медичний критерії неосудності.

Патологічне сп'яніння виявляється в основному в двох формах: епілептоїдної і параноїдної. За епілептоїдної форми в особи виникає спотворене сприйняття навколишнього середовища, сутінковий стан свідомості, що призводить до неправомірної поведінки. За параноїдної форми виникають галюцинації, маревні ідеї. У особи, яка перебуває у такому стані, виникає неадекватне сприйняття реальної дійсності, у неї виникає почуття страху, тривоги, що породжує прагнення рятуватися, захищатися, нападати на «ворогів» тощо. Характерною ознакою патологічного сп'яніння у таких випадках може бути відсутність фізичних ознак сп'яніння. Поведінка особи відзначається точними рухами, впевненою ходою, чіткою мовою. Стан патологічного сп'яніння має короткочасний характер і звичайно закінчується глибоким сном з повною втратою спогадів про здійснене (амнезія). Психіатри вважають, що патологічне алкогольне сп'яніння має характер одиничного випадку і не має тенденції до повторення.

Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 67 КК вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, є обставиною, яка обтяжує покарання.

Суду надається право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнавати цю обставину такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

ПО


Глава X СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

§ 1. Поняття і значення суб'єктивної сторони складу злочину

Суб'єктивна сторона складу злочину являє собою психологічний зміст злочину, його внутрішню (у відношенні до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно пов'язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

В юридичній літературі суб'єктивна сторона складу злочину визначається як внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості й волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків.1

Іноді її визначають і як внутрішню сторону злочинного діяння; як внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння.2

Але у будь-якому разі сутність визначення цього елемента складу злочину пов'язується із психічним ставленням суб'єкта, яке розглядається та враховується лише відносно суспільно небезпечного діяння та його наслідків і повинно характеризуватися конкретною формою вини.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону складу злочину, віднесені: вина, мотив, мета злочину та емоційний стан. Слід

1                            Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. професорів М. І Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація-X., 1997.-С. 129.

2                          Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. професора П. С Матишевського, доцентівП П. Андрушка, С.Д. Шатенка-К., 1997.— С 169.

111


Кримінальне право. Загальна частина

зазначити, що останню ознаку суб'єктивної сторони виділяють не всі вчені.

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однозначно випливають зі змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116, 123 КК такий емоційний стан, як сильне душевне хвилювання, входить до змісту суб'єктивної сторони складу цих злочинів.

Ознаки, які утворюють суб'єктивну сторону, в реальній дійсності являють собою єдине ціле, але у подальшому в методичних цілях будуть розглядатися самостійно, що дасть можливість глибше пізнати їх зміст і сутність, а також визначити їх роль і значення для кримінальної відповідальності та покарання винного.

Встановлення суб'єктивної сторони - це завершальний етап процесу констатації складу злочину. Глибоке вивчення суб'єктивної сторони складу злочину полягає в правильному розумінні (тлумаченні) диспозиції кримінально-правової норми і в об'єктивному та всебічному аналізі умов і обставин злочинного діяння.

Повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб'єктивну сторону складу злочину, є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання.

§ 2. Вина: її поняття та форми

Як уже зазначалось, основною й обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину є вина. Принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише за наявності вини, сформульований у ст. 62 Конституції України. У ній зазначено: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Це конституційне положення конкретизується у статтях 24, 25 Загальної частини КК та в статтях Особливої частини КК. Воно свідчить про недопустимість у вітчизняному кримінальному праві

112


Глава X. Суб 'ективна сторона складу злочину

об'єктивного ставлення у вину, тобто покладення відповідальності за заподіяні суспільно небезпечні наслідки за відсутності вини особи, яка їх заподіяла.

Поняття вини визначається у законі. У ст. 23 КК сказано, що «виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності».

Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, сутність, форма та ступінь.

Аналіз цих категорій дозволяє глибше пізнати інститут вини в кримінальному праві. Такий аналіз має велике практичне значення як для законодавчого визначення вини, так і для його застосування на практиці.

Зміст вини - це сукупність психічних елементів, у яких відображаються об'єктивні ознаки злочину, які виражають певне ставлення особи до цих ознак. Тобто, вона характеризує відображення у психіці (свідомості) особи фактичних ознак, які характеризують об'єкт і об'єктивну сторону. Зміст вини - це зміст умислу або необережності при вчиненні конкретного злочину.

Сутність вини полягає у негативному ставленні особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

Форма вини характеризує певний зв'язок психічних ознак, які складають зміст вини, з об'єктивними ознаками злочину. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК).

З аналізу статей 24 та 25 КК випливає, що визначення форми вини базується на поєднанні ознак інтелектуального та вольового моментів. Ці ознаки, у свою чергу, пов'язані з ознаками об'єктивної сторони складу злочину - дією (бездіяльністю) і наслідками.

Отже, кожна форма вини включає в себе ознаки, які характеризують свідомість і волю особи. Перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі - вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи при вчиненні нею злочину дає можливість конструювати різні форми вини та її види.

Ступінь вини - це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість вчиненого діяння й небезпечність особи винного.

Ступінь вини суб'скта визначається: 1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння; 2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності; 3) мотивом і метою злочину; 4) обставинами, що характеризують

113


Кримінальне право. Загальна частина

особу винного; 5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності.

Встановлюючи вину, необхідно виходити із її об'єктивного існування в реальній дійсності. Відсутність вини означає відсутність суб'єктивної сторони, а отже,- складу злочину. Правильне визначення форми і ступеня вини є запорукою правильної кваліфікації злочину і визначення адекватної та справедливої міри покарання за вчинене.

§ 3. Умисел та його види

Відповідно до закону (ч. 1 ст. 24 КК) умисел буває двох видів: прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Інтелектуальний момент прямого умислу включає: а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності); б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків. Вольовий - в бажанні настання злочинних наслідків.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння включає: а) усвідомлення фактичного характеру вчиненого діяння і б) усвідомлення його шкідливості для охоронюваних законом про кримінальну відповідальність суспільних відносин (конкретних інтересів суспільства). Очевидно, що, не усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, особа не може усвідомлювати і його суспільно небезпечний характер. Так, при вчиненні крадіжки особа усвідомлює, що таємно викрадає чуже майно (фактична сторона діяння), а також усвідомлює, що цим вона порушує право власності потерпілого (соціальний зміст діяння).

Закон обмежує інтелектуальний момент усвідомленням лише суспільної небезпечності діяння і не вимагає усвідомлення винним його протиправності. Кримінальне право ґрунтується на конституційному принципі, згідно з яким незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності (ст. 68 Конституції України). Слід зазначити, що усвідомлення протиправності діяння у багатьох випадках може обумовлюватись очевидною небезпечністю діяння. Це, насамперед, стосується умисних злочинів, які є досить поширеними і є кримінально караними у біль-

114


Глава X. Суб'єктивна сторона складу злочину

шості країн світу (убивств, викрадення, зґвалтування, нанесення тілесних ушкоджень тощо).

Передбачення настання суспільно небезпечних наслідків означає передбачення винним тих шкідливих змін, які настануть у суспільних відносинах при вчиненні ним суспільно небезпечного діяння.

Передбачення при прямому умислі включає усвідомлення як можливості, так і неминучості настання відповідних злочинних наслідків.

Передбачення можливості настання вказаних наслідків означає, що ці наслідки в силу якихось причин можуть і не настати. Так, стріляючи з великої відстані, винний передбачає лише можливість настання смерті потерпілого, бо може промахнутися.

Передбачення неминучості їх настання означає, що усвідомленням винного виключаються будь-які обставини, у зв'язку з якими бажані наслідки можуть не настати (скажімо, винний вчиняє прицільний постріл із близької відстані у голову своєї жертви і передбачає неминучість смерті потерпілого).

Ознаки умислу, вказані у ст. 24 КК, характерні для злочинів із матеріальним складом, необхідними ознаками об'єктивної сторони яких є настання певних суспільно небезпечних наслідків і наявність причинового зв'язку між діяннями особи й наслідками, що настали. Отже, при вчиненні цих злочинів винний передбачає не лише суспільно небезпечні наслідки, але й у загальних рисах -розвиток причинового зв'язку між діянням і злочинним наслідком. Слід зазначити, що особі ставиться у вину настання не будь-яких шкідливих наслідків, а лише тих, які є ознаками об'єктивної сторони відповідного складу злочину (наприклад, при вбивстві - смерть потерпілого).

У злочинах із формальним складом, який не передбачає як необхідну ознаку певних суспільно небезпечних наслідків, змістом прямого умислу є усвідомлення винною особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) та бажання його вчинити.

Ознака вольового моменту прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків. Це бажання передбачає цілеспрямовану діяльність винного. Найчастіше особа прагне у такому разі досягти будь-якої мети, задовольнити ту чи іншу потребу.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передба-

115


Кримінальне право. Загальна частина

чала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК).

Інтелектуальний момент прямого умислу, як і непрямого, включає: а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності); б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Отже, виходячи із законодавчого визначення прямого й непрямого умислу, можна зробити висновок, що обидві ознаки інтелектуального моменту при непрямому умислі ті ж самі, що й при прямому умислі (вони збігаються). Тому суть відмінності непрямого умислу від прямого - у змісті його вольової ознаки (ознаки вольового моменту).

Особливість вольової ознаки непрямого умислу полягає у тому, що особа хоча і не бажає, але свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків.

При свідомому допущенні характерні для непрямого умислу злочинні наслідки не є ні метою дій винного, ні засобом її досягнення. Ці наслідки є побічним результатом діяння винного, спрямованого на іншу злочинну або незлочинну мету.

В окремих випадках свідоме допущення злочинних наслідків може проявлятися у безпідставному розрахунку на їх ненастання. Але розрахунок і надії винного в таких випадках є абстрактними, вони не мають належного обґрунтування.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації злочинів та індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання, а також для відмежування замаху на злочин від закінченого злочину.

Теорія кримінального права і судова практика, крім прямого та непрямого умислу, виділяють інші види умислу, які за певних обставин також можуть мати кримінально правове значення. Так, за часом виникнення й формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово.

Заздалегідь обдуманий умисел характеризується тим, що у такому випадку намір вчинити злочин і сам злочин відокремлені один від одного певним проміжком часу. Протягом цього часу суб'єкт обдумує плани і способи вчинення злочину (місце, час, знаряддя й засоби вчинення злочину тощо).

Умисел, що виник раптово, формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину і відразу ж реалізується.

Окремим видом умислу, що виник раптово, є афективний, тобто такий, що виникає у процесі сильного душевного хвилювання під впливом афекту, раптово під впливом тих чи інших обставин, най-


Глава X. Суб'єктивна сторона складу злочину

частіше внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Так, умисне вбивство та умисне тяжке тілесне ушкодження, які були вчинені у стані сильного душевного хвилювання, виділені законом про кримінальну відповідальність у самостійні склади злочинів за пом'якшуючих обставин (статті 116 і 123 КК).

За ступенем визначеності, уявлення винного про суспільно небезпечні наслідки вчиненого ним діяння умисел поділяється на визначений та невизначений.

Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко уявляє собі характер і розмір наслідків вчиненого нею діяння. При цьому визначений умисел може бути простим (коли винний передбачає настання одного злочинного наслідку) або альтернативним (коли винний передбачає можливість настання двох або більше, але індивідуально визначених наслідків). Так, при заподіянні проникаючого поранення черевної порожнини потерпілому винний однаковою мірою передбачає й бажає настання смерті або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.

При невизначеному умислі злочинні наслідки хоча й передбачаються винним, але не є конкретизованими. Це може мати місце при посяганні на життя й здоров'я потерпілого такими знаряддями й засобами, застосування яких може привести до різних наслідків. Наприклад, при нанесенні ударів потерпілому палицею або ногами по голові винний може спричинити різні наслідки - від смерті до легкого тілесного ушкодження. Відповідальність у таких випадках настає за шкоду, яка фактично заподіяна.

§ 4. Необережність та її види

Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.

Закон (ч. 1 ст. 25 КК) передбачає два види необережності: 1) злочинну самовпевненість та 2) злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість включає в себе ознаки, які віднесені До інтелектуального та вольового моментів.

1 17


Кримінальне право. Загальна частина

Ознака інтелектуального моменту (інтелектуальна ознака) полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).

За законодавчим формулюванням злочинної самовпевненості, її інтелектуальна ознака зближується з ознакою інтелектуального моменту умислу. Як умисел, так і злочинна самовпевненість передбачають настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Але передбачення суспільно небезпечних наслідків при злочинній самовпевненості має свої відмінності від передбачення при умислі. Якщо при умислі передбачається як можливість, так і неминучість настання суспільно небезпечних наслідків, то при злочинній самовпевненості може йти мова лише про передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків виключає розрахунок на їх відвернення. Тому не випадково, що у законодавчому формулюванні прямого й непрямого умислу мова йде про передбачення суспільно небезпечних наслідків (частини 2 та 3 ст. 24 КК), а при визначенні злочинної самовпевненості в законі вказується на передбачення лише можливості настання суспільно небезпечних наслідків (ч. 2 ст. 25 КК).

Другою особливістю передбачення при злочинній самовпевненості є те, що наслідки при цьому виді необережної форми вини передбачаються лише в абстрактній, загальній формі.

При злочинній самовпевненості винний передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків, проте вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна в даному конкретному випадку спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює реального розвитку причинового зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й могла б це зробити при більшій концентрації й мобілізації своїх психічних можливостей.

На відміну від визначення умислу, при визначенні злочинної самовпевненості закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії або бездіяльності). З цього питання в теорії кримінального права є різні точки зору. Одні автори вважають, що при злочинній самовпевненості особа усвідомлює суспільну небезпеку своєї дії або бездіяльності1. Інші вважають, що ознакою самовпевненості є не позитивне усвідом-

' Пионтковский А. А. Учение о преступлении.- М., 1968.- С. 370; Куриное Б. А. Квалификация транспортных преступлений.-М., 1965.-С. 170.

118


Глава X. Суб'єктивна сторона складу злочину

лення суспільної небезпеки, а обов'язок і можливість такого усвідомлення. Особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою поведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі здатні, на її думку, запобігти можливості настання суспільно небезпечних наслідків1. Остання точка зору видається нам більш обгрунтованою.

Вольова ознака полягає у легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності). У цьому її суттєва відмінність від вольової ознаки прямого й непрямого умислу. При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини, котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання наслідків.

Обставини, на які розраховує суб'єкт, можуть бути різного характеру. Вони можуть стосуватися особи і діяльності самого винного (наприклад, розрахунок на свій досвід, знання тощо), а також стосуватися діяльності інших осіб, сил природи, впливу обстановки, за якої вчинюються ті чи інші діяння, фізичних або хімічних законів тощо. Але за конкретних обставин ці чинники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Вина особи й полягає у тому, що її розрахунок виявився неправильним (легковажним) і не забезпечив відвернення суспільно небезпечних наслідків. Таким чином, особа при злочинній самовпевненості недооцінює шкідливості своїх дій та переоцінює ті обставини, які, на її думку, здатні відвернути шкоду.

Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. З ст. 25 КК).

Закон, передбачаючи вину у виді злочинної недбалості, не вказує, яким повинно бути ставлення особи до самого діяння, що призвело до настання суспільно небезпечних наслідків. Виходячи з того, що при злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків, необхідно зробити висновок, що винний не усвідомлює й суспільної небезпеки свого діяння, яке потягло шкідливі наслідки.

Таким чином, інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю у особи усвідомлення суспільної не-

Дагель П. Е., Котов Д. П. Субъективная сторона преступления и ее установление-Воронеж, 1974- С. 129, 130.

119


Кримінальне право. Загальна частина

безпеки вчинюваного нею діяння (дії або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Тому сутність вини у цьому випадку полягає не в інтелектуальній ознаці, а у вольовій ознаці, оскільки лише у зв'язку з вольовою ознакою це психічне ставлення отримує кримінально-правову оцінку.

Законодавче визначення вольової ознаки злочинної недбалості пов'язане з двома критеріями - об'єктивним («повинна була») і суб'єктивним («могла їх передбачити» - мається на увазі передбачити настання шкідливих наслідків).

Об'єктивний критерій злочинної недбалості - це обов'язок конкретної особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, які потребують дотримання заходів обережності. Це можуть бути як елементарні заходи, які виникають у процесі безпосереднього спілкування людей, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов'язок бути уважним і обачливим при здійсненні певних дій на особу покладають: закон, службове становище, фах, родинні стосунки, правила суспільного співжиття тощо. Об'єктивним цей критерій називають тому, що він однаковий для всіх і не залежить від особливостей суб'єкта.

У деяких західноєвропейських юридичних школах такий критерій вдало називають критерієм «середньої людини». Мається на увазі те, що у конкретної особи наявність можливостей передбачення настання шкідливих наслідків свого діяння визнається тоді, коли за даних обставин ці наслідки змогла б передбачити «середня розсудлива людина», або, якщо це стосується сфери спеціальних знань,- «середній спеціаліст», який володіє звичною для даної професії кваліфікацією («середній лікар», «середній інженер» тощо).

Відсутність обов'язку для особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків (об'єктивного критерію) означає відсутність у її діянні злочинної недбалості.

Проте, встановлення одного лише об'єктивного критерію ще не перетворює відповідне психічне ставлення у злочинну недбалість. Для цього вимагається обов'язкове встановлення ще й суб'єктивного критерію. Вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити вказані у законі наслідки. Ця можливість пов'язується вже з індивідуальними властивостями конкретної особи. Мається на увазі, що особа з її індивідуальними здібностями, розвитком, кваліфікацією та особливостями обставин, за яких було вчинене суспільно небезпечне діяння, могла передбачити настання шкідливих наслідків.

120


ГлаваХ. Суб'єктивна сторона складу злочину

Оскільки у законі об'єктивний і суб'єктивний критерії поєднані сполучником «і», то лише їх сукупність утворює злочинну недбалість.

Форми й види вини

Умисел

Інтелектуальні ознаки

Вольові ознаки

Прямий умисел

Особа     усвідомлює суспільно   небезпечний  характер  свого діяння (дії або бездіяльності)

Передбачає його суспільно небезпечні наслідки

Бажає їх настання

Непрямий умисел

Не бажає, але свідомо припускає їх настання

Необережність

Інтелектуальні ознаки

Вольові ознаки

Злочинна самовпевненість

Особа передбачає  можливість  настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності)

Легковажно розраховує на їх відвернення

Злочинна недбалість

Особа  не  передбачає  можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності)

Повинна була і могла їх передбачити

Від злочинної недбалості слід відрізняти так званий випадок («казус»), тобто невинне заподіяння шкоди. Він має місце тоді, коли у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, не було реальної можливості передбачити настання злочинних наслідків.

Таким чином, на відміну від злочинної недбалості, при казусі особа не передбачала настання наслідків своїх дій і не могла їх передбачити (відсутній суб'єктивний критерій).

§ 5. Складна (подвійна) форма вини

Відповідно до статей 23, 24, 25 КК кожний конкретний злочин може бути вчинений або умисно, або з необережності.

Проте, аналіз деяких статей Особливої частини КК вказує на те, Що є склади злочинів із складною об'єктивною стороною. Суб'єктивна сторона у них відповідно також ускладнена, в ній поєднуються різні форми вини.

)                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              121


Кримінальне право. Загальна частина

Трактування суб'єктивної сторони складу злочину в подібних випадках у науці кримінального права далеко не однозначне. Деякі вчені визнають існування складної (подвійної), змішаної форми вини,1 інші заперечують це.2

При вирішенні цього питання необхідно мати на увазі, що у чинному кримінальному законодавстві є такі склади, в яких об'єктивна сторона складу злочину поєднує декілька видів шкідливих наслідків. Відповідно суб'єктивна сторона цих злочинів є також складною. Нерідко характер і форми психічного ставлення особи до самого суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності) не збігаються з формою й характером психічного ставлення особи до шкідливих наслідків її діяння.

У подібних випадках прийнято говорити про наявність складної (подвійної) або змішаної форми вини.

Видається цілком правомірним при аналізі злочинів із складною об'єктивною стороною встановлювати психічне ставлення особи як до суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), так і до шкідливих наслідків.

Таким чином, складна (подвійна) форма вини передбачає різне психічне ставлення особи у формі умислу та необережності до різних об'єктивних ознак одного й того ж злочину.3

Тому злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння й наслідків, прийнято називати злочином із складною (подвійною) формою вини.

Аналіз вітчизняного кримінального законодавства дозволяє виділити дві групи злочинів із складною (подвійною) формою вини. Першу складають злочини, які пов'язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків (наприклад, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами -ст. 286 КК). У цих злочинах складна (подвійна) форма вини може виявитися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків.

Пионтковский А. А, Курс советского уголовного права. Т. 2.- М, 1970.- С. 333; Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления.- М., 1957.-С. 112-113.

Волков Б. С. Проблема воли и уголовная ответственность.- Казань, 1965.- С. 48; Кригер Г. Еще раз о смешанной форме вины // Советская юстиция.-1967.-№ 3.-С. 5, 6.

3 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація-X., 1997.-С 144.

122


Глава X. Суб'єктивна сторона складу злочину

Другу групу утворюють умисні злочини, об'єктивна сторона яких характеризується двома різними наслідками, один з яких є конструктивною ознакою основного складу злочину, інший - кваліфікуючою ознакою. При цьому психічне ставлення особи до першого наслідку характеризується умислом, а до другого - необережністю (наприклад, умисне знищення або пошкодження майна -ст. 194 КК: до заподіяння матеріальної шкоди психічне ставлення характеризується умислом, а, скажімо, до загибелі людей - необережною формою вини). До другої групи належать також злочини, передбачені статтями, в яких основний склад є умисним злочином із формальним складом, а кваліфікований - із матеріальним складом. При цьому ознакою, що обтяжує відповідальність, є суспільно небезпечні наслідки, до яких винна особа ставиться з необережністю (наприклад, збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв, що призвело до отруєння людей чи інших тяжких наслідків,- ч. З ст. 204 КК).

§ 6. Мотив і мета злочину. Емоційний стан

Як уже зазначалося, мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину. Вони не тільки дають можливість правильно зрозуміти психічний стан особи в момент вчинення злочину, виявити причини протиправної поведінки, а й точно визначити форму вини і ступінь суспільної небезпеки особи, і врешті-решт дати правильну кримінально-правову оцінку вчиненому.

Будь-яка вольова поведінка людини, у тому числі й злочинна, виходить із визначених мотивів і спрямовується на досягнення певної мети. Між мотивом і метою існує певний внутрішній зв'язок. Як тільки з'являється мотив вчинення злочину, зразу ж виникає і відповідна мета. Наприклад, наявність корисливого мотиву при вчиненні крадіжки передбачає і наявність мети збагачення за рахунок чужого майна.

Сутність мотиву полягає у тому, що він завжди пов'язаний з певними спонуканнями, які викликали у особи рішучість вчинити злочин. Мотив - це не просто спонукання до дій, а спонукання усвідомлене, обумовлене бажанням досягнути певної мети.

Отже, мотив злочину можна визначити як усвідомлене спонукання особи, яке викликало у неї рішучість вчинення злочину.

Мотиви, які викликають в окремих осіб рішучість вчинити злочин, можуть бути різними: корисливість, ненависть, помста, ревнощі, заздрість тощо.

123


Кримінальне право. Загальна частина

Кримінально-правове значення мотиву злочину може бути різним.

При конструюванні окремих складів злочинів мотив передбачається як обов'язкова ознака складу злочину. Так, у диспозиції ст. 364 КК прямо вказані корисливі мотиви та інші особисті інтереси як ознака суб'єктивної сторони складу зловживання владою чи службовим становищем. В окремих складах саме суспільно небезпечне діяння передбачає наявність при його вчиненні певного мотиву, який прямо в законі може бути і не вказаним. Наприклад, усі види викрадення чужого майна передбачають наявність корисливого мотиву.

Закон може передбачити мотив у деяких складах як ознаку, що надає злочину кваліфікованого виду (пункти 6 і 7 ч. 2 ст. 115 КК).

Якщо мотив злочину не вказаний у конкретній нормі закону або не випливає безпосередньо з її змісту, тоді він не має значення для кваліфікації злочину, але може враховуватися судом при призначенні покарання.

Мета - це уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

На відміну від мотиву, мета характеризує безпосередній злочинний результат, якого прагне досягти винний, вчинюючи злочин. Наприклад, метою диверсії (ст. 113 КК) є ослаблення держави.

Відмінність між метою та мотивом полягає у тому, що вони по-різному характеризують вольовий процес. Мотив злочину відповідає на питання, чим керується особа, яка чинить злочин, мета ж злочину визначає спрямованість дій, результат, до якого прагне особа.

Мета в ряді випадків вказується у законі як необхідна ознака суб'єктивної сторони складу злочину. Наприклад, метою виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державних лотерей (ст. 199 КК) є мета їх збуту.

Поряд з мотивом і метою, у ряді випадків враховується й емоційний стан особи, яка вчинила злочин. Проте, не всі емоції (почуття, хвилювання) можуть мати кримінально-правове значення. До суб'єктивної сторони складу злочину входять лише ті емоції (хвилювання), які впливають на характер суспільної небезпеки цього діяння. Це, зокрема, стан сильного душевного хвилювання, викликаний неправомірною поведінкою потерпілого, так званий стан фізіологічного афекту.

Афект - це сильне душевне хвилювання, під час якого вчинюється злочин. Стан афекту обмежує контроль особи за своєю

124


Глава X. Суб'єктивна сторона складу злочину

поведінкою, але не виключає його повністю. Оскільки особа в стані афекту здатна усвідомлювати свої дії і керувати ними, вона несе відповідальність за ці дії.

Закон, визначаючи деякі дії, вчинені у стані афекту, злочинами, визнає їх як такі, що вчинені при пом'якшуючих обставинах. Зокрема, це стосується умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), а також умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК).

Крім того, відповідно до п. 7 ст. 66 КК, вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, визнається обставиною, яка пом'якшує покарання.

§ 7. Помилка та її кримінально-правове значення

Помилка у кримінальному праві це неправильне уявлення особи про дійсний юридичний чи фактичний характер вчиненого нею діяння і його наслідки.

Характер помилки може значно вплинути на правильне встановлення дійсного змісту суб'єктивної сторони складу злочину, а також на вирішення питання про правову оцінку вчиненого.

Залежно від змісту неправильного уявлення особи розрізняють два види помилок: юридичну і фактичну.

Юридична помилка - це неправильне уявлення особи про юридичну природу вчиненого діяння, його правову оцінку та наслідки.

Виділяють такі види юридичної помилки: а) помилка в злочинності діяння; б) помилка у кваліфікації вчиненого; в) помилка у виді та мірі покарання.

При помилковому уявленні особи про те, що вчинене нею є злочином, тоді як насправді закон його таким не визначає, має місце так званий уявний злочин. У цьому випадку кримінальна відповідальність за вчинене виключається, оскільки воно не є злочином. Помилка в злочинності діяння може полягати й в іншому, а саме: у неправильному уявленні особи про незлочинність діяння, тоді як за законом воно є злочинним. За таких обставин кримінальна відповідальність не виключається. Відповідно до ч. 2 ст. 68 Конституції України, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Неправильне уявлення суб'єкта про юридичну оцінку (кваліфікацію) скоєного ним діяння або про вид і міру покарання, яке

125


Кримінальне право. Загальна частина

може бути призначене за вчинений злочин, не мають принципового значення для відповідальності особи.

Фактична помилка - це неправильне уявлення особи про обставини, які утворюють об'єктивні ознаки конкретного складу злочину.

Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознак помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилка в об'єкті; б) помилка в характері діяння (дії або бездіяльності); в) помилка в розвитку причинового зв'язку; г) помилка відносно суспільно небезпечних наслідків.

Помилка в об'єкті, тобто в характері тих суспільних відносин, на які здійснюється посягання, має місце у випадках, коли винний спрямовує свої дії проти одного об'єкта, помилково сприймаючи його за інший. Наприклад, особа таємно викрадає зі складу бойових припасів ящик, вважаючи, що у ньому знаходяться набої до вогнепальної зброї, а насправді викрадає ящик із форменим взуттям. У першому випадку об'єктом є громадська безпека, а у другому -власність. Об'єкти ці - юридично нерівноцінні. У зв'язку з цим вчинене слід кваліфікувати за направленістю умислу як замах на викрадення бойових припасів, тобто за ч. 2 ст. 15 і ч. 1 ст. 262 КК.

Від помилки в об'єкті злочину необхідно відрізняти помилку в предметі злочину й помилку в особі потерпілого.

При помилці в предметі злочину шкода спричиняється саме тому об'єкту, який припускається, але безпосередньому впливу піддається не намічений винним, а інший предмет.

Помилка в особі потерпілого полягає в тому, що винний вирішив, наприклад, вбити певну особу, помилково приймає за неї іншу особу, на яку і здійснює посягання.

Оскільки при помилці в предметі злочину, так само, як і при помилці в особі потерпшого, шкода спричиняється саме наміченому об'єкту (у першому випадку власності, а в другому - життю особи), то така помилка не впливає на форму вини і на кваліфікацію вчиненого. Звичайно, за тієї умови, що властивість предмета або ознаки потерпілого не є обов'язковими для злочину, який задумав вчинити винний.

Помилка в характері вчиненого діяння полягає в неправильному уявленні особи щодо наявності або відсутності у її діях (бездіяльності) фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону якогось конкретного складу злочину. Помилка, за якої особа вважала, що в її діях є ознаки злочину, а насправді вони відсутні, не усуває умислу винного у зв'язку з тим, що свідомістю особи охоплювались обставини, які утворюють об'єктивну сторону складу даного

126


Глава X. Суб'єктивна сторона складу злочину

злочину. У цьому випадку вчинене кваліфікується не як закінчений злочин, а як замах на нього, оскільки злочинний намір об'єктивно не було реалізовано. Наприклад, особа вважає, що вона збуває підроблені гроші, тоді як насправді вони справжні. Такі дії треба кваліфікувати за відповідною частиною ст. 15 і ч. 1 ст. 199 КК.

Помилка, за якої особа вважала, що в її діях відсутні ознаки, що утворюють об'єктивну сторону складу даного злочину, коли насправді вони є в наявності, виключає її вину і, відповідно, відповідальність за вчинене діяння. Наприклад, особа платить за куплені товари підробленими грошима, не знаючи про те, що вони фальшиві. Така помилка усуває умисел винного, оскільки його свідомістю не охоплювались вказані фактичні обставини. Оскільки відповідальність за подібні дії може наставати лише за умисного їх вчинення (у нашому прикладі - за ст. 199 КК), то кримінальна відповідальність за такої помилки виключається. Подібна помилка не виключає кримінальної відповідальності, коли за вчинені діяння передбачена відповідальність у випадку вчинення їх через необережність. Скажімо, водій автомобіля, вважаючи, що збитий ним чоловік мертвий, скидає його у прірву. Насправді ж смерть настала внаслідок падіння на каміння з великої висоти. Оскільки водій міг і повинен був пересвідчитись у тому, що потерпілий живий, але не зробив цього, він буде відповідати за вбивство через необережність.

Помилка в розвитку причинового зв'язку означає неправильне уявлення особи про дійсний розвиток причинового зв'язку між вчиненим нею діянням і злочинним результатом, який настав. Як відомо, для того, щоб визнати особу такою, що діє умисно, достатньо, щоб її свідомістю охоплювались лише загальні закономірності причинового зв'язку. Отже, немає помилки в розвиткові причинового зв'язку, коли, наприклад, особа передбачає, що смерть від проведеного нею пострілу настане від влучення кулі у голову, а не від пошкодження серця, від чого насправді настала смерть потерпілого. Таке неправильне уявлення у цьому випадку не впливає на форму вини й відповідальність особи, оскільки саме внаслідок її ДІЇ (пострілу) настав той злочинний результат (смерть), який охоплювався умислом суб'єкта.

Помилка відносно суспільно небезпечних наслідків найчастіше полягає у помилковому уявленні особи про розмір спричиненої злочином шкоди. У таких випадках, як правило, можливі два варіанти кримінально-правової оцінки зазначеної помилки. По-перше, суб'єкт помилково вважає, що заподіяна ним шкода буде меншою,

127


Кримінальне право. Загальна частина

ніж та, яку він насправді спричиняє. Наприклад, особа, завдаючи потерп