16121

Кримінально-процесуальне право

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

У посібнику викладено основні поняття кримінальне-процесуальної науки та проблеми практики застосування норм кримінально-процесуального права органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Книгу підготовлено з урахуванням багаторічного досвіду читання лекцій з кримінально-процесуального права у вищих юридичних нав¬чальних закладах III та IV рівнів акредитації.

Украинкский

2013-06-19

2.55 MB

32 чел.

Л68          Лобойко Л.М.   Кримінально-процесуальне право;  Курс

лекцій: Навч. посібник. — К.: Істина, 2007. — 456 с.

ISBN 966-7613-66-6

У посібнику викладено основні поняття кримінальне-процесуальної науки та проблеми практики застосування норм кримінально-процесуального права органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Книгу підготовлено з урахуванням багаторічного досвіду читання лекцій з кримінально-процесуального права у вищих юридичних навчальних закладах III та IV рівнів акредитації.

Для студентів і курсантів вищих навчальних закладів, а також тих, хто цікавиться проблемами кримінального процесу.

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Зеленецький В. С — доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України, заступник директора з наукової роботи НДІ вивчення проблем злочинності Академії правових наук України (м. Харків);

Гмирко В. П. кандидат юридичних наук, доцент, начальник юридичного факультету Академії митної служби України (м. Дніпропетровськ).

Гриф надано Міністерством освіти і науки України 1 квітня 2005р. № 14/18.2-715

ББК 67.9(4УКР)ЗІ1

ISBN 966-7613-66-6

Лобойко Л. М., 2007р. Видавництво «Істина», 2007 р.

Редактор Н. Г Ліпоеа.

Коректор В.А.  Берєзоеська.

•Комп'ютерна верстка І.А.  Тпмашінспка.

Підписано до друку 01 09.2006. Формат 84 х 10S 1/32.

Папір офсетний Д[>ук офсетний   Оол.-вил. арк. 24,53.

Тираж 500 прим. Зам №649

Віддруковано з оригінал-макета видавництва "Істина"

(свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру

видавців, виготівникіїі і розповсюджувачів видавничої продукції

серія ДК _Ns 521 віл 05.07.20011

в друкарні ПП Мошака М 1.

32300, Хмельницька обл., м. Кам'янець-Подільський, вул. П'ятницька, 9а


ЗМІСТ

Передмова.........................................................................................................З

РОЗДІЛ   1.  ЗАГАЛЬНІ  ПОЛОЖЕННЯ

Лекція 1. Сутність кримінального процесу як діяльності.........................6

1.  Загальне поняття кримінального процесу...............................................6

2.  Історичні форми кримінального процесу................................................9

3.  Характеристика кримінального процесу як діяльності........................ 12

Лекція 2- Сутність кримінального процесу як галузі права....................22

1.  Поняття кримінального процесу як галузі права

і його співвідношення з іншими галузями права............................... 22

2.  Предмет і методи кримінально-процесуального права....................... 26

3.  Способи і типи правового регулювання

у кримінальному процесі......................................................................... 28

4.   Особливості норм кримінал ьно-процесуального права......................ЗО

5.   Крим і нал ьно-процесуальний закон.

Його чинність у просторі, у часі та щодо осіб.....................................3]

Лекція 3. Принципи кримінально-процесуального права......................3(

1.  Поняття, значення і класифікація принципів

кримінальне-процесуального права.......................................................36

2.  Характеристика загальнопразових принципів......................................39

3.  Характеристика міжгалузевих принципів..............................................49

4.  Характеристика галузевих принципів.................................................... 52

Лекція 4. Суб'єкти кримінал ьно-процесуального права.........................59

1.  Поняття і класифікація суб'єктів крнмінально-процесуального права.......................................................59

2.  Процесуальна характеристика окремих суб'єктів................................. 61

2.1.  Процесуальна характеристика суб'єктів,

які виконують функцію правосуддя................................................................62

2.2.  Процесуальна характеристика суб'єктів,

які виконують функцію кримінального переслідування..............................64

2.3.  Процесуальна характеристика суб'єктів,

які виконують функцію захисту.......................................................................75

2.4.  Процесуальна характеристика суб'єктів,

які виконують допоміжну функцію.................................................................S4

3.  Поняття кримінально-процесуальної компетенції............................... 91

4.  Забезпечення безпеки суб'єктів

кримінал ьно-процесуального права.......................................................

Лекція S. Докази і доказування у кримінальному процесі.................... 103

1.  Поняття, ознаки і класифікація доказів............................................... 103

2.  Джерела доказів........................................................................................ 108

3.  Поняття, мета і значення доказування................................................ 115

4.  Структура процесу доказування............................................................ 119,

5.  Предмет, межі та суб'єкти доказування.............................................. 122

6.  Особливості процесу доказування в окремих

стадіях кримінального процесу............................................................. 125

Лекція 6. Запобіжні заходи......................................................................... 129

1.  Поняття, процесуальне значення

і класифікація запобіжних заходів....................................................... 129

2.  Загальні цілі, підстави і правила

застосування запобіжних заходів.......................................................... 132

3.  Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів............. 135

452

3.1.  Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів ...........135

3.2.  Процесуальна характеристика неізоляиійних запобіжних заходів..........145

РОЗДІЛ 2. ДОСУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Лекція 7, Стадія порушення кримінальної справи...............................   156

1. Поняття, значення та загальні положення стадії

порушення кримінальної справи

156

2. Характеристика стадії порушення кримінальної справи.................. 158

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................158

2.2.  Коло учасників стадії.............................................................................158

2.3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії..............................................159

1А. Етапи стадії..............................................................................................159

2.5. Кінцеві рішення стадії............................................................................161

Лекція 8, Стадія досудового слідства: загальна характеристика................170

1.   Поняття, значення та загальні положення

стадії досудового слідства..................................................................... 170

2.  Характеристика стадії досудового слідства.......................................... 181

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................181

2.2.  Коло учасників стадії.............................................................................181

2.3.  Процесуальні засоби діяльності е стадії..............................................18

2.4.  Етапи стадії..............................................................................................183

2.5.  Кінцеві рішення стадії........................................................................... 184

Лекція 9. Слідчі дії....................................................................................-• 187

1.  Поняття слідчих дій. Особливості норм кримінально-процесуального права,

які регламентують провадження слідчих дій..................................... 187

2.  Різновиди слідчих дій і їх система...................................................... 190

3.  Загальні правила провадження слідчих дій ....................................... 193

4.  Процесуальна характеристика окремих слідчих дій.......................... 195

Лекція 10. Притягнення особи як обвинуваченого...............................217

1.  Сутність і значення притягнення особи як обвинуваченого..........217

2.  Підстави та умови притягнення особи як обвинуваченого ............222

3.   Процесуальний порядок (процедура)

притягнення особи як обвинуваченого..............................................224

4.  Зміна і доповнення обвинувачення

на досудовому слідстві ..........................................................................227

Лекція II. Зупинення досудового слідства.............................................230

і. Поняття, підстави, умови і правові

наслідки зупинення досудового слідства...........................................230

2.  Процесуальний порядок зупинення досудового слідства................233

2.1.  Процесуальний порядок зупинення досудового слідства

у разі, якщо невідоме місцеперебування обвинуваченого........................234

2.2.  Процесуальний порядок зупинення досудового слідства у разі, якщо психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі ........235

2.3.  Процесуальний порядок зупинення досудового слідства

У разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин.........................235

3.  Підстави і процесуальний порядок відновлення зупиненого досудового слідства і підстави

закриття справи, слідство у якій зупинено.......................................237

Лекція 12. Закриття кримінальної справи.

Направлення кримінальної справи до суду для вирішення

питання про звільнення особи від кримінальної вілповідальності ..........239

453

1.  Поняття І значення закриття кримінальної справи..........................239

2.  Підстави закриття кримінальної справи.............................................240

3.   Процесуальний порядок закриття

і відновлення кримінальної справи....................................................244

4.  Направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності: підстави і процесуальний порядок............................245

Лекція 13. Закінчення досудового слідства

складанням обвинувального висновку...............................................249

1,  Дії слідчого з ознайомлення учасників досудового

слідства з матеріалами кримінальної справи.....................................249

2.  Поняття, значення, форма та зміст обвинувального висновку..........254

Лекцій 14. Стадія порушення державного обвинувачення...................258

1.  Поняття, значення та загаїьні положення сталії

порушення державного обвинувачення.............................................258

2.  Характеристика стадії порушення державного обвинувачення...........260

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................260

2.2.  Коло учасників стадії.............................................................................261

2.3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії..............................................261

2.4.  Етапи стадії ..............................................................................................261

2.5.  Кінцеві рішення стадії............................................................................262

РОЗДІЛ 3. ПРОВАДЖЕННЯ У СУДІ

Лекція 15. Підсудність................................................................................265

1.  Поняття і значення Інституту підсудності .........................................265

2.  Види підсудності ....................................................................................268

3.  Передання кримінальної справи з одного суду до іншого........,.....271

Лекція 16. Стадія попереднього розгляду справи суддею....................275

1.   Поняття, значення та загальні положення

стадії попереднього розгляду справи суддею....................................275

2.  Характеристика стадії попереднього розгляду справи суддею.............276

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................276

2.2.  Коло учасників стадії.............................................................................278

2.3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії..............................................27S

2.4  Етапи стадії..............................................................................................278

Лекція 17. Стадія судового розгляду

кримінальної справи..............................................................................283

1.  Поняття, значення та загальні положення

стадії судового розгляду........................................................................283

2.  Характеристика стадії судового розгляду............................................235

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................2S9

2.2.  Учасники судового розгляду...................................................................285

2.3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії..............................................293

2.4.  Етапи стадії .............................................................................................294

2.5.  Кінцеві рішення стадії............................................................................304

Лекція IS. Стадія апеляційного провадження........................................ 308

1.  Поняття, значення та загальні положення стадії

апеляційного провадження...................................................................308

2.  Характеристика стадії апеляційного провадження.............................31^

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................31.

2.2.  Учасники стадії.......................................................................................31-

2.3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії..............................................ЗІ

2.4.  Етапи стадії..............................................................................................З

2.5.  Кінцеві рішення стадії............................................................................318

454

Лекція 19. Стадія касаційного провадження...........................................321

1   Поняття, значення та загальні положення

стадії касаційного провадження...........................................................321

2. Характеристика стадії касаційного провадження...............................324

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................324

2.2.  Коло учасників стадії.............................................................................324

2.3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії..............................................325

2.4.  Етапи стадії ..............................................................................................326

2.5.  Кінцеві рішення стадії............................................................................329

Лекція 20. Стадія виконання вироку.......................................................331

1,  Поняття, загальні правила та значення стадії

виконання вироку.................................................................................. 33!

2.  Характеристика виконання вироку як стадії

кримінального процесу.........................................................................333

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................333

2.2.  Учасники стадії........................................................................................333

2.3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії..............................................336

2.4.  Етапи стадії ..............................................................................................336

2.5.  Кінцеві рішення стадії............................................................................337

Лекція 21. Стадія перегляду судових рішень

у порядку виключного провадження.......................................................340

1.  Поняття, загальні правила та значення стадіі перегляду

судових рішень у порядку виключного провадження.....................340

2.  Характеристика стадії перегляду судових рішень

у порядку виключного провадження..................................................343

2.1.  Завдання стадії..........................................................................................344

2.2.  Учасники стадії........................................................................................345

2.3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії.......................................,......346

2.4.  Етапи стадії..............................................................................................346

2.5.  Кінцеві рішення..............................................."........................................350

РОЗДІЛ 4.  ОСОБЛИВІ  (ДИФЕРЕНЦІЙОВАНІ) ФОРМИ  ПРОВАДЖЕННЯ

Лекція 22. Особливості провадження

в справах про злочини неповнолітніх................................................352

1.  Загальні особливості провадження

в справах про злочини неповнолітніх................................................352

2.  Особливості досудового провадження

в справах про злочини неповнолітніх................................................359

3.  Особливості судового розгляду

в справах про злочини неповнолітніх................................................365

Лекція 23. Особливості провадження із застосування

примусових заходів медичного характеру..............................................373

1.   Підстави провадження в справах неосудних

та обмежено осудних осіб.....................................................................373

2.  Особливості предмета доказування

у справах неосудних та обмежено осудних осіб...............................374

3.  Загальні особливості провадження у кримінальних

справах неосудних та обмежено осудних осіб...................................376

4.  Особливості досудового провадження у справах

про суспільне небезпечні діяння, вчинені неосудними особами,

та злочини, вчинені обмежено осудними особами..........................378

5.  Особливості судового провадження у кримінальних

справах неосудних та обмежено осудних осіб...................................380

455

6, Рішення суду у справах неосудних і обмежено

осудних осіб. Зміна і скасування

примусових заходів медичного характеру.........................................382

Лекція 24. Особливості провадження

у кримінальних справах приватного обвинувачення...........................386

1.  Поняття і загальні особливості провадження

у кримінальних справах приватного обвинувачення..................... 386

2.   Особливості порушення кримінальник справ

приватного обвинувачення..................................................................388

3.  Особливості судового розгляду

кримінальних справ приватного обвинувачення.............................390

Лекція 25. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів............393

1.  Поняття протокольної форми досудової підготовки

матеріачів (ГЇФДПМ).............................................................................393

2.  Гарантії прав учасників і загальні умови

застосування ПФДПМ..........................................................................397

3.  Процесуальний порядок підготовки матеріалів

за протокольною формою.....................................................................398

Лекція 26, Реабілітація................................................................................40!

1.  Поняття та значення реабілітації в кримінальному процесі............401

2.  Підстави реабілітації...............................................................................403

3.  Види відшкодування шкоди.................................................................406

4.  Порядок реабілітації...............................................................................408

Лекція 27. Провадження у кримінальних справах,

пов'язане з участю іноземних громадян.................................................413

1.  Імунітети працівників дипломатичних представництв

і консульських установ іноземних держав.........................................413

2.  Особливості кримінального судочинства у справах,

пов'язаних з участю іноземних громадян.........................................416

3.  Поняття та різновиди правової допомоги

у кримінальних справах........................................................................419

3.1.  Поняття і порядок екстрадиції (видачі) особи,

яка вчинила злочин........................................................................................420

3.2.  Поняття і порядок здійснення кримінального

переслідування................................................................................................425

3.3.  Інші види правової допомоги................................................................427

РОЗДІЛ 5. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЗАКОРДОННИХ ДЕРЖАВ

Лекція 28. Особливості кримінального процесу

Франції і США............................................................................................434

1.  Особливості джерел кримінально-процесуального права................434

1.1.  Особливості джерел кримінально-процесуального права Франції.....................................................................434

1.2.  Особливості джерел кримінально-процесуального права США...........436

2.  Особливості доказування ......................................................................440

3.1.  Особливості доказування в кримінальному процесі Франції ...........440

2.2.  Особливості доказування в кримінальному процесі США...............442

3.  Альтернативи кримінального переслідування...................................445

3.1.  Інститут медіації у Франції....................................................................446

3.2.  "Угоди про визнання вини" в США.....................................................447

Рекомендована література до всіх тем......................................................451

456


ПЕРЕДМОВА

Тримаючи в руках нову книгу, читач мимоволі запитує, чим вона відрізняється від інших видань з такої самої тематики?

Запропонований курс лекцій £ першою в Україні працею, в якій автор:

1)  відійшов від традиційного викладу навчального матеріалу в розповідному стилі та охарактеризував основні кримінально-продесуальні поняття (принципи, суб'єкти, запобіжні заходи, слідчі дії) за логіко-правовими схемами, що забезпечило не "випинання" особливостей понять, а їх системний опис;

2)  виклав правовий блок навчальної дисципліни: методи кримінальне-процесуального права, його предмет, норми тощо;

3)  зробив спробу максимально поєднати положення кримінально-процесуального права із положеннями загальної теорії та інших галузей права;

4)  використай основні міжнародно-правові документи в галузі прав людини для характеристики окремих процесуальних понять;

5)  врахував положення постанов Конституційного Суду України, Пленуму Верховного Суду України, наказів Генерального прокурора України, МВС України та нормативно-правових актів інших відомств;

6)    всі стадії кримінального процесу охарактеризував шляхом подання основних їх ознак (поняття, значення, основні положення, завдання, коло учасників, процесуальні засоби діяльності, етапи, кінцеві рішення).

Сутність кримінально-процесуального права в курсі лекцій розкрито шляхами, на які вказував видатний учений-процесуаліст І. Я. ФойницькиЙ:

1)  екзегетичним, або тлумачним, що полягає у з'ясуванні права із його власного змісту {всі теми лекцій);

2)  історичним, що залучає для цього матеріал минулого "із життя" законодавства (окреме питання лекції "Сутність кримінального процесу як діяльності");

3)  порівняльним, тобто тим, що звертається для з'ясування сутності кримінально-процесуального права певної країни до визначення його відповідності з однорідним матеріалом інших народів (лекція "Особливості кримінального процесу Франції і США");

4)  критичним, за яким поняття з'ясовують через внутрішню природу процесуальних відносин (всі теми). При цьому задовольняються питаннями минулого або сучасного (позитивна критика, догматика процесу), або разом із тим намічають вирішення їх у майбутньому і вказують на наявні недоліки (негативна критика, судова політика)1.

Матеріал кожної лекції викладено у логічній послідовності: від загального до конкретного, від формулювання поняття до розгортання змісту окремих його елементів.

Практично в кожній лекції висловлено особисту позицію автора з проблемних питань.

Структуру і зміст курсу лекцій обумовлено потребою:

•   врахувати положення теорії кримінального процесу, чинного законодавства та практики його застосування;

•  поєднати традиційні положення теорії кримінального процесу із новими ідеями та законодавчими новелами.

Систему курсу лекцій через те, що немає стандарту програми навчальної дисципліни "Кримінально-процесуальне право" ("Кримінальний процес"), побудовано з урахуванням логічної послідовності тем лекцій та традицій викладення навчального матеріалу у вітчизняних підручниках.

Виклад матеріалу у вигляді лекцій допускає в межах програми певну свободу у виборі тем і визначенні обсягу, що відводиться на кожну із них. Теми лекцій цього курсу було обрано з кількох міркувань — автор зважав на їх теоретичну значущість, розробленість у межах теорії кримінального процесу, і нарешті, на особисті переваги.

Визначаючи структуру лекційного курсу І готуючи його протягом десяти років, автор перебував під впливом логіки, з одного боку, і традицій — з іншого; було бажання подати якомога більше матеріалу, однак є об'єктивна неможливість зробити це через обмежений обсяг лекцій.

За логікою Із основу конструкції системи навчальної дисципліни мас бути покладено принцип вивчення студентами кримінального процесу в статиці (перша частина: поняття; принципи; функції; суб'єкти; докази; заходи процесуального примусу; обставини, шо виключають провадження у кримінальній справі) І в динаміці (друга частина: стадії кримінального процесу, особливі провадження). Розглянувши основні кримінально-проііесуальні поняття в першій частині {в статиці), студенти мали б змогу відстежити, як вони реалізуються в окремих стадіях процесу та під час особливих проваджень (в динаміці). За такого підходу можна уникнути ситуації, коли стадії досулового розслідування, зміст якої становить процесуальна діяльність нижчого рівня, у навчальних програмах присвячено набагато більше тем (як правило, це: основні положення досудового слідства, слідчі дії, притягнення як обвинуваченого, застосування запобіжних

1 Див Фойницкий И. Я. Курс уголовного сулопроизводства. В 2-х т. — СПБ., 1996. - Т   1. -   С. 3-4.

заходів, зупинення і закінчення досудового слідства загалом п'ять тем), ніж стадії судового розгляду, в якій здійснюється діяльність вищого рівня та найбільш повно реалізуються всі принципи кримінально-процесуального права і якій у більшості вивчених автором програм з дисципліни відведено одну тему. Приділення основної \'ваги стадії досудового розслідування, в якій обмежено діють принципи гласності та змагальності, і відсування на другий план стадії судового розгляду свідчить про те, шо інквізиційність радянського кримінального процесу до цього часу не подолано.

Традиції викладання криці взльн о-процесуального права зобов'язують дотримуватися структури цієї навчальної дисципліни, що існує в переважній більшості юридичних вищих навчальних закладі».

Готуючи матеріал до лекцій, автор опирався спокусі побільше внести теоретичних, правових положень. Однак курс лекцій об'єктивно не може охопити всього нормативного матеріалу, а також результатів, досягнутих теорією кримінального процесу, що перебуває на досить високому рівні розвитку.

Лекційний матеріал розподілено за п'ятьма розділами, їх виокремлено не за якимось одним "лінійним" принципом, а за різними підставами.

Перший розділ присвячено викладенню фундаментальних положень кримінально-процесуального права, другий досудоному провадженню, третій провадженню у суді, четвертий особливим формам провадження, п'ятий -- особливостям кримінального процесу іноземних держав.

Автор вважав за потрібне ознайомити студентів з іменами і науковим спадком видатних учених-процесуалістів минулого і сучасності. Таке наближення до "особистісних" аспектів наукової творчості вчених сприяє залученню студентів до науки, пробудженню емоційного ставлення до неї.

Автор висловлює вдячність своїм учителям:

Володимирові Андрійовичу Мішенку за допомогу в оволодінні "азами" слідчої діяльності;

Валерієві Петровичу Гмирку за виховання поваги до навчально-методичної діяльності;

Володимирові Серафимовичу Зеленеиькому за допомогу в усвідомленні необхідності зайняття науковою діяльністю і прищеплення любові до кримінального процесу. Кілька тем лекцій розкрито шляхом прямого аналізу його наукових праць ("Стадія порушення кримінальної справи", "Стадія порушення державного обвинувачення").

Усіх позитивних якостей цієї праці досягнуто завдяки вчителям. Недоліки автор відносить на свій рахунок і буде дуже вдячний усім, хто висловить рекомендації щодо удосконалення курсу лекцій.

'      І

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ЛЕКЦІЯ 1. СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ

1. Загальне поняття кримінального процесу.

2.  Історичні форми кримінального процесу.

3. Характеристика кримінального процесу як діяльності.

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Проблема визначений поняття кримінального процесу є однією із нзйдискусійніших у теорії кримінального процесу. Тому в юридичній літературі є багато різних за змістом дефініцій.

Поняття (і термін) "кримінальний процес" вживають у чотирьох значеннях.

1.   Специфічна діяльність із застосування норм права. Згідно із таким підходом до його розуміння,  кримінальний процес — це врегульована кримінально-процесуальним правом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, змістом якої є дослід-ча перевірка і вирішення заяв (повідомлень) про злочини, досудове роз-слідування, судовий розгляд і вирішення кримінальних справ, а також вирішення питань, пов 'язаних із виконанням вироків.

2.  Одна із галузей права. Кримінальне-процесуальне право це відносно самостійна сукупність норм вітчизняного права, що регулюють відносини між учасниками кримінальної справи. Грунтовніше поняття кримінального процесу як галузі права буде розглянуто у лекції 2.

Про сутність кримінального процесу йдеться в усіч лекціях. Однак це не заперечує необхідності подання в окремих лекшях сутності кримінального процесу як діяльності (лекція 11 І як галузі права (лекція 2>, в межах яких буде розглянуто найголовніші, найзагальніші питання.

3.  Галузь правової науки.  Наука кримінального процесу ІІе галузь правової науки, предметом дослідження якої с кримінально-про-цесуальне право, практика його застосування, а метою вироблення рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

4.  Навчальна дисципліна. Кримінальний процес у цьому значенні розуміють як дисципліну, що її вивчають у ваших навчальних закладах юридичного профілю, предметом якої є кримінальио-процесуальпе законодавство та практика його застосування, а також наука кримінального процесу. У більшості навчальних закладів ця дисципліна є профільною. Опанувати навчальний матеріал найбільш ефективно можна лише звертаючись до положень:

-  загальної теорії права;

-  конституційного, кримінального та інших галузей вітчизняного права;

-  міжнародних правових документів із питань кримінального судочинства;

-  суміжних наук (криміналістики, правової психології тощо);

-  відомчих нормативно-правових актів (положень, інструкцій тощо, затверджених наказами Генерального прокурора України, МВС України, Мінюсту України), в яких конкретизуються положення законів;

-  постанов Пленуму Верховного Суду України.

Слід зазначити, що поняття "кримінальний процес" і "кримінальне судочинство" тотожними за змістом*.

Кримінальний процес вивчають студенти старших курсів, які Ііже вміють самостійно опрацьовувати літературні джерела. Слід пам'ятати слова Василя Олександровича Сухомлинського, який цілком слушно стверджував: "Найкращий вид освіти це самоосвіта". Студенти мають переглядати періодичну юридичну літературу, зокрема, журнали "Право України". "Юридична Україна", "Вісник Верховного Суду України, "Прокуратура. Людина. Держава."; газету "Юридичний вісник України". В цих загальноукраїнських виданнях публікують наукові статті провідних науковців, ознайомлення з якими сприятиме кращому опануванню навчального матеріалу. Цінність наукових статей полягає в тому, що вони відзначаються науковою новизною, окрім того, вони оперативно реагують на зміни в законодавстві.

Найчастіше в теорії вживають термін "кримінальний процес". Застосування ж терміна '"кримінальне судочинство" е. скоріше, даниною традиції до 1917 р. провадження у кримінальних справах здійснювалося за Статутом кримінального судочинства, а кодекси всіх союзних республік в Радянському Союзі Грунтувалися на Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік.

Досконало вивчити кримінально-процесуальне право допоможуть монографії, навчальні посібники. Слід звертати увагу на дискусійні положення процесуальної теорії, намагатися вислов-люиати щодо них власні думки, а також знати праці відомих учених-процесуалістів минулого і тих, які працюють в нашій державі сьогодні.

До 1917 р. істотний внесок у теорію кримінального процесу зробили такі вчені: С. І. Вікторський, М. В. Духоиськой, А. Ф. Коні, М. В. Мураяйов, Б, П. Ніконов, П. К. Скорделі, В. Л. Случевський, Д. Г. Тальберг, Г. С. Фельдштейн, І. Я. Фойницький', В. О. Чайков-ський, О. І. Люблінський. У радянський період розвитку теорії кримінального процесу відзначались глибиною досліджень праці вчених-росіян: В. П. Бож'єва, Т. М. Добровольської, П. С. Елькінд, О. М. Ларіна, В. 3. Лукашевича, Я. О. Мотовіловкера, В. П. Нажи-мова, М. М. Полянського, В. М. Савицького, М. С. Строговича".

В Україні як за радянських часів, так і після набуття незалежності найвідомішими є праці вчених таких наукових шкіл; харківської (професори С. А. Альперт, М. 1. Бажанов, М, М. Гродзин-ський, Ю. М. Грошевий, В, С, Зелененький); київської (професори Л. Я. Дубинський, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Ми-хеєнко, 3. Д. Смітієнко, Т. В. Варфоломєєва); львівської (професор В. Т. Hop); одеської (професор Ю. П. Аленін).

Студенти, які прагнуть досягти успіху в кар'єрі юриста, повинні формувати власну юридичну бібліотеку, фонд якої мають становити всі кодифіковані законодавчі акти, монографії, навчальні посібники, юридичні журнали тощо.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Терміни "кримінальний процес" і "кримінальне судочинство" є тотожними за змістом.

2.  Терміном "кримінальний процес" позначають такі поняття: 1) діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і

' Праіія Івана Яковича Фойнішького ''Курс уголовного судопроизводства'", вперше видана в 1884 р. (витримала п'ять видань), до цього часу залишається неперевершеною за своєю повнотою, літературною розробкою, різнобічним аналізом Студенти, які прагнуть глибоко опанувати курс кримінального-про-цесуального права, обов'язково мають ознайомитися з цією працею, перевиданою з ініціативи О. В. Смірнова в 1996 р (див.: Фпйницпий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2-х т. — СПб., 1996]. Переважна більшість викладених у ній положень не втратила своєї актуальності ло наших днів.

" М. С. Стрргович е ''батьком" радянської концепції розуміння кримінального процесу. Його "Курс советского уголовного процесса" у двох точах (М.. 1968. — Т. 1; 1970. — Т. 2) містить концептуальні положення, на яких виховано не одне покоління вчених-процесуалістів, у тому числі й автора цього курсу лекцій.

суду в кримінальних справах; 2) галузь права; 3) галузь правової науки; 4) навчальну дисципліну,

3. Під час вивчення дисципліни студентам, окрім лекцій, підручників та навчальних посібників, слід звертатися до наукових публікацій.

2. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Історична форма кримінального процесу це форма організації процесу, що обумовлює джерело руху кримінальної справи та основи процесуального статусу її учасників.

Критерії, що впливають на форму кримінального процесу;

державно-політичний режим (саме ним визначається ступінь свободи особи);

—  рівень правової культури у суспільстві;

—  ступінь зрілості суспільства.

Зазвичай, у теорії кримінального процесу йдеться про три його історичних форми, які іноді в літературі називають ідеальними типами (В. В. Вандишев, В. П. Нажимов) або моделями (О. В. Смірнов).

1. Інкеічиційішй (розшукові!й, Сіїідчий, с.іідчо-розшуковий) кримінальний процес має такі основні ознаки:

•  застосування переважно, а то і винятково, імперативного методу правового регулювання кримінально-проііесуальних відносин;

« функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи зосереджено в одному державному органі;

•   суд має право досліджувати кримінальну справу повно і всебічно, незважаючи на межі, визначені обвинувачем щодо осіб І вчинених ними діянь ("принцип неподільності обвинувачення", що випливає із завдання суду з'ясувати істину);

суду належить право змінювати обвинувачення в значних межах;

•  джерелом руху процесу є воля держави (веління закону);

•   поняття обвинувачення замінюють приводи до порушення кримінальної справи;

•  замість оскарження судових рішень Існує ревізійний порядок їх перегляду;

•    всі учасники процесу зобов'язуються прагнути встановити матеріальну істину;

•   обвинувачений є не суб'єктом, а об'єктом дослідження;

•  самостійних сторін немає, тож немає І потреби у змагальності процесу (процес не є судовим спором, перетворюється на безособове дослідження);

•   обвинувачений має певні права, однак їх реалізація цілком залежить від державних органів, які ведуть процес;

•   доказування перебуває в зародковому стані або діє система формальних доказів;

•  визнання обвинуваченим своєї вини "цариця доказів";

ф до обвинуваченого застосовують тортури, підслідне затримання;

•   таємність провадження;

•  фіксується у письмовій формі,

2. Змагальний процес поділяють на два види. Обвинувальний процес, для якого притаманними є:

•  наявність кримінальне-правового спору;

•  наявність сторін із різними за змістом інтересами;

•  залежність вироку суду від змагання сторін.

Змагання сторін е формальним, оскільки істину встановлюють не за допомогою доказів, а шляхом ордалій (випробування отрутою, вогнем тощо), судового поєдинку або поручительства.

Обвинувальний процес був за часів раннього європейського Середньовіччя і класичного феодалізму.

Позовний змагальний процес має два підвиди:

1)  приватно-позовішії, в якому передбачено:

•  пред'явлення обвинувачення приватною особою;

•  формальну рівність сторін, що полягає в однакових стартових можливостях;

•  розподіл тягаря доказування між сторонами;

•  збирання стороною обвинувачення тільки обвинувальних, а стороною захисту тільки виправдувальних доказів;

•  пасивність суду в доказуванні;

•  закінчення процесу u разі визнання обвинуваченим (відповідачем) вини (презумпція істинності визнання).

Приватно-позовний процес існував в античних республіках Греції і Риму, В сучасному українському процесі він виявляється у справах приватного обвинувачення (див. лекцію 3 — принцип публічності);

2)  публічно-позовний процес, шо має такі ознаки:

•  здійснення функції обвинувачення постійно діючим державним органом (прокуратурою, поліцією тощо), який керується не власним розсудом, а службовим обои'язком (ex officio);

•  активність публічного позивача обвинувача;

•  диспозитивність у розпорядженні предметом позову, тобто обвинуваченням;

надання процесуальної допомоги потерпілому, а іноді й заміна його в Процесі (домінування публічних інтересів над приватними);

•  рівноправність сторін протягом всього періоду провадження у справі.

Публічно-позовний процес існував у Росії за Статутом кримінального судочинства 1864 р. Елементи такого виду змагальної форми процесу впроваджують нині й в Україні,

V змагальному процесі зміст та обсяг обвинувачення визначає обвинувач. Суд розглядає справу не повно і всебічно, а тільки у визначеному обвинувачем обсязі. Це так званий "принцип подільності обвинувачення".

Питання про те, яка із історичних форм Крим і тільного процесу нииикла першою, до цього часу однозначно не вирішено.

3. Змішаний (слідчо-судовий, континентальний) кримінальний процес.

У жодній із сучасних держав кримінальний процес у "чистій" Історичний формі (інквізиційна, змагальна) не існує. Інквізиційні елементи "змішуються" а різних пропорціях зі змагальними, що дає підставу назвати його процесом змішаної форми.

В юридичній літературі розрізняють два види змішаного кримінального процесу,

1.  Процес, е якому досудове (попереднє) розслідування побудовано суто па інквізиційних, а судові стадії на змагальних засадах. Основні риси:

•  в досудовому провадженні не допускається захисник;

•  обвинувачений та інші учасники мають змогу ознайомитися з матеріалами кримінальної справи тільки по завершенні досудоііого розслідування;

•  заборонено судове оскарження учасниками досудояого розслідування дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес.

2.  Процес, у досудовому провадженні якого е елементи змагальності, а саме:

допускається захисник (із моменту ознайомлення з матеріалами закінченої розслідуванням кримінальної справи або пред'явлення обвинувачення, або затримання, або порушення кримінальної справи щодо особи);

заінтересованим учасникам досудового розслідування за їх клопотанням ше до закінчення розслідування може бути надано певні матеріали (наприклад, ті, якими обґрунтовується затримання чи пред'явлення обвинувачення);

•  всім учасниками досудового розслідування надано право на оскарження до суду дій і рішень органів досудоаого розслідування.

Саме така форма кримінального процесу діє тепер в Україні.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1.   Є три історичні форми кримінального процесу:  1) інквізиційний (розшуковий, слідчий, слідчо-розшуковий); 2) змагальний: 3) змішаний (слідчо-судовий, континентальний).

2.  В Україні існує кримінальний процес змішаної форми із наявністю змагальних елементів у досудовому проналженні.

10

11

3. ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ПК ДІЯЛЬНОСТІ

У теорії кримінального процесу є два підходи до його вивчення.

Перший підхід пов'язаний із розумінням кримінального процесу як сукупності кримінально-процесуальних (правових) відносин, ЩО виникають, розвиваються і припиняються під час порушення, досудового слідства, судового розгляду і вирішення кримінальних справ.

Прибічники другого підходу розглядають кримінальний процес як специфічну правоохоронну діяльність із застосування норм права.

Отже, кримінальний процес це діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду з порушення, досудоиого слідства, судового розгляду, перегляду І виконання судових рішень.

Такий підхід переважає в теорії процесу. Причина цього вбачається у динамічності руху процесу, що не дає можливості простежувати швидкі й часті зміни об'єкта, суб'єкта і змісту кримінально-процесуальних відносин.

Як і будь-яку іншу людську діяльність, кримінальний процес характеризують такі категорії: мета, завдання, функції, учасники, засоби, спосіб, структура, форма і гарантії.

Мета кримінального процесу це бажаний результат провадження у кримінальній справі. Оскільки процес здійснюється в інтересах всіх його суб'єктів, його мету слід визначати як охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.

Завдання кримінального процесу сформульовано в ст. 2 Кримінальне-процесуального кодексу України (далі КПК):

1)  швидке і повне розкриття злочинів;

2)  викриття винних;

3)  забезпечення правильного застосування закону з тим, шоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Виконання всіх цих завдань покладено на державні органи, які ведуть процес. Причому суд зобов'язаний виконувати тільки останнє завдання.

Функції кримінального процесу це визначені законом основні напрями кримінально-процесуильної діяльності. Вони "не збігаються одна з одною і не поглинаються одна одною"1.

До функцій кримінального процесу належать: 1) функція кримінального переслідування), 2) функція захисту; 3) функція правосуддя; 4) допоміжна функція.

' Сглрогович М. С. Уголовное преследование в советском уголовном процессе. - М., 1951. - С. 15.

12

Кримінальне перевідування це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, змістом якого є:

•  порушення кримінальної справи щодо конкретної особи;

•  викриття особи у вчиненні злочину;

•  вжиття до підозрюваних і обвинувачених заходів процесуального примусу;

•  формулювання підозри у вчиненні злочину;

•  пред'явлення слідчим обвинувачення;

•  порушення державного обвинувачення;

•  підтримання державного обвинувачення перед судом.

У навчальній юридичній літературі кримінальне переслідування не розглядають як функцію кримінального процесу. У всіх виданих в Україні підручниках йдеться про функцію обвинувачення. Причиною того є негативний відтінок слова "переслідування", зумовлений діяльністю правоохоронних, по суті, злочинних, органів у 1937-1953 роках.

На користь можливості використання терміна (і поняття) "кримінальне переслідування" можна навести такі аргументи.

1.  Обвинувачення пред'являють особі в разі, якщо е достатні докази, що аказують на вчинення нею злочину. Однак до пред'явлення обвинувачення шоло особи застосовують примусові заходи (затримання, взяття під варту тощо). Зміст якої функції вони відтворюють? Застосування таких заходів до пред'явлення особі обвинувачення саме і є частиною функції кримінального переслідування.

2.  Згідно з ч. 4 ст. 44 КПК захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Він має право увійти у справу до першого допиту підозрюваного (коли обвинувачення ше не пред'явлено). Від чого захищатиметься підозрюваний за допомогою захисника? Від підозри, що є складовою функції кримінального переслідування.

3.  У міжнародних угодах, конвенціях тощо, учасницею яких є Україна, термін "кримінальне переслідування" вживається доволі широко. Жодних проблем із упровадженням його в національне законодавство немає. Тим паче, що Україна є учасницею багатьох міжнародних угод, ратифікованих Верховною Радою, у зв'язку з чим вони стали частиною національного законодавства. В проекті КПК України цей термін використовується.

Функція захисту це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, зміст якого становлять:

•  заперечення по суті підозри та обвинувачення в цілому;

•  заперечення окремих пунктів підозри та обвинувачення;

•  заперечення кваліфікації;

•  інше трактування дій підзахисного, що не заперечує обвинувачення;

•  врахування органами досудового розслідування, прокуратури і суду обставин, що пом'якшують вину;

13

ж

« наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

Функція правосуддя (вирішення кримінальної справи, або юрисдикіїійна функція) це основний напрям кримінально-процесу альної діяльностІ, пов'язаний із прийняттям у кримінальній справі остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільне небезпечного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв'язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

Функції кримінального переслідування і захисту від самого початку їх здійснення підпорядковано функції правосуддя. Вони виконуються під контролем суду від моменту порушення кримінальної справи. Будь-які рішення і дії органу дізнання, слідчого і прокурора може бути оскаржено до суду. У такий спосіб забезпечується вільний доступ громадян до правосуддя.

Прийняття ж органами досудового слідства і прокурором рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та про закриття справи є відмовою цих органів від кримінального переслідування у зв'язку з наявністю певних обставин.

Допоміжна функція це напрям кримінальне-процесуальної діяльності, зміст якого утворюють дії не заінтересованих у результатах вирішення справи суб'єктів. Наприклад, давання показань як свідок, засвідчення підписом відповідності записів у протоколі виконаним діям, ведення протоколу судового засідання тощо.

Ця функція є допоміжною щодо функції правосуддя (у вітчизняному кримінальному процесі немає "свідків обвинувачення" та "свідків захисту").

Функції кримінального процесу завжди виконують певні учасники. Один учасник не може виконувати одночасно дві й більше функцій.

Суб'єкти (учасники) кримінального процесу це всі державні органи, посадові та приватні особи, які беруть участь у криміналь-но-процесуальному провадженні, їх буде розглянуто грунтовно в лекції 4.

Засобами кримінального процесу є сукупність всіх процесуальних дій і процесуальних рішень, призначених для вирішення його завдань.

Кримінаяьно-процесуврьнідії це дії, врегульовані нормами кримінально-процесуального права, що провадяться в межах чинності кримінально-процесуального закону, визначеної законом компетенції та в часових межах кримінального процесу, результати яких мають самостійне юридичне значення.

Кримінаяьно-проіфсуаяьні рішення це рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, прийняті ними (і тільки ними) з будь-яких питань, які мають значення для справи.

Спосіб кримінальн о-процес у альної діяльності це прийом, який дозволяє виконати всі її завдання і досягти мети. У кожного Із учасників кримінального процесу є своя мета. Якщо кримінал ыю-процесуальна діяльність є цілісною, то хтось із суб'єктів кримінального процесу повинен визначати її мету. Таким у кримінальному процесі є суд, "режисер, котрий збирає матеріали і визначас зміст'". Суд немов би притягує дії всіх суб'єктів процесу, "кооперує"* їх. Зробити це він може тільки шляхом правосуддя особливого виду державної діяльності, що є способом кримінально-процесуальної діяльності".

Структура кримінального процесу це об'єднання елементів процесу, що робить його цілісним утворенням.

Структура кримінального процесу:

•  у статичному стані відображається в матеріалах закінченої провадженням кримінальної справи;

у динамічному етапі це сукупність елементів діяльності. Структурними елементами кримінального процесу, шо відображають його динаміку, є стадії.

Стадії кримінального процесу це його відносно самостійні частини, кожна із яких має власні завдання, специфічне коло учасників і процесуальних засобів діяльності, проходить притаманні тільки для неї етапи і завершується прийняттям певного рішення, яким вона, як правило, трансформується в наступну стадію.

Ознаками стаоїїєп завдання, коло учасників, процесуальні засоби, етапи, кінцеві рішення. Діяльність у кожній стадії здійснюється на підставі загальних положень, властивих тільки їй.

Завдання стадії— це наперед визначений, запланований для виконання обсяг процесуальної діяльності, яку необхідно здійснити для досягнення мети кримінального процесу. Кожна стадія забезпечує виконання своїх завдань, що в кінцевому підсумку сприяє виконанню завдань кримінального процесу, регламентованих ст. 2 КПК.

Другою ознакою будь-якої стадії, шо є підставою для виокремлення частини кримінальне -процесуальної діяльності як окремої стадії, є певне коло учасників. У кожній із стадій кримінального

1 Див.: Мизулина Е. Уголовный процесе. Кониегшия самоограничения государства. — Тарту, 1991. — С. 10.

Оскільки в учасників різні цілі, то можна вести мову про ''негативну кооперацію" їх діяльності.

" У цивільному процесуальному праві ставиться питання про спосіб захисту судом прав, свобод та Інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Зміст нього способу не розкрито. У ст. 4 нового Цивільного процесуапьного кодексу України (далі ІІПК) зазначено тільки про те. шо спосіб захисту визначається законами України. Однак, як відомо, про способи захисту прав, свобод та інтересів суб'єктів правовідносин прямо в законах не йдеться.

14

15

пронесу беруть участь суб'єкти, коло яких є особливим, хоча деякі з них є учасниками кількох стадій, маючії один процесуальний статус. Наприклад, потерпілий як учасник кримінального пронесу з'являється в стадії досудового слідства після визнання його таким постановою органу дізнання або слідчого, В ньому статусі від перебуває протягом провадження, здійснюваного у всіх наступних стадіях процесу (попереднього розгляду справи суддею, судового розгляду, апеляційного провадження тощо). Така сама ситуація і з процесуальним статусом цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Тільки в наступних за досудовим слідством стадіях процесу ці учасники набувають додаткових прав. Приміром, потерпілий у стадії судового розгляду набуває прав підтримувати обвинувачення в разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, брати участь у судових дебатах тощо (ст. 267 КПК). Отже, індивідуалізує кожну стадію тільки коло (сукупність) учасників процесу, а не окремі з них.

Третя ознака процесуальні засоби кримінально-процесуальної діяльності, що також є специфічними для кожної стадії. Найчастіше стадії розмежовують на підставі аналізу засобів діяльності, що] спрямовані на одержання нового знання, пізнавальних засобів. Наприклад, для стадії порушення кримінальної справи є характерними такі пізнавальні засоби, як відібрання пояснень від окремих громадян і посадових осіб та витребування необхідних документів (ч. 4 ст, 97 КПК). Для стадії досудового слідства слідчі ДІЇ (допити, очна ставка, пред'явлення для впізнання, експертиза тощо глави 11—18 КПК). У стадії судового розгляду використовують судові слідчі дії, шо відрізняються певною специфікок змісту та умов провадження (допит підсудного — ст. 300 КПК; допит свідка — статті 303—305, 307 КПК; пред'явлення для впізнання — ст- 309 КПК та ін.).

Етапи стадії — це відносно самостійні елементи стадії кримінального процесу, шо мають певну специфіку, а тому сприяюті ідентифікації його стадій.

Кожна стадія має притаманні тільки для неї етапи. Загальна же для них е те, що вони, по-перше, відображають рух кримінальної справи всередині тієї чи іншої стадії; по-друге. завжди пов'язані із вирішенням певних завдань стадії. Завдання можуть бути вихідними, проміжними та кінцевими. Тому в більшості стадій, як правило, є три етапи — вихідний, проміжний і кінцевий, які можуть мати в різних стадіях різні назви. Наприклад, стадія порушення кримінальної справи складається із таких етапів: прийняття, реєстрації, перевірки та вирішення заяв і повідомлень про злочини; стадія судового розгляду — підготовчої частини, судового слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного, постановлення вироку.

16

У кримінальному процесі кожна його стадія завершується прийняттям кінцевого рішення. Особливістю таких процесуальних рішень е те, шо з їх прийняттям кожна попередня стадія трансформується а наступну. Наприклад, з прийняттям кінцевого для стадії порушення кримінальної справи рішення вона трансформується в наступну стадію досудове слідство. Специфічними є тільки стадії порушення справи і виконання вироку. Перша не має початкового рішення, яке б трансформувало попередню стадію в стадію порушення справи, бо такої (попередньої) стадії не існує. Окрім того, наявність початкового рішення означала б можливість селекції (відбору) заяв і повідомлень про злочини, що катеторично заборонено чинним кримінальне-процесуальним законом (ч. 1 ст. 97 КПК). Стадія виконання вироку не має кінцевого рішення, бо ІІією стадією процес завершується, а тому немає потреби у прийнятті якогось рішення про продовження процесуальної діяльності.

За чинним кримінально-процесуальним законом провадження у кримінальних справах проходить певну кількість стадій, що в своїй сукупності утворюють систему стадій кримінального процесу, а саме:

1)  порушення кримінальної справи;

2)  досудове слідство;

3)  порушення державного обвинувачення;

4)  попередній розгляд справи суддею;

5)  судовий розгляд;

6)  апеляційне провадження;

7)  касаційне провадження;

8)  виконання вироку;

9) перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. Кримінальний процес не завжди проходить всі ці стадії. Він може

завершитися на будь-якій: в стадії порушення кримінальної справи — прийняттям рішення про відмову у порушенні такої справи; у всіх інших стадіях (окрім виконання вироку) — закриттям кримінальної справи.

Окрім того, у деяких кримінальних справах немає певних стадій, це ті, провадження у яких здійснюється у диференційованих формах. Наприклад, немає стадії досудового слідства у справах:

•  приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

про злочини, передбачені у ст. 425 КПК (справи із протокольною формою досудової підготовки матеріалів).

Провадження у кожній стадії кримінального процесу здійснюється відповідно до його принципів (див, лекцію 3). Однак є положення, шо мають загальний характер для тієї чи іншої конкретної стадії процесу. Щодо деяких стадій їх прямо передбачено в кримінально-процесуальному законі. Наприклад, главою 24 КПК загальні положення встановлено для стадії судового розгляду, главою 11 КПК — для стадії я'г-улп.вг''СІ сдід^тяз...НІ."."." «сіх інших стадій

17

кримінального процесу, то законодавець не виділив їх загальні положення в окремі глави КПК. Однак це не означає, що таких положень не існує, їх можна вивести Із норм того проііесуально-правового інституту, якими регламентується провадження у конкретній стадії процесу.

Загальні положення стадії кримінального процесу це обумовлені принципами кримінального процесу правила, які відбивають найважливіші типові властивості стадії процесу і визначають найсуттєвіші вимоги, що їх висувають до порядку провадження процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, і виявляються протягом усього періоду її реалізації.

Зміст загальних положень кожної із стадій кримінального процесу викладено у відповідних лекціях.

Кримінальне-процесуальна форма це визначений законом порядок провадження у кримінальній справі в цілому, порядок виконання окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних

рішень.

Значення кримінальне-процесуальної форми полягає в тому, що вона створює докладно врегульований, юридичне визначений, суворо обов'язковий режим провадження у кримінальній справі. Процесуальна форма немає нічого спільного з формалізмом.

Порядок провадження є єдиним (уніфікованим) у всіх кримінальних справах, що відіграє роль гарантії дотримання прав суб'єктів процесу. Однак у деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження диференційовані залежно від характеристик суб'єкта, щодо якого здійснюється провадження, або характеристик вчиненого злочину.

Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження

передбачено для:

1) кримінальних справ про злочини і суспільне небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми особами (див. лекцію 22);

2)  кримінальних справ про суспільне небезпечні діяння неосудних осіб (див. лекцію 23);

3)  кримінальних справ приватного обвинувачення (див. лекцію

24);

4) протокольної форми досудової підготовки матеріалів (див. лекцію 25).

Необхідність застосування особливої форми провадження у кримінальних справах двох перших категорій зумовлено потребою надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через неповноліття або психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права і законні інтереси. Форму провадження у двох останніх категоріях справ, навпаки, може бути спрощено, бо в їх межах встановлюють обставини нетяжких і нескладних злочинів.

18                                                                  .(       .

Кримінальне-процесуальні гарантії це визначені процесуальним законом засоби забезпечення ефективного функціонування кримінального процесу.

Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять:

1)  достатній ступінь урегульованості кримінальне-процесуальної діяльності;

2)  кримінальне-процесуальна форма;

3)  принципи кримінального процесу;

4)  процесуальний статус учасників кримінального процесу;

5)  можливість застосування заходів кримінальне-процесуального примусу (запобіжних та інших заходів);

6)  судовий контроль;

7)  прокурорський нагляд;

8)  відомчий контроль;

9)  обгрунтування процесуальних рішень І ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту тощо);

10)  право на оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, які ведуть процес;

11)  юридична відповідальність.

Кримінальний процес в Україні є сполученим, бо в межах кримінальної справи можливе заявления і розгляд цивільного позову, за умови, що шкоду завдано внаслідок вчинення злочину.

Кримінальне-процесуальні строки це проміжки часу, протягом яких суб'єктам необхідно здійснити певні процесуальні дії або прийняти певні процесуальні рішення.

Строки у кримінальному процесі застосовують задля дисциплінованості, вони безпосередньо сприяють реалізації завдання швидкого розкриття злочинів.

У статтях 89 та 90 КПК встановлено правила обчислення і поновлення процесуальних строків'.

1)  строки обчислюють годинами, добами (днями) і місяцями. При обчисленні строків не беруть до уваги той день і ту годину, від яких починається строк;

2)  при обчисленні строку добами строк закінчується о 24 годині останньої доби. Якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах;

3)  при обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне число останнього місяця;

4)  якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважають наступний робочий день. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця;

19

5)   строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення строку на пошту, а для осіб, яких тримають під вартою, якщо скаргу або інший документ здано адміністрації місця досудового ув'язнення;

6)  пропущений із поважних причин строк має бути поновлено за клопотанням заінтересованої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвалою суду або постановою судді. Подання клопотання про поновлення пропущеного строку зупиняє виконання рішення, оскарженого з пропуском строку, до вирішення питання про поновлення строку.

Судові витрати це всі витрати, шо і'х було зроблено у зв'язку з провадженням у кримінальній справі.

Провадження у кримінальній справі потребує значних матеріальних витрат. Більшу частину з них (утримання органів, що ведуть процес; тримання осіб під вартою та ін.) держава бере на себе. Іншу частину витрат відшкодовують особи, щодо яких постановлено обвинувальний вирок.

Згідно зі ст. 91 до судових витрат належать:

1)  суми, що видані або мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим;

2)  суми,  витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;

3)  інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудоиого слідства і суд при провадженні у певній справі (наприклад, витрати, пов'язані з відшкодуванням вартості предметів чи речовин, зіпсованих під час провадження слідчого експерименту чи експертизи).

Підстави і процесуальний порядок відшкодування витрат окремим суб'єктам кримінального процесу регламентовано статтями 92-93-1 КПК-

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1.  До вивчення кримінального процесу є два підходи. Згідно з першим кримінальний процес розглядають як сукупність правовідносин, з другим — як діяльність із застосування норм права, В теорії та практиці переважає другий підхід.

2.   Кримінальний  процес як діяльність складається із таких елементів: мета, завдання, функції, суб'єкти (учасники), засоби, спосіб, структура (стадії), форма і гарантії.

3.  В Україні кримінальний процес може бути сполучений із цивільним процесом.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Належне опанування сутності кримінального процесу можливе тільки за умови вивчення положень підручників, монографій, навчальних посібників, наукових статей.

20

2.  Історичних форм кримінального процесу у "чистому вигляді" не існує. Всі вони є тією чи іншою мірою змішаними.

3.  Підхід до вивчення кримінального процесу як діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду із правозасто-сування є найбільш ефективним.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Наукові та в а вч а л ьн о -методичні джерела

1.  Аденін Ю., Гурджі Ю. Публічна природа гарантій прав особи у кримінальному процесі // Прано України. — 2003. — № 4.

2.  Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения. — М., 1975.

3.   Варфоломєєва  Т.  В.  Зашита в уголовном судопроизводстве.  —  К., 1998.

4.  Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. К., 2002.

5.  Лобойко Л. М. Співвідношення стадій логічної і функціональної послідовності в кримінальному процесі // Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. - № 2.

6.  Лобойко Л- М. Стадії кримінального процесу, — Дніпропетровськ, 2004.

7.  Лобойко Л. М., Черненко А. П. Поняття кримінально-процесуальної дії // Вісник Луганської акад. внутр. справ МВС імені 10-річчя незалежності України. — 2004. — № 2. — С. 266—278.

S. Лупинскаи П. А.  Решения в уголовном  судопроизводстве.  —  М,, 1976.

9.  Мизулина Е. Уголовный процесе: Концепция самоограничения государства. — Тарту, 1991.

10.   Михайленка О. Р. Строки та інші часові параметри в кримінальному процесі України. — К., 2000.

11.    Никоненко М. Я.  Поняття, види і зміст кримінально-процесуальних гарантій // Науковий  вісник  Нац.  акад.  М-ва  внутр. справ.  —  К., 2001. - Вип.  1.

12.    Орлов М. Кримінально-процесуальні гарантії відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином // Право України. — 2004. — № 5.

13.     Сірий М. Тенденції розвитку кримінального процесу України // Адвокатура. — 2004. — № 1.

14.    Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000,

15.    Теория юридического процесса / В. М. Горшенев, В. Г. Крупин, К>- (і. Мельников, И. М. Погребной и др.; Под общ. ред. В. М. Горшенева. — Харьков, 1985.

16.    Термитник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: Монографія. Дніпропетровськ, 2002.

1'. Фомін С. Б. Строки у кримінальному судочинстві: поняття, класифікація та функціональне призначення. Харків. 2003.

_   18.    Юридическая процессуальная форма: теория и практика / Под общ. ред. Л. £. Недбайло и В. М. Горшенева. - М., 1976,

19.   Якимович Ю. К. Структура советского уголовного процесса: систе-

стадий и система производств: основные и дополнительные производства. - Томск, 1991.

'О.    Якуб М. Л.  Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве. — М..  1981.

21

ЛЕКЦІЯ 2. СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ГАЛУЗІ ПРАВА

1.  Поняття кримінального процесу як галузі права і його співвідношення з іншими галузями права.

2. Предмет і методи кримінально-процесуального права.

3.  Способи і типи правового регулювання у кримінальному процесі.

4.  Особливості норм кримінальне-процесуального права.

5.   Кримінальне-процесуальний закон. Його чинність у просторі, у часі та щодо осіб.

І. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ГАЛУЗІ ПРАВА І ЙОГО  СПІВВІДНОШЕННЯ З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРАВА

Кримінальне-процесу а льне право це одна із галузей права України, яка становить сукупність правових норм, що регулюють діяльність суду, прокуратури, органів дізнання і досудового слідства під час провадження у кримінальних справах.

Право покликане слугувати задоволенню інтересів громадян, їх об'єднань, держави і суспільства в цілому. В цьому полягає його цінність, що виявляється в таких вимірах:

•  соціальна цінність цієї галузі права полягає в тому, що вона втілює інтереси громадян у вільному від злочинності суспільному сере до виші;

•   інструментальна цінність кримінально-процесуального права один із проявів його загальносоціальної цінності полягає в тому, що воно є регулятором суспільних відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину; інструментом розв'язання кримінальне-правових конфліктів у державі.

Як самостійна галузь права України, кримінально-процесуальне право має специфічні предмет та метод правового регулювання. Однак, як елемент системи права України, воно тісно пов'язане з іншими галузями права та галузями знань. Найтіснішим є зв'язок кримінально-процесуального права із загальною теорією права, конституційним правом, кримінальним правом, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю.

Загмьна теорія права аіліграс щодо всіх галузей права методологічну роль. Вона розробляє теоретичні положення щодо загального розуміння понять, норм права, механізму правового регулювання,

тлумачення норм права тощо, які є вихідними для окремих галузей права, в тому числі й кримінально-процесуального.

Конституційне право регулює найголовніші питання суспільного життя, зокрема визначення засад кримінально-проііесуадьної діяльності. Майже 40 статей Конституції України (понад 20%) можна віднести до таких, що прямо чи опосередковано регулюють відносини у сфері кримінального процесу. Основні з них зосереджено у розділі 2 "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" та у ст. 129.

Кримінальне-процесуальне право не може існувати без кримінального права, і навпаки, норми останнього не можна реалізовувати без першого. Зв'язок цих галузей права є настільки тісним, що в деяких державах до цього часу їх не поділяють на окремі галузі.

Норми кримінального права можуть містити найсуворіші санкції, однак без процесуальних норм вони будуть "мертвими". Норми процесуального права приводять у дію норми кримінального права. Якщо кримінальне-правові норми це "тіло", то процесуальні це їхня "душа". Автор баварського кодексу А, Фейербах' визначав кримінальний процес як "прагматичну частину кримінального права".

У загальній теорії права всі галузі права поділяють на: 1) галузі матеріального права; 2) галузі процесуального (формального) права". Кримінальне право належить до першої групи, а кримінально-процесуальне до другої. Кримінальне право визначає поняття злочину, кримінальної відповідальності, покарання, а кримінально-процесуальне встановлює форму реалізації норм кримінального права (тому є формальним).

Зв'язок цих двох галузей права полягає у такому:

•  вони е галузями публічного права;

•  термін "кримінально-проііесуальне право" походить від терміна "кримінальне право";

•  кримінально-процесуальне право містить низку бланкетних норм, які відсилають до положень кримінального;

' Ансельм Фейербах — визначний німецький криміналіст (батько філософа • Іюдвіга Фейербаха).

Професор В. М. Горшеньов (м. Харків) започаткував юридичну теорію, яка має лпжгалузевий процесуальний характер, теорію юридичного процесу 'Див.1 Теория юридического процесса / Пол обш. ред. В. М. Горшенева. -Харьков. 19Я5. — 193 с.). Пізніше до досліджень у цій сфері долучилися й інші цчені (див.: Протасов В. И. Основы общеправовой процессуальной теории. — 'Ч-. 1991. — 184 с.; Лукьянова Е. Г. Теория процессуального права. — М., 2003. 240 с.]. Доцільність створення цієі теорії і провадження наукових досліджень зумовлено наявністю у всіх видів юридичного процесу (кримінального. Цивільного, господарського, адміністративного тошо) спільних рис.

22

23

кримінальний процес розпочинається при виявленні відомостей про  злочин (поняття  ж злочину визначається кримінальним правом);

•  деякі зазначені в ст. 6 КПК підстави до відмови в порушенні кримінальної справи (закриття справи) пов'язані з кримінально-правовими поняттями: відсутність події злочину п. І ч. 1, відсутність складу злочину п- 2 ч. 1;

•  переважна більшість питань, що їх вирішує суд при постанов-ленні вироку, мають кримінальне-правовий характер:

•  чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачують підсудного;

•  чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону його передбачено;

чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

•  чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме, та інші питання, передбачені ст. 324 КПК;

•  кримінальне право встановлює перелік обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання (статті 66 та 67 Кримінального кодексу України, далі КК);

кримінальним правом регламентовано види, підстави і порядок застосування примусових заходів медичного характеру (статті 92— 96 КК), підстави застосування і види примусових заходів виховного характеру (ст.  105 КК) та багато інших питань, безпосередньо пов'язаних із кримінально-процесуальним правом;

•  санкції норм кримінального права в деяких випадках гарантують реалізацію норм кримінально-процесуального права (статті 371-390 КК).

Кр и мінальн о-процесуальне право перебуває у взаємному зв'язку не тільки з іншими галузями права України, а й з іншими галузями знань, здобутки яких використовують органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при розкритті, розслідуванні злочинів, а також при розгляді справ у суді. Це такі галузі знань: криміналістика, оперативно-розшукова діяльність, судова медицина, судова психологія, судова психіатрія, кримінологія та ін.

Зв'язок кримінально-процесуального права \ криміналістики полягає в тому, що криміналістика розробляє рекомендації щодо тактики провадження окремих слідчих дій і методики розслідування окремих видів злочинів, а також шодо найбільш ефективного застосування науково-технічних засобів для пошуку, виявлення і фіксації слідів злочину. Використання рекомендацій криміналістики не є обов'язковою вимогою для слідчого, однак воно сприяє якісному та ефективному застосуванню норм кримінальне-процесуального права.

Досягнення природничих І технічних наук у кримінальному процесі використовують:

у ході провадження у кримінальних справах експертиз із питань, шо потребують спеціальних знань;

шляхом залучення спеціалістів до участі у слідчих діях з метою надання допомоги у пошуку, виявленні та фіксації слідів злочину;

•  самостійно слідчий під час провадження ним слідчих дій. Кримінально-процесуальн і норми регламентують підстави та

процесуальний порядок застосування спеціальних знань під час досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Зв'язок кримтальпо-процесуальиого права та оперативно-розшу-кової діяльності (ОРД) виявляється в тому, шо дані, здобуті під час ОРД, допомагають слідчому та особі, яка провадить дізнання, висунути версії, швидко встановити і затримати злочинця тощо.

На зв'язок кримінального процесу і ОРД є пряма вказівка у кримінальне-процесуальному законі: "На органи дізнання покладається вжиття необхідних опсративно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили" (ст. 103 КПК).

Щодо співвідношення кримінального процесу і ОРД слід зазначити таке:

1)  ОРД, хоча і має ті самі цілі, шо й кримінальний процес (встановлення обставин злочину), до структури останнього не входить;

2) кримінально-процесуальнідіїта оперативно-розшукові заходи врегульовано різними джерелами права;

3) кримінальний процес гарантує вищий, ніж ОРД, рівень забезпечення прав і законних інтересів громадян;

4) на відміну від кримінального процесу, ОРД може мати негласний характер.

Оперативний працівник і слідчий діють у різних правових режимах, що зумовлює такі відмінності в їх діяльності.

/. Різні засоби й методи здійснення діяльності. Слідчий здійснює свою діяльність засобами і методами, передбаченими кримінально-процесуальним законом, шо мають процесуальний характер. Оперативний працівник засобами і методами, регламентованими Законом України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову Діяльність" та іншими законами, які передбачають використання Для боротьби із злочинністю спеціальних, в тому числі й негласних, методів і засобіві

2- Різні права в застосуванні засобів і методів. Слідчий за жодних обставин не має права застосовувати засоби і методи, які використовує оперативний працівник. Він може провадити лише слідчі та 'Нші процесуальні дії, передбачені кримінально-процесуальним аконом. Оперативний працівник вправі провадити, окрім опера-Ивно-розшукових, ще й слідчі дії, бо він має процесуальний статус особи, яка провадить дізнання.

* Різні межі застосування процесуальних І непроцесуальних засобів ' методів. Якщо майже всі слідчі дії можуть провадитись тільки після

24

25

порушення кримінальної справи і до закінчення досудового розслідування, то оперативно-розшукові заходи — до порушення кримінальної слрави, протягом слідства, а іноді й після закінчення   ! провадження у кримінальній справі,

4. Різні результати діяльності. Якшо в результаті кримінально-процесуальної діяльності слідчий отримує судові докази, то оперативний працівник під час ОРД — тільки дані про факти, джерела таких фактів, які тільки шляхом наступного проведення слідчих дій можуть стати доказами у кримінальній справі.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ ];

1.  Кримінальне-процесуальне право є органічним елементом системи вітчизняного права.

2.  Зв'язок кримінальне-процесуального права з іншими галузями права є двостороннім.

3.  Кримінальне-процесуальне право походить від кримінального права і є визначальним для криміналістики, оиеративно-розшукової діяльності та інших юридичних наук, досягнення яких використовують під час провадження у кримінальних справах.

2. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Крим і нальн о -процесуальне право здійснює свій регулятивний вплив через систему кримінальне-процесуальних відносин, учасники котрих діють у межах наданих їм прав і покладених на них обов'язків. Кримінально-процесуальні відносини є предметом правового регулювання'.

Кримінальне-процесуальні відносини мають юридичний і фактичний зміст.

Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах кримї-нально-процесуального права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників,

Фактичний зміст процесуальних відносин це реально здійснювані їх учасниками дії, спрямовані на реалізацію своїх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що визначаються інтересами у кримінальній справі (публічними чи приватними).

Кримінально-процесуальні відносини:

за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають, є охоронними, бо завжди виникають з факту вчинення злочину (суспільне небезпечного діяння);

. за рівнем індивідуалізації суб'єктів можуть бути тільки відносними (права й обов'язки учасників всіх правовідносин у кримінальній справі точно визначеними);

•  за кількістю суб'єктів як прості (відносини, що виникають між слідчим і допитуваним), так і складні (відносини між слідчим, прокурором, суддею і обвинуваченим при вирішенні питання про взяття останнього під варту);

•  за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами завжди Є двосторонніми, бо кожна сторона правовідносин має як права, так і обов'язки;

•  за характером дій зобов'язаного суб'єкта активні (слідчий зобов'язаний призначити експертизу у випадках, передбачених ст. 76 КПК) і пасивні (слідчий зобов'язаний утриматися від допиту свідка, який дає показання під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу п. 4 ч, 1 ст. 69 КПК);

Ф за волевиявленням -- управлінські, для виникнення яких достатньо лише бажання уповноваженої сторони (накладення судом грошового стягнення на поручителя в разі ухилення обвинуваченого від явки до органів дізнання чи слідства ст. 153 КПК), договірні, для виникнення яких необхідне виявлення (згода) сторін правовідносин (примирення потерпілого з обвинуваченим ст. 8 КПК)'.

Метод кримінальне-процесуального права це категорія права, завдяки якій здійснюється юридичний вплив держаои на суб'єктів правовідносин, шо виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі, а також їх взаємодія один з одним.

Більшість кримінальне-процесуальних відносин врегульовано із застосуванням імперативного методу правового регулювання (методу влади і підкорення), що має примусовий характер. Відносини сторін правовідносин при ньому будуються "по вертикалі" (слідчий -обвинувачений). Метод використовують за схемою "обов'язок + відповідальність".

Останнім часом для врегулювання кримінальне-процесуальних відносин все ширше (особливо після "малої" судової реформи 2001 р.) застосовують диспозитивний метод правового регулювання. У його межах суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин має повну свободу у розпорядженні своїми процесуальними, а іноді й матеріальними, правами. Відносини сторін будуються "по горизонталі" (потерпілий обвинувачений, у межах дії корми права, викладеної в ст. 8 КПК).

З огляду на Інтерес українських юристів до положень антропологічної школи права а юридичній літературі обговорюють питання про визнання прав людини самостійним предметом правового регулювання.

26

1 Кримінальне-процесуальні відносини класифіковано відповідно до загальних положень (лив.: Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. К., 1998. -С. 191-192).

27

При застосуванні цього методу відносини регулюються за схемою "право + гарантія".

Деякі кримінальне-процесуальні відносини врегулювати з допомогою цих двох методів неможливо, зокрема тристоронні правовідносини. Наприклад, слідчий для того, аби вирішити питання про взяття обвинуваченого під варту, повинен звернутися до арбітра суду. Тут слідчий діє щодо обвинуваченого не прямо, а немов би по дузі. Цей метод дістав у літературі назву змагального (судового, арбіт-рального)1.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1.  Предметом кримінальне-процесуального права є суспільні відносини, що виникають, розвиваються і припиняються у зв'язку із вчиненням злочину і можуть існувати тільки в межах кримінального процесу.

2.  Регулювання кримінальне-процесуальних відносин здійснюється Із використанням трьох методів: імперативного, диспозитивного і змагального.

3.  У кримінальному процесі домінує імперативний метод правового регулювання.

3. СПОСОБИ І ТИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Способи правового регулювання в кримінальному процесі це складові елементи впорядкованих кримінальне-процесуальних відносин:

•  дозволяння надання учасникам відносин суб'єктивних прав (ч. 2 ст. 43 КПК надає права обвинуваченому; ст. 69-1 КПК свідкові);

•  іооов 'язування покладання на учасника відносин юридичного обов'язку вчинити якусь дію (ч. І ст. 135 КПК обов'язок обвинуваченого з'явитися за викликом слідчого у призначений строк; ч, 1 ст. 70 КПК свідка з'явитися в зазначені місце і час та дати правдиві показання про відомі обставини у справі);

•  заборона покладання на учасника правовідносин обов'язку утримуватися від вчинення певних дій (заборона домагатись пока-

1 Див.: Вандышев В. В., Дербенев А. П., Смирнов А В. Уголовный процесе; Часть 1. Общая часть уголовного процесса и досудебные стадии. — СПб., 1996. — С. 9 — 10; Либойко Л. М. Поняття і структура судового (змагального) методу кримінально-процесуального права // Вісник Верховного Суду України — 2004 — № 9; Смирное А. В. Молели уголовного процесса — СПб., 2000 - С. 20-25, 50—52.

28

зань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів ч. З ст. 22 КПК; заборона ставити навідні запитання обвинуваченому ч. 6 ст. 143, свідкові ч, 4 ст. 167 КПК, потерпілому ч. 2 ст. 171 КПК).

Способи правового регулювання у кримінальному процесі поєднують, чим досягають найбільшої ефективності регулювання.

Надання прав особам, які беруть участь у кримінальній справі (статті 43, 49, 50, 5} та ін. дозволяння), застосовується у поєднанні Із обов'язком суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, роз'яснити і забезпечити можливість їх здійснення (зобов'язування) ст. 53 КПК.

Обов'язку суду, прокурора, слідчого та органу дізнання вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину (ст. 4 КПК зобов'язування) кореспондує право учасників процесу оскаржувати дії цих посадових осіб статті 99-1, 234, 236, 236-1, 236-2, 236-5, 236-6, 348, 384 КПК (дозволяння), а забороні домагатися показань (ч. З ст. 22 КПК) право на оскарження, передбачене статтями 234 та 236 КПК.

Тип правового регулювання у кримінальному процесі це загальний порядок регулювання відносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, що полягає у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон).

У загальній теорії права розглядають два типи правового регулювання;

1)  загальнодозвільний, що грунтується на загальному дозволянні, у межах якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних Дій ("дозволено все, крім прямо забороненого законом");

2)  слещально-дозвільний, шо грунтується на загальній забороні, у межах якої закон встановлює конкретні дозволи ("заборонено все, крім прямо дозволеного законом")'.

У кримінальне-процесуальному праві домінує другий тип правового регулювання, Особливо це позначається на діяльності державних органів і їх посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. Вони можуть здійснювати тільки ті дії і приймати тільки ті рішення, Що прямо передбачені законом. Особи, які провадять дізнання, слідчі, прокурори і судді не мають дискреційних повноважень'.

Використання у вітчизняному кримінально-процесуальному праві загальнодозвільного типу правового регулювання ё проблем-

' Див.: Скакун О. Ф. Теорія держави І права: Підручник. Харків, 2001. — С. 497-49S.

" На відміну від французького кримінальне-процесуального права, де головуючий у судовому засіданні наділений "дискреційними повноваженнями, в силу яких він може за власним сумлінням і честю вживати будь-яких заходів, які він Еаажає корисними для встановлення істини1' (ст. 310 КПК Франції)

29

ним. Хоча, зважаючи на те, що згідно з принципом верховенства права (а не закону) права людини не вичерпуються тими, що зазначені в законі, можна вести мову про застосування цього типу регулювання поведінки заінтересованих суб'єктів кримінального процесу.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1.   Ефективність правового регулювання кримінально-про-цесуальних відносин забезпечується поєднанням різних способів (дозволяння, зобов'язування, заборона).

2.  У кримінальне-процесуальному праві домінує спеціально-дозвільний тип правового регулювання.

4. ОСОБЛИВОСТІ НОРМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Загальні положення щодо норм права розглядають у межах навчальної дисципліни "Теорія держави і права". Для норм кримінальне-процесуального права притаманні всі ознаки правових норм. Однак, оскільки вони регламентують специфічні суспільні відносини, то слід зважати й на їх особливості.

Загальні особливості кри.мінально-процесуальних норм:

1)  вони є похідними від норм кримінального (матеріального) права (останні в субординації норм посідають провідне становище);

2)  вони регламентують, головним чином, процедуру здійснення кримінальне-процесуальної діяльності, а тому відображають динамічні характеристики процесуальних відносин;

3)  адресатами кримінально-процесуальних норм переважно є посадові особи органів дізнання, слідчі, прокурори та судді;

4)  процесуальні норми мають специфічну структуру. Особливості структури норм крІІміна/Іьно-процесуа.Іь/юго права:

1)  у них не завжди чітко в межах однієї статті закону сформульовано гіпотезу, диспозицію і санкцію; часто ці елементи норм розосереджено в межах кількох_статей;

2) оскільки вони є формою реалізації норм кримінального права, то останні завжди ніби "присутні" в гіпотезі процесуальної норми;

3)  гіпотеза крішінально-проііесуальної норми, як правило, містить підстави до провадження процесуальної дії або прийняття процесуального рішення;

4)  у диспозиції власне правилі поведінки найчастіше відображаються процедурні (здійснювані в певній послідовності) елементи діяльності, тому диспозиції не можуть бути відсильними до норм матеріальних галузей права;

5)  санкції не завжди чітко формулюються в нормі кримінально-процесуального права; найчастіше вони містяться в нормах інших

ЗО

галузей права (кримінального, адміністративного, цивільного та ін.). Санкції, закріплені в нормі кримінальне- процесуального права, є кримінально-процесуальними. Санкції, шо передбачають відповідальність за порушення приписів норм процесуального права, але містяться в нормах інших галузей права, називають санкціями норм кримінальне-процесуального права;

6) санкції норм кримінальне-процесуального права встановлюють відповідальність за порушення не тільки приписів, сформульованих у їх диспозиції, а й тих, що викладено у гіпотезі,

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1.  Норми кримінальне-процесуального права мають всі ознаки правових норм, а також тричленну структуру: гіпотеза, диспозиція, санкція.

2.  Особливості норм кримінально-процесуального права визначаються специфікою предмета правового регулювання.

3.  Загальні особливості цих норм зумовлено тим, що вони, по-перше, є похідними від норм кримінального права; по-друге, адресовані переважно посадовим особам, які ведуть процес.

5. КРИМІНАЛ ЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЗАКОН. ЙОГО ЧИННІСТЬ У ПРОСТОРІ, У ЧАСІ ТА ЩОДО ОСІБ

Кримінально-процесуальний закон це нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади Верховної Ради України, який регулює порядок порушення кримінальних справ і здійснення у них провадження.

Дія закону у просторі може бути територіальною та екстериторіальною. Провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України - незалежно від місця вчинення злочину.

Територіальна дія кримінально-процесуального закону окреслена територією держави Україна і визначається державним суверенітетом.

Екстериторіальна дія закону регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, шо перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави.

Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування перебувають на Ті терито-

31

рії, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків. Наприклад, згідно зі ст. 101 КП К дізнання за межами України за кримінально-процесуальним законом України здійснюють командири кораблів у справах про злочини, вчинені підлеглими ї'м військовослужбовцями, а також про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України (п. 3-1); капітани морських суден, шо перебувають у далекому плаванні (п. 8).

Право екстериторіальності завжди використовують для обґрунтування дипломатичних привілеїв, якими наділено дипломатів і членів їх сімей. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 182 КПК у приміщеннях, що їх займають дипломатичні представництва, а також у приміщеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їх сім'ї, які користуються правом дипломатичної недоторканності, обшук і виїмку можна провадити лише за згодою дипломатичного представника.

При провадженні в кримінальній справі застосовують кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Загальним є правило: закон зворотної сшіи не має (ст. 58 Конституції України). Це правило надає визначеності та стабільності кримінальне-процесуальним правовідносинам, бо учасники кримінального процесу орієнтуються у своїй діяльності на чинний кримінальне-процесуальний закон. Однак із нього є виняток: має зворотну силу кримінал ьн о-процесуальний закон, згідно з яким покращується становище учасників процесу {надаються нові права, скасовуються левні запобіжні заходи тощо). Правило зворотної дії закону має гуманістичну спрямованість.

Окремими законами може бути встановлено спеціальні правила їх дії в часі. Наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування амністії в Україні" дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на ті, шо тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. У виняткових випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна амністія). Статтею 8 зазначеного Закону особи, які відповідно до нього підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше трьох місяців після опублікування закону про амністію,

32

На порядок дії кримінально-процесуального закону за колом осіб поширюється загальне правило: закон діє щодо всіх осіб, які перебувають на території його дії та є суб'єктами відносин, на які він розрахований. Дія процесуального закону поширюється на всіх громадян України, Згідно зі ст, 5 Закону України від 18 січня 2001 р, "Про громадянств України" документами, що підтверджують громадянство України, є: 1) паспорт громадянина України; 2) свідоцтво про належність до громадянства України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4) тимчасове посвідчення громадянина України; 5) проїзний документ дитини; 6) дипломатичний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи моряка; 9) посвідчення члена екіпажу; 10) посвідчення особи на повернення

в Україну'.

Згаданим Законом України не допускається вихід із громадянства України, якщо особу, яка подала клопотання про це, в Україні притягнуто як обвинувачену в кримінальній справі або щодо якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності та підлягає виконанню (ч. 13 ст. 18 Закону).

Окрім того, згідно з ч. З ст. З К.ПК норми закону застосовуються при провадженні в справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності (імунітету), і в справах про злочини осіб без громадянства.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 5:

1.   Кримінальне-процесуальний закон це акт вищого законодавчого органу Верховної Ради України.

2.  Дія процесуального закону у просторі може бути територіальною і екстериторіальною; у часі прямою і зворотною.

3.    При провадженні у кримінальних справах дія кримінально-процесуального закону поширюється на громадян України, іноземних громадян (за винятком тих, що мають дипломатичний імунітет), а також на осіб без громадянства.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України "Про вибори Президента України" (а редакції Закону віл 18 березня 2004 р.) та ч. 2 ст. 2 Закону України від 24 березня 2004 р. ''Про вибори народних депутатів України" документами, шо підтверджують громадянство України, окрім зазначених в Законі України '"Про громадянство України", також є. 1| військовий квиток для військовослужбовців строкової служби; 2) картка (довідка] установи кримінал ьно-виконав-чої системи, шо повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис керівника та печатку установи, для осіб, які перебувають и установах кримінально-виконавчої системи.

33

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1.  Кримінальне-процесуальне право пов'язане з іншими галузями права. Найтіснішим є зв'язок з кримінальним правом, яке за субординацією в правовій системі є вищим за процесуальне.

2.  У кримінально-лроцесуальному праві застосовуються імперативний, диспозитивний і змагальний методи правового регулювання, перший з них має перевагу.

3.   Кримінально-лроцесуальні норми мають певні особливості, як у загальному плані, так і на рівні структурних елементів гіпотези, диспозиції та санкції.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акт

1.  Закон України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство України" // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № ІЗ. Ст. 65.

2.   Постанова Пленуму Верховного Суду України від  І листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За эаг. ред. В.  Т. Мапяренка. -К.,  2004.

Наукові та навчальне-методичні джерела

1.  Вандышев В.  В., Дербенев А.  П.,  Смирнов А. В. Уголовный процесе: Часть і. Общая часть уголовного процесса и досудебные сталий. — СПб., 1996.

2.  Громов Н. А., Полунин С- А. Санкции в уголовно-процессуальном праве России. — М., 199S.

3.  Дроздов О- М. Джерела кримінальне-процесуального права. — Харків, 2004.

4.  Зусь Л.  Б. Правовое регулирование в сфере уголовного судопроизводства. — Владивосток, 1984.

5.  Лобойко Л- М. Поняття і структура судового (змагального) методу кримінально-проиесуального права // Вісник Верховного Суду України. — 2004. - № 9.

6.  Лобойко Л. М. Метода і предмет кримінальне-процесуального права // Прокуратура. Людина. Держава  — 2004. — № 7.

7. Лобойко Л. М. Співвідношення імперативного і диспозитивного методів правового регулювання у кримінальному процесі // Проблеми методології сучасного правознавства. Харків, 2003.

8.  Лобойко Л. М. Функціональне призначення диспозитивного методу кримінально-процесуального  права //  Юридична  Україна.  —  2004.  -№ 12-

9.   Лукьянова Е. Г. Теория процессуального права. — М., 2003.

10.  Малютін І. Правові проблеми вдосконалення кримінально-процє-суального законодавства України // Право України. — 2004. — № 10.

11.   Мияицин С. Д.  Предмет регулирования советского уголовно-процессуального права. — Свердловск,  1991.

34

12.   Ольков С.  Г. Уголовно-процессуальные  правонарушения.  — Тюмень, 1996.

13.  Пасенюк О. Процес пішов? Правові "ритми" процесуального законодавства // Юрид. вісник України. — 2002. — № 23. — 8—14 червня.

14.  Погорецький М. А. Кримінальне-процесуальні відносини: структура і система. Харків, 2002.

15.   Савонюк Р. Щодо термінів і понять Крим і нал ьно-процесуального кодексу України // Право України. — 2004. — № 2.

16.  Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000.

17.   Столмаков А. И. Санкции в уголовном судопроизводстве // Правоведение. — 1982. — № 3.

18.   Тсртишник  В.  Концептуальна модель КПК України і  проблеми реалізації ідей правової держави у сфері правосуддя // Право України. — 2003. — № II.

19.  Тєртишник В. М. Концепція Кримінально-процесуального кодексу України. Дніпропетровськ, 2003.

20.   Філа/лов В.  М.,   Солодкий С. А. Застосування норм міжнародних договорів і рішень Європейського суду з прав людини у кримінальному судочинстві // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 7.

21.   Элькинд П.  С.  Сущность советского уголовно-процессуального права. — Л., 1963.

22.   Элькинд П.  С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. — М., 1967.

35

ЛЕКЦІЯ З ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1.  Поняття, значення і класифікація принципів кримінально-процесуального права.

2. Характеристика загальнопратювих принципів.

3. Характеристика міжгалузевих принципів.

4. Характеристика галузевих принципів.

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИНЦИПІВ КРИМПШІЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Принципи кримінальне-процесуального права це закріплені в правових нормах вихідні положення, що відбивають панівні в державі політичні та правові ідеї і визначають сутність організації і діяльності компетентних державних органів щодо порушення, до-судового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Ознаки принципів кримінально-процесуального права:

1) вони втілені у формі правових норм. Не можна вважати принципами ті наукові та політичні ідеї, що не дістали відображення у нормах права;

2) норм и-принципи є не вивідними, а навпаки із них виводяться всі Інші норми кримінально-процесуального права (які перебувають "під нормами-принципами");

3) вони є на й загальнішими, фундаментальними правовими положеннями;

4)  на їх основі побудована і діє вся кримінальне-процесуальна система (ця ознака принципів характеризує процес ізсередини);

5) вони характеризують кримінальний процес у цілому ззовні;

6)  норми-принципи діють на всіх або на більшості стадій кримінального процесу і обов'язково в його центральній стадії судовому розгляді кримінальної справи;

7)  порушення одного принципу, як правило, призводить до порушення інших принципів і тим самим до порушення законності при провадженні у кримінальній справі;

8) недотримання хоча б одного принципу спричиняє скасування прийнятих у справі рішень та інші негативні наслідки.

Кожна ознака і всі вони в цілому підкреслюють загальність положень, що є принципами кримінально-процесуального права. Однак у літературі триває полеміка вчених щодо наявності або відсутності специфічних загальних правових положень (принципів), притаманних для окремих стадій.

36

Прибічники виокремлення принципів для кожної стадії (В, С. Зе-леиєцький та ін.) стверджують, шо існування загальних принципів процесу не заперечує наявності специфічних закономірностей, властивих окремим стадіям, а, отже, і відповідних (приватних) принципів. Вони називають принципами стадій положення, врегульовані главою 11 КПК "Основні положення досудового слідства" та главою 24 КПК "Загальні положення судового розгляду".

Проти виокремлення принципів окремих стадій категорично виступали С. А, Альперт та М. М. Михеєнко. Вони вважали, що загальні положення стадій с лише проявом у них загальнопропе-суальних принципів, їх можна називати загальними умовами (рисами, правилами). Інакше поняття принципу нівелюється.

Іноді до принципів кримінал ьно-проііесуального права вілносять і такі положення, як економічність, планування, ефективність, науковість, гуманізм, справедливість, толерантність тощо, їх не можна вважати принципами процесуального права, бо вони притаманні для всіх видів людської діяльності, в тому числі й тієї, що її не врегульовано нормами права.

Загальну кількість принципів кримінал ьно-процесуального права не визначено. На думку Т. М. Добровольської, їх 17; В. М. Тертиш-ника — 38, М. М. Михеєнка — 18.

Таку їх велику кількість виокремлюють за рахунок включення до системи принципів кримінально-процесуального права положень, що не мають ознак принципів, а є тільки їх елементами. Наприклад, локументованість є елементом принципу публічності (офіційності), а забезпечення ознайомлення особи, яку притягують до відповідальності, з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в межах пред'явленого обвинувачення — принципу

змагальності.

Зважаючи на неоднозначний підхід до класифікації принципів кримінального процесу, Ю. М. Грошевий запропонував вважати такими тільки ті дев'ять правових положень, що їх визначено у ст. 129 Конституції України як "основні засади судочинства".

Втім, завдання щодо однозначного визначення кількості принципів кримінального процесу заздалегідь приречене на невдачу. Переважна більшість правових положень, шо їх відносять до принципів процесу, є загальними для всіх або для декількох галузей права. В кримінально-процесуальному праві вони лише по-особливому виявляють свою дію,

Значення принципів кримінально-процесуального права полягає в

тому, шо вони є:

1)  гарантією дотримання прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі;

2)  гарантією прийняття законних і обгрунтованих рішень у

кримінальній справі;

37

3)   вихідними положеннями для тлумачення окремих кримінально-процесуальних норм;

4)   засобом,  завдяки якому досягається упорядкованість у розв'язанні питань, щодо яких прогалини в праві, та у випадках застосування кримінально-проиесуального права за аналогією;

5)  підґрунтям для вирішення всіх суперечностей, що виникають під час провадження у кримінальній справі.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, взаємно обумовлюють один одного, а тому утворюють систему. Своєю чергою, в ній системі можна виокремити принципи, що мають однакові ознаки. В процесуальній літературі залежно від певних ознак принципи кримінально-процесуального права поділяють на кілька груп.

За юридичною силою джерела, в якому їх закріплено:

•  конституційні в Конституції України (головним чином у розділі 2 та в ст. 129);

•  спецішіьиі (інші) в інших законах, передусім у КПК.

Поділ принципів процесу на конституційні та спеціальні зовсім не означає, що одні із них (конституційні) є головними, а інші (спеціальні) другорядними. Всі вони мають у кримінальному процесі однакові юридичну силу і значення.

Залежно від поширеності ча функціональні частини кримінальна-процесуальної діяльності'розрізняють принципи:

•   обвинувачення (переслідування);

•   захисту;

Ф   правосуддя (вирішення справи).

Залежно від поширеності на галузі права принципи поділяють на:

загальішправові, тобто ті, що діють у всіх галузях права (наприклад принцип законності), але виявляються з певними особливостями а кримінально-процесуальному праві;

міжгалузеві діють у кількох галузях права (наприклад принцип змагальності) і також по-особливому е кримінально-процесуальному праві;

галузеві діють лише в межах кримінального процесу (наприклад принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист).

Характеристику принципів кримінально-процесуального права буде дано відповідно до останньої класифікації, бо вона узгоджується із класифікацією принципів права, що її вивчають у в межах навчальної дисципліни "Теорія держави і права".

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Принципи кримінальне-процесуального права діють у всіх або у переважній більшості стадій процесу, серед яких обов'язково має бути стадія судового розгляду.

38

2.  Загальні правові положення, що поширюють дію на окремі стадії кримінального процесу, не мають значення принципів.

3.  Принципів кримінальне-процесуального права не може бути багато, бо тоді нівелюється їх принципове значення.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАГАЛЫЮПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ

До загал ьно правових принципів, що діють у кримінал ьно-процесуальному праві, належать такі'. 1. Принцип законності.

1.  Принцип законності це конституційне-правове положення. згідно з яким всі учасники кримінального процесу повинні виконувати приписи норм кримінал ьно-процесуального та інших галузей права.

2.  Стаття 58 та п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України, статті 2, 5, 15 КПК.

3.  Зміст принципу законності в кримінальному процесі визначається такими положеннями:

•  усі учасники кримінального процесу зобов'язані дотримуватися приписів законів, а для державних органів і їх посадових осіб діє принцип "дозволено тільки те, що передбачено законом";

•  у разі конкуренції закону і відомчих нормативно-правових актів, якими регламентується порядок провадження у кримінальних справах, підлягає застосуванню закон";

•  у разі конкуренції конституційних норм і норм інших законів слід застосовувати норми Конституції України, як такі, що мають найвищу юридичну силу;

•   правильне застосування закону є завданням кримінального процесу (ст. 2 КПК);

•  будь-яке порушення закону має бути усунено;

•  учасники кримінального процесу, винні у порушенні закону, мають обов'язково понести за ІІе юридичну відповідальність;

Характеристику принципів всіх класифікаційних груп буде проведено за такою схемою:

1)  визначення (формулювання) принципу,

2)  статті законів, в яких його відображено: 3| положення, що становлять його зміст; 4) винятки із принципу.

Під час характеристики принципів буде вказано тільки цифру, під якою той чи інший елемент характеристики е е переліку.

" Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, основи організації та діяльності адвокатури.

39

•  ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законам (ст. S КПК);

•  ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за аироком суду й відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК);

•  істотне порушення  кримінально-процесуального закону (ст. 370 КПК) та неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК) є підставами до скасування або зміни вироку.

4. Винятків із цього принципу немає*. 2. Принцип державної мови судочинства.

1.  Принцип державної мови судочинства це конституційно-правове положення, згідно з яким судочинство в Україні провалиться українською (державною) мовою.

2.  Стаття 10 Конституції України; ст. 19 КПК; статті 3 і 18 Закону України від 28 жовтня 19S9 р. "Про мови в Українській РСР"; ст. 10 Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України".

3.  Положення, шо визначають зміст принципу:

•  судочинство провадиться українською мовою;

•  особам, що беруть участь у справі та не володіють мовою, якою провадиться судочинство", забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК; ч. З ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР").

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача є суттєвим порушенням кримінальне-процесуального закону і тягне за собою безумовне скасування вироку чи постанови (п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК).

Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження досу-дового розслідування, якщо порушено вимоги ст. 19 КПК щодо забезпечення обвинуваченого, що не володіє мовою, якою провадиться слідство, перекладачем (підпункт "б" п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. N° 3 "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування");

•  слідчі і судові документи вручають:

- особам, які беруть участь у справі, на їх вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють (ч. 4 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР");

" М. С. Строгович вважав, шо законність не є принципом кримінального процесу, бо ие універсальне правове положення, що діє у всіх галузях права.

" Хто є особою, яка на володіє новою судочинства, закон не встановлює. Lie поняття е оціночним і визначається посадовою особою, яка веде процес. У будь-якому разі особа вважається такою, що володіє тією чи іншою мовою, якщо вона добре ґі розуміє і вьіьно висловлюється.

40

обвинуваченому незалежно від його вимоги (ч. З ст. 19 КПК). Обвинуваченому в перекладі його рідною або іншою мовою,

якою він володіє, вручають копії:

—  постанови про притягнення його як обвинуваченого;

—  обвинувального висновку;

—  постанови про закриття щодо нього кримінальної справи;

—  вироку.

4. Винятки із принципу:

•  у роботі органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови (ч. 2 ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР");

•  якщо громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або якщо в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення певної місцевості, в роботі названих органів може використовуватись українська мова або мова, прийнята для всього населення (ч. З ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР").

3. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту не-дот орканніст ь.

1.  Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність цс конституційне-правове положення, згідно з яким ніхто при провадженні у кримінальній справі не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом.

2.  Стаття 29 Конституції України', ст. 14 КПК. Цей принцип врегульовано також і в міжнародно-правових документах.  Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і

Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність було закріплено І в Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), далі — Конституція УНР. У ст 1? цього нормативно-правового акта зазначалося; ''громадянин УНР і ніхто Інший не може бути затриманий на території її без судового наказу Інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він мас бути випушений не пізніше. як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання'' (див.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917— 1920 pp.1 В 4т. — Прага, 1921. — Ч. 1; Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України. К.. 1992).

41

політичні права': "кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню піл вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом",

3.  Зміст цього загальнопраиового принципу виявляється в кримінальному процесі через такі положення:

•  кожен із учасників кримінального процесу має право на свободу і особисту недоторканність;

ніхто із учасників кримінального процесу не може бути позбавлений свободи і прана на особисту недоторканність;

•  кожному заарештованому повідомляють при арешті причини його арешту;

•  про арешт (затримання) особи мають бути негайно сповіщені його родичі;

•  кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

•  кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити а суді своє затримання;

•  затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох годин із моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

•  занідомо незаконні затримання або арешт тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 371 КК.

4.  Винятки з принципу:

•  особу може бути заарештовано (взято під варту), але тільки за рішенням суду і лише за наявності до того підстав і умов, визначених кримінальне-процесуальних законом;

•  арешт може бути застосовано тільки щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або засудженого;

•  особу може бути затримано, але тільки у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити. Уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірено судом.

4. Принцип забезпечення недоторканності житла.

1. Принцип забезпечення недоторканності житла це консти-туційно-правове положення, згідно з яким не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення В них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду.

2. Стаття ЗО Конституції України', ст. 14-1 КПК; ст. 311 Цивільного кодексу України (далі UK).

З- Положення, шо розкривають зміст принципу:

•  кожному учасникові кримінального процесу гарантовано недоторканність житла та іншого його володіння;

•  ніхто не має права без законної підстави увійти ло житла всупереч волі осіб, які в ньому проживають;

•  не полускається проникнення до житла чи іншого володіння учасника кримінального процесу, проведення в них огляду чи обшуку;

•  незаконні обшук, огляд чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 365 КК "Пере-вишення влади або службових повноважень".

4. Винятки з принципу:

•  проникнення до житла чи іншого володіння особи допускається, але тільки для провадження в них огляду чи обшуку і лише за вмотивованим рішенням суду;

•  у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Без рішення суду може бути проведено:

огляд і обшук житла чи іншого володіння особи у випадках (ч. 5 ст. 190іч. бет. 177КПК):

—  пов'язаних із урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні •злочину;

за письмовою згодою власника; огляд місця події;

у невідкладних випадках у разі здійснення огляду місця події за заявою або повідомленням особи про вчинений щодо неї злочин;

•  у разі відсутності цієї особи;

—  якщо неможливо отримати від неї згоду.

Принцип забезпечення недоторканності житла регламентовано У конституціях майже всіх цивілізованих держав (ст. 13 Конституції ФРН; ст. 14 Конституції Італії; ч. 2 ст. 18 Конституції Королівства Іспанія; ст. ІЗ Федеральної конституції Швейцарської конфедерації; ст. 35 Конституції Японії та ін.).

'Ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудин 1966р. Набув чинності, в тому числі для України, 23 березня 1976 р.

42

' У статті 15 Конституції УНР принцип забезпечення недоторканності житла суло регламентовано таким чином: "Домашнє огнише признається недотор-'<4ним. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках ••ІожутЕІ органи правової охорони нарушити недоторканість і без судового наказу: одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений ^Удовий наказ не далі, як на протязі 4S годин по довершенню ревізії"

43

5. Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків.

1.  Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків це конституційне-правове положення, згідно з яким всім громадянам гарантується таємниця і недоторканність їхньої кореспонденції та банківських вкладів.

2.  Стаття 31 Конституції України'; ст. І4-1 КПК; ст. 306 ЦК; ст. 6 Закону України від 4 жовтня 2001 р. "Про поштовий зв'язок"; ст-9 Закону України від 18 листопада 2003 р. "Про телекомунікації".

3. У кримінальному процесі цей принцип реалізується через такі положення:

•  кожному громадянинові (а не тільки учасникові кримінального процесу) гарантовано таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також банківських вкладів;

•  ніхто, в тому числі посадові особи органів дізнання, досудо-вого слідства, прокуратури і суду, не мають права розголошувати інформацію, що стала відомою їм із кореспонденції;

•  порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів І рахунків тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 364 КК "Зловживання владаю або службовим становищем".

4.  Винятки із принципу.

Таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції може бути порушено, але тільки за таких умов:

•  із метою запобігти злочинові;

•  із метою з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якшо іншими способами одержати інформацію неможливо;

за наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист (за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб);

•  рішення про прослуховування телефонних та інших переговорів, накладення арешту на кореспонденцію прийнято головою апеляційного суду або його заступником (ч. 4 ст. 187 КПК).

Інформацію щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, згідно з ч. 1 ст. 62 Закону України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" розкривають банки:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2)  на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3)  органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України на їх письмову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4)  органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо здійснення фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу згідно з законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

6)  органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів щодо стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності.

6. Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в Гі особисте та сімейне життя.

1.  Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя це конституцій но-правове положення, згідно з яким посадові особи державних органів, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані ставитися з повагою до кожної людини, яку залучають до кримінального процесу, не втручатися в її особисте і сімейне життя.

2.  Статті 3 і 28 Конституції України'.

Цей принцип випливає із положень ст. З Конвенції про захист прав і основних свобод людини1, згідно з якою жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

3.  Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

кожний учасник кримінального процесу має право на повагу до його честі та гідності;

1 Таємницю листування забезпечувала і Конституція УНР; "Установлюється листова тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судо-J вого наказу Інакше, як у випадках, законом означених" (ст. 16).

44

Заборону на приниження гідності особи було закріплено І в Конституції VHP, в ст. 14 якої зазначалося1 ''Громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути . підданий яким-небуль карам по тілу, або іншим актам, які понижують людську гідність".

1 Підписано е Римі 4 листопада 1950 р. Ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.

45

•  честь І гідність людини, залученої до участі у кримінальній справі, посадові органи, які здійснюють у ній провадження, визнають найвищою соціальною цінністю;

ф під час виконання процесуальних дій не допускаються приниження честі та гідності особи або дії, що є небезпечними для ЇЇ здоров'я (наприклад, під час освідування — ч. З ст. 193 КПК; під час відтворення обстановки і обставин події — ч. 2 ст. 194 КПК);

•  провадження процесуальних дій, пов'язаних з оголенням особи, може провадити тільки слідчий тієї самої статі у присутності понятих тієї самої статі (наприклад, обшук особи — ч. З ст. 184 КПК; освідування особи — ч. З ст. 193 КПК);

•  нікого не може бути піддано катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

ніхто із учасників процесу не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя;

•  з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть учать у кримінальній справі, допускається закритий судовий розгляд справ (ч. 2 ст. 20 КПК);

•  не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про учасника кримінального процесу без його згоди;

•  посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані вживати заходів до того, шоб не було розголошено виявлені обставини особистого життя учасників процесу (наприклад під час обшуку або виїмки ст. 185 КПК);

заборонено домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (шантажу, обіцянок надати якість пільги, підкупу тошо) ч. З ст. 22 КПК.

4. Винятки з цього принципу;

•  органи, які ведуть кримінальний процес, мають право збирати щодо громадян інформацію, але тільки ту, що має значення для вирішення справи;

•  учасників кримінального процесу може бути піддано дослідженням у межах провадження експертизи, в тому числі й примусово (ст. 205 КПК), але тільки на підставі закону і лише з метою одержати докази у кримінальній справі,

7. Принцип гласності судового розгляду справи' та його повного фіксування технічними засобами.

Принцип гласності судового розгляду студенти часто плутають із принципом публічності ЦІ принципи різні за змістом (лив. принцип публічності), хоча й тісно пов'язані між собою: кожний громадянин (член суспільства) має право знати про те, які дії вчинює суд у загальносуспільних (публічних) інтересах.

46

1.  Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами це конституційно-правове положення, згідно з яким розгляд кримінальних справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.

2.  Пункт 7 ч- 3 ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК.

3.  У кримінальному процесі цей загал&ноправовий принцип виявляється через такі положення:

ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Призначивши кримінальну справу до судового розгляду, суддя вирішує питання про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). У цьому списку обов'язково мають бути учасники судового процесу (сторони). Закон спеціально регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному та іншим учасникам (ч. 1 ст. 254 КПК).

Ґрунтовно регламентується і порядок оповіщення учасників процесу про день перегляду судового рішення. Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає заінтересованих осіб, надсилаючи відповідні повідомлення та розмішуючи оголошення на дошці об'яв суду. Засудженому, якого утримують під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляють через начальника відповідної установи (ч. З ст. 354 КПК);

•  розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим всі особи, які досягли 16 років, мають право бути присутніми під час слухання справ. Особи, які не досягли нього віку, також мають право бути присутніми, але тільки в тому разі, якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК);

•  хід судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними засобами і висвітлюватися в засобах масової інформації.

Навіть у разі проведення закритого судового розгляду (див. винятки з цього принципу) принцип гласності не виключається, бо:

•   у залі судового засідання присутні потерпілий,  свідки, прокурор, захисники та інші учасники судового розгляду';

слухання справ здійснюється з додержанням всіх правил судо-ч инства;

•  вирок суду проголошується публічно.

4. Винятки з цього принципу пов'язані з необхідністю закритого розгляду кримінальної справи, який провадять:

' Бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в Інтересах якого судовий розгляд оголошено закритий, має право Уповноваженії» Верховної Ради України з прав людини (п. 9 ст 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. "Про V по в но важеного Верховної Ради України з прав людини'").

47

обов 'язково:

—  якшо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної таємниці;

з ініціативи суду або за клопотанням учасників: - у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку;

—  у справах про статеві злочини;

—  її інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

—  у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих

під захист.

Загальноправові принципи, що діють у кримінально-процесуальному праві, мають настільки загальний характер, що в державах із усталеними правовими системами (зокрема у Франції) поряд із принципами судочинства існує поняття "фундаментальні основи права", під якими розуміють "права і свободи, шо лежать в основі існування будь-якого демократичного суспільства"1.

Закріплені к Основному та в кримінально-процесуальному законах нашої держави права особи на свободу та особисту недоторканність, таємницю листування, на захист, недоторканність житла, недоторканність особи є демократично-правовими інститутами кримінального процесу. Законне обмеження цих прав має місце в багатьох сферах правоохоронної діяльності держави.. Необхідність розгляду їх як принципів у галузі кримінальне-процесуального права зумовлено тим, що саме в часі провадження у кримінальних справах обмеження конституційних прав громадян можуть бути найсуттєвішими (достатньо вказати на можливіші арешту досудового позбавлення свободи особи на термін до місяців). Відображаючи сцободу людини у демократичному суспілі стві, конституційні принципи стають "фундаментальними основам кримінально-процесуального права" (як і будь-якої іншої галі права).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1.  Загальноправові принципи, що діють у кримінальне-процесуальному праві, закріплено в Конституції України та міжнародно-правових документах,

2.  Положення иих принципів обов'язково відображаються (інс ді дублюються) в кримінальне-процесуальному законі.

3.  Конституційні принципи по суті є "фундаментальними осж вами кримінальне-процесуального права".

1 Европейское право / Пол общ. ред. Jl. M. Литвина  — М.. 3002. — С. У1

3. ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

7. Принцип і/нагальності.

1.  Принцип змагальності сторін це правове положення, згідно з яким двом рівноправним сторонам (обвинувачення і захисту) забезпечується можливість брати активну участь у дослідженні обставин кримінальної справи перед незалежним арбітром судом, який не може здійснювати інших функцій, окрім функції правосуддя.

2. Стаття 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські І політичні права, ст. 24 І п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, ст. 16-1 КПК.

3.  Принцип змагальності складається із окремих правових положень, одні з яких мають загальний для всієї процесуальної системи характер, Інші стосуються досудового провадження або провадження у судових стадіях.

Заг&іьні положення принципу змагальності:

•  ніхто не може бути суддею у власній справі;

розмежування у суді трьох кримінальне-процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи);

•   виконання кожної із функцій органами, незалежними один від одного;

•  на сторони не покладено обов'язок сприяти встановленню істини у справі;

•  рівність прав сторін' і підтримання судом рівного положення сторін протягом всього часу провадження у кримінальній справі;

•  панівне становище суду;

•  заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, шо виникають між сторонами;

•  суду заборонено виходити за межі пред'явленого обвинувачення;

' Йдеться про формальну рівність прав сторін. Насправді ж сторона обвинувачення, до складу яко"І належить такий потужний учасник процесу, як прокурор, є набагато сильнішою аш сторони захисту. Щоб вирівняти баланс прав сторін, законодавець наділяє сторону захисту деякими перевагами. Останніх у теорії кримінального процесу називають "перевагами захисту" (О. В. Смірнов). До них належать, права обвинуваченого (підсудного) відмовитися давати показання та давати неправдиві показання, права підсудного на останнє слово та на останню репліку, презумпція невинуватості, право запросити кількох захисників.

Аксіомою сучасного праворозуміння є те, шо зміст правового регулювання шодо встановлення різних статусів індивіда не може бути однаковим (рівним]. У кримінальне-процесуальному праві реальна (а не формальна) рівність прав учасників кримінального процесу представників сторін може сприяти виникненню стану, за якого буде унеможливлено Існування різних статусів учасників.

48

49

•   законом передбачено можливість потерпілого та обвинуваченого скористатися допомогою відповідно представника і захисника своїх прав.

Положення принципу змагальності, шо діють у досудовому провадженні:

вирішення судом питання про давання дозволу на застосування органами дізнання і досудового слідства примусових заходів щодо обвинуваченого (підозрюваного), наприклад, взяття під варту -ст. 165-2 КПК, поміщення до медичного закладу для провадження судово-медичної або судово-психіатричної експертизи ст. 205 КПК;

•  контроль суду за прийняттям органами дізнання і досудового слідства процесуальних рішень, в яких відображаться рух справи, наприклад, про відмову в порушенні кримінальної справи (статті 236-1, 236-2 КПК); про закриття справи (статті 236-5, 236-6 КПК);

•   вирішення судом питання про давання дозволу на провадження окремих процесуальних дій, наприклад, провадження огляду (ст. 190 КПК) та обшуку (ст. 177 К.ПК) у житлі та іншому володінні особи.

Положення принципу змагальності, що діють у судових стадіях.

•  обов'язкова участь сторін під час провадження у справі, здійснюваного в суді;

•  вирішення судом клопотань, заявлених сторонами;

•  право представників сторін обвинувачення і захисту брати участь у судових дебатах.

4. Винятків із цього принципу немає. 2. Принцип диспозитивності.

1.  Принцип диспозитивності це правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надано і забезпечено можливість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінальне-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінальне-процесуальної діяльності, головним призначенням якого е забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання іх активності у захисті цих прав.

2.  Пункт 4 ч. З ст. 129, ч. 1 ст. 63 Конституції України, ст. 16-1 КПК (принцип диспозитивності регламентується тими самими статтями закону, шо і принцип змагальності).

3.  Положення, що розкривають зміст принципу:

•  права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми матеріальними правами:

право потерпілого у справах приватного обвинувачення' подавати до суду скарги про притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 27, ст. 251 КПК);

' До таких згідно з ч. 1 ст. 17 К.ПК належать справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст  126, ст. 356 КК.

50

право потерпілого підтримувати обвинувачення у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

—  право потерпшого продовжувати підтримувати обвинувачення is разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення б суді у справах публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК);

—  право потерпілого відмовитися від вимог про притягнення особи до кримінальної відповідальності, шо тягне за собою закриття кримінальної справи (частини 2 і 3 ст. 282 КПК);

-  право потерпілого у справах приватно-публічного обвинувачення' подавати скарги про притягнення осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 27 КПК);

-  право потерпілого та обвинуваченого (підсудного) на примирення, наслідком чого є закриття справи публічного обвинувачення (ч. 1 ст. 27; ст. 8 КПК та ст. 46 КК), що дає підстави для запровадження  в теорію кримінального  процесу  поняття  "справи публічно-приватного обвинувачення";

-  права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми процесуальними правами:

-  право на ініціювання кримінального процесу шляхом надання інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду;

—  право заявляти відводи;

—  право розпоряджатися доказовим матеріалом;

-  право на свободу від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України)";

•  забезпечені законом права учасників кримінального процесу активно впливати на його рух і результати:

—  право заявляти клопотання;

-  право оскаржувати дії І рішення посадових осіб та органів, які ведуть процес.

4. Винятки із принципу:

•  кримінальну справу може порушити прокурор і за відсутності скарги потерпілого, якщо:

Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК такими кримінальними справами є справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК.

Це положення в літературі іноді розглядають як самостійний принцип кримінально-процесуального права. Однак підстав для наділення його таким ''статусом" немає, бо воно охоплюється свободою використання учасниками процесу своїх прав. Остання (свобода] є складовою частиною принципу диспозитивності. Частково свобода від самовикриття є елементом принципу презумпції невинуватості, згідно з яким на обвинуваченого не покладено обов'язок доводити свою невинуватість У США існує поняття "привілей проти самообвинувачення", змістом якого є право громадянина не давати такі показання, які £> могли бути використані для притягнення його до відповідальності (поправка 5 до Конституції США).

51

•  справа про злочини, що у звичайному порядку розглядають у межах справ приватного обвинувачення, має особливе громадське значення;

•  потерпілий у справі про злочини приватного або приватно-публічного обвинувачення не може захистити свої законні інтереси через:

свій безпорадний стан;

-  залежність від обвинуваченого;

-  з інших причин,

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1.  Принцип змагальності діє не тільки в судових стадіях кримінального процесу, а і в його досудових стадіях.

2.  Зміст принципу диспозитивності полягає у свободі розпорядження (в межах закону) учасниками кримінального процесу своїми матеріальними і процесуальними правами.

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

1. Принцип публічності.

1. Принцип публічності це правове положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою "прааообов'язків" здійснити а офіційному порядку незалежно від позиції будь-яких суб'єктів всі процесуальні дії у кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип публічності кримінального процесу проявляється:

1) як вимога закону до державних органів, що уповноважені здійснювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави (ex officio);

2)  як вимога закону до цих органів керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань та уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій і громадських організацій, окремих громадян;

3)  заінтересовані громадяни та організації мають право звертатися до уповноважених державних органів за захистом своїх прав та законних інтересів, що охороняються законом, а останні зобов'язані вжити заходи щодо захисту їхніх прав та законних інтересів'.

1 Попелюшко В. О. Публічність кримінального судочинства і захист // Адвокат. - 2003. - № 2. - С. 7-10

52

2.  Стаття 4 КЛК.

3.  Зміст принципу публічності визначають такі правові положення:

обоє 'язки:

—  органів, які ведуть кримінальний процес, у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання;

—  цих органів встановити всі суттєві обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази незалежно від клопотань учасників процесу;

органів, які ведуть процес, здійснити процесуальну діяльність протягом певного строку;

державних органів, що ведуть процес, за наявності відповідних підстав надати певний статус тим чи іншим його учасникам;

органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо забезпечення прав всіх учасників кримінального процесу;

—  цих органів щодо встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, і вжиття заходів до їх усунення (ст. 23 КПК);

заборони:

на здійснення дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею провадження у кримінальній справі у випадках, якщо у них з'являються інші, окрім інтересів справи (загальносуспільних), інтереси (статті 54-60 КПК);

домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у кримінальній справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

4.  Винятки із принципу публічності визначаються положеннями принципу диспозитивності.

2. Принцип презумпції невинуватості.

1,  Принцип презумпції невинуватості це правове положення, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доти, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

2,  Частина 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК.. Принцип презумпції невинуватості закріплено і в міжнародних

правових документах:

у ст. II Загальної декларації прав людини проголошено: "'Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту";

у ч. 2 ст. І4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зазначено: "Кожен обвинувачений у кримінальному злочині

53

має право вважатися невинним, доки винність його не буде доведена згідно з законом".

3. Зміст принципу презумпції невинуватості відбивають такі положення:

1)  визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд (ч. 2ст. 15 КПК);

2)  особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

3)  презумпція невинуватості відбиває не особисту думку тієї чи іншої посадової особи (особи, яка провадить дізнання; слідчого; прокурора; судді), а об'єктивне правове положення;

4) ніхто не зобов'язаний доводити спою невинуватість у вчиненні злочину. Обов'язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину ("тягар доказування") покладено на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК);

5)  ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості за жодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;

6)  обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;

7)  усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України);

8)  недоведена винуватість юридичне дорівнює доведеній невинуватості;

9)   затримання особи як підозрюваного чи притягнення її до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, в тому числі й взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини або покарання винного;

10)  до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинувачений не можна поводитися як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем. Згідно з ч. 4 ст. 296 ЦК ім'я фізичної особи, яку затримано, підозрюють чи обвинувачують у вчиненні злочину, може бути використано (обнародувано) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї;

11) уразі скасування вироку як незаконного держава відшкодовує особі матеріальну, моральну та інші види шкоди;

12)  презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових презумпцій, її дія припиняється після постановления судом обвинувального  вироку (але може бути  відновлена  в стадіях апеляційного провадження,  касаційного провадження та провадження з перегляду судових рішень ц порядку виключного провадження).

54

Е. ФеррГ слушно зазначав: "Якщо кримінальний кодекс кодекс злочинного населення, то процесуальний кодекс кодекс чесних людей, ше не визнаних винними".

4. Винятків цей принцип не має.

3. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист.

1.  Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому підсудному права на захист це конституційно-правове положення, згідно з яким посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення.

Право на захист це гарантована Конституцією та іншими законами України можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного захитатися від кримінального переслідування як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.

2.  Чистини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК; ст. 5 Закону України "Про міліцію"; статті 9, 12, 21 Закону України "Про попереднє ув'язнення".

3.  Зміст принципу забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист полягає у такому:

•  забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обвинувачують;

•  забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання чи відмовитися від цього, подавати докази, виступати з осганнім словом тощо);

•  забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура);

забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якшо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів чи з інших об'єктивних причин не може запросити захисники, то участь захисника у справі забезпечується за рахунок держави.

Питанням забезпечення права на захист останнім часом законодавець приділяє особливу увагу. 12 січня 2005 року ст. 5 Закону України "Про міліцію" доповнено такими положеннями:

' Енріко Феррі італійський криміналіст, послідовник Ч. Ломброзо. З 1919 р. очолював комісію з підготовки проекту Італійського кримінального кодексу. Багато розроблених ним положень увійшли по кримінального кодексу Німеччини 1930 р.

55

•  у разі заявления затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;

•  про заявления вимоги про залучення захисника або про відмову від залучення захисника у протоколі затримання або постанові про арешт (взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріплюється підписом затриманої або заарештованої особи;

•  особам при затриманні або арешті працівники міліції:

-  повідомляють підстави та мотиви такого затримання або арешту;

-  роз'яснюють право оскаржувати їх у суді;

-  надають усно роз'яснення ч. 1 ст. 63 Конституції України, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника та одночасно удрукованому вигляді роз'яснення статей 28. 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб, затриманих або заарештованих, встановлених законами, утому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту особи, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;

забезпечують можливість з моменту затримання або арешту захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

У разі невиконання працівниками міліції зазначених вимог особа, права якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому законом порядку;

4. Винятків цей принцип не має.

Правові положення здійснення правосуддя лише судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК); незалежність суддів і підкорення їх лише закону (ст- 126 Конституції України, ст. 18 КПК); участь народу у здійсненні правосуддя (статті 124, 127 Конституції України, статті 17, 259 КПК); обов'язковість рішень суду (ст. 11 Закону України "Про судоустрій", п. 9 ч. З ст. 129 Конституції) хоча і мають принциповий характер, однак стосуються організаційних аспектів правосуддя, тому розгляд їх у межах навчальної дисципліни "Кримінально-процесуальне право" є недоцільним, їх вивчають у межах іншої дисципліни "Судові і правоохоронні органи".

Забезпечення доведеності вини (п. З ч. З ст. 129 Конституції' України); підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (п. 8 ч. З ст. 129 Конституції України) є структурними елементами принципу змагальності.

56

Хоча в юридичній літературі їх іноді розглядають як принципи кримінальне-процесуального права.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1.  Дія принципів публічності, презумпції невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист не виходить за межі кримінально-процесуального права.

2.  Принцип публічності сприяє активності органів дізнання, слідчих і прокурорів у боротьбі зі злочинністю, а судів у вирішенні кримінальних справ (здійсненні правосуддя).

3.  Презумпція невинуватості є спростовною процесуально-правовою презумпцією.

4.  Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є гарантією законних інтересів цих учасників процесу.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1.  Закріплення принципів у Конституції України і в міжнародно-правових документах не означає, шо вони мають більшу юридичну силу, ніж ті, шо відтворені у кримінально-процесуальних нормах.

2.  Принципи організації діяльності органів суду, прокуратури, досудового слідства І дізнання не є принципами кримінально-процесуального права.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1.  Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.

2.  Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - С. 270.

3.  Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арешту в будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 р. // Негодченко О. В. Забезпечення прав І свобод людини органами внутрішніх справ: Монографія. Дніпропетровськ, 2002.

4.  Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. - № 20. - Ст. 99.

5 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. МаляреІІка. К., 2004.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у

57

кримінальному судочинстві'" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. К., 2004.

Наукові та навчально-методичні джерела

1.   Васильєв Л.  Три попытки нормативного закреплении презумпции невиновности // Законность. — 2004. — № 2.

2.   ГрІІненко А.  В.,  Кожевников Г.  К.,  Шумилин  С.  Ф.  Принцип  презумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном  процессе. — Харьков, 1997.

3. Добровольская Т. И. Принципы советского уголовного процесса. (Вопросы теории и практики). — М., 1971.

4.  Кобликов А. С. Законность — конституционный принцип советского уголовного судопроизводства. — М., 1979.

5.  Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998.

6.  Ларин А. М. Презумпция невиновности. — М.. 1982

7.  Лобойко Л. М. Поняття принципу ди с позитиви ості в кримінальному процесі // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 4 (35).

S. Лобойко Л.  М- Принцип диспозитивності в кримінальному процесі України: Монографія. Дніпропетровськ, 2005.

9.  Лобойко Л. М. Структура принципу диспозитивності в кримінальному процесі // Вісник Луганської академії внутр. справ імені ІО-річчя незалежності України. — 2003. — Л* 2.

10.  І/аЛЯренко В.  Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К., 1999.

11.   Маляренко В.   Т.  Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - № 7.

12.  Мірошніченко  Т. М. Принципи кримінального процесу // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. Харків,  1995.

13.   Михеєнко М.  Конституційні  принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. — 1997. — № 2 (9). — С. 100— 112.

14.  Ромовська 3.  Вважатися чи бути невинним?  Погляд цивіліста на проблеми Кримінально-процесуального кодексу// Закон і бізнес. — 2003. — 9 серпня (№ 32).

15.  Стщовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. — М., 1988.

16.  Тершшанин В. М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу Ц Юрид. вісник України. — 2001. — 1—7 лютого {№ 5).

17.  Трагнюк Р. Принципи і стандарти захисту учасників кримінального судочинства у міжнародних документах // Право України. — 2002. — № 8.

18.  Шишкін В. Змагальність принцип судочинства в демократичному суспільстві // Право України. — 1999. — № 12.

19.  Шишкін В  Диспозитивність принцип судочинства // Право України. - 1999. - № 6.

ЛЕКЦІЯ 4. СУБ'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1. Поняття і класифікація суб'єктів кримінальне-процесуального права.

2.  Процесуальна характеристика окремих суб'єктів.

2.1.  Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію правосуддя.

2.2. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію кримінального переслідування.

2.3.  Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію захисту.

2.4.  Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують допоміжну функцію.

3.  Поняття кримінально-процесуальної компетенції.

4. Забезпечення безпеки суб'єктів кримінально-процесуального права.

1. ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ СУБЧЖТШ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАНА

Суб'єкти криміна.іьно-процесуального права це державні органи та їх посадові особи, громадські об'єднання, громадяни, які в ході порушення, досудового слідства, судового розгляду кримінальних справ та виконання постановлених у них рішень, здійснюючи певну функцію, вступають між собою а процесуальні правовідносини'.

Осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, позначають різними термінами як у законі, так і у теорії.

У законі:

"особи, які беруть участь у справі" статті 19, 20 КПК та ін.; "учасники судового розгляду" ст. 261 КПК;

"учасники процесу" глава З КПК.

Звідси різноманітність термінів і в теорії: "суб'єкти кримінальне-процесуального прана", "учасники кримінальне-процесуальної діяльності", "суб'єкти кримінального процесу" та багато інших із використанням слів "судочинство", "правосуддя".

58

1 Однією із сторін кримінально-лроцесуальних відносин обои язково є державний орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа

59

Намагання вчених розмежувати учасників і суб'єктів кримінальне-процесуального права* не були успішними. Враховуючи те, що всі особи, залучені до участі у кримінальному процесі, вступають у правовідносини, всі вони є суб'єктами цих правовідносин, а, отже, і суб'єктами кримінальне-процесуального права. Хоча це не має принципового значення і вказані терміни можна вживати як тотожні.

Ознаки суб'єктів криміїшльно-процесуального права:

1)  їх участь у справі передбачено кримінальне-процесуальним законом;

2)  вони є суб'єктами певних процесуальних прав і обов'язків;

3)  діють у кримінальному процесі відповідно до своїх прав і обов'язків;

4)  вступають у процесуальні правовідносини.

Учасники кримінального процесу розрізняються за своїм процесуальним станом, виконанням кримінальне-процесуальних функцій і завдань. У кожного з них своя мета, вони вступають між собою у різноманітні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації в наукових, навчальних і правозастосовних цілях. Є різні класифікації учасників процесу.

Найбільш широковживаною є класифікація залежно від інтересу, що його має той чи інший суб'єкт у кримінальній справі. За цією підставою всіх учасників поділяють на чотири групи.

1. Державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процес (представляють державні інтереси). До них належать: суд, суддя, прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання.

2.  Суб'єкти, які мають власний інтерес у кримінальному процесі. Це підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і відповідач.

3.  Суб'скти, які захищають або представляють інтереси інших осіб. До цієї групи належать: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

4. Інші суб 'єкти (особи, які не мають інтересу у кримінальній справі): заявник про злочин; особа, яка дає пояснення слідчим органам, прокурору, судді; свідок; експерт; керівник експертної установи; спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або глухого; поняті; поручителі; педагог; лікар; батьки або інші законні представники неповнолітнього свідка, які присутні при його допиті; особи, разом з якими особу пред'являють для впізнання; особи, які беруть участь у відтворенні обстановки й обставин події, обшукуваний; особа, в якої беруть зразки для експертного дослідження;

Зокрема, є пропозиції шоло найменування осіб, зазначених в п. главі 1 КПК, учасниками, а всіх Інших осіб суб'єктами процесу.

ст. 32 та

особи, що займають приміщення, в якому провадять обшук, виїмку, огляд або опис майна; особи, присутні при провадженні обшуку або виїмки; особа, котрій передано на зберігання майно, на яке накладено арешт; секретар судового засідання.

Наведена класифікація не враховує того основного положення, що кожний із суб'єктів бере участь у кримінальне-процесуальній діяльності, яка виконує кілька функцій (див. лекцію І). Окрім того, інтерес не є кримінальне-процесуальною категорією. Зважаючи на це, найбільш вдалою є класифікація, в основі якої — процесуальна функція суб'єкта. За цією ознакою всіх суб'єктів поділяють на чотири групи:

1)  суб'єкти, які виконують функцію правосуддя {суд, суддя);

2) суб'єкти, які виконують функцію кримінального переслідування (прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання);

3) суб'єкти, які виконують функцію захисту (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і відповідач, захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача);

4} суб'єкти, які виконують допоміжну функцію (склад суб'єктів цієї групи повністю збігається зі складом четвертої групи — за класифікацією, здійсненою на підставі інтересу).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1.   Терміни "суб'єкти кримінальне-процесуального права" та "учасники кримінального процесу" є тотожними.

2.  В основу класифікації суб'єктів може бути покладено їх інтерес у результатах провадження в кримінальній справі або функції, які нони виконують.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ СУБ'ЄКТІВ

Окремих суб'єктів кримінальне-процесуального права буде охарактеризовано за такою логіко-правовою схемою:

1)  визначення поняття суб'єкта;

2)  підстава його участі у процесі;

3) вимоги процесуального закону, яким повинен відповідати, або обставини, що виключають участь;

4)  процесуальний статус (обов'язки і права);

5)  час, протягом якого перебуває в такому статусі;

6)   юридична відповідальність за невиконання процесуальних обов'язків.

Розглянути в межах однієї лекції всіх суб'єктів кримінально-процесуального права неможливо. Тому досліджуватимемо основних суб'єктів: тих, що є представниками сторін, а також тих. яких найчастіше залучають до провадження у кримінальних справах у практиці діяльності органів розслідування, прокуратури і суду. Характеристику інших суб'єктів студентам неважко буде зробити самостійно, використовуючи запропоновану логіко-правову схему.

2.1. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію правосуддя

Процесуальна характеристика суду (судді)'.

1. Суд це єдиний орган держави, наділений правом здійснювати правосуддя.

Особливе місце суду як головного суб'єкта кримінального процесу визначається тим, що він є представником однієї із гілок державної влади.

Правосуддя здійснюють професійні судді, народні засідателі та присяжні".

2.  Розпорядження голови суду про прийняття кримінальної справи до свого провадження.

3.  Суддя не може брати участі в розгляді кримінальної справи і підлягає відводу або самовідводу (ст. 54 КПК);

•  якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь із них, а також родичем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;

•  якщо він брав участь у цій справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

•  якщо він під час досудового слідства у справі вирішував питання щодо  проведення обшуку,  виїмки,  огляду,  обрання, зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строків тримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи або закриття справи;

•  якщо він під час досудового слідства у справі розглядав питання про усунення захисника в порядку, передбаченому ст. 61-1 КПК;

Суддя, який діє одноособове, користується правами суду і постановляє рішення віл імені держави.

" При здійсненні правосуддя у кримінальних справах професійні судді, народні засідателі та присяжні мають рівні права.

62

. якшо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи;

. за наявності інших обставин, які зумовлюють сумнів у його об'єктивності.

Порядок вирішення заявленого відводу регламентовано ст. 57 КПК.

У складі суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть бути особи, які є родичами між собою.

Статтею 55 КПК регламентовано обставини, за яких не допускається повторна участь судді у розгляді тієї самої справи. Згідно З цією статтею:

•  суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи в апеляційному чи касаційному порядку, а так само брати участь у новому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасування вироку або ухвали про закриття справи, постановлених за його участі;

•  суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не може брати участі в розгляді цієї справи в суді першої інстанції або в касаційному порядку, а так само в новому розгляді справи в касаційній інстанції після скасування ухвали, постановленої за його участі;

суддя, який брав участь у розгляді справи в касаційному порядку, не може брати участі в розгляді тієї самої справи в суді першої інстанції і в апеляційному порядку, а так само в повторному розгляді справи в касаційному порядку, якщо постанову (ухвалу), винесену за його участі, скасовано;

суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в розгляді цієї справи в порядку виключного провадження.

4. Суд (суддя) зобов'язаний:

•  всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідити Із додержанням принципів кримінального процесу всі обставини справи, встановити об'єктивну істину та вирішити справу по суті, вживши заходів до захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб та до усунення причин і умов, шо сприяли вчиненню злочину;

•  при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;

•  не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю на-радчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які стало відомо під час розгляду справи в судовому засіданні;

63

•  під час розгляду кримінальних справ не допускати вчинків та будь-яких дій, шо ганьблять звання судді та можуть зумовити сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності;

ф заявити самовідвід за наявності обставин, що є підставою для його відводу (ст. 54 КПК).

Суд (суддя) суддя має широке коло прав у всіх без винятку стадіях кримінального процесу, тому дослідити всіх їх у межах однієї лекції неможливо. Права цього суб'єкта розглядатимемо в лекціях, спеціально присвячених окремим сталіям процесу. Тут же зазначимо, шо всі його права сформульовано законодавцем таким чином, щоб суд міг повною мірою здійснити функцію правосуддя.

5.  Суд здійснює провадження у кримінальній справі після прийняття її до свого провадження протягом часу (строку), відведеного законом на попередній розгляд справи, судовий розгляд, апеляційне та касаційне провадження, перегляд судових рішень у порядку виключного провадження та виконання вироку.

6.  Щодо судді (суд як державний орган юридичній відповідальності не підлягає) у зв'язку із провадженням, здійснюваним ним у кримінальній справі, може бути застосовано кримінальну відповідальність за вчинення злочинів, передбачених у розділах;

XVI1 КК "Злочини у сфері службової діяльності" (статті 364— 370);

- XVIII КК "Злочини проти правосуддя" (статті 371—375; 380— 381).

2.2. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію кримінального переслідування

Процесуальна характеристика прокурора.

1.  Прокурор це суб'єкт кримінальне-процесуального права, який виконує функцію кримінального переслідування осіб, обвинувачених у вчиненні злочину, шляхом давання на досудовому провадженні вказівок органам дізнання та досудового слідства щодо викриття винних і підтримання у суді державного обвинувачення'.

2.  Підставою участі прокурора у конкретній кримінальній справі є факт перебування його на цій посаді у відповідній адміністративно-територіальній одиниці (районі, області).

3.  Прокурор не може брати участі в розслідуванні та (або) розгляді кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) за тих самих обставин, що і суддя (ст. 54 КПК). Проте, якщо прокурор

На досудових стадіях кримінального процесу (порушення кримінальної справи і лосудового слідства) прокурор здііїснюс нагляд за законністю в діяльності органів дізнання та досудового слідства.

64

брав участь у проведенні досудового слідства в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу (ч. 1 ст. 58 КПК).

Питання про відвід прокурора вирішують;

на досудовому слідстві прокурор вищого рівня; - у суді суд (якщо справу розглядає колегія суддів), суддя (якщо справу слухає одноособове суддя).

4. Прокурор зобов'язаний (частини І і 2 ст. 25 КПК);

здійснювати нагляд за додержанням законів органами, які провадять дізнання і досудове слідство, тобто на досудових стадіях кримінального процесу;

•  в усіх стадіях процесу' своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, хто б їх не чинив;

•  брати участь у судовому засіданні (винятком е випадки, коли розглядають справи приватного обвинувачення та коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення);

•  змінити обвинувачення в суді за наявності до того підстав;

•   відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якшо в результаті судового розгляду буде переконаний, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення.

Для того, аби прокурор міг виконати зазначені обов'язки, йому надано такі права":

1) на досудовому провадженні (ст. 227 КПК):

•  вимагати від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та Інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини;

•  перевіряти не менше ніж один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини;

•  скасовувати незаконні та необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання;

Винятком є судові стадії кримінального процесу, в яких прокурор не здійснює функцію нагляду за дотриманням закону судом. У них прокурор є представником однієї із сторін (обвинувачення), а тому не має права вживати заходів імперативного характеру до суду (суддів]. Він має право лише оскаржити судове рішення, постановлене, на його думку, І порушенням закону.

У кримінальне-процесуальному законі застосовується термін '"повноваження". Останні в загальній теорії права визначають як ''правообов'язки'", тобто ик поєднання прав і обов'язків Причому центр ваги у співвідношенні прав і обов'язків припадає на обов'язки. Go за їх невиконання Haciut юридична відповідальність (О. Ф. Скакун).

65

•  давати письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;

• доручати органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також давати вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, шо перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

• санкціонувати проведення обшуку (за винятком обшуку житла та Іншого володіння особи), усунення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законом;

•  продовжувати строк розслідування (ст. 120 КПК);

давати згоду або подавати до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою (статті 156, 165-2 КПК);

•  повертати кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

•  вилучати від органу дізнання і передавати слідчому будь-яку справу, передавати справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного й об'єктивного розслідування;

•  усувати особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи;

порушувати кримінальні справи або відмовляти в їх порушенні;

закривати або зупиняти провадження в кримінальних справах;

•  давати згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тих випадках, якщо це передбачено законом;

•  затверджувати обвинувальні висновки (постанови);

•  направляти кримінальні справи до суду;

вирішувати питання про допущення захисника до участі в справі;

•  здійснювати інші повноваження, надані йому законом; 2) у судових стадіях:

•  підтримувати перед судом державне обвинувачення;

подавати докази;

•  брати участь у дослідженні доказів;

заявляти клопотання і висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду;

•  викладати свої міркування щодо застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного та ін.

5. Прокурор перебуває в такому статусі протягом часу, відведеного законом на виконання всіх завдань кримінального процесу {від його початку до закінчення).

6 Прокурора за невиконання своїх обов'язків у кримінальному процесі може бути притягнуто до таких видів юридичної відповідальності'.

. кримінально-процесуальної скасування прийнятих рішень;

визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуальної форми тощо;

•  кримінальної за злочини:

у сфері службової діяльності (розділ XV11 КК);

- проти правосуддя (статті 371—374; 380—381 КК);

. дисциплінарної згідно із відомчими нормативно-правовими

актами.

Процесуальна характеристика слідчого.

1. Слідчий це суб'єкт кримінального процесу, який самостійно здійснює кримінальне переслідування осіб шляхом порушення кримінальних справ, викриття винних у вчиненні злочинів, обрання щодо них запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу.

Чинний КПК не розкриває змісту поняття "слідчий", а лише обумовлює його відомчу належність. Зокрема, в п. 7 ст. 32 і ст. 102 КПК зазначено, що досудове слідство у кримінальних справах проводять слідчі прокуратури', слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції, слідчі органів Служби безпеки України.

Питання віднесення слідчого до суб'єктів, які виконують функцію кримінального переслідування, в теорії процесу є суперечливим. Ще з радянських часів домінує думка, шо слідчий виконує функцію розслідування злочинів, зміст якої становлять підфункції обвинувачення, захисту і вирішення справи. З позицій сучасного погляду на модель вітчизняного кримінального процесу, яка стає дедалі ближчою до змагальної, такий погляд на зміст функції слідчого вичерпав себе.

Змагальність процесу передбачає участь у ньому протилежних за інтересами сторін. Інтерес слідчого як державного органу", покликаного боротися зі злочинністю, полягає у викритті винного, пред'явленні йому обвинувачення і направленні кримінальної справи з обвинувальним висновком прокурору для порушення ним державного обвинувачення. Поєднання в одній особі трьох процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи) неминуче зумовить домінування якоїсь однієї. Слідчий, здійснюючи

' Згідно з п. 9 розділу 15 Конституції України прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію слідства — до сформування системи досудовога слідства І введення в дію законів, шо регулюють її функціонування. На сьогодні відповідні закони не ухвалено.

" Слідчий е не просто посадовою особою, а саме органом держави (див. ст. 102 КПК).

66

67

діяльність із розслідуиання злочинів, не може одночасно "сидіти на трьох стільцях".

Щодо цього відомий учений-процесуадіст XIX ст. В. П. Данев-ський (представник харківської школи права) писав: "Не кажучи вже про принципову помилку і практичну небезпеку поєднання в одній особі обов'язків судді і функцій сторін, одне ототожнення у слідчому цих останніх функцій вважається великою помилкою, яка згубно впливає иа хід попереднього слідства, на його результати, а врешті-решт, і на вирішення справи по суті. Навряд чи можливо для однієї особи бути у справі й обвинувачем, і захисником. Ці функції принципово протилежні і не узгоджені, особливо тоді, коли вони зосереджені в особі, яка брала активну участь у збиранні доказів, шо викривають і виправдовують. Створене законом становище слідчого — психологічно фальшиве: дуже важко у справі, досліджуваній стосовно певної особи, водночас зосередити увагу, рівномірно напружену, на двох різних сторонах справи; нелегко скласти собі дві протилежні точки зору, які перебували б у становищі рівноваги і які слідчий перевіряв би з однаковою ревністю, упевненістю і силою логічного мислення. Рівновага неминуче має порушитися, переважна увага й енергія дослідника мають поступово обернутися у той чи інший бік"'.

Дискусія щодо функцій слідчого спричинила в теорії процесу полеміку стосовно відомчої належності слідчого апарату. На сьогодні є три погляди щодо місця органів досудового слідства в системі апарату держави:

1)  залишити слідчий апарат у підпорядкуванні тих відомств, що й у радянський час, де він перебуває і сьогодні;

2)  підпор ял кувати суду, запровадивши посади слідчих суддів або судових слідчих (як це було за Статутом кримінального судочинства 1864 p.);

3)  вивести його із підпорядкування окремих відомств і утворити самостійний слідчий апарат (комітет).

2. Підставою участі слідчого у кримінальному процесі є:

•  порушення слідчим кримінальної справи. Згідно з п. 2 ч. 4 ст. 98 КПК після порушення справи слідчий зобов'язаний розпочати у ній досудове слідство;

доручення начальника слідчого відділу або прокурора про розгляд заяви чи повідомлення про злочин або про прийняття справи до свого провадження, шо формулюється у вигляді резолюції на заяві (повідомленні) чи иа кримінальній справі.

1 Дно : Даневский В. П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. - К., 2003. - С. 29-30.

3.  Слідчий не може брати участі в розслідуванні кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) за таких обставин (ст. 60

КПК):

якщо він є потерпілим, свідком, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь із них, а також родичем обвинуваченого;

•  якщо він брав участь у справі як експерт, спеціаліст, перекладач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

•  якщо він або його родичі заінтересовані в результатах справи;

•  за наявності інших обставин, що зумовлюють сумнів у його об'єктивності.

Питання про відвід слідчого вирішує протягом 24 годин прокурор.

4.  Слідчий зобов 'язаний:

у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу, прийняти її до свого провадження і розпочати досудове слідство;

•  повно, всебічна й об'єктивно дослідити обставини справи у визначений законом строк;

•  при провадженні слідства вживати всіх передбачених законом заходів, використовувати всі свої повноваження та наявні в його розпорядженні науково-технічні засоби і свої знання для розкриття злочину;

•  роз'яснити всім суб'єктам досудового слідства їхні права і забезпечити реалізацію цих прав;

•  вжити заходів до відшкодування завданої злочином шкоди;

•  вжити заходів до виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів, та до їх усунення та ін,

Слідчий має право (ст. 114 КПК):

•  самостійно приймати рішення про спрямування слідства і провадження слідчих дій (за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди, санкції, затвердження прокурора або згоди суду), які є обов'язковими для виконання всіма юридичними і фізичними особами;

у разі незгоди із вказівками прокурора, що стосуються найважливіших питань кримінальної справи (ч. 2 ст. 114 КПК). подавати справу прокуророві вишого рівня з письмовим викладом своїх заперечень;

•  у межах своєї компетенції застосовувати заходи процесуального примусу;

давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження слідчих і оперативно-розшукових дій. Слідчий не має права доручати органам дізнання пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, а також виконання складних слідчих дій (відтворення обстановки та обставин події, очної ставки, пред'явлення для впізнання);

68

69

вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій;

•  при провадженні слідчих дій використовувати машинопис, звукозапис, стенографування, кінозйомку, відеозапис;

•  провадити слідчі дії в інших слідчих районах самостійно або доручити це відповідному слідчому чи органу дізнання (ч. 1 ст. 118 КПК) та ін.

Із метою забезпечення повноти регулювання процесуального статусу слідчих Верховна Рада України 29 червня 2004 р. своєю постановою № 1903-IV прийняла за основу проект Закону України "Про статус слідчого та процесуальні і соціальні гарантії слідчих України" (реєстраційний № 1903-1V).

5. Слідчий здійснює провадження протягом часу, відведеного законом для розгляду заяв і повідомлень про злочини (ч. З ст. 97 КПК), а також для досудового слідства (ст. 120 КПК). До нього зараховують час, протягом якого справа перебуває у провадженні слідчого.

6.  Слідчих за невиконання їх обов'язків може бути притягнуто до таких видів юридичної відповідальності:

•  кримінально-процесуальної скасування прийнятих рішень; визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуальної форми тощо;

•  кримінальної за злочини:

—  у сфері службової діяльності (розділ XVII КК);

проти правосуддя (статті 371—374; 380—381);

дисциплінарної згідно із норматив но-правовими актами відомств, у яких вони працюють.

Процесуальна характеристика особи, яка здійснює дізнання (дізна-вача).

1. ДІзнавач це суб'єкт кримінального процесу, який за дорученням органу дізнання здійснює кримінальне переслідування осіб шляхом порушення кримінальних справ, викриття винних у вчиненні злочинів, обрання щодо них запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу.

Перелік органів дізнання регламентовано ст. 101 КПК. Цією ж статтею чітко визначено і компетенцію кожного із органів дізнання в частині порушення кримінальних справ щодо певних злочинів і здійснення у них розслідування. Наприклад, податкова міліція є органом дізнання у справах про ухилення від сплати податків і зборів; митні органи у справах про контрабанду. Серед органів, зазначених в ст. 101 КПК, є два з універсальною компетенцією: 1) міліція; 2) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

На відміну від слідчих, для органів дізнання досудове слідство не є основною діяльністю. Перед органами дізнання, насамперед, стоять завдання щодо здійснення оперативно-розшукової та адміністративної діяльності.

70

2 Підставою участі дізнавача у кримінальному процесі є доручення начальника органу дізнання про провадження ним досудового слідства у формі дізнання.

3.  ДІзнавач не може брати участі в розслідуванні кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) у тих самих випадках, що і слідчий.

4. ДІзнавач має ті самі обоє 'язки і права, що й слідчий, за винятком прийняття ним процесуальних рішень.  Рішення дізнавача із найважливіших питань у кримінальній справі потребують затвердження начальником органу дізнання. Такими питаннями є:

1)  про рух кримінальної справи:

•  про порушення кримінальної справи (і про відмову в її порушенні);

•  про закриття справи;

•  про зупинення дізнання у справі; Ф про відновлення дізнання;

•  про направлення кримінальної справи до іншого органу дізнання за підслідністю;

•  про направлення кримінальної справи для провадження досудового слідства;

2)  про застосування заходів процесуального примусу:

•  запобіжних заходів;

•  інших заходів примусу.

5. ДІзнавач перебуває в такому статусі протягом часу, відведеного законом (ст. 108 КПК.) для здійснення дізнання.

6.  ДІзнавач підлягає тій самій юридичній відповідальності, що і слідчий.

Процесуальна характеристика потерпілого.

1.  Потерпілий це фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визнано потерпілою постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду.

У справі про незакінчений злочин особу визнають потерпілим за умови фактичного заподіяння їй шкоди.

Потерпшим може бути визнано тільки фізичну особу. Хоча останнім часом у літературі обговорюють можливість надання юридичній особі статусу потерпілого у кримінальній справі.

2.  Підставою участі в процесі є винесення постанови (ухвали) про визнання потерпілим.

3.  Потерпілим може бути визнано:

•  особу, якій безпосередньо заподіяно ту чи іншу школу;

•  у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, його близьких родичів (п. 11 ст. 32 КПК). Якщо надання прав потерпілого вимагають декілька осіб із числа близьких роди-[!!в особи, якій було заподіяно смерть, усіх їх може бути визнано потерпілими.

71

Обставин, які 6 виключали участь потерпілого у кримінальній справі, кримінально-процесуальним законом не передбачено.

Згідно з п, 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" (далі -постанова Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13) не може бути визнано потерпілими осіб, які постраждали від злочину, вчиненого ними ж. Водночас, оскільки закон не пов'язує позбавлення особи статусу потерпілого з неправомірністю її поведінки, суди мають визнавати особу потерпілим й у випадках, якщо вчинення злочину щодо неї спровоковано її діями.

4. Потерпілий зобов 'язаний:

•  з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду {ч. 1 ст. 72 КПК);

давати правдиві показання (ч. 2 ст. І71 КПК.);

•  підкорятися розпорядженням головуючого шодо дотримання порядку під час судового засідання (ч. 2 ст. 271 КПК);

» не розголошувати без дозволу слідчого або прокурора даних досудового слідства (ст. 121 КПК).

Потерпілий має право (статті 49, 267 КПК):

давати показання в справі;

подавати докази;

•  не погодитися із поміщенням до стаціонарного медичного закладу для проведення щодо нього судово-психіатричної експертизи;

•  заявляти клопотання;

•  ознайомлюватися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства;

•  висловлювати свою думку при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за статтями 7—11-1 КПК;

•  підтримувати обвинувачення у суді в разі відмови прокурора від обвинувачення;

•  брати участь у судових дебатах (ненадання слова в судових дебатах потерпшому є підставою для скасування вироку п. 29 Постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13);

заявляти відводи;

•  подавати скарги на дії слідчого, прокурора й судді, на вирок або ухвали суду й постанови судді;

•  висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду;

•  давати пояснення З приводу досліджуваних судом обставин справи;

ставити питання свідкам, експертові, спеціалістові та підсудним;

•  брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів, документів;

72

•    користуватися допомогою представника, яким може бути адвокат, законний представник, близький родич або інша особа, допущена до участі у справі за постановою дізнавача, слідчого, судді чи за ухвалою суду;

•   на відшкодування йому витрат по явіїі за викликом в органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду та інші права, передбачені статтями 52-1, 87, 87-1, 88, 267, 348, 384 КПК.

З ухваленням нового ЦК України потерпілий отримав право на відшкодування майнової шкоди державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона £ неплатоспроможною (ст. 1177 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 1207 ЦК шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовує потерпшому або особам, визначеним ст, 1200 ЦК (непрацездатним особам, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитині потерпілого, народженій після його смерті), держава, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною'.

Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну потерпілого, та шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, встановлено ЦК (ч. 2 ст. 1177; ч. 2 ст. 1207). Відповідного закону в Україні до цього часу не ухвалено,

5. Потерпілий перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови про визнання потерпілим і до завершення провадження у кримінальній справі.

За очевидного заподіяння злочином шкоди не можна зволікати з визнанням особи потерпілою. Чим раніше особу визнано потерпілою (за наявності підстав до того), тим раніше вона дістає можливість реалізації законних інтересів, пов'язаних із відновленням порушених злочином прав. Посадовим особам органів, які ведуть кримінальний процес, слід зважати на те, то погерпідий вимушено, не за власним бажанням залучається до участі у справі.

Цікавим у цьому плані є дослідження американського вченого М. Філей, який сформулював концепцію "процесу як покарання". Ключовою є ідея, шо для непрофесійних учасників, і, передусім, потерпілого, кримінальний процес сам по собі, незалежно від його

1 Згідно зі ст. 2 Європейської конвенції з відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р. и разі, якшо відшкодування шкоди не може бути забезпечено з інших джерел, держава повинна взити це на себе для таких категорій: 1) для тих, кому в результаті навмисних насильницьких злочинів завдано серйозну шкоду фізичному стану або здоров'ю; 2) для тих. хто перебував на утриманні загиблих у результаті такого злочину. Відшкодування шкоди здійснюється навіть у тому разі, якщо злочинця не може бути піддано судоаому переслідуванню або покарано

73

результатів, є тяжким тягарем "покаранням". Уже зазнавши втрат від злочину, він страждає вдруге, коли змушений давати показання, з'являтися до правоохоронних органів та до суду, брати участь у процесуальних діях, звертатися до адвокатів тощо. 6. Юридична відповідальність потерпілого:

кримінально-процесуальна:

—  за неявку без поважних причин до органу розслідування й сулу потерпілого може бути піддано приводу (ч. З ст. 72 КПК);

за злісне ухилення від явки до органів розслідування штраф (ч. 4ст. 72 КПК);

—  злісне ухилення потерпілого від явки до суду або непідкорення розпорядженню головуючого чи порушення ним порядку під час судового засідання розцінюється законом як неповага до суду й карається штрафом або адміністративним арештом на строк до 15 діб (ч. 4ст. 72 КПК);

•  кримінальна:

за дачу завідомо неправдивих показань за ст. 384 КК;

за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого або прокурора за ст. 387 КК;

адміністративна:

зз неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, далі КпАП);

за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання (ст. 185-4 КпАП).

Процесуальна характеристика цивільного позивача.

1.  Цивільний позивач це громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, вимогу про відшкодування збитків.

У тих випадках, коли громадянин пред'являє позов про відшкодування спричиненої йому шкоди, його визнають одночасно потерпілим та цивільним позивачем.

2.  Підставою участі в процесі є винесення постанови (ухвали) про визнання цивільним позивачем.

3.   Обставин, які б виключали участь цивільного позивача у кримінальній справі,  кримінально-проііесуальним законом не передбачено.

4.  Цивільний позивач зобов 'язаний:

пред'являти на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду всі необхідні документи, пов'язані э заявленим позовом;

74

•  не розголошувати без відома слідчого або прокурора дані досудового слідства;

додержуватися порядку під час судового засідання та підкорятися розпорядженням головуючого.

Цивільний позивач має право:

подавати докази;

•  заявляти клопотання;

брати участь у судовому розгляді, заявляючи відводи і клопотання, висловлюючи свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, даючи пояснення, беручи участь у дослідженні доказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків (ст. 268 КПК);

•  просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ним позову;

підтримувати цивільний позов;

•  ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не проводилось, після призначення справи до судового розгляду;

заявляти відводи;

подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також на вирок або ухвалу в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності підстав на забезпечення безпеки.

5. Цивільний позивач перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови про визнання цивільним позивачем і до завершення провадження у кримінальній справі.

6.  Юридична відповідальність цивільного позивача:

•  кримінальна:

-  за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого або прокурора за ст. 387 КК;

адміністративна:

за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 КпАП).

2.3. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію захисту

Процесуальна характеристика підозрюваного.

1. Підозрюваний це фізична особа, яку затримано за підозрою У вчиненні злочину або щодо якої застосовано запобіжний захід до внесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

75

Підозрюваним (обвинуваченим, підсудним) у кримінальній справі може бути тільки особа, щодо якої є підстави підозрювати її у вчиненні злочину. Підозра (обвинувачення) не може переходити на інших осіб. Тому в разі смерті підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) справу закривають (її. 8 ч. 1 ст. 6 КПК).

2.  Підставою участі підозрюваного у кримінальному процесі є прийняття органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею рішення про затримання його за підозрою у вчиненні злочину чи про обрання запобіжного заходу до винесення постанови про притягнення як обвинуваченого.

3.  Обставин, які виключають участь підозрюваного у кримінальній справі, кримінально-процесуальним законом не передбачено.

4.  Підозрюваний зобов'язаний:

•  з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнаннн, слідчого, прокурора, суду;

•  не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

•  виконувати вимоги слідчого щодо участі у провадженні слідчих дій.

Підозрюваний мас право:

знати, в чому його підозрюють, давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

•  мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту;

•  подавати докази;

•  заявляти клопотання і відводи;

•  вимагати перевірки прокурором правомірності затримання;

•  подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить опера-тивно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора;

•  користуватися рідною мовою;

•  за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки;

•  відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як із невинуватим у вчиненні злочину, та право на повагу до його честі та гідності.

5.  Підозрюваний перебуває в такому статусі протягом часу:

- затримання до 72 годин (ч. 6 ст. 106 КПК). Цей термін може бути продовжено суддею до 10, а за клопотанням підозрюваного -— до 15 діб;

дії запобіжного заходу. Згідно з ч. 4 ст. 148 КПК в разі застосування до особи запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення він діє протягом 10 діб.

6.  Юридична відповідальність підозрюваного:

•  кримінально-процесуальна застосування заходів процесуального примусу: привід, попередження та ін.;

•  кримінальна у вигляді санкцій статей розділу XVIII КК, шо передбачають відповідальність за:

76

—  втручання у діяльність судових органів ст. 376 КК;

__ погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного ст. 377 КК;

—  умисне знищення або пошкодження майна судді, народного засідателя чи присяжного ст. 378 КК;

—  посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя, - ст. 379 КК;

—  перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку ст. 3S6 КК;

—  розголошення даних досудового слідства або дізнання -ст. 387 КК;

—  приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано, ст. 388 КК.

Процесуальна характеристика обвинуваченого.

1.  Обвинувачений це фізична особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого.

2.  Підставою участі обвинуваченого у кримінальному процесі є винесення слідчим або прокурором постанови про притягнення як обвинуваченого.

3.  Обставини, що виключають (тимчасово) участь: тяжка хвороба, ухилення від слідства. Вони зумовлюють зупинення досудового слідства (ст. 206 КПК) тимчасову перерву у провадженні слідчих дій до видужання обвинуваченого або його розшуку.

4.  Обвинувачений зобов 'язаний;

•  з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду;

•  не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

•  виконувати вимоги слідчого шодо участі у провадженні слідчих дій.

Обвинувачений має право:

•  знати, в чому його обвинувачують;

давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання;

•  мати захисника та побачення З ним до першого допиту;

•  подавати докази;

•  заявляти клопотання;

заявляти відводи;

подавати скарги на дії та рішення особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;

•  ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи;

•  за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки;

77

•  на повагу до його честі та гідності, захист його життя і здоров'я, на поводження з ним як із порядною особою до набрання обвинувальним вироком законної сили;

•  давати показання рідною мовою та ін.

5.  Обвинувачений перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого до моменту прийняття суддею рішення про призначення справи до судового розгляду.

6.  Юридична відповідальність обвинуваченого:

•  кримінально-процесуальна застосування заходів процесуального примусу: привід, попередження та ін;

кримінальна така сама, як і підозрюваного. Процесуальна характеристика підсудного.

1.  Підсудний це фізична особа, кримінальну справу з обвинувачення якої призначено до судового розгляду.

2. Яйстшо/0_І'<ІІїст/лшсудноґоу кримінальному процесіє винесення суддею постанови про призначення кримінальної справи до судового розгляду.

3.  Обставини, що виключають участь підсудного у справі:

тяжка хвороба або ухилення від суду. Ці обставини тільки тимчасово виключають участь у справі підсудного. Вони зумовлюють зупинення провадження у справі (ст. 280 КГЖ) до видужання підсудного або його розшуку;

перебування підсудного за межами України і ухилення від явки до суду (п. 1 ч. 2 ст. 262 КПК);

•  прохання підсудного розглянути справу про злочин, за який не може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, за його відсутності (п. 2 ч. 2 ст. 262 КПК);

•  інші обставини (див. лекцію "Стадія судового розгляду"). 4. Підсудний зобов 'язаний:

•  з'являтися за викликом суду;

•  не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

виконувати вимоги головуючого у судовому засіданні, Підсудний мас право:

•  заявляти відводи;

на колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 17 КЛК: кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 10 років, розглядає в суді першої інстанції колегіальне суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд);

мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе;

заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду;

подавати докази;

78

. просити суд про приєднання до справи документі!), про виклик свідків, про призначення експертизи і витребування інших доказів;

•  давати показання по суті справи в кожний момент судового слідства або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

•  просити суд про оголошення доказів, що є в справі;

ставити запитання іншим підсудним, свідкам, експертові, спеціалістові, потерпілому, цивільному позивачеві та цивільному відповідачеві;

брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочину і документів;

•  брати участь у судових дебатах;

•  звертатися до суду з останнім словом.

5.  Підсудний перебуває у такому статусі з моменту винесення суддею постанови про призначення кримінальної справи до судового розгляду до моменту постановления судом вироку або прийняття у справі іншого рішення. Після постановления обвину вального вироку підсудний стає засудженим. Хоча в разі апеляційного чи касаційного (до суду другої інстанції) оскарження процесуальний статус підсудного відновлюється до закінчення розгляду справи апеляційним (касаційним) судом.

6.  Юридична відповідальність підсудного:

•  кримінально-процесуальна застосування заходів процесуального примусу: привід, попередження, виведення Із зали судового засідання та ін;

•  кримінальна така сама, як підозрюваного та обвинуваченого. Процесуальна характеристика захисника.

1.  Захисник — це особа, яка здійснює захист прав і законних інтересів переслідуваних у кримінальному порядку суб'єктів процесу (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого) шляхом надання їм необхідної юридичної допомоги.

2.  Підставою участі захисника у кримінальній справі є постанова особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвала суду про допуск захисника до участі у справі.

Повноваження захисника на участь у справі підтверджують:

1) адвоката ордер відповідного адвокатського об'єднання;

2)  адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, угода; інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи або дорученням юридичної особи, угода або доручення юридичної особи;

3)  близьких родичів, опікунів або піклувальників заява обвинуваченого про їх допуск до участі в спрані як захисників.

Участь захисника є обов'язковою:

79

1) у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненнЯ злочину у вші до 18 років, з моменту визнання особи підозрюва-1 ною чи пред'явлення їй обвинувачення;

2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психіч-Н ні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своєї право на захист, з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;

3)  у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться суло- І чинство, з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обви- І нувачення;

4)  якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, перед-1 бачає довічне ув'язнення,  з моменту затримання особи чиї пред'явлення їй обвинувачення;

5)  при провадженні справи про застосування примусових заходів І медичного характеру з моменту встановлення факту наявності в І особи душевної хвороби;

6) при провадженні справи про застосування примусових заходів І виховного характеру з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.

3. Як захисники допускаються особи (ч. 2 ст. 44 КПК):

1)  які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні;

2)  інші фахівці у галузі права, які за законом' мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням Юридичної особи;

3) у випадках і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники {якщо відповідно до вимог ст. 45 КПК участь захисника обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники можуть брати участь у справі як захисники лише одночасно з захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи).

Згідно з ч. 1 ст. 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Положенню цієї конституційної норми дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. у справі Г. І. Солдатом, у п. 1 якого визначено, шо положення частини першої ст. 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав", слід розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного під час захисту від обвинувачення з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у

' Відповідного закону в Україні немає.

. І права і за законом має право нз надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Після прийняття цього рішення практика пішла шляхом допущення до участі у кримі-

Іальних справах як захисників всіх осіб, що мають юридичну освіту. Однак Верховний Суд України своєю постановою № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві", прийнятою Пленумом 24 жовтня 2003 p., визначив, що "при вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту у кримінальній справі належить також з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту у кримінальних справах" (ч. 2 п. 5 Постанови). Роз'яснення Верховного Суду України сприяло тому, що інших фахівців у галузі права (окрім адвокатів) тепер не допускають як захисників до участі у

справі,

У світовій практиці є кілька підходів до вирішення питання про те, хто може бути захисником у кримінальній справі:

широкий, що передбачає допуск всіх без винятку осіб за бажанням обвинуваченого (повна свобода у виборі захисника);

•  вузький, згідно з яким захисником може бути лише адвокат (свободу вибору обмежено однією категорією осіб);

•  змішаний ("поміркований"), який надає переслідуваному свободу вибору із кількох категорій осіб; фахівців у галузі права, які не є адвокатами, але за законом мають право надавати юридичну допомогу населенню (Україна); осіб, які мають вчений ступінь із юридичної спеціальності (Польща); викладачів права (Німеччина) тощо.

Згідно зі ст. 61 КПК захисником не може бути особа:

•  яка брала участь у цій справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача;

яка є свідком і в зв'язку з цим допитувалась або підлягає допиту;

•  яка є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, нивільного позивача;

•  щодо якої порушено кримінальну справу;

•  визнана недієздатною чи обмежено дієздатною;

яка у цій справі надає або раніше надавала юридичну доломогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, котра звернулася з проханням про надання юридичної допомоги;

•  дію свідоцтва якої про право на заняття адвокатською діяльністю або права на надання правової допомоги зупинено або анульовано у порядку, встановленому законодавчими актами України;

80

яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини в справі, затягує розслідуцання чи судовий розгляд справи, а також яка порушує порядок у судовому засіданні чи не виконує розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи.

Одна і та сама особа не може бути захисником двох і більше підозрюваних, обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого.

Порядок усунення захисника від участі у кримінальній справі визначено ст. 61-1 КПК.

Після допуску до участі в справі захисник.-адвокат вправі відмовитися від виконання своїх обоє 'язків лише у двох випадках:

1)  якщо є обставини, що згідно зі ст. 61 КПК виключають його участь у справі;

2)  якшо він свою відмову мотивує недостатніми знаннями або некомпетентністю.

4. Захисник зобов 'нзаний:

1)  використовувати передбачені кримінальне-процесуальним законодавством засоби захисту з метою з'ясування обставин, які спростовують підозру або обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого;

2)  надавати підзахисному необхідну юридичну допомогу;

3)  з'являтися для участі у виконанні процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. У разі неможливості з'явитися у призначений строк, захисник зобов'язаний заздалегідь повідомити про це та про причини неможливості явки дізнавачеві, слідчому, прокуророві (у випадку неявки захисника слідча дія, участь в якій його не є обов'язковою, виконується без нього);

4) не розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків;

5)  не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом учинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих показань, схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомо неправдивого висновку, Іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування справи;

6)  дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні та судовому розгляді справи.

Захисник мис право:

1)  до першого допиту підзахисного мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту такі самі побачення без обмеження їх кількості та тривалості;

2) мати побачення з засудженим чи з особою, ло якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру;

82

3) ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення лосудового слідства з усіма матеріалами справи;

4)  бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням чи клопотанням самого захисника, а при виконанні інших слідчих дій з дозволу дізнавача, слідчого;

5)  застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких він бере участь, а також при ознайомленні з матеріалами справи з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого;

6) подавати докази, заявляти клопотання і відводи, оскаржувати дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду (останнього, якшо він вирішує певні питання на досудовому слідстві, про взяття під варту, обшук тощо);

7)  збирати відомості про факти, що їх може бути використано як докази в справі, в тому числі запитувати та одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, ознайомлюватися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян із необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців із питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян', та інші прана, передбачені кримінально-процесуальним законом (статті 48, 266 КПК; ст. 6 Закону України від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру").

5.  Захисник перебуває у такому статусі з моменту допуску його до участі у кримінальній справі до:

-  закінчення в ній провадження;

-  усунення від участі у справі за рішенням посадової особи, яка веде процес;

розірвання угоди з підзахисним.

6.  Юридична відповідальність захисника:

кримінально-процесуальна усунення від участі у справі за:

—  перешкоджання встановленню істини у справі або

—  затягування розслідування чи судового розгляду справи або

порушення порядку в судовому засіданні або

—  невиконання розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи.

' Наявність у захисника таких широких прав із доказування обставин злочину не означає, шо він має право здійснювати так зване "адвокатське розслідування".

83

2.4. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують допоміжну функцію

Процесуальна характеристика заявника.

1.  Заявник це фізична особа, заяву якої, де повідомлено про злочин, прийнято органом дізнання, слідчим, прокурором чи суддею.

2.  Підставою участі заявника в кримінальному процесі є прийняття від нього відповідними державними органами заяви про злочин,

3.  Обставин, які виключають участь заявника в процесі, немає. Законодавець не встановлює жодних критеріїв, яким повинен відповідати громадянин, щоб набути статусу заявника. В разі подання заяви до компетентних органів громадянин набуває такого статусу незалежно від його віку, статі, національності, освіти, повноти викладу відомостей про злочин тошо.

4.  Заявник зобов 'язаний:

правдиво викласти у заяві відомості про злочин, що вчинений чи готується;

подаючи скаргу приватного обвинувачення, оформити ЇЇ відповідно до вимог, що встановлено до обвинувального висновку (ч. 1 ст. 251 КПК).

Заявник має право:

•  викласти заяву своєю рідною мовою;

•  користуватися послугами перекладача;

Ф за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки;

•  бути поінформоцаним про процесуальне рішення, прийняте за його заявою;

•  на одержання копії постанови про закриття кримінальної справи, порушеної за його заявою.

5,  Заявник перебуває в такому статусі від моменту прийняття компетентним органом від нього заяви про злочин до прийняття за нею рішення про порушення кримінальної справи чи про відмову в її порушенні.

6.  Юридична відповідальність заявника:

•  кримінальна за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК).

Процесуальна характеристика понятого.

1. Понятий це фізична особа, яку залучають до участі у кримінальній справі з метою засвідчення її підписом відповідності записів у протоколі виконаній процесуальній дії.

Запровадження інституту понятих у Росії до 1864 р. було зумовлено недовірою до поліції. Поняті мали бути присутніми навіть під час допитів із метою усунення фактів насильства та вжиття інших незаконних заходів щодо допитуваного. Після судової рефор-84

ми 1864 p. їх залучали до участі в оглядах, освідуванні без експертів, обшуків обов'язково.

у сучасній процесуальній літературі вчені дискутують щодо доцільності існування інституту понятих. Прибічники зазначають про потребу забезпечення достовірності дій працівників органів розслідування. Противники наполягають на тому, що має існувати довіра до працівників державних органів, яка ґрунтується на презумпції порядності державного службовця.

2.  Підстава участі у процесі понятого — залучення (запрошення) посадової особи, яка веде процес.

Понятих обов'язково має бути залучено до провадження таких процесуальних дій: обшуку, виїмки, огляду, пред'явлення осіб і предметів для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, опису майна.

До провадження освідування понятих залучають у разі, якщо слідчий визнає це за необхідне.

Понятих має бути не менше двох (ч. 1 ст. !27 КПК)'.

3.  Понятий повинен відповідати таким процесуальним вимогам:

•  бути повнолітнім;

•  бути грамотним, аби прочитати протокол і підписати його;

•  бути незаінтересованим у результатах провадження в справі.

Враховуючи особливості деяких слідчих дій, законодавець ставить додаткові вимоги щодо характеристик понятих. Так, під час провадження;

огляду і виїмки кореспонденції, на яку накладений арешт, мають бути присутні поняті із числа службошів поштової установи (ч. І ст. 1871 КПК);

•  обшуку особи та виїмки у неї предметів і документів повинні бути присутні поняті однієї статі з особою, яку обшукують чи у якої проводиться виїмка (ч. 4 ст. 184 КПК).

Понятими не можуть бути'.

•  потерпілий і його родичі;

•  родичі підозрюваного та обвинуваченого;

•  працівники органів дізнання і досудового слідства.

4.  Понятий зобов 'нзаний:

•  бути присутнім під час провадження процесуальної дії;

•  після її закінчення засвідчити своїм підписом відповідність записів у протоколі виконаній дії;

•  не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, які стали відомі йому у зв'язку з виконанням своїх обов'язків.

Вимога закону шодо обов'язкової участі у процесуальній дії не менше двох понятих вказує на зв'язок інституту понятих із формальною теорією доказів, ^пдно з якою особу визнавали винною у вчиненні злочину за наявності не Менше двох свідків. Про формальну теорію доказів див. лекцію "Докази І доказування".

85

Понятий має право:

робити зауваження і заяви з приводу проваджуваної з його участю процесуальної дії, які підлягають обов'язковому занесенню до протоколу;

•  ознайомлюватися з протоколом процесуальної дії;

•  на відшкодування витрат, пов'язаних З участю у кримінальній справі;

•  за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки,

5.  Понятий перебуває в такому статусі протягом часу провадження процесуальної дії, до участі в якій його залучено,  в стадіях порушення кримінальної справи або лосудового слідства.

6.  Юридична відповідальність понятого:

•  кримінальна за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадить дізнання, даних лосудового слідства чи дізнання (ст. 387 КК).

Процесуальна характеристика свідка.

1.  Свідок це фізична особа, шодо якої у дізнавача, слідчого, прокурора, суду (судді) є дані, що їй відомі обставини, котрі стосуються справи, і яку у зв'язку з цим викликано для давання показань.

2.   Підставою участі у кримінальному процесі є  виклик для давання показань.

3.  Обставини, що виключають участь особи як свідка, визначено в ст. 69 КПК. Згідно з цією нормою не можуть бути допитані як свідки:

•  адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі1 з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

•  захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

особи, які згідно з висновком судове-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

1 Див. також ст. 5 Закону України "Про нотаріат"', ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я, ч, 5 ст. З Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", в яких закріплено положення шоло необхідності збереження професійної таемниш.

•  свідок, який відповідно до ст. 52-3 КПК дає показання під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу;

•  особа, яка Mat відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до ст. 523 КПК дає показання під псевдонімом, шодо иихданих;

•  особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв без згоди дипломатичного представника.

Окрім того, відмовитися давати показання як свідки мають право:

1) члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;

2)  особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

4.  Свідок зобов'язаний (ст. 70 КПК):

Ф з'явитися в зазначені слідчим (дізнавачем), прокурором місце і час;

дати правдиві показання про відомі обставини в справі;

•  не розголошувати без дозволу слідчого, дізнавача чи прокурора дані, які стали відомі йому у зв'язку з виконанням своїх обов'язків.

Свідок мас право (ст. 69-1 КПК):

•  давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

•  заявляти відвід перекладачеві;

•  знати, у зв'язку з чим і у якій справі його допитують;

•  власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;

•  користуватися нотатками і документами, даючи показання у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті;

•   відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів;

•  знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;

•  подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;

одержувати відшкодування витрат, пов'язаних із викликом для давання показань;

•  за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки.

5.  Свідок перебуває в такому статусі з моменту виклику до закінчення провадження у кримінальній справі.

6.  Юридична відповідальність свідка:

•  крим'ишлыш-процесуальна:

- за нез'явлення за викликом без поважних причин привід (ч. 2 ст. 70 КПК) або грошове стягнення до половини мінімального Розміру заробітної плати (ч. З ст. 70 КПК);

87

-  кримінальна:

-  за підмову під давання показань (ст. 385 КК);

-  задавання завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК);

-  за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадить дізнання, даних досудового слідства чи дізнання (ст. 387 КК);

- адміністративна:

-  за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 КпАП);

- за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання (ст. 185-4 КпАП).

Процесуальна характеристика експерта.

1. Експерт це особа, яка має необхідні спеціальні знання для давання висновку з питань, що виникають під час провадження у кримінальній справі, і якій постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи судді або ухвалою суду доручено провадження експертизи.

Згідно з ч- 1 ст. 9 Закону України від 25 лютого 1994 р. "Про судову експертизу" Міністерство юстиції України веде Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян, а з ч. З ст. 9 цього ж Закону органи дізнання, досудового слідства і суди зобов'язані доручати проведення судових експертиз переважно фахівцям, внесеним до цього Реєстру.

>. Підставою участі у справі є доручення органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), викладене в постанові (ухвалі) про призначення експертизи.

3.  Вимога до експерта: наявність спеціальних знань. Обставини, які виключають участь у кримінальній справі (ст. 62

КПК), є ті самі, що й для судді (ст. 54 КПК), з тим обмеженням, що попередня участь експерта в справі не може бути підставою до відводу.

Окрім того, не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта:

-  особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також ті, що мають судимість (ч. 1 ст. 11 Закону України "Про судову експертизу");

- народні депутати (п. 5 ч. 1 ст. З Закону України від 17 листопада 1992 р. "Про статус народного депутата").

4.  Експерт забив 'нзаний:

-  з'явитися за викликом і дати правильний висновок на поставлені запитання (ч. 1 ст. 77 КПК);

повідомити у письмовій формі орган, що призначив експертизу, про неможливість дати висновок, якщо питання, поставлене перед експертом, виходить за межі його компетенції або якщо надані йому матеріали недостатні для дачі висновку {ч. 4 ст. 77 КПК);

•  провести повне і всебічне дослідження та дати обгрунтований та об'єктивний письмовий висновок (ст. 200 КПК; п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про судову експертизу);

•  на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді дати роз'яснення щодо даного ним висновку (статті 201, 311 КПК; п. 2 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про судову експертизу);

•  заявити самовідвід за наявності передбачених законом обставин (ст. 62 КПК).

Експерт має право:

•  ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються експертизи, і подавати клопотання про надання нових матеріалів, необхідних для дачі висновку (ч. З ст. 77 КЛК; п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про судову експертизу");

•  з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчих дій і ставити особам, яких допитують, запитання, що стосуються експертизи (ч. З ст. 77 КПК; п. З ч. 1 ст. 13 Закону);

вказувати у висновку експертизи на факти, що мають значення для справи, про які експерту не було поставлено запитання (ст. 200 КПК; п. 2 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про судову експертизу");

•  у разі незгоди з іншими членами експертної комісії скласти свій висновок окремо (ч. З ст. 75 КПК);

•  оскаржувати в установленому порядку дії та рішення особи чи органу, які призначили експертизу, що порушують права експерта або порядок проведення експертизи (п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про судову експертизу");

одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (п. 5 ч. 1 ст.  !3 Закону України "Про судову експертизу");

•  за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки.

5.   Експерт перебуває в такому статусі від моменту одержання постанови (ухвали) про призначення експертизи і до направлення висновку до органу, який призначив експертизу.

6.  Юридична відповідальність експерта:

•  кримінальна:

—  за дачу завідомо неправдивого висновку за ст. 384 КК;

за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків за ст. 385 КК;

за розголошення даних досудового слідства або дізнання за ст. 387 КК,

адміністративна:

-~ за ухилення віл явкл до суду, до органів досудового слідства або дізнання за 4. 2 сг. 185-Забост. 1Н5-4КпАП. Процесуальна характеристика спеціаліста.

1.  Спеціаліст це особа, що має необхідні спеціальні знання і яку залучають у разі потреби до участі у провадженні окремих процесуальних дій.

2.  Підставою участі спеціаліста у справі є виклик дізнавача, слідчого або прокурора.

3.  Вимога до спеціаліста: наявність спеціальних знань. Обставини, які виключають участь у кримінальній справі, є ті

самі, Іцо й для експерта (ст. 62 КПК}.

4.  Спеціаліст зобов 'язаііий (ч. 2 ст. 128-1 КПК):

з'явитися за викликом;

•  брати участь у проведенні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання і навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів;

звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням та закріпленням доказів;

давати пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при проведенні слідчої дії;

ф на експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенні слідчих дій як спеціалісти, покладено обов'язок мати при собі і кваліфіковано використовувати відповідні науково-технічні засоби, проводити необхідні експрес-аналізи виявлених слідів та давати слідчому розгорнуті відомості про можливі прикмети злочинців.

Спеціаліст має право:

отримати винагороду за виконання своїх обов'язків, якщо доручена робота не належить до його обов'язку по службі (ч. З ст. 92 КПК);

звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб, які беруть участь у проведенні слідчої дії (ч. З ст. 128-1 КПК);

•  робити заяви, пов'язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів (ч. З ст. 128-1 КПК).

5.   Спеціаліст перебуває в такому статусі протягом часу провадження процесуальної дії, до участі в якій його залучено.

6.  Юридична відповідальність спеціаліста:

•  кримінальна:

за розголошення даних досудового слідства чи дізнання, якщо його було попереджено в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані (ст. 387 КК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

І. Регламентація правового статусу суб'єктів (учасників) кримінального процесу має системний характер.

90

2. Характеристику кожного із суб'єктів процесу доцільно здійснювати за логіко-правовою схемою.

3. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

Поняття "компетенція" в загальній теорії права вживають виключно щодо державних органів, які є представниками публічної влади. Ю, О. Тіхоміров сформулював щодо загального поняття компетенції такі положення. "Перше — складно побудоване громадянське суспільство вимагає чіткої і відкритої організації публічної влади. Друге — багатоманітність інтересів у суспільстві передбачає їхню певну гармонізацію. Цій меті слугує публічний інтерес, що виражає в концентрованому вигляді найбільш значущі суспільні потреби. Трете — задоволенню інтересів відповідає система державних і суспільних інститутів. Розподіл державних і суспільних справ та організація ефективного управління є ключовою проблемою. Четверте — визначення цілей і компетенції суб'єктів і учасників публічно-правових відносин слугує центром тяжіння всіх або багатьох дій"1. Як же ці фундаментальні положення виявляються в кримінальному процесі, характеризуючи компетенцію державних органів, які порушують, розслідують та розглядають кримінальні справи?

1. Публічну владу в частині провадження у кримінальних справах організовано таким чином, що досудове провадження (порушення кримінальних справ, досудове слідство) здійснюють представники органів виконавчої влади органи дізнання (міліція, податкова міліція, органи безпеки тощо ст. 101 КПК), органи досудового слідства (слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції та органів безпеки ст. 102 КПК), а питання про винність особи та її покарання вирішує орган судової влади суд. Всі вони с органами публічної влади, які в своїй сукупності утворюють систему державних органів, наділених кримінальне-процесуальною компетенцією.

У межах цієї системи (організму) всі вказані органи '"пов'язані" правилами, встановленими публічною владою, і зобов'язані охороняти інтереси суспільства та права окремих його членів. Однак ця система не є закритою для суспільства. Організацію (структуру) та повноваження щодо провадження у кримінальних справах згаданих органів встановлено законом, а тому є відкритими для суспільства. Останнє має право на здійснення громадського контролю за діяльністю органів, які ведуть кримінальний процес, через відпо-

Див : Тихомиров Ю- А  Теория компетенции. — М.. 2001. — С. 53.

91

відні інститути, якими є Уповноважений з прав людини Верховної Ради України, депутатські запити тошо. Право на здійснення такого контролю залишається у суспільства завжди, бо саме воно делегує державі здійснення функцій щодо вирішення кримінальних конфліктів. Тому ігнорування державними органами вимог суспільства свідчить про поглинення суспільства державою і призводить до зни-шеиня свободи особи'.

2. Кримінальний процес є галуззю публічного права. Тому в ньому в концентрованому вигляді відбито суспільні потреби, шо полягають у боротьбі з таким соціальним злом, як злочинність. Публічний інтерес у кримінальному процесі визнається державою і забезпечується через норми права. Задоволення інтересу суспільства у подоланні злочинності е умоаою і гарантією його нормального функціонування й розвитку. Цей інтерес віддзеркалює найбільш значущі потреби суспільства; зниження рівня злочинності, запобігання і зниження рівня криміналізашї суспільства, забезпечення гро\гадського спокою тощо.

3. Задоволенню зазначених публічних інтересів відповідає система державних інститутів — компетентних органів держави, уповноважених нею на здійснення специфічної діяльності із застосування норм права, — правоохоронних і судових органів. Тільки ці органи мають виключну компетенцію здійснювати кримінальне-процесуальну діяльність. З цього погляду кримінальне-процесуальна компетенція органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду є, з одного боку, спеціальною компетенцією окремих державних органів, а, з іншого, — загальною щодо окремих видів їх процесуальної діяльності. Зазначені види процесуальної діяльності в жодному разі не повинні "перетинатися" в межах сумарного обсягу кримінально-процесуальної компетенції (правосуддя здійснює тільки суд, державне обвинувачення — прокурор, слідство — слідчий, дізнання — орган дізнання). Тож компетенцію можна визначити як покладений законом на уповноваженого суб'єкта обсяг публічних справ;. а кримінальна-процесуальну компетенцію, як покладений кримінально-проііесуальним законом на органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду обсяг публічних спраи у сфері вирішення кримінально-правових конфліктів, шо виникають у суспільстві.

До "компетеншйних" елементів належать: а) нормативно встановлені цілі; б) предмети відання як юридичне визначені певні сфери та об'єкти впливу; в) владні повноваження як гарантована законом міра прийняття рішень і вчинення дій"3.

1 Див/ Чичерин Б. Н. Избранные трулы. — СПб., 1998. — С  ?6 - Див.: Тихомиров Ю. Л. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 55. ' Див.: Там само. — С. 55—56.

Встановлені законом цілі діяльності органів дізнання, досудо-„ого слідства, прокуратури і суду визначають спосіб їх нормативної орієнтації на досягнення певного процесуального результату. Як зазначає Ю. О, Тіхоміров, "в широкому розумінні маються на увазі публічні функції"1. Такі публічні функції виконують і кожен із органів, що мають право здійснювати кримінальне-процесуальне провадження (орган дізнання, слідчий, прокурор — функцію кримінального переслідування; суд — функцію правосуддя). Відхилення від виконання цими органами своїх функцій або виконання не своїх функцій завдає значної шкоди правам і законним інтересам суб'єктів кримінального процесу (повноправних членів суспільства), а, отже, і не сприяє досягненню його цілей.

Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду мають у кримінальному процесі чітко окреслений законом предмет відання певні об'єкти їх впливу. Останні традиційно пов'язують із повноваженнями зазначених органів щодо можливості провадження у певних кримінальних справах. Характеристики кримінальних справ покладено в основу визначення таких понять, як підслідність (ст. 112 КПК) і підсудність (глава 2 КПК). "Перетинання компе-тенцій" у цьому плані може мати місце тільки між державними органами, уповноваженими здійснювати діяльність одного виду. Наприклад, законодавець наділяє певні органи одного рівня універсальною компетенцією щодо порушення кримінальних справ і здійснення в них провадження. Серед органів дізнання це є міліція та капітани морських суден, шо перебувають у далекому плаванні. Серед органів досудового слідства слідчі прокуратури, які згідно із ч. 1 ст. 112 КПК за постановою Генерального прокурора України, його заступників, прокурора області та прирівняних до них прокурорів можуть розслідувати будь-які злочини. В деяких випадках законодавець, зважаючи на значну суспільну небезпечність злочинів і їх поширеність, відносить їх до компетенції одночасно кількох органів слідства. Приміром, розслідування злочину, передбаченого ст. 209 КК "Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом", віднесено до компетенції всіх органів досудового слідства, що діють в Укра'І'ні

Окрім певної категорії кримінальних справ, до предмета відання органів дізнання, слідчого, прокурора, суду належать такі його елементи, як вплив на хід кримінального процесу (порушення кримінальної справи, закриття справи тощо); повноваження щодо провадження процесуальних дій (слідчих дій, пред'явлення обвинувачення, роз'яснення прав тощо); повноваження щодо прийняття процесуальних рішень (про провадження слідчих дій, про визнання потерпілим тощо). Отже, кожний із цих органів під час провадження

92

Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 56.

93

в одній і тій самій кримінальній справі може вирішувати тільки певне коло питань, що належать до предмета його відання.

Для того, щоб визначений законом предмет відання міг повно і всебічно опрацювати той чи інший державний орган, останнього наділено достатніми для цього владними повноваженнями. І в теорії, і в практиці кр им і надь но- процесуальної діяльності під ними, як правило, розуміють права державних органів, що передбачає свободу розсуду в їх використанні. Між тим, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд одночасно наділені й обов'язками зі здійснення цих прав.

У теорії компетенції як найтиповїші повноваження державного органу визначено одинадцять: 1) керує; 2) управляє; 3) вирішує; 4) бере участь; 5) нормує; 6) організує; 7) розробляє; 8) вказує; 9) координує; 10) контролює; 11) забороняє1. Безперечно, всі цД повноваження є притаманними і для органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, і для державних органів. Тільки кожне Із них той чи інший орган, що веде процес, використовує для виконання визначеної для нього законом функції, а, отже, і для досягнення певних цілей. До того ж у різних стадіях процесу повноваження вони реалізують з певною специфікою. Наприклад, орган дізнання і слідчий виконують функцію кримінального переслідування особи тільки в стадії досудового слідства. Прокурор же в цій стадії виконує одночасно дві функції: І) кримінального переслідування; 2) нагляду за законністю в діяльності органів дізнання та лосудового слідства, що саме по собі є алогічним. Функцію кримінального переслідування (державного обвинувачення) він продовжує виконувати і в судових стадіях процесу. При цьому його діяльність залишається публічною, тобто здійснюється відповідно до вимог принципу публічності (офіційності). Але ж і суд діє на підставі цього принципу.

У зв'язку з цим виникас запитання: чи не свідчить таке положення про "перетинання" компетенцій прокурора і суду? У суді кожний із "офіційно діючих органів" (суд і прокурор) мають різний "набір" із тих одинадцяти повноважень, шо визначено в теорії компетенції як найтиповіші. Прокурор у судових стадіях має тільки повноваження щодо участі в них як сторона пронесу. Всі інші повноваження належать виключно суду. Саме вони є для суду мірою гарантування вчинення ним процесуальних дій і прийняття рішень у кримінальній справі. Отже, публічність кримінально-процесуал ної діяльності в жодному разі не можна ототожнювати з крим кальним переслідуванням. Останнє є тільки частиною публїчн діяльності державних органів, уповноважених на ведення кримі пального процесу.

4 Визначення цілей і компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду є "центром тяжіння" дій усіх суб'єктів кИмінального процесу. Останній — це складна діяльність багатьох суб'єктів, кожний з яких має свою мету. У зв'язку з цим Є. Мізуліна зазначає: "В даному випадку, напевне, некоректно буде говорити про мету кримінального процесу в цілому, але слід говорити про цілі його суб'єктів. Якщо ж кримінально-процесуальна діяльність є цілісність, то хто із суб'єктів кримінального процесу забезпечує її або задає їй мету?"1.

Таким суб'єктом, безперечно, є державний орган, який наділено державою "правообов'язком" щодо здійснення кримінально-процесуальної діяльності. За влучним висловом Є. Мізуліної, держава в особі своїх компетентних органів як незмінний супутник кримінального процесу є тим "режисером, який здійснює його збирання і визначає зміст"3. Цей вислів підтверджує той факт, що результати діяльності суб'єктів кримінально-процесуальних правовідносин тільки тоді матимуть правове значення, якщо вони сприйняті органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом, тобто після набуття ними "офіційного статусу". Не мають правового значення для конкретної кримінальної справи (не є правовими) і відносини, що складаються між суб'єктами процесу, якщо в них не бере участі державний орган, який прийняв справу до свого провадження.

Викладені положення щодо компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду визначають природу принципу публічності (офіційності) кримінальне-процесуальної діяльності. Більше того, через них виявляється і зміст цього процесуального принципу. Повноваження зазначених органів мають не тільки статутний, а й, шо головне, процесуальний (процедурний) характер. "Правообов'язки" державних органів, які ведуть процес, зафіксовано не тільки в статутних нормативи о-прав о в их актах (закони України від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддіи", від 5 листопада І991 р. "Про прокуратуру", від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію", від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України" тощо), а й в кримінально-процесуальному законі, який визначає порядок їх діяльності у кримінальних справах. У зв'язку з цим норми статутних нормативно-правових актів є матеріальними "компетенційними" нормами, а кримінальне-процесуальні норми процесуальними "компетенційними".

Отже, як у статутних, так і в "процедурних" нормативних актах відображено офіційний характер відносин між посадовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з одного

Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 57.

1 Див.: Мизулина Е. Уголовный пронесе: кониеішия самоограничения государства. — Тарту, 1991. — С. 9. -Див.: Там само  — С. 10.

94

95

боку, і всіх інших суб'єктів кримінального процесу з іншого. Офіційність відносин зумовлено тим, що всі дії дїзнавачі, слідчі, прокурори та судді вчинюють від імені держави. Свою діяльність вони здійснюють, керуючись виключно нормами права, які встановлено або санкціоновано державою. Для них органів, як відомо, діє правовий принцип "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом". Всі дії посадових осіб мають здійснюватися відповідно до встановлених правил із дотриманням процесуальної форми.

Кримінально-процесуальному закону України невідомі поняття "слідчий розсуд", "прокурорський розсуд" чи "суддівський розсуд". Отже, кримінальне-процесуальна діяльність принципово не може здійснюватися за власним розсудом посадових осіб державних органів, які ведуть процес. Вона повинна грунтуватися виключно на засаді офіційності (публічності).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1.  Кримінально-процесуальна компетенція це покладений законом на органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду обсяг публічних справ у сфері вирішення кримінально-правових конфліктів, що виникають у суспільстві.

2.  До "компетенційних" елементів належать: а) нормативно встановлені цілі діяльності органів, уповноважених вести кримінальний процес; б) предмет відання як юридично визначені певні сфери та об'єкти впливу цих органів, шо відбивається в поняттях "належність заяв про злочини", "підслідність кримінальних справ", "підсудність справ"; в) аладні повноваження як гарантована законом міра прийняття процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій.

4. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу це діяльність відповідних державних органів із досягнення стану безпеки учасників процесу, яким загрожує небезпека.

Небезпека це загроза спричинення шкоди життю, здоров'ю, майну, житлу, що є близькою до здійснення, а тому сприймається особою як така, що невпинно наближається, є реальною, у зв'язку з чим зумовлює потребу в захисті.

Наслідками існування небезпеки є:

•  неможливість виконання суб'єктами своїх функцій;

•  відмова суб'єктів від давання показань або від даних раніше показань, наслідкам чого є "розвал справи".

96

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав

мають:

1)  особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин а6о в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні та розкритті злочину чи сприяла цьому;

2)  потерпілий або його представник у кримінальній справі;

3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;

4)  цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

5)  свідок;

6)  експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

7)  члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених вище, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства;

8)   посадові особи державних органів, уповноважених вести кримінальний процес. Особливу увагу приділяють захисту осіб, які здійснюють кримінальне переслідування. Згідно зі ст. 5 Керівних принципів, що стосуються ролі осіб, які здійснюють судове переслідування1, вони та їхні сім'ї забезпечуються фізичним захистом з боку влади в тих випадках, якщо існує загроза їхній безпеці через виконання функцій із здійснення судового переслідування.

Процесуальний порядок забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.

Орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зобов'язані їх перевірити і в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках негайно, прийняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковими для виконання зазначеними органами.

Орган, якому доручено застосовувати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення загрози, що існує. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляють особу, взяту під захист.

За наявності в заяві (повідомленні) про загрозу безпеці особи відомостей про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор приймає рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи або про передачу заяви (повідомлення) за належністю.

1 Ухвалені восьмим Конгресом Організації Об'єднаних Нашй з попередження злочинності і поводженню з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня — 1 вересня 1990 p.].

97

Про прийняте рішення заявникові негайно надсилають повідомлення.

Орган, який застосовує заходи безпеки, письмово інформує орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, про вжиті заколи та їх результати.

Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може бути забезпечено шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя), прийнявши рішення про застосування заходів безпеки, виносить мотивовану постанову, ухвалу про заміну прізвища, імені, по батькові особи, взятої під захист, на псевдонім. Надалі у процесуальних документах зазначають лише псевдонім, а справжні прізвище, ім'я, по батькові (рік. місяць і місце народження, сімейний стан, місце роботи, рід занять або посаду, місце проживання та інші анкетні дані, що містять інформацію про особу, яка перебуває під захистом) вказують лише у постанові (ухвалі) про заміну анкетних даних. Цю постанову (ухвалу) до матеріалів справи не додають, а зберігають окремо в органі, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. У разі заміни прізвиша особи, взятої під захист, на псевдонім із матеріалів справи вилучають протоколи слідчих дій та інші документи, в яких зазначено достовірні відомості про цю особу, І зберігають окремо, а до матеріалів справи додають копії цих документів із заміною справжнього прізвиша на псевдонім. Підстави, приводи і порядок скасування заходів безпеки. Заходи безпеки може бути скасовано на підставі:

—  закінчення строку конкретного заходу безпеки;

усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, взятих під захист;

- систематичного невиконання особою, взятою під захист, законних вимог органів, шо здійснюють заходи безпеки, якщо цю особу письмово було попереджено про можливість такого скасування.

Приводам для скасування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

—  заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича,  щодо якого було застосовано заходи безпеки;

—  отримання достовірної інформації про усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Процесуальний порядок скасування заходів безпеки.

За наявності підстав для скасування заходів безпеки орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) виносить мотивовану постанову чи ухвалу про їх скасування.

98

Рішення про скасування заходів безпеки письмово протягом доби доводять до відома особи, щодо якої було застосовано ці заходи.

Наслідком неприйняття рішення, несвоєчасного прийняття або прийняття недостатньо обгрунтованих рішень, а також невжиття, несвоєчасного вжиття достатніх заходів для безпеки учасників кримінального процесу службовою особою органу, на який покладено функції забезпечення безпеки, якщо ці дії спричинили тяжкі наслідки, є кримінальна відповідальність, передбачена ст. 380 КК.

Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи особою, яка їх застосовує, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв'язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили смерть особи, взятої під захист, або шкоду її здоров'ю чи інші тяжкі наслідки, є злочином, передбаченим ст. 381 КК.

При провадженні у кримінальній справі передбачено також суто процесуальні заходи забезпечення безпеки суб 'сктів'.

•  у стадії досудового слідства ч. 4 ст. 174; ч. 2 ст. 224 КПК;

•  у стадії попереднього розгляду справи суддею ч. 2 ст. 255; ст. 253; ч. 4ст. 254 КПК;

у стадії судового розгляду ч. З ст. 263; ч. 2 ст. 290; ч. 2 ст. 292; ч. 2 ст. 300; частини 6-11 ст. 303; п. З ч. 1 ст. 306; п. 13 ч. 1 ст. 324 КПК.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Забезпечення безпеки суб'єктів (учасників) кримінального процесу Mat на меті ефективне виконання ними своїх функцій і виконання процесом всіх завдань.

2.  Захисту підлягають не тільки учасники процесу, а й члени їхніх сімей та близькі родичі.

3.  Окрім заходів, виконання яких покладено на спеціальні підрозділи правоохоронних органів, при провадженні у кримінальній справі слідчий та інші органи можуть і зобов'язані самостійно застосовувати заходи забезпечення безпеки (вилучення із матеріалів справи певних документів; пред'явлення для впізнання поза візуальним спостереженням особи, яку впізнають тощо).

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. У кримінальному процесі беруть участь як фізичні, так і юридичні особи, правовий статус яких визначено статутними нормативно-правовими актами та кримінально-процесуальним законом.

99

2.  Найбільш прийнятною для характеристики суб'єктів кримінального пронесу є класифікація їх за процесуальною функцією, шо її вони виконують.

3.  Кримінальне-процесуальна компетенція має публічний харак-тер і може бути застосована тільки для характеристики державних органів, уповноважених вести процес, та їх посадових осіб.

4.  Забезпечення безпеки суб'єктів кримінального процесу є гарантією виконання ними своїх обов'язків і реалізації прав.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Но рм ативн о - пра во ві акти

1.  Європейська конвенція з відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р.

2.   Руководящие принципы, касающиеся роли лиц, осуществляющих судебное преследование. Приняты восьмым Конгрессом Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями (Гавана, Куба, 27 августа—7 сентября 1990 года) // Права человека: Сборник международных договоров. Том 1. Универсальные договоры. Организация Объединенных Наций. — Нью-Йорк и Женева, 1994.

3.  Закон України від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру" // Відомості Верховної Ради України. — 1993- — № 9. Ст. 62.

4.  Закон України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій" // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 27-28. - Ст, 180.

5.  Закон України від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддів" // Відомості Верховної Ради України. —  1993. — № 8. — Ст. 56.

6.  Закон України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.

7.   Закон України від 12 грудня  1993 р. ''Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — N° 11. — Ст. 51.

8.  Закон України від 23 грудня 1993 р. "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" // Відомості Верховної Ради України. 1994. - №. 11. - Ст. 50.

9.   Указ  Президента України  від  15  грудня  1999 р.  №   І564/99  "Про додаткові заходи щодо забезпечення належних >'мов діяльності суддів та функціонування судів'' // Офіційний шсник України. — 1999. — № 50. — С. 7.

10.  Постанова Кабінету Міністрів України вш 11 жовтня 2002 р. І506 "Про затвердження Порядку виплати винагороди та відшкодування витрат на проїзд і наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов'язків у суді'" // Офіційний вісник України. - 2002. - № 42. - С. 103.

11.  Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. 335-р "Про створення у структурі міліції громадської безпеки спеціальних підрозділів для  забезпечення безпеки  працівників суду,  правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" // Офіційний вісник України —  1997. — № 27. — С. 14М.

100

12.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 4 "Про застосування їаконодавства, що забезпечує незалежність суддів" // Постанови  Пленуму Верховного  Суду України у кримінальних справах (1973-2004): Офіційне видання / За заг. ред. В-  Т. Маляренка. -

К., 2004.

13.   Постанова Пленуму Верховного Суду України від 18 червця J999 р. № 10 "Про застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004):  Офіційне видання /  За заг.  ред. В.  Т. Маляренка. К., 2004.

14.   Постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. - К., 2004.

15.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" // Вісник  Верховного Суду України.  -2004. - .4° 8.

16.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В.  Т. Маляренка. К., 2004.

17. Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забезпечує захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві від 1 червня 2004 р. (Узагальнення Апеляційного суду м. Києва) // Адвокат. — 2004. — № 2. - С. 47.

Наукові та навчально-методичні джерела

1.  Апьперт С. А. Субъекты уголовного процесса. — Харьков,  1997.

2.  Вапнярчук В. В. Особливості процесуального становища особи, яка провадить дізнання. — Харків, 2001.

3.   Гошовський М. /., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. - К., 1998.

4.  Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. — М. ,  1981.

5.  Зеленецкий В.  С., Куркин Н. В. Обеспечение безопасности субъектов уголовного процесса. Монография. — Харьков, 2000.

6.  Капл'ша О., Шило О. Удосконалення процесуального статусу потерпілого в кримінальному судочинстві України // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 4.

7.  Костіна Л. Щодо вдосконалення процесуального становища перекладача на стадії досудового розслідування // Право України. — 2004. — № 3.

8.  Крутиков А. П. Правовое положение органов и лиц, производящих дознание в советском уголовном процессе. — Волгоград,  1986.

9.  Кузнецов В. Вдосконалення правового регулювання відносин // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — М 8.

10.   Лобойко Л. М. О совершенствовании правового статуса инициаторов уголовного процесса // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності.  — Дніпропетровськ,  1999.

101

11.  Лобоіїко Л- М., Черненко А. П. Удосконалення структурної організації органів внутрішніх справ як один із шляхів підвищення ефективності діяльності слідчих підрозділів // Акт. проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування криміналістичного судочинства: У 2-х ч. — Запоріжжя, 2002. - Ч. 2.

12.  Лукашевич В. 3. Обеспечение прав обвиняемого на предварительном следствии. — Волгоград, 1976.

13.  Маляренко В.  Т, Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судочинстві; Деякі проблеми та шляхи їх вирішення. К., 2001.

14.  Нсстерук. Л. П. Правовое положение капитана судна при производстве дознания // Акт. проблеми держави та права. — 2001. — Вип. 10.

15.   Озерський /.  В. Забезпечення правових гарантій підозрюваного та обвинуваченого на досудовому слідстві. Чернівці, 2001.

16.   Півненко В. П., Мірошниченко Є. О. Про презумпцію правоти і пріоритетргості прав потерпілого // Вісник Верховного Суду України. -2004. ~ № 8.

17.  Присяжнюк Т. І. Правовий статус потерпілого: проблеми та перспективи // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

18.  Радутная Н. В.  Народный заседатель. — М.,  1973.

19.   Русанова 1. Становлення сулу присяжних в Україні: деякі міркування // Право України. — 1999. — № 7.

20.  Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України. — К , 1997.

21.  Тертышник В. Мои процессуальные права — мое богатство // Юридическая практика. — 2004. — № 11.

22.  Філін Д. Процесуальне становище особи, щодо якої порушено кримінальну справу // Право України. — 2003. — № 7.

23.  Шестипалое К. Всех следователей уравняют // Юридическая практика. — 2004. — № 28.

24.  Шумський П. В. Прокуратура України. — К., 1998.

25.  Ярім В. М. Органи дізнання Збройних Сил України та інших військових формувань: сучасні аспекти їх діяльності // Вісник Хмельницького ін-ту регіонального управління та права. — 2002. — № 1.

ЛЕКЦІЯ 5. ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1.  Поняття, ознаки і класифікація доказів.

2. Джерела доказів.

3.  Поняття, мета І значення доказування.

4.  Структура процесу доказування.

5.  Предмет, межі та суб'єкти доказування.

6. Особливості процесу доказування в окремих стадіях кримінального процесу.

І. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ї КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ'

Поняття доказу в кримінальному процесі е легальним (визначеним у законі).

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК докаїами в кримінальній справі є різні фактичні дані", на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За даними В. П. Гмирка, кримінально-пронесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення доказів1.

Із процесуальними доказами не слід плутати:

•  інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;

•  аргументи сторін і думки осіб, які ведуть судочинство;

судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв'язку явищ;

логічні докази.

Іншими словами, не можна розглядати як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними

102

' На зміст иієї лекції істотно вплинула позиція В. П. Гмирка. викладена ним У конспекті проблемної лекції (див І Гмирко В. Кримінально-проиесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. Дніпропетровськ, 2002), а також сприйнята автором під час особистого спілкування з ним.

Таке саме визначення доказів закріплено у господарському процесуальному законі (ч. 1 ст. 32