16122

Кримінально-процесуальне право. Навчальний посібник

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

У посібнику викладено основні поняття кримінально-процесуальної науки та проблеми практики застосування норм кримінально-процесуального права органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Книгу підготовлено з урахуванням багаторічного досвіду читання лекцій з кримінально-процесуального права у вищих юридичних навчальних закладах III та IV рівнів акредитації.

Украинкский

2013-06-19

3.34 MB

31 чел.

Юридична академія Міністерства

внутрішніх справ України

Л. М. Лобойко

Кримінально – процесуальне право

Курс лекцій

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України  як навчальний посібник для студентів вищих  навчальних закладів

Київ

Видавництво "Істина" 2005

ББК 67.9(4УКР)З11

Л68

Л68 Лобойко Л.М. Кримінально - процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. — К.; Істина, 2005. 456 с.

ISВN 966-7613-66-6

У посібнику викладено основні поняття кримінально-процесуальної науки та проблеми практики застосування норм кримінально-процесуального права органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Книгу підготовлено з урахуванням багаторічного досвіду читання лекцій з кримінально-процесуального права у вищих юридичних навчальних закладах III та IV рівнів акредитації.

Для студентів і курсантів вищих навчальних закладів, а також тих, хто цікавиться проблемами кримінального процесу.

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Зеленецький В. С. — доктор юридичних наук, професор, член-корес-пондент Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України, заступник директора з наукової роботи НДІ вивчення проблем злочинності Академії правових наук України (м. Харків);

Гмирко В. П. — кандидат юридичних наук, доцент, начальник юридичного факультету Академії митної служби України (м. Дніпропетровськ).

Гриф надано Міністерством освіти і науки України

1 квітня 2005 р. № 14/18.2-715

ББК 67.9(4УКР) 311

ISВN 966-7613-66-6                            ©  Лобойко Л. М., 2005 р. 

                                                                   ©  Видавництво «Істина,  

                                                                       2005 р.

Редактор — Н. Г. Ліпова.

Коректор — ВА. Березовська.

Комп'ютерна верстка — І.А. Томашівська.

Підписано до друку 20.04.2005. Формат 84 х 108 1/32.

Папір офсетний. Друк офсетний. Обл.-вид. арк. 24,53.

Тираж 3000 прим. Зам. № 1447.

Віддруковано з оригінал-макета видавництва "Істина"

(свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

серія ДК № 521 від 05.07.2001) у ВАТ   Видавництво "Київська правда". 04136, Київ-136, вул. Маршала Гречка, 13.

ПЕРЕДМОВА

Тримаючи в руках нову книгу, читач мимоволі запитує, чим вона відрізняється від інших видань з такої самої тематики?

Запропонований курс лекцій є першою в Україні працею, в якій автор:

1) відійшов від традиційного викладу навчального матеріалу в розповідному стилі та охарактеризував основні кримінально-процесуальні поняття (принципи, суб'єкти, запобіжні заходи, слідчі дії) за логіко-правовими схемами, що забезпечило не "випинання" особливостей понять, а їх системний опис;

2) виклав правовий блок навчальної дисципліни: методи кримінально-процесуального права, його предмет, норми тощо;

3) зробив спробу максимально поєднати положення кримінально-процесуального права із положеннями загальної теорії та інших галузей права;

4) використав основні міжнародно-правові документи в галузі прав людини для характеристики окремих процесуальних понять;

5) врахував положення постанов Конституційного Суду України, Пленуму Верховного Суду України, наказів Генерального прокурора України, МВС України та нормативно-правових актів інших відомств;

6) всі стадії кримінального процесу охарактеризував шляхом подання основних їх ознак (поняття, значення, основні положення, завдання, коло учасників, процесуальні засоби діяльності, етапи, кінцеві рішення).

Сутність кримінально-процесуального права в курсі лекцій розкрито шляхами, на які вказував видатний учений-процесуаліст І. Я. Фойницький:

- екзегетичним, або тлумачним, що полягає у з'ясуванні права із його власного змісту (всі теми лекцій);

- історичним, що залучає для цього матеріал минулого "із життя" законодавства (окреме питання лекції "Сутність кримінального процесу як діяльності");

- порівняльним, тобто тим, що звертається для з'ясування сутності кримінально-процесуального права певної країни до визначення його відповідності з однорідним матеріалом інших народів(лекція "Особливості кримінального процесу Франції і США");

- критичним, за яким поняття з'ясовують через внутрішню природу процесуальних відносин (всі теми). При цьому задовольняються питаннями минулого або сучасного (позитивна критика, догматика процесу), або разом із тим намічають вирішення їх у майбутньому і вказують на наявні недоліки (негативна критика, судова політика)1.

1 Див.: Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2-х т. — СПб., 1996. -Т. 1. -   С. 3-4.

Матеріал кожної лекції викладено у логічній послідовності: від загального до конкретного, від формулювання поняття до розгортання змісту окремих його елементів.

Практично в кожній лекції висловлено особисту позицію автора з проблемних питань.

Структуру і зміст курсу лекцій обумовлено потребою;

- врахувати положення теорії кримінального процесу, чинного законодавства та практики його застосування;

- поєднати традиційні положення теорії кримінального процесу із новими ідеями та законодавчими новелами.

Систему курсу лекцій через те, що немає стандарту програми навчальної дисципліни "Кримінально-процесуальне право" ("Кримінальний процес"), побудовано з урахуванням логічної послідовності тем лекцій та традицій викладення навчального матеріалу у вітчизняних підручниках.

Виклад матеріалу у вигляді лекцій допускає в межах програми певну свободу у виборі тем і визначенні обсягу, що відводиться на кожну із них. Теми лекцій цього курсу було обрано з кількох міркувань — автор зважав на їх теоретичну значущість, розробленість у межах теорії кримінального процесу, і нарешті, на особисті переваги.

Визначаючи структуру лекційного курсу і готуючи його протягом десяти років, автор перебував під впливом логіки, з одного боку, і традицій — з іншого; було бажання подати якомога більше матеріалу, однак є об'єктивна неможливість зробити це через обмежений обсяг лекцій.

За логікою в основу конструкції системи навчальної дисципліни має бути покладено принцип вивчення студентами кримінального процесу в статиці (перша частина: поняття; принципи; функції; суб'єкти; докази; заходи процесуального примусу; обставини, що виключають провадження у кримінальній справі) і в динаміці (друга частина: стадії кримінального процесу, особливі провадження). Розглянувши основні кримінально-процесуальні поняття в першій частині (в статиці), студенти мали б змогу відстежити, як вони реалізуються в окремих стадіях процесу та під час особливих проваджень (в динаміці). За такого підходу можна уникнути ситуації, коли стадії досудового розслідування, зміст якої становить процесуальна діяльність нижчого рівня, у навчальних програмах присвячено набагато більше тем (як правило, це: основні положення досудового слідства, слідчі дії, притягнення як обвинуваченого, застосування запобіжних заходів, зупинення і закінчення досудового слідства — загалом п'ять тем), ніж стадії судового розгляду, в якій здійснюється діяльність вищого рівня та найбільш повно реалізуються всі принципи кримінально-процесуального права і якій у більшості вивчених автором програм з дисципліни відведено одну тему. Приділення основної уваги стадії досудового розслідування, в якій обмежено діють принципи гласності та змагальності, і відсування на другий план стадії судового розгляду свідчить про те, що інквізиційність радянського кримінального процесу до цього часу не подолано.

Традиції викладання кримінально-процесуального права зобов'язують дотримуватися структури цієї навчальної дисципліни, що існує в переважній більшості юридичних вищих навчальних закладів.

Готуючи матеріал до лекцій, автор опирався спокусі побільше внести теоретичних, правових положень. Однак курс лекцій об'єктивно не може охопити всього нормативного матеріалу, а також результатів, досягнутих теорією кримінального процесу, що перебуває на досить високому рівні розвитку.

Лекційний матеріал розподілено за п'ятьма розділами. їх виокремлено не за якимось одним "лінійним" принципом, а за різними підставами.

Перший розділ присвячено викладенню фундаментальних положень кримінально-процесуального права, другий — досудовому провадженню, третій — провадженню у суді, четвертий — особливим формам провадження, п'ятий — особливостям кримінального процесу іноземних держав.

Автор вважав за потрібне ознайомити студентів з іменами і науковим спадком видатних учених-процесуалістів минулого і сучасності. Таке наближення до "особистісних" аспектів наукової творчості вчених сприяє залученню студентів до науки, пробудженню емоційного ставлення до неї.

Автор висловлює вдячність своїм учителям:

Володимирові Андрійовичу Міщенку — за допомогу в оволодінні "азами" слідчої діяльності;

Валерієві Петровичу Гмирку — за виховання поваги до навчально-методичної діяльності;

Володимирові Серафимовичу Зеленецькому — за допомогу в усвідомленні необхідності зайняття науковою діяльністю і прищеплення любові до кримінального процесу. Кілька тем лекцій розкрито шляхом прямого аналізу його наукових праць ("Стадія порушення кримінальної справи", "Стадія порушення державного обвинувачення").

Усіх позитивних якостей цієї праці досягнуто завдяки вчителям. Недоліки автор відносить на свій рахунок і буде дуже вдячний усім, хто висловить рекомендації щодо удосконалення курсу лекцій.

РОЗДІЛ 1.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ЛЕКЦІЯ 1

СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

ЯК ДІЯЛЬНОСТІ

1. Загальне поняття кримінального процесу.

2. Історичні форми кримінального процесу.

3. Характеристика кримінального процесу як діяльності.

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ  КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Проблема визначення поняття кримінального процесу є однією із найдискусійніших у теорії кримінального процесу. Тому в юридичній літературі є багато різних за змістом дефініцій.

Поняття (і термін) "кримінальний процес" вживають у чотирьох значеннях.

1. Специфічна діяльність із застосування норм права. Згідно із таким підходом до його розуміння, кримінальний процес — це врегульована кримінально-процесуальним правом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, змістом якої є дослідна перевірка І вирішення заяв (повідомлень) про злочини, досудове розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальних справ, а також вирішення питань, пов'язаних із виконанням вироків.

2. Одна із галузей права. Кримінально-процесуальне право —це відносно самостійна сукупність норм вітчизняного права, що регулюють відносини між учасниками кримінальної справи. Грунтовніше поняття кримінального процесу як галузі права буде розглянуто у лекції 2.

* Про сутність кримінального процесу йдеться в усіх лекціях. Однак це не заперечує необхідності подання в окремих лекціях сутності кримінального процесу як діяльності (лекція 1) і як галузі права (лекція 2), в межах яких буде розглянуто найголовніші, найзагальніші питання.

3. Галузь правової науки. Наука кримінального процесу — це галузь правової науки, предметом дослідження якої є кримінально-процесуальне право, практика його застосування, а метою — вироблення рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

4. Навчальна дисципліна. Кримінальний процес у цьому значенні розуміють як дисципліну, що її вивчають у вищих навчальних закладах юридичного профілю, предметом якої є кримінально-процесуальне законодавство та практика його застосування, а також наука кримінального процесу. У більшості навчальних закладів ця дисципліна є профільною. Опанувати навчальний матеріал найбільш ефективно можна лише звертаючись до положень:

- загальної теорії права;

- конституційного, кримінального та інших галузей вітчизняного права;

- міжнародних правових документів із питань кримінального судочинства;

- суміжних наук (криміналістики, правової психології тощо);

- відомчих нормативно-правових актів (положень, інструкцій тощо, затверджених наказами Генерального прокурора України, МВС України, Мінюсту України), в яких конкретизуються положення законів;

- постанов Пленуму Верховного Суду України.

Слід зазначити, що поняття "кримінальний процес" і "кримінальне судочинство" є тотожними за змістом.

Кримінальний процес вивчають студенти старших курсів, які вже вміють самостійно опрацьовувати літературні джерела. Слід пам'ятати слова Василя Олександровича Сухомлинського, який цілком слушно стверджував: "Найкращий вид освіти — це самоосвіта". Студенти мають переглядати періодичну юридичну літературу, зокрема, журнали "Право України", "Юридична Україна", "Вісник Верховного Суду України, "Прокуратура. Людина. Держава."; газету "Юридичний вісник України". В цих загальноукраїнських виданнях публікують наукові статті провідних науковців, ознайомлення з якими сприятиме кращому опануванню навчального матеріалу. Цінність наукових статей полягає в тому, що вони відзначаються науковою новизною, окрім того, вони оперативно реагують на зміни в законодавстві.

* Найчастіше в теорії вживають термін "кримінальний процес". Застосування ж терміна "кримінальне судочинство" є, скоріше, даниною традиції — до 1917 р. провадження у кримінальних справах здійснювалося за Статутом кримінального судочинства, а кодекси всіх союзних республік в Радянському Союзі грунтувалися на Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік.

Досконало вивчити кримінально-процесуальне право допоможуть монографії, навчальні посібники. Слід звертати увагу на дискусійні положення процесуальної теорії, намагатися висловлювати щодо них власні думки, а також знати праці відомих учених-процесуалістів минулого і тих, які працюють в нашій державі сьогодні.

До 1917 р. істотний внесок у теорію кримінального процесу зробили такі вчені: С. І. Вікторський, М. В. Духовськой, А. Ф. Коні, М. В. Муравйов, Б. П. Ніконов, П. К. Скорделі, В. Л. Случевський, Д. Г. Тальберг, Г. С. Фельдштейн, І. Я. Фойницький', В. О. Чайков-ський, О. І. Люблінський. У радянський період розвитку теорії кримінального процесу відзначались глибиною досліджень праці вчених-росіян: В. П. Бож'єва, Т. М. Добровольської, П. С. Елькінд, О. М. Ларіна, В. 3. Лукашевича, Я. О. Мотовіловкера, В. П. Нажимова, М. М. Полянського, В. М. Савицького, М. С. Строговича".

В Україні як за радянських часів, так І після набуття незалежності найвідомішими є праці вчених таких наукових шкіл: харківської (професори С. А. Альперт, М. І. Бажанов, М. М. Гродзинський, Ю. М. Грошевий, В. С. Зеленецький); київської (професори А. Я. Дубинський, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, 3. Д. Смітієнко, Т. В. Варфоломєєва); львівської (професор В. Т. Нор); одеської (професор Ю. П. Аденін).

Студенти, які прагнуть досягти успіху в кар'єрі юриста, повинні формувати власну юридичну бібліотеку, фонд якої мають становити всі кодифіковані законодавчі акти, монографії, навчальні посібники, юридичні журнали тощо.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Терміни "кримінальний процес" і "кримінальне судочинство "є тотожними за змістом.

2. Терміном "кримінальний процес" позначають такі поняття:1) діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду в кримінальних справах; 2) галузь права; 3) галузь правової науки; 4) навчальну дисципліну.

3. Під час вивчення дисципліни студентам, окрім лекцій, підручників та навчальних посібників, слід звертатися до наукових публікацій.

* Праця Івана Яковича Фойницького "Курс уголовного судопроизводства", вперше видана в 1884 р. (витримала п'ять видань), до цього часу залишається неперевершеною за своєю повнотою, літературною розробкою, різнобічним аналізом. Студенти, які прагнуть глибоко опанувати курс кримінального-про-цесуального права, обов'язково мають ознайомитися з цією працею, перевиданою з ініціативи О. В. СмІрнова в 1996 р. (див.: Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2-х т. — СПб., 1996). Переважна більшість викладених у ній положень не втратила своєї актуальності до наших днів.

** М. С. Строгович є "батьком" радянської концепції розуміння кримінального процесу. Його "Курс советского уголовного процесса" у двох томах (М., 1968. — Т. 1; 1970. — Т. 2) містить концептуальні положення, на яких виховано не одне покоління вчених-процесуалістів, у тому числі й автора цього курсу лекцій.

2. ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ    

Історична форма кримінального процесу — це форма організації процесу, що обумовлює джерело руху кримінальної справи та основи процесуального статусу її учасників.

Критерії, що впливають на форму кримінального процесу:

- державно-політичний режим (саме ним визначається ступінь свободи особи);

- рівень правової культури у суспільстві;

- ступінь зрілості суспільства.

Зазвичай, у теорії кримінального процесу йдеться про три його історичних форми, які іноді в літературі називають ідеальними типами (В. В. Вандишев, В. П. Нажимов) або моделями (О. В. Смірнов).

1. Інквізиційний (розшуковий, слідчий, слідчо-розшуковий) кримінальний процес має такі основні ознаки:

• застосування переважно, а то І винятково, імперативного методу правового регулювання кримінально-процесуальних відносин;

• функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи зосереджено в одному державному органі;

• суд має право досліджувати кримінальну справу повно і всебічно, незважаючи на межі, визначені обвинувачем щодо осіб і вчинених ними діянь ("принцип неподільності обвинувачення, що випливає із завдання суду з'ясувати істину);

• суду належить право змінювати обвинувачення в значних межах;

• джерелом руху процесу є воля держави (веління закону);

• поняття обвинувачення замінюють приводи до порушення кримінальної справи;

• замість оскарження судових рішень існує ревізійний порядок їх перегляду;

• всі учасники процесу зобов'язуються прагнути встановити матеріальну істину;

• обвинувачений є не суб'єктом, а об'єктом дослідження;

• самостійних сторін немає, тож немає і потреби у змагальності процесу (процес не є судовим спором, перетворюється на безособове дослідження);

• обвинувачений має певні права, однак їх реалізація цілком залежить від державних органів, які ведуть процес;

• доказування перебуває в зародковому стані або діє система формальних доказів;

• визнання обвинуваченим своєї вини — "цариця доказів";

• до обвинуваченого застосовують тортури, підслідне затримання;

• таємність провадження; 

• фіксується у письмовій формі.

2. Змагальний процес поділяють на два види.

Обвинувальний процес, для якого притаманними є:

• наявність кримінально-правового спору;

• наявність сторін із різними за змістом інтересами;

• залежність вироку суду від змагання сторін.

Змагання сторін є формальним, оскільки істину встановлюють не за допомогою доказів, а шляхом ордалій (випробування отрутою, вогнем тощо), судового поєдинку або поручительства.

Обвинувальний процес був за часів раннього європейського Середньовіччя і класичного феодалізму.

Позовний змагальний процес має два підвиди.

1) приватно-позовний, в якому передбачено:

• пред'явлення обвинувачення приватною особою;

• формальну рівність сторін, що полягає в однакових можливостях;

• розподіл тягаря доказування між сторонами;

• збирання стороною обвинувачення тільки обвинувальних, а стороною захисту — тільки виправдувальних доказів;

• пасивність суду в доказуванні;

• закінчення процесу в разі визнання обвинуваченим (відповідачем) вини (презумпція істинності визнання).

Приватно-позовний процес існував в античних республіках Греції і Риму. В сучасному українському процесі він виявляється у справах приватного обвинувачення (див. лекцію 3 — принцип публічності);

2) публічно-позовний процес, що має такі ознаки:

• здійснення функції обвинувачення постійно діючим державним органом (прокуратурою, поліцією тощо), який керується невласним розсудом, а службовим обов'язком (ех оffiсіо);

• активність публічного позивача — обвинувача;

 диспозитивність у розпорядженні предметом позову, тобто обвинуваченням;

 надання процесуальної допомоги потерпілому, а Іноді й заміна його в процесі (домінування публічних інтересів над приватними);

 рівноправність сторін протягом всього періоду провадження у справі.

Публічно-позовний процес існував у Росії за Статутом кримінального судочинства 1864 р. Елементи такого виду змагальної форми процесу впроваджують нині й в Україні.

У змагальному процесі зміст та обсяг обвинувачення визначає обвинувач. Суд розглядає справу не повно і всебічно, а тільки у визначеному обвинувачем обсязі. Це так званий "принцип подільності обвинувачення".

Питання про те, яка із історичних форм кримінального процесу виникла першою, до цього часу однозначно не вирішено.

3. Змішаний (слідчо-судовий, континентальний) кримінальний процес.

У жодній із сучасних держав кримінальний процес у "чистій" історичний формі (інквізиційна, змагальна) не існує. Інквізиційні елементи "змішуються" в різних пропорціях зі змагальними, що дає підставу назвати його процесом змішаної форми.

В юридичній літературі розрізняють два види змішаного кримінального процесу.

1. Процес, в якому досудове (попереднє) розслідування побудованосуто на інквізиційних, а судові стадії на змагальних засадах.

Основні риси:

 в досудовому провадженні не допускається захисник;

 обвинувачений та інші учасники мають змогу ознайомитися з матеріалами кримінальної справи тільки по завершенні досудового розслідування;

 заборонено судове оскарження учасниками досудового розслідування дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес.

2.Процес, у досудовому провадженні якого є елементи змагальності, а саме:

 допускається захисник (із моменту ознайомлення з матеріалами закінченої розслідуванням кримінальної справи або пред'явлення обвинувачення, або затримання, або порушення кримінальної справи щодо особи);

 заінтересованим учасникам досудового розслідування за їх клопотанням ще до закінчення розслідування може бути надано певні матеріали (наприклад, ті, якими обґрунтовується затримання чи пред'явлення обвинувачення);

 всім учасниками досудового розслідування надано право на оскарження до суду дій і рішень органів досудового розслідування.

Саме така форма кримінального процесу діє тепер в Україні.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Є три історичні форми кримінального процесу: 1) інквізиційний (розшуковий, слідчий, слідчо-розшуковий); 2) змагальний; 3) змішаний (слідчо-судовий, континентальний).

2. В Україні Існує кримінальний процес змішаної форми із наявністю змагальних елементів у досудовому провадженні.

3. ХАРАКТЕРИСТИКА

КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ

У теорії кримінального процесу є два підходи до його вивчення.

Перший підхід пов'язаний із розумінням кримінального процесу як сукупності кримінально-процесуальних (правових) відносин, що виникають, розвиваються i припиняються під час порушення, досудового слідства, судового розгляду і вирішення кримінальних справ.

Прибічники другого підходу розглядають кримінальний процес як специфічну правоохоронну діяльність iз застосування норм права.

Отже, кримінальний процес — це діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду з порушення, досудового слідства, судового розгляду, перегляду і виконання судових рішень.

Такий підхід переважає в теорії процесу. Причина цього вбачається у динамічності руху процесу, що не дає можливості простежувати швидкі й часті зміни об'єкта, суб'єкта і змісту кримінально-процесуальних відносин.

Як і будь-яку іншу людську діяльність, кримінальний процес характеризують такі категорії: мета, завдання, функції, учасники, засоби, спосіб, структура, форма і гарантії.

Мета кримінального процесу — це бажаний результат провадження у кримінальній справі. Оскільки процес здійснюється в інтересах всіх його суб'єктів, його мету слід визначати як охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.

Завдання кримінального процесу сформульовано в ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК):

- швидке і повне розкриття злочинів;

- викриття винних;

- забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності I жоден невинний не був покараний.

Виконання всіх цих завдань покладено на державні органи, які ведуть процес. Причому суд зобов'язаний виконувати тільки останнє завдання.

Функції кримінального процесу — це визначені законом основні напрями кримінально-процесуальної діяльності. Вони "не збігаються одна з одною і не поглинаються одна одною"1.

До функцій кримінального процесу належать: 1) функція кримінального переслідування); 2) функція захисту; 3) функція правосуддя; 4) допоміжна функція.

Кримінальне переслідування — це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, змістом якого є:

 порушення кримінальної справи щодо конкретної особи;

 викриття особи у вчиненні злочину;

 вжиття до підозрюваних i обвинувачених заходів процесуального примусу;

 формулювання підозри у вчиненні злочину;

 пред'явлення слідчим обвинувачення;

 порушення державного обвинувачення;

 підтримання державного обвинувачення перед судом.

У навчальній юридичній літературі кримінальне переслідування не розглядають як функцію кримінального процесу. У всіх виданих в Україні підручниках йдеться про функцію обвинувачення. Причиною того є негативний відтінок слова "переслідування", зумовлений діяльністю правоохоронних, по суті, злочинних, органів у 1937-1953 роках.

На користь можливості використання терміна (і поняття) "кримінальне переслідування" можна навести такі аргументи.  

1 Строгович М. С. Уголовное преследование в советском уголовном процес-се. - М., 1951. - С. 15.

1. Обвинувачення пред'являють особі в разі, якщо є достатні докази, що вказують на вчинення нею злочину. Однак до пред'явлення обвинувачення щодо особи застосовують примусові заходи(затримання, взяття під варту тощо). Зміст якої функції вони відтворюють? Застосування таких заходів до пред'явлення особі обвинувачення саме і є частиною функції кримінального переслідування.

2. Згідно з ч. 4 ст. 44 КПК захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Він має право увійти у справу до першого допиту підозрюваного (коли обвинувачення ще не пред'явлено). Від чого захищатиметься підозрюваний за допомогою захисника? Від підозри, що є складовою функції кримінального переслідування.

3. У міжнародних угодах, конвенціях тощо, учасницею яких є Україна, термін "кримінальне переслідування" вживається доволі широко. Жодних проблем із упровадженням його в національне законодавство немає. Тим паче, що Україна є учасницею багатьох міжнародних угод, ратифікованих Верховною Радою, у зв'язку з чим вони стали частиною національного законодавства. В проекті КПК України цей термін використовується.

Функція захистуце основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, зміст якого становлять:

 заперечення по суті підозри та обвинувачення в цілому;

 заперечення окремих пунктів підозри та обвинувачення;

 заперечення кваліфікації;

 інше трактування дій підзахисного, що не заперечує обвинувачення;

 врахування органами досудового розслідування, прокуратури і суду обставин, що пом'якшують вину;

• наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

Функція правосуддя (вирішення кримінальної справи, або юрисдикційна функція) — це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, пов'язаний із прийняттям у кримінальній справі остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільно небезпечного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв'язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

Функції кримінального переслідування і захисту від самого початку їх здійснення підпорядковано функції правосуддя. Вони виконуються під контролем суду від моменту порушення кримінальної справи. Будь-які рішення і дії органу дізнання, слідчого і прокурора може бути оскаржено до суду. У такий спосіб забезпечується вільний доступ громадян до правосуддя.

Прийняття ж органами досудового слідства і прокурором рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та про закриття справи є відмовою цих органів від кримінального переслідування у зв'язку з наявністю певних обставин.

Допоміжна функція це напрям кримінально-процесуальної діяльності, зміст якого утворюють дії незаінтересованих у результатах вирішення справи суб'єктів. Наприклад, давання показань як свідок, засвідчення підписом відповідності записів у протоколі виконаним діям, ведення протоколу судового засідання тощо.

Ця функція є допоміжною щодо функції правосуддя (у вітчизняному кримінальному процесі немає "свідків обвинувачення" та "свідків захисту").

Функції кримінального процесу завжди виконують певні учасники. Один учасник не може виконувати одночасно дві й більше функцій.

Суб'єкти (учасники) кримінального процесу — це всі державні органи, посадові та приватні особи, які беруть участь у кримінально-процесуальному провадженні. їх буде розглянуто ґрунтовно в лекції 4.

Засобами кримінального процесу є сукупність всіх процесуальних дій І процесуальних рішень, призначених для вирішення його завдань.

Кримінально-процесуальні діїце дії, врегульовані нормами кримінально-процесуального права, що провадяться в межах чинності кримінально-процесуального закону, визначеної законом компетенції та в часових межах кримінального процесу, результати яких мають самостійне юридичне значення.

Кримінально-процесуальні рішення — це рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, прийняті ними (і тільки ними) з будь-яких питань, які мають значення для справи.

Спосіб кримінально-процесуальної діяльності — це прийом, який дозволяє виконати всі її завдання і досягти мети. У кожного із учасників кримінального процесу є своя мета. Якщо кримінально-процесуальна діяльність є цілісною, то хтось із суб'єктів кримінального процесу повинен визначати її мету. Таким у кримінальному процесі є суд, — "режисер, котрий збирає матеріали і визначає зміст"1. Суд немов би притягує дії всіх суб'єктів процесу, "кооперує" їх. Зробити це він може тільки шляхом правосуддя — особливого виду державної діяльності, що є способом кримінально-процесуальної діяльності".

Структура кримінального процесу — це об'єднання елементів процесу, що робить його цілісним утворенням.

Структура кримінального процесу:

статичному стані відображається в матеріалах закінченої провадженням кримінальної справи;

динамічному стані — це сукупність елементів діяльності. Структурними елементами кримінального процесу, що відображають його динаміку, є стадії.

1 Див.: Мизулина Е. Уголовньїй процесе: Концепция самоограничения государства. - Тарту, 1991. - С. 10.

Стадії кримінального процесу — це його відносно самостійні частини, кожна iз яких має власні завдання, специфічне коло учасників і процесуальних засобів діяльності, проходить притаманні тільки для неї етапи і завершується прийняттям певного рішення, яким вона, як правило, трансформується в наступну стадію.

Ознаками стадії є її завдання, коло учасників, процесуальні засоби, етапи, кінцеві рішення. Діяльність у кожній стадії здійснюється на підставі загальних положень, властивих тільки їй.

Завдання стадії — це наперед визначений, запланований для виконання обсяг процесуальної діяльності, яку необхідно здійснити для досягнення мети кримінального процесу. Кожна стадія забезпечує виконання своїх завдань, що в кінцевому підсумку сприяє виконанню завдань кримінального процесу, регламентованих ст. 2 КПК.

Другою ознакою будь-якої стадії, що є підставою для виокремлення частини кримінально-процесуальної діяльності як окремої стадії, є певне коло учасників. У кожній із стадій кримінального процесу беруть участь суб'єкти, коло яких є особливим, хоча деякі з них є учасниками кількох стадій, маючи один процесуальний статус. Наприклад, потерпілий як учасник кримінального процесу з'являється в стадії досудового слідства після визнання його таким постановою органу дізнання або слідчого. В цьому статусі від перебуває протягом провадження, здійснюваного у всіх наступних стадіях процесу (попереднього розгляду справи суддею, судового розгляду, апеляційного провадження тощо). Така сама ситуація і з процесуальним статусом цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Тільки в наступних за досудовим слідством стадіях процесу ці учасники набувають додаткових прав. Приміром, потерпілий у стадії судового розгляду набуває прав підтримувати обвинувачення в разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, брати участь у судових дебатах тощо (ст. 267 КПК). Отже, індивідуалізує кожну стадію тільки коло (сукупність) учасників процесу, а не окремі з них.

Оскільки в учасників різні цілі, то можна вести мову про "негативну кооперацію" їх діяльності.

У цивільному процесуальному праві ставиться питання про спосіб захисту судом прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Зміст цього способу не розкрито. У ст. 4 нового Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) зазначено тільки про те, що спосіб захисту визначається законами України. Однак, як відомо, про способи захисту прав, свобод та інтересів суб'єктів правовідносин прямо в законах не йдеться.

Третя ознака — процесуальні засоби кримінально-процесуальної діяльності, що також є специфічними для кожної стадії. Найчастіше стадії розмежовують на підставі аналізу засобів діяльності, що спрямовані на одержання нового знання, — пізнавальних засобів. Наприклад, для стадії порушення кримінальної справи є характерними такі пізнавальні засоби, як відібрання пояснень від окремих громадян і посадових осіб та витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). Для стадії досудового слідства — слідчі дії (допити, очна ставка, пред'явлення для впізнання, експертиза тощо — глави 11 — 18 КПК). У стадії судового розгляду використовують судові слідчі дії, що відрізняються певною специфікою змісту та умов провадження (допит підсудного — ст. 300 КПК; допит свідка — статті 303—305, 307 КПК; пред'явлення для впізнання — ст. 309 КПК та ін.).

Етапи стадії — це відносно самостійні елементи стадії кримінального процесу, що мають певну специфіку, а тому сприяють ідентифікації його стадій.

Кожна стадія має притаманні тільки для неї етапи. Загальним же для них є те, що вони, по-перше, відображають рух кримінальної справи всередині тієї чи Іншої стадії; по-друге, — завжди пов'язані Із вирішенням певних завдань стадії. Завдання можуть бути вихідними, проміжними та кінцевими. Тому в більшості стадій, як правило, є три етапи — вихідний, проміжний і кінцевий, які можуть мати в різних стадіях різні назви. Наприклад, стадія порушення кримінальної справи складається із таких етапів: прийняття, реєстрації, перевірки та вирішення заяв і повідомлень про злочини; стадія судового розгляду — підготовчої частини, судового слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного, постановлення вироку.

У кримінальному процесі кожна його стадія завершується прийняттям кінцевого рішення. Особливістю таких процесуальних рішень є те, шо з їх прийняттям кожна попередня стадія трансформується в наступну. Наприклад, з прийняттям кінцевого для стадії порушення кримінальної справи рішення вона трансформується в наступну стадію — досудове слідство. Специфічними є тільки стадії порушення справи і виконання вироку. Перша не має початкового рішення, яке б трансформувало попередню стадію в стадію порушення справи, бо такої (попередньої) стадії не існує. Окрім того, наявність початкового рішення означала б можливість селекції (відбору) заяв і повідомлень про злочини, що категорично заборонено чинним кримінально-процесуальним законом (ч. 1 ст. 97 КПК). Стадія виконання вироку не має кінцевого рішення, бо цією стадією процес завершується, а тому немає потреби у прийнятті якогось рішення про продовження процесуальної діяльності.

За чинним кримінально-процесуальним законом провадження у кримінальних справах проходить певну кількість стадій, що в своїй сукупності утворюють систему стадій кримінального процесу, а саме:

- порушення кримінальної справи;

- досудове слідство;

- порушення державного обвинувачення;

- попередній розгляд справи суддею;

- судовий розгляд;

- апеляційне провадження;         .  .

- касаційне провадження;,

- виконання вироку;

- перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. Кримінальний процес не завжди проходить всі ці стадії. Він може

завершитися на будь-якій: в стадії порушення кримінальної справи — прийняттям рішення про відмову у порушенні такої справи; у всіх інших стадіях (окрім виконання вироку) — закриттям кримінальної справи.

Окрім того, у деяких кримінальних справах немає певних стадій, це ті, провадження у яких здійснюється у диференційованих формах. Наприклад, немає стадії досудового слідства у справах:

- приватного обвинувачення (ч. І ст. 27 КПК);

- про злочини, передбачені у ст. 425 КПК (справи із протокольною формою досудової підготовки матеріалів).

Провадження у кожній стадії кримінального процесу здійснюється відповідно до його принципів (див. лекцію 3). Однак є положення, що мають загальний характер для тієї чи іншої конкретної стадії процесу. Щодо деяких стадій їх прямо передбачено в кримінально-процесуальному законі. Наприклад, главою 24 КПК загальні положення встановлено для стадії судового розгляду, главою П КПК — для стадії досудового слідства. Щодо всіх інших стадій кримінального процесу, то законодавець не виділив їх загальні положення в окремі глави КПК. Однак це не означає, що таких положень не існує. їх можна вивести із норм того процесуально-правового інституту, якими регламентується провадження у конкретній стадії процесу.

Загальні положення стадії кримінального процесу — це обумовлені принципами кримінального процесу правила, які відбивають найважливіші типові властивості стадії процесу і визначають найсуттєвіші вимоги, що їх висувають до порядку провадження процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, і виявляються протягом усього періоду її реалізації.

Зміст загальних положень кожної із стадій кримінального процесу викладено у відповідних лекціях.

Кримінально-процесуальна форма — це визначений законом порядок провадження у кримінальній справі в цілому, порядок виконання окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних рішень.

Значення кримінально-процесуальної форми полягає в тому, що вона створює докладно врегульований, юридично визначений, суворо обов'язковий режим провадження у кримінальній справі. Процесуальна форма немає нічого спільного з формалізмом.

Порядок провадження є єдиним (уніфікованим) у всіх кримінальних справах, що відіграє роль гарантії дотримання прав суб'єктів процесу. Однак у деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження — диференційовані залежно від характеристик суб'єкта, щодо якого здійснюється провадження, або характеристик вчиненого злочину.

Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження передбачено для:

- кримінальних справ про злочини і суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми особами (див. лекцію 22);

- кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб (див. лекцію 23);

- кримінальних справ приватного обвинувачення (див. лекцію24);

- протокольної форми досудової підготовки матеріалів (див. лекцію 25).

Необхідність застосування особливої форми провадження у кримінальних справах двох перших категорій зумовлено потребою надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через неповноліття або психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права І законні інтереси. Форму провадження у двох останніх категоріях справ, навпаки, може бути спрощено, бо в їх межах встановлюють обставини нетяжких і нескладних злочинів.

Кримінально-процесуальні гарантії — це визначені процесуальним законом засоби забезпечення ефективного функціонування кримінального процесу.

Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять:

- достатній ступінь урегульованості кримінально-процесуальної діяльності;

- кримінально-процесуальна форма;

- принципи кримінального процесу;

- процесуальний статус учасників кримінального процесу;

- можливість застосування заходів кримінально-процесуального примусу (запобіжних та інших заходів);

- судовий контроль;

- прокурорський нагляд;

- відомчий контроль;

- обґрунтування процесуальних рішень і ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту тощо);

- право на оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, які ведуть процес;

- юридична відповідальність.

Кримінальний процес в Україні є сполученим, бо в межах кримінальної справи можливе заявлення і розгляд цивільного позову, за умови, що шкоду завдано внаслідок вчинення злочину.

Кримінально-процесуальні строки — це проміжки часу, протягом яких суб'єктам необхідно здійснити певні процесуальні дії або прийняти певні процесуальні рішення.

Строки у кримінальному процесі застосовують задля дисциплінованості, вони безпосередньо сприяють реалізації завдання швидкого розкриття злочинів.

У статтях 89 та 90 КПК встановлено правила обчислення і поновлення процесуальних строків:

- строки обчислюють годинами, добами (днями) і місяцями. При обчисленні строків не беруть до уваги той день і ту годину, від яких починається строк;

- при обчисленні строку добами строк закінчується о 24 годині останньої доби. Якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах;

- при обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне число останнього місяця;

- якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважають наступний робочий день. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця;

- строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення строку на пошту, а для осіб, яких тримають під вартою, — якщо скаргу або інший документ здано адміністрації місця досудового ув'язнення;

- пропущений із поважних причин строк має бути поновлено за клопотанням заінтересованої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвалою суду або постановою судді. Подання клопотання про поновлення пропущеного строку зупиняє виконання рішення, оскарженого з пропуском строку, до вирішення питання про поновлення строку.

Судові витрати — це всі витрати, що їх було зроблено у зв'язку з провадженням у кримінальній справі.

Провадження у кримінальній справі потребує значних матеріальних витрат. Більшу частину з них (утримання органів, що ведуть процес; тримання осіб під вартою та ін.) держава бере на себе. Іншу частину витрат відшкодовують особи, щодо яких постановлено обвинувальний вирок.

Згідно зі ст. 91 до судових витрат належать:

- суми, що видані або мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим;

- суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;

- інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудового слідства і суд при провадженні у певній справі (наприклад, витрати, пов'язані з відшкодуванням вартості предметів чи речовин, зіпсованих під час провадження слідчого експерименту чи експертизи).

Підстави і процесуальний порядок відшкодування витрат окремим суб'єктам кримінального процесу регламентовано статтями 92-93-1 КПК.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. До вивчення кримінального процесу є два підходи. Згідно з першим кримінальний процес розглядають як сукупність правовідносин, з другим — як діяльність із застосування норм права. В теорії та практиці переважає другий підхід.

2. Кримінальний процес як діяльність складається із таких елементів: мета, завдання, функції, суб'єкти (учасники), засоби, спосіб, структура (стадії), форма і гарантії.

3. В Україні кримінальний процес може бути сполучений із цивільним процесом.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Належне опанування сутності кримінального процесу можливе тільки за умови вивчення положень підручників, монографій, навчальних посібників, наукових статей.

Історичних форм кримінального процесу у "чистому вигляді" не існує. Всі вони є тією чи іншою мірою змішаними.

Підхід до вивчення кримінального процесу як діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду із правозастосування є найбільш ефективним.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Наукові та навчально-методичні джерела

Аденін Ю., Гурджі Ю. Публічна природа гарантій прав особи у кримінальному процесі // Право України. — 2003. — № 4.

Божьев В. її. Уголовно-процессуальньїе правоотношения. — М., 1975.

Варфоломеева Т. В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К.,1998.

Зєйкан Я. її. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. — К.,2002.

Лобойко Л. М. Співвідношення стадій логічної і функціональноїпослідовності в кримінальному процесі // Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. - № 2.

Лобойко Л. М. Стадії кримінального процесу. — Дніпропетровськ,2004.

Лобойко Л. М., Черненко А. 17. Поняття кримінально-процесуальноїдії // Вісник Луганської акад. внутр. справ МВС імені 10-річчя незалежності України. - 2004. - № 2. - С. 266-278.

Лупинская її. А. Решения в уголовном судопроизводстве. — М.,1976.

Мизулина Е. Уголовньїй процесе: Концепция самоограничения го-сударства. — Тарту, 1991.

Михайленко О. Р. Строки та інші часові параметри в кримінальному процесі України. — К., 2000.

Никоненко М. Я. Поняття, види і зміст кримінально-процесуальних гарантій // Науковий вісник Нац. акад. М-ва внутр. справ. — К.,2001. - Вип. 1.

Орлов М. Кримінально-процесуальні гарантії відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином // Право України. — 2004. — № 5.

Сірий М. Тенденції розвитку кримінального процесу України //Адвокатура. — 2004. — № 1.

Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000.

Теория юридического процесса / В. М. Горшенев, В. Г. Крупин,Ю. Я. Мельников, И. М. Погребноп и др.\ Под общ. ред. В. М. Горшенева. —Харьков,  1985.

Тертишник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людинив кримінальному процесі: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.

17.Фомін С. Б. Строки у кримінальному судочинстві: поняття, класифікація та функціональне призначення. — Харків, 2003.

18.Юридическая процессуальная форма: теория и практика / Подобщ. ред. п. Е. Недбайло и В. М. Горшенева. — М., 1976.

Якимович Ю. К, Структура советского уголовного процесса: система стадий и система производств: основньїе и дополнительньїе производ-ства. - Томск, 1991.

Якуб М. Л. Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве. - М„ 1981.

ЛЕКЦІЯ 2

СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ГАЛУЗІ ПРАВА

1. Поняття кримінального процесу як галузі права і його співвідношення з іншими галузями права.

2. Предмет і методи кримінально-процесуального права.

3. Способи і типи правового регулювання у кримінальному процесі.

4. Особливості норм кримінально-процесуального права.

5. Кримінально-процесуальний закон. Його чинність у просторі, у часі та щодо осіб.

1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

ЯК ГАЛУЗІ ПРАВА І ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ

З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРАВА

Кримінально-процесуальне право — це одна із галузей права України, яка становить сукупність правових норм, що регулюють діяльність суду, прокуратури, органів дізнання і досудового слідства під час провадження у кримінальних справах.

Право покликане слугувати задоволенню інтересів громадян, їх об'єднань, держави і суспільства в цілому. В цьому полягає його цінність, що виявляється в таких вимірах:

соціальна цінність цієї галузі права полягає в тому, що вона втілює інтереси громадян у вільному від злочинності суспільному середовищі;

інструментальна цінність кримінально-процесуального права — один із проявів його загально соціальної цінності — полягає в тому, що воно є регулятором суспільних відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину; інструментом розв'язання кримінально-правових конфліктів у державі.

Як самостійна галузь права України, кримінально-процесуальне право має специфічні предмет та метод правового регулювання. Однак, як елемент системи права України, воно тісно пов'язане з іншими галузями права та галузями знань. Найтіснішим є зв'язок кримінально-процесуального права із загальною теорією права, конституційним правом, кримінальним правом, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю.

Загальна теорія права відіграє щодо всіх галузей права методологічну роль. Вона розробляє теоретичні положення щодо загального розуміння понять, норм права, механізму правового регулювання,

тлумачення норм права тощо, які є вихідними для окремих галузей права, в тому числі й кримінально-процесуального.

Конституційне право регулює найголовніші питання суспільного життя, зокрема визначення засад кримінально-процесуальної діяльності. Майже 40 статей Конституції України (понад 20%) можна віднести до таких, що прямо чи опосередковано регулюють відносини у сфері кримінального процесу. Основні з них зосереджено у розділі 2 "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" та у ст. 129.

Кримінально-процесуальне право не може існувати без кримінального права, і навпаки, норми останнього не можна реалізовувати без першого. Зв'язок цих галузей права є настільки тісним, що в деяких державах до цього часу їх не поділяють на окремі галузі.

Норми кримінального права можуть містити найсуворіші санкції, однак без процесуальних норм вони будуть "мертвими". Норми процесуального права приводять у дію норми кримінального права. Якщо кримінально-правові норми — це "тіло", то процесуальні — це їхня "душа". Автор баварського кодексу А. Фейєрбах* визначав кримінальний процес як "прагматичну частину кримінального права".

У загальній теорії права всі галузі права поділяють на: 1) галузі матеріального права; 2) галузі процесуального (формального) права**. Кримінальне право належить до першої групи, а кримінально-процесуальне — до другої. Кримінальне право визначає поняття злочину, кримінальної відповідальності, покарання, а кримінально-процесуальне — встановлює форму реалізації норм кримінального права (тому є формальним).

Зв'язок цих двох галузей права полягає у такому:

вони є галузями публічного права;

термін "кримінально-процесуальне право" походить від терміна "кримінальне право";

кримінально-процесуальне право містить низку бланкетних норм, які відсилають до положень кримінального;

* Ансельм Фейєрбах — визначний німецький криміналіст (батько філософа Людвіга Фейєрбаха).

Професор В. М. Горшеньов (м. Харків) започаткував юридичну теорію, яка має міжгалузевий процесуальний характер, — теорію юридичного процесу (Див.: Теория юридического процесса / Под общ. ред. В. М. Горшенева. — Харьков, 1985. — 193 с). Пізніше до досліджень у цій сфері долучилися й інші вчені (див.: Протасов В. Н. Основьі общеправовой процессуальной теории. — М., 1991. — 184 с; Лукьянова Е. Г. Теория процессуального права. — М., 2003. — 240 с). Доцільність створення цієї теорії і провадження наукових досліджень зумовлено наявністю у всіх видів юридичного процесу (кримінального, Цивільного, господарського, адміністративного тощо) спільних рис.

кримінальний процес розпочинається при виявленні відомостей про злочин (поняття ж злочину визначається кримінальним правом);

деякі зазначені в ст. 6 КПК підстави до відмови в порушенні кримінальної справи (закриття справи) пов'язані з кримінально-правовими поняттями: відсутність події злочину — п. 1 ч. 1, відсутність складу злочину — п. 2 ч. 1;

переважна більшість питань, що їх вирішує суд при постанов-ленні вироку, мають кримінально-правовий характер:

чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачують підсудного;

чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону його передбачено;

чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

— чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

— чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме, та інші питання, передбачені ст. 324 КПК;

кримінальне право встановлює перелік обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання (статті 66 та 67 Кримінального кодексу України, далі — КК);

кримінальним правом регламентовано види, підстави і порядок застосування примусових заходів медичного характеру (статті 92—96 КК), підстави застосування і види примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК) та багато інших питань, безпосередньо пов'язаних із кримінально-процесуальним правом;

санкції норм кримінального права в деяких випадках гарантують реалізацію норм кримінально-процесуального права (статті371-390 КК).

Кримінально-процесуальне право перебуває у взаємному зв'язку не тільки з іншими галузями права України, а й з іншими галузями знань, здобутки яких використовують органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при розкритті, розслідуванні злочинів, а також при розгляді справ у суді. Це такі галузі знань: криміналістика, оперативно-розшукова діяльність, судова медицина, судова психологія, судова психіатрія, кримінологія та ін.

Зв'язок кримінально-процесуального права і криміналістики полягає в тому, що криміналістика розробляє рекомендації щодо тактики провадження окремих слідчих дій і методики розслідування окремих видів злочинів, а також щодо найбільш ефективного застосування науково-технічних засобів для пошуку, виявлення і фіксації слідів злочину. Використання рекомендацій криміналістики не є обов'язковою вимогою для слідчого, однак воно сприяє якісному та ефективному застосуванню норм кримінально-процесуального права.

Досягнення природничих і технічних наук у кримінальному процесі використовують:

у ході провадження у кримінальних справах експертиз із питань, що потребують спеціальних знань;

шляхом залучення спеціалістів до участі у слідчих діях з метою надання допомоги у пошуку, виявленні та фіксації слідів злочину;

• самостійно слідчий під час провадження ним слідчих дій. Кримінально-процесуальні норми регламентують підстави та процесуальний порядок застосування спеціальних знань під час досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Зв'язок кримінально-процесуального права та оперативно-розшукової діяльності (ОРД) виявляється в тому, що дані, здобуті під час ОРД, допомагають слідчому та особі, яка провадить дізнання, висунути версії, швидко встановити і затримати злочинця тощо.

На зв'язок кримінального процесу і ОРД є пряма вказівка у кримінально-процесуальному законі: "На органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили" (ст. 103 КПК).

Щодо співвідношення кримінального процесу і ОРД слід зазначити таке:

  1.  ОРД, хоча і має ті самі цілі, що й кримінальний процес (встановлення обставин злочину), до структури останнього не входить;
  2.  кримінально-процесуальні дії та оперативно-розшукові заходи врегульовано різними джерелами права;
  3.  кримінальний процес гарантує вищий, ніж ОРД, рівень забезпечення прав і законних інтересів громадян;
  4.  на відміну від кримінального процесу, ОРД може мати негласний характер.

Оперативний працівник і слідчий діють у різних правових режимах, що зумовлює такі відмінності в їх діяльності.

  1.  Різні засоби й методи здійснення діяльності. Слідчий здійснює свою діяльність засобами і методами, передбаченими кримінально-процесуальним законом, що мають процесуальний характер. Оперативний працівник — засобами і методами, регламентованими Законом України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшуковудіяльність" та іншими законами, які передбачають використання для боротьби із злочинністю спеціальних, в тому числі й негласних, методів і засобів.
  2.  Різні права в застосуванні засобів і методів. Слідчий за жодних обставин не має права застосовувати засоби і методи, які використовує оперативний працівник. Він може провадити лише слідчі та інші процесуальні дії, передбачені кримінально-процесуальнимзаконом. Оперативний працівник вправі провадити, окрім оперативно-розшукових, ще й слідчі дії, бо він має процесуальний статус особи, яка провадить дізнання.
  3.  Різні межі застосування процесуальних і не процесуальних засобів і методів. Якщо майже всі слідчі дії можуть провадитись тільки після порушення кримінальної справи і до закінчення досудового розслідування, то оперативно-розшукові заходи — до порушення кримінальної справи, протягом слідства, а іноді й після закінчення провадження у кримінальній справі.

4. Різні результати діяльності. Якщо в результаті кримінально-процесуальної діяльності слідчий отримує судові докази, то оперативний працівник під час ОРД — тільки дані про факти, джерела таких фактів, які тільки шляхом наступного проведення слідчих дій можуть стати доказами у кримінальній справі.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Кримінально-процесуальне право є органічним елементом системи вітчизняного права.

  1.  Зв'язок кримінально-процесуального права з іншими галузями права є двостороннім.
  2.  Кримінально-процесуальне право походить від кримінального права і є визначальним для криміналістики, оперативно-розшукової діяльності та інших юридичних наук, досягнення яких використовують під час провадження у кримінальних справах.

2. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ КРИМІЇІАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Кримінально-процесуальне право здійснює свій регулятивний вплив через систему кримінально-процесуальних відносин, учасники котрих діють у межах наданих їм прав і покладених на них обов'язків. Кримінально-процесуальні відносини є предметом правового регулювання*.

Кримінально-процесуальні відносини мають юридичний і фактичний зміст.

Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах кримінально-процесуального права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників.

Фактичний зміст процесуальних відносин — це реально здійснювані їх учасниками дії, спрямовані на реалізацію своїх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що визначаються інтересами у кримінальній справі (публічними чи приватними).

Кримінально-процесуальні відносини:

• за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають, є охоронними, бо завжди виникають з факту вчинення злочину (суспільно небезпечного діяння);

за рівнем індивідуалізації суб'єктів можуть бути тільки відносними (права й обов'язки учасників всіх правовідносин у кримінальній справі є точно визначеними);

за кількістю суб'єктів як прості (відносини, що виникають між слідчим і допитуваним), так і складні (відносини між слідчим, прокурором, суддею і обвинуваченим при вирішенні питання про взяття останнього під варту);

за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами завжди є двосторонніми, бо кожна сторона правовідносин має як права, так і обов'язки;

за характером дій зобов'язаного суб'єкта — активні (слідчий зобов'язаний призначити експертизу у випадках, передбачених ст. 76 КПК) і пасивні (слідчий зобов'язаний утриматися від допиту свідка, який дає показання під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу — п. 4 ч. 1 ст. 69 КПК);

• за волевиявленням — управлінські, для виникнення яких достатньо лише бажання уповноваженої сторони (накладення судом грошового стягнення на поручителя в разі ухилення обвинуваченого від явки до органів дізнання чи слідства — ст. 153 КПК); договірні, для виникнення яких необхідне виявлення (згода) сторін правовідносин (примирення потерпілого з обвинуваченим — ст. 8КПК)1.

Метод кримінально-процесуального права — це категорія права, завдяки якій здійснюється юридичний вплив держави на суб'єктів правовідносин, що виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі, а також їх взаємодія один з одним.

Більшість кримінально-процесуальних відносин врегульовано із застосуванням імперативного методу правового регулювання (методу влади і підкорення), що має примусовий характер. Відносини сторін правовідносин при цьому будуються "по вертикалі" (слідчий — обвинувачений). Метод використовують за схемою "обов'язок + відповідальність".

Останнім часом для врегулювання кримінально-процесуальних відносин все ширше (особливо після "малої" судової реформи 2001 р.) застосовують диспозитивний метод правового регулювання. У його межах суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин має повну свободу у розпорядженні своїми процесуальними, а іноді й матеріальними, правами. Відносини сторін будуються "по горизонталі" (потерпілий — обвинувачений, у межах дії норми права, викладеної в ст. 8 КПК).

* З огляду на інтерес українських юристів до положень антропологічної школи права в юридичній літературі обговорюють питання про визнання прав людини самостійним предметом правового регулювання.

При застосуванні цього методу відносини регулюються за схемою "право + гарантія".

Деякі кримінально-процесуальні відносини врегулювати з допомогою цих двох методів неможливо, зокрема тристоронні правовідносини. Наприклад, слідчий для того, аби вирішити питання про взяття обвинуваченого під варту, повинен звернутися до арбітра — суду. Тут слідчий діє щодо обвинуваченого не прямо, а немов би по дузі. Цей метод дістав у літературі назву змагального (судового, арбітрального)1.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

  1.  Предметом кримінально-процесуального права є суспільні відносини, що виникають, розвиваються і припиняються у зв'язку із вчиненням злочину і можуть існувати тільки в межах кримінального процесу.
  2.  Регулювання кримінально-процесуальних відносин здійснюється із використанням трьох методів: імперативного, диспозитивного і змагального.
  3.  У кримінальному процесі домінує імперативний метод правового регулювання.

3. СПОСОБИ І ТИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ1 У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Способи правового регулювання в кримінальному процесі — це складові елементи впорядкованих кримінально-процесуальних відносин:

дозволяння — надання учасникам відносин суб'єктивних прав(ч. 2 ст. 43 КПК надає права обвинуваченому; ст. 69-1 КПК — свідкові);

зобов'язування — покладання на учасника відносин юридичного обов'язку вчинити якусь дію (ч. 1 ст. 135 КПК — обов'язок обвинуваченого з'явитися за викликом слідчого у призначений строк; ч. 1 ст. 70 КПК — свідка — з'явитися в зазначені місце і часта дати правдиві показання про відомі обставини у справі);

заборона — покладання на учасника правовідносин обов'язкуутримуватися від вчинення певних дій (заборона домагатись показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів — ч. З ст. 22 КПК; заборона ставити навідні запитання обвинуваченому — ч. 6 ст. 143, свідкові — ч. 4 ст. 167 КПК, потерпілому — ч. 2 ст. 171 КПК).

Способи правового регулювання у кримінальному процесі поєднують, чим досягають найбільшої ефективності регулювання.

Надання прав особам, які беруть участь у кримінальній справі (статті 43, 49, 50, 51 та ін. — дозволяння), застосовується у поєднанні із обов'язком суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, роз'яснити і забезпечити можливість їх здійснення (зобов'язування) — ст. 53 КПК.

Обов'язку суду, прокурора, слідчого та органу дізнання вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину (ст. 4 КПК — зобов'язування) кореспондує право учасників процесу оскаржувати дії цих посадових осіб — статті 99-1, 234, 236, 236-1, 236-2, 236-5, 236-6, 348, 384 КПК (дозволяння), а забороні домагатися показань (ч. З ст. 22 КПК) — право на оскарження, передбачене статтями 234 та 236 КПК.

Тип правового регулювання у кримінальному процесі — це загальний порядок регулювання відносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, що полягає у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон).

У загальній теорії права розглядають два типи правового регулювання:

  1.  загально дозвільний, що ґрунтується на загальному дозволянні, у межах якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій ("дозволено все, крім прямо забороненого законом");
  2.  спеціально-дозвільний, що ґрунтується на загальній забороні, у межах якої закон встановлює конкретні дозволи ("заборонено все, крім прямо дозволеного законом")1.

У кримінально-процесуальному праві домінує другий тип правового регулювання. Особливо це позначається на діяльності державних органів і їх посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. Вони можуть здійснювати тільки ті дії і приймати тільки ті рішення, що прямо передбачені законом. Особи, які провадять дізнання, слідчі, прокурори і судді не мають дискреційних повноважень *.

Використання у вітчизняному кримінально-процесуальному праві загально дозвільного типу правового регулювання є проблемним. Хоча, зважаючи на те, що згідно з принципом верховенства права (а не закону) права людини не вичерпуються тими, що зазначені в законі, можна вести мову про застосування цього типу регулювання поведінки заінтересованих суб'єктів кримінального процесу.

1 Див.: Вандьішев В. В., Дербенев А. П., Смирнов А. В. Уголовньїй процесе: Часть 1. Общая часть уголовного процесса и досудебньїе сталий. — СПб., 1996. — С. 9—10; Лобойко Л. М. Поняття і структура судового (змагального) методу кримінально-процесуального права // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 9; Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000. - С. 20-25, 50-52.

1 Див.: Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. — Харків, 2001. — С. 497-498.

* На відміну від французького кримінально-процесуального права, де головуючий у судовому засіданні наділений "дискреційними повноваженнями, в силу яких він може за власним сумлінням і честю вживати будь-яких заходів, які він вважає корисними для встановлення істини" (ст. 310 КПК Франції).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

  1.  Ефективність правового регулювання кримінально-процесуальних відносин забезпечується поєднанням різних способів(дозволяння, зобов'язування, заборона).
  2.  У кримінально-процесуальному праві домінує спеціально-дозвільний тип правового регулювання.

4. ОСОБЛИВОСТІ НОРМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Загальні положення щодо норм права розглядають у межах навчальної дисципліни "Теорія держави і права". Для норм кримінально-процесуального права притаманні всі ознаки правових норм. Однак, оскільки вони регламентують специфічні суспільні відносини, то слід зважати й на їх особливості.

Загальні особливості кримінально-процесуальних норм:

  1.  вони є похідними від норм кримінального (матеріального)права (останні в субординації норм посідають провідне становище);
  2.  вони регламентують, головним чином, процедуру здійснення кримінально-процесуальної діяльності, а тому відображають динамічні характеристики процесуальних відносин;
  3.  адресатами кримінально-процесуальних норм переважно є посадові особи органів дізнання, слідчі, прокурори та судді;

4) процесуальні норми мають специфічну структуру. Особливості структури норм кримінально-процесуального права:

  1.  у них не завжди чітко в межах однієї статті закону сформульовано гіпотезу, диспозицію і санкцію; часто ці елементи норм розосереджено в межах кількох статей;
  2.  оскільки вони є формою реалізації норм кримінального права, то останні завжди ніби "присутні" в гіпотезі процесуальної норми;

  1.  гіпотеза кримінально-процесуальної норми, як правило, містить підстави до провадження процесуальної дії або прийняття процесуального рішення;
  2.  у диспозиції — власне правилі поведінки — найчастіше відображаються процедурні (здійснювані в певній послідовності)елементи діяльності, тому диспозиції не можуть бути відсильними до норм матеріальних галузей права;

5) санкції не завжди чітко формулюються в нормі кримінально-процесуального права; найчастіше вони містяться в нормах інших

галузей права (кримінального, адміністративного, цивільного та ін.). Санкції, закріплені в нормі кримінально-процесуального права, є кримінально-процесуальними. Санкції, що передбачають відповідальність за порушення приписів норм процесуального права, але містяться в нормах інших галузей права, називають санкціями норм кримінально-процесуального права;

6) санкції норм кримінально-процесуального права встановлюють відповідальність за порушення не тільки приписів, сформульованих у їх диспозиції, а й тих, що викладено у гіпотезі.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

 

  1.  Норми кримінально-процесуального права мають всі ознаки правових норм, а також тричленну структуру: гіпотеза, диспозиція, санкція.
  2.  Особливості норм кримінально-процесуального права визначаються специфікою предмета правового регулювання.
  3.  Загальні особливості цих норм зумовлено тим, що вони, по-перше, є похідними від норм кримінального права; по-друге, адресовані переважно посадовим особам, які ведуть процес.

5. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЗАКОН. ЙОГО ЧИННІСТЬ У ПРОСТОРІ, У ЧАСІ ТА ЩОДО ОСІБ

Кримінально-процесуальний закон — це нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади — Верховної Ради України, — який регулює порядок порушення кримінальних справ і здійснення у них провадження.

Дія закону у просторі може бути територіальною та екстериторіальною. Провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України незалежно від місця вчинення злочину.

Територіальна дія кримінально-процесуального закону окреслена територією держави Україна і визначається державним суверенітетом.

Екстериторіальна дія закону регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави.

Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування перебувають на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків. Наприклад, згідно зі ст. 101 КПК дізнання за межами України за кримінально-процесуальним законом України здійснюють командири кораблів — у справах про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями, а також про злочини, вчинені працівниками Збройних Сил України у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків під час походу за межами України (п. 3-1); капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні (п. 8).

Право екстериторіальності завжди використовують для обґрунтування дипломатичних привілеїв, якими наділено дипломатів і членів їх сімей. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 182 КПК у приміщеннях, що їх займають дипломатичні представництва, а також у приміщеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їх сім'ї, які користуються правом дипломатичної недоторканності, обшук і виїмку можна провадити лише за згодою дипломатичного представника.

При провадженні в кримінальній справі застосовують кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під нас дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Загальним є правило: закон зворотної сили не має (ст. 58 Конституції України). Це правило надає визначеності та стабільності кримінально-процесуальним правовідносинам, бо учасники кримінального процесу орієнтуються у своїй діяльності на чинний кримінально-процесуальний закон. Однак із нього є виняток: має зворотну силу кримінально-процесуальний закон, згідно з яким покращується становище учасників процесу (надаються нові права, скасовуються певні запобіжні заходи тощо). Правило зворотної дії закону має гуманістичну спрямованість.

Окремими законами може бути встановлено спеціальні правила їх дії в часі. Наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування амністії в Україні" дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на ті, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна амністія). Статтею 8 зазначеного Закону особи, які відповідно до нього підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше трьох місяців після опублікування закону про амністію.

На порядок дії кримінально-процесуального закону за колом осіб поширюється загальне правило: закон діє щодо всіх осіб, які перебувають на території його дії та є суб'єктами відносин, на які він розрахований. Дія процесуального закону поширюється на всіх громадян України. Згідно зі ст. 5 Закону України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство України" документами, що підтверджують громадянство України, є: 1) паспорт громадянина України; 2) свідоцтво про належність до громадянства України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4) тимчасове посвідчення громадянина України; 5) проїзний документ дитини; 6) дипломатичний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи моряка; 9) посвідчення члена екіпажу; 10) посвідчення особи на повернення в Україну *.

Згаданим Законом України не допускається вихід із громадянства України, якщо особу, яка подала клопотання про це, в Україні притягнуто як обвинувачену в кримінальній справі або щодо якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності та підлягає виконанню (ч. 13 ст. 18 Закону).

Окрім того, згідно з ч. З ст. З КПК норми закону застосовуються при провадженні в справах про злочини іноземних громадян, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності (імунітету), і в справах про злочини осіб без громадянства.     

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 5:

  1.  Кримінально-процесуальний закон — це акт вищого законодавчого органу — Верховної Ради України.
  2.  Дія процесуального закону у просторі може бути територіальною і екстериторіальною; у часі — прямою і зворотною.

3. При провадженні у кримінальних справах дія кримінально-процесуального закону поширюється на громадян України, іноземних громадян (за винятком тих, що мають дипломатичний імунітет),а також на осіб без громадянства.

* Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України "Про вибори Президента України" (в редакції Закону від 18 березня 2004 р.) та ч. 2 ст. 2 Закону України від 24 березня 2004 р. "Про вибори народних депутатів України" документами, що підтверджують громадянство України, окрім зазначених в Законі України "Про громадянство України", також є: 1) військовий квиток для військовослужбовців строкової служби; 2) картка (довідка) установи кримінально-виконавчої системи, що повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис керівника та печатку установи, — для осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

  1.  Кримінально-процесуальне право пов'язане з іншими галузями права. Найтіснішим є зв'язок з кримінальним правом, яке за субординацією в правовій системі є вищим за процесуальне.
  2.  У кримінально-процесуальному праві застосовуються імперативний, диспозитивний і змагальний методи правового регулювання,перший з них має перевагу.
  3.  Кримінально-процесуальні норми мають певні особливості, як у загальному плані, так і на рівні структурних елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

  1.  Закон України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство України" //Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.
  2.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. —К., 2004.

Наукові та навчально-методичні джерела

  1.  Вандьішев В. В., Дербенев А. П., Смирнов А. В. Уголовньїй процесе:Часть 1. Общая часть уголовного процесса и досудебньїе стадии. — СПб.,1996.
  2.  Громов Н. А., Полунин С. А. Санкции в уголовно-процессуальномправе России. — М., 1998.
  3.  Дроздов О. М. Джерела кримінально-процесуального права. — Харків, 2004.
  4.  Зусь Л. Б. Правовое регулирование в сфере уголовного судопроиз-водства. — Владивосток, 1984.
  5.  Лобойко Л. М. Поняття і структура судового (змагального) методукримінально-процесуального права // Вісник Верховного Суду України. —2004. - № 9.
  6.  Лобойко Л. М. Методи і предмет кримінально-процесуального права //Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 7.
  7.  Лобойко Л. М. Співвідношення імперативного і диспозитивного методів правового регулювання у кримінальному процесі // Проблеми методології сучасного правознавства. — Харків, 2003.
  8.  Лобойко Л. М. Функціональне призначення диспозитивного методукримінально-процесуального права // Юридична Україна. — 2004. —№ 12.

  1.  Лукьянова Е. Г. Теория процесуального права. — М., 2003.
  2.  Малютін І. Правові проблеми вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України // Право України. — 2004. — № 10.

11. Милицин С. Д. Предмет регулирования советского уголовно-про-цессуального права. — Свердловск, 1991.

  1.  Ольков С. Г. Уголовно-процессуальньїе правонарушения. — Тюмень, 1996.
  2.  Пасенюк О. Процес пішов? Правові "ритми" процесуального законодавства // Юрид. вісник України. — 2002. — № 23. — 8—14 червня.
  3.  Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні відносини: структураі система. — Харків, 2002.
  4.  Савонюк Р. Щодо термінів і понять Кримінально-процесуальногокодексу України // Право України. — 2004. — № 2.
  5.  Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000.
  6.  Столмаков А. И. Санкции в уголовном судопроизводстве // Пра-воведение. — 1982. — № 3.
  7.  Тертишник В. Концептуальна модель КПК України і проблемиреалізації ідей правової держави у сфері правосуддя // Право України. —2003. - № 11.
  8.  Тертишник В. М. Концепція Кримінально-процесуального кодексуУкраїни. — Дніпропетровськ, 2003.
  9.  Філатов В. М.,  Солодкий С. А. Застосування норм міжнароднихдоговорів і рішень Європейського суду з прав людини у кримінальномусудочинстві // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 7.

ЛЕКЦІЯ З

ПРИНЦИПИКРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

  1.  Поняття, значення і класифікація принципів кримінально-процесуального права.
  2.  Характеристика загально правових принципів.
  3.  Характеристика міжгалузевих принципів.
  4.  Характеристика галузевих принципів.

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Принципи кримінально-процесуального права — це закріплені в правових нормах вихідні положення, що відбивають панівні в державі політичні та правові ідеї і визначають сутність організації і діяльності компетентних державних органів щодо порушення, до-судового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Ознаки принципів кримінально-процесуального права:

  1.  вони втілені у формі правових норм. Не можна вважати принципами ті наукові та політичні ідеї, що не дістали відображення унормах права;
  2.  норми-принципи є не вивідними, а навпаки — із них виводятьсявсі інші норми кримінально-процесуального права (які перебувають"під нормами-принципами");
  3.  вони є найзагальнішими, фундаментальними правовими положеннями;
  4.  на їх основі побудована і діє вся кримінально-процесуальнасистема (ця ознака принципів характеризує процес ізсередини);
  5.  вони характеризують кримінальний процес у цілому — ззовні;
  6.  норми-принципи діють на всіх або на більшості стадій кримінального процесу і обов'язково в його центральній стадії — судовомурозгляді кримінальної справи;
  7.  порушення одного принципу, як правило, призводить до порушення інших принципів і тим самим до порушення законностіпри провадженні у кримінальній справі;
  8.  недотримання хоча б одного принципу спричиняє скасуванняприйнятих у справі рішень та інші негативні наслідки.

Кожна ознака і всі вони в цілому підкреслюють загальність положень, що є принципами кримінально-процесуального права. Однак у літературі триває полеміка вчених щодо наявності або відсутності специфічних загальних правових положень (принципів), притаманних для окремих стадій.

Прибічники виокремлення принципів для кожної стадії (В. С. Зе-ленецький та ін.) стверджують, що існування загальних принципів процесу не заперечує наявності специфічних закономірностей, властивих окремим стадіям, а, отже, і відповідних (приватних) принципів. Вони називають принципами стадій положення, врегульовані главою 11 ПК "Основні положення досудового слідства" та главою 24 КПК "Загальні положення судового розгляду".

Проти виокремлення принципів окремих стадій категорично виступали С. А. Альперт та М. М. Михеєнко. Вони вважали, що загальні положення стадій є лише проявом у них загальнопроце-суальних принципів. їх можна називати загальними умовами (рисами, правилами). Інакше поняття принципу нівелюється.

Іноді до принципів кримінально-процесуального права відносять і такі положення, як економічність, планування, ефективність, науковість, гуманізм, справедливість, толерантність тощо. їх не можна вважати принципами процесуального права, бо вони притаманні для всіх видів людської діяльності, в тому числі й тієї, що її не врегульовано нормами права.

Загальну кількість принципів кримінально-процесуального права не визначено. На думку Т. М. Добровольської, їх 17; В. М. Тертиш-ника — 38, М. М. Михеєнка — 18.

Таку їх велику кількість виокремлюють за рахунок включення до системи принципів кримінально-процесуального права положень, що не мають ознак принципів, а є тільки їх елементами. Наприклад, документованість є елементом принципу публічності (офіційності), а забезпечення ознайомлення особи, яку притягують до відповідальності, з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в межах пред'явленого обвинувачення — принципу змагальності.

Зважаючи на неоднозначний підхід до класифікації принципів кримінального процесу, Ю. М. Грошевий запропонував вважати такими тільки ті дев'ять правових положень, що їх визначено у ст. 129 Конституції України як "основні засади судочинства".

Втім, завдання щодо однозначного визначення кількості принципів кримінального процесу заздалегідь приречене на невдачу. Переважна більшість правових положень, що їх відносять до принципів процесу, є загальними для всіх або для декількох галузей права. В кримінально-процесуальному праві вони лише по-особливому виявляють свою дію.

Значення принципів кримінально-процесуального права полягає в тому, що вони є:

  1.  гарантією дотримання прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі;
  2.  гарантією прийняття законних і обґрунтованих рішень укримінальній справі;
  3.  вихідними положеннями для тлумачення окремих кримінально-процесуальних норм;
  4.  засобом, завдяки якому досягається упорядкованість урозв'язанні питань, щодо яких є прогалини в праві, та у випадкахзастосування кримінально-процесуального права за аналогією;
  5.  підґрунтям для вирішення всіх суперечностей, що виникаютьпід час провадження у кримінальній справі.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, взаємно обумовлюють один одного, а тому утворюють систему. Своєю чергою, в цій системі можна виокремити принципи, що мають однакові ознаки. В процесуальній літературі залежно від певних ознак принципи кримінально-процесуального права поділяють на кілька груп.

За юридичною силою джерела, в якому їх закріплено:

конституційні — в Конституції України (головним чином урозділі 2 та в ст. 129);

спеціальні (інші) — в інших законах, передусім у КПК.Поділ принципів процесу на конституційні та спеціальні зовсім

не означає, що одні із них (конституційні) є головними, а інші (спеціальні) — другорядними. Всі вони мають у кримінальному процесі однакові юридичну силу і значення.

Залежно від поширеності на функціональні частини кримінально-процесуальної діяльності розрізняють принципи:       

обвинувачення (переслідування);  

захисту;

правосуддя (вирішення справи).

Залежно від поширеності на галузі права принципи поділяють на:

загальноправові, тобто ті, що діють у всіх галузях права (наприклад принцип законності), але виявляються з певними особливостямив кримінально-процесуальному праві;

міжгалузеві — діють у кількох галузях права (наприклад принципзмагальності) і також по-особливому — в кримінально-процесуальному праві;

галузеві — діють лише в межах кримінального процесу (наприклад принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист).

Характеристику принципів кримінально-процесуального права буде дано відповідно до останньої класифікації, бо вона узгоджується із класифікацією принципів права, що її вивчають у в межах навчальної дисципліни "Теорія держави і права".

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

1. Принципи кримінально-процесуального права діють у всіх або у переважній більшості стадій процесу, серед яких обов'язково має бути стадія судового розгляду.

  1.  Загальні правові положення, що поширюють дію на окремістадії кримінального процесу, не мають значення принципів.
  2.  Принципів кримінально-процесуального права не може бутибагато, бо тоді нівелюється їх принципове значення.

 

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАГАЛЬНОПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ

До загальноправових принципів, що діють у кримінальйо-про-цесуальному праві, належать такі".

Принцип законності.

  1.  Принцип законності — це конституційно-правове положення,згідно з яким всі учасники кримінального процесу повинні виконувати приписи норм кримінально-процесуального та інших галузейправа.
  2.  Стаття 58 та п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України, статті 2, 5,15 КПК.
  3.  Зміст принципу законності в кримінальному процесі визначається такими положеннями:

усі учасники кримінального процесу зобов'язані дотримуватися приписів законів, а для державних органів і їх посадових осіб дієпринцип "дозволено тільки те, що передбачено законом";

у разі конкуренції закону і відомчих нормативно-правовихактів, якими регламентується порядок провадження у кримінальнихсправах, підлягає застосуванню закон";

у разі конкуренції конституційних норм і норм інших законівслід застосовувати норми Конституції України, як такі, що маютьнайвищу юридичну силу;

правильне застосування закону є завданням кримінальногопроцесу (ст. 2 КПК);

будь-яке порушення закону має бути усунено;

учасники кримінального процесу, винні у порушенні закону,мають обов'язково понести за це юридичну відповідальність;

Характеристику принципів всіх класифікаційних груп буде проведено за такою схемою:

  1.  визначення (формулювання) принципу;
  2.  статті законів, в яких його відображено;
  3.  положення, що становлять його зміст;
  4.  винятки із принципу.

Під час характеристики принципів буде вказано тільки цифру, під якою той чи інший елемент характеристики є в переліку.

Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, основи організації та Діяльності адвокатури.

ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, якна підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК);

ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, атакож підданий кримінальному покаранню інакше як за вирокомсуду й відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК);

• істотне порушення кримінально-процесуального закону(ст. 370 КПК) та неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК) є підставами до скасування або зміни вироку.

4. Винятків із цього принципу немає*. 2. Принцип державної мови судочинства.

  1.  Принцип державної мови судочинства — це конституційно-правове положення, згідно з яким судочинство в Україні провадиться українською (державною) мовою.
  2.  Стаття 10 Конституції України; ст. 19 КПК; статті 3 і 18 ЗаконуУкраїни від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Українській РСР"; ст. 10Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України".

Положення, що визначають зміст принципу:

судочинство провадиться українською мовою;

особам, що беруть участь у справі та не володіють мовою,якою провадиться судочинство", забезпечується право робити заяви,давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватисяпослугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК; ч. З ст. 18 Закону України"Про мови в Українській РСР").

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача є суттєвим порушенням кримінально-процесуального закону і тягне за собою безумовне скасування вироку чи постанови (п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК).

Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження досу-дового розслідування, якщо порушено вимоги ст. 19 КПК щодо забезпечення обвинуваченого, що не володіє мовою, якою провадиться слідство, перекладачем (підпункт "б" п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. № 3 "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування");

• слідчі і судові документи вручають:

— особам, які беруть участь у справі, на їх вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють (ч. 4 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР");

* М. С. Строгович вважав, що законність не є принципом кримінального процесу, бо це універсальне правове положення, що діє у всіх галузях права.

" Хто є особою, яка не володіє мовою судочинства, закон не встановлює. Це поняття є оціночним і визначається посадовою особою, яка веде процес. У будь-якому разі особа вважається такою, що володіє тією чи іншою мовою, якщо вона добре її розуміє і вільно висловлюється.

- обвинуваченому — незалежно від його вимоги (ч. З ст. 19 КПК). Обвинуваченому в перекладі його рідною або іншою мовою, якою він володіє, вручають копії:

постанови про притягнення його як обвинуваченого;

обвинувального висновку;

постанови про закриття щодо нього кримінальної справи;

вироку.

4. Винятки із принципу:

у роботі органів дізнання, досудового слідства, прокуратури ісуду, розташованих у місцях проживання більшості громадян іншихнаціональностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільськінаселені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд зукраїнською і їхні національні мови (ч. 2 ст. З і ч. 2 ст. 18 ЗаконуУкраїни "Про мови в Українській РСР");

якщо громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальниходиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або якщо в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кільканаціональностей, жодна з яких не становить більшості населенняпевної місцевості, в роботі названих органів може використовуватись українська мова або мова, прийнята для всього населення(ч. З ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України "Про мови в УкраїнськійРСР").

3. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність.

  1.  Принцип забезпечення права людини на свободу та особистунедоторканність — це конституційно-правове положення, згідно зяким ніхто при провадженні у кримінальній справі не може бутизаарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановленихзаконом.
  2.  Стаття 29 Конституції України', ст. 14 КПК. Цей принципврегульовано також і в міжнародно-правових документах. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права": "кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом".

' Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність було закріплено і в Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), далі — Конституція УНР. У ст. 13 цього нормативно-правового акта зазначалося: "громадянин УНР і ніхто інший не може бути затриманий на території її без судового наказу інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніше, як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання" (див.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917— 1920 рр.: В 4 т. - Прага, 1921. - Ч. 2; Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. — К., 1992).

. Зміст цього загальноправового принципу виявляється в кримінальному процесі через такі положення:

кожен із учасників кримінального процесу має право на свободу і особисту недоторканність;

ніхто із учасників кримінального процесу не може бути позбавлений свободи і права на особисту недоторканність;

кожному заарештованому повідомляють при арешті причинийого арешту;

про арешт (затримання) особи мають бути негайно сповіщенійого родичі;

кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'ясненойого права та надано можливість з моменту затримання захищатисебе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити всуді своє затримання;

затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох годин із моменту затримання їй не вручено вмотивованогорішення суду про тримання під вартою;

завідомо незаконні затримання або арешт тягнуть за собоюкримінальну відповідальність, передбачену ст. 371 КК.

4. Винятки з принципу:

особу може бути заарештовано (взято під варту), але тільки зарішенням суду і лише за наявності до того підстав і умов, визначених кримінально-процесуальних законом;

арешт може бути застосовано тільки щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або засудженого;

особу може бути затримано, але тільки у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити. Уповноважені нате законом органи можуть застосувати тримання особи під вартоюяк тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом72 годин має бути перевірено судом.

4. Принцип забезпечення недоторканності житла.

1. Принцип забезпечення недоторканності житла — це конституційно-правове положення, згідно з яким не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду.

* Ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Набув чинності, в тому числі для України, 23 березня 1976 р.

  1.  Стаття 30 Конституції України', ст. 14-1 КПК; ст. 311 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).
  2.  Положення, що розкривають зміст принципу:

кожному учасникові кримінального процесу гарантовано недоторканність житла та іншого його володіння;

ніхто не має права без законної підстави увійти до житла всупереч волі осіб, які в ньому проживають;

не допускається проникнення до житла чи іншого володінняучасника кримінального процесу, проведення в них огляду чи обшуку;

незаконні обшук, огляд чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть засобою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 365 КК "Перевищення влади або службових повноважень".

4. Винятки з принципу:

проникнення до житла чи іншого володіння особи допускається, але тільки для провадження в них огляду чи обшуку і лише за вмотивованим рішенням суду;

у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володінняособи, проведення в них огляду і обшуку. Без рішення суду можебути проведено:

огляд і обшук житла чи іншого володіння особи у випадках (ч. 5 ст. 190 і ч. 6 ст. 177 КПК):

— пов'язаних із урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненнізлочину;

— за письмовою згодою власника;огляд місця події:

у невідкладних випадках у разі здійснення огляду місця подіїза заявою або повідомленням особи про вчинений щодо неї злочин;

у разі відсутності цієї особи;

якщо неможливо отримати від неї згоду.

Принцип забезпечення недоторканності житла регламентовано у конституціях майже всіх цивілізованих держав (ст. 13 Конституції ФРН; ст. 14 Конституції Італії; ч. 2 ст. 18 Конституції Королівства Іспанія; ст. 13 Федеральної конституції Швейцарської конфедерації; ст. 35 Конституції Японії та ін.).

' У статті 15 Конституції УНР принцип забезпечення недоторканності житла було регламентовано таким чином: "Домашнє огнище признається недоторканим. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правової охорони нарушити недоторканість і без судового наказу; одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі 48 годин по довершенню ревізії".

5. Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків.

  1.  Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків — це конституційно-правове положення, згідно з яким всім громадянам гарантується таємниця і недоторканність їхньої кореспонденції та банківських вкладів.
  2.  Стаття 31 Конституції України; ст. 14-1 КПК; ст. 306 ЦК;ст. 6 Закону України від 4 жовтня 2001 р. "Про поштовий зв'язок";ст. 9 Закону України від 18 листопада 2003 р. "Про телекомунікації".
  3.  У кримінальному процесі цей принцип реалізується через такіположення:

кожному громадянинові (а не тільки учасникові кримінального процесу) гарантовано таємницю листування, телефоннихрозмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також банківськихвкладів;

ніхто, в тому числі посадові особи органів дізнання, досудо-вого слідства, прокуратури і суду, не мають права розголошуватиінформацію, що стала відомою їм із кореспонденції;

порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 364 КК "Зловживання владою або службовим становищем".

4. Винятки із принципу.

Таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції може бути порушено, але тільки за таких умов:

із метою запобігти злочинові;

із метою з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо;

за наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист (за письмовою заявою абописьмовою згодою цих осіб);

рішення про прослуховування телефонних та інших переговорів, накладення арешту на кореспонденцію прийнято головоюапеляційного суду або його заступником (ч. 4 ст. 187 КПК).

Інформацію щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, згідно з ч. 1 ст. 62 Закону України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" розкривають банки:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

" Таємницю листування забезпечувала і Конституція УНР: "Установлюється листова тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судового наказу інакше, як у випадках, законом означених" (ст. 16).

  1.  на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
  2.  органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету
  3.  України — на їх письмову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
  4.  органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
  5.  спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо здійснення фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу згідно з законодавством про запобігання та протидію легалізації(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;
  6.  органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів щодо стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності.

6. Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя.

  1.  Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя — це конституційно-правове положення, згідно з яким посадові особи державних органів, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані ставитися з повагою до кожної людини, яку залучають до кримінального процесу, не втручатися в її особистеі сімейне життя.
  2.  Статті 3 і 28 Конституції України*.

Цей принцип випливає із положень ст. З Конвенції про захист прав і основних свобод людини1, згідно з якою жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

3. Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

• кожний учасник кримінального процесу має право на повагу до його честі та гідності;

* Заборону на приниження гідності особи було закріплено і в Конституції УНР, в ст. 14 якої зазначалося: "Громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути . підданий яким-небудь карам по тілу, або іншим актам, які понижують людську гідність".

1 Підписано в Римі 4 листопада 1950 р. Ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.

честь і гідність людини, залученої до участі у кримінальній справі, посадові органи, які здійснюють у ній провадження, визнають найвищою соціальною цінністю;

під час виконання процесуальних дій не допускаються приниження честі та гідності особи або дії, що є небезпечними для їїздоров'я (наприклад, під час освідування — ч. З ст. 193 КПК; підчас відтворення обстановки і обставин події — ч. 2 ст. 194 КПК);

провадження процесуальних дій, пов'язаних з оголенням особи, може провадити тільки слідчий тієї самої статі у присутності понятих тієї самої статі (наприклад, обшук особи — ч. З ст. 184КПК; освідування особи — ч. З ст. 193 КПК);

нікого не може бути піддано катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

ніхто із учасників процесу не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя;

з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть учать у кримінальній справі, допускається закритий судовий розгляд справ (ч. 2 ст. 20 КПК);

не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про учасника кримінального процесу без його згоди;

посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані вживати заходів до того, щоб не було розголошено виявлені обставини особистого життя учасників процесу (наприклад під час обшуку або виїмки —ст. 185 КПК);

заборонено домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (шантажу, обіцянок надати якість пільги, підкупу тощо) — ч. З ст. 22 КПК.

4. Винятки з цього принципу:

• органи, які ведуть кримінальний процес, мають право збирати щодо громадян інформацію, але тільки ту, що має значення для вирішення справи;

• учасників кримінального процесу може бути піддано дослідженням у межах провадження експертизи, в тому числі й примусово (ст. 205 КПК), але тільки на підставі закону і лише зметою одержати докази у кримінальній справі.

7. Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами.

  1.  Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами — це конституційно-правове положення, згідно з яким розгляд кримінальних справ у всіх судах(місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.
  2.  Пункт 7 ч. З ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК.
  3.  У кримінальному процесі цей загально правовий принцип виявляється через такі положення:

• ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про часі місце розгляду своєї справи. Призначивши кримінальну справу досудового розгляду, суддя вирішує питання про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). У цьому списку обов'язково мають бути учасники судового процесу (сторони).Закон спеціально регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному та іншим учасникам (ч. 1 ст. 254 КПК).

Ґрунтовно регламентується і порядок оповіщення учасників процесу про день перегляду судового рішення. Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає заінтересованих осіб, надсилаючи відповідні повідомлення та розміщуючи оголошення на дошці об'яв суду. Засудженому, якого утримують під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляють через начальника відповідної установи (ч. З ст. 354 КПК);

розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим — всіособи, які досягли 16 років, мають право бути присутніми під часслухання справ. Особи, які не досягли цього віку, також маютьправо бути присутніми, але тільки в тому разі, якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК);

хід судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними засобами і висвітлюватися в засобах масової інформації.

Навіть у разі проведення закритого судового розгляду (див. винятки з цього принципу) принцип гласності не виключається, бо:

• у залі судового засідання присутні потерпілий, свідки, прокурор, захисники та інші учасники судового розгляду';

слухання справ здійснюється з додержанням всіх правил судочинства;

вирок суду проголошується публічно.

  1.  Винятки з цього принципу пов'язані з необхідністю закритого розгляду кримінальної справи, який провадять:
  2.  

' Принцип гласності судового розгляду студенти часто плутають із принципом публічності. Ці принципи різні за змістом (див. принцип публічності), хоча й тісно пов'язані між собою: кожний громадянин (член суспільства) має право знати про те, які дії вчинює суд у загальносуспільних (публічних) інтересах.

' Бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим, має право Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (п. 9 ст. 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини").

обов’язково:

— якщо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної таємниці;

з ініціативи суду або за клопотанням учасників:

у справах про злочини осіб, які не досягай 16-річного віку;

у справах про статеві злочини;

в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятихпід захист.

Загальноправові принципи, що діють у кримінально-процесуальному праві, мають настільки загальний характер, що в державах із усталеними правовими системами (зокрема у Франції) поряд із принципами судочинства існує поняття "фундаментальні основи права", під якими розуміють "права і свободи, що лежать в основі існування будь-якого демократичного суспільства"1.

Закріплені в Основному та в кримінально-процесуальному законах нашої держави права особи на свободу та особисту недоторканність, таємницю листування, на захист, недоторканність житла, недоторканність особи є демократично-правовими інститутами кримінального процесу. Законне обмеження цих прав має місце в багатьох сферах правоохоронної діяльності держави. Необхідність розгляду їх як принципів у галузі кримінально-процесуального права зумовлено тим, що саме в часі провадження у кримінальних справах обмеження конституційних прав громадян можуть бути найсуттєвішими (достатньо вказати на можливість арешту — досудового позбавлення свободи особи — на термін до 18 місяців). Відображаючи свободу людини у демократичному суспільстві, конституційні принципи стають "фундаментальними основами кримінально-процесуального права" (як і будь-якої іншої галузі права).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

  1.  Загально правові принципи, що діють у кримінально-процесуальному праві, закріплено в Конституції України та міжнародно-правових документах.
  2.  Положення цих принципів обов'язково відображаються (іноді — дублюються) в кримінально-процесуальному законі.
  3.  Конституційні принципи по суті є "фундаментальними основами кримінально-процесуального права".

1 Европейское право / Под общ. ред. Л. М. Литвина. — М., 2002. — С. 92.

3. ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

 Принцип змагальності.

  1.  Принцип змагальності сторін — це правове положення, згідноз яким двом рівноправним сторонам (обвинувачення і захисту)забезпечується можливість брати активну участь у дослідженні обставин кримінальної справи перед незалежним арбітром — судом,який не може здійснювати інших функцій, окрім функції правосуддя.
  2.  Стаття 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 24 і п. 4 ч. З ст. 129Конституції України, ст. 16-1 КПК.
  3.  Принцип змагальності складається із окремих правових положень, одні з яких мають загальний для всієї процесуальної системихарактер, інші — стосуються досудового провадження або провадження у судових стадіях.

Загальні положення принципу змагальності:

ніхто не може бути суддею у власній справі;

розмежування у суді трьох кримінально-процесуальних функцій(обвинувачення, захисту і вирішення справи);

виконання кожної із функцій органами, незалежними одинвід одного;

на сторони не покладено обов'язок сприяти встановленнюістини у справі;

рівність прав сторін* і підтримання судом рівного положеннясторін протягом всього часу провадження у кримінальній справі;

панівне становище суду;

заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, що виникають між сторонами;

суду заборонено виходити за межі пред'явленого обвинувачення;

Йдеться про формальну рівність прав сторін. Насправді ж сторона обвинувачення, до складу якої належить такий потужний учасник процесу, як прокурор, є набагато сильнішою від сторони захисту. Щоб вирівняти баланс прав сторін, законодавець наділяє сторону захисту деякими перевагами. Останніх у теорії кримінального процесу називають "перевагами захисту" (О. В. Смірнов). До них належать: права обвинуваченого (підсудного) відмовитися давати показання та давати неправдиві показання, права підсудного на останнє слово та на останню репліку, презумпція невинуватості, право запросити кількох захисників. Аксіомою сучасного праворозуміння є те, що зміст правового регулювання Щодо встановлення різних статусів індивіда не може бути однаковим (рівним). У кримінально-процесуальному праві реальна (а не формальна) рівність прав учасників кримінального процесу — представників сторін — може сприяти виникненню стану, за якого буде унеможливлено існування різних статусів учасників.

• законом передбачено можливість потерпілого та обвинуваченого скористатися допомогою відповідно представника і захисникасвоїх прав.

Положення принципу змагальності, що діють у досудовому провадженні:

вирішення судом питання про давання дозволу на застосування органами дізнання і досудового слідства примусових заходів щодо обвинуваченого (підозрюваного), наприклад, взяття під варту —ст. 165-2 КПК, поміщення до медичного закладу для провадження судово-медичної або судово-психіатричної експертизи — ст. 205КПК;

контроль суду за прийняттям органами дізнання і досудового слідства процесуальних рішень, в яких відображається рух справи, наприклад, про відмову в порушенні кримінальної справи (статті236-1, 236-2 КПК); про закриття справи (статті 236-5, 236-6 КПК);

• вирішення судом питання про давання дозволу на провадження окремих процесуальних дій, наприклад, провадження огляду (ст. 190 КПК) та обшуку (ст. 177 КПК) у житлі та іншому володінні особи.

Положення принципу змагальності, що діють у судових стадіях.

обов'язкова участь сторін під час провадження у справі, здійснюваного в суді;

вирішення судом клопотань, заявлених сторонами;

право представників сторін обвинувачення і захисту братиучасть у судових дебатах.

4. Винятків із цього принципу немає.

 Принцип диспозитивності.

  1.  Принцип диспозитивності — це правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надано і забезпечено можливість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якого є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав.
  2.  Пункт 4 ч. З ст. 129, ч. 1 ст. 63 Конституції України, ст. 16-1КПК (принцип диспозитивності регламентується тими самими статтями закону, що і принцип змагальності).
  3.  Положення, що розкривають зміст принципу:

• права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми матеріальними правами:

— право потерпілого у справах приватного обвинувачення* подавати до суду скарги про притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 27, ст. 251 КПК);

До таких згідно з ч. 1 ст. 27 КПК належать справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК.

    — право потерпілого підтримувати обвинувачення у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

— право потерпілого продовжувати підтримувати обвинувачення в разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді У справах публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК);

право потерпілого відмовитися від вимог про притягнення особи до кримінальної відповідальності, що тягне за собою закриття кримінальної справи (частини 2 і 3 ст. 282 КПК);

право потерпілого у справах приватно-публічного обвинувачення* подавати скарги про притягнення осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 27 КПК);

право потерпілого та обвинуваченого (підсудного) на примирення, наслідком чого є закриття справи публічного обвинувачення(ч. 1 ст. 27; ст. 8 КПК та ст. 46 КК), що дає підстави для запровадження в теорію кримінального процесу поняття "справипублічно-приватного обвинувачення";

• права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядженнясвоїми процесуальними правами:

право на ініціювання кримінального процесу шляхом надання інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудовогослідства, прокуратури і суду;

право заявляти відводи;

право розпоряджатися доказовим матеріалом;

право на свободу від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України)";

• забезпечені законом права учасників кримінального процесу активно впливати на його рух і результати:

— право заявляти клопотання;

— право оскаржувати дії і рішення посадових осіб та органів, які ведуть процес.

4. Винятки із принципу:

• кримінальну справу може порушити прокурор і за відсутності скарги потерпілого, якщо:

' Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК такими кримінальними справами є справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК.

" Це положення в літературі іноді розглядають як самостійний принцип кримінально-процесуального права. Однак підстав для наділення його таким "статусом" немає, бо воно охоплюється свободою використання учасниками процесу своїх прав. Остання (свобода) є складовою частиною принципу диспозитивності. Частково свобода від самовикриття є елементом принципу презумпції невинуватості, згідно з яким на обвинуваченого не покладено обов'язок доводити свою невинуватість. У США існує поняття "привілей проти самообвинувачення", змістом якого є право громадянина не давати такі показання, які б могли бути використані для притягнення його до відповідальності (поправка 5 до Конституції США).

справа про злочини, що у звичайному порядку розглядають умежах справ приватного обвинувачення, має особливе громадськезначення;

потерпілий у справі про злочини приватного або приватно-публічного обвинувачення не може захистити свої законні інтереси через:

свій безпорадний стан;

залежність від обвинуваченого;

з інших причин.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

  1.  Принцип змагальності діє не тільки в судових стадіях кримінального процесу, а і в його досудових стадіях.
  2.  Зміст принципу диспозитивності полягає у свободі розпорядження (в межах закону) учасниками кримінального процесусвоїми матеріальними і процесуальними правами.

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

1. Принцип публічності.

1. Принцип публічності — це правове положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою "правообов'язків" здійснити в офіційному порядку незалежно від позиції будь-яких суб'єктів всі процесуальні дії у кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип публічності кримінального процесу проявляється:

  1.  як вимога закону до державних органів, що уповноважені здійснювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави(ех оЯісіо);
  2.  як вимога закону до цих органів керуватися законом, діяти вмежах своїх повноважень на виконання поставлених завдань завласною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів,бажань та уподобань будь-яких інших державних органів, службовихосіб, політичних партій і громадських організацій, окремих громадян;
  3.  заінтересовані громадяни та організації мають право звертатися до уповноважених державних органів за захистом своїх прав тазаконних інтересів, що охороняються законом, а останні зобов'язані вжити заходи щодо захисту їхніх прав та законних інтересів1.

1 Попелюшко В. О. Публічність кримінального судочинства і захист // Адвокат. — 2003. - № 2. - С. 7-Ю.

  1.  Стаття 4 КПК.
  2.  Зміст принципу публічності визначають такі правові положення:

обоє 'язки:

органів, які ведуть кримінальний процес, у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів довстановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і доїх покарання;

цих органів встановити всі суттєві обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази незалежно від клопотань учасниківпроцесу;

органів, які ведуть процес, здійснити процесуальну діяльністьпротягом певного строку;

державних органів, що ведуть процес, за наявності відповіднихпідстав надати певний статус тим чи іншим його учасникам;

органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо забезпеченняправ всіх учасників кримінального процесу;

цих органів щодо встановлення причин і умов, які сприяливчиненню злочину, і вжиття заходів до їх усунення (ст. 23 КПК);

заборони:

на здійснення дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею провадження у кримінальній справі у випадках, якщо у них з'являються інші, окрім інтересів справи (загальносуспільних), інтереси(статті 54-60 КПК);

домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які берутьучасть у кримінальній справі, шляхом насильства, погроз та іншихнезаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

4. Винятки із принципу публічності визначаються положеннямипринципу диспозитивності.

2. Принцип презумпції невинуватості.

1. Принцип презумпції невинуватості — це правове положення,згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочинудоти, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядкуі встановлено обвинувальним вироком суду.

2. Частина 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК.Принцип презумпції невинуватості закріплено і в міжнародних

правових документах:

у ст. 11 Загальної декларації прав людини проголошено: "Кожналюдина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатисяневинною доти, доки її винність не буде встановлена в законномупорядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту";

у ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичніправа зазначено: "Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, доки винність його не буде доведена згідно з законом".

3. Зміст принципу презумпції невинуватості відбивають такі положення:

  1.  визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд(ч. 2 ст. 15 КПК);
  2.  особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не можебути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;
  3.  презумпція невинуватості відбиває не особисту думку тієї чиіншої посадової особи (особи, яка провадить дізнання; слідчого;прокурора; судді), а об'єктивне правове положення;
  4.  ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненнізлочину. Обов'язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину ("тягар доказування") покладено на орган дізнання, слідчого,прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК);

  1.  ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості зажодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;
  2.  обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержанихнезаконним шляхом, а також на припущеннях;
  3.  усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на їїкористь (ч. З ст. 62 Конституції України);
  4.  недоведена винуватість юридично дорівнює доведеній невинуватості;
  5.  затримання особи як підозрюваного чи притягнення її доучасті у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжногозаходу, в тому числі й взяття під варту, не повинні розцінюватисьяк доказ її вини або покарання винного;

  1.  до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальнимвироком суду з обвинуваченим не можна поводитися як із винним,а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем. Згідно з ч. 4 ст. 296 ЦКім'я фізичної особи, яку затримано, підозрюють чи обвинувачуютьу вчиненні злочину, може бути використано (обнародувано) лишеу разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодонеї;
  2.  у разі скасування вироку як незаконного держава відшкодовуєособі матеріальну, моральну та інші види шкоди;

12) презумпція невинуватості належить до числа спростовнихправових презумпцій. її дія припиняється після постановлення судомобвинувального вироку (але може бути відновлена в стадіяхапеляційного провадження, касаційного провадження та провадження з перегляду судових рішень в порядку виключного провадження).

Е. Феррі* слушно зазначав: "Якщо кримінальний кодекс — кодекс злочинного населення, то процесуальний кодекс — кодекс чесних людей, ще не визнаних винними".

4. Винятків цей принцип не має.

3. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист.

1. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому підсудному права на захист — це конституційно-правове положення,згідно з яким посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупністьпроцесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення.

Право на захист — це гарантована Конституцією та іншими законами України можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного захищатися від кримінального переслідування як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.

2. Частини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129 КонституціїУкраїни; ст. 21 КПК; ст. 5 Закону України "Про міліцію"; статті 9,12, 21 Закону України "Про попереднє ув'язнення".

3. Зміст принципу забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист полягає у такому:

забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обвинувачують;

забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення (давати показаннячи відмовитися від цього, подавати докази, виступати з останнімсловом тощо);

забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення танадання правової допомоги при вирішенні справ у судах та іншихдержавних органах в Україні діє адвокатура);

забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якщообвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів чи з іншихоб'єктивних причин не може запросити захисника, то участь захисника у справі забезпечується за рахунок держави.

Питанням забезпечення права на захист останнім часом законодавець приділяє особливу увагу. 12 січня 2005 року ст. 5 Закону України "Про міліцію" доповнено такими положеннями:

' Енріко Феррі — італійський криміналіст, послідовник Ч. Ломброзо. З 1919 р. очолював комісію з підготовки проекту італійського кримінального кодексу. Багато розроблених ним положень увійшли до кримінального кодексу Німеччини 1930 р.

у разі заявлення затриманими або заарештованими (взятимипід варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;

про заявлення вимоги про залучення захисника або про відмову від залучення захисника у протоколі затримання або постановіпро арешт (взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріплюється підписом затриманої або заарештованої особи;

особам при затриманні або арешті працівники міліції:

повідомляють підстави та мотиви такого затримання абоарешту;

роз'яснюють право оскаржувати їх у суді;

надають усно роз'яснення ч. 1 ст. 63 Конституції України,права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень доприбуття захисника та одночасно у друкованому вигляді — роз'яснення статей 28, 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та правосіб, затриманих або заарештованих, встановлених законами, у томучислі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто абоза допомогою захисника з моменту затримання або арешту особи,права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень доприбуття захисника;

забезпечують можливість з моменту затримання або арештузахищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

У разі невиконання працівниками міліції зазначених вимог особа, права якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому законом порядку;

4. Винятків цей принцип не має.

Правові положення — здійснення правосуддя лише судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК); незалежність судців і підкорення їх лише закону (ст. 126 Конституції України, ст. 18 КПК); участь народу у здійсненні правосуддя (статті 124, 127 Конституції України, статті 17, 259 КПК); обов'язковість рішень суду (ст. 11 Закону України "Про судоустрій", п. 9 ч. З ст. 129 Конституції) — хоча і мають принциповий характер, однак стосуються організаційних аспектів правосуддя, тому розгляд їх у межах навчальної дисципліни "Кримінально-процесуальне право" є недоцільним. їх вивчають у межах іншої дисципліни — "Судові і правоохоронні органи".

Забезпечення доведеності вини (п. З ч. З ст. 129 Конституції України); підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (п. 8 ч. З ст. 129 Конституції України) є структурними елементами принципу змагальності.

Хоча в юридичній літературі їх іноді розглядають як принципи кримінально-процесуального права.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

  1.  Дія принципів публічності, презумпції невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист не виходить за межі кримінально-процесуального права.
  2.  Принцип публічності сприяє активності органів дізнання, слідчих і прокурорів у боротьбі зі злочинністю, а судів — у вирішеннікримінальних справ (здійсненні правосуддя).
  3.  Презумпція невинуватості є спростовною процесуально-правовою презумпцією.
  4.  Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є гарантією законних інтересів цих учасниківпроцесу.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

  1.  Закріплення принципів у Конституції України і в міжнародно-правових документах не означає, що вони мають більшу юридичну силу, ніж ті, що відтворені у кримінально-процесуальнихнормах.
  2.  Принципи організації діяльності органів суду, прокуратури,досудового слідства і дізнання не є принципами кримінально-процесуального права.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

  1.  Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня1966 р.
  2.  Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — С. 270.
  3.  Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арештув будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня1988 р. // Негодченко О. В. Забезпечення прав і свобод людини органамивнутрішніх справ: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.
  4.  Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. —1998. - № 20. - Ст. 99.

5 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосудця" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у

кримінальному судочинстві" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

Наукові та навчально-методичні джерела

  1.  Васильєв Л. Три попьітки нормативного закрепления презумпцииневиновности // Законность. — 2004. — № 2.
  2.  Гриненко А. В., Кожевников Г. К., Шумилин С. Ф. Принцип презумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном про-цессе. — Харьков, 1997.

  1.  Добровольская Т. Н. Принципи советского уголовного процесса. (Воп-росьі теории и практики). — М., 1971.
  2.  Кобликов А. С. Законность — конституционньїй принцип советскогоуголовного судопроизводства. — М., 1979.

  1.  Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998.
  2.  Ларин А. М. Презумпция невиновности. — М., 1982.
  3.  Лобойко Л. М. Поняття принципу диспозитивності в кримінальномупроцесі // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 4 (35).
  4.  Лобойко Л. М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесіУкраїни: Монографія. — Дніпропетровськ, 2005.
  5.  Лобойко Л. М. Структура принципу диспозитивності в кримінальному процесі // Вісник Луганської академії внутр. справ імені 10-річчянезалежності України. — 2003. — № 2.

  1.  Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства.- К., 1999.
  2.  Маляренко В.  Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 7.
  3.  Мірошніченко Т. М. Принципи кримінального процесу // Правовадержава Україна: проблеми, перспективи розвитку. — Харків, 1995.
  4.  Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу //Вісник Академії правових наук України. — 1997. — № 2 (9). — С. 100—112.
  5.  Ромовська 3. Вважатися чи бути невинним? Погляд цивіліста напроблеми Кримінально-процесуального кодексу // Закон і бізнес. — 2003. —9 серпня (№ 32).
  6.  Сшецовский Ю. К, Ларин А. М. Конституционньїй принцип обес-печения обвиняемому права на защиту. — М., 1988.
  7.  Тертишник В. М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу // Юрид. вісник України. — 2001. — 1—7 лютого (№ 5).
  8.  Трагнюк Р. Принципи і стандарти захисту учасників кримінальногосудочинства у міжнародних документах // Право України. — 2002. — № 8.
  9.  Шишкін В. Змагальність — принцип судочинства в демократичному суспільстві // Право України. — 1999. — № 12.
  10.  Шишкін В. Диспозитивність — принцип судочинства // Право України. — 1999. — № 6.  

ЛЕКЦІЯ 4

СУБ'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1. Поняття і класифікація суб'єктів кримінально-процесуаль-

ного права.

2. Процесуальна характеристика окремих суб'єктів.

  1.  Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію правосуддя.
  2.  Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію кримінального переслідування.
  3.  Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію захисту.
  4.  Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують допоміжну функцію.

  1.  Поняття кримінально-процесуальної компетенції.
  2.  Забезпечення безпеки суб'єктів кримінально-процесуального права.

1. ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Суб'єкти кримінально-процесуального права — це державні органи та їх посадові особи, громадські об'єднання, громадяни, які в ході порушення, досудового слідства, судового розгляду кримінальних справ та виконання постановлених у них рішень, здійснюючи певну функцію, вступають між собою в процесуальні правовідносини".

Осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, позначають різними термінами як у законі, так і у теорії.

У законі:

"особи, які беруть участь у справі" — статті 19, 20 КПК та ін.;

"учасники судового розгляду" — ст. 261 КПК;

"учасники процесу" — глава З КПК.

Звідси — різноманітність термінів і в теорії: "суб'єкти кримінально-процесуального права", "учасники кримінально-процесуальної діяльності", "суб'єкти кримінального процесу" та багато інших із використанням слів "судочинство", "правосуддя".

1 Однією із сторін кримінально-процесуальних відносин обов'язково є державний орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа.

Намагання вчених розмежувати учасників і суб'єктів кримінально-процесуального права* не були успішними. Враховуючи те, що всі особи, залучені до участі у кримінальному процесі, вступають у правовідносини, всі вони є суб'єктами цих правовідносин, а, отже, і суб'єктами кримінально-процесуального права. Хоча це не має принципового значення і вказані терміни можна вживати як тотожні.

Ознаки суб'єктів кримінально-процесуального права:

  1.  їх участь у справі передбачено кримінально-процесуальнимзаконом;
  2.  вони є суб'єктами певних процесуальних прав і обов'язків;
  3.  діють у кримінальному процесі відповідно до своїх прав іобов'язків;
  4.  вступають у процесуальні правовідносини.

Учасники кримінального процесу розрізняються за своїм процесуальним станом, виконанням кримінально-процесуальних функцій і завдань. У кожного з них своя мета, вони вступають між собою у різноманітні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації — в наукових, навчальних і правозастосовних цілях. Є різні класифікації учасників процесу.

Найбільш широковживаною є класифікація залежно від інтересу, що його має той чи інший суб'єкт у кримінальній справі. За цією підставою всіх учасників поділяють на чотири групи.

1. Державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процес(представляють державні інтереси). До них належать: суд, суддя,прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання,особа, яка провадить дізнання.

  1.  Суб'єкти, які мають власний інтерес у кримінальному процесі.Це підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і відповідач.
  2.  Суб'єкти, які захищають або представляють інтереси інших осіб.До цієї групи належать: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.
  3.  Інші суб'єкти (особи, які не мають інтересу у кримінальній справі):заявник про злочин; особа, яка дає пояснення слідчим органам,прокурору, судді; свідок; експерт; керівник експертної установи;спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або глухого;поняті; поручителі; педагог; лікар; батьки або інші законні представники неповнолітнього свідка, які присутні при його допиті;особи, разом з якими особу пред'являють для впізнання; особи,які беруть участь у відтворенні обстановки й обставин події, обшукуваний; особа, в якої беруть зразки для експертного дослідження;

* Зокрема, є пропозиції щодо найменування осіб, зазначених в п. 8 ст. 32 та главі З КПК, учасниками, а всіх інших осіб — суб'єктами процесу.

особи, що займають приміщення, в якому провадять обшук, виїмку, огляд або опис майна; особи, присутні при провадженні обшуку або виїмки; особа, котрій передано на зберігання майно, на яке накладено арешт; секретар судового засідання.

Наведена класифікація не враховує того основного положення, що кожний із суб'єктів бере участь у кримінально-процесуальній діяльності, яка виконує кілька функцій (див. лекцію 1). Окрім того, інтерес не є кримінально-процесуальною категорією. Зважаючи на це, найбільш вдалою є класифікація, в основі якої — процесуальна функція суб'єкта. За цією ознакою всіх суб'єктів поділяють на чотири групи:

  1.  суб'єкти, які виконують функцію правосуддя (суд, суддя);
  2.  суб'єкти, які виконують функцію кримінального переслідування (прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання,особа, яка провадить дізнання);
  3.  суб'єкти, які виконують функцію захисту (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий,цивільний позивач і відповідач, захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача);
  4.  суб'єкти, які виконують допоміжну функцію (склад суб'єктівцієї групи повністю збігається зі складом четвертої групи — за класифікацією, здійсненою на підставі інтересу).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

  1.  Терміни "суб'єкти кримінально-процесуального права" та"учасники кримінального процесу" є тотожними.
  2.  В основу класифікації суб'єктів може бути покладено їх інтересу результатах провадження в кримінальній справі або функції, яківони виконують.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ СУБ'ЄКТІВ

Окремих суб'єктів кримінально-процесуального права буде охарактеризовано за такою логіко-правовою схемою:

  1.  визначення поняття суб'єкта;
  2.  підстава його участі у процесі;
  3.  вимоги процесуального закону, яким повинен відповідати, абообставини, що виключають участь;
  4.  процесуальний статус (обов'язки і права);
  5.  час, протягом якого перебуває в такому статусі;

6) юридична відповідальність за невиконання процесуальнихобов'язків.

Розглянути в межах однієї лекції всіх суб'єктів кримінально-процесуального права неможливо. Тому досліджуватимемо основних суб'єктів: тих, що є представниками сторін, а також тих, яких найчастіше залучають до провадження у кримінальних справах у практиці діяльності органів розслідування, прокуратури і суду. Характеристику інших суб'єктів студентам неважко буде зробити самостійно, використовуючи запропоновану логіко-правову схему.

2.1. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію правосуддя

Процесуальна характеристика суду (судді)'.

1. Суд — це єдиний орган держави, наділений правом здійснюватиправосуддя.

Особливе місце суду як головного суб'єкта кримінального процесу визначається тим, що він є представником однієї із гілок державної влади.

Правосуддя здійснюють професійні судді, народні засідателі та присяжні".

  1.  Розпорядження голови суду про прийняття кримінальної справидо свого провадження.
  2.  Суддя не може брати участі в розгляді кримінальної справи іпідлягає відводу або самовідводу (ст. 54 КПК):

якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь із них, а також родичем слідчого,особи, яка провадила дізнання, обвинувача або обвинуваченого;

якщо він брав участь у цій справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільногопозивача або цивільного відповідача;

якщо він під час досудового слідства у справі вирішувавпитання щодо проведення обшуку, виїмки, огляду, обрання,зміни чи скасування запобіжних заходів, продовження строківтримання під вартою, або розглядав скарги на затримання чи напостанови про відмову в порушенні кримінальної справи абозакриття справи;

якщо він під час досудового слідства у справі розглядав питання про усунення захисника в порядку, передбаченому ст. 61-1КПК;

' Суддя, який діє одноособово, користується правами суду і постановляє рішення від імені держави.

" При здійсненні правосуддя у кримінальних справах професійні судді, народні засідателі та присяжні мають рівні права.

якщо він особисто або його родичі заінтересовані в результатах справи;

за наявності інших обставин, які зумовлюють сумнів у його

об'єктивності.

Порядок вирішення заявленого відводу регламентовано ст. 57

КПК.

У складі суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть бути особи, які є родичами між собою.

Статтею 55 КПК регламентовано обставини, за яких не допускається повторна участь судді у розгляді тієї самої справи. Згідно з цією статтею:

суддя, який брав участь у розгляді кримінальної справи в судіпершої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї справи вапеляційному чи касаційному порядку, а так само брати участь уновому розгляді справи в суді першої інстанції в разі скасуваннявироку або ухвали про закриття справи, постановлених за його участі;

суддя, який брав участь у розгляді справи в апеляційному порядку, не може брати участі в розгляді цієї справи в суді першоїінстанції або в касаційному порядку, а так само в новому розглядісправи в касаційній інстанції після скасування ухвали, постановленої за його участі;

суддя, який брав участь у розгляді справи в касаційному порядку, не може брати участі в розгляді тієї самої справи в суді першоїінстанції і в апеляційному порядку, а так само в повторному розгляді справи в касаційному порядку, якщо постанову (ухвалу),винесену за його участі, скасовано;

суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участів розгляді цієї справи в порядку виключного провадження.

4. Суд (суддя) зобов 'язаний:

всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідити іздодержанням принципів кримінального процесу всі обставинисправи, встановити об'єктивну істину та вирішити справу по суті,вживши заходів до захисту прав і законних інтересів громадян іюридичних осіб та до усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину;

при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституціїта законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених закономстроків;

не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю на-радчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та іншівідомості, про які стало відомо під час розгляду справи в судовомузасіданні;

під час розгляду кримінальних справ не допускати вчинків табудь-яких дій, що ганьблять звання судді та можуть зумовити сумніву його об'єктивності, неупередженості та незалежності;

заявити самовідвід за наявності обставин, що є підставою дляйого відводу (ст. 54 КПК).

Суд (суддя) суддя має широке коло прав у всіх без винятку стадіях кримінального процесу, тому дослідити всіх їх у межах однієї лекції неможливо. Права цього суб'єкта розглядатимемо в лекціях, спеціально присвячених окремим стадіям процесу. Тут же зазначимо, що всі його права сформульовано законодавцем таким чином, щоб суд міг повною мірою здійснити функцію правосуддя.

  1.  Суд здійснює провадження у кримінальній справі після прийняття її до свого провадження протягом часу (строку), відведеногозаконом на попередній розгляд справи, судовий розгляд, апеляційне та касаційне провадження, перегляд судових рішень у порядкувиключного провадження та виконання вироку.
  2.  Щодо судді (суд як державний орган юридичній відповідальності не підлягає) у зв'язку із провадженням, здійснюваним ним укримінальній справі, може бути застосовано кримінальну відповідальність за вчинення злочинів, передбачених у розділах:

XII КК "Злочини у сфері службової діяльності" (статті 364—370);

XIII КК "Злочини проти правосудця" (статті 371—375; 380—381).

2.2. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію кримінального переслідування

Процесуальна характеристика прокурора.

1. Прокурор — це суб'єкт кримінально-процесуального права,який виконує функцію кримінального переслідування осіб, обвинувачених у вчиненні злочину, шляхом давання на досудовому провадженні вказівок органам дізнання та досудового слідства щодовикриття винних і підтримання у суді державного обвинувачення*.

  1.  Підставою участі прокурора у конкретній кримінальній справі€ факт перебування його на цій посаді у відповідній адміністративно-територіальній одиниці (районі, області).
  2.  Прокурор не може брати участі в розслідуванні та (або) розгляді кримінальної справи і підлягає відводу (самовідводу) за тихсамих обставин, що і судця (ст. 54 КПК). Проте, якщо прокурор

* На досудових стадіях кримінального процесу (порушення кримінальної справи і досудового слідства) прокурор здійснює нагляд за законністю в діяльності органів дізнання та досудового слідства.

брав участь у проведенні досудового слідства в справі, у розгляді справи в суді першої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу (ч. 1 ст. 58 КПК).

Питання про відвід прокурора вирішують:

на досудовому слідстві — прокурор вищого рівня;

у суді — суд (якщо справу розглядає колегія суддів), суддя(якщо справу слухає одноособово суддя).

4. Прокурор зобов'язаний (частини 1 і 2 ст. 25 КПК):

здійснювати нагляд за додержанням законів органами, які провадять дізнання і досудове слідство, тобто на досудових стадіях кримінального процесу;

в усіх стадіях процесу* своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, хто б їх нечинив;

брати участь у судовому засіданні (винятком є випадки, колирозглядають справи приватного обвинувачення та коли прокурорвідмовився від підтримання державного обвинувачення);

змінити обвинувачення в суді за наявності до того підстав;

• відмовитися від підтримання державного обвинувачення,якщо в результаті судового розгляду буде переконаний, що данісудового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення.

Для того, аби прокурор міг виконати зазначені обов'язки, йому надано такі права":

І) на досудовому провадженні (ст. 227 КПК):

вимагати від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомостіпро вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини;

перевіряти не менше ніж один раз на місяць виконання вимогзакону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини;

скасовувати незаконні та необгрунтовані постанови слідчихта осіб, які провадять дізнання;

' Винятком є судові стадії кримінального процесу, в яких прокурор не здійснює функцію нагляду за дотриманням закону судом. У них прокурор є представником однієї із сторін (обвинувачення), а тому не має права вживати заходів імперативного характеру до суду (суддів). Він має право лише оскаржити судове рішення, постановлене, на його думку, з порушенням закону.

У кримінально-процесуальному законі застосовується термін "повноваження". Останні в загальній теорії права визначають як "правообов'язки", тобто як поєднання прав і обов'язків. Причому центр ваги у співвідношенні прав і обов'язків припадає на обов'язки, бо за їх невиконання настає юридична відповідальність (О. Ф. Скакун).

давати письмові вказівки про розслідування злочинів, прообрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікаціюзлочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;

доручати органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшукосіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а такождавати вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебуваютьу провадженні прокурора або слідчого прокуратури;

санкціонувати проведення обшуку (за винятком обшуку житлата іншого володіння особи), усунення обвинуваченого від посадита інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбаченихкримінально-процесуальним законом;

продовжувати строк розслідування (ст. 120 КПК);

давати згоду або подавати до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовженнястроку тримання під вартою (статті 156, 165-2 КПК);

повертати кримінальні справи органам досудового слідства зісвоїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;

вилучати від органу дізнання і передавати слідчому будь-якусправу, передавати справу від одного органу досудового слідстваіншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпеченнянайбільш повного й об'єктивного розслідування;

усувати особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи;

порушувати кримінальні справи або відмовляти в їх порушенні;

закривати або зупиняти провадження в кримінальних справах;

давати згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тихвипадках, якщо це передбачено законом;

затверджувати обвинувальні висновки (постанови);

направляти кримінальні справи до суду;

вирішувати питання про допущення захисника до участі в справі;

здійснювати інші повноваження, надані йому законом;2) у судових стадіях:

підтримувати перед судом державне обвинувачення;

подавати докази;

брати участь у дослідженні доказів;

заявляти клопотання і висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду;

викладати свої міркування щодо застосування кримінальногозакону і міри покарання щодо підсудного та ін.

5. Прокурор перебуває в такому статусі протягом часу, відведеного законом на виконання всіх завдань кримінального процесу (від його початку до закінчення).

6. Прокурора за невиконання своїх обов'язків у кримінальному процесі може бути притягнуто до таких видів юридичної відповідальності:

кримінально-процесуальної — скасування прийнятих рішень;визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуальної форми тощо;

кримінальної за злочини:

— у сфері службової діяльності (розділ XII КК);

- проти правосуддя (статті 371—374; 380-381 КК);

дисциплінарної згідно із відомчими нормативно-правовимиактами.

Процесуальна характеристика слідчого.

1. Слідчий — це суб'єкт кримінального процесу, який самостійно здійснює кримінальне переслідування осіб шляхом порушення кримінальних справ, викриття винних у вчиненні злочинів, обрання щодо них запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу.

Чинний КПК не розкриває змісту поняття "слідчий", а лише обумовлює його відомчу належність. Зокрема, в п. 7 ст. 32 і ст. 102 КПК зазначено, що досудове слідство у кримінальних справах проводять слідчі прокуратури", слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції, слідчі органів Служби безпеки України.

Питання віднесення слідчого до суб'єктів, які виконують функцію кримінального переслідування, в теорії процесу є суперечливим. Ще з радянських часів домінує думка, що слідчий виконує функцію розслідування злочинів, зміст якої становлять підфункції обвинувачення, захисту і вирішення справи. З позицій сучасного погляду на модель вітчизняного кримінального процесу, яка стає дедалі ближчою до змагальної, такий погляд на зміст функції слідчого вичерпав себе.

Змагальність процесу передбачає участь у ньому протилежних за інтересами сторін. Інтерес слідчого як державного органу", покликаного боротися зі злочинністю, полягає у викритті винного, пред'явленні йому обвинувачення і направленні кримінальної справи з обвинувальним висновком прокурору для порушення ним державного обвинувачення. Поєднання в одній особі трьох процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи) неминуче зумовить домінування якоїсь однієї. Слідчий, здійснюючи

Згідно з п. 9 розділу 15 Конституції України прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію слідства — до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. На сьогодні відповідні закони не ухвалено.

" Слідчий є не просто посадовою особою, а саме органом держави (див. ст. 102 КПК).

діяльність із розслідування злочинів, не може одночасно "сидіти на трьох стільцях".

Щодо цього відомий учений-процесуаліст XIX ст. В. П. Данев-ський (представник харківської школи права) писав: "Не кажучи вже про принципову помилку і практичну небезпеку поєднання в одній особі обов'язків судді і функцій сторін, одне ототожнення у слідчому цих останніх функцій вважається великою помилкою, яка згубно впливає на хід попереднього слідства, на його результати, а врешті-решт, і на вирішення справи по суті. Навряд чи можливо для однієї особи бути у справі й обвинувачем, і захисником. Ці функції принципово протилежні і не узгоджені, особливо тоді, коли вони зосереджені в особі, яка брала активну участь у збиранні доказів, що викривають і виправдовують. Створене законом становище слідчого — психологічно фальшиве: дуже важко у справі, досліджуваній стосовно певної особи, водночас зосередити увагу, рівномірно напружену, на двох різних сторонах справи; нелегко скласти собі дві протилежні точки зору, які перебували б у становищі рівноваги і які слідчий перевіряв би з однаковою ревністю, упевненістю і силою логічного мислення. Рівновага неминуче має порушитися, переважна увага й енергія дослідника мають поступово обернутися у той чи інший бік"1.

Дискусія щодо функцій слідчого спричинила в теорії процесу полеміку стосовно відомчої належності слідчого апарату. На сьогодні є три погляди щодо місця органів досудового слідства в системі апарату держави:

  1.  залишити слідчий апарат у підпорядкуванні тих відомств, щой у радянський час, де він перебуває і сьогодні;
  2.  підпорядкувати суду, запровадивши посади слідчих суддів абосудових слідчих (як це було за Статутом кримінального судочинства 1864 р.);
  3.  вивести його із підпорядкування окремих відомств і утворитисамостійний слідчий апарат (комітет).

2. Підставою участі слідчого у кримінальному процесі є:

порушення слідчим кримінальної справи. Згідно з п. 2 ч. 4ст. 98 КПК після порушення справи слідчий зобов'язаний розпочатиу ній досудове слідство;

доручення начальника слідчого відділу або прокурора про розгляд заяви чи повідомлення про злочин або про прийняття справидо свого провадження, що формулюється у вигляді резолюції назаяві (повідомленні) чи на кримінальній справі.

1 Див.: Даневский В. П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. - К., 2003. - С. 29-30.

3. Слідчий не може брати участі в розслідуванні кримінальноїсправи і підлягає відводу (самовідводу) за таких обставин (ст. 60КПК):

якщо він є потерпілим, свідком, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь із них, а також родичемобвинуваченого;

якщо він брав участь у справі як експерт, спеціаліст, перекладач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільногопозивача або цивільного відповідача;

якщо він або його родичі заінтересовані в результатах справи;

за наявності інших обставин, що зумовлюють сумнів у йогооб'єктивності.

Питання про відвід слідчого вирішує протягом 24 годин прокурор.

4. Слідчий зобов 'язаний:

• у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити кримінальну справу, прийняти її до свого провадження і розпочати досудове слідство;

повно, всебічно й об'єктивно дослідити обставини справи увизначений законом строк;

при провадженні слідства вживати всіх передбачених закономзаходів, використовувати всі свої повноваження та наявні в йогорозпорядженні науково-технічні засоби і свої знання для розкриттязлочину;

роз'яснити всім суб'єктам досудового слідства їхні права і забезпечити реалізацію цих прав;

вжити заходів до відшкодування завданої злочином шкоди;

вжити заходів до виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів, та до їх усунення та ін.

Слідчий має право (ст. 114 КПК):

самостійно приймати рішення про спрямування слідства і провадження слідчих дій (за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди, санкції, затвердження прокурора або згодисуду), які є обов'язковими для виконання всіма юридичними і фізичними особами;

у разі незгоди із вказівками прокурора, що стосуються найважливіших питань кримінальної справи (ч. 2 ст. 114 КПК), подаватисправу прокуророві вищого рівня з письмовим викладом своїх заперечень;

у межах своєї компетенції застосовувати заходи процесуального примусу;

давати органам дізнання доручення і вказівки про провадженняслідчих і оперативно-розшукових дій. Слідчий не має права доручатиорганам дізнання пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, а також виконання складних слідчих дій (відтворення обстановки та обставин події, очної ставки, пред'явлення для впізнання);

вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій;

при провадженні слідчих дій використовувати машинопис,звукозапис, стенографування, кінозйомку, відеозапис;

провадити слідчі дії в інших слідчих районах самостійно абодоручити це відповідному слідчому чи органу дізнання (ч. 1 ст. 118КПК) та ін.

Із метою забезпечення повноти регулювання процесуального статусу слідчих Верховна Рада України 29 червня 2004 р. своєю постановою № 1903-ГУ прийняла за основу проект Закону України "Про статус слідчого та процесуальні і соціальні гарантії слідчих України" (реєстраційний № 1903-ІУ).

  1.  Слідчий здійснює провадження протягом часу, відведеного законом для розгляду заяв і повідомлень про злочини (ч. З ст. 97 КПК),а також для досудового слідства (ст. 120 КПК). До нього зараховуютьчас, протягом якого справа перебуває у провадженні слідчого.
  2.  Слідчих за невиконання їх обов'язків може бути притягнутодо таких видів юридичної відповідальності:

кримінально-процесуальної — скасування прийнятих рішень;визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуальної форми тощо;

кримінальної за злочини:

у сфері службової діяльності (розділ XII КК);

проти правосуддя (статті 371—374; 380—381);

дисциплінарноїзгідно із нормативно-правовими актами відомств,у яких вони працюють.

Процесуальна характеристика особи, яка здійснює дізнання (дізна-вача).

1. Дізнавач — це суб'єкт кримінального процесу, який за дорученням органу дізнання здійснює кримінальне переслідування осіб шляхом порушення кримінальних справ, викриття винних у вчиненні злочинів, обрання щодо них запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу.

Перелік органів дізнання регламентовано ст. 101 КПК. Цією ж статтею чітко визначено і компетенцію кожного із органів дізнання в частині порушення кримінальних справ щодо певних злочинів і здійснення у них розслідування. Наприклад, податкова міліція є органом дізнання у справах про ухилення від сплати податків і зборів; митні органи — у справах про контрабанду. Серед органів, зазначених в ст. 101 КПК, є два з універсальною компетенцією: 1) міліція; 2) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

На відміну від слідчих, для органів дізнання досудове слідство не є основною діяльністю. Перед органами дізнання, насамперед, стоять завдання щодо здійснення оперативно-розшукової та адміністративної діяльності.

  1.  Підставою участі дізнавача у кримінальному процесі є доручення начальника органу дізнання про провадження ним досудовогослідства у формі дізнання.
  2.  Дізнавач не може брати участі в розслідуванні кримінальноїсправи і підлягає відводу (самовідводу) у тих самих випадках, що іслідчий.
  3.  Дізнавач має ті самі обоє 'язки і права, що й слідчий, за винятком прийняття ним процесуальних рішень. Рішення дізнавача ізнайважливіших питань у кримінальній справі потребують затвердження начальником органу дізнання. Такими питаннями є:

1) про рух кримінальної справи:

про порушення кримінальної справи (і про відмову в її порушенні); _.,.    

про закриття справи; " ". . ,0       •         ,

про зупинення дізнання у справі;       ,'.'":,'   ,'    -

про відновлення дізнання;

про направлення кримінальної справи до іншого органу дізнання за підслідністю;

про направлення кримінальної справи для провадження досудового слідства;

2) про застосування заходів процесуального примусу:

запобіжних заходів;

інших заходів примусу.

  1.  Дізнавач перебуває в такому статусі протягом часу, відведеногозаконом (ст. 108 КПК) для здійснення дізнання.
  2.  Дізнавач підлягає тій самій юридичній відповідальності, що іслідчий.

Процесуальна характеристика потерпілого.

1. Потерпілий — це фізична особа, якій злочином безпосередньозаподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яку визнанопотерпілою постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого,прокурора, судді або ухвалою суду.

У справі про незакінчений злочин особу визнають потерпілим за умови фактичного заподіяння їй шкоди.

Потерпілим може бути визнано тільки фізичну особу. Хоча останнім часом у літературі обговорюють можливість надання юридичній особі статусу потерпілого у кримінальній справі.

  1.  Підставою участі в процесі є винесення постанови (ухвали)про визнання потерпілим.
  2.  Потерпілим може бути визнано:

особу, якій безпосередньо заподіяно ту чи іншу шкоду;

у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, — його близьких родичів (п. 11 ст. 32 КПК). Якщо наданняправ потерпілого вимагають декілька осіб із числа близьких родичів особи, якій було заподіяно смерть, усіх їх може бути визнанопотерпілими.

Обставин, які б виключали участь потерпілого у кримінальній справі, кримінально-процесуальним законом не передбачено.

Згідно з п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" (далі — постанова Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13) не може бути визнано потерпілими осіб, які постраждали від злочину, вчиненого ними ж. Водночас, оскільки закон не пов'язує позбавлення особи статусу потерпілого з неправомірністю її поведінки, суди мають визнавати особу потерпілим й у випадках, якщо вчинення злочину щодо неї спровоковано її діями.

4. Потерпілий зобов 'язаний:

з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду (ч. 1 ст. 72 КПК);

давати правдиві показання (ч. 2 ст. 171 КПК);

підкорятися розпорядженням головуючого щодо дотриманняпорядку під час судового засідання (ч. 2 ст. 271 КПК);

не розголошувати без дозволу слідчого або прокурора данихдосудового слідства (ст. 121 КПК).

Потерпілий має право (статті 49, 267 КПК):

давати показання в справі;

подавати докази;

не погодитися із поміщенням до стаціонарного медичного закладу для проведення щодо нього судово-психіатричної експертизи;

заявляти клопотання;

ознайомлюватися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства;

висловлювати свою думку при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за статтями 7—11-1КПК;

підтримувати обвинувачення у суді в разі відмови прокуроравід обвинувачення;

брати участь у судових дебатах (ненадання слова в судовихдебатах потерпілому є підставою для скасування вироку — п. 29Постанови Пленуму від 2 липня 2004 р. № 13);

заявляти відводи;

подавати скарги на дії слідчого, прокурора й судді, на вирокабо ухвали суду й постанови судді;

висловлювати свою думку щодо клопотань інших учасниківсудового розгляду;

давати пояснення з приводу досліджуваних судом обставинсправи;

ставити питання свідкам, експертові, спеціалістові та підсудним;

брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів,документів;

• користуватися допомогою представника, яким може бутиадвокат, законний представник, близький родич або інша особа,допущена до участі у справі за постановою дізнавача, слідчого, суддічи за ухвалою суду;

• на відшкодування йому витрат по явці за викликом в органидізнання, досудового слідства, прокуратури і суду та інші права,передбачені статтями 52-1, 87, 87-1, 88, 267, 348, 384 КПК.

З ухваленням нового ЦК України потерпілий отримав право на відшкодування майнової шкоди державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1177 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 1207 ЦК шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовує потерпілому або особам, визначеним ст. 1200 ЦК (непрацездатним особам, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитині потерпілого, народженій після його смерті), держава, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною*.

Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну потерпілого, та шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, встановлено ЦК (ч. 2 ст. 1177; ч. 2 ст. 1207). Відповідного закону в Україні до цього часу не ухвалено.

5. Потерпілий перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови про визнання потерпілим і до завершення провадження у кримінальній справі.

За очевидного заподіяння злочином шкоди не можна зволікати з визнанням особи потерпілою. Чим раніше особу визнано потерпілою (за наявності підстав до того), тим раніше вона дістає можливість реалізації законних інтересів, пов'язаних із відновленням порушених злочином прав. Посадовим особам органів, які ведуть кримінальний процес, слід зважати на те, що потерпілий вимушено, не за власним бажанням залучається до участі у справі.

Цікавим у цьому плані є дослідження американського вченого М. Філей, який сформулював концепцію "процесу як покарання". Ключовою є ідея, що для непрофесійних учасників, і, передусім, потерпілого, кримінальний процес сам по собі, незалежно від його

Згідно зі ст. 2 Європейської конвенції з відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р. в разі, якщо відшкодування шкоди не може бути забезпечено з інших джерел, держава повинна взяти це на себе для таких категорій: 1) для тих, кому в результаті навмисних насильницьких злочинів завдано серйозну шкоду фізичному стану або здоров'ю; 2) для тих, хто перебував на утриманні загиблих у результаті такого злочину. Відшкодування шкоди здійснюється навіть у тому разі, якщо злочинця не може бути піддано судовому переслідуванню або покарано.

результатів, є тяжким тягарем — "покаранням". Уже зазнавши втрат від злочину, він страждає вдруге, коли змушений давати показання, з'являтися до правоохоронних органів та до суду, брати участь у процесуальних діях, звертатися до адвокатів тощо. 6. Юридична відповідальність потерпілого:

кримінально-процесуальна:

за неявку без поважних причин до органу розслідування йсуду потерпілого може бути піддано приводу (ч. З ст. 72 КПК);

за злісне ухилення від явки до органів розслідування — штраф(ч. 4 ст. 72 КПК);

злісне ухилення потерпілого від явки до суду або непідкорення розпорядженню головуючого чи порушення ним порядкупід час судового засідання розцінюється законом як неповага досуду й карається штрафом або адміністративним арештом на строкдо 15 діб (ч. 4 ст. 72 КПК);

кримінальна:

за дачу завідомо неправдивих показань — за ст. 384 КК;

за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого або прокурора — за ст. 387 КК;

адміністративна:

за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явкидо суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчиненняним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, далі — КпАП);

за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання (ст. 185-4 КпАП).

Процесуальна характеристика цивільного позивача.

1. Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установачи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину іпред'явили до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, вимогу про відшкодування збитків.

У тих випадках, коли громадянин пред'являє позов про відшкодування спричиненої йому шкоди, його визнають одночасно потерпілим та цивільним позивачем.

2. Підставою участі в процесі є винесення постанови (ухвали)про визнання цивільним позивачем.

  1.  Обставин, які б виключали участь цивільного позивача укримінальній справі, кримінально-процесуальним законом непередбачено.
  2.  Цивільний позивач зобов'язаний:

• пред'являти на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора ісуду всі необхідні документи, пов'язані з заявленим позовом;

не розголошувати без відома слідчого або прокурора дані досудового слідства;

додержуватися порядку під час судового засідання та підкорятися розпорядженням головуючого.

Цивільний позивач має право:         

подавати докази;

заявляти клопотання;

брати участь у судовому розгляді, заявляючи відводи і клопотання, висловлюючи свою думку про клопотання інших учасниківсудового розгляду, даючи пояснення, беручи участь у дослідженнідоказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину ійого цивільно-правових наслідків (ст. 268 КПК);

просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів дозабезпечення заявленого ним позову;

підтримувати цивільний позов;

ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінченнядосудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не проводилось, — після призначення справи до судового розгляду;

заявляти відводи;

подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора та суду, а також на вирок або ухвалу в частині, щостосується цивільного позову, а за наявності підстав — на забезпечення безпеки.

  1.  Цивільний позивач перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови про визнання цивільним позивачем і до завершення провадження у кримінальній справі.

Юридична відповідальність цивільного позивача:

• кримінальна:

за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого або прокурора — за ст. 387 КК;

адміністративна:

— за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явкидо суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчиненняним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 КпАП).

2.3. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують функцію захисту

Процесуальна характеристика підозрюваного.

1. Підозрюваний — це фізична особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину або щодо якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваним (обвинуваченим, підсудним) у кримінальній справі може бути тільки особа, щодо якої є підстави підозрювати її у вчиненні злочину. Підозра (обвинувачення) не може переходити на інших осіб. Тому в разі смерті підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) справу закривають (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК).

  1.  Підставою участі підозрюваного у кримінальному процесі єприйняття органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею рішенняпро затримання його за підозрою у вчиненні злочину чи про обрання запобіжного заходу до винесення постанови про притягненняяк обвинуваченого.
  2.  Обставин, які виключають участь підозрюваного у кримінальній справі, кримінально-процесуальним законом не передбачено.
  3.  Підозрюваний зобов 'язаний:

з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду;

не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

виконувати вимоги слідчого щодо участі у провадженні слідчихДій.

Підозрюваний має право:

знати, в чому його підозрюють, давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першогодопиту;

подавати докази;

заявляти клопотання і відводи;

вимагати перевірки прокурором правомірності затримання;

подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить опера-тивно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора;

користуватися рідною мовою;

за наявності відповідних підстав на забезпечення безпеки;

відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як із невинуватим у вчиненнізлочину, та право на повагу до його честі та гідності.

5. Підозрюваний перебуває в такому статусі протягом часу:

затримання — до 72 годин (ч. 6 ст. 106 КПК). Цей термінможе бути продовжено суддею до 10, а за клопотанням підозрюваного — до 15 діб;

дії запобіжного заходу. Згідно з ч. 4 ст. 148 КПК в разі застосування до особи запобіжного заходу до пред'явлення обвинуваченнявін діє протягом 10 діб.

6. Юридична відповідальність підозрюваного:

кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуального примусу: привід, попередження та ін.;

кримінальна — у вигляді санкцій статей розділу XIII КК, щопередбачають відповідальність за:

втручання у діяльність судових органів — ст. 376 КК;

погрозу або насильство щодо судці, народного засідателя чиприсяжного — ст. 377 КК;

умисне знищення або пошкодження майна судді, народногозасідателя чи присяжного — ст. 378 КК;

посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя, — ст. 379 КК;

перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта,примушування їх до відмови від давання показань чи висновку —ст. 386 КК;

розголошення даних досудового слідства або дізнання —ст. 387 КК;

приховування майна, що підлягає конфіскації або на якенакладено арешт чи яке описано, — ст. 388 КК.

Процесуальна характеристика обвинуваченого.

  1.  Обвинувачений — це фізична особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її якобвинуваченого.
  2.  Підставою участі обвинуваченого у кримінальному процесі євинесення слідчим або прокурором постанови про притягненняяк обвинуваченого.
  3.  Обставини, що виключають (тимчасово) участь: тяжка хвороба, ухилення від слідства. Вони зумовлюють зупинення досудовогослідства (ст. 206 КПК) — тимчасову перерву у провадженні слідчихдій — до видужання обвинуваченого або його розшуку.
  4.  Обвинувачений зобов 'язаний:

з'являтися за викликом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду;

не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

виконувати вимоги слідчого щодо участі у провадженні слідчих дій.

Обвинувачений має право:

знати, в чому його обвинувачують;

давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням абовідмовитися давати показання та відповідати на запитання;

мати захисника та побачення з ним до першого допиту;

подавати докази;

заявляти клопотання;

заявляти відводи;

подавати скарги на дії та рішення особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду;

ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усімаматеріалами справи;

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки;

на повагу до його честі та гідності, захист його життя і здоров'я, на поводження з ним як із порядною особою до набранняобвинувальним вироком законної сили;

давати показання рідною мовою та ін.

  1.  Обвинувачений перебуває у такому статусі з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого до моментуприйняття суддею рішення про призначення справи до судовогорозгляду.
  2.  Юридична відповідальність обвинуваченого:

кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуального примусу: привід, попередження та ін;

кримінальна — така сама, як і підозрюваного.Процесуальна характеристика підсудного.

  1.  Підсудний — це фізична особа, кримінальну справу з обвинувачення якої призначено до судового розгляду.
  2.  Підставою участі підсудного у кримінальному процесі є винесення суддею постанови про призначення кримінальної справи досудового розгляду.

Обставини, що виключають участь підсудного у справі:

тяжка хвороба або ухилення від суду. Ці обставини тільки тимчасово виключають участь у справі підсудного. Вони зумовлюютьзупинення провадження у справі (ст. 280 КПК) — до видужанняпідсудного або його розшуку;

перебування підсудного за межами України і ухилення від явкидо суду (п. 1 ч. 2 ст. 262 КПК);

прохання підсудного розглянути справу про злочин, за якийне може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, зайого відсутності (п. 2 ч. 2 ст. 262 КПК);

інші обставини (див. лекцію "Стадія судового розгляду").

4. Підсудний зобов 'язаний:

з'являтися за викликом суду;

не перешкоджати встановленню істини у незаконний спосіб;

виконувати вимоги головуючого у судовому засіданні.Підсудний має право:

заявляти відводи;

на колегіальний розгляд справи у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 17 КПК: кримінальні справи про злочини, за якізаконом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строкбільше 10 років, розглядає в суді першої інстанції колегіально суду складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такийрозгляд);

мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе;

заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду;

подавати докази;

просити суд про приєднання до справи документів, про викликсвідків, про призначення експертизи і витребування інших доказів;

давати показання по суті справи в кожний момент судовогослідства або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

просити суд про оголошення доказів, що є в справі;

ставити запитання іншим підсудним, свідкам, експертові, спеціалістові, потерпілому, цивільному позивачеві та цивільному відповідачеві;

брати участь в огляді речових доказів, місця вчинення злочинуі документів;

брати участь у судових дебатах;

звертатися до суду з останнім словом.

  1.  Підсудний перебуває у такому статусі з моменту винесеннясуддею постанови про призначення кримінальної справи до судовогорозгляду до моменту постановлення судом вироку або прийняття усправі іншого рішення. Після постановлення обвинувального вироку підсудний стає засудженим. Хоча в разі апеляційного чи касаційного (до суду другої інстанції) оскарження процесуальний статуспідсудного відновлюється до закінчення розгляду справи апеляційним (касаційним) судом.
  2.  Юридична відповідальність підсудного:

кримінально-процесуальна — застосування заходів процесуального примусу: привід, попередження, виведення із зали судовогозасідання та ін;

кримінальна — така сама, як підозрюваного та обвинуваченого.Процесуальна характеристика захисника.

  1.  Захисник — це особа, яка здійснює захист прав і законнихінтересів переслідуваних у кримінальному порядку суб'єктів процесу (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого)шляхом надання їм необхідної юридичної допомоги.
  2.  Підставою участі захисника у кримінальній справі є постанова особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді абоухвала суду про допуск захисника до участі у справі.

Повноваження захисника на участь у справі підтверджують:

  1.  адвоката — ордер відповідного адвокатського об'єднання;

адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, —угода; інших фахівців у галузі права, які за законом мають право нанадання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичноїособи або дорученням юридичної особи, — угода або дорученняюридичної особи;

близьких родичів, опікунів або піклувальників — заява обвинуваченого про їх допуск до участі в справі як захисників.

Участь захисника є обов 'язковою:

  1.  у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненнізлочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;
  2.  у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своєправо на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явленняїй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;
  3.  у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;
  4.  якщо санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення, — з моменту затримання особи чипред'явлення їй обвинувачення;
  5.  при провадженні справи про застосування примусових заходівмедичного характеру — з моменту встановлення факту наявності вособи душевної хвороби;
  6.  при провадженні справи про застосування примусових заходіввиховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітньогоабо з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.

3. Як захисники допускаються особи (ч. 2 ст. 44 КПК):

  1.  які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні;
  2.  інші фахівці у галузі права, які за законом' мають право нанадання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичноїособи;
  3.  у випадках і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники (якщо відповідно до вимогст. 45 КПК участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники можуть брати участь усправі як захисники лише одночасно з захисником-адвокатом чиіншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юридичноїособи).

Згідно з ч. 1 ст. 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Положенню цієї конституційної норми дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. у справі Г. І. Солдатова, у п. 1 якого визначено, що положення частини першої ст. 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав", слід розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного під час захисту від обвинувачення з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у

* Відповідного закону в Україні немає.

галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Після прийняття цього рішення практика пішла шляхом допущення до участі у кримінальних справах як захисників всіх осіб, що мають юридичну освіту.

Однак Верховний Суд України своєю постановою № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві", прийнятою Пленумом 24 жовтня 2003 р., визначив, що "при вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту у кримінальній справі належить також з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту у кримінальних справах" (ч. 2 п. 5 Постанови). Роз'яснення Верховного Суду України сприяло тому, що інших фахівців у галузі права (окрім адвокатів) тепер не допускають як захисників до участі у справі.

У світовій практиці є кілька підходів до вирішення питання про те, хто може бути захисником у кримінальній справі:

широкий, що передбачає допуск всіх без винятку осіб за бажанням обвинуваченого (повна свобода у виборі захисника);

вузький, згідно з яким захисником може бути лише адвокат(свободу вибору обмежено однією категорією осіб);

• змішаний ("поміркований"), який надає переслідуваномусвободу вибору із кількох категорій осіб: фахівців у галузі права,які не є адвокатами, але за законом мають право надавати юридичнудопомогу населенню (Україна); осіб, які мають вчений ступінь ізюридичної спеціальності (Польща); викладачів права (Німеччина)тощо.

Згідно зі ст. 61 КПК захисником не може бути особа:

яка брала участь у цій справі як дізнавач, слідчий, прокурор,суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач,понятий, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільноговідповідача;

яка є свідком і в зв'язку з цим допитувалась або підлягає допиту;

яка є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача;

щодо якої порушено кримінальну справу;

визнана недієздатною чи обмежено дієздатною;

яка у цій справі надає або раніше надавала юридичну допомогуособі, інтереси якої суперечать інтересам особи, котра звернуласяз проханням про надання юридичної допомоги;

дію свідоцтва якої про право на заняття адвокатською діяльністю або права на надання правової допомоги зупинено або анульовано у порядку, встановленому законодавчими актами України;

• яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини в справі, затягує розслідування чи судовий розгляд справи, а також яка порушує порядок у судовому засіданні чи не виконує розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи.

Одна і та сама особа не може бути захисником двох і більше підозрюваних, обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого.

Порядок усунення захисника від участі у кримінальній справі визначено ст. 61-1 КПК.

Після допуску до участі в справі захисник-адвокат вправі відмовитися від виконання своїх обов 'язків лише у двох випадках:

  1.  якщо є обставини, що згідно зі ст. 61 КПК виключають йогоучасть у справі;
  2.  якщо він свою відмову мотивує недостатніми знаннями абонекомпетентністю.

4. Захисник зобов 'язаний:

  1.  використовувати передбачені кримінально-процесуальнимзаконодавством засоби захисту з метою з'ясування обставин, якіспростовують підозру або обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого;
  2.  надавати підзахисному необхідну юридичну допомогу;
  3.  з'являтися для участі у виконанні процесуальних дій, в якихйого участь є обов'язковою. У разі неможливості з'явитися у призначений строк, захисник зобов'язаний заздалегідь повідомити про цета про причини неможливості явки дізнавачеві, слідчому, прокуророві (у випадку неявки захисника слідча дія, участь в якій його не єобов'язковою, виконується без нього);
  4.  не розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків;
  5.  не перешкоджати встановленню істини в справі шляхом учинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілогодо відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих показань,схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомонеправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази усправі або затягнути розслідування справи;
  6.  дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні тасудовому розгляді справи.

Захисник має право:

  1.  до першого допиту підзахисного мати з ним конфіденційнепобачення, а після першого допиту — такі самі побачення без обмеження їх кількості та тривалості;
  2.  мати побачення з засудженим чи з особою, до якої застосованопримусові заходи медичного чи виховного характеру;

  1.  ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення досудового слідства — зусіма матеріалами справи;
  2.  бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого тапри виконанні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їхклопотанням чи клопотанням самого захисника, а при виконанніінших слідчих дій — з дозволу дізнавача, слідчого;
  3.  застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тихслідчих дій, в яких він бере участь, а також при ознайомленні зматеріалами справи — з дозволу особи, яка провадить дізнання, числідчого;
  4.  подавати докази, заявляти клопотання і відводи, оскаржуватидії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора ісуду (останнього, якщо він вирішує певні питання на досудовомуслідстві, — про взяття під варту, обшук тощо);

7) збирати відомості про факти, що їх може бути використанояк докази в справі, в тому числі запитувати та одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, ознайомлюватися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднанняхгромадян із необхідними документами, крім тих, таємниця якихохороняється законом, одержувати письмові висновки фахівцівіз питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян",та інші права, передбачені кримінально-процесуальним законом(статті 48, 266 КПК; ст. 6 Закону України від 19 грудня 1992 р. "Проадвокатуру").

5. Захисник перебуває у такому статусі з моменту допуску йогодо участі у кримінальній справі до:

закінчення в ній провадження;

усунення від участі у справі за рішенням посадової особи,яка веде процес;

розірвання угоди з підзахисним.

6. Юридична відповідальність захисника:

кримінально-процесуальна — усунення від участі у справі за:

перешкоджання встановленню істини у справі або

затягування розслідування чи судового розгляду справи або

порушення порядку в судовому засіданні або

невиконання розпоряджень головуючого під час судового розгляду справи.

' Наявність у захисника таких широких прав із доказування обставин злочину не означає, що він має право здійснювати так зване "адвокатське розслідування".

2.4. Процесуальна характеристика суб'єктів, які виконують допоміжну функцію

Процесуальна характеристика заявника.

  1.  Заявник — це фізична особа, заяву якої, де повідомлено прозлочин, прийнято органом дізнання, слідчим, прокурором чисуддею.
  2.  Підставою участі заявника в кримінальному процесі є прийняття від нього відповідними державними органами заяви про злочин.
  3.  Обставин, які виключають участь заявника в процесі, немає.Законодавець не встановлює жодних критеріїв, яким повинен відповідати громадянин, щоб набути статусу заявника. В разі поданнязаяви до компетентних органів громадянин набуває такого статусунезалежно від його віку, статі, національності, освіти, повнотивикладу відомостей про злочин тощо.
  4.  Заявник зобов 'язаний:

правдиво викласти у заяві відомості про злочин, що вчиненийчи готується;

подаючи скаргу приватного обвинувачення, оформити її відповідно до вимог, що встановлено до обвинувального висновку (ч. 1ст. 251 КПК).

Заявник має право:

викласти заяву своєю рідною мовою;

користуватися послугами перекладача;

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки;

бути поінформованим про процесуальне рішення, прийнятеза його заявою;

• на одержання копії постанови про закриття кримінальної справи, порушеної за його заявою.

  1.  Заявник перебуває в такому статусі від моменту прийняття компетентним органом від нього заяви про злочин до прийняття занею рішення про порушення кримінальної справи чи про відмовув її порушенні.
  2.  Юридична відповідальність заявника:

• кримінальна — за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК).

Процесуальна характеристика понятого.

1. Понятий — це фізична особа, яку залучають до участі у кримінальній справі з метою засвідчення її підписом відповідності записів у протоколі виконаній процесуальній дії.

Запровадження інституту понятих у Росії до 1864 р. було зумовлено недовірою до поліції. Поняті мали бути присутніми навіть під час допитів із метою усунення фактів насильства та вжиття інших незаконних заходів щодо допитуваного. Після судової реформи 1864 р. їх залучали до участі в оглядах, освідуванні без експертів, обшуків — обов'язково.

У сучасній процесуальній літературі вчені дискутують щодо доцільності існування інституту понятих. Прибічники зазначають про потребу забезпечення достовірності дій працівників органів розслідування. Противники наполягають на тому, що має існувати довіра до працівників державних органів, яка грунтується на презумпції порядності державного службовця.

2. Підстава участі у процесі понятого — залучення (запрошення)посадової особи, яка веде процес.

Понятих обов'язково має бути залучено до провадження таких процесуальних дій: обшуку, виїмки, огляду, пред'явлення осіб і предметів для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, опису майна.

До провадження освідування понятих залучають у разі, якщо слідчий визнає це за необхідне.

Понятих має бути не менше двох (ч. 1 ст. 127 КПК)*.

3. Понятий повинен відповідати таким процесуальним вимогам:

бути повнолітнім;

бути грамотним, аби прочитати протокол і підписати його;

бути незаінтересованим у результатах провадження в справі.

Враховуючи особливості деяких слідчих дій, законодавець ставить додаткові вимоги щодо характеристик понятих. Так, під час провадження:

огляду і виїмки кореспонденції, на яку накладений арешт, мають бути присутні поняті із числа службовців поштової установи(ч. 1 ст. 1871 КПК);

обшуку особи та виїмки у неї предметів і документів повиннібути присутні поняті однієї статі з особою, яку обшукують чи уякої проводиться виїмка (ч. 4 ст. 184 КПК).

Понятими не можуть бути:

потерпілий і його родичі;

родичі підозрюваного та обвинуваченого;

працівники органів дізнання і досудового слідства.

4. Понятий зобов 'язаний:

бути присутнім під час провадження процесуальної дії;

після її закінчення засвідчити своїм підписом відповідністьзаписів у протоколі виконаній дії;

не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, якістали відомі йому у зв'язку з виконанням своїх обов'язків.

* Вимога закону щодо обов'язкової участі у процесуальній дії не менше двох понятих вказує на зв'язок інституту понятих із формальною теорією доказів, згідно з якою особу визнавали винною у вчиненні злочину за наявності не менше двох свідків. Про формальну теорію доказів див. лекцію "Докази і доказування".

Понятий має право:

робити зауваження і заяви з приводу проваджуваної з його участю процесуальної дії, які підлягають обов'язковому занесенню допротоколу;

ознайомлюватися з протоколом процесуальної дії;

на відшкодування витрат, пов'язаних з участю у кримінальнійсправі;

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

  1.  Понятий перебуває в такому статусі протягом часу провадження процесуальної дії, до участі в якій його залучено, в стадіяхпорушення кримінальної справи або досудового слідства.
  2.  Юридична відповідальність понятого:

кримінальна — за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадить дізнання, даних досудового слідствачи дізнання (ст. 387 КК).

Процесуальна характеристика свідка.

  1.  Свідок — це фізична особа, щодо якої у дізнавача, слідчого,прокурора, суду (судді) є дані, що їй відомі обставини, котрі стосуються справи, і яку у зв'язку з цим викликано для давання показань.
  2.  Підставою участі у кримінальному процесі є виклик длядавання показань.
  3.  Обставини, що виключають участь особи як свідка, визначенов ст. 69 КПК. Згідно з цією нормою не можуть бути допитані яксвідки:

адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом маютьправо на надання правової допомоги особисто чи за дорученнямюридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі1 — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язкузберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача — про обставини, якістали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним абодовірителям;

особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можутьправильно сприймати факти, що мають доказове значення, і даватипоказання про них;

1 Див. також ст. 5 Закону України "Про нотаріат", ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я, ч. 5 ст. З Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", в яких закріплено положення щодо необхідності збереження професійної таємниці.

свідок, який відповідно до ст. 52-3 КПК дає показання підпсевдонімом, — щодо дійсних даних про його особу;

особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до ст. 523 КПК дає показання під псевдонімом, — щодоцих даних;

особи, які мають право дипломатичної недоторканності, атакож працівники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.

Окрім того, відмовитися давати показання як свідки мають право:

  1.  члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
  2.  особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї,близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

4. Свідок зобов 'язаний (ст. 70 КПК):

з'явитися в зазначені слідчим (дізнавачем), прокурором місцеі час;

дати правдиві показання про відомі обставини в справі;

не розголошувати без дозволу слідчого, дізнавача чи прокурора дані, які стали відомі йому у зв'язку з виконанням своїхобов'язків.

Свідок має право (ст. 69-1 КПК):

давати показання рідною або іншою мовою, якою він вільноволодіє, і користуватися допомогою перекладача;

заявляти відвід перекладачеві; '

знати, у зв'язку з чим і у якій справі його допитують;

власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;

користуватися нотатками і документами, даючи показання утих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків таінших даних, які йому важко тримати в пам'яті;

відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї таблизьких родичів;

знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесеннядо нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;

подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;

одержувати відшкодування витрат, пов'язаних із викликом длядавання показань;

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

  1.  Свідок перебуває в такому статусі з моменту виклику до закінчення провадження у кримінальній справі.
  2.  Юридична відповідальність свідка:

кримінально-процесуальна:

— за нез'явлення за викликом без поважних причин — привід (ч. 2 ст. 70 КПК) або грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати (ч. З ст. 70 КПК);

кримінальна:

за відмову від давання показань (ст. 385 КК);

за давання завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК);

за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи,яка провадить дізнання, даних досудового слідства чи дізнання(ст. 387 КК);

адміністративна:

за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явкидо суду або у непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчиненняним будь-яких дій, які свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил (ч. 1 ст. 185-1 КпАП);

за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства абодізнання (ст. 185-4 КпАП).

Процесуальна характеристика експерта.

1. Експерт — це особа, яка має необхідні спеціальні знання длядавання висновку з питань, що виникають під час провадження укримінальній справі, і якій постановою органу дізнання, слідчого,прокурора чи судді або ухвалою суду доручено провадження експертизи.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України від 25 лютого 1994 р. "Про судову експертизу" Міністерство юстиції України веде Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян, а з ч. З ст. 9 цього ж Закону — органи дізнання, досудового слідства і суди зобов'язані доручати проведення судових експертиз переважно фахівцям, внесеним до цього Реєстру.

2. Підставою участі у справі є доручення органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), викладене в постанові (ухвалі) пропризначення експертизи.

3. Вимога до експерта: наявність спеціальних знань.Обставини, які виключають участь у кримінальній справі (ст. 62

КПК), є ті самі, що й для судді (ст. 54 КПК), з тим обмеженням, що попередня участь експерта в справі не може бути підставою до відводу.

Окрім того, не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта:

особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також ті, що мають судимість (ч. 1 ст. 11 Закону України"Про судову експертизу");

народні депутати (п. 5 ч. 1 ст. З Закону України від 17 листопада1992 р. "Про статус народного депутата").

4. Експерт зобов 'язаний:

• з'явитися за викликом і дати правильний висновок на поставлені запитання (ч. 1 ст. 77 КПК);

повідомити у письмовій формі орган, що призначив експертизу,про неможливість дати висновок, якщо питання, поставлене передекспертом, виходить за межі його компетенції або якщо надані йомуматеріали недостатні для дачі висновку (ч. 4 ст. 77 КПК);

провести повне і всебічне дослідження та дати обгрунтованийта об'єктивний письмовий висновок (ст. 200 КПК; п. 1 ч. 1 ст. 12Закону України "Про судову експертизу);

на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді датироз'яснення щодо даного ним висновку (статті 201, 311 КПК; п. 2ч. 1 ст. 12 Закону України "Про судову експертизу);

заявити самовідвід за наявності передбачених законом обставин (ст. 62 КПК).

Експерт має право:

ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються експертизи, і подавати клопотання про надання нових матеріалів, необхідних для дачі висновку (ч. З ст. 77 КПК; п. 1 ч. 1 ст. 13 ЗаконуУкраїни "Про судову експертизу");

з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурораабо суду бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчихдій і ставити особам, яких допитують, запитання, що стосуютьсяекспертизи (ч. З ст. 77 КПК; п. З ч. 1 ст. 13 Закону);

вказувати у висновку експертизи на факти, що мають значеннядля справи, про які експерту не було поставлено запитання (ст. 200КПК; п. 2 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про судову експертизу");

у разі незгоди з іншими членами експертної комісії скластисвій висновок окремо (ч. З ст. 75 КПК);

оскаржувати в установленому порядку дії та рішення особи чиоргану, які призначили експертизу, що порушують права експертаабо порядок проведення експертизи (п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України"Про судову експертизу");

одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщоїї виконання не є службовим завданням (п. 5 ч. 1 ст. 13 ЗаконуУкраїни "Про судову експертизу");

за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

  1.  Експерт перебуває в такому статусі від моменту одержанняпостанови (ухвали) про призначення експертизи і до направленнявисновку до органу, який призначив експертизу.
  2.  Юридична відповідальність експерта:

кримінальна:

за дачу завідомо неправдивого висновку — за ст. 384 КК;

за відмову без поважних причин від виконання покладених нанього обов'язків — за ст. 385 КК;

за розголошення даних досудового слідства або дізнання — заст. 387 КК;

адміністративна:

за ухилення від явки до суду, до органів досудового слідстваабо дізнання — за ч. 2 ст. 185-3 або ст. 185-4 КпАП.

Процесуальна характеристика спеціаліста.

  1.  Спеціаліст — це особа, що має необхідні спеціальні знання іяку залучають у разі потреби до участі у провадженні окремих процесуальних дій.
  2.  Підставою участі спеціаліста у справі є виклик дізнавача, слідчого або прокурора.

3. Вимога до спеціаліста: наявність спеціальних знань.Обставини, які виключають участь у кримінальній справі, є ті

самі, що й для експерта (ст. 62 КПК).

4. Спеціаліст зобов'язаний (ч. 2 ст. 128-1 КПК):

з'явитися за викликом;

брати участь у проведенні слідчої дії, використовуючи своїспеціальні знання і навички для сприяння слідчому у виявленні,закріпленні та вилученні доказів;

звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленнямта закріпленням доказів;

давати пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при проведенні слідчої дії;

• на експертів-криміналістів, які беруть участь у проведенніслідчих дій як спеціалісти, покладено обов'язок мати при собі ікваліфіковано використовувати відповідні науково-технічні засоби,проводити необхідні експрес-аналізи виявлених слідів та давати слідчому розгорнуті відомості про можливі прикмети злочинців.

Спеціаліст має право:

отримати винагороду за виконання своїх обов'язків, якщо доручена робота не належить до його обов'язку по службі (ч. З ст. 92КПК);

звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб, які берутьучасть у проведенні слідчої дії (ч. З ст. 128-1 КПК);

робити заяви, пов'язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів (ч. З ст. 128-1 КПК).

5. Спеціаліст перебуває в такому статусі протягом часу провадження процесуальної дії, до участі в якій його залучено.

6. Юридична відповідальність спеціаліста:

кримінальна:

— за розголошення даних досудового слідства чи дізнання, якщойого було попереджено в установленому законом порядку прообов'язок не розголошувати такі дані (ст. 387 КК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. Регламентація правового статусу суб'єктів (учасників) кримінального процесу має системний характер.

2. Характеристику кожного із суб'єктів процесу доцільно здійснювати за логіко-правовою схемою.

3. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

. "Ш/іі . •-.--

Поняття "компетенція" в загальній теорії права вживають виключно щодо державних органів, які є представниками публічної влади. Ю. О. Тіхоміров сформулював щодо загального поняття компетенції такі положення. "Перше — складно побудоване громадянське суспільство вимагає чіткої і відкритої організації публічної влади. Друге — багатоманітність інтересів у суспільстві передбачає їхню певну гармонізацію. Цій меті слугує публічний інтерес, що виражає в концентрованому вигляді найбільш значущі суспільні потреби. Третє — задоволенню інтересів відповідає система державних і суспільних інститутів. Розподіл державних і суспільних справ та організація ефективного управління є ключовою проблемою. Четверте — визначення цілей і компетенції суб'єктів і учасників публічно-правових відносин слугує центром тяжіння всіх або багатьох дій"1. Як же ці фундаментальні положення виявляються в кримінальному процесі, характеризуючи компетенцію державних органів, які порушують, розслідують та розглядають кримінальні справи?

1. Публічну владу в частині провадження у кримінальних справах організовано таким чином, що досудове провадження (порушення кримінальних справ, досудове слідство) здійснюють представники органів виконавчої влади — органи дізнання (міліція, податкова міліція, органи безпеки тощо — ст. 101 КПК), органи досудового слідства (слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції та органів безпеки — ст. 102 КПК), а питання про винність особи та її покарання вирішує орган судової влади — суд. Всі вони є органами публічної влади, які в своїй сукупності утворюють систему державних органів, наділених кримінально-процесуальною компетенцією.

У межах цієї системи (організму) всі вказані органи "пов'язані" правилами, встановленими публічною владою, і зобов'язані охороняти інтереси суспільства та права окремих його членів. Однак ця система не є закритою для суспільства. Організацію (структуру) та повноваження щодо провадження у кримінальних справах згаданих органів встановлено законом, а тому є відкритими для суспільства. Останнє має право на здійснення громадського контролю за діяльністю органів, які ведуть кримінальний процес, через відпо-

1 Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 53.

відні інститути, якими є Уповноважений з прав людини Верховної Ради України, депутатські запити тощо. Право на здійснення такого контролю залишається у суспільства завжди, бо саме воно делегує державі здійснення функцій щодо вирішення кримінальних конфліктів. Тому ігнорування державними органами вимог суспільства свідчить про поглинення суспільства державою і призводить до знищення свободи особи1.

2. Кримінальний процес є галуззю публічного права. Тому вньому в концентрованому вигляді відбито суспільні потреби, щополягають у боротьбі з таким соціальним злом, як злочинність.Публічний інтерес у кримінальному процесі визнається державоюі забезпечується через норми права. Задоволення інтересу суспільства у подоланні злочинності є умовою і гарантією його нормального функціонування й розвитку. Цей інтерес віддзеркалює найбільш значущі потреби суспільства: зниження рівня злочинності,запобігання і зниження рівня криміналізації суспільства, забезпечення громадського спокою тощо.

3. Задоволенню зазначених публічних інтересів відповідає система державних інститутів — компетентних органів держави, уповноважених нею на здійснення специфічної діяльності із застосуваннянорм права, — правоохоронних і судових органів. Тільки ці органимають виключну компетенцію здійснювати кримінально-процесуальну діяльність. З цього погляду кримінально-процесуальна компетенція органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і судує, з одного боку, спеціальною компетенцією окремих державнихорганів, а, з іншого, — загальною щодо окремих видів їх процесуальної діяльності. Зазначені види процесуальної діяльності в жодному разі не повинні "перетинатися" в межах сумарного обсягукримінально-процесуальної компетенції (правосуддя здійснюєтільки суд, державне обвинувачення — прокурор, слідство — слідчий, дізнання — орган дізнання). Тож компетенцію можна визначити як покладений законом на уповноваженого суб'єкта обсягпублічних справ2, а кримінально-процесуальну компетенцію, — якпокладений кримінально-процесуальним законом на органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду обсяг публічних справ усфері вирішення кримінально-правових конфліктів, що виникаютьу суспільстві.

До "компетенційних" елементів належать: а) нормативно встановлені цілі; б) предмети відання як юридично визначені певні сфери та об'єкти впливу; в) владні повноваження як гарантована законом міра прийняття рішень і вчинення дій"3.

1 Див.: Чичерин Б. Н. Избранньїе трудьі. — СПб., 1998. — С. 36.

2 Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 55.

3 Див.: Там само. — С. 55—56.

Встановлені законом цілі діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду визначають спосіб їх нормативної орієнтації на досягнення певного процесуального результату. Як зазначає Ю. О. Тіхоміров, "в широкому розумінні маються на увазі публічні функції"1. Такі публічні функції виконують і кожен із органів, що мають право здійснювати кримінально-процесуальне провадження (орган дізнання, слідчий, прокурор — функцію кримінального переслідування; суд — функцію правосуддя). Відхилення від виконання цими органами своїх функцій або виконання не своїх функцій завдає значної шкоди правам і законним інтересам суб'єктів кримінального процесу (повноправних членів суспільства), а, отже, і не сприяє досягненню його цілей.

Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду мають у кримінальному процесі чітко окреслений законом предмет відання — певні об'єкти їх впливу. Останні традиційно пов'язують із повноваженнями зазначених органів щодо можливості провадження у певних кримінальних справах. Характеристики кримінальних справ покладено в основу визначення таких понять, як підслідність (ст. 112 КПК) і підсудність (глава 2 КПК). "Перетинання компе-тенцій" у цьому плані може мати місце тільки між державними органами, уповноваженими здійснювати діяльність одного виду. Наприклад, законодавець наділяє певні органи одного рівня універсальною компетенцією щодо порушення кримінальних справ і здійснення в них провадження. Серед органів дізнання це є міліція та капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні. Серед органів досудового слідства — слідчі прокуратури, які згідно із ч. 1 ст. 112 КПК за постановою Генерального прокурора України, його заступників, прокурора області та прирівняних до них прокурорів можуть розслідувати будь-які злочини. В деяких випадках законодавець, зважаючи на значну суспільну небезпечність злочинів і їх поширеність, відносить їх до компетенції одночасно кількох органів слідства. Приміром, розслідування злочину, передбаченого ст. 209 КК "Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом", віднесено до компетенції всіх органів досудового слідства, що діють в Україні

Окрім певної категорії кримінальних справ, до предмета відання органів дізнання, слідчого, прокурора, суду належать такі його елементи, як вплив на хід кримінального процесу (порушення кримінальної справи, закриття справи тощо); повноваження щодо провадження процесуальних дій (слідчих дій, пред'явлення обвинувачення, роз'яснення прав тощо); повноваження щодо прийняття процесуальних рішень (про провадження слідчих дій, про визнання потерпілим тощо). Отже, кожний із цих органів під час провадження

1 Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 56.

в одній і тій самій кримінальній справі може вирішувати тільки певне коло питань, що належать до предмета його відання.

Для того, щоб визначений законом предмет відання міг повно і всебічно опрацювати той чи інший державний орган, останнього наділено достатніми для цього владними повноваженнями. І в теорії, і в практиці кримінально-процесуальної діяльності під ними, як правило, розуміють права державних органів, що передбачає свободу розсуду в їх використанні. Між тим, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд одночасно наділені й обов'язками зі здійснення цих прав.

У теорії компетенції як найтиповіші повноваження державного органу визначено одинадцять: 1) керує; 2) управляє; 3) вирішує; 4) бере участь; 5) нормує; 6) організує; 7) розробляє; 8) вказує; 9) координує; 10) контролює; 11) забороняє1. Безперечно, всі ці повноваження є притаманними і для органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, і для державних органів. Тільки кожне із них той чи інший орган, що веде процес, використовує для виконання визначеної для нього законом функції, а, отже, і для досягнення певних цілей. До того ж у різних стадіях процесу повноваження вони реалізують з певною специфікою. Наприклад, орган дізнання і слідчий виконують функцію кримінального переслідування особи тільки в стадії досудового слідства. Прокурор же в цій стадії виконує одночасно дві функції: 1) кримінального переслідування; 2) нагляду за законністю в діяльності органів дізнання та досудового слідства, що саме по собі є алогічним. Функцію кримінального переслідування (державного обвинувачення) він продовжує виконувати і в судових стадіях процесу. При цьому його діяльність залишається публічною, тобто здійснюється відповідно до вимог принципу публічності (офіційності). Але ж і суд діє на підставі цього принципу.

У зв'язку з цим виникає запитання: чи не свідчить таке положення про "перетинання" компетенцій прокурора і суду? У суді кожний із "офіційно діючих органів" (суд і прокурор) мають різний "набір" із тих одинадцяти повноважень, що визначено в теорії компетенції як найтиповіші. Прокурор у судових стадіях має тільки повноваження щодо участі в них як сторона процесу. Всі інші повноваження належать виключно суду. Саме вони є для суду мірою гарантування вчинення ним процесуальних дій і прийняття рішень у кримінальній справі. Отже, публічність кримінально-процесуальної діяльності в жодному разі не можна ототожнювати з кримінальним переслідуванням. Останнє є тільки частиною публічної діяльності державних органів, уповноважених на ведення кримінального процесу.

1 Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 57.

4. Визначення цілей і компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду є "центром тяжіння" дій усіх суб'єктів кримінального процесу. Останній — це складна діяльність багатьох суб'єктів, кожний з яких має свою мету. У зв'язку з цим Є. Мізуліна зазначає: "В даному випадку, напевне, некоректно буде говорити про мету кримінального процесу в цілому, але слід говорити про цілі його суб'єктів. Якщо ж кримінально-процесуальна діяльність є цілісність, то хто із суб'єктів кримінального процесу забезпечує її або задає їй мету?"1.

Таким суб'єктом, безперечно, є державний орган, який наділено державою "правообов'язком" щодо здійснення кримінально-процесуальної діяльності. За влучним висловом Є. Мізуліної, держава в особі своїх компетентних органів як незмінний супутник кримінального процесу є тим "режисером, який здійснює його збирання і визначає зміст"2. Цей вислів підтверджує той факт, що результати діяльності суб'єктів кримінально-процесуальних правовідносин тільки тоді матимуть правове значення, якщо вони сприйняті органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом, тобто після набуття ними "офіційного статусу". Не мають правового значення для конкретної кримінальної справи (не є правовими) і відносини, що складаються між суб'єктами процесу, якщо в них не бере участі державний орган, який прийняв справу до свого провадження.

Викладені положення щодо компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду визначають природу принципу публічності (офіційності) кримінально-процесуальної діяльності. Більше того, через них виявляється і зміст цього процесуального принципу. Повноваження зазначених органів мають не тільки статутний, а й, що головне, процесуальний (процедурний) характер. "Правообов'язки" державних органів, які ведуть процес, зафіксовано не тільки в статутних нормативно-правових актах (закони України від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддів", від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру", від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію", від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України" тощо), а й в кримінально-процесуальному законі, який визначає порядок їх діяльності у кримінальних справах. У зв'язку з цим норми статутних нормативно-правових актів є матеріальними "компетенційними" нормами, а кримінально-процесуальні норми — процесуальними "компетенційними".

Отже, як у статутних, так і в "процедурних" нормативних актах відображено офіційний характер відносин між посадовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з одного

1 Див.: Мизулина Е. Уголовньїй процесе: концепция самоограничения го-сударства. — Тарту, 1991. — С. 9.

2 Див.: Там само. — С. 10.

боку, і всіх інших суб'єктів кримінального процесу — з іншого. Офіційність відносин зумовлено тим, що всі дії дізнавачі, слідчі, прокурори та судді вчинюють від імені держави. Свою діяльність вони здійснюють, керуючись виключно нормами права, які встановлено або санкціоновано державою. Для цих органів, як відомо, діє правовий принцип "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом". Всі дії посадових осіб мають здійснюватися відповідно до встановлених правил із дотриманням процесуальної форми.

Кримінально-процесуальному закону України невідомі поняття "слідчий розсуд", "прокурорський розсуд" чи "суддівський розсуд". Отже, кримінально-процесуальна діяльність принципово не може здійснюватися за власним розсудом посадових осіб державних органів, які ведуть процес. Вона повинна ґрунтуватися виключно на засаді офіційності (публічності).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

  1.  Кримінально-процесуальна компетенція — це покладений законом на органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і судуобсяг публічних справ у сфері вирішення кримінально-правовихконфліктів, що виникають у суспільстві.
  2.  До "компетенційних" елементів належать: а) нормативновстановлені цілі діяльності органів, уповноважених вести кримінальний процес; б) предмет відання як юридично визначені певнісфери та об'єкти впливу цих органів, що відбивається в поняттях"належність заяв про злочини", "підслідність кримінальних справ","підсудність справ"; в) владні повноваження як гарантована закономміра прийняття процесуальних рішень і вчинення процесуальнихдій.

4. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це діяльність відповідних державних органів із досягнення стану безпеки учасників процесу, яким загрожує небезпека.

Небезпека — це загроза спричинення шкоди життю, здоров'ю, майну, житлу, що є близькою до здійснення, а тому сприймається особою як така, що невпинно наближається, є реальною, у зв'язку з чим зумовлює потребу в захисті.

Наслідками існування небезпеки є:

неможливість виконання суб'єктами своїх функцій;

відмова суб'єктів від давання показань або від даних ранішепоказань, наслідком чого є "розвал справи".

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають:

  1.  особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочинабо в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні та розкритті злочину чи сприяла цьому;
  2.  потерпілий або його представник у кримінальній справі;
  3.  підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;
  4.  цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники усправі про відшкодування шкоди, завданої злочином;
  5.  свідок;
  6.  експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;
  7.  члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених вище, якщошляхом погроз або інших протиправних дій щодо них роблятьсяспроби вплинути на учасників кримінального судочинства;

8) посадові особи державних органів, уповноважених вестикримінальний процес. Особливу увагу приділяють захисту осіб, якіздійснюють кримінальне переслідування. Згідно зі ст. 5 Керівнихпринципів, що стосуються ролі осіб, які здійснюють судове переслідування', вони та їхні сім'ї забезпечуються фізичним захистом збоку влади в тих випадках, якщо існує загроза їхній безпеці черезвиконання функцій із здійснення судового переслідування.

Процесуальний порядок забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.

Орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зобов'язані їх перевірити і в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно, прийняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковими для виконання зазначеними органами.

Орган, якому доручено застосовувати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення загрози, що існує. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляють особу, взяту під захист.

За наявності в заяві (повідомленні) про загрозу безпеці особи відомостей про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор приймає рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи або про передачу заяви (повідомлення) за належністю.

1 Ухвалені восьмим Конгресом Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності і поводженню з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня— 7 вересня 1990 р.).

Про прийняте рішення заявникові негайно надсилають повідомлення.

Орган, який застосовує заходи безпеки, письмово інформує орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, про вжиті заходи та їх результати.

Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може бути забезпечено шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя), прийнявши рішення про застосування заходів безпеки, виносить мотивовану постанову, ухвалу про заміну прізвища, імені, по батькові особи, взятої під захист, на псевдонім. Надалі у процесуальних документах зазначають лише псевдонім, а справжні прізвище, ім'я, по батькові (рік, місяць і місце народження, сімейний стан, місце роботи, рід занять або посаду, місце проживання та інші анкетні дані, що містять інформацію про особу, яка перебуває під захистом) вказують лише у постанові (ухвалі) про заміну анкетних даних. Цю постанову (ухвалу) до матеріалів справи не додають, а зберігають окремо в органі, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. У разі заміни прізвища особи, взятої під захист, на псевдонім із матеріалів справи вилучають протоколи слідчих дій та інші документи, в яких зазначено достовірні відомості про цю особу, і зберігають окремо, а до матеріалів справи додають копії цих документів із заміною справжнього прізвища на псевдонім.

Підстави, приводи і порядок скасування заходів безпеки.

Заходи безпеки може бути скасовано на підставі:

закінчення строку конкретного заходу безпеки;

усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, взятихпід захист;

— систематичного невиконання особою, взятою під захист,законних вимог органів, що здійснюють заходи безпеки, якщо цюособу письмово було попереджено про можливість такого скасування.

Приводом для скасування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

— заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'їабо близького родича, щодо якого було застосовано заходибезпеки;

— отримання достовірної інформації про усунення загрозижиттю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Процесуальний порядок скасування заходів безпеки.

За наявності підстав для скасування заходів безпеки орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) виносить мотивовану постанову чи ухвалу про їх скасування.

Рішення про скасування заходів безпеки письмово протягом доби доводять до відома особи, щодо якої було застосовано ці заходи.

Наслідком неприйняття рішення, несвоєчасного прийняття або прийняття недостатньо обгрунтованих рішень, а також невжиття, несвоєчасного вжиття достатніх заходів для безпеки учасників кримінального процесу службовою особою органу, на який покладено функції забезпечення безпеки, якщо ці дії спричинили тяжкі наслідки, є кримінальна відповідальність, передбачена ст. 380 КК.

Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, особою, яка їх застосовує, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв'язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили смерть особи, взятої під захист, або шкоду її здоров'ю чи інші тяжкі наслідки, є злочином, передбаченим ст. 381 КК.

При провадженні у кримінальній справі передбачено також суто процесуальні заходи забезпечення безпеки суб'єктів:

у стадії досудового слідства — ч. 4 ст. 174; ч. 2 ст. 224 КПК;

у стадії попереднього розгляду справи суддею — ч. 2 ст. 255;ст. 253; ч. 4 ст. 254 КПК;

у стадії судового розгляду — ч. З ст. 263; ч. 2 ст. 290; ч. 2 ст. 292;ч. 2 ст. 300; частини 6—11 ст. 303; п. З ч. 1 ст. 306; п. 13 ч. 1 ст. 324КПК.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

  1.  Забезпечення безпеки суб'єктів (учасників) кримінального процесу має на меті ефективне виконання ними своїх функцій і виконання процесом всіх завдань.
  2.  Захисту підлягають не тільки учасники процесу, а й члениїхніх сімей та близькі родичі.
  3.  Окрім заходів, виконання яких покладено на спеціальні підрозділи правоохоронних органів, при провадженні у кримінальнійсправі слідчий та інші органи можуть і зобов'язані самостійно застосовувати заходи забезпечення безпеки (вилучення із матеріалівсправи певних документш; пред'явлення для впізнання поза візуальним спостереженням особи, яку впізнають тощо).

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. У кримінальному процесі беруть участь як фізичні, так і юридичні особи, правовий статус яких визначено статутними нормативно-правовими актами та кримінально-процесуальним законом.

  1.  Найбільш прийнятною для характеристики суб'єктів кримінального процесу є класифікація їх за процесуальною функцією,що її вони виконують.
  2.  Кримінально-процесуальна компетенція має публічний характер і може бути застосована тільки для характеристики державнихорганів, уповноважених вести процес, та їх посадових осіб.
  3.  Забезпечення безпеки суб'єктів кримінального процесу є гарантією виконання ними своїх обов'язків і реалізації прав.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

  1.  Європейська конвенція з відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р.
  2.  Руководящие принципьі, касающиеся роли лиц, осуществляющихсудебное преследование. Принятн восьмим Конгрессом Организации Обье-диненньїх Наций по предупреждению преступности и обращению с право-нарушителями (Гавана, Куба, 27 августа—7 сентября 1990 года) // Правачеловека: Сборник международньїх договоров. Том І. Универсальньїе договори. Организация Обьединенньїх Наций. — Нью-Йорк и Женева, 1994.
  3.  Закон України від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру" // ВідомостіВерховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.
  4.  Закон України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій" // ВідомостіВерховної Ради України. - 2002. - № 27-28. - Ст. 180.
  5.  Закон України від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддів" // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56.
  6.  Закон України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.
  7.  Закон України від 23 грудня 1993 р. "Про забезпечення безпекиосіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 51.
  8.  Закон України від 23 грудня 1993 р. "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" // Відомості Верховної РадиУкраїни. - 1994. - № 11. - Ст. 50.
  9.  Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1564/99 "Прододаткові заходи щодо забезпечення належних умов діяльності суддів тафункціонування судів" // Офіційний вісник України. — 1999. — № 50. —С. 7.

  1.  Постанова Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1506"Про затвердження Порядку виплати винагороди та відшкодування витрат на проїзд і наймання житла, виплати добових народним засідателям іприсяжним за час виконання ними обов'язків у суді" // Офіційний вісникУкраїни. - 2002. - № 42. - С. 103.
  2.  Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р.№ 335-р "Про створення у структурі міліції громадської безпеки спеціальних підрозділів для забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" //Офіційний вісник України — 1997. — № 27. — С. 148.

  1.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р.№ 4 "Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальнихсправах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. —К., 2004.
  2.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 18 червня1999 р. № 10 "Про застосування законодавства, що передбачає державнийзахист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які берутьучасть у судочинстві" // Постанови Пленуму Верховного Суду України укримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред.В. Т. Маляренка. — К., 2004.
  3.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня1997 р. № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини ігромадянина" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. - К., 2004.
  4.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р.№ 13 "Про практику застосування судами законодавства, яким передбаченіправа потерпілих від злочинів" // Вісник Верховного Суду України. —2004. - № 8.
  5.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.№ 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист укримінальному судочинстві" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг.ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.
  6.  Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забезпечує захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві від 1 червня2004 р. (Узагальнення Апеляційного суду м. Києва) // Адвокат. — 2004. —№ 2. - С. 47.

Наукові та навчально-методичні джерела

  1.  Альперт С. А. Субьектьі уголовного процесса. — Харьков, 1997.
  2.  Вапнярчук В. В. Особливості процесуального становища особи, якапровадить дізнання. — Харків, 2001.
  3.  Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальномупроцесі України. — К., 1998.
  4.  Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. — М. , 1981.
  5.  Зеленецкий В. С, Куркин Н. В. Обеспечение безопасности субьектовуголовного процесса: Монография. — Харьков, 2000.
  6.  Капліна О., Шило О. Удосконалення процесуального статусу потерпілого в кримінальному судочинстві України // Прокуратура. Людина.Держава. — 2004. — № 4.
  7.  Костіна Л. Щодо вдосконалення процесуального становища перекладача на стадії досудового розслідування // Право України. — 2004. — № 3.
  8.  Кругликов А. П. Правовое положение органов и лиц, производящихдознание в советском уголовном процессе. — Волгоград, 1986.
  9.  Кузнєцов В. Вдосконалення правового регулювання відносин // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 8.

10. Лобойко Л. М. О совершенствовании правового статуса инициато-ров уголовного процесса // Конституційні гарантії захисту людини у сферіправоохоронної діяльності. — Дніпропетровськ, 1999.

  1.  Лобойко Л. М., Черненко А. П. Удосконалення структурної організації органів внутрішніх справ як один із шляхів підвищення ефективностідіяльності слідчих підрозділів // Акт. проблеми боротьби зі злочинністюна етапі реформування криміналістичного судочинства: У 2-х ч. — Запоріжжя, 2002. - Ч. 2.
  2.  Лукашевич В. 3. Обеспечение прав обвиняемого на предваритель-ном следствии. — Волгоград, 1976.
  3.  Маляренко В. Т., Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судочинстві: Деякі проблеми та шляхи їх вирішення. — К., 2001.
  4.  Нестерук Л. П. Правовое положение капитана судна при производ-стве дознания // Акт. проблеми держави та права. — 2001. — Вип. 10.

  1.  Озерський І. В. Забезпечення правових гарантій підозрюваного таобвинуваченого на досудовому слідстві. — Чернівці, 2001.
  2.  Швненко В. П., Мірошниченко Є. О. Про презумпцію правоти іпріоритетності прав потерпілого // Вісник Верховного Суду України. —2004. - № 8.
  3.  Присяжнюк Т. І. Правовий статус потерпілого: проблеми та перспективи // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.
  4.  Радутная Н. В. Народний заседатель. — М., 1973.
  5.  Русанова І. Становлення суду присяжних в Україні: деякі міркування // Право України. — 1999. — № 7.
  6.  Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України. — К., 1997.
  7.  Тертьішник В. Мои процессуальньїе права — моє богатство // Юри-дическая практика. — 2004. — № 11.
  8.  Філій Д. Процесуальне становище особи, щодо якої порушено кримінальну справу // Право України. — 2003. — № 7.
  9.  Шестопалов К. Всех следователей уравняют // Юридическая практика. — 2004. — № 28.
  10.  Шумський П. В. Прокуратура України. — К., 1998.
  11.  Ярін В. М. Органи дізнання Збройних Сил України та інших військових формувань: сучасні аспекти їх діяльності // Вісник Хмельницькогоін-ту регіонального управління та права. — 2002. — № 1.

ЛЕКЦІЯ 5

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

  1.  Поняття, ознаки і класифікація доказів.
  2.  Джерела доказів.
  3.  Поняття, мета і значення доказування.
  4.  Структура процесу доказування.
  5.  Предмет, межі та суб'єкти доказування.

Особливості процесу доказування в окремих стадіях кримінального процесу.

 1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ*

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у законі).

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані", на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За даними В. П. Гмирка, кримінально-процесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення доказів1.

Із процесуальними доказами не слід плутати:

інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;

аргументи сторін і думки осіб, які ведуть судочинство;

судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв'язку явищ;

логічні докази.

Іншими словами, не можна розглядати як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними

На зміст цієї лекції істотно вплинула позиція В. П. Гмирка, викладена ним У конспекті проблемної лекції (див.: Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. — Дніпропетровськ, 2002), а також сприйнята автором під час особистого спілкування з ним.

Таке саме визначення доказів закріплено у господарському процесуальному законі (ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України) та новому ЦПК (ч. 1 ст. 57).

Див.: Гмирко В. Зазнач, праця. — С. 3.

на підставі доказів та "попереднього" знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду.

Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія доказів визначає їх у панівній версії як "фактичні дані", що містяться в установленому законом джерелі1.

Термін "фактичні дані" іноді замінюють словами "відомості про факти", "відомості".

Отже, докази стають об'єктом свідомості, оскільки: відомостей, даних, інформації не існує поза суб'єктом, що їх сприймає, та суб'єктом, який їх транслює.

Зміст інформації, що циркулює в ході кримінального судочинства, залежить від позиції учасника процесу, який отримує її.

У радянській доктрині існувала (що і до цього часу має прихильників) думка, нібито відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а "містяться" у встановленому законом джерелі.

Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визначення доказів, С. А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Певна річ, "мертва матерія" ніякими "відомостями" не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха2. Людям роздають картки, на яких зображено кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок) і які не мають ніякого інформаційного навантаження. Розглядаючи ці картки, люди повідомляють психологу про те, що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером "відомостей" такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, однак цілком очевидно, що ніяких "даних" на картинках не містилося, а "інформація" — плід фантазії досліджуваної особи.

Зрозуміло, що з доказів, які виходять безпосередньо від людини (показання, висновки, документи), можна отримати інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки їх процесуально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі й одержують "фактичні дані" у процесуальному сенсі.

Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнавати доказами одна чи навіть обидві сторони, але не визнавати суд, і навпаки.

Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу провадження у кримінальній справі. їх можуть долучати до системи (сукупності) доказів і навпаки не один раз. Однак у будь-якому випадку фактичні дані для того, щоб стати доказами, повинні мати певні ознаки.

Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описом невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (щодо сукупності доказів).

Допустимість доказів — це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази.

Допустимість доказу визначають залежно, насамперед, від обставин його отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів':

одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справіфактичні дані, одержані в результаті допиту особи, яка не моглапідлягати допиту як свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);

одержання фактичних даних належним суб'єктом (державниморганом або особою, яка веде кримінальний процес);

одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій, протокол судового розгляду).

Законодавець певне значення надає також змісту отримуваних фактичних даних. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000 р. "Про Всеукраїнський перепис населення" первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагати суд, органи прокуратури, інші органи для вивчення та використання як докази під час розгляду кримінальних справ. Це є конфіденційна інформація, що охороняється законом.

Допустимість доказу має бути визначено, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовували під час вчинення злочину з метою досягнення певного результату, а потім його може бути залучено як речовий доказ — знаряддя злочину (ч. 1 ст. 78 КПК).

Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).

У багатьох закордонних державах діє правило "отруєного дерева" (або "ефект доміно"), згідно з яким наслідком визнання одного

1 Див.: Теория доказательств в советском уголовном процессе. — 2-е изд. —М., 1973. - С. 225.

2 Герман Роршах — швейцарський психіатр і психолог. В 1921 р. створивпсиходіагностичний тест для дослідження особи.

У частині 2 розділу 2 Концепції судово-правової реформи в Україні від 28 квітня 1992 р. було передбачено "чітке визначення умов допустимості доказів". Однак у кримінально-процесуальному законі такі умови до цього часу не визначено.

доказу недопустимим є невизнання доказами всіх фактичних даних, одержаних на його підставі. Наприклад, якщо у кримінальній справі встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей отримано від обвинуваченого шляхом застосування щодо нього насильства, погроз або інших незаконних методів, то з'ясовані на підставі таких показань під час виїмки фактичні дані доказами не визнають. В Україні таке правило не діє.

Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "затемнювати" обставини, що належать до предмета доказування.

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний обіг.

Усі докази, що дають у конкретних умовах місця і часу підставу для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.

Належність доказу можна визначити як його "гносеологічну допустимість".

Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх "гносеологічна допустимість".

У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках* (рівна одиниці ймовірність), і не про "істинність" (істину можна шукати безкінечно — див. питання третє цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючипоказання свідка, слід взяти до уваги:

його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатитиза неправду;

факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

стан свідка в момент сприйняття події;

його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних.Під час дослідження:

• протоколу огляду місця події — треба взяти до уваги освітлення,за якого здійснювався огляд;

* У "неточній математиці" точність або ймовірність існування тих чи інших подій розміщується на шкалі від нуля до одиниці.

• висновку експерта — характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. Зазвичай, достовірність фактичних даних у кінцевому підсумку можна встановити під час винесення рішення у справі. В частині 1 ст. 334 КПК зазначено, що в мотивувальній частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

Достатність доказів — це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

На відміну від норм, чинних у період панування теорії формальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питання достатності. Наприклад, у ч. 2 ст. 74 КПК зазначено: "Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі".

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);

прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);

скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад рішення про арешт).

Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи.

Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, Що відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації, чи з "других рук".

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відношенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення злочину певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними — докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмета доказування.       .        _

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

  1.  Вітчизняний кримінально-процесуальний закон містить легальне визначення доказів у кримінальній справі.
  2.  Невід'ємними ознаками кримінально-процесуальних доказівє їх допустимість, належність, достовірність та достатність.
  3.  Докази класифікують на особисті та речові; первинні й похідні;обвинувальні та виправдувальні; прямі й побічні.

2. ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ

Процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактичних даних.

Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказами у кримінальній справі, встановлюються:

  1.  показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;
  2.  висновком експерта;
  3.  речовими доказами;
  4.  протоколами слідчих і судових дій;
  5.  протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;
  6.  іншими документами.

1. Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судці (суду).

Давання показань:

для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

для свідка — обов'язком.Предметом показань:

свідка є будь-які обставини, що підлягають встановленню укримінальній справі, в тому числі про особу обвинуваченого, потерпілого та про взаємовідносини з ними;

потерпілого — будь-які обставини, що підлягають доказуваннюу справі, в тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим;

підозрюваного — обставини, що стали підставою його затримання або застосування запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, а також будь-які відомі йому обставини у справі;

обвинуваченого — обставини, пов'язані з пред'явленням йомуобвинувачення: ставлення до обвинувачення (винуватий, невинуватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи.

Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові запитання.

Акти або інші документи, в тому числі відомчі, де зазначено обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можна розглядати як висновок експерта, вони не є підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", далі — постанова Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8).

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо.

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі, вироку. Практика свідчить, що зазначені особи, як правило, погоджуються з фактичними даними, що містяться у висновку експерта.

Згідно з п. 17 постанови Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8 під час перевірки й оцінки експертного висновку треба з'ясувати:

чи було додержано вимоги законодавства при призначенні тапроведенні експертизи;

чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїхповноважень;

достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

повноту відповідей на порушені питання та їх відповідністьіншим фактичним даним;

узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковимвисновком експертизи;

обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість зіншими матеріалами справи;

якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведенокілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додатковучи повторну, суд повинен дати кожному висновку оцінку з потлядувсебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Тесаме стосується окремих висновків експертів — членів комісійноїчи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

Ознайомившись із висновком експерта, посадова особа, яка веде кримінальний процес, має право допитати експерта з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку (ст. 201 КЛК).

Якщо висновок первинної експертизи* визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експертові.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи", призначають повторну експертизу. її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.

Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань.

" Первинною є експертиза, під час проведення якої об'єкт досліджують уперше.

" Істотними може бути визнано, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб.

Комплексну експертизу — якщо необхідно провести дослідження за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які:

були знаряддям вчинення злочину;

зберегли на собі сліди злочину;

були об'єктом злочинних дій;

гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриттязлочину і виявлення винних або для спростування обвинуваченнячи пом'якшення відповідальності.

Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.

В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якщо це не зашкодить успішному провадженню в справі.

Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи — речові докази мають зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видають копії.

У тих випадках, якщо виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, їх зберігають, поки набере законної сили рішення суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судочинства.

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути володільцеві, негайно здають відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне потреба повернути речові докази, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що є на момент повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

  1.  речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам абознищують;
  2.  речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, —передають їм;
  3.  гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом,передають у дохід держави;
  4.  гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочиннихдій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено,то докази переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в якихособа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксуютьпорядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дійза КПК належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явленнядля впізнання, відтворення обстановки та обставин подій.

Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, бо доказову силу мають показання допитаних осіб. Однак існує погляд, згідно з яким протоколи допитів є похідними засобами доказування.

Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами у справі. Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі у разі, якщо ці протоколи були підроблені або якимось іншим способом набули ознак речових доказів (ст. 78 КПК).

Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засідання, в якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (за винятком провадження експертизи), та всі рішення, за винятком кінцевого судового.

5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, — цеписьмові акти, складені органами, уповноваженими здійснюватиоперативно-розшукову діяльність, в яких відображаються її факт,зміст і результати.

Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшу-кової діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оператив-но-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення регламентовано у відомчих нормативно-правових актах.

КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання.

Згідно із загальними вимогами до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участі поняті.

До протоколу може бути додано матеріальні (фізичні) носії інформації (фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відео-запису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали), які пояснюють його зміст. Згідно з ч. З ст. 15 Закону України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, може бути використано як докази в судочинстві.

Відповідно до ст. 68 КПК органи досудового слідства, прокурор та суд можуть допитати як свідків посадових осіб, які здійснювали оперативно-розшукові заходи, складали протокол за їх результатами, а також витребувати технічні засоби, пристрої тощо, за допомогою яких фіксувалися фактичні дані.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів (розмов, сюжетів) на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.

Після визначення належності та допустимості протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них можуть залучати до кримінальної справи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду, в провадженні яких перебуває кримінальна справа. Якщо зазначені протоколи не можна залучити в кримінальній справі як докази, то їх використовують відповідно до ст. 10 Закону про ОРД як орієнтовну інформацію для планування та проведення слідчих дій, висування версій тощо.

Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК).

Особливості полягають у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з'ясовувати:

чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням ОРД (ст. 1 Закону про ОРД);

чи уповноваженим на те суб'єктом ОРД проведено оперативно-розшукові заходи (ст. 5 Закону про ОРД);

чи передбаченими законом заходами отримано матеріали ОРД(ст. 8 Закону про ОРД);

чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів (ст. 6 Закону про ОРД);

чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшуковізаходи (статті 8, 9, 9-1, 9-2 Закону про ОРД);

чи у встановленому порядку оформлено результати опера-тивно-розшукових заходів.

6. Інші документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення.

Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами:

він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи;

наявність даних про те, яким чином документ потрапив доматеріалів справи;

дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів;

наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, відяких отримано дані.

Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).

За характером виникнення документи поділяють на дві групи:

  1.  офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ);
  2.  особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому слід мати на увазі, що такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути:

• письмові — на папері (довідки, характеристики, листи);

електронні — інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг"). Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з них є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. З ст. 7 цього ж Закону). Допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцеві слід врегулювати порядок використання фактичних даних, що містяться в електронних документах, як доказів у кримінальних справах;

графічні (схеми, графіки, креслення);

знакові (табуляграми);

фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки);

відеозапис (відеотеки);

звукозапис (фонограми).

Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі інших документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2: ,

  1.  Процесуальні джерела доказів є формою збереження фактичних даних.
  2.  Докази встановлюються: показаннями свідка, потерпілого,підозрюваного, обвинуваченого; висновком експерта; речовимидоказами; протоколами слідчих і судових дій; протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів; іншими документами.

3. ПОНЯТТЯ, МЕТА , г

І ЗНАЧЕННЯ ДОКАЗУВАННЯ

Кримінально-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, Що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досу-довому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу.

Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно має в ній найбільшу "питому вагу". За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності"1.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву "тягар доказування"2. У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

  1.  не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природиі суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);
  2.  не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;
  3.  здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним закономформі.

Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджують подію минулого.

Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становить підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право. До його системи належать:

  1.  норми глави 5 КПК "Докази", що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способизбирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джереладоказів;
  2.  норми-принципи кримінального процесу — вільна оцінка доказів; всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставинсправи, презумпція невинуватості;
  3.  норми, якими врегульовано права та обов'язки учасниківкримінального процесу в частині доказування, — наприклад, правообвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників

1 Див.: Уголовньїй процесе: Учебник для ВУЗов / Под общ. ред. П. А. Лупин-ской. - М., 1995. - С. 127.

2 Цей термін походить від давньоримського огш$ ргоЬапйі. Під ним розумілиобов'язок продукувати докази, тобто обов'язок однієї із сторін, які сперечаються, підкріпити свою позицію позитивними аргументами (Див.: ФлетчерДж.,Наумов А. В. Основнне концепции современного уголовного права. — М.,1998. - С. 49).

процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшу-кових дій;

  1.  норми, які регламентують провадження слідчих і судових дійта інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (глави 12,14-18, 26 КПК);
  2.  норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття таобґрунтування процесуальних рішень (наприклад ст. 131 КПК: "колиє досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою,слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особияк обвинуваченого").

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах:

  1.  світ може бути пізнано;
  2.  практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим,а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочиніву Радянському Союзі становив понад 90 (за рахунок приховуваннязлочинів від обліку);

вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою напапері, але такою, що рідко реалізується на практиці.

Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду.

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами ("мета виправдовує засоби").

У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприйнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона є. Процес наближення до істини є нескінченним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що:

тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місцезлочин і якою є його кваліфікація;

доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.

Кримінально-процесуальне значення доказування:

правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізаціюправ і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;

участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантієюреалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципівзмагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішеньу кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено воснову вироку суду — ст. 327 КПК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

  1.  Кримінально-процесуальне доказування здійснюється в правових та логічних формах.
  2.  Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становлять підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право.

3. Об'єктивна істина як мета доказування у кримінальномупроцесі є пізнавальним ідеалом.

4. Доказування має як кримінально-процесуальне, так і кримінально-правове значення.

4. СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ

Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування.

Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування.

Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням.

Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-проце-суальне доказування по суті до одного елемента — "дослідження фактів для пізнання істини".

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає цілком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальній справі.

Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 елементів процесу доказування.

  1.  Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальнійсправі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: 1) подія злочинумала місце; 2) події злочину не було.
  2.  Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого,прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних,вилучення необхідної інформації та її фіксації.

Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів:

1) провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

  1.  вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб ігромадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановитинеобхідні в справі фактичні дані;
  2.  вимога проведення ревізій;
  3.  вимога до банків надати інформацію, яка містить банківськутаємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі,встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність"(ст. 62);
  4.  подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільнимвідповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами,підприємствами, установами та організаціями;
  5.  оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, якімають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судув справах, які перебувають у їх провадженні.

3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадитьдізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного йоб'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіряють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Докази перевіряють:

  1.  шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і йогоджерела;
  2.  шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першучергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події,пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);
  3.  логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу,що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

4. Оцінка доказів — це розумова (логічна) діяльність особи, щопровадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому,що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням,яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розглядідоказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішуютьпитання про допустимість, належність і достовірність та іншіціннісні характеристики кожного доказу і достатність їх для обгрунтування процесуального рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали "у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і провадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.

Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом "на свідків зважають, а не рахують".

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, що є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового досудо-вого слідства.

Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання відносин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням прокурором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У частині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди із цими вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язковість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, що їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання щодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.

Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кожною посадовою особою, яка веде процес.

5. Обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обґрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого), належать всі інші юристи.

Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обґрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.

Обґрунтуванню підлягають висновки про:

  1.  наявність чи відсутність обставин, які належало встановити(статті 64, 23 КПК);

доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел;

належність і допустимість доказів; ,

їх юридично-значущі властивості; .      .«.-,

характер необхідних у справі рішень.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

  1.  Процес доказування — це шлях відтворення реальної картиниподії злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цьоговідповідних процесуальних рішень.
  2.  Елементами процесу доказування у кримінальній справі є:1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів;3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновківу справі.

."'.;.--        5. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ ТА СУБ'ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ

Будь-який суб'єкт, звертаючись до навколишньої дійсності, стикається з нескінченною множиною об'єктів: предметів, явищ, процесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно не має сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють у реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, спрямовуючи на них свій пізнавальний інтерес.

Залежно від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реальність; 2) об'єкт пізнання; 3) предмет пізнання.

Злочин є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміжних науках. Однак кожна з них досліджує окремі його сторони. Наприклад, у кримінальному праві досліджують поняття, види злочинів, їх склад тощо; в кримінології — рівень і динаміку злочинності та способи її запобігання і протидії. Окремі сторони злочину досліджують у межах інших галузей права і наук: криміналістики, правової психології, оперативно-розшукової діяльності.

У кримінальному процесі також встановлюють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі, їх називають предметом доказування.

У предметі доказування є кримінально-правовий, цивільно-правовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмета доказування утворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК, а саме:

  1.  подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчиненнязлочину);
  2.  винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
  3.  обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а такожті, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
  4.  характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмірвитрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. На момент провадження у справі вони можуть існувати лише в минулому.

Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмета доказування складають причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК), які можуть існувати і на момент провадження.

Кримінально-процесуальний елемент — це ті обставини, доказати які необхідно для вирішення поточних питань провадження у кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого тощо).

Спірним у теорії кримінального процесу є питання про звільнення від доказування загальновідомих і преюдиційних фактів.

Наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказування може бути застосовано:

• відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб(ч. 4 ст. 97 КПК);

• витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК).У стадії досудового слідства:

провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явленнядля впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);

вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб ігромадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановитинеобхідні в справі фактичні дані тощо.

Деякі пізнавальні засоби можна застосовувати у кількох стадіях. Наприклад, огляд місця події — в стадіях порушення кримінальної справи, досудового слідства, судового розгляду, апеляційного провадження. А експертизу не проводять у стадіях порушення кримінальної справи, попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання вироку.

  1.  У кожній стадії є власні суб'єкти доказування. Під час порушення кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, єоргани дізнання та досудового слідства; в суді — суд, суддя.
  2.  Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожнійкримінальній справі, визначено у загальній статті КПК (ст. 64),все ж таки вони мають свою специфіку у кожній стадії. Приміром,винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадіїпорушення кримінальної справи та виконання вироку.
  3.  Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межідоказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, якийведе процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власнимвнутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальнимиособливостями розумової діяльності, життєвим та професійнимдосвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини,своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж доказування.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 6:

  1.  Процес доказування здійснюється у всіх стадіях кримінального процесу у формах і способами, що залежать від особливостейкожної стадії.
  2.  Особливими в кожній стадії кримінального процесу є: колозасобів доказування; коло суб'єктів доказування; коло обставин,що підлягають доказуванню; межі доказування.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Кримінально-процесуальний закон України, на відміну від законодавства держав Євросоюзу, містить легальне визначення доказів, згідно з яким ними можуть бути будь-які фактичні дані.

  1.  Невід'ємними ознаками кримінально-процесуальних доказівє їх допустимість, належність, достовірність та достатність.
  2.  Об'єктивна істина є пізнавальним ідеалом, якого мають прагнути суб'єкти кримінально-процесуального доказування.
  3.  Елементами процесу доказування є: 1) побудова і динамічнийрозвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновків у справі, які не можна розглядати як етапи доказування.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

  1.  Закон України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшуковудіяльність" // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 22. —Ст. 303.
  2.  Закон України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правовіоснови боротьби з організованою злочинністю" // Відомості ВерховноїРади України. - 1993. - № 35. - Ст. 358.
  3.  Закон України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи таелектронний документообіг" // Відомості Верховної Ради України. —2003. - № 36. - Ст. 275.

  1.  Инструкция о порядке изьятия, учета, хранения и передачивещественньїх доказательств по уголовньїм делам, ценностей и иногоимущества органами предварительного следствия, дознания и судами от18 октября 1989 г.: Письмо Генеральний прокуратури СССР, ВерховногоСуда СССР, МВД СССР, Министерства юстиции СССР, КГБ СССР№ 34/15 от 12 февраля 1990 г.
  2.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р.№ 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" //Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах(1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

Наукові та навчально-методичні джерела

  1.  Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві //Право України. — 2004. — № 6.
  2.  Белоусов А. В. Процессуальное закрепление доказательств при рас-следовании преступлений. — М., 2001.
  3.  Білоусов О. І. Оцінка окремих джерел доказів у кримінальному судочинстві: Посіб. для слідчих і суддів. — К., 1996.
  4.  Бочаров Д. Про місце доказового права в системі права // ПравоУкраїни. - 2003. - № 2.

  1.  Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура,характеристики, класифікація: Конспект проблемної лекції. — Дніпропетровськ, 2002.
  2.  Громов Н. А., Зайцева С. А. Оценка доказательств в уголовном про-цессе. — М., 2002.
  3.  Грошевий Ю., Дідоренко Е., Розовський Б. Кримінально-процесуальніаспекти оперативно-розшукової діяльності // Право України. — 2003. —№ 1.

  1.  Зеленецкий В. С. Проблеми формирования совокупности доказа-тельств в уголовном процессе. — Харьков, 2004.
  2.  Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за исполнением закона овсестороннем, полном и обтективном исследовании обстоятельств уго-ловного дела в стадии предварительного расследования. — Харьков, 1990.

  1.  Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное доказнвание. — Ижевск,1993.
  2.  Кипнис Н. М. Доказьівание в уголовном процессе. Традиции и сов-ременность. — М., 2000.
  3.  Костін М. Щодо реалізації принципу з'ясування істини у кримінальному судочинстві // Право України. — 2004. — № 7.
  4.  Курьілев С. В. Основи теории доказнвания в советском правосудии. —Минск, 1969.
  5.  Лобойко Л. М. Структура предмета доказування у дослідному кримінальному процесі // Наук, вісник Дніпропетровського юрид. ін-ту МВСУкраїни. - 2000. - № 3.
  6.  Ляш А. А. Вещественньїе доказательства в досудебньїх стадиях уго-ловного процесса. — К., 1991.
  7.  Михеенко М. М. Доказьівание в советском уголовном процессе. —К., 1984.

  1.  Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. — Львів,1978.
  2.  Оперативно-рознскная деятельность и уголовньш процесе: Учебн.-практич. пособие / Под общ. ред. В. В. Чернишова, В. Я. Кикотя. — М.,2002.
  3.  Попелюшко В. О. Предмет доказування в кримінальному процесі(кримінально-процесуальні та кримінально-правові аспекти). — Острог,2001.
  4.  Салтевський М. Про поняття доказів у новому кримінально-процесуальному законодавстві // Право України. — 1996. — № 1.
  5.  Стахівський С. М. Показання свідків як джерело доказів у кримінальному процесі. — К., 2001.
  6.  Тертишник В. М. Нетрадиционньїе способи и формьі собирания ииселедования доказательств при раселедовании преступлений. — Харьков,1994.
  7.  Тертишник В. М., Козаченко І. П., Антонов К. В. Використання вкримінальному процесі матеріалів оперативно-розшукової діяльності тагарантії захисту прав і свобод людини. — Дніпропетровськ, 2004.
  8.  Тертьішник В. М., Слинько С. В. Теория доказательств. — Харьков,1998.
  9.  Шевченко В. Співвідношення понять "факту", "фактичних даних","відомостей про факти" та "доказової інформації" // Право України. —2003. - № 2.

ЛЕКЦІЯ 6 ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ

  1.  Поняття, процесуальне значення і класифікація запобіжних заходів.
  2.  Загальні цілі, підстави і правила застосування запобіжнихзаходів.
  3.  Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів.

  1.  Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів.
  2.  Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів.

1. ПОНЯТТЯ, ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ         

.  •-•:«'

Кримінально-процесуальний примус має такі ознаки:

  1.  державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються і припиняються в ході застосування і припинення конкретнихзаходів примусу. Це — владовідносини;
  2.  примус пронизує все провадження у кримінальних справах,бо кримінально-процесуальне право, яким воно регламентується,є галуззю публічного права;

  1.  примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному (психологічному) впливі державного органу на суб'єктакримінального процесу;
  2.  він завжди пов'язаний із певними обмеженнями прав і свободсуб'єктів процесу;
  3.  застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконанняв необхідності виконання приписів норм права є недостатньо;

6) заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажаннюсуб'єктів; більше того, вони спрямовані на придушення волі, бажаньі дій.

Усі заходи процесуального примусу поділяють на дві групи:

  1.  запобіжні;
  2.  інші заходи процесуального примусу, що, як правило, невключаються до навчальних програм з кримінально-процесуального права (кримінального процесу):

привід свідка (ч. 2 ст. 70 КПК); потерпілого (ч. З ст. 72 КПК);обвинуваченого і підозрюваного (статті 135 і 136 КПК);

відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає(ст. 147 КПК);

письмове зобов'язання щодо повідомлення про зміну свогомісця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом (ч. З ст. 148 КПК);

поміщення неповнолітнього віком від 11 до віку, з якого настаєкримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника длянеповнолітніх (ч. З ст. 7-3 КПК);

запобіжне обмеження, тобто заборона особі, щодо якої порушено кримінальну справу, виїжджати за межі України до закінченнядосудового слідства чи судового розгляду (ст. 98-1 КПК);

поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205КПК);

видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок (ст. 272 КПК) та ін.

Запобіжні заходи — це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обмеження їхніх особистих прав.

Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-процесуального примусу, запобіжні заходи мають ще й такі:

1) їх може бути застосовано тільки до певних суб'єктів кримінального процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окремих випадках до підозрюваного);

  1.  мають особистий характер, бо обмежують особисті права цихсуб'єктів процесу;
  2.  характеризуються специфічними підставами і метою застосування;
  3.  мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу(обмеження прав).

Процесуальне значення запобіжних заходів полягає в тому, що вони:

  1.  забезпечують оптимальні умови для доказування і досягненняістини у кримінальній справі;
  2.  завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримінального процесу;
  3.  сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;

4) є засобами забезпечення спеціального режиму, в якомуповинен перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чизасуджений.

За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів становлять:

  1.  підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);
  2.  особиста порука (ст. 152 КПК);
  3.  порука громадської організації або трудового колективу(ст. 154 КПК);
  4.  застава (ст. 154-1 КПК);
  5.  затримання — тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115,165-2 КПК);
  6.  взяття під варту (ст. 155 КПК);
  7.  нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК);

8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ*, що передбачає врахування не тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

Про суворість (м'якість) запобіжних заходів йдеться в кримінально-процесуальному законі:

у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд ".можебути замінена більш суворим запобіжним заходом";

у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: ".підстав для скасування чи замінизапобіжного заходу (взяття під варту) на більш м'який немає".

Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про невиїзд, і м'якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирішено питання про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.

Тільки в одному з російських підручників з кримінального процесу (під редакцією К. Ф. Гуценка; автори — викладачі юридичного факультету Московського державного університету) вдалося відшукати позицію вчених з цього питання. Вони умовно поділяють запобіжні заходи за мірою зростання їх суворості таким чином: підписка про невиїзд - поручительство, віддання неповнолітніх і військовослужбовців під нагляд - застава - взяття під варту. Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи у відповідній (тринадцятій) главі КПК України.

У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно від поширеності дії на тих чи інших суб'єктів, щодо яких їх може бути застосовано. Ті, що застосовуються до всіх суб'єктів (підписка про невиїзд, порука, застава, затримання, взяття під варту), є загальними, а ті, що до спеціальних суб'єктів (військовослужбовців і неповнолітніх) — спеціальними.

Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише підкреслює особливості суб'єктів, щодо яких їх застосовують.

Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої покладено ступінь обмеження прав суб'єктів. За цією підставою розрізняють ізоляційні та неізоляційні запобіжні заходи".

' За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України, щодо 70% обвинувачених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд (найм'якший); 20% беруть під варту (найсуворіший захід), щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8% осіб запобіжний захід не застосовують взагалі: у справах приватного обвинувачення та у випадках, передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов'язання про явку.

Така класифікація запобіжних заходів використовується в програмі юридичного факультету Академії митної служби України (див.: Програма дисципліни   Кримінальний процес". — Дніпропетровськ, 1999).

До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої — всі решта.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:     .

  1.  Примусові заходи застосовують тільки тоді, коли авторитетузакону для учасників кримінального процесу виявляється недостатньо.
  2.  Заходи процесуального примусу поділяють на запобіжні таінші.
  3.  Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідстваі судового розгляду кримінальних справ.

2. ЗАГАЛЬНІ ЦІЛІ, ПІДСТАВИ І ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ

Загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальномупроцесі регламентовано в ч. 1 ст. 148 КПК:

1) запобігання (звідси — запобіжні заходи):

спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду;

перешкоджанню встановленню істини у кримінальній справі;

продовженню злочинної діяльності;

2) забезпечення:

• виконання процесуальних рішень.

Загальними підставами застосування запобіжних заходів є достатні підстави вважати", що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений (ч. 2 ст. 148 КПК):

1) намагатиметься ухилитися від:

слідства і суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межінаселеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержавзакордонний паспорт) або

виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних причин від явки за викликом; ігнорував письмове зобов'язання проявку);

2) перешкоджатиме встановленню істини у справі (чинив впливна свідків і/або потерпілих, інших обвинувачених, схиляючи їх довідмови від давання показань; погрожував експерту з тією самоюметою) або

' У 1995 р. предметом розгляду у Верховній Раді України був проект закону про внесення змін до КПК, пов'язаних із новою регламентацією підстав до застосування запобіжних заходів (автор В. Онопенко). Законопроект передбачав, що підставою до застосування запобіжних заходів мають бути не "підстави вважати", а "достатні дані". Проект не набрав достатньої кількості голосів депутатів.

3) продовжуватиме злочинну діяльність (раніше неодноразово засуджувався; після вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин чи злочини).

Така поведінка зазначених осіб:

шкодить виконанню кримінальним процесом своїх завдань;

порушує баланс змагальності, бо сторона захисту незаконнопосідає вигіднішого становища (ухиляється від слідства, суду; перешкоджає встановленню істини тощо).

Підставами до застосування запобіжних заходів є дані:

1) про негативну поведінку обвинуваченого, що загрожує балансуможливостей сторін;

2) що вказують на можливість продовження такої поведінки вмайбутньому.

Регламентуючи підстави до застосування запобіжних заходів, держава немов би вибачається перед обвинуваченим, державні органи і не застосовували б обмежень, але така поведінка особи змушує їх це зробити.

Текстуально ч. 1 і ч. 2 ст. 148 КПК наближені одна до одної. Відмінність же цілей і підстав застосування запобіжних заходів полягає в такому. Цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування того чи іншого заходу, а підстави — це те, що вже відомо і покладено в основу рішення про застосування запобіжного заходу. Певно, що в законі достатньо було б вказати тільки на підстави, бо саме їх, а не цілі, покладено в основу процесуального рішення. Окрім того, цілі та підстави застосування запобіжних заходів формулюються в гіпотезі норми кримінально-процесуаль-ного права ("якщо обвинувачений буде"), яка повинна характеризуватися єдністю змісту. Формулювання двох різних понять в одній гіпотезі "розпорошує" її зміст.

Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений або підсудний дає письмове зобов'язання про явку за викликом дізнавача, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

Загальні правила застосування запобіжних заходів:

1) може бути застосовано тільки у порушеній кримінальнійсправі й лише за наявності до того підстав;

  1.  при вирішенні питання про застосування того чи іншого запобіжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК, враховуютьтакож інші, як-от тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюютьабо обвинувачують особу; її вік, стан здоров'я; сімейний і матеріальний стан; вид діяльності; місце проживання та інші обставини, що її характеризують;
  2.  може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею);
  3.  запобіжний захід не може бути суворішим, ніж покарання застаттею, за якою особу обвинувачують (наприклад, взяття під вартузастосовують у справах про злочини, за які передбачено покаранняу вигляді позбавлення волі на строк понад три роки — ч. 1 ст. 155КПК);
  4.  запобіжний захід обирається, як правило, щодо обвинуваченого, підсудного, засудженого, а щодо підозрюваного — у виняткових випадках (ч. 4 ст. 148 КПК);
  5.  дозволено застосовувати запобіжний захід тільки щодо належного суб'єкта (не можна щодо неповнолітнього, який не досягвіку кримінальної відповідальності);
  6.  щодо однієї особи може бути застосовано тільки один запобіжний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосування іншого заходу процесуального примусу (наприклад, обвинуваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунутивід посади, яку він обіймає);
  7.  запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалоюсуду, а взяття під варту — виключно за постановою судді або заухвалою суду;
  8.  запобіжний захід скасовують або замінюють, якщо вже немаєпотреби в раніше обраному заході;

  1.  запобіжний захід, крім взяття під варту, обраний прокурором, може бути скасовано або замінено слідчим (органом дізнання)лише за згодою прокурора;

запобіжний захід може бути змінено у випадках, якщо:

його обрано необгрунтовано або незаконно, але є підстави дообрання іншого заходу;

суттєво змінилися обставини, що їх було враховано при обраннізапобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину,стан здоров'я обвинуваченого);

12) запобіжний захід скасовують:

при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК);

при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК).Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє йогоз-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК);

при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від відбування покарання або засуджено до покарання, не пов'язаного зпозбавленням волі.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

  1.  Загальною метою застосування запобіжних заходів є забезпечення виконання завдань кримінального процесу.
  2.  Підстави до застосування запобіжних заходів складаються іздвох елементів: 1) даних про негативну поведінку обвинуваченого, що загрожує балансу можливостей сторін; 2) даних, що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

3. Застосування запобіжних заходів здійснюється за певними правилами, які мають щодо них загальний характер.

3. ПРОЦЕСУАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ

Процесуальну характеристику запобіжних заходів буде проведено за такою логіко-правовою схемою:

  1.  визначення запобіжного заходу;
  2.  спосіб запобігання;  .
  3.  мета застосування;
  4.  підстави застосування;
  5.  умови застосування;
  6.  процесуальний порядок застосування;
  7.  строк дії;
  8.  юридична відповідальність за порушення

3.1. Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів

Процесуальна характеристика затримання.

1. Затримання — це тимчасова ізоляція підозрюваної у вчиненні злочину особи шляхом поміщення її до спеціальної установи.

До прийняття Конституції України затримання вважали невідкладною слідчою дією. В частині 3 ст. 29 Основного закону нашої держави вперше було зазначено, що затримання є тимчасовим запобіжним заходом. Пізніше — в ході "малої судової реформи" — затримання дістало такого "статусу" і в кримінально-процесуальному законі — ч. 2 ст. 149 КПК. Хоча до цього часу вчені дискутують з приводу того, чи є затримання запобіжним заходом, чи слідчою дією.

Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:

фізичного затримання особи на місці вчинення злочину абоз поличним (п. 2 ст. 94 КПК), що має характер захоплення і йогоможуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;

доставлення особи до правоохоронного органу на строк дооднієї години в порядку, передбаченому законодавством Українипро адміністративні правопорушення;

— затримання особи (до 3 годин) в адміністративному порядку.Зазначені дії відрізняються від кримінально-процесуального

затримання за метою, мотивами, підставами, умовами, суб'єктами, строками, порядком здійснення.

  1.  Спосіб запобігання: обмеження свободи підозрюваного шляхомпоміщення його до спеціальної установи: ізолятора тимчасовоготримання або на гауптвахту (для військовослужбовців).
  2.  Мета затримання:

  1.  з'ясувати причетність затриманого до злочину;
  2.  вирішити питання про застосування до нього запобіжногозаходу у вигляді взяття під варту (тому затримання і називають тимчасовим запобіжним заходом, бо протягом строку затримання требавирішити питання про необхідність обрання "постійного" заходу —взяття під варту).

4. Підстави застосування. Згідно із ч. 1 ст. 106 КПК особу можебути затримано за підозрою у вчиненні злочину лише за наявностіоднієї з таких підстав:

  1.  якщо цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
  2.  якщо очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть напевну особу, що саме вона вчинила злочин;
  3.  якщо на підозрюваному або на його одязі, при ньому або вйого житлі буде виявлено явні сліди злочину;
  4.  за наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особуу вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо:

ця особа намагалася втекти, або

вона не має постійного місця проживання, або

не встановлено особи підозрюваного.

  1.  Умова застосування затримання: за злочин, у вчиненні якогопідозрюють особу, може бути призначено покарання у виглядіпозбавлення волі.
  2.  Процесуальний порядок застосування затримання. За наявностіпідстав до затримання орган дізнання (слідчий, прокурор):

  1.  роз'яснює особі право мати побачення із захисником з моменту затримання, про що складають протокол (ч. 2 ст. 21 КПК);
  2.  складає протокол затримання, в якому роз'яснює затриманомуйого права та обов'язки (ч. З ст. 106 КПК);
  3.  копію протоколу з переліком прав і обов'язків негайно:

вручає затриманому;

направляє прокуророві (на вимогу прокурора надсилає йомутакож матеріали, що були підставою для затримання);

4) негайно повідомляє про затримання особи одного з її родичів.

Якщо затримано співробітника кадрового складу розвідувального органу, то повідомляє цей орган. Затримання і пов'язані зцим обшук особи та огляд речей кадрового співробітника розвідувального органу при виконанні ним своїх службових обов'язківздійснюються тільки в присутності офіційних представників цьогооргану (ч. 2 ст. 20 Закону України від 22 березня 2001 р. "Про розвідувальні органи України").

У разі затримання помічника-консультанта народного депутата правоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про це народного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України");

  1.  поміщає затриманого до місця попереднього ув'язнення (ізолятора тимчасового тримання);
  2.  у разі оскарження затримання до суду, скаргу негайно надсилаєначальник місця попереднього ув'язнення до суду (порядок розгляду суддею таких скарг регламентовано в ч. 7 ст. 106 КПК);
  3.  якщо у встановлений законом строк затримання постановасудді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу увигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманогоне надійшла до установи попереднього ув'язнення, начальник місцяув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляєповідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснювавзатримання.

7. Строк затримання — до 72 годин.

Строк починається з моменту фактичного затримання особи, а закінчується — моментом:

звільнення її у зв'язку з непідтвердженням підозри;

обрання запобіжного заходу, не пов'язаного із позбавленнямволі;

• обрання судом запобіжного заходу — взяття під варту.Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно

додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя, який розглядає подання органу дізнання (слідчого, прокурора) про взяття особи під варту, вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб, про що виносить постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК)'. Військовослужбовця, який вчинив діяння з ознаками злочину, можна тримати на гауптвахті Служби правопорядку строком до З діб, сповістивши протягом доби органи, які проводять досудове слідство, та органи прокуратури, начальника гарнізону і відповідного органу управління Служби правопорядку (ч. З ст. 82 Закону України від 24 березня 1999 р. "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України").

Згідно з ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (підписано в Римі 4 листопада 1950 р., ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, позбавлена волі внаслідок затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним. Тому положення українського закону суперечать вимогам цієї Конвенції та Конституції України, в якій не згадано про продовження судом терміну затримання особи.

Капітан судна має право затримати особу, яку підозрюють у вчиненні кримінально караного діяння, до передання її відповідним правоохоронним органам у першому порту України. За необхідності капітан судна може відправити цю особу і матеріали дізнання в Україну на іншому судні, зареєстрованому в нашій державі (ч. 2 ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України).

8. Юридична відповідальність за порушення:

кримінально-правова:

для затриманого — за втечу з місця попереднього ув'язнення - ст. 393 КК;

для дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді — за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК.

Процесуальна характеристика взяття під варту.

1. Взяття під варту (арешт) — це обмеження особистої свободипідозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхомпоміщення їх до спеціальної установи.

2. Спосіб запобігання: обмеження свободи особи шляхом поміщення її до спеціальної установи:

слідчого ізолятора (далі — СІЗО) Державного департаменту зпитань виконання покарань;

дисциплінарного ізолятора або карцеру установи виконанняпокарань (ст. 4 Закону України від ЗО червня 1993 р. "Про попереднє ув'язнення");

гауптвахти Військової служби правопорядку у Збройних СилахУкраїни — для осіб, що відбувають покарання у дисциплінарнихбатальйонах і притягаються до кримінальної відповідальності завчинення іншого злочину (статті 14, 17 Кримінально-виконавчогокодексу України, далі — КВК). ,

Враховуючи характеристики окремих осіб і характер певних злочинів законодавець встановлює особливий порядок утримання осіб під вартою:

затримані або взяті під варту працівники міліції утримуютьсяв установах Державного департаменту з питань виконання покараньокремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21Закону України "Про міліцію");

особи, які раніше працювали в органах внутрішніх справ, Військовій службі правопорядку у Збройних Силах України, службібезпеки, прокуратурі, юстиції та в суді, — окремо від інших осіб,які перебувають під вартою;

• особи, підозрювані або обвинувачувані у вчиненні злочинів,відповідальність за які передбачена статтями 173—177 (злочинипроти трудових прав, авторського права і суміжних прав, права наоб'єкти промислової власності), 200—235 (злочини у сфері господарської діяльності) КК, — окремо від інших осіб, які перебува-

ють під вартою (ст. 8 Закону України від 30 червня 1993 року "Про попереднє ув'язнення");

• в інших випадках, передбачених ст. 8 "Роздільне тримання умісцях попереднього ув'язнення" Закону України "Про попереднєув'язнення".

Таким чином особу ізолюють від суспільства. Побачення з родичами їй може бути надано тільки з дозволу особи, яка провадить розслідування, терміном від однієї до двох годин, як правило, не більше одного разу на місяць.

  1.  Мета взяття під варту збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Це найсуворіший запобіжний захід. Томуйого застосовують лише в разі, якщо жоден інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148КПК.
  2.  Підстави застосування збігаються із загальними підставамизастосування запобіжних заходів.
  3.  Умова застосування. Взяття під варту застосовують у справахпро злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках —якщо кримінальним законом передбачено м'якіше покарання,наприклад, якщо обвинувачений:

не має постійного місця проживання;

порушив інший запобіжний захід.

6. Процесуальний порядок застосування:

1) орган дізнання або слідчий вносить за згодою прокурораподання до суду. Таке саме подання вправі внести прокурор. Вирішуючи питання про внесення подання до суду, останній зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяттяпід варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатністьдля обвинувачення;

  1.  якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи,яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвілна затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його всуд під вартою. Затримання в цьому випадку не може тривати більше72 годин, а в разі, якщо особа перебуває за межами населеногопункту, в якому діє суд, — не більше 48 годин з моменту доставкизатриманого в цей населений пункт;
  2.  суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органамиДізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а за потреби бере пояснення в особи, у провадженні якоїперебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщовін з'явився, і виносить постанову:

• про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

• про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою;

  1.  слідчий (дізнавач) ознайомлює обвинуваченого з постановоюсудді про обрання або про відмову в обранні запобіжного заходу;
  2.  після взяття під варту слідчий зобов'язаний виконати такі дії:

вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей заарештованого і повідомити про це письмово прокурора і заарештованого,а копію листів приєднати до справи;

вжити заходів щодо охорони майна ув'язненого;

• повідомити дружину (іншого родича) та адміністрацію замісцем роботи чи навчання заарештованого. Згідно з ч. 5 ст. 5 ЗаконуУкраїни "Про міліцію" міліція "негайно, але не пізніше як черездві години після затримання або арешту (взяття під варту) осібповідомляє про їх місцеперебування родичам та у разі заявленняусної або письмової вимоги — захиснику";

• якщо заарештований є іноземцем, то направити постанову суддідо Міністерства закордонних справ;

• у разі арешту помічника-консультанта народного депутатаправоохоронні органи зобов'язані невідкладно повідомити про ценародного депутата (ч. 5 ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України");

  1.  на постанову судді прокурор, підозрюваний, обвинувачений,його захисник або законний представник протягом трьох діб з дняїї винесення можуть подати апеляцію до апеляційного суду. Однакце не зупиняє виконання постанови судді;
  2.  якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхіднододатково вивчити дані про його особу або з'ясувати інші обставини,які мають значення для прийняття рішення з цього питання, тосуддя вправі продовжити затримання до 10, а за клопотаннямпідозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб, про що виноситьсяпостанова. Якщо така необхідність виникне при вирішенні цьогопитання щодо особи, яку не затримували, суддя вправі відкластийого розгляд на строк до 10 діб і вжити заходів задля забезпеченняна цей період її належної поведінки або своєю постановою затриматипідозрюваного, обвинуваченого на цей строк (ст. 165-2 КПК).

Взяття особи під варту зумовлює спеціальний порядок (режим) спілкування з нею слідчого, що залежить від того, де відбуватиметься спілкування: в місці провадження досудового слідства чи в слідчому ізоляторі.

Порядок спілкування слідчого із заарештованим в місці провадження досудового слідства:

  1.  складають вимогу про видачу ув'язненого із приміщення СІЗОдо приміщення ізолятора тимчасового тримання органу дізнання ідовіреність на ім'я старшого конвою, які підписує начальник органу дізнання і ставить на свій підпис гербову печатку;
  2.  якщо ув'язнений перебуває на обліку в іншому органі дізнання(не в слідчого, а у певному райвідділі), то вимогу про видачу складає цей орган. У вимозі вказується, що ув'язнений підлягає видачііз СІЗО до іншого органу;
  3.  ці документи передають старшому конвою, який доставляєув'язненого до райвідділу (ізолятора тимчасового тримання) і доповідає про це слідчому;
  4.  спілкування (провадження слідчих дій) у приміщенні ізолятора тимчасового тримання відбувається з дозволу начальника органудізнання.

Порядок спілкування слідчого із заарештованим у СІЗО:

  1.  складають вимогу про видачу ув'язненого слідчому в приміщенні СІЗО, яку підписує начальник органу дізнання і ставить насвій підпис гербову печатку. Якщо участь у слідчих діях у приміщенніСІЗО мають брати інші суб'єкти (експерт, захисник, учасник очноїставки тощо), то у вимозі вказують і цих осіб. Слідчий попереджаєїх про необхідність взяти із собою до СІЗО документи, що посвідчують особу;
  2.  у канцелярії СІЗО слідчому на вимозі указується номеркамери, в якій перебуває ув'язнений;
  3.  у приміщенні СІЗО, в якому розміщуються слідчі камери,черговий виводить ув'язненого до відповідної камери для провадження з ним слідчих дій;
  4.  по закінченні слідчої дії слідчий передає ув'язненого черговому.

7. Строки тримання під вартою.

Тримання під вартою під час досудового слідства згідно з ч. 1 ст. 156 КПК може тривати не більше 2 місяців.

Строк тримання під вартою обчислюють з моменту взяття під варту, а якщо йому передувало затримання підозрюваного, — з моменту затримання, і до моменту направлення прокурором кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду або до моменту скасування або заміни на інший, більш м'який запобіжний захід.

Якщо у двомісячний строк розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, його може бути продовжено:

1) до 4місяців — за поданням, погодженим із прокурором, який Здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

  1.  до 9 місяців — за поданням, погодженим із заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної РеспублікиКрим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняними до нихпрокурорами, або самим цим прокурором у справах про тяжкі йособливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;
  2.  до 18місяців — за поданням, погодженим із Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором вособливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.

Строк тримання під вартою на досудовому слідстві може бути продовжено за наявності таких умов:

якщо розслідування справи у повному обсязі у зазначені вищестроки закінчити неможливо;

якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу.

Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у певній справі, має право дати згоду щодо направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому разі справу в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 КПК виділяють в окреме провадження і закінчують у загальному порядку.

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи має бути пред'явлено обвинуваченому, взятому під варту, та його захисникові не пізніше ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою (18 місяців). Якщо ж це зроблено пізніше, то після закінчення граничного строку тримання під вартою обвинуваченого негайно звільняють. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи було пред'явлено обвинуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Якщо у справі беруть участь кілька обвинуваче- . них, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них місячного строку виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено щодо того обвинуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо ще є необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і немає підстав для обрання іншого запобіжного заходу.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюють з моменту надходження справи прокурору, він не може перевищувати

2 місяців. Далі цей строк продовжують з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду.

Порядок продовження строків тримання під вартою закріплено в ст. 165-3 КПК, де зазначено, що: за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначають причини, у зв'язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яку тримають під вартою, і обґрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.

Із поданням про продовження строку тримання особи під вартою звертаються до суду:

  1.  при продовженні строку тримання під вартою до 4 місяців —не пізніше ніж за 5 діб до закінчення строку тримання особи підвартою;
  2.  при продовженні строку тримання під вартою до 9 місяців —не пізніше 15 діб до закінчення строку тримання під вартою;
  3.  при продовженні строку тримання під вартою до 18 місяців —не пізніше 20 діб до закінчення строку тримання під вартою;
  4.  при продовженні строку тримання під вартою для ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальноїсправи — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення граничного строкутримання під вартою.

Одержавши подання, суддя:

вивчає матеріали кримінальної справи;

за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженніякої перебуває справа;

вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився;

якщо є до того підстави, виносить постанову про продовженнястроку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено у встановленому порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу з-під варти.

Осіб звільняють з-під варти у випадках: "Ь • скасування запобіжного заходу;

зміни запобіжного заходу;

закінчення передбаченого законом строку тримання під вартоюяк запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленомузаконом порядку. Начальник установи попереднього ув'язненнязобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодоякого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення (ч. З ст. 20 Закону України "Про попереднє ув'язнення").

Із метою запобігання порушення строків тримання під вартою адміністрація установи, де утримують заарештованого, заздалегідь нагадує органу, за яким він рахується, про закінчення строку.

Згідно з п. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права тримання під вартою осіб, які очікують судового розгляду справи щодо себе, не повинно бути загальним правилом. Воно може застосовуватись тільки у разі, якщо є розумним і необхідним, щоб запобігти втечі, впливу на свідків чи потерпілих, рецидиву злочину, а також за очевидної небезпечності особи для суспільства*.

Мінімальними стандартними правилами Організації Об'єднаних Націй щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням, (Токійськими правилами) від 14 грудня 1990 р. передбачено, що "взяття під варту застосовується у судочинстві в кримінальних справах як крайня міра за умови належного врахування інтересів розслідування гіпотетичного правопорушення і захисту суспільства і жертви" (ч. 1 ст. 6).

У судових стадіях кримінального процесу строки тримання під вартою законом у числовому вимірі не регламентовано. В міжнародних правових документах, ратифікованих Україною, йдеться про те, що кожна заарештована людина має право на судовий розгляд упродовж розумного строку (ч. З ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини; ч. З ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Поняття "розумний строк" є оціночним. До того ж для кожного заінтересованого суб'єкта судового розгляду "розумність" буде різною. Проте в будь-якому разі це поняття означає, що:

кримінальну справу щодо заарештованої особи має бути розглянуто в суді без невиправданих затримок, що її у вітчизнянійсудовий практиці називають "тяганиною";

роботу суду має бути організовано таким чином, щоб кримінальні справи щодо заарештованих розглядалися в першу чергу.

За завідомо незаконне взяття під варту (арешт) передбачено кримінальну відповідальність (ст. 371 КК).

* Раніше взяття під варту в Україні могло застосовуватися з мотивів однієї тільки небезпечності злочину (ч. 2 ст. 155 КПК — вилучено 21 червня 2001 р.).

8. Юридична відповідальність за порушення: кримінально-правова:

для ув'язненого — за втечу з місця попереднього ув'язнення —ст. 393 КК;

для дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді — за завідомо незаконний арешт — ст. 371 КК.

Нагляд за законністю утримання затриманих та взятих під варту осіб здійснює прокурор.

Перевірка законності утримання цих осіб належить також до компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який згідно з п. 8 ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, опитувати осіб, які там перебувають, та одержувати інформацію щодо умов їх тримання.

 3.2. Процесуальна характеристика іі еізоляційних запобіжних заходів

Процесуальна  характеристика підписки про невиїзд.

  1.  Підписка про невиїзд — це покладання на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого обов'язку не відлучатися змісця постійного проживання або з місця тимчасового перебуваннябез дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді).
  2.  Спосіб запобігання: обмеження у пересуванні та покладанняобов'язку не відлучатися з місця проживання або тимчасового перебування без відповідного дозволу.
  3.  Мета застосування збігається із загальною метою застосуваннязапобіжних заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має забезпечити швидку явку суб'єкта, щодо якого її застосовано, до органівдізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.
  4.  Спеціальні підстави застосування такі самі, як і загальні підставизастосування запобіжних заходів.
  5.  Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд законодавець не передбачає.
  6.  Процесуальний порядок застосування:

  1.  складання органом дізнання, слідчим, прокурором, суддеюпостанови, а судом — ухвали про обрання цього запобіжного заходу;
  2.  оголошення постанови суб'єктові, щодо якого обрано підписку про невиїзд, і роз'яснення йому прав та обов'язків;
  3.  відібрання підписки (окремого документа).

7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до моменту зміни або скасування. Обмеження строку дії підписки закон непередбачає.

8. Юридична відповідальність:

кримінально-процесуальна: заміна підписки про невиїзд на суворіший запобіжний захід (на практиці найчастіше — арешт). Процесуальна характеристика застави.

  1.  Застава — це внесення на депозит органу досудового слідстваабо суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей або передання їм іншихматеріальних цінностей.
  2.  Способи запобігання:

спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через своюненалежну поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо коштивносять інші особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, іобвинувачений ("солідарне побоювання"). Саме тому розмір заставимає бути таким (див. нижче), щоб зумовити ці побоювання;

психологічний вплив заставодавця на обвинуваченого з метоюзабезпечити його належну поведінку та явку за викликом.

3. Метою застави є:

забезпечення належної поведінки суб'єкта процесу, щодо якогоїї обрано;

виконання цією особою зобов'язання:

не відлучатися з місця постійного проживання або з місцятимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду;

з'явитися за викликом до органу розслідування і суду.

  1.  Підстави застосування застави збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.
  2.  Спеціальних умов застосування застави законодавець не визначає. Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не можебути меншим:

1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян —щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину;

500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодоособи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину, чи раніше судимої особи;

50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодоінших осіб.

У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, обгрунтованого достатніми доказами.

6. Процесуальний порядок застосування:

1. При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз'яснюють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві — у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвинувачують особу, щодо якої застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернено в дохід держави.

Запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка перебуває під вартою, до направлення справи до суду може бути обрано лише з дозволу суду, який приймав рішення про арешт, а після надходження справи до суду — судом.

  1.  Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов'язаньдо виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. Уцьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого,підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Заставу повертають лише після обраннянового запобіжного заходу.
  2.  Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взятіна себе зобов'язання, заставу звертають у дохід держави. Це питаннявирішує суд у судовому засіданні при розгляді справи або в іншомусудовому засіданні. В судове засідання викликають заставодавця длядачі пояснень. Його неявка без поважних причин не перешкоджаєрозгляду питання про звернення застави в дохід держави.

Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернено судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

1. Строк дії: від моменту застосування до моменту зміни чи скасування або до закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії застави закон не передбачає.

8. Юридична відповідальність:

кримінально-процесуальна у вигляді:

звернення застави в дохід держави (ч. 6 ст. 154-1 КПК);     

заміна застави на суворіший запобіжний захід.Процесуальна характеристика особистої поруки.

  1.  Особиста порука — це взяття на себе особами, що заслуговують на довіру, поручительства за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і обов'язку забезпечити за необхідностідоставлення його до органів дізнання, досудового слідства чи досуду за першою про те вимогою.
  2.  Спосіб запобігання: виконання поручителями під страхом кримінально-процесуальної відповідальності у вигляді грошового стягнення обов'язку забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого до органів розслідування чи суду за першим викликом. Виконання цього обов'язку здійснюється шляхом психологічного впливупоручителів на обвинуваченого.
  3.  Мета застосування: забезпечення належної поведінки обвинуваченого, яка б унеможливлювала ухилення його від слідства і судута виконання процесуальних рішень, перешкоджання встановленню істини у справі, продовження ним злочинної діяльності.
  4.  Спеціальні підстави застосування збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.

5. Умови застосування:

поручителями можуть бути громадяни з високими моральнимиякостями, які чесно ставляться до праці та виконання громадськихобов'язків, через що мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть завдяки цьому забезпечити належну поведінкуобвинуваченого;

кількість поручителів визначає орган дізнання, слідчий, суддячи суд, але їх не може бути менше двох;

цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопотанням чи за згодою поручителів.

6. Процесуальний порядок застосування:

  1.  громадяни, які виявили бажання взяти на себе обов'язок іззабезпечення належної поведінки обвинуваченого і його явки довідповідних органів, подають до органів дізнання, слідчого, прокурора чи суду заяву;
  2.  ці органи перевіряють дані про особу поручителів і їх відносиниз обвинуваченим (за необхідності може бути витребувано характеристики на поручителів, довідки, що додають до справи);
  3.  складають постанову про обрання запобіжного заходу у виглядіособистої поруки;
  4.  кожний поручитель дає письмове зобов'язання про те, що вінзабезпечить належну поведінку обвинуваченого і його явку до органів дізнання, слідчого, прокурора, суду. Одночасно поручителямповідомляють про суть справи, а також попереджають про те, щоколи обвинувачений порушить цей запобіжний захід, то на них можебути накладено грошове стягнення до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
  5.  якщо поручителі переконаються в тому, що не зможуть виконати свій обов'язок, вони повинні негайно заявити про відмовувід поручительства. В цьому разі з поручителів знімається відповідальність за невиконання обов'язку;
  6.  у разі відмови поручителя від взятого на себе зобов'язанняйого заміняють іншим або обирають щодо обвинуваченого іншийзапобіжний захід;
  7.  у разі ухилення обвинуваченого від явки дізнавач або слідчийскладає про це протокол і приєднує його до справи;
  8.  питання про грошове стягнення з поручителя вирішує суд усудовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні, до якого викликають поручителя.

7. Строк дії: від моменту давання письмового зобов'язання пропоручительство до заміни або скасування цього запобіжного заходучи закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії порукизакон не передбачає.

8. Юридична відповідальність: ,-     . .,.кримінально-процесуальна у вигляді:

— грошового стягнення з поручителя в розмірі до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

— заміна особистої поруки на суворіший запобіжний захід.Процесуальна характеристика поруки громадської організації або

трудового колективу (громадської поруки).

1. Громадська порука — це взяття громадською організацією аботрудовим колективом на себе обов'язку забезпечити належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і в суд.

Слід відрізняти цей запобіжний захід від звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з переданням особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їх клопотанням.

  1.  Спосіб запобігання: виконання громадською організацією (трудовим колективом) юятого на себе на загальних зборах колективуобов'язку забезпечити належну поведінку та явку за викликом. Дляцього застосовують заходи громадського і психологічного впливуна обвинуваченого.
  2.  Мета: збігається із загальною метою застосування запобіжнихзаходів.
  3.  Підстави такі самі, як загальні підстави застосування запобіжних заходів.
  4.  Умовою застосування є погодження органу дізнання, слідчого,прокурора чи суду (судді) з рішенням про поручительство, прийнятим колективом на загальних зборах.
  5.  Процесуальний порядок:

  1.  ознайомлення громадської організації чи трудового колективуз характером обвинувачення;
  2.  прийняття на загальних зборах колективу громадської організації (трудового колективу) рішення про поручительство і оформлення його постановою (ч. 1 ст. 154 КПК);
  3.  забезпечення виконання постанови може бути доручено конкретній особі;
  4.  у разі вибуття обвинуваченого із організації (колективу) абонеможливості забезпечення виконання цього запобіжного заходуорганізація (колектив) повинні відмовитися від поручительства іповідомити про це орган дізнання, слідчого, прокурора чи суд(суддю). Останні зобов'язані негайно обрати інший запобіжний захід;
  5.  якщо керівництво громадської організації (трудового колективу) не вжило заходів щодо здійснення поручительства або вчасноне повідомило про неправильну поведінку обвинуваченого чи проте, що він не піддається заходам громадського впливу, то органдізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) можуть направити до організації (колективу) подання або ж поставити перед організацієювищого рівня питання про притягнення до відповідальності винних осіб (відповідальність може бути, окрім дисциплінарної, громадською, моральною тощо).
  6.  Строк дії — такий самий, як і особистої поруки.
  7.  Юридична відповідальність:

кримінально-процесуальна у вигляді застосування суворішого запобіжного заходу (щодо обвинуваченого);

дисциплінарна (щодо керівників громадської організації чи трудового колективу, а також щодо осіб, яким було доручено виконання постанови загальних зборів).

Процесуальна характеристика нагляду командування військової частини.

1. Нагляд командування військової частини — це виконання командуванням військової частини покладеного на нього обов'язкуіз вжиття щодо обвинуваченого (підозрюваного, підсудного, засудженого), який є військовослужбовцем, заходів, передбаченихстатутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити йогоналежну поведінку та явку до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

Хто здійснює нагляд. З юридичного погляду, командування військової частини — це її командир. Саме він згідно з п. 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України є єдиноначальником. А от хто саме повинен здійснювати нагляд — статутами не визначено. На практиці це роблять не тільки командири військових частин, а й начальники інших структурних одиниць Збройних Сил України: командири з'єднань, військові комісари, військові коменданти та начальники гарнізонів.

Щодо кого здійснюють нагляд. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" військовослужбовців поділяють на:     .

рядовий склад;  :  ' ,

сержантський і старшинський склад;

склад прапорщиків (мічманів);

офіцерський (молодший, старший і вищий) склад.Здійснювати нагляд за двома останніми категоріями практично

неможливо. Прапорщики та офіцери після служби йдуть за межі військової частини — додому. А застосування таких способів нагляду, як таємне спостереження, чинним законом не передбачено. Тому на практиці нагляд командування військової частини обирають щодо рядових і сержантів та старшин.

2. Спосіб запобігання: вжиття відповідних спеціальних заходів командуванням військової частини. Ці заходи пов'язані з тим, щовійськовослужбовець:

перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника абодобового наряду;

його позбавляють права на носіння зброї;

не призначають до несення служби в складі варти (караулу);

не звільняють із розташування військової частини;

не направляють на роботу за межі військової частини.

Усі ці заходи статутами Збройних Сил України не передбачено, їх напрацьовано практикою.

3. Мета: забезпечення належної поведінки військовослужбовця,щодо якого обрано цей запобіжний захід, та явки його за викликом.

Поняття належної поведінки військовослужбовця не визначено ні кримінально-процесуальним законом, ні статутами Збройних Сил України. Тож на практиці командування військової частини здійснює нагляд за власним розсудом: тримає військовослужбовців в ізольованих приміщеннях (іноді в коморах), на гауптвахті тощо.

  1.  Підстави: збігаються із загальними підставами застосуваннязапобіжних заходів.
  2.  Умова: особа, щодо якої застосовують цей запобіжний захід, євійськовослужбовцем.

Процесуальний порядок застосування:

  1.  складають постанову про застосування запобіжного заходу увигляді нагляду командування військової частини;
  2.  постанову направляють командиру військової частини і одночасно йому повідомляють про суть справи;
  3.  встановивши нагляд, командир військової частини повідомляєпро це органу, який обрав цей запобіжний захід.

7. Строк дії: з моменту встановлення командуванням військовоїчастини нагляду до зміни цього запобіжного заходу; до закінченняпровадження у справі; до звільнення військовослужбовця в запас.Обмеження строку дії нагляду командування військової частинизакон не передбачає.

8. Юридична відповідальність:

кримінально-процесуальна у вигляді заміни цього запобіжного заходу на більш суворий для військовослужбовця, щодо якого обрано нагляд;

дисциплінарна, передбачена Статутами Збройних Сил України для командування військової частини, яке не виконало покладених на нього обов'язків.

Процесуальна характеристика віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи.

  1.  Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи — це покладання на зазначених суб'єктів обов'язку із забезпечення ними належної поведінкинеповнолітнього та його явки до органів дізнання, слідчого, прокурора і суду.
  2.  Спосіб запобігання — виконання батьками, опікунами, піклувальниками або адміністрацією дитячої установи обов'язку іззабезпечення належної поведінки неповнолітнього і його явки за

викликом. Зазначені суб'єкти, які за законом повинні виховувати неповнолітнього, діють шляхом психологічного впливу на неповнолітнього.

  1.  Мета: збігається із загальною метою запобіжних заходів.

Підстави: такі самі, що й загальні підстави застосування запобіжних заходів.

Умови: здатність батьків та інших суб'єктів досягти мети запобіжного заходу.

  1.  Процесуальний порядок:

  1.  з'ясування дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею)можливостей батьків (та інших суб'єктів) забезпечити належну поведінку неповнолітнього і явку його за викликом;
  2.  складання постанови про віддання неповнолітнього піднагляд;
  3.  відібрання від осіб, яким передають під нагляд неповнолітнього, письмового зобов'язання;
  4.  роз'яснення особам, яким його передають, обов'язків і попередження про відповідальність за їх невиконання.

7. Строк дії: від моменту відібрання письмового зобов'язаннядо моменту зміни чи скасування запобіжного заходу, обрання іншого заходу, припинення провадження у справі.

8. Юридична відповідальність:кримінально-процесуальна у вигляді:

грошового стягнення в розмірі до 200 неоподатковуванихмінімумів доходів громадян (для осіб, яким неповнолітнього булопередано під нагляд);

зміна цього запобіжного заходу на більш суворий (для неповнолітнього обвинуваченого). '

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:       ;

1. Запобіжні заходи поділяють на дві групи: 1) ізоляційні; 2) неізо-ляційні.

2. Процесуальну характеристику запобіжних заходів доцільноздійснювати за такою логіко-правовою схемою: 1) визначення поняття запобіжного заходу; 2) спосіб запобігання; 3) мета застосування;4) підстави застосування; 5) умови застосування; 6) процесуальнийпорядок застосування; 7) строк дії; 8) юридична відповідальність запорушення.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:            -         

1. Запобіжні заходи не є кримінально-правовими санкціями,пов'язаними з визнанням особи винною у вчиненні злочину.

2. Ці заходи, на відміну від кримінально-правових санкцій, покликані забезпечити нормальний хід кримінально-процесуальної діяльності, тобто вони є гарантією ефективного функціонування процесу.

3. В ідеалі механізм кримінально-процесуального регулювання міг би функціонувати і без примусу. Держава, надаючи суб'єктам кримінального процесу права і покладаючи на них обов'язки, розраховує на те, що завдяки громадській свідомості права активно використовуватимуть, а обов'язки добровільно виконуватимуть. Проте в дійсності механізм правового регулювання без примусу є абстракцією.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня

1966 р.

  1.  Мінімальні стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодозаходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила) від14 грудня 1990 р.
  2.  Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада1950 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - Ст. 270.
  3.  Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арештув будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня1988 р. // Негодченко О. В. Забезпечення прав і свобод людини органамивнутрішніх справ: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.

  1.  Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями // Правалюдини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарнихустанов в документах міжнародних організацій. — Амстердам—Київ, 1996.
  2.  Закон України від 30 червня 1993 р. "Про попереднє ув'язнення" //Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 35. — Ст. 360.
  3.  Закон України від 11 грудня 2003 р. "Про свободу пересування тавільний вибір місця проживання в Україні" // Урядовий кур'єр. — 2004. —№ 7. — 15 січня.
  4.  Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. —1998. - № 20. - Ст. 99.
  5.  Закон України від 24 березня 1999 р. "Про Дисциплінарний статутЗбройних Сил України" // Відомості Верховної Ради України. — 1999. —№ 22-23. - Ст. 197.

  1.  Закон України від 22 березня 2001 р. "Про розвідувальні органиУкраїни" // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 19. — Ст. 94.
  2.  Рішення Конституційного Суду України у справі за поданням 50народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (кон-ституційності) положення ст. 150 Кримінально-процесуального кодексуУкраїни стосовно тяжкості злочину (справа про врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу) від 8 липня 2003 р. № 14-рп/2003 // Офіційний вісник України. - 2003. - № 29. - Ст. 1486.
  3.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р.№ 4 "Про практику застосування судами запобіжного заходу у виглядівзяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіяхДізнання і досудового слідства" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.
  4.  Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 р.№ 6 "Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу" //Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах(1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.
  5.  Положення про органи дізнання в системі МНС України, затв.наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та усправах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи від27 квітня 2004 р. № 187 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 23. —Ст.  1576.

15. Наказ Державного департаменту України з питань виконанняпокарань, Міністерства внутрішніх справ України від 23 квітня 2001 р.№ 300/73 "Про заходи щодо дотримання законності при затриманні осіб,підозрюваних у вчиненні злочину, обранні щодо них запобіжного заходуу вигляді взяття під варту та додержанні встановлених законом строківзатримання і тримання під вартою під час досудового слідства" // Офіційний вісник України. — 2001. — № 37. — С. 66.

Наукові та навчально-методичні джерела

  1.  Ахпанов А. Н. Мерн процесуального принуждения: социальная цен-ность, теория и практика применения. — Караганда, 1989.
  2.  Башюк В. Н. Задержание и заключение под стражу в стадии предва-рительного расследования. — К., 1990.
  3.  Баулін О. В., Беца О. В., Мельник М. І., Сірий М. І. та ін. Затриманнята взяття під варту в Україні: стан, проблеми удосконалення законодавствата практики його застосування: Посібник. — К., 2002.
  4.  Борисов В. І., Глинська Н. В., Зеленецький В. С, Шило О. Г. Затримання і взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства в Україні. — Харків, 2004.
  5.  Бортновська 3. Реалізація права на свободу і особисту недоторканність в українському кримінальному процесі // Право України. — 2003. —№ 10.
  6.  Верцюх В., Верцюх І. Щодо правової невизначеності запобіжного заходу у вигляді нагляду командування військової частини // Право України. - 2001. - № 5.
  7.  Дубинский А. Я. Зффективность применения мер уголовно-процес-суального принуждения органами предварительного расследования в сис-теме МВД СССР. - К., 1985.
  8.  Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за законностью избрания мерпресечения в стадии предварительного расследования. — Харьков, 1986.
  9.  Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное принуждение и его зффективность. — Казань, 1981.

  1.  Клочков В. Прокурорський нагляд за додержанням строків триманняпід вартою // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 8.
  2.  Петрухин И. Л. Неприкосновенность личности и принуждение вуголовном процессе. — М., 1989.
  3.  Приміч І. Запобіжний захід — взяття під варту // Прокуратура.Людина. Держава. — 2004. — № 6.

  1.  Практика дотримання судами строків провадження у кримінальнихсправах щодо підсудних, які тримаються під вартою // Вісник ВерховногоСуду України. — 2002. — № 6.
  2.  Реформування системи запобіжних заходів у кримінальному судочинстві. Останні зміни. Нові ідеї. Порівняльні матеріали: Збірник матеріалів. - К., 2000.
  3.  Рожнова В. В. Застосування заходів процесуального примусу, пов'язаних з ізоляцією особи: Автореф. дис. . канд. юрид. наук. — К., 2003.
  4.  Михайлов В. А. Методологические основи мер пресечения. — М.,1998.

  1.  Міщенко С. М., Солодкий С. А. Взяття під варту та продовженнястроків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства //Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 5.
  2.  Шило О., Глинська Н. Взяття під варту повинно застосовуватисявиключно на підставі обгрунтованих процесуальних рішень // Право України. — 2004. — № 10.
  3.  Шило О. Г., Шпонька В П. Взяття під варту та продовження йогостроків на стадії досудового розслідування кримінальної справи: проблемиправозастосування // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

РОЗДІЛ 2. ДОСУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ

ЛЕКЦІЯ 7

СТАДІЯ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

  1.  Поняття, значення та загальні положення стадії порушення кримінальної справи.

Характеристика стадії порушення кримінальної справи.

  1.  Завдання стадії.
  2.  Коло учасників стадії.
  3.  Процесуальні засоби діяльності в стадії.
  4.  Етапи стадії.
  5.  Кінцеві рішення стадії.

1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Термін "порушення кримінальної справи" позначає такі поняття:

  1.  інститут кримінально-процесуального права, зміст якого утворюють норми глави 8 КПК;
  2.  кримінально-процесуальне рішення, яке приймають за результатами перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації прозлочини;
  3.  стадія кримінального процесу.

Останнє значення найповніше відображає зміст цього терміна.

Порушення кримінальної справи — це перша стадія кримінальн