16120

нститут адміністративної відповідальності, ароблеми розвитку. Навчальний посібник

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Монографія присвячена одному Із основних інститутів адміністративного права — Інституту адміністративної відповідальності. Розглядається Історія його розвитку та сучасний стан. Основна увага приділяється найбільш актуальним проблемам адміністративної відповідальності, зокрема відповідальності юридичних осіб. її підставам. принципам і функціям. Для науковців, аспірантів і студентів юридичних навчальних закладів.

Украинкский

2013-06-19

864.5 KB

2 чел.

Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія

УДК 35,078 ББКХ 621.033.2 Л84

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту держави і права /v- В.ЛЇ.Корецького НАМ України

Протокол № 6 від 22 травня 2001 р.

Рецензенти: доктор юридичних наук, професор Р.А. Калюжний;

кандидат юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України Ю.П.Битяк

Лук'янець Д-М-

Л 84    Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. — К-: Ін-т держави і права ім. В.М.Ко-рецького НАН України. 2001. — 220 с.

I5ВN 966-02-2217-3

Монографія присвячена одному Із основних інститутів адміністративного права — Інституту адміністративної відповідальності.

Розглядається Історія його розвитку та сучасний стан. Основна увага приділяється найбільш актуальним проблемам адміністративної відповідальності, зокрема відповідальності юридичних осіб. її підставам. принципам і функціям.

Для науковців, аспірантів і студентів юридичних навчальних закладів.

ББК Х 621.033.2

^

І5ВМ 966-02-2217-3          .      • © Лук'янець Д.М., 2001

ПЕРЕДМОВА

Серед великої кількості правових інститутів навряд чи знайдеться багато таких, які б торкались Інтересів переважної більшості людей. Одним із них є інститут адміністративної відповідальності. Вже в 1995 р. кількість осіб, яких було притягнуто до адміністративної відповідальності, сягнула 20 мільйонів і нині продовжує стрімко зростати. В ході адміністративно-правової реформи реформуванню інституту адміністративної відповідальності відведено важливе місце, але сьогодні юридична наука, на жаль, приділяє недостатню увагу цьому інститутові.

Адміністративна відповідальність є важливим інструментом державного управління. І майже неможливо виділити сферу, де б вона не застосовувалася. Проте існує багато проблем, які потребують свого якнайскорішого вирішення. До таких можна віднести проблему реального забезпечення прав осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності, проблеми ефективності заходів адміністративної відповідальності та забезпечення виконання адміністративних стягнень І багато інших. Потребує наукового обгрунтування адміністративна відповідальність юридичних осіб і на цій основі — побудова її принципів і засад.

Нагальною потребою є систематизація законодавства про адміністративну відповідальність, а цей процес неможливий без відповідного наукового забезпечення. Обговорення проекту нового Кодексу України про адміністративні проступки, розробленого робочою групою під керівництвом заступника голови Верховного Суду України В.С.Стефанюка, що відбулося у березні 2000 р. в Київському регіональному центрі Академії правових наук України, показало, що значні позитивні кроки в напрямі створення гармонійного кодифікованого закону про адміністративну відповідальність уже зроблено, але певні моменти потребують додаткового опрацювання і особливо — в частині відповідальності юридичних осіб-

Процес реформування законодавства про адміністративну відповідальність потребує якісно'нових поглядів на зміст цього Інституту та його місце в механізмі державного управління. Необхідно позбутися застарілих ідеологічних догм. які тривалий час справляли вплив

на розвиток ць<ого Інституту. Орієнтація на побудову ринкових відно-сиг-ї в економіц.', на пріоритет прав людини, на нове розуміння ролі держави в житті суспільства потребує відповідного урахування при розробці норм, які складають інститут адміністративної відповідальності.

Враховуючи сучасній стан досліджень у сфері адміністративної відповІдал'ьностІ, в монографії пропонуються шляхи вирішення деяких проблем цього інституту. Зокрема, значну увагу приділено дослідженню класифікаційних ознак адміністративної відповідальності і на цй основі запропоновано визначення поняття адміністративної .чідповІдальлості, проаналізовано ЇЇ співвідношення з Іншими видами юридичної відповідальності.

Важливе місце в роботі займає проблема адміністративної відповідальності юридичних осіб. Запропоновано визначення поняття вини юридичних осіб та правила ЇЇ оцінки, досліджуються підстави адміністративної відповідальності юридичних осіб.

Певну увагу приділено принципам адміністративної відповідальності та їх', співвідношенню.

Безумовно, багато думок, на.ведених у цій праці, мають дискусійний характер і не завжди поділяються в,ченими-адміністративіста-ми. Але дискусія була й залишиться шляхом до Істини. І поза нею розвиток няуки неможливий. Автор сподівається, що ця книга стане етапом у дослідницькій роботі щодо вивчення складного, але вкрай необхідного та важливого інституту — інституту адміністративної відп овіда. льності.

Розділ 1

- ІНСТИТУТ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ:

СУЧАСНИЙ СТАН ТЕОРЕТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1. Юридична відповідальність у системі соціальної відповідальності

ТТискусІя навколо поняття "юридична відповідальність" та її

^ цзізноввдІв точиться вже давно, але й досі не знайдено такого визначення, яке б задовольнило потреби всіх дослідників та практиків. Ще двадцять років тому відомий російський вчений О.Е.Лейст зауважував: "Власне поняття "юридичної відповідальності" та низка її вузлових проблем — предмет дискусії, що не припиняється протягом багатьох років, у процесі якої закономірно виявляється потреба уточнення й розробки низки методологічних питань, без чого немислиме вироблення загального і загальновизнаного поняття юридичної відповідальності. Тривогу викликає не стільки кількість точок зору та визначень відповідальності, скільки абстрактність деяких із них, відірваність від діючого законодавства І практики його застосування. Зрозуміло, що завдання теорії права не в коментуванні нормативних актів, але також безспірним є те. що вона не повинна настільки відриватись від правової реальності, щоб підміняти один предмет дослідження іншим"1.

Оскільки поняття "юридична відповідальність" є категорією загальної теорії права, то можливі два основні підходи до його визначення.

В основі першого полягає розуміння права як системи загальнообов'язкових, формально визначених норм, які видаються та забезпечуються державою і призначені для врегулювання суспільних відносин. Система норм права входить до системи більш високого порядку. а саме до системи соціальних норм. Загальним же для всіх соціальних норм є те, що вони спрямовані на врегулювання суспільних відносин. Аналогічним чином юридична відповідальність належить до одного із різновидів соціальної відповідальності й повинна містити в собі основні ознаки соціальної відповідальності та мати відповідну структуру.

Так, наприклад, В.В.Похмєлкін, досліджуючи соціально-правову природу кримінальної відповідальності І розглядаючи в цьому зв'язку юридичну відповідальність як різновид соціальної відповідальності, стверджує, що коріння юридичної відповідальності слід шука-

ти не в законодавстві, а в сутності, змісті і структурі пануючих суспільних відносин, що виходить за рамки безпосереднього предмету правознавства. З огляду на це розв'язання проблеми юридичної відповідальності повинно спиратися на філософське розуміння категорії "соціальної відповідальності"2.

У- й      .   -                    .               . v         •                               -                                     ї«     -                  •                      -Я

радянській філософській літературі поняття відповідальність використовується у зв'язку з характеристикою поведінки соціальних суб'єктів з позиції необхідного, належного. При цьому відповідальність розглядається в єдності двох аспектів: позитивного (перспективного) І ретроспективного. Якщо позитивна відповідальність розуміється як свідоме виконання суб'єктом вимог соціальних норм, то ретроспективна відповідальність пов'язується з негативною реакцією з боку суспільства (держави) на поведінку особи, яка ухиляється від покладених на неї обов'язків, що має вираження в засудженні цього вчинку й примусовому впливі на суб'єкта, який його скоїв. Юридична відповідальність як форма відповідальності соціальної надає останній специфічні властивості. Проте, оскільки важливішою закономірністю права є відповідність правової форми змісту суспільних відносин, що регулюються, юридична відповідальність за змістом і структурою має відповідати соціальній відповідальності. А це означає, що якщо соціальна відповідальність виступає в єдності позитивної і ретроспективної сторін, то ті ж самі сторони мають виділятись в її юридичній формі.3

Коріння виникнення теорії позитивної юридичної відповідальності слід шукати там, де правова теорія перехрещується з пануючими в державі ідеологічними установками. Майже всі дослідники радянського періоду, які розробляли теорію позитивної юридичної відповідальності. як відправну точку використовували положення нормативних актів і партійних документів того часу з урахуванням відповідного ідеологічного підґрунтя. Так, М.С.Строгович зазначав:

"У Конституції СРСР 1977 р. розуміння юридичної відповідальності виражено перш за все у позитивному значенні, тобто як відповідальність за правильне, добросовісне, ефективне виконання особою своїх правових обов'язків"4. В.В.Клочков пише:" Про позитивну соціальну відповідальність говориться в багатьох партійних документах. У Програмі партії, прийнятій у березні 1919 р.. вказано на вуїике значення усвідомлення трудящими відповідальності у справі зміцнення соціалістичного способу виробництва. З'їзди партії І Пленуми ЦК КПРС постійно підкреслюють необхідність реалізації' принципу відповідальності за доручену справу, за дотримання радянських законів, значення особистої відповідальності керівників перед партією І народом. Зміст позитивної соціальної відповідальності в тому, що кожна людина, якою б роботою вона не займалась, повинна сповна відповідати за доручену справу, виконувати ЇЇ з більшою добросові

сністю, старанням і Ініціативою, в тому, щоб кожен працював на совість, жив, неухильно дотримуючись норм соціалістичного співжиття. ...Із матеріалів XXVII з'їзду КПРС з усією очевидністю витікає, що позитивна соціальна відповідальність включає і позитивну юридичну відповідальність, що підвищення першої неможливе без зміцнення другої"5

У свою чергу, З.А.Астеміров зазначав:" Останнім часом дедалі більше вчених-юристів схиляються до визнання важливості позитивно-перспективного аспекту (поряд з негативно-ретроспективним) для повнішого розкриття поняття і сутності юридичної відповідальності. Обґрунтовується думка, що головну роль і вирішальне значення в соціалістичному праві має позитивна відповідальність, а ретроспективна —відіграє підлеглу стосовно неї роль. Висновок про примат позитивного над негативним у змісті, структурі і функціонуванні відповідальності методологічно важливий для характеристики права розвинутого соціалістичного суспільства. Він витікає з природи І сутності радянського загальнонародного права, з його змісту й функцій в умовах, коли воно повною мірою висловлює волю та інтереси всього радянського народу. Нові конституційні ідеї, положення про відповідальність націлені на те. щоб повага до права, до закону стала особистим переконанням кожної радянської людини."6

Якщо в недалекому минулому й існували підстави для розвитку вчення про позитивну юридичну відповідальність у вигляді вимог тодішньої Конституції СРСР та величезної кількості партійних документів, то сьогодні цих підстав вже не Існує- Навіть Конституція України не згадує відповідальність у будь-якому іншому розумінні, ніж ретроспективна юридична відповідальність, а всі питання щодо відношення людей до правових норм були викладені дуже просто й зрозуміло в статті 68: кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Слід відзначити, що наведене вище розуміння юридичної відповідальності виявилося досить живучим і використовується деякими дослідниками й сьогодні. Так, Ю.В-Тихонравов також, розглядаючи позитивний аспект кримінальної відповідальності, зазначає, що в неї мають місце дві сторони: об'єктивна сторона (кримінально-правові заборони) і суб'єктивна сторона (суб'єктивне ставлення особи до цих заборон). Суб'єкт, який досяг кримінально-відповідального стану, зобов'язаний співвідносити свою власну поведінку з існуючими кримінально-правовими заборонами, він зобов'язаний не порушувати їх, тобто зобов'язаний чинити відповідально. Відповідальність у цьому випадку реалізується у формі добровільного виконання пра-восуб'єктним громадянином кримінально-правових заборон.

Але за вслєї поваги до викладеного вище підходу не можна не помітити одну обставину: пов'язуючи позитивний аспект юридичної відповідальності з свідомим, добровільним виконанням суб'єктами вимог правових норм, не враховується, а чи дійсно свідомо й добро-влльно цг вимети виконуються, якщо суб'єкт не вчиняє злочину, адміністративного правопорушення або дисциплінарного проступку? Досвид показує,, що переважна більшість населення країни досить приблизно уявляє собі. які діяння визнані в законі злочинними, а які є адміністративними правопорушеннями. Тобто ступінь правосвідомості людей не дає змоги говорити про свідоме добровільне виконання вимог, закріплених у правових нормах. А відтак не їложна говорити про "добровільну форму реалізації відповідальності".

На жаль, сьогодні переважна більшість людей керується в своєму житті не. правовими приписами, а власними інтересами, які досить часто розходяться з інтересами держави та суспільства. Саме цим можна пояснити і наявність у Конституції України положення про тс, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Якщо викласти цей принцип, припустивши, що юридична відпо-відяльшсть виступає в двох аспектах —! позитивному і ретроспективному. то він виглядатиме таким чином: незнання закону не звільняє від свідомого добровільного виконання всіма особами вимог прав'ових норм та від реакції з боку уповноважених державних органів у випадку їх невиконання. Якщо друга частина цієї фрази досить логічна, то перша виглядає дещо абсурдною, оскільки не можна свідомо й добровільно виконувати приписи правових норм, не знаючи' їх.

Уявляється. що позитивна відповідальність має право на Існування. але ЇЇ слід розглядати тільки як структурний елемент системи соціальної відповідальності, а не як один Із її аспектів. До речі, найбільш відомий серед дослідників проблеми соціальної відповідальності А.Ф-Плахотний наголошує на використанні саме поняття "система соціальної відповідальності" для характеристики комплексу, сукупності різноманітних ЇЇ проявів, як з боку окремої особистості, так І з боку малої соціальної групи, класу, суспільства і всього людства в идлому.7

З огляду на системний характер соціальної' відповідальності^більш вдалим у являється визначення відповідальності, яке використовується психологами, а саме — як здійснюваний у різних формах контроль за діяльністю суб'єкта з позицій виконання ним прийнятих норм і правил. При цьому розрізняють зовнішні форми контролю, що забезпечують покладання відповідальності за результати його діяльності (підзвітність, караність і т.ін.) І внутрішні форми саморе-

.-.   й              -                    .   /                          .            •                       • \ й

суляцп його діяльності ^почуття відповідальності)"

Отже, соціальну відповідальність можна розглядати як єдність двох елементів: внутрішнього і зовнішнього.

Внутрішня відповідальність є нічим Іншим, як позитивною відповідальністю в її наведеному вище розумінні, тобто як свідомого виконання суб'єктом вимог соціальних норм.

Зовнішня ж відповідальність є перш за все реакцією з боку суб'єкта, який встановив певні норми, правила поведінки, на порушення цих норм іншим суб'єктом. Уявляється, що для визначення зовнішньої відповідальності найкраще підходить словосполучення "нормативна відповідальність", а вже різновидами цього елементу соціальної відповідальності з урахуванням певного різновиду соціальних норм, за порушення яких вона настає, будуть моральна відповідальність, юридична (правова) відповідальність, партійна відповідальність, релігійна відповідальність і т.Ін. При цьому очевидно, що нормативна відповідальність буде мати суто ретроспективний характер, оскільки вона виникає в часі після вчинення порушення.

Взагалі поняття "відповідальність" як юридична категорія з'явилося набагато раніше, ніж проблема дослідження відповідальності як соціального явища. Воно в правовому акті вперше було використане в іменному Указі Петра І від 2.03.1711 р- "Про владу і відповідальність Сенату". Текст цього документа заслуговує на те, щоб його навести повністю.

"Повелеваем всем, кому о том ведати надлежит, как духовним, так й мирским, воєнного й земского управлення вмшним й нижним чинам, что мьі для всегдашних наших в сих войнах отлучках, опре-делили управительньїй Сенат, которому всяк й их указам да будет послушен так, как нам самому, под жестоким наказанием или й смертию, по вине смотря, й ежели оной Сенат чрез своє ньіне пред Богом принесенное обещание неправедно что постулат в каком парти-кулярном деле й кто про то уведает, то однакож да молчит до наше-го возвращения, дабьі тем не помешать настояших прочих дел, й тогда да возвестит нам, однакож справясь с подлинньїм документом; понеже то будет пред нами суждено, й виноватьій жестоко будет наказан."9

ЗІ змісту наведеного документа видно, що відповідальність полягає в застосуванні покарання до винних осіб управітельного Сенату за вчинення ними неправедних дій і за суттю вона і є реакцією з боку царя на такі вчинки.

Розгляд юридичної відповідальності як елемента, складової частини системи соціальної відповідальності дає уявлення про сутність цього явища, яка полягає в реакції' з боку відповідних суб'єктів на порушення правових норм. Але це визначення занадто узагальнене та малоінформативне. Для того, щоб встановити характерні ознаки юридичної відповідальності, необхідно використати інший підхід.

Відомо, що загальна теорія права поряд з іншим е наукою узагальнюючою і для формування визначень тих чи інших понять користується досягненнями галузевих юридичних наук. Тому для визначення суттєвих ознак юридичної відповідальності необхідно відштовхуватись від ознак, які притаманні таким ЇЇ загальновизнаним різновидам, як кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова і т. ін.

Оскільки всі зазначені вище види відповідальності регламентовані правовими нормами і, виходячи з того, що норми права спрямовані на врегулювання суспільних відносин, всі ці види юридичної відповідальності потрібно розглядати як специфічні правовідносини-

СлІд погодитись з Л.В.Ковалем, який стверджує -/'Там, де правову відповідальність розглядають у всій багатогранності внутрішніх властивостей і зовнішніх проявів, закономірно доходять висновку про її нерозривний зв'язок з правовими відносинами. Відносини є однією з форм, один із необхідних моментів загального взаємозв'язку предметів, явищ, процесів у природі, суспільстві і мисленні"і °

Як відомо із загальної теорії права, правовідносини мають певну структуру, яка включає в себе суб'єкти правовідносин, об'єкт правовідносин і зміст правовідносин. Суб'єктами юридичної відповідальності як правовідносин є особа, яка здійснює притягнення до відповідальності, І особа, яка притягується до відповідальності. Об'єктом правовідносин є те, з приводу чого вони виникли. Для відносин юридичної відповідальності таким об'єктом будуть правопорушення.

У загальній теорії права виділяють юридичний зміст правовідносин та Їх фактичний (матеріальний) зміст. Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб'єктивні, права та юридичні обов'язки Їх учасників11. Фактичний же зміст правовідносин — це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію Їх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Держава через певну систему своїх органів та їх посадових осіб

• "                                ' о          /         ,                     •

здійснює свій обов язок і право на застосування заходів юридичної відповідальності, а з боку самих правопорушників юридична відповідальність реалізується у формі виникнення обов'язків і безпосереднього несення ними втрат організаційного, особистого чи матеріального характеру'.2.

Кожний елемент структури правовідносин проявляється по-різному, але можна визначити певні спільні їх ознаки.

Суб'єктами притягнення до відповідальності можуть виступати суд (кримінальна та адміністративна відповідальність), органи виконавчої влади (адміністративна відповідальність), сторона, якій нанесено шкоду або завдано збитків (цивільно-правова відповідальність), керівництво підприємства установи або організації (дисциплінарна

та матеріальна відповідальність). Спільним для всіх зазначених суб'єктів є те. що вони уповноважені нормами права на застосування заходів певного виду юридичної відповідальності.

Суб'єктами, які притягуються до певного виду юридичної відповідальності, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (колективні суб'єкти).

Об'єктом відносин певного виду юридичної відповідальності можуть бути різноманітні правопорушення, що виявляються в:

— недотриманні встановлених законом заборон або невиконанні встановлених законом обов'язків (кримінальна, адміністративна, дисциплінарна відповідальність);

— невиконанні або неналежному виконанні цивільно-правових зобов'язань (цивільно-правова відповідальність);

— нанесенні шкоди або завданні збитків (цивільно-правова та матеріальна відповідальність).

Фактичний зміст відносин усіх видів юридичної відповідальності полягає в застосуванні до-рсіб, які вчинили перелічені вище діяння, певних засобів впливу, що тягнуть за собою позбавлення особистого (позбавлення волі, адміністративний арешт І т. ін.), майнового (штраф, конфіскація, пеня, відшкодування збитків або шкоди) чи організаційного (позбавлення права займатись певним видом діяльності І т. їн.) характеру.

І, нарешті, найважливішим для юридичної відповідальності є те, що і права та обов'язкІ суб'єктів відносин усіх видів юридичної відповідальності, і об'єкти цих відносин, порядок застосування засобів впливу та їх зміст закріплені в правових нормах, хоча й з різним ступенем деталізації для різних видів юридичної відповідальності.

Отже, з урахуванням обох підходів до визначення сутності юридичної відповідальності можна констатувати, що юридична відповідальність — це регламентована правовими нормами реакція з боку уповноважених суб'єктів на діяння фізичних або юридичних осіб (колективних суб^єктів), що проявляються в недотриманні встановлених законом заборон, невиконанні встановлених законом обов'язків, порушенні цивільно-правових зобов'язань, нанесенні шкоди або завданні збитків І виражена в застосуванні до осіб. які вчинили такі діяння, засобів впливу, що тягнуть за собою позбавлення особистого, майнового або організаційного характеру.

Слід сказати, що запропоноване визначення поняття "юридична відповідальність" цілком узгоджується з існуючими в загальній теорії права і найбільш поширеними визначеннями цього поняття, але такими, що не відповідають необхідному рівню узагальнення.

Погоджуючись з думкою про те, що юридична відповідальність є центральним явищем (категорією) і права. І законодавства13, можна

виділити кілька основних поглядів на зміст цього поняття, які існують у сучасній правовій науці.

Перший погляд по.дягає в тому. що юридична відповідальність — ЗйікрІп'лений у законодавстві й забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що належали йому14. Таку ж думку висловлюють В.В.Лазарєв ("Юридична відповідальність є обов'язок особи зазнавати певних позбавлень державно-владного характеру, передбачені законом, за вчинення правопорушення")15. С.С.Алєксєєв ("Юридична відповідальність — це обов'язок особи зазнавати заходів державного вплв:ву (санкції) за вчинене правопорушення")16, С.Н.Братусь ("Юридична відповідальність — це виконання обов'язку на підставі державного або прирівнюваного до нього громадського примусу")17.

Для всіх наведених визначень поняття "юридична відповідальність." характерне те, що акцент робиться на суб'єктивному розумінні цього яь'.ища, тобто юридична відповідальність розглядаєть-с-я з точки зору правопорушника, в чому має вираз юридична відповідальність саме для нього. Не заперечуючи в жодному разі правомірність такого ви.значен'ня, водночас необхідно відмітити, що згаданий обов'язок ^- елементом змісту правовідносин юридичної відповідальності, тобт'о визначення юридичної відповідальності з урахуванням інших елементів цих відносин буде більш інформативним.

З Іншого боку, юридична відповідальність — це застосування до правопорушяика передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, що мають вираз у формі "позбавлень" особистого, організаційного або м'.айнового характеру18. В цілому немає підстав заперечувати й проти такого визначення поняття юридичної відповідальності, але в ньому не враховані особливості цивільно-правової відповідальності. Зокрема, санкції, які застосовуються за цивільні правопорушення, можуть міститись не в юридичних нормах, а з цивільно-правових угодах. І, крім того, застосування цих санкцій .не завжди потребує державного примусу, наприклад, у випадках, коли шкода або збитки відшкодовуються добровільно.

І, нарешті, третя точка зору полягає в тому, що юридична відповідальність — це правовідносини, в яких держава має право застосовувати певні заходи примусу до суб'єктів, які скоїли правопорушення І зобов'язані зазнати втрат чи обмежень, передбачених санкціями норм права 19. У цьому випадку, аналогічно до вищезгаданих, також не зовсім коректно абсолютизується роль держави в застосуванні заходів примусу, але позитивним є те, що наголошується на тому, що юридична відповідальність є, перш за все, правовідносинами.

Останнім часом досить часто в юридичній літературі можна зустріти вказівки ще на один вид юридичної відповідальності, а саме — Конституційну відповідальність. Водночас самі дослідники в галузі

конституційного права стверджують, що специфічність конституційної відповідальності полягає в тому, що, на відміну від інших видів юридичної відповідальності, вона носить не репресивний або матеріальний, а політичний і моральний характер 20 Крім того, цьому явищу притаманно так багато специфічних ознак, що можливість поставити його в один ряд Із загальновідомими видами юридичної відповідальності викликає сумніви.

По-перше, немає чітко визначених підстав конституційної відповідальності. Якщо стверджувати, що ця відповідальність настає за порушення конституційно-правових норм. то неважко довести, що будь-яке правопорушення є одночасно й порушенням конституційних норм. Це прямо витікає з характеру конституційних норм та їх положення в системі правових норм взагалі. По-друге, те, що вважається санкціями за конституційні правопорушення, в переважній більшості є або засобами припинення правопорушення, або ліквідацією наслідків правопорушення, або засобами процесуального забезпечення при притягненні до Інших видів відповідальності. Так, наприклад, усунення Президента України з поста в порядку Імпічменту (ст. 111 Конституції України) вважається мірою конституційної відповідальності . Проте підставою для цього є вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину. Як відомо, вчинення особою діяння, що містить ознаки складу злочину, є єдиною підставою кримінальної відповідальності, а згідно зі статтею 106 Конституції України Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. Отже, для того, щоб притягти до кримінальної відповідальності Президента України, його потрібно усунути з поста в порядку Імпічменту, тобто позбавити правового статусу Президента. Іншими словами, зазначена міра є саме процесуальним засобом забезпечення притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка, перебуваючи на посту Президента України, скоїла злочин.

Аналогічним чином не можна вважати санкцією за конституційне правопорушення скасування чи призупинення актів державних органів22, оскільки в даному випадку має місце ліквідація наслідків протиправної діяльності у вигляді неконституційних актів, а не вплив на особу, яка вчинила ці дії.

Певним чином нагадують відносини відповідальності такі заходи. як припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України (п-8 ст. 106 Конституції України) або відставка Прем'єр-міністра України. Але й тут є певні особливості- Щодо відставки Прем'єр-міністра, то Конституцією не встановлено, за яких підстав відбувається відставка з ініціативи Президента, тобто це може бути і не правопорушення, а розпуск Верховної Ради в зазначеному випадку уявляється більш гіпотетичним, ніж реальним заходом.

І, нарешті, поняття "конституційна відповідальність" є суто теоретичною конструкцією, оскільки, на відміну від кримінальної, адміністративної. дисциплінарної, цивільної або матеріальної відповідальності, воно не використовується в законодавстві.

З наведеного можна зробити висновок про те, що конституційна відповідальність може розглядатись як специфічний інститут виключно Конституційного права, але її не можна вважати різновидом юридичної відповідальності. Уявляється, що під конституційною відповідальністю слід було б розуміти відносини, що полягають у реалізації сукупності примусових заходів, право на застосування яких надано вищим органам влади (посадовим особам) України з метою забезпечення функціонування механізму держави відповідно до Конституції України І реалізації принципу поділу влад. Виходячи з цього, для формування загального поняття юридичної відповідальності бачиться неможливим використовувати специфічні ознаки, притаманні конституційній відповідальності.

1.2. Адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності

1.2.1 Генезис відносин адміністративної відповідальності

Останнім часом теоретичні питання адміністративної відповідальності дедалі частіше привертають увагу вчених-правознавців. Описуючи це складне правове явище, дослідники намагаються простежити генезис відповідальності, але при цьому основний акцент робиться або на генезисі відповідальності як філософської категорії, або на етимології слова "відповідальність"23. Використання цих двох підходів є не зовсім коректним для досліджень у галузі юридичної відповідальності взагалі І адміністративної зокрема.

Юридична відповідальність найтісніше пов'язана з такою ознакою права, як його нормативність. Нормами права врегульовані суспільні відносини, причому у випадку юридичної відповідальності такі відносини виникають тільки після того, як з'являється відповідна правова норма. Отже, більш правильним було б зосередитись на генезисі саме відносин адміністративної відповідальності, а оскільки ці відносини не існують поза правовою формою, увагу потрібно звернути на нормативні акти, яким ці відносини регулювались у різні часи.

Відносини, аналогічні сучасній адміністративній відповідальності, мають досить давню Історію. Адміністративна відповідальність отримала свій розвиток ще в античному праві. Категорія римського права "асітіпізігаііо" належала головним чином до сфери регламентації

майнових відносин, однак у римському праві використовувались адміністративно-правові поняття, які отримали розвиток у багатьох національних правових системах, в тому числі у вітчизняній. У римському праві був розроблений інститут санкцій за правопорушення. зокрема адміністративне, наприклад ехасііо (стягнення через суд). Багато адміністративних стягнень були рецепійовані з римського права. Категорія сопїізсаііо означала безоплатне вилучення майна, однак Іноді слово сопїізсаїіо використовувалось не в значенні санкції за протиправну дію, а в сенсі, ідентичному поняттю "^е^и^5І1Іо" — "санкція", відповідно до якої майно звинуваченого, який переховувався, переходило в дохід держави- Однак у діючому КУпАП категорія "реквізиція" не використовується в сенсі санкції" за адміністративний проступок — це поняття притаманне вітчизняному цивільному праву24.

Штраф (роепа ресипіагіа) розглядався в римському праві, як і в вітчизняному, в якості адміністративної санкції — різновиду грошового стягнення, що поступає в дохід держави і що накладається уповноваженою державою посадовою особою- Так, у титулі П Ди-гест Юстиніана, що мав назву "Про походження права І всіх посадових осіб та про спадкоємність мудреців" (Ое огі^іпе Іигіз е1 отпіит та^Ізігаїиит еі зиссеззІопе ргисіепііит). було записано:" Після вигнання рексів були встановлені посади двох консулів, і законом Їм було надано вище право ... але щоб вони не привласнили собі всієї влади рексів, був виданий закон, згідно з яким на них могли бути принесені скарги, і вони не могли розпоряджатись життям римського громадянина без наказу народу; їм було надано право накладати стягнення у вигляді штрафу або арешту І наказувати ув'язнювати громадян у державну тюрму"25.

Характерно, що в римському праві штрафні санкції в деяких випадках вводились спеціальними законами, як це робиться І нині в нашій державі. Зокрема, до таких відносились санкції за підкуп виборців (атЬІІиз, Іех ЗиУіа, 18 р. до. н- е.), за зміну межових знаків (іех а@гагіа, 111 р. до н.е.) та багато інших. Відповідним чином римське право відмежовувало проступки (у випадку атЬІІиз), за які накладались стягнення у вигляді штрафу, від злочинів (сгітІпа), які завжди встановлювались законом. Особам, які були наділені державою владними повноваженнями (ргаеїесіиз), було властиве розмежування адміністративних функцій. Багато з цих осіб мали повноваження адміністративного примусу, включаючи застосування заходів припинення і накладення адміністративних стягнень (ргаеїесіиз игЬіз, ргаеГесіиз ]игі гіісипсІо. ргаеїесіиз Іе^іопіз — в армії і на флоті. ргаеїесіиз ргаеіогіо та багато інших). Застосування заходів адміністративної відповідальності у республіканському Римі було побудовано на особливому інституті магістратур — гпа^ізігаіиз. і всі поса-

довІ о^соби, наділені повноваженнями адміністративного примусу, за.ймали особливий статус у системі магістратур26.

Нормативна регламентація відносин, подібних до відносин сучасної адміністративної відповідальності, з'являється на теренах нашої держави' в другій половині XIX сторіччя, хоча жоден правовий акт того часу н.е використовує поняття "адміністративна відповідальність", та й власне поняття "відповідальність" застосовується в законодавстві досить рідко-

23 березня 1861 р. у доповідній записці імператорові Олександру II про судово-лоліцейський статут головноуправляючий П відділенням Державної Ради граф Д.Н.Блудов вказував на необхідність відмежування злочинів, підвідомчих, кримінальним судам, від "поліцейських проступків", які в країнах Західної Європи підлягали розгляду спеці альюши поліцейськими суддями або адміністративними органами. Першим: розробником судово-поліцейського статуту був М.М. Спе-ранський, але підготовлений проект так І не був розглянутий Державною Радою. Д.Н-Блудов пропонував розмежувати повноваження судової влад'.и І поліції у слідчих: діях і віднести досудовий розгляд справ про кримінальні злочини до відання судових слідчих, а про-ваджеяня по справах про незначні злочини і проступки — до відання мирових суддів.

Підготовлений під керівництвом Д.Н.Блудова додаток до доповідної записки під назвою "Матеріали для складання проекту статуту судово-п'оліценського" є першою спробою законопроектних робіт у цій галузі.

Проект судово-поліцейського статуту, що містив 206 статей, був переданим на розгляд до II відділення Державної Ради у лютому 1864 р. Проект неодноразово доопрацьовувався на засіданнях Державної Ради у травні та липні 1864 р., після чого його останній варіант під назвою "Статут про покарання, що накладаються мировими суддями", був представлений на розгляд імператорові Олександру II і затверджений 20 листопада 1864 р. Статут про покарання складався з 13 розділів, перший з яких містив у собі загальні положення (порядок заміни стягнень, обставини, що пом'якшують та обтяжують відповідальність і т. ін.). Решта розділів, що складали його Особливу частину, містила в собі склади 150 проступків, поділених залежмо від об'єкту посягання на 12 видів: проступки, що посягають на встановлений порядок управління (р. II, а також р. V — порушення Статуту про паспорти), на громадський порядок (р. III — "проступки проти благочиння, порядку та спокою"), а також проступки, передбачені у рр. Х та XI, що посягають на громадський благоустрій (р-ГУ), на порядок в галузі будівництва і залізничного транспорту (р. VI), такі, що порушують правила пожежної безпеки (р.Х) І т. ін. Статутом про покарання не були передбачені процесу

альні основи провадження по маловажних проступках (порядок накладення покарань, процедура оскарження дій мирових суддів, зас-

\Ч7

тосування заходів адміністративного припинення і т. ін.)- .

У цілому, відповідно до Статуту кримінального судочинства (1864 р.), мировим суддям були підсудні:

1) справи про менш важливі злочини І проступки, за які в законі визначені тільки:

— догана, зауваження і застереження;

— грошові стягнення, вища міра яких не перевищує 300 карбованців;

— арешт (до 3-х місяців) або покарання, що його замінюють.

2) справи про злочини і проступки, по яких провадження, починаючись не інакше, як за скаргами ображених осіб або тих, які зазнали шкоди, може бути припинено примиренням;

3) справи про крадіжки, шахрайства, лісові порубки, привласнення знайдених речей та інші злочини цього роду, вчинені особами, які підлягають за ці діяння ув'язненню у робочому домі29.

Одночасно зі встановленням судового порядку розгляду справ про маловажні злочини та проступки, низкою правових актів передбачається адміністративний порядок розгляду та вирішення справ про певні правопорушення. Так, наприклад. Положенням про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою від 14 серпня 1881 року встановлювалося, що у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони, права та обов'язки щодо збереження державного порядку та громадської безпеки покладаються на генерал-губернаторів, ... а в губерніях, які їм не підвідомчі — на губернаторів І градоначальників. У межах цих місцевостей згадані начальницькі особи можуть: а) видавати обов'язкові постанови щодо предметів, що відносяться до попередження порушення громадського порядку та державної безпеки; б) встановлювати за порушення таких обов'язкових постанов стягнення, що не перевищують тримісячного арешту або грошового штрафу у 500 карбованців. Генерал-губернаторам, а в не підлеглим їм місцевостях — губернаторам і градоначальникам надається право також вирішувати в адміністративному порядку справи про порушення виданих ними обов'язкових постанов29.

Адміністративний порядок накладання стягнень передбачався також Зводом статутів про акцизні збори, до якого входили Статут про питейний збір. Статут про тютюновий збір і Правила про акцизи з цукру, з освітлювальних нафтових масел і з підпалювальних сірників, а також про продаж фосфюру. розділ 5 зазначеного нормативного акта містив у собі правила про стягнення за порушення постанов про акцизні збори, а розділ 6 — правила про порядок провадження у справах про порушення постанов про акцизні збори.

Зокрема, у статті 1140 зазначалося, що справи про порушення, за які обвинувачений може піддаватися одному грошовому стягненню, без конфіскації або з конфіскацією питва та Інших предметів, вирішуються в адміністративному порядку (управляючим акцизними зборами та Міністерством фінансів)3^

Після жовтневої революції 1917 р., створення в 1922 р. Радянського Союзу, до якого Україна ввійшла як союзна республіка, ситуація з розвитком відносин адміністративної відповідальності дещо повторилася. 27 липня 1927 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет І Раднарком УСРР видали Постанову "Про надання адміністративним органам права вживати заходів адміністративного впливу за маловажні праволомства" Згідно з цією Постановою, для увільнення судових установ від маловажних кримінальних справ і прискорення їх розв'язання та на зміну частини другої Кримінального кодексу, НКВС АМСРР адміністративним відділам округових виконавчих комітетів і районовим виконавчим комітетам було надано право вживати заходів адміністративного впливу за певні (маловажні) праволомства 3). (Терміном "праволомство" в ті часи позначалося правопорушення.)

У подальшому ці норми ввійшли до Адміністративного кодексу УСРР, який був затвердженим ВУЦВК 12.10.1927 р. і набрав чинності з 1.02.1928 р. Цікавим є те, що в Адміністративному кодексі вже використовується поняття "відповідальність" І вона поділяється'залежно від порядку застосування. Так, в артикулі 28 Адміністративного кодексу зазначалося: "Округовим і районовим виконавчим комітетам, їх президіям і міським та селищним радам надається право, в обсягу їх компетенції (арт.49) і в межах їх території, на розвиток і на виконання чинного законодавства, видавати обов'язкові постанови, що їх оголошується до загального відома й які встановлюють: а) будь-які обов'язки для всієї людності даної території або для окремих груп людності, б) відповідальність за зламання або невиконання цих обов'язків в адміністративному порядку, а за випадків, окремо встановлених у законі, — судовому або дисциплінарному порядку" 321. крім того, в Адміністративному кодексі, можливо, вперше використовується поняття "адміністративна відповідальність". Зокрема, в артикулі 175 зазначалося: "Особи, які^затаї-ли речі, що треба конфіскувати, притягаються до адміністративної або судової відповідальності з одночасним вилученням речей, що підлягають конфіскації".

Загалом у законодавстві 20-х—50-х років поняття "адміністративна відповідальність" зустрічається дуже рідко. Власне, це були поодинокі нормативні акти. Зокрема, це поняття використовувалось у Положенні про державний пожежний нагляд І про міську пожежну охорону, затвердженому Постановою ЦВК і РНК СРСР від

7.04.1936 р., у п.З якого зазначалося, що Головне управління пожежної охорони Народного Комісаріату внутрішніх справ СРСР та його органи при виконанні функцій державного пожежного нагляду мають право притягати до адміністративної або судової відповідальності осіб, винних у порушеннях обов'язкових постанов, правил, норм та інструкцій з протипожежної охорони 33 У Постанові Ради Міністрів УРСР від 16.07.1946 р. № 1224 "Про посилення використання порожніх пробІгів вантажного автотранспорту", п-2 якої передбачалося зобов'язати Управління міліції Міністерства внутрішніх справ УРСР позбавляти права керування автомашиною строком до трьох місяців водіїв, які ухиляються від завантаження порожніх автомобілів, що йдуть у попутному напрямку, а осіб, які відають використанням автомашин (завідуючих гаражами, начальників експлуатації тощо), притягати до адміністративної відповідальності34.

У законодавстві СРСР поняття "адміністративна відповідальність" також зустрічається в Положенні про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. Зокрема, у статті 13 цього Положення зазначалося : "...Принесення прокурором протесту на постанову, видану уповноваженим на те органом про притягнення тієї чи іншої особи до адміністративної відповідальності призупиняє виконання адміністративного стягнення до розгляду протесту відповідним органом т'35

Аналіз законодавства УРСР та СРСР 20-70 років свідчить про те, що переважно під адміністративною відповідальністю розумілось, у першу чергу, застосування штрафів в адміністративному порядку за різноманітні правопорушення.

21 червня 1961 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку", а 15 грудня 1961 р. Указ з такою ж назвою прийняла і Президія Верховної Ради УРСР, який став прообразом майбутнього Кодексу про адміністративні правопорушення. В цьому указі встановлювався загальний перелік порушень, за які могли бути передбачені адміністративні стягнення у вигляді штрафу, встановлювались максимальні розміри штрафів, визначався порядок їх накладення тощо. При цьому слід зазначити, що поняття "адміністративна відповідальність" у зазначених указах не використовувалось.

І все-таки з початку 60-х років поняття "адміністративна відповідальність" все частіше використовується у нормативних актах СРСР та УРСР. Так, наприклад. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22.04.1960 р. "Про відповідальність за незаконне виготовлення і використання радіопередавальних установок" встановлювалось, що за виготовлення і користування радІопередавальними установками без належного дозволу, а також за користування ними з порушен-

ня.м праЕіИЛ, що регулюють радіозв'язок, до винних осіб застосовуються заходи громадського впливу або адміністративні заходи у вигляді штрафу розміром до 20 карбованців з вилученням усієї апаратури, що використовувалась для радіопередач. За ті ж ДІЇ, вчинені неповнолітніми, громадську та адміністративну відповідальність несуть Їх батьки. В Указі Президії Верховної Ради УРСР від 17.08.1966 р. "Про відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду" встановлювалось, що порушення правил адміністративного нагляду особами, відносно яких такий нагляд встановлений, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від 10 до 50 карбованців.

Згодом це поняття з'являється і у назвах нормативних актів, наприклад, Ук.азі Президії ВР СРСР від 27.03Л964 р. "Про посилення адміністративної відповідальності за порушення правил риболовства і охорони рибних заплсів у водоймищах СРСР", Постанові Ради Міністрів УРСР "Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж" від 10.10.1969 р.. Указі Президії Верховної Ради СРСР "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю І правил охорони праці" від 13.10.1976 р, та ін.

У переважній більшості нормативних актів поняття "адміністративна відповідальність" пов'язане виключно із застосуванням штрафів в адміністративному порядку. Так, у п-1 згаданої вище Постанови Ради Міністрів УРСР "Про адміністративну відповідальність за пошкодження високовольтних електричних мереж" встановлювалось, що за .пошкодження високовольтних електричних мереж внаслідок порушення Правил охорони високовольтних електричних мереж винні особи підлягають в адміністративному порядку штрафу в таких розмірах: посадові особи — до 50 карбованців, громадяни — до 10 карбованців, якщо це порушення не тягне за собою кримінальної відповідальності36 У п.1 Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про працю і правил охорони праці" також зазначалось, що особи, винні у порушенні законодавства про працю і правил охорони праці, можуть бути піддані в адміністративному порядку штрафу в розмірі до 50 карбов.анців '^\

Окрім штрафу, як міри адміністративного впливу використовувалися й Інші стягнення. Так, наприклад, Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 26.07 1966 р. "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26.07.1966 р. "Про посилення відповідальності за хуліганство" роз'яснювалось, що застосування арешту, виправних робіт І штрафу за дрібне хуліганство є мірою адміністративного впливу, не тягне за собою судимості, не є підставою для звільнення з роботи і не припиняє стажу роботи 38

У 1967 році, з метою впорядкування законодавства про адміністративну відповідальність і зміцнення законності в його застосуванні, комісія законодавчих передбачень Ради Союзу і Ради національностей ВР СРСР висловилась за розробку Основ законодавства Союзу РСР І союзних республік про адміністративну відповідальність, що й було передбачено в Постанові Президії Верховної Ради СРСР від 13.10-1967 р. Процес розробки зазначеного акта тривав досить довго і 23.10-1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. Тоді законодавство про адміністративну відповідальність включало близько 500 нормативних актів і потреба в Їх кодифікації була вкрай актуальною.

І, нарешті, 7.12.1984 р. був прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення, який з певними змінами діє і сьогодні. Прийняттям цього Кодексу завершився процес кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність, але, як і в Інших нормативних актах, визначення поняття "адміністративна відповідальність" у ньому відсутнє, хоча саме поняття досить часто вико-ристовується-

3 наведеного вище можна зробити висновок про те, що поштовхом до виникнення відносин адміністративної відповідальності було прагнення відокремити незначні правопорушення від злочинів (за ознакою ступеня суспільної небезпеки) І встановити спрощену процедуру розгляду справ про такі правопорушення. Спочатку це відбувалося в рамках судової системи, але згодом встановлюється й адміністративний порядок розгляду таких справ і застосування відповідних стягнень.

Зрозуміти сутність адміністративного порядку застосування стягнень за правопорушення можна, проаналізувавши згаданий вище Указ Президії Верховної Ради УРСР від 15.12.1961 р. "Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку". Згідно з цим Указом право накладення штрафів в адміністративному порядку мали адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських Рад народних депутатів, а у випадках, передбачених ст.12 цього Указу, — відповідними державними органами І посадовими особами. Якщо поглянути на перелік державних органів, яким надавалося право накладати штрафи в адміністративному порядку, то можна помітити, що всі вони є органами виконавчої влади і реалізують надане їм право в процесі реалізації Їх управлінських функцій. Тобто можна сказати, що накладення штрафів в адміністративному порядку означає, що воно здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади у процесі здійснення ними функцій державного управління.

Отже, дослідження генезису відносин адміністративної відповідальності дозволяє стверджувати, що основною характерною ознакою адміністративної відповідальності завжди був саме порядок її реалізації. Аналогічний висновок можна зробити, проаналізувавши деякі міжнародні правові акти.

Здійснюючи дослідження в різних галузях вітчизняного права, доволі часто не звертається увага на існування міжнародних угод. зокрема, таких документів, як Конвенція про захист прав людини і основних свобод, положення яких згідно з Конституцією України є частиною національного законодавства.

Безпосередньо Конвенція не торкається питань адміністративної відповідальності, однак практика застосування положень Конвенції Європейською комісією з прав людини та Європейським судом з прав людини (Страсбурзькі прецеденти) свідчить про те, що вона поширює свою дію і на відносини адміністративної відповідальності.

Хоча переважна більшість вітчизняних правознавців не визнає судову практику джерелом права, значення Страсбурзьких прецедентів залишається досить великим з огляду на те, що вони фактично є актами офіційного тлумачення Конвенції. При цьому це тлумачення не можна розглядати як виключно казуальне, оскільки контрольний орган не просто вирішує конкретну справу, а й створює правову судову доктрину.

Страсбурзьке прецедентне право зумовило формування в Європі нової доктрини "кримінальної сфери". Поняття "кримінальної сфери" охоплює кримінально-правові, кримінально-процесуальні і частину адміністративних правовідносин, зокрема, відносин, пов'язаних із застосуванням адміністративних стягнень. Це нове поняття пов'язане з тлумаченням "кримінального звинувачення" у ст.6 Конвенції. Спочатку Комісія розглядала "кримінальне звинувачення "у сенсі звинувачення в злочині, передбаченому у звичайному кримінальному кодексі, однак поступово таке тлумачення змінювалось. У справі Нормайстера 1968 р. Суд встановив, що "кримінальне звинувачення" треба розуміти не в сенсі національного законодавства. а виходячи з розуміння його в контексті Конвенції'. У рішенні щодо справи Адольфа він звернув увагу на необхідність "автономного" розуміння "кримінального звинувачення" у контексті Конвенції, а не на підставі внутрішнього права. У рішенні щодо справи Ентеля з питань розмежування дисциплінарної процедури (яка не охоплюється ст.6 Конвенції) та кримінального звинувачення Суд дійшов висновку, що "характер процедури за внутрішнім правом не може мати вирішального значення з питання можливості застосування ч.І ст.6 Конвенції', оскільки у протилежному випадку національна влада може ухилитися від зобов'язань, що накладаються цією статтею, шляхом введення дисциплінарних процедур стосовно злочинів, які за своєю

природою і характером санкцій є або можуть стати частиною кримінального права". У цій справі були названі три критерія, які дозволяють відмежувати "кримінальну сферу" від стягнень, які не відносяться до кримінальної сфери: класифікація правопорушення у національному праві, природа злочину і природа та суворість покарання.

Спочатку було відзначено, що перший критерій не є визначальним — він враховується тільки б тому випадку, якщо діяння не є злочином за своєю природою, але розглядається як кримінальний злочин у національному праві. Під "природою злочину" розуміється сфера застосування норми, що порушується. Якщо норма має універсальний, загальнообов'язковий характер — це злочин, якщо норма відноситься тільки до певної, обмеженої дисциплінарною владою групи, то йдеться про дисциплінарний проступок.

У подальшому цю доктрину було розвинуто поширенням "кримінальної сфери" на адміністративні правопорушення- ЦІ правопорушення ( у тому числі і зі спеціальним суб'єктом) та інші незначні злочини за своєю природою відносяться до порушення норм універсального характеру, тобто до "кримінальної сфери" (справа Адольфа, справа Оцтюрка). Стосовно адміністративних правопорушень були висунуті ті ж критерії "кримінальної сфери", що й до дисилплі-нарних у справі Енгеля (природа злочину І санкції). У подальшому у справі Лутца було визначено, що для розуміння поняття як "кримінальної сфери" вистачає наявності одного з критеріїв, а не їх сукупності. Отже, всі адміністративні правопорушення віднесені до "кримінальної сфери", незалежно від суворості санкцій 39.

З наведеної практики можна зробити різні висновки, але найбільш цікавим з точки зору теорії є підхід до визначення критеріїв розмежування злочинів І адміністративних проступків, а відтак І до розмежування видів юридичної відповідальності.

Якщо подивитися на зазначені вище Страсбурзькі прецеденти, то єдиним критерієм для вирішення питання про застосування ч.І ст.6 Конвенції, який не відноситься до характеристик власне протиправного діяння, але згадується у рішеннях Суду, е характер процедури за внутрішнім правом. Зрозуміло, що йдеться про порядок розгляду справ та застосування відповідних стягнень або покарань.

Якщо звернути увагу на визначення поняття злочину (ст.11 КК України) та адміністративного правопорушення (ст.9 КпАП України), то неважко помітити, що єдиною їх ознакою, яка пов'язана з процедурою, є вид юридичної відповідальності, яку за них передбачено. Для злочину це буде кримінальна караність (кримінальна відповідальність). а для адміністративного правопорушення — передба-ченІсть за певне діяння адміністративної відповідальності. Якщо, так би мовити, відключити від визначення цих понять вид юридичної

відповідальності, межа між злочином і адміністративним правопорушенням стає дуже розмитою І нечіткою. Інші ознаки цих діянь прак-тич'но співпадаьоть з.а зміст'ом і розрізняються тільки за ступенем суспільної шкідливості (сусшльно-небезпечнІ чи суспільне шкідливі). При цьому "суспільна шкідливість" — поняття досить абстрактне, а процедура застосувань покарань і стягнень дуже конкретна. Можна також сказати, що ступінь суспільної шкідливості діяння конкретизується через передбачену законом процедуру застосування стягнень і покарань та їх розмір. Чим вищий ступінь суспільної шкідливості, тим складніше процедура накладення стягнень і більше їх

суворість.

Отже, наведене ще раз підтверджує, що ключовим моментом при розмежуванні різних видів юридичної відповідальності є саме процедура, порядок застосування відповідних стягнень.

1.2.2. Класифікаційні ознаки адміністративної відповідальності

За анал огією до наведених вище поглядів на визначення юридичної' відповідальності, в науці адміністративного права існує кілька поглядів і на визначення адміністративної відповідальності. Так, М.С.Студенікіна відзначає, що "під адміністративною відповідальністю найчастіше- розуміється застосування ... частини заходів адміністративного пр.ямусу. а> саме — адміністративних стягнень"40. На думку 1.0.. Ґалаґана, "під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування у встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, що містять державний і громадський осуд, засудженая їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов'язані виконати, і переслідують ЦІЛІ їх покарання, виправлення І перевиховання, а також охорони суспільних відносин у сфері радянського державного управління"41- Г-П. Бондаренко вважає, що "адміністративна відповідальність — це форма реагування держави на правопорушення, яке виявляється в застосуванні повноважними державними органами, службовими особами, громадськістю до виннрї особи адміністративних санкцій у межах І порядку, встановлених законодавством; це обов'язок правопорушника звітувати за свою протиправну поведінку і зазнавати за неї несприятливих наслідків, передбачених санкцією правової норми"42. С.Т.Гончарук зазначає, що:

"адміністративна відповідальність як різновид правової відповідальності — це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі ЇЇ компетентних органів на відповідну категорію протиправ

них проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, які скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважними державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установленому законом порядку"43

Іноді у спеціальній літературі зустрічаються досить незвичні визначення поняття адміністративної відповідальності. Так, наприклад, російський дослідник А.Б.Агапов пропонує таке визначення: "Адміністративна відповідальність є різновидом правової відповідальності. суб'єктами якої є Російська Федерація, ЇЇ регіони, уповноважені ними юридичні особи — органи виконавчої І законодавчої влади, суди, наділені повноваженнями у сфері адміністративного правосуддя. посадові особи вказаних органів, а також фізичні особи"44. Уявляється, що таке визначення є методологічно неправильним, оскільки воно містить у собі тільки одну ознаку — суб'єкта, який здійснює притягнення до адміністративної БІдповІдальності.

У багатьох роботах, що тим чи іншим чином стосуються питань

адміністративної відповідальності, автори (Ю.М.Козлов45, Л.В.коде-   . \       .    '                    . -         ....

валь- та ін.) взагалі не наводять поняття адміністративної відповідальності, констатуючи той факт. що адміністративна відповідальність є різновидом юридичної, і виділяючи характерні ознаки цього виду відповідальності- Але на відміну від, наприклад, кримінальної або дисциплінарної відповідальності, для практики важливою є розробка і запровадження саме законодавчого визначення адміністративної відповідальності. Це обумовлено, насамперед, тим, що у статті 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення зазначено, що положення цього Кодексу поширюються і на адміністративні правопорушення, відповідальність за які передбачена законодавством. ще не включеним до Кодексу. У свою чергу, однією з ознак адміністративного правопорушення (проступку), що випливає з положень статті 9 КУпАП, є передбаченість за нього адміністративної відповідальності. Отже, для того, щоб застосувати положення КУпАП за межами цього Кодексу, необхідно мати законодавче визначення адміністративної відповідальності, яке має відображати сутність цього правового явища і містити в собі необхідні та достатні класифікаційні ознаки цього виду юридичної відповідальності.

Як справедливо відзначає К.С.Бєльський, наукові визначення відіграють велику роль у правознавстві і практичному житті. Вони мають важливе теоретичне значення у процесі пізнання даної конкретної галузі права, створення постійного капіталу галузі правознавства- Водночас практика показує, що для того, аби поняття використовувалось у суспільстві ефективно, запам'ятовувалось людьми, ставало часткою їх правосвідомості, йому потрібно дати визначення у законодавчому акті. Визначення розвиває поняття, розгортає його

зміст, вводить у саму його суть. Це — коротке пояснення, що має найвищу якісну цінність. Коротко розкриваючи сутність правового явища у ввідній частині нормативного акта, вони потім дають змогу законодавцю більш точно І вільно формулювати правові норми 47

У літературі при класифікації юридичної відповідальності адміністративна відповідальність виділяється як окремий вид юридичної відповідальності за різноманітними підставами. Найбільшого поширення отримав розподіл видів юридичної відповідальності за галузевою ознакою. За цією підставою розрізняють кримінальну відповідальність, адміністративну, цивільно-правову, дисциплінарну і матеріальну48. Однак, як вважає 0-Е. Лейст, "цей поділ не співпадає з галузевою структурою права вже з тієї причини, що видів відповідальності менше, ніж галузей права, причому за порушення норм права різних галузей може застосовуватися відповідальність одного й того самого виду. Галузева класифікація не пояснює також, чому в межах однієї' галузі права можуть Існувати різні види відповідальності, і навпаки, нормами різних галузей права регулюється здійснення одного виду відповідальності"49.

На такі ж види юридична відповідальність поділяється відповідно до видів правопорушень60- Кримінальна відповідальність настає за злочини, адміністративна — за адміністративні правопорушення, дисциплінарна — за дисциплінарні проступки і т.ін. На нашу думку, така класифікація не зовсім коректна.

Так, у статті 9 КпАП України вказано, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободу громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Тобто визначення самої підстави класифікації дано через вид відповідальності (іает рег ігіет). Має місце замкнене коло. Крім того, з цього положення КУпАП можна зробити висновок, що адміністративна відповідальність може наставати не лише за адміністративні правопорушення, а й за іншими підставами-

Отже, визначення адміністративної відповідальності як відповідальності, яка застосовується за вчинення адміністративних правопорушень, не може бути визнано правильним і взагалі є очевидним, що виділяти адміністративну відповідальність серед інших видів юридичної відповідальності за однією ознакою (галузь права чи підстава відповідальності) неможливо.

О.Е. Лейст звертав увагу на такі положення, розроблені логікою:

перша вимога якісної класифікації полягає в тому, щоб пункти схожості, на підставі яких ми складаємо класи, були важливі в практичному відношенні. Друга вимога якісної класифікації полягає в

тому, щоб вона давала нам можливість зробити найбільше тверджень- Та класифікація найкраща, в якій предмети подібні один до одного за якомога більшою кількістю ознак51. Використовуючи цей підхід, спробуємо виділити найважливіші: ознаки, властиві саме для адміністративної відповідальності.

Мабуть, буде правильним визначення вищезгаданих ознак проводити через порівняння адміністративної відповідальності з Іншими загальновідомими видами відповідальності.

Найбільш вдало вважаємо розглядати цей вид відповідальності через нормативну конструкцію, під якою розуміється комплекс норм матеріального І процесуального права, що визначають санкцію та Інші заходи примусу, які підлягають застосуванню у випадку правопорушення, порядок і послідовність застосування і реалізації цих заходів, а рівно норм, що визначають права особи, яка притягується до відповідальності52.

Виходячи з поділу санкцій на правовідновлювальні і штрафні (каральні), в межах загального поняття юридичної відповідальності розрізняють дві ЇЇ основні конструкції, відмінності між якими пов'язані з галузевою структурою права, але не тотожні їй. Всі види відповідальності слугують попередженню правопорушень І боротьбі з ними, але Їх нормативна організація, спеціальні функції і спосіб реалізації різні53.

Майнова відповідальність (цивільно-правова і матеріальна) здійснюється таким чином, що у випадку завдання майнової шкоди або порушення договору на правопорушника покладається обов'язок відшкодувати збитки, сплатити неустойку (штраф, пеню). Цей обов'язок є конкретним (оскільки санкції норм про майнову відповідальність у переважній більшості абсолютно визначені), виникає з моменту правопорушення і може бути виконаний добровільно.

По-Іншому конструюється відповідальність при застосуванні та реалізації' штрафних (каральних) санкцій. Особливість кримінальної, адміністративної і дисциплінарної відповідальності полягає в тому, що поза діяльністю уповноважених на те державних органів і посадових осіб така відповідальність здійснюватись не може. Вона виникає з моменту офіційного звинувачення певної' особи у вчиненні правопорушення, причому застосуванню санкцій передує період дослідження обставин правопорушення, а конкретне стягнення (покарання) призначається винному в межах санкції, яка носить, як правило, відносно визначений характер54.

У межах штрафної відповідальності досить легко відрізнити кримінальну та адміністративну відповідальність від дисциплінарної. Перші дві мають чітко виражений публічний характер, тобто суб'єктом притягнення до цих видів відповідальності є держава55 в особі її спеціальних органів. У випадках дисциплінарної відповідальності

суб'єктом притягнення виступає орган, з яким особа, яка скоїла правопорушення, знаходиться у відносинах службової підлеглості. Отже, за суб'єктом притягнення штрафну юридичну відповідальність можна поділити на публічну (кримінальну та адміністративну) та службову (дисциплінарну).

Всередині публічної відповідальності між кримінальною та адміністративною ізідповІдальністю також Існують суттєві відмінності. Перш за вс>е кримінальна зідповідальшсть застосовується лише судом і, крім цього, вона реалізується виключно в порядку, передбаченому Кримінально-процесуульним кодексом України.

Щодо адміністративної відповідальності, то вона застосовується в позасудовому порядку органами державного управління спеціальної коїлпетенції56 (адміністративної юрисдикції). Адміністративна юрисдикція полягає в розгляді адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні правопорушення у встановленій законом адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами), які наділені правом розглядати спори та накладати адміністративні стягнення57.

Навіт.ь якшо замислитись, чому один Із видів юридичної вІдпові-даяьності має назву "адміністративна" та неважко дійти висновку, що така відповідальність у будь-якому випадку повинна мати відношення до державного управління (лат. асітіпізігаііо — керування, управління58). Іншими словами, адміністративна відповідальність — відповідальність управлінська. Ця думка не нова, зокрема, ще на початку 70-х років на управлінську сутність адміністративної відповідальності звертав увагу І. О. Ґалаґан59.

Адміністративна відповідальність тісно пов'язана з управлінською діяльністю, а точніше — з такою функцією управління, як контроль. Зокрема, В.Ф. Опришко пише: "Саме орган управління, що реалізує відповідні управлінські функції у певній сфері, від імені держави, як правило, притягує винних до адміністративної відповідальності"60. У статті 15 Закону України "Про підприємництво", яка має назву "Державне регулювання підприємництва", зазначено, що органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; йдльових дотація; валютного курсу; розмірів економічних санкцій. Як буде показано нижче, санкції є нічим іншім, як мірою юридичної відповідальності, а оскільки ЦІ санкції застосовуються саме органами державного управління, то адміністративна відповідальність є одним Із засобів державного регулювання підприємництва.

Слід зазначити, що в чинному законодавстві відсутнє визначеная поняття "адміністративна відповідальність", хоча воно дуже час

то використовується. Сьогодні майже єдиним нормативно-правовим актом, зміст якого дає змогу виділити класифікаційні ознаки адміністративної відповідальності з метовз відмежування цього виду юридичної відповідальності від Інших, є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП).

Аналіз положень КУпАП, зокрема статей, що містяться в главах 17 — "Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення" та 19 — "Протокол про адміністративне правопорушення", дає підстави стверджувати, що притягнення осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, до адміністративної відповідальності здійснюється в переважній більшості органами виконавчої влади, які здійснюють функції державного управління у відповідній сфері суспільних відносин. Адміністративна відповідальність виступає, з одного боку, як необхідний елемент механізму державного управління і є фактично різновидом державно-управлінських: відносин, а з іншого боку, вона виступає засобом охорони всіх суспільних відносин, які потрапляють до сфери державного управління. При цьому притягнення до адміністративної відповідальності завершує собою процес реалізації органом державного управління такої функції державного управління, як контроль.

Наприклад, контрольні повноваження Державної автомобільної Інспекції Міністерства внутрішніх справ України закріплені в Положенні про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 р. № 341. Відповідно до цього Положення ДАІ здійснює контроль за додержанням власниками транспортних засобів, а також громадянами, посадовими особами вимог Закону України "Про дорожній рух", правил, норм і стандартів з питань забезпечення безпеки дорожнього руху. ДАІ за результатами контролю розглядає справи про адміністративні правопорушення, віднесені до її відання, застосовує інші, передбачені нормативно-правовими актами заходи впливу.

Державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров'я України, повноваження якої регулюються Законом України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" від 24.02.1994 р.. здійснює контроль за додержанням юридичними І фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей, а також застосовує заходи правового характеру відносно правопорушників. Відповідно до вимог статті 47 цього Закону розглядати справи про адміністративні правопорушення, а відтак І накладати адміністративні стягнення за відповідні порушення мають право посадові особи Державної санітарно-епідеміологічної служби.

Аналогічним чином контрольні повноваження митних органів закріплені в Митному кодексі України, положеннях про митну службу та ЇЇ підрозділи. В той же час посадові особи митних органів уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, виявлені в процесі здійснення митного контролю.

Наведене свідчить про те, що адміністративна відповідальність замикає собою кьльце зворотного зв'язку в процесі державного уп-

-                 т т    "                                 ч»                                                            •                                                     "

равління. Цей зворотний зв язок починає реалізовуватись у той момент, коли поведінка об'єкта управління відхиляється від тієї, яку вимагає від нього суб'єкт управління. Виявлення такого відхилення здійснюється під час реалізації контрольної функції органом державного управління, а застосування заходів адміністративної відповідальності цим органом, у свою чергу, має на меті коригування поведінки об'єкта управління в необхідному напрямі.

Можна стверджувати, що однією з особливостей адміністративної відповідальності є те, що вона застосовується органами державного управління (переважно органами виконавчої влади) в процесі реалізації ними функцій державного управління. Власне, саме тому ця відповідальність І має назву "адміністративна", тобто вона реалізується в адміністративному порядку.

Отже, видоутворюючими ознаками для розподілу публічної штрафної відповідальності на кримінальну І адміністративну буде суб'єкт притягнення до відповідальності і характерний для кожного виду відповідальності порядок притягнення. Для адміністративної відповідальності ключовим моментом є те, що вона застосовується органами виконавчої влади І реалізується в процесі здійснення ними функцій державного управління, причому порядок її реалізації встановлюється нормами адміністративного права та закріплюється у відповідних нормативно-правових актах. На аналогічних характерних ознаках адміністративної відповідальності зосереджують увагу Д.Н.Бахрах81, Л.Л.Попов62 та деякі інші автори. За наявності таких ознак можна впевнено стверджувати, що тут має місце саме адміністративна відповідальність.

Наведена вище думка може викликати заперечення в тому плані, що згідно з КУпАП частина справ про адміністративні правопорушення підвідомча районним (міським) судам, тобто суб'єктом притягнення до адміністративної відповідальності тут виступає не орган виконавчої влади. Але така підвідомчість має досить обмежений характер. Із більш ніж 260 статей КУпАП, якими встановлюється відповідальність за конкретні адміністративні правопорушення, судам підвідомчі справи тільки по 44 з них, що становить менше, ніж 15%. Якщо ж говорити про кількість конкретних складів правопорушень. цей відсоток буде ще меншим.

Як вважає І.В.Март'янов, справами про адміністративні правопорушення, що розглядаються судами, є найбільш складні справи про проступки з підвищеним ступенем суспільної шкідливості порівняно з іншими адміністративними правопорушеннями63. Крім того, судам переважно підвідомчі справи про адміністративні правопорушення в тих сферах, на які або взагалі не поширюється компетенція органів виконавчої влади, або якщо такі органи не мають відповідних повноважень. Водночас суспільні відносини в цих сферах потребують відповідного правового захисту. Це стосується, наприклад, таких правопорушень, як ухилення від участі в переговорах з укладання, зміни або доповнення колективного договору, угоди (ст.41-1 КУпАП), порушення або невиконання колективного договору, угоди (ст.41-2 КУпАП), ухилення від медичного огляду або медичного обстеження (ст.44-1 КУпАП). прояв неповаги до суду (ст.185 — 3) І багатьох інших-

СлІд звернути увагу також і на той факт, що порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення і порядок накладення адміністративних стягнень судами та Іншими органами адміністративної юрисдикції є однаковим і він регламентований нормами саме адміністративного права. З урахуванням відмінностей між суб'єктами притягнення до адміністративної відповідальності можна виділити два порядка притягнення: адміністративний і адміністративно-судовий. Адміністративний порядок використовується органами адміністративної юрисдикції, які є органами виконавчої влади. Адміністративно-судовий порядок використовується судами при здійснені ними адмІністративно-юрисдикційних повноважень.

Нині досить поширеною є думка про те, що коло органів адміністративної юрисдикції слід суттєво обмежити, передавши переважну більшість таких повноважень судам. До кола суб'єктів притягнення до адміністративної відповідальності (органів адміністративної юрисдикції) сьогодні належить досить велика кількість різноманітних суб'єктів. Безумовно, перелік цих органів потребує певної корекції, але це вимагає відповідного наукового обгрунтування, причому воно має базуватися на розумінні місця адміністративної відповідальності в механізмі державного управління. Якщо розуміти відносини адміністративної відповідальності як елемент системи зворотнього зв'язку, за допомогою якого відбувається вплив на правопорушників з метою коригування їх поведінки, то уявляється доцільним зберегти адмінІстративно-юрисдикцІйні повноваження за тими органами державного управління, які здійснюють контрольну функцію в певній сфері. Це дасть змогу забезпечити оперативність реагування на правопорушення І збереже цілісність управлінського механізму.

Крім того, слід зазначити, що вирішення справ про адміністративні правопорушення в багатьох сферах діяльності потребує досить ґрунтовних спеціальних знань, якими не володіють, наприклад, судді або члени адміністративних комісій. Взагалі, що стосується наявності адміністративних комісій серед органів адміністративної юрисдикції, то слід погодитись з тими, хто пропонує ліквідувати Їх як такі. оскільки некомпетентність посадових осіб різних відомств, що входять до Їх складу, та форми роботи цих комісій не дають можливості сподіватися на об'єктивну оцінку протиправних діянь з їх боку.

Ще. одним аргументом на користь збереження за органами виконавчої влади адмІністративно-юрисдикцІйних повноважень є їх економічна доцільність. Щороку в країні вчинюються десятки мільйонів адміністративних правопорушень. Наприклад, тільки в 1995 р. було зафіксовано понад 22 мільйони адміністративних правопорушень 64 Якщо передати загальним судам повноваження з розгляду хоча б половини справ про адміністративні правопорушення, то це призведе до необхідності суттєвого збільшення штатів судів. Приблизні підрахунки показали, що за таких умов чисельність суддів у районному суді обласного центру з населенням приблизно 150 тис. чоловік має становити більше 100 осіб. Зрозуміло, що в масштабах усієї країни це просто неможливо реалізувати.

Безумовно, загальні суди також повинні залишитись серед органів адміністративної юрисдикції, але коло справ, що підлягають їх розгляду, слід обмежити такими, де як адміністративне стягнення передбачаються заходи, які обмежують особисті права людини (адміністративний арешт, виправні роботи тощо) або передбачають конфіскацію майна.

Водночас з метою недопущення сваволі з боку органів адміністративної юрисдикції, особливо з боку тих, які належать до органів виконавчої влади, необхідно передбачити можливість оскарження рішень про накладення адміністративних стягнень виключно у спеціальних адміністративних: судах-

Слід зазначити, що й у перспективі не спостерігається тенденція щодо розширення повноважень загальних судів з розгляду справ про адміністративні правопорушення. Що стосується адміністративних судів, то Концепція адміністративної реформи в Україні відхиляє можливість "надання адміністративним судам повноважень щодо накладання адміністративних стягнень65. Такий підхід має місце й у визначенні компетенції Адміністративних судів багатьох країн Західної Європи. Наприклад, серед повноважень Адміністративного суду Австрії відсутні повноваження щодо застосування адміністративних стягнень66.

Але слід відзначити, що в деяких зарубіжних країнах, наприклад, у Франції, адміністративна відповідальність розглядається зовсім під Іншим кутом зору. У французькому адміністративному праві адміністративна відповідальність розуміється як відповідальність публічної влади за нанесену нею шкоду, тобто адміністративна відповідальність розглядається у цивільно-правовому аспекті67.

Загальновизнаним є той факт. що одним Із ключових моментів юридичної відповідальності є державний примус. У випадках застосування штрафної (каральної) відповідальності примус має прояв або в обмеженні прав особи, яка притягується до відповідальності (позбавлення права займати певні посади, позбавлення права керувати автомобілем І т. п-), або в накладенні додаткових обов'язків (сплатити штраф і т. п-). Уявляється правильним стверджувати, що цей аспект адміністративної відповідальності має бути відображеним у ЇЇ визначенні.

Здавалося б, ще одним важливим елементом визначення адміністративної відповідальності повинна бути вказівка на юридичні факти, з якими пов'язано виникнення відносин адміністративної відповідальності. Але при визначенні кол.а таких фактів є певні труднощі. Традиційно вважається, що головною підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок), однак як буде ^показано нижче, адміністративне правопорушення (проступок) є лише однією з можливих підстав адміністративної відповідальності. Крім того, в деяких випадках, наприклад, за вчинення адміністративних правопорушень (проступків) військовослужбовцями встановлюється дисциплінарна відповідальність, а за вчинення злочину особа може бути притягнута до адміністративної відповідальності (стаття 51 КК України (1960)). Беззаперечним можна вважати лише той факт, що встановлення підстав адміністративної відповідальності має здійснюватися тільки законом-

Отже, ознаками, що дозволяють виділити адміністративну відповідальність серед інших видів юридичної відповідальності, є такі:

— суб'єктом притягнення до відповідальності є орган адміністративної юрисдикції (орган виконавчої влади, а в передбачених законом випадках — суд);

— притягнення до відповідальності здійснюється в адміністративному порядку і регламентується нормами адміністративного права, що містяться у відповідних нормативно-правових актах;

— між суб'єктом притягнення до відповідальності І особою, котра притягується до відповідальності, відсутні відносини службового підпорядкування.

Оскільки норми про адміністративну відповідальність адресуються не тільки правопорушникам, а всім суб'єктам відносин, які охо-

роняються за допомогою цього виду відповідальності, уявляється, що ЇЇ законодавче визначення повинно відображати зміст адміністративної відповідальності в об'єктивному розумінні, тобто охоплювати не тільки права та обов*язки тієї чи іншої сторони, до того ж, законодавче визначення цього правового явища має бути доступним розумінню всіх суб'єктів правовідносин ї водночас відображати його суттєві риси. Поняття адміністративної відповідальності з метою використання його в законодавчій практиці може бути. наприклад, таким: "Адміністративною відповідальністю визнаються відносини, що виникають між органами виконавчої влади і фізичними або юридичними особами (за умов відсутності між ними відносин службового підпорядкування) з приводу вчинення останніми передбачених законодавством протиправних діянь І полягають у застосуванні до них в адміністративному порядку передбачених законом стягнень. У передбачених законом випадках застосування адміністративних стягнень може бути віднесено до компетенції судів."

З урахуванням наведеного визначення адміністративної відповідальності потребують деякого уточнення окремі, прийняті в законотворчій практиці, стандартні формулювання. Багато законів містять у собі такі положення: "особи, винні в порушенні цього закону, несуть кримінальну, адміністративну та дисциплінарну відповідальність". Подібні формулювання припустимі тоді, коли юридична відповідальність розуміється в суб'єктивному плані, тобто як обов'язок особи зазнати певних втрат майнового, особистого чи організаційного характеру в результаті накладення на неї органом адміністративної юрисдикції в установленому законом порядку адміністративного стягнення.

Але, якщо розуміти юридичну відповідальність взагалі і адміністративну зокрема як правовідносини, то правильніше буде вживати таку форму: "особи, винні в порушенні цього закону, притягуються до відповідальності". Слово "притягуються" означає, що правопорушники поза своєю волею, незалежно від їх бажання, стають стороною відносин юридичної відповідальності. Відомо, що однією з суттєвих ознак адміністративних правовідносин є те, що вони виникають за ініціативою однієї із сторін і, зазвичай, такою стороною є орган виконавчої влади. Оскільки однією із сторін відносин адміністративної відповідальності завжди є орган виконавчої влади, то інша сторона (правопорушник) стає такою автоматично, поза своєю волею, тобто вона притягується до цього.

1.2.3. Адміністративно-правова природа окремих видів юридичної відповідальності за законодавством України

Юридична відповідальність є одним із найважливіших правових явищу будь-якій правовій системі, І через це проблемам юридичної відповідальності відводиться належне місце як у загальній теорії права, так І в галузевих юридичних науках. Останнім часом найбільш гострі суперечки виникають серед вчених-правознавців з приводу класифікації юридичної відповідальності, особливо при спробах віднести ту чи Іншу передбачену законами відповідальність до загальновідомих видів або виділити новий, окремий її вид.

Досить часто серед вітчизняних дослідників зустрічається погляд, згідно з яким юридична відповідальність, до якої притягуються різноманітні суб'єкти і яка має ознаки адміністративної, відноситься до окремого виду, відмінного від адміністративної. Зокрема, така ситуація склалася з визначенням виду відповідальності, яка передбачена законодавством України за податкові порушення. Найбільш поширеною є думка про те, що фінансові санкції, які накладаються податковими органами за порушення в сфері оподаткування, є самостійним видом юридичної відповідальності. Зокрема, за галузевим характером виділяють такі види відповідальності за порушення податкових норм: кримінальна відповідальність, адміністративна відповідальність, фінансові санкції, дисциплінарні санкції'68.

Фінансові санкції визначаються при цьому як "покарання уповноваженим органом платника податків за вчинення податкового правопорушення в порядку, встановленому фінансово-правовими нормами, з метою реалізації суспільних інтересів щодо забезпечення грошових надходжень до бюджету"69. В даному випадку змішуються два фундаментальних поняття теорії відповідальності — "відповідальність" і "санкція". Але ці поняття мають різний зміст і на цьому іноді зауважують навіть самі представники науки фінансового права70.

Як відзначав О.Е.Лейст, у теорії права поняття "санкція" пов'язане з так званою "логічною структурою" (теоретичною моделлю) правової норми, згідно з якою кожна правова норма має гіпотезу (визначення кола адресатів норми І умов її реалізації), диспозицію (зміст правила поведінки, обов'язки І права учасників відносин, що регулюються), санкцію. Ця теоретична модель пов'язана з усвідомленням предметної сутності права як системи загальнообов'язкових норм, що охороняються державним примусом (санкція) і реалізуються через поведінку людей (диспозіція), обов'язкових за певних умов (гіпотеза). Трьохелементна структура орієнтує правотворчість і практику застосування закону на точне визначення: хто, коли І до

чого зобов'язаний, на іь'о має право, які, за що І до кого застосову-еоться санкції71.

Стосовно відповідальності санкція виступає перш за все як ЇЇ міра. Їлюстра'цією .цього положеняя може бути стаття 114 Податкового кодексу Російської федерації'72, в якій зазначено, що податкова санкція є мірою відповідальності з'а вчинення податкового правопо-рушеняя. Аналогічним чином є мірою відповідальності І адміністративні стягнення73.

Коли йдеться про фінансові санкції, то очевидно, що мається на уьіазі саме зміст санкцій, у чому вони мають свій вираз. Зокрема, В..Л. Юсупов вгдзначає: "Більшість учених бачить у санкції засіб конкретизації міри державного примусу"74. Фінансові санкції завжди ї виражаються в грошовій формі. Це може бути і штраф, і пеня, І стягнення незаконно отриманих доходів тощо. Якщо взяти як видо-утворюючу ознаку юридичної відповідальності характер санкцій, то цілком можливим е виділення такого виду відповідальності, як фінансова -

Така класифікація дослть часто зустрічається І в літературі- Так, напр.иклад, А.Фурман зазначає: "Фінансова (економічна) відповІ-оальв^ість застосовується до суб^єктІв підприємницької діяльності у вигляді стяпчень фіксованого штрафу, вартості неоприбуткованих товарів, суми неоприбуткованої готівки, а також конфіскації про-пукції, товарів, матеріальних цінностей І валютних коштів"75. У такому ь'.ипадку фінансовою .відпозІдальністю можна вважати випадки, ко-їи особа засуджується до сплати штрафу за статтею 202 Кримінального кодексу України, коли притягується до відповідальності з<і статтею 156-1 Кодексу про адміністративні правопорушення, а тьїкож у випадку, колк одна Із сторін цивільно-правової угоди с-плачує пеню за прострочення виконання зобов'язань. В усіх зазначених випадках санкції мають, вираз у грошовій формі І тому є фінансовими.

Ще одним .видом відповідальності, що виділяється за такими же підставами, М.Хавронюк пропонує вважати оперативно-господарську відповідальність- Зокрема, він стверджує: "Окремим видом дійсно треба визнати оперативно-господарську відповідальність, яка полягає в застосуванні державою зокрема таких санкцій:

— обмеження, заборона, припинення діяльності підприємства (ст.42 Закону України "Про забезпечення санітарного І епідеміологічного благополуччя населення);

— тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності (ст.37 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність")"76 І т. Ін.

Крім цьопо, в літературі можна зустріти і такий вид відповідальності, як економічна відповідальність, причому підставою виділення такої' відповідальності знову ж таки виступає характер санкцій 77.

Можливо, класифікація юридичної відповідальності за характером санкцій і має значення для теоретичних досліджень і навчання, але її практичне використання досить обмежене. Коли в законі вказується. що за порушення його положень настає кримінальна, адміністративна або дисциплінарна відповідальність, то в першу чергу тут має значення, ким і яким чином буде переслідуватись правопорушник, на кого покладено обов'язок і кому надано право такого переслідування. Водночас те, яка буде при цьому обрана міра відповідальності, є питанням другорядним.

У наведеному вище визначенні фінансових санкцій як виду відповідальності за податкові порушення є ще одна суперечливість. У ньому зазначено, що фінансові санкції є покаранням у порядку, встановленому фінансово-правовими нормами. В цьому ж джерелі зазначено, що фінансово-правова норма — це загальнообов'язкові приписи компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, які виражені в категоричній формі й забезпечені примусовою силою держави. Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави щодо регулювання фінансових відносин шляхом офіційного Їх закріплення у формі прав і обов'язків суб'єктів цих відносин78. Водночас податкові порушення в переважній більшості викриваються органами Державної податкової служби в процесі здійснення контролю за своєчасним і правильним- нарахуванням і сплатою податків. Контроль, як відомо, є однією з функцій державного управління, і відносини, які виникають з цього приводу, є адміністративно-правовими. Оскільки відповідальність є наслідком контрольної діяльності органів виконавчої влади (якими є органи Державної податкової служби), відносини, що виникають при притягненні порушника до відповідальності, також є адміністративно-правовими і регулюються адміністративно-правовими нормами. А у деяких випадках, коли дії порушника мають ознаки складу злочину, зазначені відносини регулюються І кримінально-правовими нормами.

Останнім часом розвиток інституту адміністративної відповідальності відбувається переважно за рахунок норм, що знаходяться поза межами Кодексу України про адміністративні правопорушення і містяться в законах, які регулюють різні сторони діяльності, перш за все, суб'єктів підприємницької діяльності. При цьому особливий інтерес викликає те. що суб'єктами підприємницької діяльності відповідно до Закону України "Про підприємництво" можуть бути як фізичні, так І юридичні особи. В той же час правозастосування як форма реалізації' права, що притаманна діяльності органів державної влади, вимагає використання єдиного підходу відносно всіх його суб'єктів.

Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб за порушення правил торгівлі і надання послуг (ст.155), порушення правил проведення розрахунків Із споживачами (ст. 155-1), порушення законодавства про захист прав споживачів (ст. 156-1), недобросовісну конкуренцію (ст. 164-3), ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України та порушення порядку обчислення І сплати внесків на соціальне страхування (ст. 165-1) тощо. Всього на цей час КУпАП містить у собі майже 20 складів правопорушень, суб'єктами яких є громадяни — підприємці, тобто суб'єкти підприємницької діяльності — фізичні особи. Крім цього, багатьма законами України передбачається відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності без поділу їх на фізичних і юридичних осіб- Щодо суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб, то відповідно до статті 2 КУпАП, положення цього Кодексу поширюються і на адміністративні правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачена законодавством, ще не включеним до Кодексу, І тому проблем з обгрунтуванням адміністративно-правового характеру їх відповідальності не виникає.

Якщо для фізичних осіб Існують загальні норми, які використовуються в усіх випадках притягнення до юридичної відповідальності певного виду, то для юридичних осіб такі норми взагалі відсутні, хоча масив нормативних актів, якими встановлюється юридична відповідальність таких суб'єктів, постійно зростає. Зокрема, такими актами є Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", Закон України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", Закон України "Про ціни і ціноутворення". Закон України "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування". Закон України "Про рекламу". Закон України "Про виключну (морську) економічну зону України", Закон України "Про захист прав споживачів", Закон України "Про державний матеріальний резерв", Закон Украї-

чтт                        • "                                •       •            "°            -тт  •~>

ни Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті , Закон України "Про охорону праці" та багато інших законів у податковій, валютній та Інших сферах.

Активна нормотворчІсть у сфері юридичної' відповідальності і, особливо, відповідальності юридичних осіб без відповідної її систематизації, призвела до того, що в різних галузях правової науки дослідниками стали виділятись таки види юридичної відповідаль-"ності, як господарська, економічна, фінансові санкції тощо. При цьому

увага концентрувалась виключно на деяких, до того ж, не 'головних, формально-юридичних ознаках цих видів відповідальності. Зокрема, такою ознакою іноді вважається характер санкцій (наприклад, фінансові) або навіть спосіб обчислення розміру штрафу з?і відповідне правопорушення. Водночас зовсім не звертається увага на призначення того чи іншого виду юридичної відповідальності, його, так би мовити, функціональний аспект.

Виходячи з викладеного в п.1.2.2, для того, щоб зробити висновок про те, що застосування до суб'єктів підприємницької діяльності (особливо — до юридичних осіб) санкцій, передбачених вищезгаданими законами України, є саме адміністративною відповідальністю, необхідно встановити наступне:

1. Суб'єктом притягнення до відповідальності повинен виступати орган виконавчої влади або суд.

2. Між суб'єктом притягнення і правопорушником не повинно Існувати відносин службового підпорядкування.

3. Повинен існувати врегульований нормами адміністративного права І закріплений у відповідному нормативно-правовому акті порядок притягнення порушника до відповідальності.

Досліджуючи законодавчі акти, що встановлюють відповідальність юридичних осіб за різноманітні правопорушення, можна виділити кілька варіантів визначення порядку притягнення до відповідальності.

Перший варіант полягає в тому. що і склади правопорушень і порядок притягнення до відповідальності за їх вчинення викладені в одному законі. Прикладом таких законів можуть служити Закон України "Про відповідальнІстїь підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину". Закон України "Про виключну (морську) економічну зону України" та деякі інші.

Другий варіант передбачає закріплення складів правопорушень у відповідному законі, а порядок притягнення до відповідальності (застосування санкцій) визначається у підзаконному нормативному акті органу виконавчої влади. Прикладами таких пар можуть бути Закон України "Про відповідальність підприємств, Їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування" і Положення про накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування", затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 6.04.1995 р. № 244; Закон України "Про охорону праці" і Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи І організації за порушення нормативних актів про охорону праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.1993 р. № 754; Закон України "Про електроенергетику" і Положення про порядок накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів

за поріушенпя законодавства про електроенергетику, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999р. № 312 і т. ін.

Третій варіант полягає в тому, що склади правопорушень передбачаються в кількох законах, а порядок притягнення до відповідальності зл їх вчинення міститься в одному, загальному для всіх цих за.конІв підзаконному нормативному акті. Подібним чином регламентована відповідальність за податкові та деякі Інші правопорушення. Так, Інструкція про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій органами Державної податкової служби, затверджена наказом Міністерства фінансів України і Головної Державної податкової інспекції від 20.04.1995 р. № 28, застосовується при притягненні до відповідальності за порушення, передбачені Законами України "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" і т. ін.;

Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.1994 р. № 5, застосовуються при притягненні до відповідальності за порушення, передбачені Законами України "Про обмеження монополізму і Недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" і "Про захист від недобросовісної конкуренції"; Правила розгляду справ про порушення вимог законодавства на р'инку цінних паперів та застосування санкцій, затверджені яаказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.01.1997 р. № 2, застосовуються при притягненні до відповідальності за порушення, передбачені Законами України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та "Про цінні папери і фондову біржу".

Незважаючи на різноманітність варіантів правового регулювання відповідальності у вищезгаданих випадках, можна помітити одну загальну особливість, а саме те, що притягнення до відповідальності здійснюється в переважній більшості органами виконавчої влади в процесі здійснення ними контрольних функцій, повноваження щодо виконання яких є частиною їх компетенції. Так, наприклад, відповідь но до п-2 Положення про накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 6.04.1995 р. № 244. штрафи накладаються інспекціями архітектурно-будівельного контролю на підприємства, їх об*єднан-ня, установи та організації, що допустили правопорушення у сфері містобудування, за результатами контрольних перевірок, а також перевірок, проведених за зверненнями зацікавлених юридичних або фізичних осіб. Згідно з п.8 Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи І організації' за порушення нормативних актів про охорону праці, затвердженого Постановою Кабіне

ту Міністрів України від 17.09.1993 р. № 754. постанова про накладення штрафу на підприємство приймається за підсумками перевірки стану безпеки І умов праці на даному підприємстві, проведеної органами ДержнаглядохоронпрацІ (нині — Комітет з нагляду за охороною праці у складі Міністерства праці і соціальної політики України). Згідно з п.З Порядку застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2000 р. № 1139, підставою для застосування санкцій можуть бути результати здійснення Національною комісією регулювання електроенергетики та ЇЇ регіональними представництвами перевірок діяльності енергопостачальників. Згідно з п.14 Правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.1994 р. № 5, справи розглядаються на підставі безпосередньо виявлених службовцями Комітету, відділення порушень. Згідно з п.3.1 Правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій, затверджених наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.01.1997 р. № 2, підставою для порушення справи про правопорушення можуть бути безпосередньо виявлені працівниками Комісії та її територіальних відділень правопорушення при виконанні ними своїх службових обов'язків. Згідно з п.9 Інструкції про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій органами Державної податкової служби, затвердженої наказом Міністерства фінансів України і Головної Державної податкової інспекції від 20.04.1995 р. № 28, факти порушень податкового законодавства службова особа органу Державної податкової служби оформляє актом документальної перевірки. У статті 16 Закону України "Про державне регулювання виробництва І торгівлі спиртом етиловим, коньячним І плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами" вказано, що контроль за дотриманням норм цього закону здійснюється органами, які видають ліцензії (патенти), а також іншими органами в межах компетенції, визначеної чинним законодавством. Водночас рішення про стягнення штрафів, передбачених статтею 17 цього закону, приймаються органом, який видав ліцензію на право виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами та іншими органами виконавчої влади у межах їх компетенції.

Статус вищезгаданих органів як органів виконавчої влади також закріплено у відповідних нормативних актах. Так, наприклад, у статті 1 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" зазначено, що орган ліцензування — орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноважений виконавчий орган рад. Відповідно до статті 4 Зако-

практикою правотворення в суспільстві, законодавчої діяльності держави, а також реалізації правових норм"80. З цієї точки зору правильнім уявляється' висновок І.Зуба. який також, обґрунтовуючи думку про те, що фІн.ансові санкції є нічим іншим, як адміністративними штрафами, доходить твердження про необхідність законодавчого подолання недоліків доктрини сучасного адміністративного праЕ;а81.

Врахову.ючи вищевикладене, необхідно звернути увагу на ще один факт,, який свідчить про те, що в законодавчій практиці починає реалізовуватися саме те розуміння ознак адміністративної відповідальності, на яко'му наголошувалося вище. Йдеться про відповідальність, яка передбачалась за ухилення від виконання судових рішень. Так, статтею 119 Арбітражно-процесуального Кодексу України було встановлено, що за ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови Арбітражного суду підприємством, установою чи організацією, яким ухвала або наказ пред'явлено до виконання, Арбітражний суд може стягнути в доход Державного бюджету штраф у розмірі 50 процентів від суми виконання або до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо виконання не пов'язане Із перерахуванням чи списанням грошових сум.

Очевидно, що відносини, які були врегульовані цією статтею, не відносяться ні до кримінальної, ні до дисциплінарної, ні до цивільно-правової відповідальності. На перший погляд вони не відносяться І до адміністративної відповідальності, оскільки регламентовані не адмінІстративно-правовими нормами. Але в даному випадку можна провести: певну аналогію з такими ж відносинами, що виникають у зв'язку з. невиконанням рішень судів загальної юрисдикції-

Згіднс» зі статтею 87 Закону України "Про виконавче провадження", в разі невиконання у встановлений державним виконавцем строк без пова.жних причин рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо фізичних осіб, І від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо посадових осіб. та призначає новий строк виконання. Очевидно, що в даному випадку відповідальність за невиконання судового рішення буде виключно адміністративною, оскільки державний виконавець є представником органу виконавчої влади (див. Закон України "Про державну виконавчу службу"), його діяльність регламентована нормами адміністративного права і між ним і особою, яка повинна виконувати рішення суду, відсутні відносини службового підпорядкування-Відносини, які буяй врегульовані статтею 119 Арбітражно-процесуального кодексу України І статтею 87 Закону України "Про вико

навче провадження", мають абсолютно однаковий зміст, відповідальність в обох випадках має абсолютно однакову мету — примусити особу виконати судове рішення, але мають різний суб'єктний склад. Та при цьому Арбітражний суд у даному випадку здійснював не правосуддя в загальноприйнятому розумінні, тобто як метод вирішення господарських спорів, а виконавчо-розпорядчі повноваження, тобто фактично діяв як адміністративний орган. Отже, відповідальність, яка була передбачена статтею 119 АПК, також мала адміністративно-правову природу.

Така точка зору знайшла своє практичне підтвердження після того, як зазначену статтю було вилучено з АПК, а КУпАП був доповнений відповідною статтею, хоча органом адміністративної юрисдикції у даному випадку стала виступати Державна виконавча служба.

1.2.4. Загальні підстави адміністративної відповідальності

Якщо розглядати адміністративну відповідальність як специфічні правовідносини, неможливо обійти увагою підстави виникнення цих правовідносин, але передусім треба уяснити, що розуміється під поняттям "підстава адміністративної відповідальності".

У філософії "підстава" визначається як явище, що виступає як необхідна умова, передумова існування якого-небудь іншого явища і котре слугує поясненням останнього82.

Як відомо із загальної теорії права, динаміка правовідносин пов'язана з реальними життєвими обставинами, тобто юридичними фактами. Юридичний 4>акт — це конкретна життєва обставина, з настанням якої норма права пов'язує виникнення, зміну, припинення правовідносин83. Із цього визначення випливає, що юридичний факт складається з двох частин — правової і фактичної. Правова частина — це правова норма, що містить описання конкретних життєвих обставин, а фактична — власне самі конкретні життєві обставини.

Відповідно до цього в науці адміністративного права виділяють фактичні та юридичні (правові) підстави адміністративної відповідальності. Фактичну підставу адміністративної відповідальності складає адміністративне правопорушення (проступок)84. Юридичні ж підстави адміністративної відповідальності пов'язують з поняттям "склад адміністративного правопорушення (проступку)". Під складом адміністративного правопорушення (проступку) розуміється сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують дію або бездіяльність як адміністративне правопорушення (проступок)85.

Проступок є фактом реальної дійсності. Склад проступку, у свою чергу, це логічна конструкція, правове поняття про нього, що відображає суттєві властивості реальних явищ, тобто певних антисуспіль-них явищ. Законодавець не створює ознак проступків, а лише відбирає з них суттєві, відмінні і конструює склади. Логічна конструкція закріплюється у праві і стає обов'язковою. Перелік закріплених у ній ознак — необхідна і достатня умова для кваліфікації діяння як адміністративного проступку. Реальне діяння тільки тоді вважається проступком, коли воно містить усі названі законом ознаки, відсутність хоча б одного з яких означає відсутність складу в цілому36.

Розвиток законодавчої техніки привів до спеціалізації правових норм. Зокрема, щоб не повторювати десятки разів загальні властивості адміністративних правопорушень (проступків). Їх закріпили нормами загальної частини КУпАП. Тому в диспозиції будь-якої норми, що встановлює адміністративну відповідальність, немає повного переліку всіх ознак складу. Для правильного з'ясування змісту конкретного складу, крім аналізу конкретної статті нормативного акта, необхідно розглядати її зв'язки з нормами загальної частини КУпАП, з іншими частками нормативної основи87-

Взагалі у правовій науці панує думка про те, що універсальною підставою юридичної відповідальності є саме склад правопорушення88. Але досить часто виділяють суб'єктивні підстави юридичної відповідальності (зокрема, вину)89 і правосуб'єктні підстави (припускають відповідальність лише по відношенню до певних осіб, які здатні нести відповідальність за вчинені ними діяння)90- При цьому слід зазначити, що в кінцевому підсумку все збігається до елементів складу правопорушення (відповідно суб'єктивної сторони, суб'єкта тощо).

Нині основною підставою адміністративної відповідальності фізичних осіб за чинним законодавством України визнається адміністративне правопорушення (проступок). Поняття адміністративного правопорушення (проступку) міститься у статті 9 КУпАП. Склади конкретних адміністративних правопорушень (проступків) містяться в главах 5-15 Особливої частини КУпАП, а також у деяких інших законодавчих актах (наприклад. Митному кодексі України). ^

Якщо говорити більш конкретно, то фактичною (об'єктивною) підставою адміністративної відповідальності фізичних осіб є вчинення діяння, передбаченого у статті Особливої частини КУпАП та в деяких інших законах. Суб'єктивною підставою є вина, форми якої визначені у статтях 10 Ї 11 КУпАП. Правосуб'єктнІ підстави адміністративної відповідальності визначені у статтях 12-16, та 20 КУпАП. До них, зокрема, відносяться вік відповідальності, осудність, а також ознаки спеціального суб'єкта, зокрема, неповнолітніх, посадо

вих осіб, Іноземних громадян та осіб без громадянства, військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів.

Деякими статтями Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність ще одного різновиду спеціальних суб'єктів, а саме — суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб- Така відповідальність, зокрема, передбачається за порушення правил торгівлі та надання послуг (ст.155), порушення правил проведення розрахунків Із споживачами (ст.155-1), порушення законодавства про захист прав споживачів (ст. 156-1). недобросовісну конкуренцію (ст. 164-3). ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України та порушення порядку обчислення і сплати внесків на соціальне страхування (ст. 165-1). Усього на цей час КУпАП містить у собі близько 20 складів правопорушень, суб'єктами яких є громадяни-підприємці, тобто суб'єкти підприємницької діяльності — фізичні особи. Крім цього, багатьма законами України передбачається відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності без поділу Їх на фізичних І юридичних осіб (див. Додаток 1).

Хоча загальна частина КУпАП визначає деякі особливості відповідальності таких спеціальних суб'єктів, як неповнолітні, посадові особи, військовослужбовці, а також іноземні громадяни І особи без громадянства, суб'єкт підприємницької діяльності — фізична особа також повинен відповідати певним вимогам, зазначеним у законах, які й обумовлюють його спеціальний статус, І це повинно бути відображено в Кодексі.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про підприємництво" суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України, Інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Виходячи зі змісту статей 1 та 2 зазначеного закону, слід вважати, що здатність бути суб'єктами підприємницької діяльності виникає у громадян з досягненням певного віку, тобто водночас із визнанням громадян повністю дієздатними. Це пояснюється тим, що право на заняття підприємництвом є правом на власну господарську діяльність, що є особистим І невідчужува-ним, яке передбачає в свою чергу свідому діяльність того, хто його має, а отже й особисту самостійну участь у здійсненні цього права.

Отож, правоздатність громадян-підприємців є спеціальною, І в цьому полягає ЇЇ відносна самостійність у рамках загальних положень про правоздатність громадян, передбачених Цивільним кодексом.

Оскільки статус громадянина-підприємця має своє відносно самостійне значення, то його можуть не мати деякі інші категорії громадян, які цілком правоздатні та дієздатні з точки зору загального

цивільного законодавства, але з інших причин виключені з числа можливих підприємців. Ці категорії громадян передбачені ч.З ст-2 Закону України "Про підприємництво"91. З положень зазначеної статті виплив.ає, що підприємцями можуть бути тільки громадяни України .або інших держав, у особи без громадянства займатися підприємницькою діяльністю не можуть. Крім того, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ. Державного арбітражу. Державного нотаріату, а також органів державної влади І управління, які покли-к.ані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. До того ж, 3.аконом України "Про- державну службу" заборонено займатися підприємницькою діяльністю державним службовцям.

Ще однією особливістю суб'єкта підприємницької діяльності є те, що в;ін може вважатися таким лише після того. як пройшов державну реєстрацію згідно з вимогами статті 8 Закону України "Про підп'.риємництво".

Слід зазначити, що серед передбачених статтею 17 КУпАП об-ставїин, що виключають адміністративну відповідальність, для суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб можуть бути застосовані лише положення про неосудність особи. Але при цьому слід погодитися з думкою, висловленою С.Тараненком, щодо необхідності законодавчого визначення кола осіб. які можуть давати висновок про наявність стану неосудності та порядку встановлення цього

стану92.

ТІЇ о ж до крайньої необхідності та необхідної оборони, то власне сам зміст підприємницької діяльності виключає можливість її здійснення в умовах крайньої необхідності та необхідної оборони.

Ще одним .важливим елементом складу правопорушення є його об'єкт. Згідно з нормативним визначенням адміністративного правопорушення, яке міститься в статті 9 КУпАП, таким є державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян І встановлений порядок управління. Взагалі об'єкт адміністративного правопорушення — це суспільні відносини, на які адміністративне правопорушення посягає і які захищаються заходами адміністративної відповідальності. Однак ці відносини мають різний ступінь диференціації, що дає змогу говорити про існування поряд із загальним родового та конкретного об'єктів адміністративних правопорушень93. Безумовно, нормативне визначення адміністративного правопорушення повинно містити в собі вказівку на загальний об'єкт. Враховуючи те, що адміністративна відповідальність встановлюється за порушення норм багатьох галузей права і відповідно до цього — за посягання на величезне коло суспільних відносин, уявляється правильним як загальний об*єкт зазначити тільки правопорядок.

У теорії права під правопорядком розуміється стан впорядкованості суспільних відносин, оснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових вимог і приписів, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок є метою правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони та інші нормативно-правові акти, здійснюється вдосконалення законодавства, вживаються заходи щодо зміцнення законності94. Оскільки правопорядок — це стан суспільних відносин, то посягання на будь-які з них буде посяганням на правопорядок.

За родовим об'єктом правопорушення групуються в окремі глави КУпАП і на нього вказує назва відповідної глави. Конкретний (або безпосередній) об'єкт зазначається безпосередньо в статтях Кодексу.

Щодо підстав адміністративної відповідальності юридичних осіб, то. на відміну від адміністративної відповідальності фізичних осіб, у чинному законодавстві відносно них Існують суттєві прогалини. Зокрема, практично відсутні загальні норми, яки б визначали суб'єктивні і правосуб*єктні підстави їх адміністративної відповідальності, а також обставини, що її виключають. Використовувати ж відносно юридичних осіб положення КУпАП неможливо, оскільки весь зміст цього кодифікованого акта, його концепція виходять з інших позицій, визнаючи суб'єктом адміністративного проступку лише фізичну особу95.

Проблема адміністративної відповідальності юридичних осіб сьогодні стала надзвичайно актуальною і заслуговує на окреме вивчення.

1.3. Принципи адміністративної відповідальності та проблеми їх реалізації

Для більш повного усвідомлення сутності адміністративної відповідальності необхідно визначити принципи, на яких вона базується. В принципах будь-якого явища відображаються глибинні, усталені, закономірні зв'язки, завдяки яким воно й існує. Пізнання принципів адміністративної відповідальності дає змогу правильно застосовувати норми, якими врегульовані відповідні відносини, вирішувати справи при наявності прогалин у правовому регулюванні, забезпечувати ефективність державно-правового примусу.

Для адміністративної відповідальності властиві всі принципи юридичної відповідальності взагалі, але Їх реалізація на практиці має деякі особливості, що робить необхідним розглянути кожний принцип детальніше.

Головним принципом адміністративної відповідальності, як, власне, і будь-якої іншої із різновидів юридичної відповідальності, є принцип законності. Сутність принципу законності стосовно адміністра-

тивної відповідальності полягає в тому, що. по-перше, притягнення до відповідальності можуть здійснювати виключно органи адміністративної юрисдикції, яким ці повноваження надано законом. По-друге, порядок притягнення до адміністративної відповідальності має бути регламентований відповідними нормативно-правовими актами. І, по-третє, притягнення до адміністративної відповідальності має відбуватися на передбачених законом підставах.

Коло органів та посадових осіб, яким надано право здійснювати притягнення до адміністративної відповідальності, визначено в розділі 17 КУпАП України. Зокрема, до них відносяться: адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах Рад; виконавчі комітети сільських, селищних Рад; районні (міські) суди; органи внутрішніх справ (міліція); прикордонні війська;

органи Державного пожежного нагляду; органи залізничного транспорту; органи морського транспорту; органи річкового транспорту;

Державна Інспекція з маломірних суден; органи повітряного транспорту; органи автомобільного транспорту та електротранспорту;

органи Міністерства праці та соціальної політики; митні органи; органи Державної контрольно-ревізійної служби; органи Державної податкової служби; Національний банк України; військові комісаріати; органи, установи та заклади Державної санітарно-епідеміологічної служби; органи Державного ветеринарного контролю; органи Державної служби з карантину рослин; органи державного контролю у насінництві; спеціально уповноважені органи виконавчої влади в сфері захисту рослин; органи, що здійснюють управління і контроль за використанням і охороною вод і відновленням водних ресурсів;

органи рибоохорони; органи лісового господарства; органи мисливського господарства; органи Міністерства екології та природних ресурсів України; органи Державної Інспекції електрозв'язку; органи, що здійснюють державний пробірний нагляд; органи Пенсійного фонду України і Фонду соціального страхування України; органи державної статистики; органи державного контролю за цінами;

Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю; органи Державного комітету стандартизації, метрології і сертифікації України; органи державного контролю за якістю ліків та деякі інші.

Порядок притягнення до адміністративної відповідальності регламентований нормами розділу IV КУпАП України, а також деякими іншими нормативно-правовими актами (див. п.1.2.3). Крім цього, статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Щодо підстав адміністративної відповідальності, то п.22 статті 92 Конституції України передбачено, що діяння, які є адмініст

ративними правопорушеннями, визначаються виключно законами України.

Ще одним базовим принципом адміністративної відповідальності є принцип справедливості. Стосовно відповідальності цей принцип має включати, перш за все, соцІально-етичну оцінку законодавства, що встановлює заборону і санкцію за її порушення, яка реалізується у відносинах відповідальності. Справа в тому, що навіть при най-ретельнІшому дотриманні всіх принципів відповідальності вона буде несправедливою, якщо правопорушник у точній відповідності з діючим законом зазнає занадто суворого або, навпаки, занадто м'якого стягнення. Іншими словами, в основі справедливої відповідальності' є перш за все дотримання законодавцем спІврозмірностІ правопорушення і санкції. При реалізації' відповідальності про її справедливість можна казати і тоді, коли правопорушнику у відповідності з обставинами справи призначається конкретне стягнення на підставі відносно визначеної санкції. Нарешті, самостійне значення принципу справедливості відповідальності в тому, що за одне правопорушення д,о винного може бути застосована тільки одна штрафна, каральна санкція. Міжнародними пактами про права закріплений принцип, згц\но з яким ніхто не повинен двічі піддаватися кримінальній або іншій відповідальності за одне й те ж правопорушення (поп Ьіз іп Ігіегп — "не двічі за одне")96-

Принцип "не двічі за одне" відноситься до застосування штрафних. каральних санкцій І не суперечить тому, що до правопоріушни-ка, який був підданий штрафній, каральній відповідальності, одночасно застосовуються правовідновлювальні санкції, якщо його діянням було нанесено майнової або Іншої шкоди97- Зокрема, статтею 40 КУпАП України передбачено можливість покладення обов'язку відшкодувати втрату, нанесену адміністративним правопорушенням. Крім цього, така можливість передбачена і багатьм-а іншими законами. Так, наприклад, у статті 47 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" зазначено, що сплата штрафів і фінансових санкцій, передбачених статтею 46 цього Закону, не звільняє порушників від обов'язку відшкодування збитків підприємствам, установам, організаціям І громадянам, яких вони зазнали внаслідок порушення санітарного законодавства. У статті 22 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" встановлено, що збитки, заподіяні зловживанням монопольним становищем, антиконкурентними узгодженими діями, дискримінацією суб'єктів господарювання органами державної' влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю, підлягають відшкодуванню

в порядку, передбаченому цивільним законодавством України. 1 таких прикладів у законодавстві дуже багато.

Розгяядаючи принцип справедливості відносно адміністративної відповідальності, необхідно зупинитися ще на одному його аспекті. Останнім часом серед вчених-адміністративістів все більше поширюється принципово новий погляд на суспільне призначення адміністративного права, який грунтується на визначенні Конституцією України головним обов'язком держави "утворення і забезпечення прав і свобод людини", а також утвердженні принципу, згідно з яким саме "права І свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави"

Встанонленню нового режиму взаємовідносин має сприяти певне переосмислення методу регулювання адміністративного права і забезпечення так званої реординації у відносинах органів виконавчої влади та їх пос.адових осіб з фізичними і юридичними особами. Реординація реалізується шляхом, з одного боку, надання громадянам права вимагати від керівних, владарюючих суб'єктів належної поведінки щодо забезпечення прав і свобод громадян, а з другого — покладання на ці суб'єкти чітких обов'язків щодо неухильного виконання зазначених вимог громадян93

Уявляється. що реординація повинна враховуватись і при вирішенні питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Основну увагу, на нашу думку, необхідно приділити дослідженню питання про те, чи були створені відповідними органами виконавчої влади необхідні об'єктивні умови для належного виконання особою, яка притягується до адміністративної відповідальності, обов'язків, за невиконання котрих передбачена адміністративна відповідальність. Причому це дослідження має проводитися за двома напрямами.

Перший напрям пов'язаний Із дослідженням ситуацій, коли для виконання передбаченого законом обов'язку особа повинна мати необхідні матеріально-технічні умови. Наприклад, для того, щоб громадянин міг своєчасно подати до податкових органів декларацію про свої доходи, з боку цих органів повинні бути забезпечені: достатня кількість бланків декларацій про доходи, достатня кількість працівників для прийняття декларацій І відповідний режим роботи підрозділів, до яких мають надаватися декларації, надання роз'яснень щодо правил заповнення декларацій тощо. Відсутність таких умов, у свою чергу, може створити умови для вчинення особою адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 164-1 КУпАП.

Другий напрям пов'язаний з можливістю знання та розуміння громадянами положень відповідних нормативно-правових актів. Метод реординації у даному випадку має прояв у тому, що держава

в особі ЇЇ органів зобов'язана забезпечити всім можливість ознайомитися з нормативно-правовими актами І не просто ознайомитись, а й виключити можливість неоднозначного тлумачення норм, що містяться в них.

Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлено дві форми вини: умисел і необережність. Згідно зі статтею 11 КУпАП адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була І могла їх передбачити. Якщо поняття умислу пов'язане з психічним ставленням особи до свого діяння і його наслідків, то при визначенні необережності до уваги береться ставлення лише до шкідливих наслідків". Але шкідливі наслідки і причинний зв'язок обов'язкові тільки в так званих матеріальних складах (наприклад, дрібна крадіжка, пошкодження телефонів-автоматів, знищення посівів тощо). Більшість же адміністративних правопорушень характеризується недотриманням різноманітних правил, коли діяння утворює склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків (формальні склади)100. Наприклад, адміністративні правопорушення суб'єктів підприємницької діяльності переважно є правопорушеннями з формальним складом, а отже, можуть бути вчинені лише умисно.

Згідно зі статтею 10 КУпАП адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх, або свідомо допускала настання цих наслідків- Юридичним вираженням шкідливості адміністративного проступку є його протиправність, яка означає, що дія або бездіяльність прямо заборонені адміністративно-правовими нормами101. Для того, щоб людина могла усвідомлювати протиправний характер своєї дії, необхідно, щоб вона знала положення закону. тобто положення КУпАП чи Інших законів, якими ці дії або бездіяльність заборонені. Це випливає безпосередньо з норми, закріпленої статтею 10 КУпАП. Отже, щоб стверджувати, що проступок вчинено умисно, необхідно довести, що особа знала закон.

Вина особи, як і будь-який психологічний її стан, знаходить своє вираження в реальній поведінці особи. Правозастосовчим органом вина з'ясовується через певні об'єктивні обставини, які встановлюються під час адміністративного розслідування102. Однак важко уявити такі об'єктивні обставини, що свідчать про знання особою закону. Правомірна поведінка особи може свідчити про те, що вона знає закон І свідомо дотримується його вимог. Водночас неправомірна ловедінка може свідчити як про незнання закону, так і про його

знання і свідоме порушення. Істина щодо знання закону криється саме у свідомості людини, а проникнути у свідомість навряд чи можливо.

Отже. однозначно довести, знає людина закон, чи ні, неможливо, а відтак неможливо і довести ЇЇ вину в формі умислу. В той же час встановлення вини є обов'язковим при розгляді справи про адміністративне правопорушення (ст.280 КУпАП) І цей обов'язок покладено саме на правозастосовчі органи.

Слід зазначити, що на цю проблему останнім часом звертають увагу І представники науки кримінального права. Зокрема, П-А.Во-робей, розглядаючи питання кримінально-правового ставлення в вину пише: "Але вилучити із законодавства та практики його застосування об'єктивне Інкримінування поки що неможливо. Ніяка правова система, ніяке кримінальне законодавство не вільні від об'єктивного ставлення в вину. Майже всі правові системи й кримінальні кодекси дотримуються правила, згідно з яким незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Це правило поширюється також на іноземців і осіб без громадянства, але незнання закону річ зовсім можлива, а, значить, неможна при цьому виключити об'єктивного ставлення в вину"'03.

Для вирішення зазначеної проблеми необхідно також встановити, що означає "знати закон". Вище було зазначено, що знання закону, зокрема КУпАП, прямо впливає на наявність вини- Водночас, статтею 68 Конституції України встановлено, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Це положення Конституції лежить в основі так званого "принципу презумпції знання закону". Але очевидно, що цей принцип вступає в протиріччя з принципом презумпції невинуватості, який згідно з сучасною доктриною адміністративного права є одним із базових принципів адміністративної відповідальності. Іншими словами, припущення, що людина знає закон, скасовує необхідність встановлення того, чи дійсно вона його знає. З одного боку, особа вважається невинуватою до того моменту, поки її вина не буде доведена в установленому законом порядку, а з іншого — ЇЇ вина вже презуміюється, тобто не потребує ніякого доведення.                                       ^

Фактично вищезгадані норми Конституції І норми діючого КУпАП встановлюють не принцип презумпції невинуватості, а навпаки — принцип презумпції вини, до того ж неоспорюваний. Такий стан справ є неприпустимим з точки зору забезпечення прав особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. Хоча в той же час принцип неоспорюваної презумпції вини використовується в окремих випадках, наприклад, у податковому законодавстві Франції І Швейцарії104.

Заради справедливості слід відзначити, що сутність цієї проблеми відома багатьом науковцям та юристам-практикам, багато хто з них погоджується з думкою, що існує колізія норм діючого КУпАП І Конституції України, але й досі проблема не знайшла практичного вирішення і очевидним є те, що в ході адміністративно-правової реформи ця колізія має бути усунена. Колізія нормативних актів є вимушеним шляхом розвитку права105, сучасний динамічний розвиток правової системи України неминуче породжує суперечності і розбіжності між законодавчими актами, що заважає правильному їх застосуванню і, отже, в цілому знижує ефективність законодавства106.

Так, ми підійшли до проблеми співвідношення понять "знати закон" і "розуміти закон". Очевидно, що між цими поняттями необхідно ставити знак рівності. Людина може вивчити шекспірівського "Гам-лета" в оригіналі, але не розуміти, про що говориться в цьому творі через незнання англійської мови. При цьому ніхто не скаже, що вона саме "знає" цей твір. У даному випадку людина сприймає форму, але ніяк не зміст. Аналогічна ситуація має місце і зі знанням законів. Можна вивчити напам'ять статті закону, але не розуміти, про що в них ідеться. І тут роль знання мови відіграє рівень правових знань особи і можливість правильно їх тлумачити, тобто зрозуміти ЇХ ЗМІСТ.

Як відомо Із загальної теорії права, за глибиною аналізу, переконливістю й обгрунтованістю виділяють буденне тлумачення, компетентне (або професійне) і доктринальне. Буденне тлумачення дається громадянами, компетентне (професійне) — спеціалістами в сфері права, а доктринальне — вченими, які проводять дослідницьку роботу в цій галузі107. Очевидно, що погляд на зміст тих чи інших норм права буде різним і визначатиметься рівнем правових знань особи та, крім того, практичним досвідом. Особи, які здійснюють притягнення до адміністративної відповідальності, користуються професійним тлумаченням норм права, в той час, як переважна більшість правопорушників не може піднятися вище буденного. При цьому встановити дійсний рівень правової грамотності особи в процесі розгляду справи про адміністративне правопорушення навряд чи можливо, оскільки тут відіграє важливу роль багато суто суб'єктивних чинників.

Уявляється, що зазначена проблема може бути вирішена. Слід відзначити, що принцип презумпції знання закону не абсолютний-Він обмежений положеннями статті 57 Конституції України, яка наголошує на тому, що кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. При цьому ця гарантія має бути дещо змістовнішою, ніж просто забезпечення оприлюднення закону чи іншого нормативно-правового акта.

Як було зазначено вище, знання закону передбачає не лише сприйняття зовнішньої форми правових норм, а й правильне розуміння їх змісту. З огляду на це уявляється правильним пропонувати закріплення в законі права особи, котра притягується до адміністративної відповідальності, оспорювати свою вину за мотивом незнання закону в двох аспектах- По-перше, за неможливістю ознайомитися із законом або іншим нормативно-правовим актом, і. по-друге — за фактом неправильного використання норми в тих випадках, коли відповідна норма викладена таким чином, що дає підстави неоднозначного її тлумачення. Це буде надійною гарантією захисту від об'єктивного ставлення у вину.

Отже, необхідно скоригувати принцип презумпції знання закону приблизно так: "Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, за умов забезпечення можливості всіх осіб ознайомитись з Їх змістом та забезпечення однозначного тлумачення норм, що містяться у них".

Безумовно, коригувати конституційну норму можна лише шляхом внесення змін до Конституції, що досить складно. Тому доцільнішим буде передбачити в новому Кодексі України про адміністративні проступки таку норму:

"Особа звільняється від відповідальності, якщо буде встановлено, що протиправне діяння, вчинене нею внаслідок об'єктивної неможливості виконати встановлений законом обов'язок (тобто з причин. що не залежали від її б'олі І свідомості), об'єктивної неможливості ознайомитись з відповідним нормативно-правовим актом, або внаслідок неправильного використання норми, яка викладена таким чином, що допу екає неоднозначне її тлумачення". Це положення ніяк не суперечить Конституції України і надає особам, які притягуються до адміністративної відповідальності, більше можливостей для захисту своїх прав.

Необхідно відмітити, що згаданий принцип у минулому іноді використовувався в нормотворчІй практиці, хоча це можна вважати скоріше виключенням, ніж правилом. Так, п.6 Постанови Ради Міністрів СРСР від 14.08.1950 р- № 3512 "Про незадовільне виконання заходів по боротьбі з картопляним раком" передбачалося, що накладення штрафу за порушення карантинних правил мож^ бути проведено за умови попереднього ознайомлення відповідальної особи з правилами карантину І характеру відповідальності за їх порушення.                                             ^'

Що стосується процесуального обов'язку правозастосовчого органу щодо доведення вини особи у вчиненні адміністративного проступку, то його необхідно деталізувати з урахуванням вищезгаданої норми, наприклад, так: "Орган (посадова особа), що розглядає справу

про адміністративний проступок, зобов'язаний встановити, чи було належним чином забезпечено можливість особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, ознайомитися з відповідними нормативно-правовими актами, а також чи не є протиправне діяння наслідком неправильного використання норми, яка викладена так, що допускає неоднозначне її тлумачення".

Ще одним важливим принципом юридичної відповідальності взагалі і адміністративної зокрема вважається принцип невідворотності. Зміст цього принципу полягає в тому, що встановлення заборон і санкцій за їх порушення має сенс лише за умов, коли особи, які вчиняють правопорушення, притягуються до відповідальності і піддаються заходам примусу, які визначені санкціями порушених правових норм. Правопорушення, на яке не відреагували компетентні органи, завдають правопорядку серйозної шкоди: безкарність правопорушників не лише заохочує Їх до вчинення нових правопорушень, а й подає поганий приклад Іншим особам108.

Для адміністративної відповідальності реалізація принципу невідворотності надзвичайно важлива, оскільки адміністративна деліктність має високі показники латентності, на що звертають увагу дослідники в сфері адміністративної деліктології109.

Практична реалізація принципу невідворотності потребує вирішення відразу кількох проблем. По-перше, при встановленні адміністративної відповідальності за певні правопорушення законодавець повинен врахувати реальну можливість контролю з боку органів виконавчої влади за певною сферою суспільних відносин. Так, наприклад, можна вважати, що в с4»ері оподаткування принцип невідворотності відповідальності забезпечено дуже добре і це досягнуто за рахунок ретельного обліку платників податків, наявності відповідних органів у системі Державної податкової служби, відпрацьо-ванІстю процедур перевірок і т.ін. Водночас у сфері боротьби з корупцією цей принцип майже не діє, хоча Законом України "Про боротьбу з корупцією" і встановлено адміністративну відповідальність за корупційні діяння. Причиною цього є саме відсутність можливості здійснювати реальний контроль у цій сфері, відсутність ефективних інструментів для викриття і фіксації корупційних діянь. При цьому всі добре уявляють собі величезні масштаби корупції у державі.

По-друге, невідворотність відповідальності зумовлюється її доцільністю. В даному випадку мається на увазі доцільність адміністративної відповідальності як юридичного явища. Тобто при встановленні адміністративної відповідальності законодавець повинен чітко уявляти, а чи можливо взагалі подолати відповідні правопорушення виключно за допомогою саме заходів адміністративної відповідальності.

Результати боротьби з тією ж корупцією в нашій державі свідчать, що в даному випадку заходи адміністративної та кримінальної відповідальності, передбачені чинним законодавством, недоцільні з тієї точки зору, що вони не здатні виконати функцію превенції корупцій-них діянь самі по собі.

Видається правильним стверджувати, що вирішення завдання боротьби з корупцією повинно мати комплексний характер, тобто вплив має здійснюватися на всі явища, що виступають причинами І умовами корупції. Тобто необхідним є поєднання як адміністративних методів (адміністративна і кримінальна відповідальність), так і економічних.

По-перше, необхідно всіляко підвищувати престиж державної служби і формувати у державних службовців усвідомлення цінності тієї посади, котру вони обіймають. Це може бути досягнуто за рахунок установлення належного рівня оплати Їхньої праці, реалізації соціальних гарантій (пенсій, медичного страхування тощо), а також за рахунок упровадження системи ефективного стимулювання якісної праці.

По-друге, необхідно значно скоротити межі втручання державних органів у діяльність приватних осіб. Насамперед, це стосується сфери підприємницької діяльності. (Скорочення переліку видів діяльності, що ліцензуються, кількості різноманітних дозволів, погоджень і т.ін.).

По-третє, одним Із найбільш ефективних, на наш погляд, заходів для попередження корупції було б вилучення з Кримінального кодексу України статті, що передбачає кримінальну відповідальність за провокацію хабара. Провокація хабара має стати одним із основних інструментів, що буде використовуватися органами, покликаними вести боротьбу з корупцією. При цьому необхідно відзначити, що ці дії повинні бути чітко регламентовані законом. Необхідно визначити підстави застосування такої міри, порядок ЇЇ реалізації І можливі наслідки для особи, по відношенню до якої здійснюється провокація хабара. Одним із основних положень у даному випадку має бути те, що при позитивному результаті застосування даного заходу, особа, щодо якої здійснювалася провокація хабара, не повинна притягатися до кримінальної відповідальності. Однак такий результат має бути приводом для звільнення такої особи з державної служби Із забороною займати такі посади взагалі або протягом 'визначеного періоду.

По-четверте, у податковій системі необхідно передбачити можливість непрямого визначення розмірів прибутків державних службовців.

Безумовно, зазначені міри стануть ефективними тільки в тому випадку, якщо вони реалізовуватимуться одночасно, у комплексі.

Крім того, певні зусилля мають бути докладені й у сфері формування в населення активно-негативного ставлення до такого явища, як корупція. Укорінене в свідомості значних мас людей уявлення про те. що гроші роблять все, найчастіше є не менш небезпечною умовою Існування корупції. З цього погляду актуальна побудова системи виховання молоді на принципах християнської моралі, формування в неї установки на те, що тільки кошти, отримані чесним шляхом, можуть бути запорукою благополуччя й успіху в суспільстві.

У цілому боротьба з корупцією — це доля не лише державних органів або якихось спеціальних підрозділів. Це завдання загальнонаціонального, а, можливо, І всесвітнього масштабу. Важливу роль у рішенні проблеми корупції повинні відігравати міжнародні зв'язки- Це може бути як вивчення досвіду країн, що досягай значних успіхів у боротьбі з корупцією, так і безпосередня практична взаємодія зацікавлених органів різних держав. При цьому наявність доброї волі в такому співробітництві може бути якісним показником наявності бажання держави вирішити проблему корупції у своїх межах.

Принцип доцільності адміністративної відповідальності, крім згаданого вище значення, означає ще й те, що врахування доцільності необхідно і в процесі правозастосування, тобто при визначенні виду і розміру адміністративного стягнення. Очевидно, що адміністративне стягнення, його вид І розмір мають відповідати тій меті. яку слід досягти, застосовуючи це стягнення. В цьому аспекті доцільність прямо пов'язана з проблемою ефективності адміністративної відповідальності, оскільки оцінка ефективності й полягає у визначенні того, якою мірою застосування адміністративних стягнень за ті чи Інші правопорушення досягають своєї мети-

Сьогодні можна впевнено стверджувати, що норми, якими встановлюється адміністративна відповідальність, мають досить невелику ефективність. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши динаміку вчинення адміністративних правопорушень. Так, Є.В.Додін наводить цифри, що характеризують стан адміністративної делІкт-ності в Україні за роки незалежності. У 1991 р. до адміністративної відповідальності в Україні було притягнуто 8646571 чоловік, в 1992 — 10328834, в 1993 — 12411643. в 1994 — 14243524. в 1995 — 22483600.

Слід погодитися з твердженням про те, що однією з головних Цілей адміністративної відповідальності є превенція правопорушень. Механізм превентивної ДІЇ адміністративної відповідальності може бути найрізноманітнішим, від простого залякування самим фактом існування санкцій за певні правопорушення — до реального застосування таких санкцій-

В юридичній літературі процес формування правопорушення поділяєтьсїї на три ос:новні етапи: формування особистості з анти-суспІльною орієнтацією, формування у суб'єкта конкретного рішення на вчинення протиправного проступку І реалізацію цього рішення, включаючи вчинення правопорушення і настання шкідливих наслідків. Можна погодитися з відомими кримінологами в тому, що кримінальна до податку діяння, а потім і втілювана в ньому кримінальна мотивація є прич.иною всіх без винятку злочинів, включаючи необережні. Але як адміністративний проступок зокрема, так і адміністративна деліктнІсть взагалі відрізняються від злочину і злочинності. так і їх причини принципово, за винятком причин деліктів, суміжних зі злочинами, відрізняються від детермінації злочинів І злочинності110.

Якщо уважно проаналізувати склади адміністративних правопорушень. викладені в КпАП України та багатьох інших законах, якими встановлюється адміністративна відповідальність, стає очевидним, що основна їх маса — це проступки, які порушують норми права з технічним змістом. Відомий український учений-адмінІстра-тивІст Є.В.Додін зауважує, що самі по собі технічні норми не мають дійсно ціннісного характеру — вони можуть служити всім, незважаючи на класові Інтереси, оцінки і т. ін. Вони не спираються на соціальний авторитет і в тих випадках, коли з ними не рахуються, не призводять до специфічних наслідків поза результатом, до якого привела об'єктивна причинна залежність111.

Психологи' правильно стверджують, що моральна поведінка є базою правос.лухняної поведінки. Мораль — це універсальний регулятор і її вплив поширюється нг всі, або майже всі вчинки людини. Мораль втілює в собі низку найважливіших людських цінностей, через що моральні норми і оцінки є вищим критерієм поведінки. Мораль тому оцінює п.раво з точки зору його відповідності вимогам справедливості- Але норми з технічним змістом є морально нейтральними. Вони не несуть майже ніякого морального навантаження, не підлягають моральній оцінці, в той час, як багато норм кримінального права сформувалися під впливом загальнолюдських мочі і п ральних цінностей1".                              '

Норми адміністративного права, що регулюють поведінку дюдей у сфері транспорту, шляхового господарства, зв'язку, у сфері дозвільної системи, паспортної системи, техніки безпеки, як і багато Інших норм, часто встановлюються державою без урахування моральних та Інших соціальних вимог (наприклад, релігійних), які несуть морально-етичне навантаження. Тому якщо при вчиненні злочину злочинцю необхідно подолати не тільки заборону (обов'язок), встановлену правовою нормою, а й порушити певну моральну вимогу, то особа, яка порушує правила паркування машин, не дотримується

стандартів і технічних умов, порушує правила пожежної безпеки тощо, має справу з технічними правилами, що позбавлені будь-яких моральних умовностей113.

Безумовно, люди, які працюють у сферах, де діють згадані вище технічні норми, повинні їх знати внаслідок характеру своєї роботи, хоча вони не завжди розуміють доцільність і логіку таких норм. Набагато гірше стан справ з правообізнанІстю звичайних громадян, оскільки ніхто їх до цього не зобов'язує і не надає допомоги в ознайомленні з адміністративним актом. Хоча, звичайно, поведінка людини визначається не лише знанням норм, а й його відношенням до тих соціальних цінностей, які захищаються цими нормами.

Засвоєння норм права, які регламентують поведінку людини або колективних суб'єктів у сфері державного управління, особливо тих, виконання яких забезпечується адміністративно-правовою санкцією, — це не процес уподібнення зовнішнім образам, а процес структурування свідомості. Але, на жаль, не всі ці норми засвоюються особистостями. Психологи стверджують, що коли соціальна норма не включається у ціннісну систему особистості, поведінка людини набуває асоціального характеру. Виникає запитання, чому багато норм з технічним змістом і не тільки, що охороняються адміністративно-правовими санкціями, порушуються такою кількістю людей?

Загальнолюдські цінності, як відомо, захищають кримінально-правові санкції. Жодна норма природного права не захищається адміністративно-правовою санкцією, оскільки вона призначена для захисту публічного інтересу. Але публічний інтерес конкретною людиною не завжди сприймається як його особистий, приватний інтерес навіть тоді, коли публічний інтерес певною мірою відображає його власний. Тому порушення публічного інтересу, тим більше, якщо він виражений у технічних нормах, часто не вважається проступком, особливо тоді, коли ці норми не співпадають з нормами буденної свідомості.

Отже,- навіть у тих випадках, коли людина не знає норм кримінального права, його загальна моральна підготовка дозволяє обрати такий варіант поведінки, який не конфліктує з кримінальним законодавством, чого не можна сказати про адміністративно-протиправну поведінку- Суспільна небезпека адміністративного проступку значно менша, ніж злочин, а значить моральне осудження його набагато слабкіше. Оціночна діяльність людини зумовлена найрізноманітнішими умовами: світоглядом, ідеологією, суспільною психологією, Ціннісними орієнтаціями, у зв'язку з чим одні й ті самі проступки оцінюються різними людьми по-різному. Знання правової заборони Дозволяє громадянину обрати варіант поведінки, який відповідає забороні. Його незнання створює передумови такої поведінки, яка випливає з власної позиції, а ми вже знаємо про низьку адміністра-

тивно-правову обізнаність громадян, особливо про ті норми, які мають технічний зміст114.

На відміну від злочинця, який своїми діями сам створює криміногенну (конфліктну) ситуацію, котра вирішується через вчинення злочину, особа, яка вчинює адміністративний проступок, найчастіше сама потрапляє у конфліктну ситуацію, і коли ця ситуація пов'язана з дотриманням технічних або інших норм, що не піддаються моральній оцінці (або ступінь такої оцінки дуже мала), людина досить легко приймає рішення про ЇЇ вирішення навіть через вчинення адміністративного проступку. В подібних ситуаціях правопорушник зазвичай знає, що своїм неправильним рішенням конкретній особі він ніякої шкоди не завдасть, перед ним лише абстрактні заборони, за якими реальні особистості не стоять, і це послаблює його внутрішній самоконтроль, розхитує властиві йому ціннісні установки і створює умови для вчинення адміністративного проступку115.

Висновок про те, що причиною більшості адміністративних проступків виступає не деформація особистості правопорушника, а виникаюча конкретна життєва ситуація, яка звичайно сприймається правопорушником крізь власний інтерес, який створює можливість прийняття вигідного для нього, але неправомірного рішення, має суттєве значення для розробки рекомендацій щодо підвищення ефективності адміністративно-правових санкцій, а відтак і для реалізації принципу доцільності адміністративної відповідальності.

З огляду на це необхідно при розробці норм, якими встановлюються склади конкретних адміністративних деліктів та санкції за їх вчинення, обов'язково передбачити відповідальність за повторне вчинення такого делікту- При цьому кількісна характеристика стягнення має прогресувати в залежності від кількості повторних порушень. Наприклад, якщо особа вчинює правопорушення повторно, розмір штрафу зростає вдвічі від накладеного за попереднє правопорушення. Отже, якщо в перший раз правопорушник сплатить 50 гривень, то в другий — 100, в третій — 200, в четвертий — 400 і так далі.

Така система визначення розміру адміністративних стягнень у вигляді штрафу дасть змогу зробити відповідальність дійсно індивідуальною. В багатьох випадках розмір адміністративних стунень неспівставний з тими Інтересами, які задовольняються правопорушником внаслідок* порушення певних норм. З огляду на це, адміністративне стягнення виконає свою роль у тому випадку, коли інтерес порушника у збереженні певної суми грошей, яку буде потрібно сплатити у вигляді штрафу, переважить інтерес, який правопорушник задовольнить, вчиняючи порушення. У поєднанні з принципом реординації у сфері адміністративної відповідальності такі норми можуть бути досить ефективними.

Підвищенню ефективності адміністративних стягнень має сприяти й розширення кола таких стягнень, які повинні передбачати можливості всебічного впливу на правопорушника. До стягнень, що впливають на сферу матеріальних Інтересів особи, традиційно відносяться штраф, конфіскація, виправні роботи. Але правопорушник не завжди має роботу або достатньо коштів чи матеріальних цінностей. щоб можна було реально виконати ці стягнення. З урахуванням цього вплив необхідно перенести на іншу сферу інтересів особи, наприклад, на особисту або організаційну. До адміністративних стягнень, які впливають на сферу особистих інтересів, традиційно відноситься адміністративний арешт, але слід погодитися з тими, хто пропонує ввести таке адміністративне стягнення, як громадські роботи, оскільки воно не залежить від матеріального стану правопорушника.

Особливу увагу слід звернути і на адміністративні стягнення, які можуть бути застосовані до юридичних осіб- Окрім тих, що застосовуються і до фізичних осіб, таких як штраф або конфіскація, слід передбачити І стягнення, які є специфічними виключно для юридичних осіб, наприклад, такі як скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, тимчасове призупинення певного виду

ДІЯЛЬНОСТІ І Т. ІН.

Безумовно, підхід до визначення адміністративного стягнення, яке необхідно застосовувати за ті чи інші правопорушення, має бути індивідуальним І враховувати матеріальне становище порушника, його соціальний стан та інші параметри. З огляду на це уявляється необхідним у процесі реформування адміністративного законодавства передбачити систему взаємозамІни адміністративних стягнень, якщо вони не можуть бути виконані з об'єктивних обставин. Наприклад, адміністративний штраф можна замінити громадськими роботами, вартість яких еквівалентна сумі штрафу, виправні роботи — штрафом і навпаки і т.ін. Така система взаємозамІни сприятиме не лише реалізації принципу доцільності адміністративної відповідальності, а й реалізації принципу невідворотності, оскільки невідворотність адміністративної відповідальності повинна включати і невідворотність накладення адміністративного стягнення, і невідворотність реального виконання цього стягнення.

3 Там само. — С. 26-27.

 Строгс'вич М.С. Сушность юридической ответственности / Советское государство й право. — 1979. — № 5. — С. 74.

5 Клочков В.В. Социальная ответственность й уголовньїй закон / Извес-тия иьісших учебньїх заведений. Правоведение. — 1987. — № 2. — С. 4-6.

6 Астемиров З.Л. Понятие юридической ответственности / Советское государство й право. — 1979. — № 6. — С. 62.

7 Плахогїїан А.Ф. Проблема социальной ответственности. — X.: Вища школа, 1981. — С/8.

8 Словарь практического психолога / Сост. С.Ю.Головин. — Минск:

Х.ірвест, 1997. — С. 376.

9 Законодательство П'їтра Ї. — М.: Юрид. лит., 1997. — С. 73 (880 с.).

10 Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. — К.: Вища школа, 1979. — С. 11.

11 Загальна теорія держ.ави і права. Навчальний посібник / За ред. В.В.Ко-пєй^икова. — К,: Юрінком, 1997. — С. 190-191.

12 Юриста О. Про поняття та основні ознаки правоохоронного відношення // Право України. — 1997. — № 10. — С. 57.

13 Серегина В.В. Государственное: принуждение по советскому праву. — Воронеж. 1991. — С. 101.

14 Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С.Шемшученка. — К: Феміда, 1996. — С. 689.

15 Обіцая теория права н государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. — М.: Юрист-ь, 1996. — С. 240.

16 Але.ксеев С.С. Проблеми теории права: Курс лекций. — Т.1. — Сверд-ловск. 1972. — С. 371.

17 Братусь С.Н. Юридическая ответственность й законность. — М., 1976. — С. 85.

18 Теоряя государства й права. Учебник / Под ред. В.М.Корельского й В.Д.Перевалова. — М... Издательская группа ИНФРА'М-НОРМА, 1997. — С. 418.

19 Загальна теорія держави і праве... Навчальний посібник / За ред. В.В.Ко-пєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — С. 204-

20 Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник- — К.: АтІка, 2000. — С. 17; Конституційне право України. Підручник / За ред. В.Ф.Погор'їлка. — К.: Наукова думка. 2000. — С. 19.

21 Кравченко В.В. Цит. праця. — С. 18.

22 Конституційне право України. Підручник / За ред. В.Ф.По горілка. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 20.

23 Бельский К.С. Административяая ответственность: генезис, основньїе признаки, структура. // Государство й право. — 1999. — № 12. — С. 12-20.

24 Агапов А.Б. Административная: ответственность: Учебник. — М.: Статут. 2000. — С- 11.

25 Памятники римского права: Закони XII таблиц. Институции Гая. Диге-сту Юстиниана. — М..: Зерцало, 1997. — С. 161.

26 Агапов А.Б. — Цит. праця. — С. 11.

27 Там само- — С. 85-86.

28 Тнтов Ю.П. Хрестоматия по истории государства й прав России- Учеб-ное пособие- — М.: Проспект. 1998. — С. 260

29 Титов Ю.П. Цит. праця. — С. 264.

30 Сводь Законовь Россійской имперіи 2-е изд- / Под ред. А.Ф.Волкова й /С'.^Ї.Фяляяод.з. — СПб: Общественная польза, 1899.

31 36. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1927. — № 39. — ст. 177.

32 36. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України / 1927. — № 63-65. — ст- 239.240.

33 33 СРСР / 1936. — № 18. — ст. 149.

34 ЗП УРСР / 1946. — № 13-14. — ст. 107.

35 Ведомости ВС СССР / 1955. — № 9. — ст. 222.

36 СП УССР / 1969. — № 10. — ст. 131.

37 Ведомости ВС СССР / 1976. — № 42. — ст. 584.

38 Ведомости ВС СССР / 1966. — № ЗО. — ст. 596.

39 Клепицкий И.А. Преступление, г.дминистративное правонарушение й наказание в России в свете Европейской Конвенции о правах человека / Государство й право. — 2000. — № 3. — С. 66-68.

40 Советское административное право / Под ред. В.И.Половойи М.С.Сту-деникиной. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 88.

41 Ґалаґан И.А. Административная ответственность в СССР. — Воронеж:

ВГУ. 1970. — С. 41.

42 Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. — Львів:

ЛДУ, 1975. — С. 84.

43 Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України. Навчальний посібник. — К., 1995. — С. 19.

44 Агапов А.Б. Цит. праця. — С. 85-86.

45 Козлов Ю.М. основу советского административного права. — М.: Зна-ние, 1975. — С. 133.

46 Коваль Л.В. Адміністративне право. Курс лекцій. — К-: Вентурі, 1996. — С. 122-129.

47 Бельский К.С. Цит. праця. — С. 20.

45 Теория государства й права / Под ред. В.М. Корельского й В.ДЛере-валова. — М.: Издательская группа ИНФРА • М-НОРМА, 1997. — С. 428-429.

49 Лейст 0.3. Цит. праця. — С. 12&.

50 Теория государства й права. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова й А.В.Малько. — М.: Юрисгь, 1997. — С. 544.

51 Лейст 0.9. Цит. праця. -- С. 61.

52 Там само. — С. 130-131.

53 Там само. — С. 131.

54 Там само. — С. 131-132.

55 Общая теория государства й права. Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. — М.: Юристь, 1996. — С. 246.

56 Коваль Л.В. Відповідальність за адміністративні правопорушення. — К.: Вища школа, 1975. — С. 9.

57 Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. ЮЛ.Битяка. — Харків: Право, 2000. — С. 196.

55 Авер'янов В.Б., Прокопенко В.І. Адміністрація // Юридична енциклопедія. — К., 1998. — Т. 1. — С. 59.

59 Ґалаґан Й.А. Теоретические проблему административной ответствен-ности по советскому праву: Автореф. дис. доктора юр. наук: 12711 / ВНИИСЗ. — М, 1971. — С. 18-24.

60 Опрьгшко В.Ф. Административная ответственность за правонаруше-ния. ~ К.: Общество "Знание", 1986. — С. 20.

61 Советское административное право / Под ред. В.М.Манохина. — М.:

Юрид.лит., 1977. — С. 228.

62 Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М.Козлова, Л.Л.Попова. — М.: Юристь, 1999. — С. 338-339.

63 Мартьянов Й.В. Административная ответственность по советскому за-конодательству. — К.: Вища школа, 1985. — С. 23.

64 Додин Е.В. Административная деликтология. Курс лекций. — Одесса:

АО БАХВА. 1997. — С. 6.

65 Стефанюк В. С. Запровадження адміністративної'^ юстиції в Україні // Право України. — 1999. — № 7. — С. 8.

66 ШишкінВ.І. Адміністративний суд Австрії // Право України. — 1997- — № 5. — С. 58.

67 Брзбан Г. Французское административное право . — М.: Прогресе, 1988. — С. 219-223.

68 Фінансове право: Підручник / Алісов 6.0., Воронова Л.К, Кадькален-ко С.Т. та ін. — X.: Фірма "Консум". 1998. — С. 281-283.

69 Там само. — С. 282.

70 Андреев А.В. Финансово-правовьіе санкции: Автореф. дис. ... канд. юр. наук: 12.00.02 / МРУ — Саратов. 1984. — С. 7-8.

71 Лейст 0.3. Цит. праця. — С- 8.

72 Полньїй сборник кодексов Российской Федерации- — М.: Москва, 1999. — С. 697.

73 Самсонов В.Н. Административное законодательство: поняти^ содер-жание, реформа. — X.: Основа. 1991. — С. 36.

74 Юсупов ВА. Теория административного права. — М.: Юрид. лит., 1985. — С. 116.

75 Фурман А. Закон краще не порушувати // Вісник податкової служби України. — 1996. — № 12. — С. 25.

76 Хавронюк М. До питання про дію законів, щ.6 встановлюють юридичну відповідальність // Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. —

№ 4. — С. 7-8. і

77 Государственная дисциплина й ответственность / Дреишев Б.В., Миколаєва Л.А„ Кожохнн Б.И. й др, — Л.: Изд-во ЛГУ. 1990. — С. 136-147.

78 фінансове право: підручник / Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькален-ко С.Т. та Ін. — X.: Фірма "Консум", 1998. — С. 68.

79 Попов Ю. Вина — обязательное условие применения финансовьіх санкции // Бизнес (бухгалтерия, право, налоги, консультации). — 24-05.1999. — № 21. — С- 110-113; Попов Ю. Нет вини — нет финансовой санкции // Бизнес. — 31.05.1999. — № 21- — С. 69-

80 Селіванов В. Проблема методологічної обгрунтованості вітчизняного правознавства та юридичної практики // Право України. — 1998. — № 12. —

С. 41-42.

81 Зуб Й. О правовой природе финансовьіх санкции // Предпринимательство, хозяйство й право. — 1997. — № 3. — С. 9-Ю.

82 Философский словарь / Под ред. М.М.Розенталя. — 3-є изд. — М.:

Изд-во политической литературьі, 1975. — С. 298-

83 Теория государства й права / Под ред. В.М.Корельского й В.Д.Пєрева-лова. — М.: Издательская группа ИНФРА • М-НОРМА, 1997 — С. 352

84 Битяк Ю.П., Зуй В.В. Цит. праця. — С. 124.

85 Там само. — С. 127.

86 Бахрах Д.Н. Административное право. Учебник. — М.: БЕК, 1997. — С. 218.

87 Там само. — С. 218-219.

аа Матвеев Г.К. Основания имущественной ответственности частннх пред-принимателей // Государство й право. — 1993. — № 9. — С. 97.

89 Малеин Н.С. Современньїе проблеми юридической ответственности // Государство й право. — 1994. — № 6. — С- ЗО.

90 Леськов П. Как защитить интересн предприятия // Бизнес. — 17.01.1995. — № 1- — С. 14.

91 Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус їх суб"єктів // Право України. — 1994. — № 5-6. — С- 9-Ю.

92 Тараненко С. Щодо поняття неосудності в адміністративному праві // Право України. — 1998. — № 6. — С. 88-89.

93 Овчарова Е.В. Материально-правовьіе проблеми административной ответственности юридических лиц (к проекту Кодекса Российской Федерации об административньїх правонарушениях) // Государство й право. — 1998- — № 7. — С. 16.

94 Общая теория права й государства / Под ред. В.В.Лазарева. — М.:

Юристь, 1996. — С. 218-219.

95 Герасименко Є. Суб'єкт адміністративного проступку // Право України. — 1999. — № 4. — С. 44,

96 Теория государства й права: Курс лекций / Под ред. М-Н.Марченко. — М-: Зерцало. 1997. — С, 468-469.

97 Там само. — С. 469.

98 Шемшуче.чко Ю.С., Авер'яиов В.Б. Людина і реформування адміністративного права // Урядовий кур'єр. — 2000. — № 53. _ С. 9.

" битук ЮЛ.. Зуй В.В. Административное право Украиньї (Общая часть):

Учебное пособие-. — X.: Одиссей, 1999. — С. 130.

100 Там само. — С. 128.

101 Там само. — С. 126.

102 Гералименко Є. Форми та види вини при вчиненні адміністративного правопорушення / / Право України. — 1998. ~ № 7. — С. 80.

103 Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в зин-у: Автореф. дис.:. доктора юр. наук: 12.00.08 / НАВС — К 1998 — С. Ї.О.

•°^ Белиуский е(с. Вопросьі виньї в налоговом законодательстве // Го-сударство й право. — 1996. — № б. — С. 54-55.

юї} Галянтич М. Колізія нормативних актів: вимушений шлях розвитку правл // Право України. — 1996. — № б. ~ С. 33.

101І Нагреб-льнийВЛ., Онищук М В. Причини та шляхи подолання колізій у законодавстві України // Адвокат. — 1997. — № 4. _ С. 45.

107 Общая теория права й государства / Под ред. В.В.Лазарева — М • Юристь, 1996. — С. .217.

10в Теория государс'лза й права: Курс лекций / Под ред. М.НМарченко — ^.; Зерцало. — 1997. — С. 470.

109 Додин' Е.В. Административная деликтология. Курс лекций — Одесса-АО БАХВА, 1997. - С. 6.           -                    . д   .

110 Там само. — С. 50-51.

111 Там само. — С. 5.2.

112 Там само. — С. 53.

113 Там само. — С. 54.

114 Там само. — С. 54-57. .

115 Там само. — С. 57-58.

»

розділ 2

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ: ДИСКУСІЙНІ ПРОБЛЕМИ

2.1. Юридичні особи як суб'єкти адміністративної відповідальності

Питання про те, чи можуть бути юридичні особи суб'єктами адміністративної відповідальності, вже давно є предметом спору українських учених-правознавцІв.

Так, Л.В.Коваль відмічав, що: "Тривалий досвід (зокрема ЗО—50-х років) свідчить про неефективність застосування адміністративної відповідальності до юридичних осіб (у 1961 році від цієї практики відмовились). Адміністративна відповідальність — це репресивний вид відповідальності, за якого покарання має характер особистого перетерплювання кари, а вплив спрямовується на волю правопорушника з тим, щоб змусити його відчувати певне психічне переживання кари, докладати зусиль до подолання мотивів, якими обумовлюється його іраціональна поведінка, та стимулювати мотиви, що мають схилити правопорушника до поведінки, яка узгоджується з правовими нормами. Лише особиста (персональна) відповідальність за адміністративні правопорушення може забезпечити здійснення таких функцій покарання, як осуд, страхання, запобігання, виправлення, перевиховання. Тут встановлення особистої вини та форм її прояву є основною умовою (суб'єктивною підставою) застосування відповідальності, покарання. Відсутність вини не створює складу проступку. До того ж визнання суб'єктами адміністративної відповідальності юридичних осіб не узгоджується з процесуальним порядком порушення справ про адміністративні правопорушення, що передбачає складання протоколу на конкретну особу, ознайомлення її з матеріалами справи, отримання від неї пояснень тощо"'. Аналогічну думку щодо неможливості юридичної особи бути суб'єктом адміністративного проступку, але з дещо Іншою аргументацією, висловлював Г.П.Бондаренко. Він зазначає: "Помилковість твердження окремих авторів, що суб'єктом адміністративного проступку може бути юридична особа, полягає в тому, що вони механічно підмінюють поняття суб'єкта адміністративного примусу поняттям суб'єкта адміністративного проступку, безпідставно розширюють межі адміністративної відповідальності, включаючи до неї і правопорушення, які не є адміністративними проступками І за які не настає адмінІст-

ративна відповідальність, а застосовуються заходи адміністративного запобігання або адміністративного припинення"'^.

Разом з тим Г.П.Бондаренко визнає, що тривалий час у радянській правовій науці і законодавстві була поширена думка, що суб'єктом адміністративного проступку можуть бути юридичні .особи. Однак Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про подальше обмеження штрафів, що накладаються в адміністративному порядку" від 21.06.61 р. було встановлено: "Скасувати накладення штрафів в адміністративному порядку на установи, підприємства І організації. Встановити, що штрафи відповідно до діючого законодавства накладаються на тих службових осіб, які в порядку виконання своїх службових обов'язків повинні вживати заходів до своєчасного виконання встановлених правил"3. Цілком зрозуміло, що в умовах радянського планового господарства така ідея була виправданою, оскільки замість перекладання грошей з однієї "майже" державної кишені до Іншої вводилась конкретна відповідальність винних посадових осіб4. Але майже через двадцять років статтею 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19.02.81 р. "Про порядок введення в дію Основ законодавства Союзу РСР І союзних республік про адміністративні правопорушення" було встановлено, що набрання чинності цих Основ не стосується діючих актів законодавства з питань відповідальності юридичних осіб в адміністративному порядку. Як зазначав В.Новосьолов, "ця норма має принципове значення для визнання юридичних осіб одним із суб'єктів адміністративної відповідальності поряд з іншими суб'єктами — громадянами, посадовими особами. Іноземними громадянами і особами без громадянства. ...Встановлення адміністративної відповідальності юридичних осіб — один Із засобів забезпечення виконання покладених на них обов'язків. ії потрібно розглядати також як складову єдиної системи щодо забезпечення соціалістичної законності і державної дисципліни"5-

Найбільш послідовно позицію щодо визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності відстоює в українській науці Є.В. ДодІн. Навіть після прийняття згаданого Указу Президії ВР СРСР від 21.06.61 р. він зберіг свою точку зору6 і дотримується ЇЇ і сьогодні7. Зокрема, Є.В.ДодІн відмічає: 'Тривалий час в адміністративно-правовій науці суб'єктом проступку визнавалась лише фізична особа, що знайшло своє відображення у Кодексі України про адміністративні правопорушення. Однак розвиток ринкових відносин, виникнення приватного підприємництва зробили необхідним посилити контроль з боку держави за додержанням юридичними особами обов'язків у сфері здійснення виконавчої влади й встановити адміністративну відповідальність у разі порушення цих обов'язків"8. У навчальному посібнику Ю.П.Битяка та В.В.Зуй адміністративній відповідальності юридичних осіб присвячено навіть розділ в одній Із

тем9- Аналогічної точки зору дотримується С.Т.Гончарук, стверджуючи, що "суб'єктами адміністративних правопорушень можуть бути деліктоздатнІ фізичні та юридичні особи, що скоїли ті чи інші правопорушення"10.

На Першій національній науково-теоретичній конференції "Адміністративне право: сучасний стан І напрями реформування", що відбулась 18-21 червня 1998 року, а також на Другій національній науково-теоретичній конференції "Українське адміністративне право:

актуальні проблеми реформування", що відбулася 25-27 травня 2000 р., неодноразово зверталась увага на те, що юридичні особи є повноцінними суб'єктами адміністративної відповідальності''. Аналогічну думку висловлюють І відомі в Україні російські вчені-правознавці. Зокрема, на Всеросійській науково-практичній конференції "Актуальні проблеми адміністративного права росії", що відбулась у травні 1998 року, йшлося про необхідність визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності12. У цілому стан розробки проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб у Росії можна виразити словами Є.Ф.Мосіна:" Хоча питання адміністративної відповідальності юридичних осіб Ще є предметом дискусій спеціалістів і поки не отримало у вітчизняному праві ні концептуально визначеного, ні практично прийнятного розв'язання, проте чимало діючих нормативних правових актів уже передбачають таку відповідаль-

тіП

шсть .

Слід також відзначити, що й ті відомі вчені, які свого часу виступали проти визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності, поступово змінюють своє ставлення до цього питання. Так, наприклад, Л.В-Коваль відзначає: "Особливим видом адміністративної відповідальності є відповідальність за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону України (Закон України "Про виключну (морську) економічну зону України", 1995 р.), оскільки суб'єктами відповідальності, яку застосовує рай(мІськ)суд можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які вправі оскаржувати постанову суду"14.

Деякі дослідники, не заперечуючи можливості юридичних осіб бути суб'єктами адміністративної відповідальності, вважають, що ця позиція більше відповідає перспективам удосконалення інституту адміністративної відповідальності, ніж реаліям сьогоднішнього дня15.

Але й нині досить поширеним аргументом проти віднесення юридичної відповідальності, що передбачається різноманітними законами для юридичних осіб, до адміністративної є твердження про те, що суб'єктом адміністративної відповідальності не може бути юридична особа16. При цьому основним аргументом є те, що юридичні особи не передбачені як суб'єкти адміністративних правопорушень КУпАП.

Н.Саніа.хметоиа, зокрема, зазначає: "...штрафи, що стягуються Ан'гимонопольним комітетом України відповідно до статті 19 Закону (Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності"), слід відрізняти від стягненню, штрафів як заходів адміністративної відповідальності згідно з Кодексом про адміністративні правопорушення України (КУнАП). Вони зІдрізняються за суб'єктами правопорушення, їїії яких накладаються штрафи- Останні за статтею 19 Закону застосовуються лише до підприємців — юридичних осіб, а згідно з КУпАП — до посадових осіб органів влади і управління, керівників (розпорядників кредитів) підприємств (об'єднань, господарських товари-ств та ін.), а також до громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи (тобто до фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності"'7. Це положення досить спірне. Відсутність юридичних осіб серед суб'єктів адміністративної:' відповідальності, передбачених КпАП України, ще не свідчить про їх неможливість бути такими.

Перше фундаментальне наукове дослідження поняття юридичної особи було здійснено Ф.К.Савіньї у середині XIX сторіччя й увійшло в історію під назвою "теорія фікцій'* або "теорія уособлення". Суть теорії фікція полягає в наступному: ^оскільки, з одного боку, волею, свідомістю, тобто властивостями суб'єкта права, володіє тільки людина, окрема людська особистість, а, з Іншого — життя дає численні приклади того, як майнові права належать не окремій людині, а колективам, корпораціям, законодавець визнає за цими корпораціями властивості особистості, суб'єкта. Іншими словами, ця корпорація уособлюється, персоніфікується. При цьому законодавець розуміє, що корпорація особистістю бути не може, тобто припускає фікцію. Заз.начена теорія була сприйнята законодавством і водночас зазнала критики з боку юристів- Слабкі сторони цієї теорії очевидні:

фікцію застосовують лише внаслідок тимчасової відсутності в юриспруденції достатніх технічних засобів.

Особливе місце в доктринах юридичної особи займає концепція її Існування як реального суб'єкта реальних суспільних відносин. Засновник органічної теорії юридичної особи О.Гірке стверджував, що юридмчна особа — це особливий тілесно-духовний організм, союзна особистість. Це не продукт правопорядку, а реально Існуючий оргаь.пзм, на який держава впливає, але не закликає до життя. Органічна теорія* виходить із того, що всі колективності, які задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичними особами. Будь-яка юридична особа має потребу у волі для здійснення своїх прав. Між тим реальна воля існує тільки в людини, тому тільки людські Індивіди І можуть висловлювати волю колективних осіб, а це можливо. якщо останні мають відповідні органи. У такій побудові орган

72 -

є нічим іншим, як індивідом, що передає назовні волю колективної особи. Колективність в юридичному сенсі — це ніщо без своїх органів. Між колективністю і органом не Існує ніякого юридичного відношення, оскільки вони представляють єдину особу. Існує одне юридичне ціле, колективність, яка організована, мислить І виражає свою волю через свої органи.

Зазначена теорія також була піддана критиці, але прибічники ідеї О. Гірке розвинули її у рамках так званої реалістичної теорії-Зокрема, Л-Мішу і Р.Салейль зауважували, щоб людський колектив перетворився на самостійну особу, відмінну від суми індивідів, які його складають, необхідні: а) наявність у колективу постійного інтересу, відмінного від індивідуальних інтересів його членів; б) відповідна організація, здатна виявляти колективну волю, представляти і захищати спільний інтерес; в) включення колективу до юридичного середовища.

Сучасна доктрина юридичної особистості корпорацій у цілому базується або на теорії фікцій, або на органічній (реалістичній), або на позитивістських теоріях юридичної особи, практично не вносячи нічого принципово нового в жодну з них. Разом з тим. як це не парадоксально, існуюча І нині множинність теорій юридичної особи не завдає негативного впливу на практику функціонування. Першочергова мета, яка стояла перед дослідниками феномену юридичної особи, — обгрунтування розмежування майна корпорації і учасників цієї корпорації, а також третіх осіб. Саме спільність вказаної мети, незважаючи на різнобій думок, об'єднує теорії юридичної особи І дозволяє всім їм чудово обслуговувати потреби сучасного капіталістичного обігу. Юридична особа постає як суб'єкт публічного і приватного права, що вступає в цивільні, адміністративні, кримінальні та трудові відносини від свого власного імені і такого, що відповідає в рамках цих відносин власним майном18. Враховуючи це, не зовсім зрозумілими є твердження деяких дослідників про те, що юридична особа — цивільно-правова категорія і ЇЇ застосування для регулювання Інших суспільних відносин не виправдане ні теоретично, ні практично19.

Якщо на стадії свого максимального розвитку категорією "юридична особа" охоплювалися всі його суспільні відносини, закладені в поняттях "обмін", "обіг", у сучасних умовах суспільні відносини не обмежуються вже обміном, а включають до себе І відносини між Державою і суб'єктами підприємництва, а також між засновниками підприємства та самим підприємством, І торкаються параметрів регулювання й управління їх господарською (підприємницькою) діяльністю. В результаті категорією юридичної особи неможливо опосередкувати обсяг їх правосуб'єктності. Логічним продовженням її стає категорія "суб*єкт підприємництва", а конкретним її виразом —

підприємство- Але це зовсім не означає відмови від поняття юридичної особи- Всі підприємницькі структури і організації, що беруть участь у сфері обігу, повинні володіти правами юридичної особи20.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України, юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого Імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або у третейському суді.

Як зазначалося вище, для правопорушника відповідальність полягає у виконанні додаткових обов'язків обтяжуючого характеру або обмеженні його прав. Із наведеного в Цивільному кодексі України визначення юридичної особи випливає, що відносно юридичних осіб існує потенційна можливість застосування санкцій різноманітного характеру:

— володіння відокремленим майном зумовлює можливість застосування санкцій майнового (за змістом) характеру (стягнення недоїмки, штрафу, пені і т. ін.);

— можливість набувати від свого імені майнових та особистих немайнових прав зумовлює застосування санкцій у вигляді обмежень цієї можливості (наприклад, ст.37 Закону України **Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачено застосування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності Індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб'єктами положень цього Закону стосовно антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції, обмеження реекспорту, заборони демпінгу та інших зазначених у ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави. Крім того, цією ж статтею передбачено тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього закону або пов'язаних з ним законів України, проведення дій, які можуть зашкодити Інтересам національної економічної безпеки.);

— організаційна єдність зумовлює можливість застосування санкцій, які спрямовані на ліквідацію цієї єдності (наприклад, ст.16 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" передоаче-но, що у випадках, коли суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення мають право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень).

Отже, юридична особа є потенційно деліктоздатною, тобто спроможна нести відповідальність, причому не тільки цивільно-правову, а й адміністративну. Цивільно-правова відповідальність використовує тільки один напрям впливу на юридичних осіб, виключно через

74

майно. Водночас адміністративна відповідальність охоплює всі можливі напрями впливу.

Як уже було зазначено вище, поняття адміністративного правопорушення (проступку) включає в себе І передбаченість настання за це діяння адміністративної відповідальності, але законодавство не містить у собі її чіткого визначення. В цьому випадку логічним буде твердження про те, що юридична особа не може бути суб'єктом адміністративного правопорушення (в контексті КУпАП). При цьому нічим не заперечується існування інших підстав адміністративної відповідальності, суб'єктом яких може бути І юридична особа-

Навіть якщо взяти визначення адміністративного правопорушення, наведене у статті 9 КУпАП поза його зв'язком з іншими нормами Кодексу, то воно є цілком придатним І для юридичних осіб за умов певного коригування зазначених у ньому форм вини-

Взагалі уявляється неправильним розглядати питання адміністративної відповідальності виключно крізь призму КУпАП. Норми. що стосуються адміністративних правопорушень фізичних осіб, є лише частиною норм, що утворюють інститут адміністративної відповідальності, і цей інститут значно багатший за змістом, ніж це можна собі уявити, досліджуючи КУпАП. В той же час КУпАП — це єдиний нормативний акт, норми якого дають змогу визначати класифікаційні ознаки адміністративної відповідальності, а відтак слугують відправною точкою для досліджень у сфері адміністративної відповідальності.

Багато європейських країн, зіткнувшись з проблемою різкого зростання правопорушень І злочинів, що скоюються корпораціями та іншими юридичними особами, давно пішли шляхом введення Інституту відповідальності юридичних осіб не тільки за вчинення адміністративних, а й кримінальних правопорушень. Сьогодні Їх кримінальна відповідальність встановлена у Франції, Фінляндії, Бельгії, Данії, Японії, Канаді, США, Кореї, Голландії, Норвегії. Австрії І деяких інших країнах. Адміністративну відповідальність юридичних осіб, причому кодифікованими актами, введено в Німеччині, Італії і Португалії. Слід відзначити, що цей інститут широко використовується У праві Європейської Спільноти21. Іноді в літературі зустрічається згадка і про так звану "квазікримінальну", а за суттю — адміністративно-кримінальну відповідальність юридичних осіб. Зокрема, така відповідальність передбачена законодавством Швеції, Італії і Бельгії. В Італії, наприклад, така відповідальність передбачена за порушення законодавства про свободу конкуренції, у Бельгії — у податковій. митній та сільськогосподарській сферах2'2.

Сучасні дослідники зазначають, що необхідність введення відповідальності (як кримінальної, так і адміністративної) юридичних осіб за вчинення головним чином господарських І економічних право-

порушень, пов'язана багато в чому з тим, що всередині колективного суб'єкта або спільноти (підприємства, корпорації) виявляється дія потужних факторів, що впливають на індивідуальну волю окремих членів цієї спільноти.

Багатьма кримінологічними дослідженнями було підтверджене висловлене ще в 30-х роках німецьким юристом Р.Бушем припущення, що з включенням у спільноту з протиправною спрямованістю в окремого учасника цього колективу через завищену оцінку інтересів спільноти послаблювалися, стримуючи мотиви, яких, здавалося б, достатньо для перешкоджання протиправного, але індивідуального діяння. Готовність окремого члена спільноти віддати перевагу інтересам спільноти порівняно з вимогами правових заборон стимулюється через так знану методику колективної нейтралізації, яка дає змогу члену спільноти знаходити легітимацію своєї поведінки. До цього часто додається соціальна залежність окремого члена спільноти і удав'-аний етичний нейтралітет господарчих правопорушень, на тлі якого тьмяніє індивідуальна санкція кримінально-правової або адміністративної норми.

При вчиненні юридичними особами правопорушень проявляється вплив і характерного для сучасного господарського життя розподілу праці. В окремого члена спільноти не виникає усвідомлення неправомірної спрямованості конкретного виконуваного ним акту поведінки, оскільки він не уявляє, та й не може уявити, що бере участь у неправо'мірному діянні. Крім того, окремий співучасник правопорушення в такій ситуації часто не виконує повного складу правопорушення. До того ж специфіка розподілу праці на виробництвах І підприємствах дозволяє перекладати відповідальність за діяння з осіб, які повинні були б ЇЇ понести у відповідності до закону, на залежних від них п'.ідлеглих.

З розподілом праці тісно пов'язані труднощі з встановленням суб'єкта правопорушення. Часто неможливо встановити конкретну особу, яка безпосередньо вчинила правопорушення. Справа в тому, що керівництво підприємства І менеджерський персонал просто перекладають вину одне на одного. При цьому неможливо встановити, чиї заперечення відповідають дійсності.

Крім того, часто зустрічаються посилання на те, що з пІдписаеи-ми документами той чи Інший відповідальний працівник у зв'язку з завантаженістю по "роботі не зміг ознайомитись особисто. Перевірити ж, входило це до кола його обов'язків, чи ні. неможливо. Іноді через те, що ці обов'язки суворо не закріплюються. Настільки ж мало піддається доказуванню дача співробітнику доручення на здійснення спеціальних обов'язків, що є необхідною умовою для притягнення його до відповідальності.

В літературі домінує думка, що для правопорушень юридичних осіб характерне те, що винесення лише Індивідуального покарання відносно порушника — члена спільноти, справляє на саму юридичну особу недостатній превентивний вплив. Значна шкода, що завдається правопорушеннями юридичних осіб, І отримана господарська вигода неспІвставні з розміром індивідуального покарання, який, як правило, незначний і при його визначенні необхідно враховувати майнове становище особи. При цьому з поля зору випадає те, що юридична особа, яка отримує вигоду від цього, залишається поза впливом закону23

У проекті нового Кодексу Російської' Федерації про адміністративні правопорушення запропоновано визнати юридичні особи самостійним суб'єктом адміністративних правопорушень, однак це положення викликало неоднозначну реакцію серед російських вчених- Так, наприклад, В.Д. СорокІн вважає визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності однією з двох тенденцій, що руйнують цілісність інституту адміністративної відповідальності. Основним аргументом на користь цієї думки, який використовує В.Д.Сорокін, є те, що один із основоположних принципів адміністративної відповідальності — це принцип вини, але для юридичних осіб непридатні визначення вини та її форми, які застосовуються при визначенні вини фізичних ос[б. Вину ж юридичних осіб він вважає стороннім агрегатом у класичній конструкції Інституту адміністративної відповідальності24. І все-таки уявляється, що проблему вини юридичної особи можна вирішити, і в цій роботі здійснено спробу запропонувати один Із варіантів можливого розв'язання цієї проблеми-

Розуміючи важливість питання, розробники проекту нового Кодексу України про адміністративні проступки передбачили в ньому адміністративну відповідальність не тільки фізичних, а й юридичних осіб25.

Отже, питання про визнання юридичних осіб суб'єктами адміністративної відповідальності може і повинно бути вирішено на користь визнання Їх такими за умов розв'язання проблеми підстав адміністративної відповідальності юридичних осіб, а також важливої проблеми визначення вини юридичних осіб.

2.2. Вина юридичних осіб та шляхи ЇЇ визначення

Оскільки юридичною підставою адміністративної відповідальності є передбачений у законі склад адміністративного правопорушенння, виникають проблеми з визначенням окремих елементів такого складу і передусім — суб'єктивної сторони правопорушення. Ця пробле-

ма полягає у визначенні вини суб'єктів, які є юридичними особами. До недавніх часів вона розроблялася переважно в межах науки цивільного права І залишається дискусійною до сьогодні.

Суттєва відмінність у підходах до дослідження вини юридичних осіб у цивільному та адміністративному праві полягає в тому, що в цивільному праві вина є категорією оціночною. Хоча у Цивільному кодексі України згадується вина в формі умислу та необережності (наприклад, у ст-209), норми, які б розкривали зміст понять "умисел", "необережність" або "вина" по відношенню до юридичних осіб, відсутні.

Серед вчених-цивІлістів існує дві основні точки зору на визначення вини юридичних осіб. Перша — полягає у фактичному ототожненні вини юридичної особи з виною її працівників або її органів. Зокрема, таку думку в різні часи висловлювали Н-С.Малеїн26, А.А.Пушкін27, І.Н.Петров28, Н.Д.Єгоров29 та Інші. В деяких випадках, як різновид першої точки зору виділяється думка Г.К.Матвєє-ва, згідно з якою вина юридичних осіб виступає як складне соцІаль-но-психологічне явище, як вина всього колективу, а не тільки окремого його працівника30. Слід зазначити, що ця думка підтримується деякими вченими і сьогодні. Зокрема, В.В.Луць використовує точку зору, висловлену Г.К.Матвєєвим у сучасному підручнику з цивільного права31.

Другу точку зору можна викласти словами В.К.Мамутова: "Питання про вину соціалістичних організацій — це питання про те, були чи ні використані всі заходи для виконання покладених на цю організацію обов'язків (у тому числі й договірних зобов'язань)"32. Дещо раніше аналогічну думку висловлював Б.І.Пугінський33. Схожий погляд мав Н-П. Волошин: "У цивільному праві вина відповідача за заподіяну шкоду в ряді випадків розуміється в більш широкому розумінні і має вираз у відсутності необхідного контролю, нагляду. навчання, виховання, невжиття належних заходів І т.Ін."34.

Іноді в літературі зустрічається також точка зору, яка об'єднує дві вищезгадані. Зокрема, А.Я.Пилипенко і В.С.Щербина у навчальних посібниках з господарського права зазначають: "Вина у господарській і юрисдикційній практиці — це існування двох обставин. які дають підстави для застосування відповідальності: наявність в особи правопорушника реальних можливостей для належного виконання; невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого. ... Вина підприємства (господарюючого суб'єкта) — це вина його працівників"35.

В адміністративному праві, як І в кримінальному, вина, а точніше її форми, мають чітке визначення в законі і проблема полягає в тому, що розуміння вини як психічного ставлення особи до протиправно

го діяння і його наслідків не може застосовуватися до юридичної особи. До речі, розробники проекту нового Кодексу про адміністративні правопорушення Російської Федерації, розуміючи, що питання про вину юридичної особи є складною юридичною проблемою, яку насамперед необхідно розв'язувати в доктринальному плані, не стали законодавчим шляхом вирішувати це питання. Принцип вини був збережений як підстава адміністративної відповідальності фізичних і юридичних осіб, але при цьому було прийняте рішення не розгортати формулювань форм вини36. При обговоренні цього проекту деякими авторами пропонувалося при визначенні поняття вини юридичної особи в адміністративному правопорушенні взяти за основу положення про "вину організації", що було сформульоване Б-І-Пугінським: вина юридичної особи у скоєнні адміністративного правопорушення розуміється як недокладення юридичною особою зусиль, що допускаються та вимагаються законодавством для виконання покладених на нього обов'язків, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність, а також як невиконання наданих прав і можливостей для усунення причин адміністративного правопорушення37. Таку позицію піддавав справедливій критиці В.А.ОйгензІхт, зазначаючи, що в даному випадку вина замінюється Іншою умовою — противоправною поведінкою, до того ж, лише у вигляді бездіяльності38. Уявляється, що при дослідженні виші юридичної особи треба за основу брати інші критерії.

Як згадувалося вище, адміністративним правопорушенням (проступком) вважається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободу громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Можна стверджувати, що відправною точкою для дослідження вини юридичної особи повинна бути винна дія, і через визначення того, що буде вважатися винною дією, можна сформулювати поняття вини юридичної особи.

Як зазначав ще Є.М.Трубецькой, дієздатність юридичних осіб має вираз у діях певних фізичних осіб, представників, які діють від імені юридичної особи. Дії таких представників вважаються діями самої юридичної особи. Однак ні особи, уповноважені бути представниками юридичної особи, ні взагалі фізичні особи, котрі входять до її складу, не повинні ототожнюватись із самою юридичною особою30. Дійсно, навіть зі смертю керівника юридичної особи, вона не припиняє свого існування. Однією з умов існування юридичної особи є існування матеріального субстрату, тобто тих сил, фактичних умов, без яких не може бути досягнута мета, заради якої засновується юридична особа40.

Ві-.їходячи з поняття юридичної особи, що наведено у ст.23 Цивільного кодексу України, а саме, що юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого Імені набувати майнових і особистих немайнових прав І нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, видно, що матеріальним субстратом юридичної особи є І майно, і фізичні особи, з яких,

^т                                  .ч

власне, і складається організація. У зазначеній статті законодавець прямо встановлює, що юридична особа є правовим інструментом, за допомогою якого'можуть бути описані специфічні соціальні утворення — організації. Організація — соціальний суб'єкт, в основі якого ле.ікить соцІсільно-цільова зв'язаність. Більш точно: діяльність організації — це діяльність людей, спрямована на досягнення єдиної мети, і тому утворює соціально-цільову єдність41.

Виходячи з наведеного у статті 1 Закону України "Про підприємництво" ьїизначенн^,' підприємництва як самостійної Ініціативи, систематичної, на власний ризик діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою одержання прибутку, можна стверджувати, що для суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи визначальною метою є одержання прибутку.

Коли ми говоримо, що фірма надає послуги, магазин торгує, банк надає кредит, ми відволікаємось від того, що надання послуг, торгівля, кредитування — це комплекс процедур, кожну з яких виконує конкретна яюдина. Оскільки весь цей комплекс спрямовано на реалізацію певної мети, він становить соціальну єдність. Для нас важливою є тільки ця мета, і ми, не занурюючись у технологію діяльності, що веде до реалізації цієї мети, говоримо не про діяльність людей, втягнутих в єдиний процес, а про діяльність самої єдності — "магазин торгує", замість того, щоб описати всі дії продавця, касира тощо. Для нас тут суттєво те, що діяльність організації — це одна з форм діяльності громадян42.

Сполучною ланкою між метою та діяльністю, спрямованою на її досягнення, є воля, тобто свідома цілеспрямованість людини на виконання т-их чи інших дій43. В межах юридичної особи кожна людина виконує певні функції, які визначаються її місцем в організації. Але, як зазначалося вище, частина таких осіб наділена правом виступати від імені юридичної особи, тобто через власну волю формувати волю всієї організації — юридичної особи, робити можливим її

й                                ^ ,

участь у відносинах певного типу як самостійного суб єкта.

Отже, дієздатність юридичної особи зумовлюється спеціальною дієздатністю фізичних осіб, які входять до ЇЇ складу. Специфіка дієздатності цих осіб знаходить свій вираз у тому, що діяльність саме цих осіб, обумовлена їх посадовими обов'язками, тягне за собою виникнення для юридичної особи суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Особливість цих відносин і полягає в тому, що дії

фізичних осіб тягнуть за собою виникнення юридичних наслідків не власне для них, а для юридичної особи, з якою вони знаходяться в певному зв'язку.

Для зручності у подальшому користуванні позначимо людську частину матеріального субстрату юридичної особи як її соціальний субстрат або як фізичних осіб, які входять до складу юридичної

особи.

При вирішенні питання про притягнення до юридичної відповідальності фізичної особи вина відіграє дещо іншу роль, ніж при притягненні до відповідальності юридичної особи. Вина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що є суспільно-шкідливими, свідомо-вольовими, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб'єкта до вимог правових приписів44.

Детальніше питання вини розроблені в науці кримінального права. Вина як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками. У вині особи відбиваються об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт і об'єктивну сторону- Тому не існує вини абстрактної, відірваної від конкретного суспільно-небезпечного діяння. Саме воно й становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення.

Зміст вини І є першою найважливішою складовою (елементом) у понятті вини... Однак сам по собі предметний зміст вини не дає повної характеристики її поняття. Для цього необхідно виділити І проаналізувати Інші ЇЇ складові. Серед них важливе значення має її соціальна сутність. Вина є категорією соціальною. Ця властивість знаходить свій прояв у негативному або зневажливому ставленні особи, яка вчиняє суспільно-небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно-небезпечного дІян-ня оцінюється негативно і засуджується правом. Важливе значення в понятті вини мають також форми і ступінь вини.

Форми вини — це окреслені в законі сполучення певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно-небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і знаходить свій вираз психічне ставлення особи до діяння та його наслідків- Чинне право виділяє Дві форми вини — умисел (ст.24 КК і ст.Ю КУпАП) І необережність (ст.25 КК і ст.11 КУпАП). Умисел може бути прямим або непрямим. а необережність проявляється у вигляді самовпевненості чи недбалості.

Ступінь вини є завершальною складовою поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має

практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності І призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який умисел мав місце — заздалегідь обдуманий або такий, що виник раптово, якого виду необережності припустилася особа І в/ чому це проявилося45. Все вищезазначене повною мірою відноситься І до адміністративної відповідальності.

Отже, вина особи є не тільки обов'язковою суб'єктивною ознакою, а й важливою соціальною категорією, зміст якої визначають як характер і тяжкість протиправного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об'єктивними умовами. Однак ця залежність не є фатальною. Вона не визначає антисоціальну поведінку особи. В цьому головну роль виконують її свідомість І воля. Саме вони визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку. При встановленні вини слід виходити з її об'єктивного існування в реальній дійсності46.

Суттєвою відмінністю врахування вини юридичної особи при притягненні його до адміністративної відповідальності є те, що ні форма вини, ні ЇЇ ступінь не мають значення при визначенні санкції, яка повинна бути застосована за відповідне порушення- Жодний склад правопорушення юридичної особи, закріплений у законодавстві, не містить у собі вказівки на форму вини. Крім того, в переважній більшості випадків, санкції, що застосовуються до юридичних осіб, мають абсолютно визначений характер. Так, наприклад. Законом України "Про рекламу" передбачено, що штрафи за поширення реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України, накладаються в розмірі п'ятикратної вартості поширення такої реклами, за поширення реклами, забороненої чинним законодавством — у розмірі чотирикратної вартості поширення такої реклами, за порушення порядку виготовлення та поширення реклами — у розмірі чотирикратної вартості поширення такої реклами, за недотримання вимог законодавства щодо змісту та достовірності реклами — у розмірі п'ятикратної вартості поширення такої реклами. Згідно зі статтею 20 Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію", орган, винний у п<^ру-шеннІ правил сертифікації, сплачує до Державного бюджету України подвійну вартість виконаних робіт на підставі рішення Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації. Згідно зі статтею 46 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм, розробник цієї документації сплачує штраф у розмірі 25 відсотків

рдртості розробки; за реалізацію продукції, забороненої до випуску і реалізації посадовими особами органів, установ і закладів держав-доЇ санітарно-епідеміологічної служби, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної або реалізованої продукції і т. ін.

З наведених прикладів видно, що в цих випадках має значення тільки власне факт неправомірних діянь і факт наявності вини юридичної особи.

Однією з підстав, що звільняє фізичну особу від відповідальності, є наявність так званого казусу, тобто випадку, коли суспІльно-шкідливІ наслідки настали з причин, що не залежали від волі І свідомості особи. Тобто казус (випадок) з'являється там, де відсутній причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) І результатом47. Ця підстава, можливо, єдина, яка може застосовуватися для вирішення питання про притягнення до відповідальності як фізичних, так і юридичних осіб.

Відносно юридичної особи казус можна визначити як випадок, коли її протиправні дії сталися з причин, що не залежали від волі і свідомості фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Зокрема, такий випадок передбачено Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств". Пунктом 20.3 статті 20 цього Закону визначено, що платники податку, які не подали або невчасно подали до податкового органу податкову декларацію про прибуток, розрахунок податку на прибуток, платіжне доручення на перерахування податку до бюджету, сплачують штраф у розмірі 10 відсотків від суми нарахованого податку за кожний випадок порушення. Якщо таке неподання або невчасне подання є наслідком неналежного виконання обов'язків поштою, платник податку має право оскаржити правомірність застосування фінансових санкцій у судовому порядку.

Отже, для визначення питання про те, чи є дії юридичної особи винними, необхідно визначити, чи є вони наслідком дій або бездіяльності фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Протиправні ДІЇ юридичної особи можна вважати винними, якщо вони є наслідком дії або бездіяльності фізичних осіб. які входять до складу юридичної особи. Тобто якщо юридичним фактом, що лежить в основі протиправних дій юридичної особи, є дії фізичних осіб. то дії юридичної особи будуть винними. Якщо ж такою основою є події, тобто фактичні обставини, виникнення яких не залежить від волі та свідомості фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи, то такі дії юридичної особи вважати винними не можна.

Аналогічний підхід до визначення винних дій юридичних осіб використовується І в кримінальному праві. Так, наприклад, відповідно до статті 26 проекту Кримінального кодексу, підготовленого за

завданням Комісії з питань правопорядку та боротьби із злочинністю Верховної Ради України дванадцятого скликання авторським колективом на чолі з професором В.М.СмІтІєнком, кримінальне — каране діяння Е.важається скоєним юридичною особою в тому разі, коли заборонен-а дія або бездіяльність виконана чи санкціонована її керівником або .колективним органом управління, що діяв від імені юридичної особи43.

Така сама точка зору панує і в кримінальному праві зарубіжних країн. Згідно з п.20.20 Кримінального кодексу Нью-Йорка корпорація визнається ви'нною в тому разі, коли посягання здійснене, санкціоноване, наказано вчинити або необережно допускається радою директорів, високопоставленим агентом-управлінцем або іншим агентом корпорації, які діють у межах своїх службових повноважень і в інтересах корпорації. Під високопоставленим управлінцем розуміється посадова особа, яка володіє певною владою для формування політики корпорації або для керівництва підлеглими- Поняття "агент" більш широке й охоплює директора, посадову особу корпорації або будь-якого іншого службовця, уповноваженого діяти в інтересах корпорації. В юридичній літературі зазначається, що організація може бути виправдана, якщо суд установить, що дії працівника були спрямовані яа одержання особистої вигоди, а не прибутку для корпорації. Вироблений у судовій практиці принцип ототожнення означає, що керівники юридичної особи тотожні їй у тому плані, що їхні дії, вчинювані на користь організації, розглядаються як дії самої організації. Остання відповідає 5-а протиправну поведінку своїх керівників не субсІдіарно, а безпосередньо49.

У чинному Кримінальному кодексі Франції кримінальна відповідальність юридичної особи зумовлена наявністю лише двох обставин: по-перше, злочинне діяння вчинює керівник юридичної особи або ЇЇ представник, по-друге, злочинне діяння має бути скоєне на користь юридичної особи. Тобто злочин вважається вчиненим юридичною особою в тому разі, коли кримінально-правову заборону порушили ті фізичні особи, які е другим "я" (аііег е^о) юридичної особи І яким делеговані повноваження щодо прийняття рішень50.

Але, як відзначав В.А.Ойгензіхт, "вина — не винна діяльність, вина — це суб'єктивна категорія... Можливо, форма не має значення, але не можна говорити про якусь абстрактну вину, адже вина — це певне усвідомлення, передбачення, регуляція поведінки'161. Навряд чи можна шукати визначення вини юридичної особи через умисел або необережність. Це потребує оцінки ставлення суб'єкта саме до власних протиправних дій і Їх наслідків. Але дії' юридичної особи, як уже зазначалося вище, завжди зумовлені діями людей. Тобто дії юридичної особи є наслідком дій людей і між ними існує певний зв'язок. Дії людей в межах юридичної особи, які й не є

протиправними, можуть викликати протиправні дії юридичної осо-5и. З Іншого боку, протиправні дії фізичних осіб, що стали причиною протиправних дій юридичної особи, в багатьох випадках є самостійними правопорушеннями І тягнуть за собою відповідальність саме цих осіб (ст. 166-1 КУпАП України, ст.212 КК України).

Гадаємо, що визначення вини юридичної особи треба виводити саме через зв'язок між діями фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи, і протиправними діями власне юридичної особи. При цьому, оскільки вина — це суб'єктивна категорія, у визначенні вини юридичної особи має бути присутня суб'єктивна оцінка цього зв'язку.

Зазначений підхід у цілому не суперечить підходу до визначення вини юридичних осіб у цивільному праві, за винятком деяких моментів. Г.К.Матвєєв зазначає:\"Празильне визначення поняття вини юридичної особи може бути дано лише в тому випадку, якщо його протиправні І винні дії будуть розглядатись як дії осіб, котрі входять до її складу, і осіб, які організують його діяльність. Психологічним же змістом вини тут є порочна воля всіх цих осіб. що має вираз як у навмисному порушенні ними своїх службових обов'язків (умисне порушення договору або свідоме завдання позадоговірної шкоди), так і у неприпустимо пасивному ставленні до свого обов'язку, результатом чого стало необережне завдання шкоди"52. Дещо конкретніше аналогічну думку висловлює і Б.С.Антимонов: " ... вина агента юридичної особи підлягає заліку як вина самої юридичної особи. ... Важливо лише те, щоб вина фізичної особи проявилася під час виконання дій для юридичної особи, щоб протиправна дія, яку ставлять у вину юридичній особі, не могла бути вчинена певним громадянином незалежно від його функції виконавця або представника"53.

Подібне ототожнення вини юридичних осіб з виною Їх працівників можливе в цивільному праві тому, що до цивільно-правової відповідальності притягується лише юридична особа і окремо не встановлюється відповідальність її працівників. Існування ж спільної адміністративної відповідальності, тобто випадків, коли до адміністративної відповідальності за одне правопорушення притягується як суб'єкт підприємницької діяльності юридична особа, так і ЇЇ посадова особа змушує шукати окреме визначення поняття вини для юридичних осіб.

Деякі вчені пропонують таке визначення вини юридичної особи у сфері адміністративної відповідальності: "Вина юридичної особи — це психічне ставлення осіб, які перебувають у безпосередніх організаційно-правових відносинах з нею, причетних до протиправних діянь, виражених в актах юридичної особи, які завдали шкоди суспільним

відносинам порядку управління, до цих діянь та їхніх наслідків, виявлене у формі умислу або необережності"54.

Безумовна цінність наведеного визначення полягає в тому, що в ньому враховано зв'язок між діями осіб, які перебувають у безпосередніх організаційно-правових відносинах з юридичною особою, і протиправними діями власне юридичної особи. Але буде правильним стверджувати, що застосування тут таких відомих форм вини фізичних осіб, як, умисел та необережність у даному випадку не зовсім зручне.

У формах вини відбивається психічне ставлення особи до елементів об'єктивної сторони правопорушення, а саме — до протиправних дій, їх наслідків, а також до зв'язку між ними. Ставлення до зв'язку має прояв у передбаченні суспільно-шкідливих наслідків дІян-ня. Оскільки, як було зазначено раніше, дії юридичної особи завжди зумовлені діями людей, котрі входять до її складу, об'єктивну сторону правопорушення юридичної особи можна поділити на такі елементи: дії, наприклад, посадової особи, протиправні дії юридичної особи, суспільно-шкідливі наслідки. Між усіма елементами, крім цього, повинен Існувати необхідний причинний зв'язок. Виходячи з цього, психічне ставлення особи повинно тією чи іншою мірою торкатись усіх зазначених елементів об'єктивної сторони. Водночас відомо, що правопорушення юридичних осіб в абсолютній більшості є правопорушеннями з формальним складом, тобто відпадає необхідність оцінки психічного ставлення до наслідків протиправних дій юридичної особи. Залишається два необхідних елементи об'єктивної сторони, а саме — дії посадової особи, протиправні дії юридичної особи І відповідний зв'язок між ними.

Посадова особа має усвідомлювати два моменти: власне протиправний характер дій юридичної особи і те. що ці дії є наслідком її власних дій- При цьому власні дії посадової особи можуть і не бути протиправними. Оскільки вина в формі умислу потребує усвідомлення протиправного характеру саме власних дій, то застосування відносно юридичної особи поняття ^умисел" не зовсім коректне. Звичайно, можливо розробити поняття умислу спеціально для юридичних осіб, але вважаємо недоцільним вводити в теорію І практику ще один термін, який має однакову назву, але відмінний зміст. «

Отже, можна стверджувати, що для визначення вини юридичної особи як суб'єктивної характеристики переважне значення матиме не оцінка фізичною особою, яка входить до складу юридичної особи, власних дій, а оцінка того, яким чином її дії впливають на дії саме юридичної особи, а також оцінка характеру цих дій. Врешті-решт від волі зазначеної фізичної особи залежить, буде вчинене правопорушення юридичною особою чи ні. Цей зв'язок, мабуть, — єдина ланка, що пов'язує суб'єктивні характеристики фізичної осо-

Яй

би з суб'єктивними характеристиками юридичної особи, не ототожнюючи їх- Здатність фізичної особи до усвідомлення характеру згаданого зв'язку і робить юридичну особу дієздатною, а відтак і делі-кто здатною.

Вина юридичної особи може бути визначена як психічне ставлення фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи, до зв'язку між їх діями (бездіяльністю) І протиправними діями власне юридичної особи.

На перший погляд це дуже схоже на визначення вини фізичної особи, але тут є суттєві відмінності.

Згідно зі статтею 10 КУпАП, адміністративне правопорушення визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його скоїла, усвідомлювала протиправний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Водночас згідно зі статтею 11 КУпАП адміністративне правопорушення визнається скоєним з необережності, якщо особа, котра його скоїла, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї ді'Габо бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була І могла їх передбачити- Коли особа свідомо допускає настання шкідливих наслідків або легковажно розраховує на їх відвернення, то власне настання шкідливих наслідків носить імовірнісний характер. Тобто такі наслідки можуть настати, а можуть — І ні. Якщо ж розглядати дії фізичних осіб, які визначають дії юридичної особи, то залежність дій юридичної особи від дій фізичних осіб не має ймовірнісного характеру. Отже, ставлення фізичної особи до зв'язку між її діями І протиправними діями юридичної особи може проявлятися в двох формах:

— фізична особа усвідомлює, що її дії (бездіяльність) призведуть до вчинення юридичною особою протиправного діяння і вчиняє такі дії (продовжує бездіяльність);

— фізична особа не усвідомлює, що її дії (бездіяльність) призведуть до вчинення юридичною особою протиправного діяння, хоча повинна усвідомлювати це, і вчиняє такі дії (продовжує бездіяльність).

Можна сказати, що в першому випадку має місце безпосередня вина юридичної особи, а в другому — ризикована.

Врахування елементу ризику при визначенні вини юридичної особи необхідно тому, що при здійсненні підприємницької діяльності завжди Існує ймовірність неправильного використання законів, неправильного Їх тлумачення І т-ін. Притягнення до адміністративної відповідальності в цих випадках має на меті не тільки відновлення порушених прав, примусове виконання юридичною особою покладених на неї обов'язків, а й стимулювання підвищення рівня правосвідомості. поглиблення правових знань, більш уважного виконан-

ня своїх обов'язків фізичними особами, які визначають діяльність юридичної .особи.

При цьому слід зазначити, що в згаданому випадку ризик дещо відрізняється від ризику, який іноді в цивільному праві визнається поряд з виною як друга суб'єктивна підстава юридичної відповідальності при встановленні цивільно-правової відповідальності за завдання позадоговірної шкоди55. В.А.Ойгензіхт пропонує таке визначення ризику: "Ризик — це допущення негативних наслідків при будь-якій, навіть найнеочікуванІшій, найменш імовірній події або дії, у тому числі, коли ймовірність їх наближається до нуля, І коли, з об'єктив.ної точки зору. має місце безумовний казус"56. З цього визначення випливає, що ризик у цивільному праві — це свідоме припущення. У випадку ж адміністративної відповідальності юридичних осіб ризик — це взагалі можливість настання негативних наслідків, незалежно від того, допускає особа їх настання чи ні.

Наведене вище визначення вини юридичної особи ще не означає остаточного вирішення проблеми- Справа в тому, що його досить важко використати в практичній діяльності, хоча і воно може мати значення для практики. У зв'язку з щж спробуємо поглянути на проблему вини юридичних осіб з Іншого боку.

На відміну від теоретичних досліджень, у повсякденному житті риторичне запитання "хто винний?" розглядається найчастіше не з точки зору психічного ставлення особи до вчинюваних нею дій та наслідків цих дій, а з точки зору "хто це зробив?". Тобто вина особи в такому розумінні виглядає як зв'язок між суб'єктом і діями, або як приналежність конкретних дій конкретній особі. Дійсно, ще до того, як виникає необхідність встановлювати характер оцінки особою своїх дій, необхідно встановити, що саме ця особа вчинила саме ці протиправні дії. Цей зв'язок між конкретними протиправними діями І конкретною особою можна визначити як об'єктивний аспект вини. Безпосередньо ж психічне ставлення особи до своїх протиправних дій утворюватиме суб'єктивний аспект вини.

На об'єктивно-суб'єктивний характер вини досить часто звертають увагу представники науки кримінального права. Зокрема, В.П.Мальков відзначає: "Обмеження поняття вини виключно психічними факторами, передусім умислом та необережністю в їх розширеному тлумаченні І представлення цих факторів як суб'єктивні підстави чи умови кримінальної відповідальності означає підміну цим поняттям осудності"57. Традиційна точка зору на вину як родове поняття для умислу та необережності поділяється далеко не всіма вітчизняними вченими. А.А.Піонтковський свого часу писав:

"...підставою застосування покарання є вина злочинця, проявлена у вчиненому злочині." Подібне розуміння вини міститься в роботах

Б.С.Утевського, Б.С.Никифорова, І.С.Ноя. Н.А.Стручкова. Навіть самі прибічники "психологічної вини" пишуть про те^ що "вина за радянським кримінальним правом -— це умисел або необережність, виражені у вчиненому особою суспільно-небезпечному діянні, передбаченому кримінальним законом". А це означає, що без злочину немає вини, що вина з'являється там І тоді, де і коли вчинюється злочин, що вона врешті-решт полягає у вчиненні злочину58-

Спробували охарактеризувати вину юридичної особи з урахуванням об'єктивного і суб'єктивного аспектів І представники науки адміністративного права. Зокрема, Л.Л.Попов зазначає, що: "в адміністративному праві може існувати комплексне розуміння вини юридичних осіб, що включає об'єктивний і суб'єктивний підходи. Об'єктивна вина — це вина організації з точки зору державного органу, який накладає адміністративне стягнення в залежності від характеру конкретних дій або бездіяльності юридичної особи, що порушує встановлені правила. Суб'єктивна вина — ставлення організації в особі ЇЇ колективу, адміністрації, посадових осіб до протиправного діяння"59. На нашу думку, таке поняття вини юридичної особи недостатньо конкретне і не дає чіткого уявлення про її зміст.

Розглядаючи зміст вини юридичних осіб з урахуванням практичної потреби в її оцінці, можна виділити кілька рівнів, відповіді на питання яких дадуть уявлення про нього, а саме:

і) чи вчинена протиправна дія саме цією юридичною особою;

2) чи е протиправна дія юридичної особи наслідком дій фізичних осіб, які входять до її складу;

3) дії якої конкретної особи потягли за собою вчинення протиправного діяння юридичною особою;

4) чи усвідомлювала або чи повинна була усвідомлювати зазначена особа, що її дії потягнуть за собою протиправні дії юридичної особи.

Перші три рівні відображають об'єктивний аспект вини юридичної особи і лише останній — суб'єктивний. Очевидно, що законодавець при встановленні адміністративної відповідальності враховує або тільки об'єктивний аспект вини, або і об'єктивний і суб'єктивний. З урахуванням цього можна дещо уточнити поняття винних ДІЙ для юридичної особи: протиправні дії вважаються вчиненими юридичною особою винно, якщо вони є наслідком свідомих дій (бездіяльності) фізичних осіб, котрі входять до складу юридичної особи.

Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки.

1) Максимальний обсяг змісту вини суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи охоплюється таким поняттям: вина юридичної особи — це психічне ставлення фізичних осіб. які входять до складу юридичної особи, до зв'язку між їх діями (бездіяльністю) і протиправним діянням юридичної особи.

2) При встановленні вини суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи необхідна оцінка об'єктивного і суб'єктивного аспектів вини.

3) Оцінка об'єктивного аспекту вини включає такі рівні:

— встановлення факту вчинення протиправних діянь конкретною юридичною особою;

— встановлення залежності протиправного діяння юридичної особи від свідомих дій, (бездіяльності) фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи;

— визначення конкретної фізичної особи, чиї дії потягнули за собою протиправні дії юридичної особи.

4) Оцінка суб'єктивного аспекту вини включає встановлення характеру усвідомлення конкретною фізичною особою зв'язку між її діями (бездіяльністю) і протиправними діями юридичної особи.

Щодо законодавчого закріплення положень про вину юридичних осіб, то, перш за все, буде доцільним закріпити визначення того, коли дії юридичної особи вважаються винними. Аналогічна норма, зокрема, передбачена статтею 110 Податкового кодексу російської Федерації: " Вина організації у вчиненні податкового правопорушення визначається в залежності від вини її посадових осіб або ЇЇ представників, дії (бездіяльність) яких обумовили вчинення цього податкового правопорушення". У статті 402 Цивільного кодексу російської Федерації зазначено, що дії працівників боржника щодо виконання його зобов'язань вважаються діями боржника. Боржник відповідає за ці дії. якщо вони потягли невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Українське законодавство не містить у собі подібних норм, але були пропозиції ввести такі норми, зокрема, до кримінального законодавства. Так, наприклад, відповідно до статті 26 згаданого вище проекту Кримінального кодексу кримінальне каране діяння вважається вчиненим юридичною особою в тому разі, коли заборонена дія або бездіяльність виконана чи санкціонована її керівником або колективним органом управління, що діяв від Імені юридичної особи60.

Вказавши, що за своєю формою вина юридичної особи є умисною, автори проекту КК України у ст.19 уточнюють, що "вина юридичної особи визначається заздалегідь відомою незаконністю вчине-» ного нею". До звичних, усталених у кримінально-правовій доктрині інтелектуальних і воліювих ознак вини як психологічної категорії у даному разі, справді, звертатися проблематично. Тому розробники проекту КК висувають власне розуміння юридичної особи в кримінальному праві, допускаючи при цьому, на нашу думку, ототожнення об'єктивної і суб'єктивної сторони злочину. Запропонований підхід, гадається, означає рух у напрямі об'єктивного інкримінування, тобто відповідальності без вини, і змушує нагадати ту обставину, що

запровадженню кримінальної відповідальності юридичних осіб анг-ло-американська система значною мірою завдячує Інституту абсолютної (суворої) відповідальності. Як відомо, делікти абсолютної заборони — це злочини, стосовно яких достатньо обмежитися встановленням об'єктивних ознак діяння, факту порушення закону, а визначати будь-яке психічне ставлення до вчиненого діяння та його наслідків, тобто власне вину, зовсім не потрібно61.

Зазначені суперечності можуть бути розв'язані шляхом включення до законодавства, що регулює питання адміністративної відповідальності, такої норми: "Дії юридичної особи вважаються винними, якщо вони є наслідком усвідомлюваних дій (бездіяльності) її посадових осіб, працівників, а також осіб, які не знаходяться з нею в трудових відносинах, але виконують певні дії в інтересах юридичної особи за договором."

Окреслення кола фізичних осіб, які визначають ДІЇ юридичних осіб посадовими особами, працівниками та особами, котрі не перебувають з ними в трудових відносинах, але виконують певні дії в інтересах юридичної особи за договором, не випадкове. Конструкції, які були використані при теоретичному дослідженні питань вини юридичних осіб, а саме — "елемент соціального субстрату юридичної особи" та "фізична особа, яка входить до складу юридичної особи", є незручними для практичного використання. Тому замість такого визначення необхідно більш чітко вказати на ознаки тих осіб, які власне складають соціальний субстрат юридичної особи. Поняття "посадова особа" І "працівник" досить зрозумілі І не потребують додаткових коментарів. Щодо осіб, які не знаходяться у трудових відносинах з юридичними особами, але виконують певні дії в Їх інтересах за договором, то необхідність введення таких суб'єктів обумовлена тим, що досить поширеною стала така форма роботи, коли, наприклад, бухгалтерське або юридичне обслуговування підприємств (особливо малих) ведеться не працівниками підприємства. а спеціалізованими фірмами чи окремими особами на підставі договорів (так зване "абонентське обслуговування"). Очевидно, що в таких випадках дії' юридичної особи (в тому числі І ті, що є правопорушеннями) будуть визначатись і діями зазначених вище осіб.

З урахуванням викладеного можна також сформулювати положення про обставини, які виключають вину юридичної особи. Зокрема, це може бути така норма: "Юридична особа звільняється від відповідальності, якщо діяння, що містить ознаки складу адміністративного правопорушення, скоєне юридичною особою внаслідок причин, що не залежали від волі і свідомості її посадових осіб, працівників, а також осіб. які не знаходяться з нею в трудових відносинах, але виконують певні дії в інтересах юридичної особи за договором "

Викладені в цій праці положення щодо вини юридичних осіб можуть бути використані і для потреб реформування інших галузей права, в тому числі і цивільного. Зокрема, О.Матковський та В-СмІтІєнко зазначають: "... є сенс. розглянути використання в цивільному праві можливості інших галузей права (кримінального, міжнародного, адміністративного') стосовно вини"6'2.

2.3. Види адміністративних правопорушень юридичних осіб

Проаналізувавши положення законодавчих актів, які встановлюють адміністративну відповідальність юридичних осіб, можна зробити висновок, що за рівнем дослідження вини юридичних осіб та особливостями об'єктивної сторони можна виділити декілька різновидів адміністративних правопорушень юридичних осіб. Розглянемо їх уважніше.

Об'єктивно винне діяння. Багатьма законами України передбачається адміністративна відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб за діяння, що не можуть не бути наслідком дій або бездіяльності фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Так, наприклад, статтями 22-26 Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України" встановлена відповідальність юридичних осіб за:

— незаконну розвідку чи розробку природних ресурсів виключної (морської) економічної зони України, а так само створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки без дозволу спеціально уповноваженого органу України;

— незабезпечення установок чи Інших споруд, що знаходяться у виключній (морській) економічній зоні України, постійними засобами п'опередження про Їх наявність, порушення правил підтримання цих засобів у належному стані чи порушення правил ліквідації тих споруд, експлуатацію яких остаточно припинено;

— незаконне видобування природних ресурсів у межах виключної (морської) економічної зони України;

— незаконне ведення у виключній (морській) економічній зоні України морських наукових досліджень;                        «•

— незаконне забруднення будь-яким способом морського середовища виключної (морської) економічної зони України речовинами, шкідливими для здоров'я людей чи живих ресурсів моря чи іншими відходами, матеріалами і предметами, які можуть завдавати шкоду або створити перешкоди для правомірної діяльності на морі, а так само інше порушення правил запобігання забрудненню морського середовища.

Очевидний той факт, що зазначені діяння не можуть відбуватися поза людською свідомістю і волею. При притягненні до відповідальності за ці правопорушення про наявність вини юридичної особи свідчить уже сам факт вчинення діяння, причому до уваги досить взяти лише перший рівень об'єктивного аспекту вини. Подальше ж визначення конкретних осіб, чиї дії потягнули за собою протиправні дії юридичної особи та встановлення характеру їх психічного ставлення до зв'язку між їх діями та протиправними діями юридичної особи, недоцільне, оскільки ця інформація буде зайвою і ніяким чином не вплине на характер стягнення. Це дає змогу зробити висновок, що в подібних випадках існує такий різновид адміністративного правопорушення, як об'єктивно винне діяння.

Як відомо, основними формами реалізації норм права є додержання норм права, виконання норм права та використання норм права. Додержання норм права — це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні суб'єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Інакше кажучи, сутність додержання норм права полягає в тому, що суб'єкт утримується від порушення заборон, які містяться в "тих чи Інших правових нормах- Характерна риса даної форми — пасивна поведінка суб'єктів: вони не чинять дій, заборонених нормами права, а отже виконують правові заборони.

Виконання норм права — це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язуючого припису права. Якщо норма, права містить обов'язок, то простого утримання суб'єкта від вчинення певних дій уже недостатньо. Особливою рисою виконання норм права є активна поведінка суб'єктів: вони чинять дії, відповідні до юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов'язки.

Використання норм права — це форма реалізації норм права, яка полягає у здійсненні тими або іншими суб'єктами повноважень, наданих їм нормами права. Для використання норм права характерна поведінка суб'єктів, яка стосується використання юридичних можливостей, втілених у суб'єктивних правах63.

Кожній формі реалізації норм права можна поставити у відповідність певну форму протиправної поведінки. Для додержання норм права це буде порушення встановленої нормами права заборони І воно матиме вираз у активних діях суб'єкта. Для виконання норм права, навпаки, протиправна поведінка матиме вираз у невиконанні зобов'язуючого припису правової норми, тобто у пасивній поведінці.

Якщо проаналізувати вищенаведенІ норми Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України", то можна зробити висновок, що всі вони містять у собі заборону здійснення певних дій: незаконної розвідки чи розробки природних ресурсів виключної

(морської) економічної зони України, а так само створення штучних островів, будівництва установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки, незаконного видобування природних ресурсів у межах виключної (морської) економічної зони України, незаконного ведення у виключній (морській) економічній зоні України морських наукових досліджень і т. ін. При цьому очевидно, що зазначені порушення можуть бути виключно наслідком активних свідомих дій фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи.

Отже, об'єктивно винне діяння як різновид адміністративного правопорушення має місце, якщо протиправне діяння полягає в активних діях, що порушують встановлені законодавством заборони. Якщо ж протиправне діяння полягає у невиконанні встановленого законом обов'язку, то для вирішення питання про притягнення до адміністративної відповідальності юридичної особи необхідно встановити, чи є це діяння наслідком свідомих дій фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи, чи воно є наслідком подій, що не залежали від волі І свідомості зазначених фізичних осіб. Тобто в даному випадку потрібно оцінювати об'єктивний аспект вини більш глибоко, на другому рівні.

Складне правопорушення- Визначення вини юридичної особи в повному обсязі (і в об'єктивному, І в суб'єктивному аспектах) проводиться в тих випадках, коли учасниками відносин адміністративної відповідальності виступають одночасно і юридична особа і фізична особа, яка входить до ЇЇ складу. Зокрема, це стосується випадків, коли за одне адміністративне правопорушення до адміністративної відповідальності притягуються одночасно і юридична особа, і ЇЇ посадова особа.

Розглянемо уважніше елементи складу правопорушення, передбаченого Законом України "Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницький діяльності" і статтею 166-1 КУпАП України, яке полягає у встановленні монопольне високих цін. При.цьому слід зазначити, що такі правопорушення, наприклад у 1996 році, становили понад третину (34%) від загальної кількості правопорушень, пов'язаних із зловживанням монопольним становищем, виявлених органами Антимонопольного комітету України54.                                          *

Суб'єктом правопорушення, передбаченого статтею 166-1 КУпАП, є керівник підприємства (об'єднання, господарського товариства). тобто особа, наділена правом діяти від імені юридичної особи, якою є підприємство. Монопольне високі ціни можна вважати встановленими тільки тоді. коли така дія має відповідне юридичне оформлення. Юридичне оформлене рішення повинно виходити від юридичної особи, оскільки стороною цивільно-правових угод, суттєвою умовою яких є ціна (договір поставки, договір купівлі-продажу тощо),

виступає саме юридична особа, а не її посадова особа. Якщо рішення про встановлення монопольне високих цін прийняте керівником, але не набуло юридичного вираження, склад правопорушення буде відсутній в обох випадках.

Отже, об'єктивна сторона цього протиправного діяння для керівника міститиме в собі дві необхідні ознаки: дії власне керівника і дії юридичної особи щодо встановлення монопольне високих цін. У цьому випадку дії юридичної особи є наслідком протиправних дій керівника І тут матиме місце адміністративне правопорушення з матеріальним складом.

Водночас об'єктивна сторона правопорушення юридичної особи складатиметься тільки з дії власне юридичної особи, що має вираз у встановленні монопольне високих цін юридичною особою. Але оскільки ДІЇ юридичної особи неможливі без дій її посадових осіб, дії керівника, що є складовою частиною об'єктивної сторони адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 166-1 КУпАП, вони будуть також Ї складовою частиною правопорушення юридичної особи, передбаченого статтею 4 Закону України "Про обмеження монополізму і недопущення- недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", р той же час, оскільки керівник діє від імені юридичної особи, то об'єктивна сторона обох правопорушень збігається.

Отже, оскільки об'єктивна сторона правопорушення посадової особи не може існувати окремо від об'єктивної сторони правопорушення юридичної особи І навпаки, такі правопорушення можна розглядати як одне ціле і вважати складним правопорушенням.

Складне правопорушення має місце, коли об'єктивна сторона правопорушення юридичної особи, за яке передбачена адміністративна відповідальність, воно є необхідною ознакою об'єктивної сторони адміністративного гїравопорушення його посадової особи і на-впаки-

ОскІльки об'єктивна сторона адміністративного правопорушення посадової особи включає І власні дії та їх наслідки у вигляді протиправних дій юридичної особи, а також причинний зв'язок між ними, то при визначенні суб'єктивної сторони цього правопорушення необхідно оцінювати як психічне ставлення посадової особи до власних дій, так і ставлення до їх наслідків, тобто до протиправних дій юридичної особи. Встановлення монопольне високих цін може бути здійснене виключно з прямим умислом, тобто посадова особа (керівник) має бажати настання наслідків у вигляді вчинення відповідних дій юридичною особою. З цього можна зробити висновок, що посадова особа (керівник) не тільки усвідомлює той факт, що його дії потягнуть за собою вчинення протиправних дій юридичною особою, а й бажає цього.

Отже, одночасно з встановле-нням вини посадової особи (керівника) у формі умислу ми встановили і вину юридичної особи, причому і б", об'єктивному, І в суб'єктивному аспектах. Розглядаючи протиправні ДІЇ юридичної особи щодо встановлення монопольне високих .цін. ми з'ясували, що вони є наслідком дій його посадових осіб. тобто визначили об'єктивний аспект вини на другому рівні. Розглядаючи ж протиправні дії посадової особи, а саме керівника, ми з'ясували, що.вона усвідомлювала, що її дії потягнуть за собою протиправні дії юридичної особи, тобто визначили третій рівень об'єктивного аспекту і суб'єктивний аспект вини юридичної особи.

Слід зазначити, що згадана тенденція збереглася І в Законі України "Пр'о захист економічної конкуренції", прийнятому Верховною» Радою України, який у найближчому майбутньому прийде на зміну Закону України "Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності".

Зазначений вид адміністративного правопорушення досить поширений. Так, наприклад, окрім наведеного вище випадку, статтею 1 Закону України "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину" передбачено 11 складів правопорушень підприємств, установ та організацій у галузі ветеринарної медицини І в той же час статтею 107 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність посадових осіб за порушення правил з карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог. При цьому об'єктивна сторона правопорушень, передбачених згаданим Законом, збігається з об'єктивною стороною правопорушення, передбаченого статтею 107 КУпАП. Аналогічним чином збігається об'єктивна сторона правопорушень підприємств, установ та організацій, передбачених статтею 46 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення", та об'єктивна сторона правопорушення, передбаченого статтею 42 КУпАП для посадозих осіб. Така ж ситуація простежується і відносно статті 17 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" і статті 155-1 КУпАП та в багатьох інших випадках.

Правопорушення з виділеним суб'єктом. Аналіз норм КУпАП та деяких Інших законодавчих актів показує, що досить поширеними є випадки, коли об'єктивна сторона правопорушення має вираз у протиправних діях суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а суб'єктом правопорушення виступає посадова особа цього суб'єкта підприємницької діяльності. Як приклад можна навести статтю 170-1 КУпАП, якою передбачена відповідальність посадових ос\6 підприємств, установ, організацій, незалежно від форм

власності, громадян-власників підприємств або уповноважених ними осіб за випуск продукції (товарів).. реалізацію (обмін) продукції (у тому числі імпортної) виготовлювачем або продавцем, виконання робіт, надання послуг підприємствам або громадянам-споживачам без сертифіката відповідності, якщо його наявність передбачена діючим законодавством-

ПІд реалізацією продукції можна розуміти передачу права власності на вироблену продукцію на підставі таких цивільно-правових договорів, як договір купівлі-продажу або поставки- Якщо продукція виробляється підприємством, яке, безумовно, є суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою, то стороною зазначених договорів буде саме воно, тобто реалізацію продукції може здійснювати саме підприємство як юридична особа, а не її посадові особи чи громадянин — власник підприємства. Аналогічним чином випуск продукції (товарів), виконання робіт, надання послуг здійснюватимуться саме юридичною особою.

Отже, об'єктивну сторону адміністративного правопорушення, передбаченого/статтею 170-1 КУпАП, становитимуть ДІЇ суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи. Водночас суб'єктом цього адміністративного правопорушення визнається посадова особа чи громадянин-власник підприємства, тобто суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи.

У наведеному прикладі утворюється розрив між суб'єктивною та об'єктивною стороною правопорушення. Згідно з вимогами статті 9 КУпАП, адміністративне правопорушення — це винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність. У статті 10 КУпАП зазначено, що адміністративне правопорушення визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його скоїла, усвідомлювала протиправний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала його шкідливі наслідки І бажала Їх або свідомо допускала настання цих наслідків. У даному випадку посадова особа або громадянин — власник підприємства повинні усвідомлювати протиправний характер саме своїх дій, а не дій суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи.

Очевидно, що для визнання посадової особи суб'єктом наведеного вище правопорушення, повинен існувати зв'язок між цією посадовою особою І протиправними діями юридичної особи. Єдиним варіантом такого зв'язку може бути лише те, що протиправні дії юридичної особи є наслідком дій її посадової особи. Отже, в ході кваліфікації такого роду правопорушень ми здійснюємо дослідження об'єктивного аспекту вини юридичних осіб у повному обсязі, на всіх трьох рівнях- Тобто для встановлення суб'єкта цього виду адміністративного правопорушення нам необхідно виділити конкретну посадову особу, чиї дії потягнули за собою вчинення протиправних дій юридичною особою.

Власне КУпАП не містить у собі визначення посадової особи. У статті 14 Кодексу лише зазначено, що посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до Їх службових обов'язків.

Згідно зі статтею 164 Кримінального кодексу України (1960) під посадовими особами (в новому КК України 2001 р. вони мають назву "службові особи") розуміються особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також займають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням. Зазначена норма в принципі цілком придатна і для потреб адміністративної відповідальності, але оскільки ми зосереджуємо увагу на суб'єктах підприємницької діяльності, необхідно звернути увагу ще на одну обставину.

Суб'єкт підприємницької діяльності — юридична особа завжди має в своєму складі особу чи осіб, наділених правом вчиняти дії від імені юридичної особи. Так, наприклад, у статті 48 Закону України "Про господарські товариства" зазначено, що голова правління акціонерного товариства має право без доручення здійснювати дії від імені товариства. Інші члени правління також можуть бути наділені цим правом згідно зі статутом. Статтею 62 цього ж закону відносно товариств з обмеженою відповідальністю встановлено, що дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без доручення виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

З урахуванням цих положень найбільш вдалим вважаємо визначення посадових осіб. наведене в п.2.1. інформаційного листа Анти-монопольного комітету України від 05.05.96 №13/03 "Про застосування окремих норм адміністративного законодавства", а саме, що посадовими особами є представники органів влади, управління, особи, які виконують організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські функції, пов'язані з реалізацією юрвдично-владних повноважень, а також мають право вчиняти офіційні дії, що породжують, змінюють або припиняють конкретні правовідносини. Керівник є посадовою особою. До керівників також належать:

— власники, які здійснюють свої права з управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ними органи;

— особи, найняті власником або уповноваженим ним органом, яким надано право самостійно розпоряджатися кредитами, іншими фінансовими ресурсами.

Посадових осіб за характером їх впливу на дії юридичних осіб можна поділити на два види. По-перше, це особи, які вчиняли дії від імені юридичної особи і ці дії юридичної особи є протиправними (наприклад, коли директор підприємства укладає договір купівлі-продажу засобів вимірювань, які не пройшли державних випробувань). По-друге, це особи, які не мають права вчиняти дії від імені юридичної особи, але Їх дії безпосередньо стали причиною протиправних дій юридичної особи (наприклад, коли посадові особи відділу технічного контролю підприємства допускають до реалізації непере-віренІ засоби вимірювань).

Зазначений поділ має значення для оцінки суб'єктивного аспекту вини. У випадку, коли протиправні дії юридичної особи зумовлені діями посадової особи, яка діяла від її імені, суб'єктивний аспект вини виступатиме у формах умислу або необережності, як і в звичайному правопорушенні фізичної особи- Це можна пояснити тим, що в даному випадку дії посадової особи співпадають з діями юридичної особи, або. Іншими словами, ДІЇ юридичної особи мають вираз у діях її посадової особи.

У другому ж випадку доцільніше використовувати поняття суб'єктивного аспекту вини юридичної особи для посадової особи, тобто як усвідомлення фізичними особами, котрі входять до складу юридичної особи, характеру зв'язку між Їх діями (бездіяльністю) і протиправними діями власне юридичної особи.

Отже, правопорушення з виділеним суб'єктом має місце тоді, коли необхідною ознакою його об'єктивної сторони є протиправні дії юридичної особи, а суб'єктом виступає посадова особа, яка діяла від її імені, або така, чиї дії безпосередньо потягли за собою протиправні дії юридичної' особи.

Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що законодавець продовжує ^встановлювати адміністративну відповідальність за правопорушення з виділеним суб'єктом. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про кінематографію" від 16.07.1999 р. Кодекс України про адміністративні правопорушення доповнено статтями 164-6, 164-7, 164-8. Статтею 164-6 передбачається відповідальність за демонстрування фільмів або поширення фільмів шляхом продажу чи передачі в прокат фільмокопій без державного посвідчення на право поширення і демонстрування фільмів, а статтею 164-7 — за поширення і демонстрування фільмів з порушенням умов, передбачених державним посвідченням на право поширення і демонстрування фільмів.

Згідно зі статтею 3 Закону України "Про кінематографію" кінематографія — це галузь культури, що об'єднує комплекс видів професійної діяльності, пов'язаної з виробництвом, поширенням. зберІ-

ганням та демонструванням фільмів, навчально-науковою роботою в цій галузі, і, відповідно до цього, суб'єктами кінематографії є фізичні або юридичні особи, які займаються будь-яким видом професійної діяльності в галузі кінематографії. Згідно з цією ж статтею, поширення (прокат) фільму — це виготовлення фільмокопій (тиражування), продаж та передача їх в прокат юридичним та фізичним особам.

Очев-.идно те, що переважна більшість суб'єктів кінематографії, що займаються пошир-енням фільмів, є юридичними особами. Очевидно тнкож І те, що продаж та прокат фільмів суб'єктами кінематографії здійснюється на підставі цивільно-правових договорів купівлі-продажу та прокату відповідно. Якщо суб'єктом кінематографії є юридична особа, то вонл і має бути стороною зазначених договорів. Отже, об'єктивна сторона правопорушень, передбачених статтями 164-6 та 164-7 КУпАП, лолягатиме в протиправних діях саме юридичної особи, а суб'єктом правопорушення виступатиме фізична особа, ДІЇ якої обумовили протиправні дії юридичної особи, тобто тут, як і у вищезгаданих випадках, має місце правопорушення з виділеним суб'єктом.

Аналогічна ситуація має місце і при застосуванні статті 164 КУпАП, яка передбачає адміністративну відповідальність за порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю65.

Уважний аналіз санкцій, передбачених статтями 164-6 та 164-7 КУпАП, дозволяє зробити ще цікавішій висновок, а саме, що суб'єктами цього правопорушення є і фізична особа, чиї дії обумовили протиправні дії юридичної особи, і водночас сам суб'єкт кінематографії — юридична особа. Санкції зазначених статей передбачають накладення штрафу, а т.акож конфіскацію фільмокопій, засобів їх виготовлення, а також грошей, отриманих від їх демонстрування, продажу або передачі в прокат. Як уже зазначалося, суб'єктами адміністративних правопорушень, передбачених КУпАП, можуть бути лише фізичні особи, і накладання штр-афу на фізичну особу не суперечить цьому положенню. Але і фільмокопії, і засоби їх виготовлення, і гроші, отримані від їх демонстрування, продажу або передачі в прокат будуть власністю суб'єкта кінематографії — юридичної особи, а їх конфіскація відповідно буде санкцією, що застосовується саме до цієї особи.

Вищевикладене може викликати заперечення такого змісту, що якщо зазначені вище яорми включені до КУпАП, то суб'єктом цих правопорушень може бути виключно суб'єкт кінематографії — фізична особа. Але таке положення, по-перше, суперечить принципу рівності всіх суб'єктів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності і організаційних форм, закріпленому в Законі України "Про підприємництво", а, по-друге, суперечить Інтересам держави, які полягають у забезпеченні охорони відносин у сфері кінема

тографії засобами адміністративної відповідальності від правопорушень усіх суб'єктів. Якщо припустити, що суб'єкти кінематографії — юридичні особи не підпадають під дію зазначених статей закону, то враховуючи те, що переважна більшість суб'єктів кінематографії якраз і є юридичними особами, можна вважати ці статті заздалегідь недіючими. а працю багатьох людей, які розробляли І приймали цей Закон — марною.

Введення до КУпАП зазначених вище статей свідчить про те, що суб'єкт підприємницької діяльності — юридична особа не тільки може бути суб'єктом адміністративної відповідальності, але вже фактично визнана таким.

Комплексне правопорушення. Статтею 31 Закону України "Про охорону праці" встановлено, що за порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, охорони праці і виробничого середовища підприємства, організації', установи можуть притягатись органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу. Цією ж статтею передбачено^ що підприємство сплачує штраф за кожний нещасний випадок та випадок професійного захворювання, які сталися /на виробництві з його вини. Якщо встановлено факт приховання нещасного випадку, власник сплачує штраф у десятикратному розмірі.

Положення зазначеної статті деталізовані Положенням про порядок накладання штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 17.09Л993 р- №754, а також Інструкцією щодо застосування цього Положення, затвердженою наказом ДержнаглядохоронпрацІ. Мінфіну І Мінекономіки від 25.07.94р. №71-а. Згідно з п.3.7. зазначеної Інструкції, підприємство зобов'язане сплатити штраф за нещасний випадок на виробництві в десятикратному розмірі (відносно суми, визначеної згідно з пп. 3.3 —3.5 цієї Інструкції), якщо уповноваженими на те органами виявлено факт приховання цього нещасного випадку від розслідування та обліку. Штраф у десятикратному розмірі сплачується власником у місячний термін від дати одержання розпорядження (припису) державного інспектора чи іншої посадової особи Держ-наглядохоронпрацІ, або рішення комісії з трудових спорів, або рішення суду.

Необхідними ознаками об'єктивної сторони цього правопорушення будуть, по-перше, нещасний випадок, що мав місце на виробництві, І, по-друге, факт приховання цього нещасного випадку. Крім того, факт приховання нещасного випадку повинен бути виявлений уповноваженими на те органами і це також — необхідна ознака об'єктивної сторони.

Особливістю тут є те, що нещасний випадок І приховання його не мають між собою необхідного причинного зв'язку. Причиною приховання нещасного випадку може бути, наприклад, бажання керівництва підприємства уникнути негативних наслідків, пов'язаних з таким випадком, зокрема, відповідальності- Безумовно, взагалі певний зв'язок між цими явищами існує, але він має не причинний, а обумовлюючий характер66.

Схожа ситуація має. місце у випадку, передбаченому п. 17.1.3 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". Цим пунктом визначено, що в разі, коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі п'яти відсотків від суми недоплати за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше двадцяти п'яти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У той же час, згідно з п.17.2 цієї статті, в разі, коли платник податків до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявляє факт заниження податкового зобов'язання, а також самостійно погашає суму недоплати та штраф у розмірі десяти відсотків суми такої недоплати, штраф, зазначений у п. 17.1.3, не застосовується.

Об'єктивна сторона цього правопорушення міститиме в собі дві обов'язкові ознаки. Перша — заниження суми податку, друга — невиявлення заниження власними зусиллями і неусунення цього добровільно. Друга ознака прямо випливає з положень згаданої вище статті про те, що сплачується сума, донарахована контролюючим органом, а значить донарахована ним під час перевірки підприємства.

Навіть у випадку виявлення заниження оподаткованого прибутку самостійно і добровільної сплати цієї суми також настає відлові- « дальність у вигляді штрафу- Крім того, між заниженням сум податку і невиявленнІ цього заниження власними зусиллями, також як і в попередньому прикладі, не існує необхідного причинного зв'язку -

Отже, враховуючи викладене, можна стверджувати, що комплексне правопорушення має місце тоді, коли необхідними ознаками його об'єктивної сторони є два чи більше самостійних діяння суб'єкта, які не мають між собою необхідного причинного зв'язку і одне з них становить об'єктивну сторону самостійного складу правопорушення.

Підбиваючи підсумки, можна зробити такі висновки:

1) У випадках, коли об'єктивна сторона адміністративного правопорушення. суб'єктом якого є юридична особа, полягає в активних діях, що порушують встановлені законом заборони (об'єктивно винне діяння), необхідно встановити лише факт вчинення протиправного діяння конкретною юридичною особою. Інші елементи об'єктивного та суб'єктивний аспект вини юридичної особи презумІюються.

2) У випадках, коли об'єктивна сторона адміністративного правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, полягає у невиконанні або неналежному виконанні встановленого законом обовязку, необхідно встановити залежність протиправного діяння юридичної особи від свідомих дій (бездіяльності) фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. За наявності такої залежності інші елементи об'єктивного та суб'єктивний аспект вини юридичної особи презумІюються.

3) У випадках, коли до адміністративної відповідальності за одні й ті самі діяння притягуються І юридична особа, і фізична особа, яка входить до її складу (складне правопорушення), а також коли за протиправні дії юридичної особи до адміністративної відповідальності притягується лише фізична особа, яка входить до її складу (правопорушення з виділеним суб'єктом), необхідно встановити І об'єктивний, І суб'єктивний аспекти вини.

Враховуючи вищевикладене, можна сформулювати деякі пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання адміністративної відповідальності юридичних осіб.

Існування такого виду адміністративного правопорушення, як правопорушення з виділеним суб'єктом, потребує законодавчого закріплення деяких його особливостей. Як було зазначено, правопорушення з виділеним суб'єктом має місце тоді, коли необхідною ознакою його об'єктивної сторони є протиправні дії юридичної особи, а суб'єктом виступає посадова особа, яка діяла від її імені, або така. чиї дії безпосередньо потягли за собою протиправні дії юридичної особи- Особливістю цього виду адміністративних правопорушень є те, що фізична особа притягується до адміністративної відповідальності за дії юридичної особи.

Для того, щоб ліквідувати розрив між об'єктивною стороною і суб'єктом такого порушення, необхідно в правовій нормі вказати на характер зв'язку між фізичною особою, яка притягується до адміністративної відповідальності, і діями юридичної особи, що складають об'єктивну сторону правопорушення. Це завдання може бути вирішене за допомогою, наприклад, такої норми: "Посадові особи можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності за протиправні діяння юридичних осіб у випадках, коли це правопорушення сталося внаслідок усвідомлюваних дій цих посадових осіб, що були

вчинені ними від імені юридичної особи або таких, що безпосередньо стали причиною протиправних цій юридичної особи".

Як ми уже згадували, в деяких випадках законодавством передбачено застосування одночасно за одне правопорушення з виділеним суб'єктом адміністративних стягнень як до посадової особи у вигляді штрафу, так і до юридичної особи у вигляді конфіскації певного майна. Уявляється, що такий випадок також повинен бути відображений у законодавстві. Це можна зробити шляхом введення до Кодексу такої норми: "Якщо дії, вчинені посадовою особою від імені юридичної особи, призвели до отримання незаконних доходів або були пов'язані з незаконним використанням майна обмеженого чи забороненого в обігу, одночасно з притягненням до відповідальності посадової особи, до юридичної особи можуть бути застосовані адміністративні стягнення у вигляді конфіскації зазначених доходів та майна".

Відомо, що переважна більшість адміністративних деліктів, суб'єкта-м'и яких виступають юридичні особи, є об'єктивно винними діяннями, тобто такими, сам характер яких свідчить про те, що вони можуть бути виключно наслідками активних дій фізичних осіб. Цей факт, а Тсікож те, що внутрішня діяльність юридичних осіб може бути дуже складною І не завжди можна визначити конкретну особу, діяння якої стали причиною вчинення юридичною особою протиправного діяння, дають змогу стверджувати, що доцільно законодавче встановити відносно юридичних осіб принцип презумпції вини. Його мож-на виразити приблизно так, як і в Цивільному кодексі України:

відсутність вини доводиться особою, яка вчинила протиправне діяння. (Хоча, наприклад, розробники російського Податкового кодексу закріпили а ньому принцип презумпції невинуватості, в той час як суб'єктами податкових правопорушень є і фізичні, і юридичні особи67).

Законодавче встановлення принципу презумпції вини відносно юридичних осіб покликане вирішити два головних завдання:

— забезпечити оперативність притягнення порушників до адміністративної відповідальності, оскільки в даному випадку не витрачається час на пошук конкретних осіб, чиї дії стали причиною протиправних діянь юридичної особи;

— забезпечити можливість юридичній особі захистити свої права, тобто якщо ЇЇ представники вважають, що протиправне діянні вчинене юридичною .особою з причин, що не залежали від волі і свідомості ЇЇ працівників або посадових осіб, вони мають право навести докази цього і оспорювати правомірність притягнення до адміністративної відповідальності.

2.4. Різновиди адміністративної відповідальності юридичних осіб

- За часів існування планової економіки управління в цій сфері здійснювалось на підставі актів планування І контролю за виконанням саме планів. Порушники планової дисципліни притягувались до дисциплінарної та партійної відповідальності. Існування двох паралельних систем управління економікою — адміністративно-командної і партійної обумовлювало саме таку структуру відповідальності, І цих видів вистачало для коригування поведінки підлеглих керівників державних підприємств- Між центральними органами виконавчої влади і підприємствами існували відносини службового підпорядкування, що робило можливим такі відносини- Адміністративна відповідальність у таких умовах забезпечувала вплив на громадян, які знаходились поза сферою службового і партійного контролю, І ця відповідальність в переважній більшості не торкалася сфери господарських відносин.

Переорієнтація економіки на впровадження ринкових відносин, ліквідація адмінІстративно-командкої системи докорінно змінили як правовий статус господарюючих суб'єктів, так І характер їх відносин з державою. Між органами виконавчої влади і господарюючими суб'єктами зникли відносини службового підпорядкування. Останні отримали довгоочікувану самостійність І Законом України "Про підприємництво" був закріплений новий інститут — інститут суб'єктів підприємницької діяльності та основи їх взаємовідносин з державою.

Впровадження ринкових відносин обумовило І суттєві зміни в державному управлінні в сфері економіки. Найважливішого значення набула така функція управління, як контроль. Відповідно до цього суттєво зменшилась кількість державних органів, що здійснюють безпосереднє керівництво в окремих галузях економіки, але зросла кількість нових контролюючих органів і розширились повноваження Існуючих, а відповідно збільшилась І кількість органів адміністративної юрисдикції.

Основною метою такої функції управління, як контроль, є блокування відхилень діяльності суб'єкта управління від заданої управлінської програми, а при виявленні відхилень — приведення системи, що управляється, в нормальне положення за допомогою всіх соціальних регуляторів68. Одним Із принципів контролю є його дієвість. Дієвість контролю полягає в реальних наслідках виявлення порушення чинного законодавства, прийнятих норм і правил. На нього покладено обов'язок не лише виявити допущені порушення, а й глибоко їх проаналізувати, зробити висновки щодо можливих наслідків, дати хід державному механізму захисту. Принцип дієвості контролю

покладено в основу реагування органів контролю, всієї системи контролю шляхом вжиття відповідних заходів самостійно або передачі результатів і висновків уповноваженим органам для прийняття рішень69.

Дотримання принципу дієвості обумовлює широке застосування методу примусу в державному управлінні. Зокрема, В.Селіванов зазначає: "Функціонування і навіть сам перехід від адміністративної економіки до формування ефективної конкурентоспроможної змішаної економіки України неможливі сьогодні ні без активного використання засобів державного впливу, механізму державного управління народним господарством, ні без становлення цивілізованого підприємництва, що має у майбутньому стати кровоносною системою ринкового механізму господарства"70 Адміністративний метод управління економікою свого часу поєднувався з методом переконання, який забезпечувався величезною пропагандистською машиною партійних органів, і це приносило свої позитивні результати. З заміною адміністративних методів на економічні втратив своє значення І метод переконання. Причина цього полягає в тому, що інтереси суб'єктів підприємницької діяльності не завжди співпадають з інтересами держави і суспільства. Метою підприємництва, як це зазначено у статті 1 Закону України "Про підприємництво", є отримання прибутку.

Водночас, захищаючи свої інтереси й Інтереси інших учасників господарських відносин, держава встановлює певні обмеження, дотримання яких не дає змоги суб'єктам підприємницької діяльності отримувати максимальний прибуток. Прагнучи отримати якомога більшу вигоду від своєї діяльності, суб'єкти підприємницької діяльності часто вдаються до прямих порушень вимог чинного законодавства. Враховуючи величезну кількість суб'єктів підприємницької діяльності і необхідність оперативного реагування на порушення ними правових норм, найбільш ефективним засобом впливу на них виявилась саме адміністративна відповідальність. Тобто поряд з економічними методами державного управління економікою виникла необхідність поширення застосування методу примусу.

Відомо, що адміністративна відповідальність настає не лише за порушення норм адміністративного права, а й за порушення норм фінансового, земельного та інших галузей права. Розширення колї суб'єктів адміністративної відповідальності за рахунок включення до нього суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних І юридичних осіб, ускладнення відносин між ними та державою, відобразились в особливостях адміністративних правопорушень суб'єктів підприємницької діяльності. Існування таких видів адміністративних правопорушень, як комплексне правопорушення, складне правопорушення та правопорушення з виділеним суб'єктом, дає змогу

виділити в рамках адміністративної відповідальності кілька її різновидів, а саме — комплексну, спільну і субституальну адміністративну відповідальність. Крім цього, особливості реалізації деяких санкцій дозволяють виділити такий різновид адміністративної відповідальності, як триваюча адміністративна відповідальність.

Розглянемо зазначені різновиди адміністративної відповідальності

детальніше.

Комплексна адміністративна відповідальність. Підставою комплексної адміністративної відповідальності є відповідно комплексне правопорушення, тобто таке, коли необхідними ознаками його об'єктивної сторони є дві чи більше самостійних дій суб'єкта підприємницької діяльності, які не мають між собою необхідного причинного зв'язку І одна з них становить об'єктивну сторону самостійного складу правопорушення. Особливості об'єктивної сторони такого правопорушення обумовлюють особливості нормативної конструкції адміністративної відповідальності в цілому.

Пунктом 17.1.3 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" визначено, що в разі, коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними в підпункті '*б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі п'яти відсотків від суми недоплати за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше двадцяти п'яти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У той же час, згідно з п.17.2 цієї статті, в разі, коли платник податків до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявляє факт заниження податкового зобов'язання, а також самостійно погашає суму недоплати та штраф у розмірі десяти відсотків суми такої недоплати, штраф, зазначений у п. 17.1.3., не застосовується.

Справа в тому. що в наведеному прикладі нормативна конструкція відповідальності за податкові порушення містить у собі елементи нормативних конструкцій І штрафної, і правовідновлювальноЇ відповідальності. Власне фінансові санкції є штрафними, а стягнення недоїмки — правовідновлювальними- Порушник, який самостійно виявив факт недоїмки, має можливість добровільно сплатити суму недоїмки і відповідний штраф і цей факт є підставою звільнення від накладання штрафу в більшому розмірі та стягнення пені, яка нараховується відповідно до статті 16 цього ж Закону. Отже, в першому

випадку відповідальність за податкові порушення подібна до цивільно-правової, а в другому — суто адміністративної.

Уявляється правильним стверджувати, що для повного з'ясування сутності .комплексяоЇ адміністративної відповідальності необхідно з'ясувати правову природу того правопорушення, яке є складовою частино'ю об'єктивної сторони комплексного адміністративного правопорушення Фактично його об'єктивна сторона полягає в невиконанні платником податків грошових зобов'язань перед державою. Це, безумовно, зобов'язання майнового характеру І за їх невиконання, на перший погляд, повинна наставати цивільно-правова відповідальність. Але у статті 2 Цивільного кодексу України зазначено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони Іншій, а також до податкових І бюд-жетн-их відносин цей Кодекс не застосовується- Отже, положення про цивільно-правову відповідальність використовувати в даному випадку не можна.

При уважному розгляді об'єктивної сторони такого правопорушення можна помітити ще одну необхідну ознаку, а саме те, що відповідно до п.5.1 статті 5 Зако'ну України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" у разі, коли в майбутніх податкових періодах платник податків самостійно виявляє помилки, що містяться в раніше поданій ним податковій декларації, такий платник податків зобов'язаний подати нову податкову декларацію, що містить виправлені показники. Цей факт свідчить про те, що другою стороною відносин відповідальності і у цьому випадку буде контролюючий орган, тобто орглн виконавчої влади. Але слід відзначити, що роль контролюючого органу в даному випадку буде. так би мовити, пасивною. Тобто відносини відповідальності виникають не з ініціативи органу виконавчої влади, а з ініціативи правопорушника — платника податків. Це, я також те, що сторони цих відносин, на відміну від відносин цивільно-правової відповідальності, є юридичне нерівноправними, дозволяє стверджувати, що тут мають місце адміністративні правовідносини- А відтак і ця відповідальність за своїм характером — адміністративна.

У загальній теорії права Існує думка про те, що саме по собі правопорушення не породжує автоматично виникнення відповідальності. не тягне за собою застосування державно-примусових заходів, а є лише підставою для такого застосування. Для реального ж здійснення юридичної відповідальності необхідний правозастосов-чий акт — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, встановлюються обсяг і форма примусових заходів до конкретної особи71. Такий правозастосовчий акт вважається процесуальною підставою юридичної відповідальності72. Це дійсно

так, якщо розглядати юридичну відповідальність у суб'єктивному аспекті, тобто як обов'язок правопорушника зазнати певних обмежень обтяжуючого характеру. І такий обов'язок дійсно виникає з моменту видання правозастосовчого акта. У випадках адміністративної відповідальності таким актом буде рішення органу адміністративної юрисдикції про накладення на особу адміністративного стягнення. Але у випадку, що розглядається, цей обов'язок виникає не на підставі правозастосовчого акта податкового органу, а на підставі власне закону, причому і форма, і міра відповідальності вже визначені. Моментом же виникнення такого обов'язку буде момент, коли платник податків самостійно виявив факт заниження суми податку.

Відсутність правозастосовчого акта податкового органу ще раз підтверджує його пасивну роль у цих відносинах.

Отже, можна стверджувати, що в разі самостійного виявлення платником податку факту заниження сум податку, а також сплати недоїмки та штрафу, має місце, так би мовити, "пасивна" адміністративна відповідальність. Зберігаючи всі ознаки адміністративної відповідальності, вона відрізняється від традиційної лише тим, що відносини відповідальності виникають не з Ініціативи органу виконавчої влади, а з ініціативи правопорушника, і вона має правовіднов-лювальний характер. Якщо ж заниження сум податку було виявлено податковим органом, то адміністративна відповідальність набуває характеру штрафної відповідальності, не втрачаючи при цьому ознак правовідновлювальної.

Безумовно, що у випадках пасивної адміністративної відповідальності правопорушення, що є ЇЇ підставою, характеризуватиметься меншою суспільною шкідливістю, оскільки правопорушник явно усвідомлює шкідливість свого діяння, прагне добровільно виконати свій обов'язок перед державою і добровільно сплатити передбачені законом фінансові санкції без втручання податкових органів. Це дає змогу додатково виділити такий різновид адміністративних правопорушень, як полегшене адміністративне правопорушення. Зберігаючи всі ознаки звичайного адміністративного правопорушення, воно відрізняється від останнього тим, що за нього передбачена пасивна адміністративна відповідальність.

Зазначені вище особливості нормативної конструкції дозволяють виділити окремий різновид адміністративної відповідальності, а саме — комплексну адміністративну відповідальність.

Спільна адміністративна відповідальність. Як було показано вище на прикладі Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" та статті 166-1 КУпАП. одним Із видів адміністративного правопорушення, як підстави адміністративної відповідальності суб'єктів

підприємницької діяльності, е складне правопорушення. За вчинення такого правопорушення до адміністративної відповідальності притягуються одночасно і суб'єкт підприємницької діяльності — юридична особа і його посадова особа (керІвник).

Так, статтею 19 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницький діяльності" встановлено, що штрафи на господарюючих суб'єктів — юридичних осіб накладаються Антимонопольним комітетом України за:

— вчинення дій, передбачених статтями 4-7 цього Закону, ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень Антимоно-польного комітету України і його територіальних відділень про припинення порушень антимонопольного законодавства, відновлення початкового стану або зміну угод, що суперечать цьому Закону;

— неподання, несвоєчасне подання або подання заздалегідь недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням.

Водночас статтею 20 цього ж Закону передбачено, що посадові особи органів влади І управління, керівники (розпорядники кредитів) підприємств (об'єднань, господарських товариств тощо), а також громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, несуть адміністративну відповідальність згідно з чинним законодавством за:

— вчинення дій, передбачених статтями 4-6 цього Закону;

— неподання, несвоєчасне подання або подання заздалегідь недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням;

— ухилення від виконання чи несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України І його територіальни'х відділень.

Відповідальність посадових осіб за вищезазначені адміністративні правопорушення встановлена статтями 166-1, 166-2, 166-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Очевидно, що застосувати за такі правопорушення тільки Закон або тільки КупАП, неможливо. Така постановка питання використовується І в практиці застосування зазначених положень КУпАП І Закону України "Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Зокрема, в п.3.6. інформаційного листа Антимонопольного комітету України від 05.05.96 №13/03 "Цро застосування окремих норм адміністративного законодавства" зазначено, що накладення штрафу на підприємця — юридичну особу за порушення антимонопольного законодавства не звільняє від адміністративної відповідальності його посадових осіб, керівників І навпаки.

Оскільки притягнення до адміністративної відповідальності посадової особи неможливо окремо від притягнення до адміністративної

110

відповідальності юридичної особи, можна стверджувати, що тут має місце спільна адміністративна відповідальність.

Однак необхідно зазначити, що іноді можливе притягнення до адміністративної відповідальності юридичної особи без притягнення до відповідальності посадової особи. Таке буває, коли, наприклад, рішення про встановлення монопольне високих цін прийняте колегіальним органом суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи. Крім того, згідно зі статтею 38 КУпАП, адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше двох місяців від дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — двох місяців від дня його викриття. Аналогічного обмеження терміну притягнення до відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" не передбачено. Якщо правопорушення було скоєне більш ніж два місяці тому, то до відповідальності можна буде притягнути лише юридичну особу.

Субституальна адміністративна відповідальність. На відміну від спільної адмщіістративної відповідальності, коли до відповідальності притягуються І суб'єкт підприємницької діяльності — юридична особа, і її посадова особа, законодавством:, зокрема. Кодексом про адміністративні правопорушення передбачені випадки, коли протиправні дії суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи тягнуть за собою адміністративну відповідальність посадових осіб цих суб'єктів підприємницької діяльності. Підставою такої відповідальності є так зване правопорушення з виділеним суб'єктом. При розгляді цього виду адміністративних правопорушень як приклад було використано статтю 170-1 КУпАП, якою передбачена відповідальність посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, громадян-власників підприємств або уповноважених ними осіб за випуск продукції (товарів), реалізацію (обмін) продукції (у тому числі імпортної) виготовлювачем або продавцем, виконання робіт, надання послуг підприємствам або громадянам-споживачам без сертифікату відповідності, якщо його наявність передбачена діючим законодавством.

Аналогічно конструюється відповідальність за вчинення порушень митних правил. Зокрема, статтею 103 Митного кодексу України передбачено, що при вчиненні порушень митних правил підприємствами відповідальності підлягають службові особи — керівники цих підприємств.

При притягненні до адміністративної відповідальності в наведених випадках фактично відбувається виділення суб'єкта — фізичної' особи, який входить до складу юридичної особи, чиї дії потягнули за собою протиправні ДІЇ юридичної особи (визначається третій рівень

об'єктивного аспекту вини юридичної особи), і оцінка суб'єктивного аспекту вини юридичної особи. Але стягнення при цьому накладається не на юридичну особу, а на виділеного суб'єкта. Ця процесуальна особливість дозволяє виділити в рамках адміністративної відповідальності такий ЇЇ різновид, як субституальна (лат. ЗиозШио — призначати замість)73 адміністративна відповідальність, яка має місце, коли за протиправні дії суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи до відповідальності притягується посадова особа або громадянин — власник цього суб'єкта підприємницької діяльності.

Триваюча адміністративна відповідальність. Традиційно юридична відповідальність взагалі і адміністративна зокрема розглядаються як ретроспективні. Відповідальність настає за діяння, які були скоєні в минулому. Застосування адміністративних стягнень здійснюється в часі після правопорушення. Але діючим законодавством передбачені випадки, коли адміністративна відповідальність здійснюється одночасно з триваючим правопорушенням.

Згідно зі статтями 1 і 2 Закону України "Про порядок здійснення

•              •                         , «^                         - *у                                                                  *              *                          - ч

розрахунків в іноземній валюті , виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на Їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, вказані в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів із дати митного оформлення продукції, що експортується. При здійсненні імпортних операцій резидентами поставка товару повинна бути здійснена протягом 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції.

Згідно з вимогами статті 4 зазначеного Закону порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 І 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочки в розмірі 0,3 відсотка від суми нестриманої виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованій у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості.

В даному випадку адміністративна відповідальність резидента настає у зв'язку з невиконанням нерезидентом умов цивільно-правової угоди (договору поставки). Очевидно, що метою таких заходів є стимулювання резидента до заявлення вимог до нерезидента про неналежне виконання умов договору. Статтею 4 зазначеного вище Закону визначено, що в разі прийняття судом або Арбітражним судом, Міжнародним-комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості. яка виникла внаслідок недотримання термінів, передбачених екс-•портно-Імпортними контрактами, терміни, передбачені статтями 1 І 2 цього Закону, зупиняються і пеня за їх порушення не сплачуєть-

112  •

ся- У разі прийняття судом або Арбітражним судом рішення про відмову в позові повністю або частково, чи припинення (закриття) провадження у справі або залишення позову без розгляду, терміни, передбачені статтями 1 І 2 цього закону, поновлюються і пеня за Їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці терміни було зупинено.

Сутність порушення термінів полягає в нездійсненні або непри-пиненні певних дій до певного моменту. Порушення ж термінів — це стан- Він виникає наступного дня після 90-денного терміну і зберігається до його ліквідації. Нарахування І стягнення пені здійснюється податковими органами за результатами проведених перевірок. Якщо в ході повторних перевірок встановлюється, що протиправний стан продовжує мати місце, нарахування і стягнення пені здійснюється знову. Так нарахування і стягнення пені податковими органами здійснюється протягом усього терміну Існування протиправного стану, викликаного порушенням встановленого законом терміну -

Зазначені особливості процесуальної форми здійснення адміністративної відповідальності дають змогу виділити її у такий окремий різновид, як триваюча адміністративна відповідальність.

Слід зазначити, що наведений вище приклад непоодинокий. Триваюча адміністративна відповідальність передбачена й іншими законами України. Так, у п.7 статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" зазначено, що в разі виявлення фактів оформлення безтоварних операцій із закладення матеріальних цінностей до державного резерву підприємства, установи і організації— відповідальні зберігачї сплачують штраф у розмірі 100 відсотків вартості не закладених до державного резерву матеріальних цінностей, а також пеню за кожний день прострочення з моменту оформлення зазначених операцій до фактичного закладення матеріальних цінностей до державного резерву-

Підбиваючи підсумки, можна зробити висновок, що в кожному випадку, за виключенням випадків триваючої адміністративної відповідальності, особливості адміністративної відповідальності обумовлюються особливостями її підстав. Ці особливості дають змогу виділити в рамках адміністративної відповідальності кілька її різновидів, і наведена типологія адміністративної відповідальності повинна слугувати передусім меті поглибленого усвідомлення змісту відносин адміністративної відповідальності, які відбуваються за участю такого складного утворення, як юридична особа.

ПРИМІТКИ

1 Коваль Л. Яким бути Адміністративному кодексу України // Право України. — 1993. — Мз 3. — С. 24.

2 Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. — Львів:

ЖУ. 1975. — С. 77.

3 Там само. — С. 64-65.

11 Зуб Й. О правовой природи финансових санкций // Предприниматель-ство, хозяйство, право. — 1997. — № 3. — С. 9.

5 Новоселов В. Административная ответственность юридических лиц // Советская юстиция. — 1981. — № 23. — С. 10.

6 Додин Е.В. Субьект администрг-тивного проступка // Ученьге записки ВНИ.ИСЗ. — Вьіп. 5. — М., 1965. — С. 49.

7 .ДодІн Е.В. Удосконалення законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб / Концепція розвитку законодавства України. — К., 1&96. — С. 1,14-115; Додин.Е.В. Административная ответственность в свете Конституции Украйни // Юридический вестиик. — 1997. — № 3. — С. 72.

8 Державне управління: теорія І практика / За ред. В.Б.Авер'янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 270.

9 Битяк Ю.П., Зуй В.В. Административное право Украиньї (Общая часть):

Учебное пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 133-136.

10 Гончярук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України: Навчальний посібник. — К., 1995. — С. 40.

11 Матеріали конференції "Адміністративне право: сучасний стан І напрями реформування". — К,, 1998. — С. 11. 43, 56; Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування / Збірник наукових праць. — Суми:

Ініціатива. 12000 — С. 116. 279.                                 »

12 Векетов О.И. Актуальнуе проблеми административного права России // Госудзрство й право. — 1999. — № 5. — С. 87.

13 Мосиїї Е.Ф. Административная ответственность за правонарушения в сфере бизнеса. — СПб.: ЗЛБИ, 1998. — С. 41.

14 Коваль Л.В. Адміністративне пргво: Курс лекцій. — К.: Вентурі, 1996. — С. 129.

15 Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юр-Інком Ін-тер. 1999. — С. 296.

16 За.вгородний Б. Правомерность применения к гражданам-предпринима-телям административной ответственности й финансовьіх санкций за одно нарушение // Бизнес. (Документи, комментарии, консультации).ь-П.01.19'99. — № 1-2, — С. 62; Льісенко В. Финансовьге санкций й Конститу-ция Укр.аиньї // Бизнес. (Документу, комментарии, консультации). — 5.10.1999. — № 40, — С. 36-37.

17 Саниахмегова Н. Санкций за нарушение антимонопольного законода-тальства // Бизнес- (Документа, комментарии, консультации). — 27-04.1998. — № 16. — С. 38.

18 Хохлов Е.Б., Бородин В.В. Понятие юридического лица: история й современная трактовка / / Государство •л право — 1993. — № 9. — С. 153-

156.

19 Кравчук В. Визначення сфери застосування інституту юридичної особи // Право України. — 1998. — № 4. — С. 77.

20 Зинченко С.Л., Лапач В.А. Субьект предпринимательства как юриди-ческое лицо // Государство й право. — 1995. — № 7. — С, 52.

21 Иванов Л. Административная ответственность юридических лиц // Закон. — 1998. — № 9— С. 90.

22 Крьілова Н.Е. Уголовная ответственность юридичесхих лиц во Фран-ции: предпосьілки возникновения й основньїе чертьі // Вестник Московско-го университета. Серия 11. Право. — 1998. — № 3. — С. 69-70.

23 Иванов Л. Цит. праця. — С. 90-91.

24 Сорокин В.Д. О двух тенденциях, разрушающих целостность институ-та административной ответственности / / Известия вьісших учебньїх заведений, Правоведение. СПб. — 1999. — № 1. — С. 51.

25 Стефанюк В. Проблеми створення проекту Кодексу України про адміністративні проступки // Право України. — 1993. — № 9-10. — С. 7-9.

26 Малеин Н.С. Имущественная ответственность в хозяйственнух отно-шениях. — М.. 1968, — С. 48-53.

27 Гражданское право Украиньї: Учебн.ик. Часть 1 / Пушкин А.А., Са-мойленко В.М., Шишка Р.Б. й др. / Под ред- А.А.Пушкина й Еі.М.Самойленко. — X.: Основа, 1996. — С. 421-422.

28 Петров И.Н. Ответственность хозорганов за нарушения обязательств. — М., 1974. — С. 116.

29 Гражданское право: Учебник / Псд ред. Ю.К.Толстого, АЛ.Сергеева. Ч. 1. — М.: ТЕИС, 1996. — С. 498,

30 Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. — М., 1970. — С. 209-241.

31 Цивільне право: підручник / Д.В.Боброва, О.В.Дзера, Н.С.Кузнецова, О.Л.Підопрнгора та ін. 4-1. — К.: Вентурі, 1997. — С. 221.

32 Советское хозяйственное право / Под общ-ред. И.Г.Побирченко. — К.:

Вища школа, 1985. — С. 282.

33 Пугинский Б.И. Применение принципа вини при регулировании хо-зяйственной деятельности // Советское Государство й право. — 1979- — № 10. — С. 63-70.

34 Советское Гражданское право: Учебник / Под ред. В.А.Рясенцева, Н.П.Волошина. — М.. 1987. — С. 374.

35 Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право. Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Вентурі, 1996. — С. 155-156; Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 1995. — С. 126.

36 Иванов Л. Административная ответственность юридических лиц // Закон. — 1998. — № 9— С. 89.

37 Овчарова Е.В. Материально-правоньїе проблеми административной от-

ветственности юридических лиц (к проекту Кодекса Российской Федерации об административньїх правонарушениях) // Государство й право. — 1998. — № 7, — С. 18.

38 Ойгензихг В.А. Воля й волеизьявление. — Душанбе, 1983. — С. 164,

39 Трубецкои Е.Н. Знциклопедия права. — СПб: Лань, 1998. — С. 177-178,

40 Там само. — С. 175.

41 Фогельсон Ю.Б. О конституционной защите прав юридических лиц // Государство й право. — 1996. — № 6. — С. 38.

42 Там само. — С. 38-39.

43 Философский словарь / Под ред. М.М.Розенталя. — 3-є изд. — М.:

Изд-во политической литературьі, 1975. — С. 67.

44 Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За ред. В.В.Ко-пєйчякова. — К.: Юрінком. 1997. — С. 202.

45 Кримінальне право України. Загальна частина / За редакцією М.І.Ба-жанова, В.В.Сташиса, В.Я,Тація. — X.: Право, 1997. — С. 130-131.

46 Там само. — С. 131-

47 Венгеров А.Б. Теория государства й права: Часть П. Теория права. Том II. — М.: Юристь, 1997. — С. 95.

48 Дудорю>в О., КалІшн Р. Підприємство на лаві підсудних: досвід зарубіжного законодавця // Юридичний вісник України- — 1-7 квітня 1999 р. — С. 23.

49 Там само. — С. 25.

50 Там само. — С. 27.

51 Ойгензихт В.А. Воля й волеизьявление- — Душанбе, 1983. — С. 162.

52 Матвеев Г.К. Психологический аспект винн советских юридических лиц // Советское Государство й право. — 1978. — № 8. — С. 43.       д

53 Антимонов Б.С. Значение виньї потерпевшего при гражданском право-нарушении. — М.: Гос. изд-во юридической литературн, 1950. — С. 241-242.

54 Стефанюк Б., Голосніченко І., Міхеєвко М. Інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб: проблеми теорії та практики // Право України. — 1999. — № 9. — С. 8.

55 Калинина Т.М. Некоторие вопросу виньг. риска й гражданско-право-вой ответственности // Проблему государства й права. — М., 1975. — Вьш.10- — С, 281.

56 Ойгензихт В.А, Проблема риска в гражданском праве- — Душанбе, 1972. — С. 180-189.

57 Мальков В.П. Субьективнуе основания уголовной ответственности // Государство й право. -^ 1995. — № 1. — С- 95.

58 Там само, — С. 97-98.

59 Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М.Козлора, Л.Л.По-лова. — М.: Юристь. 1999. — С. 345.

60 Дудоров О. Проблема юридичної особи як суб'єкта злочину та її вирІ-

116    •

шення у проектах КК України // Вісник Академії правових наук України. — ^999. — № 2(17). — С 139-140

61 Там само. — С. 140.

62 Матковський О., Смітієнко В. Реформа цивільного законодавства в світлі проблем кримінального права // Право України. — 1998. — № 4, — С. 43,

63 Загальна теорія держави і права; Навчальний посібник / За ред. В.В.Ко-пєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — С. 177-178.

64 Саниахметова Н. Злоупотребления монопольним положением на рьін-ке // Бизнес. (Документи, комментарии, консультации). — 30.03-1998. — № 12. — С, 38.

65 Миргородский Д. Предельі ответственности за осуществление пред-принимательской деятельности без лицензии // Бизнес (Документу, комментарии, консультации). — 06.04 1998. — № 13. — С. 31.

66 Криминология: Учебное пособие / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой. — М.:

Зерцало. 1998, — С. 49.

67 Пепеляев С. Налоговьій кодекс й налоговая практика // Закон. — 1998. — № 11/12. — С. 45.

68 Горшенев Б.М., Шахов Й.Б. Контроль как правовая форма деятельности. — М.: Юрид. лит, 1987. — С. 23.

69 Державне управління: теорія і практика / За ред. В.Б.Авер'янова. — К-: Юрінком Інтер, 1998. ~ С. 226.

70 Селіванов В. Правова реформа і методологія дослідження фундаментальних проблем юридичної науки // Вісник Академії правових наук України. -- Х„ 1998. — № 4(15). — С. 15.

71 Теория государства й права / Под ред. В.М.Корельского й В.Д.Перева-лова. — М.: Издательская группа ИНФРА • М-НОРМА, 1997. — С. 426.

72 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. П.С.Матншевського та ін. — К,: Юрінком Інтер, 1997. — С. 83.

73 З^огіпа Ь.Р., СЬигаіїоуа Ь.Р. Ілп^иа іаііпа ІигісіісіаЇІг- — К.: Вища школа, 1995. — С. 245.

Розділ З

ОСОБЛИВІ ПІДСТАВИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Юридична відповідальність — явище, безпосередньо пов'язане з нормативністю права. Передусім нормативність означає здатність регулювати певні типи суспільних відносин. Нормативність — це І якість управлінських відносин, управлінських процесів, які можуть існувати залежно від заданої мети, встановлювати і регулювати в заданому нормою права режимі порядок реалізації цих суспільних відносин, тобто визначати ступінь дозволеності або необхідності дій І вчинків, забороняти певні дії відповідно до цілей правового ре-гулювання.

При характеристиці здатності права визначати межі необхідної поведінки суб'єктів права, їх правовий статус, суб'єктивні права І юридичні обов'язки акцент звичайно зміщується в бік формулювання моделі забороненої поведінки, що безпосередньо пов'язано з поняттям неправомірної (протиправної) поведінки І правопорушення. У загальній теорії права панує погляд, згідно з яким правопорушеннями є лише ті протиправні (неправомірні) діяння, які скоюються дієздатними, такими, що досягли певного віку особами, котрі скоюють ці діяння умисно або з необережності (винно), якщо за ці діяння встановлені юридичні санкції. Є також невелика кількість юридичних фактів у рамках протиправних дій, з якими закон пов'язує настання відповідальності, навіть якщо вина відсутня- Тому якщо є неправомірне діяння, але немає вини, то, як правило, немає ні правопорушення, ні відповідальності'. Слід зазначити, що така конструкція в цілому виправдовує себе: найбільшою мірою — в кримінальному праві, меншою — в цивільному, а в адміністративному — виявляються додаткові труднощі.

Розвиток законодавства про адміністративну відповідальність ід^ шляхом включення до Особливої частини КУпАП нових складів адміністративних правопорушень (проступків), а також передбачення таких складів в окремих законодавчих актах. Так відбувається розширення кола правових підстав адміністративної відповідальності. Очевидно, наука адміністративного права не може створити власних підстав адміністративної відповідальності- її завданням є осмис

лення з теоретичних позицій підстав, передбачених у діючому законодавстві. Таке осмислення, зокрема, передбачає:

— визначення юридичної природи тих підстав адміністративної відповідальності, які закріплені на нормативному рівні, уточнення у зв'-язку з цим змісту окремих підстав;

— відповідну оцінку чинного законодавства, що визначає такі

підстави;

— внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке визначає підстави адміністративної відповідальності.

При розробці нових складів адміністративних правопорушень (проступків), законодавець повинен враховувати і поняття адміністративного правопорушення (проступку), що міститься в загальній частині КУпАП, але так відбувається не завжди.

Аналіз норм, якими встановлюється адміністративна відповідальність, свідчить про те, що її підставами можуть бути не тільки адміністративні правопорушення в їх класичному розумінні, а й інші види неправомірних діянь і не тільки діянь.

Для зручності позначимо юридичний факт, що є загальною підставою виникнення відносин адміністративної відповідальності, словосполученням "адміністративний делікт" І виокремимо особливі, відмінні від адміністративного правопорушення, різновиди адміністративних деліктів на підставі аналізу нормативно-правових актів, що встановлюють адміністративну відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності.

У довідковій та монографічній літературі поняття "делікт" застосовується в дуже широкому значенні, охоплюючи не тільки цивільні, міжнародні правопорушення, а й кримінальні, адміністративні, дисциплінарні. Останнім часом досить активно формується новий науковий напрям у межах науки адміністративного права, а саме — адміністративна деліктологія, представники якої' (наприклад, Є.В.Додш2 та 0.1. Остапенко3) під адміністративним деліктом у загальному вигляді якраз і розуміють підставу адміністративної відповідальності. Це поняття використовує для позначення підстави адміністративної

відповідальності і Д.М.Бахрах4.

Традиційно поняття "делікт" походить з римського права, де іменувались деліктами всі протиправні дії. з поділом їх на приватні або цивільно-правові (сїеІІсіигп — ргіуаііігп), І квазі-делікти, різноманітні порушення іншого роду (^иа5ІсЇе1ісіит)5. Саме ця обставина робить поняття "адміністративний делікт" дуже зручним для використання його як узагальнюючого позначення підстав адміністративної відповідальності.

3.1. Протиправний стан як підстава адміністративної відповідальності

Особливим видом адміністративного делікту можна вважати протиправний стан. Так, статтею 23 Закону України "Про захист прав споживачів", серед Інших видів порушень законодавства про захист прав споживачів, за які несуть відповідальність господарюючі суб'єкти сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, у тому числі громадяни-підприємці, зазначена І відсутність необхідної, доступної та достовірної інформації про товар, роботу, послугу. Крім того, статтею 20 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" встановлена відповідальність платників податків, які не мають на момент перевірки податковим органом податкових декларацій про прибуток І розрахунків, пов'язаних з нарахуванням та сплатою податку за відповідні періоди. Очевидно, відсутність інформації у першому випадку і відсутність певних документів — у другому, не є ні дією, ні бездіяльністю. Якщо дія або бездіяльність — це форми поведінки, явища, що мають розглядатися в динаміці, то стан — явище статичне. По відношенню до дій або бездіяльності, стан є їх наслідком-

Аналогічним чином протиправним станом можна вважати І одну з підстав застосування передбачених статтею 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" санкцій у вигляді призупинення операцій перевірюваного підприємства (установи, організації) на банківських рахунках, а саме — відсутність обліку об'єктів оподаткування6.                                       ,

Окремі автори стверджують, що особливим видом правопорушення є створення протиправного стану — самовільне вселення або будівництво. утримання чужої речі, укладення протизаконної угоди, видання незаконного акта, що порушує права громадян чи покладає на них непередбачені законом обов'язки тощо7. В даному випадку протиправний стан буде наслідком протиправних дій. і об'єктивна сторона такого правопорушення складатиметься з дій щодо створення протиправного стану І наслідків таких дій, тобто самого такого стану.

Л.В.Коваль відносить неправомірні стани до юридичних подій. Він відзначав, що існує кілька критеріїв для класифікації юрвдич^ них фактів. По-перше, факти прийнято поділяти за ознакою Їх зв'язку з Індивідуальною волею. Це юридичні події, тобто факти об'єктивного характеру, що здійснюються без участі волі. До них належать також різні неправомірні стани, коли несвідомо діючі сили породжують такий стан речей, який суперечить праву8.

Не заперечуючи цього положення, треба зазначити, що протиправний (неправомірний) стан може утворюватись і внаслідок свіпо-

мих дій. Наприклад, власник або працівник торговельного підприємства знищує документи, що свідчать про країну походження товару І видає його за товар, виготовлений в іншій країні. Знищення таких документів призведе до утворення протиправного стану у вигляді відсутності достовірної інформації про товар І це буде підставою для притягнення підприємства до адміністративної відповідальності згідно із Законом України "Про захист прав споживачів".

Слід зазначити, що протиправний стан як підстава адміністративної відповідальності передбачений і Кодексом про адміністративні правопорушення. В загальній частині Кодексу ця підстава не знайшла свого відображення, але аналіз деяких норм свідчить про те, що вона існує. Так, статтею 102 КУпАП встановлена відповідальність за експлуатацію газовикористовуючих установок без обліку витрат газу або без обліку теплової енергії і продукції, вироблюваних Із застосуванням газу, чи відсутність (несправність) передбачених проектом газовикористовуючої установки засобів автоматичного регулювання процесів горіння газу, або приладів теплотехнічного контролю, або теплоутилізаційного устаткування, які б забезпечували раціональне й ефективне використання газу. Експлуатація установок — це дійсно дія, але відсутність чи несправність приладів ніяк не можуть бути дією чи бездіяльністю і за своїм змістом це — протиправний стан. Статтею 103 КУпАП передбачена відповідальність за непідготовленість до роботи передбаченого для газоспоживаючо-го підприємства, установи та організації резервного паливного господарства або непідготовленість газовикористовуючих установок до роботи на встановлених резервних видах палива. Очевидно, непідготовленість — це не дія, не бездіяльність, це — протиправний стан. У статті 164 — 2 КУпАП поряд з діями, за які передбачена адміністративна відповідальність, має місце і протиправний стан, який виражається у відсутності бухгалтерського обліку, хоча деякі автори вважають це триваючим правопорушенням9.

Як відомо, загальним об'єктом правопорушення є ті суспільні відносини, яким правопорушенням завдається шкода. У випадках, що розглядаються, протиправний стан завдає шкоди суспільним відносинам певного типу тим, що він створює умови вчинення різноманітних правопорушень. Саме в цьому полягає суспільна шкідливість протиправного стану.

Пунктом 20 Порядку заняття торговельною діяльністю І правил торговельного обслуговування населення, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 р. №108, передбачено обов'язок працівників господарюючого суб'єкта, що здійснює продаж товарів, надати покупцю Інформацію про товари в обсязі, передбаченому законодавством. Статтею 3 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що споживачі, які перебувають

.н.а території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право н.а необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість І асортимент товарів (робіт, послуг). Відсутність такої інформації створює протиправний стан. тобто створює умови для ненпдання покупцеві належної інформації І тим самим — порушення його суб'єктивного права.

Оскільки протиправний стан створює умови для вчинення різноманітних правопорушень, мета адміністративної відповідальності за протиправний стан полягає в тому, щоб змусити суб'єкта підприємницької діяльності вжити заходів щодо ліквідування таких умов. Тобто адміністративне стягнення в даному випадку виконує функцію адміністративного попередження правопорушень.

Оскільки протиправний стан не є дією і не є бездіяльністю, об'єктивна сторона протиправного стану матиме дещо інший зміст. Об'єктивна сторона протиправного стану показує, в чому він має зовнішній вираз, тобто які фактичні обставини утворюють протиправний стан. Так, наприклад, п.17 Правил продажу непродовольчих товарів, затверджених наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 27.05-96 № 294, встановлено, що при продажу товарів вітчизняного та Іноземного виробництва господарюючий суб'єкт зобов'язаний забезпечити надання покупцям доступної та достовірної інформації про товари державною чи іншою мовою відповідно до Закону УРСР "Про мови в Українській РСР", яка повинна містити:                                    . .

— назву нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати товари;

— перелік основних споживчих властивостей товару;

— ці.ну та умови придбання товару;

— дату виготовлення;

— гарантійні зобов'язання виробника;

— правила та умови ефективного використання товарів;

— термін служби (придатності) товарів, відомості про необхідні дії покупця після його закінчення, а також можливі наслідки в разі невиконання цих дій;

— найменування та адресу виробника І підприємства, яке здійснює його функції' щодо прийняття претензій від покупця, а також проводить ремонт, технічне обслуговування;

— інформацію про сертифікацію товарів (якщо вони підлягають обов'язковій сертифікації).

Відсутність Інформації, що стосується хоча б одного пункту зазначеного переліку, складатиме об'єктивну сторону порушення у вигляді протиправного стану, відповідальність за який передбачена в абзаці восьмому ст.23 Закону України "Про захист прав споживачів".

У деяких випадках протиправний стан виступає як необхідний елемент об'єктивної сторони правопорушення суб'єкта підприємницької діяльності. Так, статтею 17 Закону України **Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами" передбачена відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами без наявності сертифікату якості. Наявність протиправного стану, а саме — відсутності сертифікату якості, в цьому випадку є складовою частиною об'єктивної сторони правопорушення.

Суб'єктом протиправного стану буде суб'єкт підприємницької діяльності — фізична або юридична особа, в господарстві якої виник і має місце цей протиправний стан. Господарство при цьому можна визначити як територію, на якій суб'єкт підприємницької діяльності здійснює її, а також розташовані на цій території засоби виробництва, майно І т.ін.

Певні труднощі виникають із визначенням суб'єктивної сторони протиправного стану. Очевидно суб'єктивна сторона повинна характеризувати ставлення суб'єкта підприємницької діяльності до існуючого в його господарстві протиправного стану І усвідомлення того, що цей стан створює умови для вчинення правопорушень.

З точки зору оцінки суб'єктом підприємницької діяльності протиправного стану, що виник у його господарстві, можна виділити кілька ситуацій.

1. Активне усвідомлення, яке має місце, коли суб'єкт підприємницької діяльності — фізична особа або посадова особа, яка входить до складу суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, усвідомлює наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення правопорушень І вживає заходів щодо ліквідації цього стану.

2. Пасивне усвідомлення, яке має місце, коли суб'єкт підприємницької діяльності — фізична особа або посадова особа, яка входить до складу суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, усвідомлює наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення правопорушень і не вживає заходів щодо ліквідації цього стану.

3. Коли суб'єкт підприємницької діяльності — фізична особа або посадова особа, яка входить до складу суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, не усвідомлює наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення правопорушень, але повинна усвідомлювати це.

При вирішенні питання про притягнення суб'єкта підприємницької діяльності за протиправний стан, безумовно, необхідно оцінювати його ставлення до цього протиправного стану. Якщо має місце

активне усвідомлення, то це повинно бути підставою звільнення від відповідальності.

Підбиваючи підсумки, протиправний стан як підставу адміністративної відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності можна визначити таким чином: протиправний стан — це передбачена законом сукупність фактичних обставин, які створюють умови для вчинення правопорушення І за наявність яких передбачена адміністративна відповідальність-Існування такого різновиду адміністративних деліктів, як протиправний стан, вимагає розробки І включення до законодавства про адміністративну відповідальність відповідних норм загального характеру. При цьому мають місце певні труднощі і це зумовлено передусім відсутністю сьогодні аналогічних норм у чинному законодавстві І теоретичних розробок у науці.

Мінімальний обсяг норм, що визначають загальні питання адміністративної відповідальності за протиправний стан, має включати:

— норми, що розкривають поняття протиправного стану як підстави адміністративної відповідальності;

— норми, що визначають коло суб'єктів, які можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності за протиправний стан;

— норми, що визначають обставини, які виключають адміністративну відповідальність за протиправний стан.

Норма, що розкриває поняття протиправного стану, може виглядати так: "Протиправним станом визнається передбачена законом сукупність фактичних обставин, які створюють умови для вчинення будь-яких протиправних діянь або для порушення прав, свобод і законних інтересів громадян чи юридичних осіб і за яку передбачена адміністративна відповідальність".

Коло осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності, на цей час обмежується суб'єктами підприємницької діяльності (Закони України "Про захист прав споживачів", "Про оподаткування прибутку підприємств") та посадовими особами (ст. 102, 103. 164-2 КУпАП). Очевидно, що це коло є достатнім, але при його визначенні необхідно вказати на характер зв'язку між цими особами і власне протиправним станом- Визначити, що це повинні бути винні особи, не можна, оскільки класичне поняття вини для протиправного стану не підходить. Навіть якщо протиправний стан виник внаслідок стихійного лиха, а не дій або бездіяльності конкретних осіб, його протиправність» і суспільна шкідливість від цього не зникають. Отже, коло осіб, які можуть бути притягнуті до адміністративної

•                   -                                   .                                                                   й                                                                                                             '         її А

відповідальності за протиправний стан. можна визначити так: Адміністративній відповідальності за протиправний стан підлягають суб'єкти підприємницької діяльності (фізичні або юридичні особи). в господарстві яких має місце протиправний стан, або посадові осо-

124   »

би, до кола службових обов'язків котрих входить забезпечення організаційно-розпорядчої, господарської та інших видів діяльності відповідно до вимог нормативно-правових актів. У випадках, коли функціональні обов'язки посадових осіб не визначені, а також коли неможливо встановити, до обов'язків якої посадової особи входить забезпечення організаційно-розпорядчих, господарських та інших видів діяльності, відповідно до вимог нормативно-правових актів притягненню до адміністративної відповідальності підлягає керівник підприємства, установи або організації."

У випадках, коли суб'єктом адміністративної відповідальності за протиправний стан є суб'єкт підприємницької діяльності, зв'язок між суб'єктом і станом виражається в тому, що стан повинен мати місце в господарстві саме цього суб'єкта підприємницької діяльності. Господарська діяльність будь-якого суб'єкта має вираз не тільки в зовнішніх діях, а й у діяльності всередині самого суб'єкта, І він несе відповідальність і за цю діяльність. Зокрема, у статті 21 Закону України "Про підприємства" зазначено, що за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни. вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством.

Коли ж суб'єктом адміністративної відповідальності за протиправний стан виступає посадова особа, то зазначений зв'язок має вираз через його обов'язки щодо забезпечення організаційно-розпорядчої, господарської та інших видів діяльності відповідно до вимог нормативно-правових актів-

Введення до законодавства про адміністративну відповідальність норми, що визначає обставини, які виключають адміністративну відповідальність за протиправний стан, вирішує відразу кілька завдань. По-перше, така норма відображає суб'єктивну оцінку особою про-тирравного стану, а, по-друге, надає їй можливість захистити свої права. Подібна норма може мати, наприклад, такий вигляд: "Особа звільняється від адміністративної відповідальності за протиправний стан, якщо доведе, що до моменту виявлення протиправного стану нею вжиті або вживаються необхідні заходи щодо ліквідації цього стану або запобігання порушенням прав, свобод та законних Інтересів фізичних та юридичних осіб, умови для вчинення котрих створюються протиправним станом".

Вжиття зазначених вище заходів свідчить про те, що особа усвідомлює наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення правопорушень, тобто це відображає психічне ставлення особи до протиправного стану. При цьому інтелектуальний момент полягає безпосередньо в усвідомленні наявності цього стану, а вольовий момент — у прагненні ліквідувати його, підкріпленому активними діями, спрямованими на досягнення цієї мети.

3.2. Цивільне правопорушення як підстава адміністративної відповідальності                        с

Статтею 23 Закону України "Про захист прав споживачів" поряд з іншими порушеннями передбачена відповідальність господарюючих суб'єктів сфери торгівле громадського харчування і послуг, у тому числі громадян-підприємців за порушення умов договору між .споживачем і продавцем (виконавцем) на виконання роботи, надання послуги у розмірі ста відсотків вартості роботи, послуги. З визначення адміністративного правопорушення, наведеного в статті 9 КУпАП випливає, що об'єктом правопорушення виступають державний .або громадський порядок, власність, права І свободи громадян та встановлений порядок управління. Очевидно те, що об'єкт зазначеного вище порушення не має відношення до державного або громадського порядку, власності або встановленого порядку управління. Залишаються лише права І свободи громадян- Статтею 42 Конституції України встановлено, що держава захищає права споживачів. Оскільки ця стаття міститься в розділі Конституції, який має назву "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", логічним буде твердження, що права споживачів відносяться до прав громадянина.

Права споживачів закріплені в статті 3 Закону України "Про захист прав споживачів" І до н.их, зокрема, відносяться:

— право на державний захист своїх прав;

— пряво на гарантований рівень споживання;

—— право на належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного т.з інших видів обслуговування;

— право на безпеку товарів (робіт, послуг);

— право на необхідну, доступну та достовірну Інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

— право на відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, по'слугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством;

— право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;

— право на об'єднання в громадські організації споживачів. v Окрім цього, статтею 15 цього ж закону закріплені права споживача в разі порушення виконавцем умов договору про виконання робіт і надання послуг. До таких прав можна віднести:

— право відмовитися від договору про виконання робіт І надання послуг;

— право вим:агати відшкодування збитків;

— право вимагати усунення недоліків чи відшкодування витрат, яких він зазнав при усуненні своїми засобами недоліків роботи, або відповідного зменшення винагороди за роботу (послугу).

Як видно з наведеного вище переліку прав споживачів, порушення умов договору не посягає на права споживачів, за винятком тих випадків, коли порушення умов договору стосується якості робіт і послуг. В Інших випадках, наприклад, коли виконавець порушує терміни виконання робіт або надання послуг, встановлені в договорі, порушення умов договору не буде адміністративним правопорушенням, оскільки за об'єктом посягання не може бути віднесено

до них.

З теорії цивільного права відомо, що договір є різновидом цивільно-правових угод І виступає підставою виникнення зобов'язань10. У свою чергу, порушення саме зобов'язань стороною цивільно-правового договору є характерною ознакою цивільного правопорушення І на це вказується багатьма дослідниками. Так, залежно від характеру цивільно-правового порушення можна розрізнити договірні та позадоговірні правопорушення. Перші пов'язані з порушенням зобов'язань стороною цивільно-правового договору, другі — з недотриманням або невиконанням вимог цивільно-правових норм11. Невиконання договірних зобов'язань відносить до цивільних правопорушень і О.Е-Лейст. Даючи визначення цивільному правопорушенню, він зазначає, що "цивільні правопорушення (делікти) — завдання неправомірними діями шкоди особистості або майну громадянина, а також завдання шкоди організації, укладання протизаконної угоди, невиконання договірних зобов'язань, порушення права власності, авторських або винахідницьких прав та інших цивільних прав"12.

Ще одним аргументом на користь визнання цивільного правопорушення можливою підставою адміністративної відповідальності є форма протиправної поведінки, яка має місце у випадку, що розглядається. Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта, або виразилась у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров'ю чи майну Іншої особи тощо'3. Згідно з вимогами статті 151 Цивільного кодексу України, в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. ПротиправнІсть поведінки боржника або кредитора в зобов'язанні полягає в порушенні зобов'язання14. Порушення умов договору якраз І є порушенням зобов'язання- Тобто в даному випадку поведінка виконавця протиправна в цивільно-правовому розумінні.

Розглянутий вище приклад не поодинокий. У п.З статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" зазначено, що за прострочення поставки, недопоставку (неповне закладення) матеріальних цінностей до державного резерву постачальник (виготовлювач) сплачує неустойку в розмірі 50 відсотків вартості недопостав-лених (незакладених) матеріальних цінностей. Поставка матеріальних цінностей до державного резерву здійснюється на підставі державних контрактів (договорів). Згідно з п.4 статті 8 зазначеного закону центральний орган ^виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, укладає або доручає підприємствам, установам і організаціям, що належать до сфери його управління, укладення державних контрактів (договорів) на поставку матеріальних цінностей до державного резерву- Зазначені контракти (договори) є цивільно-правовими і є підставою виникнення зобов'язань щодо поставки матеріальних цінностей до державного резерву. Прострочення поставки або недопоставка будуть якраз розглядатися як порушення зобов'язань.

Отже, зазначене вище порушення також є цивільним. Навіть санкція, яка застосовується за це порушення, є цивільно-правовою І має назву "неустойка". Але відповідальність за це порушення буде адміністративною, оскільки згідно зі статтею 15 цього ж Закону фінансові санкції, передбачені пунктами 2-5, 7-15 статті 14, застосовуються за рішенням центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, тобто органом адміністративної юрисдикції, і до того ж, у безспірному порядку. При цьому слід зазначити, що в літературі висловлювалася думка, що законна неустойка часто набуває вигляду адміністративного штрафу15.

Власне факт встановлення адміністративної відповідальності за цивільні правопорушення не є чимось незвичним. Це — лише додаткове підтвердження того, що адміністративне правопорушення не є виключною підставою адміністративної відповідальності. В окремих випадках закон допускає навіть притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення злочину- Так, згідно зі статтею 51 Кримінального кодексу України (1961 р.) особу, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, який не являє великої суспільної небезпеки, може бути звільнено від кримінальної відповідальності. якщо буде визнано, що її виправлення І перевиховання можливе без застосування кримінального покарання. В цьому разі відповідно до законодавства України може бути прийнято рішення Про притягнення особи до адміністративної відповідальності. В новому Кримінальному кодексі України (2001 р.) аналогічної статті немає, але за рахунок розширення кола діянь, за які може бути застосовано таке покарання, як штраф, арешт, обмеження волі. в да

ному випадку за своїми параметрами покарання за злочин наблизилося до адміністративного стягнення.

Якщо в наведеному прикладі критерієм для визначення того, що особу, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, необхідно притягувати не до кримінальної відповідальності, а до адміністративної, слугує невелика суспільна небезпека діяння, то для притягнення до адміністративної відповідальності замість цивільної цивільне правопорушення має бути більш суспільне шкідливим. Встановлюючи адміністративну відповідальність за цивільні правопорушення, держава тим самим вказує на особливу важливість окремих цивільно-правових відносин, що підлягають правовій охороні.

Точніше було б сказати, що відбувається притягнення до адміністративної відповідальності не замість цивільної, а разом з нею. В даному випадку адміністративна відповідальність не виключає цивільної. Однак підстава при цьому буде одна, а різними — тільки стягнення та порядок Їх застосування.

3.3. Цільова обумовленість різноманітності підстав адміністративної відповідальності та вдосконалення їх законодавчого регулювання

Як було встановлено, підставам адміністративної відповідальності властива певна різноманітність. Всі адміністративні делікти за особливостями зовнішнього прояву — динамічні або статичні, можна поділити на дві групи: протиправні діяння і протиправні стани.

В рамках протиправних діянь слід виділити діяння з прямою про-типравнІстю (адміністративні правопорушення) і діяння з похідною протиправністю (цивільні правопорушення). У першому випадку основою протиправності є порушення вимог нормативно-правових актів, у другому — порушення умов цивільно-правових угод.

Оскільки окремі елементи складу адміністративних правопорушень для фізичних і юридичних осіб мають певні відмінності, адміністративні правопорушення слід поділити на адміністративні правопорушення фізичних осіб І адміністративні правопорушення юридичних осіб.

У свою чергу, в рамках адміністративних правопорушень юридичних осіб за особливостями об'єктивної сторони можна виділити такі різновиди адміністративного правопорушення, як об'єктивно винне діяння, складне правопорушення, правопорушення з виділеним суб'єктом і комплексне правопорушення, які були розглянуті вище16.

Пропонована класифікація спрямована на подальшу деталізацію і уточнення правової регламентації інституту адміністративної відповідальності фізичних І юридичних осіб на засадах Концепції рефор-

.ми адміністративного права України та реально існуючої практики функціонування адміністративно-деліктних відносин, але в ході дослідження підстав адміністративної відповідальності виникає логічне запит.ання: чим обумовлена різноманітність цих підстав і насамперед — для суб'єктів підприємницької діяльності? На нашу думку, відповідь на це запитання слід шукати через визначення цілей адміністративної відповідальності для кожного різновиду підстав.

Ціль свідчить про соціальну необхідність юридичної відповідальності, ЇЇ призначення в правовій системі. Юридична відповідальність незале.'жно від її виду переслідує дві глобальні цілі: захист правопорядку і виховання громадян в дусі поваги до права. Ціль конкретизується у функціях юридичної відповідальності, серед яких найчастіше виділяють такі.

1) Репресивно-каральна. Вона свідчить про те, що юридична відповідальність, по-лерше — це акт відплати держави по відношенню до правопорушника; по-друге — засіб, що попереджає нові правопорушення.

2) Попереджувально-виховна, або превентивна, функція тісно пов'язана з реп'ресивно-каральною. Вона покликана забезпечити формування в адресатів права мотивів, що спонукають додержуватись законів, поважати права і законні Інтереси Інших осіб.

3) Право відновлювальна, або компенсаційна, функція притаманна ма.йновій відповідальності. Стягнення заподіяної шкоди з правопорушника компенсує збитки потерпілої сторони, відновлює її майнові права17.

Ці положення загальної' теорії права виражають цілі та функції юридичної відповідальності в загальному вигляді. Щодо адміністративної відповідальності, то тут є деякі особливості.

Як зазначалося раніше, адміністративна відповідальність тісно пов'язана з управлінською діяльністю органів виконавчої влади і реалізується переважно при здійснені такої функції державного управління, як контроль. Сутність контрольної діяльності полягає в тому, що суб'єкт управління (державні контролюючі органи) здійснює перевірку того, як об'єкт управління виконує приписи, викладені в нормативно-правових актах. Головною метою контрольної діяльності є блокування відхилень поведінки об'єкта управління від правил. визначених нормами права, а у випадку їх порушення — приведення у відповідність з* ними.

В даному випадку і регулятивні і охоронні начала знаходять свій прояв у адміністративній відповідальності. Сутність відповідальності полягає в тому, що вона є засобом приведення поведінки суб'єкта підприємницької діяльності у відповідність з вимогами правових норм. Свій зовнішній вираз відповідальність знаходить у заходах державного

примусу, які застосовуються до порушника. Останнім часом погляди на адміністративну відповідальність як на елемент механізму державного управління стають все більш поширеними серед учених-адміністративістів. Зокрема, О.Ф.Андрійко відзначає: "Основною метою реалізації результатів контролю у сфері державного управління не є застосування каральних засобів, яким є юридична відповідальність. Це — вимушений захід, який слід розцінювати як об'єктивну необхідність, зумовлену наявністю правопорушення. Тому відповідальність як наслідок контролю є вимушеним заходом впливу і застосовується за умови, коли вичерпані всі інші заходи впли-

"18

ву .

Така позиція вже знайшла підтвердження і в законодавчій практиці. Так, наприклад, відповідно до статті 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких відносяться:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій:

2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4) видати розпорядження щодо:

а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

д) заборони надавати банкові кредити;

е) накладення штрафів на:

керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

банків відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але в розмірі, не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади в разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог цього закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

з) реорганізації банку;

й) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення цього закону чи нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, І настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з положеннями цього закону.

Зі змісту наведеної статті видно, що заходи адміністративної відповідальності, якими можна вважати накладення штрафів на керівників банків та самі банки і відкликання ліцензії, є частиною, до того ж — невеликою, заходів впливу на порушників. Інші заходи впливу — це заходи адміністративного попередження або адміністративного припинення.

Аналогічна ситуація простежується І в Законі України "Про захист економічної конкуренції", який уже в найближчому майбутньому прийде на зміну Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Зокрема, статтею 48 згаданого закону передбачено, що за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про:

— визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

— припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;                                               ,,

— зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління ,та контролю;

— визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;

— примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;

— накладення штрафу;

— блокування цінних паперів;

— усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

— скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій, заборонених згідно зі статтею 19 цього закону;

— оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної Інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням Інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк І спосіб, визначені цим рішенням або законодавством;

Серед зазначених у наведеній статті заходів впливу до заходів відповідальності відповідно до статей розділу VIII Закону України "Про захист економічної конкуренції" відносяться лише штраф І примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Уважний аналіз норм, якими встановлюється адміністративна відповідальність суб*єктів підприємницької діяльності, свідчить про те, що репресивно-каральна функція не зовсім властива для цього виду відповідальності- Як зазначав Б-М.Лазарев, "В адміністративному праві немає понять "покарання" І "кара", І цим підкреслюється якісна відмінність санкцій за злочини і за адміністративні правопорушення"19. У статті 23 КУпАП зазначено, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співіснування, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами- Тобто метою адміністративної відповідальності є виховання правопорушника, а також — превенція правопорушень- Це положення цілком справедливе для фізичних осіб. Відносно них адміністративні стягнення дійсно здатні вирішувати завдання превенціЇ порушень законності через створення негативних наслідків для людини, різноманітних заходів морального, матеріального, а іноді — і фізичного характеру. Це зумовлюється здатністю людини переживати ці негативні наслідки, пропускати Їх через власну психіку, робити відповідні висновки з цього І власними зусиллями волі коригувати свою поведінку.

банків відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але в розмірі, не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади в разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог цього закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

з) реорганізації банку;

й) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення цього закону чи нормативно-правових актів Національного банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, І настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно з положеннями цього закону.

Зі змісту наведеної статті видно, що заходи адміністративної відповідальності, якими можна вважати накладення штрафів на керівників банків та самі банки і відкликання ліцензії, є частиною, до того ж — невеликою, заходів впливу на порушників. Інші заходи впливу — це заходи адміністративного попередження або адміністративного припинення.

Аналогічна ситуація простежується І в Законі України "Про захист економічної конкуренції", який уже в найближчому майбутньому прийде на зміну Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Зокрема, статтею 48 згаданого закону передбачено, що за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про:

— визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

— припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;                                               ,,

— зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління ,та контролю;

— визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;

— примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;

— накладення штрафу;

— блокування цінних паперів;

— усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

— скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій, заборонених згідно зі статтею 19 цього закону;

— оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної Інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням Інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк І спосіб, визначені цим рішенням або законодавством;

Серед зазначених у наведеній статті заходів впливу до заходів відповідальності відповідно до статей розділу VIII Закону України "Про захист економічної конкуренції" відносяться лише штраф І примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Уважний аналіз норм, якими встановлюється адміністративна відповідальність суб*єктів підприємницької діяльності, свідчить про те, що репресивно-каральна функція не зовсім властива для цього виду відповідальності- Як зазначав Б-М.Лазарев, "В адміністративному праві немає понять "покарання" І "кара", І цим підкреслюється якісна відмінність санкцій за злочини і за адміністративні правопорушення"19. У статті 23 КУпАП зазначено, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співіснування, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами- Тобто метою адміністративної відповідальності є виховання правопорушника, а також — превенція правопорушень- Це положення цілком справедливе для фізичних осіб. Відносно них адміністративні стягнення дійсно здатні вирішувати завдання превенціЇ порушень законності через створення негативних наслідків для людини, різноманітних заходів морального, матеріального, а іноді — і фізичного характеру. Це зумовлюється здатністю людини переживати ці негативні наслідки, пропускати Їх через власну психіку, робити відповідні висновки з цього І власними зусиллями волі коригувати свою поведінку.

Водночас до юридичних осіб не можуть бути застосовані такі

•• •           * І                               ч              "

пснхолс'го-пед.агопчні категорії як виховання , та й превенція правопорушень юридичних осіб через психічні процеси уявляється неможливою. Як зазначалося вище. протиправні дії юридичних осіб завжди зумовлені діями фізичних осіб, які входять до Їх складу. Тому завдання превенції правопорушень юридичних осіб доцільніше вирішувати через адміністративну відповідальність саме цих фізичних осіб, що в більшості випадків і робиться (спільна або субститу-альнл адміністративна відповідальність). Але в цих випадках неможливо врахувати ту шкоду, що завдається авторитету держави саме діями юридичної особи-Питання змісту покарання з;з злочини, різноманітних санкцій І стягнень, що накладаються на правопорушників при притягненні до адміністративної відповідальності, давно цікавить учених. Найбільш детально ця проблема розроблена в науці кримінального права, але

ЇЇ п.ол'оження можна використовувати і при дослідженнях у сфері

....        . »-»-і                        , адміністративної відповідальності. Іак, наприклад, прагнучи з ясувати з.міст покарання, досліджуючи положення, розроблені такими відомими вченими, як Ч.Беккаріа, Р.Иєрінг, Е.Дюркгейм, Ю.В. Ти-хонравов стверджує, що Істинний зміст покарання не стільки в тому, щоб покарати даного конкретного злочинця, І не в тому, щоб відвернути іяого від подальших проступків, чи послужити уроком для інших, скільки в задоволенні скривдженого почуття суспільної моралі, в задоволенні громадської думки, яка не сприймає злочинні посягання з боку будь-кого на усталені в суспільстві правила співжиття'20.

Слід зазначити, що існує багато проступків, які розглядалися раніше, або ще розглядаються як правопорушення, хоча самі по собі вони не завдають прямої шкоди суспільству. Навіть тоді, коли проступок, безперечно, шкідливий для суспільства, ступінь шкоди, що їм викликана, далеко не завжди однаково відповідає ступеню пока-р.ання. У кримінальному праві більшості народів вбивство завжди розглядалось як найтяжчий злочин. Однак соціальна або економічна' криза суспільства, фінансовий крах чи навіть просте банкрутство часто дезорганізують суспільство і завдають йому шкоди більш суттєвої, ніж окреме вбивство. Вбивство, безперечно, завжди зло. але ніщо не доводить, що воно є найбільшим злом. Водночас проступок може бути згубним для суспільства, не викликаючи ніякої карн. Прикладом можуть бути хоча б так звані перебудовнІ процеси, які ввергли суспільство в повний хаос, викликали величезні матеріальні та моральні збитки, людські жертви, і проте ніхто з їх ініціаторів не зазнав покарання21-

Отже. Ю.В.Тихонравов робить висновок: "Проступок є соціальне шкідливим тому, що він не сприймається суспільством, бо він суперечить суспільній свідомості й моралі. Ось чому, якщо відповідні

Їм почуття знищені або дуже ослаблені, то найбільш руйнівний для суспільства проступок може не тільки бути терпимим, а й навіть поважатися І бути за приклад"22.

Однак є випадки правопорушень, де це пояснення не працює. 6 категорія проступків, яка карається за ступенем суворості, що не відповідає ступеню його негативної оцінки з боку суспільної думки. Такі проступки, як, скажімо, несплата податків, залишає нас доволі байдужими, але однак карається досить суворо. Часто трапляється, що проступок, за який встановлено покарання, не ображає безпосередньо колективного почуття: в нас немає нічого, що б активно протестувало проти порушення порядку виготовлення і поширення реклами, та багатьох інших проступків, про які суспільство навіть не знає. Безперечно, в жодному з цих випадків покарання не здається зовсім несправедливим. Але хоча воно не відкидається суспільною думкою, надане самому собі, покарання або не вимагало б його зовсім, або виявилося б менш вимогливим. Значить, у всіх випадках такого роду правопорушення цілком або частково виходить не від ступеня образи ним колективних почуттів, а від іншої причини. Тут, у цьому пункті, ми вже переходимо до іншої сфери суспільного життя і загальної системи моралі у сферу, яка визначається так званими державними інтересами, пов'язаними з публічною владою, функціями і завданнями, що нею здійснюються, до сфери співвідношення суспільства і держави23.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що правопорушеннями юридичних осіб шкода передусім завдається державним інтересам, а саме — тому інтересу, який полягає в добровільному виконанні всіма суб'єктами права покладених на них законами обов'язків і дотримання встановлених заборон. Застосування за такі правопорушення штрафних санкцій, які становлять переважну більшість, має на меті відшкодування моральної шкоди, нанесеної авторитету держави правопорушеннями.

Правопорушеннями може завдаватися І матеріальна шкода. Але якщо внаслідок цього протиправного діяння завдано матеріальної шкоди, вона підлягає відшкодуванню в цивільно-правовому порядку, і це в багатьох випадках прямо зазначено в законах.

Дещо інша мета адміністративної відповідальності має місце у випадках притягнення до неї за протиправний стан. Як зазначалося вище, суспільна шкідливість протиправного стану полягає в тому, що він створює умови для вчинення правопорушень суб'єктами підприємницької діяльності. Накладення на суб'єктів підприємницької діяльності штрафів за протиправний стан покликане стимулювати цього суб'єкта до усунення такого стану, а відтак — І до усунення умов, які сприяють вчиненню правопорушень. Тобто в даному випадку виконується попереджувальна (превентивна) функція адмі-

ністративної відповідальності. При цьому правильніше було б вважати цю функцію не стільки превентивною, скільки профілактичною. Це випливає власне Із змісту правових норм. ПревенцІя має на увазі попередження правопорушень на прикладі вже скоєних. На відміну від цього профілактичні заходи мають на меті взагалі попередження будь-яких правопорушень, незалежно від того, скоювались вони раніше, чи ні. Зокрема, Є.В.Додін так визначав завдання профілактики: "Профілактика адміністративної делІктності повинна становити організовувану державою діяльність формальних і неформальних утворень і окремих громадян, яка здійснюється на основі І на виконання закону з метою викорінювання причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних проступків-. "24.

У випадках, коли адміністративна відповідальність встановлюється за цивільні правопорушення, штрафні санкції мають на меті стимулювання суб'єкта підприємницької діяльності до належного виконання цивільно-правових зобов'язань, які є важливими для держави.

Також стимулююча функція притаманна адміністративній відповідальності і у випадках, передбачених Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в Іноземній валюті". Але, на відміну від відповідальності за цивільні правопорушення, тут стимулюється не виконання цивільно-правових зобов'язань, а виконання встановленого державою обов'язку дотримання встановлених законом термінів зарахування валютної виручки або поставки імпортної частини контрактів. На цьому прикладі необхідно зупинитися детальніше.

Згідно зі статтями 1 і 2 цього закону, виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в, уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення продукції, що експортується. При здійсненні Імпортних операцій резидентами поставка товару повинна бути здійснена протягом 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції.

Згідно з вимогами статті 4 зазначеного закону порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочки в розмірі 0,3 відсотка від суми нестриманої виручки (митної вартості недопостав-леної продукції) в іноземній валюті, перерахованій в грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Водночас у цій статті зазначено, що в разі прийняття судом або Арбітражним судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання термінів, передбачених експортно-імпортними

контрактами, терміни, передбачені статтями 1 І 2 цього закону, зупиняються І пеня за їх порушення не сплачується. У разі прийняття судом або Арбітражним судом рішення про відмову в позові повністю або частково, або припинення (закриття) провадження по справі чи залишення позову без розгляду терміни, передбачені статтями 1 і 2 цього закону, поновлюються і пеня за Їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці терміни було зупинено.

Особливість цього адміністративного делікту полягає в тому. що аналіз норм, які встановлюють відповідальність за нього, не дає змоги чітко визначити його вид.

Залежно від фактичних обставин справи об'єктивна сторона цього делікту матиме різний зміст. При цьому можливі такі варіанти:

— об'єктивна сторона складається з дії, що має вираз у порушенні резидентом термінів І водночас бездіяльності ( незаявленні позову до нерезидента);

— об'єктивна сторона складається з дії, що має вираз у порушенні резидентом термінів і наявності рішення суду про відмову в прийнятті позову або незадоволенні позову.

Якщо порушення термінів виникло внаслідок того, що нерезидент не виконав своїх договірних зобов'язань, але резидент не може звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості з нерезидента (наприклад, за відсутності коштів на сплату державного мита), фактично матиме місце об'єктивно протиправне діяння. Тобто вина резидента в порушенні термінів буде відсутня, але відповідальність за це порушення настане.

Якщо порушення термінів виникло внаслідок дій резидента (наприклад, коли гроші за поставлену продукцію були перераховані на рахунок резидента в банку, який знаходиться за межами України), то матиме місце звичайне адміністративне правопорушення.

Можлива І третя ситуація, коли резидент не бажає звертатися до суду з позовом до нерезидента. У статті 1 Арбітражного процесуального кодексу України зазначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі колгоспи. Індивідуальні, спільні підприємства, міжнародні об'єднання організацій України та інших держав, а також інші юридичні особи, незалежно від форм власності майна та організаційних форм. мають право звертатися до Арбітражного суду згідно з встановленою для нього підвідомчістю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та Інтересів, що охороняються законом. Це право є суб'єктивним правом суб'єкта підприємницької діяльності. Оскільки це право, а не обов'язок, можна стверджувати, що суб'єкт підприємницької діяльності має право і не звертатися до суду за захистом своїх прав. Він вільний у виборі, звертатися йому до суду, чи ні. У випадку, що розглядається, має

тісце т.зка форма протиправної поведінки, як зловживання правом. Зловживання виявляється в тому, що резидент, використовуючи своє глраво на звертатися до суду з позовом до нерезидента, завдає цим шкоди державі, порушує її інтерес у надходженні валюти.

Задоволення позову резидента про стягнення заборгованості з нерезидента фактично свідчить про те, що порушення термінів сталося не з вини резидента і це виключає його відповідальність- Тобто в ^',іях резидента немає складу порушення.

Зазначений адміністративний делікт можна визначити як делікт з перемінним складом. Залежно від фактичних обставин він матиме прояв або як об'єктивно протиправне діяння, або як правопорушення, або як зловживання правом. Але при цьому слід зауважити, що подібне викладення ознак складу правопорушення в законі дуже невдале І суттєво обмежує можливості суб'єктів підприємницької діяльності щодо захисту своїх прав.

Ще одним прикладом невдалого викладення ознак складу правопорушення, за яке передбачається адміністративна відповідальність, можна вважати Указ Президента України "Про заходи щодо запобігання експорту товарів, походженням з України, за цінами, які можуть розглядатись як демпінгові, та врегулювання торгових спорів" від 25.08.1994 р. Згідно з п.5 цього указу. Міжвідомча комісія з питань антидемпінгових розслідувань щодо експорту товарів, походженням з України, уповноважена застосовувати санкції, передбачені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність", до суб'єктів підприємницької діяльності України у випадку порушення проти них відповідної процедури антидемпінгового розслідування (або загрози такого розслідування) щодо товарів, походженням з України25. В даному випадку головною ознакою об'єктивної сторони правопорушення є не дії або бездіяльність особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, а дії органу, що порушив процедуру антидемпінгового розслідування (до того ж, ще до результатів такого розслідування), або взагалі загроза порушення такої процедури- Це також, як і на попередньому прикладі, не дає змоги чітко визначити вид даного адміністративного делікту, а відтак не дає змоги суб'єктам підприємницької діяльності, які притягуються до адміністративної відповідальності на підставі згаданого Указу, захистити свої права.

Існування такого роду підстав адміністративної відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності свідчить про те, що метою притягнення до адміністративної відповідальності в цих випадках є досягнення задоволення інтересу держави в нормальному здійсненні зовнішньоекономічної діяльності всіма суб'єктами, але буде правильним стверджувати, що при розробці нормативно-правових актів, які встановлюють адміністративну відповідальність суб'єктів підприєм

ницької діяльності, мають враховуватися не лише інтереси держави, а й інтереси суб'єктів підприємницької діяльності.

Слід звернути увагу на те, що встановлення адміністративної відповідальності за певні діяння Іноді має на меті профілактику злочинів. Це буває передусім тоді, коли як кваліфікуюча ознака складу злочину передбачена адміністративна преюдиція, тобто діяння вважається злочином, якщо особа за вчинення аналогічного діяння вже була притягнута до адміністративної відповідальності (наприклад, ст.207-1. 227-2. 228-1. 229-3 КК України (1960 р.) та ін.). Щодо нового Кримінального кодексу України, то в ньому не передбачено адміністративної преюдиції, а профілактична функція адміністративної відповідальності має прояв насамперед через те, що багато складів злочинів відрізняються від адміністративних правопорушень саме наявністю загрози спричинення небезпечних наслідків або настанням таких наслідків. Так. наприклад, ст. 291 Кримінального кодексу України (2001 р.) передбачена відповідальність за порушення діючих на транспорті правил, що забезпечують безпеку руху, яке потягло загибель людей або Інші тяжкі наслідки. В той же час відповідальність за аналогічні діяння, але без тяжких наслідків, передбачена ст.ст. 109, 111, 114, 116 та іншими КУпАП. Так, якщо особа притягується до адміністративної відповідальності за певні діяння, то цим деякою мірою усуваються причини та умови вчинення аналогічних

ЗЛОЧИНІВ.

Отже, можна зробити висновок, що різноманітність підстав адміністративної відповідальності зумовлюється тими цілями, які ставить законодавець, встановлюючи адміністративну відповідальність. Викладене вище підтверда<ує думку, висловлену Є.О.Агеє-вою: "Діалектика цих правових явищ дозволяє припустити, що категорія юридичної відповідальності взаємодіє (з точки зору нормативності права) не за схемою "правомірне — правопорушення — відповідальність", а в дещо ширшому діапазоні: "правомірне — протиправне — відповідальність". З цих позицій не викликає сумнівів відповідальність ані за зловживання правом (у всьому діапазоні різноманітності цих діянь стосовно різних галузей права), ані за об'єктивно протиправні діяння і т- ін"26.

Отже, різноманітність підстав адміністративної відповідальності зумовлюється різноманітністю цілей, які ставить законодавець, встановлюючи адміністративну відповідальність, а відтак — її багато-функціональністю. Визначені нами цілі адміністративної відповідальності дають можливість виділити такі ЇЇ функції:

— регулятивна функція — полягає в тому, що застосування до правопорушника заходів адміністративної відповідальності має на меті коригування його поведінки І приведення її у відповідність до вимог правових норм;

— компенсаційна функція — полягає в компенсації нанесеній авторитету держави шкоди внаслідок вчиненого протиправного діяння;

— функція загальної та особистої превенції адміністративних деліктів — полягає в попередженні вчинення адміністративних деліктів іншими особами або цим же правопорушником;

— функція профілактики адміністративних правопорушень — полягає в застосуванні заходів адміністративної відповідальності за протиправний стан І має на меті усунення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень;

— функція профілактики злочинів — полягає у встановленні адміністративної відповідальності за діяння, у випадку вчинення якого повторно або за умов настання суспільне небезпечних наслідків, настає кримінальна відповідальність;

— стимулююча функція — полягає в стимулюванні особи до виконання цивільно-правових зобов'язань, які мають важливе значення для держави.

Різноманітність підстав адміністративної відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності, передбачених численними законами, включення до кола суб'єктів адміністративної відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб, а також той факт, що загальна частина КУпАП містить у собі загальні положення, що стосуються лише одного різновиду адміністративних деліктів — адміністративних правопорушень (проступків) І лише фізичних осіб, вимагає визначення напрямів вдосконалення законодавства про адміністративну відповідальність І розробки конкретних пропозицій щодо цього вдосконалення. Зокрема, Л.Коваль і Є-Гера-сименко зауважують: "Не можна ігнорувати тієї обставини, що практика встановлення адміністративної відповідальності багатьма законодавчими актами обумовлює Їх розбіжність за предметами, методами, межами регулювання, а тим самим конфлікт у найважливішому пункті законовиконання — при застосуванні адміністративно-правових норм"27.

Згідно з Концепцією адміністративної реформи в Україні, ефективне правове супроводження адміністративної реформи передбачає подальшу систематизацію адміністративного законодавства, насамперед шляхом його кодифікації. Оскільки здійснити кодифікацію норм адміністративного законодавства одночасно І в одному акті об'єктивно неможливо, доцільно здійснити поетапну кодифікацію за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання- Кожний етап цього процесу має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнюючого Адміністративного кодексу України у вигляді відповідних томів (або "книг"), що повинні мати кодифікований характер І можуть називатися відповідними "Кодексами"28.

Як було сказано вище, підставою адміністративної відповідальності може бути не лише адміністративне правопорушення (проступок) у розумінні' КУпАП, причому встановлення адміністративної відповідальності за інші адміністративні делікти є доцільним та обгрунтованим. З урахуванням цього уявляється, що назва першого тому (книги) майбутнього Адміністративного кодексу України повинна мати назву "Адміністративно-деліктний кодекс". Така назва найбільш повно відображатиме різноманітність підстав адміністративної відповідальності-

Крім цього, в одній із перших статей цього кодексу має бути зазначено, що підставою адміністративної відповідальності є адміністративний делікт, який може виступати в формі адміністративного проступку, адміністративного правопорушення та протиправного стану. Хоча в існуючому нині Кодексі України про адміністративні правопорушення поняття "адміністративний проступок" і "адміністративне правопорушення" мають однаковий зміст, з урахуванням того, що суб'єктами адміністративної відповідальності можуть бути, окрім фізичних осіб, і юридичні особи, було б доцільним застосовувати для позначення правопорушень, суб'єктами яких є фізичні особи, поняття "адміністративний проступок", а для правопорушень, суб'єктами яких є юридичні особи — "адміністративне правопорушення". Такий розподіл дасть змогу уникнути термінологічної плутанини, особливо при визначенні елементів складу зазначених адміністративних деліктів, які, як було показано вище, матимуть різний зміст для фізичних І юридичних осіб.

З урахуванням викладеного, одна з перших статей АдмІністра-тивно-деліктного кодексу може виглядати так: "Підставою адміністративної відповідальності є вчинення діяння, що містить усі ознаки складу адміністративного проступку чи адміністративного правопорушення, а також існування фактичних обставин, що містить всі ознаки складу протиправного стану. Адміністративний проступок, адміністративне правопорушення І протиправний стан для цілей цього Кодексу іменуються адміністративними деліктами."

Ще однією перевагою виділення адміністративних проступків І адміністративних правопорушень є зручність структурування загальної частини Адміністративно-делІктного кодексу за видами адміністративних деліктів. Можна окремо виділити відповідні розділи — "Адміністративний проступок", "Адміністративне правопорушення", "Протиправний стан". Кожний розділ має обов'язково містити в собі статті, в яких розкривається поняття кожного адміністративного делікту, коло суб'єктів, котрі підлягають відповідальності за ці делікти, визначення І форми вини відповідно для адміністративного проступку І адміністративного правопорушення, обставини, що виключають відповідальність тощо.

Із наведеного вище можна зробити висновок про те, що при нормативному закрІпленяі відповідальності за ті чи Інші діяння, передусім тр'еба визначити мету, яка має бути досягнута застосуванням заходів відповідальності, і залежно від цієї мети необхідно обирати і вид юридичної відповідальності, і відповідним чином формулювати правові норми, якими закріплюються підстави цієї відповідальності.

ПРИМІТКИ

\ Агеева Е.А. Юридическая ответственность в государственном управлений (социально-правовой аспект). — Л-: Изд-во ЛГУ, 1990. — С. 21-23.

2 Додин Е.В. Административная деликтология. Курс лекций. — Одесса, 1997.

3 Осталенко 0.1. Адміністративна деліктологія: автореф. дис, ... доктора юр. наук: 12.00.07 / Нац. акад- внутр. справ. — К., 1997.

4 Ба.храх Д.Н. Административное право: Учебник. — М.: БЕК, 1996. — С. 284.

5 Коваль Л.Д. Административно-деликтное отношение. — К.: Вища школа, 1979. — С. 21.

6 Теньков С. Все о штрафних санкциях // Бизнес. (Документи, коммен-тярии, консультации). — 26-11.1996. — № 46.'— С. 1.

7 Теоріія государства й права: Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко.М.: Зерца-ло. 1997- — С. 459.

8 Кова.ть Л.Д. Административно-деликтное отношение. — К.: Вища школа. 1979. — С. 64-65.

9 Мельник Б. Кое-что об административннх штрафах // Финансовая Украйна. — 10.01.1996. — С- 50.

10 Цивільне право. Частина друга / За ред. О.А.Підопригори\ Д.В.Бобро-воЇ. — К.: ВентурІ,1996- — С. 8.

п Обвдя теория права й государства: учебник / Под ред. В.В.Лазарева. — М.: Юрисгь, 1996. — С. 239.

12 Теория государства й права: Курс лекций / Под ред. М.Н.М.арченко. — М.: Зерцало, 1997. — С. 459.

13 Цивільне право. Частина перша / За ред. О.А.Підопригбри і Д.В.Боб-рової. — К.: Вентурі. 1996. — С. 215.

14 Там само. — С. 215.

15 Аз/мов Ч.Н. Забезпечення виконання зобов'язань: Навч. посібник. — X., 1995. — С. 6.

16 Відповідальність у державному управлінні та адміністративне пр^во. Наукова доповідь/ За заг. ред. В.Б.Авер'янова. - К.: Юрнаукацентр, 2001.С. 36.

17 Общая теория права й государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. — М.: Юристь, 1996. — С. 244.

18 Відповідальність у державному управлінні та адміністративне право. Наукова доповідь/ За заг. ред. В.Б.Авер'янова. ~ К.: Юрнаукацентр, 2001. — С. 14.

•і

і9 Лазарев Б.М. Административньїе правонарушения й ответственность за их совершение // Советское госудгірство й право — 1985. — № 8. —

С. 36.

20 Тихонравов Ю.В. Основи философии права: Учебное пособие. — М.:

Вестник, 1997. — С. 257-258. 2! Там само. — С. 258-259.

22 Там само. — С. 259.

23 Там само. — С- 260.

24 Додін Є. Організація профілактики адміністративних проступків // Право України. — 1992. — № 9. — С. 31.

25 Саниахметова Н. Организационно-правовие средства защитн предпри-нимателей й потребителей от недобросовестной конкуренции // Бизнес. (Документи, комментарии, консультации). — 28.11.1998, •— № 45. — С. 12-

13.

26 Агеева Е.А. Цит. праця. — С. 26.

27 Коваль Л., Герасименко Є. Проблеми нормотворчості у сфері адміністративних правопорушень // Право України. — 1992. — № 3. — С. 22-

28 Концепція адміністративної реформи в Україні- — К., 1998. — С. 45-46.

ПІСЛЯМОВА

Дослідження в галузі адміністративної відповідальності переконливо доводять, що стан цього інституту багато в чому залежить від стану всієї системи державного управління- Незважаючи на те, що Україною задекларовано курс на ринкові перетворення, в економіці країни пануючими залишаються адміністративні методи державного управління, що. в свою чергу, обумовлює широке застосування заходів адміністративної відповідальності.

Кількість складів адміністративних правопорушень, передбачених багатьма законами України, є справжнім індикатором ефективності І економічної, і адміністративної реформ. Законодавство щодо адміністративної відповідальності свідчить, що поки не знайдено оптимального співвідношення економічних І адміністративних методів у державному управлінні, передусім у сфері економіки.

Відомо, що видання правових актів управління є однією з його основних форм. При цьому слід пам'ятати, що будь-який імперативний припис (покладання обов'язку або заборона) з метою його безумовної реалізації потребує передбачити відповідні заходи юридичної відповідальності, а це, в свою чергу, вимагатиме відповідного забезпечення адміністративним ресурсом. Іншими словами, розширення сфери застосування адміністративної відповідальності призводить до розростання апарату державного управління за рахунок необхідного розширення контрольних функцій.

З огляду на це необхідно більш виважено підходити до вибору методів державного управління в тій чи іншій сфері.

Дослідження в галузі адміністративної відповідальності покликані не тільки вдосконалити її правове регулювання, а й дати мюж-ливість моделювати відносини адміністративної відповідальності в ході законопроектйих робіт І на цій підставі прогнозувати її ефективність. За таких умов можна сподіватись, що адміністративна відпо-

*'<и                                                                          -                    ^                              -                                         і

відальність дійсно стане одним із найважливіших та ефективних інструментів державного управління.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

61457. Iгри на уроках англiйськоi мови у молодших класах 30.45 KB
  Iгра являэться добрим средством активiзацii лексики, отработки вимови, розвитку навикiв усноi мови. Iгрова форма занять допоможе уникнути дiтям додаткового навантаження суто навчальною дiяльнiстю...
61461. Основні прийоми введення та редагування тексту 26.04 KB
  Молодці ви вправно справилися із тим завданням. Погляньте на дошку ну хто вже здогадався яке схоже прислів’я є у нас. Скажи мені який у тебе компютер і я скажу хто ти. Скажи мені хто твій друг і я скажу хто ти.
61463. Правила введення тексту. Форматування тексту 24.09 KB
  А зараз діти давайте разом пригадаємо що ви вивчали на останньому уроці інформатики З якою програмою ви працювали на минулому уроці Для чого ми можемо використати цю програму Де ми можемо її знайти на комп’ютері...
61464. Информационные технологии на уроках ИЗО 223.73 KB
  Цель моей педагогической деятельности в течение последних лет выявить возможности применения компьютера на уроках ИЗО. В результате я определила формы применения компьютера на уроках ИЗО...
61465. Быстрый эффект Instagram в Фотошоп 238.16 KB
  Откройте изображение, к которому вы хотите применить эффект, далее, идём Слой – Новый Корректирующий слой – Уровни (Layer>New Adjustment Layer>Levels). В панели RGB, выберите Канал Синий...